| Сторінки (4/312): | « | 1 2 3 4 | » |
Кіт і півень
Пополювавши пі́в дня,
піймав котяра півня.
Благопристойний вид
розправі щоб надати,
він так почав мурчати:
– Живеш не так, як слід!
Усіх ночами будиш –
не досипають люди!
А півень, хитрий жук:
– Так люди і не проти –
для денної роботи
я хазяїв бужу!
Кіт зуби вищиряє.
в розпусті докоряє:
– Ти аморальний тип!
Курей всіх топчеш бідних
і навіть сестер рідних –
хоч мав би сором ти б!
Когу́т розхвилювався,
ледь в небо не зірвався:
– Та хай вже тобі грець!
Для хазяїв стараюсь,
бо я відповідаю
за несення яєць!
– Що ще тобі сказати,
хіба дурним назвати
за доказом простим:
хоч маєш виправдання
на хибні дорікання…
та все ж тебе я з'їм!
Мораль дода́лася сама:
в безсилого і прав катма…
Рибалки
Кидали невід зранку й до обіду,
та в ньому риби не було і сліду.
Коли ж пливли на берег, на кінець,
із хвилі в човен застрибнув тунець.
– Дня за науку стане нам не жалко, –
казав усміхнений старий рибалка, –
чого не досягли мистецтво й хист,
щасливий випадок до ніг приніс.
Лисиця та лісник
Побачивши на просіці мисливця,
у лісника сховалася лисиця.
Мисливець, вже притомлений добряче,
спитав чи той лисицю тут не бачив.
– Ні я не бачив цю злодюжку хижу, –
а сам рукою вказує на хижу.
Мисливець, не збагнувши ці кривляння,
пішов собі у ліс на полювання.
Лисиця не промовивши ні слова,
до дому вже піти була готова,
але лісник з досади, ледь не плакав:
– Тебе сховав і де твоя подяка?
– Не дякую, – відповіла лисиця, –
бо зі словами жести не зійшлися.
Мораль: такі до влади потрапляють –
слова з ділами в них не співпадають.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876133
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2020
Якщо ти довго дивишся у безодню,
то безодня теж дивиться в тебе.
Ніцше
Над прірвою (нічна пора, Карпати)
стояв я, вниз боявся заглядати
і думав, що безодня ця – без дна
і певно, що година не одна
мине з тієї миті, як стрибну
(з цікавості?) у темну глибину.
Чи з низу, чи в думках почувся шепіт:
– «Стрибни, покинь цю круговерть земну,
перед майбутнім боязливий трепет,
з близькими ворогами боротьбу.
Ти, стомлений, летітимеш розкуто…
Звільнися від тяжіння, що зігнути
тебе так прагне. Долі ворожбу
здолай і вниз останній від зірок
зроби, один в житті сміливий, крок!»
І переконаний, що так і треба,
прощальний погляд кинув я на небо.
В ту ж мить почулись голоси дзвінкі,
які наперебій мене гукали
і нібито від прірви відганяли,
навипередки влазячи в думки:
– «Безоднями нас кличуть чорні діри…
та доки ядерні клекочуть вири
в глибинах Всесвіту, палахкотять
мільярди сонць в протуберанцях рунних,
народжуючи вас – істот розумних
у всій різноманітності життя.
Ми боремося, тож і ти борися!
Не колапсуй, а спалахом іскрися!»
Від прірви я квапливо відступився
і кума з темряви. як я мисливця,
– «Толь-Толіч! Все налито вже!» – почув.
– «Без мене не почніть! Я вже – лечу-у-у!..»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876082
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2020
Штовхаю віз наповнений камінням.
Риплять колеса. В золоті зорі
бескѝд з дощем та вітром у борні
дерев похилих оголив коріння.
Від нього в простір крила розійшлись.
Одне з них – день: там гори, даль зелена,
а друге – ніч: там дивиться Селена
у дзеркало ріки, там – ватри блиск.
Це власні брили невідкладних справ
штовхаю з дня у ніч. Це застременив
хтось в сивому уяву і на мене
очікує, щоб часом не відстав.
Куди ведеш мене за кроком крок?
Ще світить в слід мені життя проміння!
…Це, власне, Рубенс, «Візники каміння»,
це просто – вечір втомлених думок…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875958
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2020
Його покинули, забили вікна
давним-давно, багато літ тому.
А він до пустки все ніяк не звикне,
за мешканку прийняв її саму.
Ти не насмілишся зайти у нього,
хоч бачив порух штори у вікні –
там просто протяг простору пустого
ховається у непогожі дні.
Його покинули, вікно вагону
жіноча зафіранила рука.
А він іде по людному перону,
куди нестиме натовпу ріка.
Ти не насмілишся його спинити,
хоч пустці, що в очах, усе одно –
там просто вітер зніс на шпали квіти
тому багато літ, давним-давно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875821
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2020
Колись я вдарив дзеркало в лице…
На срібний град розсипалася совість.
Та згадка не померкнула про це –
в долоню в’їлася іржею крові.
А груди краяв докір – гострий ніж.
А крик застиг свинцем жалю облитий.
По злих скляних осколках босоніж
душа була рокована ходити…
І раптом – ти… і дивом, з усіх див,
твої правдиві очі голубіють.
Та, їх кохаючи, дивитись в них не смію:
в них бачу дзеркало, яке розбив.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875723
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2020
Я лезом Óккама січу життя.
Ним відсікаю я сердечну складність:
і місячної ночі зорепадність
і грозових подій передчуття.
Приховують ошатні поняття՜
і камені з небес і безпорадність.
Відрізую, мов параноїдальність
кохання зраджене, без каяття.
Та, господині мідної гори,
я бачу, знову хвостик відростає:
моє, чомусь, кохання не вмирає…
О, серце, помовчи ще до пори,
коли відтятому я втрачу лік,
допоки Музі крила не відсік…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875600
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2020
Сіло сонце,
і змахнуло повіками ночі небо,
тихо втома
від зірок до землі опускає сни
і напевно
саме так, як і я, десь не спить хто не́буть
задивився
на зірки з протилежної сторони.
В потойбіччі,
у житті його склалось усе непросто,
він шукає
даль – куди простяглася життя межа
і бажає
він потрапити десь на безлюдний острів,
щоб на небо
задивлятись ніхто б там не заважав.
Не печалься
мій далекий, близький мені антиподе,
на світанку
на смарагдове небо зоря зійде́,
в синіх джунглях
пам’ятають про тебе дива́ природи,
ну а місто
зачекає, не дітись йому ніде.
Та в цей вечір
мій товариш по мріях плекає віру:
свою долю
сподівається взяти на абордаж,
підставляє
у лусці золотистій блискучу шкіру
під проміння,
що шле місяць плямистий, такий, як наш.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875470
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.05.2020
Я чекаю себе,
прокидаючись рано:
виринаю зі сну і чекаю себе.
Я шукаю себе, доки сонце огранить
світанкóвим різцем
хризоліти небес.
Не знайдусь,
поринаю в щоденну роботу.
Тільки спиниться думки
безвітряний став –
я запитую,
вимушено безтурботно:
з ким це я забарився, від себе відстав?
Пізній вечір пробачить моє лицемірство.
По блискучим асфальтам рекламних пожеж
ти прийдéш, запізнившись,
напевно навмисно,
ти прийдéш
і за руку мене приведеш.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875334
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2020
Благословлю день, місяць, літо, час
та мить, коли зустрілись ми очима!
Благословенна буде ця місцина,
де ти поглянула і мій полон почавсь!
Благословлю той біль, що перший раз
відчув, коли, здійнявшись за плечима,
стрілу послав усміхнений хлопчина,
котрий Амуром зветься серед нас.
Благословлю свій розпач невимовний,
що здатний розігнати сон дібров
солодким серцю іменем Мадонни.
З луни знімаючи німий покров,
благословлю з надією канцони,
що донесуть тобі мою любов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875191
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2020
Матрац обійнявши, в квартирі один
прокинувся раптом вночі.
Ліхтар, пробираючись поміж гардин,
Проміння послав колючки́.
Але не ліхтар цей мене розбудив,
по стелі лунає хода:
сусід уночі наді мною ходив
і капала з крана вода.
П’ять кроків повільно звучать до вікна,
перерва, п’ять кроків назад.
І знову його зупиняє стіна,
і знову п’ять кроків звучать.
Який він, сусід, і чому ніч не спить?
Чим сон він собі перебив?
Кохання заснути не дасть ні на мить,
чи совість позбавила снів?
У кожного є ніч безсоння й жалю̀.
Сусід мені став, наче брат.
П’ять кроків до свого вікна я роблю
і потім п’ять кроків назад.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875043
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2020
Струмок… Струмок зачатий був недбало;
він біг, з якогось дива, навесні
зі скелі – наче сил не вистачало –
в урочний час, у рік лише три дні.
Не знаю, що там в глибині породи
траплялося, чому саме в цей час
він тік велінням матері природи
з ущелини у божий світ, до нас.
Та тільки люди все ж запам’ятали
струмок, вони приходили сюди;
вони приходили і випивали
хоча б ковток цілющої води.
І набираючись від нього сили,
вершили далі праведні діла;
переживали, думали, творили,
долали пори холоду й тепла,
і заметілі, і безхмарну спеку,
гасили разом спалахи біди,
бо знали, що на них десь там далеко
чекає струмінь чистої води.
Ще рік життя нарешті закінчився,
у буднях перемог та помилок
зійшли зірки – я знову з ним зустрівся,
отримавши цілющий свій ковток.
Чи може магми полум’ям нагріта,
до сонця прориваючись раз в рік,
живильна легендарна aqua vita
народжує сакральний цей потік,
чи може попередження вулкану
від гейзера погрозою гряде,
несучи небезпеку невблаганну,
мов кару за зневіреність людей –
не відаю, та чи це так важливо,
в ту мить у заповідному гаю,
коли в долоні набираю диво,
про грішний світ забувши, мовчки п’ю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874925
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.05.2020
Опівно́чі, в час безсонний, думами тяжки́ми повний,
над забутими книжками я схилився в напівсні,
в марення тікав від муки – раптом пролунали звуки,
чую тихий в двері стукіт – в двері стукають мені?
«Гість якийсь, – прошепотів я, – серед ночі в тишині,
в двері стукає мені».
Пам'ятаю це чекання… За вікном дощу ридання…
У камінні на прощання хмиз вуглинками ще тлів…
Як чекав я, щоб на ганок, ледь замріється св.ітанок,
лист, нехай, хоч наостанок, білим птахом прилетів –
від Ленори, що ясніша від усіх земних вогнів,
від Зорі щасливих днів!
Штор червоних колихання тихе чулося зітхання,
наче помах розставання, серце стиснуло на ні́ч.
З острахом незрозумілим я підвівся сполотнілий
«Певно гість це запізнілий в двері стукає мені.
Пізній гість у мене просить відпочинку у вісні –
в двері стукає мені».
Втамувавши хвилювання, кваплячись до привітання –
промовляю: «Зволікання не засуджуйте мого,
напливає шум від стріхи, я замріяний до втіхи
задрімав… був стукіт тихий і я не почув його».
Відчиняю двері в морок і дивуюся: чого
не зустрів я – будь-кого?
Поглядаючи похмуро, в дверях я закляк понуро,
прислухався, як в баюри краплі падають дощу.
Насторожено мовчала ніч, немов чогось чекала.
«О, Ленора!» – пролунало ім'я в дощ, який не вщух.
«…ора!» – вигук мій лунає: повторила ніч його,
мов покликала кого.
Я в кімнату повернувся, двері зачинивши, чувся
знову стукіт, я здригнувся – від вікна вже віддає.
«Певно в хаті щось зламалось, на підлогу щойно впало,
від вікна щось відірвалось, бо у шибу сильно б'є
вітер гратами віконниць. Проривається безсонність
вітром у житло моє».
Відчиняю стулки грати – раптом, входить до кімнати,
чорний Ворон, вісник втрати, гордий Ворон давніх днів.
У кімнаті наді мною він злетів над головою
і на бюст, що під стіною, на Афіни бюст присів,
мов на шоломі Паллади відпочити захотів
гордий Ворон давніх днів.
Вітер холодом війнув, я дві стулки запахнув
і до птаха повернув, оглядаючи поволі.
Так розмову розпочав: «Трохи ти мене злякав.
Біля хати ти відколи, по своїй, чи вищій волі?
Як би я тебе назвав?» і здригнувся мимоволі –
Ворон відповів: «Ніколи».
Так мені він відповів, а мені забракло слів,
щоб відповісти́. Зустрів, вперше бачив ще у школ,і
дресированих птахів та подумати не смів,
щоб у гості прилетів на ніч у моєму холі
пір'я мокре отряхати, проживаючий у полі
Ворон на ім'я Ніколи.
Вивчився поміж людьми, доки прилетів сюди,
вклавши пам'ять назавжди в слово лиш одне «Ніколи».
Позираючи суворо, чітко вимовляє слово.
«Завтра він мене покине, полетить шукати долі, –
я прошепотів, – поволі доживатиму в юдолі».
Ворон вимовив: «Ніколи»
Тихий голос мій тремтить: «Це доречна відповідь».
Здогадався вже за мить: «Наче човен на приколі,
в клітці жив для красоти у страждальця, як і ти;
за закритими дверима він тебе навчав, неволив,
але назажди не втримав і шукає, долю молить,
та вже не знайде ніколи».
І для плачучих сердець є забава накінець!
Оксамитовий стілець підсуваю я до столу.
Не скоряючись журбі, промовляю сам собі:
«Ворон це, хай йому грець! Сів на бюст, як на престолі.
Тільки, що сказати хоче він зловісним цим «Ніколи»,
грізним карканням «Ніколи»?
Вперше вже за низку днів я здивований сидів
і за Вороном глядів пильно, з призабутим болем.
Нагадавши про мій жаль, накотилася печаль,
втома, наче пектораль, хилить голову до долу:
бо вже ту, кого любив, образ чий так серце коле,
я не пригорну ніколи.
Тільки що це: потемніло, все навколо як розмило,
мов яка небесна сила серафимом пролетіла
і я вигукнув: «Пробач, одинокий серця плач,
ось, нарешті, по Ленорі забуття в моєму горі
вже відчує у покорі моє серце захололе!»
Ворон прохрипів: «Ніколи».
І я крикнув, у весь дух: «Птах, ти певно з пекла дух,
посланець спокути мук, що гроза знесла до долу,
чи, напроти – голосистий неба вісник урочистий!
Від нечистого ти мислі, чи з Божественної волі –
подаруй мить забуття, що чекаю я, відколи…»
Ворон перебив: «Ніколи».
«Чи пророк, – я крикнув, – віщий, а чи темний дух зловісний,
Божим іменем найвищим, що дає надію кволим,
заклинаю і молю: ти скажи, чи у раю
споглядатиму Ленору рівну ангельському колу?»
Чорним блиском очі птаха мої очі прокололи –
Ворон відповів: «Ніколи».
І гукнув я, сам не свій: «Геть від мене, пташе злий!
Відлети в пітьму скорій, що здійня́ла ночі щогли.
Лжа пекельна, відійди в своє пекло назавжди!
В ці слова, що брешеш ти не повірю я ніколи!
Вийми дзьоба з мого серця, повертайся в темні доли!»
Ворон загарчав: «Ніколи!».
І сидить собі зловісний чорний Ворон, Ворон вісник,
тінню на стіні повиснув, як химера на костьолі;
і коли життя мине, не покине він мене:
серце стомлене оголить і уста, що вже замовкли
загорне́ у чорні крила, що накрили все навколо,
Ворон на ім'я Ніколи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874728
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.05.2020