| Сторінки (1/6): | « | 1 | » |
ідучи вулицями минулого,
можна забути що ти зараз існуєш.
будинки, люди, дерева ті ж, але інакші
воно поглине мене якщо звідти не втекти
місто-вампір, що висотує останні краплі щастя
як можна заблукати в давно знайомих провулках?
сірникові коробки, люди-мурахи, атомний монстр
я більше не ненавиджу це місто
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317944
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.02.2012
Сумно… дощ по підвіконню взимку це чомусь ще більш сумно ніж просто дощ чи просто зима. Мій тюль копіює дерева, вони хитаються від вітру і він за ними. Від цих неприродних спроб в кімнаті чомусь холодно. Пусто і тихо, давно цього не було. Від музики болять пальці, тому сопілка відпочиває і з цікавістю поглядає на танцюючі штори і слухає музику вітру який грає на деревах. В нього чомусь не болять пальці… навіть холодильник замовк, дощ зачарував і його. Мокрими щупальцями він підбирається до зошитів і книжок на підвіконні і спотворює написану історію дивних безглуздих закарлючок, намальованих чорнилом. Страшно коли все у що ти вірив і був готовий віддати за це життя стає нічим. Але таке трапляється. Віддавати життя більше нема за що, тому залишається просто існувати, безцільно пливучи за власною течією. Деколи відчуваєш себе прибульцем, деколи чужаком, деколи невидимкою, деколи палкою-допомагалкою. На шафі стоїть вазон, не люблю вазони, навіщо вони треба. Стоїть там і ніхто його не поливає і всім до нього байдуже. А ще біля купи малюнків висить кулька, вона рано чи пізно лусне,або здується і я її викину. Напевно так буде і зі мною, коли я більше не буду нікому потрібна, не робитиму хоумрідінг усім, не писатиму спікінги і не буду ходячою енциклопедією. Я користуюся чашкою з надтріснутою ручкою щоб готувати мівіну, випробовую долю, коли ж ручка відвалиться і ошпарить мене кип»ятком? Ех… і тиші приходить кінець коли приходить сусідка по кімнаті…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=316285
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.02.2012
Коли небо кольору стиглих чорниць, а зірки пахнуть медом , смугастий кіт у капелюсі любить походжати дахами заспаних будинків. Він заглядає у вікна і дивиться на сплячих дітей, він бачить їхні кольорові сни і вчить дітей літати. Насправді вони вміють, але лише у сні і лише зі смугастим котом в капелюсі. Хмарки виглядають немов солодка вата, а дерева ростуть догори дригом і звисають на небо величезними сталактитами. «Ага! Ось іще один вилетів .» - втішається смугастий кіт у капелюсі. Ходімо, понадкушуємо хмарки і летімо до зірок, а може й справді вони не лише пахнуть медом, але й на смак не гірші.
І зграя дітей відлітає у край де серед медових зірок тече молочний шлях. Але постривайте… когось не вистачає.
- Діти, на апельсин-мандарин розрахуйсь!
- Апельсин! Мандарин! Апельсин! Мандарин! Апельсин! Мандарин! Апельсин!
Однієї мандаринки не вистачає.
І смугастий кіт у капелюсі бере свою чарівну парасольку з бедриками і йде шукати того хто не спить.
**
Коли небо безжально дивиться на тебе мільйонами холодних очей, а нічний зимовий асфальт обпікає босі ноги, тоді маленька дівчинка найбільше хоче опинитися в теплому ліжечку і щоби мама ніжно сказала їй «Добраніч» і побажала гарних снів.
- Агов, Мандаринко, чому не спиш?
-Я не мандаринка, я Катя. – здивовано відповіла дівчинка дивлячись на кота.
- Ні, мандаринка. Що ти тут робиш? Ніч надворі, а ти взимку на вулиці в самій піжамі, замерзнеш ще.
- Вигнали мене з дому, може зранку пустять. Постривай-но, коти не розмовляють… Чи я вже сплю?
- дивлячись що вважати сном. – загадково посміхнувся кіт. – але не гаятимемо час на пусті балачки і ходімо.
- Куди? – ще більше здивувалася дівчинка. Мало того що цей підозрілий кіт розмовляє, то він ще й запрошує кудись.
Незакінчено 6.01.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=316028
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.02.2012
Долина світлячків
На одній галявині жив Світлячок. Він був дуже добрим і мав великі зелені очі. Коли хтось потребував допомоги, він допомагав, коли падав – підіймав, коли плакав – втішав. Але ось прийшов час йому вирости. І він виріс. Коли вночі було дуже темно, то він світився яскраво зеленим сяйвом. Але ніхто про це не знав.
Одного разу ввечері Старий Жук йшов набрати води з калюжі і втрапив у багнюку.
- Допоможіть! – кричав Старий Жук. – Рятуйте, тону-помираю!
- Хто тут? Вам потрібна допомога? – стурбовано запитав Світлячок.
- А хіба не видно що я Т-О-Н-У!
- Вибачте будь ласка. Як тут темно… Трохи світла б. – і Світлячок яскраво засяяв і замахав крильцями. – Ось я зараз Вас витягну.
І витягнув. Старий Жук намагався зішкребти багнюку зі своїх лап і відра, при цьому сварливо покректуючи.
- Та що ж це таке… Я буду скаржитися галявинській адміністрації, залишити тут таке недбальство. Як так можна?
Світлячок мовчки стояв збоку і спостерігав за стариганем. Потім підійшов трошки ближче, щоби Старому Жуку було краще видно ті плямки багнюки що ще залишилися.
- Ой, що це так світить? – здригнувся той. – Мати моя сороконіжка! То це ти! Який жах. Я всім розповім, буду скаржитися, тебе посадять до травниці і там тебе годуватимуть тухлим нектаром і простроченою росою! Щоб така почвара жила серед нас. Жучки-павучки мої милі, рятуйте!
І Старий Жук чимдуж дременув до себе додому навіть не озираючись. Брудне відро сумно брязнуло і Світлячок понуро побрів до свого будиночка під ромашкою.
Вранці у його двері постукали, дуже нав*язливо і наполегливо. Світлячок відчинив дверцята і побачив що всі жителі Галявляндії зібралися біля його ромашки і мали доволі невдоволений вигляд. Попереду всіх стояв мер Короладський Жук ( Він завжди казав що його прізвище походить від слова «король» і тому волів аби його називали Короладським, а не Колорадським) і нахмурено дивився на пелюстку кульбаби, на якій були якісь карлючки.
- Ось 19 підписів жителів Галявляндії які хочуть щоб за свою негідну поведінку ви відсиділи у травниці 2 зими. – Поважно сказав мер Короладський Жук.
- Мало двох зим для такого нахабного жука! – Крикнув Пан Павук.
- І як йому не соромно отак світитися вночі, що б сказала його мати? – викрикнула Жучиха і прикрила собою жученят. – Ходімо дітоньки.
- Та за таке до Дятла треба відправляти! В нашому місті не світяться, це нечувано. Це дикість і невігластво. Ми не хочемо жити з тобою. Віднині, ти – не жук!
Світлячок стояв і не вірив власним вухам.
- Як? За що?
Але його ніхто не слухав. Двоє павуків схопили його під лапи і повели до травниці. Там Світлячок просидів цілий день, а коли настала ніч, то його крила почали світитися зеленим. Бідолаха не знав що робити і вирішив обмазатися у багнюку і обмотатися травинкою. На щастя цього добра в травниці вистачало. Він сидів і сумно дивився на зорі, які теж світилися, але їх чомусь ніхто не садив до травниці.
- А може небо це величезна поляна світлячків? Може там моя батьківщина? От би мені туди потрапити…
- Я знаю як туди потрапити. – почулося десь з-за травинки.
Світлячок з переляку впав з пеньочку стеблинки.
- Хто тут?
Це була Мурашка, найліпша подруга Світлячка.
- Це я, Мурашка. Я прийшла допомогти тобі. Я не підписувала кульбабовий листок. Я знаю як потрапити в долину світлячків. - Мурашка відчинила двері травниці і обоє побігли до калюжі. - Треба перелетіти через калюжу і перейти кульбабове поле, там буде мудрий Гусен і він розкаже куди тобі далі йти. Але тобі потрібне світло, зніми з себе багнюку і травинку.
- Ні, не зніму. Я не хочу більше світитися. Я всім допомагаю а мене ненавидять, я обмажуся грязюкою ще більше і ніколи не засвічуся.
- Любий Світлячку, ти – дивовижний і неймовірно особливий. Не дай іншим загасити у собі це світло. Світися і мрій. Знайди Долину Світлячків і будь щасливий. Я в тебе вірю!
- Добре, але ти підеш зі мною.
Мурашка кивнула у відповідь. Світлячок зняв брудну травинку і вони вирушили у довгий і небезпечний путь.
написано 31.05.2011
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=316007
рубрика: Проза, Присвячення
дата поступления 22.02.2012
Ну що ж, перейдемо до перших днів навчання. Найважливішим питанням звичайно було поселення хоча б кудись. Оскільки прихилити голову в прекрасному сіті на і*мя Острог мені було ніде, то довелося тулитися у кімнаті моїх дитячих жахів разом з вітчимом у гуртожитку зі страшними сусідами, які колись хотіли спустити мого хом*яка в унітаз (цього я їм ніколи не пробачу). Але таких умов я витерпіти не могла, тому через два дні я перенесла свою скромну сумку з речами до моїх двох одногрупниць: юлі та Руслани. Проживали вони на той час у найвигіднішому місці, прямісінько біля забігайлівки що носила назву «Юнет», де тусувалася вся спудейська «еліта». Недоліком цього місцепроживання була передусім хазяйка : пенсіонерка дуже похилого віку, жахливо жадібна та економна. Пропустимо чудесний час відсутності гарячої води, тепла взимку та постійний пильний контроль старушенції а також конфлікти з дівчатами, що вирішили сісти мені на шию і звісити звідти ноги (списувати англійську, фонетику і граматику це ще куди не йшло, але пояснювати латинську це вже занадто!) і перейдемо до викладачів і предметів.
Найголовнішим предметом за планом повинна була бути практична англійська, проте особливої її головні шості я не помічала,марна трата часу на спроби Ендрю та Руслани народити хоча б частину речення. Я напевно дуже нехороша людина оскільки так пишу, але в цьому є доля творчої гіперболізації і напевно моєї зверхності. Пари англійської були неймовірно нудні і позбавлені для мене будь-якого сенсу.
Практична фонетика, цікаві заняття, зазубрювання дурнуватих чантів, віршів, пісень, діалогів, текстів і відтворення їх з неймовірно неприродною інтонацією.
Переписування книжки з практичної граматики і списування домашнього завдання з ключів вкінці посібника дало певні результати, принаймні тепер я знаю різницю між перфектом і контініусом.
А тепер перейдемо до найцікавішого, предметів загального спрямування та предметів безцільного спрямування, до яких відносяться історія Острозької Академії та основи Наукових Досліджень.
Історія Острозької академії напевно залишає слід у житті кожного спудея, але не про визначні діяння Кирила Лукаріаса та Василя Суразького, не про політичні погляди Василя Костянтина Острозького і не про надзвичайну щедрість великої меценатки Гальшки Острозької думають на лекціях голодні юнаки та юначки яким так хочеться сидіти на п*ятій парі і слухати підстаркувату викладачку з рудим волоссям з прізвиськом Білосніжка, що аж щось свербить аби передражнити її улюблену фразу, яку вона каже солодкаво-медовим голосочком: « У Василя Костянтина Острозького було п*ятеро синів і вони всі помеерли…» , або ж «Гальорка, я зараз до вас підійду» причому все це вимовляється з посмішкою маніячки з фільму жахів. Екзамен з цього предмету перший курс ін*язу здавав з дев*ятої ранку до дев*ятої вечора. Мені пощастило бути в останній п*ятірці, але я не нарікаю на Білосніжку, вона хороша людина, прогнала мене по всьому що можна: і по Роттердамському, і по тривіуму і квадриліуму, і по Суразькому, і по Лукаріасу, і по Гальшці і по всіх президентах, які навідували Острозьку Академію, зате поставила мені п*ятірку. Враховуючи те, як я прогулювала лекції і що з 50 балів за практичні я заробила 3 за присутність, це доволі непоганий результат.
Найнезабутнішими лекціями безумовно були лекції вельмишановного пана Академіка Івана Миколайовича Хом*яка, колишнього танцюриста, актора та самозакоханого лицеміра, який ніколи не впускав можливості познущатися з прізвищ спудеїв, їх імен і взагалі не часто знаходив будь-яку причину аби познущатися. Після кількох занять у всіх почали розвиватися параноїдальні манії переслідування і синдром штучності української мови. Цей прибацаний викладач любив ходити коридорами і підслуховувати розмови студентів аби знайти там мовленнєві помилки, або ж, Боже збав, русизми і привселюдно осоромити і познущатися потім з них на парі. Ця методика дала певні результати, напевно випускники іноземної філології Острозької Академії ніколи не вживатимуть слів «дійсно» і «перш за все».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268845
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.07.2011
Якби-то почати цю вже півроку як почату оповідь і оповісти дещо з того всього, що сталося останнім часом? Мабуть варто просто почати, а потім як вже вийде.
Почалося все, звичайно, 23 серпня 1993 року о 23.55,але зараз не про те. У житті кожної людини є певні етапи: безтурботне дитинство, дитячий садочок, школа і ВУЗ(якщо пощастить). Перших двох мене благородно позбавили, а от з іншими двома вийшло трохи краще. Прийшло натхнення написати щось про останній( поки що) етап мого недовгого життя, а саме про моє спудейство, чи то пак студентство, якщо так вам буде зрозуміліше.
Якось моя прекрасна мрія бути лікарем трансформувалася і перекосилася так, що вийшло що я стала спудейкою факультету романо-германських мов в одній досить непоганій академії. Не знаю чому і навіщо так сталося, але факт залишається фактом і для чогось це було потрібно. Пропустимо довгий період літа, очікування результатів вступу і період панічного подавання документів хоча б кудись і перейдемо відразу до посвяти.
Всіх нормальних абітурієнтів посвящали в студенти, а нас в спудеї. Надалі це дуже відображається на людях, можете мені повірити. Ректор щось там говорив і багато смішних чоловічків в дивних мантіях розказували нам про важливість нашого вибору, прекрасність академії і бла-бла-бла… Але нам було зовсім не до того. Нам як завжди пощастило ( абсолютно ясний факт що мені завжди щастить і далі ви зрозумієте чому), на вулиці валив дощ і нас всіх запхнули в чудову аудиторію під назвою П-3. Першокурсників всіх факультетів разом з батьками, дідусями, бабусями , сестрами, братами та іншими родичами навіть для безрозмірної аудиторії П-3 виявилося забагато, тому наша посвята була схожа на проїзд у маршрутці Остріг-Рівне в п»ятницю після 3-ої пари, але про це згодом. Нам ще трошки повішали локшину на вуха і нарешті відпустили, але це було ще не все. Потім нас привітала наш декан з прекрасною англійською вимовою радянських часів і здається на цьому кошмари дня «посвяти в спудеї» закінчилися. Чесно кажучи, далі пам»ятаю не дуже, тому перейдемо відразу до знайомства з групою.
Було проведено суперчесне оцінювання наших знань і розділення нас по групам за рівнем наших знань, але чомусь, абсолютно випадково, до нашої групи потрапили люди, прізвища яких починалися з літери «П», «Р», «С» і «Т». Спочатку розповім про двох людей, які спочатку були в нашій групі, а потім вже не були. Першим був хлопець, дитя з вигляду, з довгими патлами і за яким вже бігали купами дівчата. Але потім виявилося, що він розумніший від нас і в деканаті щось там наплутали і його перевели в 1 групу (наша 2-га, а точніше 122). Але чомусь в мене закралися такі сумніви, що через дефіцит хлопців на ін»язі його перевели в групу, де не було так багато хлопців як у нас. В нас було їх аж 3! Надзвичайно багато для підгрупи і тому їх в нас залишилося всього лише 2. Другою «перехідною» особистістю була дівчина, яка сказала що ми всі тупі, а вона розумна і що їй не подобається колектив нашої групи( так і сказала! Прямо коли її запитали що вона думає про свою групу). Цього наша група стерпіти не змогла і її перевели в іншу групу. Отже тепер про саму групу. Почнемо з хлопців. Анрій, чи то пак Ендрю ( як він воліє себе називати) недурний, але жахливо лінивий хлопець, який завжди вміє викрутитися нічого не знаючи, талант очевидний; намагається читати реп (ховайся в жито, накривайся колосками), трошки схожий на тхора, а загалом непоганий і добрий хлопець. Тарас, він же Жора (чому Жора, ніхто не знає. Тільки Ендрю) , дивакуватий, але розумний, легко піддається впливу свого сокамерника на квартирі, тому часто друшляє пари, нічого не вчить і завжди десь не з нами, коли його щось запитують здивовано кричить: «Аааа!...». Зате це завжди веселить всю групу. Лариса, темна конячка про яку ніхто нічого не знає, розумна, але дуже тихенька, ніколи не висовується. Катя, цікава, неординарна і унікальна особистість яка завжди виконує те, що задано, що доволі дивно в нашій групі, за це її чомусь не люблять, але вона класна. Таня, вважає себе дуже гарною і розумною (якщо з першим ще можна трохи погодитися, то з другим вже важче). Чимось схожа на Ендрю, може з нічого зробити щось і викрутитися з ситуації. Теж цікава, з нею приємно дискутувати, принаймні вона виявляє до цього бажання, ентузіастка і егоїстка. Далі в ряду сиджу я , але мене ми пропустимо. Руслана, дуже тихенька, навіть коли запитають мовчить, ніхто не знає навіщо вона пішла на англійську філологію, з англійською вона трохи не ладнає і не має навіть бажання ладнати. Юля, ентузіастка, блондинка, виявляє бажання щось робити, щось намагається, загалом непогана дівчина. Лєна, просто нормальна людина, паталогій не виявлено:). Маша, творча і цікава, атеїстка, з нею можна гарно поспілкуватися, але тяжіє до течії «бути як всі». Ось так я бачу нашу групу, люди звичайно набагато складніші, ніж я їх описала, але це лише загальні ескізи моїх суб»активних вражень. А загалом група в нас найкрутіша і найкраща!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268844
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.07.2011