| Сторінки (1/53): | « | 1 | » |
світ довкола завмер
в сумніві й подиві: як таке може бути?
еге, ми стоїмо перед лицем гріха!
ще небачений і нечуваний –
та ми вже могли його знати й відчути.
вічні закоханці, ми неосудні, хаха!
плата за злочин та сама:
сто помилок з копійками.
це не повтор і не помилка,
це не повтор і не помилка –
але знов все те саме, те саме,
знов такі самі обставини
тут цього разу тепер.
коли я озираюся, не можу тебе знайти,
коли втрачу тебе, – о, я радше дивився б,
як минає цей нескінченний
світ, як минає цей час:
цей час, що ми бачимо,
час, що довкола нас,
де б ми не йшли, осяяний
твоєю присутністю: такі вже вони, казкові
й зорові парадокси позачасові:
лиш озирнися, й знайдеш всіх нас
похованими в любові.
цей довколишній час – чи колишній –
звинувачує зовсім невинних. як же не соромно їй,
нашій юності пишній, безгрішній,
забігати наперед? ми не бачили споду подій,
світ завмер в нерішучості,
як і я колись був, перед лицем гріха.
не бійся: я можу стрибати, як безголова блоха,
з поганих обставин вперед, і назад, і вгору.
– тут не буде повторів навіть і з точки зору
вічности – вона нас породила;
вічности – вона нас повила;
вічности – вона нас вперше
за руки повела до цієї школи,
що з неї виходимо в реальне життя,
хоч присягались не виходити ніколи
за твором: this time around, deep purple
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749235
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2017
ти в золотому сяйві. всяк, хто тебе побачить,
здогадається, хто ти та звідки.
чари в твоїх очах. не дивися на цих людей.
а ви – будьте чемні та милосердні свідки:
не допитуйтесь, не докучайте,
бережіть ваші очі, гей-гей!
їм цікаво, де я тебе знайшов –
як пояснити, що значить твоя незбагненна любов?
ти стоїш на горбі й озираєш цей світ: він твій,
моя блискавко, –
не пали його зовсім, не пали його п'яних мрій!
я намагався тебе зрозуміти, – намагався робити так,
щоб усміхалася. ти усміхаєшся,
дівчино, усміхом тихим, незлим, безборонним;
ти рвеш мені серце дотиком, подихом ніжним, сонним;
твої вуста – вогонь; ти танцюєш
в мерехтінні святих ознак;
ти опікаєш і спалюєш довірливу грішну душу.
о моє серце, звідки ти – дуже далекий шлях.
хочу тебе допровадити
додому, – а навіть мушу:
бачу своє божевілля, блискавко, в твоїх очах.
ти руйнуєш мій мозок. ти відкрила мені таке,
про що ніхто не чув, бо то не з цього світу.
що з цим робити – не знаю; вірю тобі цілковито:
ти даєш мені мудрість, ти заводиш мене на слизьке.
я так тебе люблю! знов танцюєш тепер,
мов блискавка, що залетіла в мій мозок,
мов ластівка через кватирку:
вас двоє чи скільки? хоч би я зараз не вмер!
веди мене зараз, веди мене геть, моя зірко:
я знаю цей шлях, здається. ми ковтаємо зоряний пил,
ми шукаємо давню вітчизну на згарищі наших світил
за твором: fireball, deep purple
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748901
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2017
квітень. це квітень – сувора пора,
коли сонце, палаючи, тихо сідає,
і весь світ поринає у тінь,
і лиш боязко спостерігає,
і плаче, що гра була гарна.
що ж? годі вже плакати: то була гра.
все одно плаче дощ, і долини земні
повняться смутком і вдячністю.
кохана, може, ти скажеш мені,
чому я дивлюся на сіре небо?
ти скажеш: [i]бо воно не синє[/i].
я знаю, так пояснює мати малій дитині
світові таємниці, – пояснення їм нема,
коли їх вкриваєш туманом,
і ховаєшся в них сама.
о, весна – то сумна пора таємничої ночі.
колись це забуду,
жартуватиму знов, як колись,
а тепер мені сумно й темно –
то надто добре
бачать в пітьмі мої очі:
цей смуток приходить у квітні,
коли сонце кричить: [i]не дивись[/i]
за твором: april, deep purple
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748466
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2017
не дивись на мій гайр, тут тобі не вечірній хрещатик.
ну, короч, я такий собі, знай, жеребець.
вхопи мене за хвоста, і ти вже не банкоматик:
ти вже п'юре картопляне, ти рожевий святий покупець.
річ у тім, що біцепс у мене в два рази більший,
ніж ціла твоя голова,
я ходжу в тренажерний зал 6 днів на тиждень. –
твоя мама, хай буде здорова й жива,
сказала б, що я гарний хлопчик, горобчик
– не те, що якийсь захарчований кріль.
ти кріль? ти пожива для риби, планктон,
а я той, що плює на собачий закон.
я виходжу вночі, ми торгуємо тут з братанами
всякою всячиною, і всяк той герой,
хто здумає поторгуватися з нами,
накладає в штани. ну гаразд, герою:
накладеш у штани чи накладеш головою?
бачиш он того? він дядько, він носить зброю.
нам багато не треба, що ж нам робити з тобою?
о, турботаврія! ідеальний автомобіль для відпочинку,
коли нам набридає вбивати й грабувати.
знаєш, як це робиться: натираємо сир,
шаткуємо яйця та шинку,
посипаємо зеленню, але помірно:
будинок-два, й хвате.
отак-то, мій брате:
ціни на ліки зростають, мов навесні літаки,
люди отримують з того високі показники.
а знаєш, чому нас не любить поліція?
за незалежницький зовнішній вигляд і мову –
второпав? це расова дискримінація,
це проблема. це несправедливо: судити людей за слово.
та це відбувається, так буває щоденно та цілодобово.
ти знаєш, як це напружує нервову систему? набридло.
ти знаєш, що я зроблю? я цю систему
запроваджу або до пекла, або назад до в'язниці:
я не дозволю, щоб нами, народами, керували п'яниці
і брудне корумповане бидло.
я люблю банкомати – не тому, що я сильний естет,
а люблю їх, коли вони раптом вивергають зелене листя,
і коли в них таке стається, здається, життя – чистий мед,
– ні, не чистий, а з присмаком якогось небесного щастя.
чом же мої дівчата проклинають мої печінки?
я не давав їм на те ні дозволу, ні підстави.
от які то бандитки. посилають мене навпаки,
кажуть: "тварина, падлюка, бидло дурне, шепеляве"
так, ніби всі з благородного коледжу. вчиться, прикинь,
не на принцесу-поетесу – на ветеринара,
та ще й не з тих незайманих богинь,
що була б мені з них екзальтація й пара.
так ото пташенята помилуються на мою показну статуру,
й на золоті ланцюги, й на сім чи на вісім мобіл
з сімома сім-картками у кожній – кожна дбає про власну шкуру,
а про душу – ніхто. ну гаразд, я тварина й дебіл,
мене можна побачити, як я граю автостоянку
при нічних ліхтарях: стару леді чи дідуся
пограбуємо, та втікаємо, а вони там нехай до ранку
телефонують поліції, чув? а ти думав. оце тобі вся
турботаврія, і фінансовий ризик. тут я граю нечему,
там – джентельмена, а там – найтупішого бандюка.
знаємо й схему залякування, й свою корупційну схему,
і всяку систему не в тему, де коли треба й яка.
а цей, що ти кажеш – то мій перукар.
за десять баксів зробить з тебе зірку репу,
а схочеш – вовка з вол-стріт. дводушний яничар,
я мав його застрелити без зброї серед степу.
буває, коверзує, додати вимагає –
тоді я дістаю свого ножа,
не денервуй, кажу. тоді вже замовкає.
а ти приходь увечері на пиво до гаража.
ти бач, я серйозний та ніби суворий,
з бородою для стилю, ще й з кінським хвостом –
то іміджевий маркетинг; а так – я відкритий, прозорий,
ні на кого не маю зла, а за гроші плачу добром.
розповім тобі ще, як нас колись кохав
джіесті. ти не знаєш що то?
ну, ти, братику, телепень. це таке, щоб знав,
стерво, що ставить тебе на коліна
і загадує зайву роботу.
хаха! цей малюк джоні говард –
справжній кретин, я тобі точно кажу.
те, що коштує 50 баксів,
він віддає за 10,
а як ножем пригрожу,
то й за п'ять символічних центів.
зроду не бачив таких опонентів –
та ще й здмухає з тебе іржу
за твором: atm, the stooges
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748200
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2017
там – радість, там – розум; а я на межі стою,
бо дбаю про свій вогонь, а на годину свою
чекаючи довго. знаю, хто всі ті люди
і чого вони хочуть. тут все, як і всюди,
замішано на болоті, а осяяно сонцем брехні.
навіть їм вже тут місця бракує,
і вже давно – мені.
крива трясобабця чекає на хлопця.
– інстинкт. я біжу, як тікаю.
я біжу, бо такий мій інстинкт:
біжу попри усмішки й тіні, що усміхаються.
мене жене інстинкт, бо він мене жене.
попри багнистий берег отруйної річки –
все багнистіший, дедалі отруйнішої ріки –
там на березі розлючені
можновладні товсті чоловічки
махають мені зупинитися, вбрані
в ку-клукс-кланівські клобуки;
й попри знов ті самі перевалочні пункти ненависти.
все, як в клятому з дитинства жахливому лабіринті.
де ж медуза – чи хто? відпусти, я боюся тут впасти,
читаючи ваші оповідання. я заснув на диктанті-брезенті:
[i]– крива трясогубця чекає на хлопця.[/i]
я біжу: то інстинкт мене так жене;
я біжу, мов той олень, закинувши роги на плечі;
я біжу, мов горю – то мій жаль, то моє страшне
благословляє на смерть і спонукає до втечі.
та від чого й до кого? я біжу, мов той лось;
його жене інстинкт, щоб біг та не боявся
в цьому темному лісі, де життя почалось,
де він жив все життя, а лиш тепер злякався.
на стінах стріли й позначки – куди вони ведуть?
я думаю, вони ведуть до водопою,
а більш нема куди. де вихід? плекаю в серці лють,
плекав вогонь, а далі – не знаю, що сталося зі мною.
я стояв на межі, я біжу, я реву: "не вбий" –
то було в понеділок, а сьогодні вже, кажуть, неділя.
ці знаки на стіні ведуть від країни мрій
до страшного рогатого, як я сам – так, я сам, божевілля.
то інстинкт. я біжу, – я біжу, мов ведмідь.
я біжу, аж не вірю, аж туман мені в очі кричить:
[i]ну гаразд, ми побачимо, що там чекає на хлопця,
хоч то вже давно відомо: крива бабця, душа самогубця[/i]
за твором: instinct, iggy pop
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748038
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.08.2017
кажу без поетів:
я, найкращий з живих американських поетів,
не маю враз нічого: ні жінок, ні грошей. –
і як же ж тепер зрозуміти незрозумілих людей,
що відносять себе до українських поетів?
все, що маю – то моє ім'я;
я не маю нічого, хоч і маю ім'я;
я маю ім'я – ото все, що я маю.
та вона вимагає багато, наскільки її пам'ятаю;
коли нема ні грошей, ні жінок, ні чортополоху,
вона використовує енергію зеленого моху,
змія. зміїні стегна й повні губи –
то сильні речі, ще й зелені очі.
а співає
чудово! кажу без поетів:
моя дочка – то не якийсь там
клятий бензопил з гамбургера,
а я – сторонній тут стою
на автостоянці. а що мені робити?
вона від'їжджає,
вже від'їжджає швидко, так швидко –
хотів застрелити, а її вже й не видко.
чи хтось мені не допоможе?
боже,
вона проводить телебачення на спині.
коли я дивлюся новини, мені заздрять і люди, й свині.
ти кажеш: "що влазить у грубу, те влізе і в мене" –
тоді я виходжу на вулицю, грабую невинних людей,
гей-гей, не такі вже й невинні. піду порахую курей.
тепер ти процитуєш мене, як підводний човен:
середня дурість того, що він каже,
затьмарила б і найяснішу погоду.
важко бути порожньою людиною,
та оскільки я давав їм кожну частину самого себе,
я невільний. люди живуть суспільством,
люди спокійно жадають крові, –
вони хочуть жити спокійно, але не хочуть рухатись.
від їхніх ледачих способів і лінивих уявлень
заробляння грошей та про їхнє заробляння
можна втратити самовладання.
їхнє заробляння,
їхнє заробляння всіх їх –
можна з'їхати з глузду.
якщо виграш у лотереї – друга половина дня,
то перша для чого?
[i]ходімте їсти голубців
і танцювати у в'язниці[/i] –
хтось кричав, а справа пішла погано.
тепер ти стоїш обвинувачений
і прокурор каже, що ти маєш бути мертвим.
ви не хотіли цього робити,
але ти знову зробив це:
те, що збочене, й валяється на сонці –
на те заслуговує кожен.
ви, хлопці, збочені приватні охоронці.
смерть – як любов, коли вбили голубку.
ви не вірите, ви сумніваєтеся –
ви перестали бути невинними людьми.
ви оформили гріхопадіння,
як вдалу покупку –
тут мені дихається вільніше,
тут мені розклад сама необхідність пише,
я не дбаю про запаси до зими.
якщо ти не віриш, ти не вартий довіри сам.
танцюй і навприсядки, й так –
не підспівуй святим небесам,
і тоді твоїх ангелів знудить,
що не вони – лиш господь тебе судить, –
накивають п'ятами, і тоді ти втрачаєш все;
неконтрольоване, хай тебе дідько пасе.
сказати, для чого кажу це, кохане моє дитя?
ти не можеш використовувати життя,
не вмієш ним користуватися,
оце я тому й не радію,
і тоді ся як завжди лиш на оце надію:
на дубші здуб ба діоп ба,
дорожна баба, бома боп, а дуо боп бом
дуопі діє доп адоп
бум байо баюм бомббаюм:
то не таке небезпечне для наших дітлахів,
як для їхніх пришелепуватих батьків. –
та навіть і батькам кажіть не все одразу,
а як туманну й дуже плутану,
і взагалі беззмістовну фразу,
що знаєте про їхніх дітей
ще більше, ніж, наприклад, гусінь
знає про звичаї диких гусей.
і все то я не можу без цих приповістей!
бо незнання, хоч гірше за проказу,
вбиває вишукано: істина – не там.
– [i]а де? в вині?
– ні.
– а де ж тоді? признайся як не батькам, то мені.
– о, то надто яскраве для ніжних умів:
раптове її одкровення засліплює
або вбиває щоразу,
коли навіть не думав,
що ж ти насправді зробив[/i]
за творами iggy pop та emily dickinson
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747921
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.08.2017
все гаразд, добре –
все така сама подвійна обіцянка,
все такий самий язик.
я взяв в оберемок 32 кобри,
щоб закинути їх у вчора, а може, й за позавчора:
32 кобри в мішку,
33 добре за одну невеселу усмішку.
гай, чоловік звикає; я вже до всього звик,
та здається, не все так цього подвійного разу:
я підвів, я підвів під цей раз
видатну філософську базу;
я й сам вже подвоївся, я поділився множенням,
позаминулої ночі пережив замішання мов.
це страшне і нестерпне.
а може,
це вже й ти поділилася знов.
завітай, привітайся, вітай крадія,
і багато чого не було б тобі
за багато чого,
і багато чого залишиться нам до ночі.
тож вітай крадія: небагато таких, як я,
що, крадучи, люблять дивитися,
як міняться твої очі.
трохи замало віри, трохи замало слави!
чи то правильно буде сьогодні? поглянь,
як рівно, подвійно спокійно моргають зорі
на наші зміїні танці –
чи не зміїні? о, ні:
вони вже віщують за нами, я ділюся від цих віщувань.
я поділився множенням, висновки дуже суворі;
я поділився враженням – підсумки дуже сумні.
та вже ж пізно. будь ласка, чи можна?
привітай мене, злодія.
я нічого тобі не дам.
нам залишиться дещо святого,
а ця ніч – як і всі, тривожна,
мов остання у черзі за хлібом –
не йми віри таким ночам
за твором: gold, iggy pop
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747810
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.08.2017
погляньте на дику тварину:
вона якусь діяльність провадить без упину,
а особливо пташки. про них писав леопарді,
а я вам напишу: погляньте, та не дивуйтеся,
а просто робіть те саме.
це я написав українською мовою,
а написав на міокарді
кривавими словами:
дикі тварини або сплять, або щось роблять, –
сплячку також можна вважати діяльністю.
я їду туди, куди йдуть всі покидьки та невдахи,
щоб сховати обличчя й проспати розпродаж світу.
– може, хоч уві сні виграю партію в шахи
у свого відображення в річці,
і там же втоплю, коли трохи посплю,
всю свою совість, і гордовиту боніту.
скажу дівчині прощай,
та й поїду за дунай.
оце вам такі світанки, оце вам такі фіранки
і мій парагвай, парагвай.
справді, мені вже нема чого взяти
від цих давай не зівай падхаді.
так я й подумав сьогодні: [i]курвa була ваша мати,
зустрінемося на страшному суді.
я спакую і пам'ять, і душу, й валізи,
побачимо, скільки чого туди влізе[/i].
парагвай
парагвай
нехай по дорозі позбудуся всього,
що мені ваша мама на дорогу дала,
старокрамарська мудрість.
господи, скільки тут в менепотребу, потруху
та всілякого барахла!
ну, нічого: сплачу всі квитанції, зведу всі рахунки, –
надсилайте мені поштою електронні поцілунки.
адреса: парагвай, парагвай, читай:
[i]нам не треба такої просвіти,
нам не треба такого контролю.
завдайте всім нам рівно стільки спокою,
скільки ми завдали вам сумнівного болю[/i].
не бійтеся: я не боятимусь
навіть без охорони ходити
моїм рідним коханим парагваєм вночі.
я ходитиму там, роздивлятимуся, дивуватимусь,
а співатиму так: тра-ля-ля,
бляха муха, яка прекрасна
ця моя парагвайська земля!
жаба їла кирпичі.
спостерігайте й заздріть на моє безтурботне становище
обережно, здаля, тра-ля-ля.
я ж кажу вам: дикі тварини так роблять,
як робите ви. продавайте свої мікроби,
в банківські сейфи ховайте свої венеричні хвороби,
я подумаю та помізкую, як їх у вас вкрасти.
і, здавалося б, тут немає нічого нового,
що мав би пояснювати: людей поїдає страх,
а мене? таки правда, я вже втомився від нього
і мріяв би десь нудьгувати під пальмами на островах.
вільний від критики, вільний від прискіпливої уваги,
вільний від звичаїв та прекрасних манер
пристану до якоїсь рибальської ватаги,
всі рибалки тремтітимуть переді мною:
так, сер, слухаюсь, сер, дякую, сер!
чи ви чули, їду до парагваю,
і не питайте, кохана, до кого тепер промовляю.
– ні, не до вас. обіцяв же, що дам вам спокій,
ну, а сам утоплюсь в амазонці
моїй рідній широкій, глибокій.
ось вам і риба, і рима. хочу піти, поки можу –
покладайтесь тепер не на мене, а виконуйте волю божу,
та придбайте собі ноутбука –
він вас привчить до нерегулярного сну
він приведе вас до шизофренії,
а любитиме вас одну
попри все заборонене, законне та незаконне
– так я буду щасливий валятися там на сонці,
й відпочиватимуть телефони.
я тут ще побажав вам багато –
заборонила цензура,
і служба безпеки америки,
й панночка література:
всі проти мене знов спалахнули зірки нараз!
наразитись на їхню ненависть –
то велика біда для нас.
та якби ти однісінька зрозуміла мою параною,
я вже як-небудь упорався б з цією страшною бідою
за твором: paraguay, iggy pop
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747540
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.08.2017
коли твоє життя – як цей порожній пляж,
тоді воно – як ця порожня пляшка.
люби його, не плач, але тихенько ляж
та слухай, як співає
десь там щаслива пташка.
та то й не пташка – чайка. а коли твій ворог
взяв гору над тобою, не журись:
лежи, мов камінь, та суши свій порох,
і ще помстишся: згадуй, як то було колись.
коли буває боляче сказати
про те, що мучить і зсередини гризе,
молись
кожного божого судного дня і аж до страшного дня страти –
а тоді веселися, скачи та вишкірюйся,
мов іноземно-святий шимпанзе.
коли ти опиняєшся аж на самісінькому дні,
тобі здається, що ти виліз на вершину:
виблискує грязь діямантами, зірки божевільно смішні,
і пекло тобі шепоче: люби мене, бо загину.
з якогось приводу, й без приводу, з нагоди й без нагоди
молися – де вже й ділися ті дотепи! – ділися
з тими, хто чує, цим пляжем, цим ліжком,
а навіть слізьми насолоди,
бо є такі речі, що ними не поділишся
ні з ким, ніяк –
навіть коли в тумані, і йдеш на знайомий маяк.
не молися тоді – божевільно мовчи й сподівайся,
що ти спиш, і тоді вже до реальности не придивляйся,
– чи йдеш ти сам, чи він тебе веде,
мов дитину за руку до школи –
аж раптом: море, море! – й опинишся ніде,
і звідти вже не вийдемо ніколи.
такі слова, як до тебе оце пишу,
не варті нічого, а любити їх важко,
– та чого намолов, з того зараз мішу
важке, як пір'їна, прохання до тебе, ромашко:
ніколи не кажи мені "ніколи",
але, вже як скажеш, то мели та мели!
я люблю пісню "римські канікули" –
послухай її, коли буде коли
за твором: chocolate drops, iggy pop
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747361
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2017
кажуть: він легко й нечесно
здобув свою мазанку з маслом;
він виступає щодня під новим, все фальшивим гаслом;
його слава безсмертна, він мазунчик дурної долі,
він популярний, як завуч, директор
і старий кочегар у школі.
хтось мені правду – чистісіньку –
за дику брехню продає,
хтось перебріхує чесно все, що насправді є:
я мертвий великий хрестоматійний поет,
що винайшов риму й метафору, і навіть велосипед –
що мені винайти ще? а тепер я боюсь провалу,
треба мені, здається, лягти й помирати помалу.
чи впасти у розпач, мов після
довгоочікуваного випускного,
чи озирати нові горизонти,
чи не робити нічого?
я був хоробрий, я був набрався нахабства
та визволив світ з інтелектуального рабства.
я – мертвий великий народний поет,
що провадить цей світ манівцями вперед.
так, я зробив
безліч історичного значення
справ, помилок, революцій і видатних відкриттів.
я згромадив у себе в памяті
величезне, страшне знання,
і хотів би тут організовувати армагеддон щодня,
і п'яні вечірки з танцями,
і рокенрол з рагнароком,
та я тепер мертвий поет, я щовечора
тут лякаю зірок ненароком
за твором: dead rock star, iggy pop
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747109
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2017
я – такий собі хлопець,
якого ніхто не знає;
я живу собі тим однобоким життям,
якого ніколи не обирав. –
з цими думками в моїй голові,
що на плечах у мене, чи на мені самому.
і ось я сам – а перед чимось невідомим,
чимось таким невластивим, чи неїдомо-питомим.
моє страшне кіно! не віриш? а чиє?
маю намір свояцький, такий він і є:
мій власний:
ми беремо та забираємо,
відіймаємо, не віддаємо,
солодко їмо, а ще солодше спимо, –
і ніколи нам, я сказав ніколи
поглянути на те з протилежного боку.
чому ж ми, буває, так дивуємося?
ми дивуємося, бо ніщо не триває довіку.
оце таки так! я трохи знаю про все,
а точніше: про все потроху.
зараз, наприклад, я маю
10 баксів у себе в жмені!
так, знаю про все потроху –
не плач, бо виходить, що так я й думаю.
я цікава мішень для розумних –
така вже у них амбіція,
таке вже серце у мене,
що треба мене оглянути й прошунтувати
перше ніж я,
тобто рушу з місця;
друге ніж дамся мене схопити.
та чи я рушу? вчись: я не мушу.
наприклад, скажіть мені кого шанувати,
і я шануватиму;
чи кого, навпаки, ганяти,
і я ганятиму,
та то вже сором, нечесна гра.
ми все лиш хапаємо та беремо –
в тому завжди є своє зло, і ніколи немає добра.
через те мені зле, наче так,
наче коли я не в камері,
тут мене зразу й хапають,
та коли я не в фокусі – ні.
ви погляньте на це: ви погляньте, як я зіграв це!
оце таки справді реальна, конкретна річ.
чому ви здивовані, чи я аж такий розумний?
саме до цього я й готувався;
ну, а так – я дурний, і можливо, хропів цілу ніч.
ти таки справді знаєш потроху всього,
коли вже ці 10 баксів знову у мене в жмені!
затям собі, друже: так буде всю дорогу:
в цьому світі панують закони та принципи,
а не собаки скажені
за твором: little know it all, iggy pop
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746993
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2017
якби наш спас прибув до нас
наприклад, сьогодні, 19 серпня,
чи вітали б ви його, чи прогнали?
чи прийшов би він, наприклад,
з такою от красунею-телепіснюхою,
чи з рум'янами на щоках мироносицею-реготухою,
чи з підтанцьовкою,
чи з недоум-гуртом молодіжних кумирів,
що співали б йому осанну?
чи об'явиться він, як репер з пістолетом,
чи як зірка шансону з оперою та балетом.
– якщо він народився, щоб його розіп'яли,
байдуже, як він об'явиться:
байдуже, звісно, й йому самому.
забери мене звідси,
забери мене звідси додому;
забери мене звідси,
забери мене звідси до себе:
я втомився, забув всі благальні слова.
я так хочу до тебе!
моя зірко, тут нудно творити.
уяви: тут не вірять в дива,
боже, зглянься! поглянь, та побач: я ходжу по воді,
– а може, просто по глобальній грубезній кризі.
все одно мене законсервують та викинуть,
ще й напишуть про те в бухгалтерській книзі,
а напишуть, як я оце: "виграно ще одну битву.
я б'ю лобом об рахівницю – ти почуєш мою молитву"
за твором: savior, iggy pop
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746872
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2017
коли ти поруч, коли ти горнешся так,
у мене всюди сполох і переполох;
хребет займається й горить, мов смолоскип;
а на мою бідну голову сиплеться
величезне коштовне каміння,
аж з очей вилітає божественне й инше проміння;
трусяться руки й ноги;
а язик, мов листок до вікна, прилип
чи до неба, чи просто до піднебіння;
і коли б я такої миті
надумав тобі проспівати, наприклад,
[i]i'm gonna leave you[/i],
ти почула б: [i]i'm gonna love you[/i] –
не кажи, що й ти, здається, вже отруєна любов'ю;
а коли б я такої миті
з якоїсь причини підвівся,
то певне, що впав би знов.
ти –
та невже ж ти випила мою кров?
так, як п'янить твій голос,
коли кажеш мені добраніч,
сп'янила б хіба що велика-велика пляшка
червоного вина;
тоді моя душа скидає тіло,
мов одяг,
і я собі здаюся тонким, як павутина
і одночасно товстим, як слон
– так я бачу і відчуваю на дотик.
а може, так діє на мене твій запах,
а може, я просто псих і невротик,
а може, так мені сниться –
тоді це щасливий сон
за твором: shakin' all over, iggy pop
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746848
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2017
дивлюся на кицьку, що спить у моїх подушках,
думаю: що то мені за причина?
страх до когось наблизитися;
а не наблизитися – сором і страх.
також і кожна людська істота потребує тепла:
буває, прийняти, а буває – віддати.
я знаю, що й ти страждала, і помирала, й пила,
і, як я тепер, бачила світ через ґрати.
гадаю, писання – сором, вишуканий суїцид
для тих, хто боїться, не наважується чи уникає,
щоб не ходити звіддалеки, мовчки,
сліпо винюхуючи слід
кохання, що його, можливо, й не буває;
не ранити, не кривдити, не завдавати болю,
не здавати людей на брухт. здається, я вже тепер терплю
те, що нестерпне.
не вибачить! я собі теж не дозволю –
чого? я не знаю, забув. вже й не п'ю, і ночей не сплю
за твором: afraid to get close, iggy pop
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746717
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2017
це сталося взимку, мені було 50,
коли мене спіткала ця біда.
я був самотній, оплакував своїх дівчат,
а мене лиш одна: вона була наївна,
бо надто молода.
я не бачив ніякого пекла, й здавалося,
маю досить часу на все.
та кожна їхня усмішка, чи сльоза, чи торкання
набували тепер грандіозного змісту.
трохи дивно, та я полюбив книжки, –
й моя домівка, і всі мої виправи й студії
теж набули грандіозного значення
тепер, з огляду на обставини смерти.
і радість, і гідність, і смуток, і слава –
бажав би знайти рівновагу між цими всіма
на моєму шляху звідси,
та в кожному разі – в жодному разі –
не прийму на дорогу ні сльози, ні прокльону
ні від кого
за твором: no shit, iggy pop
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746544
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2017
саллі щоночі ходить серед троянд,
шукаючи теплого місця на ніч.
вона – легендарна; всяк та кожен мутант
одержимий затягти її до своєї джаз-банди;
кожен клоун, здається, вже удосвіта мріє
про виноград та троянди.
це дуже, дуже, дуже сумно.
цей сум вже у мене в кістках,
бо лиш про це й думаю
ненастанно, а часом бездумно, –
і все одно лиш ця думка ночує в моїх думках.
це так сумно, що хочу вийти
з себе сам та податися геть.
я навіть хотів би відірвати собі всю голову.
я лигав, я оклигав, та лиш заледве ледь,
і вже знов цю плекаю троянду,
ще колючу з роси й розсолу.
джоні щодня лиш те й робить,
що блукає у смітниках:
він бажав би знайти
своє власне прекрасне обличчя,
щоб окрилено, з ентузіязмом стати на правий шлях,
що веде в майбуття на щасливі роки,
а де-не-де й на сторіччя,
щоб ніколи, ніколи не їсти з відра,
ні гнилого швейцарського миру –
просто грати свій час
як плюс-мінус пора,
як мені не допіру в міру
сумно, і смішно, й страшно холодно вийти з себе
невчасно, не в тому місці і взагалі без потреби
за твором: outta my head, iggy pop
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746410
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2017
якось гуляв не скажу вам якою вулицею,
і забрів там у скверик, і бачу там дивний гурток
іноземних, чи неземних, а таки екзотичних, жінок.
вони ходили, іноді перемовлялися,
іноді усміхалися так, ніби грали в шахи;
ніби ховались від спеки,
переходячи з тіні в тінь –
мерехтіли й мінилися
текучими барвами, рисами, лініями –
вони все кружляли довкола уявного сонця,
що не терпить таких мерехтливих створінь.
та хто про таке співав би? я вам тепер оповім
про мою незрадливу, єдину та неповторну
чорно-рябу не телицю, а кицю,
що хазяйнує у мене там, у селі у садибі новій,
де не живу ще досі,
та ще, може, й житиму: як вона там хазяйнує,
як доглядає за квітами, як підмітає подвір'я,
як дряпається, гострить кігті,
та бігає по деревах; як ловить
метеликів, сонячних зайчиків, ящірок,
і горобців, і зайців, і мишей;
як зустрічає мене, коли з серцем дракона
навідуюся до неї;
як назустріч біжить, і скаржиться
так дуже голосно й жалісно,
бо не сиджу з нею там постійно.
кицю моя, чи ти скучила,
чи зголодніла? я не забув про тебе.
і тоді, як вона пообідає
та вже ластиться, я собі думаю.
я собі думаю: чи бувають такі жінки,
що так ходять, так умиваються,
так тобі в очі дивляться
своїми, надії та спокою повними,
ревнивими та вимогливими,
примруженими довірливо
смарагдовими очима?
люди, ви можете подумати самі
та звести як-небудь кінці з кінцями.
іноді й нам буває
нудно, коли поринаємо
в ці бізнесові та шкурні необхідно-буденні справи.
я постукався в двері свого таки власного помешкання –
мені відчинили дівчата. там було двоє дівчат,
вони були вбрані зовсім
розхристано, не для вулиці.
і весь той час, коли викладав їм
свою бізнесову справу про заборговану оренду,
вони ходили –
то були зведені сестри –
вони все ходили й ходили
так само, як ходить моя
кохана киця, гарна учениця.
дві, мов гаряче повітря,
маревні постаті,
так само поглядаючи одна на одну,
так само обмінюючися якимись враженнями,
а, може, навіть і обіцянками,
– і я здогадався, бо згадав тих
екзотичних жінок у центральнім евбейськім гаю:
так ходять жінки перед богом –
так ходять жінки,
коли їх ніхто не бачить
за твором: pussy walk, iggy pop
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746242
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2017
Народився на вулиці Герцена, в гастрономі № 22. Відомий економіст, за покликанням своїм – бібліотекар.
У народі – колгоспник. У магазині – продавець. В економіці, так би мовити, необхідний. Це, так би мовити,
система ... еее ... в складі 120 одиниць. Фотографуєте Мурманський півострів і отримуєте te-le-fun-ken.
І бухгалтер працює по иншій лінії: по лінії бібліотекаря. Тому що не повітря буде, академік буде! Ну ось
можна сфотографувати Мурманський півострів. Можна стати повітряним асом. Можна стати повітряною планетою.
І будеш впевнений, що цю планету візьмуть за підручником. Значить, на користь фізики піде одна планета.
Величина, відірвана в області дипломатії, дає свої коливання на всю дипломатію. А Ілля Муромець дає коливання
тільки на сім'ю на свою. Сірник в бібліотеці працює. У кінохроніку ходять і запалюють в кінохроніці великий
аркуш. У бібліотеці маленький аркуш розпалюють. Вогонь ... еее ... буде вироблятися набагато легше, ніж
підручник міцний. А міцний підручник буде вагоміший, ніж гастроном на вулиці Герцена. А на вулиці Герцена
буде розщеплений підручник. Тоді підручник буде проходити через вулицю Герцена, через гастроном № 22, і
заміщатися там за формулою економічної єдности. Ось в магазині 22 вона може розщепнутися, економіка!
На економістів, на диспетчерів, на продавців, на культуру торгівлі ... Так що, в цей бік рушить вся
економіка. Бібліотека рушить у бік 120 одиниць, які будуть ... еее ... предмет укладати на предмет.
120 одиниць – предмет фізика. Електрична лампочка горить від 120 цеглин, тому що структура, так би мовити,
схожа у неї на цеглу. Ілля Муромець працює на стадіоні «Динамо». Ілля Муромець працює у себе вдома. Ось
конкретна дипломатія! "Відкрита дипломатія" – те ж саме. Ну, беремо телевізор, вставляємо в Мурманський
півострів, накручуємо там ... еее ... весь час чорний хліб ... Так що ж, буде Муромець, чи що, виростати?
Ілля Муромець, що чи, буде виростати з цього?
за джерелом: https://ru.wikipedia.org/wiki/Шизофазия
Стенограма запису з додатку до Великої Медичної Енциклопедії (1962),
переклад з російської гуглом, редакція norton
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746188
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2017
о, все те моє майбутнє, бачу, кипить
і перемішується. чи не поважний поступ,
як для шістьох божевільно щасливих тижнів:
пора пекельних жнив, гарячих дивовижнів
і подвигів для совісти. що вона робить? –
спить.
я дещо недобре вчинив, слава богу:
я нічого не боявся, а вчинив кримінал,
за яким вже нічого, лиш ганебний фінал,
і тепер залишається боятися всього.
наприклад, мене лякає
телевізор, бо там пояснюють,
скільки, яких і всіляких на мене чигає
страхів, небезпек, підробок, фальшивок
а навіть і сонячних – ти подумай – ударів;
і навіть падучих зірок, і оддитивних ідей,
і навіть розумних слушних – з них не буде вже
ні молока, ні яєць, ні людей, –
ні мислителів, ні пролетарських мучеників.
скільки цікавого, скільки бридкого,
скільки гарного теж і всілякого! житиму, слава богу.
поглянь мені в око, як дивляться в мікроскоп,
поглянь мені в инше, як дивляться в телескоп
– може, побачиш там пепсі-колу з кубиками льоду,
може, ток-шоу, де підіймають якісь питання,
а може, зі смолоскипом істини американську свободу,
де наша перша зупинка, нехай вона буде й остання;
і навіть живих боба марлі та боба ділана,
що мають для тебе лиш святі побажання.
а може, побачиш у всесвіті землю
квітучу й розкішну, ще до потопу,
а може, ще й сам потоп, як лагідна хвиля несе
перелякану трохи зніяковілу европу,
що потупилася покірно
і згодна тепер на все.
я дешевший, як шопінг
історичного дня розпродажу,
я дешевший, ніж туристичний,
і військовий, і географічний,
– і навіть похід в кіно.
я напружу всі вулиці. вже й на балкон виходжу,
лиш позіхну: ви покручені? плекайте собі харизму,
бо тепер час війні, час кохати шокуючи. –
я згуртую громадську думку під прапором позитивізму,
а весь політичний вертеп
і культурне бомонд-порохно
вишикую, не вишукуючи,
як робив колись нестор махно.
люди в нас досить дивні, і якщо десь побачиш у натовпі,
як в тумані, наприклад, диригента фальстафа,
чи гендальфа без капелюха, чи й самого маскарад-магараджу,
то вже буду не я;
я вже не я давно.
авжеж, я кажу, хочу жити: а без тебе не так, як з тобою,
ах, з тобою вже й так вакарчук. ну то й що? хай здається без бою
за твором: I Wanna Live, Iggy Pop
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745945
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2017
пластмаса й бетон, дитино –
ось незаперечні, істинні факти життя.
поглянь на мене. я маленький убивець
з дитячих страхіть, я жахіття, дитя –
і, здається, ніхто ж мене не прив'язував
до ножа маленького вбивці.
добре, що мама мене розуміє,
хвалить і гладить мене по голівці.
я параноїк. я ненавиджу дорожню дорожнечу.
так, я лікуюся від меланхолії самогоном,
доки цей світ провалиться в непоказну порожнечу
між пластмасою та бетоном.
так, справді. пластмаса й бетон, дитино.
а тим часом я винайшов і збудував
генеративного дегенератора в шкільній майстерні.
що вже тут скажеш? наші знання й технології
все такі самі, печерні,
як і вчора, й 100 років тому:
ніхто не зупинить тебе й не навчить,
що іноді там в перспективі можна й пригальмувати.
мій мозок, як і планета земля, обертається
за однією з трьох годинникових стрілок.
кожна третя молекула зайва, теорія не любить помилок;
практика – теорії, а tertium – non datur.
конденсат конденсуємо,
компенсат компенсуємо,
в результаті завжди отримуємо бажаний результат.
я вправний пластичний щасливий у кожнім своїм екзамені,
це явище увіковічниться в бронзі, пластмасі й камені
– нехай. я усамітнюся. моє око спочине в циклоні,
а я сам – чи в цунамі, чи в пластмасобетоні,
як тепер-от на лаврах. скільки ж я всього винайшов!
і якщо скористатися оцією футуро-призмою,
можна побачити, де моя булка, а де котлета,
а де – недоречна, і, як на мене,
малоінформативна салата:
кожен сказав би, що взяв би розжарені плоскогубці,
та вкоротив би таки язика маленькому вбивцеві-самогубці,
що сам собі вважається за ката-психопата.
ти розумієш, який виходить скандальний сендвіч?
люблю, коли ти ходиш без халата,
люблю і в халаті. казала, що з'їла б мене,
коли б тепер був сніданок,
та коли б ще сметани, та майонезу,
ще й кави тобі на світанок;
а натомість купила справді пластмасового бутерброда з ікрою!
де в чому дещо фанерно-бляшаною,
де в чому – щирою, небесною та золотою –
ти граєш нечесно, я
невдоволений твоєю грою
за твором: plastic & concrete, iggy pop
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745822
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2017
знайшов тебе, коли виглядала веселку;
тоді ж таки й ти мене. де ми тепер?
я був валявся десь в пам'яті –
лиш в себе сам, там в запилюженому закапелку,
– і як же ж то справедливо, що я тоді був не вмер!
якби не ти, не знав би, яке то щастя – жити,
яке то щастя – знати, й тримати твою руку в своїй руці,
знати й вірити, що нашого кохання не розбити
навіть таким от дрібницям докучливим, як оці.
як на мене, тут затишно, весело. не місяць, то хоч реклама
моргає та блимає, мов кидає квіти в вікно:
ти прекрасна і ніжна, а за мить – знов та сама,
лиш на мить зашарілася, й шукаєш своє кімоно.
не шукай, бо не знайдеш. здається, надворі гроза –
нам не страшно, бо ми тут, ніби в фортеці, у ліжку;
і тоді, коли ніч так благально на пузі до нас приповзає,
ти втікаєш, та я вже то знаю: дослідив твою кожну доріжку
так докладно, що знав, і знайшов. там надворі на вулиці –
щоночі такі карнавали.
всі регочуть, неначе такі самі щасливі, як ми.
ну, а ми одне одного знов знаходили, і впізнавали –
і губилися знов догодити благанням пітьми
за твором: it's our love, iggy pop
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745715
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2017
цей тьмяний погляд промовляє: "забирайся";
а забиратися – від неї, тієї,
що завжди мене розчаровує.
я починаю казитися; поволі в мені закипає
щось таке дуже неприємне й лихе.
я дивлюся на всі ті картинки моєї ненависти,
і так я її підживлюю:
ну, задушив би дебіла,
та дивився б з цікавістю, як в нього з вух
бризкає кров, мов вино з чавила.
ідіот. та вже пізно тепер біснуватися.
середня туманність того, що він каже,
обурила б – чи одурила б – святі небеса!
небеса не почують, отже тут і розмаже,
мов по тарілці, свою знамениту нікчемність,
зазираючи в очі кожному – в цьому є, безперечно,
своя патетична краса.
й ті, що її хвалитимуть
не так, як оце хвалю,
ніколи не знатимуть, що насправді хотів сказати.
ви думали, я перед вами вже й голови не схилю?
хочу, щоб ви померли.
їжте, що ви зростили.
а потім з'їсте, що самі й наробите:
хай ви його захвалите, замилуєте, ще й зажлобите –
даю вам такі настанови,
аж не так уявляючи, що воно є.
аж не так, та абсурдні такі картинки
живлять мені ненависть
і до тієї,
і до цієї конкретно нечистої сили,
що вкрала мою тарілку,
і зловтішно у неї плює.
а ти – ну, як хочеш. сьогодні нап'юся.
ось як я бачу, а насправді боюся,
що думаю насправді про своє –
чи не боюся?
боюся
за твором: hate, iggy pop
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745693
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2017
зорі на небі
– люблю з них кожну
дужче, ніж будь-кого з вас.
вони мене вчать, а іноді й провчають,
і дурять, і ненавидять – та зрештою прощають.
а ви, добрі люди, пробачте: як же на вас не чхати
з вашими всіма здобутками, прибутками,
будинками, що в пошарпаній неохайності
змагаються з собачими будками;
стихійними та сердечними лихами,
з усіх мильних опер списаними потроху,
що вони всі – з "ярмарку марнославства"
списалися ще в позаминулу епоху.
зоряна ніч
зоряна ніч
ця прекрасна зоряна ніч
скидає всі турботи з моїх пліч.
краще й не скажеш, отож-бо,
отож-то воно в чому річ.
я чую там внизу багатопредметну розмову
– одноповерхову, не дуже паперову –
конкретних пацанів у зоряному сяйві.
вони мені здаються досить-таки зайві.
хлопці, що ви тут робите? вийдіть хоча б за село,
та погляньте нагору –
тоді ви, принаймні, зможете завжди казати,
під ким чи під чим всі ви ходите:
під зорями, коли що до чого.
а так – щось не так в цьому світі,
чи так-сяк, аж наперекосяк,
а найперше – ось так і влаштовані люди,
що вони видаються недоречні та зайві,
коли їх розглянути в зорянім сяйві,
ось так. – і всі ці людські халабуди,
й собачі будки, й ділові оборудки,
здається, це все пропаде,
вже пропало й ніколи не буде.
люди, ви чули: не буде ніде,
як не відірвете зараз ваших задів від диванів
та не потягнете їх надвір.
а вступайте в ряди астроном-партизанів
під єдиним об'єднаним проводом
неба та всіх його зір!
бо здається, ці ваші розмови – зайві,
коли зайве все людство у зорянім сяйві
за твором: starry night, iggy pop
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745548
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2017
буває, навіть не здригнуся, не скривлюся,
не ворухну ні м'язом
за цілу ніч, поки не спиш та щебечеш.
я гадаю, кожна частинка мого організму має 9 життів,
а ще буває, роблю неправдиві припущення.
чую голоси чи в підвалі, чи на горищі;
прокидаюсь, дивлюся – нічого нема.
ні голодних вовків, ні голодних дітей
боятися не слід, а лишень таких диких ночей.
це не те, що подумала. та якби вони там були,
я не знав би, що з цим усім робити.
колись я був вірив, що приборкав би й лева, коли
був дитиною сам. я кажу йому: "ти!
ти диви, яке дике, кровожерне, страшне й несите!"
а тепер я вже й сам такий самий голодний, дитино.
це не те, про що думаєш. хочеш
морозива? я принесу.
а голодний, бо думаю. я все одно загину –
то хіба не однаково,
по-дурному чи за ковбасу?
бачу тепер, звідки віє: звісно таки з кватирки,
аж ворушаться штори-примари так, ніби справді живі.
ну, а сам я приходжу – знаєш: аж он де, з тієї зірки,
не ховаюся і не приховую, от тільки руки в крові.
повернувся б туди своїм власним ресурсом –
розумієш? так кажуть: "душею, парою, серцем, вогнем";
а тепер ти ведеш, ми занурюємось, а йдемо невідомим курсом.
ти у мене в крові, ти годуєш мене борщем.
ні, морозива десь немає. приніс тобі пару взуття:
вкрав на вулиці там. добре, коли є гроші,
добре, коли є де йти. ось такі на цей день розкоші –
чи їх вистачить нам на ціле велике життя?
та хоч би на місяць, люба. не такі вже ми страхополохи:
сядемо вкупочці тут, помилуємось трохи. ще трохи!
чую знов голоси чи в підвалі, чи на горищі;
прокидаюся, слухаю – знову нікого нема:
ні вовків, ні дітей. тих я знаю: у них голоси трошки вищі,
трошки тонші, солодші. біда мені з вами всіма!
чого ви там плачете? бачите, творче безсоння у тата.
– оце вам таке й морозиво, і дичина, малята
за твором: something wild, iggy pop
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745446
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2017
я в тіні, чи під тінню – під небом, бо дуже ненавиджу світ.
підпираю свій мур, що його
зводив супроти отари –
як ще назвати це людство? –
ціле життя так ретельно,
наче моя ненависть – докладний бухгалтерський звіт
чи хроніка давніх часів, де блукають монголо-татари.
я згадав: я в тіні, а тиняюся там попідтинню,
коли схочу реального сонця:
воно любить мене, не вб'є;
а ненавиджу світ – то збрехав, і зворушений щиро обслиню
перше зворушене серце, а вже потім – і серце твоє.
скажуть тобі: "змий косметику і макіяж, солідол і багно з цього чорта"
так як ти кажеш мені; та лиш тільки собі уяви,
як би нам добре було без усього: без людей, без шампанського й торта
десь там безвісти дуже далеко –
мов жуки, ми там будемо повзати, кликати, і губитися серед трави;
або ж як маленькі, самосіяні, та дуже такі амбітні
дерева у бога в дворі;
або райських воріт дві ворітні.
якщо я не вилізу звідси, чи вилізу, але не схочу.
що кажу я не знаю. я – дурень. дозволь, цю біду перескочу:
ну, я радий, що я дурний: так я б'юся об ті свої мури;
а ненавиджу тих, що в порядку, в сметані й брехні,
бо насправді вони – дикуни, хоч і вбрані у штучні шкури;
в них і мізки, й серця, і сокири, – й навіть звичаї не кам'яні:
глиняні. а якби ти схотіла заколотити їх всіх до дна,
досить було б показати, що ти людяна, добра й смішна,
і готова сплатити за їхню брехню любов'ю,
а за їхні трухляві цінності – живою гарячою кров'ю.
якщо мене випруть, чи виперуть – слухай: буває на світі
дещо гіршого, ніж у казках про скляних королев-кришталев.
тут мій рай; тут співають кумедні пташки в верховітті
двох спарованих, непоєднанних і неподільних дерев.
і якщо я не страчу, не схиблю, не зраджу й не сяду в калюжу,
я з зірок та комет викладатиму не небі твоє ім'я,
щоб пишалася та величалася;
все, що проспав – надолужу,
і позаздрять нам двом навіть ангели,
що ми вдвох: я й богиня моя
за твором: I won't crap out, Iggy Pop
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745408
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2017
хто там дбає про статус? я ніколи не дбав,
та цей нинішній мій вже мене задовбав.
завтра видам закон, що суперечить основному закону:
кожен жебрак мусить з гідністю носити свою корону
і бити в литаври: "люди, я втратив своє кохання
– оплакуйте його з вечора аж до рання".
що ти робитимеш? битимеш посуд,
примовляючи: так, і отак я оплакую нашу любов;
а ось так, і ось так – твою;
а ось так – свою;
потім винесеш все то на всенародний осуд,
приймеш вирок для неї, й надінеш корону знов.
плач за любов'ю: плач,
доки ще маєш очі;
доки бачиш це сонце, благай: пробач,
сонечку любе! ти мій останній слухач;
також і ви, мої люди робочі:
до плачу й до роботи, й до кохання охочі,
плачте:
плачте щоранку удосвіта,
а починайте звечора,
щоб на ранок втомилися, вмилися –
й знов не повірили вам.
люди, повимикайте ваші дурні телевізори:
там немає такого, щоб плакати, а на ранок померти з жалю.
а оплачте мене, коли схочете, бо втратив повагу до себе,
бо так хочу побачити та обійняти, кого люблю,
от і плачу. зробив, що мені підказало серце,
а воно підказало плакати.
плакатиму за любов – ні, за любов не плачуть;
а наплачу я, мабуть, золоте або срібне відерце –
та нехай би вже й бронзове. всі зневажайте мене,
бо й кохана зневажила. знов починати спочатку,
а повторення завжди нудне.
солдати, щоб їм не плакати, вбивають – або вбивають їх;
п'яниці, щоб їм не плакати, сідають на мотоцикли.
кажуть мені: "ти не парся, люди вже добре звикли
плакати, хто як вміє, – то не ганьба й не гріх.
навпаки: то нормально, бо що дужче ти плачеш,
то ще дужче ти любиш, аж так,
що вже й білого світу не бачиш;
тоді й сонце тобі – мов жебрацький п'ятак".
а я вдосвіта вранці вдивляюся в зарожевілий край неба,
та не в той. небо сяє, а в мене очі, як в карася:
я плакав, не спав, і не виспався. так мені й треба.
поїду на рибу, це точно. – от вам і казочка вся
за твором: cry for love, iggy pop
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745156
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2017
мій внутрішній світ – обмежений
земною важкою брудною працею
з усіх чотирьох боків.
ти кохала мене з якоюсь невідомою досі енергією,
– я про нього забув, а згадав,
що у мріях до тебе від початку віків летів;
– а тепер ми замешкали вічність
і навіки пішли знов в відкритий космос.
тут, мов вітер єдино, чи буря, ми вдвох
сміємося так просто, бо смішно,
а впадаємо в світ так безгрішно,
та ще й плачемо так невтішно
лоб до лоба, мов третя особа, –
аж здіймаємо там на землі велетенські хвилі:
спільні очі у нас, і лиш кліпнувши раз,
ми ковтаємо цілі милі.
небо не може впасти,
неба не можна вкрасти.
дитино, так і ми теж не можемо впасти,
а смерть взагалі нічого не означає;
а як втомишся й будеш сонна,
перелякана, змучена чи забобонна,
я зможу тебе спасти,
підхопити і точно на місце вкласти;
а як я – то нічого. я не впаду –
а лиш можу, як п'яний, у квіти в твоєму саду.
отоді вимагай, щоб просив пробачень
10000 разів за кожну квітку.
ну, ти знаєш: слова мають стільки значень!
– особливо тепер тут, як в ліжку, улітку;
а іноді все то нічого не означає:
просто так для краси, мов метелик, літає,
і тоді все майбутнє – на зворотному боці медалі,
чи місяця;
ну, а ми – подивилися, подивувалися
та регочемо: що ж буде далі?
о, ми плавали, мов два айзберги, в зоряному океані
– і не танули, і не тонули. так і довіку було б,
коли раптом наскочили на цю землю веселі та п'яні
лоб до лоба. отак, моя люба: а в кого міцніший лоб?
звісно, в нас, бо нас двоє. отака вона бідна, земля!
кажуть про неї, так само не може впасти –
може, змінить орбіту, а може, розліпить ласти
та збудує на цю халепу щось нового такого,
як за прикладом та настановою
ноєвого корабля
за твором: baby, it can't fall, iggy pop
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745024
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2017
я ніколи раніше тебе не бачив,
я ніколи не бачив таких, як ти,
та тепер, коли вже стою тут в дверях у тебе,
чи дозволиш мені увійти?
ох, це дуже нечемно й незвично,
і незвичайно – та це лиш тому,
що й ти незвичайна, – і буде нестерпно підло,
як покину тебе саму.
та хіба ж я покину? от і стою на порозі,
аж тремчу та іржу наче кінь у напрузі
чи у млості й страху, в тумані і в тривозі
– аж, коли дозволяєш, не вірю своїм очам,
а ні вухам – все так само стовбичу,
втупившися в твої черевички.
це незвичайно – і як же
– чи не дужче тебе спантеличу,
попросивши змінити всі твої добрі звички?
попросивши – зміцнити. ти могла б також вийти до мене
– ми нічого тоді б не змінили, а гуляли б на волі вдвох –
і, мов сніг навесні, все пропало б:
незвичайне, брудне та шалене,
що тепер мене так напружує
чи розслаблює – знає лиш бог.
бо хотів би тепер, щоб впустила
та почистила добре мене
так, як чистять улюблених коней, з любов'ю.
просто не відвертайся в гніві
від моєї брудної особи.
хочу бути пристойним і чесним хлопом,
бо ніколи не бачив таких, як ти.
навіть тут на порозі, на морозі, в тривозі
мені тепло й спокійно. будь ласка:
мені холодно й страшно – впусти
за твором: the horse song, iggy pop
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744991
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2017
я не міг би цього уникнути
з нею, моєю китайкою –
так я її називаю. а без неї –
не можу ніяк.
я без неї руїна, уламок, огризок,
що нічого не хоче, а все хоче знов
чути, як б'ються серця
лютим оглушливим громом, –
бачити, як б'ються дві зірки,
що не змогли розминутися в космосі.
я без ладу недоладний без неї,
моєї дівчини-китайки.
прокидаюся, бачу: її немає.
ох, а ліпше б я слухав,
як з оглушливим гуркотом б'ються серця,
бачив, як розбиваються
в космосі тут і аж там,
і аж там два сонця,
що ніяк не могли розминутися.
не дивіться на мене й не слухайте:
я такий трагік без неї! філософ марлон брандо.
та якби мені лиш поглянути
та побачити мою маленьку китайку –
тоді вона повірила б, що не бачу кругом нічого,
коли бачу її. це правда.
бо вже й так все тиняюся містом,
наче – мамчина, кажуть – свята корова;
все то якісь феєрверки, салюти, свастики
вибухають, свистять, сиплють іскрами в голові
– і кожному ясно, хто поздоровкається,
на кого я хворий. а в очах білий біль і розпач,
і полярна холодна зірка, й ніч,
і полярна страшна сліпота.
китайко, моя ж ти маленька!
не ховайся, бо я тобі точно кажу:
розтрощу й поламаю все, що ти є,
але й дам тобі дещо: моє телебачення,
дам тобі сині очі дивитися просто на небо;
дам тобі декілька тисяч людей,
що можуть правити світом
– і коли я аж так починаю дуріти,
вона, мов дитина, сміється:
[i]ох, помовч. та замовкни, замовкни!
цить, кажу, цить. мовчи[/i]
за твором: china girl, iggy pop
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744943
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2017
прекрасні вчорашні ігри
сьогодні мене покинули
наодинці з душею моєю.
люди втрачають душевний вогонь,
і надія вивітрюється,
як тепло, через вікна та двері. –
це дуже проста біда, звичайна:
зустрічатиму знов – і прощатиму знову
кожен день – так от всі до останнього
дивні дні цього дивного літа,
що вони – перелітні птахи:
сторопілий стоятиму – й зарегочу,
й побіжу десь далеко. отак і бігатиму
в чорно-біло-німому фільмі моєму.
я бачив дівчину з очима, як вогонь
– аж довелося відвернутися.
вона лаялася, як матрос,
і проклинала всіх, що не дають їй жити.
а я вже знав, кого любитиму
ціле життя навіть понад життя;
я вдивлявся у неї старими сумними очима,
думав: отак, як вона зараз літає,
нехай і мої розум та безум згасають
заодно з невгамовним вогнем
та, як кажуть, миролюбно-спокійною вдачею:
може, ми іноді робимо зле,
а тоді, иншого разу, робимо добре;
а іноді з чогось дуже, дуже поганого
виходить щось дуже, дуже добре
цього тихого, тихого літа
сімнадцятого мого
за твором: ordinary bummer, iggy pop
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744879
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2017
ах, я впізнав! ти таке відчуття прохолодне!
ми дивилися мовчки, професійно так одне на одне. –
ми дивилися лиш двома з 4 великих озер:
я – правим, мов той, що цілиться,
на жаль, в твоє ліве око.
ти сказала: це трохи жорстоко.
авжеж.
але ж, дитинко, ти не знаєш, до чого веду.
поглянь: он велика землерийна машина
та, що озеро вирила – як ти її назвеш?
до речі, тут було втоплено ужгородську молоду;
а назвали: на звалище. залізна така землерийка,
що працює з ефектом кеплера-доплера,
а танцює, мов звійка, крутійка,
божевільна повітряна змійка.
розумієш? так помирають всі,
що народилися в лісі, баньші та все-партизанші –
не плач. я їй дав все, що мав,
ще й 100 грам на таксі;
моє серце померло.
та ми, православні шіватаїнші,
заколотимо – то я вже бачу,
бо три дні то у себе кручу, а в голові колочу:
ми заквасимо безліч
ще святих, золотих та священних речей;
а добудемо ще й математику,
й мед поезії з цього усього – кажуть мені: океану
– я не знаю навіщо. стривайте,
що там за ґвалт погляну.
бульдозер, собака, як всі вавкодави,
готовий порвати до сонця, до слави;
так мені бачиться, вже й кухвайку на грудях рве –
так, ніби хоче зачепити когось за живе.
ет, не поет. ну, позер, то й позер –
лиш позирає, таки пожирає бутерброда, що в мене в руці,
підсліпуватими очима лизоблюда:
ще й танцює під нашу сопілку, мов китайський гіпнотизер,
аж до смаколиків очікування чуда –
грай, тузику-вовтузику, візьми того позера,
нехай йому цей світ зав'яжеться вузлом.
привіт йому від відьми цього озера,
адже серце її – не залізо на злом,
а добро, що панує свавільно, на всяк лад попихаючи злом,
як вона каже: я, перша й остання еяф'ятлайокудль
цього озера, найласкавіше повеліваю:
американці п'ють пиво, німці співають йодль,
українці вбивають час, курять люльку,
і тихенько лягають скраю
за твором: bulldozer, iggy pop
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744782
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2017
я хворий на всі мої руки,
я хворий на всі мої ноги,
я хворий на весь організм. –
дитино, ти могла б мене вилікувати,
якби трохи вірила в себе.
тобі конче, небохідно, –
я сказав небохідно – і варто повірити в себе;
а я хворий на всю свою голову,
я хворий на вуха й на очі
я хворий на всі свої дні,
хворий на всі свої ночі.
хіба то таке заразне й смертельне,
що й після дощу не віриш?
повір, бо коли вже йдеться
про нас, індіянців на службі в буржуазії,
де моє місце тут?
ні, тут немає й моїм послідовникам,
а ні тим паче вірним.
ні, я стрибну в своє море,
а по мені – хоч потоп.
ти поглянь, яке небо! невмиване,
та й земля йому до пари нечупара.
тут море народу, море випивки,
люди не тямлять, куди потрапили.
море часу, море людей
– міжнародний смітник,
що на ньому я міжнародний сміттяр.
я від цього відмовлюся,
коли – обіцяю – знатиму
відповідний протокол відмови;
а доти – сиджу в холодочку
в затишку в затінку –
в залишку, ти оціни,
сподіваюсь на матінку хмар,
що породить мене, як приносять пожертви
міжнародному капіталові ці споживачки –
чи вклонятися їм, чи повзти до вершини рачки.
я з головою поринаю в квашену капусту,
коли пірнаю в це море.
диви, он якийсь тороплений
поринає в кохання з бочкою дусту.
та ні, це не море. підказали мені: "трясовисько,
що літають над ним хмари попелу та маячні".
а примари, примари! страшні маніяки нічні,
що підстрибують високо,
коли ти літаєш низько.
тут уламки старої епохи змішалися
з битим посудом, побутовими лампочками
і вже зовсім холодними, кам'яними уламками піци.
тут навалом людей, ціле море часу,
а мені зараз конче потрібно,
щоб ти мене витягла звідси,
а я тоді, як схаменуся,
аж за море тебе віднесу.
а там – чи ти знаєш, які там
артефакти? то гра мене досі тримає.
там сама контрафакція, аж перехоплює дух.
там таке, що такого шукай – а немає
тут на звалищі, де так маєстатично
возсідають володарі мух.
вчора каже мені одна дівчина:
де це ви, дядьку, гарненьке таке сконтрабандили?
чи не в мене? "еге ж, – кажу – в тебе.
хай знають". піклуйся про мене,
коли вже я тут,
піклуйся про мене,
й коли вже не буду,
лиш не нагадуй ніколи
про той буржуазно-клятий
суспільно-традиційно-трандижний інститут
– ні, трансжирний –
так, ніби він на три поверхи кращий
від простої життєвої школи.
і знов море випивки,
і то все така нісенітниця,
як от "людина на морі"
або на небі хмара:
ти! піклуйся про мене:
мов про море й про землю, піклуйся як хоч про мене!
я втомився благати. я зробив все можливе;
але ти тепер – ти,
може, ще більше зробиш
за творами: the endless sea, take care of me, iggy pop
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744532
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2017
отже, цікавість.
з простої цікавости
ми, вандали,
мусили бачити рим,
що потопав у золоті,
і втопити його в сльозах;
з тієї ж цікавости
ми, ахейці,
мусили вдертися до розкішної трої,
і втопити її в крові.
так, цікавість –
з цієї цікавости
я впав у якусь гарячкову тривогу;
я впав аж на дно свого розуму,
і насправді виходить так,
що днями, буває,
не сходжу з цієї думки,
та й вона все так само не сходить з мене;
і коли бачу знов твою мудру усмішку,
бачу так само, як мені дивно;
бо, коли покладаєш на мене такі надії,
аж так дивуюся, що аж самому цікаво:
цікавий тобі,
чи цікавий тебе –
то настільки цікаво, що вдовольнити годі.
а цікаво, бо кажуть: цікавість вбила кота;
а вдоволення тої цікавости його воскресило,
як каже сам кіт, –
і насправді виходить так,
що побачу тебе десь в норі
у старої глухої сердитої миші.
– коти знають все про мишей,
бо цікаві; а ми – ще дурніші;
і коли я побачу знов твою дурносмішку-усмішку,
я побачу так само, чи мені справді дивно;
і коли покладаєш на мене
так само такі сподівання,
вже стає нескінченно цікаво:
чи цікавий тобі,
чи цікавий тебе –
аж настільки далеко, що зупинитися годі
за твором: curiosity, iggy pop
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744394
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2017
на мене кажуть: "містер динаміт"
я підриваю все, на чому стоїть цей світ.
натисни на кнопку – розгадаю й тебе;
а як по правді, цей світ мене
не обходить і не гребе.
та й до мене йому ніякого
діла, здається, нема.
я горю, бо ти брешеш, бо хочеш
підірвати мене сама.
що ж? коли ти програєш,
розлетися вишневим цвітом
і називай мене, так як і всі, динамітом.
ось ми вдвох, наодинці тепер проти ночі
одне перед одним, мов одне перед дзеркалом, стоїмо
– й навіть ти не сказала б, що дивимось очі в очі;
а завтра ти зрадиш та підеш,
і обоє тоді згоримо. –
вже від сорому.[i] мамо, мамо! знаєш містера динаміта?
це той, що його забирали в поліцію 30 разів.
він казав, підірвав би, якби напився, пів світа,
а решту пів світа – любив би та пожалів.
вчора він зажурився; напився;
а сьогодні від нього його дівка втекла.
він лежить там на вулиці
в калюжі з розбитого скла;
каже: бідний я, бідний!
ніякий я не динаміт –
перекажіть моїй дівчині,
що вона врятувала світ.[/i]
за твором: mr. dynamite, iggy pop
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744317
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2017
ми не в часі, не в шерензі, не в натовпі і не в колоні,
– ми не в ладу. не на волі, і не в тюрмі, й не в полоні –
та дарма, а ви слухайте там, де ми є не є,
автентичні новини, нехай вам бог сили дає.
в трюмі вогонь і вода; насувається буря та злива –
за попередніми даними, злива ультимативного зла.
начувайтеся, в кого переконання, що наша брехня – щаслива,
бо нікого ще не підманула, і світ за очі не повела.
ну гаразд, ми полежимо тут. киньте собаці кістку:
він забув, коли добре обідав; він і будки зроду не мав,
та зате він приніс вам дуже погану звістку,
і хотів би її обмусолити, щоб дарма не ловити гав.
я ловив, там ганяючи вулицями –
і полями, там скочувався в долини та вибігав на горби;
також і сходами в готелях, також і небом, і морем. –
коли схочеш про то побалакати; а не схочеш, то просто люби,
лиш не шуткуй зі мною, мов з якимось душевнохворим,
бо я таки душевний перекотисобака.
як схочеш, даси мені їсти; чи зловиш мене за хвоста,
а там чи кусатимусь – ні, люди кажуть,
мов по-писаному: бурлака;
добре вміє тинятися, гавкати і ганяти рябого кота.
та не вір: то брехня, коли брешуть на вітер.
ми навіть диму не нюхали. не доведи до гріха;
а блукаємо лісом, мов діти, що не знають грузинських літер;
а психовано – то неприховано знай: знайдений мало при тямі,
і три дні, як горлянка суха.
докотився, як кажуть. я котився, мов камінь з горба
і з евереста перекотичереп
чи перекотиторба: то все такий мій жереб,
щоб бути пройдисвітом. слухай, як гримить єрихонська труба:
то у черепі в мене там скачуть і торохтять запитання.
чи я вільний, чи мушу сидіти коліна твої стерегти –
побіжу, пошукаю десь в космосі. але світ – то така калабаня,
що вже знаю до самого дна; та й чи є паралельні світи?
дехто каже, що є; але тут ми в глибокій баюрі
все буксуємо та релаксуємо, вже і в звичаї то ввійшло.
чому такі ми нині засмучені й похмурі?
є ще й инші, а є ще десь, кажуть,
всіх на світі світів джерело;
чи не знала? гей, гей! все тобі розповім по дорозі.
чи не маєш для мене гайкових і всіх инших ключів?
я свої загубив, коли десь поневірявся у бозі. –
отакий то я перекотисвіт; а брехати – ніколи не вмів
за твором: runaround man, motörhead
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743606
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2017
не знаю, що я робив і де був уночі,
лиш знаю: ти була тут, ти була там зі мною,
аж зойкали в захваті наші невидимі глядачі,
а також слухачі,
як буває, коли стрімголов зачаровані гарною грою.
так ми грали – нехай там згорить голівуд
– ми не грали, та гралися чи з вогнем, чи зо всім рокенролом.
поклади свою віру на нього:
твоя віра – то мій парашут;
хай заступлять нас ангели й музи,
і горгони, і гори, й моря, і медузи –
хай обступлять землею, водою, вогнем,
ніччю, ранком і днем,
а увечері – вечором, і усім зачарованим колом.
я люблю це усе, а тебе – то вже й понад усе.
– віриш мені? дитинко, це абсолютно – повіриш?
бо як повіриш, літатимеш, і вітром тебе принесе
де ти хочеш так просто, як пишається писаний вірш;
а як десь не туди нас обох ненароком
занесе, то не бійся: не дурний же ж і я;
крок за кроком з тобою, підскоком-заскоком
так і вскочимо знов в риму, зірко моя;
а де буде звичайно, трошки тупо чи нудно,
сам наб'ю собі пику, сам себе й освищу,
розтрощу всі гітари, ще й признаюсь прилюдно,
що то все – через тебе,
бо не вмієш варити борщу.
а як шляк мене трафить, і втрачу контроль,
не впишуся у ритм чи візьму не ту ноту,
знову, зірко, зіграти – і знову те саме дозволь,
доки публіка спить; я люблю це життя й цю роботу,
де є ти. – я люблю їх, і навіть боюся.
віриш? вір і люби мене, а навіть люби мій страх.
я бачив горя більше, ніж можеш собі уявити,
та то все – то ніщо, коли можна його владнати
чи забути. я все забуваю, коли тебе обіймаю;
ну, а ще – коли стогне й волає гітара в моїх руках
за твором: do you believe, motörhead
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743471
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2017
ми відбули нашу спробу в горнилі війни,
а кажучи простіше, на передовій.
там, на передній лінії – не те, що в глибокім тилу;
і дуже швидко так по-військовому усвідомили,
як нас від того нудить.
там, у горнилі війни, було, як в глибокій дупі.
нас ховали й частинами, і поодинці, і вкупі.
знаєте, скільки патріотизму виявляється в кожному трупі?
– багато, та трохи менше, ніж простого людського лайна;
осавул-ідеолог каже: тьху, лайно. та хіба ж це війна?
от колись – кожен знай своє місце, дітки;
кожен слухай, та розважай: що саме летить і звідки;
бо, коли рак на горі почухається або зозуля свисне,
тут тобі й серце зупиниться, і кров тобі в жилах скисне.
або, як відомо з надійних джерел,
ти живий, доки чуєш та слухаєш; а помреш, коли кликне орел.
слухайте, й я скажу вам, що нас туди поперло:
елементарний обов'язок. ми знали: вся правда – в нас.
а як по правді, не так нас багато й померло,
як тут у достатку й мирі, де править закон-свинопас.
гай-гай. а диви сюди, синку: вилізь аж ген на ту гору,
порозпитуй там так – доброзичливо – хто ще живий там є –
як людей, то людей, а богів не бува на цю пору –
чи то правда, що кожен куркуль бачить лиш тільки своє?
випробуй там свій талан; а коли тебе навіть і вб'ють,
твоє ціле село цілуватиме тебе на останню путь.
в пекельних битвах ми були хоробрі –
то правду сказано; кожен отримав свою медаль;
та який же тепер нам жаль,
що кажуть на нас: "чорти". сором вам, люди добрі!
а скажіте мені: чи треба, щоб правили жирні й тупі
і війною, і нами всіма, й цілим світом?
невже то так треба, щоб раптом відійшли ваші мрії про мир пустоцвітом,
чи невже то ви справді аж такі в вашій вірі сліпі?
цить, відставити. підійми-но приціла вище:
бачиш окреме кладовище?
змотайся туди, мов на крилах, та полічи гробки;
бо вчора командування питало,
чи недостатньо вже, чи не занадто мало –
оце вам таке кіно;
та порозпитуй там заодно,
чи спокійно їм спиться; і що їм там сниться;
й чи герої вони насправді, чи так собі слабаки;
чи вже бачили славу, й чия вона, й що то за птиця;
й чи самі лиш її обіймають, чи з ворогами теж;
і чи мріяти всім, чи радіти, чи тремтіти, що з нею ляжуть?
та послухай, що скажуть; а вони тобі скажуть:
"коли кликне орел, ти помреш".
ми згоріли в вогні війни,
ми впали героями на чужому полі;
лежимо тепер тут – забувайте про нас поволі:
ми купили, по що нас послали, і не питали ціни.
та чи будете ви такі самі, як ми, безумовно чесні?
знайте, що все добро обертається вам на зле.
а ми й тута воюємо, аж палають поля небесні –
лиш не кажіть того тим, хто вас сюди пошле.
як зрозумів? бігом же тепер лети,
та довідайся, та розпитай, що тобі треба знати;
й чи не треба чого – артилерії, хліба, грошей –
щоб навіки перемогти,
щоб не плакала жінка та не боялася мати.
всі вони кажуть: ми народилися для війни;
хліб та набої маємо, як воювати – знаємо;
і щодня та постійно так воно й є, пацани:
коли кликне орел, ми гинемо:
просто падаємо й помираємо
за твором: when the eagle screams, motörhead
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743334
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2017
сьогодні прокинувся хворий на цілу голову.
наснилося, мене змели, а тоді ще й здмухнули зі столу;
тисячі й тисячі людей гукали моє ім'я –
відвернувся, знову заснув. ні, кажу, це не я.
переверніть мене та поставте на ноги;
розверніть мені голову так, як була,
бо вона вже, мов після аварії велосипедний руль;
чи збудіть мене, чи увімкніть, – чи набийте на лобі гуль.
сьогодні прокинувся в пеклі. проснувся –
бачу, вже й диявол від мене відвернувся.
це нормально? всі мої друзі вже там,
їм ніколи вже ні спати, ні журитись дурним життям.
кажуть мені: не марнуй ні часу, ні грошей, ні сили –
приєднуйся до нас тепер у слушний час
і не кажи, що ми тебе не запросили.
переверніть же ж мене, кажу:
нехай відпочину, бо все аж біжу та біжу.
поставте на ноги та відступіть там далі –
як вдарю я землю ногами, аж зариплять сандалі.
все, що я вмію – стругати мої помилки,
все, що роблю – то на благо; я все роблю навпаки.
виходить пісня з ночі, як-от з машини дівка.
я її знаю, вона – моя давня бухарська жидівка,
вся у відлуннях романтики. люди, ніхто не знає,
чи повернеться – просто йде, і де треба за ріг завертає;
і вже не так відлунює, як навіть і позавчора.
може, там глина й пісок, а може, зламала підбора.
сьогодні прокинувся – і сторопів:
повна хата людей, і немає грошей,
і не можу в'язати слів;
піду пошукаю м'яса, запрошую на шашлики;
все що я вмію – то зрештою попіл та порох;
всі коханки мої – ось мої ж таки помилки,
а я сам, ніби чорт, весь народ мені ворог.
тиші, народе. я їх згадаю швидше, ніж ти.
ми ламали пітьму, а лигали дощі та сльози
чи мертві, чи пропащі, а перше, ніж піти,
били глечики? ні, дай подумати. ні: розбивали погрози.
аж важко повірити, скільки й якої бурди
ми вже випили з ними. копаю собі могилу,
думаю так: ну гаразд; вони йдуть та все йдуть, а куди?
я не знаю, аж холодно й швидко так посутеніло.
сьогодні в могилі й прокинувся. переверніть же мене,
бо нічого не бачу. а снилося – хто зна яке страшне,
а може, й не дуже: посідали усі гуртом
на траві, та не слухати: оповідати.
я їх слухав та слухав, – і виходив такий дурдом,
що не стане й мені вже часу,
а ні слів, а ні сліз то віддати.
а вже й знов моя пісня прийшла, наче з нічної зміни
така втомлена. каже: час – то й справді пісок в очах.
а нап'юся я кави, й спатиму. хай воно все загине,
лиш не твої помилки: я люблю їх
і в відлуннях, і у відмінках, і у числі, і в часах
за твором: dead and gone, motörhead
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743096
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2017
не заводь балачок: я не вірю словам.
знаю ціну й вагу, і плачу, та не плачу.
всієї любови у цілому світі не вистачить,
– отже я сам
як-небудь розв'яжу свою задачу.
а ти будь слухняна і найслухняніша. скажеш, дурний?
не кажи, бо подумаю знов: "це одна, для кого співати"
так я іноді думаю, й співаю тоді їй одній
сум розбитого серця, та ще пустку холодної хати,
та придумаю ще. люди кажуть, то найбільша диявольська втіха
– чи не віриш? я бачив, бо тоді відвертається бог,
і на голову сиплються вже не троянди, а справжні лиха,
і потопи, й пожежі, ще й айзберги; тоді світ тобі – темний льох.
що ж? і тоді, коли вже нічого нема
ні любити, ні втратити, і нема вже чого сказати,
лиш сидиш та міркуєш: коли музи мовчать,
хай промовляють гармати;
або так: пропадай все на світі, хай буде жах та пітьма.
не дивись так сердито, а докірливо так не мовчи:
горя й смутку у цілому світі не стане,
щоб тебе звеселити, коли, на роботу йдучи,
здибаєш десь на узбіччі щось таке, як от я, нездиханне.
але я не щеня, розумієш? – і взагалі не собака.
нащо мені, ти подумай сама, ця спасенна любов?
ось піду та когось пограбую: буде сяка та ніяка,
та хоч буде про кого співати; і осяється небо знов.
бо вже бачив – чи віриш? – блудні пекельні вогні,
бачив ангела, що заносить меча над світом,
бачив: у світі немає нічого, що належить мені,
але все то було твоїм – впорядкованим, регламентованим,
іменованим за алфавітом.
не кажи вже ні слова: мало хто справді знає,
що належить людині: слова та ще попіл, що їх зростив;
бо всієї на світі правди справді не вистачає
моїй грішній довірі до тебе, що не вірить у силу слів.
так, ти віриш, я вірю. ти кривишся перед плачем,
а не знаєш, чи плакати. та мені вже й самому здається,
що це ти, кого бачив: той ангел з блискавкою-мечем,
що завмер спантеличений в сумніві:
господи, хто там сміється?
ну, то бачиш тепер? я бував, де ніхто не бував –
навіть з вас, неслухняних дітей чи землі, чи святого неба.
я маю тепер все на світі, хоч мені вже нічого не треба –
що тобі лиш належить втратити. це так сумно, що боже збав!
я маю бачити всесвіти: діямантові і золоті;
а ще маю оглянути цей
наш занедбаний світ збоку з кожного боку.
я не маю нічого, крім нього – це останнє в моєму житті,
що спадає на думку, й то справді
мов порошина, що впала у око
за твором: overnight sensation, motörhead
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742984
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2017
ось ми тут: цього року нівроку
в цих літах. нині літо, а насправді – поза часом.
ми заволоки, і дивимося
на все, що ми бачимо, через свою заволоку:
все минуле тепер постає невиразним безглуздим сном.
я не можу повірити, навіть не пам'ятаю,
як то сталося, й чи сталося то взагалі.
чи ми пішли за дунай, чи повернулися вже з-за дунаю,
що ми тут – переможці й невдахи; веселі й не дуже;
а навіть і зовсім злі. –
і чорні, й золоті, всі чорно-срібні;
і всі гуртом, і геть одноосібні.
кажуть мені: ти лиш на себе поглянь.
я дивлюся – бачу лиш дзеркало, що на ньому якась пилюка;
ще й порепане – боже! у мене десь тут було кількасот запитань,
ось наприклад: чи йти у вогонь без вагань,
чи з ваганнями; й чи, наприклад,
нам потрібна гірка наука?
так співає, повчаючи, дзеркало, і слова його, ніби смерть.
а темніші за ніч, коли хмари,
і не видно зірок, а ця твань про них бреше.
– комбікорм?
– ні, на чверть перемелена дерть!
– ніхто не без догани, ніхто не без покари.
далі співає: миритися чи, наприклад, перемагати?
але то вже дитяче, коли відповідь знають всі –
навіть ми, реєстрові солдатики й майже солдати:
перемогти, а тоді вже миритися – хоч би й тут, в нічиєму часі.
натягли й протигази. швидше корови теляться
і світліші на небі хмари тепер, ніж оці
ваші очі закохані, тьху, пак захукані скельця.
що робити з цим фактом? хай вам підкажуть мерці
з закопиленим мозком-губою, ще й з трояндою в мертвій руці.
а мені вони кажуть, бо вони всі отут в голові, –
все до прикладу приказки кажуть, ніби живо були живі:
– ось ми й тут, мов удосвіта. і коли ж то? холодно й темно;
смерть і хіть, і розпуста; й презирство, і просто біда.
бережіть свої очі, не плачте, і не просіть даремно:
вже сьогодні четвер, а вчора була середа.
– о, так було і в ніч перед чумою,
і в ніч перед різдвом, і в ніч перед війною
за твором: in another time, motörhead
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742857
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2017
звісно, боїшся. померти бояться всі
ти захлиналася б кожним подихом, коли б знала, що він останній;
я – так само, бо навіть коли замикаєшся в ванній,
бачу смерть, як вона витанцьовує, така гарна в тумані й росі;
і тоді я лякаюся, й боюся, що я боягуз –
та хіба то погано? гадаю: як стукатимуся до небес,
то чи впустять туди, чи впустять, як дівка відро впустила,
і летітиму я шкереберть,
і вже знатиму точно, що то: невчасна смерть,
коли ти вже нічого не вдієш. отака ти нечиста сила!
а коли вже впаду, проб'ю дірку в землі
аж до самого пекла. – чи не боїшся такого?
– і тоді всі чорти будуть тобі королі,
щоб тобою все правити:
всім гуртом, і по черзі, без кінця, всю дорогу.
та чи добре то? кажуть, до скону віків;
а може й не так, а лиш до страшного суду.
все одно – чи не страшно? і що б я тоді робив,
коли знав би таке? так, я знаю,
і ніколи вже не забуду.
і не буде вже як відкупитись, а ні вмитися – лиш уяви,
що розхлюпане м'ясо, кістки, кров та лайно на асфальті
та ще також, можливо, об'ява на жовтій газетній шпальті
– ото все, що від тебе лишилось; то страшне, й не дури голови,
бо вилетить з неї не пісня, але обдовбаний мозок,
що купив порося, а продав – своє власне життя,
щоб лиш якийсь кумедний барига-відморозок
приніс тобі й визнання, і квіти співчуття.
нехай ці дні минають чередою,
повільні та поважні: в них є своя краса;
нехай все забувається та плине за водою,
нехай дорожчають і хліб, і кава, й ковбаса –
не ведися на гроші, бо вони – це той самий дур,
бо ведуть все до смерти, що має недобру славу;
не ведися й на славу; але наркотики – то клятий бікфордів шнур,
що веде все до тебе, а ти
підриваєш мене цілковито – понад міру і попри уяву.
у людей, лиш коли вони вже помирають, виникають ті запитання,
що на них, певне втішений, любить відповідати бог:
дитино, я вже казав тобі: лиш не ведись на кохання;
а так – всього, чого лиш схочете, вистачить вам для двох;
а тепер ще послухай, щоб не журилася, наостанок:
чи не любиш задарма купувати щоденний хліб?
я – господь; я ніколи не вівся ні на що; я живий без коханок;
а ви – очевидно тупі, бо розумні були – змогли б.
лежу на порозі у тебе: не для того, щоб десь не пішла,
а щоб побачила, зглянулась, привітала й до себе впустила.
любе дитя, в цьому світі й без нас вистачає зла –
не ведися, коли тебе водить: хто веде, той нечиста сила
за твором: don't waste your time, motörhead
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742728
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2017
це ваш тріумф, собаколикий діду!
з таких-от маленьких тріумфів складається ваше життя.
– заради цього в пику вам заїду
як не машиною, то баком для сміття.
шкодує й плаче ваша чесна мати,
аж гикає та чхає, де б зараз не була:
"не слід мені було у світ пускати
свою ганьбу, цей сором цілого села;
було б мені тебе, малу потвору,
втопити в тій калюжі, де знайшла;
чом власну музу, безнадійно хвору,
безтямно напуваєш з гнилого джерела?
а люди ж милувалися: [i]таке собакосерде,
таке патріотичне! – як всі радянські смерди[/i]"
за твором: dog-face boy, motörhead
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742596
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2017
моя хата скраю – навіть не роззявляйте рота
ви, що гавкали завжди на мої досконалі ворота:
вже не хочу від вас ні горя, ні смутку,
ні чуток, ні пліток, ні курей, ні качок,
ні посмішок, ні лестощів, ні бісових дочок,
ні клопотів, ні збитку, ні прибутку.
обтанцюйте мене навприсядки,
прокляніть мене хором-собором;
будьте, мов божі ангели:
оберніть насолоду на сором,
а гарну погоду – на холод і мряку;
а вірші – на багно, та ходіть собі в сраку.
а все, що вам кажу, також перевертайте,
і вивертайте, й перекручуйте, а клопоту не майте.
здається, здається, все знову те саме!
та я в тім не винен, а ви собі йдіть
хоч до церкви, хоч до бісової чи ще там якоїсь мами.
кажу вам: не дурійте та дурно не флудіть;
чи ви божевільні? ходіть собі чемно,
й не згадуйте мого ім'я даремно.
а втім, скажіть: ну що я за собака?
скажіть: бо він шахрай, падлюка й лобуряка,
а я скажу: чи ж я вас проклинаю?
оце така вам дяка та подяка;
а як на вулиці зустріну, то, може, й не впізнаю;
бо то був не я, хто кривду чинив цього разу
й минулого, й всіх позаминулих разів.
не сваріться на мене, і не грозіться –
навіть не роззявляйте ротів,
і не доводьте мене до сказу.
здається, здається, ви знаєте правила
нормального людського співіснування:
вкради, обдури, відбрешися. і яка ж вас падлюка поставила
догори дригом отак проти мене; й навіщо вам ці страждання?
обіцяю вам: буде ще вам погавкати слушна нагода;
ще буде, здається мені, й подяка вам, і нагорода –
чи ця вже остання? не бійтесь: не навіки ж таки остання.
чи ви аж такі розумні, що хвалите власний безум?
чи вам здалося, що всі ви з дурки щасливо втекли?
розтлумачте мені що почому, й для чого, і де, й коли,
та не бийте мене цього разу ні словом, ні ділом,
ні віялом, а ні протезом. –
дуже-дуже вас прошу: все то вам тільки здається,
все то ваш сон. я гадаю, я не індійський святий,
бо мене вже аж нудить; мені
так здається, що вам то минеться,
та як то минається, досі
не знаю, хоч ти мене вбий!
за твором: name in vain, motörhead
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742467
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2017
не знаю, чи все зробив,
щоб ти збагнула, що я роблю.
розв'яжи мою плутану мову,
випусти змучену думку на волю
я нічого не знаю, лиш знаю,
який я дурний, бо свої власні слова
розумію не так, як розумієш ти,
і як би мені розуміти бажала.
але то все дурня: ти вихоплюєш, нібито з річки,
за барки мене, коли був ще дурним цуценям:
переляканий, змучений, кволий, отже ради собі не дам.
чи повернуся в минуле туди, де мої
– вже казав, скільки їх – недовиконані,
та пропиті й провалені всі п'ятирічки?
як казали на 27 з'їзді кпрс:
ми збудуємо замок, посадимо дуба до неба
і породимо безліч з тобою поетиків та поетес.
хех, розглядати минуле можна або телескопом,
або калейдоскопом. що краще? знов я щось п'яне верзу,
аби всі твої докори похвалити й пробачити скопом,
й не дивитись, як бурхаєш гнівом – чи вичавлюєш з мене сльозу.
слухай серйозно: я справді граюся,
але я ж таки й граю, можливо, якусь вже написану роль.
ну, наприклад, я граю й співаю –
чи то погано, чи недозволено?
а коли й недозволено, зглянься й ласкаво дозволь,
бо вже граємо й так. уяви, що, коли я програю,
то буде моя перемога, чи виграш, чи просто мій край;
а коли виграю? о, про таке я не думав, і не уявляю,
як ще тебе звеселити, хоч морських поросят уявляй.
ось я скажу тобі дещо – може, воно смішне:
колись же не стане й нас: і тебе, але перше мене.
чи плакатимеш за мною? ти будеш одна,
хто співатиме тут, коли вже мене не буде –
ті пісні будуть гарні, аж плакатимуть
з тобою разом всі нормальні люди:
ти будеш одна, про кого мені співати,
та сумних все: скінчилися добрі часи,
а настала одна нескінченна лиха година,
коли все, що ти бачиш, що любиш, і навіть що п'єш чи їси –
то не ти вже, й не я, й не твоє, й не наше.
я сидітиму сам біля груби у себе в холодній хаті
та, може, куритиму власний страшний самосад;
а питиму лиш самогонку спросонку; а думки всі – тупі та плескаті,
як віршики про невзаємність, про солов'я та троянду;
й про зелений колись, та веселий тепер виноград.
де ти, кохана? чи слухаєш? здається, я дуже дурію,
і точно без сумніву їду все вниз та униз –
так співатиму зорям. ти питала, чи мрію. так, мрію,
та то все невеселі, негідні, жалюгідно-селюцькі уявлення
про життя, що пішло під укіс.
може, я божеволію та впадаю в маразми під вечір;
може, то вже не мрії, а дійсність. –
так, повіривши привидам ночі, відчайдушно співатиму знов;
і виходитиму знов проти неба, що славне святими зірками,
і гукатиму, аж матюкатимусь: небо!
чи ти маєш хоч якесь співчуття та любов?
знаєш, як кажуть тупі селяни?
вони кажуть: існує темне таємне тяжіння
до протилежности. як же назвати мою
таку саму, як ти, протилежність? – може можливо славою,
як такою, чи смертю в бою?
– я співатиму так, сподіваючись привернути увагу неба,
я співатиму про протилежності: коли вони сходяться,
перевертається небо й земля, бо вже вони стали тотожні,
мов нашатковані перцю – чи їла б ти перець? – кружальця.
я співатиму також, як всі, про обіцянки:
чи розбиті, чи напівпорожні,
як, скажу, моя пляшка; й покажу слухачам безименного пальця,
бо не знали такого; дитинко, чи ти бачиш, що я такого вдаю?
кажуть; "пре", а я плачу, бо вдивляюся в зірку мою,
а вона така сама, і плаче. то плакатимеш? здається,
вже помираю, конаю; здихаю, мов переконаний пес;
а переконаний в тім, що плачеш
і чекаєш на нього з небес
за твором: the one to sing the blues, motörhead
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742329
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2017
я зник з поля зору. – де ви тепер, невдахи?
чи ви бачите морок, що у мене в очах?
це щоденна ганьба: це короста й набридливі мухи,
коли дні-черепахи регочуть з ночей-черепах.
чи стеля, чи небо – чавлять тебе, мов лимона;
підлога, земля – аж хапають за ноги; стіни аж надто тісні;
все, що бачиш – на всьому тавро: "заборона";
це тавро й на тобі, що любив свої власні пісні.
і всі очі, що ти їх коли-небудь згасив та закрив,
знову блищать, видивляються – очі видющих мерців.
сліпе правосуддя слухає не пісню, а справу корупції.
гай-гай, не зауважило аж такого дебелого жарту:
коли вимкнули світло, тут лишились лиш зрада й розпуста.
то кого ж ти там слухало, а кого посадило за парту?
ти гадаєш, то небо так от на тебе тисне?
ти гадаєш, то сторони світу сходяться, мов у страшному сні?
то на мене самого лиш, але ти – ти лети у світи, моя пісне:
не про тебе цей страх; ти невинна, а тим паче не винна мені.
тут були вікна, так, у цих самих брудних коридорах –
де поділися? боже, новини твої – певний жах.
а натомість якісь маніяки, й на обох обочемних потворах
– тавро "неосудні" твоє, і зловтіха в іржавих очах
за твором: asylum choir, motörhead
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742179
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2017
мені здається, я недобрий чоловік,
а навіть і назовсім не людина,
бо вірю, що господь мене прирік
пройти аж до кінця слідами свого сина.
не вірити? отож-бо ви й не вірте.
та звісно ж: я невіра й пустобріх.
а ви мою брехню так і поширте
лишень заради висновків таких,
бо одинадцять людський син потроїв
тутешніх літ, а я вже – та нема
такого слова. зброїти героїв
чи проклинати владу жартома?
і знов брешу. шляхів не обираю,
– ні снів для сну, ні чайників для чаю
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742146
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2017
якщо побачиш десь на вулиці: бреде
за течією, відраховуючи кроки,
то значить він шукає чи бару з караоке,
чи роботи; а більш ти його не побачиш ніде.
його відраховано не з універу –
і до чого тут сховані відра –
ось я до чого веду:
колись ми всі давно молилися паперу
й перукарям, і лісорубам в вишневому саду.
дені дідро був енциклопедистом,
він міг би бути й велосипедистом,
та їх ще не було, й так само інтернету,
й ніхто не дбав про нашу обідрану планету.
і ось мені цей каже, ага, дені дідро:
ціна твоїм віршам – копійка за відро.
– продай. а я йому, подумавши, кажу:
ти йди собі хоч в дупу, а я допоможу.
бо ми йдемо до бару з власним тормозком,
ще й з пляшкою, й цілим споживчим візком:
ми ті, що п'ють пиво й підбурюють пекло.
ти, сране людство, бодай би ти зникло.
чи підеш зі мною, дитино? ходи.
а ви там, з папером, не плачте,
не опріснюйте нам води.
вже й народ шаленіє. хаха, ми вже тут;
не дуже й страшний наш підкуплений суд.
реви та стогни, й вивертайся назовні,
бо це повний триндець, коли ясла не повні!
сталеві гітари деренчать, мов німі,
на що ми ще здатні, не знають самі.
нам кажуть: "не пийте, підбурюйте пекло"
деренчить у горлянці, бодай би вам змокло.
то підеш зі мною? не бійся, ходи.
якого ти дідька прийшла аж сюди?
ну, ми знову з народом: зробили перерву,
бо дали відпочинку паперовому нерву. –
знаємо, що заковбасимо. хлопці, ми граємо це:
не зловживай вітамінами, здай права категорії це.
захиталась підлога, микола десь впав і пропав.
архітектурно цей наший генделик подібний до верховної ради.
ге, миколо, вилазь! ми поборемось, і позбавимо виборчих прав
всіх, хто читає папір. папіроси, не рвіться до влади!
ви рветесь як газети, чисто як мокре лайно.
дитино, чи підеш зі мною? а тут – пропадеш все одно
за твором: beer drinkers & hell raisers, motörhead
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741852
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2017
світанок – то зворотний бік якогось иншого дня,
та ще, здається, то нове обличчя ночі. –
хай сама аж за шість тисяч миль неспання
чи за шість тисяч вольтів.
наші мізки ще й досі робочі,
хоч могли б і згоріти від таких надзвичайних вражень:
виявляється, є такі правильні речі,
що підскакують на ціні –
аж буває на цілий сажень –
а не ціна на всіхних, розумієш? які ж дивовижні ці дні!
моя думко моторна, називай мене роботом-недурноробом:
ти моя блискавка, що приголомшує
правильним висновком, мовби неправильним дробом.
так приголомшує – називай мене так: motorhead.
що то значить не знаю. та знаю, що знання – то не сила й не мед.
бо коли в тебе мозок – не мозок, а солідол на папері,
коли там замикання, наприклад, ти біжиш, замикаєш всі двері;
тоді й пам'ять пожмакана марля, і тоді лиш на думці у тебе
твоя власна особа. агов! ти забула про власні потреби? –
ти обірвала контакти, твою подружку звуть амнезія.
не забудь: нам увечері не завадила б анестезія.
я замкну. ти не рухайся, не ворушись.
то мені так наврочено: не помилятися зроду.
але в тебе тут все позамикано! так воно й буде колись,
що ти визнаєш: я маю слушність, отже маю й тебе в нагороду,
таку чисту й хорошу, й веселу; і всіляку, – ще й творчу свободу.
це вже четвертий з п'ятьох ( правильний дріб ) днів запою.
люба моя, чи ти знаєш, наскільки ми слушні з тобою?
чи ти слухаєш? слухай, повторюй: клятий паралелограм.
треба нам закоротитися, – а може, прийняти іслам.
не кажи, що вже мав би втомитись,
бо тоді вже й померти не страшно;
а так – помирати шкода.
жінка повинна любити, підлога повинна митись;
але думки – блискавки. боже, мити їх – справжня біда!
за твором: motörhead, motörhead
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741746
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2017
десь, хто зна де – у царстві абсолюту –
була бучна тривога кілька днів,
коли я відбував свою покуту
й не пив, не матюкався, й не палив.
а що робив? валявся, мов колода;
та врешті надійшов якийсь пророк,
та й каже: "ти! вгамуй своїх думок,
бо нам від них – порок і насолода.
твій жаль – сумний: читали твою казку.
там дід охрім любив якусь параску,
подарував їй синього вола;
ще й сірого – та як воно буває?
більш не даруй, чого не вимагає.
втекла, та ще й чортів йому дала.
продай чортів, зведись на рівні ноги,
біжи, винюхуй знову, де є гріх:
ще будуть битви, й славні перемоги,
ще, може, буде й радости від них"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741296
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2017
добрий день! добре видно і майбутнє, і площу, і ринок –
можна пильно вдивлятись в обличчя окремих людей,
міркувати, сміятися, чхати на сьомий відмінок,
а в уяві у себе так само видивлятися гарних ідей.
дядько пише вірша, мов на волю повільно-маляву:
тую думку підхопить якийсь пішохідний читач,
прочитає, похвалить, сховає собі за халяву,
та й пішов собі далі, а ти йому все то пробач.
та якщо прочитає така молоденька читачка,
як ота, що я бачив – що вона зробить тоді?
ну гаразд, я не знаю. то в мене, може, автоматична балачка,
знай, що тута самі лиш дебіли: й старі, і он ті молоді.
чим, подумай сама, пригощатимуть нас в пирогощій:
чи пердун-пирогами, чи правильним та зеленим пиріг-пирієм?
навари мені трохи пригорілої каші на площі, й
помахай так рукою, кепкуючи, адже воля – не мати проблем.
я кажу. може, мачуха. ці поняття – та хто їх там знає?
кажуть мені: "ти не бався словами жіночого роду,
бо обабишся й будеш обабіч". так, проблем мені не вистачає,
а найбільше я хочу, по правді, обійняти кохану свободу:
всі ідеї мої відлетіли пташками ув ирій;
я сиджу в цій депресії так, ніби злодій в тюрмі.
в ній, сирій, є свій смак і чеснота. не треба вклонятись їй, сірій,
коли справді не мариш. не віриш? думаєш, ми тут самі?
ні, ми прийдемо в гонорі, в громі й пекельному блиску,
щоб судити пороки, й вареники, і взагалі пироги:
епідемію цьому суспільству споживання й ганебного зиску;
епітафію смертним; а житимуть – сама знаєш хто: ми, боги
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741270
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2017
намалюй мені образ, та почепи на стіні,
щоб його було видно лиш тільки мені:
з тьмяними барвами, з текучо-повзучими рисами:
нехай там все міниться, і тече, і сповзає донизу,
ніби жовто-зелені шмарклі по хвилях отруйного слизу.
вниз та все вниз –
скільки ж горя я людям приніс!
обертай мене та крути, але й думай сама головою:
вмалюй мене повністю в ніч, а серед божого дня
чисте місце залиш, де ми ніби знайшлися,
де зросли, і збулися, і відбулися з тобою, –
так, щоб люди кивали, казали: "господи, що за бридня!"
тож ходімо, летімо та падаймо –
нам не слід залишати слідів:
все то справді бридня, все неправда,
але все то я знаю: бачив.
чесно кажу: я міг бачити
все до подробиць так ясно бачити все, що хотів,
та все вниз, та все вниз – намалюй мені очі,
що навіки сліпі, а прозрівають тоді,
коли блискавка блимає, щоб міг дивитися,
як цілий мій світ народжується та помирає.
гай-гай, я сміюся? а кому ж то я винен за це?
ясно кому: дияволові душі пропащі пасти.
тягніть мене з цього клятого низу,
ніби з даху чорти по слизькому залізу,
та все дужче і нижче. дитино, привіт –
покажи та скажи мені, де мені впасти:
все то неправда, а все й не бридня, бо таке моє бачення:
надто довго уважно вдивлявся туди униз.
я гадаю, тепер навіть не має значення,
чи залишу сліди свої тут,
чи лиш кілька нещирих сліз.
за твором: self portrait, rainbow
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741042
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2017
я пропав, я закохався в дівчину –
вона така, як світанок,
як перші промені сонця.
і так само, як сонце, вона
вийшла, повірте мені, з-під землі,
щоб залапати грішну душу.
її очі – вогонь; її очі – то вічний вогонь;
дві блискавки святі – отакі її очі,
що бажають тебе по-особливому,
що висмоктують душу з тіла.
ми відпливли з вечірнім припливом:
кривавим, пішли геть назавжди;
а моє серце лишилося тут,
на березі біля самого моря,
де кожне, як схоче, зможе його розбити;
а усмішка в неї – мов пісня взимку,
як вечір суботнього дня.
думаю про тебе, згадую в п'яних мріях –
не знаю, що мені робити з собою на самоті.
маю вдосталь часу, й той час –
якраз для того, аби впасти.
вона мені приносить свої розбиті мрії,
свої зірки, що впали,
й запитує щоразу: де ти є?
а я собі так чую: пропади.
впав у кохання з дівчиною, що така, як світанок.
гадаю, вона просто з пекла, щоб вкрасти мою грішну душу.
очі її – то незгасний вогонь,
що палає в нечесній панні
з особливим бажанням вирвати вашу душу.
не відпливай у кривавій вечірній заграві!
не покидай мого серця на березі тут.
твої очі палають незгасним святим вогнем;
ти бажаєш називати мене по-особливому. –
не закохуйся, люба, ніколи, ніколи!
нікому не віддавай свого серця;
а ви, хлопаки, пак жлоби, не закохуйтеся
в таких сільських дівчат: ця дівчина – країна
за твором: country girl, black sabbath
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740736
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2017
одного разу, впавши в несвідомість,
не фаренгейт, але також поет,
сказав: [i]тепер я знаю навагомість,
відтак моє падіння – то мій злет[/i].
оплакуйте, дівчата, тих, що впали!
внизу не страшно, як на висоті.
те саме й вами імпровізували
безглузді та безсовісні; те саме ж і святі
небесні зорі. але ти! зірки не плачуть:
вони лиш падають, як люди, навмання,
коли їм соромно. а в мене в серці скачуть
новітні демони, та все нові щодня.
– знаки, ознаки, спогади й знамення
нам звеселяють наше сьогодення
***
ось ми дійшли суворого питання:
чи бути фаренгейтові, чи ні.
чи знаєш ти, що значить пильне прибирання?
почни, і знайдеш гривню у власній маячні.
– колись давно загублену, забуту;
тепер – неоціненно рятівну,
що дасть очам омріяного сну
і перемінить воду на отруту.
поринеш з головою в підсвідомість,
не зробиш там гіркого відкриття –
лиш винайдеш, і втратиш; а натомість
отримаєш ілюзію життя.
казатимуть про тебе: [i]непритомний,
несамовитий[/i] тощо. не зважай:
такий вже самопально-карколомний
самотній шлях до пекла через рай,
бо, зрештою, чого нам, людям, треба?
так стрімко впасти може й зірка з неба
***
один поет, адамовий нащадок,
вмів, як не дивно, лагодити дах.
він добре дбав про весь світопорядок
і посміхався з ліриків-невдах.
та якось ввечері надбігли бурі хмари
й зірвали все, що він зробив за день;
а він не мав ні пари, ні гітари
на ту біду, – ні танців, ні пісень.
і що ж йому робити? знов до раю
та до своїх занедбаних начал:
купує пляшку пива "арсенал",
що в світі я дурнішого не знаю.
[i]якщо нема у всесвіті ладу,
до сну, як дядько, п'яний відійду[/i]
***
у фаренгейта запитали: "добрий день!
ви знамениті, живі та здорові.
хотілося б почути новеньких одкровень
на царині поезії, науки та любові.
наприклад: чи кохання виникає
так, як вірші, без видимих причин,
чи хтось його, мов лампочку, вмикає –
якийсь божок, чи демон. чи справді бог один?"
а фаренгейт вечеряв: "помилуй їх, ісусе,
бо непритомні. дивні бажання в цих людей!
мабуть, вони – відсталі дикі білоруси,
бо думають, що я – славетний фарадей.
той справді вмів і лампочки, й вірші,
і темні лабіринти простяцької душі".
ps: "я можу вам сказати хіба температуру,
та й то лиш на похмілля чи ще з якого дуру"
***
коли в думках – весела невагомість,
як-от спіральний гоп-спіритуал,
то що тут буде слушне: сон та нерухомість
чи навпаки: ліричний ритуал?
або, як хтось доводить свою літературність –
чи все доводить, чи давно довів,
коли, віршів плекаючи гламурність,
все більше спантеличує досвідчених умів?
а ще одного разу в фаренгейта
спитали дві чи й більше лотових дочок:
[i]то чим же відрізняється проста, звичайна флейта
від чарівної? в неї багато дірочок;
а в чарівної – дірочки зірчасті.
їх має бути 10, як пальців на руках.
признаємося в зоряному щасті:
такого ви не бачили ні справді, а ні в снах[/i].
[i]та кожен, хто вночі виходить на подвір'я
полинути у мріях ген до високих зір,
налічить не одне таке, як ми, сузір'я,
що може запалити й цигарку, й весь ефір –
не те, що лампочку. то знають інженери,
що мостять шлях до мрій нової ери[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740431
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2017