| Сторінки (1/20): | « | 1 | » |
Ги ги… Все якось так - ніяк… Мамаааааа… Курити траву погано?.. То йди до біса, як погано, йди до біса… Моя трава – це він, і я його щоразу брутально курю… Мій фен – вже винюханий весь, але ні крихти, нікому, мій… Відпустити кохану людину – це мистецтво! Та невже, і який кретин так сказав? Мистецтво – це коли ти біля того, що зовеш травою… Мистецтво – це музика, яка лунає в твоїй башці, і надає броунівського руху твоїм снам… Мистецтво – це спроби себе стримати… Він такий, його хочеться зґвалтувати, о ні, не «зґвалтувати», а ґвалтувати… І плювати на те, що він телепень, бовдур, недоумок, геній, мій майстер, та придурок він, і, взагалі не відповідає жодному з правил моральних норм, але ж… я теж аморальна…
І вже дуже давно, тією травою барижить інша, але я його курю й досі… Торгує та… яку не треба забирати з буцегарні, чи п’яну з генделика, чи просто ніяку… Але й та… з якою не проговориш ніч і не проп’єш день, не скуриш книгу і не спатлатиш каву…
І що? Я мушу плакати?.. Та ну… мужицькі баби не плачуть… У моєму житті багато чоловіків: дорогих, і дешевих, справжніх і не дуже, та найрізноманітніших… Мені є чим тебе випалити, є ким тебе вигнати, але я не бачу в цьому сенсу… Ти і шизофренія – мої творчі наркотики. Я рада, що все так, а не інакше, я рада, що в моїй квартирі звучить не скрипка, а крик горобців, ой ні, то папуги, і він один…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=255992
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.04.2011
Вбити Бога… Дозвольте я це зроблю, він вбив усіх, всіх тих , кого я так любила, і навіть мене, дозвольте я його вб’ю, він знищив все те, що я мала… Я ж не зі зла, я просто його вб’ю, - обережно, щоб було болю, зовсім мізерна кількість, бо він святий, можливо, я його отрую, а можливо, дуло пістолета до виска, і в вічність ввійде лише писк (цікаво… А Боги… вони вміють пищати? Та й чи відчувають вони щось), але… я мушу все це розгадати і вбити його, - брудно, тихо і без болю, всерівно ніхто ж не помітить…
А, можливо… я зможу вбити Бога, того, що мене кохає, солоно і похапцем, а я його – брутально і ненавидячи… Я не стерплю цього усього обману, омани його очей, я не стерплю, я більше не кохаю силу, вона мене стомлює, ось тепер я, як дешевий кран з якого, ледь-ледь ллється іржаве кохання, на мить застрягле із сміттям в старих трубах… Є він і є я, і інший він, і інша вона, зовсім не трикутник, чортовий квадрат, з’єднаний діагоналями під найменуванням «навпаки»… Я хочу його, а він змушений хотіти її, тому що інший він хоче мене, і, як для чого, я цього іншого ненавистю вбиваю, спроста, так собі, а по ньому ллється секс під присмаком солоного кохання… Я зраджена і зраджую, але ж не в змозі припинити… Ось так ми сильно заблукали… Ми ходимо вчотирьох… а я блукаю в однині, і не можу відірвати від нього, зачарованих махоркових очей, єдиний, мій і назавжди, так смачно повзає під нею, на ній і збоку, а я… повзаю по асфальті, о ні, по улюбленій бруківці… але… проблема в тому, що та суча бруківка улюблена лише під його ногами, а так… мене змусили кохати бездоріжжя… І так хочеться ревіти, пищати слабким, приблудним цуценям, повзати, як гусінь від болю… але лишатися собою… та більше цього ніколи вже не буде… Я не помираю, ні, і Бога я не вбиваю, він мені не під силу, але… я тримаю за руку Мефістофеля і відчуваю себе пустою та незалежною… Так, це я, Боже, дивись, це я, поглянь в що я перетворилась, скинь із неба, хоч краплю бруду, я сумую, скинь… А Бог… він все-таки колись помре… а плакатиму над ним я, та… сильна жінка, яка все життя задихалась від ненависті та жодного разу не подавилась марною надією… а потім все життя… похоронить… від вірності й кохання… Як вірна і породиста собака, мала б силу стати звичайним дворовим цуценям, лише б дозволив, лише б взяв, а так… вічно в самоті, і зовсім не в пошуку хазяїна, просто справжні собаки не зраджують, лишаються вірними одному, ти мене чуєш, тупа істото, я ж не можу далі так… Вона тебе не чекає, ти їй ні до чого, а я… я відповідаю на дзвінки іншого лише… через те, що він дзвонить з твого телефона… Я живу всього лиш через те, що мій біль сильніше сили дає жити… Розумієш… та нічорта ти не розумієш, а мені й не потрібно, щоб ти розумів, просто стій… поруч, або через дорогу, або крізь міста і кілометри країн і дихай зі мною… спільним повітрям… нашим повітрям хімікатів, дихай, дихай, Боже, дихай зі мною, а не нею… Так, так, ти, як завжди правий, я хвора, то штовхни мене під медикаменти псих-лікарів, або ж лікарів психів, або ж просто штовхни… з вікна… чи під поїзд… давай… роби щось… можеш мене бити та ненавидіти, але досить, усміхатись і бути моїм другом, досить… Давай, милий, скрипка стомилась, вона постаріла, струни порвались, її майже не має… але вона грає… грає на одній струні, грає для тебе… лише для тебе… а ніхто не чує… і ти не чуєш… А вона гратиме далі, тому що майстер так велів… єдиний майстер так велів…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=255989
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.04.2011
Ви ніколи не знайдете те, чого немає, тому що все, що ви бачите та знаходите є в вас, воно є вашою складовою, адже ми не з води складаємось, а з світу, із сфери навколо нас, якщо хочете… Ми не є християнами, чи мусульманами, чи буддистами, а може ще кимось, ми є рідновірами, тими, хто вірить в те, що є початком віри наших предків, те, що є в них… насправді віра – вона одна, як і релігія одна, це те велике і святе божество, яке над нами і в нас, в якому ми… А всі існуючі на світі вірування, це лише частинки, складові єдиного сущого на землі, просто комусь зручно бути рабом, а комусь просто вірити… Ми не є акторами, і ми не граємо, навіть коли думаємо, що граємо, адже не може людина показати того, чого в ній немає, неможна з людини дістати неперебуваючого в ній…
І те, що я пишу цей твір, це лише спроба відкрити очі, я маю багато слів і думок, мені іноді здається, що в моєму світі є відповідь на все, а іноді я думаю, що, взагалі ні на що не існує відповіді… Я розумію, розумію всіх і все, я навчилась цього, але я не розумію себе, я люблю говорити про те, чим я живу, але ці слова зовсім не солодкі… А в житті я ж не така, але я саме така, якою знаєте мене ви… Ось читайте, без води, все те що я думаю, і до біса, що це вважають неправдою, воно ж є, із світу теж не можна взяти те, чого в ньому немає…
Колись ми всі помремо… Але воно на краще, адже саме тоді, ми нарешті проснемося…
Знаєте?! Я дійсно втомилась, я настільки стомлена, що далі йти не в силах, а волокти мене ніхто не збирається та й не бажає… Мене дратує той бруд, що нас оточує – він якраз – то стан сучасної української душі, тої душі, яка нагадує стан українських доріг… Тої душі, яка колись боролась за свободу та вільний політ… Дійсно все засмітилось і немає кому прочистити те все… Немає кому взяти того, я не знаю, що варто взяти, бо навіть гадки не маю, що тут допоможе…
Це жахливо…
Країна – Україна, мова – українська, люди – українці… ДЕ??? Де ж є на світі та Україна, в якій мова українська та люди українці… А чи є вона взагалі? Я гину… Гину, коли чую цей бридкий говірок на вулицях, гину, коли всі наперед одного кричать,як їм погано в тому, що було створено ними ж… Я гину, коли дивлюсь до їхніх пик, вже давно не лиць, а пик, які хочуть лише грошей, грошей, грошей і ще грошей і моляться на гроші і б’ють поклони, щоб бог послав їм грошей… Люди, які не здатні кохати, які не кохають… А всіх інших названо «предателями»…
Мене нудить, нудить коли я йду по вулиці, де немає тієї вулиці, я бачу там лише купку затурканих, дрібних… «людей», які де їдять, там і гадять, щоб не сказати серуть!!!...
Зло, не є злом, добро не є добром, але й зло не є добром, а добро не є злом, ці поняття, як і краса та потворність, життя та смерть, і так далі… є окремі цілісні одиниці нашого ржавого життєвого механізму, вони невідомі та нерозгадані так, як і людина…
Але… Пані та панове, це життя…
Дуже прекрасна ідея, давайте все спихатимемо на те що це життя, до біса, що комусь боляче, це життя… Насрати на всіх, це життя, це ж не наші проблеми… І так і проживемо, а потім подохнемо у підворітті, а хтось, – «До біса, це життя!». А тепер скажіть мені, що варто щось робити, а не писати «песимізм»… Можливо, мені ванільними словечками попросити одуматись, адже, якщо я це пишу, це зовсім не вклад, та я, знаєте, взагалі не письменник, чорт забирай, я бридка людинка, яка б’ється, як риба об лід і пробує щось змінити, а ще просить їй допомогти і не вважає це приниженням, а мені немає куди далі принижуватись, у мене немає гідності, чи може гордості, але точно і того і того, тому що у моєму суспільстві цього немає, а я є цим суспільством… все просто, все огидне завжди просте…
Співайте про перше кохання, взагалі про кохання, і не забудьте додати, що те кохання зовсім, виявляється не кохання… Нюхаймо клей, курімо траву, давайте жерти ЛСД…
Вибачте, будь-ласка, вибачте за все, за вбогу правду і…
Руйнацію
Руйнування нацією
Руйнування нації
Зруйновану націю…
Вибачте за те, що це кінець, що ми над прірвою, але… Та ну до біса… Хай буде так, мої пусті нотатки мають силу, недарма ж великим Кобзарем сказано, - «Борітеся, поборете», нехай, я боротимусь сама, вони ще не знають, що чекає на них, переживемо, ні, поборемо, я вірю і знаю…
Зневажайте мене за найменш вдалі та зовсім не талановиті рядки в моєму житті, але шануйте за непусті слова…
Кінець приходить в кінці…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249699
рубрика: Проза, Громадянська лірика
дата поступления 26.03.2011
Це всього лишень мої шизофринічні роздуми, якими я хочу поділитись...
життя на мінорі…
Знову в знаки дається лунатизм…
Дитинство подохло…
І його не реанімувати…
І, хрін його знає, як далі… Але якось треба… І хтозна на біса я написала отой вступ, отой набір дебільних рядків… Для кого він потрібен? Всі падлюки (падлючки… Навіть якщо коханці???***) , зрадники (Ха*Ха*ха… - дурію…), кляті амбіцили, самозакохані дибіли – танцюйте, як грає дримба¸то наше суспільство, то наше життя… Так – так в тому винна ВЛАДА!!! Ми тут ні до чого!!! ( ги ги ги… хіба що влада грошей, точніше їх бажання окремого виду соціуму, індивідуального персонажу??? Кого я дурю?! Грошей хочуть всі… Правда кожен для себе, небажання ділитися, тваринячі інстинкти, мавпи та свині(нічого не маю проти тварин даного виду, вжито, як матюк…) з людськими пиками, ось хто ми…
Мала писати про кохання… Шо про нього писати… Коли воно втратило свою цінність… Кохання заради грошей… Кохання за-ра-ди без-кош-тов-но-го, не-які-сно-го СЕКСУ!!! Нікого вже не цікавить те, про що пишуть в книжках, лише заради наживи кричать про цю деталь дивного, трохи заржавілого механізму, що зоветься життям…
Хто ж в цьому винен???
Фундаментом є люди (все створюють вони…)… Далі йде створене ними…
А далі – релігія, віра, в кого як… РАБСТВО… В щось варто вірити, кожен мусить в щось вірити, але до тих пір, поки віра не перетворює його в раба… Людям варто навчитися вірити в себе, в свої сили, в сили своїх близьких (вірити своїм близьким, вірити в своїх близьких) і ще в щось… Може в ті вищі почуття (відчуття?), в той згусток енергії, що над нами, а не в ті 10 законів, які не порушив лише той, хто не народився, всі ми помиляємось (хоча добре, що є на що рівнятись, до чого йти, так, треба стримувати себе… Для кого?) Йти до ідеалу??? Але ж для когось на цій планеті ми й так ідеал, можливо варто йти не до ідеалу, а до тієї людини… Чорт його знає, як далі, що там… Віра мусить бути, але не заради наживи, потрібно просто вірити, а не допомагати ланці правлячого (РУЙНУЮЧОГО) трикутника… Потрібно вчитись не віри в бога, потрібно вчитись бути собою і, якщо вам хочеться вірити в людину з розтеребленим волоссям – робіть ЦЕ, а не те до чого йдуть маси… Будьте собою! Вірте в те, в що хочеться вірити ВАМ, любіть того, кого хочете ви, слухайте, не те, про що кричать навколо, а своє серце, не куріть траву, тому що це робить ваш «друг» (маю на увазі «націю?»)… Просто живіть, а не існуйте…
Врешті решт, подумайте, щоб було, якби люди в усьому (не буду уточняти, яка релігійна книга так пише, але ви й самі зрозумієте…) бачили розпусту… Якби притримувались того всього, що там написано… Не було б велосипедів, фотоапаратів, книжок, зрештою… і ще багато-багато різних штук… НЕ слухайте, що це шлях в безодню, що це все йде до кінця, світ був, є і буде, бо одне помирає, а інше народжується, і скрізь, і в кожного є свої злети і падіння…
Варто сказати, що все таки тримається на релігії… А потім вже йде і влада, і вища влада, і нижча влада, не так важливо де стоять гроші, грошей хочуть всі – всього лишень результат наукової революції, можна поставити їх на рівні з релігією, або навіть перед нею, тому що то є гроші, всі ці храми поклоницькі створені для грошей і заради грошей…
Все елементарно і дуже просто, якщо розібратися, то чому ми досі не можемо цього зробити…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249697
рубрика: Проза, Громадянська лірика
дата поступления 26.03.2011
А він мене палив і дер собою досі… У мене в грудях замість серця жевріла відкрита рана… Йшла далі!.. Мусила йти далі… По бруківці, збиваючи коліна до крові, йшла…
Приємно вилізти на щось незрозуміле і досліджувати, як за тобою спостерігають… Наді мною небо здохло знову, а зірки повісились від безнадії, приїзди, покуримо… Я курю життя – це найсильніші сигарети… А п’ю… Та все я п’ю, починаючи із тих сухих річок, які ведуть до тебе… Я запалила ніч, хай тихо жевріє, а я з нею, спокійно згасаю, але… Я ще чекаю, справді… Але вже не тебе… Тепер не ти з’їдаєш мій дебільний сміх, так і не вловили свого, і досі все не наше… Але так мусило статись, а я маю відпустити і все, хоча я вже давно це зробила, але чомусь досі плачу, як іде дощ… Але… це всього лише шизофренія і карієс… Прощай мій милий, я обов’язково колись вигадаю тобі назву…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249545
рубрика: Проза, Iнтимна лірика
дата поступления 25.03.2011
Навіть називати цей твір не хочеться, тому... "Без назви" - геніальна назва... Шановні читачі, вибачте за ці сльози і ваніль...
«Він щойно встав із холодного, до біса холодного, вже нікому не цікавого, ліжка… На стіні вже третій день виднівся яскравий слід від вбитої мухи, подивився – потекли сльози, мимоволі (чи по волі?). Але це були сльози радості – нарешті ця істота перестане псувати йому і без того агресивний, сповнений лунатизму сон… Далі по стандарту: пішов на кухню, випив іржавої води з-під, який рік вже, протікаючого крана… Далі…, мизгаючи босими ногами плитку , поволікся до ванної кімнати, єдиної радості зранку (раніше він ще любив добряче наїстися, але зараз на це не вистачало грошей)… потім незадоволено одягався в обшарпаний, обдрипаний машиною якогось «буржуя», костюм півня та йшов працювати під дешевий генделик…
Життя повернулося спиною і його це влаштовувало… А що тут такого? Можливо це погано, але що таке «добре», кому зараз добре… Зате він був таким, яким він був і запекло вірив, що комусь на цій планеті він потрібен саме таким… Він мріяв стати собою… будучи в постійному пошуку себе, але цим він і був собою… Герой нашого часу, народжений не в свій час… В усьому ньому відчувається якесь протухле геройство… В тому, як він кожен ранок все-таки встає, в тому, як він одягає цей божевільний костюм, в тому, що він вірить ?..»…
А на іншому кінці міста жила вона… Чимось схожа на нього, хоча… зовсім не така… Успішна, приваблива, поважна… І ранки її починались зовсім по-іншому… Вона пила каву, справжню, саму чорну, але та її не зігрівала, вона йшла в ванну кімнату, але та не робила її чистою, вона пила сто разів очищену воду, але та не приносила їй задоволення, а ще… вона писала листи, які ніхто не читав. У неї в квартирі не було мух, її помешкання, взагалі було ідеальним, але й від цього шматки чогось колючого (може скла?) не припиняли дертися і приносити біль у душу…
Що їх поєднує?
Їх поєднувала лише самотність… Та віра…
Понеділок… 8 вересня…
Здається, що ще повинно бути тепло, але осінь диктує свої правила… Холод і мороз… В душах людей також…
Ці двоє нарешті зустрілися, саме зараз, саме в холод… Дві самотності зійшлися в одну… І не важливо як це сталося. Наскільки сильно небо було поранене зірками, про що вони говорили, як він себе поводив і з якого неба він діставав гроші для неї на квіти.
Це все безглуздо… Та хіба це важливо?
Коли ти бачиш перед собою щось справжнє, щось… від чого дійсно стигне кров, щось заради чого хочеться жити і ти просто розчиняєшся та існуєш в тій людині… Нарешті прийшло кохання (таки прийшло)… До них прийшло розуміння, реабілітація, ЖИТТЯ…
Ще місяць вони існували разом… Потім – стали окремо. Це було не intermezzo, це був кінець,хоча було справжнє кохання, адже кохання не мусить бути вічним, воно мусить бути справжнім… Вони шукали щастя на землі, а не на небі, десь там, попід хмарами. Вони й залишились тут, на землі, надихаючи всіх нас жити і любити… З часом кожен із них знайде ще когось потрібного (подібного?) і будуть жити, і будуть щасливими (бутафорія?). Але головне – що будуть! В серці буде пам'ять про справжнє і чисте кохання, до якого, на жаль ставляться не серйозно. Але воно таки справжнє, тому що перше! Тому що вперше! Кохають просто так! Нехай воно не останнє, не одне з багатьох, воно - єдине, такого більше не буде… Жорстоке життя та солодка пам'ять, а головне – дитяча щирість… - кохання…
А після буде дощ, а дощ йде на щастя…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249540
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2011
Прийшла задрипана весна… Та весна, від якої так смачно смердить авітамінозом, гіпертонією, сексом, самовпевненістю, грипом, розладами шлунку, медикаментами та інстинктами… От і все… не більше, але й не менше…
Взагалі, неважливо: чи зима, чи весна, чи літо, чи, може, осінь, всерівно нічого не змінюється і лишається таким же банальним і шизофренічним… Я лишаюсь такою ж незрозумілою та неосвідченою, а він – байдужим та недосяжним.
Весна… Весна під номером «2»… 2 роки анабіозу (бісова термінологія!). Та плювати на ту весну! Мені його не вистачає, я вже старша на років 20, але від того я ніяк не стала мудрішою, лише затасканіша…
Зафіксуйте нас у вічності!..
Прикро… Вимушені мрії… Хронічне кохання, від якого антибіотиків досі не винайшли, але ніяк не зрозумію: нажаль, чи на щастя…
Я пам’ятаю все і назовсім… Від першого подиху до останнього погляду, нестримний виск та невблаганне піднесення мого тиску… Наш перший сніг та останній дощ… Все - перше і останнє. Тебе – початкового і кінцевого, як же тебе випалити, сучий ти сину… Важкі сигарети – не лікують, і краще б я не палила, адже серце вже дає збій, але я радію цьому, тому що воно нагадує про те, що ще існує… Однак… назад шляху немає… Ми пришиті… бісові багатогранники… Ми – всі предмети нашої науки: анатомія, хімія, астрономія, біологія… Ти – точні науки, тому що я в них нічорта не розумію, а я – навпаки, і по тій самій причині…
Пишу ці всі дурниці, але краще б я їх лише писала і ніколи, чуєш, ніколи, принаймні в цьому житті, не озвучувала…Ніколи… Мої приватні листи бачить увесь світ, усі крім тебе… Мої зашарпані нотатки, нашкрябані незрозумілим почерком, заплетенні павутинням, зіпсовані олівцем з походженням «темних грифелів» - не листи…
«Класифікація хімічних реакцій… Хімічних реакцій… Закономірності…» А хто ж нас класифікує?! І де ж та бісова «закономірність»… Навіть досліди Фарадея в нашому випадку безсилі… Нас не дослідити, хоч ми й піддослідні…
Я вже майже відвикла від тебе… майже… Знаю: облізла і чорна кішка не має права на життя, життя – це ти, ніяких пільг. Відпускаю… хоча ні – відпустила…. Але ж моя вульгарна душенька хоче тебе… назад. Поверни… Всерівно мій… Давай вже заколотимо у тій відьомській ступі щастя… А я ж не стримуюсь від тебе, і ніякі швидкоплинні втіхи все те не замінять, тому я й не намагаюсь… Мене не поверне дебільний телефон, чи заволочений багатий хлопчик, мене в силі забрати лише ти.
Змінити б усе, але наші відносини, як наклейки на мандаринках – завжди одні і ті ж… Які ж ми все-таки… Малі тіла Сонячної системи…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=247331
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2011
Знаєте, що б я не казала, як би я не проклинала життя, це все-таки класна річ, хоч воно іноді доводить до леза ножа, до петлі, до даху будинку і до повної відсутності того даху в самої людини... Всі індивідуальні, особливі, але всі страждають і кайфують на своєму віку, і воно недивно, бо воно так має бути, ми завжди чимось незадоволені, завжди чогось хочемо, але іноді, навіть не знаємо чого, та ми, хтось відкрито, хтось в глибині душі, а хтось зовсім в глибині душі, любимо своє буття і щоб там не було прагнемо до кращого...
Часто нас переслідує безвихідь, здається, що це вже все, кінець, сонце перестає світити, пульс прискорюється, а сенс буття взагалі десь зникає, так буває з всіма, навіть з найвдалішими проектами природи, але, як то кажуть - "Всі претензії до виробника", навіть іноді цікаво, чи на тих копіях є надпис "made in China", я ні в якому випадку не хочу нікого образити, але ж всі ми хоча б раз в житті відчували себе дешевою китайською іграшкою. І все так погано... і чортове життя не змінюється та раптом з*являється те, що його перевертає, ставить з ніг на голову і робить самі-самі чудернацькі витівки... Це і мабуть є сутність буття: після дощу завжди виходить сонце, а після ясного дня згущуються хмари і йде дощ, але... як не буде дощу, то буде сонце...
І тут ще одна історія, ще одного, хто не любив це буття...
Це, настільки чудернацький хлопчина, що я скільки живу - стільки захоплююсь ним. Він завжди був таким звичайним, як казали в його "шайці" - простим, як двері. Хлопчину звали Васьком, лише його ім*я все говорить за себе, до речі він, через це "поганяло" дуже дратувався і соромився і, як результат, посилав все оточуюче, на те, що так важливо для чоловіків, але в голові дякував всім можливим і неможливим Смішарикам, що хоч не Питрусь, та ні, мульта про Петрика, що вчився рахувати, обожнював до синіх шпикачків і коли піплики починали розказувати, що американські мультики рулять, а історія про Петрика це дурна роботка "Совєцкого Союза", він був здатний зарізати... Ще Васьок в цьому житті любив три речі - пожерти добряче, поспати від душі та включити музику так, щоб вікна дрижали, причому в сосідів. А не любив він дві речі - коли об...ражають його улюблені дурниці і лягавих, Васька, настільки їх не любив, що неодноразово дозволяв собі "навалити" перед районним відділенням міліції, він не раз отримував за це резиновою патичкою по схабах, та не переставав це робити, бо для Васька це було, як то кажуть, діло честі. Але це такий Васька, яким бачили його оточуючі, товариші, та тільки не я, після року нашого знайомства я побачила в ньому зовсім іншу істоту, зовсім неегоїстичну, не бовдура, як всі вважали, навіть його найблищі друзі, а тонку, сентементальну і надзвичайно щиру і добру людинку. Я не знаю, чому я його так розуміла, мабуть через те, що була таким же клоуном на перший погляд та пригніченою і затурканою в душі. Але, як би там не було, ми товаришували, ми були більше ніж друзями, але ж точно не коханцями і мова про якісь почуття, що можуть бути між хлопчиком і дівчинкою, не може навіть йти, ми, просто були вірними один одному, як сторожові пси.
В Васьки було завжди багацько проблем, але він їх так вміло приховував та від мене Васька не міг нічого приховати, бо я бачила його наскрізь... Ми нерідко напивались вдвох, правда в межах розумного, але це діло ми любили і не завжди знали коли досить, але ми не були "алкаголіками", як звикли називати людей, що дигустують, ми пили рідко, але, як то кажуть мітко. Та це я щось відійшла від теми, дєті не повторюйте вдома,нам обом на той час було вже 18 років.
Васька мені завжди допомагав, підтримував і вірив в мене, я намагалась відповідати йому тим же, в нашому з ним житті стільки всього траплялось, що аж, іноді страшно, але ми завжди вміли вийти сухими з води, бо ми були разом і проходить все на світі, висихають ріки, але наша дружба ніколи не згасала.
Наше життя було серйозним, але "розгільдяйським" і зізнаюсь чесно: ми не рідко товкли морди один за одного, або просто по приколу дозволяли собі помісити того, хто намагався зруйнувати наші плани, але ми і дипломатично все вирішували, щось на зразок: "Пацаньчик, ти з якого района?!?!?!" - в цих словах і була вся наша дипломатія, сцикуни зразу тікали, ну а з тими хто на нас летів, ну, це, в основному, були ті, хто мав гроші на похід до стоматолога, хто вважав себе сильним і крутим, хто хотів адреналіну, або був просто дурним, ми розмовляли зовсім іншою мовою і кидали в них жолуддями...
Але час йшов невпинно і я приходила з кожною секундою, до висновку, що невпинний тільки час, на третій секунді 4 години, я зрозуміла, що я старію, я цего шалено боялась, не хотіла, я себе ненавиділа за те, що мені дано постаріти, ненавиділа за те, що доросла, я не уявляла себе з кийком на лавчині, ну, як це так, стара дитина, мені чомусь так це набридало... Я почала боятись старості і смерті... Хоча ні я боялась старості, бо я була гарною, а, як я помру я планувала ще з дитинства: я знала, що подивлюсь на швейцарський дорогущий роликс за багато мільйонів зелених, пошлю всіх до біса, але точно не покаюсь за прожите, тому що в житті в мене був стимул жити так, щоб не було за що каятись, і рівно через 3 секунди помру, не знаю чому три, не знаю чому секунди, просто мені постійно це лізло до голови...
З Ваською ми жили не дуже далеко один від одного, але все таки в різних містах... І коли я одного ранку подивилась у люстерко і побачила там вже не першу зморшку, але ще й не п*яту, я вирішила, що треба їхати до Васьки, я боялась вмерти і його не побачити, я була така дурна, мені щось таке пришелепкувате лізло до голови, це називали "старческим маразмом" і мені після ціеї репліки, аж погано робилось, бо коли для нормальних людей ключовим словом був "маразм", то для мене "старческий". Але, я таки доїхала до Васьки і, як не дивно по дорозі не померла, навіть не думала про це, бо їхати потрібно було годинок так десь дев*ять, і весь цей час, я дрихла, аж дивно я ніколи в поїзді не могла заснути, а тут... Але те мене не хвилювало, бо я ж їхала до Васьки, ми десять років не бачились і я до дідька сильно хвилювалась.
Але тут, так несподівано для себе я опинилась прямо під дверима його квартири, що знаходилась, на 9 поверсі крутого будинку, в районі де живуть мажори і тут я подумала, що Васька все-таки став великою шишкою, але, ні, я не заздрила, тому що грошей в мене теж трохи було, тому що я таки стала видатною людиною. Мені не відчинив ніхто і я набралась сміливості і пхнула не замкнені двері і потрапила до квартири, вона була дуже засмічена, аж занадто, щось знайти там мабуть не можливо, в мене в голові блукало тисячі різних думок, коли я облазивши всю квартиру нікого там крім вбитого таргана не знайшла, я відкрила охайні, білі двері і побачила там... Я побачила там... Васька... з порізаними венами... Я звичайно злякалась, розгубилась, але знайшла в собі сили викликати швидку. Васька вижив і в лікарні мені сказали, що я встигла вчасно, а якби він потрапив до рук лікарів, хоч на секунди три пізніше сталось би невиправне... Я нарешті зрозуміла, чому в мене все життя в голові крутилось "3 секунди", так за цей час я могла втратити найдороще, що коли-небудь я мала в своєму житті, не власне життя, а друга...
Зараз ми п*ємо каву, курим LM і зі сміхом і жахом згадуємо ту жахливу ситуацію, ще ми стали жити разом, але не те, що ви подумали, просто, як друзі, спочатку я боялась залишити його одного, а потім ми звикли і, як колись не могли один без одного...
Я не буду складати, писати геніальних висновків, просто цінуйте друзів, допомагайте їм і підтримуйте та зробіть правильні висновки - не повторюйте моїх помилок...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=246401
рубрика: Проза, Iнтимна лірика
дата поступления 11.03.2011
МЕНІ ВАЖКО... Я СУМУЮ ЗА ТОБОЮ... ЖАХЛИВО СУМУЮ...
Знаєш, мені цієї миті стало так (я спочатку написала "сумно", але це знову не те слово... ) - бридко, саме бридко... Бридко від того, що я пишу таку брудну попсу... бридко від того, що я мушу це все писати... і не маю можливості просто сказати все тобі... Бридко від того, що мій телефон заглох - німий... і навряд чи вже заговорить...
Мені боляче... Боляче від того, що я починаю все розуміти!.. Від того, що я все усвідомлюю... - в мене з*являється свідомість... Жахлива річ, чорт забирай... Набагато легше жити несвідомими мріями, в них так просто... там є ти, ти й тут є, але не зовсім мій, чи зовсім не мій, чи не зовсім зі мною, та ти просто чужий, але... рідний...
Навколо все чуже... На мене все душить... Мене душить там де немає тебе, а отже скрізь... Все і всі... Годинник паралізувало... А я майже в комі... Мені ще ніколи не було настільки важко, хоча ні не важко, важко було і боляче було (та не так, було більше, було менше, але не було так...), так дивно не було, так не по собі...
Я просто ненавиджу себе... Ненавиджу за те що маю потребу в тобі... Весь ти - моя потреба... Мені вже наплювати на всі сльози, образи і... хай буде - зради, хоча я не впевнена, що вони були, але й не впевнена, що їх не було... Та... мені так на це плювати... На все, хоча, мабуть, не на все, а на всіх... Хочеться сказати, так багато всього того, про що стільки мовчала і про те, про що постійно говорю, хочеться розказати про тебе, про того тебе, якого ти приховуєш, хочеться мовчати про все і заглянути до твоїх очей, вибач... настільки хвилююсь, що, навіть забула їхній колір, хоча... зараз це не настільки важливо, мені не так важливо де я потону... Хочеться провести тремтячою рукою по твоєму волоссі... Я так хочу стиснути твою руку, відчути її тепло... Мені хочеться вперше торкнутись до тебе і не відчувати страху за те що буде, не боятись, що я все зіпсую... я хочу щоб мій пульс зникав поруч... Мені хочеться тебе підтримувати, не дозволяти тобі впасти... Або гинути разом... Мені хочеться дивитись... На тебе... Дивитись і знати, що ти МІЙ... Знати, що ті безмежні очі, злегка солоні вуста, теплі руки... що все-все моє... Що ти зі мною... Що ти мій друг... Що ти той... той з яким в мене буде майбутнє... Відчуваєш не відчуваючи... Я хочу... Хочу, щоб ти прокидався і обривав мій телефон з тої сотні, можливо 123, а можливо більше чи менше, що є в твоєму телефонному довіднику, я хочу, щоб ти думав про мене, цінував, поважав, КОХАВ... Зовсім не важливо, як би ти це все робив - незграбно, палко, наївно, безглуздо... Всерівно на те, аби щиро... Я впевнена в нас би це вийшло...
Це все пройде і буде біль... Але я не думаю, що той біль буде важчим за той, що я відчуваю зараз... Я тебе часто порівнюю з болем, хоча й так не можна робити, але ти солодкий біль, а я ... - мазахістка, божевільна, та, що втрачає голову лише при одному спогаді про тебе... Але щоб там не було я дихаю з тобою в один ритм, в нас взагалі один ритм... Ми зовсім різні - я обожнюю каву, а ти п*єш її щоб не заснути, я їм чорний, гіркий, самий справжнісінький шоколад, а ти, якийсь зіпсований, через мірно солодкий, та ще й розбавлений молоком... Але це моє щастя... В такі моменти я розумію, що я ще не зовсім в тобі, хоча... боюсь, що поки... Але - Що та кава, що той шоколад, що ті книжки і музика? - коли я вже не можу терпіти твого голосу, але то мій улюблений звук... В мене їде дах від твого запаху – дорогі парфуми, так ти любиш дорого пахнути - ненавиджу його, але він мій улюблений... Я божеволію... коли чую лише твоє дихання... я його чую за кілометри, через всю ту відстань... Коли річ йде про тебе межі не має, а для мене її взагалі не існує, хоча між нами стіна, велика, важка і чимось омита, мабуть… просто, коли говорять про стіни, то вони обов*язково чимось омиті, а я не можу скласти думки до купи та зрозуміти чим... Але ми бачимо через неї, але не можемо переступити... Навіть я не можу... Все це пахне фарбою для підвіконників - хоч і спочатку жахливий сморід, та й все липне, але потім... ЗДАЄТЬСЯ - гарно, а що там насправді...
"Maybe, - I love you..." - я не раз ловила себе на цій думці... Так я тебе люблю, але в нас немає кохання... Тому що я відкрито кажу про свої почуття і, що вже приховувати, коли річ йде про тебе, до біса гордість, я готова про це кричати, повідомити по радіо (я завжди мріяла, як би це не було старомодно, передати таким способом тобі "привіт", побажати "успішно здати сесію", сказати... що... "кохаю і сумую"..., але ще більше мені хотілось почути це від тебе...) сказати всім, мені не страшно однієї миті зрозуміти, що про це вже знає весь світ... Я більше нічого не боюсь... Крім одного - боюсь втратити тебе взагалі... це найстрашніше, саме жахливе і безжальне - це моя загибель... А ти... ти просто цього не відчуваєш...
"You comes in the rain... - my pain"
Що ж по той бік межі?
Ніяких таємниць все зовсім просто - там... - БОЖЕВІЛЛЯ... Але не тільки, там є все, але все воно веде до божевілля... Навіть та відстань між нами то вже поза межею, а отже то божевілля, якби тобі цього не хотілось, і те що я скучила - це теж божевілля - все, що є між нами, це звичайнісіньке божевілля... і... - небезпека ("danger"???)... Мимоволі лізе пісня до голови, цитата якої звучить приблизно так - "... а ти малюєш на папері, як він зайде в твої двері..."... От так і я... Я (''dreamer''!!!) - мрійниця, а ти - моя мрія... і нічого з цим не поробиш... Але це ще не кінець, хоча вже зовсім поруч... Тому... що... я вже поза межею... і... там... тебе не має... Прийди!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! - я ще чекаю, але я не з заліза...............................................................................
А знаєш... що ще там?! Там - поза межею... Там самотність... і втрати... жахливі втрати... того, що вже не повернути... Мої помилки, їм немає ліку... А ще час... Якого в мене не має... Я тримаю, ціную кожну секунду, бо я по той бік... Мене щось схопило, там... в області грудей чи живота – не орієнтуюсь, якесь таке дивне відчуття, хоча... я просто ще жива... нічого дивного... Дим... Димно... Дихаю... Вдихнула - видихнула... і так доти доки ти не з*явишся... От і все - "...Вдох - выдох - и мы опять играем в любимых..." Поки... Вона прийде, бо я по той бік межі та в полоні божевілля...
Я плачу… Не тому, що я тебе кохаю, я жодного разу, ніколи про це не шкодувала, я плачу через те, що ти мене не кохаєш, так і не зміг покохати…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=246400
рубрика: Проза, Iнтимна лірика
дата поступления 11.03.2011
Ми звикли до того, що все колись закінчується і, як твердить практика, воно, найчастіше, закінчується швидко, або, навіть гідно не почавшись, так тяжко це все усвідомлювати і постійно вбивати собі до голови, що це все життя, що воно так мусить бути, що завтра вийде сонце, прийде новий день і разом з ним прийде нове життя... І вірити в це, хоч воно зовсім не так... Ніколи і нізащо ніхто не задумувався, що от це жахіття,це моторошне життя і є справжнім кінцем... Мене постійно запитують,чому я вбиваю героїв всіх моїх творів, от я дам відповідь: я їх не вбиваю, я їх рятую, рятую від дійсно жахливого, я їх рятую від людей...
І знов почалась історія ще одної дівчинки, яка вже жила кінцем... Воно так буває завжди, ти дихаєш і вшиваєш в себе, що все робиться до кращого, а все краще в твоєму житті вже минуло, люди кажуть, що все залежить лише від тебе, так, звісно це правда, але існує жахлива і справедливіша істина, теорія якої полягає в тому, що все колись доходить до мертвої точки, настільки мертвої, що приходить смерть,зло, але не таке, яким ми його малюємо, воно зовсім не таке... Ми звикли бачити чортів, відьом, різну нечисть, яку ми вважаємо злом, але давайте задумаємось, чи справді воно так, адже в серіалах, книгах, скрізь, навіть в казках, перемагає добро, ми дуримо себе постійно, ми малюємо перед собою той образ, який ми можемо здолати, але, якби те зло було таким, ми б справді вже дуже давно його побороли, а так...
Але...потрібно повернутись до дівчинки, до тої, про яку ця історія, про яку колись, можливо, будуть писати мемуари, складати пісні, увіковічнювати, як героїню... Вона звичайна і, досить доросла, 20 їй вже виповнилось, правда чорт його знає, як давно, але все-рівно дівчинка... Можливо, через те, що довірлива, як мала дитина, а, можливо тому, що виглядає дуже молодою, а може через те, що вона в душі дійсно капризне, неслухняне дитя, але якою б не була, вона відрізняється від всіх, бо вона не маріонетка, не лялька, вона справжня... Так, вона злегка покурює, так, іноді, навіть, дозволяє собі випити, може колись спробує наркотики,колись все-рівно воно доведе до справжньої халепи, але це лише наслідки її становища так, але поки вона СПРАВЖНЯ І ЖИВА, вона єдина, але, на жаль, чи на щастя, некохана і нікому ніколи не належала, не належить і, в майбутньому, не планує належати... Її історія настільки проста і чудернацька, зла і добра, весела і сумна, історія для всіх, і лише для одного...
Вона справжній філософ, вона геній, правда, не зрозуміло в якій галузі, вона не б*є поклони ніяким богам, але впевненно вірить в свої сили... Її дратує це все, щось на зразок - "Любіть, ворога свого", "Якщо тебе вдарили по щоці - підстав іншу"... Вона не вірила в те, що саме це правила життя, в неї, навіть існував свій, власний кодекс, так званої честі, але то просто був, спочатку обшарпаний, а вже потім електронний щоденник в якому вона проклинала всіх тих, хто завдавав їй жахливого, пекельного, що був схожим на зубний, болю... Вона так не любила ті дурниці пов*язані з релігією в яких повністю були відсутніми глузд і мораль. Перші роки свого дорослого життя вона запекло сподівалась на краще, але... далі ця дівчинка скуштувала справжнього перцю існування...
Постійні, дурні і безглузді звуки, які щодня доносились, настільки пришелепкуваті, що, аж їхав дах, але такі потрібні. Вулиця... вічна загадка, в тій вулиці було все життя, і не, тільки, її, а й всього людства: багато-багато, іноді, навіть, здавалося, що занадто, будинків, і старих і нових, таких, що будуть вічно (але їх лише одиниці, які зрідка трапляються, вони, як люди...) і таких, після яких залишиться лиш порох... Їх так багато, але в них немає світла, останнє згасло ще, мабуть, років десять назад, але... вони там потрібні, а в одному ще горить світло, але темне, злегка приглючене, щоб чоловік бачив де вона, він її вбивав... мабуть, через те, що так сильно кохав, ось і все... жінка померла, карета швидкої допомоги не встигла, а чоловік з*їхав з глузду і покінчив з собою... Померкло останнє світло... Ви, мабуть, сприйняли за дурницю, цей раптовий, нікому не потрібний опис, цю жорстоку історію, але, я її не спроста згадала, тою жінкою була та дівчинка, вона часто закохувалась, але ні, тому чоловіку вона не зрадила, вона його ніколи не любила, але й ніколи не зраджувала... Це дівча вийшло заміж трохи запізно, десь після тридцяти і за того, хто кохав її, бо це потрібно, це важливо, для неї було все-рівно, а для нього... Він був і щасливим і, одночасно, таким жалюгідним, воно й не дивно, він був таким нещасним, все життя сам... а тут... ВОНА, та, що змінює все, для нього це було щось на зразок соломинки і він за ню ловився і тримався... А вона нікого не любила, ні за кого не ловилась, їй ніхто не був потрібним, але вона мала звичку рятувати, от так і його губила, а думала, що рятувала...
І все... Неможна жити без почуттів і не можна жити з ними, але, як-небудь, це індивідуальний вибір... А вона... ВОНА хотіла любити, але не вийшло, а зараз... зараз від неї лише попіл, стопка сентементальних творів і геніальних віршів і все, а ще попіл... Зараз над тим попелом згущуються хмари і літають привиди, а з часом з нього виростуть будинки, нові люди і нове життя...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=245813
рубрика: Проза, Iнтимна лірика
дата поступления 08.03.2011
Вступ
Наскільки важко стає жити людині, яка все більше і більше завантажує себе думками про смерть і вічний спокій. Але ж звідки знати, що саме там, у споконвічній тиші, у холодній течії забуття, існує потік задоволення. Чи є можливість у холоді знайти відсутність почуттів та переживань, чи реально там забути про все?.. А може це просто спосіб людей пояснити непояснювальне, відкрити невідкрите, звинуватити незвинувачуване. Перехід на інший рівень існування, на вищий ступінь життя, чи просто харч для черв’яків? Що таке смерть? Смерть - це життя! Життя – це смерть! Сутність смерті в житті, а суть життя в смерті... У багатьох знаменитих людей зустрічається твердження, що смерть заради життя, це найліпше завершення існування, і ,можливо, справді, в дечому можна погодитись: благородно померти заради життя… Але… ніхто з цих знаменитих ніколи не задумувався, що життя – це смерть, ніхто з них не освічував людини, яка живе заради смерті. Шлях людини, пропащої людини, яка зруйнувала себе, яка сама обрала його, цей шлях… Ейфорія від смерті і паніка від життя, зовсім, здавалось би нереально, для реальної людини, зовсім неправильно для фантастичної… Життя людини, якою захоплювались, ми захоплювались вбивцею…
Частина I "Життя Кура, в якому злегка дозволяє собі з'явитись Еліс"
Життя Кура підійшло до кінця, саме тоді, на кладовищі, воно… обірвалось. А все починалось просто і, навіть, вже, зовсім безглуздо, але він переступив межу і по-іншому бути не могло…
Суспільство… скрізь змальовується його вічність і сила, але мало де згадується про безмежну жорстокість, жорстокість, що подобається кожному із його членів, що породжує зло, а потім - бажане життя…
Кур, а взагалі-то Влад, але це ім’я йому ніколи не подобалося і він придумав собі велику загадку, загадку не лише ім’я, а загадку всього життя. Куру завжди подобалось, щось потойбічне, неземне, особливе. Але… всі його загадки, тай імена, зовсім нікого не турбували, адже людина, яку все життя вважають пришелепкуватою, згодом перестає вражати, так сталося і з Куром. Цим хлопцем не цікавився ніхто, адже всім було байдуже до життя людини, яка постійно усамітнювалася, виходила лише вночі та й уникала будь-яких контактів із зовнішнім середовищем. І так все свідоме життя, ніяких розмов, ніяких посмішок і, зовсім, нічого… Лише шалений крик на кладовищі щоночі, лише нестримні сльози та максимум емоцій, коли ніхто не бачить.
Кур, у своєму житті спілкувався лише з одним, і цим одним був старий давно нефарбований пам’ятник, на якому ледве читалась табличка: «Еліс». За чутками це була любов Кура, одна єдина, а ще казали, що вона була відьмою і вночі, на кладовищі, кричить не Кур, а Еліс, яка жадає людської плоті. Але це просто дурні вигадки, та спростувати той факт, що Еліс не до кінця померла неможливо.
Історія цих двох надзвичайна, надзвичайна настільки, що неможливо стримати емоцій та переживань. А ще більше надзвичайне їхнє кохання… Все почалося дуже давно, в селі, де сходиться життя та смерть. Самотній хлопець Кур та весела відлюдниця Еліс, від першого погляду, від першої секунди знайомства, від першого подиху, який заплутувався в їхніх серцях, породили нестримне й шалене кохання, кохання, якому судилось прожити віки.
Частина II "Кладовище"
Це була холодна, дощова й дуже жахлива осіння ніч, здавалось, що в таку погоду із домівки могли вийти лише люди, які хотіли здати себе на пожирання нечисті, або сама нечисть (хоч селище, у якому проживали ці двоє, різнилося своєю сучасністю, канони тут панували, як у середньовіччі). Погода й справді була обшарпана, занедбана і запльована...
А познайомилися вони зовсім неромантично для простих жителів, але ніхто й не згадував, що вони були простими, на самому кладовищі, на тому місці де зараз стоїть пам’ятник Еліс. Зовсім не вагаючись, не кажучи майже слів, лише рухи, лише пристрасне почуття і палке бажання заручили коханців, вони поклялись на крові, вони переступили всі межі дозволеного, потім, у якихось білих балахонах пішли додому, до спільного дому, все відбувалось немов у якомусь тумані під керівництвом вищих сил…
Вони жили ідеально, але трапилось те, що досить часто псує стосунки: між людьми спалахнула сварка, настільки шалена, як і їхнє кохання. І у той вечір, як на задрипаному годиннику пробило 6 хвилин на дванадцяту, на цвинтар Еліс пішла сама, а вже зранку її знайшли мертвою, при чому її смерть викликала нереальні плітки, адже встановити причину загибелі було неможливо, тай, які причини в селі, одна бабця сказала так, інша ще те саме прикрасила і вийшло, що вийшло. І з того часу день в день Кур ходить на кладовище, одні кажуть, що він розмовляє з Еліс, інші - що він просто повертається на місце вбивства…
Але… все було б просто, якби не ще одна жахлива подія: такої ж осінньої, закипілої ночі, як в день знайомства Кура та Еліс, як в день смерті Еліс, селяни вирішили познущатись над хлопцем, чи, як вони казали "Пашуткувать, не багацько, шоб знав хто він!" - і замкнули його у підвалі, перекривши всі можливі та неможливі виходи, і зранку Кура вийняли неживим.
Похоронили його так, як хоронять собаку, що здихає від чуми: обмотавши у біле, лляне покривало, просто кинули у попередньо розриту могилу Еліс - закохані нарешті об’єднались.
Але після смерті Кура всі жителі поринули у вічний морок, страх та бажання вмерти. Щоночі, як тільки темрява сходила на землю, яскраве світло пронизувало село, вони вже не ховались, вони знищили всі закони життя і смерті, і кинули виклик усьому і вищому, і ницому. У селі вже не залишилось ні однієї людини із нормальним, природним кольором волосся - лише сиві, неважливо, чи малі, чи старі - всі сиві, всі у вічному страху.
І після цих походеньок завжди проливалась кров, брат пішов на брата, всі просто збожеволіли, жодної здоровомислячої людини, мати вбиває власну дитину, свою кровинку, частинку себе, вважаючи, що це дарунок з пекла. Всі здуріли…
І ніякого щасливого кінця, так, згодом, вимерло все село, мертвий люд валявся на вулицях, і ні одної могилки, нічого не навчились люди, жодного співчуття і ніякої скорботи, вони самі обрали такий шлях, вони самі стали до війни, міжусобної війни. А смерть Кура та Еліс настала тому, що клятва їхня була дуже сильна, необережно коханці сказали слова: «Разом на все життя. І навіть смерть не розлучить нас, а тільки возєднає! ». І вони не померли, не померли тому що кохали, тому що поклялись, вони вибороли своє життя, нехай і примар, але спільне і вічне. І не заслуговували ці люди презирства, і не заслуговують засудження, вони лише кинули на голову селян із спотвореними душами випробування, якого ті не змогли побороти, адже не поставили на перше місце життя всіх, а турбуючись лише про себе, ми вбиваємо і себе, і, зрештою народ… А що може бути жахливішим від спотвореного духу прадідів? То може, все-таки, пора задуматись?.. Мабуть вже час...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=245812
рубрика: Проза, Езотерична лірика
дата поступления 08.03.2011
В моєму житті лише книжка та кіт,
Я досі біжу не по своїй дорозі,
Але винна у цьому я,а не світ,
Отримую знову по своїй заслузі,
Щодня я проходжу один вічний шлях,
Він завжди жахливий й спокійний,
Від нього вмирають почуття в живих душах,
Він ніколи ні в чому невинний,
Я щогодини стаю божевільна,
Кров в моїх жилах вирує все швидше,
Я знаю,що ще фізично я вільна,
Але для мене є ще щось вище,
Я вічний в’язень погоди,
Я більш не стою на своєму,
Я чекаю для вбивства нагоди,
Я знаю,що не пробачу живому,
Я вже помираю,смерть – це єдина радість життя,
І,я знаю,що готова піти назавжди в забуття.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=245450
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.03.2011
Я померла від тебе,
Ти вбив мене всю,
Я кричала «не треба»,
Ти зробив з мене вічно свою,
Я божеволіла від пекельного болю,
Серце я рвала в собі,
Я хотіла бути завжди з тобою,
Я вбила людину в тобі,
Ти плакав,кричав,мене ти благав,
За зраду ніколи тебе не пробачу,
Ти думав,що ти лиш зі мною пограв,
І через тебе я вже не заплачу,
Муки мої тебе зроблять безсилим,
Ти так і помреш нікчемним й жахливим…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=245449
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2011
Якщо чесно,я з того дня по-справжньому боюсь відвідувати такі місця, та...що там казати, я з того дня боюсь взагалі виходити в місто, та й просто на вулицю. Те, що я побачила тоді, було просто, звично для такого життя, для такої міської метушні, але я ніяк не могла навіть думати, що це справить на мене таке враження... Саме тоді, після того дня, після того випадку моє життя перевернулось, я стала існувати по-іншому, дивитись на все по-іншому... Ми - безглузді...
Коли я ішла через довгий, нефарбований, затишний, але одночасно жахливий та надзвичайно моторошний коридор, в мене в голові крутилась лише одна думка: про ранню смерть, ні, не подумайте, я, ні в якому разі не хотіла помирати і не дозволила б комусь це зробити, але чомусь, проходивши це місце ні про що інше думати було неможливо, мені здавалось, що зараз хтось вистрибне і задушить мене, хоча ситуація була зовсім не для цього... Це була лікарня... але той коридор... ніяк не можу забути його, він жахливий, він і досі мені сниться, я в тих кошмарах, самотніми, морозними, зовсім не від холоду, ночами плачу, кричу, це неймовірно, це примітивно страшно, я йду, йду, йду... і ніяк не можу дійти, не можу і все, я навіть не знаю до чого іду...
Тоді була цвинтарна тиша, жодної живої душі, нікого і темрява, настільки депресивна, що аж хотілось одягнути окуляри, бо дуже різало в очі, не знаю чому, вона так пекла, що мені здавалось, що потрібно зупинитись, я вперше хотіла зупинитись на півдорозі, я не могла йти далі, не знаю чому, для мене це було і залишиться постійною загадкою... Зовсім раптово, десь в іншому місці цієї, майже розваленої лікарні, доносились якісь слова, розмови, крики про допомогу, тут були люди, зовсім пропащі, я відчула, що вони живуть і боряться, не заради життя, їм було так важко, я відчувала їхній біль, він був такий терпкий, колючий. Воно мені нагадало лупінь током, точно, я таке відчувала останній раз в 10 чи 12 років, коли нікого не було, так, коли я вперше відчула самотність, я вперше зробила зовсім безглузду річ: я доторкнулсь до вилки праски, щойно вийнятої з резетки мокрим пальцем, я розуміла всю дурість вчинку, але це мене не зупинило, я це все-таки зробила... Х... Зараз це згадується зі сміхом, з теплом на серці, бо тоді мені вчасно дали по голові, а зараз вже ніхто не зупинить і не допоможе, бо... немає кому. В цій лікарні з життям попрощались всі мої близькі люди, я не знаю чому я прийшла сюди, навіщо мені воно потрібне, я була зовсім здорова, принаймні фізично, навіщо воно... не знаю... Але мене ніби щось притягнуло за руку, це так жахливо, як в якомусь тумані, мареві, востаннє я так блукала через цей коридор, 2 роки назад, коли з життя пішов мій близький товариш... той коридор... він ще, він досі пахнув моїми слізьми, криком, благаннями, муками та жорстокістю, зараз я скупа на почуття, майже нічого не відчуваю, не можу ні плакати, ні благати, але кричу, бо хочу кричати, не знаю чому, просто кричу, але німо, так щоб не чули, не здогадались, що в тому темному коридорі є щось живе, я прийшла сюди очистити душу, висповідатись... не знаю... нічого незнаю... Я просто йшла з повною головою божевільних думок, я й сама була, і є божевільною, і все, що мене оточує, все моє життя теж божевільне. Медикамент завершення життя, от, от те, що мене мучило, так, тоді в мене в голові було це, щось таке самотнє, як і я, не знаю чому ця назва, я в той час не могла про це задумуватись... Мені здавалось, що це кінець всього, але початок твариннячого існування... Я вийшла звідти, розум сказав нарешті, але щось, якась частина мене таки хотіла назад, у спокій, там було жахливо, але там був спокій...
Я зовсім дурно йшла вже через світло, між палат, вже не з людьми, а з овочами, хоча ні, вони не всі були овочами, вони всі були різні,найбільше враження на мене справила жінка, не зовсім стара, років 59, вона була така світла, домашня, вона 2 роки була в комі, але схожа на просто сплячу людину, яка тяжко працюючи на якісь ділянці землі, лягла перепочити на свіжому повітрі, саме так на свіжому повітрі, в її кімнаті було дуже спеконо, адже на дворі був розпал літа, а з відчиненого вікна залітала якась пилюка і бруд... Я ненадовго зупинилась біля неї, вона була прекрасна, але теж, як і інші безглузда.
Я відчувала, що мушу йти далі, я швидко без зайвих думок йшла прямо в перед, але щось мене змусило зупинитись біля палати,на обшарпаних дверях якої висіла табличка із надписом 14, саме дивлячись на неї я зрозуміла, що це число невдач, а може через те, що з невеличкої палати доносились настільки тяжкі, болючі і гучні-гучні крики, от саме так кричало моє серце, коли я прходила коридор, тільки мій крик був німим, а цей, такий пискливий, що аж різав вухо. Не дивлячись на той страх, що пронизував моє тіло, я все-таки на щастя, чи на горе відчинила покусану, не знаю чому, але саме покусану металеву, в мене ще перед тим як ввійти, в голові з'явилась думка, яким же божевільним треба бути, щоб погризти велику, із якогось чорного металу ручку, я, чомусь, відчувала, що то була людина і вона була ще жива... В палаті я побачила чоловіка, зовсім молодого, лише на роки два старшого мене, аж мить і стало так страшно, але не на довго, вже через секунду мені було спокійно, бо його очі не викликали страху, скоріше навпаки, може жалість, але точно не страх, то були очі зацькованого цуценяти, я не буду описувати його зовнішність це непотрібно, ні, просто мені дуже важко, але він був прекрасним, його очі... я більш ні на що не могла дивитись, а може просто не хотіла, але то були очі зламаного життя... То було кохання, миттєве, таке,що буває лише раз в житті, не знаю чому, не знаю за що, але я покохала, такого ж, як і інші - безглуздого... І все відбулось вмить ми сиділи, розмовляли, як коханці, як друзі, як ЛЮДИ, ніяких стереотипів лише я і він, він не здавався ненормальним, він був, як і всі, але це тривало лише 20 хвилин, а там він...помер...
І все... ось ця лікарня забрала ще одне життя, ще одної дорогої для мене людини, тепер все, вона проклята, вона забирає все дороге мені... Тепер я така, як і вони, така ж безглузда, але ще жива,бо не там, але мабуть і моє життя судиться забрати їй, так,я, мабуть,мушу піти до всіх своїх, врешті-решт, радує, що я остання, бо більш нікого не залишилось, а поки я смиренно чекаю...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=245017
рубрика: Проза, Iнтимна лірика
дата поступления 05.03.2011
Вперше не знаю з чого почати, варто б спочатку, але боюсь... Мабуть, через те, що я намагаюсь написати щось, як не про себе, то дуже пов*язане зі мною...
Так важко... Я ні в що не вірю, або ж вірю в ніщо... Існую, як тварина, існую... Не вірю в Бога, я каюсь й за це, каюсь перед ним, адже варто це робити, навіть, якщо його немає, мабуть, через те, що всі в щось вірять, а я не вірю... Хоча ні, я вірю, вірю в того кого кохала, вірю, в того кого й досі кохаю, запекло... А його немає, він є, але його немає... Зрадили, всі зрадили, нікого немає, одна... Справді, найжахливіше, що може бути в цьому світі - це самотність, самотність заради чогось вищого, варто відпустити, але я не можу... Варто піти, але двері відчинені і ніхто не тримає, варто, але важко... Нічого й не було, майже, лише мить, але все життя - це ж теж мить, швидкоплинна мить... Страшно, дуже страшно бути самою в тьмяності цього жахливого світу, цього заспаного, запухлого дому... Важко, коли навіть немає з ким поговорити, немає кому вилити душу, коли просто немає нікого, коли ти не можеш відчути якогось подиху біля себе, а ночами, мокрими, і тим самим - жорстокими, хочеться кричати, так кричати, щоб встали всі, але щоб не почув ніхто. І в усьму вина я - в зневірі, в безглуздому коханні, в самотності, яка дає, які-небудь, але сили, в зраді, яка їх забирає, я каюсь через все це, каюсь, каюсь, каюсь...
Стільки всього, і доброго і поганого, а я ніхто, мене пропили... Я не найнещасніша в цьому світі, я це знаю, можливо мій біль перебільшений і нав*язаний мною ж, але все-рівно важко і боляче, тупий, довгий, біль, біль, що вбиває, повільно, а це жахливо...
Я не плакса, я клякса, я ніколи не показувала все те, що було в мене в житті, хоча, якщо вже по-правді, то дуже хотілось, просто не було кому, просто, взагалі, не було нікого... Я - вбивця... Вбивця, тому що не мала сили волі зупинитись, не могла, стала такою, зла... Ні, я жахливіша будь-якої вбивці, я вбиваю душі людей, через те, що не маю своєї... І досі вбиваю, мабуть, це моя доля, доля - таке дивне слово, як і визначення, але чи можна йому дати визначення, воно взагалі пусте, бо для кожного доля - це щось своє, рідне, а ще... в когось вона є, а в мене немає, бо моя доля не вбивати, я не хочу цього робити, я хочу жити... Просто жити... Але... це ж так багато...
Все проходить... Пройде й це, прийде смерть, хоча ні, я просто подохну, адже смерть приходить до достойних, а до таких, як я... Недовго залишилось... Чи навпаки - дуже довго. Я не бачу більше снів, а ті, що бачу, настільки жахливі, що краще б я їх не бачила... Я справді хочу померти, так, я не боюсь, якщо звідти ніхто не повернувся, то там, мабуть добре... Але не можу, я себе не вб*ю, я слабка, навіть дуже, а в сильного не попрошу, бо він вже й так вбив мою душу, моє серце, випив, з*їв, всю мене, без решти, хоча, це ж добре, все найсвятіше, найкраще, що було в мені залишилось в ньому, так це добре, часточка мене живе в ньому... Але в жилах ще тече зовсім трохи крові, крові, яка тримає пам*ять, яка не відпускає мене, я божеволію... Ні я вже й так божевільна, безглузда, навіжена, хвора, або просто, не та... Саме так - повний прототип собі ж... Жаль, що я не маю клона, може він зрозумів би мене, або хоч підтримав... Підтримка, ще одне слово з попереднього життя, я не пам*ятаю, що це таке, але точно знаю, що щось дуже приємне і потрібне... От і все... я лишилась без всіх людських цінностей, знову немає нічого, і я каюсь через це, каюсь, каюсь,... Все в мої двері стукають, мабуть все... прийшли... Кінець......................................................................................................................................................................................................
Ні не стукають, стукають, але немає нікого... - Божевільна!!! Я вперше побачила, що всі квіти в моїй квартирі позасихали, як і хазяйка... І, навіть сильно напруживши свою кров, не змогла згадати, коли вони востаннє "пили" воду, теж в попередньому житті, от так вбила навіть рослини, ще з десяток душ на моїй совісті... Совість... все, що залишилось в мені живого, від людей, так, я не людина, я не варта нею бути, я безжальна істота... Води, потрібна вода, вона всім потрібна, варто, варто, може ще врятую, а раптом не пізно, пийте, пийте, може допоможе, пийте, вдосталь пийте, за всі роки пийте... Пийте... Ні, не допомогло, пізно, каюсь...
Це все?.. Ні... поки ще ні, рано... Потрібно постригтись, десь там валялись ножиці, навіть вони в крові, варто помити, хоча, в цій квартирі все в крові, тільки її ніхто крім мене не бачить, мабуть, не має кому... Востаннє потрібно подивитись в дзеркало, хоча ні, в цьому житті вперше, але, мабуть й востаннє... Треба вмитись, варто... Все, як приємно відчути воду, хоч вона теж швидко зникає, лишається лиш мокрий слід... Звідкись, тут взявся комар, перша жива істота за останній час, і знов вбила, звичка... Я за ці роки весь час думала лише про те, що звичка - це жахливо, це щось пекельне... Але... потрібно ж постригтись, скільки ж я себе в дзеркалі не бачила, не згадаю... Нізащо... Я - гарна, це жахливо, марна краса, я стільки себе не бачила, я ніколи й подумати не могла, але... - я гарна... - Янгол без серця, без душі - пустий, я пустий янгол... Ні, не буду стригтись, не варто, буде гірше, я задумалась про зовнішність... Жах... Справжній жах, і тим воно й жахливо, все справжнє несе жах, а фальшиве - ейфоричну оману... Смішно... В мене гарна усмішка, я ніколи не знала, як в такої жахливої істоти може бути настільки гарна усмішка... А очі пусті... Гарні, але пусті, лише трішки видно біль, що там застиг... Хай і залишиться там, хай хоч щось там буде, він потрібний, він і самотність - найвірніші друзі, вони не залишать, не зрадять, лише вони завжди поруч... А уста пересохли, губи бліді, якісь сині... Хоча теж гарні... Краса... Краса - це зрада і брехня, але всім байдуже, ми ж так це любим, це ж так прекрасно, омана, омана - так гарно... Все несправжнє гарно, я несправжня - Каюсь...
І нарешті, каюсь перед ним, я намагалась отруїти життя - ні, не змогла, він все-рівно щасливий, я намагалась вбити - не варто, я не варта його вбити, тому що... тому що він прекрасний... таких немає, є гірші, є й кращі, але такого немає, хоча... Він для мене найкращий, він один і єдиний, він все-рівно мій, але ні... я його, хоча нас немає, розмило, немає ні в мене, ні в нього... Вперше бажаю йому щастя... Сьогодні я багато речей роблю вперше... Навіть шкодую, що не зрадила, але це в мене б не вийшло, я ніколи не вміла, тай не хотіла, а варто було б... Якби вони залишили мене, але ні... вони стукають і стукають і моє черево знову пронизує біль, біль втрат... Вони хочуть мене забрати, я теж хочу піти з ними, з ангелами, такими ж як і я, безсердечними і жорстокими і потрібно йти, але не можу не покаявшись... Каюсь... Перед ним... Але ще недовго, я вже... майже вже... скоро полечу... Хотіла б з ним і не так... Але ні... Моя нитка вже натягнута, зовсім натягнута, ще трохи, її вже переріжуть, порвуть...
Ще каюсь, перед першою жертвою, вона була добра, вона хотіла кращого, вона хотіла, щоб я жила, щасливо, вона робила все, все для мене й заради мене, лише вона мене любила, лише вона була мені найдорожчою, а я відцуралась і вбила першу душу... Душу, а тіло гине, каюсь, каюсь, каюсь... Я не заслуговую прощення, але каюсь... А далі все за принципом доміно - одне за іншим, одне за іншим... а хотіла простого щастя... Мою душу теж вбили... та це не виправдання, неможна вбивство виправдати вбивством, смерть смертю, але помста... Помста мусить бути, від помсти не відійду, потрібно мститись, це природно, моя провина в тому, що мстилась через себе, а думала, що за всіх, хотіла краще, якнайкраще, а вийшло... вийшло боляче... боляче всім... і мені...
Пішов дощ, а кажуть, що дощ іде до щастя, щастя, моїм щастям була лише мить... і зараз... я щаслива, що все скоро закінчиться... Я щаслива... А ще кажуть, що іде дощ - то плаче небо... і я плачу... Плачу, востаннє, плачу за всім і від щастя, плачу...
Каюсь...
А ще... хочу прочитати листи, їх не багато, я встигну, в них я колишня, попередня, та... В них мене люблять, в них я не вбивця... люблять, так дивно, просто папір, просто літери, а я знову плачу... Листівки, в мене був день народження, мене вітали, про мене пам*ятали, а зараз ні, я їх всіх вбила... Скільки ж мені років? Молода... Але ж скільки? Тридцяти точно немає... Не знаю і не згадаю... Стільки речей, дорогих, покрились пилом, цвіллю, ні цвіллю покрилась я... Скільки ж я їх не бачила... і фото... фото... мої... людей... Каюсь... Малюнки... мої... Каюсь... Каюсь за все...
Все... тепер точно іду, стукають... Мабуть, моя нитка червона... Все... Каюсь... Я полетіла... Прощавайте... І не згадуйте мене, ніколи... Я не варта цього...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244822
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.03.2011
Іноді сонце встає, а іноді – сідає…
Іноді день, а іноді – ніч…
Іноді зірки, а іноді – туман…
…
Іноді, ми починаємо жити!..
І як же мало потрібно, щоб бути щасливим: звичайну крихту людського життя, із негараздами та проблемами, сумом та слізьми, але, нехай і обшарпаною, але надією… Мізерний крок: взяти інші фарби, та пофарбувати ними життя, але ж цей крок - ціна радості!!! Від цього кроку стирається взуття, але це дає надію на купівлю нового…
Іноді, здається, йому байдуже, і його не має, а ти не можеш далі без нього вставати зранку, розігрівати філіжанку кави, їсти бридку вівсянку, збирати папери, над якими так і не встигла подумати, від присутності його флюїдів в твоїй голові, але все-рівно йти на роботу, дурити себе, що ти там забуваєшся, але все ж не так… Далі, незважаючи на задрипаний годинник, блукати холодними вулицями, адже надворі зима, і ти терпіти її не можеш, а вона через те й навзаєм, потім приходити додому, дивитися улюблений серіал, але досі не ясно: чи твій, чи його, і чи подобається він тобі взагалі, а може викликає огиду, але, мабуть, за стільки часу, той серіал став вже нічийним, просто вашим… Потім іти на ганок та хапатись за сигарети, паливши які, на твою думку, і вмерти не так шкода,і ось, дивлячись то на місяць, то на туман, а то на зірки, ти задумуєшся про купівлю автівки, нової квартири та… ненависної свободи, але знову ж таки хапатись за голову, та дерти на собі волосся, від того, що там броунівським рухом снують спогади, немов брудні сновиди, не залишаючи тебе, і, розбудивши яких, так просто накликати на себе небезпеку… А потім… Ти себе дуриш, що жахливо хочеш спати, і лягаєш на дивані, тому що на ліжку не можеш – воно пекельним вогнем палить тебе, адже він ще залишився там, будучи десь далеко… Згодом, природа, організм, бажання тощо, беруть своє, і ти все-таки засинаєш, а зранку знову все так само… І так щодня…
Але насправді йому не байдуже, навіть, якщо він сам так вважає, адже в його ДНК закладено повагу за все що ти для нього зробила, та вдячність за те, що ти, час від час, розчавлюючи свою гордість так, як душать комара, телефонуєш, щоб запитати, як він, а ще він цим всім вгамовує своє его, і знову дякує тобі… Йому ніколи не буває байдуже, адже всі ми складові одного механізму, і, навіть, з часом, він зловить себе на думці, що ти потрібна йому… А ти себе – що він тобі не потрібен, і все це життя, але, так буває іноді…
Воно все подібне до світлин вашого минулого, але і так іноді буває… Життя вирує і крутить нас у вічній течії та гіллі, яке зрештою буря, або повінь все-таки зламає… Але тим воно і заставляє нас жити…
Радій допоки ти живий!!! І навчи її радіти!!! Її - це смерть, вона близько, тому що вона завжди поруч, вона не зла і не лиха, вона приємна мила жінка, яка має повні сумки, пакети і кишені милосердя, коли ти все-таки навчишся радіти, і лише після того, як ти пізнаєш єдине, не банальне щастя, вона вчитиме тебе далі хапати за хвоста птаха, якого іноді можна піймати…
«Тут більше не плачуть зраджені і обшукані, бо всі ми, нарешті, живі…»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244813
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2011
October for Apocalypses …
Так, він саме для цього…
Чекаємо?..
Ні – чекаю!
Сама…
Нервуюсь?..
Ні – просто курю…
Кінець? – не завжди…
Мені?... - Так!
Дощ, сонце, сніг, небо, трава… На біса?
Йде, світить, лежить, існує, тліє… Просто…
«Він мусив вийняти його з неї, він не міг залишитись там, його б знайшли, або ні, його б ніхто не побачив, але він мусив втікати, він не міг там знаходитись далі, (чи міг?), ні б не міг, але все навколо бутафорія – несправжнє, все не потрібне нікому… Хочу лише трішки, найменшу малість, і навіть сюди я ввірвалась – не потрібна… але… Все мусило б бути просто так… Тікаю…»
І
Апокаліпсис – звичайний кінець… Початок того, чому варто закінчитись через декілька хвилин, можливо п’ять, а ще 12 секунд, а неясно що і неясно коли… Люди стають сміливіші…
А їй все – рівно… Вона піде до нього… Він зник хвилин тридцять назад…
Сни… Все, що вона має – це лише сни, пусті й німі сни з жахливим мінорним відтінком, з запахом підгорілої яєчні та й тим же смаком…
Вона сподівалась, що він повернеться, що він її знайде, але навколо помирали люди – назад шляху немає…
Last kiss… - неприємний, жахливий, болючий, кривавий зі смаком завершення з фізичними потребами – останній…
Нікого не вбивати… Вона ненавиділа всі поцілунки – лише вони їх поєднували і жахливий російський блюз із смаком такого ж дешевого чаю, вони не знали чому так…
Він знав! Він все постійно знав… Знав коли все завершиться… Більше того, він сам все вирішував – завжди, а вона була слухняним цуценям… Вона писала, малювала, розфарбовувала їхнє життя, але там не було біографії… Між ними постійно щось стояло – нерозуміння, пустота, крапка… три крапка…
Що буде? Коли?... Вона переминала старий, золотий (їй хотілось в це вірити) годинник – він не показував часу і її це радувало…
Чоловік! Жінка! Він! Вона! Чорне! Біле! Інь! Янь! Кінець! Початок!
«…Все частіше гучно мовчала,
Коли Він дурно ішов,
Постійно мовчки кричала,
А Він іншу знайшов.»
Вона дивилась на годинник, ніби золотий, а, насправді – дешевий і китайський… (Нічого українського?!). Квартира давно смерділа самотністю… Попелом від відносин (кохання?..) Квартира була маленька, навіть занадто(комплекси?), а може й велика, але Соломія перебувала лише в одній кімнаті… Їй було важко ходити по інших… А в цій було хоч трішки спокійно, а ще їй здавалось, що там було тепло, але то був лише гіркий, ненависний чай (він нагадував їй про нього, ніби тикав носом в те, що він пішов) та дешева цигарка – вона ніколи не палила, але зараз…
Здуріла…
Здуру…
Поїхала з глузду…
Поїхала…
Wake up in New York…
Все стане на свої місця…
Вона тішила себе всіма думками, які до неї приходили, вона намагалась їх зупинити, але, як вони приходили, то надовго і всі разом… Тоді… її пальці зривались і вона творила найдивніші та най божевільніші речі, бурмочучи собі під ніс – холодне кохання!!!
Вона не раз вилазила на дах старого будинку, от як зараз, але тоді починали пищати, десь зсередини часточки розуму і вона себе зупиняла, відчуваючи по-справжньому вільною, але…
Навколо помирали люди… А вона жила, чи існувала, але ще дихала і не могла нічого з цим зробити… Кінець приходить в кінці… Але вона не мала ні початку, ні кінця… А що, якщо сонце світитиме вночі, а місяць в день… - Їй було байдуже, вона вже дуже давно не бачила ні місяця, ні сонця (димно…)
ІІ
У цьому будинку, як і в житті, мабуть, її рятувало лише одне – сусід знизу… Він був, майже, зовсім немічним, майже зовсім хворим, майже… це був хлопчина років тридцяти (хлопчина недоречне слово, але справедливе), статний, гарний мужчина, але на інвалідному візку… Він був схожим на Соломію. Не лише віком… Вони були однієї статі – то він жінкою, то вона чоловіком… І, здавалось би, чого не кохання?.. То-му-що дру-ж-ба… Їх поєднували спільні вечори з, нарешті, не чаєм, а кавою… Не зовсім гарячою, але дуже приємною… та Joe Cocker… Саме тоді вона починала сміятись, це було надзвичайно, коли пустий будинок , в якому лише 6 квартир, а люди проживають лише в двох, які зараз були лише в одній, охоплював дзвінкий, моментами чаруючий, а моментами дебільний, але в будь-якому разі бажаний, сміх… Коли вона сміялась, неможливо було побачити і уявити всіх її проблем, всього, що її вбивало… Лише очі, невеликі сіро-зелені очі її видавали, видавали назовсім, але в ті моменти їй було справді добре… Але, найчастіше, вона плакала, вона могла те собі дозволити, лише тут, лише в цій квартирі, тому що вдома вона відчувала, що її бачить той єдиний, але, той, що зрадив… Він брав у руки саксофон… І вони забували про все… Це було чудово, як вона це любила, він забував про те, що інвалід, що нікчема, що… - навколо помирають люди… А вона забувала про все-все і пам’ятала лише, що навколо помирають люди…
ІІІ
Паризька пустота, пропита Франція… Все це постійно, чомусь крутилось перед нею – загоралась ще одна цигарка, але вона більше тліла в гарно вирізьбленій попільничці… Їй подобався цей запах, запах депресії, страждань, реальності…
В неї все частіше починало боліти серце – навколо помирали люди, вона все знала, все відчувала, але вчилась забувати про біль… Все частіше із її квартири став доноситись важкий хриплячий кашель запеклого курця, але вона палила й далі… Думаючи про Францію, будучи в Україні, а навколо помирали люди… Вона любили її, всім серцем, не Францію… Ні… Україну… Всю… До останнього злодіяки… Убогу, знищену, зраджену, але її… Франція – якийсь шматок її інтелігентності… В неї були повні кишені мізерних страждань – все життя зради, та сліпота…
Але вона любила це все, до останнього флюїду ненавидячи… Вона любила п’яні київські кафе, вона любила задрипані вулиці, вона любила байдужих людей… І все частіше виводила в своєму, вже зовсім старому блокноті, дивні цитати та вірші :
«Щоночі пропита Франція в очах
Я бачу там лиш алкоголь
Нікотин а не любов у душах
Править нами лиш один король
Навколо дим
Не я не ти
Суспільства мім
Ми мусимо піти
Для тебе все що я кохала
Тебе тобі я віддаю
Свіча спокійно догорала
Я як вона своє відіграю
Пройти цей шлях удвох не можна
А я сама не можу йти
Навколо Франція заможна
Хоч натякни де тебе знайти
Мої очі вже спухли
Не від сліз навіть не думай
Все усі кругом зникли
Вина та вино та й у рай
Все догорає
А сигарета димить
Про мене ніхто навіть не знає
А в мене за всіх серце болить.»
В яких ніколи не любила ставити розділових знаків, дозволяючи читачеві (собі?...) творити власну історію… Ледве стримувалась, щоб не поставити кому, як вона любила їх ставити (в них падати?...). І лише в кінці впевнена крапка, яку вона до останнього вперто бореться (боротиметься…), щоб не ставити…
IV
В неї все було просто… Надзвичайно складно… Вона мала благородні страждання, якими втамовувала голод – і це було прекрасно… Не лише це, все, що в ній було, було прекрасно, вона була прекрасна… Те, як вона палила ці бридкі цигарки, те, як вона кричала, як їй снились ті жахливі сни, те, як вона плакала, коли не могла заснути, щоб побачити ті жахливі сни, те, як вона пила дешеве червоне вино, заїдаючи його чорним шоколадом, великою кількістю цукерок, як вона малювала свої стіни, як вона сміялась і, як вона плакала, як вона вибігала на дах і стримувалась, те, як вона наповнювала своє пусте життя сенсом…
Те як вона хворіла… І продовжувала палити… «Рак легенів!!!» - для когось це був би вирок, а для неї щастя… вона раділа цьому, вона відчувала, як смерть вже наступає їй на п’яти і раділа цьому, не пробувала це перебороти, зупинити, вона просто раділа… А потім, вночі, 12 жовтня, в тому пошарпаному блокноті написала: «Ви, навіть уявити не можете, як я люблю це життя, як я люблю жити, як я насолоджуюсь цим, останні хвилини, дні, години, - не знаю, що саме, непередбачувано, коли зовсім нестрашно, але, до біса приємно, останнє найприємніше, найсолодше…», а знизу написала ще один вірш:
«В моєму житті лише книжка та кіт
Я досі біжу не по своїй дорозі
Але винна у цьому лише я а не світ
Я отримую знову по своїй заслузі
Щодня я проходжу один вічний шлях
Він завжди жахливий й спокійний
Від нього вмирають почуття в живих душах
Він ніколи й ні в чому невинний
Я щогодини стаю божевільна
Кров в моїх венах вирує все швидше
Я знаю що ще фізично я вільна
Але для мене є ще щось вище
Я вічний в’язень погоди
Я більш не стою на своєму
Я чекаю для вбивства нагоди
Я знаю що я не пробачу живому
Я вже помираю
Смерть це єдина радість життя
Я знаю
Що вже готова піти назавжди в забуття.»
Їй було важко…
А він… Пробував її лікувати… Він, якоюсь мірою і робив це… Але… Поруч із нею гинув сам… Все це було страшно, але надзвичайно приємно… Ззовні вона бісилась через весь цей клопіт, а всередині страждала від здоровезної ейфорії, неможливо передати її відчуття неповної пустоти… Ось так, знову ж, як і в усьому, в ній поєднувалось чорне і біле, добре і погане… біль і задоволення…
Він кохався в ній без тями, а вона кохалась без тями лишень в своїх думках і власному его, якого вже, на жаль чи на щастя, залишалась кишенькова кількість…
Варто чи ні, називати це коханням?
Довіра
Комфорт
Розуміння
Знання один одного
Один біль на двох
Одна пачка сигарет на двох
Одна життєва драма на двох
Одне страждання на двох
Одне відношення до двох
Два ставлення до одного…
Однакові…, але такі різні…
А, якщо з іншого боку – секс, поцілунки, зізнання і тому подібне – немає…
Отже не кохання!.. (?)
В будь-якому випадку, не хотілось би псувати оте святе, велике почуття «тупими зізнаннями»…
В останні дні її пробило на вірші, вона їх писала, щоб хоч в кінці, створити власну історію,
хоч пусту,
хоч запльовану,
хоч онімілу,
хоч не справжню,
хоч не ексклюзивну,
хоч без сліз (?..)
аби, яку-небудь , аби її… аби з нею…
«Я померла від тебе
Ти вбив мене всю
Я кричала «не треба»
Ти зробив з мене вічно свою
Я божеволіла від пекельного болю
Серце я рвала в собі
Я хотіла бути завжди з тобою
Я вбила людину в тобі
Ти плакав кричав мене ти благав
За зраду ніколи тобі не пробачу
Ти думав що ти лиш зі мною пограв
І через тебе я вже не заплачу
Муки мої тебе зроблять безсилим
Ти так і помреш нікчемним й жахливим.»
І знову лише впевнена крапка в кінці…
Вона заплуталась, ніби, мале, нікчемне, хворе і байдуже до життя котеня в нитках, попередньо розплутаного клубка….
Вона відкидала минуле, писала про ненависть до нього (минулого), вона боялась зрадити минулому, але паралельно писала про майбутнє:
«Кохай мене, як зникне увесь світ,
Кохай мене, як згасне остання надія,
Ми здатні протриматись тисячі літ,
Довша за життя нашої любові колія,
Кохай мене, як в світі запанує холод,
МИ вб’ємо всіх і станем вічні,
Кохай мене, як світ захопить біль і голод,
МИ з тобою вічного кохання підопічні,
Кохай мене, як біль розлук тебе з’їдає,
Кохай, як сивина впаде в твоє чоло,
І хай іскра любові не згасає,
Бо нам всерівно, нам це всеодно.»
Найперший вірш із розділовими знаками – дивно (димно?..) Нічого дивного, просто він перший її, з її почуттями, хай навіть замизганими, але справжніми і з присутністю кишенькового благородства… Просто Він належить ЇЇ, Він вперше про неї…
V
Їй було важко… І вже не лише тому, що навколо помирали люди… А тепер і через те. Що між них помирала і Вона… Кінець ступав за нею… але вона ще шкандибала (Повзла?) – борсалась. А коли небо болюче прорізав уламок місяця, Вона пішла гуляти по карнизу… Як це було гарно, Вона дивилась на Ніч і розуміла, що любить життя, розуміла, що хоче жити, розуміла, що ще стільки не встигла, що ще стільки не зробила, що все життя робила не те, біль… Як їй хотілось жити… Як вона хотіла жити, як ніхто, як вона хотіла повернути все назад, тоді б вона зіграла свою роль по-іншому, хоча ні, вона була б просто собою… Як от зараз, стоячи на карнизі… Вона тут була справжня… Її руки трусились лише від її болі, її брали дрижаки від власних проблем, вітер бавився її волоссям, вперше її ґвалтувала ніч… Вперше, все, що було - було її…
А Він… Із своїм інвалідним візком був знизу і плакав, благав її спуститись, пробував знайти, якісь потрібні слова для її порятунку, але всі вони були даремні, все, що він хотів сказати, читалось в його очах, все-все… Його сльози розповідали, як старі язикаті баби, попід плотами – про все… Він пробував піднятись, але лише в казках та дешевих мильних серіалчиках таке бувало, а він плакав , бо не міг нічого зробити, плакав, бо не міг її рятувати, плакав, бо не знав, що вона не хоче і не збирається помирати…
А Вона насолоджувалась свободою та ним, вона відчувала себе потрібною для нього, вона відчувала себе його, вона палала, палала від його сліз, вона молилась до його рук, до його обіймів, але він був знизу, а вона висіла в повітрі…
В неї в голові промайнуло :
«Чому людина плаче?
Це вічне питання вічної долі!
Що дере душу так нетерпляче?
Чому ж вона плаче, мабуть від болю?
Але ж як знайти
Питання відповідь вічну?
Людина плаче, бо від чогось не може вона відійти,
А чогось не в змозі знайти споконвічно,
І ллються сльози солоні,
На змочене болем життя,
Капають вони на людини долоні, тої
Що не дасть піти в забуття.»
Вона відчувала себе зрадницею, паскудницею, підлою… Вона відчувала себе потрібною йому, а через своє задоволення від свободи не могла спуститись до нього…
Вона спустилась… А він попросив
- Ніколи, чуєш, ніколи, не смій так робити, не думай навіть, ти будеш жити, ніколи, не смій, навіть не думай, навіть не думай, навіть не думай…
- Ніколи…
І це був перший поцілунок, який не приніс їй болю, він був ніжний та пристрасний, ні краплинки не оманливий, він був справжній і його бачив лишень уламок місяця, та поранене зірками небо…
А навколо помирали люди…
Вона пішла мовчки додому, він залишився… Поранений, незрозумілий, все було шкереберть, безлад, приємний…
VI
Наступного дня Вона таки прийшла до Нього…
Прийшла із властивою їй французькою вишуканістю, властивою їй займаною незайманістю, властивим їй запахом Парижу, із властивим втримуванням сліз, із незбагненною рішучістю, в червоному плащі, чорному береті, на високих підборах, з мокрою парасолькою в одній руці та пляшкою «Шабо» 1997 року в іншій (вона його берегла для особливого випадку). Вона повільно, ніби не йдучи, а пливучи, зайшла в кімнату, в її рухах читалась вишуканість і страх… Вона повільно зняла плащ та обережно кинула його на спинку древнього (старовинного) стільця, берет полетів туди ж, нарешті стало видно її чорну сукню, вона була настільки гарною в ній, хоча вона й була примітивною… На ній було безліч слідів від хвороби, але вони були зовсім не помітними, її природна красота, все приховувала. На відкриті плечі падали кучері, короткі, але надзвичайно гарні, а лице було вимучене, втомлене, трішки зашаріле, але дуже впевнене і гарне… Весь її вигляд говорив про те, що Вона готувалась до цього дня, до цієї ночі, до цього вечора…
Вона подала йому руку… І лише попросила тримати і ні в якому разі не відпускати…
І він тримав, Він звик її підтримувати, а тепер мусив навчитись тримати…
В той момент, в тій квартирі переплуталось все:
Дружба і кохання…
Радість та сум…
Здоров’я і хвороба…
Панацея і вірус…
Щастя і нещастя…
Впевненість та страх…
Незайманість та почуття фантика (коли тебе використали)…
Незмінним залишилось лише задоволення…
А потім…
Він їй сказав :
- Дякую… Дякую за все… Дякую за те, що ти є…
А вона просила лише про одне, просила в нього, бо знала, що це єдина людина, яка ніколи їй не відмовить:
- Вбий мене, позбав мене мук, моя хвороба мене зїдає, я не в змозі йти далі, я мушу зникнути на цьому рівні… Я тебе благаю, я ніколи і ні в кого нічого не просила, а зараз прошу, прошу в тебе, тому що я тебе… прошу – врятуй мене, я більше не зможу, я віддала все, що мала, тому, кому хотіла це віддати, а зараз будь-ласка – вбий мене, врятуй…
Вперше в цьому житті, вона почула від нього:
- Ні.
Вона мовчки схопила плаща і пішла до дверей…
Він наздогнав її, на тому страшному возику, який вона ненавиділа, вона його терпіти не могла і стримувала себе, щоб не називати його інвалідною коляскою, адже на «інвалідному» їздять лише інваліди, а вона не вважала його інвалідом, а на «колясці» возять дітей, а в ньому було мало дитинства, більше старості… Він поцілував востаннє і встромив в неї ножа… Останнє, що вирвалось в неї з грудей було скупе, але надзвичайно багатослівне «Дякую»…
Він випив бутилу «Шабо» сам, та виїхав на ганок, а потім, ні на мить не думаючи і не шкодуючи, викарабкався та полетів до низу…
Життя і смерть…
А навколо помирали люди…
А навколо блукали люди…
А навколо люди возєднались…
А навколо всі газети гуділи про цю історію…
«Старатись зі сміхом дивитись на те,
Що мене зовсім безжально з’їдає
Шукати в злі щось святе
І вірити, що добро все зламає…
Бороти жахливий свій страх,
Стирати з життя сміх пекучий,
Писати про все те в листах,
Та жах вбивати разючий,
Сміятись, кричати і знову вмирати,
Стати одною на весь брудний світ,
Бажати, любити, замкнутись на втрати,
Сподіватись, що скоро знов буде зліт…»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244553
рубрика: Проза, Iнтимна лірика
дата поступления 03.03.2011
Вмикай плівку, я тебе кохаю!..
Будем знімати темне кіно…
Я гратиму солодше, благаю…
Швидше, мій Майстер, це саме воно…
Смерть – це мистецтво!
Кохання – це зрада!
Драма відкриє єство…
Блиск об’єктива – це наша відрада…
Я рятуюсь за плазмою світла.
Машини порвали шосе.
На тобі заснула імла…
Але… це ще не все…
Ця роль потрібна мені.
Я граю її все життя…
Я вся у цьому вині.
Моя вистава – моє забуття…
Вмикай, пали всі листи…
Нехай палають, як я…
Їй тебе не знайти
Ця історія лише моя…
Свічки вже згоріли, і твій об’єктив
Закінчилось наше невчасне кіно.
Ти отримав все, що хотів.
Мій Майстер, не те, це не воно…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244550
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.03.2011
Твір присвячується для моєї улюбленої бруківки…
Я – сигарета, я тлію в пітьмі… Я - корабель , я пливу, за течією… Я - «Титанік», тому що «влупашилась» в тебе, а ти - холодний, тому що айсберг… Ми – пташки, але я не відлітаю, а сиджу на місці, а ти летиш до них… Ми - хворі, тому що потребуємо ліків, ми - закоханні, тому що помираємо, ми – залежні, тому що закохані, ми помираємо, тому що залежні від кохання… Ми - різні, тому що ти чоловік, а я жінка, ми – однакові, тому що ти людина і я людина… Ми – живі, тому що отримуємо іноді один одного, ми скоро помремо, тому що нас заберуть один в одного…Тебе вона, а мене безодня…
Я змучилась від сигаретного диму, в мене болять зуби від дешевого вина, у мене німіє язик від постійного відбріхування, сліпнуть очі від спроб знайти щось справжнє… В мене болять руки від постійної боротьби, боротьби за життя, ниє серце від розуміння того, що я вже істота, робот, вірус, зброя, комаха, плазун, хвороба, антибіотик, бупренорфин, налбуфин, пентазоцин, буторфанол, дезоцин, налоксон, налтрексон, смерть, життя… закохана жінка…
Я вирішила: пачка сигарет… і я їду, можливо в ліс, а можливо у Флориду… А може просто перетворююсь у небо… або у ще щось, але дозволь мені бути просто дощем, адже ти його любиш, можливо дорогим взуттям, бо ти його також любиш, розумною дівчиною… чи ще чимось так вподобаним тобою…
Дозволь взяти чашку кави, пледа і сісти на пероні – я буду проводжати поїзди і чекати поїзд «Моя любов», дозволь стати посеред шосе і чекати машину швидкої… Я не боюсь… Вже зима, а я на пероні… Так дивно, але так зручно…
Ми – танець… Хворий, пристрасний, улюблений, ненависний, злісний, швидкий, повільний, ниючий, цікавий, занудний, жалісний, наш, чужий, мирний, ворожий, вбивчий, рятуючий – танець… Ми танго і вальс, ми сальса і тупе дискотечне дригання… Ми марево… І ми реалія… МИ – це ми, і ми – це вони… Ми – телефонний дзвінок, який несе сум та який так і лишиться пропущеним… Ми вигук, на який не озираються… Ми клоуни, які сміються крізь сльози… Ми книжки, які не мають історії… МИ світлини, які не відображають дійсність, ми – риплячі колонки, які видають мерзотний звук… Ми – пусті картини… Ми – світ, а світ – це ми… МИ – брехня, але ми й правда… Холодний підвал – це я, а ти тепла квартира…
Що ти робиш, коли я тебе кохаю!? Ловиш мої обійми дощу з нею!..
Смішно, а на моєму пероні вже сходить банальна весна… Вокзал… Я його обожнюю, тому що він повний життя… Але не мого, але я впевнено чекаю, не знаю чого…Насправді знаю - Наркотиків! Мені потрібен дилер, знаєш, вони, навіть з часом змогли замінити тебе, але я їх не люблю, я їх терпіти не можу… ТИ пішов, а вони прийшли… Для того, щоб був ти потрібно, мабуть маску, я не знаю, а для того щоб були вони – гроші, ви схожі, адже для того, щоб купити маску теж потрібні гроші, адже для мене подарунків не робить ніхто, першою перестала робити доля… Від продажі моєї квартири ще залишилась, нехай мізерна кількість, але грошей, ось і мій вокзал – моя квартира… Я завжди хотіла зіграти роль, пам’ятаєш я мріяла бути артисткою, і ти казав, що в мене виходить… Хотіла зіграти роль пропащої людини, найбільше наркоманки, кажуть, що актори вживаються в образ, переживають цю драму – я найкраща акторка цього світу… Але, знаєш, нехай після мене нічого не залишиться, навіть пам’яті, я щаслива, що ніхто не згадає про невдаху, але я залишусь в тій картині, що висить в тебе на стіні, вона така ж каламутна, незрозуміла та геніальна, як і я … Я залишусь генієм, принаймні для цього вокзалу, затоптаного перону, вмираючої, прохаючої відради зими та банальної весни…
А зараз, Я іду, я впаду, і про мене більше не почують, я загину, і мене ніхто не побачить, але я навчилась, навчилась жити і страждати, а найголовніше – кохати, але, коли я ступлю лишень один крок це все піде зі мною в забуття… Я прощаюся з вами, на добраніч пані та панове…
Місяць, ніч спустилась в місто, всі сплять, мерехтять вогні оманливих реклам, зливаються кохані душі, і плачуть непотрібні люди - все це мені видно із мого перону…
В цей момент, у цьому місті, хтось торкнувся леза гострої бритви - і заснув, а я ступила крок з перону, я таки зустріла поїзд – і я заснула також…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244526
рубрика: Проза, Iнтимна лірика
дата поступления 02.03.2011
«Всім тим, хто бажає правди… Всім моїм співвітчизникам… Живим і тим, хто не дожив до цього плювка в вічі, всім полеглим за ту правду, якої так і не має…»
P.S. Видатний той читач, що навчиться бачити поміж рядків…
В цьому місті всі пусті… Ці вулиці не викликають нічого крім імпотенції… Тут плаче все: від вікон замизганих і запльованих будинків до затоптаної бруківки… Тут не йдуть теплі дощі – тут ллють радіоактивні чорнобильські зливи… Лише тут дозволений анальгін, і його жеруть всі, їдять, як яєчню на сніданок… А запивають не гарячим чаєм, а давно дохлими надіями… Ведуть виделкою не по тарілці, а по нервах та матріархаті… Читають не книжки, а дешеву бульварну пресу… І п'ють каву , на тому ж бульварі, з присмаком втраченої совісті… Тут не живуть, а повільно пробують вбити ниючий зубний біль, а потім той біль називають "життя"… Заселяють це місто не люди, або ж нелюди, але насправді - пацюки, брудні щурі із бридкими хвостами та інфіковані таргани, від яких позбутись не можливо. Вони повсюди – в метро, на тому ж бульварі, в дешевих (та не дуже) , генделиках, в крамничках з цигарками, в пристижних магазинах, в бібліотеках, які тут існують, але невідомо для чого, в школах, де навчають бути пацюками та тарганами, в провулках та на пішохідних переходах, на давно порваних шосе – скрізь! Над цим всім повисло ванільне небо, воно повісилось з очима самогубці, тепер воно мертве, над містом висить мрець – гнилий і смердючий, але його знімати ніхто й не думає, всіх мешканців це надихає, так би мовити – підвищує апетит…
Я б воліла про це все написати вірша, але не можу, бо воно не римується, але це не означає, що його немає, місто є, і воно реальне, це місто точно є, але всі навколо давляться впевненістю про те, що це побратим Ельдорадо, або ж того, чого практично не існує…
Я їх засуджую, навіть більше, напевно, я їх ненавиджу, хоча не «напевно», я їх точно ненавиджу, але я одна із них, я таке ж роздвоєння: наполовину пацюк, а наполовину тарган, я п’ю таку ж каву, і регулярно вживаю анальгін, але я бридкіша, навіть за ті щурячі хвости, тому що я наважуюсь мати крихту здорового глузду, і судити «пацюків» за те, що вони стали собою, чи вміють бути собою, чи просто через те, що вони саме такі, знущатись із щурячих забігів, і примхливо насміхатись, а потім і їх засуджувати своїм нерозбірливим почерком, у своїх погорілих нотатниках, хоча сама жодного разу не приймала в цьому участі… Біля моєї скроні постійно дуло, але воно там мусить бути… І я б за цей весь час мусила б зробити висновок, але ніяк не наважуюсь, хоча й знаю, що буде далі… Але я звичайний раб, просто через те, що народилась рабом, і мушу мовчати, шкрябатись із зав’язаним ротом…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244524
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 02.03.2011