Woody Paul Grey

Сторінки (2/147):  « 1 2»

СПОКОНВІКІВ

                           ПОЛІТИЧНИЙ  ВІРШ
                         ВУДІ  ПОЛ  ҐРЕЙ

     Так  вже  ведеться,  споконвіків,
     Що  сильний  -  слабшого  перемагає,
     І  незалежно,  скільки  розуму  він  має,
     Освіти,  книг  прочитаних,    добрих  намірів.

     Ось  так  і  Путін,  котрий,  в  короткий  час,  зумів
     Росію,  з  демократичної  держави  в  90-х,  він,  раптом,  захотів
     В  Імперію  Зла  перетворити  на  страх  сусідам  усім.
   Диктаторський  режим  насильства  і  брехні  він  збудував.

   До  влади  він  закликав  КГБістів,  ментів,  злочинців,
   убивць,  брехунів,  злодіїв,  зрадників,  бандитів.
   Почав  труїти  і  вбивати,  як  і  Сталін,  «народу  ворогів»  
     І  у  Росії,    й  далеко  за  її  межами  їх  знаходив.

 Почав  захоплювати  землі  у  сусідів.
Війною  йшов,  брехав,  погрожував,  залякував.
Молдова  й  Грузія  збудили  перші  його  гнів,
Не  обійшов  він  стороною  й  український  Київ.

Крим    і  Донбас  окупував,  на  нас  війною  він  пішов,
Границю  нашу  відібрав,  усьому  світові  брехав:
«Нас  там  нет!(на  Донбасі)Вы  докажите?»  як  звір  волав.
 У  Сірію  заліз,  й  іншого  кривавого  диктатора  підтримав.

Допоки  ця  потвора,  карлик  жалюгідний,  що  прозрів
Вбивати,  руйнувати,  розколювати  буде  він  сусідів?
Коли    ж  нарешті  Божий  суд  й  людський  осудить  вовкулаку
й  віддасть  належне-катюзі  -по  заслузі  за  жертви,  що  він  спричинив?    
07:30  -  09:30      712018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770052
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 07.01.2018


KATHERINE

                                             SONG
                       WOODY  PAUL  GREY
                                                   -1-
           Look  into  my  eyes  and  you`ll  see,
           how  much  do  I  love,  I  really  do,
           how  much  do  I  care  of  you,  that`s  true,  
           how  much  do  I  want,  only  you.

                                 Refrain:

       Katherine,  Katherine,  my  dear,  Katherine,
       don`t  you  ever  leave  me,  Katherine,
       if  you  really  love  me,  my  dear  Katherine,
       if  you  really  care  of  me,  Katherine.
                                                       -2  -
     Look  into  my  heart  and  you`ll  see
     there`s  no  one  else  there,  except  you.
     My  entire  life  is  just  for  you  and
     the  only  person  I`m  thinking  of  -  is  you.
     
                                       Refrain:

       Katherine,  Katherine,  my  dear,  Katherine,
       don`t  you  ever  leave  me,  Katherine,
       if  you  really  love  me,  my  dear  Katherine,
       if  you  really  care  of  me,  Katherine.

                                                     -3-
   
   Look  into  my  soul  and  you`ll  see  -
   the  entire  word  for  me  -  is  you.
   My  songs  and  poems  are  for  you.
   My  novels  are  devoted  to  you  too.

                                     Refrain:

       Katherine,  Katherine,  my  dear,  Katherine,
       don`t  you  ever  leave  me,  Katherine,
       if  you  really  love  me,  my  dear  Katherine,
       if  you  really  care  of  me,  Katherine.
                                                     -4-    
     Look  into  my  dreams  and  you`ll  see
     they`re  all  about  you,  only  you.
     My  dear,  I`m  obsessed      with  you,
     Totally  crazy  about  you,  that`s  true.

                                       Refrain:

       Katherine,  Katherine,  my  dear,  Katherine,
       don`t  you  ever  leave  me,  Katherine,
       if  you  really  love  me,  my  dear  Katherine,
       if  you  really  care  of  me,  Katherine.

                                                       -5-

         So,  Katherine  Anthony  Brandon.  
         Will  you,  after  all,  marry  me?
         Once  and  forever  and  ever,  only  me?  
         Promise  to  love,  respect,  adore,  only  me?
             
                                                           -final-

         Yes,  of  course,  my  dear  Woody  Paul  Grey.
           I  will  marry  you,  my  only  love,  as  you  can  see.
           I  really  want  so  much  to  cherish  you.  
           Within  my  entire  life  to  love  you,  and  only  you.

                                       Refrain:

       Katherine,  Katherine,  my  dear,  Katherine,
       don`t  you  ever  leave  me,  Katherine,
       if  you  really  love  me,  my  dear  Katherine,
       if  you  really  care  of  me,  Katherine.

     /    I  pronounce  you  husband  and  wife.
     You  may    now  kiss  each  other  /

       03:30  –  07:00    /07/01/2018/Ivano-Frankivsk  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770034
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2018


БАРВИСТІ КАЗОЧКИ ДЛЯ МОЄЇ ОНУЧЕНЬКИ (7)

             
   

                               ПОДОРОЖ  У  ВСЕСВІТ
                                 
                                   ВУДІ  ПОЛ  ҐРЕЙ
                                           ЧАСТИНА  ПЕРША  СТАРТ
                           -«  Дідусю,  любий,  прокидайся,  годі  спати.  Нам  уже  давно  пора  відправлятися  у  подорож  до  Всесвіту.  Я  уже  усе  приготувала:  комп’ютер,  планшет,  Айфон,  мольберт,  барвисті  фарби,  ще  й  котика  Мурчика,  та  песика  Барсика  вирішила  з  собою  узяти.»  -  наполегливо  шарпала  мене  за  руку  онученька  о  6-й  годині  ранку.
     -«Настусенько,  сонечко,  та  ж  тільки  шоста  ранку  на  стінному  годиннику,  куди  ти  так  поспішаєш?»  -  спросоння  запитую.
     -«Як  куди,  у  подорож?  Справа  у  тому,  любий  дідусю,  що  учора  ввечері  я  зайшла  на  сторінку  Вікіпедії  й  дізналася  що  відстані  у  Всесвіті  вимірюються  у  світлових  роках,  а  я  зовсім  не  хочу  постарітися  протягом  подорожі.  Тепер  ти  зрозумів,  чому  нам  слід  поспішати?»  -  запитала  стурбована  красуня.
     -«Ох  ти  ж  моя  розумничка.  Я  усе  ніяк  не  можу  звикнутися  до  думки,  що  ти  у  мене  така  надзвичайна,  одним  словом  prodigy  (авт.  з  англ.м.),  або  ж,  Wunderkind  (прим  –  чудо-дитина,  переклад  з  нім.  м.)».  –  кажу  я  стурбовано.
     -«До  слова,  коли  ж,  нарешті,    ти  почнеш  навчати  мене  іноземних  мов,  якими  ти,  так  чудово,  усі  кажуть,  володієш?»  -  з  цікавістю  запитує  моя  розумниця.
   -«Як  тільки  ти  мене  про  це  попросиш?»  -  відповідаю  з  усмішкою  на  устах.  Ми  уже  декілька  років  підряд  відкладаємо  вирішення  цього  питання.
     -«  Гаразд,  дідусю.  На  цей  раз  проведемо  перший  урок,  як  тільки  повернемося  зі  Всесвіту.  Домовились?»  -  настійливо  запитує  Настуся.м
     -«Домовились,  моя  люба.  Ну  що  ж,  пора  снідати,  рідненька,  чи  не  так?»  -  запитую  невпевнено.
     -«  Сніданок  буде  подано  у  дорозі.  Навіть  ранковий  туалет  можна  організувати  на  борту.»  -  упевнено  продовжує  красуня.
     -«А  хто  ж  буде  керувати  кораблем,  допоки  ми  свої  жолудки  будемо  наповнювати  поживними  речовинами?»  -зовсім  нічого  не  розуміючи  запитую.
     -«  На  цей  випадок  у  тебе  на  космічному  кораблі  є  режим  «автопілот»  -  як  справжній  льотчик  відповідає,  моя  мила,  Настуся.  
     -«Бачу.  Що  тебе  нічим  не  здивуєш»  -  риторично  запитую.
     -«  Дідусю.  З  хвилини  на  хвилину  приїде  таксі,  поспішай»  -  по  діловому  продовжує  онученька.
     -«  А  як  же  наші  речі?»  -запитую.
     -«  Я  усе  зібрала.  Вони  у  коридорі,  біля  дверей»  -    продовжує  моя  помічниця.
     -«Гаразд.  Сподіваюсь,  потреби  перевіряти,  чи  усе  на  місці,  немає?»  -невпевнено  перепитую.  
     -«Звісна  річ»  -  відповідає.  Дзвінок  по  телефону  попереджаю,  що  авто  очікує  біля  під’їзду.
     -«Ми  поспіхом  закриваємо  двері,  забираємо  наші  речі,  і  викликавши  ліфт,  спускаємось  на  1-й  поверх.
     Чудеса  починаються  саме  з  цієї  хвилини.  Біля  під’їзду  очікує  білосніжний  лімузин.  Вбраний  у  все  чорне  водій  поштиво  відчиняє  перед  нами  задні  дверцяти.
   -«Доброго  ранку,  шановні  друзі!  Космічна  авіа-компанія  «Всесвітні  перевезення»  рада  Вас  вітати.  Ласкаво  прошу  до  нашого  авто»-  ми  двоє  здивовані  безмежно.
   -«Поїздка  проходить  так  швидко,  шо  ми  й  ледве  устигаємо  випити  
Запашного  апельсинового  напою.  Виходимо  з  машини  прямо  у  лісі.
-«Прошу  за  мною!»  -  вимовляє  водій  і  веде  нас  до  найближчої  галявини.  Там  нас  очікує  фантастичне  творіння,  явно  не  21  століття,  а  щось  набагато  передовіше.  Перед  нами  автоматично  відчиняється  масивний  люк,  опускаються  сріблясті  східці  і  ми  піднімаємось  на  борт  всесвітнього  корабля.  Усередині  немає  й  натяку  на  скафандри.
       Водій  лімо  (авт.прим.  -лімузина)  проводить  коротеньку  екскірсію  по  диво-кораблю.  Ліворуч  –  простора  зала(язик  не  повертається  сказати  –кабіна)  пілотів,  праворуч,  прямо  по  центру,  щось  подібне  до  перископу  (  авт.прим.  –пристрій  на  підводному  кораблі.  Який  допомагає  спостерігати  навколишню  місцевість  з  кутом  огляду  у  360°.  Далі  –  простора  кухня  й  їдальня,  зал  відпочинку,  і  насамкінець  просторі  ванна,  сауна  і  туалети.  Повертаємось  назад.  До  крутих,  сріблястих  східців  і  піднімаємось  наверх.  Хоча  поряд  х  автоматичний  ліфт.  Наверху,  перш  за  усе,  ще  одні  сходи  на  3-ій  поверх.  Нетерпляче  піднімаємось  спершу  туди,  на  цей  раз  при  допомозі  сучасного,  автоматичного  ліфту.  Wow!(Вау!)  Нас  зустрічає  величезна,  оглядова  зала  виготовлена  із  над-міцного  скла.  Слід  відмітити,  що  усі  стіни  корабля  також  повність  прозорі.
Повертаємось  на  другий  поверх.  Ліворуч,  просторі  спальні,  а  праворуч,  не  повірите  -    справжній  басейн.  Це  говорить  про  те,  що  турболентність  цій  машині  не  загрожує.  Повертаємось  до  зали  пілотів.  Водій  лімо  мило  посміхаючись  прощається  з  нами,  побажавши  приємної  подорожі.
     -«Ну,  що  скажеш,  красунечко?»  -  задоволено  запитую.
     -«Ти,  дійсно,  попрацював  на  славу.  Невже  один,  протягом  однієї  ночі?»  -  запитує  допитлива  онука.
     -«Скажу  по  секрету  –  у  мене  були  помічники,  як  приміром,  технологія  3  D»  напівшепотом,  щоб  зберегти  інтригу,  відповідаю.
     -«  Настусенько,  влаштовуйся  справа,  від  мене,  пристібай  пояси  безпеки  і  навушники.
     -«Ще  одна  річ.  Я  буду  спілкуватись  з  операторами  міжгалактичних  служб  англійською  мовою.  На  жаль,  українською  мовою  вони,  на  разі,  не  володіють.  Ось,  чому  шкода,  що  до  цих  пір  я  не  навчив  тебе  англійської  мови.»  -  продовжую.
     -«Це  усе  моя  вина.  Постараюсь  виправити  її  якнайшвидше»  -  винувато,  опустивши  голову  продовжує  Настя.
     -«200057.  This  is  spaceship  UNIVERSE2022.    All  systems  operate  properly.  We  are  ready  to  start.”  –  по  військовому  доповідаю.
     -“  Off  you  go,  UNIVERSE  22!  Enjoy  your  Journey!”  –  відповідає  міжгалактична  служба  підтримки.
     -«Дідусю,  не  перекладай.  У  мене  є  Google  перекладач.  Я  так  переживала  чи  тут  працю  є  інтернет?  Дякую  дідусю.  Ти,  дійсно  про  усе  продумав»  -  посміхаючись  відповідає  мій  любий  пілот  №  2.
     -«  До  речі,  усі  команди  на  кораблі  ти  чутимеш  тільки  українською  мовою»  -  не  встигаю  закінчити…
     -«Увага!  Увага!  Нагадую  пасажирам  корабля  Всесвіт  2022.  Старт  відбудеться  рівно  через  5  хвилин.  Повторюю!  Старт  корабля  Всесвіт  2022  відбудеться  равно  через  5  хвилин.  Пристебніть  пояси  безпеки.  Повторюю!  Пристебніть  пояси  безпеки.  Почався  передстартовий  відлік.          

-  II    -
15:00  –  17:00  06.  01.  2018  Івано-франківськ

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769963
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2018


ПОЛІТИЧНА КОЛЯДКА


 

         ВУДІ  ПОЛ  ҐРЕЙ  

 ПРИСПІВ:

НОВА  РАДІСТЬ  СТАЛА,
ЯКА  НЕ  БУВАЛА,

УКРАЇНА  –НАША  НЕНЬКА,
ПРОТИ  ПУТІНА  ПОВСТАЛА  
         (ДВІЧІ)

                   (1-Й)

НАШІ  ХЛОПЦІ  ГИНУТЬ,
ЗА  НАШУ  ВКРАЇНУ,
ЩОБИ    ЛЮТИЙ  ВОРОГ,
НЕ  ТОПТАВ  КАЛИНУ,

       ПРИСПІВ:

НОВА  РАДІСТЬ  СТАЛА,
ЯКА  НЕ  БУВАЛА,

УКРАЇНА  –НАША  НЕНЬКА,
ПРОТИ  ПУТІНА  ПОВСТАЛА  
         (ДВІЧІ)

                 (2-Й)

ВСЯ  ЄВРОПА  ВСТАЛА,
ПРОТИ  БУСУРМАНА,
ПОМАГАЄ,  ХТО  ЧИМ
МОЖЕ,  ЛИШ  БИ  НЕ  ПРОПАЛА.

             ПРИСПІВ:

НОВА  РАДІСТЬ  СТАЛА,
ЯКА  НЕ  БУВАЛА,

УКРАЇНА  –НАША  НЕНЬКА,
ПРОТИ  ПУТІНА  ПОВСТАЛА  
         (ДВІЧІ)

                     (3-Й)
 ПРОТИ  ПУТІНА  Й  АМЕРИКА  ПОВСТАЛА
ДЖАВЕЛІНІВ  ОБІЦЯЛА.
ЩОБИ  ВОРОГ  НА  ВКРАЇНІ
НЕ  ТОПТАВ  КАЛИНУ.

           ПРИСПІВ:

НОВА  РАДІСТЬ  СТАЛА,
ЯКА  НЕ  БУВАЛА,

УКРАЇНА  –НАША  НЕНЬКА,
ПРОТИ  ПУТІНА  ПОВСТАЛА  
         (ДВІЧІ)

         (4-Й)

НЕ  ВМЕРЛА,  НЕ  ВМЕРЛА,
І  НЕ  ВМРЕ  ПОВІКИ,
ЩЕ  НАМ  БРАТТЯ  УКРАЇНЦІ
УСМІХНЕТЬСЯ  ДОЛЯ.

                 ПРИСПІВ:
НОВА  РАДІСТЬ  СТАЛА,
ЯКА  НЕ  БУВАЛА,

УКРАЇНА  –НАША  НЕНЬКА,
ПРОТИ  ПУТІНА  ПОВСТАЛА  
         (ДВІЧІ)

   (Думає  це  зайве,  та  усе  ж  вирішив  уточнити  –  
червона  калина  –  це  наша  незалежність,  свобода  й  демократія)

11:15  –  12:15      06.  01.  2018      ІВАНО  ФРАНКІВСЬК

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769933
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 06.01.2018


БАРВИСТІ КАЗОЧКИ ДЛЯ МОЄЇ ОНУЧЕНЬКИ (6)

                                   

                           ВУДІ  ПОЛ  ҐРЕЙ

 -«Настусенько!  Сьогодні  я  вирішив  запросити  тебе  на  захоплюючу  екскурсію.  Скажи  мені,  люба,  чи  ти  коли  небудь  відвідувала  планетарій?»  -  запитав  я,  дуже  сподіваючись,  що  на  хоча  б  на  цей  раз  я  запитаю  у  неї  щось  таке,  чого  вона  не  знає.
     -«Ти,  очевидно,  сподівався  на  негативну  відповідь,  чи  не  так?  Дідусю,  у  21  столітті  навіть  такі  дітки,  як  я,  знають,  що  таке  планетарій.  Ти  ж  не  забувай,  що  зараз,  практично,  у  кожній  сім’ї  є  комп’ютер,  і,  звичайно  інтернет.  А  Вікіпедією  уже  нікого  не  здивуєш.  Я  усе  знаю  про  планетарій,  але,  відверто  кажучи,  ніколи  там  не  була,  по  тій  простій  причині,  що  у  нашому  місті  його  просто  немає»  -  сумно  відповіла  Настусенька.
     -«Не  сумуй,  моя  лебідонько,  я  думаю,  що  зможу  вирішити  цю  проблему,  і,  для  тебе,  і,  для  інших  діток.  Справа  у  тому,  що  я  планую  запросити  тебе,  ніколи  не  догадаєшся  куди,  -  у  Всесвіт".  -  відповідаю.
     -"  Дідусю!  Ти,  вочевидь,  помилився?  Признайся?  Кожен  може  помилитися,  чи  не  так?»  -  запитала  моя  онученька.
       -«  Звичайно.  Але  у  даному  випадку  я  кажу  щиру  правду.  Справа  у  тому,  що  ми  відправимося  туди  у    космічному  кораблі,  тільки  у  казковому,  звісна  річ.»  -  продовжую  я.
     -«Оце  уже  цікаво.  І  коли  ж  це  трапиться,  якщо  не  секрет?»  запитала  з  цікавістю  красуня.
     -«  А  прямо  завтра  і  відправимося.  Навіщо  відкладати  на  після  завтра  те,  що  можна  зробити  завтра»  -  відповідаю  дещо  напружено.
     -«Але  ж    прислів’я  звучить  дещо  інакше"…
     -«Знаю,  мила  моя,  але  мені  потрібна  одна  ніч,  щоб  збудувати  казковий  корабель.  Ну,  що  скажеш  рідненька?»  -  запитую  посміхаючись.
     -«  А  ти  знаєш  дідусю,  на  цей  раз  ти  дійсно  зумів  мене  заінтригувати.  З  нетерпінням  очікуватиму  на  подорож.  »  -  здивовано  відповіла  Настуся.  
   -«  А  тепер,  Настусенько,  намалюй  мені  зорі!»  -  запропонував  я.


       НАМАЛЮЙ  МЕНІ  ЗОРІ...
           
     Намалюй  барвисті  Зорі,
     мерехтіння  маленьких  вогників,
     рясно  розсипаних  у  нічному    небі,  
     наче  тисячі  живих  цикад,  у  вісні.
     
     Намалюй    молодий  Місяць,  мені,
     яскравий,  сріблястий  серпанок  ночі,
     який  грайливо  й  невпевнено  похитується,  у  пітьмі,
     аж  до  ранкової,  далекої  й  чарівної  Зорі.
     

   Намалюй    неосяжний  Всесвіт,  
   безмежні,  незвідані  далі  космічні  ,    
   що  кличуть,  зачаровують,  запрошують,  і,
   з  дитинства  обіцяють    вічність,  мені  й  тобі.
   

     Намалюй    золоте  Сонце,  
     яскраве,  полуденне,  гаряче,  мов,  у  вогні,  
     диво,  яке  дарує  Життя  на  Землі
     усім  прийдешнім  поколінням,  мені  й  тобі.

     Намалюй  мені,    Зорі…

     -«Ну  що  ж,  любі  дітки?  Сьогодні  казочка  дещо  коротша  ніж  звичайно,  але  наступна  буде  напрочуд  цікава.  До  зустрічі,  малята!»  -завершив  я,  і  побіг  швиденько  в  спеціальний  ангар,  де…?  Збережу  інтригу  до  завтра.  

     00-45    –  02:20      05.    01.  2018    Івано-Франківськ  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769712
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2018


H A P P I N E S S & U G L I N E S S

                     
       WOODY  PAUL  GREY

                                                                                               


           INTRODUCTION




                         CHAPTER  ONE                    EARLY  DAYS

     While  behind  my  baby  boy  back  the  skillful  painter  was  drawing  a  bitterly  cold,  absolutely  quiet,  dark-  blue  night:  black,  crenellated  pine  tree  tops  in  the  background  of  the  bluish  -  purple  sky  vastly  covered  with  the  sparkling  silver  stars,  I  was  peacefully  resting  on  my  daddy’s  strong  hands  firmly  pressed  to  his  powerful  chest  and  feeling  his  heart  pounding.  The  whole  body  of  mine  was  tightly  dressed  in  warm  clothes,  including  my  hands  hidden  in  fur-lined  gloves,  legs  wearing  soft,  thick  socks  under  the  warm  winter  boots  and  even  the  mouth  and  nose  were  safely  protected  from  the  chilly  winter  air  by  the  woolen  scarf,  not  to  mention  my  head  escaping  in  the  hooded  jacket,  so  that  I  couldn’t  sense  the  real  temperature  outdoors  and  just  only  enjoyed  the  live,  awesomely  beautiful  picture  worth  the  paintbrush  of  the  best  artist  in  the  universe.  Who  that  painter  was,  I  wonder?
     My  careful  father  tenderly  placed  me  on  the  wooden  fence  turning  my  tiny  body  back  so  that  I  could  see  and  love  the  rear  end  of  the  pretty  amazing  drawing.  And  it  was  fabulous  indeed!  In  front  of  me  spread  a  deep,  huge  deserted  valley  sinking  in  the  white,  thick,  snowy  blanket  glittering  in  the  bright  moonlight.  In  the  middle  of  it  was  an  ancient  wooden  windmill  with  huge  sails  very  much  alike  the  wings  of  the  pterodactyl.  There  was  only  one  peculiarity  to  add  –  not  a  single  sound  could  be  heard  in  the  neighborhood.  Even  the  ill-starred  village  dogs  weren`t    barking,  as  though  following  some  unwritten  law  and  not  wanting  to  disturb  the  moment  of  profound  silence.  And  it  was  extraordinarily  nice!  
     One  could  hardly  imagine  that  some  time  ago  our  small  family  of  three  had  been  going  nearby  in  a  horse-drawn  carriage  with  all  our  humble  belongings  at  the  back  it  and  the  view  was  totally  different.  Then  the  invisible  artist  was  portraying  the  golden  autumn  using  a  mixture  of  green,  brown,  grey,  red,  yellow  and  violet  colors  for  the  grass,  woods  and  bushes,  except  for  the  dark  road,  the  blue  sky  and  the  sun  shining  so  brightly  and  joyfully.  The  village  where  we  were  heading  to  was  up  on  the  hill,  but  I  remember  only  our  house  and  one  of  the  neighbors`.  
       I  can  remember  exactly  that  we  didn`t  talk  then  as  though  my  dad  was  feeling  that  it  was
unjustified  to  trouble  my  first  communication  with  her  Majesty  Nature  so  that  I  would  remember  to  the  rest  of  my  life  the  incredible  masterpiece  created  by  her  that  memorable,  magic  night.  And  he  was  perfectly  right.  I  still    can  see  that  wonderful  three-dimensional  landscape  in  my  mind  as  distinctly  as  I  had  seen  it  then.  Unfortunately  I  hadn`t  become  the  famous  artist  though  since  early  childhood  I  could  easily  distinguish  between  beautiful  and  ugly  in  art,  music,  literature,  as  well  as,  in  life  itself.  
     Pitifully  I  don`t  recollect  what  kind  of  dreams  I  had  seen  at  night,  but  I`ve  got  no  doubts    that  they  were  as  sweet  as  the  magic  show  I  had  seen  before.
     Next  day,  nonetheless,  turned  out  to  be  the  last  and  bloody  one  for  the  only  pretty  animal  I`ve  got  acquainted  with  just  recently.  It  was  a  black  and  white  spotted  calf  with  big,  kind  brown  eyes.  It  didn`t  talk  much,  just  mooed  strangely  as  though  calling  his  mother  cow.  I  also  often  cried  when  my  mother  was  out.  Anyhow  it  seemed  that  we  understood  each  other  easily  without  words.We  both  were  rather  young  and  eager  to  discover  that  big,  weird  and  incredible  world  around  us.

                                                                         -  II  -


                                     DECEMBER    2009      YALTA        UKRAINE

               To  be  continued...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769694
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 05.01.2018


ПОДАРУЙ МЕНІ ЗОРІ…

       
               

                           ВУДІ  ПОЛ  ҐРЕЙ

     Подаруй  мені,  люба,    барвисті  Зорі,
     мерехтіння  маленьких  вогників,
     рясно  розсипаних  у  нічному    небі,  
     наче  тисячі  живих  цикад  у  вісні.
     
     Подаруй,кохана,    молодий  Місяць,  мені,
     яскравий,  сріблястий  серпанок  ночі,
     який  грайливо  й  невпевнено  похитується  у  пітьмі,
     аж  до  ранкової,  далекої  й  чарівної  Зорі.
     

   Подаруй,  мила,  неосяжний  Всесвіт,  мені,
   безмежні,  незвідані  далі  космічні  ,    
   що  кличуть,  зачаровують,  запрошують,  і,
   з  дитинства  обіцяють    вічність,  мені  й  тобі.
   

     Подаруй,  рідна,  золоте  Сонце,  мені,
     яскраве,  полуденне,  гаряче,  мов,  у  вогні  
     диво,  яке  дарує  Життя  на  Землі
     усім  прийдешнім  поколінням,  мені  й  тобі.

     Подаруй  мені,  сонечко  моє,  Зорі…

     03:15  –  07:45      04.    01.  2018    Івано-Франківськ  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769538
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 04.01.2018


ШВИДКОПЛИННО…

     ВУДІ  ПОЛ  ҐРЕЙ

   Збігає  геній-час,  швидкоплинно,
   Вкриває,    підла  -  старість,  скроні  сивиною,  безнастанно,  
   Крадеться,  прикрий,    змій  -  жаль,  невблаганно,
   Що  не  змінити  плин,  бурхливого  життя,  безумовно.

   Та  все  ж,  життя  прожите,  не  бездарно,  вірно,
     Є  певні  успіхи,  досягнення,  надбання,  відповідно,
     Онуки,  діти,  правнуки,  робота  -  рай,    безумовно,
     Помилок,  промахів  й  невдач  набралось  немало,  як  не  дивно.

   Якщо  б  почати  все  спочатку,  щоб  змінив,  неодмінно?
   Курити,  пити,  і,  з  жінками  розважатись,  я  б  не  став,  безсумнівно,
   Одружуватись  би  не  пробував  так  часто  й  нерозважливо,
   Романи  й  вірші  я  б  писав,  однозначно,    безупинно.  
       
   07:15  –  08:15    03.  01    2018    Івано-Франківськ

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769371
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2018


ПОКИДАЮ ТЕБЕ…?

     ВУДІ  ПОЛ  ҐРЕЙ

   Покидаю  тебе,  наодинці,
   з  гіркою  кавою,  уранці,
   надуманим  сумом,  по  хатинці,
   де  ми  кохались,  мов  злочинці.
 
             ПРИСПІВ:
   Чарівна,  люба,  мила,  жадана,  
   кохана  моя  панно  -  
   приїдь  на  зустріч  неодмінно
           (ДВІЧІ)
     

   Віч-на-віч  зі  мною,  на  галявинці,
   ти  приймала  -  поцілунки  солодкі,
   мої  обійми  -  цнотливо-гарячі,
   мов,  спалахи  магми  -  на  сонці.

       ПРИСПІВ:
   Чарівна,  люба,  мила,  жадана,  
   кохана  моя  панно  -  
   приїдь  на  зустріч  неодмінно
           (ДВІЧІ)

Поруч  зі  мною,  на  зупинці,
сумно  мовчала,  у  задумі.
Перед  прощанням,  мимоволі,
згадала  зустріч,  у  хатинці.


       ПРИСПІВ:
   Чарівна,  люба,  мила,  жадана,  
   кохана  моя  панно  -  
   приїдь  на  зустріч  неодмінно
           (ДВІЧІ)

Без  сумніву,  одружимось,  у  хатинці,
що  поєднала  наші  тіла,  душі,  
серця  й  почуття  глибокі,
на  заздрість,  усій  нашій  родині.
     
         ПРИСПІВ:
   Чарівна,  люба,  мила,  жадана,  
   кохана  моя  панно  -  
   приїдь  на  зустріч  неодмінно
           (ДВІЧІ

   03:00  –  06:00      03.  01.  2018      Івано-Франківськ

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769366
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2018


ТАНЮША (2)

           ВУДІ  ПОЛ  ҐРЕЙ

                             РОМАН
     ЧАСТИНА  2  ЗАРУЧИНИ
 Про  нас  шалений,  швидкоплинний  роман  заговорило  усе  село.  Та  нам  було  байдуже.  Ми  насолоджувалися  вільними  днями,  які  залишилися  до  початку  навчального  року.  Нам  завжди  бракувало  ночі  для  нестримного  кохання,  а  потім  мало  дня,  щоб  насолодитись  бесідами  одне  з  одним.  Танюша  разюче  відрізнялася  від  інших  дівчат.  Перш  за  усе  –  не  хизувалася  тією  неймовірною  красою,  якою  наділив  її  Всевишній.  По-друге,  вона  не  набивала  собі  ціну,  як  це  почасти  роблять  інші  дівчата,  ну,  і  насамкінець  не  скривала  те,  що  вона  до  безтями  закохана  у  мене.  Тоді  ми  ще  не  говорили  слова  кохання,  але  вони  уже  літали  у  повітрі.  Моя  Танюша  народилася,  і,  жила  в  унікальному  селищі,  де  було  найбільше  багатодітних  сімей  в  усій  Україні.  В  її  сім’ї  було  14  дітей.  Моя  кохана  різко  контрастувала  від  своїх  братів,  і,  сестер.  У  радянський  час  подібні  сім’ї  виживали  тільки  за  рахунок  важкої  праці.  Моя  люба,  була  єдиною  в  сім’ї  з  вищою  освітою.  Та  й  зовнішньо  вона  дуже  від  них  відрізнялася.  В  сім’ї  її  любляче  називали  «панською  дитиною»  і  старались,  якомога  менше  залучати  її  до  важкої  праці.  І  надзвичайно  були  горді,  що  у  сім’ї  з’явилась  своя  учителька.  Я  ж  називав  свою  любу  «дюймовочкою»,  про  себе,  звичайно.  Саме  тому,  незважаючи  на  кінець  літа,  гарячу  пору,  нам  ніхто  не  забороняв  вештатися  по  усіх  усю  дах,  особливо  ж  там,  де  не  було  людей,  так,  як  ми  ще  ніяк  не  могли  насититися  частими  обіймами,  та  поцілунками.
     Якось  ми  зайшли  в  недобудовану  оселю  однієї  з  сестер  моєї  судженої,  і,  коли  ми  залишились  наодинці,  заморений  від  важкої  праці,  втомлений  батько  6-х  дітей  раптом  ошелешив  мене  запитанням:  «  Ти  думаєш,  що  усе  життя  ви  з  Танею  будете  літати  у  небесах?  Хлопче,  спускайся  на  грішну  землю».  Він  був  правий  лиш  в  одному  –  гарячі,  пристрасні  почуття  з  часом  проходять.  Але  я  знав  іншу  річ.  У  нас  з  Танею  точно  не  буде  12-14  дітей.  З  нас  вистачить,  і,  однієї  дитини,  або  ж  двох.  Але  наразі  ми  продовжували  літати  у  мріях,  як  двоє  закоханих  голубок.  Того  вечора    я  освідчився  Танюші  у  коханні,  і,  запропонував  їй  вийти  за  мене  заміж.  Вона  з  радістю  погодилась.  У  найближчі  вихідні  відбулося  перше  офіційне  знайомство  з  родиною  коханої.  Вони  дуже  тепло  прийняли  мене  у  свою  дружню  сім’ю.    
     -«Володику!  Я  хочу  народити  від  тебе  дитину!»  -  у  неймовірному  збудженні  заявила  кохана  Танюша.
     -«Я  теж,  люба.  Не  хвилюйся,  Танюша.  Судячи  з  того,  як  часто  ми  з  тобою  займаємося  коханням  –  проблеми  у  нас  з  цим  не  буде.  І  до  того  ж  я,  на  щастя,  не  маю  жодного  стосунку    до  тієї  категорії  йолопів,  котрі  ладні  відкладати  народження  першої  дитини  якомога  на  довше.  Так,  що  я,  кохана,  підтримую  тебе,  без  будь  яких  сумнівів.  До  речі,  чи  не  пора  нам  продовжити  підготовку  до  народження  малюка?»  -  продовжую  збуджено.
     -«Я  теж  хочу  хлопчика,  милий,  і  щоб  він  неодмінно  був  схожий  на  тебе,  красунчику»  -  підморгнувши  продовжила  мила.
     -«Та  який  я  красунчик?  Звичайний,  як  усі  молоді  люди  мого  віку.»  -продовжую  засоромлено.
     -«Ти,  взагалі,  коли  останній  раз  дивився  на  себе  у  дзеркало?»  -  запитує  Танюша  посміхаючись.
     -«Я  що  дівчина,  щоб  не  відходити  від  того  дзеркала.  Та  й  до  того  ж  наше  дзеркало  якесь  криве.  Мені  у  нього  страшно  дивитись.»  -  відповідаю  невпевнено.  
     -«Ну  і  добре,  що  ти  себе  так  недооцінюєш,  а  то  жіноча  половина  школи  мені  заявила,  що  як  тільки  я  тебе  покину…У  всякому  разі  там  вже  довжелезний  список  кандидатів  на  твоє  серце  склали»    -  чи  то  жартома,  чи  то  серйозно  заявила  моя  кохана.
     -«Не  хвилюйся.  Я  їх  запевнила,  що  захворіла  тобою  на  найближчі  100  років.  Так,  що  шансів  у  них  жодних  немає.  А  ти  знаєш  хто  з  них  найбільше  виступав.  Так,  так,  твоя  Леночка.  Вона,  між  іншим,  усе  мені  розповіла  про  ваші  гарячі  обійми  й  солодкі  поцілунки  в  прикуску  з  шоколадними  цукерками.  У  мене  до  тебе  жодних  претензій  немає.  На  той  час  ми  з  тобою  були  знайомі  тільки  візуально.»  -  спокійно  завершила  свою  тираду  Танюша.
   -«Танюша,  я  обіцяю…»-  почав  я  невпевнено.
     -«Можеш  не  продовжувати.  Я  що  не  бачу  що  ти  закоханий  у  мене  по  самі  вуха.  Я  просто  тобі  розказала  відверто  про  що  говорять  у  колективі»  -  продовжила  моя  люба.
   -«А  про  що  ще  говорять  наші  любі  колеги?»  -  з  цікавістю  запитую.
     -«Та  кажуть,  що  ми  з  тобою  –  нерозлучна  пара.  А  ще,  що  цілуємось  і  обнімаємось  через  кожні  5  хвилин.»  -  завершила  Танюша.
     -«  Ось  тут  явний  перебір.  Ми  ось  уже  десять  хвилин  замість  того,  щоб…»  -  я  не  устиг  закінчити  речення,  тому  що  Танюша  закрила  мені  рота  гарячим  поцілунком.  А  потім  була  наступна  безсонна,  шалена  ніч,  пізня  вечеря  при  свічках,  і  ,  тихий  шепіт  аж  до  ранку.  
Слід  сказати,  що  ми  постійно  недосипали,  і,  інколи  ходили,  як  сновиди.  Колеги  підсміювалися:
     -«  Ви  що,  цілу  ніч,  миші  ловили?»  -іронічно  запитували.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769337
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2018


БАРВИСТІ КАЗОЧКИ ДЛЯ МОЄЇ ОНУЧЕНЬКИ (5)

     ЗИМОВА  РАПСОДІЯ

           ФАНТАСМАГОРІЯ  

     ВУДІ  ПОЛ  ҐРЕЙ

     -«Дідусю  Володимире,  а  чи  не  пора  нам  починати  наступну  казочку,  на  цей  раз  про  Новий  Рік?»  -  стурбовано  запитала  Настуся.
     -«А  тобі  не  видається,  що  ти  уже  її  розпочала?»  -  запитую  з  цікавістю.
     -«  У  мене  є  ділова  пропозиція.  Чому  б  нам  з  тобою  сьогодні  не  помінятись  ролями?  Я  буду  ведучою  зимової  казки,  а  ти  станеш  художником.  Як  тобі  подобається  моя  пропозиція?»  -  запитує  в  очікуванні  онученька.
-«Настусю!  Тут  є  маленька  проблема.  Ти  чудово  знаєш,  що  художник  з  мене  ніякий.  То  як  ми  вийдемо  із  скрутного  становища?»  -  запитую  стурбовано  я.
   -«Не  турбуйся,  дідусю.  Я  тобі  допоможу.  Ти  ж  теж  мені  допомагав  спочатку.  Гаразд?»  -  весело  продовжує  маленька  красуня.
     -«Отже,  дідусю  Володю!  Намалюй  мені  Новий  Рік!»  знову  почала  Настуся  серйозно,  а  потім  не  стрималася,  і,  розсміялася.  Вона  ,  вочевидь,  уявила,  як  я  буду  «малювати».  

                             НОВИЙ  РІК

     Новий  Рік  постукав  у  віконце,
     Дід  Мороз  подарунки  приніс,
     Снігуроньку  теж  запросили
     у  гості  на  Новий  Рік.

   Хурделиця  снігу  рясно  намела,
   морозець  підфарбував  діткам  щічки.
   Лютий  вітер  задув,  загудів,  й  господарі
   ялинки  занесли  в  домівки.

Лісову  красуню  святково  прикрасили
барвистими  іграшками,  сріблястим
дощиком,  яскравою,  мерехтливою
гірляндою  ще  й  подарунки  внизу  поклали.

Запах  ялинки,  бризки  ігристого
шампанського,  Новорічні  привітання,
ну,  і,  звичайно  подарунки,  які
дітлахи  наперед  замовили.  

А  потім  терпеливе  очікування
півночі,  щоб  повноправно  запросити
до  столу  Новий  Рік,  і,  випровадити
за  двері  його  постарілого  попередника.

Згодом  Новорічні  феєрверки,    салюти
і  море  шампанського,  а  для  малечі,
звичайно  цукерки  й  інші  солодощі,
масові  гуляння  біля  міської  ялинки.

А  ще,  для  дітей,  Новий  Рік  –  це  початок
зимових  канікул,  море  веселощів,  і,  забав,
поїздок,  екскурсій,  відвідин  цікавих  місць,
і  веселої  Різдвяної  феєрії.    

     ЯК  ЗВІРІ  УРЯТУВАЛИ  ЧОЛОВІКА  ВІД  НАГЛОІ  СМЕРТІ

     ВУДІ  ПОЛ  ҐРЕЙ

     КАЗОЧКА

     Одного  разу  чоловік  вирушив  до  лісу,  щоб  врубати  діткам  на  Новий  Рік  гарну  ялинку.  Ходив  він  лісом,  ходив,  та  усе  ніяк  не  міг  знайти  ту,  котра  б  йому  насправді  сподобалася.  Аж  ось,  на  одній  з  галявин,  він  знайшов  саме  ту,  яку  шукав.  Він  обійшов  молоде  деревце  з  усіх  сторін,  і,  не  знайшов  у  ньому  жодного  ґанджу.  Як  тільки  чоловік  підняв  сокиру,  щоб  зрубати  його,  то  почув  голос:  -«Чоловіче  добрий!  Не  рубай  цю  ялинку.  У  неї  на  цій  галявині  ціла  сім’я  ;  батьки  і  4  сестрички.  Пожалій  її  чоловіче.  У  тебе  ж  дома  теж  є  діти.  Ради  них  не  укорочуй  їй  віку»  -  вимовила    висока  сосна.
     Здивований  чоловік  оглянувся  навкруги,  щоб  дізнатись,  хто  з  ним  розмовляє.  Як  би  там  не  було,  він  вирішив  знайти  іншу  ялинку.  Але  того  дня  йому  очевидно  не  судилося  повернутися  додому  з  ялинкою.  Він  уже  збирався  повернутися  додому,  коли  від  сильного  пориву  вітру  старе,  трухляве  дерево  не  витримало,  і,  впало  прямо  на  чоловіка.
   -«  Ой,  боляче,  допоможіть!»  -  закричав  чоловік.  Надворі  було  холодно,  а  мороз  усе  міцнішав.  Він  міг  там  і  загинути.  Але  враз  дерева  зашуміли,  зашелестіли.
     -«  Це  той  чоловік,  котрий  не  згубив  у  нашому  лісі  жодної  ялинки.  Він  потребує  допомоги!»  -зашуміли  навколишні  дерева.  Поряд  проходили  знайомі  красуня  Лисичка,  братчики  Зайчики,  Борсучок,  і,  звичайно  Ведмідь  Михайло.  Друзі  почули  просьбу  юних  дерев  і  побігли  швиденько  у  глиб  лісу.  Аж  ось  і  нещасний.  Він,  бідолашний,  уже  й  не  стогне.  Спочатку  підійшла  Лисичка  й  попробувала  зрушити  дерево.  Їй  на  допомогу  підбігли  й  інші  звірі,  але  до  тих  пір  допоки  за  справу  не  взявся  Ведмідь  Михайло,  у  друзів  просто  нічого  не  виходило.  Чемпіон  Михайло  однією  лапою  підняв  злощасне  дерево,  і,  кинув  його  в  сторону,  щосили.  Друзі  тільки  присвиснули.  Але  зараз  було  не  до  компліментів.  Нещасний  чоловік  потребував  допомоги.  І  тут,  Ведмідь  Михайло  виручив.  Він  поклав  нещасного  собі  на  спину  і  пошкандибав  в  сторону  села.  Сердешний  чоловік  нарешті  прийшов  до  тями,  і,  у  здивуванні  запитав:
     -«  Куди  цікаво  Ви  мене  несете,  хотів  би  я  знати?»  запитав  він  стурбовано.
     -«Потерпи,  нещасний!  Незабаром  і  село  буде.  Ось  тут,  на  окраїні  ми  тебе  залишимо.  Чи  зможеш  сам  повернутися  додому?  А  ось  тобі  і  ялинка.  Святкуйте  на  здоров’я.»    задоволені  тим,  що  їм  удалося  урятувати  людину  заговорили  друзі  усі  одразу.
     -«Передай  своїм  односельчанам,  щоб  не  рубали  здорових  ялинок,  а  хворих  -  ми  принесемо  стільки,  що  вистачить  на  усе  село».  –  сказала  красуня  Лисичка
 -«Дякую,  Вам  друзі.»  -  ніяково  промовив  чоловік,  сам  собі  не  довіряючи,  що  розмовляє  людською  мовою  з  лісовими  мешканцями,  і,  швиденько  побіг  до  своєї  оселі,  щоб  здивувати  своїх  любих  діток  чудовим  хвойним  деревцем.

-«Ось  і  казочці  кінець,  любі  дітки!  Ми,  з  дідусем  сподіваємось,  що  вона  Вам  дуже  сподобалась!»  промовила  Настуся,  і,  підбігла  до  мого  столика,  подивитись,  як  я  намалював.
   -«Дідусю!  А  ось  я  зараз  тобі  трішки  допоможу.  Тут  треба  більше  снігу  насипати.  Ось  тут  ми  домалюємо  більш  виразніше  МатінкуХурделицю,  Дідуся  Вітругана,  Морозенка  Мороза,  ну,  і,  звичайно  саму  Царівну  Зиму.  Чудово»-    закінчила  Настусенька  .  
       
16:00      02.  01.  2018  Івано  Франківськ

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769278
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2018


Мої Новорічні привітання

 
Наснаги  в  творчості  бажаю!
Кохання,  в  особистому  житті!
Здоров’я  –це  нікому  не  завадить!
Везіння  в  справах  ділових!
Щастя  сімейного  віншую!
Довгих  літ  життя,  на  задоволення  родині!
Радості  від  кожного  прожитого  дня!
З  Новим  Роком,  друзі!
Залиште  у  Році  Старому,  
незгоди,  печалі  й  смуток.
Візьміть  із  собою  в  майбутнє-
набутки,  радості  хвилини,
щирих,  і,  вірних  друзів,
і,  звичайно,  творчості  щасливі  світлини.
Хай  буде  мир!  Геть  війну!
Нехай  живе  Добро,  
Справедливість,    
Закон!

     З  повогою,
             Вуді  Пол  Ґрей
14:00    01.01.  2018  Івано-Франквськ

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769121
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 01.01.2018


ТАНЮША

             ВУДИ  ПОЛ  ҐРЕЙ

                       РОМАН
                                             
     Присвячую  цей  твір  єдиному    справжньому  коханню  свого  життя

           Ви  хотіли  прочитати  правдиву  історію?    

             ЧАСТИНА  1  НЕВИПАДКОВЕ  ЗНАЙОМСТВО

     Я  закохався  у  неї  з  першого  погляду.  Вона  виглядала  саме  так,  як  я  її    завжди  уявляв.  Я  на  усе  життя  запам’ятаю  нашу  першу  зустріч.
Вітер  нетерпляче  куйовдив  її  непослушне,  русяве,  довге  волосся,  яке  виблискувало  золотом  у  променях  полуденного  сонця.  Біле,  прозоре  плаття,  безсоромно  відкривало  її  принадне  тіло,  що  так  і  рвалося  у  мої  обійми.  Вона  була  такою  худорлявою,  що  видавалось  вітер  ось  зараз,  у  цю  саме  хвилину,  підніме  її,  наче  пір’їнку,  і  понесе…  Маленькі  груди,  осина  талія,  і,  хода,  така  легка  і  граційна.  Здавалось  вона  не  йде,  а  летить.  Вона  тільки  один  раз,  на  мить,  глянула  на  мене  своїми  блакитними  очима,  наче  вогнем  обпалила,  але  й  цього  було  цілком  достатньо,  щоб  я  закохався.  
     -«  Володю!  Поїдь  на  зустріч  молодих  спеціалістів,  розвійся,  там  буде  багато  молодих,  красивих  дівчат.  Хтозна,  а  може  якраз  закохаєшся  у  золотоволосу  білявку.»  -  запропонував  добродушний  директор  школи.  Тільки  безпосередньо  перед  поїздкою  я  дізнався,  що  до  нашої  школи,  цього  річ,  направили  трьох  молодих  учителів-дівчат,  і,  Таня  була  однією  з  них.  Вона  майбутній  учитель  молодших  класів,  як  і  моя  матуся.  Невже  це  випадковий  збіг  обставин?  
     -«Не  поспішай.  Ти  ж  не  перемовився  з  нею  й  словом.»  -підказував  внутрішній  голос.
   Святкування  розпочалося  у  кафе.  Не  знаю,  хто,  кого  розсаджував  за  столами,  але  я  опинився  тільки  за  сусіднім.  Таня  жваво  спілкувалася  з  учителями-хлопцями  за  своїм  столом,  і,  виглядало,  що  була  у  центрі  їхньої  уваги.  Я  ж  вимушено  старався  робити  вигляд,  що  мені  теж  весело.  Здавалось,  що  мої  шанси  бути  з  Танею  разом  того  вечора  були  нульові.  Поряд  сиділа  Оленка  –  молода,  вродлива  коротко-волоса  брюнетка,  майбутній  український  філолог.  П’янке  вино,  згодом,  зробило  свою  справу.  Ми  з  Оленкою  опинилися  надворі  разом,  за  найближчим  деревом  почали  гаряче  цілуватись.  Не  згадаю,  чи  то  її  губи  були  медові,  чи  шоколадні  цукерки  долучилися,  а  чи  то  те,  що  називають,  іскра  пролетіла,  або  ж,  хімія  тіл.  Аж  раптом  Оленка  згадала,  що  перед  танцями  планувала  переодягнутися.  Чи  варто  було  її  те  робити,  чи  то  доля  про  нас  подбала?  Ми  домовились  зустрітися  на  танцювальній  площадці.  Я  теж  зайшов  у  готель,  де  ми,  молоді  учителі  зупинились.  Там  якраз  велася  гаряча  суперечка.
   -«Тут  немає  про  що  говорити.  Цієї  ночі  вона  буде  моєю.  Ви  звернули  увагу,  як  вона  на  мене  дивилася?»  -  мова  йшла  про  Таню.
   -«Послухай  друже,  не  будь  надто  впевнений  у  собі.  Перед  тобою  молода,  красива  дівчина.  А  ти  зразу  у  ліжко.  Не  поспішай.  У  тебе  все  життя  попереду.»  -  спробував  на  правах  старшого  вмішатися  у  бесіду.
     -«Та  що  ви  розумієте?  У  мене  стільки  тих  дівчат  було.  Вони  мені  самі  на  шию  кидаються.  Ось  побачите.  А  давайте  закладаємось  на  те,  що  цієї  ночі  вона  буде  моєю.»  -  самовпевнено,  наче  молодий  півник  продовжував  молодик.
     -«Нічого  у  тебе  не  вийде,  ось  що  я  тобі  скажу»  -  завершив  я  і  першим  вибіг  за  двері.
     Мене  переповнювала  жахлива  лють.  Як,  з  моєю  Танею,  і,…?
   -«  А  ти  друже,  не  менш  самовпевнений,  ніж  той  гарячий  когутик»  -  підсміювався  наді  мною  внутрішній  голос.
   -«А  пішов  би  ти  зі  своєю  критикою  знаєш  куди…»  Ось  і  танцпол.  Лине  повільна  музика  у  стилі  блюз.  Серед  купки  дівчат  стоїть  вона,  Танюша.  Оленки  не  видно,  ще  не  прийшла.  Якась  внутрішня  сила  штовхає  мене  у  напрямку  до  Тані.
   -«  Чи  можна  Вас  запросити  до  танцю?»  -  запитую  і  простягаю  руку  до  її  тонкої  талії.  Таня  відповідає  мовчки  притиснувшись  до  мене  усім  тілом.  Саме  з  того  моменту  усе  відбувалося  наче  у  мареві.  Наші  тіла,  ніби  тільки  того  й  чекали  -  злились  в  одне  ціле.  Ми  не  говорили,  ми  насолоджувались  тим  несамовитим  збудженням,  яке  огорнуло  нас  обидвох,  неначе  могутня  морська  хвиля,  що  враз  накриває  з  головою.  Танець  закінчився,  музика  зупинилась,  а  наші  тіла  продовжували  коливатись  під  свою  власну  мелодію.  Кутиком  очей  помічаю,  що  підійшла  Оленка.  Деякий  час  постояла  у  здивуванні  споглядаючи    нас,  а  тоді,  коли  зрозуміла,  що  ми,  наче  у  стані  клінчу,  не  можемо  відірватися  одне  від  одного,  розвернулася,  і,  в  сльозах  побігла  геть.  Поряд  помітив  того  хвалька,  який  обіцяв,  що  вона  буде  його  в  ту  ніч.  Його  пихата  впевненість  раптом  кудись  розвіялась.  Та  мені  це  зараз    було  байдуже.  Згодом  ми  з  Танею  ходили  по  сонному  містечку  до  пізнього  ранку.  Говорили,  і,  не  могли  наговоритись,    ніжно  тримались  за  руки,  п’янко  заглядали  одне  одному  в  очі.  Ми  ще  не  цілувались,  але  уже  були  одним  цілим.  Це  був  той  випадок,  коли  з  першого  погляду  ми  щиро  закохались  одне  в  одного.  І  потрібний  був  тільки  перший  дотик  тіл,  щоб  зрозуміти  –  це  саме  вона,  моя  половинка.
     Ми  поверталися  назад  додому  на  старенькому  ГАЗі,  і,  влаштувались  на  першій  лавці.  Оглянувшись,  побачив  хвалька  з  опущеним  носом.  До  речі,  перед  від’їздом,  забіг  у  готель  забрати  речі.  Так  вийшло,  що  у  кімнаті  ми  зібрались  у  тому  самому  складі,  що  й  у  попередній  день.
     -«Є  такий  вислів,  друже,"  -  це  я  до  хвалька  -"Не  можна  випите  усе  шампанське  світу,  яким  вишуканим  воно  б  не  було,  так  само,  як  не  можна  зайнятись  любо  дійством    з  усім  жінками,  якими  б  красивими  вони  не  були.»  -  роби  висновки  хлопче,  допоки  не  пізно.
     Повернувшись  додому,  я  поспішив  на  приватний  урок  англійської  мови  з  іншою  красунею,  Леночкою,  про  глибокі  почуття  котрої  до  себе  я  й  не  здогадувався.  Чорнява,  гаряча  красуня,  ще  взимку  співала  разом  зі  мною  у  вокальній  групі  дівчат,  у  якій  я,  був  єдиним  музикантом-гітаристом,  й  одночасно  керівником  нашого  гурту  з  романтичною  назвою  «Лілея».  Тоді,  як  мені  видалося,  на  мої  спроби  залицяння,  вона  відреагувала  досить  холодно.  На  цей  раз  я  вирішив  обмежити  наші  стосунки  виключно  навчальним  процесом.  У  двері  постукали.
Це  прийшла  Таня.  Дівчата  привітались,  як  добрі  знайомі,  все  ж  якимось  шостим  почуттям,  Леночка  зрозуміла,  що  ми  вже  пара.  Таня  влаштувалася    за  іншим  столом,  і,  терпляче  очікувала  завершення  заняття.  Враз  Леночка  зривається  зі  свого  місця,  одним  рухом  змітає  зі  столу  свої  речі  у  сумочку,  і,  ледве  гамуючи  сльози  вимовляє:
   -«  Мені  видається,  що  нам  краще  припинити  наше  навчання  з  іноземної  мови.  Дякую!  До  побачення!»  -  і  вже  не  стримуючи  сліз  вибігає  з  кімнати.
   -«  А  я  й  не  здогадувався,  що  вона  у  мене  закохана!»  -  промовив  я.
Таня  промовчала.  Нарешті  ми  опинилась  у  приміщенні  разом.  Перший  поцілунок  миттю  штовхає  нас  на  ліжко.  Відчайдушно  зриваємо  одне  з  одного  одежу  і  віддаємось  у  руки  його  величності  Еросу.  Це  була  наша  перша  ніч  шаленого  кохання.  
                                                                                   -  II-

         Продовження  буде...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769066
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.01.2018


БАРВИСТІ КАЗОЧКИ ДЛЯ МОЄЇ ОНУЧЕНЬКИ (4)

ЗИМОВА  РАПСОДІЯ

         ФАНТАСМАГОРІЯ  

ВУДІ  ПОЛ  ҐРЕЙ

-«Настусенько,  пташечко,  ти  моя,  а  чи  не  пора  нам  продовжити  нашу  сумісну  працю  та  й  розвеселити  діток  перед  Новим  Роком?»  -звернувся  я  до  своєї  розумної  онученьки.
-«Ти  знаєш,  дідусю,  я  саме  збиралася  тобі  подібне  запропонувати.  До  речі,  я  уже  усе  приготувала,  і,  тільки  чекаю  твоєї  команди.  А  можна  мені  сьогодні  вимовити  твою  чарівну  фразу?»  -  запитала  маленька  в  очікуванні.
-«Звичайно,  рідненька.  Ти  ж  моя  помічниця,  так  би  мовити,  права  рука.»  -  відповідаю  поблажливо.
-«Настусю!  Намалюй  мені  зиму!»-  розпочала  серйозно,  але  згодом  весело  розсміялася,  бо  сама  собі  дала  команду,  і,  швидко  побігла  до  свого  столика.

Царівна  Зима

Вуді  Пол  Ґрей

Сніговою  віхолою,  Царівна  Зима,
білосніжна,  ураз  налетіла.
Стежини,  шляхи  та  хатинки  замела.
Іскристим  інієм  дерева  вкрила.

Затріщала  морозами,  заскрипіла.
Кригою  озера,  ставки  й  річки  вкрила.
Барвистими  візерунками  віконечка  покрила.
Вітрами  сильними  засвистіла,  загуркотіла.

Щічки,  вушка  й  носики  защипала.
Ніжки  й  рученьки  захолодила.  
І  старих  І  малих,  Царівна  Зима,
ховатися  в  теплих  домівках  змусила.  (  Та  не  надовго)

Санчата  й  ковзани  надвір  малеча  повиносила.
Снігову  Бабу  качати  й  ліпити  розпочала.
Гратися  у  сніжки  дітвору  зима  змусила.
Святого  Миколая  на  частування  запросила.

Аж  ось  і  Новий  Рік  на  носі.
Святвечір  наближається.
Старий  Рік  на  обрії.
Йордан  привіт  передає.

ЯК  ЗВІРІ  ТАРАСИКА  ВІД  ХОЛОДНОЇ
СМЕРТІ  УРЯТУВАЛИ.

 КАЗОЧКА  

Напередодні  Нового  Року,  матуся  випекла  смачних  пиріжків  і  попросила  свого  синочка  Тарасика  віднести  їх  бабусі.
-«Так,  звичайно,  матусю.  Я  залюбки  відвідаю  нашу  милу  бабуню  і  передам  їй  твої  пиріжки»  -  одразу  ж  погодився  7-річний  Тарас.
Вони  з  матусею  жили  на  краю  лісу  у  чудовій  дерев’яній  хатині,  яку  майстерно  збудував  покійний  батько  хлопчика.  Він  важко  працював  на  роботі,  простудився,  і,  згодом  помер.  Хлопчикові  тоді  було  2  роки,  і,  тому  він  його  майже  не  пам’ятає.
-«Тарасику!  На  дворі  справжня  зима,  усі  стежинки  замело,  ще  й  мороз  до  ночі  міцнішає.  Може  відкладемо  твої  відвідини  до  завтра?»  -  запитала  стурбована  матуся.
-«Тобі  зовсім  не  варто  про  мене  турбуватися.  Я  сьогодні  цілий  день  у  лісі  провів,  збираючи  дрова  на  зиму.  Я  тут  усі  стежини  із  зав’язаними  очима  знайду.  Віриш?»  -  запитав  упевнено.
-«Так,  синочку,  я  знаю.  Ти  у  мене  справжній  помічник.  Я  от  тільки  за  пізню  пору  турбуюся»  -  відповіла  схвильована  матуся.
-«  Не  варто.  Ти  краще  приготуй  мені  теплу  одежину»  -  по  дорослому  запропонував  хлопчина.
Матуся  дістала  з  комори  старенький,  та  дуже  теплий,  шкіряний  кожушок,  підбитий  овечою  вовною,  зручні  валянки,  шерстяні  рукавички,  зв’язані  матусею,  шапку  вушанку.  В  мішок  вона  поклала  глиняний  горщик  з  свіженькими  пиріжками,  укутавши  його  старенькою,  товстою  хустиною,  щоб  не  вистигли.
Перехрестила  на  дорогу  сина,  і,  зі  щемом  у  серці,  відпустила.
Не  встиг  Тарасик  вийти  за  ворота,  як,  звідки  не  візьмись,  зірвалася  сильна,  снігова  хурделиця.  Колючий  сніг  обліпив  вмить  усе  обличчя,  потужний  вітер  збивав  з  ніг,  а  морозець  боляче  пощипував  щічки.  Хлопчик  народився  у  цьому  лісі,  і,  зовсім  не  боявся,  ні  темної  ночі,  ні  хурделиці,  ні  вітру  з  морозом.
-«  А  ось  я  на  зло  усім  вам  все  ж  піду  до  бабусі.  Вона  мене  з  нетерпінням  очікує»  -  твердо  вимовив  Тарасик.  Стежини  і  справді  замело,  та  й  снігу  по  коліна  навалило.
Половину  шляху  хлопчик  подолав  без  пригод,  а  потім  втомився…,  і,  вирішив  трошки  відпочити.  Йому  зовсім  не  було  холодно,  тільки  втома  його  трохи  здолала.  Тарасик  присів  біля  могутнього  дубового  дерева,  яке  надійно  захищало  його  від  вітру  й  снігу.
-«Ось  я  трішечки  посиджу,  відпочину,  а  потім  продовжу  свій  путь.»  -  прошепотів  хлопчина,  і,  враз  занурився  у  глибокий  сон.
Ось  його  зустрічає  бабуся,  обнімає  й  цілує  у  щічки,  запрошує  до  своєї  старенької  оселі,  напуває  запашним  чаєм,  пригощає  маминими,  ще  гарячими,  пиріжками.  От  біда,  хлопчина  заснув,  так,  і,  до  лиха  недалеко.
По  лісу  саме  нерозлучні  друзі  прогулювались  перед  сном:  красуня  Лисичка,  два  братики  Зайчики,  Бурсучок,  і,  звичайно  Ведмедик.  Ось  вони  й  побачили  хлопчика.
-«От  горенько.  Людська  дитина  може  замерзнути.  Його  треба  негайно  розбудити,  допоки  не  пізно»  -запропонувала  руденька  Лисичка.
-«Так,  звичайно.»  -  підтримали  Зайчики.
Ведмідь  Михайло,  довго  не  роздумуючи,  схопив  сплячого  хлопчика,  посадив  його  собі  на  спину  й  хутенько  поніс  його  до  хатинки,  на  краю  лісу.  Від  теплої  шубки  Ведмедика  Тарасик  проснувся.
-«Де  я?  Що  зі  мною  трапилось?  Куди  мене  несе  Ведмедик?  Де  мій  мішок  з  пиріжками?»  -  стурбовано  запитав  хлопчик.
-«  Не  турбуйся,  Тарасику.  Ведмедик  Михайло  несе  тебе  прямо  до  хатинки  твоєї  бабусі  Василини.  Бурсучок  несе  мішок  з  пиріжками»  -  заспокоїли  хлопця  звірі.
-«  Почекайте!  Ви  що  людською  мовою  розмовляєте,  чи  мені  усе  це  сниться?»  -  ошелешено  запитує  хлопчина.  
-«Звичайно,  хлопче,  розмовляємо.  Тільки  ж  ти  нікому  про  це  не  розповідай.  Утім,  хто  ж  тобі  повірить»  -відповіли  брати  Зайчики.
-«  Ось  і  хатинка  бабусі.»  -  сказали  звірі.
Ведмідь  Михайлович  обережно  поставив  хлопчика  на  землю,  обтрусив  з  його  кожушка  прилиплий  сніг,  і.  простягнув  на  прощання  свою  велику  лапу.
-«Ну,  Тарасику,  бережи  себе.  І,  насамкінець,  прислухайся  до  нашої  поради.  Людям  не  можна  у  лісі  спати,  особливо  ж  узимку.  Так  можна  замерзнути.»  -  Тарасик  обережно  приклав  свою  маленьку  ручку  до  лапи  Ведмедика.  Інші  друзі  теж  підійшли  й  попрощалися  з  хлопчиком.
-«Дуже  дякую  Вам  друзі.  Ви,  насправді  урятували  мені  життя.  Як  я  можу  Вам  віддячити?»  -  запитав  хлопчик.
-«Дуже  просто.  Запам’ятай,  що  взимку,  через  глибокий  сніг,  нам,  лісовим  звірям,  важко  добувати  їжу.  Придумай,  як  можна  покормити  нас  в  зимову  пору»  -  запропонували  нові  друзі.
-«  Так,  звичайно.  Я  обов’язково  щось  придумаю»  -пообіцяв  хлопчик.  Помахав  на  прощання  рукою  і  щасливий  побіг  до  бабусі.
Наступного  дня  Тарасик  розповів  мамі  дивний  сон.  Наче  він  заснув  у  лісі,  а  звірі  його  урятували,  ще  й  людською  мовою  розмовляли  з  ним»  -  сказав  він.
-«Так  то  ж,  любий,  був  сон.  Ти  ж  знаєш,  що  звірі  не  розмовляють»  -  відповіла  молода  жінка.
-«Так,  звичайно,  матусю!  Ти  не  будеш  проти,  якщо  я  буду  звірів  трохи  підкормлювати?»  -  запитав  хлопчик.
-«Це  чудова  думка,  синку.  Цієї  зими  випало  дуже  багато  снігу.  Звірі  будуть  тобі  дуже  вдячні»  -  сказала  матуся.
-«Невже  «Дякую!»  скажуть?»  -  з  посмішкою  запитав  хлопчина.
-«Сказати,  не  скажуть,  а  безперечно,  подумають.»  -  відповіла  матуся.


-«Ну,  що,  Настусю?  Чи  сподобалася  тобі  сьогодні  моя  казочка?»  -  запитую  з  усмішкою.
-«  Ще  й  як  сподобалася.  А  ось  подивися,  як  я  усе  намалювала?»  -  запитує  усміхаючись,  наперед  знаючи,  що  я,  як  завжди,  буду  у  захваті  від  її  барвистих  малюнків.
-«  Чудово,  Настусю!  А  скажи,  но,  мені,  хто  ж  сьогодні  буде  з  малятами  прощатися?»  -  запитую  риторичне  питання.
-«До  наступної  зустрічі  малята!  Ми  з  дідусем,  Володимиром  вітаєм  усіх  Вас  з  Новим  роком,  який  незабаром  постукає  у  Ваші  віконечка,  принесе  Вам  ті  подарунки,  які  Ви  замовили!»  -  як  справжній  диктор  завершила  люба  онучка.
-«  Ти  просто  молодець,  Настусю!  З  наступного  разу  ти,  частково,  звільниш  мене  від  роботи.  Сподіваюсь,  що  ти  не  проти?»  -пропоную.
-«Дякую,  любий  дідусю.  Я  про  це,  насправді,  давно  мріяла!»  -  підбігла  люба  онученька,  ніжно  обняла  мене  за  шию,  і,  поцілувала  у  щічку.

20:30  23:07  23:00    30  12    2017    Івано-Франківськ

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768963
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 31.12.2017


МИССИЯ СОРВАНА (1)

ВУДИ  ПОЛ  ГРЕЙ

     РОМАН


           ВСТУПЛЕНИЕ

     Молодая  супружеская  пара  живёт  счастливо  в  Симферополе.  Он  преуспевающий  модный  писатель,  чьи  бестселлеры  успешно  распродаются,  как  в  России  и  Украине,  так  и  за  рубежом.  Она  удовлетворяется  скромной  ролью  домохозяйки,  искусно  предугадывая  и  выполняя  любые  пожелания  своего  любимого  супруга  и  заботясь  об  огромном  3-х  этажном  доме  в  центре  города.  Но,  искренне  любящие  друг  друга  супруги,  как  это  ни  странно,  большую  часть  времени  проводят  порознь.  Володя  –  в  своём  родном  и  горячо  любимом  городе  Ялта,  а  Элла,  наоборот  предпочитает  глубоко  урбанистический  образ  жизни  –  театры,  концерты,  кино,  и  другие  городские  развлечения  большого  города.  Но,  по  секрету  будет  сказано,  терпеть  не  может  чересчур  провинциальную,  чрезмерно  шумную,  излишне  жаркую  Ялту,  не  говоря  о  том,  что  её  нежная,  белая  кожа  не  переносит  прямых  солнечных  лучей.  Володя,  наоборот,  не  в  восторге  от  экологически  грязного,  вечно  спешащего,  забитого  пробками  Симферополя.  К  тому  же  он  предпочитает  умеренный  ритм  маленькой,  уютной,  богатой  на  свежий  воздух  Ялты  с  её  обилием  морских  пляжей,  сухим,  субтропический  климат,  и,  конечно  же,  красивыми  женщинами  и  девушками,  с  их  завораживающей,  и,  вместе  с  тем,  соблазнительной  внешностью,  изысканными  манерами,  или,  наоборот  совершенно  безрассудным,  бесшабашным  поведением.  Бары,  рестораны,  кафе,  ночные  клубы  сплошь  забиты  жрицами  любви,  вполне  доступными,  за  скромное  вознаграждение.  Но,  Володя  предпочитал,  приезжих,  одиноких  любительниц  мимолётных,  курортных  романов,  коротких,  ни  к  чему  не  обязывающих  отношений.  Естественной,  его  любимая  Эллочка  об  этих  его  потаённых  пристрастиях  ни  сном  ни  духом  не  ведала.  С  другой  стороны,  Володю  совершенно  не  волновали  друзья  его  супруги  в  Симферополе.  Он  свою  любимую  супругу  совершенно  не  ревновал,  а,  наоборот  полностью  ей  доверял.  Детей  у  них  пока  не  было,  да,  и  особой  надобности,  в  маленьких  отпрысках  они  не  чувствовали.  Хотелось,  как  можно  дольше  прожить  спокойной  и  беззаботной  жизнью,  молодых,  по  уши  влюблённых,  супругов.  Как  правило,  Володя  приезжал  по  выходным,  или,  Эллочка,  в  пасмурную,  дождливую  погоду,  снисходительно  соглашалась  встретиться  среди  недели  в  Ялте.  Во  таков  был  статус-кво.  Как  правило,  перед  встречей,  любимые  созванивались.  Но,  на  этот  раз,  прислушавшись  к  совету  подруги,  Эллочка,  решила  сделать  своему  любимому  приятный  сюрприз  и  приехать  неожиданно,  без  предупреждения.  Вот  что  из  этого  получилось.

                                                         ЧАСТЬ  1  ЖЕМЧУЖИНА  У  МОРЯ

     Ранним,  солнечным  утром  молодая  женщина  села  за  руль  своего,  накануне  приобретённого  кабриолета,  и,  отправилась  на  встречу  с  любимым.  Лёгкий  ветерок  ворошил  её  белокурые,  слегка  курчавые  волосы.  Белоснежное  платье  нежно  обволакивало  её  стройную,  слегка  худощавую  фигуру.  Включив  музыку,  она  наслаждалась  ровной  дорогой,  которая,  то  резко  поднималась  вверх,  то,  наоборот  плавно  опускалась  вниз,  или,  серпантином  петляла  между  рядами  стройных  кипарисов,  многочисленных  виноградников,  дачных  участков.  А  вот,  наконец,  блеснуло  бирюзой  Чёрное  Море.  Воздух  был  такой  чистый  и  прозрачный,  со  слегка  ощутимым,  только  ею,  приятным  ароматом  горной  лаванды.  Элла  никак  не  могла  понять  временами  отчего  она  так  невзлюбила  Ялту.  Все  приезжие,  как  правило  влюблялись  в  солнечный  город,  по  уши,  и,  с  первого  взгляда,  а  потом  стремились,  за  любую  цену  уехать  из  шумных  столичных  городов,  и,  поселится  в  тихой,  уютной,  ухоженной  Ялте.  Может  и  ей  стоило  бы  наконец  поменять  своё  отношение  к  жемчужине  у  моря,  как  часто  любит  повторять  её  родной  Володенька.  Сегодня  она  поступит  совершенно  по-другому.  Молодая  женщина  перед  въездом  в  город  съезжает  на  обочину,  набирает  номер  телефона  владельца  Массандровским  пляжем.
     -«Алло,  Серёжа!  Привет!  Узнал?»
     -«Привет,  красавица!  Ты  что  шутишь?  Как  я  мог  не  узнать  свою  любимую  одноклассницу  в  которую  безответно  был  влюблён  все  школьные  годы?  »
     -«Впервые  об  этом  слышу.  Что-то  не  помню,  чтобы  ты  когда-либо  отличался  робким  нравом.»
     -«  Вот  так,  Эллочка.  Только  ты  об  этом  не  проговорись  своему  любимому  мужу.»
       -«  Тебе  совершенно  не  стоит  воловаться.  Володенька  у  меня  вовсе  не  ревнив!»
   -«  Ну,  ну!»
   -«Серёженька!  У  меня  к  тебе  огромная  просьба.  Я  хочу  влюбить  себя  в  Ялту.  Ты  мне  поможешь?»
     -«  Это  именно  то,  что  у  меня  всегда  хорошо  получалось.  Заезжай  ко  мне  на  пляж.  Там  тебя  встретит  моя  супруга  Оленька.  Вы  с  ней  знакомы.  А  дальше  всё  по  её  плану.  Я  лучше  не  буду  вмешиваться,  потому  как  она,  в  отличии  от  твоего  мужа  –  очень  ревнивая,  хотя  я  ,  в  общем,  повода  не  даю.  Но,  работа  у  меня  такая  –постоянно  общаться  с  людьми,  и,  получается,  что  большинство  из  них  женщины.  Ну,  ладно.  Что  это  я  о  себе,  да  о  себе.  Ты  как  планируешь  заехать,  с  Володей  или  сама?»
   -«  Готовлю  ему  большой  сюрприз.  Поэтому  с  ним  встретимся  в  конце  недели»
     -«Я  всё  понял.  А  ты  оказывается  проказница»
     -«  А  ты  как  думал?  Ладно,  одноклассник.  Через  четверть  часа  я  буду  на  Массандре.  Ты  мою  новую  машину  сможешь  поближе  к  своему  офису  припарковать?»
     -«Ты  ещё  спрашиваешь?  У  меня  не  так  много  друзей-однокашников,  особенно  таких  красивых  как  ты!»
     -«Спасибо!  Еду!  Встречай!»
     -«  Пока»
         Элла  съезжает  с  трассы  и  направляется  более  кратким  путём,  возле  гостиницы  «Интурист»  к  популярному  пляжу.  Охранник  открывает  массивные  ворота  и  кабриолет  медленно  въезжает  во  двор.  А  вот  и  Серж  с    Оленькой.  Поцелуи,  обнимания.      
     -«Привет,  подруга!»
     -«Привет,  Эллочка!  Я  и  не  надеялась,  что  ты  когда-нибудь  заедешь  к  нам  на  пляж.  Знаю,  знаю.  Ты  не…
     -«Оленька!  Вот  в  этом  месте  я  хочу  тебя  поправить.  Я  планирую  влюбится  в  вашу  жемчужину.  Я  полностью  полагаюсь  на  тебя.  Обещаю  беспрекословно  выполнять  все  твои  рекомендации  лишь  бы  только  переменить  своё  отношение  к  городу!»
   -«  Не  беспокойся,  подруга!  Ты  в  надёжных  руках!  Пойдём.  Сначала  –  на  пляж.  Признайся!  Когда  ты  в  последний  раз  была  на  этом  пляже?  »
   -«  Однозначно,  до  прихода  твоего  Серёжи»
   -«  Ну  тогда  ты  точно  его  не  узнаешь!»

                             Продолжение  следует…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768904
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 31.12.2017


ДВІ ПОЛОВИНКИ …

 ВУДІ  ПОЛ  ГРЕЙ

 Гостинно,  відчинивши  двері,
Запрошую  до  своєї  оселі,
Галантно  цілую  їй  ручку,
Байдуже,  на  законну  обручку.

Не  до  шампанського,  люба,  
мерщій  до  п’янкої  постелі,
розкачуй,  мила,  каруселі,
аж  до  самісінької  стелі.

Ми  так  давно  не  кохались,
Хоча,  чому,  насправді?
Ми  дві  половинки,  знаєш?
Та  чомусь  живемо  не  в  парі.

Не  любить,  тебе,  знаю.
І  відпустить,  не  бажає.
Чому  ж  ти  живеш  із  ним?
Хоч  щиро  прагнеш  –  зі  мною.  

Чом,  доля,  несправедлива?
Єднає  чужі  серця,  і,  душі,
А  рідні,  близькі  й  любі  -
Розкидає  по  усьому  світу.

Не  йди,  не  спіши,  залишся,
Не  покидай  -  на  хвилі  кохання,
бажання,  єднання  й  жадання,
А  потім  -  розпачу  й  смутку.

На  щастя,  почув  Всевишній,
Нашу  молитву  сердечну,
І  повернув,  на  наше,  бажання,
Кохану  в  мої  обійми.

Бо  чоловік  законний,
Знайшов  собі  молодшу,
Стрункішу  й  красивішу,
Байдуже,  що  нелюбу.
15:00  –  16:20    29    12    2017    Івано-Франківськ

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768745
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2017


НАМАЛЮЙ МЕНІ КОХАННЯ НАРИСУЙ МНЕ ЛЮБОВЬ

ВУДІ  ПОЛ  ҐРЕЙ

Намалюй  мені  кохання,  
мила,  не  на  полотні.
Не  шкодуй  осяйних,
барвистих  фарб,  на  моєму  тлі.

Розведи,    не  на  палітрі  -  
усі  кольорі  веселки  в  небі,
бризни  гарячими  барвами,  (на  моєму  тілі)
наче,  у  відчайдушному  сні.

Нанеси,  не  на  картині  -
відтінки  моєї  душі,
й  серця  щем,  мелодію
кохання,  на  своєму  тлі.

Намалюй  мені  кохання,
сонечко,  ти  моє.
Запали  в  душі  -  вогонь  бажання,
серденько,  ти  моє.

Розведи  ці  барви  на  усе  життя.
Щоб,  і,  весело  й  радісно,
і,  щасливо  й  пам’ятно  -
аж  до  скону,  до  повного  забуття.

Намалюй  мені  кохання,
мила,  рідна,  люба,
кохана,  ти  моя.      

17:00  –  17:30        29    12    2017  

НАРИСУЙ  МНЕ  ЛЮБОВЬ

ВУДИ  ПОЛ  ГРЕЙ

Нарисуй  мне  любовь,
милая,  но  не  на  холсте.
Не  жалей  ярких,  разноцветных
красок,  на  теле  моём.

Разведи,  не  на  палитре,
Все  цвета  радуги  в  небе.
Выплесни  горячие  краски,  (на  моё  тело)
Как  будто  бы,  в  отчаянном  сне.

Нанеси,  не  на  картину,
Оттенки  моей  души,
И  сердца  дрожь,  мелодию
любви,  на  своём  теле.

Нарисуй  мне  любовь,
солнышко,  ты  моё!
Зажги  в  душе  –  огонь  желания,
сердечко,  ты  моё.
Разведи  эти  краски  на  всю  жизнь,
что  б,  и,  весело,  и,  радостно,
и  счастливо,  и,  памятно-
до  скончания  веков,  до  полного  забвения.

Нарисуй  мне  любовь,
милая,  родная,  любимая,
ты  моя.    

16:00  –  16:30          30    12  2017    Ивано-Франковск





адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768740
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.12.2017


НЕ ТОРОПИ!



ВУДІ  ПОЛ  ГРЕЙ

ПОСТОЙ  ПЕЧАЛЬ,
НЕ  ТОРОПИ,
ПОСПЕЕМ,
В  ДОЛГИЙ  ПУТЬ,
ТЫ  ПОСМОТРИ,
ПО  СТОРОНАМ,
ДА  ПОЛЮБУЙСЯ,  
КАК  ЖИВЁМ,  
ВДОХНИ  ТЫ,
ВОЗДУХ,
КОТОРЫМ,  
ДЫШИМ,
ИСПЕЙ,
ВОДИЦЫ,
ЧТО,
МЫ  ПЬЁМ,
ЗАСТОЛЬЕ,
ЩЕДРОЕ,
ТЫ,
ПОСЕТИ,
И,
ПЕСНИ,
НАШИ,
СПОЙ,
СПЛЯШИ,
ПОСТОЙ,
ПЕЧАЛЬ,
НЕ,
ТОРОПИ,
НЕ,  
ВЗЫЩИ,
ПОСПЕЕМ  МЫ,
В  ПОСЛЕДНИЙ  ПУТЬ.
09:15  -09:38  10.12.2017  ІВАНО-ФРАНКІВСЬК

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768618
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.12.2017


О ЛЮБВИ…


         БЕЛЫЙ  СТИХ

       ВУДИ  ПОЛ  ГРЕЙ

О  любви-поэты  пишут,  
с  давних  пор:  Гомер,  Вергилий,
Есенин,  Пушкин,  Шевченко,
 и,  конечно,  мы.  Славим,

 магическое  чувство,  воспеваем  –  
в  стихах,  и,  в  прозе,  искусстве,  музыке.  
То  романтическое,  душ  соединенье,
сердец,  и  юных,  ну,  и  пожилых.

Любви  –  все  возрасты  покорны.
Склоняет  голову  пред  ней,
и  стар,  и  млад.
И  ввысь  уносит  нас,  в  поднебесье.

Парим  мы,  словно  птицы,
на  крыльях  любви,  озаренья,
восхищенья,  радости,  забвенья,

до  умопомраченья  -  словно  голубки.  

Забыв  о  печали,  о  боли,  о  превратностях
судьбы,  мечтаем,  грезим,  о
Вечной  любви,  как  о  бессмертии.  
   
09:40  -  10:15        27    12    2017      Ивано-Франковск

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768614
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2017


НЕ БОЙСЯ!

ВУДИ  ПОЛ  ГРЕЙ

   НЕ  БОЙСЯ,
                   ПЕЧАЛИ,
   НЕ  БОЙСЯ,
   ВЕЧНОЙ  ЛЮБВИ,
   НЕ  БОЙСЯ,  
   ОДИНОЧЕСТВА,
   НЕ  БОЙСЯ,
 ПУСТОТЫ,
ВЕРЬ,
ЧТО,
 РАНО,  ИЛИ,  ПОЗДНО,
ТЫ,
 ВСТРЕТИШСЯ,
СО  МНОЙ,
В  ТИШИ,
ВЕЧНОСТЬ,
ПРИСТАНИЩЕ,
ПОДЛИННОЙ,
ЛЮБВИ.
08:45-09:00  10.12.2017  ІВАНО-ФРАНКІВСЬК

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768437
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2017


НЕСПИННА ПРИСТРАСТЬ (+21)

ВУДІ  ПОЛ  ҐРЕЙ

НІЖНО  ПЕСТИШ  Й  ЦІЛУЄШ,
МІЙ  ПРУТЕНЬ,  ШЕПОЧЕШ:
“МИЛИЙ,  ТИ  МІЙ,  ЛЮБИЙ,
НЕНАСИТНИЙ  -  СПРАВЖНІЙ  ВЕЗУВІЙ»

МЕНЕ  ОБНІМАЄШ  МІЦНО,
ЦІЛУЄШ  ГАРЯЧЕ,  МЛОСНО,
ШЕПОЧЕШ:”КОХАЄШ?  ВІРЮ,  
ЗНАЮ,  НАВЗАЇМ,  РІДНЕНЬКИЙ!  ”

ПОЩАДИ,  СПОЧИНУ,  НЕ  ПРОСИШ,
БО  ДОБРЕ,  НАПЕРЕД,  ЗНАЄШ  ,
ЩО  БЕЗ  ЗУПИНУ  КОХАТИМЕШ,
ДО  ЩЕМУ,  БОЛЮ.  МОВЧКИ  ВОЛАЄШ.

ТИ  ЗАВЖДИ  ТАКА  НЕНАСИТНА,
НЕСТРИМНА,  НЕСПИННА,  НАЧЕ,
ЯКАСЬ  ПРУЖИНА  НЕЗЛАМНА,
ШТОВХАЄ  ТЕБЕ  В  ОБІЙМИ  НЕВПИННО.

ВРАЗ  ЗАСИНАЄШ,  БЛАГАЄШ
СПОЧИНКУ,  ВСІМ  ТІЛОМ,  
ПРАГНЕШ,  ВІРИШ,  МАРИШ,
НАШЕ  ЖИТТЯ,  НАЧЕ,  РІКА  БИСТРОПЛИННА.

05:00  05:25    27    12    2017  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768428
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2017


НЕ УХОДИ!



ВУДІ  ПОЛ  ГРЕЙ

ПОСТОЙ,
НЕ  УХОДИ,
ЕЩЁ  НЕ  СПЕТЫ,
ВСЕ  ПЕСНИ,
ЕЩЁ  НЕ  ВРЕМЯ,
УЛЕТАТЬ,  ВСПЯТЬ,
НЕ  ВРЕМЯ  ОСТАВЛЯТЬ,
ЛЮБИМЫХ,  И,  РОДНЫХ,
ТАК  МНОГО  ДЕЛ,
ТАК  МНОГО  СЛОВ,
ПРЕДСТОИТ  СДЕЛАТЬ,
И,  СКАЗАТЬ,
НЕ  УХОДИ,  
ПОБУДЬ  СО  МНОЙ,
ПОСТОЙ,
ПОВРЕМЕНИ,
НЕ  УХОДИ!

10.12.2017.  08:15  –  08:20  ІВАНО-ФРАНКІВСЬК

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768278
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 27.12.2017


LOVE`S IN THE AIR


WOODY  PAUL  GREY

Overwhelmed  with  deep  emotions,
Their  hearts  were  loudly  pounding,
The  souls  were  ready  to  fly,
Of  the  incredible  love  they  felt.

She  was  young  and  gorgeous,
vulnerable  and  innocent,
Slim,  tender  and  touching,
Sexy  and  unbelievable.

Could  you  explain,  or,
Understand  and  express,
The  feelings,  he  had  towards  her?
That  spring,  which  brought  them  together.  (for  ever)

A  song,  sounding  in  the  air,
A  melody,  tuneful  in  their  ears,
rhythm  &  blues  -  played  a  guitar,
rhythm  and  blues,  drum  ‘n’  bus.


Love  is  in  their  hearts,
Trust  is  in  their  souls,
Hope  is  in  their  eyes.
Music  is  in  their  ears.
   
 ‘cause  love`s  in  the  air.  

12:00  –  12:30    /  27  /  12  /  2017  /    Ivano-Frankivsk  /

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768274
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 27.12.2017


БАРВИСТІ КАЗОЧКИ ДЛЯ МОЄЇ ОНУЧЕНЬКИ (3)

     ЗИМОВА  РАПСОДІЯ  
     

       ФАНТАСМАГОРІЯ  

-«Вітаю,  Настусенько!  Як  там  справи  у  школі?!»  -  запитую,  знаючи  наперед  відповідь.    
 -«Вітаю,  дідусю!  Ти  сам  чудово  знаєш  відповідь  на  своє  питання.  У  мене,  звісна  річ,  у  школі  усе  гаразд.  Учителька  так  уже  мене  хвалить,  на  кожному  уроці,  що  аж  перед  однокласниками  незручно»  -  відповідає  моя  Настуся.
   -«Ох,  ти  ж  моя  розумниця!  Я  тобою  дуже  горджуся!  Молодчина!  Ходи  но,  ближче  до  мене,  щоб  я  тебе  у  щічку  поцілував.»  -  ось  так,  і  ніжно  цілую  свою  онучку.

   -«Дідусю,  а  яку,  цікаво,  казочку,  ми  будемо  сьогодні  ¬малювати,  а  ти,  звісна  річ,  писати?»  -  з  цікавинкою  у  очах  запитує  маленька  красуня.
     -«Настусенько!  Перш  ніж  ми  приступимо  до  нашої  з  тобою  спільної  праці,  я  хочу  тебе  про  дещо  запитати.»  -таємничо  продовжую.
-«А  скажи  мені,  онученько  мила,  яка  у  нас  цього  року  ялиночка  буде?»  -  запитую  риторичне  питання.
   -«  Так,  ніби  то  ти,  не  знаєш.  У  нас,  протягом  багатьох  років  наряджають  тільки  штучну  ялинку.  І  навіть  не  одну,  а  цілих  три.  У  віталні  у  нас  красується  велика  срібляста  красуня,  моя  улюблена.  У  моїй  кімнаті  зелена,  сестричка.  А  у  кімнаті  батьків,  золотиста.  Ой,  вибачай.  Ще  одна,  фіолетова,  знайшла  собі  місце  у  коридорі.  Ось  так.  Ти,  сподіваюсь  задоволений  відповіддю»  -  відповідає  по  дорослому.
     -«  Справа  у  тому,  що  усі  наші  бесіди  я  записую  у  нашу  казку,  щоб  дітки  побачили  й  прочитали,  як  ми  з  тобою  спілкуємось»  -  терпеливо  продовжую.
   «Дідусю,  мені  здаєтся,  що  наші  казкові  бесіди  подібні  на  reality  show,  так  би  мовити  ,«життя  під  шклом».-  відповідає  моя  всезнайка.
-«Саме  так,  моя  рідненька.  Сподіваюсь,  ти  не  проти?»  -  запитую.
-«Зовсім  ні!  Навпаки!  Я  себе  почуваю  у  ролі  акторки  телевізійного  шоу.!  Круто,  дідусю!»  -  аж  підскакує  від  задоволення  моя  люба.
     -«Ну,  що  ж,  Настусю!  Намалюй  мені  зиму!»  

 НЕ  РУБАЙ  ЯЛИНКУ

ВУДІ  ПОЛ  ҐРЕЙ

У  ЛІСІ,  НА  ГАЛЯВИНІ,
ЯЛИНОЧКА  РОСТЕ.
ЗЕЛЕНА,  ПУХНАСТА,
СТРУНКА  ТА  ОШАТНА,

     НЕ  РУБАЙ  ЯЛИНКУ,  НЕ  СПІШИ
     КРАЩЕ  НА  БАЗАРІ,  ШТУЧНУ  КУПИ.
     СРІБЛЯСТУ,  ЗЕЛЕНУ  НАРЯДИ,
     НЕ  ВКОРОЧУЙ  ВІКУ  ЯЛИНОЧЦІ,  ТИ.

МАМА-  ХУРДЕЛИЦЯ,
У  ШУБКУ  СРІБЛЯСТУ
ЯЛИНКУ  ОДЯГЛА,ГОРІШКАМИ,
 ГРИБОЧКАМИ  ЇЇ  ПРИКРАСИЛА.

НЕ  РУБАЙ  ЯЛИНКУ,  НЕ  СПІШИ,
КРАЩЕ  НА  БАЗАРІ,  ШТУЧНУ  КУПИ.
СРІБЛЯСТУ,  ЗЕЛЕНУ  -  НАРЯДИ,
НЕ  ВКОРОЧУЙ  ВІКУ  ЯЛИНОЧЦІ,  ТИ.




ЗАЙЧИКИ  І  БІЛОЧКИ,
ВЕДМЕДИКИ  Й  ЛИСИЧКИ,
ТАНЦЮЮТЬ  БІЛЯ  НЕЇ,
СПІВАЮТЬ,  ВЕСЕЛЯТЬСЯ.    

НЕ  РУБАЙ  ЯЛИНКУ,  НЕ  СПІШИ,
КРАЩЕ  НА  БАЗАРІ,  ШТУЧНУ  КУПИ.
СРІБЛЯСТУ,  ЗЕЛЕНУ  НАРЯДИ,
НЕ  ВКОРОЧУЙ  ВІКУ  ЯЛИНОЧЦІ,ТИ.


У  ЛІСІ,  НА  ГАЛЯВИНІ,
ЯЛИНОЧКА  РОСЛА.
ЗЕЛЕНОЮ,  ПУХНАСТОЮ,
СТРУНКОЮ  ТА  ОШАТНОЮ…


     ДО  ЛИСИЧКИ  –  НА  ДЕНЬ  НАРОДЖЕННЯ

       КАЗОЧКА  

     Сьогодні,  у  Лисички  –Сестрички  -  велика  подія.  Вона  святкує  свої  Іменини.  Зранку,  руденька  прудко  бігає  –  сама  не  своя.  А  як  же  інакше?  Ще  так  багато  слід  встигнути  до  приходу  гостей.  Перш  за  усе,  красуня  вирішила  організувати  святкування  не  у  її  норі,  як  минулого  року,  а  на  галявині  біля,  Сестрички  –  Ялинки.  Тому,  спершу  вона  віничком  гарно  усе  попідмітала,  прикрасила  Ялиночку  різноманітними,  лісовими  ягодами,  а  барвисте  листячко,  яке  вона  розвісила  зверху  й  донизу,  змінило  зелену  красуню  до  невпізнання.  Посеред  галявини  іменинниця  вирішила  розвести  справжнє  багаття,  але  обережно,  так,  щоб  не  пошкодити  зелену  красуню.  На  велику  подію,  Лисичка  вирішила  запросити  усіх  звірів.  Вона  дуже  боялася,  що  якщо  когось  не  запросить  –  то  будуть  обов’язково  образи.  А  їй  так  уже  хотілося  жити  з  усіма  по  –  дружньому.  Найбільше  вона  переживала  за  Братчика  –  Ведмедика.  Він  такий  великий,  та  неповороткий.  Друзі  Зайчики,  Борсучки  та  Білочки  допомогли  столи  та  стільчики  розкласти.  Місце  залишили  лиш  навкруги  Ялиночки,  щоб  хороводи  водити.  Не  можна  ж  по  іншому  –  на  такому  святі  веселому  без  жвавого  танка  –  ну,  ніяк  не  обійтись.  Здавалось  би  та  мить  прийшла  –  усі  присіли,  та  принишкли,  в  очікуванні  вступного  слова  від  господині:
     -«Любі  друзі,  сусідоньки,  приятелі!  Я  така  рада,  що  ми,  нарешті,  тут  з  Вами  зустрілися.  І  справа  не  тільки  у  моїх  іменинах(  А  що  важливіше  могло  нас  зібрати  усіх  разом?  –це  уже  про  себе).  Ми  нарешті,  зможемо  по  справжньому  відсвяткувати  наше  єднання.  Це  уперше,  звірі  нашого  лісу,  раз  і  назавжди,  вирішили  припинити  міжусобиці.  Жити  дружно,  весело,  по  сусідськи,  по  товариськи.    Ну,  а  те,  що  до  цієї  події  випадково  приклалося  й  моє  скромне  свято  –  так  це  свята  правда.  Ви    усі  мене  чудово  знаєте,  чи  не  так?  Хіба  я  коли  небудь  казала  неправду(  Та  я  завжди  брешу  –  зранку  й  до  вечора-  це  вже,  звичайно  про  себе)?  –  ще  й  по  змовницьки  підморгнула.  Та  ніколи  у  світі.  Ну,  гаразд.  Що  це  я  так  забалакалась?  А  гості,  рідненькі,  уже  давно  проголодались.  Тож  приступайте  мерщій  до  нашої  святкової  трапези!»  -  завершила  нарешті  іменинниця.
   Що  тут  враз  розпочалося?  Ведмідь,  раптом,  вирішив  піднятися  з  за  столу,  та,  вочевидь,  забув  про  свої  нестандартні  габарити.  Сюди  повернувся  –  один  стіл,  з  наїдками  перевернув,  туди  повернувся  –  інший  полетів  у  кущі.  А  потім,  як  кажуть,  і,  пішло,  і  поїхало.  Михайло  Михайлович,  себто,  Ведмідь,  спробував  підняти  перший  стіл,  а  зачепив  наступний.  І  так  продовжувалося  до  тих  пір  допоки  усі  столи,  й  добра  половина  усіх  гостей  не  опинилася  на  снігу.  А  вони  ж  так  нарядилися    до  радісної  події.  Лисичка  одягла  свою  новеньку,  яскраво-червону  сукню,  зимові  сірі  чобітки  на  підборах,  зачіску,  заздалегідь,  замовила,  А  –ля  Fox,  називається(себто  по  нашому  –  лисичка,  звичайно).  А  сам    Пан  Михайло  змінився  до  невпізнання.  Він  одягнув  новенький  чорний  костюм,  білосніжну  сорочку,  з  чорним  метеликом,  капелюх  казанок,  чорні,  начищені  до  блиску  сап’янці(чоботи  такі  з  козячої  шкіри  найвищого  ґатунку).  А  білочки,  у  маленьких  сіреньких,  під  зиму,  фраках(піджачки,  з  довгими,  розрізаними  полами  позаду)  й  білосніжних  манишках(нагрудник,  замість  сорочки,  який  одягається  під  піджак)  й  білих  сап’янцях.  Братчики-Вовчики  узагалі  виглядали,  як  справжні  денді(ті,  хто  надто  прискіпливо  ставиться  до  своєї  зовнішності).  Чорні,  двобортні  костюми  –  останній  писк  моди,  так  би  мовити,  і,  звичайно,  єдині  у  всій  компанії,  обуті  в  модельні,  блискучі  чорні  туфлі,  не  кажучи  про  білосніжні  сорочки,  і,  тоненькі  краватки(галстуки),  а  ще,  ви  тільки  послухайте,  у  білі  рукавички  нарядилися.  Ну,  це  уже  був  явний  перебір.  Про  інших  й  говорити  не  буду,  а  то  у  нас  паперу  описувати  не  вистачить.  І  ось,  тільки  уявіть  собі,  усі  вони  валяються  у  снігу.  Картина,  скажу  вам  відверто,  була  варта  пензля  великого  російського  художника  Васнєцова.  Та,  й  на  цьому,  як  кажуть,  «веселощі»  не  завершилися.  «Любі  друзі»  почали  гамселити  одне  одного,  що  є  сили.  У  повітря  полетіли  порвані  елегантні  костюми,  білосніжні  сорочки,  манишки,  тощо.  Насамкінець,  щоб  не  повбивати  одне  одного,  звірі  просто  розбіглися  по  лісу.  Нещасна  Лисичка-Сестричка,  як  кажуть,  залишилася  біля  розбитого  корита  –  ні  теплих,  дружніх  привітань,  ні  щедрих  подарунків,  піднесеного  настрою.  Одним  словом  –  повна  катастрофа.  Ще  й  красуні  ялинці  дісталося  –  її  ніжні  віти,  у  розпалі  бійки,  були  серйозно  пошкоджені.  Ось  так  безславно  закінчилися  іменини  Лисички.  Ось  і  казочці  кінець,  любі  друзі.  Ну,  що,  сподобалось?  Тоді  очікуйте.  Незабаром  нова  казочка  буде.
     -«Ну,  що  Настусю.  І  ти  засмучена,  виявляється.  Не  переживай.  На  те  й  звірі,  що  б  жити  у  постійних  чварах.  Ось  тому  ми,  люди,  повинні  бути  розумніші  за  них,  і,  жити  завжди  у  злагоді!  То  що  скажеш,  люба  моя»  -  запитую.
     -«А  ти  знаєш,  дідусю.  Ти  і  на  цей  раз  маєш  рацію.  Ми,  дітки,  повинні  бути  розумніші  ніж  звірі,  і,  ніколи  не  битись,  не  сперечатись,  жити  дружно,  і,  у  повній  гармонії!»  -  завершила  красуня.
   -«Ну,  й  розумниця,  ти  у  мене,  Настусенько!  Що  ж?  Ми  свою  працю  на  сьогодні  завершили.  Пора  й  відпочити.  Тобі  ж.  сонечко,  очевидно  кортить  побігти  надвір,  Снігову  Бабу  зліпити,  на  санчатах  поїздити,  у  сніжки  погратись.  Ти  тільки  глянь,  який  гарний  сніжок  за  вікном  пішов.»    -  продовжую.
     -«  А  я  вже  готова,  дідусю.  Мене  там,  друзі,  чекають  –  не  дочекаються»  -  пролунало  з  порога.


-«Іди,  лебідонько,  іди.  Зростай,  на  радість,  і  батькам,  і  мені.  Та  й  мені  пора,  старечі  кості  розім’яти»  -    продовжую  пошепки,  про  себе.

       23  –  25  /  12    2017    Івано-Франківськ

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767965
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2017


У ВИРІЙ

 

ВУДІ  ПОЛ  ҐРЕЙ

   ЇЇ  УБИЛИ  НАПОВАЛ,
     СТРАШНИМ  ДІАГНОЗОМ-
   …  -  І  ЗАЛИШИЛИ  НАОДИНЦІ,
 З  ЖАХЛИВИМ  ВИРОКОМ.

СУМ  І  ПЕЧАЛЬ,  ЯК  ДВІ
ЗАХОПЛЕНІ  СЕСТРИ  –
ЗНЕНАЦЬКА.  РАЗ,  І,
НАЗАВЖДИ  –  НЕ  ЙДИ!

НЕ  ПЕРЕДАТИ  ЩЕМ,  І,
СУМ,  ПЕЧАЛЬ,  І,  САМОТУ,
ЯКА  ОЧІКУЄ  НА  НАС  У  
МИТЬ  ЖАХЛИВУ  ТУ.

ЧОМУ?  СКАЖИ  ЧОМУ?
ТАК  ВАЖКО  ВИЗНАТИ,
ЩО  ТИ  НІКОЛИ  НЕ…
ЧОМУ  ТАК  ЩЕМНО  (НА  ДУШІ),  ЧОМУ…?



І  ВРАЗ  ЗЛІТАЄШ,
НАЧЕ  ПТАХ  У  ВИРІЙ,
У  ПУТЬ  ДАЛЕКИЙ,
І  СУМНИЙ  -  ЩЕ  Й  НАОДИНЦІ.

ТИ  ЙДЕШ,  І,  ЗНАЄШ  НАПЕРЕД-
- ОСТАННЯ  ПУТЬ,  І,  НЕ
ЗМІНИТИ  –  НЕ  ЗУПИНИТИ,
МИТЬ  ОТУ  –  ЦЕ  НАЗАВЖДИ.

ЯК  ЛЕГКО  Б  БУЛО  –  НЕ  ЗНАТИ,
НЕ  ВІДАТИ,  НЕ  ВІДЧУВАТИ,
НЕ  ЙТИ,  НЕ  ЛЕТІТИ,  НЕ  
ЗАЛИШАТИ  –  НАЗАВЖДИ.

ТА  МИТЬ  –  НЕВБЛАГАННА,
НЕ  СЛУХАЄ,  НЕ  РОЗУМІЄ
ПЕЧАЛЬ  ТУ,  І,  СУМ,  І,  
ЩЕМ  НА  ДУШІ  –  НЕ  ЙДИ.

ТИ  ПІСНЕЮ  ЗНІМИСЬ  -  
У  ВИРІЙ,  ВЕСЕЛИМ
СМІХОМ,  РАДІСТЮ
ВЕСНІ,  ЛЮБОВІ  –  НАЗАВЖДИ.    

01:20  –  02:  10      25    12    2017        ІВАНО  -  ФРАНКІВСЬК

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767962
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 25.12.2017


P I N K - L AG O O N

                                                                                       
                                                                                       
                                                                                                           
                                                                                                                                                         
       BY  WOODY  PAUL  GREY
                   
       NOVEL
                                                                                                         
                                       INTRODUCTION

   Long  before  the  total  darkness  eventually  falls  upon  the  dog  –  tired,  sunny  spot,  the  long  running,  blazing  hot  day  ultimately  fades  away,  like  an  early  morning  dew  smoothly  replaced  by  the  totally-deserted,  stony  valley,  lounging  around  in  the  dim  light  of  the  extraordinarily  huge,  burning  hot  sun  sinking  down  beyond  the  distant  horizon,  the  magic  show  starts.

     The  absolutely  calmed  down  sea,  safely  relaxing  in  the  pink,  ragged  lagoon,  is  vividly  glittering  like  the  enormous  mirror,  in  the  sight  of  the  vanishing,  reddish  –  brown  sunrays.

     Rightwards,  in  the  gloomy  sighting  of  an  ancient  sailing  boat  securely  anchored  right  at  the  sea  shore  with  a  high  sharp  mast,  directing  straight  into  the  dark  blue  sky,  is  the  hardly  visible,  badly  torn  fishing  net  drying  off  in  the  wind.
     Leftwards,  in  the  vague  outline,  one  could  hardly  recognize  a  lonely  figure  of  an  elderly  long-haired  man  with  a  thick,  red  beard,  poorly  dressed  in  the  dirty  rags,  sitting  motionless  on  the  fairly  warm,  but  fiercely  hard  soil,  after  the  habitually  tiring  and  obviously  timeless,  tough  working  day,  staring  keenly  into  the  wide  open  space,  as  though,  waiting  for  someone  exceptional  to  arrive  and  save  his  strongly  weakened  body,  but,  nonetheless,  the  restless  and  immortal  soul.

                                                                                                       CHAPTER  ONE

                                                                        ON  AN  ISLAND

 I  half  open  my  swollen  eyes,  try  to  raise  up  my  aching  head  and  look  worriedly  around.
-“Where  I  am?  What`s  going  on?  Am  I  still  alive?  –  murmur  I  pathetically  to  myself.  I  can  hardly  move  my  bruised  legs  and  hands.  Why?  I  try  to  figure  out  what  had  happened  before  I  appeared  on  this  God  forgotten  land.  But  I`m  so  badly  tired,  that  I  cannot  even  think.    I  fall  immediately  asleep,  sinking  into  the  deep,  sweet  dream,  drifting  me  far  away  from  this  weird  place.

               to  be  continued...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767767
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 24.12.2017


БАРВИСТІ КАЗОЧКИ ДЛЯ МОЄЇ ОНУЧЕНЬКИ (2)

       ЗИМОВА  РАПСОДІЯ  
                           
                   
               ФАНТАСМАГОРІЯ  

ВУДІ  ПОЛ  ҐРЕЙ
     
     -«Доброго  ранку,  Настусенько.  Як  тобі  спалося,  що  цікаве  снилося,  розповідай  мерщій?"  –  цікавлюся  у  онученьки.
         -«Доброго  ранку,  дідусю!  Мені,  наразі,  чомусь  тільки  зима  сниться.  Що  це  ти  так  рано  мене  сьогодні  розбудив?»  -    з  просоння  запитує  Настуся.
- «Зима,  сонечко,  у  віконце  постукала.  Та  й  дітки  з  нетерпінням  
очікують  продовження  зимової  казочки.  Чи  ти  готова  мені  й  надалі  допомагати  й  зиму  малювати?  –  запитую.
- «Так,  звісно,  дідусю,  я  зараз.  Починай!  –  і  вона  миттю  сідає  за  свій  столик.  

                       ЗИМОВИЙ  РОЗВІЙ

     БІЛИЙ,  ПУХНАСТИЙ  СНІЖОК,
     ГУСТО  МОРІЖОК  ПРИТРУСИВ,
     КРИСЛАТІ  ДЕРЕВА,  РОЗЛОГІ  КУЩІ,
     ІСКРИСТОЮ  ПАМОРОЗЗЮ  УКРИВ,
   
   СРІБЛЯСТИМ  ІНІЄМ,  
   ВІТІЄВАТИМИ  ВІЗЕРУНКАМИ,
   МАЛЕНКІ  ВІКОНЕЧКА,
   НАЧЕ  ХУДОЖНИК  ПОКРИВ.

 МОРОЗНИМ  РАНКОМ  –  СНІГ
 КОЛЮЧИЙ,  ПІД  НОГАМИ  ЗАСКРИПІВ,
 СНІГОВОЮ  ХУРДЕЛИЦЕЮ,
 УСЕ  ПОДВІРЯ  ЗАМІВ,

 ВРАЗ,  ВІТЕР  СЕРДИТИЙ,
 НАЧЕ  ВЕЗУВІЙ,  НАЛЕТІВ,
 САДИ,  ПОЛЯ.  ЛУКИ
 ПЕРИНОЮ  БІЛЯСТОЮ  НАКРИВ.

 ВИСОКІ  ГОРИ  Й  ПОЛОНИНИ,
 КУЧУГУРАМИ  ЗАСНІЖИВ,
 СТРУНКІ  СМЕРЕКИ  Й  НІЖНІ  БЕРІЗКИ,
 У  БІЛІ  ШАТИ  НАРЯДИВ.

 СВЯТИЙ  МИКОЛАЙ  СЛУХНЯНИХ  ДІТОК
 ЩЕДРИМИ  ПОДАРУНКАМИ  НАГОРОДИВ,
 А  НЕСЛУХНЯНИХ,  НАЖАЛЬ,  ТІЛЬКИ
 БЕРЕЗОВИМИ  РІЗОЧКАМИ,  ПРИСОРОМИВ.

 НОВИЙ  РІК,ЩЕДРИЙ  РІК,
 ЯК  ОБЕРІГ,  НА  ПОРІГ  СТУПИВ,  
 РІЗДВ'ЯНУ  НІЧ,  НА  ВЕСЕЛЕ
 СВЯТКУВАННЯ  ЗАПРОСИВ.


               ЗИМОВА  ВІХОЛА

                                   КАЗОЧКА  

     -«У-у-у!  Закручу-у  –у!  Заверчу-у-у!  Переверну-у-у!  Понесу-у-у!  –  сердито  зашумів  Вітер,  хитаючи  могутні  дерева,  зносячи  солом’яні  стріхи  з  домівок,  перевертаючи  копиці  сіна  у  полі,  піднімаючи  високо  у  небо  усе,  що  погано  лежить  –  людський  одяг,  який  сушився  на  ринві,  курей,  і,  гусей,  котрі  не  встигли  заховатись  у  курнику.
     -«Ха-ха-ха-ха!-  голосно  зареготала  Хурделиця,  замітаючи  велетенськими  кучугурами  снігу  далекішляхи,  широкі  поля,  безмежні  степи,  дрімучі  ліси  та  людські  оселі.
     -«Заморожу-у-у  –затріщав    люто  Мороз,  моторошно  заскрипів.    Товстою  кригою  вкрив  глибокі    озера,    маленькі  ставки  та  бистрі  ріки.
 -  «  То  хто  ж  серед  нас  найсильніший?»  -грізно  запитав  вітер.  Та  як  надув  свої  червоні  щоки,  та  як  подув  щосили.
     -«  У-у-у!  -  загудівю  Бережись,  бо  як  понесу-у-у!загуркотів.  Як  засвищу-у-у!  -  голосно  засвистів.  Хто  ж  тут  сильніший  від  мене?  -  грізно  запитує.  Не  допущу-у-у!-немилосердно  лютує  Вітер  та  гуляє  й  літає    у  небі,  крутиться  перекоти  полем,  перевертався  на  усі  боки,  та  так  сильно  гудитьта  завиває:
   -"У-у-у!  -  затихає  нарешті.
   Біла  хурделиця  й  сама  не  відставала.  Враз,  різко    знялася  й  понеслася  несамовитою  хуртовиною,  по  усіх-усюдах.  Усе  навкруги  глибоким  снігом  замела,  щедро  притрусила  та  рясно  засипала.  Та  й  усе,  регоче  тай  регоче,  ще  й  за  боки  хапається.  
   -«А-а-а!  А  що  я  казала-а-а?  Сильніша  тільки  я-я-я!»  -  лютувала  й  сміхом  заходилася  вона.        
   -«Що-о-о?  Хто-о-о?  Та  я-я-я!  –  несамовито  хрипів  Мороз,  та  усе  моторошно    тріщав,      жахливо  скрипів  та  гучно  хрипів.
     Нарешті  вони  усі  втомилися  та  й  пішли  спати.      
     -«Настусю!  Не  спи!  Показуй  свої  малюночки  –  візеруночки?»  -  запитую.
     -«Та  що  ти,  дідусю!  Як  тут  можна  спати!  Стільки  роботи!  І  те  намалюй,  і  це  підмалюй.  Втомилася!  А  можна,  я  усе  ж    піду  та  трохи  подрімаю.  Може  мені  ще  щось  цікавеньке  насниться?»  –  втомлено  запитала.


   -«Гаразд,  люба  моя!  Іди,  відпочинь,  по  спи  трішки,  а  потім  продовжиш.  Гаразд?»-  запитую  любляче.
     Настуся  підійшла  до  ліжечка,  лягла,  накрилася  теплою  ковдрочкою,  згорнулася  калачиком  і  заснула.
     Я  підійшов  до  її  столика,  поглянув  на  її  малюнки  і  мало  не  свиснув.
     -«Ну,  і,  ну!  А  з  неї  колись  виросте  чудовий  художник.  Молодець!
Ну,  що  ж!  Ми  свою  роботу  на  сьогодні  завершили.  Пора  і  мені  трохи  подрімати.  Що  скажете,  малята  любі?  На  добраніч!  Казкових  вам  снів!»  -  іду  до  свого  ліжка  і  миттю  занурююся  у  глибокий,  казковий  сон.      

23:45  –  01:50      23-24    12    2017    Івано-Франківськ    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767765
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2017


КРАСУНЯ МУЗА

                 РОЗДУМИ          

         ВУДІ  ПОЛ  ҐРЕЙ

     Безумовно,  Муза,  як  правило,  відвідує  творчих,  обдарованих,  і,  людей,  котрі,  безперечно,  мають  той,  чи  інший  талант.  Але  годі
вступної  бесіди,  мені  ж,  як  ніколи  раніше,  не  терпиться  підійти  до
суті.  Так  ось.  Сиджу  я,  це  значить,  того  вечора  за  столом,  і,  у  черговий  раз  роблю  спробу  написати  оповідання  «Сліпий  дощ».  Та,  як  на  зло,  знову,  як  і  раніше,  у  мене  нічого  путнього  не  виходить.  Спромігся  я  лиш  написати  якихось  жалюгідних  пів-тора  речення.  Ось  і  усе.  Немає,  вочевидь,  у  мене,  ні  таланту,  ні  творчої  жилки.  Робити  нічого,  отакий  от,  засмучений    і  геть  розчарований  лягаю  спати.  Аж  раптом,  серед  ночі,  якась  невідома  сила,  зриває  мене  з  ліжка,  і,  слово,  за  словом,  я  починаю  писати  знайому  історію  з  днів  моєї,  такої  уже  романтичної  юності,  аж  серце  щемить.
     Аж  раптом,  на  широкому  підвіконні,  я  побачив  її,  красуню  неземної  краси,  саме  таку,  про  яку  я  мріяв  усе  життя.  Довге,  біляве,  пряме  волосся  ніжно  лягає  на  дещо  худі,  тендітні  плечі.  Великі,  світло-блакитні  очі  дивляться  на  мене  прямо  і  незворушно.  Тоненькі  брови,  наче  намальовані  тонким  пензликом  умілого  художника,  і  вії,  такі  довгі,  й  майже  невидимі,  неначе  павутинки,  грецький,  чітко  окреслений  ніс,  видається  на  перший  погляд  штучним,  настільки  він  є  досконалим.  А  губи?  Про  такі  губи,  будь-яка  красуня,  могла  б  тільки  мріяти.  Достатньо  великі,  як  на  мене,  але  саме  це  придавало  їм  особливого  шарму.  Витончене  до  своєї  завершеності  обличчя,  робило  її  власницю  більше  схожою  на  статую,  ніж  на  живу  жінку.  Почекайте.  Невже  я  сказав  слово  «живу».  Насправді  –  це  не  так.  По  крайній  мірі,  я  буду  старатись  оминати  це  слово.  Її  груди,  дещо  маленькі,  як  на  погляд  пересічного  мужчини.  Та  як  на  мене  –  саме  такі,  які  мені  завжди  подобались.  А  ноги,  ноги  ж  які?  Я  ніколи  не  думав,  що  у  жінки  можуть  бути  такі  довгі,  стрункі,  та  витончені  ніжки.  Пару  слів  про  руки.  На  мій  погляд,  у  справжньої  красуні  повинні  бути  особливо  витончені  руки,  з  худими,  тонкими  пальцями.  Талія,  звичайно  осина,  тут  й  питання  нема.  А  ще,  якась  особлива  постава.  Здається,  що    вона  не  ступає,  а  парить  у  повітрі.  Ось,  на  мій  погляд,  усе.  Ледь  не  забув  сказати  про  її  ріст  –  точнісінько  такий  самий,  як  і  у  мене.  Слід  сказати,  що  те,  що  я  тут  так  довго  описував,  насправді,  я  оцінив  за  одну  дві  хвилини.  Спершу  я  не  звернув  увагу  на  одну  особливість  красуні  –  за  увесь  цей  час  вона  не  вимовила  й  слова.  Якщо  це  продовжуватиметься  і  надалі  мені  будуть  заздрити  більша  половина  чоловіків,  бо  друга  половина  уже  давно  втратили  віру  у  те,  що  жінка,  виявляється  може  бути  цілковито  мовчазною.  
     Насправді,  я  не  припиняв  писати  до  тих  пір,  допоки  не  закінчив.  І  тоді  моя  нова  знайома  враз  зникла  так  само  швидко,  які  і  з’явилася.    
     Зранку  проснувся,  наче,  з  перепою,  хоча  спиртне  й  цигарки  не  вживаю  з  45  років.  А  перед  очима  крутиться  красуня.  І  ніяк  не  можу  згадати  –  був  то  сон-марення,  або  ж  вона,  красунечка  і  справді  мене  відвідала?  Глянув  на  стіл  –  а  там  перше  оповідання  українською    мовою.  А  я  вже  втратив  будь  яку  надію  написати  колись  рідною  мовою.  Вільно  пишу  англійською  мовою,  здавалось  би  іноземною,  та  тільки  не  для  мене.  Вона  для  мене  наче  рідна.  Та  усе  ж,  час  від  часу,  подумки  мріяв  …
Аж  тут…Почекайте.  Отже  ця  нічна  гостя,  котра  своєю  неперевершеною  красою  звела  мене  з  розуму  є  Муза,  та  сама  красуня  Муза  про  котру  мріють  усі,  без  винятку  творчі  люди,  звісно.  Кажуть,  що  вона  дуже  ненадійна.  Мені  можете  про  це  навіть  і  не  згадувати.  Яким  же  я  дурником  був  у  Ялті,  коли  вона  уперше  мере  відвідала.  Замість  того,  щоб  не  зупиняючись,  продовжувати    писати,  почав  усім  знайомим,  родичам  розказувати  про  свій  талант,  Божий  дар,  і  словом  не  згадавши  про  неї,  про  музу.  І  ось  рівно  через  тиждень  вона  пішла.  А  я,  як  кажуть,  лишився  з  носом.  З  тих  пір,  як  я  не  намагався,  як  не  старався  заставити  себе  –  більше  2-3  речень,  у  мене  нічого  не  виходило.  Звісна  річ,  про  Музу,  з  тих  пір,  я  не  чув,  ні  словом  ні  духом.
     На  цей  раз  я  поступлю  розумніше.  Я  повинен  постійно  говорити,  думати,  повторювате  одне  і  те  ж.  Це  ж,  насамперед,  її  заслуга,  Музи.  Я  ж,  тільки  послушний  інструмент  у  її  руках.
     Наступної  ночі  я  узагалі  не  спав.  А  вона  була  особлива,  зворушливо  красиво,  бігала  по  кімнаті,  крутилася  наче  дзиґа.
   Зранку  на  стіл  лягла  перша  частина  роману  російською  мовою.  Я  сам  читав,  і  перечитував  написане  десятки  разів,  і,  знову  й  знову  закохувався  у  свою  головну  героїню.  Ви  собі  уявляєте  –  автор  зачарований  образом  жінки,  яку  сам  і  придумав.  Добре,  що  ніхто  не  чує,  а  то  подумали  б,  що  я  потихеньку  сходжу  з  глузду.
 Наступної  ночі  я  написав  другу  і  третю  частини.  А  потім,  ви  не  повірите,  я  почав  писати  роман  українською  мовою.  Я  сам  собі  не  вірив.  Звідки,  цікаво,  беруться  слова,  яких  я  раніше  ніколи  не  чув  і  не  зустрічав  у  текстах.  Тут  є  така  цікава  річ.  Більше  10  останніх  років  я  переглядаю  фільми  виключно  англійською  мовою.  Виключно.  До  того  ж  так  само  довго  не  користуюся  телевізором.  Він  мені  зовсім  не  потрібний.  То  ж  звідки  беруться  сучасні  слова  російсько  і  українською  мовами  коли…  а  вона  усміхається.  Саме  так.  Тепер  у  мене  є  пояснення.  Головне  тепер  про  це  нікому  ні  слова.  Не  буду  на  цю  тему  говорити  навіть  з  найближчим  товаришем.  Муза  того  вечора  була  просто  сама  не  своя.  Моментами  мені  здавалося,  що  вона  літає  по  кімнаті.  До  речі  слід  нагадат,  що,  в  останній  час,  з  тих  пір  як  з’явилася  Вона,  я,  практично,  не  виходжу  з  квартири.  Відкладаю  на  пізніше  невідкладні  справи,  тільки  б  не  покидати  свою  кохану  Музу.  Наступної  ночі  я  написав  чотири,  ви  не  повірите,  вірші  російською  мовою,  а  потім  протягом  дня,  ще  два.  В  студентські  роки  Муза  відвідувала  мене  протягом  пів-року,  але  так  як  я  достатньо  байдуже,  а  точніше,  зверхньо  до  неї  поставився,  закінчилося  це  дуже  швидко.  Та  й  справжньою  поезією  я  не  назвав  би  те  чтиво.  У  кінці  кінців,  я,  чи  то  з  горя,  або  ж,  розпачу,  по  причині  зради  мої  Музи,  спалив  усі  записи.  З  тих  пір,  я  вважав,  що  я  і  поезія    -  це  повна  несумісність.  Я  завжди  згадував  знайому  поетку,  котра  видала  дві  тоненькі  збірочки  поезії,  на  мій  погляд,  найвищого  ґатунку,  а  потім  усе  чекала  хвилі,  щоб  Муза  заскочила  хоч  ненадовго,  щоб  вона  устигла  написати  далебі  один,  нещасний  вірш,  або  два.  Відверто  кажучи,  тоді,  по  великому  рахунку,  мені  було  її  шкода.  Мені  здавалось,  що  моя  знайома,  Мар’яна,  просто  –напросто,  стала  заручницею  вередливої  Музи.  Тільки  тепер  я,  я  зрозумів  наскільки  я  помилявся.  То  ж  не  дивно,  що  тепер  уже  я,  наразі,    став  таким  одержимим.  Я  пишу  практично  увесь  день,  потім  усю  ніч.  Інколи  не  встигаю,  як  слід  відкоригувати  написане.  Але  прагну  робити  це  сам,  тільки  сам,  не  довіряючи  різним,  хитромудрим  комп’ютерним  програмам.  Так  виявляється  у  мене  усе  ж  був  який  не  який  талант.  Наступного  дня  я  нарешті  написав  свій  улюблений  вірш  «Морська  мушля».  Вона,  як  завжди  сиділа  на  підвіконні,  і,  здавалось  не  зводила  з  мене  своїх  закоханих  очей.  Саме  тому  цей  вірш  дався  мені  порівняно  легко.  І  що  найважливіше  українською  мовою.  У  перші  роки  після  завершення  педагогічного  вузу  я  випадково  став  свідком  жахливої  трагедії  .  Насправді,  я  не  був  прямим  свідком.  Та  пам'ять  моя  зафіксувала  основні,  ключові  моменти  тієї  трагічної  події.  Спершу,  я  відкладав  на  пізнішетвору  написання  саме  через  важкість  самого  сприйняття.  Було  інколи  навіть  моторошно  згадувати  те  жахливе  убивство.  Потім  пройшов  жах,  але  я  зрозумів,  що  навіть  маючи  можливість  майже  по  хвилинах  відтворити  розвиток  подій  –  разом  зібрати  докупи  і  зробити  довершеним  я  не  мав  змоги.  І  тут  без  магічних  чарів  красуні  Музи,  очевидно,  не  обійшлося.  Під  вечір,  перед  наступним  заняттям  я  пишу  вірш,  майже  на  коліні,  поспіхом,  планую  поему  ,але  двічі,  як  на  зло,  пропадає  світло.  Мій  старенький  комп’ютер  працює  тільки  на  постійній  зарядці,  батарея  вийшла  з  ладу  декілька  років  тому.  Продовження  поеми  пропало  безповоротно.  Я  зробив  ще  одну  спробу.  Результат  повторився.  Справа  у  тому,  що  коли  пропадало  світло  я  втрачав  контакт  з  нею,  з  музою.  Усе  ж  «Плач  трембіти»  вдалось  довести  до  кондиції,  а  згодом  я  написав  і  першу  частину  оповідання,  як  продовження  до  вірша-незакінченої  поеми.  Між  цими  двома  літературними  речами,  я  двічі  пробував  написати  вірші  про  кохання.  І  двічі  я  отримав  фіаско.  Щось  у  настрої  Музи  змінилось.  Вона  раптом  стривожилась.  Я  боявся,  що  вона  мене  знову  покине.  На  щастя,  на  цей  усе  обійшлося,  але  мене  понесло  не  в  ту  сторону,  що  мені  хотілось.  Я  з  легкістю,  як  то  кажуть,  на  одному  диханні,  написав  перший  еротичний  вірш.  Муза  у  той  час  виглядала  якось  особливо  принадно.  Ні,  не  дай  Боже.  У  жодному  разі.  Вона  не  чинила  чогось  сороміцького.  Це  збудження  відчувалось  внутрішньо.  Зранку  пробудився    -  вірш  на  столі.  І  що  дальше?  Дзвоню  до  вірного  товариша  не  відповідає.  На  свій  страх  і  риск  спочатку  відправляю  у  Facebook,  а  лиш  потім  у  клуб  поетів.  Слідкую  напружено  за  реакцією.  Відверто  сподівався  на  гірше.  Муза  почуває  себе,  як  удома.  Учора,  серед  білого  дня  лягла  на  мій  диван,  поки  я  клацав  на  комп’ютері,  та  й  міцно  заснула.  А  я  за  цей  час  розпочав  нову  літературну  рубрику  «Барвисті  казочки  для  моєї  онученьки»
Я  задоволений,  схоже  задоволена  і  Муза.  Час  від  часу  вона  заглядає  мені  через  плече.  Хотів  остерегти  особливо  допитливих  –  не  робіть  спроби  доторкнутись  до  неї.  Це  може  погано  закінчитись.  І  ще  одне  –  старайтесь  якнайменше  про  неї  говорити  іншим.  Ви  можете,  пожартувати,  покепкувати  над  нею  Та  не  раджу  розповідати  про  неї  на  повному  серйозі.    Вона,  у  такому  разі  може  покинути  вас  назавжди.  Сподіваюсь,  що  ця  таємниця  залишиться  між  нами.  Та  й  хто  ж,  у  кінці  кінців,  вам  повірить?
 -«  Муза?  Ви  що  серйозно?  А  визнайте,  відпочинок  вам  би  не  завадив».  –  ось  така,  або  приблизно  така  ситуація  на  вас  очікує.  Тому  краще  тримайте  язик  за  зубами.  До  речі,  у  кожного  митця,  Муза  особлива,  неповторна.  Вона  саме  така,  якою  ви  її  собі  уявляєте.  Бережіть  свою  Музу!      
     22.12  –  23.12    2017      Івано  -  Франківськ                  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767624
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2017


БАРВИСТІ КАЗОЧКИ ДЛЯ МОЄЇ ОНУЧЕНЬКИ (1)

             ЗИМОВА  РАПСОДІЯ
                         
                             ВУДІ  ПОЛ  ҐРЕЙ
                                 
     ФАНТАСМАГОРІЯ  
               
               Якось,  моя  онучка  Настя,  сказала  мені  засмучено:
     -«  Дідусю!  Ти  усе  пишеш,  та  пишеш  історії  для  дорослих  –  оповідання  й  романи,  та  ще  й  різними  мовами.  А  коли  ж  ти  напишеш  казочки  для  дітей,  для  мене?  Я  ж,  залюбки,  допоможу  тобі  з  малюнками.  Ти  ж  знаєш,  що  я  чудово  малюю.»  -  весело  запропонувала  мені  першокласниця  Настя.
     -«  А  ти  знаєш,  Настусю.  Це  чудова  ідея.  У  мене  навіть  визріла  думка,  як  назвати  цю  нову  літературну  рубрику:
   -  «Барвисті  казочки  для  моєї  онученьки»  -  запропонував  я  замріяно.
   -«  А  чому  саме  барвисті,  дідусю?»  -  здивовано  запитала  маленька  красуня.
     -  «  А  тому,  моя  люба,  що  я  буду  казочки  складати,  а  ти  будеш  їх  розмальовувати»  -  продовжую  весело.
     -«А  ти  впевнений,  дідусю,  що  я  зможу?  Ти  ж  чудово  знаєш,  що  я  ще  не  справжній  художник.  Я  тільки  вчуся»  -  заклопотано  промовила  маленька  красуня.
     -«Я  усе  чудово  знаю  і  розумію.  А  хочеш  я  тобі  відкрию  маленьку  таємницю?  –  запитую.
     -«Так,  дідусю.  Я  люблю  таємниці.  А  ще  я  обіцяю  нікому  про  це  не  розповідати.  Гаразд?»  -  таємниче,  на  пів-пошепки  продовжила  маленька  розумниця.
   -«Не  так  серйозно,  рідненька.  Ти,  звісна  річ,  можеш  поділитися  нашою  таємницею  з  мамою,  бабусями,  а  іншим  –  ні  слова.  Домовились?»  -  запитую.
     -«Домовились!  Домовились!  Та  розповідай  уже  свою  таємницю.  А  то  мені  уже  так  кортить,  так  кортить  якнайшвидше  дізнатися!»  -  нетерпляче  продовжує  юна  художниця.
   -«Гаразд,  ластівочко  ти  моя.  Слухай.  Насправді  я  почав  писати  літературні  твори  різними  мовами  тільки  23  дні  тому.  А  до  тих  пір  я  усе  мріяв,  але  у  мене  нічого  не  виходило.  А  потім  –  наче  торба  розв’язалася,  як  сказав  один  мій  чудовий  товариш.  Тому,  подумай,  зваж,  і,  попробуй.  Можливо  і  у  тебе  мішечок  розв’яжеться  »  -  закінчив  я  пошепки.
     -«  Я  зрозуміла,  дідусю.  Я  попробую.  А  щодо  нашої  таємниці?
     Не  хвилюйся.  Ніхто  не  дізнається.  Обіцяю!»  -  впевнено  відповіла.
     -«А  ти  знаєш,  дідусю?  Я  тебе  люблю!»  -  раптом  підбігла  до  мене  люба  Настуня  і  поцілувала  у  щічку.
     -«І  я  тебе  люблю,  рідненька.»  -  і  теж  цілую  її  у  щічку.
     -«То  ж  коли  ми  почнемо?»  -  запитує  з  цікавістю.
     -«  А  прямо  зараз  і  розпочнемо.  Ти  ж,  очевидно,  знаєш  відоме  прислів’я  :  «Не  відкладай  на  завтра  те,  що  можна  зробити  сьогодні»  -продовжую.
     -«  То  що  ж  мені  робити?»  -  розгублено  запитує.
     -«  Перш  за  усе  приготуй  свої  олівчики  різнокольорові,  пензлики,  палітру  з  фарбами,  одягни  на  себе  фартушок  барвистий,  щоб  не  забруднити  свій  одяг.  Тепер  сідай  за  свій  стіл  і  …
     -«Настусенько!  Першу  казочку  я  напишу  про  зиму.  Адже  ж  на  вулиці  вже  сніг  лежить,  мороз  щічки  щипає,  люди  кутаються  у  теплий  одяг,  обуті  у  чобітки  зимові,  зав’язані  шерстяними  шаликами,  на  голові  теплі,  зимові  убори.  Ще  й  рукавички  теплі  одягнули.  Отже,  люба,  намалюй  мені  зиму.»  -  пропоную.
     -«  Я  усе  зрозуміла.  Починаю.»  -  весело  побігла  маленька  до  свого  столика.
                                         
                 НАМАЛЮЙ  МЕНІ  ЗИМУ                                    
   
     Намалюй  мені  Карпатську  зиму,
     в  казкові,  білі  шати  одягни,
     молоденькі  ялинки,  кремезні  дуби,
     ніжні  берізки,    й  стрункі  смереки.            
     

     Застели  сніжно-білими  покривалами,
     високі  гори,  безмежні  поля,  соковиті  луки.
     Кригою  на  озерах,  ставках  і  річках  заблищи.
     Іскристим  інієм  густі  діброви  й  ліси  притруси.
 
   Виднокрай  сніговою  хурделицею  замети  ,  
   вітрами  могутніми    у  віконце  засвищи,
   заморозь  лютим  морозом  усе  навкруги,
   снігом  колючим  під  ногами  заскрипи.

 Не  поспішай,  не  зупиняйся,  не  йди.
 Хай    продовжиться  свято  галасливої,  дитячої  юрби.  
Лижами  й  санчатами  дай  удосталь  їм  насолоди,
сніговою  бабою,  справжньою  ковзанкою  зими,
веселою  грою  у  сніжки    радісної  дітвори.

Та  й  веселощі  дорослим  поверни:    
Святим  Миколаєм,  Маланкою,  не  зупини,
Новим  Роком,  Різдвом  Христовим,  не  припини,
Старим  Новим  Роком,  Йорданом  спом’яни.

Намалюй  мені    люту  віхолу  з  дитинства  зими,
Щоб  снігу  -  по  вікна,  не  проїхати,  й,  не  пройти,
Щоб  ковзанку  на  подвір’ї,  і,  бабу  Снігову  ліпи,
Намалюй  мені  зиму!  Настусю,  не  спи!

     Настуся,  лебідонька,  втомившись,  поклала  голову  прямо  на  свій  малюнок  і  міцно  заснула.  Обережно  беру  її  на  руки,  несу  до  ліжечко,  вкладаю,  і,  накриваю  квітчастою  ковдрочкою.  Спи,  маленька,  спи.  Казкових  снів  тобі,  моя  люба!
     Повертаюся  до  кімнати,  беру  листочок,  на  якому  малювала  Настуся,  і,  очам  своїм  повірити  не  можу.  Люба  онука  намалювала  Зиму  саме  так,  як  я  написав.  От  дивина!  Одним  словом  –зимова  казка.

   12:00  –  13:15      22  12    2017      Івано  –  Франківськ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767575
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 23.12.2017


TEACHER’S AROMA

                 
             /  just  a  story  /

       BY  WOODY  PAUL  GREY                                                                              

     The  last  time  they  had  an  English  class  a  talkative  student  told  his  adorable  tutor  a  short  story.
-You  know,  I  had  seen  you  the  other  day  walking  hastily  up  the  Pushkin  Boulevard!  -  the  teenager  said,  looking  at  his  teacher  respectfully.
-We  were  strolling      together  with  a  friend  of  mine  behind  you,  so  that  you  couldn’t  perceive  us.  –  he  added.
     -  Look!  This  is  my  English  tutor!  –  I  told  him  proudly.
     Soon  we  came  up  to  the  place  where  you  had  been  just  a  moment  ago.
- That’s  strange!  –  I  said  staring  at  my  group-mate  in  astonishment.
- What?  What’s  strange?  –  he  asked  curiously.
- The  smell!  The  teacher  had  left,  but  the  smell  remained  behind!  –  I  responded  in  wonder  looking  around.
- What  do  you  mean?  The  fragrance  of  deodorant,  I  guess-  the  amazed  boy  queried.
- The  scent  of  cleanliness  and  freshness!  -  the  student  replied  grandly  head  high.
- You’ve  got  a  very  good  sense  of  smell!  –  the  teacher  said  in      conclusion,  laughing  loudly  to  cover  an  unpleasant  feeling  of  embarrassment.

/  24  /12  /  2009  /    Yalta      Ukraine

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767433
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 22.12.2017


ШАЛЕНСТВО НОЧІ (+21)

ВУДІ  ПОЛ  ҐРЕЙ

УВЕРТЮРА

ВПЕВНЕНО,  НАЧЕ  ВЕЗУВІЙ,
ВІРОЛОМНО  ВРІЗАЄТЬСЯ,  
ВІБРУЮЧИЙ  ПРУТЕНЬ,
У  ТВОЄ  ТРЕМТЯЧЕ  ЛОНО,

ЗДРИГАЄШСЯ  УСІМ  ТІЛОМ,
В’ЮНКОЮ  ЗМІЄЮ  ЗВИВАЄШСЯ,
ПАЛКО  ЦІЛУЄШ  У  СПРАГЛІ  ГУБИ,
ГАРЯЧЕ  ОБНІМАЄШ  МОГУТНЄ  ТІЛО,

СЛОВА  КОХАННЯ  ШЕПОЧЕШ:
«ЛЮБИЙ!  РІДНЕНЬКИЙ!  СОЛОДЕНЬКИЙ,  ТИ  МІЙ!»,  
ЖАДАННЯ,  БАЖАННЯ,  НАСОЛОДИ
ПРАГНЕШ,  ВОЛАЄШ  ПРОДОВЖЕННЯ
БЕЗ  УПИНУ,  ДО  БОЛЮ,  БЕЗ  СПИНУ,
«ТЕБЕ  НЕ  ПОКИНУ  Й  ДО  СКОНУ!»,
ОБІЦЯЄШ,  ПОВТОРЮЄШ,  
РАПТОМ,  РАНЕНОЮ  ПТАХОЮ
ЗНЕСИЛЕНО  ПАДАЄШ,
ВРАЗ  ЗАСИНАЄШ.

НЕВИПАДКОВА  ЗУСТРІЧ

 РОМАНТИЧНИЙ  НАТЮРМОРТ  

-«Привіт,  Іринко!  Радий  тебе  бачити!  Як  справи?»  -  здивовано  споглядаю  знайому  по  інституту.
-«Володю,  привіт!  От  так  зустріч!  У  мене  усе  гаразд!  Я  тут  проїздом.  А  ти?»  -  вона  зовсім  не  змінилася.  Подумки,  я  завжди  називав  її  персиком.
У  неї  усе  було  довершене.  Довге,  русяве  волосся  рівними  пасмами  лягало  на  тендітні  плечі,  невеличкі,  тугі  груди-персики  вперто  випиналися  з  під  тоненької,  на  пів-прозорої  кофтини,  струнке,  спортивне  тіло,  вдягнене  у  куценьку  спідничку  було  налите  як  молодий,  ледь  стиглий  персик.  Коли  у  Криму  їздили  вранці  на  роботу,  в  сад,  ми  завжди  сиділи  поряд.  Наші  тіла  ледь  доторкалися  і  я  відчував  жар  її  гарячого  тіла.  Поїздка,  як  завжди,  закінчувалась  надто  швидко.  Я  першим  зіскакував  зі  старенької  машини  ГАЗ  і  галантно  подавав  Іринці  руку.  А  потім  ми  не  бачились  аж  до  пізнього  вечора.  Я  кохав  її  мовчки,  мріяв  про  неї  ночами,  але  й  думки  не  допускав  признатися  у  своїх  почуттях.  Боявся  порушити  ті  хвилини  щастя,  якими  я  насолоджувався  протягом  ранкових  поїздок.
-«  Працюю  учителем.  Усе  життя  мріяв  повернутися  до  Верховини.»  -  зашарівшись  від  збудження,  опускаю  очі.
-«А  ти,  Іринко?  Працюєш,  продовжуєш  навчання?»  -  запитую.  
-«Та  ні.  З  мене  цілком  досить  і  одного  диплому.  Наразі  я  у  роздумах.  Ще  не  визначилася  чим  буду  займатись!  Ти  пам’ятаєш  наше  спільне  літо  в  Криму?  Дотики  наших  тіл.  Короткі  бесіди.  Ти  був  такий  сором’язливий.»  -  ніби  прочитала  мої  думки.
-«А  ти  була  такою  красунею.  Я  свідомість  втрачав  від  одного  погляду  твоїх  блакитних  очей.»  -  зізнаюся  я  нарешті.
-«І  ти  мовчав?  От  дурник!  Тобі  слід  було  без  слів,  пальчиком  поманити.  І  я  враз  була  б  твоя»  -  жартівливо  відповідає  красуня.
-«Не  може  бути.  Так  все  просто.  Не  віриться?»  -  жартома  відповідаю.
-«Ти  коли  на  себе  останній  раз  у  дзеркало  дивився?»  -  запитує,  враз  зашарівшись.
-«Ну,  сьогодні.  І  що?»  -  невпевнено  відповідаю
-«А  те,  що  у  тебе,  красунчику,  пів  інституту  дівчат  закохані  були»-  з  нотками  ревнощів  відповідає.  
-«Жартуєш?»  -  не  вірю  її  словам.
-«Зовсім  ні!»  -  серйозно  продовжує.
-«І  ти  теж  у  мене  закохана  була?»  з  цікавістю  запитую.
-«Авжеж,  дурнику!»  -  тулиться  до  мене  красуня,  закохано  дивлячись  мені  у  вічі.  
-«Не  може  бути!  Не  вірю!»  -  пробую  дразнити  її,  все  ще  не  усвідомлюючи  до  чого  вона  веде.
-«Володику!  Я  тебе  хочу!»  -  враз  вигукує  красуня,  байдуже,  що  поряд  купа  людей.
-«Що?»  -  все  ще  не  вірю  своїм  вухам.
-«Та  веди  ти  мене,  нарешті,  до  готелю,  чи  що?»  -  збуджено  продовжує  Іринка.
-«Дай  я  тебе  хоч  поцілую?»  -  я  починаю,  не  на  жарт,  заводитись.
-«Не  чіпай,  бо  не  втримаюсь,  і,  зґвалтую  тебе  прямо  тут,  у  магазині»  -красуня,  на  повному  серйозі,  зупиняє  мене.
Я  купую  пляшку  шампанського,  коробку  цукерків  і  фрукти.  Ми  бігом  рухаємось  у  напрямку  єдиного  готелю.
-«Марно  гроші  витрачаєш!»  -  кепкує  з  мене.
-«Чому?»  -  здивовано  запитую.
-«Чому?  Чому?  Часу  у  нас  на  це  не  буде.  Ось  чому.  Ти  думаєш  я  перлася  з  Івано-Франківська,  щоб  тут  шампанське  розпивати?  Ще  чого.  Напитися  я  і  вдома  встигну.  А  кохатися  з  тобою  хочу  на  тверезу  голову.  Щоб  на  усе  життя  запам’яталося!»  -  збуджено  продовжує.
А  дальше  усе  відбувалося  наче  в  тумані.
-«Іринко!  Сонечко  ти  моє!  Я  тебе  кохаю!  Виходь  за  мене  заміж!»  -шепочу  з  просоння.  Мені  відповідає  підозріла  тиша.  Зриваюся  з  ліжка.  Іринки  й  слід  простив.  На  столі  записка.
-«Володику!  Ти  був  неперевершений!  Вибачай,  що  не  попрощалася.  Поїхала  додому.  У  мене  в  суботу  весілля.  Мій  майбутній  чоловік  офіцер  КГБ.  Квартира  у  центрі  міста.  У  мене  буде  власне  авто,  на  роботу  влаштовуватися  не  потрібно.  Відпочиватиму  літом  на  кращих  курортах  Союзу.  Ось  так,  усе  банально!  Не  сумуй!  У  тебе  все  буде  O.K.  Можеш  мені  повірити!
Ох,  ти  ж  романтику  невиправний!  А  ніч,  насправді,  була  шалена!
Прощай,  красунчику!  Я  нашу  ніч  запам’ятаю  на  усе  життя!»
Того  вечора  я  напився  до  поросячого  виску,  з  горя,  а  може  з  радості.  Байдуже!

/  Ця  романтична  історія  склалася  з  безлічі  не  пов'язаних  із  собою  фактів,  і,  тому  ніякого  відношення  до  реальності  не  має.  Буйна  фантазія  -  ось  і  усе./

11:00  -12:00  21    12    2017    Івано-Франківськ

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767431
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.12.2017


LONG - RUNNING ESCAPE (2)

                                                     CHAPTER  2


                                                       D  A  Y    B  E  F  O  R  E

                 Robert  Moor,  a  fairly  tall,  handsome  man  in  his  early  forties,  clean-shaven,  dark-haired  and  crew  cut,  in  good  shape,  elegantly  dressed  was  just  going  to  get  out  of  his  newly  purchased  SUV  in  the  parking  garage  in  front  of  the  Empire  State  Building  when  a  young  man  gently  knocked  on  the  left  side  window  of  his  brightly  glittering  vehicle.
               -  Mr.  Robert  Moor?  -asked  he  respectfully  a  man  in  the  car.
             -I  am.  What  I  can  do  for  you,  young  man?  -  Robert  responded  unwillingly  impatiently  looking  at  his  expensive  golden  watch.  Moor  had  to  be  in  the  office  as  always  in  due  time.  Nevertheless  he  looked  at  the  stranger  very  attentively  as  though  trying  to  remember  him  for  some  unknown  reason.  Firstly,  he  was  younger,  much  younger  than  Robert  himself,  good-looking,  dressed  in  a  black  tail  coat,  white  shirt  with  a  dark  bow-tie,  a  top  hat,  wearing  dark  glasses.  The  man`  s  dress-code  obviously  corresponded  to  his  job.
             -  A  gentleman  on  the  back  seat  of  my  limo  needs  to  talk  to  you,  now!  -  says  the  man  meaningfully  turning  his  eyes  to  the  left,  in  the  direction  of  the  long  black  limousine.
         -  I  do  not  understand  what  you`  re  talking  about,  young  man.  You  should  know  that  I  never  schedule  my  meeting  on  a  parking  lot.  Besides,  I`  m  getting  late  and  I  do  not  like  it  at  all.  -Moor  answers  instantly  opening  the  front  door  and  quickly  leaving  the  car.
             -  Please,  sir!  Do  not  go!  He  won`  t  waste  your  time!  He  promised!  -  says  the  young  man  pleadingly.
         -  O.K.  Just  one  minute!  -Robert  replies  more  peacefully  closing  gently  the  automobile.
           -  Yes,  sir!  Here  you  are!  -  murmurs  the  man  and  courtiesly  opens  the  backside  door  of  his  prestigious
       vehicle    slightly  bowing  his  head  and  graciously  touching  the  brim  of  his  hat  with  the  fingers.
             -  I  thought  people  do  not  use  these  gestures  anymore.  I  was  mistaken.  -  whispers  Robert  to  himself  nearing  the  limo.
             -  Hello,  Mr.  Moor!  Delighted  to  meet  you,  after  all.  You`  re  real  computer  genius  from  what  I`  ve  heard.
         Bernard  Mc.  Grizal,  a  retired  general  –  the  man  pretends  to  get  up  and  stretches  forward  his  mighty  hand  for  a  friendly  shake.
                 -  Hello,  Mr.  Mc.  Grizal!Good  to  see  you!  -  replies  Robert  automatically  shaking  his  hand.  He`  s  still  standing  in  front  of  the  opened  door.
                 -  What  can  we  actually  talk  about  questions  the  stunned  man  looking  inside.
                 -  Won`  t  you  get  in,  Mr.  Moor,  and  have  a  seat  just  for  a  moment!  -  offers  politely  the  hardly  visible  man  from  the  back  bench.  Robert  follows  his  suggestion  lowers  down  his  head  before  sitting  on  the  soft  leather  sofa  of  the  luxury  car.
                 -  Well,  let`  get  down  business  now.  So,  this  is  a  case  for  you  with  top  secret  files  inside.  Please  take  it  with  you  and  look  through  the  files  thoroughly.  I`  ll  be  waiting  for  your  reply  till  tomorrow  morning,  8:00am,  to  be  exact.
               -  Why  should  I?  I  do  not  understand!    -replies  the  young  man  in  deep  frustration.
               It`  s  very  strange.  Who`  s  the  man?  What`  re  his  intentions?  Why  does  he  address  particularly  him,  Robert?  He`  just  crazy  thinking  that  Moor  will  read  all  this  stuff  and  being  involved  into  some  wrongdoing  affair.  Never!
               -  Good  bye,  Mr.  Moor!  Have  a  nice  day  and  take  care  of  yourself  and  your  loved  ones!  -  the  retired  general  sums  up  the  intriguing  tete-a-tete.
               -  Thank  you,  George!  Now  we  can  go!  -  says  the  man
         out  of  the  car.
             -  Yes,  sir!  -  answers  the  young  man  readily  and  gently  closes  the  door.  In  a  minute  the  vehicle  drives  away  in  an  unknown  direction.
             Robert  stands  motionless  for  a  while  in  front  of  his  car  thinking  over  the  weird  meeting  before  he  takes  the  ill-stared  case  which  he  would  rather  throw  away  than  take  with  him.  Never  mind!  Life  goes  on.  Sooner  or  later  he`  ll  get  the  answers  to  all  his  questions.



                                                                               
                                                                                   CHAPTER  3

                                                                         K  I  D  N  A  P  P  I  N  G

                                 At  12:00  p.  m.      a  long,  black  &  white,  chauffeur-  driven  limousine  graciously  drives  up  to  the  entrance  of  the  Empire  State  Building.  The  back  side  door  of  the  vehicle  opens  up  from  the  inside  letting  go  a  group  of  strongmen,  elegantly  dressed  in  dark  suits,  white  shirts    and  black  ties,  wearing  black  loafers.  They  rush  into  the  doorway  pulling  on  balaclavas  on  the  way  and  taking  out  automatic  firearms  from  under  their  stylish  jackets.  Soon  after  the  luxurious  car  sluggishly  drives  away  and  in  a  little  while  vanishes  out  of  sight  beyond  the  nearest  corner.  The  road  in  front  of  the  imposing  edifice  remains  closed  owing  to  the  reconstruction  roadworks  underway  and  is  immensely  overcrowded  with  the  workforce  regiment,  wearing  bright  striking  uniform,  clearly  working  to  a  very  tight  deadline,  heavy  machinery  is  in  full  operation  causing  terrible  noise  in  the  neighborhood,  arising  thick  clouds  of  dust,  smoke  and  fumes  into  the  air.  Therefore  hardly  anyone  will  perceive  the  abrupt  invasion  on  that  hot  summer  day.    
                 Inside  the  enormous  lobby  the  unwelcome  intruders  disable  the  stunned  security  within  seconds    professionally  using  the  electric  shocker  and  a  series  of  weighty  hooks.  The  men  firmly  block  the  front  side  entrance,  then  the  elevators,  apart  from  the  one  that  takes  the  main  group  immediately  up  to  the  thirty-seventh  floor  of  the  skyscraper.
                 When  the  lifting  machine  brings  the  men  to  the  necessary  level  they  dash  to  the  office  of  the  DIGITAL  TECHNOLOGIES  AND  COMMUNICATIONS.  At  the  sight  of  the  erupted  strangers  with  the  hidden  faces,  stretching  out  their  deadly  weapons  the  company  employees  are  astounded  first  they  hear  a  chilling,  downright  voice:                    
           -Listen  up!  Everybody  on  the  floor!  Move  it!  -  the  men  furiously  occupy  the  huge  office  like  the  greased  lightening.  They  are  walking  around  brutally  pushing  and  kicking  the    people  lying  downwards.  The  violent  actions  of  the  dangerous  strangers  leave  little  choice  to  the  poor  hostages.  They  have  to  follow  the  cross  commands  and  patiently  wait  with  a  glimmer  of  hope  that  sooner  or  later  this  terrible  mess  will  be  over.  
         -Face  down!  Hey,  do  not  you  hear  what  I`ve  told  you?  -  one  of  the  bandits  shouts  aiming  his  gun  at  the  woman  on  the  floor.      
         -  Now!  Hands  on  your  heads  and  freeze!  -  cries  the  other  man  tempestuously.      
         -  What  do  you  want?  -    a  male  voice  breaks  the  frozen  silence.                          
     -  Do  not  talk!  You`  d  better  do  what  we  say!  -  the  other  guy  screams  at  the  door.              
   -  Stay  silent  and  no  one  will  be  hurt!  -  says  the  “  boss”  more  peacefully.  He  is  recognized  by  a  more  reasonable,  tolerant  voice,  at  least  for  the  time  being.
     -  Do  it!  -  sounds  a  deep    woman`  s  voice.                
     -  We  need  one  of  you!  -  says  the  boss  straightforwardly.                
     -  Robert  Moor!  Who`  s  Robert    Moor!  -  proceeds  he  toughly.          
     -  I  repeat  it  for  the  last  time!  Who  of  you  is    Mr.  Robert  Moor  ?  -  the  leader  yells  losing  his  temper.
       -  Get  up  to  your  feet!  Now!  Do  what  I  say  or  I`  ll  start  shooting!  -  says  the  man  rudely.
                             Dead  silence.
       -  One!  Two  …  -  counts  the  bully  impatiently.
       -  O.K.  Here  I  am!  -  utters  the  young,  tall  man  rising  up  sluggishly.
         -  I`  m  Robert  Moor.  What  do  you  want?  -  speaks  the  man  firmly  and  confidently  without  the  slightest  sense  of  fear.
         -  You`  ll  go  with  us!  -  says  the  boss  categorically  in  a  loud  voice.          
     -  Where  to?  -  asks  Robert  Moor  looking  into  the  eyes  of  a  strongman,  whose  face  is  safely  hidden  by  the  black  mask.                
   -  No  questions!  Let`  s  go!  Take  him  away!  Now!  -  answers  the  leader,  heading  hastily  to  the  exit.
                 It  looks  as  though  the  men  have  completed  their  mission  and  are  eager  to  leave.  They  have  gathered  at  the  doorway  waiting  for  the  final  command.
             -  You  do  not  have  the  right!  What`  s  going  on?  I`  m  not  going  anywhere!  -  shouts  Robert  trying  to  show  who`  s  the  boss  here,  but  at  the  same  time  realizing  quite  clearly  that  in  fact  he  does  not  control    the  situation    in  his  office  any  more.
           -  You`  d  better  do  what  I  tell  you,  Mister!  Move  it!  -  proceeds  the  crazy  one.                    
       -  Game`  s  over,  guys!  Let`  s  get  out  of  here!  -  orders  the  chief  and  a  fierce  gang  of  bandits  hurriedly  leaves  the  office.  Nevertheless,  right  in  a  minute,  one  of  them    returns  back.
           -  Stay  where  you  are  –  cries  the  man  to  those,  who  are  already  getting  up  to  their  feet.  Next  he  quickly  puts  on  the  gas  mask,  pulls  out  a  pin  and  then  drops  a  hand  grenade  on  the  floor.  Within  seconds  the  ill-stared  office  is  filled  with  thick,  gray,  acrid  smoke  and  tear  gas.            
           The  gang  is  in  a  hurry.  The  mission  takes  too  much  time  and  any  moment  someone  can  try  to  enter  the  building.  For  the  first  time  Robert  is  going  down  into  the  lobby  against  his  will,  accompanied  by  the  unknown        attackers.  He  still  does  not  understand  what  is  going  on.  Who  are  these  people?  Why  are  they  taking  him  away?  Where  to?  What  can  be  possibly  done  in  the  following  situation?  How  should  he  treat  all  these  men  trained  not  only  to  beat,  but  obviously  to  kill    people?  Fight  them?  Impossible!
               In  front  of  the  huge  exit  the  men  pull  off  the  masks  and  throw  them  into  one  bag  laying  on  the  floor.  Then  they  put  on  dark  glasses  and  go  out  of  the  building.
           -  No  tricks,  Mr.  Moor!  Follow  our  instructions  and  your  beautiful  wife  Joanna,  not  to  mention  the  lovely  daughter  Roxana  will  be  safe  and  sound!
                 After  these  words  they  rapidly  approach  the  coming  up  white  van  with  the  shadowed  windows.  The  door  wide  opens  and  the  kidnappers  push  crossly  Robert  first  and  then    the  rest  of  them  hurriedly  get  inside.  In  a  minute  the  door  closes  and  Moor  realizes  quite  seriously    that  since  this  very  moment    his  life  will  shift  immensely  from  casual  to  an  unpredictable  one  and  hardly  he  can  expect  to  see  his  loved  ones  in  the  foreseeable  future.  All  of  a  sudden  Robert  recollects  the  early  morning  time  at  home  from  a  different  perspective  and  the  reason  of  his  emotional  outburst  appears  to  be  more  evident.  He  ought  to  have  stayed  at  home  today,  but  would  that  stop  the  bad  guys.  Doubtfully!  In  case  of  urgent  necessity  they  would  have  found  him  even  from  under    the  ground.  He  has  to  accept  the  inevitable,  at  least,  for  the  time  being.  The  vehicle  starts  rapidly  off.
               The  road  in  front  of  the  Empire  State  Building  is  busy  as  earlier    and  it  seems  that  nobody  notices  the  escape  of  the  tough  gang  of  bandits.    

                                                                     CHAPTER  4

                                                                 E  Y  E  W  I  T  N  E  S  S        

                   None,  aside  from  the  single,  elderly,  homeless  man  dressed  in  ugly  dirty  rags,  moving  slowly,  dragging,  as  usual,  his  humble  trolley  on  the  wheels  overloaded  with  his  junk  stuff,  looking  for  some  bloody  spot  –  good    and  safe  enough    to  have  his  lunch.  At  the  sight  of  the  weird  command  getting  inside  the  well-known  building,  hiding  their  faces  under  the  masks,  well-  armed    and  obviously  with  quite  evident,  criminal,  intentions  in    their  minds,  the  man`  s  first  thought  was  to  call  immediately  911,or,  the  local  police  department,  but  then,  in  a  moment    he  radically  changes  his  mind.
             -  Why  on  earth  should  I  do  it?    Help  those  damn  cops  who  are  teasing  me  day  and  night?  Noway!  Not  this  time!  I`  m  not  so  stupid!  Maybe  there`  s  another,  better  way  to  profit  on  his  own  behalf.  He  has  to  think  it  over!  There`  s  no  need  to  rush!  The  poor  man  stays  motionless  for  a  while.  Then  he  looks  suspiciously  around.  He  does  not  see  anyone  beside.  So  it  seems  that  he`  s  the  only  bystander.  Cool!  Hopefully  he  appears  to  be  at  the  right  time    at  the  right  place.  He`  s  a  lucky  man!  Great!  But  he  has  to  be    very  cautious  and  keep  in  mind  that  bad  guys  of  this  kind  are  never  kidding.  However  if  he  really  wants  to  get  rid  of  his      goddamned  business,  meaning  to  collect  all  this  dirty  stuff,  live,  eat,  sleep  like  a  damn  rat  he`  s  got  to  act  now.  He`  s  fed  up!  Absolutely!  Well,  he  has  to  run  a  risk  and  earn  some  cash.  Why  not?  Maybe  this  is  his  last  chance.  He  already  heard  the  crunch  of  bloody  notes,  felt  their  scent.        
           -  Come  on  guys!  Go  ahead!  Do  your  bloody  business!  I  won`  t  disturb  you,  but  later  on  you`  ll  have  to  pay  me  some  cash  for  keeping  my  mouth  shut.  I  know  how  to  make  arrangements  of  this  kind.
             The  man,  let`  s  call  him  Bobby,  is  so  excited  that  he  could  not  help  drinking  a  gulp  of  his  first  beer  for  today.  Just  one  tiny  gulp!  The  matter  is  pretty  serious!  Too  much  is  at  stake  and  he  does  not  have  the  right  to  screw  it  up,  as  it  happens  oftentimes  with  him!                
             -This  time  I`  ll  be  smarter,  much  smarter!  -  whispers  the  old  man  with  a  delightful  smile  on  his  wrinkled  face.
           -  O.  K.  Let`  s  do  it  body!  I  know  you  can!  -  urges  himself  the  poor  man  once  more      expecting  to  use  his  best  endeavor  in  front  of  the  risky  undertaking.                                First  and  foremost  he  has  to  find  the  best  position  possible  to  be  on  the  watch  of  the  forthcoming  events.  On  the  other  hand,  he  has  to  do  his  utmost  not  to  attract  someone`  s  attention  and  pretend  that  he`  s  just  a  dirty  beggar  who  has  stopped  to  eat  a  pizza  slice,  drink  some  beer  and      smoke  a  cigarette,  that`  s  all.  He  finally  finds  the    corner  where  to  stop  and  start  his  observation.  He  first  notices  the  white  van  parked  nearby.
                             -  There  you  are  guys!  Come  to  daddy!  You  are  tough!  O.  K.  Let`  s  see  who`  ll  be  tougher  at  the  end  of  the  day!  Simply  give  me  some  time  and  I`  ll  prove  that  I  am  not  just  a  bloody  beggar,  a  miserable  homeless  and  a  damned  pickpocket  as  nearly  everyone  in  the  neighborhood  considers  me  to  be!  I`  ll  show  it      to  all  of  you  who  I  really  am!  Cross  my  heart!  Well  done,  boy!  Keep  on!
                 So,  there`  s  one    boy,  Bob,  who  actually  witnesses  everything,  at  least,  what  was  going  on  inside  the  building.
               As  soon  as  the  strongmen  vanish  from  the  building  and  get  into  the  white  van  it  starts  immediately.  Next  Bob,  all  of  a  sudden,  overturns  “  the  so  called  trolly”  and  gets  from  under  it  a  new  glittering,  powerful  motorcycle.  Then  he  pulls  off  his  rags  throwing  them  down.  After  comes  off  the  mask  of  an  elderly  man  and  quite  an  opposite  image  appears  –  a  young  man  in  his  early  thirties  dressed  in  black    tight  leather  from  head  to  toe,  including  the  pair  of  up-to-date  cowboy  boots,  wearing  dark  long  hair.  He  pulls  on  a  black  crash  helmet,  jumps  on  his  metal  horse  and  starts  the  engine.
                     Soon  after  he  leaves  the  place  pursuing  the  car  ahead  at  high  speed,  trying  not  to  be  observed.  At  the  nearest  intersection  the  young  man  catches  up  with  the  needed  vehicle,  drives  closely  enough  to  stick  up  easily  a  chip  with  a  GPS  signal.  When  the  lights  shift  to  green  he  starts  first  speeding  up  and  soon  vanishes  behind  the  next  crossing.
                   -  It`  s    really  cool!  Reminds  the  best  American  action  movies.  And  he,  Bobby,  looks  like  star  Mickey  Rurk  on  his  Harley  Davidson.  Never  mind.  It`  s  too  early  to  celebrate  the  victory.  There`  s  still  a  lot  of  work  to  be  done  and  currently  both  the  big  money  and  his  bloody  life    are  at  stake.  He  does  not  have  the  right  to  forget  it.
               Now  the  young  man  can  track  down  the  bad  guys  from  the  distance.                      
               Later  on,  after  the  next  traffic  lights,  the  van  turns  leftwards  heading,  according  to  Bobby`  s  predictions  to  a  small  airport,  where  the  young  man  arrives  well-ahead  of  the  group  and  gets  ready  to  the  next  stage  of  his  mission.
             It  did  not  take  much  time    for  the  kidnappers  to  get  to  the  necessary  place  of  destination  and  so  eventually      they  arrive.  Their  car  drives  them  up  to  a  small  military    airport  where  a  jet  aircraft  is  already  awaiting  for  them  with  the  working  engines.  The  heavy    escape  hatch  of  the  plane  slowly  opens  pulling  out  bright  metal  stairs  accurately  covered    up  with  rubber  and  soft  carpet  with  handrails  on  both  sides  of  them.    
                 The    right  side  door    of  the  van  opens  and  the  men  start  getting  out  of  it  and  at  this  particular  moment  Bob  witnesses  something  that  makes  him  really  get  scared  for  the  first  time  since  he  gets  involved  into  the  risky  venture.  Two  strongmen  are  dragging  a  tall  young  man  firmly  holding  him  by    the  hands.  The  latter  is  well  dressed  and  looking  quite  different  than  the  others.  Obviously  the  man  is  being  taken  to  the  plane  against  his  will.  No  matter  how  serious  is  the  danger  still  Bob  decides    not  to  step  down.  He  has  nothing  to  lose  “apart  from  his  chains”.  Though  he  makes  his  mind  to  change  his  plans  a  little  bit.  The  idea  of  appearing  in  front  of  the  gang  with  the  words  :                          
   -  Here  I  am  guys!  Pay  cash  or  I`  ll  go  to  the  police!  -  does  not  sound  so  wise  now.  Maybe  it`  s  much  better  to  find  out  who`  s  the  man  kidnapped  in  the  midday    in  the  heart  of  the  New  York  city.  He  might  be  some  rich  smart  body    with  a  rich  family  ready  to  pay  whatever  it  takes  for  a  detailed  information  from  a  reliable  source.
           Moreover,  the    unwelcome  intruders  did  everything  so  perfectly-well  that  hardly  the  police  will  track  them  down  so  quickly  and  easily  without  the  necessary  information  that  most  likely  is  only  on  his  own  disposal.
             Bobby  waits  some  time  until  the  plane  takes  off  and  afterwords  returns  back  to  the  Empire  State  Building  to  find  out  who`  s  the  victim  and    his  possible  close  relatives.  With  a  bit  of  luck  he  can  arrange  the  necessary  meeting  even  today.  Unfortunately  when  he  arrives  things  turn  out  differently  than  he  expects.
             No  relatives,  no    police  inspector  whatsoever.  The  young  man  still  makes  himself  calm  down  and  think  over  the  current  situation  once  more.  Later  on  he  gets  on  his  motorcycle  and  drives  to  the  police  department.  He  has  to  wait  awhile  until  the  young  woman  leaves  the  building.                            
       
                                               


                                                                 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767218
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 21.12.2017


ПЛАЧ, ТРЕМБІТО, РИДАЙ! (1)

           

                                                                                                                       ВУДІ  ПОЛ  ҐРЕЙ

                                             РОМАН

                             УВЕРТЮРА

       
     Сумно  плаче  трембітонька,
     Не  плаче,  ридає,  
     В  останню  путь  бабусенька,
     Внучка  проводжає,  

     Що  ж  ти  Йвасю,  Івасеньку,
     Мене  покидаєш?
     На  кого  ж  ти,  мій  голубе,
     Мене  залишаєш?

     вражі  сини,тебе  били,
     Жорстоко  знущались,
     Пили,били,  содомили,
     А  накінець  вбили.                  (Наче  не  дитину)

     За  що  ж,  Боже,  така  кара?  
     Чим  я  согрішила?
     За  що,  Боже,  ся  дитина,  
     Лягла  в  домовину?
 

     Як,  я  маю  тепер  жити,
     По  світу  ходити,
     Коли  моя  кровиночка,
     В  могилі  ма  гнити?

     Трембітайте,  та  гучніше,
     Добрі  трембітари!
     Нехай  чують  всії  гори,
     що  внучка  ховаю.

     Ой,  заграйте,  та  сумної!
     Заграйте,  заплачте!  
     Нехай  земля  буде  пухом,
     Моєму  Івасю!

   Не  бануйте,  любі  газди,
   За  моїм  онуком,
   Най  спочине,  неборака,
   У  Царстві  Небеснім!

   Люди  добрі,  люди  любі,
   Що  ж  то  має  бути,  
   Коли  баба  проводжає,
   На  цвинтар  онука?


     Грайте,  плачте,  та  сумуйте!
     Сумуй,  Верховино!
     Не  вберегла  свого  Йвася,
     баба.  Василина.

   Нема  тата,  нема  мами,
   Дитину  провести,
   В  останню  путь,
   До  церкви,  на  цвинтар.

   Де  ж  ті  кляті  бузувіри,
   Нелюди,  злочинці,
   Що  дитинку-сиротинку
   до  смерті  забили?
   

   Де  родина?
   Вітець,  де  той?
   Де  та  матір,  
   Що  звіра  вродила?

   Де  ж  та  жінка,  
   Молодая,
   Що  від  звіра,
   Дитя  породила?

   Люди  добрі,  люди  милі,    
   Що  ж  то  має  бути?
   Чому  в  наш  час,
   Серед  дня  вбивають?

   Ходять  звірі,
   Нелюди  трикляті,
   Чигають  на  сироту,    
   На  дитинку,
 
   Та,  щоб  познущатись,
     Бити,  вбити,
     Й  не  прикрити,
     В  потічку  лишити.


                                                                         ВСТУП

   Верховина  -  неперевершена  гірська,  ландшафтна  скарбниця  України,  і,  нічим  не  гірша,  а  то  може  значно  кращавід  швейцарських  Альп.  Уявіть  собі,  що  Ваше  авто  повільно  в'їзджає  до  центру  містечка.Ліворуч,  осінь.  начеумілий  художник,  пофарбувара  листячко  усіма  фарбами  палітри,  яке  під  яскравими,  ранковими  променями  ще  теплого  сонечка  переливається  наче  живе.  Казка  шанобливо  запрошує  Вас  у  гості.  Навпроти,  на  виднокраї,  осяйна  Чорногора  уже  одягла  пухнасту  білу,  зимову  шапку,  котра  у  будь  якупору  року  манить  і  притягує  допитливий  погляд  мандрівника.  Вдихніть  повітря  -  запоморочливо  -  свіже,  насичене  запахом  хвої.  Дихайте  на  повні  груди  і  насолоджуйтесь.  І  не  переживайте  -  його  бут  удосталь,  вистачить  усім.  На  щастя,  для  місцевих  жителів,  це  куточок,  який  оминають  "десятою  дорогою".Чому?  Бо  дуже  далеко,  незручно.Упевнений,  що  сучасний  GPS,  обов'язково  омине  цю  райську  місцину,  віддавшт  перевагу  розрекламованому  Буковелю,  для  прикладу.І  на  здоров'ячко!  НЕВЕЛИЧКЕ  МІСТЕЧКО  З  УСІХ  СТОРІН  ЩІЛЬНО  ОТОЧУЮТЬ  ГОРИ,  НЕ  ТАКІ  ЗВИЧАЙНО,  ЯК  У  ВОРОХТІ,  АБО  Ж  ЯРЕМЧЕ,  ТА  УСЕЖ  ВОНИ  ЗАХИЩАЮТЬ  ЦЮ  ЧУДОВУ  МІСЦИНУ,  ВІД  ШТОРМОВИХ  ВІТРІВ,  ЗБЕРІГАЮТЬ  СВІЙ.  ОСОБЛИВИЙ  МІКРОКЛІМАТ.  ЯКЩО  ВИ  ЗІБРАЛИСЯ  ДО  КАЗКИ  –  ТОДІ  ВАМ  ДО  ЖАБ’Є.  НЕ  ДИВУЙТЕСЯ  –  ЦЕ  ДАВНЯ  НАЗВА  МІСЦИНИ.  МІСТЯНИ,  ОСОБЛИВО  ПОХИЛОГО  ВІКУ,  ЧАСТІШЕ  ПОЛЮБЛЯЮТЬ  НАЗВУ  САМЕ  ОСТАННЮ,  ВИМОВЛЯЮЧИ  ДЕЩО  НЕЗВИЧНО,  ДЛЯ  НАДТО  «ЛІТЕРАТУРНОГО  ВУХА»  -ЖЄБЄ.  МАЛО  НЕ  ЗАБУВ  НАГАДАТИ:  ВЕРХОВИНА  –  ЦЕНТР  ГУЦУЛЬЩИНИ.  ЧОТИРИ  ГОДИНИ  З  ХВОСТИКОМ    ЇЗДИ  ВІД  СТАНІСЛАВА,  ЦЕБТО,  ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА,  І  ВИ  ПОРИНАЄТЕ  У  ЦІЛКОВИТО  ВІДМІННИЙ  СВІТ  ВІД  ТОГО,  ДО  ЯКОГО  ВИ  ЗВИКЛИ.  ШВИДКА,  НА  ПЕРШИХ  ПОРАХ,  ЦІЛКОМ  НЕ  ЗРОЗУМІЛА  ГОВІРКА  МІСЦЕВИХ  ГУЦУЛІВ,  ПРИВОДИТЬ  ВАС  У  ЛЕГЕНЬКИЙ  ШОК.  АЛЕ  НЕ  ХВИЛЮЙТЕСЯ,  ТАК  РОЗМОВЛЯЮТЬ,  НАЖАЛЬ,  НЕ  УСІ  МЕШКАНЦІ  МІСТЕЧКА.  НАПРИКЛАД,  ЗВИЧНЕ  НАМ  «ЯК  СПРАВИ?»  ТУТ  ЗАМІНЯЮТЬ  НА  «ЦИ    ДУЖІ?».  І  ПОВІРТЕ  МЕНІ  НА  СЛОВО,  ЩО  ПРОЙДЕ  ЗОВСІМ  МАЛО  ЧАСУ,  ЯК  ВИ  ЛЕГЕНЬКО,  БЕЗ  ЖОДНИХ  ПРОБЛЕМ,  АДАПТУЄТЕСЯ  ДО  ДЕЯКИХ  МОВНИХ  ВІДМІННОСТЕЙ.  А  ЇЖА,  НАПИТКИ,  «ГУСЛЯНКА»  НАПРИКЛАД,  ОХОЛОДЖУЮЧИЙ  НАПІЙ,  ЯКИЙ  ЧУДОВО  ВГАМУЄ  НАШУ  СПРАГУ.ЙОГО  РЕЦЕПТ  ТРИМАЮТЬ  У  ВЕЛИКІЙ  ТАЄМНИЦІ  І  ЗВІСНО  ПЕРЕДАЮТЬ  ІЗ  ПОКОЛІННЯ  В  ПОКОЛІННЯ.
     МОЄ  ПЕРШЕ  ЗНАЙОМСТВО  З  ЖАБЄ  ВІДБУЛОСЯ  У  ДАЛЕКОМУ  1963  РОЦІ,  ОДРАЗУ  Ж  ПІСЛЯ  ЗАКІНЧЕННЯ  1-ОГО  КЛАСУ.  ЯК  ТІЛЬКИ  ВДАЛИНІ  З’ЯВИЛИСЯ  ГОРИ,  Я  ЯК  ЗАЧАРОВАНИЙ,  НЕ  ВІДРИВАВ  СВОГО  ПОГЛЯДУ  ВІД  АВТОБУСНОГО  ВІКОНЕЧКА.  Я  УЖЕ  НЕ  ЧУВ  БЕСІДИ  БАТЬКІВ,  ІНШИХ  ПАСАЖИРІВ.  ДОРОГА  СЕРПАНТИНОМ  ЗВИВАЛАСЯ,  НАЧЕ    В’ЮНКАЗМІЙКА  І  БІГЛА  ВСЕ  БЛИЖЧЕ  ДО  ГІР.  ДЛЯ  МЕНЕ,  КОТРИЙ  ПРИВИК  ЖИТИ  НА  РІВНИНІ  –  ЦЕ  БУЛА  ЖИВА  КАЗКА.  А  НАШІ  ГОРИ,  З  СМЕРЕКОВИМИ  ЛІСАМИ,  МАЮТЬ  ОСОБЛИВУ  КРАСУ.  НАРЕШТІ  ДОРОГА  СПИНАЄТЬСЯ  РІЗКО  ВВЕРХ.  ЯК  ЦЕЙ  АВТОБУС  ЗУМІВ  НАС  ВИВЕЗТИ  НА  ТАКУ  ВИСОЧІНЬ?  ПРОСТО  НЕЙМОВІРНО.  Я  НІЧОГО,  АБО  МАЙЖЕ  НІЧОГО  НЕ  ЗАПИТУЮ  У  БАТЬКІВ,  ЩОБ  НІЧОГО  НЕ  ПРОПУСТИ.  І  Я  МАВ  РАЦІЮ.  ЦІ  ПЕРШІ  СПОГАДИ  –  ВОНИ  У  МОЄМУ  СЕРЦІ  ЗАЛИШИЛИСЬ  НАЗАВЖДИ.  СПРАВА  В  ТОМУ,  ЩО  ДИТИНА,  ПОРІВНЯНО  З  ДОРОСЛИМИ  ЦІЛКОМ  ІНАКШЕ  СПРИЙМАЄ  ОТОЧУЮЧИЙ  СВІТ.  БЕЗ  КАЗКИ,  БЕЗПЕРЕЧНО,  НІЧОГО  НЕ  ВІДБУВАЄТЬСЯ.  АЖ  ОСЬ  НАРЕШТІ  ЖАБЄ.  ТА  ЦЕ  ЖИВА  КАЗКА.  ГОРИ  З  УСІХ  СТОРІН  ВПИРАЮТЬСЯ  У  НЕБО.  ПІДПИРАЮТЬ  ЙОГО,  ЧИ  ЩО?  НЕЙМОВІРНО.  ОХ  І  ПОЩАСТИЛО  Ж  ЛЮДЯМ,  КОТРІ  ТУТ  ЖИВУТЬ.  МИ  ЩЕ  НЕ  ВИЙШЛИ  З  АВТОБУСА,  А  Я  УЖЕ  МРІЯВ  ТУТ  ЖИТИ.  ЗАЛИШИВШИ  РЕЧІ  У  ГОТЕЛІ,  НА  БЕРЕЗІ  ГЛИБОКОВОДНОГО  ЧЕРЕМОША,  ГЛИБИНА  ЯКОГО  ТОДІ  СЯГАЛА  ДЕКІЛЬКОХ  МІТРІВ,  МИ  ВІДПРАВИЛИСЬ  НА  ПРОГУЛЯНКУ.  ТОЙ  ПЕРЕДВЕЧІРНІЙ  ПЕЙЗАЖ  ЧОМУСЬ  ДО  ЩЕМУ  У  СЕРЦІ  НАГАДУЄ  МЕНІ  КАРТИНИ  ХУДОЖНИКІВ  СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ.  ГУСТІ,  ТЕМНО-ЗЕЛЕНІ  ФАРБИ  З  НАСТАННЯМ  ВЧОРА  ЗМІНЮВАЛИСЬ  НА  СІРО-ГОЛУБИЙ  ВІДТІНОК.  МИ  ПОВЕЧЕРЯЛИ  І  САМЕ  ЗІБРАЛИСЯ  СПАТИ.ВРАЗ  ПІШОВ  ДОЩ,  ЛЕГЕНЬКО  ЗАГРИМІВ  ЗДАЛЕКУ  ГРІМ.  БЛИСНУЛА  БЛИСКАВКА.  ВРАЗ  НАДВОРІ  ЩОСЬ  НЕЙМОВІРНО    ЗАГОРКУТІЛО,  ЗАІСКРИЛОСЯ  І  УСЕ    ПЕРЕМІШАЛОСЬ  -ДОЩ,  ПОТУЖНИЙ  ГРІМ,  ЯСКРАВА  БЛИСКАВКА,  ВІДЛУННЯ  ПЕРШОЇ  ЛІТНЬОЇ  ГРОЗИ.  РАПТОВА  ЗМІНА  ПОГОДИ  ВОЧЕВИДЬ  НАЛЯКАЛО  МОЮ  МАМУ,  ТА  НЕ  МЕНЕ.  Я  ШАЛЕНІВ  ВІД  ПОТУЖНОГО  ВІДЛУННЯ  ГРОМУ,  ЯСКРАВИХ  БЛИСКАВОК,    КОТРІ,  РАЗ  У  РАЗ,  РОЗРІЗАЛИ  НАШУ  НЕВЕЛИЧКУ  КІМНАТУ.  МЕНЯ  НА  ЯКУСЬ  МИТЬ  ЗДАЛОСЯ,  ЩО  БУРХЛИВА  ВОДА  ВИЙШЛА  З  БЕРЕГІВ  ЧЕРЕМОШУ(ЧОРНОГО  ЧЕРЕМОШУ,  ЯК  ЙОГО  ІНКОЛИ  НАЗИВАЮТЬ  МІСЦЕВІ  МЕШКАНЦІ)  І  ЗАРАЗ  НАШ  ГОТЕЛЬ  ПІДНІМЕ  МОГУТНЯ  ХВИЛЯ  Й  ПОНЕСЕ,  НАЧЕ  КОРАБЛИК,  У  ТЕМНУ  НІЧ.  І  НАВІТЬ  У  ЦЕЙ  МОМЕНТ  МЕНІ,  ЯК  НЕ  ДИВНО,  ЗОВСІМ    НЕ  БУЛО  СТРАШНО.  БУРЯ  ЗАТИХЛА  ТАК  САМО  РАПТОВО,  ЯК  І  РОЗПОЧАЛАСЯ.
     ЗРАНЕЧКУ  Я  ВИБІГ  НАДВІР  І  ОГЛЯНУВШИСЬ  ВИГУКНУВ:
«  А  ЖАБА  СКУПАЛАСЯ!»  ОТ  ДИВИНА!  
     ПОТІМ  МИ  ПІШЛИ  ДО  МІСЦЕВОЇ  ШКОЛИ,  ДЕ  БАТЬКОВІ  ВІДМОВИЛИ  У  РОБОТІ  УЧИТЕЛЯ.  Я  БУВ  У  НЕВГАМОВНОМУ  РОЗПАЧІ,  ЩЕ  БІЛЬШЕ,  ОЧЕВИДНО,  НІЖ  БАТЬКО.  З  ТИХ  ПІР  МОЄЮ  ЗАПОВІТНОЮ  МРІЄЮ  СТАЛО  ПОВЕРНУТИСЯ  КОЛИСЬ  У  ЦЕЙ  ЧУДОВИЙ  КРАЙ  ВИСОКИХ  ГІР,    ЗЕЛЕНИХ  ПОЛОНИН,    ПРЕКРАСНИХ  СМЕРЕКОВИХ  ЛІСІВ,  НЕЗРІВНЯЕННОЇ  ПО  СВОЇЙ  КРАСІ  ЧОРНОГОРОЇ,  І  БЕЗУМОВНО  БУРХЛИВОГО  ЧЕРЕМОШУ.  ВДРУГЕ  Я  ПРИЇХАВ  ДО  ВЕРХОВИНИ  У  ВІЦІ  21  РОКУ.  ГОРИ  ВИЯВИЛИСЯ  ЗНАЧНО  НИЖЧИМИ,    А  ЧЕРЕМОШ    НЕЙМОВІРНО  ОБМІЛОВ  ЧЕРЕЗ  НАДМІРНИЙ  СПЛАВ  ЛІСУ.          

     ЧАСТИНА  1        Сирота

     Зранку,  виглянувши  через  низеньке,  маленьке  віконечко  приземкуватої  гуцульської  садиби,  надворі      побачив  перший  сніг.
Я  вискочив,  байдуже,  що  не  одягнений  по  зимовому,  і,  очам  своїм  не  повірив.  Зима  –  справжня  зима!  У  Верховину  біла  пора  року  приходить  враз.  Ще  звечора  я  рубав  дрова  для  печі  й  на  зиму.  Було  сухо,  але  по  осінньому  холодно.  А  тут  враз  -  по  пояс  снігу.  Навколишній  краєвид  змінився  до  невпізнання.  У  карпатському  містечку  зимова  пора  має  особливу  привабливість.  Щулячись  від  холоду  повертаюся  усередину.  Швидко  здійснюю  звичний,  ранковий  моціон,  а  потім,  нашвидкуруч  зготував  такий-сякий  сніданок,  і,  бігом  до  школи,  щоб  не  запізнитися.  Я  учитель  англійської  мови,  і,  це  мій  перший  рік  роботи  у  школі.  Щоб  дійти  до  місця  роботи,  долаю  непростий  шлях,  перескакую  через,  звичні  для  місцевих  гуцулів,  але  не  для  мене,  перелази  виходжу  нарешті  на  пряму  дорогу,  і,  ось  до  знайомої  будівлі,  як  кажуть,  рукою  подати.  Приходжу  саме  вчасно,  щоб  роздягнутися,  узяти  класний  журнал,  і,  без    поспіху  зайти  у  клас.  Дивно!  Завжди  галасливі  учні  школи  раптом  змінилися  до  невпізнання.  От,  якщо  б  так  було  щодня!  Що  ж  трапилось?  Підбігає  знайомий  учень,  і,  заїкаючись,  зі  сльозами  на  очах,  пробує  щось  розповісти  мені,  щось  дуже,  вочевидь,  жахливе:
   -«Там,  Ігоре  Петровичу,  там  …  -  сльози  заливають  обличчя,  тіло  здригається,  але  хлопчина  вхопивши  мене  міцно  за  руку  тягне  на  вулицю.
     Ми  бігом  піднімаємось  вгору  по  протоптаній  стежині  мовчки.  Аж  ось  і  це  жахливе  місцу.
     Голова  нещасного,  неживого,  маляти  лежить  у  неглибокому  гірському  потічку,  а  босі  ноги  впираються  у  стежину.  Труп  невідомої  дитини,  очевидно,  повністю  голий,  і,  лише  ранковий  сніг  прикрив  його  бездиханне  тіло  від  сором’язливих  поглядів  дітей.
До  нас  поспішають  люди  у  місцеві  міліціонери.
   -«Ігоре  Петровичу!  Відведіть  дітей  у  приміщення  школи.  Ми  пізніше  проведемо  слідчі  дії.  Попередьте  інших  учнів  сюди  у  жодному  разі  не  підходити,  щоб  не  заважати  слідству.
   -«Так,  звичайно,  товаришу  майоре.  Я  зараз.»  -  мені  не  прийшлося  повторювати  наказ,  так  як  діти,  опустивши  погляди,  самі  послушно  повертались  до  школи.  
     Як  не  старались  мої  колеги,  організувати  навчальний  процес  після  того,  що  трапилось  не  вдалося  і    після  другого  уроку  дирекція  закладу  змушена  була  відпустити  дітей  по  домівках.  Нам,  учителям,  теж  дозволили    повернутися  додому.
   12-річний  Івась,  худенький,  низенького  росту  хлопчик  школу,  практично,  не  відвідував.  Незважаючи  на  старання  класного  керівника  повернути  дитину  до  класу  не  вдалося.  Бабуся  Василина,  далека  родичка  покійних  батьків  дитини  тільки  руки  розводила.
     -«Ну  що  я  йому  зроблю.  Не  хоче  йти  до  школи  та  й  все».  
     Усе  почалося  з  того,  що  однокласники  почали  шпетити  (авторська  примітка.  –  суворо  відчитувати,  ганити  кого-небудь)  Івася  за  його  одяг.  Бабуся  не  мала  змоги  купувати  дитині  новий  одяг,  тому  перешивала  речі,  які  для  сироти  приносили  чужі  люди.  Хлопчина  спочатку  пропускав    шкільні  заняття,  а  згодом,  і,  взагалі    категорично  відмовився  повернутися    до  школи.  Він  якось,  випадково,  стояв  біля  подвір’я  де  проходило  весілля.  Господарі,  запримітивши  нещасного  сироту,  гостинно  запросили  його  до  окремого  столу.  Господиня  не  відходила  від  дитини,  допоки  він  добре  не  поїв.  Потім,  по-щедрому,  наклала  всякої  всячини  у  стареньку  хустину,  на  дорогу,  для  баби  Василини,  поцілувала  в  чоло  і  відправила  зі  словами:
   «Ну,  а  тепер  йди,  сарако!»  (  авторська  примітка  –  нещасний,  неборак)  –  промовила  навздогін,  і,  витерла    краєм  хустини  вперту  сльозу.
     Того  вечора,  малий  з  Василиною,  уперше  за  довгий  час,  поїли  як  нормальні  люди.  З  тих  пір  Івась  різко  змінився.  Якимось  дивом,  він  дізнавався  де  у  Верховині  мало  бути  весілля,  проводи  до  армії,  навіть  поминки.  З  легкої  руки  першої  господині,  інші  люди  теж,  поставилися  до  нещасної  дитини  з  людяністю,  звичною  для  гуцулів.  Слід  сказати,  що  сирота  Івась  зовсім  не  був  подібний  до  своїх  однолітків.  Сумний  погляд  очей,  мовчазна  натура,  шанобливе  ставлення  до  людей  похилого  віку,  і,  разом  з  тим,  якась  доброта  у  його  очах.  Від  нього,  ніхто  й  ніколи,  слова  поганого  не  чув,  або  непоштивого  звернення.  Незабаром  життя  хлопчини  й  його  бабусі  різко  змінилося.  Тепер  у  них  завжди  було,  й  що  поїсти,  й  що  попити.  Більше  того,  за  місяць  Івась,  і  взувся,  і  одягнувся.  Розголос  про  сироту  Івася  швидко  поширився  по  містечку.  Мешканці,  при  нагоді,  самі  запрошували  небораку  на  те  чи  інше  дійство,  а  він  звичайно  й  не  відмовлявся.  Але  ось  пора    на  весілля  завершилася,  до  завершення  посту,  а  люди,  як  відомо,  помирають  не  щодня.  Івась  почав  напружено  думати  над  тим,  щоб  «гостинці»  можна  було  б  отримувати,  так  як  це  було  раніше.  Але  рішення  так  і  не  приходило.  До  того  ж  зненацька  прийшла  зима.  Ходити  днями  у  пошуках  подаянь  ставало  все  складніше.  Та  ще  й,  нажаль,  ослаблений  організм  дитини  важко  зносив  найменші  прояви  простуди,  або  ж,  грипу.  Дитина  надовго  злягла  й  помочі  чекати  від  чужих  людей  було  годі.  Василина  пенсію  не  отримувала.  Совіцька(  авторська  примітка-радянська)    влада  таким  чином  карала  тих,  хто  тим  чи  іншим  чином,  допомагав    Лісовим  хлопцям.  Бабуся  лічила  дитину,  чим  тільки  могла,  лісові  трави  та  ягоди  йшли  на  узвари,  старі  рецепти  допомагали  використати  усе,  що  було  зібрано  за  літо.  Ночами  Василина  «чаклувала»  над  різним  зіллям  і  врятувала  свого  онука.  День  за  днем,  йому  ставало,  усе  краще  й  краще.  Біда  була  в  тому,  що  не  було  що  їсти.  Стара  жінка  не  могла  пересилити  себе  й  піти  до  когось  поросити,  ні  не  гроші,  а  трохи  муки,  крупи,  бульби,  навіть  не  м’ясо,  без  якого  вони  могли  легко  обійтися.  Нарешті,  все  ще  кволий,  але  рішуче  налаштований  Івась,  змусив  себе  піднятися  з  ліжка,  вдягнути  на  себе  усе,  що  зігрівало,  байдуже  як  він  виглядав,  збоку  й  відправитися  до  центру.  У  нього  був  свій  таємний  план.  На  цей  раз  він  заточуючись(авторська  примітка  –хитатися,  втрачати  рівновагу),  пошкандибав(авторська  примітка  –  повільно  піти)  до  центру.  Кафе.  На  цей  раз  він  піде  до  кафе.  Як  тільки  він  зайшов  до  середини,  одразу  ж  зрозумів,  що  тут  отримати  те,  за  чим  він  прийшов  буде  не  так  легко.  Закурене,  напівосвітлене  приміщення  було  вщерть  заповнене,  в  основному  мужчинами  напідпитку,  й  молодими  дівчатами.  
     До  нього  ж  одразу  підбігла  молода  офіціантка.
     -«Тобі  чого  потрібно,  малий?  Тата  шукаєш?»  -  грубо  запитала.
     -«  Та  ні,  я  хотів  би…»-  та  й  замовчав.
     -«Ну,  говори  вже.  У  мене  робота  чекає.  Гаразд.  Іди  за  мною.»  -і  повела  Івася  на  кухню.
     -«Марічко.  А  поклади  ти  сему  легеневі  щось  трохи  поїсти,  бо  він,  сарака,  ледве  стоїт(авт.прим.  –стоїть)  на  ногах.»  -  та  й  побігла.  Огрядна(авт.прим.-товста)  Марічка,  жваво  підбігла  до  дитини,  посадила  на  найближчий  стілець,  і,  не  устиг  він  й  огледітись(авт.прим.-роздивитись),  як  вона,  тут  як  тут,  крутилася  перед  ним  з  мискою  запашного  борщу,  тарілкою  картоплі  й  парою  ще  гарячих  котлет.
   -«Їж,  сарако,  їж!  Не  соромся!  Я  ще  додам,  як,  попросиш.»  -  весело  усміхнувшись  промовила.
     Івась  накинувся  на  їжу,  як  несамовитий.  Не  думав  ні  про  що  –  тільки  б  наповнити  жолудок.  Вони  з  бабусею  останній  тиждень  майже  нічого  не  їли.
     -«Та  не  поспішай,  Івасю.  Ніхто  у  тебе  не  забере.  Ось  візьми,  випий,  мінеральної  води.  Та  не  подавися,  горе  ти  моє!»  -  весело  продовжила.
     -«  А  звідки,  тітко  Марічко,  ви  знаєте,  що  мене  Івасем  кличуть?»  -  невпевнено  запитав  малий,  коли  нарешті  трохи  вгамував  перше  почуття  голоду.
     -«А  хто  ж  тебе  у  Жєб’ї  (авт.прим.  –Верховина)та  не  знає?»  -  сумно  опустила  очі.  
 -«Ти  не  соромся,  приходь  коли  що»  -продовжила.
   Додому  Івась  повертався  ситий,  веселий,  ще  й  пакуночок  за  пазухою  ніс  для  бабусі.

                                       -II-

             Продовження  буде…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767211
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2017


INTERRUPTED LOUNGING.

By  Woody  Paul  Grey

I  am  sitting  at  one  of  the  tables  of  a  sun  terrace  outside  McDonald’s  fast  food  Inn  lazing  around  and  eating  a  tasty  ice  cream,  enjoying  the  delicious  coolness  of  the  light  fresh-  breeze  and  the  absolutely  gorgeous  sighting  in  front  of  me.  
Leftwards,  firmly  moored  to  the  tremendous  jetty,  overshadowing  the  big  and  small  boats,  ships  and  yachts  floating  about,  one  can  view  the  luxury  cruise  liner  ’Avalon’  brightly  glittering  in  the  light  of  the  blazing  hot  sun.  A  huge  black  chimney  on  the  top  of  the  giant  ship  is  slightly  smoking  -  a  true  sign  that  the  enormous  ocean  going  vessel  is  getting  ready  for  the  start  of  an  around  the  world  voyage.  
Next  to  it  is  the  narrow  strip  of  the  turquoise  sea  leading  my  keen  eye  to  the  hardly  visible  Swallow  Nest,  a  fabulous  castle  with  a  lounge  bar  inside,  perched  high  up  on  the  cliff  top.  
Then  comes  an  ancient  galley,”  the  Golden  Fleece  “,  recently  built  on  one  of  the  piers  with  an  up-to-date  restaurant  on  its  board,  graciously  welcoming  the  foreign  and  domestic  tourists  to  visit  the  exotic  spot,  taste  the  nouvelle  cuisine  and  enjoy  an  excellent  sea  sight  around.  
After  that  one  can  see  a  few  hi-tech  buildings  constructed  in  recent  years  sharply  contrasting  with  the  soviet  time  ramshackle  architecture  –a  chaotic  scattering  of  the  big  and  small,  new  and  old  houses  on  the  nearby  town  hills.
     In  the  center,  stretching  up  into  the  blue  sky  is  a  breathtaking  panorama  of  a  fabulous  Iy-Petry,  with  a  modern  cable  car  skillfully  attached  to  it,  an  incredible  ending  of  the  long  Crimean  Mountain  Chain  spreading  like  a  cobweb  over  the  southern  part  of  the  peninsula.  Next  to  it  is  the  mountain  Mogabe  vastly  covered  with  the  evergreen  trees  and  bushes.  In  fact,  the  mountains  safely  protect  our  town  from  the  severe  northern  winds,  heavy  storms,  rains  and  snow  showers.  That’s  the  reason  why  in  Yalta  summer  is  the  longest  season,  the  sun  shines  extremely  brightly,  the  fine  weather’s  spell  is  pretty  long  -  running  and  the  overwhelming  warmth  and  freshness  of  the  air  is  so  evident.  Oftentimes  it’s  even  baking  hot,  and  without  the  shingle  beaches  magnificently  sited  all  over  the  extraordinary  long  coast  line  you  would  have  gone  stark  raving  mad.  Particularly  there  one  can  find  a  saving  shade  and  keep  cool  even  on  the  hottest  summer  day.  
And  on  the  right-hand  side  of  me  is  the  non-official  downtown  area  normally  overwhelmed  with  the  desperate  tourists  hanging  sluggishly  around  alongside  with  the  local  residents,  as  usual,  rushing  to  and  fro.  Actually,  I  am  on  my  way  back  home  after  the  habitual  jogging  session  to  the  hugely  popular  Massandra  beach  where  I  swim,  train  and  sunbathe  a  lot.  
According  to  my  friends  I’m  a  fairly  tall,  handsome  man  in  good  shape  for  a  man  of  my  age,  long  grey  -  haired,  lately  wearing  it  loose,  sporting  a  short  cut,  thick  beard,  or,  on  the  contrary  cleanly  shaven,  dressed  in  a  dark  or  white  T-shirt,  jogging  shorts,  wearing  special  running  sneakers  and  certainly  a  rather  heavy  backpack  over  my  shoulder.  
Strange  as  it  may  seem,  but  one  can  see  me  looking  the  same  way  and  jogging  all  the  time  the  whole  year  round  and  it  seems  the  townies  still  can’t  get  used  to  my  weird  appearance,  not  to  mention  the  strangers,  especially  during  the  wintertime  when  snow  and  ice  keeps  the  majority  of  us  indoors,  except  for  me,  of  course.  
You  know,  I’m  a  private  teacher  of  English  and  German,  as  the  second  language,  working  hard  with  my  students  and  pupils  individually  according  to  my  own  authorial  method  of  teaching  foreign  tongues.  I  like  being  my  own  boss  and  I’ve  been  practicing  within  the  recent  35  years  enjoying  every  minute  of  it.
-Sorry?  Do  you  speak  English?  –  a  male  voice  somewhere  from  behind  me  abruptly  interrupts  my  peace  and  solitude.  Frankly  speaking,  in  moments  like  this  one?  I  hate  to  be  bothered  and  favor  to  stay  alone?  as  long  as  possible,  because  particularly  then?  I  really  exercise  an  indescribable  feeling  of  happiness  and  delight.  But  I’m  a  human  being,  a  teacher,  after  all.  So,  I  do  have  to  talk  to  other  people  even  if  sometimes  I  don’t  intend  to.
-  I  do  –  reply  I  instantly  turning  back  to  see  who  dared  to  interrupt  me.  It  appears  to  be  a  man  of  my  age,  or  maybe,  a  little  bit  older:  rather  thick,  slender,  bald-headed,  dressed  in  sportswear,  accompanied  by  a  young  beautiful  lady  in  her  early  thirties.  
-What  country  are  you  from?  –  asks  the  talkative  elderly  man  coming  up  closer.  Strangely  enough,  but  he  takes  me  for  a  foreigner.  Never  mind.  As  for  me  he  looks  like  a  Yalta  resident,  though  rather  sport  minded.  Nevertheless,  I  ain’t  going  to  say  what  I  think  about  the  way  he  looks  on  the  outside.  He  might  find  it  offensive  and  I  don’t  want  to  be  considered  rude  towards  the  new  arrivals  at  the  very  beginning  of  our  conversation.
-In  fact?  I’m  from  Ukraine  –  answer  I  still  enjoying  the  cool  dessert  trying  to  guess  where  they  are  from.  I  don’t  know  why,  but,  as  a  rule,  when  the  foreigners  talk  perfect  English  I  take  them  for  the  Americans.  This  man  speaks  English  quite  fluently  so,  I  do  believe,  he’s  either  an  Englishman  or  an  American.  Let’s  see  whether  I’ll  be  right  this  time.
-Do  you  live  in  Yalta?  –  proceeds  the  stranger  still  doubting  that  the  Ukrainian  citizens  can  talk  foreign  languages  like  in  Europe.  Folks  are  lucky  to  meet  me,  a  foreign  philology  tutor.  Otherwise  they  could  easily  come  across  people  who  do  study  the  basic  European  tongues  but,  actually,  don’t  have  enough  skills  to  talk  to  strangers.
-Definitely!  -  respond  I  realizing  that  the  newcomers  aren’t  going  to  leave  me  for  long.  Only  now  I  recognize  the  difference  in  age  between  them.  Though,  they  might  be  just  an  interpreter  and  an  Englishman.  And  in  this  case  it  doesn’t  matter,  as  one  can  imagine.
-May  we  join  you?  –  asks  politely  the  elderly  man.  It  looks  like?  he’s  already  aware,  I’m  the  guy,  who  wouldn’t  mind  to  prattle  away  in  a  foreign  language.  Well,  he’s  perfectly  right.  Sometimes  I  really  adore  babbling  on  with  my  students  or  their  parents,  especially  when  it  concerns  the  English  study.  But  not  this  time!  On  the  other  hand,  I  do  have  to  be  polite!  
-Sure  thing!  Be  my  guest!  –  reply  I  courteously  and  move  the  chair  closer  so,  the  man  could  sit  right  next  to  me.  The  stranger  looks  quite  confident  and  is  staring  at  me  since  the  very  minute  they  both  recognized  my  humble  person.  What’s  so  unusual  about  me,  I’d  like  to  know?  It  has  to  be  pointed  out,  the  guys  aren’t  the  only  ones,  who  at  first  sight  start  gazing  at  me.  But  I  am  not  a  sportsman,  a  movie  star  or  a  celebrity  to  get  nuts  of  my  appearance.
-  I’m  wondering,  how  do  you  manage  to  keep  yourself  in  such  a  good  shape?  –queries  the  curious  old  man  and  I  notice  an  envious  look  in  his  eyes.  Sometimes  I’m  amazed  at  the  variety  of  questions  people  ask  me  of  this  kind  instead  of  taking  my  lead.  And  it’s  so  easy,  doesn’t  take  much  of  your  money,  a  lot  of  free  time,  extraordinary  skills  or  personal  abilities.  You  just  have  to  make  the  first  step,  add  a  bit  of  your  will,  think  about  the  future  prospective,  feel  your  renewed  body,  fresh  breathing  and  shortly  afterwards  you,  simply  won’t  help  doing  it.  
-Basically,  I’ve  been  jogging  since  the  age  of  14,  swimming  in  the  Black  Sea  within  the  recent  15  years,  training,  as  long  as,  I  can  remember  myself  alongside  with  keeping  to  the  vegetarian  diet  for  the  last  dozen  of  years.  The  man  looks  like  a  meticulous  journalist  aiming  to  get  the  complete  information  about  your  obedient  servant.
-Miraculous!  –  exclaims  the  stunned  man  not  taking  his  eyes  of  me.  I  wouldn’t  say  he’s  annoying,  but  too  much  attention  doesn’t  make  me  happy.  Though,  on  the  other  hand,  I  feel  more  important  than  I,  actually,  am  indeed.
-By  the  way,  my  name’s  Volodymyr.  What’s  yours?  –now  I  am  ready  to  keep  on  talking?  practicing  my  speaking  skills.  For  the  first  time,  I  feel  quite  comfortable  while  talking  English  to  the  strangers.  What’s  the  reason,  I  wonder?  Exaggerated  relaxation  or  the  abruptness  of  the  meeting?  I  presume  both.
-My  name’s  John.  And  this  is  my  wife  Natasha.  She’s  from  Siberia,  Russia.  –they  are  nicely  and  friendly  smiling.  He  might  be  not  a  penniless  man  marrying  such  a  baby.  Why  do  men  like  he  pick  up  so  young  ladies?  Don’t  they  understand  the  latter  are  dreaming  about  young  strong  men  with  healthy  bodies  and  mutual  understanding  of  the  current  reality.  It  is  as  simple  as  that.  Different  generations  have  different  views  and  very  seldom  they  coincide.
-And  where  are  you  from,  John?  –  I  put  the  next  question  trying  to  make  a  conversation.  As  to  me,  he  doesn’t  look  like  anybody  else  except  for  a  Yankee.
-Well,  I’m  from  Lebanon,  but  we’ve  got  a  house  in  Yevpatoria,  the  Crimea.  So,  we  visit  your  town  every  single  summer  –  answers  the  man  gazing  lovingly  at  his  wife.  Alas,  I’m  wrong  again.  Notwithstanding  the  fact,  I  still  can’t  accept  the  reality.  I  still  consider  that  the  man  might  be  of  American  origin  just  having  the  Lebanon  citizenship.  
-Do  you  like  Yalta,  the  Crimea?  –  ask  I  feeling  mutual  understanding  that  in  some  inexplicable  way  grew  up  between  us,  total  strangers  just  half  an  hour  ago.
-Yalta  is  an  incredible  spot,  a  real  paradise,  to  a  certain  extent.  –  answers  the  man  wholeheartedly.  And  I  absolutely  agree  with  him.  This  is  why  he,  a  foreigner,  bought  a  cottage  in  our  area.  On  the  other  hand,  if  he  were,  as  rich  as  I  think,  he  would  easily  purchase  a  real  estate  in  Yalta,  but  not  somewhere  else,  though  even  on  the  Crimean  peninsula.  So,  most  likely  he’s  just  a  middle  class.  Never  mind!  That’s  none  of  my  business!
-We  adore  the  Black  Sea  coast,  the  awesomely  beautiful  Crimean  Mountains,  fabulous  nature  around,  mild  subtropical  climate,  outstanding  historic  places  and,  of  course,  the  people  so  polite,  kind  and  generous.  –a  young  lady,  after  all,  joins  the  conversation.  She’s  really  pretty,  but  on  the  other  hand  the  lady  isn’t  the  type  of  long-  legged  dolls  hunting  for  real  oligarchs.  The  better  for  them  both!
-Frankly  speaking  I’m  originally  from  Ivano-Frankivs,  Western  Ukraine.  I  moved  here  specifically  to  swim  in  the  sea,  no  matter,  what  the  season  is.  I  remember  my  first  days,  weeks  and  months  spent  in  the  sunny  town.  Shortly  speaking,  I  enjoyed  every  minute  of  staying  here.  Sometimes  I  couldn’t  believe  my  eyes.
-Wow!  I’m  the  Yalta  resident!  –  continue  I  proudly.
-Do  you  mean  to  say,  you  are  jogging  and  swimming  in  the  sea  in  winter  as  well?  –  asks  an  absolutely  amazed  man.  He  simply  couldn’t  even  imagine  how  warm  winters  usually  are  in  Yalta.  For  example,  the  temperature  of  minus  ten  degrees  below  zero-  10  C  is  something  unbelievable,  as  for  my  town.  The  sea  never  gets  frozen  and  the  water’s  temperature  in  February  is  seldom  lower  than  three  or  four  degrees  above  zero+3/4  C.
-Precisely!  Moreover,  unlike  other  healthy  minded  people  in  Yalta  who  do  swim  in  the  sea  in  freezing  weather,  but  prefer  to  wear  warm  clothes,  I’m  sporting  the  same  dresses,  as  you  can  see  now.  And  I  should  tell  you  that  in  February  sometimes  it’s  pretty  cold  in  here.  So,  I  have  to  run  very,  very  quickly  not  to  turn  into  an  icicle  –  answering  the  question  I  feel  quite  confident  and  can  talk  for  hours  now  about  the  ways  to  keep  the  doctor  away.
-And  what  about  you?  You  look  very  sporty  as  well.  –the  man  really  looks  great  as  for  his  age.  Well,  I  think  he  must  be  jogging,  swimming  and  maybe  playing  tennis  and  keeping  on  some  healthy  diet.  I’m  not  even  talking  about  his  gorgeous  wife.  As  for  her,  she  doesn’t  need  any  kind  of  sport,  at  least  for  some  20-30  years.
-In  fact  I  played  tennis  a  lot,  until  I  injured  my  knee.  So,  currently  I’ve  decided  to  quit  just  for  a  while.  Hopefully,  very  soon,  I’ll  keep  on  doing  sport.  At  least,  your  incredible  example  will  encourage  me  to  do  so.  Sorry  for  my  question  in  quotes.  What’s  your  age?  –  asks  the  keen  man  trying  to  guess  the  answer.
-Well,  I’m  55.  –  answer  I  trying  to  feel  his  reaction.  Obviously,  he’s  amazed  by  the  answer.  I  presume,  he  hoped  we’re  of  the  same  age.  As  for  me,  I  look  older  than  am  indeed.  This  is  partly,  because  of  my  grey  beard  and  fairy  long  hair.
-  And  you?  –  I  always  fail  to  tell  the  person’s  exact  age,  but  this  time  I  know  for  sure  that  the  man  is  65.  He’s  just  much  alike  my  friend  who’s  exactly  of  this  age.  Of  course,  I  won’t  tell  him  about  it.
-I’m  older.  –  replies  my  partner,  tactfully  willing  to  suppress  the  real  age  gap  between  us  in  front  of  his  extremely  young  spouse.  Good  for  me  that  I  didn’t  try  to  disclose  his  secret.
-Pardon  me,  but  I  need  to  hurry  up.  I’ve  got  English  classes  soon.  Bye!  Have  a  nice  day!  Nice  meeting  you!  –  I  finally  end  the  conversation  in  order  not  to  be  late  for  my  work.
-It’s  a  pleasure!  Hope  to  see  you  again  next  year!  –it  looks  as  though  the  couple  really  enjoyed  the  dialogue.  So,  I  did.  Concerning  relaxation,  I  can  do  it  any  given  day.
-Bye!  Have  a  great  fun,  John  and  Natasha!  –  reply  I  energetically  getting  up  to  my  feet.  They  are  still  staring  at  me  and  it  doesn’t  bother  me,  anymore.  Moreover,  I  even  enjoy  it  to  a  certain  extent.
-Take  care,  Volodya!  See  you  around!  –  the  newly  acquired  friends  wave  me  farewell  before  I  escape.  I  start  jogging  with  the  first  step  made.  Actually,  I  can’t  act  otherwise!  That’s  my  choice!
-See  you!  –  I  wave  good  bye  in  reply  and  dash  away  heading  forwards.  It  feels  so  good  running  across  the  crowd  turning  left  or  right  being  very  cautious  not  to  hurt  someone.
Soon  after,  I  left  the  place  and  was  jogging  along  the  town  embankment,  while  the  ocean  liner  beeped  noisily  three  times,  gracefully  left  the  sea-port,  and  sometime  later  vanished  out  of  sight  beyond  the  faraway  horizon.

YALTA  UKRAINE  JANUARY  10/01/2010/

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767042
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 20.12.2017


CUT THE GORDIAN KNOT

WOODY  PAUL  GREY

CHAPTER  ONE


DEPARTURE

George  McLain  was  undoubtedly  the  most  handsome  guy  you’ve  ever  met  –  middle  aged,  fairly  tall,  in  good  shape  for  a  man  of  his  age,  blue  eyed,  bald  headed,  clean  shaven,  casually  dressed  in  a  faded  pair  of  blue  jeans,  red  velvet  shirt  with  a  button  down  collar,  wearing  dark  sumptuous  glasses,  brown  leather  cowboy  boots  and  a  light  –  grey,  wooly,  wide–brimmed  hat.  At  first  sight  he  was  instantly  recognizable  as  a  playboy,  or,  at  least,  a  lady’s  man.

He  energetically  got  out  of  the  burning  hot  yellow  taxi,  took  a  deep  breath,  keen  to  stretch  his  slightly  swollen  legs,  grasped  and  lifted  easily  his  humble  luggage,  consisting  of  one  middle-size  suitcase  respectfully  handed  him  by  the  courteous  driver,  left  the  latter  a  generous  tip  and  walked  away  with  a  light  quick  step  towards  the  luxury  cruise  liner  “Avalon”,  brightly  glittering  in  the  light  of  the  blazing  hot  sun,  firmly  moored  to  the  tremendous  jetty,  overshadowing  big  and  small,  old  and  new  boats,  ships  and  yachts  floating  around.

A  huge  black  chimney  on  the  top  of  the  giant  voyager  was  hardly  smoking  -  a  true  sign  that  the  enormous  ocean  going  vessel  was  getting  ready  for  the  start  of  an  around  the  world  journey.

In  a  little  while,  dragging  on  the  wheels  his  only  suitcase  the  newcomer  hastily  climbed  the  broad,  steep  staircase  to  the  upper  deck,  disregarding  the  up-to-date  elevator,  quickly  found  his  state  room  next  to  the  open-air  swimming  pool  and  a  shortened  running  track.

George  hadn’t  the  slightest  desire  to  wait  until  the  crew  of  this  fabulous  ship  would  slowly  weigh  out  the  immense  anchor  with  the  help  of  the  powerful  engine  and  then  sluggishly  pull  away  from  the  friendly  shore,  before  eagerly  stepping  down  into  the  snug  transparent  bathroom  to  take  a  life-giving,  relaxing,  hot  shower  first  he  went  to  bed.

Soon  after  he  fell  into  a  deep  sweet  dream  the  ocean  liner  noisily  beeped  three  times,  gracefully  left  the  welcoming  sea-port  and  sometime  later  absolutely  vanished  out  of  sight  beyond  the  faraway  horizon.

His  naked  body  was  slowly  sinking  down  into  the  ocean  depth  easily  overcoming  the  natural  gravity  that  should  push  him  out  as  his  lungs  were  completely  filled  with  the  air  and  his  mouth  closed.
His  eyes  were  wide  opened  and  grasped  every  single  object  passing  by:  small,  microscopic  species,  fishes-colorful,  various,  sharks,  dolphins,  even  enormous  whales.  The  water  here  was  so  clean  that  he  could  see  every  detail  so  distinctly  as  if  he  were  outside,  on  the  Earth.  His  skin  was  feeling  quite  comfortable  and  strangely  he  didn`t  experience  the  desire  to  breath.  The  water  was  rather  warm.  He  tried  to  stop  the  sinking.  All  in  vain.  Some  unknown  power  was  pushing  him  down  and  down.  It  was  rather  deep  and  his  ears  didn`t  ache  at  all.  Soon  the  fishes  disappeared,  leaving  behind  hardly  visible  species  and  the  light  actually  went  off.  But  still  he  could  see  a  little  bit,  quite  enough  to  feel  safe.  It  looked  like  hours  have  passed  since  the  sinking  began.  And  suddenly  came  the  bottom  of  the  ocean,  he  guessed,  that  felt  like  the  softest  bed.  So  he  eventually  fell  asleep,  so  deep,  sweet  and  relaxing.  
Next  morning  George  woke  up  very  early,  so  early  that  undoubtedly  he  was  the  only  person  on  the  ship  staying  awake.  He  felt  absolutely  relaxed,  full  of  energy,  in  a  great  mood  and  extremely  starving.  The  man  instinctively  glanced  leftwards  and  there  he  saw  a  basket  of  fruits.  Awesome!  He  grasped  it  to  put  right  beside  him,  took  an  apple  and  next  moment  his  teeth  bit  into  a  ripe  juicy  piece  of  fruit.  After  having  satisfied  his  first  hunger  George  looked  rightwards  through  the  porthole  and  saw  the  boundless  ocean.

He  took  the  hot  shower,  put  on  his  T-shirt,  shorts  and  a  pair  of  sneakers  and  went  out  to  start  his  jogging  exercises.  It  was  so  early  that  he  was  the  only  one  doing  sport.  The  ocean  air  was  so  fresh,  clean  and  cool.  He  started  jogging  and  it  was  such  a  fun.  So  easy,  so  light,  so  fast.  He  never  exercised  the  feeling  of  that  kind  earlier.  He  didn`t  count  the  circles  this  time,  but  definitely  it  was  quite  a  lot.  After  he  put  off  the  shirt,  shorts  and  sneakers  and  jumped  into  the  pool.  He  expected  the  water  would  be  cooler,  but  at  least  it  was  salty.  He  swam  for  an  hour  or  so,  before  he  got  absolutely  exhausted.  Then  the  man  went  out.  He  took  a  shower  in  his  stateroom  and  went  to  bed  again.
He  woke  up  right  before  the  breakfast  time.  George  put  on  his  white  suit,  a  shirt  and  a  tie,  not  to  mention,  the  loafers  and  the  socks  of  the  same  color,  of  course,  and  went  to  the  restaurant  right  downstairs.  The  hall  was  really  huge  and  quite  overcrowded.  He  found  his  table  with  the  help  of  a  young,  beautiful  waitress.  As  soon  as  he  comfortably  sat  down  he  noticed  from  the  opposite  side  of  the  restaurant  a  stunning  lady  half  dressed,  meaning  that  there  were  so  little  cloths  on  her  that  she  looked  half  naked,  walking  hastily  in  his  direction.  George  actually  liked  her  from  the  first  sight.  On  the  other  hand,  he  noticed  that  half  of  the  women  present  here  hated  her  from  the  first  moment.  And  there  she  was  breathing  heavily  as  though  being  afraid  that  some  other  woman  would  come  up  earlier.
-  “Would  you  mind,  if  I  sit  down  at  your  table?”  –  she  was  really  beautiful  –  tall,  slender,  with  long  blond  hair  dressed  in  white.  The  woman  now  calmed  down.  She  was  waiting…
-  “Not  at  all.”  -  George  jumped  out  to  his  feet,  rushed  to  her  side,  took  away  her  chair,  and  helped  her  to  sit  comfortably  in  front  of  him.  
-  “Hi!  My  name`s  Sophia,  Sophia  Langley.  You  may  call  me  Sophie.  And  what  is  your  name?  –  sweetly  smiling  the  lady  definitely  was  flirting  with  him  from  the  very  first  minute.
-  “It`s  George  McLain.  You  may  call  me  George.”  –  strange  as  it  may  seem,  he  felt  a  little  embarrassed  and  his  face  might  get  flashy  that  was  totally  not  the  way  he  usually  behaved.
-  “Nice  to  meet  you,  George!  By  the  way,  did  you  notice  how  I  was  running  across  the  hall  to  capture  you  in  time.  You  are  such  a  catch  among  all  those  old,  fat  pigs.”  –  now  the  women,  as  much  excited  as  he,  got  flashy  as  well,  but  on  the  contrary  didn`t  hide  it  at  all  to  demonstrate  how  she  adores  him.
-  “Oh,  yeah!  It  was  quite  a  race.  You  made  it.  Did  you  notice  that  nobody  except  you  pay  attention  to  my  humble  personality?”  –  he  now  felt  more  confident,  nearly  the  way  he  usually  does.  
-  “Never  mind.  I`m  the  winner.  Tell  me  everything  about  yourself.  Where  are  you  from?  What  do  you  do?  What  are  you  doing  up  here?  What  are  you  up  to?”  –  her  eyes  were  burning  of  curiosity.

-  “Wow.  Hold  on  lady.  Not  so  fast.  I  guess,  you  aren`t  a  bloody  journalist.  I  hate  them  so  much.”  –  for  a  moment  he  really  thought  that  she  might  be  some  sort  of  news  lady.
-  “Nothing  of  the  kind.  Don`t  worry.  Do  I  look  like  the  one?”-  asked  she  curiously.
-  “No,  you  don`t.  And  that`s  good.  You  know  I`m  here  to  do  my  job  and  interested  to  preserve  my  confidentiality.  Got  it?”
-  “Oh,  yeah.  I  see.  I  don`t  mind.  But  I  guess,  we  can…?
-  “Oh,  yes.  We  can,  of  course.  But  first  let`s  have  some  breakfast.  I`m  starving.”
-  “Not  me.  But  I  can  have  a  salad,  at  least.  What  about  you?”-
-  “Well,  today  I  need  some  substantial  meal  -  meat,  white  meat,  of  course  and  fish.”
Actually  while  on  the  board  I  plan  to  switch  exclusively  to  ocean  food.”
-  “Go  ahead.  I  guess,  you`ll  need  a  lot  of  calories  soon.”  –  she  assumed  thoughtfully.
The  food  was  excellent  and  it  was  worth  every  penny  he  has  paid  for  this  cruise.  The  restaurant,  furniture,  design,  the  liner  itself  –  everything  was  superb,  as  he  expected.  Now,  after  the  man  satisfied  his  appetite  a  little  bit  he  looked  around  to  see  who  was  on  the  board.  As  the  man  thought  there  were  mainly  the  elderly,  disabled  couples,  who  saved  cash  for  such  a  journey  for  the  half  of  their  life.  Of  course  there  were  others,  some  very  young  -  18-20  years  old  students,  he  guessed.  Then  there  were  middle-aged  people  of  both  sex,  some  couples,  singles,  a  few  ladies  like  Sophie,  looking  for  the  partners  for  quick  sex,  though  not  so  catchy  as  she  was.
The  breakfast  was  over.
-  “So,  George.  What  shall  we  do  now?”-  asked  the  woman  meaningfully.  
-  “We  both  know,  Sophie,  that  now  we`ll  go  to  my  cabin  and  do  some  sport,  shall  we?  -  the  man  felt  himself  in  his  shoes  now,  as  always.
-  “I  prefer  to  call  it  love.  Do  you  mind?”  –  it  was  her  trivial  game,  I  presume,  which  she  used  to  attract  the  attention  of  her  potential  sex  partner.  
-  “Not  at  all.  As  you  like  it.”-  he  preferred  to  agree  in  the  situation  like  this  one.
They  got  out  to  their  feet,  she  grabbed  his  hand,  as  though  being  afraid  that  some  lady  can  steel  him  from  her,  and  they  left  the  crowded  place.
In  a  minute  they  were  both  in  his  bed.  Sophie  was  really  hot,  sweet,  loving  and  gentle  and  most  importantly  not  annoying  of  what  he  was  so  much  afraid  of  from  the  very  beginning  of  their  meeting.  Always  tried  to  avoid  women  of  that  kind.  Though  it`s  sort  of  difficult  from  the  very  beginning  to  distinguish  women  of  the  kind.
When  they  were  done  Sophie  left  his  room  quietly.  He  liked  it.  No  attachments  whatsoever.  Just  sex.  Now  it  was  time  for  work.  He  came  here  actually  to  study  the  ocean,  it`s  inhabitants,  the  life  beneath  the  surface  of  the  ocean.

He  reminded  the  night  dream.  It  felt  so  good  to  get  down.  But  he  knew  exactly  that  only  when  the  person  dies  and  the  lungs  are  filled  with  water  the  dead  body  is  sinking  down  swiftly.  But  when  you`re  alive  it`s  not  so  easy  to  get  down.  And  the  deeper  the  ocean  the  higher  the  blood  pressure.  On  the  bottom  your  body  could  just  explode.  Even  the  diving  suit  doesn`t  protect  you  from  the  pressure.  Only  expensive,  usually  military  submarines,  can  survive  on  such  depths.  That`s  the  idea  –  a  submarine,  some  scientific  one,  for  instance,  as  he  decided  to  research  the  ocean.
He  doesn`t  know  yet  whether  there`s  a  library  here.  There  must  be,  as  there`s  no  internet  on  the  ship  whatsoever.
The  passenger  liner  was  currently  in  the  North  Atlantics  heading  towards  Great  Britain.  So,  it  all  starts  right  here.

Of  course  there  was  a  library  and  it  was  really  an  extraordinary  one.  It  reminded  him  his  first  visit  with  his  dad,  when  he  was  a  kid,  to  the  Congress  State  Library  in  Washington  D.C.  
Huge  ancient  halls  with  high  ceilings  the  walls  colorfully  painted  by  famous  artists  of  different  ages.  And  then  rows  of  metal,  solid  racks  with  shelves  full  of  books:  ancient,  modern,  new  and  very  old,  thick  and  thin  with  hardback  and  paper  cover,  big  and  small.

TO  BE  CONTINUED...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767041
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 20.12.2017


L O N G - R U N N I N G E S C A P E (1)

                       NOVEL
             
by  Woody  Paul  Grey

A  C  K  N  O  W  L  E  D  G  M  E  N  T  S

Many  thanks  are  kept  to  my  dear  pupils  and  students  :  Nastya  Semyonova,  Vitalic  Vodolaga,  Nastya  Lisnyak,  Kirill  Shelkunov,  Pavel  Lapshyn,  Danil  Bedrin,  Sasha  Dunayevskyi,  Maxim  Zhuravlev,  Tanya  Nosanova,  Svitlana  Volyan,  Stanislav  Vorobyov,  Muscovites:  Yura,  Sonya,  Yaroslav  and  many  others,  who  inspired  me  to  write  short  stories  and  were  the  first  “serios”  critics  and  true  admires  of  some  fragments,  wholeheartedly  trusting  that  I  can  do  it  indeed.

Eventually  I  have  to  mention,  by  all  means,  the  specific  location  that  has  made  a  significant  impact  on  my  entire  future  life.  Frankly  speaking,  I`  d  arrived  in  fabulous  Yalta  by  the  first  of  August  1998,  at  the  age  of  43,  seriously  depressed,  shortly  after  the  divorce  and  a  bunch  of  unsolved  problems  left  behind.  Amazingly,  but  the  bright  and  sunny  spot  in  some  inexplicable  way,  step  by  step,  healed  both  the  restless  soul  and  body,  considerably  weakened  by  the  excess  of  alcohol  and  cigarettes,  replaced,  later  on,  by  intensive  physical  exercises  and  a  vegetarian  diet.  Only  then,  when  I  was  absolutely  reborn,  it  became  really  possible  to  work  more  effectively  as  a  tutor,  inventing  my  own  method  of  teaching  foreign  languages.  Much  later  on,  the  access  to  the  English  broadcasting  channels  lead  the  way  to  the  window  opportunity  -  shift  from  watching  the  native  Ukrainian  to  the  foreign  television  exclusive,  and  next  -  the  exciting  challenge,  to  write  in  English  or  not  to,  was  only  a  question  of  timing.
Hopefully  it  was  worth  it  and  my  future  readers  will  truly  love  the  intriguing  contents  of  the  first  humble  book  of  mine  and  read  it  a  lot  at  lovely  nights  following  the  diverse  characters  of  the  exciting  novel  into  the  magic  world  of  wonder,  learn  and  discover  a  certain  novelty  value  in  the  following  approach,  experience  the  thrilling  and  unforgettable  impressions,  eager  to  purchase  and  enjoy  the  next  ones.

INTRODUCTION

Big  cities,  to  a  certain  extent,  remind  the  elderly  people  and  not  only  due  to  their  mature  and  sophisticated  nature,  or  the  unfold  mysteries  they  keep  deep  at  the  bottom  of  their  hearts,  but  owing  to  the  enchanted  perception  of  the  night.  Darkness  conjures  exciting  memories,  evokes  unforgettable  reminiscences,  induces  overwhelming  feelings  and  arouses  diversifying  emotions.  But  as  soon  as  the  dawn  breaks  the  chilling,  oftentimes,  groundless  fears  and  worries  ultimately  fade  away  with  an  early  morning  dew.
New  York  has  a  virtually  unique  magnitude  in  the  diverse  life  of  Homo  sapience,  no  matter  who  they  are.  Notwithstanding  the  city`  s  specific  consistency  in  the  overall  population  of  the  United  States  it,  nevertheless,  plays  the  vital  role  in  the  country  `s  life.

             CHAPTER  1

                     FRIENDLY  FAMILY                    

Now  let`  s  peep  inside  one  of  the  dwellings  of  an  extraordinary
family  to  disclose  their  own  life  style.  They  are  happily  residing  
in  the  18  century  country  mansion  though  very  modern  and
comfortable  inside  far  beyond  the  city  to  escape  the  hustle
and  bustle  of  everyday  life,  at  least,  for  the  weekend.
Currently  it`  s  a  pretty  snug,  fabulously  arranged  apartment  building  of  twelve  huge  bedrooms,  an  enormous  and  bright  kitchen  alongside  with  the  impressive  dining-room,  a  big  hall  used  for  balls  or  different  sort  of  family  parties,  an  impressive  and  sophisticated  living-room  furnished  according  to  the  best  modern  trends,  a  most  advanced,  highly  equipped,  from  the  technical  point  of  view,  study  for  Robert  Moor  with  a  bunch  of  most  advanced  computers,  lap-tops,  IPads,  a  gym  with  all  the  necessary  sports  kit,  a  huge  bathroom,  rather  comfortable  and  cozy,  a  nicely  designed  home  art  studio  for  his  beauty  spouse  Joanna  and  an  awesomely  beautiful  established  children`  s  room  for  their  kid  prodigy  Roxana,  a  private  library  that  could  be  easily  taken  for  the  public  one  full  of  ancient,  classic  and  up-to-date  literature,  and,  of  course,  the  pools  –  the  indoor  and  outdoor  ones,  a  running  track  around  the  house,  a  couple  of  tennis  courts  and  even  the  golf  field.
The  young  woman  comes  into  the  kitchen  first  to  figure  out  what  she  can  possibly  prepare  quickly,  but  undoubtedly  tasty  for  her  loved  ones  on  this  bright  and  sunny  day.
-  Robert,  darling?  What  would  you  like  for  breakfast  this  time?  -  asks  Joanna  her  husband  speaking  in  a  quiet,  gentle  voice.  It`  s  a  fairly  tall  and  slim,  long  haired,  brightly  smiling  blue-eyed  blond,  wearing  a  snow-white,  soft  nightgown  and  a  pair  of  neat,  milky  mules  on  her  beautifully  shaped  legs.  Robert  was  then  leaving  the  glassy  bathroom  stylishly  dressed  in  a  new  white  shirt  with  a  colorful  tie,  a  gray,  double-  breasted  jacket,  black  classy  trousers,  wearing  a  pair  of  brown  expensive  lace-ups  with  a  pleasant  scent  of  freshness  and  cleanliness  floating  around  his  well-shaped  body  and  with  a  beam  of  satisfaction  on  his  clean-shaven  face.
-  Whatever,  honey!  You  know  it  pretty  well  that  I  like  everything  you  do  for  me,  -  lovingly  replies  the  young  man,  not  taking  his  eyes  of  her,  -  including  your  morning  meals,  of  course!  -  he  adds  meaningfully  and  comes  up  close  enough  to  feel  her  body  once  again,  hugs  her  tightly,  but  tenderly,  then  kisses  her  on  the  sweet,  soft  lips,  as  though  reminding  his  sexy  wife  how  great  it  was  at  night.
-  You  look  terrific  today,  Jo!  Did  not  I  tell  you,  baby,  how  I  love  you?  I  really  do!  -  Robert  experiences  some  vulnerable  and  touching  feelings  deep  at  the  bottom  of  his  heart,  especially  today,  and  hence  he  does  not  want  to  leave  home  but,  actually,  he  has  to.  
-  You  know,  babe,  I`  m  a  lucky  man  `cause  you  are  my  sweetie,  beloved  wife!  -  Robert  says  overwhelmed  with  sincere  and  true  love  towards  her.  
-  Robert!  What`  s  going  on?  Are  you  OK?  -  asks  the  woman  with  an  overcoming  sense  of  anxiety.  
-  I  know  that  you  love  me,  sweetheart!  I  also  do!  -  glances  she  at  her  husband  trying  to  take  a  guess  what  is  disturbing  him.
-  But  …  -  she  does  not  finish  the  sentence  as  shifts  her  gaze  from  her  spouse  to  their  beloved  and  adorable  kid  descending  the  stairs.  
-  Morning,  mum!  Hi,  daddy!  -  comes  in  Roxana,  sweetly  smiling,  dressed  in  bright  and  colorful  pajamas  and  wearing  a  pair  of  funny,  fluffy,  rabbit  like  slippers.
-  What`  s  for  breakfast  today?  -  asks  a  12-year  old  girl.  She  is  a  fair-haired  beauty  and  quite  tall  as  for  her  age.  Roxana  first  approaches  her  father,  as  usual,  to  warmly  hug  and  kiss  him.
-  How  did  you  sleep  tonight,  my  princess?  -  Robert  gazes  lovingly  and  proudly  at  his  charming  daughter,  who,  without  exaggeration,  is  a  miniature  version  of  his  gorgeous  wife.  Roxana  then  kisses  her  mother  good  morning  before  she  replies.  
-  You  know,  I  saw  a  fairly  strange  dream.  Our  dad  …the  girl  is  willing  to  tell  them  what  she  had  seen  in  her  dream,  but  then  she`  s  unexpectedly  interrupted  by  her  charming  dad.  
-  Excuse  me,  girls,  but  I  really  have  to  hurry  up!  Pretty  busy!  Bye!  Behave  yourself  nicely!  See  you  tonight!  -  all  of  a  sudden  his  daughter`  s  last  words  remind  him  of  an  earlier  appointed  and  urgently  important  meeting  before  the  workday.  
-  Robert?  What  about  your  breakfast?  -  queries  the  young  woman.  Her  husband`  s  weird  behavior  today  is  making  her  feel  obscurely  worried.  
-  Never  mind,  Jo!  I`  ll  be  fine!  -  says  the  young  man  calmly,  grips  his  black,  leather  case  and  hurriedly  leaves  the  kitchen  making  his  way  to  the  exit.  
-  This  morning  he  looks  rather  excited.  Don`  t  you  think  so,  Roxana?  -  asks  the  woman  embarrassingly,  willing  to  suppress  an  unpleasant  feeling  of  bad  presentiment.  
-  He  always  is!  This  is  because  he  loves  us  so  much!  Don`  t  you  worry  mum!  He`  ll  be  O.K.!  And  now  give  me  something  to  eat!  I  don`  t  want  to  be  late  for  the  classes!  -responds  the  talkative  teenager  quite  happily,  desirous  to  be  regarded  more  mature  than  she`  s  indeed.  
-  Come  on,  baby!  Have  your  breakfast!  And  I`  ll  get  dressed!  -  Joanna  passes  her  the  oatmeal,  fresh  orange  juice  and  dashes  to  the  bedroom  to  complete  her  grooming  before  the  forthcoming  new  day.  
-  And  your  breakfast,  mum?  What`  s  going  on  with  you,  guys,  today,  I  wonder?  They  really  look  eerily  this  early  morning!  Never  mind!  Well,  it  appears  I  also  am  not  hungry!  What  a  day!  Got  to  go!  -  rushes  the  girl  to  her  room  to  put  on  clothes  and  in  a  few  minutes  she`  s  back.  
-  Mum!  I`  m  ready!  Are  you  coming?  -asks  Roxy  wearing  casuals:  blue  jeans,  a  black  T-shirt,  a  denim  jacket,  a  pair  of  sneakers  and  a  bright  backpack  over  her  shoulder.  The  girl  in  fact  seems  much  older.  -  I`  m  on  my  way!  Come  on,  sweetie!  Let`  s  go!  -  answers  the  woman  joyfully  floating  down  the  steps.  Joanna  looks  breathtakingly  indeed  and  the  young  woman  is  quite  aware  of  it.  They  both  hurriedly  leave  the  apartment,  descend  downstairs  on  foot,  neglecting  the  comfortable  elevator,  to  the  underground  level,  find  their  brand  new  Porsche  Cayenne  Turbo  S  in  a  huge  parking  lot,  get  into  the  car  and  head  to  the  Big  Apple.
-  11-

to  be  continued...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766847
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 19.12.2017


ПЛАЧ ТРЕМБІТИ

 
       ВУДІ  ПОЛ  ГРЕЙ

     СУМНО  ПЛАЧЕ  ТРЕМБІТОНЬКА,
     НЕ  ПЛАЧЕ,  РИДАЄ,
     В  ОСТАННЮ  ПУТЬ  БАБУСЕНЬКА,
     ВНУЧКА  ПРОВОДЖАЄ,

     ЩО  Ж  ТИ  ЙВАСЮ,  ІВАСЕНЬКУ,
     МЕНЕ  ПОКИДАЄШ?
     НА  КОГО  Ж  ТИ,  МІЙ  ГОЛУБЕ,
     МЕНЕ  ЗАЛИШАЄШ?

     ВРАЖІ  СИНИ,  ТЕБЕ  БИЛИ,
     ЖОРСТОКО  ЗНУЩАЛИСЬ,
     ПИЛИ,  БИЛИ,  СОДОМИЛИ,    (НАЧЕ  НЕ  ДИТИНУ)
     А  НАКІНЕЦЬ  ВБИЛИ.                            

     ЗА  ЩО  Ж,  БОЖЕ,  ТАКА  КАРА?
     ЧИМ,  Я  СОГРІШИЛА?
     ЧОМУ,  Ж  БОЖЕ,  СЯ  ДИТИНКА,
     ЛЯГЛА  В  ДОМОВИНКУ?
 

     ЯК  Я  МАЮ  ТЕПЕР  ЖИТИ,
     ПО  СВІТУ  ХОДИТИ?
     КОЛИ  МОЯ  КРОВИНОЧКА,
     В  МОГИЛІ  МА  ГНИТИ,

     ТРЕМБІТАЙТЕ,  ТА  ГУЧНІШЕ,
       ДОБРІ  ТРЕМБІТАРИ,
       НЕХАЙ  ЧУЮТЬ  ВСІЇ  ГОРИ,
       ЩО  ВНУЧКА  ХОВАЮ,

     ОЙ,  ЗАГРАЙТЕ,  ТА  СУМНОЇ,
     ЗАГРАЙТЕ,  ЗАПЛАЧТЕ,  
     НЕХАЙ  БУДЕ  МОМУ  ЙВАСЮ,
     ЛЕГШЕ  СПОЧИВАТИ,

     ЛЮДИ  ДОБРІ,  ЛЮДИ  ЛЮБІ,
     ЩО  Ж  ТО  МАЄ  БУТИ,  
     КОЛИ  БАБА  ПРОВОДЖАЄ,
     НА  ЦВИНТАР  ДИТИНКУ?


     ГРАЙТЕ,  ПЛАЧТЕ,  ТА  СУМУЙТЕ,
     СУМУЙ,  ВЕРХОВИНО,
     НЕ  ВБЕРЕГЛА  СВОГО  ЙВАСЯ,
     БАБА  ВАСИЛИНА.

     НЕМА  ТАТА,  НЕМА  МАМИ,
     ДИТИНУ  ПРОВЕСТИ,
     В  ОСТАННЮ  ПУТЬ,
     ДО  ЦЕРКВИ,  НА  ЦВИНТАР.

     ДЕ,  Ж  ТІ  КЛЯТІ  БУЗУВІРИ,
     НЕЛЮДИ  ПРОКЛЯТІ,
     ЩО  ДИТИНКУ  БИЛИ,  БИЛИ,
     ПОКИ  НЕ  ЗАБИЛИ?

     ДЕ,  РОДИНА?
     ВІТЕЦЬ,  ДЕ  ТОЙ?
     ДЕ  Ж  ТА,  МАТІР  ,  
     ЩО  ЗВІРА  ВРОДИЛА?

     ДЕ,  ТА  ЖІНКА,  
     МОЛОДАЯ
     ЩО  ВІД  ЗВІРА
     ДИТЯ  ПОРОДИЛА?

     ЛЮДИ  ДОБРІ,  ЛЮДИ  МИЛІ,
     ЩО  Ж  ТО  МАЄ  БУТИ?
     ЧОМУ  В  НАШ  ЧАС,
     СЕРЕД  ДНИНИ  ДИТИНУ  ВБИВАЮТЬ?

     ХОДЯТЬ  ЗВІРІ,
     НЕЛЮДИ  ПРОКЛЯТІ,
     І  ЧИГАЮТЬ  НА  СИРОТУ,  
     НА  ДИТИНКУ,
 
     ТА  ЩОБ  ПОЗНУЩАТИСЬ,
     ВБИТИ,
     Й  НЕ  ПРИКРИТИ,
     В  ПОТІЧКУ  ЛИШИТИ.

18:00  –  23:00    1712  2017        ІВАРО-ФРАНКІВСЬК


     Пізньої  осені  далекого  1977  року  двоє  товариші  повернулися  з  армії  "дембелями,  дедами".  Злочинна  Радянська  армія,  з  своєю  жорстокою  дідовщиною,  перетворили  їх  у  справжніх  звірів.  Напившись  ці  двоє  нелюдів  жорстоко  згвалтували  12  річного  сироту,  який  жив  у  бабусі,  далекої  родички  його  покійніх  батьків,  а  потім  довго,  по  звірячому  вбивали  нещасну  дитину  протягом  години.Нанесли  йому  біля  сотні  болючих  ударів  армійським  ременем  з  мідною  пряжкою  і  масивною  півтора  літровою  пляшкою.  Голе  тіло  покинули  біля  потічка.  Один  з  них  збирався  закопати  тіло  вранці.  Проспав.  Напередодні  вони  водили  нещасного  малого  по  кафе  і  ресторанах.  Він  сподівався  на  їду,  а  вони...  Обидвох  приговорили  до  смертної  кари.  У  кожного  з  них  була  дружина  і  маленька  дитина.  Ця  історія  обов'язково  буде  мати  продовження  у  вигляді  поеми,  оповідання,  роману.  Імена  -  видумані.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766830
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 19.12.2017


Your life or … your money

 A  joke  

By  Woody  Paul  Grey

A  six  feet  tall,  fairly  handsome  man  in  his  early  fifties,  elegantly  dressed  in  a  blue  shirt,  brown,  single-breasted  jacket,  dark  suspenders,  black  trousers,  wearing  light-red  leather  loafers,  was  drinking  a  delicious  coffee  in  one  of  the  Starbucks  Street  coffee  shops  in  downtown  Manhattan.  Before  he  left,  a  young,  beautiful  waitress  handed  him  a  sumptuous  paper  carrier  with  a  prestigious  coffee  inside,  he  had  just  purchased.  Instead  of  expressing  his  gratitude  to  her,  the  man  abruptly  took  a  massive  gun  out  of  his  stylish  suit,  stretching  it  against  the  stunned  young  lady  and  in  a  loud,  rude  voice  shouted:
-  "  Your  money,  all  your  money,  I  mean,  or  ...your  life!  And  do  it  quick!  I`m,  kind  of,  in  a  rush.  Am  I  clear?  Move  it,  sleepy  head!  -  now  the  man  didn`t  look  so  sweet,  as  he  was  just  a  moment  ago.
The  occasional  customers  stood  frozen,  unable  to  move  or  pronounce  a  word.
The  woman  hastily  opened  the  cash  desk  and  grabbed  the  bucks  out  of  it  and  with  the  shuddering  hands  passed  it  to  the  brutal  intruder.  
-"I`ve  told  you,  all  the  money,  didn`t  I?"  -  cried  the  man  hysterically,  totally  losing  his  temper.  He  then  put  his  big  hand  over  the  glass  counter,  grasped  the  small  pink  bag,  full  of  cash,  lying  beside.
-  "  That`s  it!"  -  smirked  unpleasantly  the  attacker.
-  "  Now  on  the  floor!  All  of  you!  And  count  till  100!  Don`t  you  move!"  -  the  stranger  added  with  a  downright  voice  and  hurriedly  went  out.
The  woman  and  the  poor  clients  lay  on  the  floor  awhile,  before  they  dared  to  get  up  to  their  feet.
At  that  time,  the  robber  was  making  his  step  outside  the  front  door,  when  a  tremendous  grand  piano  had  fallen  upon  his  head.
Next  he  appeared  in  Heaven  climbing  up  the  broad  staircase.  At  the  top  of  it  a  man  in  white  was  eagerly  waiting  for  him.
-  "  Hello,  Bob!  Nice  meeting  you,  man!  How  are  you  doing  today?"  -  respectfully  greeted  him  the  elderly  person,  firmly  shaking  him  by  the  hand.  
-  "  Where  am  I?  What`s  going  on?  Am  I  dead?  Why  do  you  call  me  by  name?  "  -  asked  the  shocked  man  looking  desperately  around.
-  "  Hold  on,  buddy!  Not  so  many  questions  at  once!  Calm  down!  And  make  an  educational  guess,  Bobby!"  -  quietly  replied  the  man  friendly  smiling.
-  "  That`s  not  my  time!  Definitely,  not  my  time!  Let  me  go,  whoever  you  are!"  -  responded  a  new  arrival  in  deep  frustration.
-  "  To  my  vision,  we  could  make  an  arrangement,  an  exchange,  so  to  speak.  Or  what?"  offered  the  old  man  meaningfully  staring  into  the  large  bag  full  of  money.
-  "  What  do  you  mean,  idiot?"  -  screamed  the  bully  brutally.
-  "  Don`t  be  so  rude,  buddy!  By  the  way,  I  can  easily  transfer  you  to  hell.  So,  don`t  you  dare  calling  me  that  kind  of  words.  Understood?"  -  the  man  in  white  proved  that  he  also  could  be  tough.
-  "  O.K.  Sorry!  I  didn`t  mean  to  offend  you."  -  the  young  man  got  really  scared.
-  "  The  money,  or  your  life,  young  man!"  -  the  elderly  man  didn`t  shout,  he  just  glared  at  the  newcomer.
In  a  short  while  Bob  breathed  a  sigh  of  relief  and  hurriedly  returned  back  to  the  coffee  shop  with  empty  hands.
Behind  his  back,  the  ill-stared  piano  noisily  fell  down  on  the  backstreet,  in  front  of  the  doorway,  broken  into  tiny  pieces  and  rising  thick  clouds  of  dust  into  the  air.
-  "  Not  this  time,  Bobby!  Not  this  time!'  -  murmured  peacefully  the  man  in  white.
-  "  But  do  take  care  of  yourself,  buddy!"  he  added  with  the  grimace  of  great  delight  and  started  counting  the  money.
-  "  Mm.  Today  the  catch  was  much  bigger  than  usual!"  -  uttered  the  man  happily,  first  he  went  back  to  his  business.
By  that  time  the  trickster  was  arrested  by  the  police  for  the  robbery,  charged  and  sentenced  later  to  three  years  of  prison.
Hopefully,  next  time  he  would  be  more  selective  before  betting  with  anyone,  including  friends.Especially,  when  it  goes  about  such  a  humble  sum  of  money  like  $20.00.,  for  instance.

     20/12/2009/      Yalta    Ukraine

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766639
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 18.12.2017


СОНЯЧНИЙ ЕТЮД (2)

МОРСЬКА  МУШЛЯ

ВУДІ  ПОЛ  ҐРЕЙ

ЧАСТИНА  2  ПРОБУДЖЕННЯ

КРАСУНЯ,  ЗНЕНАЦЬКА,  ПРОБУДЖУЄТЬСЯ  З  ЧУДЕРНАЦЬКОГО  СНУ,  ОГЛЯДАЄТЬСЯ  НАВКРУГИ,  ПОМІЧАЄ  ПОРЯД  ОЛЕСИКА,  КОТРИЙ  МИРНО  ГРАЄТЬСЯ  ЗІ  СВОЄЮ  МУШЛЕЮ,  ВИГЛЯДАЄ  З  ПІД  ПАРАСОЛІ.  ЯСКРАВЕ,  ПОЛУДЕНЕ  СОНЦЕ  ПРИПІКАЄ,  НЕ  НА  ЖАРТ.  ШАСТЯ,  ЩО  У  НИХ  Є  НАДІЙНИЙ  ЗАХИСТ.  А  ЯК  ЖЕ  ВЕЛЕТЕНЬ,  ОЛЕСИК,  КОТРИЙ  ОПИНИВСЯ  ПІД  ВОДОЮ,  УМІЛИЙ  РЯТУВАЛЬНИК,  ЩО  РЯТУЄ  ЙОМУ  ЖИТТЯ,  У,  РЕШТІ  -  РЕШТ,  ЇЇ  БОРЩИК?  ПОВЕРТАЄТЬСЯ,  І,  БАЧИТЬ  ЩО  БАНЯЧОК  НА  МІСЦІ.  ДИВИНА!  ТІЛЬКИ  ТЕПЕР  ПОМІЧАЄ,  ЩО  МІЦНО  ТРИМАЄ  У  РУКАХ  МУШЛЮ,  ПРИТИСКАЮЧИ  ЇЇ  ДО  СЕРЦЯ.  ТЕПЕР  УСЕ  ЗРОЗУМІЛО.  ОЧЕВИДНО,  ЦЯ  ПОРЦЕЛЯНОВА  КРАСУНЯ,  ЩО  ТАК  ЯСКРАВО  ВИБЛИСКУЄ  НА  СОНЦІ  УСІМА  БАРВАМИ  ВЕСЕЛКИ,  МАЄ  СПРАВЖНЮ  МАГІЧНУ  СИЛУ.  ОТ  ДИВИНА!
-  "ОЛЕСИКУ,  СОНЕЧКО!  А  ХОЧЕШ,  Я  ТОБІ  РОЗКАЖУ  СВІЙ  ДИВНИЙ  СОН?"  -  ЗАПИТУЄ  ЛЮБЛЯЧЕ.
ДИТИНА  ТУТ  ЖЕ  КИДАЄТЬСЯ  ДО  МАТЕРІ,  МІЦНО  Й  НІЖНО  ОБНІМАЄ  ЇЇ,  І  ЗАКОХАНО  ДИВЛЯЧИСЬ  ЇЙ  У  ВІЧІ  ВІДПОВІДАЄ:
-  "  ЗВІСНО!  РОЗПОВІДАЙ!"  -  З  ГОТОВНІСТЮ  СЛУХАТИ  ВІДПОВІДАЄ  ДИТИНА  МІЦНО  ПРИТУЛИВШИСЬ  ДО  МАТУСІ.
СЛОВО,  ЗА  СЛОВОМ,  НІЧОГО  НЕ  ПРОПУСКАЮЧИ,  КРАСУНЯ  ОПОВІДАЄ  ЧУДЕРНАЦЬКИЙ  СОН.
-  "  WOW!  МАТУСЮ!  ЦЯ  ІСТОРІЯ,  НАСПРАВДІ,  ЗВУЧИТЬ  ДОСИТЬ  ПРАВДОПОДІБНО.  ТИ,  ВИПАДКОВО,  ЇЇ  НЕ  ПРИДУМАЛА?"  -  ЖАРТІВЛИВО  ЗАПИТУЄ  МАЛЯ.
-  "  ЗВИЧАЙНО,  НІ.  ТИ  ЗНАЄШ,  ЩО  Я  НЕ  ЛЮБЛЮ  КАЗАТИ  НЕПРАВДУ.  АЛЕ  У  ЦІЙ  ІСТОРІЇ  Є  ОДНА  ДИВИНА.  НЕ  ЗНАЮ,  ЧИ  ТИ  ЗВЕРНУВ  НА  ЦЕ  УВАГУ,  АЛЕ  З  ТИХ  ПІР,  ЯК  ТИ  ПОДАРУВАВ  МЕНІ  ЦЮ  ЧУДОВУ  МОРСЬКУ  МУШЛЮ,  Я  НЕ  ВІДПУСКАЮ  ЇЇ  З  РУК  НІ  НА  ХВИЛИНКУ.  ДИВНО,  ЧИ  НЕ  ТАК?  "  -  ЗАВОРОЖЕНО  ЗАПИТУЄ  КРАСУНЯ.
-  "  ТАК,  ЦЕ,  ДІЙСНО,  ДИВНО.  А  МОЖЕ,  МАТУСЮ,  ВОНА  ЧАРІВНА?  ЯК,  ТИ  ТАМ  КАЗАЛА  -...  ПРИЙШЛА  ДО  НАС  ЧЕРЕЗ  ПРИЗМУ  СТОЛІТЬ...
МАМУСЮ!  А  ЩО  ТАКЕ  "ПРИЗМА"  ?  -  З  ЩИРОЮ  ЦІКАВІСТЮ  ЗАПИТУЄ  МАЛЮК.
-"  ПО-ПЕРШЕ,  ТИ  У  МЕНЕ  ДУЖЕ  РОЗУМНИЙ  ХЛОПЧИК.  Я  Й  НЕ  СПОДІВАЛАСЯ,  ЩО  ТИ  ЗУМІЄШ  ЗАПАМ'ЯТИТИ  ТАКЕ  ВАЖКЕ  СЛОВО.
ДОЗВОЛЬ,  Я  ТЕБЕ  ПОЦІЛУЮ,  РОЗУМНИКУ  ТИ  МІЙ"-  ВОНА  НІЖНО  ОБНІМАЄ  І  ЦІЛУЄ  СИНА  В  ОБИДВІ  ЩІЧКИ.
-"  МАМО,  ПЕРЕСТАНЬ!  ЩО  ЦЕ  ТИ  НА  ЛЮДЯХ  МЕНЕ  ТАК  ЧАСТО  ЦІЛУЄШ  І  ОБНІМАЄШ?  ЩО  ІНШІ  ПОДУМАЮТЬ?"  -  СОРОМ'ЯЗЛИВО  ВІДПИРАЄТЬСЯ  ВІД  ЇЇ  НАДОЇДЛИВИХ  ПОЦІЛУНКІВ  ХЛОП'Я.
ОХ,  І  ЛЮБЛЯТЬ  ЦІ  ЖІНКИ  ЦІЛУВАТИСЯ!  -ШЕПОЧЕ  ПРО  СЕБЕ  МАЛЮК.
-  "  ЩО  Я  ТЕБЕ  ДУЖЕ  ЛЮБЛЮ!"  -  РАДІСНО  ВІДПОВІДАЄ  МАТУСЯ.
-  "  НУ,  ГАРАЗД!  Я  ТЕБЕ  ТЕЖ  ЛЮБЛЮ.  АЛЕ  ПООБІЦЯЙ,  НЕ  РОБИТИ  ЦЕ  ТАК  ЧАСТО,  НА  ЛЮДЯХ.  ГАРАЗД?  -БЛАГАЄ  МАЛЯ.
-"ГАРАЗД!  ОБІЦЯЮ!  -ВЕСЕЛО  УСМІХАЮЧИСЬ,  ВІДПОВІДАЄ  КРАСУНЯ.
-"ТИ  ПОЧАЛА  ГОВОРИТИ  ПРО  ПРИЗМУ...  НАГАДУЄ  ДИТИНА.
-  "  ТАК  ОСЬ.  ПРИЗМА  -  ЦЕ  БАГАТОГРАННА  ГЕОМЕТРИЧНА  ФІГУРА.  ОСЬ,  Я  ЇЇ  ТОБІ  ЗАРАЗ  НАМАЛЮЮ"  .-  ПРОДОВЖУЄ.
КРАСУНЯ  ДІСТАЄ  ЗІ  СВОЄЇ  СУМКИ  ПРОСТІ  ОЛІВЦІ  І  ЧЕРЕЗ  ДЕКІЛЬКА  ХВИЛИН  ПРИЗМА  ВИБЛИСКУЄ  УСІМА  БАРВАМИ  ВЕСЕЛКИ,  НАЧЕ  СПРАВЖНЯ.
-"WOW!  МАТУСЮ,  ТА  ТИ  СПРАВЖНІЙ  ХУДОЖНИК!"  -ЗАХОПЛЕНО  ВИГУКУЄ  МАЛЮК.
-"  ТАК,  МИЛИЙ  ТИ  МІЙ!  Я  ХУДОЖНИК  ДИЗАЙНЕР  ЖІНОЧОГО  ОДЯГУ.  -  ВІДПОВІДАЄ  МАТУСЯ.
-  "АЛЕ  Ж  ДО  ЧОГО  ТУТ  МУШЛЯ,  СТОЛІТТЯ?  -  НАПОЛЕГЛИВО  ДОПИТУЄТЬСЯ  ДИТИНА.
-  МАЛЮЧЕ!  ПРИЗМУ,  ЗА  ЗВИЧАЙ,  ВИГОТОВЛЯЮТЬ  ЗІ  СКЛА.  І  ЧЕРЕЗ  НЕЇ  МОЖНА  ДИВИТИСЯ  НА  ІНШІ  РЕЧІ.  ТАК  ОСЬ,  МУШЛЯ,  ЯК  ВИЯВЛЯЄТЬСЯ  ЙШЛА  ДО  НАС  ДУЖЕ,  ДУЖЕ  ДОВГО,  ТАК,  ЯК,  ОЧЕВИДНО,  ЗАБЛУДИЛАСЯ  
СЕРЕД  БАГАТЬОХ  ГРАНЕЙ  ЦІЄЇ  ЧУДОВОЇ  ФІГУРИ.  ЗРОЗУМІВ?  -ЗАПИТУЄ  КРАСУНЯ.
"ЗРОЗУМІВ!А  ТИ  КУПИШ  МЕНІ  ПРИЗМУ?"  -  НЕ  ВГАВАЄ  ДИТИНА.  
-"ОБОВ'ЯЗКОВО!"  -  СЕРЙОЗНО  ОБІЦЯЄ  МАТУСЯ.
-"  А  КОЛИ?"  -  НЕ  ВІДСТАЄ  МАЛЯ.
-"ДАВАЙ  МИ  СПОЧАТКУ  СКУШТУЄМО  МАМИН  БОРЩИК  ТА  КОТЛЕТКИ,  ПОВЕРНЕМОСЬ  ДОДОМУ,  ЩОБ  ПЕРЕОДЯГНУТИСЯ,  А  ПОТІМ"...-  ПРОПОНУЄ  МОЛОДА  МАМА.
-"  А  ЧИ  НЕ  МОЖНА  ЗРАЗУ,  ДО  МАГАЗИНУ?"  -  УПЕРТО  НАСТОЮЄ  ХЛОПЧИК  І  ДОДАЄ:
-  "НЕ  ПЕРЕЖИВАЙ!  ТИ  ЗАВЖДИ  ВИГЛЯДАЄШ  ЧУДОВО!  СПРАВЖНЯ  КРАСУНЯ!"  -  З  ЩИРИМ  ЗАХОПЛЕННЯМ  ПРОДОВЖУЄ  МАЛЮК.
-  "ДЯКУЮ,  ОЛЕСИКУ.  А,  ТИ  ЗНАЄШ?  ЗРОБИМО  ТАК,  ЯК  ТИ  ПРОПОНУЄШ.  ТА  ВСЕ  Ж,  СПЕРШУ  МИ  ПООБІДАЄМО!  ГАРАЗД?  ТИ  Ж  ХОЧЕШ  ЯК  НАЙШВИДШЕ  ВИРОСТИ  ВЕЛИКИМ?  ЧИ  НЕ  ТАК?"  -ЗАПИТУЄ  ЛЮБЛЯЧЕ.
-"ГАРАЗД,  МАМУСЮ!  ДАВАЙ  ВЖЕ  СВІЙ  БОРЩИК,  А  ТО  ВЖЕ  У  ЖИВОТІ  БУРЧИТЬ"  -ПОГОДЖУЄТЬСЯ  МАЛЕНЬКИЙ.
-"ЦЕ  ЗОВСІМ  ІНША  СПРАВА,  ЛЮБИЙ.  ОСЬ  ТОБІ  ЩЕ  ТЕПЛЕНЬКИЙ  БОРЩИК.  А  ЗАРАЗ  Я  ЩЕ  КОТЛЕТКИ  З  КАРТОПЕЛЬКОЮ  ПОКЛАДУ  І  ОВОЧЕВИЙ  САЛАТИК".  -ТУРБОТЛИВО  ПРОДОВЖУЄ  МАТУСЯ.  
ПІСЛЯ  ОБІДУ  ВОНИ  ХУТКО  ПЕРЕОДЯГНУЛИСЯ  І  ВИРУШИЛИ  ДО  МІСТА.
ДЛЯ  МАР'ЯНИ,  КОТРА  З  СИНОМ  ПРИЇХАЛА  ДО  ЯЛТИ  З  ДАЛЕКОГО  ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА,  ПРОГУЛЮВАТИСЯ  НАБЕРЕЖНОЮ  МІСТА  ЗАВШЕ  ПРИНОСИЛО  СПРАВЖНЄ  ЗАДОВОЛЕННЯ.  В  ОБІДНЮ  ТА  ВЕЧІРНЮ  ПОРУ  ТУТ  ОСОБЛИВО  БАГАТО  ЛЮДЕЙ.  МАР'ЯНА  ПРИВИКЛА  ДО  ЗАХОПЛИВИХ  ПОГЛЯДІВ  МУЖЧИН,  КОТРІ  НЕ  ПРОПУСКАЛИ  НАГОДИ  УСМІХНУТИСЬ  У  ВІЧІ,  ПОМАХАТИ  РУКОЮ,  АБО  ВІДВЕРТО  Й  ГОЛОСНО  ВИГУКНУТИ  УСЛІД.
-"  КРАСУНЕ,  ВИХОДЬ  ЗА  МЕНЕ  ЗАМІЖ!  -  ?
У  ТАКІ  ХВИЛИНИ,  ЗАЗВИЧАЙ,  СОРОМ'ЯЗЛИВО  ОПУСКАЛА  ПОГЛЯД  СВОЇХ  ПРЕКРАЧНИХ  ОЧЕЙ.
ОЛЕСИК  ЙШОВ  ПОРЯД,  МІЦНО  ТРИМАЮЧИ  ЇЇ  ЗА  РУКУ.
РАПТОМ  ХТОСЬ  З  ЛІВОГО  БОКУ  МІЦНО  СМИКНУВ  ЗА  ЇЇ  СУМКУ,  ЩО  ВИСІЛА  ЧЕРЕЗ  ПЛЕЧЕ.  МАР'ЯНА  З  УСІЄЇ  СИЛИ  НАМАГАЛАСЯ  НЕ  ВІДПУСКАТИ  ЇЇ.  ВОНА  НЕ  БАЧИЛА  НАПАДНИКА,  КОТРИЙ  ХОВАВСЯ  ПОЗАДУ.  ПІСЛЯ  ДРУГОЇ  СПРОБИ,  РЕМІНЕЦЬ  СУМКИ  ОБІРВАВСЯ  І  КРАСУНЯ  РОЗГУБЛЕНО  ЗУПИНИЛАСЯ  ВТРАТИВШИ  КОНТРОЛЬ  НАД  СИУАЦІЄЮ.  ПОВЕРНУЛАСЯ  НАЗАД  І  НЕ  ПОВІРИЛА  СВОЇМ  ОЧАМ.  ВЕЛЕТЕНЬ  З  ЇЇ  СНУ,  ВИСОКО  ТРИМАВ  ЗА  НОГИ,  ОЧЕВИДНО,  НАПАДНИКА,  КОТРИЙ  ВСЕ  ЩЕ  ТРИМАВ  ЇЇ  СУМКУ  З  ОБІРВАНИМ  РЕМІНЦЕМ.
-"  ПОСЛУХАЙ,  ХЛОПЧЕ!  У  ТЕБЕ  Є  ДВА  ВАРІАНТИ  ДІЙ:  1-Й  -  МИ  ТЕЛЕФОНУЄМО  ДО  ПОЛІЦІЇ,ТУТ  ПОРЯД  САМЕ  1-Е  ВІДДІЛЕННЯ  РОЗТАШОВАНЕ,  СКЛАДАЄМО  ПРОТОКОЛ  І  ТЕБЕ  ВІДПРАВЛЯЮТЬ  НА  ДЕКІЛЬКА  РОКІВ  ЗА  ГРАТИ.  АБО,  ТИ  ШВИДЕНЬКО  ПОВЕРТАЄШ  КРАСУНІ  ЇЇ  СУМКУ,  ПОПЕРЕДНЬО  ПООБІЦЯВШИ  ЗАПЛАТИТИ  ЗА  РЕМОНТ.  ТИ  ВИБАЧАЄШСЯ  З  ОБІЦЯНКОЮ  НІКОЛИ  БІЛЬШЕ  НЕ  ЦУПИТИ  РЕЧЕЙ.  А  Я  СКЛАДАЮ  СВІЙ,  ПРИВАТНИЙ  ПРОТОКОЛ,  ВІДПРАВИТИ  ТЕБЕ  У  "БУЦЕГАРНЮ",  ЯКЩО  ПОРУШИШ  ОБІЦЯНКУ.  ЩО  ВИБИРАЄШ?"  -СУВОРО  ЗАПИТУЄ  МОЛОДИК.
-"  ДРУГЕ,  ЗВИЧАЙНО!  ТА  ВІДПУСТІТЬ  УЖЕ  МЕНЕ  НАРЕШТІ".  -  ЖАЛІСНО  ПРОСИТЬ  НЕЩАСНИЙ.
ВЕЛЕТЕНЬ  СТАВИТЬ  НАПАДНИКА  НА  НОГИ,  АЛЕ  ВСЕ  ЩЕ  НЕ  ВІДПУСКАЄ  ЙОГО  РУКИ,  КОТРА  ТРИМАЄ  ЗЛОЩАСНУ  СУМКУ.
"НУ!  МИ  ЧЕКАЄМО!  -  ПРОДОВЖУЄ  РЯТІВНИК.
ПІДЛІТОК  16-17  РОКІВ  ПОВЕРТАЄ  МАР'ЯНІ  СУМКУ.  
-"  ВИБАЧТЕ!  Я  ДІЙСНО  НІКОЛИ  БІЛЬШЕ  НЕ  БУДУ  ЦУПИТИ  ЧУЖИХ  РЕЧЕЙ!  ОБІЦЯЮ!"  -  ЗАПЕВНЯЄ  ХЛОПЧИНА.
-"ЯК  ТЕБЕ  ЗВАТИ,  ЮНАЧЕ?  -  ЗАПИТУЄ  МАР'ЯНА,  КОТРА  ЩЕ  ПЕРЕБУВАЄ  У  ШОКОВОМУ  СТАНІ  ПІСЛЯ  НЕЗВИЧАЙНОЇ  ПРИГОДИ.
-"  РУСЛАН"  -  НЕВПЕВНЕНО  ВІДПОВІДАЄ  ПІДЛІТОК.
-"  А  МЕНЕ  ЗВАТИ  МАР'ЯНА.  Я  ПРИВИКЛА  ДОВІРЯТИ  ЛЮДЯМ.  Я  ТОБІ  ВІРЮ  І  ВИБАЧАЮ.  НАСПРАВДІ  ТИ  НЕ  ПОДІБНИЙ  НА  ХУЛІГАНА.  НЕ  ЗНАЮ,  ЩО  САМЕ  ТЕБЕ  ПІДШТОВХНУЛО  ДО  ТАКОГО  ПОГАНОГО  УЧИНКУ,  АЛЕ  ЦЕ  БУЛО  НЕПРАВИЛЬНЕ  РІШЕННЯ  І  МОГЛО  ПРИНЕСТИ  ТОБІ  БАГАТО  КЛОПОТУ."  -  ПО-МАТЕРИНСЬКИ  ЛАГІДНО  ГОВОРИТЬ  КРАСУНЯ.
-"  І  Я  ТЕЖ  ТОБІ  ВІРЮ.  МАМА  ПООБІЦЯЛА  КУПИТИ  МЕНІ  ПРИЗМУ,  АЛЕ  ЯКЩО  Б  ТИ  НАСПРАВДІ  ПОЦУПИВ  МАМИНУ  СУМКУ,  Я  Б  ЗАЛИШИВСЯ  БЕЗ  ЦІННОГО  ПОДАРУНКА.  А  Я  Ж  ТАК  ХОЧУ  МАТИ  ПРИЗМУ  !"  -  ПАДТРИМУЄ  МАМУ  ОЛЕСИК.
-  "ВИБАЧАЙ,  ОЛЕСИКУ.  Я  БІЛЬШЕ  ТАК  НЕ  БУДУ."  -  ДАЄ  СЛОВО  РУСЛАН.
-"РУСЛАНЕ!  МЕНЕ  ЗВАТИ  ОЛЕГ.  Я  ВІЙСЬКОВИЙ  ПРИКОРДОННИК.  І  Я,  НАЖАЛЬ,  НЕ  ТАКИЙ  ДОВІРЛИВИЙ,  ЯК  ЦЯ  КРАСУНЯ  МАР'ЯНА  ТА  ЇЇ  СИН.
ТИ  СПЕРШУ  МЕНІ  УСЕ  ПРО  СЕБЕ  РОЗКАЖЕШ.  Я  ЗАПИШУ  ЦЕ  НА  ВІДЕО.  У  МЕНЕ  Є  ДВОЄ  СВІДКІВ,  КОТРІ  ПОСВІДЧАТЬ,  ЩО  ТИ  ЗРОБИВ  СПРОБУ"  ...  НЕ  ВСТИГАЄ  ЗАВЕРШИТИ  ОЛЕГ.
-"  ТАК,  Я  НА  УСЕ  ЗГІДНИЙ.  ТІЛЬКИ  НЕ  У  ПОЛІЦІЮ.  НА  ЦЕЙ  РАЗ  ВОНИ  МОЖУТЬ  ПОСАДИТИ  МЕНЕ  НАДОВГО".  -  СТУРБОВАНО  ПРОДОВЖУЄ  ПІДЛІТОК.
"НУ,  ЩО  Ж,  ПОЧИНАЙ!"  -  ПРОДОВЖУЄ  ОЛЕГ  ВКЛЮЧАЮЧИ  ФУНКЦІЮ  ВІДЕО  НА  СОТОВОМУ  ТЕЛЕФОНІ.
-"  ПОЧЕКАЙТЕ!  У  МЕНЕ  Є  ДЕЯКЕ  ДОПОВНЕННЯ  .  ЧОМУ  Б  НАМ  НЕ  ВІДПРАВИТИСЬ  ДО  НАС  ДОДОМУ.  У  МЕНЕ  ТАМ  БОРЩИК  СМАЧНЕНЬКИЙ,  КОТЛЕТКИ  З  КАРТОПЕЛЬКОЮ.  ЩО  СКАЖЕТЕ?"  -  ПРОПОНУЄ  МАР'ЯНА.
-"  Я  ЗА.!  ЧУДОВА  ІДЕЯ.  Я  ТАКИЙ  ГОЛОДНИЙ,  ЩО  Й  ВОВКА  ЛАДЕН  З'ЇСТИ!"  -  НЕСТРИМАНО  ВИГУКУЄ  РУСЛАН.
-  "  ВИ  ВПЕВНЕНІ,  МАР'ЯНО,  ЩО  ЦЕ  НЕ  ПОРУШИТЬ  ВАШІ  СІМЕЙНІ  ПЛАНИ?"  -  НЕВПЕВНЕНО  ГОВОРИТЬ  ПРИКОРДОННИК.
-"ЗОВСІМ  НІ.  Я  ТІЛЬКИ  ХОТІЛА  Б  ПО  ДОРОЗІ  ВИКОНАТИ  ОБІЦЯНКУ  ДАНУ  ОЛЕСИКОВІ  І  КУПИТИ  ЙОМУ  ПРИЗМУ."  -  ПРОДОВЖУЄ  КРАСУНЯ.
-"  З  ЦИМ  ПРОБЛЕМ  НЕ  БУДЕ.  НА  ВУЛИЦІ  РУЗВЕЛЬТА,  ПОРЯД  З  РЕСТОРАНОМ  "БРІСТОЛЬ",  Є  ЧУДОВИЙ  МАГАЗИН  КАНЦТОВАРІВ.  ТАМ  ВИСОКІ  ЦІНИ  І  НАЙКРАЩИЙ  ВИБІР  ТОВАРІВ.  Я  САМ  І  ЗАПЛАЧУ  ЗА  ПРИЗМУ".  -  ЖВАВО  ПРОДОВЖУЄ  РУСЛАН,  ЗАДОВОЛЕНИЙ  ТИМ,  ЩО  НЕПРИЄМНА  ПРИГОДА  НА  НАБЕРЕЖНІЙ  НЕ  ЗАВЕРШИЛАСЯ  У  ВІДДІЛЕННІ  ПОЛІЦІЇ.  
?
-  "  Я  ІЗ  ЗАБЕЗПЕЧЕНОЇ  СІМ'Ї.  У  МЕНЕ  НЕМА  ПРОБЛЕМ  З  ГРІШМИ.  ТО  ЛИШ  ПОГАНА  ЗВИЧКА.  НУ,  ЩО  ПІШЛИ?"  -  ДІЛОВИТО  ПРОДОВЖУЄ  ВІН.
РУСЛАН  СХОПИВ  ОЛЕСИКА  ЗА  РУКУ  І  ПОКАЗУЮЧИ  ШЛЯХ  ПОПРЯМУВАВ  ДО  МАГАЗИНУ.  МАР'ЯНА  І  ОЛЕГ  ЗАЛЕДВЕ  ЗА  НИМ  ПОСПІВАЮТЬ.
-"А  ВИ  ЗНАЄТЕ  ОЛЕЖЕ,  ВІН  І  НАСПРАВДІ  ЧУДОВИЙ  ХЛОПЧИСЬКО.  ДОБРЕ,  ЩО  МИ  НЕ  ВІДДАЛИ  ЙОГО  У  ПОЛІЦІЮ.  Я  НЕ  ДУЖЕ  ДОВІРЯЮ  ТЮРМІ.  ЗВІДТИ  ВИХОДЯТЬ  ЗАКОРЕНІЛІ  ЗЛОЧИНЦІ.  А  РУСЛАН  ПРОСТО  ОСТУПИВСЯ.  ЗРОБИВ  НЕПРАВИЛЬНИЙ  КРОК."  -  РОБИТЬ  СПРОБУ  ПЕРЕКОНАТИ  ОЛЕГА  У  СВОЇЙ  ПРАВОТІ.
-"СПОДІВАЮСЬ,  ВИ  МАЄТЕ  РАЦІЮ."  -НЕВПЕВНЕНО  ВІДПОВІДАЄ  ОЛЕГ.
КОЛИ  МОЛОДІ  ЛЮДИ  ЗАЙШЛИ  ДО  МАГАЗИНУ  В  ОЛЕСЯ  У  РУКАХ  УЖЕ  БУЛА  ЧУДОВА,  СКЛЯНА  ПРИЗМА,  ЯКА  ПЕРЕЛИВАЛАСЯ  УСІМА  КОЛЬОРАМИ  ВЕСЕЛКИ.  РУСЛАН  САМЕ  РОЗРАХОВУВАВСЯ  ЗА  ПОКУПКУ.
-"РУСЛАНЕ!  ТИ  ВПЕВНЕНИЙ,  ЩО  ТЕБЕ  ДОМА  НЕ  БУДУТЬ  ЗА  ЦЕ  СВАРИТИ?"  -  СТРИВОЖЕНО  ЗАПИТУЄ  МАР'ЯНА.
-"ЗОВСІМ  НІ.  Я  ВИТРАТИВ  СВОЇ  КИШЕНЬКОВІ  ГРОШІ.  МЕНЕ  ДОМА  СВАРЯТЬ  ТІЛЬКИ  ЗА  ОДНЕ  -  ЗА  КРАДІЖКИ.  УЗАГАЛІ,  БАТЬКИ  ТАК  ВТОМИЛИМСЯ  ВІД  МОЇХ  ЗЛОДІЙСЬКИХ  ВИБРИКІВ,  ЩО  ПООБІЦЯЛИ  НА  ЦЕЙ  РАЗ  ВІДПРАВИТИ  МЕНЕ  ДО  ДИТЯЧОЇ  ВИПРАВНОЇ  КОЛОНІЇ,  ЯКЩО  Я  НЕ  ЗМОЖУ  ПРИПИНИТИ  ЦУПИТИ  РЕЧІ".  -ЗАСПОКОЮЄ  МАР'ЯНУ.
-"ДЯКУЮ.  РУСЛАНЕ!  ТИ  -  СПРАВЖНІЙ  ТОВАРИШ!"  РАДОСТІ  ОЛЕСИКА  НЕМАЄ  МЕЖ.
-"БУДЬ  ЛАСКА,  НАСОЛОДЖУЙСЯ!"  -ЩИРО  ВІДПОВІДАЄ  ЩЕ  НЕДАВНІЙ  ШИБЕНИК.
-"А  ТЕПЕР  ПОСПІШАЄМО  НА  БОРЩ  !".  -  З  НЕТЕРПІННЯМ  ПРОДОВЖУЄ  РУСЛАН.  
-"Я  ВАМ  ДУЖЕ  ВДЯЧНА,  ОЛЕЖЕ.  ЗВИЧАЙНО,  НАВІТЬ  У  ВИПАДКУ  КРАДІЖКИ,  МИ  ЗНАЙШЛИ  Б  ВІХІД  ІЗ  СИТУАЦІЇ.  ВСЕ  Ж  ДВОТИЖНЕВА  ВІДПУСТКА  ПЕРЕТВОРИЛАСЯ  Б  У  СПРАВЖНІЙ  ЖАХ.  ГРОШІ,  ДОКУМЕНТИ,  ТЕЛЕФОНИ,  ЦІННІ  РЕЧІ."  -  ПРОДОВЖУЄ  КРАСУНЯ.
-"  ТАК,  НА  ЦЕЙ  РАЗ  ВАМ  ДІЙСНО  ПОЩАСТИЛО.  СПРАВА  У  ТОМУ,  ЩО  КОЛИ  ВІДПУСТКА,  ДЛЯ  ОДНИХ,  -  ЦЕ  ЧАС  ДЛЯ  ЧУДОВОГО  ВІДПОЧИНКУ,  А  ДЛЯ  ІНШИХ  -  РАЙ  ДЛЯ  КРАДІЖОК.  У  МОЇ  СЛУЖБОВІ  ОБОВ'ЯЗКИ,  ЧАС  ВІД  ЧАСУ,  ВХОДЯТЬ  ПРОФІЛАКТИЧНІ  БЕСІДИ  НА  ПОДІБНІ  ТЕМИ.  ЗАПАМ'ЯТАЙТЕ  -  ДОКУМЕНТИ,  БЕЗ  ПОТРЕБИ  НЕ  ВАРТО  ЩОДНЯ  НОСИТИ  З  СОБОЮ  НА  ПЛЯЖ,  АБО  НА  ЧАС  ПРОГУЛЯНОК  МІСТОМ.  ЦІННІ  РЕЧІ  ОДЯГАЙТЕ  НА  СЕБЕ,  КОЛИ  ВІК  СУПУТНИКА  ПОРЯД  ЗНАЧНО  БІЛЬШИЙ  НІЖ  ВАШОГО  ОЛЕСИКА,  ВЕЛИКІ  СУМИ  ГОТІВКОВИХ  ГРОШЕЙ  КРАЩЕ  ЗБЕРІГАТИ  У  БАНКУ.  НАВІТЬ  БАНКІВСЬКІ  КАРТКИ  БАЖАНО  ТРИМАТИ  У  РІЗНИХ  МІСЦЯХ"  -  СЕРЙОЗНО  ОСТЕРІГАЄ  ОЛЕГ.
-"WOW!  ВАС,  ДІЙСНО,  ДУЖЕ  ДОБРЕ  ВИШКОЛИЛИ  НА  СЛУЖБІ!"  -  ЗАХОПЛЕНО  ВИГУКУЄ  КРАСУНЯ.
-"СПРАВА  У  ТОМУ,  ЩО  У  ЯЛТІ  НЕ  ТАК  ЧАСТО  МИ  МАЄМО  СПРАВУ  З  ПОРУШНИКАМИ  КОРДОНУ.  ТОМУ  ІНОДІ  ДОПОМАГАЄМО  ПОЛІЦІЇ,  СБУ,  ОСОБЛИВО  У  ЛІТНЮ  ПОРУ,  КОЛИ  ДО  МІСТА  ПРИЇЗДЯТЬ  ТИСЯЧІ  ВІДПОЧИВАЛЬНИКІВ  "-  ПРОДОВЖУЄ  ВЕЛЕТЕНЬ..
-"ЗРОЗУМІЛО!  А  ОСЬ  І  ВХІД  ДО  НАШОЇ  КВАРТИРИ.  ЗАХОДЬТЕ,  БУДЬ  ЛАСКА!  ПОЧУВАЙТЕ  СЕБЕ  ЯК  УДОМА.  ВИ  ТУТ  ВЛАШТОВУЙТЕСЬ,  А  Я  ШВИДЕНЬКО  НАКРИЮ  НА  СТІЛ.  У  ВІТАЛЬНІ  ЗНАЙДЕТЕ  ЛИМОННИЙ  НАПИТОК  І  ФРУКТИ.  ВГОЩАЙТЕСЯ.  АЛЕ  НАСАМПЕРЕД.  ОСЬ  ТУТ  ВАННА,  ТУАЛЕТ,  МИЛО,  РУШНИКИ."  -  ЯК  СУМЛІННЯ  ГОСПОДИНЯ  ІНФОРМУЄ  ГОСТЕЙ.
-"  ДЯКУЮ,  МАР'ЯНО.  МИ  ТУТ  САМІ  УПОРАЄМОСЬ".-  ВІДПОВІДАЄ  ОЛЕГ.
-"  ДЯДЬКУ,  ОЛЕЖЕ.  А  У  ОЛЕСИКА  ЩЕ  НЕМА  КОМП'ЮТЕРА.  УЯВЛЯЄТЕ?"  -  ЗДИВОВАНО  РОЗВОДИТЬ  РУКАМИ  РУСЛАН.
-"  ЗАТЕ  У  МЕНЕ  НА  ПОЛИЧЦІ  БАГАТО  КНИЖОК  І  20  ЕНЦИКЛОПЕДІЙ.  МАМА  ЇХ  МЕНІ  ЧАСТО  ЧИТАЄ  ЗАМІСТЬ  КАЗОК".  -  ПО  ДОРОСЛОМУ  ВІДПОВІДАЄ  МАЛЮК.
-"ТИ  ЩО,  ОЛЕСИКУ,  ВУНДЕРКІНД?  -  ЗДИВОВАНО  ЗАПИТУЄ  РУСЛАН.
-  МАМА,  ДІЙСНО,  ІНОДІ  НАЗИВАЄ  МЕНЕ  ЧУДО-ДИТИНОЮ,  АБО  Ж  ВУНДЕРКІНДОМ".  -ГОРДО  ВІДПОВІДАЄ  ДИТЯ.
-  "А  КИМ  БИ  ТИ  ХОТІВ  СТАТИ  У  МАЙБУТНЬОМУ?"  -З  ЩИРОЮ  ЦІКАВІСТЮ  ЗАПИТУЄ  ХЛОПЧИНА.
-"  ВІДОМИМ  ФІЗИКОМ,  ЯК  ЕЙНШТЕЙН".  -  НЕ  ЗАДУМУЮЧИСЬ,  ТАК  НІБИ  САМЕ  НА  ТАКЕ  ПИТАННЯ  Й  ОЧІКУВАВ,  ВІДПОВІДАЄ  ОЛЕСИК.
-  "WOW!  А  СКІЛЬКИ  ЕНЦИКЛОПЕДІЙ  МАМА  ВСТИГЛА  ТОБІ  ПРОЧИТИТИ?"  -  ЗАПИТУЄ  З  ЦІКАВІСТЮ  ПІДЛІТОК.
-"  ТІЛЬКИ  ДЕСЯТЬ.  АЛЕ  МЕНІ  СКОРО  ВИПОВНИТЬСЯ  ШІСТЬ  РОЧКІВ  І  Я  ПОЧНУ  САМ  ЧИТАТИ  ЦІ  НАДЗВИЧАЙНО  РОЗУМНІ  КНИЖКИ".  -ПРОДОВЖУЄ  ДИВУВАТИ  ЕРУДИЦІЄЮ  МАЛЮК.
-  "  А  ТИ  ДІЙСНО  ВУНДЕРКІНД,  ОЛЕСИКУ.  ТИ  МЕНІ  ПОТІМ  НА  ВУШКО  СКАЖЕШ  ДАТУ  НАРОДЖЕННЯ  І  Я  ПРИГОТУЮ  ДЛЯ  ТЕБЕ  ЧУДОВИЙ  ПОДАРУНОК"  -  ПО  СЕКРЕТУ  ПРОДОВЖУЄ  РУСЛАН.
-"ЩЕ  ОДНУ  ЕНЦИКЛОПЕДІЮ?  -  ЗАПИТУЄ  ДИТИНА.
-"А  ТИ  ДІЙСНО  РОЗУМНИЙ".  -  ВИЗНАЄ  РУСЛАН.
-  "  ДЯКУЮ,  ДРУЖЕ!"  -  ЩИРО  ВІДПОВІДАЄ  МАЛИЙ.
-  "ЩО?ТИ  НАЗВАВ  МЕНЕ  ДРУГОМ?  АЖ  НЕ  ВІРИТЬСЯ.  Я  ВТРАТИВ  ДРУЗІВ  ЧЕРЕЗ  ШКІДЛИВУ  ЗВИЧКУ.  А  ДАВАЙ  БУДЕМО  ДРУЖИТИ?"  -  ПРОПОНУЄ  РУСЛАН.
-"  А  Я  НЕ  НАДТО  МАЛИЙ  ДЛЯ  ДРУЖБИ  З  ТОБОЮ?"  -НЕВПЕВНЕНО  ВІДПОВІДАЄ  ОЛЕСИК.
-"  ТИ  РОЗУМНИЙ!  МОЖЕ  Я  ЧОГОСЬ  ДОБРОГО  ВІД  ТЕБЕ  НАВЧУСЯ".  -  ПЕРЕКОНЛИВО  ПРОДОВЖУЄ  ХЛОПЧИНА.
-"ГАРАЗД!  Я  ЗГІДНИЙ!"  -  З  РАДІСТЮ  ВИГУКУЄ  ОЛЕСИК.
-"  МУЖЧИНИ  І  ХЛОПЦІ!  ЗАПРОШУЮ  ДО  СТОЛУ!"  -  ПРОСИТЬ  МАР'ЯНА.
НА  КУХНІ  УМІЛА  ГОСПОДИНЯ  НАКРИЛА  ЩЕДРИЙ  СТІЛ.  ПЕРШ  ЗА  ВСЕ,  ВОНА  ЗАСТЕЛЕЛА  ВИШИВАНУ  СКАТЕРТИНУ.  ТА  Й  САМА  ОДЯГНУЛА  ВИШИВАНУ  СУКНЮ.  МАР'ЯНА  ВИГЛЯДАЛА  ТАК  НАЧЕ  ЩОЙНО  ЗІЙШЛА  З  ОБКЛАДИНКИ  ГЛЯНЦЕВОГО  ЖУРНАЛУ.
-"WOW!  ВИ  СПРАВЖНЯ  КРАСУНЯ!"  -  У  ЗАХВАТІ  ВИГУКУЄ  РУСЛАН  .
-"ТАК,  МАТУСЮ!  Я  ЗАВЖДИ  КАЗАВ,  ЩО  ТИ  У  МЕНЕ  СПРАВЖНЯ  КРАСУНЯ!"  -  ПІДТРИМУЄ  ОЛЕСИК.
-  "МАР'ЯНО!  ЗНІМАЮ  ПЕРЕД  ВАМИ  СВОГО  КАПЕЛЮХА!  ВАШ  ЧОЛОВІК  МАВ  БИ  ВАС  НА  РУКАХ  НОСИТИ"  -  У  ЩИРОМУ  ЗАХОПЛЕННІ  ВИСЛОВЛЮЄТЬСЯ  ОЛЕГ.  
-  "  ВІН  НЕ  ТАКИЙ  СИЛЬНИЙ,  ОЛЕЖЕ,  ЯК  ВИ.  ВСЕ  Ж,  ЧАС  ВІД  ЧАСУ,  НАСПРАВДІ  ,  НОСИТЬ  МЕНЕ  НА  РУКАХ.  АЛЕ  ЩО  ЦЕ  Я.  ЗАРАЗ  БОРЩИК  ОСТИНЕ.  СІДАЙТЕ  ХУТЧІШ  ДО  СТОЛУ.  ПЕРШ  НІЖ  ПРИСТУПИТИ,  МИ  ЗАВЖДИ  ПОЧИНАЄМ  ЗАСТІЛЛЯ  З  МОЛИТВИ.  ВІЗЬМІМОСЯ  ЗА  РУКИІ  ЗАКРИЙМО  ОЧІ.  НАРАЗІ  Я  ПРОКАЖУ  МОЛИТВУ."  -  ПРОДОВЖУЄ.
-"  ДЯКУЮ  СВЯТИЙ  НАШ  ОТЧЕ  ЗА  ЩЕ  ОДИН  ПРЕКРАСНИЙ  ДЕНЬ,  ЗА  ДРУЗІВ.  ЯКИХ  НАМ  ПОДАРУВАЛА  ДОЛЯ,  І  ЗВИЧАЙНО  ЗА  ЩЕДРИЙ  СТІЛ!.АМІНЬ!"  -  ЩИРО  ПРОМОВЛЯЄ  КРАСУНЯ.
-"ОСЬ  ЦЬОГО  Я  ДІЙСНО  НЕ  СПОДІВАВСЯ.  ЦЕ  БУЛО  НАЧЕ  В  КІНО.  ДЯКУЮ.  МАР'ЯНО!"  -  У  ЗАХВАТІ  ПРОДОВЖУЄ  ОЛЕГ.
-"  У  НАС  НЕ  ПРИЙНЯТО  ВЖИВАТИ  СПИРТНІ  НАПОЇ,  ХЛІБ,  МОЛОЧНІ  ПОДУКТИ,  ЧЕРВОНЕ  М'ЯСО.  МИ  НАПОЛОВИНУ  ВЕГЕТАРІАНЦІ.  ВСЕ  Ж  СПОДІВАЮСЯ,  ЩО  НАША  ЇЖА  ВАМ  СПОДОБАЄТЬСЯ."  -  ПОПЕРЕДЖАЄ  ГОСТИННА  ГОСПОДИНЯ.
РУСЛАН  З  ВЕЛИКИМ  АПЕТИТОМ  З'ЇВ  БОРЩ,  КОТЛЕТИ,  ОВОЧЕВИЙ  САЛАТ.  А  БОРЩУ  ЩЕ  Й  ДОБАВКУ  ПОПРОСИВ.
-"ВИ  СПРАВЖНЯ  ЧАРІВНИЦЯ,  ТЬОТЮ  МАР'ЯНО!  А  МОЖНА  Я  ЩЕ  КОЛИСЬ  ЗАЙДУ  ДО  ВАС  НА  ОБІД?"  -  ЩИРО  ЗАПИТУЄ.
-"ХОЧ  ЩОДНЯ!  -  ВІДПОВІДАЄ  МАР'ЯНА.  ВОНА  ТАКА  РАДА,  ЩО  УСЕ  ОБІЙШЛОСЯ  З  СУМОЧКОЮ.  ТА  Й  ВЕЛЕТЕНЬ  ЗІ  СНУ  "ЗНАЙШОВСЯ".  
-"ДІЙСНО?  ТОДІ  ЧЕКАЙТЕ  МЕНЕ  ЗАВТРА  НА  ОБІД!"  -ПРОПОНУЄ  ХЛОПЧИНА.
-"  ГАРАЗД,  РУСЛАНЧИКУ!  ДОМОВИЛИСЬ!  ПРИХОДЬ!"  -ПРОПОНУЄ  ЮНКА.
-"  А  ЧОМУ  МОЯ  МАМА  НІКОЛИ  МЕНЕ  ТАК  НЕ  НАЗИВАЄ?"  -  ЗДИВОВАНО  ЗАПИТУЄ  ХЛОПЧИНА.
-"  А  ТИ  ЇЇ  ЛЮБИШ?  НАЗИВАЄШ  МАТУСЕЮ?  ДОПОМАГАЄШ?  СЛУХАЄШСЯ  ЇЇ?-  ЗАПИТУЄ  ОЛЕСИК.
-"  Я  БАЧУ,  ОЛЕСИКУ,  ЩО  ПРАВИЛЬНО  ОБРАВ  ТЕБЕ  У  ДРУЗІ!  ДО  РЕЧІ,  ТЬОТЮ  МАР'ЯНО!  ВИ  НЕ  БУДЕТЕ  ПРОТИ,  ЯКЩО  МИ  З  ОЛЕСИКОМ  СТАНЕМО  ДРУЗЯМИ?  -  НЕВПЕВНЕНО  ЗАПИТУЄ.
-"  ЗОВСІМ  НІ!  ОЛЕСИКОВІ  ПОТРІБНИЙ  ДОРОСЛИЙ  ТОВАРИШ.  -  ВІДПОВІДАЄ.
-"  АЛЕ  Ж  Я  ЗЛОДІЙ".  -  ВІДВЕРТО  КАЖЕ  РУСЛАН.
-"  ТИ  ПРОСТО  ПОМИЛИВСЯ.  КОЖНА  ЛЮДИНА  МАЄ  ПРАВО  НА  ПОМИЛКУ.  ВАЖЛИВО  ВЧАСНО  СХАМЕНУТИСЯ  І  ВЗЯТИСЯ  ЗА  РОЗУМ.
-"  ЦЕ  ВИ  ВІРНО  СКАЗАЛИ!  МЕНІ  СЛІД  ВЗЯТИСЯ  ЗА  РОЗУМ.  І  Я  ЦЕ  ЗРОБЛЮ  РАДИ  ДРУЖБИ  З  ВАШИМ  СИНОМ,  А  ЩЕ  ЩОБ  ДОТРИМАТИСЯ  ОБІЦЯНКИ,  ЯКУ  Я  ДАВ  ДЯДЬКОВІ  ОЛЕГОВІ".  ВПЕВНЕНО  ГОВОРИТЬ  ПІДЛІТОК.
-"  ОТ  І  ГАРАЗД.  А  ЗАРАЗ  МУЖЧИНИ  МИЮТЬ  ПОСУДУ.  ВИ  НЕ  ПРОТИ?"-  ПРОПОНУЄМАР'ЯНА.  
-"  ЗОВСІМ,  НІ!"  -  ВІДПОВІДАЮТЬ  ХОРОМ  ЧОЛОВІК  І  ХЛОПЦІ.
ПІСЛЯ  СМАЧНОГО  ОБІДУ,  ПОПИВАЮЧИ  ДУХМ'ЯНИЙ  ЧАЙ  ЗАВАРЕНИЙ  НА  КАРПАТСЬКИХ  ТРАВАХ  ТА  ХРУМКАЮЧИ  ДОМАШНЮ  ВИПІЧКУ  МАР'ЯНИ  ОЛЕГ  НЕ  СТРИМУЄТЬСЯ  Й  ЗАПИТУЄ:
-"  КОЛИ  Ж  ВАШ  ТАТУСЬ  ПРИЄДНАЄТЬСЯ  ДО  ВАС?"  -  ?
-  "  НА  ЖАЛЬ,  ЦЬОГО  НЕ  ВІДБУДЕТЬСЯ.  МІЙ  ВОЛОДИК  -  ГОЛОВНИЙ  АРХІТЕКТОР  МІСТА.  У  НИХ  У  ЛІТНЮ  ПОРУ  НА  БУДІВНИЦТВІ  ТАКИЙ  АЖІОТАЖ  ,  ЩО  ПРО  ВІДПУСТКУ  НІКОЛИ  Й  ЗГАДАТИ."  -  ЗАСМУЧЕНО  ВІДПОВІДАЄ.
-"  ВІН,  ЩО,  ЗОВСІМ  ВАС  НЕ  РЕВНУЄ!"  -  ЗАШАРІВШИСЬ,  ЗАПИТУЄ  ОЛЕГ.
-"  НАСПРАВДІ  ВІН  МЕНЕ  ДУЖЕ  КОХАЄ  І  ДОВІРЯЄ  .  ВІН  ЗНАЄ,  ЩО  Я  ВІДНОШУСЯ  ДО  ТОГО  НЕВЕЛИКОГО  ВІДСОТКА  ЖІНОК,  КОТРІ  НІ  ПРИ  ЯКИХ  ОБСТАВИНАХ  НЕ  ЗРАДЖУЮТЬ.  ДО  ТОГО  Ж  У  МЕНЕ  ТУТ  ТАКИЙ  ЛИЦАР-ОХОРОНЕЦЬ".  -  ТЕЖ  ЗАШАРІВШИСЬ,  ВІДПОВІДАЄ  КРАСУНЯ.
-"  НУ,  ГАРАЗД!  ВАМ,  ДІЙСНО,  ВІРЮ!  АЛЕ  Ж  ВОЛОДИМИР  НАРАЗІ  САМ,  НАДВОРІ  ЛІТО,  ДІВЧАТА  Й  ЖІНКИ  ПРОГУЛЮЮТЬСЯ  ВУЛИЦЯМИ  МІСТА  НАПОЛОВИНУ  РОЗДЯГНЕНІ,  ЗОВСІМ  ЮНІ,  АБО  Ж  ДУЖЕ  ОСВІДЧЕНІ  У  КОХАННІ"  -  ПОСМІХАЮЧИСЬ  ЗАПИТУЄ.
-"  ОЛЕЖЕ!  ВИ  МЕНЕ  ЛЯКАЄТЕ.  НЕОДМІННО  ЙДУ  ТЕЛЕФОНУВАТИ  СВОЄМУ  КОХАНОМУ"  -  І  ВИБІГАЄ  У  ІНШУ  КІМНАТУ.
НЕТЕРПЛЯЧОЮ  РУКОЮ  НАБИРАЄ  ЗНАЙОМИЙ  НОМЕР.
-  "  АЛО!  ВОЛОДИКУ!  КОХАНИЙ!  ...
ЖІНОЧИЙ  ГОЛОС  ОБРИВАЄ  ЇЇ  ЗАКОХАНУ  ТИРАДУ.
-  "ВИ  ПОМИЛИЛИСЬ  НОМЕРОМ,  ДУРЕПО!"  -  І  КИДАЄ  ТРУБКУ.  
НА  ІНТЕРФЕЙСІ  СЛУХАВКИ  ЗНАЙОМИЙ  ОБРАЗ  КОХАНОГО  ВОЛОДІ.  ПОМИЛКИ  БУТИ  НЕ  МОЖЕ.

-  11  -

ПРОДОВЖЕННЯ  БУДЕ...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766638
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2017


СЛАДКИЙ СОН (3)

РОМАН

…  И  ЛЁГКОЙ  ПОХОДКОЙ…
…  ТЫ  ВЫШЛА  ИЗ  МОРЯ…

ВУДІ  ПОЛ  ГРЕЙ

ЧАСТЬ  3.  ВОЗВРАЩЕНИЕ  НА  КРУГИ  СВОЯ

Есть,  определённые  вещи,  в  человеческой  жизни,  которые  не  стоит  менять.  По  крайней  мере,  так  выходит  из  моего  собственного  жизненного  опыта.  Иначе  они,  каким-то  странным  образом,  нарушают  весь  уклад  сложившейся  в  течение  многих  лет  жизни.  Леночка,  моя  милая  Леночка,  на  первый  взгляд,  попыталась  учесть  весь  мой  предыдущий  жизненный  опыт,  за  исключением  одного,  моего  мужского  ЭГО.  Я  всегда  в  жизни  был  лидером,  и  то,  что  её  мамуля,  Оксана,  попыталась  своим  глупым  тестом  унизить  меня,  и  перед  моими  любимыми,  и,  очевидно  намеревалась  продолжить  эту  странную  «экзекуцию»  перед  своими  друзьями  в  ресторане,  переполнило  чашу  моего  мужского  терпения.  В  тот  момент,  когда  я  подходил  к  Леночке  и  Настеньке  в  ресторане,  я  ведь  совершенно  не  мог  знать,  каковой  будет  их  реакция.  В  данном  случае  победила  любовь.  И  я  безумно  рад,  что  мои  любимые  оказались  на  моей  стороне.
Девушки,  милые  мои  женщины!  Если  вы  искренне  любите  своего  мужчину,  не  хотите  его  потерять,  желаете  его  любви  не  только  до  свадьбы,  но  и  на  всю  жизнь  –  не  подавляйте  его  чувство  собственного  достоинства,  не  пытайтесь  перекроить  его  жизнь  по  своему  собственному  лекалу,  любите  его  таким  -  каким  он  есть,  и,  если  не  получается,  -  лучше  отпустите  его.  Если  вы  действительно  его  любите.
‘IF  YOU  LOVE  SOMEONE  –  SET  THEM  FREE’
«ЕСЛИ  ВЫ  КОГО-ТО  ЛЮБИТЕ  –  ОТПУСТИТЕ  ЕГО»

ЧАСТЬ  3.  ВОЗВРАЩЕНИЕ  НА  КРУГИ  СВОЯ

Мы  возвращаемся  в  дом  Оксаны,  торопливо  собираем  наши  вещи  и  отправляемся  на  вокзал.  По  пути,  я  по  телефону,  заказываю  билеты  на  ближайший  поезд  в  купейном  вагоне.  Леночка  и  Настенька  ведут  себя  как-то  странно.  Я  решаю  дать  им  время  на  размышление.  К  железнодорожному  вокзалу  мы  подъезжаем  как  раз  вовремя.  Я  заношу  вещи  в  чистенький,  уютный  вагон.  Улыбающаяся,  бортпроводница  проверяет  наши  билеты  и  берёт  деньги  за  огромный  багаж.
Пока  мы  раскладываем  вещи,  поезд  медленно  трогается.  Мои  девочки  закрываются  в  купе  и  переодеваются,  а  я  терпеливо  ожидаю  в  коридоре.  Входная  дверь  открывается  и  кого  я  вижу?
-Ириша,  милая  Ириша!  Вот  так  встреча!
-  Вітаю,  Володю!  Не  очікувала  тебе  тут  зустріти!  Допоможеш  з  речами?  –  ми  познайомилися  минулого  року,  теж,  до  речі  у  поїзді.  З  тих  пір  у  нас  зав'язалася  справжня  дружба.
-  Привіт,  Іринко!  Щиро  радий  тебе  бачити!  Речі?  Так,  звичайно.  Що  це  я  такий  неуважний?  –  я  підбігаю  до  красивої  знайомої,  цілую  в  щічку.

Підхоплюю  її  скромний  багаж  і  несу  у  напрямку  до  нашого  купе.
Це  ж  треба,  у  нас  одне  купе.
-Ти  сам?  З  друзями?  –  з  цікавістю  запитує  Іринка.
-  Та  ні.  З  коханою  і  донечкою.  –  з  радістю  відповідаю.
-Wow!  Як  ти  так  усе  швидко  встигаєш?  Поділись  досвідом!  -запитує  подруга  з  цікавістю.
-  Не  повіриш,  Іринко,  ще  два  дні  тому  я  був  холостяком.  А  тепер  -  можеш  мене  привітати.  Я  заручений.  –  весело  повідомляю  я.
-Вітаю,  Володику!  Де  ж  твоя  наречена?-  запитує,  з  нотками  ревнощів,  як  мені  видалось,  моя  знайома.  
Двері  відчиняються  і  …
-  Ириша!Привет!  Какими  судьбами?  –  Леночка  бросается  с  поцелуями  и  объятиями  к  подруге.
-  Леночка!Привет!  Деловой  визит  в  Москву.  –  ошелемлённо  отвечает  Ириша.
-  Ириша!  Мой  любимый,  Володя.  Помнишь,  я  так  много  тебе  о  нём  рассказывала.?  –радостно  представляет  меня  Леночка.  Ириша  юрист,  владелец  известной  Киевской  компании.  Не  так  давно  судьба  случайно  их  свела  вместе.  Ириша  помогла  Леночке  в  довольно  щекотливом  деле  по  поводу  нарушения  авторских  прав.  С  тех  пор  они  друзья  -  не  разлей  вода.
-  Что?  Вы  тоже  знакомы?  Быть  того  не  может?  Мир  тесен!  –  удивлённо  восклицает  моя  невеста.
-  Вот  так  встреча,  Ириша!  Ты  проходи!  –  приглашает  подругу  в  купе.
Я  хватаю  багаж,  несу  во  внутрь  и  раскладываю  по  полкам.
-  Представляешь,  Ириша,  моя  первая,  за  много  лет  поездка  в  поезде.  Пока  ничего.  Мне  всё  нравится.  -весело  заявляет  Леночка.
-  Настуся!  Вітаю!  Ти  так  виросла  і  справжня  красуня!  –  тільки  тепер  Іринка  помічає  нашу  донечку.
-  Вітаю,  тьотя  Іра!  А  я  вас  одразу  ж  упізнала.  А  ось  мій  татко,  Вова!-  з  гордістю  представляє  мене  Настуся.
-  Настуся!  Ти  розмовляеш  українською?  –  здивовано  звертаюсь  до  маленької.
-  Звичайно,  татусю.  Моя,  інша  бабуся,  ну,  та,  котра  живе  у  Ялті,  вона  –  українка,  і  дідусь  теж.  –  по-діловому  повідомляє  вона.
-  Ну  и  ну!  Леночка.  Что  ж  ты  мне  об  этом  ничего  раньше  не  рассказала?  –вроде  обижено  обращаюсь  к  будущей  супруге.
-  Не  встигла,  любий,  коханий  ти  мій.  –  щирою  українською  мовою  приголомшує  мене  Леночка.
-  Що?  Ти  теж  володієш  українською?-  здивовано  запитую.
-  Володику!  Я  письменник,  літератор.  Мій  колишій  чоловік,  українцем  був.  Ми  кожне  літо  проводили  у  Ялті.
-  Як  я  могла  не  вивчити  чудову,  мелодійну,  таку  багату  українську  мову.  –  відповідає  моя  мила.
-  Чому  ж  ти  до  цих  пір  мовчала?  –  запитую.
-  Це  мав  бути  ще  один  сюрприз.  Іринка  всі  карти  перемішала.  Жартую,  звичайно.  –  жартома  продовжує.  
Я  був  на  сьомому  небі.  Звичайно,  при  першій  зустрічі  я  про  мову  взагалі  не  думав.
-  Володику!  Ми  з  Іринкою  йдемо  переодягатися,  а  заодно  трошки  потеревенимо.  Гаразд?  А  ти  поки  що  поспілкуйся  з  Настусею.-любляче  просить  кохана.
-  Звичайно.  Не  поспішайте.  –  переповнений  емоціями  відповідаю  я.
-  Настуся!  Я  такий  радий,  що  ти  теж  наполовину  українка.-  цілую  у  щічку  свою  донечку.
-  Татусю!  Я  стану  справжньою  українкою  тоді,  коли  ви  з  мамою  нарешті  одружитесь.  –  по  діловому  заявляє  вона.
-  А  звідки  ти  про  це  дізналась?  –  запитую  з  цікавістю.
-  По-перше,  я  не  така  вже  й  маленька.  Наступного  місяця  мені  виповниться  6  рочків.  А  ще,  усі  кажуть,  шо  я  розумниця.  Я  не  підслуховую  –  це  погана  звичка,  але  про  ваше  весілля,  як  то  кажуть,  хіба  що  лінивий  не  говорить.  Є  ще  питання?  -  по  дорослому  мовить  вона.
-  У  кого  ж  ти  вдалася  така  розумна?  -ставлю  риторичне  питання.
-  У  матусю,  звичайно.  –  з  гордістю  відповідає.
-  Молодець!  А  чи  є  ще  щось  таке,  чого  я  не  знаю?  –  запитую.
-  Є,  звичайно,  й  чимало.  Але  я  обіцяла  до  певного  часу  тримати  язик  за  зубами.  –  по-дорослому  продовжує  дитина.  
-  А  чи  є  щось  таке,  що  ти  безболісно  могла  б  мені  все  ж  розповісти?  –  запитую.
-  Звичайно!  Це  мова.  –продовжує  моя  красуня.
-  Почекай.  Ви  володієте  чудово  українською  мовою.  Невже  є  ще  якась  мова,  яка  нас  пов’язує?  –запитую  ошелешено.
-  Звичайно.  А  ось  спробуй  і  здогадайся  з  першого  разу?  –  провокує  мене  моя  донечка.
-  Невже,  англійська?  –запитую.
-  Exactly,  daddy.  I`ve  spoken  fluent  English  since  early  childhood.  My  mum  speaks  English,  as  good  as,  as  Russian,  or,  Ukrainian.-  proudly  declares  a  little  beauty.
-  Daddy?  –  asks  my  daughter.
-  Yes,  sweetheart!  –  reply  I  politely.
-  Can  I  ask  you  a  favor?  –  asks  me  my  honey.
-  Sure!  -  answer  I  undoubtedly.
-  Can  we  keep  it  a  secret  for  a  little  while?  -asks  the  girl  mysteriously.
-  Yes,  of  course,  dear.  –  respond  I.
-  So,  do  we  have  a  deal,  daddy?  –  continues  my  daughter.
-  That`s  a  deal.  –  respond  I  confidently.
-  I  love  you,  daddy!  –  lovingly  replies  the  girl,  kissing  me  softly  in  the  cheek.
-  I  love  you  too,  sweetheart!  –  reply  I  with  tears  in  my  eye.
-  Володику,  ми  завершили.  Вибачай,  що  так  довго,  любий.  –  перепрошує  мила.
-  Все  гаразд,  Оленко.  -  до  речі,  ти  не  проти,  якщо  я  буду  тебе  так  називати,  тоді,  коли  ми  будемо  розмовляти  українською  мовою.-  продовжую.
-  Зовсім,  ні,  любий.  Мені  подобається  ім'я  Оленка.  –  весело  заявляє  кохана.
-  Отже  ти  можеш  заходити.  Я  тобі  все  підготувала.  –  продовжує.
-  Дякую,  люба.  Я  недовго.  –  я  швидко  заходжу  у  купе.
-  Не  поспішай.  –  лунає  навздогін.
Дивна  річ.  У  закритому  купе  дві  жінки  перевдягалися,  а  я,  зі  своїм  досконалим  нюхом  не  відчуваю  жодних  неприємних  запахів.  Відповідь  очевидна.  Вегетаріанці.  У  нас  цілковито  по  іншому,  ніж  у  більшості  людей,  проходить  обмін  речовин  у  організмі.  Мясоїди,  приміром,  перетравлюють  їжу  протягом  4-7  днів.  Ось  чому  від  них  так  неприємно  смердить.  У  нас,  вегетаріанців,  організм  очищується  практично  одразу  ж  після  кожного  прийому  їжі.  Нема  чим  пахнути.  
Через  декілька  хвилин  я  нарешті  відкриваю  купе  навстіж.
-Заходьте,  красуні!  –  весело  запрошую.
Першою  вбігає  Настуся  і  кидається  мені  на  шию.  Наш  маленький  «секрет»,  здавалось,  ще  більше  зблизив  нас.
Оленка  з  Іринкою  накривають  вегетаріанський  стіл.  Моя  Настуся  влаштувується  мені  на  колінах  і  куйовдить  мені  волосся.
-  Татусю,  а  чому  ти  вирішив  завести  довге  волосся?
-  Настусю!  Перш  за  усе,  у  мене,  як  виявилося,  на  відміну  від  покійного  батька  й,  «вполне  здравствующего»  брата,  немає  лисини.  До  речі,  ти  знаєш  що  таке  лисина?  -  запитую  як  строгий  вчитель.
-  Так,  звичайно.  Це,  коли  у  чоловіків  на  голові  волосся  не  росте.-  лаконічно  і  впевнено,  відповідає  дівчинка.
-  Розумниця,  правильно.  Так  ось,  у  мене  з  цим,  як  виявилося  проблем  нема.  По-друге,  запам’ятай,  мені  подобаються  тільки  жінки  з  довгим,  розпущеним  волоссям.  Між  іншим,  я  теж  не  люблю  збирати  своє  волосся  у  кінський  хвіст.  Так  от  –  моє  довге  волосся  –  це  знак  протесту  проти  жіночого,  короткого  волосся.  Тому,  дуже  тебе  прошу,  ніколи,  ні  при  яких  обставинах  не  дозволяй  комусь  обрізати  своє  довге,  чудове  волосся.  Обіцяєш?  -  по-батьківськи  запитую.
-  Обіцяю.  -  упевнено  відповідає  донечка.
-  Володику!  Настуся!  Сідайте  ближче  до  столу.-  гостинно  запрошує  Оленка.
-  Любий,  ти  не  проти,  якщо  я  ще  трохи  залишуся  поряд  з  Іринкою.  
-  Без  проблем.  У  нас  з  донечкою  є  ще  багато  тем  для  обговорення.
Сьогодні  у  нас  на  обід  яблука,  полуниці,  малина,  черешні  ,  вишні,  банани,  ківі  тощо.  
Настуся  у  мене  на  колінах  незабаром  засинає.  Я  акуратно  кладу  її  на  завчасно  розстелену  нижню  полицю,  накриваю  ковдрочкою,  а  сам  мовчки  піднімаюся  наверх.  Я  теж  раптом  відчув  утому.
Ночью  меня  тихонько  разбудила  Леночка.
-Любимый!  Ириша  спит  на  верхней  полке.  Ты  не  против,  если  мы  с  тобой  устроимся  снизу,  под  ней.  -  откровенно  соблазняет  меня,  любимая.
-Да,  конечно  милая.  Я,  чесно  говоря,  соскучился.  Обещай  впредь  надолго  не  оставлять  меня?-  прошу  будущую  супругу.
-Обещаю,  милый.  Пойдём,  только  тихонечко.-  мы  на  цыпочках  подходим  к  нижней  полке  готовой  для  нашего  совместного  сна.
-А  как  Настенька?  Не  упадёт?  -озабоченно  спрашиваю.
-Во-первых,  если  и  упадёт,  не  страшно.  Нижняя  полка.  А  во-вторых,  я  одеяло  так  подвернула,  что  это  не  должно  случится.  И  ещё,  мы  рядом.  Подхватим,  в  случае  чего.  Спать  тебе  не  придётся.  Обещаю!  -прибавляет  иронично.
-А  это  уже  мне  нравится.  -  отвечаю  возбуждённо.
Как  мы  это  умудрились  проделать  на  узенькой  койке  –  уму  непостижимо.  Леночка  уснула  только  под  утро.  Я  нежно  укрыл  её,  поправил  одеяльце  у  Настеньки  и  тихо,  безшумно  поднялся  на  свою  полку.  Уснул  с  первой  минуты.
-  Папа!  Папочка!  Вставай!  Утро  на  дворе!  Поезд  будет  долго  стоять.  Пойдём  на  улицу!  Подышим  свежим  воздухом.  -тащит  меня  за  руку  Настенька.
-  Как  скажешь,  доченька.  -я  срываюсь  со  своей  постели  и  бодро  спрыгиваю  на  пол.  Девочки  уже  успели  переодеться  в  спортивное  трико.
-  У  нас  что,  спортивные  соревнования?  -спрашиваю  шутливо.  
-  Угадал!  Тебе  минута  на  переодевание.  Управишься?  -  весело  спрашивает  Леночка.
-  Конечно!  -  отвечаю  без  тени  сомненья.
Не  успела  дверь  закрыться,  как  я  сбросил  с  себя  одежду  и  накинул  свежее  трико  и  кроссовки.  Потом  передумал  и  нашёл  пару  шорт,  приготовленных,  «на  всякий  пожарный»,  любимой.  Вот  это  мне  больше  подходит.  Закрываю  дверь  на  ключ  и  выхожу.  Девочки  готовы  к  пробежке.  У  всех  в  руках  полотенца.  Хорошо,  что  я  сообразил  прихватить  одно  с  собой.
В  6  утра  все  ещё  в  поезде  спят.  У  входа  в  вагоны  стояли  только  бортпроводницы.  У  нас  был  целый  час  в  запасе.  Рядом  –  колонка  с  водой.  
-  Побежали!  –отдаёт  команду  Настенька  и  первой  бросается  вперёд.  Мы  за  ней.  На  улице  свежо.  Пробегаем  несколько  кругов  до  полного  изнеможения.  Потом  отправляемся  к  водопою.  Раздеваемся  до  плавок  и  купальников  и  принимаем  прохладную  купель.  Я  поражён.  Мои  Настенька  и  Леночка  оказываются  тоже  «моржи».  Приятно  узнать.  Девочки  сообразили  взять  с  собой  одно  большое,  пляжное  полотенце  и  мы  поочерёдно  переодеваемся.  
Затем  прижавшись  друг  к  другу  мы  с  Леночкой  отправляемся  гулять.Ириша  забирает  Настеньку  в  купе.
-Я  хочу  тебя  поцеловать,  милый!  –  тихо,  как  будто  бы  боясь  нарушить  сон  пассажиров,  шепчет  моя  любимая.
-  Я  тоже!  –  мы  сливаемся  в  одно  целое  в  долгом  поцелуе.  Мне  кажется  я  теряю  сознание.
-  Не  беспокойся,  любимый.  Я  рядышком.  С  тобой  никогда,  ничего,  рядом  со  мной  не  произойдёт.  Я  тебе  обещаю.  -  уверенно  заявляет  любимая.
-  А  я  тебе  верю,  Леночка.  -  отвечаю  радостно.
-  Вовусик!  Я  хочу  от  тебя  ребёночка.  Прямо  сейчас.  Сию  же  минуту.  -откровенно  заявляет  моя  милая.
-  Так  чего  же  мы  ждём?  Время  не  терпит!  -  поддерживаю  её  энтузиазм.
Мы  бросаемся  к  поезду.  Ириша  потеплее  одевает  нашу  малышку  и  уводит  её  на  улицу.  Мы  закрываем  дверь  на  ключ  и  отдаёмся  сладостному,  радостному,  нежному,  желанному  чувству  любви.  Мы  «успеваем»  до  прихода  девочек.  Открываем  дверь  и  окошко,  проветриваем  помещение.
-  Привет!  А  мы  так  здорово  прогулялись!  А  как  вы,  родители,  милые?  Успели  пообщаться?  -  смущает  нас  Настенька.
-  Нет,  конечно,  Настенька.  Но,  у  нас  впереди  вся  жизнь.  -  отвечаю  взволнованно.
-  Леночка!  Я  тебя  люблю!  –  не  сдерживаюсь  я.  
-  Я  тоже  тебя  люблю,  Вовочка!  –  со  слезами  на  глазах  прижалась  ко  мне  моя  жена.
-  Я  тоже  вас  люблю,  папа  и  мама!  -  поддерживает  нас  Настенька.
-  и  мы  тебя  любим,  милая  Настюша!  -  со  слезами  на  глазах  обнимаемся.
Мы  стоим  в  купе  обнявшись,  какое  то  время.  Поезд  наконец  трогается  и  мы  приходим  в  себя.
-  Мне  кажется,  что  до  меня  дошло,  почему  у  меня  с  Ромчиком  не  получается.  Мы  встречаемся  с  ним  четыре  года,  но  подобных  чувст  не  испытывали  никогда.  У  вас  как-то  это  всё  естественно  получается.  Вы  как  две  половинки,  которые  нашли  друг  друга.  Мне  кажется  я  знаю,  что  мне  нужно  делать.  Я  люблю  Романа.  Искренне.  По-настоящему.  Так  мне,  по  крайней  мере  до  сих  пор  казалось.  Вначале  откладывали  свадьбу,  чтобы  приобрести  квартиру,  затем  мебель,  новую  машину.  А  в  результате  я  потеряла  свою  любовь
-Ты  знаешь,  Леночка.  Когда  ты  вчера  вечером  пыталась  мне  объяснить,  что  в  любви  главное  жертва,  которую  ты  готова  принести  ради  своего  любимого,  я  тебя  не  понимала,  не  соглашалась  с  тобой.  Я  считала,  что  твоя  мама  была  права,  а  не  твой,  Володя,  ради  которого  ты  пойдёшь  на  край  света.  -  откровенно  заявила  Ириша.  
-Спасибо,  тебе,  подружка.  -  исренне  заявила  Ириша.
-И  что  же  ты  намерена  сделать,  подруга?  -  строго  спросила  Леночка.
-Отпустить,  своего  Романа.  -уверенно  заявила  Ириша.
-Но,  ты  ведь  его  любишь?  -  обеспокоенно  спрашивает  Леночка.
-Да,  но  это  какая  то  странная  любовь.  Я  всё  время  воспринимаю  Романа,  не  как  живое  существо,  а  как  предмет  мебели.  -признаётся  Иринушка.
-  Я  должна  его  отпустить.  Он  просто  устал  от  такой  моей  любви.  Я  уверенна  в  этом  сейчас  больше,  чем  когда  либо  .-откровенно  заявляет  наша  подруга.
-  Мне  жаль.  -  сожалеет  Леночка.  
-  Дело  в  том.  Что  я  пыталась  перевоспитать  его  по  своему  подобию.  Он,  действительно  бросил  пить  и  курить,  занялся  спортом,  закаляется.  Но,  чувствуется,  что  он  это  делает,  только  ради  того,  чтобы  сделать  мне  приятное.  Мы  просто  останемся  хорошими  друзьями.  Кстати.  У  меня  есть  идея.  На  следующе  станции  я  сойду  с  поезда  и  самолётом  полечу  в  Киев,  а  потом  во  Львов.  -  решительно  заявляет  Иришка.
Мы  помогаем  ей  собрать  вещи,  провожаем  до  выхода.
-Ириша!  Помни!  Мы  ждём  вас  с  Романом  в  Маями!  -  напоминает  по-дружески  Леночка.
-Пока!  -  прощаемся  с  подругой  с  сожалением.
-До  встречи.  -  отвечает  милая  Ириша.
С  долей  определённой  грусти  мы  возвращаемся  в  купе.
На  столе  –  подарок  от  Ирины.
-Милые  мои,  друзья!  Я  готовила  этот  подарок  Роману  на  нашу  свадьбу.  Володя,  прими  от  нас  с  Романом  свадебный  подарок.  Леночке  я  привезу  что-то  особенное  ко  дню  вашей  свадьбы.  С  любовью,  ваша  Ириша!
Раскрываем  огромный  пакет.  Оказывается,  это  украинская  «вишиванка»  очень  тонкой,  ручной  работы.  Ничего  подобного  я  не  видел.  Леночка  приложила  рубашку  к  спине,  примерила  длину  рукавов.  В  самый  раз.
-  Ну,  что  ты  скажешь,  Володенька?  -  спрашивает,  а  глаза  прямо  горят  от  восхищения.
-  Просто  супер!  Я  о  такой  рубашке  и  не  мечтал.  -  со  слезами  на  глазах  комментирую  дорогой  подарок.
-  А  я,  честно  говоря,  не  знала  о  твоей  любви  к  украинской  традиционной,  национальной  одежде.  Мне  ещё  предстоит  узнать  тебя  по-настоящему.  -  продолжает.
-  Не,  волнуйся,  Леночка!  У  нас  впереди  вся  жизнь!  -успокаиваю  любимую.
-Верно!  -  поддерживает  меня  Леночка.
-  А  что  это  наша  красавица  загрустила?  -  спрашивет  Леночка  у  дочери.
-  У  папы  красивая  рубашка  есть.  А  у  меня?  Я  ведь  тоже  маленькая  украиночка.  Почему  же  у  меня  до  сих  пор  нет  ничего  украинского?  -  грустно  заявляет  Настенька.
-Деточка!  Обещаю  не  одевать  эту  рубашку  до  тех  пор,  пока  мы  не  купим  тебе  красивое  украинское  платье.  Согласна?  -  спрашиваю,  чтобы  успокоить  ребёнка.
-  А  как  же  мама?  Она  ведь  тоже  станет  на-половинку  украинкой,  когда  выйдет  за  тебя  замуж?-  заботливо  спрашивает  ребёнок.
-  А  как  же  мама?  Она  ведь  тоже  станет  на-половинку  украинкой,  когда  выйдет  за  тебя  замуж?  -  продолжает  она.
-  А  давай  у  неё  спросим?  -  предлагаю.
-Я  тоже  хочу  украинское  платье.  Более  того  –  я  хочу,  нет  я  требую  выйти  замуж  не  в  традиционном  свадебном,  а  в  украинском  национальном  платье.  Потому,  что  если  я  выйду  замуж  за  Володю,  то  я  автоматически  стану  украинкой,  как  и  наш  папа,  и  наша  доченька.  -  уверенно  заявляет  Леночка.
-  Вот  и  договорились.  -  поддерживаю  супругу.
-  Мы  будем  сегодня  завтракать,  интересно  узнать?  -  спрашивает  проголодавшаяся  Настенька.
-  Да,  Настенька.  Сходите  с  папой  в  туалет  помыть  руки  и  почистить  зубы.  А  я  за  это  время  всё  приготовлю.  -  по-хазяйски  командует  Лена.
-  Хорошо,  мамуся!  Я  тебя  люблю!  -целует  её  Настенька.
-  Я  тебя  больше!  -  отвечает  Леночка.
Мы  пошли  к  тамбуру.
.  К  нашему  приходу  очередь  рассосалась.  Быстро  заканчиваем  утренний  ритуал  и  возвращаемся  обратно  в  купе.
Стол  оказался  накрыт  в  лучшем  виде.  После  завтрака  малышка  попросилась  спать.  Мы  тоже  порядочно  устали  и  отправились  на  свои  койки  досыпать.  Проснулись  под  вечер.
-  Ужин  готов!  –  на  этот  раз  я  решил  удивить  своих  любимых.
-  Я  приготовил  яблоки  и  воду.  Вкусно  и  просто.  Вы  не  против?  -  весело  спрашиваю.
-  Конечно!  Мы  согласны.  -  хором  заявили  мои  любимые.  
Осталась  одна  ночь.  Утром  мы  будем  в  Симферополе.  А  там  и  до  любимой  Ялты  рукой  подать.
Следующую  ночь  мы  опять  провели  с  Леночкой  вместе.  Леночка  была  так  нежна,  так  мила,  головокружительна  и  прелестна,  незабываема.
-  Я  люблю  тебя,  милая  Леночка.
-  прошептал  я  на  ушко  своей  родной,  которая,  как  оказалось,  уснула.
Утром  мы  по-быстрому  позавтракали  и  начали  собирать  вещи.  А  вот  и  знакомый  вокзал.
-Володя!  Я  позвонила  Танюше  и  заказала  машину  на  7  утра.  -деловито  информирует  меня  Леночка.  
-  Я  тоже  перезвонил  Тане  и  успел  вовремя  отменить  твой  заказ.  Ровно  в  7  отправляется  троллейбус  в  Ялту.  -  командую  я.
-  Ты  шутишь,  конечно.  -  с  удивлением  спрашивает  Леночка.
-  Отнюдь.  Признайся,  честно,  когда  ты  последний  раз  ехала  из  Симферополя  в  Ялту,  не  на  такси  или  автобусе,  а  на  трамвае?  -спрашиваю.
-  Даже  и  не  помню.-  неуверенно  отвечает  милая.
-  В  том  то  и  дело.  Никогда  не  поздно  открывать  для  себя  подлинную  красоту  Крыма.  -  заявляю  деловито.
-  Как  скажешь,  любимый.  -  неуверенно  соглашается  Леночка.
-  Я  тоже  хочу  прокататься  на  трамвайчике.  Это  будет  так  прикольно.  -  поддерживает  меня  доченька.
На  улице  рождается  новый  день.  Солнышко  медленно  поднимается  из-за  горизонта.  Мы  медленно  и  безшумно  едем  в  новом  трамвайчике.  Настенька  уселась  мне  на  колени  и  глаз  не  отрывает  от  окошка.  Она  заворожённо  любуется  перекатами  гор,  красивами  виноградниками,  ровными  рядами  стройных  кипарисов.  Дорога  медленно  поднимается  вверх.  Воздух  -  чистый  и  прозрачный.  Вот  наконец  и  Перевал.
-  А  теперь,  мои  любимые,  будьте  особенно  внимательными.  Волшебство  начинается.  Яркие,  солнечные  лучи  нежно  ложатся  на  вершины  сказочно-красивых  гор,  укрытых  белой  дымкой  утреннего  тумана.  Ровная  дорога  искусстным  серпантином  медленно  устремляется  в  даль.  Безшумная  машина  всё  быстрее  уносит  нас  к  морю.  
-Папа!  Мама!  Я  вижу  море!  Оно  такое  бирюзовое  издали.  -восхищённо  воскликает  Настюша.  
По  ходу  нашего  приближение  его  цвет  меняется  –синий,  зелёный  плавно  переходит  в  бирюзовый.
-  Это  как  в  сказке.  Я  как  будто  бы  впервые  вижу  эту  красоту.
-  Спасибо,  Володенька.  Теперь  понятно  почему  у  тебя  так  прекрасно  получаются  описания  природы.  Ты  знаешь.  Мне  кажется,  что  кое-чему,  как  писатель,  я  смогу  поучится  и  у  тебя.  -  удивлённо  заявляет  Леночка.
-  Я  рад,  любимая,  что  у  нас  так  много  общего.  -  не  сдерживая  эмоций  заявляю  я  и  нежно  целую  любимую  в  сладкие,  сочные  губы.
-  Папа,  смотри.  А  вот  и  гора  Медведь.  Такая  вся  загадочная.-
-  Ты  права,  доченька.  Вид  этого  чуда  природы  меня  каждый  раз  завораживает  и  любоваться  предпочитаю  из  окна  этого  милого  трамвайчика.  -  искренне  поддерживаю  восхищение  ребёнка.
-  Мамуля!  Мы,  уже,  подъезджаем!  -  глаза  у  Настеньки  горят  от  восторга.  Я  прямо  не  узнаю  малышку.  
-  Леночка!  Мы  сейчас  едем  ко  мне  домой.  -  по-мужски,  уверенно  заявляю  я.
-  Как  скажешь,  милый.-  безропотно  соглашается  Леночка.
Мы  садимся  на  городской  троллейбус  и  едем  до  Пионерского  парка.  Потом,  возле  2  школы  поднимаемся  вверх  по  тропинке  и  выходим  на  мою  улицу  Сосновую.  Слева  –  отделение  почты  и  продуктовый  магазин,  а  справа  поворот  к  моему  дому.  Поднимаемся  на  5  этаж.  Открываю  дверь  квартиры.  Прежде  всего  бегу  открыть  все  окна  м  двери.  Помещение  заполняется  свежим,  чистым  воздухом.  Роза  ветров  такова,что  горный  воздух  время  от  времени  попадает  в  мою  квартиру.  Мы  прежде  всего  укладываем  малышку  в  отдельной  комнате,  а  только  потом  готовим  себе  постель  в  другой.
-  Ты  знаешь,  милый.  Я  хочу  вместе  с  тобой  принять  душ!  Надеюсь  ты  не  против.  -  соблазнительно  предлагает  супруга.
-  С  удовольствием.  -  поддерживаю  её.
-  Мы  впервые  за  эти  несколько  дней  стоим  нагишом  друг  перед  другом.  И  нет  чувства  излишнего  стыда  –  потому,  что  мы  сейчас  одно  целое.
-  Леночка,  милая,  родная,  моя.  Я  люблю  тебя.-
Я  целую  сладкие  губы  своей  любимой,  нежно  и  трепетно  прикасаюсь  к  её  груди  и  отдаюсь  во  власть  его  величества  Любви.  Мы  торопливо  оставляем  ванную  и  бросаемся  в  кровать.  Первая  настоящая  ночь  любви  у  нас  впереди,  а  сейчас  только  её  прекрасная  прелюдия.
-  Папа!  Мама!  Вставайте!  Пора  на  пробежку.  Я  всё  сама  собрала.  -  весело  щебечет  наша  малышка.
-Вот  умница.  Дай  ка  я  тебя  расцелую.  -  Лена  нежно  целует  и  обнимает  своё  сокровище.  Затем  мы  с  ней  принимаем  холодный  душ  и  одевшись,  спешно  покидаем  квартиру.
-  Впервые  представляю  вам  свой  любимый  маршрут  к  морю.-  заявляю  с  гордостью.
Мы  поднимаемся  по  Сосновой  пару  сот  метров  вверх  и  повернув  налево,  по  узенькой  тропинке,  резко  спускаемся  вниз,  пробегаем  рядом  со  школой,  слева  оставляем  стадион  Спартак  и  набирая  скорость  пробегаем  рядом  с  детской  поликлиникой.  А  вот  и  мостик  через  горную  речушку.И  вот  мы  уже  на  Спартаке.  Направо  начинается  реконструированная,  моя  любима,  Пушкинская  улица.
-  Вы  не  устали,  девушки-красавицы?  -спрашиваю.
-  Не  дождёшься,  папуля.-  вздорно  парирует  доченька.
Пробегаем  возле  первого  фонтана.  Справа  памятник  А.С.Пушкину.  А  вот  и  конец  Пушкинской.  Слева  -  пятачок  художников.
-  Доброе  утро,  ребята!-здороваюсь,  как  обычно.
-  Привет,  Володя  Как  дела?  -обычный  вопрос  от  друзей.
-  Супер!  Познакомился!  Влюбился!  Скоро  женюсь!  -  радостно  восклицаю.
-  Поздравляем!.  -  радуясь  за  меня,  искренне  приветствуют.
-  На  обратном  пути  поговорим!  -  продолжаю  на  ходу.
-  Поплавай  за  нас!  -  предлагают.
-  Обещаю!  -  лаконично  отвечаю.
Моя  любимая  Набережная.  Слева  -  столетний  платан,  как  вечный  страж  встречает  нас  шелестом  листвы.  Справа  –  «Золотое  Руно»  ,  чуть  дальше,  у  выхода  в  моря,  старинный  маяк  освещает  путь  морским  путникам  и  днём  и  ночью.  Морской  бриз  приятно  будоражит  лёгкие.
-  Папочка!  Ты  случайно  не  устал?  -  шутливо  поддевает  Настенька.
-  Шутишь,  доченька!  Для  меня  это  разминка.  -  отвечаю  .
А  вот  и  мои  красавицы  пальмы.  Не  останавливаясь  пробегаем  возле  морского  порта,  МакДональдса,  перебегаем  мостик  и  поворачиваем  направо  на  Рузвельта.  Несколько  метров  и  вот  Морской  вокзал,  знакомая  часовенка.Поднимаемся  чуть  выше  и  вот  уже  видны  очертания  моего  любимого  Массандровского  пляжа.  Ещё  500  метров  и  мой  6  сектор.  Бросаем  вещи,  сбрасываем  верхнюю  одежду  и  совершаем  первыйзаплыв  до  буйка  и  обратно.  Не  вытираясь  бегом  на  спортплощадку  Подъёмы  переворотом  и  бегом  к  выходу  в  город.  Бег  обратно  и  опять  заплыв.  
-  Осталось  11  заходов  -  заявляю  нравоучительно.
-  Володенька,  ты  шутишь?  -  беспокойно  спрашивает  Леночка.
-  Совсем  нет.  У  меня  сегодня  столько  энергии,  что  я  горы  готов  ворочать.  Я  возможно  сегодня  стал  немножко  папочкой  второго  малыша.  -  гордо  заявляю.
-  Прекрати!  Настя  услышит!  -  обеспокоенно  шишикает  любимая.
-Я  тоже  жду-недождусь  братика  или  сестричку-  с  радостью  заявляет  ребёнок.
-  Настенька,  Прекрати.-  нельзя  каждый  раз  вмешиваться  в  разговоры  взрослых  -  нравоучительно  выговаривает  Леночка.
-Извини,  мамочка.  Я  так  больше  не  буду  -  послушно  извиняется  малышка.
-Малыш!  Может  ты  всё-таки  немного  отдохнёшь?  -обеспокоенно  предлагает  Леночка.
-  Нет.  Я  хочу  с  вами.  -  упрямо  настаивает  Настенька.
-  Тогда  вперёд!  -  командую  парадом.

Настюша  сходит  с  дистанции  на  5  круге,  а  Леночка  на  7.  Я  же  продолжаю  накручивать  круги  до  12  захода,  то  есть,  до  полного  изнеможения.  После  последнего  заплыва  я  подхожу  к  своим  любимым,  чтобы  отдохнуть  и  позагорать.  
Моих  девочек  оказывается«защищает»  и  развлекает  Алик.  Он  лежит  рядом,  такой  огромный,  загоревший  и  рассказывает  какой-то  смешной  анекдот.  Мои  красавицы  заливаливаются  от  смеха.
-  Привет,  Алик!  Как  дела?  Когда  Вера  в  Ялту  приезжает?  -  по  дружески  спрашиваю.
-  Да,  вот  завтра  еду  в  Симферополь  встречать.  Но  она  сразу  же  отправляется  в  санаторий,  подлечится,  отдохнуть.  Работа  в  Испании  боком  выходит.  Мы  каждый  год  планируем  прекратить  это  издевательство  над  её  здоровьем,  но  каждый  раз  появляются  какие-то  новые  расходы.-  обеспокоено  продолжает  Алик.
-  А  ты  с  ней  не  планируешь  время  вместе  там  провести.  -  спрашиваю.
-  А  мне  то  зачем?  Я  здоров  как  бык.  Да  и  денег  лишних  жалко.  Мы  потом  две  недели  проведём  с  ней  на  пляже,  перед  её  очередным  отъездом.  -деловито  отвечает  Тарзан.
-Всё  таки  решили  сделать  ещё  один  заезд?-  переспрашиваю.
-  Да,  вот  так  получается.  -  неуверенно  отвечает  Алик.
-Ну,  как  вы  тут?  Познакомились  поближе?  -по-дружески  спрашиваю.
-Да,  мне  здесь  девочки  про  тебя  все  уши  прожужжали.  Оказывается,  вы  с  Леной  обручились  и  через  2  недели  свадьба?  -улыбаясь  спрашивает.
-  Да,  можешь  поздравить.  -  гордо  отвечаю.
-  Поздравляю!  Я  искренне  рад  за  тебя!  –  он  срывается  на  ноги,  крепко  пожимает  руку  и  дружески  обнимает.
-  Леночка!  Поздравляю!  -  обращается  он  к  моей  любимой.
-  Спасибо  Алик!  Да,  к  стати!  Володя  предлагает  тебе  быть  его  свидетелем,  дружбой  или  best  man(по-американски).  -  объявляет  Леночка.
-  Да,  я,  не  знаю.  Далековато.  Боюсь,  что  я  не  потяну  расходы  на  поездку.  
-  Ты  за  это  не  беспокойся.  Я  это  беру  на  себя.  Ты  его  единственный  надёжный  друг.  -  настаивает  моя  родная.  
-  Ну,  хорошо.  Только  вот,  что  ещё.  Вера  уезжает  17  сентября.  А  вы  когда  отправляетесь  в  Маями?  -  обеспокоенно  спрашивает.
-  25  числа.  Ты  успеваешь.  Жаль,  что  с  супругой  не  сможешь  приехать.
-  Да,  на  этот  раз  не  получается.  Может  в  следующий  раз?  -неуверенно  продолжает.
-Ты,  Алик,  пообещай  познакомить  меня  с  Верой  перед  отъездом?  -  просит  моя  Леночка.
-  Да,  конечно.  Ну,  вы  тут  отдыхайте,  а  я  побегу  по  своим  делам.  Надо  многое  успеть  до  приезда  супруги.  -  по  деловому  завершает  разговор  Алик.
-  Ну,  давайте!Пока!  -поспешно  прощается  Тарзан.
-Володенька!  Я  так  тебя  люблю!  –  крепко  целует  меня  в  губы  Леночка.
-  Папочка!  Я  тоже  тебя  люблю.  –  восклицает  Настенька  и  бросается  ко  мне  поцеловать  в  щёчку.
-  Я  тоже  люблю  вас,  девочки  мои!  –А  давайте  ка  сделаем  следующий  заплыв.  Кто  за?  -  спрашиваю.
-Единогласно!  –  восторженно  заявляет  Настенька  и  мы  схватив  друг  друга  за  руки  бежим  к  морю.
-  Мама!  Папа!  Смотрите!  Дельфины!  Вот  здорово!  Я  никогда  их  так  близко  не  видела!  А  давайте  поплывём  к  ним!  -  предлагает  Настенька.
Мы  дружно  бросаемся  в  воду  и  направляемся  к  буйку.  Дельфины  совершенно  рядом.  Оказывается  –  у  них  здесь  маленькая  семья.  Два  взрослых  и  один  детёныш.  Мы  осторожно,  чтобы  не  спугнуть  их,  начинаем  кувыркаться,  нырять,  как  бы  предлагая  им  присоединится.  Они  начинают  кружить  рядышком.  Затем  мы  отправляемся  с  ними  в  заплыв.  Настенька  совершенно  не  боится.  Она  случайно  оказалась  с  детёнышом.  Они  начинают  играть.  Доченька  осторожно  прикасается  к  коже  млекопитающего.  Он  начинает  весело  фыркать,  выпуская  фонтаны  воды.  Мы  с  Леной  присоединяемся.  Осторожно  схватив  взрохлых  дельфинов  за  плавники  начинаем  кружится  по  большому  кругу.  Настенька  и  детёныш  по  середине.Чувство  восторга  неописуемое.  Я  всегда  считал,  что  только  в  дельфинарии  ,  надресированные  дельфины  так  миролюбивы  с  людьми.  В  Ялте  о  подобных  случаях  я  не  слышал.  Мы  очевидно  оказались  на  одной  волне.  Наконец  наши  новые  знакомые  везут  нас  прямо  к  берегу.  Это  просто  невероятно.  На  пляже  –  целое  столпотворение.  Желающих  потрогать  животных  и  сфотографироваться  с  ними  оказалось  слишком  много.  Это  дельфинов  напугало.  Мы  с  Леночкой  помогаем  им  безопасно  отплыть  от  берега.  Весело  фыркая  и  выпуская  фонтаны  воды  наши  знакомые  устраивают  настоящее  цырковое  представление.  Они  кувыркаются,  высоко  выпрыгывают  из  воды,  сопровождая  всё  это  странными  звуками,  завораживающими  душу.  Тут  сзади  подплывает  стая  их  соплеменников  и  увлекает  их  в  очередное  путешествие.Представление  внезапно  завершилось.
-Папа!  Мама!  Что  это  было?  Они  что  настоящие  артисты?  -  с  любопытством  поинтересовапась  Настенька.
-Нет.  Это  были  дикие,  не  обученные  животные,  которые  могут  в  отдельных  случаях,  представлять  угрозу  для  человека.  С  нами  они  вели  себя  дружелюбно,  так  как  не  почувствовали  какой-либо  угрозы  в  отношении  себя.  -  пространно  объяснил  я  то,  что  произошло  буквально  на  наших  глазах.
-Поразительно,  но  это  очень  умные  животные,  Настенька.  К  сожалению  до  сих  пор  доподлинно  не  изученны  учёными  их  умственные  способности.  Но  то,  что  они  очень  тонко  чувствуют  людей,  их  переживания  и  чувства  и  как  бы  пытаются  пообщаться  с  ними  –  мы  сами  в  этом  убедились.  -  резюмирую  я.
-  А  можно  я  опишу  это  интересное  приключение  в  своём  следующем  рассказе?  -  завороженная  удивительным  приключением  спрашивает  малышка.
-Конечно,  милая  –  в  унисон  отвечаем  мы  с  Леной.

-  11-

Продолжение  следует

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766446
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 17.12.2017


СЛАДКИЙ СОН (2)

РОМАН

…  И  ЛЁГКОЙ  ПОХОДКОЙ,
ТЫ  ВЫШЛА  ИЗ  МОРЯ…

ВУДІ  ПОЛ  ГРЕЙ

ЧАСТЬ  2.  ЭТО  ЛЮБОВЬ,  ДЕТКА

Как  говорят:  «Любви  –  все  возрасты  покорны».  Откровенно  говоря,  после  трёх  неудачных  браков  я  и  не  надеялся,  что  когда-нибудь  ещё  смогу  полюбить.
Жизнь  в  Ялте,  особенно,  после  того,  когда  я  бросил  пить  и  курить  приобрела  совершенно  другой  смысл.  Минуты  счастья  приносил  не  бокал  красного  вина,  а,  как  это  ни  странно  прозвучит,  изнурительная  пробежка  к  морю  в  разгар  жары.  Оказывается,  для  меня  это  совсем  не  помеха,  однако,  я  знаю,  что  как  только  окажусь  на  пляже  -  меня  ожидает  живительная,  морская  купель.  Затем  ещё  одна  пробежка  и  заплыв,  и  так  12  раз.  В  промежутках  -  занятия  на  перекладине.  И  так  до  полного  изнеможения.  Только  потом,  я  разрешаю  себе  позагорать.  Вот  это  настоящее  счастье.

ЧАСТЬ  2.  ЭТО  ЛЮБОВЬ,  ДЕТКА

Мы  неспешно  поднимаемся  на  верхнюю  площадку  пляжа  и  не  торопясь  направляемся  в  сторону  выхода.  Палящее  солнце,  не  щадит,  светит  прямо  в  глаза.  Даже  солнцезащитные  очки  не  спасают.  Приходится  слегка  опускать  голову.  Я  иду  -  как  завороженный.  Всё  никак  не  могу  прийти  в  себя.  События  разворачиваются  так  быстротечно,  что  я  не  успеваю  к  ним  приспосабливаться.  Настя  крепко  держит  меня  за  руку  с  одной  стороны,  как  будто  бы  боясь,  в  очередной  раз  потерять,  а  Леночка  взяла  меня  под  руку  -  с  другой,  с  надеждой,  что  наконец  приобрела  то,  что  так  долго  искала.  Какое-то  время  идём  все  вместе  молча,  остерегаясь  нарушить  то  хрупкое  равновесие,  которое  сложилось  между  нами,  совершенно  чужими  людьми,  каких-то  ещё  полдня  назад.  Ну,  и  конечно,  первые,  робкие,  ощущения  глубоких,  подлинных  чувств.  Я,  пока,  не  могу  доподлинно  разобраться  во  внутренних  восприятиях,  из-за  того,  что  всё  происходит  слишком  быстро,  и  вроде  косвенно,  по  отношению  ко  мне.  Я,  всегда,  по  жизни,  сам  принимал  решения,  верные  или  ошибочные.  Хотя  куда  они  меня  привели?  Ни  семьи,  ни  крепких,  дружеских  отношений  с  детьми,  внучкой  Настей.  А  ведь  так  хочется  настоящего  семейного  счастья,  настоящего  домашнего  очага.  Так  хочется,  чтобы  Леночка,  оказалась  именно  той  моей  половинкой,  которую  я  ждал  всю  жизнь.  Откровенно  говоря,  я  влюбился  в  неё  с  первого  взгляда.  Здесь,  правда,  есть  один  подвох.  Я  так  часто  «влюбляюсь  с  первого  взгляда»,  а  потом  разочаровываюсь,  что…
-  Ты  не  волнуйся,  милый,  со  мной,  с  нами,  этого  не  произойдёт.  –  Леночка  в  очередной  раз  угадывает  ход  моих  размышлений.
-  Ты  что,  действительно,  читаешь  мысли  других?  –  задаю  очередной  риторический  вопрос.
-  Да  нет,  глупыш.  Извини,  родной.  Просто  мы  сейчас  с  тобой  на  одной  волне.  Так  бывает,  когда  люди,  по-настоящему,  влюбляются.  А  что  касается  твоих  сомнений.  Они  были  и  у  меня.  И  главное,  не  преходящая  боль  от  потери  мужа.  Теперь  мне  кажется,  что  этот  этап  позади,  в  прошлом.  У  меня  складывается  такое  ощущение,  будто-  бы  мой  бывший  муж  наконец  отпустил  меня.  Теперь  я  совершенно  свободна  и  вольна  распоряжаться  своей  судьбой  по  своему  усмотрению.
-  Вова!  Я  люблю  тебя  искренне,  и,  по-настоящему.  Я,  понимаю,  что  для  тебя  это  возможно  звучит  странно,  но  мне  порой  кажется,  что  я  тебя  так  давно  знаю:  твои  вкусы,  привычки,  интересы,  желания.  Я  думаю,  что  ты  будешь  очень  скоро  приятно  удивлён.  И  ещё.  Я  не  требую  от  тебя  слов  любви.  Скажешь  это  тогда,  когда  сам  почувствуешь  и  будешь  к  этому  готов.  Другое  дело,  что  я  больше  не  смогу,  да  и  не  хочу,  жить,  впредь,  далеко  от  тебя,  получать  скупые  отрывки  о  твоей  жизни.  Я  устала  от  долгого  ожидания.  Поэтому,  я  предлагаю  следующее.  Представь  себе,  что  мы  заключаем  с  тобой  фиктивный  брак.  Он  тебя  ни  к  чему  не  обязывает.  Если  по  истечению  двух,  к  примеру,  лет  ты  почувствуешь,  что  у  нас  не  складывается  семья  –  мы  разведёмся.
-  Ну  и  ну!  Как  у  тебя  всё  просто  складывается.  –  весело  отвечаю  я.
-  А  что,  к  примеру,  ты  предлагаешь?  Ходить  на  свидания,  потом  перезваниваться  по  Skype,  скупые,  мимолётные  встречи  в  Москве,  Ялте,  в  Америке?  -  озабоченно  спрашивает  любимая.
-  Я,  действительно,  не  знаю,  Леночка.  На  самом  деле,  я  очень  влюбчивый  тип.  И  уговорить  меня  жениться  на  такой  красавице  как  ты  –  элементарно  просто.  Ты  мне  делаешь  предложение,  а  я  тут  же  соглашаюсь.  Я  милая,  боюсь  сам  себя.  Я  по  жизни  искал  самую,  самую  красивую,  самую,  самую  умную,  и  успешную,  и  так  далее.  А  теперь,  когда  счастье  то,  действительно,  не  понарошку,  привалило,  я  вдруг  засомневался,  в  себе,  прежде  всего.
-  Володя,  я  понимаю,  что  таких  как  я,  у  тебя  раньше  не  было.  И  ты  чувствуешь  себя  неуверенно,  со  мной.  Но,  ты  посмотри  на  ситуацию,  с  другой  стороны.  Мне  нужен  любящий  и  нежный  муж,  надёжный  и  верный  друг,  заботливый  отец  для  Насти.  А  всю  вот  эту  дребедень  о  каких-то  сословиях,  разных  социальные  слоях,  можешь  свободно  выбросить  из  головы.  И  наконец,  главное.  Ты  очевидно  остерегаешься,  что  я  начну  тебя  перевоспитывать.  Это  не  так.  Ты  мне  нравишься,  таким  как  ты  есть.  Если  бы  я,  чисто  условно,  попыталась  тебя  изменить,  то  сделала  бы  из  тебя  совершенно  другого  человека,  возможно  подобие  твоего  друга,  Алика.  Это  его  жена,  которая  в  два  раза  старше,  сама  виновата  в  том,  что  он  гуляет  направо  и  налево.  Она  сделала  его  послушным  домашним  «питомцем»,  вот  он  и  возмещает  на  ней  свою  неудовлетворённость  жизнью,  таким  странным  образом.  
-  Поэтому,  не  беспокойся,  я  -  умная  женщина,  и  хочу,  чтобы  ты  меня  по-настоящему  любил,  лелеял,  уважал,  а  не  боялся.  Ну,  вот  кажется  всё,  на  первый  раз.  Ну,  как  тебе  понравилось  моё  выступление.
-  Во-первых,  ты  придала  мне  больше  уверенности  в  себе.  Во-вторых,  я  понял,  что  ты,  помимо  того,  что  самая  красивая  женщина  во  вселенной,  ты  ещё  и  самая  умная,  оказывается.  Я  вот,  что  подумал,  красавица.  А  давай  -  ка  я  попробую  жить  какое-то  время  твоим  умом.  Авось  будет  не  хуже.  Я  конечно  всё  утрирую.  Обещаю  прислушиваться  к  твоим  советам.  Так,  что  пока  я  буду  привыкать  к  тебе  и  Насте  -  можешь  немного  порулить.
-  Вот  и  договорились.  –  с  чувством  исполненного  долга  резюмирует  Леночка.
-  А  вот  и  Валера.  –  она  из  далека  весело  машет  рукой  нашему  общему  знакомому.
-  А,  Володя,  привет!  Сто  лет  не  виделись!  Как  жизнь,  молодая?  -  радостно  приветствует  меня  мой  давний  знакомый,  крепко  пожимая  мне  руку,  
-  Да  у  меня  всё  в  порядке,  Валера.  Обычная  рутина  -  репетиторство,  спорт,  вегетарианство.  Ничего  особенного.  Как  ты,  супруга  Валя?  –  спрашиваю  с  живым  любопытством.  Мы  действительно  давно  не  виделись.
-  У  нас  всё  путём.  Вот  на  днях,  ещё  одну  квартиру  приобрели.  Сделаем  зимой  ремонт  и  к  следующему  лету  запустим  отдыхающих  –  отвечает  он  радостно.  
-  Молодец!  Привет  жене!  И  успехов  вам  в  бизнесе!  -  продолжаю  весело.
-  А  тебе  побольше  учеников!  -  продолжает  он  мне  вдогонку.
-  Спасибо!  Это  именно  то,  что  мне  сейчас  нужно  –  отвечаю  больше  для  формы,  хотя  на  самом  деле  мои  мысли  совершенно  о  другом.  
-  Благодарю,  Валера!  –  торопливо  продолжаю,  складывая  наши  вещи  в  багажник  новенького  Mersedes  Bents.
-  Ну,  как  отдыхается,  девочки-красавицы?  –  учтиво  спрашивает  Валера,  обращаясь  к  моим  новым  знакомым.
-  Как  в  Ялте.  Всё  супер!  Ну,  что,  поехали?  –  торопливо  отвечает  Леночка,  посматривая  на  часы.  
-  Да,  вас  там,  действительно,  заждались.  –  обеспокоенно  продолжает  мой  знакомый.
-  Володенька,  мы  едем  к  нам.  Там  всё  на  месте  и  обсудим.  -деловито  продолжает  красавица.
-  Я  думал  заехать  домой.  Переодеться.  –  неуверенно  продолжаю.
-  Это  лишнее.  У  меня  для  тебя  будет  большой  сюрприз.  И  даже  не  один.  Готовься!  –  радостно,  с  сияющим  лицом,  продолжает  Леночка.
-  Жду,  не  дождусь!  –  стараюсь  выглядеть  уверенным,  а  у  самого  какое-то  странное  предчувствие.
Мы  сидим  на  просторном,  заднем  сидении,  а  Настя  спереди,  развлекает  разговорами  Валеру.
Я,  откровенно  говоря,  слегка  устал.  То  ли  от  жары,  то  ли  в  большей  степени  от  этой  неожиданной  встречи,  признания  в  любви.  
Леночка  крепко  прижалась  ко  мне  и  мгновенно  уснула.
Я  тоже  склонил  голову  ей  на  плечо  и  тут  же  задремал.
-  Всё,  приехали!  Выходите!  Мама!  Дядя  Володя!  Смотрите,  сколько  людей  нас  встречает!  –  весело  и  радостно  восклицает  Настенька.
И  в  самом  деле,  я  не  ожидал  на  что  -  то  подобное.
Гости  все  были  почему-то  празднично  одеты,  только  мы  резко  выделялись  из  толпы.

-Таня!  Вот  мой  Володя!  Прошу  любить  и  жаловать!  –радостно  и  взволнованно  объявляет  моя  Леночка
-  Привет,  Владимир  Григорьевич,  или  можно,  просто  Володя.  –  радостно  приветствует  меня  совершенно  не  изменившаяся  Танечка.  
-  Привет!  Да,  какие  тут  церемонии,  Танюша.  Мы  ведь  давно  знакомы.  Давай  ка  я  тебя  расцелую.  –  и  мы  целуемся  трижды,  по  русскому  обычаю.
-  Неужели  это  твой  сын,  Влад?  Вот  какой  молодчага  вымахал!  Привет!  –радостно  здороваюсь  с  совершенно  незнакомым  молодым  человеком,  которого  я  помню  в  возрасте  6-7  лет.
-  Здравствуйте,  дядя  Володя!  А  я  вас  помню.  Мы  все  собирались  к  вам  на  занятия,  но  так  и  не  собрались.  Рад  вас  видеть!  –радостно  здоровается  Владик.  Только  теперь  я  различаю  в  нём  черты  лица  Танюши.
-  Привет,  Николай  Васильевич!  Как  поживаете?  Как  дела  в  университете?-  с  живым  интересом  спрашиваю.
-  Во-первых,  давай  на  «ты».  Рад  видеть!  Ты  все  такой  же  спортивный  и  закалённый!  -  ревностно  оценивает  мой  вид  Николай.
-Коленька,  извини.  Володю  и  Настю  забираю  на  полчасика.  Потом  продолжите  разговор.  Мы  скоро  будем  готовы.  –  и  схватив  за  руки  ведёт  нас  в  здание  шикарной  виллы,  хорошо  знакомой  мне  после  длительных,  интенсивных  занятий  с  «новым  русским»  из  Питера.
Поднимаемся  на  3  этаж.
-  Володя.  Оставляю  тебя  здесь.  Ванная,  полотенца.  А  вот  здесь  мой  сюрприз.  -  радостно  обявляет  она.
Я  прямо  ахнул  от  удивления.  Снежно-белый  брендовый  костюм,  рубашка,  галстук,  туфли.Всё  в  один  цвет  и  тон.  Всё  с  иголочки.  И  что  самое  удивительное  -  всё  моего  размера.  
-  Это  тебе,  Леночка,  в  целое  состояние,  небось,  обошлось?  –  спрашиваю  озадаченно.
-  Ты  этого  стоишь.  Я  знаю.  Привыкай  удивляться.  Ну,  я  побежала.  Мне  ещё  Настеньку  собрать  нужно.  Ну,  пока.-  нежно  целует  в  губы  и  быстро  убегает.
У  меня,  на  всё  про  всё,  15-20  минут.  Мне  не  привыкать,  Сперва  побриться,  душ.  Мои  любимые  белые,  банные  полотенца.  Такого  же  цвета  и  халат.  Он  сейчас  ни  к  чему.
Лена,  действительно  обо  всём  подумала.  До  мелочей.
Оделся,  посмотрел  в  зеркало  и  не  поверил  своим  глазам.  Я  ли  это?  Из  за  стекла  на  меня  смотрит  современний  граф  Монте  Кристо,  украинской  начинки.
Не  торопясь,  спускаюсь  по  ступенькам  вниз.  На  втором  этаже  меня  встречают  мои  красавицы.  Тоже  во  всём  белом.  Леночка  вся  прямо  сияет  от  счастья.  Настя  крутится  возле  неё,  радостная  и  весёлая.
-  Ну,  что,  пойдём!  Нас  там  уже  устали  ждать.-  предлагает  Леночка.
На  улице  нас  ожидает  открытая  терасса,  столы  готовы  к  приёму  дорогих  гостей.
Садимся.
Таня  берёт  слово.
-  Друзья,  мои!  У  нас  сегодня  праздничное  событие.  Какое?  Лучше  пускай  Леночка  сама  поведает.-  лаконично  завершает  она.
-Спасибо,  Танюша!  Благодарна  всем,  кто  смог  прийти  на  наше  веселье!
-Дорогие  мои,  У  меня  сегодня  очень  радостное  событие.  Я,  наконец,  встретила  мужчину  своей  мечты.  Вот,  знакомтесь,  мой  Володенька.  -  с  гордостью  представляет  меня  Леночка.
-  Володя,  я  понимаю,  что  для  тебя  сегодня  день  сплошных  сюрпризов.  Вот  следующий.
-  Я  предлагаю  тебе,  родной,  обручиться  сегодня  со  мной.  Если  ты  конечно  не  против?  Что  скажешь?  -  интригующе  спрашивает  красавица.
-  Что  тут  сказать?  Когда  такая  красавица  искренне  предлагает  обручиться  -  я  с  удовольствием  соглашаюсь.  Только  я  не…
-Танюша  обо  всём  побеспокоилась.  -  продолжает  Леночка.
Нам  подносят  обручальные  кольца.
-Дорогие  мои!  Некоторые  из  вас  знают,  что  я  долго  ждала  своего  мужчину,  Это  он  меня  пока  мало  знает.  У  меня  маленькая  дочь.  Но,  у  меня  нет  ни  малейших  сомнений,  что  он  ,  Володя,  станет  ей,  во-первых,  хорошим  другом,  а  со  временем  любящим  отцом.  Я  же  сделаю  от  себя  все  возможное,  чтобы  у  нас  сложилась  крепкая,  дружная  семья.
-  Позвольте  и  мне  сказать  несколько  слов.  Во-первых,  я  до  сих  пор  ещё  не  могу  свыкнуться  с  мыслью,  что  это  прооисходит  наяву.  Я  Леночку  и  Настеньку  узнал  только  сегодня,  но,  откровенно  говоря,  я  давно  не  был  так  счастлив  как  сейчас.  Я,  как  и  Лена,  сделаю  от  себя  все  возможное,  чтобы  мы  никогда  не  разлучались  и  жили  любя  и  радуясь  друг  за  друга.
-Друзья,  это  только  обручение,  свадьба  ожидается  в  Маями,  насколько  я  осведомлена.  Поэтому,  давайте  на  этом  закончим  долгие  речи.  Предагаю  садится  за  стол  .  Но,  вот,  Леночка  просится  ещё  на  несколько  слов.  -продолжает  Танюша.  
-  Милые  мои.  Я  целый  день  наблюдаю  за  Володей  и  вижу  насколько  напряженно  он  себя  чувствует.  Он  даже  не  предполагает,  что  я  совершенно  не  собираюсь  разрушать  тот,  мир  который  он  себе  построил.  Володенька,  я  из  семейства  веганов.  Мои  друзья,  как  и  ты,  каждый  в  своё  время,  отказался  от  вредных  привычек  и  изменил  свою  диету.  Среди  нас  сегодня  нет  мясоедов,  на  столах  не  будет  спиртого  и  никто  не  собирается  здесь  курить.  Это,  Володенька,  мой  следующий  для  тебя  сюрприз,
?
Только  когда  мы  уселись  за  столы  я  заметил,  что  среди  нас  есть  довольно  известные  личности.  Но,  как  и  обещал,  сохраню  их  инкогнито  ради  будущей  дружбы.
Через  полчаса  подошла  нянечька  Насти  и  увела  малышку  спать.
Я  наслаждался  блюдами,  о  которых  раньше  и  мечтать  не  мог-  разнообразные  экзотические  фрукты  и  овощи,  салаты,  разнообразные,  незнакомые,  но  вкусные  блюда.  
Повара  поработали  на  славу.  С  напитками  тоже  проблем  не  было.
После  танцев  Леночка  предлагает  искупаться  в  бассейне.
С  удовольствием  принимаю  её  предложение.  В  красивом  костюме  становилось  довольно  жарко.
В  бассейне  мы  оказались  вдвоём.  Остальные  гости  остались  за  столами.
Вода,  во-первых,  была  морская  и  без  малейшего  намёка  на  хлор.  
Леночка  одела  новый  купальник,  белого  цвета,  Такого  же  цвета  были  и  мои  плавки.  Бассейн  был  небольшой,  но  вполне  приличный  для  такой  частной  виллы.
Я  набираю  в  лёгкие  побольше  воздуха  и  медленно  опускаюсь  на  дно.  Леночка  следует  моему  примеру.  Мы  нежно  прикасаемся  друг  к  другу.  А  затем  резко  поднимаемся  на  поверхность.
-Вова,  ты  не  против  если  мы  отправимся  ко  мне?-  возбуждённо  предлагает  красавица.
-  Я  совершенно,  не  против.-  радостно  соглашаюсь.  Откровенно  говоря,  после  прикасаний  на  дне,  мне  вдруг  на  самом  деле  захотелось  поскорее  оказаться  с  ней  в  постели.
Той  ночью  мы  не  сомкнули  глаз  до  утра.  Мне  казалось,  что  во  время  нашего  бурного  секса  я  несколько  раз  терял  сознание.  Леночка  это  категорически  отрицает.  Уставшие,  перевозбуждённые,  мы  уснули  только  к  утру.  
А  в  9  часов  утра  Леночка  меня  тихонько  разбудила.
-  Я  подумала,  любимый,  что  ты  захочешь  со  мной  пробежаться.  -  игриво  предложила  она,  нежно  целуя  меня  в  губы.
-  С  удовольствием,  сладкая  ты  моя!  -  мне  кажется,  что  я  начинаю  влюблятся.
У  края  кровати  ожидали  новые  красовки  моего  размера,  шорты  и  майка,  белого  цвета,  конечно.  Больше  всего  я  удивился,  когда  на  улице  нас  встретила  Настенька,  тоже  готовая  к  пробежке.  
-Привет,  мамуля!  Привет,  папа  Вова!  –  весело  и  радостно  здоровается  Настенька.
-Ты  не  против,  если  я  тебя  буду,  папой,  звать?  Я  так  давно  никого  папой  не  называла.  –  неуверенно  спрашивает  малышка,  в  надежде  получить  положительный  ответ.  
-Конечно,  милая.  Если  тебе  так  хочется.  А  мне  придётся  ещё  хорошо  постараться,  чтобы  заслужить  это  волшебное  слово.  Откровенно  говоря,  меня  давно  никто  папой  не  называл.  Очевидно,  что  я  это  не  заслужил.  –  последние  слова  я  проговорил  про  себя.
-  А  ты  будешь  меня,  доченькой,  как  мама  называть?  –  с  любопытством  и  тревогой  спрашивает  милая  малышка.
У  меня  на  глаза  слёзы  наворачиваются.
-Конечно,  Настенька,  доченька.  –  подхожу  и  крепко  целую  её  в  щёчку.
-Ну,  что  побежали?  Не  отставайте!  –  Настенька  опять  вырывается  вперёд.  Оказывается,  отсюда  тропинка  спускается  прямо  к  Массандровскому  пляжу.  После  вчерашнего  здорового  застолья  я  совершенно  не  чувствовал  себя  уставшим.  Наоборот.  Бежалось  как  -то  очень  легко.  Я  всё  ждал,  что  Настенька  устанет,  и  попросится  отдохнуть.  Но,  у  нею  как  будто  какой  то  дополнительный  моторчик  имелся.  Оказывается,  она  начала  бегать  с  двух  лет,  а  плавать,  вообще,  с  грудного  возраста.
Лена,  тоже,  легко,  без  напряжения  прошла  всю  дистанцию.  Она  втайне  надеялась,  что  я  буду  отставать.  Оказываеться  у  нас  может  сложится  здоровая,  спортивная  семейка.
На  пляже  снимаем  верхнюю  одежду  и  размеренно  плывём  к  буйку.  Настя  и  здесь  впереди  всех.  Возле  буйка  отдыхаем  на  спине  и  продолжаем  путь  до  следующего  буя,  а  затем  ещё  одного.  На  море,  как  и  в  предыдущий  день,  полный  штиль..  Медленно,  на  спине  приближаемся  к  берегу.  Вынимаю  из  рюкзака  полотенца  и  сменную  одежду.  Девочки  отправляются  в  свою  раздевалку,  а  я  в  свою.
Переодевшись  бежим  к  выходу  в  город.  У  часовенки  уже  ожидает  Валера.  
На  этот  раз  Настенька  устроилась  возле  меня  на  заднем  сиденье.
-Ты  не  против,  папуля?  -  на  этот  раз  более  уверенно  спрашивает  моя  будущая  дочь.
-  Я  только  за,  малышка  Можно  я.тебя  ещё  немного  буду  тебя  так  называть.
-Тебе,  разрешается.  –  весело  отвечает  маленькая  красавица.

С  левой  стороны  ко  мне  прижалась  Леночка.Через  полчаса  мы  вернулиь  на  виллу.  Как  раз  успели  к  завтраку.

-  Вова,  у  нас  несколько  поменялись  планы.  Помнишь,  я  говорила,  что  в  Москву  полетим  на  следующей  неделе.  Придётся  приехать  несколько  раньше.
-  И  на  сколько  раньше,  любопытно  узнать?  -  спрашиваю  озадаченно.
-  Ну,  скажем,  сегодня  во  второй  половине  дня.  -  отвечает  Леночка,  с  нетерпением  ожидая  на  мою  реакцию.
Wow!  Вот  так  сюрприз.  А  что  случилось?  -  обескураженно  спрашиваю.
-  Дело  в  том,  что,  мамуля,  резко  сократила  своё  пребывание  в  Америке.  Вчера,  моя  подруга,  по  скайпу  выслала  ей  наши  «семейные»  фотографии.
-Когда  же  она  успела?  Я  ничего  не  заметил.  -  спрашиваю  озадаченно.
-  В  том  и  секрет,  что  это  должно  было  выглядеть  совершенно  естественно.  Даже  Настя  об  этом  не  знала.  Так,  что  мама  летит  в  Москву  немедленно.  Они  с  подружкой  поменялась  билетами.  Маме  срочно  подавай  будущего  зятя.  Вот  так  приспичило,  понимаешь.  -  весело,  и  вместе  с  тем,  радостно  продолжает  моя  Леночка.
-  Ну  и  ну.  Похоже  наша  жизнь  будет  сплошным  сюрпризом.  -  весело  резюмирую  я.  
-  Вот  так.  Привыкай,  милый.  Извини,  что  сегодня  не  успеваем  в  «Ореанду»,  в  тренажёрный  и  фитнесс  залы.  Но,  здесь  у  Танюши  имеется  мини  тренажёрка  и  комната  по  фитнессу.  Согласен,  родной?-  спрашивает  моя  милая  девушка.
-  Супер.  А  когда  самолёт,  Леночка?  Мне  же  нужно  заскочить  за  документами,  компютером,  планшетом.  -  продолжаю  я.  
-  Всё  уже  здесь,  милый.  Я  порылась  в  твоих  карманах  и  нашла  ключи.  Адрес  я  давно  знаю.  -  признается  милая  шкодница.
-  Ну,  вот,  начинается.  Оказывается  от  тебя  ничего  не  скроешь.  -  иронично  замечаю.
-  Наша  жизнь,  милый,  будет  как  под  стеклом,  reality  show,  так  сказать.  Мне  от  тебя  нечего  скрывать.  Надеюсь,  что  и  у  тебя  с  этим  проблем  не  будет.
-  Конечно.  -  уверенно  отвечаю  я.
Мы  отправляемся  в  подвальное  помещение  и  находим  там  довольно  милый  зал  –  все  необходимые  снаряды  имеются,  и  самое  главное  фитнесс  был  совмещен  с  залом,  а  мне  так  не  хотелось  расставаться  со  своими  любимыми.
-  Мне  тоже,  и  Настенька  будет  безумно  рада  заниматься  на  глазах  у  папульки.  -  в  очередной  раз  угадывает  мои  мысли  моя  Леночка.
–  Верно,  доченька?  -  спрашивает  весело  у  малышки.
-  Конечно,  папа  и  мама!  -  радосно  поддерживает  Настенька.
-O.K.,  девочки-красавицы.  Не  будем  терять  время.  -  бодро  восклицаю  я.
Работают  кондиционеры  и  я  совершенно  не  чувствую  какого  либо  дискомфорта  по  поводу  воздуха.
Я  выполняю  свою  обычную  серию  упражнений,  а  потом  решаю  присоединится  к  моим  любимым.  Оказывается,  их  упражнения  являются  значительно  более  динамичными,  чем  это  выглядит  со  стороны.  Под  конец  с  меня  пот  льёт  ведром.  А  им  хоть  бы  что.
-  А  вы  знаете.  Мне  понравилось,  нужно  будет  повторить.  -еле  переводя  дыхание,  предлагаю  я.
-  Девочки,  мальчики.  Закругляемся.  Валера  уже  готовит  мини  вен.  У  нас  осталось  время  только  на  душ,  переодевание.  Вещи  уже  все  сложены.
-  Когда  же  ты  успела?  -удивлённо  спрашиваю.
-У  меня  всегда  и  везде  есть  помощники.  Иначе  я  бы  никогда  и  никуда  не  успевала.  -  гордо  отвечает  Леночка.
-  Вова,  в  ванной  ты  найдёшь  все  необходимое,  чтобы  переодеться.-  деловито  продолжает  красавица.
После  освежающего  душа,  я  нашёл  свои  любимые,  белые,  котоновые  джинсы  и  белую  майку,  носки  и  туфли-шлёпанцы.  Для  долгой  дороги  в  разгар  лета  в  самый  раз.
-  Вот  умничка.  -  радостно  восклицаю  про  себя.
Валера  ожидает  на  улице.  Выбегает  Танюша,  чтобы  попрощаться  и  передать  кое-какие  продукты  в  дорогу.  Настя  кружится  в  своих  новых  белоснежных  джинсиках,  лёгкой  котоновой  кофточке  и  блястящих  белых  туфельках  на  невысоком  каблуке.
Вещи  аккуратно  сложены  в  багажнике.  Я  нахожу  свою  деловую  сумку,  проверяю  документы.  В  салоне  все  было  предусмотрено  и  к  отдыху,  и  к  работе.
Три  отдельных  столика,  с  нашими  компютерами,  планшетами.
-  Милый,  ты  не  против,  если  я  в  дороге  немного  поработаю?  -  как  то  странно  спрашивает  Леночка.
-К  стати  ты  тоже  можешь  продолжить  работу  над  своим  новым  рускоязычным,  или  англоязычным,  и  даже  украиноязычным  романами.
-  Что?  Как  ты  узнала?  -  обескураженно  спрашиваю.
-  Помнишь  Валюшу,  свою  лучшую  ученицу.  Она  ещё  тебе  ошибки  исправлялав  в  английских  текстах.  Она  в  фейсбуке  лайкает  твои  посты  и  обнаружила  первые  части  твоего  романа.  Меня  Николай  с  ней  познакомил.  Она  была  лучшей  студенткой  в  университете-  весело  заявляет,  с  долей  гордости  за  меня,  милая  Леночка.
-  И  что  ты  скажешь?  с  любопытством  спрашиваю.
-  Для  полного  дилетанта  на  литературном  поприще,  учителя  иностранных  языков,  довольно  неплохо.  На  самом  деле,  у  тебя  оказывается  настоящий  талант.  Не  знаю,  как  у  тебя  это  получается,  но  результат  прямо  впечатляет.
-  Ну  спасибо,  милая.  Твои  комплименты  для  меня  дорогого  стоят.  -  не  ожидал,  откровенно  говоря,  похвали  с  её  стороны.  Моя  Леночка  настоящий  писатель,  автор  более  десятка  художественных  книг-бестселлеров  успешно  издаваемых  в  разных  странах  мира.  Выпускница  литературного  института,  проработала  несколько  лет  в  разных  книжных  изданиях  страны.  
-  Ну,  все  по  коням.  Время  не  ждёт.-  отдаёт  последний  "приказ"  Леночка.
Оказалось,  что  Настенька  тоже  строчит  детские  рассказы.  Она  с  раннего  детства,  вместо  компьютерных  игр,  садилась  рядом  с  мамой  за  ноутбук  и  играла  в  писателя.  Со  временем  эти  игры  плавно  перешли  в  литературное  творчество.
Леночка,  время  от  времени,  поглядывает  на  спидометр  Валеры.  Она  не  разрешает  ему  двигаться  быстрее  80  км.  в  час.
-Следующей  катастрофы  я  не  переживу!  Пусть  лучше  мы  опоздаем  на  самолёт,  чем  потом  всё  жизнь  сожалеть  об  утрате.  -  обеспокоенно  заявляет  она.
-  Да,  кстати,  Володя.  После  смерти  мужа,  ни  в  России,  ни  в  Украине  никто  из  членов  семьи  не  садится  за  руль.  Другое  дело,  Америка.  Там  люди  более  дисциплинированны.-  продолжает  Лена.
Через  2,5  часа  мы  приезжаем  в  Симферополе  и  как  раз  вовремя  успеваем  на  регистрацию.  Сдаём  багаж  и  отправляемся  в  салон  самолёта.  
В  последние  годы  я  практически  не  пользовался  авиатранспортом  и  поэтому  был  приятно  удивлён  американским  лайнером  Boing  777,  который  подали  на  посадку.  Это  действительно  очень  мощная  машина.  Как-то  летал  на  них  в  США  и  обратно.
В  самолёте  мы  продолжаем  строчить  на  своих  PC.
Когда  подают  кушать,  мы  вежливо  отказываемся  от  традиционных  блюд,  за  исключением  салатов  и  фруктов.  Лена  заблаговременно  достала  продукты,  которые  передала  Танюша.  Откровенно  говоря,  на  нас  смотрят  косо.  Одна  «доброжелательница»  пытается  отговорить  нас  от  «вредной»  диеты,  особенно  «обеспокоена»  судьбой  Настеньки.
Леночка  не  позволяет  ей  даже  рот  раскрыть.
-  Уважаемая!  Поинтересуйтесь  статистикой  летальных  исходов  от  заболеваний  сердечно-сосудистыми,  кишечными  заболеваниями,  рака  и  прочее.
-  Мой  ребёнок  круглый  год  в  море  плавает,  занимается  гимнастикой,  бегает  наравне  с  нами.  Так,  что  спасибо,  но  оставьте  «умные»  советы  при  себе.  Есть  ещё  вопросы?  К  стати  ,  обратите  внимание  на  своего  мужа.  Красное  лицо  говорит  о  повышенном  давлении,  избыточный  вес  грозит  сахарным  диабетом,  инфарктом  и  инсультом.
-  Да.  У  него  диабет  и  больное  сердце.  -  грустно  признаётся  она.
-Занимайтесь  своей  семьёй,  "дорогуша",  и  не  приставайте  к  другим,  совершенно  здоровым  людям,  со  своими  дилетантскими  «нравоучениями».
-  Ну,  молодец.  Подумал  я.  Я  бы  так  не  смог.  Странно,  что  она  подошла  без  «группы  поддержки».  Результат  был  бы  похожий.  В  Штатах  люди  редко  позволячют  себе  подобное.  Совершенно  другая  культура  потребления  пищи  и  алкоголя.
Стюардесса  объявляет  о  посадке.  Через  несколько  минут  самолёт  приземляется,  и,  мы  отправляемся  получать  багаж.  Сзади  подходит  стройная,  высокая,  красивая  женщина.
-  Привет,  дочка!  Знакомь  с  будущим  мужем,  о  котором  мне  тут  все  уши  прожужжали.  –  громким,  твёрдым  голосом  проговаривает  женщина.  
Я  как  раз  склонился  над  богажом.  Повернулся…
-  Да,  а  он  действительно  красавец.  Только  такой  же  тощий,  как  вся  наша  семейка.  -  скептически,  то  ли  полу-шутя  заключает  она.
-  Мама,  прекрати.  Неудобно.  –застеснялась  Леночка.
-  Ничего.Пускай  привыкает  к  будущей  тёще.  –  уверенно  продолжает  Оксана.
-Ну,  давайте,  Володя,  обнимемся  и  расцелуемся.  –  и  она  крепко  расцеловала  меня  в  обе  щёки.
Женщина  была  такая  же  высокая,  и  красивая  как  и  Леночка.  
-  А  где  же  моя  ненаглядная  внученька?  -с  любовью  спрашивает  она.
-  Привет,  бабуля!  -  радостно  здоровается  Настенька  и  бежит  целоваться.
-  Сколько  раз  тебе  повторять?  Не  называй  меня  бабулей.  Ты  лучше  меня  Оксаной  называй.  -  нарочито  строго  выговаривает  Оксана,  а  сама  улыбается  не  скрываясь.
-  Ну  как  вы  долетели?  Опять,  небось,  отбивались  от  мясоедов.  -  весело  продолжает  будущая  тёща.
-  А  как  вы  узнали,  Оксана?  -  с  любопытством  спрашиваю.
-  Вот  правильно,  Володенька.  Не  мама,  не  тёща,  а  Оксана.  У  них  всю  жизнь  были  проблемы  с  любителями  мясной  пищи.  Леночка  у  меня  закалённая  в  этом  вопросе.  Ну,  ладно.  Поехали.  А  вот  и  наше  такси.  Вы,  молодые,  садитесь  на  заднее  сиденье,  а  я  потолкую  с  водителем.  -Представляете,  себе,  моя  Леночка,  вчера,  сделала  этому  молодому  человеку  предложение.  Они  только  –  вот  познакомились.  -беззастенчиво  заявляет  Оксана.
-  Мама!  Кому  это  интересно?  -  Леночка  тщетно  пытаетса  угомонить  мать.
-  А  кстати,  показывайте,  свои  обручальные  кольца-  продолжает  Оксана.
-  Отличный  выбор.  Ценю.  -  заключает  она.
-Теперь  о  наших  планах.  Сперва  едем  в  наш  загородный  дом.  Обедаем.  А  потом  в  ресторан,  праздновать.  Володенька,  вы  не  волнуйтесь  –  пища,  исключительно,  вегановская,  и  друзья  наши  другой  не  употребляют.  Алкоголь  и  табак  под  строгим  запретом.
-  Володя,  что  это  вы  как  в  рот  воды  набрали.  Ваша  самооценка  должна  наоборот  зашкаливать.  Три  красавицы  за  вами  увиваются.  Смелее.-  пытается  подбодрить  меня  тёща.
-  Дайте  время  освоится.  Я  вообще  то  болтун  ещё  тот.  -  неуверенно  продолжаю.
-  Тут,  главное,  Володя,  чтобы  вы  любили  друг  друга.  А  всё  остальное  приложится.-  заверяет  меня  "мамаша".
-  А  вот  и  наш  скромный  дом.  -  с  гордостью  представляет  родовое  имение.
-  Это  настоящий  дворец,  Оксана!  -  исренне  восхищаюсь  огромным  домом.  
-  Спасибо,  Володя.  -  польщена  моим  комплиментом  женщина.
-  Ну,  что  пойдём?  -  приглашает  нас  в  дом  Оксана.
-Настенька,  ты  заходи  в  дом.  Найди  нянечку.  Она  скажет,  что  тебе  делать.
-Хорошо,  бабуля,  извини,  Оксана,  я  побежала.-  Настенька  первой  бежит  в  дом.
Я  хватаю  тяжёлые  сумки  и  чемоданы  и  поднимаюсь  по  ступенькам.
-  Девочки!  Чур,  багажом  будет  заниматься  мужчина.  уверенно  и  деловито  заявляю  я.
Как  скажешь,  Вовочка.  -в  унисон  отвечают  красавицы.

Пока  гладили  мою  новую  рубашку,  я  успел  принять  душ.  В  нашей  спальне  меня  ожидал  безупречно  отутюженный  костюм.  На  этот  раз  это  был  двубортный  костюм  вороньего  цвета,  белоснежная,  брендовая  рубашка,  чёрная  бабочка,  вместо  галстука,  и,  чёрные,  стильные  туфли,  начищенные  до  блеска.
Я  спустился  на  первый  этаж,  где  все  были  в  полном  сборе.  Леночка  надела  белоснежное  платье,  невероятно,  выделяющее  её  стройную  фигуру.  Наряд  Оксаны  тоже  сражал  наповал.  Я  с  первого  взгляда  заметил,  что  мать  и  дочь  выглядели  -  как  две  сестры.  А  вот  и  Настенька  спускается  грациозно  в  шикарном,  белом  платье.  Распущенные  длинные  волосы,  изящные  туфельки.  И  вся  она  сияет  от  счастья.
Все  готовы.  Поехали.  Дома  командует  тёща.  Теперь  понятно  откуда  у  Леночки  командирский  тон.
У  ступенек  нас  ожидает  белоснежный  лимузин.  Водитель  в  строгом,  чёрном  костюме  с  бабочкой,  шляпе  котелке,  учтиво  открывает  перед  нами  дверь.
-  Володенька!  Ты  не  поднимешься  в  холл  за  цветами?  -  просит  вежливо  мама.
-  Да,  конечно,  Оксана.  -  пулей  бросаюсь  в  холл.  
Никаких  цветов  и  в  помине  нет.  Понятно.  Тест  на  сообразительность.  Телефонная  книга.  Вызов  такси.
Какой  ресторан  и  где?  Напряжённо  вспоминаю  отрывки  разговоров.  Понятно.  Он  на  Новом  Арбате.  А  теперь  вопрос  денег.  Хорошо,  что  у  меня  с  собой  кредитные  банковские  карты.  К  счастью  есть  и  рублёвая.  Заказываю  такси.  Захлопываю  дверь.  Машина  подъезжает  вовремя.  Объясняю  маршрут.  Мы  обгоняем  белый  лимузин.  Решаю  не  останавливаться.  Едем  прямо  к  ресторану.  На  входе  снимаю  с  кредитной  карты  побольше  денег  и  рассчитывась  с  водителем.  Затем  заказываю  три  шикарных  букета  цветов.  В  ресторане  полно  гостей.
Ожидаю  у  входа.  С  цветами  для  каждой  из  дам.  А  вот  и  лимузин.
Первой  выскакивает  моя  Леночка.  
-Извини,  Володенька,  -  это  у  неё  глупая  привычка  проверять  моих  потенциальных  мужей  на  сообразительность.  Ты  справился  лучше  всех.  Умница!  Люблю!  -  обнимает  и  целует  меня  Леночка.
Бережно  вручаю  цветы.  Особенно  пышный  букет  для  Оксаны.  Подбегает  Настенька.  
-  Ты  не  обиделся,  папуля?  –обеспокоенно  спрашивает  малышка.
-  Всё  в  порядке,  малыш,  мужчина  должен  быть,  на  самом  деле,  очень  сообразительным.  -  спокойно  отвечаю.
-  Ну  как,  Володя,  ты  бы  оценил  мой  тест?  -  иронично  спрашивает  Оксана.
-  На  100  по  100  бальной  системе.  Размазня  ни  в  какой  семье  не  нужен.  Всё  в  порядке,  Оксана.  На  твоём  месте  я  что-то  похожее  придумал  бы.
-  Мы,  что  переходим  на  «ты»?  -  дружески  спрашивает  проказница.
-  После  этого  теста  мы  уже  семья.-  самодовольно  отвечаю  я.
Мы  не  торопясь  заходим  в  ресторан.  
Находим  свой  столик
Оксана  берёт  в  руки  микрофон.  
-  Приветствую,  друзья  мои.  Я  рада  вас  здесь  всех  видеть.  Похоже  моя  дочь  наконец  нашла  свою  половинку.  Мы  все  рады  и  благодарны  вам,  за  то  что  пришли  нас  поддержать.  Устраивайтесь  поудобней  и  давайте  начнём  наш  праздник  с…
Я  подхожу  к  Леночке  и  Настеньке  и  веду  их  к  выходу.
-  У  меня  предложение.  Возвращаемся  в  Крым,  Ялту.  -предлагаю  я.
-  Кто  со  мной?  -  спрашиваю  напряжённо.
-Конечно,  мы  с  тобой  любимый.  -  без  сомнений  отвечает  Леночка.
-  Да,  мы  с  тобой  папочка.-  весело  поддерживает  доченька.
-  За  Оксану  надеюсь  волноваться  не  стоит.  -  как  бы  для  формы  говорю  я.
-  Да,  она  справится.  -  успокаивает  меня  Леночка.
-  Ещё  одно  условие.  С  этой  минуты  будущий  муж  главный  в  семье.  Кто  за?-  безапеляционно  заявляю  я.
-  Единогласно!  Возвращаемся  поездом.  У  меня  с  собой  больше  денег  нет.
Вовочка,  а  может…-  Леночка  напрасно  делает  попытку  вернуть  всё  вспять.  Этот  "поезд"  ушёл  окончательно,  по  крайней  мере  для  меня.
-Ты  не  передумала?  Может  ещё  не  поздно  в  ресторан  к  маме  вернуться?  –спрашиваю  шутя.  
-  И  не  надейся.  Придётся  тебе,  мой  милый,  всё  жизнь  меня  терпеть.-  шутливо  и  весело  отвечает  моя  Леночка.
-  И  меня  тоже,  папочка.  –  поддерживает  маму  Настенька,  не  совсем  осознавая,  что  же  на  самом  деле,  только-что  произошло.
-  Тогда  по  коням.  
-  11  –
Продолжение  следует…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766435
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 17.12.2017


СПРАГЛЕ КОХАННЯ (+21)

                         
ВУДІ  ПОЛ  ҐРЕЙ

ВПЕВНЕНО,  НАЧЕ  ВЕЗУВІЙ,
ВІРОЛОМНО      ВРІЗАЄТЬСЯ,  
У  ТВОЄ  ТРЕМТЯЧЕ  ЛОНО,
ВІБРУЮЧИЙ  ПРУТЕНЬ,
ЗДРИГАЄШСЯ  УСІМ  ТІЛОМ,
В’ЮНКОЮ  ЗМІЄЮ  ЗВИВАЄШСЯ,
ПАЛКО  ЦІЛУЄШ  У  СПРАГЛІ  ГУБИ,
ГАРЯЧЕ  ОБНІМАЄШ  МОГУТНЄ  ТІЛО,
СЛОВА  КОХАННЯ  ШЕПОЧЕШ:
«ЛЮБИЙ!  РІДНЕНЬКИЙ!  СОЛОДЕНЬКИЙ,  ТИ  МІЙ!»,  
ЖАДАННЯ,  БАЖАННЯ,  НАСОЛОДИ
ПРАГНЕШ,  ВОЛАЄШ  ПРОДОВЖЕННЯ
БЕЗ  УПИНУ,  ДО  БОЛЮ,  БЕЗ  СПИНУ,
«ТЕБЕ  НЕ  ПОКИНУ  Й  ДО  СКОНУ!»,
ОБІЦЯЄШ,  ПОВТОРЮЄШ,  
РАПТОМ,  РАНЕНОЮ  ПТАХОЮ
ЗНЕСИЛЕНО  ПАДАЄШ,
 ВРАЗ  ЗАСИНАЄШ.
161217      ІВАНО-ФРАНКІВСЬК

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766291
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2017


СЛІПИЙ ДОЩ

                                   
                                                                                   
                           КРАСУНЯ  І  СЕЛЮК                                  
                                                                                                                                               ВУДІ  ПОЛ  ҐРЕЙ
   
     Тільки  що,  завершився  перший  вступний  екзамен  і  вхідна  зала  педагогічного  інституту  миттю  заповнюється  метушливою  юрбою  юнаків  та  дівчат,  спраглих  вирватися  назовні,  на  свіже  повітря.  Але  там,  як  на  гріх,  саме  пішов  дощ,  сліпий  дощ  –  це  коли  під  яскравими  променями  сонця,  небо  розверзнується  і  сипле  на  землю,  щедрий,  дрібний,  літній,  теплий  дощ.  На  небі,  враз,  з’являється  яскрава  веселка,  що  світиться  й  виблискує  усіма  видимими  й  невидимими  барвами,  наче  невідомий  художник  вибризнув  на  нього  усю  гаму  своєї  багатої  палітри.  Осторонь,  хвилюючись,  зібрались  купкою  й  дорослі,  в  очікуванні  майбутніх  студентів.  Я  раптом  починаю  задихатися,  і  пробиваючи  собі  шлях  до  дверей,  нарешті  вириваюсь  надвір,  байдуже,  що  там  дощить.  Інтуїтивно,  піднявши  вгору  обличчя,  вдихаю  на  повні  груди  п’янке,  збагачене  озоном,  повітря.  Парасолі,  як  на  зло,  немає  і  я  біжу,  не  оглядаючись,  «поміж  дощ»  у  напрямку  до  автобусної  зупинки.  
       У  мене,  коротка,  спортивна  стрижка,  старанно  поголене  обличчя,  і  відсутній  запах  нікотину  або  ж  спиртного.  Принципово  не  вживаю.  Шкільні  дівчата,  за  спиною,  називають  мене  «красунчиком»,  очевидно  тому,  що  я  вдався  вродою  у  маму,  у  молодості  -  справжню  красуню.  Я  одягнений  у  двобортний  костюм,  темно-синього  кольору,  пошитий  на  замовлення  у  сільській  майстерні,  новеньку,  білу  сорочку  і  світло-синю  краватку,  обутий  у  чорні,  начищені  до  блиску,  туфлі.  Приємний  аромат  парфумів  доповнює  мій  скромний  туалет.      
 Як  виявляється,  я  не  один,  любитель  свіжого  повітря  і  гарної  пробіжки.  Мчуся  під  аркою,  повертаю  направо  і  продовжую  біг  не  зупиняючись.  Дрібні,  теплі  краплі  дощу  рясно  вкривають  обличчя  й  скроні.  Не  витираюсь.  Навіщо?  Так  приємно  «прийняти  душ»  на  свіжому  повітрі,  після  4-х  годин    напруженого  писання  твору  у  величезній,  вщерть  заповненій  молоддю,  задушливій,  спортивній  залі.
       Мені,  сільському  хлопчині,  зі  Львівщини,  тут,  у  метушливому  Івано  -  Франківську  тісно,  а  куди  не  піду  –  завжди  бракує  чистого,  свіжого  повітря.  У  моїх  рідних  Поморянах,  з  цим  ніколи  проблем  не  було.  Чи  то  з  батьком  до  лісу,  за  грибами  зібрались,  чи  зранку  на  пробіжку  у  поле  налаштувався,  або  на  спортивному  майданчику  у  футбол,  волейбол  або  баскетбол  ганяємо.  А  тут  -  суцільний  «бджолиний  рій»  міцно  закований  у  скло  та  бетон,  неймовірний  шум,  гам,  їдкий  дим  та  неприємний  запах  від  каналізації,  токсичні  викиди  від  приватного  та  громадського  транспорту,  заводів,  та  численних  підприємств.  Просто  жах!  Як  тут  можна  повноцінно  жити,  народжувати  й  виховувати  здорових  дітей?  Не  уявляю.    
     Повертаю  погляд  ліворуч,  і  бачу,  що  паралельно  зі  мною,  з  іншої  сторони  вулиці,  не  дивлячись  у  мою  сторону,  але  й  не  відстаючи,  тротуаром  біжить  юна  дівчина.  Дощ  не  припиняється,  а  ми  не  зупиняємось.  Моя  напарниця  теж  без  парасолі.  Не  біда.  Це    людям  похилого  віку    дощ,  можливо,  шкодить.  А  нам,  молодим,  то  тільки  на  добро,  швидше  виростаємо.  Хоча,  куди  тут  ще  рости,  при  моєму  рості  у  1м.84  см.?
     Аж  ось  і  жадана  зупинка.  Автобус,  якраз,  відправляється.  Перебігаємо  поспіхом  дорогу  і  саме  вчасно  заскакуємо,    майже  на  ходу,  у  рейсовий  автобус.      

     Довге,  темно-каштанове  волосся  рівними  хвилями  вільно  спадає,  позаду,  на  юні,  тендітні  плечі,  а,  спереду,  ледь  прикриває  тугі,  груди-персики,  що  впевнено  випинаються  з  під  сніжно-білої  сорочки,  наполовину  застебнутої  на  блискучі  ґудзики.  Білі,  котонові,  джинси  туго  облягають  стрункі,  витончені,  дівочі  ніжки,  обуті  в  модельні  босоніжки  на  високих  підборах.  Край  сорочки  заледве  прикриває  плаский,  натренований,  загорілий  живіт.  А  вона,  очевидно,  спортсменка.  Молодчина!  То  й  не  дивно.  Не  відставала  від  мене,  ні  на  крок.  У  школі,  в  останні  роки,  у  мене  суперників  по  бігу,  годі  було  шукати.  
     Я  все  намагаюсь,  й  ніяк  не  можу,  хоч  на  хвильку,  заглянути  в  обличчя  юної  ровесниці,  котра,  ніби  навмисно,  відвертає  погляд,  ховаючись  у  пасмах  густого  волосся.  Соромиться.  Явна  прикмета  скромності.
     В  салоні  не  густо,  хоча  ми,  якимось  дивом,    опинилися  біля  водія.  Дещо  позаду,  невпевнено  тримаючись  на  ногах,  стоїть  чоловік  середнього  віку,  напідпитку.
- Ей,  чого  ви?  Не  пхайтесь!  Поводьте  себе  чемно  у  громадському  транспорті!  –    голосно  розмовляє  він  сам  з  собою.  
     Після  наступного  повороту  чолов’яга  робить  спробу  підійти  ближче  до  красуні,  котра  стоїть  поруч  зі  мною.  Я,  інтуїтивно,  по-лицарському,  стаю  йому  на  заваді,  захищаючи  свою,  випадкову,  супутницю  від  потенційного  хама.
- Пардон!  Усе  зрозумів.  Я  краще  присяду,  а  то  ще  дістану  по  шиї  від  цього  молодика.-  він  ураз  заспокоюється  і  під  моїм  пильним  поглядом  направляється  у  кінець  салону,  де  саме  є  вільне  місце.  Я  повертаю  голову  й  нарешті  зустрічаюся    з  вдячним  поглядом  юнки.  Ми,  мовчки,  з  цікавістю,  розглядаємо  одне  одного  хвилину-дві,  а  потім  різко  відвертаємось  у  різні  сторони.  Господи,  яка  ж  вона  красуня!  Темно-сині  очі  з  хитринкою,  швидкий  погляд,  надмірно  довгі  вії,  густі,  чорні  брови,  й  обличчя,  що  ніби  щойно  зійшло  з  полотна  знаменитого  художника.  І  осяйна,  відкрита  усмішка.  Наші  тіла    залишаються  прикуті  одне  до  одного.  Якесь  неймовірно  звабливе  збудження  охоплює  усе  моє  єство  і  я  не  маю  сили  йому  опиратись.  Так  ми  проїздимо  ще  декілька  зупинок,  які    мені  видаються  вічністю.  Красуня  прихиляється  до  мене  усім  тілом.  Мене  ж  ніби  заціпило.  Й  слова  з  себе  видавити  не  можу.  Просто  насолоджуюся  хвилиною  казкового  блаженства.  Аж  ось  і  зупинка.  Я  ввічливо  пропускаю  уперед  свою  супутницю  і  напруживши  плечі  стримую  чолов’ягу,  котрий  робить  другу  спробу  зблизитись  з  красунею.  Повертаю  голову  назад  і    мовчки,  спокійно  дивлюся  йому  прямо  у  вічі.  Не  знаю,  що  він  там  побачив,  але  його,  наче  якась,  невідома  сила,  враз,  відштовхує  назад.
 -  Та,  я,  нічого  поганого  не  планував.  Ну,  хотів  познайомитись.  Але  якщо  ви  разом,  то  я  не  проти.  Вибачай,  друже!  –  він  остаточно  вгамувався  і  вирішив  вийти  через  інші  двері.
           Я  вискочив  навздогін  моїй  супутниці,  але  було  надто  пізно    -  за  красунею  й  слід  простив.  Як  я  не  старався,  так  і  не  зміг  здогадатись,  куди  ж  вона  поділася.  До  речі,  ми  так  і  не  познайомились.  Я  б  нас  назвав  –  красуня  і  селюк.  
     Насправді,  я  не  шкодую.  У  мене,  на  той  час,  була  своя  дівчина,  у  неї,  очевидно,  теж  були  стосунки  з  якимось  молодиком.  А  ця,  не  розкрита  таємниця,  залишилася  тільки  між  нами,  юними,  на  усе  життя,  приємним  щемом,  час  від  часу,  нагадуючи    про  випадкову  зустріч  у  «сліпий  дощ».  
       27.11.2017.    03:33  –  06:23  Івано-Франківськ.

     Це  коротке  оповідання  написане  на  основі  реальної,  романтичної  пригоди,  яка  мала  місце  у  липні  далекого  1972  року.  Для  кращого  сприйняття  тексту  я  дещо  ретушував  описи,  так  би  мовити,  придав  їм  сучасного  звучання,  хоча,  разом  з  тим,  деякі  деталі,  навмисне,  залишив,  щоб  мешканці  міста,  мого  віку,  змогли  згадати  прекрасні  роки  своєї  молодості  .
     Відверто  кажучи,  робив  декілька  спроб  описати  неймовірну  зустріч,  яка  так  і  не  отримала  продовження.  Писав,  українською,  російською  та  англійською  мовами  –  та  все  марно,  і  лиш  на  цей  раз,  слава  Богу,  вдалося,  нарешті,  викласти  на  папері  те,  що  так  довго  носив  у  серці.
     Моя  вам  порада,  коли  пишете  вірші,  музику,  романи  тощо  –  робіть  це  уночі,  коли  усі  «нормальні»  люди  сплять.  Нічна  пора,  на  мій  погляд,  має  свою,  особливу  магію.
     Доповнено  161217  м.  Івано-Франківськ    12:20  –  01:45.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766268
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2017


СЛАДКИЙ СОН (1)


…  И  ЛЁГКОЙ  ПОХОДКОЙ,
ТЫ  ВЫШЛА  ИЗ  МОРЯ  …

ВУДИ  ПОЛ  ГРЕЙ

посвящается  девушкам  и  женщинам

ВСТУПЛЕНИЕ

Женской  красотой,  во  все  времена,  восхищались  и  воплощали  в  своих  величайших  произведениях  знаменитые  художники  и  поэты,  писатели  и  музыканты,  артисты  и  скульпторы.  И  не  удивительно.
Я  живу  в  Ялте,  «жемчужине  у  моря»,  как  её  часто  называют,  и  каждый  год,  в  особенности  летом,  этот  ,  по  истине,  невероятный,  райский  уголок  посещают  миллионы  туристов  из  разных  стран.
Город,  единственный  в  Украине,  обладает  субтропическим  климатом.  Море,  в  Ялте,  никогда  не  замерзает,  чего  не  скажешь  об  Одессе  и  Севастополе.  Окончание  греды  Крымских  гор  защищает  город  от  осеннего  и  зимнего  ненастья.  Исключительно  долгий,  летний  сезон,  длится  до  полугода.
На  Пушкинской  алее,  рядом  с  Набережной,  местные  художники  обустроили  свою  мастерскую  на  открытом  воздухе.  Их  всегда  окружают  ценители  подлинного  искусства,  приезжие,  местные  жители,  и  взрослые,  и  дети.  Последние,  заворожённо  наблюдают,  как,  из  под  кисти,  художника,  на  полотне,  вдруг,  по  мановению  волшебной  палочки,  оживают  восхитительные  морские  пейзажи,  с  бушующими  волнами,  таинственные,  морские  суда,  разных  времён  и  эпох,  с  ужасными  корсарами  на  борту,  бороздят  мировые  океаны,  сказочные,  горные  массивы  и  хребты  утопают  в  экзотических,  вечнозелёных  деревьях,  загадочные  Ялтинские  дворики  и  узенькие  улочки,  напоминают  итальянскую  Венецию,  и,  конечно,  женские  восхитительные  портреты.  Тут  же  идёт  бойкая  торговля  произведениями  искусств  на  разные  вкусы  и  по  доступным  ценам.  За  многие  годы,  у  меня,  на  этом  пятачке,  завелось  множество  друзей  и  знакомых.  Пробегая,  по  утрам,  к  Массандровскому  пляжу,  то  ли  гуляя,  по  вечерам,  по  городской  Набережной,  мы,  естественно,  обмениваемся  приветствиями,  последними  «новостями»,  или  шутками.  
Мне  всегда  нравится  Ялта  в  разгар  лета,  когда  по  городской  Набережной,  вечером,  ни  пройти,  ни  проехать,  и  огромная,  шумная  толпа  красочно  разодетых  горожан,  приезжих,  туристов,  музыкантов  и  артистов,  под  звуки  громкой  музыки,  которая  звучит  отовсюду,  напоминает,  и  бурный  поток,  и  разноцветный  карнавал,  который  медленно  движется  к  центру  города,  увлекая  за  собой  всех,  кто  попадается  на  пути.  
Я  не  художник,  и  не  артист,  и  не  писатель,  и  не  поэт,  но  что  меня  особенно  прельщает  в  такие  минуты,  так  это  наблюдать  и  восхищаться  женщинами  и  девушками  –  невероятной,  божественной  красотой  их  утончённых  лиц,  пышных  волос,  стройных  тел,  изысканных  стилей  одежды  и  обуви,  летящей  походкой  пробегающих  мимо.  И  что  самое  интересное,  они,  где  -  то  в  глубине  моей  души,  каждый  раз  оставляют  незабываемый,  неизгладимый  след,  переполняют  всё  моё  естество  любовью  и  счастьем.  Я  холостяк,  и  никто  мне  не  может  запретить  наблюдать,  любоваться  и  восхищаться  женской  красотой.  С  другой  стороны,  как  закоренелый  трезвенник,  я  в  отличии  от  большинства  других  мужчин,  по  крайней  мере,  в  последнее  время,  не  опошляю  своё  восхищение  женщиной  мужским  libido  (авт.  перевод  –  сексуальное  желание).
«Нельзя  выпить  всё  шампанское,  независимо  от  его  безупречного  и  изысканного  вкуса,  как,  однако,  нельзя  переспать  со  всеми  женщинами,  даже  неземной  красоты».  Другое  дело  созерцать,  восхвалять,  возвышать,  изображать  в  искусстве,  в  литературе,  в  музыке.  Это  то  же  самое,  что  любоваться  красивым  цветком,  изумрудным  диамантом,  знаменитым  произведением  искусства.  Вам,  если  вы  в  здравом  уме,  не  придёт  ведь  в  голову  рвать  лепестки  изумительного  цветка,  чтобы  убедится,  в  чём  секрет  его  красоты,  или,  разбить  молотком  драгоценный  камень,  чтобы  узнать  в  чём  тайна  его  совершенства,  или  соскоблить  масло  с  полотна  столетней  давности  в  поисках  магии  его  вечности.  Для  меня  женщина  –  это  произведение  искусства,  которое  нужно  ценить,  беречь  и  лелеять.  С  годами,  я  убедился  в  том,  что  не  могу,  и  никогда  не  смогу,  удовлетворится  любовью  одной  женщины,  независимо  от  того,  насколько  она  красива,  мила,  умна,  женственна,  изысканна  и  безупречна.

ЧАСТЬ  1  ЗНАКОМСТВО

Тот  летний,  знойный,  солнечный  день,  на  первый  взгляд,  ничем,  особенным,  не  отличался  от  других,  ему  подобных.  Также  громко  кричали  чайки,  пролетая  над  головами  отдыхающих,  спешащих  занять  на  пляже,  с  утра  пораньше,  удобное  место,  и  для  себя,  и  для  своего  семейства.  Молодые  ребята  и  девушки,  в  красочной  униформе,  торопливо  раскладывали  шезлонги,  огромные  цветные  зонты  и  крошечные  столики  на  другой  половине  сектора.(авт.прим.  -  часть  пляжа  от  пирса  до  пирса).  Сверху,  над  стеной,  которая  защищает  пляж  от  разрушительных  штормов  в  осеннее  и  зимнее  время,  открывались  торговые  точки,  приглашая  отдыхающих  приобрести  всё  необходимое  для  комфортного  отдыха.На  море  стоял  полный  штиль,  и  даже  у  берега,  волна  нежно  и  тихо  ложилась  на  мелкую  гальку,  не  тревожа  сон  некоторых  приезжих  туристов,  которые  здесь,  на  морском  берегу,  догоняли  свой  ночной  сон.  Плавать  в  такое  время  –  настоящее  умиление.  Я  бросаюсь  с  головой  в  морскую  пучину,  проплываю  под  водой  столько,  сколько  позволяет  запас  воздуха  в  лёгких,  любуясь  прозрачной  голубизной  и  сказочным  подводным  миром,  а  затем  медленно,  не  торопясь,  разрезая  руками  морскую  поверхность,  плыву  прочь  от  берега.  Вода  изумительно  тёплая,  ласково  обволакивает  всё  тело,  чистый,  с  приятным  ароматом  морской  капусты  (авт.прим.  -  отдыхающие  часто  принимают  его  за  запах  моря)воздух  заполняет  легкие  и  я  полностью  сливаюсь  с  морем  в  одно  целое.  Доплывая  до  буйка  замечаю,  что  я  здесь  один.  Это  не  обескураживает.  Наоборот,  я  люблю  одиночество  во  всём  :  в  беге,  в  плаванье,  на  пляже,  в  горах  и  в  лесу.  Есть  возможность  полностью  ощутить  красоту  природы,  которая  меня  окружает.  Ложусь  на  спину,  и  расслабившись,  несколько  минут  лежу  в  полном  забвении.  Главное  –  не  уснуть.  Впереди  -  бескрайнее,  бирюзовое  море,  ровная  гладь,  которого,  тянется  до  самого  горизонта.  На  голубом  небе  –  ни  тучки.  Справа,  чуть  выше  над  городом,  медленно  поднимается  величественная  гора  Могаби,  густо  покрытая  вечнозелёным  лесом.  А  ещё  выше,  скрытая  от  общих  взоров,  но  не  от  меня,  божественно  -  красивая  гора  Ай-Петри,  недоступная,  ни  для  вездесущих  путешественников,  ни  для  опытных  и  бывалых  альпинистов,  ни  для,  тем  более,  любителей  острых  ощущений,  которых  здесь  немало  в  летнее  время.  Только  гордые  орлы  грациозно  реют  в  вышине,  созерцая  каменный  утёс,  который  своим  острым  шпилем  упирается  в  небо.  Да  ещё  бесстрашные  парашютисты  на  своих  разноцветных,  лёгких  как  пёрышки,  современных  планерах,  один  за  другим,  по  спирали,  умело  парируя  воздушными  потоками,  кружатся,  как  мотыльки,  возле  сказочной  вершины.
Чуть  левее,  вдали,  на  краю  каменного  уступа,  искусстно  устроилось  Ласточкино  Гнёздышко,  одно  из  огромного  множества  достопримечательностей  Южной  Столицы,  как  часто  именуют,  мою  любимую  Ялту.
Известная  гора  Медведь,  напоминает  величественного,  древнего  исполина,  который  однажды  спустившись  с  гор,  чтобы  отдохнуть  у  моря,  так  и  остался  здесь,  навечно.  Позади,  мой  любимый  Массандровский  пляж,  где  я  ,  обычно,  много  плаваю,  тренируюсь,  загораю.  Возвращаться  не  охота,  поэтому  легко,  без  особого  напряжения  плыву  к  следующему  буйку,  а  потом  ещё  к  одному,  до  полной  усталости.  Наконец,  не  торопясь,  возвращаюсь  к  пляжу.  Ложусь  на  своё  полотенце,  лицом  к  тёплой  гальке,  и  на  какое-то  время  крепко  засыпаю.
-  Мам,  а  он  что  моряк?  -  спрашивает  5  летняя  девочка  с  длинными,  золотистыми,  прямыми  волосами,  большими,  голубыми  глазами,  одетая  в  брендовый  купальник,  который  делает  её  стройное  тело,  чуточку  старше,  чем  она  есть  на  самом  деле.  
-  Отчего  ты  взяла,  милая,  что  он  обязательно  должен  быть  моряком?  -  спокойно  отвечает  её  мама,  разглядывая  стройное,  мускулистое,  мужское  тело,  так  удивительно,  и  вместе  с  тем,  щемительно,  напоминающее  её  покойного  Володю.
-  Ты  что  не  заметила,  как  он  долго  плавал?  И  к  тому  же  он  плавает,  как  рыба.  Значит  он  моряк.  А  ещё  он  такой  длинный  и  тощий.  Он  что  плохо  кушает?  Да  вот  ещё  длинные  волосы.  Это  только  у  пиратов  длинные  волосы.  А  может  он  пират?  -  не  унимается  девочка.
-  Прекрати,  Настенька!  Какой  он  пират?  -  спокойно  отвечает  молодая  женщина,  изумительной  красоты,  еле  сдерживает  себя,  чтобы  не  погладить  слегка  выступающие  мышцы  мужчины.
-  Да  не  слушай  ты  свою  маму,  малышка.  Я  самый  настоящий  пират.  Ты  видела  возле  гостиницы  «Ореанда»  шхуна  «ESPANOLA»  пришвартована.  Вот  я  на  ней  служу.  Скоро  пойдём  в  море.  Искать  Таинственный  Остров,  или  Остров  Сокровищ,  на  худой  конец.  -  ещё  с  просонья  отвечаю  я,  поворачиваясь,  чтобы  узнать,  кто  же  меня  всё  таки  побеспокоил.
-  Во-первых,  я  не  малышка.  Во-вторых,  «ESPANOLA»  больше  в  море  не  ходит.  Там  сейчас  ресторан.  Мы  как  -  то  с  мамой  там  вкусно  пообедали.  А  в-третьих,  хватит  спать,  день  на  дворе,  давай  знакомиться.-  и  девочка  начанает  больно  дёргать  меня  за  волосы.
-  Настя!  Прекрати!  Ты  что  это  себе  позволяешь?  Хочешь,  чтобы  нас  полиция  арестовала,  за  то,  что,  мы  пристаём  к  посторонним?  -  то  ли  в  шутку,  то  ли  всерйоз,  улыбаясь  сказала  женщина,  внимательно  рассматривая  вблизи  черты  лица,  не  совсем  незнакомого  мужчины.
-  Не  хочу  в  полицию.  Я  не  виновата.  Я  просто  прикалывалась.  -  маленькая  девочка  почти  в  серьёз  восприняла  мамины  слова.  Но,  тут  же  расслабилась.  Cудя  по  улыбающимся  лицам  взрослых,  ничего  не  предвещало  угрозы  появления  грозных  полицейских,  
Мой  сон  окончательно  улетучился  .  Я  поворачиваюсь  на  спину  и  …
-  Wow!  Привет  красавицы!  Давайте  знакомиться.  Меня  зовут  Володя.  Эту,  "не  малышку",  а  просто  красивую  девочку,  зовут  Настя.  А  вас,  тебя,  зовут  Лена.  -  обескураживаю  своих  новых  знакомых.
-  Привет!  Ну,  почему  сразу,  Лена?  -  удивлённо  сдвинув  брови,  спрашивает  заинтригованная  красавица.
-  А  потому,  что  именно  так  зовут  всех  красивых  девушек.  Неужели  угадал?  -  улыбаясь  спрашиваю  девушку,  привычным  жестом  поправляя  длинные,  непослушные  волосы.
-  Мама!  Он  точно  полицейский,  и,  сейчас  нас  арестует.  Я  боюсь!  -  девочка  опять  забеспокоилась  и  придвинулась  поближе  к  матери.  Или  же  это  была  больше  игра  на  публику?
-  Не  выдумывай,  малыш!  Где  ты  видела  полицейских  с  такими  длинными  волосами?  -  улыбаясь,  парирует  молодая  женщина.
-  Так  ты  не  полицейский,  дядя  Вова?  -  весело  спрашивает  золотоволоска.
-  К  сожалению,  нет.  Иначе  я  бы  вас  сразу  же  арестовал,  за  то,  что  вы  нарушили  мой  покой.  -  я,  похоже,  полностью  проснулся.
-  Мы  больше  не  будем,  правда,  мама?  -  иронически  спрашивает  малышка.
-  Да,  это  было  в  последний  раз.  -  всерьёз  поддерживает  её  мама.
-  Честно?  -  передразниваю  я.
-  Честно,  конечно.  -  отвечает  красавица.  
-  Ну,  ладно.  Вы  меня  уговорили.  А  теперь,  девочки,  извините,  но  мне  срочно  нужно  окунуться.-  я  резво  поднимаюсь,  бегу  к  морю  и  бросаюсь  со  всего  разбега  в  солёную,  тёплую,  морскую  стихию.  Плыву  под  водой  сколько  есть  мочи,  а  потом  на  спине,  размеренно  взмахивая  руками,  спокойно  возвращаюсь  обратно  к  берегу.  Выхожу  из  воды,  привычно  закидываю  длинные,  мокрые  волосы  за  спину,  и  подхожу  к  новым  знакомым.  
-  Я  на  площадку.  Вы  как,  со  мной?  -  спрашиваю  с  надеждой  на  положительный  ответ.
-  Пойдём,  мама!  Хватит  лежать!  -  срывается,  без  лишних  раздумий,  на  ноги  девочка  и  тащит  за  руку  маму.
-  Ну,  как  скажешь,  малыш!  -  медленно  и  грациозно  поднимается  женщина  и  у  меня  ком  подходит  к  горлу.  Ну  и  красавица!
-  Не  называй  меня,  малыш,  хотя  бы  при  посторонних.-  умоляюще  просит  девочька.  
-  Договорились,  малиш.  Извини,  Настенька.  -  примирительно,  соглашается  молодая  мама.
-  Ну,  это  другое  дело.  -  она  крепко  хватает  маму  за  руку  и  тащит  к  выходу  из  сектора.
Насколько  я  высок,  1м.  84  см.,  а  Лена,  похоже,  не  ниже,  если  не  выше.
-  Не  волнуйся,  дурачок.  Я  на  высоких  каблуках  обувь  не  ношу.  -  как  будто  угадав  мои  мысли  отвечает  Лена.
-  Спасибо!  Успокоила!  -  отшучиваюсь,  пытаясь  скрыть  чувство  невероятного  замешательства,  по  поводу  её  неземной  красоты.  На  встречу  идет  мой  знакомый,  откровенно  говоря,  единственный  друг  в  городе.
-  Привет,  Володя!  Это  что,  твоя  дочь  и  внучка?  -  уверенной  походкой  приближается  к  нам  любимец  местных  и  приезжих  женщин  и  девушек,  тот  ещё  Казанова,  накачанный  стронгмен.
-  Да  нет.  У  меня  только  две  дочери  и  одна  внучка,  кстати,  тоже  Настенька.  Это  мои  новые  знакомые,  москвичи  -  Лена  и  Настя.-  слегка  смущённо  отвечаю  другу.
-  Знакомьтесь,  девочки.  Мой  друг,  Алик,  Тарзан.-  самый  красивый  мужчина  в  городе.-  у  Алика,  дейстительно,  очень  стройное  ,  накачанное  тело,  высокий  рост,  длинные,  густые,  русые  волосы.  Настоящий  Тарзан.
-  Привет,  красавицы!  Володю  в  Ялте  тоже  Тарзаном  называют.  А  ещё  говорят,  что  мы  родные  братья.  -  улыбаясь,  по  дружески,  похлопывает  меня  по  плечу.
-  Привет,  Алик!  Приятно  познакомится!-  Лена  первой  протягивает  руку  для  приветствия.  -  Алик  улыбаясь,  изысканно  и  грациозно  целует  её  утончённое  запястие.
-  Привет,  дядя  Алик!  -  Настя,  не  отставая  от  мамы,  тоже  предлагает  свою  маленькую  ручёнку.
-  А  мы  с  тобой,  малышка,  поздороваемся  по  другому.  -  и  протягивает  для  хлопка  свою  огромную  ладонь.  Девочка  сообразительно  хлопает  её  своей  миниатюрной  ладошкой.
-  Вот  так!  Молодец!  Умница!  -  восхищенно  восклицает  мой  друг.
-  Алик,  мы  тут  на  площадку  собрались.  Ты  как,  с  нами  или  уже  позанимался?  -  спрашываю,  в  надежде,  что  он  откажется.
-  Да  нет.  Я  свою  программу  выполнил,  а  теперь  сделаю  привычный  заплыв.  -  с  пониманием  воспринимает  мой  намёк.
-  Лады!  Давай,  Алик.  Ещё  увидимся!  -  поворачиваюсь  к  нему  спиной.
-  Давай!  Пока!  -  поспешно  уходит  Тарзан.  Потом  повернувшись,  поднимает  большой  палец  вверх.  Молодец,  мол.  
А  вот  и  площадка.  
Я  подхожу  к  перекладине  первым,  и  без  разминки,  делаю  14  подъёмов  переворотом.
-  Неплохо.  Совсем  неплохо.  -  как  -  то  неуверенно  комментирует  молодая  женщина.  
-  А  теперь,  позволь  мне.  -  она  с  лёгкостью  и  изысканной  грацией  выполняет  20  упражнений  на  одном,  как  мне  показалось,  дыхании.  
-Ещё  или  для  начала  хватит?  -  уверенно  спрашивает  проказница.
-  Вполне.  Откровенно  говоря,  впечатляет.  -  отвечаю  грустно.  Что  интересно  она,  здесь  со  мной,  делает?  Ей  бы  Алик,  был,  в  самый  раз.
-  Терпеть  не  могу  бабников.  -  извини,  если  я  так  о  твоём  друге.  И  тут  же,  чтобы  перевести  разговор  на  другое.
-  Что  касается  перекладины.  Я  с  детства  занимаюсь  гимнастикой.  -  с  гордостью  отвечает  Лена.
-  Понятно.  Кстати,  ты  забыла,  дурачок,  прибавить.  -  шутя,  поддеваю  свою  новую  знакомую.  
-  Извини,  Вова.  Это  я  своего  бывшего,  так  в  шутку  называла.  -  похоже  исренне  сожалеет,  смущённая  девушка.
-  К  слову  сказать,  а  где  вы  вашего  папулю  потеряли?  -  с  нескрываемым  любопытством  спрашиваю.
-  Он  погиб  в  автомобильной  катастрофе,  3  года  назад.  Ты  на  него  очень  похож.  Тоже  Володя,  спортсмен,  высокий,  стройный,  красивый,  был.-  Лена  опускает  на  мгновение  глаза.
-Извини,  Лена.  Мне  жаль.  Я  и  подумать  не  мог.  Вы  такие  весёлые  обе.-  неуверенно  продолжаю.  
-  Спасибо.  Понемногу  привыкаем  жить  без  него.  -  выдавив  из  себя  подобие  улыбки,  отвечает  женщина.
В  это  время,  Настя,  сама  забралась  на  перекладину,  и,  начала  выделывать  настоящие  кренделя.
-  Без  ремней  и  подстраховки?  Круто!-  восхищенно  коментирую  её  выступление.
-  Она  7  раз  в  неделю  занимается  гимнастикой.  -  с  гордостью  отвечает  мама.
-  Понятно.  Молодец!  -  удивлённо  восклицаю.
Девочка,  довольная  похвалой,  подходит  ко  мне,  и,  крепко  пожимает  руку.
-  Спасибо  за  комплимент,  дядя  Володя!  -  учтиво,  говорит  она,  и  довольная,  отходит  к  матери.
-  Пожалуйста,  Настенька.  -  отвечаю  более  уверенно,  и,  откровенно  любуюсь  обеими.  
-  А  с  какой  стати,  я  должен  чувствовать  себя  неуверенно,  по  сравнению  с  Аликом.  Его  жена  в  Италии,  тяжёлым  трудом  доллары  зарабатывает,  для  семьи,  а  он  здесь  развлекается,  на  пропалую,  с  молоденькими  барышнями.-говорю  про  себя.
-  Вот  именно,  Володя  -  поддерживает  меня  девушка.
-  Ты  что,  мои  мысли  подслушываешь?  Нехорошо.  -  то  ли  в  серьёз,  то  ли  шутя  спрашиваю.
-  Только  иногда  -  так  же  шутя,  отвечает  Лена
-  А  теперь,  девочки,  пробежка  и  заплыв  до  буйка.-  предлагаю  для  разнообразия.  
-  Принимается.-  дружно  поддерживают  меня,  новые  знакомые.
Настенька  уверенно  вырывается  вперёд  и  не  оставляет  нам  никаких  шансов  догнать  её.  Лена  не  бежит,  а  как  будто  парит  в  воздухе,  еле  прикасаясь  к  асфальтовой  дорожке  кончиками  пальцев  ног.  Мой  любимый  стыль  бега  босиком.  Бежим  на  равне.  Лена  время  от  времени  поглядывает  в  мою  сторону,  подмигывая.  Наши  волосы  развеваются  на  ветру.
У  выхода  в  город,  нас  с  нетерпением,  ожыдает  Настенька.
-  Ура!  Я  победила!  Заняла  первое  место!  Правда,  дядя  Вова?  -  девочка  уверенно  подбегает  ко  мне,  и,  по  дружески  берёт  меня  за  руку.  С  этой  минуты,  мы  с  ней  стали,  неразлучными  друзьями.
Обратно,  возвращаемся  спокойным  шагом.  Девочка  ни  на  минуту  не  отпускает  мою  руку.  Вот  и  Лена  неуверенно  берёт  меня  под  руку  с  другой  стороны.
-  Ты  не  против,  надеюсь?  -  неуверенно  спрашивает.
-  Нет,  конечно.  Мне  так  приятно.  Хотя,  откровенно  говоря,  я,  порядочно,  отвык  от  женской  компании.  -  отвечаю  смущённо,
На  пляже,  я  первым  бросаюсь  в  воду,  и  опустив  голову,  большими  гребками  быстро  плыву  в  сторону  буйка.  Затем,  ни  на  минуту  не  останавливаясь,  переворачиваюсь  на  спину  и  медленно  дрейфую  к  берегу.  На  полпути,  встречаю  моих  девочек.  Они  плывут  не  торопясь.  Выхожу  из  воды,  и  не  вытираясь,  смотрю  любуясь,  как  мои  новые  знакомые,  возвращаются  обратно.  За  несколько  метров  до  берега,  Настя  вырывается  вперёд  и  приплывает  первой.
-  Ура!  -  весело  и  задорно  кричит  она.
-  Я  вновь  выиграла!  Я  чемпионка!  Верно,  дядя  Володя?-  радостно  спрашивает  малышка.
-  Совершенно  верно,  красавица!  Так  держать!  -  поддерживаю  её  весёлый  задор.
Она  прижимается  ко  мне,  и,  крепко  обнимает  мои  ноги.  Я  понимаю.Настя  видит  во  мне  своего  отца,  которого,  едва  помнит,  и,  вспоминает,  только  по  скупым  фотографиям,  и,  нескольким  видео  клипам.  Я  нежно  ворошу  ей  волосы.
Выходит  из  воды  Лена.  Как  и  я,  привычно  закидывает  волосы  за  спину  и  легкой  поступью  идёт  нам  навстречу.  Только  теперь,  я  по  настоящему  осознаю,  насколько  она  красива.  Высокое,  стройное,  натренированное  тело,  девичья  маленькая,  но  тугая  грудь,  длинные,  стройные  ноги,  и,  какая  -  то  особая  грация  отточеных  движений.  Кажется,  что  она  на  батуте,  и,  готовиться  выполнить  рискованное  сальто.  И  вдруг  она,  действительно,  без  какой  -  либо  подготовки,  исполняет  этот  сложный,  акробатический,  трюк.  Лена  всё  точно  расщитала,  скольжение  гальки,  неровность  поверхности,  свои  мокрые  ступни.  Получилось  великолепно,  без  ***  и  задоринки.
-  О  па  ля!  Как  я  вам  понравилась?  Не  слышу  апплодисментов.  -  задорно  спрашивает.
Мы  громко  хлопаем  в  ладоши.  А  теперь  я,  мама,  можно?  -спрашивает  девочка.  Не  дожидаясь  разрешения,  Настя  делает  целую  серию  изящных  акробатических  пируэтов.  Ей  рукоплещет  весь  пляж.  Настя  грациозно  раскланивается  и  радостно  бежит  к  нам.  Лена  стоит  рядом,  крепко  прижавшись  ко  мне  всем  телом.
-  Мы  лежим  на  полотенцах,  у  самой  кромки  моря,  защищенные  от  палящего,  знойного  солнца  двумя  огромными,  цветастыми  зонтами.  Настенька,  свернувшись  калачиком,  уснула  безмятежным,  крепким  сном,  рядом  с  нами.
-  Володенька!  Я  тебя  люблю.  -  вдруг  заявляет  на  полном  серьёзе  молодая  женщина,  и  смотрит  влюблённо  мне  в  глаза.  
-  О  чём  ты,  Лена?  Мы  едва  знакомы.  -  отвечаю  я  смущённо  и  слегка  обескураженно,  а  у  самого  от  радости  сердце  выпрыгивает  из  груди.
-  Зато  я  тебя  знаю  два,  долгих,  последних  года.  Наблюдала  за  тобой,  сразу  после  смерти  мужа.  Не  позволяла  себе  подойти  раньше,  хотела  проверить  свои  чувства.  Мы  с  мужем  были  настоящей  влюблённой  парой,  единым  целым,  понимали  друг  друга  с  полуслова.  Он  очень  любил,  нашу  дочурку,  и  она  в  нём  души  не  чаяла.  Я  всё  о  тебе,  любимый,  знаю:  учитель  иностранных  языков,  журналист,  переводчик,  не  пьющий,  и  не  курящий,  вегетарианец,  спортсмен,  морж  и  наконец  хороший  человек,  не  бабник.  
-  Откуда,  Лена,  ты  всё  узнала?  -  удивлённо  спрашиваю,  ещё  не  веря,  что  всё  это  происходит  наяву.
-  Много  знакомых  в  городе,  Володя.  Кстати,  знаю,  что  ты  был  женат,  и  не  один  раз,  видела  твоих  дочек,  внучку.  -  добавляет  она.
-  Ну,  и  что  прикажешь  мне  теперь  делать,  с  твоим  признанием  в  любви?  Ты  знаешь,  что  мне  45?  -  спрашиваю,  надеясь  на  положительный  ответ.
-  Подумаешь!  Мне  35.  Невелика  разница.  -  полушутя  парирует  моя  девушка.
-А  что  Настя  скажет?  -  для  пущей  уверенности  задаю  следующий  вопрос.
-  Она  тебя  тоже  любит.  Ты  так  ей  папу  напоминаешь.Неужели  ты  не  заметил?  -  спрашивает  Лена.  
-  Так  мне  как  быть?  -  ещё  раз  переспрашиваю,  хотя  приятно  осознавать,  что  решение  это,  она  приняла  задолго,  до  нашей  сегодняшней  встречи.
-  Я  ,что,  тебе  не  нравлюсь?  -  спрашивает,  чтобы  ещё  больше  подзадорить  меня.
-  Нравишься,  конечно.  Но,  это  всё  так  неожиданно.  Ты  ведь  знаешь,  что  я  далеко  не  богатый  человек.-  я  как  будто  пытаюсь  отговорить  её,  хотя  вглубине  души.  я  безумно  рад,  что  всё  так  неожиданно  складывается.
-  Да,  довольно  бедный.  Для  меня  и  Насти,  это  не  главное.  Лишь  бы  человек  хороший  был.  Меня  два  последних  года  достали  мои  друзья  с  женихами  –  богатыми  бизнесменами  с  Рублёвки,  иностранцами,  молодыми,  пожилыми.  Но  это  всё  не  то.  Деньги  мне  не  нужны.  Вова  мне  оставил  приличное  состояние,  да  и  я,  как  писатель,  порядочно  зарабатываю.  Так,  что  ты  об  этом,  родной,  меньше  всего  думай.  А  всё  остальное  -  по  ходу  решится.  Я  тебя  не  тороплю.  На  следующей  неделе  поедем  в  Москву.  Представлю  тебя  своей  мамуле,  друзьям,  коллегам.  А  в  конце  августа,  в  Маями,  свадьбу  сыграем.  А  потом  на  Бали.  Я  уже  всё  заказала.  -  деловито  продолжает  Леночка.
-  Других  вариантов  нет?  -  задаю  риторический  вопрос.
-  Ты  что  против?-  йорничает  будущая  невеста.
-  При  чём  тут  это?  Ты  всегда  всё  решаешь  сама?  -  переспрашиваю.
-  Как  правило.  Вова  со  мной  во  всём  соглашался  -  мило  улыбаясь,  отвечает  она.
-  И  ты,  конечно,  думаешь,  что  я  буду  таким  же,  покладистым?  -  перехожу  на  шутливый  тон.
-  Ты  что  против  жены  умницы,  красавицы,  да  ещё  и  дочки  в  придачу?-  радостно  смеётся  моя  Леночка.
-  Да,  нет,  конечно.  -  наконец  полность  соглашаюсь  я.
-  Ну,  вот  и  решили.  Да  поцелуй  же,  наконец,  меня,  дурачок.  -  явно  провоцирует  меня  будущая  супруга.
Мы,  прикрывшись  одеялом,  сливаемся  в  страстном  поцелуе.
-  Вова!  Я  ухожу.  Встретимся  завтра!  -  прощается  мой  друг.  
-  Да,  пока,  Алик!  До  встречи!  -  отвечаю  из  под  одеяла.
-  Мам,  я  кушать  хочу.  Когда  за  нами  приедут?  -  вдруг  просыпается  малышка.
-  Я  уже  звоню,  милая.  А  ты,  пока,  достань  яблоки  в  моей  сумке.
-  Алло.  Танюша,  привет!  Мы  тут  закругляемся.  Да,  Вова  с  нами.  Я  ему  всё  рассказала.  Для  него  это  было,  как  снег  на  голову,  в  середине  лета.  Ладно.  Потом  все  расскажу,  подробно.  Да,  мы  на  Массандровском.  Валера  пускай  подъезжает  к  морскому  вокзалу,  возле  часовенки.  Да.  Пока!  -  весело  заканчивает  она  разговор.
-  Неужели  это  Татьяна  Владимировна?  -  переспрашиваю,  хотя  знаю,  наверняка,  о  ком  идёт  речь.
-  Она  самая.  Кстати,  пару  лет  назад,  она  едва  тебя  на  себе  не  женила.  Но  не  хватило  храбрости.  А  ты  настолько  скромен,  что  не  заметил  интереса  с  её  стороны  -  то  ли  спрашивает,  то  ли  констатирует  красавица.
-  Поэтому  ты  решила  сама  взять  быка  за  рога?  -  подшучиваю  я.
-  Вот  именно.  Ну,  что  девочки,  мальчики?  Пора  собираться.  Нас  ждут.  -  деловито  завершает  Леночка.  
-  Вот  здорово!  Значит  будем  дружить  семьями.  -  это  Настенька,  по  своему,  выражает  радость  по  поводу  нашего,  с  Леной,  сближения.

-  11  -
Продолжение  следует

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766087
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2017


…И ЛЁГКОЙ ПОХОДКОЙ… …ТЫ ВЫШЛА ИЗ МОРЯ…

ВУДИ  ПОЛ  ГРЕЙ

СНОГСШИБАТЕЛЬНО  ПРЕКРАСНА,
МИЛА,  НЕЖНА,  ОБВОРОЖИТЕЛЬНА,
СОБЛАЗНИТЕЛЬНО  ЧУДЕСНА,
ЮНА,  СТРОЙНА,  ИЗЯЩНА,
…И  ЛЁГКОЙ  ПОХОДКОЙ…
…ТЫ  ВЫШЛА  ИЗ  МОРЯ…  
…ЧТОБЫ  СВЕСТИ  МЕНЯ  С  УМА…
…НАВСЕГДА…
ОБВОРОЖИТЕЛЬНА,  СОБЛАЗНИТЕЛЬНА,
ЛАСКАВА,  СЛЕГКА  БЛЕДНА,  ЛУЧЕЗАРНА,
УМНА,  ЭЛЕГАНТНА,  СТРОЙНА,
КУДА  ЗАВЕДЁТ  МЕНЯ  С  НЕЮ  СУДЬБА?
…  И  ЛЁГКОЙ  ПОХОДКОЙ…
…ТЫ  ВЫШЛА  ИЗ  МОРЯ…
…ЧТОБЫ  СВЕСТИ  МЕНЯ  С  УМА…
…НАВСЕГДА…
МАГИЯ  ВЕСНЫ,  МАГИЯ  ЛЮБВИ,
МАГИЯ  ОГНЯ,  МАГИЯ  СНА,
МАГИЯ  СЧАСТЬЯ,  МАГИЯ  ВЕСЕЛЬЯ,
МАГИЯ  РАДОСТИ,  МАГИЯ  …  
…  И  ЛЁГКОЙ  ПОХОДКОЙ…
…ТЫ  ВЫШЛА  ИЗ  МОРЯ…
…  ЧТОБЫ  СВЕСТИ  МЕНЯ  С  УМА…
…НАВСЕГДА…

20:30  –  20:45  10.12.2017  ІВАНО  -  ФРАНКІВСЬК

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766086
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 15.12.2017


СОНЯЧНИЙ ЕТЮД (1)

       РОМАН


ВУДІ  ПОЛ  ҐРЕЙ

ЧЕРЕЗ  ПРИЗМУ  ДАВНІХ  ВІКІВ,  
ЧЕРЕЗ  ПЛИН  МИНУЛИХ  СТОЛІТЬ,
ПРОЙШЛА  ТИ  ДОВГИЙ  ШЛЯХ,
ЧЕРЕЗ  БЕЗДНУ  МОРІВ,  ОКЕАНІВ,
ПРОНЕСЛА,  НАЧЕ,  МОГУТНІЙ  ПТАХ,
ШУМ  МОРСЬКОЇ  БЕЗОДНІ,
ВІДЛУННЯ,  ПОТУЖНИХ  ШТОРМІВ,
ЗБЕРЕГЛАУ  СВОЇЙ  ПАМ’ЯТІ,
ГУРКІТ  ПРИБОЮ,  МОРСЬКОГО,
ЩОБ  ДИТИНА,  ДОРОСЛИЙ,
ПРИКЛАВШИ  ДО  ВУХА,
ЦЕЙ  ТАЄМНИЧИЙ  СКАРБ,
ВІДНОВИЛИ  У  ПАМ’ЯТІ,
ТЕКТОНІЧНЕ  ЗВУЧАННЯ,  ЯК
МАГІЧНИЙ  ПЕРЕКЛИК  ПОКОЛІНЬ…

ЧАСТИНА  1  УРЯТУВАТИ  ДИТИНУ

РАНКОВЕ,  ЛАСКАВЕ  СОНЕЧКО,  НІЖНО  ПЕСТИТЬ  ВЕСЕЛУ  ЮРБУ,  КОТРА  ЩІЛЬНО  РОЗТАШУВАЛАСЯ  НА  ПІЩАНОМУ  УЗБЕРІЖЖІ.

БОСОНОГА  ДИТИНА,  З  ЦІКАВІСТЮ  ПІДНІМАЄ  МОРСЬКУ  МУШЛЮ,  ІНСТИНКТИВНО  ПРИКЛАДАЄ  ДО  ВУХА,  ЧУЄ  НАРОСТАЮЧИЙ  ШУМ  ПРИБОЮ,  І  ЗАПИТУЄ  У  МАТЕРІ:
-  "  ЩО  ЦЕ?  ЧОМУ  ВОНО  ШУМИТЬ?  ВОНО  ЩО,  ЖИВЕ,  МАТУСЮ?"  -ЗДИВОВАНО  ЗАПИТУЄ  МАЛЯ.
-  "ЦЕ,  СИНКУ,  МОРСЬКА  МУШЛЯ,  ЯКА  ПРИЙШЛА  ДО  НАС  ЧЕРЕЗ  ПРИЗМУ  СТОЛІТЬ"-  ПО-ДОРОСЛОМУ  ВІДПОВІДАЄ  ЗОЛОТОВОЛОСА  КРАСУНЯ.
-  "  МУШЛЯ!"  -  ЗАХОПЛЕНО  ВИГУКУЄ  МАЛЮК,  І,  ЩОДУХУ  БІЖИТЬ  ДО  МОРЯ.
ДИТЯ  ПРИСЛУХАЄТЬСЯ  ДО  ШУМУ  МОРСЬКОЇ  ХВИЛІ,  ЯКА  ГУЧНО  ПАДАЄ  НА  БЕРЕГ,  А  ПОТІМ  ПРИКЛАДАЄ  ДО  ВУШКА  МУШЛЮ.
-"ДИВИНА!"  -  ЗАЧУДОВАНО  ВИКРИКУЄ  ХЛОП'Я.
-"  І  ТАМ  ШУМИТЬ,  І  ТУТ  ШУМИТЬ"  -  РАДІСНО  ШЕПОЧЕ  ДИТИНА.
"МУШЛЯ!  МУШЛЯ!  У  МЕНЕ  Є  МУШЛЯ!  ВОНА  ШУМИТЬ!  І  МОРЕ  ШУМИТЬ!  ОТ,  ДИВИНА!"  -  ВЕСЕЛО  ВИГУКУЄ  ХЛОПЧИК.  
СЬОГОДНІ  ВІН  ПІЗНАВ  НОВЕ  СЛОВО.  ДЛЯ  НЬОГО  КОЖНИЙ  НОВИЙ  ВИСЛІВ,  СЛОВО,  ПОНЯТТЯ  -  ДИВИНА,  ВІДКРИТТЯ,  РАДІСТЬ  ПІЗНАННЯ.
ДОВГОНОГА,  СТРУНКА,  СПОРТИВНО  ЗБУДОВАНА  КРАСУНЯ,  ПОВІЛЬНО,  З  КОРОЛІВСЬКОЮ  ГРАЦІЄЮ  ПІДНІМАЄТЬСЯ  НА  НОГИ  ЗВИЧНИМ,  РУХОМ,  ЗАКИДАЄ  ЗА  ПЛЕЧІ  ГУСТЕ,  РОЗКІШНЕ  ВОЛОССЯ,  ПРУДКО  ПІДБІГАЄ  ДО  КОХАНОГО  СИНОЧКА,  ОБЕРЕЖНО  ПІДХОПЛЮЄ  ЙОГО  НА  РУКИ,  ПІДНІМАЄ  ДО  НЕБА,  І,  РАПТОМ,  ЗАКРУЖЛЯВШИ  У  ВЕСЕЛОМУ  ТАНКУ,  НІЖНО  ШЕПОЧЕ,  НА  ВУШКО:
-  "ОХ,  ТИ  Ж  МІЙ  МАЛЕНЬКИЙ  КОЛУМБЕ!  ВІДКРИВАЙ  І  НАДАЛІ  СВОЮ  АМЕРИКУ!  НА  РАДІСТЬ  МАТУСІ,  ТАТУСЕВІ,  БАБУСІ!  НА  ДОБРО  УСІМ  ПРИЙДЕШНІМ  ПОКОЛІННЯМ!"  -ЗАКОХАНО  ШЕПОЧЕ  РУСОВОЛОСА  КРАСУНЯ.
-  "  ТИ  ЗНАЄШ,  ОЛЕСИКУ,  ЯК  МІЦНО  І  ЩИРО  Я  ТЕБЕ  ЛЮБЛЮ?  СОНЕЧКО  ТИ  МОЄ!  РАДОСТЕ  ТИ  МОЯ!"  -  ЩИРО  ПРОДОВЖУЄ  ВОНА  ВГОЛОС.
-  "  ВІДПУСТИ!  Я  ХОЧУ  ДО  МОРЯ!  ХОЧЕШ.  Я  І  ТОБІ  МУШЛЮ  ЗНАЙДУ.  Я  ЗАРАЗ!  ТА  ВІДПУСТИ  ВЖЕ!  ЩО  ЛЮДИ  ПОДУМАЮТЬ?  ЩО  Я  ЩЕ  ЗОВСІМ  МАЛЕНЬКИЙ.  А  Я  НЕ  МАЛЕНЬКИЙ.  Я  МАЙЖЕ  ДОРОСЛИЙ.  ПРАВДА,  МАТУСЮ?"  -  ЗАПИТУЄ  СТУРБОВАНИЙ  МАЛЮК.
-"ЗВИЧАЙНО,  СИНОЧКУ!  ІДИ  ШУКАТИ  СВОЮ  МУШЛЮ!  -ОБЕРЕЖНО  ОПУСКАЄ  НА  НОГИ  МАЛЮКА  І  НАРЕШТІ  ВІДПУСКАЄ.
-"БІЖИ,  ЛЮБОВЕ  МОЯ!  -  ГОВОРИТЬ  ПРО  СЕБЕ  ЮНКА.
НАСТУПНА  ХВИЛЯ  ВИКИДАЄ  НА  БЕРЕГ  ВЕЛИЧЕЗНУ  МОРСЬКУ  МУШЛЮ.  ОЛЕСИК  СТРІМГОЛОВ  КИДАЄТЬСЯ  ДО  НЕЇ,  ЖВАВО  ХАПАЄ,  ВИСОКО  ПІДНІМАЄ  НАД  ГОЛОВОЮ  І  ГОЛОСНО  КРИЧИТЬ  НА  УВЕСЬ  ПЛЯЖ:
-  "ЗНАЙШОВ!  МАТУСЮ,  Я  ЗНАЙШОВ,  ТВОЮ  МУШЛЮ.  БІЖИ  СЮДИ,  ХУТЧІШ!"  -  НЕВГАМОВНО  ВИГУКУЄ  МАЛЯ.
ПІДХОДИТЬ  МАТУСЯ,  БЕРЕ  У  РУКИ  ПОРЦЕЛЯНОВЕ  ДИВО,  ЯКЕ  НА  СОНЦІ  ПЕРЕЛИВАЄТЬСЯ  РІЗНОМІНІТНИМИ  КОЛЬОРАМИ,  ПРИКЛАДАЄ  ДО  ВУХА.
-"WOW!"  ЦЕ  ЧИСТІСІНЬКА  МАГІЯ!  ОЛЕСИКУ,  СИНОЧКУ,  ТИ  МІЙ  СПРАВЖНІЙ  ГЕРОЙ!"  -  У  ЩИРОМУ  ЗАХОПЛЕННІ  ВИГУКУЄ  КРАСУНЯ.
-"А  ТЕПЕР,  ТИ,  ПОСЛУХАЙ!"  -  І  ОБЕРЕЖНО  ПРИКЛАДАЄ  ДО  ВУШКА  МАЛЕНЬКОГО  НЕЙМОВІРНУ  КРАСУ.
ДИТИНА,  ЗАЧАРОВАНО,  СЛУХАЄ,  ШИРОКО  ВІДКРИВШИ  ВЕЛИКІ,  ТЕМНО-СИНІ  ОЧЕНЯТА,  ТОЧНІСІНЬКО,  ТАКІ  САМІ,  ЯК  У  ЙОГО  КОХАНОЇ  МАТУСІ.
-"WOW!"  ЦЕ  СПРАВЖНЯ  КАЗКА,  МАТУСЮ!"  -  ЗАХОПЛЕНО  ВИГУКУЄ  МАЛЮК.
-  "  ЦЕ  ТОБІ,  МАТУСЮ!  ЗА  ТЕ,  ЩО  ТИ  ТАКА  НІЖНА,  ТУРБОТЛИВА,  ЛЮБЛЯЧА,  КРАСУНЯ-МАМУСЯ!  Я  ТЕБЕ  ЩИРО  КОХАЮ!  -  ВІН  КИДАЄТЬСЯ  МАМІ  НА  ШИЮ,  ОБНІМАЄ  І  ЦІЛУЄ  СВОЮ  РІДНЕНЬКУ.
-"А  ТЕПЕР,  Я,  ПОБІЖУ,  МОЖЛИВО  ЩЕ  ЩОСЬ  ЗНАЙДУ!  -  ХЛОПЧИК  ВИРИВАЄТЬСЯ  З  РУК  МАТЕРІ  І  ЧИМДУЖ  БІЖИТЬ  ДО  МОРЯ.
КРАСУНЯ,  КРАЄМ  ТЕНДІТНОЇ  РУКИ,  ВИТИРАЄ  НЕПРОХАНУ  СЛЬОЗУ,  ЯКА  ,  ВРАЗ,  СКОТИЛАСЯ  З  ЇЇ  ПРЕКРАСНИХ  ОЧЕЙ.
-"БІЖИ,  СИНОЧКУ,  ЛЮБИЙ  МІЙ!  -  ЗВОРУШЕНА  ДО  ГЛИБИНИ  ДУШІ,  ШЕПОЧЕ  ПРО  СЕБЕ  КРАСУНЯ.  ОБЕРЕЖНО  ПРИКЛАВШИ  ДО  ВУХА  МУШЛЮ,  ПОВЕРТАЄТЬСЯ  ДО  РОЗКІШНОЇ,  РІЗНОКОЛЬОРОВОЇ  ПАРАСОЛІ,  ЯКА  ЗАХИЩАТИМЕ  ЇХ  ВІД  ПАЛЮЧОГО  СОНЦЯ  УЖЕ  ЧЕРЕЗ  ГОДИНУ  -  ДВІ,  ЛЯГАЄ  НА  БІЛОСНІЖНИЙ  РУШНИК  І  РАПТОМ  ПОРИНАЄ  У  КАЗКОВИЙ  СОН.

КРАСЕНЬ-ВЕЛЕТЕНЬ,  РИТМІЧНО  ПІДБІГАЄ  ДО  ПІРСУ,  І,  СТРІМГОЛОВ  КИДАЄТЬСЯ  У  МОРСЬКУ  БЕЗДНУ.  НЕЙМОВІРНО  ДОВГО  ПЛИВЕ  ПІД  ВОДОЮ,  НАЧЕ  МОРСЬКЕ  СТВОРІННЯ,  А  ПОТІМ  ФИРКАЮЧИ  ЗАЛИШКАМИ  ВОДИ,  ЯК  ДЕЛЬФІН,  РОЗРІЗАЮЧИ  МОРСЬКУ  ПОВЕРХНЮ,  ЧІТКО  ВІДПРАЦЬОВАНИМИ  РУХАМИ,  ШВИДКО,  ПЛИВЕ  ДО  ГОРИЗОНТУ.  БУЙКИ  ЗАЛИЩАЮТЬСЯ  ДАЛЕКО  ПОЗАДУ.  ПОВІЛЬНО  ПОВЕРТАЄТЬСЯ  НА  СПИНУ,  РОЗСЛАБЛЯЄТЬСЯ  І  ВІДПОЧИВАЄ  ВПРОДОВЖ  ДЕКІЛЬКОХ  ХВИЛИН.  ПОТІМ,  НАБРАВШИ  ПОВНІ  ЛЕГЕНІ  ПОВІТРЯ,  ЗАНУРИВШИСЬ  ПЛИВЕ  У  СТОРОНУ  БЕРЕГА.  У  ЦЬОМУ  МІСЦІ  ТАК  ГЛИБОКО,  ЩО  ДО  ДНА  ГОДІ  Й  ДІСТАТИ.  ВОДА,  НАПРОЧУД,  ПРОЗОРА  І  ЧИСТА.  ГЛИБОКО,  З  МОРСЬКОЇ  БЕЗОДНІ,  ПІДНІМАЮТЬСЯ  ДОВГОКОСІ,  ТЕМНО-ЗЕЛЕНІ  ВОДОРОСЛІ.  НІ,  ВОНИ  ЗОВСІМ  НЕ  ЗАВАЖАЮТЬ  ЙОМУ  ПЛИСТИ.  НАВПАКИ,  РОБЛЯТЬ  ЙОГО  ЗАПЛИВ  КАЗКОВО-ПРЕКРАСНИМ.  АЖ  ОСЬ  І  БЕРЕГ.  ТА  ЩО  ЦЕ?
НА  ДНІ,  БІЛЯ  БЕРЕГА,  ЛЕЖИТЬ  БЕЗДИХАННЕ  ТІЛО  МАЛЮКА.  ВЕЛЕТЕНЬ  РВУЧКО  ПІДПЛИВАЄ,  ХАПАЄ  ДИТИНУ  НА  РУКИ  І  ЧИМДУЖ  ВИНОСИТЬ  НА  БЕРЕГ.  ОБЕРЕЖНО  БЕРЕ  МАЛЕНЬКУ  РУЧКУ  ДИТИНИ,  СЛУХАЄ  ПУЛЬС.  ЗДАЄТЬСЯ  МАЛЮК  НЕЖИВИЙ.  НАТРЕНОВАНИМИ  РУХАМИ  ПОЧИНАЄ  РОБИТИ  МАСАЖ  ГРУДНОЇ  КЛІТКИ,  ЯК  ЇХ  УЧИЛИ  В  АРМІЇ.  ЗГОДОМ  -  ДИХАННЯ  ЧЕРЕЗ  РОТ.  НУ,  МАЛЮЧЕ,  НЕ  СМІЙ  ПОМИРАТИ,  У  МЕНЕ  НА  РУКАХ,  ПРОБУДЖУЙСЯ!  НАРЕШТІ,  ДИТИНА  ЗДРИГАЄТЬСЯ  УСІМ  ТІЛОМ  ,  ВИХЛЮПУЄ  З  СЕБЕ  ЗАЛИШКИ  ВОДИ,  І,  ВІДКРИВАЄ  ОЧІ.
-"ДЕ  Я?  ЩО  ЗІ  МНОЮ?  ДЕ  МОЯ  МАТУСЯ?  -  СТУРБОВАНО  ВИМОВЛЯЄ  МАЛЮК.
НАТОВП  ПРОПУСКАЄ  КРАСУНЮ.
-"ОЛЕСИКУ!  ЩО  З  ТОБОЮ  ТРАПИЛОСЬ?"  -  ГОРЛИЦЕЮ  КИДАЄТЬСЯ  ДО  ДИТИНИ.
-"Я  ВИПАДКОВО  ЗНАЙШОВ  ЙОГО  ПІД  ВОДОЮ.  НА  ЩАСТЯ,  ВІН  ТАМ  БУВ  НЕДОВГО.  ОБЕРЕЖНО,  КРАСУНЕ.  МОРЕ  НЕ  ПРОЩАЄ  БЕЗПЕЧНИХ".    -  СЕРЙОЗНО  ВІДПОВІДАЄ  ВЕЛЕТЕНЬ.
-"Я  ВАМ  ДУЖЕ  ВДЯЧНА,  ...ТІЛЬКИ  ТЕПЕР  ПІДНІМАЄ  ОЧІ  НА  РЯТІВНИКА.
-"МЕНЕ  ЗВАТИ  ОЛЕГ."  -  МОВИТЬ  ЮНАК.
-"НАДЗВИЧАЙНО  ВДЯЧНА,  ОЛЕЖЕ!  -  ЗАШАРІЛАСЯ  ВІД  НЕСПОДІВАНКИ  КРАСУНЯ.
-"  ПУСТЕ!  Я  ВІЙСЬКОВИЙ  ПРИКОРДОННИК.  У  НАШІ  СЛУЖБОВІ  ОБОВ'ЯЗКИ,  ПОПРИ  ВСЕ  ІНШЕ,  ВХОДИТЬ  РЯТУВАТИ  ЛЮДЕЙ.  ВИБАЧАЙТЕ,  ПОСПІШАЮ  НА  СЛУЖБУ!  -  СКРОМНО  ВІДПОВІДАЄ.
-"ОДНУ  ХВИЛЬКУ,  АНГЕЛЕ  ХОРОНИТЕЛЮ,  ВИ  НАШ!  -  БІЖИТЬ  ДО  СВОЄЇ  СУМКИ  І  ШВИДКО  ПОВЕРТАЄТЬСЯ  НАЗАД.  У  РУКАХ  РУШНИКОМ  ЗАГОРНЕНИЙ  БАНЯЧОК  І  ПЛАСТИКОВА  КОРОБОЧКА.
-  "ТУТ  Є  СВІЖО-ЗВАРЕНИЙ,  СПРАВЖНІЙ,  УКРАЇНСЬКИЙ  БОРЩ.  А  ОСЬ  ТУТ  -  ЩЕ  ГАРЯЧІ,  ДОМАШНІ  КОТЛЕТИ.  ПРИГОЩАЙТЕСЯ  НА  ЗДОРОВ'Я!  -ГОСТИННО  ПРОПОНУЄ.
-"А  ЯК  ЖЕ  ВИ,  ВАШ  СИН?"  -  ТУРБОТЛИВО  ЗАПИТУЄ.
-  "  ПІСЛЯ  ЦІЄЇ  ПРИГОДИ  -  ПОВЕРТАЄМОСЬ  ДОДОМУ.  ДО  РЕЧІ  -  ВИ  СЬОГОДНІ  УРЯТУВАЛИ  ЖИТТЯ  МОЄМУ  СИНОВІ,  ОЛЕСИКУ.  ПОВІК  ЦОГО  НЕ  ЗАБУДУ.  МЕНЕ  ЗВАТИ  МАР'ЯНА.  ОСЬ  МОЯ  ВІЗИТКА.  МОЖЛИВО,  ЗАХОЧЕТЕ  ПІТИ  З  НАМИ  НА  КАВУ.  Я  ОДРУЖЕНА,  АЛЕ  З  ОЛЕСИКОМ  МЕНІ  МОЖНА,  І,  НЕ  СТРАШНО  ХОДИТИ  ПО  МІСТУ."  -  ПРОДОВЖУЄ.
-"НУ,  ОЛЕСИКУ,  БУВАЙ!  БЕРЕЖИ  СЕБЕ  Й  МАМУ!  ОБЕРЕЖНО  З  МОРЕМ!
ВОНО  ІНКОЛИ  БУВАЄ  ЖОРСТОКИМ."  -  ПО  ВІЙСЬКОВОМУ  СУВОРО  ПОПЕРЕДЖАЄ  ВЕЛЕТЕНЬ.
-  "ДЯКУЮ,  ДЯДЬКУ  ОЛЕЖЕ!  ВИ  СПРАВЖНІЙ  ПРИКОРДОННИК.  ДО  ПОБАЧЕННЯ!"  -  ЩИРО  ВІДПОВІДАЄ  МАЛЮК  І  ПРОСТЯГАЄ  СВОЮ  МАЛЕНЬКУ  РУЧКУ.
-"ДО  ЗУСТРІЧІ!"  -ОБЕРЕЖНО  ПОТИСКАЄ  РУКУ  НАВЗАЇМ  ОЛЕГ.

ПРОДОВЖЕННЯ  БУДЕ...


07:30-13:00  121217  ІВАНО-ФРАНКІВСЬК

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765987
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2017


МОРСЬКА МУШЛЯ

ВУДІ  ПОЛ  ҐРЕЙ

ЧЕРЕЗ  'ПРИЗМУ  'ДАВНІХ  ВІ'КІВ,
ЧЕРЕЗ  'ПЛИН  МИ'НУЛИХ  СТО'ЛІТЬ,
ПРОЙ'ШЛА  ТИ  'ДОВГИЙ  'ШЛЯХ,
'ЧЕРЕЗ  'БЕЗДНУ  МО'РІВ,  ОКЕ'АНІВ,
ПРОНЕ'СЛА,  НАЧЕ  МО''ГУТНІЙ  ПТАХ,
'ШУМ  МОРСЬ'КОЇ  БЕ'ЗОДНІ,
ВІД'ЛУННЯ  ПО'ТУЖНИХ  ШТОР'МІВ,
ЗБЕРЕ'ГЛА  У  СВО'ЇЙ  'ПАМ'ЯТІ,
'ГУРКІТ  ПРИ'БОЮ,  МОРСЬ'КОГО,
'ЩОБ  ДИ'ТИНА,  ДО'РОСЛИЙ.
ПРИК'ЛАВШИ  ДО  'ВУХА,
'ЦЕЙ  ТА''ЄМНИЧИЙ  СКАРБ,
ВІДНО'ВИЛА  У  'ПАМ'ЯТІ,  
ТЕКТО'НІЧНЕ  ЗВУ'ЧАННЯ,  ЯК
МА'ГІЧНИЙ  'ПЕРЕКЛИК  ПОКО'ЛІНЬ...

121217  М.ІВАНО-ФРАНКІВСЬК.́


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765973
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 14.12.2017