Людмила Григорівна

ВІЗИТ ВЕСНИ

ВІЗИТ  ВЕСНИ

В  легкій  хустинці  срібного  серпанку,
Тонким  парфумом  осіявши  шлях,
Вона  пройшла,  тихенько,  на  світанку
По  вулицях,  лісах,  садках,  полях.

На  ранок  все  змінилося  чудово,
В  небесних  вікнах,  мов  помили  скло:
Все,  навіть  сіре,
стало  кольорове!
І  небо  голубінню  зацвіло.

Сміється  Сонце  золотом  проміння,
Земля  ще  ніжиться  в  зимових  снах.

Та  вже  в  повітрі  пахнуть  переміни  —  
Візит  свій  перший  нанесла  Весна!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980090
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.04.2023

РАБСТВО

РАБСТВО

Що  таке  рабство?  
Напевне,  що  в  нашому  прогресивному  ХХІ  столітті  це  питання  виглядає  дещо  недоречним.  Адже  рабство  існувало  колись,  дуже  давно,  за  часів  рабовласницьких  держав.  Пам”ятаю  як  про  це  оповідалося  в  підручнику  з  історії  (напевне,  що  за  четвертий  клас).  І  ще  пам”ятаю  своє  гнітюче  враження  від  того,  що  рабів  часом  ставили  нижче,  ніж  тварин.  Пам”ятаю  пісню  рабів,  наве-дену  в  підручнику:  “Працюйте  раби,  працюйте!  Адже  сьогодні  прохолодний  день.”
Тож  в  моєму  розумінні  РАБ  —  це  людина,  яка  не  може  жити  так,  як  їй  хотілося  б,  бо  вимушена  під  тиском  якихось  обставин  підкорятися  не  своїй,  а  чужій  волі.
І  тим  не  менше,  рабство  існує  і  зараз,  незважаючи  на  де-мократію  і  всі  її  незаперечні  чесноти.  Особисто  мене  дивує  рабс-тво,  якому  людина  підкоряється  добровільно,  за  власним  бажан-ням.  І  таких  людей  чомусь  з”являється  все  більше  і  більше...

ххх

Кожна  людина  живе  так,  як  заведено  у  суспільстві.
Зоя,  як  і  всі  діти  її  оточення,  з  семи  років  пішла  до  школи,  вчилася  добре,  тож  одержавши  атестат  вступила  до  інституту.  Там  познайомилися  із  Сашком,  згодом  справили  весілля  та  й  зажили,  як  і  більшість  людей  того  часу:  закінчивши  інститути  працювали  на  промислових  підриємствах,  аж  поки  не  розпочалася  перебудова.  Спочатку  почав  занепадати  завод,  на  якому  працював  Сашко.  Щоб  якось  вдержатися  “на  плаву”  керівництво  спер-шу  почало  скорочувати  робочі  дні,тижні,  а  разом  з  цим  і  розмір  зарплат,  а  далі  —  скорочувати  робітників.  

Дійшла  черга  і  до  Сашка.  
На  той  час  в  сім”ї  вже  підростало  двійко  діточок:  хлопчик  і  дівчинка,  як  і  в  більшості  сімей  того  часу.  Зоя  ще  деякий  час  працювала,  але  незабаром  збанкрутувало  і  її  підприємство  і  всі  його  працівники  поповнили  лави  безробітних.
Сашко  шукав  роботу,  і  таки  знаходив,  то  хоч  і  скрутно,  але  таки  виживали.  Зоя  ж  тепер  цілими  днями  була  вдома,  бавилася  з  дітьми,  яких  через  нестачу  коштів  вимушені  були  забрати  із  дит-садочків.  Скоро  звикла  до  статусу  домогосподарки  і  зовсім  не  переймалася  тим  щоб  хоч  якось  заробити  грошей  або  зекономити  виростивши  овочі  і  фрукти.  Навпаки  навіть  перестала  їздити  на  дачу  бо  зовсім  не  хотілося  їй  там  працювати.
До  дітей,  поки  були  маленькими,  ставилася  як  до  живих  іграшок.  Але  діти  мають  звичку  виростати:  ось  уже  школярики,  ось  уже  синок,  а  далі  і  донечка  вступили  до  технікумів.  Тому  Зоя  вважала,  що  вони  вже  достатньо  дорослі  для  того,  щоб  бути  са-мостійними.  Якось  нудно  стало  жити...  От  би  їй  щось  таке,  щоб  можна  було  і  надалі  з  ним  гратися!
Тож  і  завела  собі  собачку.  А  що?  Гарна  іграшка:  накорми,  погуляй  з  нею,  а  там  і  бантики  зав”язуй,  купуй  їй  всілякі  комбі-незончики  та  інші  витребеньки,  яких  у  продажу  з”явилося  безліч,  а  ще  треба  слідкувати  за  модою,  купати  дорогими  шампунями,  стригти,  та  робити  собаці  манікюри,  не  кажучи  вже  про  до-роговартісні  послуги  ветлікарів  та  щеплення  -  обов”язкові  (і  не  дуже).  А  документи  для  собачки!  Теж,  щоб  їх  оформити  треба  затратити  час  і  немалі  гроші.
Слава  Богу,  Сашко  почав  знаходити  більш-менш  пристойну  роботу,  хоча  бувало  і  ненадовго,  бо  приватні  фірмочки  швидко  з”являлися,  але  не  навчилися  залишатися  “на  плаву”  в  бурхливих  каламутних  хвилях  “дикої  конкуренції”.  Останнім  часом  освоїв  декілька  будівельних  професій  і  працював  з  ранку  і  до  пізнього  вечора.  Робота  важка,  приходив  додому  виморений  і  увесь  запо-рошений  цементом.  Але  прийнявши  душ  і  позаглядавши  у  порожні  каструлі,  закачував  рукави  і  нашвидкоруч  готував  щось  поїсти  на  всю  сім”ю.  Зоя  без  будь-яких  застережень  сідала  до  столу,  а  повечерявши,  командувала:  -  Сашуню,  збирайся!  Підемо  вигулювати  нашу  Принцесу.
-Зою!  Сьогодні  був  такий  важкий  день!  Мені  б  відпочити.
-Ось  і  відпочинемо  разом  на  свіжому  повітрі.
Сашко  приречено  зітхав,  одягався  і  вони  йшли  на  пустир,  де  Принцеса,  зробивши  свої  необхідні  справи,  весело  гасала  по  густих  заростях  бур”янів,  збираючи  на  свою  “шубу”  безліч  пиляки  і  всілякого  мотлоху.  Прийшовши  додому  Сашко  мив  і  витирав  їй  лапи,  а  “шубу”  вона  витрушувала  сама,  де  і  коли  їй  заманеться.
-Зою,  для  чого  нам  потрібна  ця  собака?  Від  неї  стільки  клопоту!  І  бруд  у  квртирі,  і  стільки  грошей  кожного  місяця  іде  не  тільки  щоб  прокормити,  але  і  на  інші  речі.  У  моїх    дідуся  і  бабусі  собака  завжди  був  на  цепу,  жив  у  дворі,  у  власній  будці  і  його  обов”язком  була  охорона  двору  і  будинку.  Собака  не  повинен  жити  у  міській  квартирі!
-Зате  моя  Принцеса  така  гарна  і  завжди  весела!  А  як  мені  радіє!  Здається,  що  ніхто  в  сім”ї  не  любить  мене  так,  як  вона.  І  я  її  також  дуже,  дуже  люблю  і  зовсім  не  хочу  розлучатися.
Поступово  і  Сашко  звик  і  терпляче  служив  Принцесі.  

Тим  часом  діти  стали  дійсно  самостійними,  мали  роботу,  свої  сім”ї  і  тепер  жили  окремо.  Життя  плавно  плинуло  у  своєму  руслі,  коли  раптом  сталося  те,  чого  більшість  мирних  людей  не  чекала.
Війна!  Часто  гули  сирени  і  треба  було  бігти  до  бомбосховищ.  Вони  були  зовсім  не  обладнані,  більшість  у  підвалах  будинків,  де  люди  сиділи  на    незручних,  наспіх  сколочених  лавах  і  стояв  пил,  піднятий  із  земляної  підлоги  ногами  десятків  відвідувачів.  Це  було  неприємно  і  особливо  неприйнятно  для  малих  дітей.  Тож  якось  ввечері  Зоя  сказала  Сашкові:

-Так,  я  з  донькою  і  онуком  їду  за  кордон,  а  тебе  точно  не  випустять  із  країни.  Тож  залишаєшся  на  хазяйстві  разои  із  Принцесою.
-А  чому  ти  не  хочеш  забрати  її  з  собою?  Адже  у  собаки  все  є,  навіть  закордонний  паспорт!  Ти  не  працюєш,  донька  також  у  відпустці  по  догляду  за  дитиною.
-Про  що  ти  говориш!  З  собакою  стільки  мороки!  Краще  нехай  залишається  вдома.

Ось  тоді  і  відчув  Сашко,  що  то  є  —  справжнє  рабство!  Роботи,  а  з  нею  і  грошей  ставало  менше,  а  Принцесі  треба  купувати  спеціальний  корм,  ціни  на  який  постійно  стрибали  догори.  Тож  часто  самому  доводилося  залишатися  напівголодним.   Прийшовши  ввечері  додому  вимушений  був  у  будь-яку  погоду,  попри  втому  чи  погане  самопочуття  кормити,  споряджати  Принцесу  і  вести  “на  прогулянку”.  А  потім  мити  їй  лапи  і  вимітати  із  квартири  шерсть  і  бруд,  яких  невідомо  чому  кожного  дня  було  чимало.  Рано-вранці  Принцеса  будила  його  і,  не  додивившись  солодких  ранкових  снів,  не  встигши  відпочити,  Сашкові  знову  і  знову  доводилося  прислуговувати  собаці.
Ось  так.
Так  хто  в  цій  ситуації  хазяїн  і  хто  раб?!
18.12.2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979881
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.04.2023

ЖИТТЯ КРОКУЄ

 ЖИТТЯ  КРОКУЄ

Прийшла  весна:  
сумна  чомусь,  похмура
Після  такої  теплої  зими.
Але  Природи  запальна  натура
Пробуджується  цвітом  весняни'м.

Вдяглися  швидко  у  зелене  листя
Усі  кущі  й  дерева  навкруги,
З  пір'їнок,  соломинок,  
мостять  гнізда
Вернувшись  непомітно,  враз,  птахи.

Хоч  дощ  іде,  і  холодно,  і  вітер,
Але  життя  крокує,    попри  все!
Кульбабки-сонечка  яскраво  світять,
Весна  на  крилах  літечко  несе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979513
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.04.2023

КОРТІЛО…

До  дня  "Першого  квітня".

Сьогодні  перше  квітня!  Пам'ятаю,  як  ми  шуткували  один  над  одним  в  школі:  підходить  хтось  і  каже:  -У  тебе  вся  спина  ззаду!
Починаєш  оглядатися,  що  там  зі  спиною,  не  замислюючись  над  тим,  а  де  ж  їй  бути?
Хочу  привітати  моїх  читачів  новою  гуморескою:

КОРТІЛО...

Придумав  хтось  “Машину  часу”
Сконструював  все  “до  пуття”,
Та  сам  не  випробував  зразу,
Перш  аніж  втілити  в  життя...
Кортіло  здавна  нам,  землянам,
Таку  машину  збудувать,
Щоб  всупереч  законам  знаним
Століттями  помандрувать.
Вдалося!  Простір,  Час  згорнути
Й  полинути  у  майбуття...
А  там...  дорослі  діти,  внуки,
Незвичне,  “не  таке”,  життя:
Нема  автобусів,  ттрамваїв,  
Мов  річка  тротуар  біжить,  
Я  “зайцем”  з  нього  вбік  стрибаю,
І  втрапив  прямо  в  магазин!
Там  –  автомати  із  пластмаси,
Ні  покупців,  ні  продавця,
Не  видно  хліба,  ні  ковбаски,
Ані  цукерок,  ні  сальця.
Крок  вбік  –  враз  блимає  вітрина,
Шкварчить  загрозливо  щось  десь...
Ледь  вибираюсь  з  магазина
Голодний  злий.  Хай  йому  грець!
Пішов  до  річки-тротуару,
А  в  магазині  щось  сурмить,
І  рОботи  когось  шукають.
Втікати  треба  в  слушну  мить!
Дивлюсь,  на  пульті  тротуара
Червона  стрілочка  “назад”,
“21”  тиснУв  зопАлу,
І  вмить  вернувся  у  свій  Час.
Тепер  “перекортіло”,  браття,
Не  хочу  ні  у  Майбуття,
ні  у  Минуле.  Бо  найкраще
В  столітті  рідному  життя!
03.2022  =  02.2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978835
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.04.2023

Ужасный сон

Приснился  мне  ужасный  сон:
Беда,  беда!  Со  всех  сторон
зубовный  скрежет,  вой  и  стон
В  кошмарном  сне...

Проснулась:  в  доме  тишина,
И  я  совсем,  совсем  одна,
И  лишь  волшебница-Луна
Подруга  мне.

Вдруг!  Колокольчиков  трезвон,
И  весь  сияньем  окружён
Влетает  Ангел  белый.  Он
сел  на  окне,

Сказал:  –  Не  бойся,  то  –  лишь  сон,
Тебе  злой  силой  занесён.
Знай,  каждый  шаг  твой  защищён
Там,  в  Вышине.

12.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941360
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.02.2022

Не убежишь…

На  завтра  -  что  мне  суждено,
Какою  пойду  я  тропою?
Зачем  время  жизни  дано,
Отмерено  властной  судьбою?

Неисповедимы  пути...
Но  в  жизни  ничто  не  случайно,
Тот  путь,  что  должна  я  пройти,
Был  зАдан  Судьбой  изначально.

Ступени  по  жизни  —  года,
Цель  жизни  —  учиться,  учиться,
Постичь  её  мудрость.  Тогда
душа  улетит,  словно  птица,

домой.  В  мир  духовный,  иной.
Там  вспомнит  свои  воплощенья,
А  опыт  всей  жизни  земной
Поможет  ей  стать  совершенней.

Ведь  тело  —  лишь  только  сосуд
для  жизни  души,  вечно  юной.
В  душе  —  наша  главная  суть,
А  тело  —  на  время  приют  ей.

Такая  она,  эта  жизнь,
Копятся  года,  всё  итожа...
…  От  старости  —  не  убежишь,
Её  на  «потом»  -  не  отложишь.
22.06.2019

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941224
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 26.02.2022

Чому…

Чому  приходиш  в  кольорові  сни,
Хоча  тебе  давно  вже  не  чекаю?
Мов  привид,  неприкаяно-сумний,
Вночі  у  хащах  пам'яті  блукаєш.
Чому?  ...

2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941189
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2022

На розовом коне

В  моих  сиреневых  рассветах,
За  тонкой  гранью,  в  «дивосне»
Мчит  рыцарь,  грёзами  воспетый,
Ко  мне  на  розовом  коне,

Минуя  звёзды  и  планеты,
В  плаще  из  лунной  синевы,
Лучём  серебряного  света
Спешит  на  зов  большой  любви!

Его  не  жду.  Ему  не  рада,
Ведь  минуло  так  много  лет
С  того  обмана,  что  когда-то
Навек  в  душе  оставил  след.

Но  луч  несбывшихся  желаний
Дорожку  стелит  сквозь  года
И  ластиком  воспоминаний
Стирает  боли  навсегда.

И  слышу  я:  –  Отбрось  обиды,
Войди  в  сон  –  царство  волшебства,
Там  жизнь  другую  ты  увидишь,
Ту,  что  в  мечтах  всегда  жива!

–  О,  рыцарь!  Придержи  мгновенье,
Нас  дали  дальние  манят!
Ведь  в  то  сиреневое  время
Ты  не  вернёшься  без  меня!

Мы,  несмотря  на  то,  на  это,
Отринув  тысячи  причин,
В  несбывшееся  наше  лето
На  розовом  коне  умчим!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940955
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2022

Такая она, жизнь…

Сияет  солнышко  в  окошко,
Мы  от  зимы  ушли  немножко,
И  день  длиней  и  снег  почти  сошёл,
Весну  же  холод  не  пускает  на  престол.
К  тому  ж,  синоптики  сказали  днём,
Что  завтра  вновь  магнитной  бури  ждём,
Врачи  кричат:  коронавирус  наступает...

...  Ох  что-то  жизнь  не  радует...  Пугает!

2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940868
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2022

Заставит каждого

***
Хоть  "Капитал"  упрятан  в  тайники,
Его  устои  вечны  и  крепкИ!
Капитализм  воспрял  из  небытья
Доволен:  дудка,  музыка  своя,
Не  церемонясь,  прёт  он  напролом,
Не  ждёт  подачек,  ни  битья  челом,
Он  нагл,  жесток,  как  кровожадный  тать,
И  хочешь  или  нет,  не  станет  вопрошать,
Заставит  каждого  под  свою  дудочку  плясать...

***
Говори,  не  говори,  трёп  летит  по  ветру,
Краснобаям-болтунам  уж  никто  не  верит.
Хочет  даже  кто  всерьёз  сделать  Райский  Сад,
Из  намерений  благих  -  путь  проложен  в  Ад.
Для  себя,  любимых,  всё-же,
Исключение  —  возможно!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940661
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.02.2022

НІНА

Свіжий,  вже  теплий  вітерець  доносив  духмяні  запахи  палаючої  торішньої  трави.  Люди  вивільняли  від  неї  свої  городи  перед  тим,  як  засадити  їх  картоплею,  буряками,  гарбузами  та  іншими  овочами.  В  голодні  повоєнні  часи  людям  кожної  весни  виділяли  городи  в  полі,  недалеко  від  міста,  щоб  виростили  овочі,  аби  легше  було  виживати.

Вогнище  палало  на  дорозі,  весело  потріскуючи  і  розвішуючи  в  повітрі  легенькі  сизуваті  дими.  Ми,  діти,  стояли  округ  нього  і  зачаровано  дивилися  на  вогонь,  що  ніби  жива  істота  чмихав  димом,  дихав,  стрибав  з  травинки  на  травинку,  затухав  в  одному  місці  високої  купи,  вижидав,  причаївшись,  і  раптом  різко  спалахував  десь  поряд.  Старші  діти  підправляли  його  довгими  лозинами,  підкидали  свіжі  порції  сухої  трави,  а  ми,  малеча,  мовчки  милувалися  полум'ям.  
Я  у  свої  чотири  рочки  таке  диво  бачила  вперше.

Неподалік  сіріла  голим  прозорим  віттям  лісосмуга,  і  старші  хлопці,  порадившись,  побігли  туди  за  сухим  торішнім  листям,  покидавши  свої  лозини.  Я  підняла  одну  з  них  і  стала  ворушити  вже  ледь  живе  вогнище.  Це  так  мене  захопило,  що  нічого  навкруг  не  помічала.  Раптом  почула  голосні  крики:

–  Ніна!  Ніна!  –  кричали  люди  і  бігли  врізнобіч  від  хлопчика,  що,  ідучи  із  лісосмуги,  тримав  у  руках  якусь  чудернацьку  штуковину.

–  Кого  вони  кличуть?  –    здивувалася  я.  –  Яку  Ніну?

А  до  мене  вже  підбігла  мама,  підхопила  на  руки,  притиснула    до  себе,    і    з    острахом  дивилася    на  татка,  який  тихенько  підходив  до  хлопчика  і  лагідно  умовляв:
–  Не  бійся.  Не  кидай.  Не  кидай.  Дай  мені.  Обережно.  Обережно...

Але  малому  не  хотілося  віддавати  чужому  дядькові  цікаву  іграшку,  щойно  знайдену  під  купою  сухого  листя.  І  він  чимдуж  побіг  назад,  у  лісосмугу.  Тато  біг  слідом,  і  я  чула:
–  Обережно!  Це  Ніна!  Поклади  на  землю!  Обережно!

Раптом  хлопчик  через  щось  перечепився,  штуковина  відлетіла  вбік,  а  він,  наче  птах,  розкинувши  руки  пролетів  декілька  кроків,  і  впав  на  землю  вниз  обличчям.  І  тут  щось  блиснуло  і  вибухнуло,  піднявши  в  повітря  стовп  куряви.

Я  і  не  зчулася,  як  опинилася  на  землі,  під  мамою,  що  прикрила  мене  собою.  Перелякано  мовчала,  чуючи  крики,  схвильовані  вигуки,  плач.  Але  я  була  маленька,  і  не  розуміла,  що  відбувається.

На  щастя,  хлопчик  залишився  живий,  але  без  ока,  і  без  лівої  руки.

Такі  “іграшки”  “діти  війни”  часто  знаходили  в  лісах,  на  полях,  навіть  в  своїх  городах.  У  школі  зі  мною  навчалися  чимало  травмованих  дітей,  тих,  кому  поталанило  залишитися  живими.

І  тоді,  пізніше,  я  зрозуміла,  що  люди  кричали:
–    Міна!  Міна!!!

2010

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940539
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2022

Зачем нужны грабли…

.
Опыт  нельзя  передать  никому,
Каждому  нужно  добыть  самому!
Чтобы  забить  в  бошки  опыта  капли,
Не  молотки  нам  расставлены  -  грабли!

2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940475
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 17.02.2022

Ценность всей жизни

Июль  сорок  пятого  года...
…  Со  станции  поздней  порой
Уставший  от  жизни  в  окопах
Солдат  возвращался  домой.

Он  горя  увидел  так  много!
Со  смертью  встречался  не  раз,
Мечтал:  у  родного  порога
Жена  его  встретит  сейчас,
Дородная  и  молодая,
Как  помнил  её  с  давних  пор,
Сын  с  дочкой  –    Мишаня  и  Таня...
…  Ну  вот,  дом  родимый  и  двор:

Тихонечко  в  кухню  заходит,
Да  так  и  застыл  у  дверей:
Худая  старуха  в  лохмотьях
Полы  домывает  скорей...

 –    Ах,  Ваня!  Чуть-чуть  не  успела!
Вот,  баньку  сейчас  затоплю,
Попаримся,  я  приоденусь
И  ужинать  сядем  к  столу.

–  Вот  так  меня,  Маша,  ждала  ты?
Вся  потная,  с  тряпкой    в  руках?
Так,  разве,  встречают  солдата,
Что  выжил  в  жестоких  боях?!
Прижать  тебя  к  сердцу  хотелось,
Ласкать,  обнимать,  целовать,
Вдыхать  запах  свежего  тела...
Ты  ж  с  тряпкой...  
Ах,  мать-перемать!...
….......................................................

А  рядом  –  соседская  хата,
Здесь  рыжая  Зойка  жила,
(Вдруг  вспомнилось:  в  давнем  «когда-то»
Как  взглядом  она  его  жгла!)
Вот  настежь  открыто  окошко,
А  в  нём,  как  старинный  портрет,
С  красивою  рыжей  причёской,
С  платком  на  плечах  –    силуэт:

–  Ванюшка!  Вернулся!  Вернулся!
Зайди,  расскажи  как  дела,
Хоть  в  доме  хаос,  неуютно,
Но  я  никого  не  ждала,
Вот,  баньку  под  вечер  топила,
Ещё  не  остыла,  небось,
Обмойся,  прибавится  силы...
Зайди  на  минутку!  Не  бойсь...

Ему  дверь  открыла  –    царица!
Пусть  в  доме  грязь,  сеть  пауков,
От  Зойки  приятно  струится
Забытая  сладость  духов...
Ни  чуточки  не  постарела,
Всегда  для  себя  лишь  жила:
Вела  себя  так,  как  хотела,
Честь  смолоду  не  берегла.

Откуда  духи  и  наряды?
(Знать,  вражеский  сладок  паёк!?)
Зайти  к  ней?  Зачем?  Чего  ради?
Ведь  знаешь  –    здесь  блуд  и  порок!
…....................................................

Вдруг  мысль  обожгла,
словно  вспышка:
–  Ведь  ты  не  предатель,  солдат,
Здесь,  рядом...  Жена  и  детишки,
умаялись  ждать  тебя,  спят.
….....................................................

–  Прости  меня,  Зоя.  Устал  я
и  вот,  перепутал  дома,
Пойду,  там  сынок,  дочка  Таня
И  Маша,  родная  жена...
…........................................................

Шёл  к  дому,  шептал  виновато:
–  Прости  мою  глупость,  жена,
Как  трудно  пришлось  выживать  вам
Враги  вокруг,  голод.  Война!
За  что  мне  на  вас  обижаться?
Пришёл  неожиданно  я...
Здесь  дом  мой,  уют  мой  и  счастье,
И  ценность  всей  жизни  –  СЕМЬЯ!
03.01.22

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940049
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 13.02.2022

Мама, я папу нашёл, рассказ № 4

(продолжение  "Дети  войны",  рассказ  №  4)
Рассказала  Пурс  Раиса  Павловна,
Член  ЛМС  «Журавушка».  поэтесса,  самодеятельный  композитор  и  прекрасный  исполнитель  песен.    Все  свои  произведения  исполняет  по  памяти,  из-за  потери  зрения.
Пурс  Раиса  Павловна  родилась  14.10.1934  года  в  г.  Юрюзань  Челябинской  обл.


 Так  получилось,  что  с  раннего  детства  жила  я  в  семье  бабушки.  Она  вырастила  одиннадцать  детей,  я,  внучка,  была  двенадцатой.  Война  в  наши  места  не  дошла,  Слава  Богу!  Но  эхо  её  докатилось  и  в  моё  босоногое  детство.

Недалеко  от  нашего  дома  начали  строить  школу,  но  открыть  не  успели,  и  когда  началась  война,  там  разместили  госпиталь.  Помню,  на  станцию  приходили  эшелоны  с  ранеными  бойцами.  Жителей,  у  кого  были  лошади,  мобилизовали  на  перевозку  раненых  в  госпиталь.  Мы,  дети,  выстраивались  на  деревянных  тротуарах  улицы,  с  тревогой  и  болью  смотрели  на  окровавленные  бинты,  слышали  стоны,  крики  раненых,  с  жалостью  провожали  взглядами  молодых  парней  без  рук,  без  ног.  Хотелось  помочь,  облегчить  их  страдания.  Но  как?

 Я  была  заводная,  шустрая,  лидер  среди  детворы.  Любила  петь,  танцевать.  Читать  научилась  ещё  до  школы,  с  удовольствием  заучивала  стихи  из  газет,  журналов,  книг.  И  мы,  ребятишки,  придумали  давать  концерты  в  госпитале.
В  хорошую  погоду  раненые  выходили  на  улицу,  рассаживались  на  скамейках,  выставленных  вдоль  здания  госпиталя.  Почти  всегда  у  них  находилась  гармонь  или  баян  и  мы  под  аккомпонемент  пели,  танцевали,  читали  стихи.  Бойцы  хлопали,  вызывали  на  «бис»,  угощали  нас  кусочками  сахара,  пряниками.

 Мы  жили  недалеко  от  госпиталя,  в  большом  бараке  без  удобств,  в  каждой  из  сорока  квартир  —  печь.  По  вечерам  все  соседи  собирались  в  коридоре,  с  гармошкой.    Пели,  танцевали,  и  мы,  малыши,  не  отставали  от  взрослых.
 Часто  проведать  раненых  приезжали  родственники,  останавливались  в  нашем  доме.  Помню,  к  раненому  офицеру  приехала  девушка.  Они  целуются,  обнимаются,  печь  посреди  комнаты,  я  стою  возле,  гляжу.  Они  дают  конфетку,  видно  ждут,  чтобы  ушла,  а  я  гляжу,  не  ухожу.

 Ещё  помню,  что  любила  ходить  на  базар,  который  был  расположен  через  дорогу  от  нашего  дома.  Туда  приезжали  продавать  свой  товар  казахи,  киргизы.  Особенно  запомнились  мне  косы,  сплетённые  из  полосок  вяленых  дынь.  Я  с  удивлением  рассматривала  эти  косы,  разложенные  на  длинных  деревянных  стеллажах-прилавках.  Время  голодное,  купить  не  за  что,  но  бывало,  продавцы  угощали  меня  кусочком  полосочки  вкусной  косички.

 Однажды,  помню,  женщина  принесла  в  литровой  банке  на  продажу  конфеты,  похожие  на  коричневые  морские  камушки.  Продавала  их  «на  ложку»  -  зачёрпывала  ложкой  из  банки,  сколько  поместится.  Я  любовалась  «камушками»  и  глотала  слюнки.  Вскоре  женщина  засобиралась  домой.  Я  с  грустью  смотрела,  как  переходит  через  огромную  лужу  на  улице.  И  вдруг,  она  споткнулась,  банка  всколыхнулась,  конфеты  высыпались  просто  в  грязь!  Женщина  огорчённо  взмахнула  рукой,  постояла  некоторое  время  на  месте,  переживая  своё  горе.  Но  что  поделаешь?  Ушла,  опечаленная.
 Я  всё  видела,  стоя  на  деревянном  тротуаре.  Такое  богатство,  такая  вкуснятина  —  настоящие  конфеты!  Как  же  их  достать?  Неудобно  как-то  лезть  за  ними  в  грязь.  И  я,  как-будто  иду,  ничего  не  думаю,  и  будто  спотыкаюсь,  падаю  на  руки  в  грязь,  а  сама  хватаю  конфеты,  и  —  бежать!
   Дома  обмыла  и,  какое  же  это  было  лакомство!
     
В  школу  бабушка  меня  не  отдавала,  говорила:  -  Ладно,  Райка!  Обуть,  одеть  нечего.
Тогда  я  сама  нашла  свою  метрику  и  пошла  к  директору  школы.  Мне  уже  исполнилось  9  лет,  и  меня  приняли  в  первый  класс.  В  13  лет  окончила  четвёртый  класс,  пошла  в  пятый.  На  Новый  год  —  каникулы.  После  них  все  дети  пошли  в  школу,  а  я  —  на  механический  завод.  Там  работал  мастером  мой  отчим,  в  то  время  я  жила  уже  в  семье  матери.  Сначала  работала  по  4  часа,  собирала  при  помощи  молотка  цепи  для  комбайнов,  тракторов.  Детали  после  термообработки,  грязные.  Идём  с  работы  вместе  с  такими  же,  как  я,  молодыми  рабочими  и  грязными  руками  вымазываем  свои  лица,  чтобы  люди  видели,  что  мы  —  рабочий  класс!  Гордились!
 Но  дети  есть  дети.  Хоть  уставали  на  работе,  но  озорничали.  На  ночной  смене,  в  перерыв,  рабочие  прилягут  отдохнуть,  а  мы  возьмём  и  свяжем  им  ноги.  Потом  они  ругают  нас,  а  мы  хохочем,  нам  весело!

 Я  работала  и  продолжала  учиться  в  вечерней  школе.  Идти  далеко,  через  лес,  гору.  Я  молодая,  всю  жизнь  одевалась  в  старые  одёжки,  донашивала  их  после  всех  детей  в  бабушкиной  семье.  Когда  стала  сама  зарабатывать,  хотелось  получше  одеться.  Помню,  появились  капроновые  чулки  —  писк  тогдашней  моды.    С  первой  получки  я  их  купила  и  одела,  пофорсить  в  школе.  А  на  улице  мороз,  ветер!  Пробегу  несколько  шагов,  присяду,  накрою  полою  пальто  ноги,  колени,  и  тру,  тру,  тру!  Отогрею  чуть-чуть  и  снова  бегу,  сколько  могу,  пока  замёрзну.  И  снова  приседаю  и  тру,  тру,  тру!  И  укрыться  негде,  место  пустынное,  лес  да  горка.

 Сейчас  вспоминаю  своё  детство,  юность...  Были  мы  бедные,  голодные,  но  добрые  и  сплочённые.
 И  верили  в  светлое  будущее!


Раиса  Павловна  Пурс  немало  стихов  посвятила  теме  войны.  Вот  некоторые  из  них:

 КОВАЛИ  ЖЕНЩИНЫ  ПОБЕДУ

 Нам  не  забыть,  хоть  лет  прошло  и  много,
 Цена  Победы  очень  велика,
 Коснулась  всех  военная  дорога
 На  поле  боя,  и  в  тылу  врага.
 Встречают  День  Победы  очевидцы:
 Награды  на  груди,  в  руках  цветы.
 И  радость,  и  печаль  у  них  на  лицах,
 Редеют  с  каждым  годом  их  ряды.
 В  жестоких  битвах  головы  сложили
 Отцы  и  деды,  братья  и  сыны.
 И  женщины  на  поле  боя  были,
 Ведь  ветераны  ими  спасены.
 Врачи  и  сёстры  раны  бинтовали
 Под  пулемётным  вражеским  огнём.
 В  тылу  Победу  женщины  ковали
 Своим  самоотверженным  трудом.
 От  них  на  фронт  шли  письма  и  посылки
 С  носками  тёплыми  и  табаком.
 Если  у  воинов  тряслись  поджилки,
 Снимали  стресс  махорочным  дымком.
 Так  было  тяжело,  невыносимо,
 Всем  женщинам  во  время  той  войны.
 Всё  выполнять  было  необходимо,
 Что  делали  мужья  их  и  сыны.
 Их  правильно  назвали  —  ветераны,
 И  мы  свидетели  —  дети  войны.
 О,  как  болят  душевные  их  раны!
 Всем  ветеранам  кланяемся  мы!
Автор  Раиса  Пурс

 ВОСПОМИНАНИЯ

 За  жизнь  большую  много  всего  было
 Но  этот  случай  не  забуду,  нет.
 С  какою  гордостью  я  получила
 Получку  первую  —  в  тринадцать  лет!
 На  деньги  те,  мать  платьице  пошила,
 Хотела  юбку  новую  купить.
 А  я  взяла,  да  и  чулки  купила,
 Капроновые,  чтобы  модной  быть.
 И  вот  зимой,  в  морозную  погоду,
 В  пальтишке  старом,  в  платьице  простом,
 Продемонстрировать  решила  моду,
 А  был  мороз,  к  тому  же,  с  ветерком.
 Далековато  до  вечерней  школы,
 По  бездорожью,  километров  пять,
 И  негде  мне  прикрыть  колени  голы,
 Жилищ  нет  рядом.  Пробую  бежать.
 Как  добежала  я  тогда  до  школы,
 Один  Господь  лишь  может  только  знать!
 Не  чувствовала  я  колен  от  боли,
 На  моду  было  мне  уж  наплевать.
 Потом  колени  долго  я  лечила,
 И  в  школу  не  ходила  много  дней.
 С  другой  получки  я  чулки  купила:
 Не  модные,  простые...  но  теплей.
 Капрон  был  в  моде  ещё  очень  долго,
 Но  этот  случай  научил  меня.
 Теперь  о  моде  знаю  хоть  и  много,
 Но  не  придерживаюсь  моды  я.
 Автор  Раиса  Пурс


 Записала  Киреева  Л.Г.
 24.11.2014

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939883
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.02.2022

Сбавлю аппетит…

“Шопинг”  нынче  правит  нами  -
К  МОДЕ  аппетит!
Нет  в  карманах  “маны-маны»?
Так  возму  кредит!

А  кредит  мохнатой  лапой
Душу  так  сожмёт,
Выгребет  добро  лопатой
На  века  вперёд.

...  Лучше  не  куплю  обнову,
Сбавлю  аппетит,
Никогда!  Вот,  честно-слово!
Не  возьму  кредит!
2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939780
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.02.2022

Два знаменні дні

Світлій  пам'яті  Палія  Василя  Никифоровича  (1935  -  2015)
ветерана  праці,  поета  і  чудової  людини,
що  мала  статус  "Дитя  війни"  41-45  рр.


Є  день  народження  в  людини,
У  тебе  два  знаменні  дні.
Болить  у  пам'яті  й  донині
Жахливий  день  в  страшній  війні.

Мале  допитливе  хлопчисько
Ти  подивитись  захотів
Розриви  бомб  фашистських  зблизька,
Коли  їх  скинуть  з  літаків.

Земля  здригнулась  від  розривів,
Завило  небо  голубе  -
Осколки  врізнобіч  злетіли
Шукаючи  тебе.  Тебе!

Та  на  путі  берізка  біла
Постала  ангелом  святим.
Дорогу  смерті  заступила
Собою,  всім  життям  своїм.

І  в  білокорую  берізку
Впились  осколки-шпичаки...
По  стовбуру  котились  слізки
Прозорі,  світлі  і  гіркі.

Тобі  Свята  Господня  Сила
Подарувала  два  крила:
Матусю,  ту  що  народила,
Й  берізку.  Ту  що  зберегла.

Благословляють  люди  різне.
В  своїх  молитвах,  певне,  ти
Благословляєш  ту  берізку,
Що  врятувала  від  біди.
2014

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939599
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2022

Щастя в татових очах

ЩАСТЯ  В  ТАТОВИХ  ОЧАХ

Під  ранок  в  сон  мій  завітали  мама  й  тато.
Я  начебто,  була  в  той  час  у  рідній  хаті,
В  якій  ось  тільки-но  закі́нчила  ремонт.
Стою  біля  дверей  дитячої  кімнати,
Милуюсь  кольором  шпалер,  а  він  салатний,
Немов  весня́ний  променистий  горизонт!

Татусь  проходить  до  колись  своєї  спальні,
Матуся  не  іде,  лишилась  у  вітальні,
А  я  чекаю  вирок:  скажуть  що  вони?
Напевне  знають  те,  що  зовсім  нещодавно
Зібрала  в  книжечку  я  татове  “прида́не”  –  
З  горища  ві́рші,  що  знайшлися  восени.

Я  розумію,  що  батьки  у  іншім  світі,
У  сні  здивована  нежданим  їх  візитом...
Як  раптом,  тато  двері  спальні  відчинив:
Стоїть,  весь  у  промінні  сонячного  світла,
І  на  обличчі    сяє  усмішка  привітна,
З  очей  –  чарівним  дивом  щастя  струменить!

До  мене  в  душу  лине  благодатна  святість:
Оновлена  ремонтом  вже  старенька  хата...
Але  ж,  матусі  й  таткові  назад  пора!!!
...  І  тут  прокинулась  я,  мовби  після  свята,
Того,  що  щастям  сяяло    в  очах  у  тата...
...  О,  ЩАСТЯ  –    ПАМ'ЯТЬ!
Що  ніколи  не  згора!
07.02.22

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939522
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.02.2022

Мама, я папу нашёл - 4

окончание,  часть  четвёртая

Рассказал  Калиниченко  Роман  Михайлович

Проучились  полтора  года,  «доросли»  до  призывного  возраста  и  нас  мобилизовали  на  службу  в  армию.  Служили  в  военно-морской  авиации.  Там  дослужились  до  помощников  командира  взвода,  Володя  –  начальником  электростанции,  я  —  начальником  радиостанции.    Все      носили    морскую      форму,    в    Риге    было    военно-морское  училище,  радиостанции  –  на  берегу,  учебный  аэродром  в  Куйбышевской  области,  а  корабли  на  Балтийском  море.  Надо  было  обеспечивать  взаимодействие  самолётов  с  кораблями.
После  демобилизации  вернулись  в  техникум.

На  каникулах,  после  долгого  перерыва  я  поехал  проведать  свою  родную  Сахновку,  и  увидел  обновлённое  село:  новая  школа,  обсерватория,  плавательный  бассейн,  музей,  обелиски  погибшим  воинам-землякам  (среди  них  и  фамилия  моего  погибшего  брата).

Окончив  техникум  в  1960  году,  получили  специальность  «Техник-строитель  и  мастер  производственного  обучения».  Мой  друг  Володя  остался  в  Минске,  а  меня  тянуло  на  Украину.  Так,  волей  судьбы,  попал  в  Кременчуг.
Сначала  работал  мастером  в  училище,  потом  на  заводе  «Дормаш»,  на  молокозаводе,  в  лесхоззаге,  28  лет,  до  пенсии,  работал  инженером-строителем,  ещё  6  лет  уже  будучи  на  пенсии,  в  том  числе  работал  на  железной  дороге.  Общий  стаж  работы  —  50  лет.
Вот,  вкратце,  такие  «мои  университеты».

ПРИМЕЧАНИЕ:
Роман  Михайлович  пишет  замечательные  стихи,  в  которых,  как  в  зеркале,  отражается  его  чистая,  искренняя  душа.  Есть  стихи  и  о  детстве,  опалённом  войной:

САХНОВКА

Сахновка  дымилась,  семья  шла  дорогою,
Рубашка  изорвана,  в  дырах  штаны  -
Такое  я  было  дитя  босоногое,
Такими  запомнились  «дети  войны».
Рассветы  встречал,  любовался  закатами,
Пас  коз  и  рыбачил  у  Роси-реки,
Игрался  с  патронами  или  с  гранатами,
Такое  нельзя  позабыть,  земляки.
Сахновка!  Надолго  осталась  ты  в  памяти:
Сады,  виноградники,  горы  и  рвы,
Голодными,  помню,  учились  мы  грамоте
Писали  чернилами  с  сока  травы.
Учились  и  знали:  то  временно  –  трудности,
И  верили,  сбудется  наша  мечта!
И  вот,  я  иду  по  Сахновке,  как  в  юности,
Горжусь  и  любуюсь:  Сахновка  не  та!
Идут  по  асфальтной  дороге  автобусы,
Спорткомплекс  и  школа  мой  радуют  глаз,
И  люди  в  стране  уже  ищут  на  глобусе:
Где  эта  Сахновка?
То  ж  слава  о  нас!
Автор:  Калиниченко  Р.М.

ОБЕЛИСКИ

Родная  плита,  знакомая  дата,
На  мраморе  высечен  памяти  след.
То  память  Ивану!  Фамилия  брата,
Которому  нет  восемнадцати  лет.
Сахновские  плиты:  фамилии,  даты...
То  люди,  любившие  труд  и  весну,
Вам  вечная  память,  солдаты,  солдаты,
За  то,  что  свою  защищали  страну.
Холодные  плиты  родными  глазами
Глядите  нам  в  лица.  Мы  помним  о  вас!
Мы  вас  омываем  своими  слезами,
Душой  согреваем,  живёте  вы  в  нас.
Погибшие  люди,  вошедшие  в  плиты,
Вы  будете  вечны,  как  вечен  эфир.
Никто  не  забыт,
и  ничто  не  забыто!
Пока  светит  солнце,  пока  живёт  мир!
Автор:  Калиниченко  Р.М.

МУЖСКАЯ  ОТВАГА

Хоть  не  дрался  геройски  на  ринге,
Не  давал  затоптать  себя  в  грязь!
Я  служил  при  училище  в  Риге
И  держал  с  самолётами  связь.
Вся  матчасть  опечатана  строго,
Должен  я  просто  ручки  крутить,
И  смотреть,  как  своею  дорогой
Самолёт  на  посадку  летит.
То  работаю  я  с  микрофоном,
То  звонит  по  делам  телефон,
То  слежу  я  за  радиофоном,
Где  всегда  командира  трезвон.
Шли  ученья.  Курсанты  в  полёте,
А  за  ними  смотри  —  глаз,  да  глаз,
Первый  раз  новичёк  в  самолёте,
На  посадку  идёт  первый  раз!
В  моей  станции  вдруг  затрещало,
В  помещении  гарь,  виден  дым,
С  самолётами  связи  не  стало  –
Как  летать  в  облаках  молодым?!
Позвонили  из  аэродрома,
Отвечаю:  случилась  беда!
А  потом,  не  сказав  им  ни  слова,
Рву  печати,  залез  в  провода.
Раньше  не  было  в  части  примеров,
Чтобы  кто-то  права  нарушал.
До  приезда  своих  офицеров
У  меня  была  «в  пятках  душа».
Мне  вдруг  кажется:  случилось  диво:
Предо  мною  полковник  стоит.
Окружён  я  весь  облаком  дыма,
И  рука  с  микрофоном  дрожит.
Закричал  командир  мой,  врываясь:
–    Что  случилось,  что  связи  вдруг  нет?!
Микрофон  свой  ему  отдавая:
"Я  работаю",  –    был  мой  ответ.
Сам  подумал:  теперь  уж  накажут,
Что  без  спроса  в  матчасть  я  полез.
...Офицеры  руками  все  машут,
Дым  глаза  им  назойливо  ест...
Командир  посадил  самолёты,
Всех  построил  и  тихо  сказал:
–    "Как  во  время  войны  он  работал,
Отвезите  его  на  вокзал".
Дали  отпуска  мне  десять  суток,
Возвратился  опять  я  на  связь,
И  друзья  доложили  без  шуток:
"Ты  уже  командир.  Есть  приказ!"
Автор  стихов:  Калиниченко  Р.М.
Литературная  обработка  Киреевой  Л.Г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939327
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2022

Мама, я папу нашёл - 3

Продолжение,  часть  третья
Калиниченко  Роман  Михайлович:

Поговорили,  и  решили  ехать  в  город  Сталино  (Донецк).  Это  было  непросто,  на  каждой  остановке  надо    соскакивать  с  крыши,  бежать  вперёд,  ждать  отправления  и  потом  на  ходу  цепляться  и  забираться  на  крышу,  так  как  на  каждой  станции  милиция  ловила  таких,  как  мы.  

Голодные,  чумазые,  без  гроша  в  кармане,  добрались.  Хотелось  есть,  и  чтобы  заработать,  нанимались  к  людям  на  работу,  пилили  дрова  хозяевам.  Нас  кормили,  давали  немного  денег,  но  ночевать  нигде  не  принимали  –  после  странствий  на  крыше  мы  пропитались  паровозным  дымом  и  были  похожи  на  негров.  

Уставшие  до  изнеможения,  легли  в  парке  на  мягкую    травушку  и  уснули  богатырским  сном.  Сколько  спали,  не  знаю.  Открыл  глаза  и  вижу  –  рядом  с  нами  стоят  под  зонтами  два  милиционера  и  чуть  дальше  милицейская  машина,  которую  люди  называли  «бобик».  

 Оказывается,  ночью  пошёл  дождь,  и  когда  люди  увидели  двух  ребят,  лежащих  на  траве,  то  решили,  что  если  не  проснулись  от  дождя,  значит  мёртвые.  Вызвали  милицию.  Нас  посадили  в  «бобик»  и  куда-то  повезли.  Ехали  долго.  Оказывается,  везли  в  город  Артёмовск,  в  строительное  училище.  Там  нас  оформили  на  полное  государственное    обеспечение.  Учили    профессиям    каменщика,  штукатура,  монтажника,  облицовщика,  печника.  Через  шесть  месяцев  мы  с  Володей  окончили  училище  с  отличием  и  нас  направили  работать  на  стройку.

 Ещё  в  училище  мы  видели  объявление:  «Кто  хочет  поступить  в  техникум  на  всём  государственном  обеспечении,  надо  подготовить  такие-то  документы  и  аттестат  об  окончании  училища  с  отличием».  Прочитав  его,  я  предложил  другу    
–  Давай  попробуем?
 И  начали  собирать  документы.  Надо  срочно  пройти  медкомиссию,  кроме  того,  надо  ехать  в  Сталино,  чтобы  в  областном  управлении  взять  направление  на  учёбу.                                
В  училище  нам  денег  не  давали,  на  работе  успели  проработать  всего  две  недели,  тоже  ещё  ничего  не  заработали.  

 Выход  один:  опять  ехать  на  крыше.
 Приехали,  заходим  в  управление,  а  там  страшная  очередь  стоит.  Мы,  чёрные,  как  черти,  идём  по  коридору,  нам  все  дорогу  уступают.  Так,  не  останавливаясь,  мы  зашли  прямо  в  кабинет  управляющего.  Он  оторопело  взглянул  на  нас  и  говорит:
 –    Вы  опоздали,  приём  документов  закончен.
 Как  можно  уйти  «не  солоно  хлебавши»?  Мы  начали  проситься,  мол,  только  с  училища,  денег  нет,  приехали  на  крыше,  а  учиться  дальше  так  хочется!
 Он  попросил  наши  аттестаты,  а  там  оценки  «4»  и  «5»!  Молча  выписал  направления  и  бумагу  в  училище,  чтобы  нам  оплатили  проезд  к  техникуму  в  город  Минск.  

Радостные,  вернулись  в  Артёмовск.
 Ночь.  Мы  уставшие,  голодные,  очень  хочется  спать  и  пойти  некуда.  Вспомнили,  как  в  училище  по  трубе  заброшенной  котельной  бегали  «в  самоволку»,  и  направились  туда.  Залезли,  охранник  увидел  нас,  «красавцев»  после  путешествия  на  крыше,  перепугался!  
 Пришлось  уговаривать,  чтобы  позвонил  директору,  он  нас  знает.  Директор  разрешил  поспать  до  утра,  а  утром  он  придёт  и  во  всём  разберётся.
 Утром  долго  решал  вопрос  с  бухгалтерией,  но  там  денег  не  было,  и  тогда  директор  дал  деньги,  как  он  сказал  «из  своего  фонда»,  послал  с  нами  секретаршу.  Она  купила    билеты  до  Минска  и  дала  денег  на  обратную  дорогу.
 Впервые  в  своей  жизни  мы  сели  в  вагон.  Перед  этим  купили  бутылку  ситро,  вымили  руки  и  умылись.

 В  Минске  директор  техникума,  просмотрев  наши  документы,  сказал,  что  идёт  последний  поток  экзаменов,  а  у  нас  нет  справок  о  поведении.  
 Ну  надо  же,  такое  невезение!
 –    Мы  поедем,  привезём,  –  заверяли  мы  с  Володей.
 –  Вы  не  успеете,  –  сказал  директор,  и  начал  куда-то  звонить  по  телефону.  Оказывается,  в  Артёмовск,  директору  нашего  училища.

 Стоя  рядом,  мы  слышали,  как  тот  расхвалил  нас  и  сказал,  что  справки  давно  отправил,  они  идут  почтой.  Таким  образом  мы  были  допущены  к  экзаменам.
 Большинство  ребят  провалили  экзамен  по  математике,  но  у  нас  с  другом  по  этому  предмету  были  пятёрки,  и  мы  смогли  поступить.

 В  техникуме  нас  одели,  обули,  поставили  на  довольствие,  поселили  в  общежитие.  Ежедневно  трамваем  мы  ездили  на  занятия  «зайцами»,  то-есть  без  билетов.

Продолжение  следует:

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939116
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2022

Мама, я папу нашёл - 2

(продолжение,  часть  2)
Калиниченко  Роман  Михайлович:

Когда  освободили  наше  село,  люди  начали  отстраивать  свои    хаты.  А    мы,  мальчишки,  начали    обследовать  все  окрестности.
 Помню,  после  зимы,  когда  растаял  снег,  я  в  одном  из  блиндажей  нашёл  гранаты  «лимонки»,  сложенные  в  большую  корзину.  Такое  богатство!  Еле  дотянул  её  с  горки  до  хаты  и  запрятал  под  печку.  А  одну  взял  и  начал  шилом  выковыривать  из  запала  понравившийся  мне  шарик.  С  трудом  вытянул  его,  и  тут  граната  начала  шипеть.  Я  быстро  положил  её  на  широкую  дубовую  лавку,  сам  спрятался  под  ней.  И  тут  как  рванёт!  Взрывом  вырвало  часть  глинобитной  стены  вместе  с  окном.
 Мама  в  это  время  в  другой  комнате,  стоя  на  столе,  белила  потолок,  отец  там  же,  чинил  сапоги.  Они  вместе,  мама  со  щёткой,  отец  с  молотком  в  руках,  прибежали  ко  мне.  Я  лежал  под  лавкой  живой  и  невредимый,  только  весь  чёрный,  как  негр.
 Вызвали  специалистов  из  района,  они  стали  спрашивать,  где  я  взял  гранату.  Я  указал  на  корзину  под  печкой.  Они  всё  забрали  и  ушли.

Но  я  не  успокоился,  продолжал  свои  поиски.  Через  неделю  на  месте  боёв  нашёл  винтовку,  ремень  с  патронтажами  и  с  патронами.  Принёс  домой,  но  родители  всё  у  меня  отобрали.

 Помню,  мы  с  ребятами  пасли  коз  на  горе  Пастушка  и  обнаружили  там  блиндаж.  В  нём  оказалось  много  гранат.  Обследовав  всё  вокруг,  нашли  ещё  много  не  разорвавшихся  снарядов  и  стали  думать,  что  с  ними  делать?  И  придумали!  Сложили  все  в  одну  кучу,  натаскали  хмыза,  травы,  подожгли,  а  сами  спрятались  в  окопы.  Взрыв  был  такой,  что  в  колхозном  саду  работавшие  там  люди  попадали  на  землю,  и  с  района  примчалась  машина  с  военными  (даже  там  было  слышно!).  Они  собрали  ещё  немало  оставшихся    боеприпасов.  Слава  Богу,  что  никто  из  мальчишек  не  погиб.

 Но  не  всегда  игры  с  оружием  проходили  гладко.
Помню,  как-то  наш  односельчанин,  ему  было  19  лет,  (он  до  этого  уже  не  раз  взрывал  найденные  гранаты),  нашёл  противотанковую.  Решил  взорвать  её  с  пользой  –  наглушить  рыбы  в  речке  Рось.  Всем  нам,  детворе,  приказал  отойти  подальше  и  спрятаться,  а  сам  начал  взрывать.  Противотанковая  не  шипит,  он  этого  не  знал.  Она  и  взорвалась  у  него  в  руках,  оторвало  ему  руки  и  ноги,  он  до  утра  пил  воду,  потом  умер.

Послевоенные  годы  были  голодными,  и  я  научился  ловить  рыбу.  Снастей  никаких  не  было,  крючки  делал  сам  из  проволоки,  вместо  лески  приспособил  нитки.  Большая  рыба  не  ловилась,  а  вот  пескари  шли  даже  на  такую  примитивную  снасть.
 Несмотря  на  то,  что  вырос  на  реке,  но  плавать  не  умел.  С  завистью  смотрел,  как  легко  переплывают  речку  другие  ребята,  и  очень  хотел  научиться  сам.  Барахтался  возле  берега,  но  всё  равно  не  получалось  плыть  так,  как  они.  И  тогда  кто-то  сказал,  что  надо  пробовать  плыть  на  фарватер,  там  течение  само  держит.
 Доплыл  до  середины  реки,  и  вдруг  пошёл  на  дно!  Сижу  на  дне  и  думаю,  как  же  мне  добраться  до  берега?  И  вообще  непонятно  в  какой  он  стороне.  Я  оттолкнулся  ото  дна,  вынырнул,  увидел  берег,  снова  опустился,  и  по  дну  пошёл  в  нужном  направлении.  Вот  так,  выныривал,  хватал  воздух,  опускался  на  дно  и  шёл  к  берегу.  Вышел  на  сушу,  но  воды  нахлебался  вдоволь,  полный  живот.  Но  ничего,  всё  «переварилось».

   Помню,  что  в  детстве  всё  время  хотелось  кушать.  Как-то  решил  пойти  в  лес  по  грибы.  Долго  ходил,  собирал,  и...  заблудился.  Искал  дорогу  дотемна,  устал,  присел  под  деревом.  Спал  или  не  спал,  не  знаю,  мне  казалось,  что  за  всю  ночь  глаз  не  сомкнул.  Было  очень    одиноко    и    страшно.  На    другое    утро    выбросил    все  грибы  и  ещё  двое  суток  блукал  по  лесу,  пока  не  вышел  в  чужую  деревню,  за  пять  километров  от  нашей.  Спросил  у  людей,  как  добраться  домой,  они  дали  мне  немного  поесть  и  указали  дорогу.

 Ещё  помню,  поздней  осенью  1947  года  я  уныло  шёл  домой  после  неудачной  рыбалки.  Сыро,  холодно,  по  небу  низко  плывут  рваные  обрывки  серых  туч.  Лесок  невдалеке  стоит  уже  совсем  голый,  ветки  деревьев  подняты  вверх,  веточки  согнуты,  словно  скрюченные  замёрзшие  пальчики.  Я  тоже,  весь  сжался  в  комочек,  бреду,  гляжу  себе  под  ноги.  И  вдруг  вижу,  подо  льдом  в  небольшой  канаве  по  дну  мечутся  щуки!
 Быстро  загородил  выход  из  канавы  с  двух  сторон  хмызом,  разбил  тонкий  лёд  и  попытался  их  поймать.  Однако,  это  не  удалось.  Тогда,  недолго  думая,  снял  ботинки  и  босой  влез  в  ледяную  воду.  Домой  вернулся  с  солидным  уловом.  Но  к  вечеру  поднялась  температура,  и  две  недели  я  метался  в  горячке.  Лечили  народными  средствами,  так  как  в  деревне  ни  врачей,  ни  лекарств  не  было.  Выжил,  но  ещё  года  три  в  груди  что-то  пищало,  словно  музыкальные  меха.

 Пришла  весна,  потеплело,  но  есть  нечего,  и  когда    предложили  пасти  стадо  коров  за  один  пирожок  в  день,  согласился  с  радостью.  Будили  меня  в  6  часов  утра,  а  домой  приходил  уже  вечером.  Был  худой,  слабый,  и  днём,  когда  размаривало  солнышко,  очень  хотелось  спать.  Я  боролся  со  сном,  но  как-то  получилось,  что  не  выдержал,  уснул,  и  проснулся  поздно  ночью.  Еле  добрался  домой,  и  там  узнал,  что  коровы  вечером  сами  вернулись  в  свои  дворы.  А  меня  от  работы  отстранили.

Тогда,  чтобы  выжить,  сделал  себе  лук  и  рогатку.  Бил  воробьёв,  синиц,  щеглов,  жарил  их  на  огне.  Лазил  по  деревьям  в  поисках  гнёзд,  питался  найденными  яичками.  Потом  на  болоте  пророс  и  зазеленел    камыш,  на    липе    появились  почки  —  это  тоже  было  моим  питанием.
 Летом  заболел  охранник  в  колхозном  саду,  и  мне  предложили  помогать  охранять  сад.  Там  было  много  вкусного:  начиная  с  клубники  ранним  летом  и  заканчивая  виноградом  уже  осенью.

 В  школе  зимой  нас  кормили  супом,  он  был  такой  жидкий,  одна  вода,  еле  заметишь  крупинки  в  тарелке.
 На  занятиях  тоже  надо  было  искать,  чем  и  на  чём  писать.  Для  выполнения  контрольных  работ  учительница  доставала  где-то  старые  газеты,  мы  на  них  писали  чернилами,  которые  давили  из  зелёной  травы.
 Учился  я  хорошо,  закончил  семилетку  без  троек,  но  до  отличника  не  дотянул.  Хотелось  учиться  дальше.  Так  как  жил  в  селе,  то  можно  было  поступать  только  в  сельскохозяйственное  учебное  заведение.  Подумав  немного,  подал  документы  в  Городищенский  сельхозтехникум,  на  садовода  (понравилась  работа  в  саду).

 На  вступительные  экзамены  в  аудиторию  пришло  со  мною  человек  тридцать,  но  когда  после  экзамена  вывесили  списки  не  сдавших,  то  почти  все  абитуриенты  оказались  там.  Я  себя  в  этих  списках  не  нашёл,  значит,  поступил!  Чтобы  удостовериться,  пошёл  в  учебную  часть.  Методист  проверила  и  сказала:  –  Вы  поступили.  Приезжайте  20  августа,  оформитесь  в  общежитие,  будете  учиться.

 Обрадованный,  поехал  домой,  конечно  похвастался  перед  друзьями,  и  на  следующий  день  уже  всё  село  знало,  что  я  –  студент.    Когда  в  назначенное  время  приехал  в  техникум,  меня  там  ошарашили,  объявив:  –  Вы  поступили  на  садоводческое  отделение,  но  вы  такого  маленького  роста,  что  на  садовода  не  потянете.  Есть  место  полевода,  переведём  туда.
                     Полеводом  быть  совсем  не  хотелось,  поэтому    забрал  документы  из  техникума.  Вышел  с  ними  на  улицу  и  задумался:  куда  идти?  Домой  –  стыдно,  я  ведь  всем  сказал,  что  поступил  в  техникум.  Вернусь  –  засмеют.  Денег  нет.

 Долго  сидел  на  вокзале,  смотрел  на  проходящие  поезда,  и  вдруг  решил:  залезу  на  крышу  вагона  и  поеду,  куда  глаза  глядят,  вернее,  туда,  куда  он  меня  привезёт.  Так  и  сделал.  Каково  же  было  моё  удивление,  когда  обнаружил,  что  путешествую  таким  способом  не  я  один.  На  крыше  ехал  парень.  Так  познакомился  с  Володей  Антоненко.  Он  был  сиротой,  жил  у  двух  тёток,  что-то  не  понравилось,  вот  и  сбежал  из  дома.

Продолжение  следует

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939007
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2022

Мама, я папу нашёл

Начинаю  печатать  главы  из  моего  сборника  «Мама,  я  папу  нашёл»,  2012  г.
Это  воспоминания  людей,  бывших  детьми  во  время  войны  1941-1945  годов  .    Материал  документальный!
Многих  из  них  сейчас  уже  нет  среди  живых...
Очень  хотелось  бы  узнать  мнения  читателей.

 Д  Е  Т  И      В  О  Й  Н  Ы

Предисловие:
 Чёрным  смерчем  неслись  смертоносные  фашистские  вихри  над  страной,  огромной  и  мощной,  но  оказавшейся  вдруг  совсем  не  готовой  к  войне,  хотя  коричневые  громыхающие  тучи  уже  давно  сгущались  на  Западе  и  зловещее  зарево  полыхало  над  Европой.  
Невольными  участниками  войны  оказались  дети:  слабые  и  беззащитные,  волею  судьбы  оказавшиеся  в  эпицентре  кровавой  войны.  Они  многое  видели,  многое  испытали  и  пережили,  много  совсем  не  детских  впечатлений  и  страданий  пропустили  через  свои  маленькие  неискушённые  сердечки.

 Горькая  и  страшная  память  о  тех  днях,  месяцах  и  годах  всегда    жила,    живёт  и    будет  жить  в  душах  «Детей  войны».

Рассказал  Калиниченко  Роман  Михайлович,
 родился  1  октября  1935  года  в  селе  Сахновка,  Корсунь-Шевченковского  района  Киевской  (теперь  Черкасской)  области.

1.
 Помню  себя  с  пяти  лет,  когда  в  день  рождения  меня  окрестили.  Помню,  как  батюшка  приподнимал  штанишки  и  на  обеих  моих  ногах  рисовал  крестики  святочной  водичкой.  Это  было  1  октября  1940  года.
 Когда  22  июня  1941  года  началась  война,  и  немецкие  войска  активно  наступали,  люди  в  селе  с  волнением  ждали:  когда  же  наши  их  остановят?  Но  фронт  приближался,  всё  отчётливее  и  громче  слышалось  в  нашем  селе  его  зловещее  дыхание.

 Помню,  как  немцы  вошли  в  село.
 Возле  нашего  дома  росло  восемь  шелковиц,  двор  большой,  заросший  спорышом,  словно  зелёный  ковёр  простелен.  Вокруг  –  забор  с  большими  воротами.  Я  гулял  во  дворе,  когда  увидел,  что  возле  ворот  собрались  люди.  Подбежал  к  ним.  Все  угрюмо  смотрели  в  одну  сторону  и  тихо  переговаривались:    –  Гости  едут.  Гости  едут.  
 Я  увидел  колонну  машин  с  немецкими  солдатами,  следом  лошади  тянут  орудия,  за  ними  ползут  танки.  Одна  из  машин  повернула  в  наш  двор.  Ворота  оказались  узкими,  но  это  не  остановило  немцев,  ворота  затрещали  и  упали,  повалив  часть  забора,  машина  въехала  во  двор,  оставив  на  зелёном  ковре  спорыша  глубокий  вдавленный  след.

 Немцы,  словно  тараканы,  посыпались  с  машины  на  землю,  заполнив  весь  двор.  Бесцеремонно  хозяйничали  везде:  одни  лакомились  шелковицей,  залезали  на  деревья,  трусили  ветви,  другие  в  саду  обрывали  яблоки,  третьи  собирали  дрова  от  поломанных  ворот  и  забора,  разожгли  на  траве  костёр  и  жарили  блины  с  яблоками.  Всю  ночь  пили,  пели,  гуляли,  но  нас  не  трогали.  Утром  ушли.  Я  вышел  во  двор  и  там,  где  они  были,  нашёл  пустые  коробки  от  папирос  и  (О,  счастье!)  –    складной  ножик  «рыбка».
 Через  время  в  село  прибыла  команда  «СС»  Один  немец  въехал  во  двор  на  лошади.  Я,  спрятавшись  в  кустах,  сидел  тихо,  наблюдал.  Не  заметив  проволоки  для  белья,  он  зацепился  за  неё  и  упал  на  траву.  Со  злостью  бормоча  что-то,  поднялся  и  направился  к  хате.    Дверь  была  заперта.  Маму  со  старшей  сестрой  и  маленьким  братишкой  немцы  утром  выгнали  рыть  окопы.  Во  дворе  был  я  один.  Когда  увидел,  что  немец  стал  выламывать  дверь,  испугался  и  убежал  в  огород.  Выломав  двери  и  окна,  солдат  наносил  в  хату  сена,  и  ушёл.  Вечером  пришла  мама  с  сестрой  и  братом.  Было  морозно,  и  мама  закрыла  окна  подушками  и  забрала  в  хату  двух  маленьких  козлят.

 Утром  снова  все  ушли  рыть  окопы,  я  остался  в  хате  один.  Вскоре  пришли  немцы,  меня  вместе  с  козлятами  выбросили  в  окно.  Я  стоял  во  дворе  и  не  знал,  что  делать.  Увидев  меня,  подбежал  щенок  Бобик,  который  прятался  в  кустах.  Немцы  были  в  доме,  я  взял  щенка,  но  он  скулил,  вырывался  и  тихонько  тявкал.  А  я  стоял  на  месте,  не  зная,  куда  идти  и  что  делать.  И  тут  из  хаты  раздалось  два  выстрела.  Немец,  стоя  у  окна,  стрелял  из  пистолета,  попал  Бобику  в  голову  и  в  шею.  Я,  окровавленный,  с  мёртвым  щенком  на  руках,  убежал  в  камыши.  Сидел  там  и  плакал,  и  боялся  нос  высунуть  из  своего  укрытия.
 Немецкие  части  приходили  и  уходили,  постоянно  в  селе  не  стояли.  

Помню,  что  освободили  нас  ночью.  Советские  войска  наступали,  под  утро  в  нашу  хату  попал  снаряд.  Я  прятался  в  камышах  и  с  берега  видел,  как  взлетели  в  воздух  стулья,  палки,  горящая  солома.  С  ужасом  смотрел  на  этот  фейерверк,  и  тут  совсем  рядом  услышал  русскую  речь:  –  Первая  дивизия!  Вперёд!  –  это  подошли  наши.
 Когда  наступающие  солдаты  прошли  вперёд,  я  осторожно  направился  к  нашей  хате,  вернее,  к  тому,  что  от  неё  осталось.  Очень  хотелось  кушать.  Нашёл  в  погребе  половину  бочки  квашеной  капусты,  а  в  доме  на  полу  дымилось  зерно,  хранившееся  на  чердаке.  Я  собирал  зёрнышки  и  ел  их.    Здесь  и  нашли  меня  мама  с  сестрой  и  братиком.  По  улице  горящей  деревни  мы  пошли  в  соседнее  село.

 Перед  наступлением  наших  войск,  мой  отец  –  инвалид  на  ноги,  лежал  в  сельской  больнице  у  знакомого  врача.  Там  случайно  услышал  разговор  немцев,  что  будут  расстреливать  всех  больных  (отец  в  первую  мировую  воевал  в  Австрии  и  выучил  немецкий  язык).  Тогда  он  ползком  пробрался  в  камыши  и  остался  жив.
 В  ту  ночь  советские  войска  заняли  деревню.

 Старший  мой  брат  был  учителем.  Когда  пришли  немцы,  ушёл  в  леса,  там  перепрятывался.  Фашисты  устраивали  облавы,  и  однажды  поймали  его  и  других,  таких  же.  Собрали  человек  сорок  и  повели  на  расстрел.  Он  смог  убежать,  и  когда  пришли  наши,  пошёл  воевать,  дошёл  в  боях  до  границы.
 Как-то  всех  построили  и  объявили:    –  Кто  учителя?  Выйти  из  строя!
 Всем  учителям  сказали,  чтобы  возвращались  в  свои  сёла  и  начинали  организовывать  школы.

Продолжение  следует

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938851
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2022

Книги на балконе

Меняет  время  моду,  вкусы,  жизнь,
Мы  -  ночи  напролёт  читали  книги!
Сейчас  все  в  "виртуал"  перенеслись,
И  "Ковид"  свою  лепту  внёс  в  интриги.

Читать?  Зачем!?  
Покажут  пусть  кино,
Его  удобно  просмотреть  в  "айфоне".
..............................................................................
...  Чай  выпит,  и  фонарь  погас  давно,
Ждут  "приговора"  книги  на  балконе...
08.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938281
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2022

О, слово…

       

Я  с  днём  рожденья  поздравляю
Вас,  удивительный  поэт!
Таланту  звёздному  желаю
Расти  ещё  немало  лет!

Водой  истоков  самых  древних
Вы  знаний  пОлнили  сосуд,
И  вот  пришло  златое  время
Явить  творения  на  суд.

О,  поэтическое  СЛОВО!
Ты  –  как  целительный  бальзам
из  перлов  опыта  земного
и  сил,  подвластных  Небесам!

О,  СЛОВО!    Музыка  и  тема,
гармония,  и  ритм,  и  смысл,
Поэт  –    лишь  проводник,  антенна,
Не  ОН  –  ТЫ  ним  руководишь!

Лови  поэт  удачу!  Снова
В  узорах  вечности  канва,
Твоей  души  «первооснова»
Из  слов  сплетает  кружева

И  вот  готовое  творенье,
Ласкает  слух,  пленяет  взор,
Ведь  в  каждое  стихотворенье
Вплетён  твоей  души  узор!
22.01.22

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937771
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2022

Не просто отыскать…

Добром  живёшь,  дружище?
Знай,  поневоле  ты
В  любом  из  встречных  ищешь
Ответной  доброты.

Но  доброта  в  Природе  —
То  редкость,  благодать!
Её,  как  самородок,
Непросто  отыскать...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937470
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.01.2022

Дивом пам'яті

Дивом  пам'яті  плину  крізь  Вічність,
У  Минуле  іду  наяву,
В  голубу  срібносяючу  нічку,
Де  й  донині  думками  живу.

Там  з  тобою  ми  знов  молоденькі,
Лиш  сідаємо  в  човен  надій,
Сподіваємось:  рівно,  тихенько
Вдвох  полинемо  в  світ  осяйний.

Де  немає  розлуки-печалі,
Де  збуваються  райдужні  сни,
Щастям  повняться  наші  причали
Душі  гріє  промінчик  весни.

...  Сріблом  сяє  на  скронях  волосся,  
Не  судилось  нам  бути  удвох...
Промайнуло  життя,  пронеслося  
В  диких  темпах  суєт  і  тривог.

Огортає  серпанками  Вічність
Мрію-казку,  повік  молоду,
...  В  голубу  срібносяючу  нічку
На  побачення  в  юність  іду...
2019

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936933
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2022

Универсальный спец…

Перед  "Старым"  Новым  годом  можно  (и  нужно!)  расслабиться  и  улыбнуться:

УНИВЕРСАЛЬНЫЙ  СПЕЦ...

Вдруг  машина  внезапно  заглохла!
В  «Автосервис»  спешу  поскорей,
Говорят:  –  Две  недели  ремонта
И  цена  –  двадцать  тысяч  рублей,
А  гарантии  –  ноль!  
 ...На  буксире
В  гаражи  правлю  «Крошку»  свою.
Двадцать  тысяч  ремонт!  Не  осилю!
Занимать?  Где?  Сижу,  слёзы  лью...

В  гаражах  вдруг  бумажку  я  вижу:
«Служба  помощи  нынче  здесь  есть,
Главный  специалист  –  дядя  Миша,
Его  офис  –  гараж  номер  шесть».
Дядя  Миша  –  спец  добрый,  не  гордый,
Пять  минут  –  у  дверей  он  стоит,
Поглядел:  –  Тут  немного  работы,
Полчаса  и  ВЕК  (!)  будет  служить!
И  расчёт  очень  демократичный,
Даже  в  банк  не  придётся  идти:
Можешь  дать  на  поллитру  наличкой,
Можешь  завтра  “пузырь”  принести.
.............................................................

Еду  гордо  в  машине  по  трассе,
А  в  карманах  купюры  хрустят,
Мой  маршрут  к  морю,  волнам  и  пляжу,
Получить  сил  бодрящих  заряд!
Отпуск!  Воля,  и  горы,  и  скалы,
Акваланг  и  глубин  красота!
Но...  наверно  я  перекупалась,
Насморк,  в  голосе  вдруг  хрипота.

...Доктор  в  клинике  платной  мне  пишет:
“МРТ,  и  рентген,  и  УЗИ”...

...  Думаю:  не  пойти  ль  к  дяде  Мише,
С  моим  насморком...  в  гаражи?...

11.01.22

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936781
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.01.2022

Не спешите судить

***
И  пусть  осенняя  седая  хмурость,
Ко  мне  в  подруги  не  спешит.  Ведь  я
В  душе  храню  Любовь,  
и  нею  Юность,
С  Надеждой,  Верой  тоже  мы  друзья.
И  с  кем  дружить  мне  -  выбираю  Я!!!

***
Пусть  уходят  ненужные  мысли,
Даже  нужные,  пусть  погодят,
В  час  признаний  -  влюблённости  искры
Дарит  мне  откровенный  твой  взгляд...

***
Иду  к  тебе,  мой  друг,  под  вечер,
Вдыхая  неба  синеву,
И  в  предвкушеньи  нашей  встречи
Как  по  реке  любви  плыву...

***
Коль  чувства  двух  взаимны  и  крепки,
Важнее  слов  порой  -  пожатие  руки...

***
Любовь  -  святое  чувство,  верю  я,
Она  везде  сияет,  как  заря,
Любовь  -  для  счастья  вечного  приют
Недаром  о  ней  Ангелы  поют!

***
Не  спешите  судить!  Не  спешите
сжечь  мосты  иль  отрезать  пути,
Дайте  чувствам  остыть.  Погодите!
Ведь  решение  есть.  Впереди...
3.1.22

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936505
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.01.2022

Скарби Небес

(із  збірки  "Найглибша  борозна  життя)

 Вночі,  коли  на  варті  Неба  зорі,
 І  у  пітьмі  блукають  віщі  сни,
 Народжуються,  йдуть  в  життя  прозорі,
 Тендітні,  щирі  вірші  і  пісні.

 Сни  кольорові  вже  напоготові
 Всю  ніч  крутити  фільми  чарівні,
 Події  ж  дня  бурхливого  свідомість
 націлили  на  спогади  сумні.

 Тихенько,  
               прослизнувши  поміж  ними,
 Настроївши  на  душу  камертон,
 Легенькі,  світлі  балерини-рими
 пливуть,  кружляють,  
               не  впускають  сон.

 Небесна  ніжна  музика  правічна  –    
 Джерельце  святості  і  чистоти,
 Струмочком  витікає  поетичним
 У  світ  буденності  і  суєти.

 Тихенькі,  полохливі  і  тендітні
 слова  і  ноти  линуть  із  душі...
 О,  друже!  
 Легкокрилі,  ледь  помітні
 Скарби  Небес  скоріше  запиши!
 09.07.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936110
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2022

Новорічний снігопад

                               Із  неба  сніжинки  спускались  тихенько,
Вітрець  молодий  їх  давно  виглядав,
Наспівував  тихо,  по  колу  легенько
Із  листям  опалим  танок  затівав.

А  юні  білявки  -  сніжинки  пухнасті
Зліталися  на  Новорічні  свята
До  неньки-Землі.  
Й  завмирали  від  щастя,
Бо  скоро  ж  до  них  Рік  Новий  завіта!

Зібрався  оркестр  із  вітрів-музикантів,
Свій  вечір  святковий  відкрив  Новий  Рік,
Сніжинки  кружляють  під  музику  кантрі,
На  землю  тихесенько  падає  сніг.

Вітрець  молодий  на  сопілочці  грає,
Земля  вкрилась  шубою,  хоче  вже  спать.
А  юні  сніжинки  кружляють,  кружляють,
Під  музику  вітру  летять,  і  летять.

2010

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935951
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2022

Єдина місія

(із  збірки  "Душа  у  спадок")

Сприймай  як  хочеш:  мудрий  ти,  чи  хворий,
Чи  покарання  це,  чи  Божий  Дар,
Коли  життям  заволодіє  «Слово»,
Візьме  в  полон,  наблизить  сяйну  даль,
Вросте  корінням  у  самому  серці,
В  клітинку  кожну  упаде  зерном,
Що  в  дітях  і  онуках  відізветься
І  буде  засіватись  знов,  і  знов...
Бо  дав  Господь  урок  людині  кожній,
І  визначив  життя  земного  строк.
В  той  час,  коли  душа  прийде  на  сповідь,
Спитає:  -  Як  ти  виконав  урок?
Спита:  -  Чи  відшукав  свою  стежину?
Світив  добром?  Чи  зло  ховав  в  імлі?
Зумів  здійснити  місію  єдину
З  якою  був  посланцем  на  Землі?
Життя  -  це  шанс  для  душ,  що  заблукали,
У  нім  добро,  чи  зло  -  сам  обери!
В  житті  у  кожного  стежин  немало,
Та  лиш  одна,  що  дав  Господь  згори.
2011

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935644
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.01.2022

Новогодняя песня

ДОРОГИЕ  МОИ  ЧИТАТЕЛИ!
ПОЗДРАВЛЯЮ  ВАС  С  НОВЫМ,  2022  ГОДОМ!
МИРА,  ЗДОРОВЬЯ,  ТВОРЧЕСКОГО  ВДОХНОВЕНИЯ  И  ВСЕХ  БЛАГ!
                     С  НОВЫМ  ГОДОМ!!!!!!!!

За  окошком  морозная  синь-
Новогодний  чарующий  вечер,
Скоро-скоро  на  башне  часы
Возвестят  о  волнующей  встрече!

ПРИПЕВ:
Он  придёт,  он  придёт,  Новый  год!
Зазвенят,  заискрятся  бокалы,
Только  радость  он  всем  принесёт
И  ни  капли,  ни  капли  печали.

Тихо,  тихо  струится  снежок
Белоснежным  ковром  оседая,
Праздник  звёзды  на  ёлках  зажёг
Мир  не  спит,  Новый  год  ожидая.

ПРИПЕВ:
Он  пришёл,  он  пришёл,  Новый  год!
Новым  счастьем  наполним  бокалы,
Пусть  он  мир  в  каждый  дом  принесёт
И  ни  капли,  ни  капли  печали!

Здоровья,  мира,  удачи  и  всего  самого  прекрасного!!!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935512
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 31.12.2021

Когда тебе никто не рад

Ночами  в  доме  престарелых
Гуляет  Смерть  в  одеждах  белых,
Там  ищет  тех,  чья  жизнь  уже
Подходит  к  роковой  меже.
Желает  властная  хозяйка
Послушать  исповеди  тех,
Кто  перед  нею  без  утайки
Откроет  грех  свой,  и  успех.
…..........................................................

И  вот,  старик.  Как  лунь,  весь  белый
Видать,  был  в  жизни  сердцеед!
Он  –  холостяк  закоренелый,
Но  много  одержал  побед,

Средь  женщин  слыл  он  Дон-Жуаном
Красив,  и  на  язык  остёр...
Но  старость  поздно  или  рано
Равняет  всех  на  свой  подбор.

И  красота  поизносилась,
Склероз  в  мозгах  развесил  тьму,
Иссякла  вся  мужская  сила,
И  вот,  не  нужен  никому.

Как  вдруг,  взгляд  словно  вспыхнул  жаром:
 –  Ты,  Смерть,  не  смей  меня  жалеть,
Возможно,  прожил  жизнь  не  даром,
И  где-то  сын  иль  дочка  ЕСТЬ!

...На  этом  слове  тихо  помер...
С  надеждой  в  мир  иной  ушёл,
С  улыбкой  гордой  и  спокойной,
Мол,  жизнь  я  прожил  хорошо!

Смерть  душу  в  путь  благословила,
В  Чистилище,  на  Божий  Суд,
Сама  же  дальше  поспешила  -
Здесь,  рядом,  женщины  живут...
...........................................................

Старушка,  “Одуванчик  божий”,
В  лице  –  остатки  красоты,
Но,  след  раскаянья,  похоже,
В  гримасу  скорби  свёл  черты.

–  Что,  Смерть,  пришла?  Небось  спешила?
Тебя  уже  давно  я  жду,
Я  в  жизни  много  нагрешила,
Наверно,  мне  гореть  в  Аду.

Ведь  шла  по  жизни,  как  царица:
Вчера  с  одним,  с  другим  сейчас,
Любила  с  шиком  веселиться,
И  чтоб  подарки  –  высший  класс!

Зачем  замужества  заботы?
И  дети?  Нет!  Не  мой  удел!
Но  вдруг...  к  сороковому  году
Рой  ухажёров  поредел...

Да!  Не  вернуть  года  былые,
Я  ведь  была  красавица,
Мне  парни  и  мужи  седые
Сдавали  руки  и  сердца...

Вот  ты  пришла...  Скажи,  ответь  мне,
Зачем  жила  так  грешно  я,
И  что  на  этом  белом  свете
Останется  после  меня?
…........................................................

Нет  чувства  жалости  у  Смерти!
И  приговор  бил,  как  набат:
–  Тебя  забудут  все  на  свете!
Тебе  никто  нигде  не  рад!
Ты  –  женщина!
С  Высот  Небесных
Стать  МАТЕРЬЮ  был  дан  наказ,
Ты  предпочла  путь  лёгкий,  грешный,
И  поздно  каяться  сейчас!
…........................................................

О,  златокрылая  надежда!
И  в  час  последний  даришь  ты,
Свои  чудесные  одежды
Для  призрачной,  но  все  ж,  мечты!

Но  коль  тебя  уж  разменяли
На  звон  монет  и  грязь  утех,
То  скорбной  горечью  печали
Откликнется  давнишний  грех.
2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934521
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2021

Новорічна пригода Святого Миколая

 
 На  рік  Новий  всі  діти  готували
 Концерти  для  запрошених  гостей.
 Чекали  й  на  Святого  Миколая:
 Прибуде  неодмінно  до  дітей!

 Та  Королева  з  Крижаного  Краю
 Що  заздрістю  і  злобою  жила,
 До  себе  заманити  Миколая  –    
 Такий  наказ  Метелиці  дала.

 Призвала  вітер,  снігом  все  довкола
 засипала,  сховала  всі  шляхи!
 ...  Загрузли  сані,  заморились  коні,
 Лиш  ліс  та  сніг  глибокий  навкруги!

 Йде  пішки  Миколай,  а  час  спливає,
 Тріщить  мороз,  метелиця  мете.
 Хто  ж  із  біди  врятує  Миколая?
 Хто  чари  Королеви  відведе?

 З  Небес  спустився  Янгол  з  охоронцями,
 Метелицю  і  Королеву  Криг
 додому,  в  рідний  їм  Палац  на  Полюсі
 Доправили  на  хмарах  крижаних.

 А  в  лісі  все  так  снігом  запорошене,
 В  заметах  всі  дороги  і  стежки,
 Що  вчасно  Миколаю  на  запрошення
 Ніяк  по  кучугурах  не  дійти!

 Та  в  Новорічну  світлу  ніч  казковую
 Усе  вершиться  волею  чудес:
 По  срібній  нитці  Місячного  Променя
 Спустилось  Янголятко  із  Небес.

 Зробило  знак,  і  в  Місячнім  Промінчику
 з'явилось  враз  яскраве  НЛО,
 Усіх,  хто  заблукав  у  лісі  сніжному,
 За  мить  в  Палац  до  діток  принесло.

 І  був  концерт  із  співами  і  танцями,
 Сам  Миколай  дарунки  роздавав,
 І  діточкам,  і  Янголятку,  й  ангелам...
 Сподобався  всім  Новорічний  бал!
 2019

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934335
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2021

Долго ли…

Как  трепетна  сейчас
  та  память  прошлых  лет,
Когда  мы  в  тесноте  
не  ведали  обид.
Откуда  вдруг  пришла  
страшнейшая  из  бед,
Кем  коронован,  
возведён  на  трон  "Ковид"?

Надолго  ль?  
Или  будет  властвовать  всегда
Как  кара  за  грехи,  
вселенская  беда?!
2020  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934020
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 16.12.2021

Зачем я думала…

ЗАЧЕМ  Я  ДУМАЛА  ...

Как  много  дел  и  недоделок  —
Попала  я  в  такой  цейтнот!
Ей-Богу,  просто  надоело
Всю  жизнь  спешить:
Вперёд!  Вперёд!

А  вот  возьмусь!  Решусь  исправить!
Единым  махом  изменю!
Хочу!  
И  в  том  —  святая  правда.
Но  вот...  не  делаю.  Ленюсь...

Ах  лень!  Хитра,  умна,  коварна,
Находишь  аргументов  рать
чтоб  все  грехи  свои,  обманы
На  обстоятельства  списать.

Затем  в  довольстве  отдыхаешь...
За  все  грехи  плачу  лишь  я!
И  вот,  открылось:
лень  ты  —  злая!
Я  ж  думала  что  мы  —  друзья...
2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933360
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.12.2021

Секрети успішності

Сьогодні,  5  грудня,  день  народження  
моєї  мами  (1918-1993)

СЕКРЕТИ  УСПІШНОСТІ

Святий  і  світлий  образ  мами
мов  сонце  сяє...  Повсякчас
Ви  мудрим  словом  і  ділами
навчали  жити  в  світі  нас.

Пишались  татком  не  даремно,
Директор  в  школі,  ще  й  поет,
Стрункий,  високий,  гарний,  чемний,
В  сім'ї  —  йому  пріоритет!

І  кріпли  крила  у  поета,
Й  краса  римованих  рядків,
(В  жіночій  мудрості  -  секрети
успішності  чоловіків!)

Не  тільки  тата  Ваша  мудрість
здіймала  в  зоряний  політ:
поети  —  донька,  два  онука,
династії  верстають  слід.

Ви  віддали  сім'ї  багато:
фах  юридичний,  труд  і  час...
І  ви'дать    книжку  віршів  тата
Мене  просили  Ви  не  раз.

Матусю!  Кланяюсь  Вам  низько!
Я  виконала  Ваш  наказ:
Є  -  друга  династична  книжка,
В  ній  вірші  тата  йдуть  крізь  час.
.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932957
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2021

Падає сніг

(із  збірки  "Чаро-зіллячко")

Падає,  падає  сніг,
Біла,  пухнаста  омана,
Сніг  заворожує  всіх
Дивним  гіпнозом  обману.

Килимом  білим  пухким
Прірви,  яри  замітає,
Шлях  видається  легким  —  
Вийду  і  враз  подолаю!

Гарно  дивитись  з  вікна
з  думкою:  світ  —  непорочний,
в  нім  чистота,  білина,
мрії  цнотливо-дівочі.

Мов  заколисує  штиль
В  затишку  рідної  хати.
А  за  вікном  —  заметіль!
Час  вже  Зимі  завітати,

Як  наречені,  стоять
В  сукнях  вінчальних  ялини.
Вечері  вщух  снігопад,
Завтра  розчищу  стежини:

Сонце  торкнулось,  і  сніг,
Мов  діаманти  сріблиться.
Грудень  ступив  на  поріг,
 Здрастуй,  Зима  чарівниця!
2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932673
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2021

Ценности…

Тяжёл  труд  до  седьмого  пота,
Но  будет  память  на  года!
Ведь  не  важна  САМА  работа,
А  ценен  РЕЗУЛЬТАТ  труда!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932353
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.11.2021

Обіцянки-цяцянки…

“Ідемо  у  Європу!  У  капіталізм!
Заживе́мо  щасливо  й  багато!
Ми  ж  забули,  що  мудрі  казали  колись:
–  Від  добра  –  добра  марно  шукати!

Обіцянками  щастя  приспавши  народ
Обікрали,  “прихватизували”
Дитсадок,  стадіон  і  мій  рідний  завод,
Навіть  надра  і  землю  украли!

І  діждалися:  
ціни  з  Європи  –  шарах!
Тільки  ж  де  європейські  зарплати?
Всі  прибутки  в  офшорах  хова  олігарх
І  тримає  в  руках  усю  владу.

Ми  –  розмінна  монета,  дешевий  п'ятак
На  земнім  нечестивім  базарі.
Кажуть  “РИНОК!”  
Та  ні!  
Беззаконний  бардак,
Із  злодійською  владою  в  парі!
10.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932149
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2021

В мечтах поэта…

***
Ой  ты  Осень  золотая,
О  тебе  я  не  мечтаю,
Хоть  красива,  на  дары  щедра,
Не  Весна  в  мечтах  поэта,
Но  позволь  остаться  с  Летом!
Осень,  мне  с  тобою  –  не  пора!

***
Услышу  колокольчика  хрустальный  звон
И  песнь  любви  спою  с  ним  в  унисон...

***
Наверно,  поэт  сам  себя  привязал
К  мирку  своему.
Не  спешит  на  вокзал,
И  "завтрами"  кормит  себя  самого...
И  чудо-дворцы,  пальмы  –  не  для  него.

***
Искусство  –  высоты  мираж!
Для  каждого  он  свой,  особый,
В  сердцах  людей  зажжёт  кураж  –  
Считай,  что  покорил  высо́ты...
 
***
Ученья  дни  –  ох!  Как  же  не  легки!
Но  в  Жизни  мы  –
всю  жизнь  —  ученики...

***
Быть  может  "древо"  разрослось
Родства  ветвями  вкривь  и  вкось,
Поэта  знает  стар  и  млад,
А  внуков,  правнуков,  навряд...

***
Чудесные  рифмы  приятны,  и  будят
Успех  и  удачу,  и  в  праздник  и  в  будни.
...Достигнешь  победы  в  нелёгкой  борьбе,
О  том  даже  "Грамоту"  вручат  тебе.  :)))

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931886
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.11.2021

Союз так хрупок…

На  даче,  прямо  во  дворе,
«Купившись»  тёплою  погодой,
Бутон  раскрылся  в  ноябре,
Пурпурной  розы  превосходной!

А  ночью  выпал  первый  снег
И,  красоту  сгубить  не  в  силе,
Он  шапку  белую  надел
На  лепесточки  розе  милой,

Теплом  и  нежностью  согрел,
И  ей  теперь  мороз  не  страшен...

С  пурпурной  розой  юный  снег!
Союз  так  хрупок...  И  прекрасен!

11.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931416
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2021

Вечірній тихий спокій

(  із  збірки  "З  ким  на  край  світу...")

Оксамитова  хмаринка
Зачепилася  за  обрій.
Сни  чужі  спішать  навшпиньки
В  мій  вечірній  тихий  спокій.

Сонце  променем  останнім
Бік  лоскоче  у  хмаринки,
І  тихенько,  і  печально
Поринає  у  шпаринку.

Над  яскравим  дня  спектаклем
Обрій  вже  напнув  завісу,
Управляти  другим  актом
Випливає  Повний  Місяць.

В  голубому  сяйві  ночі
Затаїлись  чорні  тіні,
І  до  витівок  охочі
Сни  чужі  до  мене  линуть.

Прилітай  мій  сон!  Скоріше!
Я  чужого  сну  не  хочу,
Принеси  святе,  колишнє
Юне  щастя  в  сяйві  ночі.

Чую:  феї-чарівниці
В  сон  тихенько  йдуть  навшпиньки...

...Колисає  Повний  Місяць
Оксамитову  хмаринку...
02.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931283
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.11.2021

Осінні ностальгії

Я  так  люблю  осінні  ностальгії!
Небес  високу  лагідну  блакить,
Люблю  гуляти,  коли  дощик  сіє,
Об  парасольку  краплями  дзвенить.

Люблю  прозорі,  неосяжні  далі,
Сріблясті,  вже  морозні,  вечори,
Як  зірочки  молодику  моргають,
А  він  мені  всміхається  згори.

Люблю  я  килими  ланів  озимих,
Калинових  рубінів  гіркоту,
Рум’яні  щічки  яблучок  осінніх,
Що  п’янко  пахнуть  медом  у  саду.

Осінні  барви  і  осінні  мрії,
Щедроти  року,  апогей  краси.
Я  так  люблю  осінні  ностальгії,
Бо  в  них  дзвенять  весняні  голоси.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931152
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2021

Тихенько осінь догорає…

І  знову  осінь,  знову  осінь,
За  обрій  спека  попливла,
Закрили  хмари  неба  просинь,
Лелеки  зникли  із  села.

А  в  серці  невимо́вна  туга!
О!  В  чім  розраду  віднайти?
Не  стало  чоловіка,  друга,
Полинув  в  зоряні  світи.

Спадає  листячко  червлене,
Прибив  горо́дину  мороз,
І  осінь  в  серденьку  у  мене,
Й  на  скору  зиму  є  прогноз.

Переживати  тяжко  втрату  —  
Так  вирішив  Господь  чомусь,
Тож  годі,  годі  сумувати  —  
В  Небеснім  Царстві  мій  Петрусь,

Скінчилась  місія  земная...
Та  я  лишилась  не  одна,
Онуки  браві  підростають,
Потрібна  їм  я,  і  синам.

Тихенько  осінь  догорає,
Скінчивсь  її  життєвий  шлях...
Усе  земне  в  літа́  спливає
І  воскреса  на  Небесах.

20.09.18

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931050
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2021

Кусочек шагреневой кожи…

Кусочек  шагреневой  кожи*
Был  выдан  в  начале  пути.
В  нем  жизненный  путь  мой  заложен
Который  должна  я  пройти.

Полосочкой  узкой  —  начало,
Потом  —  необъятный  простор!
Здесь  люди,  вокзалы,  причалы,
Дорог  и  тропинок  узор.

Распутывай  стёжки-дорожки,
Свои  кружева  создавай...
...  А  дни  и  года  понемножку
Щипают  у  кожицы  край...

Осталась  от  кожи  полоска,
Так  трудно  по  ней  мне  идти!
Жжет  солнце,  дождь  с  градом  полощет,
И  снег  заметает  пути.

Ау!!!  Где  друзья?  Где  подруги?
Найти  помоги,  телефон!
...  Гудки  отзываются  глухо
В  ответ  —  тишины  гулкий  стон.

Шагреневой  кожи  остаток...
Что  дальше?
Неведом  маршрут.
Надеюсь  на  Небо:  когда-то
Там  новый  кусочек...  дадут...?
2021


*Шагреневая  кожа  —  здесь,  следуя
одноименному  роману  Оноре  де  Бальзака,
как  талисман,  исполняющий  желания,  но
при  этом  он  сам  сокращается  в  размерах
и  сокращает  жизнь  своего  владельца.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930828
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 14.11.2021

Осенний бал

Разгорается  снова  денёк  золотой,
Отодвинув  промозглую  слякоть...
Не  спешит  бабье  лето  уйти  на  покой
Небу  тоже  не  хочется  плакать.

Час  затишья.  
Весь  собран  с  полей  урожай,
Хоть  устали,  довольны  все,  вроде,
Осень  бабьему  лету  сказала:  -  Давай
Бал  осенний  объявим  Природе.

Утром  белый  туман  тихим  шепотом  всем
объявил,  что  готовится  праздник,
Чтоб  явились  на  бал  в  яркой,  чудной  красе:
Приоделись  в  нарядные  платья!

Паучки-контролёры  проверить  хотят
Всё  ль  готово  в  родимом  их  крае?
Оседлав  паутинки,  летят  и  летят,
Словно  искры,  на  солнце  сверкая.

Наконец,  ветерок-музыкант  засвистал
И  открыл  увертюрой  начало.
Это  был  всей  Природе  знакомый  сигнал,
Что  пора!  Быть  осеннему  балу!

В  ритме  вальса  кружится  цветной  листопад,
Ветер  тучку  на  бал  приглашает,
Дождик  пляшет,  ручьи,  как  цымбалы,  звенят,
Град  чечётку  в  лугах  выбивает.

Все  стихии  сошлись  на  осеннем  балу,
Веселятся,  сезон  провожая,
А  Природа  довольна,  возносит  хвалу,
Просит  в  новом  году  урожая.

…  Бал  осенний  отпел,  отшумел,  отплясал,
И,  Зиме  передав  эстафету,
Тихо-тихо  уплыл  в  неизвестный  портал,
Вместе  с  Осенью  и  Бабьим  летом...
2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930657
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2021

Звички

Всі  люди  мандрувати  люблять  здавна,
Охоче  їдуть  пізнавати  світ,
Тож,  якось  цілий  потяг  екскурсантів
Прибув  погожим  ранком  до  Литви.

Тоді  була  епоха  дефіциту,
Після  екскурсій  бігли  в  магазин...
...Один  турист,  щоб  трохи  відпочити,
На  лаві  в  чистім  скверику  присів.

Отож,  відпочиває,  споглядає,
Бо  Каунас  -  взірець  старовини,
На  тротуарах  діти  підмітають,
Працюють  на  суботнику  вони.

Так  чисто  навкруги,  що  аж  незвично
Чужинцеві  з  Дніпровських  берегів,
Аж  тут  дідусь  з  онуком  симпатичним
На  ту,  що  поряд,  лавочку  присів.

Про  щось  своє  тихенько  гомоніли,
Литовською  щось  дід  розповідав...
Аж  раптом!  Загуло,  затупотіло,
Туристів  гурт  у  магазин  помчав.

Пробігли:  важко  дихали,  спітніли,
Дзвеніли,  як  підкови,  каблуки,
І  на  асфальті  чистім  залишили
Недопалки,  сміття  і  сірники.

Мабуть,  у  багатьох  з  них  чисто  в  хаті,
І  одяг  чистий,  і  дипломи  є,
Та  звикли  -  в  домі  спільному  -  плювати
І  розкидати  скрізь  сміття  своє.

Дідусь  на  вушко  щось  сказав  онуку,
Малий  швиденько  все  сміття  зібрав,
Поклавши  в  урну,  чисто  витер  руки
І  далі  з  дідом  чемно  розмовляв.

Турист  все  бачив.  І  пекучий  сором
Проймав  і  пік  за  горе-земляків.
Що  має  думать  цей  малюк  литовець
Про  неохайних  тіток  і  дядьків  ?!

Мораль  одна.  Вона  в  народі  давня:
Дітей  з  колиски  треба  наставлять    -
Щоб  жити  чисто  -  мало  прибирання,
Бо  чисто  там,  де  люди  не  смітять  !

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930276
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2021

Жіноча краса

(із  збірки  "Краплинка")

Ой  краса,  краса  жіноча,  хто  про  тебе  не  писав?
Чорні  брови,  карі  очі,  біле  личко,  і  коса!

Наші  бабці  від  природи  те  що  мали  -  тим  жили,
А  сьогодні  примхи  моди  зайвий  клопіт  додали

Лиш  дівча  на  ніжки  сп’ялось    -  моди,  фітнес,  макіяж,
«Пластику»  робити  стали,  підганяють  під  «типаж».

На  дієтах  та  пілюлях,  аж  кістками  торохтять,
Ходять,  мовби  на  ходулях,  всі  «зірками»  хочуть  стать.

Де  змогли  і  скільки  «влізе»  закачали  силікон,
Чи  то  Іра,  чи  Таїса  ?  Маспроект  -  один  фасон:

Губи  -  мовби  дві  сосиски,  аж  не  може  розмовлять  !
Як  же  ними  пити,  Їсти?  Чоловіка  цілувать?

Ну  а  бюст?  Як  дві  подушки,  кожна  кілограм  на  п’ть.
Декольте  вже  ледь  не  лусне,  щоб  оту  «красу»  тримать!

Може  й  треба  в  вік  прогресу  щось  міняти,  підправлять,
Та  при  цьому  треба  спершу  розум  мать  і  міру  знать.

Не  збагну,  хоч  дуже  хочу:  то  потворство,  чи  краса?
Де  ж  ви,  брівки,  карі  очі,  біле  личко  і  коса?
2011

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930063
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2021

Жаль

               Летять  роки,  несуть  хвороби  -  
як  пережитого  печать.
І  вже  нічого  не  поробиш:  
хвороби  треба  лікувать.

Аптеки  скрізь,  на  кожнім  кроці,  
на  ліки  ж  ціни  -  аж  страшні!
Не  можу  втримати  я  гроші,  
летять,  як  листя  восени!

За  тиждень  «бравій  медицині»  
 віддати  стільки  довелось!
Увесь  мій  «капітал»  пенсійний
 «всмоктав»  «аптечний  пилосос».

І  стала  я  себе  картати:  
чому  в  перебудовчий  час
Не  подалась  я  в  депутати?  
(тоді  ще  вибирали  з  нас!).

Сиділа  б  у  Верховній  Раді  -
 я,  і  сини,  і  невістки,
Все  мали  б:  пільги  і  зарплати,  
і  бізнес,  не  аби  який:

Чи  будівництво,  чи  аптеки,  
чи  магазин,  чи  стадіон.
Онуків  в  університети  
відправили  б,  аж  за  кордон.

В  сесійній  залі  напівпусто,  
зарплата  ж  вправно  йде,    в  свій  час,
Ще  й  допомога  на  відпустку  -
десятки  тисяч  гривень  враз!

Була  б  і  пенсія  багата:
 у  місяць  -  тисяч  сорок  п’ять,
Ще  й  безкоштовно  лікуватись,
і  по  курортах  роз’їжджать!

Тепер  без  грошей  -  зась,  у  Раду!
Геть!  -  відпрацьовані  роки,
Я  зараз  -  НУЛЬ  З  ЕЛЕКТОРАТУ.
Ділю  пенсійні  копійки:

Оце  -  на  ліки,  це  -  квартплата.
А  їжа!?  Жити  як  тепер?!
Жаль,  не  пішла  я  в  депутати!
Жила  б,  як  у  CРСР,
Та  ще  й  була  б  я  –  мільйонер!
2014

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929861
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2021

Вухастий перевертень

           
Жив-був  у  лісі  бідний  Зайчик
Беззахисний  і  боязкий.
Прорив  нору  у  дикій  хащі  —  
Ховавсь  від  Лиса  і  вовків.

Малих  звірят  було  багато:
Єноти,  миші,  борсуки,
А  правила  у  лісі  влада
Зубастих  грізних  хижаків.

Все  між  собою  поділили:
Туди  не  можна,  ні  сюди,
Стежини  всі  загородили
І  до  травички  й  до  води!

Так  “насолила”  хижа  влада,
Що  лісовий  голодний  звір
Зібрався  на  “Майдан-нараду”
Щоб  перевибрать  хижаків!

Ведмедя  скинути  із  трону,
І  вибрать  Зайчика  в  царі  —  
Він  справедливий,  щирий,  скромний,
Він  наш,  із  бідних  трударів!

Він  наші  знає  всі  печалі,
Повадки  знає  хижаків.
Він  правду  в  лісі  уладнає,
Щоб  кожен  лиш  травичку  їв!

Зима  і  літо  пролетіли,
Цар  —  Зайчик,  а  в  міністрах  —  Лис,
Ведмідь  —  суддя,  а  вовки  сірі
Всі  в  депутатах,  як  колись.

А  Зайчик,  бач,  зазнався  дуже,
Розвісив  вуха  “на  пробір”,
Завів  із  хижаками  дружбу  —  
Сват  в  нього  —  Вовк,  
кум  —  підлий  Тхір.

Полює  Лис  на  Сіру  Мишку,
З'їв  чоловіка  й  мишенят,
А  Вовк  з  Ведмедем  тишком-нишком
Збирають  подать  із  звірят.

До  Зайчика!!!  Він  —  наш  обранець!...
...  Та  охорона  не  впуска
Не  то,  щоб  в  офіс,  а  й  ганок,
Став  Зайчик  “ЦЯЦЯ”,  он  яка!

Не  впізнає  він  Мишку  Сіру,
“Не  бачить”  брата  —  Вушканя,
Є  в  Зайця  “тачка”,  є  квартира,
Є  чималенька  зарплатня!

А  ще  пішли  чутки  зловісні,
Що  обернувся  в  хижака!
Що  став  курчат,  ягняток  їсти
І  мітить  оком  на  Бика!

Готують  знов  “Майдан”  звірята,
Бо  помилилися,  на  гріх,

І  будуть  владу  обновляти
Не  поодинці,
зразу  —  всіх!
2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929631
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.11.2021

Панський сад

Спогади,  спогади...  Пам"ятаю,  тато  розповідав  про  пана,  який  у  селі  Івашинівка  (тато  чомусь  завжди  казав  Зелений  Яр)  П"ятихатського  району  Дніпропетровської  обл.,  де  виріс  тато,  розводив  сади  з  чудовими  сортами  плодових  дерев.  Здається  прізвище  пана  було  -  Очкалов.  А  "Диким  полем"  називалася  велика  територія  України,  куди  входили  також  Дніпропетровська,  Полтавська  і  ще  до  десяти  областей.

П  А  Н  С  Ь  К  И  Й      С  А  Д

Не  любувався  пан  хортами,
Не  мав  орлівських  рисаків,
Він  ще  незнаними  сортами
На  «Дикім  полі»  сад  творив.

 І  зеленіло  «семеренко»
 Стрічаючи  мороз  і  сніг,
 Гілля  від  золота  «пармену»,
 Мов  пломеніло  у  вогні.

Цариця  груш  -  «Любима  Клаппа»,
І  дивна  слива  «Анна  Шпет»,
Прийшли  до  пана,  що  як  тато,
Їм  став  хазяїн,  друг,  поет.

 Сорти  незнані,  невідомі,
 По  волі  пана  йшли  в  наш  край,
 І  у  новім  для  себе  домі
 Знайшли  «обетований  рай».

У  революцію  двір  панський
Дотла,  крім  цегли,  весь    згорів,
Пан  від  "удару"*  вмер  зненацька,
Сім’я  з  очей  пролетарів

 десь  зникла...
 Сад  живим  лишився,
 Як  пам’ять  про  незлих  панів,
 І  шість  ставків  в  ярах  пречистих.
 (Сад  вижити  б  не  зміг  без  них)...

О!  Скільки  крові  пролилося
У  море  ненависті  й  злості!
.        .          .          .          .          .          .          .          .
Що  людям  час  згвалтований  приніс?
Лиш  море  голоду,  біди  і  сліз...
удар  -  інсульт
Автор  вірша  Силенко  Григорій  Венедиктович  (1911-1997)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928884
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2021

У день жовтневий

Мороз  і  сонечко,    останній  день  жовтневий,
У  глибині  небесній  —  сяюча  блакить,
В  німій  зажурі  ро'нять  листячко  дерева
Й  тихенько  подих  їх  прощальний  шелестить.
 
А  сонечко  вгорі  так  весело  сміється,
Пускає  зайчики  в  замерзлі  калюжки',
Між  очеретом  у  холоднім  вже  озе'рці,
Востаннє  може,  в  рік  цей,  плавають  качки.

Стою,  мовчу  біля  віконця  в  теплій  хаті,
Вицокує  свій  час  годинник  на  стіні,
Струнка  берізка  жовтим  пла'чем-листопадом,
Про  щось  сумне  шепоче  жалібно  мені.

Вона  така  тендітна,  юна,  білокора,
Як  давня  юність  зачарована  моя,
Не  плач,  берізко,  чуєш,  пісню  колискову
Зимові  вітри  принесли  тобі  здаля.

Вже  скоро  покривалом  білим  ніжно-ніжно
Сніги  від  холоду  зігріють  до  весни,
А  мудра  Зимонька,  красунечко-берізко,
Леліятиме  твої  спогади  і  сни.
2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928331
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2021

Октябрь-красавец

Октябрь-красавец,  середина  осени,
Ещё  тепло,  не  мучит  летний  зной.
Побыть  подольше  с  нами  часто  просим  мы,
Любуясь  красотой,  как-будто  неземной!

Октябрь!  
Весенние  звенят  в  нём  голоса,
Но...  разные  у  них  с  Весною  полюса.    
2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928099
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2021

Самый лучший подарок

Хочешь?  Подарю  тебе  себя?
Я  свободна,  вовсе  не  спесива,
И  хотя  не  так  уж  молода,
Но  ещё  есть  и  задор,  и  сила.

Волею  Небес  судьба  дана:
Было  всё  расставлено  по  жизни,
Но...  и  ты  один,  и  я  одна
На  пороге  неизбежной  тризны.

Хочешь...  Подари  себя  мне  ты!
Первый  шаг,  кто  сделает,  неважно,
…  Но  ведь  сказано:  нельзя  войти
в  одну  ту  же  воду  речки  —  дважды!

Ну  приму  подарок  я.  Иль  ты...
А  готовы  ль  на  уступки,  жертвы:
Подавлять  желания,  мечты,
Усмирять  характеры  и  нервы?!

Ведь  чего  хочу  от  жизни  я?
Да,  бывает  скучно.  Не  скрываю.
Но  звонят,  приходят  сыновья,
Внуки  бабушку  не  забывают.
…..........................................................

А  давай  освоим  виртуал!
Тоже  жизнь,  на  нашу  не  похожа,
Но  зато  прогресс  научный  дал
Нового  общения  возможность.

Можно  и  по  СКАЙПу  поболтать,
А  по  «Месенджеру»  сбросить  фотку
Надоест?  Что  ж,  выйдем  погулять
К  речке,  в  парки,  в  тихую  погодку.

Ах,  подарки!  Их  не  перечесть!
Так  давай  дарить  друг  другу  дружбу
Если  друг  надёжный  в  жизни  есть,
Лучшего  подарка  и  не  нужно!
2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927498
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.10.2021

Хобби

(по  реальным  фактам,
показанным  в  телерепортажах)


Баба  Настя  с  бабой  Катей
Заселились  в  новый  дом:
По-соседски  —  дружно,  ладно
Сорок  лет  прожИли  в  нём

Баба  Катя  на  четвёртом,
(Тяжело  ходить  уже!)
А  Настасья  аж  на  пятом
Предпоследнем  этаже!

Вот  и  пенсия.  О,  счастье!
Вольна  воля  у  подруг!
Отчего  же  баба  Настя
Сторониться  стала  вдруг?

Что  произошло  с  подругой?
С  виду  вроде  всё  о,кей...
…  Катя  ж  сверху  слышит  стуки
не  от  ног,  а  от...  когтей...

Был  ремонт  у  бабы  Кати,
Вдруг,  везде  на  потолках
Жёлтые  возникли  пятна,
А  из  них:  кап-кап,  кап-кап.

И  в  квартире  запах  смрадный,
Что  случилось?  Во,  дела...
Оказалось,  баба  Настя
В  доме  псарню  завела!(?)

Собрала  собак  бездомных
Сорок,  или  пятьдесят,
Под  замком  их  держит  дома,
Не  выводит  погулять.

Стонут  верхние  соседи:
Смрад  такой!  Не  продохнуть!
Бабку  как  привлечь  к  ответу?
Нет  закона,  чтоб  на  суд.

Не  пускает  в  дом  старуха
Даже  полицейских  взвод!
И  собакам  жить  с  ней  мука,
Воют  сутки  напролёт!
…......................................................

Замечательны  законы!
Только...  кто  мне  объяснит:
Бабе  Кате  в  личном  доме
Как  в  дерьме  собачьем  жить?

RS:
Наконец  нашли  спасенье:
Мол,  к  животным  не  должно
Быть  жестоким  обращенье!
Ну  а  к  людям?
Странно,  но...
2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927037
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2021

Осіннє золото

Усе  в  минулому  у  нас  з  тобою,  все  в  минулому,
Спливли  за  обрій  журавлі-літа,
В  садку  з  дерев  замерзлих  і  зіщулених
Останнє  листя  з  вітром  обліта.

Під  ноги  стелиться  осіннє  золото
А  небо  сіється  нудним  дощем,
Сплива  у  пам'яті  минула  молодість,
Стискає  душу  невгамовний  щем

Йдемо  до  обрію  удвох,  йдемо  до  обрію,
В  минулім  світлі,  сонячні  літа,
О,  доле  щедрая,  о,  доле  добрая,
Дорога  і  терниста,  і  крута.

Усе  в  майбутньому  у  нас  з  тобою,  все  в  майбутньому:
Години,  дні,  хвилини  і  віки...

...  Крізь  шум  життя,  у  ритмі  ледве  чутному
У  Вічність  нас  запрошують  зірки.
2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926773
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2021

Ода осени

И  хоть  пришла  уже  "не  лётная"  погода,
Но  Осени  златой  пою  я  "Оду":

ОДА  ОСЕНИ

***
Вот  и  снова  осень!  Сколько  их  мелькнуло
Проливая  слёзы,  и  стучась  в  окно,
Но  печаль  отбросив,  всё  равно  люблю  я,
Её  щедрость,  ласку,  красоту  обнов.

***
Ещё  сентябрь  не  покидал  порога,
Для  октября  уже  готовы  строфы!
Ах,  эти  поэтессы  и  поэты!
Так  влюбчивы!
Прям  сладу  с  ними  нету...

***
Ах,  осень!  Я  люблю  тебя  не  зря,
Собрав  щедрот  земли  за  целый  год,
Ты  нас  ведёшь  по  тропкам  октября,
И  пусть  в  конце  зима...,
и  год  уйдёт...
Проходит  всё.  И  в  том  ничья  вина,
Не  мы,  а  нам  жизнь  дарит  времена...

***
Кем  бы  ни  был  ты  в  жизни  и  в  мире,
Осень  всех  уравняет,  примирит,
Уведёт  от  мирской  суеты...
...  А  зима  запорошит  следы.

***
Не  стоит  печалиться,  Время  спешит,
Стирая  чудесные  краски.
Всё  в  Прошлом:  весна,  лето,  осень...
И  жизнь
Когда-то  сотрёт  без  опаски.
Не  стоит  бояться  Зимы,  ведь  она
Закончится.  Нет  в  том  сомнения,
И  снова  победно  воскреснет  Весна!
Как  вечный  пример  воскрешения.

 2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926456
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.09.2021

Такі часи настали - 2 (проза)

Зайшовши  до  зали  малогабаритної  двокімнатної  “хрущівки”  і  зразу  вихопивши  поглядом  старенький  диван  і  софу  з  продавленими  пружинами,  (які  слугували  ліжками  для  дітей),  низенький  обшарпаний  сервант,  круглий  стіл  і  три  різнокаліберних  стільця  зі  старомодними  чохлами  із  білої  бавовняної  тканини  —  все,  що  дісталося  у  спадок  від  покійної  тещі,  “роботодавець”  не  міг  приховати  здивування:

-  Що  ж  це  ти  так  бідно  живеш?!  -  Але  відразу  схаменувшись,  бадьоро  запевнив:  -  Через  рік  одержиш  нову  трикімнатну  квартиру.  А  ще  матеріальну  допомогу  на  придбання  сучасних  меблів.  Так  де  зразки  твоєї  роботи?

Віктор,  навіть  не  звернувши  уваги,  як  недбало  гість    перейшов  на  “ти”,  відчинив  двері  до  спальні,  мало  не  збивши  з  ніг  дружину,  що  підслуховувала  розмову,  а  п'ятирічна  донька  вибігла  з  машинкою  в  руках:
 -  ”Тату!  А  чого  Максимко  не  дає  мені  погратися?”  Слідом  вискочив  восьмирічний  син:
 -  ”Віддай!  У  тебе  є  ляльки,  а  машинка  моя!”

-    Ану  вгомоніться!  Хоч  хвилинку  посидьте  тихо!  Кому  сказав!  -  призвав  дітей  до  порядку,  виносячи  загорнутий  у  газету  об'ємний  пакунок,  вагою  з  півкіло.  
Михайло  Семенович  швидко  вихопив  його  з  рук,  квапливо  здер  газету  і  розчаровано  зітхнув:  
-  Оце?!  А  на  золоті  є  твої  гравіровки?

-  Ні.  Але  я  вмію!  Ось  бачите  як  акуратно  зроблено  навіть  на  сталі,  а  золото  набагато  м'якший  метал!

 -Так,  так,  так,  -  закивав  головою  “роботодавець”,  повертаючи  кліше.        -  Думаю,  ти  саме  той  спеціаліст,  якого  ми  шукаємо.  Я  зараз  зателефоную  своєму  директорові.  Де  у  вас  телефон?

-  Немає,  -  знітився  Віктор.

-  Жаль,  бо  телефонувати  треба  негайно,  щоб  когось  іншого  не  прийняли!  Треба  бігти  на  міжміський  телеграф.  Розмова  за  твій  рахунок,  Вікторе.  Треба  28  карбованців.

-  У  мене  немає  стільки,  -  винувато  виправдовувався,  думаючи  про  те,  чи  встигла  дружина  сходити  в  магазин,  і  чи  хоч  не  всі  гроші  потратила.

-  А  скільки  є?

-  Зараз  спитаю,  -  квапливо  відчинив  двері  спальні,  -  Валю,  в  тебе  гроші  є?

-  Звідкіля?  Он  12  карбованців,  зараз  хочу  піти  хоч  хліба  та  картоплі  купити  на  вечерю.

-  Тільки  дванадцять,  -  звернувся  до  незнайомця.

-  Давай!  Завтра  повернеш  ще  16.  Я  прийду  о  17-й  вечора,  повідомлю  рішення  директора.  Але  впевнений,  що  все  буде  гаразд!  Не  забудь  про  борг!  16  карбованців!  -  нагадав  ще  раз  і  швидко  вийшов  із  квартири.

Окрилений  перспективами,  Віктор  подумки  гарячково  перебирав  у  пам'яті  всіх  знайомих,  у  кого  можна  позичити  грошей.  Хіба  що  у  батьків?  Вони  вже  на  пенсії,  хоч  вона  і  невелика,  але  зараз  приносять  вчасно.


Двері  відчинила  мама.

-  Проходь,  синку.  Уже  і  брат  додому  прийшов,  якраз  обідати  зібралися.  Слава  Богу,  робота  є  у  Сергія.  Хоч  і  важко  покрівельником  працювати,  і  вставати  доводиться  ні  світ  ні  зоря,  щоб  по  холодку  смолу  варити  та  відрами  підіймати  на  таку  висоту,  але  куди  дінешся?  А  як  твої  справи?

-  Зараз  розкажу,  -  ледь  вимовляв,  пережовуючи  кусень  хліба  і  сьорбаючи  ложка  за  ложкою  смачний  мамин  борщ.

-  Не  спіши,  синку,  поїж.  Потім  розкажеш.

-  Нічого,  я  і  те  і  друге  одночасно  робитиму,  -  шуткував  Віктор,  бо  перспектива  гарної  роботи  сяяла  і  переливалася  у  його  душі  всіма  барвами  веселки.  Хотілося  ще  раз  пережити  приємні  хвилини  такої  небаченої  удачі.  Тому  розповідав  усе  з  достойністю,  не  поспішаючи,  намагаючись  не  пропустити  жодної  подробиці.
 -  Уявляєте?!  У  нас  в  “Зеленій  діброві”  буде  крупна  база  відпочинку!  Там  такі  перспективи!  Навіть  ювелірний  кіоск  буде,  а  я  буду  гравірувати  надписи  на  кулонах,  обручках.  І  зарплата  висока,  ще  й  трикімнатну  квартиру,  і  допомогу  на  меблі  обіцяють!

-  Зачекай,  Вітю.  Який  кіоск?  -  здивовано  перепитала  мама.  -  Де?  Отам,  у  лісі?  Та  навіть  у  місті  золото  продають  не  в  кіосках,  а  в  магазинах  із  решітками,  сейфами,  сигналізацією  і  цілодобовою  охороною!  І  квартири  зараз  ніхто  не  дає  без  грошей.  То  раніше  було,  а  зараз  де  ти  таке  бачив?

Усі  перестали  обідати  і  здивовано  дивилися  на  Віктора.

-  І  що  це  за  така  багата  організація,  у  якої  нема  за  віщо  зателефонувати?  -  підключився  до  розмови  Сергій.

І  тут  Віктор  здивовано  відчув,  як  райдужна  завіса  почала  тихенько  сповзати  із  свідомості,  поступаючись  місцем  здоровому  глузду.  А  брат  продовжував:

-  Ти  у  нас,  Вітю,  багато  вчився,  багато  читав,  багато  чого  знаєш.  А  ось  я  більше  любив  футбол,  пісні  під  гітару  і  спілкування  з  друзями.  Тож  вони  багато  чого  розказували.  Ну,  наприклад  про  те,  якими  прийомами  отакі  аферисти,  що  тобі  трапився,  “розводять  лохів”.  Отой  Михайло  Семенович  мабуть  десь  на  Колимі  у  камері  застудився  навіки,  а  тебе  перевіряв  отим  абсурдним  “ювелірним  кіоском”  А  коли  ти  наживку  проковтнув,  то  вже  потім  він  гіпнотизував  усім  —  і  будівництвом  бази  відпочинку  у  екологічно  забрудненому  місці,  і  Тюменськими  зарплатами,  і  трикімнатною  квартирою  разом  з  допомогою  на  меблі.  Навіть  умовив  тебе,  “ювеліра”,  привести  його  у  свою  “шикарну”  квартиру!

-  То  що,  він  завтра  прийде  за  боргом?  -  злякано  перепитала  
мама.  -  Сергійку,  оце,  як  хочеш,  але  домовляйся  на  роботі,  щоб  десь  пів  на  п'яту  з  татком  зміг  піти  до  Віктора.

-  Мамо!  Та  той  аферист  більш  не  з'явиться,  -  запевнив  Сергій.  -  Усе,  що  міг,  він  там  видурив!

-  Знаєш,  береженого  Бог  береже.  Я  вас  дуже  прошу  підстрахувати  Віктора.  Мало  чого...


Наступного  дня  Віктор,  Сергій  і  батько  увесь  вечір  чекали  Михайла  Семеновича,  який,  звісно,  не  прийшлов.  Уже  після  дев'ятої  вечора  стали  прощатися.

-  Знаєш,  брате,  приходь  до  нас  у  бригаду  покрівельником.  Публіка  різношерста,  є  питущі  мужики,  п'ють,  як  навіжені!  Ось  сьогодні  Панасович  знову  на  роботу  не  вийшов,  бо  вчора  трохи  грошей  нам  дали.  То  бригадир  сказав,  що  більше  з  ним  панькатись  не  буде,  звільнить.  Я  за  тебе  словечко  замовив.  Ми  з  тобою  не  п'ємо,  не  палимо,  а  роботи  я  навчу,  сила  є,  і  великих  премудростей  там  немає.  То  що?  Зараз  ремонтуємо  покрівлю  у  вашому  районі.  О  п'ятій  ранку  зустрінемося  на  зупинці?

-  Гаразд.  Дякую,  брате.  Знаєш,  багато  я  за  ці  два  дні  пережив,  передумав.  Вважаю,  мені  дуже  поталанило,  бо  12  карбованців  за  таку  науку...  Це  ж  зовсім  дешево!

Такі  часи  настали...

02.09.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925861
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2021

Такі часи настали (проза)

ТАКІ  ЧАСИ  НАСТАЛИ...

Прокинувся  посеред  ночі  зненацька,  ніби  від  добрячого  штурхана.  Дивився  у  суцільну  темряву  кімнати  і  ніяк  не  міг  прийти  до  тями.  За  вікном  чорна  осіння  ніч  б'ється  в  шибки  скрюченими  голими  гілками  старезної  груші,  простуджений  волоцюга-вітер  тужливо  виє  по-звірячому,  раз-пораз  шарпаючи      розірвану  поліетиленову  плівку  на  рамі  сусідського  балкону.
Дивлячись  у  суцільну  темряву  кімнати,  Віктор  намагався  прогнати  із  свідомості  неприємний  моторошний  сон.  Наче  вже  і  прокинувся  остаточно,  сон  випаровується  у  безвість  і  тільки  єдине  слово  вперто  не  йде,  крутиться  й  крутиться  в  голові,  чим  далі,  тим  гучніше  і  виразніше:  
“Безробітний!  Безробітний!  Ти  —  безробітний!”  

Він  хоче  крикнути:  -  “Ні!  Це  неправда!”  Та  натомість  розбуджена  свідомість  тихо,  але  твердо  підказує:  -”  Правда.  Це  правда!”  Адже  у  відділі  кадрів  величезного  машинобудівного  заводу,  де  ось  уже  більше  десяти  років  відпрацював  інженером-конструктором,  під  розпис  віддали  трудову  книжку  з  лаконічним  записом  “звільнений  за  скороченням  штатів”.
-  Звертайтеся  до  фонду  зайнятості,  там  вам  запропонують  роботу,  -  мляво  промовила  інспектор  відділу  і  завчено  звернулася  до  наступного  в  черзі:  -  Ваше  прізвище?

Ішов  по  території  заводу,  як  по  цвинтарю.  Ще  рік  тому  тут  кипіло  життя:  у  цехах  дзвеніло,  гупало,  дзижчало,  виблискувало  електрозваркою,  по  дорогах  снували  електрокари,  автонавантажувачі,  машини.  Зараз  пусто  і  тихо.  Наче  якась  страшна  хвороба  спустошила,  обезкровила  і  зупинила  гігант  вітчизняного  автомобілебудування.


У  фонді  зайнятості  стояло  в  черзі  безліч  таких,  як  він,  спеціалістів  з  вищою  освітою,  різних  за  віком,  фахом,  сімейним  станом,  звичками  і  вподобаннями,  але  з  однаковим  похмурим,  пригніченим,  наче  аж  скорботним  виразом  облич.
Нарешті  втомлена  працівниця,  швидко  переглянувши  подані  Віктором  документи,  не  підводячи  очей,  промовила:  

-Для  вас,  на  жаль,  роботи  немає.  Пройдіть,  будь  ласка,  до  сусіднього  столу,  там  вам  оформлять  статус  безробітного.  На  протязі  року  будете  отримувати  допомогу,  тож  кожного  місяця  ви  повинні  у  нас  відмічатися.  За  цей  час,  думаю,  знайдемо  для  вас  підходящу  роботу,  -  стандартно  усміхалася  інспектор  фонду  зайнятості.

-  Значить,  це  не  сон!  -  аж  застогнав  від  безсилого  відчаю.        -  Я  —  безробітний.  Чому  я?!  Адже  на  “відмінно”  закінчив  дев'ять  класів  школи,  з  червоними  дипломами  технікум  і  інститут.  Батьки,  маючи  вищу  освіту  і  все  життя  відпрацювавши  у  промисловості,  вважали  що  висококваліфікованим  спеціалістом  зможу  стати  лише  тоді,  коли  освою  виробництво  з  “азів”.  Тому  і  почав  з  робітничих  професій  —  працював  різальником  металу,    слюсарем  механоскладальних  робіт,  а  потім  гравірувальником  з  виготовлення  високоточних  кліше.  І  вже  потім  пішов  на  інженерну  посаду.  
Але  все  це  було  важливо  і  потрібно  в  іншій  країні,  в  іншому  житті.

Зітхнувши,  повернувся  на  другий  бік,  стулив  повіки.  Але  сон  не  йшов,  натомість  виринула  і  почала  крутитися  в  голові  звична  думка:
 -  “Що  робити?  Що  робити?  Що  робити?”
 Кожного  дня  із  самого  ранку  вона  займала  панівне  місце  у  його  свідомості,  витісняючи  всі  інші  думки,  бажання,  прагнення.  Вона  чекала  відповіді,  рішення,  і  Віктор  уже  не  раз  намагався  знайти  надійне  і  чесне  джерело  постійного  заробітку,  але  марно.  
Спочатку  спробував  організувати  своє  “мале  підприємство”,  вклав  туди  всі  заощадження,  але  через  рік  вправні  нечисті  на  руку  конкуренти  довели  його  до  банкрутства  і  “проковтнули”.  Спасибі,  що  хоч  боргів  не  виставили!  Попробував  працювати  підсобником  на  будівництві,  надсаджувався  з  ранку  до  ночі,  а  як  прийшов  час  розрахунків  —  заплатили  копійки,  а  на  вимогу  віддати  те,  що  обіцяли,  ще  й  пригрозили  розправою  десь  у  темному  кутку.  Так  і  довелося  принизливо  змовчати  і  змиритися.  Бо  зголосився  працювати  без  офіційного  оформлення,  без  запису  в  трудову  книжку,  під  “чесне  слово”  прораба  будівельної  мафії.  
Там  всі  так  працювали,  інакше  на  роботу  не  приймали.

Кожного  тижня  Віктор  купував  газетку  з  об'явами,  але  підходящої  роботи  ніхто  не  пропонував.  Брався  за  все,  що  міг,  навіть  розкидати  гній  на  городі  у  сільського  дядька,  за  що  той  розрахувався  чесно,  але  не  грошима,  а  картоплею,  буряками,  шматком  сала  і  трилітровою  банкою  молока.  Спасибі  й  за  те,  хоч  діти  голодні  не  сиділи.  Але  ж  чимось  треба  і  за  квартиру  платити,  і  в  магазинах,  на  транспорті,  і  ще  інші  платежі.  В  місті  куди  не  ступиш  —  кругом  потрібні  гроші.
Раніше  хоч  дружині,  економісту  на  швейній  фабриці,  платили  грошима,  а  останнім  часом  і  там  скрута  —  розраховуються  товаром  —  халатами,  платтями,  блузками.  Мовляв,  продасте  і  виручите  зарплатню,  бо  везуть  товари  з  Польщі,  Турції,  Китаю,  своє,  українське  не  витримує  конкуренції.  Тож,  на  фабриці  справи  кепські,  ось-ось  зовсім  закриють.

А  підступна  думка,  мабуть  відпочивши,  знову  закрутилася,  як  платівка  в  програвачеві:  -  “Що  робити?  Що  робити?  Що  робити?”
-  Та  годі  вже!  Пішла  геть!  -  розлютився  Віктор.  -  Ось,  завтра  напишу  об'яви  і  розклею  по  місту,  де  тільки  зможу.  Я  ж  таки  маю  робітничі  професії,  може  хто  відозветься!  -  І,  заспокоївши  конкретною  обіцянкою  настирливу  думку,  нарешті  заснув.

Вранці  сів  писати  об'яву.  Виявилося,  що  це  не  така  вже  й  проста  справа.  Засмітивши  усю  підлогу  біля  столу  пожмаканими  папірцями,  нарешті  відредагував  текст:
 “Шукаю  роботу.  Маю  професії:  різальника  металу,  слюсаря,  гравірувальника.  Вік  35  років,  сімейний,  без  шкідливих  звичок”  Помізкувавши  і  трохи  посумнівавшись,  таки  наважився  і  дописав  ще  “будівельника”  і  “ювеліра”  (бо  подумав,  що  як  уміє  гравірувати  на  чорних  металах,  то  на  золоті  чи  сріблі  зможе,  без  проблем.  А  ювелірні  майстерні  останнім  часом  ростуть,  мов  гриби  після  дощу).
Перечитавши  декілька  разів,  написав  десятка  зо  два  таких  об'яв,  вказавши  контактний  телефон  сусідів,  з  якими  домовився  і  які  дозволяли  в  разі  потреби  користуватися,  бо  свого  у  Віктора  не  було.  Пішки  пройшовши  майже  пів-міста  і  розклеївши  об'яви  на  зупинках  транспорту  і  на  стовбах  у  людних  місцях,  з  нетерпінням  чекав,  коли  ж  сусід  покличе  до  телефону.

Пройшло  більше  тижня,  Віктор  уже  і  не  сподівався,  аж  раптом  сусід  нетерпляче  подзвонив  і  навіть  застукав  у  двері:  
-  Вітю!  Бігом!  Там  тебе  питають!
Чоловічий  голос  у  слухавці  був  неприємно-хрипкий:  

-  Я  по  оголошенню.  Ви  ювелір?  Є  робота  для  вас.  Треба  зустрітися  особисто.  Де  вам  спідручніше?
-  Біля  Палацу  культури,  я  тут  живу  поряд!
-  Гаразд.  На  сходинках.  Буду  хвилин  через  п'ятнадцять.

Поклавши  слухавку,  Віктор  засумнівався,  чомусь  дуже  підозрілим  видався  голос  незнайомця.  Але  відігнавши  тривожні  передчуття,  через  п'ять  хвилин  був  на  призначеному  місці.  Нервово,  швидким  кроком  майже  бігав  по  сходинках.  Поступово,  трохи  заспокоївшись,  почав  прискіпливо  вивчати  поглядом  усіх  чоловіків,  що  проходили  повз.  Чекати  довелося  десь  із  півгодини.  Нарешті  здаля  помітив  пристойно  вдягненого  високого  худорлявого  чолов'ягу,  що  пильно  вдивлявся  у  бік  “Палацу  культури”.

-  Добридень.  Мабуть  мене  чекаєте?  -  приязно  усміхнувся  той,  підходячи  до  Віктора  і  подаючи  руку  для  привітання.  -  Це  ж  ви  давали  оголошення?
-  Так,  -  промовив  непевно,  бо  аж  здригнувся  від  хрипкого  неприємного  голосу,  і  мимоволі  глянув  на  руку  незнайомця.  Вона  була  чиста,  без  татуювань,  з  акуратно  підстриженими  нігтями.    І  це  миттю  заспокоїло  підозри  Віктора.
 Але  мабуть  незнайомець  щось  відчув,  бо  усміхнувшись,  промовив:
-  Застудився.  Ніяк  не  увійду  в  норму.  Із  Тюмені  приїхав,  із  тресту  “Тюменьгазбуд”.  Будемо  знайомі,  я  —  Михайло  Семенович.  Організація  наша  солідна  і  перспективна.  Зараз  керівництво  вирішило  викупити  літню  базу  відпочинку  вашого  автозаводу  —  “Зелену  діброву”.

“Мабуть  зовсім  кепські  справи  на  заводі,  ось  і  “Зелена  діброва”  йде,  як  ото  кажуть,  “з  молотка”,  -  сумно  подумав  Віктор,  а  вголос  бадьоро  проголосив:
 -  А  я  —  Віктор.  Знаю  “Зелену  діброву”.  Гарна  місцина.  Відпочивав  там  декілька  разів  із  сім'єю,  бо  працював  на  автозаводі.
-  Так,  гарна,  -  підхопив  незнайомець.  -  А  буде  взагалі  “родзинка”.  Наша  організація  планує  збудувати  там  капітальні  корпуси,  де  цілорічно  зможуть  відпочивати  робітники  з  “суворої  Півночі”.    А  ще  всілякі  інші  об'єкти  інфраструктури  —  атракціони,  зимовий  басейн,  магазини,  стадіон  і  культурні  заклади,  де  можна  подивитися  кіно,  концерти  знаменитостей,  організувати  танці,  тощо.  
Усьому  обслуговуючому  персоналу  платити  будемо  по  Тюменським  розцінкам.  
Але  перш  ніж  прийняти  на  роботу,  кожного  претендента  будемо  перевіряти.  Ви  ж  розумієте,  люди  будуть  приїжджати  не  бідні,  тож  спокус  багато.  Тому  треба  підбирати  людей  абсолютно  чесних,  щоб  ніяких  плям  не  було  у  біографіях.  Я  вже  не  кажу  про  судимості.

Михайло  Семенович  говорив  і  говорив,  час  від  часу  поглядаючи  на  Віктора  сторожки'м  уважним  поглядом,  а  той  зачаровано  слухав  уявляючи,  який  “Рай  земний”  виросте,  наче  казка,  на  місці  занедбаної  “Зеленої  діброви”  з  декількома  дерев'яними  павільйончиками,  збудованими  “за  царя  Панька”.

-  А  ще  ми  плануємо  відкрити  там  ювелірну  майстерню  і  кіоск  з  продажу  ювелірних  прикрас.  У  нас  люди  заробляють  гарно,  тож  купуватимуть  залюбки.  Ось  мене  і  відрядили  сюди  для  вирішення  багатьох  питань,  у  тому  числі  кадрових.  Я  відчуваю,  що  ви,  Вікторе,  людина  порядна  і  підходите  нам.  Але  хотілося  б  побачити  зразки  вашої  роботи.  Є  на  що  подивитися?  Принесли  з  собою?

-  Ні,  -  знітився  Віктор,  подумки  картаючи  себе  за  те,  що  не  додумався  взяти  кліше,  на  якому  колись  вчився  гравірувати  тоненький  надпис  у  дзеркальному  відображенні,  і  яке  забрав  додому,  як  експонат.  
-  Вдома  є  зразок  гравіровки.  Але  ви  не  думайте,  я  зможу  гравірувати  і  на  дорогоцінних  металах  —  квапливо  рекламував  себе,  боячись,  щоб  не  прогавити  таку  вигідну  роботу.  

І  рішучими  кроками  повів  незнайомця  до  себе  додому.

(Далі  буде)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925777
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2021

Первое свидание

Робкое  свидание,
Встреча  коротка,
Грёзы  и  мечтания
В  мыслях  паренька.

Сердце  сладко-сладко
Соловьём  звенит,
Женщина-загадка
Волшебства  магнит!

Из  восторгов  соткан
Идеал-портрет...
И  зажат  в  ладошке
За  спиной  —  букет.

06.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925557
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.09.2021

То було так недавно…

                             (Із  збірки  "Краплинка")

Вже  пройшло  років  з  тридцять,
(  А  як  вчора,  неначе!)
Люди  з  міст  подалися
На  природу,  на  дачі,

Мов  мурахи,  снували
На  шматочках  землі,
Щось  так-сяк  будували,
Як  придумать  змогли.

Молоді,  дужі,  гарні,
Вічно  думали  жить!
Але  час  невблаганний,
Дуже  швидко  біжить.

Ось  вже  й  пенсіонери!
У  «кравчучки»  впряглись,
Шкутильгають  тихенько,
Не  біжать,  як  колись.

Молодих  на  ті  дачі
Не  заманиш  нічим.
І  не  то,  щоб  ледачі,
Дуже  ніколи  їм.

Постаріли  сусіди,
І  садки  вже  старі,
Жалко  дачу  покинуть,
Важко  лад  дать  землі  .  .  .

Наче  зовсім  недавно
Ми  були  молоді.
Але  час  невблаганний.
Швидко  так  пролетів  .  .  .
                               2009

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925342
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2021

Болить…

                               Рідні  мої  П’ятихатки,
Згадую,  серце  щемить,
Наче  в  дитинство,  до  хати
Я  повертаюсь  на  мить.

Так  вже  прийшлося,  що  діти
Всі  подалися  в  міста,
Нікому  в  хаті  тій  жити,
Двір  бур’яном  зароста.

Меншій  сестрі  на  садибу
Склали  батьки  заповіт,
Ждали  -  додому  приїде
В  рідну  хатиночку  жить.

Хто  б  міг  собі  уявити,
Щоб  «розвалився»  Союз?
Ось  і  сестра  моя  рідна
Вже  іноземка  чомусь.

Інша  земля  —  то  Росія,
Пенсія  там,  і  житло,
Ще  й  страхова  медицина.
Серце  вже  там  приросло.

Вмерли  і  мама,  і  тато,
(Все  не  змирюся  я  з  тим!),
Нікому  вже  привітати
І  запросити  у  дім.

Рідні  мої  П’ятихатки,
Місто  дитинства  моє  .  .  .
.        .          .          .          .          .          .          .
Жаль,  але  батьківську  хату
З  болем  сестра  продає.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925147
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2021

Донька України

Десятого  вересня  творча  громада  Кременчука  відзначила  ювілейний  день  народження  Ольги  Андріївни  Пилипчук  -  талановитої  поетеси,  чуйної  і  доброзичливої  Людини,  жінки-матері,  невтомної,  працьовитої  з  відкритим  серцем  і  доброю  душею.
Здоров'я,  творчої  наснаги,  удачі  і  "многія  лєта"!

ДОНЬКА  УКРАЇНИ

Сяють  очі  ласкаві,  плине  мова  струмочком,
В  неквапливому  русі  горда  постать  струнка,
А  у  віршах  —  відлуннями  грому  гуркоче
Незалежності  й  волі  хода  нелегка.

Вісімнадцятий  рік  у  двадцятім  столітті...
Із  героями  Крут  поруч  Ви  у  борні.
В  материнській  душі  вічна  туга  за  дітьми,
Триста  іх  полягло!  
України  синів.

Сорок  перший.  
Війна.  
Смерті  очі  порожні,
Похоронки  слова  лаконічно-страшні:
Батька  вбито!    
А  де  він  похований  —  хтозна!?
Слідом  мама  у  Вічність  пішла  по  війні...

О!  Сирітське  життя!  Треба  вижити!  Треба!
Вчитись,  в  місто!  Диплом...  Все  життя  труд  і  труд,
Фельдшер  в  декількох  селах.  Єдиний  тут  медик,
Стогін  болю  несе  до  Вас  зморений  люд.

А  в  глибини  душі  все  гучніше,  набатом!
Божу  Місію  мовлять  Святі  Небеса:
-  Ти  —  донька'  України.  Повинна  писати
Як  нескорена  воля  щораз  воскреса!

Про  Майдани,  про  гідність  козацьку,  прадавню,
Про  геройство  і  правди  народу  могуть.
...  Крути,  голод,  Чорнобиль,  війна  у  Афгані...
Ритмом  Вашого  серця  у  Майбутнє  ідуть.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924844
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2021

Всьому голова

Є  в  світі  цім  речі  священні  й  величні,
В  народу  їх  цінність  одвічно  жива.
Від  прадіда-діда  буденно  і  звично
Сприймаємо:  хліб  -  то  всьому  голова.

Хліб  на  рушнику  -  так  гостей  зустрічаєм,
Весілля  вінчає  теж  хліб  -  коровай,
Без  хліба  обідати  не  починаєм,
Хлібами  зовуть  зернових  урожай.

Колись  в  давні  роки  зі  мною  те  сталось:
Прийшлось  пережити  голодних  три  дні,
Не  борщ,  не  ковбаси  і,  навіть  не  сало,
Скориночка  хліба  ввижалась  мені.

Черства,  зашкарубла,  зігнулась  вже  трішки,
І  смак  відчувався,  і  запах  стояв...
Згадалось:  дідусь  мій  збирав  з  столу  крихти
І  клав  їх  до  рота  -  творив  ритуал!

З  віків  хліб  святий.  Хліб  -  життя  означає,
І  мудрість  народна  правдива  й  жива.
Колоссям  герби  і  знамена  вінчають.
Хліб  БУВ,  Є,  і  БУДЕ  всьому  голова!

                               2009

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924371
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2021

Трюмо

Говорят,  что  зеркала  имеют  удивительную  магическую  силу.  Говорят,  говорят...  Зря  не  скажут.


ТРЮМО

Трюмо...
Поставлено  сюда  давно!
В  глубинах  памяти  оно
Копит  мгновенья.
Мгновенья-кадры,  как  кино,
Что  их  своим  веретеном
Верстает  Время.

Трюмо...
С  тобой  мы  были  заодно:
Глаза  в  глаза  -    с  утра,  и  днём,
И  вечерами.
Друзья!  Но  ты  мне  всё  равно
Являло  правду:  что  со  мной  —  
Где  боли,  шрамы.

Трюмо...
Ты  наших  встретило  сынов.
Сейчас  не  видишь  их.  Давно
живут  отдельно.
Друзья,  и  муж  мой  в  мир  иной
Ушли  из  жизни  суетной,
Покинув  Землю.

Трюмо...
В  твоих  глубинах  тайн  полно:
Что  было,  и  что  суждено
всем  нам.  Поверьте,
Трюмо  —  в  незнаный  мир  окно,
В  нём  —    отраженье  жизни,  но...
В  другом  аспекте...

Трюмо...
Войти  в  твой  мир  мне  не  дано,
не  встречусь  я  в  твоём  кино
со  всеми,  всеми...
…  Кружит,  кружит  веретено,
В  клубок  мотает  нить  давно
В  тугом  тандеме.

Трюмо...
Я  знаю,  близится  мой  срок,
Переступлю  я  твой  порог
В  то  измеренье,
Где  вновь  стремительный  поток
Направит  смотанный  клубок
В  другое  Время...

02.09.21

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924050
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2021

Смежная профессия

В  юности  стать  ангелом  мечтала,
Всё  сдала,  а  конкурс  не  прошла,
А  мечта  летать  -  не  покидала!  
...Вдруг...  
откуда-то  взялась  метла.

Смежную  профессию  освою!
Что  умеешь  -  плечи  на  согнёт...
Крылья  годик  отдохнут  в  покое,
А  пока  что  -  на  метле  -  в  полёт!!!

8.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923960
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2021

Золотої осені дари…

Я  дивлюсь  з  тривогою  в  віконце,
Мрію:  прийде  в  світ  щаслива  мить,
Визирне  з-під  хмар  сліпуче  сонце,
Засіяє  голуба  блакить...

Та  затьмарив  світ  осінній  дощик,
Сірий,  надоїдливий,  нудний,
Щось  сумне  шепоче,  і  шепоче,
Заливає  білий  світ  слізьми.

Тож  невже  так  будемо  ми  скніти,
Ностальгії  слухати  мотив?
...  Раптом!
Теплий  розбишака-вітер
налетів!  Всі  хмари  підхопив,

розігнав  по  небу,  мов  мітлою,
І  продовжив  далі  свій  політ...
...  Пізньою  осінньою  красою
Заіскривсь,  засяяв  білий  світ,

Осінь  щедро  роздає  червінці,
Золотом  стежини  застила,
Наділяє  скарбом  всіх,  по  вінця!
Доки  Зимонька  ще  не  прийшла.

Відчиню  я  Осені  віконце  —  
Свіжості  й  тендітному  теплу,
Золоті  промінчики  від  Сонця
З  листячком  у  лісі  підберу.

І  ще  довго-довго  в  рідній  хаті,
В  заметілях  зимньої  пори,
Будуть  серце  й  душу  зігрівати
Золотої  Осені  дари.

19.11.18

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923699
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2021

Осінні роздуми

Вливається  в  вікно  ранкова  свіжість,
Серпневий  день  ступає  на  поріг
І  небеса  прозору  свіжу  ніжність
Несуть  у  світ,  як  миру  оберіг.

Ще  спить  за  обрієм  яскраве  сонце,
Ховається  під  кущик  холодок,
А  осінь  зазирає  у  віконце,
Хоч  знає:  їй  прийти  не  вийшов  строк.

Іду  в  садок.  Ступаю  обережно,
Вже  не  біжу,  як  в  молоді  літа.
Пора  осіння  так  беззастережно
Життя  на  зимню  стежку  заверта.

Та  Небеса  всміхаються  привітно,
Зове  в  політ  блакитна  висота...

...  Усе  проходить
швидко  й  непомітно...
Проходить  все!  ...
...  Тік-так,  тік-так,  тік-так...

12.8.2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923585
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2021

Клини лелечі

 
Сном-маревом  серпнева  спека
Малює  міражі  круті,
У  вирій  молоді  лелеки
Полинуть  вперше  у  житті.

Зосталися  б  в  країні  рідній:
Гніздо,  ставочок  край  села,
І  люди  лагідні,  привітні,
І  вдосталь  світла  і  тепла.

Не  знають,  що  вже  осінь  скоро
Розкине  крила  дощові,
Не  бачили  снігів  ніколи,
Бо  ще  наївні,  ще  малі.

Та  ось  збирає  клин  лелечий
Вожак  —  могутній  мудрий  птах.
І  лячно,  й  бажано  малечі
Помандрувати  по  світах.

А  час  пливе...  Малий  лелека
Зміцніє,  вивчить  всі  путі,
І  поведе  в  світи  далекі
Клини  лелечі  молоді.
2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923430
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2021

Ранок на дачі

Легенько  сонце  променем  лоскоче,
 Яскравий  зайчик  в  очі  загляда,
 А  я  все  прокидатися  не  хочу,
 Мене  ще  сон  солодкий  огорта.

 Так  п’янко  пахнуть  квіти,  навіть  листя,
 Мов  молоком  напоєна  земля,
 В  долонях  ранку,  в  сонячній  колисці
 Себе  я  відчуваю  немовлям.

 Немовби  ще  я  дівчинка  маленька,
 І  коси  не  присипала  зима,
 І  жду,  що  зараз  зайде  рідна  ненька-
 (Та  на  Землі  ж  її  давно  нема!)

 Уже  й  не  сплю,  й  не  хочу  прокидаться,
 Дозволю  собі  трішки  подрімать,
 Бо  тільки  на  своїй  маленькій  дачці
 Так  солодко  і  міцно  можу  спать.

 Любов’ю,  благодаттю  оповита,
 Подяку  щиру  Господу  несу
 За  те,  що  я  живу  на  білім  світі
 І  бачу  цю  чаруючу  красу!
               2009  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923365
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.08.2021

Літа мої сизокрилі

(Із  збірки  "Душа  у  спадок")
(пісня)

Ой,  літали  голубочки,
Попід  небесами.
Підганяли  мої  рочки
Дужими  крилами
Летять  роки  за  роками,
Не  можна  спинити,
Десь  за  синіми  горами
Сіли  відпочити.

Приспів:
Літа  мої,  сизокрилі,
Не  спішіть  у  вирій,
Погуляємо,  щасливі,
В  Україні  милій.

А  я,  серцем  молодая,
Живу,  не  сумую,
Мене  сонечко  вітає,  
Вітерець  цілує,
Мене  місяць  приголубить,
Зіронька  розважить,
Навкруг  мене  добрі  люди
Добре  слово  скажуть.

Приспів:

Ой,  літали  голубочки,
Попід  небесами.
Підганяли  мої  рочки
Дужими  крилами
Летіть  собі,  голубочки,
Хай  крила  тримають.
За  горами  мої  рочки
Нехай  почекають.

Приспів:

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923241
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.08.2021

Знай…

Да,  бывает  такое:
Настроение  -  ноль!
Вроде  внешне  спокоен,  
Но  щемящая  боль
Вдруг  подхватит,  и  с  горки
Пустит  вниз,  по  камням,
И  всех  болей  осколки  
Душу  рвут  по  частям!

Не  сдавайся  печали!
Хоть  уже  не  юнец,
Знай,  всегда  есть  НАЧАЛО
В  точке  той,  где  КОНЕЦ!
2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922983
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.08.2021

Жизнь занятнее "кина"

***
Душа  заточена  в  телах  на  жизни  годы,
И  лишь  Мечта  
даёт  ей  крылья  для  полёта.

***
Нам  не  вернуть  ни  дня,  ни  часа,
Мгновенье  даже  не  вернуть!
Возможно  потому  прекрасен
Нам  в  детство  виртуальный  путь...

***
Как  птички,  вылетаем  из  гнезда
Искать  свой  Рай  за  далями,  морями,
Но,  бумеранг  вернётся  к  нам  -  когда
И  наши  дети  так  поступят  с  нами...

***
Гляжу  на  фото  прежних  лет,
Там  живы  те,  кого  уж  нет.
Мне  дорог  каждый  фото-миг,
Я  внукам  говорю  о  них,
Надеюсь,  память  сохранят,
Когда  не  станет  и  меня...

***
Жизнь  занятнее  "кина",
Вся  сюрпризами  полна...
2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922915
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 22.08.2021

Зелений Яр - 3

***
Інколи,  перед  моїм  внутрішнім  зором  постає  двір  дідусевої  і  бабусиної  садиби.  Мабуть,  від  вулиці  він  був  відгороджений  парканом,  бо  ми,  діти,  туди  не  ходили.  А  ось  вхід  до  двору  був  широкий,  без  всіляких  воріт  і  хвірток,  увесь  зелений  і  привітний,  ущент  вкритий  невисокою  травичкою,  напевне,  то  був  спориш.  Невисокі  щільні  кущики  відгороджували  від  нього  палісаднік,  там  росли  плодові  дерева.  А  далі  —  поворот  правоворуч  і  саме  двір:  просторий,  сонячний,  що  вільно  проліг  аж  до  хати,  вірніше,  до  коридора.  Праворуч  —  палісаднік,  ліворуч  —  город.  Посеред  городу  в'ється  стежинка,  яка  веде  до  якогось  великого  саду,  засихаючого,  але  не  від  старості,  а  від  покинутості,  занедбаності.

Дорослі  не  раз  забороняли  нам,  дітям,  туди  ходити,  але  потайки  ми  інколи  бігали,  певне  саме  тому,  що  було  заборонено.  Бо  нічого  привабливого,  а  тим  більше,  цікавого  там  не  було.  Приземкуваті  напівживі  дерева  з  мілкими,  потворними  плодами,  більшість  яких,  впавши,  гнила  або  засихала  в  сухій  жорсткій  траві;  тиша  і  гнітюче  відчуття  самотності  і  приреченості.  
Пізніше  я  довідалася,  що  той  сад  раніше  був  власністю  моїх  дідуся  і  бабусі,  але  в  часи  колективізації  частину  саду  в  них  “відрізали”,  залишивши  кілька  соток  під  город.
Забрали  і  покинули...  Зате  наглядачі,  яких  селяни  називали  “об'їздчики”,  верхи  на  конях  робили  раптові  наскоки,  перевіряючи,  щоб  ніхто  із  сім'ї  туди  не  ходив.

***
Пам'ятаю  із  розповідей  мами  і  тата:  
Приїхавши  в  П'ятихатки,  їм  довелося  винаймати  квартиру.  Післявоєнне  життя  було  нелегким:  ні  грошей  у  людей,  ні  товарів  в  магазинах.  Ще  й  злодії  дошкуляли,  нічим  не  гребували,  бувало,  зустрівши  ввечері,  роздягали  людей,  знімали  майже  все,  бо  навіть  робочий  одяг  був  у  дефіциті.  
І    домівки  також  грабували.
Тож  якось  пограбували  квартиру,  у  якій  жили  мої  батьки.  Вкрали  одежу,  у  тому  числі  і  пухові  платки,  які  подарували  мамі  її  родичі  із  Сталінградської  області  і  ще  щось  (не  знаю,  що  цінне  там  було,  але  точно  що  ні  золота,  ні  грошей).
Відразу  батьки  заявили  в  міліцію,  але  пошуки  були  безрезультатними.  Міліціонери  безпорадно  розводили  руками,  тато  сидів  у  пригнобленій  задумливості    і  раптом  рішуче  підвівся:

-  Ходімо!

-  Куди?
-  Не  знаю  чому,  але  мені  здається,  що  вкрадені  речі  закопали.  Під  деревом.  Ходімо!

Казав,  що  ноги  самі  вели  до  будинку,  де  ніхто  не  жив.  Через  густий  бур'ян  підійшли  до  старого  горіха.

-  Ось  тут.  Копайте.  

Дійсно,  біля  стовбура  легко  підняли  раніше  підрізані  пласти  дерну,  і  в  неглибокій  ямці  знайшли  вкрадені  речі.
В  міліції  були  настільки  вражені  “яснобаченням”  тата,  що  потім  не  раз  зверталися  за  допомогою  і  навіть  запрошували  на  роботу  в  “органи”.

***
Останній  раз  я  була  в  Зеленому  Яру  в  80-х  роках  ХХ  століття.  
На  прохання  тата  возив  нас  туди  чоловік  моєї  молодшої  сестри  —  Микола.  Користуючись  нагодою,  заїхали  провідати  татових  двоюродних  сестер,  уже  стареньких  бабусь,  але  бадьорих,  привітних.  
Обидві  вдо'ви,  діти  живуть  і  працюють  у  містах,  а  сестри  доживали  свій  вік  у  рідних  оселях.  Тато  поспілкувався  з  ними,  а  потім  попросив  Миколу  поїхати  на  могили  батьків.    
Де  було  колись  кладовище,  пам'ятав,  та  коли  ми  туди  приїхали,  то  побачили  непролазні  хащі  —  так  буйно  розрослися  дерева  і  кущі.  Але  тато  не  розгубився,  і  сміливо  пішов  вглиб,  сказавши:
 -  Я  добре  пам'ятаю,  де  саме  вони  поховані.

І  справді,  швидко  знайшов  пам'ятник,  який  колись  сам  поставив.  Це  був  круглий  високий  стовп  з  білого  мармуру.  Знайшовши,  з  радістю,  але  і  зі  сльозами  на  очах,  майже  обіймав    посічений  роками  камінь,  а  потім  намагався  знайти  на  ньому  викарбувані  колись  букви  прізвища  та  імен.  Але  Час,  по  крихті,  уже  посік,  роздробив  і  сам  стовп  і  всі  заглибини-написи  на  ньому.

***
Плинуть,  плинуть  через  Час  і  Простір  вічні  хвилі  Лєти  —  міфічної  ріки  Забуття!  Уже  пішли  в  інший  світ  мої  мама  і  тато,  сестра  Лариса,  її  чоловік  і  діти,  чоловік  найменшої  сестри  Тані  —  Микола  і  мій  чоловік  —  Петро.
Багато  сел  зникло,  і  сліди  від  них  заростають  бур'янами,  а  потім,  через  зовсім  недовгий  проміжок  часу,  кущі  і  дерева  буйно  розростуться  і  сховають  сліди  людей.
Хто  зна,  чи  існує  зараз  село  Зелений  Яр?  Надіюся,  що  село  живе,  але  у  мене  вже  немає  можливості  туди  поїхати.
І  лише  пам'ять  повертає  картини  Минулого,  такого    далекого,  і  неначе  вчорашнього...

08.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922800
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2021

Зелений Яр - 2

***
Якось  мені  довелося  в  дитинстві  жити  в  Зеленому  Яру  довго,  бо  з'явилася  у  мене  сестричка  Лариса,  а  я  захворіла  на  скарлатину.  Тож  треба  було  ізолювати  мене  від  неї.  

Може  уже  з  того  часу  запам'яталася  хата,  в  якій  виріс  тато.
Була  вона  велика:  посередині  —  коридор,  метрів  зо  три  довжиною,  і  приблизно  стільки  ж  шириною.  Попід  стінами  з  обох  боків  стояли  лавки,  пам'ятаю,  ліворуч  на  лавці  —  відра  з  чистою  колодязною  водою,  а  поруч  кухоль.  Був  він  із  жовтого  металу,  великий,  мабуть  літровий,  гарний,  хоч  і  саморобний.  Пізніше  я  довідалася,  що  робили  такі  кухлі  із  якихось  великих  снарядів.
Посередині  коридору  —  вхідні  двері  до  хати,  у  кухню,  що  займала,  мабуть  третину  хатньої  площі.  В  ній  “панувала”  велика  “руська”  піч,  з  лежанкою,  у  якій  приваблювало  нас  малесеньке  віконце.  Нас  —  це  мене  і  молодшого  сина  дядька  Карпика  —  Гришу.  Він  часто  провокував  мене  на  якісь  пустощі,    бо  був  років  на  п'ять  старший,  а  потім  сміявся  від  того,  що  я  йому  вірила.
Праворуч  від  дверей,  біля  вікна,  стояв  великий  стіл,  біля  нього  під  вікном  і  навпроти,  з  другого  боку  —  довгі  лави,  застелені  чистими  домотканими  доріжками,  а  в  торцях  столу  з  обох  боків  стояли  табуретки.  Від  столу  до  печі  був  неширокий  прохід,  який  вів  і  до  дверей  у  залу.  

Верхня  частина  дверей  була  із  скляними  шибками,  зі  сторони  залу  завішеними  вишитими  занавісками.  
Гратися,  і  взагалі  заходити  без  діла  до  зали  нам  забороняли,  але  декілька  разів  я  там  була,  тож  пам'ятаю  ліворуч  біля  дверей  під  стіною  велику  скриню,  далі  під  іншою  стіною  —    застелене  двоспальне  ліжко  з  горою  подушок  у  вишитих  білосніжних  наволочках,  ще  далі  у  кутку  велику  шафу.
Навпроти  дверей  у  стіні  двоє  вікон,  між  ними  стіл,  з    вишитою  скатертиною,  на  столі  —  ваза  із  засушеними  польовими  квітами.  У  стіні  праворуч  також  два  вікна,  під  стіною  довгі  лавки,  з  яскравими,  вочевидь  новими,  самотканими  доріжками.  
Усі  вікна  в  залі  завішені  гарними  тюлевими  гардинами.

Ліворуч  у  кухні  було  ще  двоє  дверей  до  двох  спалень.  Ці  двері  були  щільні  і  чомусь  завжди  зачинені.
У  всій  хаті  поли  були  з  глини  —  вони  називалися  долівками,  і  були  застелені  ряднинами.  Час  від  часу  долівки  “підновлювали”,  щоб  не  розпилювались  від  висихання:  розчиняли  у  величенькій  мисці  жовту  глину  та  кінські  кізяки,  і  обережно,  віхтиком,  наносили  цей  розчин  на  долівку.  Добре  витрушували  ряднинки,  і  коли  долівка  висихала  —  застилали  ними.

***
Пам'ятаю,  як  їздили  ми  у  Зелений  Яр.    Будили  нас,  дітей,  рано,  сонечко  тільки-но  викотилось  із-за  горизонту,  трава  біля  двору  сріблиться  від  роси,  а  повітря  чисте,  прозоре,  ще  свіже  від  нічної  прохолоди.  На  дорозі  навпроти  двору  вже  чекає  на  нас  “екіпаж”  -  шкільний  возик,  і  терпляче  пощипує  травичку  обабіч  дороги  запряжений  в  нього  кінь  Васька.  До  Зеленого  Яру  сім  кілометрів,  дорога  грунтова,  але  рівна  і  наче  утрамбована,  бо  машин  у  ті  часи  було  мало,  а  люди  із  навколишніх  сіл  переважно  пішки  йшли  у  П'ятихатки  на  базар,  чи  в  магазини,  або  на  вокзал.

І  ось,  їдемо.  Тато  височіє  спереду  на  дошці-сидінні,  а  ми  сидимо,  чи  лежимо  у  возі  на  соломі,  яку  спеціально  для  нас  туди  постелили,  щоб  було  зручніше  і  м'якше.
Сонечко  поволі  підіймається  все  вище  і  вище,  колеса  тихенько  вицокують  свою  ритмічну  пісню  на  нерівностях  дороги,  навкруги  зеленіють  безкраї  колгоспні  поля,  рівним  строєм  височать  впродовж  близької  залізниці  стрункі  пірамідальні  тополі.  А  ми,  відкривши  ротики,  тихенько  тягнемо  тоненькими  слабкими  голосочками:  -  Ааааааааааааа....
-  А-а-а-а-а-а-,  -  вібрують  вони  в  такт  колесам  воза.
Мир,  спокій,  поряд  тато  і  така  краса  навкруги!

***
У  селі  Зелений  Яр  у  ті  давні  часи  був  ставок,  великий  і  глибокий.  Тато  водив  мене  до  нього  влітку,  зовсім  маленьку,  років  п'яти-шести.    Приємно  було  скупатися  у  чистій  теплій  воді,  а  потім  полежати  на  м'якій  зеленій  травичці.
Ми  йшли  до  нього  вниз  пологим  лугом,  до  верб  і  тополь,  що  густо  поросли  понад  водою,  і  мені  чомусь  здавалося,  що  ці  краєвиди  бачу  не  вперше.    І  хоча  ходили  ми  туди  вдень,  але  потім  згадувалася  мені  чомусь  повномісячна  ніч,  і  саме  цей  ставок    у  срібно-голубому  серпанку.  Якимось  внутрішнім  відчуттям  бачилася  молода  дівчина,  що  схвильовано  стоїть  під  вербою  в  очікуванні  першого  побачення...  
Хто  це?  Може  я,  але  в  іншому  житті?

(Далі  буде)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922626
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2021

Зелений Яр

Спогади,  спогади...  Чомусь  пригадалося  раннє  дитинство.  І  мої  дідусь  і  бабуся...


ЗЕЛЕНИЙ  ЯР
                                                             Село  Зелений  Яр  знаходиться  в      
                                                               П'ятихатському  районі      
                                                               Дніпропетровської  області.  Колись  
                                                               ці  місця  були  майже  не  заселені  і      
                                                               називалися  “Диким  полем”.  

***
 Зелений  Яр...  Так  називалося  село,  де  жили  колись  батьки  тата:  мій  дідусь  Венедикт  Никонович  і  бабуся  Олена  Йосипівна  Силенки*.  
               Силенко  —  прізвище,  україно-руський  козацький  рід.  Походить  від  терміну  СИЛА  .  

 Жили  разом  із  сім'єю  свого  сина  Карпа.
 Я  гостювала  там  рідко,  бо  дідусь  і  бабуся  на  той  час  були  вже  старенькі,  тож  приїздив  тато  з  нами  —  трьома  доньками  ненадовго,  на  декілька  годин  —  провідати  батьків  у  вихідний  день.  Тому  знаю  і  пам'ятаю  небагато.

 Навіть  мені,  людині  молодшого  покоління,  видавалося  незвичним  ім'я  дідуся  —  Венедикт.  І  справді,  дуже  дивне  ім'я  для  сільського  хлопця.  Раніше  імена  дітям  давали  при  хрещенні,  тож  вважаю,  що  мабуть  хрестив  дитину  дуже  освічений  і  начитаний  батюшка  з  витонченим  смаком.    Це  ім'я,  без  сумніву,  жителям  села  запам'ятати  і  вимовити  було  непросто:  

Ве-не-ди-кт!  

Тому  вони  його  перефразували  згідно  місцевого  лексикону  —  Левендик!  Звісно,  що  бабусю  тепер  називали  —  Левендичка.

 Із  розповідей  моїх  батьків  знаю,  що  дідусь  Венедикт  до  революції  1917  року  був  управляючим  у  пана,  а  бабуся  Олена  —  покоївкою  у  панни.
 Мій  батько  —  Григорій  був  наймолодшим  із  синів.
 Дідусь  і  бабуся  бачили,  як  виховувалися  панські  діти  і
намагалися  слідувати  їм  у  вихованні  своїх  дітей.  Особливо  синів,  їм  прагнули  дати  гарну  освіту.  Тому  старший  —  Захарій,  досяг  звання  кандидата  сільськогосподарських  наук,  був  професором,  син  Іван  до  війни  1941-45рр.  працював  ректором  інститута,  але  загинув  на  війні,  мій  батько  Григорій  (як  і  Іван)  закінчив  Одеський  університет  і  до  пенсії  працював  директором  школи.          І  тільки  один  син  —  Карпо,  не  захотів  учитися,  хоч  як  примушував  його  батько.
 Старшим  донькам  Євдокії  і  Марині  дідусь  дозволив  вчитися  в  школі  тілько  по  чотири  роки,  бо  вважав,  що  дівчатам  освіта  не  потрібна.  Лише  наймолодша  в  сім'ї  донька  -  Олександра  закінчила  медінститут  і  все  життя  працювала  лікаркою.

***
 Відразу  після  переможного  закінчення  війни  і  демобілізації,  воїни  поверталися  до  своїх  домівок,  де  їх  з  нетерпінням  чекали.  Звісно,  що  бабуся  і  дідусь  також  з  нетерпінням  чекали  сина.  Щодня  до  села  хтось  повертався,  приблизно  в  одні  і  ті  самі  години,  коли  на  станцію  П'ятихатки  приходив  відповідний  поїзд.  Розходилися  демобілізовані  воїни  по  своїх  домівках  пішки.  А  на  околицях  сіл  їх  чекали  всі,  хто  мав  таку  можливість,  переважно  діти  і  старі,  бо  молодим  і  сильним  треба  працювати.

 У  бабусі  дуже  боліли  ноги  і  тому  зустріти  сина  вона  просила  внучку  Галю  —  доньку  Карпа,  їй  на  той  час  було  років  одинадцять.  Може  дівчинці  не  дуже  хотілося  щоденно,  у  будь-яку  погоду  йти  за  село,  довго  чекати,  виглядати  і  тому  вона  часто  казала:  

             -  Бабусю,  як  я  можу  зустріти  дядька  Гришу?  Адже  зовсім  його  не  пам'ятаю!  Як  впізнаю?

             -  Впізнаєш,  Галю.  Придивляйся  уважніше  до  кожного.  По-  перше,  дядько  Гриша  офіцер,  а  по-друге  —  він  найкрасивіший  від  усіх  хлопців  нашого  села.

***
 Коли  син  Григорій  приїхав  з  гарною  молодою  дружиною  і  донькою,  батьки  чомусь  не  дуже  зраділи.  Напевне,  були  у  них  інші  плани  на  іншу  невістку,  свою,  із  свого  села.  Бо  моя  мама  якось  казала  мені,  що  була  свекрусі  не  дуже  до  вподоби.  
 Мене  вперше  привезли  в  Зелений  Яр  десь  у  дворічному  віці,  саме  тоді  батька  призначили,  після  повернення  з  фронту,
директором  П'ятихатської  залізничної  школи  №  23.
 Воював  тато  в  Сталінграді,  там  познайомився  з  мамою,  вона,  маючи  юридичну  освіту,  працювала  слідчою  в  прокуратурі.  
 Тож  до  своїх  батьків  тато  після  війни  приїхав  з  молодою  дружиною  і  донькою.

 І  ось  я,  дворічна  дівчинка,  гуляю  у  дворі,  ходжу  собі  потихеньку,  роздивляюся.  І  мама  слідом.  Вийшли  аж  на  вулицю.  Люди  ідуть,  до  нас  придивляються,  бо  ми  незнайомі,  чужі.  І  майже  всі,  глянувши  на  мене,  не  втримуються:

 -  Ти  диви!  Отаке  мале,  а  так  схоже  на  бабу  Левендичку!

 Але,  незважаючи  на  це,  особливої  уваги  і  любові  від  бабусі  і  дідуся  я  ніколи  не  відчувала.  Найбільше  за  всіх  любили  вони  внука  від  сина  Івана,  який  загинув  на  війні  —  Едіка,.  До  того  ж,  він  змалечку  виховувався  у  них,  поки  його  батьки  навчатися  в  Одесі  —  батько  Іван  в  університеті,  а  мама  Клава  у  медінституті.

(Далі  буде)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922553
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2021

Краски

Краски,  краски...  Все  разной  окраски,
И  у  каждой  -  задача  своя:
Красной  с  желтой  -  жить  в  огненной  пляске,
Синей  -  плыть  в  небесах  и  морях.

Зелень  -  жизни  тепло  и  цветение,
А  в  коричневой  -  осени  шарм,
В  черной  -  грусти,  печали  томление,
В  белой  краске  -  начало-начал.

В  серой  краске  -  стабильность  и  сила,
Воля,  стойкость  булатных  клинков.
Незаметна,  скромна,  не  спесива,
Но  она  -  фон.  Основа-основ!

31.07.2021  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922435
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 17.08.2021

Сильнее, чем все чудеса…

***
Любовь  сильнее  солнышка
И  дождика  сильней,
Взрасти  в  сердечке  зёрнышко,
В  тепле  души  взлелей,
И  станет  мир  светлей!

***
Чудесно,  коль  счастье  зажжёт  в  сердце  солнечный  лучик,
И  песня  любви  ветерком  улетит  в  небеса,
Ведь  счастье  любому  поможет  стать  чище  и  лучше,
Оно  ведь  сильнее,  чем  все  на  Земле  чудеса.

***
Коль  озорным  поглядываешь  взглядом,
Огонь  в  тебе  живой,  он  не  угас,
И  нежность,  ласковость,  дыханье  ветра  рядом...
Так  погоди!  Любовь  —  в  пути.
                   Придет...  в  свой  час...

***
Кап-кап-кап  секундам  счёт,
Топ-топ-топ  за  годом  год,
Некогда  считать  года,
Ведь  душа-то  молода!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922265
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 15.08.2021

Паралелі

ПАРАЛЕЛІ

Двадцятий  вік.  Вісімдесяті,
перебудовчі  вже,  рокИ.
Лікарня.  Семеро  в  палаті
На  лікуванні,  жіночки.

В  них  різний  вік  і  вподобання,
Навряд  чи  стрінуться  ізнов,
А  зараз  —  жваве  спілкування,
Струмочки  сповідей,  розмов.

Тут  лікарі,  медсестри  вправні
Лікують  збОлені  тіла.
А  в  одкровеннях  спілкування
З  душ  негативу  сходить  мла.

Бо  слово  —  це  велика  сила,
Що  переможе  навіть  смерть!
Від  слів  приЯзних,  співчутливих
Летить  вся  пОгань  шкереберть!
.......................................

Спливли  рокИ.  
Вік  двадцять  перший,
В  палаті  семеро  жінок,
Але  не  чуть  розмов  відвертих,
На  душах  замкнено  замок.

Бурмоче  телевізор  “плазма”,
Дзвін  телефонів  не  змовка,
У  кожної  з  жінок  -  свій  гаджет,
В  нім  інформації  —  ріка!

Розмови  спільної  не  чути,
Байдужість  —  мов  трясовина!
І  в  непроникній  шкаралупі
Царює  в  душах  мла  сумна.
..........................................
Прийшов  прогрес  у  медицину,
Але  хвороб  міцніє  рать!

Бо  душу  й  тіло  у  людини
Ще  й  словом  треба  лікувать!
2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922042
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2021

"ОНО" - 5

И  вот  наконец,  душа-шар  Дарка  отчётливо  засветилась  оранжевым  цветом.  Он  освоил  многие  навыки,  невозможные  в  земном  существовании.    Например,  пользоваться  «мыслеформами».  
Казалось  бы,  чего  проще:  представить  себе  любое  желание  в  виде  театрального  действия  и,  сосредоточив  волю,  внедриться  в  гущу  событий.  Трудность  состояла  в  том,  что  он  оставался  зрителем,  которого  никто  не  видел,  не  слышал,  не  ощущал.  Он  мог  только  наблюдать  без  права  вмешаться,  подсказать,  изменить.  

Вначале  поводырем  в  мире  мыслеформ  была  Аэри.  Выбрав  какое-либо  событие,  она  раскрывала  его  от  начала  и  до  определённого  этапа,  строго  последовательно,  хотя  Дарку  хотелось  иной  раз,  словно  в  книжке,  заглянуть  на  последние  страницы.  
Но  всё  это  было  путешествиями  в  прошлое  его  рода.
 
Сейчас  же  он  хотел  узнать  всё,  что  можно,  о  своей  семье.
-  Ну  что  ж,  ты  успешно  совершенствуешься,-  обратилась  к  нему  Аэри,-    сейчас  есть  возможность  увидеть  кое-что  на  Земле.  Готов?
-  Да,  конечно.  Хотелось  бы  увидеть  жену,  детей,  внуков.  Наверное  все  изменились,  внуки  выросли.                                                                        
-  Ты  продолжаешь  руководствоваться  земными  представлениями.  Здесь  не  существует  времени,  поэтому  можешь  войти  в  любой  период:  прошлое,  настоящее,  будущее.  Куда  пожелаешь.
-  Хочу  в  то  настоящее,  которое  наступило  после...  после  меня.
-  Хорошо.  Ты  сейчас  туда  отправишься,  будешь  находиться  рядом,  но  твои  близкие  тебя  не  заметят  и  не  почувствуют.  
Итак,    ты  уже  освоил  правила  «мыслеформ».  Сосредоточься  и  думай  о  событиях  своего  последнего  дня  на  Земле.

И,  словно  по  мановению  волшебной  палочки,  Дарк  очутился  возле  лавочки  во  дворе  своего  дома.  Но  наблюдал  всё  сверху,  словно  находился  где-то  на  двухметровой  высоте.

Вот  пожилой  мужчина  медленно  выходит  из  подъезда,  с  трудом  идет  к  лавочке,  тяжело  опускается  на  нее.  
Да  это  же  он  сам,  Дарк!  Но  как  может  он  быть  одновременно  и  на  лавочке,  и  наблюдать  словно  сверху?  
Ах,  да!    Аэри  говорила,  что  душа  может  «делиться»!

В  это  время  он,  сидящий,  откидывается  на  спинку  лавочки,  тяжело  дышит...  И  вдруг,  захрипев,  замолкает.  
Мимо  идёт  нагруженная  сумками  соседка,  увидев  его,  подходит,  пытается  что-то  выяснить  и  поняв,  что  он  умер,  быстро  бежит  в  подъезд,  звонит  в  его  квартиру.  Выбегает  обеспокоенная  жена,  сын  с  невесткой,  внуки.  Появляется  «Скорая  помощь»,  но  его  забирает  приехавшая  следом  спец  машина.
Морг,  похороны,  слёзы  родственников  и  близких  людей...

-  Хочу  увидеть,  что  было  потом,  позже.

И  перед  ним  поплыли  картинки:  вот  какая-то  старуха,  в  которой  с  трудом  узнал  жену,  рядом  дед  с  которым  она  сошлась  после...    
Вот  изменившиеся,  но  все  же  узнаваемые  дети,  внуки...  
А  вот  совсем  уже  незнакомые  потомки  -  “племя  молодое,  незнакомое”,  (вспомнилось  почему-то...)

И  тут  вдруг  Дарк  понял,  что  смотреть  всё  это  ему  просто  неинтересно.  Все  уже  было,  было...    Душа  многократно  жила  в  разных  телах  и  чем  больше  жизней  проживала,  тем  меньше  дорожила  той,  земной  жизнью.

-  Дарк,  что-то  пошло  не  так?  -  почувствовал  он  вопрос  наставницы.

-  Знаешь,  мне  бы  узнать  о  жизни  той  девушки  —  Ларисы.

-  Хорошо.  Думай  о  ней.

И  вот  он  снова  в  обители,  под  каким-то  незнакомым  тёмным  куполом.  
Вдруг  темнота  рассеивается  и  в  призрачном  мерцании  прозрачного  белого  света  начинает  проявляться  облик  Ларисы.  
Он  пытается  приблизиться  к  ней,  но  не  может  пробиться  сквозь  плотную  толпу  голубых  шаров.

-  Это  род  Ларисы,  -  чувствует  он  сообщение  Аэри.  -  Она  только  что  закончила  свой  жизненный  путь  на  Земле  и  возвращается  в  обитель.

-  А  как  мне  встретиться  с  ней?

-  Видишь  ли,  её  душа  более  совершенная,  чем  твоя,  об  этом  свидетельствует  голубой  цвет.  Если  хочешь  быть  с  ней,  не  спеши  к  воплощению  на  Земле,  останься  в  обители.  Когда  достигнешь  голубого  свечения,  тогда  сможете  договориться  с  ней  о  совместном  воплощении  в  тела  на  Земле.

-  Я  готов.  Не  буду  торопиться.  
Ведь  души  тоже  могут  допускать  ошибки.  
Главное  —  осознать  их  и  исправить.

-  Ты  всё  делаешь  правильно,    Дарк.  Поэтому  сейчас  переходишь  на  более  высокую  ступень  совершенствования.  
А  вот  и  твой  новый  наставник,  -  подвела  его  Аэри  к  большому  голубовато-синему  шару.  

-  Помни,  везде  и  всё  надо  делать  взвешенно,  не  торопясь.  
И  тогда  нет  преград  совершенству.

КОНЕЦ

07.08.2021.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921926
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.08.2021

"ОНО" - 4

-  Дальше  тебе  надо  пройти  курс    совершенствования  и  очищения,  после  чего  будешь  допущен  к  овладению  знаниями  и  приёмами,  доступными  душам  более  высокого,  чем  сейчас  твой,  уровня.  А  сейчас  нам  пора  в  подзарядную  лабораторию,  на  Земле  сказали  бы  «в  столовую».

-  Зачем?

-  Видишь  ли,  душа  —  энергетическая  субстанция,  но  как  материальное  тело  нуждается  в  питании,  так  и  душа  —  тоже  нуждается  в  нём.  Питание  души  —  энергия.  Здесь,  в  Космосе,  существует  много  видов  энергии,  о  большинстве  из  них  на  Земле  и  понятия  не  имеют.  Но  так  как  твоя  душа  на  протяжении  жизни  пребывала  в  зоне  чистой  энергии,  исходящей  от  Солнца,  то  сначала  подзаряжаться  надо  именно  ею.  Потом  тебе  дадут  разрешение  освоить  и  другие  энергии,  которые  значительно  расширят  диапазон  возможностей  твоей  души.

-  Как  это?  Ты  можешь  подробней  объяснить?

-  Только  схематично.  Например,  ты  сможешь  возвращаться  на  Землю  в  любой  временной  период,  в  любое  выбранное  место.  Сможешь  внедряться  в  сознание  любого  человека,  находиться  как  бы  внутри  него,  испытывая  и  переживая  то  же,  что  и  он.  Чем  большей  степени  совершенства  достигнет  твоя  душа,  тем  больше  возможностей  будет  ей  доступно.

-  Даже  менять  судьбы  других  людей?

-  Это  доступно  только  высшим  фиолетовым  душам,  но  у  них  более  серьёзные  цели,  поэтому  они  почти  не  вмешиваются  в  то,  что  происходит  на  Земле.


Подзарядка  каждой  души  осуществлялась  в  специальных  шарах,  цвет  которых  соответствовал  цвету  этих  душ.  

-  Не  бойся,  -  успокаивала  Аэри,  -  просто  надо  вплотную  приблизиться  к  вот  этому  светло-жёлтому  шару.

Подойдя,  Дарк  почувствовал,  как  шар  осторожно  и  медленно  начал  всасывать  его  в  себя,  при  этом  наполняя  чем-то  очень  приятным,  словно  живительной  водой  в  летний  зной.  Дарк  легко  передвигался  внутри  и  наконец  выскользнул  с  другой  стороны,  при  этом  обратил  внимание  на  то,  что  его  собственный  цвет    стал  немного  ярче,  выразительней.

-  Вот  так,-  ощутил  он  мысли  Аэри,  -  как  только  будешь  чувствовать  недостаток  энергии,  направляйся  к  этим  шарам-питателям,  они  не  только  заправляют  энергией,  но  чистят,  извлекая  негативный  опыт,  накопленный  душами  при  жизни.  А  сейчас  направимся  дальше,  в  так  называемые  аудитории.


Под  прозрачным  куполом  аудитории  зажёгся  большой  круговой  экран  и  Дарк  окунулся  во  все  времена  жизни    представителей  своего  рода.    Он  был  одновременно  и  зрителем,  и  участником  событий,  происходящих  на  экране.  Жил  в  лесах,  ходил  на  охоту,  участвовал  в  многочисленных  войнах,  любил  и  ненавидел,  убивал  и  сам  был  убитым.  
И  каждый  раз  его  душа  возвращалась  в  обитель,  где  после  очищения  и  совершенствования  снова  внедрялась  в  тела  на  Земле.  Его  оценки  то  возрастали,  то  понижались,  как  сейчас  (ведь  после  предыдущего  воплощения  достиг  «пятёрки»!  И  вот,  снова  опустился  до  «четвёрки»!).

-  Почему  так,  Аэри?

-  Потому,  что  торопишься.  Каждый  раз  считаешь,  что  достиг  совершенства  и  не  подчиняешься  советам  наставников.

-  Но  почему?!  Ведь  здесь,  казалось  бы,  строгие  правила.

-  Правила  строгие.  Но  и  здесь  на  души  влияют  разные  силы.  Есть  ещё  и  силы  зла,  напитанные  негативной  энергией.  Они  находят  всевозможные  лазейки,  чтобы  подчинить  себе  слабые  души  и  с  их  помощью  внедрить  в  тела  свои  злые  намерения.  Эти  силы  коварны  и  сильны,  они  научились  маскироваться  под  силы  добра.  И  потому  наша  совместная  цель,  Дарк,  чтобы  ты  научился  их  распознавать  и  обезвреживать.  
Следи  за  своим  цветом.  После  каждой  подзарядки  он  должен  быть  чище  и  всё  более  выразительней.  Сейчас  он  жёлтый,  но  если  будешь  выполнять  мои  советы,  цвет  должен  стать  оранжевым.

(Продолжение  следует)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921833
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.08.2021

"ОНО" -3

-  Ничему  не  удивляйтесь,  -  услышал,  вернее  почувствовал  он  наставление  Аэри,  -  сейчас  вы  окунётесь  в  волны  своей  прошедшей  жизни.  Все  события  будут  разворачиваться  с  момента  вашего  последнего  рождения.  Вы  не  только  увидите,  прочувствуете  прожитые  события,  но  и  должны  проанализировать,  оценить,  чтобы  смогли  выставить  сами  себе  оценку  по  десятибалльной  системе.  Я  буду  находиться  рядом  и  тоже  оценивать.  Затем  сравним  и  обсудим  свои  мнения,  чтобы  выработать  единое,  и  представить  оценочной  комиссии.  Там  оценка  была  уже  выставлена  в  минуту  вашей  смерти,  поскольку  комиссия  постоянно  ведёт  наблюдения  за  всеми  душами,  внедрёнными  в  тела,  фиксируя,  но  не  вмешиваясь.  От  того,  насколько  объективно  мы  с  вами  выставим  свою  оценку,  зависит  всё  дальнейшее.

Тут  вдруг  он  оказался  в  тесном  тёмном  замкнутом  пространстве,  погружённый  в  тёплые  приятные  воды,  сквозь  которые  слышались  шумы  разной  громкости  и  отдалённости.  Все  они  происходили  на  фоне  ритмичных  стуков  —  громких  медленных,  и  тихих,  но  частых.
 -  Это  я  ещё  не  родился,  -  подумал  Дарк,  -  а  шумы,  это  работа  органов  в  теле  моей  мамы  и  биение  сердец  —  маминого  и  моего.

В  это  мгновение  вдруг  почувствовал,  что  всё  вокруг  сжалось  и  с  силой  выталкивает  его  из  этого  надёжного  и  приятного  укрытия.  Было  больно  и  страшно.  Время  от  времени  сила  отторжения  ослабевала  и  он  думал,  что  останется  здесь,  но  каждый  раз,  дав  немного  отдохнуть,  она  возобновлялась.  И  вдруг  она  зажала  его  со  всех  сторон  и,  словно  пробку  из  бутылки  вытолкнула  куда-то  наружу,  где  его  подхватили  чьи-то  сильные  руки  и  он  услышал:  -  Мальчик!  Хороший!  Здоровенький.
Он  открыл  рот,  вобрал  в  себя  сколько  мог  вкусного  свежего  воздуха  и  закричал,  громко  и  требовательно,  возвещая  Мир  о  своём  появлении  на  Земле.  

Дальше,  картинка  за  картинкой,  шли  кадры  прожитой  ним  жизни.  И,  словно  счётчик,  параллельно,  его  душа  выставляла  оценки.  
Вот  раннее  детство  —  здесь  всё  на  «десятку»,  нормальная  семья,  заботливые  родители,  никаких  проблем.
 А  вот  период,  когда  он  начал  осознавать  себя:  обидел  соседскую  девочку  —  поломал  её  игрушку.  Тут  уж  выше  «семёрки»  ставить  нельзя.
 А  вот  и  первая  «двойка»  -  уворовал  монетки  из  карманов  маминого  пальто...

Мелькали  кадры,  выставлялись  оценки,  при  этом  учитывались  обманы,  драки,  лень  и  негативное  отношение  к  другим,  но  в  положительный  зачёт  принимались  добрые  дела:  отзывчивость,  помощь  другим,  щедрость,  стремление  к  добру,  к  совершенствованию  как  духа,  так  и  тела.  
Если  возникали  вопросы,  сомнения,  можно  было  усилием  мысли  вернуться  назад,  проанализировать  какой-либо  эпизод  многократно.

А  вот  и  юность,  пора  становления,  пора  любви  и  продолжения  рода.  
И  Лариса,  девушка,  с  которой  он  поступил  не  только  жестоко,  но  и  подло.  Её  письмо...  Он  его  порвал  на  мелкие  кусочки  и  выбросил  ещё  тогда,  в  юности.  
Но  оказывается,  ничто  не  исчезло,  вот  оно!  
И  его  ответ  —  резкий,  эгоистичный  и,  чего  греха  таить,  глупый.  
Она  ведь  просила  лишь  чуточку  внимания,  понимания  и  участия,  поскольку  её  жизненный  путь  пролёг  через  несколько  лет  вынужденного  одиночества,  когда  согласно  распределения  после  техникума,  её,  шестнадцатилетнюю  девушку,  насильно  оторвали  от  семьи,  друзей,  от  него  —  её  первой  любви...  Тут  уж  и  «единицу»  поставить  будет  много!  
«Ноль»?  Но  что  было  —  то  было!  Обнулить  невозможно,  как  невозможно  исправить  или  стереть  то,  что  уже  свершилось.

А  вот  женитьба.  Кажется,  событие  положительное,  но  свою  душу  не  обманешь  —  выше  «тройки»  не  выставляет,  поскольку  женился  без  любви,  позарившись  на  богатое  приданое.  Наверное  в  наказание  за  это  прожил  жизнь  бесцветно  -  без  страсти  и  окрылённости.  Скучно  и  серо.  Ещё  и  выпивками  грешил,  и  хамским  отношением  к  жене.  И  даже  к  сыну!

Итак,  средняя  оценка  его  жизни  на  «троечку  с  плюсом».  
Интересно,  а  какую  оценку  поставила  Аэри?
-  Дарк-Аэри!  -  спросил  мысленно,  и  тут  же  голубой  шар  появился  рядом.  
-  Дарк,  думаю  нам  пора  перейти  к  общению  на  «ты».  
Моя  оценка  —    «четыре  с  плюсом».  
Ведь  ты  оценивал  себя  без  влияния  на  свою  судьбу  факторов,  которые  определяют  судьбы  других  людей.  Да,  ты  всю  жизнь  корил  себя  за  то  письмо  Ларисе,  и  правильно  корил.  Но  ей  был  определён  её  собственный  жизненный  путь,  БЕЗ  ТЕБЯ!  То-есть,  если  бы  сам  не  ушёл  от  неё,  то  испортил  бы  её  будущее.  
Итак,  наша  общая  средняя  оценка  равна  «четвёрке»,  что  совпадает  с  оценкой  комиссии.
-  И  что  дальше?

(Прододжение  следует)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921752
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.08.2021

"ОНО" -2

2.  
***
Вдруг  почувствовал,  что  стремительно  поднимается  вверх.  Какая-то  неведомая  сила  втягивала  его  то  ли  в  широкую  трубу,  то  ли  в  тоннель.  
Было  непонятно  и  неприятно.  Где-то  далеко  впереди  ощущался  свет,  видимо  там  был  выход  из  тоннеля.    По  бокам  время  от  времени  мелькали  яркие  проблески,  а  он  стремительно  летел  в  неизвестную  неизбежность,  понимая,  что  ТАК  НАДО.  
Странно,  но  словно  выныривая  из  неведомых  глубин,  мелькали  воспоминания  о  том,  что  так  было,  и  не  один  раз!

 Свет  впереди  становился  все  ярче  и  отчетливей,  пока  наконец  не  окружил  его  со  всех  сторон.  “Тоннель  закончился”  -  подумал  он,  хотел  сделать  шаг,  но  с  удивлением  обнаружил,  что  ног  нет,  и  вообще  тела  нет.  Есть  его  душа,  сознание  —  заключенное  в  шаре,  светящемся  желтоватым  сиянием.  

 Вокруг,  в  прозрачной  невесомости  плавало  множество  таких  же  шаров.  Они  подплывали  и  он  тут  же  чувствовал:  вот  отец,  мама,  дедушки,  бабушки  и  все  те,  кто  жил  раньше,  связанные  энергетикой  рода..  .    К  тому  же,  шары  на  непродолжительное  время  принимали  форму  тел  и  он  убеждался,  что  правильно  чувствовал,  чья  именно  душа  в  каждом  конкретном  шаре.  Немного  оглядевшись  и  освоившись,  обратил  внимание  на  то,  что  шары  были  неодинакового  размера  и  цвета.  

 В  это  время  подплыл  голубоватый  шар,  к  которому  у  него  не  возникло  никаких  ассоциаций.
 -  Кто-то  незнакомый,  -  подумал  он.

 -  Да,  мы  с  Вами  не  знакомы,-  уловил  не  слова,  а  скорее  вполне  ощутимые  мысли.  -  Я  ваша  наставница,  зовут  меня  Аэри.  Как  понимаете,  срок  вашего  пребывания  на  Земле  закончился,  душа  вернулась  в  свою  обитель,  и  теперь  мы  просмотрим  день  за  днём  прожитую  вами  жизнь,  проанализируем  её  и  дадим  оценку.  После  этого,  в  зависимости  от  результата,  вы  будете  зачислены  в  определённую  группу  для  обучения  и  совершенствования.  Есть  ли  у  вас  сейчас  какие-либо  вопросы?

 -  Как  я  понял,  эти  шары...  Это  души?

 -  Вы  правильно  поняли.

 -  А  почему  они  все  такие  разные?  И  по  размерам,  и  по  цвету?

 -  Цвет  зависит  от  степени  просвещённости  души.  Чем  он  насыщенней,  сильнее  выражен,  тем  душа  старше  и  тем  больше  ступеней  обучения  уже  освоила.  А  размер  зависит  от  того,  находится  ли  она  вся  здесь,  или  же  часть  её  воплощена  в  тело.

 -  Разве  она  может  делиться?

 -  Может.  Это  даже  обязательное  условие.  Постоянная  обитель  души  находится  именно  здесь,  душа  никогда  отсюда  не  уходит.  Воплощается  часть  её,  иногда  несколько.  Но  не  больше  трёх  частей  сразу,  может  быть  воплощено  в  три  тела  на  Земле.

 -  Только  на  Земле?  Или  есть  и  другие  планеты,  где  существует  жизнь  и  куда  могут  воплощаться  души?

 -  Есть.  Таких  планет  много,  от  самых  примитивных  способов  существования  жизни  на  них,  до  высокоразвитых.  Сейчас  вы  находитесь  в  отсеке  обители,  где  собраны  все  представители  вашего  рода.  Хочу  предупредить,  не  удивляйтесь,  если  обнаружите,  что  в  других  своих  воплощениях  вы  уже  неоднократно  пересекались  с  одними  и  теми  душами.  Где-то  как  как  муж  и  жена,  где-то  как  сёстры-братья,  где-то  как  родители  и  дети.  Души  многократно  воплощаются  в  тела  разных  родственных  семей,  этим  они  выравнивают,  нивелируют  ошибки  и  грехи  прежних  воплощений.  Одна  и  та  же  душа  может  быть  женщиной  и  мужчиной,  одним  из  родителей  и  ребёнком.  Души  перед  воплощениями  сами  выбирают,  кем  им  быть.  После  того,  как  вы  хорошо  с  ними  познакомитесь,  узнаете  все  тайны  своей  родословной,  сможете  переходить  в  другие  отсеки,  знакомиться  с  другими  родами.

 -  А  смогу  ли  я  встретиться  со  своими  друзьями,  или  просто  знакомыми?  Смогу  ли  узнать,  как  они  прожили  свои  жизни  ?

 -  Это  немного  позже.  Сможете  не  только  встретиться,  но  и  просмотреть  всю  жизнь  того,  кто  был  интересен  вам.

 -  Да!  Очень  хотелось  бы  узнать  хоть  что-то  о  девушке  —    моей  первой  любви.  Хотя  не  знаю,  умерла  она  или  ещё  живёт.

 -  Это  не  имеет  значения.  Ведь  основная  суть  её  души  всё  время  находится  в  обители.  Но  сейчас  мы  с  вами  должны  отправиться  в  отсек  оценочной  комиссии.

 -  Туда  отправляются  все  души  после  смерти  тела?

 -  Абсолютно  все.

 -  А  если  это  душа  вора,  преступника  или  маньяка,  серийного  убийцы?  Их  души  тоже  сюда  попадают,  или  куда-то  под  землю,  в  так  называемый  Ад?

 -  Все  души  возвращаются  сюда  и  тщательно  исследуются  оценочной  комиссией.  Если  душа  в  своём  воплощении  впитала  в  себя  множество  грехов,  она  получает  статус  ущербности  и  должна  пройти  этапы  исправления  и  очищения,  своего  рода  ремонт.  Для  этого  у  нас  существуют  специальные  отсеки,  где  все  эти  манипуляции  проводят  особо  просвещённые  фиолетовые  души.

 -  Они  имеют  фиолетовый  цвет?

 -  Да.  Это  души,  которые  уже  постоянно  находятся  в  обители,  не  воплощаются  в  тела,  поскольку  существуют  давно  и  достигли  определённого  высокого  уровня  совершенства.

 -  А  все  ли  «грешные»  души  можно  очистить,  исправить?

 -  Большинство.  Но  есть  сильно  повреждённые,  неисправимые.  Их  просто  уничтожают,  превращают  в  чёрную  энергию.

 -  Получается,  что  душ  становится  всё  меньше  и  меньше?

 -  Нет.  Существуют  отсеки,  где  производится  выращивание  новых  душ,  более  совершенных.  Но  они  тоже  должны  проходить  этапы  воплощения,  своеобразной  «шлифовки»  в  телах.  Наверное  приходилось  слышать  о  «детях-индиго»,  «детях-кристаллах»?

 -  Да,  что-то  слышал,  хотя  не  вникал  в  суть.

 -  В  этих  детей  и  вселены  новые,  молодые  души.  А  вникнуть  вы  не  смогли  бы,  ведь  даже  для  учёных-профессионалов  эта  информация  пока  закрыта.  Мы  будем  постоянно  на  связи,  Ваше  имя  здесь  будет  —  Дарк.  Чтобы  связаться  со  мной,  достаточно  просто  мысленно  словно  бы  произнести:  «Дарк-  Аэри",  и  я  тут  же  окажусь  рядом.  А  сейчас  приступим  к  обучению.  Вам  предстоит  многому  научиться,  и  многое  просто  вспомнить.

 В  тот  же  миг  он  оказался  в  удивительном  помещении,  существующем  словно  внутри  прозрачного  купола,  где  было  множество  шаров,  примерно  такого  же  цвета  и  размера,  как  он.  Здесь  предстоит  продолжить  совершенствование  и  узнать:  что  же  будет  дальше.

(Продолжение  следует)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921658
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.08.2021

"ОНО"…

***

Оно  случилось...
То,  чего  он  ждал  и  чего  боялся  всю  жизнь,  с  тех  пор,  когда  начал  осознавать  себя,  своё  “ЭГО”,  своё  «Я».
Он  долго  шёл  к  этому,  зная,  что  ОНО  обязательно  случится,  потому  что  было  проявлением  высшей  справедливости  в  мире,  где  царил  хаос  и  насилие.

Кто  и  когда  завёл  здесь  такие  правила,  установить  невозможно,  но  во  все  времена,  не  стихая  велись  войны.  Тайные  и  явные.  На  уровне  семьи,  соседей,  поколений,  сотрудников,  фирм,  государств  и  континентов.    Войны  за  всё:    за  воду  и  еду,  за  лучшее  место  за  столом  и  в  жизни,  за  материальные  блага,  спутников  жизни  и  союзников,  за  территории  и  богатства,  за  драгоценности  и  деньги,  за  приоритеты  в  бизнесе  и  даже  за  духовные  настроения  и  взгляды  других  на  тот  или  иной  способ  жизни  или  выживания.
Такое  существование  было  осознанным,  заложенном  в  самой  сути  людей.  Ни  для  кого  не  было  тайной,  что  в  определённый  срок  жизнь  закончится,  что  неизбежно  случится  «ОНО».  
НЕЧТО  —  известное  всем  и  неизвестное  никому,  поскольку  есть  окончательным  и  бесповоротным.


И  вот  ОНО  настигло  его.
Он  не  ожидал  такого  поворота  событий,  просто  с  самого  утра  почувствовал  сильную  боль  в  груди.  Решил  выйти  на  свежий  воздух,  посидеть  на  лавочке  у  подъезда  и  немного  отдышаться.

Лавочка  в  столь  ранний  час  была  пуста,  да  и  вообще  сейчас  мало  кто  сидел  на  ней.  Стариков  почти  не  осталось,  а  молодёжь  имела  другие  способы  общения:  мобильники,  компьютеры,  в  крайнем  случае  телевизоры.
Он  сидел  на  лавочке,  боль  не  проходила.  Закрыл  глаза  и  замер,  прислушиваясь  и  привыкая  к  ней.
И  вдруг  боль  ушла!  
Совсем!  Он  почувствовал  необыкновенную  лёгкость  и  свободу,  даже  ощущение  полёта!  Хотелось  открыть  глаза,  но  сделать  это  не  удавалось.  Через  время  возник  необычный  свет,  возник  где-то  в  глубине  сознания,  и  стал  приближаться,  пока  наконец  всё  вокруг  не  озарилось  ровным  спокойным  сиянием.

Он  удивлённо  оглянулся.  Сидит  на  той  же  лавочке,  но  всё  вокруг,  хоть  и  знакомо  до  мелочей,  но  выглядит  как-то  необычно.    
Может  быть  от  этого  необычного  света?

И  тут  он  увидел  людей.  Множество  людей.  Они  приближались  к  нему,  поздравляли  с  чем-то,  улыбались.  Он  всех  их  знал,  это  были  родственники  и  знакомые.
Но  как  они  оказались  здесь,  рядом  с  ним?  Ведь  их  уже  нет!  Они  все  умерли!  Как  они  могут  быть  здесь?!  Он  ничего  не  понимал.  Что-то  здесь  не  то.

И  вдруг  понял!
Он  умер!
Вот  «ОНО»!  То,  чего  ждал  и  чего  боялся.
Он  умер,  но  он  продолжает  существовать!  
Где?  И  как?  И  почему?

(Продолжение  следует)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921586
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 07.08.2021

С терпкой свежестью озона…

Гляжу  в  окошко.
Небо  всё  в  морщинах
и  хмурит  туч  неровные  края,
Быть  может,  в  этом  главная  причина,
что  неспокойна  душенька  моя?

Штормят  сознанье  мелкие  тревоги
Им  —  грош  цена...
Зачем  волнуют  кровь?
А  память  возвращает  на  дороги,
что  пройдены.
Но  я  шагаю  вновь

по  рытвинам,  по  ямам  и  ухабам,
обдумывая  лёгкие  пути:
где  обойти  бы,
где  свернуть  бы  надо...
Увы!  В  то  Время  больше  не  войти!

Ушло  оно  в  навечное  «Когда-то»,
Его  не  перепишешь  набело'...
...  А  за  окошком  в  сумрачном  закате
зигзаги  молний  Небу  рвут  чело.

Упали  капли  на  траву  газона,
Стена  дождя  под  грохот  канонад...
…........................................................
И  слёзы  с  терпкой  свежестью  озона
Смывают  Прошлое...
в  ТУ  жизнь...
                         назад...
2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921035
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.07.2021

Кто же их научит?

Так  любил  читать  стишок
Детства  друг  мой  лучший:
«Я  б  в  строители  пошёл,
Пусть  меня  научат!»

Всем  понятно!  Прежде  чем
Кем-нибудь  работать,
Дело  надо  изучить
Прям  «до  подноготной»!

Должен  токарь,  врач,  артист,
Повар  или  воин
Курс  теории  постичь,
Практику  освоить!

А  учёба  —  труд  большой!
Воли  воспитание!
Но...  не  все  хотят  порой
Строить  жизнь  на  знаниях.
…...........................................................

За  «колы'»  лентяй  Антон
С  ВУЗа  был  отчислен...
…  Папочка  КУПИЛ  диплом  —  
Стал  Антон  юристом!

А  диплом  тот  без  учёбы
Как  орёл  без  крыльев!
Где  б  найти  работу,  чтобы
«Ни  за  что»  платили?

А  тут  выборы  проходят,
Папа  дал  деньжата,
Тот  Антон  (народом,  вроде),
Избран  в  депутаты!

Он  на  сессиях  бывает
Один  раз  в  полгода,
Но  зарплату  получает,
За  труд  ратный,  вроде.

От  политиков  народ  
Перемен  ждёт  лучших,
Но  в  стране  хаос,  разброд
С  каждым  днём  всё  пуще!

Чтоб  работа  шла  на  лад,
Научиться  надо!
Почему  же  все  подряд
Лезут  в  депутаты?!

Не  работавший  ни  дня
В  коллективном  строе,
Неуч  лезет  управлять
Целою  страною!

Ложью  обломав  клыки
ДрУгам-оппонентам,
На  постах  —  УЧЕНИКИ  (!?)
Вплоть  до  президента!

Как,  куда  вести  страну?
Нужный  где  фарватер?
Не  научена  тому
«Сбродная»  команда!

Учредить  пора  давно
ВУЗ  строжайших  правил,
Где  б  УЧИЛИ,  как  страной
По  науке  править!
…..........................................................
 
Помню,  как  читал  стишок
Детства  друг  мой  лучший:
«Я  б  в  строители  пошёл,
Пусть  меня  НАУЧАТ!!!»
20.02.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920709
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2021

Ти згадаєш…

Я  прилину  до  тебе
ПромінцЕм  осяйним
Із  високого  неба
З  вітерцем  весняним.

Від  сліпучого  світла
Враз  сльозинка  стече,
А  верба  руки-віти
Покладе  на  плече.

Ти  згадаєш  колишню
Ту  весну  молоду,
І  дівчИну,  і  вишню,
Синій  вечір  в  саду.

Спомин  душу  освітить,
Ніби  сонце  яснЕ...

Але  знай,  що  на  світі
Вже  не  буде  мене.

08.2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920475
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2021

Лицар (проза)

НЕ  ВИГАДАНІ  ІСТОРІЇ:

Лицар
(із  збірки  "Подарунок  милій  донечці"
та  альманаха  "Кременчук  літературний")


 Ще  вчора  було  літо,  а  сьогодні  раптово  похолодало,  небо  затягли  темні  нудні  хмари  з  яких  раз-по-раз,  наче  через  мілке  сито,  сіється  холодний  і  теж  нібито  сірий,  дощ.  І  вже  треба  прощатися  з  легенькими  босоніжками  і  взувати  закриті  туфлі,  та  ще  й  шкарпетки,  або  і  панчохи.  Не  віриться,  що  зима  вже  не  за  горами,  і  жевріє  світла  надія  на  “бабине  літо”,  його  коротке,  швидкоплинне  тепло.
 Зіщулившись,  піднявши  комірець  куртки,  Неля  гуляла  у  дворі  свого  будинку  під  парасолькою,  стискаючи  її  пластмасову  заокруглену  ручку  в  лівій  руці,  а  в  правій  держачи  поводок.  Вигулювала  свою  улюбленицю  —  собачку-болонку.
 Кучерява  пухнаста  білявка  Кнопка  хутко  бігла  вперед,  схиливши  гарненьку  білу  голівку  з  чорними  бусинками  жвавих  оченят  і  ретельно  винюхувала  довкола  щось  важливе  для  себе.  Здавалося,  ніби  читає  цікаву  книжку,  бо  то  натягувала  поводок,  рвучись  уперед,  то  раптом  напружено  завмирала  на  місці,  вивчаючи  якісь  тільки  їй  відчутні  запахи,  а  іноді  рвучко  поверталася  назад,  чи  пірнала  в  густі  зарості  бузку.
 Раптом  звідкілясь  виринув  невеличкий  рудий  песик,  підбіг  до  Кнопки,  привітно  махаючи    хвостиком,    і  вони  почали  доброзичливо  обнюхувати  один  одного,  очевидно  знайомлячись.
 -  Фу,  Кнопко!  Фу!  Відійди  від  нього!  Нащо  він  тобі  здався,  приблудний  дворняга?  -  промовляла  Неля,  натягуючи  поводок.  -  Ходімо  звідси!
 Кнопка  неохоче  почалапала  слідом  за  хазяйкою,  озираючись  на  Приблуду,  що  біг  слідом,  привітно  вимахуючи  хвостиком.  -  Гав!  Гав!  -  дзвінко  озвалася  Кнопка.  Пес  на  хвилинку  зупинився,  обслідував  стовб,  ретельно  його  винюхавши,  потім  в  три  стрибки  наздогнав  Кнопку  і  побіг  поруч.
 -  Пішов  звідси!  -  сердито  вигукнула  Неля.  Песик  винувато  глянув  на  неї,  зупинився,  але  потім  знову  побіг  слідом,  тепер  трохи  далі.
 -  Ходімо  вже  додому  Кнопко,  -  Неля  натягла  поводок.  -  Погуляли  трохи  і  досить.  Холодно  і  дощ  не  вщухає,  ще  застудимося.  
 Кнопка  зупинилася,  присіла  на  передні  лапи  і  голосно  виголосила:  -  Гав!  Гав!
 Підійшовши  до  під'їзду,  Неля  пропустила  собачку  поперед  себе  і,  причиняючи  за  собою  двері,  побачила  рудого  Приблуду,  що  непорушно  застиг  на  місці,  витягнувши  хвоста  і  розпачливо  дивлячись  на  двері,  що  зачинялися  перед  його  носом.  Вийшовши  на  п'ятий,  останній,  поверх,  Неля  відімкнула  квартиру  і  Кнопка  завчено  попрямувала  до  дверей  ванної  кімнати.  -  Зараз,  зараз,  почекай  трішки,  -  примовляла  Неля,  знімаючи  з  неї  ошийник  з  поводком.  -  Ходімо,  будемо  лапи  мити.    
Вимила  брудні  Кнопчині  лапи,  витерла  спеціальним  рушничком  і  собачка  побігла  до  свого  місця  на  килимок,  простелений  поряд  з  кріслом,  на  яке  сіла  хазяйка,  включивши  телевізора.
 Наступного  дня  задощило  і  щоб  собачка  не  забрьохала    свою    білосніжну    кучеряву    шерсть,    на    прогулянці  Неля  носила  її  на  руках.  Рудий  Приблуда  чекав  біля  під'їзду  і  супроводжував  їх,  то  забігаючи  вперед,  то  відстаючи  і  весь  час  “читаючи”  сліди  довкола  і  реагуючи  на  них  то  голосним  відсапуванням,  то  глухим  ричанням,  то  тихеньким  скавчанням.  Кнопка  уважно  слідкувала  за  другом,  жваво  коментуючи  його  “розповіді”.
 Після  прогулянки  Приблуда,  що  знову  проводжав  їх  до  дверей  під'їзду,  явно  хотів  на  цей  раз  таки  прослизнути  усередину,  і  знову  засмучено  дивився  на  двері,  що  зачинилися.
 Неля  занесла  Кнопку  в  квартиру,  зняла  з  неї  поводок  з  ошийником:  -  Іди  на  своє  місце.  
Але  Кнопка  швидко  побігла  до  дверей  ванної  і  зупинилася  в  очікуванні.  
 -  Ти  ж  увесь  вечір  на  руках  у  мене  сиділа,  -  здивувалася  хазяйка.
 -  Гав!  Гав!  -  високим  голосом  сповістила  Кнопка  і  лапою  попробувала  сама  відчинити  двері.
 -  Хочеш  лапи  помити?
 -  Гав!  -  замахала  хвостиком  собачка.
 -  Ну  ходімо,  -  усміхнулася  Неля.  -  Бачу,  знаєш  чітко:  якщо  прийшла  з  вулиці,  то  треба  мити  лапи.  Молодець,  гарна  дівчинка.  А  отой  твій  залицяльник,  рудий  Приблуда,  точно  не  миє  лапи  ніколи,  так  і  спить  з  брудними  десь  на  смітнику.  Бач,  унадився!  Чекає  на  тебе,  супроводждує  на  прогулянках.  Ти  йому  скажи,  що  він  нам  не  пара,  -  розмовляла  з  Кнопкою  Неля  включаючи  телевізор  і  сідаючи  в  крісло.  -  Домовились?  Так  і  скажи:  -  Не  пара!
 Наступного  ранку,  вийшовши  з  квартири,  щоб  іти  на  роботу,  Неля  побачила  Приблуду,  який  непорушно  сидів  біля  її  дверей.
 -  Ти  ба!  Чудо  в  пір'ячку!  Хто  тебе  впустив?  Іди  гуляй!  Гуляй!  Гуляй!
 Песик  подивився  на  неї  наче  аж  з  докором,  підвівся,  відійшов  у  куток  площадки  і  повернувся  назад,  несучи  у  зубах  кісточку  із  залишками  м'яса  на  ній.  Поклавши  біля  дверей,  знову  уважно  глянув  на  Нелю,  наче  хотів  сказати:  -  ”Дивись  же,  не  з'їж  сама”  і,  не  поспішаючи,  почав  спускатися  вниз  по  сходинках.
 Ошелешена  Неля  витягла  з  сумки  газетку,  відірвавши  шматочок,  обережно  взяла  ним  кісточку,  винесла  надвір,  щоб  віддати  Приблуді,  але  того  ніде  не  було  видно.
 Ідучи  на  роботу  думала:  -  ”Не  інакше,  що  закохався  песик  у  мою  Кнопку.  Такий  собі  простий  бездомний  пес,  мабуть  не  кожного  дня  їсть  досита,  а  тій,  що  сподобалася,  несе  кісточку  аж  на  п'ятий  поверх.  Презент  коханій!”
 Сумно  усміхнувшись  чомусь  подумала:-  “А  де  ж  мій  лицар?  Чому  мені  ще  змолоду,  та  й  зараз,  не  траплялися  уважні,  безкорисливі  чоловіки,  здатні  хоча  б  на  невибагливий  “презент”,  не  кажучи  вже  про  “зірку  з  неба”.  Так  і  не  діждалася  я  достойної  пари,  так  і  живу  самітня”.
 І  мабуть  єдина  із  всіх  жінок  на  світі,  Неля  раптом  гостро  позаздрила  своїй  Кнопці.
2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920076
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2021

Срібна нічка

СРІБНА  НІЧКА
(МИ  ЗНАЙОМІ  ДАВНО...)

У  ставок  задививсь  Повний  Місяць,
Як  у  срібне  люстерко  юнак,
А  навкруг  ніч  казкова  іксрИться,
Світ  у  чарах  примарних  закляк.

Ним  милуюсь  з  віконця  на  дачі:
Все  було!  Добре  знаю:  було!
Бо  не  вперше  ці  чари  я  бачу  —  
Сад,  ставочок,  хатина,  село...

Я  була  з  нічкою  голубою
Сам-на-сам,  не  ві  сні!  Наяву!
Відчуваю:  все  рідне  до  болю...
...  Але  ж...  в  місті  з  дитинства  живу!

Не  проб'ється  там  Срібний  Промінчик
Крізь  неонове  сяйво  вітрин,
Шаленіють  реклами  всю  нічку,
Ліхтарі,  вікна,  фари  машин.

А  на  дачі  сьогодні  я  вперше
У  примарнім  сріблястім  Раю,
Чом  ставок,  Повний  Місяць  і  верби
Навівають  мені  дежавю?

Пам'ять  тихо  пірнає  в  прозору
Потаємну  душі  глибину:
Срібний  Місяць,  душа  моя,  зорі,
Знають  Божу  святу  таїну

про  Життя,  і  про  Смерть,  і  про  Вічність
що  по  Колу  ідуть  знов  і  знов...

Наді  мною  пливе  Срібна  нічка
Ми  знайомі  із  нею  давно...
14.02.19

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919956
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2021

Имеем, что имеем…

 

***
Вызывает  разочарование
Это  потепление  глобальное.
Ладно,  снега  мало.  Ну  а  летом,
Овощей,  как  было  прежде  -  нету,
Поливать?  Но,  дефицит  воды,
Высыхают  речки  и  пруды,
Даже  и  в  колодцах,  в  глубине
Не  вода,  ил  плещется  на  дне.
Мы  грешны!  Всё  начали  менять,
Не  ценили  Божью  Благодать,
Вот  теперь  имеем  -  что  имеем,
В  том  -  себя  лишь  надо  обвинять...

***
Я  открою  вам  секрет:
Есть  погода,  или  нет,
Только  и  в  жару,  и  в  холод
Стонет  мой  иммунитет...

***
А  чтобы  прогнозы  не  злили  погоду,
Пускай  помолчит  телевизор  с  полгода,
И  прочие  СМИ!  
Ты  -  бегом  на  природу
И  дёготь  сердечку  не  страшен  уж,  вроде...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919655
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2021

Сон липневої ночі

Липень,  середина  літа.  Спека...  Іноді  важко  буває  заснути,  і  тоді  підходжу  до  вікна  на  дачі  і  милуюся  чудовою  панорамо.  Все  загадково-казкове,  примарно-нереальне.
 Пізніше  згадується  з  думкою:  чи  то  насправді  було,,  чи  наснилося?

СОН    ЛИПНЕВОЇ    НОЧІ
(із  збірки  "Срібна  місячна  доріжка")  

 Величний  Місяць  владарює  світом,
 Гарем  свій  зоряний  накрив  вуаллю,
 Й  чарівну  нічку  витворив  із  світла:
 Казкову,  загадкову,  нереальну!

 Завмерло  все  в  шанобі  реверансу:
 Не  ворухнеться,  звуку  не  проронить.
 Лиш  Срібний  Промінь  зазирнув  в  терасу,
 Ласкавим  дотиком  стривожив  сон  мій.

 Виходжу  у  садок,  і...  завмираю:
 Липнева  нічка  розсипає  срібло,
 І  відчиняє  браму  в  Царство  Раю,
 В  свої  покої  з  голубого  світла.

 Це,  певне,  сад  Едемський,  Первозданний!
 Змій  навіва  мені  спокуси  гріх,
 Я  –  Єва,  йду  шукать  свого  Адама,
 Скуштуєм  плід  гріха  із  рук  моїх...

 Байдужий  Місяць  втрутитись  не  хоче,
 Едемський  сад  закляк  в  німому  сні,
 В  примарнім  сяйві  голубої  ночі
 Самотньо  і  незатишно  мені...

 Вже  час  переступив  межу  до  ранку,
 Вертають  зорі  у  свої  світи,
 А  Срібний  Промінь  на  моєму  ганку
     Благає:  -  Єво!  Зупинись!
 Не  йди!...

 19.02.2013

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919405
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2021

Как быть…

Нам  надобно  всему  учиться:
Как,  например  понять:  "простить"?
А  коль  не  хочет  наш  обидчик
У  нас  прощения  просить?

Простить  авансом,  а  потом,
Пусть  продолжает  быть  скотом?!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919073
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2021

Надолго ли?

р.

Как  трепетна  сейчас  та  память  прошлых  лет,
Когда  мы  в  тесноте  не  ведали  обид.
Откуда  вдруг  пришла  страшнейшая  из  бед,
Кем  коронован,  возведён  на  трон  "Ковид"?

Надолго  ль?  
Или  будет  властвовать  всегда
Как  кара  за  грехи,  вселенская  беда?!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918699
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2021

Вуста медові

***
Мені  крізь  крапель  стук  
Враз  чується,  неначе
тихеньких  кроків  звук...
Ти  йдеш?
Чи  дощик  плаче?    

***
Не  чекай  даремно,  бо  пройшли  літа.
Але  так  приємно  згадувать  вуста,
Ті  п'янкі,  медові,  присмак  черемхи...
Місяць  срібночолий,  зорі,  я  і  ти...

 ***
Мелодійні  струни
Я  це  точно  знаю(!)
У  руках  не  в  мене
Зовсім  не  земні,

Сповнена  любові
Із-за  небокраю
Божа  ласка  лине
Віриш  ти,  чи  ні?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918563
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2021

Зачем?

Моя  душа  так  тянется  к  тебе!
Не  зная,  кто  ты,  чем  живёшь,  чем  дышишь,
Не  внемля  ни  рассудку,  ни  мольбе,
Как-будто  повинуясь  силам  свыше.

Быть  может,  в  прошлых  жизнях  и  веках
Мы  были  как-то  связаны  с  тобою?
А  нынче  сединою  на  висках
Отмечен  путь,  начертанный  судьбою.

Все  пройдены  дороги  и  пути,
И  солнышко  склоняется  к  закату,
С  тобой  друг  друга  не  смогли  найти
В  пространстве,  и  во  временно'м  «когда-то».

Зачем  сейчас  так  тянется  к  тебе
Моя  душа,  что  вечно  молодая?
В  предписанной  на  ЭТУ  жизнь  судьбе
Не  встретимся.
Я  знаю  это.  Знаю!

Зачем  душа  так  тянется  к  тебе?!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917903
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 26.06.2021

Побачила я дощ…

(Із  збірки  "Найглибша  борозна  життя")

Сьогодні  уві  сні  побачила  я  дощ,
Такий  рясний,  такий...  
ну  майже  злива!  
Я  йшла  босо'ніж  і  була  щаслива,
Хоча  до  ниточки  промокла,  ніби  хлющ
 
А  дощ  все  лив  і  лив,
немов  прорвало  небо,
І  я  ловила  в  жмені  крапельки  малі,
Вони  змивали  горе,  болі  і  жалі'...
Я  відчувала,  що  сон  віщий,
що  так  треба.

Легесенько  ішла  босоніж  через  лан
У  коконі  святих  поєднаних  стихій,
Я  дякувала  Матінці-Земля  святій,
І  дощику,  і  неосяжним  Небесам.

Потроху  дощ  вщухав,
і  сонячний  промінчик
Веселку-мостик  звів  з  землі  і  до  небес
Піднявшись,  раптом  
 світ  побачила  увесь,
І  радістю  душа  наповнилась  по  вінця.

Почула  голос  я:  Дивись,  яка  краса!
І  знай:  життя  твоє  —  
то  Божий  дар  святий,
Мов  лялечка  воно  у  коконі  стихій:
У  Матері-Землі  і  у  Отця  на  Небесах.

...  Побачила  я  дощ  у  віщім  сні,
І  промінь  сонячний,  і  дні  ясні...

07.01.19

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917698
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2021

На все свій час

Як  багато  хочеться  сказати
Про  Небес  прозору  бірюзу,
Про  черешню  білу  біля  хати,
І  про  радість,  й  про  гірку  сльозу.

Лиш  учора  ще  цвіли  тюльпани
Килимами  слались  спориші,
Ніжні,  перші  паростки  кохання
Пробивались  мріями  в  душі...

Та  настали  холоди'  осінні,
Й  ка'менів  життєвих
повний  віз!
Час  приходить
розкида'ть  каміння
Покаянням,  гіркотою  сліз.

Зважуть  все  за
Ноосфери  гранню,
Де  зійду'ться  разом  всі  часи'...
В  щирім,  ви'стражданім
покаянні
Істинну  любов
Бог  воскреси'ть!

 2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917586
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2021

Напомнит нечаянной болью

День  осени  поздней,  туманной
Торжественным  светит  огнём,
Лучится  особым  сияньем,
Особым  овеян  теплом.

Во  времени  прошлом,  далёком,
А  может  быть,  только  вчера?
Ты  в  мире  родился  жестоком
Для  счастья,  любви  и  добра.

Пусть  в  жизни  непросто  бывало:
На  то  она,  батенька,  ЖИЗНЬ!
Роняла,  и  вновь  поднимала.
Но  ты  покорял  рубежи!

Всё  здесь  так  неясно  и  зыбко...
И  мера  для  ценностей  —  в  чём?
Доверие,  верность,  улыбка,
Порядочность  нынче  почём?

А  подлость  на  сколько  затянет?
Бездушье  поместится  в  литр?
Любовь  чем  измерить?  А  память,
И  душу,  что  болью  щемит?!

В  твой  праздничный  радостный  вечер
К  столу  я  присяду  одна,
Зажгу  по  летам  твоим  свечи,
Налью  два  бокала  вина.

Я  мысленно  буду  с  тобою,
Обиды  на  время  забыв.
Увы!  Не  дано  мне  судьбою
Чтоб  в  жизни  ты  рядышком  был.

И  может,  за  шумным  застольем
Тихонечко  сердце  твоё
Напомнит  нечаянной  болью
Забытое  имя  моё.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916647
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 12.06.2021

Профілакторй

               (із  збірки  "Краплинка")

Сусіди  в  мене  нездорові,  кволі,
Так  важко  їм  на  лавочках  сидіть!
Для  мене  ж  дача  -  це  профілакторій,
Допомагає  виживать  і  жить.

Здоров’я  ніг  -  то  крос  на  поїзд  вранці,
В  вагоні  -  баня    (З  плюсом  п’ятдесят!)
Пенсіонери,  мов  ті  шпроти  в  банці,
Впритул  один  до  одного  стоять.

Зупинка    «Дачі».  Строєм  марафонці
ідуть  хто  кілометр,  а  хто  і  п’ять,
В  погоду  будь-яку:  чи  дощ,  чи  сонце,
Спішать  своє  здоров’я  поправлять:

Тут  вправи  різні:  розігнувсь,  зігнувся,
Копай,  сапай,  качай  в  відро  води,
Збери  врожай.  Зріж  з  полуниці  вуса.
Суши,  соли  та  консервуй  плоди.

Забудеш  що  болить,  і  де  таблетка,
Та  мусиш  знов  долати  марафон,
Додому,  на  вечірній  поїзд  треба!
Зате  вночі  -  міцний,  здоровий  сон.

А  їжа  -  то  суцільні  вітаміни  !
Отож,  виношу  «резюме»  своє:
Пенсіонерам  дача  -  незамінний
профілаторій  !
                Вік  подовжує  !

                                   2010

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916070
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.06.2021

Мысли

О,  мои  мысли!
             Вы  всегда  со  мною,
Лишь  с  вами
             откровенной  быть  могу
Всегда  вы  рядом:
             днём,  порой  ночною
Жду  вас,  но...
             иногда  от  вас  бегу.

Во  всём  правдивы.
             Вам  всегда  открыты
Любые  тайники
             моей  души,
Легко  в  пространстве,
             времени  -  парите,
Возводите
             фантазий  этажи.

Уйду  из  жизни  я.
             Когда?  Не  знаю,
А  вы?
             Ведь  вы  —  есть  истнное  Я!
Вспорхнёте  в  Небеса...  
             и  там,  сияя,
Зажжётся  звёздочка...
             Душа  моя.

2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915794
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.06.2021