| Сторінки (2/117): | « | 1 2 | » |
А ранок тримає вітер в руці,
Випалює сонцем зіниці…
І небо – розп’яте на срібнім хресті
Старої сільської дзвіниці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289714
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 30.10.2011
1.
Ніч була холодною.
«Якби не вміла тремтіти, то змерзла б…» – подумала вона про себе, зі страхом очікуючи ранку.
Вранці приїхали нові господарі. Чоловік з дружиною і двома маленькими дітьми – сином та дочкою.
Вона стояла, захована в сіру тінь, і боялась поворухнутись.
Уважно роздивившись довкола, господарі нарешті підійшли до неї.
- Ну, здрастуй, красуне… – сказав чоловік, торкаючись її рукою.
Вона здригнулась.
Рука чоловіка була важкою і теплою…
- Що ж нам з тобою робити?.. Мабуть, доведеться розпрощатись…
- Хіба не можна по-іншому? – втрутилась дружина.
- «По-іншому» інші не погоджуються, – з роздратуванням мовив чоловік…
- А якщо попросити?... Добре попросити?..
- Знаєш, у скільки обійдеться нам така операція…
Слово «операція» злякало. Їй стало не по собі…
- У скільки б не обійшлася, а варто спробувати…
- Тобі говорити легкою, бо все лягає на мої плечі…
Чоловік замовк і опустив очі.
- Татку, – почулися дитячі голоси, – вона нам так подобається…
- Давайте відійдемо, не можу при ній говорити…
Нові господарі піднялися на ганок. Легенький вітер доносив до неї лише короткі уривки фраз: «буде важко»… «не виживе»… «як пояснити»… «це майже неможливо»…
Раптом дівчинка залишила батьків, сполоханою пташиною злетіла східцями до неї, обпекла подихом і міцно обхопила руками. Було чути, як б’ється її маленьке серце:
- Таточку, не треба… Не треба, таточку…
Чоловік підійшов до дівчинки, узяв її на руки і ніжно погладив по волоссю.
- Гаразд, сонечко моє… Спробуємо… А раптом вийде…
Він всміхнувся.
- Заспокойся… Ходімо в хату.
Вони зайшли в будинок.
На подвір’ї стало тихо.
За мить на землю впали важкі і теплі дощові краплини.
Вона зраділа дощу.
Під дощем можна не приховувати сліз…
2.
Через кілька днів її оточили якісь люди.
- Що ж, почнемо… операцію, – сказав хтось, мабуть, старший.
Вона подумала, що він зовсім не схожий на лікаря...
Раптом почувся дивний звук, після якого страшний біль пронизав її всю. А далі – темрява…
Та навіть там, у суцільній темряві, біль продовжував розривати і мучити її тіло…
… Вона отямилась, коли стало не так боляче. А, може, просто звикла до болю…
Невідомо, скільки минуло часу, мабуть, пройшло багато днів.
Навколо все змінилось. На подвір’ї лежали купи сміття, бита цегла, якісь дошки…
Вона перестала розрізняти фарби, сприймала світ чорно-білим.
Але найстрашнішим було те, що вранці не було видно сонця. Заважала холодна і висока кам’яна стіна. Сонце з’являлось після полудня. Вона раділа йому, як найкращому другові… Нові господарі по кілька разів на день навідували її, сідали поруч, співчутливо зітхали…
Діти прибігали ще частіше. І хлопчик, і дівчинка тихо горнулись до неї, говорили лагідні слова… Здавалось, після цих слів біль ставав не таким пекучим і нестерпним…
Іноді неподалік спинялися люди, несхожі на лікарів. Дивились на неї, кивали головами, гомоніли про щось своє. Про що, вона не розуміла…
Люди діставали дешеві цигарки і палили. Від цигаркового диму у неї перехоплювало подих, але ніхто з них чомусь не помічав, що їй важко дихати…
Це помітив лише новий господар.
- Скільки раз говорити, щоб ви не палили тут! – визвірився він на тих, що несхожі на лікарів. – Знайдіть собі інше місце! І недопалки позбирайте…
- Навіщо хвилюватись… Ми й так навколо неї, можна сказати, по повітрю ходимо…
- За це я вам додатково плачу! І немало…
Несхожі на лікарів люди, невдоволено блимаючи очима, присіли навпочіпки і стали видряпувати з трави розкидані недопалки…
Новий господар торкнувся її своєю важкою і теплою долонею:
- Нічого не поробиш, потрібно терпіти… Життя часто буває жорстоким і несправедливим…
Вона терпіла…
І з кожним новим днем почувала себе краще…
Нарешті вперше заснула без болю…
Їй снився дивний сон: вона побачила себе прекрасною нареченою в дивовижній сліпучо-білій сукні. Сяяло сонце, лунала ніжна музика, вітер розвівав її срібну фату, встеляючи шлях білосніжними пелюстками…
Вона прокинулась від веселого галасу.
Нові господарі здивовано дивились на неї і сміялись:
- Це неймовірно, це справжнє диво, – повторювали вони… – Молодець! Яка молодець! Це мають бачити всі. Діти, кличте сусідів…
Приходили сусіди, за ними якісь інші люди… Усі здивовано хитали головами, обсипали її сміхом…
Вона не знала, з чого вони радіють, але теж відчувала радість.
І хоча сонце затуляла висока холодна стіна, їй було сонячно й тепло…
Світ знову став кольоровим…
3.
Якогось дня вона побачила над собою відлітаючих журавлів. Гострий клин розрізав небо навпіл і швидко зник за обрієм, а прощальний журавлиний клекіт дрібними краплями холодної роси повільно осів на землю.
Їй стало сумно. Це означало, що прийшла осінь і що скоро повіє зима.
Вона не любила зиму. Їй подобалось сонце і тепле літо. Але що поробиш, в житті немає нічого вічного...
Що літо повернеться, вона знала. Тільки потрібно перечекати холодний вітер, пекучий сніг і морози…
У задумі не помітила, як підійшли нові господарі.
- Здрастуй, красуне! – весело привіталися з нею.
Вона побачила в руках господаря легку алюмінієву драбинку-стрімлянку й здригнулася. Їй одразу згадалися люди, несхожі на лікарів.
- Не лякайся, не лякайся… – посміхнувся господар, – боляче не буде. Діти, підійдіть ближче… Ви знаєте, що вона була приречена на смерть, бо заважала будівництву… Але нам усім хотілося її зберегти, і ми… попросили будівельників…
Господар глянув на дружину і чомусь почервонів. Дружина заспокійливо кивнула йому головою.
- Отож, ми… попросили будівельників зробити все можливе, аби врятувати їй життя. Довелося провести важку… операцію. Усі думали, вона загине… Але…
У господаря перехопило подих.
Усі члени родини дивились на неї з ніжністю.
Їй навіть здалося, що в їхніх очах тихо світяться сльози.
- Але вона вижила… – продовжив господар після короткої паузи, – Відродилась… В липні місяці, посередині літа зацвіла… Наче подякувала за те, що врятували її… Кажуть, іноді таке буває… Рідко, але буває…
- Ми також хочемо їй подякувати, – задзвеніли сміхом діти.
Хлопчик і дівчинка пригорнулись до неї й міцно обхопили руками.
Було чути, як б’ються два маленьких серця:
- Спасибі тобі… Спасибі…
Дитячі голоси пробудили в ній особливі почуття. Їй також захотілося їх обняти…
- На завтра обіцяють дощ і мокрий сніг, – чомусь сказав господар.
Він став на другий щабель стрімлянки і підняв руки до її покаліченої крони, до тієї єдиної гілки, яку не зрізали люди, несхожі на лікарів...
Вона раптом пригадала бридкий звук електричної пилки, гострий біль і своє гілля, що безсило падало на землю й повільно вмирало…
Але неприємні спогади швидко розвіялись.
Господар тим часом відшукав серед пожовтілого листя кілька маленьких яблук, обережно зірвав їх і подав дружині й дітям.
Усі вони одразу смачно захрумтіли яблуками.
Плоди були нестиглі й кислі, але ніхто з них не помічав цього.
- Потрібно зірвати усі яблука, – сказала дівчинка. – Вона ж для нас старалась…
- Що ж ми з ними будемо робити? – сміючись, запитала господиня. – Вони ж не встигли дозріти…
- З’їмо…
- А я найбільше люблю яблуневе варення…– втрутився в розмову господар.
- І ми, і ми… – заплескали в долоні діти.
Скоро усі яблука були зірвані і акуратно складені на дно плетеного кошика.
…Непомітно підкрався вечір. Густі сутінки огорнули двір.
- Скажіть нашій яблуньці добраніч і гайда в хату. Не дай Бог застудитесь, – суворо наказала дітям господиня.
Взявши кошик, родина зайшла в будинок.
На подвір’ї стало тихо.
За мить на землю впали важкі й холодні дощові краплини.
Вона знову зраділа дощу.
Під дощем можна не приховувати сліз…
Навіть якщо це сльози радості…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289713
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.10.2011
Найкращі
слова,
Що можуть
злітати
З наших
вуст, –
Поцілунки...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289408
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.10.2011
День короткий, як мить,
як помах руки,
Я сьогодні, мов зламана гілка...
Чорно-біле кіно, кольорові роки,
І треба дожити до понеділка.
Так тягнуло мене
за тридев’ять земель,
Спокій досі мені тільки сниться.
У високому небі летить журавель,
Ну а я намагаюсь впіймати синицю.
Знов рятую когось,
обіцяю комусь,
І додому лечу, як на крилах,
Без найбільш необхідного я обійдусь,
А без зайвого я обійтися не в силах.
Я не звик утікати й ховатись в юрбі.
Знов згадалась стара кіноплівка,
І тепер кожен день я говорю собі,
Що треба дожити до понеділка!
...День короткий, як мить,
як помах руки,
Я сьогодні, мов зламана гілка...
Кольорове кіно, чорно-білі роки,
І треба дожити до понеділка.
Ми відбулись, чи лиш були?
Лишається надія…
А щастя – це коли
Тебе розуміють.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289407
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 29.10.2011
Я серце руками
щосили стис...
Ти викинь, мабуть,
на сміття
Або спали цей останній лист,
Який спізнився
на півжиття.
І більше не треба
даремних розмов,
В яких ні початку нема,
ні кінця...
Я довго-довго до тебе йшов,
Але спізнився
на все життя...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289406
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.10.2011
Я думав,
За спиною у тебе
Білі крила,
А то була тільки
Сіра тінь…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288928
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.10.2011
1.
Небо високе – на теплу погоду.
Світанок, як півень, прочистив горлянку.
І сонячний промінь упав у воду,
Як срібна ложка в прозору склянку.
2.
Цей літній день вже відсвітив давно.
І блискавиця затупила вістря.
А ніч, немов густе й п’янке вино,
Розлита в келихи з прозорого повітря.
3.
Час обжинків, стиглих яблук
час –
Завагітнів осінню
Спас.
4.
Покрите небо чорним полотном,
Вікно у дощ ще із весни відкрито.
Я п’ю повітря й дихаю вином
Тієї ночі, що спалила літо.
5.
Всевишній уже
вимикає літо
Й вмикає осінь.
Вона хай світить…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288923
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.10.2011
1.
Кришталеві вази –
Вони можуть
Жити без квітів?
2.
Чи знайдеться в світі чоловік,
Який ніколи не чистив зуби
Кремом для гоління?..
3.
Невже
Всі вікна
Рвуться
в небо?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288921
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.10.2011
В зоопарку, весною утішений,
На веселій галяві при свідках
Слон слонисі сказав: «Моя кішечка»,
Слон слонисі сказав: «Моя квітка»...
В океані бурхливому, глибоко,
Під проникливі звуки ноктюрна
Кит китисі сказав: «Моя рибонька,
Ну до чого ж ви мініатюрні»...
А в хатині без світла й віконечка,
Так по-лицарськи ніжно і мило
Кріт кротисі сказав: «Моє сонечко...
Ви – голубка моя сизокрила»...
До весняних беріз вітер лащився
У далекому синьому лісі...
«Підійдіть-но сюди, моя ластівко, –
Стиха хрюкнув кабан кабанисі.
Хай серця завжди будуть гарячими,
Ну а мрії, як вітер крилаті,
Та як часто бувають незрячими,
Хто належить до сильної статі.
А весна умивалася зливами,
Й зрозумів я цієї хвилини:
Не бувають жінки некрасивими,
То сліпими бувають мужчини!
P.S. А весна без кінця і без краю
Заплітала пісні у вінки...
Некрасивих жінок не буває.
Є лиш тільки... ліниві жінки!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288725
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 26.10.2011
Поховане місто
в бетоні і склі,
Ні кольорів,
ні відтінків...
Вулиці вмерли.
Мовчать ліхтарі
І обеліски поснулих будинків.
Сліди від дощу
на полотнах вітрин,
Наче подряпини
на кіноплівці...
Рівні шеренги
секунд і хвилин
Кроки карбують по мокрій бруківці.
Солодких не можу позбувся
чар,
І п’ю свої сни, наче воду,
досхочу,
Та скрапує ранок
з порізаних хмар
В мої
ще заплющені
очі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288724
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.10.2011
Іван посміхався.
В душі у нього звучала світла музика.
Широка дорога то ховалась в зелену прохолоду лісу, то виринала на яскравий сонячний простір поля і наче кликала за собою.
Салон автомобіля заповнювали пахощі троянд. Букет білих квітів, загорнутий у вологий рушник (щоб не зів’яли), Іван прилаштував поруч на місці пасажира.
Він не любив сидіти за кермом і вважав це важкою роботою. Довгі автомобільні поїздки виснажували його, але сьогодні все було по-іншому. Іван здивувався, коли зрозумів, що більш як три сотні кілометрів лишились позаду. Можна було не поспішати, але він не зменшував швидкості, адже десь там, наприкінці дороги, на нього чекала... мрія.
Мрію звали Світлана. Лана – так себе називала вона сама.
Іван закохався в Лану з першого погляду.
Він ніколи не забував ту мить, коли побачив її. Це трапилось в інституті в перший день занять. Дзвоник сповістив про початок першої пари. У той самий момент, коли галасливі недавні абітурієнти розсілись по місцях в очікуванні викладача, раптом ввійшла вона... Наче фея з чарівної казки... Висока, струнка, усміхнена, з розпущеним довгим волоссям і блакитними бісиками в очах...
Студентська аудиторія, де сиділи переважно хлопці, принишкла. Лана декілька секунд спокійно приміряла на себе захоплені хлопчачі погляди, потім стала шукати вільне місце.
Найближчий порожній стілець був поруч з Іваном, тому під час своєї першої лекції він майже нічого не записував... Голова його раз у раз сама собою поверталася в бік сусідки...
...Лана подобалась усім. Її завжди оточували інститутські інтелектуали і красені, до яких сором’язливий від природи Іван не належав. Хоча він постійно виказував дівчині знаки своєї уваги, Лана залишалась байдужою до його залицянь. Лише раз вона подякувала йому за допомогу на екзамені і поцілувала в щоку. Від цього короткого дружнього поцілунку Іван ледве не знепритомнів...
Він ніколи не втрачав надії і шукав різні способи схилити до себе Ланине серце: відмінно складав сесії, писав наукові статті, займався спортом, приносив їй запрошеннями на естрадні та симфонічні концерти... Випадково почувши слова Лани про те, що вона любить, коли від чоловіка пахне не тютюном, а дорогими парфумами, він кинув палити і всю свою підвищену стипендію потратив на дефіцитний французький одеколон для чоловіків... Але це не допомогло...
Друзі і навіть викладачі легенько насміхались над його закоханістю, та хлопцеві було байдуже. День, коли він не бачив своєї мрії, Іван вважав прожитим даремно.
На випускному вечорі він підніс Лані великий букет пахучих білих троянд.
Вона взяла букет і посміхнулася:
– Навіщо ти знову потратився, дурнику?
– Щоб зробити тобі приємне...
– Ну, зробив, а далі що?
– Не знаю...
– А ти знай: у нас з тобою нічого бути не може.
– Чому? – запитав Іван.
– Бо ми з різних планет...
Лана зблиснула очима і ніжно торкнулася трояндових пелюсток губами.
Іван спохмурнів. На білих квітах залишалися брудно-рожеві сліди від її помади...
Через рік після закінчення інституту Лана вийшла заміж за військового і стала літати за ним по світу, постійно змінюючи місце проживання.
Іван поступив до аспірантури і теж одружився. Згодом у нього народилась донька. Але шлюб розпався...
З колишньою дружиною він підтримував „цивілізовані” стосунки, а весь вільний час віддавав доньці, яку обожнював. Якщо ж його хтось запитував, чому так довго один, жартома відповідав: „Не страшно, коли один, страшно, коли нуль”.
Лана не виходила з його думок...
Щоб позбутися душевних мук, Іван з головою поринув у роботу, захистив кандидатську, а потім і докторську дисертацію.
Раз на п’ять років під час літніх відпусток він збирав однокурсників на традиційний збір.
Іван організовував ці зустрічі з єдиною метою – знову побачитися з Ланою. Вона ж уперто не приїжджала до інституту, а у відповідь на запрошення надсилала короткі поштові листівки з ввічливою відмовою і, як правило, черговою новою адресою.
Іван поступово починав втрачати надію, та доля нарешті посміхнулася йому. Лана приїхала на традиційний збір...
Вони не бачились довгих п’ятнадцять років, але Лана нітрохи не змінилась і навіть стала ще вродливішою...
Іван не відходив від неї цілий день і вечір, сипав жартами, говорив компліменти. Лана, як не дивно, не уникала Іванового товариства. З виразу обличчя було зрозуміло, що їй подобається його увага. Однокурсники вперше бачили Івана таким щасливим і всіляко намагалися не заважати йому.
А Іван осмілів настільки, що навіть запросив Лану на танець.
Повільно рухаючись в такт мелодії, він нахилився до її вуха і, п’яніючи від запаху парфумів, прошепотів:
– Не пам’ятаю точно, але, здається, Бернард Шоу сказав, що танець – це вертикальне вираження горизонтальних бажань.
Лана засміялась.
– Ніколи не думала, що з роками ти станеш ловеласом...
Іван знітився.
– Вибач. У твоїй присутності я хвилююсь настільки, що навіть язик мене не слухається. Знов змолов дурницю...
– Не переймайся... Краще скажи мені чесно, ти й справді професор?
Іван не любив хвалитися, а тут чомусь не стримався:
– Справді... І є перспектива стати академіком...
В очах Лани загорілись блакитні вогники.
– Ніколи й думати не могла, що в тобі був прихований такий талант і... пробивна сила. Не червоній і не заперечуй... Сьогодні без міцних ліктів нічого не доб’єшся.
Іван дійсно хотів заперечити, але послухався Лани.
– Я так розумію, побутові проблеми академіків не хвилюють, у них є все: і квартири в центрі міста, і машини, і закордонні поїздки?
– Поки що професорів, а не академіків... – Іван усе таки наважився на заперечення. – Так, є в мене і квартира, і авто, іноді запрошують читати лекції в університетах недалекого зарубіжжя, але...
У Івана в цей час перехопило подих, він відчув, як Лана в танці міцніше притислась до нього.
– Чому ж ти замовк? – підвела очі Лана. Її губи були близькими і гарячими. – У тебе є все для повного щастя...
Іван заперечливо похитав головою.
– Не вистачає лише одного...
– Чого саме? – Лана і не намагалась приховувати свою цікавість.
– Тебе.. – із зусиллям промовив Іван.
Лана знову засміялась.
– Хочеш – вір, хочеш – не вір, але в тебе є шанс. Я вже третій рік як розлучена...
Іван не повірив.
– Ти жартуєш?
– Ні, не жартую... Давай сядемо, бо всі на нас якось дивно дивляться...
Обличчя однокурсників справді світилися посмішками: музика давно закінчилася, а ці двоє під акомпанемент тиші продовжували танцювати в центрі залу.
Вони сіли за столик. Лана дістала пачку дорогих цигарок, звично клацнула запальничкою.
– Не знав, що ти палиш.
– Тут хіба хочеш – мусиш...
Лана випустила сизу хмарку диму.
– Ти навіть не можеш уявити, як набридло мені кочове життя. За дванадцять років пережили п’ять переїздів... Увесь час без друзів, без роботи, без власного кутка...
Прикинь, через півтора року після народження сина змушена була залишити його в мами. На новому місці служби не було ні дитсадка, ні школи...
На очах у Лани з’явилися сльози. Іван сховав її руку в своїх долонях.
– А чоловік?
– Що чоловік... Про нього і говорити не хочеться. Помилилась я... Він виявився з тих, хто на роботі – про жінок, а на жінках – про роботу...
Іван зіщулився, наче від холодного подиху вітру. Він ніколи не міг подумати, що з вуст Лани можуть злітати такі слова.
– А потім раптово померли мої батьки... У спадок дістався мені великий будинок, город, садок... Я довго думала і врешті вирішила... Одного прекрасного дня зібрала валізи, взяла сина, написала чоловіку записку і повернулася в батьківський дім...
Місто наше невеличке – не столиця, але й не той загублений світ, де білого ведмедя частіше зустрінеш, аніж людину... Влаштувалась на роботу, працюю на невеличкій, але керівній посаді...
Іван розумів, що Лана хоче виговоритись.
– В тридцять п’ять все розпочала з самого початку. На перших порах було страшно тяжко... Спасибі батькам, які все життя для мене заощаджували...
Лана замовкла, нервовим рухом заштовхнула недопалок в попільничку.
– Мабуть, це – доля! – раптом схвильовано вигукнув Іван. – Я не вірю у випадковості і збіги!.. Це просто – доля!
Він говорив голосно, говорив так, наче хотів зібрати біля себе всіх своїх однокурсників. І вони, дійсно, поступово почали підходити до столика, оточуючи його нещільним кільцем.
– Це – доля, а долю обдурити не можна... Запрошую всіх вас... у свідки... Не сприймайте це як жарт, повірте, говорю... абсолютно серйозно...
Від хвилювання Іван зблід, видно було, що слова даються йому важко.
– Я... я.... пропоную Світлані стати моєю дружиною!
В залі запанувала тиша, але за мить її прогнали оплески і вигуки „ура”.
Лана зашарілася.
– Це для мене так несподівано... Я повинна подумати...
– Даю тобі три дні, не більше, – рішуче промовив Іван.
– Добре. Але ти на мене не тисни... Домовились?
– Домовились, – сказав Іван після паузи, – але пам’ятай – лише три дні!
...Лана зателефонувала на п’ятий день. Голос був радісний:
– Я згодна... Приїжджай...
– Може, спочатку ти до мене?..
– Не хочу залишати сина без нагляду...
– Гаразд! Їду. Чекай.
Наступного ранку Іван вирушив у дорогу.
У душі в нього не переставала звучати світла музика.
Кожен кілометр наближав його до омріяної зустрічі. Їхати залишалось недовго. Він навіть не дивився на карту автошляхів, бо перед поїздкою вивчив її напам’ять...
Нарешті дорога завернула в місто.
Несподівано одразу за поворотом Іван побачив на узбіччі мікроавтобус із піднятим капотом. Якийсь чолов’яга, очевидно, водій, порпався в моторі, а інший – старенький священик – жестом просив зупинитися.
Іван спинився й вийшов з авто.
– Добрий день, – привітався священик. – У нас проблеми з двигуном... Допомогу викликали, але допоки вона приїде... Чи не підвезли б ви мене до міста? Тут недалечко...
– Будь ласка.
– Дякую вам! Тоді я зараз візьму свої речі...
Священик витяг з автобуса велику і важку валізу. Іван допоміг йому поставити її в багажник.
– Сідайте.
Священик відкрив передні дверцята і зніяковів, побачивши на сидінні букет білих троянд.
Іван подумки вилаяв себе:
– Вибачте... Я забув про квіти... Сідайте позаду. Там вам буде зручніше.
Вони рушили.
– Ви до нас у справах чи в гості, – запитав священик, зацікавлено глянувши на троянди.
– В гості. Тут живе моя однокурсниця...
Іван назвав Ланине прізвище.
– Вродлива жінка... – промовив священик, витримавши паузу.
Інтонація, з якою були сказані ці слова, здалась Івану дивною. Він відчув занепокоєння.
– Ви її знаєте?
– Знаю... Знаю і давно, – священик погладив коротку сиву бороду. – Добре знав і її батьків... Чудові люди були... Великі трударі... На таких, як кажуть, світ тримається... І дочку свою вони любили, як ніхто... Все життя для неї старались... Померли майже в один день – не могли один без одного...
„Наче в казці, – подумав Іван. – Померли в один день... От би так у мене з Ланою”...
Священик замовк, відвернувши обличчя до вікна.
– Якщо ваша ласка, – згодом сказав він – то зупиніться, як тільки під’їдете до міста... Біля цвинтаря... Там у нас капличка... Мені потрібно саме туди...
– Як скажете, – ввічливо відповів Іван.
Біля входу на кладовище він загальмував.
Священик на мить затримався в машині:
– Мені незручно вас просити, але чи не допомогли б ви мені піднести валізу?
– Звичайно, звичайно...
Іван витяг з багажника валізу, замкнув машину і слідом за священиком рушив до каплички. Вузька стежка петляла серед могил, прикрашених вінками і корзинами штучних квітів.
Він здивувався з того, що деякі хрести були перев’язані рушниками. В його рідному селі такого звичаю не було.
Раптом священик спинився.
– Ось могили батьків вашої однокурсниці... Дякую вам. Тепер я піду сам. Хай оберігає вас Господь...
Він узяв з рук Івана валізу і пішов стежкою далі.
Іван не відповів священику. Він навіть не почув його останніх слів, тому що прикипів поглядом до двох могил, що сиротливо притулились одна до одної.
Ні надгробків, ні огорожі біля могил не було. Земляні горбики осіли, поросли густою травою. На дерев’яних хрестах, що потемніли від часу і похилились, залишались помітними лише невеличкі металеві таблички. Іван ледве зміг розібрати вибите на них знайоме прізвище...
Івану здалося, що його штовхнули в груди. Він навіть похитнувся, відступив на кілька кроків назад і важко опустився на благеньку лавку біля сусідньої могили.
Сидів, втупившись в одну точку...
Непомітно збігали хвилини. Сонце піднялось в зеніт... Довгі тіні від хрестів почали повільно вростати в землю...
Голосний дзвін, що долинув від каплички, нарешті вивів його з оціпеніння. Іван побіг до машини, дістав білі троянди, розділив букет на дві половини. Потім повернувся до забутих могил і акуратно поклав троянди на зелені горбочки...
За хвилину він рішуче розвернув авто і поїхав у протилежний від міста бік...
Дорога знову вела його крізь зелену лісову прохолоду і позолочені сонцем поля...
Ось тільки музика, яка ще зовсім недавно радісно лунала в його душі, розсипалась болем і згасла...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288723
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.10.2011
Я боюсь загубити
те радісне диво,
Що в очах твоїх світить,
даруючи втіху,
Я боюсь тих ночей,
де не зможу тремтливо
Доторкнутись до вуст твоїх
подихом тихим.
Якщо доля тебе
повінчає з бідою,
Якщо біль твій тебе
відпустити не схоче,
Я знайду джерело
із живою водою,
Вмию душу твою
і натомлені очі.
Не сумуй, що підкралася
ніч непомітно,
Що над нами гойдаються
тіні крилаті,
Я тобі намалюю
тепле
сонячне світло
І завішу ним вікна
у нашій кімнаті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287825
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.10.2011
Господар –
з усього розмаху
І сили доклавши чимало –
Ударив ціпком
собаку,
Що дім його
охороняла.
Собака ж
покірно, без звуку,
Хоч теж була зла й небезсила,
Стала
лизати
руку,
Ту руку,
яка її била…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287823
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 22.10.2011
Важко стояти, ще важче не впасти,
Важко зламати піснею грати,
Важко на музику душу покласти,
А ще важче її проспівати.
Не хочу, щоб здіймались вгору руки,
Не хочу, щоб мені кричали: «Браво»!
Від зустрічі йдемо ми до розлуки,
І кожен на помилку має право.
Моя любов, моя печаль і втіха.
Із піснею мене вітри вінчали!
Я хочу, щоб у залі було тихо,
Лиш голос мій і музика звучали.
Змивають сніг весняні теплі грози,
Я вірю в пісню, а іще – в удачу,
Якщо у когось в залі світять сльози,
То знайте, що і я на сцені плачу.
Минають дні, летять роки навстрічні,
Даремно їм кричати: «Зачекайте!»
Іду у пісню, наче йду у вічність,
Іду до вас, і ви мене стрічайте…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287820
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.10.2011
Стояли поруч. День спливав осінній,
Світило сонце з жовтої імли.
І раптом поєднались наші тіні,
А душі поєднатись не змогли…
Стояли поруч на краю розлуки.
І на порозі довгої зими.
І раптом поєднались наші руки,
А душі поєднатись не змогли…
У диво вірить тільки той, хто любить,
Невже усе на світі – до пори?
І знову поєднались наші губи,
А душі поєднатись не змогли…
Гірка образа стала поміж нами.
І тихо гасне полум’я свічі…
Як легко поєднатися тілами,
Як важко поєднати дві душі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=278363
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.09.2011
Я ЛЮБЛЮ…
1.
Люблю, коли квітнуть
вишневі сади,
Ранок біжить
золотою доріжкою...
І, наче соняшник,
я завжди
Повертаюсь до сонця
усмішкою...
2.
Люблю весну,
тюльпани біля хати,
Зелений ліс
і променистий луг,
Але найбільше
я люблю спостерігати,
Як роздягає
землю
гострий плуг.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=278362
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.09.2011
* * *
Вчора зустріч, тепер прощання,
Вчора зимно, сьогодні спека,
Той був першим, тепер – останній,
Той був близько, тепер – далеко.
Той долав
найстрімкіші підйоми,
Та його залишили сили,
Той був другом,
а став знайомим,
Той літав, а тепер – безкрилий.
Той у невід
впіймав удачу,
А назавтра став знову босим,
Той сміявся, а нині плаче,
Той давав, а сьогодні просить.
Той до щастя наміряв кроки,
Ну а вийшло,
що – до могили,
Той світив, та погас до строку,
Той палав, а того спалили.
А літа, на жаль,
не вертають,
Як не прикро
і як не гірко,
Я міняюсь,
мене міняють,
То у кращий бік,
а то – в гірший.
Я міняюсь
разом зі світом,
І сміюсь,
і плачу досхочу,
П’ю прозорий весняний вітер,
Гублю дні,
а знаходжу
ночі.
Ще далеко мені
до краю,
Я у неба
прошу несміло:
Хай душа моя
не помирає
Раніш,
ніж помре моє тіло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=278361
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 02.09.2011