| Сторінки (2/164): | « | 1 2 | » |
ходи-но, диви: я лізу на гору,
то означає, я лізу вгору,
ясно? я буду там, де ніхто не бував.
рано чи пізно, а може й нескоро
моя пика висітиме на найпопулярніших
міністерствах і зовнішніх, і внутрішніх справ.
я ніколи не зупиняюся, ніколи й не зупинюся:
я правитиму, осяваючи світ
сяйвом своєї мудрости;
так, я мудрости там нап'юся
з буйнограйно-іскристого незамуленого джерела
ще добітлівських часів.
дякую. цю надію мені дала
моя самовпевненість. я каратиму землю,
я стрілятиму в темряві, мов дробовик,
то туди, то сюди, доки всю її не відокремлю
від магічного світла просвіти;
я повчатиму грішник музик;
я вкажу всім народам, до кого їм треба йти,
щоб захистити свою національну могутність,
і свою власну мову, і традиції, і самобутність,
я врятую цей світ від
німоти, глухоти, глупоти, сліпоти, марноти,
гіркоти, кислоти, й наркоти,
і від пов'язаної з ними сумної самоти.
я вже казав тобі, як я тебе люблю.
повернуся до тебе, коли все то зроблю.
так і буде. колись я, можливо,
перестану старатися, і набридне щоденне диво;
я скажу ненароком: ти, сонце! згасни,
ти, земле, замовкни,
а ти, проповіднику зла, схаменись.
невже так і буде? так буде колись,
і тоді вже я схочу скотитися
донизу туди, до людей в долину.
та тепер я король,
я король оцієї гори, я коваль
не лиш тільки своєї долі,
а й цілого всесвіту. сонечку, як мені жаль!
знов мені не всиплеш ні перцю, а ні солі.
відтак не намагайся врятувати
мою пропащу душу від саморуйнування.
не бійся, а знай:
я ніколи не впаду,
ми не яблука з тобою в цьому райському саду.
і не кажи мені, що всіх цих яблук не з'їси,
не намагайся мене заспокоїти шматочком цієї краси:
я візьму це все гамузом, –
і нехай хоч вся та королівська кіннота,
і вся та несвята королівська піхота
ловитимуть нас через деякий час,
щоб ми не дуріли й не їхали з глузду.
підмалюй свої мізки, час нам котитися вниз.
ми покотимося, як вулканічна лава,
спалюючи все на своєму шляху,
так, ми спалимо все. та яка буде слава!
така не снилась ні собаці сього людства,
ні його блохам, ні славним епохам,
ні на хвості реп'яху.
так, я король цієї гори – скажи?
скажи мені так: ми королі гори,
ми на вершині слави, ми шахраї небезпечної гри,
де переможець візьме все гамузом,
а ніхто не програє.
ходімо, ходи!
а як схочеш тепер, ми покотимося тепер,
схаменемося десь аж там у земному раї,
а там, в тому раї, знай, ще ніхто не помер
за твором: king of the mountain, kiss
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758625
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2017
небо валиться й падає, а колеса життя
вже вистукують в серці нову послідовність правди.
палають вулиці – біда! це дика людська природа,
гей, вийшла на волю з-під нашого контролю!
я відчуваю цей жар, як виклик.
він минає помалу. стихає та в'яне. цей світ
став маленьким, як іграшковий зниклик.
він боїться і гуркоту, й блиску
наших ковбойських чобіт.
ми долаємо ріки вогню і моря димовитого шуму,
ми несемо вам безум в частоті електричного струму.
тож коли натовп гукає твоє ім'я
і плює тобі, курвa, мезиочі,
знай: легенди не сердяться й не помирають:
ти підбираєш гітару, стираєш з неї грязюку,
і навколішки молишся, звівши обличчя до неба:
і восьмого дня бог створив рокенрол:
і сталося, восьмого дня бог створив рокенрол,
і з попелу постала зоря нового світанку.
не відступайся ніколи.
як впав, підведись, обтрусися,
і будь як багнет з огірком, коли прийде
пообіцяне царство тисячолітнє його.
вам суперновий заповіт, вам треба його берегти,
як невинність і ви, дівчата.
дитинко, ти чула? а ти? а ти?
чи вже й ти продала свою недешеву душу?
я питаю, не знаючи, а роблю те, що мушу.
це справді якесь видатне ідіотство.
скажи, навіщо продала своє дівоцтво?
це я кажу про себе, до моєї дурної душі,
ну, а ви тріпочіть: це такі ритуальні вірші.
ти народилась в короні, правити – твоя доля.
нарешті й народ так каже,
бо на те була наша воля.
істинно сказано – знов те саме скажімо:
і восьмого дня бог створив рокенрол,
і заради цієї події він дарує нам правильну риму,
і ноти, і ритми, що рвуть небеса,
аж розхитують божий престол.
і тремтіння віків сповіщає про щось таке
нечуване й небачене, гримуче, швидке й важке,
що від нього здригається серце нового світу,
і людей, і тварин і ангелів. – всіх відсуваємо в тінь.
хай небеса ревуть. ми йдемо на ще вищу орбіту
ім'ям святого року, навіки віків, амінь
за твором: and on the eight day, kiss
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758624
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2017
я йшов собі 660 шостою вулицею,
розмірковуючи, як жити далі,
аж тут якийсь бик: придивлявся до мене спідлоба,
придивлявся, та й каже: "ой ти чуваку, стривай!
а що буде те, та що буде це, та як воно все буде?"
я йому: я тобі хто? не знаю,
далі ніж на завтра, в майбутнє не поглядаю.
а завтрашній день – то окрема, гляди, поема,
та все одно пробач, такий вже я нечема.
це я до того веду, що стався переворот
в народній свідомості. так кажуть останні вісті.
хто поширює слово, той мусить піти в народ,
і все перевірити сам: чи все на своєму місці.
ах, ви не знаєте! пекло втекло на волю,
я його шукаю. зловлю, і назад зафутболю.
тому то такий зденервований,
оце вам така новина.
дитино, я мушу набити рушницю,
а ти – наливай вина.
так, то наша реальність: не двічі щодня помирати,
але й не щодня, як сьогодні, звитяжити й перемагати.
і якщо вже колись ми обрали цей шлях,
переобирати нічого не треба.
я програватиму, граючи на твоїх золотих почуттях,
а ти веди мене, де пекло, та й підемо до неба.
то де ж воно, пекло? послухай
вухами, та не серцем –
а послухай на вулицях, та по громадських місцях,
та по державних установах, народної балачки.
хіба ж то не пекло? не слухай: то просто жах.
цим язикам треба мила, чорнила,
пельменів, горілки з перцем,
молока, молотка; знов кохання, і знов мантачки, –
сала, чесала, обценьків, розжареної сковороди,
меча, і вогню, й часнику, – і хто знає? а чом би
не однієї суператомної бомби? –
і лиш потім – небесного раю, і моря святої води
за твором: all hell's breakin' loose, kiss
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758472
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2017
чи ти причарована, чи розчарована? – поясни мені так,
щоб і сам я повірив, ніби тебе насмішив.
то все гра і брехня споконвіку. як метелик летить на маяк,
так і ти, безголова. отямся – і не слухай людей-павуків.
ти нерозважлива й дика. гуляй собі десь на волі.
ти не просто гарненьке обличчя і золоте ім'я.
спиш? ну, спи цілий тиждень –
та не грай невластивої ролі.
хто тобі аплодує – павук. хто там хвалить тебе? – не я.
ці ж павуки казатимуть:[i] ця – молода та марна.
гайда за нею лити потоки солодких сліз[/i] –
ах, перепрошую: "слів". все одно. це брехня, й нездарна
гра павуків у банці, й я вже у неї заліз.
бачив: дивився здалеку, як у центральнім парку
виступала з погордою, аж кривилася від глядачів.
отже, ти прагнеш вогню? краще викинь свою цигарку,
доки я ще не зовсім п'яний, і нікого, вважай, не вбив.
тобі кажуть: [i]пропаща[/i]. ти кажеш: "роби, не роби –
все одно шкодувати", – й регочеш. ото ж ти сумна дурносмішка!
майже тішуся. дам тобі волю – й нехай ти, мов та сироїжка,
блукаєш цим лісом, де люди –
гадюки й отруйні гриби.
горе: ангели не дозволяють. плакатимуть за тобою,
казатимуть, лиючи сльози: "дурна, молода та марна".
я майже втішаюся. так, я також зачарований грою:
вона, хоч не дуже майстерна, та по-дурному гарна.
аплодуватиму лежачи; а ридатиму, як крокодил:
гарна, та марна! заступіть її та рятуйте. –
захищайте її, не шкодуючи ні людей, а ні ваших крил,
не шкодуйте нічого –
й ні за чим тоді не шкодуйте.
за твором: young and wasted, kiss
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758470
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2017
я знаю: твої коліщата вже крутяться –
пали свого вогника, та розпалюй ясніше.
втім, твоє серце – холодний камінь.
ти вся в гріхах та збоченнях,
ти аж спливаєш молитвами й каяттями.
знаю, знаю про твого там любчика нового.
але ти приходиш: нечасто, та час від часу,
щоб на колінах благати собі пробачення.
так, моя люба, – я вмію читати в твоїх думках,
як закохані люди читають в чужих очах,
бо ми – співучасники в злочині.
так, ми напарники, два чоботи пара.
ти приходиш без зброї, а усміхаєшся, мов бандитка.
та й стукаєшся до мене в вікно щоночі.
ти ніжніша, ніж панна аляска,
ти чорніша, ніж лімузин.
ти усміхаєшся так глузливо,
що я тобі радий. вважай, що я твій заручник.
і ось, коли все розсипається й валиться,
і б'ються вазони з квітами,
і температура літає високо, як орел,
ти наближаєшся близько,
ти вибачаєшся слизько,
і розкладаєш все знов
рядочками по поличках:
ми напарники в злочині, так.
о, ми напарники в злочині! так.
і ось, коли знов все валиться,
б'ється і падає з гуркотом-дзвоном,
ти повідаєш казку про сліпу-пресліпу сніжану,
пригорнувшися міцно;
і вкладаєш нас двох рядочком,
як дві паралельні лінії,
і тоді вже й дурному ясно: справді,
ми напарники в злочині,
а інакше й бути не може
за твором: partners in crime, kiss
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758331
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2017
довго стоятиму так, чекаючи.
так можу стояти довго,
коли мені більш
нема про що мріяти, а лиш про це.
я стоятиму так недбало,
мов якийсь безробітний лайдак,
що йому все одно, заради чого
вбивати свій час. – я знаю, заради чого.
чи довго ще? не хочу знати,
наскільки далеко зайду,
а вже й так аж занадто. називайте мене відчайдухом,
та мій відчай не того роду, що ваш.
серце б'ється спокійно, сильно.
я знаю, на що чекаю,
і коли дочекаюся, знатиму,
що цей день не минув даремно.
спалахнуло! то спалахнуло у мене в мозку,
і вже я рину, мов нестримний потік інстинкту,
шляхом знайомим. ви не бачите мене,
ви навіть не чуєте, які гримлять оркестри
в моїй душі тепер. я вільний, божевільний,
я роблю те, що треба, як хочу: я хочу
обійняти мою маніякальну мрію.
я навіть хотів би, щоб хтось мене бачив тепер.
навіть під дулом, навіть з ножем біля горла
я був би той самий: я дядько. я вкрав
те, чого мені треба – воно не продається:
я вкрав собі геройський день життя
за твором: danger, kiss
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758330
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2017
я не казав, що я дядько, бо це очевидно.
роби все, як кажу, і я не прокляну.
ти щось таке – від тебе сумно і огидно.
навіщо скачеш? повертайся у рідну площину.
тут ти ночей не спиш, втомлюєшся, ще й дивуєшся,
що світ не аплодує стрибкам у ширину.
ти порочний. чом би тобі не піти
хоч би до пекла, а хоч би на прощу до лаври?
то було б добре більш-менш, а чи як. але ти
порочний. ти породжуєш мильні кадаври.
ну, а ми – золоті шедеври. без запитань кажу:
всі грішні, й я також не можу не грішити.
так бог велів, бо я, коли без вантажу,
впадаю в богоборство і шиюся в бандити.
але твої гріхи – вони тебе втомили.
навіщо знов засмучуєш вертеп
своєю жалюгідністю? в тобі немає сили,
ти згнив. твої діла – твій шолудивий леп,
що сиплеш ним повсюди, мов вітер з-за могили.
ти порочний, ти жертва брудної хвороби.
ти ганьба з ваніліном. нас нудить від такої особи.
таких виганяють з ганьбою,
без помпи, лише з ваніліном,
і мливом богемним, і ген за стрімким часоплином.
ну, а ми наллємо, та хильнемо
перше за дружбу народів,
друге – за солідарність,
третє – за єдність поколінь,
потім – у вільному стилі
вже й за кохання;
й як схочемо –
за читачів-пішоходів,
і за пневматиків-нематодів,
і за дунайських оселедців-антиподів, –
та й годі; а ти там зігнися та згинь.
за твором: mr. blackwell, kiss
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758170
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.11.2017
світ без героїв – то як світ без сонця:
ти не побачиш правди, і не впізнаєш брехні.
не гукай визволителя, не чекай оборонця:
їхнє місце не тут, але там на війні.
світ без героїв – дивні перегони
хвилин, годин, людей та хробаків.
цей світ у цьому хаосі й потоне,
а ти собі і жив би, й не тужив.
тут місце без часу, а час не має місця.
цей світ – абсурдне звалище речей,
що їм немає назви. погодував курей,
а їм, сумним, не п'ється і не їсться.
ось так і ти, мій світе без героїв:
не знаєш, ким ти будеш. а буде по тобі:
[i]не подвизався, й злочинів не коїв;
не виграв, – і не впав ні в якій боротьбі[/i].
без мрій, без музики, без чарів, без казок –
ну, а тобі ще б жити й віку доживати,
бодай якийсь космічний козачок
примчав – помчав тебе в далекі емірати.
мов птах без крил, ага, мов дзвін без язика –
оце такий ти, світе без героїв.
та все одно не клич мене, басаврука,
бо я б твої проблеми й подвоїв, і потроїв
за твором: a world without heroes, kiss
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758167
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.11.2017
осіннє листя за моїм вікном.–
осіннє листя, золоте й багряне.
я сумую, сумую за тим дорогоцінним сном,
де осінь – ось така – ніколи не настане.
ось твої губи, вкриті сонячним пилком;
ми в сяйві вдвох посеред сонячного світу.
цілуєш, як сонце, і сонце у тебе над чолом
щасливо усміхається. так цілує літо.
так цілує воно, коханий, золотом твою руку –
рідну, що за неї колись трималася.
ти пішов, і тепер я все падаю, мов той листок,
так приречено й тихо,
ніби йду на довічну муку.
і все моє життя вмістилось в тому дні,
а дні мої всі, як життя. скоро знову
заспіває зима ту саму колискову,
пісню смерти – й потому буде снитись мені,
мій безцінний, той самий сон: пречисті
золоті, золоті поцілунки на листі
за твором: Les Feuilles mortes, Jacques Prévert
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758008
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2017
де ж потерпілі? всі скам'яніли,
не врятувався ніхто;
ніхто не знайшов свого щастя –
так і покам'яніли самі.
так фантазую, бо ходжу цим містом
сп'янілий від фантазій: чи стати фінансистом,
чи народним – чи вільним,
чи хто зна яким артистом,
чи політиком.
що ж, я виношу вам мою громадянську позицію:
в цьому нев йорку, в цьому, агов, мільйонері
й люди такі, як він сам:
непарні, з жалюгідно допитливими очима,
а я не шукаю кохання. я блуджу тут,
бо заблудився,
я блукаю тут, бо заблукав.
в цьому голому навіки місті,
де аж 10000000 життєвих історій,
я не маю жалюгідного розгубленого вигляду,
я не шукаю за розумінням чи співчуттям.
вулич-нічні вампіри, парочки, парки –
скільки тут парків? – стільки тут і подій
блискавичного закохування. то там,
то там, то он там
я бачу спалахи сліпучого кохання.
чи то лиш фантазми? старі леді з юнаками,
юнки зі старими джентельменами.
вони могли б і помінятися, здається –
ну, то таке привиділось дурне.
здається, я маю проблему, мене трошки нудить –
так само сказала б он та гарна дівка –
та я дам тому ради, бо незабаром сесія.
кажуть: ми тут живемо в божевільному темпі.
правильно кажуть, бо то перегони з дияволом.
так мені уявляється, так воно й є насправді.
жаль і смуток кругом – то розлито численні вогні,
мов калюжі, і там чи монетки, чи люди на дні,
чи то їхні розбиті скам'янілі серця
і надії на блискучу стрімку кар'єру.
незчисленні загублені люди
тиняються тут, мов зоопарком,
все шукаючи пари собі
в цім розпарованім безнадійно місті.
люди мають самотній вигляд,
люди мають самотній погляд.
кажуть, це місто – місто широких світоглядів
і розмаїто-яскравих поглядів на життя.
тут, без сумніву, 10000000 життєвих сумних історій,
тут люди 10000000 категорій.
лиш уявлю, що все то – у мене в голові,
і знов мені нудно. імовірно, що їй, вже під зав'язку хворій,
завтра буде ще гірше, а позавтра – то знають
лиш сутінки, та настрої, та всілякі думи:
чи мої, чи суспільні, і якісь вони всі нульові.
це місто мільйонер і місто мільйонерів.
чимось воно скидається на далекий, далекий харків.
так, я згадав: ви могли б позмагатися
кількістю чи паркінгів, чи парків –
та вже нехай. але де більше смутку й нудьги –
не скажуть вам ні демони, ні люди, ні боги.
я не знаю, чому називаю це місто голим.
цей щасливий нев йорк цілий місяць мені не дає
заспокоєння. досі, досі не під моїм контролем.
я не шукаю кохання, отже я заблукав.
йой, нев йорку, ти жорстоке містечко!
коли вже будеш моє?
за твором: naked sity, kiss
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758005
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2017
і знов ти кажеш, що не хочеш
ні кохання, ні романтики, ні пера жар-птиці.
ні кохання, – нічого. та зорі очевидці:
знаю, куди ти хилиш,
знаєш, про що мовчу.
відомо, що тут моє в цій бакалійній крамниці.
трохи тебе спантеличу, а трохи тебе засмучу:
маю рентгенівські очі –
вони бачать і через брехливі облуди,
і через броньовані двері,
й через солом'яні матюки,
і через вселенське
розчарування аж відтуди й досюди. –
бачать, як ти забрехалася.
я не вірю в народні плітки.
ох, таки правда: за тебе правдивіші
навіть твої чобітки.
не віриш? колись ти так само навчишся.
то важко, так важко! важко.
можливо, знов прийдеш до мене. – що я тоді скажу?
не знаю. може, скажу,
як завжди: не плач, моя пташко,
бо я свою любов дбайливо бережу.
за твором: x-ray eyes, kiss
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757828
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2017
я бував нагорі і внизу,
на вершинах і на глибинах –
так, я бував повсюди. куди ж я тепер повзу?
можливо, знатиму. побачу в завтрашніх новинах.
я бував і запаморочений, і зачарований,
і сліпий, глухий – та я досі чую,
як ти кличеш вночі,
як ти кличеш моє ім'я.
я бував наодинці сам
зі своєю дрімучою самотою,
я бував і з тупою байдужістю,
я бував навіть сам без себе,
без надій, без бажань і без сил. –
та я досі бажаю, щоб ти була тут зі мною.
я знаю, я точно знаю:
я вмію розпізнавати обман і шахрайське мистецтво.
ти навчила мене такого, чого не вчать ніде.
я знаю – так люди кажуть,
до чого воно веде;
так і ти була думала, та не казала:
ніхто мені цього не дасть так, як то ти давала:
ти дала мені знати, я тепер знаю це точно.
мені було 27, ти стала моїм сонцем,
ти стала моєю ніччю, вечором, ранком і днем.
ти навела на мене уроки й страшний переляк.
ти знала: ти розбила мене, бо ти знала.
мені досі болить, лиш тепер ти не знаєш як.
мене вигнано, списано, викинуто геть.
що ж, я ходив зі своїми страхами
й зі своїми зірками в очах,
та щоночі я досі чую, як ти кажеш "заледве ледь",
щоночі я бачу тебе, і знову роблю те саме:
те, чого ти навчила.
чи ти вчителька, чи ти нечиста сила?
я знаю, я знаю, й такого знання
вже не дасть нам ніхто. так, тепер я не маю
ні вечора, ні ночі, ні ранку, ні дня,
та зате я спізнав, і тепер я знаю
за твором: sure know something, kiss
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757816
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2017
так. ну, моє ім'я – кругле, як кругле число.
десь воно тут на пластиковій бирці.
ми з вами друзі чи єдиновірці?
запишіть собі десь нерозбірливо, щоб було.
кажу, бо його ви не знайдете
ні в якій телефонній книзі.
чим я собі заробляю?
вирощую квіточки на карнизі.
ось воно. знайте ж: я – чоловік-двотисяча.
діти мене не слухаються, з жінкою ми не в згоді.
я їй купую дворисячу шубку,
а їй до вподоби трилисяча.
ось так і живемо не в цій триклятій моді.
вона мене шанує, щоб ви знали.
я не хотів би, як завжди,
зловживати її довірою.
великі капітали капітулювали,
дезинформацію де знищили, де завоювали,
поверхня лиця землі стала зелено-сірою.
десь там між дзетою й тетою
поставте хатинку з кругло-овальним віконцем.
татку, пишайся цією планетою.
мамусю, пишайся цим круглим сонцем.
все ніби добре й правильно, але мені шкода.
вчора з рандомного сайту
мав нараду з одним японцем –
в них така сама біда.
татку, пиши. мамусю, пишайся.
так і є. вони кажуть: а ви, як були молоді,
чи в вас не так само спалахував мозок,
як-от копиця, де заблукала
мишка маленька з казки?
але ми вже нічого не знаємо.
ми й до місяця вже не літаємо,
лиш наближаємо похмурий день поразки.
татку, лиши, мамусю, лишайся.
розумієте, я чоловік-двотисяча.
я не можу знайти навіть прища на носі.
та що мене обурює – то лисячо-вдависяча
поведінка президента на форумі в давосі.
ну гаразд. ви погляньте: а квіточка, мов квочка,
так вже довірливо дивиться! добре їй там на карнизі,
а на веранді холодно. пасочка – непросторова точка
з невербально-глобального третього тисячоліття.
в разі чого шукайте 2000 у телефонній книзі,
і позбавте америку її головного страхіття
за твором: 2,000 Man, kiss
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757712
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2017
бабуся сказала, що я хуліган:
тиняюся тут, мов дурний наркоман.
я спустився до кондитерської крамнички –
купив би там чогось,
та не маю такої звички.
і ось мені так сумно! правда. так погано!
sad, but true. чула? якщо я такий хуліган,
куди мені йти, що робити?
так від життя й відстану,
а від тебе – то важко. я просто реальний пацан.
мама каже, я шолудиве порося.
чула? каже, я плазун і нікчема.
і що ж мені робити? тут, може, винна вся
імперіялістично-потогінна система.
може, моє виховання. але до чого тут я?
я не можу безпомилково написати свого ім'я,
мені вже було 22, коли я закінчив школу.
що мені ще зробити? стати зіркою рокенролу?
правда. я хуліган. а до школи не повернуся.
це не тому, що дурний, і не тому, що боюся:
бо двічі в ту саму річку
не вступиш, каже моя бабуся.
я хуліган. це така моя доля. вже казав тобі: я
не можу навіть написати свого ім'я.
а що ти мені кажеш повернися до школи –
ти нормальна? ні: такого ще не бувало ніколи.
я реально дивлюся на речі: так, я реальний пацан.
кожна ціпа у цьому лас-вегасі прагнула б бути моєю,
ну, а так – я з тобою, і мовчатиму, як партизан:
ніхто не примусить мене, тож відкинь цю дурну ідею
джерело: hooligan, kiss
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757661
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2017
ви сидите там на ваших сідалах,
а тоді підскакуєте, й дерете горлянку –
краще вам було б хильнути склянку зранку,
тоді й репетувати.
я співаю, ви спостерігаєте.
а слухати? ви зазираєте мені до рота,
хочете знати, як він виводить такі слова;
але, щоб вам корилися й граматика, і нота,
на те потрібне й серце, і вуха, й голова.
де ваші вуха? ви дивитесь,
як мої руки доводять
до сказу прекрасну гітару –
ви заздрите й дивуєтеся. краще б спробували самі.
ви хочете всього багато,
й ще вдвічі більше, й на шару –
підіть та скопайте город
вашій тітці, і бабці, й кумі.
ну добре, слухайте ще й пісню про кохання:
ви маєте великі сподівання.
ви аж труситеся. ви дурієте, щоб вас помітили.
ви котите хвилю, щоб вас показало
й по інтеру, й по mtv.
ви гукаєте наше ім'я – наше святе й пресвітле
блискавичне ім'я, а нам нудно,
ми думками аж ген у москві.
ви з повагою дивитеся на наші круті барабани.
на наші залізні струни,
й на наші диявольські пики.
наші танці лоскочуть вам нерви,
ви впадаєте в інфінітив;
вдома ви будете довго ваксувати свої черевики,
потім – лякати сусідів і жерти чужих котів.
ви маєте великі сподівання.
чи зможете ви зіграти вашу велику роль?
о, так, ви вже маєте дуже певні на те сподівання:
вас покликав мій голос,
ви впали
в епілепсію, й ви – мумітроль
за твором: great expectations, kiss
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757545
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2017
я скажу вам, яке маю діло до вас.
маєте дещо, чого мені треба:
афродітину доню – отже, кажу без прикрас,
слухайте чемно заради землі та неба.
я син свого батька, мій рідний дім
на високім олімпі – там мене демони вчили
правити одноосібно –
ні: вдвох, як блискавка й грім,
щоб руйнувати ваші хати й могили.
я – бог рокенролу та грому,
я пекельний гримучий бог.
всі ви мене боїтеся, а ви ж мої сестри та браття.
я вмію лічити до всіх вас,
до всіх вас таких багатьох,
я наклав на ваш світ своє громове закляття.
я володар пустель та пустирищ,
я дарую вам воду в сушу,
я збираю під свою руку
страшні войовничі тьми;
я окрадаю й спустошую вашу нещасну душу,
і зроблю та саме з вашими курми.
пропоную вам швидко вклякнути на коліна,
слухаю вас уважно: так само, як ви мене.
де ж афродітина доня? де золота дитина,
що вийде наперед, нагримає,
й до пекла мене пожене?
за твором: god of thunder, kiss
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757489
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2017
я працював, і трудився,
аж падав і підскакував, – все заради неї;
я й крутився б, і вертівся,
шахрував би й дурив би,
й закладав свою душу,
й торгував би всіма традиційними цінностями
для моєї дитинки;
я вкрав би і вбив для моєї дитинки,
я грабував би, я рвав би й метав би
все для моєї дитинки;
я повзав би, і плазував по-пластунському
через все це флоридське болото,
щоб до неї прилужитися делікатно та чемно.
я щасливий хлопець, я майже ніколи не плачу.
якби вона десь втекла,
я все одно не підвівся з колін,
а так би навколішках кинувся наздоганяти.
я марную свій час, коли мрію про неї,
так залюбки марную, і ні про що не шкодую.
їй легко догодити, й вона не вимагає нічого.
я хотів би знати про неї все:
що її звеселяє, і що навпаки засмучує.
все одно, навіть коли з неба не падають гроші,
вона все одно не журиться.
вона мені показує все, що знає та вміє,
через те я такий щасливий,
і навіть дуже дурний.
коли я щось пояснюю, вона уважно слухає,
а потім усміхається, й каже: "хочу танцювати".
ми гайцюємо рокенрол:
то коли вертяться, й крутяться,
і гойдаються, й скачуть. вона мене веде
десь у первісницько-дике суспільство –
цей стиль життя їй подобається,
а мені хоч не дуже, та все одно нехай
за творами kiss
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757448
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2017
я намагався втекти,
покинути це місто.
це вже вирішено.
тут навіть думати нічого нема:
я не повинен місити
цю грязюку, що наче
напівфабрикатове тісто;
тут задушливе літо
і холодна брудна зима.
я намагався вшитися
з цього поганого місця,
щоб знайти вже, нарешті,
свій власний американський шлях:
він простий, як стріла, йде за обрій,
обабіч високі пірамідальні тополі –
в цій реальності вільній, безхмарній і добрій
шукатиму власної, може й нещасної,
та незрадливої долі.
як часто було, що я почувався самотнім!
та це вже минуло. тепер я лиш знаю одне,
тепер я лиш хочу одного,
маю одну лиш нагальну справу:
я маю піти.
так, ось як кажуть: [i]з цього діла немає тіста.[/i]
ні, кажуть так: [i]з цього детройта немає міста,
а як є, все одно, бо воно не моє.[/i]
ось мій квиток. завтра востаннє
зійду в метро, і прощавайте всі.
а там нарешті воля. тут крутився,
як білка в лотерейнім барабані,
як колесо в старому шарабані,
як кермо у невмілих руках.
моя дівчина водить таксі.
маю втекти. справді буває цікаво,
аж дивно: а чи моє це рішення?
яка різниця. моє чи не моє –
я так само, як ти, маю законне право
на це: неухильно й без околясів,
без сумнівів і сумлінно, –
виконувати, як є
джерело: getaway, kiss
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757388
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2017
не знаєш хіба? це легко, так легко!
не йди, а ходи-но, та зглянься на мене.
я потребую, я в скруті, я перегрівся,
я вже розжарився, мов піч.
це правда. ще виспишся. зараз у нас
ціла довга жовтнева ніч.
хіба ти не знаєш? зроби, як ви кажете,
[i]зроби-но що-небудь[/i]. – хіба ти не знаєш, що?
дозволь мені вдертися, впертися, втертися
так тихо до тебе в довіру:
це генеральна лінія
всієї моєї поведінки, так.
хочу, мов золото й срібло,
в'їстися в шкіру,
і навіть відбитися в серці,
як дурнувато усміхнена
неголена пика в люстерці. –
так, то нескромне бажання.
його мені диктує не скромність, а кохання.
ти могла б скористатися з цього,
могла б скористатися з мене.
я тобі легко здобувся,
ти знаєш, як я тебе люблю.
ти могла б бодай раз не втікати,
ти могла б взагалі не змушувати чекати.
ох, скільки у мене в серці
ніжного щастя й палкого жалю!
так, це одна, а насправді моя генеральна лінія –
не тому, що погода надворі нещасна й осіння.
ну, що ж мені робити? читати, чи писати,
чи грати й співати,
чи лузати насіння –
однаково легко, й безглуздо. а нині я
повний смутку, священний і замкнений,
як повна реліквій бабусина скриня
джерело: mainline, kiss
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757294
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2017
Гайда, рушай.
яка вона гарна!
вона гарна й гаряча, палкіша від пекла.
коли я побачив її, мало не впав з мотоцикла.
вся в шовках та в мереживах, ох!
не дивися – хапай її, доки не зникла.
ти диви. я кажу: перепрошую панну,
мій обов'язок – допровадити вас додому.
а відтак супроводжуватиму вас в навколоземній подорожі:
там в просторах світового океану
є багато цікавого та захопливого,
якщо випити пляшку рому.
гаряча, гаряча! палкіша від пекла.
ми зробимо правильно, ми вчинимо гріх.
[i]я не звикла до рому[/i]. а до чого ж ти звикла?
вона палить, мов сонце ямайки,
я люблю її більше за всіх.
в чому ж проблема, питаю. – чого б ти тепер хотіла?
вона каже: [i]багато чого, не проблема, але не в тому річ.
але річ і проблема ось[/i]. – вона показала обручку,
і я провалився в пекло, де панує полярна ніч.
гаряча, гаряча. ми зробимо дуже добре.
палкіша від сонця, пекельна, як предковічне зло.
ну, будь сильний та мужній. рушай, в кого серце хоробре:
ти справді не знаєш зла. а як би нам добре було!
джерело: hotter then hell, kiss
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757137
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2017
я знаю, як все має бути –
не для нас, не для них,
а для землі взагалі.
деякі люди – пігмеї,
а деякі – ліліпути;
дехто старий вже змалечку,
а в старості всі, наче діти малі,
тішаться мріями. я ні про що не мрію.
то означає, що я сліпий.
в світі, що нас оточує, бачу саму ентропію,
не бачу нічого святого,
лиш світло в тобі одній.
дитино, хіба ти не бачиш?
скільки тобі вже рочків?
а мені – то вже давня казка.
я вже сліпий, гадаю. мова моя суха,
та такі й мої очі;
і якщо сліпота – поразка,
я прийму її чисто: лагідну й без гріха.
я знаю, як все має бути –
вмію й зробити все так.
ти ще дитина. скільки тобі ще забути!
я вже забув все, що треба,
я турок, а не козак
джерело: https://www.azlyrics.com/lyrics/kiss/goinblind.html
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756786
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2017
дитя, підведися
та виведи звідси свою бабусю.
підведи її та виведи. я вдячний, дякую тобі.
ти ж знаєш, твій старий джоні тяжко працює –
слухайся його і роби, що він каже.
дитино, якщо тобі добре,
якщо ти з усього вдоволена,
ти знаєш: твій чоловік тяжко працює,
він працює за двох, він вартий
аж двох таких, як сам;
отже, ціна йому – аж цілих дві.
моя золота,
не став чоловіка за його літами:
він став чоловіком якраз за віком,
якщо це не дуже складно.
перестань, будь ласка, плакати,
й роби, що він каже.
насправді він тебе дуже кохає,
і навіть боїться.
дитино, це правда. чи добре тобі?
він тяжко працює, щоб ти почувалася
щасливою. він має подвійну ціну,
він і платить подвійно, –
він і платитиме подвійно за все;
ну, а ти – правду кажу: неоціненна.
знай собі ціну також,
і слухайся його:
він знає, що робить,
він знає, що каже. –
завжди роби, як він каже
джерело: https://www.azlyrics.com/lyrics/kiss/deuce.html
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756706
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2017
щойно лиш опинився на вулиці,
і вже моє серце гупає, мов тулумбас.
колотись, моє місто, від центру
і до західної околиці!
хто мені друзі, не бійтеся,
й будьте готові бігти.
бо я побіжу, і збиратиму крихти,
що нам залишив цей буремний час.
я живу тим життям, що його не щодня обираю.
немає коли програвати. я граю на виграш.
це логічно, бо слушно. гратися – то вже минулий день.
ні. що робитимете, питаю?
а як нічого не робити, я програю.
ми всі один за одного,
ми всі для одного: для слави, за перемогу!
ми всі до одного стоїмо за одне:
щоб я виграв, а ви програли.
не бійтеся нікого, а слухайте мене.
коли все буде сказано,
коли все буде зроблено,
ви знатимете все.
прийдешній день нам славу принесе.
а всі ми тут робимо одну почесну справу,
гуртом ми сила. ми перемагаємо
і здобуваємо славу.
он, в позі сумніву, манірне хайло, позіхайло,
нездихайло і мнихало.
всяк би туди схотів, куди ми тепер біжимо, –
дайте йому хто-небудь під дихало.
ми сплатили борги та податки. так ми тепер живемо,
а хто там в позі сумніву на розі,
тих повісимо міцно на жовтій мімозі.
оце такі ми творимо новини щогодини.
до слави тепер! я не біжу, не ховаюся.
поглянь мені в вічі, хто всяк поза сумнівом –
чи ти бачиш там страх?
кожен має свій шлях. я обираю цей шлях:
він шляхетний, штахетний, високолетний
аж до сполучених штатів америки.
так. я дещо згадав, – та вгадайте, що я забув!
бо якщо є ціна сплатити за те, що здобув,
я сплачу мирним пострілом без паніки, й без истерики.
без сумніву:
нам присвячено славу, нас присвячено їй.
ми всі для одного, всі заодно.
вперед у майбутнє, до зброї! це не останній бій,
та вже ж і не перший, казав генерал махно
джерело: https://www.azlyrics.com/lyrics/kiss/allfortheglory.html
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756631
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.10.2017
овва. страждаєш від задухи?
клич диктатуру, й придуши
в своїй душі повстанські рухи,
й листи до вічности пиши.
ви, там, дзизкучі дзиґо-мухи,
й ви, титанічні таргани!
ви всі гуртом, як злі свекрухи –
заший вас та переверни!
прошила вже подвійний шов
у цих дитячих заморочках.
блукаю в виточках, і знов
витаю в дамських оторочках.
о, доле, доленько! вколи
хоч голкою, хоч веретенцем.
позатягалися вузли,
йду, та коли? не знаю вже й коли,
вузькою стежкою з кирпатим штириденцем.
себе запитую: а хто то?
не знаю, бий мене мара.
ні, я візьму собі істоту
чи з-за дніпра, чи з-за петра.
ні, я помовчу. о, мовчанко,
остання подружко моя!
вітай супутницю-прочанку,
я дам тобі своє ім'я.
там, у таємному реєстрі
твоїх зацькованих імен
вже сповідався клітемнестрі
троянський блазень-бізнесмен.
а я гадаю, досить тупо.
не задивляйся догори,
а краще – сором, та звари
тим ворогам тарілку супу.
а ті зашморгані світанки
змети в один глухий куток:
радійте, сестроньки троянки,
з цих історичних пам'яток!
складайте зуби на полиці,
ті, що зневажили творця.
нехай вас тлусті молодиці
споетизують до кінця.
всі ланцюги заіржавіли,
вдавились мулом криниці.
великий Боже, дай ми сили!
роздмухай смуток на лиці!
це маячня, а не молитва.
ти слухаєш? не уважай –
нехай це буде перша битва
за наш небесний урожай.
а там, у вариві облуди,
киплять і мухи, й таргани.
поспівчувайте, добрі люди:
які є ви, такі й вони
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756497
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.10.2017
думкам не потрібно злості,
словам не потрібен слухач.
приходиш до мене в гості –
не матюкайся й не плач.
втім, слухачі потрібні.
на коні я, чи на слоні,
приходьте, чемні та здібні,
розумні, веселі й смішні.
от коби ще й поодинці!
що значить ваше "цвірінь-цвірінь"?
послухаю – бачу: якісь піхотинці
у дворі марширують з підскоками.
скажіть мені, що за хрінь?
о, то мої чорногузі бузьки,
а то он – надвірні та вірні
друзі мої горобці:
ґречні, охайні, вбрані у все французьке,
а дивляться на мене, як вперті покупці.
любі мої, чого вам треба?
в кожного руки та ноги, тулуб, та ще й голова.
чого вам ще треба, крім сонця та неба,
й української мови, що здорова й жива?
кажуть: у тебе там завелося
ворогів, шкідників незліченно. нащо тобі? продай.
нам треба таких, що римують "колосся-волосся",
"роси-покоси", й "перепродай-продай".
а сміюськи не хочете? ви, чорногузьки,
мало тямите в тому, що таке шкідники.
почитайте граматику, на добраніч і дзюськи;
ну, а ви, горобці, постривайте, гуляйте.
скільки маю зубів? не бачите? знайте:
32 – а в цій пісні теж 32 рядки
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756455
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2017
Я не можу. ні, я не можу –
пробачте.
це й не я: це від мене самої
відламана дика гілля.
о, мої неоспівані дні,
о, мої несповідані ночі,
не плачте.
небо зреклося мене,
і втікає з-під ніг земля.
То не зрада себе самої
врешті мене надломила,
то не кинуте поспіхом
запальне курям на сміх "люблю";
то не правда свята, що за неї
так Божу Матір молила,
то не вірність, о Матінко Божа,
що за неї тебе молю.
Тихо-тихо у грудях.
бідне серце моє затяте! –
то ж сама його там замкнула,
щоб од світу його спасти.
вже не маю нічого. пам'яті не продати,
а любити отак помірковано –
краще спалити мости
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756383
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2017
начистьте, полковнику, до блиску свої черевики:
хай не знає ніхто, чого тобі варті ці дні.
таких у народі шанують, і по правді вважають великими,
таким не стріляють в спину – хіба що вже зовсім дурні.
чи плаче вона, чи не плаче – погода надворі не зміниться.
пробач їй ці сльози: матерям не завадиш плакати.
терпіння у неї лишилось на денці, а сліз – по вінця.
хоче одного тепер: прочитати, зрадіти – й зіжмакати.
сієста, полковнику. – година недбалих і сонних.
а в тебе – і справи, й обов'язки, й купа уявних листів.
а ще – когута годувати, й дивуватися з тих забобонних,
темних людей, і казати про сина: "він мало чого зробив".
тож начистьте, полковнику, до блиску свої черевики:
нікому не треба знати, чого тобі варті ці дні.
так і годиться чекати; таких і вважають великими. –
до таких і не пишуть ще 1000 літ по війні
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756294
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2017
добре так. стули очі тепер,
і так стулиочі поглянь на своє життя. –
скажи, чи воно тобі все до вподоби?
а мої вже розплющені, й кажуть,
немовби сторонні особи:
ти осліпнув. бідне сліпе дитя,
все повертається знову –
все, що хотів забути:
річка тече під кригою. та чи насправді тече?
те, що ти кажеш, важко збагнути. важко це чути.
ні, я не хочу. покажи мені й це плече.
можливо, я марю десь на межі
темряви й світла. а може, я просто дрімаю.
так, я дрімаю. я бачу, там повзають мокрі вужі
по грудях та плечах у тебе;
я їх ловлю, потім знов відпускаю.
сонце мені в обличчя. сліпить, бо світить у вічі.
розумієш? я йду навпомацки так, ніби справді сліпий:
кожне, кожне слово слово повторюю двічі,
може й більше – то й що? а ти слухай та розумій.
коли прокидаюся, і в голові ні хмаринки,
бачу ясно: прокинувся, та не тоді.
мої молитви почуто; приходять якісь дві жінки,
та я їх не хочу бачити: мої очі сліпі в воді.
так, тут правда межує зі сном. чи добре то, чи недобре –
тут таки правда, що сниться. може, й не справдиться сон.
та нехай би він справдився. серце моє, ти хоробре.
молися тепер, щоб не вмерти: ця річка –
це мій крижаний рубікон.
я стою в ній вже довго, лиш голова надворі.
криго моя, як скреснеш, гляди мені не відчикриж.
чогось мені смішно, хоч морози тепер суворі,
та й слова твої ніжні, а усмішка –
чи тупий, чи нагострений ніж.
ні, не слухай мене, бо насправді я – корабель,
що йде, мов криголам, і трощить нашу кригу.
дай ще трохи поспати. ми відкриємо триста земель,
а тим часом цілуй мене солодко,
і не збивай мене з плигу
джерело: https://www.azlyrics.com/lyrics/kiss/dreaming.html
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756252
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2017
втрачаю владу й силу, але не знаю чому.
чи жити мені, чи померти – хай буде на ласку божу.
чи радіти мені, чи журитися? попереду бачу пітьму,
хочу десь утекти й десь пропасти –
хочу, та все не можу.
ви сказали б "сенсація". – ні, то таке відчуття,
ніби мене зловило якимось страшним магнітом,
та й тягне донизу. даремне було життя, –
оце я відзвітуюся перед пропащим світом.
хочу десь впасти в порожнечу, в безодню.
як же то робиться? скажіть, хто вже падав,
чи лиш хотів.
там немає чим дихати, крім гнилизни та сірководню,
вже голова йде обертом. але що мені до відчуттів?
я заплутався і перегрівся. бачу у тій пітьмі:
вогник червоний блимає. то в голові у мене
все обертається й крутиться. не бійтеся: ми тут самі,
інтим з конфіденційністю, – священне та злиденне.
я все вагаюся в сумніві. де я? здається, ніде.
намагаюся щось сказати. може, протестувати?
чи я п'яний, чи, може, обдовбаний? лиш в голові гуде
якийсь великий джміль: "солдати, треба спати".
ця ситуація не подобається отцям!
ось я й сказав. як я сказав, так і буде.
що ж мене тягне магнітом?
закладаюсь даремним життям:
не вороги, не чорти,
а, як завжди, радянські люди
джерело: https://www.azlyrics.com/lyrics/kiss/intothevoid.html
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756181
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2017
ракетні двигуни жеруть своє пальне
так швидко, що ракети вибухають
стартом з землі до неба.
насправді все справне, та щось їх жене й жене,
немов якась неусвідомлена потреба.
ревуть і стогнуть їхні полум'яні дюзи,
трандець усьому світу надійшов –
то й що, як люди – дурні й боягузи:
спаскудили планету й не вірять у любов.
з ракетних двигунів ростуть стовпи вогню,
той вогонь палить все; ракети летять в порожнечу.
люди, згоряючи там, проповідують всяку фігню
і проклинають, хто наважився на втечу.
земле, бувай. будь здорова в своїх турботах,
в ненависті й страхах, і в війнах за твої
вичерпані, виснажені, витрачені блага.
на нас, голо-босих людських істотах,
вже немає провин. все, що в нас є – відвага
і зухвальство не втручатися в твої кишенькові бої.
чи не ти, хто послав аж до сонця борців за свободу?
їхні мізки промиті; лоно твоє – брудне.
той, що обрав по парі з кожного плем'я та роду –
хай він себе самого до пекла вперед підштовхне.
земле, бувай. ми лишили по собі незабутній слід.
тим слідом вже ніхто не піде. хто лишається –
той позбудеться всього.
ну, а ми десь у зорях знайдемо кращий світ:
без людей, без свиней, без грошей,
без політичних партій, дякувати богу:
без нічого. а врешті – самі невідомішки.
ось де слово чудове, ніби щойно з книгарні.
там печуть пироги, в пирогах – лиш вишневі домішки,
як от ми були там на землі, неконтрольовані й гарні.
прощай. переказуй те саме, ще й до слова додай
сатані та рабам його: хто лишається, той лишайник.
може, ще й серед них оприлюдниться один криворукий чайник,
що збудує такі ракети – то скажи, хай відродить рай
джерело: https://www.azlyrics.com/lyrics/blacksabbath/intothevoid.html
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756152
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2017
плач, та без сліз. так от довіку плач;
поглянь на що-небудь не дуже скажене –
от хоч би й на мене, чи не на мене –
поглянь, але знов не побач.
ніч, як відомо – не день, то скажи ж мені, в чому річ?
кожен день став подібний до себе. і що нам підкаже ніч?
вона каже: лети без крил,
вона каже: відчуй без дотику,
доторкнися, та не відчуй,
постань над реальністю, і владарюй
кожен сам у собі,
мов година в добі –
і ця ніч, що вже варта мого життя,
не матиме нічого суттєвого для чуття.
знову хочу бути знову, де я був:
бачити зсередини все, що тоді забув.
бачити правду всю, без брехні.
та перше, ніж помирати, ще б забаглося мені
пожити:
жити без смерти у світі без меж,
спати без снів. ти не знаєш, чи ти насправді живеш.
все не таке, як тобі здається.
де ж воно все дівається, й де воно все береться?
я куплю тобі шубу, і шапку, й зоряного оселедця.
хочу знати, чого ти ніколи не знала.
ходи лиш зі мною: підемо, де навіть ти не була.
заплющ свої очі й дивися – бачиш мене, ганібала?
я виводжу тебе не з себе: з туману, дурману й оточення,
з недобачено-все-кривозбочення,
з цілопалення аж дотла.
там зсередини видно, як промовляти без слів,
а плакати без сліз, а бачити без омани.
ти навчишся, й зможеш, коли вже й мене не стане,
жити в світі без снів, і без снігу,
і без сонця, як сам я жив
джерело: https://www.azlyrics.com/lyrics/kiss/within.html
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756030
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2017
привіт, я тут.
вітаю, вітайте: всі вже тут, як один.
я чекав на цей день, мов ошпарений cучий син.
дозвольте!
чи не пора мені знов,
відкидаючи цю всенародну любов,
посісти своє зачароване місце?
ось я нічвида, а про всяк божий день не дбаю,
весь уквітчаний і поцяцькований,
та чи й ви всі готові до раю?
хай наша відправа завершиться злом і добром.
ти ба, я петльований, трохи мухльований –
то я такий розмальований,
щоб почуватися гідним орлом
на ловах у нашому гріхопадінні
та в жалощах:
мов оси, мив пси, ми всі в психопадінні,
мов листя, і горіхи, і яблука осінні.
соромтеся вихором-психором: ми в психопаді.
падайте, кумири, не стійте на заваді.
ми дужі в дружному, згуртованому колі,
по-гончарському круглому; наші діти ще в школі.
а в нас тут арена тріумфу, повний по-справжньому цирк.
я посів своє місце – вважайте, слухайте, й анічичирк.
покаймося: хто в нас такий відвертий,
що відвернувся б від слави? бо коли так, ходи,
повідай свої таємниці, а відтак вже не будь упертий,
щоразу виходь без лозини,
як і жовтень приходить в людські сади.
втім, не слухайте, дітки: я вже однаково знаю:
мряка, смуток – пригнічують,
іллі муромці перевелись,
перепели не несуться. тому себе сам представляю
знов у славі, в зеніті. всі мрійте,
й все то-те буде ваше колись;
ликуйте! я – володар ваших мрій,
господар ваших дум і ваших звершень батько.
чи добре вам отут – в похиленій, старій,
безверхій хаті? хай мені ще гіршим
пече тавром: я – взагалі безхатько,
– лиш можу прописатися під кожним вашим віршем,
шановні поетеси та всяк-товариші!
не супся, не дрімай: тут є мої вірші.
вивчай мої шедеври, а носа не верни:
тобі в твоїм прогресі, мов світочі, вони.
мов мед читаються – так кажуть зірки літератури.
а де там не читається, постав загай-цезури,
або ще які-небудь святі барани,
що ламають шаблони, ще й високі ментальні мури.
нехай мені раціо каже: вночі
всі заклопотані: й великі, й маленькі читачі;
дивлюся, та й бачу, що я вже нічого не бачу,
тож піду собі спати,
але ти ще не спи, мій читачу.
подумай та сформулюй до мене свої побажання,
а також і бажання, й сподівання,
і мрії, і надії, і всякі запитання.
хотів я почути,
та не було запитань
про – навіть – високо-поетику, оцю гірську науку.
доповідаю: так, таки гірська.
а ти обчисть її, як чистять огірка,
та спожий замість хлипати й хнюпитися;
і не кажи під гарячу руку,
що люди тоді доброчесні, коли тамують злість,
бо знаю то сам, і немає в тім ні гіркого,
ні кислого; цю науку прийми; а обчисть
на свій смак, зі своїм розумінням,
і терпінням – чи без них, а чи в міру того,
нехай вона була б і зовсім без нічого. –
як наука гірка, ти обчисть її так,
як обчищують якогось гірського огірка;
запали свої здібності так ретельно,
як запалюють останнього чи передостаннього сірника
на вітрі під дощем у темнім лісі,
бо шкаралупа – то не те, що доброго в горісі,
наприклад, а його серцевина;
моя муза вам каже ще не все, що повинна,
бо тут в цій спільноті, де не всякий писака – читач,
і не всякий читач має ліру й пегаса,
все одно почитай мої твори, й насправді побач,
де й серце сієї поезії, і заодно окраса.
за твором: https://www.azlyrics.com/lyrics/kiss/psychocircus.html
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755933
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2017
я – ненависть. ось моє справжнє,
тепер вже довічне, ім'я,
хоч під ним, може, й б'ється втомлене серце людини.
я ненавиджу всіх, бо не можете
бути такими, як я. –
я ненавиджу ваші похнюплені
обличчя, й похилені спини.
кожен з вас – кожен – носитиме
гідність, і шану, й корону
там,
на глибині 6 футів – там я за все й відповім.
лиш не дивуйтеся, з якого дурного забобону
господь сотворив нас за образом власним, не за чужим.
ви, мученики буднів, і спасеники, й ви, їхні спаси,
йдіть всі вперед та вперед осьде оцими дверима.
а ви, м'ясоруби, й святі, й також грішники,
і робітничі класи,
ви погляньте: ми вже були тут. нудьга моя – неповістима!
так, я – ненависть. б'ється там серце людини,
та ви не зважайте: то моя доля така,
але ваша – любити. ми люди, всіх нас сотворено з глини,
всі ми шукаємо форми, й для змісту виглядаємо рятівника.
визволителя! ви, недостойники й грішні,
й святі, і круті м'ясоруби –
ось ваші двері; а мученикам
і спасеникам – инших дверей нема.
ми вже були тут. скажу одне слово – воно не таке вже й грубе:
порятуйте себе самі, а ходіть всі гуртом з усіма.
я – цілковита ненависть. ненавиджу навіть себе,
адже тут, під корою та цвіллю, тьохкає серце людини.
таке ніжне та чуйне, і таке вже боляще й слабе –
як воно ще не померло? всі помріть, а воно – невинне
джерело: https://www.azlyrics.com/lyrics/kiss/hate.html
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755221
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2017
дивлюся в дзеркало знов,
і не можу повірити.
гай, твоя дійсність – моторошний сон,
і ти ніколи з нього не прокинешся.
повідаєш мені свої таємниці,
запевняєш мене, що ні в чому не винен –
щось несказанне бачу в твоїх очах.
як? хіба то я сам, що вдивляюся в тебе?
ти хотів би признатися – ти робиш спроби,
і все даремні. не врятуєшся, ні.
навіщо, прибравши моєї подоби,
дуриш світ і себе? ти втопився в брехні.
ти злочинець, ти злодій. рятуй мене, боже!
він загруз і заплутався. так тривати не може.
що день, і знов – новий, інакший жаль.
більш нічого нема ні сьогодні, ні завтра.
спробуй змити цей сором! дам тобі золоту медаль.
– а ти криво скалишся зі своєї жалобної рами.
ти жив, мов зачарований, і думав, що то благодать,
та ти вже минув, не лишивши сліду.
ти сам тепер, і дивуєшся, як тупо влаштований світ,
і смієшся, хоч мав би плакати зранку аж до обіду.
ти знову і знов признаєшся – легше тобі не стає.
невже ти не бачиш? зігнися під тягарем провини.
ти одержимий. таке вже надбання твоє –
нехай твоя слава не вмре й не загине.
брешеш: так вже не можна. бог ніколи мені не казав,
який ти грішний та нечистий. змий свій сором
або сиди в багні, й співай з народним хором
про спроби віри. синку, ти сам себе зламав.
надряпай тут на склі хоч раз твоє ім'я,
та омий свої руки святою водою:
бог – то все, що ти маєш. бог – не ти, і не я.
вже втомився, йду спати. посповідався – й хрін з тобою
джерело: https://www.azlyrics.com/lyrics/kiss/iconfess.html
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755145
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2017
якщо я навіть вилізу від неї на дерево,
вона все одно дивитиметься зверхньо.
що б вона там в мені не бачила,
це її наближає до мого серця щодня:
і манівцями, й просто навмання.
навіть коли я далеко від дому,
там, де про те не відомо нікому,
і думаю, що я сам,
вона все одно так само там:
навмисно шукаю за її поглядом,
і той погляд повертає мене назад,
це важко пояснити. буває, приходжу до тями –
кругом пташки співають тоненькими голосами:
[i]стережися.[/i]
вона скрадається, немов терпляча кицька,
її поведінка – аморальна й несвіцька.
кажу, бо я знаю. вже бачив таке
в американському фільмі про зоряне піке.
ця зоребійна юна леді,
що вміє замінити колесо в велосипеді –
так, вона моя біда.
ох, вона моя причина,
бий мене лиха година,
я вам кажу.
я хотів би втекти від неї бодай на місяць,
а навіть на два – та не можу й на день.
вона ходить за мною, і просить автографа
з такою усмішкою, що зворушила б скелю.
люди регочуть, я – ні. я вмію нормальних пісень,
замість того – щовечора плачу і деруся у гніві на стелю.
ох, ця зоребійна юна леді.
я міняв їй дзвоника на велосипеді,
вона каже: "напишеш про мене пісню,
бо завдам тобі смутку, і не дам тобі кисню".
я ніколи від неї не відвертався –
ніколи й не намагався.
люди регочуть – чого вони хочуть?
вона ходить за мною, просить фото на згадку.
щось у неї, видно, з головою не в порядку
джерело: http://www.lyricsdepot.com/rainbow/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755044
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2017
вже не можу сказати нічого нового.
слова – не звідси родом. тут вони, як чужі.
тут і гроші не ходять – лиш натовпом ходять в ногу
якісь карикатурні дами та мужі.
хто з ними злигається, втратить свою дорогу
і стоятиме так, як я оце, нерішучим стовпом на межі.
я старався, й робив все правильно: правильно, але й ти
втратила віру. то слухай: далі нема де йти.
погуляй: я копатиму. вирию, може, скарб,
а як ні, то вже звісно: землянку або траншею. –
чи даремно тобі, не шкодуючи ні часу, ні уяви, ні фарб,
малював майбуття, що, втілене, зневажає свою ідею?
а ідея така: не втікай, але стій та борися,
хто хоче вийти звідси живим.
хоч ховайся, але не втікай: не вклонися
ні ворогам, ні байдуже-боягузливим друзям твоїм.
скільки нещастя й гніву збурюють чесні слова,
коли їх за звичаєм осмислити й перекрутити!
люди, зітхайте й плачте, бо правда ще досі жива
і дозволить вам з неї глумитися,
і не дасть вам ні сну, ні просвіти.
і буде вам гірше дедалі, і в вашу нудьгу впадете,
і киватимете хто на обставини,
хто на гнилі моралі,
і ніхто з вас ніколи не згадає про те,
що кажу вам тепер. не слухайтеся й надалі:
хто хоче вийти звідси живим,
не втікай, не ховайся, але стій та борися.
не перекручуй вже правди, та як схочеш, вклонися
брехунам, ворогам, нікчемам –
всім теперішнім друзям твоїм
джерело: http://www.lyricsdepot.com/rainbow/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754877
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2017
[i]двигун зупинився, вискочив ремінь безпеки,
і його щелепа впала в матеріяльну зневіру.
вона мала бачення, та не дуже чітке й далеке.
– якраз таке, щоб повірити
йому, попідтинному злодію й звіру.[/i]
Не випускайте цього звіра з поля зору,
й ви більше ніколи його не побачите;
не впустіть вашої пляшки: вона недопита,
хоч ви вже для неї нічого не значите.
я кинув скелю в озеро, там вона й затонула.
хвилі були розійшлися, потім зійшлися знов.
так завжди буває. бачив:
в воді була дірка для скелі,
тепер нема. а той хоробрий хлопець,
що по пляшку поплив,
майже неминуче також потонув.
так. а про мене що скажуть? наприклад ось:
[i]він перевершив свій час, він його вичерпав повністю,
в ньому довершилось те, що ніколи не почалось,
завтра він поцілує вас на прощання[/i].
а я не знаю навіть, що таке кохання!
я п'ю в воді, коли потопаю,
палю та ламаю дерева, коли я чогось не знаю;
дивлюся, як люди падають на коліна одне за одним
перед ідолами технологічним та природним –
а більше вони нічого не вміють.
вони безнадійні. о господи! з чого вони радіють?
ну, все одно я дивлюся. що мені ще робити?
вони змарнували все – нехай помирають в мирі.
завтра хтось прийде, покаже
у поклонах чоло розбите,
я заплачу. всі ми – невдахи в вірі.
я з ними досі, отже, й я такий.
я навіть гірший. я навіть став найгіршим:
вже накоїв такого, що самому собі, страшний,
напишу епітафію псевдобіблійним віршем.
алелуя, священна скумбріє! не слухай мене: брешу,
бо сумно самому. до кого ж мені промовляти?
промовляю до тебе так, ніби справді пишу
на небесних скрижалях, а сам
маю двоє сердець, дві душі і дві хати.
все, що по нас залишається – наші крадіжки й злочини.
святе письмо велике – ніхто й не помітить, як з нього
вирвуть сторінку чи слово. нехай воно буде збочене,
хай буде життєве, і без нічого святого!
наприклад, там може бути про падіння великих імперій,
що плодили самі пороки, філософію та естетику,
й вільну думку собі на глум;
може бути й якийсь роман на 2200 серій,
де лиш кінець світу виголошує остаточний господній сум.
– завтра він прийде, й скаже: "ви всі вичерпали ваш час –
посідайте всі долі, а надалі поводьтеся тихо.
маю смачні поцілунки, й смертельні прокльони для вас,
а завтра побачимо, кого яке спіткає стихійне лихо".
сприймайте це з гумором, думайте: [i]це вірші.
навіщо вам, справді, кохатися
з цими смертельно закоханими
в правду життя брехунами? [/i]
а з иншого боку розважте у себе в душі,
що вас розважить:
брехня, все нова щодня,
чи правда, коли знов щодня те саме.
можемо нескінченно обговорювати завтрашню погоду,
а можемо – дружбу, кохання, стосунки,
національну та міжнародну політику,
і навіть футбол по ходу.
та є ще й такого багато – он, бачиш, зелений гай?
там сміттєзвалище. там блукають страшні, бородаті
бомжі: вони страждають, шукають благодаті,
гармонії та спокою. – таким не заважай
за твором: kiss tomorrow goodbye, deep purple
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754858
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2017
отруйна отруєна мертва риба
плаває в морі, й не просить хліба.
хіба? арабський супершейх виїхав на прогулянку морем.
думав був яхтою, та довелося
супертанкером. от і розбирайся з цим горем,
слухай ефір і пали воголосся.
полум'яні промови з уст, що як олійні чавила,
світових діячів – їхні дії, щоб публіка їх розуміла:
всі наші погляди спрямовано вперед
до майбутнього. люди там, люди тут –
всі вони творять майбутнє, всі прагнуть засвоїти
новий світовий статут:
схопити чистого повітря, зафільмувати білу чайку,
попрощати минуле, з кутка до куточка
земну кулю обмацати, й обчислити
кожен свою заповідану гайку
в майбутньому.
всі ми такі зловжиті, всі ми такі сердиті!
ми легко віримо, що вже десь тече, а десь – горить.
не бійтеся: тут нічого такого не станеться.
все, що вам кажуть: електротехнічне золото –
насправді то – ювелірна мідь.
надзвукові літаки, щоб побачити ріо обідньої пори,
тобто в обідню перерву – ось воно, наше майбутнє.
космічні кораблі, щоб встановлювати
і рекорди, й переможні прапори,
і контроль над мабутнім – не вірите?
воно вже є тут присутнє.
люди працюють на місяці, без роботи сидять на землі
та озираються все безпорадно:
де ж воно? – он: в кількасотповерховому
хромі, бетоні та склі,
звідки видно далеко, тобто мудро й далекоглядно:
ось ми накинули на землю з асфальтобетону
нерозривні тенета – ото ними, як бачимо, й мчать
наші тесли, й міцні одороблоти, й автопілоти до скону,
й ще багато ніде не загуглених, естетично сліпих, заокруглених
непримітивних знарядь.
інформаційний мережабль: зручний металевий корпус,
хочеш пливе, та не плавиться, хочеш – за вітром летить,
хочеш – і проти вітру.
лиш сиди, уважай та напружуй макітру,
та винаходь невинаходжуване.
– п'єзооптична мідь.
– що то?
– побачимо. треба зробити.
– мідь, знову мідь!
– а що вдієш? її можна й позолотити.
всі ми заексплуатовані, стурбовані та роздратовані,
всі непогано зроблені, лиш погано запроектовані.
не бійтеся: тут вже не буде нічого катастрофічного,
що вони кажуть – мине, і не буде нічого вічного.
пора сателітів минає, як минула пора паперу.
вони там кружляють, шпигують то для цру, то для кдб –
вони вже побачили неласкаву, сувору еру,
коли їх не стане, й кажуть:
[i]тоді, людство, не буде й тебе[/i].
о, я справді боюся. десь там причаївся день,
день, що схопить мене, і вже назад не поверне.
всі ми на лінії зіґфріда. не слухай фальшивих пісень –
слухай мене, хто живий ще: майбутнє – сумне та мізерне
джерело: http://www.lyricsdepot.com/rainbow/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754726
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2017
години, коли сутінки, – щасливої години,
коли про неї згадую – тоді вона прилине,
мов мрії тихий голос, мов тихий невидимий сон:
то сон про еолову арфу, й перед нею тремтить єрихон.
аж нарешті впаде: то так тепло та ніжно,
якось так блискавично без грому
торкнеш моє обличчя, і вже я запалав –
і ми обоє падаємо ген в сонячну солому,
й лиш хочемо, й молимо бога,
щоб це було правдою, й щоб ранок не настав.
ми вірили, ми ловимо веселку,
коли вітром нас несло
до сонця, що падає
так поволі за виднокрай.
лети ж тепер без сумніву: ми знову без притулку,
лиш наші кораблі тремтять нетерпляче: рубай
швартові, сонечку! не думай, що земля –
то щось пласке й приблизне, як от глибока тарілка.
я бачив її уві сні: я бачив її здаля
в залізних кайданах: марна, змарніла,
та зате в неї космос, – і вона, мов весела бджілка,
все біжить та біжить. не мороч мені знов голови,
лиш прийди: я благаю. о сонечку, благослови!
прийди на світанку – я прийду на світанку.
хоч би як, я молитиму знову тебе аж до ранку:
прийди, мій світанку,
прийди, мій світанку,
прийди
джерело: http://www.lyricsdepot.com/rainbow/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754575
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2017
У зорях немає нічого,
якщо ти не можеш поворухнутися;
у темряві немає нічого, коли ти якась примара.
займися, нехай воно йде,
нехай згорить,
бо недарма ж я здобував освіту санітара,
а в жилах у тебе вино молоде,
ігристе таке та займисте.
при свого плуга та налягай на чепіги,
та записуй нові пророки до старозавітної книги –
тепер моя любов багатша
за багату наречену – ось я до чого веду.
дівчата повстали, мов з попелу,
таємних танків водити:
деякі з них підносяться, а деякі – з ними впаду;
а деякі з них взагалі не зникнуть.
найдивніші люди мають велику владу
і силу вдавати цілу верховну раду,
а найдавніші – вони ще дивніші.
як ти можеш бути впевненим, що це не я,
коли це оплата за фактом отримання?
розумієш? не бійся, дитино моя:
вже й так забагато біфштексів на моїй тарілці,
а на воротах тих охоронців, мов горобців на гілці.
то таки радість – то така радість жити!
я міг би щодня
помирати від цього, помирати заради цього.
а так – лиш п'ю, як кінь; мені наливає
служниця моя на коня,
каже:
ну ось. що за новини, напився. яка бридня!
я ріс і розвивася на деревах.
я це робив, бо так мені подобалося.
я знав, але не знався на плакучих королевах;
я думав, що я багатий, отже я був щасливий,
тут все було квітуче, якраве та зелене,
як в день творіння. так воно й зараз є,
і все те знов, все повертається до мене,
мов звіяні вітром, посіяні вчасно гроші.
ти не кажи ніколи "я, мені, моє",
а я тим часом гойдатимуся на каштані
і плаватиму в океані. тут, знай, не до емоцій.
а колись виявляв, виявляв з лихвою.
тепер мої гроші розмовляють зі мною:
сміються, дотепно жартують,
відповідають на жарти,
і навіть не ображаються,
як, бува, їх програю в карти.
вони мені дають
все, чого я схочу –
все, чого схочу,
так
за твором: money talks, deep purple
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754150
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2017
апостоли:
ти лиш поглянь на наші муки та страждання:
маємо хліба й до хліба, ще й ціле море вина.
не турбуй мене вже, бо я бачу відповіді на всі запитання.
життя є прекрасне відтак аж до ранку;
згодом обіймемо ніч, мов коханку;
і немає війни, а лиш вічна весна.
я знав, що я буду апостолом, бо я вже коли чого схочу,
так воно й є. ти лиш спробуй – буде тобі що хоч.
згодом, на пенсії, напишемо наші евангелії,
і про нас гомонітимуть, як про великих людей.
ісус:
це край.
лиш трохи буває сумно,
коли до нього приводять твої ж таки учні.
до всіх, про кого дбаєте: це вино має бути моєю кров'ю,
цей хліб має бути тілом моїм.
це край!
це моя кров: те, що тепер п'єте,
це моє тіло: те, що тепер їсте.
о, хоч би ви згадували про мене щоразу,
коли ви їсте й п'єте!
певно, я був божевільний: я думав, мене пам'ятатимуть.
певно, я з'їхав з глузду!
погляньте на себе, на ці нагодовані пики:
це ім'я вам нічого не зможе сказати
вже за десять хвилин після моєї смерти.
один з вас мене зречеться,
ще один – зрадить.
апостоли:
тільки не я! хто зміг би таке? неможливо!
ісус:
петре, ти зречешся мене вже незабаром:
тричі зречешся мене, й то ще не все. один з вас,
що тут вечеряєте, один з дванадцятьох покликаних –
він піде й зрадить.
юда:
відкинь драматизм! ти знаєш, хто.
ісус:
чом же досі не йдеш і не робиш того?
юда:
ти хочеш, щоб я то зробив!
ісус:
поквапся: вони чекають.
юда:
ти не знаєш, чому я зробив то.
ісус:
я не дбаю, чому ти зробив то!
юда:
не дбай. бо колись я тобою пишався,
бо тепер я тебе зневажаю.
ісус:
бо ти брешеш тепер, юдо.
юда:
он як! бо ти так хотів, аби я зробив це?
а ну ж, як залишуся, як не піду,
й поламаю тобі твоє честолюбство?
христе, ти сам собі заслуговуєш на все!
ісус:
поспішися вже, дурню. – поспішися та йди.
не марнуй красномовства:
вже не хочу знати нічого. йди!
апостоли:
ти лиш поглянь на наші муки та страждання:
маємо хліба й до хліба, ще й ціле море вина.
не турбуй мене: я бачу відповіді на всі запитання.
життя є прекрасне відтак аж до ранку;
згодом обіймемо ніч, мов коханку;
і немає війни, а лиш вічна весна.
я знав, що я буду апостолом, бо я вже коли чого схочу,
так воно й є. ти лиш спробуй – буде тобі що хоч.
згодом, на пенсії, напишемо наші евангелії,
і про нас гомонітимуть, як про великих людей.
юда:
ти сумний патетичний зануда. бачиш, куди нас привів?
всі наші мрії померли, й померли вони через тебе.
та що найсумніше за все:
хтось таки мусить тебе напоумити,
й сказати тобі, хто ти є.
ти є простий собі злодій. ти як поранений звір,
що руйнує, і бреше, і проклинає конаючи.
ти знаєш хто?
ти – вичавлений мандарин.
вичавлений, вичавлений! вичавлений мандарин.
ісус:
забирайся, йди геть! на тебе чекають!
це точно: вони вже чекають на тебе.
юда:
щоразу, коли дивлюся на тебе, не можу збагнути:
як ти міг так? облишити все, все покинути, і не замкнути?
та був би ти мудрий – було б все інакше,
все могло б добре бути.
апостоли:
ти лиш поглянь на наші муки та страждання:
маємо хліба й до хліба, ще й ціле море вина.
не турбуй мене: я бачу відповіді на всі запитання.
життя є прекрасне відтак аж до ранку;
згодом обіймемо ніч, мов коханку;
і немає війни, а лиш вічна весна.
я знав, що я буду апостолом, бо я вже коли чого схочу,
так воно й є. ти лиш спробуй – буде тобі що хоч.
згодом, на пенсії, напишемо наші евангелії,
і про нас гомонітимуть, як про великих людей.
ісус:
може, хтось ще не спатиме, як от і я не сплю?
петре, іване, якове!
чи ніхто не чекає вже, і не терпить, як я терплю?
петре, іване, якове!
джерело: http://www.lyricsdepot.com/jesus-christ-superstar/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754110
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2017
течу додолу сходами цієї інституції
для політично божевільних. –
я течу,
мене тут більше не побачать.
попрощайся з цим днем, з цим сонцем.
відтак я гнистиму десь
в нелегальній підпільній в'язниці
на оберемку несанкціонованої соломи.
кажуть про мене, що я народився з попелу.
це правда, – й від самого попелу вчився.
я вчився чемної, ухильної
та продуманої поведінки
– вчився, як блазень, корився, мов раб.
і, поки смоктав отруйну державну цицьку,
не знав, що вона отруйна.
тепер, коли знаю, все одно не втечу.
але! я піддався, і за те нікому не віддячу:
ні коту, ні собаці, ні тобі, офіційному
всіх країн з-під поли діячу;
і хоч я на висотах, кажуть, мені не шкода
ні тебе, ні тебе, ні себе самого.
цих висот не сягає навіть тепла вода.
така бридота. ну, побачимося в пеклі в разі чого.
знайте ж: мене заморозили. я – заморожений тіломатеріял,
що примерз до свого виняткового трону.
тут зі мною метелики ще, ніби ангели,
й цілий народний хурал –
кожен боїться поміряти мою виняткову корону.
що я скажу їм після століть царювання?
я не маю нічого, лиш запеклі переконання.
колупаю стіну, кров тече мені з пальців –
я втечу: я в це вірю – й тоді ми побачимо,
чи проститься мені ця втеча
від життя до життя, з-під ярма прокляття
це наслідування. джерело – deep purple
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754083
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2017
ти промовляєш з тіні на стіні,
де мали бути двері – а я не чую.
не відступишся, кажеш, –
ти завжди хочеш забагато.
увійди, і порятуй себе сама,
коли побачиш пустку й занедбання,
а більше тут нічого нема.
помети по цих засіках, і наметеш доволі.
ти й з каменя вмієш точити кров.
коли постановити,
що життя – кримінальний злочин,
нам всім ведеться добре, і є чим дітей годувати;
і якби я тут схибив, чи стратив, чи напартачив,
всю решту своїх днів зустрічав би в тюрмі,
і навіть не знав би, хто мені не пробачив;
і опинився б в числі твоїх відданих:
голий та босий, неславний, вбогий.
тож підмети цю долівку, і наметеш доволі;
наточи крови з каменя, з'їж цілу землю без солі –
я скажу: "то нічого, пусте".
я давно вже нічого не сію, а воно все одно росте.
ти окрадаєш сліпих, ти навіть не носиш зброї.
як можеш ти спати, коли чиниш таке?
як можеш ти жити? в серці твоїм – пітьма,
там ні крови, ні світку, ні відбитку –
там навіть тебе нема.
джерело – deep purple
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753987
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2017
далекий шлях попереду
аж ген за багатьма ночами,
немов за багатьма дверима.
проте, коли б я біг, мов дикий тур,
та вибивав їх лобом,
далеко був би. –
вже був би далеко
від цих нескінченних тортур,
і вже десь подвизався б
чи мікробом, чи землеробом,
наприклад. так буває. мене, мов черепаху,
безперестанно переслідує чи слава, чи ахіл,
чи смерть від грипу. не бійся, бо я маю
на кожен день новеньку жменю праху,
щоб в вічі кинути, – ще й пару білих крил.
нема таких, щоб скинули мене з моїх коліс,
чи з трону, чи з небес, чи кинули за ґрати,
але я біг би, мов дикий кабан через ліс
стрімголов, коли мав би тебе наздогнати.
хтось казав чи співав,
що життя – то порожнє шосе:
мчи та мчи.
ну, не смішно? я виграв би всі перегони,
і робив би потому те саме,
що тепер: лінувався. я маю все,
і то куди ж мені бігти?
але ти випий море, зеноне.
я полежу тут сонний в високій траві,
мої ноги – за обрієм; всі мої мрії – зі мною.
хай дзижчать невгамовні амбіції
там десь у голові:
не змагатися ж їм з тобою, такою дзвінкою?
ми тут, ми в згоді.
ми в згоді з часом,
ми в згоді з усіма часами світу –
не квапся, не турбуйся, любови не сором
рвучкими вчинками, дурними цілковито.
за твором: all the time in the world, deep purple
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753915
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2017
ви бачили новобудову, що оздобив її
той, хто вночі приходить; її вже присвячено богу.
це тепер церква земна, ще один світоч на пагорбі
в світі, де заворушення й темрява,
і ознаки страху великого.
і як нам про майбутнє мовити?
чи: та церква одненька – все, що могли збудувати?
чи: церква земна свята порятує цей світ невдовзі?
великий змій дрімає десь насподі світу,
скрутившись так, немовби ковбаса –
чи нас приваблює така романтика й краса?
ось він око розплющив, і друге.
він прокинувся. він голодний.
він підвів свою голову, роздивляється направо й наліво:
"я голодний до дії. так, я голодний до смерти.
милосердна пора минула, і настала година жерти".
але таємниця зла – надто глибока яма,
щоб її глибину заміряти цікавим людським поглядом.
покиньте юрбу шанувальників золотого зміїного ока:
то раби й перша здобич змія.
залиште їх, ходіть своїм шляхом,
не вдивляйтеся в прірву. щоб пізнати добро та зло,
знадобилася б вічність; щоб осягнути вічність,
знадобилося б дві. радійте,
бо вже маєте світла досить,
аби вам не спіткнутися на вашім шляху й не впасти.
о наше світло незриме, хвалимо тебе!
ти сліпуче для зору земного, в тобі споглядаємо істину.
о найясніше світло, хвалимо тебе.
світло, що вранці осяяло маківки нашого храму;
світло, що ввечері приязно та прихильно
споглядає наш спокій і лагідний лад у родині,
щоб відбити його на небесній золотаво-рожевій світлині;
о світло сутінків, о присмеркове світло,
що тишу приводить; що збуджує сови на лови
і кажани, щоб з вибриками пурхали вони,
як інтровертні стрімголов-карколомні перевертні,
як нло, що не світяться, а поглинають світло;
і нетлі, що вабить їх світло ніч-не-та-не-ден-не
і все незвичайне, дивне й несвітенне.–
о світло місячне, і зоряне, о світила небесні!
у хмарних просвітках – просвітлення й просвіта;
і танки світлячків, безтурботно-допитливих нічних літописців,
над мовчазними лавами рішучо-татарського зілля,
що очікує чи то на ранок, чи на туман та росу;
і ви, нарешті, досвітки, й усміхнені світанки –
й знов сходить сонце, сонце.
о світло, сутносте світу!
тобі вклоняємося,
славимо тебе;
дякуємо за світло, що ми запалили:
світло жертовника, світло святині;
світлики маленьких свічок для тих,
що опівночі, думками до бога линучи,
молитися люблять;
і світла, що йдуть через вікна,
мов через святі ікони;
і світла, що відбиваються
від мармуру, й золота, й деревини всередині.
о світло, наш зір слабосилий та кволий.
твій світ нам такий, наче дивимося з-під води,
що брижами вся вкрита, й навіки неспокійна.
ні, ми не можемо всього побачити,
щоб як слід то віддати в слові,
бо вода – не для наших очей:
ми бачимо світло, та ми не бачимо,
що породило його; в щирих сльозах гукаємо:
о світло незриме, невидиме, незнане і незбагненне,
славимо тебе!
в нашій земній біганині нас втомлює наше світло.
радіємо, коли завершується день, бо тоді гра скінчилася;
наше завзяття, наш захват завдають забагато болю.
ми – діти, що легко втомлюються: діти,
що вночі прокидаються часто, а так засинають,
як злітає вночі ракета: миттю.
наш день – чи для роботи, чи для гри – задовгий.
коли ми втомилися, коли неуважні і недоладні в усьому,
то значить, що треба вже спати,
і слухняно ми спати йдемо,
коли каже нам втома, і зорі,
і ніч, і день, і пора цього віку, і року;
і ось ми в ліжку вже;
ще свічку загасити.
гасити й знов запалювати –
то наш обов'язок: завжди гасити,
завжди запалювати знов.
отож, ми дякуємо тобі
за цей маленький вогник. його огорнула пітьма.
ми дякуємо тобі, що наш подвиг довершено.
це був подвиг віднайдення, вгадування й творіння
навпомацки в темряві лиш при світлі наших очей.
і коли ми повинні звести олтар
для цього незримого світла,
ми зведемо, щоб на ньому встановлювати
такі от маленькі вогники, звичні для нашого ока.
дякуємо тобі. темрява тепер
нагадує нам про світло.
о світло незриме, складаємо дяку тобі,
і величі, й славі довіку
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753584
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2017
сину людський, поглянь твоїм оком та почуй твоїми вухами,
і прихили твоє серце до того, що показую тобі тепер.
хто є той – та ми знаємо, хто то сказав:
[i]прихисток божий є оселя печалі;
там ми повинні ходити в чорному, човгаючи скорботно;
там з видовженими кислими обличчями
повинні блукати між голими стінами
з лебедінням глухеньким, з пошептом тьмяним
в блиманні та мерехтінні поодиноких вогнів[/i].
вони склали б на бога свої глибочезні смутки,
свою зашкарублу журбу, що мучить їх безперестанно
через їхні гріхи та переступи, старі та нові на всяк день.
вулицями, однак, гуляють вони гордовито та пишно,
мов рисаки чистокровні, нетерплячі до перегонів:
приоздоблені та причепурені, на всяк погляд великорозумні
однаково на ринку, на майдані,
в парламенті, і навіть на вечірці.
високої думки про себе, завжди вухом і носом
до фестивалів, гаразд. ми посидимо трохи в жалобі
десь в приватнім покої, ніби уроки вчимо,
але потому – вивчимо, як насправді веселяться святі.
душа людини, щоб творити, має танцювати.
ось камінь мовчазний, неоковирний. коли митець
поєднає свою душу з його душею,
він породить якесь нове незвичайне життя.
будь-яка частка природи, жива чи мертва,
в єднанні з мистецьким зором
стає новим життям, і постаттю, і барвою –
стає художнім твором.
з хаосу звуків постає прекрасна музика,
з болотяної твані слів, що довкола нас,
зі сльоти розмитої, з туману й грязюки,
що не мають в собі нічого осмисленого –
краса й зачарування, ясна джерельна мова,
досконала й жива навіть в своїх спотиканнях.
господи, чи не приносити
на славу тобі таких подарунків?
всі наші сили та здібності
на твій олтар покладаємо – чи не треба вже цього тобі?
так догоджаючи, не шукаємо ласки твоєї,
а лиш хвалимо наші дари, що від тебе:
життя, добрий розум, гідність,
благодатну просвіту й смиренство.
а про танці та співи ума, і всілякі веселі забави:
ти – господь, що творив. побажай так і нам творити
з насолодою, й та насолода – також на славу тобі.
все, що наше – від тебе; й також – творча свобода,
адже в творчості нашій – наше служіння тобі.
в людині єднаються дух та плоть.
так і служить вона: як духом, так само й плоттю.
видиме та невидиме, двоє світів поєднались в людині, –
так само вони поєднуються і в господнім храмі.
не заперечуйте плоті, служіть також їй, як належить,
і ви побачите: храм наш довершено. після стількох тривог,
після прагнень і спроб, по труднощах та перешкодах,
бачимо камінь – він досконалий, прекрасний –
бачимо образ розп'яття господнього заради нас;
бачимо
вівтар його, уквітчаний розмаїто; з вівтаря б'є до неба світло –
світло,
світло –
то є видимий образ світла невидимого
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753451
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2017
отче, вітаємо твої слова,
приймаємо серце нам на майбутнє,
а минулого не забуваємо:
входили нечестиві до спадщини твоєї,
і сплюндрували твій храм.
хто є цей, що приходив з едома?
це є той, що лиш він чавив виноград.
це той один, що сповіщав про сором єрусалима
і про святі місця, що осквернені були:
петро відлюдник, чиї слова були, як грім,
і ті всі, до кого він промовляв –
декотрі з них добрі й порядні були,
багато хто – лихі та погані,
а більшість – ніякі.
як всі люди, такі звідусюди:
декотрі прийшли, шукаючи слави,
декотрі, бо непосидючі й цікаві були,
а декотрі – просто зажерливі та ласолюбні.
багато хто покинув своє тіло шулікам сирії,
багато кого вкрили обшири моря,
а решта – втопилась в ганьбі й розпусті;
ті, що повернулися благополучно,
повернулися поламаними каліками:
жебрущі та немічні, щоб побачили рідні
одержимого заблуду в себе під дверима –
приходили додому розтрощені сонцем сходу
та сімома смертельними гріхами сирії.
але наш король сидів добре в акрі,
бо попри всю неславу та безчестя,
розбиті корогви й поламані життя,
попри те, що побито віру і там, і там, і там,
дещо таки залишалося: то було більше, ніж казка,
більше, ніж дідова казка в довгий зимовий вечір –
то була віра сама, що обертала сором на славу;
цілковита віра небагатьох,
часткова – численних. не зажерливість, лють і зрада,
не оспалість, не заздрість, не гордощі й не марнославство
вчинили хрестові походи: вони їх лишень стратили.
тямте, бо то вона, віра,
забирала людей від їхніх домівок
на поклик проповідника-мандрівника.
наш вік – то вік помірної чесноти
й поміркованого пороку –
вік, коли вже не падають з хрестом,
бо вже його й не приймають.
зате нема нічого неможливого для людей
твердої віри й переконання.
хай досконалість буде нашим бажанням.
спаси нас, боже
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753437
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2017
тоді настала, в передвизначений час,
речена мить часу, що кажуть про неї "вчасна":
не з-поза часу, а в часі і з того,
що кажуть про нього "історія":
мить, що в ній перетнулися двоє шляхів і двоє світів:
світу без часу і часу без світу;
двоє ці, одне одне побачивши,
знайшли одне в одному кожне свій образ
і розуміння – то була мить, коли зачалося все.
і відкрилося людям тієї реченої миті
їхнє призначення: йти так від світла до світла
при світлі самого лиш слова,
і через страждання та жертву
знайти своє виправдання попри своє буття:
тваринне, як завжди, підсліпувате й тілесне,
себелюбне у спробах пізнання себе.
в борінні і в переосмисленнях, напоготові йти далі
шляхом, що його осяває на мить
блискавка не з цього світу,
що кажуть про неї "нове одкровення":
в сутінках, сумнівах, страхах та саханнях,
в замішанні постійному до наступного світла.
і сталося, ми повірили, що досі такого ще не бувало.
раніше ми знали окремо: де, коли, як та чому.
люди покинули бога не заради инших богів.–
вони кажуть так: "заради без бога",
і то було вперше,
бо такого ще не бувало.
люди зреклися богів,
перестали служити примарам,
а стали натомість вклонятися цим:
грошам, силі й владі, власній розсудливості,
поміркованим цінностям, а назвали все те:
людство, життя, прогрес, діялектика.
церкву відлучено, повалено дзвіниці,
дзвони долі лежать. що нам робити тепер,
як не плакати? стоїмо тут німі, до неба звернувши
руки порожні, цієї лихої години,
коли все валиться, відступає і котиться вниз.
голос безробітних здалеку:
о, тут на цій занедбаній землі
двоє чоловіків ділять одну цигарку,
а двоє жінок – пляшку гіркого пива.
хор:
що бурмоче цей світ, чого він ще хоче,
чого він регоче?
він мчить турбонаддуваним автомобілем
бічною дорогою, що на неї завернув ненароком.
голос безробітних:
ніхто нас не наймає, ніхто нас не займає.
хор:
пустка й порожнеча, пустка й порожнеча, –
і темрява, й ніч на лику глибин.
чи то церква прогавила людство,
чи людство прогавило церкву? –
коли на церкву навіть не зважають,
з нею навіть не сперечаються,
і люди, здається, забули не бога,
а всіх богів, хіба що не богів
наживи, кохання і влади
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753332
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2017
на початку бог сотворив був світ: пустка й порожнеча,
пустка й порожнеча;
і темрява лежала на лику глибин.
і постали люди, й борсалися вони в муках,
до бога руки простягаючи сліпо,
та намарне, бо людина – створіння марне,
і без бога вона – пух кульбаби на вітрі:
її несе,
і не має вона, де їй впасти та прорости.
і ходили вони за світлом, і ходили за тінню;
і світло провадило їх до світла,
а тінь – до пітьми.
вклонялися зміям, камінню й деревам,
вклонялися духам,
що нижчі, ніж ніщо:
гукали до життя, що поза життям,
в захопленні, бо то не від їхньої плоті було:
пустка й порожнеча,
пустка й порожнеча;
і темрява лежала на лику глибин,
і дух ширяв над водами.
і люди ті, що ходили за світлом,
і знали про світло,
знайшли собі ясну, високу віру;
ця віра добра була,
і вела їх від світла до світла
до пізнання добра та зла.
але те їхнє світло огорнула пітьма,
і задушила його.
як повітряні обшири помірного моря
пронизують гострі північні вітри,
так їхнє світло пошматувала пітьма.–
так вони краю дійшли, де смерть
з мерехтінням життя замішалася,
і були вони в серці своїм, і такі на виду,
як маленька дитина, що померла з голоду.
вони встановили молитовні колеса,
і зреклися життя, і стали вклонятися мертвим;
вони встановили творити відправи,
забуті давно: такі,
як вітер пересипається піском на березі,
такі, як сніг на вершині горба:
сніг, що з першим вітром звіється;
і було:
пустка й порожнеча, і пустка й порожнеча,
і темрява лежала на лику глибин.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753283
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2017
це важко для того, хто сам не зазнав такого,
хто ніколи не розумів,
що то є бути християнином:
повірити переказам про переслідування.
це важко для того, хто мешкає поряд
з банківською установою:
сумніватися в безпеці його накопичень.
це важко для того, хто мешкає поряд
з поліційним відділком:
повірити в існування розбійників.
чи ви гадаєте, свята віра вже опанувала світ
і вже вовків не треба стерегтися?
чи нагадати вам? все, що було, те воно й буде.
чи нагадати вам, що навіть ті незначні досягнення,
що ними хизуєтеся в лоні цивілізованого суспільства,
навряд убезпечують віру,
що лиш їй вони й зобов'язані?
чоловіки! поліруйте й відбілюйте ваші зуби щоранку;
жінки! шліфуйте ваші нігті
і вдома, й на роботі, і в салонах краси,
коли вже шліфуєте зуби собакам, а пазури котам.
чому та за що люди люблять церкву?
чому та за що люблять її настанови?
бо церква їх вчить,
бо вона їм повідає про життя та про смерть,
і про все, про що вони схильні забувати.
вона є лагідна, коли вони були б жорстокі,
вона сувора, коли вони були б м'які.
вона повідає про зло, про гріх,
і про подібні неприємні речі –
вони втікають.
вони втікають від пітьми внутрішньої і зовнішньої,
від власної і від кромішньої.
вони вірять: суспільний лад вже такий досконалий,
що людям самим досконалими бути не треба.
[i]but the man that is will shadow
the man that pretends to be.[/i]
і сина людського не розп'ято раз і назавжди,
і крови мучеників не пролито раз і назавжди,
і святих життів не віддано.
але сина людського розпинають щодня,
так само буде й з мучениками та святими;
і якщо кров святих мучеників
має текти храмовими сходами,
маємо перше зробити ті сходи;
і якщо храм має бути зруйновано,
маємо перше збудувати храм
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753259
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2017
борони мене, господи, від чоловіка
з добрими намірами, та з пишним серцем,
бо серце – облудне понад усе й непутяще навіки.
санвалат горонаїмський, і товія аммонитянин,
і ґешем аравійський
були людьми без сумніву й без догани,
палкими та завзятими ватажками в їхніх народах.
борони мене від ворога, коли він має що здобувати,
і від друга, коли він має що втрачати.
не забуваю слів пророка неємії:
"їхні руки робили працю, а їхні мечі при боці у них"
ті, що сидять по хатах, забули про свій обов'язок.
вони подібні до гадюк, що ліниво лежать на осонні
на ґанку трухлявому;
а инші – бігають, мов пси, що, сповнені завзяття,
винюхують та гавкають: "ця оселя – кубло гадюче.
ми знищимо її, і зробимо з цїєї гидоти
ганьбу в християнах".
– ні ті, ні ці не праведні.
ці пишуть гнівних книжок без ліку,
бо занадто марнотні
й скажені, щоб їм мовчати. –
шукають кожен, як возвеличитися, й втекти
від власної марної марноти.
коли смирення й чистоти немає в серці,
їх двох немає вдома; так, їх немає вдома, –
нема їх і в місті ніде,
бо той, хто цілий день невтомно працював,
надвечір втомиться, й додому тихо прийде,
і прийме в своє серце дар мовчання:
ще подрімає по вечері, й спати ляже.
так, нас оточують гадюки та собаки,
тому-то половина з нас працює та будує,
а половина – осторонь стоїть
зі зброєю напоготові
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753109
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2017
є ті, що зводять храм,
і є ті, що бурмочуть: [i]нам храмів не треба.[/i]
за днів неємії пророка
з закону, що для всіх, винятків не було.
в розкішному шушані в квітучому нісані
він вино подавав артаксерксові,
а журився за містом зруйнованим, єрусалимом;
і відпустив його цар,
щоб міг він місто відбудувати.
і пішов він до єрусалиму з небагатьма,
і там, минувши джерело таннін, через браму смітникову,
і через джерельну, й попри царський ставок –
єрусалим лежить, і вогонь пожер його брами,
й не було де худобі пройти в руїнах;
а до ворога вже дійшло було, що неємія прийшов,
та не збентежився він, і ось його люди
вже кладуть свої руки на брами та мури,
і відбудовують, як то роблять чоловіки:
з душею в роботі, з мечем при боці
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753007
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2017
слово господнє мені об'явилося, й каже:
о безталанні міста вигадливих людей,
о нещасне покоління просвітлених провідників,
заблуканих у власних хитромудрих лабіринтах,
проданих за власні гроші й сподівання!
я дав вам руки – й ви відштовхуєте вашу правдиву працю;
я дав вам мову – й ви лиш сперечаєтеся до нестями;
я дав вам закона – й ви створили законодавчі комісії;
я дав вам уста – й ви ними лиш плямкаєте й цілуєтеся;
я дав вам серце – й ви вправляєтеся в байдужій недовірі;
я дав вам вільну волю – й ви завжди обираєте
між даремним ваганням та безрозсудними вчинками.
багато кому до вподоби писати й друкувати книжки,
багато хто бажає читати своє ім'я на книжці,
та ще більше таких, що читають самі лиш прогнози погоди.
багато хто з вас читає, але не слово боже;
багато хто з вас будує, але не храм господень.
й чи збудували в ви мені з гофрованої бляхи?
– ні, а хіба зберігати й копичити
вашу літературу.
перший голос:
лемент від сходу:
що нам робити на березі біля згорілих кораблів?
чи ти покинеш народ, забудькуватий і забутий,
в праці, чи в гульні, чи так – в заціпенінні?
ось наші житла:
розбитий комин, голі стіни, верху нема,
всередині – купа іржавого мотлоху;
на вулицях – звалища битої цегли,
й цап шолудивий скаче,
де моє слово мовчить.
другий голос:
лемент від півночи,
від заходу і від півдня,
звідки приходять ці тисячі
до часохранимого міста,
де мій голос мовчить;
в краю лобелій, кипарисів і тенісних фланелів
риють нори кролі, все поросло колючками,
і квітне кропива на всипаних жорствою
майданчиках для гри;
лиш вітер скаже: "тут були порядні
безбожні люди. все, що по них лишилося –
порепаний асфальт подекуди з травою
і тисяча загублених м'ячиків для гольфу".
хор:
ми будуємо даремно, якщо не з нами бог.
хто глядітиме місто, як відвернеться бог від нього?
треба тисячу поліцейських, щоб правити вуличним рухом.
я не знаю, чому ви прийшли, і куди ви йдете ордою,
ви, ховрашки, і лемінги, й тропічні поросята –
та знаю, ви будуєте ліпше за тих, що без бога.
чи довіку нам переступати через уламки й руїни?
я полюбив твій дім, місце краси та святости,
я підмітав підлогу та прикрашав вівтарі.
там, де немає храму, там не буде людських домівок.
ви маєте притулки, заклади і установи,
облуплені апартаменти за ціну одного місяця
зі знижкою, коли в підвалі риють пацюки,
чи санітарні сумні каземати з пронумерованими дверима,
чи власний будинок, лиш трохи кращий, аніж в сусіда;
коли той, що прийшов, запитує: "що означає це місто? –
то ви так тулитеся, бо любите ближнього свого?",
що ви у відповідь кажете?
[i]– ні, то ми так тулимося, щоб заробляти гроші;[/i]
коли запитує: "то оце й є громада?",
ви не знаєте, як відповісти;
й він, хто прийшов був, повертається до своєї пустелі.
душе моя, будь готова завжди до того, хто так приходить,
будь готова до того, хто ставить такі запитання,
хто не зважає на змученість тих, що відвернулись від бога.
а повернулись до величі господньої мислі,
що накреслила це; й до його незбагненних дій:
до мистецтва, до винахідництва, до хороброго та героїчного
підприємництва – до всього людського, що втратило довіру.
запрягаючи землю та воду у ярмо, щоб служили йому,
обробляючи моря та вирощуючи гори,
поділяючи зорі на пересічні та вподобані особисто,
залучені до розробки концепції холодильника досконалого,
заручені з напрацюваннями в раціональній моралі,
замучені друкуванням книжок в кількості якомога,
креслячи плани щастя та жбурляння порожніх пляшок,
спохопившися після сплячки
і вдарившись в гарячковий захват,
ви маєте повне право називатися хто нацією, хто цивілізацією,
хто расою, хто навіть людською расою, –
так, ви забули дорогу до храму,
та не журіться, бо прийде той,
хто завжди приходить, хто пам'ятає добре
дорогу до ваших дверей. ти можеш
уникати життя все життя, та ніхто не уникне смерти;
ніхто не зречеться його – того,
хто завжди приходить
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752942
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2017
[i]наше громадянство є на небесах[/i]
– так, та то вже не те громадянство,
що тут на землі.
коли батьки встановили місце для бога
і повсадовлювали всіх невгамовних святих,
апостолів та мучеників –
всіх у одному Whipsnade,
їм легше стало імперіялізм
з індустріяльним розвитком плекати.
торгівля вугіллям, залізом, галантереєю
і всяким капіталом, і просвітою в світі,
включаючи декілька версій слова божого,
дозволила народові британії
виконувати своє призначення успішно.
та вдома тим часом все впало в занепад;
той овоч, що ви споживаєте, вже перестиглий, гнилий.
церква назавжди будується –
так, та зате й потребує постійного
оновлення та піклування.
всяка ваша недуга – навіть подолана – залишає свої сліди,
завдає вам всіляких клопотів та негараздів.
ці недуги: нікчемство, нечемність, жалюгідство, пиха,
захланність, марнотність, нехтування словом божим.
та все, що минуло – освячено. то ваша спадщина й досвід.
бо лиш людині належить і все її зло, й все добро,
коли вона сама стоїть по той бік смерти.
та вже й тут, на землі, кожен має винагороду
за все добре й недобре, що робилося, – що чинили ті,
що перед вами йшли; все лихе та погане
легко вам буде поправити в смиренності та покаянні,
гріхи батьків, як власні, визнавши.
боріться за добро, й за все, що було доброго,
з відданим серцем, горливо – боріться, як ті,
що його здобули в боях, як боролися ваші батьки.
церква навіки будується, – церква будується вічно;
вічно її і зсередини, й ззовні, і з-під землі підгризає
сила ворожа, бо так споконвіку у світі ведеться:
навіть в часи добробуту люди занедбують храм,
а в годину лиху – ненавидять і проклинають.
яке ще життя є, як не життя в громаді?
немає життя не в громаді, й не було ще такої громади,
що жила б у хвалі господній – уважайте на це.
навіть відлюдник, що молиться в пустелі на самоті –
молиться він за церкву, за дім і за тіло господнє.
а тепер, коли ви розпорошені, ви наче порох шляхів.
ніхто не хоче знатися й миритися з сусідом,
якщо лиш той сусід його не підриває.
ні, всі десь ганяють машинами так, ніби вони шукають
місця, де їм оселитися; рідко побачиш родину,
що подорожує разом:
кожен з синів має власного мотоцикла собі на втіху,
кожна дочка обирає, хто підбере її там на дорозі.
маєте, маєте. багато чого маєте відкинути,
багато чого позбирати, багато чого збудувати
чи відновити. робота повинна робитися,
руки – не лінуватися. люди, копайте глину,
тешіть каміння; і в ковалів у горнах
вогонь хай горить, не згасає
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752833
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2017
отже, з ваших батьків постала
челядь свята в господарстві у бога,
а будинок його стояв на основах
апостолів та пророків;
а ісус христос – камінь наріжний.
але ви, але!
чи будували ви добре, що тепер сидите
в зруйнованім будинку безпорадні?
багато з вас народжується для неробства,
для життя, як в печі, й для неславної смерти, –
для злоби та презирства – ви, жалюгідні трутні!
ті, що мали будувати та відновлювати,
простягніть до мене ваші руки,
– чи далі дивіться благально на заможні чужі краї,
щоб не бути вам порожніми урнами для праху.
ваша будова – недобудована, незміцнена і безверха,
ви сидите на соломі тут в соромі,
й дивуєтеся, як взагалі могли
взятися щось будувати для бога в святому дусі
– дусі, що над водами ширяв,
що був, мов ліхтарик
на спині в черепахи.
дехто дивується: "як нам любити ближнього нашого?
адже ж любов має бути дієва, як єднання бажання з бажаним!
маємо наше покликання, щоб давати –
боже, даремне покликання.
ми стоїмо тут на розі. – що ми їм принесемо?
– нічого, лиш пісню,
що її ніхто не слухає, мов нічого нового в ній.
терпимо тісняву, стираємо з неї плісняву,
сподіваємося з усієї сили, придасться комусь не на гній".
ви! чи добре ви збудували без наріжного каменя?
все лиш базікаєте про людське, не про стосунки з богом
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752790
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2017
світло помалу згасає; в сутінках чуються голоси
робітників, що працюють приспівуючи:
на нових незайманих місцях,
на новому рівному місці
ми щось нове збудуємо
не зі старої цегли.
маємо голову, маємо руки й машини,
і глину для нової цегли,
й свіже вапно для розчини.
там, де цегла була б кришилася,
ми кладемо не цеглу, а камінь;
там, де були б погнили сволоки,
покладемо з кам'яного дуба;
там, де слово затерте,
й не до речі, й нічого не каже,
ми вмуруємо там новітні слова.
це робота громади небувала й нова:
церква для всіх
і робота для кожного,
й кожен при ній при своїй роботі,
кожен тут має своє діло й справу.
в вечірній імлі, на тлі все ще світлого неба,
постає невиразна юрба – то розгублений гурт безробітних:
нас ніхто не покликав, стоїмо тут дарма
сумні та похнюплені, наші руки в кишенях.
ми як завше стовбичимо на порожніх місцях,
а вночі тремтимо в наших темних кутках.
і лиш вітер гуляє на покинутім полі,
де орали були колись;
і лиш плуг там один, що засів в борозні,
іржавіє, задершися чепігами до неба.
о, тут на цій занедбаній землі
двоє чоловіків ділять одну цигарку,
а двоє жінок – пляшку гіркого пива.
нас ніхто не наймає,
нас ніхто не вітає,
про нашу смерть
не напишуть в газеті "таймс".
знов робочі, приспівуючи:
річки течуть, часи минають,
горобці та ведмеді не гуляють без діла.
якщо чоловік не будує нічого,
де йому жити? – ніде.
коли обробляється поле,
буде і пісня, й хліб.
вони не повинні віддати богові вбогі душі,
колодами лежачи по своїх, як в лікарні, ліжках.
тут, на цій вулиці, нема ні початку, ні руху,
ні розвитку, ні тупцяння на місці, ні кінця. –
лиш гомін глухий без мови, й вулична їжа несвіжа.
без поспіху й не зволікаючи покладемо
початок їй і край, кожен сам собі знай:
ми дамо їй нового значення й змісту,
ми дамо їй новітню церкву:
церкву для всіх,
роботу для кожного,
кожен матиме власне діло
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752738
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2017
провідник хору:
обачаймося, вважаймо і мовчімо!
шануйтеся, тримайтесь віддалік,
бо я чиню підходження до скелі,
що вирішує з сумнівів і дає настанови.
скеля. сторож. сторонній спостерігач.
той, хто бачив, що є, що було, й що буде.
свідок, суддя, спостерігач і наглядач.
божий здвиг, що у ньому вроджена істинна правда.
скеле, ввійди! цей хлопець веде тебе. знаємо,
людина здебільшого – безперестанна праця
й безперестанна гульня. що є найважче людині?
чи непостійна праця – що є найбільш невтішне?
я чавив виноград сам-один, і я знаю,
як то важко: творити добро, занедбавши
все, що люди відносять до щастя, шукаючи
добрих справ, що ведуть лиш у смуток, приймаючи
з рівним серцем ті, що вдягають в славу
й ті, що в зневагу; любов від усіх однаково,
як таку саму любов ні від кого.
всяк та кожен готовий складати найбільші жертви,
коли сподівається вдячности, відшкодування й прибутку.
кажу вам: зробіть досконалість прагненням,
сягніть досконалости в прагненнях.
знов кажу вам: не дбайте про відповідний врожай,
але сійте дбайливо як слід, як вам належить і вчасно.
я старий, бачив світ. світ постійний у змінах
та перетвореннях. нічого нема постійного,
лиш одне є незмінне, й хай ніхто не приховує цього:
вічна, безперестанна війна між добром і злом.
то нічого, що ви легковажите святинями та церквами,
та біда, що ви, люди, віддаєте на поглум
все, що було, все, що зроблено добре –
і винаходите так винахідливо підстави для того глуму,
що вдовольняєте і щонайвищі, і найсвітліші уми.
ви легковажите власною пусткою. знайте, що є пустеля:
це не там десь далеко в тропіках, де мертво й нічого нема.
це є тут, не за горами й морями, це вже є тут, за рогом.
пустеля – у ваших досягненнях, в дивах інженерної думки,
пустеля – в очах у твоєї дівчини, і в серці у твого брата.
люди добрі, чи ви будуєте? ви добрі, коли ви будуєте добре.
я покажу вам, що робиться: що робиться досі тепер,
а ще – дещо з того, що зроблено вже давно,
що ви зважите в серці. хай досконалість буде вашим бажанням,
я покажу вам діла незворушних, спокійних і тихих. слухайте
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752669
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2017
орел ширяє під склепінням світу,
оріон з собаками переслідує свою невловиму хіть –
о, цей одвічний, довічний заколот в віковічнім ладу зірок,
о, ненастанне оновлення в колі старих часів,
о, світе весни та осені, народження та помирання!
нескінченне кружляння ідеї та дії,
нескінченне винаходження, нескінченний дослід –
все то дає уявлення про рух, та не дає про сталість;
дає знання про мову, та не про мовчання;
знання про слова та звуки, та не знання про слово.
всі наші знання наближають нас до глупоти,
всі наші глупоти ведуть до смерти,
та близькість до смерти – то є зовсім не близькість до бога.
де є життя, що ми втратили, поки снували життя?
де є мудрість, що ми її втратили, нагромаджуючи знання?
де є знання, що ми втратили, збираючи новини?
небесні кола двадцятьох земних століть
віднесли нас від бога й наблизили до праху.
я мандрував до лондона – міста, що дбає про час,
де річка тече з іноземними впливами. –
там я почув: "маємо в себе тут забагато храмів,
а замало біфштексових закладів". казали так:
[i]нехай ті попи та вікарії відійдуть собі на спочинок:
чи людям потрібна церква там, де в них діло та праця? –
ні, лиш там, де вони звичайно справляють свій день неділі.
тут нам в місті не треба дзвонів:
нехай вони збуджують вранці робітничі квартали.[/i]
я мандрував передмістями, й там казали:
[i]ми працюємо шість днів на тиждень, а на сьомий ми вирушаємо
там, на природу, відпочивати;
а як нема погоди, сидимо вдома, читаємо
газети[/i]. в індустріяльних районах мені кивали
на закони економіки, на маркетинг і на все таке инше;
а село, очевидно, найпридатніше для пікніків.
зі всього виходить так, що церкві немає місця
ні в селі, ні в передмістях; а в самому місті –
лиш там і тоді, де гуляють бучне весілля
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752603
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2017
на сполох! дзвоники та дзвони
розбивають тишу, і зрештою б'ються самі.
погані новини долають фізичні закони,
добрих новин немає,
світ – у війни в ярмі.
і ось ми тут: птахи-мисливці.
за протоколом миру ми є серійні вбивці.
поринаємо в кров з розгону,
як малими поринали у воду,
коли ще було невідомо,
хто злодій, а хто святий.
небо чорніє від гніву
– його не боялися зроду.
ті, що вціліють, тікатимуть
раз у раз озираючись на цей незабутній бій:
[i]сходить сонце – не вірить: ні,
це якась божевільна брехня
у ясному промінні
на світанку прекрасного дня.[/i]
заради бога!
заради всієї історії,
перед лицем цивілізації,
перед лицем життя
нас веде наша віра
попри культури й релігії,
попри старі порепані фортеці,
попри боги, що їх вітер тисячоліть різьбив.
дивіться, ви, хто там досі в безпеці!
ми, досконалі й піднесені,
ось ми падаємо!
а ось ми знов підносимося – так
триватиме аж до скону,
аж до кінця віків
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752545
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2017
нове тутанхамонове прокляття,
ще один юдин поцілунок вночі.
я прокинулася. зорі, сонні обвинувачі!
вони кліпали сонно. а ген там за синім обрієм
щось учинялося вже неприйнятне,
непристойне, бридке й страшне.
диявол всміхається сито. він спить. а мене
б'є пропасниця. він взяв був мене за руку.
він взяв мене, він з мене
зробив посміховисько. здохни, падлюко.
так я марила в цій пропасниці.
о, а колись я мріяла
опанувати небо! відверніться, святі небеса.
недоладна, не владна сама над собою.
все вислизає, все падає. кажуть: "яка краса" –
вони не знають, як
слід говорити з красою.
що ж? нехай я ніколи не знатиму,
що там було насправді в тім переддосвітнім страхітті,
коли навіть небо стало раптом криваве й брудне.
кажуть: "затемнення". – може.
у мене чи в цілім світі?
не каже ніхто, лиш ангел
– так, ангел тепер взяв за руку мене,
й каже: ходи зі мною
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752426
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2017
юда:
тепер, коли я вам допоможу,
важливо, щоб ви знали:
має значення не те, що кажу:
має значення ваше бачення.
не змішуйте, знайте: є діла, й є слова,
бо то неоднакові речі.
я думав про це не день і не два;
це рішення лягло мені на плечі
важким тягарем;
я не хочу насправді ніяких проблем;
нікому не хочу завдавати шкоди,
й не вимагатиму від вас винагороди.
є причини, й є дії – не змішуйте їх,
не включайте мене до числа святих,
діло, що я роблю, не таке вже й велике;
і не кажіть, що мене проклянуть навіки.
отож, я роблю, що мушу:
ніхто не бачить очевидного:
він випустив віжки з рук,
тому я й мушу взяти гріх на душу,
хоч не належу до зрадників:
я звичайний дурний байстрюк.
діло, що я роблю, не таке вже й велике;
тож не кажіть, що мене за таке
проклянуть, проклянуть навіки.
анно, каяфо, брати мої милі,
як ви фарисеї, втопіться в чорнилі.
– та скажіть мені перше: чому лиш пророки,
чому лиш такі, як ми з вами, ведуть народ?
важко щось ухвалити,
коли воно суперечливе та кривобоке;
ще важче відмовлятися від винагород.
це рішення було непопулярне й дике,
не кажіть мені, що я проклятий навіки.
анна:
не шукай собі виправдань, дурню.
тут вирішують бог та закон, а не ти.
каяфа:
ми маємо свідчення свідків,
засвідчені всіма сімома печатками;
нам треба його схопити. де нам його знайти?
не бійся: без срібла не підеш;
а не скажеш – не підеш теж.
анна:
в цьому світі є так: врівноважуй,
що даєш йому, й що береш.
юда:
мені не потрібні ваші криваві гроші.
каяфа:
о, наші гроші чисті, поки в наших руках.
юда:
мені не потрібні ваші криваві гроші.
анна:
ти міг би їх взяти, й побачити;
й що лихого у тих грошах?
каяфа:
не думай про гроші – подумай,
що можна з ними зробити:
можна подарувати дівчині,
можна роздати вбогим,
а в крайньому разі – пропити.
а як ще добре подумати, багато чого такого.
це просто гроші: срібні, а більш нічого.
юда:
в четверок вночі
знайдете його, де вам треба:
осторонь від народу, лиш з учнями,
у гетсиманському саду.
хор:
молодець, гарний хлопчик юда, – це добрий старий юда
джерело: http://www.lyricsdepot.com/jesus-christ-superstar/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752219
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2017
Та скільки зусиль, скільки зронених слів витрачаємо ми,
Шукаючи виправдання на злочин чужий, чи підлоту!
Над серцем насилля проводимо знов,
Бо, зрештою, більше, аніж на те,
Щоби плекати любов.
...........................
Гаразд, – ти не знаєш, чого цьому серцю треба?
В такому разі віддай йому все святе,
Що маєш на цьому світі, аж від землі до неба,
Й ніколи, ані на мить, не пошкодуй про те!
Чи висмикни з вічності одну непомітну мить,
Мов іскру, що згасла у вікнах вашого сонного дому,
І подаруй її тому, хто завжди покірно мовчить,
Хто шанує твою незбагненність і потай краде твою втому.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2017
П’яниця, як в колесі шпиця, зламався дочасно.
Почасти справедливо: зданий
На вагу, мов зневажений.
Уважайте: крики, критика,
Колоритність висловлювань – все пусте.
Випускайте на волю літачків злості вашої,
І ярлички чіпляйте, ритміки
Дотримуючись – через одного!
Одноокого, однобокого, першопрохідника,
Що одиноко педалі крутив, віддайте
Дикунам на поїдання:
В делікатно-гуманно-толерантному
Деградованому суспільстві,
І в його найкращих традиціях, прописано:
Якщо з горба, то колесо котитиметься
Й зі зламаною шпицею.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750633
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2017
[i]Якщо тобі дадуть лінійований папір, пиши впоперек.
Хуан Рамон Хіменес[/i]
Це стриноження другого Я на поверхі свідомості
Обезглавлення обездоленості погрішності
Прошиваючи лиш припущеннями невідомості
Футуризмом фортуни вперто торуй торішності
Фаренгейт обпікає стіни котрихось вічностей
Безпросвітностей первозданного першопомислу
Викривляючись у кристалах параболічностей
Книгоспаленнями відроджує простість промислу
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739821
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 29.06.2017