William Mirovich

Ну, хто сказав тобі?

Ну,  хто  сказав  тобі,  що  ти  красуня?
Ну,  хто  вбив  в  голову  твою  думки  дурні?
Не  варта  ти  ні  шеляга,  ні  фунта.
Та  це  чомусь  до  лампочки  тобі.

Ну,  хто  сказав  тобі,  що  ти  богиня?
Ну,  хто  тебе  боготворить?  Я  –  точно  ні.
Перед  тобою  впасти  б,  мабуть,  на  коліна,
Та  не  впаду,  я  –  атеїст.

Ну,  хто  сказав  тобі,  що  я  байдужий?
Ну,  хто  це  вигадав?  Чи  віриш  ти  сама?
Так,  звісно,  я  плюю  на  людські  душі,
Бо  й  на  мою  колись  хтось  наплював.

Ну,  хто  сказав  тобі,  що  це  все  правда?
Ну,  хто  сказав,  що  це  усе  не  жарт?
Так,  звісно,  знову  мінус  в  карму,
Та  я  ї6aв.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562217
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 24.02.2015

Весенний шансон

[i]з.і.  в  даному  контексті  розуміємо  "шансон",  як  "блатняк",  а  не  як  французьке  слово  "музика")
з.з.і.  даний  твір  є  виключно  пародією.  не  більше.
[/i]

А  на  дворе  был  теплый  месяц  май.
И  солнце  освещало  бабу  Полю.
Блохастый  пес  на  солнце  пузо  грел,
Пять  лет  прошло  -  и  повидал  я  волю.

Стоял  под  стенкой  старенький  диван,
А  на  столе  напитки  да  закуски,
Сидели  на  диване  мы  втроем.
Пришли  менты  -  забрали  нас  в  кутузку.

И  где-то  в  коридоре  слышен  стук,
И  грусть-тоска  накатывает  снова.
И  темнота,  и  бремя  прошлых  лет,
И  мусор  шьет  мне  дело  беспонтово.

И  небо  голубее  чем  всегда,
Здесь  всё  и  вся  как  будто  по-другому.
Десятки  лиц,  знакомых  мне  давно.
Пять  дней  прошло  -  вернулся  я  на  зону.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499191
рубрика: Поезія, Литературная пародия
дата поступления 15.05.2014

Пачка цигарок

(переклад  пісні  гурту  КИНО)
(З.І.  імхо,  у  ВВ  дослівний  переклад,  ну,  зовсім,  не  класний)

Я  сиджу  під  чужим  небом  на  чужому  вікні.
І  не  пізнаю  жодну  на  небі  зорю.
По  шляхам  мене  носило  туди  і  сюди,
Та,  здається,  заблукав  я  і  слідів  не  знайду.

Та  якщо  є  в  кишені  пачка  цигарок,
Значить  все  не  так  погано,  як  бути  б  могло.
І  квиток  на  літак  зі  сріблястим  крилом,
Що  крім  тіні  не  залишить  землі  нічого.

І  ніхто  не  хотів  брати  вину  без  вина.
І  ніхто  не  хотів  присок  руками  гребти.
А  без  музики  смерть  зовсім  не  красна.
А  без  музики  не  хочеться  помирати.

Та  якщо  є  в  кишені  пачка  цигарок,
Значить  все  не  так  погано,  як  бути  б  могло.
І  квиток  на  літак  зі  сріблястим  крилом,
Що  крім  тіні  не  залишить  землі  нічого.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498214
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.05.2014

Ти знаєш…

Ти  знаєш,  Кобейн  тут  більше  не  грає.
Тепер  виступає  у  іншому  клубі.
І  його  гітари,  і  хрипу  немає,
Але  це  не  значить,  що  його  забули...

Ти  знаєш,  а  Ленон  тут  більш  не  гостює.
Хтось  уже  давно  сидить  на  його  місці.
Але  це  не  значить,  що  він  нас  не  чує
Просто  він  там,  де,  певне,  потрібний.

Ти  знаєш,  а  Джоплін  змінила  прописку,
Хоч  їй  наче  й  тут  жилось  непогано.
І  більш  не  приїде  на  нашу  вечірку.
Шкода,  що  ось  так  поїхала  рано.

Ти  знаєш,  і  Цой  спакував  всі  валізи
І  кудись  поїхав,  не  сказавши  ні  слова.
А  йому  подзвонити,  на  жаль,  не  вийде  -
Його  випадково  я  видалив  номер.

Ти  знаєш,  і  Мерк’юрі  також  поїхав.
Та  його  маршрут  мені  невідомий.
Дивись  я  вслід  із  високої  стріхи.
Та  його  не  видно.  Може,  і  добре...

--

Ти  знаєш,  а  час  тече  без  упину.
І  скоро  відбудемо  і  ми  з  тобою.
Дивлюсь  я,  концерт  там  доволі  "не  хілий".
І  в  нас  квитки  там  прямо  в  віп-ложі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486120
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 16.03.2014

Вова, не сци!

Він  існує  у  світі  ілюзій.
Мозок  промитий  старшим  братом.
Кругом  вороги.  Немає  друзів,
А  значить  треба  іти  воювати.
Хтось  потрапив  десь  у  халепу  –
Вова  поможе.  Його  ж  попросили.
Лиш  про  одне  дізнатися  треба  –
Чи  на  усе  йому  вистачить  сили?

-  Ти,  Вова,  не  сци,  -  скандує  народ.
-  Вова,  не  сци!  Атака  в  лоб!

Лиш  збоку  усе  виглядає  інакше.
Він  думає,  робить  лише  добрі  справи,
Він  думає,  воїн  він,  миротворець,
Та  чинить,  запеклі  як  хулігани.
Людей  усе  більше  дивиться  скоса,
І  він  відступає,  бо  тхне  там  смаленим.
Чи  варто  було  взагалі  сюди  пхатись
Подумати  раніш  йому  було  треба.

А  за  спиною  стоять  дві  людини,
Які  волають  щохвилини.

-  Ти,  Вова,  не  сци!  -  скандує  народ.
-  Вова,  не  сци!  Атака  в  лоб!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483782
рубрика: Поезія, Сатира
дата поступления 06.03.2014

Блазень (з присвятою)

Блазень  не  має  права  на  слово.
Блазень  не  має  права  на  думку.
Блазень  не  має  права  на  голос.
Блазень  -  істота  без  гатунку.

Блазень  царю  повинен  вклонятись.
Блазень  царя  повинен  хвалити.
Блазень  повинен  лиш  розважати.
І  більше  він  ніц  не  повинен  робити.

Блазень  сидіти  повинен  в  кутку.
Блазень  більш  ніц  робити  не  має.
Цар  йому  скаже  "Блазню,  танцюй"
І  в  танці  той  радісно  застрибає.

Цар  йому  скаже  "Блазню,  співай!"
Весела  пісня  із  вуст  ллється  блазня.
Цар  засміється  і  скаже  "Стрибай!"
Й  стрибатиме  той,  аж  поки  не  впаде.

Блазні  -  прислуга  царів  й  королів.
З  давніх-давен  вони  їх  розвага.
Тільки  одну  пам’ятаймо  ми  річ  -  
"Блазень"  й  "театр"  то  не  те  саме.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474138
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 21.01.2014

Бачили ніч

Ми  вийшли  з  будинку,  
Коли  у  всіх  вікнах
Погасли  вогні  
Один  за  одним…
Ми  бачили,  як  від’їжджає  
Останній  трамвай.

І  хоч  таксі  тьма,  
Але  грошей  катма,
Та  й  маршруту  нема.  
Лиш  дорога  одна…
І  плівка  скінчилась.  
Ну,  що  ж?  Перемотай.

Бачили  ніч,  гуляли  всю  ніч  до  рання.  *4

Зайди  в  телефонну  ти  будку,
Хай  двері  зачинять  вони
В  квартирі  твоїй.
Скинь  своє  взуття  –
Ходитимемо  босоніж.

Сірники  та  цигарки,
І  пляшка  вина,  і  вона
Чекати  допоможе  нам,
Допоможе  повірити,
Що  сплять
Всі.  Ми  удвох  лиш.

Бачили  ніч,  гуляли  всю  ніч  до  рання.  *4

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=457420
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.10.2013

Типовий ранок

Макс  розплющив  очі  та  потягнувся.  Потім  піднявся  із  свого  лежбища  та  солодко  позіхнув.  Хотілося  їсти.
Першою  в  ранковому  маршруті  була  кухня.  Там,  як  і  думалось,  було  порожньо.  
Наступною  була  спальня  Марка,  де  той,  власне,  і  спав  в  компанії  довговолосої  брюнетки  в  чорній  білизні.  Макс  поглянув  на  практично  порожню  пляшку  від  вина  та  тихо  вийшов  з  кімнати.
Посеред  ліжка  другої  спальні  лежав  Ян  в  одних  трусах,  обіймаючи  двох  блондинок,  на  яких  окрім  сережок  ніякого  одягу  і  не  було.  Так,  тут  теж  робити  було  нічого.
В  вітальні  стояв  ящик  від  пива,  а  обабіч  нього  лежала  ціла  купа  порожніх  пляшок.  Так,  пам’ятається,  це  Джордж  та  Майк  вчора  видудлили  на  двох,  а  зараз  спокійно  спали  на  дивані.
Більше  у  квартирі  нікого  не  було.
Макс  вдруге  позіхнув,  повернувся  назад  до  свого  лежбища  та  вмостився,  намагаючись  не  думати  про  їжу.  Проте  перед  очима  так  і  стояла  пачка  педігрі,  пуріни,  чи  нутра  наґетса...
Макс  зітхнув,  почухав  себе  лапою  за  вухом  та  задрімав...
І  снилися  йому  гарні  собачі  сни  -  хазяїн  та  миска  корму

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444742
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.08.2013

Таким, яких мільйони

Ти  давно  вже  бачиш  
світ  не  своїми  очима
Ти  давно  вже  віриш
лише  блакитним  екранам.
Споглядаєш  за  всім
із  свого  теплого  крісла
І  тобі  здається  
що  цього  не  так  вже  і  мало.

Ти  давно  вже  не  маєш
 власної  думки.
І  за  тебе  вирішують
дядьки  із  телеекрану.
Зубна  паста  неначе
міцні  обладунки.
І  міцна  кава,  
щоб  випити  зранку.

Ти  давно  вже  їси
лише  розкручені  бренди,
Ти  давно  вже  забув,
що  колись  на  ринку
Купував  сметану,
щоб  зранку  вареники
Разом  із  мамою
смачно  поїсти.

Ти  давно  вже  сидиш
в  ненависному  місті,
Ти  давно  вже  плануєш
втекти  куди  далі.
І  ти  наче  затвердився,
як  особистість,
Але  стати  собою  
не  можеш  ніяк  ти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=443778
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 17.08.2013

Почесний громадянин

Влас  Дмитрук  сидів  у  кріслі  та  задумано  тримався  обома  руками  за  голову.  І  смикнув  же  чорт  за  язика,  коли  не  треба.  Тоді,  коли  він  разом  із  своєю  організацією  «Футур»  подав  до  міськради  пропозицію  присвоїти  Ісусу  Христу  звання  почесного  громадянина  міста,  думалося,  що  це  все  нікуди  далеко  не  зайде,  що  це  все  скінчиться,  як  жарт,  як  один  із  піар-методів,  як  насмішка  над  громадянами.  Але  не  так  склалося…
Голова  Міськради,  Роман  Миколаєнко,  виявився  людиною  теж  із  почуттям  гумору.  І  віддав  звання  не  скульптору,  не  керівнику  підприємства  транспорту,  а  таки  Сину  Божому,  який  фактично  в  місті  ніколи  і  не  бував,  оскільки  воно  з’явилося  аж  через  добру  тисячу  років  після  подій,  через  які  ми  відмічаємо  Великдень.
—  Холєра!  —  вже  вкотре  вдарив  рукою  по  столу  Влас  і  закусив  губу.
Проблема  була  навіть  не  в  тому,  що  звання  таки  віддали  Ісусу.  Проблема  була  в  інакшому.  Близилося  свято  з  різноманітними  культурно-масовими  заходами,  а  по  правилам  почесних  громадян  прийнято  персонально  запрошувати  на  такі  події.  І  дана  місія  була  поручена  саме  Власу.  Мовляв,  ви  хотіли  такого  почесного  громадянина  –  маєте.  А  оскільки  так  боролися  за  цю  особу,  то,  певне,  маєте  з  ним  якийсь  контакт.  Так  що  ви  і  зв’язуйтесь…
Зрозуміло,  що  ніяких  зв’язків  з  такими  особами  ні  у  Власа,  ні  у  когось  із  його  знайомих,  чи  навіть  членів  партії  не  було,  бо  і  не  мало  б.  
Гугл  на  таке  запитання  не  дав  жодної  нормальної  відповіді.
—  Молися!  –  з  гигиканням  порадив  якийсь  із  приятелів.  –  Або  до  церкви.  Може,  там  знають  маршрут.
Робити  нічого  –  і  Дмитрук  таки  пішов.  Як  справжній  затятий  комуніст,  в  церкві  до  цього  він  не  був.  А,  може,  й  був,  але  то  було  так  давно,  що  вже  й  забулося.  Зайшовши  у  двір  церкви  та  звівши  погляд  на  здоровенні  куполи,  він  подумав:
«М-да…  Це  ж  скільки  грошей  витратили  намарне.  Я  б  краще  машину  собі  купив…  Або  дім  десь  на  березі  озера.  При  совєтах  таких  би  розкуркулили  та  переплавили  б  ото  все.»  
Поки  голова  «Футуру»  стояв  і  розмірковував,  на  подвір’ї  з’явився  священик  та  направився  практично  у  напрямку  Власа.
—  Послухайте,  товаришу!  –  вигукнув  він  і  швидким  ходом  підійшов.  –  В  мене  до  вас  є  запитання?
Священик  спинився  і  здивовано  поглянув  на  Дмитрука.  Та  той  не  зважав  і  продовжував  свою  мову:
—  Як  передати  звістку  Ісусу  Христу?  Розумієте,  дуже  треба.
—  Молися,  сину  мій,  –  пролунала  після  паузи  відповідь.  –  Господь  всіх  почує.
—  Ага…  –  ні  в  сих,  ні  в  тих  кивнув  Влас.
—  Ти  що,  комуніст?
—  Так.  А  що,  дуже  видно?
—  По  людині  завжди  все  добре  видно.  Це  не  ти  часом  з  тих,  що  Ісусу  звання  почесного  громадянина  міста  присвоїли?
—  З  тих,  –  мовив  Влас.
—  Зрозуміло,  –  всміхнувся  батюшка  та  зайшов  до  будівлі.
Дмитрук  все  ще  стояв  та  думав.
«Молитися.  Треба  помолитися…  А  як?  А  де?  Я  ж  не  вмію.  Я  ж  ніколи  такого  не  робив.  Та  і  зрештою,  що  буде,  як  побачать  наші?  То  ж  засміють.»
«Лиш  би  зараз  хто  не  побачив…»  –  промайнула  запізніла  думка  в  голові.
Влас  підняв  комір,  натягнув  сильніше  картуза  і,  вийшовши  на  вулицю,  швиденько  закрокував  у  напрямку  дому.
Наступного  ранку  на  полицях  половини  кіосків  міста  лежала  газета  з  фото  Дмитрука  біля  церкви  та  заголовком  «Язик  і  до  церкви  доведе».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439315
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.07.2013

Нема причин (триптих)

1.

Галопом  сонце  розігнало  хмари
І  світ  одяг  свої  найкращі  шати.
І  все  навкруг  барвисте  та  яскраве,
Коли  нема  причин,  щоб  помирати.

Ми  щастя  й  радість  виведемо  в  світ,
А  сум  й  журбу  сховаємо  за  ґрати.
І  не  страшні  кошмари  нам  нічні,
Коли  нема  причин,  щоб  помирати.

2.

Огорне  туга  своїм  покривалом
І  вирве  мрії,  сни  та  сподівання.
І  зрозумієш,  що  усе  дістало,
І  що  нема  причин,  щоб  жити  далі.

Лиш  крок  униз,  або  по  венах  лезом,
Або  пігулки,  чи  стрибок  на  шпали.
Всі  друзі  кажуть  жити  далі  треба,
Але  нема  причин,  щоб  жити  далі.

3.

Мабуть,  фінал  тут  був  би  недоречний,
Але  він  є.  І  це  навіть  цікаво.
Та  тут  я  просто  дякую  всім  ґречно.
Й  знайти  свої  причини  Вам  бажаю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435752
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 07.07.2013

Тобі сімнадцять

Тобі  сімнадцять.
Сидиш,  чекаєш  маршрутку.
Її,  як  завжди,  немає.
Та  це  наче  норма.

Тобі  сімнадцять.
Твій  світ  несхожий  на  інші.
Ти  особистість,  не  маса,
Хоча  усім  пофіг.

Тобі  сімнадцять.
Ти  думаєш,  що  все  попереду.
Нікуди  не  поспішаєш.
Чекаєш  маршрутку.

Тобі  сімнадцять.
Життя  таким  здається  нудним.
Якихось  хочеться  змін.
Нову  купуєте  куртку…

Тобі  сімнадцять.
Твій  вечір  проходить  в  мережі.
А  батьки  твої  раді  –  хай  так.
Менше  так  шкоди.

Тобі  сімнадцять.
Батьки  кажуть  щось  про  освіту.
Ти  пробуєш  уже  вкотре
Та  якось  це  не  виходить.

Тобі  сімнадцять.
І  ти  так  хочеш  свободи.
І  щоб  звідси  подалі,
Таке  ж  коротке  життя.

Тобі  сімнадцять.
Не  хочеш  бути  як  всі  –    
Концерти  та  фестивалі,
Як  вияв  власного  «я».

Тобі  сімнадцять.
А  світ  весь  хай  котиться  в  пекло.
Фальшиві  посмішки,  лиця
Та  награні  жести.

Тобі  сімнадцять.
Життя  тебе  реально  дістало,
Так  хочеться  всіх  послати
І  бути  проти  системи.

Тобі  сімнадцять.
Думки  розривають  твій  мозок.
Не  знаєш  ти  що  робити
До  болю  здавлюєш  пальці.

Тобі  сімнадцять.
І  цим  уже  сказано  все.
Твоя  приходить  маршрутка…
Тобі  сімнадцять.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429853
рубрика: Поезія,
дата поступления 06.06.2013

x3 (уривок)

Ніч  була  до  біса  важкою.  Більше  десятка  клієнтів  і  кожен  із  своїми  дурними  забаганками  та  бажаннями.  Хочеш,  чи  ні  –  а  виконувати  треба.  Інакше  є  усі  шанси  вилетіти  з  роботи  та  в  найближчий  термін  отримати  статтю  за  дармоїдство.  Так,  доволі  неприємно  було  б.  Арешт,  строк,  а  потім  решту  життя  доведеться  працювати  за  копійки,  оскільки  з  таким  минулим  нічого  путнього  не  світить.
–  Агов!  –  почувся  голос  старшого  по  зміні.  –  Карл!  Ти  де?  Ще  одна  машина.
–  Іду!  –  піднявся  з  крісла  названий  та  вийшов  з  будки,  де  так  і  не  зміг  перепочити.
Радувало  тільки  те,  що  до  ранку  залишалось  всього  якихось  півгодини.  Потім  буде  нова  зміна  і  можна  буде  врешті-решт  просто  та  банально  піти  додому,  щоб  виспатись.  Нехай  і  на  старому  обшарпаному  та  вбитому  часом  ліжку.  Нехай  і  на  зовсім  несвіжій  білизні.  Нехай  і  під  шум  залізничної  колії.  Нехай…
–  Доброї  ночі!  Карл  Ліповський,  –  понуро  підійшов  до  вікна  мийник  та  врешті  підвів  очі  з  підлоги.  –  Що  бажаєте?
–  Помити  машину,  –  почувся  доволі  знайомий  жіночий  голос.  На  жаль  (хоча  хтозна  –  може,  й  на  щастя),  Ліповський  таки  не  пам’ятав  кому  саме  він  належав  і  де  він  міг  його  чути.
–  Все?  –  буркнув  Карл,  зовсім  не  бажаючи  задавати  типовий  список  питань  про  натертя  воском,  підкачку  коліс  та  ще  купу  інших  процедур.
–  Так.
–  Оплатіть,  будь  ласка,  Ваше  замовлення  на  касі,  –  мовив  Ліповський  та  простягнув  щойно  виписану  квитанцію.
Леді  простягнула  свою  тендітну  руку,  взяла  папір  та,  кокетливо  виляючи  стегнами,  рушила  до  будки.  Коли  вона  повернулась,  Карл  вже  практично  домивав  машину.
–  Ми  часом  ніде  не  зустрічалися?  –  ніби  між  іншим  запитала  дама  та  стала  поруч.
–  Не  думаю,  -  відповів  мийник,  подумки  посилаючи  її  та  усіх  інших  до  пекла  та  куди  подалі  одночасно.
–  Твоє  лице  мені  таки  знайоме…
–  Можливо,  Ви  тут  раніше  мили  машину  і  я  Вас  обслуговував.
–  Ні,  я  взагалі  за  кермом  всього  місяць.  Так  що  точно  ні.
–  Тоді  я  навіть  не  знаю.  Відійдіть  від  дверцят  будь  ласка.
–  Ти  сказав,  що  тебе  звуть  Карл  Ліповський?  –  перепитала  леді.
Той  мугикнув  у  відповідь.
–  А,  тоді  я  знаю  звідки  мені  відоме  твоє  прізвище!  –  вигукнула  вона.  –  Ти  раніше  був  власником  великого  клубу  на  нинішньому  бульварі  імені  Маркса.  Я  там  бувала.
Так,  це  була  чиста  правда.  Карл  і  справді  колись  був  власником  клубу  на  тоді  ще  проспекті  імені  Шарля  Куліса.  Не  шукайте  це  ім'я  в  енциклопедіях  та  словниках.  Воно  Вам  все  одно  нічого  не  скаже.  Це  доволі  таки  місцевий  герой,  якого  проте  при  приході  нової  влади  заборонили.  Як  і  ряд  закладів  та  видів  діяльності.  
Це  почалося  в  один  із  найзвичайнісіньких  ранків.  Від  останніх  виборів  минуло  всього  з  два  тижні.  До  клубу  Карла  зайшло  три  особи,  серед  яких  був  нинішній  мер,  і  заявили,  що  клуб  переходить  у  власність  влади  і  пан  Ліповський  разом  із  всіма  працівниками  мусять  покинути  його  межі  протягом  наступних  шести  годин.  Звичайно,  ніяких  грошей  влада  і  не  подумала  платити  ні  самому  Карлу,  ні  будь-кому  із  працівників.  Жодної  компенсації,  так  само  як  і  подальшого  працевлаштування.  Не  допомогли  ні  кількаденні  походи  по  різним  кабінетам,  ні  численні  зв’язки,  які  проте  з  приходом  влади  стали  зовсім  непотрібні  і  вже  ніц  не  вирішували.
А  потім  біржа.  Кілька  разів  доводилось  виконувати  громадські  роботи  і  отримувати  за  цю  до  біса  важку  працю  жалюгідну  мінімалку.  Так,  життя  реально  котилось  під  укіс.  Зрештою  удача  наче  трохи  посміхнулася  і  вдалося  знайти  роботу  на  автомийці.  Так,  важка  робота,  але  зате  зарплати  нарешті  стало  вистачати  принаймні  на  життя.  Хоча,  якщо    порівняти  з  життям  до  цього,  то  поточне  можна  назвати  лише  словом  «існування».  Просто  банальне  та  жалюгідне  існування  серед  мільйонів  інших.  Клуби,  ресторани,  дорогі  костюми,  класні  тачки,  вродливі  та  легкодоступні  дівчата  –  все  це  відразу  стало  недоступним,  як  в  принципі  і  решті  простого  люду.
–  Я  вгадала?  Ти  –  власник  того  клубу?  –  запитала  дівчина.
Карл  кивнув  у  відповідь,  перекриваючи  воду  та  ставлячи  шланг  на  місце.
–  Треба  ж  таке…  –  почала  знову  власниця  авто  та,  отримавши  у  відповідь  мовчанку,  продовжила:  –  І  як  воно  ось  так  існувати?
–  Доволі  паскудно,  –  мовив  Ліповський.
–  Треба  ж  таке…  І  скільки  ти  тут  отримуєш?
Очевидно,  даній  особі  просто  хотілося  почесати  язиком,  аби  якось  згаяти  час.  Карлу  ж  тупо  хотілося  спати.  Спати  і  більше  нічого.  Тому  дана  розмова  його  добряче  напрягала.
–  Слухай…  –  знову  почала  дівчина,  театрально  закотивши  очі.
–  Ні,  це  ти  слухай!  –  гаркнув  Карл  і  вдарив  кулаком  по  стінці.  –  Ти  задрала  мене  вже.  Може  вже  досить  парити  мій  мозок  своїм  абсолютно  беззмістовним  текстом,  своїм  тупим  бла-бла-бла?!  Помили  машину?  Помили.  Значить  що?  Значить  до  побачення!  Аріведерчі!  Чао!  Нафіг  з  пляжу!!
–  Ти  що,  з  дуба  рухнув?  –  звела  брови  та  аж  почервоніла  від  гніву  особа.  –  Та  я…  Та  ти…  Ти  що,  взагалі?!  Я  тебе…
–  До  побачення,  -  кинув  Ліповський  та  рушив  назад  до  будки.  –  Щасливої  дороги,  -  і  вже  під  ніс  додав:  -  Щоб  в  тебе  права  забрали,  курка  тупа.
Годинник  показував  шосту  ранку.  І  це  була  перша  гарна  звістка  за  сьогодні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426687
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.05.2013

РНР 2. Право вибору

Я  маю  право  вибору…  Доволі  таки  умовне.  Але  яке  вже  є.  Я  кину  монетку.  Якщо  орел  –  то  таки  здійсню  те,  що  маю.  Якщо  решка  –  не  буду.
Кидок  монетки  догори.  Вона  підлетіла,  кілька  разів  перевернулась  у  повітрі  і  впала  кудись  униз,  стукнувшись  раз  чи  два  об  цегляні  стіни.  Очевидно,  не  хотіла  щось  вирішувати  за  мене.  Шкода.  Значить  вибір  таки  доведеться  робити  мені.
Ступити  крок  донизу  і  покінчити  з  цим  усім,  чи  спуститись  назад  до  великої  і  гамірної  компанії  знайомих  і  продовжити  святкування  дня  народження  –  для  звичайної  людини  вибір  пав  би,  звісно,  на  другий  варіант,  але  не  для  мене.  Для  мене  це  до  біса  важкий  вибір.  І  хтозна  чому  –  чи  то  через  те,  що  я  Терези  і  мені  доволі  важко  вибрати  між  саме  двома  варіантами,  чи  то  тому,  що  моє  життя  стало  справжнісіньким  абсурдом  і  просто  ідеальне  для  написання  сценарію  для  якогось  арт-хаусного  фільму.
Ви,  мабуть,  хотіли  б  дізнатись  чому.  Я  розповім.  Час  у  мене  є…  Поки  що…
 
[b]1…[/b]

-  Ти  просто  непотріб!  –  ця  фраза  була  б  доволі  очікуваною.
Але  ні.  Таких  слів  не  прозвучало.  Натомість  я  почув  двохвилинну  байку  про  мої  достоїнства  і  свої  недоліки,  і  про  те,  що  це  не  я  винен,  і  про  те,  що  так  просто  склалось,  і  ще  про  купу  іншого  словесного  мотлоху.
Вона  казала,  а  я  стояв,  слухав,  кивав  головою  і  давав  їй  привід  повірити,  що  я  вірю  в  ці  слова,  що  я  справді  розумію  ситуацію  і  навіть  не  здогадуюсь,  що  я  їй  не  цікавий  ні  з  якого  боку,  що  я  для  неї  максимум  знайомий,  просто  гарний  знайомий.
Вона  стояла,  просила  вибачення,  я  казав,  що  нема  за  що,  хоча  знав  що  є,  але  просто  слова  тут  нічого  не  зроблять.  Вона  казала,  щоб  я  не  ображався,  я  кивав,  заспокоював,  що  мені  прикро,  але  не  до  самогубства  (тут  я  прибріхував  –  мені  в  цей  момент  просто  хотілось  вистрілити  собі  у  голову  з  дробовика  щоб  вже  напевне).  Вона  наче  усміхалась,  хоча  я  бачив,  що  це  була  саме  посмішка…
Зрештою  вона  мені  кивнула  «Бувай!»  і  пішла  на  свою  зупинку,  а  я  залишився  стояти  прямо  посеред  площі,  не  знаючи  що  робити.
-  От  і  все…  -  мовив  я  сам  до  себе  і,  засунувши  руки  глибше  в  кишені  своїх  олдскульних  джинсів,  поплентався  додому.
Дома  я  просто  ліг  на  ліжко  і  почав  дивитися  у  стелю.  У  свою  білосніжну  стелю  із  гіпсокартону…  Десь  за  вікном  їздили  автомобілі.  Трохи  крапав  дощ  і  це  наганяло  жахливий  смуток.  В  навушниках  грав  панк-рок.  Акустичний.  Причому  доволі  сумна  пісня.  
-  Я  вкотре  просрав  своє  щастя,  -  сказав  я  вголос.
-  У  вас  не  склались  відносини?  –  почув  я  збоку  і  повернув  голову.
Там  стояв  мій  друг.  Очевидно  мама  йому  відчинила,  поки  я  лежав  і  думав.
-  Так,  -  відповів  я.  –  На  жаль…
-  І  що  вона  тобі  сказала?
-  Те,  що  зазвичай  кажуть  в  таких  випадках.
-  Тобто,  все,  окрім  правди?
-  В  десятку…
-  Зрозуміло,  -  кивнув  друг  і  присів  на  стілець.  –  Я  так  розумію,  ти  не  йдеш  на  виставу?
Точно.  Ми  мали  сьогодні  йти  у  театр  (аматорський,  але  нічим  від  цього  не  гірший)  на  прем’єру  вистави.  Я,  він  та  дівчина  (на  жаль  вже  не  моя).
-  То  ми  йдемо,  чи  ні?  –  прозвучало  знову  питання.
-  Пішли,  -  зітхнув  я.  –  Шкода  щоб  пропали  квитки,  та  й  розвіюсь,  врешті-решт.
Біля  театру  було  людно.  Добре,  що  ми  зарезервували  квитки  зарання.  Зараз  навряд  чи  купили  б.
-  Привіт!  –  почув  я  позаду  голос,  повернувся  і  помітив  знайому.
-  Привіт!  –  відповів  я.  –  На  виставу?
-  Хотіла,  -  відповіла  вона.  –  На  жаль,  квитків  нема.  А  ви  також  сюди?
-  Так,  -  кивнув  я.  –  Розважусь  трохи.  Пішли  з  нами.  У  нас  якраз  зайвий  квиточок.
Вона  потягнулась  до  сумочки  за  гаманцем,  але  я  зупинив:
-  Дарую.  Все  одно  зайвий.
-  Добре,  -  усміхнулась  вона  своєю  чарівною  посмішкою.  –  А  хто  не  пішов?
-  Моя  екс-потенційна  дівчина,  -  кинув  я.
-  Зрозуміло.
Вона  знала  про  кого  я,  тому  тут  більш  нічого  не  треба  було  пояснювати.
Ми  зайшли  до  залу  і  зайняли  свої  місця.  Люди  шуміли,  всідались.  А  я  тупо  сидів  і  дивився  на  сцену.  До  вистави,  протягом  вистави,  після  неї.  Ні,  я  дивився  за  сюжетом.  Я  дивився  на  сцену.  Якщо  точно,  то  на  праву  кулісу.  Я  дивився  і  не  чув,  як  плескали  люди,  як  грає  музика  з  динаміків,  як  щось  казали  актори,  як  мені  щось  кричали  на  вухо,  як  викликали  швидку,  як  мене  намагались  вивести  із  ступору,  як  мене  везли  в  лікарню…
Я  цього  не  чув…
Лише  писк…  Тоненький  високочастотний  писк…  
І  більше  нічого…
А  потім  темрява.

[b]2…[/b]

-  Агов!  Підійди  сюди  –  почув  я  голос  і  помітив,  що  сиджу  біля  монітора  у  своїй  кімнаті,  а  на  фоні  грала  якась  композиція  «Роллікса».
-  Що?!  -  пробурмотів  я  і  піднявся  зі  стільця.
Біля  шафи  з  моїми  речами  вовтузилася  та  сама,  що  буквально  сьогодні  казала,  що  заплуталась  у  відносинах,  і  що  це  вона  винна,  що  ми  не  можемо  бути  разом…  
-  Що  ти  тут  робиш?  –  мовив  я,  ковтнувши  клубок  у  горлі.
-  Вибираю  тобі  нормальний  одяг  з  наявного,  -  пролунала  відповідь.  –  Ти  ж  не  хочеш  піти  в  цих  своїх  псевдо-бриджах?  В  тебе  є  щось  окрім  джинсів  і  футболок?
Я  стояв  і  реально  не  міг  зрозуміти  якого  біса  тут  відбувається.  Я  пам’ятав,  що  вдень  ми  з’ясували  відносини,  ввечері  я  пішов  у  театр,  а  потім…  Що  ж  було  потім?...
-  Ось!  –  почув  я  і  відчув,  що  мені  на  плече  поклали  якийсь  одяг.
Це  була  сорочка  (ще  й  біла)  та  костюм.
-  Якого  біса  ти  вибираєш  що  мені  одягнути?  –  мовив  після  короткої  паузи  я.
-  А  хто  ж?  –  посміхнулась  дівчина.  –  Ти  ж  сам  мене  попросив.
-  Я?
-  Так.
Окей,  я  попросив  її  допомогти  мені  одягнутись  щоб  піти…  Стоп!  Куди  піти?  З  ким?  І  коли?
-  А  коли  я  йду?  –  задав  я  запитання.
-  Одягнешся  і  підемо.
Виходить,  що  ми  йдемо  разом.  Залишилось  дізнатися  куди.  І  навіщо.
В  дворі  загавкала  собака.  Я  визирнув.  До  дверей  прямував  мій  друг.  Той  самий.  Один  з  небагатьох.  Кращий.  Хвилина  –  і  він  зайшов  усередину.  Джинси,  сорочка,  зверху  куртка  –  його  практично  типовий  одяг.  Дивно,  але  йому  в  принципі  все  підходило.  Не  висіло  мішком,  не  здавалося  чужим  і  все  таке.  У  мене  ситуація  була  гірша…
-  То  ми  йдемо,  чи  ні?  –  запитав  він,  потиснувши  мені  руку.
-  Так,  зараз  одягнуся,  -  кивнув  я.
Я  скинув  футболку  і  мовив:
-  Як  думаєш,  що  краще  –  костюм,  чи  джинси?
-  Джинси.  Не  в  ресторан  же  йдеш  –  в  театр.
-  Хто  в  театр  ходить  в  джинсах?  –  втрутилась  дівчина.
-  Я  наприклад,  -  відповів  друг.  –  І  взагалі  –  нормальні  джинси.  Що  в  них  фігового?  Олдскул  рулить.
-  От  і  я  так  думаю,  -  кивнув  я  і  взяв  з  вішалки  джинси  замість  запропонованих  брюк  з  костюму.
А  сорочку  я  вирішив  таки  вдягнути.  Вона  пасувала  до  джинсів.
Коли  ми  дійшли  до  театру,  то  помітили  досить  немалу  кількість  людей,  що  стояли  назовні.
-  Привіт,  -  почув  я  за  спиною  і  повернувся.
Так,  та  ж  сама  знайома.  
-  Привіт,  -  відповів  я.
-  Я  хотіла  піти  на  виставу,  але  квитків  на  жаль  нема.  Ви  також  сюди?  –  запитала  наступної  миті  вона.
-  Так,  -  відповів  я.
Мій  мозок  гарячково  намагався  розрулити  ситуацію.  Дівчина,  з  якою  у  нас  не  може  бути  відносин,  виявляється,  що  зустрічається  таки  зі  мною.  Такого  бути  не  може,  бо  я  пам’ятаю,  що  наші  відносини  луснули,  так  і  не  розпочавшись.  А  я  пішов  у  театр  таки  зі  знайомою  і  другом  і  потім  щось  сталось…  Що?  І  якого  дідька?  Так  же  не  може  бути…  Що  це  за  ідіотизм?...  Що  за  чортівня  тут  коїться?...
-  Ти  в  нормі?  –  почув  я  наче  через  туман  голос  друга  і  повернув  голову  до  нього,  остаточно  повернувшись  із  задуманого  стану  в  реальний  світ.
-  Так…  В  нормі,  -  відповів  я  і  помітив,  що  знайомої  нема  на  місці.  –  Де  вона?  –  запитав  я  у  практично  новоспеченої  дівчини  і  друга.
-  Хто?  –  запитала  остання.
-  Тут  стояла…  дівчина…  З  твого  факультету…  -  пробурмотів  я.  –  Питала  ще  чи  ми  йдемо  в  театр.  Казала,  що  квитків  нема…
-  Ні,  ти  щось  плутаєш,  -  посміхнулася  дівчина.  –  Не  було  її  тут.  Ми  йшли,  а  потім  ти  різко  зупинився  і  почав  щось  белькотіти.  Ми  злякались…  І…
-  Вона  була,  -  сказав  я.  –  Точно  була!  Я  її  бачив.
-  Ну,  може,  привиділось,  -  взяв  мене  за  плече  друг.  –  Буває  всіляке.
Я  озирнувся  на  всі  боки.  Так,  знайомої  таки  не  було.  Або  вона  пішла,  поки  я  думав  і  зараз  мене  тупо  дурили,  або  мені  таки  справді  здалось.
-  Пішли  в  театр,  -  кивнув  я.  –  Таки  привиділось,  мабуть.
Ми  зайшли,  сіли,  почалася  вистава.
Я  за  сюжетом  не  слідкував.  Просто  думав.  Грали,  мабуть,  добре,  бо  під  кінець  народ  просто  піднявся,  аплодуючи.  Я,  щоб  не  здаватися  білою  вороною,  також  встав  і  почав  плескати,  не  перестаючи  все  обдумувати.  
Після  вистави  ми  вийшли  і  пішли  додому.  Я  провів  дівчину  до  її  будинку,  незважаючи  на  протести,  і  пішов  додому  темною  вулицею,  все  так  само  тримаючи  руки  в  кишенях  і  обдумуючи  ситуацію,  яка  склалась.
Може  мені,  звісно,  все  і  приглючилось,  поки  я  сидів  за  комп’ютером  і  першого  походу  в  театр,  а  перед  ним  і  тієї  сцени  з  пошуком  винних  і  не  було.  Можливо,  й  так.  Але  я  пам’ятаю,  що  вона  таки  була…  Хоча  з  іншого  боку,  сни  також  часто  здаються  згадками  з  минулого.  І  потім  такі  наче  флешбеки,  коли  сни  збуваються  (буває  й  таке).
-  Закурити  не  буде?  –  почув  я  майже  над  вухом  і  відволікся  від  думок.
Переді  мною  стояла  типова  гоп-компанія.  Всі  в  костюмчиках  з  логотипами  «Адідас»,  в  тоненьких  шапках  на  вуха  та  кедах.
-  Не  палю,  -  відповів  я  і  хотів  було  піти  далі,  але  оратор  крикнув:
-  А  подумати?
-  Не  палю,  -  повторив  я  вдруге.
-  Тоді  стрельни  чірік,  -  сказав  другий  і  тупо  заіржав.
-  Сам  зароби,  -  кинув  я  і  десь  глибоко  всередині  зрозумів,  що  конфлікт  уже  зародився  і  без  махача  тут  не  обійдеться.
Ті  троє  точно  не  очікували  від  мене  такої  зухвалої  відповіді.  Так,  я  не  атлетичного  складу.  І  мої  біцепси  навряд  чи  можна  назвати  класними.  
-  Ти  чого  такий  борзий?  –  мовив,  я  так  зрозумів,  головний.  –  Крутий,  да?  Люди  культурно  попросили  закурити.  Тобі  що,  в  падлу  дати  закурити?
-  Не  палю,  -  втретє  повторив  я.
-  А  якщо  найдемо?  –  мовив  третій,  який  до  цього  моменту  мовчав.
-  Значок  є?  –  відповів  я,  згадавши  старий  прикол.
-  Да  ти  припух,  нах!  –  скрикнув  другий  і  вони  всі  втрьох  посунули  прямо  на  мене.
В  такі  моменти  починаєш  щиро  жалкувати  про  те,  що  в  дитинстві  так  і  не  пішов  у  секцію  якусь.  Карате  якесь,  самбо,  чи  ще  щось  подібне…  Хоча  тоді  не  було  коли,  не  було  як  і  не  було  здоров’я.  А  змовчати  я  не  зміг  просто  через  те,  що  такий  вже  я  гострий  на  язик.  Гострий,  коли  не  треба.
Тим  часом  я  відходив  назад  і  назад.  Гопота,  гидливо  посміхаючись,  підступала.  Я  розумів,  що  тут  буде  три  кінцевих  варіанти  –  або  я  натикнусь  на  паркан  і  опинюся  практично  у  пастці,  або  тупо  впаду  в  яму  якусь  (я  ж  спиною  вперед  йду),  або  їм  набридне  ходити  за  мною  і  вони  таки  накинуться.  А  я  не  герой  бойовика,  а  це  не  фільм  і  тут  я  один  трьом  не  надаю,  як  би  сильно  мені  цього  не  хотілось.
-  Гоп-стоп,  ми  падашлі  із-за  угла…  -  почав  наспівувати  головний.
Я  різко  озирнувся  і  помітив,  що  в  принципі  до  найближчого  паркану  метрів  двадцять,  до  цих  типів  із  п’ять.  Часу  лишалось  до  біса  мало.
-  Гоп-стоп,  ми  падашлі  із-за  угла…  -  знову  наспівував  головний.  
Очевидно,  він  знав  лише  один  рядок  з  пісні.  Дивно,  я  думав,  що  всі  представники  даного  соціального  класу  знають  її  повністю.  Хоча  звідки  їм  знати  Розенбаума?  Хіба  вони  взагалі  цього  автора  знають?
-  Гоп-стоп…  -  вже  втретє  заводив  головний.  
-  Та  задрав,  блін!  –  скрикнув  другий  до  головного.
-  Що,  блін?!  –  повернувся  той.  –  Ти  шо,  нах,  страх  потіряв?!
-  Тіхо,  пацани!  –  почав  їх  розбороняти  третій.
-  Що  «тіхо»?!  –  крикнув  головний  і  штовхнув  третього.
Я  вирішив  не  втрачати  момент  і  кинувся  навтьоки.
-  Куда,  на’?!  –  крикнув  головний  і  побіг  слідом.  –  Стояти!
Я  його  подумки  послав  куди  подалі  і  додав  ходу.  Як  куля  промчався  прямою  вулицею  (добре,  що  ноги  довгі  і  бігаю  швидко),  звернув  в  двір,  проскочив  провулками  та  вискочив  на  вулицю.
В  наступний  момент  я  відчув,  як  мене  штовхнуло  в  бік  і  відкинуло  на  асфальт.  Я  впав  і  все  тіло  скувало  біллю.
-  Ось  і  все!  –  промайнуло  в  голові.  –  Кінець…
А  потім  темрява…

[b]3…[/b]

-  Гоп-стоп,  ми  падашлі  із-за  угла…  -  почувся  той  самий  неприємний  голос  лідера  місцевої  гоп-компанії.
Я  стояв  під  самим  парканом.  Вони  майже  упритул.
-  Ну,  шо?  –  мовив  головний.  –  Є  закурити?
-  Ну,  не  курю  я.  Що  ж  незрозумілого?  –  мовив  я,  не  розуміючи  яким  чином  я  опинився  тут,  якщо  кілька  секунд  тому  мене  збило  авто…  А  може  й  не  збило.  Тоді  що?  Теж  приглючилось?  Але  ж  ці  є.  І  вони  наче  реальні.
-  Жалко,  що  не  куриш,  -  посміхнувся  головний.  –  Міг  би  й  взяти…
Я  переривчасто  дихав,  не  знаючи  що  буде  далі.  Мозок  відверто  відмовлявся  розуміти  що  за  дурня  тут  відбувається  і  не  хотів  давати  мені  вказівки  що  робити…
-  Да  він  нормально  стрєманувся,  -  заіржав  другий.  –  Да?  –  це  було  вже  звернення  до  мене.
-  Ага,  -  промимрив  я.
-  Ладно,  живи…  В  слєдущій  раз  бери  сігарєти,  -  кинув  головний  і  потопав  темною  вулицею.
Решта  двоє  глянули  на  мене  і  поплентались  за  ними.
Я  полегшено  видихнув.  Доволі  позитивний  перший  досвід  спілкування  з  гопотою.  Доволі  позитивний.  Без  втрат  з  мого  боку.  Наче  без  втрат…  Якщо  не  рахувати  того  зіткнення  з  авто.  Але  чи  було  воно  насправді?  Я  ж  пам’ятаю,  що  отримав  удар  і  впав  на  асфальт…  Я  пам’ятаю  цей  сковуючий  біль…  Невже  нічого  цього  не  було?...
Я  потер  змокріле  чоло  і  пішов  додому,  намагаючись  таки  щось  зрозуміти.  Мозок  категорично  відмовлявся  дати  адекватне  пояснення.  Я  просто  йшов  і  намагався  усвідомити  як  усе  сталося,  чому  і  хіба  таке  буває  взагалі.  А  мозок  просто  закипав.
Кількасот  метрів  до  дому,  сходами  на  другий  поверх  і  я  ліг  на  ліжко.  Ліг  і  одразу  відчув,  що  я  таки  втомився.  Не  знаю  чи  морально,  чи  фізично,  але  факт  є  фактом.
В  кишені  завібрував  телефон.  Я  підняв  трубку:
-  Алло?
-  Чого  трубку  не  береш?  –  почув  я  голос  дівчини  і  помітив,  що  у  мене  таки  3  пропущених.
-  Не  чув.  На  беззвучному  стояв…
-  Як  дійшов?
-  Нормально,  дякую.
-  А  то  я  вже  переживати  почала.  Я  думала,  що  ти  десь  на  гопоту  місцеву  наткнувся,  чи  під  машину  втрапив.
О,  якби  ти  знала  наскільки  права…  Якби  тільки  знала…
-  Ні,  все  добре,  -  відповів  я.  –  Бувай.
-  Чекай!  Ти  обіцяв  мені  прочитати  вірш…
Вірш?!
-  Який  такий  вірш?  –  запитав  я,  розуміючи,  що  я  не  пам’ятаю  про  що  вона.  
-  Жартуєш?  Я  прийшла,  ти  попросив  допомогти  підібрати  прикид,  бо  писав  присвячений  мені  вірш…  Ти  що,  забув?
-  А,  вірш?  –  вдав  я.  –  Так…  Але  слухай…  Комп’ютер  вимкнений  зараз.  Я  хочу  спати.  Я  втомився…  Давай  потім?
Коротка  пауза.
-  Добре,  -  пролунала  відповідь.  –  На  добраніч.
Короткі  гудки.  Голос  у  неї  був  не  надто  задоволений.
Я  зняв  одяг,  прийняв  душ,  трохи  поїв,  випив  чаю  та  заліз  під  ковдру.  День  був  справді  ідіотський  і  до  біса  заплутаний.  А  це  мені  не  подобалось…  Мені  взагалі  не  подобається  коли  я  не  в  темі  чогось.  А  тут  була  саме  така  ситуація.
Я  заплющив  очі  і  буквально  за  кілька  хвилин  поринув  у  світ  снів…
Зранку  мене  розбудив  телефонний  дзвінок.
-  Алло?  –  крізь  сон  сказав  я,  навіть  не  дивлячись  на  екран.
-  Спиш?  –  почув  я  голос  свого  колеги  з  місця,  де  я  колись  підробляв.
-  Вже  ні.  Щось  сталось?
-  Халтурка  є.
-  Якого  плану?  –  запитав  я.
-  По  твоєму  профілю.  Переставити  систему,  почистити  від  вірусів,  трохи  офісних  програм,  трохи  мультимедійних…
-  Диск  з  операційною  системою  є?
-  Нема.
-  Тоді  буду  ставити  Лінукс,  -  сказав  я.
-  Тобто?
-  Операційну  систему  від  Майкрософта  ставлю  лише  при  наявності  відповідного  диска  у  клієнта,  -  відрізав  я.  –  І  без  варіантів.
-  Чому?
-  Я  не  зобов’язаний  це  пояснювати.
-  Бачу  ти  не  в  дусі,  -  мовив  співрозмовник.
-  Ти  навіть  не  уявляєш  наскільки.  То  вас  влаштовують  мої  умови?
-  Вибач.  Ні.
-  Всього  найкращого.
Я  поклав  телефон  біля  себе  і  знову  спробував  вмоститись  зручніше.  Та  сон  вже  не  йшов.
-  Не  дали  виспатись  в  неділю,  -  буркнув  я  і  пішов  на  кухню.
Не  дивлячись  на  те,  що  був  вихідний  день,  всі  вже  порозходились  по  своїх  справах.  На  плиті  стояла  каструля  з  іще  теплим  картопляним  пюре.  Я  кинув  собі  в  тарілку,  увімкнув  телевізор.  Там  йшло  якесь  шоу.  На  іншому  каналі  вже  хтозна-яка  серія  чергової  мелодрами  для  домохазяйок.  Наступним  був  музичний  канал.  Грало  щось  з  українського.  Навіть  не  попса.  І  навіть  україномовне.  Доволі  рідкісне  явище  на  телебаченні.
Я  усівся  за  столом  і  почав  їсти.  В  голові  знову  спливли  думки  про  те,  що  сталося  вчора.  Воно  було  ні  разу  не  логічно  і  тому  мені  не  подобалося.  Ні,  я  не  був  проти,  що  дівчина  у  мене  таки  не  зникла  і  що  я  не  потрапив  під  колеса  машини,  і  що  не  постраждав  від  рук  гоп-компанії,  але,  блін,  це  було  якось  дивно  усе.
Після  картоплі  я  налив  собі  соку  і  знову  сів  за  стіл,  на  якому  помітив  книгу.  Доволі  дивну.  Я  прогорнув  кілька  сторінок  і  помітив,  що  вона  практично  без  сюжету.  Просто  сукупність  діалогів  про  відносини  між  людьми.  Нічого  такого.  Але  один  діалог  привернув  увагу.
«-  В  тебе  не  буває  провалів  у  пам’яті?
-  Ну,  у  деяких  людей  буває,  що  від  надмірних  об’ємів  алкоголю  таке  стається.  Буває,  внаслідок  якихось  травм…  Буває…
-  А  в  мене  на  рівному  місці  тиждень  вилетів  з  голови.
-  Тиждень?!
-  Так.  З  того  моменту  як  ми  почали  зустрічатися  і  до  моменту  пограбування.  Пам’ять  з’явилась  вже  в  ту  саму  ніч…
-  Буває  ж  таке…
-  І  ще  кілька  нестиковок  виявилось.
Друг  кашлянув  і  перепитав:
-  «Нестиковок»?
-  Ага.  Типу  ляпів.  Я  точно  пам’ятаю,  що  я  голився  перед  тим  як  йти  на  те  побачення,  а  тоді  я  був  у  неї  з  борідкою…  І  з  її  слів,  я  відпустив  борідку  якраз  у  день,  коли  ми  почали  зустрічатись.
-  Ну,  може  й  виросла  за  тиждень…
-  Навряд  чи.  Крім  цього  я  точно  пам’ятаю  що  при  тому  пограбуванні  я  не  постраждав,  а  її  вбили…
-  Що?!  Але  ж  вона…
-  Так.  Я  не  знаю  якого  біса  тут  коїться,  але  такого  не  може  бути,  що  її  тоді  випадково  пристрелили,  а  сьогодні  я  її  бачу  живу-здорову,  а  у  мене  вогнепальна  рана…
-  Може  тобі  привиділось?»
Ситуація  тут  була  схожа  на  мою.  Не  один  в  один,  але  доволі  близька.  Я  глянув  на  обкладинку.  Дивно,  але  автор  не  зазначений.  Просто  заголовок.  І  все.  Без  ілюстрацій.  Без  жодних  прологів,  епілогів,  слів  від  автора,  змісту  та  оглядів  від  сторонніх  авторів.  Просто  тридцять  сторінок  голого  тексту.
-  Що  за  дурня?  –  прошепотів  я  і  закрив  книгу.  –  Це  просто  схожа  вигадана  ситуація…  Просто  вигадана…  Просто  в  когось  така  фантазія.  А  мені  під  настрій  співпало…  Це  все  не  насправді.
Я  трохи  заспокоївся  і  відкрив  книгу  на  першій  сторінці.  Тут  не  було  жодного  тексту.  Взагалі.  Відкрив  на  п’ятій,  сьомій,  двадцятій  –  книга  була  порожньою.  Шістнадцять  чистих  аркушів.  Без  літер.  Без  слів.  Без  нічого.  Я  глянув  на  обкладинку.  Нічого…  Ніякого  заголовку.  Ніякого  автора.  Просто  чиста  обкладинка.
-  Та  що  ж  це  коїться?  –  скрикнув  я  і  кинув  книгу  на  стіл.  –  Якого  дідька?!  Як  таке  може  бути?  Там  ж  був  текст!!  Я  ж  бачив!
Це  нагадувало  ту  ситуацію  зі  знайомою  біля  театру,  коли  я  її  наче  бачив,  але  насправді  ні.  Хоча  хтозна…  Може  її  таки  не  було.
В  дверях  клацнув  замок.  Зайшов  мій  батько.
-  Привіт,  -  кивнув  він  мені  і  почав  ставити  на  стіл  купу  продуктів  з  ринку,  де  він  вочевидь  і  був.  –  Що  робиш?
-  Поїв.  Он  книгу  глянув.
-  Яку?  –  здивувався  він.  –  А,  це  мій  блокнот,  -  усміхнувся  він  і  кинув  вказаний  об’єкт  собі  у  сумку.
Я  кивнув,  поставив  чашку  на  полицю  і,  вийшовши  надвір,  сів  на  лавку.  Все  зовсім  переплуталось  в  голові.  Складалося  враження,  що  як  тільки  мій  мозок  виявляв  десь  якусь  нестиковочку,  або  щось,  що  було  наче  зайвим,  то  все  мінялось  так,  щоб  її  уникнути.  Скидалось  на  якусь  комп’ютерну  гру  з  перезавантаженням  рівня.  Дурість,  але  схоже,  що  все  було  саме  так.  Звідси  випливало,  що  я  або  у  грі,  або  контролюю  світ,  або  у  мене  реально  поїхав  дах.  А  ще  та  книга.  Чому  вона  стала  блокнотом?  Як?!
-  Трясця!  –  скрикнув  я  і  вдарив  кулаком  по  стінці.
Боляче.
-  Чого  розкричався?  –  вийшов  батько.  –  Що  сталося?
-  Та  то  таке,  -  усміхнувся  я,  одягнувши  звичну  маску  «У  мене  все  супер».  –  Нічого  страшного.
-  Добре,  -  кивнув  він  і  зайшов  назад.
Я  дістав  телефон.  Мені  потрібно  було  просто  з  кимсь  поговорити.  Просто  поговорити,  поділитися  проблемою.  На  крайняк  вислухати  про  його  «л*йнове  життя»  і  зрозуміти,  що  не  так  воно  все  фігово  в  мене,  як  здається,  що  буває  і  гірше.  Так,  мені  потрібно  було.  Але  не  було  кому.  Друг,  мабуть,  на  роботі  (вчора  вихідний,  значить  сьогодні  робочий  –  «плаваючий»  графік).  Дівчині  розповідати  про  проблеми  якось  неправильно.  В  кращому  випадку  просто  подумає,  що  я  стібаюсь.  В  гіршому  –  кінець  відносинам  (які  хтозна  як  з’явились)  і  можливий  візит  до  психопатолога,  чи  психіатра  (не  знаю,  яка  між  ними  різниця).
Не  встиг  я  покласти  телефон  до  кишені,  як  він  завібрував.  Висвітлювався  зовсім  невідомий  мені  номер.  Наче  моя  мережа.  Тут  варіантів  було  небагато  –  або  хтось  з  тих,  про  кого  я  волів  би  забути  і  видалив  із  списку  контактів,  або  в  когось  нема  грошей  на  рахунку  і  він  взяв  у  когось  телефон.
Зрештою  я  підняв  трубку:
-  Так?
-  Ну,  привіт,  -  почувся  там  чоловічий  голос.
Я  не  знав  хто  це.
-  Ти  хто  такий?
-  Ти  мене  навряд  чи  знаєш  –  засміялись  у  трубці.  –  Я,  власне,  чого  телефоную  –  зустрінемось  сьогодні?  О  шостій  біля  годинника.  Окей?
-  Добре,  -  відповів  я.
Там  поклали  трубку.
Власне,  а  що  я  втрачав?  Можна  і  сходити.  Правда  стати  не  на  зазначеному  місці,  а  десь  неподалік  і  дивитися  хто  прийде.  А  там  буде  видно.  Якщо  я  його  не  знаю,  то  просто  піти  додому.  Якщо  ж  знаю,  то  він  сам  мене  помітить.  Мабуть.
О  пів  на  шосту  я  прийшов  в  зазначене  місце  і  сів  на  лавці  метрах  у  ста.  Так,  я  люблю  пунктуальність.  Ненавиджу  коли  хтось  мене  чекає.
П’ята  сорок…
П’ята  п’ятдесят…  
Без  п’яти  шість…
Шоста…
Я  окинув  поглядом  місцевість.  Десь  неподалік  ходили  закохані  пари,  сиділи  підстаркуваті  люди,  продавали  морозиво,  повітряні  кульки  та  купу  всього  іншого.  Типовий  осінній  вечір.  Не  було  видно  нікого,  кого  б  я  знав.  Біля  годинника  теж  нікого  не  було.  
Тут  два  варіанти  –  або  мене  просто  розіграли,  або  помилилися  номером  і  потім  змінили  місце  зустрічі.  Або  варіант  три  –  особа,  яка  назначила  зустріч,  запізнюється.
-  Сподіваюсь,  спізнюється,  -  сказав  я  вголос.
-  Ні.  Я  прийшов  вчасно.  Майже…  -  почувся  голос  і  я  розвернувся.
 Прямо  навпроти  лавки  стояв  хлопець  мого  зросту  в  джинсах  і  байковій  сорочці.  Зовсім  мені  не  знайомий.  
-  Домовились  же  біля  годинника,  -  мовив  він  з  докором  у  голосі.
-  А  я  тут  сів,  -  потиснув  я  плечима.
-  Окей,  фігня.  Часу  мало,  тому  слухай  мене.

-  Давай!  –  сказав  я.
-  По-перше,  те,  що  з  тобою  відбувається  –  реально.  Так,  це  така  реальність.  До  біса  нереальна,  але  нічим  від  того  не  гірша,  хоча  і  не  краща.  Менше  з  тим.  В  тебе  ситуації  міняються  на  кращі,  чи  на  гірші?  Думаю,  що  на  кращі.
-  Так,  -  кивнув  я,  доволі  спантеличений.
-  Логічно.  В  мене  на  гірші,  -  ніби  між  іншим  сказав  мій  співрозмовник  і  продовжив:  -  По-друге,  краще  намагайся  нічого  не  змінювати.  Я  не  знаю  наскільки  багато  є  варіантів  розвитку  життя.  І  в  один  прекрасний  момент  ти  таки  можеш  просто  померти,  нічого  не  змінивши  у  власному  житті.  Ні  на  краще,  ні  на  гірше.  По-третє,  краще  нікому  не  казати  про  цю  твою  особливість…  Я  знаю,  що  це  важко.  Але  факт  є  фактом.  Звісно,  право  твоє.  Але  тоді  ти  швидше  за  все  опинишся  в  клініці,  звідки  ти  вже  не  зможеш  вибратись  шляхом  зміни  реальності.  В  мене  така  була  лажа…
-  Але  ж  ти  тут,  -  почав  було  я.
-  Так,  я  тут.  Але  доволі  ненадовго.  Мене  виписали,  коли  я  перестав  казати,  що  життя  багатоваріантне.  Коли  я  сказав,  що  це  все  було  не  насправді.  Коротше  кажучи  коли  я  дав  їм  зрозуміти,  що  я  теж  така  проста  сіра  маса,  як  решта  населення.  
-  І?
-  І  все.  Але  мене  тепер,  швидше  за  все,  намагаються  контролювати,  оскільки  вважають  доволі  неврівноваженим.  Психічно  хворим,  якщо  виражатись  так,  як  вони  думають.
-  Чому  я  маю  тобі  вірити?  –  посміхнувся  я.
-  Вірити,  чи  не  вірити,  слухати,  чи  не  слухати  –  це  все  твоя  справа.  Ти  маєш  право  вибору,  -  швидко  сказав  мій  співрозмовник.
-  Як  ти  мене  знайшов?  –  запитав  я.
Відповіді  не  пролунало.  Хлопець  окинув  поглядом  місце,  ковтнув  слину  і  кинувся  кудись  бігти.  Я  сидів  ні  в  сих,  ні  в  тих.  Я  був  просто  шокований.  З  одного  боку  почуте  ніби  прояснювало  поточну  ситуацію.  А  з  іншого  воно  було  не  надто  правдоподібне.  Хоча  доволі  логічне.  Власне,  чому  я  парюсь  щодо  того  наскільки  почуте  схоже  на  правду?  Те,  що  відбувається  теж  не  надто  справжнє  якесь.  Але  ж  воно  таки  відбувається.  Але  хіба  таке  може  бути?  А  якщо  ні,  тоді  як  воно  змогло  статися?  А  може,  воно  й  не  сталося  і  це  все  мені  просто  здалося…  Якщо  так,  то  в  мене  просто  дах  поїхав…
Не  варто  було  приходити.  Не  варто  було  слухати.  Треба  було  сказати,  що  нікуди  не  піду…  
Я  встав  з  лавки  і  пішов  вулицею  додому.
-  З  дороги!!  –  почув  я,  повернув  голову  і  устиг  відскочити  від  велосипеда,  який  нісся  прямо  на  мене.
-  Придурок!  –  крикнув  я  і  наступної  миті  почув  виск  гальм  за  своєю  спиною.
Авто  зупинилося  біля  самих  моїх  ніг.  Звідти  вискочив  якийсь  дядько  і  заволав  на  мене:
-  Ти  під  ноги  дивишся,  довбню?!
-  А  що  я?  –  крикнув  я  у  відповідь.  –  Мене  щойно  той  дятел  на  ровері  ледве  не  збив!
Той,  продовжуючи  лаятись,  сів  назад  у  своє  авто  і  поїхав  далі.  Я  плюнув  йому  услід  і  продовжив  свій  шлях.  Два  кілометри  вулицями,  поворот  ключа  і  я  зайшов  у  будинок.
-  Ти  вже  прийшов?  –  почувся  голос  батька  з  кухні.
-  Так,  -  відповів  я,  знімаючи  кросівки.
-  Чудово,  допоможи  вчепити  полицю  під  телевізор.
Я  підійшов.  
-  Мені  незручно  тримати  і  бити  одночасно.  Я  потримаю,  а  ти  забий  дюбель,  -  мовив  він.
-  Добре,  -  кивнув  я  і  взяв  викрутку.
Кілька  хвилин  і  полиця  наче  була  в  нормі.
-  Зараз  принесу  телевізор,  -  сказав  тато  і  пішов  у  кімнату.
Потім  вийшов  звідти,  тримаючи  не  надто  легкий  телевізор.  Згоден,  він  не  був  спеціально  для  кухні,  але  в  принципі  теж  сюди  підходив.  Зокрема  по  кольору.
-  Супер!  –  сказав  я.  коли  телик  ми  таки  запхали  на  полицю.
-  Фото  на  фоні  нового  телевізора  на  новій  полиці!  –  скомандував  батько.
Він  взагалі  любить  все  історично  закарбовувати.  Добре,  що  пам’ятний  напис  не  зробив.  Я  став  біля  полиці  і  трохи  сперся  рукою  на  стінку.  Іншу  засунув  до  кишені.
-  І…  сииир!
Я  спробував  усміхнутись,  але  в  наступний  момент  пролунав  крик  тата:
-  Обережно!
Я  озирнувся  і  тільки  помітив  телевізор,  що  падав  прямісінько  мені  на  голову.  Я  тільки  й  встиг,  що  скрикнути…
Потім  удар!
Темрява…
Тиша…

[b]4…[/b]

-  Чого  розкричався?  –  почув  я  голос  батька  і  помітив,  що  я  сидів  на  лавці  під  будинком.
Болів  кулак.
-  Що  сталося?  –  запитав  тато.
-  Нічого,  -  пробурмотів  я  і  поторкав  свою  голову.
Вона  не  боліла,  а  мала  б  після  падіння  на  мене  телевізора.  Як  не  дивно,  але  на  годиннику  був  ранок.  
-  Ну  й  добре,  -  сказав  батько  і  зайшов  усередину.
Я  заглянув  через  вікно  до  кухні.  Полиці  з  телевізором  не  було.  Не  було  й  слідів  від  дюбелів,  які  я  забивав.  Очевидно,  мене  кинуло  назад  у  часі.  Але  що  ж  змінилося?
В  кишені  завібрував  телефон.  Той  самий  незнайомий  номер.  Власне,  я  тепер  знав  чий  він,  тому  трубку  брати  не  захотів.  Я  ж  пам’ятав  чим  усе  скінчилось  (чи  все-таки  скінчиться?).  Той  вібрував  з  хвилину,  потім  перестав.  Другого  дзвінка  не  було.  Я  видихнув.
Отож,  що  я  маю?  Я  наче  почув  версію  чому  все  так  відбувається  і  чим  це  мені  загрожує.  Але  з  іншого  боку  не  факт,  що  це  мені  хтось  сказав.  Можливо,  це  був  лише  глюк,  витвір  уяви.  Як  і  все  інше,  що  сталося  вдруге.  Тобто  вдруге,  але  не  так,  як  вперше…
Звучить  доволі  дурнувато.  Але  як  вже  є…  Що  ж  робити?  
В  руці  знову  завібрував  телефон.
-  Той  самий?  –  подумав  я,  але  ні  –  телефонував  моя  дівчина.
-  Так?  –  підняв  трубку  я.
-  Привіт.  
-  Привіт.
-  Пішли  на  вечірку  сьогодні,  -  пролунала  пропозиція.
-  А  який  привід?
-  День  народження  у  моєї  подруги.
-  Сама  не  можеш  піти?  –  запитав  я  ніби  між  іншим.
-  Ти  соромишся  кудись  зі  мною  піти?  –  прозвучав  у  відповідь  ображений  голос.
-  Ні,  що  ти?  Я  просто  не  знаю  її  і  якось  нелогічно  іти  в  гості  до  невідомої  мені  особи.
-  Ти  таки  соромишся…
-  Та  ні!  –  вже  скрикнув  я.  –  Нічого  я  не  соромлюсь!  Я  просто  швидше  за  все  не  знаю  її!  Тому  мені  там  буде  як  мінімум  незручно.
-  Думаю,  ти  її  знаєш.  Пішли.
Що  ж,  варіантів  не  було  і  я  згодився  піти.
Ввечері  ми  зустрілись  практично  біля  будинку  іменинниці.  В  руках  у  моєї  дівчини  була  коробка  з  бантом.  Ніколи  не  любив  таку  показуху.
-  Заходимо!  –  кивнула  вона.
-  Умгу,  -  мугикнув  я  і  ми  зайшли  усередину.
Поверх  був  майже  останнім,  а  будинок  доволі  високим.  На  ліфті  гордо  висіла  табличка  «На  ремонті»  -  не  знаю  наскільки  правдива.  Ми,  зітхнувши,  почали  свій  нелегкий  підйом.  На  поверсі  шостому  вона  зупинилась  і  смикнула  мене  за  руку:
-  Чекай!  
-  Втомилась?  –  запитав  я.
-  Не  зовсім.  Курити  хочу.
Не  запитуючи  моєї  думки,  вона  витягнула  з  сумочки  цигарки,  запалила  одну  і,  затягнувшись,  випустила  клубок  диму  кудись  убік.  Я  стояв  збоку  так,  щоби  не  дихати  нікотиновими  смолами.
-  Я  швидко,  -  ніби  виправдовуючись  сказала  дівчина.
-  Та  мені  все  одно,  -  відповів  я.  -  Дарма  куриш.
-  Знаю.  А  мені  подобається.
-  Невже  такий  своєрідний  кайф?  –  звів  я  брови.
-  Щось  типу  того.
-  А  мені  порадила  б  почати?
-  Ні,  -  похитала  головою  вона.  -  Але  й  не  забороняла  б.  Курити,  чи  не  курити  –  вибирай  сам.  Ти  маєш  право  вибору.
Так,  право  вибору…  Я  все  мушу  обирати  сам.  Бути  чи  не  бути,  палити  чи  не  палити,  вірити  чи  не  вірити…  Почуваю  себе  ледве  не  Гамлетом.
-  Пішли,  -  кинула  дівчина,  погасивши  цигарку  і  викинувши  бичок.
Я  кивнув  і  ми  продовжили  своє  сходження  на  передостанній  поверх.  Коли  ми  зайшли,  були  вже  практично  всі.
-  Вітаю,  -  радісно  (можливо,  й  вдавано,  але  радісно)  закричала  моя  дівчина,  обнімаючи  хазяйку  свята.  –  Щастя,  здоров’я,  кохання  і  всього  найкращого!
-  Дякую,  -  відповіла  та,  усміхаючись.  –  Ласкаво  прошу.
-  Пішли,  -  смикнули  мене  за  руку  і  я  зайшов  до  кімнати.
З  присутніх  я  знав  всього  кілька  осіб.  Ну,  як  знав  –  бачив  кілька  разів  в  університеті  та  інших  місцях,  куди  час  від  часу  приходив.  Решту  я  бачив  вперше.  На  відміну  від  моєї  дівчини.  Складалося  враження,  що  вона  знає  їх  усіх.  Можливо,  так  і  було.  Власне,  для  мене  це  не  грало  жодної  ролі.  Тому  я  сів  на  диван,  де  вже  вели  бесіду  якісь  двоє,  і  вийняв  з  кишені  телефон.  Просто  так  вийняв.  Імітація  зайнятості.  Пройшовся  двічі  по  смс-ках.  Раз  по  списку  прийнятих  та  пропущених  дзвінків.  Після  цього  сховав  телефон  до  кишені.  В  цей  момент  підійшла  моя  дівчина:
-  Що  сидиш?  Пішли  –  щось  перехопимо.  Тут  не  буде  застілля.  Шведський  стіл.
-  Ага,  -  кивнув  я,  хоча  мені  було  по  великому  рахунку  плювати.
Біля  столу  з  різними  канапками  та  закусками  ми  зупинились.  Я  взяв  кілька  бутербродів,  вона  якісь  закуски,  що  мені  на  вигляд  зовсім  не  сподобались.  Потім  сіли  на  кілька  стільців  біля  стінки.
-  Непогано  тут,  так?  -  пролунало  до  мене  запитання  з  категорії  «бла-бла-бла».
-  Так!  –  відповів  я,  відправляючи  в  рот  решту  бутерброда.
-  Треба  щось  випити!  Принеси,  га?
Я  кивнув,  піднявся  зі  стільця  і  підійшов  до  столика.  Стояло  кілька  порожніх  стаканів.  Біля  них  пляшка  з  якимось  вином  –  ніколи  в  них  не  розбирався.  Ще  поруч  кілька  пляшок  з  горілкою  різних  виробників.  Щоб  був  вибір…
Взявши  в  руки  пляшку  вина,  я  помітив,  що  вона  була  закрита.
-  Налий!  –  кивнула  моя  дівчина.
-  Закрита!  –  ніяково  потиснув  плечима  я.
-  Відкрий!
Логічно.  Штопор  лежав  неподалік.  Я  вкрутив  його  в  пробку  і  почав  потихенько  виймати.  Легенький  хлопок  повітря,  що  проникло  до  пляшки  –  і  корок  разом  із  штопором  було  покладено  на  стіл.  Взяв  у  руку  пляшку  і  намірився  налити.  За  спиною  почувся  шурхіт,  скрики  і  в  наступний  момент  я  відчув,  як  хтось  штовхає  мене  в  руку.  
Прямо  в  лікоть!  
Прямо  в  ліктьовий  нерв!  
Руку  наче  прострілило!  Такий  пронизуючий  біль!
-  Трясця!  –  скрикнув  я  і  випустив  з  рук  пляшку.
Вона  стрімко  полетіла  донизу,  зачепивши  на  своєму  шляху  вже  відкриту  кимсь  пляшку  з  горілкою  та  кілька  фужерів.  
-  Ні!  –  крикнув  я,  намагаючись  спіймати,  але  в  наступний  момент  відчув,  як  на  мене  хтось  налетів,  штовхнув.
За  мить  пляшки  та  фужери  досягли  землі  та  з  жахливим  дзенькотом  розлетілись  на  друзки.  Алкоголь  бризнув  на  всі  боки.  Частина  потрапила  в  попільничку  на  столику  і  відразу  ж  зайнялась  –  вочевидь  хтось  так  і  не  затушив  цигарку.  Звідти  вогонь  перекинувся  на  алкогольну  калюжу  і  попрямував  до  мене.  Я  хотів  щось  скрикнути  і…
-  Ну,  наливаєш,  чи  ні?  –  почувся  голос  над  вухом.
Я  окинув  поглядом  кімнату.  Нічого  не  горіло.  Нічого  не  було  розбито.  Жодних  слідів  пожежі,  скла.  Всі  спокійно  п’ють,  їдять,  спілкуються.
-  Наливаєш?  –  повторила  запитання  дівчина.
-  Так,  -  кивнув  я,  доволі  спантеличений.  –  Ось,  -  і  налив  у  фужер  вина.
-  Щось  сталося?
-  Ні-ні,  все  нормально.  Я  відійду,  -  сказав  я  і  вийшов  з  кімнати.
В  коридорі  якась  парочка  вже  цілувалась,  не  соромлячись  бути  побаченими.  Я  пройшов  повз  них  і  вийшов  на  сходи.  Там  не  було  нікого.  Кількома  поверхами  нижче  хтось  палив  цигарки  і  сюди  підіймався  тоненький  димок.  
Погляд  впав  на  люк  під  стелею.  Сходки  туди  були.  Замок  не  висів.  Власне,  свіже  повітря,  мабуть,  гарне  місце  для  роздумів.  Я  видихнув,  відкрив  люк  і  піднявся  нагору.  В  обличчя  відразу  ж  вдарив  свіжий  і  доволі  холодний  вітер.  Осінній  вечір,  як  не  як.
Порожньо.  Ніхто  не  завадить.  Значить  тут  можна  обдумати  все  і  вся…
Спробувати  розібратись.
Хоча  б  спробувати.
 
[b]0…[/b]

Отож,  тепер  ви  розумієте  мою  ситуацію.  Доволі  паскудно,  чи  не  так?  Я  вже  просто  заплутався  у  всьому  і  навіть  у  самому  собі.  Сказати  комусь  –  це  значить  підписати  собі  бюлетень  в  дурку,  мовчати  також  складно,  оскільки  це  втримати  в  собі  доволі  і  доволі  непросто.
Тому  я  стою  тут,  біля  парапету  і  обдумую  свій  доволі  нелегкий  вибір.  Що  робити?  Ступити  всього  один  крок  вперед  і  сподіватись,  що  я  покінчу  врешті-решт  з  цим  усім?  А  може  спуститися  вниз  і  продовжити  гулянку,  напитись  і  сподіватись,  що  печінка  не  витримає?  А  може  піти,  сказати  комусь  і  хай  буде  що  буде?  А  може  змовчати  і  сподіватись,  що  це  саме  колись  скінчиться?  
Купа  варіантів.  Треба  вибрати  один.  Монетка  не  захотіла  вирішувати  за  мене.  Звичайно,  вона  не  в  праві.
Я  мушу  зробити  сам  цей  вибір.
Я  сам  повинен  вирішити.
Це  моє  право.
Право  вибору…

Кінець.
Вересень  2012.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414194
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.03.2013

РНР

[b][u]РНР[/u][/b]
[i]Реально  Нереальна  Реальність[/i]

Окей.  Почати  хотілося  б,  мабуть,  з  початку.  Хоча  ні.  Так  не  вийде.  Зрештою,  з  кінця  теж  не  найкращий  варіант.  Що  ж,  почну  не  так.
Був  тихий  осінній  день.  Небо  було  безхмарним,  повітря  чистим,  настрій  одним  із  найкращих  за  останні  кілька  тижнів.  І  ні,  не  через  те  що  в  цей  день  я  йшов  на  побачення  з  найкращою  дівчиною.  І  не  тому,  що  в  мене  в  цей  день  був  день  народження.  І  ні,  я  не  прийняв  для  цього  жодних  пігулок,  чи  наркотиків.  Просто  мені  було  кайфово.
Отож,  я  йшов.  Тихо,  повільно,  обдумуючи  вечір.  Я  дуже  не  хотів  налажати,  бо  це  мене  просто  б  доконало.  Увігнало  б  у  ту  ж  саму  глибочезну  депресію,  з  якої  я  ледве  вибрався  кілька  днів  тому,  коли  вона  зателефонувала  і  запропонувала  піти  на  побачення.
Відразу  ж  розставимо  крапки  над  «і».  Так  –  я  не  проти,  коли  дівчина  ініціативна.  І  ні  –  я  не  вважаю  це  приниженням,  що  вона  запропонувала.  Власне  кажучи,  я  давно  відчував  до  неї  деякі  почуття.  Можливо,  це  було  кохання,  а  можливо  і  ні.  Коротше  кажучи,  я  відчував  до  неї  симпатію.  І  був  до  біса  радий  тому  дзвінку…
Кілька  кілометрів  до  мого  будинку,  потім  одягнути  свої  кращі  джинси  (так,  я  збирався  йти  в  джинсах,  бо  в  принципі  не  люблю  брюки  –  в    них  і  незручно,  і  непрактично).  Свіжа  сорочка,  джинсовий  піджак  і  я  став  перед  дзеркалом.  
- Трясця!  –  перше,  що  спало  на  думку.  –  Я  ж  поголитись  забув…
Швидким  рухом  вийняв  з  шафки  електричну  бритву  і  почав  голитися.  Придбав  я  її  ще,  будучи  студентом,  на  першу  стипендію.  Я  голив  ліву  щоку  і  думав  про  життя…
Шкода,  що  воно  досить  таки  лінійне.  Ніяких  варіантів  розвитку.  Звичайно,  нам  здається,  що  варіанти  є.  Наприклад,  піти  в  університет,  чи  в  армію.  Стати  представником  традиційної,  чи  нетрадиційної  орієнтації.  Підсмажити  на  сніданок    яєчню,  чи  зварити  макарони.  Так,  купа  варіантів,  які  ні  на  що  не  впливають.  Зате  вони  змушують  нас  думати,  що  в  життя  багато  різних  варіантів  розвитку.  І  ми  справді  так  думаємо.  Так,  ми  віримо.  На  жаль…
Я  помітив,  що  вже  з  п’ять  хвилин  голю  одну  і  ту  ж  щоку.  Лайнувся,  почав  голити  праву.  В  голову  знову  полізли  думки.
Пам’ятається,  глянув  я,  ще  будучи  студентом,  кілька  стрічок.  Перша  –  «Ефект  метелика».  Друга  –  «Містер  Ніхто».  Різний  сюжет,  різні  актори,  різні  режисери,  різні  країни…  Практично  нічого  спільного.  Крім  основної  думки.  Власне,  обидва  фільми  базувалися  на  теорії  хаосу.  Зокрема,  на  думці,  що  навіть  помах  крил  метелика  може  спричинити  бурю  в  Японії.  Коротше  кажучи,  на  тому  що  навіть  маленькі  і  начебто  незначні  події  можуть  мати  глобальні  наслідки…
Я  знову  повернув  очі  до  дзеркала.  Помітив,  що  голився  практично  на  одному  місці.  Так,  думки  заважають…  Дуже  заважають.  Я  струснув  головою  і  тут  весь  світ  якось  похитнувся.  В  голові  було  важко  начебто  там  висів  великий  чавунний  дзвін,  який  хитався  і  бився  об  стінки  мого  черепа.
-  Блін!  –  сказав  я,  розуміючи,  що  побачення  починає  потроху  махати  мені  ручкою.
Переборюючи  себе,  дійшов  до  аптечки,  витягнув  таблетку,  кинув  на  язик,  ковтнув  і  присів  на  диван.  Голова  трохи  крутилась.  Зір  чомусь  теж  погіршився.
Я  відкинувся  на  спинку  і  заплющив  очі.  Голова  почала  крутитись  ще  більше  і  я  був  змушений  лягти  на  подушку.  В  голові  щось  пульсувало,  щось  шипіло,  в  вухах  трохи  гупало,  постійно  збивалось  дихання.
Через  силу  розплющивши  очі,  я  гляну  на  годинник  –  була  четверта  година  дня.  О  шостій  я  мусив  зустрітись  з  практично  дівчиною  своєї  мрії  біля  її  будинку,  а  я  розумів,  що  зробити  це  не  вдасться.  
О,  ні…  Невже  все  сталося  таки  так,  як  я  не  хотів?  Невже  мої  побоювання  справдились?  Трясця…  Ні…  Цього  не  могло  статись…  Чому  саме  зараз?  Чому  саме  в  цей  день?  Чому  зі  мною?  Ні!  Цього  не  мало  статися!  Нізащо!  Ні!!  Не  зі  мною!  …
Думки  переповнювали  мене.  Голова  почала  боліти  ще  більше.  Кров  почала  гупати  у  висках  з  шаленою  швидкістю.  Я  закричав  і  в  ту  ж  секунду  гупання  різко  припинилося,  біль  зник,  паморочення  зникло.  Я  розплющив  очі.


-  Що  трапилося?  –  почув  я  голос  і  побачив  перед  собою  її…
Я  відсахнувся  і  окинув  поглядом  приміщення.  Ні,  це  була  не  моя  кімната.  І  не  мій  диван.  Я  не  знав,  де  я  знаходився…  На  ліжку  практично  без  одягу  була  вона  і  я  практично  в  одних  трусах.  Сорочка  валялася  неподалік  на  підлозі,  як  і  її  сукня.  
-  Що  трапилося?  –  запитала  вона.
-  Де  я?  –  тільки  і  зміг  мовити  я.
-  В  мене.  Де  ж  ще  ти  можеш  бути?  –  відповіла  вона,  підтягнувши  покривало.  –  А  що  трапилось?
Я  спробував  щось  відповісти,  але  в  голові  не  з’являлось  жодної  нормальної  відповіді.  Я  просто  часто  дихав  і  поглядав  на  неї.
-  Ти  аж  сполотнів  весь,  -  мовила  вона,  знизавши  плечима.
-  Де  в  тебе  туалет?  –  запитав  я  і,  отримавши  відповідь,  встав  із  ліжка.
Зайшовши  до  вбиральні,  я  глянув  у  дзеркало  і  мимоволі  сіпнувся.  Звідти  на  мене  дивився  я,  але  трохи  інший.  Борідка,  трохи  щетина.  Це  був  не  той  я,  який  збирався  на  побачення  цього  вечора…  Зовсім  не  той.  В  голові  почали  крутитися  думки  і  я  гукнув:
-  Ти  не  пам’ятаєш  як  давно  я  відпустив  борідку?
-  В  той  день,  коли  ми  почали  зустрічатись,  -  пролунала  відповідь.
Парадокс,  але  я  точно  пам’ятав,  що  в  той  день  я  голився  і  в  мене  розболілась  голова…  Я  точно  поголився  того  дня.
-  Тобто  сьогодні?  –  перепитав  я.
-  Чому  ж  сьогодні?  Тиждень  тому.
Тиждень?!
Я  знову  зайшов  до  кімнати,  витягнув  із  джинсів  свій  мобільний  і  поглянув  –  так,  справді  сьогодні  минуло  рівно  тиждень  з  того  дня.  З  дня  мого  дня  народження.  З  дня,  як  ми  мали  піти  на  побачення.  Але  як?
Я  сів  на  ліжко  і  відчув  як  мене  ззаду  обійняла  вона.  Війнуло  гарними  парфумами  і  голос  тихо  прошепотів:
-  Ти  вже  відійшов?  Може  продовжимо?
Я  повернув  голову:
-  Що  продовжимо?
У  відповідь  я  відчув  солодкий  присмак  її  губ  на  своїх.
«В  підходящий  момент  я  прийшов  до  тями»  -  промайнуло  в  голові.
Я  охопив  її  обома  руками  і  повалив  на  ліжко…


Я  розплющив  очі.  Була  темна  ніч.  Годинник  підказував,  що  третя  година.  Тихо  і  спокійно.  Збоку  чулось  рівномірне  дихання  моєї  дівчини.  Десь  в  коридорі  цокав  годинник.
Я  піднявся  з  ліжка  і  пройшов  до  туалету.  Знову  став  біля  дзеркала  і  поглянув  на  своє  віддзеркалення.  Мені  потрібно  було  дізнатись  якого  дідька  тут  сталось  і  чому  сьогодні  не  сьогодні,  а  на  тиждень  більше.  На  жаль,  моя  дзеркальна  копія  на  рахунок  цього  мовчала.  Їй  щодо  цього  було  відомо  так  само,  як  і  мені,  хоча  хтозна…  Можливо,  і  більше.
Я  важко  видихнув  і  всівся  на  унітаз,  обхопивши  голову  руками.  Мозок  був  нездатний  щось  зрозуміти,  тому  в  голові  відчувалась  глибока  порожнеча.  Мовчазна  та  гнітюча  порожнеча.
Раптом  на  вулиці  почулось  гучне  гавкання  собаки.  Не  просто  гавкання  на  місяць,  а  досить  агресивне  та  сердите.  Тут  було  два  варіанти  –  або  хтось  ліз  на  подвір’я,  або  десь  поруч  собака  лазить.  Я  визирнув  у  вікно  –  гавкання  чулось  десь  справа,  отже  все  відбувалося  саме  там.
Я  зайшов  у  кімнату,  нашвидкуруч  натягнув  джинси  та  спустився  сходами  на  перший  поверх.  Навпроти  сходів  були  двері.  По  лівий  і  правий  бік  від  них  –  маленькі  вікна,  через  які  пролізти,  звісно,  не  можна,  але  глянути  хто  прийшов  –  в  самий  раз.  Від  дверей  чулося  шкрябання.  Я  прокрався  до  вимикача  і,  рвучко  увімкнувши  світло,  гукнув  до  дверей:
-  Агов,  там!
Шкрябання  припинилося.  Але  схоже  ніхто  і  нікуди  йти  не  збирався.  Ті  особи  все  ще  стояли  там.
-  Агов!  Ану  геть!  –  гукнув  знову  я.
Ніякої  реакції.
-  Геть!  –  ще  раз  гукнув  я.
У  відповідь  я  почув  постріл  із  обрізу.  Почувся  звук  вибитого  скла.  Я  різко  впав  на  підлогу.  Чулось  як  ті,  що  за  дверима  починали  панікувати  і  перезаряджали  зброю.  Часу  було  небагато.  Я  дістав  з  кишені  мобільний  і  вирішив  зателефонувати  в  міліцію.
Не  встиг  я  набрати,  як  пролунав  ще  один  постріл.  Також  я  почув  скрик  дівчини  і  тупий  глухий  звук  падіння.
1…0…2…
Гудки…
-  Міліція,  слухаю.
-  Алло,  -  майже  пошепки  мовив  я.  –  Прийміть  виклик.  Тут  стріляють.  Схоже  на  пограбування.  Можливо,  є  поранена…
-  Яка  адреса?
І  тут  я  зрозумів,  що  адреса  мені  невідома.  Так,  я  не  знав  де  я  знаходжусь,  а  відповідно  і  адресу  також  не  знав…
-  Алло,  -  пролунало  в  трубці.
-  Я…  Я  не  знаю  адреси…  -  відповів  я,  чуючи  як  двері  намагаються  відкрити  вже  з  подвійними  зусиллями.
-  Жартуємо?  –  почулося  на  тому  боці  дроту  і  в  трубці  пролунали  гудки.
Я  кинув  трубку  і  зрозумів,  що  тут  я  реально  нічого  не  можу  вдіяти…  З  того  боку  дверей  все  ще  намагалися  проникнути  всередину.  Я  просто  притиснувся  від  жаху  до  стінки  і  чекав…  Я  сподівався,  що  набоїв  у  бандитів  нема…
КЛАЦ!  –  почулось  від  дверей  і  я  побачив  що  ті  почали  відчинятись.  Я  практично  повністю  втиснувся  в  куток,  ледве  дихаючи.  Наступним  я  почув  ще  гучніший  гавкіт  собаки,  тупіт,  крики…
Коли  зрештою  все  вщухло,  через  двері  зайшов  чоловік  у  формі.  Він  глянув  на  сходи,  щось  сказав  по  рації  і  вийшов.  Мене  він  швидше  за  все  не  помітив.
Я  рвучко  підбіг  до  сходів.  Там  лежала  вона…  Моя  дівчина…  Та,  що  врятувала  мене  від  депресії.  Вона  була  мертва.  Кілька  дробинок  прошили  їй  шию  і  вона  так  і  померла  на  сходах  у  кількох  метрах  від  мене.
Шокований  я  присів  на  залиті  кров’ю  сходи  і  взяв  її  за  руку.  Рука  ще  була  теплою…  Я  гладив  руку,  дивився  на  ту,  з  якою  ще  буквально  півгодини  тому  лежав  у  одному  ліжку  і  плакав…  Просто  банально  плакав…  Це  було  вже  неконтрольовано.
-  Ні!..  –  шепотів  я.  –  Ні.  Цього  не  могло  статися…  Як  так?  Це  через  мене…  Це  все  через  мене…  Ти  не  могла  загинути.  Тільки  не  зараз…  Тільки  не  ти…
Я  відчув  як  ззаду  підійшов  санітар  і  злегка  мене  відштовхнув.  Я  встав,  відійшов,  потім  впав  біля  сходів  і  закричав.  І  в  той  момент  всі  голоси  затихли,  різко  потемніло  в  очах,  заболіли  бік  і  нога,  а  я  впав  у  темряву…


-  Нарешті  ти  оговтався,  -  почувся  голос  збоку  і  я  відкрив  очі.
Там  стояла  та  сама  дівчина.  Вона  була  здорова.  На  шиї  не  було  ніякого  сліду  від  поранень.  Здавалося,  що  нічого  не  сталося.  Проте  вона  була  зовсім  не  весела.
Я  окинув  поглядом  кімнату.  Ні,  це  була  зовсім  інше  і  знову  незнайоме  мені  приміщення.  Скидалось  на  палату.  Звичайну  лікарняну  палату.  Збоку  чулося  чиєсь  кашляння  і  приглушений  голос.  
Я  перевів  погляд  на  співрозмовницю.  Очевидно,  вона  на  це  чекала.
-  Ти  в  нормі?  –  запитала  вона.
-  Не  знаю,  -  відповів  я  і  трохи  нахилив  голову,  щоб  поглянути  на  себе.  –  Що  сталося?
-  Коли  увірвались  грабіжники,  ти  кинувся  їм  навперейми.  Один  вистрілив  вгору.  Ти  накинувся  на  нього,  намагаючись  забрати  зброю,  але  її  підхопив  другий  і  вистрілив  в  тебе.  На  щастя,  потім  увірвалися  правоохоронці  і  пов’язали  їх.  Ти  був  добряче  поранений.  Добре,  що  живий  лишився…
Живий  лишився?!  Невже  все  так  катастрофічно?
Я  підняв  ковдру  і  помітив,  що  в  мене  перев’язаний  бік  і  область  паху.
-  Що,  в  біса,  сталося?  –  прохрипів  я.  –  Вони  відстрелили  мені…
-  Так,  -  почулась  відповідь,  яку  я  менш  за  все  хотів  почути.  –  І  я  б  хотіла  про  це  поговорити.
Я  мовчки  перевів  погляд  на  неї:
-  І  що  ти  хотіла  сказати?
-  Ми  не  можемо  бути  разом.
-  Чому?  Через  це?
-  Ні,  -  захитала  головою  вона.  –  Не  тільки.  Не  зовсім.  Я  їду…  Я  їду  до  Львова.  Я  кохаю  іншого.  Я…
-  А  відносини?  А  це  все,  що  було?  Це  все  гра?  Це  все  фейк?
-  Мене  попросили  допомогти  вивести  тебе  з  депресії.  Сказали,  що  це  лише  у  мене  вийде,  оскільки  ти  до  мене  небайдужий…  І  я…
-  Трясця…  -  тільки  й  вимовив  я,  остаточно  шокований.
-  Вибач,  -  мовила  вона  і  вийшла  з  палати.
-  Чекай!  –  гукнув  я.  –  Стій!  Не  йди.
На  жаль,  двері  зачинились.  Збоку  хтось  гукнув:
-  Облиш  волати!  Кому  ти,  інвалід,  потрібен  тепер?
Я  безсило  опустив  руки  і  відкинувся  на  подушку.  Схоже,  все  сталося  так,  як  я  боявся.  Я  боявся,  що  відносини  виявляться  несправжніми.  На  жаль,  це  таки  так…
Відчинилися  двері  палати  і  зайшов  лікар:
-  Доброго  дня,  -  мовив  він.  –  Як  самопочуття?
-  Препаскудно!  –  відповів  я.  –  А  яку  відповідь  ви  очікували?  Мені  відстрелили  яйця,  мене  кинула  дівчина  і  я  дізнався  дуже  неприємні  речі!  Яке  ще  в  мене  може  бути  самопочуття,  док?!!
Той  почухав  ручкою  за  вухом  і  сказав:
-  Життя  у  всіх  не  цукор.  Просто  комусь  щастить  більше.  Комусь  менше…  Але  то  все  слова.  Ти  не  переживай!  Підлікуєшся,  випишешся  і  будеш  як  новий.  І  все  буде  супер…  І…
-  Як  новий?!  Гарний  жарт…  -  мовив  я  і  беззвучно  розсміявся.  –  Ви  ж  усім  так  кажете,  хіба  ні?
-  Бачу,  ти  сьогодні  не  в  настрої…  -  сказав  він  убік,  щось  записав  і  вийшов.
Я  лишився  лежати  в  палаті.  Самотній  і  по  великому  рахунку  нікому  не  потрібний…


Під  вечір  прийшли  батьки.  Мама  більшою  мірою  плакала  і  приказувала  «добре,  що  живий  лишився».  Тато  відмовчувався  і  лише  кілька  разів  казав,  що  він  попереджував.  Я  в  свою  чергу  кивав,  втішав  маму  і  раз  за  разом  відкидувався  на  подушку.
Потім  вони  пішли.  Принесли  вечерю.
Наступила  ніч.  Я  налапав  свій  телефон  в  шафці  збоку,  клацнув,  екран  посвітлів.  Як  я  і  очікував,  з  того  дня,  як  відбулось  пограбування,  минуло  кілька  днів.  Якщо  точно,  то  три.  Телефон  поклав  на  місце,  а  сам  знову  приліг  на  подушку.
В  голові  був  бардак,  на  душі  було  до  біса  паскудно.  Звісно,  а  як  ще  має  бути,  якщо  ти  дізнаєшся,  що  тебе  і  не  кохали,  що  це  все  було  просто  для  того,  щоб  допомогти  мені.  Ні,  я  звісно  вдячний  друзям  за  турботу  і  в  першу  чергу  їй,  що  згодилась  на  це…  Але  це  якось  неправильно.  Так  не  можна  робити…  Це  просто  проти  правил  моралі.
Збоку  хтось  почав  кашляти.  Я  заплющив  очі,  намагаючись  заснути.  Потім  знову  відкрив  –  сон  не  йшов.  
Я  лежав  і  тупо  дивився  у  стелю.  Десь  неподалік  їздили  машини,  освічуючи  частину  кімнати  косим  світлом  зі  своїх  фар.  Проходячи  через  гілки  дерев,  створювались  дійсно  химерні  картини.  Колись  у  дитинстві  я  дивився  і  лякався,  а  зараз…  А  зараз  мені  було  просто  до  одного  місця…  Причому  практично  все.  


Минуло  кілька  днів.  Я  практично  змирився  з  тим,  що  сталося,  але  мій  мозок  категорично  відмовлявся  розуміти  яким  чином  я  пішов  на  побачення  неголеним,  якщо  я  точно  голився,  куди  зникли  отой  тиждень  і  ці  3  дні  з  моєї  пам’яті  та  яким  чином  вбита  дівчина  розмовляла  зі  мною  і  на  ній  не  було  жодних  слідів  поранень.  Я  вже  був  готовий  повірити,  що  я  тоді  розмовляв  з  привидом,  але  її  ж  бачили  всі,  та  і  на  телефонний  дзвінок  вона  відповіла,  коли  я  їй  день  потому  зателефонував.  Щоправда,  вона  відмовилась  щось  пояснювати,  просто  сказала,  що  у  неї  хлопець  у  Львові  і  вона  ніколи  мене  й  не  кохала.
Я  лежав,  просто  тупо  дивлячись  у  стелю  і  навіть  не  думав.  Книги,  які  приніс  мені  тато  почитати  (оскільки  все  одно  нема  чого  робити),  я  ще  навіть  не  відкривав.  Вони  були  гумористичного  напрямку,  а  в  мене  настрій  був  препаскудний  і  їх  читати  якось  не  надто  хотілось.
Почувся  скрип  дверей  і  до  кімнати  увійшов  мій  друг.  Він  посміхнувся  і  підійшов  до  мене,  простягаючи  руку:
-  Привіт.
-  Привіт,  -  відповів  я,  потиснувши  руку.  –  Навіщо?
-  Що  «навіщо»?  –  вдав,  що  не  зрозумів,  а  може  дійсно  не  зрозумів  він.
-  Навіщо  ти  змусив  її  зустрічатися  зі  мною?
-  Це  вона  тобі  сказала?
-  Не  важливо.  Важливо  те,  що  я  знаю,  що  там  все  було  одним  великим  спектаклем…  Дякую,  звичайно,  що  допомогли  вийти  з  депресняка,  але  зараз  я  загнаний  в  аналогічний  за  розміром.
Співрозмовник  присів  на  стілець  і  видихнув  повітря.
-  Це  вона  тобі  сказала,  чи  хтось?
-  А  це  щось  міняє?
-  Так.
-  Припустимо,  що  вона.
-  Окей.  Так,  я  підтверджую,  що  це  я  попросив  її  запросити  тебе  на  побачення.  Так,  я  знав  що  в  тебе  почуття  і  глибока  депресія…  І  от  типу  поміг.
-  І  вона  згодилась?
-  Скажімо  так  –  вона  не  відразу  згодилась.  
-  Ти  їй  заплатив?  –  ледве  не  підскочив  на  ліжку  я.
-  Ні,  ти  що?  –  похитав  головою  друг.  –  Вона  ж  не  повія,  врешті-решт.  Я  їй  просто  пояснив  всю  ситуацію.  Що  ти  хлопець  без  дурних  тарганів  в  голові,  без  шкідливих  звичок,  що  тобі  просто  треба  допомога.
-  І  вона  згодилась?
-  Вона  сказала,  що  спробує.  І,  до  речі,  те,  що  ви  кілька  разів  опинялися  у  ліжку  –  це  її  особиста  ініціатива.  Тут  я  непричетний.  Чесне  слово.
Картина  змінювалась.
-  Окей,  -  мовив  я.  –  Добре.  Закрили  цю  тему.  Дякую  за  допомогу  і  підтримку.  І  вибач,  що  я  так  погано  подумав  про  тебе.  Я…
-  Ти  маєш  право  на  будь-які  думки.  Навіть  найгірші.  Шкода,  що  так  трапилось,  -  додав  він,  вказуючи  на  мене.
-  Звісно,  шкода…  Вона  мене  кинула,  до  речі…
-  Так,  вона  мені  телефонувала.
Трохи  помовчали.  Потім  я  сказав:
-  В  тебе  не  буває  провалів  у  пам’яті?
-  Ну,  у  деяких  людей  буває,  що  від  надмірних  об’ємів  алкоголю  таке  стається.  Буває,  внаслідок  якихось  травм…  Буває…
-  А  в  мене  на  рівному  місці  тиждень  вилетів  з  голови.
-  Тиждень?!
-  Так.  З  того  моменту  як  ми  почали  зустрічатися  і  до  моменту  пограбування.  Пам’ять  з’явилась  вже  в  ту  саму  ніч…
-  Буває  ж  таке…
-  І  ще  кілька  нестиковок  виявилось.
Друг  кашлянув  і  перепитав:
-  «Нестиковок»?
-  Ага.  Типу  ляпів.  Я  точно  пам’ятаю,  що  я  голився  перед  тим  як  йти  на  те  побачення,  а  тоді  я  був  у  неї  з  борідкою…  І  з  її  слів,  я  відпустив  борідку  якраз  у  день,  коли  ми  почали  зустрічатись.
-  Ну,  може  й  виросла  за  тиждень…
-  Навряд  чи.  Крім  цього  я  точно  пам’ятаю  що  при  тому  пограбуванні  я  не  постраждав,  а  її  вбили…
-  Що?!  Але  ж  вона…
-  Так.  Я  не  знаю  якого  біса  тут  коїться,  але  такого  не  може  бути,  що  її  тоді  випадково  пристрелили,  а  сьогодні  я  її  бачу  живу-здорову,  а  у  мене  вогнепальна  рана…
-  Може  тобі  привиділось?
-  Ти  знущаєшся?!  Ти  ще  скажи,  що  я  псих.
-  Я  нічого  не  кажу.  Просто  запитав…
Після  короткотривалої  мовчанки  він  встав,  потиснув,  кивнув  «Бувай»  і  вийшов,  прикривши  двері.  Я  спробував  знову  обміркувати  все,  що  сталось,  але  від  цього  починала  боліти  голова,  тому  я  вирішив  просто  поспати…


За  місяць  з  гаком  мене  виписали  і  я,  переставляючи  милиці,  зайшов  у  свою  кімнату,  в  якій  востаннє  був  місяці  зо  два  тому  (якщо  довіряти  пам’яті).  Тут  аж  нічогісінько  не  змінилось.  Так,  пилюка  не  лежала  повсюди  –  заходила  мама  і  прибирала,  поки  я  лежав  у  лікарні.  А  так  все  було  ідентично  до  того,  як  я  пам’ятав.
-  Нарешті  вдома,  -  прохрипів  я  і  сів  на  той  самий  свій  диван.
Однією  рукою  клацнув  кнопку  програвача  дисків,  в  іншу  взяв  книжку  із  журнального  столика  поруч.  З  динаміків  зазвучав  голос  Положинського,  який  повідомляв,  що  «у  когось  є  гарний  альбом,  у  мене  є  гарна  композиція».  В  цілому  пісня  від  імені  типового  попсового  виконавця,  який  розповідає  як  бути  попсою…  Звичайно,  «Тартак»  зовсім  не  такий,  а  ця  пісня  щось  типу  сатири.  Дуже  влучної  сатири…
На  фоні  грала  музика,  а  я  гортав  книжку.  Автор  був  мені  зовсім  не  знайомий,  як  і  дана  книга.  Сюжет  не  вловлювався  зовсім.  Просто  якісь  тупі  діалоги  про  відносини.  Ні,  я  не  проти  того,  коли  у  творі  багато  діалогів.  Просто  мусить  бути  якийсь  нормальний  сюжет.  Прочитавши  сторінок  з  десять,  я  кинув  книгу  убік  і  заплющив  очі.
Відразу  ж  почала  напливати  втома.  Захотілось  спати.  Це  було  доволі  дивно,  враховуючи,  що  я  поспав  цієї  ночі  доволі  добре  і  на  фоні  грала  зовсім  не  заколисуюча  музика.
Я  струснув  головою.  Весь  світ  плавно  похитнувся…
-  Тільки  не  це,  -  промайнуло  в  голові.
Я  спробував  різко  розплющити  очі.  Вони  доволі  в’яло  розімкнулись  і  почали  знову  стулюватись.  
-  Блін!!  –  скрикнув  я  і  настільки  швидко  як  міг  пошкандибав  до  ванної.  
Там  відкрив  кран  і  хлюпнув  собі  в  обличчя  водою.  Сон  не  відійшов…  Він  наступав  так  само  швидко  і  нахабно.
Я  розумів,  що  можливо  я  зараз  знову  засну,  а  коли  прокинусь,  буде  знову  якийсь  день  на  тиждень  більший  і  за  цей  тиждень  відбудеться  щось  нове.  Причому  відбудеться  наче  і  з  моєї  згоди,  і  наче  при  моїй  свідомості,  але  без  мене…  Без  відображення  у  моїй  пам’яті.
-  Я  не  хочу  спати,  -  сказав  я  нібито  до  себе.
Схоже,  ці  слова  не  зреагували.  Мої  ноги  почали  потрохи  підкошуватись.  В  голові  почало  пульсувати.  Очі  почали  самостійно  заплющуватись.  Я  чув  гупання  серця  десь  у  висках.  Будучи  не  в  змозі  це  контролювати,  я  зрештою  розслабився  і  впав  на  підлогу  прямо  у  ванній…  Ніякого  удару,  ніякого  болю,  ніяких  відчуттів.  Крім  відчуття  приреченості…


Мене  розбудили  чиїсь  обурені  голоси,  тріскіт  та  запах  диму.  Схоже  щось  десь  горіло.  Очі  розплющились.  Я  лежав  під  деревом  на  землі.  Поруч  стояли  мої  сусіди  –  дядько  років  сорока  та  хлопець  років  п’ятнадцяти.  На  фоні  щось  горіло.
-  Що  сталось?  –  прохрипів  я.
-  Ти  спалив  півбудинку,  йолопе!  –  відповів  дядько.
-  Я?!
-  Так,  трясця  твоїй  матері,  ти!  Якщо  вже  нажрався,  то  нащо  було  цигарки  палити  в  ліжку?
Я  пхекнув  і  сказав:
-  Я  не  палю.  Ви  щось  плутаєте…  Я  не  міг  так  напитись.
-  Я  бачу,  -  кинув  той  і  повернувся  до  мене  спиною.  
Аж  зараз  я  помітив,  що  в  руці  в  мене  бичок,  а  в  нагрудній  кишені  майже  порожня  пачка  цигарок.
Я  ледве  піднявся  і  покульгав  кудись  убік.  Не  встиг  пройти  і  десяти  кроків,  як  мене  вирвало.  Не  сильно,  але  цього  було  достатньо  щоб  мені  довести,  що  я  таки  напився  учора  (чи  то  сьогодні).  
Голова  крутилась.  Ноги  були  наче  ватні.  Очевидно,  алкоголь  ще  не  повністю  вивітрився  з  крові.  Я  прийняв  єдиний,  на  мою  думку,  правильний  варіант  –  пішов  до  батьків,  бо  ночувати  десь  треба  було.
Кілька  кілометрів  по  темним  нічним  вулицям  і  я  стукаю  у  двері  батьківського  будинку.  Так,  тут  я  провів  своє  дитинство…
Двері  відчинив  батько.  Очевидно,  він  був  надто  здивований  побачити  мене  в  такому  вигляді  і  так  пізно,  бо  спитав:
-  А  що  сталося?
-  Пустіть  переночувати  –  мовив  я  і,  не  очікуючи  відповіді,  зайшов  усередину.
-  Що  трапилось?  –  знову  запитав  батько.
-  Я  не  знаю.  Кажуть,  що  я  напився  і  заснув  у  ліжку  з  цигаркою  в  руці.  Через  це  загорілась  хата.  Мене  хтось  витягнув.  А  може  я  сам  вийшов.  Не  знаю…
-  Так,  паскудна  ситуація.  А  чому  ти  напився?
Так,  цього  питання  я  не  очікував.  Власне,  тому  що  я  сам  не  знав  відповідь  і  сам  хотів  дізнатися  чому.
-  Не  знаю,  -  відповів  врешті-решт  я.
-  Зрозуміло,  -  кинув  батько.  –  Я  постелю  тобі  у  вітальні.
-  Дякую.  Я  поки  що  в  душ  сходжу…


На  голову  тече  вода.  Думки  трохи  світлішають.  Але  пам’ять  все  ще  так  само  затуманена.  Я  реально  не  міг  згадати  що  трапилось.  Навіть  не  те,  що  не  міг.  Я  просто  не  знав.
Я  вимкнув  душ  і  струснув  головою.
«Невже  через  неї?»  -  промайнуло  в  голові.
Так,  це  був  один  з  найбільш  імовірних  варіантів.  Дурний,  банальний,  але  доволі  реалістичний.  Хоча  що  є  реальність?  Звідки  мені  знати  чи  зараз  все  відбувається  насправді,  чи  це  просто  дурний  сон.  А  можливо  це  лише  витвір  моєї  уяви  і  це  все  просто  програється  в  моїй  голові,  поки  я  стою  на  зупинці,  чекаючи  свого  тролейбуса…  
Так,  з  такими  думками  недовго  і  здуріти…
Я  витер  голову,  одягнув  халат  і  вийшов  до  вітальні.  Тато  вже  пішов  спати,  постеливши  мені  на  дивані.  Я  ліг  і  заплющив  очі.


-  Підйом,  -  почув  я  над  вухом  і  прокинувся.
Наді  мною  нагнулась  якась  дівчина  років  двадцяти  двох  в  шортах  і  спортивній  маєчці.
-  Це  ви  до  мене?  –  сказав  я,  відчуваючи,  що  лежу  зовсім  не  в  ванній,  а  на  ліжку.
-  А  до  кого  ж?  Вставай,  -  сказала  вона  і  смикнула  мене  за  ногу.
Я  піднявся  і  помітив,  що  милиць  не  було.  Нога  не  боліла.  Я  зайшов  до  туалету  (буквально  кілька  метрів  справа)  і  помітив,  що  на  мені  нема  жодних  швів  і  слідів  операції.
-  Що  тут  відбувається?  –  запитав  я  сам  у  себе,  вже  не  надто  дивуючись,  оскільки  за  останні  2  місяці  таке  вже  бачив  не  раз.
-  Швидко-швидко!  –  почув  я  у  себе  за  спиною  і  побачив  у  дзеркалі  ту  ж  саму  дівчину.  –  Бігом!  Рухайся!
Після  душу  мені  сказали  одягнути  спортивну  форму  і  вийти  разом  із  іншими  на  майданчик.  Так,  окрім  мене  тут  були  ще  інші  хлопці  мого  віку.  І  більше  нікого…
Коротенька  зарядка  і  ми  всі  біжимо  по  колу,  намотуючи  сотні  метрів.
-  Я  перепрошую,  -  прошепотів  я  до  чоловіка  справа  від  себе.  –  Де  ми?
-  На  майданчику,  -  відповів  той.
-  Ні,  я  про  це  місце.
-  Розмови  в  строю!  –  почув  я  над  вухом  і  помітив  ту  дівчину-тренера.
-  Я  просто…
-  Потім  спілкуватись!  Руху!  Руху!  –  скомандувала  вона,  змахнувши  рукою  і  ми  пришвидшились.
Після  цього  ранкового  спорту  ми  всі  розбрелися  по  кімнатам.  Та  не  встиг  я  і  відпочити,  як  з  динаміку  пролунала  команда  одягнути  обідній  одяг  і  йти  на  сніданок.
Я  відкрив  шафку.  Там  висіло  всього  два  комплекти  одягу  і  одна  порожня  вішалка  –  для  того,  що  на  мені.  Я  взяв  костюм,  підписаний  «обідній»,  одягнув  і  вийшов  у  коридор,  приєднуючись  до  всіх.  Люди  вже  йшли  кудись.  Я  приєднався  до  натовпу  і  ми  всі  зайшли  до  великого  залу,  де  сіли  за  довгі  столи.  Там  стояли  тарілки,  у  яких  вже  була  якась  їжа.  На  смак  нагадувало  пюре.
Після  трапези  ми  вийшли  з  будівлі.  Нас  направили  всіх  до  бібліотеки,  куди  ми  і  відправились.
Вже  там  я  взяв  першу-ліпшу  книгу,  сів  за  стіл  та  окинув  поглядом  усе  і  усіх.  Все  виглядало  доволі  по-дурному.  Де  я?  Чому  тут  військовий  режим?  Хто  ці  всі  люди?  Та  це  було  не  головне  питання.  Основне,  що  мене  цікавило  –  це  дата.  Сьогоднішня  дата.  Мені  треба  було  знати  скільки  часу  минуло  з  попередньої  свідомості.
Я  повернувся  до  хлопця  позаду  і  пошепки  запитав:
-  Який  сьогодні  день?
-  Середа.
-  А  дата  яка?
-  Двадцять  четверте  жовтня.
Судячи  з  названої  дати,  минуло  з  того  моменту  близько  дев’яти  місяців.  Добре.  Мене  тепер  цікавило  що  сталось  за  ті  місяці,  як  я  тут  опинився  та  куди  поділися  усі  мої  травми.  Все  було  незрозуміло.
-  А  можеш  сказати,  де  я?  –  знову  повернувся  я  до  хлопця.
-  В  центрі.
-  В  якому?
-  В  центрі  психічної  реабілітації.
-  Що?!  –  ледве  не  закричав  я  і  відразу  почув  із  всіх  боків  шикання.  -  Ці    всі  люди  –  психи?!
-  І  ми  також.  Але  «психи»  -  не  надто  коректне  слово.  Правильніше  сказати  «люди,  які  потребують  психологічної  допомоги».
-  Це  одне  і  те  ж.
-  Пані  лікар  каже,  що  ні.
Я  розвернувся  до  своєї  книжки  і  випустив  повітря.  Все  було  зовсім  незрозуміло.  Раптом  мені  дійшло.  
-  Який  рік?  –  різко  повернувшись  до  хлопця,  запитав  я.
-  2012-ий.
Як  я  і  очікував…  Тепер  мене  «кинуло»  в  минуле.  На  початку  жовтня  2012-го  я  якраз  впав  у  глибоку  депресію,  з  якої  мене  вивела  та  сама  дівчина…  А  сьогодні  було  двадцять  четверте  жовтня  2012  року…  Три  дні  потому…  Три  дні  після  того  моменту,  як  вона  мене  запросила  і  згодилась.  Два  дні  після  того,  як  ми  мали  йти  на  побачення.  
Що  ж  сталося  за  ті  два  дні?  Чому  я  тут?  Навіщо?  Мозок  почав  потрохи  закипати.  Я  обхопив  голову  руками  і  відчув  пульсуючу  кров  у  висках.  У  вухах  знову  почало  гупати.  Я  закрив  очі,  сподіваючись,  що  зараз  мене  звідси  забере  і  я  відкрию  очі  в  іншому  місці.  В  кращому  випадку  на  своєму  ж  дивані  з  однією  недоголеною  щокою.  Пульсування  ставало  все  гучнішим.  Я  міцніше  заплющив  очі.  
В  наступний  момент  я  почув  швидкий  тупіт  і  те,  що  мені  щось  вколюють.  Я  навіть  не  встиг  зреагувати.  Укол  –  і  я  відчув,  що  втрачаю  свідомість,  падаючи  на  стіл.
Мене  огорнула  темрява…


Я  розплющив  очі,  сподіваючись  що  побачу  щось  нове.  На  жаль,  все  та  ж  кімната,  в  якій  я  і  прокинувся.  На  мені  все  той  же  одяг.  Все  так  само.
За  вікном  чулись  якісь  звуки.  Щось  на  зразок  тупоту.  Відчинивши  двері,  я  вийшов  з  своєї  кімнати.  Ні,  це  було  не  в  коридорі.  Десь  назовні.  Відчинивши  зовнішні  двері,  я  вийшов  надвір.  
Грали  у  футбол.
-  Приєднуйся,  -  кивнула  мені  тренерка.
-  Я…  не  люблю  футбол,  -  відповів  я.
-  Нічого.  Полюбиш.  Давай  -  давай!
Розуміючи,  що  з  варіантами  тут  паскудно,  я  приєднався  до  гри.  Власне,  більшу  частину  часу  я  стояв  неподалік  воріт,  просто  чекаючи  що  буде  далі.  Всі  бігали,  трохи  штовхались,  копали  м’яч,  щось  кричали  одне  одному.  А  я  чекав.  Не  знаю  на  що.
Власне,  тут  можна  було  спробувати  зібратись  думками,  оцінити  поточну  ситуацію,  спробувати  щось  змінити.  Але  що?  І,  власне,  навіщо?  Чи  буде  в  цьому  якийсь  сенс?
На  жаль,  до  кінця  обдумати  я  не  встиг  –  м’яч,  летячи  у  ворота,  потрапив  мені  в  голову.  Я  втратив  рівновагу  і  почав  падати.  Від  удару  голова  почала  крутитись,  а  очі  затуманюватись.  В  наступний  момент  я  відчув  болючий  удар  (мабуть,  о  землю).  
Як  не  дивно,  я  не  втратив  свідомість.  При  падінні  всі  побічні  ефекти  минули.  Звук  нормалізувався.  Повсюди  бігали  мої  колеги  по  місцезнаходженню,  а  до  мене  вже  йшла  тренерка.
-  Живий?  –  гукнула  вона.
-  Здається,  так!  –  відповів  я,  почухуючи  голову.
-  Дивись  трохи!  –  зауважила  вона.
-  Постараюсь.
-  А  вона  нічого,  -  кивнув  мені  воротар,  коли  та  відійшла.
-  Ага…
-  Подобається?  –  знову  підморгнув  співрозмовник.
-  Що?  –  звів  брови  я.
-  Та  не  соромся.  Вона  всім  подобається.  Але  не  для  нас.
-  Тобто?
-  Кажуть,  вона  одружена.
-  І?  –  пхикнув  я.
-  Не  світить  ні  мені,  ні  тобі.  Вона  вже  героїня  чийогось  роману.  Не  нашого,  брате,  не  нашого…
Я  мугикнув,  начебто  продовжуючи  розмову.  Насправді  мені  було  плювати  на  нього.


Минали  дні  в  центрі.  Я  все  ще  не  вірив,  що  це  все  реально.  Я  просто  робив  те,  що  казали.  Просто  й  бездумно.  Лягаючи  у  ліжко,  я  обдумував  ситуацію,  але  нічого  мудрого  не  міг  надумати.  Засинаючи,  я  сподівався,  що  прокинуся  вже  в  іншому  місці  і  буде  інший  день.  Прокидаючись,  справді  бачив  інший  день.  Але  місце  було  все  те  ж…
Я  потроху  розумів,  що  у  мене  є  два  варіанти  –  долікуватись  і  дізнатись  що  буде  далі,  або  самому  спробувати  змінити  щось  і  отримати  шанс  переміститись  у  інший  день.  Перший  варіант  мені  не  подобався,  бо  чекати  я  не  надто  любив.  Лишався  лише  другий.
Того  дня  я  прокинувся  раніше  підйому  на  годину.  Було  тихо.  Всі  спали.  Я  піднявся  із  ліжка,  взяв  один  із  комплектів  одягу  і  зайшов  до  туалету.  Було  порожньо.  Я  зачинив  двері  і  наскільки  міг  забарикадував  їх  зсередини.  Просто  щоб  ніхто  не  зайшов.  Щоб  ніхто  не  завадив.
Десь  у  коридорі  цокав  годинник.  Трохи  шуміла  вода  у  трубах.  Я  стояв  і  дивився  на  стінку.  Потім  видихнув  і  почав  рвати  взятий  з  шафи  комплект  одягу  на  смужки.  Вийшло  біля  двох  десятків.  Закінчивши  цей  етап,  я  прислухався.  Ніде  нікого  не  було  чути.
Я  почав  швидко  плести  з  отриманих  смужок  мотузки  по  прикладу  кіс.  Я  не  знав  як  було  б  правильніше.  Мені  просто  треба  було  зробити  мотузку  з  підручних  матеріалів.  Годинник  так  само  напружено  цокав,  а  я,  майже  беззвучно  дихаючи,  сплітав  і  сплітав.  
За  якісь  двадцять  хвилин  я  отримав  мотузку  довжини  близько  метра.  Цього  було  досить.  Я  заліз  на  унітаз  та  зачепив  свій  новосплетений  шнурок  за  трубу.  Вона  була  залізна  і,  по-моєму,  не  мала  б  відірватись.
Швидкими  рухами  я  спробував  зв’язати  щось  на  зразок  петлі.  Виходило  не  надто  добре.  У  цей  момент  я  пожалкував,  що  не  вмію  зав’язувати  краватку.  Воно  б  добряче  згодилося.  Як  би  не  було,  за  кілька  хвилин  старань  я  отримав  петлю.
Закинувши  її  на  шию,  перевірив  чи  міцно  вона  висить  на  трубі,  заплющив  очі  і  ступив  крок  вниз  з  унітазу…
Перше  що  я  відчув  –  це  відсутність  кисню.  Проте  відразу  ж  у  висках  почала  пульсувати  кров,  відчувалось  биття  серця,  дихання  перебивалось…  Все  як  тоді.  Я  зрозумів,  що  можливо  прямо  в  наступну  мить  я  все-таки  зникну  звідси  і  відкрию  очі  вже  за  кільканадцять  кілометрів  звідси  за  кілька  днів  потому…  
Секунда,  дві,  три…
Я  почув  як  хтось  почав  щось  кричати  та  ламати  двері.
Ще  секунда…
Грюкіт!  Крики!
Ще  секунда…
Шалений  шум  за  дверима!
Ще…
А  наступної  миті  я  відключився,  сподіваючись  що  відкрию  очі  вже  не  тут,  –  закінчив  він  свою  оповідь.
Я  відкинувся  у  своєму  кріслі,  поглянувши  на  пацієнта  та  його  батьків  які  сиділи  по  той  бік  столу.
-  Отож,  ти  кажеш  що  це  все  ти  зробив  просто  щоб  переміститися  у  часі?  Щоб  щось  змінити,  так?  –  запитав  я.
-  Так!  –  кивнув  пацієнт.
-  І  ти  вважаєш,  що  троє  дорослих  людей  повірять  у  цю  твою  дурну  казку  для  маленьких  дітей?  У  цей  сюжет  для  фантастичного  фільму?  –  продовжив  я.
-  Це  не  казка!  –  крикнув  той.  –  Це  все  реально  було.  Ви  тут  сидите  і  вважаєте,  що  життя  багатоваріантне.  Але  ви  не  розумієте,  що  вибори  типу  «кава,  чи  чай»,  «піти  додому,  чи  поїхати  трахнути  коханку»,  «купити  новий  телефон,  чи  б/в»  нічого  не  вирішують.  Це  все  дурня.  Ви  не  знаєте,  що  в  житті  набагато  більше  варіантів.  І  вони  не  такі  банальні.  Тому  вони  нам  і  не  даються  для  вибору.  За  замовчуванням  обирається  кращий  з  двох.  І  ми  живемо  за  ним.  Так,  деколи  кажемо  типу  «Життя  –  л*йно»,  але  повірте,  що  в  іншому  варіанті  все  в  рази  гірше.  Це  я  на  своїй  шкурі  відчув.  Я  це  сам  зрозумів…  Я…
Я  сидів,  похитуючись  у  своєму  кріслі  і  дивився  на  пацієнта.  Той  дивився  зовсім  не  шаленими  очима,  як  зазвичай  дивляться  всі  психи,  коли  намагаються  довести  якусь  нісенітницю.  Ні,  він  справді  вірив  у  те,  що  казав.  Але  я  б  не  сказав,  що  то  правда.  Це  просто  його  сприйняття  реальності.
Так,  я  не  вірю  у  цю  всю  байку  про  перенесення  у  часі.  Так,  я  не  вірю,  що  йому  вдалося  змінювати  варіанти  розвитку  свого  життя.  Бо  це  просто  нереально…  Це  просто  все  витвір  його  уяви.
Його  привезли  кілька  тижнів  тому  після  того,  як  він  спочатку  страждав  від  депресії,  а  потім  від  того,  що  дівчина  його  кинула  після  першого  ж  побачення,  ледве  не  зістрибнув  з  багатоповерхівки.
Шкода  хлопця.  Справді  шкода…
Тим  часом  він  закінчив  говорити  і  просто  дивився,  важко  дихаючи.  Його  матір  плакала.  Батько  дивився  то  на  нього,  то  на  мене.
-  Отож,  ти  нам  тут  доводиш  що  ця  реальність  не  така  вже  й  реальна,  -  мовив  я.  –  Так?
-  Не  зовсім.  Я  кажу,  що  вона  не  така,  як  вам  здається.
-  Зрозуміло,  -  сказав  я.
-  А  що  далі,  лікарю?  –  звернувся  до  мене  в  півголоса  батько.
-  Поки  хай  тут  полікується,  -  відповів  я.  –  Якщо  не  буде  приступів  шизофренії  та  суїцидальних  бажань,  то  випишемо,  звичайно.
-  Дякую,  -  кивнув  він.
Вони  всі  вийшли  а  я  лишився  сидіти  у  своєму  кріслі.
Отож,  на  його  думку,  наша  реальність  не  така  як  ми  собі  вважаємо.  Ну,  що  ж  хай  у  нього  буде  своя  нереальна  реальність.  Так,  до  біса  нереальна.  Реально  нереальна  реальність…  Що  ж  тут  ще  сказати?...


КІНЕЦЬ.
14  Вересня  2012

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413088
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.03.2013

День

День  починався  до  біса  паскудно.  Паскудніше,  ніж  будь-який  інший  день  цього  місяця.  Хоча  ні,  був  один  ще  гірший,  але  то  не  суттєво,  бо  то  була  моя  вина.  Цілком  і  повністю.  Вся  до  кожного  грама,  до  кожного  цента,  до  кожної  краплини.  Та  ні…  То  було  не  так  погано…
День  почався  з  того  клятого  вранішнього  зовсім  непотрібного  і  зовсім  недоречного  дзвінка.  Всього  одного.  Всього  на  кілька  секунд.  Цих  кількох  секунд  цілком  вистачило  щоб  пересрати  весь  день.  Всім  вісімдесят  шість  інших  тисяч  секунд.  Просто  взяти  і  пересрати.  Одним  розчерком.  Одним  жестом.  Кількома  звуками.
-  День  добрий!  –  мовили  в  трубці.  –  Ваш  час  вичерпано.  Гарного  дня  вам!  –  і  поклали  трубку.
День  добрий?!  Який  він,  в  біса,  добрий  якщо  зранку  повідомляють  що  час  скінчився?!  Який  він,  в  холеру,  добрий?!  Хоча  так…  Це  дурна  формальність.  Просто  формальність.  Не  привітатись  же  «Гори  в  пеклі!»?  Неввічливо  якось  виходить.  Гарного  дня…  Так…  Гарного  мені  останнього  дня.  Хоча,  може  воно  й  на  краще.  Я  вже  просто  втомився  від  цього  світу.  Від  цього  усього  лайна,  що  на  кожному  кроці  лізе  під  ноги,  від  купи  цих  облич,  кожне  з  яких  тобі  посміхається,  а  за  спиною  гидливо  плює  собі  під  ноги,  від  цієї  купи  несправжніх  емоцій.
День  мав  би  початись  з  душу,  потім  був  би  сніданок,  кільканадцять  кроків  на  роботу,  потім  власне  робота,  обід,  знову  робота,  шлях  додому  і  знову  лягти  спати…  Так  банально.
День  в  будь-якому  випадку  мав  би  якось  початись.  І  такий  початок  був  би  сьогодні  якщо  не  в  мене,  то  може  в  того  хлопця  з  сусіднього  відсіку,  або  в  тієї  курви  з  іншого  поверху,  яка  тільки  і  вміє,  що  пліткувати  про  те,  які  всі  хвойди  та  шалави,  а  сама  в  свої  двадцять  два  мала  хлопців  більше  за  інших  разом  узятих.  Власне,  все  одно.
День  вже  почався  і  як  би  то  сумно  не  було,  але  змінити  я  нічого  не  міг.  Хоча  ні.  Міг.  Я  міг  вирішити  що  буду  робити  сьогодні.  Іти  на  роботу?  Ні…  Яку,  в  біса,  роботу?  Це  мій  останній  день.  Ні,  я  сьогодні  не  буду  працювати.  Я  відпочиватиму.  Так,  сидітиму  в  себе  в  кімнаті,  гратиму  на  комп’ютері  в  якусь  не  надто  інтелектуальну  гру  і  тупо  чекатиму  вечора…  А  там  маленька  процедура  –  і  все.  І  кінець.  І  амба…
«День  останній»…  Так,  можна  вчепити  такий  статус  у  себе  на  сторінці.  Доволі  непогано.  Лаконічно.  Точно.  Правильно.  Я  клацнув  кілька  кнопок,  запустив  гру  і  сів  на  стілець,  втупившись  у  екран.  Там  бігав  дядько,  стріляв,  різав  та  рубав  монстрів.  Доволі  древня  гра,  але  чим  вона  від  того  гірша?  Так,  практично  без  жодного  сенсу,  хоча  чим  вона  відрізняється  від  нашого  життя?  Так,  жорстока  в  дечому  гра,  а  хіба  наше  життя  не  таке  ж  саме?  Постріл,  куля  в  голову  –  і  мій  персонаж,  випустивши  з  рук  зброю,  гепнувся  на  підлогу  щоб  за  кілька  секунд  відродитись  і  побігти  знову  стріляти  ворогів.  Так,  нереалістично,  але  хіба  це  життя,  щоб  бути  реалістичним?
День-день!  Так,  це  продзвенів  дзвоник,  сповіщаючи  що  вже  обід.  Нічогенько  я  так  посидів.  Здавалося  б  тільки  сів,  а  вже  й  обід.  Вечір,  мабуть,  настане  так  само  неочікувано.  Побачимо…  Обідати  я  не  став,  так  як  сенсу  в  цьому  не  було.  Енергія  мені  не  потрібна.  Вистачить  і  вже  наявної.  Я  розвернувся  до  монітору  і  продовжив  свій  процес  гри.  Пробіг  кілька  рівнів.  Вийшов,  не  зберігаючись.  Був  практично  вечір.  В  мережі  з’явилось  багато  знайомих,  друзів,  колег,  родичів.  Посипались  співчуття.  Так,  всі  знали,  що  це  мій  останній  день,  що  мій  час  вичерпано.  Ні,  ніхто  не  сумував,  бо  такий  кінець  чекає  усіх  нас.  Усіх,  хто  знаходиться  на  цьому  шатлі.  Усіх  чекає  той  день,  коли  народиться  хтось  новий  і  один  із  жителів  даного  космічного  гіганта  буде  вимушений  просто  й  банально  зайти  в  камеру,  де  його  відключать  від  системи  генерування  кисню,  без  якої  дихати  буде  нічим  і  тому  він  помре.  Практично  моментально.  Для  цього  є  укол.  Практично  безболісна  смерть.  Те,  чого  хочемо  усі.  А  потім  занесуть  до  камери  новонародженого,  в  якого  на  обличчя  буде  одягнута  дихальна  маска.  Кілька  хвилин  –  і  дитина  підключена  до  системи,  маска  забирається,  батьки  раді.
День  останній  чекає  на  кожного.  Рано  чи  пізно,  але  він  таки  настане.  Сумувати  про  те,  що  життя  минуло  і  воно  практично  не  принесло  втіхи,  чи  радіти,  що  даєш  своєю  смертю  можливість  жити  комусь  іншому  –  це  вибір  кожного.  Тут  вже  хто  як  хоче.  Це  один  з  несуттєвих  варіантів…
День  минув…  Двадцять  друга  година.  Зараз  зайдуть  люди  у  формі  і  проведуть  мене  до  камери,  де  все  і  станеться.  Майже  миттєво  і  безболісно.  Принаймні  так  обіцяють.  Вони  вже  йдуть.  Я  чую  їхні  кроки  в  коридорі.  Вони  вже  біля  дверей.  Вони  вже  тут…
-  День  добрий!  Ваш  вихід,  сер…

Кінець.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369889
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.10.2012

Game over

Те  що  вона  мені  більш  не  подобається,  я  зрозумів,  стоячи  під  душем.  Чи  то  прохолодна  вода  так  вплинула,  чи  то  просто  мозок  нарешті  зрозумів  і  так  зрозуміле...
Так,  це  вже  стало  простою  звичкою.  Вона  мені  вже  не  потрібна.  Зовсім.  Аніскілечки.
Я  вийшов  з  душу,  витерся  великим  махровим  рушником  і  зайшов  до  кімнати,  дивлячись  на  неї...
Півтора  року.  Всього  півтора  року  тому  я  був  ладен  перевернути  світ  догори  дригом  заради  неї,  віддати  всі  свої  заощадження,  яких  на  той  час  було  не  надто  багато.  Я  був  ладний  на  все...  А  зараз...  Зараз  мені  на  неї  просто  плювати.
Мабуть,  в  мене  просто  пропав  до  неї  інтерес.  Таке  буває.  У  всіх  буває,  визнайте  це.  Це  не  є  таким  чимось  диким  чи  дурним.  Це  таке  життя.  Це  так  сталось,  бо  і  мало  б.
Двадцять  доларів...  Так,  вона  мені  обійшлась  у  двадцять  доларів.  Двадцять  хрустких  американських  купюр.  Пам‘ятаю,  як  я  тоді  розміняв  добру  половину  своєї  заначки  на  вітчизняні  гроші  і  пішов  за  нею...  Зараз  якось  навіть  згадувати  боляче.
Я  просто  просрав.  Просрав  півтора  року.  Просрав  ті,  трясця  б  їм,  двадцять  баксів.  Просрав  купу  нервів,  здоров’я...
Нічого.  Сьогодні  все  скінчиться.
Я  рвучко  підійшов  до  столу.
Shift+Delete.
Enter.
...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=354340
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.08.2012

Вічно молодий. 10 Серія (заключна)

-  Ну,  привіт,  -  почули  ми  голос  Вадима.
Ми  стояли  на  терасі  біля  дверей  якоїсь  будівлі.  Навколо  на  метрів  сорок-п’ятдесят  розкинувся  парк.  Далі  був  кований  паркан.  За  ним  якісь  поля,  ліс  і  поодинока  асфальтована  дорога,  яка  вела  хтозна-куди.
-  Як  ви?  –  прозвучала  наступна  фраза  Вадима.
Я  повернув  голову  на  голос.  Збоку,  біля  кількох  машин  стояв  Вадим  і  усміхався.
-  Вадим?  –  здивовано  мовив  Ігор.  –  А  де…?  А  що…?
-  Я  вас  поздоровляю,  хлопці,  -  почувся  позаду  голос  того  самого  чоловіка  і  ми  відступили  на  крок  убік.
-  З  чим?  –  запитав  Павло.
-  Ви  пройшли  курс  лікування  в  моїй  унікальній  клініці.  Можете  за  це  подякувати  вашому  другу  і  по  сумісництву  моєму  двоюрідному  племіннику.
-  Тобто  ми  не  були  на  тому  світі?  –  спробував  внести  ясність  я.
-  Так,  не  були.
-  А  це  все…?  –  почав  було  Євген.
-  Та  не  партесь,  хлопці,  -  підійшов  до  нас  Вадим.  –  Все  ж  чудово.  Ми  знову  разом.  Ви  знову  на  землі  стоїте.
Я  важко  видихнув  і  присів  на  сходинку:
-  Я  й  не  думав,  що  побачу  ще  цей  світ…  Ми  ж  думали,  що…  Абзац…  Ми  що  завгодно  вже  думали  –  і  викрадення,  і  що  справді  померли…  А  тут…  А  ми…
Вадим  слухав  і  переминався  з  ноги  на  ногу.
-  Спасибі,  -  сказав  я,  рвучко  піднявшись  і  вхопивши  його  за  руку.  –  Якби  не  ти,  ми  б  і  далі  бухали  щовечора  після  виступів.  Ми  б  і  далі  топили  емоції  та  проблеми  в  спиртному.  Дякую…
-  Рости  великий,  -  усміхнувся  Вадим.
-  Дякую,  -  також  почали  тиснути  йому  руку  Євген,  Ігор  і  Павло.


З  того  дня  минуло  кілька  тижнів,  за  які  ми  жодного  разу  після  концерту  не  випивали.  До  речі,  виступів  стало  дещо  більше,  але  все-таки  не  полишали  голову  слова  про  те,  що  прихильників  у  нас  таки  нема.
Увечері  після  роботи  я  зайшов  до  Вадима.  Він  був  вдома.
-  Привіт,  -  сказав  йому  я.
-  Привіт,  -  відповів  він.  –  Заходь.
Я  зайшов  і  сів  на  стілець  у  кухні.  
-  Чаю  будеш?  –  ніби  між  іншим  кинув  Вадим  і  повернувся  до  плитки.
-  Можна…  -  відповів  я  і  запитав:  -  Слухай,  таке  питання  є…
-  Давай.
-  Ти  тоді  дійсно  отруївся  горілкою,  в  той  вечір?
-  Ні,  -  засміявся  Вадим.  –  Це  взагалі  не  зовсім  горілка  була.
-  А  що  ж?
-  Снотворне  якесь.  Я  не  знаю...  Не  надто  розбираюсь  в  ліках.
-  Зрозуміло.  Ще  раз  дякую  за  те  що…
-  Та  годі,  -  обірвав  мене  співрозмовник.  –  Я  себе  від  цього  ніяково  відчуваю.  Чи  ти  до  кінця  моїх  днів  будеш  згадувати?
-  Ну,  тут  є  за  що.
-  На  моєму  місці  так  зробив  би  кожен.
-  Кожен?  –  звів  брови  я.
-  Кожен,  -  кивнув  він.  –  Кожен  справжній  друг.
Я  посміхнувся:
-  А  я  тоді  добряче  налякався.  Повірив  навіть.
-  На  те  й  розрахунок  був.
-  Таке  ще  питання…  Ми  там  пережили  добрячий  стрес.  І  звідси  запитання  –  чому  ми  досі  знову  не  запили?  Чому  навіть  не  виникає  бажання?
-  Та  закодували  вас…  Плюс  психотерапія.
-  Зрозуміло.  
-  Чай  готовий,  -  поставив  переді  мною  чашку  Вадим.
-  Дякую,  -  відповів  я.


Я  вийшов  від  Вадима  близько  дев’ятої  і  зайшов  до  супермаркету  щоб  купити  собі  щось  завтра  на  сніданок.  Зупинився  біля  каси  з  молочними  продуктами.  Вибрав  йогурт  собі  до  смаку  і  поклав  до  кошика.
-  Добрий  день,  -  почув  я  позаду  себе  і  озирнувся.
На  мене  дивилась  та  дівчина,  якій  я  колись  дав  автограф  у  схожій  ситуації.
-  Інна,  так?  –  запитав  я.
-  Інна,  -  кивнула  вона.  –  Знаєте,  ваша  музика  стала  кращою.  У  вашому  житті  щось  змінилось?
-  Це  комплімент?  –  усміхнувся  я.
-  Це  правда.  Успіхів  у  творчості,  -  додала  вона.
-  Дякую,  -  відповів  я  і  поволі  пішов  до  каси.
Підійшов  до  крайньої    і  став  у  кінець  черги.
-  Я  перепрошую,  -  почув  за  секунду  голос  Інни  і  повернув  голову  на  звук  –  вона  стояла  біля  мене.
-  Так?  –  запитав  я.
-  Ви  не  відноситесь  до  виконавців,  які  вважають,  що  прихильників  не  можна  запросити  у  кіно  ?  -  запитала  вона.
-  Не  відношусь,  -  усміхнувся  я.  –  Як  щодо  п’ятниці?
Інна  усміхнулась  мені  у  відповідь.

КІНЕЦЬ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345694
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.06.2012

Вічно молодий. 9 Серія.

І  ми  лежали.  Лежали  і  чекали…
На  кого?  На  що?  
Це  було  невідомо,  але  вибору  у  нас  не  було.
На  жаль,  такі  моменти  таки  бувають  у  житті.
Я  не  міг  сказати  як  довго  ми  очікували  так  як  швидкість  часу  досить  відносна  величина  і  кожен  сприймає  її  по-різному.
Власне,  поки  малий,  то  день  здається  довгим  як  ціле  життя.  А  потім  чим  старшим  стаєш,  тим  більших  обертів  набирає  час…  День  пролітає  все  швидше  і  швидше  незалежно  від  нудності  заняття…
Але  тут  здавалось,  що  час  просто  зупинився.  Хоча  хтозна.  Можливо  він  і  справді  зупинився.  Чим  не  варіант?...
Та  ні,  не  варіант.  Зовсім  не  варіант.


Я  спав,  коли  раптом  почув  чийсь  тихий  голос  і  відкрив  очі.  Перед  мною  стояла  та  дівчина,  Інна,  якій  я  дав  колись  свій  автограф.  Вона  кликала  мене,  махала  рукою  до  дверей,  показувала  щоб  я  встав  і  йшов.
Я  підняв  голову  з  подушки  і  тихо  встав  з  ліжка.  Дівчина  мовчки  пішла  до  однієї  зі  стінок.  Я  ступив  крок,  два  і  зупинився.  Я  не  міг  іти  далі  —  переді  мною  був  вузенький  місток,  під  яким  велетенська  палаюча  прірва,  з  якої  доносились  стогони,  крики  та  якісь  посторонні  звуки.
-  Давай,  -  шепотіла  Інна.  -  Пішли.
Я  зібрався,  ступив  крок  по  містку,  ще  один.  І  тут  мою  ліву  ногу  наче  скувало  болем.  Я  спробував  закричати,  але  з  мого  горла  не  вилетіло  ні  слова.  Місток  під  моїми  ногами  похитнувся,  я  змахнув  руками  і  відчув,  що  він  вже  десь  збоку,  що  я  падаю.
Якимись  силами  я  вчепився  за  місток,  спробував  підтягнутись,  але  мене  тягнуло  донизу.  Туди  -  до  тих  криків  та  стогонів.    Туди  —  у  ту  прірву.  Туди  —  донизу.  До  самого-самого  низу.  Я  вчепився  в  планки,  але  розумів,  що  це  нічого  не  дасть.  Мої  руки  самі  розтискались...  Мене  тягнуло  донизу...
Ривок  —  і  я  відчув  що  я  вже  ні  за  що  не  тримаюсь,  що  просто  падаю  донизу...  А  десь  там  високо  вгорі  стояла  Інна  і  вже  беззвучно  махала  мені  рукою...
Я  закричав  і...  прокинувся.  Збоку  на  мене  налякано  дивились  хлопці.  Це  була  все  та  ж  біла  кімната...  А  то  був  лише  сон.
-  Кошмар,  -  пояснив  я  хлопцям.
-  Зрозуміло,  -  кивнув  Ігор  і  повернувся  на  бік.
Я  закрив  очі  і  спробував  заснути.  Кілька  хвилин,  очі  заплющились  і  я  знову  заснув…


Деякий  час  потому  ми  почули  шурхіт  і  до  кімнати  зайшов  знов  той  чоловік  у  білому  одязі  і  капцях.
-  Час  настав,  -  мовив  він.
¬-  Час  для  чого?  –  підвів  голову  Ігор.
-  Для  завершення  вашого  перебування  тут.  Ходімо.
З  цими  словами  чоловік  вказав  на  прохід,  з  якого  вийшов  сам.
-  І  що  буде  далі?  –  обережно  запитав  я.
-  Побачите.
Я  піднявся  з  ліжка  і  ступив  крок  до  проходу.  Тунель  був  яскраво  освітлений,  а  самий  його  кінець  здавалося,  що  був  просто  велетенським  ліхтарем.  
-  Прошу,  -  посміхнувся  чоловік.
Я  відчув,  що  ззаду  підійшли  Ігор,  Павло  і  Євген.  Вони  теж  були  здивовані  і  налякані  не  менш  за  мене.
-  Пішли?  –  ніби  запропонував  Павло,  хоча  насправді  варіант  був  аж  один  і  той  очевидний.
Я  кивнув  і  ступив  крок  у  прохід.  Потім  ще  один,  і  ще,  і  ще…
Я  не  знав  що  буде  за  тими  дверима.  Я  не  знав  на  що  чекати…
Я  просто  йшов…
Збоку  так  само  йшли  Паша,  Гоша  і  Женя.  Кожен  з  них  так  само  нічого  не  знав…
Крок…  Крок…  Ще  один…
Ось  залишилось  три  метри…
Два…
Один.
Ми  спинились  перед  самими  дверима.  Здавалося,  що  вони  були  скляними,  але  то  було  не  так.  
-  Ну  ж  бо,  -  почули  ми  позаду  голос  того  чоловіка.
Я  видихнув  і  штовхнув  двері  уперед…
Світло  зникло.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345693
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.06.2012

Вічно молодий. 8 Серія.

Тік-так…  Тік-так…  Так  звучить  годинник.  Коли  я  був  маленьким,  то  у  мене  такий  в  кімнаті  висів.  І  мені  дуже  не  подобався  оцей  цокіт  і  тікання.  Не  знаю  чому.  Коли  я  підріс  і  почав  жити  сам,  то  годинник  був  взагалі  електронний  і  він  не  видавав  ніяких  звуків  при  роботі…  Треба  ж  таке.  А  зараз  я  був  би  радий  почути  десь  якесь  «тік-так»  годинника,  взяти  його  в  руку  і  просто  дивитись…  Але  ні.  Тут  нема  годинника.  Здається,  що  тут  і  часу  нема.  Тут  взагалі  нічого  нема.
-  Як  ся  маєте?  -  почули  ми  голос  таємничого  чоловіка  і  за  секунду  він  уже  увійшов.
-  Паскудно,  -  мовив  Павло.  –  Ви  очікували  іншу  відповідь?
-  Чесно  кажучи,  ні.
-  Шановний,  -  мовив  зі  свого  ліжка  Ігор.  –  Я  чув  що  бувало  таке,  коли  люди  воскресали.  Це  не  наш  варіант?
-  Ви  хочете  назад  на  землю?  –  посміхнувся  чоловік.
-  Так,  -  відповіли  ми  хором.
-  Боюсь,  що  не  вийде,  -  мовив  чоловік.
-  Чому?  –  запитав  я.
-  Розумієте,  «шановні»,  ви  вже  поховані,  тому  якщо  ми  вас  повернемо  назад  у  тіла,  то  ви  буквально  за  кілька  хвилин  знову  сюди  ж  повернетесь,  але  перед  тим  помрете  у  страшних  муках  від  нестачі  кисню…
-  Та  брешеш  ти,  дядя!  –  крикнув  Євген.  –  Тупо  брешеш.  Лапшу  нам  тут  вішаєш  на  вуха.  
-  Ви  мені  не  вірите?  –  звів  брови  чоловік  у  білому.
-  Не  віримо,  -  мовив  Євген.
-  Добре.  Дивіться  самі.
Чоловік  змахнув  рукою  і  одна  із  стінок  нашого  пристанища  на  останні  хтозна-скільки  часу  відкрила  нам  прохід  –  білий,  тьмяний  і  загадковий.
-  Ну,  пішли,  -  посміхнувся  чоловік.
-  Куди  це?  –  обережно  запитав  я.
-  Ви  хотіли  доказів?  –  почули  ми  у  відповідь.  –  Вони  там,  в  кінці  коридору.
Ми  тихенько  зайшли  в  коридор.  Кілька  кроків  і  ми  побачили  якесь  місце.  Трохи  скидалось  на  цвинтар.  Сухі  покручені  дерева,  купа  бур’яну,  сухе  листя  і…
-  Бачите  он  там?  –  вказав  чоловік  рукою  уперед.  –  То  ваші  могили.
Я  напружив  зір  і  помітив  чотири  хрести.  На  одному  було  моє  ім’я,  на  іншому  –  Павла,  на  третьому  –  Ігоря  і  на  останньому  –  Євгена.  Дата  смерті  у  всіх  стояла  одна  і  та  ж.
-  Це  наші  могили?  –  перепитав  я,  ковтнувши  клубок  у  горлі.
-  Так.  Ваші.  А  чиї  ж  іще?
Я  знов  придивився.  Якщо  не  рахувати  двох  вінків,  то  могила  була  практично  порожня.  Всього  два  вінки…  як  і  в  хлопців.
-  А  чому  лише  два?  –  запитав  Ігор.
-  Від  батьків  і  від  родичів.
Я  ковтнув  сльози  і  мовив:
-  А  фанати?  Ми  ж  були  класним  гуртом.  Ми  ж  були  відомими…  Ми  ж…
-  Фанати?!  –  гірко  посміхнувся  чоловік.  –  Ви  вірите,  що  у  вас  фанати  були?  Хто?  Оті  підлітки?  Та  вони  однаково  танцюють  як  під  рок,  так  і  під  даб-степ.  Їм  все  одно  під  що.  І  ви  для  них  всі  на  одне  лице.
-  Але  ми  були  крутими  рокерами!!  –  скрикнув  у  розпачі  Павло.
-  Ви?  Рокерами?  Ні,  хлопці.  Ви  могли  б  бути  крутими  рокерами,  якби  не  стільки  випивки  та  не  ця  прикра  оказія.
-  Трясця!!  –  процідив  Павло  і  відступив  крок.  –  Це  все  неправда!!
-  Ти  хоч  сам  віриш?  –  повернувся  до  нього  чоловік.  –  Ти  сам  бачиш  свою  могилу  і  на  ній  жодного  вінка  від  прихильника.  Жодного!  І  ти  після  цього  вважаєш,  що  у  вас  були  прихильники?  Коли  загинув  Цой  і  ховали  його  в  Пітері,  то  сотні  жителів  прийшли.  Деякі  фанати  взагалі  руки  на  себе  наклали.  Я  це  не  схвалюю,  але  все-таки  факт  мав  місце.  Коли  помер  Висоцький,  його  ховало  практично  ціле  місто.  Розумієш?  Оце  означає,  що  у  людей  були  прихильники,  хлопці.
-  Але  нас  слухали,  -  вже  майже  через  сльози  доводив  Паша.  –  У  нас  були  прихильники…
-  Які  ви  наївні,  -  похитав  головою  чоловік  і  за  секунду  додав:  -  Пішли.  Чого  ми  тут  стоїмо?
Цвинтар  покрила  темрява  і  ми  мовчки  вийшли  через  той  самий  тьмяний  коридор  у  кімнату.
-  Отож,  на  дозвіллі  подумайте,  -  мовив  чоловік  у  білому.  –  Прикиньте.  Обмізкуйте  усе  добренько.
-  А  сенс?  –  посміхнувся  Євген.
-  Хороше  запитання,  -  кинув  чолов’яга  і  вийшов  з  кімнати  через  прохід.
І  знову  тиша.


Павло  постояв,  почухав  носа  і  сів  на  своє  ліжко.  Він  був  доволі  збентежений,  як,  певне,  і  кожен  з  нас.
-  Отож,  що  ви  думаєте  з  приводу  того,  що  нам  показали?  -  сказав  він  за  кілька  секунд.
-  Це  кінець,  -  відповів  я.  –  У  нас  нема  жодного  шансу  на  повернення.
-  А  про  що  він  казав  подумати?  –  запитав  Ігор.
-  Хтозна,  -  мовив  Паша.  –  Він  сказав  обдумати  все.  А  що  він  мав  на  увазі  –  не  знаю.
Я  сів  на  своє  ліжко.  Те,  що  ми  побачили,  дуже  вразило.  Та,  мабуть,  і  не  мене  одного.  Власне,  тут  хочеш-не-хочеш,  а  будеш  вражений,  побачивши  свою  могилу…
-  Чекати  це  важко,  -  подав  голос  Ігор.
-  Так,  -  відповів  я.  –  У  дитинстві  ніколи  не  любив  черг.  Похід  до  магазину,  або  в  поліклініку  для  мене  був  не  надто  приємним.
-  А  я  людей  не  люблю  чекати…  -  мовив  Євген.  –  Не  люблю  не  пунктуальних.
-  А  хто  ж  їх  любить?  –  посміхнувся  я.
Ігор  пхикнув.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345456
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.06.2012

Вічно молодий. 7 Серія.

Минуло  ще  хтозна-скільки  часу.  Може  день,  може  й  тиждень.  Це  було  незрозуміло,  оскільки  щоранку  ми  прокидались  поголеними  та  з  ідеально  підрізаними  нігтями.  Ми  прокидались,  їли,  ходили  по  кімнаті,  чекали  чогось,  знову  їли,  знову  чекали,  знову  ходили.  Час  від  часу  з’являлась  прибиральниця,  яка  мовчки  протирала  підлогу  й  виходила.  Ми  намагались  з  нею  поговорити,  але  вона  нічого  нам  не  відповідала  і  взагалі  начебто  ігнорувала.  Як  робот  якийсь.
-  Народ,  -  мовив  після  одного  разу  Павло,  сидячи  на  ліжку.  –  Треба  щось  робити.
-  Наприклад?  –  перевів  на  нього  погляд  я.
-  Я  пропоную  так,  -  сказав  Паша  і  підвівся.  –  Наступного  разу,  коли  зайде  прибиральниця…
-  Варіант  з  вибіганням  в  те  місце,  звідки  вона  виходить  –  не  варіант.  Вже  ж  пробували,  -  подав  голос  Ігор.
-  Я  знаю!  Я  це  й  не  пропоную.  В  мене  інша  пропозиція,  -  крикнув  Павло.
-  Ну?  –  кинув  Євген.
-  Наступного  разу,  коли  зайде  прибиральниця,  ми  її  схопимо  і  не  відпустимо  аж  поки  не  розповість  всю  правду  про  це  кляте  місце!!
Я  похитав  головою:
-  Ні,  Пашо,  не  варіант.
-  Чому  це?  –  звів  він  брови.
-  Нічого  з  цього  хорошого  не  вийде.  В  кращому  випадку  вона  нам  просто  нічого  не  скаже  і  нам  доведеться  її  відпустити…
-  В  кращому?!  –  перебив  мене  Павло.  –  Який  він,  в  біса,  кращий?  Що  ж  хорошого,  якщо  вона  нічого  не  скаже?
-  …  а  в  гіршому  умови  нашого  перебування  стануть  ще  гіршими,  -  продовжив  я.
Євген  пхикнув:
-  Гірше  і  так  нікуди.  Так  хоча  б  щось  нове…
-  Я  пропоную  голосувати,  -  мовив  Паша.  –  Хто  за  мій  варіант?
Він  сам  і  Євген  підняли  руки.
-  Окей.  Хто  проти?  –  примружився  ініціатор.
Я  підняв  руку  і  озирнувся.  Ігор  сидів  і  не  звертав  увагу  на  нашу  демократію.
-  А  ти  чого?  –  кинув  йому  Євген.  –  Ти  за  чи  проти?
-  Мені  срати  на  це…  -  відповів  той.
-  Тобто?  –  здивувався  Павло.
-  Що  тобі  незрозуміло?  –  піднявся  з  ліжка  Ігор  і  підійшов  до  Паші  майже  упритул.  –  Що?  Хочеш  напасти  на  прибиральницю?  Так?  Давай!  Удачі!  Я  до  цього  не  хочу  мати  відношення.
-  Ти  що,  Гоша?  –  промимрив  Павло.  –  Спокійно!  Все  буде  нормально…  Я  продумав!
-  Що  ти  продумав?  –  крикнув  Ігор  і  штовхнув  Пашу.  
Той  впав  на  ліжко.
-  Що  ти  продумав?  –  знову  повторив  він  і  підійшов  ближче.  –  Що  ти  придумав?  НУ!
Женя  підбіг  і  вхопив  Ігоря  за  руку:
-  Заспокойся,  чуваче!  Все  нормально!
-  «Заспокойся»?!  –  крикнув  той.  –  Це  ви  заспокойтесь!  Ви  круті  такі,  еге  ж?  Ви  прибиральницю  надумали  допитувати,  так?  Гестапівцями  себе  уявили…
-  Ігорю,  все  не  так…  -  промимрив  Павло.  –  Ти  не  зрозумів…  Ми…
-  Що  я,  бляха,  не  зрозумів?  –  вхопив  Ігор  Євгена  за  одяг  і  притягнув  майже  упритул.  –  Що?  Що  ви  її  не  збираєтесь  вбивати?  Що  ви  її  лише  покатувати  думали,  так?
-  Ігорю!  –  сказав  я  і  взяв  його  за  руку.
Той  лише  відштовхнув  мене,  відпустив  Женю  і  сів  назад  на  своє  ліжко.
-  Робіть  що  хочете,  але  віддуватись  за  вас  я  не  буду,  -  мовив  він,  віддихуючись.
Паша  з  Євгеном  лише  перезирнулись.


Після  того  прибиральниця  заходила  кілька  разів,  але  хлопці  схоже  не  думали  здійснювати  свій  план.  Ігор  наче  заспокоївся.  А  я  вже  вкотре  обдумував  слова,  які  мені  сказав  тоді,  у  мій  день  народження,  Вадим.
-  Хлопці,    -  мовив  я  і  помітив  що  всі  повернулись  у  мій  бік.  –  Я  вас  поздоровляю…
-  З  чим?  –  звів  брови  Ігор.
-  Ми  в  клубі  27…  
-  Що  за  фігня?  –  протягнув  Павло.  –  В  якому  ще,  в  біса,  клубі?
-  Клуб  27  –  сюди  зараховують  музикантів,  які  мали  значний  вплив  на  формування  музики  і  загинули  в  27  років.  Девіз  -  «Живи  швидко,  помри  молодим»,  -  пробурмотів  Ігор.  –  Правда,  це  не  сильно  про  нас…
-  Чорт!  –  лайнувся  Євген  і  зістрибнув  з  ліжка.  –  Я  так  не  можу…  Цей  білий  колір    і  стіни  давлять  на  мене.  Я  з  такими  темпами  клаустрофобію  отримаю!
Збоку  щось  гримнуло,  піднялась  стіна  і  в  наш  куб  зайшла  прибиральниця.
-  Сука!!  –  заволав  Женя  і  кинувшись  на  неї,  звалив  на  підлогу.
Та  закричала.
-  Де  ми,  бляха,  знаходимось??  –  заволав  Євген  і  ляпнув  рукою  по  підлозі.  –  Де?!
Прибиральниця  знов  заверещала.  Жека  ляснув  її  по  обличчі  і  знов  закричав:
-  Де  ми,  корова??  Де  ми??
Я  зістрибнув  з  ліжка  і  кинувся  до  Євгена  щоб  той  не  наробив  дурниць:
-  Женя,  спокійно!
Мені  дорогу  загородив  Павло.
-  Відвали!  –  крикнув  я  йому.  –  Цей  зараз  зробить  багато  дурного!
-  Хай  робить!  Він  все  правильно  робить!  –  відповів  Паша.
Прибиральниця  пищала.  Євген  далі  кричав  на  неї.
-  Та  пусти!  –  крикнув  я  Павлу.
Той  відштовхнув  мене.  Я  зацідив  йому  в  бік  з  лівої  і  відразу  ж  отримав  удар  у  груди.
-  Ось  тобі!  –  скрикнув  Павло  і  накинувся  на  мене.
Я  гепнувся  на  підлогу  і  блокував  наступний  удар,  який  летів  мені  прямо  в  обличчя.  Павло  замірився  знову  але  тут  я  помітив  як  на  нас  впала  чиясь  тінь.  Момент  –  і  нас  поглинула  темрява.


Я  розплющив  очі.  Ми  лежали  на  своїх  білих  ліжках  у  білій  палаті.
Я  піднявся.  Голова  злегка  паморочилась.  Крок  на  підлогу  –  і  все  наче  нормалізувалось.  Окинувши  поглядом  палату,  я  помітив,  що  не  було  жодних  слідів  нашої  нещодавньої  бійки.  
-  Як  так?  –  подумав  я.
З  ліжка  піднявся  Євген  і  скрикнув:
-  Що  сталось?  Де  вона?  Це  вона  чимось  мене..?
-  Тихо!  –  гукнув  я.  –  Заспокойся.  Тут  її  нема  вже.
-  Хто  мене  вирубав?  –  здивувався  Женя.  –  Я  пам’ятаю,  що  отак  тримав  її,  потім  повернув  голову  в  бік  і  все.  І  темрява.  Наче  хтось  по  голові  гепнув.  Це  ти  мене  тріснув?  –  повернувся  він  до  мене.
-  Ні,  -  відповів  Павло  зі  свого  ліжка.  –  Його  я  тримав.
-  Значить  це  ти  був?  –  пролунало  запитання  до  Ігоря.
-  Ви  будете  сміятись,  хлопці,  -  відповів  той.  –  Але  це  був  і  не  я.
Відповідь  була  доволі  неочікуваною.
-  Що,  не  вистачає  хоробрості  признатись?  –  почав  Євген.
-  «Хоробрості»?!  –  посміхнувся  Ігор.  –  «Признатись»?!  Ви  жартуєте,  хлопці?  Та  мене  самого  по  голові  ззаду,  здається,  гепнули.  Я  навіть  підійти  не  встиг.
-  Яке  «гарне»  алібі,  -  презирливо  мовив  Женя.  –  Хоч  би  не  казав  дурні  всілякої.  Ти  ж  був  проти  цього.  Ти  ж  казав,  щоб  ми  не  робили.  І  після  цього  стверджуєш,  що  це  не  твоїх  рук  справа?  Так?
-  Так,  я  був  проти.  І  що?  За  твоєю  логікою  якби  я  сказав  що  мені  не  подобається  президент  і  наступного  дня  його  пристрелили  б,  то  звідси  виходить,  що  я  –  убивця?
-  Спокійно,  шановні,  -  встряв  я.  –  Давайте  не  будемо  сваритись!  Досить!
-  Заткнися!  –  гаркнув  на  мене  Павло.  –  Або  я  тебе,  бляха,  на  той  світ  відправлю…  якщо  ми  ще  не  там!
-  А  може  досить  мною  керувати?  –  підійшов  я  до  нього  упритул.  –  Ти  тут  себе  лідером  вважаєш?
-  Я  тобі  сказав  «заткнися»!  –  просичав  Павло.
-  Бо  що  буде?  –  наступав  я.  –  Досить  панікувати.  Заспокойся!    Ти  зрозумів  мене?
Останню  фразу  я  сказав  таким  голосом  і  такою  інтонацією,  що  в  кімнаті  запанувала  тиша,  а  сам  Паша  аж  відступив  на  крок.
-  Заспокойся…  -  повторив  я  і  сів  на  свою  постіль.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345276
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.06.2012

Вічно молодий. 6 Серія.

А  час  потихеньку  кудись  ішов.  Ми  все  так  само  сиділи  в  тому  кубі  і  чогось  чекали.  Ми  то  сиділи,  то  розмовляли,  то  спали.  Коли  прокидались,  бачили  посеред  кімнати  якусь  дивну  їжу,  їли.  Потім  знову  розмовляли,  ходили  по  кімнаті…  Туалет,  сон…  І  все  в  кімнаті  було  все  так  само  білим…
-  Скільки  ж  це  буде  продовжуватись?  –  мовив  одного  разу  Павло  і  ляснув  по  стіні.  -  Мені  вже  все  це  остогиділо.  Ці  кліті  стіни.  Цей  клятий  одяг.  Ці  кляті  ліжка!  Задрало!!
-  Ти  ж  сам  казав,  що  чекатимемо  скільки  прийдеться,  -  посміхнувся  Євген.
-  То  було  давно…  -  відмахнувся  Павло.
-  Давно?  –  мовив  Ігор.  –  Звідки  ти  знаєш,  що  давно?  Звідки  ти  знаєш  коли  це  взагалі  було?  Ти  знаєш  скільки  ми  тут?  День?  Два?  Тиждень?  Місяць?  Знаєш?
-  Та  чого  ти  до  слів  чіпляєшся?!
В  кімнаті  почувся  звук  відкриття  дверей.  Ми  повернулися  в  бік  звуку.  Біля  стіни  знову  стояв  все  той  же  чоловік  похилого  віку  в  білому  одязі.
-  Доброї  пори  дня,  шановні,  -  мовив  він.  –  Як  ся  маєте?
-  Препаскудно,  -  просичав  Павло.
-  А  чого  ж?  –  усміхнувся  чоловік  в  білому.
-  А  як  ми  ще  маємо  себе  почувати?  –  вигукнув  Ігор.  –  Ми  сидимо  у  якійсь  кімнаті  і  чекаємо  хтозна-чого!  Як  ми  маємо  себе  почувати?
Чоловік  знов  усміхнувся  і  потер  своє  підборіддя.
-  Де  ж  ми,  все-таки?  –  запитав  Євген.  –  Де  ми  знаходимось?
-  Я  ж  вам  уже  казав,  -  відповів  гість.  –  Ви  на  тому  світі,  в  кімнаті  очікування.  Що  ж  тут  незрозумілого?
-  А  де  тоді  янголи,  або,  на  крайній  випадок,  демони?  –  зухвало  тупнув  ногою  Ігор.
-  Звідки  ж  вони  тут  візьмуться?  Це  –  кімната  очікування.  Ви  чекаєте  своєї  черги  на  Суд,  де  вам  скажуть  де  вам  доведеться  провести  решту  життя.  І  вже  там  вирішать  чи  до  пекла  ви  втрапите,  чи  до  раю.  До  речі,  різниці  між  ними  і  вашим  нинішнім  місцем  перебування  практично  нема.
-  Як  це?  –  запитав  я.
-  А  от  так.  В  раю  просто  кімнати  просторніші  і  з  них  можна  виходити.  
-  Куди?  –  примружив  око  Павло.
-  В  інші  кімнати  для  спілкування  з  іншим  людьми.
-  А  янголи?  –  перепитав  Ігор.  –  Де  ж  вони?
-  В  таких  самих  кімнатах.  Вони  зовнішньо  нічим  не  відрізняються  від  простих  людей.
-  А  пекло  тоді  яке?  –  запитав  я.
-  Там  маленькі  кімнати  на  зразок  ваших,  але  стіни  чорні  і  спекотно  там  дуже.  Набагато  гарячіше  ніж  літнього  жаркого  дня.
Ми  з  хлопцями  перезирнулися.
-  А  навіщо  ви  прийшли?  –  почав  Ігор.  –  Щоб  нам  це  розповісти?
-  Ні.  Звісно,  що  ні,  -  похитав  головою  чоловік.  –  Просто  стандартний  обхід  час  від  часу…  Проста  формальність.  Відпочивайте,  хлопці,  -  кивнув  він  і  рушив  назад.
-  Чекай!  –  вигукнув  Ігор.  –  Стій!
Чоловік  спинився:
-  Так?
-  Скільки  ще  нам  тут  чекати?  –  запитав  Ярчук.
-  Скільки  потрібно  буде.
Після  цього  чоловік  вийшов  і  стіна  опустилась…
-  Трясця!  –  скрикнув  Павло.  –  Чорт!  
-  Що?  –  повернувся  я  до  нього  .
-  Я  так  не  можу…  -  просичав  він.  –  Це  вище  моїх  сил…
-  Тримайтеся,  хлопці,  -  заспокійливо  мовив  Євген.  -    Все  має  роз’яснитися.  Точно  має.
Я  ковтнув  слину  і  відвернувся.  Хтозна  чи  був  він  правий…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345084
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.06.2012

Вічно молодий. 5 Серія.

-  Він  мене  током  шарахнув,  -  прошепотів  Ігор.  –  Я  його  торкнувся,  а  він  мене  як  вдарить  током.  Я  думав,  що  дуба  дам…
-  Дурня  якась,  -  сказав  Жека.  –  Ми  не  могли  померти.  Ми  ж  молоді…
-  Тепер  ми  вічно  молоді…  -  буркнув  я.
-  Та  не  той  світ  це…  -  захитав  головою  Паша.  –  Точно  не  він.  Якось  не  схоже  все.
-  А  ти  там  був?  –  сказав  Ігор.
-  Тобто?  –  не  зрозумів  Павло.
-  Ти  ж  не  був  на  тому  світі,  щоб  порівнювати  чи  схожий.  –  Хіба  ні?
-  Ну,  не  був.  І  що?  
-  І  нічого.  Звідки  ж  ти  можеш  знати  чи  так  це?
Євгеній  безсило  сів  на  ліжко:
-  Ти  правий.  Можливо...  Можливо,  ми  таки  померли...
-  Ні.  Ми  живі.  І  нам  треба  тікати  звідси!  -  скрикнув  Паша.  -  Тікати  поки  не  пізно.
-  І  що  робитимемо?  -  мовив  я.
-  Чекати.  Я  скажу  коли...


І  ми  почали  чекати...  Знаєте,  час  така  змінна  величина.  Коли  не  треба  —  летить  як  стріла.  А  коли  треба  щоб  швидко  минув  —  повзе  повільно  як  равлик...  
Хтозна  чи  було  б  нам  легше  чекати,  якби  був  годинник.  Хтозна.  З  одного  боку  начебто  і  знаєш  скільки  минуло.  А  з  іншого  тоді  час  іде  ще  повільніше...  Бо  ти  бачиш  як  він  іде.  Бачиш  як  він  проходить  повз.  Як  протікає  між  пальцями.  Як  переходить  з  майбутнього  в  теперішнє,  а  з  теперішнього  в  минуле.
Я  встав  і  пройшовся  трохи.  
-  Скільки  ще  нам  тут  лежати?  -  запитав  Ігор  наче  у  когось,  а  насправді  у  самого  себе.
-  Хтозна,  -  відповів  я.
-  Хлопці,  ви  вірите  тому  чолов’язі  в  білому?  -  подав  голос  Паша.
-  Так,  -  кивнув  я.
-  Ні,  -  захитав  головою  Євгеній.
-  Вірю,  -  прошепотів  Ігор.
-  А  я  не  довіряю...  -  мовив  Павло  і  піднявся  зі  свого  місця.  -  Підозрілий  він  якийсь.  Жене  він...  Брехня  якась.  Ми  не  могли  отруїтись  горілкою.  Ми  ж  небагато  випили.  Хіба  ні?
-  Хтозна,  -  відповів  я.  -  Я  не  пам’ятаю  скільки  ми  випили.
-  Ну,  по  дві  точно,  -  сказав  Жека.  -  Дві  точно  пам’ятаю.
-  А  потім?  -  повернувся  я  до  нього.
-  Не  знаю,  -  відповів  той.  -  Не  пам’ятаю.
-  Я  теж,  -  мовив  Ігор.
-  Паршиво,  -  підсумував  Павло.  -  Виходить  ми  хтозна  скільки  випили...  Отже,  могли  й  отруїтися...  Чисто  теоретично.
-  А  насправді?  -  посміхнувся  я.
-  Чорт  його  знає.
Десь  поруч  почулися  кроки.
Ми  схопились  зі  своїх  місць.  Піднявся  шматок  стінки  і  у  кімнаті  з’явилась  прибиральниця  з  відром,  шваброю  і  ганчіркою.
-  Пора!!  -  вигукнув  Павло  і  кинувся  у  прохід,  з  якого  вийшла  прибиральниця.
Ми  кинулися  за  ним.  
-  Чорт!  -  вигукнув  Паша.  -  Трясця!!
Виходу  не  було.  2-метровий  коридор  —  і  така  ж  стіна.  Така  ж  біла,  висока  і  без  дверей.
-  А  звідки  ж  вона  тут  узялась?  -  вигукнув  Євгеній  і  вдарив  кулаком  по  стінці.
-  Обшукайте  тут  усе!  Тут  має  бути  щось...  -  вигукнув  Павло.
Ми  всі  попадали  на  підлогу  і  почали  пильно  обдивлятись  стіни,  шукаючи  хоч  щось,  що  допоможе  нам  вийти.
Але  нічого  не  було.
-  Прибиральниця!  -  вигукнув  Ігор.  -  Вона  має  знати!!
Ми  кинулися  назад.  Кімната  була  порожньою.  Прибиральниці  не  було...


-  Як??  –  скрикнув  Ігор.  –  Як  це??  Де  вона?  Де?
-  Куди  ж  вона  поділась?  –  промимрив  я  і  окинув  поглядом  кімнату.
-  Ну  не  через  стіну  ж  вона  вийшла?  –  пхикнув  Павло.
Жека  присів  і  обхопив  голову  руками.  Я  безсило  опустився  на  підлогу  поруч:
-  Дурня  якась.  Маразм…  
-  В  нас  тут  дах  поїде,  -  просичав  Ігор  і  сів  біля  нас.  –  Сядь,  Паша…  Не  маячи.  Нам  треба  перепочити  і  подумати.
Павло  сів  поруч  з  нами.  Ігор  почухав  скроні,  але  нічого  так  і  не  сказав.
-  І  скільки  ми  будемо  чекати?  –  запитав  я  чи  то  у  хлопців,  чи  то  у  стін,  чи  то  у  самого  себе.  –  І  на  що  чекати?
-  Скільки  прийдеться…  -  відповів  Паша.  –  Якщо  ми  тут,  то  нас  швидше  за  все  викрали.  А  оскільки  викрали,  то  значить  будуть  просити  викуп  в  рідних…  А  отже  нам  нема  чого  боятися…  А  отже…
Тут  він  замовк.  Всі  ми  дивилися  прямо  на  Павла.
-  Що?  –  мовив  він.  –  Чого  дивитесь?
-  Викрали?  –  перепитав  Ігор.  –  Думаєш?  Думаєш,  за  нас  хтось  буде  платити  викуп?
-  Хіба  ні?
-  Дуже  сумніваюсь,  що  буде…  -  мовив  я.  –  Згадайте  себе…  Згадайте  як  ми  поводились…  
Хлопці  опустили  очі.
-  Ми  постійно  пили  горілку!  –  продовжив  я.  –  Ми  постійно  напивались  вщент.  Ми  постійно  пропадали  десь.  А  хоч  хтось  з  вас  за  останній  рік  хоч  раз  поздоровив  батьків  з  днем  народження?  Або  з  іншим  святом?
-  Ні…  -  видихнув  Євген.
-  Про  що  я  й  кажу…  -  осміхнувся  я  і  піднявся  з  підлоги.  –  Ми  останнім  часом  взагалі  вели  себе  як  остання  сволота…  Ми…  Коли  хтось  із  вас  востаннє  був  вдома  в  батьків?  Або  розмовляв  з  ними?
-  Давно,  -  тихо  сказав  Ігор.
-  Дуже  давно…  -  прошепотів  Павло.
-  От  бачите,  -  підсумував  я.  –  І  думаєте,  рідні  після  цього  захочуть  платити  за  нас  викуп?  
Всі  мовчали.
-  Кого  я  дурю?  –  махнув  я  рукою.  –  Звісно,  захочуть…  Звісно…  Ми  ж  їхні  діти.  Трясця.  Мені  так  соромно  буде  дивитися  їм  в  очі…
-  Ага…  -  кивнув  Ігор.  –  І  мені.  Блін…  Обіцяю,  якщо  ми  не  померли  і  якщо  виберусь  звідси,  то  в  першу  чергу  поїду  до  батьків…  Гадом  буду…
-  Я  теж,  -  кивнув  Павло.
-  І  я,  -  мовив  Євген.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344648
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.06.2012

Вічно молодий. 4 Серія.

Коли  я  розплющив  очі,  то  зрозумів,  що  я  точно  не  знаю  де  я.  Стеля  була  білою,  стіни  були  білими  і  навіть  підлога  була  білою.  Я  озирнувся  і  помітив,  що  я  повністю  в  білому  одязі  лежав  на  абсолютно  білому  ліжку  на  абсолютно  білій  постілі.
-  Що  за  дурня?  –  подумав  я  і  піднявся.
Навпроти  лежали  Жека  і  Паша.  Зліва  –  Ігор.  Здається,  він  був  здивований  не  менше  за  мене.
-  Де  ми?  –  прошепотів  він.
-  Не  знаю,  -  потиснув  плечима  я.  –  Є  якісь  варіанти?
-  Ні.  Але  спали  ми  довгенько…  -  зауважив  він.
-  З  чого  ти  це  взяв?
-  Тому  що  бодуна  нема…
І  справді.  Голова  була  свіжою.  Хоча  вчора  (чи  не  вчора?)  ми  випили  хтозна  скільки…
-  Це  ще  ніц  не  означає,  -  почав  я.
-  Ну,  не  знаю…
Навпроти  поворушився  і  піднявся  Жека:
-  Трясця…  Де  ми,  чуваки?  Куди  нас  занесло?
-  Самі  намагаємося  дізнатись,  -  кинув  я.
Жека  встав  і  підійшов  до  стінки.  Постукав.
-  Тверда.  Здається,  цегельна…  -  зауважив  він.
-  Ну,  оскільки  є  стіни,  то  мають  бути  й  двері…  -  почули  ми  голос  Паші  –  він  теж  вже  прокинувся.
-  Логічно,  -  кивнув  Ігор.  –  Але  де  вони?
Ми  окинули  поглядом  кімнату.  Дверей  таки  не  було…  Як  і  вікон.  Складалось  враження,  що  ми  у  величезному  кубику.
-  І  як  ми  сюди  потрапили  тоді?  –  запитав  я  чи  то  у  себе,  чи  то  у  стін.
-  Я  сумніваюсь,  що  нас  занесли  сюди,  а  потім  змурували  оце  все…  -  посміхнувся  Паша.
-  Тоді  де  вхід?  І  де  ми  взагалі?  –  крикнув  Ігор.
Зненацька  десь  за  нашими  спинами  відчинився  якийсь  прохід,  у  якому  з’явився  чоловік  підстаркуватого  віку  у  білих  капцях  і  в  білому  костюмі.  Прохід  зачинився  як  тільки  той  переступив  поріг.
-  Доброго  дня!  –  усміхнувся  чоловік.
-  Ти  хто?  Де  ми?  –  запитав  я.
-  Ви  в  тому  місці,  куди  всі  рано  чи  пізно  потрапляють…  -  загадково  мовив  чоловік.
-  А  ти  хто?  –  запитав  Ігор,  очікуючи  на  не  менш  загадкову  відповідь.
-  А  я  один  з  тих  хто  вирішують  де  ви  проведете  решту  свого  життя.
-  Що?  –  вимовили  разом  я,  Жека,  Паша  та  Ігор.
Ярчук  прокашлявся  і  сказав:
-  Слухайте,  шановний.  Я  не  хочу  здатися  грубим,  але…  ЯКОГО  ХРІНА  МИ  ТУТ  РОБИМО??
-  Юначе,  тихіше,  -  відповів  наш  співрозмовник.
-  «Тихіше»??  –  посміхнувся  Ігор  і  взяв  чоловіка  за  комір  піджака.  –  Це  ти  мені?
Ігор  намірився  витрусити  з  чоловіка  всю  правду,  але  в  наступний  момент  він  скрючився  і  впав  на  підлогу.  Потім  відразу  ж  відповз  під  стінку.
-  Так  хто  ви?  –  обережно  запитав  я.
-  Ви  на  тому  світі,  хлопчаки…  -  усміхнувся  чоловік.
Жека  пхикнув,  Паша  почав  підсміюватись,  а  я  просто  опустив  очі,  щоб  не  розсміятись  прямо  чоловіку  у  вічі.
-  На  тому  світі?  –  посміхнувся  Паша.  –  Ми?
-  Так.  А  смішного  що  ви  тут  бачите?
-  Це  дурня…  -  кинув  Жека.  –  Як  ми  могли  померти?  Ми  ж  молоді…
-  Хіба  це  заважає  людям  помирати?  –  прошепотів  чоловік.  –  Ви  отруїлись  горілкою  і  от  померли…
-  А  Вадим  тоді  де?  –  запитав  я.  –  Він  ж  пив  з  нами…
-  В  лікарні  він.  З  важким  отруєнням…  Йому  пощастило,  що  пив  не  так  багато,  як  ви…
-  Дурня,  -  захитав  головою  Жека.  –  Я  не  вірю.  Ти  обманюєш  нас!!
-  Ну-ну…  -  усміхнувся  чоловік  і  рушив  від  нас.  
Прохід  знову  відчинився  і  зачинився  як  тільки  той  вийшов.  І  ми  знову  залишились  у  кубі…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344233
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.06.2012

Вічно молодий. 3 Серія.

Вібрування  мобільного  розбудили  мене  близько  дев’ятої  ранку.  Я  розплющив  очі  і  зняв  трубку:
-  Алло?
-  Давай  швиденько  на  репетицію,  -  почув  я  голос  Ігоря.
-  Щось  трапилось?  –  запитав  я.  –  Репетиція  ж  о  11  годині,  хіба  ні?
-  Зазвичай  так,  -  відповів  той.  –  Але  у  нас  сьогодні  концерт.
-  З  яких  це  пір  у  нас  по  суботах  концерти?
-  Ну,  вчора  запропонували.
-  А  де  це  буде?
-  Та,  в  кафе  одному.  Поспіши.  Виступ  о  20-тій.  Ми  ще  маємо  відрепетирувати.
-  Іншим  сказав?
-  Так.  Скоро  будуть.
-  За  півгодини  буду,  -  буркнув  я.
Туалет,  ванна,  чашка  чаю  з  бутербродом  –  і  я  вийшов  з  будинку.


Я  прийшов  не  останнім.  Не  вистачало  Вадима.  
-  Привіт,  -  поздоровкався  я  зі  всіма  і  у  Ігоря  запитав:  -  А  де  концерт  буде?
-  В  клубі  на  Центральному  проспекті.
-  Це  ж  дискотечний  клуб.
-  Ну,  і?
-  Там  таке  не  слухають.
-  У  них  рок-вечірка.
-  А,  тоді  все  зрозуміло.
Гупнули  двері.  Ми  всі  розвернулися  -  Вадим.  
-  Привіт,  хлопці,  -  крикнув  він.  –  А  чому  я  не  чую  поздоровлень?
-  Тобто?  –  почухав  носа  я.
-  Ну,  з  днем  народження  мене…
-  З  днем  народження!  –  заволали  всі  і  почали  тиснути  йому  руку.
Нічого  собі…  Я  забув  про  день  народження  кращого  друга.  Оце  так.  Він  про  моє  ніколи  не  забував.  Та  і  я  раніше  пам’ятав.
-  Вітаю,  -  сказав  я,  потискуючи  руку  Вадима.
-  Дякую,  -  відповів  він  і  всім  сказав:  -  Сьогодні  після  концерту  йдемо  до  мене.  Буде  маленька  гулянка.
Всі  схвально  загуділи,  а  Вадим  тихо  посміхнувся.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343967
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.06.2012

Вічно молодий. 2 Серія.

Наступного  дня  після  роботи  я  вирішив  відвідати  простори  Інтернету,  щоб  дізнатись  про  клуб  27,  про  який  казав  Вадим.  Так,  клуб  і  справді  існував.  І  справді  туди  додавали  туди  осіб,  які  багато  зробили  для  музики  і  загинули  у  віці  27  років.  Виконавці  були,  що  не  кажіть,  а  талановитими.  
-  Ну,  мені  це  не  світить,  -  осміхнувся  я.  –  Я  не  помру  молодим…  А  якщо  і  помру,  то  нічого  впливового  для  музики  я  не  зробив…
Тим  не  менше  негативний  осад  залишився.  Я  встав,  пішов  до  холодильника,  вийняв  пляшку  пива,  відкоркував,  надпив…  Потім  ще  одна…  Потім  ще…  Потім  зателефонував  Жека  і  сказав,  що  ми  ввечері  виступаємо  в  клубі.  Я  сказав  «Добре!»  і  поглянув  на  годинник.  Була  друга  година  дня.  Поставив  будильник  на  сьому  і  сів  у  крісло.  Очі  закрились  і  мене  огорнула  пітьма.


Я  прийшов  о  восьмій.  Виступ  мав  бути  десь  біля  дев’ятої.
-  Привіт,  -  кивнув  наш  ударник  Жека.
-  Коли  назначили  виступ?  –  поцікавився  я.
-  Зранку.  Один  гурт  не  зміг…  Запропонували  виступити  нам.
Я  усміхнувся  і  похитнувся  на  не  надто  міцних  ногах  (перед  виходом  я  випив  ще  одну  пляшку  пива).
-  Ти  в  нормі?  –  спитав  Вадим.
-  Так,  -  кивнув  я.  –  Все  класно.
-  Ну,  добре.
В  двері  зайшов  Ігор,  наш  лідер  і  вокаліст.  Він  також  був,  здається,  не  надто  тверезий.
-  Здоров!  –  простягнув  він  мені  руку.
-  Привіт!  –  потиснув  її  я.
-  Цигарки  є  в  когось?  –  запитав  Ярчук.
-  Тримай,  -  простягнув  Паша,  бас-гітарист.
-  Спасибі.
Витягнув,  закурив,  продовжив  розмову:
-  Ну,  що?  Готові  порвати  публіку?
-  Так,  -  кивнув  я.
-  Звісно!  –  мовили  Жека  з  Пашою.
Вадим  мовчки  кивнув.
-  Шикарно,  -  засміявся  Ігор.
Докурив  і  ми  разом  пішли  в  гримерку.  Там  порозсідались  на  диванах.  Відразу  ж  зайшов  місцевий  організатор.
-  «Dark  Night»?  –  запитав  він.
-  Так,  -  кивнув  Ігор.
-  Виступ  за  двадцять  хвилин.  Ідіть  готуйте  апаратуру.
Жека,  Паша  й  Вадим  вийшли  вслід  за  організатором.
-  Ну,  що?  –  запитав  у  мене  Ігор.
-  Нічого.
-  Зможеш  виступити?
-  Так.  А  ти?
-  Ага.  Я  ж  випив  всього  нічого  –  дві  пляшки  пива.
В  двері  заглянув  Вадим:
-  Виходимо.
Я  кивнув  і  ми  з  Ігорем  вийшли  на  сцену.


Розкотистий  вступ  бас-гітари,  один-два  акорди  і  публіка  почала  підтанцьовувати  в  такт  нашій  музиці.
Ігор  натхненно  співав,  заплющивши  очі.  Як  не  дивно,  він  попадав  у  музику,  не  дивлячись  на  нетверезість.  Як  і  всі  інші.  Я  час  від  часу  підспівував  свої  партії.  Схоже,  концерт  вдався.
Після  концерту  ми  знову  добряче  випили  і  наступного  дня  я  прокинувся  аж  під  обід.  Дуже  сушило  і  боліла  голова.  
Я  заглянув  в  холодильник.  Окрім  шматка  ковбаси  та  кількох  яєць  там  не  було  нічого.  Зовсім  нічого.  Я  одягнувся  і  пішов  до  супермаркету.  Швидко  взяв  пляшку  пива,  буханку  хліба,  кілька  плавлених  сирків,  сосиски  і  пішов  до  каси.
-  Ой,  а  я  тебе  знаю,  -  почув  я  біля  свого  правого  вуха  і  повернувся.
Там  стояла  дівчина  років  сімнадцяти:
-  Ти  вчора  виступав  в  «Рок-клубі».  В  гурті  грав.
-  Так,  -  кивнув  у  відповідь  я.
-  А  можна  автограф?
-  Що?  –  усміхнувся  я.
-  Автограф.
Мені  вже  простягали  ручку  та  блокнот.
-  А  що  писати?  –  запитав  я.  –  Як  тебе  звуть?
-  Інна.
Я  підписав  сторінку  і  простягнув  назад.  
-  Дякую,  -  з  усмішкою  на  обличчі  відповіла  дівчина.  –  А  коли  знов  будете  виступати?
-  Не  знаю.  Коли  вийде.
Інна  відійшла,  а  я  стояв  у  черзі  до  каси.  Все-таки,  популярність  –  це  непогано.  Хоча,  одна  прихильниця  –  це  не  популярність.
В  кишені  завібрував  телефон.
-  Так?  –  підняв  я  трубку.
-  Ти  чого  не  на  роботі?  –  почув  я  голос  начальника  і  згадав,  що  я  сьогодні  мав  вийти  у  другу  зміну.  Вже  півгодини  як.
-  Я  проспав…  -  мовив  я.
-  Зараз  не  восьма  ранку,  а  білий  день.  Щоб  за  півгодини  був  на  місці!!
-  Добре,  -  кивнув  я  і  поклав  трубку.  
Якраз  підходила  моя  черга  до  каси.


На  роботу  я  прийшов.  Звичайно,  на  мене  накричав  начальник  і  пообіцяв  урізати  зарплату.  Добре,  що  не  звільнив.  Залишок  дня  я  був,  звичайно,  трохи  подавлений,  але  десь  глибоко  всередині  мене  я  ще  радів  від  того,  що  впізнали  і  взяли  автограф.  Додому  я  прийшов  пізно  ввечері  і  відразу  ж  ліг  спати  –  завтра  субота,  а  по  суботах  у  нас  репетиції…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343644
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.06.2012

Вічно молодий. 1 Серія.

В  свої  26  я  не  мав  жодної  поганої  звички.  Так,  я  не  палив.  Зовсім  не  палив.  І  я  не  вживав  алкоголь.  Ну,  хіба  що  на  дні  народженні  міг  випити.  І  то  не  напивався  як  свиня.  Не  любив.  І  наркотики  я  також  не  вживав.  Просто  не  вживав.  Ніколи…
З  одного  боку  це  звичайна  річ.  З  іншого  –  ні.  Справа  в  тому,  що  я  був  у  складі  рок-гурту.  А  там,  як  це  не  прикро,  але  шкідливі  звички  були  розповсюджені.  Без  таких  були  лише  двоє  –  я  і  мій  друг,  Вадим  Петрук.  
Ми  дружили  ще  з  дитинства.  Бувало,  сиділи,  щось  бренькали  і  мріяли  мати  свій  гурт.  Слухали  різну  музику,  деколи  не  сходились  у  враженнях  від  одних  і  тих  самих  виконавців,  але,  звісно,  до  сварок  не  доходило.  Повна  демократія.
А  потім  ми  виросли.  Але  мрія  була.  А  по  закінченню  університету  Вадима  запросили  в  рок-гурт.  На  місце  гітариста.  Він,  звісно,  погодився.  Соліст,  Ігор  Ярчук,    до  того  був  спершу  лідером  іншого  непоганого  гурту,  який  з  його  відходом  значно  опаскудився.  Потім  мав  сольну  кар’єру  і  зрештою  вирішив  створити  свій  новий  бенд.  Коротше  кажучи,  надії  були  і  Петрук  з  головою  поринув  у  творчість…  у  вільний  від  роботи  час.  
Всі  вихідні  він  проводив  з  гуртом  на  репетиціях.  Кілька  разів  я  приходив  послухати.  Грали  класно.  Пісні  були  авторськими.  Музика  –  мелодійною.  Виконання  чудовим.  І  от  після  одного  разу  мені  запропонували  в  гурті  місце  другого  соліста  та  гармоніста  (я  грав  на  губній  гармоніці  –  не  ідеально,  але  якось  грав).  Я,  не  довго  думаючи,  згодився.  Мої  вихідні  відразу  буквально  зникли  -  ранок,  репетиція,  ніч…
А  гурт  процвітав.  Їздили  на  концерти,  виступали  на  святах,  записали  диск.  Все  було  чудово…  А  я  почав  випивати  разом  з  гуртом.  Спершу  по  трохи  і  деколи.  Потім  щоразу.  А  пили  вони  після  кожного  концерту.  Вадим  сидів  також  з  нами,  але  не  пив.  Максимум  чарка  і  бокал  пива.
Одного  дня  хтось  з  гурту  приніс  старенький  диск  гурту  «Смысловые  галлюцинации».  Увімкнув  пісню  «Вечно  молодой».:

Я  мог  бы  выпить  море,
Я  мог  бы  стать  другим,
Вечно  молодым,  вечно  пьяным.
Я  мог  бы  стать  рекой,
Быть  темною  водой,
Вечно  молодой,  вечно  пьяный.
Вечно  молодой...

Всі  почали  підспівувати  і  з  того  моменту  гурт  став  випивати  ще  більше.  Знову  ж  таки  всі,  окрім  Вадима.  Він  казав,  що  хвора  печінка.  Ніхто  і  не  наполягав.  


Прийшов  мій  день  народження.  Мені  –  27.  З  такого  приводу  після  виступу  в  клубі  ми  пішли  на  квартиру  до  мене.  Взяли  з  собою  ящик  горілки,  кілька  ящиків  пива,  закуску  і  ще  чогось.  Прийшли,  порізали,  сіли,  випили.
Після  третьої  біля  мене  сів  Вадим:
-  Хочеш  потрапити  в  клуб  27?
-  Куди?  –  не  зрозумів  я.
-  Ти  не  чув  про  клуб  27?  
-  А  коли  відкрився?
-  Ну,  власне,  це  не  місце.  До  клубу  27  потрапляють  музиканти,  які  мали  значний  вплив  на  формування  музики  і  загинули  в  27  років.  «Живи  швидко,  помри  молодим».  Не  чув?
-  Що  за  фігня?  Ну,  і  хто  наприклад  в  клубі  тому  числиться?
-  Курт  Кобейн,  Джимі  Хендрікс,  Дженіс  Джоплін  і  ще  багато  хто…
Я  посміхнувся:
-  Ну  й  хай!  Помру  молодим  і  хай  напишуть  на  моїй  могильній  плиті  «Вічно  молодий…»
-  «…  вічно  п’яний»,  -  додав  Петрук.
-  Не  докопуйся  до  слів!
-  Я  б  на  твоєму  місці  стільки  не  пив.
-  Та  не  помру  я.  Не  парся!  –  усміхнувся  я.  –  Куди  ж  мені  помирати  молодому?
-  В  клубі  27  багато  хто  так  думав…
-  Та  що  ти  причепився  зі  своїм  клубом?
-  Я  просто  сказав…  З  днем  народження.
-  Дякую.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343611
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.06.2012

Один з моїх днів

Поздоровте  мене!  Це  може  здатись  доволі  дивним  і  незвичним,  та  я  незабобонна  людина.  Так,  я  не  вірю  в  ту  всю  дурню.  І  ні,  не  тому  що  церква  забороняє  вірити.  Просто  не  вірю.  А  моя  історія  буде  маленька  і  сподіваюсь  що  трішки  цікава.
Отож,  все  розпочалось  одного  ранку.  Він  починався  доволі  вдало,  якщо  не  рахувати  трьох  чорних  котів,  що  перетнули  мені  дорогу,  дві  драбини,  під  якими  я  мав  щастя  пройти,  півбанки  розсипаної  солі  та  те,  що  я  піднявся  з  ліжка  з  лівої  ноги.
Першою  в  університеті  була  лекція.  О,  так…  Лекція,  мати  б  її  за  ногу…  Ні,  я  нічого  не  маю  проти  лекцій,  просто  предмет  не  надто  з  тих,  що  мені  подобаються.  Отож,  лекція  почалась  доволі  вдало,  якщо  не  рахувати  того,  що  ще  на  початку  моя  ручка  внаслідок  невдалого  маніпулювання  опинилась  десь  під  іншими  рядами.  Звісно,  дістати  її  я  б  не  зміг  якби  навіть  захотів.  Тому  довелось  провести  невеличке  соціологічне  опитування  сусідніх  восьми  місць  на  предмет  наявності  запасної  ручки.  Результати  виявились  невтішними  –  ручки  ні  в  кого  не  було,  так  як  кожен  сподівався,  що  в  когось  на  сусідніх  партах  вона  буде.  
Зітхнув  я  мабуть  тоді  надто  голосно,  бо  мешканці  сусідніх  двох  рядів  повернулись  у  мій  бік,  на  задній  парті  почувся  чийсь  дурний  сміх,  а  викладач  поглянув  на  мене,  ніби  хотів  спитати  «Що  за  нах?».  У  бліцопитуванні  «Що  сталось?»,  «Голівка  не  бо-бо?»,  «Що  смішного?»  я  отримав  нуль  балів,  що,  мабуть,  порадувало  викладача  і  решту  публіки.
Друга  пара  почалась  краще,  оскільки  і  просто  тому,  що  пара  друга,  і  тому  що  предмет  мені  більше  подобається,  і  тому  що  практична,  і  тому  що  я  знайшов  під  партами  свою  ручку-емігранта,  яку  успішно  депортував  у  сумку.
Власне,  хорошим  був  лише  початок…  поки  не  зайшла  викладачка.  Хоча  ні.  Тоді  ще  також  було  непогано,  як  і  тоді,  коли  вона  почала  давати  завдання.  Власне  завдання  нескладне  було  –  написати  програму…  бла-бла-бла…бла-бла-бла…  Я  вмостився  у  кріслі  (респект  тим,  хто  поставив  крісла,  а  не  стільці)  і  приготувався  щоб  творити.  Запуск  середовища…  Кілька  рядків  коду.  Рука  тягнеться  до  кнопки  компіляції…  і  комп’ютер  весело  перезавантажується.  Кількість  матюків,  які  тоді  проскочили  тоді  у  моїй  голові  мабуть  більша  ніж  всі,  які  пролунали  з  моїх  вуст  за  минулий  тиждень.  Хоча,  мабуть  набагато  більша,  бо  все-таки  частина  не  втрималася  у  мене  в  голові  і  сусідні  дві  парти  почули  моє  сердите  сичання  і  кілька  зовсім  негарних  і  не  літературних  слів.
Ну,  як  кажуть  наші  східні  сусіди,  перший  млинець  –  то  капець.  Спробуємо  ще  раз.  Запускаємо,  пишемо  код.  Так!  Зберегти  треба.  А  потім  і  відкомпілюємо…  Я  потягнувся  до  кнопки  збереження  –  комп’ютер  знову  радісно  мені  підморгнув  і  пішов  на  перезавантаження.  Я  зі  злості  гепнув  з  усієї  сили  по  парті.  Попав  по  пальцях  другу,  який  нахилився  до  мого  комп’ютера.  Він  заволав  на  піваудиторії  і  в  трьох  словах  розповів  мені  все,  що  про  мене  думає.  
На  щастя  комп’ютер  завантажився  і  друг  так  і  не  почув  що  я  хотів  сказати  йому  у  відповідь.  Я  завантажив  середовище,  швиденько  написав  код  і  тільки  потягнувся  до  кнопки  збереження,  як  той  самий  друг  скрикнув  «Стій!».  Я  зупинився  і  повернув  голову  до  товариша.  Той  вказував  на  моє  коліно.  Я  перевів  погляд  на  друга,  потім  на  коліно,  потім  знов  на  друга,  потім  на  коліно…  Воно  майже  торкалось  кнопки  перезапуску  комп’ютера.  Так  он  чого  перезавантажувалось  все…  Я  трошки  посунувся,  успішно  зберіг  роботу,  скомпілював  і  запустив.  Мій  радісний  “YES!”  почуло  піваудиторії.  
Коротше  кажучи,  до  чого  це  я  кажу?  Забобони  –  це  все  дурня.  Чим  більше  віриш,  тим  більше  всякого  й  буде.  Щоб  мені  трясця  як  брешу.  Тьху-тьху-тьху!  Стук-стук-стук!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343153
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.06.2012

Брехня (повна версія)

На    жаль,    незалежно  від    того    хочемо    ми    того    чи    ні,    але    нас    оточує    брехня.    Власне,  вона  вже  є  частиною  нас  самих.
Нам    починають    брехати    ще    з    самого  раннього    дитинства.    Спершу    кажуть,    що    нас  приніс  лелека.    Потім,    що    під    ліжком    живе    бабай    і    треба    спати,    а    то    він    вилізе    і  з'їсть    нас.  Далі  нам  брешуть    про    Діда    Мороза    та    Святого    Миколая.    І    так    далі...
А    ми    що?    А    ми    починаємо    вірити.    З    самого    дитинства    звикаємо    до    брехні.  Починаємо    вважати,    що    казати    неправду    -    це    не    є    погано.    І    вже    в    цьому  починаємо  брехати...    самим    собі.    Ми    вважаємо    брехню    нормою.    Коли    нас    запитують    як    у    нас  справи,    ми    брешемо,    кажучи    що    все    супер    і    ховаючи    емоції    за    посмішкою,    хоча  насправді    все    й    не    так    чудово...    Коли    нам    пропонують    кудись    піти,    то    ми    брешемо  що    немає    часу,    хоча    насправді    просто    ліньки,    або    ми    не    хочемо    йти    саме    з    тими  людьми...    Коли    хтось    жартує,    то    ми    брешемо    собі    і    починаємо    сміятись,    хоча  насправді    це    не    так    і    смішно    і    ми    просто    хочемо    бути    як    всі,  або  просто  сподобатись  тій  людині.
А  брехня  повзе  далі,  захоплює  нас  більше  та  більше.  Вона  капає  слиною  на  нас  з  екранів  телевізорів  своєю  рекламою,  яка  обіцяє  нам  чотири  пачки  за  ціною  трьох  та  комбайн,  з  допомогою  якого  зробити  сік  неймовірно  просто.  Вона  обіцяє  нам  нуль  в  мережі  без  обмежень,  забуваючи  при  цьому  сказати  про  все-таки  існуючі  обмеження  та  додаткові  умови.  Вона  бреше  нам  з  плакатів  народних  обранців,  які  обіцяють  нам,  що  якщо  прийдуть  до  влади,  то  зроблять  нас  щасливими  і  багатими.  І  ми  слухаємо  цю  брехню  і  навіть  віримо,  а  потім  коли  ми  не  отримуємо  те,  що  нам  обіцяли,  то  починаємо  самі  вірити  в  те,  що  брехня  це  норма.
А  брехня  повзе  ще  далі.  Вона  заполонює  мозок  людей  і  вони  створюють  етикет  –  правила  як  людям  поводитись.  І  люди  читають  його  і  починають  поводитись  так  як  написано  там,  брешучи  цим  самим  собі.  Вони  заходять  в  приміщення  і  вітаються,  хоча  насправді  в  ньому  всі  вже  давно  задрали  і  хочеться  послати  їх  всіх  до  дідька.  Вони  на  комплімент  кажуть  «Дякую»,  хоча  насправді  хочуть  сказати  «Іди  до  біса  і  облиш  лизати  мені  зад.»  Вони  просять  вибачення,  наступивши  комусь  на  ногу,  хоча  насправді  хочуть  крикнути  «Ще  раз  будеш  під  ногами  плутатись  –  я  тобі  всі  ноги  повіддавлюю.»  І  так  далі,  і  тому  подібне.
Але  брехня  не  зупиняється.  Вона  заповзає  в  найглибші  наші  закутки  і  там  робить  свою  чорну  справу.  Ми  дивимося  в  дзеркало  на  себе  і  кажемо  «Класна  фігура»,  хоча  насправді  там  повний  абзац,  а  так  брехати  самому  собі  нас  навчили  тітоньки  з  журналів,  яким  глибоко  на  нас  плювати.  Ми  палимо  цигарки  і  обманюємо  самі  себе,  що  нам  стає  легше  і  проблеми  стають  не  такі  важливі.  Ми  п’ємо  алкоголь,  обманюючи  себе,  що  нам  стає  веселіше  і  життя  стає  краще.  Ми  сидимо  в  соціальних  мережах  і  брешемо  собі,  що  в  нас  до  біса  друзів,  хоча  мало  кого  з  них  ми  взагалі  бачили  в  житті…
А  брехня  на  місці  не  стоїть.  За  цей  час  вона  охопила  все  і  вся  і  проникла  навіть  сюди.  І  зараз  ви  це  читаєте.  І  ви  думаєте  «Оце  ж  діло  каже».  Але  ні,  я  вам  просто  брешу…  як  і  всі  інші  навколо.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326644
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.03.2012

Спільний ланцюг (Скованные одной цепью)

Спільний  ланцюг
(Скованные  одной  цепью)

Кругова  порука  маже,  як  мазуто.
Відчуваю  лікті,  хоч  шукаю  руки.
Відчуваю  погляд,  хоч  шукаю  очі,
Де  зад  себе  вище  голів  мостить
Від  червоного  сходу  до  рожевої  ночі.
Спільний  ланцюг  на  руках,  
Спільна  мета  у  головах.
Спільний  ланцюг  на  руках,  
Спільна  мета...

Тут  суглоби  в’ялі  та  великі  простори,
Тут  склади  зім’яли  щоб  зробити  колони.
На  кухні  сказав,  а  надворі  затих,
Скинули  орлів  задля  курей  бройлерних.
І  навіть  цілуючись  рівняюсь  на  тих,
В  кого  спільний  ланцюг  на  руках,  
Спільна  мета  у  головах.
Спільний  ланцюг  на  руках,  
Спільна  мета...

Можна  вірити  в  відсутність  віри,
Робити  можна  і  відсутність  діла.
Вбогі  моляться,  моляться  на
Те  що  їхня  вбогість  гарантована.
Тут  можна  про  себе  грати  на  трубі,
Але  крім  відбою  не  зіграєш  нічого.
Якщо  до  тебе  в  гості  приходять  одні,
То  будуть  інші,  що  прийдуть  за  тобою
Зі  спільним  ланцюгом  на  руках,  
Спільною  метою  у  головах.
Спільним  ланцюгом  на  руках,  
Спільною  метою...

Тут  жінки  шукають,  а  знаходять  старіння,
Тут  добре  зробив  —  це  якщо  ти  втомився.
Падлюк  в  шкіряних  кабінетах  немає,
Тут  перші  як  останні  виглядають
Й  не  менше  них,  мабуть,  задовбались
Мати  спільний  ланцюг  на  руках,  
Спільну  мету  у  головах.
Спільний  ланцюг  на  руках,  
Спільну  мету  в  головах.

Спільний  ланцюг  на  руках,  
Спільна  мета  у  головах.
Спільний  ланцюг  на  руках,  
Спільна  мета...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=302731
рубрика: Поезія, Сатира
дата поступления 27.12.2011

Побачення

Я  сидів  у  кімнаті  вже  хвилин  п’ять.  Чекав.  Зрештою  двері  відчинились.  Зайшла  мама  і  сіла  на  крісло  навпроти.  З  вигляду  вона  була  дуже  втомлена.
-  Привіт,  -  сказав  я.
-  Привіт,  -  відповіла  мама.  –  Як  ти?
-  Добре.  Не  хвилюйся.  В  тебе,  мабуть,  гірше?
-  І  не  кажи.  Що  ж  тут  може  бути  доброго?
Пауза.  Потім  запитала:
-  А  чому  ти  хотів  побачення?
-  Дізнатись  хотів  дещо.
-  Питай.  
-  Коротше  кажучи,  ти  справді  вважала,  що  я  винний?
-  Ти  сидів  за  2  вбивства  та  3  розбої  –  і  ти  ще  мене  запитуєш  чи  я  вважала  тебе  винним?!
-  Та  підставили  ж  мене!
-  Ти  сам  хоч  в  це  віриш?
-  Мамо!  –  тупнув  я  ногою.  –  Я  просто  опинився  не  там  і  не  тоді,  коли  треба.  Розумієш?  Ці  справи  сфабрикували  проти  мене.
Вона  лише  похитала  головою  і  сказала:
-  Я  тобі  не  вірю.  Ти  брешеш  мені.  Твої  друзі  в  барі  сказали,  що  ти  тоді  добряче  випив  і  кудись  пішов…  І  як  я  можу  не  сумніватись  в  тобі?  Куди  ти  пішов?
-  Та  які  вони  мені  друзі?!  Та  купили  їх!  Задешево,  до  того  ж.  Так,  я  випив.  Небагато.  Але  я  пішов  до  тітки.  І  вони,  до  речі,  в  курсі  були!  Мене  біля  самого  будинку  пов’язали.
-  Просто  так  в  міліцію  не  забирають…  І  в  справах  таких  просто  так  не  звинувачують.
-  Та  мамо!  Боялися  вони  мене!  Я  знав  про  дещо,  про  що,  мабуть,  не  мав  би  знати.  Вони  боялися,  що  я  розповім  ще  комусь…  Що  це  зруйнує  їхні  плани.  От  вони  і  посадили  мене,  а  там  у  них  все  куплено.  
-  Я  не  знаю,  що  й  думати.  Були  ж  і  свідки,  і  докази…
-  Та  у  них  повно  таких  доказів  у  столах  та  свідків  під  заборами…  Це  ж  все  вистава…
Потім  я  гірко  посміхнувся  і  встав  зі  свого  стільця.
-  І  ти  сумнівалась  в  мені  навіть  після  того,  як  мені  всадили  ножа  в  камері?  –  запитав  після  паузи  я.
-  Так.  Все  ще  сумнівалась.
-  Зрозуміло.  Мам,  ти  це…  Коротше  кажучи,  я  пробачив  тобі  те,  що  ти  від  мене  відвернулась  і  відреклась.  Я  навіть  пробачив,  що  ти  прокляла  мене  самого  та  той  день,  коли  я  народився.  
-  Навіщо  ти  це  мені  кажеш?
-  Я  хочу,  щоб  ти  знала,  що  ти  відбуваєш  кару  за  інші  гріхи.  Не  за  ці.  Зовсім  не  за  ці.  Я  випросив,  щоб  тобі  їх  пробачили…  Я  зробив  все  ,  що  міг…  Все,  що  міг.
-  Прощайтесь!  –  сказав  охоронець.
-  Бувай,  мамо.  Побачимось.  Тобі  там  не  довго  ще.  Тримайся.  Скоро  разом  будемо.
-  Бувай,  синку.  Пробач…
-  Я  вже  пробачив…
Важкі  та  обпалені  двері  з  надписом  «Пекло»  відчинились.  Мама  востаннє  глянула  на  мене,  кивнула  і  зайшла  туди.  Охоронець  зайшов  слідом,  грюкнув  дверима  і  клацнув  замком  зі  свого  боку.  До  мене  війнуло  від  них  сіркою  та  димом.
Відчинили  майже  білосніжні  двері  з  табличкою  «Рай».  Я  зайшов  усередину  і  сів  на  затуманений  трав’яний  покрив.  Так,  я  щойно  побачився  з  мамою.  Нарешті  випросив  побачення.  Таке  рідко  кому  дозволяють.  Та  мені  вдалося.
Я  дивився  на  високу  муровану  будівлю,  яка  стояла  на  межі  пекла  та  раю.  Там,  за  загорожею  йшла  назад  моя  мама.  За  нею  крокував  охоронець.  А  я  нічого  не  міг  змінити.  Як  завжди…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297266
рубрика: Проза, Громадянська лірика
дата поступления 01.12.2011

Правила є правила

Дзвінок  у  двері.  Відчиняю.
-  Служба  контролю  клонів,  -  представився  чоловік,  що  стояв  на  порозі.  –  Лейтенант  Гауерс.
-  Добридень.
-  Як  відомо  вам  і  нам,  вчора  загинув  пан  Хайлон.  Згідно  правила  №29  «Уставу  про  клонів»  я  присланий  щоб  вивести  і  знищити  всі  його  дублікати.  Пройдемо  зі  мною,  пане  клон.
Я  відступив:
-  Чекайте!  Я  не  клон…  Все  не  так.  Я  і  є  пан  Хайлон.
-  Ага,  звісно.  Пішли,  трясця  твоїй  матері.
-  Що  тут  коїться?  –  почувся  голос  Хелен  із-за  моєї  спини.  –  Якого  біса,  пане  контролер?
-  Я  прийшов  забрати  і  знищити  всіх  клонів  нещодавно  померлого  пана  Хайлона.  Дана  особа  ним  і  є.  В  будинку  є  ще  клони?  –  байдужим  голосом  сказав  Гауерс.
-  Це  не  клон,  лейтенанте.  Це  і  є  Хайлон.  Власною  персоною.
-  Та  ну?  –  звів  брови  контролер  і  взяв  на  руку.  –  Покажи  зап’ястя,  друзяко.  Є  там  браслет?
Я  підняв  рукав.  Звісно,  браслету  не  було.
-  Ви  досі  стверджуєте,  що  це  Хайлон?  –  посміхнувся  Гауерс.  –  Де  ж  браслет?
-  Я  все  поясню..,  -  почав  було  я.
-  За  мною!  –  вигукнув  контролер  і  смикнув  мене  за  руку.
-  Ні!  Чекайте!  –  скрикнула  Хелен  і  вхопила  мене  за  іншу  руку.  –  Він  нікуди  не  піде.
-  Зараз  ще  й  побіжить!  –  гаркнув  лейтенант.  –  Інакше…
Він  не  встиг  договорити.  Зліва  на  нього  вискочив  клон  №2  і  вдарив  в  обличчя.  Гауерс  змахнув  руками  і  гепнувся  на  ганок.  Клон  кинувся  згори  і  почав  дубасити  лейтенанта.
-  Тікай!  –  крикнув  він  мені.  –  Тікай!!
Я  швидко  натягнув  кросівки,  схопив  куртку  і  вискочив  надвір  через  чорний  хід.  З  будинку  почувся  постріл  і  крик  Хелен.  А  я  мчав  вулицею,  сподіваючись  що  зможу  втекти.  За  кілька  секунд  я  почув  за  собою  сирени.  Кинувся  у  бокову  вуличку,  вскочив  на  чиєсь  подвір’я,  перескочив  собаку  та  кинувся  через  паркан.
-  Стій!!  –  почулось  позаду.
Та  я  вже  скотився  вниз  до  річки  і  кинувся  вплав.  Постріл,  ще  один.  Очевидно,  лейтенант  боявся  лізти  у  воду.  Звісно,  вона  була  холодна.  Я  швидко  поплив  за  течією,  залишаючи  Гауерса  далеко  позаду  себе.
Звичайно,  я  розумів,  що  далеко  не  втечу,  що  рано  чи  пізно  я  втомлюсь  і  мені  доведеться  або  вилізти  на  берег,  або  ж  просто  залишитись  у  воді  назавжди…  Не  надто  великий  вибір.  Тим  часом  мене  несло  далі  і  далі.  Зрештою  я  звернув  до  берега.  Доплив,  виліз  і  сів  за  кущем  перепочити.  Десь  неподалік  почулись  кроки.  Я  затамував  подих  і  ліг  на  землю.  Кроки  пройшли  десь  повз,  зупинились  і  пішли,  здається,  у  моєму  напрямку.  Я  намагався  лежати  максимально  тихо.  Зрештою  кущі  розсунулись  і  з’явився  якийсь  опецьок  в  формі:
-  Ти  хто?  
-  Я  впав  у  річку…  -  почав  я.  –  Так  сталось…
-  А,  -  кивнув  той  і  повернувся,  збираючись  піти,  але  зупинився:  -  Стій!  А  браслет  в  тебе  є?
-  Так,  -  кинув  я.
-  Покажи.
Я  припіднявся  і  різким  рухом  штовхнув  офіцера.  Той  гепнувся  на  траву.  Ще  удар  –  і  він  шубовснув  до  річки.  Я  кинувся  вгору  схилом.
-  Лови  його!!  –  чулись  крики  знизу.
Згори  на  мене  кинулись  ще  два  офіцери  –  гладкий  і  худий.  Я  вдарив  першого  в  живіт,  та  інший  сильним  ударом  повалив  мене  на  землю.  Я  схопився,  але  вже  обидва  накинулись  на  мене  і  почали  лупцювати.  Потім  натягнули  наручники  і  потягли  до  машини.  Кинули  на  заднє  сидіння.  Підійшов  той  «мокрий»  і  сів  поруч.  Потім  машина  рушила.
-  Ну,  що,  клон,  добігався?  –  посміхнувся  гладкий.  –  Від  нас  не  втечеш.  Правила  є  правила.  Є  людина  –  є  клон.  Нема  людини  –  нема  клона.  Думаєш,  нам  оце  в  кайф  робити?  Ні.  Зовсім  ні.  Просто  є  порядок.  І  є  правила…
Я  нічого  не  відповів.  Сенсу  щось  казати  не  було.  Так,  я  створив  свого  клона  і  натягнув  на  нього  свій  браслет,  щоб  просто  більше  часу  проводити  з  родиною,  а  не  на  роботі.  Так,  дурне  правило,  що  клони  не  мусять  працювати,  що  вони  не  повинні  покидати  домівки.  Так,  ці  всі  дурні  правила.  Хто  ж  знав,  що  одного  дня  мій  клон  випадково  втрапить  під  колеса  і  загине,  навіть  не  встигнувши  сказати,  що  він  це  не  я.  Звісно,  у  мої  слова  ніхто  не  повірить  –  бо  хто  ж  вірить  клонам?  Я  просто  хотів  зробити  як  краще.  А  вийшло  як  завжди…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289070
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 27.10.2011

Нікому не потрібен

І  все  таки  я  нікому  не  потрібен...
Так,  жодній  особі  на  цій  планеті.  Жодному  чоловіку,  чи  жінці.  Нікому!  Я  для  них  як  порожнє  місце.  Коли  мені  потрібна  хоча  б  якась  допомога  -  вони  відвертаються  та  йдуть  геть,  або  просто  ігнорують  мене.  В  такі  моменти  хочеться  крикнути:  "Агов!  А  як  же  я?  Чекайте."  Але  ні.  Всі  йдуть.  Всі  проходять  повз.  Ніби  й  не  бачать...
Все  кардинально  змінюється,  коли  їм  щось  від  мене  потрібно.  Тоді  вони  відразу  йдуть  до  мене.  Ладні  навіть  цілим  табуном  підійти.  Цілою  отарою!  Цілим  стадом!  Прийти  і  витріщатись  на  мене.  Прийти  і  користуватись  мною!  Причому  вони  це  роблять,  навіть  не  питаючи  моєї  згоди.  Вони  навіть  не  думають,  що  я  можу  бути  проти.  Вони  навіть  цього  не  уявляють.  Їм,  взагалі  кажучи,  просто  плювати...  Вони  думають,  що  я  завжди  "за",  що  я  просто  радий  допомогти  і  що  якщо  я  можу  це  зробити,  то  я  і  хочу  це  робити...
Що?  Думаєте,  це  дурня  якась?  Думаєте,  вигадую?  Ні.  Це  чиста  правда.
У  мене  справді  таке  паскудне  життя.
Просто  мені  не  пощастило.
Я  всього  лиш  дзеркало.
Просто  дзеркало...
...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=282544
рубрика: Проза, Сатира
дата поступления 24.09.2011

Одне кохання на один вечір

Ти  прийшла  до  мене  під  вечір  вже  дещо  нетверезою.    Але,  здавалося,  що  тобі  це  було  байдуже.  Ти  скинула  свої  далеко  не  нові  туфлі,  стягнула  з  себе  тугі  джинси  та  кинула  їх  куди  подалі.  Потім  туди  ж  полетіла  й  твоя  блузка.
Ти  підійшла  до  музичного  центру,  вибрала  диск  "Наутілуса",  поставила  щоб  грав  та  поволі  пішла  до  кухні.  Там  витягнула  з  холодильника  пляшку  горілки,  відкоркувала,  відпила,  закашлялась  і  пішла  ближче  до  мене.
Сіла  поруч,  почала  гладити  по  мені  вільною  рукою.  Іншою  притримувала  пляшку,  деколи  попиваючи  з  неї.
-  От  так  от!  -  мовила  ти  по  деякій  паузі.
Знову  випила.  Закашлялась.  Посміхнулась,  встала  з  дивану  і  почала  танцювати  в  такт  музиці.  Зрештою  знову  опустилась  поруч  зі  мною  і  знову  випила.
-  Ти  навіть  не  уявляєш  як  мені  паршиво!  -  звернулась  ти  до  мене.  -  Навіть  не  уявляєш.  
Знову  випила.
-  Він  мене  кинув.
Знову  ковток.
-  Та  по  барабану...  Все  одно  він  мене  не  вартий.  Він  наволоч....  
Нервовий  сміх.
-  Зате  у  мене  є  ти.
Ще  ковток.
-  Порожня!  -  з  розчаруванням  в  голосі  сказала  ти.  -  Нічого.  Нарешті  я  зможу  зайнятись  і  тобою.
Ти  встала  з  дивану,  сіла  на  стільці  зовсім  поруч  зі  мною  і  клацнула  кнопкою  на  моєму  "системнику".  Я  загудів  і  почав  завантажуватись.
Ти  дочекалась  і,  клацнувши  по  значку  браузера,  пішла  в  соціальні  мережі...  шукати  ще  одне  кохання  на  один  вечір...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=279224
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2011

Поміть! Я радію, бо вимкнули світло… (кавер)

Поміть!    Я    радію,    бо    вимкнули    світло…
Лічильник  у  мене.  А  я  економлю...
Для    тебе,    я    залишуся        помітним…
Ліхтарики  на  кофті  -  це  ж  так  прикольно.

Ми    любимо    красу!    І    ми    ідеалісти,
Їдемо  в  Флориду  щоб  позагорати.
Та    в    ній        немає    де    присісти…
Ну  і  не  будемо.  Можна  й  стояти.

А    здавалося    б!    Ще    тільки    крок…
Але  не  щастить  -  літак  сам  летить...
Вперше,    нам    просто    не    повезло…
Вдруге  ми  просто  прос*али  квитки...

В    час,    коли    вимкнуть    все    навколо…
Люди  всі  в  ліжках,  а  ми  на  природі.
Ми    станемо    ближчими    серед    поля
Якщо  все  нам  не  зпаскудить  природа.

P.S.  Авторе,  пробач  мене...
Не  втримався...

адреса  оригіналу:  http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=260735

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=274552
рубрика: Поезія, Літературна пародія
дата поступления 11.08.2011

Як я зустрів свою дружину

Я  просто  йшов  і  читав  щойно  придбаний  в  кіоску  журнал.  Раптом  я  відчув,  як  мене  хтось  штовхнув  і  я  падаю.  Передбачаючи  зіткнення  з  асфальтом,  я  зіщулився  і  витягнув  руки  вперед.  Але  падіння  не  сталось.
Я  відкрив  очі.  Переді  мною  була  ідеально  біла  кімната.  Поруч  зі  мною  стояла  дівчина  мого  віку  з  точно  таким  самим  журналом,  як  і  в  мене  в  руках.  По  центру  кімнати  сидів  за  столом  чоловік  в  джинсах  та  футболці.  В  руках  у  нього  була  клавіатура.  На  столі  тоненький  монітор.
-  Знов  цей  лаг!!  -  лайнувся  чоловік  і  вдарив  рукою  по  столі.  -  Криворукі  якісь  писали...
-  Пробачте,  а  ви  хто?  -  підійшов  я  до  нього.
Той  відвів  очі  від  монітору  і  глянув  на  мене:
-  Я  адміністратор.  А  ким  ще  я  можу  бути?
-  А  що  ви  адмініструєте?  Якусь  мережу?...
-  Так.  Найбільшу  у  світі  мережу...  Час...
-  Що?  Що  за  дурня?  Це  назва  компанії?
-  Ні.  Час  -  це  час..
Я  глянув  на  адміністратора,  як  на  пришелепкуватого  і  спитав:
-  А  навіщо  ж  його  адмініструвати?
-  Ну  ти  й  спитав!  Якби  я  цього  не  робив  -  стався  б  хаос...  Світ  би  зупинився...
-  Тобто?  
-  Розумієш,  час  це  не  просто  щось  абстрактне  і  те,  що  вимірюється  годинником.  Ні,  це  зовсім  не  те.  Час  -  це,  власне,  те  в  чому  ти  існуєш...  Це  те,  в  чому  всі  ви  існуєте.  Розумієш?
-  Не  зовсім...
-  В  комп'ютерах  є  така  річ,  як  трафік.  Знаєш?
-  Ну,  є.
-  Так  от  час  це  щось  на  зразок  нього  ж.  Але  набагато  складніший.  Я  його  адмініструю  щоб  не  відбувалось  речей,  які  суперечать  одна  одній.  Наприклад,  що  людину  вбили  і  одночасно  вона  ж  грає  в  боулінг.
-  Так  не  буває...
-  Ти  мені  ще  скажи!!  Мені  видніше.  Я  того  тут  і  сиджу,  щоб  такого  не  було.
-  А  як  ж  може  таке  відбутись?
-  Щоб  ти  знав  -  у  кожної  особи...  навіть  у  кожної  тварини  є  своя  лінія  часу.  І  на  ній  відбувається  все  по  своєму.  І  от  я  пропускаю  їх  всі  через  один  потік,  дозволяючи  їм  час  від  часу  перетинатись  між  собою.  Деколи  я  змушений  викинути  в  когось  якісь  події,  або  не  дозволити  їм  відбутись,  інакше  це  б  призвело  до  суперечностей...
-  Дурня  якась...  Ти  контролюєш  увесь  час?
-  Кожну  секунду...  Власне,  для  цього  і  є  цей  комп'ютер  -  через  нього  все  пропускається.  Ну,  тобто  через  фільтр.  При  суперечливих  речах  вже  я  вибираю  що  робити.
-  А  що  в  той  момент  робить  час?
-  Нічого.  Він  завмирає.  Допоки  я  не  вирішу  чи  пускати  якусь  подію...
Я  пхикнув.  Глянув  на  дівчину,  яка  стояла  поруч  зі  мною  і  спитав  у  адміністратора:
-  А  ми  що  тут  робимо?
-  Чекаєте...
-  Чого  ми  чекаємо?
-  Розумієте,  програма  далеко  не  ідеальна...  І  коли  відбуваються  абсолютно  ідентичні  події,  вона  викидує  персонажів  сюди  і  комп'ютер  йде  на  перезавантаження...
-  І  що  далі?  -  подала  голос  дівчина.
-  Нічого.  Перезавантажиться  і  ви  повернетесь  назад...  ніби  нічого  й  не  сталось.  Це  відбудеться  просто...
-  Не  бійся,  -  посміхнувся  я  дівчині.
-  Я  не  боюсь,  -  посміхнулась  вона.
-  ...  зараз!  -  сказав  адміністратор.
Наступної  миті  я  відчув,  як  гепнувся  на  асфальт...  Піднявся  і  помітив  збоку  ту  ж  дівчину.  В  руках  у  неї  був  журнал,  ідентичний  до  мого.
-  Привіт!  -  посміхнувся  я,  не  знаючи  чи  щойно  побачене  було  справді,  чи  це  була  якась  галюцинація.
-  Вибач,  -  ніяковіючи  відповіла  вона.  -  Здається,  це  я  тебе  ненароком  штовхнула.
-  Та  нічого,  -  посміхнувся  я.  -  Буває...
-  А  хто  був  той  чоловік?  -  спитала  раптом  вона.
Я  зрозумів,  що  якщо  і  вона  це  бачила,  то  це  було  справді.
-  Он  той,  в  білій  кімнаті...  З  клавіатурою  і  в  джинсах...  -  продовжила  вона.
-  Адміністратор.  Адміністратор  часу...  -  мовив  я.
-  До  речі,  я  Марія...  -  посміхнулась  вона.
-  Георгій,  -  відповів  я.
...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=274028
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 07.08.2011

Зустріч однокласників

Ми  вдвох  повільно  йдемо  -  вона  попереду,  а  я  з  пляшкою  в  руці  позаду.
-  Бачиш,  ось  Анна.  Вона  така  ж  була  весела,  пам'ятаєш?
Я  киваю  у  відповідь.
-  А  он  Настя...  Колись  в  третьому  класі  ти  випадково  порвав  її  зошит...
-  Так,  було...  -  посміхаюсь  я.
-  А  ось  Люба.  Вона  мені  ніколи  не  подобалась...  Не  знаю  чому.
Обходимо  дерево,  яке  росте  посеред  дороги.
-  А  там  от  Василь.  Який  у  нього  був  в  сьомому  класі  ровер  класний...  Всі  заздрили.  А  він  давав  всім  на  ньому  кататись...  а  потім  ми  всі  разом  його  відмивали  і  ремонтували...
-  А  он  Артур.  Ми  його  Королем  дразнили...
-  А  він  і  не  ображався.  А  Віка  ще  була...  Он  вона.  Пам'ятаєш,  якось  вона  запала  на  фізрука?  Але  потім  до  нас  в  школу  перейшов  Паша...  І  вона  на  нього  переключилась...
-  Веселі  були  часи...  -  киваю  я  і  сідаю  на  пеньок  неподалік.
Вона  стає  неподалік:
-  Це  все  було  так  нещодавно...
Я  знову  киваю  і  відпиваю  з  пляшки.  Потім  встаю  і  підхожу  ближче  до  співрозмовниці:
-  А  пам'ятаєш,  я  тобі  в  дев'ятому  класі  подарував  на  день  народження  букет  квітів  і  вірш  присвятив,  а  ти  образилась  і  послала  мене  куди  подалі?
-  Так,  яка  я  тоді  дурна  була...
-  Зараз,  мабуть,  не  зробила  б  так?
-  Вже  запізно...  Просто  запізно...  Все  сталось  як  мало  б...
-  Але  чому  все  саме  так?  Треба  було  їхати  з  вами...  Навіщо  я  відмовився?  Так  ми  були  б  завжди  разом...
-  Подумаєш...  Не  картай  себе.  Ти  завжди  можеш  приходити  сюди.  Я  завжди  тут  буду.  Завжди  чекатиму.
-  А  може  краще...
-  Ні.  Не  думай  навіть...
Я  допив  вміст  пляшки  і  тріснув  нею  об  дерево.
-  Послухай!  Я  так  не  можу...  Я  не  переживу...  Я...
Десь  не  надто  далеко  закукурікав  півень.
-  Мені  пора,  -  сказала  вона.
-  Чекай!  Не  йди...
-  Я  мушу.  Приходь  завтра...
Півень  вдруге  кукурікнув.  Моя  співрозмовниця  кинулась  бігти  і  зникла  за  деревами.  Півень  кукурікнув  втретє...
Я  окинув  поглядом  все  навколо.  22  могили.  22  тіла  під  ними.  22  моїх  однокласників  і  однокласниць...  Всі  тут...  Всі  окрім  мене.  Всі  вони  загинули  від  зіткнення  автобусу  з  потягом  п'ять  років  тому.  Всі...  А  я  не  поїхав  тоді...  тому  що  так  сталось.  І  зараз  стою  на  цвинтарі  посеред  них...  Сьогодні  день  зустрічі  однокласників...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=272250
рубрика: Проза, Громадянська лірика
дата поступления 27.07.2011

Без коментарів

Пам'ятається  колись  був  випадок-
Я  був  малий,  ходив  до  школи.
Полізли  чужі  ми  груші  рвати.
Хазяїн  узрів,  батьків  повідомив.
Приходимо  кожен  до  себе  додому,
Ситі  й  не  в  курсі,  що  хазяїн  узрів.
Раптом  батько  з'являється  з  паском:
"Здраствуй,  синок".  Без  коментарів...

А  якось  з  хлопцями  грали  в  м'яча.
По-моєму,  це  був  таки  футбол.
Я  на  воротях  тоді  стояв.
М'яча  пропустив  і  вийшов  гол.
Метрів  за  п'ять  стояла  теплиця.
Шибку  рознесло  на  кілька  шматків.
Навіть  не  встигли  втекти  ми  далеко  -
Батьки  тут  як  тут...  Без  коментарів.

Ну,  звичайно,  бувало  не  раз
Замість  навчання  -  гуляти  та  телик.
А  як  потім  спитають  у  школі,
То  очі  квадратні  і  погляд  у  стелю.
Оцінка  в  щоденник,  батькам  привіт,
Хтось  із  батьків  щоденник  узрів.
Ну,  що  тут  можна  далі  сказати?
Далі,  звичайно,  без  коментарів.

От  так  в  дитинстві  бувало  часто.
Ну  що  казати?  Діти  є  діти.
За  капості  зазвичай  прилітало
По  тому,  на  чому  на  лавці  сидіти.
Ото  буває  суне  якась  "зірка"  -
Море  гламуру  і  море  понтів.
Щось  хочуть  спитати  журналісти,
У  відповідь  -  "Без  коментарів."

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=270994
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 19.07.2011

За межею. Епілог

Я  працюю  тут  вже  не  перший  день.  І  це  чергування  видалось  доволі  непростим.
З  лікарні  втекло  двоє  психів.  Я  не  згадаю  як  їх  звати.  Коротше  кажучи,  одному  здається  що  він  психічно  здоровий  і  що  його  просто  заперли  сюди,  хоча  він  тут  давненько  вже  лікується.  А  інший...  Власне  через  нього  це  все  і  трапилось.  Він  поступив  сюди  невдовзі  після  кінця  сесії.  Хлопцю  зовсім  знесло  башту.  Він  вважає,  що  вбив  викладача  і  його  невдовзі  спіймали  і  запроторили  до  в'язниці,  а  потім  він  якимось  чином  утік  і  так  потрапив  до  нашого  закладу.  Хлопцю  постійно  ввижається,  що  за  ним  їдуть  охоронці  і  що  його  шукають.  І  от  цієї  ночі  він  підмовив  свого  сусіда  по  палаті  і  вони  утекли.  Йому  здалось,  що  за  ним  приїхали  охоронці  в'язниці.  Насправді,  це  ми  замовили  піцу.  
Хлопців  знайшли  у  лісі.  Один  довбанувся  об  гілку  і  знепритомнів,  а  інший  сидів  біля  нього  і  щось  кричав,  і  плакав.
Їх  щойно  привезли.  Не  знаю,  що  буде  далі.  Зранку  вони  будуть  прийняті  психіатром  і  вже  потім  все  вирішимо.  Ну,  я  думаю  вони  ще  надовго  тут  затримаються...
Власне,  чому  тут  дивуватись?..  У  нашому  світі  ще  й  не  в  таких  дах  їде.
А  хлопців,  звісно,  шкода...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269374
рубрика: Проза, Громадянська лірика
дата поступления 09.07.2011

За межею. Епізод 5

Посеред  ночі  прокидаюся  від  шуму  з  вулиці.  Чую  знайомий  голос  (пригадую,  що  це  голос  одного  з  охоронців  в'язниці),  шум  машини  і  голоси  санітарів.  На  жаль,  я  надто  далеко,  тому  слів  не  розібрати.  Вони  ідуть  в  напрямку  будівлі...  Я  розумію,  що  це  точно  за  мною.
Різким  рухом  штурхаю  сусіду.
-  Що  тобі  потрібно?  -  бурчить  він.  -  Спи.
-  За  мною  приїхали...  Пора  тікати.
-  Давай  зранку,  -  махає  рукою  сусід  і  повертається  на  бік.
Я  знов  смикаю  його  за  руку:
-  Завтра  буде  пізно.  Завтра  я  вже  буду  у  в'язниці,  чого  я  не  хочу  допустити...  Вшиваємось  звідси...
Той  піднімається.  Швидко  розсовуємо  по  кишенях  все  їстівне,  що  є  у  нього  і  в  мене  в  тумбочках.  Відкриваю  двері  палати  і  ми  беззвучно  виринаємо  в  коридор.
-  Як  ви  сказали  його  прізвище?  -  чується  голос  санітара  десь  з  нижнього  поверху.
Ми  тихо  відчиняємо  двері  і  опиняємось  на  сходах.  Знизу  чуємо  кроки  та  голоси  санітарів  і  охоронця,  які  наближаються.  Повертаємось  назад  на  поверх  і  заходимо  у  першу-ліпшу  палату.  Затихаємо.  Охоронець  й  санітари  проходять  повз.
Тихо  виходимо  з  кімнати,  знову  заходимо  на  сходи  і  швидко  спускаємось.  На  першому  поверсі  притискаємось  до  стінки  і  повільно  ідемо  вздовж  неї.  Освітлення  тьмяне,  тому  ми  залишаємось  непоміченими  для  санітара  з  журналом  на  кріслі  навпроти.  
Підходимо  до  вхідних  дверей.  Тихо  відчиняю  їх  і  ми  плавно  виходимо  з  лікарні.  Крадемось  вздовж  стінки,  потім  короткою  перебіжкою  добігаємо  до  огорожі.
-  Давай!  Лізь!  -  кидаю  товаришу,  підставляючи  коліно.
Той  стає  на  нього,  потім  чіпляється  за  гілку  дерева  і  в  наступний  момент  опиняється  поза  огорожею.  Я  підстрибую,  чіпляюсь  за  ту  ж  гілку,  різкий  ривок  -  і  я  падаю  десь  за  межами  божевільні.
-  Ми  втекли!  -  радісно  шепоче  мені  супутник.
-  Чекай!  Ще  ні.  Зараз  ще  погоня  буде...
І  справді.  З  будинку  вибігають  санітари,  з  ними  охоронець.
-  Вони  десь  тут!  Шукайте  їх!!  -  кричить  він  санітарам.
Ті  розбігаються  по  території.  Ми  швидко  біжимо  до  лісу,  який  простягається  прямо  за  межами  закладу.
-  Он  вони!!  Я  їх  бачу!  -  чуємо  позаду.
Додаємо  швидкості,  забігаємо  під  крони  дерев,  ховаємось  за  першим-ліпшим  кущем.  З  воріт  лікарні  вибігають  санітари  і  усі  біжать  у  нашому  напрямку.
-  Біжимо!  -  кидаю  союзнику.
Той  киває  у  відповідь  і  ми  мчимо  по  лісу  далі.
-  Стій!!  -  чуємо  десь  ззаду  голос  охоронця  і  постріл.
Схоже,  за  мною  серйозне  полювання...
-  Та  стій!  -  ще  один  крик  і  постріл.
В  наступний  момент  відчуваю,  що  куля,  здається,  попала  в  мене  і  падаю  з  усього  маху  на  землю.  Товариш  пробігає  ще  кілька  кроків,  але  повертається  швидко  до  мене:
-  Що  з  тобою?
-  Поцілили  в  мене...  Тварюки...  -  відповідаю,  чуючи  як  з  мене  кров  ллється  досить  рясно.
-  Ти  можеш  бігти?
-  Ні...  Кинь  мене...  -  шепочу  я,  відчуваючи  як  темрява  уже  огортає  мене.
-  А  ти?
-  Ті...кай...  -  хриплю  я.
В  наступний  момент  чую  поблизу  тупіт  охоронців,  крик  союзника  та  розумію,  що  це  останнє,  що  я  взагалі  почув...
А  потім  темрява...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269242
рубрика: Проза, Громадянська лірика
дата поступления 08.07.2011

За межею. Епізод 4

І  знову  ніч  і  я  не  можу  заснути  через  своїх  співпалатників.  Мене  уже  дістали  все  і  всі  у  цьому  бісовому  будинку.  От  так  ще  недовго  і  у  мене  дійсно  поїде  дах.  Чому?  Та  тут  нічого  нема  культурно-розвиваючого.  Ні  телевізора  (хоча,  й  справді,  звідки  там  узятись  культурі?),  ні  свіжої  преси  (хіба  що  поцупити  в  санітарів),  ні  книг  (вони-то  є,  але  або  для  малих  дітей,  або  такі,  де  60%  сторінок  вирвані  начисто  і  про  сюжет  можна  лише  здогадуватись)...
Чую,  як  двері  відкриваються,  заходять  санітари  з  ще  якимось  юнаком,  поселяють  його  на  сусідню  з  моєю  койку  і  виходять.  Той  влягається  і  я  бачу,  що  він,  здається  не  псих.
-  Ей,  ти!  -  шепочу  до  нього.
-  Чого  тобі,  псих?  -  чую  у  відповідь.
-  Ні,  я  не  психічно  хворий...  Мене  сюди  заперли.
-  Так?  Я  теж  не  хворий,  якщо  тобі  від  цього  буде  легше.
-  А  як  ти  тут  опинився?
-  Сам  прийшов.
Я  пхикнув,  але  відповів:
-  Навіщо?  Це  ж  маразм!!  Це  за  межею  дурості.
-  І  що?  Так  потрібно.
-  Ти  таки  псих...
-  Я  тут  переховуюсь,  -  після  короткої  паузи  каже  хлопець.
-  Ти  політичний  злочинець?
-  Ні,  я  просто  злочинець...
Я  замовкаю.  Нічого  так  компанія...
-  Ні,  не  бійся.  Я  не  психічно  хворий  бандит.  Я  не  просто  так  його  на  той  світ  відправив.  Було  за  що.  Справді...
-  Ну,  знаєш...  Я  не  знаю  чи  є  причини  через  які  можна  людину  "пришити".
-  Є.  Я  через  нього  з  універу  вилетів.
-  Подумаєш...  Ти  точно  псих.
-  Ну  думай  як  хочеш.
-  А  як  ти  тут  опинився?
-  Та  я  втік  вчора  з  в'язниці...  Ото  забіг  якось  сюди...  Мене  спіймали  й  подумали,  що  я  псих  місцевий...  Ну,  і  повернули  назад,  сюди.  От  так.
-  Весело...  А  якщо  дізнаються,  що  ти  не  псих,  а  в'язень?
-  Тоді  й  думатиму  що  робити.  Зараз  не  парюсь  щодо  цього.  Поки  що  є  час.
Після  цього  він  повертається  на  бік  і  засинає.  А  я  майже  до  самого  ранку  валяюсь  на  ліжку  і  вже  аж  тоді  поринаю  у  сон.
...
За  сніданком  він  сів  поруч  мене.  На  мій  подив  кашу  їсть  з  апетитом.
-  Повір,  там  ще  гірше,  -  каже  у  виправдання.
Я  посміхаюсь  у  відповідь.
-  Ти  будеш  доїдати?  -  питає,  киваючи  на  мою  кашу,  яку  я  майже  не  їв.
-  Ні,  -  відповідаю.
Він  притягує  до  себе  і  мою  порцію  і  протягує  мені  свій  компот:
-  Ну,  хоч  попий,  а  то  дуба  даси...
Я  з  деякими  зусиллями  над  собою  допиваю  свій  компот  і  п'ю  його.  Допиваючи,  розумію,  що  це  ще  непогано.
Мій  новий  сусід  наминає  кашу  і  думає  про  щось.  Хотів  би  я  знати  про  що...
...
Під  час  прогулянки  в  парк  мій  новий  знайомий  постійно  ходить  біля  огорожі,  щось  обмірковує,  питає  у  мене  скільки  я  важу,  знову  думає  і  ходить  далі.
-  Навіщо  тобі  це  все?  -  запитую  у  нього.
-  План  "Б"  готую.  Навіщо  ж  іще?
-  Зрозуміло...  Думаєш  зможеш  оце  все  реалізувати?
-  А  ти  навіщо?
-  Що-що?  -  перепитую.
-  Ти  ж  тікаєш  зі  мною,  ні?
Я  задумуюсь.  Власне,  непогана  ідея.  Мені  тут  остогидло.  Це  раз.  Я  хочу  дізнатись  навіщо  мене  сюди  заперли.  Це  два.  Ну,  і  третю  причину  теж  можна  придумати,  напевне.
-  Добре,  -  відповідаю  йому.
Той  посміхається  і  продовжує  свої  дослідження.
Я  не  знаю  чи  вийде  щось,  але  все-таки  сподіваюсь,  що  якось  воно  буде.  Куди  вже  гірше?..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269042
рубрика: Проза, Громадянська лірика
дата поступления 07.07.2011

За межею. Епізод 3

-  Аааа!!  -  тільки  й  встигаю  скрикнути  я,  падаючи  на  землю.
Якось  не  думав,  що  це  настільки  високо  і  падати  буде  настільки  боляче.  Піднімаюсь,  спробую  іти  -  нога,  здається,  не  зламана.  І  то  добре.    Якого  милого  я  поліз  через  огорожу?  Міг  ж,  мабуть,  і  під  нею  пролізти...  Та  то  вже  таке...
Чую  вдалині  гавкіт  собак.  Здається,  за  мною.  Окидаю  поглядом  територію,  куди  мене  занесло.  Он  карета  "швидкої  допомоги",  а  он  якийсь  санітар  курить.  Ну,  і  де  я  опинився?  Маєток  якийсь?  Можливо.  Зараз  запитаю...
Підходжу  до  санітара:
-  Добрий  день,  а  не  підкажете  куди  мене  занесло?
Він  швидко  окидує  мене  оком  і  щось  кричить  у  відчинені  двері.
-  Шановний,  я  вас  запитую,  -  кажу  знов  до  нього.
-  А  де  ти  такий  одяг  взяв?  -  питає  мене  санітар.
-  А  що?
-  Та  ні,  нічого...  Зайди-но.
-  Куди?
-  Всередину...  Давай,  не  бійся.
Підходжу  до  дверей,  бачу  табличку  на  стіні  "Психіатрична  лікарня  №..."...  Дурка!!  Оце  мене  занесло.
-  Ні,  я  маю  йти...  -  ніяково  посміхаюсь  до  санітара  і  відходжу  від  дверей.
-  Куди  це?  -  він  починає  простувати  прямо  до  мене.
Я  різко  розвертаюсь  і  кидаюсь  геть  від  лікарні.  Чую  позаду  окрик,  але  біжу  далі.  Добігаю  до  огорожі,  намагаюсь  залізти,  але  відчуваю  як  щось  ловить  мене  за  ногу.
-  Назад!!  -  чую  голос  санітара.
-  Пусти!!  -  кричу  у  відповідь  і  відмахуюсь  ногою.
В  наступний  момент  відчуваю,  як  мене  смикають  за  ногу  і  я  падаю  прямо  в  траву.  Зверху  навалюється  санітар,  від  будівлі  біжать  ще  двоє.
-  Куди  ви  мене?  -  вириваюсь  я.
-  Втекти  думав,  так?  Самий  розумний,  еге  ж?
Невже  мене  спіймали  і  зараз  віддадуть  охороні  в'язниці...  О,  ні.
-  ...  Ще  й  одяг  десь  такий  дістав...  -  продовжують  санітари,  зв'язуючи  мене.
Що??  Вони  думають,  що  я  з  божевільні  втік?  Непогано...  Зовсім  непогано.  Тут  ж  можна  пересидіти  деякий  час.  Мене  тут  не  шукатимуть...  Я  перестаю  борсатись  і  мене  затягують  до  лікарні.
Підходимо  до  столика,  за  яким  сидять  ще  кілька  таких  самих  здорованів.
-  Куди  його  подіти?  -  запитує  один  з  тих,  що  тримають  мене  у  тих,  що  сидять.
-  А  хто  це?
-  Не  знаю,  піймали  біля  входу.
-  Це  точно  наш  клієнт?
-  А  хто  ж  іще?  Ти  бачив  якої  висоти  огорожа?  Він  би  її  переліз?
-  Не  знаю.  Ну,  кинь  його  поки  що  в  п'яту  палату.  Там  є  вільне  місце.
-  Добре,  -  киває  здоровань  і  посміхається  мені:  -  В  п'ятій  полежиш,  добре?
Я  посміхаюсь  у  відповідь.
Мене  заводять  в  п'яту  палату  і  поміщають  на  центральне  ліжко.  Знімають  сорочку,  застеляють  ліжко,  кладуть  мене  і  виходять.
Отож,  я  начебто  в  безпеці.  Поки  що...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268910
рубрика: Проза, Громадянська лірика
дата поступления 06.07.2011

За межею. Епізод 2

Зараз  я  їду  в  кареті  "швидкої  допомоги"  в  супроводі  кількох  санітарів  і  лікаря...  Куди?  Ви  не  повірите  -  в  клініку  для  душевно  хворих.  Так,  уявіть  собі.    Як  я  там  опинився?  Зараз  розповім  -  часу  вдосталь.
Отож,  здала  мене  туди  мама.  Так,  саме  вона.  Мовляв,  підлікуєшся,  а  то  останнім  часом  ти  не  в  собі.  Мовляв,  он  і  лікар  Граченко  радить  (дільничний).  Особливо  вона  почала  мене  цим  пресувати  після  того,  як  я  на  огляді  був  направлений  до  психолога  і  мені  написали  діагноз,  що  я  типу  не  надто  врівноважений.  Дурня!!
Але  здали  мене  в  клініку  після  того,  як  якось  мама  почала  мені  докоряти  в  чомусь,  кричати  на  мене,  а  я  просто  взяв  і  зірвався...  Ні,  я  не  вдарив  її.  І  не  розбив  посуд,  чи  меблі.  Ні...  Я  почав  кричати,  лаятись  і  ще  хтозна  що  казати.  Це  вже  зараз  я  розумію,  що  то  було  зайвим,  що  просто  переступив  межу.  Та  пізно...
То  було  ввечері.  Зранку  приїхали  ці  товариші  санітари...
-  Виходь,  -  це  мені  кажуть.
Це  означає  лише  одне  -  ми  на  місці...  Поволі  вилізаю  з  машини.  Що  ж,  типова  "дурка"...  Решітки  на  вікнах,  люди  в  халатах  з  дурними  виразами  на  обличчі  -  все  як  я  і  уявляв.
...
-  Кашку  беремо,  -  долинає  голос  поварихи    від  свого  столу  і  всі  підходять,  беруть  в  тарілку  кашу,  яка  ні  по  кольору,  ні  на  запах  не  відповідає  своїй  назві,  сідають  і  починають  їсти.
Мені  теж  хлюпають  в  тарілку.  Я  вмощуюсь  на  лавку  і  дивлюсь  в  тарілку.  Якась  жижа...  Пробую  на  смак...  Точно  так  само.  Як  виглядає,  так  і  смакує.  З'їв  ложку,  дві,  три...  Більше  не  можу.  Організм  проти  такого  знущання.  Тарілку  відсовую  подалі.  Її  вхоплює  якийсь  другий,  питає  в  мене  "Будеш?",  чує  негативну  відповідь  і  радісно  доїдає  і  мою  порцію.  Може,  і  я  колись  так  зможу...  
Помічаю,  як  збоку  проходить  мій  лікуючий  (?!)  лікар.  Повертаюсь  до  нього:
-  Лікарю,  коли  мене  випишуть  звідси?
-  Що,  не  встигли  вписатись,  а  вже  й  додому  хочете?  -  посміхається  він.
-  Я  не  психічно  хворий...  -  починаю  я,  але  той  лише  посміхається  і  відходить.
Подумки  плюю  йому  в  спину,  беру  стакан  з  компотом,  відпиваю  і  розумію,  що  на  таких  харчах  довго  не  протягну...  Компот  не  кращий  за  кашу.  Шкода.
...
Прогулянка  в  саду  під  вечір.  Що  ж,  непогано....  було  б,  якби  не  такий  контингент.  Он  той  під  деревом  взагалі  псих  повний  -  нюхає  цвіт  і  гигоче  як  придурок.  А  он  той  в  закочених  штанях  взагалі,  мабуть,  уявляє  себе  Джеком  Горобцем,  бо  махає  уявною  шаблею  в  руці  і  викрикує  фрази  типу  "На  абордаж!",  "Майна!",  "Віра!"  і  все  таке.  Поряд  з  ними  я  відчуваю  себе  не  надто  комфортно,  але  хіба  мене  хто  питає?
...
Ніч  теж  нічим  не  відрізняється  від  решти  дня.  Хтось  спить,  хтось  сидить  на  ліжку  і  тупо  дивиться  кудись,  хтось  щось  бурчить  і  крутиться,  як  на  голках...  
Я  лежу  і  намагаюсь  заснути.  На  жаль,  це  не  просто...  Сусід  зліва,  мабуть,  уявляє  себе  крутим  бізнесменом,  бо  розмовляє,  притуливши  руку  до  вуха,  про  контракти,  гроші  і  доходи.
Мовчки  перевертаюсь  на  інший  бік.  Намагаюсь  заснути...  Наче  вдається.  Я  занурююсь  в  тепло  сну...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268595
рубрика: Проза, Громадянська лірика
дата поступления 05.07.2011

За межею. Епізод 1

Власне,  а  що  потрібно  щоб  опинитися  за  межею?  Майже  нічого.  Просто  переступити  її.  Так,  переступити  -  ні  більше.  ні  менше.  Головне  перед  цим  подумати  чи  воно  тобі  взагалі  потрібно...
Це  я  вже  кажу  так...  З  власного  досвіду.  Я  тоді  не  подумав.  Чому?  Гарне  запитання.  Колись,  можливо,  я  над  цим  задумаюсь.
А  зараз  я  біжу  безлюдним  провулком  з  надією,  що  не  буду  спійманий.  Так,  за  мною  полюють.  Як  за  твариною.  Як  за  диким  хижим  звіром.  Хто?  Та  ці  дядьки  в  кітелях  та  фуражках.  Вони  думають,  що  мене  спіймають.  Ні,  мене  не  так  просто  взяти...
УФФ!!
-  Попався!  -  лунає  наді  мною  голос.
В  наступну  мить  кайдани  замикаються  за  моєю  спиною...  От  тобі  й  маєш...
...
-  Сім  років!
Так,  непоганий  вирок...  Сім  років  моєї  юності  буде  проведено  за  гратами.  Що  ж,  принаймні  правосуддя  взяло  гору.  А,  може,  просто  адвокат  -  ніщо.  Ні,  я  винний.  Я  знаю  про  це.  Але  за  решітку  мені  не  хочеться.
Та  прийдеться.
...
Камера  виявилась  непоганою.  Крім  мене  там  сиділи  ще  двоє  якихось  чоловіків  -  один  старший,  інший  молодший.
-  Ти  хто?  -  подав  голос  старший.
-  Степан.
-  За  що  строк  мотаєш,  Степане?
-  За  "мокруху"...
Молодший  заіржав.  Старший  пхикнув.
-  Це  ж  кого  ти  на  той  світ  відправив?
-  Викладача...
Молодший  присвиснув.
-  Ну,  сідай,  Степ...
Я  кинув  речі  на  вільну  лежанку  і  сів  поруч...
Так,  я  вбив  викладача.  Ну,  не  просто  так.  Я  ж  не  псих  якийсь...  Власне,  через  нього  мене  виключили  з  вузу.  Ні,  винний  був  не  я.  Ну,  може  я,  але  в  основному  він.  Цей  викладач  чомусь  уявив  собі,  що  в  нього  дуже  шикарне  почуття  гумору.  Мабуть,  через  те,  що  студенти  сміються  з  його  жартів.  Він  ж  не  думає,  що  це  банальне  "дуполизання".  А  це  так.  
І  от  якось  він  вирішив  приколотись  і  кинув  жарт  у  мій  бік  стосовно  моєї  зачіски:
-  З  такою  причьоскою  тікі  дворніком  працювати,  а  не  в  вузі  вчитись...
У  мене,  звичайно,  є  почуття  гумору  і  непогане,  тому  на  його  фразу  я  відповів  досить  гостро:
-  А  з  вашою  взагалі  треба  дзеркала  минати,  щоб  не  луснули  бува...
Ні,  зачіска  в  нього  справді  ідіотська.  Це  всі  знають.  Але  він  почервонів,  потім  побагрянів,  вигнав  мене  з  аудиторії.  Потім  на  кожній  парі  зиркав  у  мій  бік  сердито.  Потім  на  контрольній  поставив  мені  найнижчий  бал,  хоча  там  половина  точно  була  правильною.  А  на  екзамені  оцінив  кожну  з  моїх  відповідей  по  мінімуму.  Як  і  на  кожній  з  наступних  перездач...  І  невдовзі  після  сесії  мене  виключили.
Минуло  кілька  днів  з  дня  виключення.  Був  вечір.  Я  з  друзями  сидів  у  барі  і  попивав  пиво.  Насолоджувався  часом,  поки  не  забрали  в  армію...  За  столиком  в  кутку  я  помітив  його...  Того  самого  викладача.  Він  пив  пиво,  кидав  фрази  у  бік  дівчат,  вони  хіхікали,  а  він  вважав  себе,  мабуть,  ледве  не  Петросяном.
Я  поставив  бокал  на  стіл  і  встав  зі  стільця.
-  Ти  куди?  -  кинув  один  з  друзів.
-  Зараз...  -  відповів  я  і  підійшов  до  столика  викладача.
-  Степан?  -  здивувався  той.  -  Ти  ще  не  в  армії?  Ха-ха-ха...  Прапору  щось  скажеш  щодо  його  причьоски...  Ха-ха-ха...
В  той  момент  він  був  єдиний,  хто  сміявся  над  своїми  жартами.
-  Так,  я,  Сергій  Йосипович...  -  сказав  я.  -  А  зачіска  в  мене  не  гірша  за  вашу...  До  речі,  в  мене  ще  боржок...  
-  Так?  -  здивувався  той.
-  Ага,  -  посміхнувся  я.
Різким  рухом  я  схопив  одну  з  пляшок  на  столі  і  з  усієї  сили  вдарив  нею  по  голові  Сергія  Йосиповича.  Той  скрикнув  і  впав  зі  стільця.  Я  підбіг,  вдарив  його  по  голові  ще  раз,  бризнула  кров...  Той  ще  скрикнув.  Я  почав  його  бити  ногами  і  вже  чомусь  розбитою  пляшкою...
Наступним  моментом  я  пам'ятаю  друзів,  які  мене  тримають  і  відвідувачів  бару,  які  репетують...  І  сирени  надворі.  Потім  я  вириваюсь  і  вибігаю  надвір...  Позаду  крики  й  тупіт  ніг...
-  Чуєш,  братан,  жрачку  принесли,  -  чую  я.
Повертаю  голову.  Біля  мене  стоїть  молодший  зі  співкамерників.
-  Дякую,  -  киваю  йому  я  і  піднімаюсь  з  койки.
...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268423
рубрика: Проза, Громадянська лірика
дата поступления 04.07.2011

Хто ти?

Я  повільно  розплющив  свої  очі...  Кімната,  стіл,  лампа  над  головою...  Я  не  розумів  анічогісінько,  що,  власне,  дивно,  бо  зазвичай  хоч  щось  зрозуміло.
Збоку  почулись  кроки.
-  Де  я?  -  прохрипів  я.
-  Тут,  -  почув  у  відповідь.
-  Я  на  тому  світі?
-  Залежно  від  того  що  ти  вважаєш  тим,  а  що  цим.
-  Скільки  я  тут  часу?
-  Недовго.
-  А  ти  хто?
-  Краще  подумай  хто  ти  сам...
-  Тобто?  Я  -  це  я.  Хіба  у  мене  є  варіанти?
-  Варіанти  є  завжди.
-  Дурня  якась...  Чому  я  тут  лежу?
-  А  чому  ні?
-  Чому  ти  відповідаєш  запитанням  на  запитання?
-  А  хіба  ти  щойно  зробив  не  так  само?
-  Ну,  от...  Знову...
У  відповідь  тихий  сміх.
-  Випусти  мене  звідси,  -  промовив  я.
-  Іди.  Мені  не  шкода...  Але  куди  ти  підеш?
-  Додому...  Куди  ж  я  ще  можу  піти?
-  Добре...  А  як  ти  підеш?
-  Пішки!!  А  як  я  ще  можу  піти?
-  Дуже  добре...  Змушений  тебе  розчарувати,  але  ти  нікуди  не  підеш.
-  Якого  милого??  
-  Ну,  по-перше,  тобі  нема  куди  йти.  Твій  будинок  згорів  весь  начисто.  Пожежні  не  встигли  навіть  доїхати...
-  О,  ні...
-  По-друге,  ти  не  зможеш  піти,  так  як  ти,  рятуючись  від  вогню,  вистрибнув  з  третього  поверху  і  зламав  ноги...  Обидві  до  того  ж...
-  Як?..
-  І  по-третє...
-  Чекай!!  Ти  брешеш  мені!!  Тупо  і  безсоромно  брешеш!!  По-перше,  якщо  я  зламав  ноги,  то  як  я  можу  ходити?
Я  зіскочив  зі  столу  і  пробігся  довколо  нього.
-  По-друге,  якщо  я  дійсно  зламав,  то  мав  би  бути  в  лікарні...  І...
-  Ти  в  комі.
-  Де??  Як  я  тоді  можу  з  тобою  розмовляти  зараз?  Вигадай  щось  інше.
-  Он  як?  Ну,  дивись.
Зненацька  зникла  кімната,  стіл  і  лампа.  Ми  з'явились  посеред  лікарняної  палати.  На  ліжку  лежало  тіло  надто  схоже  на  моє.  Збоку  сиділа  мама.  На  сусідньому  ліжку  лежало  ще  одне  тіло.  Це  був  мій  батько.  Обидва  були  обгорілі  і  в  гіпсі.
В  пам'яті  спливли  події  -  внаслідок  витоку  газу  вибухнула  кухня,  від  цього  загорілась  решта  будинку.  Я,  рятуючись,  вистрибну  з  вікна,  сподіваючись  вчепитись  за  дерево,  але  не  встиг  вхопитись  і  впав...
Почувся  якийсь  звук,  схожий  на  рінгтон.  Мій  супутник  посміхнувся,  витягнув  з  кишені  телефон,  кілька  разів  мугикнув  і  сказав  мені:
-  Тобі  пора...
-  Туди?  -  я  показав  пальцем  догори.
-  Ні...
-  Туди??  -  я  вказав  пальцем  донизу.
-  Теж  ні.
-  А  куди  ж  тоді?
-  Туди,  -  кивнув  головою  він  на  ліжко.
Я  посміхнувся.  Мій  опонент  сховав  телефон  в  кишеню  і  повернувся  до  мене  спиною.
-  Чекай!  -  скрикнув  я.
-  Що?  -  зупинився  той.
-  Хто  ти  такий?
-  Я?  Я  тут  працюю...  
-  Ким?
-  Гарне  запитання...
-  І,  все  таки,  хто  ти?
-  Краще  подумай  хто  ти  сам...  -  посміхнувся  він.
Я  посміхнувся...
Наступної  миті  я  почув  "Лікарю,  він  прийшов  до  тями"...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268057
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 01.07.2011

КОНТРОЛЬ (уривок) (2)

-  Ну,  і  як  тобі  все  це?  –  запитав  у  Марії  Сергій  годину  по  перебуванню.
-  Не  знаю…  Якось  все  таке  надто  дитяче…  Ніби  гра…
-  Ти  вже  не  нервуєшся?
-  Жартуєш?!  Та  я  вся  на  нервах.  Мене  викрадають,  потім  розповідають  про  якийсь  Контроль,  потім  за  нами  полюють,  потім  привозять  сюди...  Я  маю  бути  спокійна?!  Не  сміши  мене,  Серж…
-  Та  не  переживай!  Все  буде  нормально…
-  …  або  ні.  Але  тоді  все  буде  дуже  погано!  Ти  це  хотів  сказати?
-  Ні,  -  посміхнувся  Сергій.
Гупнули  двері.  В  кімнату  зайшов  Дмитро  і  важко  сів  на  диван.
-  Ледве  втік…  Нічого,  ще  й  не  з  такого  вибирався.
-  А  де  ти  був?  –  запитав  Сергій  у  Дмитра.
-  Зустрічався  зі  зв’язним…  Він  передав  мені  деяку  інформацію  від  моєї  людини  в  Контролі…
-  У  тебе  є  там  свої  люди?!
-  Так,  а  що  тут  дивного?..  Можна  подумати,  у  злочинців  нема  своїх  джерел  у  міліції…  Та  мова  не  про  це…  Коротше  кажучи,  шепнули  мені,  що  зараз  вас  Контроль  дуже  шукає…  Очевидно,  ви  надто  важливі  фігури  і  надто  небезпечні  для  них…  Хоча,  що  у  вас  ТАКОГО  –  я  не  бачу…
-  Ото  ж  бо  й  воно…  -  посміхнувся  Сергій,  -  Я  –  простий  офісний  працівник,  Марія  –  просто  хімік-лаборант…  Що  у  нас  такого  небезпечного?
-  Думаю,  ви  сильні  Неконтрольовані…  Або  один  з  вас…
-  Хто  саме?  –  звів  брови  Сергій.
-  Не  знаю…  Ви  становите  реальну  загрозу  у  випадку,  якщо  будете  боротись  і  розвивати  свої  навички…
-  Які,  блін,  навички?  –  аж  вигукнув  Сергій.
Всі  повернулись  до  нього.  Дамартський  ніяковіло  посміхнувся  і  всі  розвернулись  назад.  Сергій  продовжив:
-  Звідки  в  нас  навички?  Я  навіть  жонглювати  не  вмію.  А  про  який  телекінез  та  телепатію  може  йти  мова?...
-  В  вас  є  ці  навички!  –  твердо  сказав  Дмитро.  –  Просто  ви  про  це  не  знаєте.  Ви  не  пробували  їх  розвивати…  
-  Та  що  ти  мені  втираєш?  –  розсердився  Дамартський.  –  Я  не  пробував?!  Та  я  в  дитинстві  мріяв  були  телепатом…  Як  і  кожна,  мабуть,  дитина!  Розумієш?
-  Серж!  -    перервала  його  раптом  Марія.  –  Я  володію  телекінезом…
-  ЩО?!
-  Пам’ятаєш,  я  в  дитинстві  часто  била  посуду?
-  Ну?
-  Так  от,  я  її  била  не  тому,  що  «висковзнула  мокра  тарілка».  В  мене  бувало  що  я  водила  біля  посуду  руками  і  він  рухався…  Мені  було  страшно…  Я  нікому  не  казала.  Я  боялась,  що  мене  здадуть  в  психлікарню.  При  «совєтах»  це  було  дуже  розповсюджено…  Я  боялась…  Мені  було  страшно…
І  Марія  розплакалась,  сховавши  обличчя  в  лодонях.
-  Ти  ще  будеш  зі  мною  сперечатись?  –  після  мовчанки  глянув  на  Сергія  Дмитро.
-  Але  ж  нема  в  мене  навичок…
-  Тренуй!  В  тебе  тепер  багато  вільного  часу…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267605
рубрика: Проза, Громадянська лірика
дата поступления 29.06.2011

2113

Ми  стояли  і  дивились  одне  на  одного  -  він  та  я.  Мовчали  обидва.  Слова  тут  були  зайвими  і  могли  б  нашкодити.  Я  знав,  та  і  він  знав,  що  вчинили  ми  неправильно  і  не  слід  було...  але  пізно.  Ми  це  зробили.  Вже  зробили.
Першим  подав  голос  він:
-  Ну,  що  робитимемо?
-  Не  знаю.  Може  забудемо  про  це  все?
-  Просто  підемо  і  вдамо,  що  цього  ніколи  не  трапилось?
-  І  якщо  хто  запитає  -  цього  ніколи  не  відбувалось...  Так,  саме  так...
-  Впевнений?
-  Так.  Чим  не  варіант?
-  Добре.  Мабуть,  ти  правий.
-  Вибач,  що  так  сталось.
-  Та  нічого.  Все  нормально.
-  Точно?
-  Так.  
Ми  розійшлись.  Таємниця  залишилась  лежати  прямо  там,  де  ми  її  залишили.  Лежала  вона  довго,  аж  поки  не  розмокла  і  не  стала  безформною  купою  казна-чого.  
А  ми  потім  і  забули  про  те,  що  тоді,  одного  літнього  вечора  зустрілись,  зговорились,  випили  "для  хоробрості",  пішли  в  один  із  закинутих  будинків  та  намалювали  на  знайденому  в  моїй  сумці  листку  паперу  портрети  одне  одного.
Що  тут  такого,  запитаєте  ви?  Нічого,  окрім  того,  що  малювання  було  заборонено  ще  в  далекому  2100  році...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=265821
рубрика: Проза, Громадянська лірика
дата поступления 19.06.2011

Дзвінок

Телефонний  дзвінок  перериває  мої  роздуми  про  сенс  буття.  Знімаю  трубку:
-  Алло?
-  Привіт.  Це  я.
-  Як  ти?
-  Погано.  Дуже  погано.
-  Щось  трапилось?
-  Так!!  Уяви  собі!!  Його  більше  нема!!
-  Розумію.  Що  ти  зараз  робиш?
-  Стою  на  балконі.
-  Збираєшся  стрибати  вниз?
-  Не  знаю.  Можливо.  Ще  не  знаю...  Поки  що...
І  після  короткої  паузи:
-  Приїжджай  до  мене...
-  Ні.  Вибач,  я  на  роботі.
-  Кинь!!  Плювати  на  неї!!  Можливо  ти  Його  заміниш!!  Приїжджай!!  
-  Ні.  Моя  робота  щоб  допомагати  людям...
-  Плювати  на  них  усіх!!  Ти  хочеш  моєї  смерті??...
Натискаю  кнопку  на  столі.  З'являється  Женя,  киває  мені  "Адресу  визначено",  я  показую  пальцем  на  вулицю,  він  киває,  кричить  комусь  в  коридорі  "Виїжджаємо!!"  і  виходить.  Повертаюсь  до  розмови.
-  ...  суїциду??  Так??  Ти  цього  хочеш??  -  чую  в  трубці.
-  Ні,  чекай.  Все  не  так  погано...
Короткий  істеричний  сміх...
-  Не  так??  Звісно,  що  не  так!!  Все  ще  гірше...  Все  просто  жахливо!!  Тобі  це  хотілось  сказати?  Так?
-  Ні.  Чекай!!
-  Що  чекати?  Стою  на  балконі  на  стільчику...  Що  чекати?  Навіщо?  Є  сенс?
-  Так,  є.  Все  зміниться...
-  Справді?  Ти  так  вважаєш??  Невже??
-  Звичайно...
-  Все,  я  стрибаю!!
-  Стій!!  А  як  до  цього  віднесуться  твої  друзі?
-  Хто?  Друзі??  Ніяк!!  Їх  нема!!  Вони  зникли  разом  з  Ним!!  Всі!!  Всі  до  одного...  Жоден  не  залишився...
-  Зрозумій!  Це  не  вихід!!
-  Справді?  А  що  вихід??  Що?
-  Такі  проблеми  не  лише  в  тебе...
-  Та  плювати  на  інших!!  На  всіх  до  одного!!  Мені  нема  що  втрачати...
-  Чекай!!  Стій!!
-  ...  дякую  за  розмову...  Пробач,  якщо  щось  було  не  так...  Хм,  я  навіть  не  знаю  як  тебе  звати...
-  Володимир.
-  Класно...  Я  -  Саша...  І  я  зараз  стрибну  з  балкону...  Прямо  зараз.
-  Ні!!  Чекай!!
-  Бувай...  Пробач...
-  Стій!!
Шум  вітру  в  трубці,  хлопок,  голос  "Спіймали!!"  і  радісний  голос  Жені:
-  Ми  встигли!  Все  чудово.
-  Добре.
Кладу  трубку.  Подумати  тільки...  Це  вже  шостий  абонент  за  годину...
А  чому  дивуватись?  Це  гаряча  лінія.  Для  критичних  ситуацій.
Звісно,  відсутність  Інтернету  в  суспільстві,  яке  практично  виховане  і  вирощене  на  ньому  -  це  катастрофа.
Знову  телефонний  дзвінок.  Прокашлююсь,  знімаю  трубку:
-  Алло?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=265481
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.06.2011

Мікрофон

Вже  кілька  років  з  року  в  рік
Виходиш  ти  на  сцену
І  кілька  сотень  чоловік
Дивляться  за  цим  шалено.
І  кожен  раз  твої  думки
Про  те,  що  треба  закінчити.
Але  лунають  оплески,
Без  яких  не  хочеш  жити.

Та  у  руці  знов  мікрофон
І  усі  дивляться  на  тебе
Настрій  твій  як  хамелеон  -  
Для  публіки  такий,  як  треба.

"Неначе  все  вже  так  набридло.
Не  хочеться  виходити",  -
Знову,  як  мухи  на  повидло
Злетілися  такі  думки.
Але  направлено  прожектор,
Чекають  всі  -  і  ти  ідеш.
Із  публіки  поплескав  дехто
І  решта  розпочали  теж.

Бо  у  руці  знов  мікрофон
І  усі  дивляться  на  тебе
Настрій  твій  як  хамелеон  -  
Для  публіки  такий,  як  треба.

Хоч  знає  публіка  давно,
Що  нового  ти  не  скажеш,
Та  аплодують  все  одно,
Як  і  минулого  разу  майже.
Хоч  твоя  роль  не  найцінніша,
Але  й  на  неї  попит  є.
Ти  відрізняєшся  від  інших.
Ти  -  конферансьє.

Та  у  руці  знов  мікрофон
І  усі  дивляться  на  тебе
Настрій  твій  як  хамелеон  -  
Для  публіки  такий,  як  треба...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=264802
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 13.06.2011

33

33…  Так,  все  виміряно  і  точно  відомо…
32,  31…
А  якщо  подумати,  то  я  ж  нічого,  практично,  не  втрачаю…  Лише  життя…Решти  й  так  нема…
30,  29…
Сім’я…  Тут  не  склалось.  І  хтозна  хто  в  цьому  винен.
28,  27…
Друзі…  Що  ж.  Вони  називають  себе  друзями  лише  коли  їм  щось  від  тебе  потрібно.  Звісно…  А  якщо  щось  сам  попросиш…
26,  25…
Робота…  А  що  робота?  Навіщо  взагалі  пхатись  в  ту  смердючу  контору  до  десятка  інших,  кожен  з  яких  вважає  себе  царем  та  Богом,  а  насправді  нічого  не  вміє.  А  понтів…
24,  23…
Багатство…  Чого  нема  –  того  нема.  В  когось  є,  в  когось  –  ні.  Це  не  показник  щастя…
22,  21…
З  якого  місця  все  пішло  шкереберть?  Риторичне  запитання.  З  самого  початку?..  Ні,  дещо  пізніше…  Зі  школи…
20,  19…
Школа  –  безглузде  марнування  часу.  Безліч  зайвих,  нікому  не  потрібних  предметів,  які  й  не  згодяться  в  подальшому  житті.  І  найголовніше  –  вибору  ніхто  не  дає…  Вчіть,  дітки!!
18,  17…
Університет…  Тут  не  краще.  Перші  кілька  років  кишать  другорядними  предметами…  Хоч  би  не  було  по  них  екзаменів…  А  ні!  Екзамен  –  і  стипендія  у  фізика  летить  через  історію.
16,  15…
Кажуть,  що  все  що  відбувається  –  на  краще.  Три  ха-ха!  Кому  ж  краще  якщо  у  нього  машина  згоріла?  Отож-бо  й  воно…
14,  13…
А,  власне,  хто  у  цьому  всьому  винен?  По-моєму,  ніхто…  Хіба  не  так?..
12,  11…
Ні,  точно  хтось  має  бути  винним.  Невже  я  сам  у  всьому…  Ні,  ні,  ні…
10,  9…
Хтось  вийшов  з  будинку…  Сергійович.  Мабуть,  на  роботу.  О,  мене  помітив…  Що  він  кричить?..  По-моєму,  до  мене…  Здається,  сюди  біжить…
8,  7…
Ні,  не  встигне…  Надто  високий  поверх…
6,  5…
Яке  свіже  тут  повітря…  Треба  ж  таке,  ніколи  не  помічав…  І  краєвиди  звідси  гарні…  Щось  я  відволікся…
4,  3…
Він  стукає  в  двері…  Звісно,  не  може  відчинити…  Я  заблокував  їх  ззовні…  Прощавай  та  дякую  за  все,  світе!  Я  «гарно»  погостював,  а  в  гостях  довго  затримуватись  не  прийнято…
2,  1…
…
Не  знаю,  що  мені  допомогло  найбільш  –  8  поверх,  КамАЗ,  з  яким  я  зіткнувся  при  падінні,  чи  асфальтна  дорога…  Все  одно…  Все  одно,  це  вже  не  так  суттєво…  Від  таких  думок  я,  мабуть,  міг  би  й  заплакати…  Але  не  можу…  Мертві  не  плачуть…


11.11  -  30.12.10

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=264336
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 10.06.2011

Не потрібно знати (уривок)

Додому  ми  їхали  майже  в  повній  темряві.  На  щастя  дороги  були  майже  порожні.  Лиш  де-не-де  були  самотні  авто  та  мотоциклісти.
Вероніка  увімкнула  радіо.  Там  якраз  була  пісня  гурту  «С.К.А.Й.»  та  Гайтани.
Вероніка  посміхнулась  та  разом  з  Віктором  почали  підспівувати  співакам:
Як  холодно  без  тебе,  сумно  як  -
Заплаканії  вікна.
З  тобою  бути  мій  таємний  знак,
Що  жити  без  тебе  ніяк  не  звикну.
Так  холодно  коли  тебе  нема  -
Без  сонця  не  воскресну.
Бо  в  серці  залишилася  зима,
А  над  тобою  теплі  весни.
І  приспів  з  жестикуляцією:
Не  йди!  Не  йди!  Не  йди!..
-  ОБЕРЕЖНО!!  –  крикнув  Андрій.  –  Дорога!!
Віктор  різко  кинув  погляд  і  крутнув  руль  вправо.  Машина  проїхала  кілька  метрів  і  зупинилась.
-  Якого  біса?!  –  лайнувся  Віктор  і  вийшовши  з  авто  рушив  до  трьох  машин,  які  стояли  поперек  дороги.
Я  пішов  слідом.  Андрій  з  Веронікою  залишились  всередині  авто.
За  рядом  з  машин  стояла  група  людей  в  шкіряних  та  спортивних  куртках,  потім  ще  три  машини.  Вони  лаялись,  щось  доводили  і  кудись  один  одного  посилали.
-  Хлопці,  звільніть  дорогу,  га?  –  кинув  Віктор,  обійшовши  машини.  –  Їхати  треба.  Чого  ви  тут  перегородили?
-  Ну,  то  й  їдь!  –  відказав  крайній  і  плюнув  собі  під  ноги.  –  Що  ми,  не  пускаємо  тебе?
-  Ваші  авто  не  дають  проїхати…
-  І  що?  –  посміхнувся  той.
-  Та  досить,  чого  ти?  Віджени  крайню  тачку,  -  кинув  хтось  з  натовпу.
Очевидно,  крикнув  хтось  вагомий,  бо  крайній  похитав  головою,  пішов,  сів  у  джип  і  відігнав  трохи  вбік.
-  Давайте,  їдьте!  Тільки  швидко!  –  кинув  він.
Ми  сіли  в  свою  машину.  Віктор  завів  мотор  і  авто  поволі  поїхало  повз  людей  в  куртках  і  кілька  джипів.  Я  кинув  оком  по  натовпу.  
-  Глянь,  Вік!  Он  той  хлопець  в  синіх  джинсах!  Пам’ятаєш  його?
-  Так!  –  глянув  Віктор.  -  З  нами  на  курсах  був!  Влад,  по-моєму…
Той,  на  кого  ми  дивились,  глянув  в  наш  бік  і  по  очам  ми  зрозуміли,  що  і  він  нас  впізнав.  Ми  синхронно  відвернулись  убік,  так  як  уже  виїжджали  з  оточення.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=263497
рубрика: Проза, Поема
дата поступления 05.06.2011

Ти, я і він

Ну,  от!  Ми  йдемо  удвох  по  вулиці.  А  надворі  вечір  і  прохолодно.  Добре.  що  хоч  дощу  немає.
А  пам'ятаєш,  всього-на-всього  рік  тому  нас  було  троє  -  ти.  я  і  він.  Ми  були  нерозлучні.  Всіляко  допомагали  одне  одному.  Ми  були  успішні,  щасливі.  Все  завдяки  нашій  співпраці...  Ти,  я  він.
А  потім...  потім  він  зник...  Пропав  взагалі...  Це  було  у  Лас-Вегасі.  Пам'ятаєш?  Ми  були  там  втрьох...  Він  зник  якось  непомітно.  Був,  був,  був,  а  потім  ми  прокинулись  одного  ранку,  а  його  нема...  Можливо,  це  твоя  вина  -  що  ти  до  мене  не  дослухався.  Можливо,  моя  -  бо  все-таки  не  зміг  вмовити.  А,  можливо,  він  просто  не  був  до  цього  готовий...
Так,  уже  вечір.  І  пора  вже  повертатись  до  нічліжки,  де  ми  знайдемо  ліжко  і  переночуємо.  А  зранку  буде  знову  новий  день,  ціллю  якого  буде  дожити  до  наступного  ранку.  А  потім  ще  один...  І  так  допоки  одного  ранку  ми  не  прокинемось...
І  йдемо  ми  удвох  по  вулиці.  А  колись  нас  було  троє  -  ти,  я  -  твій  Розум,  і  він  -  твій  Капітал...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=262778
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 01.06.2011

Вона того варта

…
«Ваше?»  -  запитав  патрульний.
«Моє…»  -  кинув  я  і  підготувався  тікати.
«Ви  заарештовані…»  -  почав  було  він.
Я,  не  чекаючи  продовження  кинувся  вбік  та  дав  чосу  нічними  вулицями.  Пробіг  вузьким  провулком,  різко  повернув  на  пустир.  Там  залишалось  всього  нічого  –  перебігти  його,  далі  вуличка  імені  якогось  політика,  сквер  –  і  я  дома,  де  мене  вони  не  спіймають…
Але  на  пустирі  мене  чекала  несподіванка.  Він  був  перегороджений  двома  патрульними  машинами.  Біля  них  стояли  троє  з  дубинками.  Вони  точно  чекали  саме  на  мене.
«Стій!!»  -  крикнув  один  з  них  мені.
Я  хотів  було  бігти  назад,  але  ззаду  вже  підбігли  відставші  і  повалили  мене  на  підлогу.  Наручники,  стусани,  машина.
…
«Ну,  навіщо?  -  це  було  перше,  що  я  почув  в  кабінеті  слідчого.  –  Ти  ж  обіцяв  зав’язати!!  Ти,  трясця  твоїй  матері,  обіцяв  мені!!  Нащо  воно  тобі?  Вона  того  не  варта!!  Ти  що,  не  розумієш?!»
Потім  він  ковтнув  слину  і  тихіше  запитав:
«Ти  знаєш  скільки  тобі  за  це  світить?»
«Скільки?»
«Десятка  –  мінімум!!  Якщо  я  зможу  всілякі  там  співробітництва  приписати…  Але  десять  років…  Ти  розумієш?  Десять!!»
«Мені  все  одно…  -  мовив  я  і  за  кілька  секунд  мовчанки  додав:  –  Сподіваюсь,  ти  мене  влаштуєш  в  одну  в’язницю  до  Гетьмана  і  Бородатого?»
«Так…  Звісно…  Три  сина  –  і  всі  троє  у  в’язниці…  Подумати  тільки…  Хіба  ж  я  вас  в  університет  не  влаштував?  Хіба  ж  я  не  доглядав  за  вами?  За  що  ви  мене  так,  діти  мої,  діти…»
«Забий,  батя…  -  поплескав  я  його  по  плечу.  –  Це  все  дрібниці…»
Слідчий  закурив…
…
Зараз  я  сиджу  в  камері.  Чекаю.  Так,  незабаром  суд.  Десять  років  –  мінімум.  Довічне  –  максимум.  Нічого…  Це  все  того  варте…  Я  не  жалкую  ні  про  що.  
А  чому,  власне,  повинен?  Я  ж  не  зробив  нічого  поганого…
Так,  я  порушив  закон.  Але  хто  його  пише?  Всілякі  дядьки,  ціль  яких  набити  в  кишені  побільше  кольорових  папірців  та  безтурботно  дожити  до  кінця  своїх  днів  –  і  більше  анічогісінько…
А  що  я  такого  зробив?  Боровся  за  відбудову  рідної  мови…  Привіз  із-за  кордону  книги,  написані  рідною  мовою  і  видані  десь  там,  за  межами  цього  пекла…  Так,  це  все  що  я  зробив…  Я  прагнув  відновити  країну…  Не  дати  їй  перетворитись  в  кілька  областей  іншої  держави,  яка  нав’язує  нам  своє  і  прагне  затоптати  в  гній  наше…  Я  прагнув…  І  в  мене  майже  вийшло.
Нічого,  ще  не  все  закінчено…  Я  вийду  із-за  гратів  і  буду  боротись  далі…
Так,  моя  ціль  –  це  мова.  Вона  того  варта…  Я  точно  знаю…
…
..
.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=262735
рубрика: Проза, Громадянська лірика
дата поступления 01.06.2011

КОНТРОЛЬ (уривок)

ТУК-ТУК-ТУК!
Сергій  відкрив  очі,  поглянув  на  будильник.  Пів-сьомої.  Прокинутись  і  встати  було  дуже  важко  і  через  те,  що  було  так  рано,  і  через  те,  що  ліг  так  пізно.
ТУК-ТУК-ТУК!
-  Блін!  –  сказав  про  себе  Дамартський,  а  вголос  кинув:  -  ІДУ!!
Встав  з  ліжка,  натягнув  джинси  і  почовгав  до  вхідних  дверей:
-  Хто  там  так  рано?
-  ЖЕК!
-  Хто?!
Сергій  глянув  у  двірне  вічко  –  стояло  двоє  у  смокінгах.
-  Відкрийте!  Ми  з  ЖЕКу.  У  вас  десь  в  будинку  труба  протікає.  Ми  шукаємо  де.
-  А  інструменти  де  ваші?
-  Все  є.  Відкрийте  двері!
Сергій  знов  поглянув  у  вічко.  Люди  із  ЖЕКу  прийшли  в  смокінгах,  щоб  відремонтувати  трубу…  Що  тут  звучить  як  дурня?  Та  це  взагалі  звучить  по-дурному…  Що  там  вчора  казав  цей  Дмитро?..  Дивні  люди  з  державної  організації…  
-  А-а-а!  –  донісся  з  двору  крик  Марійки.  –  Куди  ви  мене  тягнете?
Ривком  Сергій  кинувся  до  вікна  і  помітив,  як  двоє  в  смокінгах  тягнули  Марію  до  фургону.
-  Чорт!  Він  був  правий…
ТУК-ТУК-ТУК!
Дамартський  швидко  натягнув  футболку,  кросівки,  накинув  куртку  і  кинувся  до  вікна.  Він  почув,  що  двері  в  його  квартиру  вже  починали  вибивати.  Відчинив  вікно.  Кинув  погляд  вправо  –  там  була  водостічна  труба.  Двері  вже  тріщали.
Сергій  вхопився  за  трубу  і  почав  повільно  спускатись  донизу.    Прямо  під  трубою  стояла  машина.  Трішки  збоку  були  двоє  в  смокінгах.  Ще  двоє  вже  виламали  двері  і  нишпорили  квартирою.
-  Гей,  ти!!  –  почув  Сергій  у  себе  над  головою.
З  вікна  висунулась  постать  в  смокінгу.  Не  гаючи  часу,  Дамартський  зістрибнув  з  труби  прямо  на  одного  з  людей  в  смокінгах.  Той  гепнувся  і  відключився.  Другий  накинувся  на  Сергія,  але  той  ударом  ноги  прямо  в  сонячне  сплетіння  відкинув  нападника  кудись  вбік.
Потім  різким  рухом  відчинив  дверцята  фургона.  Там  сиділа  налякана  і  заплакана  Марія.
-  Серж?!
-  Швидко!  Тікаємо  звідси!
-  Хто  це  такі,  Серж?
-  Потім  розповім…  Побігли.
Вже  чувся  стукіт  туфлів  в  під’їзді.  
-  Побігли!
Сергій  витягнув  Марію  з  фургону  і  вони  кинулись  до  виходу  з  двору.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=261834
рубрика: Проза, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 26.05.2011

Трохи моїх роздумів

...
Що  ми  дізнались  нового,  дивлячись  телебачення:
1)  Слово  "талант"  означає  "улюбленець  публіки".
2)  Все  сучасне  шкідливо  для  життя.
3)  Фраза  "На  крок  попереду"  означає  "Одні  з  останніх".
4)  Поплавський  готує  так  само,  як  і  співає.
...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=261577
рубрика: Інше, Сатира
дата поступления 25.05.2011

Всього трохи часу

Я  підійшов  на  дверей  і  натиснув  на  дзвінок.  За  кілька  секунд  двері  відчинив  хлопець,  що  виглядав  на  років  18:
«Ви  з  комп’ютерної  фірми?»
«Так!»  –  відповів  я.
«Заходьте.»
Комп’ютер  стояв  на  столі  в  першій  же  кімнаті.
«Здається,  операційна  система  дуба  дала…»  -  висловив  припущення  хазяїн.
За  годину  я  зробив  роботу,  підійшов  той  хлопець,  глянув  результат  і  запитав:
«Скільки  з  мене?»
«3  години…Тариф  3:1.»
«Так,  звісно,»  -  винувато  посміхнувся  хлопець,  вийняв  з  кишені  тайм-ресівер  та,  приєднавшись  до  мого,  злив  3  години.  Я  відчув  себе  молодшим.  А  хлопець  постарішав  на  180  хвилин  …
Я  вийшов  з  будинку.  Збоку  торгувала  пресою  якась  бабця.  З  кожною  проданою  газетою  вона  ставала  все  молодшою  і  молодшою…  Підійшов  тролейбус.  Я  зайшов.
«Хто  не  оплатив  проїзд?  –  почув  я  голос  кондуктора  і  звернення  до  мене:  -  Молодий  чоловіче.  У  вас  є  квиточок?»
«Ні,»  -  відповів  я.
«Оплачуємо.  2:1»  -  пронизливим  голосом  сказала  кондуктор.
Ще  мить,  клацання  тайм-ресіверами  –  і  я  стояв,  постарівши  на  10  хвилин,  а  кондукторша  ішла  собі  далі.  А  я,  син  заможного  бізнесмена,  їхав  собі  далі,  поглядаючи  час  від  часу  у  вікно.  За  вікнами  промайнули  знайомі  будинки.  Моя  зупинка.
Я  вийшов,  трішки  пройшов  і  піднявся  по  сходах  до  свого  будинку.  Відчинив  двері,  зайшов  і  зняв  куртку.  
«Ну,  як  справи?»  -  поцікавилась  мама.
«Трохи  підзаробив,»  -  відповів  я.
Так,  я  заробив  всього  трохи  часу.  Але  це  найтвердіша  і  найцінніша  одиниця.  Хто  більше  заробляє,  той  живе  вічно.  Ну,  майже  вічно.
«Зайди  до  батька,»  -  попросила  мама.
Я  зайшов  до  зали.  Хлопчак  років  10  сидів  у  кріслі,  тримав  в  зубах  сигару  і  читав  газету.  Побачивши  мене,  мовив  басом:
«Привіт,  сину!  Як  там?»
«Привіт,  тату!»  -  відповів  йому  я.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=261467
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 24.05.2011

Зупинка, дощ і парасоля

Мені  подобаються  твої  очі,
Мені  подобаються  твої  брови.
Можливо,  це  просто  доля,
Хоча  і  зустрілись  ми  тут  випадково.
Ти  просто  йшла  собі  на  зупинку,
Я  просто  чекав  до  себе  маршрутку,
Ти  просто  спитала  котра  година.
Бо  просто  забула  годинник  у  куртці.

А  я  промовчав,  не  знав  що  казати,
А  ти  подумала,  що  я  соромлюсь,
А  я  забув  якраз  дома  мобільний,
А  годинники  я  взагалі  не  ношу.
І  ти  стояла  з  кольоровим  пакетом,
І  я  сидів  з  кольоровим  журналом,
І  тут  узяв  й  розпочався  дощ,
І  ти  парасольку  із  сумки  дістала.

Я  просто  забув  парасолю  вдома,
Я  просто  мовчки  став  під  твою,
Ти  просто  вдала,  що  нічого  не  сталось.
Ми  просто  стояли  й  посміхались  дощу.
І  тут  під’їхала  твоя  маршрутка  –  
Який  невчасний  поворот  долі!  –
Ти  поїхала,  а  мені  лишились
Зупинка,  дощ  і  парасоля.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=261263
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2011

Остання фраза

…
«Ну,  ти  й  сволота!..»  -  процідив  крізь  зуби  він.
Постріл,  мізки  на  стіні  і  його  труп  на  землі.
Я  засунув  пістолет  за  пояс  і  швидким  кроком  рушив  до  авто.  Уже  всередині  дав  волю  емоціям  –  почав  бити  кулаком  по  сидінню,  щось  кричати  та  лаятись.  За  кілька  секунд  це  минуло  –  я  вставив  ключ,  завів  машину  і  рушив  додому.
Не  встиг  зайти,  як  почув  вібрацію  мобільного  в  кишені:
«Ти  все  зробив?»
«Так,»  -  мовив  я.
«Гроші  на  картці…»
Так  було  завжди.  Дзвінок,  п’ять  хвилин  на  машині  до  місця,  об’єкт,  ще  п’ять  хвилин,  остання  фраза,  постріл  –  і  все.  Нічого  незвичайного.  Так,  я  екзекутор.  Так,  я  пристрілюю  людей.  Але  ні,  це  мені  аж  нітрохи  не  подобається…  Бо  і  не  мало  б.
Далі  як  завжди  –  пиво,  телевізор,  знову  ніч,  і  знову  ранковий  телефонний  дзвінок  про  нове  завдання.  І  знову  п’ята  –  і  я  знову  їду  за  об’єктом…
Цього  разу  це  була  дівчина.  Молода,  років  двадцяти  –  не  більше.  Але  вона  сиділа  мовчки,  нічого  не  казала.  Так,  знала  хто  я  і  куди  її  везуть.  Трясця!  Якби  вона  почала  благати  про  помилування  –  я  би  її  відпустив…  Точно  б  відпустив…  Але  вона  мовчала  і  дивилась  на  те,  як  заходить  сонце  –  це  був  останній  захід  у  її  житті.
Ось  ми  приїхали  на  місце.  Я  зупинив  машину.
«Скільки  тобі?»  -  кинув  їй  я.
«Дев’ятнадцять…»
«Як  тебе  звуть?»
«Що?»  -  гидливо  посміхнулась  вона.
«Нічого…  Виходь.»
Ми  підійшли  до  стінки.  Вчорашнього  тіла  не  було.  Я  не  знаю  куди  воно  поділось.  Я  ще  ніколи  не  бачив,  щоб  воно  залишалось  на  інший  день…  Вони  завжди  кудись  зникали…
Дівчина  стала  біля  стінки.  Я  відійшов  на  п’ять  кроків,  вийняв  пістолет:
«Остання  фраза…»
Дівчина  посміхнулась:
«Прощавай…»
Я  чомусь  опустив  пістолет.
«Стріляй!  Чого  ти?»  -  посміхнулась  вона.
Я  знову  навів  пістолет,  прицілився,  знову  її  посмішка  –  і  рука  сама  опускається.
«Стріляй!!»
Я  не  міг…  Спересердя  вистрілив  кудись  вбік,  у  стінку.
«Тікай  звідси!  -  кинув  я  їй.  –  Біжи  так  швидко,  як  можеш…  Давай,  поки  я  не  передумав…»
«Що?!»  -  здивовано  перепитала  вона.
«Тікай!!»  -  ледь  не  плачучи  крикнув  я.
«Невже  і  у  вас  є  емоції?..»  -  посміхнулась  вона  і  кинулась  кудись  в  темряву.
Я  стояв  на  тому  ж  місці,  пістолет  лежав  десь  біля  ніг…    Я  розумів,  що  зробив  щойно  велику  помилку,  найбільшу  у  житті.  Найфатальнішу…
«Джонні,  Джонні…  -  почув  я  з-за  спини.  –  Як  ти  міг?  Ти  розумієш,  що  тепер  я  змушений  вбити  тебе?  Я  від  тебе  не  очікував  такого…  Джонні,  Джонні…»
Я  стояв  і  далі,  похиливши  голову.
«Ну,  що  ж..  Яка  твоя  остання  фраза,  Джонні?..»
…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=261262
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 23.05.2011

Випадкова зустріч

Я  знайшов  її  зовсім  випадково.  Просто  займався  своєю  звичайною  щоденною  роботою.  Я  не  робив  нічого  незвичайного  для  себе.  Просто  мені  прийшло  від  неї  повідомлення.  Це  було  десь  під  вечір.  Спершу  я  трохи  здивувався,  потім  задумався,  глянув  список  своїх  контактів  –  її  там  не  було.  Звісно,  дехто  з  чудернацьким  ніком  G-395.  Та  і  в  принципі,  мабуть,  не  могло  би  бути.  Так  ми  зустрілись.
Я  відразу  ж  відправив  їй  відповідь.  Але  повідомлення  не  було.  Я  чекав  день,  два,  три,  тиждень,  два  тижні.  Врешті  не  витерпів  і  написав  знову.  Мовчанка,  як  і  очікувалось.
Я  почав  божеволіти.  Здавалося  б,  я  міг  би  віддати  усі  гігабайти  на  своєму  жорсткому  диску  заради  лише  однієї  її  відповіді,  заради  лише  однієї  фрази  на  зразок  «У  мене  все  добре.  А  як  ти?».  
Звісно,  можливо,  ми  зовсім  не  пара.  Нехай,  ми  все  одно  ніколи  не  будемо  разом.  Окей,  добре…  Нехай,  так.  Згоден…  Але  хай  вона  відповість…  
Ще  за  день  я  зрозумів  що  я  не  можу  без  неї  існувати…  Зовсім  не  можу.  В  принципі.  Я  почав  працювати  навіть  не  настільки  старанно,  як  раніше.  Коли  був  вільний  час  я  посилав  їй  запити  знову  і  знову.  Вже  вкотре…  І  не  отримував  у  відповідь  анічогісінько.  Жодного  байта,  жодного  біта…  Нічого.
Хоча  на  що  я  сподівався?  Що  хотів  отримати?  Не  знаю…  Це  важке  запитання.
Наступного  дня  я  все  ж  знайшов  її.  Також  випадково.  Просто  в  списку  розсилок  помітив  її  нік…  Я  зрадів,  відправив  їй  лист…  Але  яке  було  моє  розчарування,  коли  я  дізнався,  що  G-395  це  просто  бот…  Так  звичайнісінький  спам  -  бот…  Такий  самий,  як  і  мільйони  інших…  Точнісінько  такий  самий  як  і  я,  бот  KL-2302.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=261007
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2011

Без емоцій

Я  прокинувся.  Була  сьома  ранку.  Сонце  світило  прямісінько  в  очі.  Я  перекотився  на  бік,  встав  з  ліжка  і  пішов  до  ванної.  Душ,  кілька  ампул  з  сандвічами,  ампула  з  кавою  і  я  рушив  по  маршруту  роботи.
Була  середина  весни,  тому  було  досить  тепло.  Тролейбус  майже  доверху  набився  студентами,  школярами,  пенсіонерами  та  офісними  працівниками  типу  мене.  Школярі  щось  весело  гукали  одне  одному.  Студенти  поглядали  у  вікна.  Бабці  раділи,  що  потеплішало  і  як  завжди  казали,  що  в  їхні  часи  було  все  одно  краще…
З  цього  галасливо-метушливого  натовпу  вирізнялись  лише  я  і  ще  кілька  осіб.  Ні,  не  тим,  що  ми  були  єдині  в  костюмах.  І  не  тим,  що  у  нас  були  майже  ідентичні  кейси.  І  не  тим,  що  ми  не  дивились  у  вікна.  Ми  єдині  не  посміхались.  Ми  єдині  не  виражали  жодних  емоцій.  Навіть  найменших…
В  кінці  тролейбуса  один  чолов’яга  з  надто  гучним  голосом  розповів  анекдот  іншому.  Весь  тролейбус,  включаючи  водія  і  кондуктора,  дружно  почав  сміятись.  Весь,  окрім  нас…  Так,  анекдот  і  справді  був  кумедним.  Але  ми  не  виявили  жодних  емоцій.
За  кілька  хвилин  ми  вже  були  на  робочих  місцях.  Увімкнені  комп’ютери,  руки  на  клавіатурах,  повна  зосередженість  на  справі.  І  так  до  обіду.
Потім  столова,  ампула  зі  спагеті,  ампула  з  чаєм  –  і  ми  повертаємось  назад,  до  роботи.
Вечір.  Офіс  знову  стає  порожнім  і  я,  як  і  десятки  інших,  знову  заходжу  в  тролейбус,  знову  десять  хвилин  і  я  вже  вдома.  А  там  ампула  з  макаронами,  ампула  соку  і  вечір  перед  телевізором  за  спогляданням  телеканалів.  Без  жодних  емоцій…  Я  не  плачу,  дивлячись  «Титанік»,  я  не  сміюсь,  дивлячись  комедії,  я  не  лякаюсь,  дивлячись  жахливчики  з  кривавою  різнею.  
Ні,  не  тому,  що  я  загартований.  Ні,  не  тому,  що  я  не  вникаю  в  сюжет,  хоча  і  через  це  також.  І  не  тому,  що  я  знаю,  що  це  все  не  по-справжньому.
Просто  у  мене  немає  емоцій.  Нема  і  бути  не  може.  Це  просто  не  передбачено.  Бо  і  не  потрібно.  У  нас  не  буває  емоцій.  Ми  створені  для  роботи.  Нам  не  потрібні  почуття  та  переживання.  Нам  взагалі  нічого  не  потрібно.  Ми  просто  робоча  сила.  Ми  –  андроїди…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=261006
рубрика: Проза, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 22.05.2011

Остання історія дядька Георгія

Все-таки,  він  класний  –  завжди  щось  цікаве  розповість,  допоможе  словом,  або  ділом.  Коротше  кажучи,  він  –  просто  хороша  людина.  Дядько  Георгій.
Того  вечора  я  зайшов  до  нього  десь  під  вечір.  Посиділи,  побалакали,  попили  чаю  з  пиріжками  і  так,  між  іншим,  зайшла  мова  про  нечисть,  яка  живе  всюди.
-  Ну,  нема  на  Волині  нечисті  всілякої,  -  казав  я  дядьку  Георгію.  –  Нема  й  бути  не  може.  Це  все  вигадки  людей,  щоб  дітей  маленьких  лякати…
-  А  я  тобі  кажу,  що  є!  –  гупнув  кулаком  по  столу  він.  –  Сам  знаю.
-  Невже  бачили?
-  Вір  –  не  вір,  але  бачив.  В  одному  з  лісів.
-  Розкажіть,  -  підсунувся  ближче  я.
Дядько  Георгій  подумав,  пом’явся,  але  все-таки  почав.
-  Було  це  ще  при  «совєтах».  Направили  нас  бригадою  рубати  древній  ліс  на  Волині.  Я  молодий  був  –  десь  як  ти.  Було  нас  вісім  чоловік.  І  був  серед  нас  такий  собі  дід  Тарас  років  п’ятдесяти.  Він  постійно  казав,  що  не  треба  їхати,  що  духи  не  дадуть  нам  чинити  зло  своїй  домівці.  Ну,  всі,  ясне  діло,  посміювались…
Так  от  їхали  ми,  їхали,  зупинились  десь  на  околиці  лісу.  Розклались,  почали  роботу.  Працюємо,  працюємо.  Все  як  звичайно…  І  нікого  і  нічого  нема  з  лісу.  Посміюються  всі  з  діда,  підколюють.  А  він  нехотя  робив,  бурчав  щось  про  себе.  За  три  дні  ми  вирубали  добрий  такий  кусінь.  І  до  кінця  заготовки  лісу  лишалось  всього  нічого  –  півтора  тижня.  І  от  ввечері  третього  дня  похопилися  ми,  що  нема  Микити  –  дядька  років  сорока,  працював  з  нами.  Хтось  пригадав,  що  той  пішов  лісом  гуляти.
-  З  мавками  загуляв,  -  пожартував  хтось.
-  Ой,  заведуть  його  потерчата  до  болота…  -  подав  голос  з  кутка  Тарас.
Всі  почали  зареготати.  А  Тарас  щось  своє  робив.  Пореготали  і  забули.  А  на  ранок  Микита  так  і  не  повернувся.  І  ввечері  теж.  Всі  вже  почали  хвилюватись.  Було  не  зовсім  до  сміху.  Наступного  ранку  Микити  так  і  не  було.  Сергій  з  Петром  пішли  його  шукати.  Прибігли  десь  під  вечір.  Задиханий  Петро  сказав:
-  Він  там,  в  болоті…  Втопився.  
Всі  покосилися  на  Тараса.  Той  похитав  головою.
Зранку,  коли  приїхали  машини  за  деревом,  ми  їм  розповіли  про  це  і  ще  в  полудень  до  лісу  приїхав  місцевий  дільничний  з  «швидкою».  
-  Все  зрозуміло.  Зловживав  алкоголем,  забрів  в  ліс  і  п’яний  втопився.  Все  логічно,  -  зробив  висновок  міліціонер.
-  Микита  не  п’є…  -  подав  голос  хтось  з  наших.  –  У  нього  виразка.
-  Ну,  значить  просто  забрів  в  ліс,  не  помітив  болота  і  втопився.  Все  логічно.
І  дільничний  поїхав.  Та  всі  не  вірили,  що  все  було  так  логічно  і  просто.  В  суботу,  повечерявши,  я  вирішив  піти  прогулятись  лісом.  Походив,  походив,  бачу  –  за  деревами  в  метрах  ста  вогник  якийсь  блукає.  Я  гукнув  на  той  вогник.  Ні  звуку.  Я  свиснув.  Так  само.
-  Е,  мужик!  –  кинувся  я  до  вогника.  –  Стій!  Чекай.
Вогник  сунув  далі.  Я  стрибнув  трохи  вперед  і  відчув,  що  потрапив  до  болота.  Сіпнувся  раз,  вдруге,  відчув  що  засмоктує.  Від  вогника  лунало  якесь  кумкання.  
-  Рятуйте!  –  крикнув  я.  –  Тону!
Повз  мене  вздовж  болота  кинулась  якась  тінь,  яка  гукнула  «Іван  та  Марія!  Хрещу  тебе  в  ім’я  Отця,  Сина  і  Святого  Духа.  Амінь.  Нарікаю  Йосипом»  і  кинула  на  вогник  хустинкою.  Вогник  блимнув  востаннє  і  зник.  Тінь  кинулась  до  мене,  простягнула  руку,  я  схопився.  Мене  витягнуло  на  берег.  Тінь  виявилась  дідом  Тарасом.
-  Що  це  таке  було?  –  запитав  я  у  діда.
-  Потерчата,  -  кинув  він.
Коли  в  понеділок  знову  прийшли  машини,  один  з  водіїв  передав  мені  листа,  в  якому  писала  мама,  що  дуже  батько  хворіє  і  просить  приїхати.  По  обіді  я  виїхав  з  лісу.  Хлопці  лишились.
Коли  в  понеділок  я  прийшов  на  роботу,  то  мені  повідомили,  що  із  бригади  повернувся  лише  дід  Тарас,  якого  звинуватили  в  диверсії  та  віддали  під  суд.  Решта  назавжди  залишились  під  кронами  волинського  лісу.
Тут  дядько  Георгій  замовк.
-  І  що,  це  справді  він  зробив?  –  запитав  його  я.
-  Звісно,  ні.  Але  що  поробиш,  якщо  в  нечисть  ніхто  не  вірить,  а  підозрюваних  більш  нема…  Я  ходив  тоді  до  нього…  Питав  що  і  як.  Дід  сказав,  що  двох  вовкулаки  загризли.  Одного  в  болото  знову  потерчата  заманили.  Двох  Мавки  на  той  світ  відправили…  Кому  ж  доведеш,  що  все  так  і  було?  Ніхто  ж  не  вірить…
На  тому  ми  з  дядьком  і  розійшлись.  А  коли  я  за  тиждень  прийшов  знову  до  дядька  Георгія,  то  виявив,  що  будинок  порожній.  Спитав  в  сусідів  –  сказали,  що  давно  вже  нема.  Більше  я  його  й  не  бачив.  Заходив  щотижня,  сподіваючись,  що  з’явиться.  Не  з’являвся.
І  от  щоразу  коли  я  ходжу  по  справам  повз  його  дім,  кидаю  туди  оком.  Та  він  і  досі  стоїть  зачинений  і  порожній…  І  нема  дядька  Георгія.  І  не  знаю  чи  то  його  нечиста  сила  куди  поділа,  чи  сам  куди  пішов.  На  жаль,  не  знаю…  І  ніхто  не  знає,  окрім  волинського  лісу  та  його  мешканців…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=260867
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 21.05.2011

Одна маленька помилка

Вільям  Міровіч
ОДНА  МАЛЕНЬКА  ПОМИЛКА
(Повісдання)

(  щось  середнє  між  повістю  і  оповіданням,  бо  як  на  повість,  то  тут  замало  тексту,  а  як  на  оповідання  забагато  сюжету  )
 
Без  присвяти
[  Бо  кому  можна  таке  присвятити?]
 
…Как  одна  короткая  встреча  
Затянулась  на  несколько  лет.
(Високосный  год  -  «Метро»)

Ты  следуешь  за  мной  по  пятам,
Не  спрятаться  ни  здесь  и  ни  там,
И,  как  я  ни  темню,  
мы  десять  раз  на  дню
Встречаемся  по  разным  местам.
(Машина  Времени  –  «Оставь  меня»)

ПРОЛОГ

У  них  був  план.  На  мою  думку,  цілком  непоганий.  Але  вони  допустились  помилки.  Так,  однієї  маленької  помилки,  яка,  проте,  виявилась  фатальною…
Вони  мислили  за  логікою,  що  усі  люди  однакові  і  зачесали  мене  під  одну  гребінку  з  іншими.  О,  чи  зробили  б  вони  це  знову,  якби  знали?..  Хтозна.  Людська  дурість  не  має  меж.  Зовсім  не  має…
 
РОЗДІЛ  1.

Була  весна.  Навіть  її  кінець.  І  був  день.  Один  із  найзвичайнісіньких  днів  у  світі.  Було  тепло.  Було  сухо.  І  нічого  поганого  як  з  боку  природи,  так  і  з  боку  долі  зранку  не  намічалося.  Як  завжди.
Того  дня  я  їхав  на  роботу  на  велосипеді.  Так-так,  на  велосипеді.  Хоча  я  не  являюсь  прихильником  здорового  способу  життя  і  за  фігурою  не  надто  стежу,  і  на  авто  гроші  у  мене  також  є.  Просто  полюбляю  поїздити  містом  на  велику.  Така  от  звичка…
Отож,  я  собі  їхав,  наспівував  про  себе  якусь  мелодію.  З'їхав  з  тротуару  на  дорогу  і  тут  якийсь  удар  кинув  мене  кудись  вбік.  Я  впав  десь  у  кущі,  добряче  гепнувшись  об  землю.  За  кілька  секунд  вискочив  звідти  і  з  криками  «Та  хто  тебе,  трясця,  водити  навчав?!»  кинувся  до  машини,  маючи  намір  висказати  водію  все,  що  про  нього  думаю,  і,  можливо,  навіть  більше  у  вигляді  пам’ятного  синяка  десь  на  пиці.
Але  моєму  здивуванню  не  було  меж,  коли  двері  машини  відчинились  і  звідти  з'явилась  деяка  персона  жіночої  статі.  На  вигляд  я  б  їй  дав  років  з  20,  або  дещо  більше.  Вона  було  надзвичайно  приваблива  –  десь  мого  зросту,  з  розпущеним  темно-русим  волоссям,  блакитними  очима  і  непоганими  формами.  Що  тут  сказати?  Майже  мій  ідеал.  Але  в  той  момент  я  не  думав  про  це.
Побачивши  дівчину,  я  сторопів  і  слова  просто  застрягли  у  мене  в  горлі.
- Заради  Бога,  прошу  мене  вибачити,  -  поспіхом  почала  вона,  -  Я  просто  не  помітила  Вас.  Я  буваю  деколи  така  неуважна…  Пробачте…  Я…
Чорт  забирай,  є  така  у  мене  дурна  звичка  на  фрази  вибачення  відповідати  щось  на  зразок  «Нічого  страшного»,  дуже  соромитись  та  червоніти.  Так  і  зараз.  Як  завжди…
- Та  нічого  страшного,  -  пробурмотів  я.  –  Я  сам  щось  не  дивився  за  дорогою…  Ви  ні  в  чому  не  винні,  в  принципі…
- Мені  так  соромно…  -  продовжувала  вона.
- Та  …  -  я  ще  дужче  засоромився.  –  Що  ви?..
- Ось,  -  простягнула  вона  мені  візитку,  -  Це  мій  телефон.  Зателефонуйте  увечері.  Там  приймете  всі  мої  вибачення.  Наразі,  прошу  мене  вибачити,  бо  я  дуже  поспішаю…
Машинально  я  взяв  візитку.  Дама  посміхнулась,  сіла  у  своє  авто  і  поїхала  далі.  Я  почав  розглядати  щойно  отриману  візитку.  Так.  Що  ми  маємо?..  Лишко  Євгенія  Федорівна…  бла-бла-бла…  Заввідділом…  бла-бла-бла…  Хм,  я  вважав,  що  різні  «зави»  -  це  такі  собі  тітоньки  за  сорок  з  купою  понтів  і  різноманітних  комплексів  щодо  свого  зовнішнього  вигляду.  Невже  є  винятки?..
Поступово  думки  перепливли  в  запитання  чи  телефонувати  увечері,  чи  краще  просто  забути,  викинути  візитку  і  забити  на  все.  У  першому  варіанті  можливим  наслідком  був  гарний  вечір  в  непоганій  компанії.  В  другому  нічого  нового  –  знову  вечір  в  Інтернеті,  переписуючись  зі  знайомими,  та  слухаючи  нові  пісні.  Очевидно,  перший  варіант  кращий.
Хоча,  день  тільки-но  розпочався  і,  можливо,  увечері  намалюється  якась  ділова  зустріч  з  якимись  партнерами,  або  ще  щось…
У  кишені  завібрував  мобільний.
- Так,  алло,  -  підняв  я  трубку.
- Микито,  здоров  будь,  -  почулось  на  тому  кінці.
Це  був  Віктор.  Мій  колега.  Ми  працювали  разом  і  знали  одне  одного  вже  досить  довгий  час.  Отож,  це  був  Віктор.
- І  тобі  не  хворіти,  -  посміхнувся  я.  –  Щось  трапилось?
- Власне,  так.  Ти  спізнюєшся  на  роботу…  Е-е…  Сан  Санич  дуже  не  радий…  Я  б,  на  твоєму  місці,  їхав  сюди…
- Я  вже  в  дорозі,  і  майже  на  місці.  Скоро  буду.
- Чекаємо…
Віктор  поклав  трубку.  Я  видихнув.  День  починався  не  надто  добре.  Хоча,  не  зовсім  і  погано…

РОЗДІЛ  2.

А  на  роботу  я,  все-таки,  спізнився.  Шеф  полаяв  мене  і  я  приступив  до  виконання  своїх  робочих  обов’язків.  Як  я,  все-таки,  не  люблю  запізнюватись…  У  моєму  розумінні  якщо  кудись  не  встигаєш,  то  вже  краще  взагалі  не  приходити…  Хоча,  так  теж  не  правильно…
Отож,  година  за  годиною  і  пройшов  робочий  день.  Наступив  вечір.  Наприкінці  роботи  я  (все-таки)  здійснив  дзвінок  і  домовився  з  Євгенією  про  зустріч.  Ми  домовились  про  ресторан,  що  знаходився  між  офісом  і  моїм  домом.  Десь  майже  посередині.  Ні-ні,  ніяких  «лівих»  думок  не  було.  Вона  сама  запропонувала  саме  цей  ресторан.
Після  роботи  я  поїхав  додому.  Піднявся  на  другий  поверх,  відкрив  ключем  двері  і  зайшов.  До  речі,  це  цілком  непогані  апартаменти.  Три  кімнати.  Майже  в  центрі  міста.  Що  ще  може  бути  краще?..  Звісно,  чотири  кімнати  в  центрі  міста…
Відкривши  шафу,  я  постояв  кілька  секунд,  обдумуючи  що  б  надягнути.  Потім  вирішив  що  смокінг  –  це  досить  непогано  і  навіть  доречно.  Одягнув.  Подивився  на  себе  в  дзеркало.
По  дорозі  до  ресторану  помітив  квітковий  магазин.  Промайнула  думка  придбати  букет.  З  одного  боку,  начебто  і  треба.  А  з  іншого,  це  ж  не  побачення.  Хоча,  квіти  ніколи  зайві  не  бувають.  Повагавшись,  я  зайшов  і  купив  досить  непоганий  букетик.
До  ресторану  я  прийшов  вчасно.  Сів  за  столик  і  почав  чекати  появи  Євгенії.  Її  поки  що  не  було  і  сліду.
- Невже  Євгенія  не  прийде?  –  промайнуло  в  голові.
Та  поступово  думки  перепливли  у  інше…  Хм,  все-таки,  мені  не  подобаються  імена,  які  в  скороченому  вигляді  звучать  однаково  як  хлопця,  так  і  дівчини.  Різні  там  Саші,  Валі,  Жені  і  їм  подібні.  Так  само  як  і  дуже  рідкісні  імена,  особливо  хитромудрі.  Ото,  буває  назвуть  батьки  дитину  якимось  «таким»  іменем  і  їм  то  все  рівно,  а  дитині  потім  не  зовсім…
- Привіт,  -  голос  Євгенії  перервав  мої  думки.  –  Про  що  задумався?
Як  вона,  все-таки,  тихо  підійшла…  Я  вручив  їй  букетик.  Вона  подякувала,  сказала,  що  не  варто  було  б  (всі  вони  так  кажуть,  а  як  не  подаруєш,  то  потім  слухаєш  «бу-бу-бу»  весь  вечір),  понюхала,  сказала,  що  він  досить  гарно  пахне  і  сіла  за  столик.
- Ти  вже  щось  замовив?  –  запитала  вона.
- Ні,  ще  ні…  -  посміхнувся  я.
Вона  взяла  меню  і  почала  читати.  Тим  часом  я  теж  почав  дивитись  що  б  таке  і  мені  замовити.  Вибір  був  непоганий  і  досить  великий…
Вже  за  двадцять  хвилин  ми  споживали  замовлені  страви  і  спілкувались.
- Отож,  як  тебе  звуть?  –  запитала  Євгенія.
- Микита,  -  відповів  я.
- А  мене  Євгенія…  -  докинула  вона  і  тут  же  захихотіла.  –  Ой,  ти  ж  і  так  знаєш…  Вибач…
- Та  нічого…  Краще  запам’ятається.
- До  речі,  прийми  ще  раз  мої  щирі  вибачення.  Я  і  справді  не  хотіла  щоб  трапилось  те  маленьке  ДТП…  Знаєш,  я  взагалі  нещодавно  за  кермом…
- А,  -  вдав  зацікавленість  я.
- …  до  цього  машину  водив  мій  водій,  але  він  захворів…  Грип,  чи  щось  на  зразок  того…  От  я  сама  і  воджу  машину.  А  у  тебе  є  своє  авто?
- Ні,  нема,  -  відповів  я  і  тут  же  додав:  -  Може,  краще  закриємо  цю  тему?..
- Ой,  вибач,  -  посміхнулась  вона.
«Трясця,  -  подумав  я,  -  Знов  ніяковію.  Їй  що,  це  подобається?»
- Нічого.
Коли  з  основною  стравою  було  покінчено,  настала  пора  десерту.  Євгенія,  не  надто  довго  вичитуючи  меню,  замовила  тістечко  і  каву.  Я  ж  після  огляду  списку  віддав  перевагу  чаю  з  лимоном.
- Так,  до  речі,  ким  ти  працюєш?  –  поцікавилась  співрозмовниця.
- Хіба  це  зараз  суттєво?  –  відповів  запитанням  на  запитання  я.
- Ні,  просто  спитала.  Тобі  не  хочеться  про  це  говорити?  Ти  соромишся  своєї  роботи?
Я  сьорбнув  чаю  і  сказав  де  працюю,  на  що  вона  відповіла,  що  нічогісінько  в  цьому  не  розбирається  і  знов  захихотіла.  
Я  поглянув  на  годинник.  Була  десята  година  вечора.  Здається,  вечір  підходив  до  свого  кінця…
- Котра  година?  –  запитала  Євгенія,  помітивши  що  я  щойно  глянув  на  годинник  (так  робить  90%  людей,  яких  я  бачив).
- Десята.
- Ой,  -  зойкнула  вона,  -  Я  вже  не  встигну  на  маршрутку  додому.  Вони  так  рідко  ходять  у  моєму  напрямку…  Що  ж  робити?..
- А  що,  так  далеко  живеш?
- Два  кілометри  звідси.  Просто  не  надто  людний  квартал,  тому  з  транспортом  не  дуже…  Слухай,  може,  проведеш  мене?  Мені  страшно  самій  іти.  Мало  там  що…
Ну,  і  що  я  міг  відповісти?..

РОЗДІЛ  3.

Що  ж,  район  був  і  справді  далеко  не  досконалий.  Він  був  досить  моторошним  і  навіював  страхи.  Вулиці  були  порожніми,  погано  освітлювались  і  десь  у  дворах  гавкали  собаки.
Ми  звернули  вправо,  під  арку.  З  того  кінця  з'явилось  дві  постаті  –  одна  вища,  інша  кремезніша.  У  голові  зненацька  промайнула  думка,  що  тут  можливі  деякі  неприємності.
- Агов,  ти!  –  гукнув  кремезний.  –  Лишай  дівку  і  вали  звідси  поки  ще  всі  кістки  знаходяться  на  своїх  місцях…
Ну  от!  Про  що  думав,  те  й  сталось…
- Я  їх  знаю!  –  прошепотіла  Євгенія,  притиснувшись  до  мене,  -  Це  дуже  рідкісні  виродки!  Не  залишай  мене  одну  з  ними…  Зроби  щось.
- Що  «щось»?  –  кинув  їй  я.
- Не  знаю.  Ти  ж  хлопець…
Трясця!  Як  я  не  люблю,  коли  аргументом  ставлять  те,  якої  я  статі.
Тим  часом  дві  постаті  посунули  на  нас.  Втікати  було  пізно.  Я  приготувався  до  бійки.  Кремезний  першим  кинувся  на  мене,  незграбно  махаючи  кулаками.  Я  відступив  крок  назад  і  різко  вдарив  здорованя.  Той  гепнувся  на  землю.  Інший  з  криком  спробував  з  ходу  вдарити  мене  ногою.  Я  відскочив,  пропустив  його  повз  і  вдарив  ліктем  по  спині.  Наступним  відчув  удар  ззаду  і  впав  кудись  на  асфальт.  Різко  повернувся,  схопився  на  ноги  і  заліпив  здорованю  з  правої.  Він  щось  вигукнув  і  гепнувся  під  стінку.  Другий  тим  часом  знов  кинувся  на  мене  з  дурним  криком.  Цього  разу  йому  вдалось  і  я,  отримавши  удар  в  бік,  знову  впав.
Неподалік  почулись  сирени.  Бандюги  схопились  і  кинулись  навтьоки  з  криками:
- Мусори!  Валимо!
Міліція  проїхала  далі.
- Ти  такий  мужній!  –  прошепотіла  мені  Євгенія.
- Умгу,  -  сказав  я  просто  щоб  відчепилась.  –  Отож,  де  ти  там  живеш?
- А,  так  ось  мій  будинок.  Ми  майже  прийшли,  -  посміхнулась  вона.  –  Може,  зайдеш?
- Ні,  мабуть,  краще  іншим  разом…
- Глянь,  який  ти  брудний.  Зайди  хоча  б  почистись…
Я  поглянув  на  своє  пальто.  Так,  вона  була  дійсно  права.  Я  був  трохи  брудний.  Мабуть,  через  те,  що  підчас  бійки  кілька  разів  опинявся  на  асфальті.  В  такому  вигляді  іти  додому  було  б  дещо  по-дурному.  Хоча  вечір,  квартал  не  надто  людний,  а  додому  іти  всього-нічого.  Але  я  чомусь  погодився.
Ми  піднялись  до  неї  в  квартиру.  Що  ж,  вона  була  досить  непогана.  Євгенія  простягнула  мені  щітку.  Я  зняв  пальто  і  почав  ретельно  і  швидко  чистити,  щоб  пошвидше  піти.
- Будеш?  –  почув  я  зненацька.
Євгенія  простягала  мені  келих  вина.  Я  завагався.
- Бери.  Чого  ти?
- Та  я  ж  не  за  цим  зайшов…
Євгенія  зневажливо  пхикнула.  Я  все-таки  взяв  келих,  цокнувся,  випив.  В  винах  я,  чесно  кажучи,  не  розбираюсь.  Тому  смак  мені  не  дав  ніяких  асоціацій.  Взагалі  ніяких.
- Як  тобі?  –  запитала  вона.
- Нічого.
Вона  посміхнулась.  І  от  у  посмішці  мені  таки  щось  не  сподобалось…

РОЗДІЛ  4.

Прокинувся.  Відкрив  одне  око.  Був  ранок.  І  по-моєму,  кімната  таки  точно  не  моя.  І  у  друзів  такої  я  теж  ніколи  не  спостерігав.  Я  відкрив  друге  око.  Зовсім  не  знайомий  мені  інтер’єр.  Повернув  голову  вправо.  Там  лежала  вона,  Євгенія.  Не  спала.  Лежала  і  загадково  посміхалась.
- Ну,  і  як  тобі  ніч?  –  пролунало  запитання.
- Тобто?  –  не  зрозумів  я.
- Ну,  в  загальному…
Важко  щось  сказати  про  те,  чого  в  пам'яті  абсолютно  нема.  Остання  згадка  –  бокал  вина.  От  трясця!  Невже  щось  туди  підмішала?  Якщо  так,  то  що?..  І  найголовніше  –  навіщо?
- Нічого..,  -  відповів  я.
- Що  «нічого»?
Я  був  спантеличений.  І  справді,  треба  було  б  відповісти  щось  більш  розумне.  Але  що  було  вчора  увечері?  Як  би  про  це  дізнатись?..  В  голові  було  все  перемішано.  Запитання  залишались  без  відповідей…
- Чого  ти  мовчиш?  –  ображено  запитала  вона.
- Аналізую.
- Вчора  ти  так  довго  не  думав.
- Вчора  нічого  не  було!  –  кинув  я,  почавши  блеф.
- Ага,  це  мені  що,  наснилось  тоді?
- Хтозна…
- Всі  ви  такі,  -  образилась  Євгенія.
Я  ставив  себе  у  дурне  положення.  Справді,  якщо  все-таки  щось  було  і  я  це  не  пам’ятаю  через  надмірну  кількість  алкоголю,  то  я  зараз  виглядаю  як  остання  сволота…  Але  алкоголю  вчора  не  було  забагато.  Це  факт.  Інакше  я  би  не  зміг  справитись  з  тими  двома.  Хоча  вони  також  були  досить  дивні.  Бійка  скидувалась  на  гру.  Мені  начебто  піддавались.  Хоча,  це  могло  лише  так  здатись.  Так  що  було  вчора?
- Вибач,  маю  зателефонувати,  -  кинув  я  і  підійшов  до  своїх  штанів  за  телефоном.
Всі  речі  були  розкидані.  Як  мої,  так  і  її.  Я  витягнув  телефон  і  вийшов  в  туалет.  Зачинив  двері.  Перевірив  у  мобільному  список  дзвінків.  Так  і  є  –  три  пропущені  виклики.  Від  Андрія  Тонишева.  Це  –  мій  друг,  знаю  якого  сто  років  і  разом  з'їли  ми  не  один  пуд  солі.  Зателефонував  йому.
- Привіт!  –  почув  я  з  того  боку  телефона.
- Здоров,  чувак!  –  привітався  я.
- Слухай,  ніяк  не  міг  вчора  тобі  додзвонитись.  Три  рази  дзвонив.  Чого  ти  не  береш  трубку?..
- Коли  конкретно  був  дзвінок?
- Десь  в  районі  четверті  на  дванадцять.  Я  три  рази  дзвонив…  Так  чого  ти  не  брав?
Я  промовчав,  поглянув  на  себе  у  дзеркало  –  виглядав  я  як  огірочок  –  а  у  відповідь  сказав:
- Ти  довго  чекав?
- Гудків  з  вісім…  Поки  не  скинуло.
- Умгу,  зрозуміло.  Добре…  Слухай,  а  що  ти  хотів?
- Та,  вже  нічого…
- А,  добре.  Ну,  бувай.
- Бувай.
Отож,  я  чомусь  учора  не  брав  після  одинадцятої  трубку.  Чому?  Так,  добре,  годині  о  десятій  (  ну,  може,  трохи  пізніше  )  ми  вийшли  з  ресторану,  іти  сюди  хвилин  з  двадцять  п’ять  (  ну,  максимум  півгодини  ),  бійка  тривала  хвилин  з  п’ять,  отже  до  неї  я  зайшов  десь  між  пів-одинадцятою  і  одинадцятою  годиною.  Поки  чистив  пальто  минуло  кілька  хвилин.  Потім  той  бокал…  І  все.  Ранок,  ліжко,  вона.  Трясця…  Що  ж  сталось  тієї  ночі?..
- Чого  ти  там  так  довго?  –  раптом  почув  я  з-за  дверей  голос  Євгенії.
- Зараз-зараз,  -  відгукнувся  я.
Підняв  «круг»,  зробив  «справи»,  спустив  воду,  відчинив  двері  і  вийшов  з  туалету.  Вона  швидко  забігла  всередину  і  хлопнула  за  собою  дверима.
Я  зібрав  речі,  одягнувся  і  пішов  взуватись.
- Що,  вже  ідеш?  –  почув  я  знову  голос  Євгенії.
- Так,  справи.
- Що,  навіть  не  залишишся  на  сніданок?
- Ні,  дякую…
- Я  сподіваюсь,  ми  залишимось  хоча  б  друзями?  –  при  цьому  Євгенія  поглянула  на  мене  таким  «собачим»  поглядом,  що  відповідь  напрошувалась  сама.
- Так,  звісно,  -  кинув  я.
- Бувай,  Мік!  –  посміхнулась  вона.
Я  вийшов  з  квартири.

РОЗДІЛ  5.

Вулиця  була  знов  безлюдна.  Складалось  враження  що  тут  взагалі  ніхто  ніколи  не  жив.  Похапцем  оглянув  подвір'я.  Воно  було  абсолютно  порожнім.  Десь  посередині  стояло  кілька  дитячих  гойдалок.  В  кутку  чиєсь  авто.  Але  це  була  таки  не  машина  Євгенії.  А  де  ж  тоді  вона  припаркувала  свою?  Це  було  досить  цікаве  зауваження  і  я,  роздумуючи  над  цим,  покинув  подвір'я.
До  зупинки  було  зовсім  недалеко,  але  на  горизонті  не  виднілось  жодної  маршрутки,  чи  тролейбуса  і  я  вирішив  прогулятись  до  дому.  Все-таки,  чисте  повітря  корисно  для  здоров'я.  Ну,  принаймні  так  кажуть  лікарі.
Я  йшов  і  йшов.  За  півгодини  був  вдома,  де  переодягнувся  і  поплентався  на  роботу.  День  пройшов  як  завжди.  Нічого  нового.  Увечері  я  знов  сидів  за  комп’ютером  і  суміщав  написання  програм  з  відвідуванням  сайтів  і  прослуховуванням  музики.
Завібрував  мобільний  телефон.  Я  поглянув  на  номер  –  це  була  Євгенія.  Поки  я  думав  над  тим,  чи  варто  знімати,  телефон  все  ще  вібрував.
- Алло,  -  зняв  я  трубку.
- Привіт,  -  почулось  у  трубці.  -  Що  робиш?
- Та  так,  нічого.
- Тут  мене  запрошують  на  вечірку.  Все  так  офіційно…  Одна  з  умов  –  прийти  з  другою  половинкою…
- Тобто,  ти  хочеш  щоб  я  пішов  з  тобою?
- Так.
Я  задумався.
- А  чому  саме  я?
- Тобто,  ти  проти?
- Ні,  просто…
Тут  я  замовк.  Що  «просто»?  Я  ж  не  скажу,  що  не  піду  через  те,  що  ми  знайомі  два  дні  і  одну  ніч.  Але  інших  варіантів  не  було.  Сказав  що  думав:
- Ми  надто  мало  знайомі.  Ще  надто  мало…
- Ха!  Тобто  ніч  разом  –  це  для  тебе  надто  мало?!
- Агов,  -  спробував  заспокоїти  її  я.  –  Ми  ж  друзі,  а  не  коханці.  Ти  ж  пам’ятаєш?
- Так,  і  тобі  важко  піти  з  другом?  Еге  ж?
Я  промовчав.
- Буде  весело…
- Ні,  вибач.
- Мік,  згоджуйся.  Чого  ти?
- Я  не  люблю  такі  офіційні  зустрічі…  Просто  від  природи  не  люблю.
- Та  це  круто!  Може,  познайомишся  з  ким…
- З  ким?
- Ну,  не  знаю,  залежить  від  обставин…
- Ага,  і  зранку  я  знов  прокинусь  у  твоєму  ліжку…
- Мік!!
Здається  остання  фраза  її    реально  розсердила.  А,  може,  це  лише  мені  так  здалося…
- Що  «Мік»?!
- Ти  мене  образити  хочеш?
- Ні...
Хоча  насправді  так.  Але  вголос  я  не  сказав.
- Ні,  справді,  пішли.  Чого  ти,  Мік?..
Трясця,  здається,  її  вдалось  мене  вмовити.
- Добре,  де  зустрічаємось?

Розділ  6.

Ми  зустрілись  неподалік  від  місця  проведення  вечірки.  Я  прийшов  туди  у  смокінгу,  а  вона  у  платті  з  дуже  широким  відвертим  декольте.
- Як  тобі?  –  запитала  вона.
- Нічого…
Зайшли  всередину.  Дворецький  запитав  перепустку,  Євгенія  показала,  а  на  мене  кивнула:
- Цей  зі  мною.
Я  ледве  стримався,  але  нічого  не  показав  свої  виглядом.
-   Проходьте,  -  ввічливо  мовив  дворецький  і  махнув  рукою,  -  Вас  чекають.
Ми  увійшли  у  зал.  Там  вже  знаходилось  кілька  пар.  Одні  танцювали  вальс,  інші  про  щось  розмовляли.  Кілька  стояло  біля  столику,  де  були  канапки  і  випивка.
- Слухай,  -  прошепотів  я  Євгенії.  –  Який  привід  вечірки?
- День  народження.
- Чий?
- Ха  -  ха!  Хазяїна  маєтку.
Як  я  не  люблю  відповідей,  які  не  дають  ніякої  нової  інформації.
- Ні,  справді.  Чий?
- Відчепись.
Я  відійшов  від  неї  і  став  біля  столика.  До  мене  підійшов  якийсь  достатньо  масивний  чолов’яга,  який  мені  здався  чомусь  знайомим,  хоча  я  його  раніше  не  бачив.
- Доброго  вечора!  –  привітався  він.  –  Ну  і  як  воно  вам?
- Що  саме?  –  поцікавився  я.
- Взагалі.
- Нічого.  Трохи  нудно,  а  так  зовсім  непогано.
- До  речі,  я  -  Сергій,  -  представився  чоловік.
- А  мене  звуть  Микитою,  -  відповів  я.
Ми  обмінялись  рукостисканням.
- А  що  ви  тут  робите?  –  запитав  Сергій.
- Пробачте?  –  не  зрозумів  я.
- Просто  я  хазяїн  і  знаю  список  запрошених,  бо  сам  же  і  складав.  А  вас  я  взагалі  ніколи  раніше  не  бачив.
- А,  так  я  прийшов  з…
Тут  я  обірвався,  оскільки  не  знав  як  назвати  Євгенію.  Можливо,  подруга.  Але  мало  що  там  ще  за  загвіздки  в  запрошеннях.  Може,  коханка?  Ні,  щось  не  підходить…  Тоді  що,  дівчина?  Цілком  непоганий  варіант.
- Тож  з  ким?  –  посміхнувся  Сергій.
- З  Євгенією.  Вона  моя  дівчина.
- А,  Женя.  Я  її  добре  знаю…  Так,  звісно.  Ну,  розважайтесь.
- З  днем  народження!  –  кинув  я  йому  вслід.
- Прошу?  –  обернувся  Сергій.
- Вибачте,  а  у  вас  хіба  сьогодні  не  день  народження?..
- А,  так.  Я  просто  не  дочув.  Дякую.  Розважайтесь…
Він  кудись  відійшов.  Ззаду  непомітно  підійшла  Євгенія:
- Хто  це  був?
- Сергій.  Він  хазяїн.  Ти  що,  не  знала  куди  і  до  кого  ідеш?
- Ні-ні,  я  добре  знаю  Сергія.  Просто  не  пізнала…  Що  він  хотів?
- Та  так.  Підійшов,  поговорили,  запитав  з  ким  я  прийшов…
- Зрозуміло.
Вона  повернулась  до  столика  і,  взявши  два  фужери  з  шампанським,  простягнула  один  мені:
- Будеш?
- Ні,  не  люблю.
- Та  ну?  Всі  люблять  шампанське.
Трясця!  Не  люблю  коли  ставлять  такі  тупі  узагальнення  –  всі  це,  всі  те.  Але  я  промовчав,  а  натомість  сказав:
- А  я  ні.
- Який  ти  дивний…  Може,  тобі  вина?  –  простягнула  мені  інший  фужер.
Я  нехотя  взяв,  відпив.  Євгенія  випила  відразу  пів  бокала  і  захихотіла.  Потім  повернулась  до  мене:
- Пішли  потанцюємо.
- Ні,  дякую.  Без  мене.
- Пішли,  Мік.  Ти  що,  не  вмієш  танцювати?
Таки  не  вмію.  І  не  люблю.  І  досі  не  знаю,  чи  не  люблю  від  того  що  не  вмію,  чи  не  вмію  від  того,  що  не  люблю.  Але  признаватись  не  хотілось.
- Вмію.  Просто  нога  після  вчорашнього  болить.
- Мік,  це  ж  не  рок-н-рол,  а  вальс.  Його  танцюють  повільно…  Пішли  танцювати!
- Та  якось…
- Що  «якось»?  Мік,  один  танець.
Трясця  вона  мене  вмовила.  Вже  за  кілька  секунд  ми  кружляли  посеред  інших  пар.  Євгенія  нахилила  свою  голову  до  мого  вуха  і  мовила:
- А  ти  нічого  танцюєш…
- Ти  теж,  -  відповів  я.
Більше  ми  одне  одному  не  встигли  нічого  сказати.  Музика  зупинилась.  На  підвищенні  з'явився  чолов’яга  в  фраку  і  радісно  прокричав:
- А  зараз  пора  трохи  розважитись.  Конкурси!!
Публіка  заплескала.  Від  деяких  пар  почулись  несхвальні  вигуки.  Євгенія  підскакувала,  плескала  і  кричала  мені:
- Давай,  чого  ти?  Це  ж  весело!
Я  посміхнувся,  але  у  конкурсах  за  той  вечір  я  участі  ні  разу  не  прийняв,  тому  що  від  природи  не  люблю  таку  дурню.  Хай  забавляються  інші.  Це  не  для  мене.  Точно  не  для  мене.

Розділ  7.

Пізно  ввечері  ми  вийшли  з  будинку.  Євгенія  взяла  мене  під  руку  і  сказала:
- Проведеш  мене  додому?
Я  повернув  до  неї  голову:
- Вибач,  звісно,  але  ні.  Я  пам’ятаю  чим  усе  завершилось  той  раз  і  знову  такий  фінал  мене,  м’яко  кажучи,  не  влаштовує.
- Пхе!
Вона  фиркнула  і  пішла  далі.  Я  залишився  стояти  на  місці.  Вона  все  йшла.  Потім  зупинилась,  повернулась  лицем  до  мене  і  сказала:
- Ну,  дивись!  Якщо  зі  мною  щось  трапиться,  то  ти  будеш  винний,  що  не  провів.  Подумай!
- Ні.  Однозначно.  Вибач.
- Ну-ну.
Вона  пішла  далі.  Повернула  кудись  вбік  і  почала  на  трасі  ловити  машину.  Кілька  іномарок  проїхало  повз.  Врешті  одна  зупинилась.  Після  короткого  діалогу  Євгенія  крикнула:
- Та  пішов  ти!  –  і  голосно  хряпнула  дверима.
Авто  поїхало  далі,  а  вона  продовжувала  ловити  машину.  Я  рушив  до  Євгенії.  Звичайно,  з  її  боку  це  виглядало  повною  показухою.  Я  точно  знав,  що  чиню  неправильно,  але  я  ішов,  заспокоюючи  себе,  що  справжні  джентльмени  завжди  проведуть  дівчину  додому.  З  іншого  боку,  я  не  був  таким  вже  джентльменом.  Хоча,  хто  його  знає.  Може,  і  був.  Отож,  я  підійшов  до  неї  і  сказав:
- Ну,  пішли!
- Пішли,  -  вона  посміхнулась  і  в  цій  посмішці  читалось  задоволення  від  того,  що  все-таки  все  відбулось  як  їх  хотілось.
Знову  ми  дійшли  до  її  району,  знову  він  був  погано  освітлений.  Знову  провів  її  через  арку,  довів  до  будинку.  Там  зупинився.
- А  провести  до  квартири?  –  здивовано  підняла  брови  вона.
- Ні,  вибач.  До  квартири  проводити  не  буду.  Тут  не  так  вже  і  далеко.
- Пхе!  –  фиркнула  вона  і  зайшла  в  будинок.
Я  розвернувся.  Був  повний  місяць,  тому  у  його  світлі  я  краєм  ока  помітив,  що  машини  Євгенії  знову  нема  у  дворі.
- А  де  ж  вона  її  паркує?  –  здивувався  я,  але  пішов  далі.
Знову  вулиця,  відсутність  транспорту,  дорога  додому,  двері  квартири.  День  закінчився  так  само  швидко,  як  і  розпочався.

Розділ  8.

Минув  ще  тиждень.  Було  літо  і  було  спекотно.  А  це  була  субота.  І  у  мене  зранку  задзвонив  телефон.  Так,  це  знов  телефонувала  Євгенія.  За  останній  тиждень  вона  телефонувала  мені  досить  часто.  Зазвичай,  просто  так,  щоб  поговорити.  Я  хоч  і  не  люблю  таких  дзвінків,  та  все-таки  щоразу  терпляче  її  вислуховував  (о,  ці  кляті  правила  етикету!!).  Цього  разу  теж  підняв  трубку:
- Алло.
- Мік,  що  робиш?
- Поки  що  нічого.  А  що?
- Ми  йдемо  на  річку,  -  це  прозвучало  як  факт,  а  не  як  пропозиція.
- Хто  «ми»?
- Ну,  ти  смішний.  «Ми»  -  це  ти  і  я.  Збирайся.
- Ні,  якось  не  хочеться…
- Чого?  Пішли.  Я  кожного  літа  купаюсь.
- Та  я…
- Що,  плавати  не  вмієш?
Плавати  я  вмів,  і  вмію.
- Вмію.  Просто  якось  непідходящий  день  для  купання…  -  я  сказав  перше,  що  спало  мені  на  думку.
- Нічого  собі  не  підходящий.  Спекотний,  літній  день.  Що  ще  потрібно  для  купання?
І  справді…  От  трясця,  невже  їй  знову  вдалось  мене  вмовити?..
- Аммм…  Нічого.
Вже  за  годину  ми  йшли  до  річки.  Звісно,  бувають  і  чистіші  водойми,  але  і  ця  була  досить  непоганим  варіантом.  Отож,  дійшли  до  пляжів.  Проминули  один,  другий.
- Надто  людно,  -  пояснила  Євгенія.
Нарешті  помітили  пляж,  на  якому  було  всього  кілька  хлопчаків.  Вони  хлюпались  і  почували  себе,  мабуть,  справжнісінькими  іхтіандрами.
- Агов,  як  там  вода?  –  крикнув  я  їм.
- Супер!  Краще  не  буває!  –  долинули  голоси  з  річки.
- Я  ж  казала,  -  переможно  посміхнулась  Євгенія.  –  Зупиняємось  тут.
Ми  скинули  манатки  на  купу,  постелили  рушник.  Я  скинув  шорти  і  футболку  і  був  готовий  купатись.  Євгенія  ще  щось  там  возилась.  Я  пішов  до  річки,  всунув  ногу  в  воду  і  зрозумів,  що  хлопці  таки  не  збрехали.  Набравши  розбігу,  я  шубовснув  у  воду.  Виплив  і  поплив  до  середини  річки.  Допливши,  розвернувся  і  поплив  назад  до  берега.  Євгенія  якраз  заходила  до  річки.  Йшла  повільно,  неквапливо,  дивлячись  під  ноги.
- Чувак,  тобі  пощастило  з  дівчиною!  Така  красуня…  -  кинув  мені  один  з  хлопчаків.
- Вона  мені  не  дівчина,  -  кинув  йому  я.
- А…  Буває,  -  з  розумінням  сказав  інший.
- Попливли,  -  сказала  мені  Євгенія,  дійшовши  до  мене  майже  упритул.
- Попливли…  -  байдуже  згодився  я.
Ми  перепливли  річку  і  вийшли  на  тому  березі.  Краєвид  був,  звісно,  чудовий.  Я  мимоволі  зачудувався.  Був  би  художником,  тут  же  сів  би  писати  картину.  Але  я  ним  таки  не  був.  Тому  просто  стояв  і  дивився.
- Агов,  попливли  назад,  -  кинула  мені  Євгенія.
Ми  перепливли  назад  і,  вийшовши  з  річки,  полягали  на  рушниках.  Світило  сонце,  тому  тіло  висихало  досить  швидко.  Хлопчаки  вже  кудись  пішли  і  тому  ми  лежали  лише  удвох.  Лише  я  і  вона.
- Як  романтично!  –  зауважила  Євгенія.
- Так,  трохи  є,  -  кинув  я.
Ні,  насправді  я  так  не  думав.  Зовсім  не  думав.  Просто  сказав  щоби  не  починались  розмови  на  зразок  «Чому  не  романтично?  Для  всіх  романтично,  а  для  тебе  ні  ?!.».  Я  просто  лежав  і  думав.  Просто  так  думав.  Ні  про  що.  Так  деколи  буває.  Начебто  і  думаєш,  але  конкретної  теми  нема.  Отож,  я  собі  лежав  і  думав.  Раптом  Євгенія  сказала:
- Ну,  відпочили,  і  полізли  знов  купатись.
- Ні,  -  заперечив  я.  –  Я  якось  потім.
- Як  хочеш,  -  потиснула  плечима  вона  і  побігла  до  води.
А  я  лежав  і  думав.  Просто  так.  Конкретної  думки  не  накльовувалось.
- А-а-а!  –  почулось  раптом  з  річки.
Я  різко  підняв  голову.  Це  кричала  Євгенія.  Вона  махала  руками  і  знаходилась  майже  на  середині  річки.  По-моєму,  вона  тонула.
- Тону!!  –  заверещала  Євгенія.
Точно  тонула.  Я  зірвався  з  місця  і  кинувся  до  річки.  Швидко  стрибнув  у  річку  і  поплив  до  Євгенії,  яка  досі  верещала.
- Дай  руку!  –  крикнув  їй  я.
- А-а-а!  –  верещала  і  далі  вона.
Я  сам  схопив  її  за  руку  і  смикнув  на  себе.  Вона  щось  далі  кричала.  Я  плив  до  берега,  тягнучи  її  за  собою,  немов  буксир.  Коли  мої  ноги  торкнулись  дна,  я  зупинився  і  підтягнув  ближче  потопаючу.  Паніка  вже  закінчилась  і  вона  просто  часто  дихала.
- Ти  в  нормі?  –  запитав  я.
- Ага,  -  кивнула  вона.  –  Дякую,  що  врятував  мене.
Тут  Євгенія  спробувала  мене  поцілувати  та  я  відхилив  її:
- Чого  ти?
- Це  –  рятівнику  від  врятованих.
- Що?  –  посміхнувся  я.  –  Оце  вигадала…
- Ти  що,  проти  маленького  поцілунку?
- Ми  ж  не  пара  щоб  знаходити  найменші  приводи  для  поцілунків!!
- Я  тебе  не  зовсім  розумію…  Ти  не  хочеш  мене  поцілувати?
- Трясця!  –  зірвався  врешті-решт  я.  –  Ні,  не  хочу!  Запам’ятай:  між  нами  нічого  не  може  бути,  зрозуміло?!  Не  може!
- Чому?
Невже  вона  і  справді  така  наївна  і  дурнувата?..
- Тому.
- Подумаєш,  -  пхикнула  вона.  –  Велика  цяця…
Я  з  полегшенням  видихнув.  Хтозна  чим  міг  би  далі  обернутись  цей  «маленький  поцілунок».  Більше  купатись  мені  не  хотілось.
Додому  ми  повертались  в  повній  мовчанці…

Розділ  9.

Минуло  ще  два  тижні.  Кожен  день  мені  телефонувала  Євгенія.  Деколи  вона  мене  виручала,  але  частіше  все-таки  я  її.  То  квартиру  затопить,  то  меблі  пересунути,  то  ще  якась  дурня.
Отож,  минуло  два  тижні.  Я  сидів  в  офісі  за  комп’ютером  і  намагався  настроїтись  на  роботу.  Не  міг.
В  кишені  завібрував  мобільний.  «Євгенія…»  -  промайнуло  в  думках.  Я  поглянув.  Ні,  це  була  не  вона.  Номер  був  взагалі  якийсь  невідомий.  Я  підняв  трубку:
- Алло…
- Мік,  -  в  трубці  пролунав  голос  Євгенії  і  він  звучав  не  так,  як  завжди.  –  Слухай…  Я  в  дуже  великій  халепі.  Я  винна  купу  грошей.  Ти  б  не  міг…
Тут  трубку  у  неї  забрали  і  грубий  чоловічий  голос  продовжив:
- Слухай  сюди.  Ми  маємо  твою  чувиху.  Якщо  післязавтра  бабок  не  буде,  то  їй  капець.  Ми  її  грохнемо  і  продамо  на  органи…  Ти  врубався?!
- Так.
- Вона  стирчить  нам  двісті  штук.  Ми  забрали  її  тачку  і  тепер  вона  нам  винна…  -  голос  затих,  начебто  з  кимсь  радився.  –  …сто  двадцять  штук.  Баксів.  Шукай  де  хочеш.  Продай  квартиру,  машину…  Коротше  кажучи,  вона  сказала,  що  ти  її  хлопець,  значить  її  проблеми  є  і  твоїми.  Хіба  не  так?..  Так,  на  її  знов…
У  трубці  знову  зазвучав  голос  Євгенії:
- Мік!  Я  дуже  боюсь…  Знайди  десь  гроші.  Я  тобі  віддам.  Справді…  Мік,  я  дуже  боюсь…  Боже…  Мік,  врятуй  мене…
Далі  трубку  знову  забрав  чоловік  і  вказав  місце  і  час  зустрічі.  Потім  дзвінок  завершився.  Я  задумався.  Голос  був  хоч  і  майстерно  змінений,  та  я  точно  знав,  що  десь  і  колись  його  чув.  Точно  чув.  Задумався.  Проніс  у  пам'яті  голоси  всіх  знайомих,  яких  пам’ятав,  потім  рідних.  Ні,  це  були  не  вони.  Раптово  згадав,  що  я  його  чув  нещодавно.  Так,  зовсім  нещодавно.  На  тому  банкеті…  І  тоді,  в  підворітті.  Треба  ж,  той  бандит  і  начебто  Сергій,  і  цей  чолов’яга  є,  здається,  однією  і  тією  ж  персоною.  Пасьянс  розклався.  Я  зрозумів  усе.  
І  я  знав  що  робити  далі.

Розділ  10.

Увечері,  в  точно  назначений  час  я  під'їхав  до  вказаного  місця  на  таксі.  Потім  вийшов,  пройшов  недовгу  частину  лісу  і  опинився  на  галявині.  В  дальньому  її  кінці  знаходився  автомобіль.  Так,  це  була  машина  Євгенії.  Невже,  я  помилився  і  усе  дійсно  так,  як  описали  мені  по  телефону?..  Але  вже  було  надто  пізно.
Я  пішов  до  авто.  За  кілька  кроків  зупинився.  Двері  машини  відчинились.  Звідти  вийшов  масивний  чоловік.  Так,  я  його  впізнав.  Це  був  і  той  Сергій,  і  той  бандит  з  підворітні.  За  собою  він  витягнув  Євгенію.  Рот  її  був  заклеєний  скотчем.  Руки  зв’язані  за  спиною.  Невже,  все-таки?..
Бандит  поставив  Євгенію  перед  собою  і  направив  їй  пістолет  до  виска.
- Гроші!  –  наказав  він.
Я  підійшов  ближче  і  подав  кейс.  Сергій  взяв  його  і  поставив  біля  себе.  Розрізав  скотч,  яким  були  зв’язані  руки  Євгенії  і  наказав  їй:
- Відчиняй!
Вона  присіла  і  повільно  відкрила  кейс.
Тут  по  лиці  їх  обох  промайнув  подив  і  розчарування.  І  це  остаточно  підтвердило  мою  версію.  Так,  у  кейсі  не  було  грошей.  Ані  долара.  Ані  цента.  Я  засунув  туди  кілька  томів  «Шерлока  Холмса»  Артура  Конана  Дойля,  для  ваги.  Я  не  помилився…
- Якого  біса?..  –  розгубився  бандит,  але  в  наступну  секунду  рвучко  встав  і  направив  пістолет  Євгенії  до  голови.  –  Ну,  все.  Їй  каюк…  Я  тебе  попереджував.
- Ну,  стріляй!  –  посміхнувся  я.
- Я  їй  зараз  мозок  виб’ю!  –  просичав  той.
- Давай!  –  сказав  я  і  підійшов  ще  ближче.  –  Ну,  чого  ти?
Я  підняв  праву  руку  догори.  З  лісу  в  той  же  момент  з’явились  озброєні  міліціонери  і  спецназ.  Вони  бігли  прямо  сюди.
Бандит  розгубився.  В  наступний  момент  різко  вдарив  мене  на  обличчю  і  разом  з  Євгенією  кинувся  до  машини.  Завів  і  повернув  в  бік  дороги,  додавши  газу.  Один  з  міліціонерів  присів,  прицілився  і  вистрілив  по  колесам.  Машина  продовжувала  рух.  Міліціонер  вистрілив  ще  раз.  З  другої  спроби  колесо  було  пробито,  машину  занесло  вбік  і  вона  зупинилась.  Звідти  вибігли  Сергій  з  Євгенією  та  кинулись  бігти  в  бік  лісу.  Почувся  постріл.
- Стояти!  Стріляти  буду!  –  крикнув  один  із  міліціонерів  і  вистрілив  у  повітря.
Сергій  з  Євгенією  бігли  далі,  сподіваючись  все-таки  втекти.  Пролунав  ще  один  постріл.  Сергій  змахнув  руками,  ніби  відганяє  голубів,  і  впав.  Євгенія  заверещала  і,  обхопивши  голову  руками,  присіла.  До  них  вже  добігали  міліціонери:
- Вас  заарештовано!  Руки  за  голову…
Я  з  полегшенням  видихнув.  Все  нарешті  завершилось.  І  досить  благополучно.

Розділ  11.

- Отож,  ми  їх  пов’язали.  Так,  дякую  за  допомогу,  друже!  –  з  цими  словами  Микола  потиснув  мою  руку.
Він  був  слідчим  і  я  його  досить  добре  знав.  Колись  ми  навчались  разом  в  університеті.  І  тоді,  після  дзвінка,  я  вирішив  піти  саме  до  нього.  За  допомогою…
- Але,  все-таки.  Микито,  звідки  ти  знав,  що  це  все  блеф?
- Нізвідки.  Я  не  був  у  цьому  упевнений…  Взагалі.
- Чекай!  Тобто  ти  підставляв  дівчину?..  Отак  просто?..
- Еге  ж…
- У  мене  нема  слів.
- Ні,  насправді,  все  не  так  туманно.  Я  зрозумів,  що  зі  мною  грають  ще  досить  давно…  При  другій  зустрічі.  Я  її  проводив  до  будинку,  там  була  бійка.  Причому  мене  здивувало,  що  як  на  бандитів  вони  надто  невміло  бились.  Складалось  враження,  що  зі  мною  просто  бавляться.  Як  з  дитиною.  Вдвох  вони  мене  могли  б  легко  скрутити…
- А  потім...
- Потім  вона  мене  запросила  почистити  пальто  у  неї  в  квартирі.  Я  навіть  думаю,  що  саме  для  цього  і  була  інсценізація  бійки…  А  коли  я  чистив,  вона  запропонувала  мені  випити.  І  от  після  того  як  я  випив,  я  не  пам’ятаю  нічогісінько  аж  до  ранку.  Зранку  вона  мене  повідомила,  що  ми  провели  разом  ніч…  Розумієш?..
- Так…
- Я,  ясна  справа,  не  повірив.  По-перше,  у  мене  в  телефоні  було  три  пропущених  виклики  від  друга.  Три!!  Розумієш?..  Якби  я  не  спав,  то  би  точно  зняв  трубку,  або  зателефонував  йому  трішки  пізніше…
- Чому?..  Ти  ж  міг  би  і  не  почути…
- Розумієш,  у  мене  в  телефоні  надто  гучна  стоїть  мелодія  на  виклику.  І,  повір  мені,  я  б  точно  почув,  якби  навіть  спав…  А,  враховуючи,  що  така  мелодія  і  мертвого  розбудить,  я  точно  заснув  не  без  допомоги  якихось  таблеток…  От  так  от.
- А  по-друге?
- Це  ще  простіше.  Коли  зранку  я  зайшов  до  туалету,  то  побачив,  що  «круг»  не  було  піднято.  Тобто  останнім  в  туалеті  був  точно  не  я.  Але  справа  не  в  цьому.  Я,  коли  поглянув  на  себе  у  дзеркало,  то  помітив,  що  і  зачіска  моя  була  у  нормі,  і  слідів  помади  на  обличчі  не  було  і  я  навіть  не  пахнув  її  парфумами.  Коротше  кажучи,  ні  чорта  у  нас  вночі  не  було.
- Але  це  ще  ні  про  що  не  свідчить…
- А,  по-третє,  бачив  фільм  «Я,  знову  я  та  Ірен»?
- А,  цей  що  з  Керрі?..  Але  до  чого?..
- Так.  Пам’ятаєш,  є  момент  коли  зранку  Керрі  заходить  в  туалет  і  питає  у  Ірен  «  А  чого  це  я  пісяю,  наче  у  нас  учора  був  секс?»
- Ну?
- Так  от.  У  мене  такого  не  було.  Це  вже  стовідсотковий  аргумент.
- А  може,  в  тебе  просто  так..?
- Ти  думаєш,  що  у  мене  це  вперше  було?
- Нічого  я  не  думаю…
- Так  от  ні.  І  у  мене  це  як  у  всіх.  А  отже,  уночі  у  нас  нічого  не  було…  Зовсім.  До  речі,  коли  я  вийшов  з  будинку,  то  не  помітив  її  машини.  А  при  першій  зустрічі  Євгенія  була  за  кермом…  Це  мене  насторожило.  Потім  я  запідозрив  щось  коли  ми  прийшли  на  вечірку.  Коли  я  поздоровив  Сергія  з  днем  народження,  він  вочевидь  не  зрозумів  чому  я  його  вітаю.  Певне,  вони  не  узгодили  причину  її  появи  на  вечірці.
- Так…
- А  може,  вона  взагалі  не  знала,  що  цей  її  друг  там  буде.  І  він  грав  експромтом.  Його  обличчя  теж  мені  здалось  тоді  підозріло  знайомим.  Як  і  статура.  Але,  зрештою,  мене  стовідсотково  впевнило  в  тому,  що  це  все  афера  той  момент  коли  при  дзвінку  бандит  сказав  «Вона  винна  двісті  штук.  Ми  забрали  її  тачку  і  тепер  вона  винна  нам…»  і  зупинився…  В  той  момент  він  радився  з  Євгенією.  І  я  це  зрозумів.
- Хм…  Тобто,  ти  спирався  на  такі  «факти»?
- Так.  І  непогано,  мушу  зауважити,  спирався.
- Ти  взагалі  розумієш,  що  ризикував  життям  дівчини?
- Повір,  мені  було  абсолютно  все  одно  до  неї…  Знаєш  у  чому  була  їхня  основна  помилка?
- В  чому?
- Вони  думали,  що  я  думатиму,  як  ти.  Що  я  буду  переживати  за  дівчину.  Що  я  за  ті  три  тижні  відчую  себе  ледве  не  героєм,  який  стільки  разів  рятував  її.  Що,  врешті-решт,  я  закохаюсь,  або  принаймні  стану  дуже  сильним  другом.  Або  що  я,  ну,  хоча  б  буду  джентльменом.  І  вони  прорахувались…  Нічого  з  цього  я  не  робив  і  не  відчував.
- Як  я  погано  тебе  знаю…  -  після  тривалої  мовчанки  вимовив  Микола.  –  Я  б  ніколи  не  подумав,  що  ти…
- …така  сволота?
- Так.
- Ніхто  не  знає  людину  краще  неї  самої…  З  твоєї  точки  зору  я,  можливо,  і  сволота.  А  хіба  не  такі  ж  ті,  хто  намагались  зіграти  на  моїх  почуттях?..
- Не  знаю.
- Ну,  бувай.
- Бувай!..  Треба  ж  таке.  Як  я  в  тобі  розчарувався…
Я  вийшов  з  відділку  міліції  і  пішов  до  найближчої  зупинки.
Через  деякий  час  відбувся  суд.  Аферистів  «Євгенію»  і  «Сергія»  (насправді  ніякі  вони  виявились  не  Сергій  і  не  Євгенія)  засудили  до  ув’язнення,  де  у  них  буде  час  подумати  над  помилками.
Що  ж,  людям  властиво  помилятись…  Не  пам’ятаю  хто  сказав.


14-22.06.2010р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=260866
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.05.2011