| Сторінки (1/56): | « | 1 | » |
ОЧІ її
Ви бачили її очі?
Дивовижні. Чи не так?
Великі, виразні та такі сині-сині, що аж чорні. А ці довгі, густі, пухнасті вії, що повільно опускаються і так же повільно не поспіхом підіймаються, немов вас торкається легкий літній вітерець. Так, злегка, але приносячи незамінну насолоду. А деколи вони опускаються і підіймаються дуже швидко-швидко, що аж тремтять, нагадуючи помахи крил метеликових, що в'ється вночі біля лампочки. Дрібнесенько-дрібнесенько-дрібнесенько – шух-шух-шух-шух-шух. Потім вії повільно дуже опуска-ються. Проходить три миті і ви бачите її погляд. Неймовірно! А коли вона дивиться на вас так мило і привітливо, а потім злегка кліпає очима і відводить погляд у бік – хочеться зупинити мить, або повернутися на пару миттєвостей назад, щоби знову насолодитись цим видовищем. Що вона відчуває? Усі її почуття викарбовуються у погляди – то довгі і натхненні, то коротко-поривисті, немов образливі слова.
А скільки глибини у цих очах! Весь всесвіт можна туди помістити і ще залишиться місце для декі-лькох галактик. Хочеться пірнути у цю безодню, немов у прохолодну нічну річку і бовтатися там, здіймаючи хвилі і хмари бризок.
Але більше всього у душу западає отой незбагненний сум, що не просто присутній у неї, а він живе своїм власним життям, іскриться окремо від свідомості і виходить назовні дише через вашу тривогу.
Вона знову дивиться на вас поглядом-запитанням: що ви їй принесли на цей раз? Радість, біль, сум, насолоду, порожнечу? Нічого. Ви просто зайшли провідати її, взнати, чи нічого не трапилось, чи нічого не треба… Та й просто подивитися у ці надзвичайні очі.
Деколи дивишся у них і бачиш своє власне зображення, то крихітне-крихітне – ледь вловиме, то таке велике, що здається: дивишся у велике люстро. Кліп – і відображення пірнуло і потонуло у невідомих глибинах.
Вони бувають і люті, ці очі! Та яка лють! Вона готова спопелити вас, винищити, розчавити, не мигнувши!
Інколи вони бувають такими надмінними, що аж ніяковієш перед нею. Коли ти з'являєшся, то вона лише повільно поверне голову у твоєму напрямку і байдужим поглядом крізь тебе проведе зверху вниз, або знизу вгору і так же, а то і ще повільніше відверне від тебе голову. При цьому задираючи ніс до гори і більше ти для неї не існуєш, хоч вивернись нанівець.
Може тому в Індії їх вважають священними за дивовижну красу їх очей? А які очі у ваших Фасольок, Маньок, Бурьонок і Ластівочок? Ви не звертали уваги? Ні? Даремно!...
/ 2005 – 2013 /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394439
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.01.2013
116 МИНУТ ДО РАССВЕТА
Сто шестнадцать минут до рассвета
И не охота уходить от тебя.
Так долго, лето за летом,
Наше расставание я клял.
Сто шестнадцать минут до рассвета.
Твои руки нежны, как тогда…
Мне не хочется верить в это –
Ты уедешь опять в никуда…
Сто шестнадцать минут до рассвета.
Власть минут не сломить нам мольбою…
Как завидую солнцу и ветру,
Что всегда будут рядом с тобою.
Сто шестнадцать минут до рассвета –
До единой секунды в память брошу,
Но с порывом лучистого света
Я “прощай” тебе так и не скажу.
Сто шестнадцать минут до рассвета…
Пусть в той жизни другие объятья,
Но буду помнить и верить лишь в это:
Что сейчас – навсегда моя ты!
Сто шестнадцать минут до рассвета…
/осень – зима 2012 /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392791
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 15.01.2013
НАРОДЖЕННЯ ЛЮБОВІ
Коли затихне свічки тріск
Прийди до мене, благаю!
Коли застигне теплий віск
Скажи мені: “Кохаю”.
І ми залишимось удвох.
Тільки ти і я.
І буде свідком лише Бог
Народженню нового кохання.
Нове кохання – ти і я!
Воно чисте і прозоре.
І буде радіти земля,
І не заглушить його ніяке горе.
/ 19 жовтня 1998 /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389461
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2013
УЖЕ НЕ ТВОЙ
Уже не твой…
Последние дни лета
Развеют в прах
Все замки из песка.
Уже не твой…
И не тобой раздетый…
Улыбка на губах…
И лишь во взгляде грусть слегка.
Уже не твой…
Нет боли. Вздох лишь
С усталых губ сорвётся,
Исчезая в никуда…
Уже не твой…
И в отраженьях ржавых крыш
Мне лишь солнце улыбнётся.
А ещё улыбнётся она.
Уже не твой…
/ 19 жовтня 2011 /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389458
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.01.2013
ЖЕЛАННЫЕ ПОЦЕЛУИ.
Я хочу закрыть глаза, расслабиться и, ни о чём не думая, поддаться этому порыву тела и души, ко¬торый уносит в иной мир сладких грёз и блаженных ощущений – мир сладострастных поцелуев.
Я хочу вонзится в твои губы своими устами. Сильно-сильно, чтобы от наслаждения почувствовать боль. Хватать своими изгибами твои, как голодный хватает кусок хлеба, “кромсать” их ярыми прикосновениями нежно-нежно, лишь слегка прикасаясь, или же наоборот, впиваясь до онемения, до изнеможения. Я хочу желанных поцелуев.
Я хочу языком, как отравленным копьём, пронзить влажную пелену твоего рта; чтобы страсть, словно яд, медленно растекалась по твоему телу, отравляя собою всё, каждую каплю твоей крови, каждую мысль в воспаляющемся мозгу. Потом встретится с твоим язычком и побороться с ним в равной и не равной борьбе, а потом, победив, или будучи побеждённым – ласкать его. Яростно-яростно, чтобы до головокружения, до светло-лучистых кругов перед глазами. Я хочу долгожданных поцелуев, чтобы через них ощутить всю силу твоей страсти.
Я хочу, чтобы наши тела извивались порывами страстных конвульсий от одних только прикосновений губ, чтобы пот вперемешку со слюной капал на наши обнажённые груди и цветные простыни. Кончиком языка прикасаться к твоей шее, вызывая лёгкий озноб и мурашки, а после нескольких прикосновений, как кошка, лизнуть всей плоскостью языка и вызвать разряды возбуждённого электричества. А потом ещё и ещё, чтобы эти высоковольтные молнии сковывали и расслабляли не только тело, но и всю твою сущность. Доведя тебя до исступления, скользнуть по основанию шеи к плечу, оставляя влажный след моего желания и страсти. Пальцем руки сжать легонько подставленное тобою нежно-упругое плечо и нежно-нежно укусить его, с твоих уст срывая еле слышный стон… потом, отпрянуть от тебя, запрокинув голову и закрыв глаза, подставляя твоим обезумевше-распахнутым губам свои горло, плечи, грудь, живот, бёдра…
Я хочу, чтобы хитросплетенья наших рук так же продолжали свои игрища за нашими спинами. И, пусть мы не увидим, что они там вытворяют, но будем чувствовать это каждым волоском наших тел.
А потом, безумно обессилившие, мы будем лежать, остужая друг друга лёгкими касаниями губ. Я тебя, а ты – меня, иногда вздрагивая от воспоминаний о недавно пережитых моментах блаженства страстных поцелуев.
Уснём, зажав наши тела в неостывшие ещё объятия. А утром, наши, накануне растерзанные лаской телесные оболочки, будут вновь изнывать и наполняться желанием сладкой неги. Любое прикосновение, даже дыхание, будут вызывать приливы будоражащей истомы…
Повторим? – я хочу страстных поцелуев…
/ 2010 – 2012 /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344895
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 19.06.2012
СОЛОДКИЙ ДУХ АКАЦІЇ
Ти ідеш по вулиці. Назустріч тобі незнайомі перехожі, а ти просто співаєш про себе улюблену пісню, бо у тебе дуже чудовий настрій. День сонячний, теплий, з легким вітерцем, що обвіює тебе своєю прохолодою і приносить звідкілясь уривки фраз і аромати…
Раптом ти зупиняєшся – вітер приніс чийсь ніжний – ніжний і солодкий аромат до болю знайомий, але ти ніяк не можеш згадати де його уже чув. “ Мабуть в парфумерному магазині” , - думаєш і в уяві постає красива – красива жінка з лагідними очима і чарівною посмішкою. Озираєшся навкруги, щоби бодай краєчком ока побачити її. Та на твоє здивування – нікого! лише купка дітлахів, длубаючихся в пісочниці. Заінтригований ти стоїш і думаєш: “Що ж це таке може бути і де воно?”
В голові купа думок і ти стоїш і озираєшся. Раптом – ось! Вона… Ти підходиш до неї…
Акація. Невже це вона? Зелено-біла красуня! “Господи, я вже й забув, що вона так ніжно пахне,” – промовляєш ти, гладячи заскорублий і коричневий стовбур дерева.
“Наречена”, - думаєш ти і простягаєш руку до рясних китиць, та, вагаючись, завмираєш – чи варто її смикати заради задоволення? А вона манить, п'янить голову і ніби зваблюючи шепоче: “Я твоя наречена, не бійся. Візьми”. Зваживши усі «за» і «проти» ти все – таки обережно, щоб бодай ні один листочок не упав з гілки, зриваєш найменшу китичку. Розімкнув пальці, випускаєш гілку, а вона взметнувшись, трясе своїми квітами, віддаючи вітру свій чарівний запах, а той його бережливо підхоплює і несе, несе, несе…
“Дякую!” – шепочеш ти, а у відповідь отримуєш легке шарудіння. Своїми долонями ти охоплюєш зірвану квітку і підносиш до обличчя ; в ніс тобі б'є її аромат і ти повністю п'янієш від нього.
П'яний від аромату і осяяний ти ідеш по вулиці, усвідомлюючи, що несеш з собою шматочок іншого світу, шматочок своїх чудових спогадів, шматочок невимовної краси – солодкий дух акації.
/весна 2000/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334384
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.05.2012
ЛЮБОВЬ
Томною струёю
Повеется дымок
Свечи.
Тихою ходьбою
Времясчитальник
Стучит.
За тёмным окном
Холодная ночь
Любви.
Они опять вдвоём
И все прочь
Мысли.
Первая любовь,
Как теперь
Далека!
“Первая любовь” –
Не верь,
Что она очень легка!
/ 15 жовтня 1998 /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=324781
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.03.2012
ТАЇНА ЛЮБОВІ
Яблуневий сад затих жорстоко,
А над ним всевидюще око
Справляло баль. Не Сатани,
А блаженної таїни
Любові.
Вели танок зірки,
Зачіпаючи сумні гілки
Яблуневих крон.
Не було королів і корон
Любові.
А була тут тиша,
За сердечний буревій миліша
І біль глухий, сердечний
Мов не красивий розріз поперечний
Любові.
І місяць млів у далині,
І здалося тоді мені,
Що вже боюся я щирого почуття,
Що вже боюся я
Любові.
/ 12 жовтня 1998 /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=323998
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.03.2012
ЛЮБОВЬ ОСЕНЬЮ
В чужом краю не найти добра,
У скупого не выпросишь топора.
Но в небе ты увидишь синие дали,
А у любви возьмёшь немного печали.
В хмурый день осенний
Не зазвучит ручей весенний.
Но осенью приходит вдохновение,
А в небе - птиц прощальное пение.
За осенью зима идёт по пятам –
То там деревья голые, то там.
Но воздух становится чище
И мы уже в нём грязи не ищем!
Но в любви мы ищем грязи,
Чтобы выгнать восвояси
Всё, что связано с любовью,
Адской страстью, адской болью!..
/ 12 жовтня 1998 /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=322529
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 16.03.2012
Противостояние
К белой ледяной поверхности реки примёрз оранжево-красный след заходящего солнца. И, чем ниже садилось солнце, тем больше и насыщенней становилось пятно. Светило сражалось с зимним морозом, пытаясь вытащить из плена изнемогающую реку, но, чем сильнее оно пыталось надавить на ледяную броню – тем сильнее она становилась. Подогретый лучами лёд лишь слегка потрескивал, но никак не поддавался, а холодный ветер лишь сильнее заметал снежной крошкой трещины, превращая лёд в сталь.
Чем ниже катился солнечный диск к горизонту, тем сильнее и жёстче становился мороз, предчувствуя вкус скорой победы. Но в небе уже пылал целый костёр, озаряя все окрестности своим рыжим пламенем, пытаясь растопить ледяные оковы зимы и выпустить на волю всё, что она забрала к себе в плен. Солнце тоже чувствовало свою уязвимость и поэтому старалось изо всех сил опалить всё, что возможно. Уже иней на ветках деревьев, на проводах, на крышах домов не искрился холодным призрачным светом, безучастным ко всему, а во всю полыхал огненными кристаллами. Уже поутих ветер, срывавший эти огоньки инея с веток, оставляя их голыми и пристыженными немым укором торчать среди белой пустыни снега. С пылающих крыш начала медленно сочиться вода.
Но время неумолимо шло вперёд, загоняя небесное светило в чёрную пропасть неизвестности. Солнце, понимая всё это, старалось по максимуму наполнить и напоить всех своим светлым теплом, кто в этом нуждался, и дать отпор ненасытной зиме. Оно хотело вернуть буйство зелёных и ярких красок, а не торжество белого и серо-голубого цветов.
Тщетно. Вот уже одним боком оно коснулось холодной кромки земли и замерло в оцепенении от ужаса и пронизывающей стужи. Но, совладав с собою и горделиво подняв голову, начало медленно погружаться в студёную ночь. В последнюю минуту солнце, как будто сделав глубокий вдох и выдох сожаления, раскинуло в разные стороны руки-лучи с растопыренными пальцами и медленно утонуло во мраке далёкого горизонта. В этот же миг темнота возликовала и погрузила всё во мрак – она погасила все искорки на ветках деревьев и кустов, стёрла на ледяной поверхности водоёма все оттенки красно-оранжевых бликов, украла у сосулек золотую середину, после чего они уже перестали плакать и равнодушно-грозными клыками ощетинили крыши домов.
Ветер начал неистовую пляску, как шут перед венценосной особой, которая только что повергла заклятого врага в небытиё. Он изгалялся, приседал, присвистывая, кружился волчком вокруг слегка подтаявших сугробов, словно перед поникшими вассалами, которые усомнились в силе своего короля, и уже готовы были преклонить колено пред более сильным. А теперь лишь стояли, виновато склонив головы, и позволяя ему себя трепать, как вздумается. Он с силой дёргал деревья за ветки-руки, причиняя им боль от чего они тихо постанывали, поскрипывая. С лютой ненавистью плевался ледяной крошкой в кое-где горящие окна домов, и хлопал ставнями и подоконниками, словно раздавал пощёчины.
Мороз покрепчал, но это уже были последние потуги – теперь уже победа – и можно расслабиться.
Взошла луна. Мрак стал жидким и полупрозрачным, нехотя и понемногу показывая ночной хозяйке их работу – простуженные деревья, ссутулившиеся, спрятавшиеся в сугробах дома и машины, усмирён-ную ледяной рубашкой реку… Луна молча, равнодушно взглянула свысока на землю и отвернулась, всем своим видом показывая, что это её не интересует, и вообще – это не её дело – творите, что хотите, только меня не впутывайте в эти дела… Словно маленькие подхалимчики, снежинки начали искриться лунным светом, ещё больше разжижая и раздражая мрак. Он медленно отступил в сторону, зная, что скоро и луны не будет в небе, поэтому у него всё ещё впереди… Ветер устал от издевательства и теперь маленьким волчком крутился неподалёку от реки, оставив в покое деревья. Теперь он игрался со снежинками, то поднимая их с земли, то роняя обратно кружил их в милом танце.
Всё вокруг было спокойным – рассвет начнётся не скоро. Не скоро начнётся противостояние…
/ Зима 2012 /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=322528
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 16.03.2012
СПОГАДИ
Спогади суцільним кільцем охопили свідомість і немає сил, щоб розірвати, або хоча б на мить розімкнути те палаюче, а деколи холодом раняче коло.
Спогади… Як же їх багато! Чому все не обійшлось одним-двома днями, а затягнулося на декілька років? Так би цей день знайомства можливо б і не залишив у пам'яті глибоких явних слідів, а у серці незаживаючі шрами. А так вириваєш із пам'яті цілими тижнями події і знову і знову переживаєш їх, не знаючи кому і чому вірити: собі і своєму серцю, почуттям; її словам, поглядам, подихам, обіймам; розмовам і розмірковуванням друзів; спліткам завидливих сусідів… Починаєш аналізовувати події, вчинки, ситуації в яких це все проходило чи траплялося – вимальовується порою чітка і ясна картина, але все одно вкрадаються в свідомість якісь недомовки, якісь дивні жести і погляди – і ти знову вже не знаєш, чому трапилось саме так, а не інакше, а саме головне – чому це все саме з тобою?! Чому у інших все інакше, і стосунки продовжуються, і розвиваються то вгору, то стрімко падаючи вниз. Коли заносить на поворотах, але ж якось вони знаходять якісь компроміси, якесь одне єдине рішення, що задовольняє потреби обох сторін…
Знову спогади… Буває лежиш, згадуєш, і усмішка сама по собі затишно вмощується на твоєму обличчі, і душа сповнюється теплом мрій, і день стає наповненим сяйвом ніжності. Відчуваєш таку нестерпну легкість на душі, що шкодуєш, і водночас боїшся, що ти не пір'їнка і тебе не може підхопити вітер і підняти високо над усіма, щоб ти звисока дивився на інших, а вони б задирали голови і милувалися твоїм кружлянням у повітрі… Як же добре, що це все було зі мною, що цим усім було наскрізь пронизане моє життя! І, навіть, якщо спливали якісь негативні моменти, то і вони на фоні усього цього були не чорними, а скоріше – блідо-сірими, не вартими уваги.
Ех, спогади! Буває так, що ті ж самі приємні моменти чомусь згадуються з таким болем, що аж нудить, і всередині кожен мускул, наче перев'язують гудзами і розтягують в різні боки. Ті ж самі посмішки і поцілунки видаються пропитаними гіркотою фальші, то починаєш докоряти собі, що не відчував цього тоді, що був осліплений і оглушений і починаєш шкодувати, що це було в твоїй свідомості, що це було не вві сні…
Потім була біль. Суцільна біль, що не відпускала тебе, навіть вночі, в хвилини, коли тіло намагалося хоч трохи відпочити від своїх спогадів про теплі дотики жаданої ніжності. Було боляче, навіть торкатися себе – кожен дотик викликав вибух атомної бомби сподівань… було дуже боляче… Тепер, коли згадується саме ця біль, то дивуєшся, як це все можна було пережити, як це все витримали душа, серце і тіло? Лише тобі одному відомо, скільки сил було потрачено на протистояння їй… Зараз і від болю залишилися тільки спогади. Згадки, які ніколи не зігрівають і не освітляють день, чи ніч…
Деколи хочеться їх усі стерти із пам'яті, але що ж тоді залишиться на згадку? Порожнеча? Веретено сірої буденності? Нічого…
Спогади. То до нестерпності яскраві, то до гіркоти порожньо-сірі…
/ 2007 . Зима 2012 /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=320520
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.03.2012
ЩОСЬ ПРО ДОЩ…
— … А одного разу пішов дощ. Уявляєте?! Справжнісінький дощ! Сірий, холодний і нудний, як осінній. Але не сильний. Він просто падав із неба. Лише зрідка, під поривами вітру, він робився сильнішим і періщив. І так цілу ніч, лише деколи переривався..
Це було дикістю – навіть старожили такого не пам'ятали, щоб серед зими, в мороз, замість очікуваного снігопаду полив дощ. Ні, взимку дощі бувають, але ж не в мороз, а коли температура підіймається вище нуля.
А ми просто сиділи і дивилися на падаючі краплини, що гепалися об застуджену, промерзлу наскрізь землю і крижаніли, утворюючи суцільний наліт криги.
Коли ми вранці прокинулися, то дощ уже давно скінчився. День був сонячний і якийсь не по зимовому яскравий, ніби раптово прокралася весна і встановила свої порядки. З якимось таємничим почуттям невідомості ми абияк зібрались і повискакували із хати. Як тільки нога кожного із нас ступила за поріг, то ми одразу ж опинилися у зовсім іншому світі. Це був світ кришталевої чистоти криги і дитячих мрій. Все було у їхньому полоні, все манило до себе, а ми стояли роззявивши роти від захвату і мружачи очі від яскравості. Усе було із прозорого крижаного скла. Вірніше – все було заковане у блакитно-зеленаву і жовто-прозору кригу, а ми на її фоні були, наче не справжніми і блідими, немічними, а саме головне – нікчемними і грубо витесаними із сучкуватих полін. Лід сковував усе, до чого тільки міг добратися учорашній дощ. Здавалося, що ми потрапили у гості до Сніжної Королеви, і зараз ось-ось вона з'явиться власною персоною і буде придирливо оглядати свої володіння і давати накази своїм чарівним помічникам. Ми обійшли декілька разів увесь двір і не переставали милуватися крижаним королівством. Зі стріх звисали сосульки чудернацьких форм, стіни, доріжки, господарський реманент, авто – все було скляне від морозу і води. Та самими прекраснішими із усього були дерева і кущі. Справжнісінький кришталь, виготовлений руками умілого майстра. А в кожній гілочці сонце залишало свої посмішки, і вони переливалися там усіма кольорами веселки, стрибали з місця на місце, немов малеча і на мить зникали, щоб потім несподівано з'явитись на других гілках і вже там палахкотіти. Темні прожилки гілля уже не здавалися такими незграбними і сумними без листя, як ото іще вчора. Про листя уже і не хотілося згадувати – таким недоречним воно було зараз для цих діамантової краси дерев.
Пташки недовірливо косилися на все те диво. Сідали на гілки, але щось їх не задовольняло і вони безслівно злітали на землю. Ось тут вони уже давали волю емоціям і у різні сторони неслося їхнє гамірне цвіркотіння. Правда в цьому галасі було не зрозуміти – це все їм подобається, чи вони навпаки критикують капризи природи. Рудим вогнем по гіллю перекидалася білка. Але не так безпечно, як завше, а обмірковуючи кожен стрибок. Деколи видавалося, що то не сонячні зайчики виблискують в кришталях, а її тінь стрибає поруч з нею. Деколи красуня обнюхувала гілки з кригою. Ніби розмірковуючи: а чи можна це з'їсти і яке воно на смак? Те, що воно дуже холодне, вона відчувала усіма чотирма лапками і тому намагалася довго не затримуватись на місці.
І дуже чарівною була музика. Ми не одразу втямили звідки цей легенький мелодійний дзвін, немов в новорічну ніч хтось торкається келихами. Та потім побачили, що то вітерець колише важкі дерева і вони озивались на його дотики кришталевим співом. Деколи було чути тріскіт і падіння криги – то вітер ненароком сильніше смикав гілку і панцир льоду ламався і падав. Та це було нібито сильними акордами в тихій зимовій симфонії. Правда на місці, звідки відірвався шматочок краси, уже не залишалося і сліду нещодавньої казки, і тоді уже дерево нагадувало жебрака.
Під вечір вітер подужчав і уже з останнім промінням вечірньої зорі осипалися останні шматочки криги. А вітер не вщухав, нібито хотів назавжди стерти цю помилку природи, хоча нам іще довгий час після того ввижалося не самотнє облуплене гілля, а розкішні шати крижаного королівства…….
( серпень 2000 )
— … А одного разу пішов дощ. Уявляєте?! Справжнісінький дощ! Сірий, холодний, нудний і сильний, як осінній. Пориви вітру розметували потоки води, і краплі, немов божевільні, скажено розкинувши руки і розпатлавши своє волосся, чіплялися мертвою хваткою за все, що траплялося на їх шляху, і застигали тут же на місці незграбними шматками брудної криги. Дерева і кущі корчило від болю і вони, не витримавши, назавжди втрачали своє віття. А в комині завивало так, неначе там поселився скажений вовкулак. І стеля під вітром рипіла зловіще, немов огризаючись на його лупцювання. Від такої негоди не тільки горобці лізли під стріху, а всі, хто мав крила, лапи…
… Як і минулого разу вранці ми одразу ж повибігали на вулицю в надії побувати знову в чарівному кришталевому королівстві, але ми , мабуть переплутали двері і дорогу, бо опинилися у зовсім іншому світі де не було краси, а були лише руїни і біль. Дерева мокрі і знівечені, немов стікали кров'ю над своїми понівеченими гілками, що незграбно валялися навкруги. Крига була настільки важка, що пообривала не тільки струни електромережі, але й повалила деякі стовпи і дерева. Крига була всюди. Але на цей раз в ній не було і натяку на красу. Вона впереміжку з болотом, шматками кори, дротів, соломи, якогось шмаття, вишкіряла свої криві зуби. Пташки ображено намагалися видзьобати замерзлі зернинки і, не зрозумівши у чому річ, відлітали осторонь і неприязно, одним оком дивилися на це неподобство. Навіть коти, яким ніколи і ні до чого немає діла, сьогодні дивилися докірливо на лід і частіше підгинали під себе замерзлі лапки. Із своєї буди виліз пес і хотів, як завжди стрибнути на дах своєї домівки, але поковзнувся на слизькому, та й ланцюг сьогодні був чомусь втричі важчий ніж завше. Тому він заліз назад і висунув лише свою морду, і сердито бухкотів щось там по своєму.
А зверху світило сонце. Та не так, як належить земному світилу, а винувато мружачись. Воно ніби хотіло попросити пробачення за цю помилку природи. Його промені не вигравали веселковими кольорами в кристалах льоду, а тільки підкреслювали всю брудноту, яка буває у не живій воді.
Якщо минулого разу усе закінчилось швидко, немов казка, то на цей раз все тривало декілька днів, допоки не випав сніг і не прикрив цієї реальної наруги. А допоки люди ходили по скрижанілій землі, ковзалися, падали, ламали собі кістки і отримували ушиби та інші знівечення. Посипали лід попелом і сіллю.
Без світла ми прожили не день і не два, а декілька місяців, повністю відірваними від зовнішнього світу. Навіть пошта працювала з великими перебоями.
Після того, як зима по всім правилам і законам природи почала хазяйнувати, то повністю припорошила усе снігом. Уже ніщо не нагадувало про недоречний дощ, що переплутав пори року. Лише де-не-де валялися ще не зібрані стовпи і скуйовджені електричні дроти. Та й вони лише доповнювали зимові засніжені пейзажі.
( жовтень 2004 )
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=312156
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.02.2012
Простягає лагідно до мене
Яблуня гілля зелене.
Ніжно, як ніхто й ніколи
Зі мною говорить.
Ні про що і про усе,
Що нас двох життя несе
У вир подій,
Ламаючи потоки мрій.
А лишається натомість
Тільки особистість.
Простягає яблуня до мене…
Ні, то вітер хапає зелене
Листя. І яблуня мовчала
Відколи людство розуміти почала,
І це мені усе здалося.
/ 16 серпня 1998 /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=311632
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.02.2012
ОБІД НА ПОЛЕ
Як гарно пахне хліб
У вишитій торбині.
Треба взяти на обід
Мабуть зо дві хлібині.
Загорну шматок сала
У газетний я папір,
Щоб, бува де не упало
Й не змастилося об двір.
Молока горнятко
Візьму легенько,
Смажене курчатко
Й часнику із жменьку.
Яйця варені курячі
І холодні гижки,
Картоплі молоді, гарячі,
І з маком пиріжки.
Візьму солі пушку
І сто грам для апетиту.
Огірки й пампушки –
Ото обід буде ситий!
/ літо 1998 /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=311630
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 05.02.2012
БОЖАЯ МАТИ
Взлети
Під зоряний купол.
Там Його мати
На райській купі
З янголом веде розмову
Про усі земні діла.
Сивочолу
Голову підійма:
Очі сяють – дві зорі
Й янголи співають
Ще над нею угорі.
Стомлено піднявши руку,
Ген за обрій проведе.
Зорі гаснуть. І від того руху
Сонце гарнеє зійде.
Благословить його усмішкою
І з лиця втечуть всі зморшки
( Як від пса тікає кішка):
“Грій, любе, землю, але не трішки.
Ти тепла віддай побільше
Усім прагнучим серцям.
Тобі ж не буде гірше –
Ти вічне, як життя Творця!”
Покличе вітер літній
І дасть йому наказ:
“Жени оці хмарки тендітні
Туди, де був ти перший раз
На початку цього літа,
І нехай напоять враз
Землю, що промінням зігріта.
І не пустуй – це мій наказ!”
І пожене слухняний ті хмари
За обрій синій,
Як свої отари
В своїм краю чабан на полонини.
Помилує вона очі свої
Земним чудовим краєвидом
І пошле у кожен дім
Щастя перед обідом.
Допоможе в роботі
Усім, хто попросить.
Особливо тим, хто не тільки на тілі,
Але й у серці золото носить.
Ввечері прийде до неї
Зоря ніжна в гості,
Щоб людям землі усієї
Добре спалося.
Зоря нагостюється, піде з ганку;
Розлетяться янголята
І знову до ранку
Сумна й одинока Божая Мати.
/ липень 1998 /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=310484
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 31.01.2012
ПОДАРУНОК
Весілля було саме у розпалі і вже розпочався перепій. Усі одне поперед одного лізли до молодят, щоб привітати їх, подарувати якусь дрібницю, яка дуже згодиться у їхньому подальшому подружньому житті і в господарстві, чи величезні клунки з покривалами і килимами, чи сервізи та каструлі, чи величеньку суму грошей, яку не хотіли кидати до банки, яку носили молодші свідки поміж столами і гостями, а вручити особисто молодятам… Та саме головне – ще якусь мить просто помаячити перед камерою. Це диво з'яви¬лося у селі лише нещодавно і тому усілякі більш-менш великі гуляння знімалися на плівку для майбутніх поколінь. Та по правді все це робилося ще й для самозадоволення: зйомки коштували сто доларів, та ще й потім цікаво же буде дивитися відік, де ти ще поки тверезий, а твій сусіда уже клює носом вінегрет, чи голубці які завжди ідуть, як гаряча страва і під них обов'язково треба перехилити чарочку, а також потім під “Бабу”, бігус, буженину…
Це було дивне весілля. Не таке, як усі. Хоча за веселощами і таким іншим воно не поступалося аналогам, але дивним був сам той факт, що воно відбулося. Ніхто не міг повірити, що Ольга, перша красуня на село, дівчина-квітка, дівчина-вишня, і візьме собі такого ось кавалєра. Їй було сімнадцять. І в свої сімнадцять вона уже повністю сформувалася, як жінка: мала красиву фігуру, під блузкою випиналися дві диньки м'яких грудей. Що у неї було довгим – то це ноги, волосся і язик, та вона знала йому міру. Ольга була лагідною і щиросердечною, але деколи у неї вселявся біс. Правда невеличкий – вона могла сказати кому завгодно все, що на даний момент думає про цю людину, або зовсім не відповідати ні на одне запитання, навіть саме найпростіше, і цим бувало доводила вчительок у школі до істерик. Він був повною протилежні¬стю їй. В свої двадцять п'ять років він мав близько двох метрів зросту. Колись у школі , якийсь дотепник назвав його Квазімордою, зсилаючись на його зовнішність, за що отримав доброго прочухана і зо два тижні пролежав у лікарні. Після цього Миколу всі почали побоюватись. Він не був горбанем, але мав такого носа, що йому позаздрили б навіть греки, і якісь криві губи, і коли навіть вони були зімкнені, то видавалося, що він так недобре посміхається. Фігурою видався і не товстий і не худий з прямісінькими плечима, які чомусь нагадували граблі, поставлені догори дригом. На голові у нього рідко можна було побачити щось путяще. Дівчата з ним не зустрічалися. Бо казали, що він справжнісінький псих: ні до кого не підійди, нікому не посміхнися, з тими не розмовляй і все таке інше. Якщо його дівчина (якщо вона була) потанцювала з кимось – це вже була Карибська криза. Були й такі, які казали, що не сядуть з ним навіть на одну купу срати. Його, навіть, з армії відізвали з невідомих причин.
З Ольги усі прикалувалися, а деякі однокласники і друзі, навіть відцуралися від неї, деякі не могли втямити, що вона знайшла в ньому і як могла проміняти одного з красенів (на весь район) на ось таке чудо. Для всіх було загадкою і те, з яких причин вони одружуються: їй немає ще вісімнадцяти. Одні казали, що по “зальоту”, другі заперечували, кажучи, що точно знають, що вона не вагітна, бо у когось там родич в рай лікарні гінеколог, то він її нещодавно оглядав. Деякі були впевнені – тільки по любові. А ще казали, що на зло батькам з обох сторін, бо її батьки, як тільки він перший раз прийшов до неї на побачення при ньому сказали:
— Ти собі, як хочеш, але ми не хочемо його бачити в своїй хаті! Ми тебе не для такого на світ народили.
Його мама також жінка “великих принципів” одразу ж невзлюбила дівчину, хоч та і була і гарна і роботяща, але після того, як вона стала зустрічатися з її сином, то у неї з'явилося щось таке, хвойдівське. Десь поділися уся її дівоча гордість і непідступність. Ходили, навіть чутки, що Ольга віддалася Миколі Федіну на першому ж побаченні, хоча до цього була незайманою, а це вже для порядної сільської дівчини просто недопустимо. От в місті б жила – тоді хай що хоче те й робить – все одно ніхто нікого не знає. І це її улюбленому синочку така краля дісталася! Вона, бачте, весь час мріяла, що її Миколка піде до шлюбу з заможною, а Ольгині батьки були рядовими колгоспниками. А це вже говорить саме за себе…
— Васи, ти ідеш вже дарувати? Чи так і будеш тут сидіти голубом сизим?
— Угу.
— Що – угу? Сидіти, чи перепивати?
— Да – вас тут переп'єш! Куди воно вам туди лізе?
— Так ми ж танцювали коли – то все утряслося! – гості, що сиділи поряд почали сміятися, а розмовлявші парубки підвелися з-за столу і рушили з шалаша до хати за подарунками.
Василь і Льошка були однокласниками нареченої, і свого часу були обидвоє закохані у неї, особливо Василь. Він був дуже красивим – зелені очі, світло-каштанове волосся, високий, стрункий, дотепний, не цурався роботи – модель, як казали про нього сільські бабки – перший парубок на весь район! Та Ольга не звертала на нього уваги. Ще місяця зо три назад, якби вона запропонувала, він би зустрічався з нею, але поступово він чомусь розчарувався в ній і любов згасла, але її було шкода по дружньому, і водночас він ніяк не міг второпати, чому саме тепер, і чому саме Федін став її обранцем. Василь часто розмовляв з Ольгою, і тепер, вставши з-за столу і ідучи за подарунком, пригадував ті розмови…
Якось вони йшли зі школи, як і всі про щось розмовляли, рвали свіжі зелені листочки, забруднюючи запашним клеєм свої пальці, і зустріли Миколу. Відійшовши на декілька кроків від нього, Васько почав шуткувати:
— Оляяя! – Мовив він протяжно, роблячи наголос на я. – Не хлопець, просто заглядєніє! Чого ти тіряєшся? Куди там Аленделону до нього братися. Дивися – а то котрась перебіжить тобі дорогу, і лишишся без такого ось красавчика!
— Лиши, бре, - відповіла тоді вона, щиро шкірячись. – Куди, як воно таке погане. Я люблю красивих, особливо одного. Ти ж здогадуєшся, кого саме?..
Василь лише зітхнув, бо знав про Михайла Кривчука, і про їхні почуття, і про їхні стосунки – нічого путящого, морочили голову одне одному.
Та потім Федін почав підбивати до неї клинчики – то комплімент скаже, то морозивом пригостить. Хоча Ольга тоді ще зустрічалася з Кривчуком, який був просто красенем, що хоч бери і на виставку вези, мовляли ті бабки, і їй не подобалися Миколині залицяння. Але потім вона посварилася з Мішою і наговорила йому таких гидот, що на нюю зовсім не було схожим і почала відповідати Миколі на його залицяння. Але коли її питали, чи вона зустрічається з цим Кольом-носом (так на нього прозивалися), то вона казала таким здивовано-ображеним голосом:
— Ви що? Та я з ним нічого не маю! Я не знаю чого він до мене причіпився як той ріп'ях.
Вже, навіть, після того, як вона сама вже казала, що зустрічається з ним, то ніколи і нікому не казала, що кохає його. Навіть одній єдиній подрузі, яка залишилася в неї.
— Оля, ну як ти з ним зустрічаєшся? Воно ж таке погане – це я тебе цитую, питав у неї Василь.
— На це що тут такого поганого? І коли це я тобі таке казала? Я щось не пам’ятаю.
— Казала, казала. Ми тоді зі школи йшли.
— Не пригадую. І тобі не все одно? Маєш свою Тамару – от і набридай їй! – такою різкою вона тепер була з усіма, наче той маленький бісик, що колись у неї бува вселявся, тепер там поселився і перевтілився в диявола.
Першим з однокласників від неї відцурався Григорій, а потім і всі інші . Ну не так, що вже зовсім її не помічали, але уже в стосунках була напруга, та й дітися не було куди , бо їх у класі було дуже мало і класний керівник сказала їм ще у п'ятому класі, як тільки взяла їх:
— Вас мало, то ви повинні бути, як брати з сестрами, бо школа – ваш другий дім, а я – ваша друга мати. – Так і пролетіло шість років. Всі завжди були дружніми, та й Клавдія Антонівна ніколи не виділяла з них собі любимчиків – однаково відносилась до кожного із семи учнів. Та все ж життя не завше буває в рожевих фарбах, от і діти підростали, у кожного вироблявся свій характер, свої погляди на життя і на стосунки з людьми. І нікому не подобалась теперішня Оля.
Десь за пів року до закінчення школи почали ходити чутки, що Ольга буде виходити заміж одразу ж після випускного. Дівчина ці чутки спростовувала, кажучи, що це все відверта брехня, що вона збирається поступати в технікум і вона не прихильниця ранніх шлюбів… Але всі уже про це стверджували, навіть Миколова рідня це не спростовувала і було видно, як вони готуються до весілля.
Ще, як тільки вони почали зустрічатися, а стосунки з Ольгою ще не почали псуватись, то Саня, також її однокласник, казячись на ставу і викаблучуючись, якось в мить став серйозним, що не так часто з ним бувало, немов хмарка, що пробігала по небу також разом з сонцем перекрила і його настрій. Почухавши свою кучеряву потилицю, стряхнув головою, немов розганяв там всередині серйозні думки, та потім все одно промовив:
— Олю, ти виходь заміж зразу ж після випуску, поки ми усі в купі. От і погуляєм, а то всі пороз'їжджаються поступати і потім уже не збереш усіх разом. Так що кажи Миколі, і уже собі щось думайте.
Василь ладен був прибити його на місці за такі слова – він іще сподівався, що Оляна відповість йому взаємністю. Та красуня все перевела лише на жарт:
— Сань, ну про яке весілля ти там говориш! Ми ходимо всього місяць, а може я його завтра кину? Я ж з ним нічого серйозного не маю… І взагалі я так рано не піду до шлюбу! – вона штовхнула Саню Папірника і той під веселий регіт молоді полетів спиною у воду смачно бовкнувши, що аж бризки долетіли до берега. – Ще хтось хоче зі мною “побалакати”? – вона сказала це для всіх, але чомусь дивилася саме на Василя.
Хлопець нічого не відповів. А просто стояв і вдивлявся їй у в очі - йому здалося, що ті слова стали для Ковальчучки внутрішнім поштовхом, а вона лише схилила голову трохи у бік, подивилася ще трохи на юнака, потім поцілувала кінчики своїх пальців і торкнулася ними Васильової щоки:
— Ось так от!
Після цього Ольга почала мінятися і не в кращу сторону.
Коли вже майбутні наречені самі почали казати про весілля, а не спростовувати чутки, то Василь вирішив поговорити з Оляною:
— Ти знаєш, що руйнуєш своє життя? – почав він.
— Про що ти?
— Не прикидайся! Ти чудово розумієш про що я. Ти тільки подумай: тобі ще тільки сімнадцять! Ти ще ж не бачила світ…
— Хто б казав! – перебила роздратовано вона, - в тебе батьки по закордонам роз'їжджають.
— У тебе теж – тітка в Києві. Можеш поїхати в столицю, поступити там на кого завгодно, познайомитися з новими людьми…
— От воно мені треба – знайомства! У мене Микола є, - уже нетерпляче перервала вона співрозмовника.
— Ну от вийдеш ти заміж, народиш дітей і – все. Все! Ти не бачила багато в житті, а там за пелюшками взагалі нічого не бачитимеш. Деколи, може поїдеш у Київ з м'ясом і все. Розумієш – все! – Василь почав уже повищати голос, але від хвилювання почав запинатися і тому набравши повітря у груди, продовжив уже трохи повільніше і спокійніше. – Тільки щоденна винурююча праця і щоденні турботи. Нічого для душі і тіла. Ти хоч раз дивилася на себе в дзеркало?
— Щодня!
— Ні! Ти дивишся своїми очима. А якби подивилася на себе моїми, чи Льошкиними. Чи ще будь-якого чоловіка на цій землі, то зрозуміла б, що ти не просто красива, а – неперевершена. Одного твого погляду досить, щоб біля ніг у тебе був всякий, кого ти захочеш. Ти заслуговуєш на краще!..
— І це краще – ти!? – вона аж засміялася, але сміх був єхидний.
— Ні. До чого тут я? У мене є Тамара і вона не гірша за тебе. Просто мені тебе шкода, бо тобі потрібен такий, який би тебе обожнював…
— Коля мене обожнює! – вона махнула рукою з верхи вниз, немов відрубуючи кінець розмови, і вже рушила іти геть, але хлопця це тільки сильніше зачепило за живе. Він схопив її руку і змусив вислухати його до кінця.
— Обожнює!?! – від цієї останньої фрази в ньому наче щось перевернулося догори дригом і впала клямка внутрішнього замка. Юнак вже не міг контролювати себе і слова, немов брудний потік опісля зливи плинули на беззахисну дівчину. – Та він просто тримається за тебе, як за рятівну соломинку. Ти ж подивися на нього! Такого вночі побачиш – все життя до примови ходити! Його жодна дівчина не схоче, тільки ти з ним ходиш, от він і створює ілюзію, що кохає тебе, аби ти повірила, аби одружилася з ним. А потім, коли ви вже будете у шлюбі – він скине маску лицемірства і перетворить тебе на рабиню, яка навіть не посміє пискнути ні при ньому, ні без нього. А його мати? Це ж справжнісінька мегера, яка тебе просто заїсть. Узурпатор! Моя мама розказувала, що Миколин тато через рік після того, як одружився з нею, то вже на половину був сивий. Ти теж цього хочеш? Якщо таки дійсно цього хочеш, то гайда – вперед! Флаг в руки! Тебе ніхто не тримає – це твоє життя! – він відштовхнув її руку, обернувся і пішов геть, сильно розмахуючи руками, при цьому зриваючи голівки на лопухах і тут же різко викидаючи їх. Вона залишилася стояти на місці. Потім закрила лице руками і попленталася додому…
“Боляче, мабуть, їй було те слухати. Але ж це правда, і не я це вигадав. Так все село гово¬рить…” – думав Василь, беручи свій подарунок – це був букет чудових чотирьох червоних запашних троянд і однієї світло-світло фіолетової троянди усередині. Троянди були настільки великі, що аж не вірилося, що вони справжні. У середину кожного бутону була встромлена десятидоллорова купюра, згорнута в тугу трубочку, так, що і не здогадаєшся, який у неї номінал, поки не розгорнеш. “От Тамара золотко! Навіть воду підсолодила для них”, - подумав він, куштуючи краплини, що скрапували з букета. – “Вона завжди і в усьому мене підтримує, що дає такої наснаги, що другі аж заздрять…” І знову він пригадав, уже вкотре, як він додумався до такої оригінальності. Це було на уроці, в один із тих рідких днів, коли усі були в чудовому настрої, ніхто ні на кого не дувся, і не ображався. Вчителя не було і учні з нема чого робити почали вибирати для Ольги з Миколом подарунок від класу. Ольга теж була присутня, та на неї особливо і не звертали увагу, та все ж більшість жартували, а ніж пропонували щось серйозне:
— Подаруємо величезний сервіз!
— Ага – будуть сваритися і тарілки запускати одне в одного…
— Ну да! Щаззз! Нашим подарунком і жбурлятися. Нєтушки! А, як голову розіб'є Миколові? Нас же тоді і в тюрму посадять…
— То ви купіть такий, що не б'ється, - деколи Оля теж встрявала у розмову. – І чого це я маю йому голову розбивати? Може він мені?
— Ну, як ти так хочеш, то хай він тобі розбиває, а нас все одно потім будуть судити, за соучастіє…
— Нє. Подаруємо ніж і скажем: “ Даруємо ніж – не буде стояти – відріж!”
— Або великого горщика…
— Нічного?
— Ну то сама вже приспособиш. Глиняного. Будеш дітей лякати, кажучи, що там Дюдя сидить.
— Ні! Самий необхідний подарунок – це самогонний апарат!
— Ум! Голова! Льоша – ти геній!!!
— Та я знаю. З великої літери. Олько, підходить тобі?
— Ви ще питаєте! То ж сама головна у хазяйстві річ!
— Все, хлопці з дівками, складаймо гроші і – апарат!
— Ви вже все так обговорили, а хто його знає, як воно буде? До весілля ще, як до Москви рачки, а я може не доживу до цього дня, - і слова дали новий стимул для жартів. Далі уже почали жартувати, як Ольга Ковальчук помирає, а вони її збирають і мертву видають заміж, садять за стіл і годують, і напувають, і танцюють з нею, і таке інше, що тільки спадало на думку. В першу шлюбну ніч когось посадять під ліжко, щоб стогнала там – тій наречений не запідозрить, що молода не жива.
— Потім Федіна посадять в тюрму – а ми заберемо самогонний апарат і відкриємо свій кабачок і зробимо свій бізнес. Коли тебе поховають – ще й калачів наїмося на поминках. Таки вигідно: і на весіллі погуляти, і калачів поїсти свіжих, і самогонка наша.
— Все, Оля, - ми тебе вб'ємо і не спитаєм, як звати.
Василь не міг не брати участі в цих дотепах. Він уже охолов до Ковальчучки, і ставився до неї, як до сестри, та він, як і всі інші не розумів її вчинку. Він докидав до розмови дотепні репліки, а сам розмірковував, щоб це таке подарувати їй особисто від себе. І, раптом хтось згадав про квіти, і його одразу ж осяяло.
На весіллях не перепій завжди штовхотнеча, але парубка з таким красивим букетом обережно пропускали. Від класу вони уже подарували, і тепер кожен перепивав від себе.
— Оригінал! Я би так не додумався подарувати гроші, - це був Саня, уже добряче підвипивший. – Скільки?
— П'ятдесять баксів!
— Ф'ю-ю-ю, - лише просвистів він. – А роз таких у кого в городі намикав?
— В області замовляв…
— Ф'ю-ю-ю, - знову просвистів Саня.
Нарешті підійшла черга і до Василя.
— Ой, який гарний букет! – зраділа наречена.
— Це не просто букет, а – букет-символ, - мовив Василь, нахиляючись до вуха молодої і дивлячись, що там поробляє Микола. Той саме приймав подарунок від якоїсь далекої тітки, яка все не могла виговоритись і деколи краєчком хустки витирала заплакані від щастя і від випитої горілки очі. Впевнившись, що ніхто йому не завадить, він провадив далі. – Я тобі зараз щось буду казати, а ти посміхайся і роби вигляд, що я тобі розказую щось прикольне. І не дуже пристойне. Можеш, навіть, стверджувально хитати головою, і щось піддакувати, щоб хтось чогось не подумав зайвого. Добре?
Його співрозмовниця була заінтригована і ствердно хитнула головою.
— Так от, - провадив далі хлопець, - це букет-символ. Він символізує твоє з Миколом подружнє життя, вірніше – деякі його частини. Не знаю я скільки ви разом проживете, але ось ці чотири троянди, - він торкнувся рукою кожної червоної, - їх не багато, і символізують вони ваші спільні радощі, і їх теж буде не багато. Я не знаю, що то за радості… Ну, скажімо… народження дитини, чи купівля чогось великого в дім, чи смерть свекрухи, але вони тобі дорого обійдуться. І не обов'язково в грошовому понятті, а взагалі. І ось ця – блідо-фіолетова – це ваше розлучення, а воно буде обов'язково, бо ти не витримаєш, і воно тобі обійдеться найдорожче. Ти могла підкорити світ, а вибрала його, - говоривший кивнув головою у той бік, де стояв молодий, - до речі – він уже щось на нас не так дивиться. Буде допитуватись, скажеш, що я радив, як провести першу ніч. А тепер скажи: “Ти, як завжди оригінальний! Так і зробимо!”
Ольга весь час посміхалася, як він і просив і була, наче зачарована. Тому машинально повторила ті слова.
— Сто грам і пончик! – мовив гість до нареченого і за звичаєм швидко випив налиту женихом чарку до дна, взяв шмат короваю, побажавши молодятам щасливого подружнього життя. – Дай, Боже, щоб я був не правий, - прошепотів він наостанок Ользі і розчинився в натовпі, а вона взялася за виконання своїх обов'язків молодої: приймати подарунки і побажання, роздавати коровай.
Вона всім посміхалася і жартувала. Але всередині її не покидала одна думка. Однісінька: “А, що, як Василь має рацію?”
1999
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=310481
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.01.2012
НІЧ МАЛЮЄ АКВАРЕЛІ
Ніч малює акварелі,
Солов\'ї виводять трелі,
Мовчать дерева, немов скелі,
У серцях людських чомусь пустелі,
Чомусь сумні всі, не веселі,
Не стрибають аж до стелі.
Ніч малює акварелі…
/ 6 травня 1998 /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=309585
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.01.2012
1991 РІК
…І вічний промінь свободи
Крізь темнії пробився хмари.
Стріпнулись стомлені народи,
Засяяли лиця, не мари.
Простягнули руки догори
І з вірою Бога просили,
Щоб був мир, не знали війни,
Щоб діти в радощах жили.
/ квітень 1998 /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=309584
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 27.01.2012
КОРАБЕЛЬ
Несеться океаном корабель.
Неповторно, граціозно – тендітно,
Немов каскади скель.
Розтинає поверхню блакитну.
А на зустріч величні хвилі
Б'ються і б'ються о борт корабля.
Там, за кормою, береги милі,
Що їх уже не видно здаля.
А ти стоїш і вітер свіжий
В твоє обличчя б'є і б'є.
Десь там ти щойно залишив
Давно шукане щастя своє.
Несеться океаном корабель
Неповторно, граціозно – тендітно.
Немов каскади скель
Розтинає поверхню блакитну.
В каюті сміх і келихів дзвін.
Твій наречений і коло родини.
У тебе стільки сталося змін
За якісь там лічені години.
Ти прагнула іншого життя,
В чудовій роботі натхненного.
А тепер що? Каяття?
Ти вже прагнеш буденного?
Несеться океаном корабель.
Неповторно, граціозно – тендітно.
Немов каскади скель.
Розтинає поверхню блакитну.
І кожна людина має проблеми.
Той скоїв злочин, а того лікують.
Того не кохають, а той вирішує дилеми.
Той шукає земних утіх,
А того дуже душить сміх,
Та всіх об'єднує одне – пливуть.
А на містку капітан сивочолий
Шлях визначає по блідих зірках.
Цей корабель по наказу очолив.
Долі людські тепер в його руках.
Несеться океаном корабель.
Неповторно, граціозно – тендітно,
Немов каскади скель
Розтинає поверхню блакитну.
Мчить крізь туманний серпанок.
Мчить цілий день, і ніч, і ранок…
/ березень 1998 /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308897
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.01.2012
ПШЕНИЧЕНЬКА
Пробиває холодний сніг
Зелена пшениця.
Залишаючи мокрий слід,
Знизу живить її водиця.
Зашаріється, запишається
Героїня моя щаслива.
Вона іще не знається,
Що є на світі погана людина.
Камінчик відкотиться
Від цього зеленого дива,
Сніжинка замилується.
Бо вона дуже вродлива.
І лиш людський черевик
Розчавить, сплюндрує,
Бо красу бачити не звик.
Далі собі помандрує.
/ березень 1998 /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308896
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 24.01.2012
НІЧ
Яка ніч чудова.
Барвиста, казкова.
Оповита таїною,
Темною красою.
Оповита зірками
З світлими хмарками.
Квітів пахощі п'янкі,
А пісні, веснянки!
Згущується мряка,
Не гавкає собака,
Дерева шелестять,
Люди вже не гомонять.
Сон навкруги
І сови – подруги
Мишей не ганяють.
Тихо собі дрімають.
Легко вітер заграва.
О, які дива, дива!
Виринув з-за хмарини
Місяць – половинка,
І смарагдова трава
Діамантами виграва.
Трелі солов'їні…
Яка ніч нині!
/ 16 березня 1998 /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308334
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 22.01.2012
ЯКІ МИ ІНКОЛИ БУВАЄМ БЕЗСЕРДЕЧНІ
Одного разу, ранньої весни,
Безжально зірвана мною,
Моєю теплою рукою
Маленька брунька старої верби
Долю свою проклинала,
До мене промовляла:
“О, хлопче, що ти наробив?
Ти мене життя і мрії позбавив.
З першим подихом весни
Я мусила красиво розцвісти,
Я мусила листочком стати,
Мене вітерець би міг гойдати,
Біля мене могла би пташка співати.
Я вмивалася би росами ранковими,
Милувалася барвами серпанковими.
Я би жила, даруючи красу”…
А я її несу й несу…
Брунька знову розгорнулась
І до мене знову звернулась:
“Благаю – кинь мене в землицю.
Я скуштую хоч холодну водицю
І, притулившись вустами,
Розкинувшись зеленими косами,
Я біля матері помру.
Як не судилось мені жити,
То я не буду вже тужити”.
Вона просила – я зробив,
А смуток душу не лишив.
/ 2 березня 1998 /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308333
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 22.01.2012
ЗИМА МИНАЄ
Зима минає.
Смуток душу огортає.
Вітер верхівки дерев гойдає.
Образ її перед очима не зникає.
Він в душу стрімко западає,
Серце гірким болем крає.
Зима минає…
/ 17 лютого 1998 /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=307492
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 18.01.2012
НІЧНІ МОТИВИ
Жабка квакне
І знову замовкне.
У воду стрибне
І за нею бовкне.
Очерет хитнеться –
Мишка десь проснеться.
Очерет затихне –
Вона в нірку стрибне.
Бджілка, повертаючись,
Відпочити сіла,
Крила розправляючи.
Знову полетіла.
Метелик до світла,
Як дитя до мами;
Обпалить крила
Й не прийде до тями.
Листок одірветься –
До землі полетить.
До неї пригорнеться –
Більш не тріпотить.
Поля зачаровані
Сплять тихими снами.
Квітами заковані
Марять все житами.
Яблука великі
Висять на гілці.
Соками налиті
Будуть на тарілці.
Курка кудахне.
Пес забреше.
Корова хвостом махне.
Кіт себе почеше.
Свиня рохне.
Кінь захрипить.
В хаті жінка охне –
Серденько болить.
Упаде роса –
І трави сиві.
А завтра коса
Зробить із них сіно.
Дерево рипне –
Ворона злетить.
Сова ухне –
Усе інше спить.
Церква хрестом блисне.
Чорт хвостом махне.
Надворі ніч Божа
І погода дуже гожа.
Скрипне половиця
Під чиїмось кроком.
Хлюпнеться водиця.
Торкнута ненароком.
Зірка яскрава
З неба упаде.
Де ти, жадана?
Я би прийшов до тебе.
Пролетить янголятко,
Землі торкнеться –
Десь якесь дитятко
Зараз обізветься.
Смерть з косою
По землі ходить
Босою ногою.
Жах на всіх наводить.
Автомобіль прогуде –
Декого розбуде.
Порох припаде –
Кожен все забуде.
Усе навколо спить,
Дрімає, свистить.
Хто тихо, хто сопе.
Тільки до мене сон не йде.
Мабуть безсоння.
/12 січня 1998/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=307491
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 18.01.2012
КОЛИСКОВА
Спи, моя крихітко,
Спи – засинай.
Спи, моя крихітко.
Лиха і горя не знай.
Спи, моя крихітко,
Тихо, замріяно, спокійно.
Спи, моя крихітко,
Хай лихо минає тебе постійно.
Спи, моя крихітко,
Довго, без турботи.
Спи, моя крихітко,
Хай руки твої не бояться роботи.
Спи, моя крихітко,
Як Бог тебе не забуде,
То будуть із тебе люди.
Спи, моя крихітко…
/9 січня 1998/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306557
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 14.01.2012
О, ДИТИНО ЗЕМЛІ – ПРИРОДО!
О, дитино землі – природо!
Навіщо Бог тебе сотворив?
Щоб невдячна людина – народи
По твоїй красі райській ходив?
Людство! Ми ж могилу собі риєм!
Всевишній ж її берегти заповів.
Давайте негайно щось вдієм,
Щоб все заподіяне, нам Він простив.
/24 грудня 1997/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306314
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 13.01.2012
БЕЗДУШНИЙ
В синьому небі
Хмаринка гуляла.
В синьому небі
Лиха і горя не знала.
В синьому небі
Безсоромний вітер,
В синьому небі
Хмаринку помітив.
В синьому небі
Хмарка вітра покохала.
В синьому небі
Йому цноту віддала.
В синьому небі
Вижав вітер з хмарки всі соки
І розкидав шматки у різні боки.
В синьому небі…
/листопад 1997/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306313
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.01.2012
ТОБІ
З ніжністю і любов'ю
Я збережу тепло твоїх рук.
З ніжністю і любов'ю
Скільки витерпів я мук.
З ніжністю і любов'ю
Скільки я тріпотів перед тобою.
З ніжністю і любов'ю…
А скільки ти гралася мною.
З ніжністю і любов'ю
Знову і знову тебе пробачаю.
З ніжністю і любов'ю…
Я і досі тебе кохаю.
З ніжністю і любов'ю…
Моя любов іще жива –
У моїм серці теплиться вона
З ніжністю і любов'ю…
/2 січня 1998/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=305214
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2012
ЩО І КОГО Я ЛЮБЛЮ
Обожнюю запах дощу,
Коли світить яскравеє сонце.
Охоче дивлюсь на листя плющу,
Що загляда у моє віконце.
Я з твоїм іменем встаю,
Я з твоїм іменем лягаю.
Я ж так тебе люблю,
Я ж так тебе кохаю.
Люблю я ніч
І в небі зірки,
Немов тисяча запалених свіч,
І щоб поруч була тільки ти.
Люблю я воду,
Щоб “зуби ломила”.
Люблю твою вроду –
Ти така гарна, мила.
Люблю я птахів,
Що літають у небі.
Люблю безліч квітів,
Що подарував би тобі.
Поля я люблю
Безмежні, просторі.
Так, визнаю:
Ти моя радість і горе.
Музику люблю
Красиву і різну.
Її я слухаю,
Як тебе – і ніжну і грізну.
Люблю самоту,
Щоб писати вірші.
Тебе лиш люблю
Й всі для тебе вони.
І ліс я люблю,
І високії гори,
І широкеє море,
І вільні простори,
Усе, що люблю –
Тобі віддаю!
/1997/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=305213
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2012
ГРИБИ
Аж глянути любо –
Навкруги все зелене.
Із густої трави губи
Дивляться на мене.
Обліпили увесь пень
Риженькі підпеньки
І чекають увесь день
З відром чиєїсь неньки.
А бліда поганка,
Холера б її з'їла,
Каже всім, засранка:
“О! Яка я гарна, біла!”
Тьфу на тебе, поганюща,
Совісті не маєш.
Потрапляєш ти в борща
Й всім життя ламаєш.
Он росте дощовик
Серед рідного поля.
Як наступиш, каже: “Пшик!”
Така його вже доля.
А он дядько боровик
Дивиться суворо.
“Я тут, - каже, - як лісник,
Не ходіть по дрова”.
Хм. Мухомор – красунчик
Мав червону шапочку.
Але ж він – пустунчик –
Покрасив її у цяточку.
Тут – білий гриб
Дуже вихвалявся,
А тепер захрип
Й листям обв'язався.
Затіяли танці
Дрібненькі лисички,
А за ними на галявці
Смачненькі сунички.
Підосичник джентльмен
Краватку надягнув,
Сам хоч не спортсмен,
А гопак такий утнув!
Розсілася, як на возі,
Товста печериця,
А йти до всіх невзмозі.
А так хочеться веселиться!
Заховався в малині
Сморжик невеличкий,
Знаємо ми віднині
Яке у тебе личко.
За всіма наглядав
Статечний груздь.
Тільки щось не так вбачав –
Різочкою – лузьдь!
Підпеньки й маринохи,
Сироїжки та лисички,
Усі, ну хоч трохи,
Братчики й сестрички.
Вже й час додому йти,
І я стільки побачив.
Хоч і кошик пустий,
Та я це завбачив.
/1997/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304506
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 05.01.2012
А МОЖЕ ВСЕ-ТАКИ…
(фантазія)
Прийде час, ти зрозумієш,
Та буде пізно, що вдієш,
Як була ти тоді не права,
Як вводила в гру свої правила.
Ні, Тетяно, я не буду
На колінах перед тобою.
Ні, я ніколи не забуду,
Як ти розмовляла зі мною…
Знов без тебе холодне ліжко
І смуток мене огорта.
Переді мною ласкава усмішка,
Що на твоїх вустах була.
Я забути не зможу ніколи
Тої ночі, що були ми вдвох.
А тепер в грудях серце коле
Спогад про твій ніжний подих.
На мені і досі твій погляд
Одяг рве і скидає,
Зробивши дивний свій обряд,
Безжалісно просто зникає.
…¬І пасма волосся, мов в небі хмаринки,
Шалений вітер здіймає,
Очі твої – дві вечірнії зірки.
І знов все зникає…
Краще мені забутись,
Бо нічого не має відбутись.
Краще все життя мріями жити
І тебе, моя люба, любити.
/листопад 1997/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304505
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2012
МОЛЧАНЬЕ ТИШИНЫ
Ливень пощёчинами
Её хлестал,
Ветер бесстыжий
Одежду срывал.
Тушь потекла,
Намокли ресницы,
Дико хохотали
Над нею птицы.
Босиком стояла
В луже холодной,
Обиды глотала,
Как мороз прошлогодний.
Странно себя ощущала –
То озноб, то жар
И с лёгкостью отражала
Наносимый удар.
Ни боли, ни вздоха,
Ни грусти в глазах;
Вроде бы и не плохо,
Но как-то всё ни так.
Не так им всем хотелось –
Она жила наперекор,
И их бесила злость:
То умные речи, то вздор,
То шёлковое платье,
То одежда с бомжа.
Она их “убивала”,
Но без ножа.
Смеясь, вытирала
С лица плевки
И грустной была
В минуты любой радости.
До потери пульса
Она трудилась.
А со стороны казалось –
Больше всех ленилась.
Днём спала,
А ночью размышляла;
Пряталась от солнца,
А в непогоду гуляла.
Среди слепых
Немою притворялась,
А в промежутках пустых
Через голову кувыркалась.
Любила цветы,
Аромат не признавая.
Сжигала все мосты,
Назад потом прибегая.
Спала в розовых очках
И любила просыпаться.
Обожала впопыхах
В сознание врываться,
Закусив губу
И прикрывши очи…
Вопрос: почему
Ей тяжело не очень?
/ 2003 – 2011 /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303773
рубрика: Поезія, Поэтическая миниатюра
дата поступления 02.01.2012
ОЖИДАНИЕ. ГОДЫ.
Когда к тебе я буду равнодушен?
Не ждать звонков
И не бояться мимолётных встреч?
Год прожит без тебя,
Без звонков и встреч.
Лишь мысли о тебе,
Но уже не мечты.
Один всего визит,
И то – в порыве отчаяния.
Сухой приём и расстояние
В три длинных метра.
Разговор о жизни
(Жизни друг без друга).
Вы счастливы… Что же –
В этом есть и моя заслуга:
Я, любя, сумел отречься.
Я, любя, сумел уйти
В той ситуации,
Когда другие не уходят
Без объяснений и обид.
Исчез в твоей я жизни.
Второй год без тебя.
Лишь пара встреч случайных
И лживое “привет”.
И ни слова больше…
Три года без тебя.
Практически тебя не встречаю,
Всё реже вижу твоих друзей,
А мысли всё те же
И количество их не убывает.
Три года без ТЕБЯ!!!
Три вечности даны,
Что бы прожить в одной лишь жизни.
Три вечности желания и страсти.
Три вечности пустого ожидания.
Четвёртый год – и новая любовь.
И страсть. И новые мечты.
И вроде бы – радуйся, живи!
Но в душе остались всё же
Глубины пустоты.
Пять лет прошло
И где же результат
Того, что время лечит?
Всё так же грустно…
Всё так же не хватает
Твоей улыбки теплоты….
И вот год шестой –
Ты уезжаешь далеко-далеко
(Дай Бог, чтоб навсегда).
Как будто камень с плеч.
И, даже, мимолётных встреч
Уже не будет!
А вот тут я и сам не знаю:
Я рад или мне грустно?
Звоню тебе.
Мой голос ты не узнаёшь.
Желаю доброго пути
И удаляю номер твой……..
Семь лет тебя уж нет
В моей жизни.
А первую встречу
Помню, как своё вчера.
И вкус первых поцелуев
Из души не выметут ветра…
Боль прошла.
Но нет надежды,
Что вновь напьюсь тобою……
К тебе я до сих пор не равнодушен.
Но вот звонков не жду.
И не боюсь я мимолётных встреч.
/ 2005 – 2011 /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303772
рубрика: Поезія, Белый стих
дата поступления 02.01.2012
ВЕЧЕРНЕЕ НАСТРОЕНИЕ
Что-то в небе шевелилось,
Как невидимый клубок:
В волнах заходящего солнца
Купался лёгкий ветерок.
Как маленький ребёнок
Ловит мыльные пузыри
(или же, как котёнок)
Он ловил лучи зари.
В пурпурно-лиловую пену
Он кутался с ног до головы
И брызги разбрасывал света
На все четыре стороны.
Нырял в сиреневый он цвет
Из жёлтого он появлялся,
В себя он впитывал весь свет,
Что от дня остался…
Солнце скатилось за горизонт
Ветерок умчался куда-то ввысь;
Месяц на небе раскрыл свой зонт
И звёздочек гирлянды зажглись.
(2001-2002)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=302542
рубрика: Поезія, Пейзажная лирика
дата поступления 26.12.2011
ОСЕННЯЯ ОСЕНЬ
Осенней осенью
Грустила грустно
Печальная печаль.
Вздыхала вздохами
Пустынно, пусто;
Жалела жаль.
Ей так хотеть хотелось
Весны весенней,
Солнечного солнца
И любящей любви.
Увы… Простилась
С летом летним –
Жди по зимнему
Зимней зимы…
/ 7 лютого 2011 /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=302541
рубрика: Поезія, Поэтическая миниатюра
дата поступления 26.12.2011
ХРАМ ЧУЖОГО БОГА
Посвящается всем, у кого в душе
воздвигнут храм никому не нужной Любви.
Однажды приходит осознание того, что в сердце наконец-то поселилась Любовь. Но ты пока не ощущаешь её и даже не имеешь представления, кого любишь. Но по мере того, как Любовь начинает проявлять себя, ты уже узнаёшь черты будущего любимого человечка. И вот когда Любовь наконец становится единой и полноправной хозяйкой твоего сердца, ты уже целиком видишь любимый образ и ( как это не обидно ) понимаешь, что тебе никогда не будет позволено любить открытой любовью.
Соглашаясь быть вторым номером, не слишком задумываешься и не осознаёшь насколько это нелегко ( тем более, если учитывать твой девиз: "Всё - или ничего!" ), потому как есть возможность быть рядом, быть вместе. Ты ломаешь себя.
Но когда тебе говорят, что ты не будешь ни вторым, ни третьим, ни десятым номером, ни, даже, запасным вариантом ( ну так, на всякий случай), то приходит осознание что к такому варианту готовности не было. Да он даже и не приходил в голову.
Легче, когда ты видишь своего противника: ты хотя бы знаешь, кого ненавидишь, знаешь за что и знаешь как. Но когда ты не знаешь, как он выглядит и какие планы вынашивает это ‘’ Чудовище’’, ты в каждом встречном видишь своего врага. Любой пассажир в автобусе – потенциальный противник. И ты ненавидишь всех. Ты борешься со всеми.
Странно – в твоём воображении эта встреча была совершенно иной. Были тысячи вариантов и, даже, разработаны планы действий: слова, жесты, взгляды, интонации. Ты, готовясь к встрече, ждёшь боя. Но это происходит всегда неожиданно. В данном случае было так: ты наслаждаясь разговором( хотя это уже и не наслаждение, потому как нет былой искренности, раско-ванности, а главное – доверия. Но самое главное: взгляд, смотрящий на тебя тебя не видит, а мысли не о тебе и не здесь, а – там, где нет тебя.), чувствуешь где-то внутри сильную, навязчивую тревогу, которая через несколько мгновений из-за любого пустяка может переродиться в панику. Напряжение внутри тебя растёт, как снежная лавина сбросившаяся вниз по собственному желанию и …… вот:
- Познакомьтесь – это моя вторая половинка ( это слова для тебя ), а это…. – и рука указывает на тебя, но ты уже ничего не слышишь и не видишь. Тебе не нужны представления, ибо твоя интуиция это сказала ещё когда только они поздоровались, но ещё не поцеловались: их взгляды расставили всё по своим местам, а поцелуй только был заключительной точкой - просто знакомые и друзья при встрече так не целуются. Но тут в твоё сознание сквозь мглу угасающего сознания пробивается фраза: «… очень приятно…» ( имеется ввиду встреча и знакомство). Приятно… Хм… Если б до тебя сейчас каким-то образом дошло то, что мне больно видеть вас вдвоём и то, что было между нами за твоей спиной – эта фраза бы никогда не родилась в твоём мозгу. Вся твоя сущность бы возненавидела меня за те мизерные минуты, которые мы провели вместе. Измена. Но кто кому изменил уже становиться непонятным.
Злорадство? Нет. Просто боль. Почему ты всё время твердишь о боли? Потому что эта любовь кроме неё больше ничего тебе не дала ни вначале, ни сейчас. Да и о каком злорадстве может идти речь, если перед тобой те, кого ты больше всех любишь и больше всех ненавидишь, а у тебя нет сил даже для того чтобы развернуться и уйти прочь чтобы не мешать им и не мучить себя. Ты остаешься стоять перед ними каменным истуканом, ожидая сокрушительного удара. А вместо этого наблюдаешь за милым воркованием влюблённой пары ( а может это и есть тот самый сокрушительный удар?), иногда отвечая на заданные тебе вопросы и начинаешь чувствовать, что ( наконец-то ) вся та дикая, чёрная, необузданная ревность враз улетучивается, испаряется за-висть и тает ненависть и остаётся лишь пустота. Ощущения? Никаких ощущений – ты вакуум. Но постепенно этот вакуум начинает заполняться болью и грустью, грустью и болью, больной болью, грустной грустью, больной грустью, грустной болью. И всё это перемешивается в твоей душе, словно в миксере.
Ты смотришь на эту пару, видишь их влюблённые глаза и у тебя нет больше желаний кроме одного - исчезнуть. Навсегда. Нет, не умереть, а раствориться в пространстве физически и морально тысячами миллиардов бесчувственных молекул.
Пока эта встреча не произошла последствия были тебе неизвестны, как и пути Господни. И не зная чего ожидать, готовишься к самому худшему. Всё оказалось не таким ужасным. И, даже есть куча положительных моментов: ты знаешь врага в лицо, про-шла ревность, зависть, ненависть, теперь все – уже не враги тебе, а лишь один. А ещё пришло ощущение того, что они стоят друг друга, что они счастливы, а ты со своею любовью лишь тень миража. А грустней всего то, что ты “ не можешь” дать своему Солнышку даже крохотной части того, что оно получает не от тебя. Грустно и обидно. Тебя переполняют любовь, страсть, нежность, тепло, желание и все остальные положительные чувства, но ты подавляешь их в себе, не имея права дарить, из-за того, что это не та любовь, о которой можно говорить всем друзьям, близким и знакомым. Это чужая Любовь, по ошибке забредшая в твоё сердце, когда оно было свободным.
Прощаясь, ты разворачиваешься и уходишь, зная, что они не смотрят тебе в спину и поэтому ты можешь позволить себе опустить голову, ссутулиться, погасить взгляд и сделать походку неуверенной. Двигаясь эдаким привидением по вечерней улице, ты задаёшь себе вопрос ‘’ Что случилось?’’ и словами из песни собственному Я отвечаешь: ” Ничего. Ничего не случилось – то не слёзы, а капли росы. Незаметно беда просочилась сквозь песочные эти часы…”
Через несколько часов после “ боя” ты валяешься дома на полу в истерике, размазывая по опухшему лицу слёзы и сопли, растирая глаза так, что краснота останется на несколько дней и кричишь до потери голоса. А потом эта спасительная пустота в виде вакуума, который уже не так быстро заполняется болью и грустью, грустью и болью, …………. . И потом опять только одно желание – больше не встречать их вместе. Никогда. Особенно “ вражескую” сторону. И не просто не встречать, а больше никогда и ничего не знать о “ враге”. Ничего не слышать и не знать о сопернике, даже не вспоминать. А вот кого любишь, будешь ещё миллиарды миллионов раз вспоминать и думать, хотеть, желать, грустить и тосковать, радоваться, любить и ненавидеть, искать встреч случайных и запланированных, а иногда избегать их.
Теперь, вспоминая те немногие встречи, когда вы были вдвоём и, анализируя всё это, приходит осознание, что это было не счастье, а попытка считать себя счастливым человеком. Да, было физическое наслаждение; сказать - что секс этот был божественным – ничего не сказать. Это была высшая степень блаженства! Твоё тело познало такие ласки, о которых, даже и не мечталось! Тебе и в голову не приходило, что твоё тело может так реагировать, даже на малейшие прикосновения: когда тебе просто проводят пальцем по спине, а ты изгибаешься от дикого немого экстаза! Когда захлёбываешься от поцелуев, а сердце… Да, было и немного душевного наслаждения – это произошло именно с тем, кого ты любишь, кого каждая твоя клеточка желала уже долгое время и одно, даже мимолётное напоминание вызывало приятное щекотание внизу живота. Но, лежа обнявшись и согревая друг друга обнажёнными телами, тебя не покидало ощущение недосказанности, неполноты чувств и нарастания отчуждённости. Казалось, что чем глубже проникновение, тем больше между вами расстояние. И, крепче прижимая к себе это нежное тело, пытаясь найти перевал в этих горах отчуждения, ты падаешь в пропасть собственных переживаний. Лежишь, согреваясь не твоим теплом, ты думаешь не о продолжении, так как голова занята одной единой мыслью – когда? Когда ты услышишь эти слова? Слова, от которых переворачивается всё внутри ………….. “ Проваливай отсюда!..” Хм. Слова любви… Ты их и не ждёшь, ты гонишь эти мысли от себя, так как знаешь, что это лишь прикол. Всё. Всё, что до этого и только что произошло между вами. Но не для тебя. Ты ЛЮБИШЬ. Но это чужая Любовь и даже ты это чувствуешь. Она чужая и для тебя.
Смотря на любимое лицо, наслаждаешься. Откладываешь в памяти все мельчайшие подробности, каждый волосок, родинку, наименьшую морщинку. Профиль, фас – эти изумительные изгибы и пусть не все они идеальны – для тебя нет ничего прекраснее. Ты стараешься по максимуму всё запомнить, чтобы уже потом, наедине с собой, вытаскивать из глубин памяти какое либо воспоминание и уже наслаждаться им. Именно так – другой вариант, увы, не предусмотрен. Но это будет через некоторое время, а сейчас ты смотришь и слушаешь и наслаждаешься, одновременно борясь с желанием прикоснуться. Нельзя. Ощутить тёплую нежность кожи. Нельзя. Что - бы не усугублять ситуацию: здесь вокруг ходят люди, заметят твои прикосновения, донесут, а потом скандал и обвинения в твой адрес. Они вместе; зачем им ТЫ со своею любовью. Поэтому ты лишь смотришь и лишь мысленно целуешь эти алые, мягкие, сладко – приоткрытые губы………..
Когда идёшь рядом ( без разницы куда ), желаешь лишь одного – пусть эта дорога будет по максимуму длинной. Что – бы идти и слушать не только слова, но и промежутки времени между ними, когда грудь набирает или выпускает дыхание, когда мозг обдумывает следующую фразу; чтобы изредка вставлять какие- нибудь словечки; что - бы иногда случайно ( а иногда и специально) соприкасаться плечами или руками, обходя какое- либо препятствие или, уворачиваясь от веток, пытающихся дать тебе пощёчину за каждый шаг, пройденный рядом со своим Солнышком.
Для тебя не существует чистой радости – она всегда с примесью боли, грусти, тоски или чего - то ещё. В такие моменты ( когда вы вместе ) радость от встречи всегда омрачена желанием ничего не слышать о второй половинке. Ни слова, ни намёка, ни вздоха. И ты молишь об этом всех богов. Но это удаётся не всегда и если это происходит, то в этот день или вечер тебя уже ничто и никто не порадует.
А, прощаясь, ты уже не просишь, как прежде постоять ещё пару минут, поболтать, а лишь задерживаешь рукопожатие немного дольше положенного, а потом резко выдёргиваешь руку, словно боясь обжечься. Уходишь, иногда оборачиваясь, а иногда и нет и всегда с благодарностью небесам за эту встречу и за то, что и в этот раз ничего не было слышно о ‘’ враге’’…
А что делать, когда уже встречи не приносят радости, а лишь боль? Когда идёшь плечо к плечу, а между вами целая вечность. Когда уже не о чём говорить так как ты боишься говорить, что бы не сказать чего- то лишнего и не навлечь на себя бурю гнева, а в ответ слышишь лишь вялые ( через не хочу ) попытки завязать разговор. А ещё эти встречи не приносят радости из-за понимания того, что ты как кость поперёк горла, что ты не просто пустое место, а ( и что хуже всего ) ощущаешь что мешаешь жить тем людям, которые тебе дороже всего. И ты решаешь провести эксперимент и понаблюдать: ты заходишь в гости ( несколько раз). Если раньше вместе с приветствием зачастую можно было услышать, что уже давно не виделись и уже становиться скучновато, то сейчас вместо “ привет” слышишь: “ Какого ….?..” Мгновенно внутри всё обламывается и падает вниз, ниже пяток. И какое уже наслаждение от встречи?
Раньше, разговаривая, вы смотрели друг другу если не в глаза, то хотя бы в лицо. Сейчас же в лицо смотришь только ты. А человек напротив стоит к тебе боком и говорит, словно в никуда. Размышления вслух. А не видеться – выше твоих сил. Уже, даже, слова не имеют значения, лишь бы видеть рядом с собою это родное чужое лицо, хотя бы мгновение, что бы знать, что с твоим Солнышком всё в порядке, что оно живо - здорово. Были попытки не встречаться, иногда, даже, по два месяца, но это была не каторга, а восемьдесят восемь кругов ада! Три дня проходят незаметно, лишь изредка вспоминаешь; на четвёртый день мыслей становится в два раза больше, а через неделю уже живёшь лишь одним желанием – увидеться. И чем дальше, тем хуже, потому как ты уже начинаешь искать встречи. Как угодно и где угодно. И чем больше срок, тем длиннее дни.
Проанализировав полученные результаты приходишь к выводу, что положить конец этим ( пускай даже мимолётным встре-чам ) у тебя не хватит сил и воли. Ты принимаешь одно единственное решение: спросить, хотят ли тебя видеть в этом доме и ещё вопрос: хотят ли тебя вообще видеть. Целую неделю ты ходишь с этой мыслью, ещё надеясь, что что-то изменится и каждый день убеждаясь в обратном. Почему именно такое решение? Потому что, когда тебе сказали больше не звонить и не “доставать ” – то больше не было сделано ни одного звонка.
Странно, вопреки здравому смыслу ( в понимании человека, который любит и хочет быть любимым, любимым человеком) ты ожидаешь лишь положительного ответа ( что тебя действительно не хотят больше видеть ), чтоб позволить запретить себе видеться. Чтобы больше не терзать себя желанием увидеться и одновременно мыслями, что тебя видеть не хотят ни при каких обстоятельствах. Теперь желание встреч будет диким, неистовым, но уже не будет соблазна. Главным козырем будет то, что ты будешь твердить: “ Тебя не хотят видеть. Ни при каких обстоятельствах”. А не навязываться – один из главных твоих принципов. И ты точно знаешь, что не встречать тебя – это – счастье! А разве не счастье, когда счастливо твоё любимое существо? Жестоко по отношению к тебе? Да. Но они счастливы, а то, что больно именно тебе – об этом никто не должен даже догадываться. Это твоя боль и она никому не нужна!
Господи! Как это просто!!! Задаёшь вопрос: “ Ты больше не желаешь меня видеть?” и слышишь в ответ лишь короткое – да. Без лишних слов – просто – да. И как это немыслимо тяжело, когда от этого “да” у тебя внутри всё рушится. Абсолютно все суще-ствующие чувства, мысли, желания и нежелания, инстинкты и рефлексы, хороня тебя заживо и замертво под руинами на неопределённо долгое время, а, возможно и………
После нескольких часов блуждания по окраинам города, забредаешь на какой-то пустырь, где тебя никто не видит и не слышит; падаешь лицом в песок и дикими воплями отчаяния пытаешься вырвать из себя эту боль. Тщетно – с каждой минутой боль раскалёнными отравленными шипами вонзается в твой внутренний мир, разрушая и уродуя всё, что попадается ей на пути. За этой болью всплывают старые боли, обиды, унижения, неудачи, расстройства и всё то самое плохое, все мелкие и крупные неприятности, что были в твоей жизни. И всё это лишь усиливает страдания. А воспоминания о радостных и приятных моментах бледными привидениями стоят в стороне, понимая, что они незваные гости на этом торжестве. И что они всю жизнь молились не тем богам.
Любовь – это храм. Но построенный тобою храм не вписался ни в единый ландшафт. Он был диковинной красоты. Той кра-соты чувств, на которые способно любящее человеческое сердце. Этот храм не приняла ни одна “религия” и поэтому он был разрушен тобою же.
Что сейчас твориться в твоей душе? – нечто хуже хаоса. Необузданно дикое желание всё вернуть и бессилие оттого, что ты не сможешь вернуть того, чего у тебя никогда не было!!! С того момента, когда было произнесено это “Да”, разрушившее последний кирпич ваших взаимоотношений, прошло всего-навсего чуть больше месяца, но каждый прожитый тобою день был годом. Годом тьмы без Веры и Надежды. К огромному сожалению они умерли первыми. Там, на пустыре, и были похоронены в том же песке, где хотелось похоронить боль. Боль выжила и вернулась к тебе, чтобы уже не только Любовь была единой и полноправной хозяйкой твоего сердца. Любовь и Боль стали лучшими друзьями.
А что твоё Солнышко? Вы пару раз случайно встречались (теперь ты избегаешь любых встреч). Один раз сделали вид, что не узнали друг друга, а второй раз поздоровались лишь мимолётным кивком головы так, как здороваются люди знающие друг друга лишь по имени и не более! Но тебе хватило и этого, что - бы узнать две вещи:
1) По всему внешнему виду, глазах, излучающих весь душевный свет и улыбке, сияющей теплотой, твоё внутреннее Я поняло что Солнышко абсолютно счастливо. Без тебя.
2) Ты теперь знаешь что чувствует дикий хищник, гонящийся за добычей и внезапно сам ею ставший для более сильно-дикого хищника. Внезапность – вот самое эффектное оружие! Ты знаешь теперь, что чувствует сильное животное, загнанное в угол; у которого отказали все инстинкты и нет сил и воли, чтобы сделать последний отчаянный прыжок навстречу гибели, или (как это иногда бывает) к жизни. Когда нет силы чтобы скалить зубы, рычать, рвать когтями землю и щетинить шерсть. Когда просто ка-менеешь и впадаешь в нечто среднее между трансом и шоком, и лишь глаза пылают безбрежным страхом отчаяния…
Это не больно. Это – умертвляюще.
Если раньше, идя по улице, иногда приходили мысли типа: вот бы сейчас встретиться, то теперь все мысли об одном: лишь бы не встретиться. Давай быстрее топай. Если раньше свет в любимом окне вызывал умиление и желание узнать что там тво-риться за зашторенными стёклами, то теперь лишь грустный вздох и вопрос: а какая теперь разница? Вопрос, на который собст-венному Я объясняешь, что для тебя важнее жизни знать что сейчас делает любимый человечек, с кем общается, чем заняты мысли….. знать абсолютно всё, что бы было спокойнее жить тебе. Ты не пытаешься возненавидеть; даже иногда вспоминая плохие черты, привычки и поступки говоришь что и тебя святостью никто не наделил. Но и от Любви, пылающей вечным огнём, не можешь избавиться. А ещё пришла благодарность. Благодарность за те минуты блаженства, за то, что вы вообще встрети-лись, что столько лет общались…. За всё- пре- всё что вы друг для друга сделали и не сделали, что могли сделать и не сделать, за всё что сказали и не сказали, что могли сказать и не сказать. Абсолютная благодарность без намёка на неискренность. Но вот кого благодарить? Богов? Любимое существо? Небеса? Себя? Судьбу? Жизнь? Любовь? Или, в конце концов Боль?
Самое удивительное для тебя – это то, что у тебя так виртуозно получается скрывать свою боль от друзей и знакомых. Просто натягиваешь весёлую маску, растягиваешь губы в искреннюю улыбку и на вопрос “как дела?” отвечаешь, что всё просто замечательно. И лишь изредка, некоторым случается видеть тебя без масок и они с искренним переживанием спрашивают: “Что случилось? У тебя такой замученный вид”. И ты искренне отвечаешь что это просто усталость, а от чего не уточняешь. Иногда хочется всё- пре- всё рассказать лучшему другу и …………. потерять его. Да именно. Потому как об этом надо было рассказывать раньше, а теперь это будет выглядеть как недоверие. А где живёт недоверие – там дружбы нет. Да и есть вещи, в которых нельзя признаваться даже самому себе, а не то что лучшему другу. Когда эта Любовь только зарождалась, она была принята тобою, как мелкое недоразумение, которое быстро самоликвидируется, и была пущена на самотёк. А потом уже было слишком поздно о чём - то рассказывать. Поэтому теперь лучше молчание, ибо потерять второго самого дорогого и близкого тебе человека - выше твоих сил. С одной потерей еле справляешься.
А что теперь тебя ждёт впереди?
Скорее всего пустота.
Боязнь пустоты……. Но не для тебя и не сейчас. Теперь пустота для тебя была бы спасением……
Каждый вечер засыпать с мыслями (уже осознанно наивными) что, возможно всё ещё можно исправить в лучшую для тебя сторону и погружаться в сон (вернее зыбкую дремоту) с надеждой. А утром просыпаться с мыслью, что опять придётся весь день промаяться без надежды, что что-то исправится в лучшую для тебя сторону и искренне радоваться глубокой ночи, когда можно погрузиться в зыбкую дремоту…… Нет. Уж лучше пустота.
/2004/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=301922
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 23.12.2011
ОЖИДАНИЕ ЗРЯ
Ты не звонишь и не пишешь.
И в душу прокралась тоска,
Когда ранним утром, в тиши,
Промямлила в трубку: пока…
Уж поздно наступило.
А звонка всё нет.
И ожидание, теряя силы,
Ждёт лишь одно – алло! Привет!
Уж наступило НИКОГДА!
Но где-то что-то затаилось…
А в трубке вместо длинного гудка.
“Абонент отключён” иглою вонзилось!..
/ 2004 – 2011 /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=301920
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 23.12.2011
ЛИСТИ В НІКУДИ
Він писав.
Він уже близько двох років щомісяця писав листи, запечатував їх у конверти і відправляв.
Він не хотів вірити, що вони нікуди не підуть, бо в графі «куди» він писав “саме сонячне місто”, а після слова «кому», він писав лише дві букви – “Їй”. Замість зворотньої адреси він писав лише “До мене”, ніби там на пошті усі його знали і знали конкретну його адресу. Але все ж таки після того, як він чув калатання паперу по днищу поштової скриньки, його єство заповнювалося радістю. Задоволенням від того, що можливо хтось все таки прочитає його листи і вони принесуть масу задоволення і радощів читачу. Коли він розвертався спиною до чарівної синьої скриньки, і робив перші кроки далі від неї, то починав відраховувати дні до приходу листів до свого адресата.
Це були любовні листи. Вони були написані по всім законам жанру так, як і належить бути листам такої категорії. В них було все: і освідчення в коханні самому щирому і самому ніжному, яке тільки може породити добрі душа і серце; і розповідь про неймовірну тугу за нею, про те, яким неймовірно сірим здається дощ, що уже дві доби стукотить своїми мокрими долонями по шибкам його квартири; і особисте приниження, що він раб її краси; і вихвалення її осяяного обличчя, її голосу, поглядів, жестів; і звинувачення в жорстокій холодно-колючій байдужості до нього. Він їх писав з ретельністю середньовічного монаха, який виводить кожну літеру красивим рівним почерком. Деколи слова самі лягали на папір дивовижним чорним візерунком, а деколи йому приходилося довго сидіти і думати, чухати свою потилицю і підбирати найніжніші слова, чарівні порівняння, компліменти.
Люди з такою ніжною і щирою душею стають митцями, або маніяками і уже в своїх творах оспівують, чи руйнують красу, але він не був ні поетом, ні письменником, ні тим паче збочинцем, а всього-на-всього рядовим робітником в якійсь запиленій конторі. Ще з дитинства він був дуже боязливим і відлюдькуватим. Андрій весь час боявся, що його не так зрозуміють, що неправильно розтлумачать його думки, погляди, чи інтонацію в розмові, і тому було легше на самоті, аніж в компаніях однокласників, чи пізніше сокурсників. Він не боявся лише своєї старої бабки. Бо вона ще з дитинства весь час його підтримувала і давала цінні поради. Вона була самою мудрою і освіченою людиною в цілому світі – так йому весь час здавалося. Навіть на роботі він був дуже тихим, але цінним робітником, бо ніколи не встрягав в усілякі суперечки, не плів, як всі інші інтриг, і не мріяв про місце головного. Роботу він виконував ретельно і досконало. Але без душі, немов робот. Та він і не міг вкладати в щось інше всю душу, бо вся вона була в тенетах мрій. Та от коли вдома, сидячи за своїм улюбленим письмовим столом, і тримаючи в руках авторучку – очі були наповнені таким сяйвом, що видавалося, ніби він щойно зірвав джекпот в лотерею. Пишучи, уявляв, як вона, отримавши конверт, ледь не стрибає до стелі від радощів, а потім ще довго вагається, перш ніж розпечатати конверт – пригорне його до грудей, то понюхає, ніби він може передати запах коханого, то погладить по білій шероховатій поверхні, немов домашнього хом\'ячка, а потім, тільки бережно, бодай не порвати, розріже білу невідомість… Потім вона буде лежати на простирадлах і згадуватиме ті рядки, присвячені їй, а лист прочитаний, немов спустошений, лежатиме на її грудях і відзиватись легким тремтінням на кожен крик її дихання. Вона буде ледь непритомна від блаженства і щастя, що її так кохають.
Жодна жінка не встояла б перед спокусою такого почуття. Але не вона. Вона була не просто жінка, а – Богиня. І, як і належить всім богам – залишалася холодною.
Правду кажучи – її не існувало.
То була просто фантазія. Андрій її вимріяв темними ночами, самотніми ранками, і робочими днями, а ввечері він сідав і писав їй. Вона була зліплена із підручних матеріалів: краса квітів, сяйво зірок, неповторність заходу і сходу сонця, загадковість першої ночі, свіжість вранішньої роси, неосяжність земних краєвидів, невідомі глибини океану, розум всесвіту – і все це було його створінням, предметом його обожнювання. Він закохався у власну мрію. У нього не було друзів; була тільки вона і заради неї жив, їй до ніг він схилив весь всесвіт.
Але листи, сповнені ніжності, припадали порохом десь у якомусь закутку на почтовому відділенні.
День був красивий. Занадто красивий, щоб бути реальністю. Але реальним було сонце, що змушувало примружувати очі, навіть у затінку, реальними були і ті декілька хмаринок, що боялися наблизитись до нього, щоб не розтанути. Справжніми були і птахи в кронах дерев, і метелики в міських клум¬бах… Андрій повертався з роботи додому і з густоти натовпу пірнув у крамницю за печивом. Коли він підійшов до каси, щоб розквитатися, то не одразу ж зрозумів, що трапилося. Та коли касирша відвела погляд від монітору комп\'ютера і подивилася прямісінько в його обличчя, повторивши суму покупки, то до нього дійшло, що він зустрів її. Ним не оволоділо скажене почуття радості, а навпаки – він злякався – він бачить її вперше насправді, а не в вісні. Тремтячими руками простягнув гроші і швидесенько покинув гастроном. Вдома, трохи заспокоївшись, він почав думати, що то йому просто примарилось, бо так часто про неї думає, а от тепер має вже і галюцинації. Так, як поговорити і поділитися своїми переживаннями не було з ким, то він знову всівся за письмовий стіл. Та сьогодні натхнення не було, що би він не починав черкати на папері, будь то літери, чи просто абстрактні закорючки – все одно нічого не виходило. Перед очима все частіше і яскравіше вставав її образ. Погляд її справжньої, а не вигаданої, і цей погляд був ще красивіший в реальному житті аніж в його думках. Трохи згодом йому знову закортіло її побачити, щоб переконатися, що вона є. Схопивши з полиці якусь дрібницю, він підійшов до сусідньої каси, бо боявся показатися їй на очі. Вона так же сиділа на своєму місці. обслу¬говувала покупців, чарівно їм всміхалася і дякувала за покупку. Довго йому любуватися нею не прийшлось, бо позаду вже почали насідати інші покупці…
Все одно йому не вірилося що то вона справжня. Здавалося, що ось-ось прокинеться і сон залишить лише гірко-солодкий слід у його свідомості. Та чомусь сон все не закінчувався. Вранці на роботі він напросився в одноденну командировку, бо йому здавалося, що усі колеги на нього косо зиркають і усім відомо про його кохану. Кожні п\'ятнадцять хвилин він дивився на годинник і видавалося, що час сьогодні просто втратив змогу рухатися. Повільно, просто стояв на місці службовий автомобіль, через кожні десять метрів були по натикані світлофори на яких окрім червоного світла ніяких лампочок більше не було, через кожні три метра були по намальовані зебри, на яких табунами стовбичили перехожі, в кожному офісі вони втрачали прірву часу, поки підпишуть договір, поки домовляться по строкам… Та до обідньої перерви вони встигли побувати вже в восьми фірмах, та йому все здавалось, що вони топчуться на порозі однієї й тої ж самої організації…
Нарешті робочий день закінчився. Коли він підходив до крамниці, то стало лячно – а раптом її немає? Та ні. Андрій так же накупив солодощів, та пішов до сусідньої каси, бо боявся знову побачити її погляд. Справжній. Той, що обпікав всю його душу до самих країв. Та й там на відстані декількох метрів він чув її голос, відчував запах її парфум, ловив усмішки, які вона дарувала відвідувачам, подумки поправляв локон волосся, що вибився з-під форменої беретки. Та й просто задихався від щастя…
Так пройшов тиждень.
Слідуючий тиждень у Євгенії був вихідним. Андрій собі не знаходив місця, і тому на роботі брався за всі справи, що йому пропонували. Мчався на зустріч до будь-яких клієнтів, аби не сидіти на місці, бо тоді час переставав існувати. Як тільки він залишався на одинці з самим собою, то виривався з реальності і повністю падав у прірву ілюзії. В один день в обідню перерву він відключився так, що запізнився на робоче місце на півтори години і не міг потім пояснити начальнику де він був стільки часу. Писати вдома він тепер не міг, бо всі думки були переповнені нею аж через край. І тут вперше за все життя йому закортіло мати друга, до якого можна просто зайти і просто побалакати про казна що. Бабуся вже давно померла, та тепер йому здавалося, що вона і не змогла би в повній мірі задовольнити його жагу до спілкування. Йому потрібен був хтось сторонній, не з родичів, а просто друг. На роботі помітили, що Андрій змінився за останній час, та думали, що у нього просто зараз труднощі з грошима, от він і носиться, як скажений. І ніхто не звертав уваги на те, що він частіше, ніж раніш розмовляє з колегами, і навіть дещо розказує про себе. До того ж у нього нічого понадприроднього в житті не траплялося, щоб хтось міг потім його пригоди обсмаковувати в курилці…
Коли в понеділок він знову її побачив, то вирішив, що уже час діяти. Та Андрій і не думав, як всі підійти до дівчини, заговорити з нею, і таким засобом познайомитись. Йому прийшла на думку ідея, що не даремно ж стільки листів було написано, тому ввечері йому прийшлось шпигувати за своєю коханою, аби вивідати адресу. На щастя Євгенія проживала не в багатоповерховому будинку, а в старовинному особняку на декілька квартир. Заходити за нею в сам будинок парубок побоявся, і вирішив, що не може там проживати декілька Євгеній. Ідучи додому йому стало соромно за свою поведінку, та він намагався переконати себе, що по іншому би і не получилось. Докори совісті його мучили ще майже добу, але підійти до неї напряму і поговорити не вистачало духу. В обідню перерву він заскочив до свого поштового відділення.
— Я знаю її адресу!
— Я рада за вас. Пишіть листа, чи телеграмку і відправляйте.
— Вони уже написані.
— Так у чому ж проблеми? Купуйте конверт і відправляйте, - оператор здивовано на нього подивилась, - А якщо вже запечатані, то давайте мені – ми відправимо…
— Так вони уже два роки у вас! – перебив її Андрій.
— Молодий чоловік! Що ви таке говорите! Ми одразу ж відправляємо усю кореспонденцію, по два рази на день – у нас нічого не пропадає…
— Людмило, це мабуть той божевільний прийшов, що листи без адреси уже років зо два відправляє невідомо кому, - ледь чутно промовила її колега. Та Андрію все це було чутно і йому стало не по собі, і першою думкою майнуло, що треба тікати звідси подалі, і він уже навіть зробив крок назад. Та ноги чомусь стали м\'які мов поролон. А потім трохи прояснилося і знову згадалася кохана. Тремтячим голосом зміг видавити із себе:
— Ага. Я і є той самий божевільний. Так що давайте назад мої листи.
— Ну це буде не так просто. У вас паспорт з собою?
— Людко, а як ти взнаєш, що то саме його листи? – знову запитала колега.
— А це вже його проблеми. Хай іде до начальника відділення і доказує…
Сьогодні був його день. Хоча і прийшлося потім доказувати, що то саме він підписував ті конверти, а потім вислуховувати дорікання, що він такі координати вказує, що тим самим ускладнює і так важку роботу листонош і поштарів. Та на ті слова парубок не звертав уваги, бо думав лише про те, що нарешті листи знайдуть свого адресата і доставлять їй несказанне почуття радощів. Коли він виходив з кабінету начальника, то весь колектив, та й деякі усюдисущі відвідувачі перешіптувалися, вважаючи його щойно виписавшимся із божевільні. Він знайшов найпершого листа і відправив уже по конкретній адресі. Через пару днів був відправлений слідуючий лист, а потім ще. І ще. За весь цей час Євгенію бачив лише пару раз, як завжди з сусідньої каси, хоча часто тинявся по крамниці в надії хоч якось взнати чи отримала вона листи, чи читала їх, чи вони їй сподобалися. Та нічого не міг прочитати на її обличчі, немов вона одягла маску із суцільної ввічливості, немов її в середині не гризло почуття сильного кохання до незнайомця, що майже щодня божеволіє без неї, без її слів, дотиків, поглядів, посмішок.
Боже мій! – думав Андрій. Невже вона саме така, як я її вимріяв? Така ж неприступна Богиня, для якої чужі почуття, лише пустий звук, камінець гальки на морському узбережжі. Не може ж вона не помічати, що я занадто часто заходжу в їх крамницю? У неї немає серця? Чи вона вважає недостойним мене? Але ж вона мене і не знає – заспокоював сам себе і самому ж собі дорікав за те, що боявся підійти до неї на роботі, чи зайти додому. Яке знайти виправдання своєму візиту? Придумати байку про якусь технічну службу? А як вона розкусить його обман? Видати себе за рекламного агента? Він і сам не любив розмовляти з ними, коли їх приносила нечиста. А може листи не дійшли? Та в поштовому відділенні його переконали нещодавно, що тепер листи точно доставлені кому потрібно. А як вона не повірить, що то саме він писав їй? Так він же зможе процитувати будь-який рядок з любого послання. Він боявся, що накличе на себе її гнів і немилість. А саме головне – у нього не було досвіду спілкування з жінками. Тільки родичі. Та колеги по роботі, а щоб просто тако, з кимось…. він не міг. Усі вважали його дивним, а вона була першою, кого він покохав, і тому вирішив написати знову, але уже звертаючись до конкретної особи:
«Здрастуйте, чарівна незнайомко!
Ваше ім\'я і адреса – ось усе, що мені про Вас відомо. Я Бачив Вас лише декілька разів, і то по декілька хвилин. Але їх мені вистачило, щоб зрозуміти – я до нестями закоханий у Вас. Ті листи, що Ви отримали – присвячені Вам. Спочатку вони були написані не для конкретної особи, а для моєї мрії. Я Вас вимріяв у своїх снах. Я кохав і не знав кого, допоки не побачив Ваш погляд. Він перевернув усе моє життя і розставив всі крапки над Ї. Одразу ж зрозумів, що Ви, Ви моя мрія, та єдина жінка, заради якої не шкода життя віддати. Якби Ви дозволили, я б до ніг прихилив небо. Це все звучить дивно, я розумію, але зрозумійте і Ви мене: я Вас кохаю більше за життя, понад усе на світі. Євгеніє – ваше ім\'я звучить для мене, як музика ніжної флейти; я його шепочу щохвилини. Я хочу Вас зустріти, поговорити з Вами. Від одного погляду я збожеволію, від одного дотику я спалахну і згорю до тла, від мелодійності голосу я оглухну, від Вашої краси я осліпну…
Я хочу цього!
Врятуйте мене! Благаю…
Навіки Ваш покірний слуга Андрій
P.S.: Напишіть, де і коли ми зможемо зустрітися. Я не буду жити, поки не отримаю відповіді.»
Цей відрізнявся від попередніх обсягом, бо ті сягали до п\'яти листків, і у цьому уже він уже не просто вихваляв красу любимої і просив про взаємність, а просто наважився запросити її на побачення. Він тут повністю відкрився.
Через два дня у скриньці Андрій знайшов відповідь. Він не кинувся тремтячими руками розривати конверт, а довго сидів і дивився на нього. Округлі літери почерку Євгенії зачаровували його, немов мелодія факіра кобру – уявляв, що там написані слова, що палахкотіли справжнім, яскравим і живим вогнищем. Полум\'ям любові. Йму так хотілося бути коханим, що ні на мить не сумнівався. Що там взаємна відповідь.
В конверт була вкладена записка:
«Шановний, пане Андрію!
Якщо Ви і справді мене кохаєте, то зробіть мені послугу – не смійте більше мені писати. Я одружена, у нас дитина і я щаслива. Не руйнуйте мою сім\'ю і моє життя. Якщо Я Вам таки дійсно не байдужа, то послухайте мене.
З повагою Євгенія.»
…Андрій не одразу прийшов до тями. На дворі уже було видко; в руках тремтів клаптик паперу, розписаний якимись незрозумілими закорючками, місцями розмитих водою. Він цілу ніч отак просидів. В голові було порожньо – що трапилось він не розумів, намагався згадати учорашній день і пригадати події, але всі картинки учорашнього чомусь не збереглися. Його тіло плюхнулось спиною в ліжко, і потрохи почали вимальовуватись останні події: як він чекав повідомлення, потім згадав, що таки отримав його, потім читав… Всередині щось все почало стискатись у одну розпечену кулю, потім жар від неї почав пробиратися до голови, потім знову хвилями почав спускатися вниз, потім здалося, що серце б\'ється поруч з ним на ліжку, тільки якось занадто сильно, що аж в кімнатній тиші було чути тільки його скажене стукотіння. Почав крутити головою, щоб побачити його, та знову погляд зупинився на блідому папері. І, раптом він зірвався і кинувся до столу. Ривками витягував шухляди, вигортав їх, перекидав усе, що там було і ніяк не міг найти того, що шукав.
— Ну де ж вона? – він плакав, скиглив, немов дитинча у розпачі. – Нарешті, знайшлася, - півгодини він шукав ручку, потім папір, конверти, потім знову ручку. Все чомусь виходило не так, валилося з рук, в голові усе переплуталось: він не міг повірити, що вона, навіть ні разу його не бачивши, нічого про нього не чувши – просто так могла відмовитись від усього, що пропонував. Парубок навіть думати не хотів, що у неї черства душа, чи кам\'яне серце.
— Це просто помилка якась! Так не може бути, - переконував сам себе. – Якби мені сказали, що за мною сохне якась дівчина чи жінка – то я б одразу ж пішов до неї і спробував би стати для неї хоча б другом. Був би просто поруч. Невже богині усі однакові і найсамозакоханіші з самозакоханіших?
Він Євгенію богинею вимріяв, а яка вона була в реальному житті – не знав. Такою ж самою? Та, навіть якщо він би це і знав, то все одно кохав би її такою, якою вона була в житті, бо богиню не можливо не покохати…
Андрій уже місяць писав і чекав відповіді. Парубок благав Євгенію про побачення, про взаємини, але відповіді не було. В крамниці на касі сиділи уже інші продавщиці, вулицями, де він тинявся вона йому не траплялася. Її не стало. Лише одного разу прийшов його же лист зі штампом “адресат вибув”, але він не звернув на це ніякої уваги і все писав, писав, писав, а листи все йшли і йшли, і йшли невідомо куди.
Десь в нікуди…
Курашівці 1999. Астрахань 2011.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=301518
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.12.2011
ПЛАЧ СОФІЇ
Дурні батьки мої –
Мене породивши,
А діти мої –
Іще дурніші.
Навіщо калічите матір?
І золоті мої коси сиві.
Чи я за вас не страждала,
Ваші принизи не терпіла?
Куди ви без мене,
Що ви без мене?
Попіл в повітрі,
Дим без вогню!?
Києве любий,
Городе милий!
Колиска моя –
Я твоя дитина.
Якщо не знесу наруги
Впаду у полі на межі
Хто ж опісля розлуки
Цілуватиме руки твої?
Мати моя,
Рідна сторононько,
Ґвалтують твою
Чарівную доньку.
Писок затикають
Кляпами брудними,
Руки вже стирчать
Десь із-за спини.
Розіпнуть мене,
Як того Іісуса
І там, на межі,
Я Богу помолюся:
Боже милий. Всевишній,
Плаче донька твоя,
Мов зрубана вишня.
Чим я їм не догодила
Я ж сонця їм не закривала,
Пригортала у лиху годину.
Чи їм бракувало
Молока материного?
Діти мої, я вас не проклинаю.
Господь, може вас простить…
Але, допоки не пізно, благаю:
Якщо ви люди – захистіть!..
/ Курашівці 10 серпня 2002 /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=299403
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 11.12.2011
Лилово – сливовый закат всё дальше убегал от нас, разбрасывая собственноручно разукрашенные облака по всему горизонту и оставляя за собою шлейф из нежно – розовой дымки, которая медленно, но неумолимо таяла, оставляя за собою лишь воспоминания об этих чарующих мгновениях.
Внизу тихо шептала тёмная вода вечерней реки. С каждым шагом заката её воды становились всё темнее и темнее; и от этого создавалось впечатление, что с каждой минутой дно проваливалось всё глубже и глубже. Куда-то в вечность. Но это только казалось – на самом деле река всё так же тихо шептала о своих тайных мыслях, как и час назад.
Начали появляться первые назойливые комары, заменяя на своём боевом посту полуденную кровожадную мошкару. Они пока ещё не кусали, а лишь, словно разведчики, выискивали незащищённые одеждой участки тел. Их назойливое гудение порою прерывалось порывами жаркого, нагретого до беспамятства в бескрайних пустынных барханах, ветра. Его не могла остудить, даже, вечерняя река, так как и она сама весь день искрилась и нежилась, словно кошка, под одним и тем же солнцем вместе с ним. А сейчас вместе они создавали для нас чудесный коктейль – тепло и прохлада; горячая нежность ветра и холодная страсть воды.
Мы с тобою сидели на песчаном берегу, что ещё хранил воспоминания о жарком летнем деньке, но уже, словно поддаваясь забвению, начинал остывать к происходящему. Обрывчик был высоким ровно на столько, чтоб наши ноги по щиколотку бултыхались в воде, прерывая монотонное шептание реки и добавляя в её зеркальную поверхность лёгкую зыбь.
На берегу, как и в самом парке, было людно, но МЫ были одни. Мы были единственными живыми существами во всей вселенной! И мы просто сидели, прижавшись друг к другу плечом и держали друг друга за руку. Просто сидели и любовались сливовыми и лиловыми облаками, разбросанными по всему небосклону. И дышали в унисон полной грудью…
— Знаешь: я так счастлив, что ты у меня есть. Что я могу жить полноценной жизнью, а не делать вид, что существую. Что могу с радостным упоением впитывать каждые минуты и часы жизни.
Порою мне становится страшно от мысли, что ты можешь исчезнуть навсегда. Во мне тогда умрёт всё то, что жило и дышало тобою, радовалось каждому взмаху твоих ресниц. Брр. Жутко…
Ты Солнце моё! И пусть закат убегает от нас всё дальше и дальше, а облака линяют и сливаются с чернеющим небом – на душе у меня светлее, чем безоблачным днём, словно в небе зажглась ещё одна звезда по имени Солнце. И эта вторая звезда – ты…
Ты улыбнёшься. Мне, последнему лучу зари, ветру, речке, прохожим, песчаному берегу, всей Вселенной. И это будет улыбка тихого счастья. Мы ещё долго будем сидеть и наслаждаться этим лилово – сливовым вечером, как и тогда, давным-давно на нашем первом свидании. И улыбаться друг другу уже в ночной темноте тихим счастьем.
(2 июля 2010)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=299402
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 11.12.2011
НЕ МІЙ КВІТНИК
Мальви голови схиляли –
Жоржини розказували таємниці
Про те, як місяць купав
Зорі у нашій криниці.
Нічні красуні жартували
Над геранню, що в вазонах сиділа:
“Ми на волі – і то землі замало.
А ти що – корінці вкоротила?..”
Гладіолуси і копчаки
Осторонь від всіх росли
І розмови, ніби чоловіки,
Про своїх подруг вели.
І, як завжди, мов королева.
Пишалася троянда…
Я стояв, притулившись до дерева
І мені шибками всміхалася веранда.
/ Курашівці 23 липня 2002
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=294228
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 18.11.2011
КАЖДЫЙ ПОДУМАЕТ О ЧЁМ-ТО СВОЁМ
Глядя на мир чужими глазами, ты пытаешься ощутить все эти непонятные запахи, прощупать воздуха прохладу и, даже, попытаться укусить его. Не сильно, но что бы до зацепленных зубов. Зачем. Хм. Странно: всё кажется таким неизведанным, но в то же время оно твоё, оно из тебя.
Пробуешь с другой стороны – там вроде бы потвёрже, хотя абсолютно всё одинаково. Во! Кажется, нашёл. Какой-то изъян. Интересно: этот вкус горький или скорее сладкий с примесью невообразимой лёгкости? Какая лёгкость, если оно – неподъёмное?!
Вглядываешься снизу, прищуривая по очереди все глаза. Вот это да! Сколько же их? Устанешь прищуривать. Какое же оно мутное, а может быть это его такая прозрачность. Проводишь языком по шершавой фактуре и раздираешь его в кровь об идеально отполированную поверхность. Кровь медленно со скоростью света падает на твою ладонь, и ты пытаешься ощутить её живительную силу. Всё кончено: она уже мертва.
Почему руки такие длинные? Оно толщиною в один миликрон, а ты не можешь его обнять. С опаской ты обходишь его вокруг. Круг длинною в вечность. Маленькую, крохотную вечность, но не ту, что шёл, ты проглатываешь, судорожно вдыхая воздух. Нет, всё-таки снизу что-то не доглядел. Смотришь снизу вверх и замечаешь, что оно бездонно, но тут ты теряешь взгляд где то там, сбоку. Всё сознание теперь занято поисками взгляда. Безрезультатно. А может, ну его, этот взгляд? Приобретётся новый. Нет, как-то жалко: ведь не чужой, а свой, столетьями вымученный за одно мгновенье.
Умиротворение. И ещё одно умиротворение. Хотя сверху ещё не смотрел. А что там увидишь – всего лишь плоскую выпуклость чересчур вогнутую на наружную изнанку? А если оно действительно именно там и нигде больше кроме как снизу, сбоку и изнутри? Пытаешься взобраться на верх, но руки соскальзывают с липких, пропитанных клеем ступенек. А почему бы не ногами? А потому – что руками тяжелее. Наконец то на вершине и бросаешь свой взор туда на верх, откуда только что поднялся на дно этой пропасти…
Эх! А внутри то не был… А смысл? Обволакивать себя всей этой твёрдой жидкостью в газообразном состоянии? Обжигаться раскалённым льдом; седеть от неимоверной радости и умирать, не начиная жизнь. Всё это состояние можно лишь пережить когда………………….
/апрель 2004/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=294225
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 18.11.2011
РАНОК
Світає…
Ніжне, блідо-рожеве проміння елегантно огортає усе навкруги, зачіпаючи кожен листочок, кожну шпаринку; пробуджує кожну тваринку; виблискує, граючись барвами в діамантових сльозах землі – росинках. Мелодійний, лагідний вранішній вітерець причепурює скуйовджені, заспані чуприни дерев і кущів, розчісує соковито-запашну траву. А його батько – могутній вітер, поправляє м’які, пухнасті подушки янголяткам. Стомившись від сну, кряхтячи кожною гілочкою, тріпочучи кожним листочком, відкриваючи красиві зелені очі, прокидаються дерева. Красуні квітки, втомлено позіхнувши, поправляють своє вбрання, щоби цілий день до вечора перед усіма красуватися і благоухати своїми дорогими парфумами. Високі жита обтрушують пил зі свого золота – зерна. Вилазять зі своїх схованок, підставляючи свої червоні боки ласкавому світлу, милі оку ягоди і, позіхнувши, завмирають у буденному чеканні якогось дива. Мурашки – пастушки, женучи своїх кузьок на пасовисько, теж, краєчком ока, позирають у той бік. У німому очікуванні, матері скубають, чистять, пестять, обнімають, колишуть своїх дітей. Окрім зозулі, яка безтурботно спить, підкинувши своє дитинча в чуже гніздо…
І ось усе завмирає в очікуванні дива. Там, над лісом, вже порозбігалися хмаринки, розчистивши небо.
Мить чекання.
І ось воно – диво. З-за обрію, над лісом, який з темного одразу ж перетворився на смарагдовий, зійшло сонце.
Першим порушив святковість домашній півень, завойлавши на все горло своє звичне ку-ку-ріку. За ним озвався жайвір своєю кришталево-дзвінкою піснею, яку підхопив вітер і поніс далеко-далеко, за барвисті поля, широкі ліси, блакитні й зелені річки і озера, за високі гори, аж до краю.
Знову все завирувало, бо попереду був новий день сповнений турбот, любові, надії, сподівань і сонячного світла і тепла. І лише зозуля, не зрозумівши що сталося, як баба на базарі, провадила ото своє ку-ку, ку-ку, ку-ку…
/ Березень 1998 /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=290422
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.11.2011
ТАК ТРАПИЛОСЬ
Холодне ліжко тебе не зігріє
І ніжність в сутінках не подарує.
Твій сон тривожний ніщо не зіпсує –
Немає спогадів й немає більше мрії.
Ти спиш одна – його немає поряд.
Чому, та як? – запитання навіщо.
Він теж один, чи є у нього інша?
Мені байдуже – говорить твій погляд.
Так трапилось, що мрії всі зійшли на “ ні”
І в пустоті тебе ніхто не зачарує,
І одинокості ти щиросердно подаруєш
Прожиті без нікого і без нього дні.
Так трапилось, що біль пройшла,
Що серце вже не йокає при згадках
Коли вві сні про нього бачиш ти загадку.
І вранці ти встаєш без імені в устах.
Так трапилось, що сльози виплакані вже
І що душа чужої ласки не сприймає,
І ти себе щоночі не ламаєш
Щоби відчути пристрасті тепло блаженне.
Так трапилось, що більше ти йому
Не прошепочеш тихо – Надобраніч!
І вечір не іспопелить десяток свіч,
Допоки ви не вляжетесь до сну.
Так трапилось – не шукаєш його риси в людях
І не приходить його образ в нічній тиші,
І серце не рветься в вись, неба вище,
А рівно стукоче на своєму місці – у грудях.
Так трапилось, що ви тепер на Ви
І без тривоги ти навчилась жити,
І безим'янні ночі гіркої самоти
У пам'ять вкарбувались, як забуті сни.
/ осінь – зима 2006 /
́́
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=290418
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.11.2011
КОПИЦЯ
День мав бути погожим – ніщо не передвіщало дощу і, сьогодні, всі збиралися іти громадити на городі сіно. Після сніданку у дітей був піднесений настрій – їм дозволили самим скласти копицю. Хоча вони і були звичайнісінькими дітьми і любили “давити сачка” , “гасати” з ранку до вечора бо' зна' де і виробляти ка' зна – що, але складати сіно у власну копицю – то річ зовсім інша!
Але вже одразу ж біля хазяйського реманенту між ними, як часто і з усіма дітьми виникла сварка: вони не могли поділити між собою двоє грабель і одні вила. Дівчина, на вигляд - років чотирнадцять, з довгою золотистою косою, бровами в розліт, ясними очима і пухлими губами, тягнула до себе одні граблі і жваво доказувала:
— Вони з довгим держаком і вам буде не зручно, бо ви ще малі!
Серельдущий, з русявим волоссям, хитрими очима і прудкими ногами, був молодший від неї на два роки, а найменший, також русявий, але весь обсипаний ластовинням мав вісім літ від роду, але також намагався схопитися за щось, що побільше.
— Годі, вам! – перервала їх мати. – Біжіть до вуйни Олити і позичте ще вила і граблі. Буде кожен мати. На городі спочатку згромадите, а потім усі разом складатимете; щоб більше не сварилися! – огрядна молодиця, вона вже на перед знала їхні майбутні суперечки, то якось, як могла, намагалася їм запобігти.
Дітей, наче здуло вітром – усі побігли позичати вила.
— Тут паші – на годину роботи. Ти, Ганю, йди дій корову, а ми і самі впораємся, тим паче, шо у нас ціла “скиртувальна бригада”, - це говорила шестидесятилітня жінка, бабуня “скиртувальної бригади”, весь час поглядаючи на дітлахів, що наполегливо гребли сіно у валки і зносили їх до купи.
— Ану, хто кращу складе? Ви, чи бабка з дідом? – запитала мати, та діти її не чули. Вони були захоплені сво-єю роботою. – Перший раз вони отак щось роблять, а то ж і не пряником і не батогом не змусиш… А це ще й без сварок і суперечок! – вона задоволено посміхнулась і пішла.
Сонце уже припікало. Діти, хоч так старалися, але ніяк не могли випередити дідуся з бабусею – у тих уже було пів копиці складжено, а вони лише закінчували громадити. Хоча бабуся копицю складала одразу ж беручи сіно з покосів, але малим так було не зручно, бо м'яке, запашне сіно весь час просочувалося крізь зубці вил, немов пісок, і поки вони доносили до купи, то половина уже знову була на землі. Тож їм легше було нагромадити валків,
а потім уже великими оберемками зносити все до купи. Так все ж вони і працюють не так швидко. Одначе, через деякий час, їхня половина ділянки була загромаджена і сіно було знесено до купи. Залишилося останнє.
За складання сіна вони взялися дружно і ретельно.
З діловитістю інженера, вони ходили з вилами навколо однієї купки сіна, на яку все потрохи складали і скла-дали нові навильники запашної, добре висушеної трави, яка їм зараз видавалась дуже смачною. Воно, навіть, куштували деякі стеблини. Копіюючи корову, вони румигали і шкірилися одне з одного. Вони перевертали туди-сюди оберемки сіна, складали його, хоча воно не завжди і трималося купи, але вони усіма можливими засобами утримували його на місці. Найбільше їм сподобався один – вилазити на гору і притолочувати, але копиця за кожним разом все вищала і вищала, і було незручно вже вилазити, та й коли вже хтось скочувався з верхівки з задоволеним гоготінням, то зтягував з собою більше паші, ніж закріпили. Дитяча винахідливість не має меж:
— Отако будемо: хтось закидає сіно і тримає його там вилами, а інші бігом зверху накидають ще і ще, - запропонувала Катерина, що оглядала висхлу квітку конюшини яка стирчала з копиці, і її одразу ж підтримав наймолодший – Миколка.
Цей засіб виявився менш ефективним, але все ж таки давав свої результати і деяка частка трави залишалася триматись.
З горем на половину робота була завершена.
Що то була за копиця!!!
Щоб порівняти з сусідньою, що зробили старі, вже досвідчені люди і яка нагадувала казахську юрту, то не знайшовся би такий сміливець – вона була на все схожа, але не на копицю! Якби про неї можна було б виразитись мовою мистецтва, то, грубо кажучи, її назвали б найабстрактнішою абстракцією. Але дітлахи, наче заворожені, ходили навкруги свого творіння і не могли намилуватися – з якого боку не підійди – побачиш щось нове. З одного боку вона нагадувала піраміду Хеопса, з іншого – Ейфелеву вежу. Назви усіх відомих пам'яток архітектури вилітали із уст малечі і кожна чимось таки нагадувала оригінал, з якого було “скопійовано” копицю.
— Я чув по телевізору, що найкраще розглядати якісь картини або статуї – збоку, з невеликої відстані, або з верхи… - не встиг Євген мовити до кінця, як Катерина з Миколою уже сиділи на одному з конарів старої яблуні, що росла серед городу. “Ні в тин, ні в ворота” , як казала бабка, але ніхто не наважувався її зрізати, бо вона щиро плодоносила золотими яблуками, але зараз з неї звисало лише три дитячі голови.
— Так, діти, перед вами повна рельєфна карта каньйону Колорадо, - заявила дівчина, що уже у школі вивчала курс географії і навчилася до того ж копіювати деяких учителів.
Злізши на землю, Катерина уже була в ролі гіда:
—… А по праву сторону від нас Ви можете спостерігати величний Собор Паризької Богоматері, який вражає нас своєю величчю і архітектурною довершеністю майстрів, і який свого часу оспівував великий геній літератури Віктор Гюго в своєму однойменному романі… Миша!!!! – заверещала Катька, відскочивши на декілька кроків у бік.
— Це прихожани ідуть на обідню відправу, - мовив дід, що весь час спостерігав за онуками і легенько посміхався в свої сивуваті вуса.
— Ой, мама вже іде!
— Де?
— Та ондо, межею. Ум, не туди дивишся. Ондо!
— Мамо, мамо! Як тобі наша копичка?
— Котра? – запитала вона, ставлячи дійницю з свіжим молоком, хоча їхню неможливо було переплутати.
— Ганю, як там корова сьогодні? Не билася?
— Бабко, нащо Вам та корова!? – перебили діти. – Хай мама краще похвалить нас.
— Молодці. Молодці ви у мене. А тепер біжіть додому і беріть брезент і верету. Бабчина постоїть, а вашу по-носимо.
— ???
¬— На перший раз – то дуже добре, але люди будуть з вас сміятися і скажуть: “Що це за хазяї – господарі? Такі великі діти, а, навіть, сіно не можуть до пуття скласти”. Я вас не сварю, але подивіться самі на неї – це ж ка' зна' що, - вона в душі нічого не мала проти, але вона знала, що поряд і з похвалою повинна бути присутня і критика, - До того ж, якщо піде дощ вночі, то ваша копичка наскрізь промокне і сіно спріє і зогниє. І вся ваша робота – коту під хвіст…
— Да?! А дідова шо – не змокне?! – єхидно в один голос…
— Дідова не змокне, бо вона правильно складена, і вода з неї скотиться, як з криші…
Дітям на мить здалося, що то і справді незграбно скидана паша, але то лише на мить, бо, як то кажуть в народі: “Кожна жаба своє болото вихваляє” , то вони й не стали себе критикувати. До того ж то був плід їхньої співпраці. Але все-таки їх розпашілі від денної спеки і праці обличчя набрали скорботного вигляду і вони побрели додому, щоб взяти верети, в яких будуть носити їхню копичку, не думаючи про те, що вони вклали у неї багато своїх іще молодих, запальних сил.
Але цей день їх приблизив трішки до того, що вони відтепер будуть вже трохи більше поважати працю інших людей.
/ лютий 1999 /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288652
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.10.2011
НЕЗІРВАНІ ПОЦІЛУНКИ
Я закриваю очі.
Навколо так тихо, спокійно. Проходить хвилина чи дві, а, можливо, і менше і з’являєшся ти. На вустах, як завжди неймовірної ніжності посмішка.
Я намагаюся зірвати із твоїх вуст поцілунок, хоча би легкий, миттєвий, просто доторкнутись до твоїх губ своїми. Та натикаюся на твій погляд: гострий, довгий і ненавидячий. Мій поцілунок залишається на моїх вустах недоказаним, а на твоїх – не зірваним. Закриваю очі, аби тобі не було видно німого страждання…
А вуста твої все так же осміхаються і верхня губа нижньої ледь торкається. За ними ти приховуєш язик, але даєш знати, що він там; ти проводиш ним по внутрішнім сторонам губ так, щоб це бачив лише я і більш ніхто, щоби викликати новий прилив бажання.
Я миттєво підіймаю свою руку і підношу до твого лиця, намагаючись (на цей раз пальцями) зірвати перезріваючий на твоїх вустах цілунок. Уже майже торкаюсь, відчуваю на своїй шкірі пульс твого дихання. Але ти перехоплюєш мій погляд, і рука застигає перед твоїм обличчям в німому запитанні. Але це запитання триває недовго, лише четвертинку миттєвості і уже мої руки зімкнені за спиною. На цей раз я уже не закрив очі, а дивлюся у твої зіниці і бачу, як там ворушиться ненависть, то звужаючись, то розширяючись.
Тепер уже я подумки обіймаю своєю рукою твою шию, лоскочучи пальцями твою потилицю і заплутуюсь в твоєму розкішному волоссі. Ти до половини примружуєш очі, і трішки припідіймаєш лице догори: ось-ось замуркочеш від задоволення. Тоді я набираюся сміливості (теж подумки) і тягнуся своїм лицем до твого, щоб зірвати нарешті жаданий плід...
- Ти чим зараз займаєшся?
-??? В змислі зараз, чи взагалі?..
Ти, немов би перехопивши мої думки, обриваєш їх. І твій лукавий погляд з легкою долею насмішки доказує це. Досадно. Я ж то знаю які смачні твої вуста, їх красиво-чіткий контур, теплота і ніжність. Я вже раніше пробував на смак їхню пристрасть! Але мені того замало. Я хочу ще, ще і ще! Так, як для життя потрібна вода, так саме мені потрібен і смак твоєї пристрасті…
- Ой, ну я вже пішла, - нейтральним, майже ніяким тоном вимовляєш ти.
Ти обіймаєш моє плече і тягнешся до мене своїми вустами. Я тягнуся тобі на зустріч, але… … Ти обпікаєш мою щоку байдуже-холодними вустами. Ні, це не поцілунок – це якийсь незрозумілий сурогат; суха суміш із порожнечі і пустоти.
- До завтра, Ведмедику! – голос, погляд, усмішка і вираз обличчя – суцільна ніжність. Намагаюсь знайти щось негативне, Але окрім ніжності нічого не бачу.
Ти розвертаєшся і ідеш, а я залишаюся стояти і думати лише про одне: а поцілунки так і залишились – незірвані!..
Я відкриваю очі.
Вірніше – я лежу із закритими очима, але уже повністю без сна. Навколо так тихо, спокійно, темно. Проходить хвилина чи дві, а можливо і менше (чи більше), а довкола так же тихо, спокійно, темно і міняється лише одне: на моїх вустах з’являється неймовірної ніжності посмішка.
/2005/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288389
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.10.2011
ВІДОБРАЖЕННЯ
— Ні…
—Так!
—Ні…- стогнав він.
—Так! – Коротко казала вона.
— Ні! Ти брешеш! – він сидів у неї в ногах і з розпачем дивився в її очі, намагаючись побачити в них той легкий блиск, що завжди мигтів, коли вона брехала.
— Так, я ніколи тебе не кохала, ти був лише черговим потенційним партнером. Так, мені подобається твоє тіло, твоє волосся, твої пестощі, але я нікого і ніколи не кохала, і ти – не виключення.
— Не вірю, не вірю, ти брешеш! – вже кричав він в розпачі.
— За весь цей час, що ми з тобою разом були я вперше щира, - вона красивою, витонченою рукою гралася його світло-каштановим волоссям, а він не звертав уваги на те, що його стильна зачіска перетворюється на казна-що.
Після невеличкої паузи з обох сторін вона мовила:
— Якщо бути і далі відвертою, то скажу, що ти у мене був найкращим коханцем і ти мені, навіть трохи симпатизував.. трохи. Я до тебе звикла, - побачивши в його очах вогник надії, вона промовила, наче відрубала, - Ненавиджу! Геть! І.. пробач…
Вона підвелася і повитягала із зачіски шпильки: коси рудим вогнем розпалися на її оголені плечі, лоскочучи її, від чого вона здригнула плечима, наче й сіправді обпеклася. Вона булла висока і статна, округлість лиця доповнювали червоні, великі, безувстидні губи, задертий трохи до гори ніс і очі, кольору волосся.
— Ти ще довго будеш сидіти? Мені бракує часу.
Він підвівся, поправив костюм і рушив до дверей.
— Зажди, - вже біля порогу почув він і обернувся, а вона припала до нього в палкім поцілунку.
“Довше страждатиме”, - промайнула у неї думка, а він, знову відчувши солодко-теплий смак її вуст, відпихнув її і, як ошпарений кинувся вниз по сходам.
— Прощавай! – пролунало йому вслід.
На вулиці на нього накинувся брудний вітер, але він не зміг остудити роз'ятреної душі. Олексій тихою ходою тинявся вулицями з опущеною головою, деколи підіймаючи її, і мружачи очі на сонце, що хоч і в тумані, але все ж таки різало очі. Перехожі сторонилися його, як прокаженого, і, оглядаючись, думали: що це може так вразити людину, щоб вона була та-ка байдужа до всього, ніби мішком прибита. А він усе йшов. Вітер чисто розпатлав йому волосся, на костюм дрібною росою осідав туман. “Може зайти?” – блискавкою серед купи думок промайнула одна, коли він проходив повз кав'ярню. Тіло якось саме повернулося і по інерції він ступив у залу, осяяну безліччю ламп і красивими квітами. “Немов якесь свято ”- знову майнула думка і так саме згасла, як і попередні.
— Будете щось замовляти, чи просто так посидите? – запитав офіціант, вигляд якого так і кричав: ”Свято, свято!”
— Подвійну каву. Холодну і без цукру, - мовив Олексій.
“Такі ж, як і її очі”, - подумав він, розглядаючи букет із якихось жовтогарячих квіток, поки офіціант виконував замовлення.
— Ваша кава, - мовив офіціант, - може ще чогось?
— Ні, дякую.
Посьорбуючи каву, він роздивлявся навкруги. За кожним столиком, що були зайняті, сиділи парами. Йому защемило серце – ось і ми отак сиділи удвох, балакали, цілувалися… Кав'ярня була затишна: теплого персикового кольору стіни були оздоблені картинами пейзажів заходу, чи сходу сонця і дзеркалами. І, раптом, він побачив таке, що по його тілу пробігли дрібнісінькі мурашки: з протилежного боку на нього дивилося потворне страхіття: зсутулені до неможливого плечі, запавші очі, погляд не тривкий, блукаючий і відречений, бліде, ледь не зелене обличчя, навіть вуха, наче прив'яли, обвітрені губи, розкидані вітром коси і, здавалося, що постать от-от заб'ється в агонії. “Господи, невже це – я?” – перелякано прошепотів Олексій, розуміючи, що то його відображення у дзеркалі…
Він підійшов до люстра: ”Н-даа… Що робить з нами кохання. Скільки – но в моїх очах смутку. Смутку, печалі, туги, жалю, болю і трагізму. Якби тут був художник, моє зображення він змалював би, назвавши полотно “Увесь трагізм долі на однім людськім обличчі”. Бідні мої очі, якби у них хтось заглянув, то утопився би в їхній глибині, заповненій смутком до “мінус нескінченності” – спробував він пожартувати, але замість посмішки вийшло щось незграбне і жахливе. “Посмішкою Джоконди і не назвеш” ,- з'єхидничав він. Він дивився на своє зображення і не бачив його. Перед ним пропливали картини пережитого з Оленою – спогади. І, чим більше він згадував, то все більше його зображення у дзеркалі набирало жалюгідного вигляду. Побачивши свою жалюгідність, він посміхнувся, але вже натуральніше і з виглядом людини, яка три доби просиділа біля ліжка хворого, не стуляючи очей. Долонями він закрив лице і трохи так посидів, а потім забрав руки так, ніби знімав з лиця утому. Відображення вже було його трохи привітнішим і симпатичнішим. “У мене брат – красунчик – усі жінки його”… - згадав він слова сестри на одній з вечірок. “Так. Красивий і відречений”. – промайнула думка і він заплакав, заплакав, як маленька дитина, котру несправедливо образили…
Сльози висохли. Рукою він пестив свій образ, немов це було не просте зображення, а кохана людина; цілував його. Відвідувачі потроху звертали свої погляди у його бік – таке не щодня побачиш. А Олексій, наче божевільний, став навколішки і з пристрастю обіймав колонну на якій кріпилося дзеркало. Величезне, більше за людину.
— Ненавиджу!!! – почувся крик Олексія. Він з усієї, що є сили, ударив по склу. Шматки скла з дзенькотом падали на підлогу, зачіпаючи при цьому і Олексійову постать, розсікаючи і ранячи його лице, груди, руки…
Тіло лежало в калюжі крові, а з юрби, що його оточила чулися голоси:
—“Швидка” вже виїхала, може врятують…
— До чого довели, га?..
— Бідолашний…
— Мабуть важко було…
— Та псих якийсь. Їх, таких багато ходить…
— Кхм! Пробачте! – десь, як з того світу, обриваючи потік думок і повертаючи Олексія в реальність, донісся дівочий голос. – Мене звуть Мариною.
— Альоша, - представився і вже повністю облишив країну фантазії.
— А я Вас ще на вулиці помітила, - провадила Марина сідаючи і ставлячи біля себе кошик з квітами. Пасмо чорного, як смоль, волосся вибилося з-під капелюха і звисало по щоці аж до губ, що були підведені блідою коричневою помадою і весь час при розмові розтягувались в посмішці, оголяючи красиві білі зуби. Ніс у неї був прямий до непристойності, а очі темно – сірі, наче грозова хмара. Але не грізні, а навпаки – веселі, зі жвавими вогниками – блискавками. І уся вона була якась радісна, осяяна. Одяг свідчив про те, що вона собі не відмовляє. – Я – фотомодель , але у вільний від зйомок час підробляю. Від нудьги. Зранку зйомки (коли є), а ввечері “розваги” в “вищому світі”. День вільний, а це сьогодні якась фірма найняла мене, щоб я роздавала перехожим квіти на честь свята…
— Вибачте, - перебив він, беручи з її рук червону з білими крапинками гвоздику, - а що це за свято сьогодні?
— “День Незалежності” – здивовано мовила вона: забути що сьогодні за день.
“День Незалежності”… - поринув у спогади Олексій, згадуючи, як вранці його збудив телефонний дзвінок і у слухавці він почув голос Олени: “Приїзди сьогодні до мене; я хочу сказати щось дуже важливе”. На тому кінці почулися гудки, а він з щирою наївністю подумав, що вона нарешті – таки дасть відповідь на його освідчення в коханні. Він уже навіть почав уявляти собі приготування до весілля і саме весілля. Він збирався, немов шістнадцятилітній на перше побачення: переміряв усі свої костюми, ретельно випрасував сорочку і брюки, навіть, пов'язав свою саму дорогу краватку. Не було тільки квітів – вона їх не любила. Незалежність…
— Ви знову якісь сумні, - втрутилася в свідомість Марина , - Вас, мабуть, кохана кинула?
— Так.
— Не журіться. Знайдете нову.
— Вам легко казати!
— Угу. Але в цій ситуації нічого іншого не скажеш…
— Таки дійсно…
— Я ж не можу Вам сказати, що так Вам, негіднику, і треба!.. Всі ви, чоловіки – однакові!
— Пів - року назад я їй запропонував одружитися. І ось сьогодні вона дала свою відповідь…
— А я вам не співчуваю!
— ???
— Все, що не робиться…
Вона трохи схилила голову на бік і, зазираючи йому прямісінько в очі, посміхнулася. Дивовижна вийшла посмішка. У Олексія від неї аж мурашки пробіглися під сорочкою, і, чомусь, стало так тепло всередині, немов Марина наповнила його душу своїм світлом.
— А Ви де працюєте? Робота хоч цікава? А то більшість людей ненавидять свою роботу… - почувся знову голос Марини…
У легкій, невимушеній розмові летів час. Першою спохватилася вона:
— Я вже засиділась.
— Так. Час летить непомітно.
— Ви прихильник цієї кав'ярні?
— Ні, я тут вперше.
— Тоді Вам прийдеться ним стати. Завтра о десятій, - перейняла вона ініціативу на себе. – Я чекатиму.
— А Ви компанійська.
— Це комплімент?
— Мабуть. Я хтів сказати, що мені дуже важко зближуватись з людьми. У мене багато знайомих – друзів – одиниці. Але я дуже прив'язуюсь до людей. До завтра?
— Так. Бувай! – вона вже перейшла на “ти”.
Олексій оплатив рахунок і вийшов. День з молочно-туманного перетворився на яскраво-сонячний, у руках у нього червоніла гвоздика. Він її понюхав. “Чи це Марина так пропахла ними, чи це гвоздики перейняли запах її парфум?” – так видалося йому.
Веселим кроком він пішов по тротуару. Думки переривалися спогадами. Він весь час перекручував у пам'яті уривки розмови з Мариною, вихоплював знову і знову її образ з глибин свідомості. Олексій ще довго блукав вулицями міста і ловив себе на думці, що він проходить по тим самим вулицям, де вони так часто полюбляли прогулюватися з Оленою. Інколи у нього щемило серце, але взагалі було уже не так боляче, як вранці. І у нього було відчуття ,що він тепер не самотній. Коли почали засвічуватись ліхтарі і вікна багатоповерхових будинків, що манили до себе теплом і затишком, і ще чимось таким невідомим, Олексій обернувся і рушив до дому, але зупинився перед однією з вітрин. Відтіля на нього дивилося веселе осяяне обличчя. “А вранці я був на пів - століття старіший”, - подумав він уголос, а вже сидячи в напівпорожньому автобусі і, дивлячись у вікно на рідких перехожих, він думав: “Скільки разів отак ми міняємо зображення своїх облич, не помічаючи цього? А усі страждання, болі, радості і печалі, натхнення і розчарування таврують на ньому свої печаті, а ми знову нічого не бачимо і лише оточуючі можуть вловити зміни на чужому обличчі… Добре, що людство придумало дзеркало. Але з іншого боку і погано, бо деколи до нестерпності важко дивитися на себе…
Хоча”…
/січень 1999/
́́
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284189
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.10.2011
ОСІНЬ ДОЩООКА
Крила розправляла
Скакала галопом
У небесних шатах
Осінь дощоока.
Сипала проміння
Холодне і коротке,
Гомоніла листям
Зеленим і жовтим.
Відзивалося в дібровах
Гарячою луною,
Фарбувала брови
Росистою імлою.
Коси розпускала
Останнім шовком трав,
З вітром розмовляла
Про спільні забави.
Журавлям відкрила
Небо свіжо – синє
І благословила,
Як своїх синів.
Полокала у ставу
Свої барвисті шати
І тинялася помалу
Від хати до хати.
І в кривих вулицях
Осінь заблукала –
В незнайомих лицях
Вона зиму шукала.
(2002 – 2007)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281919
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 21.09.2011
***
Над іскрами хворіло полум'я
Торкаючись руками до землі,
Голублячи сухе гілля,
Ховаючи втому свою у імлі.
Жагою тріскіт промокнувши
Спиняло свій погляд на небі
І , зрілим димом позіхнувши,
Лишало спраглії вуглі.
(весна 2004)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281917
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 21.09.2011
***
Вийду я у поле,
А у полі – рай.
Трави всі шовкові,
Косу лиш вибирай.
Ноги мокрі від роси
Вище кісточок.
“Гей, Василю, піднеси
Молоточок і брусок”.
Дзень-дзень, вжик-вжик –
Я косу клепаю,
Щоби трави рівно
У покіс лягали.
Ріжеться так ніжно,
Стелиться так рівно.
Сонце висушить – свіже
Буде у нас сіно.
Візьмеш оберемок
Свіжості й весни –
Душу зачарує
Вічністю краси.
/ 2000 /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281554
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 20.09.2011
***
Три криваво-червоні пелюстки
Валялись на шляху.
Три криваво-червоні пелюстки
В свої долоні я візьму.
Три криваво-червоні пелюстки
Запалали вогнем у руках.
Три криваво-червоні пелюстки
Колись були на трояндах.
Три криваво-червоні пелюстки,
Свіжі, оксамитово – ніжні.
Три криваво-червоні пелюстки,
Як мої почуття і чисті, і грішні.
Три криваво-червоні пелюстки
Не минули своєї долі –
Зів'яли в мене на долоні.
Три криваво-червоні пелюстки.
/жовтень 1997/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281553
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.09.2011
ТИ ПРИЙДЕШ
Ти прийдеш на руїни
І побачиш лише печаль –
Ти мою любов отруїла
І у серце встромила кинджал.
Ти прийдеш де сонце не гріє
Й, навіть місяць не блима вночі
У мене голова сивіє
Й несамовито душа кричить.
Ти прийдеш, коли мене не буде.
Я тобі не лишу повідомлень
І тобі не скажуть люди.
Де починається мій день.
/ 2002 /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281143
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2011
МИ – ТУТ!
Тут закінчилось дитинство.
Рано… Та в цьому я не винен.
І Лебеді Материнства
Мені не світили…
Тут стіни дихають теплом
І дише земля жагою.
Тут сонце щоранку за вікном
Рятує від болю.
Тут розмовля зі мною квітник
Кожною квіткою і листочком;
Я йому довірю всі думки,
А він ароматом мене залоскоче.
Тут повітря ніжно – свіже
І з запахом бабчиних пирогів,
А вона хусткою голову пов'яже
І вийде стрічати онуків.
Запахом молока і корови
Вона огорне нас усіх.
Ми розцілуємо їй сиві брови
І переступимо за спогадів поріг.
Вона засміється, і заплаче потім
І сльози діамантами впадуть,
А ми ті краплинки підхопим
І скажем: ” Бабко, не плачте. Ми – тут!”
(2002 - 2003)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=280648
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 15.09.2011
***
Горіхи падали, ламаючи ребра
На оксамит трави
І хекала стара верба
В долоні вечора пусті.
Він стиг, як гижки у ямі,
Порепаними абрикосами в саду.
І комариними зграями
Голодними, як ведмідь після сну.
Цей вечір був тихий, сміливий.
Міцним дубом чорнівся навкруг
І падали зорі, дивуючись мінливо:
“Що це за вечір? І чий він друг? “
(14 липня 2002)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=280647
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 15.09.2011
БОЇМОСЯ ГРОЗИ
Притулися до мене міцніше –
І байдуже хто ти,
Бо ти, як і я боїшся
Цієї грози.
Нехай вітер розтрачує сили
І блискавиці дуріють досхочу -
Ти бачиш десятії сни,
А я подихом тебе лоскочу.
Навіть, якщо протікатиме стеля,
І ми замерзнемо, як руді мишенята –
Я тобі розкажу про сонячну пустелю.
А ти про свої будні і свята.
Вщухне. І розійдемось, як найскоріше
Кожен з нас хто куди,
Та поки тулися до мене міцніше,
Бо ми боїмося цієї грози.
/ Курашівці 8 – 9 – липня 2002 /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=279923
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.09.2011
НЕБО СТОМЛЕНО ГОЛОСИЛО
Небо стомлено голосило
Над розмореною землею.
Вітром хмари носило,
Як на парафіні акварелі.
Земля спраглими вустами
Ловила краплини мить
І, радіючи, танцювала
Під фанфари лихоліть.
Небо стомлено голосило
І йому вторили ліси,
І вітром по усюдам носило
Павутиння, що не там висить.
Крони тягнулися вгору.
Поля лягали ниць
Допоки не розпогодилось
І заблимали небеснії суниці.
Небо стомлено голосило…
Вітром хмари носило…
Крони тягнулися вгору,
А поля лягали ниць…
/ Курашівці 6 липня 2002 /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=279719
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 10.09.2011