| Сторінки (2/133): | « | 1 2 | » |
На Землі, під небом синім,
У такій собі хатині,
Жив Іван – селянський син;
Жив з батьками, не один.
Мати – пряла-вишивала,
Сина й мужа годувала,
Батько – поле доглядав,
Лиш Іван – байдикував.
Не робив Іван нічого -
Навіть не молився Богу!
Книг – лінився – не читав,
Тільки спав і їв... і спав.
Вдень робити неохота,
А вночі... Яка робота?!
Час летить... Іван – байдуже...
Якось, батько занедужав, -
Просить: сину мій, біжи ти
Подивись на наше жито;
Чи росте, чи не росте,
Може, вже воно цвіте,
Або, може, теє жито
Вже давно пора косити.
Не лінуйся, пробіжись,
Та все добре обдивись.
Ну а я тобі за це
Дам свиняче стегенце.
Йти Івану не хотілось,
Та свининки, все ж, кортіло,
Тож побіг без зайвих слів,
Не побіг, а полетів...
А у полі... А у полі!
Широчінь! Краса! Роздолля!
Весь у хвилях житній лан,
Наче справжній океан.
Шелестить,шумить колосся!
Цвіркунів різноголосся.
З неба жайвір сипле спів.
Тут Іван і остовпів:
Ще не бачив він такого
Раю дивного земного!
Довго слухав так, дивився,
Поки світ не закрутився.
Надивившись на красу,
Ліг у жито та й заснув...
Ну, а час, він, звісно, йде, -
Батько сина жде та жде...
Вже і сонечко сідає,
А Івана все немає.
Доведеться, - каже мати, -
Йти Івасика шукати.
Може, він з дороги збився,
Чи у лісі заблудився,
Тут ще й ніч, як на біду...
Чоловіче, - я іду.
Тиха літня ніч надворі:
Щирим злотом сяють зорі,
Місяць, наче апельсин...
Спить у полі вражий син.
Благодать! – Чого б не спати?!
Хай там ходить бідна мати,
Хай чекає хворий батько, -
А Іван хропе, як дядько.
Та ще й так, що від хропіння
Долі сиплеться насіння
З перестиглих колосків.
Спати наш Іван умів!
Міг би спати дні і ночі,
Та от клопіт – їсти хоче!
Тож прокинувсь бідолашний,
Бо приснився борщ вчорашній.
Тільки звівся він на ноги,
Бачить: привид від дороги
Йде до нього навпростець...
Ну, тепер мені кінець! –
Непереливки Івану!
Тож він вистрибом, - по лану-
Кинувсь, топчучи врожай...
Ваню! Синку, зачекай! –
Тільки й встигла прокричати
Бідолашна «привид»-мати.
Та Іван того не чув –
Наче вітер його здув.
Довго чи не довго біг,
Серед поля впав, як міх,
Й там до ранку слухав тишу,-
Як вітрець жита колише.
А як сонечко зійшло,
Взяв Іван курс на село.
Поспішає – аж упрів,
Бо добряче зголоднів.
І живіт, від слини,
Вже прилип до спини.
Кажуть, мріяти корисно
(якщо є уява, звісно),
Бо відомо: кожну мрію
Супроводжує надія,
Без якої неможливо
Жити довго і щасливо.
Тож замріявшись про м’ясо,
Наш Іван не гаяв часу –
Переборюючи втому,
Врешті-решт дійшов додому.
Мати, вгледівши Івана,
Вмить зіскочила з дивана
(Не вилежувала боки –
Просто, мала тиск високий -
Хвилювалася, небога):
Ти живий! Ну, слава Богу!
Синові на груди впала,
І від щастя заридала.
- Та ви, мамо, не ридайте, -
Краще мені їсти дайте.
- Зараз, зараз, мій рідненький -
В мене борщик є свіженький.
Лиш синок за стіл вмостився,
Як тут батько нагодився:
- Ну, Іване, - де ти був?
Що ти бачив і що чув?-
Запитав суворо тато.
Мабуть, вражень є багато,
Раз у полі ночував? –
Доглядав?.. Охороняв?..
Ну і як там наше жито?
Ще не час його косити?
І похнюпився хлопчина, -
А тому була причина:
Він за жито геть забув!
І для чого в полі був.
Пам’ятає лиш красу.
Що замріявсь. Що заснув.
Як спросоння був злякавсь
І від нечисті втікав.
Ну, скажіть, - яке там жито,
Коли – смерть, а хочеш жити?
Батько вислухав синочка,
Ремінця зняв із гвіздочка,
Ну і, замість щоб м’ясця,
Надавав по сідницях.
Чи то, пак, сідницях.
Та... Яка різниця?!
Головне – вони болять,
І не мож на спині спать.
Неприємна штука – татова наука.
Так, зате у голові
Звилини з’явились – дві!
То є добра штука –
Татова наука!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=266657
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.06.2011
Краса повинна бути мовчазною,
А сила – доброю, тоді вона – творець.
Освіченість – доступною, простою,
Та й заздрість білою, бо чорна...
Хай їй грець!
Незаплямованою совість має бути,
А віра – щирою – у Бога і в Любов.
Душа – відкритою, щоб видно було й чути
Гаряче серце; як нуртує кров...
Не може бути правди половина!
Не може бути праведністю гріх!
Не може бути винною ДИТИНА, -
Її вина лежить на нас усіх.
Промінчик Сонця нам життя дарує,
Проміння сонячне вбиває все живе,
Глас божий з неба тільки той почує,
Хто Бога свого «візьме за живе».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=261240
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.05.2011
«О великий и могучий русский язык» /крылатое выражение/
До чего ж велик «великий»!
До чего ж могуч «могучий»!
Искрометный! Солнцеликий!
Кто его только не учит:
Осетины и якуты,
Чукчи, ханты, эскимосы,
Чуваши, мордва, удмурдты,
Бульбаши и малороссы.
А потомки Чингисхана?
А «друзья степей» - калмыки?
Те же горцы Дагестана
Знают, - как велик «великий»
Сумлеваться? – Несерьезно!
Спорить – и того – опасно.
Попытались, было, в Грозном…
Оказалось, что – напрасно!
Против лома нет приема…
Это даже дети знают.
Задавить малютку-гнома
Просто – проще не бывает.
Он не терпит возражений,
И не любит пререканий.
В поисках полей сражений
Чужд душевных возлияний.
О величии всемирном он мечтает.
И не меньше!
«Во языцех» слыть кумиром,
Королем стать среди пешек.
Напролом, идя по трупам,
Пробивается он к цели.
Где задавит, где подкупит,
Где соловушкой потрелит.
А потом овчинку сбросит
И - опять-таки - задавит .
Волк овечью шкуру носит –
Разумеется – недаром.
Задыхаясь от «невинных»
Крепких родственных объятий,
Беларусь и Украина
Тщетно силятся разъять их.
Но «великий и могучий»
«старший брат» не внемлет стонам –
Надвигаясь темной тучей
Хладнокровно, беспардонно
Оккупирует пространство,
Вытесняя дух туземный,
А окрестное убранство
Загоняя в мир подземный.
«Проходимостью» высокой
Обладает он по праву:
На плечах его широких
Восседают сила, слава –
Славой гениев овеян,
А могучий – силой власти!
Матерщиною своею
Побеждает все напасти.
Но в пути есть два момента,
Где ему придется туго -
Два неслабых конкурента –
Все достойные друг друга:
Первый – старый и известный –
Славен Киплингом, Шекспиром,
Твеном, Байроном, Уэллсом –
Правит шоу – бизнесмиром.
А второй, хоть и постарше –
Славу лишь приобретает,
Но своим успешным стартом
Он уже весь мир пугает.
Мао Дзе Дун, Брюс Ли, Конфуций –
Вот и вся его известность –
Но в процессе революций
«Хунвейбину» стало тесно,
И он хлынул на просторы
Расширять свои владенъя;
По всему видать, что вскоре
Неизбежны столкновенья
Трех могучих великанов…
Кто кого? – К чему гаданье,
Построенье мудрых планов,
Если есть предначертанье –
Сгинут все в дурацком споре!
А в итоге победит
Богоизбранный (по Торе)
Гномик маленький – иврит.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=261239
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 23.05.2011
Архангеле України,
Кобзарю-Тарасе!
Вогню твого великого
Ніхто не загасить!
Вогню твого священного, -
Від іскри Богдана, -
Що спопеляв кріпаччину,
Москаля та пана.
Твій вогонь горить-палає,
Наче сонце в небі,
Людей добрих зігріває,
Палить, - коли треба...
Прометею наш стражденний!
До вогню твойого
І північні, і південні –
Зі світу усього –
Злітаються українці,
Мов до матки бджоли;
Бере кожен по жаринці...
І ніхто ніколи
Не розтопче ту жарину,
Бо вона у грудях.
Ти дав, Батьку, - УКРАЇНУ!
Українським людям.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=261055
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.05.2011
Проводжала сина мати
В далеку дорогу;
Зажурилася, що дати
Немає нічого.
Голі стіни, гола хата –
Прости, мій синочку...
Оце все, чим я багата:
Вишила сорочку.
Розумію, що не модна –
У шафу закинеш,
І на свято Великодне
Навряд чи й одінеш,
Все ж візьми її, - благає –
Мов рушник у пісні...
Бачиш – вишивка – аж сяє!
І кольори різні.
Примовляє... а в самої
Серце ридма плаче,
Кров’ю плаче, не сльозою!
Син того не бачить.
І не бачить, і не чує,
Що там матір каже, -
Він гостинці все пакує.
Він «кравчучку» в’яже...
Повернувшись до старої,
Хижо стрепенувся:
Це – мені? – Ну, отакої!
Що я вам, - рехнувся?!
В сорочках таких по сцені
Ходять лиш артисти,
І оці ще – навіжені – націоналісти!
Зараз в моді все турецьке...
Так що – вибачайте!
Ви... сорочку цю простецьку
В скриню заховайте.
Відказала мати, з болем
Дивлячись на сина:
Недарма забута Богом
Бідна Україна;
Недарма усі ці злидні,
Сліпота, свавілля,
Нісенітниці огидні
Чинного застілля...
Недарма усе це, сину, -
Те є Божі знаки:
Що в могилу Україну
Зведуть потурнаки.
А приймач на підвіконні
Наче згоден з тим:
«Ой, мамо, шики-дим, шики-дим,
Ой, мамо, шики-дим...»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=261054
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.05.2011
Замоскаліла Україна-мати...
Синів найкращих віддала в солдати,
А на козацьких, свіжих ще, могилах
«Птенцы гнезда Петрова» гнізда звили.
Затихли війни, сутички і чвари,
Не топчуть ниви хижаки-татари,
Не оскверняють храмів езуїти...
Чого ще треба?! Тільки жити й жити!
Панує всюди, наче, лад та спокій...
Ще не реве, не стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер грізно ще не виє,
Та й «гори-хвилі»... ще не гори-хвилі.
Росте Тарас...
Він ще малий та босий.
Пасе ягнят, ще пану воду носить,
Ховаючись у бур’янах, малює...
Малий!.. А все-то бачить, чує!:
Криваві сльози на щоках у неньки,
Страждальний стогін і кайданів дзенькіт.
Та прийде час! – Куди і щезне спокій!
Зросте Тарас – застогне Дніпр широкий,
Сердито вітер загуде-завиє,
І гори-хвилі тії гнізда змиють.
Росте Тарас...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=260857
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.05.2011
До 180-річчя з дня нар.
Я піду до гаю, до темного гаю,
І волю дам щирим сльозам.
Для чого живу я? За віщо страждаю?
Чом спокою серцю не дам?
Живуть якось люди – багаті, убогі, -
Втішаючись пеклом земним;
Нема для них кривди, ні сліз, ані Бога –
Гнушають і Словом святим.
А я так не вмію. Не можу. Не хочу!
Таким я, мабуть, і помру.
Заплющу заплакані втомлені очі,
І з болем у серці засну.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=260856
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.05.2011
Цветком багряным пламенеет утро…
Словно фламинго, в небе облака…
Все выше, выше над землей – ежеминутно! –
Встает светило, - алые бока.
Объята пламенем дубрава,
Долина в зареве зарниц…
Слышны повсюду: Утро! Слава! Слава! –
Волшебные сюиты певчих птиц.
Горит река, с туманом расставаясь;
Сверкает чистыми алмазами роса…
Хлеба в полях, с испугом просыпаясь,
Шумят: Пожар?! Так лучше уж коса!..
А я гляжу на это все со стога сена,
И бормочу под нос – быть может вздор:
Весь мир – театр, земля, конечно, сцена…
Но кто же этот славный Режиссер?!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=256796
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 30.04.2011
Ростуть дерева, трави, квіти,
Будинки, мов гриби, ростуть.
Ростуть разом із ними й діти,
А потім...жити не дають:
Спочатку жвачку, потім – «Соні»
Щодень випрошує маля;
Костюм – синочку, плаття – доні,
А гроші брати звідкіля?
Зарплата лиш рости не хоче,
Тут поливай – не поливай,
А жадібні дитячі очі
Кричать: Давай! Давай! Давай!
Воно було би, з часом плинним,
Нічого й, начебто, коли б...
Зі всім цим ростом безупинним
Ще й ціни кляті не росли.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=256795
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.04.2011
Минають дні, минають ночі,
За ними місяці, роки,
А я все бачу твої очі,
Ще бережу тепло руки.
Всі наші зустрічі шалені
Я пам’ятаю. Кожну мить!
І голос твій все ще у мені,
Цілунок перший ще п’янить.
Все так давно і так недавно!..
Та я крізь час лечу туди,
Де ми удвох, де нам так славно!
Я пам’ятатиму завжди
Серцями нашими зігріті
Всі ночі, випиті до дна...
Минає все у цьому світі,-
Кохання перше не мина.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=256419
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.04.2011
Как хорошо влюбленным быть!
Ну и… любимым быть при этом.
Как хорошо цветы дарить!
И, вдруг, открыть в себе ПОЭТА.
Любовь – великий Божий дар!
Она – восьмое чудо света!
Подвластны ей и млад и стар –
Зимою, осенью и летом,
Не говоря, уж, о весне…
Весной – любовь царит повсюду!
Разбудит даже на Луне,
И даже «полного иуду».
Когда на сердце грусть и боль,
В душе тоска засела прочно, -
Гони ее! - зови любовь!
Она придет. Я знаю. Точно!
На мир со злобой не смотри.
Чтобы он лучше стал – хоть тресни,
Но, для любви – живи! Умри!
А, если надо, то – воскресни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=256418
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 27.04.2011
Якось вчені посідали,
Довго щось там рахували,
Й довели, що від прогресу
Всі ми маємо по стресу.
Дехто – три, і навіть п’ять,
Але, годі рахувать.
Стрес, мов кисень, він усюди:
Вдень, вночі, у свята, в будень
Б’є по головах людських
І по грішних, і святих,
По розумних, і не дуже
(Він до цих дрібниць байдужий)
Наче грім отой з небес –
Стрес-с-с!!!
Це все приказка, не казка.
Ось вам приклади, будь ласка:
Зажеврів привітно ранок...
З’ївши поспіхом сніданок,
До дверей, з набитим ротом
Біжите, бо до роботи
Залишилися хвилини.
Ви у двір, та до машини,
А машина – без колес. Стрес!
День святковий. На майдані
Всі веселі, ситі, п’яні.
Синьо-жовті прапорці
Майже в кожного в руці.
Час летить в піснях і танцях!
Враз...немов, серпом по пальцях:
Хай живе КПРС! Стрес!
В магазині продавщиця –
Лагідна, неначе, киця!
Усміхається впридачу,
Але ви, узявши здачу,
На біду свою сказали:
Ви… копійку недодали...
Тут вона, неначе, пес! Стрес!
Ходить жінка, ярмаркує,
Продає там, чи купує –
Це для нас не так важливо,
Із базару йде щаслива...
Далі, їдучи в трамваї,
Редикюль свій відкриває –
Гаманець безслідно щез! Стрес!
Я, наприклад, як годиться,
Вмію жить і веселиться,
Не розбійник, не святий,
І не «новий» той, крутий.
Все у мене ніби й гарно,
Горизонт життя безхмарний,
А згадаю про ЧАЕС – стрес!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=251044
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.04.2011
/ "Коня на скаку остановит, в горящую избу войдет..." Н.Некрасов /
Під грибочком червоненьким,
де дітки гуляють,
Два дядьки сидять п'яненькі -
їдять,випивають.
Розмовляють про роботу,-
як завжди буває,-
Про футбол,жінок,турботи,
хто де з ким "гуляє"...
Запитав Петро Івана,
як скінчились теми:
Ти - людина непогана, -
тут нема проблеми, -
П'єш горілку,маєш силу,
вмієш все робити...
А чи зміг би ти коняку
на скаку спинити?
Ні.- Іван відповідає.
Та й нема бажання. -
- Ну, а в хату,що палає,
зайдеш без вагання?
Знову відповідь та ж сама:
Я вогню боюся.
Із моїми-то вусами?! -
Ні, бо осмалюся.
Ще хильнули "по єдиній",
вдарили по салу...
Тут Петро,що вже аж синій,
видає похвалу:
Ти- мужик!- Питань немає! -
Дай,потисну "краба".
За що тебе поважаю, -
це,що ти - не баба!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=251030
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.04.2011
Я їду додому! До рідної хати!
Де ждуть мене дуже і батько і мати.
Здається, що вічність пройшла вже з тих пір,
Коли я востаннє заходив у двір,
Заходив додому, до рідної хати.
І хай там роботи чекає багато,
Того не боюсь я, для мене та праця –
Сама насолода. То радість! То щастя!
Не знаю, куди і дівається втома;
Душа, мов та пташка: Я вдома! Я вдома!..
Заснути не можу – колеса вагону
Вигукують, наче: Додому! Додому!
Лежу горілиць на «плацкартній» полиці,
А в мріях стою вже у рідній світлиці.
Цілую матусю, і батька цілую,
Яке ж бо то щастя: Я бачу їх! Чую!
Прихожу до тями – я знов у вагоні,
Сусіди лежать безтурботні і сонні.
Так прикро стає, що не скажеш нікому:
Ви знаєте, я, оце, їду додому. Додому!
Для мене це свято! Ви чуєте?– Свято!
Я їду до матері. Їду до тата.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=250507
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.03.2011
Над клаптиком землі зависла тиша.
Тут не лунає сміх, не лине спів,
І не така, як скрізь, земля – тут солоніша –
Від сліз дітей, батьків і матерів.
Старі хрести – примари дерев’яні –
Під тягарем років, століть, мабуть,
У різні боки посхилялись, наче п’яні
Оті дядьки, що із весілля йдуть.
Здається, тут і сонце холодніше!
І розбишака-вітерець притих.
Пташине щебетання теж сумніше,
Ніж там, над річкою, у гіллі верб густих.
Десь тут лежать мої пра-прабабусі,
Прадідусі... Tа годі їх знайти!
І все-таки, з надією дивлюсь я
На лишаєм обліплені хрести.
Малі горбочки, встелені барвінком, -
Це все, що нам зберіг жорстокий час!
Минулось... Перегорнута сторінка
В книзі життя. І не мине це й нас.
Нема тут ні доріжок, ані стежок,
Місцями хащі, наче справжній ліс;
Неначе й пустка, але як бентежить!
Доводить душу мало не до сліз.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=250505
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.03.2011
Україна – найкорумпованіша країна світу.
Комунікація – є слово Іноземне,
І означає,всього-навсього – зв’язок.
А він буває водний і наземний,
Буває теле – радіозв’язок.
Це все «до слова», І усім відомо,
Але, від нього вийшла новизна:
Таке собі «комунікейшен гомо» -
Комунікабельна людина, - як хто зна.
Пояснюю для тих,хто все ж, не знає –
Епіграф взятий не «від ліхтаря» :
Це – українець, що хабар приймає,
І сам дає при цьому хабара.
«Тримай зв’язочок» - лагідно так – знизу.
«Давай зв’язок,-ну!» - зверху, наче грім.
«Комунікабельність» в халатах, робах, ризах,
В мундирах, смокінгах обплутала наш ДІМ.
Зв’язок надійний, - ланки замінимі, -
Хто не вправляється,- відразу йде в утиль...
І це не десь там, у Баку, чи в Римі! –
Це – наш, «законний» український стиль!
«Комунікабельність» - ось основна вимога
До всіх бажаючих покращити життя...
Не вмреш «по-людськи», не пройдуть пологи, -
У нас нема без неї майбуття!/?/
Ідея є! – ланцюг-бо не безкрайній! –
Тож пропоную всім експеримент:
Найперший – не бере, і не дає – останній,
Бо перший – БОМЖ, а другий – Президент.
В кінці-кінців! -Якщо кінці зімкнути? –
Можливо, щезне кривда на Русі?!
Ніхто не скаже те, що двох забуто, -
Комунікабельними станемо усі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=250286
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.03.2011
Чи має сенс життя, коли навколо
Не лине радісний, дзвінкий дитячий сміх,
Коли один сідаєш ти до столу,
Добра надбав... та роду не зберіг?..
Все в тебе є: робота, слава, друзі,
І добрих справ позаду немалий укіс...
А вдома ти, - як той лелека в лузі,
Як паросток, що крізь асфальт проріс.
Усі досягнення твої і всі заслуги
Не варті жодної дитячої сльози!..
Зійдуть на безцінь нелюдські потуги,
Як всохне пагін древньої лози.
Кому залишиш всі ці пишні статки,
Коли з життям твоїм загасне родовід?
І не гукне вже більш ніхто ніколи: «Татку!»
Ніхто ніколи не промовить: «Дід».
Стелилась ниточка від праотця Адама,
Та враз скінчилась. Ти – останній! Все!
Попереду безмежна чорна яма –
Твоєму роду забуття несе.
Настане мить, - і суд небесний грізно
Спитає з тебе, як закінчиш біг...
Ти зрозумієш все, та буде пізно, -
Поріс бур’яном батьківський поріг.
Ти жив, щоб жити, - для людей, для себе, -
Так, як повинен, але це – слова.
Забув чому, що на землі, під небом,
Є ще одна повинність – родова?!
Твій рід великий, але ти – єдиний!
Тож гілка дерева ПОВИННА розцвісти!
Життя це – діти, це - сім’я, - родина!
Це є ПОЧАТОК. І від цього - йти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=250285
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.03.2011
Как упоительны в России вечера!..
Коньяк, текила, водка-пиво в переулке…
Ах, эти пьяные забавы и прогулки, -
Уж не припомню точно, - где я был вчера.
Ночные клубы, бары,шулера…
И хруст наличных, словно хруст французской булки.
Коньяк, текила,водка-пиво в переулке…
Как упоительны в России вечера.
Как упоительно шампанское с утра!
Душа метровым пламенеет перегаром.
Цветы на тумбочке завяли от угара.
Как упоительно шампанское с утра!
Какой там сон! – Сушняк, ведь, не игра!
Ну нафиг мне твои порывы и обьятья?!
На том и этом свете буду вспоминать я:
Как упоительно шампанское с утра!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249854
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 27.03.2011
Говорят: чудес не бывает;
Нет на свете ни черта, ни Бога,
В небе ангелы не летают,
Нету лешего, домового.
Нет русалок в морях и реках;
Гномы, феи – сплошные сказки!
Нет дюймовочки, дровосека,
Арлекин и Пьеро – лишь маски.
Нет Кощея и Василисы,
И ковер-самолет – химера,
Не бывала нигде Алиса,
Нет огромного Гулливера.
Дед Мороз – это просто дядя
С куском ваты на подбородке,
Что приходит к нам, наночь глядя.
Красный нос у него – от водки!
Не хочу я этому верить!
Не нужна мне правда такая!
Без чудес мир какой-то серый,
Словно злобная волчья стая.
Без чудес мир унылый, скучный, -
Так неуж-то нам жалко красок?!
Ведь он станет намного лучше
В разноцветьи легенд и сказок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249853
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 27.03.2011
Отшумела свадьба, отгудела;
И медовый месяц – сладким сном…
Жизнь дошла до самого предела, -
От которого все дальше – кувырком.
Будто небыло любви и умиленья!..
Будто небыло ни страсти, ни ночей,
Чуждых сна, даривших наслажденье…
И не пел кудесник соловей.
В каждом слове, взгляде и движеньи, -
Даже в маленьком дыханья ветерке, -
Ощущается нервозность, напряженье…
Не хватает лишь ножа в руке.
Стало одиноко вдруг и тесно –
В доме, где был дивный райский сад!..
Что же будет дальше? – Неизвестно, -
Ясно лишь, что нет пути назад.
Оказались ложью обещанья…
Грезы и мечты – в небытии…
Где-то вновь звучат слова признанья.
Вновь поют кому-то соловьи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249615
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 26.03.2011
Кварталы взлетели в небо…
Народа! – Ну, не пробиться!
Жара, толчея… А мне бы
Свежей воды напиться.
Мне бы лесной прохлады –
Хоть вдох один, хоть глоточек!
Очень еще мне надо
Неба – ну хоть кусочек! –
Чистого, синего неба!
Большего мне не надо!
Разве что… корку хлеба,
Домик с тенистым садом,
Парочку «Мерседесов»,
Ну и гараж приличный,
А от возможных стрессов –
Сам Кашпировский. Лично!
Девочки чтоб подавали
Завтрак, обед и ужин;
Вечером - раздевали,
Утром – чтоб был разбужен.
Утром нырнуть – средь сада –
В бассейник, и порезвиться.
Что же еще мне надо?
Вспомнил! – Воды б напиться…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249614
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 26.03.2011
Красиво жить не запретишь.
Красиво жить, ведь, каждый хочет.
За счастьем, падая, бежишь,
Чтоб отхватить – ну хоть кусочек.
И нет конца погоне той –
Все больше хочется и больше!
Мечта приходит за мечтой,
Да все изысканней, все тоньше.
Вот, с новой силою – вперед!-
За ворот ухватив соседа, -
Не то кусок твой отберет, -
Ты радостно кричишь: победа!
Надев на голову венец,
Не спишь, на лаврах почивая…
Но не бегун ты. Ты – беглец
От жизни, от земного рая.
Постой, подумай. Оглянись!
И ты – уверен я – узнаешь.
Что счастье это – САМА ЖИЗНЬ,
Что ты от счастья УБЕГАЕШЬ.
Живи и радуйся: цветку,
Травинке малой, тихой речке,
Зверюшке, птичке, мотыльку,
Сверчку, поющему за печкой.
Живи и радуйся, ЛЮБЯ!
Ты – плод любви, а это значит:
Любовь – до капли – ИЗ СЕБЯ,
Не требуя взамен отдачи.
Любовь сама тебя найдет, -
Заполнит все пустые клети;
С ней и Гармония придет –
Красивой жизнь станет на свете.
"Красиво жить не запретишь…"
А мысль-то вовсе недурная!
ЖИВИ КРАСИВО! Ты же - спишь!
За явь сон сладкий принимая.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249359
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 24.03.2011
Что нас ждет – никто не знает, -
То ли радость, то ли горе?..
Жизнь по дням все тает, тает,
Словно парус в синем море.
Легким перышком взлетаем
И летим, спешим сквозь годы,
Тешась тем, что возглавляем
Список всех чудес природы.
А ведь мы и вправду – чудо!-
Это ж невообразимо –
Сколько входит в «гомо-блюдо»
Составляющих незримых:
В нем и нежность и жестокость,
Совесть – белая бумага;
Полон ясный ум порока,
Тупость, трусость и отвага.
Здесь цинизм и человечность,
Благородство и коварство,
Подозрительность, беспечность,
Темный ад и божье царство,
Топчет Землю «чудо-юдо»,
В жизнь особо не вникая –
Суета сует! – и всюду
Созидает… разрушая.
Тот, кто дал нам ум и силу,
Научил любить и верить, -
Дал возможность жить красиво,
Не подобясь диким зверям.
Счастье наше и напасти:
Склоки, войны, передряги,
Тлен и вечность – в нашей власти, -
«Человечества-бедняги».
Все зависит от уменья –
Жемчуг брать с навозной кучи;
От терпимости, терпенья…
Только… кто же нас научит?
Что нас ждет – никто не знает?..
Даже Богу не известно;
Он за нами наблюдает:
- Что же дальше? –
Интересно…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249358
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 24.03.2011
Я пропитан тобою насквозь:
Ты в моей каждой маленькой клетке;
Ты во мне, словно в дереве гвоздь,
Ты во мне, как в обёртке конфетка.
От тебя никуда не уйти!..
Но мне этого-право, - не надо;
Ты во мне, - я с тобою в пути!
Ты - во мне, - это значит: ты – рядом!
Словно диких мустангов ковбой,
Все нейроны мои обуздала,
И теперь я – не я, - сам не свой:
Два в одном, без конца и начала.
Я тобою дышу и живу,
Невзирая на лет быстротечность…
Ты – во мне! – Сладкий сон наяву!
Ты во мне, как в мгновении вечность.
Без тебя я не смог бы и дня:
Стынет кровь, опускаются руки…
Ты во мне согреваешь меня!
Ты – во мне! –
Не страшны нам разлуки!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249000
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 23.03.2011
Дім на землі. Хліб на столі.
Криця-сім’я. Сонце сія.
Друга плече. Що треба ще?!
Є гори Альпи, гори Кордільери,
Кавказ, Урал, підводні є хребти,
А є гора так званої кар’єри...
Поглянемо ж на неї з висоти.
На тій горі є все, що забажаєш:
Багатство, слава, влада над людьми;
Усе там є. І лиш тепла немає,
Воно внизу, де народились ми.
Порядність, совість, гідність – все дрібниці!
Вперед, на гору! – замалий наш вік!
Ідуть, хоч знають – тільки одиниці
Зуміють підкорити клятий пік.
У хід іде усе, що є можливе:
Блюзнірство, підкуп, зрада, кулаки...
Плазують, падають додолу, наче сливи,
І знов повзуть. Нікчемні хробаки!
Заради чого все це, Боже правий?!
Чому не можуть люди на Землі
Прожити без багатства, влади, слави,-
Всі, мов скажені, пнуться в королі?
Чому так, Боже? – та мовчить Всевишній...
То все це, може, не такий вже й гріх?
Та я собі подумав: я тут - лишній, -
І від підніжжя, в інший бік, побіг.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=248998
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.03.2011
Не спав нічку. Не спав другу. І третю…читаю.
Уже й очі притомились, та не засинаю –
Сторінки за сторінками розум поглинає,
А душа – душою буде – все болить, страждає:
За «причинну», Катерину, черницю Мар’яну,
Безталанную «слєпую», та її Оксану;
За маленького Івася, лиху його долю;
За невільницю Украйну, дівчину-тополю.
Як же можу я заснути, коли в ніч серпневу
Освячують гайдамаки «тараню сталеву»?
Коли Сміла, Корсунь, Канів кров’ю підпливають,
А розкішні замки панські небо нагрівають?!
Не дає душі спокою й бідна стара мати –
Відібрали (єдиного!) сина у солдати!
І день і ніч на вигоні сидить, виглядає,
«А москаля - її сина - немає, немає».
Подрімати, хоч би трішки, та не маю часу –
Зачитався, що приснилось «п’яному» Тарасу.
Хоч комедією «Сон» свій він назвав, здається,
Та, зізнатись треба щиро, чогось не сміється,
Чогось сумно, невесело, на душі тривога –
Стільки кривди! Стільки горя! Невже все від Бога?
«Все от Бога, все к лучшему», - як москаль говорить?
А ви терпіть та моліться – Бог знає, що творить?!
Не погоджусь з москалем я ніколи й нізащо!
Всі-бо знають в Україні, що москаль – ледащо,
На «хахлах» навчивсь він їздить ще з часів Богдана!
Знать, така нам, за смирення, від Господа й шана.
Більш не будуть, я надіюсь, відступи тривалі –
Відвів душу, як-то кажуть. Що ж, читаю далі:
Як у місті чеськім Празі «загелкали гуси»,
Як ворони налетіли, як мужнього Гуса
У кайдани закували й, мов Христа, судили.
Лиш Ісуса розіп’яли, а його спалили.
Та не встиг ще розвіятись дим над головою,
Як в Таборові старий Жижка змахнув булавою.
Як п’ять літ ждала Ярина названого брата,
Щоб у церкві, як годиться, із ним обвінчатись.
Діждалася! Не красеня, козака стрункого,
А скаліченого бранця, кобзаря сліпого;
Були собі дід та баба – «Наймичку» читаю,
Та не мали вони діток. Бог на те зважає
Й посилає їм синочка – в бур’яні, під тином,
«Перед самим перелазом» сповиту дитину.
Старим радість, а за тином матір молодая
Плаче нишком, і пекучих сліз не витирає.
Посилає їй Всевишній долю – гірш отрути:
Все життя своєму сину наймичкою бути!
Лиш на одрі стара Ганна спромоглась сказати:
«Прости мене, мій синочку! Я…я твоя мати».
Та й замовкла. Отаке-то щастя є у світі.
Та є й інше: гори, «..гори хмарою повиті».
Споконвіку Прометея там орел карає,
Воля вольная (хоч гола) в горах тих витає.
Ось туди-то, милостивий, цар прислав солдатів,
Щоб чурек і саклю й сонце - волю відібрати!
Чурек і сакля – все твоє,
Та чом вони не нами дані?
Ми, православні християни
Усе, що маєм, віддаєм: Сибір і тюрми, і кайдани!
Собі ж – мізЕрію берем – якусь лиш волю!
Послання «…мертвим і живим і ненародженим…»,
Своїм, таки ж бо, рідним землякам, читав,
Та все ж, не передам, яка то сила! Сила слова! –
Мов лезо гострого, живого,
Без сліз, кокетства, без прикрас!...
Весь біль душі за Україну –
Кохану, милу і єдину –
На аркуш переніс Тарас.
Читаю «Псалми» і… літає душа моя із Кобзарем
За тим далеким небокраєм, де ми ніколи не помрем,
А будем жити вічно разом –
У тебе, Господи! В раю!
Тобі, з Давидом і Тарасом – я «алілуйя» воспою!
Перлина творчості поета –
Стрімкий, бурхливий «Заповіт»
Немов, із Всесвіту комета
Ввірвався в цей брехливий світ
Зі словом Правди, словом Волі!
Надії кращої ще долі землі і людям – не собі.
Собі – у Бога тільки й просить
(І цього, він вважає – досить):
«Щоб хоч умерти на Дніпрі,
Хоч на малесенькій горі».
«Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть…»,
Писав Тарас у казематі –
О думи! – спати не дадуть –
Несуть крізь грати на Вкраїну,
Де мати діточок своїх
Гойда під пісню солов’їну,
Сама заснула коло їх… Затихло все.
Лиш в казематі лунає голос часових.
Все далі й далі я читаю, а серце болісно щемить:
В степу багаття догоряє…
Циганський табір міцно спить.
І тільки «відьма» бідолашна біля вогню сидить, співа,
Старому цигану, нещасна, свою недолю вилива.
Та ще «косар» по світу ходить –
Сліпий, безжалісний, німий!
Де не ховайсь – він скрізь знаходить!
Не добереш його слізьми і не вблагаєш, що маленьких
Годуєш діточок –
Дарма!
Торкне косою раз легенько,- дивись, і голови нема.
Та я від нього не ховаюсь,
(не знаю, навіть, чи й боюсь)
Сиджу собі, «Княжну» читаю,
За неї, нищечком, молюсь.
Дав Бог їй вроду, благородство, вразливе, щире серце дав,
Лише дитинство і дівоцтво, і долю світлую забрав.
Чому на світі так буває? – аж стогін рветься із грудей?!
За віщо Бог святий карає своїх-же, праведних людей?!
А люті – в златі розкошують! – чи є ж та правда на Землі?
Мабуть нема, коли панують нерони, іроди-царі.
Заходить сонце, чорніють гори,-
Знов із зорею Тарас говорить -
Аж за Уралом, про Україну,
Темний садочок, милу дівчину;
Як пас ягнята, малий і босий.
«Ой зоре! Зоре!» - і кануть сльози.
На аркуш білий рядки лягають:
«О думи мої! О славо злая!
За тебе марно тут пропадаю,
Караюсь, мучуся… але не каюсь!»
Неначе злодій, поза валами
Тарас виходив понад Уралом
У степ широкий, немов, на волю.
Писати вірші… про тяжку долю,
Згадати друзів, Дніпро, родину,
В мріях полинути на Україну,
Просто, з собою поговорити!
Скільки ще бути тут? Скільки терпіти?!
«Після великої зими,
За Катерини, за цариці,
Москаль ту викопав криницю»,-
Розказував йому отак «старий недобиток варнак»
Про ту криницю москалеву.
А він, сумуючи, списав, та «рифму» нищечком додав
Й «зобгав» поему «на спомини».
Ні! Не поему, а перлину він виплекав на чужині!
Варнака жаль чомусь мені, я не кажу вже про Максима.
Що ж… Доля – птиця невловима.
Старенька сестро Аполлона!
Ви і до мене – хоч би раз! – «придибайте», я прошу Вас!
Царів ви шпетили на тронах, коли за те прохав Тарас,
То послугу таку й мені зробіть на ближчі вихідні:
Святий Парнас покиньте свій, візьміть пергаменту сувій,
На північ прямо чимчикуйте, а там знайдете Київ мій.
Його побачите здаля. Там – запитайте Василя.
Прошу Вас дуже, не гордуйте, бо очі і душа болять,
А ще потрібно написати, як титарівну танцювати
Микита бідний запросив,
Та як жорстоко відомстив їй за осміяну убогість –
Не побоявшись навіть Бога, дитину рідну утопив!
Тут, дійсно, мова лиш одна: це - не людина – сатана!
Наступна доля, це – Марина, - той цвяшок в серці Кобзаря!
Читаю…сльози-горошини, мов зорі, на щоках горять.
Та сльози що? – пусте, терпимо,
От біль у грудях! Знов… і знов.
Мабуть, що цвяшок той, незримо, і в моє серце увійшов.
Спитав би хто, для чого трачу я дні і ночі?
Чи не жаль часу того, що я проплачу?
Кому потрібна та печаль непристосованця-поета?-
Ще й так давно те все було,
Упало в швидкоплинну Лету,
Відгомоніло, відцвіло…
Бур’яном поросли руїни-
Усе поглинув часу плин!
«Кобзар» - це доля України!
А я їй, хоч малий, та – син.
І тому я мушу знати, як страждала моя мати,
Чом страждали її діти?
І як далі треба жити, щоб те лихо не вернулось?
Щоб, щаслива, усміхнулась моя Україна!
Шумлять на вигоні тополі,
Хатки біленькі у садах –
Розкинувсь Оглав на роздоллі,
Жив сотник там. Уже в літах –
Мав сина (в Києві навчався),
Дівча-сирітку доглядав.
Все наче Бог дав- постарався,-
Та тільки розуму не дав,
Бо «забандюрилось» старому
Женитись ще раз… на дочці!
Що влізе в голову дурному –
Відразу вже на язиці,
Уже він до попа, раденький,
Слівце замовить, почвалав.
Тим часом, Настя молоденька
Не спала й не ловила гав –
У Броварях обвінчалась із названим братом,
А сотника залишила з нудьги пропадати.
Отака-то бувальщина по світу ходила
І у дикім Косаралі свій слід залишила
У книжечці, змережаній «кров’ю та сльозами”,
(Нишком, щоб ніхто не бачив)
В степу, за валами.
Закриваються вже очі, я ж далі читаю:
«Лічу в неволі дні і ночі,
І лік забуваю».
«Не молилася за мене
Поклони не клала
Моя мати; а так собі
Мене повивала,…»
Усім серцем відчуваю Кобзареву тугу
За Дніпром і темним гаєм, за Великим Лугом;
Що в неволі марно гинуть вірші, думи, мрії,
Що позаду залишились літа молодії.
«Не найшлося» на цім світі «з ким серцем ділитись»,
І тепер не має навіть, «з ким поговорити».
«Жить не хочеться на світі…» - проклята неволя!
А надія, мов весняний вітерець із поля,
Повіває – освіжає і серце і душу: «жити мушу»!
Знов перед музою стелюсь (примхлива панна) –
Дай наснаги!
Вже третя ніч, як я не сплю –
Зверни хоча б на це увагу.
Поему щойно прочитав – допоможи мені, благаю! –
Як свинопас ученим став, як генеральша молодая
Плекала свого Петруся, - свою єдиную дитину,
Не пас він більше поросят, а в Києві вивчав латину,
Зробився гарним «паничем». І генеральша полюбила
Всім своїм серцем! Через це і генерала отруїла,
Бо розум, бачте, чорт відняв й закинув у безодню сіру …
Петрусь вину на себе взяв.
І згинув десь в лісах Сибіру.
Спасибі, музо, хоч за це.
Надіюсь, що з тобою разом
Ми не шубовснемо лицем
У баговиння. Божим гласом
Для мене стали «Неофіти» -
Важким, тернистим був їх шлях!
У тюрмах гнили Божі діти
І розпинались на хрестах
За те, що Бога возлюбили,
Що слово Правди огласили усьому світу!
Дивна сила є у Тарасових віршах:
Один – п’янить і душу гріє,
Читаєш інший – серце мліє
І сльози-перли на щоках.
А третій – грізний та сміливий
(Візьміть, хоча-би «Юродивий») –
Незламна криця у рядках!
А триптих: «Доля», «Муза», «Слава» -
Освітлює, немов, заграва
І повертає з небуття
Гірке Тарасове життя;
Палкі бажання і надії,
Та давню, виплекану мрію:
До слави тихо «пригорнутись»
І «під крилом» її «заснути».
Читаю далі…
О, Маріє! «Святая сило всіх святих!»…
«Пренепорочная», благая!
«Царице!» Матір пресвятая!...
Зі слів високих, неземних
Сплітав Тарас вінок Марії –
Пречистій матері Месії, -
Яка любов струмує в них!
Любов і віра. І надія,
Що ти, пресвітлая Маріє
«Воззриш невольників сліпих!»
Дасиш їм силу, і на них
Зійде благословення боже.
Відкриє очі їм, і, може,
Настане царство на Землі
Твойого сина. А Вкраїна
Нарешті встане із колін.
Ну скільки ж можна на колінах?!
На небі, мабуть, догорає вже світанковая зоря,
А я з тривогою читаю останні вірші Кобзаря.
Останні вірші… - дні останні лічив Тарас на самоті!
І в повсякденному чеканні писав рядки страшні оті
Про те, що треба «…риштувать вози в далекую дорогу…
На той світ, друже мій, до Бога,..»
«Ходімо в хату спочивать».
«…світає, край неба палає…,»
Ось і третя ніч позаду.
«Кобзар» закриваю…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=248577
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.03.2011
Чи є доля в світі тяжча,
Ніж доля Вкраїни?
В будь-яке століття глянеш –
Руїни, руїни …
Захотілося мені, раптом, про все розпитати
ІСТОРІЮ – натомлену, стару, сиву матір.
А щоб трохи легше було з нею говорити,
Сестер – Кліо й Калліопу – хочу запросити
До розмови. (То, скажу вам, як-не-як – підмога.
У минуле повертатись – нелегка дорога.)
Тож берімося до праці, славні музи-сестри:
Із глибин століть прадавніх світло Правди нести.
Розкажи мені все! Все, що маєш – віддай!
Як колись мої пращури жили?
Як у давні часи боронили свій край?..
Чи кохали? Як діток ростили?
Пронеси свою суть через товщу віків!-
Як здійснилось пророцтво Андрія,
І над сивим Дніпром, серед диких лісів,
Народився на пагорбах Київ…
Як щита свого віщий Олег прибивав
На воротах дубових Царграду,
Як у гордих древлян Ігор дань добував,
Заплативши життям за свій задум…
Як молилася Ольга, пізнавши Христа,
За спасіння язичника-сина;
Як чужою йому була віра ота
(Так язичником він і загинув);
Розкажи, пригадай, як хрестилася Русь,
Як богів дерев’яних палили,
Як взяли Перуна (!) й, щоб назад не вернувсь,
По Дніпру, мов колоду, пустили.
Розкажи про страшних міжусобиць набат –
Ріки крові невинної лились!
Як на рідного брата війною йшов брат,
Як Бориса і Гліба убили.
Пригадай, як засяяли бані церков,
Як розквітли писемність, науки,
Як звільнилися руси від «темних» заков,
Пишучи різні «веді» та «буки».
Пригадай, як колись, у печері сирій
Старець Нестор писав свою «Повість…»,
Залишивши нащадкам, по волі своїй,
Давньоруського племені сповідь.
Хто той древній поет, що проніс крізь віки
Плач гіркий Ярославни-зигзиці,
Вир кривавих подій близ Каяли-ріки,
Тьмяний відблиск холодної криці?
Що було, те було –
Я судить не берусь, бо для того, Історіє, ти є.
Розкажи, пригадай, як здригнулася Русь
Від страшної навали Батия;
Правду, хоч би й гірку, але правду, подай!
Хай на мене зійде твоя рана!
Як п’яніли від крові страшний Субудай
І скажений онук Чінгіс-хана…
Не зламали народ мій часи лихоліть,
Не загинула Русь! Не скорилась!
Піднялась із руїн після тяжких століть
І козацькою славою вкрилась.
Розкажи про початок нової доби;
Звідки взявся сам дух той козацький?
Хто навчив воювати, голити лоби,
І ділитись останнім, по-братськи?
Де найпершу поставили матінку-Січ
Піонери Великого Лугу?
Хто був гетьманом першим?
Й таку скажи річ:
Що знайшли вони – щастя чи тугу?..
Пригадай і найперший козацький похід,
Як палали прокляті улуси;
Може, саме, зтих пір, агарянский ввесь рід
Став їх звати: «шайтани-уруси?»
Як зубами заклацав розлючений хан! –
Стали кісткою в горлі пороги
(Жде від нього невільників грізний султан) –
Небезпечною стала дорога!
Пригадай Рогатин – там фіалка цвіла,
Та рука людолова - зірвала…
Як степами вона на аркані пройшла,
Як у серце султану запала.
Де взяла стільки глузду, терпіння і сил
Безталанна, тендітна красуня?
(Без вітчизни людина, що птаха без крил)
Роксолана…Попівна-Настуня…
Розкажи, як Байда «мед-горілечку» пив,
Як фортецю на Хортиці ставив;
Як кубло оттоманське не раз ворушив –
Падишаха тремтіти заставив!
Як висів на гаку він не день і не два,
Наче, муки для нього – забава…
Вишневецький-Байда – це не просто слова,
Це – козацька немеркнуча слава!
Скільки потім було? – пригадай їх усіх,
Навіть бідну козацьку сірому,
Що, проклявши недолю і панський батіг,
За пороги втікала із дому.
Хто простим козаком, а хто й довбишем став,
Інший сіті у плавнях закинув.
Хто у полі поліг, чи в неволю попав,
І безслідно на каторзі згинув.
Не усім дала доля бунчук чи пернач,
А тим більш - з булавою ходити,
Всяк там був у Січі: і бідняк і багач,
Непримітний і славою вкритий.
Хоч немало імен у скрижалях твоїх,
Та немало ти їх розгубила;
Пошукай, подивись, пригадай їх усіх!
Ти ж не раз це для мене робила.
Білих плям не роби, не збреши, не промовч –
Розкажи, як з ляхами братались,
Як з’явилася унія, щезла любов,
Й ворогами заклятими стали українець із ляхом…
Гонили не раз з України шляхетного пана
Наливайко, Косинський, Трясило Тарас…
Скільки їх, цих славетних гетьманів?!
Пригадай, як походи на турка робив
Мудрий гетьман Петро Сагайдачний;
Як церкви будував, і як Січ оновив,
У Хотин як ходив, необачний.
Хто могилу його із землею зрівняв? –
Не приховуй ім’я супостата!-
Хай покажеться людям, негідник, щоб знав,
Що на ньому тавро Герострата.
Розкажи, як змахнув булавою Богдан
Розлетілись варшавські закови!
Як відразу з’явився з-за лісу "мокшан"
Й одягнув Україну у нові –
Православні, московські! Та ще й не тісні!-
Щоб робила поклони низенько:
Бог – один, цар – один! Це ж немов уві сні!
Україно, зноси здоровенька!
Розкажи, як по смерті Богдана жилось,
Як брат брата рубав без упину;
Де тих гетьманів стільки до біса взялось,
Що зробили велику руїну із квітучого краю?..
Кругом вороги, а вони між собою скубуться –
Ділять ріки, озера, поля і луги – патріоти!
Ніяк не нап’ються крові неньки…
Та ну їх!
Згадай-но Сірка. І чи вірно служив Батьківщині?
Як його легендарна, невтомна рука
Дух козацький пробуджує й нині.
Височіє могила над сивим Дніпром –
Спи спокійно, відважний козаче!
Спокій ти заслужив своїм ратним трудом,
Може й винен, що й досі ще плаче безталанна Вкраїна,
Хоч воля її – гола-боса – та якось гуляє,
Гірко тільки, що знову «гетьмани» свої
Гірше ляха її розпинають. Але потім про це.
Ти спочатку згадай, як зійшлись на полтавській помості
Біснуватий Петро і прибулі в наш край
(До Мазепи) із півночі «гості».
Запорожці до гетьмана з Лугу прийшли,
А Палій до Петра…із Сибіру;
Як «Даніліч» Батурин в крові потопив,
Як загинула в огненнім вирі ненароджена воля!..
Що потім було?
Запорожців, у прийми, до хана
Безутішне те горе лихе привело,
В домовину поклало гетьмана…
Україну сердешну клював, шматував
Ненаситний орел двоголовий!
Сонце ясне – надію - крильми заховав
І п’янів від гарячої крові, що рікою текла…
Пролетіли роки.
Хижий птах все терзав Україну;
Повернулись у рідні краї козаки
І цариці підставили спину.
Все завмерло, неначе поснуло кругом!
На Вкраїні москаль порядкує!
Тільки Орлик один ще скубеться з орлом
Дон-Кіхот! Не старайся! Не чує Україна тебе,
Бо її вже нема. Відтепер тут живуть малороси –
Нова нація! – смирна, сліпа і німа,
Працелюбна, голодна і боса. Нова нація?!
Чи то правда, що полковник Павло Полуботок
Заховав десь свої скарби? Є тепер робота
Для Павлових спадкоємців – їх у нас доволі –
Доводити, хто рідніший.
Не один пуд солі з’їдять вони із тим скарбом.
Може те все бридні?
І нікуди не дінуться від нас наші злидні?
Че не краще всім нащадкам за розум узятись? –
Батьківщина – скарб найбільший!
Із колін підняти треба неньку-Україну дужими руками,
Ну а потім вже ганятись за тими скарбами,
Що розкидані по світу (йдуть вони до бісу!).
Заведи-но мене, краще, до Чорного лісу,
Проведи мене до того Холодного Яру,
Де збирались гайдамаки. Добрячого жару
Дали мужики невмиті панам, за їх ласку.
Як було все? Чим скінчилось?
Розкажи, будь-ласка.
Не забуть ще пригадати й ту скорботну днину,
Коли славну Січ козацьку *** Катерина
Зруйнувала і побрала лицарів завзятих
В пікінери! Щоб навчились царів шанувати,
Щоб забули батька й матір, бо тепер єдину
Мають «матушку» - царицю, - лиш за нею гинуть
Дозволялось «милостиво» козаку без волі…
Розкажи, як на Дунаї, на чужім роздоллі
Збудували запорожці, після того лиха
Задунайську Січ (останню!), та як потім тихо -
Побрели у край далекий, до ріки Кубані;
Як на славнім Запоріжжі (з «кобзаря» ці дані)
Оселився «мудрий німець», та й горя не знає,
Садить собі «картопельку», пісеньки співає
По-своєму. А Вкраїна сиротою стала!
Розкажи, як Катерина в ярма запрягала
Людей вольних, українських,- щонайменший хутір
З «височайшого указу» мав під паном бути.
Де гуляла воля козацька-
Заридала доля кріпацька.
Де лунали пісня і сміх –
Засвистів по спинах батіг.
Потяглись безпросвітні роки…
В Малоросії лад та спокій:
Пан – панує, кріпак – працює,
Цар – гуляє все, бенкетує.
Бенкетує, та не знає, що в убогій хаті
Народила мати сина – щасливая мати!
Що пройдуть нелегкі роки і хлоп’я те, з часом,
Стане славним і безсмертним! – Великим Тарасом!
Прокинеться Україна! – Кобзареве слово
Дасть їй силу, дасть наснагу розбити закови!
Сонцем вранішнім засяє тризуб над полями!..
Розкажи мені, матусю, як з більшовиками змагалася Україна –
Жити, чи не жити?!
І чому нам довелося тризуб замінити
На «іржаві» серп і молот, на «криваву» зірку?
Знов багатство України, наче в чорну дірку,
Попливло в нову столицю, під кремлівські зорі,
А Вкраїна помирала: від голодоморів,
Від репресій, днірогесів –
Кляті яничари стільки лиха не зробили, скільки комісари!
Щоб не дуже вихвалялись своїи родоводом,
Стали «хохли» - українці – радянським народом.
Навіть Бога відібрали – церкви повалили,
А натомість, - «для народу», - партшколи відкрили.
Малим дітям почіпляли галстуки червоні
Замість хрестиків натільних, -
Ми - не забобонні!
В Бога вірять лиш буржуї, та ще їх наймити
Вам же треба вчитись!Вчитись!
Вчитися і жити по-ленінськи! По-сталінськи!-
Як партія скаже!
А хто проти – до Сибіру дорогу покажем,
Там научать дуже швидко «Родіну» любити…
Пригадай-но 41-й, як зійшлися битись
Дві потвори ненаситні – нелюди прокляті!
І, хоч кольором різнились, - однієї статі
Були вони, ці потвори. Між двома вогнями
Опинилась Україна! Кров’ю та сльозами
Вмивалася (уже вкотре?!) бідна стара мати.
Не забудь мені ще чисту правду розказати
Про, так званих, «бандерівців», та про їхні справи,
Бо чутки усякі ходять, а вони - лукаві.
Як жилось після «Побєди»? – без хліба сиділи,
Потім, трохи стало краще – кукурудзу їди
І на «перше» і на «друге», і були щасливі,
Що «проклятих мериканців» на космічній ниві
Обігнали. Так їм треба – нехай загнивають!
А ми будем крокувати до земного раю
«Семимильними шагами». Нас ніхто не спинить!
Хто з мечем до нас підступить – від меча й загине,
Бо ми, хоч і мирні люди, - вмієм здачі дати.
Так що, радимо, наш вулик краще не чіпати.
Йшли роки…мета- та, світла - усе віддалялась.
Потім, мабуть, спересердя, перебудувалась;
Будувалась, фарбувалась трухлява потвора,
І сама собі признатися боялась, що хвора,
І що їй не допоможуть вже ніякі ліки –
Сама себе доконала! (І, дай Бог, - навІки)
Розсипалась, розвалилась, і вийшли на волю
Замордовані народи. Кожен свою долю
Самостійно став шукати, без «старшого брата».
Вийшла з ними на світ Божий і Вкраїна-мати,
Сіла бідна край дороги – йти самій не сила.
Де сини твої, небого? Ти ж-бо їх ростила,
Годувала, доглядала, як ніхто й ніколи.
Де шевченки? Сагайдачні?Лицарі-соколи?!
Новоявлені «гетьмани» лиш про себе дбають,
А що матір квола, боса, про те – забувають.
Як же жити їй на світі, коли рідні діти
Ладні одіж з неї зняти, не те,що одіти
Чи накинути на плечі хоч якусь хустину…
Скільки буде ще сидіти моя Україна
Край дороги світової? – Боже, дай їй силу!
Щастя, долі молодої! Не зведи в могилу!
А синочки все зростали... Дорослими стали...
Та й, бавлячись, рідну Матір - вкотре!- обікрали.
"Помаранчевим гостинцем" очі задурили,
Що й не втямила, сердешна,- що ж вони зробили?
Самостійні, незалежні - в мАтериній хаті -
Хазяйнують - по свОєму - жорстокі, пихаті!
Ненажерливі і підлі, цинічні, байдужі -
Вигрібають все з оселі - геть останній кужіль
Ладні в Неньки відібрати - згодиться в офшорі -
Треба ж острівець придбати у теплому морі.
Все терпіла Україна: злидні і "кравчучки",
"Кучмовози", "любих друзів"... Та дійшло "до ручки"
Її ангельське терпіння - хай би там вже - бідність,-
Але ж хАми посягнули на святе, - на гідність!
Тож повстала, закипіла, і ту всю заразу
З дорогого золотого змИла унітазу.
Навіть шини на Майдані ще недопалали,
Як "зелені чоловічки" Крим окупували,
Як з"явились на Донбасі танки, "гради", "смерчі",
І Вкраїна закружляла у вихорі смерті.
Це - війна Кремля! - Немає сумніву ні в кого.
Тільки влада запевняє: АТО - більш нічого.
Піски, Іловайськ, ПопАсна - це АТО, панове?!
Та ВОНА давно втопилась у річищах крові!
Які можуть - з ворогами!- бути "шури-мури"?
Вже, подібне, було з нами за часів Петлюри.
Чим скінчилося те -знаєм - висновків - не робим,-
І от - маєм те, що маєм - ті ж самІ "хвороби".
--------------------------------------------------------------------------------
Розкажи, що тобі сьогодення несе?
Що тобою, Історіє, стане?...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=248576
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2011
Кажуть, якщо сняться воші,
Значить, завтра будуть гроші.
Сни такі і я люблю,
Хоч без них прибуток маю, -
Бо професія така є –
Сторож я – за гроші сплю.
Щохвилинно уві сні
Гроші «капають» мені.
Невеликі, та даремно, -
Всеодно мені приємно.
Головне – запам’ятати:
Хочеш грошей? – Треба спати!
Тут все прямопропорційно;
Так що, виспавшись спокійно,
Із пожмаканим обличчям –
Сторожам це дуже личить –
Ви приходите додому,
Не приховуючи втому...
Вас дружина поцілує,
Роздягне і нагодує,
Покупаєтесь у ванній,
Мить – і ви вже на дивані...
Безоплатно вдома спати
Неприємно – що й казати, -
Але, нІчого робити –
Грошей всіх не заробити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=247699
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.03.2011
Змією чорною тривога
У моє серце заповзла...
І я звертаюся до Бога –
Прошу розради і тепла:
Великий Боже! Дай надію,
Що ці похмурі, чорні дні
Перетерпіти я зумію,
І стане легко знов мені.
Що не візьму мотузку й мило...
Не стану вовком між вовків,
Не буду плакати безсило,
Кленучи долю і батьків.
Я знаю, Боже: ВСЕ ти можеш! –
Так дай же мужності мені!
Я без твоєї допомоги
Не вистою у цій борні.
Не дай упасти на коліна
Після тривожних днів, ночей,
Забути те, що я – Людина!
І що живу – серед людей.
Дай мені певності, Владико,
Що честь і гідність – не згублю!
Ти – Всемогутній! Ти – Великий!
Тебе боюсь я, І... люблю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=247698
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.03.2011
Честный – от слова Честь!
Лживый ему – не пара!
Подлость, обман и лесть –
Язвы земного шара.
Честность – удел святых,
Смелых и духом твердых,-
Бурям страстей земных
Грудь подставляет гордо.
К цели – за шагом шаг –
Сердце открыв, стремится,
Ложь ее – первый враг –
Пуще огня боится.
Хочется верить в то,
Что, одолев напасти,
Честность – другой никто –
Честно добьется власти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=247524
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 16.03.2011
Кохання зараз не шукають,
Не в моді і краса душі;
Те все достатком заміняють,
І кожен крок – за бариші.
Скрізь тільки й мови, що про «шмотки»,
Про бізнес, де, який базар;
Від Закарпаття й до Чукотки
Його величність – пан доляр!
Панує впевнено, проворно –
Що хочеш на шляху змете! –
Розпорошить в могутніх жорнах
Все світле й чисте, і святе...
Нема коли і озирнутись,
Не те, що волю почуттям,
Чи в совісті своїй копнутись,
Згадати, що то – каяття?..
Нема коли – пусті кишені!
Яка ж тут може буть любов?!
В очах лиш вогники зелені.
Позеленіла, мабуть, й кров.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=247523
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.03.2011
«Товарищей» теперь у нас немного,
Кругом «паны» одни иль просто – «господа»…
«Мы есть – народ! У нас своя дорога!»
Хоть и ведет она неведомо куда.
Чего хотим? – спроси – Никто не знает!
Вопрос: Что делать? – Тоже не для нас…
Кто виноват? – 0! Тут глаза сверкают!
Суровый перст, и бешенства экстаз.
В своем Отечестве – известно – нет пророка,
И плетью обуха – увы – не расшибешь…
Там, где бесчинствует разгульно власть порока,
Любовь есть – ненависть, а правда – это ложь.
Своя сорочка – неизменно – ближе к телу,
И хата с краю – наш излюбленный прием.
А как по лисьи – мастерски, умело! –
Мы «под себя» без устали гребем!
Нам дым Отечества и сладок и приятен,
Когда горит соседский новый дом.
На Солнце сколько – точно знаем – пятен,
Не ведая, что топчем – ЧЕРНОЗЕМ!
Мы – демократы! И гордимся этим!
И не мешает нам пиара черный груз.
Мы – пуп Европы! Мы в «мессии» метим!
Бери нас поскорей, Евросоюз!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=247026
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 14.03.2011
Коли я був малим і нерозумним,
І бачив світ цей крізь рожеве скло,
Мені ніколи не бувало сумно –
Завжди цікаво й весело було.
Я ріс допитливим, грайливим цуценятком,
Любив природу – небо, річку, ліс,
Любив село своє, сестричок, маму, татка,
І всюди пхав свій довжелезний ніс:
Цікаво, як метелик п’є водичку?
Як павучок тенета розставля?
Як пташка в’є гніздо, і як росте травичка?
Як бджоли роблять мед? Як дихає земля?..
Мені здавалось, що усім так само,
Як і мені, у ті щасливі дні:
Що всі щасливі, що у всіх є мами,
Немає зради, підлості, брехні…
Та ось, розбилися рожеві окуляри –
Я став дорослим, - і змінився світ:
Куди й поділися казкові його чари,
Що полоняли мене так багато літ.
І все ж, допитливість моя - о, ні - не згасла -
Нові й нові, відтак, питання постають:
Чому, наприклад, всі гуманні гасла
Антигуманний результат дають?
Чому за гроші можна ВСЕ купити?
Чому нема любові між людьми?
Чом неможливо війни припинити?
Чом заздримо, ненавидимо ми?
Чому безжально нищимо природу?
Для чого нам оті страшні АЕС,
Коли ми маєм сонце, вітер, воду?
Невже у прірву – це і є прогрес?!
Ну як мурашки – це дрібне насіння –
Створили кращий, ніж ми з вами лад?
Чи ми дурніші, чи нема уміння?
В них кожен кожному товариш, друг і брат!
Усі працюють чесно і старанно,
Немов один-єдиний механізм.
А нам «розумним»…нам іще зарано
Такий у себе мати «комунізм»
Мистецтво жити – непроста наука,
Тут «homosapiens» наш з пальми ще не зліз!
Не знає ще, як лебідь, рак та щука
Тягли, сердешні, свій нелегкий віз.
На світі нас немало вже, здається:
А що як, раптом, від надміри сил,
Земля не витрима напруги й розірветься
На шість мільярдів автономних брил?!..
У кожного із нас свої «апломби»:
Поняття щастя, свій світогляд, смак…
Хай так і буде! Тож навіщо бомби?
Невже по-людськи ми не можемо ніяк?
Чому не можна просто поважати?
Любити просто! – Небо, річку ,ліс,
Людину, Всесвіт! А якщо вбивати,
То тільки в собі…черствість і цинізм.
Невже не щезне це вселенське свинство?!
З умів і душ людських не зійде каламуть?
Благаю, Боже, поверни дитинство!
Рожеві окуляри не забудь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=247025
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.03.2011