Володимир Український

Молитва без телефону

 Один  отець  створив  протокол  від  початку  свого  служіння.  Скільки  людей  приходить  до  Ісуса  в  храм.  Якщо  по  великих  святах,  більш-менш  цифри  відвідувань  не  дуже  відрізнялись,  то  у  святу  неділю  цифра  з  кожним  роком  все  опускалась...  ...вниз.  
 Це  він  робив  для  всіх,  але  і  трохи  для  себе.  Бо  кількість  народу  божого  у  храмі,  означало  наслідки  його  плодів  служіння  Всевишньому.  Отець,  щоб  приводити  людей  до  Бога,  завжди  був  гарним  творцем  на  ідеї.  Проводив  реколекції,  друкував  повчальні  притчі  для  роздумування,  і  навіть  роздавав  Біблію,  не  оминаючи  жодну  хату.  Не  на  сім’ю,  а  щоб  кожен  мав  свою.  Та  міг  носити  всюди,  для  відновлення  гармонії  з  Отцем  Небесним.  
 Такі  добрі  вчинки  торкалися  людських  сердець,  і  йому  не  раз  ділились.  Коли  читали  Біблію,  то  чесно,  не  могли  спинитись...    від  почутого.  Той  немов  би  світлячок  світився.
 -  Було  добре,  коли  люди  користувалися  простими  "дзвонилками".  Чорно-білий  екран,  смс-ки,  ліхтарик,  і  часу  Богові  не  шкодувалося...  ...але  відколи  з’явилися  смартфони,  відтоді  молодь,  почала  відволікатися  весь  час  на  спілкування  у  соцмережах.  Безкінечне  гортання  стрічок  новин,  на  різні  «вподобайки»  комусь,  онлайн  ігри,  ну  і  на  інше...  І  усюди,  де  не  зайти,  люди  сидять,  і  «свайпають»  по  сенсорі...  А  кнопкові  телефони,  як  «раритет»  залишили  в  шухлядах,  де  їм  доводилось  тулитися  з  усім,  що  було  там.  Як  їх  тільки  і  не  ображали,  «цеглинами»  або  «бабусефонами»,  «старожилами»  чи  «динозаврофонами»,  та  вони  служили  добре.  От  батареї  на  кілька  днів  вистачало,  і  екран  люди  не  втомлювались  бити.  Якось  прочитавши  одну  статистику,  дослідників  британського  університету  Дербі,  що  майже  кожен  користувач  смартфона  не  відриває  очей  від  екрана  чотири  години  на  добу.  Отця  це  смутило,  він  не  раз  казав,  що  "сидячи"  у  телефоні,  ви  пропускаєте  усе  найцікавіше...  
 -  Це  добре,  що  можна  отримати  досвід,  бо  там  є  «ГУГЛЕзнайко».  Можна  через  відеодзвінки  розмовляти  з  близьким,  що  десь  далеко  за  горами  та  от  тільки  б  не  впадати  в  «Інтернетозловживання»...  Та  й  очі...  От  ще,  як  він  був  учнем,  згадував.  В  школі  було  лише  кілька  учнів  в  окулярах...  А  зараз  «слабозорих»  більше  на  жаль.  Зітхав.  Бо  перестали  знати  міру.  
 …Минав  2021  рік,  а  в  храмі  все  більше  були  впізнаванні  лише  старенькі,  і  ті  кому  за  30.  Однієї  ночі  не  міг  усе  заснути,  а  все  міркував:  
 -  Як  зробити  для  молоді  постійною  дорогу  до  Дому  Божого?  А  на  другий  день,  він  попросив  свого  онука,  щоб  той  виписав  усі  найпопулярніші  компанії  виробників  мобільних.  І  у  неділю  після  пресвятої  Літургії  повідомив.  Що  якийсь  час  він  не  буде  правити,  а  замість  нього  буде  отець  з  сусіднього  селища.  
 Ті  люди,  які  часто  відвідували  храм,  трохи  були  засмучені.  Бо  такої  Служби  Божої,  яку  отець  Натанаїл  відправляє,  з  їхніх  слів,  вони  ще  ніде  не  чули.  Та  він  запевнив,  що  отець  Василь,  ще  краще  править.
 -  А  які  в  нього  казання  солодкі.  То  є  неначе  бальзам  для  душі.  Ватро  слухати  і  є  чому  навчатися.  А  про  себе  додав:
 -  Дорогенькі  мої!  Їду  вертати  молодь  до  храму.  
 Онук  нарахував  5  таких  компаній,  та  й  то  у  різних  містах.  Але  в  отця  було  стільки  бажання,  що  не  поміститься  у  серці  все.  Спершу  подався  в  Англію,  потім  у  Фінляндію,  Китай,  Корею  і  закінчив  у  США.  Відверто  кажучи,  найважче  було  у  Китаї.  
Тому  що  громадяни  цієї  країни,  наче  дали  згоду  на  те,  щоб  встановити  додаток  «Молитви»,  як  розблокування  телефону.  Але  з  пунктом  щирої!  Дуже  боялися,  що  люди  менше  будуть  купувати  їх  продукцію,  бо  ж  як  висловлювався  директор:
 -  Є  люди,  які  провадять  інший  стиль  життя,  іншу  віру  мають  або  не  мають.  
На  що  отець  поплескав  по  плечі  того  низькорослого  чоловіка,  чимось  схожого  на  Джекі  Чана  і  через  допомогу  перекладача  запевнив:
 -  Бог  один  і  віра  в  нас  одна!
Поки  отець  вернувся  додому,  в  інших  країнах  почались  безліч  дискусій  на  цю  тему.  Форуми  просто  "розривались".  У  всіх  була  приблизно  одна  тема.
 -  Чому  священник  вказує?!  Ми  самі  знаємо  чи  молитися,  чи  ні!?  
 А  ті,  що  були  в  захваті  від  цього,  лиш  хвалили.
 Минув  рік.  І  Божий  посередник  між  людьми  й  Всевишнім,  вже  кілька  місяців,  як  правив  в  храмі,  де  його  домівка.  А  молоді  потрохи  все  ставало  більше  й  більше.
 Той  вчинок  він  зробив  анонімно.  Проте  одна  дівчина,  якось  розізнала,  що  саме  її  отець  зробив  цей  додаток.  Після  Святої  Літургії  почекала  його  біля  храму  і  розповіла:
 -  Отче,  ви  знаєте,  що  мені  тепер  не  телефон  став  потрібен,  а  молитва!  Спочатку  я  заради  телефону  молилася  молитву,  тепер  -  заради  молитви  відкриваю  телефон.  Дякую  Вам!  Нащо  отець  відповів:
 -  То  є  дуже  добре!  На  Славу  Божу!  І  бачив,  що  плоди  свої,  він  пожав  щедрі  та  рясні.  Бо  сьогоднішня  неділя,  не  є  Пасхою  і  Різдвом.  А  в  храмі  багато  молоді.  Прохання  духовного  отця  Натанаїла:
 «-  Господь  посеред  нас,  дорогенькі!  Прошу  внести,  якщо  ваша  ласка,  зміни  в  телефоні.  А  саме  додаток,  як  розблокування.  Не  пароль  із  цифр,  а  щирої  молитви!  Після  того,  як  християнську  етику  «вигнали»  зі  школи.    Молодь  не  завжди  бере  знання  потрібні  з  телефону,  і  неабияк  засмучує  вселюблячого  Бога.  Я  впевнений,  що  ви  поставитесь  із  розумінням,  і  з  вашою  допомогою,  хто  призабув  Отче  наш...  …згадає.  Хто  не  вмів  -  навчиться,  а  хто  не  знав  Бога,  то  познайомиться...  А  щоб  не  впадали  в  хитрість,  прикріпіть  у  додаток  цей  «Детектор  визначник».  Так  буде  важко  розблокувати,  бо  тільки  вдасться,  коли  молитва  буде  щира.  Виходити  від  самого  серця.  Дзвінків  це  не  буде  стосуватись,  нехай  спілкуються  на  здоров’ячко.  А  якщо  будуть  надходити,  на  ваші  власні  форуми,  скарги,  то  лиш  додам:  «Для  Бога,  забагато  молитви  ніколи  не  буває...»
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                         10  червня  2021  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981786
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2023

Душу відром не ощасливиш (Віра на практиці)

 Один  пан  наскладав  багато  грошей,  і  вирішив  побудувати  собі  хату.  
 -  Тому  запрошені,  -  вихвалявся  перед  своїм  братом  через  телефон,  -  найкращі,  перевірені  своєю  роботою  майстри.  То  не  будь-хто,  а  справжні  знавці  свого  діла.  
 В  підсобники  найняв  двох  однокласників,  що  жили  по  сусідству.  І  ще  одного  високого,  та  завжди  привітного  юнака,  що  жив  з  бабусею  неподалік.  Той  хлопець  багато  молився  і  дуже  зрадів,  що  Бог  почув  його  так  швидко.  І  він  зможе  допомогти  бабусі,  а  також  здійснити  свою  мрію,  навчатись  в  духовній  семінарії…
 …Кожного  разу,  коли  власник  будинку  привозив  матеріал,  чи  ще  щось,  чорна  кішка  переходила  йому  дорогу.  Чоловік  одразу  злився,  і  кричав  до  наймолодшого  працівника:  
 -  Ти  тепер  будеш  за  неї  відповідати,  бо  вона,  як  перебіжить,  то  ще  й  не  пощастить.  По  дорозі  колесо  проб’ю  або  ще  щось  зроблю.  
 Ну,  а  хлопець  лиш  тільки  усміхнувся,  і  не  сприймав  оці  слова  серйозно:
 -  Та  то  нічого  страшного.  Все  буде  добре!  Не  переймайтесь  нею,  вона  нічого  злого  тим,  що  йде,  не  чинить,  -  заспокоїв.
 Нащо  пан  реагував  невдячним  поглядом  і  бурмотів:
 -  Я  тобі  гроші  плачу,  і  наказую!  Мусиш  те  виконувати!  
 Але  через  шум  невтомної  мішалки  нічого  не  було  чути.  І  старанний  помічник  чемно  виконував  свою  роботу.  
 А  пан,  більш  ніж  того,  що  матеріал  привозив,  ще  й  працював  у  себе  на  подвір’ї.  Зварював  різні  конструкції,  тому  він  по  кілька  разів  їздив.  То  десь  поїде,  то  знов  приїде.  Ну  а  сусідський  котик,  знову  біг  собі  через  дорогу.  Так  було  йому  зручно.  Побачивши  його,  пан  почав  кричати  ще  більше.  Та  Микита,  таке  було  ім’я  підсобника,  за  кішкою  не  контролював.  Бо  ніколи  раніше  такого  ще  не  чув,  коли  читав  Біблію.  Чи  в  Храмі  Божому  священник,  ніколи  про  таке  не  казав...  Щоби  кіт  впливав  на  людське  нещастя.  Ото  вигадав  собі...  Всміхнувся.
 …Юнак  віднісши  відра  з  відсівом,  йшов  назад,  щоб  зачерпнути  ще.  Перейшов  перед  господарем  з  пустими  відрами,  а  той  за  своє...
 -  Та  як  ти  так  можеш,  та  ж  не  пощастить!  От  може  на  кількох  сантиметрах  помилюсь,  і  все  коту  під  хвіст!  Поклади  хоч  туди  цвяшок  чи  камінчик,  що  не  бачиш,  я  йду!?  Так  теж,  не  потрібно  робити,  хоча  б  перечекав!  
 А  Микита  тільки  посміхнувся  і  запевнив:
 -  Та  це  ж  нічого  страшного.  Все  буде  добре!  Не  беріть  таке  собі  у  голову.  І  ба  дивак,  не  знаючи  про  що  господар  казав  йому,  дивувався  хлопець.
 А  пан  нагадав:
 -  Та  я  ж  тобі  гроші  плачу!  А  ти  таке  твориш.  Хочеш,  щоб  щастя  не  було  тут?!  Вказав  пальцем  на  свою  ще  незакінчену  хату,  і  пішов  до  гаража.
 Та  Микита  не  задумувався  над  тими  словами,  і  далі  ходив  зачерпував,  висипав  і  повертався  з  пустим  відром.  А  пан  тільки  й  ходив  по  подвір’ї  з  рулеткою  в  руках,  шукаючи  відповідний  метал  та  постійно  лиш  виказував  своє  невдоволення.  Хлопець  перейде  з  пустим,  а  той  вже  повний  люті.  Постоїть,  почекає  коли  той  наповнить  і  тоді  вже  радісно  переходить.
 -  Ооо,  так  мене  можеш  переходити  хоч  кожного  дня!  
 Минуло  трохи  часу,  як  почалось  будівництво,  а  все  тривало  так,  без  змін  у  баченні  господаря.  І  майстри  вже  теж  звернули  увагу.  
- Ну,  що  той  хлопчина  такий  впертий?  Чому  він  не  слухає  замовника!?  Він  хоче  показати  з  себе,  що  він  дуже  розумний  чи  що!?  -  Але  хлопець  впевнено  за  обідом  запевняв,  що  відро  немає  ніякої  нещасливої  сили,  ніякої  магії.  Як  і  чорна  кішка,  хоче,  хай  біжить.
 А  майстри,  на  чолі,  з  паном  обговорювали  ці  всі  речі  так,  ніби  його  слова  зовсім  неправда.  І  він  ще  дуже  молодий,  бо  не  знає  справжнього  значення  щастя.  Так  тривало,  поки  не  збудувалась  хата.  
 Вже  все  було  поштукатурено,  пофарбовано,  зроблено,  як  кажуть  будівельники,  «під  ключ».  Потрібно  було  завозити  меблі,  і  все  розкладати.  Пан  бачив,  що  цей  хлопчина  завжди  старанно  працював,  хоч  і  не  слухав  у  всіх  випадках  його.  Це  в  тих,  що  не  стосувались  його  роботи,  та  запропонував  ще,  якщо  той  захотів  би:
 -  Слухай,  Микито,  давай  це  все,  що  привезуть,  проконтролюєш  на  своє  уподобання,  де  що  має  бути.  Майстри  усе  поскручують,  а  ти  лише  їм  вкажеш,  що  і  куди.  Заздалегідь  усе  сплануй,  щоби  потім  не  переносити  з  однієї  кімнати  в  іншу.  Маю  надію  ти  розкладеш  гарно,  бо  ми  з  дружиною  ще  їдемо  по  нові  речі.  А  то,  як  привеземо  все,  то  повний  буде  безлад.  На  це  я  не  маю  часу.  Ну  працюй.
 -  Домовились?!  То  не  важка  робота,  і  для  неї  непотрібно  бути  генієм.
 -  Так,  кивнув  головою  Микита.  І  на  листку,  що  пан  занотував  ще  до  початку  будівництва,  приблизно  бачив,  що  і  де  буде  стояти,  та  й  вирішив  нічого  не  міняти...
 Майстри  не  витрачаючи  часу  усе  оперативненько  поскручували,  і  все  доволі  охайно  та  гарно  виглядало.  Пан  привіз  пакети  та  ящики  з  усім,  що  сподобалось  йому  та  дружині.  Забіг,  поглянув,  схвалив  і  подався  до  когось  щось  зварювати.  А  хлопчина  взявся  розпаковувати  ящики  й  розв’язувати  кульки.  Коли  все  розпакував,  почав  розкладати.  Спочатку  по  менших  кімнатах.  Після,  в  одній  великій,  де  має  бути  прихожа.  Обирав,  де  має  бути  куточок  для  молитви.  Місце,  яке  б  запрошувало  до  роздумів,  допомагало  знаходити  спокій  та  тишу,  де  б  зустрічатися  з  Ісусом  щодня.  Але  ніде  не  міг  знайти  ікон.  Це  для  нього  було  саме  головне.  Ні  одної  фігурки  Божої,  ні  одного  образка.  
 -  Пан,  стільки  всього  привіз  різного,  і  чи  все  йому  знадобиться!?...  А  за  церковну  крамницю  чи  то  забув,  чи  то  навмисне  обминув.  Це  відверто  Микиту  засмутило,  але  не  здивувало.  Бо  своїми  язичницькими  поглядами,  він  живе  і  довіряє  забобонам,  а  не  Богу,  більше,  ніж  мені  років  напевне!,  -  всміхнувся  хлопець.  Поставив  все  так,  як  зрозумів  пана.
 Згодом  пан  повернувся  з  приємною  втомою,  бо  за  замовлення  отримав  гарний  заробіток.  І  з  гарним  настроєм  зайшов  в  один  коридор,  інший,  все  гарно.  Картини  почепив  доволі  влучно  і  шафу-купе  поставив  там,  де  здається,  що  вона  тут  стояла  завжди.  І  проходу  нічого  не  загороджує.  Має  смак  хлопчисько  той,  кивав  головою  начальник.  І  пробуючи  на  дотик  рукою  венеціанську  штукатурку,  в  думках  пишався  надбаним.  
 -  Я  тут  борщику  приготувала,-  тонким  голосом  вигукнула  господиня  із  літньої  кухні.  Клич  того  працівника  і  сам  ходи.  А  ще  вареники,  тільки  що  з  окропу  на  вас  чекають,  налила  смачного  чаю.
 -  Та  зараз  йду!  Дай  хай  помилуюсь  нашою  оселею,-  біля  відкритого  вікна  відповідав  той.  Але  шлунок  з  ним  був  незгідний,  тому  одразу  забурчав.  Чому  бурчиш,  зараз  йду!  
   …  Микита  тільки  ложку  із  борщем  доносив  до  свого  роту,  а  тут  пан  вривається.  Обличчя  мов  буряк,  із  таким  вереском:  
 -  Ти  що  накоїв?  Що  нерозумний!?  Я  за  що  тобі  гроші  плачу!?  Геть  з  глузду  з’їхав!?
 А  Микита,  сидить  собі  спокійно  і    дивиться  на  нього,  наче  і  не  розуміє  про  що  мова.  Завмерши  з  ложкою  в  руці,  і  знову  продовжує  їсти.  
 -  Як  таке  може  бути!  Поняття  не  маю,  щоб  на  тільки  що  привезену  стінку,  примудритися  поставити  таке  брудне  відро  від  розчину.  А  збоку,  у  мій  весільний  ящик,  для  збирання  грошей,  запхати  те  сусідське  кошеня!  -  розмахує  руками  наче  дерегувальник,  пан.  Це  взагалі  щось  нереальне!  Чому  у  дверях,  які  лише  вчора  поставлені,  пороги  всі  обрізані?!  
 А  хлопець  йому  відповів:
 -  В  жодному  будинку  не  заведено  так,  але  просто  має  бути  обов’язково,  місце  для  молитви.  В  кожну  оселю  потрібно  впустити  Бога!    А  у  вас,  ...у  вас  його  немає.  Тому  я  вирішив,  покласти  відро,  бо  ви  вірите  в  нього,  і  певне  до  нього  і  засилаєте  свої  прохання.  Кошеня  впіймав,  щоб  не  переходило  вам  дорогу,  і  ви  мали  б  таки  своє  щастя.  Пороги  я  підрізав,  щоб  могли  спокійно  щось  брати,  чи  комусь  передавати.  І  не  думали  більше  про  те,  що  через  поріг  не  можна.
 Здавалось,  що  пан  зараз  вибухне.  Бо  кипів  немов  чайник,  від  люті.  Таким  його  ще  ніхто  не  бачив,  напевне  він  сам.  А  коли  ще  почув  іржання  коня,  то  геть  сказився.
 -  Ти  у  своєму  розумі,  а  коняка,  що  тут  робить?!  Негіднику!
 Микита  пояснив:  
 -  Коли  все  розкладав,  знайшов  багато  підков.  Тому  й  подумав,  що  в  цій  хаті  коні  теж  будуть  жити...  
 Забирайся  геть!  -  кричав  пан,  жбурнувши  зарплатнею  прямо  в  хлопця.
 Збираючи  свої  зароблені  гроші,  які  порозлітались  по  подвір’ї,  Микита  зауважив:  
 -  Коли  будете  освячувати  хату,  то  не  кличте  священника,  а  у  вашому  випадку,  відразу  кличте  шамана!
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           26  травня  2021  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980368
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.04.2023

Бабця Юля

 Одна  літня  жінка  заходила  кожен  день  в  одну  забігайлівку.  Де  ходили  тільки  п’яниці,  хоча  її  син  був  священником.  Чому  вона  почала  там  з’являтись,  ніхто  й  гадки  не  мав.
     -  Усе  життя  жила  добре,  дуже  була  щирою,  всім  помагала.  А  тут  раз  -  і  збочила  з  доброї  дороги,  -  хитали  головами  бабусі  на  лавочках.  І  деколи  щоби  дізнатись  більше  інформації  для  пліткування,  питали  в  того  хто  виходив  звідти.
 -  Ну  от,  сьогодні  знову  у  двері  не  влізаєшся!  -  жартували  до  «грошепропивальника».
 -  А  скажи  но!  Бабця  Юлька  сильно  випиває?
 Це  питання  не  минало  жодного  хто  виходив  з  того  приміщення.  Та  всі  немов  би  копіювали  один  одного,  не  відповідали  нічого.
 Тільки  рукою  махали  і  йшли  собі  додому.
 Щоб  знати  правду,  й  на  свої  очі  бачити,  якою  саме  виходить  звідти  бабця  Юля,  не  дочікувався  ніхто.  Хоч  би,  як  кого  кортіло.  Холодало,  темніло,  та  й  комарі  не  на  жарт  атакували.
 А  про  жінку  по  селі  все  більше  розлітались  чутки,  що  вона  п’яниця.
 -  Як  її  не  соромно!  Їй  Богу!  Син  у  церкві  служить,  а  вона  тут  таке  витворяє!
 Навіть  усезнаюча  баба  Параскевія,  що  могла  розказати  біографію  кожного  хто  у  селищі  живе,  не  могла  второпати  нічого.
 Та  через  рік  на  забігайлівці  висіла  колодка.  Він  вже  не  працював.  А  той  хто  відвідував  його,  завдяки  бабці  Юлі,  знайшов  добру  дорогу  і  почав  ходити  в  церкву.
 Власник  поглядав  скоса,  коли  бачив  стареньку.  Але  через  деякий  час  став  веселішим,  і  після  недільної  Літургії  попросив  слово.
 -  Слава  Ісусу  Христу,  дорогі  односельчани!  Я  був  власником  чайної  у  вашому  селі.  Сам  не  розуміючи  того,  помагав  людям  спиватись.  Радів  тим  грошам,  що  вони  приносили.  Але  ніколи  не  задумувався  над  тим,  що  горілка,  це  страшна  річ,  якщо  нею  зловживати.  Вельмишановні,  прошу  пробачення  у  тих  сімей,  чиї  чоловіки  відвідували  мій  бар.  Так  би  тривало  дальше,  якби  не  он  ота  бабуся,  що  стоїть  у  червоній  хустці.  Вона  кожного  дня  приходила  і  йшла  до  музичного  кутка.  Притягувала  крісло,  вимикала  магнітофон  і  опускала  низько  мікрофон  та  починала  читати  Біблію.
 Спочатку  її  кожен  з  відвідувачів  перебивав.  Навіть  і  я...  Думав,  що  вона  взагалі  собі  таке  дозволяє?!.  Та  через  кілька  років  ми  змінили  свої  думки.  І  останні  дні  уже  слухали  з  захопленням.  Також  хотів  би  наголосити,  що  вчора  був  її  останній  візит,  у  моє  колишнє  місце  роботи.  Бабця  Юля,  прочитала  останню  сторінку.  А  я  продав  свій  бар.    Нові  власники  збираються  усе  там  змінити,  і  відкрити  магазин  продуктів.
 -  Як  багато  часу  ми  марнуємо  на  те,  що  не  є,  нам,  потрібно  взагалі.  Усі  гроші,  які  заробив,  роздав  діткам.  Адже  їхні  бажання  не  були  виконані,  я  це  знаю  точно!  
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                     24  грудня  2020  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977500
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2023

Що вартий гривень для людини

Аліна  вже  тривалий  час  захоплювалась  модою.  Це  була  б  не  вона,  якби  економивши  гроші,  хоч  раз  на  місяць  щось  собі  не  купила.  Це  не  про  Аліну!  Вона  по  два  рази  на  тиждень,  а  то  й  по  три,  забігала  до  крамниці  з  одягом  та  виходила  завжди  з  пакунками.  Їй  здавалось,  що  не  має  що  вдягнути!  А  насправді  у  домівці  було  так  багато  одягу,  що  можна  було  б  одягнути  цілу  країну.  На  вулиці  був  літній  день,  він  дуже  радував  Аліну,  адже  завтра  їде  з  батьками  на  море.
Тому  вже  вкотре  зможе  накупити  собі  дрібниць  та  зробити  магазину  виторг.  Проте  забігши  у  крамницю,  Аліни  очі  відразу  кинулись  на  трилітрову  банку,  в  якій  були  гривні  з  монетами,  а  на  ній  було  наклеєно  фотографію  трирічного  хлопчика  з  проханням:
–  Допоможіть  добрі  люди,  врятувати  життя  малюку.  Пожертвуйте  на  операцію  хто  скільки  зможе.  Подаруйте  мені  радіти  цьому  світу  та  перебороти  лейкоз.
Аліна  хутчіше  відкрила  гаманця  та  кинула  до  банки  гривню,  але  в  собі  ставила  питання:
–  Що  вартий  гривень  для  людини?...  Адже  сучасна  медицина  така  дорога...  Та  пошепки  промовляла:
–  Гривня  ця  мене  не  спасе,  але  хлопчику  нехай  поможе.  Дай  Боже  вилікуватись  цьому  дитяті.
Нові  купальники,  засмага  на  сонці,  плавання  на  морі,  швидко  перетворились  у  гарний  спогад  на  фотографіях.  Почалися  буденні  дні,  Аліна  знову  прибігла  до  крамниці  за  чимось  свіженьким,  проте  свою  увагу  всю  сконцентрувала  на  те  місце,  де  стояла  банка  допомоги.  Її  там  вже  не  було.  Минув  майже  місяць  з  того  випадку,  коли  студентка  жертвувала  гривню.
–  Як  його  здоров’я?  –  засинаючи,  думалось  Аліні.
І  Бог  подарував  їй  відповідь.  Цієї  ночі  їй  наснилось,  що  вона  стоїть  на  зупинці,  а  ось  наближається  автобус.  Та  навпроти,  на  іншому  боці  тротуару,  стоїть  той  хлопчик,  біля  нього  банка,  а  в  рученятах  він  тримає  апельсинку,  й  дитячим  голосом  кричить:
–  Алінко  постривай!  Не  сідай  в  автобуса!  –  я  ще  не  подякував  тобі!  –  Я  вилікувався  і  тепер  здоровий!  –  стрибав  у  біло-синіх  кросівках  хлопчик.  –  Ось,  тримай,  будь  ласка,  це  тобі!  –  й  передав  Аліні  апельсинку.
–    Дякую  за  твою  пожертву!  З  усмішкою  взяв  свою  банку,  та  попрямував  кудись  у  бік  храму  Христового  Воскресіння!  Різко  зірвавшись,  Аліні  аж  подих  перехопило!
–    Ой!  Що  це?  –  у  руках  в  Аліни  була  апельсинка  подарована  хлопчиком.  –    Тепер  я  знаю,  що  означає  гривень  для  людини!  Ласувавши  апельсину  думала  Аліна.
28  серпня  2013  року…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964743
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2022

Послання в пляшці!

На  вулиці  вже  вечоріло.  А  біля  невтомної,  все  квапливої  ріки,  що  "поселилася"  ще  з  давніх-давен  на  краєчку  
парку,  зібралося  багато  молоді.  Заслухані  древніми  розповідями  своїх  предків,  на  рахунок  традицій  та  дрібних
чаро  діянь  на  Івана  Купала,  ті  й  собі  продовжували  звичай.  Шукаючи  чар-зілля  та  кидаючи  виплетені  із  квіток  
віночки  на  воду.  Бо  ж  якщо  квітучий  цей  "кораблик"  пуститься  в  одну  ходу  за  течією  й  загубиться  в  очах  дівочих,
тоді  й  суджений  насниться  чи  можливо  і  появиться.  Та  для  Ромашки  це  вперше.  Вона  завжди  сестер  своїх  просила
про  те,  щоб  взяли  із  собою,  але  ті  просьби  були  марними...
 -  «А  цього  разу  і  я  віночок  плестиму!»  -  переповняли  емоції  Ромашку.  –  «Доросла  вже  врешті-решт!»  -  хвалилася  бабусі
дівчина.  Й  надівши  вишиту  маминими  руками  сорочку,  покрутилась  перед  дзеркалом  у  різні  боки  та  й  побігла  з  
сестрами  взнавати  свою  долю.
 І  тільки  сонечко  сховалось,  а  тим  часом  галявину  біля  берізок,  немов  встелили  вишиванки,  одна  краща  іншої.
 -  «Еее...  Не  розганяйтесь  так!  Лишіть  й  мені  квіток!»  -  всміхаючись  про  себе  думала  Рома.
 Й  охайно  виплівши  свої  віночки,  стала  вона  біля  води  та  й  почала  відправляти  ті  по  течії.  З  вказівкою,  яку
ще  десь  пів  року  тому  сама  придумала.
 -  «Ти  пливи-пливи  віночку  та  не  зупиняйся  ні  на  одному  куточку.  Загубися  ти  швиденько  в  далині  та  пришли  від
милого  щасливу  звісточку  мені».  А  наплела  задоволена  Ромашка  всіх  аж  5-ть.  Й  "прощаючись"  з  останнім  найбільшим
віночком  враз  помітила,  якусь  доволі  дивну  пляшку,  що  доволі  відчайдушно  билася  до  берега.  Що  наче  прибула  з
якоюсь  місією  до  причалу,  але  дрімучі  матроси  все  ніяк  не  могли  пустити  якоря  на  дно.
 -  «Хммм...  Я  не  любитель  колекціонування  пляшок,  але  цю  б  взяла»,  -  присівши  милувалась  "не  інкубаторною"  зовсім
пляшкою  дівчина.  Й  закинувши  свою  "косу"  назад  тихо  подумала  в  голос:
 -  «Ну  я,  мабуть,  і  на  трохи  відстала  від  сучасності.  Тепер  напевне  в  кожнім  місці  для  відпочинку,  де  продають
спиртні  напої  є  такі  пляшки.  А  цю  мають  якась  багата  компанія  кинула  у  воду.  Та  не  знала,  що  на  Івана  Купала  
потрібно  кидати  віночки»,  -  пояснювала  сама  собі  вона.  Але  раптом  вкусивши  себе  за  губи  додала:
 -  «Що,  може  й  ні!»
 І  по  легенько,  щоб  ніхто  не  бачив  та  не  напридумував  зайвих  неправдивих  пліток,  витягла  ту  пляшку  та  й  обмотавши  
її  віночком  побігла  до  стадіону.  А  то  якщо  роздивлятись  її  тут,  то  ще  не  так  зрозуміють.  А  подумають,  що  вона
якась  жебрачка,  збирає  пляшки  та  розносить  якісь  інфекції...
 І  вмістившись  на  підтрибунному  кріслі,  де  зазвичай  сидить  тренер  футболістів,  Рома  вже  без  поспіху  роздивлялась
на  цю  пляшку.  А  вона  і  справді  була  нестандартна  світовим  критеріям.  Бо  ж  верхня  частина  була  виготовленою  зі
скла,  і  то  такого  якогось  що,  неначе  хамелеон  переливалось.  Й  до  сонця  нею  можна  одночасно  з  10-ток  "зайчиків"
пустити.  Ну  а  нижня  частина  була  дерев'яною,  причому  запах  линув  наче  від  конвалії...
 -  «Невже  у  тій  місцевості  звідки  родом  моя  знахідка  росте  не  квітка,  а  якийсь  кущ  чи  дерево!?»  -  притуливши  до  носа
цю  пляшку,  подумки  припускала  дівчина.  Та  й  "приплела"  ще  один  варіант  сюди,  що  можливо  це  піратів.  А  через
кілька  хвилин  ще  й  отаке:
 -  «А  можливо  це  один  з  небагатьох  залишків  з  часів  Титаніка?  Ну  точно  Джину  там  нема,  чи  золотої  рибки!»  -  жартувала  Рома.  
Й  стиснула  корок  у  свій  кулак  та  й  давай  тягнути  того  вверх.  Але  непоступливий  пляшковий  
"капелюшок"  здаватися  так  просто  наміру  не  мав.  Не  рушився,  ані  трішки...
 -  «Хммм...  Та  ти,  наче  приварениййй!!!»  -  промовляла  до  пляшки,  аж  зачервонівшись  дівчина.  Й  здавалось,  що  ці
старання  Роми  ні  до  чого  не  призведуть.  Та  час  закоркував  її  назавжди.  Але  впертість  дівчини  понад  усе  хотіла  
перемогти  з  впертістю  головного  убору  пляшки.  І  з  невеликою  охотою  корок  таки  здався.  Та  коли  зрушився  від  свого
дрімотного  сну,  то  аж  заскреготів.  Й  під  дзвінке  професійне  виконання  хору  горобців  постав  в  усій  красі  у  Ромині
руці.
 -  «Ой,  що  тут?»  -  зазирнула  дівчина  всередину  пляшки  та  ще  дальше  зацікавилася  пляшкою.  А  точніше  тим  же  папірцем,
що  чекав  хтозна  скільки...  Щоби  знову  вибратись  на  волю.
 -  «Ааа...  І  чиїм  очам  він  призначався?  Ви  часом  не  знаєте?  "Співочі  літачки"?»  -  загадково  якось,  не  так,  як  завжди
зверталася  до  привітних  горобців  Ромашка.  Бо  ж  трохи  й  мав  своє  місце  і  варіант  один...
 -  «Ну  нічого  собііі!  Ще  не  встигли  й  віночки  швидкості  нормальної  набрати...  Та  й  що  й  там  набрати,  навіть  добре
намочитись  в  річці,  як  вже  і  залицяльник  листа  надіслав».
 Й  спустившись  із  сидіння,  аж  підстрибуючи,  дівчина  із  радощами  на  обличчі  вибігла  на  поле  тай  піднявши  паличку
від  тріснутого  шару,  яку  ще  добираючись  сюди  помітила,  запхала  у  пляшку  та  й  почала  ту  записку  витягати.  Й  
на  відміну  від  корка,  з  папірцем  проблем  не  виникло.
 -  «Ану,  що  тут?  Зараз  глянемо!»  -  з  величезним  задоволенням  розкручувала  папірця.
 І  глянувши  на  цю  доволі  непоганого  автора  "прозу"  дівчина  від  побаченого  лише  зітхнула...  Тому  що  не  знайшла
жодної  знайомої  для  себе  букви.
 -  «Ну  от,  дізналась  називається»,  -  розглядаючи  незнайомі  літери,  що  таки  вже  довгенько  вмостились  на  новенькому,  але
пожовклому  папері.  Зараз  такого  і  ніде  не  випускають.  Проте  вже  після  побаченого  Ромашці  геть  перехотілось  
фантазувати  зі  своїми  мріями  й  припущеннями.  Бо  ж  вже  намріялась.  Та  хай  там  як,  але  це  ще  більше  дров  підкинуло
у  вогнище  цікавості  Ромашки.  Й  не  тратячи  ані  хвилини,  дорогою  зі  стадіону,  шукала  ідеї  хто  б  поміг  у  цьому
ділі.  -  "Самій  не  справитись  то  точно"!
 -  «Ще  й  Інтернет  все  ніяк  не  проведуть!»
 Та  твердо  вирішивши,  що  незапланований  візит  до  Отця  Антоніо  буде  найкращим  варіантом.  Рома  без  вагань  подалася  до
нього.  З  надією,  що  Отцю  з  подібним  приходилось  якщо  й  не  раз,  а  то  й  по  кілька  зустрічатись.
 -  «Слава  Ісусу  Христу!»  -  чемно  привіталась  володарка  засекреченої  знахідки.  Та  й  все  до  дрібничок  розповіла  те  як
було.  Адже,  що  ж  саме  там,  цікавило  з  кожною  хвилиною  все  більше  і  більше  Рому.  А  тепер  не  тільки  і  її.
 -  «Ну  дитино»,  -  візвався  Отець  Антоніо,  -  «якщо  на  те  Божа  воля,  зараз  все  розкриємо,  що  за  записи  такі  на  цьому
аркуші».  Й  взявши  свою  лупу  і  товсту  сіруватого  відтінку  книгу  Древньосвященства,  таємниця  цього  напису  була
розкритою  і  перекладеною.
 "Слава  Ісусу  Христу!  Народ  Божий!  Цього  дня  мій  найкращий  день  на  цій  Святій  землі,  бо  Господь  сам  явився  мені
та  сказав:
 -  «Це  правда,  Я  воскрес!  Я  був  простим  рибалкою,  нічим  не  відрізнявся  від  інших.  Але  коли  за  кілька  своїми  
руками  виготовлених  невеличких  кораблів,  один  пан  покликав  мене  до  себе  на  роботу.  Моє  життя  зазнало  добрих
змін.  Проте  багатство  змінило  і  мене.
 А  упродовж  життя  Месії,  він  половину  з  нього  був  моїм  учителем.  Я  в  нього  вчився,  слухав  його  проповіді  разом
з  іншими  учнями,  й  життя  не  було  таким  турботливим  і  попри  те,  що  жилось  у  бідності.  Завжди  вистачало
їжі...  Моя  сім'я  кожен  день  при  цій  роботі  в  Пана,  могла  собі  купляти  все  на  вибір.  Одяг,  взуття,  прикраси...
Але  чомусь  не  робила  цього.  І  через  це  в  нас  з  жінкою  частішали  все  сварки.  Думав  гроші  добра  річ.  Та  все  
більше  вони  цікавили  мене,  і  зацікавили  так,  що  вже  перестав  приходити  слухати  проповіді  до  Вчителя.  Бо
багатство  заставило  зневіритись  та  легковажити  поступками  та  своїм  єством...  Втратив  дружину,  дітей...
Перебрався  жити  до  пана  і  думав  й  надалі,  що  Ісус  не  є  Месією.  Ще  й  інших  насторожував,  що  це  прости  Господи,
Чародійник,  який  сіє  оману  у  серця.  І  так  тривало  допоки  проходячи  на  ринку  не  почув  від  одного  бородатого
Проходимця,  що:  "Майбутній  світ  зневіриться,  багато  хто  відвернеться  від  Христа.  А  він  життя  без  скупості  віддав
за  наш  теперішній  й  майбутній  рід!"
 Почувши  це,  я  розкаявся,  і  не  зваживши  на  свою  шану  перед  народом,  скликав  усіх  на  площу  і  заплакав  зі  словами:
 -  Господь  Ісус,  єдиний  Бог!  Нехай  возвеличить  кожна  душа  його!
 Й  після  цього  виступу,  прогнозовано  втратив  роботу...  Проте  повернув  свою  віру  та  сім'ю.  Але  на  другий  день  я
власними  руками  зробив  з  дорогого  в  наш  час  матеріалу  пляшку,  та  й  кинув  туди  папірець,  щоб  той  хто  найде  це
послання  передав  всім.  Щоби  не  зневірювались  та  не  повторяли  моєї  помилки.  Спаситель  Наш,  не  вигадка.  Не  знаю
чи  хоч  одним  оком  зможу  поглянути  на  цей  теперішній  світ,  але  сестри  та  брати  мої,  йдіть  за  Ісусом  завжди!  Тому
що  дорога  з  Вчителем  -  дорога  вічна!
                                                                                                                                                                                                                                                                     Хрестовий  учень...
-  «Ось  такі  справи…»  -  Сидячи  на  галявині  обняла  руками  свої  ноги  дівчина,  зачервонілась  від  сорому.  -  «А  якби  переді  мною  зараз  стояв  Господь.
Що  б  я  йому  сказала?!»  Правду  каже  отець  що  такі  речі  є  язичницькими  і  нічого  спільного  із  Богом  не  мають…  Більше  того,  вони  напряму
забороняються  в  Біблії.  І,  що  Різдво  Івана  Хрестителя,  слід  святкувати  по-християнськи:  «Це  участь  у  Богослужінні».  А  ніякі  містичні  сенси  Богу
нашому  не  до  вподоби…
Схопилась  на  босії  ноги  Рома  й  намагалась  побачити  чи  ще  могла  б  ті  віночки  витягти  назад  з  води…  Та  їх  уже  не  було  видно…  Вибачусь  перед
дідусем,  правий  був,  що  на  Івана  потрібно  в  Церкву  йти,  бо  Бог  є  правдомовець.  Та  все  робить  з  любові  до  кожного  з  нас.  …але  тоді  мені  його
іншодумство  було  не  цікаве…
Закумкали  жабки,  а  Рома  побігла  до  дому.  Розповіла  перед  вечерею  свій  трафунок  рідні,  посповідалась,  прийняла  Святе  Причастя
на  вечірній  Літургії.  А  по  закінченні  її  з  дозволу  отця,  прочитала  того  листа,  й  закликала:  «Давайте  усі,  станемо  Учнями  Христа!»                                                                                                                                                                                                                                                                                                            10  квітня  2015  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964601
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2022

Чернетка

 Ти...  друг  мій  самоти.  Рву  тебе,  частинку  твого,  та  легковажно  викидаю  у  смітник,  бо  так  вже  звик...
Та  ти  не  сердишся,  а  лиш  продовжуєш  мовчати,  щоб  либонь  мене  із  думки  не  зігнати.  
 Тру  гумкою,  затираю  щось  написане  не  те.  Ти  ж  не  живий!...  Тебе  ж  не  болить!...  Мну  тебе!  Навіть  трішки
деколи  й  злюсь,  коли  щось  не  виходить.  Та  ти  мовчиш,  не  перебиваєш...  А  навпаки  покірно  запам’ятовуєш  
все,  що  ручкою  я  написав.
 Ти...  Завжди  зі  мною  був  присутній.  В  дорозі,  на  роботі,  в  школі.  І  вірно  служив  весь  цей  2013  рік.
Хоч  визнаю  своє  безголовство...  Тому  що  часто  забував  тебе  між  фруктами  на  кухні,  в  автобусі,  й  багато  
де...  Вже  й  забув  де.  Та  Бог  завжди  давав  якийсь  знак,  що  щось  забув.  І  повертався  за  тобою...  Тому  що
свою  мрію  ще  не  завершив...  І  я  кожен  раз  по  щирому,  від  серця  дякував  за  це  йому.  
 ...тепер  ти  вже  дописаний.  І  вже  все  переписав  із  тебе  на  комп'ютер,  тому  кладу  тебе  на  згадку  між
книжками.  Твого  дозволу  я  не  питаюсь,  ти  ж  не  відповіш.  Ти  там  брудом  не  припадеш,  не  переживай.  Але  думаю
сам  вже  усвідомлюєш,  що  вже  не  станеш  мені  потрібним...
 В  тебе  вже  не  залишилось  жодної  чистої  сторінки.  Ти  заповнений  пастою  ручки  навіть  на  палітурках...
Ти  такий  худенький  між  книгами  "Історією"  та  "Діснеєм"  і  майже  не  видний...  Ось  і  стій  собі  тут...
 Так  думав...  І  вже  почав  забувати  про  чернетку.  
 Але  не  пройшло  ще  й  тижні  два,  як  я  між  книгами  шукав  одну,  про  зимову  рибалку,  й  чесно  кажучи  перегорнув
багато  призабутих  і  незнайомих  й  досі  мені  назв,  а  ти  з  під  грубих  та  високих  книг,  нагадав  мені  про  себе.  
Ну  ось!  Моя  чернетка!...
 Взяв  тебе  у  руки.  
 -  «Ну  що  мені  вже  з  тебе?!»...  Погортав  кілька  сторінок  та  й  без  ніякого  жалю  викинув  до  непотрібних  паперів
і  ні  за  чим  не  шкодував.  
 -  «Не  будемо  з  тобою  прощатись,  ти  ж  не  потиснеш  руку,  дружньо  не  обнімеш.  Та  й  загалом  вже  бачу,  назбиралось  
багато  не  потрібної  макулатури.  От  вивезу  її  на  город  та  й  поспалюю.  Хоч  пожива  від  попелу,  потім,  для  капусти
буде!»
 Взяв  невеличкого  мішка,  та  склав  всі  непотрібні  книги  та  папери,  й  тебе  у  тому  числі  безжально  жбурнув.  Ти  ж
поранитись  не  можеш...  
 Витяг  велосипед,  поклав  на  багажник  та  й  вивіз  на  город  й  давай  палити.  Вогнище  палало,  так  тепло  біля  нього  
було,  та  моє  серце  наче  леденіло...  Це  ж  та  річ!!!  Що  мені  упродовж  року  запам'ятовувала  так  багато  віршів.  За
хвилину  згорить,  й  розчиниться  в  повітрі...
 -  «Нііі...  В  мені  прокинулася  сонна  совість».
                                                                                   -  «О  ні!  Господи!  Який  же  я...  Егоїстичний»...  Закипів  в  мені  адреналін  і  я  голими  руками,  кинувся  розгортати
палаючі  книги  гукаючи:
                                                                                                                                               -  «Чернетко,  блін,  аууу!  Ти  деее?».  А  вона  ось-ось  вже  б  загорілася...  
 -  «Ху...  Ще  встиг!».  Я  просто  витягнув  його  з  вогню,  а  відчуття  було  неоціненне...  Хоч  трохи  попік  руку,
та  це  було  того  варте.  І  байдуже  в  якому  ти  стані,  тобі  не  було  місця  в  моїй  хаті  та  від  сьогодні  буде.  Я  запхав
його  під  футболку,  і  байдуже  що  з  попелом.  Сів  на  велосипед  та  радо  наче  "Динамо"  виграло  Лігу  Чемпіонів,  
попрямував  до  дому.  
 Тепер  тобою  лиш  милуюсь.  Стоїш  заламінований  поблизу  телевізора,  красуєшся  мов  медаль.  Дивлюся  на  тебе  та  
знаю,  ти  заслужив.  Без  тебе  цих  оповідань  би  не  було...                                                                            
                                                                                                                                                       11  березня  2013  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964139
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2022

Спаси та сохрани

 П'єр  не  мав  можливості  лишатись  вже  на  Україні.  Хоча  і  ще  й  не  до  кінця  встиг  наслухатись  й  набачитись  наших  традицій,  та  цікавих  історичних  пам’яток.  І  це  не  через  якусь  там  лінь.  А  тому  що  свою  командировочну  роботу  він  закінчив.
Сьогодні  вранці  поспішив  в  аеропорт,  замовив  білет  на  батьківщину.  Й  поснідавши  свого  улюбленого  українського  боршу  й  вареників  зі  сметаною,  що  саме  перше  ще  навгад  замовив  коли  тільки  йно  прилетів  в  Україну.  Погладив  себе  по  трішки  пузатенькому  животі,  й  чекав  з  душевним  двовладдям  ту  годину  коли  підніметься  у  небо.
-  Емм...  Швидко  місяць  злетів,  весь  час  був  зайнятий  роботою.  Здавалось  тільки  лиш  приїхав,  а  вже  і  день  прощатися  прийшов.
-  Бувайте  друзі,  -  прощай  заводе,  -  до  зустрічі  українська  земле!  Ледь  стримуючи  емоції  палко  від  душі  говорив  П'єр.  Адже  не  все  так  гладко  було  й  інколи.  Мова,  менталітет,  розбіжності  в  думках.  А  ще  сувора  Зима.
Яка  кілька  разів  влаштовувала  снігову  армію  зі  сніжинок  в  той  час,  коли  пішки  добирався  на  роботу.  Але  добре  завжди  запам’ятовувати  приємне.
І  хай  там  як,  та  він  швидко  влився  в  колектив,  отримав  довіру,  та  ще  й
отримав  медаль  з  підписом  "Працівник  місяця!"  А  таке  часто  не  буває.
-  Ех  час  уже  в  дорогу!  Проходячи  із  сумками  ще  раз  повз  завод  зітхав  П'єро.
Оця  медаль  й  буде  можливо  й  одна  єдина  згадка  про  Україну,  а  на  сувеніри  часу  вже  нема...  Сівши  в  таксі  француз  ще  раз  перевірив  документи  та  чи  все  в  порядку,  розплатився  з  водієм  та  попрямував  до  свого  літака  Київ  Париж.  З  неабиякою  ностальгією...
-  Ти  дивись...  -  Моя  нагорода...  Схвильовано  зітхнув  П’єро...
-  Ви  сідаєте?  Запитала  стюардеса!
А  чоловік  немов  застиг,  прийшлося  вибирати.  Шкода  квитка,  та  ще  більше  шкода  медалі...
-  Ні...  Лишивши  багажі  у  кабінеті  схову,  П’єр  не  взнавши  номера  таксі  подався  в  пошуки.  Надіючись  на  людяність  та  чесність  водія.
Шукав  весь  день,  але  таки  знайшов.
-  Даруйте  я  у  вашому  авто  дещо  загубив...
-  Ви  це  маєте  на  увазі,  витягнувши  з  бардачка  показав  медаль  водій.
-  Так  спасибі!  Задоволено  ледь  не  підстрибнув  в  гору  від  радості  П’єр.
Й  за  годину  повернувшись  вже  сидів  у  своїй  квартирі  повернувшись  із  тим  самим  водієм.
В  кімнаті  тихенько  грало  радіо,  а  те  що  П’єр  почув  враз  змусило  його  зрадіти
ще  раз.  Підбіг  до  приймача  дав  більший  звук.  Ефем  передавав  що:  Боїнг  Київ-Колорадо  через  те  що  птах  залетів  в  правий  двигун  приземлився  не  зі  своєї  волі  в  Польщі....  На  щастя  всі  живі,  та  тим  хто  отримав  травми  надають  допомогу,  а  також  працюють  психологи.
Хвилин  п’ять  не  міг  піднятись  чоловік,  а  потім  узяв  медаль  у  руку  й  прошептав:
–  Виявляється  недарма  тебе  забув...
А  на  ній  було  з  одного  боку  написано  робітник  місяця,  А  на  іншому  Спаси  та
сохрани.  Спасибі  Господи  промовив  щиро  П’єр.
 4  грудня  2013  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963902
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2022

Неможливого немає!

-  Мені  шкода...  Та  сьогодні  ти  невдаха!  Твій  судний  час  прийшов!  Усі  уже  по
парі,  лиш  ти  один...  Змирись!
Така  вже  твоя  друже  доля!...
Творився  височенько  понад  кучерявими  хмаринами  у  небесах  лелечий
клекіт.  Й  збирався  "ключ"  пташиний.
Погода  вже  кілька  разів  давала  попередження,  провіювало  холодом,
дощило...
-  Відтягувати  наш  політ  немає  вже  куди!...  Вже  час  відлітати!  -  клекотав
дбайливо  ватажок,  та  поглядаючи
на  того  одинокого  лелеку  попередив:  -  Летіти  вирішили  одностайно,  будемо
над  вечір,  отож  ще  трохи  часу  в  тебе
буде!  Лети!  Шукай  для  себе  пару!  Бо  якщо  ні,  то  ти  загинеш...
Тай  полетів  засмучений  й  на  диво  обнадієний  отой  лелека  куди  очі  бачили.
Літав  над  гніздами,  сідав  на  землю
й  заходив  у  печери,  ґелготав  над  очеретами,  про  те  там  були  лиш  самі  латаття
й  клекотали  про  свої  дрібниці
жаби.  Заходив  у  старі  напівповалені  хатини,  пильним  поглядом  літав  над
горами,  гаями  та  дрімучими  лісами,  і
навіть  заглядав  в  шпарини  огорожі  на  подвір’я  до  людей,  можливо  до  курей
прибилась  і  лелека...  Та  всі
старання  птаха  врятуватись  були  марні.
-  Ай  справді,  така  вже  моя  доля!...
Опустивши  свого  дзьоба  в  низ  сів  на  чорне  поле  та  й  засумував  зажурений
лелека.  А  з  неба  мов  з  відра  пустився
дощ,  й  пухке  лелече  пір’я  так  скуйовдилось  що  годі  й  щось  казати.  Лелека
скулився  та  вихід  з  ситуації  не  знав
вже  й  де  шукати...  Лише  схилявся  на  ту  думку,  що  і  справді  то  йому  немає
пари,  ні  немає  з  ким  летіти,
-  Отак  й  буду  чекати  кари...  Шкодував  так,  та  почав  миритись  що  для  нього
це  останнє  літо...  -  ледь  не
плачучи  нешвидко  йшов  не  дивлячись  куди  лелека.  Та  й  непомітно  і  дістався
невеличкого  ліска.  А  раптом  хтось  як
вигукне:
-  Еййййй  ти,  пташе!  Що  бідолашний  птах  аж  підлетів  у  верх  від  страху!
-  Ану  ходи  сюди  но.  Це  я,  гриб,  ось  я!  Махав  з  під  кленових  гілок  шапкою
своєю  житель  лісовий,  немов
диригував  своє  дзвінке  відлуння  що  засіло  в  вухах  птаха.
-  Ти  чого  такий  сумний?  Та  й  ходиш  під  таким  рясним  дощем  без
парасолі!???
Лелеці  через  своє  скрутне  становище  то  було  зовсім  не  до  нього!  Проте  він
тихо  підійшов,  й  піднявши  голову  у
верх  підстрибнув  з  переляку  вдруге.
-  Гриб  велетень?  Здивувався  той  лелека.
-  Саме  так,  це  я!  Витягнувшись  в  повний  ріст  свій  посміхнувся  гриб!  -  Через
це  мене  ніхто  не
може  зірвати,  пощастило  ж  мені,  а  тобі  я  бачу  ні...  Що  трапилось?  З  доволі
дивною  цікавістю  запитав  відверто
язикатий  гриб.  -  Я  можу  чимось  зарадити?
-  Напевне  ні...  бурчав  трясучись  птах.
-  Тобі  не  зрозуміти,  мабуть,  наш  закон  й  традиції....  Промовив  та
задумавшись  на  мить  замовк  лелека,  а  тоді
додав:  -  усі  давно  вже  то  по  парі,  щоби  відлітати  до  країни  сонця...  ...а  я  от
сам.  Сьогодні  наший  журавлиний
ключ  буде  летіти...  а  мені  із  ними  не  судилось...  Безпарники  не  мають  місця  у
ключі  та  й  взагалі  й  на  подальше
існування.  А  я  так  хочу  знову  ходити  по  тепленькому  піску,  милуватись
чистим  морем,  й  спостерігати  з
височенних  гір  на  світ...  Та  напевне...
-  Стривай,  почухавшись  у  свою  шапку  перебив  лелеку  гриб.  Й  напружив
свою  коротеньку  п’янять  вигукнув:
-  Я  якось  недавно  бачив  біля  дуба  древнього  такого  ж  птаха  та  як  ти!  Проте
не  пам’ятаю  чи  то  було  цього  тижня
чи  минулого...
-  Де?  Де?  Біля  якого?  Де?  Де  саме?  Зажеврів  краплиною  надії  одинак
крилатий.
-  Лети  товаришу  в  кінець  лісу,  і  лиш  нікуди  не  звертай.  А  як  доберешся  туди,
побачиш  справа  там  хатину
царя  лісу  лева,  той  отам  і  звернеш  в  ліво,  ось  там  і  бачив  я  пташину...  От
тільки  обіцяй  що  ти  нікому  не
розкажеш  що  я  вмію  розмовляти  та  стрибати!  Бо  лихом  за  добро  не  годиться
аж  ніяк  віддячувати!
-  Обіцяюююю.  Обіцяю,  Злітаючи  на  пів  голосно  кричав  літун.  А  коли
піднявся  вище  загорлав:  -  Спасибі  добрий
друже!
Та  полетів  шукати  того  дуба.  Та  цей  невеличкий  ліс  для  надто  виснаженого
літуна  здавався  нескінченним.
Від  перевтомлення  не  слухались  й  боліли  крила,  приходилося  трохи  й
добиратись  на  ногах.  Проте  із  вогником
в  очах  і  вірою  що  він  знайде  ту  свою  пару,  він  з  усіх  сил  старався  розшукати.
І  хоч  не  так  і  вже  й  лишилось
їх  в  ногах  та  крилах  він  все  одно  помітно  поспішав.
-  Я  встигну,  встигну!  Крізь  за  хекання  себе  підтримував  крилатий!  Й
минаючи  будинок  лева,  птах  відразу  ж
перебіг  на  лівий  бік  й  побачив  справді  посивілого  з  великими  вусами  старого
дуба.
-  Старенький  дядьку  дубе!  Приязно  звертався  птах.  Я  тут  одну  лелеку
шукаю,  що  мала  б  стати  парою  додатися  у
"ключ"!  Та  врятуватись  від  загибелі  обом...  Ти  її  не  бачив?  Ввічливо  спитав
літун.
-  Нууууу  бачив!  А  що  тобііі?  Хрипким  тихеньким  голосом  у  відповідь
промовив  дуб.
Й  лелека  сів  на  гілку  біля  дубового  вуха  й  розказав  усю  історію  від  самого
початку  й  до  кінця!
-  Хмммм...  Бачу  в  тебе  добрі  наміри  "юначе"!  Та  вона  й  із  лісу  нашого  не
вилетить,  на  жаль...  Не  все  гаразд
з  нею  на  цей  час!  Поважно  та  за  журливо  промовив  дуб,  а  тоді  зашарудів  він
своїм  листям  й  охайно
опустив  оту  пташину.
-  Вона  оберігалась  від  якогось  пристрою  у  небі  та  зламала  крила...  І  не  зможе
летіти...Я  в  той  час  читав
газету,  а  тут  як  щось  мені  як  дзьобом  штрикне  у  потилицю,  то  я  аж  ойкнув.
Але  то  таке,  пусте.  Висловлювався
дуб,  але  якби  не  приземлилася  на  мені  то  б  прибилася  й  загинула...  Я  кілька
днів  її  оберігаю,  грію  листям,
бережу  від  хижаків,  вона  не  голодує,  поїдає  комах  що  лоскочуть  моє  "тіло",
та  бачу  що  тужить  за  своїми...
Мені  дуже  шкода,  але  вона  не  полетить...  Кашлянув  старенький  дуб  та  й
задимів  у  свою  люльку.  Й  лише
спостерігав  за  хворою.
І  опустив  до  низу  голову  лелека,  походив  він  кілька  разів  навкруг  старого
дуба,  а  тоді  піднявши  голову
радісно  сказав:
-  Їй  батьківщина  швидше  допоможе  залічити  крила!  Хоч  вона  не  може
самотужки  підійматися  в  небо,  це  не  є  ще
вирок!  В  мене  є,  моїх,  хоча  виснажених,  проте  здорових  крил,  вистачить  на
двох!  Сідай  із  радістю  звернувся  птах!
Сідай  та  полетімо!
І  примостилася  пташина  на  доволі  мокрого  лелеку,  й  трималася  легесенько
поламаними  крилами  за  його  шию.
-  Щасти  вам!  Не  забувайте,  й  прилітайте  якщо  буде  змога!  Голосно  неначе  й
справді  на  весь  ліс  промовив  дуб,
й  зашелестівши  своїм  листям  розбудив  усі  дерева.  Й  складалось  таке
враження  що  і  вони  всім  лісом  приєднались
до  старого  дуба,  бажаючи  доброго  шляху  й  дороги  тим  птахам.
-  Спасибі,  неодмінно!  Одноголосно  загорлали  з  висоти  лелеки  й  зникли  десь
за  хмарами.
А  тим  часом  був  вже  вечір.  І  ватажок  птахів  неохоче  та  все  ж  мусив,  готував
той  по  закону  вирок.  Проте  як  він
побачив  в  парі  одинокого  лелеку,  дуже  здивувався,  та  зрадів,  бо  ключ  тепер  є
повним!  Й  зібравши  всіх  лелек
підтвердив,  ще  неможливого  і  справді  то  не  має!
 5  квітня  2013  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963839
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2022

В гостях у казки!

Мамо!  Мам...!  де  ви?!  Тьотю  Соню,  ау!  Кричала  заблукавши  в  лісі  Віра,  Ей
де  ви?
Проте  їй  лиш  наче  кривлялося  відлуння.  В  лісі  було  тихо,  а  під  жовтооранджевими
листочками  ховалися  наче  під  парасолькою  від  дощу  рясні-рясні  гриби.  От
би  мама  з
тіткою  Соньою  зраділи:  -  І  де  ж  вони?  думками  Віра  припускала  що  ліс  цей
не  дуже  великий
і  незадовго  все-таки  одне  одного  побачать.  Витягнула  із  кишеньки
невеличкий  пакет
присіла  та  почала  розгортати  листя  й  збирати  гриби.  та  враз  за  плечима  Віри
щось
зашаруділо,  дівча  різко  озирнулось,  а  перед  нею  стояла  заклопотана  білочка
яка
швиденько  своїми  лапками  рвала  із  куска  невеличкої  гілки  горішки.
-  Ой  яка  ж  ти  гарна.
Дуже  тихенько  Віра  хотіла  її  торкнутися,  але  та  почувши  шелест  листя
вмить  вистрибнула
на  дерево  й  почала  стрибати  з  одного  на  інше.
-  Не  тікай!  Вигукнула  Віра  та  лишивши  кульок  із  грибами  побігла  за
білкою.
-  Цікаво  де  вона  живе?  та  через  кілька  хвилин  білка  зникла,  а  розчарована
дівчинка
сіла  на  пень  та  й  почала  плакати.
-  Що  трапилось?  -  Ти  заблукала?  Крізь  щілини  пальців  Віра  побачила
стареньку  жінку  яка
була  з  чорним  пухнастим  котиком  та  з  мітлою.
-  Все  вірно  Лісова  Пані.  Я  заблукала...  Й  ще  дужче  почала  плакати  Віра!
-  Дитинонько!  Не  плач!  промовила  старенька.  -  цей  ліс  хоч  і  великий,  але  я
знаю  його
початок  і  кінець.  Пропоную  от  що!  Зараз  зайдемо  у  мою  хатину  та  й
перепочинемо!  а  тоді
вже  будемо  шукати  твоїх,  з  ким  ти  прийшла!  То  як  гаразд!  Переконливо
говорила
старенька  незнайомка!
-  Гаразд!  Трохи  заспокоївшись  Віра  піднялась  й  хотіла  поніжити  котика  як
той
зразу  заховався  за  ноги  старенької.
-  Не  бійся.  Я  тобі  нічого  поганого  не  заподію.  Промовила  Віра.
-  Він  не  полюбляє  дітей  на  жаль!  Дорогою  розповідала  бабуся.  Вони  його
часто  кривдили.
А  зі  мною  він  в  безпеці!  вже  більше  як  100  літ.  Посміхнулася  бабуся  та
вказала
віником.  Ось  вже  і  дістались  он  там  вже  моя  хатина!  За  тими  дубами
кремезними.
Віра  старенькій  довіряла.  Тому  їй  не  здалось  дивиною  що  бабуся  в  лісі
мешкає.  Лиш
хотілось  так  перебити  її  розмову.  Що  кішки  навіть  50  років  не  живуть!  Але
не  стала!
Мама  вчила  що  перебивати  негарно!  Тому  сприйняла  це  як  жарт!
Діставшись  до  хатини  бабусі  Віру  насторожило  те  що  хижина  була  як  у  казці
про  Бабу  Ягу!
На  курячій  лапі!  Всміхнувшись  Віра  чемно  запитала!
-  Ви  десь  всі  свої  заощадження  витратили  на  матеріали  та  майстрам,  щоб
зробити  так
неначе  це  хатина  з  казки.
-  Ой  дитинко,  ця  хатина  вже  теж  старенька.  Й  потребує  ремонту,  але  колись
при  контракті
мені  допомагали  всі,  а  зараз  вже  ніхто  підписувати  не  хоче,  це  вже  в
минулому,  не
цікавить  нікого...
віра  незрозуміла  нічого  з  пояснень  цієї  люб’язної  старенької,  але  і  язикатою
Хвеською
бути  не  хотіла.
-  Заходь.  Будеш  гостею!  Гості  до  мене  і  справді  дуже  рідко  заходять!  тому  я
їм  дуже
рада.
Віра  охоче  підіймалася  до  бабусиного  поселення!  А  коли  опинилась  в
середині  запитань
побільшало!
-  Ти  не  соромся!  А  я  зараз  подам  на  стіл  гостину!  Й  бабуся  так  заметушилась
неначе
вона  ще  юна,  швиденько  качала  тісто  замісила,  здається  що  лише  завершила
робити  вареники
а  тут  вже  з  печі  витягає!  А  смакота  яка!!!
-  Ви  наче  відчули  що  я  люблю  вареники  із  сиром  радо  говорила  Віра.
Й  наситившись.  Подякувала.  Й  почала  засипати  запитаннями  ту!  Про  види
різних  масок  що
висіли  у  кутку  хатини.
-  Ви,  мабуть,  колись  давно  працювали  на  маскарадах,  чи  якомусь  шоу!
Підійшовши  близько
до  них  Віра  побачила  маску  і  Баби  Яги!  І  трошки  зніяковіла.  Але  ображати
гостинну
бабусю  не  хотіла,  а  швидко  перевела  тему!  Але  старенька  відчула  й  сказала:
-  Візьми  оту  маску  яка  тебе  найбільше  зацікавила.  І  підійди  до  мене!  Бери!
Бери!
Й  дівчинка  зняла  оту  що  саме  більше  її  не  зацікавила,  а  збентежила  й  дала
бабусі,  а  та
надівши  на  себе  грізно  закричала:
Ей  хто  ходить  по  моєму  лісі!  Зараз  вам  покажу!  Начувайтесь!Віра  не  могла
повірити  що
бачить  казкову  копію  Баби  Яги!
-  Лісова  Пані!  У  Вас  гарно  виходить!  Ви  в  виставах  були  за  Бабу  Ягу!?
Бабуся  зняла  маску  й  сіла  біля  Віри  та  й  зітхаючи  промовила!
-  Я  жива  завдяки  тобі!  тому  що  ти  віриш  у  мене  віриш  у  казки!  той  хто  не
вірить.  Не
може  бути  гостем  у  моїй  хатині!  та  не  може  пригощатися...
Ще  100  років  тому  один  казкар  дав  мені  образ  Баби  Яги.  І  я  багато  літ
насторожувала
серця  дітей  в  казках  й  була  злою,  хитрою  підступною!  Страшною!  Багато  хто
побачивши
мене  по  телевізорі  ховавсь  під  ковдру.  Я  ніколи  не  була  героїнею,  але  я
існувала  як
незабутній  образ,  мною  часто  страшили  малят  які  не  хотіли  йти  до  школи  чи
їсти.  Але
потрохи  всі  чи  вже  втомились  чи  вже  перестали  поважати  та  читати  казки,  а
теперішній
Інтернет  замінив  усе...  Я  співпрацювала  з  різними  поетами  казкарями,  мала
контракти
й  багато  друзів,  але  все  що  залишилось  це  хатина  та  летюча  мітла!
-  Ви  маєте  летючу  мітлу?!  Очам  своїм  не  вірю!  Що  я  в  гостях  у  казки  та  у
Баби  Яги!
Викрикнула  Віра!  Ущипніть  мене!  Що  я  не  сплю!
Й  бабуся  легенько  щипнула  дівчинку  за  руку.
-  Так  ось  це  не  сон  правда...  Продовжила  гостя.  А  мені  завжди  здавалось  що
Баба  Яга  є
завжди  злою  та  поганою.  А  це  лиш  у  масці.  А  покатаєте  мене  на  мітлі?.
-  Так  дитинко  залюбки.  Й  твої  вже  десь  розпереживались.  Отже,  зараз
будемо  шукати  їх  з
згори.  З  Гори  видніше.
-  Ура!  Ура!  кричала  Віра!
Бабуся  взяла  віник  й  наказала  тому  вести  на  пошуки  людей!  Лети  вінику
лети,  та  рідних
Віриних  знайди!
А  віник  той  здійнявся  з  пасажирами  та  й  попрямував  на  край  лісу.
-  Он  там,  он  там!  А  он  вони  бабусю!  Я  їх  бачу  вказала  пальцем  на  низ  Віра,  й
послушний
віник  опустився.
-  Ви  мій  герой,  бабусю.  Дякую  вам!  Й  лиш  опустилася  на  землю  як  тут
бабусі  із  віником
не  стало.  А  щаслива  дівчинка  з  обіймами  побігла  до  мами,  -  мамо!
-  Ой  донечкооо...  Де  ж  ти  була?  Ми  гукали  за  тобою.
-  А  я.  Була  в  гостях  у  Баби  Яги!
На  що  тітка  з  мамою  сприйнявши  це  як  жарт  відповіли.
-  Ти  ще  й  досі  віриш  у  казки?  Це  похвально  дуже.
А  Віра  відповіла  що  буде  вірити  в  них  завжди.  Й  піднявши  голову  до  верху
побачила
високо-високо  бабусю.
-  Бувайте!  Про  себе  промовила  та  чекайте  ще  в  гостей  від  мене,  цього  разу
прийду  я  із
братиком,  адже  він  теж  як  і  я  обожнює  вареники.
 14  листопада  2013  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963742
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2022

Винагорода для "бешкетників"!

На  вулиці  буяло  аж  занадто  вже  спекотне  літо.  Й  Ганна  Петрівна,  класний
керівник  5-а  із  перемінним  настроєм
виходила  із  класу.  І  наче  й  небагато  завантажує  домашніми  завданнями...  Та
все  якось  гірше  й  гірше  зі  знаннями
у  дітей...  Та  й  мало  того  ще  й,  сьогодні  мов  би  показилися,  все  бешкетують  й
бешкетують.  А  відповідати  чи
піднятися  до  дошки  лише  дві  дитини,  так,  як  звично  зможе!
-  І  лише  дві  п’ятірки  серед  20-ти...!?  А  двійок  з  трійками  аж  ледь  не  весь  вже
клас  може  "похвалитися"  -  зітхала.
-  От  завтра,  щось  урізноманітнити  прийдеться  -  розмислювала  думаючи  в
голос,  вчителька.
Та  лише  стала  на  сходинки,  щоб  спуститися  на  перший  поверх,  як  по  інерції
заглянула  в  вікно,  а  там  за  туєю  що
давним-давно  стояла  біля  непарадного  шкільного  входу,  розбишачило  два
учні.  Та  й  ще  й  тільки  припусти,  це  ж  друзі
не  розлий  -  вода  Ромчик  із  3-го  Бе  та  Миколка  із  5-А!
Та  що  ж  вони  там  не  поділили?!  Пришвидшила  хід  стискаючи  у  руках
контрольні  зошити  Ганна  Петрівна.  Й  швиденько
наче  за  вказівкою  на  фізкультурі  підбігла,  та  почала  розбороняти  цих  малих
"боксерів"
-  Ану  ж  хлопці,  припиніть!  Зчепилися  мов  когути!  Не  гарно,  битись!  Бійка  це
погана  річ!  Вона  проблеми  не  вирішує!
Ану  негайно  признавайтесь,  чому  ви  влаштували  її!  А  то  викличу  батьків  у
школу  на  батьківські  збори,  та  тоді  ще
дужче  непереливки  вам  буде  хлопці!  -  Сердилась  на  учнів  Ганна  Петрівна!
-  Ну  ж!?  Ставши  наче  суддя  у  боксі  між  ними  вчителька  чекала  пояснень  від
розбишак.
-  Ну...  Почав  першим  Ромчик.
-  ...  просто  Коля  сказав  на  мене  образливі  слова...  захекано  відповів
молодшекласник.
-  Е  ні!  Це  неправда!  Ганно  Петрівно!  Це  брехня!  Виривався  із  вчительчиних
рук  Микола,  щоб  й  знову  розпочати
"другий  тайм"  поєдинку  з  Ромчиком.
-  Ну  я  так  і  думала!  -  Всміхнулася  Ганна  Петрівна,  що  з  вами  все  є  зрозуміло
хлопці!  Так  я  правди  від  вас  не
дізнаюсь!  Й  поглянувши  на  зелені  коліна  хлоп’ят  додала:
-  Дещо  вас  тоді  попрошу!
Й  відкрила  свою  сумочку,  та  витягла  із  неї  зошит!
-  Ось  тобі  Миколо  ручка!  А  ось  тобі  Ромчику!
Й  розкривши  одного  "запасного"  у  таких  випадках  зошита  по  середині,
видерла  по  аркушу  паперу,  й  дала  кожному  із  них.
Та  наказала  написати  все  що  ці  завжди  крім  цього  випадку  чудові  друзі,
думають  один  про  одного!
-  Але  тільки  правду!  Наставила  вказівного  пальця  на  цих  розбишак  Ганна
Петрівна!
-  А  як  напишете!  То  отримаєте  по  квитку  на  матч  "Динамо"!  -  Заохочувала
вчителька.  Й  хоча  цих  два  квитки  її  попросив
купити  чоловік  для  себе  й  сина,  жінка  з  щедрості  пішла  на  крайнощі.  Лиш  би
хлопців  помирити.  Бо  ж  вже  давненько
знала  про  палку  любов  хлоп’ят  до  футболу!  Щоразу  коли  приходилося
інколи  проводити  перед  урокову
політ  формацію  вони  найперші  про  "Динамо"  все  докладно  і  розповідали.  Й
виходило  з  боку  так  що  ніби  це  не  є
політ  формація,  а  справжні  "Новини  спорту"!
Й  по  перевірених  всіх  фактах,  цих  два  друзі  й  справді  без  ніяких  заперечень
були  палкими  фанатами  "біло-синіх".
В  Ромчика  ледь  не  все  шкільне  "знаряддя"  було  екіпіроване  "зірками"
київського  клубу!  Починаючи  від  сумки  та
закінчуючи  ручкою...  А  Микола  завжди  не  розставався  з  шарфом  та
рукавицями,  й  всім  довкола  стверджував  що  то
йому  кумир  Андрій  Ярмоленко  віддав,  і  так  вже  й  забрехався  всім  що  й  сам
вже  почав  чесно  кажучи  вірити  в  це...
Та  хай  там  як,  але  квитки  на  гру  "Динамо"  для  цих  юних  зовсім  ще  фанатів,
було  набагато  вище  за  усе,
тому  вони  без  ніяких  хитрощів  й  відмазувань  послухались  це  виконати!
-  Ура!  Ура!  Кричали  наче  в  хорі  в  один  голос  хлопці.  А  тоді  з  натхненням
всілися  хто  де,  та  взялися  писати.
А  вчителька  навіть  не  змогла  й  дописати  есемеску  чоловікові,  щоб  про
квитки  бодай  щось  пояснити,  як  тут
вигукнув  Микола:
Я  вже  написав  Ганно  Петрівно,  ось  -  й  віддавши  аркуша  зі  своєю
"Правдивою  історією"  та  присів  поблизу  вчительки.
-  О!  То  ти  напевне  будеш  поетом!  Посміхаючись  з  увагою  читала  те  що
написав  хлопчина  вчителька.
Та  дочитавши  підкреслила:
-  Хммм...  Ну  але  я,  нічого  поганого  що  могло  б  вас  посварити  хлопці,  тут  не
бачу!  -  Й  дивлячись  на  замисленого  Ромчика,
Ганна  Петрівна  чекала  хоч  від  нього  якогось  пояснення!
-  А  ну  ти  Ромчику  давай!  Бо  мені  цікаво!  Як  ти,  поясниш  це?
Й  молодшекласник  встав  з  пенька  й  віддав  своє  "пояснення".  І  теж  вже  з
іншого  боку  надувши  свої  щоки  присів  поблизу
вчительки.  Та  взявши  до  рук  написаний  молодшекласником  той  аркуш
вчителька  обурилася  трохи.
-  ...Ромчику?!  В  тебе  що  ручка  не  писала?  Ромчику?  ...Чому  не  сказав?  Я  б
тобі  іншу  дала!  -  Схвильовано  звернулась
Ганна  Петрівна!
...Ні  зовсім,  ні!  Щиро  відповідав  молодшекласник.
-  Твій  аркуш  пустий!  Навіть  літери  однієї  на  ньому  немає...  Так  зовсім  не
годиться,  зітхнула  вчителька!
А  Ромчик  на  превеликий  подив  трохи  червоніючи,  хоча  сором’язливим  то  не
був  ніколи,  та  своє  рішення  щодо  написаного
пояснив  по  філософськи:
-  Це  я,  Ганно  Петрівно  написав,  що  я  думаю  поганого  про  Колю!  А  якщо
вже,  про,  що  доброго  є  в  ньому,  прийшлося  б
писати  та  писати,  той  вашого  листка  тоді  б  не  стало  й  точно!  -  Посміхаючись
продовжив  Ромчик.
 Й  махнувши  рукою  на  це  все,  бо  ж  добре  що  вже  хоч  не  борються,  а
посміхаються  один  до  одного,  Ганна  Петрівна  додала:
-  Нехай  я  так  і  не  зрозуміла  в  чому  річ!  Та  обіцяйте!  Що  бешкетувати  ви
більше  один  з  одним  не  будете!  Обіцяєте  мені?!
Повторювала  до  хлоп’ят  вкотре!  Й  витягуючи  з  сумки  2  білети  як  і  обіцяла
віддала  хлопцям!
Й  на  що,  задоволені  школярі  гуртом  відповіли:
-  Ганно  Петрівно!  Ми  за  Світланку  більше  битися  не  будемо!  Обіцяємо!
 28  серпня  2013  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963529
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.10.2022

Таке зробити може тільки Бог!

Один  юнак  дуже  сильно  покохав  сусідську  дівчину  та  через  свою
бідність  все  ніяк  не  міг  її  освідчитись.
Його  стара  хатина  потребувала  вже  давним-давно  ремонту,  як  з  на
двору,  так  і  зовні.  Старенькі
меблі,  скриня  та  невеличка  піч...  А  на  стіні  багато  древніх  образків.
Оце  і  все...  Та  незважаючи
на  свою  убогість  в  хатині  було  завжди  поприбирано  і  затишно...
Люди  часто  йшовши  попри  нього,
з  цікавості  одним  оком  зазирали  у  прозорі  шибки  й  дивувались,
настільки  цей  хлопчина  вірний  Богу.
Юнак  весь  час  молився.  Одні  казали!  Що  він  монах,  лиш  без
бороди!  Дехто  кепкував,  а  інші  поважали.
Говорили  що  у  кожного  із  нас  в  домівці  має  бути  місце  для
молитви!  Неділями  він  ще  найпершим  чекав
поблизу  Храму,  й  уважно  слухав  Святу  Літургію.  А  в  будні  дні  був
з  Богом  в  дома...  Проте  іще
багато  свого  часу,  після  віддання  пошани  Богу,  приділяв  підзорній
трубі  що  була  на  стриху.  Це
було  одне  з  його  захоплень.  У  тихі  вечори  візьме  ручку  й  картку,  та
шукає  нові  новонароджені  зорі,
відкриває  нові  планети  які  називає  по  своєму,  щоб  потім  написати
невеличку  книжку...  Але  учора  він
весь  день  молився,  та  рано  ліг  спати  на  верх  не  підіймався,  на
стріху  не  світилось.  А  все  думав,
мріяв,  як  освідчитись  тій  дівчині  що,  так  припала  до  душі  й  серця.
-  Мій  Господи,  прийми  мою  молитву  як  подяку  за  цей  день,  та
почуй  моє  прохання.  -  Сповни  так  мій
Боже,  щоб  я  все  те  що  відчуваю  сказав  в  її  присутності!
А  добрий  й  милосердний  Бог  йому  на  те  звелів:
-  Запроси  її  у  дім  цей,  -  та  покажи  яке  красиве  в  нічку  небо!
-  Гаразд  Господи,  спасибі!  -  Я  так  і  вчиню!  Тримаючи  усю  надію
на  Всевишнього  завершив  юнак  молитву.
Та  одівшись  у  свій  якнайкрасивіший  одяг  поцілував  розп’яття,
перехрестився  та  попрямував  туди
де  жила  дівчина.  Проте  коли  прийшов  усі  слова  що  хотів  сказати,
десь  у  дорозі  знайшли  щілину
і  повипадали...  Хлопчина  чемно  привітався  та  запитав,  чи  немає
вона  бажання  побачити,  яке  нічне
красиве  в  Бога  небо?  На  що  дівчина  одразу  ж  погодилась,  адже  не
кожного  разу  їй  пропонують  таке.
До  цього  ще  заздалегідь  приготувався.  Навів  трубу  ще  вранці  на
найкращі  зорі,  а  вона  наче  хтось  тут  був
обернена  у  зовсім  іншу  сторону!
-  Напевне  вітер!  Припускав.  –  Але  ж  вітру  то  не  було...
-  Та  нехай  буде  воля  твоя  Господи!  Крізь  себе  промовляв.
Й  коли  та  дівчина  заглянула  в  трубу  була  вкрай  зворушена  й
збентежена.
-  Але  ж...  –  Як  це,  так  можливо...?  Відповівши  -  Взаємно!
Юнак  нічого  не  второпавши  заглянув  й  теж  аж  подих  перехопило.
А  там  на  небі  із  зірок  було  вистроєне:
-  Я  тебе  кохаю!
Таке  зробити  може  тільки  Бог!  Поцілувавши  в  щічку  дівчину,  узяв
її  за  руку  та  радісно  промовив  до  небес:
-  Спасибі  Всевишній  батьку!
 2  листопада  2013  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963526
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.10.2022

Василь Петрович та Сірко

Василь  Петрович  та  Сірко
 Василь  Петрович  ще  з  дитинства  не  полюбляв  собак.  І  тому  коли  до
його  двору  пристав  простий  непородистий  песик,  він  всіма  силами  та
способами  старався  відігнати  геть  тварину.  Кричав,  кидався  патиками,  та
навіть  сипав  отруту...  Проте  собака  вперто  не  їв,  а  тільки  бігав  повз  огорожу
чоловіка
немов  охороняв  його.  І  ось  одного  разу  чоловік  зловив  зненацька  собаку,  що
той  і  не  сподівався.  Кинув  до  мішка  та  вивіз  десь  далеко  у  світ  за  очі.  Але  не
встигло  й  сонце  встати  як  ще  швидше  півня  щось  вже  гавкало  біля  паркану,
це  був  він...  Отой  собака.
-  О...  Ні...  Чого  ти  причепився?  З  розлюченим  голосом  в  тому  в  чому  спав,
щодуху  зажавши  кулаки,  побіг  до  паркану  чоловік:
-  Ану  забирайся  звідси,  годі  вештатись  тут  біля  мене...
 Проте  собака  мов  не  чув  оцих  погроз  щоденних,  сидів  собі  виляв
хвостом  й  раз  за  разом  лиш  облизувався.
-  Ааа...  Ти  зголоднів!  А  ось  тобі!
Показавши  дулю  кипів  від  люті  наче  "Димохід"  пенсіонер,  та  все  ж  поглянув
тому  у  вічі  і  переступивши  через  свою  лють  пішов  у  хату  й  виніс  кусень
хліба.
-  Їж!  І  більше  щоб  я  тебе  тут  не  бачив!
 Але  собака  мов  прив’язаний  охороняв  старенького...  Й  чоловікові  не
було  вже  куди  діватись.  Він  місяць  на  подвір’я  не  впускав  чотирилапого,  весь
час  собака  жив  та  спав  біля  паркану,  чемно  їв  все  що  кидав  йому  господар.  Та
якось  в  ранці  собаці  не  почулось,  це  були  справді  ці  слова:
-  Гаразд,  ходи  на  подвір’я!  Ну  чого  стоїш?  Другий  раз  не  пущу.
І  непомітно,  але  все  ж  таки  Василь  Петрович  прив’язався  до  собаки.  Він  все
частіше  був  добрішим,  своїми  руками  зробив  буду.  Купив  у  магазині  мисочку
для  молока  і  для  кісток,  тай  радів  що  в  нього  є  такий  вухатий,  але  собаці  не
казав.  Проте  цей  милий  песик  сам  це  знав.  Та  за  свою  взагалі  не  сірувату
шерсть  чотирилапий  все  ж  таки  чомусь  отримав  прізвисько  Сірко!
 Це  літо  було  найкраще,  риба  клювала,  ловилася.  Чоловік  ще  змалку  був
риболовом,  але  ніхто  по  особливому  компанії  то  не  складав.  А  тепер  все
помінялось!  Отак  і  вдвох  рибалили.  Бувало,  так  наловлять  ,що  нести  просто
не  можливо,  тому  Сірко  ласує  рибкою  вже  прямо  на  ставку.  Василю
Петровичу  з  кожним  днем  все  більше  подобалося  що  й  там  казати,
товариство  свого  "приятеля".  Та  й  Сірку  на  думку  чоловіка  теж.
Проте  одного  ранку  собака  не  будив  господаря,  аж  вже  час,  на  ранкову
риболовлю.  Старенький  швидко  одягнувся  та  пішов  до  буди.  Постукав  по
будиночку  собаки  й  напівголосно  звернувся:
-  Ей  Сірко!  Вставай!  Але  у  своїм  житлі  чотирилапого  не  було!
-  Сірко  де  ж  ти?!  Гукнув  ще  раз  Василь  Петрович,  та  коли  дійшов  до  хвіртки
не  впізнав  собаку.  Він  скалив  зуби  на  нього,  гавкав,  немов  би  не  пускав
чогось.
-  Ти  чого?  Сірко?  Без  ні  краплі  страху  на  злість  собаки  всміхаючись
звертався  чоловік.  Проте  Сірко  не  давав  і  хвіртки  відчинити.
-  Що  з  тобою?  Не  впізнав?...  та  попри  цю  суворість  свого  "приятеля"
пенсіонер  все  ж  хвіртку  відчинив  й  теж  розсердившись  додав:
-  Не  хочеш  йти  рибалити...  Тоді  я  піду  сам!
 Та  собака  схопив  за  штанку,  не  намагався  вкусити,  а  вперся  і  тягнув
всією  своєю  силою  чоловіка  на  зад  на  подвір’я.  Але  той  шарпнувши  ногою
вирвався,  підніс  з  землі  принади  риболовлі  та  пішов  до  озера.  А  Сірку  нічого
не  залишилось  як  його  наздоганяти,  та  іти  з  ним...
 Рибалка  особливо  і  не  йшла,  а  тут  ще  й  гачок  за  щось  там  зачепив.  Рибак
і  так  намагався  витягти,  і  сяк,  та  марно,  й  коли  неначе  вже  здається  що  осьось  би  мало  відчепитися,  посунувся  та  впав  у  воду,  а  плавати  не  вмів...  Й
стрімка  вода  за  течією  понесла  на  обрив,  а  там  ще  й  водоспад!  Й  Сірко
хутчіш  стрибнув  у  воду  за  господарем  й  хоча  не  володів  великими  над
зусиллями  та  врятував  йому  життя.  Схвильований  весь  зблідлий  та  захеканий
Василь  Петрович  вже  на  березі  через  хвилин  десь  п’ять  заговорив  до  свого
рятівника:
-  Ти,  змінив  моє  життя...!  Відібрав  у  мене  злість,  змусив  загубити  жадність,
дав  мені  любов  та  радість  ,а  сьогодні  ще  й  і  врятував  життя.  Повірити  не
можу,  та  я  прошу  Сірко  в  тебе  пробачення!  За  те  що  раніше  не  хотів  тебе  у
двір  пустити  й  за  те  що  не  послухався  тебе  сьогодні.  Ходімо  до  дому  друже,
тебе  чекає  нагорода!
                                                                                                                                                                               19  травня  2013  року  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961084
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2022

Я хочу до твого раю Господи! або (Дорога до Бога)

Батьки,  ледь  не  що  години,  твердили  Маркові!  Що  пора  вже  й  розуму  набратись,  А  не  байдикувати!  Покинути  старе,
вештання  вулицями  аж  до  ранку!  Та  появлятись  у  домівку  на  підпитку...
-  Ти  вже  дорослий!  Та  поводишся  немов  тобі  12!  -  Підвищив  голос  батько  -  Зрозумій  ми  вже  втомились  з  мамою
тобі  давати  гроші,  які  так  важко  заробляємо,  а  ти  їх  "тринькаєш"  на  алкоголь  та  на  куріння.  Схаменись,  невже  не
можеш  зрозуміти?!!!  Що  те  життя,  яким  ти  живеш,  ще  нікого  до  доброго  не  привело...
-  Ми  завтра  їдемо  до  Зарваниці,  бо  завтра  "Страсна  п'ятниця",  й  там  відбуватиметься  театралізована  Хресна
Дорога!
-  Ми  й  тебе  записали.  -  Перебила  батька  мати.
-  Й  відмазки  різні  твої  не  приймаються,  -  суворо  додав  батько!
Того  вечора  Марко  нікуди  не  пішов,  хоча  "товариші"  й  довгенько  гуртувались  під  під'їздом,  та,  як  вже  звично,
кидали  камінці  в  вікно  із  вигуками:
-  Виходи,  давай  Макшет,  будем  веселитись.
Проте,  на  цей  раз  Маркіян  на  вулицю  так  і  не  пішов...  Й  лише  коли  біля  під'їзду  галаси  затихли  та  стало  зовсім
тихо,  юнак  схопився  з  ліжка  й  легесенько  без  різкого  шуму  відчинив  вікно.  А  тоді  сів  на  підвіконня  та  піднявши
голову  до  неба,  дививсь  безперестанку  вгору,  на  ті,  ніким  непораховані  зірки...
Ніч  була  не  дуже  холодною,  але  легенький  вітерець  все  ж  шелестів,  мов  прапором,  футболкою  Марка.
-  Божееееее,  де  ж  тииииии?  Потерши  руку  об  руку,  затягував  слова  юнак.  Я  хочу  із  тобою  говорити...  Ти,  мабуть,  все  знаєш!
І  тобі  відомо,  що  я  завтра  теж  там  буду.  Там,  де  ти,  помирав  Ісусе...  Але  яким  я  буду  там?...  В  якому  образі...  Буду
співчувати?...  Чи  буду  незворушним?...  Чи  я  буду  Пілатом!?...  О,  Господи...  Батьки  звинувачують  мене  у
тому,  що  живу  не  так,  як  би  їм  хотілось...  ...Але  ж,  я  зла  нікому  не  спричиняю...  Мене  тобою  страшать...  Що  покараєш...
Але  ж  ти  добрий  Боже...!
Невидимі  думки,  що  шукали  пояснень  та  поличок  в  голові  в  Марка,  не  давали  хлопцю  навіть  задрімати,  та  під  ранок  він
таки  заснув.  Але  чесно  кажучи,  то  не  надовго,  як  завжди.
-  ...  Прокидайсяяя...  -  Батьковий  тихенький  голос  розбудив.  А  мати  наголошувала:
-  Одягайся  хутчіше  "Сплюшко!",  он  автобус  вже  видно  із  вікна  стоїть,  людей  збирає.  А  то,  зачекаються,  не  хочеться,  щоб  через
нас  всі    інші  на  відправу  запізнились!  Й  по  правді  дуже  з  неохочим  настроєм  вставав  юнак.  Але  таки  був  змушений  згадати
армію,  швиденько  по-солдатськи  вдітись,  та  привести  себе  в  порядок...
-  І  не  порти  нікому  настрою  своїм  невдоволеним  обличчям,  -  всміхаючись  поплескавши  по  плечі  сина,-    промовив  по
дорозі  батько.
У  цей  день  було  лише  трішки  сонячно,  та  сонячні  промені  виглядали  так,  немов  би  зговорились  між  собою,  бо  ж  бились,  наче
переслідуючи  те  лише  останнє  місце  транспорту.  В  те  вікно,  де  сидів  дрімотний  Марко.  Що  сів  позаду  як  найбільше  грішний...
Дорогою  до  Зарваниці  християни  спільно  всі  молились.  Проте  Маркові  з  усіх  тих  молитов  були  знайомими  лише  "Отче  наш"
...  та  "Богородице  діво"...  Які  старався  з  усіма  молити.  Автобус  прямував  нешвидко  та  серед  молитов,  що  трохи  повторяв
Марко,  а  трохи  слухав,  цих  три  години  пролетіли  як  якихось  25  хвилин!
-  Ми  вже  прибули,  -  шепнула  на  вухо  мама  синові.
-  Вже?!...  так  швидко...  -  пробурмотів  Марко,  та  аж  спітнів  із  того  всього,  бо  страх  перед  Господом  почав    наповнятись
Знову,  і  то  ще  навіть  вдвічі,  а  то  й,  і  втричі  сильніший.  І  юнак  сьогодні  вперше,  за  кілька  років  переступив  поріг  подвір'я
Храму.  Озираючись  у  різні  боки,  мов  крадій  якісь.
За  ті  роки  відколи  він  був  востаннє  в  Зарваниці,  нічого  наче  й  особливо  то  не  змінилось.  Лиш  ремонт  сцени  відчутно
Впадав  у  очі,  і  куполи  на  Храмі  яскравіше  виблискують.
-  Мабуть,  недавно  поміняли,  примружувався  від  сонця  хлопчина,  що  від  куполів  храму,  невблаганне  сонце  продовжувало
сліпити  йому  вперто  очі!
Але  що  й  там  не  казати.  А  відчуття  таке,  доволі  добре  й  по  своєму  дивне,  як  і  тоді,  коли  тримався  маминої  ще  руки.
-  Спекотно  ж  і  сьогодні,  -  протираючи  чоло  рукою  говорив  сам  із  собою  невиспаний  хлопчина.  Я  води  напитись  ,  Мам!
Пробурмотів  Марко,  й  не  думав,  що  коли  нап'ється,  то  буде  вже  шукати  повсюди  мамине  пальто  світленько-салатове  та  батькову  лисувату
голову.
-  От  і  де  ж  вони  пішли?!  Чухавши  себе  в  потилицю,  зітхав  Марко.  Ще  й  телефон  відверто  знав  коли  розрядитись.
І  навіть  вибігши  на  другий  поверх  Храму,  він  в  тих  тисячних  галасливих  силуетах,  навіть,  хоч  аби  когось  схожого  на  них,
побачити  не  вдалось.
-  Хммм...  Ну  що  ж,  буду  сам  іти  Хресною  Дорогою...  Але  знаючи  свій  твердий  характер  хлопчина  ані  трохи  не  засмутився,
походив  туди-сюди  та  попрямував  Марко  з  усіма  людьми...  Продовжуючи  роздивлятись  на  всіх  й  на  все.
Й  коли  усі  були  готові  починати  й  Маркіян  без  винятку  теж,  найстарший  серед  всіх  Отець  зачав  найперше  "Отче  наш".  А
Марко  спершись  на  широчезне  дерево,  склавши  руки  у  долоні  почав  й  собі  тихесенько  молитись.  Й  Хресна  дорога  розпочалась.
Проте  він  її  не  чув,  хлопчина  втратив  слух,  з  ним  творитись  почало  щось  не  бачене,  все  тіло  почало  трусити,  а  він  почав
сліпнути...  А  через  мить  як  усе  минуло,  юнак  з  великим  подивом  багатьох  людей,  впав  на  коліна,  й  з  очей  у  нього  почали  капати
на  землю  сльози...  Перед  ним  стояв  Ісус...
-  Ісусе...  Ісусе...  Боже...  Заледенівшим  голосом  шептав  юнак...  Ісусе...  Все  тіло  не  слухалось  взагалі,  ні  поворушитись
ні  хоча  б  одним  пальцем  торкнутись  Христа,  Марко  не  міг...  Гнучкий  раптовий,  цей  гіркий  параліч,  перетворив  хлопчину  подібного  на  статую...  Лише  те  що  вдавалось,  це  кліпати  повіками...
На  юнака  в  такому  виразі  було  й  моторошно  глянути.
-  Сину  мій!  Промовив  Господь.  Я  йду  на  Голгофу,  щоб  спасти  тебе  та  увесь  твій  рід,  і  заплатити  Небесному  Отцеві  за
премногі  гріхи  спричинені  народом...  Ісус  був  щирим  та  водночас  і  сумним...
А  хлопцеві  так  знову  захотілось  торкнутись  до  Ісуса  й  попросити  вибачення  за  усе  своє  минуле,  що  віддаляло  його  від
нього,  й  той  почав  знову  намагатися  підняти  руку,  та  і  цього  разу  це  йому  не  вдалось.  Але  сталось  дещо,  зовсім  інше  й
неочікуване.  Він  нічого  зрозуміти  взагалі  не  встиг,  як  лиш  кліпнувши  повіками  перемістився  наче  у  якусь  печеру.  Й  хоч
всі  частини  тіла  враз  почали  функціонувати  знову.  Це  ще  було  пів  біди,  а  зараз  взагалі  якась  безвихідь...
-  Ддддд.....  Де  я?  Перелякано  кричав  увесь  аж  зблідлий  хлопець...  Ну  й  спекотно,  тут  ще  й  димом  дуже  тхне,  і  якась  хрипка
така  дорога,  наче  в  фільмах  наймоторошніших  жахів....  О  Господи,  де  я  опинився?  Господи!!!  Я  помер?...  О  ні,  Господи!...
Аж  запинаючись  від  такої  зовсім  неочікуваної  реальності,  хлопчина  швидко  витяг  із  кишені  сірники  та  присвітив  собі  на  ноги.  Й  побачив,  що  дорога  була  з  самісінького  вугілля.  Але  це  йому  нічого  не  пояснювало.  Чому  він  тут.  Та  за  цих
дві  хвилини  свої  нові  кросівки  Маркіян  впізнати  вже  не  зміг.
-  Оце  й  і  моторошне  місце...  Зітхнув,  чи  то  від  страху,  чи  то  від  безсилля  Маркіян,  та  спотикнувшись  за  щось  таке,  що
роздивитися  не  встиг,  він  швидко,  щоб  не  загубитись  і  не  залишитися  у  цьому  прірвищі  самому,  навіть  не  пускавши  пари  з
вуст  побіг  наздоганяти  Ісуса...
І  десь  за  пів  години,  вже  коли  всі  сірники  використав  хлопчина,  десь  там,  у  далині  починало  вже  світлішати.
-  Ну....  добре,  що  вже  хоча  б  світло  є....  Ато  запасної  пачки  з  сірниками  я  немаю...  Від  розчарування  сам  про  себе
думав  Маркіян.  Покірно  йшовши  за  Ісусовими  слідами.  Не  питаючи  нічого  і  ніщо!
Й  за  кілька  хвилин,  коли  дорога  із  вугілля  вже  закінчувалась,  Господь  враз  зупинився.  Й  показавши  рукою  донизу
з  таким  болем  в  очах  промовив:
-  Хіба  ти  такого  життя  для  своєї  душі  бажаєш?...
Марко,  дуже  навіть  не  сміливо,  підійшов  на  край  тієї  незрозумілої  печери  та  подивився  вниз  того  стримезного
обриву,  і  перше,  що  кинулось  йому  в  очі,  це  широчезна  з  метрів  5  драбина.  Що  була  зроблена  із  золота.  Прикрашена
дорогоцінними  каменями,  грошами  різних  світових  валют,  зброєю,  комп'ютерами,  телефонами,  й  навіть  пляшками  з  під
пива,  пачками  сигарет,  та  ще  різними  дрібницями.  Кінця  її  не  видно  було,  тому  що  була  дуже  довгою...  Але  напруживши
свій  зір  Марко  таки  її  кінець  побачив.  Ота  драбина  вела  до  якогось  трухлявого,  занедбаного,  невеличкого  Човна,  де
замість  капітана  за  штурвал  трималось  щось  кудлате  й  дуже  чорне  з  крилами,  та  ще  до  того  з  "місяцем"  на  голові.
Й  заповнившись  чимось,  а  чим  саме  хлопець  повірити  не  міг,  і  запитати  чи  це  правда  посоромився  в  Ісуса,  це  судно
не  набираючи  велику  швидкість,  пливло  по  чомусь  що  водою  і  язик  не  повернеться  сказати...  Хіба  що  червоною  якоюсь
хімічною  рідиною!
-  Ну  нічого  собі...  Про  себе  думав  юнак,  все  ніяк  не  мавши  змоги  проковтнути  той  клубок  слини,  що  назбирався  в  роті
від  побаченого,  за  цих  кілька  хвилин.  Й  застигши  на  місті,  наче  перетворився  в  пам'ятник,  продовжував  спостерігати
за  цим  далі.
Маршрут  судна  тривав  приблизно  із  10-ти  хвилин.  А  тоді  зупинився  біля  кам'яної  доріжки.  Й  прив'язуючи  ланцюга  до
якогось  залізного  списа,  що  був  схожим  на  виделку,  тільки  велетенських  розмірів,  що  вочевидь  була  замість  якоря.  Той
капітан  викидав  з  судна  і  справді  якогось  чоловіка,  Маркіянові,  то  не  привиділось  тоді.  І  тонко  свиснувши,  подавши
знак  про  те,  що  вже  на  місті,  відпливав  до  тієї  драбини  вкотре.  Але  вже  поспішаючи.  Неначе  товар  от-от  з  хвилини  на
хвилину  має  появитись  знову!...
-  Ей...  Ти  там....  тікаййййй!  Аж  заплювавшись  почав  махати  руками  та  голосно  кричати  Маркіян  до  тієї  людини.  Тікай,
позаду  двоє  волоцюг  якихось!!!  Тікай,  ти  чуєш????!  Намагався  докричатись  хлопець.  Проте,  у  цій  печері  його  голосу
ні  той  чоловік,  ні  ніхто  інший  з  присутніх  не  чув,  тому  і  його  навіть  не  було!
А  ту,  тільки  що  доставлену  людину,  знову,  такі  ж  самі  як  і  їхній  капітан  судна,  малозрозумілі  істоти  відвели  до
великої,  немов  Говерла,  гори  смоли,  що  її  "запах"  чув  аж  Маркіян.  Й  знущавшись  копанцями  й  щиглями,  заставляли
накидати  у  тачанку  ту  смолу  і  везти  під  великий  казанок,  який  палав  рясним  лютим  вогнищем,  а  в  середині  у  ньому  чогось
було  багато,  що  рухається...
-  Чи  то  мені  привиджується...  Тер  свої  сльозливі  очі  від  димів  Марко.
На  це  дивитись  з  боку,  було  боляче  і  страшно.  Але  це  ще  було  нічого.  Бо  далі  хлопець  витримати  вже  не  міг  як
поглянув  на  продовження  оцього  всього...
Ті  напівсобаки  бігали  на  двох  ногах  навкруги  казану  і  заводячи,  якось  по  іншому  від  вовка,  радісно  вигавкували
якісь  промови  чи  ще  щось.  А  тоді  двоє  менших  ростом  виносили  з  жахливого  хлівця,  який  стояв  недалеко  від  казана,  
щось  замотане  в  покривалі,  й  підлетівши  вище  казану  з  величезними  радощами  висвистуючи  та  вигукуючи  кинули  у
середину  до  вогню,  щось  таке  неначе  це  людина!
-  Господи  Ісусе,  це  що  людину  кинули?  Це  що  людину  кинули?  Ісусе  Святий,  Ти  бачив?  Вдій  щось?...  Ледь  не  кусавши
лікті  від  побаченого  загорлав  Марко.  Це  що  того  чоловіка,  що  віз  смолу  кинули?  Господи,  це  його???  Це  його???  Мало  не
сходячи  з  розуму,  кричав  від  побаченого  хлопець.  Там,  в  казані,  що  люди???  ТАМ  ЛЮДИИИИИ.....???  Впавши  навколішки  й
сильно  почав  бити  кулаки  об  землю  хлопець,  вмився  сльозами...  Господи,  там  люди????...
-  Це  ті!  Відповідав  сумний  Ісус.  –  Хто,  сину  мій,  за  все  своє  земне  життя,  не  був  зі  мною!  Не  любив  мене!  Так  стається
з  тими,  що  для  них  я  ворог  був...
Засмучений  Ісус  не  поспішав,  немов  ще  щось  Маркіян  мав  би  бачити.  Й  Марко  вже  не  маючи  ані  фізичної  сили,  ані
моральної,  підвівся  з  колін  й  несміливо  знову  опустив  голову  униз,  від  того  жахливого  для  людського  ока,  провалля...
Вогонь  ще  дужче  розгорався  в  казанку.  А  біля  нього  витанцьовували  дивні  танці  все  невтомні  ті  собаки  з  крилами.
Тримавши  всі  без  винятку  в  руках  ті  списи,  що  хлопчина  бачив  вже,  коли  той  що  на  судні  прив'язував  ланцюга  до  такого
самого.  А  в  цих,  в  руках  набагато  менші...  Й  встромлювали  тими  списами  із  реготом  в  тіла,  що  намагались  вибратись
з  полум'я.
-  Хіба  їм  неможливо  чимось  допомогти?  Плакав,  запинаючись  Марко...  Ісусе,  ти  ж  усе  можеш!...  Ісусе...
Про  те,  Господь,  не  відповів  нічого,  лише  зітхав  тихенько...
Крики,  пищання,  ридання,  що  долинали,  відвернули  очі  від  того  пекельного  казану.  В  цю  мить  він  хотів  осліпнути  й
оглухнути  одночасно...  І  здавалось,  що  він  зараз  теж  туди  попаде...
І  аж  тільки,  що  до  нього  почало  приходити  розуміння  щоденних  слів  батьків,  але  лиш  зараз  в  них  повірив.  Що  пекло  не
придумали  казкарі,  а  воно  справді  є...
-  Ісусе,  я  благаю!  Не  дозволь  мені  спускатися  по  тій  драбині!...  Будь  ласка!  Просив  помилування  у  Хреста  навколішках  Марко,  і  слізьми  своїми  вмивав  Спасителеві  ноги...  -  Я  хочу,  до  твого  раю.  Господи!  Я  знаю!!!  Знаю!!!  Як
туди  попасти,  я...  я...  я,  більше  не  буду  так  грішити...  О,  прости  мене...  Ісусе...  Через  своє  гірке  ридання  хлопчина
просив  шанс...
А  Ісус  підняв  з  колін  Марка  й  тоді  промовив:
-  Сину  мій!  Тепер  ти,  все  побачив  сам!  Я  через  батьків  приходив  до  тебе.  Та  ти  не  впізнавав  мене,  однак  тепер  від
сьогодні,  ти  маєш  розпочати  нове  життя,  життя  зі  мною!  Від  алкоголю  в  тебе  серце  дуже  ослабло,  і  легені  від  нікотину
стали  схожими  на  зачадівшу  грушу...  Твої  очі  бачать  зовні,  і  лиш  зовні!  А  мені  відомо  все,    що  коїться  у  кожного  у
середині!  Хіба  це  твоя  мрія  з  дитсадка?!  -  Затих  із  цим  питанням  Ісус,  даючи  змогу  хлопцеві  згадати,  те  ким  він
мріяв  бути,  і  для  чого  його  Бог  послав!  А  тоді  продовжив.  -  Йди  у  світ  оновленим  й  з  омитим  розумом  та  не  гріши!  І
пам'ятай,  що  із  нетерпінням  чекаю  тебе  та  твоїх  друзів  у  раю!
І  тільки,  щось  хотів  Марко  промовити,  як  тут  бац,  та  знову  опинився  в  Зарваниці.  І  те  видовище,  Ісус  Спаситель  і  той
жах  пекельний  зник.  А  перед  ним  нікого.
Відправа  вже  закінчилась  й  всі  люди  розходились.  А  хлопчина  наче,  тільки  що  приведений,  крутився  в  різні  сторони  й
хрестився,  насичений  морально  розмовою  з  Ісусом  та  все  обдумував  у  голові  його  слова.  Так  і  лишившись  стояти  біля  першої
стації...
-  Агов!  Маркіяне,  Сину!  Долинало  з-за  плечей.  Давай  спускайся  до  автобуса,  будем  їхати.  Махав  рукою  з  закликом,  юнаковий
батько.  Та  протираючи  хустинкою  своє  чоло,  чекав  із  жінкою  на  сина.
А  Маркіян,  як  почув  знайомий  голос.  Й  ледь  не  підстрибуючи,  так  спускався  зі  сходинок  до  батьків.  Бо  вже  й  не  пам'ятав,  коли
був  радий  так  останній  раз  їх  бачити.  Хіба  тоді,  коли  вони  приїхали  до  нього  у  неділю  в  санаторій.  Та  він  накатався  досхочу
на  різних  каруселях,  що  приїхали  із  цирком.  Й  отримав  солодощів  трошки  більше,  аніж  пів  пакету.  Та  це  було  ще  так
давно.  Ще  в  першім  класі!...
-  Ну  що,  як  тобі?  Запитувала  мама.  Сподіваюсь,  тобі  сподобалось?  
І  Ти  зробиш  висновки???  Й  ще  щось  хотіла  запитати,  але
поглянувши  на  свого  сина,  якось  вже  й  забула.  Бо  щось  неначе  з  ним  не  так.  Але  що  саме,  пояснити  не  могла.
А  Маркіян  обняв  посеред  площі  маму  й  батька,  так,  як  ще  не  обнімав,  мабуть,  як  йому  здалось  ніколи,  й  захриплим  голосом  промовив:
-  ...  Ну  що  ви...  Звісно  ж.  З  висновками  я  не  кваплюсь.  Бо  немає  вже  куди...  Я  їх  вже  зробив,  дорогі  батьки.  Й  вже  від
сьогоднішнього  дня,  все  перебудую  в  іншу  сторону...  Та  перехрестившись  3  рази,  піднявши  голову  до  Неба,  неголосно  Всевишньому
подякував....
...злітали  швидкоплинні  роки  та  календар  показував  2013  вже  рік.  А  на  одній  із  Тернопільських  студій  звукозапису,  ді-джей
сидівши  за  своєю  гренадерською  апаратурою,  враз  схопився  руками  за  свої  навушники,  та  від  обурення  збілів,  та  ледь  не  впав  із  крісла.  Бо  просто  зазирнув
у  вікно,  щоб  подивитися  чи  дощ  настав!  А  побачив  в  ньому  там  Ісуса!  (Це  Спаситель  дорогенький  наш,  Благословляв  вже  перший  запис  пісні  Маркіяна  та  компанії.  А  тепер  Братів  монахів.  Що  мала  найщирішу  назву  "Господь,  ти,  Спаситель  наш!"
20  липня  2013  року…
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960808
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2022

Дякую Маріє Магдалино

 –  Слухай,  хлопче,  допоможи  старенькій!  –  попросила  юнака  бабуся,  що  стояла  в  тамбурі  у  потязі.  І  хоч  Сашко  теж  загружений  сумками,  але  ж  як  не  допомогти  оцій  старенькій.
–  Давайте,  котрі  ваші  валізи?  –  із  розумінням  ситуації,  промовив  хлопець,  і  взявся  залюбки  за  допомогу.    Швиденько  без  будь  якої  злості  й  неповаги  знімав  він  мовчки  першу,  другу...
–  Ого...  Які  ж  вони  важкі...  –  тихеньким  бурмотінням  дивувався  хлопець.  –  Ну  нічого  собі...  А  третя  ледь  не  звалюється  з  рук.  Бабусю!  що  ж  ви  перевозите?  Хіба  ж  у  вашому  то  віці  можна  так  себе  навантажувати?  –  крізь  галас  й  шум  запитував  Сашко.
–  Ой  синочку,  дякую  тобі!  –  відповідала  жінка.  
А  коли  подав  ще  й  руку  бабці,  то  мало  не  заплакала  старенька!
–  Я  тобі  дуже  дякую,  що  обділив  увагою.  Дякую...  –  дивившись  на  Сашка,  промовила  бабуся  та  додала:
 –  У  цих  сумках  я  перевожу  ті  гріхи  людей,  з  якими  довелось  стикатись...
–  Гріхи?...  –    перепитав  Сашко!  –  Як  це?...  
–  Ой  синку,  я  вже  стара  і  геть  вже  підопала.  Але  спасибі  Богу,  що  дає  ще  сили  забирати  у  людей  гріхи,  вони  про  це  не  знають.  А  я  їм  і  не  кажу,  що  тим  молодим  до  мене...  А  ти  от  молодець!  Я  їду  в  Зарваницю  стану  біля  Матері  Божої  й  молюся  за  кожного,  попрошу  пробачення  за  кожен  його  гріх...  І  Бог  прощає!  Тому  що  добрий!  От  і  за  твій  помолюся.
–  За  мій?  Який?  –  застрибнувши  до  тамбуру  здивовано  запитував  Сашко.
 А  бабуся  наче  знаючи  його  реакцію,  продовжує...
–  Вона  не  сердиться,  й  простила  і  чекає...
–  Ви  про  що?  ...Про  кого?  ...Хто?  –  спантеличено  вигукує  хлопчина.
 Дивно  все  це  якось...    Двері  зачинились  і  потяг  рушив.  А  Сашко  швиденько  забіг  в  вагон,  й  відсунувши  вікно  закричав:
–  Хто?  Бабусю!  Бабусю,  хто?...  
Та  між  дзижчанням  викрики  хлопчини  перетворювались  в  щось  незрозуміле...  А  старенька  вузькуватими  своїми  кроками  з  візочком  все  дальше  й  дальше  віддалялась...  Тай  згодом  взагалі  десь  зникла.  А  Сашко  усю  дорогу  все  ніяк  не  міг  нарешті  заспокоїтись.  Все  думав  й  думав.  Як  це?  Що  та  жінка  мала  на  увазі?...    Й  не  помітив,  як  за  цими  роздумами  задрімав.  А  під  ранок  хлопця  розбудив  дзвінок.  
–  Алооо...  я  слухаююю!...  –  спросоння  ледь  розкривши  очі,  пробурчав  хлопчина.
–  Синку  повертайся  в  дім!  Твоя  мати  дуже  хоче  тебе  побачити.  Я  не  серджуся  й  тебе  чекаю!
–  Як  ж  вона  ота  бабуся  знала?...  –  ще  дужче  дивувався  хлопець.  
 І  через  два  дні  Сашко  вже  був  в  обіймах  мами.  А  цю  історію  він  матінці  не  розповів,  хотів  та  стримався...  Але  ж  так  було  цікаво!  
–  Хто  ж  була  оця  бабуся?  
 Проте  знайшовши  у  серванті  календар,  Сашко  почав  гортати  на  вчорашню  дату!  А  коли  знайшов,  то  прочитав,  що  4  серпня  є  днем  пам’яті  Святої  Марії  Магдалини.  
–  Отож,  Свята  допомогла  мені  змінитись!...  Повірити  не  можу,  що  таке  можливо...  Ой,  слід  подякувати  якось  їй  за  перемир’я  з  мамою!  Але  як?  Молитвою,  напевне...  Але  я  ж  ще  ніколи  не  молився...  І  не  вмію...  –  засумував  Сашко.  
 Але  враз  згадав  мамині  слова,  що  ніколи  не  буває  пізно  чогось  навчатися!  Головне  цього  хотіти!  
 Й  за  цим  принципом  заглянув  вкотре  до  серванту  витяг  звідти  маминого  молитовника,  знайшов  у  змісті  він  молитву  до  Марії  Магдалини  й  щиро-щиро  помолився!  
–  Тепер  я  буду  кращим!  Дякую  Маріє  Магдалино!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960446
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2022

Віщий сон

                         Віщий  сон
 –  Юлю,  ти,  мабуть  втомилась?  
–  Трохи  мамо!
–  Тоді  ходімо  під  той  великий  магазин,  почекаєш.  А  я  ще  піду  на  продуктовий  та  ще  дещо  куплю!
–  Добре  мамо  як  скажеш!  –  вели  діалог  мама  з  дочкою.
 Вони  не  так  часто  приїжджають  по  закупки,  тому  й  скуповують  по  списку.  А  список  не  маленький...  
–  Стережи,  щоб  образ  не  впав,  а  то  трісне  скло  і  все!...  –  наказувала  мати.
–  Я  знаю  мамо,  стерегтиму!  –  і  справді  трішки  втомлено  відповідала  дівчина.
 Мама  перейшла  вулицю  та  попрямувала  на  продуктовий  ярмарок,  а  Юля  присіла  біля  трьох  отих  сумок  та  оберігала  найбільше  ту  одну,  в  якій  був  образ.  І  собі  замислившись,  літала  десь  далеко  в  хмарах.
А  тут  неначе  грім  із  ясного  неба  –  пробігли  учні  з  рюкзаками,  останній  з  тих  "спортсменів"  школярів  так  сильно  намагався  однокласника  з  догнати,  що  випадково  зачепив  сумку  з  образом.  І  образ  впав...
–  Я  випадково,  мала,  вибачай!  –  на  ходу  з  хіхами  та  хахами  різко  викрикнув  і  побіг  за  іншими...  
 А  бідолашна  дівчина  уся  аж  затремтіла,  розсунула  сумку  та  зніяковіло  промовила:
–  От  мені  й  перепаде...  Мати  тож  наказувала...  Та  що  тут  поробиш,  це  моя  вина  не  треба  було  ловити  гав!...  
 А  матуся  тим  часом  задоволено  іще  з  однією  сумкою  верталась.  
–  Ну  що,  все  добре,  Юлю?  –  нічого  не  підозрюючи  запитувала  мати.
–  Так  мамусю!  Притворюючись  веселою,  вдавала  що  все  добре,  дівчина.
–  Тоді  ходімо  на  поїзд  вже!  Я  візьму  важкі  дві,  а  ти  оцю,  вона  легка,  і  образок,  Добре?
–  Так,  матусю!  
 До  вокзалу  якщо  іти  пришвидшено  то  хвилин  з  п’ятнадцять  було,  а  якщо  із  багажем  то  добрих  пів  години!  Та  й  на  таксі  це  дорогеньке  задоволення  іще  й  вдень!  Ну  і  грошей  не  так  багато  залишилось!
–  А  я  вчора  отримала  одинадцять!  –  дорогою  заговорювала  зуби  мамі  Юля,  щоб  та  не  почула  тихе  дзвін  котіння  звуків  скла,  а  то  якщо  получати  то  краще  вдома,  а  не  при  всіх,  стидно  дуже  було  дівчині.  У  цьому  випадку  їй  так  хотілось,  щоби  час  не  біг  так  швидко,  хоч  сидячи  за  партою  завжди  хотілось  то  навпаки.  Та  вже  он  там  й  виблискує  до  сонця  їхній  і  паркан...  Зайшовши  в  хату,  мама  най  перше  взяла  в  доньки  сумку  з  образом  та  пішла  в  кімнату  до  бабусі.
–  Ось  образок,  який  ви  так  хотіли!  –  розсовуючи  сумку,  до  "замовниці"  казала  жінка.
 А  Юля  підслуховуючи  тулила  своє  вухо  до  бабусиних  дверей,  вже  була  готова  до  сварки,  та  іти  у  кут.  Але  звуку  скла  не  було  чути  взагалі.
–  Як  це?  –  здивовано  постукала  у  двері  до  бабусі  внучка.
–  Бабусю,  такий  образок  ви  хотіли?  –  цікавилась  Юля.
 А  задоволена  бабуся  відповіла!  
–  Так!  Такий  внучко!  Цей  образок  Святого  Шарбеля,  я  он  там  почеплю  біля  образу  Святої  Вечері.  Дякую  рідненькі  мої,  що  послухали!  –  раділа  дивлячись  на  образ  бабуся,  та  згадавши  дещо  собі  додала:
–  А  по  дорозі,  чи  ще  десь  він  не  розбивався?  
–  Ні!  ну  що  ви,  він  ж  цілий!  Ну  оце  й  питання  задаєте.  –  нічого  не  розуміючи  відповіла  мама.  
 А  Юля  ковтаючи  слину  у  роті,  не  змігши  нічого  по  черзі  пояснити,  все  ж  зізналась  про  усе...  А  бабуся  посадила  внучку  на  коліна,  поцілувала  в  щічку  та  сказала:
–  Значить  сон  був  й  справді  віщим!  Ех  дякуємо  Тобі,  Святий  угоднику  Господній  Шарбелю!
 А  тоді  всі  дружньо  стали  на  коліна  й  щиро  помолились.  Та  ще  довго  багатьом  розповідали  цю  історію,  про  те  що  в  світі  Божі  чудеса  існують!
                                                                                                                   22  листопада  2013  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960445
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2022

Життєва милостиня жебрака

–  Хорони  вас,  Боже,  добрі  люди!  Якщо  не  шкода,  не  погородіть  старого,  киньте  милостиню  в  капелюха!  Бог  за  щирість  вашу  тим  же  відплатить!  і  Ці  слова,  поблизу  ярмарку,  ледь  не  кожен  день  чули  Калиняни  та  усі,  хто  приїжджав  у  місто  за  потребами.  І  щирі  молитви  жебрака  не  всіх  байдужими  залишали.  Якщо  постояти  поблизу  нього  та  поспостерігати,  можна  помітити,  що  за  стареньким  зношеним  одягом  ховається  чиста  та  задумана  у  щось  душа...
Ось,  знову  чути  дзвін  монет.  Старенький  уклонившись  дякує,  благословляє  Господом  та  промовляє:
–  Звук  монет,  неначе  дзвін  малесеньких  дзвоників.  Спасибі  добрі  християни...
Все  місто  вже  звикло,  були  й  такі,  що  кидали  завжди,  кожного  ранку,  немов  постійні  клієнти,  а  бувало,  що  минали...  Та  й  це  ж  не  дивно!  Зараз  скрута  в  Україні,  та  ще  й  хтозна  на  що  оцей  жебрак  може  ці  грошенята  витрачати...  А  він  все  лиш  молиться  за  всіх  і  коли  його  молитви  приходять  послухати  пташки,  обідом  ділиться  із  ними...  Роздробить  байду  хліба  на  крихти,  поставить  на  газету  і  звертається  до  них:
–  Бог  вас  не  забув,  не  бійтесь,  усім  обіду  стане.
А  у  недільні  дні  набере  повні  кишені  круп  й  пшениці  та  щиро  знову  пригощає...
В  той  день,  я  обходив  ледь  не  всі  куточки  з  об’явами,  але  роботи  так  і  не  знайшов.  Проходячи  повз  ярмарок,  побачив  перший  раз  старенького,  почув  його  молитви,  стало  так  жалісно  на  душі,  бо  навіть  копійчини  кинути  не  можу,  тому  що  сам  на  проїзд  не  маю  та  все  ж  підхожу  до  старенького:
–  Дай  Боже  здоров’я  вам!  –  вітаюсь.
–  І  тобі,  дай  Боже  здоров’я,  юначе!
Сідаю  на  сходину  біля  нього.
–  У  мене  зараз  не  дуже  добре  із  грошами.  –  тому  не  зможу  кинути  й  монети  в  вашого  капелюха.  Він  неквапливо  обертає  голову  до  мене  та  приязно  звертається:
–  Гроші  у  житті  не  головне,  за  них  можна  багато  чого  купити  та  зробити,  але  не  все  на  світі!  Проте  я  знову  запхав  руку  до  кишені  та  хотів  хоч  монету  надибати,  але  в  кишені  було  пусто.  Жебрак  поглянув  на  мене  знову  та  сказав:
–  Якщо  хочеш  дати  мені  милостиню  помолись  зі  мною!
–  Авжеж!  –  зрадів  я,  дідусь  витяг  із  тілесної  кишеньки  Вервицю  та  дав  мені  у  руки,  й  ми  почали  молитись.  Під  час  молитви  мене  немов  щось  сковувало,  але  враз  неначе  відпустило,  а  душа  немов  гуляла  серед  чогось  дивовижного.  По  закінченні  дідусь  Благословив  мене  за  милостиню,  подякував  і  додав,  що  Святий  Дух  був  теж  із  нами!
Я  вже  хотів  вставати  та  іти,  але  якось  само  по  собі  вийшло,  не  втримався,  втратив  ввічливість  та  запитав:
–  Невже  ви,  ніколи  не  хотіли  за  оці  гроші,  нове  життя  почати?  Купити  дім!  Ви,  багато  молитесь,  могли  б  стати  священиком!
Дідусь  у  відповідь  здавалося  не  хотів  пояснювати  мені  нічого  та  все  ж  сказав:
–  Авжеж  синку,  але  така  моя  доля,  собі  я  не  привласнив  ні  копійчини,  ці  гроші  –  велика  заслуга  людей,  колись  напевне  років  через  десять,  якщо  можливість  будеш  мати,  прийди  сюди  та  помолись  так  щиро,  як  цього  разу  й  ти  все  зрозумієш...
–  А  ви?  –  ніколи  не  любив  загадок,  тому  одразу  запитав,  а  старенький  тихо  промовив:
–  Мене  тоді  уже  не  буде.  Така  моя  доля!
–  Дай  Боже  здоров’я  Вам!  –  сказав  я  і  пішов.
–  І  тобі,  теж  синку,  лунало  ехо  з-під  будинків.
Я  на  деякий  час  був  змушений  поїхати  за  рідний  край,  там  знайшов  роботу,  успішно  працював.  Та  цю  історію  уже,  відверто  кажучи,  забув.  Але  відрядження  у  рідне  місто  її  майже  дослівно  пригадало.  З  потягу  я  із  валізою  одразу  поспішив  туди,  де  мав  дідусь  сидіти,  хоч  він  і  був  не  молодим  та  усе  ж  сподівався  його  зустріти.  Та  тоді  він  сказав  правду,  на  жаль  я  його  не  застав...  Проте  натомість  побачив  те,  про  що  старець  розповідав.  Я  ледь  не  з  плачем  відкривав  двері  Храму:
–  Це  ж  треба,  як  гарно  –  храм  світився  різнобарвними  вогниками,  немов  усіх  вітав.
–  Неймовірно  просто!  Ще  й  встиг  на  його  відкриття.  –  жебрак,  усі  ті  роки  збирав  на  Храм?...
Ставши  на  коліна  я  перехрестився  та  хотів  мовити  "Отче  наш...",  але  по  Храмі  ходили  сестриці  милосердя  і  роздавали  Вервиці  з  проханням,  щоб  першою  молитвою  була  Вервиця,  так  хотів  її  засновник.  Підійшла  черга  до  мене,  я  просто  був  приголомшений  тим,
що  мені  дісталась  Вервиця  старенького...  Тоді  вже  стримуватись  взагалі  не  зміг...  По  моєму  обличчі  текли  сльози,  а  перед  очами  все  як  сьогодні!  Я,  старенький,  а  в  душі  немов  спів  ангелів!  Моє  життя  після  цього  змінилось.  У  відрядження  не  так  часто  вже  запрошували,  але  завдяки  йому,  неподалік  від  Храму,  тепер  є  пам’ятник  засновнику  Храму  Божої  Благодаті!

27  листопада  2013  року…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959990
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2022

Бабусина легенда про Святого Миколая

БАБУСИНА  ЛЕГЕНДА  ПРО  СВЯТОГО  МИКОЛАЯ

Мишко  прийшов  зі  школи  весь  нахнюплений,  знявши  рюкзак  із  плечей,  роздратовано  пішов  у  вітальню  до  бабусі.
–  Бабусю!  Це  правда,  що  Миколая  немає?  Я  вже  дорослий!  А  ви  мені  усією  родиною  брешете!  А  я  в  листі  таке  написав...
–  Хто  тобі  таке  наговорив?  Сідай  біля  мене!  –  збентежено  попросила  бабуся.
Мишкові  не  хотілось,  адже  за  вікном  була  справжня  казка,  зима  цього  року  просто  дивовижна!
Проте,  бажання  дізнатись  правду  переважало,  тому  він,  як  слід,    вмостився  на  бабусиних  колінах  та  чекав,  хто  ж  ці  подарунки  кладе  під  подушку?  Бабуся  почала  розповідати:
–  Давно-предавно,  жив  один  хлопчик,  що  називався  Миколка!  Його  батьки  були  заможними,  тому  у  нього  було  все,  та  не  зважаючи  на  такі  достатки,  Миколка  був  дуже  щедрим,  добрим  та  вірним  до  Бога.  У  ті  часи  ще  не  було  таких  шкіл  та  будинків,  названих  вулиць,  телефонів...  Та  йому  було  відоме  кожне  поселення,  шатро,  печери,  всі  помешкання,  де  жили  люди.  Якось  він  вийшов  на  височенну  гору,  та  й  задумався,  що  в  нього  є  просто  все  таке,  що  в  інших  навіть  до  кінця  життя  цього  не  буде,  а  так  хочеться  бачити  і  їх  щасливими...  і  з  тією  чи  з  іншою  річчю  в  руках!
Коли  наступного  разу,  вже  вибравшись  на  гору  знову,  Миколка  взяв  багато  аркушів  паперу,  склеїв  їх  чимось  клейким  в  одне  ціле  й  пером  намалював  карту  своєї  місцевості.
У  ніч  на  19  грудня,  дочекавшись,  коли  усі  загасять  каганці  та  свічки,  взяв  найбільший  мішок  поскладав  туди  багато  іграшок,  цукерок  й  печива,  ну  і  ще  багато  усього  різного,  та  навпомацки  подався  дарувати  подарунки  дітям.  Бог  з  небес  бачив  добре  діло  та  засвітив  Миколкові  дорогу  зорями,  щоб  той  міг  розгледіти  що  там  на  карті,  і  не  пропустив  жодної  оселі.  Хлопчина  усю  ніч  трудився,  клав  біля  дверей  подарунки,  підписував,  та  повертався  у  домівку  знову  й  знову,  щоб  ще  взяти...
Закінчив  аж  під  ранок,  втомившись  дуже,  цілий  день  він  спав,  а  на  вулиці  бігали  вдоволені  діти  й  хвалились  батькам  та  друзям  –  який  літак,  яка  машинка,  яка  лялька,  проте  батьки  цей  випадок  ніяк  не  могли  пояснити.  На  наступний  рік  дітвора  19  грудня  із  нетерпінням  сама  чекала,  отримувала  вкотре  подарунки  й  так  знову  й  знову.
Рік  за  роком,  цей  день  почали  називати  святом!  А  Миколка  дорослішав  та  із  малого  хлопченяти  перетворився  в  дорослого  юнака,  вступив  навчатись  на  священика,  а  згодом  і  ним  став.  Але,  щоб  люди  знали  назву  Свята  –  Бог  дав  їм  підказку!  Якось  коли  Микола  припускав,  що  у  цій  хатині  Оленочка  вже  спить,  поклав  поблизу  неї  у  відчинене  віконце  мармелад  й  набір  нового  пластиліну,  але  турбуючись,  щоби  не  захворіла  тихо  намагався  зачинити  та  розбудив  дівчинку.  Вона  і  всім  повідомила,  що  ці  подарунки  роздає  Священик  Микола!  Відтоді,  це  свято  почали  називати  Подарунки  Отця  Миколая.  І  так  все  своє  життя  Миколай  правив  в  Храмі,  а  після  того,  весь  час  складав  та  сортував  подарунки.  Собі  він  теж  одного  року  зробив  подарунок!  Пошив  червоно-білу  шапку  теплу  куртку  та  штани  й  щоб  не  замерзати  в  ноги  теплі  чоботи!  А  то  хто  його  знає!  Яка  погода  то  буває...
Він  вже  не  молодий...  Й  не  забував  про  Бога,  Йому  він  завжди  дарував  своє  добре  серце  та  щиру  молитву.  Роки  брали  своє,  він  бачив,  що  вже  сили  поступово  покидають,  й  свою  парафію  Отець  Микола  віддав  вже  іншим  священикам,  більш  молодим...  А  сам  подався  в  ліс  нарубав  дров,  та  пригощав  ласощами  оленів.  А  згодом  і  ті  стали  приходити  самі  до  нього  додому.  Приручившись,  не  боялись  вже  дідуся,  а  весело  стрибали  навколо  саней,  які  Отець  Миколай  вже  завершував.  На  них  дідусь  ще  довго  й  довго  їздив  та  дарував  малятам  свято.  Але  одного  року,  він  вирішив,  що  цього  разу  це  в  останнє...  І  так  і  сталось...  Після  вечері  він  помолився  та  задрімав  біля  печі  у  своїй  хатині  й  вже  не  прокинувся...
Його  душа  пішла  до  Бога!  Тоді  Всевишній  скликав  всіх  Святих  небесний  світ  увесь,  прикликав  Миколая  обняв  з  любов'ю  та  за  заслуги  у  земному  світі  об’явив:
-  Отче,  тепер  ти  визнаний  Святим!
І  подарунки  дітки  отримували  й  надалі!  Причому  не  лиш  односельці  Миколая,  а  уже  весь  світ!  День  Святого  Миколая  це  не  казка  внучку!
Мишко  так  заслухався,  що  йти  надвір  вже  взагалі  не  хотілось!  Ще  б  пак!  Сидіти  у  бабусі  на  теплих  колінах  та  слухати  стару  добру  легенду,  кому  б  таке  набридло!
–  А  що  було  далі?  Бабусю!
–  Ти  ба,  який  цікавий!  А  ще  годину  тому  не  вірив!  Всміхнувшись,  бабуся  погладила  малого  по  голівці  та  сказала:
сьогодні,  через  димохід  Святий  Миколай  прийде  почитати  твого  листа,  щоб  знати,  що  тобі  нести,  ти  ж  його  написав?
–  Так  бабусю  написав!  –  витягнув  із  рюкзака  листівку  онук.
–  А  можна  подивитись?  –  зацікавилась  бабуся.
–  В  мене  тільки  3  бажання  бабусю,  щоби  не  обтяжувати  Миколая.  Ось  мені  не  шкода,  читай.
В  листі  гарним  виразним  почерком  було  написано:
1.  Я  прошу,  щоби  Ти  приніс  мені  свій  образок,  щоб  до  Тебе  молитись.
2.  Я  хочу,  щоби  всі  дітки  вірили  в  це  Свято  і  ніколи  воно  не  зникало!
3.  Я  хочу,  щоби  Ти,  Святий  Миколаю,  приніс  бабусі  гарні  окуляри,  щоб  вона  в  них  добре  бачила  і  читала  мені  ще  багато  казок!  Дякую,  з  повагою  Мишко!

3  листопада  2013  року…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959989
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2022

Райські яблука

Гулявши  літнім  днем,  Улянка  з  батьком  натрапила  на  велике  скупчення  яблук  та  груш,  стиснувши  якомога  сильніше  його  за  руку  почала  тягнути  до  саду:
–  Татку  йдемо  туди,  поласуємо  яблуками  й  мамі  нарвемо!  Ммммм...Які  солодкі  –  ледь  розбірливо  говорила  Улянка.  –  А  що  це,  за  такі  маленькі  яблучка?  На  них  що  дощик  не  впав?
Зірвавши  в  цікавості  Улянка  шматочок  відкусила  та  чекала  батькової  відповіді.
–  Зовсім  ні!  Всміхнувся  батько.  Це  яблука  райські!  Їх  тому  так  назвали  бо  вони  із  райського  саду.  Ці  яблука  донечко,  найперші  на  землі  із  дерев  появились,  вони  були  ще  до  появи  людей...
–  Татку,  а  вони  зараз  є  в  раю?  –  розпитувала  дівчинка.
–  Напевне  доню,  цього  ніхто  не  знає...
–  А  якщо  і  справді  їх  нема  в  раю?  стурбованим  голоском  опустивши  голову  пробурмотіла  Улянка  та  почала  рвати  в  кулачки  маленькі  яблука.  Нарвала  і  попросила  батька,  щоб  відвів  її  до  приміської  статуйки  Ангелика.
–  Ти  ж  ще  не  втомилась?  –  запитав  батько.  Та  взявши  на  руки  Улянку  поніс  її  до  статуйки.  Поклав  на  землю  і,  замислившись,  почав  спостерігати  за  дочкою.  А  дівчинка  підбігла  до  Ангелика,  й  тоненьким  щирим  голоском  промовила:
–  Небесний  Ангелику  крилатий,  я  залишаю  тобі  п’ять  яблучок,  й  прошу,  що  би  ти,  передав  Ісусику!  Не  знаємо  з  татком,  чи  у  раю  збереглися  ці  маленькі  яблучка...Отож  передай,  будь  ласка,  на  розсаду!
Ці  слова  батька  сильно  розчулили,  він  підійшов  до  Улянки  й  міцно  обняв  її.  А  за  мить  настало  справжнє  чудо  із  гіпсової  статуї  почало  бити  біле  яскраве  сліпуче  світло.  Ангелик  цей  ожив,  узявши  в  руки  яблука  здійнявся  в  гору  та  осипав  біля  них  усе  маленькими  зірками  та  голосом  добра  промовив:
–  Я  передам!  Збирайте  зорі,  це  вам  дари  Ісусикових  ласк,  потіх  та  щастя!
Батько  з  цього  неописаного  явища  аж  остовпів!
–  Зорі?  В  білий  день?
А  Улянка,  сміючись  збирала  зірочки,  підбігла  до  татуся  й  поставила  одну  йому  у  руку,  й  промовила:
–  А  ти  ще  татку  зауважував  завжди,  що  чудес  не  буває!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897535
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2020

Допоможи мені тебе саму врятувати

Каріна  кожної  неділі  приходила  у  храм  до  Господа  й  уважно  слухала  Святу  Літургію!  Бувало  всі  уже  повертаються  в  домівки,  а  вона  ще  в  Храмі.  Допомагає  сестрам  черницям  міняти  квітам  воду,  збирати  рушнички  для  прання,  роздавати  брошурки  з  розкладом  на  цілий  тиждень...  За  це  її  багато  хто  хвалив!
Та  вона  всміхнувшись  відповідала:
–  Цього  не  потрібно,  я  роблю  це  для  Господа!
А  її  сестра  –  це  повна  протилежність,  у  неділю  вранці  вже  сидить  за  комп'ютером,  а  на  прохання  Каріни,  піти  з  нею  у  дім  Божий  відповідає:
–  Я  замучилась!  Вчора  була  на  дискотеці,  аж  до  сьогоднішнього  ранку!  Піду  на  наступну!
Й  вірить  в  це  Каріна.  І  на  наступну  вже  неділю  приходить  й  будить:
–  Вставай,  вже  неділя!  Ходімо  в  Храм!  Ти,  не  мені  обіцяла,  а  Господу!
–  Я  не  маю  в  що  одягтись!  Ще  й  нове  взуття  подерла,  що  буду  в  старому  йти?  Що  люди  скажуть?  Піду  на  наступну.
Та  прийшла  й  наступна.  А  Каріна  знову  приходить  до  сестри,  та  радо  просить:
–  Ходімо  в  Храм,  Боже  Воскресіння  святкувати!
–  Е  ні,  цього  разу  вже  точно  не  зможу!  Горло  болить!  Я  відсвяткую  дома,  а  то  ще  людей  заражу...
Пішла  Каріна  знову  сама...  Та  по  закінченню  Літургії  стала  навколішки  й  почала  благати  Богородицю  Марію,  щоб  допомогла  навернути  сестру  до  Її  Сина!  В  молитві  їй  здалось,  що  Діва  Марія  сказала:
–  Дочко  моя,  піднімись  з  колін  та  йди  в  капличку!  Там  купиш  образок  Ісусика,  де  буде  написано  "Я  буду  завжди  з  тобою!".  Поспішила  Каріна  туди  за  образком,  зробила  все,    як  радила  Свята  Марія.
Коли  сестра  ще  спала,  Каріна  відкрила  тихо  її  сумочку,  та  образока  поставила  до  неї.  Адже  сумочка  завжди  з  сестрою.  Прийшла  неділя,  Каріна  знову  завітала  до  сестри  із  тією  самою  просьбою:
–  Ходімо  в  Храм!
Було  дуже  видно,  як  сестра  хотіла  ще  якусь  відмову  вигадати,  та  чомусь  не  змогла  й  запитала:
–  Каріно!  Настільки  ти  сильно  любиш  Бога?
А  Каріна  відповіла:
–  Настільки  сильно,  що  увесь  земний  свій  час  присвячую  Спасителю!  В  неділю  молюся  у  Храмі,  а  в  будні  біля  ікон  в  хатині.
–  А  я,  Йому  не  приділяю  навіть  п'ять  хвилин  за  рік...  Лиш  раз  молилась...  І  тільки  тому,  щоб  допоміг  екзамен  здати.  Яка  я  грішниця...  Мене  Він  вже  напевне  не  простить...  –  розкаявшись  говорила  сестра.
–  Ох,  якби  я  була  такою  як  ти!...
А  Каріна  відповіла:
–  Всі  ми  рівні  перед  Господом,  Він  усіх  нас  любить  однаково!  Він  говорить:  "Якщо  будеш  іти  проти  Закону  Мого,  то  загинеш!  Але  Я  прийшов,  щоб  спасти  грішника,  а  не  праведного.  Допоможи  Мені  тебе  саму  врятувати."
–  О!  Я  знаю  ці  слова  Каріно!  Я,  якось  цього  тижня,  хотіла  лад  навести  в  сумочці  й  знайшла  образок  з  Христом.  Уявляєш?  В  тебе  теж  такий  є?  Я  в  цю  кишеньку  не  заглядала  ніколи,  але  тепер  Бог  теж  зі  мною!
На  що  Каріна  посміхнувшись  відповіла:
–  Бог  з  тобою  завжди!
–  Ходімо  у  Храм!  –  сама  сестра  сказала.
Дорогою  було  багато  людей  та  серед  них  Каріна  була  наче  пташка.  Її  душа  співала,  вона  ще  не  була  такою  щасливою,  навіть  коли  її  на  іменини  подарували  дорогий  телефон.  Ця  радість  через  те,  що  її  сестра  повірила  та  навернулась  до  Всевишнього!
–  Спасибі,  Матінко  Божа!  Тепер  іще  одне  ягня,  повернулося  до  свого  пастиря!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897534
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2020

Троянда Христа

Близнята  Надя  та  Христинка  з  великою  охотою  допомагають  завжди  мамі  поратись
в  саду.  Бувало  цілий  день  обсапують  виривають  шкідників  бур'янів,  а  вже  на
інший  день  відсунуть  тюль  та  дивляться  в  вікно,  милуються,  вчорашня  праця  марною  не  була.  А  сад  немов  би  усміхається  силуетами  квітів,  якщо  замріяно  з  фантазією  подивись,  червоні  півонії  немов  би  очі,  жовті  півники  немов  би  ніс,  а  ряд
червоно-рожевих  тюльпанів  неначе  рот.  А  загалом  в  садку  вже  33  сорти  квіток,  та
на  цьому  ще  дівчатка  зупинятись  не  збираються.  Вільне  місце  ще  лишилось.  Й  коли
прийшла  субота,  пішли  із  мамою  на  ярмарок  та  ще  купили  кілька  насінин  квіток.
Та  вже  коли  минали  останній  прилавок  Христинці  в  очі  кинулась  пачка  з  біленькими  невеличкими  квіточками:
 -  Гляньте!  В  нас  таких  нема!  Потягнула  дівчинка  сестру  та  маму  за  руку.  Та  привітавшись  запитала:
 -  А  як  цю  квітку  звуть?
 -  Вона  багато  із  людей  кого  цікавить.  От  тільки  не  часто  в  наших  місцевостях
зустрічається.  Це  Чемерник!  Він  зацвітає  перед  Різдвом.  Тому  ці  квіти  називають
Трояндою  Хреста!  -  зворушливо  розповідав  продавець.  -  Візьміть,  та  будете  мати
квіти  в  взимку!
 -  Гаразд  беремо!  -  розплатившись  відповіла  мама  і  прийшовши  з  ярмарку  одразу  ж
посадила  рослину  на  самому  видному  місці.
 Сад  поступово  в’янув,  літніх  квітів  сезон  закінчився.  Лишались  осінні!  Квіти
різнокольорові  що  виглядали  мов  гірлянди  на  ялинці  згасли.  Та  згодом  і  ці  почали
сохнути,  пелюстки  поопадали.  І  прийшла  зима.  Суворо  увірвалась!  Й  накрила  сад
білою  периною  й  улюблене  діло  дівчаток  припинилось  аж  до  осені!  Стоять  та
дивляться   в  вікно  й  переживають  за  оту  одну  останню  як  їй  там  під  снігом.  Та
незабаром  і  Різдво.  Згадали  слова  продавця  дівчатка.  Пішли  у  сад  та  рученятками
порозгортали  сніг.  та  тут  нічого  не  було.  Мабуть,  не  приймився  або  замерз
засмутились...  Так  і  прийшло  Різдво.  Й  дівчатка  з  усією  надією  все  ж  таки  знову
пішли  до  саду  й  почали  розгортати  сніг  легенько,  а  з  під  снігу  витягнули
біло-зеленкуваті  квіти!
 -  Ура!  Ура!  Ура!  Не  могли  стримати  радості  діти!  Й  зірвавши  кілька  квіток  пішли
у  храм  з  мамою  і  помолившись  біля  шопки  поставили  їх  й  промовили:
З  днем  Народження  Ісусик!                                            

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897433
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2020

Ротонда Пресвятої Родини (на основі реальних подій)

В  однієї  сім'ї  давно  не  було  дітей.  В  домівці  голос  дитини 
лунав  хіба  що  лиш  тоді  коли  приходили  посівальники  та  щедрівники...
Дуже  смутилися  з  цього  приводу  вже  не  молоді  чоловік  з  дружиною. 
Що  тільки  не  робили!  Вичитували  з  газет  різні  поради,  відвідували  сеанси  лікарів
та  це  лиш  призводило  до  витрачання  грошей!...
Та  якось  на  початку  весняного  дня  у  вечері  хтось  постукав  в  двері  та  попросився
на  нічліг. 
 -  Христос  посеред  нас!  Я  із  Рожнятівщини.  Почав  розмову  чоловік!  Там  отцем  є!
У  ваших  краях  вперше.  Провідував  друга  дитинства.  -  продовжував  отець!
 -  Ви  напевне  зголодніли?  Ми  якраз  готувались  до  вечері.  Якщо  ваша  ласка,  повечеряйте
із  нами.  -  попросила  жінка.  Все  як  годиться.  Отець  прочитав  молитву  й  за  смачним  борщем
та  варениками  бездітна  сім'я  розповіла  своє  горе...
Яке  ніяким  способом  не  може  рішитись!
 -  Я  вам  напишу  адрес.  Коли  буде  можливість  приїжджайте!  Поблизу  старого 
Храму  й  давнього  джерела  стоїть  Ротонда  Пресвятої  Родини.  До  джерела  та  Ротонди
приходять  та  приїжджають  багато  молоді  яких  я  Благословляю!  Хоч  не  багато  років
маю  там  парафію  та  вже  з  10-ток  живих  прикладів  на  свої  очі  бачив  що  молитви
до  ікони  помогли  відчути  родинну  радість!  Молодь  садить  поблизу  Ротонди  деревце.
Я  молюсь  за  кожну  сім'ю  що  посадила!  Хтось  приїжджає  щоби  прийняти  Благословення
на  добру  долю  хтось,  щоб  жити  завжди  мирі  та  любові.  А  хтось  у  такому  випадку  як  ви!
 -  Господь  милосердний!  Він  дасть  плоди  і  вашому  деревцю!  Тут  потрібна  віра  ну  і 
посадити.  Радив  Отець  та  подякував  й  пішов  в  кімнату  відпочивати  яку  приготувала  жінка.
 З  того  дня  минуло  вже  3  роки.  Та  на  день  Різдва,  в  місцевому  пологовому  будинку,  рано
вранці  закричало  немовля!  Божа  Сила  ще  одну  сім'ю  зробила  батьками!  Втомлена  дружина
відпочивала  а  акушер  вийшовши  з  кабінету  пожав  чоловіку  руку  і  привітав:
 -  У  вас  хлопчик!  Малюка  назвали  Богданом!  На  честь  Всевишнього  Богом  даним!  А  коли
малюк  навчився  вже  сам  ходити.  Нова  сім'я  кожного  місяця  їздить  на  Рожнятівщину  попити
цілющої  води  помолитись  до  Ікони  та  подякувати  й  Отцеві  за  Богданчика,  адже  саме 
через  нього  Бог  поміг!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897430
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2020

Зал " Надії та чекання"

Костя  грався  на  подвір’ї  у  футбол,  ганяв  туди-сюди,  обігравав  уявних  захисників,  та  коли  забивав  гол  у  ворота,  уявляв  що  це  зробив  "Реалу",  і  що  потрапив  у  обійми  Ярмоленка  та  Безуса.  А  на  трибунах  фани  скандують  його  прізвище...  Костя  дуже  любить  футбол  та  є  великим  мрійником.  Бувало  сидить  в  автобусі  біля  вікна  та  дивиться  на  людей  і  мріє,  що  багато  хто  з  них,  навіть  і  дівчата  ходять  із  сімкою  "Динамо".
Адже  він  у  клубі  під  сьомим  грає!  Як  прийде  зима,  то  починається  новий  турнір,  тут  його  "Динамо"  грає  проти  зграї  сніговиків,  яких  він  ліпив  на  городі,  а  потім  прикочував  на  подвір’я.  Сьогодні  в  нього  був  фінальний  матч,  який  його  команда  виграла  по  пенальті,  а  переможне  забив  він!  Тому  кубок  який  хлопчик  теж  зліпив  зі  снігу  дістався  "Динамо".
-  Тату  ми  перемогли!  –  радісно  побіг  до  батька  зі  шматком  снігу,  схожим  на  булаву  Костя.
-  Як  гарно  було  б  бути  зараз  на  землі...  –  у  Божій  бібліотеці  читало  книгу  ненароджене  маленьке  Янголятко.  Разом  з  нею  змахнуло  в  гору  крильцями  та  підлетіло  до  Бога,  що  стояв  спиною  та  спостерігав  за  світом,  проте  почувши  тихенький  шум  озирнувся.
-  Щось  трапилось,  Ангелику?
-  Батьку,  мені  дуже  добре  в  раю,  але  дуже  бракує  земних  батьків...  Мої  спогади  лиш  в  книзі  мого  не  прожитого  життя.  Ті  батьки,  що  мали  народити  мене,  можливо  просто  не  мали  можливості  виховати  мене...  Батьку,  я  ще  не  знаю,  що  таке  футбол  та  сніговими,  але  впевнений,  що  мені  сподобається!  –  Ангеля  простягнуло  до  Господа  книгу  та  промовило:
-  Батьку  подивись  у  своїй  бібліотеці,  чи  немає  місця  і  моїй  книзі?  Я  б  хотіло  власними  ніжками  гуляти  по  ній...
Господь  відчинив  одну  хмарину,  та  пішов  до  самої  найменшої  полиці,  й  уважно  почав  перечитувати  ряди  людей,  які  не  могли  мати  дітей.  Витяг  одну,  а  малого  Янголяти  поставив  на  те  місце  та  сказав:
-  Сьогодні  в  вечері  Святий  Дух  спуститься  на  землю  та  вселить  в  утробу  однієї  жінки  життя,  що  буде  твоєю  матір’ю!
-  Спасибі  батьку!  –  розвернувши  крильця,  розвеселилось  Янголя  та  полетіло  в  зал  "Надії  та  чекання".  –  Як  гарно  зараз  бути  на  землі...  –  стоявши  на  засніженому  подвір'ї  дивилось  в  небо  хлопченя.  З  неба  падав  лапатий  сніг,  а  Костя  підняв  сніговий  кубок  вверх  та  щиро  промовив:
-  Господи,  ще  й  кубок,  я  виборов  для  тебе!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894590
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2020

Те, що заслужив

–  Ох  вже  ці  старі,  ні  не  встану,  я  теж  замучився  вчора  –  аж  до  ранку  був  на  дискотеці!  А  оці  старі  й  так  висиджуються  вдома,  їм  на  користь  постояти!  –  похнюпивши  своє  невиспане  обличчя,  в  думках  розсуд  жував  нещирий  Павлик.–  Мені  ще  й  двадцяти  нема,  хай  хтось  інший  поступається!  Я  що,  не  такий  як  всі!?  Я  що  не  розплатився  за  проїзд?  Розплатився!  Отож  і  не  мрійте!  –  піднімавши  очі  на  стоячого  пенсіонера  знову  розкладав  всі  крапки  над  "І",  юнак.
–  ...  Молодий  юначе,  поступіться  місцеееем...  Будьте  люб’язні  та  співчутливі,  моєму  чоловікові!...  –  промовила  з  проханням  із-за  чиїхось  плечей  жінка.
Та  Павлик  навіть  і  не  червоніючи  бурчав,  що  втомився  дуже  і  нехай  попросять  когось  іншого.  Адже  місць  в  автобусі  багааато...
–  Хлопче  де  ж  твоя  повага!?  Ану  же  встань,  нахабо!  Як  тобі  не  соромно?  –  ледь  не  на  весь  транспорт  розлючено  закричав  хтось  із  пасажирів!
Але  Павлик  вперто  відвернувши  голову  в  вікно,  начебто  це  не  до  нього,  таки  не  поступився  місцем,  лиш  розізлився!
–  Та  хто  вони  усі  такі!  Щоб  вказувати  мені?!  Я  мами  й  то  не  слухаю!  А  то  з  якогось  дива  їх  би  слухав!  Що  заманеться,  те  й  буду  робити!  –  з  маленькою  кепку  ватою  усмішкою  крізь  лють  закусивши  зуби,  розмовляв  думками  сам  із  собою  Павлік!
–  Колись  ще  будуть  вибачатись!  Та  самі  будуть  місцем  поступатись,  коли  артистом  стану!  Невдахи!  А  от  я,  талант,  піднявши  голову,  дивився  зверхньо  на  навколишніх  юнак  і  нікому  місцем  він  таки  не  поступився!
...  І  сталось  так,  що  Милосердний  Бог  подарував  то  справді  зіркову  й  досить  блискавичну  то  кар’єру!  Альбоми  визнавались  двічі  платиновими,  золотими,  та  приносили  багато  прибутків  й  нагород  та  радості.  Авто,  відпочинки,  гордість  й  хизування  ще  дужче  заполонили  серце  цього  "співака"...  І  що  найгірше  те,  він  думав,  що  так  буде  завжди!  Але  ні...  Нічого  вічного  немає...  Світ  поступово  змінюється!  Вже  інші  люди,  інший  стиль,  прийшла  нова  музика...  А  той  юнак  вже  й  не  молодий...  Його  концерти  вже  не  влаштовують  аншлагу...  Фанати  не  беруть  автографи  на  вулиці.  Для  перехожих  він  простий  старий  дідусь.  Ніхто  не  впізнає...  Ось  зайшли  в  маршрутку  двоє  стареньких,  він  та  жінка,  проте  місця  всі  зайняті...
–  А  он,  ходімо  Павлику,  до  середини  тоненьким  голосом  припрошувала  бабця.  Он  там  хлопчик  сидить,  попросиш,  щоб  місцем  поступився...
–  Хлопчику,  дозволь!  Поступися  місцем  старому  дідусеві!  –  за  дідуся  Павла  прохала  бабця.
–  Та  я  замучився...  На  фізкультурі  грали  у  футбол!  Я  нападник!  ...  мрію  бути  відомим  футболістом  –  без  поваги  до  стареньких  відповідав  хлопчина.
А  дідусь  Павло  Микитович  дивився  на  малого  щирими  очами  та  згадував  себе  самого...
–  Так  ноги  болять  і  крижі  ломлять,  хоч  на  хвилину  би  присісти!  –  сховалась  гордість  у  старенького  та  кволого...
–  ...  Синочку,  будь  ласка!  поступися  місцем...  Не  будь  таким,  як  я  колись!  
 –  Господи!  Прости!  За  те,  що  я  сам  так  жив...  Тепер  я  знаю,  що  це  сам  собі  заслужив...
Нагнувся  до  голови  хлопчини,  та  на  вухо  прошептав:
–  Хочеш  парубку  повагу  на  старість  мати,  поступайся  завжди  місцем  всім  стареньким.  Бо  ж  ніхто  не  вічно  молодий...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894589
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2020

Для України він найкращий син

 
Чутно  бавх,  нестало  враз  ворон
і  скло  посипалисось  з  старих  вікон.
Чи  то  здалося,  чи  то  заплакала  дитина
А  перед  очами  розгорілася  хатина.
Ворожої  ненависті  до  нас  хватає
Сподіваюсь  в  ній  мирян  немає?!!!
Отак,  жили,  небажали  зла  нікому
а  то  наначе  з  чистого  неба  грім
сьогодні,  тут,  далеко  від  дому
а  завтра  може,  так  само,  статись  з  моїм.
Змощився  від  диму  біля  шибки  виноград
і  танк  топтав  розквітлий  сад.
А  той  стріляє,  наче  гра  для  нього
Противник  миру,  він  не  знає  Бога!
Нанюханий,  він  незнайомий  з  болем
наколений  та  в  крові  з  алкоголем.
Господи...  Шепочу...  Та  як  так  можна...
і  цінна  мить  здаєтся  кожна.
А  перед  очами  мої  мрії  всі  крилаті
А  якщо  мішенняю  буду  я  в  тій  хаті.
І  незможу  більше  рідних  обійняти...
Це  сум...  І  сташно  уявляти...
Я  жити  хочу,  я  ж  життя  іще  не  бачив
хочу,  скільки  Бог  мені  назначив.
А  не  у  спогадах  про  мене,  зрозумій
Я  щасливий  на  землі  своїй!
...  всі  ми  підемо...  всі  ми  із  пилу
пилом  станем,  і  будемо  мати  могилу.
І  може  на  тому  світі,  Де  зброї  немає.
із  вами  зустрінемось.  Хто  його  знає.
І  якими  ви  небули  би  у  душах  чудові
Та  і  там  руки  ваші  будуть  у  крові...
Господи,  Отче  наш...,  стою  і  молюся,
захисти  батьківщину,  за  неї  борюся.
За  миром  ми  тут!  Не  вмієм  ховатись
з  тобою  ми  Боже!  Нема  чого  нам  боятись.
Вірим  не  даш  щоб  лихий  час  настав
і  москаль  собі  наші  землі  забрав.
Свята  правда  для  віх  є  зразком
І  ніхто  не  назве  його  слабаком...
Коли  болю  повні  очі.
Вовком  завила  душа  серед  ночі.
...  закінчив  свій  шлях  побратим
Навіть  незойкнув,  лише  став  блідим.
Він  не  пожалівся,  що  його  заболіло  
Шматок  міокарду  калиновим  соком  залив  його  тіло.
Прямо  в  серце...  Біля  тополі  схилився  
Лежав  і  у  небо  дивився...
І  що  би  не  чули  з  новин
для  України  він  найкращий  син.
Найріднішший,  не  чужий
найсильнішший,  розміром  в  життя  є  дорогий.
І  день  за  днем,  що  Бог  нам  дав  
за  тебе  і  за  мене...  мужньо  Воював...
Це  не  театру  пєсса,  яку  багато  чули    
це  на  яву  все  було.
Зло  ту  прокручує  переді  мною  мить,  
а  він  в  сирій  землі  вже  спить.
І  байдуже  йому,  як  там  напишуть
чи  буде  він  героєм,  чи  ніким  залишуть.
Чи  зроблять  з  нього  в  фільмах  драму
та  смерть  викопала  ще  одну  яму...
Вона  не  жінка!...  Бачив  як  косу  ще  мила
на  раба  інстинкту  відтоді  перетворила...
Шукав  пояснень,  та  незнайшов
Він  був  приміром,  але  рано  так  пішов...  
Та  як  різниця...  Чи  рано  чи  у  вечері...  Тепер?!...
А  його  нема...  Для  світу  він  помер...
Його  обличчя,  було  веселе  як  підбіг  
Він  всьміхався...  а  біля  його  ніг,
біленький  голуб  сів.
І  курликав  щось  так  неспіша...
Жаль  що  я  його  незрозумів.
...можливо  це  була  його  душа.
Можливо  він  прощався...  з  Божим  світом,
А  от  одне  не  можу  зрозуміти!  
За  кого  він  помер?  Що  їм  був  накоїв
За  призедента?  Заради  кількості  героїв?
За  ради  того  щоби  жінка  залишилася  вдовою?
За  ради  влади  жертвував  собою?!
Чи  щоби  мама  хустку  чорну  натягнула?
чи  заради  того  що  грошей  вам  мало  було?!
За  кого?  За  те  що  комусь  нафти  мало?
За  те  що  москалеві  наших  земель  бракувало???
Чи  президент,  програв  вітчизну  в  карти!
Багато  версій,  та  життя  цього  не  варте!...
 ...  а  як  він  пишався,  Бог  один  знає
що  у  нього  син  козак  підростає,
коня  деревянного,  і  шаблю  вже  має,
та  кілька  слів  вимовляє.
 ...  а  Марічка,  вчится  гарно  у  школі
і  грає  в  виставах  головні  ролі.
Лікарем  був,  скільки  він  людей  рятував...  
на  кожні  симптоми,  влучні  ліки  давав...
Часом  сам  біля  хворих  був  ночував.
...  а  скільки  ще  би  врятував...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875404
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2020

Другий Хатіко… (таке було в реальності. З історії Олексія)

Це  була  ніч,  ніч  та  сама
коли  господар  втратив  тяму...
На  обочині  чомусь  присів
та  поворушитись  більше  не  зумів.
Я  метушився,  лапою  будив!
Скавулів  неначе  цуценя,  тривожно  вив.    
Гавкав.  Вибігав  на  дорогу.
Кликав  всіх  на  допомогу.
Не  розумів  що  ще,  тут  зробити!!!...
Жалів,  що  невмію  говорити.
Але  коли  медперсонал  примчав,
до  господаря  нікого  не  пускав.

А  дідусь  сердечник  зясувалось  був
ліки  взяти  із  собою,  от  забув.  
Не  змогли...  його  тоді  урятувати!
А  я  став  там  його  чекати.
Де  щасливо  потихенько  йшов  за  ним
де  в  останнє  бачив  був  живим.  
Вже  рік  по  тому,  пролітає
а  я  усе  стою,  чекаю...
Ні  дощ  ні  сніг,  погода  не  лякає.
Терпляче,  впевнений  і  безкінечно  знаю
Що  йому  замінних  не  буває...

І  на  авто  що  поряд  проїжджали
гавкотом  кидався,  дуже  дратували.  
Та  потім  вже  байдужим  став
заспокоївся  за  ними  бігти  перестав.
Лиш  в  кожнім  водієві  бачить  хочу,  
свого  госодаря,  його  веселі  очі.
Та  за  кермом  усе  були  чужі  якісь,  не  схожі
а  може  в  тій...  а  може  в  ній...  а  може...
Спішили  люди  до  родин,  до  дому  свого    
а  я  хотів  спішити  б  так  до  нього.
Радів  би,  як  рибиною  він  пригощав
але  де  дівся  він,  і  досі  я  незнав...

Минає  день  минає  ніч,  стою  серед  ялин
все  були  разом,  а  тепер  чомусь  один.
Проковтнув  чиюсь  розсипану  квасолю
мене  нічого  не  боліло.  Та  скавулів  від  болю.
Мою  історію  й  мене  усі  вже  знали
Не  раз  ставали  на  узбіччі,  шкодували
і  тим  що  мали  із  собою,  пригощали.
А  ще  я  чув,  як  говорили  люди.
-  Що  ще  трохи  й  пес  забуде.
те  що  було  тут  от  сталось!
Про  що  вони  це!?  В  ту  ніч  мені  не  спалось!

Якось  дідусевий  родич  приїжджав
і  мене  до  свого  дому  був  забрав.
Але  там  я  довго  ненабувся
і  на  колишнє  місце  знову  повернувся...
Це  дивом  не  назвеш!  Це  просто  вірність!
і  одночасно,  туга,  розпач,  та  покірність.
Все  не  вічне  в  світі.  Й  всі  минутся
та  тих  що  любиш  з  памяті  ніколи  незітрутся!
Памятаю  якось  був  за  мишою  ганявся
а  біля  мене  чую,  хтось  припаркувався.
Вау!  Можливо  ще  господар  мій,  радію
хвостом  виляю,  мав  у  це  надію.
Проте  коли  із  за  авто  хтось  показався
було  видно  що  я  помилявся...

Той  гість  був  невідомим
На  нюх  мені  чужим,  і  зовсім  незнайомим.
Я  впевненим  не  був,  чи  він  прийшов  з  добром
недовіряв  йому,  ну  як  і  багатьом.
А  він  імям  якимось  не  моїм  мене  назвав
яке  я  чув  колись,  та  саме  де,  ще  незгадав.
Й  коли  пакет  із  їжею  мені  давав
ще  раз  чужим  імям  вже  знов  мене  назвав.
Я  близько  непідходив,  бо  хто  його  там  знає
що  людям  на  думку  часом  спадає.
Та  від  гостинця  я  не  відказався
і  як  ніс  в  зубах,  назад  лиш  оглядався.
А  звідти  пахло  царством  мяска,  і  рибинки
я  дуже  був  голодним,  та  негаяв  ніхвилинки.
Все  зїв  і  кісточку  до  близку  аж  зглодав
обід  той  незнайомець  пресмачнющий  дав.

І  з  того  разу,  він  зявляєтся  частенько
після  обіду  більше,  а  деколи  раненько.
І  коли  поїсти  от  в  траві  лишає,
завжди  поки  зїм  усе,  чомусь  чекає.
Недавно  будку,  ще  ось  гарну  дуже  збив
й  кожухом  теплим  в  середині  застелив.
Затишно,  тепленько,  давно  вже  так,  не  було
щоби  вітром  із  боків  ніде  не  дуло.
За  це  я  дякувати  коден  день  хотів
І  учора  вже  як  друга  незнайомця  був  зустрів.  
Подумав  в  нього  вдома  справ  багато
а  він  усе  лишає,  йде  мене  погодувати.
...  А  може  його  собака...  Як  господар  зник?!
Друзі  по  нещастю,  вірності  сердечний  крик...
Він  знову  й  знову  Хатіком  все  називав
та  я  неображався,  а  потрохи  вже  звикав.
Хоч  що  Барсик  я,  Але  нічого.  Це  йому  прощав,
бо  гарно  ставився  до  мене,  лиха  не  бажав.

Про  нього  я  незнав  практично  і,  нічого
але  вважав  за  друга  свого.
І  якби  говорити  вмів,  тоб  запитав
чи  дідуся  він  мого  дорогого  знав...
А  от  роботу  впевнений  що  з  мясом  має
бо  завжди  ним,  і  не  тільки  пригощає.
От  вранці  бачу  їхав  вже  на  ринок
засигналив,  і  я  вибіг  з-за  ялинок.
Я  гавкав,  та  ховстом  своїм  почав  виляти
Навколо  нього  з  радощів  у  верх  стрибати.
Облизував  обличчя,  і  йому  питання  задавав  
«?  Ну,  де  ти  довго  так  же  ж  пропадав»
Ммм...  Як  апетитно.  Ще  молочко  тепленьке
і  дякую  «гав-гав»,  все  було  смачненько.

Минали  дні,  І  з  осінню  прийшли  і  грози
І  зараз  холодно,  на  вулиці  стоять  морози.
А  друг  вже  кілька  днів  не  приїжджав
можливо  часу  або  виручки  хорошої  немав...
Та  я  не  вірив,  в  щось  погане,  а  чекав
бо  в  людей  проблем  достатньо,  я  це  знав.
Та  в  вихідні,  добродій  все  таки  зявився
Я  вийшов  на  дорогу,  і  від  холоду  трусився.
В  авто  він  був  не  сам,  з  ким  не  знав
дививсь  через  вікно,  але  не  вилізав.
А  пасажтрка  та  почала  щось  його  благати
мабуть  мене  з  собою  захотіла  взяти.
Заплакано  дивилася  на  лапу  мою
А  я  голодний  та  сніжинками  покритий  стою.
Знаю,  мій  друг  би  з  радістю  мене  забрав
я  по  губах  його  це  прочитав.
Але  він  знає  що  пройде  лиш  трошки  часу
як  я  знов  повернуся  поблизу  траси.
Щоб  господаря  чекати,  в  ялинкове  поле...
Щоби  не  дочекатися  ніколи!  

Ще  раз  про  собак  переконався  й  знаю
що  істот  за  них  вірнішших  не  буває.
Чекати,  незважаючи  на  голод,  
незважаючи  на  різкий  мороз  і  холод,
-  це  дуже  сильно.  Це  чогось  навчає
це  те,  чого  так  нам,  не  вистачає!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875386
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2020

Люблячий батько

 Алан  ще  з  самого  дитинства  не  долюблював  та  соромився  свого  батька!  Не  тому  що  він  завжди  жив  з  ним!  
А  зовсім  через  інше...  Юнакова  мама  ще  кільканадцять  років  тому  поїхала  з  незнанних  причин  за  
кордон...  І  спочатку  ледь  не  щотижня  висилала  кошти,  переживала,  дзвонила...  А  потім  якось  раптом  
написала  по  електронні  пошті:    Що  все!  В  неї  друга  вже  сімя,  і  щоб  образи  не  тримали,  вона  більше  
не  висилатиме  передачі  й  кошти...  Вона  тепер  вдруге  щаслива...
 Алан  дуже  часто  сумував  з  цього  приводу...  Він  б  краще  жив  з  нею,  аніж  з  ним...  Тому  що  дуже
вже  соромився  свого  батька...  Через  те  що  батькове  обличчя  та  ледь  не  половина  тіла,  було  все  в  
великих  шрамах.  Руки  й  ноги  ховалися  під  одягом,  а  обличчя  було  й  справді  вже  таке,  що  страшно  було  
й  подивитись...  
 Якось  батько  хотів  сходити  разом  в  магазин  за  продуктими  та  син  вже  вкотре  вигадав  нову  причину...
Інколи  й  сьмішну,  щоб  лиш  не  йти  з  ним  за  покупками...  Та  не  появлятись  з  татом  взагалі  на  людях.  
Коли  прийшла  неділя,  батько  пішов  швидше  щоб  не  дивитись  футбол  стоячи.  Та  коли  сидів  на  трибунах  
побачив  Алана  що  йшов  повз  огорожу,  й  хоч  знаючи  синову  реакцію  він  све  одно  пропонував:
 -  Біля  мене  є  вільне  місце,  Алене!  сідай!  І  для  друзів  теж  знайдется!  Я  сподівався  що  ти  прийдеш.  
 Та  хлопець  вдав  що  це  звертання  не  до  нього!  А  батько  був  би  радий  почути:  Привіт!...  Йому  цього  
булоб  досить,  більше  він  не  просить...  Ато  в  домівці  майже  не  спілкуются  а  сьогодні  навіть  не  
вітались...  Мама  як  була  трохи  контроль  тримала,  а  поїхала  і  все...  Алан  курив,  пив,  а  добрий  батько
все  переживав...  Молився  й  захищав,  що  то  не  Алан  і  не  його  друзі  розмальвують  підїзди...  
 Одного  разу  хлопець  так  набрався  що  дозволив  собі  батька  ображати  різними  словами  нецензури,  і
потім  взагалі  пішов  сердито  грюкнувши  дверми  із  дому...  та  незважаючи  на  те  люблячий  батько  днями  
та  ночами  "бродив"  шукаючи  його  повсюди,  але  ці  походеньки  були  на  жаль  марними...  Алан  звязавшись
із  новою  компанією  затьмарив  собі  розум,  й  жив  в  підвалі  з  тими  хто  за  різних  то  причин  є  бездомними!
Ці  "нові  друзі"  не  приховували  своїх  здивувань:  Чому,  той  теплу  затишну  квартиру  й  ліжко  з  матрацом
хлопець  проміняв  відверто  на  ніщо!...
 Минуло  кілька  днів,  запаси  закінчились  й  хотілось  дуже  кусень  хліба,  від  тютюну  відверто  не  поправишся...  
І  Алан  в  пошуку  поживи  мимохідь  проходив  повз  свій  дім.  Та  із  "пліток"  сусідів  одним  вухом  почув  знайому  
фамілію,  і  зрозумів  що  це  не  про  нього  а  про  його  батька,  сусіди  говорили  що  старенький  дуже  захворів!  
На  серці  в  сина  від  почутого  несподівано  прокинулася  така  "колюча"  жалість...  
 -  Він  дбав  про  мене,  а  я  це  не  цінував...  Стоячи  біля  свого  дому  дивившись  на  вікно  18-тої  квартири
враз  заплакав  син...  Й  тоді  вперше  за  тиждень  він  знову  відчинив  знайомі  двері!  І  саме  найприкріше  те,
що  ці  "плітки  однопідїздївців"  виявились  правдою.  В  дома  квартира  пустувала,  не  було  в  ній  нікого...  
А  на  кухонному  столі  лежав  очікувавший  Аланових  очей  та  рук  лист.  Це  почерк  батька...
 -  Синку,  якщо  ти  повернувся.  То  прости  мені!  Що  я  своєю  присутністю  тебе  принижав.  Я  вже  старішшаю  
та  здоровя  почало  підводити.  Я  хотів  тобі  сказати,  що  коли  ми  ще  жили  у  селі,  недлечко  біля  лісу.  
У  той  лісок  занадились  вовки,  від  них  спасу  не  було...  А  ти  побіг  із  сусідським  хлопчаком  біля  нього  на  
санчатах  кататись.  Побачивши  мале  вовченя  ти  подумав  що  то  собака...  Ти  гладив  його,  хотів  бавитись  з  ним.
Синку,  твій  товариш  поїхав  з  гірки  в  низ,  а  на  тебе  накинулись  два  вовки...  Ти  прости  мені,  старому!  Що  ми
живем  без  телевізора  без  холодильника...  Я  все  що  мав,  продавали  з  мамою  щоб  заплатити  лікарям  за  ліки  на  
операцію...  В  тебе  було  зараження  крові,  я  продав  всі  свої  лахи,  лиш  шоб  тебе  спасти...  Я  все  віддав  і  
найголовныше  для  тебе,  я  віддав  тобі  свою  шкіру,  щоб  в  тебе  була  гарна  зовнішність!  І  Милосердний  Бог  поміг!
Пробач  що  дратував  тебе...  
                                                                                                                                                                 З  повагою  твій  батько!
Алан  впавши  на  коліна  дуже  сильно  плакав...  Він  не  думав,  вже  про  їжу  чи  про  ще  щось...  Його  синівське  серце
наче  на  шматки  розривалось!  Він  лиш  кричав:
 -  Батьку...  батьку...  батьку...
 Йому  на  те  що  він  вже  три  дня  нічого  не  їв  було  начхати,  він  біг  а  сльози  заливави  очі...  Не  чув  нічого  ні
шуму  ні  машин  ні  насьміхань...  Забіг  без  пропуску  в  палату,  дуже  зрадів  побачивши  живого  батька!
 -  Пробач  мені  будьласка...  Татуууу...  -  впав  на  коліна  і  цілував  руки  старенького  -  живи  живи!  Не  помирай...  
 -  Я  все  зроблю,  Я  піду  на  роботу,  я  кину  пити!  Я  змінюся,  я  зароблю  стільки  грошей  стільки  потрібно  щоб  тебе
звідси  виписали!  Адже  я  тобі  зобовязаний  життям!  Ти  мій  самий  кращий  та  самий  найщедрішший  батько!...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870981
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.04.2020

Боже збережи цей світ…

Боже  збережи  цей  світ,  
не  дай  нам  голоду  зазнати
обіймами  своїми  захисти  від  бід,
Прости,  небесний  Тату...

За  всіх  хто  каятись  нехоче
за  тих  хто  у  тобі  вагався
відкрий  їм  віри  очі
хто  чи  ти  існуєш  сперечався.

Бережи  від  бурь  та  ураганів
від  потопу  та  пожару
від  насильницьких  кайданів
відверни  від  нас  ти  кару.

Врятуй  від  землетрусу
від  аварії  й  хвороби    
бережи  тіла  та  наші  душі
від  самогубств  та  злоби.
 
Заберай  думки  нечисті
недопусти  щоб  мною  зло  закерувало  
недопусти  щоб  терористи
за  ніщо  людей  вбивали.

Недопускай  щоб  проливалась  кров
сій  мир  між  ворогами
даруй  нам  грішникам  свою  любов
відкрий  нам  в  небо  браму.

Направ  на  істинну  дорогу
коли  пішли  нетою
поверни  Всевишній  наші  ноги
щоб  завжди,  йшли  з  тобою.

Збережи  ти  сімї  від  розлук
недопусти  до  зради
недай  пекельних  мук
стань  ти  на  заваді.

Коли  літак  несправний
коли  на  дно  йде  пароплав
коли  народ  державний
так  просить  щоб  ти  врятував.

Не  дай  несправедливості  зазнати
коли  наш  труд  ціни  немає
достукайся  до  влади
коли  на  хліб  невистачає.

Дай  урожаю  Боже
на  яблука  на  груші  й  вишні
захисти  їх  від  морозу
коли  весна  а  холод  тисне.

Бережи  нас  від  тривог  
дай  мужності  коли  погано
ти  мій  єдиний  Бог
закрий  ти  серця  рани.

Боже  збережи  цей  світ,  
не  дай  нам  пустоту  зневірювань  дістати
ми  запалимо  у  серці  віри  гніт,  
тебе  усе  життя  ми  будем  прославляти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869946
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.03.2020

Повертайтесь до дому!

Знову  новий  рік,  щаслива  у  фільмі  родина
бігає  навколо  бабусі  маленька  дитина.
А  за  вікном,  феєрверки,  петарди,  і  сьміх
здавалось  радість  душевна  є  просто  в  всіх.
Та  як  в  ту,  шибку,  он  придивитись
з  цим  можна  знаєш,  і  не  згодитись.
Тут  тільки  телевізор  гучно  горлає.  
А  мама,  до  кого  приклонитись  навіть  немає.
Також  кому  подать  вечерю  наніч  
Кого  заколисати  та  сказати  надобраніч.
Щож.  Діти  вже  дорослі!  Самостійні
Самі  вирішують  свої  дороги  постійні.
Їм  добре  платить,  сер-сеньйор-пан    
гарно  наїлись,  тай  лягли  на  диван.
Або  пива  попили,  в  тамтешньому  кнайпі
а  батькам  подзвонити  забули  по  скайпі.
 -  Хууу...  Вони  зрозуміють...  Зміна  була  важкою
завтра  наберу,  ато  ледь  на  ногах  стою.
А  зміна  легкою,  рідко  де  там  буває.
і  кожен  це  серед  нас  давним  давно  знає.
Шлете  гроші  які  прийшли  мозолями
за  які  у  нас  треба  трудитись  роками.
Й  хати  двохпроверхові  будуєте
Та  своїм  подвірям,  очі  сусідські  чаруєте.
Й  лиш  тільки  переказують  батьки  майстрам
ваші  всі  ідеї.  Що  має  бути  тут!  Що  там!
Що  треба  ще  додати,  а  що  замінити!
Супер!  Але  чи  будете  в  них  потім  жити?
Запитаймо  у  Господа  з  мирного  неба!
...для  щастя  батькам  хоромів  не  треба!
А  лиш  побілена  хатина,  і  ви  в  дома.
Послухайте  батьків.  Бо  в  їх  словах  немає  втоми.
Їх  життя!  Це  збережені  запилені  альбоми...
От  тільки  слухати  приходится  нікому...
Не  допустіть  щоб  мама  зажурилася!
Її  працьовиті  руки  вірте,  вже  втомилися...
Колись  давним  давно  були  ще  новесенькі
Такі  двері  рідні  вам  ріднесенькі
Приїжджайте  друзі  милі  не  тягніть.
І  їх  знову  як  тоді,  з  любовю  відчиніть.
Бо  прикриває  білий  та  лапатий  сніг.
ізчовганий  до  білизни  низький  поріг.
Й  скрипить  стара  прогалина  в  підлозі.
і  трісла  шибка  он  виднієтся  на  розі.
Тай  якщо  добре  і  до  стін  то  придивиться
вони  так-сяк  побілені  як  для  годится...
І  хоч  нема  нічого  із  новин  нового
Проте  здоровя  добре,  Слава  Богу.
Усе  таскають  відра,  господарка  та  город
все  потребує  стільки  наносити  вод.
Послухайте  любі!  Батьки  теж  не  залізні
розумію  що  їхні  проблеми  і  з  вашими  різні.
Бо  не  завжди  наша  думка  є  зряча.
Й  це  правда  що  і  грошей  завжди  нестача.
Але  допомоги  ще  більше,  батьки  потребують
тільки  не  скажуть,  вас  пожалкують.    
Вони  ще  в  змозі,  ще  сидіть  заробляйте
все  добре,  ви  свої  гроші  у  міхи  складайте!  
Самі  справимось  якось  сяк-так  може...
А  якщо  щось,  то  Бог  допоможе!
Та  й  з  вулиці  людей  добрих  хватає
от  сиріцький  Славік  вже  не  раз  помогає.
Іто  добре!  Дякую!  Що  є  ще  сусіди
І  допоможуть  пережить  будь  які  біди.
А  буває  що  й  помогати  нікому
а  ви  далеко,  від  рідного  дому...
Дороги  завели  вас,  там  де  снігу  немає
або  він  є,  та  що  це  міняє?...  
Подібна  є  багато  де  така  історія  
та  це  для  нього  приватна  вже  алегорія.
Лише  для  батьків  вона  не  нова
Я  їду  до  дому!  Це  для  них  найкращі  слова.
Прийде  тепло,  і  рідний  дім  засяє,
побілить  мати,  й  тато  шибку  поміняє.
А  може  вже  й  сьогодні  завітаєте,
сюрприз  зробити  може  гадку  маєте.  
Батьки  не  кажуть,  але  так  на  це  чекають.
Укупці  все  сидять  Благословляють.
Коли  ви  в  дома,  на  весь  світ  радіють
і  люблять  щиро,  бо  лише  так  уміють.
Й  подяку  у  молитві  відправляють  Богу
це  для  них,  неначе,  у  лото  здобули  перемогу.
Тай  згадують  як  ви  були  малими,
як  від  молока,  були  із  вусами  сьмішними.
Як  кожен  раз  хотіли  все  ньову  масьину
або  ще  яльку,  що  сховалась  за  вітрину.
Як  любили  міряти  калюжі,  після  зливи
як  любили  будяки,  й  боялися  кропиви.
Як  вірили  що  сонце  теж  лягає  спати
та  вранці  мов  Шевченко  бігали  його  стрічати.
Повірте!  Ваше  щастя,  це  весь  світ  для  мами
І  хай  там  ви  за  кілометрами,  далекими  краями.
В  любові  до  вас  матері  нічого  неміняє
вона  все  молится,  й  Благословляє.
І  на  портрети  ваші,  все  дорослі  поглядає,
та  коли  на  скайп  наберете  чекає.
В  вас  без  змін!  Робота  дім  робота!  Дім!
ділитесь  одним  й  тим  самим  завжди  всім.
А  поза  батька  із-за  спини  на  екрані
стукають  в  вікно  спілі  яблука  нервані.
Урожай  в  батьків  вродив  нівроку.
 -  Приїжджайте,  попєте  домашнього  з  них  соку.
Можна  діти,  рясним  Божим  даром  лиш  пишатись
От  час  прийшов.  Та  хочуть  вже  збиратись.
От  кілька  ящиків  зібрали,  де  руки  досягають
а  на  вершині,  то  пташки  хай  споживають.
А  ще  варення  будем  з  мамою  робити
Трохи  ще  до  чаю,  а  трохи  думаєм  закрити.
І  якби  добре  поварі  готувати  не  вміли,
а  мамине  все  буде  найкраще!  Щоби  не  їли.
Які  би  там  не  були  відносини!  Завжди  прощайте
образи,  сварки,  непорозуміння.  Все  забувайте!
І  будьте  добрими,  як  би  життя  не  чинило  
бо  мама  вже  давним  давно  вам  простила!
Якщо  щось  колись  було  і  не  так
не  злітся!  Злість  гірка  є  на  смак.
Братчики  й  сестрички  прошу  тільки  на  одному,
батьків  поважайте,  і  повертайтеся  додому.


 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869849
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.03.2020

Веселими й сумними сторінками світу

 -  «  Ура!    Ура!»  -  кричав  Василько.  «Я  цього  робота  давним-давно  хотів!    Він  такий  прикольний.    Але  ж  він  не  з  дишевих,  тату.  Ти  не  всі  гроші  за  ньго  віддав?»  -  запитав  стурбовано  хлопчина.
       -  «Не  переживай,  не  всі,  не  всі,  синочку,»  -  гладячи  по  голові  малого,  усміхнувшись,  запевнив  батько.  А  Василько  тим  часом  носив  свою  нову  іграшку  всюди:  і  в  школу,  і  на  вулицю,  і  разом  з  ним  снідав,  і  навіть  зробив  нічліг  для  цього  робота,  тому  що  друзів,  на  той  час,  немав.  Тай  хто  хотів  із  ним  дружити.  Хіба  що  дівчинка,  з  якою  той  сидів  за  однією  партою,  бо  більше  ні  з  ким  з  однокласників  спільну  мову  не  знаходив.  
     Василько  не  багатій.  Батьки  коли  переїхали  у  місто,  то  найняли  квартиру,  тай  віддали  Василька  в  ту  школу,  де  навчались  переважно  діти  всіх  багатіїв  та  бізнесменів.  Бо  щоб    піти  в  просту,  то  потрібно  дуже  далеко    добиратись...
     Хлопчині    потрібен    був  справжній  друг,  та  в  даному  випадку  завести  вірне  товариство  було  не  можливо.  Він  ніколи  не  дружив  з  пихатими  і  не  розумів  таких.  А  в  цьому  класі,  всі  без  винятку,  носи  позадирали,  один  вище  іншого.  
     -  «Дивно  досить»  -  думав  Василько.  –  «В  класі  22  учні,  а  друга  ні  одного».
     Але  робот  заміняв  незамінного  товариша.  Та  все  ж  нічого  не  служить  вічно,  вийшов  строк    придатності  і  в  нього.  Ще  вчора  ввечері  він  миготів  та  вигукував:  -  «Злочинцю  зупинись!»    А  сьогодні  в  ранці  вже  зламався,  навіть  батарейки  "свіжі"  не  діють.  Спайк,  як  його  назвав  Василько,  більше  не  рухаєтся  і  мовчить!  Та  й  ремонту  такі  забавки  не  підлягають.  
     З  цього  приводу  Василько  дуже  засмутився,  підбіг  до  свого  батька  і  з  великим  хвилюванням  запитав:
     -  «Тату!  Чому  Спайк  більше  не  рухаєтся?  Що  з  ним?  Нам  потрібно  ловити  злочинців,  що  захопили  банк.»  
     А  батько  взяв  малого  на  коліна  тай  промовив:  -  «Таке  воно  життя!    Сьогодні  радість,  а  завтра  туга.  Ми  прямуємо  веселими  й  сумними  сторінками  світу...  Життя  це  книга,  яка  знаходится  в  бібліотеці  в  Бога.  Й  при  тому  кожна  обкладинка  та  зміст  в  ній  різний,  в  когось  щасливий  в  когось  не  дуже!»
     -  «Хм…»  -  надувши  із  цікавості  свої  маленькі  щоки,  задумався  Василько:  -  А  як  туди  потрапити?
 Батько,  побачивши  таку  зацікавленість  Василька,  знав,  що  той    буде  ще  і  ще  запитувати  про  цю  книгу,  але  вже  було  пізно.
     -  «Ех,  який  цікавий,  годі  вже  запитань!  Ану  швиденько  в  ліжко!»  -  Враз  змінивши  тон  промовив  батько.  
     -  «Добраніч  тату»  -  побажав  Василько,  тай  пішов  лягати.  Але  наслухавшись  такого,  з  голови  не  випускав,  й  вже  лежачи  на  ліжку  думав  і  думав  про  ту  загадкову  бібліотеку.  Так  думав,  що  й  наснилось,  що  він  десь  ходить,  а  під  ногами  не  земля,  а  пухкі  пухкі  хмарини.  По  них  так  босими  ногами  любо  йти,  хоч  трошки  і  лоскочуть  ноги,  таке  відчуття,  наче  скакати  на  ліжку  по  перині,  але  краще.  А  ось  неподалік  і  двері  зроблені  з  хмарин.
     -  Ух,  тииии...  Відкрив  рота  Василько.  Цікаво  а  що  там?  
Підійшов  до  них  хлопчина,  постукав,  а  ті  самі  і  відчинились.  
     -  Огогооооо...  Я  ще  в  жодній  бібліотеці  не  бачив  такого.  Стільки  поличок  з  книжками.  Тут  були:  грубі  і  тонкі,  занедбані  й  новенькі,  кольорові  та  не  дуже.  А  біля  кожної  із  них  стояла  свічка,  але  якась  не  така,  як  мама  завжди  купляє...
     -  Нічого  собі.  Тато  був  правий.  А  он  одна  не  горить.  Чому?  Деж  взяти  сірників?  -  почав  обмацувати  свої  кишеньки  Василько,  хоч  ніколи  не  носив  при  собі  коробки  з  сірниками,  але  мав  надію,  що  можливо  хоч  один  сірничок  завалявся.
     Попрямувивши  все  далі  і  далі  Василько  раптом  побачив  когось  у  білому,  що  сяяв  наче  сонце,  та  щей  начепив  на  себе  крила.  
     -  «Привіт,  бібліотекарю!»  -  зовсім  розгубленим  голосом  привітався  хлопчина  та  попросив:  -  Я  хотів  би  сірника  в  тебе  позичити,  щоб  запалити  свічку,  а  то  всі  горять  а  вона  ні!
     -  «Хлопчику,»  -    звернувся  дуже  щирим  голосом  бібліотекар,  -  тут  кожна  свічка  має  свій  сірник,  як  і  кожне  життя  має  свою  книгу.  Та  свічка  що  належала  твоїй  сусідці,  втомилась  писати  свою  книгу.
     -  «Містере    бібліотекарю,  ні»!  -  з  виступившими  сльозами  на  очах,  розповідав  хлопчик.  -  Ви  ще  не  знаєте  її,  вона  просто  захворіла.  Чи  не  могли  б  ви  дати  її  сірник?
     -  «Добре,  один  сірник  -  це  її  єдиний  шанс.  -    сказав  бібліотекар,  й  витягнув  із,  просто  величезної,  коробки  сірника  з  прізвищем  сусідки  та  дав  Василькові:  -  Ось  тримай».
     -  «Спасибі,  спасибі,  -  подякував  Василько,  та  швидко  запалив  свічку  сусідки:  -  Вона  горить,  горить!    Ура,  вона  горить!  Бібліотекарю  я  запалив.  -  Радів  Василько,  бо  він  ще  і  ніколи  не  запалював  свічок.
     -  «Дуже  добре,  -    усміхнувся  бубліотекар,  та  додав:  -  Але  ж  ти  не  за  цим  сюди  прийшов?»
     -  Авжеж.  Містере  бібліотекарю,  я  шукаю  книгу  "Веселими  й  сумними  сторінками  світу!"  
     -  Ходім  зі  мною,  ось  вона,  -  промовив  добрий  книгознавець.
     -  Ого,  яка  ще  новенька,  -  перебив  Василько.  -  І  чиста,  а  інші  в  пилюці,  обкладинки  обшарпані!
     І  тільки  бібліотекар  хотів  подати  книгу,  та  хлопчина  взявши  собі  крісло  наполіг:
     -  Я  сам,  Містере  бібліотекарю,  я  сам.
     Василько  взявши  книгу,  розгорнув  й  почав  у  пів  голоса,  читати.  А  там  було  все  його  не  велике  минуле.  Деяке  він  памятає  ще,  а  от  деяке  навіть  вже  й  забув.
     -  «А  от  дальше  чому  пусто?»  -  Гортаючи  й  гортаючи  пусті  сторінки,  задав  питання  хлопчик.  
     На  що  й  отримав  відповідь:  -  «Томущо  ти,  кожного  дня  її  дописуєш.»
     -  «Алеж  я  не  поет,  бібліотекарю,»  -  зовсім  здивовано,  не  тямлячи  нічого,  знову  чекав  на  відповідь  Василько.  А  добрий  й  щирий  Бібліотекар  усміхнувся  та  сказав:
     -  Ти  поет  своєї  долі.
     І  так  хотів  Василько  ще  поговорити  з  володарем  бібліотеки,  але  тут  мамина  долоня  розбудила  його.  
     -  Доброго  ранку!  Прокидайся  "сплюшку"  маленький!  Час  в  школу.
   Ох,  якби  він  хотів  ще,  взнати  що  там  буде  далі.  І  так  кожного  вечора  засинає  і  думає,  що  продовження  обовязково  ще  наснится...
                                                                                                                                                                                                                                                                     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865634
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.02.2020

Скринька з щастям

 –  Ох,  як  довго  я  чекав  цього  моменту,  щоб  відкрилось  щось  таке,  –  радісно  собі  під  носа  бурмотіло  мале  хлопча.
Адже  це  саме  те,  про  що  він  мріяв,  що  коли-небудь  все  ж  таки  з’явиться  магазин  що  назву  матиме  "Будинок  казки"...  
–  Мамо,  ти  можеш  позичити  мені  гроші?  Я  коли  подорослішаю,  піду  на  роботу  і  обіцяю  усе  тобі  поверну.
–  Синку,  як  же  ти  таке  просити  можеш  в  мене,  коли  ж  на  даний  час  вони  нам  так  потрібні!  –  не  кваплячись  відповідала  жінка...
–  Але  ж  мам,  я  поверну!...  –  заплакано  ледь  вимовив  маленький  хлопчик.–  Чесно...  Та  мати  зовсім  незворушливо  сиділа  та  дивилась  у  вікно  на  сині  хмари...  
–  Чому  такі  папірці  як  гроші,  так  багато  вирішують?  –  задумано  промовив  хлопчик  та  пішов  на  вулицю,  а  коли  повернувся,  то  побачив,  що  його  подушка  під  якою  лежало  кілька  гривень  та  монеток  переставлена  у  інший  бік,  а  ті  папірці  від  яких  була  залежна  мрія,  стоять  на  стільчику!  
–  Ех  ти,  малий  негіднику!  Ти  ж  маєш  кишенькові  гроші,  а  у  мене  просиш  ще!  Дивися  стільки  в  тебе  машинок  та  м’ячиків,  тобі  ще  одної  цяцьки  захотілося!?  Ще  рік  й  підеш  у  школу!  Чи  ти  можливо  їх  десь  вкрав?  –  розгнівано  з  підвищеним  тоном  питала  мама!  А  хлопченя  прибігло  тай  з  жалю  обняло  маму!
–  Ні  матусю,  ні,  я  їх  назбирав!  Я...  я  чесно,  назбирав!  Вчора  в  центрі  всім  листівки  роздавав,  а  сьогодні  дві  пляшки  від  спиртного  здав,  ну  тих  ще  від  свят  лишились,  коли  бабуся  й  дідусь  навідували  нас...  пам’ятаєш  мам!  –  щиро  говорив  Дениско.
–  Я  не  обманюю...  А  зараз  до  сусідського  хлопчика  Андрійка  збігаю,  він  має  макулатуру,  тато  його  дозволив  здати,  ми  з  ним  здамо  і  будемо  мати  ще  грошенят,  але  цього  все  одно  замало...  
 Вигляд  матері  зразу  помінявся,  а  може  справді  синок  збирає  не  на  наступну  іграшку,  а  на  щось  то  цінне...    Можливо  і  на  подарунок  татові...  Хоч  і  грошей  в  хаті  не  залишилось,  але  ж  дитина  це  найголовніше  за  будь  які  скарби!  
–  Скільки  не  хватає  тобі  синку?  –  розчулено  спитала  мама
–  Ще  три  гривні!  
–  На  тримай,  тільки  на  дурниці  їх  не  витрачай!
Хлопча  зрадівши  взяло  гроші  та  укорте  міцно-міцно  обійняло  маму,  та  пішло  лягати  спати.  А  вже  на  інший  день,  Дениско  вранці  вибіг  з  дому,  та  попрямував  до  цього  мріяного  "Будинку  казки".
–  Це  нічого  що  зачинено,  я  почекаю.  –  розмовляв  про  себе  Дениско,  й  присівши  сперся  на  великі  двері  магазину  і  задрімав.  А  тут  ледь  не  підстрибнув  від  чоловічого  голосу:
–  Ви  щось  хотіли?
–  Тааааак...  –  протираючи  очі,  затягував  з  переляку  хлопчик,  а  серце  ледь  не  вистрибувало  з  грудей.
–  Заходь  та  вибирай!
 Магазин  і  справді  рідкісний,  очі  розбігаються,  там  качелі,  там  санки  й  дивні  якісь  снігові  машини,  там  м’які  іграшки,  а  там  ще  багато  всього,  а  от  того  за  чим  прийшов  –  немає.
–  Невже  запізнився,  продали...  –  закусивши  губу,  засмутився  хлопчик.
 А  тоді  підійшов  до  прилавку  та  запитав:
–  Пане  продавцю!  У  вас  продається  щастя?
–  Хто?  –  здивовано  запитав  чоловік.
–  Щастя?  А  кому  потрібне  щастя?  Що  тобі?  Ти  ще  маленький  –  це  і  є  щастя!
–  Ні,  мамі...  –  й  почав  рученятами  витягати  назбирані  гроші.  –  Ось  я  назбирав  33!  Розумієте,  я  дуже  люблю  свою  маму,  і  хотів  би  з  нею  бігати,  стрибати,  грати  в  хованки,  але  якось  один  поганий  дядько  наїхав  своїм  авто  на  її  ніжки,  і  вона  вже  давно  не  може  ходити...  Ви  зможете  ще  десь  на  вашому  складі  подивитись,  може  ще  одне  для  мами  залишилось  щастя.  Я  б  вам  допоміг,  бо  дуже  хочу,  щоб  моя  матуся  ходила  своїми  ногами...  
–  Хлопчику  стривай!  Ми  зараз  щось  придумаємо!  –  і  продавець  заглянув  під  прилавок,  наче  щось  і  справді  під  ним  й  шукав,  та  витяг  врешті  решт  скриньку  якусь.  
–  Ось,  тримай!  Це  мамі!  За  безцінь!  Ти  кожного  ранку  і  вечора  відчиняй  її,  в  ній  є  три  невеличких  молитви,  та  молись  до  образка,  але  дуже  щиро  і  мама  одужає.  
–  Дякую,  до  побачення!  Хлопчик  чемно  попрощався,  й  так  як  продавець  наказував  все  те  й  виконував.  Пройшов  рік,  а  хлопчик  все  щиро  з  надією  та  вірою  молився  до  цього  образка,  що  був  у  тій  шкатулочці.  Аж  раптом  зашумів  легенький  вітерець,  що  наче  намагався  підійняти  маму,  Дениско  не  вірив  своїм  очам  –  мама  встала  та  пішла  собі  налляти  соку...  
–  Мамо,  мамо,  мамо,  ти  ходиш!  Мам...  Мам...  Ти  ходиш!
 Минуло  з  того  часу  20  років,  "Будинок  казки"  вже  закрили.  Денис  виріс,  і  з  маленького  невидного  хлопчика  перетворився  вже  на  мужнього  широкоплечого  юнака.  Та  до  тієї  шкатулки  продовжував  молитись  і  надалі,  не  пропускаючи  ні  дня!  Він  вже  не  думав,  що  зустрінеться  із  тим  добрим  продавцем.  Та  якось,  коли  біг  парком,  щоб  дати  мамі  парасолю,  враз  натрапив  на  вже  старенького  пенсіонера,  та  так  зрадів  що  про  все  забув.
–  Пане...  Даруйте!...  Пане!...Може  це  і  дивно  прозвучить...  Та  ви  колись  мені  подарували  скриньку  зі  щастям,  пам’ятаєте?  Дякую!  Ось  тримайте  я  повертаю,  Дякую!
–  Авжеж,  я  пам’ятаю  вас.  Так  вона  мені  потрібна,  ще  іншим  пригодиться,  дуже  добре  що  ви  зберегли  її,  в  ній  було  ваше  щастя!  Велике  діло  робите  для  Бога,  коли  вже  після  здійснення  бажання,  не  перестаєте  відчиняти  скриньки!
–  Даруйте,  Але  що  ж  там  було?  Моя  мама  тепер  ходить!  Дякую!  Та  протягом  цих  років  у  мене  так  багато  добрих  справ  вдавалося!  Якщо  це  таємниця,  то  я  обіцяю,  що  ніхто  не  буде  її  знати!
–  Ні!  Таємниці  тут  немає  ніякої,  –  відповідав  колишній  продавець.  –  Це  скринька  33  ласк  Ісуса,  щоб  вона  виконувала  мрії  потрібна  сильна  віра  та  любов  до  Бога!  Ти  це  сам  пізнав!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865633
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.02.2020

Кішка ангел

У  однієї  господині  пропала  киця,  вона  пішла  ще  вчора  та  не  повернулась.  
–  А  хто  буде  шкідників  ловити?  –  сердилась  жінка.–  Що  я?  Ех,  хотіла  втекти  від  мене?  Ну  нехай  лиш  мені  на  очі  попадеться!  Я  її  влаштую!
 А  кішки  вже  давно  не  було.  Вона  стала  Ангелом  у  своєму  кошачому  світі,  через  свої  заслуги  нажиті  земному,  прийшовши  на  хмаринці  до  Творця  землі,  вона  попросила  про  один  єдиний  візит  на  землю.  Бог  добрий!  І  не  міг  відмовити,  тому  дав  згоду.  
А  господиня  тим  часом,  одяг  вішала  на  дріт,  як  ледь  не  очманіла.-.  її  кіт  з  крилами  та  ще  й  розмовляє?
–  Та  ну!  Це  якийсь  жарт!?  –    протерла  з  переляку  жінка  очі.
 Кішка  підійшла  ближче  привіталась  та  промовила:
–  Я  багато  років  допомагала  вам:  гріла  ваші  хворі  ноги,  ловила  мишей,  веселила  вас;  коли  були  негаразди,  хотіла  вам  приносити  лише  щастя;  коли  ваше  радіо  зламалось,  я  муркала  вам,  щоб  не  було  скучно;  коли  надокучали  мухи,  я  сиділа  біля  вікна  і  лапкою  ловила  їх;  як  не  ставало  дров  у  хаті,  я  гріла  подушку  вашу  та  ліжко,  щоб  вам  не  було  холодно  лягати.  Я  старалась  всім  вам  догоджати!  Проте  лише  раз  мене  вгостили  молочком,  і  коли  не  було  взимку  мишей,  я  голодувала...  Та  на  вас  не  злилась,  бо  знала,  що  ви  добра.  Та  чому  ви  так  зі  мною  вчинили?  Зачинили  мене  в  підвалі,  мабуть  думали  що  там  буде  багато  мишей?...  Та  я  впіймала  лише  дві...  Більше  їх  там  не  було...    Ви  напевне  навіть  і  не  знаєте,  що  я  там  –  тому  що  вже  не  нявкаю...  А  я  просилась...  Я  пішла  від  вас...  Пішла  на  небо,  та  попросила  в  Бога  один  візит  на  землю,  щоби  знову  оживити  своє  тіло!  І  Бог  дав  мені  ще  одне  життя!  Моя  зірочка  знову  почала  світити.  Ось  там  –  біля  місяця.  Бачите?  Я  знову  на  землі!  –  говорила  мило  киця.
 На  господині  від  цієї  розмови  геть  не  було  лиця,  вона  аж  знепритомніла  та  впала.  А  коли  відійшла  то  почула,  що  хтось  облизує  її  щоки,  це  була  її  киця.  Вона  одразу  схопилась  й  довго  не  могла  зрозуміти,  де  поділись  крила  в  кішки?  А  Всевишній  спостерігав  з  неба  та  був  впевнений,  що  цей  повчальний  сон  господиню  чогось  навчить,  й  забере  егоїзм  та  скупість  назавжди!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865000
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.02.2020

Не судіть з першого погляду

 –  Спасибі  ще  раз,  вам  Антонію  Андрійовичу,  –  в  сльозах  від  радості  поглядаючи  на  Тимка,  прощалась  мама.
–  Всього  вам  доброго!  –  відповів  професор  та  пожавши  хлопчикові  руку,  пішов  в  свій  кабінет.  А  жінка  взяла  невеличку  сумку,  ще  й  Тимка  хотіла  взяти,  але  хлопчик  відмовлявся  та  наполягав,  що  не  потрібно,  він  сам,  він  вже  дорослий...  Й  не  кваплячись,  попрямували  до  зупинки  на  маршрутку.  
 Хлопчина  у  свої  шість  років,  незважаючи  на  свої  проблеми,  вже  ходив  до  храму,  знав  напам’ять  дев’ять  молитов  та  мріяв  про  свій  власний  світ.  Як  ми  щоденно  мріємо,    щоб  все  було  доступно,  щоб  люди  не  сварились,  щоби  всіх  однаково  сприймали,  і  ці  гроші  не  були  такими  вже  важливими,  так  і  Тимко  щоденно  мріяв  про  те,  щоб  на  землі  був  рай...  
–  Як  гарно  матусю,  горобчики  літають,  вони  напевне  граються,  –  закричавши  ледь  не  на  весь  автобус  тикнув  в  вікно  хлопчина  пальчиком.  –  Он  там!  Бачиш!
А  мама  поцілувавши  в  голову  малого,  ледь  стримувалась  щоб  не  заплакати.
–  Так  бачу  мій  синочку!  –  сіяючи  від  щастя  Тимку  відповідала.  Для  нього  все  було  новим!  А  тих  пасажирів  хто  привертав  на  нього  увагу,  викликало  сміх.  
–  Цей  малий  доволі  дивний,  він  немов  відсталий  від  життя,  так  крутиться,  –  шептались  старшокласники  сидівши  за  Тимком.
–  Ну  так!  Показує  пальцем  на  супермаркет!  Що  в  ньому  особливого?...–  продовжив  з  усмішкою  учень.
 Та  для  хлопчини  це  багато.  Тимко  радіє  всім,  як  він  сходить  по  сходинках  із  маршрутки  без  допомоги,  повітрю,  й  навіть  коли  подув  несильний  вітерець  та  здійнялась  із  доріг  пилюка,  перехожі  "тікали"  по  дальше  закриваючи  обличчя  й  очі,  відхиляючись  у  інший  бік.  А  хлопчина  із  розстібнутою  курточкою  неспинно  біг  поближче  подивитись.
–  Матусю!  Подивись  яка  прозора  калюжа!  Які  великі  дерева,  вони  як  велетні.  –  показував  безперестанку  хлопчик  жінці  все  навколишнє...
–  Синку  ти  мабуть  втомився?  Давай  присядемо  на  лавочку  і  ти  трішки  відпочинеш,  –  хвилювалась  мама.
–  Але  я  ж  не  втомився  мам!  Я  ще  стільки  всього  не  роздивився!  –  почав  благанно  пхинькати  Тимко.
–  Нічого,  тобі  не  завадить,  сиди  тут  я  миттю!  Збігаю  в  он  ту  аптеку,    куплю  дещо,  та  й  тобі  апельсин  візьму  в  Фортуні!  –  вщипнула  легенько  жінка  сина  за  щоку  й  пішла.
 А  Тимко  слухавшись  маму  сидить  на  лавочці  та  роздивляється  зачарованим  поглядом  все  навкруги.  А  там  неподалік  стоїть  постамент  Тараса  Шевченка.
–  Ой,  він  напевне  замучився,  він  такий  великий  напевне  вже  старенький...  Дядьку  заждіть  я  зараз,  я  швиденько,  –  зірвався  з  лавочки  хлопчина  та  побіг  у  бік  крамниці,  де  стояли  парасольки,  а  під  ними  сиділи  за  столиками  люди.
–  Добрий  день,  ааа...  можнааа...  крісло  он  для  того  дядька?!  З  великим  серйозом  запитав  захеканий  Тимко.  Він  там  сам  стоїть,  мабуть  не  хоче  через  деякі  причини  йти  на  лавку...  Можна  я  йому  віднесу?...  
 Мало  що  зрозуміла  пара,  для  кого  саме  це  крісло,  і  далі  продовжувала  гомоніти  про  щось  своє.  А  Тимко  узяв  те  крісло  та  й  помчав  туди  на  добре  діло  дядькові.  
–  Беріть,  беріть.  Сідайте!  –    Припрошував  хлопчина  зі  словами  доброти.  –  Чому  не  хочете  сідати,  –    знову  просить:  –  Сідайте!...  
 Ця  сценка  швидко  почала  привертати  увагу  деяких  людей.  Дехто  навіть  вигукнув:
–  Сідай  Григоровичу!...  Малий  ж  так  просить!
 А  постамент  стоїть  як  "вкопаний",  ще  й  перехожі  дивлячись  на  це,  все  більше  кепкували.  Було  все  більше  помітно  те,  що  Тимкова  допомога  перетворилась  в  цирк...  Він  щиро  подав  сісти  людині,  а  у  відповідь  все  більше  і  більше  чути  було  із  сторін  голос  насміхання.  
 Ось  вже  й  мама  повернулась,    як  і  обіцяла  купила  йому  кілька  апельсин,  улюбленого  печива,  цукерок,  соку...  А  Тимко  гукає:
–  Мамо,  а  чому  цей  чоловік  не  сідає?!...  
–  Тимку!  Ти  тут!  А  то  я  вже  злякалась,  де  ти  вже  подівся!
 А  хлопчина  знову  запитує:
–  Мам?...  Чому  цей  чоловік  соромиться  сісти?  
–  Жіночко,  це  ваш  син?  Заберіть  його!  А  то  ще  наробить  шкоди  комусь!  
–  Він  що  нерозумний  якийсь,  чи  в  чому  річ?!
–  Чи  сліпий?  Пропонує  пам’ятникові  сісти!
–  Вже  ні!  Без  образи  на  образливий  тон  слів  відповіла  мама  та  додала:  –  Вчора  після  операції  він  уперше  побачив  світ!
–  Мам,  так  цей  чоловік  не  справжній?  Схвильовано  запитав  Тимко.  –  Мамусю  я  ж  не  знав...
 Та  кілька  днів  по  тому,  коли  батько  мав  приїхати  із  закордону,  Тимкові  снилось,  що  він  знову  на  тій  площі,  сидить  між  батьком  та  тим  чоловіком,  а  мати  робить  знімки,  щоби  потім  відправити  родичам  в  Тернопіль.  
–  Як  добре  бачити  цей  світ  та  насолоджуватися  його  красою!  –  розплющив  хлопчик  очі  і  усміхнувся!
                                                                                                                                                                                                                                 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864999
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.02.2020

8 березня…

Весна  в  цей  рік  не  поспішала,  навколо  ще  стояли  рясні  купи  снігу,  одним  словом  погода  не  радувала  очі  зовсім.  Проте,  серце  звеселяла  радісна  подія,  адже  сьогодні  8  березня  –  свято  жінки.  
–  Я  таки  його  дочекався,  –  думав  у  собі  юнак.  
 Сьогодні  визначний  у  нього  день  –    змінити  сон  із  Материних  сліз,  хоч  на  маленький  промінь  усмішки.  Рідня  ще  спала,  а  йому  вже  час  в  дорогу,  вдягнувся,  помолився,  взяв  букет  із  квітами,  які  ще  вчора  в  маминої  подружки  самим  першим  купив,  поглянув  у  своїй  кімнаті  на  стінний  годинник  та  поспішаючи  подався  на  зупинку.  
І  недарма,  тому  що  маршрутка  вже  стояла.
–  Cлава  Ісусу  Хресту!  Я  в  Зарваницю,  ось  візьміть!  
–  Тримайте  чоловіче  здачу!  
 Автобус  був  набитий  не  дуже,  а  юнак  віддихавшись  почав  роздивлятись  в  різні  боки  чи  немає  бува  когось  знайомого.  Хоч  з  близьких  нікого  не  помітив,  та  в  очі  відразу  кинулись  букети  у  кількох  чоловіків,  і  в  одного  хлопця,  що  стояв  із  невеличким  пакуночком,  теж  вранці  будуть  вітати  дружин  й  дівчат,  –  подумав.  Та  подивившись  одним  оком  ще  раз  на  їхні  букети,  студенту  стало  трохи  жаль.  Адже  від  ранішнього  морозу  квіти  в  декого  ледь  тримались,  щоб  неосипатись,  а  в  чоловіка  що  стояв  поряд  із  дитиною  навіть  одна  трошки  почорніла.  Від  їх  погляду  на  юнака,  йому  ставало  якось  ніяково,  адже  його  ліліям  зовсім  не  бракує  нічого.  
–  Ось  вже  і  зупинка  моя,  –  про  себе  тихо  промовив  студент.  Вийшов  одягнув  рукавиці  й  капюшон  та  знову  сам  до  себе,  але  в  голос  прошептав:
–  Бггррр...  Як  холодно...  
–  Весна  напевно  заблудилась,  –  сказав  якийсь  зовсім  незнайомий  дядько,  що  мабуть  почув  слова  студента.
–  Егеж!  –  всміхнувшись  кивнув  головою  хлопець,  та  додав:  –  Може  нам  і  по  дорозі,  але  даруйте  мені  ще  прямувати  то  далеченько,  тому  не  спішити  не  можу!  Боюсь  за  квіти!  Щасливо  Вам,  дядьку!  
–  І  тобі  щасти,  юначе!  –  з  мирним  й  підозріло-радісним  виразом  обличчя  бажав  дядько,  та  не  поспішаючи  йшов  теж  тією  дорогою.  А  хлопець  поспішив  й  навіть  почав  трішки  бігти,  засунувши  в  куртку  квіти  намагався  гріти  лілії  собою.
–  Мати  Божа,  допоможи  їх  донести!...  Вони  ж  для  Тебе...  –  піднявши  голову  до  неба,  попросив  він  Богородицю.
 Й  ще  швидше  почав  бігти,  а  там  недалечко  вже  й  видніється  капличка.
–  Вже  недовго!  Ось  я  вже  тут  на  пагорбі,  бурмотів  собі  під  ніс.
 Й  коли  вже  майже  був  біля  статуйки,  враз  згадав  той  сон,  коли  на  площі  всім  жінкам  дарували  квіти,  а  Матінці  Божій  не  подарували  жодної!  Й  Вона  заплакала...  
 Небесна  Мамо!  Ось...  Ось,  вони  Тобі!  Я  дуже  хочу,  щоб  Ти,  Матінко  Небесна,  усміхнулась!  Зі  святом  жінки!  Богородице  Маріє!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864777
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.02.2020

Собача сповідь!

-  Привіт,  Господарю.  Я  так  давно  тобі  служу.  І  пам'ятаю,  як  ти  мною  радів,  коли  ще  зовсім  цуценям  взяв  мене  в  моєї  мами.  Вигулював,  хвалився  перед  друзями,  перд  дівчатами,  брав  на  футбол,  катався  в  метро,  ходив  зі  мною  в  цирк,  хоч  там,  з  такими  як  я,  не  пускали.  Ледь  не  що  року  купляв  все  дорожчі  ошийники.  Ти  ніколи  на  мене  не  ображався,  навіть  тоді,  коли  я  грався  і  чинив  безлад  в  хаті,  ти  усміхався,  та  все  прибирав.  Ти  ніколи  не  підвищував  на  мене  голосу,  навіть  тоді,  коли  я  переплутав  пульт  з  кісточкою.  Чи  коли  я  ховав  ключі  від  квартири,  ти  ж  не  злився  ані  трохи,  а  із  захопленим  виразом  на  обличчі  шукав,  наче  твій  улюблений  персонаж  -  Шерлок  Хомс.  Я  ніколи  не  бажав,  щоб  ти  йшов  на  роботу,  тому  що  так  хотів  з  тобою  гратись.  Ти  що  ранку  чистив  мені  зуби,  і  йшовши  працювати,  прощався  мов  з  дитиною,  та  повертався  завжди  із  сюрпризом.  У  моїм  «хатнім  містечку»  це  вже  п'ята  качка  і  шоста  іграшкова  кісточка.  Та  мені  було  приємно  ще  одній,  що  ти  приніс.
           Ти  заради  мене  кожні  Божі  ранки  сварився  із  дружиною.  І  на  її  слова:  «Собаці  не  місце  в  хаті»,  жартував,  що  вона  не  розуміє  «Це  не  собака  -  це  справжній  друг».  Ми  разом  сиділи  біля  телевізова  і  вболівали  за  "Динамо".  Ти  ні  разу  мене  не  проміняв  на  зустрічі  та  гучні  гулянки  з  друзями,  і  взагалі,  ні  на  що  мене  не  проміняв!
         Час  змінює  життя.  Я  вже  не  той.  Підводить  зір,  вже  не  той  нюх,  і  не  ховаю  рукавиці,  чи  носки  під  диван.  Та  в  мене  серце,  вдячність  й  дружба  ті  самі.  І  я,  ніколи  не  залишу,  тебе  на  одинcі!
           Видужуй  господарю.  Видужуй.  Я  чув,  як  лікар  сказав,  що  в  тебе  дуже  важкий  стан,  ти  в  комі.  Та  я  впевнений,  що  все  буде  гаразд.  
         Я  сумую  за  твоїм  голосом,  за  твоїми  руками,  які  гладили  мене.  За  нашим  кросом,  як  ми  змагались  хто  швидше.  Хоч  я  завжди  вигравав,  та  знаю,  що  ти  мені  піддавався.  Давай  продовжувати  жити,  як  колись!    Господарю,  ти  лише  відзовись,  і  ми  знову  будем  молитись  до  Господа,  та  дякувати  йому!  
       Ти  памятаєш,  як  вчив  мене  молитись,  а  я  сідав  біля  тебе  і  теж  складав  лапи.  Ти  навчив  мене  ще  не  всього,  тому  маєш  ще  навчити.  Прокидайся  лиш,  господарю,  не  спи!  Я  так  вдячний,  твоїй  дружині,  що  домовилась  з  лікарем,  про  те,  щоб  я  міг  бути  біля  тебе...  
         Собака  давненько  вже  не  спав,  згадував,  як  добре  було  раніше.  Пригадував  все  до  дрібничок,  і  на  господарів  голос  так  чекав,  немов  дитина  на  маму.  Але    поклавши  голову  на  лікарнянне  ліжко  вчителя    фізкультури  все  ж  таки,  від  туги  задрімав.  Та  навіть  не  міг  припустити,  що  коли  прокинется,  то  його  господар  вже  буде  розповідати  медсестрі  про  свого  вірного  друга!
         -  Це  найщасливішша  мить  в  житті,  прокинутись  коли  тебе  чекають,    -  невиразно,  та  з  маленькою  й  ледь  помітною  посмішкою,  через  місяць  після  коми,  промовив  чоловік.  Він  оглядався  по  усіх  кутах  кімнати.  І  коли  очі  опустив  на  свою  тумбочку,  то  побачив  минулорічне  фото,  де  домашній,  цей,  улюбленець  відверто  всівся  на  його  руках...  
         Тут  і    собака  прокинувся:  «  Господарю,  Господарю»,    не  стримався  він  і  вистрибнув  на  ліжко  та  язиком  облизав  йому  обличчя,  «Ти  зі  мною  знову!  Ох,  як  би    я    хотів    мати  руки,  я  б  зараз  так  тебе  обняв.    Але  нічого  своїми  лапами  я  теж  зможу!  Я  знав,  я  знав,  що  ти  не  хочеш  йти  до  іншого  світу,  томущо  там  небуло  б  мене».    Ніби    говорив  своїм  поглядом  чотирилапий.  А  тоді  поклав  на  серце  чоловіка  лапу  й  тихенько  загавчав:  «Я  буду  завжди  з  тобою,  Господарю»!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864775
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.02.2020

Я хотів би…

На  уроці  української  літератури  Поліна  Андріївна  на  домашнє  завдання  задала  твір  на  тему:  "В  якому  світі  ви  б  хотіли  жити!".  Багато  дітей  написали,  що  хотіли  б  літати  на  машинах,  дружити  з  інопланетними  світами,  володіти  супер-силами,  жити  вічно,  все  вміти,  і  тому  подібне...
Вчительку  дуже  радувало,  що  всі  діти  без  винятку  впорались,  та  коли  перевіряла  вже  останній  зошит  з  роботою  Микити  Дорошенка,  була  вкрай  розчулена  написаним.  Вона  не  заперечувала  те,  що  він  на  диво  написав  не  про  майбутнє,  а  про  минуле...
"  В  якому  світі  ви  б  хотіли  жити!  
Я  хотів  би  жити  у  минулому,  бачити  як  створювалась  земля,  побувати  у  тім  старенькім  хлівці,  де  народжувався  Ісусик,  разом  з  ангелами  співати  "Засяяла  зіронька  на  небесах,  Спаситель  наш  Ісусик  народився...".
Я  хотів  би  із  тими  дітками  слухати  Його  гарні  притчі,  сидіти  на  колінах  та  годинами  горнутися  до  Його  грудей,  до  Його  Найсвятішого  Серця;  вчитися  у  Нього,  іти  за  Ним,  несміло  стукати  до  Його  хатини,  заходити  й  вітатись  з  Дівою  Марією  та  Святим  Йосифом,  бути  на  Святі  вечері;    хоча  би  місця  мені  не  знайшлось,  це  нічого  я  б  постояв;  і  якби  батько  мій  мав  ключі  від  в’язниці  я  би  закрив  там  Юду  Іскаріота,  і  не  дав  би  зрадити  Ісуса!  
Я  хотів  би  із  Господом  молитись  та  подарувати  свій  талісман  –  своє  серце!  Сумувати  й  веселитися  у  присутності  лише  Ісуса!
 Я  хотів  би  бути  Його  учнем,  з  кожним  днем  із  вірою  мужніти,  всіма  способами  охороняти  Його  та  найважливішим  способом  –  молитвою.  І  хоч  мої  очі  сліпли  би  від  сліз  і  серце  кров’ю  обливалося,  та  я  би  з  ним  був  до  кінця,  я  б  камені  кидав  в  катів,  я  б  палицями  їх  побив,  лише  б  вони  не  ранили  Ісуса.  Заради  Нього  я    без  вагань  віддав  би  життя!  Він  мій  єдиний  Бог!
 Я  б  з  Семеоном  помагав  нести  такий  важкий  хрест,  із  Веронікою  обтирав  б  Його  пресвяте  обличчя,  я  б  перекисом  та  бинтом  перемотував  йому  рани,  і  плакав  від  болю  з  Ним,  що  Найсвятіша  Кров  на  землю  проливається...  Коли  б  жиди  давали  Йому  пити  жовч  та  оцет,  я  б  розілляв  й  приніс  відерце  із  чистою  водою,  а  з  ним  і  свою  любов  та  віру  у  Ісусове  безсмертя.  Я  б  взяв  драбину  виліз  до  Ісуса  на  хрест  й  склавши  руки,  дав  б  йому  напитись  зі  своїх  долонь.  Я  б  лишився  із  Дівою  Марією  та  Йоаном  біля  Господа  Ісуса.  
Та  саме  головніше,  дуже  би  хотів  сидіти  із  апостолами  та  побачити  Його  прихід  і  разом  радо  крикнути:  "  Я  хотів  би  Учителю  Ісусе  ти  воскрес!"  Я  б  так  хотів  пожити  у  той  час..."
 Читавши  уважно  це  оповідання  Поліна  Андріївна  не  могла  стримати  сліз...  Їй  дуже  було  цікаво,  як  в  третьому  класі  можливо  таке  написати?!  На  інший  день  почався  урок  української  літератури,  всі  діти  відкривали  зошити  й  дивились  на  оцінки,  а  у  Микитиного  оповідання  чомусь  її  не  було...  Й  хоч  учень  написав  трішки  не  ту  тему  вчителька  була  дуже  задоволена,  тому  і  не  оцінювала  це  оповідання,  йому  нема  ціни!  Воно  неоціненне  тому  що  є  безцінне!
                                                                                                                                                                                                                                                 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864584
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.02.2020

Найулюбленіший подарунок із книгарні!

 Другокласницю  Надійку  дуже  тішило  вже  те,  що  в  їхньому  містечку  є  бібліотека.  Та  щей  яка!  Ходили  чутки  що  в  ній
за  деякою  інформацією  на  даний  час,  знаходится  приблизно  з  20  тисяч  книг.  Тай  то  можливо  і  не  повний  їх  перелік.  
Та  що  й  там  не  кажіть,  та  інших  діточок  в  такому  віці,  ще  цікавлять  ігри  із  скакалками,  будування  замків  із  піску  та  
"випікання  бабок",  різні  та  заманливі  ігри  на  компютері,  або  ще  популярні  "бавлянки"  у  батька  й  мами,  і  т.д....  
Проте  у  цьому  випадку  Надійка  повний  прототип  одноліткам!  Бо  їй  лиш  книжку  до  рук  дай,  і  це  все,  що  їй  потрібно!  
Ось  це  її  і  сама  найулюбленішша  "гра"!  Прийде  по  буднях  з  школи  учениця,  кинеть  рюкзака  на  крісло,  похвалится  мамі  
гарними  оцінками,  тай  гайда  в  бібліотеку.  Візьме  "нову"  не  гортану  ще  пальчиками  книгу,  посадить  на  стільчик  ляльку  
й  недуже  голосно  читає,  та  так  щоб  було  зрозуміло  їй  та  щей  "подружці".
 Бібліотекар  за  цих  кілька  років  дівчинку  вже  дуже  добре  знав.  Й  коли  оця  любителька  читання  приходила  до  
будинку  книги,  він  час  від  часу  ледь  не  з  самого  порогу,  зефіром  щиро  пригощав.  А  коли  Надійка  вже  поласувала,
то  і  книгу  добру  та  цікаву  знаходити  помогав.  В  наш  час  в  бібліотеці  не  так  людно.  Та  що  й  там  казати,  
взагалі  не  людно...  А  вона  майже  день  у  день  неначе  на  роботі  й  без  відпустки,  все  підстрибуючи  поспішає  у  будинок
книги!  Чемно  привітаєтся,  бува  розкажеть  як  у  неї  справи  в  школі,  а  тоді  з  таким  захопленням  сідяє  біля  підвіконння
тай  неначе  поринає  в  світ  отих  казок...  
 Очі  бібліотеаря  не  могли  нікуди  скрити  тієї  насолоди  від  такої  цікавості  Надійки  до  читання!  Та  й  якщо  відверто
то  не  тільки  і  до  нього...  Пальців  не  станеть  й  справді  щоб  перелічити  скільки  вже  разів  вона  затримувалась  ледь  
не  до  зачинення  бібліотеки!  Й  допомогала  "лікувати"  клеєм  або  скочем  старенькі  й  "захворілі"  книги,  які  вже  
відривалисья  від  палітурок.  Складати  на  полички  й  навіть  прибирати  перед  вихідними.  Але  одного  дня  коли  школярка
прямо  з  школи  ступила  на  поріг  бібліотеки,  її  обличчя  із  веселого  перетворилось  на  якесь  обурене.  За  столиком
"рецепшину"  сидів  зовсім  інший  силует.  Нt  чоловічий  а  жіночий...  "Нова"  бібліотекарка  гортала  щось  схоже  на  якись
журнал.  
 Добридень!  А  де  Яннн...  Романовиччч...  Подівся?  Стурбовано  спитала  дівчинка.  
А  бібліатекарка  вітаючись  взамін,  з  cумом  опустивши  очі  відповідала.  Що  бібліатекар  дуже  важко  захворів...
Хвороба  на  початках  причаїлась  в  середині  а  вчора  в  вечері  підняласья  на  зовні...  Й  зітхаючи  додала:  
-  Ян  Романович  на  лікуванні  зараз!
 Від  почутого  Надійка  дуже  засмутилась...  Але  видавати  це  назовні  не  хотіла,  бо  і  жінці  цій  що  навіть  
не  назваласья  вибно  було  й  неозброїним  оком  що  дуже  непереливки.  Й  дивлячись  у  бік  вікна  про  себе  розмовляла.  Це  
мабуть  його  дружина,  гарна  такааа,  але  от  усьмішка  би  їй  краще  пасувала...  Здоровячка  би  Яну  Петровичу  зараззз...  
 Й  попросила  "свою"  недочитану  товстеньку  книгу,  тай  як  завжди  сіла  з  лялькою  читати.  Але  в  думках  у  дівчинки  було
зовсім  інше.  Щоб  поскріше  видужав  Ян  Петрович!...  Він  ж  ще  завжди  казав  що  негарно  комусь  давати  обіцянки  а  потім
недотримуватись  їх...  А  вінж  обіцяв...  Обіцяв  прийти  на  її  7-мий  рік  народження!  А  ще  познайомити  її  зі  своїм  
гавкучим  та  дуже  сьмішним  собакою.  Та  в  якості  подарунку,  подарити  книгу  яка  має  стати  для  неї  найулюбленнішою...  
 -  І  що  ж  це  за  книга?  Думала  Надійка  дорогою  до  дому.
 Тихенько  й  непомітно  злітали  дні,  й  минув  вже  тиждень,  а  дружина  бібліотекаря  все  підміняла  й  підміняла.  А  дівчинка
все  задавала  й  задавала  одне  й  тесаме  запитання,  бувало  щой  по  два  рази  на  день,  Ну  коли  вже  Ян  Петрович  одужає?
 На  що  Антоніна  Захарівна  відповідала:  Що  все  залежить  від  Бога,  і  він  лікує  Яна  Петровича  лікарськими  руками...
 Закінчувалось  літо  й  наближалась  осінь,  А  Яна  Петровича  в  бібліотеці  все  небуло  тай  не  було...  Й  настав  Надійчин
день  народження,  свято  гарних  побажань,  сюрпризів  та  торта!  І  все  було  справді  добре,  на  дивані  стояла  "гора"  
подарунків,  й  солодощів,  але  вона  чекала  всеж  на  той  найдорожчий!  Гості  веселились  а  вона  непомітно  взяла  стільчик
вийшла  на  балкон  тай  сівши  враз  побачила  як  падає  зоря.  Й  хучіш  бажання  загадала.  
 -  Боже  любий,  дай  одужати  бібліотекарю,  це  буде  його  мені  подарунок...  
 А  тим  часом  гості  вже  розходились  стихав  веселий  галас  і  враз  востаннє  зачинились  двері  і  вже  ніхто  не  гомонів.  Й
Надійка  вже  лягала  спати,  та  навіть  виключила  у  дитячій  світло.  Але  в  мить  розкрила  одійало  й  сіла,  й  насторожуючи
слух,  чекала  знову  стукоту.  А  це  і  справді  хтось  тихенько  стукав  до  кімнати.  
-  Значить  не  почулось,  прошептала,  й  вигукнувши  мамо,  я  відкрию!  -  босоніж  побігла  відчиняти.  
 А  там  по  той  бік  порогу  стояв  Ян  Романович  в  костюмі  з  квітами  і  подарунком.
 -  Ви  здорові?  Нестримавшишь  кинулась  від  радощів  на  шию  дівчинка!
 -  Я,  йду  на  поправку!  відповідав  "найбажанніший  гість"  -  Оце  тобі  Надійко!  Я  як  і  обіцяв,  тримай  і  завтра  в  гості  
забігай.
 Бібліотекар  було  видно  що  поспішав,  мабуть  на  уколи  ще  -  припускала  дівчинка.  Тому  вибачився  що  так  пізно,  
й  з  великим  куснем  святкового  торта  попрямував  в  домівку.
 А  Надійка  взяла  ножниці  й  охайно  "розірвавши"  подарунок,  розгорнула  Біблію,  й  багато  кольорового  зифіру!
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864484
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.02.2020

Лелека

                                                                                               
Зима  на  календарі  минула  вже  майже  буде  місяць.  Проте  на  вулиці  сніжить,  й  напівсуворий  мороз  своїм
холодним  подихом  не  дає  прийти  по  справжньому  весні...  Багато  хто  вже  нарікає  й  злиться  що  цьогорічна
зима  вже  набридла,  а  дехто  навіть  жартує  що  зараз  51  грудня,  та  пора  міняти  календар.  Але  хай  там  як,
та  Оленці  й  Софійці  це  на  руку.  Томущо  дівчатка  можуть  знову  кататись  на  ковзанах  на  краю  озерця,  й
летіти  на  санчатах  стрімголов  з  височенного  горба  поміж  рідких  й  струнких  дерев.  Такий  рясний  сніг  це
маленький  земний  рай  для  щасливих  дітлахів.  Була  п'ятниця.
-  О,  на  вулиці  знову  свіжий  сніжок!  Викрикнули  в  один  голос  дівчатка.
І  після  школи,  вдягнулись  потеплішши  та  побігли  насолоджуватись  білими  сніжинками.  Кататись,  сніжками
кидатись...  Та  коли  доліплювали  вже  й  сніговика,  Оленка
докачувала  останню  кульку  щоби  мала  бути  головою,  її  "напарниця"  Софійка  побачила  що  там  на  озері  хтось
неначе  то  стоїть,  і  чимось  бє  у  лід.  Дівчаток  дуже  зацікавило,  хто  ж  це  може  бути.
-  Піду  погляну  що  там.  І  хоч  мама  то  наказувала  не  ходити  взагалі  по  озері,  я  їй  не  скажу...  Відчувши
героїзм  у  собі  промовила  Оленка.
Та  набравшись  сміливості  покрокувала  маленькими  кроками  по  льоду.  Та  вже  до  чогось  незнайомого  підходити
почала  несміливо.
-  Ой,  та  це  лелека!  Вигукнула  дівчинка.  Та  куди  ж  ти!  Не  тікай!  Дай  погладити  тебе!  Прохала  дівчинка.
А  це  і  справді  був  великий  птах,  що  лиш  недавно  повернувся  з  сонячних  країв.  Цей  "крилатий  велетень"  шукав
собі  їжі  в  озері.  Та  озеро  на  жаль  укотре  вже  замерзло...  Проте  птах  не  втрачав  ніякої  надії  дзьобом
роздовбати  невблаганний  лід,  та  нічого  позитивного  із  цього  не  виходило...
-  Тобі,  мабуть,  холодно?!  запіклувалась  Оленка.
Та  хутчіш  зняла  шубку,  й  завинула  птаха.  Їй  величезна  радість  що  сніг,  а  для  лелечого  то  існування  це
нежиттєва  мить  є  взагалі...  Зовсім  безсильний  лелека  навіть  й  не  хотів  тікати,  та  своїм  виглядом  не
відмовлявся  від  допомоги  дівчинки.  А  навіть  навпаки,  хоч  і  рук  людських  й  не  відчував  ніколи.  Й  Оленка
взяла  зробила  коло  з  рученят,  притулила  до  обличчя  обернулась  в  бік  подружки  й  закричала:
-  Софійко!  Софійко!  Бери  санки  й  біжи  до  мене.  Самій  дівчинці  здавалось  що  вона  насправді  дуже  голосно
кричала,  але  Софійці  ці  слова  не  дуже  добре  долинали.  Але  подружка  все  ж  з  великою  цікавістю  вхопила  в
рукавичку  шнур  від  санок  та  побігла  на  лід  озера.  А  коли  побачила  однокласницю  роздягненою,  зразу  ж
вигукнула:
-  Ти  що,  Оленко!  Ти  застудишся,  одягнись!
-  Ні,  не  застуджусь,  я  для  доброго  діла  її  зняла.  я  віддала  шубку  йому!  Руками  показувала  дівчинка  на  сумного
птаха.
-  Йому  вона  потрібніша!  Ось  для  нього!  З  дитячим  жалем  відповідала  на  Софійчине  питання  Оленка.
А  тоді  відкрила  один  рукав  від  шубки,  й  показала  виснаженого  від  голоду  і  холоду  лелеку,  що  лежав  мов  лялька.
Тихо  та  покірно.  Дівчатка  підняли  вдвох  важкого  птаха,  поклали  на  санки,  та  потягли  з  озера.
Та  тим  часом  вже  смеркалось.  Дівчатка  поспішали.  Й  дорогою  до  дому  Оленка  вже  усе  обдумала,  вона  попросить
маму  його  відгодувати.  -  Лелека  буде  жити  з  курами  й  качатами.  Він  такий  ж  як  і  всі  вони.  Познайомиться  й
привикне!  А  коли  набереться  всіх  сил  відпустимо  до  його  родини.  Вона  напевне  за  ним  сумує  дуже?!...
І  так  і  сталось.  Мама  в  дівчинки  була  доброю,  тому  і  без  вагань  погодилась  допомогти  лелеці.  Він  був  до  їжі,
не  вибагливий,  хоч  інколи  і  їсти  дещо  відмовлявся.  Та  майже  їжею  і  не  перебирав.  А  Оленка  навіть  якось  й  жабку
для  нього  на  "десерт"  знайшла.  Приносила  молоко  йому.  Та  звикала  вже  до  нього  як  до  друга.  Й  коли  недужий  птах
вже  зовсім  сил  набрався,  прийшов  час  його  відпустити.  Хоч  так  не  хотілось  цього,  його  рятівницям...  Але  все  ж
прийшлося!
-  Прощай  лелеко!  Прощалась  першою  Софійка,  -  прощай,  та  нас  не  забувай!
А  Оленка  присіла  на  колінка,  обняла  лелеку  за  шию,  та  зі  сльозами  на  оченятах  дивилась  на  вже  наче  й  рідного
птаха,  та  промовляла:
-  Колись  мені  мама  казала,  що  дітей  приносите  ви!  Я  знаю  що  це  так,  але  я  дуже  хотіла  братика,  та  коли  мама
ходила  в  лікарню  щоб  оформити  документи,  то  відразу  ж  віддала  папку  із  ними  комусь  з  твоїх  родичів,  а  вони
сказали  що  лелека  той  що  мав  принести  мені  братика  раптом  захворів.  Він  дуже  хотів,  та  не  приніс...  Я  дуже
хочу  братика,  може  ти  принесеш  мені  братика,  я  скажу  мамі  щоб  ще  раз  пішла  до  лікаря  і  зробила  папери.
Принеси  мені  братика,  будь  ласка!  Й  піднявши  руки  в  гору  плакала  Оленка.
-  Лети  мій  любий  друже,  лети.
Минуло  вже  більше  ніж  пів  року,  а  дівчатка  ще  до  сьогодні  згадують  та  випадок  з  лелекою.  А  коли  вже  знову
наближалась  зима  Оленці  мама  повідомила  новину.
-  Доню!  В  тебе  буде  братик!
-  Мамо,  мамо!  Радісно  підбігла  Оленка,  та  обняла  матір.
-  Ура  ура,  в  мене  буде  братик!  Без  перестанку  святкувала  цю  новину  кружляючи  по  хаті  дівчинка.
І  коли  лягала  спати,  стала  но  колінка  та  молилась:
-  Боже,  ти  пам'ятаєш  того  лелеку?  Що  жив  тієї  зими  в  мене!  Знайди,  будь  ласка,  його  Божечко  та  подякуй  йому  дуже
за  братика.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864482
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.02.2020

Історія якої не було…!

                                                 
Зимовий  прохолодний  день  не  міг  позначитись  на  перехожих,  закутавшись  із  головою  
в  свої  шарфи  та  у  теплий  одяг,  вони  не  часто  проходили  вулицю  яка  котилась  на  вокзал...  
Було  дуже  холодно,  зима  відверто  із  морозом  не  жаліла.  Та  не  зважаючи  на  це,  охайний  
чоловік  з  собакою  вже  з  годину  тому  як  сидять  в  кутку  на  трутуарі.  Хоч  тільки  ще  
розвиднюватись  починало.  
 -  Ой  земле  моя  рідна,
 -  люба  батьківщино!
 -  Чом  ти  стала  біднааа,
 -  Розкажи  похилена  калиноооо...
Розносилив  вітер  ноти  із  словами...  
 Народу  цього  дня  майже  не  було,  лиш  кілька  інколи  проходилось  студентів  з  великими  
валізами,  що  поспішали  з  гарним  настроєм  на  електчички.  Та  ніхто  з  них  пожертви  майже  
не  кидав.  А  тут  один  з  студентів  жартівників  будучи  під  кайфом  вирішив  відокремитись  
від  інших  чимось,  підбігши  до  сидячого  музиканта  із  "чотирилапим"  та  висунувши  наче  
той  жераф  свою  шию  заглянув  в  скриню  із  пожертвою,  тай  аж  скривився!
 -  ОООООО...  А  я  вже  думав  обмінятись...  Свою  валізу  відати  тобі,  а  собі  забрати  твої  
міліардерські  статики!  Та  вибачай,  у  мене  там  в  валізі  Ноут  бук,  та  ще  куча  різного  
чого,  а  в  тебе  копійками  тільки  пару  гривників!  -  Підносив  вище  себе  жартівник,  а  тоді  як  
почав  реготати  зі  своїми  "друзяками"  що  обступили  "музиканта"  наче  справді  на  концерті!
Але  чоловік  на  це  промовчав  й  нічого  не  сказав!  Лише  погладив  свого  "друга"  тай  
продовжив  знову  грати  та  сьпівати  наче  й  небувало  цього  інцеденту.  Та  лиш  хотів  почати  
свою  найстарішшу  пісню  як  тут  дзищання  старого  телефону  змусило  тягнути  руку  у  кишеню...
 -  Ало,  я  слухаю!  Чекаючи  новин  звертався  в  слухавку  сивенький...
 -  Пане,  даруйте  але,  ми  безсилі,  ми  нічого  вдіяти  не  можемо...  Вона  більше  дня  не  
протягне...  Хоча  і  цього  може  бути  забагато...  Рана  виявилась  аж  занадто  серйозною,  
хоча...
 -  Ало,  ало!  Пане  лікарю  ви  чуєте  мене?!  Ало...  Хоча  що?!  Перепитував  по  кілька  раз,  
чоловік  та  морно,  на  швидкі  набирання  абонента,  лиш  оператор  відзвітовувався:
 Ваш  абонент  перебуває  поза  покриттям,  зателефонуйте  йому  будь-ласка  пізнішше...
 -  Надії  мало  дуже...  Промовив  музикант  дивившися  рудому  собаці  прямо  в  жалісливі  очі...
 -...  от  ще  посидимо  допоки  змеркнется  тай  підемо,  та  як  туди  зайдемо...  Яяяя...  
Не  знаю...  Мені  так  боляче,  а  от  тобі  ще  більше  адже  ти  її  любив  ще  дуще...  
 Задумався  на  мить  цей  чоловік  тай  заграв  ще  кілька  своїх  авторських  пісень  які  народ
його  років  колись  любив.  А  тоді  опустивши  голову  до  низу  затих  й  задумався...
 А  в  іншому  кутку  міста  Марічка  в  цей  час  завершувала  прибирання  на  стриху  свого  будинку.
Й  сортуючи  газетні  галереї  батькових  друкарських  робіт,  а  їх  там  були  стопок  незліченні
кількості,  помітила  статтю  на  подобі  інтерв.ю  про  дуже  зхожого  чоловіка.  Якого  десь  
начебто  і  зустрічала...  Таке  знайоме  якесь  обличчя...  Але  от  тільки  де  його  я  бачила  не  
пригадаю.  Прикусивши  губу  за  губу  тримаючи  газету  із  статею  на  мить  ворушила  свої
спогади  дівчина.  А  тоді  присіла  тай  хотіла  почитати  щоби  дізнатись  більше  про  цього  пана,
як  тут  згадала  що  батьки  сказали  що  затримаются  на  роботі  й  попросили  забронювати  2  білети  
до  Тернополя.  І  тільки  й  назву  встигла  прочитати  Марічка,  що  була  подібна  на  одну  із  заповіді!  
"Не  оминай  коли  проходиш,  поруч  бідного,  слово  добре  теж  багато  чого  значить!"  Й  вхопивши  цю  газету,  
з  надією  почитати  в  по  дорозі  переоділась  тай  побігла  на  маршрутку.
 В  маршрутці  народу  було  досхочу,  тому  кондуктору  прийшлось  не  солодко!  Тай  дівчина  
навіть  і  ненамагалась,  томушо  і  руки  звільнити  не  могла.  Лиш  чекала  як  і  кожен  коли  вже
буде  бажана  ота  зупинка.
 -  Ой  ну  ось!  Всьміхнулась  дівчина  тай  з  великим  задоволенням  виходячи  з  маршрутки,  
швиденько  попрямувала  до  залізничного  вокзалу.  Й  минаючи  будинок  для  взуття,  побачила  
отогж  чоловіка,  що  й  согодні  на  титульні  сторінці!  Лиш  в  "Експресі"  був  на  фото  
без  собаки.  Та  одягненим  по  поважнішше!  Та  молотшим  трохи,  тільки  борода  таж  сама  і  була.
Й  зупинившись  прямо  перед  ним,  про  себе  говорила:
 -  Ну  ж  точно  ж!  Ось  де  я  його  бачила!  Отут!  Кілька  днів  тому  коли  зустрічала  бабусю  із
Хмельницького!  Й  кивнувши  головою,  тихесенько  привітавшися  побігла  до  вокзалу  за  
білетами.  Ще  залишалось  хвилин  10  йти,  але  витягнувши  оту  газету  із  своєї  сумочки  вона
ще  раз  перечитала  її  назву,  тай  щоби  встигнути  поговорити  із  цим  чоловіком  ще  
дуще  побігла  за  білетами.
 А  чоловік  уже  жбирався,  сипав  до  кишені  небагато  тих  грошенят,  й  акуратно  ставив  до  чехлу
баян.  А  захекана  Марічка  виконавши  батьківські  вказівки  вже  верталась.  Й  доходяти  до  
музиканта,  привіталась  вдруге!
 -  Добридень  Пане!  ...  І  зашарудівши  кульком  з  печивом,  запитала:
 -  А  ваш  собачка  печиво  їсть?
 На  що  отримала  відповідь:
 -  Дай  Бог  здоровячка  і  тобі  дочко!  Печиво???...  Всьміхнувся  тихенько,  й  подивившися  не
злим  добрим  поглядом  промовив:  
 -  Добре  в  тебе  серце,  дочко!  Добром  відплатится  тобі  пізнішше!
Й  присівши  Марічка  радісно  вгостила  руденького  собаку,  який  виляючи  своїм  пухким  хвостом
чемно  підійшов  і  легенько  ласував  печивом  прямо  з  рук.
 -  А  ви  музикант?  Задавала  з  цікавості  питання  Марічка!  І  ще  хотіла  кілька  задати.  
Наподобі.  Чого  ви  тут?  На  морозі  а  не  в  залі  граєте?  Що  трапилось  що  зараз  в  такому  
одязі,  ходите?  Бо  ж  в  газеті  були  в  зовсім  іншому?...  Але  зі  своєї  стриманості  що  навчила
бабуся,  ніколи  не  лізти  поперед  батька  в  пекло,  задала  лиш  одне  питання!  
 -  Ні  дочко!  Я  не  музикант!  Відповів  цей  чоловік.
І  був  якоюсь  загадкою  для  неї!  Такий  скритий,  та  водночас  чесний,  але  водночас  і  сумний!
 -  Алеж  в  вас  такий  голос  і  ви  так  граєте?...  Якось  вирвалось  в  Марічки  й  вона  хотіла  
витягти  статтю  оту  з  газети,  як  тут  добродій  вже  додав  більше!
 -  Це  дуже  довга  історія,  дочко.  Так  вже  сталось  що  моє  нажите  вже  давно  немоє...  Все  що
є  примені  це  ось  старий  відремонтований  баян  і  мої  чотирилапі  друзі...  Та....  Три  дня  тому,  я
рубав  посохлі  дерева  в  лісі,  зі  двома  своїми  собаками,  як  тут  одна  із  них
побачила  зайця  та  помчалася  за  ним...  А  в  той  час  мисливець  вистрелив,  і  я  почув  різке
скавуління...  Пуля  зачепила  серце.  Вона  дивом  Божим  жива,  та  помирає...  Зараз  на  
підтримці  у  ветеринарні...
 -  Ой...  Аж  заплакала  Марічка,  а  що  з  нею  буде?!  А  що  з  нею  буде,  біднесенька...  Її  
врятують?!  Переживала  дівчина.
 -  Залишилось  її  недовго,  от  тільки  тут  на  цьому  світі  декуди  без  грошей  нічого  не  
роблять...  Зараз  все  в  руках  Божих!  Надіюсь...  -  Відповів  старий  добродій  та  подякував  за
печиво,  й  знявши  свого  капелюха  попрощався  як  колись  у  давнину  це  лицарі  робили  тай  
помало  все  дальше  й  дальше  віддалявся  на  вузькій  дорозі.  А  Марічка  все  немов  вкопана  і  
кроку  не  ступала  а  все  стояла  і  дивилась  в  слід  отому  музиканту.  Що  потім  взагалі  кудись  
неначе  зник.
 -  Ой,  це  ж  треба  так!  От  і  на  тобі...  Зкривилася  дівчина,  бо  ж  теж  дуже  любила  собак.  
Й  враз  згадавши  про  газету,  що  там  було  з  цим  добродієм,  тільки  і  відсунула  замок  сумки,  
як  тут  наче  щось  в  душі  раптом  появилась  в  неї  така  впевненість  що  вона  може  чимось  тут  
зарадити  і  постаратись  допомогти,  і  так  ця  думка  окрилила  що  вона  немов  на  крилах  то  
летіла  у  домівку.  Й  тільки  знявши  своє  взуття  і  розстепнувши  верхній  гудзик  пальта,  що
стискав  відверто  шию,  побігла  у  свою  кімнату  до  компютера.  Й  перехрестившись  промовила  до
земного  помічника  домашніх  завдань  Гуглу!
 -  Боже  поможи  щоби  найти  те,  щоби  врятувало  ту  поранену  собаку!  Й  взялась  шукати  на  
ветеринарських  сайтах,  різні  ліки!  Й  багато  чого  тут  було,  та  гарантії  що  серцю,  всьому
центральному  володінні  життя,  поможе  ніхто  не  давав.  А  навпрочут  тільки  писало  про  
паралельні  наслідки.
 З  кухні  лунав  мамин  голос,  з  закликом,  -  Гарячий  борщик  з  варениками  вже  готовий!  
Марічко,  не  зволікай!  Й  дівчина  щоби  не  вечеряти  холодне  вже  хотіла  закривати  всі  
відкриті  сайти  про  собак,  як  тут  побачила,  статтю  яка  була  обведена  червоним  кольором  та
мигала  із  написом!  "Комусь,  це  терміново!"  Й  Марійка  відразуж  відкрила  запис  цей.  Й  
опинилась  наче  на  7  небі  від  щастя,  від  прочитаного!  Її  хватало  тільки  перших  слів  з  
статті!  Та  кординатів  як  звязатись!  "Дорогі  любителі  домашніх  улюбленців  собак!  Якщо  
в  когось  у  собаки  є  проблема  з  серцем.  Звертайтесь  за  цим  телефоном  +38065......  .  Мене
звати  Діма.  Мій  собака  народився  із  двома  серцями,  і  зрадістю  би  поділився  одним  своїм
кому  це  дуже  сильно  потрібно!  НЕ  ДОРОГО!  Звертатись  у  будьякий  час  доби"
 -  Ну  нічого  собі,  і  таке  можливо????  В  цьому  світі!  Раділа  Марічка,  й  записавши  номер
телефону  того  чоловіка,  зняла  з  себе  верхній  одяг,  і  ніхвилі  часу  не  гаячи,  поглянула  на
свою  руку,  де  красувався  ще  недавно  придбаний  годинник.
 -  Надіюсь  не  розбуджу,  тай  телефонувати  написано,  можна  в  будьякий  час!  21-00  наче  і  
непізно  ще  і  так  то  є.  Дорога  є  зараз  кожнісінька  мить.
 -  З  Богом!  Набираючи  з  домашнього  Марічка,  чекала  довгожданого  "Ало".
 Й  через  кілька  гудків,  абонент  підніс  слухавку.  А  Марічка  багато  неговорячи,  розпитувала
усе  лише  по  суті,  бо  вже  мама  знову  кликала  на  смачну  вечерю,  про  ціну  і  де  зустрітись
можна.  Й  узгодивши  усі  питання,  аж  тоді  пішла  вечеряти...
 -  ...  Тількиб  дочекалася  ота  собачка  на  своє  нове  серденько!  Накриваючись  тепленькою  
ковдрою  мріяла  Марічка.  А  тоді  згадала  що  все  немала  часу  почитати  ту  статтю,  все  щось
недавало.  Й  вставши  з  теплого  ліжка  пішла  до  сумки  й  витягла  газету.  Й  думавши:  Усе!  Тепер
ніхто  не  помішає,  можна  вже  почитати.  Але  нічний  тихенький  сон  заставив  думати  по  іншому.  
Затремтіла  наче  від  легенького  вітру  у  її  руках  газета.  Й  Марічка,  задрімала  та  міцно  заснула.
 Прийшов  ранок  й  будильник  задзвенів  7-30.  Час  вставати,  годі  спати!  Горлав  півник  в  
телефоні.  Й  Марічка,  вмившись  та  привівши  себе  в  добрий  лад.  Попила  чаю,  взяла  паспорт
сіла  на  маршрутку  та  поїхала  на  Привокзальну.
 -  Добридень,  Пане!  Перше  що  вилетіло  з  вуст  в  Марічки.  Вона  ще  живе?!  Запитувала  
обнадіяна  дівчина!
 -  Дай  Бог  здоровячка  дівчино.  Відповідав  величний  музикант.  Що  теж  тількищо  прийшов  на
це  місце.  Й  вістаючи  з  скриньки  баян  додав:
 -  Вона  сильна...  І  ще  тримаєтся...  Але  от  скільки  ще...  Незн...
 -  Жива,  Жива?!  Підстрибувала  Марічка  перебиваючи  чоловіка.  Я  з  добими  новинами!  Ваша
собака  житиме!  Є  один  щедрий  собкака  який  народився  із  двома  серцями  і  хочеть  поділитись
щоби  врятувати  іншій  собаці  життя!  Я  по  Інтернеті,  знайшла!  Все  чесно.  От  через  кілька  
хвилин,  господар  того  собаки  буде  тут!  І  ще  раз  все  те  саме  що  я  тількищо  розповіла  він
розповість  у  друге!
 -  Таких  операцій  вартість  позахмарна...  Уважно  вислухавши  дівчину  відповів  музикант.
Та,  є  дещо,  що  ми  невзмозі  вирішити...  хоча  наша  віра  робить  чудеса...  Зворушено
промовляв  до  Марічки  персонаж  з  газети.  Йому  й  на  думку  таке  неспадало  що  оця
доволі  ввічлива  і  трішечки  сьмішненька  дівчина  із  вухатою  шапкою,  може  врятувати
нехай  і  через  когось,  життя  його  собаці.  Й  зажеврівши  надією  музикант  кивнув  своєю
шиєю  у  бік.
 Дічтавши  телефон  із  сумочки  Марічці  так  хотілось  ще  набрати,  але  її  добрі  манери
цього  недозволили.  Щоб  ненабридати.  Ато  хтозна  в  якій  ситуації  може  бути  та  людина.
А  може  й  справді  за  кермом  автомобіля.  Й  подивившись  тільки  яка  година,  себе  тільки
запевнела,  що  все  буде  гаразд.  Роздивлялась  навкруги.  І  так  і  сталось.
 Із  вулиці  що  вела  від  ріки,  до  часто  було  шумно  в  зимку,  завжди  лунали  голоси
хлопчаків,  "Давай,  забивай!"  "  Шайбу,  шайбу",  вийшов  чоловік  з  собакою  яка  
кружляла  біля  нього  недаючи  проходу,  й  весь  час  підстрибувала  на  задні  ноги.
 -  Добридень!  Залунало  і  з  вуст  одинакового  приблизно  за  роками  із  Марічкою
хлопчини.  Це  ви  Марічка?!
 -  Привіт,  а  ви  той  самий  добродій  із  собакою?!  Вітяяяя....?  Всьміхаючись  запитувала  дівчина.
Й  від  радості  засвітилась  як  кличко  після  перемоги.  І  щоби  знову  перетворити
веселкову  полосу  життя  отих  товаришів,  додала.
-  Ну  щож,  часу  в  нас  обмаль,  Й  погладивши  під  вушком  собаку  донора,  неголосно
промовила.  Поможи  будь-ласочка  добрий  собачко  нам.  А  той  лиш  тільки  завертів  хвостом  й
давай  знайомитись  відразу  з  новим  приятелем.  Й  якщо  забракне  грошей
то  підкажи  де  їх  зайняти...
 Й  учотирьох  вони  негаячи  часу  вирушили  до  міської  ветеринарні.  Марічка
всю  дорогу  Господа  молила,  щоби  був  присутній  при  пересадці.  А  юнак  із
добрими  намірами,  тільки  і  по  декілька  разів  переказував  одне  й  теж  саме
музикантові,  що  по  дорозі  він  все  обміркував  й  невізьме  нікопійки
з  їхніх  гаманців.  А  на  преваликий  подив  додав.  Що  допоможе  із  фінансами
які  потрібно  буде  заплатити  ветеринару.  Бож  як  виявилось,  що  на  жаль
він  залишився  сиротою,  а  батьки  за  життя  свого  володіли  немаленькими
статками.  Й  йому  відомо  біль  втрати.  Хоч  і  це  лише  собака...  Та  для
рижого  це  буде  дуже  боляче.
 Ну  ось  ми  і  прийшли,  по  джентельменськи  відчинивши  двері,  сказав
юнак  Вітя.  О,  а  тут  тепленько,  терши  свої  змерзлі  руки  від  холоду
промовила,  Марічка.  Й  сама  перша  підбігла  на  Рецепшин  й  навіть  трохи
розгубилась,  коли  побачила  за  писарським  столом  свою  сусідку.
-  Галина  Миколаївна?!  
Добриго  дня,  Марічко.  Відповіла  та.  Що  привело  тебе  сюди?!
Аммм...  Тут  є  одна  собака,  яку  підстрелили  на  полюванні...  І  ми  всі  дуже
хочемо  їй  допомогти...  Ось  вже  і  донора  найшли...
 -  Знаю  знаю,  перегортаючи  важкувату  набиту  різними  документами
папку  відповідала  сусідка.  Вона  в  важкому  стані  дуже,  Марічко.
Зараз  на  підтримці...  
 У  нас  є  собака  з  двома  серцями.  Поправляючи  свою  шапку  озиралась  назад
Марічка.  Й  погладивши  додала.  А  ось  і  наш  герой.
-  Дуже  добре.  Я  зараз  повідомлю  лікаря  про  це.  Й  Галина  Миколаївна
вмить  неначе  загубилась  в  довгому  коридорі.  
-  Все  буде  добре!  Все  буде  добре!  Про  себе  говорила  Марічка.  
А  музикант  надзвичайно  був  вражений,  тією  добротою  і  всією  трепетністю
дівчинки,  бож  дехто  зі  своєю  собакою  так  необходится  як  вона  от  із  чужою.
Якщо  людина  має  серце!  Вона  має  все!  А  якщо  вона  намає  серця,  вона  немає
нічого!
 Що?!  Даруйте?  Я  не  досить  добре  почула,  перепросила  Марічка  і  хотіла  взнати
що  саме  говорив  музикант.
Та  той  легенько  лиш  похлопав  по  плечі  Марічку  і  Вітю,  та  промовив:  
-  Діти  добрі!  Дякую,  велике  вам!
А  з  коридору  швидким  поважним  короком  верталась  Марійчина  сусідка  й  із  нею
також  йшов  привабливий  з  довгим  кучеррявим  волоссям  лікар.
 -  Доброго  дня  вам,  привітався  ввічливо.  Неприємно  що  змусив  вас  чекати,
та  тількищо  завершив  операцію.  Яка  успішно  закінчилась  Слава  Богу.  Так,  ось.
Я  дізнався  від  Галини  Миколаївни  що  ви  готові  для  пересадки.  Таким  чином  шанси
на  успіх  непогані.
 -  Ось  цей  собака  наш  герой?!  Присів  до  його  зросту  лікар.
А  Рекс  як  його  звали  відразу  ж  лапу  і  подав.  -  Ооо,  щей  вихований,  посьміхнувся  лікар  й
радо  потиснув  руку  тому.  Й  попросив  іти  із  ним  на  анастезію.  А  всім  друзям  наголосив:
Побажайте  успіху  нам!
 -  З  Богом,  вдалої  операції.  Бажала  Марічка.  І  незакрила  очей  ані  на  хвилинку,  допоки  незавершилась
операція.  Бо  Вітя  сьогодні  з  ночі  із  роботи  повернувся,  і  незакимарити  незумів.  Тому  сон  узяв  самим  першим,  
а  другим  хоч  і  з  боротьбою  та  переміг  музиканта.  А  вона  до  Ісуса  та  до  Матері  Божої  за  цей  час  ледь  не  всю  
книжечку  змолила.  І  все  поглядала  на  годинника.  Бо  по  інтернеті  читала  що  це  дуже  делікатне  діло,  серце  це
мотор.  Тому  його  пересадка  потребує  часу.  Біля  8-ми  годин.  Й  на  телефонні  тривожні  запитання:
 -Доню,  де  ти?
Відзвітовувалась  тільки  що  на  дуже  важливій  справі.  А  як  тільки  зявится  в  домівці  обовязково  все  розкаже...
Минуло  і  справді  годин  й  переживань  багато.  Але  і  минув  той  час.  Тай  завершилось  те  довгоочікуване  оперування  
аж  кілька  хвилин  по  19-00-цятій.
 Й  зарипіли  вчаз  скрипучі  тоненьким  звуком  двері.  Й  по  коридорі  почувся  знайомий  стукіт  туфлів.  
-  Божечко,  поможи  поможи,  почала  будити  всіх  Марічка.  Й  завмерши  на  мить,  зі  стомленими  та  сонними  обличчими
група  підтримки  якщо  так  моїна  їх  назвати.  Почули,  що  ця  як  і  попередня  операція  пройшла  благополучно!  
-  Єєє!  Ура!  Ура!  Я  знала,  цілуючи  Ісусикового  образка  підстрибувала  від  радощів  Марічка.
Й  провідавши  через  віконце  захисне  Чотирилапих  рятувальника  та  потерпілого,  усі  відправились  до  дому!
 -  Мам,  ти  не  уявляєш,  бігла  по  сходинках  свого  підїзду  Марічка.  Собака  мав  два  серця  і  поділився!
-  Який  Собака?!  Доню!  Ти  про  що!  Обурювалась  мама.
В  той  час  як  марічка  вже  відчиняла  двері.  Й  захекана  знявши  тільки  чобітки  поспішила  на  кухню,  і  з  гарячим
смачним  чаєм  з  лимоном,  все  мамі  і  розповіла.  
З  боку  це  виглядало  малоімовірно,  але  мама  всі  таємниці  доньки  знала  і  берегла,  тому  неповірити  немогла.
Вже  на  ліжку  лежачи  під  теплим  пуховим  одіялом  все  по  сто  раз  прокручувала  в  голові  слова  лікаря,  (що  все
закінчилось  благополучно).  І  їй  так  кортіло  почитати  ту  газету  про  господаря  собаки  що  то  капець  просто,  але  і
вилізати  із  тепленької  ковдри  не  хотілось.  Тому  заплющуючи  очі  вирішила,  що  газета  нікуди  не  втече  і  прочитає
завтра  в  будь  який  час,  щож  в  суботу  навчання  непроводять.  Й  наснився  Марічці  що  вона  гуляє  парком  а  тут  на
лівці  сидить  той  добродій  і  читає  якісь  газету  а  його  собаки  радісно  граются  в  парку.  Вова  підходить  до  нього
і  намагаєтся  щось  зпитати  але  і  рота  відкрити  неможе.  А  той  добродій  складає  враз  свою  газету  таку  схожу  як  ота
її  що  вдома,  знімає  капелюха  і  говорить:
 -  Знаєш  Марічко,  твій  вчинок  буде  краплинкою  в  океані,  але  «він  може  здійняти  таку  велику  хвилю,  від  якої  
підніметься  на  босії  ноги  весь  океан».
-  Ой!  Затьохкало  серце  в  Марічки,  як  з  просоння  пробудилась.  І  враз  задзвенів  будильник,  Що  кричав  вставай  
вставай.  Ануж  бо,  мучила  цікавість  дівчинки.  Й  та  підбігла  до  компютерного  свого  столика  й  хотіла  почитати
вже  нарешті  ту  статтю.  Про  того  чоловка.  Хто  він?  Та  ким  він  був
ранніше?!  Але  коли  взялась  читати  то  побачила  щієї  статі  немає  зовсім!  Неначе  і  небуло.  І  подібної  такої  навіть
і  нема.  Так  і  не  дізнавшись  ким  він  був...  
                                                               






 



 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864358
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.02.2020

Господь завжди дає нам шанс!

За  календарем  був  піст.  Та  тільки  не  для  Софії!  Для  неї  віра  в  Господа,  а  тим  більше,  в  піст,  це  було  не  більш
ніж  просто  маячня.  
 -  Правителя  світу,  як  це  багато  хто,  твердить,  ж  нема!  Це  ж  вигадка!  Якщо  Бог  є!  Тоді  чому  його  
ніхто  не  бачить?  От  в  чому  й  суть!  Чому  він  не  живе  на  землі?  Бо  відповідь  тільки  одна!  Кожен  сам  собі  Бог!  
Тай  навіть  доказів  нема  що  він  існував  би!  Але  чому  всі  поводяться  як  ті  справді  маленькі  діти,  моляться  до  фотографій?
Тай  ще  називають  їх  іконами!...  Ходять  в  храм  та  б’ють  поклони,  а  хтось  отой  що  видумав  це  все  десь  собі  живе  
багато  і  нічого  не  відказує  собі.  "Зрубав  зелені"  на  наївних,  тай  регоче,  мало  і  не  трісне  з  цього  всього.
 Такі  думки  не  полишали  Софію  ні  на  мить!  Куди  б  не  йшла,  а  вони  усе  за  нею!  Здавалось  що  в  ній  і  справді  як-то
кажуть  не  було  Святого  нічого!  Ні  в  думках,  ні  в  поступках  ні  на  ній...  Та  думки  думками,  і  твердження  твердженням
а  час  на  місті  не  стояв  і  не  стоятиме  ніколи,  хіба  що  лиш  на  фотокартці...  Не  минув  він  й  Софію  Олегівну,  засивіли
наче  через  дим  пройшлася  волоски,  але  на  превеликий  жать  в  думках  нічого  не  змінилось,  а  на  впрочут  життя  потрохи  
на  все  впевненіших  швидкостях  котилось  в  прірву.  Це  було  видно  неозброєним  оком,  простому  навіть  перехожому  що
бачив  бабцю  в  перший  раз...  Але  шкода  що  лиш  вона  не  замічала  цього  зовні!  Не  щира,  а  душі  завжди  на  когось  зла,  
пихата  та  "всезнаюча"  літня  жінка  і  не  думала  мінятися  ніколи.  Їй  і  так  добре  було,  й  на  хліб  людей  що  пригощали  
вона  завжди  відповідала  "вдячністю"  у  відповідь  лиш  простягала  камінь!...
 Був  січень.  Й  потрібно  було  терміново  за  вказівками  найбільш  "великих"  українських  медиків,  добиратись  в  Штати.  Бо
на  Україні  ще  таких  методик  не  придбали.  А  похилу  жінку  вже  більш  ніж  місяць  без  зупинку  як  боліла  голова.  
Відкладати  політ  неможна,  бо  час  грає  навпаки!
 -  Ось  тримай,  -  в  аеропорту  проводжаючи  маму  наполягав  син.  Це  Образок  Пресвятої  Родини!  Він  допоможе  в  будь-яку  
годину!  
 -  Ні,  синку,  ти  що  теж  за  ними!  Відвертаючись  від  образка  руками  все  розмахувала  наче  мухи  відганяє  жінка.  
 -  Дивлюся  дарма  я  тебе  не  контролювала  так  часто!  Але  як  повернуся  то  розтолкую  що  й  до  чого!  Бо  це  певне  твої  
друзі  так  тобі  по  наплітали,  бачу.  Бо  більше  і  ніхто  й  не  міг...  Ти  ж  слухаєшся  тільки  їх...  От  батька  вже  переконала
а  от  ти  дивлюсь  що  ростеш  із  розумом  не  так  як  треба!
 -  Мамо,  що  ви  починаєте!  -  Знаючи  характер  мами  син  все  одно  намагався  всунути  образка  до  кишеньки  у  плащі!  -  це
оберіг,  мамо!  Ну  візьміть!  -  наполягав.
 Та  мама  усміхнувшись  витягла  із  сумочки  Домовика,  та  відповіла:  
 -  Ось,  Юро  оберіг!  І  Він  зі  мною,  береже  і  нашу  оселю  і  нас!  Якщо  він  зі  мною  то  все  буде  гаразд!  Не  переживай!
Тай  це  ж  літак,  а  не  якась  незрозуміла  штука  що  може  хто  -  зна  де,  приземлитись!  Теревенила  жінка  все  на  своєму,
вже  і  не  даючи  синові  слова  вимовити.
 Що  той  лиш  встиг  поцілувати  в  щоку  маму,  й  літак  закрив  шасі,  і  незабаром  рушив  тай  понісся  в  хмари.
 І  все  було  наче  добре,  та  повертаючись  до  дому,  сидячи  в  маршрутці,  Юру  охоплювало  якесь  доволі  тривожне  відчуття.
Він  наче  відчував  що  щось  не  так  може  відбутись...  І  навіть  заспокоюючи  себе  маминими  словами  "Що  все  буде  гаразд"
це  відчуття  чомусь  не  покидало.
 А  там  високо  заховавшись  між  пухкими  хмарами,  і  справді  було  не  так  просто,  літаючий  об’єкт  ні  з  того  ані  з  сього
почав  враз  різко  падати...  І  вже  через  годину  всі  канали  зашуміли  свіжою  та  неприємною  новиною,  -  що  розбився  ТУ-1,
який  лиш  дві  години  був  в  повітрі,  причини  чи  якісь  хоча  подробиці  нікому  не  відомі...  
 А  Софії  Олегівні  тим  часом  раптово  потемніло  у  очах,  а  потім  жінка  відокремилась  із  свого  тіла,  й  почала  летіти  в
якийсь  доволі  дивний  тунель,  що  був  схожий  на  печеру.  Тільки  зроблений  чи-то  із  пластику  чи  із  скла...  Та  яка  
різниця  взагалі?!  Але  дихати  у  ньому  було  все  важче  і  важче...  Лиш  старості  не  було  чути  так,  не  боліли  ноги  а  ні  
руки,  які  ще  пів  віку  тому  простудила,  ані  голова.
 Та  враз  все  стало  сіро-сіро,  й  політ  припинився.  А  жінка  впала  у  якесь  помешкання.  В  якому  було  тихо-тихо.  
Й  обглядаючись  в  кожні  боки  враз  опустила  голову  до  низу,  й  побачила  там  вдалині  людей  які  літали,  але  були  всі  
одіті  в  чорному.
 -  Де  я?  Збентежено  промовила  невіруюча  жінка.  -  Це  розіграш?  Ау!  Де  я,  ей  ви!  Літаючі  люди,  де  яяяя!  Хотіла  хоч
в  когось  дізнатися  нарешті  куди  приземлилась  жінка.  Та  навкруги  було  так  само  тихо-тихо...  От  хто  лиш  говорив
крім  неї  це  тільки  власне  відлуння!  Витягла  свій  телефон  набрала  сина,  чоловіка,  проте  мережа  хоча  є,  а  оператор
все  твердить  що  номерів  таких  вже  більше  не  існує...
 -  Ну  й  виставу  придумали...  Це  напевне  сон,  або  я  й  справді  збожеволіла...  Падала  в  паніку  обурена  жінка.
 І  вже  мало  не  заплакала,  та  враз  із-за  плечей  почула  чиїсь  голос.
 -  ...ти  дома,  донько  моя!  
 Хто  ви?...  Різко  озираючись  запитувала  знову  Софія  Олегівна.  
 А  перед  нею  стояв  суворий  сивуватий  чоловік,  що  чимось  нагадав  її  місцевого  суддю.  Такої  самої  статури,  невисокий.
Проте  лише  з  хрестом  в  руках.
 -  ...ти  що  Бог?  Якось  жартівливо  висловилась.  
 -  Тебе  ж  не  існує?  Розводячи  руками  кепкувала  жінка.
 Та  від  погляду,  оцього  чоловіка,  стареньку  в  піт  аж  кинуло.
 -  Я  дав  заповіді!  Ти  про  них  чула?  Спокійно  та  водночас  і  суворо  запитував  цей  чоловік.
 -  Ні,  в  мене  їх  не  було.  Зачервонівшись  Софія  Олегівна  відразу  опустила  очі.  І  враз  прокрутила  у  своїй  пам’яті  ще
коли  була  малою,  як  приїхала  до  бабусі,  а  та  вчила  її  10  заповідей  та  молитви...  Але  запам’яталися  не  всі...
 Цієї  миті  жінці  так  стало  соромно,  що  вже  й  годі  було  щось  казати.  Вона  навіть  слово  мовити  якесь  боялась  вже.
 -  Підійди  сюди!  Попросив  цей  чоловік,  що  не  назвався  навіть!  Та  запитати  як  його  ім’я  невіруюча  жінка  не  насмілилась.
 Лиш  із  цікавості,  невпевнено  зробила  кілька  кроків  в  інший  бік.  Отець  відкрив  віконце,  та  мовив:
 -  Подивися  на  будинок  свій  з  гори,  дивись  як  гарно  там!
 Поглянувши  на  це  все,  Софія  Олегівна  враз,  наче  забулась  де  дона  і  з  ким,  й  так  замилувалася,  такою  гарною  
природою.  Що  й  очей  відвести  не  могла.  
 -  Але  гарно!  Злапалась  за  голову,  продовжувала  про  себе  в  голос  говорити  -  Справжня  весна,  а  аромат  квіток  не  
зрівняється  із  запахом  навіть  най  дорожчими  парфумами.  А  їх  стільки  туттт...    І  то  багато  таких  що  й  з  роду  не  бачила,  
а  вона  ж  то  взагалі  квіткарка,  й  ще  й  яка!  Адже  на  цьому  як  хвалилась  всім  що  "зуби  біла"!  Й  половину  правди  в  цих
словах  то  було.
 -  нічого  собі...  Які  ряснющі  яблука,  а  он  і  такі  самі  груші...  Не  ввіривши  своїм  очам  продовжувала  бабця.
 А  Отець  додав:
 -  Це  лише  частинка  того  що  ти  бачиш,  на  все  інше  я  тобі  очей  не  відкриваю  ще!...
 -  ну  але  де  це!  Поясніть!  Це  що  рай?  Закидувала  питаннями  бабуся,  мов  мала  дитини.  -  Я  майже  нічого  не  пам’ятаю,  
останнє,  як  сідала  в  літак,  оце  і  все!
Отець  не  посміхаючись  все  так  же  із  не  природною  загадковістю  продовжив:
 -  Це  там  де  ти  маєш  жити,  донько  моя!
 -  Донько?!  Повторила  за  Отцем  бабуся.  Але  враз  не  стримавшися  сплеснула  в  долоні.
 -  Я  хочу  туди!  А  коли  можна?  
Та  Отець  незважаючи  на  її  емоції  простягнув  руку  та  показав  на  одну  оселю  що  була  розміщена  за  невеличкою  обсадженою
квітками  схожими  на  ромашки,  горою.
 -  Ось  твій  будинок,  в  якому  мала  жити  ти.
Й  ставши  на  "п’ятки"  жінка  побачила  що  за  горою  було  безліч  таких  гарних  осель,  що  були  дуже  гарними...  Проте  в  всіх
інших  двері  були  відчинені,  а  в  отій  де  вона  має  жити  чомусь  закриті  на  колодку...
 -  ...  пане!  Схвильовано  звернулась  бабця,  даруйте  -  а  чому  моя  закритий  на  колодку.  Як  мені  зайти  до  середини?!
 -  В  вас  є  ключ  до  моєї  оселі?  Якось  наче  вискочка  промовила  старенька.
А  Отець  чекаючи  наче  цього  запитання,  уточнив:
 -  Його  ще  не  скував  коваль!
 -  А  коли  скує?  Хто  він?  Можна  телефон  до  нього!  Зажеврілася  переживаннями  ця  жінка.
А  Бог  Отець  поглянувши  її  у  очі  відповів:
 -  Він  все  життя  кував  ключа  на  іншу  вулицю...  І  показавши  пальцем  на  ту  вулицю,  що  була  справжнім  пеклом  де  люди  
кричали  та  вищали  гіркими  вересками  й  криками...  
 -  Я  стільки  раз  намагався  навернути  коваля!  Та  він  не  вірив...  
 -  Ні,  я  туди  не  хочу!  Впала  втомлена  з  плачем  на  свої  коліна  жінка.  -  Божеее,  прости...  -  вперше  в  житті  промовила,
невіруюча  грішниця.  
 І  розкаєно  почала  каятись,  й  благати.  Що  хоче  на  ту  вулицю!
 -  Подаруйте  мені  шанс!  Я  все  виконаю  Господи!  Я  чесно  кажу...  
Вона  цілувала  ноги  Богу,  та  він  був  мов  із  хмар...
 Проте  Бог  любить  кожного  із  нас  незважаючи  на  наші  всі  жорстокі  й  не  жорстокі  вчинки.  І  пожалів  Всевишній,  та  
покликав  Архангела  Гавриїла  щоби  той  приніс    до  Божого  престолу  книгу  життя  з  бібліотеки.  Що  стояла  на  самій  
нижній  полиці.  Й  уважно  їй  протрактував:
 -  Ось  слухай,  Ти  будеш  бідна  жінка,  яка  була  схожа  на  тебе  і  зараз  в  комі,  вона  кує  той  ж  самий  ключ  що  ти.  
Її  вже  час  з  землі  прийшов...  Але  тепер  її  тіло  твоє!  Це  твій  шанс,  і  все  залежить  тільки  від  тебе!  Добро  плавить  
ключ  в  колодку  тих  зачинених  дверей!  А  зло  продовжує  виготовляти  ключ  у  ту  страшну  та  злісну  вулицю!  
 -  Я  змінюся,  змінюся,  -  ридаючи  ощасливлено  кричала  жінка.  Й  підвівшись  з  колін  вона  й  відправилась  на  світ  у  тіло
тієї  жінки  що  лежала  у  реанімації.  
 Господь  дуже  добрий!  Він  дає  нам  завжди  шанс!  Та  лиш  не  завжди  ми  його  хочемо  використовувати...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864315
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.02.2020

І звір буває вірним…

-  Хммм...  Ще  такого  не  було  при  моїй  пам’яті...  -  Чухаючись  в  чуба  зітхав  мисливець.  Ледь  не  Цілий  день  ходжу  броджу
по  засідках,  та  перевіряю  свої  капкани  що  ніколи  не  підводили,  та  усе  без  здобичі  на  при  великий  подив...
Нема  чим  похвалитися  досвідченому  вже  мисливцю.  А  так  вже  хочеться!  Бо  ж  сьогодні  вперше  взяв  з  собою  сина.  І  толку
з  того  що  всі  засідки  він  пам’ятає  навіть  з  заплющеними  очами,  як  вже  вкотре  в  них  всіх  пусто...
Мисливець  дуже  любить  своє  хобі  і  дуже  хочеть  від  сьогодні  передавати  поступово  свої  навики  та  вміння  Андрійкові.
Й  надіється  що  син,  теж  буде  ще  кращим  вдвічі  у  цій  справі.  Бо  ж  і  підтвердження  є,  що  разу  коли  мисливець  задає
питання  синові  про  будь  які  дрібниці  із  мисливства,  Андрійко  все  підтакує  та  стверджує  що  виростеть  мисливцем!
Й  радіє  батько  від  цих  слів.  Але  не  знає  правди,  тому  що  син  говорить  тільки  так  щоб  не  образити  при  цьому  тата.  Тому
що  їхні  погляди  відверто  протилежні...  І  хлопчина  залюбки  би  зараз  спускався  на  санчатах  із  високої  гори,  та  обіцяв
що  підеть  з  батьком...
Й  коли  стоячи  поблизу  звірячої  пастки  чоловік  без  слів  розводив  руки  в  боки  знову,  від  розчарування,  в  Андрійка  на
душі  було  навпаки,  він  тихесенько  радів  про  себе,  і  тут  все  зрозуміло.  Адже  його  улюбленою  передачею  по  телебаченні
є  відома  передача  всьому  світові  Дискавері.  Й  він  дуже  любить  всіх  без  винятку  сильних  та  слабких  тварин  і  жаліє  їх.
-  Нічого  не  второпаю,  точно  не  траплялося  мені  такого!  Повторювався  чоловік  -  щоб  в  домівку  повертатися  ні  з  чим...
Та  мама  нас  у  дім  не  пустить  -  всміхнувшись  жартував  з  цієї  ситуації.  Як  тут  почулось  скавуління...
Ану  Андрійку  цить!  Тссс...  Прижав  до  свого  роту  вказівного  пальця  батько  й  шепотом  ледь  зрозуміло  синові  сказав:
-  Ось  там  десь,  щось  шарудить!  І  вже  прицілившись  чекав  на  слушну  мить  щоб  натиснути  курок.
-  Е  ні,  це  точно  не  заєць!  "вухатого"  я  нюхом  чую!  -  Жартуючи  підкрадався  ближче
чоловік.
-  Татуууу,  що  там!?  Стривожено  спитав  Андрійко.
Та  батько  промовчав.
А  із  притрушеного  снігом  гілля  щось  і  справді  шаруділо  й  наче  плакало.
-  Це  напевне  вовк  сто  процентів  вовк!  Ну  зараз  ти  взнаєш  "братчику",  як  людям  шкоду  робити!  -  До  себе  ледь  чутно
мовив  чоловік,  й  цим  хоч  трохи  розвеселившись  натякнув:  -  Ех,  й  будуть  гарні  капці,  із  твоєї  шкури!!!  Тримавши
пальця  на  курку,  мисливець  враз  нажав  тай  скавуління  припинилось...
Від  цього  пострілу  Андрійка  аж  трохи  приглушило,  та  щоб  не  бачити  померлу  тварину  він  вмить  заплющив  очі  й
відвернувся.
-  От  і  все,  ти  будь  Андрійку  тут,  а  я  перезаряджу  рушницю  та  піду  перевірю,  чи  застрелив  "сіроманця"  того!
Та  обережно  підійшовши  на  те  місце  куди  спрямовував  кулю  чоловік,  почулось  знову  тихе  та  невиразне  скавуління!
-  Не  влучив  значить,  старість  й  в  правду  не  радість...  -  пробурмотів  мисливець.
А  Андрійко,  видихнув  з  полегшенням  та  аж  присів  із  того  всього.
-  Ура!  тричі  шепнувши  під  свого  носа,  забувши  про  вказівку  батька  залишатись  там,  підбіг  до  того  місця.  А  коли
побачив  що  батько  витяг  з  під  ялинки  маленьке  сіре  вовченя,  почав  просити  щоб  воно  із  нами  теж  поїхало  до  дому.
-  Я  його  буду  годувати  доглядати,  татку  будь  ласка!  Добре!?  А  мамі  його  і  татові  напишемо  записку  щоб  не  хвилювались,
з  ним  все  буде  добре,  бо  воно  в  надійних  руках!  Ну  будь  ласка  тату!...  Як  міг  випрошував  на  згоду  хлопчик.
Й  хоча  мисливець  на  це  прохання  сина  споглядав  вже  більш  ніж  суворо,  але  все  ж  погодився.  І  те  голодне  та  налякане
маленьке  вовченя  уперше  стало  пасажиром!
Не  завжди  так  буває  з  дітьми!  Проте  Андрійко  своє  слово  перед  батьком  дотримував.  Годував,  вигулював,  грався  з  ним,
та  усіляко  піклувався  про  те  вовченя.  А  коли  воно  доросле  стало,  Андрій  весь  день  просидів  в  батькові  майстерні,
стукав-стукав,  пиляв,  тесав,  та  свого  все  ж  добився,  хлопчина  обладнав  санчата  запряг  свого  "чотирилапого",  й
цілісіньку  зиму,  сам,  та  ледь  не  всіх  дітлахів  із  свого  округу,  катав.
Й  давно  подейкували,  що  багато  хто  та  навіть  із  сусідів  дивувався  про  дружбу  не  свійського  звіра  й  хлопця!  Та
нічого  в  цьому  доброго  досить  хто  з  селян  не  вбачав!  Та  хай  там  як,  а  батьки  все  ж  мали  значно  іншу  думку.
та  цього  року  коли  закінчувалась  вже  зима,  все  селище  "оточив"  сильний  мороз,  й  Андрій  на  радощах  запряг  оцього
сіроманця,  покликав  приятелів  з  вулиць  тай  гайда  кататися!  Треба  ж  користатися  моментом  зима  вже  через  кілька  днів
залишить  землю...
Але  не  пройшло  і  двох  годин  як  біля  Андрійкового  паркану  чутно  було  сумне  тривожне  виття.  Це  було  виття  справжнього
вовка!  Що  за  час  життя  на  подвір’ї  було  чути  в  перше.
-  Щось  трапилось?  Кинувши  усе  на  кухні,  вибігла  з  хатини  Андрія  мама.  Та  сунучись  у  хатніх  тапочках  побігла
до  паркану.  Й  відкривши  фіртку  жінку  аж  струсило.  На  поламаних  санчатах  лежав  весь  мокрий  та  обвитий  морозом
непритомний  син.  А  з  боку  сидів  із  закривавленою  лапою,  виснажений  вовк,  він  тихо  плакав...
-  Ех  ти  волоцюго!  Де  ти  завіз  сина?!  Ану  забирайся  геть!  Вийшовши  із  себе  копнула  ногою  жінка  вовка,  -  бачу  справді
люди  добре  говорили,  що  між  звіром  і  людиною  немає  спільного  нічого!  А  тоді  взяла  ніж  повідтинала  всю  упряжку,
що  придумав  Андрій,  забрала  сина  в  хату.  Тай  із  навіть  нецензурними  словами  прогнала  вовка,  -  І  не  думай
повертатись,  зрозумів!?  І  опустивши  хвіст  вовк  пішов...
А  відігрівшись  під  теплою  периною,  й  кількома
кружками  гарячої  малини  Андрій  в  першу  чергу  запитав  у  мами,  -  Матусю,  вибач,  мамо...  ааа...  а  як  там  Сірий?
Сподіваюсь  він  не  захворіє  після  цьогооо?!...
А  вже  не  така  збентежена  мама  поцілувала  в  щоку  сина  тай  промовила:
-  Сину  я  й  колись,  не  дуже  цьому  пройдисвітові  довіряла,  та  терпець  від  сьогоднішнього  випадку  ввірвався!
-  Не  тямлячи  нічого,  Андрій  обурено  піднявся  з  ліжка  тай  спитав:
-  Мамо,  ти  про  що?  Мам  ти  хоча  йому  лапку  перемотала?  Схвильовано  спитав  ослаблений  хлопчина.
Й  не  встиг  почути  відповіді,  як  у  дверях  пролунав  дзвінок:
-  Доброго  дня!  пані  Ніно,  а  Як  там  Андрійко?
Це  був  Женя  із  сусідньої  вулиці.  Кращий  приятель  Андрійка!  -  От,  не  знаю  звідки  він  навчився,  але  це  дуже  добре  що
ваш  вовк,  всіє  плавати...
Схвильована  мати  наче  й  все  її  зрозуміло,  та  що  і  як  поняття  враз  не  стало!  Й  почала  розпитувати  хлопця:
-  Ану  Женю,  розказуй  все  як  було,  бо  щось  не  зрозуміло  нічого  мені  тепер!
І  приятель  все  від  початку  й  до  кінця  без  поспіху  і  розказав:
-  Ми  катались  на  Надрічній.  Й  в  вашого  Андрія  на  кригу  річки  впав  ліхтарик.  А  він  за  ним  спустився,  бо  казав
що  то  подарунок  тата.  А  коли  вертався  назад  на  берег,  крига  що  на  вигляд  була  грубою,  такою  не  виявиласььь...  Й
почала  тріскотіти,  та  ламатись.  А  потім  трісла  під  ним  і  Андрій  впав  у  воду...  Всі  порозбігались  за    допомогою
лишився  тільки  я...  але  я  плавати  не  вмію  і  мотузки  не  мав  біля  себе...  Але  ваш  Сірий  справжній  друг!  Відразу
кинувся  його  рятувати.  Схопив  Андрія  за  куртку  і  тягнув,  що  трохи  роздер,  а  собі  поранив  до  криги  сильно  лапу...  й
далі...    й  далі...  наповнився  слізьми  хлопчина,  та  продовжив:  -  далі  вовк  тягнув  Андрія  на  трьох.  Він  в  вас,  кажу!
І  вже  своїм  батькам  розказав,  він  в  вас  справжній  герой!
В  очах  у  хлопця  мами  стигли  від  такої  розповіді  сльози!  Вона  кільки  хвилин  помовчала  тримаючись  руки  Андрія  що
заснув,  а  потім  вичавила  через  сором  з  себе:
-  А  я,  то  думала,  що  це  його  робота...  А  тоді  одівшись  тепло  як  слід,  вибігла  за  пошуками  "рятувальника".  Спочатку
бігла  по  слідах  де  були  краплини  крові,  а  коли  вони  закінчились.  Жінка  розгубилась,  бо  ж  не  так  то  все  є  просто  в
нашому  житті  як  здається...
-  ...  вовче,  де  ж  ти?  О  Господи!  Поможи!  Андрій  мені  цього  не  пробачить!
Як  тут  на  вулиці  що  вела  в  ліс  почулось:
-  Вовк!  Вовк!  Тривога!  Стріляйте!  Вовк!  Лунали  вигуки  людей.
-  О,  Господи,  НІ,  тільки  не  це...  З  плачем  бігла  за  людським  галасом  до  тієї  вулиці  жінка.
Падала  по  кілька  раз  на  коліна,  та  волею  Божою  борола  ожеледу...
Й  коли  була  за  рогом  вже  до  Лісової,  чула  як  завив  від  болю  вовк!  А  тоді  почувся  постріл  від  рушниці...
-  Господи  Ісусе,  ні,  заливалася  сльозами  жінка,  ...засліпи  будь  добрий,  на  мить  стрільцю  отому  очі,  щоб  тільки
вовка  нашого  не  ранив...
-  Вовче,  вже  добігаючи  не  плакала  а  просто  ридала  жінка,  й  побачивши  стоячого  мокрого  на  трьох  ногах  вовка
кинулась  на  нього  й  закричала  до  "стрільця".
-  Не  стріляйте!  Я  прошу  вас!  Це  мій  вовк.
Й  забравши  вовка  до  будинку  в  знак  благодаті  та  подяки  за  спасіння  сина,  йому  пошила  жінка  чобітки.  І  якщо  не  на
цю  вже  зиму,  то  на  наступну  вони  обов’язково  пригодяться...
                                                                                   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864284
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.02.2020