Анатолій Костенюк

Олень біля струмка (як Езоп)

Зневажуємо  корисне  ми  часом,  
все  те,  що  схвалюємо  –  нам  на  зло.
Олень  напився  від  струмка  і  раптом  
собак  мисливських  гавкіт  принесло́.

Гіллясті  роги  свої  хвалить  о́лень,  
які  вони  розлогі  та  тверді,  
а  ноги  йому  Зевс  створив  не  ті:  
таких  худих  не  бачив  ще  ніколи.

Та  вигуки  вселяють  в  нього  страх  
і  на  худих  ногах  він  утікає…
В  густому  лісі  кущ  його  спиняє  
за  роги,  що  заплутались  в  гілка́х.

На  лісових,  чи  на  людських  стежках
з  нас  кожного  прудкі  рятують  ноги.
Не  вихваляйте  свої  власні  роги,  
на  тих,  хто  має  їх,  чатує  крах.

28.07.2020р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884251
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2020

Лисиця та лісник (байка Езопа)

Побачивши  на  про́сіці  мисливця,  
у  лісника  сховалася  лисиця.

Мисливець,  вже  притомлений  добряче,
спитав  чи  той  лисицю  тут  не  бачив.

–  Ні  я  не  бачив  цю  злодюжку  хижу,  –  
а  сам  рукою  вказує  на  хижу.  

Мисливець,  не  збагнувши  ці  кривляння,
пішов  собі  у  ліс  на  полювання.

Лисиця  не  промовивши  ні  слова,
до  дому  вже  піти  була  готова,

але  лісник  з  досади,  ледь  не  плакав:
–  Тебе  сховав  і  де  твоя  подяка?

–  Не  дякую,  –  відповіла  лисиця,  –  
бо  зі  словами  жести  не  зійшлися.

Мораль:  такі  до  влади  потрапляють  –
слова  з  ділами  в  них  не  співпадають.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884148
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2020

Вовк та журавель (як Езоп)

За  послугу,  від  сильного  подяку  
хто  вимагає,  двічі  той  дурний:  
негідному  –  та  поміч  з  переляку,
ще  й  ризикує  шлях  скінчити  свій.

У  вовче  горло  впилась  кістка  гостра.  
Від  болю,  обіцяючи  скарби,  
благає  вовк,  вдається  до  клятьби:
той  рятівник  –  йому  за  брата  просто,
свій  вік  увесь  у  зграї  хай  живе.

На  клятву  відізвався  журавель,  
запхав  у  горло  голову    далеко
та  вийняв  дзьобом  кістку  з  пельки  легко
радіючи,  який  він  мудрагель.

Але  слова  для  себе  не  найкращі
почув  птах:  «Радий  будь,  що  виліз  з  пащі».
26.07.2020р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884031
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2020

Пектораль

Завірюха  одягнених  в  хутро  
не  злякає  відважних  людей,  
їх  мисливець  досвідчений  мудро  
по  ледь  видним  слідам  проведе.

Буде  славне  у  них  полювання  
і  останній  разючий  удар
кожен  з  них  приберіг  на  прощання  –
від  страждань  позбавляючий  дар.  

Буле  здобич  на  м'ясо  багата  
і  у  бивнях  могутніх  трофей,  
будуть  радісно  їх  зустрічати  
в  ріднім  племені  зграйки  дітей,

будуть  їм  посміхатись  красуні,  
будуть  ними  пишатись  батьки,  
поховають  в  короткому  сумі
всіх  загиблих  від  гострих  кликів.

Поглядаючи  на  таке  звичне,
рідне  стійбище  з  часу  гори,
я  питання  задам  риторичне:
що  змінилося  з  тої  пори?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883886
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2020

Дорога

«Трясясь  в  прокуреном  вагоне…»
А.  Кочетков

Припалюючи  в  тамбурі  вагона,  
вдивляйся,  як  минають  у  вікні  
у  сіл  забутих  станції  дрібні,  
з  людьми,  що  зачекались  на  перонах.

Як  ти,  з  них  кожен  залишив  свій  дім,  
вони,  як  ти,  зібралися  в  дорогу,  
відчути  і  розлуку,  і  тривогу,
чомусь,  як  і  тобі,  судилось  їм.  

З  просякнутого  їжею  вокзалу  
нарешті  твоя  втеча  відбула́сь  
в  прокурений  вагон,  плацкартний  клас,
в  дитячий  плач,  в  хмільних  розмов  поталу.

З  надією  вдивляєшся  за  скло
у  тамбурі,  пронизуючи  вечір;
що  слугувало  б  виправданням  втечі  –
шукаєш  там  і  спокій,  і  тепло.

Та  тільки  епідемії  та  війни
в  брудному  склі,  твій  стомлений  зівок;
як  спогад,  що  ще  вчора  були  вдвох,
на  стиках  рельсових  –  удар  подвійний.

На  тих,  у  кому  поклик  мій  не  згас  
чужим  життям  пройти  хоч  мить  по  краю
циганкою  старою  зачекаю,  
лише  на  вас  біля  білетних  кас.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883701
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2020

Балада про Північний курс

Я  бачив  –  зранку  в  море  вийшли  
три  бриги  повз  гучний  прибій.
Вітрила  їх  були  біліші  
за  хмари  в  далечі  морській.

Один  з  них  курс  узяв  на  захід,
з  них  другий  повернув  на  схід,  
на  північ  третій  линув  птахом  
через  підступний  гострий  лід.

–  «Щасти»  –  всім  трьом  бажали  рідні,  
та  все  ж  гадати  не  берусь
чому  на  північ  не  на  південь  
той  корабель  отримав  курс?
 
За  рік  два  кораблі  у  піні  
у  порт  прийшли  здолавши  вир,  
а  третій,  що  поплив  на  північ  
чекають  рідні  ще  з  тих  пір.

Коли  вночі  штормові  хвилі  
несуть  уламки  на  пісок,
здається,  що  це  той  вітрильник  
в  порт  повернувся  від  зірок.

В  житті  буває,  нас  лишають  
кохані  люди  нам  близькі̀,  
нас  залишаючи,  рушають
у  даль,  де  світять  їм  зірки.    

А  ми  в  турботах  принагідно  
п'ємо  зірок  далекий  блиск,  
бо  дуже  віра  нам  потрібна,  
що  ще  зустрінемось  колись.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883475
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2020

Природа

Всі  ми  живемо  за  рахунок  майбутнього.  
Не  дивно,  що  його  чекає  банкрутство.
Крістіан  Фрідріх  Геббель

Вона  якусь  заразу  підхопила  
від  зневажаючих  її  людей,
але  птахам  все  ще  дарує  крила  
ще  підведеться  з  ліжка  та  піде…

Для  неї  це  глибоко  особисте  –
не  легко,  та  така  вже  в  неї  суть:
то  першим  снігом,  то  зеленим  листям  
нагадувати  людям  про  красу.

Серед  людей  помічників  немає,  
та  Техноген  не  скрізь  ще  переміг.  
Вона  цвіте,  народжує,  спасає...  
А  що  з  людьми  –  чи  рятувати  їх?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882857
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2020

Зустріч (терцини)

Якщо  лисиця  зустрілася  людині  
одна  з  тінню,  то  це  посмішка  долі  
та  майбутні  перемоги.
Прикмета.

Пройшовши  шлях  життя  до  половини,  
я  опинився  в  хащах  лісових
на  стежці  невідомій  для  людини,

що  виросла  на  вулицях  міських.
Проміння  сонячне  не  проникало  
крізь  крони  хвойні  сосен  щоглових,  

навколо  насторожено  мовчало  
усе  живе:  ні  шелесту  в  кущах  
від  звірини  і  птаство  не  співало.  

Лише  здалося,  що  мене  вивчав  
чийсь  погляд  пильний  схований  у  тінях
та  вітер  хвилею  вгорі  промчав,  

зриваючи  шишкѝ  важкі  насінням.
Одна  з  них  впала  на  підліску  лист
і  від  куща  з  ледь  чутним  шурхотінням  

майнув,  тікаючи,  пухнастий  хвіст  
і  відчуття  від  погляду  пропало.
Сказав  собі:  –  Це  був,  напевно,  лис…

І,  раптом,  все  навколо  зазвучало!
Загомонів  густий  сосновий  ліс  
і  голосів  йому  не  бракувало:

зозулі  метроном  роки  доніс,  
птахів  пісні  і    дятла  стукотіння,  
і  на  галявині  –  танок  беріз,  

і  від  узлісся  –  сонячне  проміння,
і  від  шляхів  далеких  по  полях  
моторів  ледве  чутним  муркотінням

доносився  і  мій  життєвий  шлях.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882798
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2020

Ворожіння на вдачу

В  Андрія  ніч  до  дзеркала  з  водою  
ти,  свічку  запаливши,  підійди,  
поглянь,  чи  не  стоїть  хто  за  спиною  
у  плюскоті  дзеркальної  води,

помітивши,  нехай,  хоч  краєм  ока,  
її  у  темряві  –  ледь  видну  тінь,  
ти  раптом  повернись  до  неї,  доки  
не  скочила  в  дзеркальну  глибочінь,

і  вигукнувши:  –    Подаруй,  що  маєш!  –
її,  як  можеш  швидко,  ти  хапай
і  доки  не  попросиш,  що  бажаєш,
нікуди  вже  її  не  відпускай.

А  як  не  встигнеш  ти  її  зловити
то  й  не  покращиться  стан  власних  справ.
Хотів  не  раз  за  хвіст  її  вхопити  –
ні  разу  так  її  і  не  спіймав…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882687
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2020

Яблуневий Спас.

Б’є  годинник:  –  «Вже  літо  настало!»  –
ніби,  оповістив  на  ходу.
…А  в  саду  гучно  яблуко  впало  –
стільки  раз,  скільки  яблук  в  саду.

Раптом  стало  усім  зрозуміло,
що  всі  справи  піду́ть  в  нас  на  лад.
Раптом  разом  усім  захотілось
увійти,  як  у  свято,  в  цей  сад.  

Заплілись  павутинки  любові
поміж  нами,  мов  ми  всі  –  з  рідні,
і  не  свідки  ми  тут  випадкові,
а  на  святі  ми  всі  –  головні!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882539
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2020

Прощання

Вже  осінь  шепоче  про  найважливі̀ше  
і  манить  у  дощ  вередливий  струмок.
Пора  наступила  поглянути  глибше
на  обрій,  на  спокій,  на  звичку  думок.

Прощання  від  слова  прощати  –  скоріше  
пробач  мимовільність  своїх  помилок,  
образи  лиши,  вже  попереду  інше  
чекає  на  тебе,  на  твій  перший  крок.

Засніжені  зими,  весняні  капелі,  
у  золоті  сонця  багаті  жнива,  
майбутні  пригоди,  застілля  веселі,
віднайдені  вчасно  потрібні  слова  –
усе  це  ще  буде...  та  з  рідної  хати  
прожите  не  хоче  ніяк  відпускати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882420
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2020

Вступ до книжки «ІДИЛІЇ»

Хоч  неприступний  Олімп  не  найвища  гора  цього  світу,  
але  вклоняються  їй  недосяжні  захмарні  вершини,  
бо  на  Олімпі  живуть,  бенкетують  богѝ  Олімпійці
і  громовержець  Юпітер  сидить  на  небесному  троні.

Дивно,  чому  Еверест  не  слугує  богам  за  домівку?
Бо  Олімпійці  з  нудьги  переймаються  справами  смертних
і,  безумовно,  з  Олімпу  втручатися  в  справи  зручніше.

То  ж  якщо  хочеш  успішно  дістатися  цілі  у  справі,
ти  зацікавити  задумом  прагни  потрібного  бога,  
в  жертву  ягня  принести  не  жалій  –  тоді  бог  допоможе.

Хай  до  Парнасу,  а  не  на  Олімп  відлітає  молитва:  
допоможи  мені,  Музо,  бо  книжку  нову  починаю.  
Ти  подаруй,  о  Евтерпо,  мені  і  наснагу,  і  вміння.
Жертвую  заради  справи  тобі  мої  мозок  і  серце.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882366
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2020

Людська комедія.

Під  сонячне  танго  спекотне
на  площах  та  вулицях  міст
відверте  і  невідворотне
жіноцтво  танцює  стриптиз…

У  кризовій  цій  колотнечі,
тих  в  кому  вогонь  ще  не  стих,
оголені  ноги  та  плечі
ведуть  до  тілесних  утіх.

Давно  не  в  рожевому  кольорі
жінки  у  моєму  житті.
Розтративши  мрії,  мов  долари,
я  тихо  захожу  у  тінь

(сам  грішний,  мов  пекло)  і  парко
стає  не  від  спеки  мені…
Їм  Данте  писав,  їм  Петрарка
сонети  співав  навесні.

А  сонце  все  кличе  і  кличе
за  місто  без  жестів  та  мов.
І  кожна  –  немов  Беатріче.
І  кожен  –    Вергілій,  немов.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882329
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2020

Філософія напою

Безліч  звичок  вже  віками  
люд  придумав  в  порятунок,
ароматну  чашку  кави
вливши  у  місткий  свій  шлунок.

В  світосприйнятті  своєму
ложечкою  намічаю
шлях  вишневому  варенню
у  пахнющу  склянку  чаю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882254
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2020

Знайомому сектанту

Стережіться  лжепророків,  що  
приходять  до  вас  в  овечій  одежі,  
а  всередині  –  вовки  хижі.
Євангелія  від  Матея  7:15-21

Чи  можна  стільки  турбувати  Бога?
Чи  не  образлива  така  «любов»  
настирлива,  чи  ждана  допомога  
від  нього  не  приходить  знову  й  знов?

Скромнішим  будь,  проси,  та  не  за  себе,  
а  то  в  молитві  чути:  «я»,  «мені»,  
немов  узурпував  так  шлях  на  небо,  
що  не  проб’ються  інші  вже  пісні.

Як  Богу  чути  зранку  і  до  ночі  
твої  моління  про  любов  свою,
хоч  він  і  Бог,  теж  відпочити  хоче,  
та  тільки  все  моля́щі  не  дають.

Ми  створені  подібними  до  Нього
і  щоб  зустрітися  з  Ним  у  раю,
прослав  ділами,  Всеблагого  Бога.
Слав  мовчки.  Він  почує.  Зуб  даю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882224
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2020

Узвіз (ноктюрн)

Вночі  затихнув  гомін  київський,  
дарує  втома  забуття.  
Лише  один  узвіз  Андріївський  
продовжує  нічне  життя.

Бруківкою  проходять  привиди  –
«бомжі»  безвладної  пори,  
а  відьми  в  небесах  ледь  видимі  
летять  до  Лисої  гори.

Драконом  срібним  з  неба  виючи,
щоб  їсти  й  далі  людський  хліб,
про  власний  рай  таємно  мріючи,
летить  в  Москву  московський  піп.

І  Голохвостий  разом  з  Пронею  
стомилися  за  день  з  людьми,
у  бронзі  литою  долонею
Булгаков  їх  віта  з  пітьми.

І  тіні  Майстра  з  Маргаритою,
кружляючи  магічний  вальс,
усмішкою  печаллю  вкритою
окрилюють  живих  ще  нас.

Під  вдаване  виття  причинної,  
московський  молитовний  дух
на  святе  місце  Десятинної  
нахабно  мостить  свій  каблук…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882116
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2020

Конкурс декламаторів

Нагадуючи  осяйні  комети,  
наперекір  буденному  сміттю
народжуються  генії-поети,  
крокують,  ясночолі,  по  життю.

Трактують  видні  їм  лише  прикмети,  
завдячуючи  істини  чуттю,
лишають  нам  божественні  сонети,  
стають,  вже  після  смерті,  совістю.

А  ми,  напружуючи  вперто  виї,
вдягаючи  щодня  вериги  справ,
родючим  гумусом  під  суховії  

йдемо  за  ними  в  сонячність  заграв,
не  знаючи,  що  породили  ми  їх:
якщо  не  ми,  то  хто  би  їх  читав?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881991
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2020

Ожина.

Я  знову  твій,  моя  Волинь!
Моє  замріяне  Полісся!
Край,  де  ще  малюком  колись  я
пізнав  у  перше  смак  ожин.

П’янкої  рóскоші  наплин
у  піднебінні  розчинився,
та  потім  смикать  не  лінився
скалки  з  долоней  та  колін.

Цвіли  каштанові  міста.
Цвіли  ожинові  уста.
Лишили  спогади  у  серці…

І  ось,  уже  через  роки,
я  їх  висмикую  по  черзі,
немов  ожини  колючкѝ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881917
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2020

Простота серця

Ви́дѣвъ  же  Госпóдь  Бóгъ,  я́ко  умнóжишася  
злóбы  человѣ́ковъ  на  земли́:  
и  вся́къ  помышля́етъ  въ  сéрдцы  своéмъ  
прилѣ́жно  на  злáя  во  вся́  дни́:
(Бут  20:5  ).

–  Щось  діється  на  світі  цьому…  
Між  олігархами  й  людьми  
зростає  прірва.  Наче  грому  –
далекі  поклики  сурмѝ.          

Якась  непевність  наростає.  
Куди  подітися,  не  знають
найрозумніші  у  наш  час,  
а  може  знають  та  мовчать.

Неначе  світ  на  роздоріжжі,  
мов  той  козак,  чи  богатир,  
знайшов    на  камені  наріжнім:  
«війна»  і  не  знаходить  «мир».

Чи  то  до  нас  летить  Нібіру,
чи  загубили  люди  віру  
в  за  нас  розп’ятого  Христа?
–  Щезає  серця  простота!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881738
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2020

Війна кохання

Якщо  вважати,  що  кохання,  
спокійне  й  тихе    почуття  –  
нікого  за  своє  життя  
я  не  кохав:  лише  змагання,

лише  війна  на  виживання,  
яку  почали  з  того  дня,  
коли  повстали  з  укриття  
свого  байдужого  мовчання.

Весь  день  на  сутичку  чекав  я,  
коли  на  килим  різнотрав'я  
ти  ступиш  стежкою  війни.

Вже  серце  кров  по  краплі  губить,
в  обвуглені  жагою  губи  
вологим  подихом  війни.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881655
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2020

Сальвадор Далі

І  Тайнопис
 
Любов  вимагає  самовиражння…
«Тайнопис  плоті»  Дженет  Уінтерсон
Повітря  пензлі  малювали,
мов  ієрогліфи  літали  
метелики  каліграфічні.
Їх  рухи  були  хаотичні,
здавалося,  кохання  суть    
прозорі  руки  нам  несуть.

Чи  це  слова,  чи  це  малюнок  –
неначе  легкий  поцілунок,  
папірус  гострий  вус  торкнув  
забутим  спогадом  зі  сну.  
(Мов  страти  барабани  карні,  
мовчання  знищують  друкарні.)

Я  нитку  воском  обіллю,
посеред  ночі  запалю.
Пір'їну,  що  до  ніг  злетіла  
змочу  вином  замість  чорнила,
посвячене  твоїм  очам
ніколи  в  друк  я  не  віддам.
22.02.2019р.

ІІ  Час  тече
 
 «Якщо  ви  не  навернетеся  і  не  станете,
 як  діти,  не  ввійдете  в  Небесне  Царство»  
(Мт.  18:3)
Спливає  по  мольберту  час  
медузним  стадом  циферблатів  
і  вимагає  до  оплати  
борги,  що  бралися  не  раз.

Не  підкоряється  любов  
одна  такій  повільній  страті,  
продовжує  в  дитинство  грати,  
не  висуваючи  умов.

І  цим  перемагає  страх:
дитячим  поглядом  блаженним,  
все  розуміючим,  смиренним    
мовчанням  на  своїх  устах.
26.02.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881488
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2020

Штормове попередження

Схаменіться!  будьте  люди,  
Бо  лихо  вам  буде.
Т.Г.  Шевченко

Коли  в  пересторозі  што̀рма
у  скелю  грізно  хвиля  б'є  
і  смѐрчем  виє  хмара  чорна,  
мов  демон  з  неба,  море  п'є,  

які  ти  задуми  та  мрії
плекаєш,  цар  природи  –  люд  
безсилий,  волею  стихії  
покликаний  на  правий  суд.

І  за  які  думки  та  дії  –
від  покарання  не  втекти  –
тебе  позбавлено  надії  
в  твоєму  прагненні  мети?

Чи  десь  народишся  ти  вдруге,  
чи  доживеш  до  кінця  дня,
сліпе,  безсиле  недолуге,  
в  лабетах  Всесвіту  щеня?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881409
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2020

СПОГАДИ ПРО ЗИМУ

Пролог
 
Не  нужен  мне  берег  турецкий
и  Африка  мне  не  нужна.
Ісаковський  М.  

Нас  влітку  манить  прохолодний  ліс,  
ми  взимку  біжимо̀  від  прохолоди.
Ми  прагнемо  комфорту  від  природи:
від  сонця  –  тіні,  від  дощу  –  навіс.
Найвередливіші  з  усіх  істот,    
ми  прагнемо  не  прагнучи  висот.

В  Анталії  на  гальці  (не  піску),
десь  в  Анатолії,  сам  –  Анатолій,  
лежу  і  оплавляюся  поволі  
у  змоченому  в  морі  рушнику.
Весь  час  у  вухах  шум  від  хвиль-думок.
Скрізь  –  кругляші  (над  Прип'яттю  –  пісок).

Над  Прип'яттю  шезлонги  ні  до  чого,  
бо  рідна  нам  Волинь  –  земля  від  Бога!

1. Перший  сніг

Тоді  це  сталося  зі  мною:
якщо  задумаюсь  порою,  
то  незнайомі  та  різкі
з'являлись  не  мої  думки.

Хотілося  щось  поламати,  
чи  порадіти,  що  ще  хати  
в  сусіда  теплої  нема,  
хоч  почалася  вже  зима.

Але  стоїть  сусідська  хата…  
Он  він,  здоровий  та  банькатий  
опецьок,  відкидає  сніг  
ще  й  посміхається  мені.

Піду  до  церкви    помолюся,
бо  сам  собі  «чужим»  здаюся,
а  то  боюся,  сам  не  свій,
щось  витворить  отой  «чужий»…

Зима  в  селі  –  казкове  дійство:  
упало  з  неба  чародійство  
на  білий  килим  за  селом  
і  скоро  «ніч  перед  Різдвом».

Чи  непомітно  Куць  вселився  
і  треба  звати  екзорциста,  
але  найкращий  екзорцист  
для  мене  –  поле  й  рідний  ліс.

Згадав  як  вчора  до  світання  
подався  сам  на  полювання,  
на  вітер  з  хатнього  тепла,
в  поля  подалі  від  села.


***

Завиває  в  полі  вітер,  
тільки  з  ніг  ще  не  збива.  
На  північному  пів  світі  
починається  зима.  
Вже  давно  покінчив  з  листям  листопад
і  трави  гірчить  зів'ялий  аромат.

Ще  не  в’ється  сніг  на  вітрі  
та  дзвенить  уже  земля.  
На  морозному  повітрі  
мерзне  грудкою  рілля.
За  болотом  в  далині  темніє  ліс  
в  білих  розчерках  оголених  беріз.

Перейду  через  болотце  –  
та  стежини  не  знайти:  
вкрилось  хвильками  віконце  
незамерзлої  води.  
Обійду  по  краю,  де  верби  гілки:  
там  безпечніше  і  вітер  не  такий.

Полювання  це  не  жарти
та  сміється  з  мене  звір,
бо  погода  усі  карти  
сплутала  наперекір:  
лиса,  зайця  –  не  знайду  без  снігу  слід,
задощило  –  все  в  житті  не  так,  як  слід…

Примощуся  під  скирто́ю,  
закопаюся  в  кубло
і  думки  візьму  з  собою,  
щоб  cамотньо  не  було.  
Вип’ю  чарку,  сало  хлібом  закушу,
на  вечірку  духів  снігу  запрошу.  

Цілий  день  чекав  на  мить  цю  –
ось,  нарешті,  вже  сніжить.  
Ближче  покладу  рушницю:  
якщо  доля  прибіжить  –
вцілю  в  неї,  є  таке  передчуття…  
Над  трофеєм  поміркую  про  життя.


***

Захоплений  хурделицею  в  полі,
від  вітру  заховавшись  до  скиртѝ,
з  надією  вдивляюсь  як  ніколи,  
на  хутірські  засніжені  хатѝ.

До  них  ще  добиратися  далеко  
заметами  замерзлої  ріллі.  
Там  борва  витанцьовує  фламенко,  
розсипавши  циркони  по  землі.

І  за  вуаллю  розпізнавши  очі,  
вклоняюся  красуні  сніговій,  
кружу  напівпрозорий  стан  жіночий  
під  музику,  що  грає  сніговій.

І  шлейфом  упокорений  обранець,  
у  напівсні  продовжую  свій  герць,
кружитиму  ще  довго  білий  танець,  
якщо  не  відшукаю  хутірець.


***

Але  сьогодні  подивіться  –  
усе,  як  в  Пушкіна:  іскриться  
під  сонцем  сріблом  перший  сніг,  
що  вже  набився  за  поріг.

Вночі,  напевно,  відьма  злилась,  
над  хатою  імла  носилась,
під  ранок  промайнула  повз,  
як  з  поля  втомлений  приповз.

Тож  треба  братись  до  лопати,  
з  подвір'я  сніг  повідкидати,  
втоптати  стежку  так,  як  слід  –  
нехай  не  либиться  сусід.

І  батькові  якась  підмога:  
як  танутиме,  вже  волога  
піде  повз  льох  і  за  сарай    
–  «Начаклував,  тож  прибирай»  –      

це  –  батько.  Ніде  правди  діти,  
йому  не  легко  вже  ходити,  
а  в  ліс  чи  в  поле  чаклувать  –  
це  вам  не  ліки  готувать.

Меліса,  терен,  материнка,  
настій  горіха,  чай  барвінка  –
з  рослин  у  нашій  стороні
готує  ліки  помічні.

Ідуть  до  нього  звідусюди  
знайомі  й  незнайомі  люди.  
Поміг  –  хто  й  зовсім  без  надій  
і  цим  пишається  старий.

…При  ділі  батько,  слава  Богу,  
а  на  світанку  вже  в  дорогу,
бо  вже  «чужий»  кудись  пропав  
і  в  Луцьку  маю  повно  справ.

2. Зимовий  вечір

Нас  птахи  покинули  давно,
холод  їх  прогнав  на  південь  з  дому.  
По  лісам,  по  полю  вже  пустому
снігове  лягає  полотно.
За  вікном  вітри  несуть  загрозу,
дверні  стулки  тріскають  з  морозу.

До  каміна  пса  впустив  свого̀,
що  ж,  вдалась  йому  до  хати  втеча.
Ще  вночі  добавить  холоднеча  –
надто  зловтішається  вогонь.
Цілий  день  нікому  не  потрібна
на  вікні  цвіте  жоржина  срібна.  

Під  золою  вогник  ще  горить,  
ще,  чомусь,  на  когось  я  чекаю,  
з  того  року  все  ще  пам’ятаю  
як  вогонь  потрібно  розпалить.  
Наче  чути  тихий  в  двері  стукіт.  
–  Дуже  змерзла?  Дай  зігрію  руки…

3. Вечори  на  хуторі  біля  Луцька

«Дивно  ведеться  у  нас  на  світі!»
М.В.  Гоголь
З  поля  вітер  дме  до  ганку.  
Зблід  на  заході  захі́д.  
А  зі  сходу  до  світанку  
зорі  рушили  в  похід,
попід  ними  там  і  тут  
хмари  тінями  пливуть.

Морозець  цієї  ночі  
вкриє  висохлу  траву.  
За  дверима  кіт  муркоче:  
відчиніть,  я  тут  живу.
Відчиню,  пройде  хвилина  –  
Чорний  вже  біля  каміна.

Вчора  з  лісу  була  гостя  –  
хтось  у  комин  заглядав,  
завивав,  а  Чорний  просто  
на  жіночій  сукні  спав  –  
хутро  гладила  блискуче,
слово  мовила  співуче.

І  за  мить  погасли  лампи,
спалахнув  багряно  хмиз,  
тінями  котячі  лапи  
від  решітки  простяглись…
Цілу  низку  вечорів  
у  каміні  хмиз  горів.

4. «Happy  new  year»  (АВВА)    

Вже  випите  шампанське,
салютам  не  цвісти,  
і  ось  нарешті  вранці
лишились  я  і  ти.
Вдягнувши  сиві  шати,
святковий  гомін  стих,
настав  час  побажати    
щасливих  днів  для  всіх…

Щасти  в  Новий  рік!
Щасти  в  Новий  рік!
Тож  будь  щасливим  ти,
хай  буде  світ  новий,  де  люди  всі  –  брати.    
Щасти  в  Новий  рік!
Щасти  в  Новий  рік!
Тож  прагнемо  в  житті  здійсне́ння  наших  мрій!
Життя  не  має  сенсу  без  надій,
ти  це  зрозумій…

Сміливі  починання
не  раз  допомогли
добитися  визнáння,
підвестися  з  золи.
Та  ми,  наївні  люди,  
на  глиняних  ногах
йдемо  у  сиві  будні  
і  губимо  свій  шлях.

Щасти  в  Новий  рік!
Щасти  в  Новий  рік!
Тож  будь  щасливим  ти,
хай  буде  світ  новий,  де  люди  всі  –  брати.    
Щасти  в  Новий  рік!
Щасти  в  Новий  рік!
Тож  прагнемо  в  житті  здійсне́ння  наших  мрій!
Життя  не  має  сенсу  без  надій,
ти  це  зрозумій…

Як  наші  мрії  вранці,  
пухкий  засипле  сніг,    
мов  конфетті  кружальця,  
що  падають  до  ніг,
так  наші  всі  нещастя  
поглине  часу  вир.  
Пошли  нам,  Боже,  щастя!  
Пошли  нам,  Боже,  мир!  

Щасти  в  Новий  рік!
Щасти  в  Новий  рік!
Тож  будь  щасливим  ти,
хай  буде  світ  новий,  де  люди  всі  –  брати.    
Щасти  в  Новий  рік!
Щасти  в  Новий  рік!
Тож  прагнемо  в  житті  здійсне́ння  наших  мрій!
Життя  не  має  сенсу  без  надій,
ти  це  зрозумій…

Епілог  

Jingle  bells,  jingle  bells,  jingle  all  the  way!
O  what  fun  it  is  to  ride  in  a  one-horse  open  sleigh.
Jingle  bells,  jingle  bells,  jingle  all  the  way!
O  what  fun  it  is  to  ride  in  a  one-horse  open  sleigh

Дзвоники,  дзвоники  –  весело  дзвенять!
Гарно  як,  що  в  сани  ми  запрягли  коня!
Дзвоники,  дзвоники  –  хай  лунає  сміх!
Сніг  злітає  радісно  з  під  копит  прудких!

Дзвоники  дзвенять
срібно  на  скаку,  
гарно  їхати  
в  санях  по  сніжку.
Швидко  кінь  біжить,  
падає  сніжок  
гарно  їхати  
в  санях  нам  удвох.

Дзвоники,  дзвоники  –  весело  дзвенять!
Гарно  як,  що  в  сани  ми  запрягли  коня!
Дзвоники,  дзвоники  –  хай  лунає  сміх!
Сніг  злітає  радісно  з  під  копит  прудких!

Пам’ятаю  як  
мчали  ми  вперед  
і  як  з  саночок  
випали  в  замет.
І  в  обіймах  ми  
опинились  враз  
і  любов  прийшла  
в  Новий  Рік  до  нас.

Дзвоники,  дзвоники  –  весело  дзвенять!
Гарно  як,  що  в  сани  ми  запрягли  коня!
Дзвоники,  дзвоники  –  хай  лунає  сміх!
Сніг  злітає  радісно  з  під  копит  прудких!

Поки  в  полі  сніг,
зграбно  парубки:  
коників  своїх  
запряжіть  в  санкѝ  
і  дівчат  везіть  
у  сніги  в  полях  –  
поки  разом  ви,  
буде  світлим  шлях.

Дзвоники,  дзвоники  –  весело  дзвенять!
Гарно  як,  що  в  сани  ми  запрягли  коня!
Дзвоники,  дзвоники  –  хай  лунає  сміх!
Сніг  злітає  радісно  з  під  копит  прудких!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881312
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2020

Альтанка

«–  Он  не  заслужил  света,  он  заслужил  покой,  –  
печальным  голосом  проговорил  Левий».
М.А.  Булгаков

У  затінку  густих  кущів,  
в  альтанці  затишок  чекає  
всіх,  хто  від  дійсності  тікає,  
від  спеки,  вітру  та  дощів.

Ти  можеш  відпочити  в  ній,  
прожити  в  ній  аж  ціле  літо:  
у  сад  старий  шляхи  закрито  
усім,  хто  для  Сірка  «чужий».

І  навіть  перші  холоди  
ти  можеш  в  ній  пересидіти  
спостерігаючи,  як  віти  
вкривають  барви  золоті.

Лише  господарка  Сірка  
зайти  в  альтанку  має  змогу.
Коли  збиратиме  в  дорогу  –
завжди  легка̀  її  рука.

А  потім  вирушиш  у  світ,
ледь  непомітно  здичавілим,
під  шурхіт  листям  облетілим,
що  шелестить  тобі  у  слід.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881194
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2020

Врубель

По  небесних  океанах,  
без  руля  і  без  вітрил,  
тихо  плаває  в  туманах  
недосяжний  хор  світил;  
М.  Ю.  Лермонтов

І  руки  демона  і  синій  погляд  Пана  
і  очі  матері  в  Кирилівській  –  
хвороба  генія  –  сердечна  рана,  
чому  прокинулась  в  душі  моїй?

І  відчуваю  я,  що  мить  одна  мине  лиш,  
у  храмі  він  тихенько  підійде́  
і  вибере  у  натовпі  мене  лиш  
і  за  престол  крізь  ладан  поведе.

І  тихо  мовить:  –  «Щож  нічого  ще  не  значить,  
що  демона  я,  грішний,  малював:  
Булгакова  в  раю  я  часто  бачу
і  Гете  Бог  ніколи  не  карав.

Хіба  важливо  ким  здаємося  сьогодні?
Важливо  ким  ми  станемо  за  мить.
Тут  залишилася  лише  самотність,
тут  демон  не  закінчений  летить…»

Я  чув  його  чи  ні?  Чи  просто  в  літургії,
від  хорів  долетів  молитви  звук?..
Та  свідчить  світ  сумних  очей  Марії:
до  раю  не  потрапити  без  мук…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881148
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2020

Сплячий в яру (як Рембо)

Зеленим  яром  тихим  співом  хвилю  легку          
срібляста  річка  одягнула  в  очерет.
А  сонце  з-за  гори  наслало  літню  спеку
і  в  улоговині  завмер  повітря  лет.

Там  воїн  молодий,  усміхнений  вустами,  
спочити  на  траву  без  шолома  приліг  
і  на  постелі  ,  що  прикрашена  квітками,  
у  запашній  траві  спить  на  мʾякій  землі.

Захований  у  квітах  міцно  спить  і,  наче  
дитя  боліюче,  він  сни  казкові  бачить.    
Природо,  подаруй  бійцеві  захист  свій,

бо  ніздрі  не  тремтять  від  ніжних  ароматів,                                                        
на  грудях  втомлених  долонею  прим’яті
по  правій  стороні  криваві  плямки  дві.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881104
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2020

Хвала банальності

Банальність  (фр.,  шаблонний)  буденність,  
вульгарність,  давно  відома  думка,  заяложеність.
Словник  іншомовних  слів.


Банальність  –  мудрість,  яку  час  зберіг,  
не  дасть  мені  блукати  без  доріг.

Душа  продажна,  бідний,  бо  дурний,  
дурний,  бо  бідний,  мудрий,  бо  старий  –

банальності  –  життя  дороговказ,  
це  правила,  що  подолали  час,

кажу  і  не  хвилююся  за  те:  
блакитне  небо,  сонце  золоте.

Банальності  (банальний  я  поет)  –
банальний  мій  трояндовий  букет.

В  житті  банальним  бути  не  боюсь,  
банально  над  банальністю  сміюсь.

І  ти,  читач,  банальностям  повір  –  
пробач  банально  за  банальний  вірш.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881068
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2020

Сонет №8 (як Мікеланжело)

Немає  щасливíшого  заняття:
охоплює  віночок  польовий      
голівку  милу,  вогнепад  по  ній
волосся  золотого,  як  багаття.

А  скільки  насолоди  знає  плаття,
що  полонило  стан  її  стрункий,
як  непомітно  кульчик  дорогий
цілує  у  щокý  її  з  завзяттям!

Шовково  сяючи  у  світлі  дня,
як  ніжно  стрічка  віє  на  повіки,
як  цей  кулон  між  персами  затих…

І  поясок,  що  стегна  обійняв,
шепоче  тихо:  «застібнýсь  навіки…»
О  скільки  праці  тут  для  рук  моїх!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881049
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2020

Тімбукту

В  далекой  бухте  Тимбукту
Есть  дом  у  Сары  Барабу.
Сара  Барабу,  Сара  Барабу,
У  нее  корова  Му.
Секрет,  Максим  Леонидов

Приснилося,  вже  вкотре:
не  снігові  заноси,
а,  ніби  нальоту,  
я  оглядаю  острів,  
де  падають  кокоси  
в  затоку  Тімбукту.

Та  тільки  без  причини,
хоча  і  дуже  просто
в  святкову  суєту,
в  Малі,  казковим  чином,  
перетворився  острів
на  місто  Тімбукту.

Там  давні  манускрипти,
як  ніч,  красунь  принада,  
там  золото  блищить,
про  феєричні  крипти  
Фамілія-Саграда
там  Гауді  мовчить.

Чи  то  молитва  пізня
нас  кличе  з  мінарета
із  глибині  віків,
чи  безтолкова  пісня  
радянського  «Секрета»,  
як  ретро  для  «совків»?..  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881012
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2020

Пророцтво

На  березі  моря  в  таємному  гроті  
піратські  знайдеш  ти  думки  золоті.  
І  потім  на  радощах,  чи  у  скорботі  
платитимеш  ними  за  все  у  житті.

Прийматимуть  люди  їх  за  твої  власні,  
цінитимуть  їх,  дивуватимуть  їм.  
В  них  будуть  уяви  смарагди  прекрасні,  
світитимуть  перли  натхненням  палким.

І  ти  загадковий,  як  граф  Монте-Крісто,  
прославишся  мудрим,  як  той  Соломон.
Цитати  твої  цитуватимуть  чисто  
освічені  люди  і  навіть  Закон.

Та  тільки  розгубиш  думки  всі  багаті,
як  будеш  кохану  про  зустріч  благати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880964
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2020

Про красу

Як  задивляюся  на  квіти,  
завжди  красі  дивуюсь  їх,  
як  їх  колише  ніжно  вітер,  
як  в  пелюстках  таїться  сміх.

Їх  вигляд  –  Бога  подарунок,
від  них  в  захопленні  жінки,  
їх  аромат,  мов  поцілунок,  
мов  дотик  легкий  до  щоки.

І  розпускаються  щосили,  
красою  вінчані  пасткѝ,  
щоб  їх  метелики  любили,  
злітаючи  на  пелюсткѝ.

Красуням  –  конкуренти  квіти,  
бо  з  ними  в  них  –  один  закон,  
а  нам  до  них  завжди  летіти,  
як  до  Джульєтти  на  балкон.

Дарую  квітку  і  не  знаю  
кого  з  них  ким  я  прикрашаю…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880935
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2020

Поклик

З  невідомих  причин  
ми  готові  завжди  –  
невідомо  за  чим,  
невідомо  куди.

Все  добро,  що  було,
у  житті  не  скопить.
Тільки  вітер  в  чоло,  
тільки  цокіт  копит.

Тільки  стукіт  коліс
за  вагонним  вікном,
як  було  це  колись
чорно-білим  кіном.

Недосяжних  надій
кличе  зоряний  квест  –
все  покинути  і  
розпочати  ще  десь.

І  встаємо  на  «три»  
серед  буднів  та  чвар,
біжимо  до  вітрил,  
що  поставить  корсар

і  стаємо  вітрами,  
лишивши  жалі
на  покинутій  нами  
набридлій  землі.

Хоч  у  нас  все,  як  слід,  
та  на  кпини  всьому̀  
серце  кличе  в  політ  
невідомо  чому…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880886
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2020

Христос благословляючий

Коли  висохне  останнє  дерево  і  помре  остання  тварина,  
ви  зрозумієте,  що  у  Всевишнього  для  вас  немає  іншої
Землі.
Б.Д.  Орл

Сховались  мамонти  за  обрій  –  
їх  переслідувати  нам  
у  невгамовності  хоробрій  
на  радість  дітям  та  жінкам.

Ми  відкривали  нові  землі,  
долали  гори  та  моря,  
печери  обживали  темні
в  молитвах  біля  вівтаря

Народжували  свого  Бога,  
даруючи  йому  світи,  –  
від  нього  прийде  допомога,
він  вкаже  нам  куди  іти.

А  Божі,  погляди  суворі,  
якщо  й  доходили  коли,
показували  в  небі  зорі  –
туди,  де  мамонти  пішли.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880828
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2020

Ватажник

Від  солодкого  життя  я  стерпів  чимало.
Мед  з  горіхом  лісовим  я  з  дитинства  їм.
Та  солодке  у  житті  все  понабридало  
і  не  стало  гостроти  у  житті  моїм.

Відчуваю,  що  мені  хтось  окреслив  коло  
і  по  колу  кружить  шлях  звичний,  без  зусиль.
Тільки  якось  уві  сні  серце  закололо  
і  тепер  в  собі  ношу  цей  тривожний  біль.

Ніби  хочеться  мені  розірвати  пута,  
по  дотичній,  по  прямій  полетіти  в  даль.
Ніби  хочеться  мені  щось  нове  збагнути  –  
світлу  радість  на  зорі,  чи  нічну  печаль.

Ніби  там  у  далині  хтось  мене  чекає,  
на  узбіччі  від  шляху̀  вогнище  горить,  
чоловічих  голосів  говір  не  змовкає,  
у  ватажнім  казані  вариво  кипить.

В  асфальтованих  містах,  хоч  нам  це  не  легко,  
у  далекі  небеса  глянемо  на  мить  
і  почуємо,  що  нас  кличе  хтось  далеко,  
і  відчуємо,  чомусь  серце  защемить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880757
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2020

Місто (екфраза)

Я  бачу  місто  на  картині.  
У  димці  золоті  хмарки  
cховали  у  небесній  сині  
вулкан  заснулий  на  віки.

На  тому  березі  затоки  
цілує  сонячний  захі̀д  
палаци  білі  та  високі,  
що  дивляться  йому  у  слід.  

Затихло  все,  лише  від  вітру  
напнулись  дзеркала̀  вітрил,
що  нагодились  за  півсвіту  
летіти  помахами  крил.

На  цьому  березі  затоки  
також  палаци  височать  
з  каміння  зведені.  Тут  спокій,  
на  кладці  –  затишку  печать.  

Романська  міцність  та  надійність  
дарує  спокій  у  житті…  
Я  покидаю  свою  дійсність
і  там,  де  хвилі  золоті,

сідаю  на  нагріті  сходи  
у  невідомих  ще  краях.  
На  мандри  ждатиму  нагоди.
В  червоно-чорному  –  це  я.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880732
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2020

Фанам фентезі (станси)

—  Мама,  дивись,  Рекс  знову  іде  з  нами!..
—  Синку,  ніякої  собаки  там  немає…
Лана  Ленц

Там  де  –  Володар  Світів,  
а  з  ним  –    Хранитель  Світів,
укладено  договір      
про  справжні  значення  слів.
 
Слова  магічні  зовуть
в  далекі  мандри,  у  путь
і  навпіл  ділиться  суть:  
ми  трохи  там,  трохи  тут.

Рядки  прочитаних  книг  
перелітають  віки
і  літом  бабиним  нить  
летить  на  мандрівників.

І  приведуть  всі  шляхи  
до  чарівних  каракурт,    
що  навівають  в  думки  
найщасливі́шу  з  отрут.  

Живе  Володар  Світів,  
а  з  ним  –  Хранитель  Світів,
та  не  прожити  дня  їм  
без  наших  марень  та  снів.

Летять  у  даль  сторінки́,  
лежать  дороги  пусті,  
нас  кличуть  дивні  рядки  
на  між  світами  мости.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880676
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2020

Білий танець

И  в  вихре  снежной  пыли
Я  верен  черноокой
Змеиной  красоте.
О.  Блок


Захоплений  хурделицею  в  полі,
від  вітру  заховавшись  до  скиртѝ,
в  надії  видивляюсь,  як  ніколи,  
де  хутірські  засніжені  хатѝ.

До  них  ще  добиратися  далеко  
заметами  торішньої  ріллі.  
Там  борва  витанцьовує  фламенко,  
розсипавши  циркони  по  землі.

І  за  вуаллю  розпізнавши  очі,  
вклоняюся  цариці  сніговій,  
кружу  напівпрозорий  стан  жіночий  
під  музику,  що  грає  сніговій.

І  шлейфом  упокорений  обранець,  
у  напівсні  продовжую  свій  герць,
кружитиму  ще  довго  білий  танець,  
якщо  не  відшукаю  хутірець.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880651
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2020

Спиною до спини (балада)

Ми  на  храмових  сходах  стояли,
в  лабіринті  забутих  епох,
ми  стояли,  було  нас  замало:
ворогів  ми  ділили  на  двох.
Хоч  нам  втеча  була  за  образу,
хоч  нам  смерть  ні  до  чого  була,
та  промовив  друг  –  «Доки  ми  разом,
нас  ніхто  не  здолав.»

Стань  до  спини́,  пліч-о-пліч  стань,
від  нас  нема  де  правди  діти:
плачу  я  кров’ю  свіжих  ран
за  те,  щоб  другу  далі  жити.

На  донжоні  розбитого  замку
в  лабіринті  інтриг  та  ідей
ми  стояли  і  нам  було  жалко,
що  не  вивести  навіть  дітей.
Та  промовив  мій  друг  –  «Веселіше!
Нам  ще  разом  життя  це  прожить,    
давши  слово,  ми  в  двічі  сильніші  –
зараз  нас  не  зломить.»

Сьогодні  черга  не  моя,
допоки  близький  друг  зі  мною  –  
з  ним  за  спиною  справлюсь  я
з  чортами,  Богом  та  судьбою.

За  опаленим  пеклом  блокпостом,
в  лабіринті  окопних  ходів
ми  стояли,  було  нам  не  просто,
відступати  ніхто  не  хотів.
І  промовив  друг  –  «Доки  є  кулі,
не  посмій  залишити  собі  –  
нумо,  браття,  ви  що  там,  поснули?
Разом!  Вперед!  У  бій!»

Стань  до  спини,  пліч-о-пліч  стань,  
одної  матері  ми  діти,
звелися  поряд  без  вагань,  
щоб  Україну  захистити.

На  асфальтах  запльованих  вулиць,
в  лабіринті    задимлених  міст  
стоїмо  ми,  ми  знов  повернулись,
наша  честь,  наша  сила,  наш  хист.
Нині,  наче  з  минулого  поклик,
стали  не  зі  своєї  вини,
стали  поряд,  зійшлися  пліч-о-пліч,
спи́ною  до  спини́.

Проти  обману  марноти,
нехай  у  небі  ворон  кружить,
ми  завжди,  поряд  я  і  ти  
спиною  до  спини,  мій  друже.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880582
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2020

Полішук

Хтось  мене  кличе  з  далини.  
З  асфальту  з’їхав  я  сьогодні  
в  пусті  поля  озимини,  
в  сосновий  ліс  на  горизонті.

З  дитинства,  наче  оберіг,  
з  передчуттям  перестороги  
я  не  люблю  стрімкѝх  доріг,  
до  серця  –  лісові  дороги.

Якогось  гена  я  зберіг  
від  пращурів  через  сторіччя:  
широких  не  люблю  доріг,  
люблю  поліське  бездоріжжя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880542
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2020

Навернення.

Втрачали  форму  тополині  віти,
та  ліхтарям  не  підійшла  пора.
Хотілося  смеркання  зупинити,  
як  дощ  почався,  рідний,  наче  брат.

Він  позбирав  аборигенів  площ  
у  парк  міський  на  месу  урочисту.
Та  ми,  всі  до  одного  –  пантеїсти,  
чекали,  доки  не  замовкне  дощ.

І  раптом  сколихнулося  бажання  
до  самозречення,  до  забуття,  
мов,  щойно,  виправдалося  життя,  
за  тугу  ранню  і  за  мудрість  ранню…

Чи  сонце  за  вікном,  чи  сніговій  –
ідуть  дощі  у  келії  моїй.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880435
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2020

Вільям Шекспір три переспіви

Сонет  XCIX
 
Фіалку  весняну̀  я  насварив:  
«Цей  аромат  ти  вкрала  у  кохання.  
Твій  пурпур  на  щоках  її  горів,  
від  її  губ  –  пелю̀стків  полихання.»

Лілеям  дорікав  за  наготу
від  білих  рук  твоїх,  а  майорана  
бутони  я  картав  за  чистоту  
що  взяли  з  локонів  твоїх,  кохана.

Зі  страху  рози,  ніби  на  голках,  
одна  почервоніла,  друга  зблідла.  
Їх  сором  з  відчаєм  в  твоїх  руках  
з'єднала  третя  в  переливах  світла.

За  подих  викрадений  з  уст  п'янких
на  гусінь  їх  засуджую  усіх!

Сонет  СХХХ
 
Не  схожі  очі  на  зірки  під  вечір  
і  на  корали  –  губи,  і  не  те,  
щоб  наче  сніг,  були  у  неї  плечі,
волосся  –  чорне,  а  не  золоте.

Жоржину,  хай  червону  там,  чи  білу,
не  вдасться  прирівняти  до  щоки,  
а  тіло  пахне  так,  як  пахне  тіло,
а  не  фіалок  ніжні  пелюстки.      

Немає  в  неї  досконалих  ліній,  
божественного  світла  на  чолі.
Не  знаю,  як  на  небесах  богині  –
моя  кохана  ходить  по  землі.

Та  поряд  з  нею  заздрісно  змовкали,  –
кому  у  порівняннях  набрехали.

Сонет  XXI
 
Я  не  змагаюся  з  творцями  од,  
котрі̀  своїм  фарбованим  богиням
в  дарунок  пропонують  горизонт  
з  додатком  гір  та  океаном  синім.

Нехай  вони  вставляють  у  рядки  
слова,  які  завжди  з  жінками  поряд,
про  зорі  в  небі,  квітів  пелюстки,  
про  золото  землі  та  перли  моря.  

В  коханні  й  слові  –  правда  мій  закон  
і  я  пишу,  що  ти  така  прекрасна,  
як  всі  жінки,  хто  нас  бере  в  полон,  
а  не  як  сонце,  або  місяць  ясний.

Нікому  про  красу  не  розповім,  –    
коханням  не  торгую  я  своїм.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880372
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.06.2020

Випадкове кохання

Всяке  кохання  думає  про  мить  та  вічність,  
та  ніколи  –  про  тривалість.
Ф.  Ніцше


Вже  осінь  в  зиму  вітром  віє
слова  втрачають  звук  та  зміст  
і  адамант  сльозинки  з  вії  
дощинкою  спадає  вниз.

Спадає  тихо,  непомітно,  
ще  й  вітер  звісткою  затих:
не  повернувся  твій  привітний,  
хто  залишив  тебе  без  крихт.

В  три  крихітних  коротких  слова:
–  «тебе  люблю  я»  –    суть  зійшла,  
так  непомітно-випадкова,
торкнулась  ласкою  чола.

Ти  йому  сіла  на  коліна,    
він  твої  плечі  пригорнув.
Його  чекала  по  хвилинах.  
Не  повернувся.  Час  минув.

З  покинутим  коханням  жити  –  
такий  твій  рок,  твій  хрест  навік;
вогонь  глибоко  затаїти  
в  безодні  зі̀мкнутих  повік.

Ні  спалах  в  темряві,  ні  викрик  
в  пустелі  зраджених  надій.
Так  безпорадно  і  так  прикро  
ступати  крок  самотній  свій.

Відхід  від  дійсності  за  грані,
у  ніч,  у  себе  –  ще  болить.  
При  випадковому  коханні
самотність  ні̀  з  ким  розділить.

Вже  осінь  в  зиму  вітром  віє
слова  втрачають  звук  та  зміст  
і  адамант  сльозинки  з  вії  
дощинкою  спадає  вниз.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880342
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.06.2020

Ти прокидаєшся

Ти  прокидаєшся.  Вже  ранок.  
Поза  вікном  –  маршрутки  звук.  
У  тепле  ліжко  наостанок  
дрімоти  образи  зовуть.

Переплітаються,  як  віти,  
уривки  фраз,  пейзажів,  дій  
і  хочеться  їх  зупинити,  
лишити  в  пам'яті  своїй.

Але  відходять  в  підсвідоме  
під  ранок  явлені  світи.
Таке  близьке,  таке  знайоме  –
вагаєшся  –  що  ж  бачив  ти?..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880265
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2020

Про зброю (сонет)

«Вигострю,  виточу  зброю  іскристу,
cкільки  достане  снаги  мені  й  хисту…»
Леся  Українка.

Навіщо  я  пишу  переклади?  Порою  
так  чищу  зброю  я,  бо  слово  –  мій  багнет.  
Так  Леся,  в  приклад  нам,  свою  точила  зброю.  
Так  маєш  діяти,  громадянин  поет.

Бо  відчуваю  я,  що  понад  головою  
вже  хмари  грозові,  багато  є  прикмет…
Підготуватись  до  виснажливого  бою,  
за  волю,  за  свій  світ,  потрібно  наперед.

Дивлюся  я  на  схід  і  вже  не  за  горою  
ворожі  цінності  стоять  переді  мною:    
брехливий  муедзин  заліз  на  мінарет

останкінський  і  лжа  з’явилася  ордою.  
Та  правду  наших  слів  ми  зводимо  стіною
і  віра  у  добро  ламає  лжі  хребет!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880224
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2020

Атлантам будинку вчених

Замети  думок,  
ожеледицю  мрій
поклавши  
на  вечір  січневий,
занурюю  погляди  ваші  
у  свій
біля  будинку  вчених.

В  могутній  симфонії  мускульних  мас
звелися  
титани-колóси  –  
підносите,  
як  Ермітажу  палац
ваші  брати  підносять.

Атланти!  
Я  перед  вами  в  боргу
за  приклад,  
яким  вважаєтесь,
за  те,  що  тримаєте  ви  вагу,
і  за  вагу  тримаєтесь,

за  те,  що  все  благословення  небес
в  натузі  зваливши  на  тім’я,
згадаю  про  вас  і  питаю  себе:
«А  їм  –  як?»

Це  сила  –  на  силу,
від  зоряних  тіл  
в  наших  тілах  кожний  атом,
це  гравітаційних    
та  ядерних  сил  
тримають  баланс  атланти

і  серед  них,  
до  орбітних  висот
сягнувши,  руками  дужими
тримає  свій  світ  
український  народ
і  мною  –  м’язом  напруженим.

Атланти!  
Про  ваш  добровільний  полон,
нарешті  зізнався  вечір:  
під  все  у  житті  
не  наставиш  колон  –
потрібні  і  власні  
плечі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880150
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.06.2020

Храм Венери (переспів з невідомого ваганта)

1.Вшанувавши,  Бахуса  вийшов  я  з  підвалу  –  
до  Венери  з  шаною  йти  пора  настала.
Йшов  приспівуючи  я,  вдягнутий  належно,  
гаманець  наповнений  дзвякав  обережно.

2.У  дверей  Венериних  замкнені  всі  стулки  –  
спраглому  не  було  там  жданого  притулку.
Чулися  з  серѐдини  музика  та  співи  
в  храмі  краще  за  сирен  заспівали  діви.

3.Біля  входу  двѐрниця  була  насторожі,  
росту  невеличкого,  та  обличчям  гожа;  
підійшов  до  неї  я  та  почав  благати.  
Двері  розчинилися,  до  богині  в  хату.

4.Щиро  я  подякував  і  зайшов  до  храму.
Жриці  всі  зібралися,  запитали  прямо:
«Звідки  ти  прийшов,  юнак,  рвешся  у  ці  стіни?»
«Я  місцевий  ваш  земляк,  шанувальник  вірний.»

5.«Чи  потреба  в  тебе  є,  чи  яка  нагода,  
чи  вела  тебе  до  нас  сонячна  погода?»
«Істинно,  пригнав  до  вас  вітер  нездоланний.»
«Вітром  юності  до  нас  ти  принісся  гнаний.»

6.«В  грудях  все  пече  мене  незагойна  рана  
завдана  Венерою  мені  так  неждано.
Зілля  не  знайду  ніяк,  щоб  мені  зцілитись,  
до  Венери-матері  я  прийшов  молитись.

7.Діва  благодатна,  будь  ти  до  мене  щира,  
через  тебе  хай  дійде  до  Венери  віра.»
Діва  йде  до  вівтаря,  де  стоїть  богиня  
і  слова  доносяться  в  небо  крізь  склепіння:

8.«Ти,  котрій  відомі  всі  серцю  ніжні  чари,  
ти,  хто  лагідна  до  тих  хто  коханням  марить,  
о  цариця  пристрасті,  що  здвигає  гори,  
зціли  цього  юнака,  бо  від  спраги  хворий.»

9.Раптом  розчахнулася  вівтаря  завіса  
і  за  мить  з’явилася  постать  промениста  
і  позвав  покірно  я  впавши  на  коліна:  
«Зжалься  серцю  ба̀жана,  мушлева  перлина!»

10.«Хто  цей,  –  мовила  вона,  –  молодий  оратор,  
що  був  змушений  прийти    по  мою  пораду?
Чи  не  юний  це  Парис,  цвіт  земного  круга  
і  чому  страждає  він  з  томної  недуги?»

11.«О  Венера,  краща  ти  від  богів  могутніх,  
ти  керуєш  долями  на  землі  всіх  сутніх!
Я,  беззахисний  юнак  схилений  в  благанні,  
о  зціли  мене,  молю,  благородна  пані!»  

12.«Добре  парубче  вчинив,  що  прийшов  до  храму,  
що  мені  вклоняєшся  дзвінкими  дарами!
За  дзвінкі  динарії  вже  на  завтра  зранку  
ти  забудеш  про  свою  незагойну  ранку.»

13.«Калита  наповнена,  все  майно,  що  маю,  
жертвою  до  ніг  твоїх  щиро  покладаю.
пристрасті  вогонь  в  собі  довго  не  зносити,
буду  відданий  тобі,  доки  буду  жити!»

14.Взялися  за  руки  ми,  йдемо  у  покої,  
там  зійшлися  зграйкою    рівні  всі  красою,  
всі  подібні  одягом  у  богині  діти,  
гарними  обличчями  схожі  до  Кіприди.  

15.Нас,  коли  побачили,  радісно  вітали,  
до  богині  весело  їх  слова  лунали:  
«Вас  давно  чекаємо.  Раді  вашій  парі.»
«Ні,  –  Венера  мовила,  –  час  настав  для  чарів!»

16.Зникли  раптом  діви  всі  за  богині  помахом,  
ми  удвох  з  Венерою  поєднались  подихом,  
подих  був,  як  вітерець  між  оливи  вітами,
і  чекало  ложе  нас  вистелене  квітами.

17.Одягу  позбавлена  погляд  полонила
сяюча  оголена,  мов  ясна  перлина,  
прилягла  на  пелюстки  на  плече  праворуч,  
шал  моєї  мужності  увібрала  поруч.

18.Накохавшись  встали  ми  омовіння  ради:  
поряд  з  нами  тік  струмок  в  чарівному  саді,  
як  пірнув  у  нього  я,  то  пропала  туга,
зникла  важкість  з  тіла  та  вся  з  душі  напруга.

19.Ось,  як  покупалися,  відчуває  тіло  –
від  обіймів  пристрасних  трохи  ослабіло
і  сказав  богині  я,  обійнявши  ніжно:
«Зголоднів  чомусь  я,  чи  тут  знайдеться  їжа?»

20.Ось  на  блюдах  вносяться  качки,  гуси,  кури  –  
всі  пернаті  смачності  матері-натури;  
гори  пирогів  були  і  вина  озера  –  
пригощала  стравами  так  мене  Венера.

21.Три  щасливих  місяці  жив  біля  богині,  
жертвами  багатими  сплачував  святині;  
зараз  шлях  мене  веде  з  легкою  сумо̀ю.  
Я  від  мук  Венерою  зцілений  самою.

22.Хай  всіх  добрих  юнаків  вірші  ці  навчають:  
якщо  стріли  пристрасті  серце  їм  вражають  –  
хай  одній  серед  богинь  вклоняться  в  любові,
зцілення  отримають  і  живуть  здорові!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880135
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.06.2020

Бігуни

Зимою  й  літом,  в  спеку  й  дощ,  
під  пилом  та  колючим  снігом,  
ногами  топчуть  плити  площ,  
бо  почали  займатись  бігом.

Позаздрити    напевно  слід  
настирності  і  силі  волі,  
хоча,  звичайно,  сам  ніколи  
не  побіжиш  за  ними  вслід.

Трапляється,  що  підбіжиш,  
щоб  сісти  у  свою  маршрутку,  
та  від  інфаркту,  чи  інсульту,  
«Обломов  клятий»,  –  не  спішиш.

Переступаючи  поріг,  
виходячи  на  шлях  життєвий,  
розпочинали  ми  забіг
не  розібравшись  у  потребі.

І  біжучи  за  небокрай  
все  сподіваєшся,  що  хутка
наздожене  тебе  маршрутка  
і  скаже  Бог:  –  «Заходь,  сідай...»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880060
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2020

Балада про Стир

Від  берега  я  човен  відштовхну  
і  випливу  на  течію  стрімкую  
Стир  винесе  мене    на  глибину  
і  плескіт  хвиль  за  бортом  я  почую.  
Від  берега  я  човен  відштовхну.

Три  вежі  замкові,  мов  у  портал,  
мене  сховають  в  шістсотлітніх  тінях.  
Повз  крики  та  звін  криці  об  метал  
я  повеслую  до  свого  коріння  –    
у  тіні  замкові,  як  у  портал.

І  залишивши  Лучеськ  у  вогнях,  
через  плече  погляну  вже  здалека.
Притушить  вечір  мій  дзеркальний  шлях,  
застукотить  стурбовано  лелека,  
що  залишаю  Лучеськ  у  вогнях.

Чумацький  шлях,  ще  викладуть  зірки,  
немов  дороговказ  на  небосхилі.  
І  друзі,  і  друзяки-вороги,    
забудуться  всі  милі  і  не  милі  –  
як  викладуть  Чумацький  шлях  зірки.

Я  вже  нічий,  тонкішають  нитки,  
що  тягнуться  до  них  від  мого  серця.  
Додому  повернусь  через  віки
та  інший  вже  лелека  усміхнеться,
як  не  порвуться  чарівні  нитки.

По  річці,  що  є  донькою  Дніпра  
дракари  попливуть  з  варяг  у  греки.  
По  Прип’яті,  хоч  пізня  вже  пора,  
безпечним  для  них  буде    шлях  далекий    
по  річці,  що  прямує  до  Дніпра.  

Дивитимусь  як  очерет  схиливсь,  
побачу  стародавнє  городище
і  знатиму,  що  в  ньому  жив  колись
і  житиму  в  майбутньому  колись  ще,  
де  над  водою  очерет  схиливсь...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880027
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2020

Дама перед дзеркалом (як Райнер Марія Рільке)

Wie  in  einem  Schlaftrunk  Spezerein
l;st  sie  leise  in  dem  fl;ssigklaren
Spiegel  ihr  erm;detes  Geb;ren  перевод;
und  sie  tut  ihr  L;cheln  ganz  hinein.
Rainer  Maria  Rilke


У  дзеркало,  готуючись  до  сну,  
свій  образ,  як  до  келеха  снодійне,  
поволі  розчиняючи,  закине  
усмі́шку  та  поставу  чарівну.

І  як  напій  запінить,  в  глибину
додасть  волосся  від  заколок  вільне.
Коли  ж  вбрання  прозоре  білосніжне  
спаде  з  плечей,  ту  суміш  запашну,

що  з  амальгами  плине  до  кімнати  –
зображення  –  смакує  по  ковткам,
на  кпин  окраденим  чоловікам.

А  покоївці  увійти,  пенати*
дозволять,  коли  в  дзеркалі  за  мить
вже:  шафа,  лампа,  за  вікном  дощить.  

*  -  домашні  боги

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879967
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2020

Ніл

Ріка  прозорі,  ледве  видні  –    
з  озер  крізь  хащі  заповідні,  
через  савани  та  піски
несе  по  течії  віки.  

Якщо  постанеш  перед  нею
на  прю  із  часу  течією,
вона  тебе,  як  врешті  –  все,
у  потойбіччя  понесе.

Чи  сенс  –  виходити  навпроти,  
щоб  течію  перебороти?
Чи  сенс  –  пливти  по  течії,  
не  відчуваючи  її?

Чи  сенс  –  шлях  з  однієї  спроби?..
Хто  знає  вічність,  так  не  робить:
із  непорушністю  богів  
своїх  не  кине  берегів.

Суть  безтілесна  та  прозора
пливе  долиною  до  моря
в  Едем  повз  Гетсиманський  сад
не  повертаючись  назад…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879932
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2020

Краплепад

Ну  що  це  я  один  серед  баюр  
і  на  сухий  асфальт  ніяк  не  втраплю,
дощем  шумить  мого  життя  алюр  
і  доля  стала  схожою  на  краплю.  

На  сідлані  будинками  горби    
все  омиваючи  потоки  линуть.  
І  самогубство  кожної  краплини  
посмертним  криком  на  землі  рябить.

–  «Вперед  і  вниз!  Нас  жде  щаслива  путь!
В  стрімкий  політ!  Кидáймо  рідну  хмару!»
і  мить  злиття,  і  розставання  кару
лишаючи,  в  стрімкий  політ  падуть.

І  ось,  коли  у  стрімкості  своїй,  
здається,  подолали  всі  застави,  
їх,  раптом,  невблаганна  твердь  заставить  
позбутися  найосяйні́ших  мрій…

Ну  що  це  я  один  серед  баюр  
і  на  твердий  асфальт  ніяк  не  втраплю,
дощем  летить  стрімкий  життя  алюр  
і  доля  стала  схожою  на  краплю.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879862
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2020

Магарач

Це  було  біля  моря,  
де  не  знаючи  горя,  
вином  пінявим  поряд  
пестив  гальку  прибій,

підкрадалися  хвилі  
під  платани  похилі,  
де  в  останнім  зусиллі  
позбувалися  мрій.

Розливався  мускатний  
захід  морем  строкатим
бризом  легким  токкати
долинав  тихий  плач.

Долучуся,  заплачу,  
бо  коли  ще  побачу?..
Їм  усім  не  пробачу
я  тебе,  Магарач*.

*Зараз:  «Всероссийский  национальный  научно-исследовательский  институт  виноградарства  и  виноделия  „Магарач“  РАН».  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879844
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2020

Язичник

Я  з  джерела,  що  б'є  з  під  клена,  
води  цілющої  нап'юсь.  
Над  річкою  верба  зелена  –  
плечем  до  неї  притулюсь.

Своє  минуле  пригадаю,  
шкодуючи  про  помилки.
Пісень  з  дитинства  заспіваю  
над  плесом  тихої  ріки.  

Коли  ж  згущатимуться  тіні  
від  очерету  та  думок,
у  споконвічнім  ворожінні
спрямую  ватру  до  зірок.

І  повернувшись  на  світанку
один,  без  пуху  та  луски,
скажу:  сходив  я  на  рибалку,  
сам  відпустив  собі  гріхи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879795
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2020

Березова байка

При  поліському  обійсті,
тому  літ  зо  тридцять  три,
десь  посіялися  в  лісі
три  берізки  –  три  сестри.

А  навколо  –  ліс  мачтóвий,
гомонить  сосновий  бір…
і  таку  почув  я  мову,
хочеш  вір,  або  не  вір.

 «Не  такії  ви  дерева.»  –
доліта  з  верхів’я  віт  –
«Вам  не  вирости  до  неба,
не  побачите  ви  світ»!
…  

Я  прожив  життя  у  місті.
Через  тридцять  три  рокѝ
побував  я  в  тому  ж  місці
і  згадав  про  берізкѝ.

І  яку  ж  мораль  ще  треба?
Ліс  пустили  на  дошкѝ.
Світло  ллють  навколо  себе
три  зеленії  свічкѝ.

А  під  їхніми  гілками
(не  дістане  ще  ніяк)
густо  пишними  рядками
молодий  росте  сосняк.
…
Все,  що  стальсь,  без  утайки
на  смартфон  я  переніс.
І  нема  кінця  у  байки,
бо  росте  Полісся  Ліс!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879724
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2020

Дідова байка

Почався  час  для  байки  за  столом.
«В  нашому  озері  живе  цар-сом.
Онукою  –  русалка  молода.
Коли  спадає  до  води  –    вода,
про  мандри  небом  щось  розповідá,
тоді  удвох  збираються  вони  
і  тихо  випливають  з  глибини.

Вже  з  місяць,  як  я  ставив  перемет.
Тут,  раптом,  вітер,  дощ  і  в  очерет
мій  човен,  мов  ту  тріску  понесло.
Я  глядь  –  вони!  Спочатку  –  за  весло,
а  потім,  думаю:  вони  удвох,
а  в  мене  –  пляшка  –    вип’ємо  на  трьох!

Прощались,  як  закінчилась  гірка.
Дав  сомові  в  колекцію  гачка…
Русалка  запросила  до  батьків,
та  стало  жалко  бабу  –  не  схотів.

З  тих  пір  страшний  почався  в  мене  кльов!
Род  свідок  –  не  брешу!  Свій  весь  улов  
сусідам  роздаю,  також  і  вам,  
як  підете,  з  собою  трохи  дам...»

Скінчився  час  для  байки  за  столом.
Дрімає  дід,  темніє  за  вікном.
З  густої  хмари  до  води  –  вода  
про  мандри  небом  щось  розповідá…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879627
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2020

Хто він ?

Хто  любить  осінь  дощову
загорнуту  у  сиве  небо?
дорогу  мокру  лісову,
шроти  крапéль  навколо  себе…

Кого  це  плащ,  мов  оберіг,
рятує  від  води  й  застуди?
Хто  прикидається,  що  люди
його  не  пустять  на  поріг?

Що  від  гіпнозного  дощу
йому  нікуди  не  подітись,
що  інших  звуків    і  не  чув,
що  сонцю  вже  з  за  хмар  не  вийти,

що  він  ожиною  проріс,
крізь  хвою  просочився  стиха,  
що  він  –  земля,  грибниця,  ліс,
не  думав  не  страждав  не  дихав...

А  взимку  його  вкриє  сніг,
а  серце  вже  тоді  заб’ється  –  
як  навесні…  як  навесні
місцева  мавка  засміється!

Хто  цей  самітник  та  дивак,
якого  не  збагну  ніяк?..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879591
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2020

Поле.

У  містах  –  задротоване  небо:
не  злетиш  не  поранивши  крил…
Чисте  поле  чекає  на  тебе,
кличе  стежкою  за  небосхил.

В  далині  –  стрічка  темная  лісу.
Попід  лісом  –  садами  село.
Ще  одне  село  в  небі  повисло,
дощ  пройшов  і  його  віднесло.

Плесо  річки  ховає  долина,
кучерявиться  зеленню  гив.
В  ароматах  травних,  як  у  винах,
швидколет  щебетливих  птахів.

І  нічого  тобі  вже  не  треба:
мить  по  вінця  налита  життям.
Це  в  містах  задротоване  небо.
В  полі  –  душі  до  Бога  летять!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879521
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.06.2020

Мудрим. (як Бальмонт)

Я  не  прагну  мудрості  з  глибини  віків.
Настрою  миттєвості  –  зміст  моїх  віршів.
Кожна  з  тих  миттєвостей  –  це  мої  світи
сповнені  відвертого  серця  простоти.

Не  сваріться  мудрії:  що  до  мене  вам?
Я,  хмаринка  сонячна,  дощ  несу  полям...
Вільно  в  небі  синьому,  бачите  –  пливу...
Кличу  в  небо  мрійників.  Вас  я  не  зову!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879475
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2020

Лотофаги як Альфред Теннісон (продовження)

1
 
Є  музика,  чий  подих  легко  опадає,
ніжніше  пе́люстків  зів'ялих  квіт,  
ніжніше  ніж  роса,  коли  вона  лягає  
в  сльозах  на  кам'яний  бески́д.
Ніжніше  променів  далекої  зірниці,  
коли  за  морем  шабаш  блискавиць;    
ніжніше  вій,  що  в  пестощах  зіниці  
голублять  коли  скочуються  ниць;  
є  музика,  чий  подих  легкий,  мов  дрімота,  
що  лине  з  неба  в  тихий  час,  
є  постіль  мохова,  де  міцно  спить  турбота  
і  де  боги  не  будять  нас;  
над  річкою  від  верб  плакучі  арки
лілеї  заховали  в  тишину,
а  з  берега  воді  вклонились  маки
в  обіймах  лагідного  сну.

2

Чому  душа  не  втомиться  боліти
в  обіймах  туги  болісних
тоді,  як  забуття  –  дарунок  всім  на  світі  
і  спокій  –  дар  для  всіх?
Навіщо  тільки  ми  пливе́мо  в  горя  хвилях  ,  
хоч  кожен  з  нас  –  всього  вінець,  
з  пітьми  в  пітьму  даремні  у  зусиллях  
напружених  своїх  сердець.
І  вічно,  назавжди́  тріпочуть  наші  крила  
в  поневіряннях  без  кінця,  
і  духу  легких  снів  торкнутися  несила    
блідого  від  зусиль  лиця?
І  чутні  ледь  слова    чужого  заповіту:
«Лиш  спокій  всьо́му  суть».
Навіщо  тоді  ми  в  скитаннях  без  привіту,  
ми,  хто  вінці  несуть?

3

У  хащах  лісових  вітрець  на  гілку  дмухав,  
на  світ  з'явився  з  бруньки  лист,  
а  вітер  лагідно  його  понюхав,  
полинув,    запашний  кудись.
Листок  палатиме  від  сонця  в  позолоті,  
під  місяцем  засріблиться  в  росі,  
пожовкне  і  впаде,  не  знаючи  турботи,  
і  спатиме,  як  ми  спимо  усі.
Ген  там  в  любові  від  тепла  та  світла  
росте  медо́вий,  аж  сочиться,  плід,  
дозріє  і  в  вкінці  розмореного  літа  
впаде  покірно  до  землі.
Всьому́  є  міра  днів;  народжена  весною  
росте  тендітна  квітка  запашна;
як  в'яне,  як  цвіте  –  з  землею  всеблагою
не  розлучається  вона.

4

Ворожий  небокрай,  холодний,  невеселий  
накрив  похмурі  хвиль  ряди
і  смерть  всьому  межа,  ми  йдемо  по  пустелі,  
в  турботах  стомлені  завжди.
Що  тут  триватиме?  Вже  за  хвилинку,    
замовкнуть  стулені  вуста.
Залиште  нас  одних    у  тиші  відпочинку,
земля  навколо  нас  пуста.
Позбавлені  всього.  Нічого  нам  не  треба.  
Все  потонуло  в  мороці  колись.
Залиште  нас  одних.  Нехай  засвідчить  небо,  
нам  все  одно,  за  що  б  ми  не  взялись.
Навіщо  прагнути  злітати  безкінечно  
на  гребні  хвилі  до  зірок?
Все  дихає,  щоб  жити  врешті-решт  безпечно  
і  помирає  у  свій  строк.
Все  опада,  майнувши  тінню  мрій  безсильно,  
прибоєм  легким  в  ніч  ясну.
Тож  дайте  спокій  сонний,  чи  могильний  
для  смерті,  чи  для  сну.

5

У  стуленні  повік  приємно  чути  шепіт  
ледь  чутного  струмка.
У  вічному  півсні  розпізнавати  лепет    
буття  у  ненароджених  віках.
І  марити,    в  дрімоті  зранку  на  світанні
про  світло,  що  долає  тьму,  
бурштинове,    таке  прекрасне,  бо  останнє,  
що  снилося  колись,  багато  літ  тому.
Віддавшись  лагідній  солодкій  небезпеці  
повільно  смакувати  Лотос  день  за  днем,  
спостерігати  море,  що  на  спеці  
у  піняві  виблискує  вогнем.
Взнавати  пам'яттю  давно  забуті  лиця,  
як  сон,  як  образ  неживий,  
навік  бліді,  затерті,  як  гробниця  
напівзаросла  у  траві.

6

Нам  спогад  дорогий  про  близьких  та  дружину,  
про  їхню  ласку  та  любов;  
та  змінюється  все,  наш  дім  на  батьківщині  
під  землю  вже  давно  пішов.
Там  є  нащадки,  наші  білі  очі  
їх  налякали  б,  розтривожили  б  усіх,  
ми,  мов  ті  привиди,  були  б  їм  неохочі  
серед  бенкетів,  де  лунає  сміх.
Чи  пам'ять,  все  ж  таки  про  нас  живе  в  народі,  
і  вся  Троянська  та  війна,  
всі  справи  голосні  і  подвиги,  рапсодій  
про  нас  далека  старина?
Наступних  безліч  смут,  були  у  них  ,  та  тільки  
забуті  ми  в  імлі  віків,
нехай  вже  буде  так,  їм  будуть  пільги
в  завжди  вимогливих  богів.
Напевно  свою  долю  проклинати  
страшніше  нової  війни  –  
до  старості  безсило  працювати
в  обіймах  сивини.
Тортури  у    житті  судились  безпорадним,
на  них  життєвий  крах
чекає  там,  куди  не  гадано  не  ждано  ,  
веде  Чумацький  шлях.

7

Та  тут,  де  амарант  і  молі  пишним  цвітом  
розквітли  запашним  живим  кільцем,  
де  небо  дихає  нам  свіжості  привітом  
та  віє  легким  вітерцем,  
де  краплями  потік  наспівом  колисковим  
дзвенить,  немов  наяди  спів,
так  солодко  в  житті  засвідчити,  що  знову
від  захвату  бракує  слів.
Чарівні  голоси,  все  кличуть  нас  до  місця,  
де  скеля  скелі  шле  привіт  завжди,
де,  наче  в  ній  смарагд,    виблискує  водиця,  
де  горнеться  акант  зелений  до  води,  
як  солодко  дрімати  в  тіні  під  сосною
і  бачити  як  моря  глибина
тече  за  небокрай  туману  пеленою  
та  грає  світлом  бурштина.

8

Тут  Лотос  ледь  тремтить  в  заплавах  на  болоті
виблискує  між  каменів  слизьких
і  вітер  цілий  день  в  полоні  у  дрімоти  
співає  все  ніжніше  і  затих.
Западини  печер  та  затишні  долини  
осипав  золотий  пилок.
Ми  довго  плавали  крізь  хвиль  пучини,  
нас  прямував  на  дно  безжальний  рок.
Ми  на  собі  відчули  небезпеку,  
коли  з  під  хвиль  з'являлися  на  світ
чудовиська,  зринали,  наче  з  пекла,  
трощили  весла  та  бушприт.  
Клянемось,    друзі,  кинувши  тривоги,  
лишитись  тут,  у  чарівній  імлі  
у  спокої  на  пагорбах,  як  боги,  
забути  все,  що  сталось  на  землі.
Десь  в  далечі  під  нами  свищуть  стріли,  
та  перед  нами  золотий  нектар,  
скуштуємо  його,  щасливці  Сцилли,  
поринемо  в  оманливість  примар.  
З  висот  поглянемо  на  потрясіння,  
на  натовпи  в  нещадній  боротьбі,  
на  втрачені  майбутні  покоління,  
на  руки  підняті  в  мольбі.
В  одних  людських  піснях  звучить  надія  й  туга,  
у  інших  –  радості  канон,  
та  кожна  з  них  олжа,  омана  та  облуда,  
життя,  на  справді,  тільки  сон.
Людьми  оспівані,  всевладці  споглядають,  
як  рідні  б'ються  на  землі,  
як  вбогий  урожай  з  полів  збирають  
і  потім  покидають  нас  в  імлі.
Одні  герої,  щоб  відчути  жар  священний,  
до  пекла  всі  спускаються  підряд,  
для  інших  шлях  в  Елізіум  блаженний  
і  там  біля  богів  щасливі  сплять.
Тож  краще  марити  у  снах  на  цьому  узбережжі
ніж  знову  нам  пливти  на  грізний  герць;
вже  не  лякають  нас  моря  безмежні
і  мандрам  нашим  вже  настав  кінець.
12.06.2020р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879413
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2020

Лотофаги* (як Альфред Теннісон)

Солодко-медвяний  лотос  хто  з  нас  куштував,  той  миттєво
Все  позабувши,  утратив  бажання  назад  повернутись…
Гомер

 «Сміліше  –  вигукнув,  вказав  туди,  
де  чулось,  як  прибій  об  рифи  бився  –  
спасе  від  рифів  нас  приплив  води!»    
Так  екіпаж  щасливо  опинився  
на  березі,  де  вечір  оселився;  
завжди  був  повний  місяць  угорі    
і  вітерець  легенький  ледь  точився  
і  водоспад  вечірньої  зорі  
застиг  веселкою  в  стрімкому  кришталі̀.

Земля  струмків!  Одні  спадали  вниз  
дзвінких  крапѐль  мереживом  прозорим,  
а  інші  через  кам’яний  карниз  
перелітали  шумно  і  з  напором;  
ріка  блискучим  пролягла  узором;  
частина  неба  в  сховок  віддана̀  
засніженим  і  недосяжним  горам;  
за  ними  –  захід  сонця;  та  сосна  
на  скелі  бризками  роси  зволожена.

Чаруючий  захі̀д  –  не  погасав  
на  заході  багрянець;  поміж  гори  –  
де  тільки  в  далі  погляд  досягав  –    
долини  за  долинами  просторі,  
і  пальми  і  озера  неозорі  –  
здалося,  все  завмерло  в  цій  землі!
Поблідлі,  із  відчуженням  у  зо̀рі  
з’явились  Лотофаги,  мов  з  імли  
задумливо-сумні,  якби  зі  сну  були.

І  лотоси  вони  несли  в  руках  –    
підступні  квіти  схованої  сили:
хто  з  моряків  їх  спробував  на  смак,  
ті  марили,  десь  мрії  їх  носили  
і  вже  нічого  в  світі  не  хотіли;
коли  про  щось  запитував  їх  друг,  
то  голоси  лунали,  як  з  могили;  
нічого  їх  не  вабило  навкруг  
і  музикою  був  їм  власний  серця  стук.

Повільно  кожний  на  пісок  сідав
від  сонця  й  місяця  посередѝні  
і  рідну  батьківщину  уявляв,  
своїх  дітей,  дружину,  та  віднині  
пливти  боявся  по  морській  пучині,  
долаючи  шторми    веслом  своїм;
він  щось  розповідав  про  свого  сина…
Та  з  лісу  чулася  луна:  «Твій  дім  
десь  там  далеко  за  морями…  і  Бог  з  ним.»

1
 
Є  музика,  чий  подих  легко  опадає,
ніжніше  пе́люстків  зів'ялих  квіт,  
ніжніше  ніж  роса,  коли  вона  лягає  
в  сльозах  на  кам'яний  бески́д.
Ніжніше  променів  далекої  зірниці,  
коли  за  морем  шабаш  блискавиць;    
ніжніше  вій,  що  в  пестощах  зіниці  
голублять  коли  скочуються  ниць;  
є  музика,  чий  подих  легкий,  мов  дрімота,  
що  лине  з  неба  в  тихий  час,  
є  постіль  мохова,  де  міцно  спить  турбота  
і  де  боги  не  будять  нас;  
над  річкою  від  верб  плакучі  арки
лілеї  заховали  в  тишину,
а  з  берега  воді  вклонились  маки
в  обіймах  лагідного  сну.

2

Чому  душа  не  втомиться  боліти
в  обіймах  туги  болісних
тоді,  як  забуття  –  дарунок  всім  на  світі  
і  спокій  –  дар  для  всіх?
Навіщо  тільки  ми  пливе́мо  в  горя  хвилях  ,  
хоч  кожен  з  нас  –  всього  вінець,  
з  пітьми  в  пітьму  даремні  у  зусиллях  
напружених  своїх  сердець.
І  вічно,  назавжди́  тріпочуть  наші  крила  
в  поневіряннях  без  кінця,  
і  духу  легких  снів  торкнутися  несила    
блідого  від  зусиль  лиця?
І  чутні  ледь  слова    чужого  заповіту:
«Лиш  спокій  всьо́му  суть».
Навіщо  тоді  ми  в  скитаннях  без  привіту,  
ми,  хто  вінці  несуть?

3

У  хащах  лісових  вітрець  на  гілку  дмухав,  
на  світ  з'явися  з  бруньки  лист,  
а  вітер  лагідно  його  понюхав,  
полинув,    запашний  кудись.
Листок  палатиме  від  сонця  в  позолоті,  
під  місяцем  засріблиться  в  росі,  
пожовкне  і  впаде,  не  знаючи  турботи,  
і  спатиме,  як  ми  спимо  усі.
Ген  там  в  любові  від  тепла  та  світла  
росте  медо́вий,  аж  сочиться,  плід,  
дозріє  і  в  вкінці  розмореного  літа  
впаде  покірно  до  землі.
Всьому́  є  міра  днів;  народжена  весною  
росте  тендітна  квітка  запашна;
як  в'яне,  як  цвіте  –  з  землею  всеблагою
не  розлучається  вона.

4

Ворожий  небокрай,  холодний,  невеселий  
накрив  похмурі  хвиль  ряди
і  смерть  всьому  межа,  ми  йдемо  по  пустелі,  
в  турботах  стомлені  завжди.
Що  тут  триватиме?  Вже  за  хвилинку,    
замовкнуть  стулені  вуста.
Залиште  нас  одних    у  тиші  відпочинку,
земля  навколо  нас  пуста.
Позбавлені  всього.  Нічого  нам  не  треба.  
Все  потонуло  в  мороці  колись.
Залиште  нас  одних.  Нехай  засвідчить  небо,  
нам  все  одно,  за  що  б  ми  не  взялись.
Навіщо  прагнути  злітати  безкінечно  
на  гребні  хвилі  до  зірок?
Все  дихає,  щоб  жити  врешті-решт  безпечно  
і  помирає  у  свій  строк.
Все  опада,  майнувши  тінню  мрій  безсильно,  
прибоєм  легким  в  ніч  ясну.
Тож  дайте  спокій  сонний,  чи  могильний  
для  смерті,  чи  для  сну.

5

У  стуленні  повік  приємно  чути  шепіт  
ледь  чутного  струмка.
У  вічному  півсні  розпізнавати  лепет    
буття  у  ненароджених  віках.
І  марити,    в  дрімоті  зранку  на  світанні
про  світло,  що  долає  тьму,  
бурштинове,    таке  прекрасне,  бо  останнє,  
що  снилося  колись,  багато  літ  тому.
Віддавшись  лагідній  солодкій  небезпеці  
повільно  смакувати  Лотос  день  за  днем,  
спостерігати  море,  що  на  спеці  
у  піняві  виблискує  вогнем.
Взнавати  пам'яттю  давно  забуті  лиця,  
як  сон,  як  образ  неживий,  
навік  бліді,  затерті,  як  гробниця  
напівзаросла  у  траві.

6

Нам  спогад  дорогий  про  близьких  та  дружину,  
про  їхню  ласку  та  любов;  
та  змінюється  все,  наш  дім  на  батьківщині  
під  землю  вже  давно  пішов.
Там  є  нащадки,  наші  білі  очі  
їх  налякали  б,  розтривожили  б  усіх,  
ми,  мов  ті  привиди,  були  б  їм  неохочі  
серед  бенкетів,  де  лунає  сміх.
Чи  пам'ять,  все  ж  таки  про  нас  живе  в  народі,  
і  вся  Троянська  та  війна,  
всі  справи  голосні  і  подвиги,  рапсодій  
про  нас  далека  старина?
Наступних  безліч  смут,  були  у  них  ,  та  тільки  
забуті  ми  в  імлі  віків,
нехай  вже  буде  так,  їм  будуть  пільги
в  завжди  вимогливих  богів.
Напевно  свою  долю  проклинати  
страшніше  нової  війни  –  
до  старості  безсило  працювати
в  обіймах  сивини.
Тортури  у    житті  судились  безпорадним,
на  них  життєвий  крах
чекає  там,  куди  не  гадано  не  ждано  ,  
веде  Чумацький  шлях.

7

Та  тут,  де  амарант  і  молі  пишним  цвітом  
розквітли  запашним  живим  кільцем,  
де  небо  дихає  нам  свіжості  привітом  
та  віє  легким  вітерцем,  
де  краплями  потік  наспівом  колисковим  
дзвенить,  немов  наяди  спів,
так  солодко  в  житті  засвідчити,  що  знову
від  захвату  бракує  слів.
Чарівні  голоси,  все  кличуть  нас  до  місця,  
де  скеля  скелі  шле  привіт  завжди,
де,  наче  в  ній  смарагд,    виблискує  водиця,  
де  горнеться  акант  зелений  до  води,  
як  солодко  дрімати  в  тіні  під  сосною
і  бачити  як  моря  глибина
тече  за  небокрай  туману  пеленою  
та  грає  світлом  бурштина.

8

Тут  Лотос  ледь  тремтить  в  заплавах  на  болоті
виблискує  між  каменів  слизьких
і  вітер  цілий  день  в  полоні  у  дрімоти  
співає  все  ніжніше  і  затих.
Западини  печер  та  затишні  долини  
осипав  золотий  пилок.
Ми  довго  плавали  крізь  хвиль  пучини,  
нас  прямував  на  дно  безжальний  рок.
Ми  на  собі  відчули  небезпеку,  
коли  з  під  хвиль  з'являлися  на  світ
чудовиська,  зринали,  наче  з  пекла,  
трощили  весла  та  бушприт.  
Клянемось,    друзі,  кинувши  тривоги,  
лишитись  тут,  у  чарівній  імлі  
у  спокої  на  пагорбах,  як  боги,  
забути  все,  що  сталось  на  землі.
Десь  в  далечі  під  нами  свищуть  стріли,  
та  перед  нами  золотий  нектар,  
скуштуємо  його,  щасливці  Сцилли,  
поринемо  в  оманливість  примар.  
З  висот  поглянемо  на  потрясіння,  
на  натовпи  в  нещадній  боротьбі,  
на  втрачені  майбутні  покоління,  
на  руки  підняті  в  мольбі.
В  одних  людських  піснях  звучить  надія  й  туга,  
у  інших  –  радості  канон,  
та  кожна  з  них  олжа,  омана  та  облуда,  
життя,  на  справді,  тільки  сон.
Людьми  оспівані,  всевладні  споглядають,  
як  рідні  б'ються  на  землі,  
як  вбогий  урожай  з  полів  збирають  
і  потім  покидають  нас  в  імлі.
Одні  в  переказах,  відчути  жар  священний,  
до  пекла  всі  спускаються  підряд,  
для  інших  шлях  в  Елізіум  блаженний  
і  там  біля  богів  щасливі  сплять.
Тож  краще  марити  на  снах  на  цьому  узбережжі
ніж  знову  нам  пливти  на  грізний  герць;
вже  не  лякають  нас  моря  безмежні
і  мандрам  нашим  вже  настав  кінець.
12.06.2020р.


*  Вірш  пов‘язаний  з  сюжетом  «Одіссеї»  (IX,  82–102).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879281
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2020

Форма з циклу "Ремесло"

Якщо  форма  і  готова,  
знай  поет,  що  вірш  пустий  
до  тих  пір,  аж  доки  ти  
думку  не  вдихнеш  до  слова.

Є  слова,  що  наче  шати,  
одягають  на  вішак  –
оглядаєш  просто  так,  
бо  нема  що  прикрашати.

До  картонної  коробки  
висип  жменьку  гороши́н  –
так  і  вірш:  тріскоче  він,  
тільки  тріск  його  короткий.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879235
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2020

ПІСНІ СТАРОЇ КАТЕРИНКИ

I  Самотня

Не  далі,  як  вчора  якийсь  шарманшик  сказав  йому,  
крутячи  свою  нестерпну  шарманку:  
«Та  ні,  господарю,  я   ж  знаю,  як  цінується  тиша  та  спокій,  
менше,  ніж  за  півкрони  звідси  я  не  піду!»  
Джон  Голсуорсі

У  комі́рчині  моїй  не  знайти  скарбів,
заощаджень  доларних  так  і  не  нажив
та,  за  те,  лунає  в  ній  власних  віршів  cпів.

За  моє  убозтво  світ  дарував  мені
вміння  викласти  в  словах  почуття  ясні,
залишати  у  серцях  лагідні  пісні.

Хоч  живу  один,  печаль  не  туманить  зір:
при  дорозі  виставлю  лаву  я  на  двір,
перехожим  розповім  під  шарманку  вірш.

Та  на  лавці  публіка  не  моя,  чомусь:
не  питає  молодь  –  «Де  з  ящиком  дідусь?»,
а  чекає  люд  простий  на  маршрутний  бус…

II  Жаліслива

Я  люблю,  як  співають  під  шарманку
в  холодний,  темний  та  сирий  вечір.
Федір  Достоєвський

Дід  старий  в  провулку  немічний  стоїть,
він  шарманку  крутить  і  рука  тремтить.

Босий,  хоч  навколо  снігова  зима
і  в  його  бляшанці  ні  гроша  нема.

Кожен  повз  проходить,  хоч  і  не  бідняк,
шкіриться  гарчання  дворових  собак.

Вже  давно  на  щастя  дід  не  натяка,
все  шарманку  крутить,  хоч  тремтить  рука.

Діду,  разом  легше  винести  зиму:
ти  крути  шарманку,  я  співатиму…

III  Страшна  

«Я  -  Водяний,  я  -  Водяний,
поговорил  би  хто  зі  мною.»
"Летючий  корабель"

Розступися  хитка  трясови́на,
сірководень  пахни  з  глибини,  
в  тиху  ніч  випадковий  хлопчина  
біля  річки  зустрівся  мені.

Тільки  мить  він  встиг  понервувати…  
В  місті  знають,  що  я  босоніж    
біля  річки  люблю  погуляти,
що  не  спатиму  в  місячну  ніч.  

Течія  понесла  його  стрімко
і  завмерла  безмовна  пітьма,
бо  співає  моя  катеринка,  
як  навколо  нікого  нема.

Сивину  заховавши  під  кепку,  
вкритий  ряскою  корбу  кручу,
і  від  страху  слабують  на  клепку,  
хто  мелодію  з  річки  почув…

Пам'ятаю:  в  голодній  знемозі
як  тремтіла  стареча  рука,
як  шарманку  крутив  на  морозі,
не  діждавшись  за  день  п'ятака.

В  тиші  ночі  заграю…  й  по  всьому:
стане  легше  лежати  мені,
повернувшись  під  ранок  додому
на  безмовному  темному  дні.

Тим,  хто  спить  у  латаття  обіймах,  
ні  до  чого  виснажливі  дні:
справжній  спокій  –  лише  у  глибинах  –  
заколише,  немов  у  вісні.

IV  Ностальгічна

Як  солнце  закотилось,
затихнув  шум  міський
Маруся  отруїлась
в  комі́рчині  своїй.
Ніна  Дулькевич,  Яків  Пригожий  (1911)

Сьогодні  сумно  без  причин,  
нізвідки  пісенька  з'явилась:
«Charmante  Catherine»*,  «Charmante  Catherine»,
чи  то:  «Маруся  отруїлась»*?

В  ту  ніч  шарманці  навздогін  
під  мостом  Сена  струменілась,
«Charmante  Catherine»,  «Charmante  Catherine»,
невже  «Маруся  отруїлась»?

Хтось  франк  йому  поклав  і  він  
вклонився,  ручка  закрутилась:    
«Charmante  Catherine»,  «Charmante  Catherine»,
шкода  –  «Маруся  отруїлась».

Вже  вік  минув,  крізь  часу  плин
бездомним  кошеням  прибилась
в  Парижі  «Чарівна  Катрін»
коли  «Маруся  отруїлась»…

*Назви  пісень,  що  виконувалися  під  катеринку

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879179
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2020

Сни братів менших, або жив був пес 2

Я  не  люблю,  коли  багато  світла,  
я  не  люблю,  коли  сама  пітьма.
У  рунах  вже  забутого  письма  
люблю,  як  напівтіні  цього  світу
історії  нашіптують  свої.
Вже  назбиралося  чимало  їх.  

***

Ось  з  них  одна.  Від  стомленого  міста
(думками  та  надіями  людей)  
далеко  в  лісі  дощ  рясний  іде.  
Стікає  по  листкам  природа  чиста,  
під  лапами    затінених  ялин  
розлігся  вовк,  собі  дрімає  він.

Він  снить  химерний  сон,  що  десь  далеко,  
де  не  відразу  дерево  знайдеш,  
так  само  на  бруківку  дощ  паде,  
міське  сміття  змиває  у  колектор.
Розбризкуючи  дзеркала  калюж,  
потік  машин  спішить  у  даль  чимдуж.

Безхатьком  зебриного  переходу,
під  лавкою,  що  встановив  прогрес,  
сховався  від  дощу  бездомний  пес.  
Ображений  на  дощову  погоду  
він  і  собі  звернувся  калачем  
і  бачить  сон  навіяний  дощем.

І  сниться  йому  в  лісі  вовча  зграя,  
вони  полюють  разом  на  козу.  
Захоплено  летять  через  грозу
(пес  уві  сні  азартно  підвиває)
ось  він  уже  за  подих  від  кози…
та  різко  завищали  тормози,

раптово  сновидіння  відлетіло.
Розбуджений  з  під  лавки  виліз  пес.  
На  морді  ледь  помітний  інтерес  –  
нажаль  у  місті  це  звичайне  діло,  
одна  з  аварій  серед  інших  справ.
Цікаво,  чи  козу  він  наздогнав?

Дощити  перестало  до  світання,  
тож  вовк  прокинувся.  Серед  лісів  
сьогодні  вони  зграєю  вовків  
почнуть  своє  чергове  полювання.
«Дурне  таке  насниться  ж  далебі́»  –  
подумав  вовк  і  в  ліс  густий  побіг.

***

Таку,  що  трапилась  про  пса  та  вовка  
історію,  як  пес  у  місті  жив,  
на  волі  вовк  під  захистом  лісів,
розповіла  дрімота  і  замовкла.
Чи  то  Евтерпа  кинула  з  небес
продовження  мультфільму  «Жив  був  Пес»...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879088
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2020

З циклу "Ремесло"

Cільська  дорога
 
Дерева  за  вікном  –  мої  думки.
Звук  двигуна  –  моїх  куплетів  ритми.
Дорога  –  ненаписані  рядки,
а  вечір  –  заохочення  творити.

Дерева  відступають  від  узбіч,
звук  двигуна  не  підлягає  тропу,
вже  вечір  обертається  на  ніч  
і  на  вибоїнах  трясе  автобус.  


Жахливий  сон.
 
Поклавши  голову  на  плаху,  
волаю  голосом  банши  
і  власне  завивання  з  жаху  
переробляю  на  вірші.  
А  натовп,  щоб  замовкли  вірші,  
волає:«Та  рубай  скоріше!»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879056
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2020

З «Пузирів землі» (як Блок)

Мій  притулок  віддалений  скит.
В  дні,  коли  опадають  листки,
я  спинився  зійшовши  на  міст
і  дивлюсь  на  лілеї  квіткѝ.

В  небесах  до  приходу  зими
тиша  дзвони  під  владу  бере.
Та,  що  нині  читала  псалми,
та  монашка,  напевно,  помре.

В  добровільний  і  вільний  полон
підкоряючись  вічним  віршáм,
покладанням  на  Книгу  долонь
в  сторінки́  переходить  душа.

Як  свіча  догорала  вона
на  очах  посміхалась  печаль,
долітали  слова  від  вікна
і  світилась  за  вікнами  даль.

Відпливали,  немов  у  вісні,  
трепет  свічки  і  матовість  рук  
і  зробилась  близькóю  мені  
ця  монашка  у  світі  розлук.

Скит  віддалений  зáхисток  мій,
але  щастя  не  має  границь,
в  тиші  я  позбуваюся  мрій,
залишивши  одну,  про  Царицю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879018
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2020

Жіночі сльози

Про  вічність,  про  природу,  про  прийдешність  
за  хмарами  думки  я  покидав,  
коли,  крізь  показну  твою  безпечність,  
з’являлася  твоя  напівбіда.

Я  забував  про  далі  і  про  зорі,  
як  бачив  блиск  засмучених  очей  
і  під  твоє  жіноче  напівгоре  
я  підставляв  упевнене  плече.

Коли  ж  до  тебе  повертався  спокій,  
відходив  знову  я  в  захмарну  даль,  
в  натхнення,  в  забуття,  в  самотність  –  доки
не  трапиться  нова  напівпечаль.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878930
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2020

В листках березових, осикових… (як Набоков)

 
В  листве  березовой,  осиновой,
в  конце  аллеи  у  мостка,
вдруг  падал  свет  от  платья  синего,
от  василькового  венка.
В.  Набоков


В  листках  березових,  осикових,  
в  кінці  алеї  на  містку,  
спадало  світло  плаття  синього  
на  синь  волошок  у  вінку.

Твій  образ  легким  глянцем  сяючий  
долоням  відішлю  своїм
метеликом  невідлітаючим,
благоговійно  дорогим.

Без  тебе  долю  я  пройду  мою  
в  добрі  та  щасті,  тільки  все  ж
з  пересторогою  подумаю:  
де  ти  жива,  як  ти  живеш?

Та  як  би  нам  судилось  долею  
зустрітися  в  юрбі  людській,  
направлю  з  тугою  та  болем  я  
у  бік  повз  тебе  погляд  свій.

Гнітючим  враженням,  шоковано  
чужим  життям  ти  обросла
і  світла  синьо-волошкового  
для  мене  не  приберегла.

Усе  давним-давно  розтрачено,  
і  я  молюсь,  і  ти  молись,  
щоб  ми  ніколи  не  побачились,  
щоб  на  стежині  не  зійшлись.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878886
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.06.2020

Звук думки.

Якóсь  в  набридлому  ток-шоу,
по  телевізору  почув:
один  знав  українську  мову,
російськомовним  інший  був.

Мені  водночас  смішно  стало  
і  стало  сумно:  вже  така  
землі  цієї  доля  склалась  
у  не  простих  її  віках.

Згадалася  пора  ранкова
і  дві  красиві  вчителькѝ:  
російська  й  українська  мови  
стоять  рукою  до  руки.

Шкільна  лінійка,  клас  четвертий
повчальні  слухає  слова...  
Одній,  вже  склалося  померти,  
а  українська  –  ще  жива.

Старенька  зараз,  наша  «кера»,  
тоді  –  наш  класний  керівник,  
змогла  –  і  в  час  СРСР-а  
в  нас  України  дух  проник.

Вже  потім  нас  навчали  «чтокать»  
газети,  армія,  наук  
підручники:  їх  суть  «глибока»  
була  російською  на  звук.

Російська  мова  –  пречудова,
але  бійцеві  на  війні
з  дитинства  знана  колискова
пасе  мурахи  на  спині.

Мов  код  ідентифікаційний,  
звук  думки  кожного  із  нас:
когось  він  кличе  до  Росії,
а  нам  –  за  Україну  час.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878821
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.06.2020

За рік…

Ось  інь,  
ось  ян  –  
осінь  
і  я.

Як  падав  
лист,  
ми  ради-
лись:

–  Іде  
зима…  
–  Ніде  
нема  –    

уже  
пішло  
усе  
тепло.  

–  В  моїй  
душі  
твої  
дощі.

–  Щокам  
потік
чекай  
за  рік.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878794
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2020

Важкі думки

З  нелегкими  думками  
виходжу  зранку  я
і  кожну,  наче  камінь,  
не  кину,  бо  моя.

А  кожну,  наче  камінь,  
потрібно  волокти  
і  власними  руками  
вкладати    до  стіни.

Навіщо  –  сам  не  знаю,
тягну  без  нарікань.
Можливо,  викладаю  
у  піраміди  грань.

Це  знати  ні  до  чого,
бо  знає  все  про  те
від  фараона-бога
нагля́дач  Імхотеп.

Він  контролює  збоку,  
чи  буде  грань  стрімка,  
чи  гострим  буде  око,  
чи  вправною  –  рука.  

Як  буде  грань  блищати,
мені  продовжать  строк
й  надалі  будувати  
стіну  із  брил-думок.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878705
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2020

Печерник

Печерник  -  пустельник,  
що  живе  в  печері;  самітник.
Академічний  тлумачний  словник


Дощові  прозорі  перли,  
просочіть  мене  в  печери,  
де  стоять  водою  вмиті    
сталактити,  сталагміти.

У  розчинених  породах  
я  собі  тектиму  в  гротах  
без  емоцій  потрясіння,  
без  небесного  проміння.

Без  накопленого  бруду  
Тиші  я  радіти  буду  
відчуваючи,  що  кола  
віддаляються  в  ніколи.

Тільки  звуком  ксилофону  
краплі  у  душі  потонуть
і  на  мить  освітять  гроти  
фосфоруючі  істоти.

Може,  там  людське  коріння?
Може,  там  зійде  прозріння?
Незалежні  ні  від  чого,  
глибші  –  ближчі  ми  до  Бога.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878632
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2020

Острів мертвих* (екфраза)

До  острівця,  що  звівся  скель  стіною  
ми  підпливаємо.  Переді  мною  
гай  кипарисовий,  глибока  тінь  
обіцянкою  тиші  сновидінь  
у  прохолоду  кличе  відпочити,  
позбутися  турбот.  Завжди  відкриті  
ведуть  ходи  у  товщу  скель  кудись,  
як  натяки  на  те  –  якби  знайшлись
забуті  кимось  знахідки  коштовні,  
чи  то  скарби,  то  місце  їм  у  чо̀вні.

Хоча  помітно,  що  були  тут  люди,  
пересторога  заповзає  в  груди  
і  запитати  настає  пора  
про  острів  цей  старого  весляра.  
Ні  слова  не  промовили  ще  з  дідом,  
що  напросився  бути  мені  гідом  
на  цій  в  туман  огорнутій  ріці
до  гротів,  що  на  цьому  острівці.
–  Що  це  за  острівець,  хотів  би  знати.
Пробачте,  пане,  як  Вас  називати?..

–  Нічого.  Кличуть  всі  мене  Харон,  
це  Острів  мертвих*  і  сюди  паром  –
він  затонув  –  колись  постійно  плавав.
Спокійно  стій,  бо  свій  намочиш  саван…

*Острів  мертвих  —  картина  художника  Арнольда  Бекліна  (1827—1901).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878599
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2020

Коротко про війну

І  про  погоду…
 
«Урагани»,  «гради»  –  не  природні  явища.
«Урагани»,  «гради»  –  руйнування,  згарища.
«Урагани»,  «гради»  –  сльози,  смерті,  кров.
«Урагани»,  «гради»  –  «бра(бля)цкая»  любов…


Жінка.
 
Жінка  в  сльозах,  як  на  битву  збираєшся.                                                    
Жінка  в  сльозах  зустрічає  тебе.                                                  
Жінка  це  радість,  коли  повертаєшся.
Жінка  це  благословення  небес.  

Перше  твоє  почуття  і  захоплення,
в  прагненні  щастя  –  найближчий  привіт.
Молиться  жінка  –  і  смерть  наполохана.
Молиться  Жінка  –  і  житиме  світ!


Авдіївка
(частушка)
 
У  сусіда  хата  ціла,  
а  наша  згоріла.

У  сусіда  жінка  мила,  
моя  –  постаріла.

Журиться  сусід  в  оселі,  
але  ми  –  веселі:

живемо  і  далі  вдвох  
бо  у  нас  є  льох…


На  вбивство  Аміни  Окуєвої
 
Убір  –  шолом,  не  паранджа:
у  Пері  –  воїна  душа.
Душу  таку  Аллах  до  раю  
у  першу  чергу  забирає.
У  горі,  тільки  це  втіша…


Годівниця.
 
Нарешті,  вже  пришла  зима.  
Земля  радіє  білим  шатам.  
Ну  а  птахів  тому  нема,  
що  важко  їм.  Як  і  солдатам…

Настав  наш  вихід,  волонтер:  
їм  теплий  одяг  знадобиться,  
рукою  ангела  тепер  
покладений  на  годівницю.


Гіркі  символи
 
Ми  прапор  маємо,  
що  з  того?
Він  в  нас  приспущений  
надовго.

Вмикаєш  телевізор  –  
звична  
в  кутку  екрана  
горить  свічка.

А  ти,  
наш  «головний  козаче»,  
хоч  бачиш?
Чуєш?  
Ти  хоч  плачеш?  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878520
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2020

Волинський марш.

Захистимо  тепло  своїх  осель
на  тій  своїй  –  чужій  війні  на  сході…
Нам  так  судилося.  В  людській  природі    
Вітчизну  ставити  понад  усе.

В  серцях  у  нас  –  сім’я,  родина,  рід,
надія  на  майбутнє:  щоб  єдина,
заможна  і  спокійна  Україна,
від  Велеса  вела  свій  родовід.

В  серцях  у  нас  є  пращурів  геном,
що  кличе  бити  на  Змі̀євім  Валі
отих,  кого  ми  «москалями»  звали  –  
Батиєвих  нащадків  за  Дніпром.

Хоча  пропала  Велеса  скрижаль,
хоча  лютує  обр  по  Україні,  –
історії  заведена  спіраль
веде  полки  від  Галича  й  Волині!

В  обличчя  східний  вітер  стяги  рве!
Тріпочуть  бунчуки  над  головою!
Молись  за  нас,  Волинь!  Сурма  –  до  бою!  
Ми  тої  нації,  яка  собою
Європу  заступила  –  і  живе!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878487
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2020

Незнайомка (як О. Блок)

Під  вечір  понад  ресторанами
повітря  припиняє  рух,
і  править  вигуками  пʾяними
весняний  згубно-тлінний  дух.

Над  пилом  вкритими  провулками,
у  заміській  нудоті  дач
під  рекламованими  булками
розноситься  дитячий  плач.

І  кожний  вечір  за  шлагбаумами,  
заломлюючи  котелки,
серед  канав  гуляють  з  дамами
досвідчені  жартівники.

Над  озером  скрипучі  кочети
впиваються  в  жіночий  виск,
а  в  небі,  навчений  наврочити,
бездумно  викривився  диск.

І  кожен  вечір  друг  єдиний  мій  
у  склянку  опустив  чоло,
і  трунку  терпкістю  помічений
як  я,  захоплений  в  полон.

А  поряд  біля  інших  столиків
лакеї  заспані  стоять,
і  пʾяничкѝ  з  очима  кроликів
«In  vino  veritas!»  кричать.

І  кожен  вечір  заколисаний    
(бо  це  ж  наснилося  мені?)
красуня  в  сукні  оксамитовій
в  туманному  пливе  вікні.

Пройшовши  вільно  поміж  пʾяними,
без  супровідників,  одна
огорнута  парфум  туманами    
вона  сідає  до  вікна.

І  віють  давніми  билинами
її  напружені  шовки,  
кресаня  з  чорними  пірʾїнами
під  порцеляною  руки.

Цією  близькістю  закований,
дивлюся  за  густу  вуаль,
і  бачу  берег  зачарований
і  зачаровану  печаль.

Ті  тáїни,  мені  лиш  видимі,
те  сонце,  лиш  мені  данó,  
і  всі  душі  моєї  вигини
просякло  терпкістю  вино.

І  пірʾя  страуса,  як  тінями,  
гойдає  в  голові  моїй,
і  два  світи  очима  синіми
цвітуть  на  березі  надій.

В  моїй  душі  є  скарб  захований,
і  ключ  доручено  мені!
Правий  ти,  монстре  проспиртований!
Я  знаю:  істина  в  вині.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878440
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2020

Коханці Хасанлу (нек-романтичне)

«Там  безліч  кратерів,  морів,  
якщо  уважно  придивитись»  –
скелет  скелеті  говорив,  
показуючи  їй  на  місяць.

Та  в  неї  думка  лиш  одна,
тож  посміхалась  через  силу:
«Як  поведе  себе  вона,  
коли  зайдуть  в  його  могилу?»

Та  думка  рвалася  в  політ  –  
набридло  і  страшенно  нудно
одній  знаходитись  в  землі,  
та  і  на  цвинтарі  –  безлюдно.

Під  місяцем  рука  в  руці  –
кістляві,  будемо  відверті…
Скоряються  коханню  всі  
до  смерті  й  навіть  після  смерті.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878374
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2020

Буколіка ХV Сиракузянки, або жінки на святі Адоніса (як Теокріт*) - переспів

Горго
Чи  вдома  ще  Праксиноя?

Праксиноя
Горго́!  Ну  нарешті!  Заходь  вже!
Диво,  що  ти  все  ж  дійшла.  Ну  підсунь  їй  те  крісло,  Евноє.
По́душку  кинь.

Горго
Та  спасибі,  чудесно  і  так.

Праксиноя
Та  присядь  вже!

Горго
Де  був  мій  глузд?  Як  вдалося  дійти  і  сама  я  не  знаю.
Натовп  страшний,  Праксиноє.  Та  все  колісниці  четвірки…
Ах,  від  солдатських  чобіт  та  хламид  не  дійти  не  дібратись!
Просто,  мов  шлях  без  кінця  –  відшукали  ж  ви  де  оселитись!  

Праксиноя
Бовдура  мого  вина  –  занесло́  ж  його  аж  на  край  світу,
просто  діра,  а  не  дім.  Щоб  не  жити  нам  двом  по  сусідству.
шкоду,  негідник,  надумав,  завжди  ось  такий  він    злостивий.  

Горго
Стримайся  що-до  Динона  –  свого  чоловіка,  сварити.
Ось  твій  маленький:  поглянь,  як  уважно  слова  твої  чує.
Мій  Зопирі́он,  мій  славний,  говорить  вона  не  про  тата.

Праксиноя
Все  розуміє,  хлопчисько,  клянуся.

Горго
Твій  тато  –  хороший.  

Праксиноя
Цей  наш  татусик  допіру  (втім  все  у  нас  зараз  допіру)  
соди  та  трав  на  приправу  пішов  прикупити  на  ринок  –
солі  приніс,  здоровило,  на  зріст  до  тринадцяти  ліктів.

Горго
Так  само  в  нас,  Диоклід  мій  –  для  грошей  розтрата  і  тільки.
Шкіру  овечу  купив,  та  за  розміром  –  шкіра  собача,
або  з  мішків  клаптики  –  ось  тепер  напрацююся  з  ними.
Плащ  свій,  проте,  одягай  та  ще  пеплос  на  пряжку  заколюй.
Разом  підемо  з  тобою  в  палати  царя  Птолемея*;
(*Птолемей  ІІ  –  цар  Єгипту  (289  -246  р.  до  не)
Свято  Адо́ніса  там,  усі  кажуть  прикрашено  пишно  
все  за  наказом  цариці.

Праксиноя
Так,  все  у  багатих  красиво.

Горго
Треба  ж  і  нам  подивитись,  щоб  всім,  хто  не  був  розпові́сти.
Час  вже  іти  нам  настав.

Праксиноя
Що  ж,  Горго́,  у  нероб  завжди  свято!
Пряжу,  Евноя,  візьми,  поклади  її,  ледарко,  знову  
посередині  кімнати,  щоб  кішкам  зручніше  лежати.
Швидше!  Води  принеси,  я  сказала  «води»,  а  не  мила,  
що  ти    мені  принесла,  хай  вже  буде,  не  знаєш  ти  міри!
Воду  налий!  Обережніше!  Весь  мій  хітон  замочила.
Стійно!  Ось  вмилася,  вже  не  важливо  –  як  бо́ги  послали.
Де  ж  ключ  мій  від  вівтаря,  від  великого.  Дай  мені  швидше!

Горго
Це  твоє  плаття  зі  складками,  так  я  скажу,  Праксиноє,  
дуже  пасує  тобі,  скажи  в  скільки  воно  обійшлося.

Праксиноя
Краще  мене  не  питай,  заплатила  аж  дві  срібні  міни,
навіть  побільше,  в  шиття  ж  усю  душу  свою  положила.  

Горго
Але  вдолось,  як  хотіла?

Праксиноя
Звичайно,  що  правда,  то  правда.
Плащ  мій,  Евноє,  подай  та  ще  шляпу  подай  мені  швидше.
Ні,  мій  маленький,  тебе  не  візьму,  бо  там  зла  є  конячка  –
вкусить.  Реви  скільки  хочеш,  тебе  назавжди  не  скалічу.  
Що  ж  ідемо́.  Ти,  Фригі́є,  візьми  та  пограйся  з  маленьким,
в  хату  собаку  впусти,  вхідні  двері  стули  на  засувку.
Боги,  яка  там  юрба!  Як  би  нам  проштовхатися  швидше.
Ах,  який  жах!  Мов  мурахи  кишать  без  числа  та  без  ліку.
Добре  мені  ти  зробив,  Птолемеє,  з  пори,  коли  батько  
твій  до  богів  зарахований  був!  Вже  ніякий  негідник  
на  подорожнього  мирного  не  нападає  розбоєм.
Жарти  недобрі  колись  тут  блюзніри  жорстоко  вчиняли,  
всі  на  один  лад  збирались:  негідник,  нахаба,  пройдисвіт…
Що  ж  нам  робити,  Горго?  Подивися,  ген  коні  військові  
прямо  наїдуть  на  нас.  Ой,  тихіше,  бурмило,  роздавиш!  
Ще  й  жеребець  –  на  диби!  Ах,  який  же  він  дикий!  Евноя,  
ну  ти  смілива,  тікай!  Цей  і  конюха  миттю  розтопче.
Як  же  я  рада,  що  дома  таки  залишився  маленький.

Горго
Ах,  Праксиноє,  сміливіше!  Глянь,  ми  вже  вибрались;  коні  
стали  на  місце  своє.

Праксиноя
Ах,  насилу  віддихатись  можу.
Коней  жахливо  з  дитинства  боюся  –  покійників  також.
Ну  а  тепер  спішимо́!  Натовп  нам  уже  валить  назустріч.

Горго
Матінко,  йдете  з  палацу?

Бабуся
З  палацу  іду,  мої  дітки.

Горго
Можна  добратись  туди?

Бабуся
Трою  взяли  данайці  терпінням.
Так  ось,  красуне!  Терпіння  одне  кожну  справу  вінчає.

Горго
Ніби  провидиця,  важно  слова  промовляє  бабуся.

Праксиноя
Нам,  бабам,  добре  відомо  –  як  Гера  та  Зевс  одружились.

Горго
Глянь,  Праксеноє,  у  дверях!  Оце,  вам  скажу,  штовханина!

Праксиноя
Жах!  Руку  дай  Горго́!  Ти  ж,  Евтиноє,  візьми  Евтихіду,
міцно  за  руку  тримай.  Бережись,  загубитись  не  важко.
Разом  ввійде́мо.  За  мене  вчепися  міцніше  Евноя.
Ох  ти,  злощасна!  Моє  розірвала  ти  плаття  на  літо.
Глянь,  Горго́!  Заради  Зевса,  подружко,  як  щастя  бажаєш,  
чи  можеш  прослідкувати,  щоб  плащ  мені  ще  не  порвали?

1-й  відвідувач
Я  намагатимусь,  але  боюся,  не  зможу.

Праксиноя
Ну  й  давка!
Люди  штовхають,  як  свині

1-й  відвідувач
Сміли́віше,  ось  і  прорвались.

Праксиноя
Бути  тобі,  мій  голубчик,  щасливим  віднині  й  назавжди,
Нас  ти  зберіг.  Чи  не  правда,  прекрасний,  люб’язний  мужчина?
Де  ж  це  Евноя?  Пропала?  Нещасна,  штовхайся  міцніше.
«Наші  всі  вдома»,  –  так    сват  каже,  як  наречених  зачинить.

Горго
Підемо  вже,  Праксиноє.  Ох  килимів  безліч  барвистих!  
Та  які  легкі  на  диво,  так  ніби  їх  виткали  боги.

Праксиноя
Діва  потужна  Афіна,  які  це  ткачі  виробляли?
Хто  ті  майстри,  що  для  них  малювали  прекрасні  узори?
Люди  стоять,  як  живі  і  живими  по  колу  кружляють,
ніби  не  виткані.  Правду  скажу  я,  майстри  спромогли́ся.
Там,  подивися  хутчіше,  лежить  ось  на  срібному  ложі    
той,  хто  лишився  коханим  в  сумному  краю  Ахеронта,
 тричі  коханий  Адо́ніс,  з  пушком  на  вустах  золотавим.

2-й  відвідувач
Та  перестаньте,  базіки,  мести  язиками  неспинно.
Наче  сороки  собі  кричите  роззявляючи  дзьоба.  

Праксиноя
Що  це?  Ти  хто  такий?  Ми  балакучі?  Тобі  що  до  цього?
Слуг  заведи  та  навчай,  Сиракузянок  взявся  навчати?
Знаєш  тобі  що  скажу:  ми  з  Коринфа  всі  родом  і  звідти
Беллерофонт*  був,  а  мова  красива  в  нас  Пелопонне́са.    
(*  давньогрецький  герой,  переможець  Химери)
Право  Дорянкам*  дане  на  дорійському  всім  розмовляти.
(*Дорійці-племена,  що  населяли  Педопоннес)  
Ні,  я  клянуся,  над  нами  господаря  ще  не  бувало,  
окрім  царя,  –  не  напружуйся,  в  тебе  це  також  не  вийде.

Горго
Тихше,  мовчи  Праксиноє!  Адоніса  вславити  хоче  
гімном  своїм  Аргивянка;  мистецтвом  своїм  знаменита.
В  році  минулому  краще  за  всіх  поховальну  співала.
Певно  сьогодні  прекрасно  співатиме,  ось  вже  готова.

Співачка
О,  господиня,  ти  любиш  душею  і  Голг,  і  Ідалій*,
(*  міста  на  Кіпрі,  де  знаходилися  храми  Афродіті)
також  і  Ерикса  схил*,  Афродіта,  увінчана  златом.
(*-  гора  в  Сицилії  з  храмом  Афродіті)
Друга  Адо́ніса  знову  від  вічних  глибин  Ахеронта  
після  дванадцяти  місяців  Гори  ведуть  легконогі…
Поряд  з  престолом  твоїм  Адоні́су  вродливому  місце.
Поряд  з  Кипридою  сяде  Адо́ніс  хай  рожевщо́кий.  
він  дев’ятнадцяти  чи  вісімнадцяти  літ  наречений;  
легкі  цілунки  його,  на  вустах  його  пух  золотавий.
Нині  радій,  о  Киприда,  зустрівши  коханого  мужа;
завтра  в  ранкову  зорю  по  росі  ми  зберемося  разом,  
хвилям  його  віддамо,  що  прибоєм  простують  на  берег.
Кучері  з  плеч  розплетемо  від  одягу  тіло  звільнивши,  
груди  свої  оголивши,  співатимо  пісню  прощальну.
Милостивим  будь  до  нас  Адоні́с  у  наступному  році!
Жданим  прихід,  Адонісе,  твій  буде  тепер  і  наві́ки!

Горго
Ах,  Праксиноє,  поглянь,  яка  гарна,  принадлива  жінка!
Знає  багато,  щаслива  і  голос  красивий  у  неї.
Але  додому  вже  час!  Диоклід  мій  не  снідав  сьогодні,  
він  і  завжди,  наче  оцет,  голодним  –  його  не  чіпайте.
Радуйся  милий  Адо́ніс  і  нас,  нам  на  радість,  відвідуй.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878301
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2020

Примус

Уявою  в  дитинство  я  ітиму.
Багатий  вечір.  Вариться  узвар.
У  сінях  втулено  для  цього  примус.
Я,  дошкільня  ще,  під  напливом  чар  

в  кутку  на  стільчикові  примостився  
і  так  уважно  на  вогонь  дивлюсь  
та  слухаю,  як  він  гуде.  Щасливця  –
як  я  тоді,  шукати  не  візьмусь.

Цей  мідний  примус  золото-червоний,  
цей  звук,  що  аж  мурашки  по  спині,  
мене  і  досі  по  життю  боронить  
від  стресів  у  важкі  для  мене  дні.
 
Які  шляхи  уява  малювала  
мені  у  тому  пружному  вогні  
не  пригадаю,  їх  було  чимало  
і  всі  вони  всміхалися  мені.

І  я  не  чув,  що  кликали  до  столу  
«багатого»  –    життя  все  ж  не  легке́…
Такого  потім  не  було  ніколи  
зі  мною.  Пригадається  ж  таке…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878270
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2020

Буколіка XIV «Есхін та Тионіх, або любов Кініски» (як Теокріт*) - переспів

Есхін
Друже  Тио̀ніх,  здоров  будь!

Тионіх
І  ти  будь  здоровий,  Есхіне.

Есхін
Де  пропадав?

Тионіх
Пропадав?  А  що  сталося,  друже,  з  тобою?

Есхін
Справи  у  мене  погані.

Тионіх
Помітно,  що  ти,  ніби  чахнеш.
Он  опустилися  вуса,  скуйовджені  пасма  волосся.
Схожий,  неначе  близнюк,  щойно  учень  пройшов  Піфагора  –
Жовтий,  як  ти,  босоніж.  Люди  кажуть,  що  він  афінянин,
Теж  від  кохання  страждав,  але  думаю  просто  голодний.

Есхін
Все  ти  жартуєш,  мій  друже,  а  я  від  красуні  Кініски
Зраду  й  образу  отримав  –  за  крок  вже  моє  божевілля.

Тионіх
Звично  вже  ти,  мій  Есхіне,  наллєш  від  душі  через  вінця.
Все  тобі  зараз  подай.  Та,  проте,  розкажи,  як  було  все.

Есхін
Якось  недавно:  з  Фессалії  вершник  аргив'янин  Апис,
Я  і  Клеонік-гоплі́т  –  всі  зібралися  випити  разом.
Я  їх  у  себе  приймав.  Двох  телят,  порося  закололи,
Флягу  відкрив  із  вином  благородним,  що  з  Біла
років  чотири  беріг,  а  по  запаху  –  ніби  з  точила,
Устриць  купив  та  бобів  –  непогане  вдалося  застілля.
Пізно  було  вже,  коли  забажали  вина  не  розвівши,
Пити  здоров'я  –  кого  хто  захоче,  ім'я  лиш  назвавши.
Всі  імена  називали  і  пили  за  їхнє  здоров'я.
Тільки  вона  промовчала  –  і  це  при  мені  –  що  робити?
Хтось  їй  сказав  жартома:  «Що  мовчиш  ти?  Побачила  вовка?»
Вмить  спалахнула  вона,  наче  той  смолоскип,  відповівши,
–  «Все  то  ти  бачиш!  Що  ж  –  Лікос,  син  Лаби-сусіда  є  вовк  той,
Ніжний  і  ростом  високий.  Він  красень,  багато  хто  каже.»
Ось  вона  тане  по  кому,  від  пристрасті  сходячи  з  глузду!
Правда,  вже  дещо  про  них  вух  моїх  у  свй  час  долітало,
Значення  не  надавав  я  пліткам  цим,  вар'ят  бородатий!
Вже  на  той  час  неабияк,  насправді,  ми  всі  були  п'яні,
Той  ларисянин  противний  знов  пісню  спочатку  заводить:
«Лікос  та  Лікос»  –  співає  цей  дурень  і  в  цю  мить  Кініска
Раптом  у  сльози  ридма!  Шестилітнє  дівчисько  так  гірко
Певно  не  плакало  ще,  якби  рвалось  до  мами  в  обійми.
Знаєш,  Теоніх,  який  я:  підскочив  і  ляпаса  дзвінко
Раз  і  ще  раз  їй  поклав,  а  вона  підібрала  свій  пеплос**,
Вибігла  швидко  надвір  і  я  вигукнув:  –  «Що,  до  вподоби
Інші  обійми,  солодші?  Ну  що  ж,  то  іди  ти  нього,
Гріти  на  грудях  своїх  того  дурня,  по  кому  ридаєш!»
Схожа  на  ластівку,  що  для  малих  пташеняток  від  стріхи
Юркнула  в  небо  по  їжу,  так  швидко  побігла  від  мене
В  двері  від  нашого  ложа  –  і  як  тільки  ноги  поне́сли!
Є  в  нас  прислів'я:  «Подався  бичок  по  дорозі  у  нетрі».

Двадцять  вже  днів  пролетіло,  ще  вісім,  і  де'ять,  і  десять,
Ще  одинадцять;  два  дні,  як  добавиш,  два  місяця  буде,
Як  розлучилися  ми.  Тож,  будь  я  фракійцем  нещасним,
Знати  не  хоче  мене,  а  йому  –  двері  наніч  відкриті.
Що  говорити  про  нас,  що  вже  нас  за  людей  не  рахують?
Ми,  як  мегарці***-біда́ки  під  гнітом  у  долі  важкої.
Якби  її  розлюбити,  пішли  би  на  лад  мої  справи.
Як  це  зробити  Тионіх?  Влип,  мов  тая  миша  у  дьоготь.
Знати  не  знаю,  які  знайти  ліки  для  пристрасті  згубні.
Чув  я,  щоправда,  як  Сим,  коли  в  Епідахолову  дочку
Дуже  закоханим  був  із-за  моря  вернувся  здоровим,
Він  мій  одноліток,  може  й  мені  теж  за  море  податись?
Гіршим  за  нього  не  буду,  можливо,  що  і  не  найпершим,
Але  й  не  гіршим  за  інших  у  битвах  я  воїном  стану.

Тионіх
Дуже  я  хочу  Есхін,  щоб  до  ладу  прийшли  твої  справи.
Але,  якщо  ти  все  ж  вибереш  шлях  на  чужи́ну  за  море,
З  понад  усіх  –  Птолемей,  повелитель  для  вільного  мужа.

Есхін
Так?  Розкажи,  що  за  цар.

Тионіх
Він  для  вільного  –  гідний  владика.
Добрий,  привітний,  розумний,  знавець  у  коханні  та  віршах,
Щедро  дає  багатьом,  а  освідченим  рідко  відмовить,
Як  і  належить  царю.  Та  просити  аж  надто  не  треба,
Знаєш  Есхіне...  Так  ось,  як  насправді  відчув  ти  охоту
Плащ  на  плечі  заколовши,  ногами  обпетрися  в  землю,
Витримати  гідно  наступ  від  го́плітів  мідношоломих,
Раджу,  податись  в  Єгипет.  Бо  швидко  помітить  нам  старість
Скроні,  а  потім  підкрастися  може  і  до  підборіддя.
Час  усе  красить  у  біле.  Живи,  доки  в  розквіті  сили!


*Теокріт,  також  Феокріт  (грец.  Θεόκριτος)  (кінець  4  століття  до  н.  е.  —  перша  половина  3  століття  до  н.  е.)  —  давньогрецький  поет,  один  з  найвидатніших  представників  літератури  раннього  еллінізму,  молодший  сучасник  Каллімаха,  уродженець  Сіракуз.  Заснував  жанр  ідилії,  у  якій  предметом  милування  стає  простота  і  природність  невимогливого  побуту.  Ідилії  Теокріта  започаткували  європейську  традицію  «буколічної»  літератури.

**Пеплос  жіночий  верхній  одяг

***Мегара  –  місто  в  Греції

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878209
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2020

Вершники нізвідки

Кінець  світу  малоімовірний.
Але  завжди  лишається  надія.
Стівен  Кінг  «Буря  століття»

Вершники  нізвідки  
виникли  в  імлі,    
невблаганні  свідки  
скачуть  по  Землі.

Чи  біда  у  світі,
кари  чи  грядуть  –  
вершників  нізвідки  
четверо  в  ряду.

Ангели  чи  джини  
сіли  у  сідло,  
чи  вдягли  личини
гості  з  НЛО?

Чи  благати  слізно
відпустити  гріх,
а  чи  вже  запізно  
зупиняти  їх?

Цей  сюжет  не  но́вий:
Апока́ліпсис  
ще  Іван  чудово  
описав  колись.

Молитов  потуги  
невблаганна  суть  –  
душам  недолугим  
відчай  мук  несуть.

Видно  в  небі  чітко  –
наче  на  війні,
вершники  нізвідки  
скачуть  в  далині.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878141
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2020

Вінок сонетів «Побачення з Евтерпою»

1  Пролог

Вже  написав  сонетів  я  чимало.
Мені  б  це  у  віночок  заплести…  
У  мене  все  часу̀  не  вистачало,  
з  Евтерпою  до  злагоди  дійти  

не  міг  ніяк,  відносилась  недбало  
вона  посеред  буднів  марноти
та  на  мольби  мої  відповідала,  
немов  глузуючи  із  висоти.

Хоча  безмовність  –  це  душа  речей,
служіння  муз  не  терпить  суєти.
Червона  квітка  впала  на  плече,

Вона  і  вибачалась  і  прощала.  
Почув  я  шепіт  ангела  згори:  
як  мусиш  говорити  –  говори.    


2  Дежавю
 
Вже  написав  сонетів  я  чимало,  
але  в  потоці  стомлених  людей  
мене  раптове  відчуття  спіткало,  
я  потім  згадуватиму  той  день.

Був  день,  як  день.  Ніщо  не  віщувало  
у  звичних  буднях  дивного  ніде,  
та  ніби  скористався  я  порталом:
та  сама  мить,  так  само  люд  іде,  

та  подумки  чомусь  мені  здалося,  
ну  ось  таке  раптове  déjà  vu,
що  все  найголовніше  відбулося.

Я  впевнений,  навіть  ім'я  назву,
з  ким  далі  по  життю  мені  іти.
Мені  б  це  у  віночок  заплести.


3  Гра  в  сніжки
 
Мені  б  це  у  віночок  заплести  –
пух  легкий,  що  посипався  під  ранок,
і  далі  ще  не  перестав  іти  
цей  сніг  (це  добре),  вогкий  (це  погано).  

Ми  місимо  його  –  і  я  і  ти  –
похмурий  я,  весела  ти,  кохана.  
Летить  до  мене  кулька  чистоти  –
сніжок,  його  ти  кинула  неждано.

За  гріх  навіяної  самоти,
мов  ангел,  ти  караєш  бездоганно.  
В  житті  у  нас  по  всякому  бувало.

Вклоняюся  тобі  за  цей  урок.
У  відповідь  зліпити  свій  сніжок,
у  мене  все  часу̀  не  вистачало.  


4  Море
 
У  мене  все  часу̀  не  вистачало.  
Дивився  я  на  море  біля  шхер.  
Як  у  печери  море  запливало,  
а  потім  випливало  із  печер.

А  то,  було,  що  лагідне  тепер  
воно  маленьку  мушлю  колихало.
Здавалося,  що  цілий  світ  завмер  
у  спокої,  та  їй  цього  замало.

Кому  набрид  щоденний  шум  і  гам,
вам,  хто  в  роботі  притомився  зором,
сам  Бог  велів  навідатись  сюди.

Безмежне  море  спокій  дасть  очам.
Під  музику,  що  напливає  морем,
з  Евтерпою  б  до  злагоди  дійти…


5  Концерт  для  фортепіано
 
З  Евтерпою  до  злагоди  дійти  
не  міг  ніяк  про  таємничо  звиті  
в  гаю  оман,  у  місячному  світлі  
кленові  дрібно  списані  листи.

В  них  образи  продовжують  цвісти  
у  павутину  місяця  повиті.
Менади  линуть  в  них  у  верховітті  
і  десять  їх  на  клавішах  метких.

Смарагдами  зап’ястя  наздогнала,
краса  дівоча  чистої  води,
на  чорне  з  білого  перелітала.

Долоні  легкі,  наче  опахала,
лишали  на  серцях  людських  сліди  –  
не  міг  до  них  відноситись  недбало.


6  Вірші
 
Не  міг  до  них  відноситись  недбало,
я  їх  повторюав  у  напівсні.
Лише  для  них  уваги  вистачало  –  
рядкам  перегорілим  у  вогні.

Так  радісно  з  туману  виявляло  
натхнення  їх  появу  в  тишині  
і  серце  рими  з  радістю  вітало.
Ця  мука  й  захват  дорогі  мені.

Хто  знає,  як  з  тижневого  запою,
немов  поранений  посеред  бою,
я  розкидав  розірвані  листки.

Та  вірші  я  люблю,  любов  зростає:
так  матір  хворих  діток  обіймає,
сама,  по  серед  буднів  марнотѝ.  


7  Комета
 
Сама,  по  серед  буднів  марнотѝ,  
крізь  вищі  сфери  мерехтливий  жар,
грядучих  бур  досягнення  мети,  
зловісного  неспокою  пульсар  

в  собі  несе.  Нехай  тремтять  світи,  
в  ній  бачать  меч  грядучих  людству  кар.
Від  краю  світової  мерзлоти  
вона  летить  до  сонця,  як  Ікар

у  всій  своїй  красі  …  і  вже  –  немає:
парабола  від  сонця  повертає
у  холод,  у  ніщо,  у  вічну  тьму.

Такий  закон,  скоряючись  йому  –  
«До  зустрічі»  –  вона  мене  вітала
та  на  думки  мої  відповідала.


8  Лезо  Оккама
 
Так  на  думки  мої  відповідала:  
«Я  лезом  Оккама  січу  життя.  
Сердечну  складність  ним  повідрізала,  
і  зорепад,  і  бід  передчуття.

Каменепад  гравітаційна  стала
вдягає  у  красиві  поняття́.  
Відрізую  повільно  під  лекало
кохання  зраджене,  без  каяття.

Та  бачу,  знову  хвостик  відростає
у  господині  мідної  гори  –
моя,  чомусь,  надія  не  вмирає…

О,  серце,  дотерпи  ще  до  пори,
допоки  на  життя  поглянеш  ти,
немов  глузуючи,  і  з  висоти».  


9  Тінь
 
Немов  глузуючи  із  висоти  
дивлюсь:  тінь  стелиться,  повзе  неначе.
Під  сонцем  легко  їй  мене  знайти:
глуха  все  чує,  без  очей  все  баче,  

Та  й  сам  я  тінь  призначений  повзти,  
хмаринкою  стривожено  маячу.
Іду  за  тим,  кому  мене  вести,
сам  по  собі  нічого  я  не  значу.

Чи  тінь  я  ангела,  котрий  над  нами  –  
тінь  деміурга  і  його  світами,
безмовно  йде  й  від  нього  не  втече?  

І,  може,  хтось  моєї  тіні  тінню,  
також  у  сумнівах  під  височінню,  
хоча  Безмовність  –  це  душа  речей?


10  Ноктюрн
 
Хоча  Безмовність  –  це  душа  речей,  
споконвіків  –  священна  таємниця  –
вона  від  нас  у  тінь  біжить  з  очей,  
пасує  їй  вечірня  багряниця.  

Від  неї  спека  денна  не  пече.
Вночі  для  нас  вона  бальзамом  сниться.    
Нічна  Безмовність  –  це  душа  речей,  
споконвіків  –  священна  таємниця.

Їй  місце,  де  в  гаю  струмок  тече
і  в  ньому  стежка  місячна  сріблиться,
чи  у  косі,  що  впавши  на  плече,  

чекає  рук  моїх,  щоб  розплестися.
Безмовності  мовчання  освяти  –  
служіння  муз  не  терпить  суєти.


11  Служіння  Муз
 
Служіння  муз  не  терпить  суєти,  
воно,  як  дощ,  що  на  часи  в  You  Tube
захоплює  і  ти  уже  не  ти  
і  релаксуєш  під  гіпнозні  хлюпи,  

що  краплями  спадають  з  висоти.
Коштовнішої  ласки  не  знайти,  
коли  до  вух  шепочуть  тихо  губи:
служіння  муз  не  терпить  суєти.

У  снах  ти  наяву,  тому  тремти  
в  чеканні  рим,  які,  немов  сукуби,  
зваблѝво  виринають  з  темноти  

і  заставляють  серце  бити  в  груди.
Завмерло  все,  рікою  мить  стече,
червона  квітка  впала  на  плече.


12  Ліліт
 
Червона  квітка  впала  на  плече.
Ліліт.  Чаклунка.  Жінка  вічно  мила.
Вогонь  її  волосся  –  обпече,  
немов  з  вулкану  магми  ніжна  хвиля.

Світ  постарів,  красуня  залишила    
свій  образ  юним.  Поглядом  очей  
її  жіночості  магічна  сила  
захоплює  і  жоден  не  втече.

Ця  жінка  –  дана  людям,  як  принада.  
І  кожного  хто  потрапляв  до  са̀ду  
вона  зацілувавши  у  саду̀,  

криваво  мака  квіткою  вінчала.
Являючись  на  горе  та  біду,
вона  і  вибачалась  і  прощала.


13  Надщерблений
 
Вона  і  вибачалась  і  прощала,
зима  вночі  –  так  лагідно-гірка…  
Дзвіниця  благовістом  пролунала  –
у  хвилях,  мов  у  спогадах  ріка.

І  ватра  яскравіше  запалала,  
впізнаючѝ  старого  вояка.
Він  розповів:  «Коли  душа  співала,  
коли  міцню  ще  була  рука

я  слухав  дзвін,  але  не  стало  мрій  
в  боях  надщербленій  душі  моїй.
Не  відкликався  переможним  дзвонам

я  зранений  на  мертвих  тіл  горі.
Церковним  не  підлеглий  вже  канонам
почув  я  шепіт  ангела  вгорі.


14  Норманському  формату
 
Почув  я  шепіт  ангела  згори:
 «Мир  тобі  Земле,  мир  вам,  люди  добрі  
і  злим  бажаю  доброї  пори,
мир  вам,  засліплені,  в  бою  хоробрі,

мир  вам,  в  котрих  в  серцях  вогонь  горить.
Для  неба  всі  однакові  у  горі,  
не  вам  судить  і  ближнього  корить.
Миріться  люди,  мир  вам,  люди  добрі.

Усі  ми  –  душі,  винні  і  невинні.
Я  славлю  день  у  сонячнім  промінні,
як  славлю  я  вночі  зірки  вгорі.

Вже  час  настав  для  грішної  юдолі
і  навіть,  якщо  поряд  душі  кволі,
як  мусиш  говорити  –  говори.»


15  Епілог
 
«Як  мусиш  говорити  –  говори»  –
дозволила  поблажливо  Евтерпа.  
Сів  за  вінок  вечірньої  пори,
до  ранку  закінчи́в.  Рука  затерпла.

І  сили  вже  не  ті  і  вже  старий,  
та  зігрівала  руку  думка  тепла:
читач  цього  погляне  догори  
і  Музі  до  вподоби  стане  жертва,

що  сплетена  у  тиху  ніч  весня̀ну,
під  шепіт  трав,  під  лопотіння  листя.
В  лісах,  в  садах,  в  полях,  в  річках,  в  теплицях  

вінок  сплітав,  як  час  йому  настанув.
На  клумбі  безліч  квіт  повиростало,
вже  написав  сонетів  я  чимало.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878000
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.05.2020

Ветеран

«Не  потурай:  легше  плакать,  
Як  ніхто  не  бачить.»  
Т.Г.  Шевченко

–  «Звичайно  це  –  герої,  що  казати?..
І  дуже  шкода  хлопців,  та  не  вік
нам  попіл  сіяти,  волосся  рвати
і  воду  витирати  з  під  повік.

Ми  –  вдячні  і  не  нам  їх  забувати.
Та  стільки  пʾявок  –  на  небесний  лик…
Пʾють  їхню  кров.  Давно  пора  здирати,
бо  й  наша  власна  –  не  томатний  сік.
 
Хто  плаче,  той  слабкий  і  автомати
ідуть  комплектом  до  сухих  очей.
Нам  їх  рука  потрібна  на  плече,

а  подвиг  їхній  буде  час  згадати    –
колись,  на  роковини,  в  мирній  хаті.
Тоді  й    сльоза,  можливо,  потече…»  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877880
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2020

Курортний роман (буколіка)

Я  не  люблю  пустого  словника  
любовних  слів  і  виразів  невмілих:  
"Ти  мій",  "Твоя",  "Люблю",  "Навіки  твій".
Я  рабства  не  люблю.
О.  Блок

В  дюнах

Цей  пляж  мало  кому  відомий;
до  нього  стежка  поміж  дюн
веде  по  березі  крутому
під  спів  високих  сосен-струн
спускаючись  в  саме  безлюддя;
він  у  байдужості  своїй,
неначе  Боже  правосуддя,  
дарує  тишу,  чи  прибій
за  праведні,  чи  за  злочинні  
надії,  наміри  та  вчинки.  
Лишають  спогади  й  жалі  
такі  куточки  на  Землі.

Цей  раз  він  запізнився  знову:  
ще  вчора  купував  вино,  
та  штопор  скрізь  шукав  по  дому  
і  не  знайшов.  Усе  одно  
минув  час.  Як  захочуть  пити,  
знайдуть  в  машині  чим  відкрити.
Яскраво-жовтий  «шевроле»  
її  стоїть,  здалека  видно  
між  соснами,  дуже  картинно  
в  пейзаж  вписався,  тільки  зле  –  
її  не  видно.  Ось  на  пляжі  
побачив  постать  на  пейзажі.

По  схилу  дюни  він  побіг  
і  назбирався  у  красівки
пісок.  Він  розв’язав  шнурівки  
і  вже  пісок  до  босих  ніг,  
«аж  так»,  чіплятися  не  міг.
Чи  слідкувала,  чи  почула  –  
оглянулася,  посміхнулась  
і  її  альтове  –  «Привіт»  –    
вплілося  в  крик  нахабних  чайок,  
що  в  хвилях  рибу  підмічають,  
над  морем  кружачи  політ.

–  «Так  рада  я,  що  ти  прийшов!  
Чекаю  тут  одна  у  дюнах,  
а  чайки  ці  до  мене  знов,  
такі  нахабні  у  лагунах,  
немов  до  годівниці  йдуть,  
кричать  і  мало  не  клюють!»  
–  «Моя  хоробра  бідолаха,  
я  захищу  тебе  від  птаха,  
йому  кохану  не  віддам!
Вина  купив  учора  нам,  
та  тільки  штопор  загубився.
Шукав.  Пробач,  що  запізнився…

Пішли  на  дюну?»  І  вона  
кивнула  мовчки,  підхопила  
клітчату  ковдру  і  пішла  
до  «шевроле»,  що  причаїлось
там,  де  з  піщаної  коси  
узлісся  бору  –  навскоси.
Вдихаючи  повітря  з  моря,  
сосновий  смоляний  настій  
він  йшов  за  нею  і  прибій  
щось  шепотів  йому,  і  вторив  
прибоєві  у  вухах  шум,  
а  він  дивився  і  не  чув.

Коли  дісталися  вершини,  
напружуючись  жартома,  
повільно  одяг  він  знімав,  
вона  за  мить  зняла  бікіні  
розклала  ковдру  і  в  обох  
прийняв  тіла  м’який  пісок.
Дивилися  у  синє  небо,  
на  перламутрові  хмарки,  
мовчали  і  в  обох  думки  
були  одні  і  ті  ж,  не  треба  
було  висловлювати  їх,  
був  цілий  пляж  лише  для  них.

–  «Відбий»  –  вона  прошепотіла.  
Від  пляшки  вінчик  він  відбив  
і  не  торкаючись  відпив,  
їй  передав,  вона  відпила,  
а  потім  він  її  кохав,
де  поливав,  там  цілував.
Так  вечір  наступив  і  зорі  
повільно  прокладали  шлях  
собі  на  захід,  аж  за  море.
Вони  спустилися  на  пляж  
і  кѝдалися  в  теплі  хвилі  
і  заспокоїлись  спочилі.

Вона  на  ранок  привезла  
його  під  кемпінг,  на  прощання  
чолом  торкнулася  чола,
поцілувалися  востаннє.
У  неї  дім  та  купа  справ.
А  він  ще  довго  сам  стояв…

ЇЇ  думки

Думки  приходили  в  дорозі.
–  «Я  ще  закохуватись  в  змозі…
Кохання  –  цілий  світ  без  меж:
солодке,  болісне  –  на  вибір.  
Кохання,  це  як  інший  вимір  
і,  слава  Богу,  в  мене  –  теж.

Якби  він  зміг  ще  подзвонити,  
як  це  не  вперше  вже  робив...  
Уже  прийдуть  зі  школи    діти,
захоплено  про  безліч  див  
розповідатимуть:  що  взнали  
і  що  до  дому  задавали.  

Їх  двоє  в  неї,  дочка  й  син  
Він  –  другий  клас,  вона  –  вже  третій.  
Старанно  вчаться.  Кінець  чверті.
Схвильовані  обоє  цим:  
канікули  настануть  скоро,  
чекають  друзі  їх  і  море».

Про  це  вона  розповідала  
йому  не  раз,  як  наступала  
пора  вдоволення  в  обох,
а  він  завжди  радів  за  неї  
і  це  було,  як  пропілеї  
до  храмини  її  думок.

Там  в  кемпінгу  в  жінок  питання  
напевно  буде  не  останнє:    
чи  є  у  неї  чоловік?
Для  тих  святенниць  вже  похилих,
таких  питань,    для  них  важливих,
напевно  вистачить  на  вік.  


***

Свій  «форд»  нарешті  він  поладив.  
Пора  додому.  –  «Наче  зрадив»  –  
себе  він  подумки  картав
за  дивну  легкість  та  свободу.
Плече  свербіло  на  негоду  –
немов  хворобу  подолав.

На  другий  вечір  –  він  поїхав.
Зійшли  на  нього  сум  і  втіха  –
таке  з  ним  трапилося  вперш.  
–  «Цей  пляж,  Вона  –  були  насправді.  
Це  з  ним  залишиться  наза̀вжди».
Вчувався  альт:  –  «…  зі  мною  теж».

Епілог

Розлука  –  це  знову  почати  життя,  
збагнути  призначення  простору  й  часу,
це  страх  подолати  свій  без  вороття,  
до    гілки  привити  брость,  наче  прикрасу.

Розлука  –  це  слухати  тиші  наспі̀в,  
лишивши  позаду  обійми  прощання.  
Розлука  –  це  той  пілігрим,  що  присів  
на  місяць,  щоб  вибрати  шлях  до  світання.

Розлука  –  торкнутись  чолом  до  чола  
і  пообіцяти  дзвонити  й  писати.  
Розлука  таємно  в  душі  проросла  
і  пам’ять  взялася  її  доглядати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877864
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2020

ЕМІГРАНТ повість у віршах

Пролог
 
О  тихий  Амстердам.
К.  Бальмонт

Я  з  вами  поділюся  дечим:  
задумав  я  уявну  втечу    
у  милий  серцю  Амстердам,
де  Амстелом  від  площі  Дам  
Рембрандт  пливе  з  Тюссо  мадам
до  парку  Вондел,  чи,  можливо,  
по  Сінгел*,  по  Херегенграхт*…  
Облишу  назви  полохливо,  
бо  заблукаю.  Хоч  назад  
вже  не  планую  особливо.  
В  човні-будинку  оселюсь  
і  змінюватиму  адресу,  
якщо  заради  інтересу,  
кормою  берега  торкнусь.

*  назви  каналів
11.12.2018р.

І  Пастораль
 


Війна  –  не  пригода,  війна  –  хвороба.
Як  тиф.
Антуан  де  Сент-Екзюпері

Уже  два  роки  на  цій  баржі  він  живе,
куди  прокладені  –  каналами  пливе,
спиняється  там,  де  йому  цікаво:
в  містах  приморських,  в  річкових  заплавах,
малюючи  пейзажі  берегів,
гаїв  густих  і  заливних  лугів
населених  багатими  стадами,
сільських  будиночків  захованих  садами;
спостерігає  побут  у  селян,
щоденну  працю  –  данину  полям
в  переплетіннях  жанрових  історій,
аж  доки  не  зійдуть  на  небо  зорі.

Повільно  ночі  вісник  настає
і  тихо  спокій  кольорам  дає,
окрім  одного  –  ультрафіолету;
приймає  ніч  у  нього  естафету,
на  світ  людський  розстелюючи  тінь,
мов  ковдру  вовняну  для  сновидінь,
щоб  м'яко  їм  зліталось  на  оселі
тих,  хто  на  них  очікує  в  постелі.

Тож  і  йому  вже  час  спускатися  у  трюм,
на  нього  там  чекають  Кант  і  Юм,
стоять  ще  не  розкриті  Ніцше  й  Гегель  –
замість  снодійного  –  читання  перед  сном,
але  спочатку  сандвіч  з  молоком,
холодний  душ  і  вогник  у  каміні,
і  що  ще  треба  молодій  людині
в  її  не  повних  тридцять  вісім  літ
на  цій  добром  обділеній  Землі?

Сюрпризів  є  багато  у  природи,
дощі  піти  не  оминуть  нагоди  –
понад  травою  заливних  лугів
посеред  ночі  грім  прогуркотів.
Та  тільки  він  ще  спить  і  дріб  розбитих  крапель
доречним  шумом  в  сон  його  потрапить.

Щораз  зі  сходу  прилітає  сон
і  сниться:  він  в  окопі,  бій,  патрон
заклинило  затвором  –  не  дістати,
в  країні  з  назвою,  що  не  згадати;
колись  він  жив  там,  сотні  літ  назад
і  армії  її  він  був  солдат.
Осколком  реактивного  снаряда
йому  пробило  груди  і  він  падав
сповільнено,  неначе  у  кіно  –
був  спокій,  і  було  вже  все  одно.

Але  він  вижив,  навіть  без  каліцтв.
Вже  після  госпіталю  будні  потяглись.
Він  пригадав  потрохи  малювати  
(мав  Львівську  академію  мистецтв
своїм  здобутком).  З  сайтів  продаватись  
його  «фламандці»  стали,  як  протест  
щоденному  буттю  без  цілі  й  суті.  
Емігрував  до  Генту  все  забути.
Від  продажу  прибуток  підоспів,  
але  війна  приходила  до  снів.

Під  ранок  він  прокинеться  і  заведе
старенький  дизель,  баржу  поведе
до  узбережжя  (ближче  щоб  до  моря,
де  оксамитовий  сезон  і  де  немає  горя).
07.01.2019р.

ІІ  Повернення
 
Самотність  –  це  вигнання  до  себе.
Володимир  Шойхер.
 
Коли  він  підпливав  до  міста,  
не  грали  труби  урочисто  –  
лише  в  його  уяві.  Шум  
від  купи  збуджених  моторів  
та  натовпу  у  світлофорів  
породжував  тривожний  сум.

В  одному  з  бокових  каналів  
за  ним  закріплений  причалик,  
вірніше,  за  його  човном.  
Там  офіційну  мав  адресу,  
поштову  скриньку,  де  всю  пресу  
поштар  складав  йому  гурто̀м.

За  жѝтло  баржа  слугувала,  
яку  він,  власне,  до  причалу  
кормою  і  втулив  туди,
на  «радість»  звичну  вже  сусідів,
що  також  на  човнах  всіх  видів,
як  він,  жили  серед  води.

–  Привіт!  –  Здоров  будь!  –  залунали  
знайомі  голоси  з  причалу,  
що  одночасно  слугував  
за  набережну  для  туристів,  
які  завжди  присутні  в  місті,  
бо  місто  звалось  Амстердам.  

У  цьому  місті  є  багато,  
як  в  нього,  барж,  в  них  на  кімнати  
переробляють  люди  трюм;  
і  квадратури  вистачає,  
а  на  воді  і  шум  стихає,  
і  підключити  можна  струм…

Сплативши  чималі̀  рахунки,  
книжкові  обійшов  лавкѝ.  
Колишні  поновив  стосунки  
з  салонами  картин  таки:
усі  відвідав  вернісажі,
де  виставлялися  пейзажі,  
що  у  мандрівках  малював,  
чи,  кажуть  критики  –  «писав».  

Хай  невеличкий,  все  ж  прибуток
приходив  на  його  рахунок.
Пейзаж  голландський,  знаний  скрізь,  
багатий  не  минав  турист.  
Як  повертався  вже  додому,  
побачив  морду  він  знайому  
й  на  ній  до  себе  інтерес.
Що  ж,  дочекався.  Гарний  пес.

Господарка  поблизу  бару  
дає  притулок    сенбернару,  
до  речі,    пиво  там  завжди  
густе  знайомим  наливає,  
а  вдень  туристам  добавляє  
до  пива  крапельку  води.
Що  ж,  треба  покормить  Таліба  –
їсть  м'ясо  і  не  хоче  хліба.

Він  любить  мріяти,  що  десь  
його  кохана  виглядає  
і,  заклопотаний  увесь,  
в  дорогу  скоро  він  рушає,  
та  тільки  справи  не  дають…  
І  він  придумує  ті  справи:
ще  щось  доробить,  щось  підправить  
і  завтра    зранку  –  в  добру  путь…
22.03.2019р.

ІІІ  Стара  Голландія
(як  інтермедія)
 
“Про  голландські  міста  кажуть  –  
Роттердам  працює,  Гаага  править,  
а  Амстердам  гуляє.“
Іен  Мак’юен

У  небо  –    хмарами  розмитий
пейзаж  Голландії  старої  –
тече  серпанком  ледь  помітним  
канал  весняною  порою.

І  підкорили  колорити
фасадів  ветхі  гобелени;  
театр  заплавою  залитий,  
являє  пасторальні  сцени:

ледь  рухається  у  затоні  
з  відпочивальниками  човен;  
від  вежі,  наче  з  неба,  дзвони  
несуть  у  вічність  спів  церковний;

втопила  праля  в  річці  скалку  –    
у  хвилі  полотно  біліє  –
відволікаючи  рибалку,  
що  під  кущем  завмер  в  надії;

купкуються,  спішать  по  мо́сту    
голландці  вбрані  в  чисте  й  біле;  
міщани  вийшли  на  підмостки  
у  п'єсі  з  назвою  «Неділя».

Він  дивиться  крізь  часу  хмари
один  в  партері  серед  залу:
старі  будинки,  як  примари  
зникають  в  далечі  каналу…
02.05.2018р.


IV  Побачення  з  «давньою  знайомою»
 
–  Значить,  я  права?  В  ньому  є  щось  не  зовсім  нормальне?
–  Моя  дорога  юна  леді,  хто  з  нас  повністю  нормальний?
Агата  Крісті,  «Побачення  зі  смертю»

В  чарі̀вному  хитросплетінні  
вже  місто  огорнули  тіні.
Ледь  чутний  розпочався  дощ  
молитвою  вечірніх  прощ.  
Прощаючись  із  днем  минулим  
та  людством  стомлено  поснулим,
до  світанкової  зорі  
горять  реклами  й  ліхтарі.  
По  площам  та  проспектам  чистим  
шукають  враження  туристи  
і  запах  трункових  грибів
серед  червоних  ліхтарів.

В  крисані,  темному  плюмажі  
його  очікує  на  баржі  
жіноча  постать.  Краплепад  
її  ретельно  оминає.    
Йому  здалось  її  він  знає,  
чи  знав  багато  літ  назад.
–  Уклін  мій  Вам,  шляхетна  пані!
–  Я  бачу  ти  мене  впізнав.
Ми  зустрічалися  в  останнє,  
як  ти  поранений  лежав  
снаряду  вражений  уламком.
–  Вас  бачив,  як  лежав  за  танком...

(Якщо  дивитись  довго  в  небо,  
здається,  що  війни  нема  
і  помирати  вже  не  треба  –
війна  закінчиться  сама.

Якщо  дивитись  довго  в  небо,  
здається,  що  шумлять  гаї,  
а  не  трава  навколо  тебе  
і  шурхіт  кулі  у  землі.

За  мною  тихо  спить  Європа,
до  неї  подумки  пливу,
а  сам  лежу  на  дні  окопа,  
від  хмар  очей  не  відірву.)

На  каву  за́йдете  у  трюм?
Знайомі  хвалять,  як  готую.
–  Що  ж  з  задоволенням  скуштую.
До  кави  що?  –  Рахат-лукум.
–  Жінки  до  ласощів  охочі,  
та  ще,  коли  посеред  ночі…
–  Жартуєте.  Живу  осібно…
Ввімкнути  світло?  –  Не  потрібно.
Люблю  дивитися  вночі  
на  легкий  пелюсток  свічі.

–  Свічки  запалюю,  буває,    
коли  електрики  немає.
Тож  зараз  запалю.  Ну  як
Вам  кави  аромат  і  смак?
–  Пристойні.  Побратими,  друзі,  
всі  хто  поліг  у  лісо-смузі,  
передають  тобі  привіт,  
бажають,  щоб  ти  зміг  як  слід,  
на  цьому  непростому  світі
за  себе  і  за  них  прожити.
Про  тебе  згадують  якраз.
До  зустрічі.  Мені  вже  час.

В  турботах  зранку  воскресав  
дощем  омитий  Амстердам.
Виблискує  вологе  чадо.
Збігає  по  дахам  вода,
у  їхні  схилені  свічада
небесна  глибина  спада.
Запрошують  людей  кав'ярні
в  затишні  закутки  свої.
Омите  місто  у  чеканні
від  сонця  пестощів  стоїть.

В  ранковій  сонячній  заграві  –  
пусті  дві  філіжанки  кави.

*«давня  знайома»  -  смерть
17.04.2019р.

V  Місто  трьох  веж
 
Бельгию  вигадали  англійці
на  зло  Франції.
Шарль  де  Голль

По  сходам  гвинтовим,  вузьким,  похилим
піднявся  він  на  Белфорт*  і  дракон*  
до  нього,  нахиляючись  зі  шпилю,  
йому  всміхнувся,  мов  Ален  Делон.

Ще  дві  дзвіниці  височать  обабіч:
святий  Микола  та  святий  Бавон
злетіли  в  небеса  посеред  пабів,  
кав’ярень  та  каналових  припон.

Сьогодні  баржу  він  припнув  у  Генті*
і  Якоб*  привітав  на  постаменті.

На  Грасі  рідну  мову  він  почув,  
слова,  що  й  не  згадав  би  при  нагоді.  
До  групи  туристичної  примкнув  
і  вже  годину  разом  з  ними  ходить,  

ретельно  прислухаючись  до  слів,  
свою  байдужість  вдаючи  щосили.  
Він  сам  колись  так  само  говорив  
і  всі  його  так  само  розуміли.

Тож  з  ними  на  дзвіницю  він  заліз,  
за  вісім  євро  нахилився  вниз.  

–  «Ген  в  тому  замку  мешкав  Джеральд  Диявол*.»
–  «А  там  і  замок  графів  Гравенстен.»
–  «Той  Джеральд  Диявол  мав  жінок  чимало,  
вбивати  їх  в  житті  він  бачив  сенс.»
 
Ховаючись  за  їхніми  плечима,
хоч  зараз  їх  візьми  і  налякай
він  поглядає  їхніми  очима  
на  європейський  недосяжний  рай.

Такі  наївні,  геть  не  європейці…  
і,  раптом,  потеплішало  на  серці.

*  Белфорт  –  сторожова  храмова  вежа  в  Генті
*  золотий  дракон  –  символ  незалежності  Гента
*  Гент  –  містечко  в  Бельгії
*  Якоб  ван  Артевельде  –  гентський  купець,  лідер  опозиції  міст  Фландрії  проти  Франції
*  Грас  –  міст  у  Генті
*  Джеральд  Диявол  –  Джеральд  Віліана,  син  графа  Гента  Зегера  III,  мав  темний  колір  шкіри  та  чорне  волосся,  за  що  був  прозваний  Дияволом.  
04.05.2019р.

VI  Гентський  вівтар
 
«Ван  Эйк  увібрав  всю  існуючу  
донині  історію  живопису!».
Иеронимус  Мюнцер  1495р.

В  соборі  кафедральному  Бавона
в  молитві  перед  вівтарем  стояв,  
не  розуміючи  де  сон,  де  яв,  
чи  сам  Творець  звертається  з  амвона  
до  нього  образа̀ми  і  за  мить  
душа  його  на  небо  полетить;

той  ідеальний  задум  в  Божій    мислі  
що  явлений  спочатку  і  вже  вслід  
явився  Словом  Бог  і  власний  світ  
створив,  щоб  віра,  як  дитя  в  колисці,
пливла  до  Нього  натовпом  людей,  
як  змалювали  це  брати  ван  Ейк.

Поснули  в  лісо-смузі  побратими
на  сході  України  у  бою.  
Він  з  ними  душу  залишив  свою  
та  дивиться  на  диво  разом  з  ними.
Він  –  через  туристичну  тісняву,  
а  хлопці  бачать  Бога  наяву.
06.05.2019р.

VII  Портрет
 
Добре  бачить  лише  серце!  
Найголовнішого  очима  не  побачиш  
Антуан  де  Сент-Экзюпері
Вони  зустрілися  в  кав’ярні  
на  перехресті  двох  доріг.  
З  жінками  зустрічі  вже  давні  
він  в  пам’яті  своїй  беріг,  
та  ця  була  на  них  не  схожа,  
немов  поезією  проза
перетворилася  й  за  мить  
світ  водоспадом  полетить.
Так  і  його  життя  буденне  
в  затонах  річкових  заплав  
спинилось,  мов  без  вітру  став,  
і  раптом  ринулось  буремне,  
пошкодивши  (який  конфуз)  
урівноваженості  шлюз.

Вона  його  відчула  погляд,  
коли  він  малював  ескіз.  
У  відповідь  –  миттєвий  огляд  
і  позитивний  фейс-реліз
він  в  її  погляді  помітив  
в  портрет  домалювавши  квіти.
Коли  доїла  «гентський  ніс»*  
на  столик  їй  поклав  ескіз.  
–  «Це  до  майбутнього  портрету,  
що  малюватиму  для  Вас.  
Знайдете  позувати  час?  
Зізнаюся  без  пієтету:  
неписану  ніким  красу  
на  полотно  перенесу.»

Захоплений  її  портретом,  
що  в  Муінтпарку*  малював,  
сеанси  запивав  кларетом,  
поїсти  часом  забував.  
Був  емоційним,  невгамовним,  
у  спілкуванні  нетактовним,  
вдавався,  часом,  до  образ  
і  перепрошував  щораз.
Замирення  були  чудові:  
маленький  човник  винаймав  
і  по  Граслей*  її  катав.
Вони  пливли  у  човникові  
і  цілувались  тет-а-тет,    
смакуючи  «Бордо-Кларет».

–  «Цей  рік  для  університету  
напевно  стане  визначним:  
високу  честь  надавши  Генту,
ти  долю  поєднала  з  ним.»  
І,  долучаючись  до  жарту,  
вона  всміхнулася:  –  «Не  варто.  
Якби  не  університет,  
не  написав  би  мій  портрет.  
Сидів  би  в  закутках  каналів,  
свої  пейзажі  малював  
і  згадував,  як  воював,  
в  уяві  вибухи  лунали,  
а  ти  не  вдаючѝсь  до  слів
в  пейзажах  сам  себе  жалів.»  

І  він  збагнув:  це  його  кличе  
із  посмішкою  на  устах
його  прекрасна  Беатріче*  
далекий  розпочати  шлях.
Три  роки  навчання̀  у  Генті,  
а  там,  як  будуть  документи,  
на  них  чекає  Амстердам,
на  Амстелі,  де  площа  Дам,  
вони  оселяться  на  баржі.  
Там  в  нього  власний  є  причал,  
Від  нього  шлях  колись  почав.
Він  малюватиме  пейзажі,
а  їй  –  підкорювати  світ…
І  буде  в  них  усе,  як  слід!

*  гентські  носики,  або  кубердони  –  цукерки
*  Муінтпарк  –  парк  у  Генті
*  Граслей  канал  у  Генті
*  Беатріче  –  див.  «Божественну  комедію»
08.05.2019р.

VIII  Епілог
 
Ну  хто  для  неї  я!  Вона  була  в  Парижі,
і  вчора  зрозумів  –  була  не  тільки  там.
В.  Висоцький
У  Римі  багато  фонтанів.
У  Відні  багато  палаців.
У  тебе  багато  фанатів  
в  Афінах  та  ще  на  Парнасі.

А  я,  захопившись  тобою,  
ім’я  уві  сні  промовляю:
долаю  тебе,  наче  Трою,
гоплі́том  царя  Мінелая.      

В  Європі  усе,  як  у  казці.
У  Ліссе  багато  тюльпанів.
У  Відні  багато  палаців.
У  Римі  багато  фонтанів…
14.02.2020р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877743
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.05.2020

Висоцький

И  дожить  не  успел,  мне  допеть  не  успеть.
«Кони  привередлеые»

Я  хрип  його  серед  усіх  поетів  
впізнавши,  як  ошпарений  лечу  
дослухати  відомі  всім  куплети,  
що  юнаком  уперше  їх  почув.

І  ось  я  вже  винищувачем  лину  
і  другу  покурити  не  лишив,  
а  коні  мчать  на  урвище  невпинно,  
хоч  ще  не  доспівав  і  не  дожив.

Та  встигну,  доживу  і  доспіваю  
за  нього,  як  за  мене  він  співав
і  правильні  книжки  всі  прочитаю  
і  пригадаю  правильні  слова.

Вже  не  літаємо  з  Москви  в  Одесу,
та  знаю  –  не  було  б  у  нас  проблем  
коли  б  не  поділили  стюардесу
з  таким  «неукраїнським»  москалем.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877671
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2020

Холодний дощ

Холодний  дощ  упав  на  коси.
Ще  трохи  сліз  від  неба  сивих.
У  лютому  –  весна,  чи  осінь,
коли  ідуть  холодні  зливи?

Зима  розтанула  снігами,
лиш  очі  світяться  примхливі.
Весна  чи  осінь  понад  нами,
коли  ідуть  холодні  зливи?

Чи  рано  зацвітуть  дерева,
чи  знову  затріщать  морози,
це  взнаю  я  лише  від  тебе:
твої  вуста  –  мої  прогнози.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877589
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2020

Омар Хайям (переспіви)

Життя,  це  шахівниця  для  двобою.
То  день,  то  ніч,  ми  пішаки  з  тобою.
Посовають,  притиснуть,  покладуть
у  ящик  наготовлений  судьбою.  
***
Безмежний  світ,  ти  перед  ним  –  ніщо:
твої  страждання  –  тільки  дим,  ніщо.
Безодні  з  двох  сторін  тебе  чекають.
Між  ними  ти,  подібно  їм  –  ніщо.  
***
Як  подих  вітерця  минув  у  справах  день.
Із  нашого  життя  пішов  –  нема  ніде.
Та  тільки  турбуватися  не  стану  
про  день,  що  відійшов,  про  день,  що  ще  прийдé...
***
З  нізвідки  в  нікудѝ  йдемо  шляхóм  прямим.
Навіщо  ми  йдемо,  не  вíдомо  самим.
Ще  стільки  світлих  душ  під  куполом  небесним
згорять  на  попіл,  прах  і  де  шукати  дим?        
***
Колись,  ще  малюком,  я  в  цирку  бачив  раз,
як  слон  вина  хильнув,  і  хоботом  затряс.
Говорять,  «мінздоров  попереджає»?
Брехня!  Вино  це  дух,  що  оживляє  нас!
***
Якби  так  сумно  жінка  не  зітхала,
я  б  сам  себе  заклав  за  пів  бокала.
Як  завтра  житиму?  Здам  кофту  в  «секонд  хенд»,
Бо  ж  не  свята  Марія  це  в’язала?..
***
Щоб  жити  мудро,  треба  знань  чимало.
Для  перших  правил  двох  пора  настала:
Вже  голодуй,  ніж  що  попало  їж,    
і  краще  будь  один,  ніж  з  ким  попало.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877542
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2020

Ковід 19 (диптих)

Банкет  під  час  пандемії

Бокалы  пеним  дружно  мы
И  девы-розы  пьем  дыханье,  —
Быть  может...  полное  Чумы!
А.С.  Пушкин

Вклонюся  вулицям  пустим,  
асфальтам  вимерлого  міста  
у  небі  меса  урочиста  
лунає  сонцем  золотим.

В  цей  рік  в  нас  не  було  зими,  
тож  головуючий  не  в  змозі
нам  нагадати  про  морози  
на  учті,  як  під  час  чуми,  

бо  і  морозів  не  було
і  за́тишно  розвився  вірус,  
і  пандемії  привид  виріс,
бо  принесло  його  тепло.

Та  я  у  справах  тороплюсь
не  у  похмурих,  а  веселих:
сьогодні  з  друзями  п’ю  келих
за  дар  благословенних  муз.

Все  ж  краще  в  цей  урочний  час
нам  не  по  закуткам  хворіти  –
троянди-діви  подих  пити,  
хай  небезпечний  він  для  нас!

Кохаймось,  бо  прийшла  весна!
Від  неминучої  розлуки,
солодші  будуть  поцілунки  –
закоханим  і  смерть  красна́!  
10.03.2020р.

19  дівок  ←

«Чого,  брате,  так  збілів?
Що  з  тобою  сталось?»
—  «Ах,  за  мною  через  став
Аж  сто  вовків  гналось!»
С.Руданський

Без  транспорту  і  жити  важко,  
і  в  ніс  ніхто  не  наплює,  
і  рідна  марлева  пов’язка  
поцілуватись  не  дає.

Ти  зупинись,  поглянь  усюди,  
а  не  злякався  то  поклич  –  
побачиш,  вже  не  зовсім  люди  –
примари  ходять  без  облич.

Близькі  до  влади  й  до  реклами  
засвідчують  наш  вірний  шлях:
по  телевізору  так  само,  
всі  толерантні  –  у  маска́х.

Ідеш  по  місту  полохливо,  
втрачаєш  свій  авторитет,  
чекаєш  вигук:    «Спалах  зліва!»,
ногами  падаєш  вперед.
16.04.2020р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877476
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2020

Грибник (байки болотника)

Як  з  Ту́ру  йти  на  Заболо́ття,  
у  лісі  є  трясовина.  
Хоч  не  велике  те  болотце,  
та  кажуть  люди,  що  без  дна.
Там  озерце,  що  Дружба  зветься
від  Турського  неподалік.  
Селяни  втратили  вже  лік
худобині,  що  як  пасеться,  
заходить  у  трясовину.  
Зате  вже  там  красноголовців  
базарну  торбу  не  одну  
і  не  один  грибник  приносив.
Бувало,  хтось  там  і  блукав,  
бо  біс  водив,  як  дід  казав.

Ось  про  один  такий  випадок,  
як  хочете,  вам  розповім.
У  теплий  вересневий  ранок  
я  по  гриби  покинув  дім.
Осика  там  де  трясовиця,    
і  підосичнику  у  ній  
як  шапкою  не  червоній,  
а  не  уникнути  мисливця,  
хоч  тихого,  але  з  ножем.
Іду  збираю  по  порядку  –
цей  зрізав,  далі  під  кущем  
наступного  ясніє  шляпка.
Ще  крок  і  лісу,  де  не  глянь,
немає,  а  навколо  твань.

Лише  в  зарослому  затоні  
серед  болота  –  острівець,  
над  очеретом  місяць  вповні  
і  купина  йде  навпростець
до  острівця.  В  нього  на  спи́ні  
між  стовбурів,  як  дивний  птах,  
вмостилась  хижа  на  гілках,  
до  неї  сходи  по  драбині.
Із  невеличкого  вікна  
проміння  падає  на  ряску,  
від  нього  золотом  вона  
виблискує,  неначе  в  казку
потрапив  і,  як  бісів  жарт,  
побачив  під  водою  скарб.

Як  вийшов,  я  не  пригадаю,  
та  шлях  додому  все  ж  знайшов.  
По  стежці,  по  самому  краю  
трясовини  в  село  дійшов.
Та  часто  згадую  з  роками,  
неначе  бачу  наяву  –  
в  затоні  ряскою  пливу
неначе  місяць  між  зірками.
І  та  хатина  на  гілках  –    
чи  ще  чекають  в  ній  на  мене?
Як  знову  вийшов  сам  на  шлях,
здолавши  мариво  зелене?  
Невже  судилося  мені  
іт  и  туди  по  купині?..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877331
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2020

Неепіграми

Естетика  паління.

Хто  у  палінні  знає  толк,
припалить  не  від  запальнички:
бензин  чи  газ  –    це  той  же  смог.
Від  гілки,  сірника  чи  свічки,  
вогонь  –  мов    квітки  пелюсток!

Антиреклама.

Звикаю  до  хорошого,
а  до  поганого  –  ніяк:
впиваюся  «Морошою»,
а  уявляю,  що  –  коньяк…

Пікнік  на  узбіччі.

Відвідуючи  супермаркет,
спиняючись  біля  полиць  –
я  голос  чую:  
–    «Сталкер,  сталкер,
не  помились,  не  отруїсь.»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877230
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2020

Помста Болівара.

Болівар  не  витримає  двох.
О.  Генрі

Коли  нам  по  кишені  спокій,  
сільський  будинок  і  ставок,  
садок  вишневий  не  високий  
і  тихий  вечір  без  думок,

коли  за  скоєні  помѝлки  
вже  нас  нікому  не  знайти,
та  й  не  грішили  ми  на  стільки,  
щоб  мати  месника  в  житті  –  

із  підсвідомості  в  свідомість,  
посланням  особистих  втрат
заходить  мовчки  наша  совість:  
наш  слідчий,  наш  суддя,  наш  кат.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877196
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2020

Поліські байки

Життя  моє  жестянка!!!  
А  ну  її  в  болото!  
Пісня

Болотник

Сьогодні  ранок  дощовий.  
Встаю,  бо  жалко  пропустити  
свинцевий  хмар  похмурих  рій  
і  вітровій  у  верховітті.

Сьогодні  буде  цілий  день,  
немов  оцей  похмурий  ранок,  
а  сонце  й  зовсім  не  зійдѐ  
і  дощ  заскиглить,  мов  підранок.  

І  стане  затишно  мені  
в  теплі,  біля  вікна  в  краплинах,  
в  цій  болотѝстій  низині̀,  
під  тихе  кумкання  жабѝне.

І  десь,  уже  під  вечорок,  
зайде  мара  Кіккі̀  до  мене  
і  ми  наллєм  собі  на  двох  
за  лісове  життя  зелене.

І  я  під  її  хриплий  «альт»,  
як  про  далеке  й  не  знайоме,
згадаю  про  міський  асфальт,  
про  цокіт  каблучків  по  ньому.

Пісенька  Кіккі

Не  зжати,  не  сполоти  
всю  купину  в  болоті.
А  я  сиджу  на  купині,  
в  болоті  заташно  мені.

Співати  йдуть  веснянки  
до  мене  в  гості  нявки.
На  ніжний  і  звабливий  спів  
мисливець  не  один  забрів.

Чоловіки  охочі  
до  голих  тіл  дівочих,  
таких  охочих  но̀чами  
до  смерті  ми  лоскочимо.

Як  срібний  місяць  вповні  
купається  в  затоні,  
на  згубу  –  гарним  парубкам  
потрапити  на  очі  нам.

Болотникові  історії
Утоплені

І
Дубовий  ідол  Перуну́  
і  товстий  Водяник  
лежали  вдвох  в  обіймах  сну:  
до  них,  туди,  на  глибину  
ще  місяць  не  проник.

ІІ
І  снилася  Водянику
затонова  блакить,  
на  дні  в  купальному  вінку  
утоплена  лежить.

Коли  торкнеться  промінець,  
від  місяця  з  за  хмар,  
її  розбудить  накінець
серед  дівчат-примар.

Тож  береже  у  річці  сом,  
чатує  наяву,  
допоки  не  скінчиться  сон,  
русалочку  нову.

Чому  ж    пішла  в  купальну  ніч  
ця  дівчина  з  життя?
Серед  людей  звичайна  річ  –  
зневага  почуття.

Тепер,  як  випливе  зі  дна  –
над  берегом  піде.
Його  шукатиме  вона
і  втопить,  як  знайде.

Щоб  було  весело  удвох
між  місячних  лілей  
кохатись,  там  де  вогкий  мох,
а  не  серед  людей.

ІІІ
А  ідолові  Перуна  
жахливий  снився  сон:  
його  звалили  до  темна  
і  кинули  в  затон.

І  бігли  люди  вздовж  ріки,  
до  берега  йому  
пристати  не  дали  палки́,  
аж  доки  ліг  на  мул.

Вже  скам'янілий  від  віків,  
які  на  дні  промок,
Водяника  в  ріці  зустрів,  
здружилися  удвох.

І,  часом,  під  русалчин  спів  
розповідав  йому,  
як  блискавками  гуркотів  
та  розривав  пітьму,

як  понад  хмарами  літав  
володарем  небес
і  називався  у  світах  
як  Одін,  чи  як  Зевс.    

Водя́ник  слухав  ці  байки,
всміхаючись  у  вус  –  
йому  в  це  тут,  на  дні  ріки  
не  вірилось  чомусь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877071
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2020

«Ліхтарі».

Їх  світло  в  день  не  помічають  очі,  
коли  б  і  увімкнув  їх  хто-небýдь.  
Та  ось  вже  розсувають  морок  ночі  
і  необхідними  для  нас  стають.

І  люди  є:  в  щасливу  світлу  пору  
їх  участь  в  нашому  житті  мала.
Коли  ж  в  біді  нема  їх  в  полі  зору,  
нам  очі,  наче  морок  застилá.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876915
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2020

Козак та Смерть.

–  «Куди  летить,  козаче,  
твій  кінь  в  далеку  путь?  
Твоя  матуся  плаче  
і  сестри  сльози  ллють…»
–  «Та  що  за  біда?  
Та  що  за  біда?
Та  що  за  біда,  їй  Богу?
Здолаю  цю  дорогу,  
а  там  –  куди  не-бу́дь...»  

–  «Куди  ти,  поспішаєш,
мов  крутить  тебе  біс?
Твій  кінь  давно  кульгає,
навколо  –  темний  ліс  .»
–  «Та  що  за  біда?  
Та  що  за  біда?
Та  що  за  біда,  їй  Богу?
Поладимо  підкову,
у  коваля  колись...»

–  «У  небі  ворон  краче,
кровить  вже  голова.
З  надією  на  краще
ледь  кулю  не  піймав?»  
–  «Та  що  за  біда?  
Та  що  за  біда?
Та  що  за  біда,  їй  Богу?
Хоча,  скоріше  всьо́го,
на  цей  раз,  ти  права...»

–  «Своє  життя  прожити  –
не  поле  перейти.
На  цьому  й  тому  світі  
без  мене  –  нікуди́.»
–  «Хоч  кров  не  вода,  
та  що  за  біда?
Та  що  за  біда,  їй  Богу?  
Із  військом  з-за  Порогу
на  схід  на  допомогу
судилося  іти  …»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876749
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2020

Коломбіна

Стікаю  журавлиним  соком…
О.  Блок

Засміявся  печальний  П’єро,  
заридав  жартівний  Арлекін,
їм  розкинула  карти  таро
найпривабливіша  з  Коломбін.

За  плечима  П’єро  –  синя  даль,
за  очима  сміється  пітьма:
«Я  весела  в  душі,  та  на  жаль,  
в  мене  маски  смішної  нема».

Гірко  плаче  смішний  Арлекін:  
«По  життю  –  нульовий  мій  аркан*,  
Коломбіна,  мене  не  покинь  
на  поталу  безжальним  рокам».

І  пішли  обійнявшись  утрьох,  
сміючись  у  сльозах  без  причин.
І  забула  про  карти  таро
найрозсіяніша  з  Коломбін.

Вітерець  на  колоду,  дмухнув  
і  лягли  карти  так,  як  їм  слід…
щось  важливе  про  долю  збагнув,
бо  понісся  за  ними  услід.

Усміхнувся  печальний  П’єро,  
засміявся  смішний  Арлекін...  
Заспівала  про  щастя  й  добро,  
найпроникливіша  з  Коломбін.

*нульовий  аркан  –  «блазень»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876700
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2020

Привал

Ти  зрозумій,  що  пам'ять
гостра  о  цій  порі.
Зібрані  ми  вітрами.
Ватри  вогонь  горить.
Хтось  приймача  вмикає,
інший  поверх  голів,
ніби  не  помічає
крони  струнких  борів.

Вклала  на  землю  втома.
Десь  за  межею  сну,
тепло,  неначе  вдома,
вітер  торкнув  струну  –
в  серці,  чи  то  в  ефірі
чисту,  як  перший  сніг;
це  у  моїй  квартирі  –  
твій  неповторний  сміх.

В  тихий  січневий  вечір
ніжна  голубизна.  
Мила  моя,  сердечна,  
виглянь  мене  з  вікна,
в  небі  злови  очима  
ватру  на  мить  одну,  
легко  здвигни  плечима,
що  їх  в  цю  мить  торкну.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876580
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.05.2020

Похмурий ранок

Вливається  у  хмари  світло,  
мов  у  магічну  кулю  зміст,  
хоч  сонця  в  мороці  не  видно,  
бо  не  пробилося  наскрі́зь.  

Вдивляюся  у  сиве  небо,  
побачити  хоча  б  що  не́  будь,
і  бачу  очі  незнайомі,  
що  дивляться  на  кулю  зовні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876491
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2020

ДВІ ДІАМАНТИ

Зрадливе  кохання

                               Кохання
                 животворне,  чисте
     хвилює,  зве,  палахкотить,
неначе    молоде    вино    ігристе.
       Планує,  втілює,  мовчить
             оманлива,  принадна
                                   зрада.


Вокзал

                           Прощання
                     печальні,  гіркі
       ридали,  сльозили;  текли
вагони  до  пункту  призначення.
     Сльозами  текли,  голосили
                   зарюмсані,  милі
                         побачення.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876467
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2020

Верона.

Байдужої  повільності,  посильний,
тобі  я  не  пробачив  і  з  тих  пір
звалив  тягар  на  плечі  непосильний:
здійснити  те,  чого  не  зміг  Шекспір.

Схилилась  ніч  над  склепом  Капулетті.
Стою  біля  холодної  стіни.
У  домовині  стомленій  Джульєтті
напевно  сняться  про  кохання  сни…

Вслухаюсь.  Раптом,  пролунали  кроки.
Ось  постать  показалася  в  імлі.
 –    Ромео?..  Пальцям  холодно  від  крові.
Паріс  убитий.  Квіти  на  землі.  

Правий  Шекспір,  нічого  тут  не  вкою!
Осушений  флакон  упав  до  ніг.
І  вже,  моєю  власною  виною
Джульєтта  прокидається  в  труні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876352
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2020

Поговори зі мною, ліс

–  «Поговори  зі  мною,  ліс  –
про  свої  радощі  й  печалі,
мене  також  колись  рубали,  
аж  чутний  був  хребетний  тріск.  
 
Як  справи  у  сумних  борів,
бо  і  мої,  не  дуже,  справи:  
також  в  житті  були  заграви,  
і  різав  ніж  і  дім  горів.

Хай  людям  понесе  слова  
це  джерело,  що  б'є  з  під  клена.  
Проблем  на  двох  –  сила-силенна  
та  зеленіє  все  ж  трава!

Облишмо,  Пращуре,  жалі  –
мене  тако́ж  валили  боги,  
та  вкотре  зводила  на  ноги
наснага  рідної  землі.

А  щоки  наші  –  не  для  сліз,
а  плечі  в  нас  –  тверді,  як  граби
і  ти  і  я  ще  ті  нахаби,  
поговори  зі  мною,  ліс!»

І  з  крон  звучали  голоси:  
–  «Ніхто  відплати  не  уникне.
Настане  час  і  людство  зникне  
за  те,  що  знищило  ліси.»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876238
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2020