| Сторінки (1/4): | « | 1 | » |
Обсипались кімнати білими доторками, де риби принишкло дихали по кутках, обтріпуючи на гостро солоних спинах луску, кришталі, дзеркала, пишноти мимовільних доторків, стерильних і білих, наче кімнати, що триповерхово, ламко, квадратно розповиваються за шершаво-терпкий пересмик вуст, згладжених, наче блакитна луска, смутних, наче кришталь, розхолоджений стерильністю церемоній, кивками мундирних годин, що по-риб’ячи на сторожі із напівзіслизлих кутів жмуряться на біле колихання кімнат, де серед клаптів блакитного диму і пригорілої ніжності всюди обторкуюсь кінчиками пальців, зламано-тонких і несміливих, особливо на спині, трохи сутулій і майже без шкіри – пасма блідого світла зглитують перехід на поруч і тут у покришених сонно-солоним ходінням коридорах диму, вимішаних сипучими зойками риб, перестиглими зойками молока у правій груді, бубнявим пахтінням не визрілих дотиків, сріблистою сльотою дзеркал, у яких безсоромно і ніжно, ніби проклюнута крізь луску і скойки, коливається м’ятежна розпанаханість твого тіла, з корінням в червоне, згущено-терпке розпивання за чаєм принишкло-зачаєних гостро кутів стиснутих вуст, що дозволяє рибам до смерті дихати у білих згортках сукні, у білій обторканості кімнат, щойно прочинених для мене усіма п’ятьма твоїми зграбними пальцями у блакитно камінних каблучках і озерцях ранок від ножів, якими ти ріжеш яблука навпіл, від покинутих друзочок недомовчаних слів, від різких переломів кришталю, від поламаних твоїх крил, від тихого розпачу, що обтікає мене і бризкає навсібіч приреченістю на неможливість бути постійно в тобі, бути постійно, бути, поселитись у кінчиках твоїх пальців, котрими обторкуєш кімнати, білі, наче просякнуті туманом, казково-дощовиті і рибновусті, з легкою терпкістю висли злих ніжностей, тонкокистних, жіноцьких, з позліткою церемонної стерильності, що падає в мене повз луску, кришталі, дзеркала, обживає шершавість білих кімнат, клапті моєї тривоги і змушує мене, ніби дим, виповнювати груди пригорілим молоком із усіх невідбутих пожеж білих кімнат, білих кімнат мого тіла, а чи твого, що триває (тримає ?) на кінчиках пальців, сподіваюсь, Боже, не твоїх.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448955
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.09.2013
Вже не могло бути інакше. Розкришений і вилонений із найрозпусніших сховків моєї плоті, ти хворобливо заживав обтяжливо-вагітних кетягів часу, раз по раз млосно сковтуючи розтягненість на затишну неситість тарілок, пахку замусованість кахлів, нескліпне вловлювання сочистої тугості обгортуваного рушником, всевідживну непроламаність солодкаво-істеричних дверей на одвірках розпашіло-стегнатого замішання, випоювання несправдженою дотикальністю до рентгено-порнографічних вакуумів схолоджено-стеклих костюмів, навмисно завішаних на заїкально-лускатих рибинах зеленаво-невизрілих краваток, роздертовусте відхаркування набубнявілої болісті перетриманого чаю, нетривкість дражливо-стомленого ковзання зов’ялим соло зизо вталого в руки контрабаса, мастурбаційно-в’язку повапленість надламано-тонкого петлювання бинтів-мережива-корсетів на зужитих циферблатах платівок, пекуче всотування прострілено-сліпими фібрами шкіри диких пустирищ ляпасів, перечіпання через знекровленість ексгумованих хребтів туману перед набрякло-тріским плетивом капілярів ув очах, знеможено-гортанний поклик зажити оголеної муки євхаристичного одкровення серед довготінних обліток прокуреності богородичним ляком і непомислимою тужбою. Так, ти неспинно виламувався крізь зманіжене багровиння моєї плоті, сомнамбулічно рвучи на непогамовно-скипаючі кусні кутасту форемність живого тіла.
І тоді я гостролезо відшкрібала, одчайдушно стріпувала брунатну болотняву від хлипкого бродіння в мені усіх твоїх неприсутностей. Чомусь вперто вигадувала ховатися поміж акрилових квадратів ванної кімнати. Впинала невизріле полотно тіла у кригу чотирикутності: лускали скойки закоркованого невпокоєння. Спрагло достосовуючи венозний реквієм голодної крові до металево-клейкого жебоніння з крану, скресала у хапливій м’ятежності твоїх (надламані струни) пальців. Плоть м’яко подавалася, і, запійно тамуючи болісний кривоусміх, ти перетискав пекучу багряність роздоріж на зап’ясті, розмірено підхоплював чорнокрилі згортки моєї душі – навпіл з воронням. Врешті відпускав павіті мимовільної тлінності у крематорій невтішно-згірклого мовчання. Відмивав моє тіло, гоячи бліду незраненість, відпивав моєї тіло, розламуючи хліби тілесної сповіді, відспівував моє тіло, полоснувши струмами всепам’яті, віддавав моєї тіло, як гранатове яблуко, у лабіринти своєї маскулінності. Неспинність у третій з’яві дешевоабсентної драми оприявлювалась у бризках води і вибухах байдужості, що калічили мене. Пах застояно-вишневої знерухоми – майже інвалідності – незримо випоював кімнату. Ти, проціджуючи скастровану бентегу, обтинав на мені останні струмені-схлипи води. Ставало відчутно, що крихка асиметричність мого тіла вабила зужиту розчинність кам’янооких стін. Неспинно віддаючись і чекаючи зав’язі асфоделі, розуміла, що ти був моїм найжорстокішим садівником із гекзаметром вихолощених обсесій і прокручуванням залізобетонного руків’я компульсивності у легенях – згорнуті пелюстки – з-поза обтяжених хрипотою чистоти грудей. Але геть проклявши метастази виліковно-стерильної буденності, усамітнюємось Ти і Я. Ти і Я… В танатосах незмисної і скипілої нами порожняви…
Ти не існував у моїх історіях. Перебито-осклілими місяцями впадаючи в тужливо-звірячу катаплексію, стискала в руках твою шизофренічно-покрапковану сорочку, пожадливо захлинаючись концентратом зненависті. Мої мантри закінчувались недостатністю смужок на аптечній випозичці. Так-собі гаснучи на розп′ятті твого вислизання з мене, робила суїциди суєтності свого скаламученого нутра. Як набряки ночей-анорексичок і тяжкий дух пошрамованих вулиць, мене страшенно лякала клаустрофобна безодня твого мистецтва залишатися осторонь. Просто було несила гамувати в тобі й собі неспинне проростання мізантропії. Мені лишались лише ніжно-обм’яклі трупи рожевих слоників на розкладеному опудалі крайнеба. Дитинячість.
Ти завжди хотів, щоб на моїх перевернутих іконах сміявся Христос. Принаймні у той найсумніший рік, коли ліхтарі приречено метушилися світляною мушвою, змії волосся перебирали згірклість попелу, а чужі обійми були інтоксикацією.
Іноді антидепресанти розчинялись у мені невиразною смутою із наростанням кілець на пнях невимоленого саду. Знаєш, все зненацька почало тхнути голосінням здерто-ликих палімпсестів. Порцеляна мого осердя дрібно стріпувала цільність світобуття. Ні немилосердне почекання, ні вилицювато-різкі зруби хронотопів, ні псалтир. І тоді ти приносив жмутки ромашок із дощами ноктюрнів. І я була щасливою. Дня сьомого. Не сотвореного, не спотвореного, не вподобаного мазохістською заскоченістю бога.
Я постійно зроджувала тебе із найпрекрасніших знепритомнень своєї плоті. Коли закінчувались усі тахікардії, усі ампутації, усі розгрішення, я поринала у спивання твоєї присутності. При-сутності.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=310042
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.01.2012
ти не можеш мовчати бо тебе немає ти трощиш кістляві хащі моєї душі ти повертаєшся загорнутий в тлуми чужої печалі ти тримаєш тишу закоцюблою правицею категорично різкий із непопраними невихолощеними невистиглими нетривкими істеричними випоєними муками ти оприявлюєшся тридцятитрирічним темне волосся товстими пасмами пальці тонкі і надламані судини клубками розмотуєш вимішуєш мене випікаєш вустами нестерпними таврована це триватиме вічностями всотування легенями глухоніме заковтування всіх твоїх несправдженостей гвалтування твоїх манускриптів з невідомих і несвідомих вулиць що стікають до тебе молитвами згуками прокльонами гарчанням накладанням хрестів як швів ти утривавлюєшся в моєму тілі і ненавидиш командантів хто ти не є ти є сущий твердокремінь амінь
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286936
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.10.2011
Я не пишу поезію: вона мені пахне Тобою. Лускає стиглістю і бентегою, як гранатове яблуко, що пекло долоні. Чорнявий Хтось випивав мої очі... І було так зелено , і було так болісно. Трощила стигле тіло шкла. Молилась. Ще мить. Врешті народжуваласть нерухомість. Спека. Чиясь душа дощила...
Я не пишу поезію: вона мені пахне Тобою. Жахливо пітніли троянди. Зов\'ялою смутою брижилась кімната. Тут панувало від-чуття при-сутності: запилений гранчак, нудотна скатертина із жовтаво-болотними соняхами, потертий шмат старих шпалер. У ніздрі б\'є до одурілості різкий пах чийогось чекання. Вже нестерпно, смертно, ствердло. Гостро. Всюди наштовхуюсь на кути. Жаль. А Ти міг би бути Кантом. Або просто подарувати жоржини.
Я не пишу поезію: вона мені пахне Тобою. Таке досвіття буває не часто. Хіба тільки до світу. Коли блаженно біснувався хаос, і трембітав мій неспокій. Мені дихалося Твоєю сторозп\'ятістю, залізом і цуценятами. Я кришила цей простір сновид і запивала густою кров\'ю айстр. Мені сташенно важливо, що мій прапрадід - відьмак. Може, тому я не пишу поезію. І ще... Я Тобі пахну життям. Але ти так і не став Кантом. Навіть не подарував жоржини. Жовті. Навіть не розбив гранчак, не спалив кімнати, не став мною. Загубився в тріскучих розламах метро, як цуценя, як айстра, як поезія, яку я, на жаль, не пишу...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286517
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.10.2011