| Сторінки (1/15): | « | 1 | » |
Прозоротінний інтервал між світлим сонцем і скорботним
Я зажену вітри в рукав, щоб небо стало безтурботним.
Я сміхом хмари розтоплю – вони зіщуляться над нами
І вибухнуть – мов від жалю – скляними перлами-сльозами
Ось місяць-ніж різнув так спритно по дня зіщуленій долоньці,
Що небо,мов кавун блакитний,заливсь густою кров ю сонця
І згинув день. Холодна осінь. Здригаюсь.Хочеться ридати…
Достатньо в римах повправлялась, тепер піду вже,мабуть ,спати:-)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304552
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.01.2012
Свою любов стосами слів
Вона складала в збірки.
На телефоні Він беріг
Її рекорди "Змійки".
Вона-хаос пташиних зграй,
Шаленства непритомність,
А Він - околичний трамвай,
Що коліями ходить.
Вона то марила у снах,
то прокидалась тихо,
коли Він з ложки годував
її жіночу пиху.
Тікала, плакала,цвіла,
верталась до порога
і кулькою увись пливла,
прив язана до Нього.
Далекий горизонтів згин
Коханим був для неї,
Не став для неї небом Він -
Лишився колією.
І ось злетіла в висоту,
Забувши про "кохаю" -
Лишилась тільки Вірність у
Покинутім трамваї.
Той, хто шука емоцій злив,
Колись себе загубить.
не винен той,хто розлюбив,
а винен той,хто любить
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=301731
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.12.2011
...і коли мене забудеш
все ж пиши мені листи
вітер носить звідусюди
думки щирі та прості
хай навколо люди хижі
стогін реготу німий
я тепер на роздоріжжі
ти зі мною та не мій
тільки в пам яті картинка
я люблю,а ти - не звик
тане,тане павутинка,
мов осінній чорновик...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=272915
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.07.2011
У світі більше граней,ніж в мене почуттів
Світ продається, та кому він вже потрібен
Я закриваю очі на все, що не хотів
Ми мовчазні,як янголи,а може,наче риби
Замкнули небеса, а ключ втопили в горі
І далі йду я сам, але куди – не знаю
І мутне та вода,яка була прозора,
А як моя душа – ні в кого не спитаю
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268961
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.07.2011
Костогриз
…У Тасі було чимало щасливих дитячих спогадів. Ну, знаєте, таких, як вкрасти найсолодші черешні з сусідового двору, гратися до півночі в піжмурки, бадлятися в захваті в калюжах і не отримати за це на горіхи, погладити дворову собаку, ганяти зранку й до ночі на велосипеді. Або ж спритно забрати неслухняного м’яча із бездоганно споленої, квітучої грядки того-таки сусіда, стрибаючи через капусту і картоплю, як досвідчений сапер оминає міни, бігати під дощем із вереском, наминати морозиво, хворіти і чекати, поки мама чи тато піднесе тобі апельсинку (мандаринку, яблучко, банан)… Однак найбільше чомусь запам’яталось, як всі друзі з двору збиралися в Тасі в квартирі (коли батьків не було, звісно) і гортали телефонний довідник в пошуках якогось кумедного прізвища, щоб дзвонити йому і казати якісь, на їхню думку дотепні, дурниці. Це було дуже весело – швидко проказати це і покласти трубку, не чекаючи прокльонів. Обдзвонивши всіх Козлових і Ципердюків, хтось раптом подав ідею подіставати дядька Костогриза з п’ятиповерхівки. «А що, можна», – погодилися всі, тимбільше, дядько Костогриз був людиною спокійною: він ніколи не лаявся, ніхто зроду не бачив його п’яним, а яблук з його яблуні навіть не цікаво було красти: він і так всіх пригощав. Ні дітей, ні дружини в нього не було, принаймні, ніхто їх не бачив, а що Костогриз був відлюдькуватий, нікому й на думку не спадало запитатись. За кілька секунд у трубці прозвучало його спокійне «алло», а Тася ледве стримуваним від сміху голосом запитала: «Доброго дня, це квартира Костогриз?» - «Так, я слухаю». – «Костогриз, ти вже всім кісточки перегриз?» (тут всі вже мало не за животи хапалися від придушуваного сміху) - «Ага, всім, тільки ще до вас не дістався», - відрубав дядько, але тон його не був бодай трохи роздратованим, здавалося, він сам посміхався.
Незлий голос дядька Костогриза і абсолютна безкарність зробило цю справу улюбленою для Тасі. Коли в неї збиралися друзі, то нерідко телефонували на той самий номер і озвучували той самий дотеп, що так і не встиг набриднути. Найдивовижніше, що дядько практично не виходив з рівноваги, жодного разу не погрожував повідривати вуха чи ще якісь інші частини грішного людського тіла. І коли всі друзяки разом із Тасею мало не качались по підлозі од нестримного реготу, це була якась дивна, змовницька і всепоглинаюча радість, яку можна пережити тільки в дитинстві. Але дитинство – швидкоплинна пора, і ось вже друзяки йдуть з двору у випускних сукнях, повертаються студентами, а потім про них довго-довго нічого не чути, аж поки не зустрінеш випадково десь на базарі з чоловіком чи дружиною, а то вже й з немовлятами. І Тасине життя не стояло на місці – закрутилось у вихрі, і далекі країни з дитячих книжок стали близькими і звичними, як чашка чаю на ранковому столі, а принци і принцеси перетворилися в інтелігентних леді та джентельменів, що завжди знали про що поговорити в незнайомій компанії та який утнути жарт,щоб всім одразу стало смішно. Будильник, годинник, лептоп, мобільний, чай, папери, каблуки, теревені, подушка – такими стали дні. А потім – дві щітки у ванній, гора немитого посуду, розкидані шкарпетки, невтерті крихти зі столу, велетенські футболки замість піжами, прикраси і море фоток – красивих і страшненьких (але неодмінно – удвох), дві лампи по обидва боки ліжка, гори книжок, дисків, музика на всю квартиру, пакети з-під соків, мовчання, сварки, примирення, сльози, набридлі фотки, мовчання, нова піжама, нові фотки, інші диски, дві пари навушників, мовчання… Від мовчання завмирало шалене місто за вікном, і кожен спогад про нього застигав, мов несподівано проткнутий голкою метелик… Коли одна лампа стала зайвою, а стіл – вороже чистий (вилизаний самотністю-чепурухою), Тася вирішила, що треба щось змінювати і в кращих традиціях кітчевих серіалів переклеїла шпалери, досягала успіхів на роботі, подорожувала і змінювала лахи, коли хотіла. Але лампи по другий край ліжка явно бракувало, і через півроку вона взяла до рук телефон і так захотілося подзвонити, що, аби зупинитися, довелося кусати себе за пальці. І так захотілося натиснути на кнопку, почути його голос і безкарно покласти трубку, аби ніхто не дізнався, що це була вона. Але це - неможливо, бо він знає її номер напам’ять, як знає її боязнь собак і висоти, розмір каблучки, звичку щоранку будити його дуттям у вухо та лоскотом (ці тортури вже на стадії Пруста – завжди будуть нагадувати тільки про неї), її невгамовність, непосидючість, істеричність і безкомпромісність, а ще – зрадливість, зворушливість, наївність, образи, неувагу, поспіх… Він знав її номер, і до нього не можна було подзвонити. І тоді вона згадала номер адресата, що ніколи не міг дізнатися, хто телефонує. «Ти ж піднімеш трубку, Костогризе», - думала вона, і серце від хвилювання і усвідомлення несподіваної радості калатало в грудях. «Алло», - почувся знайомий і мало не рідний голос. «Це квартира Костогриз?» - мало не закричала Тася. «Так, я слухаю», - зазвучав той самий баритон, але вже з нотками незрозумілого хрипу. – «Костогриз, ти, ти…», - і Тася відчула, як сльози стиснули все всередині і вже були готові хлинути потоком назовні, як почулось: «Це ти, малеча? Думаєш, я до твоїх кісточок тепер не доберуся, раз ти виросла?» - і вперше за весь час дядько… розреготався. Його хрип, свист і голос, що під кінець уже доходив до захлинання, збентежив Тасю наскільки, що вона теж почала сміятися. У її голові пролинали думки-адвокати («це клініка», «заведи собаку» і «тепер вже в усіх є визначники номера»), однак Тася сповзла на підлогу і втирала сльози від сміху. Потім спитала, як дядько Костогриз поживає, поговорила ні про що хвилинок зо п’ять і повісила трубку, усвідомивши, що навіть не знає імені цієї людини. Глянувши у дзеркало на обличчя, де химерно переплелися скорботний спокій і дуркування, радість і відчай, набряклі очі і вуста, що ще зберігали форму посмішки, Тася багато дечого зрозуміла. Вона лягла спати, а наступного ранку купила лапму і поставила її на тумбочку по інший бік свого ліжка…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=266860
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.06.2011
…Анін батько хворів уже давно. Усі (і він у першу чергу) напружено чекали смерті. Здавалось, що це буде ковтком свіжого повітря, що після цього почнеться нове життя. Ніхто не думав про те, щоб він пожив бодай на місяць довше. Таким його витримувати було важко. У їхній невеличкій однокімнатній квартирі, де вони тулилися вчотирьох (не враховуючи Джеськи, їхньої собаки), застигло гнітюче очікування. Ані часто хотілось кричати, але вона не могла цього зробити, аби не тривожити батька. Вона тихо плакала у ванній, а він вмирав за стіною. Щосекунди танув, тихо стогнав та іноді плакав теж.
Наталя майже не виходила з квартири, а мати не могла наполягати, щоб вона пожила у бабусі. Це були останні дні, які вони всі могли провести разом. І це були найстрашніші дні їхнього життя…
… Настуні так і не дозволили лишити Дінку вдома. «Якби хоч цуценя, то можна хоч помилуватись, а вона ж уже стара», - таким був мамин вердикт. Плачучи, Настуня випровадила Дінку з квартири, потім поніжила її за вухом і поцілувала в чорний ніс. Дінка була нічим не примітною дворняжкою. У неї не було ані білих лапок, ні особливо симпатичних вух. Звичайна сіра невисока собака з відвислими грудями. Ніяких екстраординарних здібностей, вона навіть лапу так ніколи й не навчилась давати. Однак Настуні Дінка чомусь сподобалась. Вона виносила їй поїсти, пестила її, а коли Дінка кудись пропадала, то дівчинка дуже сумувала за нею. Дінку не любили сусіди. Не раз хотіли її отруїти, але, боячись, щоб отруту не з’ їв чийсь кіт, не наважилися цього зробити і просто кидали по ній камінням, якщо на це був настрій. Зате діти Дінку не кривдили, тому що знали, що в неї можуть з’явитися цуцики, і вона не дасть ворогам потримати їх. От цуцики в Дінки завжди були прегарні і всі їх швидко розбирали. Але пам’ятаючи, як її перше потомство було кимось потоплене, Дінка народжувала завжди десь далеко у підвалі і лише Настуні було відомим це місце.
Якось у подруги Настуні Ані з’явилась Джесіка. Джесіка була бультер’єром з широко розставленими лапами і злою мордою. Вона швидко навчилась багатьом командам, адже батько Наталі приділяв собаці уваги більше, ніж будь-кому в родині. Не розуміючи, чому Наталі при її однокімнатній квартирі дозволяють тримати собаку, а їй – ні, Настуня знову довго скиглила і знову просила забрати Дінку. Мама переконувала дочку, що Дінка й сама не схоче жити в квартирі, що їй краще на свободі та й, врешті-решт, у квартирі не місце собакам. Але дівчинка протестувала і плакала. Вирішено було, що остаточне слово скаже батько. Він, вибираючи між авторитетною дружиною і дочкою, яка в їхній родинній ієрархії була нижчою від нього, вирішив, що, все-таки, хай Дінка поки що поживе надворі.
…Того дня була вже осінь, але діти не хотіли сидіти вдома і все ще виходили гуляти надвір. Анін батько натренував Джесіку, вона була стрункою, жвавою і шерсть на ній аж лоснилась од здоров’я і енергії. «Порода», - любив повторювати він. Якось він вигулював Джесіку і звільнив її від поводка. Поряд бігала Дінка, в піску грались діти, також і Настуня з Анею. Джесіка виконувала різні команди так спритно, що аж сусіди – чи-то з балконів, чи-то з вулиці - задивлялися на розумну тварину. Анін батько пишався своєю ученицею, пестив її, приплескував по спинці, давав корм. І всі були у захваті. Всі, крім Дінки, що лежала на піску у затінку і з по-буддійськи привідкритими очима споглядала цю картину, обгорнувшись напівоблізлим хвостом. Раптом дядько Борька вирішив випробувати ще одну команду. «Фас», - дзвінко крикнув він і різко показав рукою в бік сонної Дінки. Рвучкий стрибок Джесіки – і далі нічого не можна було побачити, тільки почути скімлення та рик. Пил, туман – усі отетеріли і тупо мовчали якусь хвилю, аж поки не пролунав розпачливий крик і плач, що вже переходив у заклинання – то кричала Настуня, яку несподіване горе немов душило, немов на гострі маленькі плечі ураз навалилося щось дуже тяжке. «Спиніть її, спиніть!» - кричали з балконів люди, та господар собаки мовчав, поки його вихованиця, впившись зубами у бік Дінки, намагалася розірвати ворога. Навіть Наталіне благання не допомагало, і тільки після грізних лайок чоловіків, що вилетіли з під’їздів, Джесіку було відтягнено, а Дінка, хоч і стікала кров’ю, безтямно тікала кудись, лишаючи по собі цівочки крові, що швидко всотувалися в запилений асфальт…
…На похороні дядька Борьки було небагато людей. Усі співчували його дружині, колись спокійній та привітній, тепер – знервованій та почорнілій від горя. Усі думали про те, що така нагла смерть може чигати на кожного, тому неохоче виходили надвір проводити Наталіного батька в останню путь. Родичі ридали, Анничку аж трусило усю від розпачу. Джесіка сумно дивилася з вікна. Труну несли до машини, аби відвезти до цвинтаря. І раптом всі почули чийсь надірваний голос, сповнений люті і відчаю – то з балкона кричала Настуся, якій батьки не дозволили дивитися на похорон з вулиці. «Так вам і треба!!!! Так вам і треба!!!» - лунав її дзвінкий голос над усіма, і дзвін цей був грізніший від грому і несподіваніший від блискавки. У всіх відібрало мову, крім батьків Настуні, що помчали додому вгамувати дочку. І поки її не забрали, оте «так вам і треба» лунало в головах людей, які були вражені такою страшною поведінкою дівчинки та вже починали думати щось негоже про її батьків.
… З Настунею довго не розмовляли в дворі, батькам не вдалося пережити такий жахливий сором, тож вони вирішили переїхати до іншої квартири, тим більше, що ця була занадто маленькою для їхньої родини. Дінку вони забрали із собою. Вона пережила свого ката на півроку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=263643
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.06.2011
Вони сиділи за столом
З бантами, круглими очима
Яскравий ранець за плечима,
І подив, й радощі кругом.
Навколо щастя щебетало:
Дитинство стало на порозі,
Була вже юність у дорозі
Але вони про те не знали.
Вони сиділи за столом –
Одна заплакана і тиха
Стрілою серце перше лихо
Проткнуло мов гнилим гвіздком.
А інша мовчки обіймала,
Знімала поглядом, мов дивом,
Весь біль. Припало горе пилом.
За руку впевнено тримала.
Сховалась юність за кутком.
Фата зими цвіла снігами,
І ось вони, щасливі мами,
Сидять за буковим столом.
За ароматним чорним чаєм
Розмова в’ється безтурботно
Але одна із них скорботно
Таблетки чаєм запиває.
Вона сиділа за столом.
Напроти – чашечка порожня
І серце тихо і тривожно
Гатило душу кулаком.
І все було таке простим
Ніхто не дав ріки підмоги -
Закінчилися дві дороги-
Лиш чашка на столі пустім.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=221129
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 09.11.2010
Болюча осінь тепліла надворі. Дзвінок заграв – забула вже, яка тоді була мелодія. Спокійний до холоду батьків голос. Знічев’я спитала, як там всі, наостанок спитала за бабу. Вмирає наша баба. Нічого не зробити
Завило, загуло, закричало
Чому ці стіни не падають?
Що я сказала тоді батькові? Не пригадую. Майже рівний голос. Смерть вперше торкнулась до нас.
Бабо, не вмирайте боже, боже, ні, хай вона не вмре, хай живе ще, вона ж …
Влітку сказала нам, хворіючи – я не хочу жити. Я вперше тоді побачила, що вона худа й легка. Як це вона не хоче жити? Мені теж буває не хочеться жити, але це я ,мала, нікчемна і надумана, мене мають полаяти , пригрозити і змусити захотіти жити, бо нема причин не хотіти жити. А баба – це гора, ні, не так, це жива гора, в якій вирує те, що називається життя – страшне і тяжке, але кипляче, своєрідне, невгамовне і згірчене. Вона була завжди.
…Розказувала нам, що класти на віко, що в труну. Підписувала насіння, розділяла,кому що віддасть. Ледве ходила вже, а все ще хотіла купити нам чогось смачного. Ну от і все думала я, коли вимітали двір, пиляли дерева, а вона лежала вдвічі менша на ліжку і ледве вставала. Хоч було ще не все. Осінь золотила нашу шовковицю, осіннє безглузде листя і гнила картопля заплутувалися у граблях, коли ми прибирали дворище, і та дорога, де я робила колись перші свої кроки, тепер для неї мала стати дорогою до цвинтаря. Ми прибирали, і сльози розмазували пилюку на обличчі, дорогою ходили люди і повз наш двір на розі, як завжди, проїжджав автобус, що нас доправляв до її обійстя зазвичай. В обійсті цьому ми в різний час молотили соняшники, плакали за зарубаними гусками, читали «Сільські вісті», а колись навіть - як запевняла баба – тут вештались домовики і стукали над моєю колискою. Тепер наше дворище прибиралось, як прибирають хати до урочистої події. Листя і гілки так і заплутувались у граблях, а,може, то я не бачила, що гребу й куди.
Коли марила і плутала всіх і все, коли забувала, де вона поки є, то просила крізь марення передати нам гривню на гостинець. Їй було все одно, чого вартує гривня, її свідомість зупинилася на тому рівні, коли одна гривня викликала у нас, її малих тоді ще внучок, щирий захват. Вона забула, що таке гривня, але вона пам’ятала наш захват.
І померла. Я тупо дивилась на неї, на поважну ходу людей навколо неї, на сльози-причитання, а сонце сипало промінням крізь пилюку на її обличчя, з якого не зійшов рум’янець. Її щоки завжди були рум’яними, навіть тепер. Маленька, як принцеса, моя спляча красуня-вигадниця не виглядала сумною, а виглядала далекою-далекою, і тільки проміння немов наближало нас до її душі. Плачучи, я боялась підняти очі на всіх інших, щоб не бачити, як плачуть вони. Вона ж ні сльозинки не зронила, тільки скривилась, коли я вперше після звістки заплакала при ній.
…Пройшов майже рік відтоді, а суму не стало менше. Пригадую дні, коли всі здригалися від кожного дзвінка. Пригадую той тупий, безпросвітний стан, коли сновигаєш хатою, думаючи, що Ви,десь там, вмираєте ,а я, ось тут, бачусь із друзями, їм, сплю, дихаю в весь час запитую себе: що робити тепер?
Я думаю про Вас дуже часто. Згадую вечір після похорону,коли всі покинули пусту хату, світло якої більше для нас ніколи не запалилось. В той день було сонце,а наступного ранку земля вкрилась снігом. І я думала, що тепер це ковдра на вашій могилі.
А потім згадую, як продали хату. Як я вийшла з машини і довго не могла зайти у двір. Цей біль ніколи не викуриться ніякою в світі радістю, він просто переростає у ще одну грань мою життя. Невіддільну від мого коріння, невіддільну від моєї душі.
А скоро у вашої внуки весілля. Але ви будете дивитися на нього з іншого світу. Я буду згадувати, як ви писали листи в сільраду, щоб п яниця-сусід зрубав свою акація на вашому городі, як відганяли від мене барабашку в дитинстві, як мили посуд листям із жоржини, як любили нас своєю простою любов ю...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=218692
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.10.2010
бувають дні які лишаються в тобі
Ще безліч довгих і сумних ночей
ти в них немов в настирливій юрбі
але ніхто не слухає прощень
бувають ночі болісні без снів
де жаль і сором злість разом сплелися
найгірше те що ти не так хотів
та знов за свою щирість поплатився
але приходить час на інший вибір
знов щирість і лукавство за плечем
і серце відтинаючи від криги
ти знов готовий до сумних ночей
Неправда крига Крига не болить
але мабуть для того щоб горіти
твоє сумління хай тебе простить
і дасть благословення щоб боліти
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=217814
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.10.2010
- не забувай мене шукати, добре?
я довго-довго шукав тебе. спершу ти привиділась мені, коли дві маршрутки зупинилися на світлофорі. в одній сидів я. в іншій -Дівчина, яка нагадала мені тебе.Вона говорила по телефону, зосереджено дивлячись на свої нігтики. Але я швидко зрозумів, що це не ти, бо в неї були хижі нігті. та й пальці були хижі теж. я знаю, що в тебе тендітні руки і короткі нігті. я знаю,що ти рідко коли сидиш в маршрутках, поступаючись місце іншим.
- звідки ти знаєш, що в мене завжди короткі нігті? Не знаю. Я не знаю, яке в тебе обличчя, волосся, як від тебе пахне, які в тебе очі. Але в тебе нігті, які не будуть зачіпатися за тканину. Ніжні,маленькі, як і ти.
-Ти довго ходив шляхами поневірянь?
- Я ними ходжу багато років... Заспіваєш мені колись?
А раптом я співаю погано? Якщоти гарно співатимеш. Я подякую тобі і поцілую. Якщо ти співатимеш погано - я поцілую тебе одразу - і ти не зможеш продовжувати пісню.
- А що буде потім? А потім я буду жити, бо в мене є ти. А поки тебе немає - я буду жити, щоб тебе знайти. Після довгих поневірянь я готовий на це знову. Як сонце вмирає і народжується щодня, так і моя надія. Вона вмирає і падає листям під ноги Дівчатам, схожим на тебе. Але вона народжується,як новий листок навесні. Народжується з тієї Твоєї частинки, що є в мені.
- У мене сонце за вікном. Я чекаю тебе щодня і щоночі. В кожних очах шукаю тебе, а знаходжу лише піщинку твого подиху. Лише ілюзію твого дотику.Але всіх цих людей я полюбила, бо в них є щось Твоє. Твоя лагідність,благородність, кумедність, доброта, розум, твій талант.
.....................................................................................................................................................................................................
-Ти чуєш мене?
-Де ти?
-Я наближався до тебе щодня. А ти не приходила, чекала мене десь далеко. І я знайшов ЇЇ і полюбив тільки тому, що вона погано співала, але її мені весь час хотілось слухати. Тепер вона дружина моя, а ти все ще далеко.Чи люблю її? Так. А тебе не розлюблю ніколи. Я не проситиму в тебе вибачення, тому що це надто мілко.
- За ці довгі роки, коли я тебе чекала, а ти шукав мене, я так і не зустріла нікого. Я працювала в дитячому садку, ходила в театри сама, зустрічалась із подругами. Але нікого не зустріла. Чи говорити з тобою далі? Я не лишила по собіжодного знаку, тому тобі неможливо було знайти. Я не виню тебе, але любити не перестану. Прощатися немає сенсу - ми нерозлучні. Якась невидима сила дала нам двом життя, прив язавши цим до землі і унеможлививши нашу зустріч. Ти народився на сорок років раніше відмене, ти народився за тисячі кілометрів від мене, тому марно буловірити, що ти знайдеш мене.Але наші розмови, які будуть відбуватися під час сну, чи в миті, коли буденність буде відстувати від нас, ці розмови будуть вічними, як сама нескінченність , що породила нас, прирікши на вічну самотність. Ми з тобою будемо відроджуватися в мільйонах доль, тих, яким так і не судилося ніколи зустрітися, тим, для яких мрія про любов буде єдиною незрадливою дорогою по житті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=217810
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.10.2010
Як страшно, холодно і мертво
В моїй спустошеній хатині
Як лячно, сумно і буденно
Проходить день насамоті.
Мов самовбивця, вічна жертва
Малюю сад у домовині
Пече тривога, біль нестерпний
І я тону у темноті.
А раптом десь колись у світі
Мене побачиш, ніби вперше?
А що, коли це просто сумнів,
Але не зрада, не нудьга?
Та мерзнуть перші чисті квіти,
Любов байдужістю обдерши
Самотність нищить інші душі
По ранах люто сновига...
Тебе нема...А люди мріють,
Зірки у неба позичають
Тебе нема...В очах у вітру
Нема ні злих, ні добрих слів.
Я задихаюся без тебе -
З тобою я себе втрачаю.
Тебе нема... А весни квітнуть
На цій спустошеній землі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=215911
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2010
Їй здавалося, що на таке ніхто до неї не наважувався. Ні мама, ні брат, ані навіть дід Павло. Але вона буде першою. Покаже всім їм. І своїм друзякам і недругам, усім-усім. І буде розповідати довго-довго, так, що навіть мама забуде, що час спати. Вона була на порозі великого відкриття.
Висока трава. Вона біжить. Сонце мерехтить, просвічуючись крізь стебла. Літо. Важке взуття не дає бігти швидше, плечі пестить жорстка шерсть колосків. Хочби тільки ніхто не побачив, що вона йде по чужім полі та ще й не межею, а просто так, без дозволу. Але, здається, ніхто її не помічає, вона почувається, як в’юн у ріці, колоски хвилями ховають за нею дорогу, коники сипляться урозтіч від її рухів, невдоволено цюркотячи. Ще трохи, вже близько…
Пройде якихось дванадцять років, і за її спиною замикатиметься не море колосків, а море людей, але вони навіть рукою її не зачіпатимуть, хіба випадково. Пройде дванадцять років, коли вона насправді усвідомить своє відкриття. Тоді, дитиною, їй було фізично боляче, а тепер болить щось інше. І біль цей досить-таки притлумлений, тягучий, як очікування перед невідомим, він не такий, який був тоді – миттєвий, всеохопний, пронизуючий. Тоді вона чи не вперше відчула, що таке сором. Не той сором, який відчуваєш, коли малою голяка бігаєш по хаті, а мама наказує вдягнутися. Це був зовсім інший сором.
Але це буде через дванадцять років, а зараз її серце – це не що інше, як малий горобець, який краде зерно в курей: крутиться навсібіч, пурхає повсюди, не дає спокою. Сама аж тремтить вся, ноги поколені. Ну та нехай, колись вона буде паняночка і не гасатиме по полю, ніжки взуватиме в охайні черевички, куплені в місті. Взується, та й розповідатиме всім, як колись вона зробила відкриття, якого ніхто до неї ніколи не робив.
Зранку й до ночі в бібліотеці. Холодно, аж ноги німіють. Портрети на стінах тільки дратують і аж ніяк не надихають. Швидше б поїхати. Але тільки не на метро. Ще й досі лишився переляк од тих людей, що жебракують, од того каліцтва, якого малодушно боїшся, а потім себе ненавидиш за це. Дивно якось – згори сучасність і пишноти, а під землею – середньовіччя. Під землею багато квітів, але жодна з них не пахне.
А в полі кожен листочок пахне по-своєму. І коли біжиш травами, то навколо тебе цілий космос запахів, але всі ноти збережені пропорційно, ніщо не дратує, і ти вживаєшся в цей аромат, стаючи його частиною. Ти біжиш, і все допомагає тобі – всі ці звуки, запахи і фарби.
Ледве-ледве рухається автобус, аж нудить. То не ти тримаєш поручень, то якась ганчірка обвилась навколо нього. Сьогодні ти знала майже все, але так і не змогла сказати. Бо коли звучить твій голос, то це вже не твій голос - це голос якогось чужого створіння, а чи хороше те створіння чи погане – невідомо. І знову промовчавши цілий день, картаєш себе цією нескінченною дорогою назад. Здається, що в голові розбилася склянка з водою та й розтеклася по всьому тілі, залишаючи млосне відчуття нудоти. Не змогла, та й по всьому.
Все ближче і ближче. В роті солоно од бігу, аж захекуєшся. Здається, що в роті кровить – так солоно. Але ось бачиш перелаз. Поволі наближаєшся до нього. Ніде нікого. Вперед. Стаєш навпочіпки, хапаєшся за перекладину. Чому раніше ніхто не наважився на таке? Я стану, розкрию руки, відірвуся від перекладини – і полечу! І ось ця розпатлана малеча зі збитими колінами і замурзаним личком перемагає висоту перелазу, заплющує очі і, ледве втримуючи рівновагу стрибає….
А коли біль в грудях виє, забиваючи подих, вона, мов убитий горобець, розпластана лежить на землі, безмовно плаче, зробивши перше в житті відкриття.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=215032
рубрика: Проза,
дата поступления 08.10.2010
Учора мій чоловік, як завжди, зустрічав мене з роботи. Він любить це робити, особливо, коли під ногами рипить сніг, навколо по-зимовому затишно і зірки не ховаються за хмари. В такі вечори ми зазвичай заходимо в магазин і купуємо цукерок додому. Після магазину прискорюємо кроки. Можливо, вже трохи змерзли, але швидше за все, поспішаємо в теплу кухню, де можемо продовжити наші буденні, але такі потрібні розмови за чашкою теплого чаю.
І все було, як завжди: нетерпляче скидання одягу, розминка пальців після морозу, тепла вода, переодягання і, нарешті, чай. Він сидів напроти мене, серйозний чомусь і якийсь… замерзлий чи що. Я піднялась, обняла його за плечі, і раптом…
- Давай народимо дитинку!
- Що? – мало не скрикнула я.
Я завжди думала, що розмови про дитину буду починати я. Бо це я, а не він, любить роздивлятися фотографії подруг із своїми малюками, це я, а не він, мріяла з дитинства про велику родину, це я, а не він, врешті-решт, вбачала якийсь сенс в узаконенні наших тривалих стосунків (довелося довгенько його обробляти, перш ніж «вибила» його «виходь за мене». Навіщо ж виходити заміж, крім як для того,щоб народити дитину?)
І от це є. Але головного – ні.
- Чому ти мовчиш? – його голос збудив мене.
- Я дуже боюся… Не знаю, що й сказати. – пробурмотіла я.
… Моя маленька крихітка лежить біля мене. Губенята – два рожевих листочки. Лобик – ніжніший від оксамиту. Носик – квіточка. Вушка – два печива. І все - наше з тобою. Хоча більше твоє, все-таки. Твій рот, твої очі – але тільки дуже крихітні і дещо .. відмінні чи що? І характер вже напевно твій. Малюки всі плачуть, кричать, вовтузяться, а моє – спокійно спить. Ніжне, беззахисне і мирне, як ти. І здається мені, що посміхається уві сні, хоч посміхатися ще не здатне. А як же я, невже від мене нема нічого? Ти кажеш, в нього мій голос, коли репетує, ти жартуєш наді мною, ти вже запишався, що це м яке і беззахисне диво схоже на тебе, воно тебе робить ще кращим від того, ким ти насправді є. І мене – теж. Ну що ж, тепер біля мене будуть два кохання…
- Навіщо нам дитина? – сказала я і пожалкувала про це одразу. Самій стало бридко од себе.
- А навіщо нам ми без дитини? – ледве стримуючись витиснув із себе він.
- Пробач мені за грубість, я просто ошелешена, не знаю, що сказати. – примирливо залепетала.
Ти посміхнувся. Ти розумієш. Ти єдиний на світі мене по-справжньому любиш. Ти не образився.
- Ти сама дитина. - посміхнувся. – Але ти мене дивуєш. Я думав, ми заради цього одружувались. Я довго думав про це, нарешті наважився. Ти дивуєш мене. Я не знаю, ким почуваюся тепер.
- Я люблю тебе. Пробач. Я хочу про це подумати, може, краще почекати поки що. Але, швидше за все, це я просто не готова. Я мріяла завжди про це, але це було так абстрактно і далеко. Але… ось воно, тут, поряд, а я не знаю, що сказати. Пробач, будь ласка. Дозволь мені подумати. Ти розумієш мене?
- Чи є в мене вибір?
І він зрозумів.
…Дивно знати, що скоро в мене з’явиться малюк. Сьогодні його ще немає, сьогодні цю стелю, ці меблі, ці дерева за вікном і ці рушники у ванній бачимо лише ми з чоловіком. Але настане день, і все це буде належати ще комусь. Які в тебе будуть очі? Який буде голос? Чи ти будеш радісним і невгамовним, чи самозаглибленим, чи любитимеш музику, чи спорт? Чи будеш схожий на мене, чи на татка? Татко… Не схожий ти на «татка», та й я, на «маму» теж, мабуть, не схожа… Але я в ж е мама… А ти –моє маля. І ми скоро побачимо один одного, дуже скоро…
Після цієї розмови я не могла заснути. Я раптом задумалась (немов уперше): навіщо діти? Звісно, родина, гомін малечі, продовження родоводу, так мило, так хороше, реалізовуєшся як мама і всяка така бла-бла-бла. Але ні, я питаю себе: навіщо народжувати тебе, моя крихітко, якщо навколо… якщо навколо…
Для себе тебе народжувати?
Але ж настане той час, коли ти зрозумієш, що твоє життя – це примха моя і мого чоловіка тоді ти нас викриєш, як я викрила своїх батьків, як викрив своїх батьків мій коханий. А дехто викриває, що він – випадковість, і спробуй тут вже розібратися, хто кому потрібен насправді був колись.
І ти, моє малятко…
Чи хочу я, щоб ти відчувала хоч колись те, що тебе цураються? Чи хочу я, щоб ти не була принцесою (просто тому, що принцес не буває, та й принців, звісно теж). Чи хочу я, щоб ти бачила, як в когось є щось надзвичайне, а в тебе його може й не бути ніколи? Чи хочеш ти розчаровуватися: у людях, державі, Бозі? Чи хочеш бачити, як вмирають найдорожчі люди? Чи хочеш усвідомлювати, що планета задихається від тебе, від таких, як ти? Чи хочу, щоб ти все життя виправдовувала своє існування вищим законом любові, яка з тобою може й не відбутися? Чи хочу я, щоб ти бачила, як стає немічним тіло, як воно зменшується, старішає, як воно болить, як воно помирає, як помирає все живе на землі, як Земля помирає? Чи хочеш розуміти, що твої наміри є байдужими всім, та й, врешті-решт, тобі. Чи хочеш знати облудних людей, самодурів, зверхніх, скупих, невігласів, збоченців? Чи хочеш ти втопити свою печаль у першому, хто відгукнеться на поклики твоєї недосконалої краси? Чи хочеш ти поставити собі головне питання: Навіщо я? Я, твоя мама, мама, яка не відбулась, ставила собі ці питання, як ставить їх той, хто зіткнеться із чимось руйнівним у своєму житті. І відповіді немає. Але Тобі, моя ненароджена дитинко, я відповім: ти - нінащо, ти просто так.
Я знаю: ти не подякуєш мені за те, що тебе так ніколи й не буде. А ти, мій коханий, вперше в житті не зможеш мене зрозуміти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=214999
рубрика: Проза,
дата поступления 08.10.2010
Крізь вікно
…Сонце дещо перестало палити. В повітрі вже відчувався холодний подих осені. Я їхала маршруткою до столиці, почуваючись безмежно щасливою від наближення довгоочікуваної зустрічі. Приємна, майже дитяча безтурботність та радість неначе вистрибували з мене, серце уперто калатало, а дерева у вікні бігали наввипередки, зачіпаючи своїми верхівками хмари. Я дивилась на небо, не звертаючи уваги на землю, що розкинулась навколо своєю жовто-зеленою розкішшю.
Біля мене в маршрутці сиділа жіночка. Вона читала якийсь журнал. Іншим разом я б, мабуть, не звернула уваги на нього, але тепер не могла подолати бажання прочитати, про що він був. Цікавість перемагала, тож я намагалась прочитати принаймні заголовок, але дорога була не надто гарною,маршрутка танцювала гопака, і я закинула цю затію, заспокоївши себе тим, що не ґречно витріщатися в чийсь журнал. Від безпричинної нудьги я почала роздивлятися людей в маршрутці.
Поперед мене сиділи чоловік з жінкою. Природно, я не бачила ані їхніх облич, ані навіть профілів. Спершу мені здавалось, що вони не знайомі. Їхні голови мало не безвольно теліпалися по різні боки вузьких крісел маршрутки. «Нічого цікавого», - подумалось, коли раптом дещо привернуло мою увагу. Чоловік тримав у руках квіти – яскраві червоні троянди з палючими губами-пелюстками. «Яка краса, - подумала я. – Може, й мій любчик привітає мене такими?» Поринувши у приємні думки, я задрімала. І все думала про ці гарні квіти, які дихали безмежною любов’ю.
Раптом я почула, що сусіди спереду піднялися з крісел. Чоловік підійшов до водія, сказав йому щось, маршрутка спинилась. «Не до кінцевої», - подумала я, намагаючись повернути свій прогнаний щасливий сон, щоб додивитися його в усіх тонкощах. Уві сні мій час зупинився, я перестала відчувати, як трясе маршрутку, земля немов перестала обертатися.
Не знаю, коли я зрозуміла, що маршрутка таки справді стоїть. «Невже щось із двигуном», - роздратовано подумала я. Знічев’я глянула у вікно на небо. І раптом почула ридання. «Що це??? - як по серцю різнуло, в роті стало солоно, серце упало. – Що це? – стурбовано думала я, і тут побачила, як до маршрутки увійшли чоловік із жінкою, які, як мені здавалось, вийшли раніше від кінцевої зупинки. Жінка плакала. Увіходячи, вона майже не дивилась під ноги, її рот був скошений від ридань, тугі зморшки раптом виділилися на всьому її обличчі та шиї. За нею увійшов чоловік. Без квітів, без троянд. Він тримав дружину за руку, і в цьому потиску було любові більш, як в усіх квітах світу. За кілька секунд маршрутка рушила. Я чи не вперше за поїздку глянула крізь вікно на землю. Побачила троянди. І серце моє завмерло.
Зрізані багряні троянди палючими очима своєї серцевини горіли на могилі молодого хлопця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=214359
рубрика: Проза,
дата поступления 04.10.2010
Дівчина, загорнута у плед.
…Я не дуже сентиментальна. Звісно, є певні речі, певний настрій, коли щось може заворушитися в мені. Але це швидко проходить, оскільки я вмію швидко перемикати увагу на якісь інші думки. На людей в переходах, на номери машин, на листя під ногами. Єдине, чого я не люблю і що приносить мені просто-таки космічний біль, - це коли я бачу, як їдять люди. Для мене це дуже сумно. Часом, в мене просто серце рветься, як я бачу, як хтось їсть суп чи вареники. Може,комусь смішно чути таке дивне зізнання, але це правда. Дивитися,як хтось їсть, для мене сумніше, ніж, приміром, слухати екологічні прогнози чи сваритися з друзями.
Втім, друзів у мене майже немає. Так…колєги. Не дуже я люблю людей, за це й вони мене не люблять. Та хай собі вже якось будуть. Мені й не шкода. Менше з тим.
Проте є одна людина, від якої я не можу відвести очей. Мабуть, це все тому, що вона на мене своїх очей ніколи не підводить. Я не знаю, що це таке.
Це дівчина.
З якою я не знайома.
…Люба моя подруго. Дякую тобі за все: і за позичені гроші, і за теплу розмову. Цього року осінь доволі холодна, а ти,як ніхто, знаєш, як я не люблю холоду. Бо холод і затишок-речі несумісні. А я,як ти кажеш, дівчина, що не вилазить з-під пледу. Як шкода, що не можна носити плед скрізь за собою. Але що мене дуже радує: ти б не сміялася з мене, якби побачила,як я виходжу із переходу, закутана в плед. Ти б посміхнулась і сказала, що він підходить під колір моїх черевиків. І просто б ішла поруч, розповідаючи про свої щоденні турботи, добродушно жартуючи з приводу моїх надуманих проблем і не звертаючи уваги на перехожих, які скептично б дивилися у наш бік.
Хоч ти б ніколи не ходила вулицями міста, накинувши плед на плечі.
Бо ти в мене зовсім інша.
Я думаю, що ти полячка. У тебе русе волосся середньої довжини, довгі вії, пухкі чітко окреслені губи, ідеальна шкіра і тоненькі брови. Шляхетна хода. І сірі очі. Десь я чула, що сірий колір не має відтінків. Але твої очі – це ціла веселка сірого кольору. У них багато холоду, багато віддаленості, але разом із тим і незримої присутності. Пощастить комусь із твоїми очима. Або навпаки…
…Щоранку їжджу автобусом до університету. Парком проходжу до свого корпусу. Терпіти цього не можу. Бо вранці завжди холодно. Навіть влітку холодно мені. Ненавиджу, коли вітер завіває за комір, у вуха, коли волосся розтріпується, коли мерзнуть ноги і цокотять зуби. Але таке зі мною щоранку, коли йду цим парком, поспішаючи на навчання.
І щоранку, в той самий час бачу тебе. Ти сидиш на тій самій лавочці і дивишся кудись. Ти дуже дивна,але в цей час і притягуюча. Біля тебе ніхто ніколи не сидить, лиш поблизу бігає великий чорний пес,який не відходить від тебе далеко. Але тобі немов діла нема до нього. Може,це не твій пес?
Ти дивно дивишся на світ. Мабуть, ти запишалася своєю красою. Тоді тебе нема за що поважати. Але не захоплюватися тобою – хіба можна? Була б я такою красунею, в моєму житті все було б набагато простіше: бо я неповоротка, дещо гладенька, волосся в мене некрасиве, кілька разів невдатно пофарбоване. Та й вдягаюся я,скажімо, не дуже. Тому такі,як ти,ніколи не подивляться на таких,як я. а такі,як я,завжди із захопленням будуть спостерігати за величними красунями, подібних до тебе…
…Що найбільше подобається в тобі, дорога моя подруго, це те, що поряд із тобою я не почуваюся пригнічено. Навпаки, в мене немов виростають крила. Можна сказати, я навіть пишаюся собою, коли ти мене похвалиш або й просто вислухаєш. Тобі усе можна розказати, навіть найпотаємніше. Навіть про свої страхи. Ти єдина знаєш, що мені боляче дивитися, як люди їдять, тому не ображаєшся, коли за столом я дивлюся тільки у свою тарілку і нікуди більше.
Але зате я люблю готувати. Люблю нарізати овочі, сервірувати стіл, протирати келихи перед сервіруванням. Люблю готувати вечерю, а вечеряти – ні. Люблю, коли ти смакуєш мою страву і задоволено киваєш головою.
Після вечері найбільше люблю говорити з тобою про сьогоднішній день. А потім засинати під пледом…І спати…спати..спа…
…Спати – єдине заняття, яке мене ніколи не втомлює. Життя моє обділене цілковито пригодами, тому сон компенсує усе. Кажуть, люди просипають третину свого життя. Для мене це найкраща частина його. Передбачуваний день – і небуденні пригоди уві сні. Не буденні враження, небуденні відчуття. Уві сні-мій перший поцілунок, уві сні – найкрасивіші речі, уві сні- бездоганна зовнішність.
Наяву – потворність і страх. І тільки дівчина з ранкового парку – єдине красиве, що є в моєму маленькому світі. І її пес…
…«Ми обоє дуже гарні», - кажеш ти, коли відчуваєш моє захоплення тобою, дорога моя подруго. «Але ти ще й дуже добра», - додаєш. І я,звісно, вірю тобі. Бо як не вірити твоїм очам? Ти – єдина правда в моєму житті,все інше –неправдиве і потворне, бо не моє. На відміну від тебе…
…Треба підійти до неї. Сісти поряд і заговорити. Або ні,сісти і подивитися,як вона на це прореагує. Але що ж сказати? А якщо пса нацькує? Красуня і потвора на одній лавці. Хоч я можу й перегнути палку…
… Ти-ідеал. Я знаю чому. Бо поряд з тобою і я ідеальна. Я більше не йду вулицею, боячись того, що хтось гляне на мене. Я більше не жахаюсь,коли до мене несподівано звертаються. Цього навчила твоя дружба, твоя вірність, твоя щедрість.
Бо ти поділилася зі мною своєю красою…
…Ноги немов не мої. Нечутно наближаюсь до неї. Холодно. Шумлять машини, пищить світлофор, тріщать каблуки, шелестять пакети, швендяють люди…А ти сидиш сама, як і кожного ранку. Підходжу. Сідаю. В тебе очі кольору сухого асфальту. Сумні, порожні, як кулькИ, я яких щойно витягли хліб. Сідаю. Вдивляюсь у тебе, але твій гордий, гарний профіль лишається незрушним… не повертаєш до мене голови… Навіть твій пес не гавкає на мене… Мовчу. Нечутно встаю. Пливу кудись. Твої очі - сіра веселка, вони жорстокі до мене, вони нагадують мені, що я – безлика потвора, до якої ніколи не привернеться краса…
Самотня дівчина щоранку гуляє парком зі своїм псом-поводирем. Слухає звуки світу, пестить пса за вушком. Іноді дістає книжку, кладе пальці на аркуш і читає. Але поки ще дуже повільно. Хотілось би малювати, але нині це неможливо. Хоч малювала добре колись. Та не за цим найбільше шкодує. Найбільше шкодує за тією метушнею, що її чує щоранку, в яку спрагло впиваються її вуха, та що там вуха – все тіло. І мріє про те, що колись хтось сяде біля неї і просто заговорить, не звертаючи увагу на її сліпоту.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=214358
рубрика: Проза,
дата поступления 04.10.2010