Gill

Подалі від міста, поближче до ….

[i]Пам*ять  річ  згубна.  Людям  властиво  пам*ятати,  пам*ять  –  це  хрест  який  не  кожен  зможе  донести  до  свого  логічного  кінця.  [/i]
Пам*ятаю  вулицю,  на  окраїні  міста,  схожу  на  магістраль,  але  майже  завжди  самотню,  майже  завжди  залежною  від  пустки.  По  ній  рідко  їздили  автомобілі,  в  більшості  це  були  вантажівки,  в  яких  прямували  на  роботу  уже  не  зовсім  молоді  чоловіки  кризи  середнього  віку.  У  синіх  постарілих  інколи  брудних  комбінезонах,  могли  похвалитися    присутності  у  них  великого  пуза,  ніж  неспокійності  життя.  Я  захоплювався  цими  людьми,  вони  здавалися  такими  немов  з  іншої  планети:  у  них  не  було  проблем,  лиш  стабільна  робота,  сім*я,  вірний  пес,  випивка  у  п*ятницю  і  стабільне  похмілля  в  суботу.  Я  в  певній  мірі  хотів  бути  схожим  на  них.  Простим  бути  легко,  бо  не  потрібно  заново  придумувати  велосипеда,  не  доводиться  нікого  вражати,  чи  то  здібностями  чи  то  цинізмом,  поведінкою.  
Чоловіки  працювали  на  хлібопекарні.  Мабуть  постійна  робота  з  хлібом  навчила  їх  постійно  усміхатися,  а  це  в  свою  чергу  вносить  у  життя  яскравість,  і  задоволення  усіх  потреб.  
Я  пам*ятаю  як  кілька  разів  ходив  за  ними  у  їхній  бар,  в  якому  вони  збирались  кожної  п*ятниці  і  це  було  не  схожим  на  плоске  п*янство,  вживання  алкоголю  заради  розради,  чи  придушення  болю,  це  було  просто  атрибутом  якоїсь  певної  дружби,  якогось  спільного  почуття,  яке  єднало  усіх  цих  людей,  вони  не  задумувались  про  те,  що  втратили,  не  мріяли  дальше  своєї  голови,а  приймали  те,  що  легко  йшло  їм  у  руки  і  дякували  Богу  за  це.  Смерть  отримували  як  подарунок,  як  фініш,  як  перемогу.  
Я  любив  слухати  їхні  розмови,  вони  були  кращими  і  життєвішими  від  сюжетів  голлівудських  фільмів,  в  були  справжніми,  бо  дарували  забуття  бодай  на  декілька  хвилин.        
Пам*ятаю  смс,  яке  прийшло  від  неї,  коли  я  того  уже  давно  не  чекав.  Вона  ніколи  не  писала  смс-ів  та,  що  ж  тут  казати  вона  ніколи  не  дзвонила,  не  писала  в  інеті  першою.  Можливо  тому,  що  я  не  був  КИМОСЬ  для  неї,  а  можливо  вона  слідувала  принципам  невагомості  званими  –  мораллю,  етикетом,  жіночою  етикою.
В  смс  йшлось  щось  на  зразок  «  я  хочу  прогулятись  з  тобою.  Ти  як?»
Я  не  вірив  протирав  очі,  просив  перехожих  ущипнути  у  вухо,  копнути  в  дупу.  Не  вірив  і  все.  Бо  це  не  було  схожим  на  неї.  Вона  не  любила  приходити,  їй  скоріш  подобалось  йти.  
Пройшло  не  довго  з  того  часу  як  я  одружився,  я  ще  навіть  не  встиг  звикнути  до  змін  у  житті,  та  хто  може  цим  похвалитись.  Навіть  обручка  інколи  тиснула  і  хотілось  її  зняти.  Знаю  точно,  що  не  любив  свою  дружину.  Усі  оці  наївні  посмішки,  намагання  знайти  спільні  теми  для  розмов  перед  телевізором,  а  вночі  коли  чув  її  сонне  сопіння  я  згадував  іншу  ,  ту  яку  так  і  не  зміг  здобути.  Та  хто  ж  може  похвалитись,  що  він  щасливий,  кажуть  в  людини  закладено  у  генах  певну  кількість  кілограмів  щастя,  збільшити  його  не  можна,  а  от  зменшити  можливо.  
До  дітей  ще  у  нас  якось  не  дійшло,  але  я  відчував  що  вона  скоро  висловить  своє  бажання,  та  поки,  що  цього  не  сталось.  І  я  радів  цьому,    можливо  в  глибині  душі  надіявся,  що  хтось  визволить  мене  від  себе  і  я  почну  жити  правильно,  а  не  йти  за  вітром  в  надії  на  спокій  і  відсутність  глухих  кутів.  
В  той  день,  коли  прийшла  ця  тривожна  смс  я  якраз  ішов  з  дружиною  ринком  вона  вибирала  якісь  овочі,  а  я  думав  про  своє.  
Лілі  після  моїх  не  зовсім  вдалих  спроб  стати  їй  чимось  більшим  поїхала  у  Польщу,  «надіюсь  назавжди»  -  казала  вона  і  в  якийсь  момент  я  теж  так  хотів  думати,  любов  буває  інколи  важким  тягарем  особливо  тоді,  коли  ти  любиш  більше.  
«О  6  біля  школи».  
«Добре».  
Не  знаю  чому  я  погодився  зустрітись  можливо  хотів  якось  покращити  становище,  відігратись  у  життя.  Але  я  особливо  не  готувався  до  цієї  зустрічі,  не  знав  що  буду  говорити.  Просто  думав  ні  про  що.  Але  надія  все  ж  була.  Надія  на  щось.  
Я  побачив  її.  Довге  русяве  волосся    польські  очі  як  я  інколи  їх  називав,  великі  повні  рожевуваті  губи,  які  вона  чомусь  ніколи  не  покривала  помадою  від  чого  вони  набули  якоїсь  природності,  кілька  нових  зморшок  біля  щік,  звичні  ямочки.  Помітно  було,  що  вона  не  забула,  що  ж  таке  жіноча  впевненість.  Вона  трималась  як  завжди  трішки  зверхньо  і  інколи  її  тон  голосу  звучав  маніпулюючи.  Вона  анітрохи  не  змінилась  з  часу  нашої  останньої  зустрічі.  Лише  одна  крихітна  деталь  з*явилась  –  обручка.  
Я  окинув  її  поглядом  і  усвідомив  чому  тоді  і  можливо  зараз  на  вулиці  за  нею  дивляться  мужчини,  це  ж  бо  справжня  жінка.  Свідчення  тому  багатогранність,  вона  могла  бути  водночас  і  ніжною,  і  сексуальною  і  навіть  проявляти  у  собі  дитячу  слабкість  відсутність  захисту.
Ми  йшли  по  об*їздній,  над  головою  літали  круки,  а  дорога  вражала  своєю  самотністю.  Говорили  про  життя  буття.    Вона  розповідала  як  у  Польщі  її  роботами  зацікавились  кілька  виставок,  а  директор  галереї    пообіцяв  познайомити  з  кількома  лондонськими  друзями,  які  знаються  на  живописі.  Але  попри  усю  свою  невимушеність  щось  у  ній  було  чужим.  Таким  чого  я  не  міг  прийняти.  Ми  дійшли  до  заводу  я  вмостився  на  лавці,  а  вона  стояла  навпроти  і  її  очі  в  буквальному  розумінні  палали.  
«  Я  чула  ти  одружився?»  І  тут  я  згадав,  що  ми  говорили  лише  про  неї,    по  правді  сказати  говорила  лише  вона  я  слухав.  
«Так!»
«І  як  ти  щасливий».  Вона  мовила  це  з  якоюсь  гіркотою  у  голосі.
«Бачу  ти  також  встигла».  І  я  вказав  на  її  обручку.  
«Ах….»  І  тут  вона  опустила  очі.  
«Яке  ж  тобі  діло  до  мене  ти  ж,  бо  поїхала  назавжди?»
«Але  ж  ти  мене  любив  як  ти  міг  так  швидко  мене  забути?А  може  все  ще  любиш?»  І  тут  я  побачив  явище,  яке  ніколи  у  ній  не  помічав  раніше.  Надія  пройшла  в  її  очах.  Вона  намагалась  щось  побачити  в  мені  щось,  що  шукала  сама.  
Та  я  не  відповів,  а  в  голові  проминув  спогад  нашого  першого  з  нею  поцілунку,  це  було  на  галявині  невеличкого  спального  району  нашого  міста,  той  день  став  найкращим  в  моєму  житті,  бо  дарував  такі  різнокольорові  спогади,  які  не  подарують  жодні  дози  ейфорії,  тоді  вона  розповіла  мені,  що  я  єдиний  чоловік  з  яким  вона  настільки  відкрилась  за  кілька  довгих  років.  І  я  радів  з  цього  і  проклинав  останнього  і  водночас  не  розумів  як  можна  втрачати  такі  скарби,  губити  такі  перлини.  
Але  в  ту  мить  подивився  у  небо,  на  круків,  на  те  як  десь  далеко  долає  метри  грузовик,  на  дорогу.  
І  пішов  стираючи  її  номер  на  ходу.  І  щось  мокре  текло  по  моєму  обличчі.  Любов  ж  бо  не  терпить  зради.  …          
Я  напевно  любив  тих  чоловіків  як  своїх  братів,  бо  хлібокомбінат  знаходився  на  об*їздній  подалі  від  міста  подалі  від  метушні,  поближче  до  сенсу.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426791
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.05.2013

п. о. р. а.

пригадую  цю  пору
пору  дощів  і  зеленого  листя
на  старих  деревах  
земля  вкрита  зморшками  
я  відвідував  уроки  
літератури  десь  у  центрі  міста
у  старих  підвалах

вони  починались  як  тільки  
усе  йшло  обідати
починались  з  кави  і  коньяку

пам'ятаю  як  після  кожного  прочитаного
слова
вдавалось  придумати  щось  своє

в  тому  домі  мобільний  не  ловив
а  бездушні  сіті  інтернету  ще  не  проклали
в  тому  домі  я  б  ніколи  не  зміг  зрозуміти  
що  є  щось  цінніше  за  моє
життя
це  життя  інших
і  не  відомо  чому  
я  вирішив  присвятити  його
комусь  важливішому  ніж  сам

http://vk.com/smbiz

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408892
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 14.03.2013

Травматика очних дверей

Альо,  народ  !  Такого  ви  ще  не  бачили!  
Надворі  вже  весна,  час  нових  звершень,  так  що  збираємся  всі  на  квартирнику  19  березня,  де  для  вас  читатимуть  троє  львівських  авторів  -  
Павло  Щепан  ,  Роман  Петрицький  (Immortal  Psycho)  та  Роман  Миронов.  
атмосфера  гарантована  !  ))  і  ще  багацько  вражень  від  інтригуючого  вечора  )  приходьте  всі  !  )  

За  сприяння  Літклубу  "8".

P.S.  Платня  суто  символічна  -  10  грн.  Але,  скажу  чесно,  воно  того  варте  ))
Хто  прийде  відзначайтесь  на  стіні!!!!)
ВИЙНЯТКОВО  ЧОЛОВІЧА  ПОЕЗІЯ!!!БЕЗ  ДОМІШОК  ТІЛЬКИ  ЩИРІСТЬ!!!



http://vk.com/event50649692


Роман  Миронов  -  http://vk.com/myronov_roman

Павло  Щепан  -  http://vk.com/smbiz

ImmortalPsycho  -  http://vk.com/lowderload

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408350
рубрика: Анонс, Лірика
дата поступления 12.03.2013

Ц, Ч іна

Мені  ніколи  не  снилися  мертві,  я  ніколи  не  вірив  у  міфи,  не  балував  себе  легким  хлібом  -  надіями,  моя  голова  кишіла  різноманітними  сюжетами  і  виходами  з  різних  життєвих  ситуацій,  мої  думки  живились  цілковитою  анархічністю,  я  був  поганим  батьком,  бо  давав  занадто  багато  свободи  своїм  англійським  бульдогам,  які  кусали  усе,  що  рухалось  і  проганяли  усіх  хто  був  біля  мене.  На  вікнах  мого  будинку  немає  фіранок,  зате  двері  у  підвал  забито  цвяхами.  
Я  хотів  медитувати  у  темних  печерах  і  харчуватись  водою  із  хлібом.  Молитвою  для  мене  стала  тиша,  а  покаянням  –  самотність,  я  дитина  з  сивими  кучерями,  але  без  підтримки  пенсійного  фонду.  Я  вступав  у  вузи  близько  5-ти  разів,  і  жодного  разу  не  знайшов  того,  чим  міг  би  займатись,  чи  того  кого  б  міг  прощати  завжди.  Мене  у  дитинстві  прозивали  Божим  дитям,  а  у  старості  моїм  ім.*ям  стало  боягуз.  На  моїх  стінах  не  висять  грамоти,  їх  прикрашають  пусті  рамки.  Мій  кіт  сам  готує  собі  їсти,  але  ніколи  сам  не  гуляє.  У  моїй  бібліотеці  лише  обкладинки  від  книг.  Я  люблю  слухати  телефонні  розмови  сусідів,  в  них  інколи  можна  розрізнити  якийсь  сенс,  лише  в  розмовах,  не  в  сусідах.  Щось  живе  у  мене  на  горищі,  я  інколи  чую  його  кроки,  вони  вибивають  ритм.  Зранку  я  прокидаюсь  і  з  таким  ж  ритмом  іду  жити.  
Єдине,  що  є  для  мене  дивом  це  те,  що  мій  кіт  взимку  стане  гарнішим.  Але  істина  одна  –  я  не  розумію  цього  світу.


http://vk.com/smbiz

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408349
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.03.2013

Ґарем

Ґарем
Імпортні  балакучі  світильники  тихо  перемовляються  у  напівпустій  кімнаті,  їхні  розмови  зачіпають  усе  на  світі:  від  винайдення  струму  Теслою  до  визначення  загадок  походження  тарганів  у  кімнаті.
На  ліжку  лежить  «той  хто  лежить  на  ліжку…».  Він  здавалось  би  слухає  їхні  розмови  і  не  бажає  втручатись  у  їхній  перебіг,  розмірковує  над  кожною  тезою,  почухуючи  спітнілими  кінчиками  пальців  сухе  колюче  від  щетини  підборіддя.  Його  обличчя  приховує  тінь  пітьми  межа,  якої  проходить  по-підборіддю,  безколірні  очі  виблискують  тусклими  матовими  вогниками  і  подекуди  тіло  зводить  агонія.  Щось  трапилось,  можливо  не  тут  можливо  не  зараз  і  не  у  цій  кімнаті,  але  щось  трапилось,  щось  що  загнало  його  у  перигей  існування.
І  він  не  витримує  тиску,  пальці  дряпають  обгризеними  дитячими  нігтями  вицвілі  шпалери  в  надії  побачити  під  ними  речення,  яке  стане  ключем  до  скриньки  ілюзій.  Та  він  відволікається.  Обсмоктуючи  словесні  конструкції  і  перебираючи  у  голові  ламані  синтаксиси  свідомості  «той…»  зривається,  встає  під  світильниками,які  у  цю  ж  мить  замовкають,  зводить  руки  в  надії  їх  досягнути,  але  на  жаль  ростом  він  не  вдався  і  в  такій  псевдо  позі  завмирає  з  напівзаплющеними  очима…
- Ходімо!  –  каже  один  поліцейський  до  свого  здивованого  напарника  –  Йому  уже  нічим  не  допоможеш.
І  вони  повільно  покидають  таємничого  чоловіка  без  документів,  який  стоїть  у  позі  янгола,намагаючись  злетіти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378481
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.11.2012

negative

все  дуже  просто  -  я
банально  інший.
і  жити  від  цього  не  легше
можливо  навіть  важче
інколи  не  цікаво
інколи  тонеш  під  тиском  інтриг.сценарії  промотуються  у  голові  в  більшості  наповнені  жахом
і  якимсь  творчим  маренням
звертаєш  на  обочину  куриш
і  йдеш  далі
тонкими  швидкоплинними  вечорами  вдивляєшся  у  кавове  небо
і  п'єш  коньяк  дешевого  розливу
хоча  звісно  ніколи  до  цього  такого  не  робив

і  щось  ламається  з  кожним  днем
випитим  горнятком  чаю
прочитаною  книжкою  прохаська
манна  чи  навіть  іздрика
завченим  словом  і  сваркою
гніватись  вже  немає  сили
про  рими  навіть  не  думаєш
ульяненка  не  читаєш  боїшся  його  утопій

засинаєш  у  тугій  комірчині  з  її  поцілунком  на  губах

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=357074
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.08.2012

заБути

забути

про  все  і

заглибитись

в  бокал  пива  протистояти

міцним  мідним  бульбашкам

навчитись

китайської  каліграфії

постригтись  у

тибетські  монахи

і  піти  в  католицький  монастир

убити  свого  найкращого

друга

простим  жартом  і  запити

його  вайсбергом

роздягти  своє  ліжко

і  наповнити

його  дешевим  ромом

під  читання

пристрасних  віршів  не

відомих  ще  світу

поеток

втопитись  у  власній  ванні

наповненій  по

вінця  шотландським  віскі

ось  що  я  ладен  зробити

щоб

забути  минуле  життя

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=350396
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.07.2012

у!опія (novel)

Я  бачив  угорі  небо.  А  внизу  була  лише  коробка  з  білосніжними  стінами  і  без  кінця  і  краю.  
У  ній  сидів  чоловік  тримав  у  руках  палітру  і  пензель.  Час  від  часу  сунув  останнього  до  рота  напевно  роздумував  над  новим  шедевром.  Від  цих  роздумів  його  обличчя  було  у  фарбах  які  не  давали  ніякого  уявлення  про  якісь  його  риси  чи  виразності.
Чоловік  малював  щось  але  робив  це  на  повітрі.  Дивно  але  його  малюнки  зберігались  на  цьому  "полотні"  мерехтіли  і  за  кілька  секунд  повітря  вбирало  в  себе  ці  образи  і  розбавляло  прозорістю.
Моє  я  було  піщинкою,  я  наблизилось  до  нього  і  стало  зрозуміло  що  моя  піщинка  =  мурашці  а  він=хмарочосу.
Художник  відчув  я  і  заговорив:
-  чого  ти  тут?
-  хочу  побачити  з  чого  все  зроблене  а  головне  для  чого.для  чого  існує  світ  і  всі  його  мешканці  що  таке  почуття  відчуття  смерть...
-  ти  спостерігав  за  мною?
-  так
-  і  ти  ще  нічого  не  зрозумів?
-  ні
-  тоді  дивись  і  ще  раз  але  уважно
і  він  почав  малювати.
якже  я  одразу  нічого  не  помітив  .  Він  малював  бомбу  обмотану  динамітом.......

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347154
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.06.2012

ZzzZzzzzzzzzzz

Zабувши  рими,

непам*ятаючи  шляху

ми  ідемо

раZом,

беZ  права

на  пораZку...  


Гукаючи  в  Zамкнені

вікна,

цілуючи  китайські

двері,

Ми  приховуєм  від  перехожих

наші

любоффні

gанgрени...


Роздуплятись  в  філосоfії

нема  ніЯкого  сенсу,

бо  на  ранок  пам*ятатиму

лиш

аромати

твого

sexу...


П*ючи  каву  відрами,

закушуючи  ромом,

палю  сигарети  з  вітрами,

сумую  за  свої  домом....

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345422
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 21.06.2012

Time&somesidiots&aboutyourlife&smoke

Час  уже  втрачений

всі  рани  пробачено

а  ти  залишився  таким  самим

без  висновків  розуміння

і  самотності

ще  далі  від  тої  романтики

яка  захована  у  джунглях  перфекціонізму

обходячи  десятими  дорогами  тих  хто  каже  що

у  твоїх  віршах  занадто  багато

банальних  дієслів

ідіоти  ці  рядки  лиш

ви  можете  назвати  віршами

марення  у  темних  коридорах

самотніх  покинутих  під*їздів

страх  приходить  від  безіменних  графіті

на  стінах  душ  твоєї  божевільні

ховаючи  те  що  давно  вже  забуте  колись...

p.s  ...і  кимось  простішим  за  тебе

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342550
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.06.2012

СамЛюНаБеРіч

Свист  цвіркунів,  запахи  воску,  шепіт  галичників.  Усе  нагадує  мені  щось,  але  зараз  це  узбережжя  мені  не  знайоме.  

   Річку  оточують  мости,  які  вона  інколи  облизує  своїм  язиком  -  течією.  Її  зелена  поверхня  приховує  зміст,  а  сонце  не  хоче  показувати  епілог.  

   Мої  руки  і  ноги  і  усе  тіло  вкрите  фразами,  написаними  чорнильними  перами,  на  грудях  вигравійована  клавіатура,  з  пробілом,  клавішами  Shift  ,  Ctrl,  Alt    і  навіть  присутній  Num  Lock.  Що  ж  це  за  жах?  

     Володарями  неба  є  велетенські  птахи-птеродактилі  з  круглими  окулярами  на  дзюбах  і  чорних  фраках,  вони  виспівують  оперетти,  в  яких  прославляють  новий  день  і  навіть  говорять  дещо  про  мене.  Я  розумію  лише  одну  фразу  -  "самотня  людина  на  березі  річки".  

     З  кожним  моїм  рухом  я  відчуваю  як  клавіші  впиваються  в  моє  тіло,  видобуваючи  слова,  речення.  Останні  течуть  по  моїй  шкірі  і  я  можу  побачити  як  сохне  чорнило  на  її  поверхні.  

Я  робот  -  думаю  собі  -  а  роботи  не  терплять  води,  це  не  їхня  стихія.  

         Розганяюсь  і    стрибаю  у  воду,  та  вдаряюся  об  її  дзеркальну  поверхню,  і  відчуваю  як  клавіатура  і  далі  працює,  а  речення  заповнюють  площу  моєї  шкіри...

   Прокидаюсь  і  бачу  перед  собою  клавіатуру,  а  на  моніторі  відкритий  новий  документ,  в  якому  надруковано  -  "самотня  людина  на  березі  річки"....

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335159
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.05.2012

Tea

Чай.  Це  найсмішніша  причина  запросити  когось  у  гості.  Та  мене  запросили.  Точніше  вмовляли  з  дня  у  день  .  Хотіли  напоїти  ним,  а  можливо  і  чаю  у  них  зовсім  не  було,  була  лише  банальна  причина  запросити.  Просто  так  ніхто  цього  не  робить.  Та  все  ж  я  погодився.  Не  з  жалю,  навіть  не  з  корисливою  метою,  ціль  у  мене  була  дещо  інша.  Я  хотів  їсти.  Дико  хотів  їсти.  Бути  студентом  в  наш  час  не  просто,  саме  через  голод  студенти  і  роблять  дурні  речі,  саме  через  нього  я  погодився  і  віддав  свої  останні  20  грн  на  вино.  Здавалось  чому  б  мені  хотіти  їсти  і  скидуватись  на  вино.  Та  тому,  що  де  є  вино  там  є  і  щось  поїсти.  
Та  врешті  решт  вино  залишилось  і  далі  самотньо  стояти  у  магазині,  дивуватись  з  величезної  ландшафтної  цилюлітної  льохи-продавщиці.  
Ми  придбали  пиво.  Хоча  і  з  цим  виникли  деякі  проблеми.    Не  вірили,  що  нам  уже  є  18  .  І  це  було  логічно.  Ми  були  всього  лиш  студентами  1  курсу  Львівського  політеху  і  на  вигляд  нам  давали  років  16  від  сили  17.  Та  навіть  на  свої  «16  –  від  сили  17»  ми  курили  цигарки  Мальборо  і  заглядались  на  дівчаток-аспіранток,які  були  нижчі  за  нас  зростом,  але  досвід  у  сексуальних  іграх  і  у  зданих  сесіях  у  них  був  більшим.      
Та  врешті  решт  ми  знайшли  людей,  які  розумілись  на  віці,  і  купили  у  них  пиво.  2  літри  і  1  один  великий  пакет  Босс  -  ось  що  вдалось  придбати  на  усі  наші  гроші.  Подзвонили  Дзінці  ,  і  вона  короткочасним  кунілінгусом  і  кількома  шоколадками  все  ж  умовила  стару  вахтершу  нас  впустити,та  всього  лише  до  11.  І  це  не  вселяло  надій,  жодних  .  
Я  піднімався  на  10  поверх  у  передчутті  дива,ніс  пиво  і  слухав  радісні  розмови  моїх  одногрупників.  Ми  зайшли  у  кімнату  і  я  зрозумів,що  моя  комірчина  подібна  до  нужника,який  розташований  на  вокзалі  в  порівнянні  з  її  кімнатою.  Вона  була  простора,з  низькою  стелею  ,люблю  низькі  стелі,  вони  вселяють  надію  знайти  кінець  божевіллю.  
У  неї  було  все  –  відсутність  тупих  подруг,  присутність  оголеної  гітари  ,  інтернет  ,  останнім  я  мало  цікавився,  але  він  був  для  мене  в  певній  мірі  необхідним,ну  і  найголовнішим,  що  було  у  неї  це  -  тіло.  Їжа  лежала  на  столі  уже  розкидана  по  тарілках,  на  моїй  було  найбільше.  Я  засмакував,відпив  трішки  пива  і  почав  слухати  голос  Трефа  і  думки  гітари.  Він  співав  то  Бітлз,то  Горіллаз,то  сплигував  на  Океанів.  
Ми  говорили,  вони  говорили,  я  слухав.  Розмови  носили  навчальний  характер,  іноді  схилялись  до  любовного,  але  одразу  звертали  з  цього  шляху  .  
Оксі  заздрила.  Вона  заздрила  Дзінці  ,бо  у  неї  було  все  це,  та  заздрила  вона  перш  за  все  її  голосу.  А  Дзінка  все  ж  таки  вміла  співати.  Вона  писала  вірші,  малювала,  інколи  бавилась  з  абзацами  і  намагалась  трахнути  прозу,але  сумніваюсь,  що  вона  взагалі  доросла  до  того,  щоб  когось  трахати,  тим  більше  таку  хтиву  панну  як  проза.  Оксі  ж  була  постботанкою  –  типу  звичайнісіньким  ботаном  який  любить  випити.  Та  була  все  ж  на  диво  красивою  для  цієї  життєвої  ролі,  акуратні  голубі  очі,  витончений  ніс,  красиві  руки,  золотиста  шкіра.  Хлопці  за  нею  бігали  футбольними  командами,  бо  краса  в  порівнянні  з  розумом  може  навіть  зруйнувати  світ.  
Дзінка  співала  про  море,  про  цей  довбаний  чай,  а  в  антракті  годувала  мене  з  рук  виноградом.  Та  все  ж  таки  я  її  відштовхнув,  тоді,  коли  вона  заговорила  про  ЧакаНорріса
Я  лежав  на  твердому  жорсткому  дивані  їв  киш-миш  з  її  рук,як  завжди  заглиблювався  у  його  філософський  смак  і  невеличкими  дозами  заглядав  їй  під  кофтину  з  якої  було  чітко  видно  її  апетитної  форми  животик.  
- В  тебе  красивий  животик.  Він  нагадує  мені  твори  класиків,  і  вражає  своєю  досконалістю  ліній  і  форми.  
- Та  йди  не  сміши.  Я  взагалі  то  набрала  трішки  зайвої  ваги.  
- Навіть  якщо  і  так  то  вона  пішла  тобі  на  користь.  –  я  усміхнувся,  вона  була  милою,  але  у  її  природі  відчувалося  щось  егоїстичне.  Я  ненавидів  дівчат-егоїстів.  Намагався  не  зв*язуватись  з  ними  і  всіляко  їх  оминати.  Мабуть  тому  що  не  люблю  людей  які  не  відчувають  своїх  кордонів.  А  таких  в  сучасному  світі  більшість.  
Мене  годували  подекуди  подавали  пиво,навіть  гладили  по  голові,та  я  хотів  більшого.  Хотів  зняти  з  неї  кофтину,  стягнути  штани  і  провчити  цю  сучку.  Та  коли  вона  заговорила  про  Чака  Норріса  я  не  стерпів.  Вдав  що  пішов  за  пивом,  і  між  тим  сів  на  інший  диван.  Відчув  смак  уже  не  такого  смачного  хмільного  напою  і  намагався  відволіктись  голосом  Трефа  який  цього  разу  затягнув  Лед  Зеппелін.  
Дзінка  пройшла  усю  кімнату  і  хотіла  притулитись  до  мене  та  я  знову  пересів,  мені  було  не  зручно,  навіть  в  якійсь  мірі  відчував,  що  мене  зрадили,  спочатку  годували  виноградом,а  потім  говорили  про  іншого,  і  це  частування  –  ця  найінтимніша  на  світі  річ  подібна  до  сексу  але  менш  пафосна  була  кинута  бродячим  псам,  це  помітили  усі  –  Оксі,  Дзінка  навіть  Треф  на  кілька  секунд  зупинив  свій  спів.  
В  наступну  хвилину  у  кімнату  увійшов  Чак  Норріс  зі  своїм  зброєносцем  Червонюком.  Обоє  були  чимось  дуже  задоволеними.  
Чак  Норріс  –  у  зрості  мені  не  поступався,  у  знаннях  випереджав  мене  хіба  що  по  хімії  а  культурному  розвитку  нервово  курив  в  стороні.  Та  він  їй  все  ж  подобався,хоча  Дзінка  для  Чака  і  Цвека  (його  новоспеченого  друзяки-пофігіста)  була  лише  розмінною  монетою.  Вона  колись  була  закохана  в  останнього  та  тому  вона  не  дуже  подобалась  сказати  по  правді  узагалі  не  подобалась  от  він  і  вирішив  віддати  її  Чаку  Норрісу,той  не  заперечував.  Він  мав  слабкість  до  творчих  особистостей  цим  він  був  схожим  на  Кеннеді  який  в  свою  чергу  проявляв  слабкість  до  Мерилін  Монро.  
Та  все  ж  він  був  сучим  мудаком  і  невдахою  .  Ці  риси  проявлялись  більшою  мірою  у  його  ревнивості.  Він  не  міг  змиритись  що  його  Дзінка  навіть  так  інтимно  гладить  гітару  не  те  щоб  крутити  шури-мури  ще  з  якоюсь  чоловічою  статтю.  
Я  був  зайвим,  як  і  у  своєму  гуртожитку  чи  навіть  житті.  Це  було  зрозуміло  як  два  пальці  у  дупу.  
Та  все  ж  я  думав  що  вона  обере  мене.  Намагався  її  всіляко  підтримувати  у  її  творчості,  захоплювався  нею,  мріяв  про  велике  майбутнє  поруч  але  вона  вибрала  Чака  Норріса.  Можливо  я  не  достатньо  яскраво  показував  їй  свою  симпатію.  
Уже  йдучи  додому  я  вперше  почув  від  Оксі  про  їхні  шури-мури  які  відбувались  прямо  у  мене  перед  носом  а  я  й  не  помічав  цього.  
- Ти  чимось  схожа  на  мою  найкращу  подругу,  ти  така  ж  правильна  і  не  пошкоджена  життям  на  перший  погляд.
- Що  значить  бути  непошкодженою  життям?
- Це  значить  бути  сильною…
Креслення.  Це  був  один  з  моїх  найулюбленіших  предметів.  Напевно  тому  що  на  ньому  я  проводив  безліч  паралелей,  між  людьми  між  подіями  між  речами.  На  кресленні  ми  діставали  таку  собі  інтелектуальну  розрядку,  нам  не  потрібно  було  напружувати  мізки  не  потрібно  було  терпіти  наївні  приклади  і  розбирати  банальні  ситуації.  І  кожного  нового  заняття  ми  брали  чистий  білий  папір  і  починали  все  спочатку.    
Мої  одногрупники  вмикали  класичний  рок  типу  Лед  Зеппелін  Бітлз  Ролінгстоун  і  під  ці  перевірені  віками  ритми  ми  творили.  Ми  були  в  такі  хвилини  одним  цілим  не  зважаючи  на  неоднакову  успішність,  на  релігійні  переконання,  чи  смаки  в  житті.  
Я  любив  спостерігати,за  всім  за  верхів*ям  церков,  мелодіями  трамваїв  і  гомонінням  Монків.  Я  був  один  з  них.  Хоча  і  не  вмів  перебирати  гітарні  струни  чи  рвати  повітря  своїм  голосом,але  був  один  з  них.  
Після  пар  ми  зазвичай  курили.  Дівчата  просто  стояли  а  ми  курили  ,  через  надмірну  нервову  недостатність,через  пари,  через  несвіжі  періжки  через  сиві  й  лисі  голови  викладачів,  через  сесії  які  ще  не  настали  але  уже  наближались  з  шаленою  швидкістю.  Ми  кусали  лікті  через  усе  це  і  запивали  це  пивом  –  пиво  найкращий  друг  голодного  студента,  все  ж  краще  бути  п*яним  ніж  голодним.  Зараз  я  можу  з  впевненістю  сказати  що  ми  були  абсолютно  рівними,  ніхто  не  був  кращим  ні  гіршим  усі  були  такими  самими  17-18  річними  ідіотами  які  намагались  хоча  б  формально  брати  участь  у  цій  всесвітній  естафеті.  
Самотні  золотисті  листочки  відпочивали  від  важкого  жаркого  літа  і  неменш  задушливої  осені,стежки  були  вологими  а  ми  недостатньо  тверезими.  Ми  розмовляли  про  всяку  дурню  і  закушували  це  все  крекером  а  запивали  холодною  дешевою  водкою  .  Я  нікого  не  любив  і  ні  на  кого  не  претендував,  це  вже  не  до  мене.  
Цитадель  опоясував  осінній  теплий  галасливий  дощ,  а  ми  йшли.  
Ти  сиділа  навпроти  мене  на  пустому  двоярусному  ліжку  і  читала  мене,  читала  мою  прозу.  
- Монк  мені  подобається  твоя  проза?
- Чим  же  якщо  не  секрет?  
- Вона  така  наївна  як  ти  .  
- Наївність  не  завжди  погано.  
- Наївність  –  це  геніально.  
- Ну  все  досить  їсти  моє  печиво    я  не  для  тебе  його  купував.  
- Монк  та  ти  ж  свиня  я  прийшла  до  тебе  в  гості  а  ти  гад  такий  останній  навіть  не  пригостиш  мене  нічим.  
- Я  вже  пригостив  тебе  чаєм.  Якщо  хотіла  щось  до  чаю  треба  було  принести  щось  з  собою.  
- Іди  ти  в  баню  Монк.  
- Тільки  з  тобою  Дзінка  ти  ж  знаєш  …
І  так  ми  й  сиділи.  Вона  всоте  розказувала  мені  свою  життєву  історію,  про  школу  однокласників  про  нього  –  товстого  свиноподібного  нитика-брюнета  якого  вона  кохала,  розказувала  як  вони  познайомились  як  гуляли  як  пили  від  гіркоти  життя  ще  більш  гірке  вино  і  намагались  втамувати  свою  любовну  спрагу  цим  усім.  І  це  було  круто,  мені  подобались  усі  ці  її  уривки  –  це  було  так  немов  ми  читали  якийсь  чужий  сценарій  …  
   От  так  я  підробляв  психологом-вигнанцем  у  своєму  чужому  місті.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331728
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.04.2012

СліпийДОЩ

- Можна  ваш  автограф  –  почулось  мені  ззаду.  Це  напевне  вперше  хтось  попросив  у  мене  автограф.  
Сонце  уже  хилилось  на  сторону,  надворі  гуляв  усміхнений  вітерець.  Читання  проходили  у  старенькій  бібліотеці,    де  працювали  не  менш  старенькі  жіночки.  У  читальному  залі  можна  було  вловити  якусь  чи  то  напругу,  чи  то  щось  подібне  на  відсутність  гармонії.  Це  відчуття  панувало  всюди  :  у  повітрі,  у  душах  старих  книжок,  у  серцях  усіх  цих  аматорів-людей.  Чому  аматорів?  Бо  вони  не  могли  собі  нормально  жити,    хотіли  стати  письменниками,  ну  чи  просто  показати,  що  хочуть.  
Я  не  вважав  себе  ні  поетом,  ні  ще  кимсь  схожим,  для  мене  це  смішна  праця,смішна  тому,  що  не  приносить  бажаного  –  ні  нових  читачів,  ні  навіть  не  дає  жити  нормально,  ти  постійно  думаєш  про  свою  писанину,  неначе  про  якусь  дівчину  ,  але  вона  настільки  потворна,  що  якби  ти  показав  її  своїм  друзям,  ті  б  ще  довго  сміялись  із  тебе.  Тому  я  її  й  не  показував.
Та  й  в  принципі  не  було  кому.  Поети  люди  самотні  у  більшості,  я  хоч  і  не  був  одним  з  них,  але  принаймні  цим  не  поступався,  навіть  таким  самітникам,  як  вони.
А  зараз  ззаду  я  чую  чийсь  ніжний  голосок  і  дивуюсь  самому  собі.  Про  таке  я  навіть  не  думав,  не  мріяв,  хоча  письменники,  мабуть  ,найбільше  думають  і  мріють…
- Це  так  дивно,  ну  можна.
Я  узяв  її  блокнот,  навіть  не  поглянувши  в  обличчя  його  власниці,  вивів  якусь  чудернацьку  карикатуру  і  віддав  їй.  Мені  здалось,  що  вона  усміхається.
- Дякую.  Ваша  проза  така  жива  ,  а  головне  у  вас  є  стиль  –  а  це  вже  багато  про  що  говорить.  –  її  слова  лоскотали  мою  душу  і  ці  компліменти  стали  своєрідним  каміном,  який  підігрівав  мої  думки  і  емоції.  
         Я  розвернувся,  всівся  і  почав  вивчати  наступних  за  їхніми  словами  поетів.  Я  немов  міг  їх  бачити,  за  допомогою  їхнього  голосу,  слів,  думок  я  вимальовував  їхні  обличчя,  рухи,  тіла.
Ось  на  сцену  вийшла  невисока,  струнка  дівчина,  та  свою  стрункість  вона  заховала  під  плащем-пуховиком,  а  її  шию  обплітав  пітон-шарф.  Волосся  було  недовгим,  але  їй  пасувало.    
   Вона  думала  «Як  же  мені  найкраще  передати  емоції,  почуття».  Ці  думки  я  ловив  своїм  носом  у  повітрі.    У  погляді  також  простежувалась,  якась  нудна  суха  стара  –  самозакоханість.  Взагалі  то  у  всіх  молодих  поетів  вона  простежується.  З  віком  все  менш  і  менш  помітна,  а,  коли  поет  дозріває,  вона  остаточно  розбавляється  у  інших  його  рисах.
 Вона  почала  читати.  Я  намагався  щось  уявити,  але  вдалось  тільки  годинник  і  то  не  чіткий,  і  не  зрозумілий.  
     Вона  читала,  інтонація  її  голосу  подорожувала  нотами  і  темпами,  але  нічого  не  виражала,  нічого.  Їй  зааплодували  і  ця  поетка  закінчила  свій  виступ…
Мені  не  давав  спокою  цей  ніжний  голосок,  який  я  почув  раніше,  чим  більше  я  думав  про  нього  тим  більше  у  мене  виникало  різних  асоціацій,  порівнянь  і  почуттів.  
     Я  уявляв  собі  низьку,  але  з  гарним  тілом  брюнетку,  очі  якої  ховались  під  чорною  оправою  вузьких  прямокутних  окулярів.  Чомусь  чорний  колір  асоціювався  у  всьому,  у  одязі  –  чорному  піджачку,  з  такого  ж  кольору  кофтиною  під  ним,такими  ж  джинсами,  які  міцно  обтягували  тугу  пружну  дупку.  Кофтина  була  з  вирізом  і  можна  було  роздивитись  натяки  на  великі  груди,  які  ховались  у  ліфчику.        Великі  безкінечні  губи  манили  до  себе  і  при  погляді  на  них  у  мене  почали  виникати  не  дуже  чисті  фантазії.  
   Я  одразу  уявив  нашу  зустріч.  Сонний  заплаканий  парк,  мінімум  перехожих,  максимум  пристрасних  усмішок-натяків,  мінімум  дотиків,  тільки  хтиві,  мінімум  розмов,  лише  розпусні.  
Так  я  уявляв  її  як  Королеву  розпусти.  Ми  йдемо  широкою  стежкою  угору  по  парку,  її  усмішка  притягує  до  себе  неначе  магніт,  я  боюсь  її  цілувати  –  це  для  мене  не  властиво.  Я  звик  вивчати  людей,  заглиблюватись  у  їхню  природу,  розбирати  по  деталях  і  складати  по  полицях,  вішати  ярлики  і  викидати.  
Вона  розповідала  про  себе,  про  свою  сім*ю,  освіту,  яку  вона  здобувала  у  церковній  школі,про  чоловіків,яких  вона  розлюбила,про  свої  ерогенні  зони,  які  вона  обіцяла  мені  показати,про  те,  що  її  збуджує,  заводить  -  про  розпусту.  
Ці  розмови  чомусь  мені  подобались,  я  ніяких  не  реагував  на  це,  та  й  інші  мої  сенсори  також  мовчали,  але  це  було  солодко,  я  постійно  думав  над  продовженням  цієї  історії,  письменницька  вдача  вимагала  хліба  і  видовищ  сьогодні.  Я  був  не  проти.  
Вона  курила  тонкі  сигарети,  і  вдивлялась  мені  в  очі  з  заохоченням.  Нахилялась  до  мене  тілом  натякаючи,  і  намагалась  натиснути  на  чоловічий  батьківський  інстинкт.  
Мене  навіть  на  якусь  секунду  поманило  до  неї,  але  ненадовго.  
МИ  і  далі  гуляли,  цього  разу  якоюсь  вуличкою.  Вона  скаржилась,  що  я  занадто  мовчазний,  намагаючись  мене  розворушити,  пізніше  ми  присіли  на  лавочку,  і  я  її  поцілував,  щоправда  з  другої  спроби,  але  мені  здалось,  що  їй  це  сподобалось.  
Я  сказав  їй,  що  мені  холодно  і  вона  обійняла  мене,  обплела  ногами  моє  тіло,  ми  сиділи,  я  вдихав  її  аромат  притулявся  до  чола,  і  цілував.  
Крихітні  краплинки  дощу  сипались  з  неба,  у  парку  починали  прокидатись  весняні  пташки,  співаючи  давно  завчені  мелодії,  засохле  листя  ще  лежало  на  землі  і  хотіло  спокою,  самотні  перехожі  нагадували  нам  про  нашу  присутність  у  цьому  світі.  
Я  гладив  її  груди  і  проміжницю,    вона  натякаючи  на  те,  що  її  це  може  завести  просила  припинити.  Я  і  далі  простував  далі,  курив  намагався  втекти  від  дощу.  Розумів,  що  вона  мене  не  розуміє,  не  усвідомлює  ні  намірів,  нічого…
Вечір  закінчився  я  прокинувся  від  своїх  думок  спробував  підвестися  і  пошукати  свого  собаку  проводиря,  він  був  поруч  і  з  любов*ю  дихав  на  мене  своїм  теплим  подихом,  ззаду  почувся  знайомий  голос:
- Давайте  я  вам  допоможу.  –  в  цю  мить  я  відчув  як  хтось  ухопився  лагідно  мені  за  руку  і  повів  мене  до  виходу,  я  відчував  що  цей  хтось  усміхається.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329591
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.04.2012

КМБ

еПІ:  Я  не  схожий  ні  на  кого,бо  я  ніким  й  не  є....

 Цариця  мого  божевілля.  

Я  лихословив  про  тебе  в  молитвах.  
І  бавився  з  тобою  в  коридорах  моєї  свідомості.
 Ти  була  найзапеклішим  суперником  у  наших  битвах.
 Твоє  тіло  є  уособленням  всесвітньої  гріховності..

 Ти  лоскотала  трояндами  капіляри  моєї  байдужості
 Рвала  нігтями  спину  не  лишаючи  натяків  на  присутність  совісті.
 Твої  пальці  впліталися  в  мої  думки  безнадійності.  
Ти  просто  королева  моєї  хворої  свідомості

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328471
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 07.04.2012

ПружніГоризонти (ХЗ)

ПружніГоризонти
…  Найсмішнішим  було  те,що  з  її  об*ємом  грудей  і  тією  ж  величиною  мозку  можна  було  вигравати  конкурси  міс  світу,  раз  за  разом.  Пам*ятаю  нашу  зустріч.  Вона  весь  час  усміхалась,  це  було  дивним,  навіть,  інколи  дратувало.  В  такі  моменти  я  відчував  себе  з  нею,  неначе,    я  на  якомусь  виступі  цирку,  типу  Шапіто  чи  щось  подібне,  а  вона  головний  клоун,  правда  клоун  з  великим  як  на  її  професію  б*юстом  і  не  менш  об*ємним  інтелектом.  
Я  знав  її  ще  здавна  і  вона  завжди  до  мене  так  широко  усміхалась.  Від  неї  тхнуло  неякісною  зубною  пастою,шампунем  Бридке  Каченя  і  гнітючим  оптимізмом,який  чомусь  мене  лякав.  Я  боявся  його  як  діти  бояться  Баби  Яги,та  попри  це  з  нею  було  цікаво,  ну  принаймні  на  першому  побаченні,попри  те,  що  я  рідко  доживаю  до  другого  все  ж  у  її  випадку  дожив  і  до  десятого,але  нічого  не  пропонував.  
Спочатку  мене  цікавили  її  ясна,  а  точніше  хотів  перевірити  існування  неякісної  зубної  пасти  і  майстерність  панночки  в  сексуальних  ігрищах,  бо  попри  всі  її  грандіозні  життєві  цілі  і  навдивовижу  великі  груди  –  груди  справді  зачепили  мене  за  живе,  мені  все  ж  здавалось,  що  досвід  там  має  бути.  
Бар*єром  напевно  було  довге  не  прибране  мерзенне  волосся,  яке  відлякувало  і  давало  навіть  копняка  під  зад  якщо  робив  щось  не  так.  
Так  от.  Перша  наша  розмова  тривала  не  довго.  Почав  її  звісно  я,  бо  в  цей  період  хотілось  пригод  на  свою  дупу,  яка  до  сих  пір  не  притихла,  а  нагадує  про  себе  спокійними  нудними  вечорами  .  Просто  подзвонив  сказав  ,що  «я  блін  побачивши  твої  фотки  відчув..ну  блін…як  його  …  ентузіазм,  ну  кароче  ти  поняла…»  Хоча  звісно  вона  так  нічого  і  не  зрозуміла,в  принципі  спілкування  було  моєю  ахіллесовою  п*ятою,  я  міг  написати  непогану  статтю  ,  скласти  з  гори  мотлоху  непогане  оповіданнячко  ну  і  подекуди  зримувати  декілька  рядочків,  але  аж  ніяк  щось  сказати.  
Та  здивувало  мене,  те  що  вона  відповіла  на  цю  мою  словесну  діарею.  
- Окей  давай  завтра  на  17:00.  А  де  зустрінемось?  –  говорила  панночка  впевнено  і  саме  з  цим  вищезгаданим  як  його  …  ентузіазмом.  Я  уже  розкусив  звіра.  І  дав  відповідь  за  звичайним  наперед  приготовленим  шаблоном.  
- Біля  церкви.    –  взагалі  то  це  було  моє  звичне  місце  зустрічей.  Ну,  що  може  подумати  дівчина  про  хлопця,  який  запрошує  її  на  побачення  біля  церкви?    -  Правильно  нічого  ,  ну  принаймні  нічого  поганого  .  Та  в  мене  і  планів  гріховних  не  було  ніяких,ну  добре  були,але  не  такі  вже  й  гріховні.  В  цей  період  свого  життя  моєю  улюбленою  фразою  була  –  Якщо  не  я  то  хтось  інший,  то  чому  не  я?
Я  вперто  готувався  до  цієї  зустрічі.  Одягнув  найкращу  свою  смугасту  сорочку,  використав  Потрійний  одеколон  діда,  щоб  від  тебе  пахло  як  від  справжнього  чоловіка  –  це  він  любив  повторювати.  В  ту  пору  на  вулиці  морозу  віддавалась  зима  тому  повсюди  можна  було  спостерігати  плоди  їхньої  любові  –  великі  горбаті  білі  сніги.  
Рівно  о  17    я  уже  тинявся  навколо  церкви,  з  поглядом  молодого  впевненого  в  собі  ботана-семінариста.  Це  було  таким  собі  камуфляжем,  бо  ж  такі  дівчатка  любили  впевнених  у  собі  хлопчиків,  які  ходили  до  церкви,  були  дуже  розумними,  та  ще  й  не  лізли  їм  передчасно  під  спідницю.  Це  було  такою  собі  фішкою  тих  років,  і  це  мене  добряче  рятувало,  бо  у  моїй  зовнішності  простежувались  нотки  ботанізму  і  вихованості.  
Я  навіть  хизувався  цим,був  агентом  під  прикриттям,  або  убивцею  і  водночас  відмінним  сім*янином.  
І  ось  нарешті  вирішальний  момент  ,  момент  зустрічі  .  Вона  повільною,  радісною    ходою  наближалась  до  мене,  з  широченною  усмішкою  на  обличчі,  у  кремовій  коротенькій  курточці,  міні-спідничці  і  великими  апельсинками  запхнутими  в  нацицьники.
- Привіт!  Чому  ж  ти  саме  тепер  вирішив  зі  мною  зустрітись  ?
- Привіт!  Та  я  ж  кажу  побачив  ентузіазм.  
- До  чого  ?  
- Та  я  жартую  просто  побачив  дівчинку  ,  красиву  дівчинку  з  блиском  в  очицях  і  вирішив  перевірити  чи  він  справді  існує,  чи  просто  змайстрований  комп*ютерною  програмою.
-  І  що  він  присутній?
Я  як  зазвичай  узяв  її  за  лікоть  і  максимально  вирячивши  очі  заглянув  у  її  дрібненькі  сірі  спостерігачки.  Ті  одразу  загорілись  вогниками  зацікавленості  і  я  відчув  прилив  адреналіну,  очікуючи  від  цієї  зустрічі  джекпоту.  
Гуляли  ми  як  пара  я  запропонував  їй  свій  лікоть,  як  справжній  джентльмен  при  цьому  намагався  вкритись  іржавим  рум*янцем,вдалось  тільки  з  третьої  спроби.  Я  щось  задумливо  їй  розповідав,про  те  як  хочу  зрозуміти  і  поближче  познайомитись  з  релігією,  врятувати  світ  від  загибелі  і  побудувати  мир  у  ньому,  ну  коротше  все  те  що  цікавило  таких  дівчаток.  
Гуляли  ми  не  довго.  Голод  уже  почав  приставати  до  неї  і  навіть  до  мене  демонструючи  при  цьому  огидну  бісексуальність.  Ні  не  подумайте,  я  не  проти  бісексуальності  ну  принаймні  жіночої.  Тому  час  було  вирішувати  куди  присісти.  Я  обрав  спокійне  приміщення  колишнього  кінотеатру,  в  якому  на  той  час  працювало  кафе.  Замовив  дві  порції  червоного  як  кров  вина  і  проголосив  тост  за  чарівну  леді  при  цьому  не  зводив  очей  з  її  екзотичних  фруктів.  Це  було  так  природньо  так  хороше  так  в  моєму  стилі.  Та  про  існування    мого  стилю  вона  навіть  не  підозрювала  .  Що  більше  вогник  у  її  очах  перетворився  на  чималеньке  багаття.  
Після  випитого  вина  я  все  ж  зважився  випробувати  її  майстерність.  Хотів  наразити  її  на  випадковий  напад  ніжності,  який  би  проявлявся  у  вигляді  поцілунку  –  та  що  мене  справді  ошелешило  це  те  що  вона  не  пішла  на  контакт.  Це  вперше  така  панночка  не  повелась  на  мої  старання.  І  це  було  справді  печальним.  Я  опустив  погляд,і  відчував  себе  отим  Шекспірівським  псом  Ромео  якому  не  дали  зустрітись  з  Джулькою.  
Вона  це  все  прекрасно  помітила,  та  я  не  міг  стерпіти  такої  образи  і  несправедливості,намагався  все  ж  отримати  перемогу  у  цьому  не  простому  поєдинку,  але  вона  вперто  не  давала  себе  цілувати  і  все.  Можливо  причиною  був  одеколон  ,  від  якого  кожен  зустрічний  перехожий  дивився  на  мене  з  пересторогою,  чи  просто  вона  не  скористалась  зубною  пастою,  але  цього  вечора  щастя  не  хотіло  мені  усміхатись.  Довелось  задовільнитись  палкими  обіймами,  які  давали  змогу  оцінити  золотовалютні  запаси  і  пристрасним  поцілунком  у  щоку  ,найпристраснішим  який  у  мене  був  ну  і  в  принципі  її  поясненням.
- На  першому  побаченні  не  цілуюсь.  От  якщо  буде  друге…  -  я  зрозумів  що  від  мене  вимагалось.  Втямив,  що  це  дівчина  яка  входить  до  старовинного  клану  трьох  побачень  члени  якого  на  3  побаченні  дають  усе,  що  ти  хочеш,  це  і  зарядило  мене  бажанням  продовжити  цю  гру…  
Взагалі  таке  чути  печально.  Печалька  –  як  кажуть  мої  такі  собі  френди.  З  одного  боку  це  збиває  з  пантелику,з  іншого  це  інтригує  зацікавлює  і  від  цього  сверБЛЯТЬ  яйця.  
Та  все  ж  в  її  останній  посмішці  я  побачив  все  що  хотів,  це  була  неприхована  симпатія.  Мені  поталанило  –  думав  я.  –  мені  нарешті  попалась  дівчина,  яка  цінувала  власну  гідність  вище  за  якийсь  плоский  горизонтальний  статевий  акт,чи  вертикальний  це  вже  немає  значення.  Однаково  гарантоване  задоволення  в  більшій  чи  меншій  мірі.  
Сніг  скрипів  під  ногами  подекуди  навіть  посвистував  з  заздрістю  ,  він  мені  заздрив  і  водночас  пишався  мною,  нікому  не  було  до  мене  діла,  бо  ніхто  і  не  знав  про  мої  любовні  пригоди.  Бушувала  хурделиця  подекуди  шльопаючи  мене  під  зад  як  свого  неслухняного  синочка.  Та  я  не  мав  ніякого  діла  до  цієї  природи.  Мене  зараз  цікавило  на  скільки  її  вистачить  –  одне  побачення  два  ,  три  чи  до  весілля,останнє  я  не  відкидав,  бо  дівчина  мені  справді  сподобалась  її  позиції  трішки  змінились  –  на  першому  місці  тепер  красувалось  велике  хоча  й  нудне  в  усіх  значеннях  слово  Гідність,а  потім  уже  йшли  великі  груди  і  чималенький  інтелект.  
Пройшов  тиждень  на  всі  намагання  вирвати  її  з  дому  вона  відповідала  однією  завченою  наперед  фразою  –    дуже  суворі  батьки,  вони  не  пускають  мене  гуляти  вночі  вулицями.  Це  я  сприймав  як  образу,  образу  як  не  як  своєї  гідності.  Я  навіть  подумував  над  тим  щоб  кинути  це  все  к  бісовій  матері  та  все  ж  вирішив  дати  їй  ще  один  шанс.  Швидко  набрав  уже  завчений  номер  телефон,почув  знайому  мелодію,  яка  притому  не  викликала  у  мене  ніяких  емоцій  лише  якийсь  трепет  у  животі,  почути  відмову  чи  просто  недодзвонитись  .  
- Алло!  –  прозвучав  її  повний  оптимізму  голос  від  якого  мене  вивертало  навиворіт.  
- Привіт.  Це  знову  я.  Знаєш  чому  я  дзвоню.  
- Ну  здогадуюсь.  
- То  як  вийде  тобі  сьогодні?
- Так  –  і  тут,  бабах  мене  підірвало,я  почав  стрибати  єссати  на  усю  кімнату  звісно  закривши  мікрофон  рукою,  щоб  вона  не  почула,бо  це  було  б  нокаутом  для  моєї  побитої  плюючою  кров*ю  гідності.  
- Ну  тоді  на  7  ,на  стандартному  місці.  –  цього  разу  мій  голос  звучав  майже  холоднокровно.  
- Ок,до  зустрічі.  
Не  скажу,  що  я  йшов  на  це  побачення,  я  летів.  Нарешті  мені  дали  карт-бланш.  Тепер  я  зможу  відігратись,    у  цьому  не  сумнівався,  цього  разу  покажу  хто  у  домі  БІГ  Дедді.  
Запізнився  я  тоді  майже  на  20  хвилин,  звичайно  ж  спеціально,  щоб  підвищити  своє  значення  до  рівня  Амура.  На  дівчинці  шкіра  майже  почорніла,  ще  б  хвилин  5  і  їй  би  довелось  ампутувати  усе  тіло  ну  крім  грудей  звісно,  їх  я  б  забрав  собі  .  
Її  рука  вже  твердо  була  в  моїй,  і  я  уже  знав  чого  хочу.  Ми  повільно  бігли  у  центр  міста,  де  вже  доживала  останні  свої  дні  романтична  ялинка.  Бомжі  сновигали  містом  у  пошуках  своїх  других  половинок  які  мали  вигляд  скляних  пляшок  з-під  пива,  депутати  наминали  свої  дешеві  цигарки  і  розглядали  з  вікон  мерії  своє  прокляте  місто,  а  я  вів  під  ручку  дівчину  яку  здавалось  ніщо  не  завадить    поцілувати.  Отак  ми  раптово  опинились  під  самою  ялинкою  .  Пам*ятаю  я  міцно  обійняв  її  під  приводом  того,  що  хочу  її  зігріти  ,  поглянув  у  її  очі  і  дико  засосав  ,  саме  так  можна  було  описати  цей  поцілунок,  так  а  не  інакше,  в  цей  момент  я  уявляв  себе  конем  який  жує  якусь  кукурудзу,  ні  не  подумайте  вона  цілувалась  нормально,  але  не  супер,  бо  я  б  запам*ятав  а  так  не  пам*ятаю.  
Я  стискав  її  в  обіймах,мнув  її  сіднички  і  …  і  розчаровувався.  З  кожним  піруетом  язиків  я  розумів,  що  все  я  переможець  і  все  більше  нічого,ніякої  романтики.  
Коли  ми  все  ж  спинились  я  зрозумів,  що  переді  мною  не  симпатична  дівчина,  а  щось  таке  не  зрозуміле,з  цицьками  3  розміру  довгим  бридким  волоссям  і  широкою  усмішкою  клоуна,величезними  зубами  і  розмазаною  помадою.  
В  цей  момент  я  мало  не  наклав  у  штани.  Хоча  може  й  наклав  зараз  не  пам*ятаю,бо  навіть  якщо  і  так  то  личинки  в  цей  момент  не  відчув  би  .
- Ну  що  добився  свого.  –  голос  її  тепер  нагадав  мені  українських  трансвеститів.  Я  мало  не  закричав  від  огиди  і  страху.  Та  все  ж  я  зупинився.  
І  тут  я  зрозумів,  що  мене  може  врятувати  від  остаточної  голодної  смерті.  Вирішив  зачепитись  за  горбики  які  стреміли  з  води  мого  безмежного  сорому.  Вирішив  ухопитись  за  її  груди.  
Пам*ятаю  ми  довго  зустрічались,я  гладив  її  груди,  коли  вона  питала  що  я  роблю  відповідав  що  просто  перевіряю  –  що  питала  вона,і  на  це  питання  я  ніколи  не  зміг  дати  ніякої  солідної  відповіді.  Не  знаю  про  що  вона  і  тільки  думала,  любила  повторювати  про  те  що  знає  про  мене  все,  знає  чого  я  хочу,  який  мій  наступний  крок,  знає  про  мою  репутацію  і  все  таке.  Мене  вистачило  лиш  на  те  щоб  видусити  з  себе  скупу  усмішку  і  далі  продовжувати  гладити  її  груди,  це  було  для  мене  своєрідними  кульмінаціями,  в  такі  моменти  я  думав  як    було  б  класно  якби  отак  схопити  її  за  руку  затягнути  у  туалет  і  покарати  своїм  мечем  правосуддя  за  все  добре  і  погане,за  її  знання  і  т.д  і  т.п.  
Та  до  цього  не  дійшло  в  якийсь  момент  мені  це  все  набридло.  Я  заліз  у  написання  книжок,  оповідань,  віршів,  взагалі  іншої  любові,  інших  почуттів  на  цілий  місяць.  Та  все  ж  згадав,  що  в  мене  ще  десь  у  рукаві  був  от  такий  оптимізм.  
Подзвонив  їй  призначив  зустріч,  як  не  дивно  через  такий  довгий  час  вона  погодилась  одразу.  
Цього  разу  вона  запізнилась.  Взагалі  прийшла  не  сама,  а  з  якимось  високим  суб*єктом  якого  я  навіть  не  міг  роздивитись,  бо  він  одразу  ж  кудись  зник.  Ми  гуляли  говорили  про  літературу,  про  те  як  люди  просирають  усе  своє  життя,  про  філософію  естетику  еротику  і  етику.  Про  все  на  світі.  І  з  кожною  її  думкою  я  розумів,  що  від  неї  мене  верне.  Як  це  не  дивно,  але  все  ж  я  хотів  на  всі  100  в  цьому  переконатись.
Допікав  їй  різними  гівняними  запитаннями,  намагався  пропарити  мізки.  І  в  кінці  кінців  повільно  наблизився,  погладив  її  коліно,  її  дві  сестри  цього  разу  були  надійно  схованими,оглянув  оточуючий  краєвид  і  потягнувся  до  її  губ.  І  тут  уздрів  її  широчезну  усмішку…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=324646
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.03.2012

Історичка

Її  я  називав  Історичка.  Чому?    Ну  мабуть  тому,  що  любила  історію  і  в  майбутньому  мріяла  змарнувати  своє  життя  саме  з  її  допомогою.  Все  почалось  банально  -  з  метро.  Сраного  метрополіте,на  в  який  кожного  ранку  вдираються  сотні  людей  зі  своїми  сексуальними  і  аморальними  примхами,проблемами,роздумами,намірами  і  лоботоміями.  Саме  там  я  її  і  знайшов.  
Без  обкладинки,  без  заголовка,  навіть  без  закладки.  Здавалось  Історичка  сама  не  знала  звідки  вона  тут  взялась  і  чому.    Лежала  на  лаві  затхлого  вагона,  поруч  з  якимось  нечупарою,  який  до  неї  ніякого  читацького  інтересу  немав.  Лежала  розгорнута,  на  якісь  подряпаній  брудній  сторінці  з  нечіткими,  розлізлими  від  вологи  символами,  які  б  мали  нести  якусь  інформацію.  Я  думав  в  цей  момент  над  усім  цим,мені  це  аж  занадто  притаманно,блювати  хочеться.  Людям  не  має  бути  властивим  думати,  їм  потрібно  діяти,  думки  вбивають  і  спалюють  час  як  сигарети,вони  як  віртуальна  сюрреальність  –  натякають,  але  не  можуть  ні  спрямувати  у  правильному  напрямку,  ні  спровокувати  рух,це  банальне  гаяння  часу.  Та  вони  все  ж  потрібні  і  не  замінні,    принаймні  для  мене.  
Так  от  Історичка  лежала  оголена  на  лаві,  а  вітер,  який  безмовно  вдирався  у  вагон  всіма  силами  намагався  її  збезчестити  і  заманити  у  свої  розпусні  ігри,він  перегортав  сторінки  в  надії  натрапити  бодай  на  щось  розбірливе,  на  щось  інтимніше.  Та  з  кожною  новою  сторінкою  він  і  сам  втягувався  у  свою  гру.  Це  ставало  небезпечним.  Я    все  це  прекрасно  спостерігав  ,супроводжував  глядацькими  оваціями,хоча  глядачами  були  всього  двоє  маленький  олівчик  зі  своїм  собачкою.  Останній  заховав  вуха  за  шию  і  подумки  рахував  до  10-ти.  Олівчик  же  щось  тихо  дріботів  собі  на  підлозі  вагона  з  сумом  і  розпачем  схлипував,  ковтав  недорисовані  лінії,  і  напружував  гумку.  
У  мене  був  вибір  як  і  у  3  мільярдів  жителів  цієї  планети,цей  вибір  міг  стати  вирішальним  ,таким  собі  переломним  моментом.  Я  лагідно  узяв  її  до  рук,стис  у  холодних,  але  ніжних  долонях,підніс  до  вуст  і  поцілував.  Тепер  залишалось  лиш  прописати  її  у  своєму  житті.  
Я  подумав,  поміркував,  ще  раз  перевірив  її  на  смак  і  на  запах  і…  викинув  у  розчинене  вікно,віддав  в  обійми  вітру,я  не  можу  бути  ще  одною  її  обкладинкою,чи  змістом  чи  навіть  заголовком…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=316079
рубрика: Проза, Балада
дата поступления 22.02.2012

Ритуал

Гуляв
вулицями,мріяв,зупинявся
курив,блював  йшов  далі.
Скрипів  ногами  по  снігу
,
малював  на  річці
числа,приліплював  літери  на
 мости,цілував
перила,облизував
 сходинки,катулявся  дорогою.
Стріляв  очима  по  зорях.
 Вимагав  у  Нього  спокою  .Він
 як  завжди  мовчав.    
Біг
 похмурими  кілометрами
 стрічок-доріг,обіймав  голі
дерев'яні  постаті.
 Відчував  чисельну
присутність,кричав  і
молився,хрипів  шепотом
проклинав  сухі  калюжі.
Завжди  повертався.
Замовк

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=314630
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.02.2012

Клітка

Він  жив  у  своїй  клітці.  Прокидався  ,коли  хотів  ,їв,коли  хотів,і  був  сам  собі  Арістотелем,Горацієм  і  Едіпом.    

Він  ув*язнив  себе  у  клітці,щоб  не  бути  замкнутим  у  світовій  камері.  Ні  з  ким  не  спілкувався  лише  з  найкращими  подругами-коханками-лизбіянками  Свідомістю  і  Підсвідомістю,  і  займався  з  ними  інколи  взаємоусвідомленням.  

І  це  було  класно,і  це  було  в  кайф,це  було  і  наркотиком  і  гріхом.  

Та  одного  дня  він  зрозумів,що  клітка  звузилась.  Розміри  між  гратами  стали  меншими,у  повітрі  відчувався  смак  крові,а  найтемнішому  кутку  плакала  Підсвідомість,бо  в  іншому  найосвітленішому  на  підлозі,запиленій  підлозі  лежала  його  кохана,але  не  дуже  розумна  Свідомість.  

З  рота  у  неї  текла  кров.  Та  її  колір  переливався,він  то  ставав  чорним,то  майорів  червоним  і  рожевим,то  відображав  у  собі  небо,то  тремтів  зеленими  лезами  трави,і  це  лякало,ось  він  встав  білим,  і  він  зрозумів,що  померла  його  мрія...

Згадав  як  з  Лизбіянками  розігрував  розігрував  різні  життєві  схеми  і  ситуації,продумував  різні  виходи  і  рішення...  Але  тепер  коли  одна  з  них  померла  у  душі  відчувалась  якась  пустка,він  відчував  запах  безодні.  

Кілька  днів  він  стояв  над  її  трупом  і  не  міг  повірити,що  саме  тут  в  його  Утопії  таке  сталось,і  саме  тоді,коли  він  це  помітив  у  грати  хтось  постукав.  Це  вперше  хтось  постукав  у  його  світ  і  це  було  дуже  дивно,це  було  страшно.

Він  повільно  тремтячи,і  скиглячи,шупочучи  і  мугикаючи  підійшов  до  замкнутого  входу  і  відчинив  його.  І  зразу  заховався  у  тіні  клітки.  

У  голові  почулись  кроки.  Вони  були  впевненими  і  вбивчими,серйозними  і  цілеспрямованими.  І  з  входу  вийшов  чоловік,на  ньому  був  старий  смугастий  піджак,сплюснутий  капелюх  сірого  кольору,такі  ж  смугасті  вузькі  штані,рудий  галстук.  А  в  руці  він  тримав  пістолет.

Він  вперше  на  власні  очі  побачив  зброю,і  заридав,рвав  на  собі  волосся,і  присягався  в  своїй  не  причетності.  

Та  незнайомець  і  далі  стояв  у  клітці,і  не  рухався.Він  все  знав,все  розумів...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304406
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 05.01.2012

Злодії

Ти  не  зустрінеш  їх  у  метро,  

Ти  не  побачиш  їх  в  магазині,

Занадто  тупе  твоє  перо,

І  холодно  у  твоїй  пустині.



 Не  побачиш  їх  на  своєму  порозі

Не  знайдеш  про  них  у  газеті,

Бо  серце  занадто  кохає  морози,

 Слова  ж  уже  кров*ю  роздерті


Продукують  у  венах  своїх  страх

Тіні  забутого  світу,

Вони  подібні  до  глухих  комах,

Дихають  формальдегідом


Коли  ж  тобі  врешті  пощастить,

Побачити  їх  у  прозорому  повітрі,

Головне  від  них  ти  не  біжи,

Бо  рухи  твої  будуть  занадто  помітні

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303281
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.12.2011

Нове повідомлення

Я  не  пам*ятаю  скільки  я  тут,чому  я  тут.  Пам*ятаю  лиш  ,що  3  дні  тому  так  само  лежав  на  клавіатурі  свого  довбаного  вічно  тормозну  того  ноутбука,чому  я  це  робив  не  знаю.  Думки  натякають  мені  на  те,що    зневірився,хоча  зневірився  я  вже  давно,просто  не  хотілось  якось  цього  усвідомлювати.  
Таке  враження  що  людина  рухається  по  рейках  які  називаються  життям,а  цей  рух  забезпечують  ідеології,настанови  батьків,поради  друзів,щорічні  сповіді  в  священиків,інколи  це  бувають  сексуальні  зв*зки,інколи  алкоголь  психотропні  речовини,це  все  становить  сенс,і  коли  цей  процент  сенсу  падає,ти  зупиняєшся.  Найважче  зрозуміти,що  ж  таке  ця  зупинка  –  це  пауза,подібна  до  мета  паузи  –  ти  чогось  чекаєш  і  нічого  не  стається,ти  надієшся  і  знову  крах…  Це  може  продовжуватись  цілу  вічність,але  чомусь  це  так  не  відбувається.  Наступного  дня  ти  просто  прокидаєшся  і  у  твоїй  голові  немає  і  натяку  на  вчорашню  паузу.  Чому  так?Тому,що  ти  знаходиш  якісь  огризки  свідомих  застарілих  ідей,думок,незроблених  справ  і  ці  огризки  ти  поспіхом  кидаєш  у  вогнище  яке  слабо  горить  і  обпікаєш  собі  руки,ти  хочеш  вірити  у  те,що  змінився,та  це  не  так.  Ти  завжди  той  самий,ТОЙ  САМИЙ.  Здавалось  омріяні  зміни  ніколи  не  настануть.  
Що  ж  таке  мрія.  Це  лопата  якою  ти  загрібаєш  все  нові  і  нові  безглуздя,вкидаєш  їх  у  вогонь  і  намагаєшся  жити  далі,намагаєшся  втілити  ці  безглуздя  в  реальність.  Та  це  ж  всього  ллише  лопата.  Вона  немає  ні  сенсу  ні  вартості  лиш  емоції,останні  ж  не  коштують  нічого,ти  можеш  купити  їх  у  будь-якого  бомжа  за  періжок,чи  за  сигарету.  
Без  емоцій  думок  і  мрій  живеться  легше….
Ти  можеш  до  віку  проклинати  своїх  батьків,які  змушували  тебе  вчитися,які  зробили  з  тебе  такого  монстра,такого  дауна  –  розумну  людину.  Ти  можеш  молити  Бога,щоб  відібрав  у  тебе  розум,та  він  не  зробить  цього.  Чому?  Бо  він  хоче,щоб  ти  відчув  це,відчув  як  бути  Богом  –  ні  на  що  не  спроможним.  Розум  –  це  тягар  який  тобі  доведеться  нести  усе  своє  життя,від  якого  воно  стане  просто  огидним,ти  будеш  його  проклинати,намагатись  боротись  з  ним,та  сама  боротьба  це  і  є  щось  розумне,а  чинити  щось  розумне  значить  підкорятись  розуму.  На  дурне  ти  ж  просто  не  здатен,бо  він  тебе  розчавить.  
Довгі  три  дні  я  не  їв  нічого  і  не  пив,морив  себе  голодом,щоб  хоча  б  якось  ослабити  розум  у  своїй  голові,він  же  говорив  голосами  матері,друзів,незнайомих  мені  людей,говорив,що  так  не  можна,потрібно  рухатись,насолоджуватись  життям.  Та  цьому  останньому  він  суперечив,він  подібно  атеїсту  підіймав  руку  на  Господа.  Як  же  можна  діставати  кайф  від  життя  чинячи  розумно?
Сам  розум  виключає  слово  кайф.  Це  щось  невідоме  для  нього  щось  грішне.  
Далі  розум  наводив  ще  інші  аргументи,теорії,навіть  вдався  до  благань  –  сказав  що  у  всьому  винен  фатум.  Він  стояв  переді  мною  на  колінах,цілував  мені  ноги  і  облизував  пальці,одягнувся  у  порвану  одежу,показав  мені  гангрену  на  голові  і  сказав  що  це  все  може  відбутись  зі  мною.  Та  я  і  далі  лежав  на  клавіатурі  і  бездушно  дивився  на  нього.  
Потім  розум  різко  підвівся  і  крутнувшись  змінив  подобу.  Тепер  у  нього  було  близько  мільйона  голів,і  ці  голови  я  одразу  впізнав  і  серце  моє  знову  слабо  забилось.  Він  надавив  на  найболючіший  мозоль.  Цей  засранець  показував  мені  кожну    голову  і  розказував  мені  як  ця  чи  інша  людина  працювала  щоб  досягти  успіху,його  голос  ставав  впевненішим  і  попри  весь  голод  я  відчув  ломку.  Я  захотів  знову  рухатись  і  навіть  задумався  та  все  ж  я  стримався.  
Це  його  розлютило  дуже  розлютило.  Він  почав  проклинати  мене,почав  казати  що    я  буду  горіти  у  пеклі  та  на  це  я  відповів  що  вже  у  ньому,разом  з  ним.  Розум  прогарчав  не  чоловічим  голосом  щоб  сплюнув.  
Та  я  не  міг  виконувати  його  вимог,не  міг.  Він  сказав  що  відбере  у  мене  усе  –  рідних,друзів,що  я  повіки  буду  приречений  на  самотність,що  усі  мої  таланти  зникнуть  і  я  навіть  не  зможу  зав*язати  собі  шнурівки.  
Та  я  відповів  що  у  цьому  і  полягає  праця,він  же  ніколи  мені  не  допомагав  навіть  коли  це  все  було  при  мені.  
Та  коли  він  заговорив  про  неї  я  затрусився,піддався,не  зміг  більше  протистояти….
Я  поглянув  на  нове  повідомлення,це  був  новий  користувач  і  він  написав  –  Зроби  це.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=299864
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.12.2011

The End?Присвячується ММ

Все  на  мить  помутніло.  І  в  наступну  секунду  чіткість  добігла  100-го  %.  Я  зрозумів,що  знаходжусь  на  якомусь  старому  складі  радіаційних  хімікатів.  Вперше  я  відчув  як  не  пахне  повітря,ви  скажете  повітря  немає  запаху,та  я  доведу,що  має.  Воно  пахне  життям,  пахне  робочими  буднями,  сигаретами,  чоловічим  потом,  а  зараз  воно  не  пахло  нічим,  навіть  собою.
Навкруги  спокійно  спочивали  пестициди,  у  своїх  круглих  залізних  могилах,ніхто  з  них  не  мав  ні  свого  імені,  ні  навіть  коду,вони  не  знали,  коли  вони  народились,  їх  це  не  цікавило  ,вони  просто  лежали  отут  ,просто  так  без  причини,нікому  не  потрібні,ні  для  чого  не  придатні.  В  сірих  потрісканих  стінах  не  було  навіть  грибка,  йому  нудно  було  б  тут,ні  з  ким  поговорити,ні  кого  не  заразити.  
Самотнє  покинуте  приміщення,його  прикрашали  самотні  сходи,дерев*яні  ступені  чи  то  пак  степені,по  яких  ніхто  не  ступав,ніхто  їх  не  рахував…  Сам  процес  цей  був  смішним,час  –  це  просто  якийсь  абсурд,якби  тут  були  люди  і  ти  їм  щось  сказав  би  про  час,  вони  б  напевно  віддали  б  тебе  у  божевільню  і  сміялися  б  ще  довго  із  тебе.  
У  цьому  складі  було  брудно,ну  не  те,  щоб  заболочено  чи  ще  щось,а  просто  багато  бруду,  пилу,  якому  нарешті  дозволили  гуляти  цими  незвіданими  дикими  просторами,цими  дірками  в  стінах  і  шпарами  в  підлозі.  
Це  тривало  лиш  одну  нещасну  долю  секунди,  ну  принаймні  мені  так  здавалось,  бо  ж  тут  час  не  мав  ніякого  значення,основною  точкою  відліку  було  чуття,  почуття,  чутливість…  
І  враз  у  повітрі  я  відчув  ще  когось,це  був  лисий,  скоцюблений,  смердючий,  склерозний,  але  врешті  решт  це  був  монстр,  я  не  довго  шукав  як  його  назвати,  він  сам  це  зробив,    назвав  себе  Страхом.  Він  просто  отак  цинічно  усміхнувся  мені,  підморгнув    з  під  своїх  тріснутих  окулярів    і  прошепотів.  
І  враз  чи  то  в  два  у  голові  з*явились  тисячу  голосів,  чужих  голосів  вони  кричали,  шепотіли,  занудно  гомоніли  ,  і  я  навіть  від  несподіванки  не  зміг  розібрати  жодного  слова.  Та  зрозумівши,  що  головне  тут  відчуття,  я  почув  такі  тисячі  фраз  –  без  змісту  –  
- Що  це  за  місце…місце….місце  –  мовив  чоловічий  голос
- Що  я  тут  роблю  –  прошепотів  потворний  жіночий
- Для  чого  я  тут  –  закричав  занудний  
- Що  ж  мені  робити
Та  один  голос    мені  справді  сподобався,  бо  він  не  кричав,  не  шепотів  і  не  здиблював  мої  нерви,  він  ніжно  заспівав  –  Ти  тут,  значить  так  має  бути,  ти  тут  для  якоїсь  роботи.  
І  я  послухався  і  заспокоївся.  На  сходах  з*явився  чоловік.  Він  був  лисим,з  апельсиновими  тонкими  гнівно  піднятими  цукатами-бровами,  густі  руді  вуса  надавали  йому  ще  більш  гнівного  виразу  обличчя…  Він  мовчав  і  стояв  на  цих  дерев*яних  сходах,спостерігав  за  мною.  В  його  голубих  блакитях  не  було  нічого,  навіть  натяку  на  щось.  Чоловік  просто  взяв  і  побіг,  навіть  не  взяв,  а  просто  побіг.  Побіг  за  мною.  Його  швидкі  ноги  перестрибували  через  одну,через  дві,  через  три  сходинки.  Він  біг  за  мною  і  страх  дихав  мені  у  спину,  ось  він  мене  наздогнав,ні  не  чоловік,  страх.  Цей  старий  дідок  підганяв  мене,лаявся,  кричав,  що  мені  гаплик,що  він  наздожене  мене  і  вб*є,уб*є,  порубає  на  шматки,  з*їсть,  покусає.  
І  страх  подіяв  я  біг  з  усіх  сил.  Я  опинився  у  якомусь  покинутому  коридорі  де  навіть  двері  спокійно  лежали-спали  собі  на  стінах,пробігши  коридор  я  знову  опинився  у  попередній  кімнаті.  «  Що  ж  це  за  чортівня?Де  я  ?Чому  він  женеться  за  мною?Хто  він?»  -  знову  запищали  тисячі  голосів  у  моїй  голові,та  все  ж  я  не  зупинявся,  біг,промчав  коридор,кімнату,знову  коридор,знову  кімнату,знову  коридор….
Я  відчув,і  прокинувся…  Я  стояв  у  центрі  цієї  кімнати  і  біля  мене  знаходились  якісь  люди.  Один  –  високий,  м*язистий  чоловік  заговорив  знайомим  мені  голосом.
- Він  збожеволів…  -  далі  його  слів  я  не  розумів.  
Потім  зашепотіла  перелякано  жінка.  
- Що  ж  це  за  чортівня?  Що  нам  робити?  …  -  інших  слів  я  не  розрізняв.  
Справа  стояв  якийсь  замислений  чоловік  –  Зануда  подумав  я.  І  справді  він  закричав  –  Цить  –  знайомим  мені  голосом.    До  моїх  ніг  притулився  собака.  Я  не  знаю,  що  це  була  за  порода,  але  він  скидався  на  ротфеллера.  Собака  зі  страху  скавулів  ,його  очі  блукали  кімнатою,дивились  на  кожного  з  людей  ,шукали  заспокоєння.  
Я  присів  обійняв  його  і  почав  шепотіти  йому  на  вухо  про  спогад.  Спогад,  який  прийшов  в  гості  до  моєї  свідомості  саме  в  цей  момент,він  був  про  море,про  безкрає  море,про  тепло-синю    солону  блакить,про  безтурботну  мовчазну  рибу.  І  пес  слухав,перестав  боятись,лизнув  мою  щоку.  Я  відчув  його  вологий  гладенький  язик…

Та  враз  це  дивне  знайомство  обірвали  швидкі  звуки  кроків  по  сходах,  біг  чоловік  з  апельсиновими  цукатами-бровами  –  він  щось  кричав  та  я  його  не  розумів.  
- Біжіть.  –  прохрипів  мій  власний  голос.  Звук  прорізав  повітря,  страх  знову  наздогнав  мене  і  тепер  бив  мене  ціпком  по  ногах,вкручував  болти  мені  у  живіт  і  реготав  гучно  реготав,регіт  пригнічував  клітини  мозку,клітинки  свідомості  ,серце  моє  дико  скавуліло  –  тук-тук  ттук-тттуккк  –тттттуууууккккк-туууууууккк.  
Мене  заховали  за  собою  обкурені  двері.  Вони  просто  відчинились  і  я  опинився  під  ними.  Вони  і  далі  лежали  приперті  до  стіни.  І  ловили  кайф,  бо  тепер,  коли  вони  нікому  не  потрібні,  вони  самі  вирішують,  що  ж  їм  робити,чим  займатись,кого  впускати  і  кому  давати  себе  цілувати.
 Я  почув  кроки  чоловіка,  він  оминув  коридор  і  побіг  до  кімнати.  Серце  не  переставало  битись  ,  повітря  різко  входило  у  легені  і  з  великим  зусиллям  виходило  з  них.  
Та  я  все  ж  зібрав  волю  у  кулак  і  побіг  сходами    на  гору.  Там  на  стелі  був  прикріплений  важіль.  Дивний  викривлений  механізм,  він  закінчувався  візерунком,  який  нагадував  замкову  щілину.    Я  прокрутив  його  за  годинниковою  стрілкою  і  той  клацнув.  Виявляється  цей  важіль  відкривав  люк,  який  вів  на  дах  будинку.  
Вилізши  туди  я  замкнув  його  і  опинився  самотньому  підніжжі  якоїсь  скелі.  Усе  тут  було  всіяне    білою  речовиною  –  вона  скидалась  на  сніг  і  на  попіл,  але  щось  підказувало  що  це  манна.  
У  грудях  пробігло  сотні  молекул  холодного  розрідженого  повітря,  а  по  тілу  замарширували  армії  блідих  мурашок.  Я  підіймався  по  скелі  і  намагався  щось  розрізнити.  Справа  скеля  напнула  свої  могутні,  вкриті  манною,  груди,а  зліва  розташувалось  глибоке  провалля,  у  якому  я  розрізнив  вкрите  діамантово-білим  снігом  місто.  Воно  скидалось  на  Нью-Йорк  своїми  високими  хмарочосами,  і  широкими  акуратними  дорогами  .  Цими  ж  пустими  шляхами  літали  білі  піщинки  манни,здавалось  вона  всюди,там,  тут,вона  вкривала  хмарочоси  неначе  крем  для  гоління.    Це  було  настільки  красиво,  що  моя  душа  заспівала,  тілом  протанцьовували  хвилі  захоплення,  я  просто  не  міг  відірвати  очей,  це  явище  було  настільки  красивим,  що  я  вмить  забув  про  все,просто  споглядав  і  кохався  у  цій  красі.  
Та  зло  не  любить,коли  про  нього  забувають.  Цього  разу  мене  охопив  напад  паніки.  Я  біг  з  усіх  сил,голоси  стихли,у  голові  було  пусто  немов  у  покинутій  печері,я  мчав  не  озираючись,тамував  задишку.  Вибігши  на  верхівку  помітив  старезні  білі  дерев*яні  сходи.  Вони  були  кривими,покрученими  і  хиткими.  Я  пробіг  перші  5  чи  то  6  сходинок  і  переді  мною  розкинулось  ще  4  ступені.  Кожен  мав  свій  напрям  і  свою  звивистість,та  відчай  гнав  мене  вперед  і  я  мусив  швидко  зробити  свій  вибір.  Обравши  3  сходи  я  побіг  ними,вони  скручувалися  у  неймовірну  спіраль,пробігши  її  вони  закінчилися.  І    знову  переді  мною  постав  вибір,мені  довелося  обрати  один  з  4  канатів,ці  канати  нагадували  електричні  дроти,вони  були  такими  ж,  вкритими  шаром    ізоляції.  
Цього  разу  я  знову  обрав  3  канат,  і  хутчіш  поліз  ним  у  гору,часу  на  перепочинок  не  було,  у  скронях  було  чутно  глухі  удари  мого  серця,рук  я  майже  не  відчував…
Долізши  до  гори  я  відчув,  неначе  мій  живіт  вивертають  немов  мокру  тканину,це  була  фобія,фобія  висоти.  А  висота  тут  була  справді  страшно-великою.  Цього  разу  у  мене  над  головою,  знову  був  важіль,з  дивним  механізмом,але  на  цей  раз  над  ним  не  було  стелі.  Він  висів  у  повітрі.  
Я  поглянув  на  місто.  Ще  раз  спробував  насолодитись  цією  божественною  красою  та  вдалось  лише  на  хвилину.  Над  самим  містом  висіло,  паралельно  до  горизонту  велетенське  залізне  коло.  Воно  було  прямісінько  над  його  центром.  
І  знову  я  відчув  параноїдальний  смак  тривоги,вхопився  за  важіль  і  швидко  повернув  його.  Пролунав,  якийсь  ледь  чутний  звук.  Цей  звук  виник  над  металевим  колом.  Я  бачив  як  він  рухається,короткими  хвилями-стрибками  він  дійшов  до  кола,  пройшов  крізь  нього  і  збільшився  у  мільйони  раз  ,  сигаретними-кільцями  завбільшки  з  10-поверховий  будинок  по  горизонталі  опустився  на  місто.  Воно  здригнулося  від  цієї  звукової  бомби-хвилі,в  цю  мить  я  не  міг  почути  нічого,  що  б  відбувалося  там  .  Ще  секунда  і  воно  вибухнуло,скляні  стіни  хмарочосів  розпалися  на  крихітні  друзки,а  самі  вони  ці  гіганти  повалилися  на  землю,я  відчув  що  падаю,  падаю  вниз…  Це  кінець,кінець.  «Невже  Бог  також  курить»…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=299803
рубрика: Проза, Iнтимна лірика
дата поступления 13.12.2011

Щось нове аудіо версія

Вибачте  за  хрип

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=295201
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 22.11.2011

Продовження Напасті Чорних тіл

Чи  могли  б  ви  коли-небудь  уявити  як  це  жити  самому?  Ні?  Ну  звісно  що  ні.  І  я  не  міг,але  жив,жив  отак  уже  рік  і  мені  все  подобалось,ну  майже  все,подобалось  самому  у  ванні  а  не  ділити  її  з  кимось  живим  ну  звісно  я  не  враховую  свого  котика.  Подобалось  спати  до  пізна  і  забивати  на  хрипке  скиглення  старого  довоєнного  будильника.  Подобалось  говорити  з  самим  собою,радити  як  краще  провести  час  з  тією  чи  іншою  дівчиною,подобалось  подобалось  подобалось….
Тепер  черга  того  що  не  подобалось.  А  не  подобалось  коли  знаходжу  личинку  свого  Афлека  посеред  кімнати.  Коли  просинаюсь  і  бачу  біля  себе  ту  яку  б  не  хотів  бачити,коли  вони  повертаються  забувши  у  мене  трусики  лівчик,бейсбольну  битку,  накладні  цицьки,цноту,вірність  своїм  єдиним,гордість  після  успішної  здачі  сесії,автограф  Поплавського…
Та  на  сей  момент  мене  здивували  жіночі  трусики  у  мене  на  обличчі.  Вони  були  такі  як  я  люблю  з  мереживом,майже  прозорі,по  краях  прикрашені  червоною  тканиною.  У  носа  ударив  знайомий  запах  –  аромати  сексу.  Я  все  дуже  смутно  пам*ятав.
Взагалі  то  з  цим  запахом  я  познайомився  в  студентські  роки  а  якщо  бути  чесним  то  коли  мама  приводила  до  хати  своїх  кавалєрів.  Вони  купували  моє  схвалення  шоколадками,іграшками  енциклопедіями,стусанами,але  жили  у  мене  не  довго,бо  у  мене  були  свої  кастинги  на  які  вони  не  приходили  і  свої  стандарти  які  не  збігалися  з  маминими  .  
Кіт  муркотів  і  облизував  п*яти  в  надії  вимолити  у  мене  сніданок.  Келію  освітлювали  слабкі  промені  світла,з  ванни  витанцьовуючи  пролазив  звук  водяного  потоку.  На  столі  лежала  записка  –  Я  у  ванній.  Почерк  був  дрібненьким  немов  би  його  власниця  була  ботаном  у  величезних  окулярах.  У  вікно  щось  дзвінко  барабанило  цього  щось  було  так  багато  що  складалось  враження  ніби  вікно  зараз  розіб*ється.  Я  повільно  похитуючись  відсунув  штору  і  побачив  у  себе  на  порозі  близько  тридцять  жінок  які  тримали  у  руках  десятки  чорних  дітей.  І  тут  я  зрозумів.  
Швидко  добіг  до  дзеркала  але  спочатку  розгледіти  щось  там  не  зміг  бо  відбиток  світла  засліпив  мене.  Та  врешті  решт  я  все  зрозумів,почав  мацати  обличчя,розтягувати  щоки  і  зрозумів  що  я  …  чорний.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=293728
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 16.11.2011

Щось нове

Великий  похмурий,але  водночас  і  ясний  місяць  освітлює  місто.  Хоча  правильніше  буде  сказати  центр  міста.  Тому,що  все  що  є  далі  сховане  не  то  у  пітьмі  не  то  у  сірості  буднів  ,  хоча  і  центр  також  не  переливається  більш  багатими  кольорами.  
У  самому  серці  цього  центру  майорить  безголова  ратуша,безголова  бо  ще  кілька  десятків  років  тому  люди  мешканці  містечка  обурились  на  годинник  що  знаходився  на  вежі  і  нагадував  їм  про  час  про  запізнення  і  про  свою  жалюгідність  надто  вчасно  приходити.  
І  вони  вирішили  підірвати  вежу.  Знищивши  єдине,що  робило  їх  серця  не  настільки  сірими  вони  знову  загрузли  у  своїх  буденних  проблемах  і  з  часом  з  гіркотою  у  своїх  розумових  шлунках  зрозуміли,що  знищення  вежі  не  допомогло,все  повернулось  на  свої  місця.  Та  одного  вони  все  ж  таки  не  зрозуміли  –  Символом  сірості  була  не  вежа  а  вони  самі.  
Потемніла  крива  бруківка  юрмилася  біля  мертвих  будинків,маленькі  вікна  приховували  за  шторами  усі  гріхи  своїх  мешканців,по  вулицях  блукали  п*яні  вітри  і  перегукувались  між  собою,заіржавілі  трамвайні  колії  трусились  від  холоду.  
Запорошені  ліхтарі  заспано  прокидались.  День  пішов  від  ночі,  сказав,що  йому  нудно  з  нею,нудно  спостерігати  за  своїми  дітьми-людьми.  Ніч  відтоді  багато  пила,плакала  холодними  дощами,і  у  неї  не  припинялись  критичні  дні  якими  тут  смерділо  усе  навколо,  навіть  поодинокі  перехожі.  
   Місяць  нарешті  радів  зі  змоги  побути  на  одинці,його  єдиний  співрозмовник  гермафродит  Сонце  вирішив  зробити  операцію  і  залишити  собі  жіночу  стать,та  операція  дала  ускладнення  і  він  перетворився  на  маленьку  крихітну  дитину-карлика  зі  синдромом  дауна.  Сонце  стало  рослиною  і  не  могло  розмовляти.  
Кілька  років  тому  люди  вирішили  збудувати  драбину  до  неба  і  потягнути  Бога  за  бороду,та  після  закінчення  будівництва  вони  зрозуміли  що  там  на  горі  не  Небеса  а  звичайні  самотні  здичавілі  хмари.  Від  цього  усвідомлення  половина  містечка  загинула,а  друга  половина  перетворилась  у  проклятих  атеїстів  які  продовжили  вірити  у  те  що  над  тими  хворими  хмарами  хтось  ховається,одні  з  них  навіть  взяли  на  себе  ролі  очевидців  і  розказували  іншим  що  бачили  між  двома  найбільшими  хмарами  бачили  велетенські  оголені  п*яти  і  решта  повірила  їм.  
Ця  драбина  і  далі  залишилась  тут  –  це  було  неначе  місце  зневіри  місце  паломництва,сюди  приїжджали  туристи  щоб  піднятись  цією  драбиною  і  поглянути  на  це  власними  очима.  І  зневірившись  вони  ставали  лжепророками  які  несли  цю  зневіру  в  свої  міста,свої  сіМ*ї  ,до  своїх  друзів,і  у  свої  серця.  
І  знову  люди  показали  свою  безглуздість,вони  не  могли  усвідомити,що  Бога  потрібно  шукати  не  на  небі  а  у  власних  серцях.  І  від  цього  зима  у  їхніх  душах  так  і  не  змінилась  на  весну.
По  сусідству  з  драбиною  до  Неба  розмістилась  стара  церква,в  якій  колись  жили  черниці,а  потім  зрозумівши,що  нагорі  нікого  немає  порвали  на  собі  рясу  і  пішли  до  своїх  домівок  і  віддавалися  палкій  розпусті  з  своїми  сусідами.  
Стара  церква  була  доволі  високою,у  ній  розмістилось  кілька  літературних  «ляпів»  минулих  століть  –  бароко,ренесанс,класицизм,модерн,постмодерн,навіть  космізм.  На  високих  вкритих  мохом  сходах  лежали  сотні  тисяч  купюр  і  монет,місто  не  користувалось  грошима.  Ще  одною  смішною  особливістю  міста  було  те,що  диявол  ходив  тут  по  вулицях,жив  у  одній  з  квартир  і  навіть  брав  продукти  у  магазинах.  Він  абсолютно  не  цікавився  мешканцями  міста,бо  їхні  душі  знецінилися  так  само  як  і  гроші.  Сидів  собі  на  лавочці  біля  церкви  і  плакав  бо  з  вірою  у  Бога  зникла  віра  і  в  диявола.  А  з  вірою  в  нього  зникли  й  його  сили.  Він  ж  бо  прекрасно  знав,що  віра  це  саме  та  річ  яка  робить  з  людини  диявола  і  Бога.  
А  зараз  він  ніхто,нікчемний  бідний  дантист  який  втрачає  клієнтів  кожного  дня  через  нестачу  хворих,бо  ж  з  вірою  у  добро  і  зло  люди  припинили  вірити  і  у  зубні  хвороби  і  взагалі  про  все…
Сидить  на  лавочці  собі  поглядає  на  Місяць,намагається  хоч  з  ним  поговорити,та  густа  борода  не  дає  і  слова  сказати.  Лису  маківку  лоскочуть  п*яні  глузливі  вітри,а  з  чорних  жахливих  очей  течуть  гіркі  сльози  змішані  з  макіяжем  –  і  в  цей  момент  він  схожий  скоріше  на  істеричку  з  величезною  кількістю  тестостерону  у  тілі  від  якого  цицьки  пообвисали  і  покрились  волоссям,а  між  ногами  виріс  обрізаний  єврейський  прутень.  
Та  він  все  ж  не  втратив  надію,вона  прослідковується  у  його  очах,в  тому  як  він  поглядає  на  кривий  безбарвний  будинок  який  притулився  до  драбини  до  неба.  Бо  там  у  цьому  будинку,у  єдиному  вікні  в  якому  витанцьовує  світло,у  похмурій  кімнатці-підвалці  майже  у  самому  центрі  міста  сидить  постать,так  саме  постать  бо  її  справжні  обриси  ховає  за  своєю  спиною  крісло.  
Можна  почути  як  довгі  бліді  пальці  вдаряють  мелодійно  по  клавішах  ком*ютера,як  цокає  на  стіні  годинник  і  побачити  як  витанцьовує  дим  від  дрібної  тоненької  сигарети-зубочистки.  
Рядки  утворюються  моментально,слова  розбираються  у  голові  відповідно  до  емоційного  змісту,кожне  з  них  має  свою  поличку,і  заховане  у  своїй  книжці…
І  враз  сигарета  падає  у  попільничку,а  у  дверях  чується  тихий  шизофренічний  стукіт.  Ні  це  не  шизофренія  це  просто  слабкість…  У  вікні  прослідковується  якийсь  рух,та  Місяць  не  сміє  втрутитись  у  це  протистояння  очей  і  темряви,але  потрібно  відчинити,бо  це  важливо  дуже  важливо…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292148
рубрика: Проза, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 10.11.2011

FutureM

Все  не  так  просто  як  тобі  здається,
Не  Просто  так  все  як  з  вином  п*ється,
А  так  як  любиш  думати  лиш  ти...

В  осінніх  ранках  літа  не  побачиш,
Свої  ти  сльози  більше  не  покажеш,
Бо  вже  занадто  ти  старий...

І  страх  і  вітер  більше  не  прийдуть,
Твої  зозулі  здохли  й  не  кують,
А  ти  клянеш  себе  за  те  що  ти  такий...

Вже  не  лякає  тебе  зло,
Страшним  тебе  зробити  не  змогло,
Та  ти  залишився  простим...

Таким  малим  таким  дурним,
Ти  ніби  сигаретний  дим,
Втікти  від  долі  ти  не  зміг...

Ти  по  глухих  тунелях  біг,
Та  не  було  у  тебе  більше  ніг,
Ти  просто  впав  заплаканий  у  сніг...

І  світло  ти  побачив  там,
Ти  крикнув  НІ  своїм  катам,
І  душу  ти  свою  забрав  у  них....  

Та  ти  не  встиг,
І  вже  не  зміг,
ВОна  померла  біля  твоїх  ніг....

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=277741
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.08.2011

АМфІтаміНи

АМфітаміНи
Тінь  замку  все  насувалась  і  насувалась.  Та  цього  разу  я  не  боявся.  Середина  мене  забула,що  таке  страх.  Натомість  там  мало-помалу  народжувалось  щось  нове.  Це  було  почуття,чи  то  відчуття  я  стояв  неначе  вкопаний,усе  тіло  вкрилось  велетенськими  мурашками,вони  пробігали  від  моєї  голови  аж  до  кінцівок  і  вертались  назад,це  було  більш,  ніж  просто  приємно.  У  цьому  полягала  уся  суть.  
Чуття  росло,ось  уже  воно  порівнялось  з  кордонами  мого  тіла  і  я  назвав  його,надав  йому  ім*я,як  творець  колись  влив  своє  слово  у  кожне  живе  створіння,так  і  я  охрестив  цю  новоспечену  частинку  свого  нутра  –  В  І  Р  А  –  це  слово  найбільше  підходило  йому.  
І  коли  я  назвав  його,воно  вирвалось  з  мого  тіла,але  не  пошкодило  його.  Відчуття  відобразилось  кількома  світловими  потоками,Віра  фотонила  з  мене  і  я  відчув  себе  сильним,відчув  себе  неначе  надновою  зорею.    
Усе  навкруги  здригнулось,здригнулось  бо  не  бачило  ще  такого.  Здригнулось  бо  відчуло  мою  могутність,зрозуміло  моє  існування  і  веселилось.  
А  я…Я  відчув  свою  присутність  у  цьому  світі,відчув…відчув  потрібність,здатність  змін.  Ці  відчуття  підсилювали  Віру.  Ще  мить  і  сталось,СТАЛОСЬ.  
Віра  вийшла  з  мене  із  мікроскопічним  звуком  влилась  у  чорноту  замку.  Потім  навкруги  було  чутно  крики,крики  старого…
- Стій…  -  він  волав  до  мене,з  неминучістю.
І  все  …  Світло,фотонне-мегатонне  світло  всіяло  усе  навкруги.  Воно  текло  у  виглядів  потічків,вен,артерій,дрібних  капілярів.  Воно  було  грандіозним,чутливим  і  непереможним,  сліпучим,настільки  сліпучим,що  у  мене  самі-пособі  заплющились  очі  і  я  відчув  гармонію…  Відчув  Кінець,кінець  свого  призначення.  
…  Сильний  порив  вітру,свіжий  прозорий  князь.  
Я  повільно  розплющив  очі  і  побачив,що  стою  у  банальній  підземці,серед  тисяч  людей,які  стоять  так  само  як  я,і  чекають  свого  потягу.  Їхні  молоді,а  подекуди  старі  обличчя  ховалися  під  масками.  Вони  були  одягнуті  однаково,перед  ними  лиш  один  шлях  -  сісти  на  потяг.
Хтось  уже  втратив  цю  можливість,і  його  труп  лежить  серед  живих,але  ніхто  не  звертає  на  це  ніякої  уваги,усі  чекають.  Чекають  на  свій  потяг.
Так  само  як  я.  Але  у  мене  є  дещо  ,у  мене  є  Віра  замість  їхнього  Страху,у  мене  є  Сила  в  порівнянні  з  їхньою  Слабкістю…
І  ось  він.  Вкритий  терням,засохлою,а  подекуди  свіжою  кров*ю,у  його  салоні  панує  тьма,  та  на  стінах  є  надписи  про  надію  на  світло.  І  я  розштовхую  усіх.  І  заходжу  у  тьму,а  Віра  у  світло  окутує  мене  у  свої  обійми.  
Не  подарую  нікому  останнього  погляду,а  просто  поїду  назустріч  меті  і  світлу…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=262981
рубрика: Проза, Пейзажна лірика
дата поступления 02.06.2011

АліТерАція

Алітерація
Звуки  людських  голосів,криків,задоволення,оргазмів…  Цей  хаос  почав  набирати  розмаху,пульс  дико  стрибав,у  голові  серце  уривчасто  відбивало  свою  мелодію  на  барабанах,я  міг  без  будь-яких  зусиль  рахувати  його  удари.  Кожен  з  них  відрізнявся  інтенсивністю,ритмом,забарвленням.  Я  не  розумів,що  коється  зі  мною.  Звуки  з  трубки  утворили  вихор  у  моїй  голові,який  змітав  усе  на  своєму  шляху:  смаки,вподобання,любов  відчуття.  Це  тривало  неначе  цілу  вічність,по  закінченні  цього  процесу  я  промовив  до  себе,  а  точніше  запитав  себе  :
- Що???
- Б….О…Ж…Е…В…І…Л…Л…Я  –  тільки  оцю  відповідь  почув  у  відповідь.  -  Я  хотів  був  повісити  трубку,але  у  ній  в  останню  мить  залунало  –  «Почекайте  кілька  хвилин,  скоро  ВІН  звільниться  і  відповість  на  ваші  запитання…  Дякую…»  
І  у  трубці  почулась  мелодія  Баха  чи  то  Моцарта,гріх  не  згадати  Бетховена,  здавалось  ці  ВЕЛЕТні  класики  зібрались  разом  і  і  створили  якийсь  гурт.  Ось  чути  нотки  фортепіано,а  ось  я  розрізняю  мелодійні  порізи  скрипки,а  ось  тремтить  арфа.  Це  щось  неймовірне.    Здавалось  ніби  моє  вухо  вловлює  навіть  палички  диригента,які  тактично  розсікають  повітря.  
Тим  часом  дідок  повністю  прокинувся  ,зручно  сів  собі  на  кріслі  і  витягнувши  маленьку  схожу  на  дитячу  люльку  і  уже  заправляв  її  тютюном.  Потім  видобувши  іскру  запалив  її.  Дим  кольору  веселки  вигнувся  у  спіраль  і  повільно  виліз  з  цієї  іграшки  і  описуючи  колечка    плавно  почав  здійматись  у  небо.  
Мене  перестала  цікавити  музика.  Я  тепер  повністю  втягнувся  спостереженням  за  дідком.  З  одного  самотнього  коридору  враз  вискочив  собака.  Одягнутий  у  королівські  шати  –  нашийник.  Він  підбіг  до  старого  чоловічка  і  лизнувши  його  у  щоку  усівся  біля  його  ніг.  
Тим  часом  у  трубці  вкотре  звучав  приспів.  
- Бачиш  як  усе  смішно…-  враз  заговорив  старий.  
- Це  ви  до  чого?  –  здивувався  я.  Старий  окинув  мене  своїм  повним  мудрості  поглядом.  І  випустив  ще  одну  порцію  диму.  
- Як  ти  думаєш  для  чого  цей  телефон?
- Навіть  не  знаю.  –  відчуття  необізнаності  жахало  мене.
- Це  єдиний  зв*язок  із  Творцем.  –  старий  говорив  упевнено,його  білі  очі  кололи  відвертістю  і  якоюсь  правдою.
- Але  чому  він  не  відповідає?  –  врешті  решт  переборовши  сухість    у  роті  і  пекучу  напругу  вимовив.
- ТИ  думаєш  він  відповість?
- А  що  йому  ще  робити?Він  створив  світ,створив  усе  це,а  що  ж  він  тепер  буде  робити?
- Хех  цікаве  запитаннячко.  Невже  ти  віриш  у  те,що  він  відповість.  Я  бачив  багатьох.  За  сто  років  тут  багато  було  таких  як  ти…  
Дим  почав  набирати  кольорів,дивовижно,сіра  бридка  «пара»  стала  спочатку  жовтіти,потім  я  побачив  голубе  море,білий  сніг.
- Хто  ж  ви?
- Я  –  поховальник.  
- ???
- До  тебе  тут  було  багатсько  людей.  Одні  так  само  чекали  на  те,що  він  відповість.  Інші  клали  трубку  і  йшли  далі.  Але  і  ті  і  ті  в  кінці,кінців  гинули.  А  я  мав  прибрати  за  ними.  
- Але  що  ж  це  за  місце?
- Це  Кінець.  Хіба  не  таким  ти  собі  його  уявляв?Світлим  дивним  світом,в  якому  усе  навпаки?
- Ні  я  взагалі  про  таке  не  думав.  
- Ти  не  думав  про  кінець?
- Ні  в  мене  просто  не  було  часу  на  це!
- І  що  ж  ти  робив?
- Я  просиджував  своє  місце  на  лаві  і  так  і  не  наважувався  сісти  у  потяг.
-  Чому?
- Напевне  я  боявся!...
І  тут  я  побачив  його,а  точніше  нарешті  помітив.  Великий  Чорний  Замок  відірвався  від  землі  і  піднісся  у  повітря.  Він  був  завбільшки  з  дирижабль.  Обидва  світила  боязливо  кидали  на  нього  своє  світло,але  він  гордо  не  зважав.  Плив  далі,насувався  на  мене…
Чорний  Замок  з  4  тьмяними  вежами,окутаними  щільними  глибинами  туману  і  «одягнуті»  у  коміри  з  заліза.  Величезні  металеві  ворота,чорний  граніт,чи  то  пісковик.  Кажани  кольору  потужного  непроникного  мороку,переплетеного  з  тьмяним  сріблом,сором*язливо  літали  навколо  нього  і  попискували,щось  один  до  одного.  Величезна  цитадель  світилась  тінню  безодні  і  натякала  на  свою  головну  роль  у  цьому  спектаклі.  Її  дах  всіяний  скульптурами  дивних  істот,придивившись  я  побачив,що  це  людські  гріхи  зображені  у  дійових  особах.
Ось  я  уже  опинився  у  його  тіні,тіні  величезної  споруди,яка  ховає  у  собі  таємницю  і  натякає  на  поразку.  Дідок  спокійно  поглянув  угору  і  усміхнувся  подивившись  на  мене.  
Я  зрозумів  зараз  відбудеться  вирішальний  бій  і  цього  разу  мені  заборонено  програвати…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=262677
рубрика: Проза, Пейзажна лірика
дата поступления 31.05.2011

АрХеТиП

АрХеТиП  
888  
…Зелень  пахне  пізньою  весною.  Тунелі  трави  немов  вросли  у  землю.  Кожна  травинка  цього  лабіринту  точна  копія  усіх  інших,вони  завмерли  неначе  від  страху  чи  від  смертельного  холоду.  Я  спокійно  проводжу  пальцями  по  цим  зеленим  нерухомим  зміям,відчуваю  їхню  юність,  чистоту  і  незайманість.  Цього  разу  усе  ще  дивніше.  Під  моїми  ногами  –  підлога.  Так,звичайнісінька  собі  підлога,суцільна.  
Лабіринт  приблизно  два  метри  завширшки.  Я  повільно  іду  цим  природнім  монументом(хоча  я  навіть  не  впевнений  що  творець  йому  природа),прислухаюсь  до  звуків.  Над  головою  я  помічаю  Червону  зорю,яка  уже  в  прямому  розумінні  вкрутилась  в  небо  і  тепер  була  завбільшки  з  крихітну  вишеньку.  
А  Жовте  світило  вже  почало  занурюватись  у  хмари.  Ті  в  свою  чергу  міцно  обіймаючи  його  намагаються  втопити  свою  крихітну  палаючу  зірку.  Навкруги  уже  помітно  темніше.  Крива  молода  не  чітка  тінь  облизує  усе,травинки,стіни  лабіринту,вона  розпещує  й  мене.  Істоту,яка  з  кожним  кроком  відчуває  суперечливість  –  спочатку  в  мене  виникає  враження  немов  я  і  цей  світ  одне  ціле,рідні  душі,які  не  існують  одне  без  одного,а  наступної  хвилини  мене  проймають  сумніви,нерівновага,навіть  страх.  
Таке  враження,що  я  як  мурашка  чи  навіть  якийсь  щур  для  експериментів,  створений,щоб  іти,іти  вперед.  Зупинятись,вдихати  аромат,відчувати  тишу,кохатись  у  зорях  і  йти  далі.  
Ось  я  оминаю  перший  поворот  і  розумію,що  зайшов  у  тупик,трава  тут  така  сама  як  і  всюди,але  цього  разу  вона  здається  мені  якоюсь  глузливо-зеленою.  Десь  всередині  я  розумію,що  доведеться  зараз  іти  на  початок  і  шукати  інший  шлях.  Та  реакції  на  цей  «подразник»  нема.  Нема,НЕМА,нЕмА…..-  мігруюче  слово  більшості  пустих  душ…  
Я  повільно  повертаю  спочатку  голову,потім  тулуб,а  далі  повільно  обертаю  ноги  і  розумію,що  переді  мною  не  стара  дорога  ,а  два  окремі  смішні  коридори  ,кожен  обіцяє  стати  новою  пригодою,новим  солодким  цікавим  або  не  дуже  моментом.  Далі  відбуваються  дві  речі  при  чому  одночасно  –  чути  різкий  неприємний  скрип  Червоної  зорі,яка  вкручується  у  небо  неначе  шуруп,який  повільно  з  зусиллям  залазить  у  стіну.  Від  цього  звуку  я  одразу  втрачаю  будь-який  слух  і  сприйняття  грайливості  звуків.  Зоря  повністю  зникає  з  горизонту  і  одна  половина  неба  перестає  світити  повністю.  
На  іншій  ж  ревниві  хмари  міцними  обіймами  так  стискають  Жовте  світило,що  воно  в  якусь  мить  просто  тріскає,  підривається  і  його  частинки  розлітаються  на  всі  боки,кілька  сотень  починають  повільно  танцювати  навколо  мене  немов  світлячки.  
Коротка  доля  променю  і  усе  змінюється,знову  спалахує  Червона  зоря  і  з  нею  починає  танцювати  у  парі  рожево-руде  небо  під  гучний  жахливий  грім.  Крихітні  уламки  Жовтого  світила  збираються  докупи  і  оголене  воно  цілує  ревниві  вагітні  хмари  тим  самим  показуючи  їм  свою  вірну  палку  любов.  
Тим  часом  у  тунелях  щось  відбулося,помітно  було  лиш  низьку  дитячу  постать,яка  пробігла  у  лівому  коридорі  і  сховалась  за  якийсь  поворот.  Я  одразу  кинувся  бігти.  Біг  так  швидко  як  міг.  Не  помічав  ні  поворотів,не  відчував  ні  висоти,скажете  летів,а  я  мовлю  –  плив.  
Плив  розсікаючи  повітря  ,  пестячи  молекули,безсоромно  хвилюючи  атоми  і  опинився  у  центрі.  А  точніше  на  якісь  центральній  площі  лабіринту.  На  якій  були  лише  дві  речі  ну  якщо  не  враховуючи  мене,стін  лабіринту,двох  світил  і  ідеально  рівної  підлоги.  
Це  були  –  коричневий  стілець,на  якому  сидів  низького  зросту  дідок,і  столик  у  самому  центрі  площі,на  якому  лежав  телефон  обплетений  наївною  травою.  Звичайнісінький  такий  собі  антикварний  телефон  ,єдине  ,що  було  дивним  –  це  відсутність  у  ньому  дротів.  
Дитячий  дідок  здавалося  б  спить,бо  його  очі  були  сонно-закритими.  На  ньому  висів  маленький  зелений  халат,шию  ховала  сива  борода,на  голих  дрібних  ногах  відпочивали  чорні  сандалії.  Запалі  щоки  не  натякали  на  щось  добре.  
Його  «ложе»  знаходилось  на  одному  кінці  площі  ,я  ж  стояв  на  іншому,а  рівно  посередині  розмістився  столик  з  телефоном.  
Я  тишком  ,обережно  ступаю  до  дідка,і  тут  повітря  прорізає  луна-дзенькоту  телефону,повільні  уривчасті  черги  фонової  мелодії.  Від  цієї  хвилі  тремтінь  дідок  глухо  засопів  і  розплющив  білі  очі.  По  них  я  не  міг  розібрати  куди  він  дивиться,у  мене  виникло  бажання  щось  вимовити,але  саме  в  цей  момент  він  вказав  дитячою  ручкою  на  телефон.  Я  повільно  підійшов  до  секрету  старовини  і  піднявши  трубку  почув  …

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=261373
рубрика: Проза, Езотерична лірика
дата поступления 24.05.2011

АНАБіоЗ

888
Щось  дивне  відбувається  у  цьому  світі.  
Ступаючи  по  піску  я  чую  у  повітрі,як  мої  ноги  глухо  тупають,  цей  звук  можна  порівняти  тільки  з  ходьбою  у  якомусь  закритому  приміщенні  -  наприклад  коридорі.  Це  просто  неможливо.  
Переді  мною  розгортається  цікавий,але  якийсь  ідіотський  пейзаж.  Джунглі.  Тут  кожне  дерево  поводить  себе  по  своєму.  Чому  поводить?Бо  кожне    тут  як  людина.  Одне  схоже  на  якийсь  висохлий  віник,інше  ж  буяє  травами,одне  спокійно  собі  спить,інше  божевільно  «танцює»  зі  сторони  в  сторону.  
Джунглі.  Я  іду  по  них  спокійно,так  неначе  це  простий  лісок,а  не  непрохідні  хащі.  
Я  бачу  ще  одне  деревце.  Але  це  скоріш  деревище,здавалось  воно  підпирає  небо,бо  кінця  йому  не  видно,гілки  його  ховаються  аж  у  пухових  хмарах,а  інші  занурюються  в  рожеву  каламуть.  
Стовбур  виблискує  коричневим  сріблом,листя  у  нього  неначе  налякалось  чогось,воно  тверде  і  нагадує  холодний  пластик.  Та  коли  я  детальніше  його  розглядав  я  помітив,якусь  сіру  пляму  на  одній  з  найбільших  гілок.  Там  сидів  ворон.  Крихітний,він  міг  би  поміститись  у  мене  в  долоні,але  ворон  був  не  простий,його  пір*я  було  зроблене  з  металу,над  дзьобом  розташувалися  лінзи-очі  в  кованій    оправі,крила  прикріплювались  до  тіла  за  допомогою  гайок  і  гвинтів,ніжки  були  з  тонкого  дроту.  З  хвоста  хаотично  вилазили  проводи  ,лиш  дзьоб  був  справжнім,природнім.
Коли  я  помітив  його,він  теж  помітив  мене,в  цю  мить  ворон  дико  заскреготав  по-механічному,розправив  крихітні  крильця  і  злетів,потім  почав  мотати  круги  навколо  дерева  доки  не  зник  у  хмарах.
Мені  здалось,що  я  іду  по  цих  джунглях  цілу  вічність,усюди  мене  вражали  своєю  красою  рослини,інколи  я  відчував  ще  якихось  істот,але  ті  чи  то  зі  страху  чи  ще  з  якихось  причин  не  показувались  мені.  
Аж  ось  я  вийшов  у  якесь  дивне  місце.  Це  була  лінія  піску,яка  розділяла  джунглі  від  таємничого  лабіринту.    Стіни,якого  були  зроблені  з  позолоченого  пресованого  листя.  Я  якраз  стояв  біля  входу  до  нього  .  З  глибини  цієї  таємничої  споруди  доносився  шепіт,він  манив  мене,але  цього  разу  я  завагався…на  секунду  бо  ж  у  мене  не  було  вибору  -  острів,море…  Залишається  лиш  замок,потрібно  піти  туди  і  все  зрозуміти…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=260237
рубрика: Проза, Езотерична лірика
дата поступления 18.05.2011

АмнезіЯ

….  Тихий  приємний  вітер.  Він  танцює  разом  з  егоїстичними  краплями  води,які  ледь  погодились  на  таку  розвагу.  І  вони  разом  пестять  моє  обличчя  від  чого  я  починаю  просинатись.  Спочатку  повільно  розплющую  очі,потім  розумію,що  тут  дуже  яскраве  повітря,яке  спочатку  не  дозволяє  до  себе  звикнути.  Але  хвилина-друга  і  я  вже  спокійно  дивлюсь  на  цю  красу.  
Моє  тіло  лежить  на  березі  якогось  моря,чи  то  океану.  Навкруги  лиш  безмежна  рідина,яка  образливо  шумить,але  не  наважується  лизнути  мої  голі  п*яти.  Але  це  якась  інша  реальність,пісок  тут  кольору  кави  з  молоком,нічим  не  забруднений,теплий.  Небо,о  небо,яке  ж  ти  прекрасне.  Ти  неначе  Інь-Янь,з  одної  сторони  голубе  розбавлене  манною  з  білосніжних  хмар,які  утворюють  красиві  фігури  на  зразок  пап*ємаше.  Інша  ж  половина  буяє  усіма  відтінками  рожевого  і  гранатового.  І  на  кожній  частині  є  своє  світило.
На  першій  –  Жовта  палюча  зірка  завбільшки,як  плід  сливи.  Розсіює  хмари  і  пробиває  своїм  променям  шлях  для  безпечної  подорожі  на  землю.  
На  другій  –  Безмежно-червона  зоря-гігант,яка  чимось  нагадує  яблуко.  Зависла  в  повітрі  і  повільно  обертається  немов  розбавляючи  рожеве-гранатове  питво.  
 Ці  зорі  –  вони  не  конкурують,не  змінюють  одна  одну,а  живуть  разом,разом  співіснують.  Доповнюють  одна  одну.  Тепер  я  оглядаю  цей  острів.  Він  не  великий,якщо  прикинути  то  займає  близько  30  км  в  діагоналі.  Його  контури  вкриті  цим  цікавим  піском,ближче  до  центру  розташувались  різні  породи  дерев,що  дивно,що  двох  однакових  рослин  тут  не  побачиш,усі  різні,особливої  форми,кольору  навіть  запаху.  А  у  центрі  острову  стоїть  невеличкий  пісочний  замок.  З  4-ма  невеличкими  банями  і  одною  великою  цитаделлю  по  центру.  Це  диво  виблискує  хвилями  на  сонці.  
Але  що  я  тут  роблю?Хто  я?Як  мене  звати  ?Це  якась  загадка.  Моя  голова  немов  закутана  у  якусь  пелену,що  не  дає  зрозуміти  ці  прості  речі.  Я  самотній  ось,що  я  прекрасно  розумію.  Але  це  розуміння  не  дає  надії,не  штовхає  на  вибір,на  рішення.  Я  не  знаю,що  мені  робити.  Я  просто  заплющую  очі  і  прислухаюся  до  звуків,ось  я  чую  заспокійливий  шепіт  дерев,гомоніння  хвиль,танок  Червоного  Гіганта,відчуваю  поцілунки  морських  крапель  і  обійми  дощу,п*янкі  запахи  рослин  і  крик  замку.  
Але  щось  змінилось.  Хвилі  починають  панікувати,Червоний  Гігант  прискорює  свої  рухи  до  швидкості  чеської  польки.  Я  розплющую  очі  і  бачу  дещо  дивне…  Біля  моїх  п*ят  причалило  щось.  Це  тіло,тіло  чоловіка,який  одягнутий  у  чорну  рясу,в  коричневих  сандалях,з  лисою  ідіотською  маківкою,він  схожий  на  Отця  Тука  з  Робіна  Гуда.  Монах  лежить  нерухомо,не  подаючи  жодних  ознак  присутності  у  ньому  життя.    Шкіра  його  бліда,але  ще  тепла,гачкуватий  ніс  з  відбитками  від  окулярів  свідчить  про  те,що  він  може  бути  Перекладачем.  Товсті  добродушні  губи,повні  щоки,світлі  брови  –  усе  наштовхує  на  те,що  він  хороша  людина.  
Руки  усі  в  складках,на  одній  з  них  є  татуювання  у  вигляді  пентаграми,а  в  іншій  лежить  цупкий  папірець.  Я  повільно,обережно  виймаю  його  ,розгортаю…
«Бережись!!!»  -  це  дратівливе  слово,зловісно  грає  на  моїх  нервах,мене  проймає  нитка  цікавості.  Кому  адресована  ця  записка…  Потрібно  усе  оглянути.  Не  знаю  чому,але  усе  тіло  тремтить,у  голові  виникає  перша  думка  –  Тривога  ось,що  вона  доносить  до  мене.  Я  повільно  підіймаюся  і  йду  у  напрямку  центру…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=259733
рубрика: Проза, Езотерична лірика
дата поступления 15.05.2011

Сміх Темряви

Густі  потоки  туману  плили  над  чистим  прозорим  немов  скло  озером.  Над  водою  літали  бабки,різноманіття  рослинного  і  тваринного  світу  вражало.  Сонце  опускало  чіткі  сліпучі  рівномірні    промені,до  яких  здавалось  можна  торкнутись  рукою  і  відчути  на  дотик,а  той  узагалі  обняти,пригорнути  до  себе,як  кусень  тканини  закутатись  у  неї  і  бути  навіки  зігрітим.  
Озеро  огортав  густий  спраглий  ліс  і  чекав,щоб  втомити  цю  жадобу    солодкою  росою,яка  не  змусила  його  довго  чекати.  До  цього  віковічного  затінку  притулялась  невеличка  «будівля»  .      Прості  3  стіни  накриті  кусками  іржавої  бляхи,яка  заросла  чагарниками  і  мохом.  Цю  «хатинку»,якщо  її  можна  було  так  назвати  огортають  безкраї  масиви-діти  живої  трави  -  єдині  нащадки  чистої  дівчинки  Природи  .  В  ній  так  приємно  лежати  на  весні  і  раннього  літа,її  потоки  пестять  твоє  тіло,твої  босі  п*яти,обличчя,губи  і  ти  неначе  ліс  спрагло  поглинаєш  росу,а  вона  не  опирається  і  навіть  піддається  тобі…
Самотня  будівля.  Сонце  не  заходить  до  неї  в  гості,нема  ні  вікон  ні  навіть  шпаринок  всередині  лиш  тінь,тінь  іржавої  бляхи.  Не  можливо  розібрати,що  ж  там  усередині.  Туди  ще  ніхто  не  заходив,ні  пташка  не  залітала,ні  навіть  вітер  не  спокушав  ці  самотні  стіни.  
 Але  коли  підходиш  до  цього  місця  притуляєшся  до  «хатини»  обличчям,можна  подекуди  відчути  чуже  дихання,відчути  присутність  істоти,яка  там  живе,чи  то  просто  сидить…
Не  можна  визначити  скільки  часу  вона  уже  там  перебуває,здається  була  від  початку,і  чекає  на  якийсь  сигнал  ,чи  то  на  знак  ,щоб  вийти.  Але  ця  завіса  сьогодні  буде  при-відкрита.  
Це  людина,надзвичайно  стара,але  на  її  обличчі  це  ніяк  не  позначилось,вираз  лиця  лиш  один  –  широка  усмішка,настільки  таємнича,що  Мона  Ліза  в  порівнянні  з  нею  просто  дитяча  забавка.  
 Це  чоловік.  Він  сидить  у  чудернацькому  крихітному  циліндрі,у  зелених  вузьких  штанях,зелено-білих  у  смужку  шкарпетках,  темно-салатовій  камізельці,на  підлозі  лежить  акуратно  складений  піджак.  Він  схожий  скоріш  на  лепрекона,ніж  на  людину,та  зі  зростом  у  нього  усе  в  порядку.  
У  руці  в  нього  лежить  годинник,з  стрілками  у  формі  гілочок,він  не  цокає  мабуть  не  працює.  У  чоловіка  заплющені  очі,але  усмішка  усе  ще  на  його  лиці.  У  нього  за  спиною  якісь  символи.  
Ці  символи  це  його  істинне  ім*я,яке  знає  лиш  він  сам.  
Вмить  чоловік  розплющує  очі,колір,яких  не  можна  розрізнити  через  грим,повільно  встає,накидує  на  себе  піджак.  Бере  у  руки  ціпок,якого  не  було  помітно  спочатку.  При  тому  він  робить  це  настільки  витончено,що  славетний  принц  Чарльз  дивлячись  на  нього  гриз  би  нігті  і  матюкався  б  українською.  
Повільно  грайливо,навіть  можна  сказати  пританцьовуючи,  він    помахуючи  ціпком  іде  в  напрямку  виходу  з  цієї  міні-печери.  
Але  найдивовижніше  те,як  «Лепрекон»  бачить  усе  навколо.  Його  зір  немов  би  окутаний  сірим  кольором,і  дивлячись  крізь  його  очі  виникає  враження,що  ти  впав  в  минуле  і  твоя  широкоформатна  плазма  перетворилась  на  звичайний  чорно-білий  електрон.  Що  більше  усе  розрізане  на  рівні  квадрати  чорного  і  відповідно  білого  кольору,навіть  безмежне  небо.  Дерева  озеро  усе  складається  з  цих  таємничих  об*єктів,і  дивний  чоловік  повільно  ступає  по  них,непоспішаючи.    
Він  повільно  ступає  аж  до  самого  озера,зупинившись  перед  ним  підкидає  ціпок  у  повітря  і  ооо  диво  він  так  і  зависає  там,потім  блазень  сідає  на  коліна  зачерпує  своїми  худими  руками  прозору  воду  і  омиває  собі  обличчя,і  ще  одне  диво  -  грим  не  змивається,далі  він  просто  такою  ж  грайливою  танцюючою  ходою  іде  по  поверхні  озера.  Зупиняється  в  його  центрі,здіймає  високо  догори  руки,  неначе  Мойсей  і  штрикнувши  пальцями  тихо  мовить  «Гра  почалася»,в  цю  мить  ціпок  летить  йому  прямісінько  у  руки.  
Його  слова  передаються  усьому  –  рослинам,деревам,природі,і  вони  починають  тремтіти  ні  не  від  страху,  а  від  якогось  дивного  захвату,немов  відповідаючи  пророку  радісно.
А  чоловік  тим  часом  перетворюється  у  зелену  барвисту  стрічку,яка  закручується  у  спіраль,наступної  секунди  у  повітрі  з*являється  чудна  коробка,відкривається  і  стрічка  з  гучним  реготом  неначе  вода  затікає  у  неї  ,коробка  закривається  і  зникає  разом  із  навколишнім  світом…  Сміх  темряви

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=259166
рубрика: Проза, Езотерична лірика
дата поступления 12.05.2011

Епілог

Ще  в  юності  він  зацікавився  східними  культурами.  Кілька  разів  він  потайки  відвідав  Японію,там  він  почув  про  7  видів  божественного  суші,яке  могло  відкрити  перед  людиною  усі  таємниці  і  навіть  перенести  її  у  часі.  Цей  старий  почав    займатись  пошуками  таємних  рецептів.  Якийсь  рік  і  у  одному  старому  храмі  під  пороговою  плиткою  він  знайшов  сувій,на  якому  були  написані  ці  7  порад,як  приготувати  ці  божественні  страви.  Розшифрував  їх  крім  одного  ієрогліфа,в  принципі  і  без  нього  суші  можна  було  б  приготувати.  Але  старий  боявся  бодай  один  з  них  випробувати.  Він  заховав  усе  в  підвалі.  І  кожного  року  поклявся  перевіряти  чи  усе  на  місці,та  під  час  одної  такої  перевірки  якимось  дивним  чином  зайшовши  у  підвал  він  побачив  таку  ж  кімнату  як  і  в  Японії,а  точніше  кімнату  для  приготування  суші.  У  ній    стояла  жінка,яка  пояснила  йому  що  з*явилась  з  майбутнього.  Через  9  місяців  у  них  з*явився  син.  Але  вона  була  змушена  повернутись,а  старий    не  міг  отак  просто  залишити  малого,  це  б  пробудило  занадто  багато  запитань,тому  він  попросив  свого  брата  виростити  його  і  в  майбутньому  мав  розказати  малому  правду.  Але  жінка  не  витримувала,тому  вона  знову  повернулась,повернулась,щоб  розкрити  правду.  Всі  були  уже  до  цього  морально  готові.  Та  старий  запросивши  вже  дорослого  сина  у  підвал  забув  про  той  один  ієрогліф,який  як  пізніше  виявилось  був  побічним  ефектом,цей  побічний  ефект  полягав  у  тому,що  дірка  у  часі  залишається  після  того  як  її  відкрили  і  туди  може  проскакувати  світло,а  якщо  пропустити  його  крізь  лінзу  наприклад  фотоапарата  воно  попадає  у  дірку  і  змінює  місце  і  відрізок  заданого  часу.  У  випадку  з  Генрі  все  було  набагато  страшніше.  Пам*ятаєте  як  я  описував,як  дірка  засмоктувала  вогонь  і  світло,яке  він  випромінював,так  само  вона  засмоктала  й  Генрі.  Але  він  якимось  чином  вирвався  і  його  закинуло  на  шпичак.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=258658
рубрика: Проза, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 09.05.2011

Суші частина 6

Суші  частина  6
- Розкажу  усе,але  спочатку  ти  маєш  дещо  скуштувати!  –  з  якоюсь  божевільною  усмішкою  промовила  вона  ці  слова.  Очі  її  палали  але  від  чого  ні  точно  ні  від  радості  ні  навіть  від  печалі,  а  можливо  вона  просто  збожеволіла  від  побаченого  того  що  творилося  з  Генрі?  Мені  на  мить  стало  страшно.  Можливо  вона  і  убила  якимось  чином  мого  дядечка  але  потрібно  було  зачекати  терпляче  зачекати  і  покласти  край  цьому  божевіллю.  
- Ти  коли-небудь  їв  суші?  –  спитала  вона
- Ні!А  що  це  таке  ?
- Це  національна  японська  страва!
- До  чого  тут  їжа?!!!  Я  хочу  знати  що  трапилось  з  моїм  дядечком!!!
- Ех…  ну  добре.  Ти  мабуть  помітив  що  ця  кімната  зроблена  у  японському  колориті?  –  це  ставало  якось  божевільно  цікаво  слухати  її.  Я  ствердно  кивнув.
 Взагалі-то  я  ніколи  не  бував  у  Японії  та  й  ніколи  не  чув,щоб  хтось  із  моєї  родини  туди  подорожував.  Але  чомусь,коли  я  чув  це  слово  мурашки  одразу  бігли  по  моєму  тілі  і  мені  ставало  якось  не  по  собі.  Можливо  це  якимось  чином  було  пов*язано  з  цими  страшними  подіями,а  можливо  це  просто  я  сам  себе  спрямовував  на  підсвідомий  страх?  Цього  я  напевне  не  знав.    
Жінка  натиснула  на  один  з  важелів  і  у  мене  за  спиною  над  прилавком  запалало  світло.
- Ти  мабуть  колись  чув  про  самураїв  про  далеку  Японію.  Про  країн,в  якій  панують  віковічні  традиції  і  цвітуть  рожеві  сакури.    В  якій  живуть  доброзичливі  люди.
- Так  дядечко  розказував  в  дитинстві  мені  безліч  таких  історій…  -  і  від  цих  слів  мене  пересмикнуло…дядечко..  справді,це  він  розказував  мені  історії  про  Японію,як  я  міг  забути…
- Їхньою  традиційною  стравою  були  суші.  Його  готували  з  сирої  риби  і  різних  прянощів…
- Чому  ви  мені  це  розказуєте?
- Бо  у  його  приготуванні    і  існує  відповідь  на  питання  часу.  Саме  суші  беруть  участь  у  часових  коридорах,які  ще  називають  «кротячими  норами»  або  «чорними  дірами».  
- Що  таке  «чорні  діри»?
- Це  місця  у  всесвіті,які  мають  величезну  масу  і  притягують  навіть  саме  світло…
І  тут  я  згадав  ще  змалку  дядечко  розказував  мені  і  про  ці  діри.  Згадую  його  збуджені  очі,коли  він  про  це  говорив.  Він  оповідав,що  у  таких  дірах  і  є  майбутнє.  Можливо  він  був  божевільним?Мої  рідні  усі  ставились  до  нього  з  якимсь  побоюванням,вважали  його  дивним  і  це  наштовхувало  на  роздуми.  Але  суші  –  це  вже  було  занадто,як  можна  було  за  допомогою  суші  створювати  якісь  чорні  діри.  Саме  це  запитання  я  їй  і  задав…
- Твій  дядечко  усе  своє  життя  займався  цим  питанням.  Пам*ятаєш  алхіміків,які  ганялися  за  безглуздою  ідеєю  з  будь-якого  металу  виплавляти  золото.  І  беззмістовні  пошуки  філософського  каменя?Місія  твого  дядечка  була  набагато  безглуздішою  ,він  мав  знайти  рецепт  суші,з  допомогою,якого  людина  за  допомогою  свідомості  створювала  б  часовий  коридор  яку  людина  і    перестрибувала  у  потрібний  їй  момент  часу  і  можливо  могла  б  перебувати  там  довгий  період  а  то  й  усе  своє  життя.
- Це  ж  повне  безглуздя.
- Так  я  теж  так  вважала  до  певного  часу.  –  продовжувала  вона.  З  кожним  її  словом,реченням  я  ще  більше  думав,що  збожеволів.  –  Виявляється  твій  дядечко  знайшов  давній  японський  манускрипт,на  якому  були  написані  найцікавіші  рецепти  суші.
- Це  які  такі  найцікавіші?
- Суші  зі  смаком  часу,суші  зі  смаком  смерті,суші  зі  смаком  любові…  І  він  спробував  приготувати  першу  страву…
- І  в  нього  вийшло?
- Так!
Вона  розповідала  ці  дивні  речі  так  страшно  переконливо,що  я  просто  слухав  і  вірив  у  той  ж  самий  момент,коли  нотки  її  голосу  досягали    моїх  вух.  Пізніше  ця  дивна  постать  підійшла  до  прилавку  і  почала  діставати  звідти  різні  інгредієнти,вона  стала  змішувати  їх  і  через  декілька  хвилин  подала  мені  тарілку,в  якій  лежав  маленький  кусень  сирої  риби  загорнутий  у  якесь  листя  і  посипаний  зверху  якоюсь  духмяною  приправою.  
- Що  це?
- Це  суші  зі  смаком  правди  і  знань.  
- І  що  ж  це  за  знання?
- Просто  скуштуй  і  ти  усе  зрозумієш!!!
Я  поглянув  на  неї  в  її  зелених  очах  світились  ті  ж  самі  вогники,але  цього  разу  я  зміг  розрізнити,що  це  вогники  прихованої  радості.  Ось  тепер  я  стою  перед  дверима  усіх  відповідей  і  відкривши  їх  я  розгадаю  таємницю.  Страшну  таємницю,яка  наводила  на  мене  жах  увесь  цей  час.  Я  повільно  узяв  і  проковтнув  цей  шматок.  
Риба  була  сирою  я  ще  ніколи  нічого  подібного  не  їв.  Здавалось  цей  шматок  зараз  оживе  і  почне  рухатись,але  тільки-но    я  про  це  подумав,як  міцна  приправа  ударила  мене  у  мої  і  без  того  слабкі  смакові  і  нюхові  центри.  Від  чого  я  почав  важко  кахикати.  Переставши  кашляти  я  все  зрозумів.
- Мамо!!!
- Сину  мій.  –  коли  я  обійняв  цю  жінку,аж  тоді  зрозумів  як  я  її  люблю.  Це  була  моя  мама  а  суші,яке  вона  дала  скуштувати  було  не  що  інше,як  спогади.  Дядечко  був  моїм  батьком.
Рій  думок  у  голові  був  просто  смертельним.  Вони  не  врахували  одного…побічної  дії.  Від  надміри  спогадів,які  людина  не  пережила  сама,її  мозок  починає  розширюватись  доти  доки  не  набуде  потрібних  розмірів.  
З  цього  виру  думок  я  вихопив  лиш  одну  ця  жінка  з  майбутнього  і  вона  уже  колись  бувала  тут  саме  тоді  народився  я.  Ось  чому  усі  мої  рідні  ставились  до  нього  якось  дивно,вони  не  могли  вибачити  йому,те  що  він  кинув  мене  напризволяще  –  відмовився  від  мене.  Але  чому…
Я  узяв  у  руки  фотоапарат,я  просто  хотів  загинути…ці  спогади  б  просто  убили  мене.  Моя  мати  стояла  тут  а  я  просто  хотів  померти.  Цікаво  те,що  ж  творилось  у  неї  всередині,коли  вона  бачила  свого  сина,який  хотів  убити  себе.  Вона  не  розуміла,не  врахувала  побічний  ефект.  Я  швидко  навів  на  себе  об*актив,спалах  і  натиснув  на  кнопку…Усе

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=257826
рубрика: Проза, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 05.05.2011

Незнайомка частина 5

Жінка
Я  не  міг  ні  спати,ні  думати  навіть  ходити.  Я  просто  став  і  пішов  у  вітальню.  Сів  на  диван  і  просто  сидів.  
Пустий  дім  лиш  місяць  тому    тут  було  затишно  і  людно.  А  зараз  нікого.  Я  не  міг  більше  тут  залишатись  але  й  не  міг  піти  звідси  не  розкривши  цієї  страшної  таємниці.    Вже  занадто  багато  всього  сталось  ,щоб  отак  просто  піти.  Навіть  якби  я  все  покинув  то  ця  таємниця  не  дала  б  мені  навіть  спокійно  померти.  
Сонце  вже  давно  зійшло,а  я  все  сидів.  Тепер  мене  заполонив  фонтан  думок.  Пустий  дім,старий  камін,міцне  віскі  все  натякало  на  думку,що  ця  таємниця  саме  у  цьому  будинку,а  не  в  підвалі.  Пам*ятаю  як  приїжджав  сюди  влітку.  Згадую  обличчя  дядька  і  починаю  розуміти,що  він  завжди  дивився  на  мене,якось  дивно.  Саме  на  мене.  Та  й  стосунки  між  ним  і  батьком  були  якимись  чужими.  Немов  вони  обоє  щось  знали.    Але  що???  І  чому  зараз  відбуваються  ці  страшні  речі???Чому  саме  на  моїх  очах???
Я  бив  кулаком  по  дивану,але  він  не  міг  відповісти  на  ці  запитання.  Я  звертався  до  стін  ті  також  мовчали.  Я  кричав,думав,що  це  все  сон,що  на  мій  крик  прийде  дядечко  і  лагідним  спокійним  поглядом  погляне  на  мене  і  спитає  :  «  ЩО  трапилось???»  а  я  просто  обійму  його  і  все.
Але  треба  бути  реалістом.  Він  мертвий  або  принаймні  зник.  Генрі  жахливо  помер.  Що  тепер  робити  я  не  знав.  Але  поглянувши  у  вікно  я  ніскільки  не  здивувався  побачивши,що  сонце  уже  зайшло.  І  я  просто  машинально  піднявся  з  дивану  і  пішов….пішов  у  підвал  пішов,можливо,щоб  померти!  А  можливо  взнати,що  сталось.  Я  узяв  свій  фотоапарат,проклятий  пристрій  через,якого  все  це  і  сталось.
Сльози  текли  по  моїм  лиці,чи  то  від  надмірної  дози  випитого  горючого  напою  чи  від  любові  до  дядечка.  Йшов  я  повільно.  Віскі  не  надавало  мені  сміливості,але  й  не  відраджувало.
Ось  двері.  Я  узяв  за  клямку  –  відчинені  все  немов  чекало  на  мене.  Я  спустився  сходами.  Не  смикав  за  важелі.  Просто  так  у  повній  темноті  я  і  йшов.  Ось  ця  кімната  зроблена  під  японський  ресторан.  Ось  її  центр  .  Я  зупинився  на  тому  ж  місці  де  й  дядечко,тоді  стояв.  Присівши  на  підлогу  почав  навпомацки  налаштовувати  фотоапарат.  
«Використовувати  спалах  чи  ні?Ні  я  хочу  побачити  дядечка!»  Ця  думка  гнала  мене  вперед  і  не  давала  зупинятись.  «Побачити  востаннє!»    Ось  усе  налаштоване.  Я  наводжу  об*актив  на  своє  обличчя  і  вдихаю  востаннє  це  сире  повітря,охоплюю  поглядом  кімнату,яка  заглибилась  у  тьму,тьму,яка  ховає  цю  таємницю.
Ще  раз  глибоко  вдихаю  повітря  і  ставлю  палець  на  кнопку,кнопку,яка  покаже  всі  відповіді.  І  обережно  натискаю  її…
- Стій!    -    лунає  тихий  голос  з  коридору,моє  серце  мало  не  вискакує  з  грудей.  У  голові  чути  його  чіткі  гупання.  
- Ти  хочеш  знати  відповідь?Я  тобі  розкажу!  –  це  жіночий  голос.  Я  бачу,як  жінка  іде  у  темряві  і  вже  майже  бачу  контури  її  тіла.  Так  це  безперечно  та  жінка,що  постукала  у  двері…жінка,яка  у  всьому  винна…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=255305
рубрика: Проза, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 21.04.2011

Сміх темряви

У  темряві  чути  сміх,
виразний  такий  загадковий,
це  неначе  мій  гріх,
чорний,похмурий,зразковий...

У  темряві  чути  печаль,
червону,еротичну,красиву,
в  душі  чути  голос  -  йди  в  даль,
прозору  таку  ненаситну...

У  темряві  чути  лиш  страх,
бувалий,брудний  і  жахливий,
у  житті  один  лише  крах,
нудний,бридкий  і  лайливий...
де  воно???

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=254853
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 19.04.2011

Щоденник частина 4

А  ось  і  я  сижу  на  маленькому  шкіряному  кріслі,похитуючи  коліном  і  з  ним  ногою,і  смачно  облизуюсь  бо  знайшов  дещо  цікаве.  Я  знайшов  щоденник  нашого  молодика  -  Пола,а  в  ньому  один  цікавий  запис  який  ви  напевне  оціните.
"22  квітня  1888  року.
Дорогий  щоденнику  незнаю  що  тут  писати.  Ці  всі  містичні  події  мене  зовсім  виснажили  і  я  вже  починаю  думати  що  збожеволів.  За  якісь  два  дні  на  моїх  очах  сталися  два  жахіття,1-мій  любий  дядечко  зник,2-жахливо  загинув  його  дворецький  Генрі.  Я  не  знаю  куди  мені  подітись  потрібно  похоронити  Генрі  і  дядечка,але  все  ж  глибоко  у  мені  ще  жевріє  надія,що  він  знайдеться.Та  й  люди  навколо  вже  починають  щось  підозрювати.  Слава  Богу  що  коли  Генрі  помирав  цього  ніхто  не  бачив,крім  отої  молодої  жінки,яка  і  повідомила  мене  про  це  .  Я  маю  з  нею  завтра  зустрітись,а  сьогодні  я  вирішив  трішки  оговтатись  від  усього.
23  квітня  1888  року
Любий  щоденнику  жінка  зникла  я  заявив  в  Скотленд  Ярд  а  вони  сказали  що  такої  у  їхній  базі  даних  немає,я  пройшовся  по  сусідах-вони  також  її  ніколи  не  бачили.  В  мене  одна  надія  що  саме  вона  і  є  ключовою  фігурою  в  цій  головоломці.  Ну  залишаються  ще  фотографії,які  з  дня  на  день  я  маю  отримати..Надіюсь  все  проясниться.
30  квітня  1888  року.
Люди  навкруги  щось  запідозрили,а  моя  надія  на  знайдення  дядечка  вже  зникла  я  просто  хочу  щоб  це  божевілля  закінчилось.  Я  вирішив  я  поховаю  дядечка  але  замість  його  тіла  в  труну  покладу  тіло  Генрі.  Похорон  призначили  на  3  травня.  Боже  дай  мені  сили.
3  квітня  1888  року.
Мій  задум  вдався  ми  поклали  у  труну  Генрі,і  накрили  чорним  покривалом.  Всі  сусіди  і  знайомі  нічого  не  помітили  бо  були  убиті  горем.  Надіюсь  душа  Генрі  не  буде  проти.  Я  уже  3  ніч  не  сплю,а  тут  ще  й  ці  ...фотографії.  Їх  принесли  зранку,я  так  і  не  зміг  на  них  глянути-не  вистачило  сили.В  голові  лиш  одна  картина:ї
Цвинтар,на  вулиці  танцює  дощ,дерева  хитає  зі  сторони  в  сторону  сильний  вітер.  Скупчення  людей,я  стою  біля  труни  яку  повільно  опускають  у  яму,священик  швидко  читає  молитву.  Хтось    справа  говорить  що  потрібно  зняти    тканину  і  щоб  усі  востаннє  побачили  дядечка.  Священик  зупиняється  кидає  запитальний  погляд  на  мене.Я  скупо  хитаю  головою  і  прошу  продовжити.  Зліва  якісь  жінки  дивлячись  на  мене  перемовляються  -  "Бідний  хлопчик  він  так  любив  свого  дядечка!"Я  оглядаю  усіх  цих  людей  і  помічаю..її.  Жінку  постукала  у  мої  двері  коли  сталося  лихо  вона  з  печальним  лицем  хитає  головою,я  знову  дивлюсь  у  її  бік  але  її  уже  там  немає.
13  травня  1888  року.
Уже  пройшло  рівно  40  днів  з  моменту  похорону  Генрі.
Сьогодні  я  не  міг  заснути.  Але  коли  все  таки  заснув  мені  приснився  Генрі.
Я  лежав  на  підлозі  у  підвалі,тут  було  так  темно,як  у  пеклі  лиш  моє  тіло  лежало  у  крузі  тьмяного  світла.Я  спочатку  оглянувся,і  не  побачив  нічого.  Пізніше  придивився  і  помітив    як  з  темряві  повільно  виринає  згорблена  низька  фігура  Генрі.  Він  одягнутий  у  той  самісінький  одяг  що  був  на  ньому  у  той  день.  Генрі  повільно  сунув  до  мене.  Але  що  було  найбільш  дивним  це  його  поведінка.  Він  здавався  якимось  наляканим.  Доводило  це  те  що  з  кожним  своїм  кроком  до  мене  він  оглядався,і  його  обличчя  сповнювалося  страшного  жаху.  Немов  би  там  у  темряві  стояв  хтось,хтось  хто  і  повелів  йому  з*явитись  у  моєму  сні.  Щоденнику  ти  навіть  не  уявляєш  як  мені  було  страшно.  Я  намагався  прокинутись  але  мене  щось  не  відпускало  якась  невідома  сила  недавала  покинути  мені  це  місце.
Генрі  підійшов  до  мене  оглянувся  і  почав  говорити.  Його  голос  був  наповнений  жахливим  страхом  і  я  ледь-ледь  міг  його  чути.
-Містере  Пол,містере  Пол  навіщо  ви  так  вчинили  навіщо  ви  похоронили  мене  заживо  і  поховали  мене  замість  дядечка?
-Де  він  Генрі?Де  дядечко?
Коли  я  це  вимовив,коли  ці  слова  зірвались  з  моїх  вуст  обличчя  Генрі  перекосилось  і  він  різко  тицьнув  вказівним  пальцем  спочатку  на  мене  а  потім  у  бік  темряви,а  потім  голосно  з  жахом  закричав.І  я  прокинувся.  
Цей  сон  я  пам*ятав  повністю,з  маленьким  детальками.  Я  міг  навіть  сказати  як  саме  були  розташовані  гудзики  на  камізельці  Генрі.  Але  що  я  не  міг  пояснити  це  те  чому  він  спочатку  показав  пальцем  на  мене  а  потім  на  темряву,коли  я  згадав  про  дядечка.  І  чому  саме  після  40  днів  після  поховання.  Дивним  також  було  те  що  коли  ми  його  поховали  він  був  повністю  мертвим  -  в  цьому  не  було  ніякого  сумніву.  Але  для  себе  я  зрозумів  одне  -  потрібно  взятись  за  фотографії  і  довести  цю  таємницю  до  кінця.
15  травня  1888  року.
Дорогий  щоденнику  я  знайшов  фотографії  але  ...Одної  не  вистачає.  А  саме  тої  на  якій  мав  бути  зображений  Генрі.  Не  знаю  де  вона.  Я  обшукав  усю  кімнату  але  нічого  не  знайшов.  Але  на  тій  де  мав  бути  зображений  дядечко,на  ній  майже  не  помітно  нічого  крім,якоїсь  безформної  маси  яка  окутує  усе  і  якимось  чином  маленьким  ниточками  поглинає  світло.  Що  це  може  бути  я  не  здогадуюсь.  Але  через  те  що  фотографія  зникла  я  починаю  підозрювати  що  це  справа  рук  ще  когось  може  навіть  тієї  жінки  я  зараз  ні  у  чому  невпевнений  і  продовжую  пошуки.
17  травня  1888року.
Учора  сталась  дивна  річ.  Моя  голова  кипіла  від  усіх  тих  думок  і  вирішив  очистити  її  за  допомогою  відмінного  дядечкого  шотландського  віскі.  Випивши  добрих  півлітри,мене  потягнуло  у  підвал.  Але  на  превеликий  жаль  чи  то  радість  двері  не  піддавались.  Як  я  ненамагався  їх  відчинити  я  не  зміг.Але  коли  я  вже  змирився  з  цим  і  уже  йшовши  до  вітальні  я  відчув  як  холодне  повітря  почало  ковзати  по  моїй  шиї  і  голові  і  я  повернувся  і  побачив  що  вони  відкриті  навстіж.  Якби  не  доза  випитого  віскі  я  б  прямо  там  повалився  б  на  землю  але  цікавість  і  цей  же  алкоголь  погнали  мене  в  підвал.  Переступивши  поріг  двері  зачинились  я  спостився  вниз.  Хотів  пошукати  важелі  але  їх  там  не  було.  Темрява  огортала  все  навколо  і  я  згадав  про  люльку  яку  ношу  весь  час  з  собою  я  запалив  її.  Взявши  клапоть  паперу  який  вмить  запалагкотів  я  попрямував  до  зловіщої  кімнати.  А  там  у  повітрі  я  побачив  ...  не  що  інше  як  двері.  Крихітні  двері  сантиметрів  з  30  висіли  в  повітрі.Вони  були  відчиненими  і  тільки  я  підійшов  до  них  як  струмінь  вогню  почав  в  буквальному  розумінні  вириватись  з  паперу.  В  іншій  руці  у  мене  була  ще  не  допита  пляшка  віскі  облив  цією  добротною  рідиною  підлогу  обережно  підпалив  її.  
Вогонь  запалав.  Але  якось  дивно.  Крихітні  двері  засмоктували  його  і  не  давали  розгорітись.  Я  спостерігав  за  цим  якісь  5  хвилин  і  почув  ....шепіт  дядечка  біля  самісінького  вуха.  І  тут  же  нерви  мої  невитримали  і  я  повалився  на  підлогу.  Але  падаючи  я  побачив  якусь  темну  фігуру  у  коридорі,але  не  міг  її  розгледіти.  Але  найдивнішим  було  те  що  прокинувся  я  у  холі  будинку  перед  самими  зачиненими  дверима  і  руці  лежала  люлька  а  в  іншій  ....розбита  пляшка...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=252861
рубрика: Проза, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 10.04.2011

Перше Завдання (уривок з роману-повісті Дежавю)

Перше  завдання
Ми  приземлились  з  повітря  на  брудний  сірий  тротуар.  Все  навколо  було  оповите  тьмяним  жовтим  світлом  старих  чорних  глухих  ліхтарів.  Ми  стояли  на  перехресті  якихось  двох  вулиць.  Тут  не  було  ні  душі.  Тільки  подекуди  зловіщі  чорні  тіні  дерев  танцювали  по  бруківці,яка  вкривала  усю  вулицю.  Старезна  австрійська  бруківка,по  якій  автомобілі  їхали,як  старезні  середньовічні  вози.  Але  було  помітно,що  без  неї  це  місто  не  можна  було  уявити.  Вона  побігла  вперед  і  промчавши  так  метрів  і  з  20  обернулась,щоб  «кинути  мені  виклик»  своїми  чорними  повними  зла  очима.  Вона  підступно,як  лисиця  усміхнулась  і  побігла  далі.  Я  вирішив  також  розім*яти  м*язи.  Я  побіг,побіг  відчайдушно,як  ніколи  не  бігав,наступної  секунди  зрозумів,що  можу  бігти  отак  вічність,бо  я  ж  слуга  С.С.  І  тут  у  мене  перехопило  подих.  Як  скажете  у  мертвого  може  перехопити  подих?  Можливо  я  ще  не  забув  своїх  людських  інстинктів?  …
…Це  були  звуки  старої  ратуші,яка  повідомляла  це  місто,ці  старі  заспані  подекуди  мертві  будівлі  про  те,що  ще  одна  година  минула.  Я  заплющив  очі,відчув  різкий  запах  бруківки,віковічних  дерев,запах  вітру,запах  пізньої  осені  і  цю  солодку  симфонію  доповнив  дзвінкий  звук  ратуші…
- Чому  стоїш?  –  несподівано  вона  спитала  мене.
- Еее  …
- Давай  пішли  в  нас  і  так  не  дуже  багато  часу,а  тобі  ще  потрібно  виконати  завдання!  Перше  завдання,яке  ти  ніколи  вже  не  забудеш!  –  з  цими  словами  вона  єхидно  усміхнулась.
- А  розкажи  про  свою  першу  роботу!
- Хи-хи-хи  ні  це  пізніше,але  скажу  одне  моя  робота  була  більш  цікавішою,ніж  твоя.
- Ну  тоді  пішли,бо  вже  хочеться  зі  всім  ознайомитись.
І  ми  побігли  далі.  Бігли  не  довго,а  ж  доки  не  побачили  старий  квартирний  будинок  зроблений  чи  то  у  бароковому,чи  скоріш  за  все  у  готичному  стилі.  На  вікнах  були  заслонені  штори.  Взагалі  цей  дім  був  старий  і  неприбраний  тому  тут  жили,якісь  літні  люди,або  взагалі,якісь  бродяги.      
- Ну  і?  –  спитав  я.
- Що  ну  і  ?  Йди  виконуй  свою  роботу!  
- Поясни  будь-ласка,що  я  маю  робити,бо  я  ж  перший  раз,щось  таке  роблю.  
- А  він  тобі  не  пояснив?
- Ні…
- Ну  ти  Янгол  Смерті,  ти  маєш  зайти  у  цю  халупу  і  забрати  душу  тої  старої,що  спокійно  спить  на  своєму  скриплячому  повному  тарганів  і  клопів  ліжку.
- Але  що  я  маю  робити?
- Поцілувати  її  –  і  вона  гучно  розсміялася.
- Ну  я  ж  серйозно.
- А  ти  що  ніколи  не  чув  такого  виразу,як  «поцілунок  смерті»?
- Ну  чув,але  це  ж  бридко  цілувати,якусь  стару.  –  при  цьому  я  скривився  бо  те,що  я  мав  зробити  мені  не  дуже  сподобалось,  «а  що  як  в  майбутньому  мені  доведеться  прийди  за  якимось  старим  чолов*ягою,або  взагалі  за  якимось  трансвеститом?»
-  Кароче  іди  і  ти  сам  відчуєш,що  треба  робити,тільки  не  галасуй,бо  бабки  при  смерті  дуже  чутливі  нам  не  потрібно  зайвого  шуму,якщо  щось  піде  не  так  поклич  мене.
- Добре  я  пішов.
- Удачі!  –  і  вона  ще  раз  собі  усміхнулась.
- Дякую.  –  хвилювання  нікуди  не  зникло  воно  навіть  збільшилось,коли  гучно  рипнули  двері  цього  будинку.  
Мої  чуття  загострились  і  з  кожним  кроком  я  відчував  у  собі,  якісь  зміни.  Щось  всередині  росло  і  могутнішало.  І  це  була  злість,хвора  злість,яка  росла  і  росла  і  скільки  я  б  не  старався  її  погасити  в  собі  нічого  не  виходило.  На  секунду  мені  навіть  здалось,що  моє  мертве  серце  почало  битись.  Я  притиснув  руку  до  грудей,але  не  відчув  нічого  крім  свого  холодного  тіла.    Попереду  були  сходи.  Старі  зі  злізлою  краскою  сходи  поскрипували,коли  я  на  них  наступав.  Але  кілька  хвилин  і  вже  стояв  біля  ліжка  тієї  старої.  Такої  жінки  я  ще  не  бачив.  По  її  обличчі  можна  було  сказати,що  їй  десь  так  із  90  років.  Але  на  волоссі  це  ніяк  не  відбилось,воно  було  чорним,як  напевно  і  в  її  молодості.  Ні  одної  сивої  волосини.  Тільки  чорне  довге  волосся.  Вона  важко  дихала.  Її  дві  гігантські  ніздрі  поглинали  повітря  зі  свистом.  Від  неї  тхнуло,якоюсь  ритуальною  травою.  Вона  лежала  на  спині  накрита  ковдрою.  Але  найбільш  помітними  були  мої  зміни.  Мої  руки  і  все  тіло  стали  якимись  тьмяними.  Потім  почали  блистіти,як  розбите  дзеркало.  Пізніше  якийсь  порив  ненависті  охопив  мене  і  я  не  стримався  і  стиснув  руку  старої.  І  тут  же  завмер.  Так  я  простояв  кілька  секунд.  Але  врешті  решт  вона  різко  розплющила  очі.  Вони  були  світло-голубими,якими  вона  дивилась  на  мене,як  лялька.  І  тут  я  відчув  ще  одну  дивну  річ.  Щось  усередині  мене  заворушилось.  Це  був  голод.  І  наступної  секунди  я  вп*явся  своїми  очима  у  її  голубі.  І  відчув  як  якась  чорна  енергія  почала  вилітати  з  її  очей  і  поглинатися  моїми.  Так  тривало  не  довго.  Пізніше  стара  заплющила  очі  і  більше  не  дихала.  А  я  зрозумів,що  зараз  у  мені  її  душа.  Це  було  дивне  відчуття.  Таке  ніби  я  спробував  новий  делікатес.  Майже  не  можливо  описати.  Я  був  повен  сил  і  водночас  повен  емоційного  виснаження.  Моя  шкіра  пульсувала  то  ставала  світлою,то  темнішала.  Я  оглянув  кімнату  старої,і  побачив  біля  вікна  дзеркало,яке  було  накрите  чорною  скатертиною.  
У  дитинстві  від  своєї  бабусі  я  чув,що  коли  людина  помирає  слід  накрити  чорним  усі  дзеркала  у  домі,щоб  душа  не  оселилась  там.  Але  зараз  я  не  був  малим  хлопчаком,я  був  Янголом  Смерті.  Тому  я  швидко  підійшов  і  зірвав  з  дзеркала  скатертину.  Жах!Жах  охопив  мене.  Бо  я  побачив  там  не,що  інше,а  своє  подвійне  відображення.  Так  саме  подвійне.  Одне  належало  мені:сіре  обличчя,пульсуюча  шкіра,чорні  очі,нервово  стиснуті  губи,і  червоні  зуби.  А  інше  цієї  старої,яка  злісно  свердлила  мене  поглядом.  В  цю  хвилину  мене  охопив  страх.  Злість  минула.  Я  з  відчаєм  відвів  погляд  від  дзеркала  на  вікно.  Поглянув  на  сумну  пусту  вулицю.  Але  лише  на  мить,бо  наступної  якась  невідома  сила  розбила  дзеркало.  Це  був  якийсь  високий  чоловік.  З  демонічно  червоним  обличчям.  Він  дивився  на  мене  з  такою  злістю,що  я  навіть  забув  про  своє  безсмертя.    У  руці  у  нього  був  меч.  Велетенський  кольору  лави  меч.  Він  був  одягнутий  у  чорний  подертий  халат,з  під  якого  я  міг  побачити  контури  його  червоного  тіла.  Босі  ноги  ступали  у  моєму  напрямку.  І  в  наступний  момент  він  накинувся  на  мене  повалив  на  підлогу.  І  ударив  в  обличчя.  Я  нічого  не  відчув,але  мої  сили  кудись  зникли  і  я  не  міг  йому  протистояти.  Він  замахнувся  мечем  і  я  помітив,що  він  хоче  відтяти  мені  голову.  І  я  гукнув  її.  Але  було  надто  пізно  я  побачив  як  меч  повільно  опускається  мені  на  шию…
- Біжи!  –  пролунав  її  крик.  
Я  розплющив  очі  і  побачив,що  вона  всадила  велетенський  кинджал  цьому  демонові  у  шию.  Я  якомога  швидше  визволився  з  під  «обіймів»  демона  і  одразу  почав  думати  як  їй  допомогти.  Зброї  я  жодного  разу  не  тримав  у  руках,тільки  тоді,коли  був  у  воєнній  частині  на  екскурсії.  Але  тут  і  цієї  зброї  не  було.  Я  побачив  якесь  крісло  узяв  і  зарядив  ним  по  голові  демону.  Той  ніяк  не  зреагував  на  це,тільки  ударив  її  рукояткою  меча.  Від  цього  удару  вона  полетіла  в  стіну.  А  демон  підвівся  витягнув  кинджал  з  своєї  шиї  і  почав  повільно  насуватись  на  мене  і  замахуватись  мечем.  Тут  я  згадав  про  те,що  говорив  мій  бос.  Що  я  міг  витягнути  зі  своєї  кишені  будь-що.  Раніше  я  цього  не  пробував,але  зараз  був  саме  слушний  момент.  Я  на  секунду  заплющив  очі  уявив  собі  довгий  чорний  відьмацький  меч.  Засунув  руку  в  кишеню  і  зі  всією  силою  висунув  його  звідтіля.  Це  був  чудовий  чорний  відьмацький  меч  такий  як  і  я  собі  уявляв.  Ним  я  швидко  замахнувся  відчув  себе  середньовічним  лицарем  і  розпоров  демону  живіт  ще  один  удар  і  його  голова  гучно  упала  на  підлогу.  
- Стара  відьма,вона  викликала  демона.  А  ти  молодець,був  в  кінці.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=252851
рубрика: Проза, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 10.04.2011

Я Янгол Смерті (уривок з роману-повісті Дежавю)

***
Дощ…Я  йду  вулицею  мого  улюбленого  міста  Смерті.  Старі  мертві  будинки,старезна  бруківка,трамваї,в  яких  я  найбільше  любив  їздити.  На  вулиці  немає  нікого  лиш  я  і  дощ.  Ось  сходи,які  ведуть  на  вершину  з,якої  видно  усе  це  місто.  Пів  години-година  і  вже  тут  на  вершині,на  вершині  світу.  В  голові  самі  лише  спогади  і  ні  одної  думки  ні  про  теперішнє,ні  тим  більше  про  майбутнє,якого  в  мене  немає  через  неї.  
Тут  на  вершині  є  коло  обгороджене  перилами,в  центрі  стоїть  Стовпотворіння,яке  уособлює  центр  всесвіту  і  воно  ділиться  на  сектори  :  Зх,Сх,Пн,Пд.  Саме  тут  я  люблю  стояти  на  всіх  чотирьох  краях  світу.  Хмари  згущаються,дощ  перестав,але  з  цієї  сірої  маси  виділився  один  чорний  промінь,який    повільно  стікаючи  повітрям  впав  біля  мене  перетворившись  на  чорну  калюжу.  Я  стояв  спокійно,бо  знав,що  мало  статись.  Закуривши  подивився  на  годинник,було  пів  7.  Саме  в  цю  хвилину  з  чорної  маси  на  моє  перило  на,яке  я  вперся  вистрибнула  її  чорна  кішка  і  подивилась  на  мене  своїми  великими  чорними  очима,а  потім  я  відчув  на  собі  її  дотик.  Вона  обійняла  мене.  Я  затягнувся  розвернувся  і  зазирнув  у  її  красиві  чорні  очі  в,яких  не  можна  було  побачити  ні  серця  ні  душі  лиш  смерть…
Я  був  її  рабом,рабом  смерті  і  це  було  для  мене  звичним.  Бо  я  любив  її,любив  смерть.
- Я  люблю  тебе.  –  сказала  вона  і  в  її  голосі  було  чутно  лицемірство  і  фальш,яким  вона  манить  всіх  своїх  жертв.
- Краще  не  кажи  так,бо  я  знаю,що  це  просто  брехня.  –  відповів  з  відчаєм  їй.
- Як  ти  думаєш  чому  я  вибрала  саме  тебе  для  цієї  чорної  роботи?  –  усміхнувшись  сказала  вона.
- Бо  я  такий  симпатичний?  –  сарказм  .
- Бо  як  і  в  людей  є  сім*ї  так  і  в  воїнів  смерті  є  родина.
- Ти  напевно  жартуєш?  –  цього  я  ніколи  не  чув  від  неї.
- Так  я  також  спочатку  не  вірила.  Але  коли  побачила  свій  родовід  я  зрозуміла,що  це  правда.
- І  з  чого  ж  все  почалося?
- Пам*ятаєш  добру  стареньку  книжечку  в  чорній  обкладинці?
- Так  там  розказується,що  наш  Джокер  створюючи  землю  і  все  живе  працюючи  над  нею  6  днів  а  на  7  він  відпочивав.
- Ну  і  до  чого  тут  ти  і  я  –  здивовано  спитав  я.
- А  до  того,що  для  кожного  світу  є  свої  книжки.  –  вона  усміхнулась  в  очах  можна  було  прочитати  дику  пристрасть.
- Тобто  якщо  добре  подумати  можна  зробити  висновок,що  існує  такий  собі  світ  смерті  в,якому  живе  вся  твоя  сім*я,і  що  люди  не  самі  у  всесвіті…  -  так  це  дійсно  цікаво.  
- Але  хочу  внести  невеличкі  корективи.  Не  моя  сім*я,а  наш  рід.  –  тут  її  усмішка  стала  ще  більш  цинічною,але  аж  ніяк  не  життєрадісною.
- Тобто  ти  хочеш  сказати,що  ми  родичі?
- Ні  я  хочу  сказати,що  ми  походимо  від  одного  світу.
- Але  ж  я  народився  в  світі  людей?
- Ну  так  я  теж  там  народилась.  Колись  я  вже  не  пам*ятаю,коли  саме  я  народилась  у  маленькому  селі.  Пізніше  виросла,закінчила  школу,вступила  у  ВУЗ,але  не  довго  там  вчилась.
- Чому  ??
- Бо  я  закохалась,але  це  було  не  взаємно  і  то  чи  по  дурості  чи  через  те,що  я  усвідомила,що  я  не  з  цього  світу  я  наклала  на  себе  руки.
-  І  хто  тебе  «навернув»?  –  спитав  я.
- Мій  батько!
- Який  той,що  на  землі?
- Ні  мій  справжній  батько!
- В  мене  питання:а  які  ще  є  світи  крім  цих  трьох:світ  Смертних,світ  Смерті,світ  Задзеркалля?
- Є  ще  Пекло,Рай,Чистилище  і  світ  Ангелів.
- І  ми  можемо  подорожувати  по  цих  усіх  світах?  –  спитав  я  бо  згадав  собі  усіх  супер-героїв,яких  тільки  знав.
- Ну  я  можу.  А  ти  поки-що  ні.  –  вона  усміхнулась  так,як  сміється  мати  з  своєї  дитини,коли  та  хоче  зробити  щось  доросле.
- Чому?
- Бо  я  ще  тебе  не  навчила….
Так  ми  говорили  довго.  Вона  вчила  мене  як  переноситись  в  інші  світи.  Подарувала  годинник  Суду.  Я  приміряв  новий  стиль,який  мені  дуже  подобається.  Але  з  кожним  її  словом  любов  до  неї  росла…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=252343
рубрика: Проза, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 07.04.2011

Дежавю

Це  все  лиш  банальна  ілюзія..
кривава  смертельна  контузія...
люблю  себе  я...

Карета  для  тебе  вже  подана...
твоє  мені  серце  вже  продано...
не  можеш  вже  й  ти...

а  очі  твої  не  самотнії...
та  демони  такі  голоднії...
уб*ю  тебе  я...

а  свічки  горять  не  запалені...
всім  тілом  своїм  незаймані...
зелене  моє  доміно...

оранжеві  чашки  оголені...
а  карти  давно  уже  роздані...
шепіт,збуджений,твій...

це  все  лиш....

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=252219
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 07.04.2011

Спалах частина 3

-Генрі  генрі...-голос  Пола  звучав  якось  приглушено  і  хрипко,  і  одночасно  щей  відчувався  страх  і  паніка.  В  голові  гуділо  і  лиш  одна  думка  бродила  там  "Що  ж  насправді  сталось?"
Через  кілька  хвилин  по  сходах  хтось  почав  бігти.  Це  був  Генрі.  Його  перелякане  обличчя  оглядало  підвал  з  цікавістю  і  він  не  міг  повірити,що  "таке"  могло  бути  у  їхньому  будинку.
-Генрі...-сказав  тихо  але  вже  впевненіше  Пол.
-Сер  я  б  ніколи  і  не  подумав,що  тут  всі  ці  роки  ховалася  ця  краса.-він  був  ніби  загіпнотизований.
-ГЕНРІ!!!
-Прошу,сер  ви  щось  казали?-він  нарешті  перевів  погляд  на  Пола.
-Твій  господар  зник!-сумно  і  страшно  промовив  молодик.
-Як  це  зник?
-Я  його  сфотографував,але  спалах  не  спрацював  і  ....і  він  просто  зник.
Але  реакція  Генрі  була,якоюсь  дивною,можна  навіть  висловити  думку,що  вона  була  якоюсь  гальмівною.
-А  де  зараз  цей  фотоапарат?-спитав  він.
-Ось!-і  молодик  тицьнув  у  великий  чорний  старий  фотоапарат,який  лежав  поруч  біля  ніг.Він  був  неушкодженим,попри  те  що  був  кинутий  молодиком  у  пориві  страху.  Тим  часом  Генрі  уже  узяв  його  до  рук  і  почав  його  оглядати.  Оглядати  спалах.
"Що  ж  могло  статись  і  де  мій  дядечко...Можливо  він  все  ще  десь  тут?Або  я  просто  збожеволів  або..."І  тут  пролунали  два  різкі  неначе  грім  і  блискавка  звуки  -  звук  спалаху  і  крик  Генрі  і  в  ту  ж  секунду  все  стихло.  
Пол  не  хотів  дивитись  в  бік  звуку,але  він  просто  не  міг,він  просто  не  міг  собі  якось  завадити.
На  підлозі  де  кілька  секунд  тому  сидів  Генрі  не  було  нічого,лиш  фотоапарат.
Страх  незвіданого  охопив  Пола,страх  смерті  і  всіх  нещасть  на  землі  .  Він  не  розумів  що  коїться,не  розумів  причину  цього  всього  і  це  водночас  розбурхувало  в  ньому  гнів,настільки  що  він  зірвався  на  ноги  і  хотів  уже  розламати  це  чудо  техніки  ногою,як  його  зупинили  дві  речі.  Перша  -  "А  якщо  проявити  плівку?"  і  друга  -  це  гучний  стукіт  у  двері.
Пол  рвучко  кинувся  до  дверей  "МОжливо  це  просто  якийсь  розіграш?",швидко  відчинив  і  побачив  на  своєму  порозі  жінку,яку  спочатку  не  зміг  роздивитись  через  сліпуче  сонце,вона  щось  тихо  говорила,говорила  так  немов  читала  молитву.  І  тільки  її  вказівний  палець  був  спрямований  на  щось  ззовні  будинку,а  точніше  на  його  дах.
Пол  поглянув  туди  де  вона  показувала  і  побачив  страшну  картину-розірване  тіло  Генрі  повільно  опускалося  по  якомусь  гострому  шпичаку.ВІн  був  мертвий,але  з  тіл  текла  густими  ріками  темна  кров  вона  затікала  у  ринви  і  вже  з  них  повільно  витікала  на  тротуар.  Від  побаченого  Пол  в  мить  перетворився  на  німого,блідого  хлопця  якому  стало  погано  в  автобусі.
....У  руках  те  що  може  пролити  світло  на  зникнення  його  дядька,і  страшну  смерть  дворецького  Генрі.  Це  фотографії.Пол  спеціально  сказав  щоб  ніхто  не  дивився  на  них,бо  хотів  бути  першим.  І  зараз  вони  перед  ним.
Він  спокійно  відкрив  конверт  і  побачив  першу.І  лице  його  сповнилося..........  .........невимовною  радістю  і  тугою    .....

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=250579
рубрика: Проза, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 30.03.2011

споГади (розчаруєтесь якщо прочитаєте) …. .

У  руці  горнятко  з  закарпатським  вином,у  голові  спогади  про  минуле,стару  любов,нову  любов,майбутню...Сигарета  післякожної  цитати...розчарованість  у  всьому...а  особливо  в  собі...в  самотності,в  майбутньому...
У  серці  велика  солодка  запашна  ...Дуля.  Дуля  це  не  дівчина  це  прикра  мелодійна  безодня  з  присмаком  смерті.  
Очікування  кінця  світу...або  хоча  б  зла  у  своєму  серці...ні  те  ні  інше  не  обіцяє  бути  швидко...
У  колонках  рок.  Мерлін  співає  про  lайно  і  таке  інше,Карна  -  не  кохаю  тебе...
Ніхто  не  прописався  у  душі  лиш  пропалена  рана...ким?Собою  старим  пристарілим  чоловіком  який  загинув  для  цього  світу  ....який  молиться  щоночі  Джокеру  про  швидку  смерть...
Кожен  день  в  режимі  очікування,ні  хвилини  щирості,маски  уже  надоїли...верстат  не  хочеться  включати....
усе  пропало  
я  для  себе  помер....\
сенс  де  ж  він?нема  ти  його  знищив  як  і  все  на  світі,усі  мрії  дурне  бажання,графоманство,.....
секс  без  бажання  і  любові....горох  об  стіну....
Сигарета  ...дим  ...гірке  закарпатське  вино....і  у  серці  ніхто...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=250309
рубрика: Проза, Ода
дата поступления 28.03.2011

8888

Падає  дощ  падає  сніг,
моє  життя  між  твоїх  ніг,
бачу  тебе  здійснюю  гріх,
моя  любов  гарячий  біг.

тебе  одну  -  не  вартий  ніхто,
душу  мою  зношує  зло,
з  твого  лиця  світить  добро,
моє  життя  гріє  воно....by  gill

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=250089
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 27.03.2011

За дверима частина 2

КОли  дядько  відкрив  двері  за  ними  було...не  було  нічого.  Пуста  тьма.  Ще  секунду  і  старий  увійшов  всередину,і  Пол  побачив  його  збуджені  нетерплячкою  очі.  Він  пішов  за  ним.  "Можливо  потрібно  було  взяти  свічку?"-але  тільки  він  подумав  про  це  як  кімнату  проштрикнув  промінь  світла,сліпучого  мов  всередині  було  сонце.
 Пол  побачив  кімнату  в  якій  знаходились  4  палаючі  кулі  однакового  розміру.
-Що  це?-спитав  він.
-Не  знаю,знаю  лиш  що  це  не  лампи  бо  світло  від  них  йде  рівномірно  а  не  як  від  звичайних  ламп.А  там  є  важелі  які  його  запалюють.-старий  був  в  цей  момент  дуже  задоволений.  Так  дійсно  на  стіні    були  розміщені  чотири  дивні  важелі,і  якщо  прикласти  якусь  крихітну  силу  бодай  до  одного  тоді  світла  ставало  то  менше  то  більше.
-Але  що  їх  запалює?
-Незнаю.Я  колись  щось  читав  про  таке,таке  явище  ще  називають  "електрикою".
-Ніколи  не  чув...
Та  й  сама  кімната  була  дуже  дивною.  Вона  скидалась  на  якийсь  паб.  Але  все  було  зроблено  в  ...японському  стилі,чи  що.  Маленькі  низькі  чотири  столики  були  розміщені  прямісінько  під  цими  4-ма  кулями.  Стіни  були  в  коричневих  обоях.  На  них  висіли  якісь  невідомі  картини  з  ієрогліфами.  
-Дядечку  а  давайте  я  вас  сфотографую.
-А  навіщо?-  зі  здивуванням  промовив  старий.
-Ну  ми  повісимо  цю  фотографію  на  стіну  і  підпишемо  "моє  відкриття"!-сказав  Пол.
-О  це  прекрасна  ідея.-відповів  дядечко.
І  Пол  одразу  вибіг  за  фотоапаратом.Кілька  секунд    і  він  уже  ловив  дядечка  в  об*єктив.Старий  фотоапарат  був  з  великим  ручним  спалахом,Пол  наповнив  його  потрібно  речовиною.Навів  на  дядечка  об*єктив,там  він  побачив  того  ж  старого,який  щиро  всміхався  до  нього,навіть  можна  сказати  хвалькувато.Ще  мить  і  Пол  натиснув  на  крихітну  кнопку,але  нічого  не  спрацювало.А  саме  спалах.  Та  й  дядечко  десь  зник.І  ...  коли...Пол...  виглянув  зза  чорної  тканини  яка  вкривала  фотоапарат  на  тому  місці  де  хвилину  тому  стояв  дядечко...був...а  точніше  не  було  нічого....Пол  спочатку  нічого  не  зрозумів,йому  перехопило,у  горлі  відчувалась  якась  гіркота  і  він  закричав  ....

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249846
рубрика: Проза, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 26.03.2011

Знайомство частина 1

...Надворі  XIX  століття.  На  вулиці  перед  старим  будинком,який  скоріш  за  все  був  іконою  вікторіанського  стилю  зупинився  екіпаж,з  якого  вийшов  молодик,заплатив  погоничу.  І  на  хвилинку  зупинився  перед  будинком  щоб  оцінити  його  красу.  Високий  довгий  паркан  обгороджував  це  будинок,який  був  частиною  одного  великого  масиву  інших  не  менш  цікавих  споруд.  Всередині  світилось  лиш  одне  вікно...
І  молодик  повільно  відкривши  браму  постукав  у  такий  собі  молоточок,який  служив  для  "оголошення"  приходу  гостей.
Через  хвилину  двері  відкрив  акуратно  одягнутий  старий  слуга,який  і  з  радісною  усмішкою  впустив  молодика  всередину.
-Мій  господар  вас  з  нетерпінням  чекає.
-Дякую.Але  ви  не  знаєте  Генрі  чим  же  обумовлене  його  таке  несподіване  бажання  щоб  я  приїхав?-спитав  таємничо  молодик.
-Не  знаю  сер,я  його  ще  таким  збудженим  не  бачив  з  тих  пір,коли  влаштувався  тут  на  роботу.Але  заходьте  в  вітальню  господар  сказав  що  він  зараз  прийде.
І  молодик  ввійшов  у  простору  вітальню,яка  навіювала  спогади  про  дитинство,а  найбільше  зігрівав  ці  спогади  витончений  камін.  Наливши  собі  в  стакан  віски  він  вмостився  на  невеличкому  шкіряному  кріслі,з  якого  пахло  багатством  і  аристократизмом.
-Привіт  Пол.  Як  доїхав?Як  батько?
-Привіт  дядечку.  Доїхав  не  так  уже  й  добре.  Ви  ж  знаєте  як  працюють  наші  англійські  залізниці,ніякої  поваги  до  клієнтів.А  батько  нещодавно  отямився  від  глибокої  застуди.  Він  дуже  здивувався  вашому  проханню.
-Так  справа  дуже  цікава.-  усміхнувся  чоловік  років  50  з  вже  сивими  пишними  вусами  ,великим  картопляним  носом,і  холодними  голубими  очима  які  палко  усміхались  з  крихітних  окулярів.
-Ну  тоді  давайте  перейдемо  прямо  до  вашої  розповіді.-сказав  з  нетерпінням  молодик.  Скидалось  на  те  що  він  був  точною  копією  цього  старого.  Але  це  пояснювалось  тим  що  батько  цього  молодика  і  цей  старий  були  братами  щобільше  близнюками.
-Ну  тоді  іди  за  мною  Поле.-З  цими  словами  старий  різко  розвернувся  і  вибіг  з  вітальні.Пол  піднявся  і  наздогнав  його  вже  біля  сходів  які  вели  у  підвал  будинку.
На  обличчі  старого  яскраво  вималювувалось  величезне  збудження  і  нетерплячка.  Він  повільно  спустився  вниз  і  смикнув  за  клямку  старих  дверей  молодик  швидко  спутився  до  нього  щоб  поглянути  що  ж  там  чекає  на  нього  його  обличчя  сповнилось  чогось  дивного....

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249710
рубрика: Проза, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 26.03.2011

Бу-Ба-Бу

На  вулиці  темно,як  у  dупі,  а  я  стою  на  вокзалі  на  вулиці  ні  душі.Я  іду  повільною  ходою...Куди?Незнаю  просто  гуляю  як  і  кожного  вечора.Самотні  Ліхтарі    слабко  освітлюють  все  навкруги,а  на  одному  з  них  висить  оголошення.  "Увага  Цирк!!Такого  дійства  ви  ще  ніколи  не  бачили,жонглери  акробати  а  головне  фокусники-маги,яких  ви  ще  ніколи  не  бачили,номери,які  ще  ніколи    ніде  не  показували..."
Сьогоднішня  реклама  вражає.Вона  може  заохотити  будь-якого  навіть  найпринциповішого  клієнта.  А  тим  більше  мене.  І  я  іду,не  з  цікавості  а  просто  з  смішної  бездіяльності.    Повітря  гладить  мої  легені  а  сигарети  додають  у  серце  драйву.  Повз  мене  проходять  суб*єкти,чому  так?Бо  людьми  їх  не  назвеш.  На  вигляд  15-16  рочків  смішна  безрозумова  усмішка  на  лиці.  Пусті  механічні  серця.  Вітер  у  голові  все  натякає  на  думку  що  вони  гопи....  Це  доводить  навіть  не  фірмові  адідасівські  штани,і  парочка  базарних  мештів,а  ще  більш    провокує  на  роздуми  музика  яка  хрипить  з  динаміків  їхніх  телефонів.  Шансон....
Єдине  що  мені  сподобалось  що  я  не  побачив  тих  смішних  ботанських  вусиків,які  свідчать  про  недосвідченість  у  реальності  а  повідомляють  що  їх  власники  єдине  що  могли  робити  це  працювати  правою  рукою,на  гарненьких  дівчат  з  маминих  журналів,і  ковтати  слину  при  появі  красивих  дівчаток  на  вулиці.  У  голові  повно  знань,але  у  світі  їх  у  більшості  неиає  де  використати.  Пам*ятаю  свого  одногрупника.  Брюнет  не  дуже  високий,не  дуже  худий,але  дуже  розумний.  Найпомітнішим  у  ньому  були  брови,а  точніше  суцільна  брова,яка  так  радувала  нас  всіх.  Айкю  було  напевно  99  процентів,але  при  тому  при  всьому  він  жив  лиш  з  собою.  Навідміну  від  інших...Невдаха...
Ось  і  манеж,  при  вході  нікого  немає.  Дивно  але  мене  це  не  зупинило  я  ввійшов  всередину  і.....

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249423
рубрика: Проза, Сатира
дата поступления 25.03.2011

P. S

P.S
Не  все  так  просто  як
виглядає  ,під  маскою
ховається  справжня  сутність
інколи  це  велика  солодка  і
цікава  ...  душа  -  скажете  ви,ні
дуля  скажу  я.  Інколи  там
ховається
зловіще  ,бридке,всіяне
хробаками  істинне  обличчя  -
яке  він  ніколи  не
демонструє  ,бо  і  самому  вже
страшно  на  таке  дивитись.Це
все  як  портрет  який  з  кожним
днем  ,з  кожною  думкою  стає
ще  більш  жахливішим.І  в
кінці  кінців  не  стане  нічого,ні
обличчя  ні  портрета  ні  світу.
Залишиться  лиш  білий
фон  ,без  кольорів  залишаться
лиш  сірі  не  чіткі  двері  з
заржавілою  клямкою  ,яку
відкриваєш  і....просинаєшся
весь  в  холодному  поті.А
серце  з  кожним  днем  б*ється
все  повільніше  і
повільніше  ...доки  не
зупиниться  взагалі.Час  не
повернути,смертельні  рани  не
загоїти,зварене  яйце  не
зробиш  рідким  а  файно  не
засунеш  назад  .
Хто  зна  чи  ці  двері  взагалі
існують  ,а  якщо  й  існують  то
хто  зна  що  за  ними.  Правда
дорогий  читачу?!Загляни  собі
у  душу  ,що  ти  там
бачиш,зухвалість  біль,а
може  такий  підступний  всіма
ненависний  страх  ?Чи  кохану
солодку  пристрасну
смерть  ,яка  не  ходить  з  косою
а  має  ідеальне  блискуче
тіло  ,з  соковитими
губами,достиглими
персами,і....І  ти  хочеш  її  а
вона  розуміє,що  якщо  вона
віддасться  тобі  тоді  ти
загинеш  тому  і  не
з  *являється  пред  тобою
передчасно.Вона  вичікує  лиш
найбільших  моментів
пристрасті  ,і  тоді  дарує
невідому  насолоду.
Так  не  існує  нічого,є  лиш
життя,яке  одним  дарує
розчарування  а  з  іншими
фліртує  і  спокушає
ілюзіями  ,і  смерть,яка  дарує
надію.
А  ця  крива
усмішка  ,грим,чорні  від
макіяжу  очі,шрами  на  щоках
нічого  не  варті  лиш  карта  у
руці  ось  головна
таємниця  ....Та  чи  ви  розкриєте
її  дорогий  читачу  від  цього
буде  заежати  ваше  життя  !!!
Хахахаха.....

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249224
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 24.03.2011

Кінець….

І  ми  ішли  так  дорогою  ішли.  Вона  мовчала,а  я  не  міг  ні  про  що  думати.  Тільки  про  те  чи  притулюсь  я  до  її  дупки  ще  раз  ,ще  останній  разочок  чи  ні.  Так  безперечно,я  був  закоханий  у  її  дупку,пружну  сексуальну  дупку  яка  дарувала  радість,а  інколи  і  зігрівала  мої  коліна.
І  тут  я  подумав.  "Блін  а  якшо  я  її  кину?Чому  б  і  ні?"  -  і  тут  у  моїй  пустій  голові  почали  малюватись  картини  вони  були  ідеальнішими  ніж  в  якогось  там  Ван  ГОга.  Картини  холостяцького  життя,сцени  в  яких  я  гуляв  з  різними  дівчатами,ще  на  одній  картині  була  зображена  чоловіча  долоня  з  безіменного  пальця  якої  падала  обручка,потім  картина  де  я  бачу  усіх  своїх  друзів  море  пива  і  себе  у  смішних  плавках  з  сердечками...  Ну  мої    думки  можна  описувати  до  нескінченності,в  загальному  мене  переповнювало  лиш  одне  почуття  -  майбутньої  свободи  і  ...  ні  не  суму  а  п*янки.  
І  тут  душа  переповнилася  моїм  улюбленим  коктейльом  з  пофігізму  і  не  менш  ароматного  цинізму  і  я  усміхнувся  сам  до  себе.  "Чому  ти  усміхаєшся  як  дибіл?"-вона  помітила.
"Та  ні  просто  дещо  собі  згадав!"
"розкажи!"-  і  вона  зробила  свій  улюблений  вираз  обличчя-неначе  порося  якому  дали  не  його  уюблеблені  "лушпайки"  з  яблука  а  якусь  чорну  ікру.
"та  ні  нічого"  -  з  цими  словами  я  закурив  сигаретку,і  подумав  що  мені  треба  це  зробити  саме  сьогодні.
"О  кицюня"-  вона  враз  вигукнула  це  огидне  слово.  "Кицюнями"  -  вона  називала  усіх  своїх  знайомих  чи  то  дівчат  чи  то  хлопців,але  передімною  виникла  якась  незрозуміла  фігура,висока  під  2  метри  істота,була  вкрита  волоссям,як  людина-вовк.Аж  пізніше  я  дізнався,що  це  був  хлопець  і  її  найкращий  друг.
Ця  фігура  зігнулася  в  три  погибелі  щоб  бути  на  рівні  з  моєю  Крісті  і  отримала  від  неї  поцілунок.  І  ми  пішли  далі.  Але  коли  я  затягнувся  і  поглянув  на  неї  я  мало  не  подавився  димом.  Вона  виплювувала  жмутки  волосся  з  свого  ротика.Це  було  так  смішно  і  схоже  на  маленьку  дитину  яка  покусала  кота.
ПІсля  цього  я  зрозумів  що  нам  потрібно  розійтись  остаточно.  
"Крісті..."-  наважувався  я.
"ПЩо?"-плювала  і  відповідала  вона.
"нам  треба  розійтись!Від  цієї  хвилини  ми  вже  не  пара."
Очі  її  вилізли  на  лоба  і  почервоніли,жмутки  волосин  так  і  залишились  у  роті,а  шкіра  почала  світитись  як  гірлянда  на  ялинці.
"Я  ...  я  теж  про  це  думала"-голос  її  тремтів  як  погана  скрипка  в  невмілого  скрипаля.-"Я  тебе  більше  не  хочу  знати!"-а  це  вона  вже  сказала  як  бойова  єгипетська  цариця  Клеопатра.Крісті  розвернулась  і  пішла,а  я  ще  довго  сміявся  як  Джокер  у  фільмі  про  Бетмена...
Ось  так  і  закінчилась  наша  любовна  історія.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249096
рубрика: Проза, Сатира
дата поступления 23.03.2011

Перший поцілунок

І  так  ми  познайомились,слово  за  слово  зачепились  і  пізніше  почали  разом  гуляти.  Ми  раділи  землі  всіяній  різними  видами  собачого  лайна,раділи  пташкам,які  інколи  не  туди  літали.  Ми  гуляли,вона  з  таким  запалом  розказувала  про  своїх  подружок,що  в  мене  склалось  враження  що  я  на  передачі  шукаю  жінку  з  вуйком  СєрГєєм  за  ведучого,який  в  нашому  селі  був  вроді  як  знаменитість.  "За  дверима  першої  стайні  цьоця  Люба  природжена  для  кохання,для  хозєйства  і  всякої  домашньої  тварі,за  другими  наша  шьолоденька  баба  Марушя  яка  уже  60  років  як  дівчинка  її  особливі  примітки  -Шукаю  молодого  фацета  який  здатен  розтопити  моє  серце  і  зробити  вогкою  мою  гуску..."-  ну  кароче  шось  в  тому  стилі,хоча  дітей  на  це  шоу  не  пускали.
Ми  гуляли  але  я  як  кожний  гєтеросексуальний  хлопець  хотів  більшого.  І  от  випала  можливість.  Ми  пішли  на  мою  найкращу  лавочку,що  знаходилася  в  дитячому  садку,це  була  десь  7  година,на  вулиці  зима.  Я  замерзаю,вона  навпаки  червоніє  від  мого  мегарозбещуючого  голодного  погляду,взагалі  то  я  тоді  дивився  на  неї  як  студент  на  кусок  свіженької  запашної  ковбаски.Я  посадив  її  собі  на  коліна,і  менти  які  дивились  за  нами  зза  брами  напевно  подумали  що  це  виглядає  як  дитина  в  Санта  Клауса  на  колінах.
...І  тут  запала  мовчанка.Я  подивився  в  її  красиві  очі,усі  мої  асоціації  зникли,погляд  став  настільки  збуджуючим  що  я  не  втримався  і  почав  цілувати  її  шию,бо  в  губи  вона  не  дозволяла  "ми  не  пара  щоб  таке  робити".  Від  неї  пахло  весняною  свіжістю,хоча  до  весни  ще  було  дуже  і  дуже  далеко.Я  ніжно  цілував  її  у  шию  потім  помаленьку  перейшов  до  крихітного  симпатичного  підбородочка,і  помаленьку  піднявся  до  гарячої  щоки  а  вже  від  неї  обережно  поцілував  губи.  І  що  ви  думаєте,моє  серце  зраділо  як  у  першокласника  який  поцілував  свою  вчительку-практикантку...
ВОна  цілувалась  дивно  але  тоді  емоції  у  мене  зашкалювали,я  відчув  себе  як  Гомер  Сімпсон  -  на  7  небі.  А  пізніше  я  помітив  що  вона  цілується  як  у  фільмі  щелепи  -  там  акули  клацають  зубами  перед  дупами  жертв...
Але  в  цілому  було  класно.  Хоча  ви  б  бачили  як  її  "міну"  коли  вона  цілувалась.  Її  личко  було  схоже  на  якогось  ботана  який  розсмоктує    нові  формули....Ось  так..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=248812
рубрика: Поезія, Сатира
дата поступления 22.03.2011

Карти

Місяць  освітлює  мою  кімнату,усі  вже  давно  сплять,а  я  хочу  розказати  вам  про  все,а  точніше  про  одну  найдивнішу  людину  на  землі.  Його  звали  Джокер,його  улюбленим  кольором  був  чорним,улюбленою  цифрою  8,улюбленим  днем  субота,бо  можна  було  напитись  чи  то  з  горя  чи  з  радості  і  спати  довго  довго,піти  до  церкви  поспівчувати  собі  і  іншим  які  його  знають  і  нирнути  у  сірі  будні.  Він  не  ганявся  за  модою,еавпаки  зневажав  людей,ніколи  не  слідкував  за  собою  бо  вважав  що  все  на  землі  не  потрібне  крім  любові,яку  він  ховав  у  своєму  неприбраному  єстві,у  непричесаній  зачісці,у  неголеній  бороді.  Цю  любов  він  ніс  усе  своє  нікчемне  і  водночас  цікаве  життя,грався  нею  як  дитина  кубиками,то  складав  із  неї  імена,то  переводив  їх  на  речі.Але  зажди  виходив  переможцем.  Та  й  сама  богиня  любові  дивувалась  цьому,не  могла  заплутати  його  у  своїх  тенетах.  Якби  не  вона.  Вона  -  це  наївна  дівчинка,з  чорними  глибокими  очима,з  чорним  волоссям,з  чорним  лаком  на  нігтях.  Її  звали  Дама.  Навідміну  від  Джокера  вона  ніколи  не  зраджувала  своїй  любові,завжди  була  їй  вірна,голубила  її,з  дитинства  плекала,шукала  її  у  перехожих,у  їхніх  очах..але  знайшла  у  ньому...
                                                                               888
Він  їхав  як  завжди  у  трамваї  з  цифрою  "9".Проклинав  усіх,кондукторів,машиністів,усіх  бо  хотів  лиш  одного  щоб  цифру  9,замінили  на  8.Він  ненавидів  усе,себе,своїх  друзів,батьків,вчителів,музику,поетів.Любив  лиш  одне  -  себе.  Хоча  зовні  не  можна  було  цього  сказати...Він  сидів  на  сірому  кріслі  і  так  бажав  щоб  воно  було  чорним.  Джокер  вдивлявся  у  вічі  всім  з  викликом,хоча  знав  що  переможе,бо  він  же  Джокер-  непереможний.  А  Дама  випадково  поверталася  додому.  Якщо  був  би  прилад  який  би  вимірював  мрії  він  би  біля  неї  показав  одиницю,бо  Дама  мріяла  лиш  про  одне  -  побачити  нарешті  хоча  б  в  якихось  очах  свою  любов.  Вона  побачила  Джокера,але  сіла  спереду  нього.  Він  же  відчув  її  запах,але  не  повірив  бо  не  вірив  в  запахи.  Він  вірив  у  долю  у  чорний  колір  і  у  8.Ось  його  зупинка  він  вийшов  і  побачив  її  богиню  любові.  
-ПРивіт  я  богиня  любові.
-хех  ну  привіт.
-ти  єдиний  що  мені  не  піддався!
-Я  знаю.
-що  ж  ти  будеш  робити?
-буду  і  далі  з  тобою  гратись!
-а  вона?
-Дама?
-так!
-а  я  знав  про  неї,вона  твоя  дочка,дочка  богині!
-не  роби  їй  боляче  !добре?
-я  вже  убив  її!
-ніііііі.
-так!  -  і  він  пішов  закурив  сигарету  і  пішов  з  закривавленим  кинджалом  у  серці  пішов,пішов  щоб  пропасти  на  віки,пішов  щоб  не  здатись  ніколи,пішов  щоб  не  сказати  ні  слова,пішов  щоб.....

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=248705
рубрика: Проза, Білий вірш
дата поступления 22.03.2011

Ось воно яке - кохання.

..Ось  так  і  почалося  наше  кохання.  А  точніше  його  зачатки.  ВОна  крила  матюками,мене,мої  сигарети,моє  красіве  личко,і  усіх  хлопів  на  світі.  А  просто  дивився  на  її  тупий  погляд  і  мріяв  про  те  як  обійму  її  і  поцілую,так  понад  усе  я  хотів  скуштувати  її  тіла.  Але  після  її  довгого  монологу  я  почав  уявляти  собі,яке  ж  виглядає  подружнє  життя  в  цілому,з  усіма  його  веселощами.  
Ти  лежиш  на  дивані,попиваєш  пивко,дивишся  улюблені  передачі,матюкаєш  вітчизняних  футболістів  які  "грають  як  моя  бабулька".  А  бідна  жінка,обливається  сімнадцятим  потоп,чаклує  над  каструлями,готує  борщик  і  паралельно  відворотне  зілля  яке  б  позбавило  її  від  цього  ходячого  смітника.
Але  наші  стосунки  були  ще  далекими  від  цих  "мрій".Пам*ятаю  той  випадок,коли  я  вперше  почув  її  коронну  фразу.  Ми  сиділи  в  колі  наших  друзів,говорили  про  життя  психологію  і  ше  всяку  фігню  і  тут  я  дивлюсь  на  її  симпатичненьке  личко  яке  скривила  усмішка,її  очі  засвітились  дивними  голубими  вогниками.  Ні  ви  не  подумайте,що  це  я  обкурився,ні  у  неї  справді  були  голубі  очі,але  в  більшості  всі  дівчатка  кажуть  що  в  них  не    голубі  а  колір  очей  міняється  але  це  в  окремих  випадках,мені  навіть  здається  що  вони  кажуть  так  тіки  тому  щоб  ми  частіше    дивилися  їм  в  очі....І  так  у  неї  почали  блищати  очі,губи  тремтіли  як  у  маленької  дитини  яка  побачила  соску,шкіра  вмить  ожила,стала  рожевою  як  і  її  курточка  і...всі  вмить  завмерли."Крісті  що  з  тобою?"  -  спитали  в  один  голос  усі."Дєвкі...-  і  тут  запала  мовчанка  як  у  сюжеті  зі  знаменитою  "Йолкою"  і  проффесором.-Дєвкі  всі  хлопці  дебіли!"-коли  вона  це  говорила  її  голос  кілька  разів  міняв  тональність  "майже  як  в  кіркорова"-подумав  я.Але  коли  вона  все  ж  таки  це  сказала  реакція  всіх  була  не  однозначною.Оленка  роззявила  рота  як  півень  зранку  коли  будить  людей,в  Юри  вилізли  очі,а  я  взагалі  взявся  за  голову  як  футболіст  який  не  забив  з  двох  метрів  в  ворота  а  натомість  устав  на  яєчка  воротарю,послизнувся  на  них  і  розбив  голову,після  того  як  зламав  ногу...
Але  найбільше  мені  запам*ятався  наш  перший  поцілунок....

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=248621
рубрика: Поезія, Сатира
дата поступления 21.03.2011

"Красотка"

Так  цю  "красотку"  я  зустрів  майже  рік  тому  і  ні  про  що  не  жалію  як  не  як  "красотка".  А  сталось  це  як  завжди  для  кохання  -  банальним  чином!Йшов  я  одного  разу  по  парку  як  завжди  за  своїм  улюбленим  пивком  "1  приватна  броварня",покурював  сигаретку,і  подекуди  ухилявся  від  чорних  "гадів"  які  хотіли  забруднити  своїми  снарядами  моє  чорне  елегантне  пальто.  Вони  входили  в  піке  над  моєю  головою,описували  "бочку",і  гадили  на  всіх  людей  які  там  гуляли.  А  я  ішов  собі  ,мугикаючи  щось  під  ніс,і  подекуди  почухував  свою  малу  дупу,яка  не  одного  разу  заносила  мене  в  неприємності.  Іду  я  іду,і  бачу  її.
Маленьке  крихітне  дівчисько  з  безсоромною  усмішкою  і  "тупими"  очима,які  в  більшості  тіки  і  вміли  відрізняти  бренди  від  "села"  і  таке  інше.  Маленький  смішний  ніс  який  був  червоний  не  то  від  морозу  не  то  від  сорому,бо  зранку  було  трішки  холодно  а  на  ній  виднілася  рожева  апетитна  спідничка,яка  від  одного  погляду  на  неї  робила  мене  педофілом  початківцем.  Так  оцей  смішний  ніс  був  задертий  так  високо  наскільки  йому  дозволяла  сила  тяжіння.Маленькі  циці  але  пружна  дупка  ось  що  захоплювало  одразу,усіх  тіки  не  мене.  Я  був  хлопчиськом  нової  генерації  дружив  з  телевізором  тому  як  і  кожний  сучасний  молодик  захоплювався  силіконами  Свєтки  Льободи  і  їй  подібним.  Тому  оглянувши  цю  дивину  я  пройшов  собі  далі  як  нічого  не  бувало.  Аж  доки  не  почув  крик  ...ні  це  скоріше  був  не  крик  а  писк  ,як  в  народі  кажуть  "ніби  свиню  різали".  Я  оглянувся  і  побачив  ,що  те  мале  дівчисько  пищить  як  недорізане  порося,та  ще  й  бліде  як  постіль  у  моєї  матері  на  ліжку.  Я  миттю  зжав  кулаки  і  як  поважний  лицар  Айвенго  поскакав  на  своєму  уявному  коні  Росинанті  до  молодиці,щоб  розібратись  що  сталось  і  опустити  свій  "меч"  справедливості  на  винних  у  її  жалібному  крику.  
"що  сталось  панно?"-звернувся  я  до  неї  благородним  тоном  річарда  левового  серця.
"Ти  піпіпіпі...."  -  з  її  маленького  писочка  посипалось  стільки  матюків,що  я  аж  здивувався  як  така  маленька  красива  головка  може  змістити  в  собі  стільки  "чорних  слів".
Аж  потім  я  у  всьому  розібрався.  Виявляється  тоді  йшовши  повз  неї  я  махнув  своїм  довгим  байкерським  волоссям,і  спокійним  жестом  своєї  лицарської  руки  жбурнув  "бичок"  на  її  рожеву  синтетичну  курточку  яка  тут  же  спалахнула....
саме  з  цього  випадку  і  почалась  наша  садомазо-любов.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=248490
рубрика: Проза, Сатира
дата поступления 21.03.2011

Кардіохірург

Так  кардіохірург  це  одна  з  найцікавіших  і  найпотрібніших  професій  на  землі.  Він  вирішує  все  чи  робити  операцію,чи  потрібне  тобі  твоє  серце  чи  викинути  його  у  смітник  перед  тим  вкинувши  в  сміттєвий  чорний  пакетик.  Але  безперечно  вуйко  Роман  таким  благородним  "дохтором"  як  його  називали  у  селі  не  був.  Він  любив  собі  перехелити  стаканчик  другий,погомоніти  про  те  про  се,  з  новим  пацієнтом  і  розказати  кілька  цікавих  історій  зі  своєї  вигаданої  практики.Тому  коли  наш  герой  вперше  переступив  поріг  його  кабінету  той  саме  наливав  собі  свіженьку  порцію  баби  Любівського  самогону.
-Привіт  дохторе  у  мене  смертельна  проблєма!
-  шо  сталосі  хлопчику  мій?  -  і  одним  залпом  прикінчивши  дозу  самогону  дохтор  приступив  до  вирішення  віковічної  проблеми  -  любові.  Спочатку  виписав  сто  грамів  самогону  двічі  на  день(щоб  розрекламувати  марку)пізніше  порадив  кількох  достиглих  дівчаток(які    давно  уже  мали  б  вийти  заміж)але  врешті  решт  чи  то  від  нудоти  чи  то  від  нестачі  діягнозу  він  гучно,міцно,і  з  веселим  риком  захропів...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=248269
рубрика: Проза, Сатира
дата поступления 20.03.2011

WC (wolf in the cities)

...Так  і  ось  цей  заповітній  поворот.Далі  мовчанка.  На  вулиці  не  видно  нікого,ні  одного  глядача  ,який  би  міг  побачити  і  оцінити  цю  гру  життєвих  акторів,захопитися  цим  банальним  життєвим  сценарієм,і  кинути  бодай  копійчину  у  всеукраїнські  касові  збори.  Але  на  вулиці  лиш  зграя  бродяжних  псів  які  бігають  за  нашими  героями  туди-сюди,і  вводять  їх  не  в  потрібний  драматичний  настрій  а  у  смердючий  чоловічо-дівчачий  піт.  Висунувши  великі  білі  зуби  вони  біжать  за  дівчиськом  і  намагаються  вкусити  її  за  найдорожче  м*яку  шовкову  дупку,яка  буває  такою  ніжною  коли  опиняється  в  руках  цього  молодика,чого  не  скаже  про  її  власницю.Але  це  їм  не  вдається  як  і  свого  часу  йому,вона  б*є  їх  своєю  рожевою  сумочкою,що  дуже  образливо.  
"Як  це  якесь  мале  людське  диченя  б*є  нас  своєю  рожевою  сумкою?І  навіть  не  брендовою,а  якою  купленою  на  базарі  у  тьоті  Галі?Що  за  непотріб!"І  хто  казав  що  собаки  не  вміють  думати  і  бодай  відчувати  своїм  оком  рожеві  кольори?І  вони  вирішують  взятись  за  хлопця  а  точніше  чоловіка.  І  біжать  за  ним,а  вона  гучно  сміється  як  він  відстрибує  від  цих  тварин  намагається  сховатись  від  їх  шалених  укусів.  А  серце  так  його  болить.  Можливо  ви  скажете  щоб  він  пішов  до  кардіохірурга  і  він  погодиться  з  вами  що  так  не  може  далі  продовжуватись  і  все  ж  піде  до  нього.  ...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=248264
рубрика: Проза, Сатира
дата поступления 20.03.2011

Грррр

...І  ми  пішли,пішли  без  привітання,просто  собі  почалапали  далі.  На  дворі  погода,яка  називається  ні  сісти  ні  встати,ні  дощ  не  омивав  оцю  грішну  землю,ні  сонце  не  наділяло  її  своїм  святим  теплом.  А  дві  постаті  ішли  крізь  світ  і  ...  мовчали.
Високий  -  мовчав,  бо  затівав  у  голові  план  від  якого  у  неї  б  підкосились  ноги.  
Вона-низька  мовчала,бо  дивувалась  собі  своїй  сміливості.
Не  одна  вже  пташка  пролітала  над  ними,і  не  одна  вже  гадила  хоча  б  одному  з  них  на  плече,тому  якщо  б  можна  було  побачити  крізь  якусь  фантастичну  лінзу  їхні  душі  то  вони  б  скидалися  б  на  пам*ятки  Леніна  і  Сталіна  в  Одесі.А  вони  все  йшли  і  шли,мовчали.  Нарешті  він  міг  помовчати  собі  трішки  і  забути  її  пискливий  скриплячий  дитячий  голосок,нарешті  міг  відпочити  від  її  руки,яка  побожевільному  смикала  його  в  ті  часи,коли  вони  могли  ще  назвати  себе  тим  святим  словом  "парою"  .Ні  не  парою,яка  йде  з  гарячого  чайника,коли  він  кипить,ні  і  не  тою  парою,яка  йде  з  Ass  коли  твориться  бридке  дійство.  А  тою  парою,яка  єднає  людей  в  одне  ціле  і  не  дає  цим  об*єднувальним  швам  тріснути...
Вони  мовчали  і  вона  вирішила  почати  розмову  з  купівлі  нових  рожевих  чобітків,які  так  будуть  пасувати  до  її  рожевої  курточки  і  світлого  волосся.  А  він  вкотре  подумав,що  за  анекдот  він  же  не  її  подружка.  І  висловив  своє  невдоволення  грізним  ГРРРр.  Вона  змовкла  і  вони  пішли  до  повороту,який  вирішив  їхнє  подальше  майбутнє...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=248134
рубрика: Проза, Сатира
дата поступления 19.03.2011

ЖИТТЄ Є ЛУЧШЕ…

Все  відбулось  не  так  швидко,як  хотілось  та  й  почалось  не  так  вже  й  пізно.  Від  твоєї  брами  до  тюрми,тюрми  мого  серця,яке  співало  коли  бачило  тебе.  Я  розумів,що  це  кінець,але  кінець  був  як  завжди  банальним.  
 Ти  прийшла.  Ти  прийшла,але  не  сама.  Хех  з  ним  -  скажете  ви.  Ні  -  розчарую  вас  я.  З  нею.  Низькою  шатенкою  років  16-17.  Яка  криво  усміхалась  до  неї  без  будь-яких  признаків  дружби,можливо  чогось  іншого?Може.  Подивитись  на  мою  "кохану"  і  можна  було  зрозуміти,що  а)вона  трішки  того;б)вона  просто  блондинка  в  душі.  АЛе  давайте  краще  закінчимо    Нею.  Низька  зростом,ну  низькі  дівчатка  завжди  приваблюють  чоловіків  своєю  слабкістю  і  чистотою,але  чоловіків.  А  моя  Крісті  -  жінка.  І  про  ніяку  слабкість  не  можна  було  навіть  подумати  бо  з  її  красивих  наївних  губ  вивергалось  стільки  словечок-матів,що  коси  б  у  її  мами  побіліли  і  вуха  в  її  батька  б  позакладало....
..моє  серце  дико  б*ється,бо  мене  проміняли  на  якесь  дівчисько,якесь  дівчисько  яке  ледве  дотягує  до  160см,і  ледве  дотягує  до  3  слова  в  орфографічному  словнику.  Це  ж  банально  болісно,а  головне  смішно.  Фантастично  побачити,як  вони  поцілувались  і  ото  кострубате  сказало  :  "Ну  всьо  мала,давай  чьом.  До  вєчора  і  незатрімуйші  з  цім  Хахьолєм"  -  і  пішло.  Нарешті  воно  пішло  і  я  міг  спокійно  з  диким  стукотом  у  серці  подивитись  на  вже  не  мою  Крісті  і  зрозуміти,що  "життє  є  лучше"...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=248126
рубрика: Проза, Сатира
дата поступления 19.03.2011

М (О) айЖЕ ІДе (О) аЛ

....Цей  звук  захоплює  зненацька,
           Цей  морок  відчуває  світло,
               Цей  дотик  існує  без  кохання,
                   Це  серце  радісно  розквітло,

                       Життя-нікому  непотрібно,
                           Любов-утратила  повітря,
                             А  світ  -  у  ньому  все  розквітло,
                               Цей  ангел  втратив  свої  крила,

                                   Навколо  лиш  одна  безодня,
                                     сидиш  на  костяному  троні,
                                         усе  неначе  ти  спросоння,
                                             і  звуки  серця  в  твоїй  скроні,
 
                                               А  ти  -  лиш  шахова  фігура,
                                                   стоїш  на  чорному  квадраті,
                                                     а  в  серці  "дорога"  купюра,
                                                         навколо  всі  духовно  вже  багаті...
....by  Gill....

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=247893
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.03.2011

Весняна пісня

Сонце  заглядає  в  мою  душу,
зігріває  двері  мого  серця,
я  заради  тебе  жити  мушу,
щоб  любити  й  цілувати  тебе

Ти  була  моєю  ще  з  дитинства
я  кохав  тебе  за  твої  очі  
та  на  небі  Бог  із  нас  сміється
через  сонні  недоспаннії  ночі

Ми  гуляли  разом  до  світання
я  купався  в  річці  мого  щастя
ти  ненавиділа  прощання
ми  попали  в  любовную  пастку

як  тепер  я  тебе  згадаю
хочеться  цілувать  ті  губи
я  так  за  тобою  скучаю
це  для  мене  як  смертельні  муки...by  gill

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=246491
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.03.2011

Те що робить мене мною!!!

сорі  але  прагматизм  завжди  краще  ніж  сліпа  наївність)один  божевільний  чоловік  колись  сказав  де  не  побудуєш  любові  там  проросте  щось  більше!-  це  був  я  )кожна  людина  надіється  лиш  на  когось  і  врешті  забуває  про  себе)))надіється  що  одного  разу  хтось  прийде  візьме  за  руку  і  забере  у  мрію))можливо  поцілує  приголубить))але  ти  ніколи  не  задумуєшся  над  тим  що  хтось  чекає  саме  тебе  а  ти  замість  того  щоб  знайти  його  сидиш  задерши  ноги  на  стіну  чухаєш  дупу  і  віриш  тим  мріям  які  в  майбутньому  приносять  лиш  розчарування  хоча  ні  інколи  вони  дивують  і  роблять  казку  в  якій  ти  граєш  роль  червоної  шапочки  за  якою  женеться  не  вовк  а  товстезне  порося  тверезості  а  ти  втікаєш  від  нього  думаючи  що  це  підступний  вовк-буденність-сірість-антилюбов)  

І  тут  постає  питання  що  робити  з  спогадами  про  нерозділене  кохання  і  всяке  інше????Вчені  придумали  психологію  люди  -  анекдоти)))життя  -  анекдот  але  не  вдалий  з  якого  ніхто  не  сміється  лиш  кучка  сірих  дурнів  які  ніколи  нічого  такого  не  відчували!!!!)))

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244551
рубрика: Інше, Філософська лірика
дата поступления 03.03.2011

Сон

Вода
Падає  дощ,прозорий  ніжний  теплий!Він  стоїть  на  вулиці  перед  будинком  63б  і  дощ  омиває  його  чорне  волосся!Стоїть  як  манекен  у  магазині  неначе  він  не  живий  неначе  нема  у  нього  серця  справді  воно  відсутнє,світ  до  цього  долучився  а  головну  роль  зіграла  вона,та  яку  він  безмежно  любив.
Падає  сніг.Він  стоїть  біля  тих  самих  воріт,немає  нічого  нікого,навіть  імені,сам  один  відмовився  від  всього  від  світу  від  тих  які  дарували  кілька  хвилин  блаженства,для  чого?для  того  щоб  постояти  під  її  воротами,востаннє  подивитись  на  її  прекрасне  лице,на  своє  серце  яке  вона  стискає  в  руках!він  усе  відчуває...одна  мить  і  він  розуміє  що  це  сон...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244289
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.03.2011

перець кров вода і вічність…

Дивлюсь  у  небо  північ...  
кривавий  місяць...  
зорі  хмари...  

усього  в  тобі  безліч...  
красиві  очі  губи...  
твої  солодкі  чари...  

ти  володіла  всім  моїм  єством...  
любила  пити  мою  кров...  
та  я  цього  не  розумів....  
я  просто  жив  і  все  терпів..  

а  ти  убила  моє  серце...  
а  ти  згустила  мою  кров...  
ти  була  для  мене  водою  з  перцем...  
моя  ти  грішна  чорна  ти  любов...  

блукала  вулицями  смерті...  
ти  спала  в  пеклі  їх  розмов  ...  
і  знов  убила  моє  серце..  
і  захворіла  на  любов...  

та  вже  запізно  я  в  безодні...  
дивлюсь  на  тебе  з  під  землі...  
твої  гіркі  ті  сльози...  
я  бачу  на  твоїм  лиці....

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244274
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2011