| Сторінки (2/106): | « | 1 2 | » |
Час чимось схожий на автомобіль.
Хто не їде швидко - втрачає усе.
Хто у корку застряг - отримає біль,
Бо нікуди час не несе.
Він усе украде, обертаючи в прах,
Пропонуючи постіль в холодній землі.
І забудеш, що в кожному небі є птах,
Не прокинеться сім'я в ріллі.
Він сховає від камер залізні ключі,
Він сховає зорі, що світять на шлях,
Він всміхнеться. "Мовчиш? Ну що ж, мовчи".
Та кермо - у твоїх руках.
В кожній мушлі є перли - хоч вір, хоч не вір.
Та пірнути за ними до хвиль доведеться.
Лиш прокинься вночі - під ялинкою в мить
Подарунок для тебе знайдеться.
Хай крізь бурі твій час знавісніло летить.
Град і злива у груди шалено б'ється.
За грозою, що креше і люто гримить
Є притулок твого серця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008322
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.03.2024
Однорукий поет любить вірші складати,
Та не меньше він любить гостей частувати.
Для прихильників й друзів поета оселі
Завжди двері відкриті. У дні ці веселі
Він виходить на ґанок встрічати усіх,
І лунають вітання і радісний сміх.
Гості раді - скінчилась з поетом розлука,
Радо тиснуть самотню поетову руку.
І ідуть до вітальні, де спритно поет
Здобуває з полиці з вінілом конверт,
Витягає платівку своєю рукою,
І за мить колектив бавить гостей ігрою.
А поет вже приносить із пивом бляшанки,
Відкриваючи спритно, наповнює склянки.
Однією тримає і тягне кільце -
Рухи впевнені, усміхом сяє лице.
І дивуються гості кружлянню предметів -
Все він робить вправніше дворуких поетів.
І на кухню поет самотою прямує -
Там він сендвічи гостям красиві готує.
Запашний свіжий хліб як новітній мотив,
Шинка сенсу, метафори чорних олив,
Освіжаючих ритмів салатик хрусткий
Нарізає відточеним стилем старий.
Додає зі смаком скибки доброго сиру,
Розклада огірочки пікантні красиво,
Трохи кетчупу, підсолодити щоб страву,
І гірчички для суму - і зроблено справу!
І розкласти на блюді - важлива задача.
Скаже всяк - бездоганно красива подача!
Незрівнянним смаком всі розчулені гості,
На господаря честь піднімаються тости.
Ось - все з'їли, порожня бляшанка остання.
Залишається тільки резонне питання...
Як поет однією рукою в моменти
Нарізає для сендвічів інгредієнти?
Може він одягає на кухні протез?
Може лезо ножа - найгостріше із лез?
Може шинку чи хліб притискає коліном?
Може їх затискають лещата? Струбцини?
Не простіше подати пюре і котлет?
Молодий і дворукий питає поет.
Звісно, звісно! Всміхається мудрий поет.
І в Макдональдсі можна поїсти котлет.
І з протезом зручніше усе нарізати.
Та дозвольте одне лиш про все це сказати:
Той навчиться відмінно гостей частувати,
Хто пройшов довгий шлях.
І багато утратив.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007865
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2024
Аня, шість років. Солдат з автоматом.
Прапор. Голубка у небі летить.
В Колі - два танки, бійці із комбатом.
Поруч будинок палає-горить.
З третьго класу Світланка калину
Пишну малює й дівчину сумну.
Пише красиво "Люблю Україну"
Дякує воїнам із ЗСУ.
Вася малює у небі ракети,
Вибухи й полум'я, танк з прапорцем...
Катя малює - солдати уходять.
В дівчини сльози стікають лицем...
Дякуєм, діти. Та іншого разу
Хай на малюнках біліє село,
Квітнуть красиві букети у вазах,
Сяє у вікнах начищене скло.
Коля із татом рибалить на вудку,
Катя гуляє з батьками в саду.
Васі дідусь із верби робить дудку,
Кіцьку Світланочка гладить руду.
Тато у Ані вернувся додому,
Викинув піксель брудний у сміття,
Вийшов у місто в костюмі новому,
В тата попереду - довге життя.
Аня і тата, і маму за руки
Міцно тримає в кіно ідучи.
Фільм на екрані - де не вибухає.
Плачуть від сміху лише глядачі.
Хай на малюнках веселки ясніють,
Хай на малюнках буяє весна.
Хай на малюнках всі діти радіють.
Хай на малюнках... скінчиться війна...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007526
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.03.2024
Колись скінчиться старе каміння,
Яке завгодно знання і вміння,
Життя і пам'ять, бажання й мрії,
Жагучий намір, рішучі дії.
Усе у світі - крихке й не вічне.
День найясніший скінчиться ніччю.
Батьки відійдуть, ростимуть діти.
Помре насіння, аби родити.
Та шлях побачиш, де квітнуть маки,
І у дорозі побачиш знаки.
Полюбиш світу багатозначність,
До сліз велику відчуєш вдячність.
Уже не зійдеш з путі прямого,
Себе полюбиш й приймеш самого.
І ніби квіт, що красу дарує,
Тепло від Сонця тоді відчуєш.
Не знати вченим шляхів таємних,
Не знати світу любов взаємну.
Не тямить розум одне єдине -
ТОБІ ПОТРІБНА ТВОЯ ЛЮДИНА!
Покиньте, душі, свої митарства.
Не розум - двері в Небесне царство.
І не крізь храми лежить дорога.
В ЇЇ очах лиш ти знайдеш Бога.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007332
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2024
Прожив плазун під каменем віки,
В похмурі дні у сонце втратив віру.
Коли ж нарешті ясний день прийшов,
Проміння люто обпікає шкіру.
Боїться він, не вірячи очам,
Тремтить в страху обпеченим згоріти.
Він так давно забув про це тепло,
Не здатний пригадати, як радіти.
Невже мені це світло і тепло?
Невже і я його нарешті вартий?
І шкіра сіра і тверда мов скло,
Спадає з нього під небесним гартом.
Не бійся, друг. Скидай старе дрантя.
Стань як колись був - кольору сапфіру.
Хай світлом Сонце поверне життя,
Хай у любов верне забуту віру.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007331
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2024
Хто б ще будив містечко сонне,
Якщо не ти, якщо не ти?
Іще не визирнуло сонце,
А голос твій уже летить.
Дзвенить над теплими дахами,
У кронах піній і олив,
Поміж базарними рядами,
І де шумить морський приплив.
Маріано, О, Маріано!
Якби відчула, те що й я!
Щоб світ хитався, ніби п'яний,
Щоб вигинався, мов змія.
Щоби німіли ноги й пальці,
І дихати забула ти,
Коли тобі я погляд кину,
Коли я поруч буду йти...
Щодня співаєш під гітару
Пісень щемливих про любов,
І день у день довкруг збираєш
Туристів натовп знов і знов.
Не за пісні з віршами платять -
За ще безцінніший трофей:
За стан тонкий, смагляву шкіру,
За карі спалахи очей.
Юрмляться днями біля тебе,
Вдихнути запах їм кортить,
Шепочуть щось тобі на вушка,
Спішать торкнутись хоч на мить.
А ти смієшся білозубо,
Береш Жозе-стариганя,
Цілуєш в зморшкуваті губи
І кажеш їм, що заміжня.
Маріано, О, Маріано!
Якби відчула, те що й я!
Щоб світ хитався, ніби п'яний,
Щоб вигинався, мов змія.
Щоби німіли ноги й пальці,
І дихати забула ти,
Коли тобі я погляд кину,
Коли я поруч буду йти...
Скажи мені що маєш в серці,
Довір якусь із таємниць,
Хоча б на щось я мушу спертись,
Аби не впасти долілиць.
Коли приходиш - я щасливий,
А як ідеш - я геть сумний.
Як кущ сухий, що просить зливи.
Врятуй! Пролийся, дощ рясний!
Чому смієшся ти лукаво?
Навіщо мучиш день у день?
Чому така весела й жвава,
Співаєш ти сумних пісень?
///
Ти ввечері кладеш гітару,
І ми танцюємо в саду.
Шепочеш: "Обійми, коханий.
Тримай міцніше, бо впаду..."
Маріано, О, Маріано!
І ти відчула, те що й я!
І світ хитається, мов п'яний,
І в'ється в петлі, мов змія.
І заніміли ноги й пальці,
І груди стиснув млосний щем,
Коли торкнулися вустами,
Коли з'єднались під дощем.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004720
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2024
Серце мотором пришвидшено б'ється,
Проштовкуючи полум'я замість крові жилами.
В тиші ми чуємо - хтось страшно сміється.
Згодом здогадуємось - сміємося ми самі.
Поки довкола ревуть тисячі горлянок,
Бьючи у небесне склепіння облудними гаслами,
Небо гукає: виходь на ганок,
Іди шляхами - далекими, власними!
Не зупиняйся, благаю, не зупиняйся!
Не дай собі й на мить склепати повіки!
Хай вони всі будуть із тебе сміятись,
Хай б'ють і калічать, нехай тортури дикі!
Нехай усі вони будуть холодні й байдужі,
І це буде страшніше найлютіших тортур.
Не зупиняйся, будь впертим і дужим.
Тільки безумний здолає цей мур!
Скільки б разів не втрачалися сенси,
Яким би потворним не здавалося те, що ти робиш -
Лізь на вершини, здобувай едельвейси!
Визнай нарешті - покликання
не може
бути хобі!
Небо прощає тих, хто в пітьмі блукає -
Навіть їх найжахливіші із провин,
Але тобі не сховатися - тебе воно добре знає.
Вас лише двоє - одне небо.
Ти один.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004700
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2024
А сьгодні - попутні вітри,
Небо чисте і лагідні хвилі.
І на реях стрімкі клівери
Розгорнулися - чайчині крила.
Скоро якірний цеп загримить,
Скоро обрій розгорнеться колом.
Ми чекали так довго цю мить.
То чому ж тобі не по приколу?
Як гнітили тебе сніги,
Захолодне пальто й рукавички,
Як було тобі не до снаги
Врешті кинуть шкідливі звички.
Як безцільно минали дні
Як один один з одним схожі,
Як залишилися ми одні
Серед стін і поміж перехожих...
Як приївся вечірній джаз
Випадкових під'їздів й балконів,
Як ніхто не чекав на нас,
І як мерзли весь час долоні,
Як втомилися день у день
Йти із дому, долаючи втому.
Ну а зрештою, в нас давно
І немає ніякого дому...
Я і ти заблукали між слів,
Оббивати обридло пороги.
Ми лягали й чекали снів,
У яких нам насниться дорога.
Ми з тобою хотіли втекти,
Ми так довго чекали моменту.
Нам брехали з дитинства весь час,
Що відкриті усі континенти.
Що і сни, і думки, і любов -
В каталогах, підручниках, мапах.
Що померли вірші й рок-н-ролл,
Залишивши лиш затхлий запах.
Що не треба нікуди йти -
Всі красоти в екранних заставках.
Здобувати, мудріти, рости -
А замовити ліпше доставку...
Та тепер корабель на плаву.
Ми з тобою нарешті на волі!
Чуєш? Хвилі припливу ревуть,
Б'ються в скелі при березі голі?
Час рушати, покинувши все,
І знайти своє місце під Сонцем.
Час дізнатись куди віднесе,
Де із снів тепле дому віконце.
Де зустрінуть обіймами нас,
Де без нас теж самотньо і сіро,
Сумували за нами весь час,
І чекали, втрачаючи віру.
Теж хотіли шукати шляхів,
Теж збирались рушати в дорогу,
Теж чекали на ліпший із днів,
Щоб минуле лишить за порогом.
Тож мершій! Піднімайся на борт!
І лиши цигарки й запальнички!
Добре, добре. Пальто прихопи.
Ну гаразд.
Рукавички.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004667
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2024
Перед сонцем над землю встають білосніжні тумани.
Не дивися в них краще. Краще у них не вдивляйся.
Краще спи, доки світло високо над світом не стане.
Краще спи, краще спи.
Краще не прокидайся.
Я дивився. Я бачив неясні загрозливі тіні.
Ніби падали долу прадавні померлі дерева.
Ніби встала вночі на заправці самотня машина.
Відчинились дверцята.
Та не вийшли із неї.
Ніби міст, а на ньому навіщось збираються люди.
А коли опівночі збираються сотні і сотні,
В мить вони розцяцьковані рвуть у руках ляльки вуду.
І летять у безодню.
Летять у безодню.
Ніби люди лягають спокійно у спальнях до ліжок,
А на ранок вже поруч немає дружини, дитини.
Та вони не питають. Вивчають переліки знижок.
Попиваючи каву.
Проглядають новини.
Ніби в сірих туманах сади, що вродили нівроку.
І обтяжені крони склепінням стоять над дахами,
І в траву глухо падають стиглі плоди, повні соку.
Під деревами тиша.
Померлими повна птахами.
Спи до ранку. Не смій зазирати в тумани.
Доки спиш - доти вірити можеш в облудну безпеку.
Та ледь очі відкриєш - на тебе почнуть полювання.
І до ранку потонеш.
Як метелик у глеку.
Я розкрив таємницю - побачив на власнії очі.
Мертвий слон впав додолу і світ вже давно нахилився.
Тож немає майбутнього й марні катрени пророчі.
Ми сповзаєм донизу.
Щоб хаос порядком напився.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004666
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2024
Осіннє листя на снігу -
Це дивина, не знана досі.
Не скинув бук свої листи,
В минулу осінь.
Стояв і кутався у них,
В іржу зів'ялі лахи літа,
Допоки в раз їх не зірвав
Січневий вітер.
Тепер він мерзне на вітру,
Здригається його колона.
На гладку кору притулю
Свою долоню.
Не бійся, дерево, зими.
Не повнись думкою сумною.
Зелене листя розгорнеш
Колись весною.
І хоч здається - смерть прийшла,
Панують без кінця морози,
Прийдуть тепло, нове життя,
Липневі грози.
Так вже заведено в дерев.
Їх смерть щорічна - тимчасова...
Буває навіть у людей,
Що квітнуть знову...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003868
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2024
Горбун не спить, не знає втоми.
Його звуть Фатумом і Роком.
То він людців - огидних гномів -
Жахливим вибалушеним оком
З початку часу споглядає,
Весь час тамуючи відразу.
Постійно долі він ламає,
Та все одно тремтить від сказу.
В Пурпурний Башті він постійно
Худими довгими руками
Із доль плете своє плетіння,
Змагаючись із павуками.
О! Як кортить йому зуміти
Набравшись досить злого вміння
Життя, що на землі буяє
На мертве і сухе каміння
Перетворити! Адже ясно:
Життя - безладний хаос дикий.
Де кожен вбити поспішає,
Аби своє нутро набити!
А ці людці! Найгірші тварі,
Себе "розумні" називають!
Весь час вбиваючи в угарі -
Свій злочин у слова ховають.
Слова красиві і облудні,
Про Віру, Батьківщину й Мати,
Та для одного лиш присутні -
Для права більше убивати.
Для того, щоби катувати,
Щоб вільно нищити народи,
Щоб власне плем'я розділяти
На кольори і на породи!
Щоби собі подібних мати
Рабами, що безмовно служать.
До скону ладні прославляти
Того, хто їх життя паплюжить!
Вони готові плазунами
Повзти до будь-якого трону,
Несуть царям дари жахливі -
Життя синів і доньок лона!
Вони мовчать і терплять горе,
Від болю отупілі й кволі.
Не визнають вони ніколи,
Що королі суцільно голі.
Але не так! Не від насильства
І рабства стали ви такими!
Від того лиш, що кожен має
В душі стать деспотом надію!
І як не може убивати
І нищити собі подібних,
То у брудній халупі душить
Надії й волю власних "рідних"!
Роками сочить кров по краплі,
Аж поки всіх навкруг не зробить
Подібною до себе тваррю,
Що інших потім люто гнобить!
О люди! Ниці, злі створіння,
По вуха у гріхах й пороках -
Молитви ще читати сміють,
І лають руку Злого Року!
"За що?!" Питають гнівно небо,
Коли вчергове біль приходить.
Немовби вже не пам'ятають
Як кожен злу щоденно годить!
Клянуть богів, чи навіть Бога,
І проклинають Долю, Фатум,
Хоча жорстокість Бога й Долі
Із злом людським не порівняти!
Іще й тому вже безліч років
Горбун гнівиться й шаленіє,
Що хоче ліпшої тортури,
Та про людські - лиш тільки мріє!
Ті хробаки в подобі Бога
Катують краще Злого Року,
І як би Фатум не старався -
Попереду на кілька кроків!
Горбун сичить, пряде руками
І б'ється ніби в пропасниці.
Він нитки війн, страждань і муки
Тримає у страшній десниці.
Штовхає він найслабші душі
В безодні ницого пороку,
І владою їх наділяє,
Аби служили Злому Року.
І ллється кров, горять країни,
Жіночі зойки й плач повсюди!
Сміються деспоти безумні
Щомиті гинуть в світі люди.
Свій чорний трон Горбун прикрасить
Людей кишками і кістками.
І шлях до Башти Злого Року
Людськими мостить черепами.
Несе він смерть, несе руїну,
Безумство й фанатизм віками.
Та без людей - він геть безсилий,
Бо робить все лиш їх руками...
* * *
Приходить Лицар до порогу
І владно браму відчиняє.
Заходить в Башту і до трону
Без страху й трепету ступає.
Він дивиться на павутиння,
Що сплів господар в залі темній,
На Горбуна павучі руки,
Такі ж як Меч у ножнах древні.
Той Меч, що носить Лицар здавна
І що боронить світ від згуби,
Той Меч, що б'є у людські душі,
І ті - надіються і люблять.
І люди діляться останнім,
І руку дружби простягають,
І повстають проти свавілля,
Й коханих ніжно обіймають.
І ладні замість незнайомців,
Що зовсім їх добра не знають,
Зійти вчергове на Голгофу,
Де їх катують і вбивають...
Та ні, ніяк не можуть вбити.
Бо Лицар вічний у людині.
І Меч торкне чергову душу,
І та любитиме віднині.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003462
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2024
Епоха невблаганною лавиною,
Тривожний час уламками дзеркальними
По світу із журбою журавлиною
Розсипався перонами вокзальними.
В імлі вологих полустанків вдосвіта
В сльозах, всього за кілька хвиль до втечі.
Й худенькі руки пальцями холодними
Судомно обіймають сильні плечі.
Як у альбомі, у думках світлинами
Зринають миті, ніби перед стратою,
І потяги розїдуться країнами.
А інші вщент заповняться солдатами.
Та довша відстань між дзвінками пізніми,
І найстрашніші не удари з неба,
А час і відстань між світами різними,
Що найдорожчих відірвуть від тебе.
Найгірші звуки - не шалені обстріли,
Не постріли, не стогони за ґратами,
А ті, з якими тротуаром котиться
Коханої валіза з коліщатами.
Ті, із якими вітер мляво грається -
Під супровід воронячого граю
Між гірками спустілого майданчика
Забуті дітьми гойдалки гойдає.
І ті, що якось у страшну і темну мить,
В надії знов почути рідний голос,
Почуєш вироком у відповідь -
Гудки короткі в трубці телефону.
Горять мости і обриваються нитки,
Безодні пролягають поміж нами.
Коли кохані зраджують любов -
Тут не зарадиш жодними словами.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003285
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2024
Торкнулася вогнем душі моєї,
І запалила жар, мов в хворостині.
Здавалося, палатиму довіку,
Забувши холод й сум на самотині.
До тебе я не відав як зігрітись,
Не знав, що можу стільки світла дати.
З тобою ми палали у обіймах,
У серці ночі темної багаттям.
Та мить пройшла і полум'я згасає.
Обпечений, не в силах вже палати.
Вогонь хитнувся... й стиха рушив далі.
Лиш попіл знає як до тла згорати.
І хмизу ти знайдеш іще не мало,
Для полум'я пожива скрізь знайдеться.
Зотліле ж серце битись перестало -
Перегорілий попіл не займеться.
Та згарище, холодне на поверхні,
В середині тепло ще зберігає.
І доти ще жива душа зотліла,
Вогню допоки дотик пам'ятає.
І доти ще жива душа зотліла,
Вогню допоки дотик пам'ятає...
Торкнулася вогнем душі моєї,
І запалила жар, мов в хворостині.
Здавалося, палатиму довіку,
Забувши холод й сум на самотині.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003247
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2024
П'ята година, палає обрій,
Біси поночі старались добре.
Свинцеве небо лежить на кручах.
Палає поле. Виродкисучі.
Полум'я біле валило градом,
Ніч обернули правдешнім адом.
Земля стогнала від їх ударів.
Пекельне свято в краю кошмарів.
В чорних окопах всі мали вмерти.
Коси ударів страшної смерті
Було, здається, не відвернути.
Тут вже нікого не має бути.
П'ята година, палає обрій.
Ми виповзаєм - від бруду чорні,
Ми відкриваєм холодні очі.
І грізна зброя в руках скрегоче.
І ми хрипим: Хай кінець настане!
Ми гарчим: Хай кінець настане!
Ми кричим: Хай кінець настане!
На руїнах збудуємо рай!
Ми хрипим: Хай кінець настане!
Ми гарчим: Хай кінець настане!
Ми кричим: Хай кінець настане!
На руїнах збудуємо рай!
І ми збираєм останні цинки,
Затяті й дикі, мов древні інки.
І ми рахуєм в рожках патрони,
І піднімаєм в повітря дрони.
І з обмороженими руками
Стоїм ми міцно в строю з братами.
Вогонь! Вогонь! Ми гукаєм хором
Під грізне лязгання клин-затворів.
Ходіть скоріше до нас, потвори!
Моря хотіли, ліси і гори?
Жінок вбивати і красти діток?
Прийшла і нам черга порадіти!
За ясні сльози, що лила мати,
Ми будем кожного з вас вбивати!
За наглу смерть, що прийшла за нею
Змішаєм кожного з вас з землею!
І ми хрипим: Хай кінець настане!
Ми гарчим: Хай кінець настане!
Ми кричим: Хай кінець настане!
На руїнах збудуємо рай!
Ми хрипим: Хай кінець настане!
Ми гарчим: Хай кінець настане!
Ми кричим: Хай кінець настане!
На руїнах збудуємо рай!
І нехай про наш бій не знають,
Хай імен, позивних не згадають.
Хай жінок нам не звідати ласки,
Хай згниють у землі наші каски.
Та забудуть про жах наші діти,
Хай живуть і уміють радіти.
Хай ніколи не стануть до бою,
Хай забудуть - як жити війною.
І не плачте, кохані, за нами -
Ми продовжимо жити синами.
Пощастить - обійдем пастки смерті,
І вернемось - живі, хоч і терті.
І якщо пощастить, вечорами
Не питайте що сталося з нами.
Не питайте про битви і втрати.
Ми не зможемо вам розказати.
І ми хрипим: Хай кінець настане!
Ми гарчим: Хай кінець настане!
Ми кричим: Хай кінець настане!
На руїнах збудуємо рай!
Ми хрипим: Хай кінець настане!
Ми гарчим: Хай кінець настане!
Ми кричим: Хай кінець настане!
На руїнах збудуємо рай!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003122
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2024
Пам'ятаєш - все вважали справжнім,
Бо із чим не мали порівнять.
Чули як дзвеніла стеклотара -
Думали - то ластівки дзвенять.
Бачили, як над прибоєм сяє
Білосніжним кораблям маяк.
Не важливо, що лише на пляшці,
Що порожню викинув пияк.
На пустій коробці відлітали
До зірок і до нових планет.
І мустангом диким серед прерій
Ніс дворами нас велосипед.
Вірили, що будем юні вічно,
І ні болю, ні тобі хвороб.
Подорожник ліпим на коліно,
І кефіром - обгорілий лоб.
Зарікались алкоголь не пити,
Не курить вонючих сигарет.
І дівчат ніколи не любити -
(А Наташка, то вже мій секрет).
І крутили ми натхненно глобус,
І збирались одночасно стать
Футболістом, моряком, шпіоном,
Лицарем, і в космосі літать.
Всі дорослі знали все на світі,
За батьками йшли ми крок у крок,
Ніби на побачення спішили
З хвилюванням на шкільний урок.
Кожен день улітку - ціла вічність,
Сни цікаві снились кожну ніч.
Пиріжків не їсти вже ніколи,
Що родила у бабусі піч...
Як так сталось? Стали й ми дорослі.
Де домівка батьківська була -
Там пустир. Дитинство загубилось,
Закотилось, ніби кулька з скла.
Ми пили, курили і любили...
І до всього втратили жагу.
Не шпіони і не космонавти,
І зручніше в ліжку, ніж в стогу.
І в лихі часи, що нам припали,
Проживали ніби рік за п'ять.
І на душах шрамів і пропалин
Стільки, що й душі не відшукать.
І в таку броню сховали серце,
Що й самим дверей не відімкнуть.
І здається інколи - померло
Все чим був, і загубилась суть...
Тільки в снах. Коштовних і не частих.
Знову мати кличе на обід,
І ховає усмішку Наташка.
Й ковзани завзято креслять лід.
І майструєм з дідом у коморі,
З батьком знов будуємо літак,
І в упряжці мохноногі коні
Тягнуть возик мій через байрак.
Й поцілунок перший, й жар по спині.
І морська на шкірі сохне сіль.
І кохана знов на груди лине,
І у серці найсолодший біль.
І малятко сонне обережно
Вперше знов тримаєш на руках.
І з душі злітає шкаралупа,
Відступають втома, біль і страх.
І на ранок, лиш відкривши очі,
Знову бачиш - ось він - справжній світ.
І у віхах ще лунає голос.
Знову мати кличе на обід...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003121
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2024
Пам'ятаєш нічні наші довгі до ранку розмови,
Як знімав з тебе одяг, немов із цибулі лушпиння.
Як хрипким і глибоким робився підступний мій голос,
Як сміялася тихо - розгублена, хтива й невинна.
Я тоді не брехав - обіцяючи ніжність і щастя,
Обіймати як хмара обіймає самотню вершину.
Я тоді не збирався шляхів не здолати і впасти.
Пригортатись хотів, як до нені маленька дитина.
Я тобі шепотів, що ніхто нам не міра, не судді,
Я хотів назавжди, випікаючи серце коханням,
Вірив сам в кожне слово, що виром клектало у грудях,
Вириваючись тихим, шаленим, нелюдським вурчанням.
Я в душі розумів, що тебе обману неодмінно.
Що цунамі прийде і відступить безсилою хвилею.
Та мене непомітно поставила ти на коліна
Безкорисним теплом, якоюсь святою довірою.
Не дано знати нам куди занесе буревієм.
І дорогу надвох нам не легко знайти манівцями.
Та зарубкою ти на мені, найтаємніша пломінна мрія.
І один лише раз так буває, як було між нами.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003021
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2024
О, Сонце! В мене губи як море солоні,
Говорив до Соланж морячок.
Загрубілі, мов мушлі, долоні,
Але серце гаряче в твоєму полоні,
Як в тенетах улов із морських зірок.
Я згубився в очах золотих і зелених,
В них бездонна морська вода.
Ради тебе зійду на берег,
Буду вічно опорою лиш для тебе,
Оминатиме дім наш нудьга й біда!
Та сміється Соланж нестримно і дзвінко,
Обіймаючи стан моряка.
Ох, юначе! Плетешся барвінком!
Та хіба говорити не ліньки,
Як на стані моєму твоя рука?
Нащо гарні слова й обіцянки,
Коли тепла й духмяна ніч?
Тож зривай поцілунки п'янкі панянки,
Ніби ніжні росяні нічні фіалки,
Роздягайся скоріше, слова облиш!
Я твоя, якщо хочеш, до самого ранку,
Лиш твоя - ти мені повір!
Ти таку не забудеш ніколи коханку,
Я відаммся тобі без останку,
Буду морем твоїм, мій ніжний звір!
Але завтра... Чи слово це не примара?
Я піду, лиш займеться зоря...
Бо співатимуть знову в порту гітари,
І фламенко, і в танго кружлятимуть пари,
Ну а ти пропадеш в морях.
Я не буду твоя, нічия не буду.
Бо настане наступна ніч...
Ти моряк - навіть ліпше за мене знаєш,
Як багато країв на землі незнаних,
Сильних тіл і вродливих облич,
Ніжних рук, вуст солодких, гладкої шкіри...
Як позбутися їхніх чар?
Обіцянкам твоїм я, звісно, вірю,
Та хоч зір із небес обіцяй без міри -
Не продамся, бо не товар.
Відступив, занімів, захололи руки,
Втік у ніч, не гамуючи сліз.
Піднялися вітрила розлуки,
І у морі втопити сердечні муки
Намагався довіку відкинутий скрізь.
Стільки раз з того дня піднімались припливи -
Не злічити, хоч міряй, хоч важ.
Молоді позирають на скелю в оливах,
Там вже довгі роки над прибоєм гнівливим
Палить люльку стара Соланж.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003006
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2024
Їхати їй нікуди, та виходить
В темних окулярах з під’їзду дому,
Тягнеться примарою на зупинку,
Сіра, непомітна і геть безмовна.
Там щочетверга у рипкім візочку
Воїна дівчисько чимдуж штовхає.
Скоро прийде бус з інклюзивним входом.
Декілька хвилин - і вони зникають.
Воїн молодий так стискає зуби,
Дивиться на світ крізь вузькі щілини.
Дихає нерівно - усе дратує.
Ніби то вона у всьому винна.
Винна, що вмовляє забути форму,
Винна, що прасує той піксель гладко,
Винна, що не бачить у чому сором,
Винна що пов’язує арафатку…
Винна, що тендітним дитячим тілом
Пхає чортопхайку каліки світом.
Винна своїм личком - невинним й білим.
Винна що у зиму заходить літом.
Винна, що не кине його самого
Наодинці з болем й страшними снами.
Винна, що свій голос - дзвінкий і юний,
В мертві голоси із небес вплітає.
Винна, що без слів патетичних любить,
І стоїть на варті щоночі тихо.
На спітнілу спину кладе долоні,
Ніжним поцілунком відводить лихо.
І коли в автобус візок впихає,
І свої крихкі напинає жили…
Кожен раз та жінка допомагає.
І шепоче тихо: «Тримайся, мила»…
І не каже більше вона ні слова,
Тільки кожен раз їй кортить сказати:
Як би я хотіла, аби мій злився,
Як би я хотіла свого тягати…
І не йти одна цим зимовим парком,
Не топтати стежок до годівничок,
Не носити в пальтах корми і просо,
Щоб нагодувати котів й синичок…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002961
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2024
Знаєш, країно, в твоїх руках
Доля людей, що долають страх,
І віддають борги до решти.
Злий я, що кидаєш у вогонь
Тих, хто росу пив з твоїх долонь.
Інших хіба знайдеш ти?
Легко ти робиш двохсотий груз
З тих, хто із тисяч наспіви муз
Чув із небес один лиш.
Того, чий голос звучить в віках,
Бачить у світле майбутнє шлях -
Нащо живим не лишиш?
Та по хвилині проходить гнів.
Там був поет, де буть хотів.
Разом з своїм народом.
Не нагород за вірші шукав,
Слави і статків не чекав,
Істина нагорода -
Те, що не стояв осторонь,
І як Джордано пішов в вогонь,
В смерті безжальні лапи.
Те, що, позбавлений пихи,
Став лиш одним із тисяч тих,
Хто піднімає прапор.
Те, що, коли твій промінь згас,
Простір завмер, зупинився час,
Перш ніж ступити знову.
І відтепер ім'я твоє
В кожному слові навіки є,
Вірша твого мови.
Брату Далі.
Поету Максиму Кривцову.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002944
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2024
Зберігаємо таємниці,
Ховаємо в полах стілети.
Непроникні лиця,
Білі манжети.
Значки на лацканах і ранцях,
Довге волосся,
Повільні рухи.
Ми боги від вулиці Правди
До проспекту Науки.
Ми мітимо графіті мури,
Як сечею мітять собаки.
Біжи чужинець,тікай заброда -
Для тебе це горя знаки.
Музика у навушниках
Замість вітру в руїнах міста.
Не стій на шляху,
Опусти долі очі.
Бо ти - із м'якого тіста.
На звалищах і у підвалах
Ми маємо штаб-квартири.
Ми палимо ваші обридлі стяги,
Ми топимо їх в сортирах.
Не слухаєм старців огидних
Про давню війну казки.
Ми варимо їжу
На вогнищах з грошей
В старих солдатських касках.
Спимо, як тварини у прайдах,
Сплітаючись міцно тілами.
Як зробиться зимно -
Підкинь кілька Біблій
І пару десятків Коранів.
Ми любимо вільно і щиро,
Прощаємось завжди вчасно.
Скажи мені, старий,
Хіба це не вирій?
Хіба це життя не прекрасне?
Кохаємось так, як захочем.
Ніщо серед нас не зазорно.
Не так як, старий,
Нас навчає священник,
Закон, чи забуте порно.
Не треба нам ваших релігій.
Наш рай ми уже збудували.
Наш рай - наші люди,
Наш рай - наші діти,
І затишні наші підвали!
Старий, я сміюсь, коли плачеш
За світом брехні й мелодрами.
Ми мостимо мур
Золотими брусками,
Розпалюємо паспортами.
Самі ви, старі, розпалили
Всесвітнє багаття сторічне.
А потім тушили.
Невже ви рішили -
Лайн0 ваше буде вічним?
Голодний? Візьми скільки треба
Із наших фруктових плантацій.
Смакують ці фрукти
Не так, як безвкусні
В "щасливі" часи корпорацій.
Нам вистачить, аби прожити
Всього, чого лиш забажаєш.
Бери що потрібно -
Не замкнені двері.
Замків і запорів не знаєм.
Я спатиму мирно і міцно,
Прокинусь коли забажаю.
На сонце погляну,
Волосся погладжу
Тієї, яку я кохаю.
Я житиму день гордим й вільним.
А ввечері друзі і діти
Зберуться разом
І тоді заспіваєм
Осанну Кінцю Світу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002916
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.01.2024
Хто я, якщо не тіло - з ваги і зросту,
Повне недосконалості, хворе, бите,
Тіло, в якому болю і смутку вдосталь.
Привід хіба знайдеться його любити?
Тіло, де тонкі ребра молодиками
В хмарах нічних легень заховали серце:
Повне гранату соком тремтить страхами,
Дивиться із безодні крізь очі-скельця.
Тіло, якому більше не вісімнадцять,
Тіло, яке вкривають болючі шрами.
Хто його право визнає розкладатись?
Хто обережно ним проведе руками?
Хто від історій темних не відсахнеться?
Хто підійде до мене і поруч сяде?
Хто навіть як поїде, то повернеться?
Хто крізь колючі терні ввійде до саду?
Хто я, якщо не вірші, якщо не слово?
Хто я, якщо не тиша і погляд в очі?
Хто я, як не таємна любові мова?
Хто я, якщо не дата, рядки і почерк?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002910
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.01.2024
Пилом марноти припадають полиці книг,
Лідерів думок не торкають вже голоси.
Тільки ти один свій прокреслиш далекий шлях.
Годі вже порад, про які ти їх не просив.
Є один сюжет, і сюжет неповторний - твій.
Скарбом є лиш те, що тримаєш в своїх руках.
Виріс за роки кришталевий окремий світ,
Світ, де позабути ти можеш про біль і страх.
І немає слів щирих, ліпших за ті слова,
Що у душу зранену вчасно якось зронив.
І немає тиші, безмовнішоі за ту,
Що була між вами тоді, як не треба слів.
І тепла немає крім того, що задарма
Віддавав без ліку тому, хто замерз в путі.
І немає світла, яснішого за одне -
Сяйва шкіри білої, теплої в темноті.
І серед війни, серед болю й серед страждань,
Віра є одна лиш - що іншому ти даєш.
А коли вже так - маєш часу безкрайню даль,
У якій ти сили завжди для життя знайдеш.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001015
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2023
Якщо правди немає і істина багатоваріантна,
Якщо на кожен аргумент знайдуться контраргументи,
Якщо всі довкола - жертви пропаганди,
І історія викривлена відповідно до потреб поточного моменту,
Якщо в тих окопах такі самі люди, як і з нашого боку,
Якщо їх логіку можна за бажання зрозуміти,
Якщо за війною стоїть не злий намір, а забаганка злого року,
І якщо всі люди - просто злі несвідомі діти,
Якщо всі безневинні жертви, всі міста у порох стерті,
Всі завалені в підвалах старі, жінки і діти,
Всі герої, що життя за майбутнє положили,
За наші ж гріхи потрапили у пазурі смерті…
То чому поруч зі мною на еспешці, розбитій артою,
Серед стогонів, вогню й мінометних розривів,
Стоїть сумний і суворий янгол із шкірою блідою,
Й повільно здіймає меч вогняний і білі крила?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001014
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2023
Прости мені, Господи, мій страшний гріх.
Ти знаєш, людину я вбила.
Людину?
Ні! Нелюд, хоча й чоловік.
Як вбила?
Його задушила.
Яким же він був?
Він почвара, він чорт.
Прийшов до країни моєї,
Забрав моє щастя, навіки прирік
На вічну розлуку з сім’єю.
Зламав мою душу і тіло терзав,
На мене як крук накидався.
І сльози та кров мою пив, як вино,
І спав, лиш коли напивався…
Відкрила я очі на ліжку вночі,
Й душила я нелюда паском.
Душила, аж поки позбавилась сил,
Аж поки він більше не хрипів,
Аж поки він не заледенів.
Спинилася аж на світанку.
Я знаю, могла я узяти ножа,
Яким так любив катувати.
Та я не хотіла зробити все в мить.
Хотіла я довго вбивати.
Хотіла відчути як чорне життя
В судинах втрачає сили.
А що ти робила на ліжку його?
Чого тільки я не робила…
Я можу тобі відпустити цей гріх.
Лишень те, що мала, зробила.
Одна лиш помстилась за горе усіх…
Та інший простити - не сила.
Чи ти розумієш, про що я сказав?
Так, Господи. Добре це знаю.
І досі стискаю в долоні ножа…
І досі себе я вбиваю...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000940
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2023
Згадую кришталевий звук, піднімаю до голови руки.
Павутиння Всесвіту весь день рветься і застрягає у волоссі.
Вночі, коли очі вже злипаються від втоми,
Обережними пальцями збираю нитки того, що не збулося.
Збираю, аби завтра вдосвіта зсукати нитку, сховати клубок до кишені,
І кожен день намагатися прокласти лабіринтом стежку.
Поки не вдається - та часу все ще вдосталь у мене.
Які б мінотаври в лабіринті не мешкали.
Ходіть за мною, всі, хто здався, впав у зневіру,
Всі хто обрав сон і полишив спроби.
Якщо мені не вдастся - я хоча б посію віру.
Хтось із вас неодмінно зробить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000939
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2023
Місяць в нічному небі відбивається в твоїх очах,
Відбивається в моїх очах, робить срібними наші очі.
Ти дивишся вгору, як вовчиця, я дивлюсь на тебе як вовк.
На оголене, прикрите довгим волоссям тіло дівоче.
І інколи ти смієшся, а інколи ти плачеш,
Поки місяць нечутно складає нашу сагу.
І безумство в тобі, і безумство в мені,
Разом народжують крихку рівновагу.
(О, крихітко, не залишай мене).
Ми довго мандрували поруч, із місяцем в очах.
Поки місяць згладжував наші мови і риси.
На забутих стежках знайшли ми очаг,
Щоб віддатись безумству біля річки і лісу.
Місяць - дівчина, що тихо плаче вночі,
І мовчки купує квиток, складає речі останні.
Я знаю - вона права, та прошу - лайся! Кричи!
Та вона лише здіймає руку на прощання.
(О, крихітко, не залишай мене).
Дівчино із сонцем в очах, куди б дорога не вела,
Я знову триматиму в своїй твою руку.
Лишень ти прекрасна і справжня була.
І більше не видам жодного звуку…
Залишуся зовсім один, коли ти підеш,
Але на казатиму жодного слова.
Але не казатиму жодного слова.
Але не казатиму жодного слова.
Поки не побачу теж сонця. Авжеж…
Поки ти не повернешся знову…
(О, крихітко, не забувай мене).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000883
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2023
В ньому буяють джунглі, ллються дощі тропічні,
Змії сплітаються кублами, діляться ядра й клітини.
Кожної миті вічності творяться справи вічні,
Трави ростуть й дерева, ніби волосся дитини.
Сойки, лелеки й соколи крильми прасують небо,
Сови нечутно ріжуть темряву між дубами,
В кожному звірі лісному він впізнає себе,
Всотує світу вологу спраглими дива губами.
Він споряджає вітрильники в дальню дорогу морем,
Суднам-віршам припасовує щогли із такелажем.
З вітром попутним в темряву, втративши страх і сором,
Їх направляє до неї - шлях між світами ляже.
В ній - невагомість і тиша. Газових шепіт гігантів.
Течії темних енергій, влада первинних законів.
Очі вона огортає пледом водневих мантій,
Час зупиняє тяжінням і сингулярністю лона.
І за подій горизонтом судна з паперу зникають.
І невідома їх доля - може, вона лише знає…
Близькість надмірна й фатальна, серця удари стихають…
Всесвіт із вибухом тихим в темряву й ніч витікає…
Тиша. Стоп-кадр. Невагомість.
Млосні скорочення серця.
Судна з паперу на рейді
В бухтах згортають вітрила.
Світ велетенський згорнувся
Затишним теплим кубельцем.
Соколи, сойки і сови
Сплять, загорнувшись у крила.
Знову настане світанок,
Всесвіт дощами умитий
Рушить у лет безупинний
Видів і цивілізацій.
Тільки чекатиме знову
Дотику таємниці.
Гинути знову захоче
В спалахах анігіляцій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000882
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2023
Крига зі снігом - брат і сестра
Взяли мене за брата.
Саван грудневий накрив поля -
Смерті солодка вата.
В білих паперах зима зберегла
Кожного з мого роду.
Разом із ними учасником став
В серці зими походу.
Тиша нічна, крижаний туман,
Падає сніг нечутно.
Більше немає брехні й оман -
Все оголяє сутність.
В вирі свавільнім, у серці пітьми,
Спогади тануть про осінь.
Вітер моє накриває лице,
Ніби твоє волосся.
Я помолюся за темну ніч -
Хай би тривала вічно.
Ранок небажаним гостем прийде,
З теплою сонця піччю,
Хмари не втримають, їх порве,
Ніби зотлілі стяги.
Після хурделиці золоті
Промені долу ляжуть.
Очі примружити сніг звелить,
Спалахів іскр снопами.
Обрій віддалений затремтить
Білими міражами.
Може від сяйва на очах
Виступлять краплі солоні.
Промені ніжно обличчя торкнуть,
Ніби твої долоні.
Доки не тане глибокий сніг,
Поки не вкрився гаром,
Я уявляю різдвяний сміх,
З чашки глінтвейну пару.
Вулиці, вкриті снігом дахи,
Прибрані чисто доріжки,
Руки дитячі в своїх руках,
Срібні оленячі ріжки.
Сплять у вертепі мати й маля,
Міниться ніч вогнями,
Рідних, що в серця обіймах завжди,
Час обійняти руками.
Можна радіти простому життю
Стільки, скільки захочеш.
Можна дивитися досхочу
В сіро-блакитні очі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000595
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2023
Ну от в все. Позаду битий шлях.
Людське житло - міста й маленькі села.
Базарів гул, далекий дзвонів спів,
І у трактирах сміх нічний веселий.
Тепло пічей, і постілі, й вино,
Історії попутників цікаві,
І доторки жіночих ніжних рук,
І на світанку - посмішки ласкаві.
Завмер на хвильку на краю пустель,
Шукаючи у небі знаки року.
Самотній і похмурий пілігрим
Зробив привал перед наступним кроком.
Нехожена і вицвіла земля,
В якій давно і вовчі стежки стерті,
Вдивляється у лицаря лице
Вічницями пожадливими смерті.
Немає в серці сумнівів й вагань.
Він має шлях страшний пройти до храму.
Та тільки сум кладе на серце длань,
Й стискає груди спогадів руками.
Попереду чекає тільки прах,
Й кістки, відполіровані пісками.
Там торувати сам ти будеш шлях
Туди, де не бував ніхто віками.
Там, звідавши і болю, і скорбот,
Коли і розум огорне руїна,
Вганятиме в каміння вірний меч,
Й в молитві прихилятиме коліна.
А там, де більш опори не знайти,
Там, звідки і молитви не долинуть,
Знайте єдину відповідь в собі.
І зрозуміє - іншим став віднині.
І краєм темним віра проведе,
І плечі втримають важку небесну стелю.
Знайде Грааль в Святилищі Душі,
Який зволожить і уб’є пустелю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000383
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2023
У залишку, в тиші таємних доріг,
Бреду між шафранових пагорбів сам.
І ноги вгрузають в ліловий пилок,
А обрій ліловий біжить в небеса.
Колись ви питали, чи інший я став…
Під Сонцем, що вперше у небі горить,
Фарбує і шкіру, і очі шафран,
Згорнулись минуле й майбутнє у мить.
Самотня дорога, самотній дивак,
У пагорбах згинули голос і сміх,
І біла голубка у небі, як знак,
Того, що дорога знайдеться для всіх.
І інколи чую - гукають ім’я.
І, може, ім’я це належить мені.
І кличуть - ну де ж ти? Поквапся! Мершій!
І Сонце сідає по довгому дні.
В шафрановім полі згубив я усіх.
Коханих і друзів, що з ними ішов.
Згубились тривоги, і сльози, і сміх,
Обличчя забув, а натомість знайшов
Дорогу до себе в лілових полях,
Що в небо тікають, не знаючи меж.
І дзвону удари, і те відчуття,
З яким ти у вічність невдовзі підеш.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000171
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2023
В мінливому світлі ти спиш на сидінні
На відстані подиху, ніби дитина.
Під радіо ночі, під запах полину
Літаєш у снах, ніби біла пташина.
Мандруєш так швидко, танцюєш у небі,
Немовби ракета, зринаєш угору.
Боюся, що зникнеш, шепочу - «не треба»…
Шукаю вві сні, серед неба і моря.
Прекрасна, мов мрія машина кохання,
Довершена й чиста, аж боляче в грудях.
Та схоже, цей шлях перед нами - останній.
І після зупинки - дороги не буде.
Світанок на обрії коло змикає,
І тане в серпанку нічна таємниця.
І мить безкінечна кінця добігає.
Бо все є важливе. Ніщо не дрібниця.
Ти атом. Ти зірка. Ти вітер на схилах,
Ти світу кінець і нового - початок.
Крихка і тендітна божественна сила,
Ти буря, що зірве усі сім печаток.
Ти стогін, ти крик, сміх дзвінкий і світанок,
Звичайна й незвична. І проза, і диво.
Ти хмара, що плаче важкими дощами.
Немає дрібниць. Все у світі - важливо.
Ти ліки від болю, ти лезо у серці.
Тебе я створив, і мене ти створила.
Ти сон, що на ранок всі спогади стерті.
Ти кажеш: лети, пристібаючи крила…
І перед світанком, де шлях увірветься,
Зупиним машину, залишимо речі.
І біла пташина згори обізветься.
І більше не буде дороги для втечі…
І зібрані шляхом посадимо квіти,
Нехай для закоханих квітнуть красиво.
І будемо наново вчитися жити…
Немає дрібниць. Все у світі - важливо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000095
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2023
Прийшла вві сні. Сказала щиро
Прості із докором слова.
Сказала - якось полюбила,
Хоч сорок шість… і двадцять два.
Та рік пройшов, вже не чекала.
Лиш випадком війна звела…
Стояв розгублений, щасливий,
Шукав для вибачень слова…
«Хіба я міг… не мав і гадки…
Пробач, завжди я був дурний.
Сховав в собі до тебе ніжність»…
Сказала: Добре. Все. Не ний.
Відчув твою атласну шкіру,
Духмяний подих на губах.
Гойдав в руках, немов дитину,
Забув про сум, про біль і страх.
Ми рік війни пройшли нарізно.
І хоч тіла уникли ран,
Та дві душі кував на крицю
Вогню і втрат страшний буран.
Та дотик душ від ран лікує.
Бринять, мов музика, слова.
Ми можем разом бути… адже
Я ще живий. Ти ще жива.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999784
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2023
Повітря здіймає широкії пензлі,
На горем пропечену землю пускає
Широкі мазки, мальовничії плями,
Що білим торішні шляхи приховають.
На аркуші білому свіжі стежини
Малює людина ногами у берцях.
Дорожнім лишає дороги людина,
Допоки ще б’ється розпечене серце.
Допоки крихке сновидіння триває,
Допоки не віриться в біль і у лихо,
Допоки у небі птах крила здіймає,
Допоки коралі нанизує тихо.
Червоні коралі на снігові білім.
Якби ж то ім’я не згубилось в безмір‘ї…
Якби ж хоч комусь пригадався він милим…
Якби ж то прожити все наново вірно…
Та сніг замітає дороги минулі,
Хто правий, хто винний - уже не згадати.
І крапля по краплі усе, що не сталось,
Продовжує в сніг, як рубіни, спадати.
Зарано! Зарано! Не встало ще сонце!
Побачити небо безхмарне і синє!
Відчути крізь ніч на губах теплий подих…
Та вічність приходить.
Навіки.
Від нині…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999657
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2023
Зрештою все це стане білим,
Різні говірки і різні мови,
Люди приязні із України,
Втомлені й вперті нічні розмови.
Світле склепіння нічного неба,
Душі дерев і сліди звірині,
Зміняться тихо, бо так і треба.
Зміняться вмить в сніговому вирі.
Котик бліндажний й бліндажні мишки,
Звуки війни, переплетені вітром.
Жовті листи на ростопку книжки,
Пострілів чергами джазові ритми.
Білими стануть ці вічні мандри,
Літо страшне добіжить до цілі.
Там, де воно упаде безсило -
Світ до світанку від снігу білий.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999614
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2023
Життя воно тут і зараз,
Дорога до повороту.
І там, за витком серпантину,
Не видима ні на йоту.
А там, де пронісся щойно -
Громаддя пустих ілюзій.
І віра пуста в омани,
Причина наступних контузій.
Життя лише тут і зараз.
Карбований крок за кроком.
І кожна шляху перепона
Нехай обернеться уроком.
І стане нехай за зброю,
Що міцно рука тримає.
Побачиш якось прямо поруч
Стежинку до власного раю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2023
Місяць сьогодні у повні.
Чистий, із аверсом срібним.
Дивляться вгору солдати,
Місяць здається їм дивним.
Тут, на землі лиш утома,
Бруд і вологі берці.
Цегла колишнього дому,
Запах металу і смерті.
Там, нагорі, спокійно.
В небі немає болю.
Не дострілити до Повні,
Не вкоротити їй волі.
Місто артою розбите,
Спалені бехи і танки.
Купи уламків бетону,
Ліс обернувся на палки.
Місяць незмінний і гордий -
Все, що у пеклі вціліло.
Кола зразок еталонний,
В спаленім храмі кадило.
Люди в холодних окопах.
Все, що лишилось живого.
Люди дивуються Повні.
Люди з Луганська і Львова.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997334
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2023
Давай згадаємо з тобою, давай згадаємо,
Про все, що тільки ти і я у світі знаємо.
Про все, що тільки нас удвох одних стосується,
Про те, про що ніким не пишеться і не малюється.
Про перший погляд, перший жарт і першу посмішку.
Про перший дотик і про шепіт з грішним домішком,
Про течію, що підхопила нас нестримна,
І стала теплою самотня ніч і зимна.
Я знаю нині все про час - немає часу.
Живеш, живеш - і в день один зриваєш касу!
І день за днем дорога вдвох втрачає звичність,
А двадцять років - обертаються на вічність.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997291
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2023
Кажуть, він не закладав храмів,
Не залишив по собі віршів,
Просто жив і не ламав драми.
Зрідка очі піднімав вище,
Та здебільшого - орав ниву,
Як сумирний кінь тримав рівно,
І в суботу випивав пива,
І ніколи не кричав в гніві.
Добре вивчив, що таке - треба,
Знав чудово хто й на що здатний.
Забагато, може, брав на себе,
Ніби лицар у важких латах.
Ні, не мав він видатних статків,
І талантів теж не мав ніби.
Був звичайний він платник податків,
Заробляв собі на шмат хліба.
Він ніколи не гнівив Бога
Наріканнями на долю, тощо.
Знав - у кожного своя дорога,
І паломництво своє й проща.
Обирає кожен - як жити,
І одним - давай життя-спалах!
Ну, а він хотів аби - діти.
А собі завжди хотів мало...
Ну і звісно, він пішов першим,
І копав окоп зпвжди рівно.
І в дешевеньких своїх берцях
Ліз спокійно він на штурм ліній.
І завжди він прокидався рано,
І голився кожен день чисто...
Покладіть на ліве око Сонце.
Покладіть на праве око Місяць.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994840
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2023
У жовтневому саду, в сутінках бузкових,
Він стоїть, як одинак, звичний до розлуки,
Загубився у світах, у гаях дубових,
У роках і у туманних соковитих луках.
І зорить у осінь він поглядом завмерлим,
До дороги вдалину вічно прикипілим,
Із питанням у очах - зрадженим і ревним,
Із благанням у очах, що припало пилом.
Він дивується чому все не йдуть так довго
Ті, що вийшли із воріт ніби на хвилину,
Він не знає чом не чуть більш людської мови,
І чому поїла цвіль запащну хлібину.
І чому за роком рік із дерев в садочку
Важко гупають плоди аритмічним серцем,
І у листя кучугурі здичавіла квочка
Гріє крилами курчат у старім відерці.
І заплів рядном павук і сервіз, і скрипку,
І немає більше рук, щоб співали струни.
Дах вже п'ятий рік тече, і розбито шибку,
І виводить на стіні плющ зелені руни.
Буде час - почуєш сміх, заскриплять ворота,
Знов сокири й молотки застучать над краєм,
Запах фарби і вапна, чистота й турбота,
І у дівчинки в руках скрипочка заграє.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994839
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2023
коли не легко,
коли самотньо,
писав на стінах
печер холодних
безвісний предок,
і знав напевне,
що непотрібні
старання ревні.
та час спливає,
віки проходять,
і із тремтінням
в пітьму заходить,
ліхтар вмикає
нащадок дальній.
і завмирає.
і шок сакральний...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994079
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2023
Сучасникам так різав око
Його небритий лисий сонях,
Що він відрізав собі вухо
Й ходив з пов"язкою на скронях.
Аби не слухать більше вухом,
Що кажуть різні Вані й Клави.
Тож інколи ніж біля вуха
Стає стежинкою до слави. = )))
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993710
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2023
Люди просто не янголи - це зрозуміло.
Я гадаю, це ясно - куди не поглянь.
Люди тільки вигадують німби і крила,
Та не стане вже краще від їх замовлянь.
Ми побрались із нею під квітом черешні,
У тіні квітів хмар проказали слова.
Пелюстки відлітали у роки прийдешні,
І рожеві її і моя голова.
Простирадла проміння з вікна заливало,
Птаха вранішній спів очі нам відкривав.
Ми недільні газети весь час купували,
Та ніхто навіть слова із них не читав.
Люди просто не янголи - це зрозуміло.
Люди тільки вигадують німби і крила...
Пори року ідуть і епохи зміняють.
Оголила черешню холодна зима.
Грай голодних круків очі нам відкриває,
Кулаки голе дерево в небо здійма.
Кулаками зима люто б'є і нещадно,
І скажений бряжчить у вікно буревій.
Засуває вона штор безсенсові рядна,
Мов фатою весільною - шматтям із мрій.
Люди просто не янголи - це зрозуміло.
Люди тільки вигадують німби і крила...
Надсилайте любові букет білих лілій,
Надсилайте любові дубову труну.
Хай усі голуби до любові воркують,
Як не-янголи-люди чекають весну.
Надішліть до любові листи й валентинки,
Що заюшені кров'ю убитих надій.
Хай співають любові з вінилу пластинки,
Як не-янголи-люди позбавились мрій.
Люди просто не янголи - це зрозуміло.
Люди тільки вигадують німби і крила...
І не в тому біда, що серця їхні чорні.
Люди пестять й втішають, коли ти ростеш,
І вони нагодують у дні, коли хворий,
І вони поховають, коли ти помреш.
І вони би хотіли залишитись поруч,
І любили би вічно, якби спромоглись.
Та приходить зима, облітає черешня,
І співочі птахи відлітають кудись.
Люди просто не янголи - це зрозуміло.
Люди тільки вигадують німби і крила...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992704
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2023
Не вірю у вічного Бога,
Як віриш ти в Нього, кохана -
Всемилостивого, всеблагого -
Небесна моя ніжна манна.
Але коли б раптом повірив -
Просив би тебе не займати,
Просив би Його на колінах
Краси і життя не ламати.
Аби з голови жоден волос
Не впав, щоб лишилась такою,
Як є - я б здійняв в небо голос,
Щоб лишив тебе Він в спокої.
Якщо ж Він одне тільки знає -
Що мусить тебе направляти -
Хай в руки мої направляє,
Щоб міг я тебе обіймати.
В обійми мої, Господи.
В обійми мої...
Не вірю я в янголів з неба
На варті Небесної брами.
Та ось подивлюся на тебе -
Й гублюся - чи справді я правий?
Але якби в них я повірив,
Просив би уклінно зібратись,
Лишень щоб тебе боронити,
Й дорогу твою торувати.
Нехай у руці кожен янгол
Тримав би запалену свічку,
Щоб завжди була світла й ясна
Шляхів твоїх звивиста стрічка.
Щоб ними завжди ти ходила
В любові без горя і муки,
Щоб янгольський сонм тебе, мила,
Приводив до мене у руки.
В обійми мої, Господи.
В обійми мої...
Я вірю в Любов, моя мила,
І знаю - ти теж віриш в неї.
Я вірю - бо ти мої крила,
Ти долі осердя моєї.
Ти створена тільки для мене,
Мов тебе створив я власноруч,
Тож вірю і в шлях безкінечний,
Яким мандруватимем поруч.
Облиште жорстокі ці ігри,
Могутні стратеги небесні.
Святі, бодхісатви, месії -
Уявні, померлі, воскреслі.
Тримайте свічки перед нею,
Забудьте про справи величні.
Ходою легкою до мене
Аби поверталася вічно.
В обійми мої, Господи.
В обійми мої...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990922
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2023
Ти одна в безкраїм синім морі,
Де немає жодних кораблів.
Я сюди кермо своє направив -
Чув давно далекий чистий спів.
В бурунах співають ясні очі,
Тонкі пальці й усмішка твоя.
Так багато загубилось суден
В зачарованих твоїх краях.
Ти зовеш:
Пірнай у бурні хвилі!
В рифах гострих човен свій покинь!
Ось я тут - лише твоя віднині!
До моїх обіймів швидше линь!
Так давно, коханий, я чекала!
Зустрічала у солодких снах!
Нині рибкою нарешті стану
Тріпотіти у твоїх руках!
Я співаю:
Зглянься, Діва Моря!
В смертне ложе ти мене не клич!
Із тобою миле мені горе,
І ясніша полудня ця ніч!
Та розгублений, немов мала дитина,
В серці смутку стугонить приплив.
Лиш про тебе все життя я мріяв,
І до тебе океаном плив!
Я зову:
Пірнай у бурні хвилі!
І похмурий острів свій покинь!
Ось я тут - лишень я твій віднині!
До моїх обіймів швидше линь!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990745
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2023
А кеп набиває люльку
Руками із звитих канатів,
Стоїть на містку незворушно,
Мов привид із чорних фрегатів.
На грудях палає серце -
Він бризки і дим вдихає,
І два кочегари обабіч
У серце вугілля вкидають.
Плював він на ту хитавицю!
Від шторму він тільки сміється,
Хоч палуба, море і небо
Й весь світ в пропасниці трясеться.
Усіх зажене до гроба
Триклята морська хвороба!
Зачинений камбуз вже тиждень,
Та й кок весь зелений страждає.
І що б не поклав ти до рота -
Назад все в ту ж мить вилітає.
У чому секрет, капітане?
У ромі, русалках, кінджалах?
Матроси зігнулись над бортом -
Тобі ж лютий шквал по цимбалах!
Розп'яття, чи якір, чи череп,
Чи, може, троянда тримає?
Портові твої Магдалини,
Чи пломінь, що в серці палає?
Із кожного робить неробу
Триклята морська хвороба!
Він дивиться в піну і хвилі,
Плює він назустріч вітру -
Один еталон вертикалі,
Схиляє він вперто макітру.
Гукає: У морі немає
За що ухопитись й триматись!
Лиш той на ногах тут устоїть,
Хто руки навчить розтискатись!
Лиш той, хто пропустить крізь тіло
Продольну й бортову качку,
Відкине ілюзію ладу,
Порядку пропише у пачку!
Лиш люди високої проби
Не знають морської хвороби!
Розчути його заважають
Вали, що шкребуться об хмари.
З проваль поміж хвиль виринають
Старих галеонів примари.
Із тріском ламаються щогли,
Вода вже у трюмах гуркоче.
У горлах клубки застрягають,
Від жаху склянішають очі.
Змикаються хвилі над судном,
Один лиш водою крокує.
Засунув кеп руки в кармани,
Й до скель прибережних прямує.
І хмурить розлючено лоба -
Триклята земна хвороба!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989937
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2023
Зглянься, юначе, вибач, що плачу.
Вітер холодний пробрав до кісток.
Лиця довкола байдужі, неначе
Двері, зачинені на замок.
Я не хотіла тебе турбувати,
Але коли вже ти сам запитав -
Можу історію я розказати,
Аби свій час не дарма витрачав.
Якось зустріла шалене кохання,
Хоч і була ще зеленим дівчам.
Він був дотепним, красивим і сильним,
Вдень і вночі всьому мене навчав.
Очі його - бірюзові озера,
Ніби мелодія - ніжні слова.
Тільки в обіймах його відчувала,
Що я кохана, жадана, жива.
Гадки не мала, що в світі можливе
Щастя велике, мов небо в зірках.
Як і не знала, що доля зрадлива
Кожному щастю готує вже крах.
Все рухається до кінця
В ім'я Духу, Сина й Отця.
Думав, що сплю - та я чула ночами
Плакати гірко коханий мій став.
Чи каяття його душу шарпало,
Чи то майбутнє він передчував.
Сплів в його серці гніздо чорний смуток,
Став він самотній і став мовчазний.
І на ножах, що стояли на кухні,
Довгий затримував погляд сумний.
Може він бачив в холодних тих лезах
Крові відбиток й безумних очей?
Безліч разів себе потім питала
Кожної ночі при світлі свічей.
В ніч рокову не було мене вдома,
Коли ж на ранок нарешті прийшла -
Тіло кохане, посічене лезом
В крові калюжі холодним знайшла.
Хтось замотав його очі і руки,
Хтось в його рота ганчірку запхав.
Хтось упивався стражданням і жахом,
Поки коханий мій кров'ю спливав.
Довго поліція вбивцю шукала,
Що довгий список життів обірвав.
Та до сьогодні його не спіймала -
Далі гуляє він, як і гуляв.
Я залишила порожню оселю,
Досі блукаю між чорних лісів.
Жах причаївся в сичанні гадюки,
В вовчому вої і в норах кротів.
Так падають мертвими мрії
В ім'я Діви Марії.
Вітер стає крижайним, невблаганним.
Сповідь моя добігає кінця.
Бачу, що слухав з цікавістю, хлопче.
Тож, пригости і бокалом винця.
Може, запросиш до себе у гості?
І подаруєш дещицю тепла?
Може, згадаю ще шал і бажання.
Може, згадаю якою була...
Жінка ступає в тепло за порогом,
Збуджено тіні в кімнаті дрижать.
Очі безумні на мить відбиває
Гостре, як бритва, лезо ножа.
Візьме життя і в нього
В ім'я всього святого.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989785
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2023
Я бачив сон, де на плато холоднім
Стоять колоси білих пірамід
І вся пустеля вкрита білим снігом
І Ніл скував міцний блакитний лід.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989766
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2023
Вона обирає прикраси
І сарі на ринку в Покхарі,
Сидить із пляшкою віскі
В пустому нічному барі,
У офісах Уолл-стріту
Важливі вирішує справи,
А часом в горах Суматри
Вітає досвітні заграви.
В лісах вона знає тропи,
Які невідомі і вовку,
Вона прокладала в Європу
Шляхи для дамаску і шовку,
Вона дуже добре знає
І хижі, й палаци-карети,
Вона відливає кулі
І гострить солдатські багнети.
Вона полірує мармур
Ногами рабів і дожів,
Вона - найосяйніша леді
В таверні, і в оперній ложі.
Як жінка, що має владу -
Чекати примушує вічність,
Й раптово приходить завчасно
Її Королевська Величність.
Почуєш лиш ти її шепіт
І подзвін коштовних браслетів.
Вона неповторна в вуалі
Між білих воскових букетів.
Із рук забере тихо й ніжно
Штурвал і кермо, і кормило,
І інші піднімуть на щогли
Припилені білі вітрила.
Якщо відчував ти і мислив,
Знав біль і пізнав насолоду -
Не страшно із нею пірнути
В прибою холодну воду.
Якщо ж прогоріло багаття
Й душа мов портянка стерта-
То буде вона безжальна,
То буде вона нестерпна.
Не страшно скінчити мандри
По довгій цікавій дорозі.
Та страшно життя нерішучо
Простояти на порозі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989635
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2023
Чи знають люди, що то значить слово "юність"?
Коли стерильний новий світ постав,
Підніжжя скель стрімких, мов щойно з кузні леза,
Вже океан лазуррю хвиль лизав.
Чи знають люди, що то значить слово "вічність"?
До того, як один з нас накрутив
Годинника у перший раз тугу пружину,
Хто час припливами без ліку літ лічив?
Чи знають люди, що то значить слово "велич"?
Поки із палуби на сотні довгих миль
Побачать обшир вод живий до виднокраю,
І вільний лет високих синіх хвиль?
Вони, народжені в таємнім серці океану,
Перетинають шир без перепон,
Зростають непомітно, ніби власні діти,
Вінчають їх корони білих грон.
Їх гребені здіймаються і лижуть сонце,
Подібні до акулячих плавців,
І весело летять з стрімких високих схилів
Гнучкі тіла дельфінів і тунців.
Спадає ніч - спалахує зеленим світлом
Валами потривожений планктон,
І в товщі хвиль медуз коштовним самоцвіттям
Як власним скарбом грає Посейдон...
Чи знають люди, що то значить слово "море"?
У сотні мов - те ж саме, що і "смерть".
Життя бере, життя завжди й дає прозора
Невпинних хвиль блакитна круговерть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988561
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2023
Обертаються погляди,
Сповнені сліз до запилених шибок,
Та за склом, що розбите,
Нікого уже не знайти.
Він давно вже пішов,
Він танцює босоніж у піні прибою,
Та на кого покинув?
Як міг ти так просто піти?
Смерть вагітна красою,
Краса - наречена у смерті,
Обертається вічно
В танку ця шалена спіраль.
Він тасує світи, імена,
І часи, мов дитячі п'ятнашки,
Тануть й падають знов
Всі слова на небесну потерту скрижаль.
І брехня в кожній літері,
В кожному слові облудно святому,
Та народжує світло
Безодня гріха і пітьми.
І коли все скінчиться -
Знов з мандрів приходим нарешті додому.
І за брамою відчаю -
Робимось вкотре малими дітьми.
Світ цей повен страждань -
Тільки плутає вітер солоний волосся,
Не буває любові, я знаю -
Та вона обернула мене на кришталь.
Не збуваються мрії -
Та чому ж сокровенне дослівно збулося,
За відомим нова
Відкривається сонячна росяна даль.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988361
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2023
Мідні мідії, темна патина,
Пахне йодом і трохи хлоркою.
Твої погляди бродять яхтами
Між Неаполем і Майоркою.
Ти фарбуєш вуста цикутою,
Ти будуєш в мені колонію,
Та стіною безбарвні сутінки
Між твоєю й моєю долонею.
Ти шепочеш нічними бризами,
Ти звучиш у мені орга́нами.
Не лишаєш мені вибору
Ти очами ущерть п'яними.
Почуваюсь і гномом, і велетом,
І кохаю твої недоліки.
Обіцяєш ти знову склеїти
Всі уламки моєї майоліки.
Піднебіння печеш цитриною,
А за мить запираєшся ґратами,
Зовсім поруч стою - за вітриною,
Поряд з іншими експонатами.
Розбиваю вітрину, хапаю -
Ти і обіймах моїх танеш...
Ти із тих, хто складається з вітру -
Нічиєю ніколи не станеш.
Залишаєш в руках мушлі й пера,
І листи у нагрудній кишені.
І фіалкові винні плями,
Ніби отвори в центрі мішені.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986579
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.06.2023
… і того дня ми скинемо з плечей свої роки,
плюнемо на досвід, на рани, вивчені й невивчені уроки…
… ходитимем босими травою, тримаючись за руки,
танцюватимем без музики під свист, сміх і стукіт…
… дивитимемось в очі, усміхатимемось незнайомцям,
будемо щасливі, сяятимем як маленькі сонця…
… купатимемось голяка, закохуватимемось легко, швидко,
торкатимемось людей, цілуватимемо губи, плечі, долоні, литки…
… знову побачим які гарні квіти, діти, хмари,
шукатимем в небі Марс, Оріон, Плеяди, Стожари…
… станемо знову дурними, п’яними, веселими,
зніматимемось легко в дорогу, мінятимем міста, села…
… слухатимем, як нам читають вголос, і буде цікаво,
цілий день гулятимем на морозі з термосом кави…
… будемо плакати, якщо сумно – в обіймах, разом,
збиратимем квіти в полі, ставитимем в банки – не у вази…
… будемо писати музику, наївні картини, погані вірші,
знатимем точно – все лише буде, нічого не вирішено…
… напишемо своїм друзям паперові, не електронні листи,
ранки будуть прозорі, дні – сонячні, ночі – млосні, слова – прості…
… не всидимо вдома – збігатимемо свіжовимитими сходами,
небо пролиється зливою, дивитиметься, як ми мокрі калюжами бродимо…
… їстимем морозиво – і смак буде такий, як в дитинстві,
радітимем щиро, а драми гратимем, мов артисти…
… все буде назавжди – життя, дружба, кохання –
все так і буде –
як тільки змовкне назавжди тривога остання…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986431
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2023
ходжу туди-сюди, вивертаю кишені, розкидаю крихти минулого містом.
там іще стільки поживного - та я не їстиму.
хай забирають ліниві птахи, скарабеї, мурахи, репортери, криміналісти руками кривавими,
хай беруть по крихті усі зацікавлені.
давно не сплю у нашому ліжку - ночую у кроні світового дерева між сов і воронів,
уважно слухаю як біжить сок, притуляюсь скронею.
шумить, як знамення нового Потопу - швидкого й байдужого, як останній цілунок.
уві сні вода змиває будинки, згладжує контури вулиць.
так краще. водна гладінь, сонце, все сховане на глибині, ніби нічого й не було.
палеонтологи мовчки дивитимуться на це крізь музейне скло.
голос у трубці м'який, нездоланний, як стіни палати й гамівна сорочка.
я обіцяю не робити драми, робити у фразах паузи, в словах - прочерки.
так ти завжди зможеш щось вставити, виправити, поки я лежатиму, закривши очі.
поки мій гіперсон, мій саркофаг, мій стазис не винесуть кудись, де ріки молочні.
відстань і час дають карт-бланш - можна не грати у відстороненість і ворожнечу.
можна грати в приреченість,
робити спогади суперечливими, недоречними, піддатливими мов могильна глина і теле-експерти.
й ховати в опечатані конверти.
применшувати вагу і значення геологічної епохи, протягом якої ми формувалися.
я добре вдаю спокій - я тренувався.
бути жорстоким й холодним - поганий, але єдиний спосіб пройти ці манівці,
пронести таємно надію відчути знову руку в своїй руці.
кладу на вівтар сонце, голоси, вірші, фрукти і золото.
присягаю холоду.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986218
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2023
1.
Серед розписаних будинків
Буяють пишнії сади,
Дівчатко шляхом коромислом
Проносить два цебра води.
Спекотне літо. На осонні
Лагодить мешти дід-лелег.
Дівчатко ввічливо вітає
І доливає повен глек.
Та й йде собі - дід мружить очі -
Погано бачити він став,
Чи то одна із пра-онучок?
Гадав, гадав - не пригадав.
Усе навкруг - немов в тумані.
Мов очі застила сльота́.
То спить старий, а то дрімає -
Воно й не дивно - вже літа́.
Не бачить майже мідну голку,
На храмі у гнізді лелек...
Насправді - обмаль з нього толку.
Попити б. І бере він глек...
На ньому дві змії звилися,
І нива, і з небес вода,
І дві Богині - мати й доня -
Вже жінка й дівка молода.
Надовго з глеком завмирає,
І молодим ще зором ясним
Він бічить жінки юні руки,
Що ліплять з глини глек прекрасний...
Немов учора все це сталось:
Із батьком вирушив степами,
І в Ар'яварті у ореїв
Дівчину з синіми очами
Побачив - і не зміг забути.
Немов в гарячу піч утрапив,
Немов стягнули груди пута -
І спокій він і сон утратив.
І вовком крався він степами,
Аби її узріти знову,
Поцілувати і припасти
До стану дівчини гнучкого.
Казали батько: то не діло!
Й десятка весен не минуло -
З ореями війна шуміла,
Бо Мати Лелю позабули!
Та мати гримнули на тата:
Одного ми й ореї роду!
А молодим потрібна хата -
Скликай родину на толоку!
І ось уже Орест з сватами
Степами в ясну літню днину
Женуть овечок з баранами,
Щоб викупить в рідні дівчину.
А ось і мила Амарі́я,
Немов богиня з неба вбрана,
Сміється любому, й цілує
Долоні татові- брахману.
Не всі у Колі найді раді.
Шепочуться і хмурять брови.
Хоч і війна давно позаду -
Немало пролилося крові.
Ідуть до храму люба мати,
Несуть Богиням щедру жертву,
Аби Сім Дів просили Лелю
Стару образу в душах стерти.
Стоїть Орест, кусає пальці -
Перед німотною юрмою
Його кохана на Майдані
Обносить коловай по колу.
Пливе той хліб, мов Сонце небом,
Й теплом серця відігріває.
Співає пісню Амарія,
І ось і люди вже співають!
Виходять з храму Віщі Діви,
Несуть важкий подвійний кубок,
І з сміхом молоді куштують
Хмільний й смачний ячмінний трунок...
2.
Немов прокинувся старенький.
На землю глека опускає,
І щоки - мо' від сонця - мокрі
Рука́вом похапцем втирає.
На дні святкові прийдуть дітки -
І пра-онучки, й пра-онуки,
Обсядуть біля ватри діда,
Попросять казки і науки.
Роскаже знов про сині очі,
І про в волоссі сині квіти,
І як роки летіли в щасті,
І що не рік - родились діти.
Тоді розкаже він про мандри,
Про кораблі й моря безкраї,
Про береги по той бік моря,
Про дикунів жорстокі зграї.
І де не був він - а не бачив
Землі, що серцю стала б мила,
Землі з великими містами,
Землі, що щедро так родила б.
3.
Та не розкаже він ніколи
Як чорна смерть людей косила.
Як гасли очі Амарії,
І як рука втрачала силу...
Як дім, що бачив стільки щастя,
Гіркими сповнився сльозами.
Й палав, принесений у жертву
З дружини і дітей тілами.
І як палало ціле місто
Вночі страшним вогненим колом.
І як пішли усі вцілілі,
І не вернулись вже ніколи...
Як будували знову храми,
Комори, ясла і будинки,
Як океанськими шляхами
Пішов, аби забути жінку...
Весь крам полишили у місті,
Покараному чорним мором.
Та за роки відбудувались,
Змирились із минулим горем...
Одне лише украв в Богині -
Про це ніхто не знав й не знає...
Цей глек, розписаний і гарний,
Що милі руки пам'ятає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986027
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.06.2023
Літо сурмить травами, стегна лоскоче променями,
Губить два тіла пахощами, робить їх невагомими.
Мавки й сільвани цілуються поміж дерев примарами,
Духи звірині заповнюють все поміж пеклом і хмарами.
Кличуть нас, мила, духи ці, нашими водять руками,
Роблять німими і кволими, наші лікують шрами,
Груди твої стискає запах зім’ятої м’яти,
Листя меліси схиляється лоно твоє цілувати.
Перлів рожевих полиском, чорних тополь пухом,
Після зими проліском, кожним голодним рухом,
Мнемо дзвіночки й волошки, глидаємо глоду хащі.
Як би не бу́ло добре – буде за мить ще краще.
Більше ні слуху, ні зору – ра́зом пірнаєм у воду,
На глибині вже ні мосту, ні мілини, ні броду.
Німфи сполохані криком, від рику чкурнули па́ни,
Я у твоє волосся вплітаю ці трави рвані.
Спрагло збираю роси, п’ю твій швидкий подих,
І від очей безтямних не відведу погляд.
Вкрита ти лиш лісами, соком й пилком вдіта,
Будеш зі мною назавжди в серці цього літа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985785
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2023
Надходить осінь. І стада візюбрів
З північних насуваються боліт.
За ними ж суне звір в людській подобі,
Як і завжди - вже безліч довгих літ.
Закутані в невичинені шкури,
Вони ідуть, як люті вовчі зграї,
І не один на мисі над Рікою
Общинний дім ашуванів палає.
В прадавнім лісі між високих сосон
Всі племена зібрались на нараду.
Близ полум'я великого багаття
Вони шукають у біді розради.
Вони із болем лічать свої втрати:
Корів згорілих, вбитих кіз отари,
Мужів, полеглих у бою зі звіром,
Жінок, дівчат, що вороги забрали.
Махашаван підводиться із місця -
Всі погляди звертаються на нього -
Могутнє тіло вкрите візерунком,
В очах вогонь в брахмана молодого.
Він каже: Годі вже лічити втрати!
Лічити маєм дротики і стріли!
Ліси й Ріка як і завжди багаті!
Відновимо доми, що погоріли!
І будуть знову і стада́ й отари!
Сміятимуться знову наші діти!
Та спершу буде вбитий кожен ворог!
Та спершу кожен ворог буде вбитий!
Вплетемо до чуприн совині пера,
І кожен стане грізним ночі птахом!
Ми налітатимо із темряви нечутно,
І смертю станемо для них, і жахом!
Ми звіра згонимо між пагорбів в долину
Невпинними набігами й пастками,
Направимо на них стада візюбрів,
Розчавимо могутніми тілами!
Коли ж вони тікатимуть на північ,
Не будем святкувати перемогу!
Ми підемо за їхніми слідами -
До їх барлігів прокладем дорогу!
І винишим триклятий рід до решти!
І поверне́мось житла будувати.
І кожну осінь у роки прийдешні
Спокійно на візюбря полювати!
І ось мужі, палаючи завзяттям,
Малюють лиця охрою й золою,
І гасять під деревами багаття,
І вирушають в темряві до бою...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985476
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.06.2023
Вогкий туман рівнини огортає,
Стіна із криги, сонячний крає́ць,
І соковиті трави вже хитає
Пронизливий ранковий вітерець.
У хижі з шкури Степового Бога
Горить очаг і сушиться чабрець,
Над працею майстерною схилився
Ще молодий, та мудрий вже творець.
Міцніші від лещат брунатні руки
Тримають міцно кам’яний різець,
І дивних, повних магії меандрів
Він на браслеті з’єднує вінець.
Браслет на жінки руку одягає,
Стискає в кулаках пращу́ і спи́са.
Іде у бій. Чи вернеться – не знає,
Чи любощами жінку заколише.
Війна прийшла з-за краю ойкумени,
І племена жорстоких людожерів
Принесли смерть у рідний край зелений
З безживної південної пустелі.
Не вперше вже прийшли і не вдесяте.
Дітей їм не здолать Землі цієї,
Бо діти не покинуть рідну Мати
І іншої для них нема, крім Неї.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985414
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2023
Тільки на неї він дивиться, потайки ковзає поглядом.
Дивиться, як вона дихає, курить, бореться з холодом.
Скоро це місце закриється, злива і ніч проковтнуть її.
Взяти б собі сумну усмішку і розгадати ці сутінки.
Скільки разів корилася, плакала і кохала?
Ця ось її запальничка – в кого вона її вкрала?
Він розбирає на лінії, бліки, молекули, атоми.
Тягнеться спрагло до загадок, схованих стінами, ґратами.
Скільки пливло капітанів, як на маяк на вроду?
Скільки розбилося суден в її небезпечних водах?
Чому вона тут знаходиться? Навіщо? З якої причини?
Чи тепле іще її серце – під сукнею, за очима?
Чи не його ховає за цими байдужими фразами?
Чи не його захищає хижими довгими пазурами?
Чи не його карала, нищила й гамувала,
Коли набивала малюнки і голки під шкіру пускала?
Він дивиться на її келих й занадто червоні губи.
Її сигарету останню і пачку, порожню, мов згуба.
І вірить – цей дим останній і її волоссі вологім.
Бо ніч уб’є її нині – у темряві за порогом.
Вона не стане старішати, не буде втрачати вроду.
Вона відійде у темряву, у вітер і зливи воду.
Розчиниться в цьому димові, допоки ще тепле серце.
Зіллється із чорною річкою маленьким сумним джерельцем.
І дивиться він у відчаї, і хоче її зупинити,
І бачить, як мало лишилося у келиху маргарити,
І бачить – вона підводиться, й останніми платить грошима…
«І довго ти, - каже, - їстимеш своїми сумними очима?»…
І злива вривається в двері, хапає його за плечі,
І тягне його у прірву, до мороку і порожнечі.
І хоче він їй закричати: «Біжи і не озирайся!»…
…За мить лише тихо каже: «Послухай… Не йди. Лишайся».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985253
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2023
можу пишатись – нарешті останній гвинт.
кілька епох будував я в собі лабіринт.
чуєш удари – немов від далеких литавр?
там, усередині, схований мій мінотавр.
вихід до світла ніколи йому не знайти.
хай він погине у темряві і самоті.
часом так довго мовчить у пітьмі людожер –
думаєш, може від голоду вже він помер…
марна надія – і знову я не захищу.
гине, втікає будь-хто, кого в себе впущу.
лютий чудовиська рик досягає небес –
той, кого я поховав, вже вчергове воскрес…
гатить у стіни, мов тисячотонний таран,
грати зминає, ламає черговий капкан,
рветься на волю – благає, кричить ВІДПУСТИ!
вкотре клянеться назавжди від мене піти.
та не піде – я не вірю, не вірю йому!
він принесе із собою свій гнів і пітьму.
від хмарочосів зруйнує усе – до халуп.
мій тайлер дерден відкриє бійцівський клуб.
/ / /
якось моя Аріадна приносить клубок.
каже: як довго не зводив очей до зірок…
там, у пітьмі, між пасток, тупиків і дверей
десь загубився і твій ясноокий тезей.
все, що лишилося зовні – лиш камінь й метал.
замурував ти себе в свої стіни, дедал.
порухом легким зсуває могутню стіну,
і направляє у морок струну вказівну.
хай буде так – хай спостигне порядок мій крах!
я подолав перед лютим чудовиськом страх.
силою стане тепер те, що було тавром.
ти переміг, Мінотавр. Будем завжди разом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984958
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2023
По перемозі у саду на ранчо
Роститимем з тобою помаранчі.
Жовтогаряче від липкого соку
Плоди зігріє сонце яснооке.
І біля моря на високих скелях
Жовтогарячу зведемо оселю.
І вечорами, після акту злуки :)
Дивитимусь, як ніжні, милі руки
Знімають помаранчеве лушпиння,
І те летить в прибою шумовиння.
І мов солодкий, липкий, грішний трунок
Жовтогарячий буде поцілунок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984787
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2023
Ці порцелянові люди, це кришталеве небо,
Ці симулянтські застуди - все тут несправжнє без тебе.
Тут що не день утрати - двісті і двісті і триста.
Все тут непевне, не стале. Всі ми тут просто туристи.
Хтось за лаштунками крутить ручки старих механізмів,
Змінює декорації, ціни за вхід і артистів.
Дощ з дощової машини, гонять лопаті вітер,
Липові і вульгарні пише сценарії світу.
В небі пташок малює, крутить з паперу квіти.
Виходу звідси немає. Нікуди звідси дітись.
Кожного дня підіймають плату за койко-місце.
Поки ти не збанкрутієш, поки тебе не винесуть.
Цей неприродний нетфлікс, ці надувні стихії,
Темрява ця за кадром й передчуття лихії...
Вимкніть приймач в салоні! Годі вже радіостанцій!
Вигаданих д'артаньянів, виліплених констанцій!
Всі ці святі - п'янички, цей Колізей з пенопласту -
Тільки упертість і звичка не дозволяють упасти...
Глянь... а ти знову дишеш! Змовкли набату дзвони!
[в день, коли ти напишеш. в день, коли ти подзвониш]...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984748
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2023
Прожив я дуже довго - сорок днів!
Таке життя, скажу вам, - та ще гра!
Я ріс, кохав, на стелях бовванів...
Ось заповіт старого комара:
Моя родино, любі діточки,
І ти, єдина жінка-вамп кохана!
Всі скуштував свої вже квіточки -
У вас в житті - ранкова лиш заграва!
Дівчаткам в спадок залишаю хату,
А вам, хлоп'ята - із нектаром квіти,
Минайте павутиння волохате,
Й навчіться кожну мить життю радіти!
Моя дружино, в'їдлива пустунко!
Життя твоє нехай завжди буяє!
Нехай приносить доля подарунки,
І свіжа кров завжди у жилах грає!
Запам'ятайте, любі дітлахи:
Для вас в саду фруктові всі дерева,
Та все ж ховайтесь в хаті від дощів,
Й літайте там, де є води джерела.
Завжди-завжди по-совісті живіть,
Цінуйте всі життя цього моменти -
І головне - від хлопання біжіть!
Не думайте, що це - аплодисменти!
Старий комар скінчив свій заповіт,
Труну собі замовив калинову,
В останнє подививсь на дивосвіт,
Й скінчились дні життя його земного.
RIP
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984676
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.05.2023
Жінка, прекрасна, як темна ніч.
Раєм обвітрена, в пеклі просмажена.
Створена першою Богом Ліліт –
Зрадниця, покруч, ображена, зраджена…
Зневажена…
Знову в сльозах і пливе макіяж,
Знову на серці так гидко і тяжко.
Вулиця, шпильки, розхристаний плащ,
Холод досвітній, в руці темна пляшка.
Бідолашна…
Скільки було їх за сотні віків –
Тих, в кім воліла знайти забуття…
Хлопчиків, хлопців і чоловіків,
Ладних за ніч заплатити життям.
Лиш забуття…
Жоден заповнить’ не зміг пустоти
Вбитого серця й безплідного чрева.
Навіть Коханець, що впав з висоти,
Й ради Ліліт спокусив плодом Єву
З клятого Древа…
Помсту солодку пила як вино!
Бачила муки вигнанців з Едему.
І він прийшов! Він до неї прийшов!
Любий Адам відсахнувся від Єви!
До трему, до щему…
Як святкувала в обіймах його
Першу над Батьком свою перемогу!
Як напивалася тіла цього,
Переплітаючи руки і ноги!
До знемоги.
Кинула Батькові прямо в лице
Повні тріумфу зухвалі слова!
Він подивився на доньку свою…
І засміявся… І сміх той жахав…
Потім сказав:
«Доню кохана, нещасне дитя…
Та, кому дав я і розум і волю.
Та, кому першою дав я життя,
Та, хто кувала сама свою долю.
Й недолю…
Так, винуватець усьому – лиш я,
Той, хто тобі дав усе і задарма.
Не здобувала ти з болем знання –
Й гордість зростала і пиха безкарна.
Намарно…
Ви, гордеці, що виношують зло,
Себе заради інтриги плетучі,
Є інструментами плану мого,
Робите сильним добро і квітучим.
Неминучим.
Глянь на Адама і Єву-сестру:
Втративши рай лиш – навчились добра.
Знаю, що чути це не по нутру –
Помста твоя лиш знаряддям була.
І це не гра.
Скільки питала – навіщо створив
Єву-суперницю, повну любові…
Гордий не здатний нікого любить –
Крім відображення в дзеркалі свого.
Злого…»
Біль. Пропікає Ліліт до кісток.
Гнів. Вивергається, ніби вулкан!
Що ж. Пам’ятатиме вічно урок!
Батьку, між нами тепер лиш війна!
Помри, тарган!
Мала жагу спопелити весь світ!
В клапті подерти небесний шовк!
Поки прокляття плодила Ліліт…
Тихо коханий навіки пішов.
Пішла любов…
Вічна блукалиця, демон, краса.
Жадана й самотня вже безліч літ.
Вічне знаряддя огранки добра.
Вічний для пристрасті й хіті магніт.
Юна Ліліт.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984403
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2023
Швидкісний потяг - амбасадор міста, нунцій столиці,
Розтинає простір, зверхньо дивиться перед собою.
Його не цікавлять лелеки, сади, хати, копиці.
Він йде діловито за роскладом - пункт b є його метою.
Забутим цим полустанкам не чути як стогнуть гальма,
Не бачити як зупиняються довгі лискучі состави.
З'являються привиди-потяги - і, сяючи, линуть далі.
І діти питають: що це? Нічого... - відказують мами.
Нічого немає за обрієм - за дальньою лісосмугою.
Візьми пиріжок гаря́ченький. Колінку обдер? - подмухаю.
Не бігай із друзями потайки стрічати байдужі потяги.
Немає нічого цікавого - лиш злі нетутешні протяги.
Та діти частіше втікають, потроху стають вищіми.
Чогось вдалині шукають, не хочуть вареників з вишнями.
І матері серце крається, пронизується кілками,
Коли голос потяга в сутінках оклично пливе над дахами.
І діти стають дорослими, їм груди пече біля мами.
І манить їх даль веселкою, і кличе вночі зірками.
І якось у день звичайний, такий, як і решта ніби,
Залишать батьківську хату й гарячого запах хліба.
Підуть, щоб не повернутись, віддати містам серце.
Хоч вичавлені як лимони в невпиннім стрімкім скерцо,
Та вже зачаровані рухом, красивими міражами...
Та все ж уві сні знову прийдуть і хата, і очі мами...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984272
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2023
І коли остигають поволі дахи і позаду день,
Вулиці заповнює темний густий ліловий портвейн.
В цій рідині уповільнено, мов у в'язкому сні,
Душі бредуть загублені, роняючи сльози рясні.
Сідають на лавах у парках, марно тримають тепло,
До темних прокурених барів штовхає їх самота,
Ховають в очах безвихідь - темну, як сорт мерло.
Жаріють тьмяно лампадки надії -
[а раптом сьогодні, тут] -
саме той/саме та...
А потім, допивши останню, в зітханні погаслих лампад,
Вони викликають таксі і мов риби пірнають в ніч,
Торкають чиїсь чужі плечі.
[а може... та ні... навряд'].
Тримай мене міцно, здобич. І трохи іще скаліч...
Нехай цей портвейн ліловий заллється до їх легень,
Нехай він затушить в лампадах останній тліючий жар...
І знають - не відвернути похмілля у чорний прийдешній день.
І знову не ексклюзив, а просто... лежалий дешевий товар.
І ранок застане холодом, туманною буде ріка.
І душі зимно кутатимуться у масок дірявий плед.
І погляди будуть відводити, і кава буде гірка,
Приправлена приторним солодом співу́часного гріха.
А може... [все! досить! пройдено! хто вигидив ту любов?!]
Нормально, чудово, не скаржуся. І справи мої о'кей.
Та знову дахи вистигатимуть, лампади горітимуть знов,
І вулиці знов заливатиме темний ліловий портвейн...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984249
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2023
Я б давно уже впав, як не ниточка,
Що зі срібла зсукала мама.
Прив’язала на небі до зірочки,
І за плечі мені прив’язала.
Не шукаю очима я зірочки –
Он вона, там де місяця човник.
Як і сонце встає із-за гірочки,
Зірки тої відчую я вогник.
Хоч лишився я самотиною,
Не журюся – тримає бо таїна.
На плечах в мене срібная ниточка,
На кінці – завжди зірочка мамина.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984103
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2023
Дядько Гаврило прискіпливо точить ножа.
Чує, сусідка закінчує стрім в онліфанс.
Площею хлопці з коктейлями швидко біжать.
Копи знімають поета у профіль і фас.
В парку під липами тихо згорає ларьок.
З дому навпроти вчергове виносять жмура.
Акселератки в лосинах знімають тікток.
Секс – ще привід знайомитись. Секс – просто гра.
З фронту до міста вчергове привозять бійця.
Є індульгенція – кинуть полтос на донат.
В клубах щоночі вирує веселе життя.
Ліпший у світі парфюм – то банкнот аромат.
Блогер пояснить, що маєш любити себе.
Відповідь знайдеш в розкладах арканів таро.
Тєлєк – що істина зовсім тебе не гребе.
Грай в наші ігри – отримай законне зеро.
Стеж за марнотним парадом щоденних зірок.
Пни на раменах бездарностей на п’єдестал.
Мить – і захейчений люто вчорашній пророк.
Замість Святого Грааля – священний бокал.
Ти не сумуй – буде світло і газ, і вода.
Зробить усе за копІйки старенький дурак.
В тебе новенька тачура, подруга й айфон –
Тридцятилітній у нього потертий піджак.
Вже не лякає останньої привид війни.
Ось дофамін і оргазм – всі щасливі лежать.
Якось хтось витягне світ, ну а вже якщо ні:
Дядько Гаврило прискіпливо точить ножа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984014
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2023
Саме в цю ніч зацвітає в дворі абрикос.
Він відвертається - цвіт не бавить очей.
Гніт тисне тім'я, не скоро спаде з плечей.
А на розп'ятті дрімає байдужий Христос.
Саме в цю мить у дверях повертається ключ.
Запах парфюму, волосся, очей бурштин.
Погляд швидкий на рядок на стіні світлин.
Не роззувається. Плащ. [говори, не муч]
Знаєш я дуже вдячна що ти такий...
в тому що сталось немає твоєї вини...
ну не мовчи... ну ударь!...чи хоча б вдихни...
він був яскравий палкий і такий п'янкий...
ні не померла до тебе моя любов...
просто ти знаєш живем ми один лиш раз...
час відлітає а серцю не даш наказ...
може мою провину відмиє кров...
та не пове́рнеш коли дотлівають мости...
бачиш на пальці моєму новеньке кільце...
боже дай сил дивитись в твоє лице...
ну ж бо скажи щось ну вибач пробач прости!
Плаче. Здіймає руки. Скидає плащ.
Тихо підходить побитим, скуленим псом.
Дотик до скроні. Рве на вікні засов.
Тягне обручку. Змах. Істеричний плач.
Тихо підходить: Ну, тихше, забудь, нехай...
Дихає запахом милих жіночих кос...
Саме в цю мить роздивляється абрикос.
Очі милує розкішний весняний розмай.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983997
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2023
У ніч зимову, люту, штормову,
Ховаючись між гребенів високих,
До острова загарбники пливуть
І не охопить флоту жодне око.
Від нетерплячки варвари тремтять,
Скрегочуть зуби, щогли, весла, зброя,
І блискавки пожадливі горять
В очах людей, що звуть їх всі ордою.
Здригаються кілі й борти трієр,
На берег залітаючи з розгону,
І в шумовиння пінне мілини
Летять убивць затятих чорні грона.
Обіцяні їм золото й жінки,
І кров мужів славетної Ітаки.
Роками накопичували лють,
Та ось прийшла кривава ніч віддяки.
Б’є дзвін вночі, між храмів і алей
Жерці на стінах кров’ю креслять знаки.
І обіймає рвучко Одіссей,
І Пенелопу він жене з Ітаки.
Бери дітей! Сідай на корабель!
Пливи з вітрами – і пливи далеко!
Пристань до мирних і зелених скель –
Куди не долітають і лелеки!
Немає часу для потрібних слів –
І похапцем останній поцілунок.
І ось мечі. І ось священний гнів.
І ось війни отруйний чорний трунок.
Горять міста, пожежа жне поля.
І вулиці усіяні тілами.
Орда волає: Буде ця земля
До ранку перед нашими ногами!
Та сонце встало – і триває бій.
Дні, місяці, роки стоїть Ітака.
Позаду ж в Пенелопи Поліфем,
Гераклові стовпи і Тропік Рака.
І їй не знати подвигу мужів.
Поневірянь мужам не знати смаку…
Та день настане – рідні кораблі
Замайорять на обрії Ітаки!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983901
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2023
Коли підходиш до краю ночі,
Ступаєш через поріг,
Я помолюся за твої очі,
За твій безтурботний сміх.
Тримайся, пташко, як буде тяжко,
І випий бокал вина.
А хочеш - випий до дна всю пляшку,
Не тво́я у тім вина.
Завжди прекрасне іде невчасно,
І далі вже - клич, не клич...
Удень так радісно, тепло, ясно,
Та завжди приходить ніч.
Здери шпалери, ножі - у двері,
І посуд увесь побий.
Кричи, сварися, убить грозися,
Сльозами весь дім залий.
Нехай до біса ідуть сусіди -
Пали цей обридлий хлам!
Роки-каліки і інваліди -
Пішли вони всі к хYям!
Не треба лірик - кажи свій вирок -
У петлю піду на раз!
Аби не сіра, пуста мовчанка...
Аби не "усе гаразд"...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983708
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2023
Адама в бригаді називають просто – Батя.
Навіть сиві кіборги й суворі комбати.
Він виглядає мов юний античний бог –
Два метри зросту, гнучкий, мов індійський йог.
Міцний, як бульдог.
Жінки, як побачать, ще довго не мають сил
Позбавитись грішних і млосних про нього думок.
Німіють під поглядом чорних очей-горнил.
Тож, краще тримайте подалі своїх жінок.
Й зводіть в шинок.
Увечері із гітарою біля багаття
На ворога він плете Вавілонське прокляття.
Схиляється важко кудлата його голова,
Від пісні прадавньою мовою тліє трава.
Забуті слова…
Предметам і людям дає він нові імена,
І Каїнів рід потопає в своїй брехні,
Не чують вони одне одного, пелена
Спадає на очі і душі сволот брудні.
В останні їх дні.
І першому сину радіє дотепник-Бог,
І усмішку люблячу в синіх очах хова.
Бо гріх – то насправді не знати добро і зло,
І гордий, що Єва наважилась плід зірвать.
Була права.
У сутінках він обходить усі пости,
Спускає він на дозори густий туман,
І кожному необхідні знайде прості,
До щему, до сліз зрозумілі міцні слова.
І заспіва.
Коли ж уночі набирає він Єві листа,
Не пише скількох дітей він сьогодні ховав.
Не пише, які гіркі сльози і кров густа,
І скільки ще теплих рук він в руці тримав.
Не відпускав.
А пише про те, як зустрінуться навесні.
Не зможуть розняти рук, чересел й обличь.
І буде вона сміятися: Знавіснів!
І буде для них найсолодшою ця ніч.
Віч-на-віч…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983652
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2023
Єва ходить невпізнана світом,
Позирає довкола – довкола діти.
Єва гуляє містом, їде трамваєм.
Ніхто на неї не дивиться, не помічає.
Всі поспішають.
У кожному вона бачить свої риси –
Всі жінки – трохи актриси,
Всі чоловіки – трохи нарциси.
І всі видаються їй гарними – просто страх!
Такі вже вони – діти в материнських очах.
По безсонних ночах.
Єва робить зачіску, манікюр і тату.
Ходить до зали, на масаж і полденс.
Її п’янке тіло викликає в правнуків жагу,
А в правнучок заздрість і незбувний стрес.
«Подивись на прес!»
Єва ходить до супермаркету по обід –
Купляє горішки, йогурт, банан.
Забуває яка валюта тут і тепер – ліквід.
Читає не беджах касирок імена.
Яблука промина.
Їде по волонтерці, плете сітки,
Шерить по соцмережах черговий збір,
Бачить, як зло несе течія ріки,
Чує – ясніший голос небесних лір.
Й хрипить вампір.
Інколи заходить в безлюдний храм,
Перед вівтарем п’є імбирний чай.
Дивиться на лики дітей й золочений крам,
Каже Марії: «доню, ти вибачай…
Не скучай…
Бачиш – забули мене, забудуть й вас.
Шлях до Едемського саду їм до снаги.
Навіть не знають як близько на цей раз.
Скоро Змій мертвий впаде – і помруть боги.
Згорять борги.
Єва заходить до бару, курить айкос, п’є текілу.
Чоловіки бажають пригостити – розкішна дама!
Та Єва дивиться із любов’ю – безгрішна й мила.
А потім всім відмовляє. Вона не спить із дітьми.
Чекає Адама.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983549
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2023
Гримить оркестр безладно п’яний,
І сяють люстри золоті,
Смички метляються, в повітрі
Мигтять кружальця конфетті.
Злітають ніжки у канкані
Із під розхристаних спідниць,
З корсетів груди випадають
Під рев захоплених п’яниць.
Стікає з потом грим дешевий,
Картонні купідони – в літ,
Мазня вульгарних декорацій
Гулякам затуляє світ.
Розбиті клавіші роялю
Тримають знов і знов удар,
Й вино, розмазане по кришці,
І піаніста перегар.
На ешафот ведуть конвойні –
Актор стрункий, мов кипарис,
Й лунають зойки непристойні
З гримерок вар’єте актрис.
Стріляє бутафорська зброя,
І крешуть шпаги і мечі,
Димить гашиш, і херес ллється,
І аплодують глядачі.
І сіра публіка не зводить
З підмостків і захваті очей,
І кожен мріє теж на сцену
Потрапити в одну з ночей.
А картярі і білетери
В роззяв з потертих сюртуків
Тим часом спритно витягають
Останні купки мідяків…
Завітайте до нашого вар'єте!
Хоча чекайте... ми всі вже тут!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983425
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2023
Прокидаюсь в своєму відсутньому ліжку,
Умиваюсь водою, яку відключили.
Знов гортаю свою не написану книжку,
На не втілені так позираю картини.
І іду на роботу, з якої звільнився,
Я своїм призабутим і втраченим містом,
І пишу на вітринах трояндами вірші,
І захоплююсь їх неіснуючим змістом.
А коли повертаюсь кудись - не додому,
Там чекає родина, якої немає.
І беру я гітару, давно вже пропащу,
Ненаписану пісню у сутінках граю.
І пишу повідомлення татові й мамі,
Що полинули в небо в обіймах, як пара.
І виходжу я в сад, що утратив навіки.
І в потилицю дивиться дому примара.
(присвячую мамі, а також всім вигнанцям, що їх чомусь звуть переселенцями, чи ВПО)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983312
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2023
Сьогодні вітряно. Зрештою, як і майже завжди. Небо схоже на перевернуту скляну миску – майже білу. Здається, сонце, спіймане під цей твердий купол, ніби роздратована комаха, що марно шукає виходу, в своєму гніві випалило навіть небесну блакить. З неба день і ніч долинають до землі рівномірні, вже звичні звуки. Ніби сонце глухо б’ється об небесне скло. Звуки далеких вибухів. Прильотів і виходів. Здається, їх вже ніхто не помічає. Хоча що не день вони непомітно, як діти, ростуть, стають гучнішими, злішими, ближчими. Фронт наближається до селища. Але про це не заведено забагато розводитись.
Льошка їде без шолома. Половину обличчя замотав якоюсь тертою рокерською банданою – пилюку несе так, що обрій губиться у брунатних хмарах. Над грунтівкою невпевнено, ніби п’яні, що загубили купку мідяків, шатаються руді вихорі.
Шолома Льошка віддав Катьці, яка притискається до нього ззаду, обхопивши тонкими руками його груди й ховаючи обличчя в нього на спині.
За зруйнованими свинофермами, що мають такий вигляд, ніби по ним прилітало, але насправді були потроху розтягнуті місцевими за довгі десятиліття, мопед, рикаючи, звертає в степ. Вузька дорога огинає низький, до половини порослий чагарями й покрученими дикими абрикосами старезний терикон. Вздовж дороги приречено похитуються, ніби без надії скаржачись, запилюжені осики й клени лісосмуги. За ріденькою лісосмугою проглядає жовте соняшникове поле. Соняхи цьогоріч на диво вродили. Мабуть, ті хто збирається добре заробити на насінні, забороняють собі думати про те, що невідомо ще, чи вдасться зібрати врожай.
Коли лісосмуга обривається і колії дороги пірнають у дикий степ, Катька, дивлячись на каламутний обрій бачить брудні й страшні смуги чорного диму, розмазані по краєчку неба. Десь там колишня вузлова станція, величеньке, як для цих країв містечко. Базар. ТРЦ. Кінотеатр. Зараз місцеві туди їздять хіба з дуже вагомих причин. Зараз в місті майже не залишилося людей. Місто потроху згасає у облозі. Всі розуміють – ще трохи, і воно впаде. Та і немає вже міста. Ні станції, ні базару, ні ТРЦ, ні кіно, ні бурси, де навчалися Льошка й Катька.
- Мабуть, в нафтосховище попали. – Льошка перекрикує гуркіт мотору й вітер.
Катька не відповідає, тільки притискається трохи міцніше.
Озеро завжди з’являється попереду зненацька. Рівний як стіл степ, ледь помітні пагорби, а перевалиш – попереду справжня оаза. Блакитна вода, зелена травичка, всіяна маленькими квіточками і навіть, якщо знати місця – малесенькими, запашними дикими суницями. До берегів туляться старі покручені верби, за ними створюють густий затінок розлогі осокори, що їх ще звуть чорними тополями. А у воді – соковите латаття, що під вечір витягне з глибин і розкриє ніжні білі квіти.
Льошка й Катька впевнено доїжджають до свого місця. Гарну ділянку берегу з усіх боків ховають густі кущі верболозу. У воді лежить стара сіро-чорна колода, якою зручно вибиратися до чистої води, минаючи прибережну ряску й муляку на дні.
Хлопець і дівчина злізають з мопеда. Катька знімає шолома й, стріпуючи головою, розсипає плечима густе, трохи хвилясте каштанове волосся. Не гаючи часу вона скидає синю спортивну кофту з білими смугами на рукавах, чобітки й шкарпетки, Тягне через голову бежеву ситцеву сукню. Льошка дивиться на її стегна й плаский животик.
Катька залишається у чорному купальнику і біжить до колоди, дорогою сильно штовхаючи Льошку в плече:
- Чого став? Давай!
- Щас. – каже Льошка і достає сигарету, дивлячись, як дівчина, спритно пробігши колодою, з розгону з вереском пірнає у воду.
Накупавшись, вони горілиць лежать на траві. Льошка знову курить, слухаючи, як краплі води, що стікають мокрою шкірою, і вологе Катькине волосся, лоскочать його боки. Катька, поклавши голову на його груди, вголос читає книжку. Льошка читає зазвичай фантастику. А Катька постійно – щось складне й інколи придуркувате. Потоки свідомості – то взагалі жесть. Сьогодні в неї Борис Віан. Такого в селищі ніхто більше не те що не читає – навіть не чув про таке. Через книжки вони, мабуть, і зійшлися минулою весною. Тільки весною. А зараз, у серпні, здається – пройшло кілька років. Льошка слухає, і розуміє що сенсу в тексті він майже не вловлює. Де ті всі люди перебувають? Чому теревенять якісь нісенітниці, до того ж безупинно? Ніби вони на вулиці, зима. А ось – без переходу, вже на якійсь вечірці. Все крутиться в голові. Здуріти можна. Сам би Льошка витерпів не більше абзацу. Але Катькин голос він слухати не втомлюється. І коли вона відкладає книжку, йому навіть жаль.
Катька сідає і швидко скидає мокрий бюстгальтер. Лягає знов. Її маленькі соски, настовбурчені від вогкого холоду, націлюються до крон осокорів, де шугають жирні сойки.
- Сіcьки замерзли. – Каже Катька і, взявши Льошкину долоню, кладе на свої маленькі груди. Холодні. Льошка курить і байдуже дивиться вгору, але рука його ніжно погладжує, намагається накрити більшу площу, зігріти.
- Давай сорочку дам. В тебе сиротини від холоду.
Катька перевертається і гострим підборіддям трохи боляче вдавлюється у груди Льошки. Посміхається. Очі бідові. Губи її опиняються біля Льошкиних і він забичковує сигарету об пісок.
- Потім. – каже Катька. – І цілує.
* * *
- Дура твоя баба. До того ж сепарка.
Льошка і Катька сидять на березі поруч. Катька накинула свою мастерку, Льошка – сорочку. День спекотний, але біля води і в густому затінку дерев так їм затишніше. Катька сумно киває у відповідь на Льошкині слова, відпиває слабоалкоголки з маленької пляшечки.
- Так а шо. Каже – так гарно ніколи не жили. Натягала пів-хати волонтерки. Жирує на халяву. Це в неї зараз головна розвага – у чергах сваритися та штовхатися. А дід ніколи проти слова не скаже. Йому все фіолетово. Тільки бурчить, що газет не носять.
- А мати?
- А шо мати? Скандалить з ними – вона б вже місяць як поїхала. Каже – не хочете за кордон – поїхали хоча б до Одеси. Там же обіцяють влаштувати, кажуть – волонтери не покинуть. Допомога всяка є - ООН там, шмООН… Яка їм різниця де свою срану пенсію отримувати?! Ні, блять – ми тут народилися, тут і подохнемо! А я теж маю подихати? А мама?
- Та плюнули б, тай їхали самі…
- Та ну… - Катька тикає в пісок якоюсь скіпкою. – Мати не поїде без них.
- Ну, сама їдь! ХYлі тут ловити? Місту пи3дець, бурсу вивезли – прийде вересень – все одно валити звідси треба.
- Та кажуть онлайн…
- ХYйлайн! Ти думаєш тут інтернет у вересні буде?!
- Чого ти кричиш, як дурний? Було б вісімнадцять – я б і дня не думала!
- Та яка різниця? Паспорт же в тебе є!
Катька відпиває, давиться і кашляє, а крізь кашель показує рукою на озеро. Низько над водою, повільно, граційно змахуючи білосніжними крилами, летить велика чапля. А під водою летить її біле примарне відображення.
- Красиво. – Каже Льошка.
- Клас… - каже Катька.
Коли вони їдуть назад, над обрієм стоїть високий, жирний чорний знак оклику. Сильно горить. Далекий гуркіт чути навіть крізь ревіння мотору. Катька дивиться в той бік, притискаючись до Льошкиної спини, в її очах стоїть страх і тривога, брівки заломлюються дашком і вона схожа на маленьку дівчинку, що зараз заплаче. Але вона натомість гукає Льошці на вухо:
- Класно траxаєшся!
- От дурна. – кричить Льошка. – Звідки ти знаєш? Є з ким порівняти?
- А як же! – Катька весело сміється. Льошка – в неї перший. І вона хоче, щоб був і останнім. – Дурак! – додає вона. І притискається міцніше.
* * *
Вночі селище вперше обстрілюють.
Руснява погань нарешті протискається трохи вперед і облаштовує позиції далекобійної артилерії на декілька кілометрів ближче. Фронт приходить у доми мешканців селища. Війна прийшла вже давно. Б’ють по школах. Одну розвалюють добряче, інша майже неушкоджена, якщо не рахувати вікон. Зате потрапляють у прилеглі хати.
Коли розлягається перший далекий БУУУМ, Льошка підхоплюється на ліжку і вирячує сонні очі у бік вікна. Вихід звучить не так, як раніше. За секунду він чує дзижчання снаряду, що розтинає повітря. І тут таки – вибух. Льошкина хата слабко вібрує від далекого розриву. Тітка скрикує у сусідній кімнаті. Скриплять пружини її дивану.
- Тамаро! – гукає Льошка. – Вдягайтесь! Швидко!
Сам він вже стрибає на одній нозі, рвучко натягаючи джинси. Накидає пайту з капюшоном. З шкарпетками не возиться – одразу вдягає кросівки.
БУУУМ. БУУУМ… БУУУМ. Свист.
- Тамаро! До стінки! Подалі від вікна! – кричить Льошка і рвучко вивалюється до коридору.
Тітка в халаті стоїть посеред кімнати навпроти вікна й важко дихає, притискаючи долоню до своїх великих грудей. Льошка хапає її за руку й висмикує до коридору. Снаряди б’ють десь набагато ближче. Будинок здригається, на підлогу сиплеться штукатурка, а повітря стає шорстким від піднятого пилу. Льошка тягне тітку до виходу, пригинаючись, перебігає з нею двір до входу у погреб. Собаки заходяться гавкотом, з саду доноситься тихий свист ошелешених пташок, що прокинулися у своїх гніздечках. Небо заповнює червоний відсвіт пожежі. БУУУМ. БУУУМ. БУУУМБУУУМ.
- Вниз!!!
- О, Господи всемогцтній! Матінко божа! – надзвичайно швидко, як для своєї ваги, тітка збігає сходинками вниз. Внизу починає здушено плакати.
- Льоша! Бігом вниз!!! – кричить.
Льошка присідає на сходах біля виходу і визирає надвір крізь причинені двері. Тітка знаходить вимикач, внизу спалахує жовте світло.
- Льоша!
- Щас.
Зуби хлопця оскалені. Він витягає мобільний і набирає Катьку. Довгі гудки. Безкінечні довгі гудки. Скидає і набирає знову. «Вибачте, напрямок перевантажено».
- Тьоть Тамар! – я вийду трошки, тут мобілка не ловить! Не виходьте!
- Льоша! Не йди!!! – голос тітки повний жаху.
Але Льошка давно вже не хлопчик. Давно чоловік. Він вирішуватиме сам. Біжучи по мопед, про всяк випадок набирає знову. «Вибачте…». «СYКА!!!» - волає Льошка у глуху мобілку.
* * *
Він несеться темними вулицями. Фара вихоплює порепаний асфальт прямо перед носом, далі нічого не видно. Десь далеко піднімаються язики високого полум’я, підсвічуючи чорний дим. Школа. І ще в двох місцях далі горить. Там де Катькина хата приблизно.
Мопед пролітає повз палаючу школу. Десь третини її звичного силуету більше немає. На фоні червоного полум’я бігають чорні людські постаті. Назустріч Льошці пролітає джип, фарбований у військові кольори – місцева поліція на волонтерській машині. В школі був гуманітарний пункт Червоного хреста, туди ж приїздили різні команди волонтерів. Льошка ходив туди – тільки по бутильовану воду. Колодязну пити не можна, а водогін стояв сухий з кінця весни.
Увірвавшись на Катькину вулицю, Льошка починає тремтіти – починає виходити адреналін. Катькин будинок цілий. Палають руїни за одну хату від неї. Льошка підлітає до Катькиних воріт – раптом вона вештається за двором. Але нікого не видно. Льошка газує і підлітає до пожежі. Тут зо два десятки чоловіків із ліхтариками – ручними, налобними – переважно, підстаркуваті. Молоді в селищі залишилося мало. Тягають відра, заливають палаючу веранду. Якісь мужики намагаються завести гідроджет у ямі, щоб лити поливним шлангом. Всі кричать і швидко бігають. Десь у напівтемряві хтось надсадно виє – не зрозуміти – жінка, дитина чи собака. Питати про щось немає сенсу. Льошка кидається до колодязя, вихоплює з чиїхось рук повне відро, біжить за всіма до будинку. Сильно замахується і виливає воду якнайдалі і якнайвище у полум’я. Поки веранда палає – до хати ніхто не зайде. До половини хати, що якось ще тримається.
З пустим відром Льошка розвертається і бачить перед собою на землі тіло. Накрите брезентовим чохлом від мотоцикла тіло. З під тенту стирчать ноги в чоловічих черевиках, поруч на бурій землі - чорна пляма крові.
- Давай! Давай! Рухайся! – хтось сильно штовхає його в плече ззаду.
Льошка, ніби прокидаючись, робить крок, тоді ще і ще, тоді біжить. До руїн підлітають якісь авто, білим і червоним сяє швидка. Людей стає все більше. Лікарі у червоних комбінезонах, броніках і касках. Вже заливають шлангом. Але горить всередині хати, полум’я виривається з позбавлених шибок вікон, перекидається на дах. Від жару скручуються брови й вії, волосся таке гаряче, що й саме ось-ось спалахне. Не вистачає повітря. Дим виїдає очі.
Хтось хапає Льошку за плечі і грубо відштовхує подалі від полум’я.
- Пацан! Слиш, пацан! – кричить на нього сивий військовий у повній екіпіровці. Його буре обличчя пооране шрамами й зморшками, в роті зблискують залізні зуби, а очі схожі на скляні протези. – Пацан! Якого хYя ти крутися тут?! Ану пішов звідси! Додому пи3дуй!!!
Він штовхає хлопця до залишків залізних, посічених уламками воріт. Льошка ледь не падає. Його штовхають ще якісь люди, що пробігають повз. Хлопець відступає вбік з дороги. Відчуває, як шалено трусяться коліна. Пече в горлянці.
Обпершись на коліна долонями, він дивиться, як з руїн витягають неживе тіло дитини. Дівчинка в обгорілій піжамці. Льошка тупо дивиться на тільце, потім починає терти щоки і тільки тоді помічає, що вони мокрі.
* * *
За двором зібралося багато постатей. Обпечені очі намагаються роздивитися. Жінки. Льошка знаходить свій мопед. До нього підбігає Катька.
- Льошка? Ти чого тут?! – вона пірнає до нього в обійми і одразу починає ридати ридма. Її худе тільце трясеться, ніби у пропасниці.
Льошка пригортає її, гладить розпатлане волосся й дивиться у чорне небо. Небо, яке віднині стало залізним і вбивчим.
- Тааак страшно… Тааак страшно… - як заведена схлипує Катька.
Льошка нахиляється і цілує її в маківку, не відводячи від неба погляду.
- Пішли, мала. Бери маму і збирайте речі. Зранку треба їхати. Мобільні вишки лягли. Але зранку волонтери й поліція і так тут всюди будуть.
- Мама не поїде без баби й діда. – шепоче Катька.
- Всі вони поїдуть. – зло видушує крізь зуби Льошка. – Пішли.
* * *
Зранку у селищі вирує життя. Перед дворами стоять, чи вже від’їжджають напхані крамом і людьми авто. Вулицями носяться які завгодно люди – волонтери, журналісти, військові, ще незрозуміло хто. Поліція через мегафон закликає їхати звідси геть, обіцяє допомогу. Хлопці у формі Нацгварції нервово переступають з ноги на ногу, витримуючи лайку старих жінок і дідів, що під будь якими безглуздими приводами відмовляються їхати.
Після обіду поліція носиться вулицею, розганяючи з асфальту цивільні автівки. Потім раптом чується гуркіт техніки, що наближається, і у центральну вулицю селища втягується колона танків, бронемашин і тентованих вантажівок. У будинках брязкає на поличках і у сервантах посуд, ледь помітно похитуються люстри. Велетенські машини повільно сунуть, ніби соромлячись клопоту, який завдають місцевим мешканцям. А місцеві мешканці висипали на вулицю, діти машуть руками і радісно підстрибують, коли вояки з броні машуть у відповідь. Дехто тримає в руках прапори й вантажівки, проїжджаючи повз, сигналять. Дехто дивиться з радістю, дехто – із підозрою чи навіть страхом. Але все селище дивиться на колону – майже без винятку. Хіба, крім лежачих старих та притрушених підарів, що ждуть не діждуться коли ж прийдуть старші брати і виженуть банедерівців. А таких вистачає, хіба що рота вони розкривають тепер не часто.
Колона швидко проминає площу перед місцевою адміністрацією, де скупчилися люди з речами в очікуванні автобусів. Одна з вантажівок зупиняється біля магазину. Кілька військових зістрибують на асфальт, йдуть до магазину, професійно тримаючи автомати. Люди дивляться на військових – таких вони ще не бачили. Вони здаються великими, страшними. Їх масивні обличчя позбавлені емоцій. Очі сталеві. Шкіра чорна від засмаги. Дехто запустив густі бороди, решта – гладенько поголені. Екіпіровка на них складна і, видно, дуже дорога. Автомати якісь закордонні, схоже.
Один з бійців не йде до магазину, залишається знадвору біля входу на чатах. Стоїть, ніби відлитий із бронзи. Важкий. Непробивний. Повільно повертає голову, дивиться на людей. Говорить тихо, але чути всій площі:
- Не стійте так, натовпом, людоньки. Розійдіться. Он, за дерева. І не стовбичте біля адмінбудівлі. – він підводить очі і дивиться на український прапор на даху.
Люди слухаються беззастережно, і натовп миттю розливається тонким шаром сквером біля пам’ятника бійцям, полеглим у війні із нацистами. Минулими нацистами. Із магазину виходять бійці із оберемками пляшок з водою. Крім того кожен кусає морозиво у вафельному стаканчику. Одне дають бійцю, що залишався знадвору. Він посміхається, розриває упаковку, охайно кидає у смітник. Кусає. Робиться схожий на щасливого хлопчика.
Військові знову лізуть до машини, останній сідає до кабіни і машина, гуркнувши потужним двигуном, вирушає наздоганяти колону. Осідає на дорогу хмара куряви. Якась стара виходить на середину дороги, дивиться услід колоні, з ненавистю сичить, поки ніхто не чує: «Аби ви тут не їздили, ніхто б по нам не стріляв!»
* * *
Тепер селище обстрілюють кожну ніч. Гинуть люди. Семеро загиблих. Одинадцять поранених. Люди сплять у погребах, у підвалах будинків. За два дні снаряд прилітає прямо в погріб старенького подружжя. Якби спали в хаті – залишилися б живі. Селище стрімко пустішає. Катькину родину волонтери записали на п’ятницю. Катька плаче і просить Льошку їхати з ними. Вона раптом починає любити його дуже сильно. І він її теж. Але тітка Тамара працює в амбулаторії, тож не поїде аж до повної евакуації. І Льошка, ясно, теж.
У четвер ввечері Льошка і Катька сидять на даху закинутого корпусу аграрного училища. Воно закрилося багато років тому. Та ще так дивно, що покидали все, що там було – старі меблі, велику бібліотеку. Тони тих книжок і досі потроху пріють на підлогах залів – нікому не потрібні.
Пласке червоне сонце сперлося на верхівку терикону і дивиться на хлопця і дівчину, роблячи їх обличчя золотаво-червоними. Волосся Катьки відливає золотом, ніби кожна десята волосинка зроблена із коштовного металу. Катька весь час липне до Льошки, не розтискає рук, кладе голову йому на плече. Намагається зазирнути в очі. Цілує. Шепоче дурниці. Сумно сміється, а тоді плаче. Хоче займатися коханням майже весь час. Дві останні ночі вони провели як чоловік і жінка – у ліжку. Не ховаючись від Льошкиної тітки. Тітка не втручалася, нічого не казала. Називала Катьку сонечком, ліпила із нею вареники. А тоді йшла собі спати до погребу.
Кохаючись, лежачи поруч в обіймах, щось шепочучи одне одному, або просто мовчки дивлячись одне одному в очі, лежачи лицем до лиця, вони не боялися смерті. Ніби разом були у безпечному коконі, що навіть приглушував звуки далеких боїв. Ніколи вони не кохалися так багато, як у ці дві ночі. А ще – Катька сказала забути про презервативи. І Льошка її послухав. Він повірив їй. Бачив, що вона хоче бути повністю його. І він хотів того самого.
- Льош, як гадаєш, ми сюди повернемося?
Льошка дивиться на терикон і сонце і довго не відповідає.
- Де ти будеш, там і буде твій дім. І мій теж.
- Я не можу без тебе поїхати. – вона ховає обличчя на його шиї і знову починає рюмсати. Її сльози течуть його шкірою і збираються в улоговинці над ключицею.
- Все буде добре. Їдь, облаштовуйся. А як тітку відпустять з роботи – і ми приїдемо. Ти працюватимеш баристою, а я куплю новий скутер і розвозитиму піцу.
Катька схлипує, втирає носика:
- Уууу… піца. Я вже забула що це таке. Я гавайську люблю. От би зараз! Таку з ананасиками, курочкою… мммм….
- Фу, гидота. Солодка піца.
Катька сміється, називає дураком. Льошка сміється теж.
Селище лежить перед ними як на долоні. Сонце повільно заповзає за терикон. На небі висять пухнасті, округлі, м’якенькі блакитно-рожеві хмарки, схожі на святкову солодку вату. Хлопець і дівчина цілуються. Довго-довго цілуються, вивчаючи і вгадуючи одне одного. Потім дівчина міцно обіймає хлопця.
- Я люблю тебе – в стотисячний раз каже вона.
- Я теж тебе люблю. – каже він вперше у житті.
* * *
Тепер передові позиції наших військ облаштовані за териконом і закинутою шахтою – у тих самих полях соняшнику, повз які нещодавно проїжджали Льошка із Катькою. Тільки соняшника вже немає. І немає тієї ріденької осикової лісосмуги – залишилися лише обгорілі стовбури та пеньки.
В селищі немає води, газу, світла, мобільного зв’язку, майже немає людей. Магазини, та й усе решта, давно закриті. Волонтери облаштували пункт із Старлінком, тож Льошка через день ходить поговорити швиденько із Катькою. Вона із родиною зараз у Румунії. Тепер вже вона влаштовувала бабі скандали, бо хотіла залишитися в Одесі і дочекатися Льошку, але після першої ночі обстрілів баба повністю передумала і жах гнав її далі й далі. Навіть в Молдові їй було не затишно. А тепер вона «промацувала» з приводу Німеччини. Катька каже, що заявила, що ні до якої Німеччини не поїде, а повернеться до Одеси, як тільки Льошка з тіткою Тамарою виїдуть з зони бойових дій. Льошка з нею погоджується, каже що скоро так воно все і буде. Навіть погоджується скуштувати із Катькою гавайську піцу.
В Льошки багато роботи. Поки тітка по дві зміни гарує із пораненими у лікарні, що перетворилася на військовий шпиталь, він забезпечує побут. Порається на городі, навіщось запасаючи до льоху овочі, які так тут і погниють непотрібні. Але не кидати ж врожай просто так. Обриває яблука. Ремонтує дах, який в кількох місцях побило уламками. Готує їсти на туристичний газовій плитці від балону з пропаном. Натягує води на господарчі потреби і полив городу. Вистоює у чергах за привезеним волонтерами хлібом, чи водою, чи ковбасою-сиром. Черги навчено розбігаються, як тільки починаються обстріли, запам’ятовуючи хто за ким стояв. Хліб раптом перетворився на сакральну цінність. Всі хочуть хліба, всім його не вистачає. Ніби не можна їсти так просто. Льошка цього не розуміє. Але вистоює черги заради тітки. Після обіду, впоравшись, зазвичай йде до Артема Шкуро, в якого автомайстерня і допомагає щось-там ремонтувати для військових чи місцевих. Артем платить скільки може – Льошці вистачає. Військові постійно з’являються у селищі. Щось перевантажують з волонтерських авто та вантажівок постачання. Тоді чогось ходять селищем. Десь зникають, з’являються випрані, випрасувані, відмиті у гарячій ванні й щасливі. І знову їдуть на передок, не знаючи, чи ще повернуться сюди. Життя є життя.
А ще якось Льошка сів на мопеда і поїхав степами. Туди, де не мало бути мінних загороджень і блок-постів. Далекою дорогою, якою за старих часів ніхто і не подумав би поїхати. Заїхав далеко у степ – так, що й терикон запав за виднокрай. Асфальт був такий порепаний, що постійно трястися й оминати ями задовбало вкрай.
Далеко в степу Льошка зупинився й вимкнув двигун. Тиша заполонила вуха, а тоді повільно відступила, поступаючись шурхоту вітру у високих травах й придорожніх кущах, тихому дзвінкому співу жайворонків високо в небі. Сюди не досягали звуки війни. Хоча, скоріш за все, просто була передишка, поки розвідки робили свою роботу. Хлопець відійшов від мопеду, став посеред дороги і повільно обернувся довкола себе. Ніде нічого – суцільна пласка рівнина. Тиша. Мир.
* * *
До озера Льошка під’їжджає з іншого боку. Перед пологими узвишшями, що затуляють озеро майже звідусіль – бо колись давно це був кварцовий кар’єр – Льошка залишає мопед у якійсь западині біля стежки й сторожко, пригинаючись, рушає вперед. Він знає, що порушує усе, що тільки можна. Хто б його не побачив – стрілятиме не думаючи на ураження. Звідси надто близько до передових позицій. Війна не вибачає помилок. Але він має побачити озеро. Переконатися, що з ним усе гаразд.
Але з озером не усе гаразд. Воно загинуло. Льошка повільно опускається на коліна. Його спина згинається і починає здригатися. Улоговина, де буяла серед сухого степу зелена оаза, випалена вщент. Звісно, русня не могла полишити поза увагою такий зручний потенційний сховок для живої сили суперника. Серед обгорілих залишків дерев, хлопець дійсно здаля бачить довгу спалену машину – скоріш за все паливоналивник. Ще далі видніють якісь безформні купи рудого заліза, у яких важко впізнати щось визначене. Тут майже не залишилося зеленого листя чи трави – все випалене вогнем, порите воронками. А саме озеро – воно вкрите важким, масним шаром чогось сірого, огидного, помережаного широкими нерухомими розводами. Серед яких застигли зірвані вибухами мертві дерева, повалений гнилий очерет і… риба. Роздуті, гнилі, смердючі білі, повернуті черевцями догори тіла. Що вони зробили з озером? Чим це… Фосфор? Ще якась хімія?
Льошка шморгає носом, сильно тре брудними від попелу руками обличчя, встає і вирушає до озера. Хлопець ходить між огарків свого минулого, шукає те потаємне місце, де вони були із Катькою. І зрештою знаходить. Впізнає по згорілих чи розтрощених стовбурах осокорів, по старій великій колоді біля берега. Хлопець роззирається здивовано, розгублено, підіймає очі догори, наче все ще раптом може побачити там сині спалахи сойчиних крил. Але бачить там лише пусте небо, сіре, теж перемазане димом і попелом, як і його власне обличчя. Сліпе й глухе. Тупе скляне небо. І ніяких небес.
В той день на нього найшло якесь затьмарення. Мабуть, він плакав, безсило й безкінечно роззираючись довкола, ніби втратив найдорожчу в світі людину. Ніби втратив майбутнє разом із минулим. Ніби втратив самого себе. Потім, мабуть, він знайшов довге біле перо чаплі. Він не памятав цього, але пізніше знайшов затисненим у своєму кулаці. А потім годинами, аж до смерку він брів довкола озера, сподіваючись невідомо чого.
Коли сонце торкнулося обрію, Льошка раптом прийшов до тями від близьких звуків страшної війни. Він підвів чорне обличчя і подивився на схід. Потім повернувся на захід і побачив сонце. Бідна тітка. Подзвонити він не може, до ночі повернутися теж. Буде хвилюватися за нього всю ніч, не спатиме. А завтра змучена піде на роботу. І не знатиме спокою, поки він не добереться до шпиталю, щоб передати їй, що живий і здоровий.
Він знову дивиться на випалене, вбите озеро. Але тепер не відчуває того, що відчув декількома годинами раніше. Тепер він дивиться не на померлу безкінечно дорогу людину. А на холодну могилу, у якій нічого немає від того теплого й живого, чим воно було за життя. Більше йому нічого тут робити.
Темрява швидко, як завжди літнього вечора у степу, опускається над світом, ніби оксамитова завіса над сценою. Льошка швидким кроком відходить все далі, залишаючи мертву випалену зону. Не дуже добре орієнтуючись, він огинає западину мертвого озера з північного заходу, намагаючись між невисоких горбів знайти стежку, що привела б його до місця, де він залишив мопед.
Раптом він відчуває, як його ноги починають вгрузати у просочену водою землю і бачить попереду зелені кущі, низенькі молоді верби. І багряним світлом західного неба спалахує чисте люстро відкритої води. Між пагорбів ховається маленьке – всього метрів до двадцяти в довжину, озерце. Чисте, прекрасне. А на його поверхні вже розтуляє свої ніжні пелюстки біле латаття.
Серце гатить у хлопцевих грудях і він довго, зачудовано роззирається, дослухається, милується, всівшись на вогкому березі. А коли у присмерку бачить швидких водомірок, що заклопотано ковзають поверхнею води, знов піднімає очі до неба і присоромлено посміхається. Небеса посміхаються йому і відповідь і, здається, зітхають й підморгують першими зорями.
І цієї миті Льошка чує гучний сплеск.
* * *
Того вечора Льошка годину просидів над темною водою, вдивляючись. Інколи бачив, як риба торкає поверхню плавцями й озерцем розбігаються кола. Мабуть, більшу частину року ця западина з’єднувалася з основним озером, але влітку рівень води впав і озерце відокремилося – до осінніх дощів. Так риба й вціліла, опинившись у пастці. Нарешті, вона швидко ковзнула під водою просто біля ніг хлопця – довга, сріблясто-біла. Льошка не був рибалкою від слова зовсім, тож не міг впізнати до якого виду вона належить. Та й не так добре він її роздивився. Але вона була велика – сантиметрів сімдесят. І, мабуть, у цій калюжі корму їй не вистачало. Жилося їй самотньо і несолодко.
В цілковитій темряві Льошка таки відшукав мопед, витягнув із сідельної сумки тормозок і обережно повернувся назад до озерця. Він мав ліхтарика – але не присвічував. Весь час здавалося – хтось припав до оптичного прицілу й вдивляється у ніч, випасає, очікує, гадає – примарився йому рух у далеких пагорбах, чи там дійсно хтось ходить. Біля озерця кумкають заховані в очереті жаби, стрекочуть коники. Льошка не знає – чи не вклалася вже риба спати десь у придонній ямі. Але видобуває з тормозку дві скибки хліба, відлуплює кілька крихт і кидає на темну поверхню, у якій відбивається яскравий степний Чумацький шлях. Крихти намокають, але поки тримаються на поверхні. І нічого не відбувається. Льошка занурює у воду пальці, обережно плюскоче. Крихти хвильками відганяє від берега. І раптом – плюсь! Біла блискавка стрімко виринає з глибин і пожадливо хапає велику крихту. Льошка радісно всміхається, кидає ще кілька шматочків. Риба граційно пролітає під поверхнею, ледь торкаючись її довгим верхнім плавцем, спритно збирає несподіване частування. Якби вона не була біла – її було б не розгледіти.
Останні шматочки. Льошка стає на коліна біля самої води, висипає крихти прямо перед собою й низько нахиляється. Тепер його обличчя майже біля самої поверхні. Довгий час нічого не відбувається. Льошка відчуває, як починає нити спина і німіють передавлені ноги. А потім у темряві з’являється примарна біла пляма, сторожко, повільно наближається, стає чіткішою. Повільно ворушаться довгі білі бічні плавці. В риби широкий, ніби ледь усміхнений рот, а очі розташовані близько до його куточків, вибалушені і дивляться на Льошку. Риба не широко відкриває пащу і не хапає, а обережно бере крихту з поверхні, лише в останню мить роблячи стрімкий ривок. А тоді невловимо швидким рухом ковзає в глибину. І більше не повертається.
* * *
Тепер бої не вщухають ні вдень, ні вночі. Військові навідуються до селища все рідше. Їх лише привозять – поранених чи мертвих. Смерть просякає все довкола. Висить у повітрі, розчинена у воді, домішана до дорожньої куряви. Кожного дня когось ховають. Кожного дня нові зруйновані будівлі. Поорана нелюдською, пекельною силою земля – чорна, масна, перемішана із попелом – там де вчора стояли охайні будиночки. Посічені уламками металеві ворота й шиферні паркани, пусті розгублені очниці вибитих з фрамугами вікон. Згорілі меблі серед руїн, уривки газет, документів, чиїсь фото, що їх тягає вулицями вітер. Всюди валяються перерубані електроопори, перекручені дроти. Але найстрашніше - дивитися в обличчя нечисленних дітей, що через дурість родичів все ще вештаються селищем. Набурмосені, сторожкі, дорослі обличчя, припасовані, ніби маски, до тендітних дитячих тіл.
Тітка шосту добу не повертається додому. Льошка носить їй сніданки й посилені обіди – щоб вистачило й на вечерю. Поговорити із ним Тамарі ніколи. Швиденько питає про Катьку з родиною, про сусідів, що ще не виїхали, обговорює невідкладні технічні питання, турбується за якусь дурню типу Льошкиного навчання, й знов втомлено крокує до шпиталю. Коли вона говорить, не може пригадати деякі слова, чи плутає щось. Ніби на мить втрачає свідомість. Зовсім не спить. Льошці її шкода. Скільки вона так витримає?
В одного діда Льошка купує кілька кілограмів сухої прикормки для риби. Рибалити тепер ніде – найближча річка залишилася за лінією фронту, на окупованій території. Дід питає нащо йому, Льошка каже – для акваріуму. Дід сміється й крутить пальцем біля скроні.
До озерця Льошка вирушає кожен другий день по обіді. Риба швидко призвичаїлася до режиму і, щойно Льошка з’являється на березі – тут і вона. Харчується не поспішаючи, виписує перед хлопцем граційні вензелі своїм довгим тілом, повертається то одним бочком, то іншим – ніби красується.
Поки Льошка годує рибу чи просто сидить на березі, його тіло й душа відпочивають. Напруга життя всередині війни, постійний страх і нашорошеність відступають, здається не все ще втрачено. Все ще поверне колись до добрих часів. Він думає, що скутер купить японський, жовтий, дорогий. А Катьці даруватиме квіти двічі на тиждень, щоб завжди стояли у вазі свіжі. А житимуть вони на якомусь дуже високому поверсі, біля неба – завжди хотів. Бо у селищі немає нічого вищого за п’ять поверхів. Ще даруватиме їй шоколадні цукерки й красиві нейлонові колготки. А ще вони купуватимуть багато книжок – таких, як любить Катька. Він їх не читатиме, але вона читатиме йому вголос. Але спершу має закінчитися війна. Якщо не закінчиться до наступного літа – він теж піде до військкомату. Тримати у руках автомат він вже вміє. І стріляти навчений. Повоює, буде гарним солдатом. Може, отримає якусь нагороду. Але це – не обов’язково. Може, буде поранений – але не надто серйозно. А вбити його не вб’ють – як тоді Катька? Він із нею так не може… Лежачи на спині, він роздивляється зірки. Ось що не міняється ніколи. Ось вони дивляться згори – на землі бігають динозаври чи пітекантропи, чи скачуть полем скіфи, чи козаки, чи їде сучасна бронетехніка – їм все одно. Для них людське життя – мить, дещиця. А все ж дивляться – цікаво. Бо в смертних є смерть – а в них немає. Бо в смертних є любов – а в них немає.
Поки Льошка думає про своє, марить, інколи дрімає – риба непоспіхом ковзає вздовж берега, інколи нагадує про себе, плюскаючи хвостиком по кришталевій воді. Ніби каже: «Ну ж бо, Льошко, куди ти пропав? Про що ти там думаєш? Подивися яка я гарна рибка! Давай із тобою говорити та бавитися! Пірнай до мене – піду тобі до рук, говоритиму людською мовою, виконуватиму твої бажання. Тільки не засинай, тільки не їдь…»
* * *
В селищі евакуація. Русня прорвалася десь на півдні, військові кажуть – дороги з селища на захід скоро будуть прострілюватися. Кажуть – вони відступати не збираються, але цивільним тут робити нічого. Потім під обстріл потрапляє волонтерський мікроавтобус, що вивозив кілька родин. Дякувати богу, всі живі, але були поранені. Стає ясно, що одна з доріг – вже пристріляна. Шпиталь теж евакуюють. Тітці сказали збиратися – їхати за два дні.
В Льошки небагато аж таких необхідних речей – все вміщується до одного наплічника. Шкода лише гітару – доведеться покинути. Але нічого.
Він думає про те, що може, за кілька днів, чи тижнів, побачить Катьку – від цього кожного разу спиною біжать сиротини, а до горла підступає клубок. Але, ніби прокляті, думки тут таки звертають до озерця і його мешканки. Коли він поїде, вона, може, й не загине від голоду, але вона чекатиме. У звичний час підпливатиме до берега, дивитиметься круглими очицями – а він не приходитиме. Бо покинув. Зрадив…
Останні два дні він їздить на озерце. Тітка дивується, де це він пропадає по півдня і майже до полуночі. Але – що ж, як не хоче казати – то й не треба. Льошці видніше.
В передостанній день він каже рибі: «Розумієш, ти ж просто тупа риба. Твоє маленьке просте життя не варте людського. Я не можу все заради тебе покинути. В мене – тітка, і Катька. Я маю їхати. А ти тримайся – все буде добре. А навіть як і ні – ти все одно не зрозумієш, бо в тебе майже немає мізків».
Риба нічого не розуміє з його слів. Вона плюскає хвостиком і показує свій сріблясто-біло-блакитний бочок. Льошка дивиться на неї і дозволяє собі поплакати – все одно ніхто не побачить. Крім риби. А вона тупа. Він занурює руку у воду і тримає так, поки риба не торкається долоні спинним плавцем, грайливо звиваючись.
* * *
Напередодні від’їзду він приїжджає, ховає мопед у звичному місці і, як завжди обережно позираючи на схід і дослухаючись до звуків бою, простує до озерця. Йти досить далеко – Льошка завжди про всяк випадок йде плутаною стежкою між пагорбів. Звідкілясь відгонить запахом твані й гнилі. Велико озеро все ще мертве, але Льошка ходив подивитися – берегами вже там і тут буяє свіженька травичка, особливо яскрава на чорному тлі згарища, і нове листячко на вцілілих галузках кущів. А біла погань осіла кудись на дно, чи випарувалася. На дні озера є джерела. Вода з часом стане знов чистою, живою.
Щось несе йому на зустріч під ноги. Якесь сміття. Льошка наступає на поліетиленову упаковку. Зелена, з чорною зіркою упаковка з під орківського сухпаю. Льошка насторожено, пригинаючись робить кілька кроків і чує на озерці попереду гучний сплеск. Надто далеко, щоб сюди долинув звук сплеску риби. Та й цей звук зовсім інший – різкий ляск, а потім шурхіт крапель, що опадають на поверхню. Ніби якийсь пузань стрибнув у воду бомбочкою з пірсу.
Серце Льошки підстрибує у грудях, кров гатить у голову й шумить у вухах. Ледь не рачкуючи, хлопець звертає зі стежки й пологим кам’янистим осипом вибирається нагору, обережно просувається вперед під прикриттям заростів низеньких чорних і покручених кущів степової шипшини. Тоді заповзає у хащі, знаходить місце, звідки можна побачити половину озерця.
Їх двоє.
На березі валяються каски, бронежилети й розгрузки, біля верби стоять два акаеми, на траві розкладені два комплекти огидно-болотної мокрої форми, зверху сохне шматок господарського мила. Обоє в одних трусах. Один стоїть у воді, розчепірений, у занесеній руці довга палиця. Інший бігає берегом, із силою жбурляючи у воду гострі камені. Перший, вочевидь, виконує роль загонича, не даючи рибі вислизнути із закутку озерця.
- Куда, ссссYка! – вигукує загонич і лупить палицею по воді, здіймаючи віяла сяючих бризок. – Шустрая, блR! ХYй ти уґадала! Вон она, вон она! Єбош! Єбош!
Другий жбурляє камінь, регоче;
- Ує6нула! Вот підаRаска!
- Та хYлі ти крутісся, хYйня малая? Іді сюда, дяді ухі хатят. Вот уже где еті кансєрви! Уха, Ушица, ням-ням, - він смикається, знову б’є палицею по воді. – Стаять, блR! НіхYя, блR!
- Давай ґранату захYярім, я тєбє ґаварю! Ти зає6ал уже вийо6ивацца!
- Правільна, блR! Давай ґранату захYярім, а патом бєндери падскочят і тєбя, нєдоношений, захYярят! Толька сначала отхYярят яйца і заставят сажрать!
- Та іді ти нахyй! Нікаво тут нєту!
- Давай, є6ош ету блRть, нє пі3ді дахYя!
- Сам нє пі3ді, блR! – вигукує другий і роздратовано кидає велику каменюку.
- Ох йо6!
- Папал, блR! СYка! БлR буду – папал!
За спиною загонича раптом сухо лунає різкий звук, що миттєво обриває веселощі двох росіян. Звук патрону, що його досилають до патронника. Той, що на березі повільно опускає руку із каменем. Загонич завмирає, дивлячись на вибалушені очі товариша, що перелякано дивляться кудись йому за спину. Тонкогубий рот загонича прикро кривиться. Він повільно зітхає і дуже повільно повертає голову. Кидає за плече колючий, чіпкий, сталевий погляд. Тоді повільно розвертається всім корпусом.
Перед ним стоїть підліток. Випалена сонцем чуприна, вперті зелено-карі очі. Міцні руки з широкими, придатними до праці долонями. На руках і висках надимаються від вируючого гніву чи страху товсті жили. Але обличчя в хлопця спокійне, непроникне. Автомат він тримає вправно, впевнено. Але одягнений у цивільне – припала кіптявою синя футболка, забруднені пилом сині джинси, чорні кросівки. На шиї замотана якась ганчірка.
- Синок, ти чєво? – тихо, миролюбно каже загонич.
Хлопець не відповідає. Стоїть непорушно, ніби кам’яний стовп. Лише очі ледь помітно рухаються, аби тримати в полі зору обох росіян.
- Братішка, ето мой автамат. Ти луччє палажи єво ґдє взял. Ато єщьо поранісся.
Хлопець мовчить.
- Ти ето… давай я палочьку викіну вот туда, вийду із вади і ми спакойна паґаварім. Да?
Загонич чекає згоди, кивку голови, але впертий хлопець не рухає жодним м’язом. Тоді росіянин повільно простягає руку із палицею у бік берега й каже:
- Ти ґлавноє ето самоє – нє нєрвнічай. Я викіну, штоб ти нє думал…
Він кидає палицю плавним змахом руки, згинаючи жилаве, треноване тіло в попереку. Його зло примружені очі при цьому не відводять від Льошки пронизливого погляду. Льошка на мить відводить погляд, стежачи за польотом палиці і краєм ока помічає невловимо швидкий рух. Другий росіянин кидає в нього камінь. Цілить у голову, але потрапляє у плече.
Удар дуже сильний. Плече обпікає болем. Загонич мовчки, лише рвучко втягнувши повітря носом, робить велетенський стрибок і летить до Льошки. Вода неглибока і майже не уповільнює його рухів.
Час розтягується. Льошка бачить другого ворога, що починає бігти берегом. Бачить страшне, нелюдське обличчя загонича, який за мить схопить Льошку і зламає як ляльку. А ще він встигає побачити рибу. Вона тікає з кутку, куди її загнали страшні чудовиська в людській подобі. Вона пливе неглибоко, їй не вдається набрати швидкість, вона трохи завалена набік, а з білого зябра виходить тоненьке павутиння яскраво-червоної крові. Льошка ловить в приціл дальнього ворога й натискає на гачок. Чоловік припиняє біг, ніби налетівши на невидиму стіну. Тоді Льошка непоспіхом, спокійно наводить зброю в груди загоничеві і натискає на гачок знову. В грудях людини розкриваються страшні червоно-чорні отвори і загонич витягнувшись долілиць валиться на берег прямо до Льошкиних ніг. Серед пагорбів завмирає луна оглушливо гучних пострілів.
Тіло біля ніг лежить без руху. Другий, за десяток метрів від хлопця, слабко ворушиться, перекидається з боку на спину. Притискає до шиї долоню, з під якої поштовхами струменіє густа темна кров.
- Йо6аний хаxол… - хрипить чоловік і починає страхітливо смикатися.
Він смикається з хвилину, кашляє кілька разів, вивергаючи кров з рота, а тоді тихо зітхає і завмирає навіки. Льошка опускає руки зі зброєю. Відвертається від трупів. Дивиться на озерце. Він міг би вистрілити спершу у загонича, але не хотів, аби той забруднив воду своєю кров’ю. Він не думав про це спеціально у ту секунду, за яку все розпочалося і закінчилося. В нього не було часу думати.
* * *
Коли сонце торкається обрію, ніщо не нагадує про те, що сталося тут кілька годин тому. Тіла, зброя, форма і все решта, все, що нагадувало про людей, що тут були, аж до останнього недопалку – зникло. Льошка стоїть по пояс у воді й вдивляється у воду. Інколи він стиха щось промовляє, чи скоріше безгучно ворушить губами, зануривши руки у прохолодну зеленаву глибину. «Не бійся, - каже він. - Нікуди я не поїду. Всі поїдуть, а я залишуся. Куди я поїду звідси, від тебе, рибо? Ну куди? Мені більше ніде немає місця. Я буду із тобою, рибо. Тільки живи…»
Риби немає. Навіть нажахані жаби сьогодні відміняють свій вечірній концерт.
Зрештою, Льошка сідає на березі. Повільно обсихає у останніх сонячних променях. Коли на степ опускається ніч, а на небо викочується рівно обрізана половинка золотавого, ніби розрубана монета, місяця, Льошка одягається і сідає біля води знову. Він не палить. Цигарки в селищі – дефіцит. Але він і так більше ніколи не курить біля озерця. Він дивиться на воду і стиха, ніби молитву, промовляє перші слова вірша, що читала йому колись давно Катька:
«Пливи, рибо, пливи…» «Пливи, рибо, пливи…» «Пливи, рибо, пливи…»
* * *
Епілог
Біля озера, під високими молодими вербами й осокорами стоїть простий дерев’яний будинок. Перед будинком – широка крита тераса. На терасі сидить стрункий білявий чоловік років сорока п’яти у простих джинсах і лляній сорочці. Слідкує за сойками, що навчають літати пташенят. Дивиться як смішно загрібають довгими лапками у воді біля далекого берега чорні водяні курочки. Високо в небі широкими колами шугає шуліка. Жаби потроху починають свій передвечірній концерт.
Вібрує тонкий браслет на зап’ястку і чоловік приймає дзвінок. Деякий час слухає смішну українську співбесідника із сильним британським акцентом. Співбесідник міг би скористатися перекладачем, але досі вважається особливим шиком говорити українською самостійно. Чоловік ввічливо знаходить привід перейти на англійську. Вони щось обговорюють, обидва радісно, щиро всміхаються, сміються. Зрештою, британець знов українською бажає гарної ночі і відмикається.
На терасу із будинку виходить вродлива висока жінка у просторій сукні-сафарі. Підходить, обіймає чоловіка ззаду, нагинається, щоб торкнутися золотаво-каштановим волоссям його шоки й поцілувати у скроню.
- Карвер дзвонив. – каже чоловік. – Все, за два тижні міста буде не впізнати. Починаються зйомки. Знаєш яка робоча назва фільму?
- Щось пафосне і недоречне, як завжди?
Чоловік сміється:
- «Кров соняха».
- Так. Уявляю собі. – іронічно всміхається жінка.
- Та ні, класно буде. Карвер – рівний пацан.
- Звісно все буде класно. – Жінка сідає чоловікові на коліна й ніжно цілує в губи. – Вітаю, пане мер.
- Не називай мене так. Тільки не ти. Я ніяковію.
- Але мені подобається так тебе називати! – сміється жінка.
- Добре. Тільки якщо так вже подобається. – погоджується чоловік і жінка пригортається, кладе голову на чоловікове плече.
- А я розмовляла із Оксанкою. Передавала тобі привіт. Казала, завтра тебе набере.
- Як вона там?
- Каже, аномально тепла весна. Температура підскакувала до плюс двох з половиною за Цельсієм. Але десять років тому було набагато гірше. Таїння льодовиків сповільнюється. Професор Мартін сповнений надії.
- Я звісно, дуже радий за льодовики, але, здається, Оксанці час вже щось думати з приводу онуків. В світі все ще замало козацької крові.
- Ой, буркочеш, як старий дід! Всьому свій час. Зараз так рано про родину не замислюються – це вже зовсім інші люди. Вони житимуть по двісті років – в них все попереду. А тобі, дідусю, здається вже час. Сонце сідає.
- Так. – чоловік цілує жінку і зганяє з колін. – Ходімо?
Чоловік і жінка повільно крокують вздовж озера. В улоговину між пагорбами видно, як далеко в степу, де машуть лопатями високі білі вітряки, золотою сяючою ниткою пролітає швидкісний потяг. Між бузково-рожевих, схожих на солодку вату, хмар у високому ліловому небі тремтять перші зорі.
Чоловік і жінка спускаються до води у захованому між пагорбів відгалужені великого озера. Чоловік витягає із кишені пакетик із кормом. Кидає на поверхню кілька крихт, нахиляється, плюскоче пальцями у воді.
За хвилину з під круглого листя латаття з’являється величезна сріблясто-біла рибина. Підносить пласку мордочку до самої поверхні. З великої, як волейбольний м’яч, голови на людей дивляться круглі, ніби постійно зачудовані очі. В очах відбиваються зорі.
- Пливи, рибо, пливи. – шепоче чоловік.
* * *
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983109
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2023
До сходу сонця з цегляних будинків
Чоловіки виходять на роботу,
Здіймають вгору втомлені обличчя,
Вдихають смог, губами ловлять сльоту.
До шахт розтягуються довгі валки,
Пірнають в штреки, сунуть у забої,
Лаштують руки - грубі і жилаві -
До чергового із вугіллям бою.
До вечора вони у надрах гинуть.
Здригається земля, бряжчать тарілки.
І крики голосінь у небо линуть.
Лаштуються гроби, борщі, горілка.
Пласке червоне сонце древнім богом,
Обпершись на верхівки териконів,
Освячує дітей пекучі сльози,
Й жінок виття, й старих страшні прокльони.
Скрегочуть й стогнуть древні механізми,
Тіла згорілі тягнучи нагору.
І їх ховають, і до ночі тризну
Справляють за столами ізнадвору.
Коли ж поснуть птахи, собаки й діти,
Жінки виходять й тихо йдуть до ставу.
Під вербами над чорною водою
Вони свою з сомами ділять страву.
Скидають одяг, розплітають коси,
Втирають в груди запашну олію,
Співають, вигинаючись як лози,
В пляшки збирають вірність і надію.
Із вуст вливають в зілля те любові,
І зігріваючи холодне скло серцями,
Йдуть цвинтарем, розкопують могили,
І чорне дійство правлять над мерцями.
Цілують очі - і тремтять повіки,
І повні сили й теплі знову руки -
До полуно́чі линуть над степами
Жагучі крики пристрасної муки.
Коли ж зірки розтануть у блакиті,
Й зоря ранкова світлом заясніє,
Прокинуться від снів жахливих діти,
Й батьки із кухонь їх покличуть снідать.
І знов мужі до сходу вийдуть з дому,
Коханням втомлені, узрять лани небесні,
Підуть до шахт. Бо смерть - не крапка. Кома.
Скрегочуть світу зубчасті колеса.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982774
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2023
Головне - не куди ти їхав -
а куди дістався.
Головне - не кого ти кликав -
а хто відізвався.
Головне - не кого ти шукав -
а кого знайшов.
Головне не те, що хотів залишитись -
Головне - що пішов...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982569
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2023
Більше ми не впадаєм у розпач,
розіп'яті на хресті.
Думки наші чисті й прозорі,
слова наші прості.
Більше ми не кажемо:"відпусти їм,
бо не відають, що чинять"...
Господи, не прощай їх - вони знають, що роблять -
нехай у пеклі згинуть!
Більше ми не відчуваєм утоми,
не чекаємо кінця світу -
В темряві підвалів і сховищ
зростають НОВІ діти.
Більше ми не гендлюєм коханням,
не нудимось, не шукаємо вад.
Кожні наші обійми - останні,
кожна людина - сестра і брат.
І під ударами ракет і снарядів,
між палаючих руїн,
Ми чітко бачимо шлях у майбутнє,
що віднині - лише один.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982567
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2023
Люди рідні, люди нормальні,
Трохи гришні і дуже добрі,
Трохи виснажені карнавалом,
І налякані. І хоробрі.
Всі біжать у нагальних справах -
В марафоні не до поезій.
І ковтають життя драми,
І танцюють тонким лезом.
Щиро радять жебрацтво лишити:
Ти б, поете, пішов працювати!
Мов матроси, що радять вітрилу
Припинити на реї злітати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982057
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.05.2023
Ти і я - ми живемо по різні лісу бо́ки.
Ти і я - ми терпляче визираємо у віконця.
Не йдемо нікуди до людської толоки.
Літнє небо млоїть, притискає до долу Сонце.
Почекаємо, поки вийде повня, і вщухне у світі гвалт,
Поки ляже глибокий сніг і ніч ляже на нього спати.
Ми вдягнемося тепло, вийдемо із затишних хат,
Кожен із свого боку увійдемо в ліс і піде́мо блукати.
Ти і я непо́спіхом пройдемо́ всі стежинки,
Ніби лінії долі на розкритій долоні білій.
Шурхотітимуть з сосон іскристих бажань сніжинки,
І загадуватиму що скажу, як зустріну, милій.
Я спитаю, мабуть, як змогла вона в ліс увійти,
До якого нікому раніше дорога була невідома,
Як вона прослизнула між снігу осяйних листів,
Серед літер-дерев, що скидають торішні тире і коми.
А вона усміхнеться, мабуть, і мені відповість,
Що хотіла й сама про це диво мене запитати.
Зрозуміємо ми, що ростили із паростків ліс
Вдвох, задовго до того, як трапилось врешті спізнатись.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982056
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.05.2023
Як поліг козак в бою, заплакала люба,
Пурхнув янгол із небес, взяв його за чуба,
І підняв на небеса й всадовив до столу,
Де сиділи козаки Божого престолу.
Побратими налили братчику чарчину,
Дали сала, і хильнули всі за Україну.
"Що то, браття, за отаман на чільному місці?
В нас чарки по сотні грам - а у нього - двісті?"
"Та то ж, брате, сам Господь на своїм престолі!
То йому молились ми за Вкраїни волю!"
Піднімається Господь, вуса обтирає,
Підкликає козаків й міцно обіймає.
"Багатьох я бачив тут - святих та сумлінних -
Та немає, грішні діти, вам у герці рівних!
Та не бачила земля відважніших воїв!
Не жахались так нікого ті, хто лихо коїв!
Тож гуляйте, козаки, пийте й веселіться -
А тоді ідіть до раю - добряче проспіться!"
Тож і пили козаки, плакали й співали,
Батьків, діток і коханих й край свій пригадали.
Як прокинулись нарешті - в пеклі опинились!
Стоять, чухають макітри - може все наснилось?
Чи привиділася нам Бога обіцянка?
Чи не схибив був Господь, бо міцна слив'янка?
Роззирнулись, та й спіймали сажотруса-чорта
На перерві із шматком київського торту.
Чорт злякався, підскочив, рохнув та вдавився,
Роздивився козаків - в усмішці розплився.
Кажуть чорту козаки - мовляв, кажи, потворо!
Де ті ку́щі і Петро, і небесні хо́ри?
Де ворота золоті й лірники-анге́ли?
Де наїдки і питво, і бандур капели?
Що ви хлопці! - каже чорт. - Нудно у рає́ві!
Тільки спи собі й жирій - зроблять все лакеї!
Краще будем на роботі весело горіти!
Нумо, браття, помагайте нам руSSню варити!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981148
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2023
Шановна публіко у формі охоронців!
У формі продавчинь і прибиральниць!
Спішіть насолодитись бенефісом!
І оцініть мугикання і танець!
Станцюю вздовж поличок із пляшками,
На клавішах скляних для вас зіграю
Я рок-н-рол темтячими руками,
У кошик самоцвітів назбираю!
Без них і ви, і я – сумні примари
У лабіринтах сумнівів і спогадів.
Загублені, дурні мішки з кістками,
Кормушка комарів, ґедзів і оводів!
Додам до крові рому й вин рубіни!
Корунди кальвадосу і портвейну!
Змочу кишки цитринами текіли!
І хризолітами лікерів і абсенту!
Алмази джину, грапи і горілки
Дадуть зіницям сяйво діамантів!
Опали і топази бренді й віскі
Нас інкрустують силою гігантів!
Бурбону й коньяку ясні циркони
Зміцнять кістки, покращать настрій!
Берил куантро, вермуту шпінелі
Богами зроблять – недругам на заздрість!
Так! Я впустив одну недбало пляшку!
Ще кілька в запалі змахнув візочком!
Хіба це привід дихати так тяжко?
Все відшкодую! Відпустіть сорочку!
О, Віолето! Мій адміністратор!
Володарка сердець й бісівська врода!
Вологих мрій і дум моїх куратор!
Звільню з полону Вас – лиш дайте згоду!
Як бачу Вас, то хочеться хреститись!
Який овал обличчя, погляд, вії!
З пекучим квітом вуст я прагну злитись
У поцілунку пристраснім! О, мріє!
Підскочу я по Вас десь так о сьомій.
Ні, за кермо не можна – старі рани.
Я пригощу коктейлями красуню,
Писатиму портрети – на дивані!
О, Віолето! Сильна, владна жінко!
Коритимусь я Вашим всім наказам!
О ні! Не розбивайте хворе серце!
Ні, я не пив! Не пив, авжеж, ні разу!
Я бачу жаль в очах прекрасних Ваших.
Не варто, мила, сум Вам так не личить!
Лиш дайте час – зроблю я вибір кращий
Між Вами – і пляшками на полицях…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980690
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2023
О! Лицарю ясний у латах сріблястих!
Навіщо кохану мою ти забрав?
Навіщо учивсь в батька мечному бою?
Навіщо ростили коня із тобою?
Навіщо коваль обладунки кував?
Роками майстерні жінки гаптували
Коневі попону й тобі знамено́.
Ти виріс мов ясень - високий й прекрасний.
Твій погляд блакитний, твій дотик атласний,
Для безлічі дів - мов коштовне вино.
Та ти їх кохання хлебтав, наче брагу,
Ламав їх надії, мов квіти топтав.
Лише про одну марнославно ти мріяв -
Із давніх легенд найвродливішу Діву,
Яку я від світу у Башті сховав.
Любив ти насправді себе лише, лицар,
Коли у далекую путь вирушав.
Та ти перетнув і моря, і пустелі,
І гори здолав, що шкребли світу стелю,
І, зрештою, браму залізну зламав.
Сміявся ти з мо́го обличчя страшно́го,
За ікла і пазурі звіром назвав.
І билися люто за Діву прекрасну.
Відвести хотів її долю нещасну,
Та зрештою, лицар, мене ти здолав.
Якби усю правду легенди казали,
То знав би ти, лицар, про нашу любов.
Про втіху і пристрасть, що нас поєднали,
Як Діва роками мене лікувала,
Від чорних проклять позбавляючи кров.
І ніжність її, і довіра, й кохання,
І щастя - зробили мене заслабким.
Та відчай і гнів повернули закляття!
У серці похмурім - пекельне багаття,
І образ мій чистий розтанув, мов дим!
Рубцює прокляття смертельнії рани,
Хребет вигинається перед стрибком,
І рвуться солодкі любові кайдани -
Не знатиме Злодій кохання від Панни.
Мій шал буде зброєю й провідником!
Хай брешуть легенди про мене і Діву,
Хай кажуть - Чудовисько, кажуть - Дракон.
Зазнаєш ти, лицарю, помсти страшної,
Розірваний будеш в смертельнім двобої,
Бо справжнє кохання - найвищій закон!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979498
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.04.2023
Любіть мене - нікого більше!
Любіть мене - забудьте всіх!
Я хочу ближче, ближче, ближче,
Я вип'ю сльози, вип'ю сміх.
До Вас - прекрасна, незбагненна,
Я не наважусь підійти.
Нехай мене катують весни,
Нехай катують млосні сни.
За Вас віддам я небо й зорі,
За Вас віддам я майбуття.
Любіть мене - нікого більше!
Моє нещастя - і життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979497
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.04.2023
Любов купують і продають, скріплюють штампами, затискають у папках.
Любов женуть з дому, пригноблюють, цькують, любов проклинають, ховають у масках.
Гамують серце, відводять очі, примушують вуста мовчати.
Любов ненавидять, забороняють, від неї радять щодуху тікати.
Любові заздрять, шепочуть за спинами, розпускають про неї чутки.
Любов'ю ранять, шарпають душу, розбивають серця на друзки.
Любов це біль, це самотність, облуда, невигране кисле вино -
Ударить в голову - і покине, а ти полетиш на самісіньке дно.
Любов - то вирок, любов - то кара, у полум'ї ешафот.
Поманить ніжно, накаже владно - пізнаєш безодню мук і скорбот.
Любов тендітна, любов нездоланна, старіша від пірамід.
Любов - єдиний на той бік річки, в долину щастя таємний брід.
Любові шукають, любові чекають...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979392
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2023
Кожен з нас народився із кинджалом в серці - кинджалом смерті.
Промайнуть і любов, і твій труд, і печаль - і будут стерті.
Розпадуться піском всі возведені кам'яниці.
Обернуться на порох і книги твої і полиці.
Забагато нудьгуєш, чекаєш дзвінка з останньої пари,
Ніби потім спочинеш, уникнеш і призу і кари,
Ніби знову втечеш від боргів, віддавшись в Петрові руки,
Мов попереду - тиша, і темрява й вічність розлуки.
Та тебе повернуть у той день, коли ти відібрав машинку,
Наступив на жука в запереченні тяжкості вчинку,
І байдуже, недбало обрав ти не той факультет,
І не тій посміхався, не тій дарував букет.
Коли ти не пішов, не поїхав, трохи ще полежа́в на дивані.
Коли ти відвернувся, щоб не бачити іншого рани рвані.
Коли ти по пір'їні сам обдер свіої крила легкі,
Коли ти обманув, не згадав, у біді не подав руки.
Будеш все виправляти, допоки не виправиш все.
Лиш потому побачиш, куди течія несе.
Будеш вічним студентом - у Всесвіту безмір ча́су.
Поки сам не доб'єшся переводу до іншого класу.
Не пробачать нічого - жодної з помилок.
Будеш в пеклі цьому, аж по́ки засвоїш урок.
Будеш вічність блукати - одні і ті самі події й обличчя.
Доки власного раю не збудуєш по довгих сторіччях.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979389
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2023
Спочатку було слово, і слово буде потому.
Буде слово після всього - після життя, після смерті.
Після війн, вогнищ інкізицій, нового Потопу,
Коли зорі з неба, Місяць і Сонце будуть стерті.
Коли впадуть мідні брами й стіни новітніх імперій,
Коли вичахне в світі остання квітка,
Прийде знову Людина на руїни, розкриє двері -
І словом у тьму крижану впустить літо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979306
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2023
Кан Сатеу Кіа, я тебе зустріла.
Я не знала досі може так бриніти
Голос в моїм серці, спів у моєм тілі.
Айя Оа Муа, у промінні сонця
Я дивлюсь на тебе, і дивуюсь морю,
Що створило абрис твій граційний й тонкий.
Милий, твоя шкіра шрамами укрита,
Добре ти старався, щоб підступних Кіу
Вполювать в глибинах і віддати дітям.
Мила, клюви Кіу, їх страшні присоски
Не лякали мене, а тепер, близ тебе,
Став геть не сміливий і на серці тоскно.
Кане мій прекрасний, чом же тобі сумно?
Та невже ж ти більше не кохаєш мене?
Або, може, інші душу крають думи?
Айя моя люба, як тебе зустрів я,
Десять раз між зорі піднімалась повня,
І кохання вищі кожен раз припливи.
Може я не мила твоєму народу?
Чи вагань немає у старійшин ваших,
Чи я гідна дати діток твого роду?
Кожен наш маленький буде всім за щастя.
Та боюсь я, мила, світу, де їм жити.
Де лаштують Імлу всім народам пастку.
Що ти, любий Кане! Ті вогнені Імлу -
Так вони далеко, і такі дрібненькі,
І не мають мови, і не знають співу!
Не всміхайся сумно, я верзу дурниці,
Та згадай, чи предки віддалися тузі,
Коли Імлу били гарпунами з криці?
Ти дивуєш мене, мій коханий Кане -
Думи ці тривожні виснажили тебе
Так, що ти утратив віру Океану?
Обійми скоріше, ми пірнем в глибини,
В тишу й прохолоду, до істот осяйних,
І кохатись будем із тобою, милий.
Наш народ не знає, що несуть нам хвилі,
І коли навчаться співам діти Імлу,
І коли останній Теа в морі згине.
Ми не знаєм, любий, що за виднокраєм.
Є в нас лиш ця хвиля, у якій ми разом,
У якій ми любим, у якій кохаєм.
///
Важко оцінити, наскільки слова мови китів стають зрозумілі з контексту при читанні, тож автор не полінується розмістити маленький словничок:
Теа - власне, кити;
Мау - співи, поезія і водночас мова китів;
Кіу - велетенські кальмари, що їх в давнину називали кракенами і зараз чомусь багато хто вважає вигадкою. Хоча вони досі існують. Кальмар росте, поки живе. І інколи один його панцир досягає більше десятка метрів в довжину. Для кашалота це ласий шматок, але полювання на Кіу чимось схоже на бій тореро із биком. Часто - ви його, але інколи - і він вас. Кальмар - грізний і розумний суперник. У вічній темряві глибин він раптово з'являється поруч, рухаючись із незбагненою швидкістю, миттєво зупиняється і завмирає, уважно дивлячись на вас велетенськими мертвими очима завбільшки із вашу голову кожне. Від того, яке рішення ухвалить почвара, залежить все;
Кан та Айя - персональні імена китів. Чоловіче й жіноче. Подальші складові їх імен означають щось, що характеризує особу. Як в індіанців. Що означають імена героїв оповіді авторові, нажаль, невідомо. Можна лише здогадатися, що Сатеу Кіа може означати щось на кшталт "Переможець Кракенів". А Оа Муа - Повний Місяць, що його кити вважають еталоном краси і символом кохання. Кан натякає на цей сенс у своєму співі до коханої.
Імлу (з наголосом на "і") - що ж, автор не сумнівається, що ми впізнали себе, людей. Кити ставляться до цих дивних створінь без злоби й зверхності, скоріше з терплячою добротою, як до дітей, що лише навчаються відрізняти погане від доброго, не зважаючи на всі страшні удари, що отримав народ Теа від народу Імлу.
Варто також пам'ятати, що кажучи "народи" Теа мають на увазі себе, а не нас.
Що ж до їх поклоніння Океану - хіба їх божество не переконливіше за наші? Хіба його щедрість і суворість не очевидніші? Хіба не ліпше жити всередині свого Бога, ніж розміщувати його десь на Олімпі чи небі і волати до нього, сподіваючись бути почутим?
І останнє: ми, люди, досягли свого стану за десятки тисяч років і все ще зростаємо з невідомим результатом. Кити ж співають в океанах десятки мільонів років і їм не треба нічого міняти, бо вони вже довершені.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979303
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2023
Проміння навскоси,
Цвіркоче коник
І пухом від тополь
В повітрі ніжність.
Підбори й пояси,
І сукні довгі.
І ти проходиш в хол -
Святая грішність.
У залі голоси
І другий дзво́ник
Та ти мені дозволь
Украсти кілька
Секунд, і не проси
Зім'яти дотик,
Віднайдених двох доль
Дай чути пишність.
Нічого не кажи,
Даруй свій погляд,
Торкнися моїх скронь -
Я втрачу пильність.
Дай випити роси
Із твого рота.
Ох! де мої квитки?
Скоріш! побігли!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979181
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.04.2023
Діадеми, талери й дукати, корони, піастри й флорини,
Розсипані в глибоких гротах, лиш для мене корисні.
Якби хтось зажадав їх, якби до святинь вдерся -
Череп'я мертве лишень віддав би Острів Серця.
Загублений всіма, не нанесений на жодну мапу,
Острів Серця височить посеред південних океанів.
Тут, на вилизаних штормами опуклих скелях,
Завершилися відчайдушні мандри багатьох капітанів.
Тут, серед хвиль і рифів, у гострих як ікла відрогах,
Гниють розбитих надій фрегати, каравели й галеони.
Знають ці береги, як від пориву й святого шалу
Тріщали переборки, ламалися кілі й реї у піну спадали.
Тут, у закам'янілім моноліті, все ще нуртує в глибинах вода солона.
Тут, в надрах Серця, ще повільно й потужно струменіють підземні ріки.
З жерла з роками все рідше й рідше вивергається диму й вогню колона,
Коли зливаються вода і лава, коли безсилі алкоголь і ліки.
Вибухи ще здатні примусити нажахано здригнутися
Всіх китів, всіх слонів й черепах у фундаменті світу,
Та швидше щораз ріки лави в каятті застигають,
Й знесилений мій Острів вже не марить весняним квітом.
А які славетні битви колись моря ці знали!
Як розчахувались люки, вибухали борти залпом, гарчали мортири!
Як в диму пороховому трощились борти і щогли!
Як дзижчали кулі, як співали шаблі́ й сокири!
Незліченними скарбами напихалися печери й форти,
Вилітали із літавровим гуком денця діжок із грогом і ромом.
Бурі й шквали не породжували страху, лиш жагу до помсти,
Кожен берег вдалині, кожна скеля, кожна хвиля - була домом.
Й обплітало Острів цей соковите й молоде зілля,
Й вивергало повсякчас пломінь пристрасті його жерло.
Та страшніші за цунамі і мусон - мертві штилі.
Все живе зав'яло тут, все живе - вмерло.
У безжалісних небес просить Острів зливу теплу.
Хай іще один лиш раз весна прийде - й піде.
За розмай й пташиний спів він віддасть жертву -
Сплатить ціну, що сплатила вже Атлантида.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979177
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.04.2023
Вір, не вір - я все про тебе знаю.
Все життя я відповідь шукав.
Перерив я всі бібліотеки,
І в усіх архівах побував.
Прорубавсь я в джунглях Амазоній,
Проникав у надра пірамід.
Про твою природу я дізнався
Більше ніж прадавній Геракліт.
Досконалі склав я гороскопи,
Манускрипти древні прочитав,
Наставляв у небо телескопи
І в-ві сні над світом я літав.
У гірських печерах я роками
Гартував свій невгамовний дух,
І варив таємні елексіри,
Й пізнавав планет далеких рух.
Я наніс на власне своє тіло
Руни сокровенних таємниць,
Перетнув таємно сто кордонів
І втікав із безлічі в'язниць.
І тепер, подумай лиш про мене,
Лиш в думках на мить мене поклич -
Я тебе знайду серед мільйонів,
Серед сонмів поглядів й облич.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978969
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2023
Христос народився у соцмережі -
Так просто акаунт ро́диться.
І мав він підписників тільки двох -
Цар Йосип і Богородиця.
І зірка палає на авах усіх,
Хоч profile_pic. ви не міняли,
І троє стотисячників уночі
Марію з дитям привітали.
Зайшовши в реплаї - принесли дари -
Репости і лайки дитині.
На ранок цар Ілон дитину шукав -
Тікать довелося родині.
Ховались на аках вони запасних,
У ніках з Єгипту арабів,
І котиків постили, і квіточки,
Таїландські Пхукети і крабів.
І довгі роки вів акаунт Ісус,
Хоч майже його не читали.
І мудрості й притчі всілякі нудні
Хіба кілька лайків збирали.
Дванадцять вього лиш підписників мав -
Репостів йому не жаліли.
Та ще червонів і ночами скрадавсь,
Щоб лайкнути нюдс Магдалини.
Як мав він за тридцять - зчинився фурор.
Провів кілька турів країною
Із книжкой новою своїх дивних притч
Зробився відомой людиною.
І наклади книжки - один за одним.
Бестселер, додаток мобільний,
І премія року від ВВС,
І галочка, й успіх медійний.
Медійні персони напружились всі -
Попер він на їхнього брата.
І хейту отримав в мережах Христос
Від всіх, плюс від ботів Пілата.
І ось - заблоковані аки його,
Не дійсні паролі й логіни.
І постять картинки з хрестом на горі,
І ліплять хрести на машини...
Та віра живе - десь в мережах він є!
На всіх підписався одразу.
І бачить реплаї і лайки усі...
Хоч сам не коментить ні разу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978966
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2023
Я буду твоїм свідком. Зберігатиму докази, що ти існувала.
Свідчитиму в суді - брехатиму й порушуватиму присяги.
Спростовуватиму твої зізнання. Заперечуватиму, що́б ти не казала.
Змальовуватиму твою ніжність, твій сум і твою звитягу.
Я буду твоїм дзеркалом. Щоб ти побачила себе ново́ю.
Ховатиму всі недоліки, заретушую все, що варто скрити.
Примушу тебе дивитися. Домалюю крила за твоєю спино́ю.
Дивись на своє відображення. Бо інакше - доведеться мене розбити.
Я вестиму твої хроніки. Збережу кожну мить у своїх сувоях.
Барельєфами на базальті пам'яті закарбую твій кожен образ.
І коли прийде з моря смерть, і розтанемо ми у її прибоях,
Я як сіль розчиню у воді твої жести, і дотик твій, і твій погляд.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978867
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.04.2023
Між колись вузловими станціями, полустанками,
Залишилися тільки пустища з напів-танками,
Залишилися вихорі з попелу в чорнім полі,
І над всім - як арома-палички - екс-тополі.
Від кіосків з ремонту одягу і годинників
Залишилися тільки остови на могильниках.
Від містечка із храмом, ринками велелюдними,
Залишилися тільки згарища обезлюднені.
І стоять понад шляхом привиди - та не з косами.
Стоїть дядько у кепці й треніках із полосами,
Стоїть дівчинка із косичками - ранець з книжками.
Стоїть жіночка із баулами і відрижкою.
Стоять двоє дівчат перелякаих із валізками,
Стоїть мати у шубі й кросівочках - із колискою.
Стоять воїни - чорні й втомлені - з автоматами.
Навіть два грабарі із пляшкою і лопатами.
"Коменданта ви тут не бачили?" - хтось питається.
"Доповісти б йому що сталося, получаєтся...
Доложить треба все начальнику - обязатєльно!
Хай би мєри прийняв якісь такі... неотлагатєльні..."
"А що сталося?" - плаче дівчина із валізкою.
А мала із книжками супиться, оком блискає.
А боєць закипає весь, шарпа рацію,
І кляне свинособак й педерацію.
З-за горілих вагонів хтось наближається.
Йде в косусі і джинса́х, озирається.
"Шо товаріщі, чо стоім, шо за манци?"
І зіниці втикає в них наркоманські.
І військовий кров'ю харкає, криє матами,
І військові всі скриплять автоматами.
Розуміють всі - ще мить - нарик ляже.
Але він здіймає руки, та й каже:
"Розумію - вовк тамбовський - товариш.
Але слухай, капітан, ти не шариш!
Ми усі тепер, братва, патріоти,
Ми усі з одного полку і роти.
На незнайдені тіла впадуть роси,
В черепах наших зів'ють гнізда оси,
Крізь кістки наші ростиме одна трава,
І нікого з нас священник не відспіва.
Я один вас проведу крізь тумани,
Крізь розтяжки, блок-пости і кармани,
Я один вас проведу зірваним мостом.
Розрахуємось вже згодом, пото́м."
Може від попелу, може від криги,
Битої цегли, цементу і снігу,
Може від спалахів у небесах -
Біла косуха і біла джинса́.
Тіні лаштуються враз у дорогу,
Сунуть повільно, безладно, не в ногу,
Тіні розмити, прозорі і рвані
Слідом за нариком тануть в тумані.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978865
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.04.2023
Справжніми поетесами бувають лише жінки.
Лише вони мають достатню силу руки.
Лише у них у грудях справжнє серцебиття.
Лише вони знають все про ціну цього життя.
Жінка позбавлена сумнівів і гризот
Після всіх цих втрат і усіх цих скорбот.
Лиш вона вміє так підібрати слова,
Щоб і ти почув - вона тут, і вона жива.
І коли почуєш - зробумієш, що й так знав усе.
І згадаєш про річку часу - і куди вона вас несе.
І побачиш ясно кожну з своїх провин.
Зрозумієш - вона одна. Як і ти завжди був один.
Справжніми поетесами бувають лише жінки.
Лиш відлуння їх голосів спрагло ловлять чоловіки.
Кола вона не римує, коли просто плаче й кричить -
Вона говорить віршами.
А надто - коли мовчить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978752
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2023
Шева був як двигун, що ніколи не зупинявся.
Завжди із кимось бився, знову із кимось зустрічався,
Потрапляв то у відділок, то у лікарняну палату,
Завжди пробивав у дев'ятку. Далі всіх кидав гранату.
Бігав як лось. Міг відтиснутися п'ятсот разів,
Валив усе скопом на одну шальку терезів,
Рубав один за одним гордієві вузли.
Заступався за дівчат. Казав козлам у вічі, що вони - козли.
У бурсі казали - світла голова.
Аби не жінки, не бабло, не бухло і не трава.
Він раніше за всіх нас купив першу розй**ану тачку.
Поважав мати, носив баті до тюрми передачки.
П'яний набавав татухи, навмання тицяючи у каталоги.
Стріляв у тирі. Ламав собі і іншим ноги.
Інка народила йому доньку́. Танюха - теж.
Він любив їх усіх. Його любов не мала меж.
Здавалося, півміста ходило напідпитку,
Коли він повертався - худий і щасливий - з заробітків.
Коли в браму вдарили роги Сатани,
Всі розуміли - він просто створений для війни...
Налетіла буря, всі розлетілися як пташки,
Десь у Європі над його постами нишком плакали всі його жінки.
Але, зрештою, він знову зібрав нас усіх ра́зом.
І нам важко знайти слова, важко скласти у фрази.
Тому давайте мовчки вип'ємо за Шеву в останній раз.
Шева був як двигун. Він був кращим із нас.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978751
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2023
Він стоїть серед пустки і тиші,
він нечутно ходить примарою,
Ніби всі пелюстки́ облетіли,
ніби місяць сховався за хмарою.
Тихо ходить зчужілим будинком,
помічаючи власні речі,
І дивуючись артефактам -
небезпечним і недоречним.
Бачить зібгану мертву постіль,
бачить зайву зубну щітку,
І забуту її косметику,
й інші речі, що вийшли з ужитку.
В холодильнику - дивні продукти,
на столі - недопите вино.
Ще вночі недоладно кохались
і навіщось дивились кіно.
Не згадають акторів і назву,
і байдужим здавався сюжет.
Ніч густішала й застигала,
ніби пісні останній куплет.
І словам його більше не вірила,
і мовчала вона ображено,
І зустрілись два погляди злякано,
не впізнавши свої відображення.
Це була романтична комедія -
сміх і милі пустощі в ліжку,
І, звичайно, сердечні трагедії,
і щемливі музичні доріжки.
І кохання вдавали вправно,
тільки фільм провалився в прокаті...
Режисер налажав зі сценарієм.
А актори не винуваті...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978653
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2023
Мандала цього світу проста -
Має верх і низ, дві сторони, має форму хреста.
У самому центрі - найвища гора.
Всі намагаються видряпатися на пік - в цьому полягає гра.
Жменька боїться, що забракне снаги,
Не дійти, не зазирнути за обрій, де шумлять океану береги.
Не вдихнути на повні груди само́го неба,
Впасти знекровленими на шляху. Йдуть - бо просто так треба.
Інші повзуть, ледь пересуваючи ноги.
Роблять довгі привали, шукають зелені долини, сходять з дороги,
Роками роздивляються квіти, що в'януть і знов цвітуть.
Одні крокують швидко, інші повільно - але всі до піку йдуть.
Всім цікаво - чи вже є хтось там, на верхівці гори?
Чи дійшов, чи розклав багаття, гріє руки, розгорнувши свої прапори?
Ті, що йдуть із нехіттю, шепочуться поміж собою:
Там лиш безодня й вітер шалений - не буде переможців в цьому двобої.
Кожен, хто дійде, долаючи втому і страх,
Потягнутий буде штормом ущелиною, здере об скелі шкіру на обмерзлих руках,
Кинутий буде у прірву і згине в імлі -
Ось чому так страшно їм перемогти у нескінченній за пік війні.
Гей! - гукали мені. - Куди ти пішов?
Всі йдуть нагору - що ти в мертвих пустелях знайшов?
Я перейшов піски, висохлий, мов тінь.
Сів я на березі моря - і задивився у синю гладінь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978647
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2023
У сусіда велика хата,
А у дво́рі - іржавий "газон".
А під вікнами - пасіка й м'ята,
На веранді - троянд вазон.
Має він дві корівки й телятко,
І у буді - великий пес.
Гуси, кури і поросятко,
І багато іще чудес.
Чемна й вихована його доня,
Гарний лікар розумник-син,
Тесть розважливий і кремезний -
Тож і порається не один.
Жінку любить і поважає,
Ніби воду ріки комиш.
Тож не сватиться, лиш махає
І всміхається:"Геть, полиш!"
Рано вранці в кирзових чунях
Виганяє він череду,
Посміхається радо сонцю,
Матюкає свою Руду.
Із сусідами він приязний,
Всіх вітає через паркан.
Капловухий, довготелесий,
Він минає сільський майдан.
Носить вдень молоко в торбинці,
З міста дачникам продає,
Наливає повненні кринки,
Завжди здачі передає.
Як приходиш по мед, сметану -
Накладає в баняк із лишком -
Щоб текло те усе по стінках,
Щоб не можна закрити кришку.
Влітку возить із поля сіно,
Губить пасма трави духмяні,
На свята випиває трошки -
Й грає весело на баяні.
І на фронті зробив, як треба,
Відбиваючи наш кордон:
Підірвав на собі гранату,
Щоб не здатись русні в полон.
Честь тобі і уклін, вояче.
Все зробив ти в житті як слід.
Хто в селі колись жив, той бачив -
Що то важить - такий сусід.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978547
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2023
Мабуть, це про тебе тріскотіли торговки на базарі осудливо:
"Вирядилася як хвойда, намазалася як індіанець на Паску!"
Мабуть, через тебе посміхався беззубо бомж біля церкви,
Ховаючи двісті гривень і дякуючи щиро за ласку.
Мабуть, це через тебе біля гастроному спалахують бійки,
І чоловіки у сльозах і відчаї сходяться в останньому герці.
Мабуть, це через тебе не знають спокою наряди і дільничні,
Мабуть, це ти на допитах залишила тавро на кожному їхньому серці.
Мабуть, це про тебе верескливо згадують хлопчики прищаві,
"Жопа" - говорять вони. "Цицьки" - сміються, і кажуть "походка..."
Мабуть, через тебе на районі щодня росте наркотрафік,
А в алкомаркетах краще розходяться портвейн і водка.
Мабуть, через тебе полюбив свою роботу трамвайний кондуктор,
Бо кожного ранку ти їдеш від мене в його вагоні.
Мабуть, через тебе сходить Сонце щоранку, аби побачити,
І вітер віє, аби торкнутись пасма на твоїй скроні.
І я згадав, як колись архангел Михайло мене побачив,
Завмер на мить, блиснув очима, подививсь спантеличено,
У заздрощах витягнув лице і збрехав: "Не заздрю..."
Сплюнув нервово й кинув недопалок, в пальцях скалічений.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978542
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2023