Сильчук Назар

Чарівна печера

Король  дивився  з  вікна  на  освітлений  сонцем  внутрішній  двір  маєтку.  На  розлогий,  пишний  сад,  довгі  та  звивисті  алеї,  майстерно  вирізьблені  альтанки.  Охоронців,  що  малопомітними  тінями  стояли  по  сторонам,  озброєні  списами  та  мечами.  Поодиноких  робітників,  що  крокували  по  своїх  справах.  
-  Ваша  величносте,  верховне  зібрання  розпочалося...
Король  нахмурився,  неохоче  відірвався  від  вуличного  краєвиду  і  поглянув  на  молодого  гінця,  опісля  йому  за  спину  і  зустрів  багатомовний  погляд  герцога.
-  Скажи  нехай  розпочинають  без  мене.
Гінець  легко  вклонився  і  вийшов.  Герцог  дочекавшись  доки  вони  з  королем  залишаться  наодинці,  рішуче  скоротив  відстань  і,  майже,  впираючись  тому  обличчям  в  плече  тихо  і  твердо  повів:
-  Не  потрібно  ризикувати  та  з'являтися  на  подібні  зібрання,  доки  не  буде  схоплено  заколотника.  А  саме  того  брехливого  Антонія.  Він  воду  каламутить.  -  Говорячи  герцог  весь  час  озирався  на  закриті  двері,  мов  би  побоюючись  що  хтось  зайде.  
Король  важко  видихнув,  взявши  паузу  на  роздуми  і  знову  обернувся  до  вікна.
-  Не  віриться  що  Антоній  замішаний  у  всьому  цьому.  Я  знаю  його  досить  давно,  він  клявся  ще  моєму  батьку  і  завжди  був  вірним  королівству.  -  Басистий  голос  короля  різко  резонував  з  притишеним  герцога.  Він  і  не  думав  рахуватися  з  тим  що  хтось  може  зайти.
Радник  не  сміливо  торкнувся  руки  короля  вище  ліктя:
-  Ваша  величносте..  Бориславе,  зараз  не  час  для  віри  у  добрі  помисли  людей.  Все  вказує  на  нього.  Слуга  особисто  бачив,  як  Антоній  зі  своїми  людьми  намагався  підкупити  охорону,  щоб  в  зазначений  час  їх  пропустили  в  маєток.  Він  хоче  вас  вбити.
Король  знову  поглянув  у  вічі  герцогу.
-  В'ячеславе  розумієш,  що  ув'язнивши  Антонія,  старійшину  гротичів,  ми  збуримо  цілий  їх  народ.  Адже  він  для  них  серце  і  голова  народу.  Вони  зі  мною  так  не  рахуються.  
-  А  який  вихід?  Що  пожертвувати  вашою  головою?  І  тоді  точно  королівство  зустріне  важкі  часи  і  на  його  руїнах  буде  велике  кровопролиття.  -  Герцог  знову  поглянув  на  двері  і  ще  більше  притишив  голос,  перейшовши  майже  на  шепіт.  -  Хіба  що  його  самого  вбити.  Майстрів  хватає,  а  тіло  сховати  там,  де  ніхто  і  ніколи  не  знайде.
Король  на  таку  пропозицію  придавлено  заричав,  не  зі  злості  а  більше  від  безвиході.  
-  Значить  до  завтра  я  вирішу.
-  Не  варто  сильно  затягувати.  
Борислав  зловісно  поглянув  на  радника.
-  Вільний..  Іди  на  верховне  зібрання  і  повідом  що  я  не  буду  присутнім.  
                                                                                                       

                                                                                                                             *****  

Король  Борислав  та  його  четверо  найдовіреніших  охоронців:  Білотур,  Гордіян,  Боривий,  Вітомир  їхали  вверхи  на  конях  рівниною.  Шлях  тримали  до  гір,  що  простягалися  на  схід  від  маєтку  за  два  —  три  кілометри.  Їхали  швидко,  король  на  вістрі,  введучи  за  собою.  Коли  наблизилися  до  лінії  гір,  Борислав  підняв  праву  руку  догори,  вказуючи  що  далі  він  сам.  Четверо  охоронців  спинилися,  зійшовши  з  стежки  вбік.  
Король  не  збавляв  темпу  і  поміж  лісистих  гір.  Він  добре  пам’ятав  печеру,  яку  колись  показав  йому  батько.  Привів  туди  на  повноліття,  аби  передати  родинний  амулет  —  перстень.  І  цей  день  запам'ятався  на  все  життя.  Насамперед  неймовірними  подіями  які  розгорнулися,  коли  Борислав  надягнув  перстень  на  палець.  
Як  розумів,  що  йому  доведеться  знову  пережити:  тілом  пробігав  страх,  волосся  ставало  дибки  і  серце  билося  частіше.  Але  справа  того  варта,  адже  на  кону  стояло  його  життя  і  життя  королівства.  Підлий,  безпринципний  ворог  плів  за  спиною  павутину  і  вже  був  на  готові  запхнути  поміж  лопатки  лезо.  Борислав  здогадувався  хто  каламутить  воду  і  їхав  до  печери  більше  пересвідчитись.  Тим  більше  це  чародійливе  місце  не  може  збрехати,  воно  бачить  і  знає  набагато  більше  людини.  Більше  мудрих  радників  або  ж  далекоглядного  знахаря.  
Ось  в  підніжжі  гори  видніється  валун,  трохи  більше  двох  метрів  висотою.  Коли  Борислав  під’їхав  до  нього,  нетерпляче  зіскочив  з  коня,  навіть,  не  подумавши  того  прив’язати.  Підійшов  до  валуна  і  торкнувся  його  холодної,  гладенької  поверхні.  Вперся  та  спробував  посунути  вбік  -  марно,  тут  і  кінь  не  впорається.  Опісля  з-за  пояса  в  мішечку  дістав  золотий  перстень,  прикрашений  великим  фіолетово  —  синім  камінцем.  Надягнув  на  безіменний  палець  правої  руки  і  знову  вперся  у  валун  і  той  чудесним  образом  піддався,  відкривши  вузький  вхід  до  темної  печери.  В  його  страхітливому  тунелі,  метрів  за  тридцять  на  дальній  стіні  відбивалося  яскраво  світло,  на  нього  і  пішов  король.  Навпомацки  дібравшись,  звернув  направо,  спустився  двома  широкими  сходинками  і  опинився  в  просторій  кам’яній  залі,  посередині  якої  розливався  ставок  із  чистою  блакитною  водою,  а  обрамляла  його  кам’яна  долівка.  Ця  місцина  приємно  і  заспокійливо  діяла  на  свідомість.  Враження  неймовірне.  
Борислав  пішов  попід  лівою  стіною,  спинився  на  половині  шляху  і  присів  навпочіпки,  переповнений  хвилювання.  Усвідомлював  як  з  внутрішньою  напругою  все  важче  боротися.  Мить,  і  тіло,  мов  би,  покинула  душа,  воно  глухо  вдарилося  об  стіну,  обм’якло  та  зісковзнуло  вниз.  Душа  Борислава  заглибилася  по  шию  у  воду,  яка  з  блакитного  кольору  стала  як  на  перстні  синьо  —  фіолетового.  Чоловік  враз  втратив  відчуття  тіла,  він  розчинився  в  цій  чарівній  рідині,  котра  заповнювала  випарами  печеру.  Вирішивши  не  баритись,  король  подумки  задав  питання:  “хто  той  таємничий  ворог,  що  точить  ніж  за  спиною”  і  пірнув  з  головою.  Під  поверхнею  відчув  себе,  наче  птах  в  повітрі,  неймовірна  легкість  і  задоволення.  Було  важко  концентруватися  на  питанні.  Поруч  спіралеподібними  згустками  ширяли  різні  сюжети,  від  дитинства  до  теперішнього  віку,  в  деяких  пізнавалися  близькі  та  рідні  люди.  В  додачу,  дещо  далі  знаходилися  входи  у  формі:  тунелів,  дверей,  нір,  від  них  всіх  віяло  небезпечною  невідомістю.  
На  запит  перед  очима  появився  один  зі  згустків  і  розширився  захопивши  всю  увагу  Борислава.  Перед  чоловіком  постав  В'ячеслав,  як  він  тягнеться  до  нього,  шепче  щось  на  вухо  а  за  спиною  тримає  ніж  і  видно  рука  його  рішуча.  Герцог  готовий  всадити  лезо  в  тіло  тому,  кому  поклявся  у  вірності.  Але  ніякого  здивування  в  Борислава  не  виникло,  він  здогадувався,  особливо,  по  порадам  негідника,  якими  той  при  їх  втіленні,  прирікав  королівство  на  буремні  часи.  Картинка  трансформувалася  і  постало  видиво  як  Антоній  із  В'ячеславом  сперечаються.  Вячеслав  махає  вказівним  пальцем  перед  обличчям  старійшини  і  клянеться  тому  помститися.  Зрозуміло,  звести  особисті  рахунки.  
Борислав  продовжує  ширяти  в  просторі  і  приглядається  до  різних  сюжетів  що  пролітають  поруч,  один  з  них  знову  виривається  на  перший  план.  В  ньому  В'ячеслав  вже  запопадливо  намовляє  Гордіяна,  старшого  охоронця  короля  і  простягає  йому  мішечок  набитий  золотими  монетами.  Це  дивує  короля,  адже  він  вірив  Гордіяну,  знав  його  як  відважного,  вірного  приятеля.  Натомість,  охоронець  приймає  цей  мішечок  і  опустивши  очі  погоджується  на  чорну  криваву  справу.  
Не  встигає  Борислав  дійти  тями,  як  бачить  продовження  сюжету.  Ось,  він  піднімає  руку,  аби  охоронці  спинилися  біля  гір  і  чекали.  Четвірка  розпалює  полум'я,  дістає  м'ясо,  вечеряє,  розмовляє,  потім  Гордій  щось  говорить  іншим  і  застрибує  на  коня  та  їде  за  королем.  На  слід  натрапляє  легко,  адже  він  вправний,  досвідчений  воїн.  З  поміж  гір  дістається  до  валуна,  оглядається  навколо,  мов  би  не  вірячи,  що  король  міг  направитися  в  цю  печеру.  Заходить  до  середини,  дістаючи  меч.  
Борислав  з  жахом  розуміє  охоронець  зараз  тут,  натрапив  на  слід  і  йде  з  мечем  вбити  його.  Зрадник  крокує  на  світло  в  темному  тунелі,  виходить  в  освітлену  залу  і  бачить  короля  без  свідомості  на  долівці.  Оглядається  довкола  і  як  звір,  що  вчув  жертву  обережними,  виваженими  кроками  наближається.  Борислав  хоче  закричати,  вирватися  з  води  назад  в  тіло,  щоб  запобігти  власній  смерті.  Тягнеться  лівою  рукою  до  пальця  з  перстнем,  як  перед  ним  постає  спогад  з  дитинства,  котрий  тоді  на  нього  справив  велике  враження.  Саме  коли  приїхали  в  королівство  бродячі  актори  і  один  з  них  на  театральній  виставі  натягнув  собі  на  голову  опудало  великого  сома.  Борислав  досі  пам'ятав  його  страшний  рот,  наповнений  гострими,  великими  зубами  іншого  хижого  звіра.  В  руках  ця  потвора  тримала  грубу  палицю  з  вбитими  в  дерево  металічними  голками,  така  собі  незграбно  відтворена  булава.  Цей  образ  сома  постав  як  в  реальності  і  вже  наступні  події  бачилися  понад  водою.  
Гордій  наблизився  до  лежачого  тіла,  піднімає  над  собою  меч,  аж  тут  з  глибин  понад  водою  вилітає  на  пів  —  людина  на  пів  —  сом,  і  жахаюче  волає.  Від  цього  звуку  розривається  серце.  Гордіян  обернувся  на  крик,  з  руки  випустив  меч  і  схопившись  за  груди  падає.  Химерний  сом  хапає  за  кінцівки  Гордія  і  стягує  у  воду  його  душу.  А  побіліле  не  живе  тіло  лишається  лежати  поруч  тіла  Борислава.  
Король  отямився  попід  стіною  печери,  яку  освітлює  блакитне  яскраве  світло.  "Невже  це  сон"  -  перше  що  приходить  в  голову,  але  повертає  погляд  вправо  і  бачить  бездиханним  свого  старшого  охоронця.  Усвідомлює,  що  ця  чарівна  печера  врятувала  йому  життя.  Переповнений  щирістю  дякує  навколишньому  простору,  цілує  стіни,  нахиляється  і  цілує  воду.  Опісля  не  бажаючи  довго  затримуватися  тут,  бере  попід  руки  тіло  Гордія,  і  виволокує  на  зовні,  щоб  не  засмічувати  зрадником  цю  благословенну  місцину.  Штовхає  на  місце  валун  і  з  полегшенням  знімає  перстень,  дбайливо  ховаючи  його  в  мішечок  на  поясі.  
Кинувши  тіло  зрадника  звірам  в  лісі  на  розтерзання,  Борислав  із  завзяттям  прокручує  варіанти,  що  вдіє  з  іншим  солодкоголосим  зрадником  В'ячеславом,  який  настільки  легко  не  зустріне  свою  смерть.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972042
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2023

Відгук з гущавини лісу

Сергій  усамітнився  в  гущавині  лісу,  серед  старих,  високих  дерев.  Сів  на  сиру  землю  і  вперся  спиною  об  шершавий  стовбур  клену.  В  долонях  стискав  довгий  сірий  камінець,  який  підняв  тут  же.    Крутив  знахідку  і  дивився  на  неї  невидющими  очима.  Губи  на  овальному,  худому  обличчі  розтягнулися  в  боки,  витончилися  і  застигли,  передаючи  важкий  внутрішній  стан.  Дихання  поверхневе  та  напружене.  Ноги  то  простягаються  у  всю  довжину,  то  згинаються  в  колінах.  Важко  віднайти  затишну  позицію  тіла.  
Із  задуму  вириває  хор  веселих,  дзвінких  голосів.  В  двадцяти  метрах  по  ґрунтовій  дорозі  проходить  компанія  дітлахів.  Вони  несуть  гіляччя  та  торби,  більшість  всього  набиті  різними  смаколиками,  посудом  і  пледами.  Йдуть  на  галявину,  що  неподалік  автомобільної  дороги,  де  місцеві  та  приїжджі  полюбляють  проводити  пікніки.  
Сергій  жаліє,  що  не  заглибився  далі  в  ліс,  аби  хоча  б  на  годину  уникнути  всіляких  проявів  соціуму.  Тіло  в  тандемі  з  свідомістю  прохали  усамітнення,  яке  не  можливе  в  повсякденному  житті:  робота  плюс  навчання,  важкі  відносини  з  дівчиною,  не  менш  складні  відносини  з  батьками,  проблеми  зі  здоров’ям  та  нервовою  системою,  яка  просто  не  може  винести  на  собі  всі  навантаження,  котрі  навалилися  за  останні  пів  —  року.  А  найголовніше  внутрішнє  відчуття,  що  зраджуєш  сам  собі,  йдеш  не  тим  шляхом.  Невимовна  туга  за  невідомим,  що  складає  суттєву  частину  душі.  Ця  частина  десь  сховалась  та  нахабно  не  хоче  траплятися  на  очі.
Сергій  міцно  стиснув  камінець  в  правій  долоні,  голову  відкинув  назад,  дотягуючись  поглядом  до  високих  крон  дерев,  через  які  проглядалась  синява  неба.  І  вклавши  всю  щирість  та  біль  в  слова  промовив:
-    Природо,  великий  могутній  лісу,  почуй  мене..
Слова  застрягли  в  горлі,  адже  парубок,  навіть  не  міг  висловити  своє  прохання.  Натомість  силою  наміру,  почуттів  і  емоцій  транслював  у  зовнішній  світ  внутрішнє  роздоріжжя,  заплутаність,  котра  живцем  його  з'їдала.  Диво,  але  від  такого  самовираження,  доведений  до  межі  він  відчув  полегшення.  Що  не  тримає  всебічний  відчай  в  собі,  що  звернувся  до  природи,  простору.  Наскільки  це  розуму  не  здавалося  б  неймовірним.  Знав,  що  його  чують.  Чують,  бо  настільки  глибоко  його  ніхто  не  почує  окрім  самого  світу.  
 Відчувши  надприродний  порив,  вскочив  на  обидві  ноги,  ще  раз  промовив  слова  і  щосили  пожбурив  камінь  далеко  в  зарості.  Таким  чином  йому  уявилось,  як  він  фізично  закріпив  звертання,  поставив  камінцем  -  підпис.
Видихнувши  Сергій  попрямував  до  дороги.  Постановив  собі  ще  трохи  пройтись  попід  лісом  і  вертатись  до  дому.

                                                                                                                                   *****

Вовк  підняв  голову  до  місяця,  котрий  визирав  через  швидкі,  імлисті  хмари.  На  декілька  десятки  секунд  закляк,  мов  би  перебуваючи  під  його  магнетичною  дією.  Він  вийшов  на  край  лісу,  адже  вловив  скавуління  собаки  з  села  і  керувався  внутрішнім  чуттям,  що  цей  голос  не  потрібно  оминати  увагою.  Поруч  знаходяться  йому  подібні,  вони  стоять  на  віддалі,  розосередившись  невловимими  тінями.  Вовк  озирнувся  в  темряву  лісу  і  дав  зрозуміти  іншим  -  далі  він  сам,  нехай  чекають  тут.  
Величезний  сіроманець  покинув  межу  лісу  і  пішов  на  звук  скавуління.  Крок  за  кроком,  він  уважно  оглядав  село  поперед  себе.  В  деяких  хатинах  досі  горить  світло  в  вікнах,  проте  це  декілька  дворів,  переважна  більшість  господарів  мирно  сопіли  в  ліжках.  Тим  паче  ціль  знаходиться  на  краю  села,  шлях  до  неї  відносно  безпечний  і  швидкий,  це  значно  полегшує  роботу.  Вовк  знав,  що  випадковостей  не  має,  і  світ  просто  звів  коротшими  шляхами  хижака  —  жертву.
Подолаваши  сотню  з  лишнім  метрів  сіроманець  вперся  в  півтора  метровий  паркан.  Легко  перестрибнув  його,  безшумно  приземлившись  по  ту  сторону.  Метушлива  собака  продовжувала  скавуліти  на  всі  чотири  сторони  світу,  не  підозрюючи  що  на  її  голос  відгукнулися.  До  неї  залишалось  якихось  десятки  метрів.  Тільки  наблизившись  звір  помітив,  чому  це  ще  юне  створіння  підняло  такий  ґвалт  на  всю  округу.  Як  це  часто  буває  серед  їй  подібних,  собаку  посадили  на  ланцюг  і  вона  не  могла  ніяк  змиритись  з  таким  станом  речей,  але  й  зарадити  цьому  не  мала  можливості.  З  часом  її  сородичі  звикають  і  дисципліновано  та  смирно  несуть  свою  службу.  Проте  ця,  вирізнялась  своєю  настійливістю,  не  бажанням  миритись  з  ланцюгом.
Вовк  наблизився  ще  ближче.  Жертва  досі  продовжувала  репетувати,  навіть  не  підозрюючи  хто  відгукнувся.  І  прийшов  допомогти,  але  допомогти  так  як  вміє,  і  для  жертви  це  здаватиметься  жахом.  Для  вовка  смерть  була  привабливішою  за  ланцюг.  
Нарешті,  собака  перервала  скавуління,  притиснувшись  всім  тілом  до  землі,  коли  вгледіла  величезного  гостя  на  відстані  стрибку.  Його  гострі,  націлені  на  неї,  мов  би  кинджали  -  очі.  Вона  не  могла  навіть  пискнути,  здавалось  серце  з  переляку  розірветься.  Вовк  же  підійшов  впритул,  виглядаючи  щось  тільки  йому  відоме  в  очах  приреченої.  Мить  і  різким  рухом  схопив  з-заду  за  шию.  Він  був  майстром  своєї  справи,  собака  довго  не  мучилась,  обм'якла  і  замовкла,  тихо  дзенькнув  залізний  ланцюг.  
Вовк  випростався,  в  його  щелепах  звисала  темна  тінь,  попри  те  що  тіло  собаки  в  ошийнику  лежало  мертвим.  Сіроманець  тримав  тінь  за  шкірку,  як  свою  дитину,  розвернувся  та  направився  назад  до  лісу.  Де  чекали  на  нього  товариші.

                                                                                                                             *****
Сергій  з  криком  прокинувся  на  зупинці,  його  за  руку  смикала  бабуся.  Побачивши  що  парубок  прийшов  в  себе,  вона  засміялася  та  промовила:
-  Та  почула  я  тебе,  чого  кричиш,  почула.
І  пішла  собі  далі,  нічого  більше  не  додавши.  А  поруч  неї  на  два  метри  попереду  волохатий  собака,  збоку  дуже  схожий  на  вовка.  Парубок  аж  похитав  головою,  припустивши  на  якийсь  момент,  що  це  і  міг  бути  він.  Від  такої  думки  і  собі  засміявся,  адже  це  з  області  фантастики.  
Сергій  протер  очі,  втямивши  що  заснув  і  більшість  всього  пропустив  свій  автобус.  В  додачу,  перерваний  сон  яскравим  видивом  стояв  перед  очима.  Треба  ж  такому  приснитись.  При  чому  все  бачилось  настільки  реальним,  що  серце  дотепер  б'ється  в  напрузі.  Що  за  день,  що  за  період.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971146
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2023

Незвичний колодязь

Всеволод  верхи  на  коні  блукав  лісом  і  ніяк  не  міг  натрапити  на  знайому  стежку.  Не  тямив,  як  зумів  заблукати  в  рідному  лісі,  де  з  малечку  виріс  і  здавалося  знав  кожне  дерево  з  кущиком.  Звертався  до  лісу,  просив  по  давній  дружбі  випустити  в  село,  адже  сім’я  напевне  хвилюється,  рано  поїхав  до  коваля  й  пропав.  Пробував  протореними  шляхами,  опісля,  хащами  вийти  на  знайому  стежку,  проте  зась,  не  хоче  випускати.  А  день  хилився  до  вечора.  
Змирився  Всеволод  зі  своїм  становищем  й  вирішив  шукати  місце  на  нічліг.  В  добавок,  голод  і  спрага  все  більше  нагадували  про  себе,  потрібно  хоча  б  ягід  назбирати,  пошукати  води.  Та  й  кінь  показував  свою  втому,  за  нього  теж  не  можна  забувати.  
 Аж  тут  молодик  виїхав  на  галявину  до  старої  кринички,  поряд  з  нею  стояв  похилий,  невеличкий  будинок.  На  перший  погляд  не  зрозуміло  живе  там  хто  чи  ні.  
Зрадівши  криниці  Всеволод  зіскочив  з  коня,  перехилився  через  край  в  пошуках  відра  і  отетерів.  Глибоко  в  ній  почув  відлуння  голосу  свого  молодшого  брата,  який  загинув  більше  десяти  років  тому.  Зовсім  дітьми  бігали  по  полю  граючись  в  розбійників  і  як  страшної  митті  брата  вкусила  отруйна  змія.  Ніяк  не  міг  собі  пробачити  Всеволод,  що  не  вгледів  молодшого,  не  відігнав  або  ж  не  вбив  змію.  Так  і  ніс  через  життя  цю  провину  в  серці,  щоденно  звинувачуючи  себе.  
І  тепер  з  глибин  криниці  звертався  до  нього  брат,  просячи  про  допомогу  і  плачучи,  що  змія  наближається  все  ближче  і  ближче.  Всеволоду  запаморочилася  голова,  долоні  вперлися  в  край  криниці,  ноги  готові  відштовхнутися  від  землі  і  кинутися  до  дна  на  допомогу,  та  в  останній  момент  по  спині  як  хто  вогняним  батогом  ударив,  пекуча  біль  розійшлася  по  всьому  тілу.  Молодик  волаючи  відскочив  від  криниці  й  побачив  перед  собою  стареньку  бабусю,  яка  діставала  зростом  йому  ледь  до  живота.  В  руках  у  неї  була  палиця.
-  Бабусю  що  це  ви  б’єтесь.  -  пританцьовував  від  болю  Всеволод  і  здивованими  очима  поглядав  на  стареньку.  Ніяк  не  розуміючи,  як  їй  вдалося  з  такою  силою  прикластися  палицею.
Бабуся  голосно  засміялася:
-  Тебе  бовдура  від  вірної  смерті  врятувала!  -  Опісля  сіла  на  стілець  біля  криниці,  уважно  поглянувши  на  прибулого.  -  А  тебе  то  як  занесло  сюди.
Пекуча  біль  проходила  і  Всеволод  випрямившись,  розвів  руками  в  боки.
-  Заблукав  ще  зрання  в  лісі..  Дивина  і  вийти  ніяк  не  можу.
-  Заблукав,  то  й  заблукав..  -  Відмахнулась  старенька.  -  Спрага  хлопче  мучить?
Кивнув  головою  молодик.  Показавши  пальцем  також  на  коня,  мовляв  на  двох  потрібно  води.
-  Так  тому  й  бути.  Підійди  знову  до  криниці.  Як  хто  мовить  до  тебе  ти  особливо  не  слухай,  опусти  відро  і  зачерпни  води.  А  я  збоку  гляну  аби  чого  не  сталося.
Послухався  Всеволод  вказівки,  поволі  підійшов  до  криниці,  схопився  за  відро,  а  голос  брата  до  нього  знову  промовляє  і  просить  врятувати,  не  гаяти  часу.  Відчуває  молодик,  що  не  може  втриматись,  спогади  з  величезною  силою  постають  в  голові,  що  й  світу  білого  не  видно.  Тут  то  й  на  допомогу  підоспіла  старенька,  схопила  його  за  край  сорочки  долонею  і  шарпає.  Отямився  Всеволод,  опустив  донизу  відро,  зачерпнув  і  швидко  підіймає.  А  голос  померлого  не  вгаває.  Підняв  на  верх,  й  боїться  Всеволод  тої  води.
-  Пий,  сказано  тобі!  -  Вказівним  голосом  промовила  бабуся.  Все  одно  сумнівається  молодик,  встав  як  вкопаний  і  витріщився  поперед  себе.  Голос  брата  із  кожною  секундою  зволікання  ставав  тільки  гучнішим,  мов  би  магнітом  притягував  всю  увагу  та  думки  в  голові.  -  Пий  сказано!  -  Гаркнула  не  своїм  голосом  бабуся.
Набравшись  рішучості  Всеволод  зачерпнув  губами  води  і  не  тямлячи  себе  відштовхнув    назад  відро  в  криницю.  І  хоч  не  багато  відпив  та  вода  настільки  виявилася  гіркою  та  солоною,  що  одразу  виплюнув  її.  І  на  тому  місці  куди  розлилася  вода,  неймовірним  чином  з  повітря  постав  чорний  -  чорнющий,  скоцюрблений  птах,  з  довгим  дзьобом  і  закрученими  пазурами.  З  дзьобу  хрипло  виривалися  благання  про  допомогу,  які  вже  не  звучали  схожими  на  братові.  Зрозумівши,  що  його  викрито,  чудернацький  птах  спробував  напасти  на  молодика,  проте  бабуся  і  тут  виручила,  ударом  палицею  розпластала  монстра  по  землі.  Той  на  довго  не  розгубившись,  вскочив  на  лапи  і  повернувся  до  старенької  аби  помститися.  Молодик  і  без  того  закляклий  та  переляканий,  побачив  як  бабуся  перетворилася  на  величезну  ведмедицю,  заричала  і  двома  верхніми  лапами  вколотила  знахабнілого  птаха  в  землю.  Мить  і  повернулась  знову  до  образу  людини.  А  птах  уже  не  піднявся,  його  не  рухоме  тіло  розвіяло  в  просторі.  
-  А  тепер  я  принесу  тобі  води  зі  звичайної  криниці.  -  Посміхнулася  бабуся,  її  голос  звучав  весело  та  підбадьорливо.  Видно  що  така  пригода  їй  прийшлася  до  душі  і  з  чудернацькими  монстрами  зустрічалася  не  вперше.
Повне  відро  води  принесла  з-за  будинку.  Напоїла  хлопця  і  коня,  опісля  винесла  скибу  хліба.  І  хоч  Всеволода  розпирала  цікавість  розпитати,  що  це  тільки  що  відбулося,  та  язик  не  слухався.  Більше  того,  до  цієї  низенької  бабусі  молодик  відчував  повагу  і  страх,  боявся  не  доречним  питанням  розгнівати  стареньку.      
Коли  Всеволод  з  голоду  буквально  проковтнув  хліб,  бабуся  сказала  швидко  сідати  на  коня  і  слідувати  в  тому  напрямі,  яким  виїхав  на  галявину.  Таким  чином  скоро  йому  трапиться  знайома  стежина,  а  нею  і  до  дому  приїде.  А  тут  не  можна  довго  затримуватися.  Подякував  Всеволод,  вклонився  до  землі,  сів  на  коня  і  поїхав  переповнений  сил.  Посмішка  не  спадала  з  його  обличчя.  Відчув,  наче,  заново  народився  і  важкий  камінь  нарешті  скинуто  з  серця.
Бабуся  була  права,  швидко  впізнав  знайомі  стежини,  дібравшись  з  конем  до  рідного  порогу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970458
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2023

Вогняне коло

Іра  босоніж  покрокувала  квартирою,  ступаючи  на  самі  носочки,  так  ніби  хотіла  розтанути  в  темряві.  Заглянула  у  всі  кути,  спинилась  біля  кожного  отвору  дверей,  поправила  штори  на  вікнах.  Збоку  виникало  враження,  що  жінка  хвилюється,  проте  внутрішнє  її  спокійне,  вона  знає  добре  свою  справу.  Єдине,  що  потрібно  зібрати  себе  до  купи,  особливо  після  наповненого  буденними  турботами  дня.
Нарешті  підійшла  до  улюбленого  м'якого  стільця  в  залі.  Поруч  на  столі  запалила  свічку,  щось  про  себе  прошепотіла  і  зручно  вмостилась.  Рівна  пряма  спина,  їй  врівень  голова,  руки  розслаблено  лежать  на  стегнах.  Глибокий  вдих  і  видих,  повторила  цей  процес  декілька  раз.  В  пам'яті  звично  появився  образ  мобільного  телефона,  чи  бува  не  забула  його  вимкнути.  У  відповідь  легкий  кивок  голови.  Ба  більше,  на  цей  раз,  домофон  на  безшумному.  Нічого  не  завадить  справі.  І  лише  монотонно  в  сусідній  кімнаті  відбиває  механічний  годинник.  З  ним,  навіть,  краще,  він  гіпнотично  діє  на  свідомість.
Зліва  палахкотіла  оранжевим  свічка.  Жінка  сконцентрувала  на  її  слабкому  відтінку  увагу,  прямісінько  на  межі  де  вона  розсіювалась  в  темряві.  Закрила  повіки.    Ковтнула  слину  і  разом  з  нею  провалилася  вниз,  втратила  відчуття  опори  під  ногами.  Слабкі  відголоси  оранжевого  кольору  розгорілися  з  неймовірною  силою  і  за  мить  вже  щільним  колом  здіймався  вогонь,  висотою  півтора  -  метри.  Поза  ним  теж  темрява,  хіба  що  на  цей  раз  виднілися  зелені  крони  дерев.  
Іра  зосередила  увагу  на  чоловікові,  котрий  спиною  сидів  до  неї  на  стільці.  Він  був  нерухомий  та  не  чуйний  до  зовнішнього.  Поряд  нього  по  обидві  боки  лежали  на  животі  два  вовка,  в  міру  худощавих,  розміром  по  пояс.  Вони  слугували  чоловікові  захистом.  Захистом  з  довгими,  гострими  іклами.  Жінку  не  злякала  присутність  сіроманців,  адже  вони  добре  її  знали  і  єдину  підпускали  так  близько.  Зробила  крок  і  владно  промовила:  "Ви  вільні".  Вовки  з  недовірою  піднялися  на  чотири  лапи  і  розступилися  в  боки,  не  зводячи  погляду  з  жінки.  Та  не  почувши  більше  нічого,  стрибнули  в  полум'я  та  зникли  в  ньому.  
Іра  ще  ступила  крок  і  наблизилась  впритул  до  чоловіка.  Поклала  пальці  йому  на  плечі,  від  чого  він  легко  стрепенувся  і  затремтів.  Напевне,  його  вразив  незвичний  холод.  Жінка  нахилилася  через  праве  плече  чоловіка  і  схопилась  за  обручку  на  безіменному  пальці.  Із  зусиллям,  але  обручка  піддалась  і  безшумно  впала  на  землю,  навздогін  їй  пролунали  слова:  "Це  символ  нашої  єдності".  Опісля  спинилась  на  зап'ясті,  де  був  золотий  розкішний  браслет.  Декілька  секунд  і  розстебнула  його,  так  само  випустивши  на  землю:  "Це  твій  успіх  в  справах,  бізнесі,  достаток  і  вдача".  Опісля  випрямилась  і  вже  на  шиї  розстебнула  ланцюжок.  Звично  скинула  прикрасу  на  землю  та  промовила:  "Це  твоє  натхнення,  віра  в  себе,  твоє  світле  майбутнє".  
Коли  Іра  зняла  з  чоловіка  все  що  надумала,  то  декілька  секунд    постоявши,  не  втрималася  і  приклала  холодну  долоню  до  його  серця.  Він  застогнав,  відкинув  назад  голову,  мов  би  благаючи  спинитися,  намагаючись  поглянути  на  жінку  своїми  закритими  очима.  Холодна  напориста  течія  вливалася  прямісінько  в  серцевий  м'яз  і  він  в  безумному  темпі  розносив  всю  глибину  розпачу,  болю,  зневіри  по  тілу,  в'їдаючись  в  почуття,  думки,  в  цілому  в  особистість.
 Забравши  руку  з  серця,  Іра  чітко  і  голосно  промовила:  "Забирайся  геть  з  цього  вогняного  кола,  на  всі  чотири  сторони  світу.  Не  переступити  тобі  назад  через  межу  та  не  наблизитись  до  неї.  Геть!"
Іра  повільно  приходила  в  себе  на  стільці,  поволі  повертаючись  в  темну  кімнату,  слабко  освітлену  полум'ям  свічки.  Коротке,  поверхневе  дихання  стало  глибшим.  Тіло  прокидалося  і  просило  фізичної  активності,  хоча  б  потягнутися.  Руки  самі  випрямилися  до  верху.  Відкрила  очі,  свічка  прогоріла  на  половину.  Жінка  посиділа  до  хвилини,  піднялася,  ввімкнула  світло.  Поглянула  в  мобільний,  через  тридцять  хвилин  в  неї  зустріч,  потрібно  поспішати.  Відсунула  в  шафі  шухлядку  і  одягнула  білизну,  колготи,  на  напоготові  вже  лежала  спідниця  та  біла  блузка.  
                                                                                                                                     ***
Іра  впевненою,  граційною  ходою,    минала  столики  в  ресторані.  Вона  спізнилася  всього  на  всього  на  дві  хвилини,  що  записала  собі  в  здобуток.  Адже  їй  по  швидше  хотілося  завершити  всю  цю  осточортілу  ситуацію  і  нарешті  без  оглядки  піти  далі  своєю  дорогою.  
Підійшла  до  столика  в  самому  центрі  зали,  за  ним  сидів  вже  колишній  її  чоловік:
-  Толік,  я  тут.
Чоловік,  що    сидів  опустивши  голову  та  плечі,  виглядаючи  щось  під  собою  на  підлозі,  рвучко  підняв  погляд,  схопився  і  хотів  відсунути  стілець  з-за  столу,  про  те  отримав  відмову.  Чого  найменше  хотілося  зараз  Ірі,  так  це  формальностей.  
Підійшов  офіціант,  поклав  перед  жінкою  меню.  Іра  довго  не  думаючи,  відкрила  сторінку  каталогу  напоїв,  тицьнула  пальцем  на  найдорожче  червоне  вино  і  цим  обмежилась.  Офіціант  записав  та  завірив  що  замовлення  скоро  буде  виконано.
-  Іра  ти  ж  не  п'єш.  -  Чоловік  здивовано  вимовив.
-  А  мені  запах  до  вподоби.  -  Коротко  відрізала  жінка.  
Вона  поглянула  на  свого  минулого  обранця,  відмітивши  як  той  постарішав  на  5  -  10  років  за  короткий  період  часу.  І  хоча  він  досі  був  одягнутий  в  дорогий  костюм,  на  його  руці  красувалися  золоті  часи,  в  кишені  лежала  чимала  сума  грошей,  проте  майже  фізично  видно  як  тіло  покидають  життєві  сили.  Він  чахне  на  очах,  його  тьмяні,  налякані  зіниці  тому  підтвердження.  А  пишну  одіж  час  швидко  змиє  дощем.  Скільки  таких  оступилось  і    завершило  в  алкогольній  агонії,  безумстві  або  ж  швидкій,  зовсім  не  випадковій,  смерті.  Але  Іра  зловила  себе  на  думці,  що  їй  не  жаль  Анатолія,  він  зрадив  і  єдине  чого  прагнула  -  швидше  порвати  всякий  зв'язок,  залишивши  цю  людину  безповоротно  в  минулому.  І  тепер  осталась  дещиця  -  підписати  один  документ.
-  Я  приїхала,  так  де  твій  лист.
Толік  прикусив  губу,  знітився,  видно  було  що  почуває  себе  не  в  своїй  тарілці.
-  Іра,  почекай..
-  Де  лист..  -  Миттю  обірвала  його,  не  давши  розвинути  думку.
Анатолій  знав  характер  жінки  і  розумів,  що  марно  намагатися  зачепити  питання  відносин  між  ними.  Потягнувся  в  кишеню,  дістав  папірець  складений  в  чотири  та  поклав  на  середину  столу.  Іра  взяла  з  сумочки  ручку,  розгорнула  папір  та  розмашистим  рухом  поставила  підпис.  Опісля,  дістала  гроші  і  залишила  плату  за  вино,  разом  з  чайовими.  Піднялася  та  востаннє  поглянула  у  вічі  Анатолію.  Хоч  важко  йому  було,  але  він  не  опустив  погляд.
-  Все  твоє  багатство  як  бачиш  лишилося  з  тобою.  Нічого  бажати  на  останок  не  буду.  Йди  своїм  шляхом.  
Розвернулася  і  вільною  ходою  попрямувала  на  вихід.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969080
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2022

Казка: По той берег річки

Осіньої  пори,  сиділа  молода  дівчина  над  річкою  і  лила  сльози,  в  долонях  міцно  стискаючи  обручку.  Вже  й  слова  всі  річці  вимовила,  проте  тягар  на  серці  не  могла  полегшити.  Та  тут  проходив  берегом  старий  чоловік,  в  білій  простій  одежі,  з  палицею  в  руках,  сивочолий.  Порівнявся  з  дівчиною  й  не  зміг  пройти  повз  бідолашну.
-  А  що  це  ти  доню  над  річкою  сльози  льєш.  -  Питає  він.  -  Вона  і  так  повноводна,  вдосталь  їй.
Не  наважилась  дівчина  підняти  очі,  лиш  тихо  промовила.
-  Коханий  покинув  мене.  Подарив  обручку,  а  через  декілька  днів  обрав  іншу.
Похитав  головою  дідусь  прицмокуючи  язиком  та  й  посміхнувся.
-  Багацько  ходжу  дорогами,  то  й  багацько  стрітив  в  людей  бід.  Проте  всім  їм  є  рішення.  Хочеш  і  твою  біду  вирішим  раз  і  назавжди?
Дівчина  підняла  червоні,  заплакані  очі  та  тихо  відповіла:
-  Хочу  дідусю,  скажіть  як  полегшити  ношу  на  серці?
Старий  чоловік  кивнув  головою,  випрямив  спину  і  суворішим  голосом  спитав.
-  Тільки  думай  доню,  назад  шляху  не  буде.  Холодним  тобі  стане  твій  минулий  обранець,  не  полюбиш  і  не  возненавидеш  його.  Залишиться  в  минулому  і  розтане  як  сніжинка  в  пам’ятті.
Дівчина  рішуче  кивнула.  Дідусь  посміхнувся  на  таку  відповідь,  набрав  повні  груди  повітря,  стукнув  палицею  об  землю  і  як  дмухнув  на  річку,  а  вона  в  раз  льодом  покрилась,  да  так  що  і  пройти  нею  можна.
-  Не  зволікай  доню,  іди  по  льоду  через  річку  і  поклади  під  деревом  сухим  та  не  живим  свою  обручку.  -  Показав  палицею  на  потрібне  дерево.  -  І  швидко  повертайся  на  цей  берег,  а  я  постережу  шлях  і  захистом  тобі  буду.
Послухалась  молода  дівчина,  та  й  що  сил  побігла  по  льоду,  добре,  що  не  гепнулась  на  нього,  стільки  в  неї  було  притті  і  бажання  позбутись  важкої  ноші  на  серці.  Поклала  під  сухе  дерево,  та  хутко  повернулася  на  рідний  берег.
-  Добре,  доню,  а  тепер  іди  до  дому  та  посидь  біля  печі,  погрійся.
Хоча  неочікуваний  мороз  і  не  дошкуляв,  лиш  легенько  щипав  щічки,  не  змогла  не  послухати  дівчина  дідуся,  подякувала  і  радісна  побігла  через  поле  додому.  Добре  відчула    як  весь  тягар  нещасливого  кохання  залишився  по  той  бік  річки  і  серце  з  головою  заполонили  ясність  та  свіжість.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968033
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2022

Вчора був листопад

Вчора  був  листопад
А  позавчора  жовтень,
Запорошує  старі  листи  снігопад
Роз'їдають  чорнила  морози.  
Біля  серця  носив  та  в  думках
Вже  давно  списаний  зошит,
Все  перечитував,  щось  нове  шукав  у  рядках
І  нічого  не  знаходив.  
Запорошує  листи  снігопад
Поховають  те  що  віджило  кучугури
І  на  чистих  білих  стежках
До  весни  прямують  ноги.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967240
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2022

Пліткарка

Як  зазвичай,  в  неділю  вранці  люди  збиралися  в  церкві,  яка  стояла  на  пагорбі  поміж  двох  сіл.  Приходили  цілими  сім’ями,  аби  після  робочого  тижня  заглибитися  в  духовне,  поглянути  один  на  одного  в  святковій  одежі  та  обмінятися  цікавими  новинами.  Останнє  особливо  полюбляла  стара  поштарка  Світлана  Степанівна,  що  вже  п’ять  років  була  на  пенсії.  Односельчани  частіше  звертались  до  неї  просто  по  батькові.  Так  ось,  Степанівна  як  сяде  зранечку  на  лавці  біля  воріт  церкви,  так  і  не  знає  її  язик  спокою,  і  чи  не  з  кожною  пліткаркою  повинна  по  десятому  колу  обговорити  сільські  новини,  від  хто  народився  —  помер  до  що  надягнув  сьогодні.  При  чому  інші  довго  не  витримували,  перепрошували  і  зникали  за  ворітьми  церкви.  
-  Так  вона  знову  їздила  в  місто  і  понавозила  якихось  дивних  курей,  аби  здорова  була..  -  Показала  вбік  рукою  Степанівна,  мов  би  десь  в  середину  села,  на  дім  цієї  нахаби.  -  А  яйця  Миросю  ти  бачила  ті  зелені?  Та  в  них  форма  дивна.  Страшно  дивитися  на  них,  не  те  що  їсти.
Мирослава  тільки  мовчки  хитала  головою,  примружуючи  очі  і  думаючи  про  своє.  Та  Степанівна  не  вгамовувалась:
-  А  Вітька  Стрільчук,  кажуть  люде  знову  до  чарки  голову  хилить,  хоч  корова  не  давно  привела  теля,  та  й  свиней  весною  скільки  понабирали..
В  цей  час  на  пагорб  піднімався  старий  чоловік  в  кепці,  поношеному  піджаку,  штанах  і  туфлях.  В  лівій  руці  біля  серця  ніс  степові  квіти,  а  в  правій  руці  брудну  шматку,  схожу  на  ту  якою  миють  підлогу.  Повільно  дібравшись  до  пари  подруг  дідусь  важко  опустився  на  лавку  поруч,  голосно  перевівши  подих.
Степанівна  круглими  очима  поглянула  на  новоприбулого,  схиливши  голову  і  намагаючись  тому  заглянути  за  піддашок  в  кепці,  не  впізнаючи  хто  це  такий  явився  перед  ними  та  ще  й  з  брудною  шматкою.
-  Чесне  слово,  ніяк  згадати  вас  не  можу..  Це  то  ви  з  Калинівського  району?
Чоловік  сухо  засміявся,  не  піднімаючи  голови.  
-  Звідти..  Звідти  і  там  бував.
-  Так  може  ви  знаєте  звідтіля  мою  двоюрідну  сестру  Женьку  Ліштинську?  -  Спробувала  навести  справки  Мирослава.
-  Женю  Ліс..  Лішпинську..  Та  певне,  знаю,  всіх  спробуй  згадай,  стількох  перебачив  за  життя.  -  Дідусь  підняв  на  подруг  сухе,  зморшкувате  обличчя,  поглянувши  на  них  гострими  як  булавки  очима.  -  Дівчата,  ви  багато  про  інших  знаєте.  Можливо,  підкажете  як  дібратись  мені  до  моєї  любимої  Болотянки  Неживиці?
-  Кого?  -  Перепитала  Мирослава.
-  Чоловіче,  ти  де  ж  так  зранку  самогону  набулькався  що  несеш  таке?  -  Сказала  Степанівна.  Попри  те  що  відчула  як  морозець  пробіг  по  спині.  Опісля,  добавила.  -  Квіти  то  ти  своїй  любимій  в  руки,  а  шматку  на  голову  замість  хустини?
Дідусь  хрипло  засміявся,  продовжуючи  проколювати  подруг  своїми  очима.  
-  Вважаєте  хороша  хустина  на  голову?  -  Поглянув  на  брудну  шматку.
В  цей  час  позаду  них  за  лавкою  тихо  підібралась  собака  і  як  загарчала,  ще  й  в  додачу  схопила  Степанівну  за  край  хустини  та  потягнула  на  себе.  Жінка  з  переляку  заголосила  й  гепнулась  на  спину.  З  цього  переполоху  Мирослава  відскочила  вбік,  дідусь  же  відігнав  собаку,  вирвавши  з  пащи  чотирилапого  головний  убір  і  допоміг  жінці  сісти  на  лавочку.  Надягнув,  поправив  на  голові  бідної  і  попрощавшись  пішов  далі  своєї  дорогою.  
Голосно  Степанівна  бідкалась  і  хапалась  за  спину  та  голову,  перевіряючи  чи  ніде  немає  крові  або  ж  переломів.  З  хвилину  Мирослава  бігала  навколо  неї,  журячись  та  витрушуючи  пил  з  її  одежі,  доки  не  стала  як  вкопана  з  нажаханими  очима.
-  Степанівна  в  тебе  ж  на  голові  брудна  шматка!  -  Закричала  не  своїм  голосом  вона.
Степанівна,  спочатку  не  зрозуміла,  про  що  мова,  але  смикнувши  з  голови  хустину,  закричала  що  було  сил  і  згадуючи  про  нечисту  силу  побігла  щодуху  у  ворота  церкви,  а  її  подруга  за  нею.  
Після  цієї  події  недільного  ранку,  так  і  не  змогла  прийти  в  себе  стара  поштарка  Степанівна.  Впала  в  безумство  і  все  одно  не  полишила  свого,  пліткувала  ще  дужче,  але  з  кимось,  кого  ніяк  не  могли  побачити  односельчани.  То  й  минулі  подруги  швидко  стали  її  сторонитись  і  хреститись  від  неї,  особливо  коли  вона  обговорювала  на  весь  голос  подружнє  життя  якогось  давнього  полководця,  одяг  Клеопатри  чи  жадібність  торговця  на  задвірках  Месопотамії.  До  року  так  Степанівна  плела  безумні  плітки,  доки  не  пішла  з  села  і  не  повернулась.  Односельчани  як  для  годиться  пошукали  і  вирішили,  чи  втопилась,  чи  дикі  звірі  з'їли.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967204
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2022

Казка "Світило павука"

Сонячного  теплого  дня  над  квітучим  садом  гойдався  павук.  Його  тонка,  міцна  павутинка  діставала  верхівки  ліхтаря.  Особливо  він  любив  це  місце,  адже  тут  росли  пахучі  лаванди,  а  біля  них  часто  кружляли  працьовиті  бджілки.  Навмисне  для  бджілок  павук  придумав  пісеньку  і  як  побачить  золотисту  комаху  біля  квітів,  то  й  співає  не  голосно,  але  щоб  чутно.  Так  і  цього  разу:
-  Є  у  мене  світило
Дужче  сонця  на  небесах
Кожна  розумна  бджілка
Може  спитати  у  мене  до  нього  шлях..
Знав  павук,  що  бджоли  люблять  сонце,  як  батька  свого.  І  знають  його  велику  силу.  Тому,  декотрі  можуть  зацікавитися,  що  ж  це  за  світило,  що  потужніше  за  сонце  на  небі.  
Так  і  ця  молода  бджілка  не  витримала  і  з  цікавості  підлетіла  ближче  до  павука.
-  Павуче,  про  яке  то  ти  світило  співаєш.
Той  одразу  не  відповів,  про  себе  посміхнувшись.
-  Про  світило,  яке  дужче  сонця  на  небесах.
-  Та  хіба  ж  існує  таке  в  цьому  світі?
-  Існує  і  я  знаю  до  нього  шлях.
-  Де  ж  воно  є?
-  Зовсім  близько.  Аби  воно  все  навколо  не  спопелило,  я  вмикаю  його  на  ніч.  Воно  світить  тоді,  коли,  навіть,  сонце  не  взмозі.
Бджілка  уявити  не  могла,  що  ж  це  за  світило  таке.
-  Так  покажи  до  нього  шлях.
-  А  ти  прилітай  вночі  під  цей  ліхтар  і  прямуй  прямісінько  на  світло  зверху.  А  там  я  тебе  зустріну  і  покажу  його  з  самого  близька.  Не  кожному  такий  шанс  випадає,  як  тобі.
Бджілка  подзижчала  щось  про  себе  і  полетіла  геть,  не  сказавши  повернеться,  чи  ні.  А  зголоднілий  павук    швидко  піднявся  на  верх,  та  поглянув  на  минулих  своїх  слухачів,  які  піддалися  зарозумілим  розповідям.  Вони  навічно  спали  обкутані  міцно  в  павутині,  лиш  на  короткий  період  вгледівши  обіцяне  павуком  світило.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964770
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2022

Село мертвих

За  три  дні  шляху  нарешті  трапилось  перше  поселення.  При  тому  мені  пощастило,  це  саме  те  село  котре  шукав,  довго  блукаючи  місцевістю  і  вже  потрохи  зневірюючись.  Ось  його  похилені,  на  пів  —  зруйновані  будинки  лежать  в  кількох  сотнях  метрів  від  мене.  З  переказів  півтора  —  століття  в  ньому  ніхто  не  живе,  а  минулі  мешканці  були  жорстоко  вбиті  в  одному  з  набігів  кочующих  агресивних  племен.  Відтоді,  про  це  село  ходила  жахлива  молва:  буцім  то  ночами  чути  вереск  людей,  а  нічними  вуличками  вільно  ходять  привиди.  Хто  по  незнанню  спиниться  на  нічліг,  то  до  ранку  не  доживе,  і  тільки  широко  відкриті,  нажахані  очі  на  вічно  застигшому  обличчі  видадуть  той  жах,  який  пережив  в  останні  митті  бідолага.  Загалом,  люди  багато  що  говорили  і  обходили  цю  місцину  десятою  дорогою.
Зараз  була  четверта  дня,  а  темніти  починало  з  сьомої  вечора,  це  означало,  що  на  більш  —  менш  прийнятний  сон  у  мене  буде  до  трьох  годин.  Не  гаючи  часу  я  направився  в  село.  Підійшовши  ближче  в  очі  впало  окрім  руйнації,  також  сліди  давнього  мародерства:  по  дворах  розкидані  в  жахливому  стані  меблі,  розтрощений  посуд,  котрий  поглинає  земля,  деінде  перекинуті  вози  із  знятими  колесами.  Усюди  лежали  черепи  і  кості,  при  чому  людські  і  тварині  перемішались  між  собою.  Тільки  но  ввійшов  в  село  і  таке  враження,  наче  потрапив  в  інший  світ,  де  простір  в'язкий  та  нерухомий,  навіть  вітер  видавався  тут  важчим  і  повільнішим.
Без  поспіху  крокуючи  і  уважно  дослухаючись  до  навколишнього  я  розглядав  кожен  двір,  мені  хотілось  знайти  більш  —  менш  стійкий  прихисток.  На  диво,  стояли  такі  домівки,  де  ще  були  цілі  вікна,  але  не  поспішав  спиняти  на  них  вибір.  Пройшов  пряму  вуличку  і  повернув  на  ліво.  Через  декілька  дворів  трапилась  велика  адміністративна  будівля,  де  більшість  всього  колись  проводились  зібрання.  Вирішив  обдивитись  її  зсередини.  Те  що  вона  без  шибок,    було  плюсом.  Підійшов  до  входу,  двері  висіли  на  одній  нижній  завісі,  підняв  їх  та  приоткрив.  Не  приємний  скрип  одразу  дав  про  себе  знати.  Повертівши  головою  навколо,  чи  кого  не  привабив  звук,  я  ступив  в  малий  коридор  і  вийшов  в  залу  40  на  40  метрів.  В  середині  були  розкидані  розтрощені  стільці,  зірвані  шпалери,  гнилі  стіни  і  стеля,  котра  в  деяких  місцях  обвалилась.  Побачивши  на  протилежній  стороні  вхід  в  ще  одну  кімнату,  направився  туди,  уважно  дивлячись  під  ноги,  аби  не  стати  у  виямку  чи  на  що  гостре.  Кімната  мала  значно  меншу  площу  і  була  в  тому  самому  жалюгідному  стані.  Впевневшись  що  всередині  один,  повернувся  до  вхідних  дверей  і  закрив  їх.  Не  хотілося  візуально  видавати  свою  присутність,  якщо  раптом  тут  ще  хтось  є  із  живих.  
Розчистивши  від  будівельного  сміття  місце  два  на  два  метри  під  одним  із  східних  проємів  вікон,  я  постелив  свій  килимок,  під  голову  поклав  складену  кофтину  і  без  жодних  думок  ліг,  аби  трохи  поспати.  
Наперекір  тому  що  тіло  просило  сну,  свідомість  зависла  в  перехідному  стані,  кулею  перекочуючись  то  в  сон,  то  назад  в  явь,  а  найбільше  всього  перебуваючи  на  хиткому  проміжку.  Від  того  я  проглядав  різні  не  зв’язані  між  собою  картини,  починаючи  від  подій  власного  життя  і  завершуючи  фантастичними  сюжетами.  Хоча  на  вулиці  не  було  жарко,  я  весь  спітнів  і  ніяк  не  міг  зручно  вмоститись,  вертячись  з  боку  на  бік.  Зрештою  куля  на  довгий  час  перекотилась  в  сон  і  я  опинився  серед  зали  переповненої  людьми,  настільки,  що  доводилось  уважно  дивитись  довкола  аби  кого  не  зацепити  плечима.  Люди  прийшли  сім'ями  на  виступ  музичного  коллективу.  Музика  була  досить  милозвучною  і  приємною.  Не  помітив,  як  зачарувався  звучанням,  повністю  піддавшись  течії.  І  тільки  болючий  поштовх  знизу  спини  різко  перевернув  сон.  Я  вгледів  людей  з  порожніми,  крижаними  очима,  що  обступили  мене  і  жадібно  тягнулись  руками,  торкаючись  одягу,  волосся,  шкіри.  Вираз  їх  обличчя  був  перекошеним  і  позбавленим  усвідомлення.  Холодні,  сирі  доторки  викликали  огиду,  я  закричав  що  було  сил,  намагаючись  вивільнитись  з  цього  щільного  середовища.  За  декілька  секунд  надзусилям  волі  мені  вдалось  вийти  зі  сну.  Прокидаючись  почув  як  досі  виривається  з  грудей  хриплий  панічний  голос.  Підняв  голову  і  оглянувся  на  нічний  зал,  повний  будівельного  мотлоху.  Глибоко  дихаючи,  приходив  в  себе,  в  той  час  як  шосте  чуття  голосно  сигналізувало,  що  небезпека  не  минула.  Здалося,  позаду  за  вікном  почув  чиєсь  шуршання,  хоча  його  можна  було  списати  на  не  притаманний  для  цього  гиблого  місця  вітер.  На  всяк  випадок  від  вікна  відсів  вправо  на  метр,  прислонившись  до  хирлявої  стіни.  Хоч  не  надійний,  але  щит  за  спиною.
Досі  приходячи  в  себе,  вгледів  як  в  пройомі  малої  кімнати  стоять  дідусь  з  бабусею  і  внучкою  років  п'яти.  Попри  темряву,  їх  образ  відсвічував  зеленувато  -  болотистим  відтінком.  Вони  як  по  команді,  направились  до  мене.  Я  втямив  у  чому  справа  і  не  гаючи  часу  дістав  з  —  за  пояса  ніж  з  сірниками.  Не  спускаючи  погляду  з  усміхненої  трійці,  підпалив  сірник  та  провів  ним  декілька  раз  по  лезу  ножа,  довше  зупиняючись  на  вістрі.  Коли  прибулі  вгледіли  полум'я  вони  спинились  в  декількох  метрах,  а  їх  доброзичливий  вираз  змінився  на  оскал.  Сірник  швидко  погас,  я  не  став  запалювати  новий,  але  сів  навпочіпки,  швидко  складаючи  з  під  себе  килимок  і  кофтину,  так  само  намагаючись  контролювати  ситуацію.  Сім'я  повторно  спробувала  набрати  привітного  вигляду,  але  вийшло  так  собі.  Від  них  віяло  чужим  і  ворожим,  від  чого  хребет  зжимало  холодними  лещатами.  
Зависле  становище  перервала  дівчинка,  вона  нерозбірливо  белькочучи  підійшла  ближче.  Її  кроки  були  неоковирні,  перевалювалась  з  ноги  на  ногу,  сутулилась.  Долоню  з  ножем  притис  до  правого  бедра  з-зовні,  аби  його  не  було  видно,  а  сам  у  відповідь  посміхався.  Дівчинка  ще  скоротила  відстань  і  вже  могла  дістати  рукою.  Моє  тіло  у  відповідь  натягнулось  тятивою,  воно  вібрувало  напругою,  я  завмер.  Продовжуючи  натхненно  белькотіти,  малеча  протягнула  долоню,  своїми  світлими  очима  намагаючись  ловити  мої.  Від  її  тонкого,  напористого  голосу  голова  ходила  обертом.  Вона  торкнулась  своїми  пухкими  пальчиками  моєї  сорочки,  від  чого  мене  аж  пересмикнуло.  Слідом  торкнулась  сонячного  сплетіння  і  я  відчув  мов  би  хто  туди  голку  всадив.  Зрозумівши,  що  тягнути  не  має  куди,  вільною  рукою  різко  вибив  долоню  дівчини  і  що  духу  розвернувся  та  гайнув  через  вікно.  Дитина  спробувала  обхопити  мою  ногу  в  повітрі,  але  благо  це  їй  не  вдалось.  Вона  щосили  закричала,  її  спочатку  тонкий  голос  перемінився  на  грубий  та  басистий.  До  нього  своїми  голосами  добавилась  баба  з  дідом,  від  їх  реву  хотілось  чим  далі  забратись,  що  вирішив  одразу  втілити  в  життя.  Опинившись  на  вулиці,  я  не  обертаючись,  аби  не  бачити  цю  сімейку  в  істинному  вигляді,  окинув  поглядом  траєкторію  втечі    і  побачив  як  по  нічному  селу  шастають  туди  -  сюди  поодинокі  тіні,  а  прямісінько  на  мене  несеться  якась  кістлява  собака,  зростом  чуть  вище  моїх  колін.  Відскочив  вбік  і  ножем  засадив  їй  в  шию,  одразу  кинувшись  бігти,  аби  вирватися  з  цієї  проклятої  місцини,  поки  інші  тіні  не  докумекають  в  чому  справа.  Декотрі  спробували  перегородити  мені  дорогу,  у  відповідь  нариваючись  на  прокльони  та  відмашки  лезом.  Як  не  дивно  я  виявився  проворнішим.  
Давно  так  стрімко  не  біг,  село  осталось  позаду,  а  я  досі  не  міг  спинитись.  Коли  зовсім  видихнувся  і  впав  на  землю,  повернувся  поглянути  чи  бува  не  має  погоні.  Але  нікого  не  вловив.  Похилені  будинки  потонули  в  пітьмі,  хоча  ніч  була  зоряна..  Я  голосно  відкашлювався    і  набирався  свіжого  повітря.  Від  переполоху  і  надлишку  емоцій,  мені  хотілося  сміятися.  Така  пригода,  а  собливо  її  вдале  завершення  прийшлось  до  смаку,  хоча  відчував,  що  мною  щедро  підживилися.  Треба  було  привести  себе  до  ладу.    Кинувши  до  рота  декілька  сушених  яблук  і  ягід  покрокував  далі,  подекуди  повертаючись  і  дивлячись  чи  ніхто  не  йде  слідом.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960364
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2022

Казка: Небесний чоловік

Невелике,  затишне  село  жило  звичним  життям.  Доки  не  прийшла  біда  здалеку.  Спочатку  торговці,  опісля  прості  прохожі  почали  розповідати  про  ватагу  злочинців,  котрі  днем  ховаються  в  лісі,  а  вночі  між  селами  нападають  на  людей.  Викрадають  і  подальша  доля  їх    невідома.  Дійшло  до  того,  що  почались  набіги  на  хутори,  після  чого  від  них  залишалось  лише  попелище.
Зібрались  жителі  села  на  віче  та  й  думають  як  їм  врятуватись  від  лиха.  Адже  ватага  злочинців  може  навідатись  наступного  разу  до  них.  Тут  то  й  бере  право  голосу  місцевий  вчитель..
-  Потрібно  до  баби  Ганни  звернутись,  вона  ж  бо  люди  говорять  декілька  десятків  років  тому  вже  прогнала  сіроманців,  що  мучили  село,  то  й  двуногих,  певно  зможе.
-  Стара  вона,  кажуть  вже  ледь  ходе  і  бачить  погано.  -  Викрикнув  хтось  з  юрби.
Така  пропозиція  шанованого  вчителя  викликала  гомінке  обговорення:  хтось  погоджувався,  хтось  сміявся  із  затії,  інші  просто  хапались  за  голову  і  не  бачили  жодного  виходу.  
Бачить  староста,  що  люди  не  можуть  дійти  згоди,  то  як  найголовніший  з  понад  усіх  постановив:  звернутися  до  баб  Ганни,  гірше  точно  не  буде.
Не  гаючи  часу,  сам  староста  із  вчителем  запрягли  віз  та  поїхали  безкраїм  степом  до  хутора  де  мешкала  стара  жінка.  Приїхали,  застали  її  біля  хліва.  Дали  гостинців,  поцікавились  як  здоров’я,  спитали  чи  не  чула  чого  про  злочинців.  Проте  вона  лише  рукою  відмахнулася,  відповівши  що  з  городом  і  худобою  немає  часу  слухати  балачки  людей.  Староста  і  вчитель  вирішили  не  затягувати  гостинни  і  одразу  виклали  з  яким  проханням  навідалися.  Господиня  насупила  брови,    поглянула  за  обрій  і  кивнула,  що  поїде  з  ними.  Допомогли  зібратись,  примостили  у  возі  на  м’яку  ковдру  та  рушили  у  зворотньому  напрямку.  
Доки  їхали,  баба  Ганна  попередила,  що  звернеться  до  небесного  чоловіка  і  якщо  кого  люди  побачуть  незвичного,  щоб  не  лякались.  Хоча  це  досить  суворий  дядько  але  й  не  менш  справедливий.  Його  покличеш  і  щось  приховаєш,    або  ж  сам  винуватий,  то  й  життя  можеш  враз  лишитись.  Цьому  звертаню  до  небесного  чоловіка  її  навчив  ще  в  молодості  один  коваль.  Багато  він  знав,  ба  не  всім  вважав  за  потрібне  ділитись.  
Коли  приїхали  в  село  до  краю  лісу,  вже  вечоріло.  Взяла  бабуся  міцну  палицю  і  накреслила  знак  на  всю  ширину  ґрунтової  дороги,  да  так,  аби  виразно  його  було  видно  у  височині.  Підійшла  до  краю  знаку  поміж  селом  та  лісом,  підняла  руки  з  головою  і  взялась  промовляти  до  неба.  Хвилин  з  п'ять  промовляла,  доки  їй  у  відповідь  не  почав  зніматись  стрімкий  вітер.  Вгледівши  що  її  почули,  наказала  всім  іти  по  хатам  і  лишній  раз  не  визирати  у  вікна.  Сама  примостилась  у  віз  та  зі  старостою  поїхали  до  його  дому.
Через  короткий  час  здійнявся  шалений  вітер,  блакитне  небо  затягнулось  важкими  грозовими  хмарами  і  грім  з  блискавкою  все  дужче  бив.  Да  так  сильно,  що  хотілось  провалитись  у  землю.  Хто  сміливіший,  виглядав  у  вікно  на  ліс  та  потім  розповідав  що  бачив  величезного  чоловіка  в  білій  одежі,  підпоясеного  вогняним  поясом  і  з  такою  самою  вогняною  палицею  в  руках.  Чоловікові  верхів'я  дерев  ледь  діставало  до  поясу.  Він  широко  ступав  серед  лісу  і  суворим  поглядом  мов  би  кого  шукав,  і  куди  погляне  -  туди  і  вдарить  блискавка.  Та  не  змога  було  слідкувати  довго  за  тим  велетнем,  все  всередині  від  страху  стискалось  і  очі  засліплювало  світло.  
Розповідали  однаково  побачене  сміливці,  та  мало  їм  вірили  односельчани.  Хоча  після  цієї  грози  зникла  ватага  злочинців  і  більше  про  неї  ніхто  не  чув.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958132
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2022

Сновидець

Неприродню  тишу  перервав  скрегіт  калітки.  Знавіснілий  звук  тривав  дві  —  три  секунди,  безжальними  кігтями  вцепившись  і  в  без  того  неспокійне  серце.  В  додачу,  на  спині  відчувається  чийсь  допитливий  погляд.  Видати  себе  таким  чином  Олександр  не  планував,  але  що  вже  вдієш.    Ступив  декілька  кроків,  зосередившись  на  дверях  ґанку.  Спробував  контролювати  дихання  та  вирівняти  ситуацію.  Вдих  —  видих,  вдих  —  видих..  Наступний  крок  -  нога  потрапляє  у  виямку,  ступня  вигинається  вбік  і  тіло  хилить.  Мов  би  зрізаний  стовбур  дерева,  він  падає  глибоко  вниз  і  вже  не  може  протидіяти  цьому.
Олександр  з  криком  прокинувся  в  своєму  ліжку.  Рвучко  підняв  тулуб  та  інстинктивно  подивився  навколо  себе.  З  полегшенням  усвідомив,  що  знаходиться  в  своїй  кімнаті  і  йому  нічого  не  загрожує.  Протер  долонями  обличчя  і  заричав  від  люті,  через  провалене  сновидіння.  Відкинув  ковдру,  наосліп  ступнями  віднайшов  капці  і  переповнений  внутрішнім  хаосом    підійшов  до  вікна.  Дихання  досі  не  могло  стабілізуватись.  Поглянув  на  нічне  місто  з  висоти  п’ятого  поверху.  Вуличні  стовби  яскраво  освітлювали  затишні  вуличкі.  На  віддалі  на  проїжджій  частині  рухались  поодинокі  автомобілі,  здебільшого  таксі.  Ще  рідше  трапиться  на  очі  закохана  пара,  або  ж  компанія  парубків.  Для  Олександра  такі  нічні  краєвиди  завжди  слугували  найкращим  заспокоєнням.  Так  і  зараз  намагаючись  прийти  в  себе,  чоловік  твердо  вирішив,  що  повернеться  в  сновидіння  і  завершить  розпочате.  Були  сили  і  найголовніше  велике  бажання.  
Минуло  дві  хвилини,  чоловік  продовжував  дивитись  у  вікно.  Проте,  його  увага  перемістилася  повністю  в  спогади.  Він  повернувся  в  ті  далекі  часи  коли  малим  хлопцем  років  п’яти  —  семи  приїжджав  до  рідні  в  село.  На  цей  раз,  цікавили  не  улюблені  баба  з  дідом,  тамтешні  друзі  чи  річка  з  тарзанкою,  а  стара  жінка  на  краю  села.  Вона  жила  самотньо  і  майже  ні  зким  не  товаришувала.    В  селі  про  неї  ходила  погана  слава  та  й  відверто  її  боялись  односельці.  Старші  суворо  наказували  Олександру  аби  не  здумав,  чого  взяти  в  тієї  жінки.  Проте  одного  разу,    йдучи  напоїти  кіз  на  луг,  і  проходячи  повз  злощасний  дім,  стара  жінка  його  окликнула  та  запропонувала  червоне  яблуко  і  жменю  шоколадних  цукерок.  Виправдовючи  тим,  що  зуби  вже  не  ті,  і  жалко  їй  аби  пропадало.  З  голови  всі  застереження  вивітрились  в  раз.  Він  зайшов  в  двір,  де  на  ґанку  почекавши  з  півтори  хвилини  отримав  бажане.  Як  годиться  чемному  хлопцю  -  подякував  і  пішов  далі  своєю  дорогою.  Вже  потім  усвідомив  -  загубився  улюблений  брелок,  котрим  часто  грався.  Запідозрив,  що  по  неуважності  залишив  його  на  лавці  в  тієї  старої  жінки.  Але  зайти  і  перепитати  злякався,  всі  застороги  старших  з  новою  силою  ожили  в  ньому.  А  розповісти  про  цю  подію  бабі  і  дідові  не  насмілився.  З  того  часу  й  забувся  цей  випадок  на  довгі  роки  і  згадався  вже  в  дорослому  віці..
Струснувши  головою,  Олександр  відійшов  від  вікна,  подивився  на  мобільному  телефоні  котра  година  та  ліг  в  постіль.  Лежачи  на  спині,  почав  зосереджуватися  на  тілі,  як  воно  розслабляється  і  стає  важчим.  Ввійти  в  сновидіння  чоловікові  не  спричиняло  проблем,  декількарічні  тренування  дали  свої  плоди.  Коли  дихання  стало  зовсім  поверхневим,  а  тіло  не  відчувалось,  Олександр  мов  би  підхоплений  течією  потрапив  в  той  самий  двір  старої  жінки  із  села.  Благо,  на  цей  раз  опинився  одразу  за  каліткою  і  її  скрип  не  загрожував.  Однакове  відчуття  погляду  за  спиною.  Чоловік  не  витримав  і  кинув  різкий  погляд  назад,  вгледів  дві  постатті  за  парканом  по  ліву  руку  від  себе.  Постатті  дивилися  за  ним  скоса  і  сновидець  знав,  що  вони  не  завадять,  принаймні  на  перших  порах.  Все  залежить  від  ефективності  його  дій.  
Уважно  дивлячись  поперед  себе  попрямував  до  завітного  ґанку.  Двадцять  кроків  давалися  в  напрузі,  до  споглядаючих  за  спини,  добавились  погляди  з  вікон  дому,  але  озиратись  на  них  не  було  ніякого  бажання.  Рухи  стали  важчими,  навколишня  земля  з  твердої  перемінилась  в  болотисту,  мов  би  пройшов  ливень.  Попри  всі  перепони  відстань  була  подолана.  Схопив  за  ручку,  смикнув  декілька  раз  —  не  піддалась.  З  боку  дому  почувся  голос  старої  жінки:  «Хто  там?  Кого  нечиста  принесла?»  і  таке  питання  повторилось  декілька  раз.  Олександр  не  зважав,  тільки  з  більшою  силою    став  тиснути  на  двері,  готовий  вирвати  їх  з  -  завіс.  Через  декілька  секунд  вони  підались.  Зайшов  на  ґанок,  світло  з  двору  тут  було  ще  тьмяніше,  а  вхід  у  сам  будинок  вугільно  темний.  Голос  старої  жінки  став  загрозливішим  і  перейшов  на  вереск:»Хто  це  чорт  забирай?»  «Геть  покидьку,  забирайся  звідси»  Доки  стара  не  перейшла  на  суцільні  матюки.  Слідом  в  темному  будинку  почувся  тупіт  багатьох  ніг  —  лап,  мов  би  з  кімнат  вони  мчались  до  непроханого  гостя.  Олександру  зовсім  забило  диханя,  по  тілу  вдарило  струмом,  але  зволікати  змоги  не  було,  оглянувшись  він  впізнав  ту  лавку  на  котрій  сидів  багато  років  тому.  А  на  лавці  в  горшку  здіймалась  рослина  помідор,  хоча  виросло  на  її  гіллі  червоне  яблуко.  Щодуху  кинувшись  до  рослини,  чоловік  вихопив  яблуко,  обома  руками  прижав  до  грудей  і  побіг  до  виходу.  Двері  вже  майже  замкнулись,  проте  сновидець  встиг  впертись  в  них  тілом  і  пропихнутись  на  двір.  Позаду  зовсім  близько  кроки  натовпу  і  крик  старої  жінки.  Якась  кістлява  долоння  просковзнула  в  невдалому  намаганні  схопити  за  шиворот.  
Опинившись  на  вулиці,  сновидець  запримітив,  що  двоє  за  забором  наблизились  впритул  до  калітки  і  уважно  слідкують,  готові  втрутитись  кожної  митті.  Останнє  що  він  запам‘ятав  в  сні,  це  спроба  заглянути  одному  з  тих  двох  у  вічі.  Опісля  миттєво  прокинувся,  рвучко  вскочив  і  повернувся  собі  за  спину,  але  перед  ним  була  лише  стіна  рідної  кімнати.  Ще  ніколи  так  сильно  Олександр  їй  не  радів.
 Аби  прийти  в  себе  довелось  випити  кави  і  ввімкнути  улюблену  музику.  Та  це  зовсім  не  затьмарило  внутрішньої  насолоди  від  вдало  проведеної  роботи  в  сновидінні.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955998
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2022

Незнайомець в плащі

Сергій  якраз  перебирав  папери  на  столі,  коли  йому  позвонила  секретарка.
-  Сергій  Миколайович,  до  вас  прийшла  перевірка.  -  З  того  боку  слухавки  лунав  монотонний,  автоматичний  голос.
-  Яка  перевірка?  Не  зрозумів.
Але  у  відповідь  пролунали  гудки.  Тихий  стук  у  двері.  Чоловік  розгублено  поклав  слухавку  і  покрокував  до  дверей.  
-  Аліна,  яка  перевірка?
Двері  прочинились,  проте  замість  секретаря  на  порозі  стояв  незнайомець  років  пятдесяти,  з  сивим  коротким  волоссям,  в  довгому  світлому  плащі  (  на  дворі  була  тепла  вереснева  погода),  на  ногах  виднілись  кінці  темно  синіх  брюк  та  руді  гостроносі  туфлі.  Сергія  паралізувало,  він  застиг  з  спантеличеним  виразом.  
Гість  зареготав,  мов  би  старий  приятель.  Переступив  поріг  і  по  батьківськи  похлопав  по  плечу.
-  Пане  директоре  я  не  заберу  у  вас  багато  часу.  Розумію  ви  досить  зайнята  людина.  -  Знову  то  й  же  самий  розкотистий  сміх.
Незнайомець  в  плащі  оминув  Сергія  і  неквапом  попрямував  до  його  стільця.  Покрутив  стілець  за  підлокітник,  приглядаючись  до  нього,  наче  остерігаючись  чогось,  що  тільки  йому  відомо.  Переконавшись,  що  все  гаразд,  тихо  посвистуючи  сів,  перебуваючи  в  досить  хорошому  гуморі.
Сергій  досі  стояв  як  вкопаний,  збираючи  себе  по  малих  частинках.  Перед  його  очима  пронеслось  дитинство,  коли  на  протязі  декількох  років,  ночами  в  сні  приходив  незнайомець  в  цьому  ж  самому  довгому  світлому  плащі,  брав  за  руку  і  водив  по  різним  неймовірним  місцям,  по  своїй  флорі  і  фауні,  не  схожими  на  цей  світ.  Учив  багатьом  не  зрозумілим  речам.  Але  з  дорослішанням,  сни  подібного  характеру  принились,  хоча  в  пам‘яті  зайняли  стійке  і  яскраве  місце.  Тепер  же,  чоловік  був  впевнений,  цей  незнайомець  із  дитинства,  тільки  що  зайшов  до  нього  в  кабінет.
-  Сергій  Миколайович,  не  стійте  в  порозі,  у  нас  з  вами  є  коротка  розмова.
Слова  гостя  вивели  директора  із  глибоких  спогадів.  Той  мов  би  на  ватяних  ногах  повернувся  і  на  силу  дійшов  кілька  метрів  до  столу,  де  опустився  на  одне  з  крісел.  Він  не  насмілювався  підняти  очі.
Незнайомець  в  цей  час  запалив  сигарету,  уважно  окинув  поглядом  кабінет,  опісля  сперся  на  спинку  стільця  та  легко  погойдуючись,  повів  далі.  
-  Знаю,  ви  мене  впізнали,  я  мав  честь  з  вами  часто  зустрічатись  в  минулому.  -  Його  голос  набрав  серйознішого  тону,  більше  ніякого  натяку  на  веселощі.  -В  принципі,  ми  б  не  мали  з  вами  зустрітись  зараз,  проте  мене  наполегливо  попросили  навідатись  до  вас.  Я  ж  не  міг  відмовити.  -  Гість  запнувся  добираючи  слова.  -  З  вами  можна  напряму  говорити,  оминувши  формальності  і  подібну  нісенітницю?
Директор  не  сміливо  підняв  очі,  зазирнувши  в  чорні,  магнетичні  зіниці  свого  співбесідника.  Відчуваючи  себе  розгубленим  школярем,  кивнув  головою.
-  Так.
-  Прекрасно.  -  Незнайомець  задоволено  видихнув  густий  клубок  диму.  -  В  першу  чергу  мене  просили  передати,  що  дають  вам  два  роки.  І,  нарешті,  чекають  від  вас  той  вибір,  за  котрий  була  домовленість  і  про  який  я  впевнений,  ви  пам'ятаєте,  хоча,  доволі  глибоко  в  свідомості.  Принаймні  відчуваєте.  -  Гість  зробив  паузу,  аби  директор  засвоїв  інформацію.  -  Вас  прислали  у  відрядження,  ви  ж  в  свою  чергу  займаєтесь  маячнею  на  робочому  місці.  В  юності  ви  ще  робили  спроби  іти  в  зазначеному  напрямку,  за  вами  уважно  спостерігали,  натомість  вибрали  кинутись  з  головою  у  вир  і  забутись.
Прибулий  загасив  сигарету  об  металічний  степлер,  що  лежав  на  столі  перед  ним  та  прокомментував.  
-  Теперішні  сигарети  ще  те  лайно.  Коли  останій  раз  навідувався  у  ваші  краї  до  одного    умільця  на  відшибі  села,  тютюн  з  більшим  смаком  залягав  в  груди.
Викинувши  недопалок  у  смітник,    встав  і  підійшов  до  Сергія,  поклавши  руку  на  плече  —  продовжив:  
-  Спробую  передбачити...  При  теперішньому  напрямку,  ви  попадете  в  аварію,  на  підпитку  повертаючись  із  чергової  гулянки.  В  передсмертній  агонії,  вам  буде  надано  до  хвилини,  аби  ще  раз  переглянути  своє  минуле  життя  і  ті  задачі  які  ставились  перед  вами.  Натомість,  у  вас  є  чудовий  шанс,  змінити  напрям.  Можете  на  деякий  час,  придбати  будиночок  на  природі,  подалі  від  місцевих  перипетій.  А  там  внутрішнє  вас  виведе  та  і  зовні  підштовхнуть.  Надіюсь  на  порозуміння.  -  Незнайомець  в  пальто  сухо  посміхнувся  і  вийшов  з  кабінету,  залишивши  сам  —  на  сам  враженого  до  глибини  душі  Сергія.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953076
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2022

Кабанчик і береза

Бурий  кабанчик  вже  декілька  днів  як  покинув  маму  і  носиться  по  безкрайньому  лісу  не  знаючи  куди  діти  енергію.  Мурашники  по  дорозі  позносив,  річечки  по  декілька  раз  туди  —  сюди  подолав  і  взявся  малі  дерева  буцати.  Аж  підходить  до  юної  берези.  Взяв  розбіг  на  декілька  метрів,  копитами  під  себе  загріб,  повітря  повні  груди  набрав  та  й  тут  озивається  до  нього  береза.
-  Кабанчику,  а  що  це  ти  надумав?
Розбишака  на  хвильку  зніяковів,  але  швидко  знову  набув  загрозливого  вигляду.
-  Хочу  вдарити  тебе  і  скласти  навпіл,  аби  показати  всім  навколо,  що  я  найсильніший.
Берізка  тільки  тихо  засміялась.
-  І  не  соромно  тобі  кабанчику  тягатись  з  таким  слабким  суперником.  Мене  то  й  заєць  при  бажанні  поламає  навпіл.  Засміють  тебе  в  лісі,  якщо  такого  суперника  переможеш.
Розбишака  знову  зніяковів,  а  береза  не  дає  йому  оговтатись.  
-  Хочеш  показати,  що  ти  найсильніший,  приходь  до  мене  за  5  років,  поламаєш  навпіл,  то  й  боятимуться  тебе  як  ведмеді,  так  і  вовки.
Насупив  брови  кабан,  зашевелив  вухами.  Нічого  робити,  взяли  за  живе  слова  берізки  та  й  осоромитись  перед  зайцями  ще  не  хватало.  Пообіцяв  собі  повернутись  в  зазначений  термін  і  як  показати  цьому  дереву,  та  де  там,  всьому  лісу,  хто  тут  найсильніший.
Минуло  пять  років,  і  хоча  не  навчивсь  рахувати  вже  дорослий,  змужнілий  кабанчик,  та  з  допомогою  однієї  розумної  жаби  на  болоті,  де  поряд  мав  собі  нору  —  дім,  прийшов  вчасно  на  екзамен,  аби  довести  свою  силу.  Підійшов  до  місця  минулої  розмови  й  не  тямить  куди  поділось  юне  деревце,  адже  на  його  місці  височезне  дерево.  Задер  носа  догори  та  й  гукає.
-  Не  бачили  куди  поділось  деревце,  пять  років  тому,  ми  домовились  з  ним  зустрітись  на  цьому  місці.
Не  одразу  почула  питання  висока  береза,  лише  на  третій  раз.
-  Так,  пам’ятаю  кабанчика,  який  хотів  показати,  що  він  найсильніший  в  лісі.  -  Озвалась  вона  мелодійним  голосом.  -  Це  я,  якщо  буцнеш  мене  і  перехилиш  пополам,  так  і  будеш  найсильнішим.
Кабанчик  оторопів,  зовсім  не  цього  він  очікував.  Тим  більше,  що  мале  деревце,  хай  і  за  5  років  так  виросте.  Жалко  йому  стало  себе,  що  стільки  чекав.  Та  нікуди  діватись,  вражене  самолюбовство  вимагало,  хоча  б,  спробувати.  Взяв  розбіг,  загріб  землю  копитами  й  влетів  з  розгону  в  березу,  да  так  сильно,  що  відкинуло  його  вбік.  Аж  завізжав,  та  з  сорому  і  болю  взявся  втікати  чим  подалі.  А  береза  лише  легко  похитнулася  кроною  від  удару,  з  доброю  посмішкою  подивившись  в  спину  кабанчику  —  розбишаці.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952577
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2022

Дідусь і чоловічок

Дванадцята  година  літнього  дня.  Сонце  щедро  освітлює  мале,  затишне  містечко,  котре  бурлить  життям.  На  центральній  площі  люди  діловито  йдуть  по  своїм  справам,  рідко  піднімаючи  очі  до  неба,  або,  хоча  б,  по  бокам.  Як  виняток,  мами  з  малими  дітьми,  пенсіонери  і,  що  найрідше,  туристи.  
  Дід  Олексій  щоденно,  по  давній  звичці,  приходить  зрання  на  центральну  площу,  сідає  на  одну  з  оновлених  лавочок  і  мовчки,  прищуривши  погляд  слідкує  за  юрбами  людей,  не  виключено,  що  переважну  частину  часу  дрімає.  Так  і  сьогодні,  поклавши  обидві  долоні  на  ручку  палиці,  вирівнявши  спину,  мов  би,  в  дрімоті  легко  похитував  тілом  вперід  —  назад.
  Заснув?  Ба,  ні.  Збоку  так  й  не  скажеш,  проте  старий  не  повністю  прикрив  повіки,  а  й  далі,  майже  медитативно  споглядав  за  навколишнім.  Його  погляд  зачіплювався  за  прохожих  людей,  проводив  їх  і  відпускав.  Дехто  більше  зацікавлював  —  дехто  менше.  Періодично  відволікався  на  ледь  вловимий  згусток  повітря,  що  усвідомленно  блукав  між  прохожими.  Якщо  дідусь  зосереджувався  на  цьому  згустку,  то  він  набирав  чіткіших  обрисів:  нагадував  низького  чоловічка  до  метра  зростом,  але  по  дитячому  бойкого  і  енергійного,  він  не  втомно  стрибав  від  однієї,  до  іншої  людини,  а  якщо  йому  попадалась  на  шляху  собака  на  повідку,  то  обов’язково  мав  зачепити  її,  бажано  смикнувши  за  хвіст.  Чотирилапі,  в  присутності  невидимого  для  прохожих  чоловічка,  вели  себе  стурбовано,  дехто  переходив  на  рик,  але  воліли  швидшко  покинути  це  місце.  Дорослим  бувало  теж  перепадало:  чоловічок  перейде  різко  дорогу  і  той  хто  йшов,  сам  не  зрозуміє  на  що  наткнувь,  дивиться  під  ноги,  а  там  порожньо.  Бувало  з-заду  окрикне  людину  по  імені  й  радіє,  як  та  даремно  вертить  головою.  Або  ж  просто,  повисне  на  руці  чи  нозі,  наче  на  тарзанці,  і  хоча  вага  його  не  велика,  але  слабість  відчує  прохожий.  Та  яку  б  не  втнув  витівку,  одразу  з  винуватим  поглядом  дивиться  на  дідуся  на  лавочці,  як  би  просячи  вибачення,  за  дитячі  ігри.  Дідусь,  у  відповідь  насупить  брови,  тим  самим  попереджаючи,  аби  той  вів  себе  відповідально.  
  Стрілка  годиника  доходила  до  першої  дня,  дідусь  вже  збирався  іти,  тим  паче  вдома  чекали  коти  і  собака,  їм  вже  варто  докинути  корму.  Вийшов  з  вдаваної  дрімоти,  оглянувся  навколо  та  й  бачить,  як  неподалік  біля  супермаркету,  нахаба  на  позашляховику  їде  пішохідною  зоною  сигналячи  людям,  аби  ті  забрались  геть.  По  дорозі  встиг  зацепити  декілька  молодих  дерев,  поламавши  їм  гілля.  Зупинився  біля  магазину  одежі.  З  -за  керма  вийшов  чоловік  років  пятдесяти,  в  правій  руці  тримаючи  чорну  бізнес  -сумочку.  Неприємно  стало  дідусю,  від  одного  вигляду  цього  нахаби,  як  стиснуло  в  середині  і  роздратування  прокотилось  хвилею  по  тілу.  Чоловічок,  вловивши  такий  різкий  перемін  настрою  свого  старого  друга,  швидко  віднайшов  винуватця,  за  мить  дістався  його  і  взявши  буквально  з  повітря  мотузку,  перев'язав  по  гомілках  нахабі  й  опустивши  голову,  що  проявив  самодіяльність,  мовчки  відійшов  вбік,  не  думаючи  на  цей  раз  поглянути  на  дідуся.  Дід  же,  мов  би,  й  не  примітив  цього  а  навпаки  і  сам  уважно  подивсь  в  спину  чоловікові,  прямісінько  поміж  лопаток.  На  мить,  нахабі  з  позашляховика  забракло  дихання,  йому,  наче  хто,  кіркою  вдарив  у  груди.  Різкий  біль,  який  швидко  минув.  Стало  страшно  та  не  по  собі,  давненько  не  хапало  серце,  проте  із  задуму,  його  вивела  зграя  бродячих  собак,  яка  з  гавкотом  кинулась  на  нього.  Тупнувши  ногою,  вилаявшись,  він  швидко  сховавсь  за  дверима  магазину.  
  Старий  же,  знову  набравшись  медитативного  спокою  і  рівноваги,  як  нічого  й  не  було,  піднявсь  і  спираючись  на  палицю  пішов  через  площу  додому,  а  чоловічок,  по  праву  руку,  підстрибував  з  ноги  на  ногу  і  підсвистував,  так  його  порадувало,  що  дідусь,  не  відреагував,  як  він  тому  нахабі  вчудив  таку  витівку.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951821
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2022

Таємна глибина

Сонячного  вечора,  сидів  старий  художник  в  невеличкій  кімнатці  —  майстерні  та  споглядав  свій  витвір.  По  його  зморщеній,  сухій  шкірі  на  обличчі  протікали  поодинокі  сльози,  а  кістляву  грудну  клітку  вдаряло  нерівномірне  дихання.  Та  художник,  навіть,  не  помічав  бентежного  стану,  його  увагу  всеціло  забрала  картина,  намальована  ним  близько  півтора  року  тому.  Не  насмілювавсь  до  цього  моменту  поглянути  на  неї,  більше  того,  спробував  стерти  її  з  своєї  пам’ятті,  фізично  сховати  за  старий  шкаф,  куди  ніколи  не  сунувсь  із  прибиранням.  Постановив  собі  нехай  пилиться  там  та  заростає  паутиною  часу.  
Та  сьогоднішня  подія,  а  точніше  прочитана  головна  сторінка  місцевої  газети,  мов  би,  маяком  освітила  закутки  ще  свіжої  пам’яті.  І  більше  вдавати  безтурботність  не  зосталось  сил.  Діставши  закутану  в  папір  картину,  струснувши  її,  поставив  перед  собою  на  стільці,  сперши  об  спинку.  Сів  навпроти  і,  наче,  зі  своїм  давнім  приятелем,  з  котрим  колись  дуже  погано  розійшовсь,  спочатку  не  сміливо,  згодом,  все  відвертіше  дивився  на  зустріч.  
Перед  взором  старого  художника,  робота  над  цією  картиною  відтворювалась  в  деталях,  таке  враження,  що  вона  завершилась,  всього  на  всього,  кілька  годин  тому.  Як  і  тоді,  зараз  відчувалось,  як  кольори,  образи,  задум,  розповсюджуються  за  її  межі.  І  вплітаються  в  значно  більше  полотно,  яке  не  осягнути  людським  розумом.  
Ослаблений,  кусаючи  губи,  художник  порожніми  очима  вглядавсь  на  образ  могутнього  моря,  котрий  перебував  у  стані  шторму.  Високі  хвилі,  на  тлі  сірого,  місцями  чорного  неба,  який  прорізають  блискавиці  і  б’ють  у  воду.  На  відалі  видніється  на  пів  —  затонулий  корабель,  його  крила  —  вітрила,  пішли  під  воду  і  він  доживає  свої  останні  митті.  Та  найголовніше,  знаходиться  ближче  до  споглядача,  а  саме  човен,  на  якому  намагався  врятуватись  чоловік  зі  своєю  сім’єю:  жінкою,  двома  доньками  -  близнятами  і  сином.  Найфатальніше,  стихія  без  зусиль  перевернула  човен,  а  сім’ю  розкинуло  в  сторони,  хтось  уже  пішов  під  воду  і  видніється  одна  —  єдина  ручка,  когось  на  декілька  десятків  метрів  відкинули  хвилі  в  бік,  а  голову  сімейства  накрив  собою  плав  —  засіб.  
Тремтіло  тіло  художника,  а  руки  відмовлялись  слухатись  вказівок.  Та  зусиллям  волі  підняв  із  землі  пляшку  розчиника,  щедро  вилив  його  на  тканину  і  кволою  долонею  почав  стирати  сюжет.  Краски  спочатку  погано  піддавались,  картина  пручалась  спробам  її  знищити,  але  художник  мав  над  нею  владу.  В  процесі,  попри  внутрішню  вигорілу  порожнечу,  спробував  згадати  кривду,  шкоду  яку  наніс  нещасний  герой  картини.  Проте,  у  відповідь  та  сама  пустка.  Старий  особливо  й  не  наполягав.  
Жваво  відгукувавсь  лише  один  факт,  а  саме  прочитане  на  першій  сторінці  в  газеті:  «Ще  недавно  впливовий  високопосадовець  впав  у  кому  в  намаганнях  вбити  себе  в  голих  стінах  псих  —  лікарні».
Старий  художник  знав  таємну  глибину  свого  таланту  і  знав  силу  наміру,  яку  вкладав  у  картини.  Нажаль,  він  не  зміг  впоратись  з  цією  силою,  людські  емоції  закружляли  його  і  підвели  до  самісінького  обриву,  при  чому,  він  встигнув  зіштовхнути  з  нього  інших.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948667
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2022

Сон на узліссі

Теплий  літній  вечір.  Сонце  вже  подолало  більшу  частину  шляху  і  все  частіше  поглядає  на  захід,  за  гостроверхі  сосни.  Його  проміння  щедро  опускається  донизу,  насичуючи  собою  пахучу  зелену  траву,  узлісся  та  велику  кількість  людей,  які  цілими  сім’ями  проводять  серед  природи  вихідні.  
Антон  не  став  виключенням,  він  як,  часто  буває,  поїхав  до  лісу,  аби  відпочити  та  набратись  сил.  В  додачу,  поповнити  свій  фотоальбом  з  сюжетів  природи:  мальовничих  пейзажів,  диких  тварин  і  різноманіття  рослин.  Находившись  з  полудня,  наостанок  на  узліссі  зробив  декілька  десяток  фото  метеликів,  яких  тут  було  чимало.  І  на  краю  галявини,  на  пів  -  лежачи  сперся  об  стовбур  сосни,  даючи  відпочинок  втомленим  ногам  та  спостерігаючи  за  суєтливими  містянами  на  тлі  літнього  вечора.  
Тільки  -  но,  тіло  зайняло  зручну  позу,  одразу  нагадало,  що  втома  не  така  вже  незначна  і  що  багатокілометрові  прогулянки,  без  належної  підготовки,  даються  в  знаки.  Тіло  налилось  важкістю,  буквально  по  відчуттях  потонуло  в  м'якій  піддатливій  землі.  Повіки  все  наполегливіше  опускались  до  низу.  Легкий  вітерець  погладжував  голову,  а  позаду,  в  гущавині  дерев,  потріскувало  сухе  гіляччя,  дещо  монотонно,  мов  би,  під  чиєюсь  вагою.  Залишками  свідомості,  Антон  згадав,  що  тут  не  найкраще  місце  для  сну,  що  може  прокинутись  без  свого  улюбленця  -  на  пів  -  професійного  фотоапарата.  Тільки  но  він,  вклавсь  в  намір  встати,  зусилям  відкрив  очі,  його  погляд  знову  спинивсь  на  людях,  які  тепер  вже  бачились  довгою  вервечкою,  їх  образ  танув,  не  розбереш  хто  це  такі  попереду.  Намагаючись  щосили  приглянутись,  Антон  опинився  впритул  до  процесії  і  їх  імпульс  поніс  його.  Під  ногами  чулись  важкі  кроки,  поряд  сопіння  і  удари  об  тулуб  інших  тіл.  Спинитись  було  неможливо,  адже  задні  не  помітять  падіння  і  просто  затопчуть.  Їх  дихання  штовхало  в  спину.
Хлопець  збоку  побачив  себе  в  табуні  різноманітних  тварин,  образ  яких  був  дещо  деформований,  але  проглядавсь.  Тут  неслись  вперід  як  травоїдні,  так  м'ясоїдні,  домашні  і  дикі  тварини.    Здавалось,  що  представлені  чи  не  всі  види,  від  чого  картина  ще  більше  вражала.  Сам  рух  відбувавсь,  мов,  під  гіпнозом,  відчувалась  напруженість  у  всьому  тілі  і  пригнічене  сприйняття  навколишнього.  Стояла  задача,  тримати  загальний  темп,  щоб  в  різнородному  середовищі  бути  правильним  гвинтиком,  не  збитись  і  не  попастись  на  шляху,  тому  хто  швидший,  більший,  або  ж  самому  нікого  не  розчавити.
Споглядання  процесії  тривало  не  довго.  На  краю  лісу,  над  долиною  почулось  гарчання,  з  -  за  дерев  вийшло  з  десяток  звірів,  зовнішньо  схожих  на  вовків,  тільки  вищих  і  м'язистіших.  Від  них  одразу  пішов  мороз  по  спині,  відчуття  чужого  і  небезпечного.  Показавшись  на  відкритій  місцевості,  вони  не  гаючи  часу  ринулись  вперед.  Двома  скачками  подолали  відстань  і  вже  були  готові  накинутись  на  легку  здобич,  як  з  боків  табуна  з'явились  зо  три  величезні  собаки  і  стали  їм  на  шляху.  Зав'язався  не  рівний  бій,  адже  вовки  значно  переважали  в  кількості.  Секунди  і  до  собак  приєдналось  ще  дві.  Час  був  не  на  боці  нападників.  Тому  поки  семеро  намагались  розірвати  глотки  своїх  супротивників,  решта  кинулись  у  вир  табуна,  ще  й  як  на  прикрість,  в  той  бік,  де  знаходився  Антон.  Він  краєм  ока  помітив  грізні  волохаті  тіла  в  кількох  метрах  від  себе,  які  майстерно  меневруючи  серед  безликих  тварин  і  збиваючи  їх  однотипний  рух,  розмахували  в  сторони  довгими  іклами,  які  без  зусиль  розтрощать  череп.  
Найгірші  очікування  справдились,  Антон  відчув  як  щелепи  вовка  зімкнулись  на  його  шиї.  Він  зміг  видати,  лишень,  тонкий  писк,  ноги  підкосились.  Звір  як  дитину  підняв  його  над  землею  і  потужними  рухами  повернув  в  бік  лісу.  Все  наколо  потемніло,  тіло  обм'якло,  зверху  чувся  грізний  басистий  рик.  Світ  перевернувсь,  хлопець  втрачав  свідомість,  занурюючись  глибше  в  безвість.  Майже  прикритими  очима,  побачив  як  минає  межу  між  долиною  і  страхітливим  лісом.  Подумки  прощавсь  з  життям,  усвідомлюючи  як  все  близьке  залишається  позаду  і  далі    нависає    невідомість,  яка  в  даний  момент  тримає  його  в  гострих,  мов  лезо,  зубах.  В  безумі,  відчув  як  його  знесилене  тіло  звір  поклав  до  долу,  рик  затих,  чулось  лише  сопіння.  Мить  і  якийсь  птах  неймовірно  голосно  закричав,  так  сильно,  що  хлопця  підкинуло  в  повітря,  і  звук  вібраціями  по  тілу  пронісся  декілька  сот  раз.  Антон  щосили  закричав,  припіднявсь  на  локті,  широкими  очима  поглянув  поперед  себе  і  побачив  в  десяти  метрах  старого  чоловіка  з  посохом,  від  котрого  відокремлювала  тонка  річечка.  Дідусь  протягнув  праву  руку,  даючи  знати,  що  чекає  на  іншому  березі  і  пора  йти...  
Антон  прокинувсь  в  тому  ж  положені,  що  заснув,  навколо,  той  самий  гамір  та  літній  вечір,  проте  сприймалось  все  інакше.  В  грудях  здійнялось  полум'я,  і  в  очах  ще  досі  стояв  образ  старого  чоловіка,  котрий  очікував  на  іншому  березі  річки.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945356
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2022

Бешкетник і хуртовина

Марія,  як  зазвичай  поралась  вдень  на  кухні,  краєчком  ока  поглядаючи  в  кімнату  на  своїх  трьох  дітей.  Через  сильну  хуртовину,  яка  розпочалась  ще  зі  вчора,  старша  дочка  не  змогла  піти  у  сусіднє  село  в  школу,  а  до  не  посидючих  хлоп’ят  -  близнюків  не  навідалась  бабуся,  аби  хоча  б,    до  вечора  взяти  під  своє  пильне  око  розбешак.  Чоловік  поїхав  на  роботу,  а  це  означало,  що  спокійно  не  присядеш,  адже  помимо  хатньої  роботи,  треба  заглянути  до  курей,  корови  з  телятом,  до  коня.  І  це  не  рахуючи,  двох  собак  і  трьох  котів.  Та  Марії  не  привикати,  із  не  порушним  спокоєм,  вона  наспівувала  про  себе  пісень  і  закладала  пироги  з  маком  та  сиром  до  печі.  
Тихий  плин  пісні  із  вуст  перервав  голосний  скрип  із  вулиці.  Марія  виглянула  у  вікно  і  побачила,  що  на  протилежній  стороні,  в  дворі  Раї  Головатько,  від  старого  горіха  відламалась  величезна  гіляка  і  впала  на  забор  та  пошкодила  його.    І  це  не  перша  шкода  непогоди,  на  її  рахунку  декілька  молодших  дерев  і  як  мінімум  один  дах.  Марія  тихо  вилаялась  про  себе,  аби  не  почули  діти,  зняла  хустину,  витерла  руки  об  рушник  і  пішла  в  кімнату.  Дочка  щось  малювала  за  столом,  а  хлопчаки  грались  машинками  і  голосно  сперечались,  хто  перший  перетнув  фініш.  
Поглянула  на  малюнок  з  принцесою,  близнятам  запропонувала,  ще  раз  провести  гонку,  аби  визначити  хто  ж  переміг,  опісля  дістала  з  шафи  спиці,  пражу  й  примостилась  під  вікном  на  килим.  Хлопчаки  одразу  кинулись  до  неї,  пропонуючи  бути  третьою  в  грі.
-  Та  куди  ж  то  мені  з  вами  тягатись.  -  Тепло  посміхнулась  мама.  -  Я  зараз  маю  сплести  стрічку,  аби  хуртовина  змогла  нею  побавитись,  а  ви  спокійно  посидьте  та  сильно  не  стрибайте  поряд.

Хлопці  послухались,  вони  добре  знали,  що  коли  мама  в’яже,  то  часто  співає  гарних,  милозвучних  пісень,  сіли  поряд  і  з  затамуванням  дивились.  
Марія  же  прийнялась  до  роботи  і  наспівувала  наступні  рядки:
Хуртовино,  Хуртовино  ти  до  вишеньки  в  саду  прийди
Стрічку,  ти  до  рук  візьми
На  тобі  червоний  і  зелений  колір
З  білим  ти  його  носи.  

Швидко  впоралась  Марія,  радісна  погладила  дітей  по  голові,  суворо  наказала,  аби  поки  її  кілька  хвилин  не  буде,  щоб  не  в  чверили  чого.  Поглянула  у  піч,  одягнула  стару  шубу,  чоботи,  шапку  вушанку  і  вийшла  в  хуртовину.
Ох,  як  же  свистів  вітер  і  стіною  бився  об  тіло  сніг.  Схиливши  голову  ,  та  долаючи  супротив  погоди,  пішла  Марія  в  сад,  до  вишні,  зав’язала  на  її  тонкій  гілочці  в‘язану  стрічку,  а  сама  сховалась  в  хліві  і  через  мале  вікно  дивилась  на  те  місце.  
Довго  чекати  не  довелось.  Навколо  вишні,  почав  крутитись  сніжний  вихор  в  танку.  Цього  й  жінка  чекала.  Швидко,  мов  лань,  побігши  по  глибоких  сугробах,  вона  кинулась  у  самий  вир.  Мить  і  почувся  голосний  писк.
                                   -  А  ну  спинися,  руки  викрутиш!  Як,  ні,  то  жару  під  шкіру  накидаю!  Спинися  сказала!  -  Кричала  суворо  Марія,  гублячись  в  стіні  снігу.
Руками  вона  чітко  відчувала,  як  схопила  щось  волохате  лівою  рукою  за  гриву,  а  правою  за  хвіст.  Спійманий  ще  трохи  для  годиться  попручався,  попищав,  що  у  вухах  щемило  і  піддавшись  ліг  брюхом  на  землю.
                                   -  То  це  що  ти  бешкетнику  тут  робиш,  людям  збитки  несеш?  -  Так  само  міцно  тримала  Марія,  не  відпускаючи.
                                   -  Так  я  до  твого  двору  і  справи  не  мав.  -  Тонкий,  трохи  з  хрипом  озвався  голос.
                                   -  Ще  б  то  ти  мав  до  мого  двору  справу,  то  зараз  би  відпочивав  у  печі,  в  мене  як  раз  там  постелено.  -  Волохатий  перелякано  запищав.  -  Признавайся  хто  тебе  наслав  на  село?  Га?
Спійманий,  мов  би  навмисно,  щось  нерозбірливо  промичав.
-Надька  із  Салашки?
Волохатий  ще  сильніше  запищав,  чи  то  від  підтвердження,  чи  то  від  того  що  Марія  ще  дужче  зжала  хвоста.  Не  хотіла  довго  мучити  жінка  зловленого  бешкетника,  наказала  повертатись  туди  звідки  прийшов  і  забути  сюди  дорогу,  а  якщо  не  послухає,  то  вже  дійсно  покладе  на  жар  та  й  відпустила.
А  за  декілька  хвилин,  хуртовина  затихла,  залишивши  по  собі  тишу  та  спокій  в  селі.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939979
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.02.2022

Гори

Навколо  на  багато  кілометрів  здіймаються  високі,  могутні  гори.  Серед  них  я  знайшов  собі  затишне  місце,  в  самій  серцевині  тутешнього  дикого  простору,  куди  посторонє  око  не  дістане,  хіба  що  рідко  трапиться  який  звір,  або  частіше  птах.  Це  місце  в  порівняні  з  оточуючою  кам'янистою  пустелею  є  райським  оазисом:  з  десяток  дерев,  серед  яких  половина  плодовиті,  тоненький  струмок  і  печера,  де  можна  переночувати,  та  сховатись  від  буремної  погоди.
Розум  підказує,  що  у  віддалені  я  вже  декілька  місяців,  проте  тіло  себе  почуває,  мов  би,  знаходиться  тут  не  один  десяток  років.  В,  певному,  сенсі  я  й  сам  став  камнем,  відчув  і  перейняв  в  гір  світовудчуття.  Затесався  в  їх  компанії,  а  вони  мене  прийняли.  Хоча,  потрапив  сюди,  не  по  своїй  волі,  а  більше  з  необхідності.
Як  і  багато  подібних  мені,  пройшовших  "школу"  і  випробування,  з  часом    внутрішній  вогонь  почав  перемагати  здоровий  розсудок  і  будь  -  яка  іскра  могла  спричинити  багаття.  Благо,  старші,  досвідченіші  "колеги"  порадили  піти  десь  світ  за  очі  і  не  стикатись  ні  з  чиїм  суспільством,  доки  не  зможу  знову  керувати  собою.  Адже,  збожеволівших  головорізів  ніде  не  шанують.  
Так  і  опинивсь  на  віддалі.  І  ось  одного  дня,  коли  як  зазвичай  обоперся  об  валун,  дивлячись  поперед  себе  невидящими  очима,  наді  мною  довго  кружляла  сорока,  не  приховуючи  зацікавлення.  Доки  не  сіла  за  двадцять  метрів  біля  води  і  мовчки,  не  рухомо  поглядала  на  мене.  Декілька  годин,  я  вдавав,  що  мені  байдужа  її  присутність,  хоча  це  було  не  так.  Радувало,  що  хтось  поряд  знаходиться  і  розділяє  простір,  в  кого  також  б'ється  в  грудях  серце.  Я  повернувсь  у  "навколишню  реальність"  і  сухо  спитав  у  пташки,  що  їй  треба.  Вона  то  одним,  то  іншим  оком  поглянула,  злетіла  в  повітря,  спочатку  примостилась  на  бедро,  опісля  на  плече  і  дала  відповідь.
В  той  же  час  кров  забігала  в  два  рази  інтенсивніше  по  тілу,  а  дихання  на  деякий  час  втратило  рівний  ритм.  Про  мене  не  забули,  і  прислали  завдання,  знаючи,  що  не  відмовлю.  Моя  шкіра  мов  би  почала  втрачати  кам'яний  наліт  і  жадібно  вдихати  повітря.  Я  вже  злякавсь,  що  тіло  втратило  минулий  високий  функціонал,  проте  щось  підказувало,  що  навпаки  серед  суворого,  але  справедливого  "дому  каміння",  я  став  тільки  сильнішим.  А  швидкість  і  реакція  повернуться  стрімко.  
Збиратись  не  було  потреби,  вирушати  я  був  готовий  хоч  зараз.  Це  і  планував  зробити,  тільки  ще  трохи  пройдусь  навколо.  
                                                                                                                               ...
Ніч,  величезні  сугроби  снігу,  неподалік  ліс.  Я  заходжу  в  невеличке  село.  По  тутешньому,  десь  друга  -  третя  година  ночі,  майже  всі  домівки  поглинула  сонна  темрява.  Рідко  гавкне  яка  собака,  але  інші  не  поспішають  своїм  голосом  їй  на  підмогу,  і  поодинокий  гавкіт,  мов  яке  не  порозуміння  швидко  згасає.  Все  повинно  бути  тихо  і  гармонійно.  Збоку  я  маю  вигляд  чорної,  насиченої  тіні.  Якби  хто  затримав  погляд  на  мені,  напевне,  ще  б  вгледів  обриси  довгого  плаща,  але  це  лише  образ.  
Я  доходжу  до  потрібного  дому,  відкриваю  калітку,  її  скрип  викликає  посмішку.  Тільки  но  ступаю  в  двір,  одразу  чую  на  собі  допитливі,  але  налякані  погляди,  при  чому  це  не  собаки,  не  фізичні  форми  життя.  Це  дрібноття  не  стане  на  захист  господаря,  натомість  забилось  в  хлів,  або  ж  по  кутках  місцевості  і  чекає  на  розв'язку.  Підходжу  до  дверей,  і  хоча  міг  би  цього  не  робити,  із  ввічливості  декілька  раз  стукаю.  Дві  -  три  секунди,  і  без  ключа  відкриваю  двері.  Ступив  на  поріг  і  хтось  сміливіший,  кинувсь  на  мене  збоку,  намагаючись  все  таки  спинити.  Роздратовано  відкидаю  нападника  в  бік,  здіймається  шум,  дістаю  з  -  за  пояса  ніж  і  сухим,  без  чуттєвим  голосом  раджу  забиратись  звідси,  поки  я  не  виконав  свою  роботу.  Нападаючий  дослухавсь.  Проходжу  сіні,  кухню,  відкриваю  двері  в  спальню  і  бачу  господаря,  який  в  кутку  ліжка  сперся  об  стіну  і  тримає  якусь  книгу  біля  грудей,  і  щось  затято  промовляє  про  себе,  просить  у  когось  допомоги,  кого  тут  не  має.  
За  п'ять  кроків  долаю  відстань  між  нами.  Старий  чоловік  кричить,  злим  словом  посилає  мене  на  всі  сторони  світу,  але  це  не  викликає  ніякого  ефекту.  Я  піднімаю  лезо  вверх,  хватаю  чоловіка  за  волосся,  сіпнувши  його  голову  так,  аби  він  поглянув  мені  у  темні  зіниці.
-  Я  чув  у  тебе  доволі  злий  погляд..  Давай  зіграєм.  Я  тебе  вб'ю,  але,  опісля,    дам  шанс  убити  мене.
Доки  в  нас  налаштувавсь  сильний  зоровий  контакт,  я  в  той  час  ударив  його  ножем  в  серце.  Розсерджений  дух  старого  чаклуна  отримує  швидкий  доступ  до  мене.  Я  ж  роблю  справу  і  отримую  нове  випробування,  за  яке,  навряд  чи  погладять  по  голові.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939389
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2022

Ще один шлях дійшов кінця

Біля  ґанку,  на  просторому,  зеленому  від  літньої  трави,  подвір'ю  сидів  дідусь  і  внук.  Дідусь  присів  на  пеньку,  дещо  зсутулений,  із  довгим  сивим  волоссям,  широчезними  плечима,  повнуватий.  Хлопець  же,  років  п'яти,  світловолосий,  худощавий,  примостивсь  прямісінько  на  землю,  із  дитячою  цікавістю  та  не  прихованим  благоговінням  дививсь  на  свого  старшого  родича.  
-  Що,  Тарасе,  пора  мені  в  останній  путь,  в  останній  бій.  -  Протер  дідусь  важкою,  мозолистою  долонею  бороду,  задумливо  поглянувши  за  обрій.  -  Старий  я  вже,  доля  на  полях  битв  берегла  мене,  за  що  я  вдячний  їй.  Але  тіло  швидко  втрачає  силу,  хвороби  дають  про  себе  знати,  та  й  рани  не  мовчать.
Хлопець  не  зрозумів,  про  що  таке  говорить  дідусь.  
-  Куди  ж  то  ви  дід  Михайло  зібрались?  Про  ніякий  похід  я  не  чув.  А  з  минулого,  ще  й  батько  з  дядьком  не  вернулись.  
-  Зібравсь  я  до  своїх  батьків,  дідів  і  прадідів  -  По  доброму  засміявсь  старий,  погладивши  голову  хлопцеві.  Його  здоровенна  рука,  мов  би  лопатою  накривала  малу  голівку.  -  Так  як  заслабкий  став  до  походів,  то  й  піду  шляхом,  яким  ще  гаряче  серце  підказує.
-  Діду  не  покидайте  нас,  ми  тебе  любимо.  
-  Мені  старому  воїну  не  гоже  загинатись  від  хвороб,  немочі.  Піду  знайду  честь  в  останньому  бою,  на  який  раніше  ходили  любимчики  долі,  котрих  за  життя  не  брав  меч,  спис  чи  стріла.  -  Старий  знову  весело  засміявся,  мов  би  говорилось  про  якісь  звичайні,  побутові  речі.
-  А  куди  це  саме  підете?
-  До  лісу,  до  нашого  старшого  друга.  Він  то  нехай,  на  короткий  час,  стане  навпроти  мене.  
Мало,  що  зрозумів  хлопець,  нахмуривсь  і  сам  поглянув  за  обрій.  
                                                                               ...
Підійшов  дід  Михайло  до  стежки  в  ліс:  у  білій  сорочці,    білих  штанях  та  босоніж,  а  за  поясом  засунутий  великий,  пощерблений  ніж.  Поклав  свіжоспечений  буханець  хліба,  поклонився  до  самої  землі  й  промовив:  
-  Вітаю  тебе  могутній  дядьку  ліс,  прийшов  я  до  тебе  на  стежини  твої,  аби  пройти  ними  до  чесних  і  сильних  предків  своїх.  Прийми  і  проведи  мене.  Не  злякаюсь  і  не  відступлюсь.  А  з  честю  прийму  свій  останній  бій,  як  це  до  мене  робили  багацько  старих  воїнів.  
Ще  раз  поклонивсь  дідусь  та  й  пішов  стежкою.
Пройшов  вже  з  половину  дня,  втомивсь,  ноги  гудуть,  горло  пересохло,  а  день  переходить  повільно  в  ніч.  Дивиться  навколо,  та  й  не  впізнає  де  він,  вже  й  бува  думає  що  стежки  привели  в  які  інші  краї.  Пролетіло  декілька  воронів  над  головою  та  й  давай  кружляти  навколо,  зацікавившись  мандрівником.  Задивився  на  них,  спитав  чи  туди  йде  куди  треба,  аж  тут,  мов  би  почув,  з  хащів  вийшов  здоровенний  бурий  ведмідь.  Таке  враження,  що  зростом  з  коня.  Та  старий  і  кроку  назад  не  ступив,  хоча  серце  зжало  холодними  лещатами,  а  тіло  закам'яніло.  Швидко  взяв  себе  у  руки,  вдихнув  на  повні  груди,  й  зосередивсь  на  звірові,  який  спинивсь  навпроти.
-  Вітаю  господарю  лісів..  З  повагою  я  до  тебе  прийшов.  Хочу  бою  з  найсильнішим  і  найлютішим.  
Ведмідь  у  відповідь  заричав,  повільно  підходячи  вперід,  долаючи  і  без  того  малу  дистанцію.  Михайло  хотів  піти  на  зустріч,  та  тільки  но  наміривсь,  як  ведмідь,  мов  прочитав  думки,  рвучко  кинувся  на  нього.  Михайло  встиг  вихопити  ніж  і  відстрибнути  вліво.  Звір  пролетів  мимо,  проте  лапою,    все  таки,  дістав  бедро.  Відчулось,  як  гострі  кігті  вдарили  кістку,  проте,  старий  і  не  хотів  дивитись  на  рану,  адже  це  ще  більше  розхитає  свідомість  й  скує  рухи.  Ступив  один  крок,  усвідомив,  що  права  нога  не  слухається,  підкошується,  трохи  і  тіло  саме  завалиться.  Випустив  ніж  на  землю,  адже  міг  всадити  його  в  бік  звіру,  коли  той  пролетів  мимо,  проте  не  наваживсь.  Схилявсь  перед  сакральністю  свого  противника.  Зібрав  останні  сили,  зжав  кулаки,  сам  заричав  і  попри  біль  посунув  вперід.  Ведмідь,  в  свою  чергу  також  кинувсь,  під  його  могутніми  лапами  тремтіла  земля.  Перед  зіткненням,  Михайло,  встиг  викинути  два  удари,  проте  вціливши  у  волохату  гору,  кисть  розплющилась  як  солом'яна.  Звір  у  відповідь  повалив  на  землю  й  притиснувши  всією  вагою,  взявся  шматувати.  Не  довго  мучився  дідусь  та  й  болю  як  такого  не  відчув,  швидко  темрява  застила  вечірнє  світло,  а  за  плечі,  неначе,  хто  потягнув  назад.  
 Згасла  свідомість  старого  воїна.  Ось  і  ще  один  його  шлях  дійшов  кінця.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936198
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2022

друг/ворог

Тюремна  камера  розміром  шість  метрів  в  довжину  і  три  в  ширину.  Як  на  одиночну  -  простора.  Залізне  ліжко,  з  старим,  противним  матрасом,в  якому  можна  віднайти  декілька  десяток  червоних  плям.  Побиті  часом  стіни,  на  диво,  на  них  подекоди  проглядується  зелена  краска.  З  правого  боку  від  дверей  туалет  (отвір  в  підлозі)  і  навпроти  високо,  під  самою  стелею  мале  заґратоване  вікно.  
Сергій,  мов  закам'янілий  сидів  на  краю  ліжка  та  порожніми  очима  дививсь  поперед  себе.  В  руках  у  нього  був  лист  А  4,  наполовину  списаний  похилим,  але  витонченим  почерком  дочки.  Кожний  такий  лист  це  надзвичайно  велика  радість,  проте  сьогодні  зміст  ріже  ножем  по  серцю.  Дочка,  написала,  що  в  них  з  мамою  забирають  квартиру  за  борги.  І  що  Євгеній  все  таки  через  суд  зміг  добитись  свого,  хоча  процесс  тривав  довгі  роки  з  поперемінним  успіхом  для  двох  сторін.  
Євгеній  це  давній  друг  та  партнер  по  бізнесу  Сергія.  З  ним  вони  колись  заснували  фірму,  яка  приносила  чималі  статки.  Але  в  один  період,  дуже  суттєво  штормило  бізнес,  вагомим  фактором  стали  їх  необдумані  та  гарячі  дії.  Але  друг,  являючись  більш  хитрим  та  проворним,  усе  скинув  на  партнера  і  зміг  посадити  того  за  ґрати,  на  цьому  не  заспокоївшись,  зробивши  його  життя  нестерпним  у  в'язниці  та  тероризуючи  сім'ю.  Ось  і  черговий  підлий  крок,  минулий  друг  не  гребує  ніякими  способами.
Сергія  роздавлювала  його  безпорадність,  те  що  він  запертий  в  чотирьох  стінах,  і,  буквально,  не  має  змоги  допомогти  найріднішим.  Покінчити  з  собою  видавалось  єдиним  виходом  із  цього  жаху,  проте  сім'я  на  відстані  ще  якось  тримала  в  руках.  Натомість,  тепер  і  вони  зазнали  суттєвого  удару.  
Хоча,  відчуваючи  свою  безпорадність,  Сергій  усвідомлював,  що  в  дечому  лукавить.  Багаторічне  перебування  в  камері  одиночці,  постійна  самотність  і  погруженість  в  себе,  дещо  дали  взамін.  В  той  час  як  переважна  більшість,  в  таких  умовах,  сходили  з  розуму,  чи  просто  зубами  намагались  перегризти  вени  на  руках,  він  зміг  познайомитись  із  здавалось  неймовірними  можливостями  своєї  свідомості.  А  все  почалось  з  того,  що  в  сні  часто  ходив  до  сім'ї,  бувало  до  Євгена,  спостерігаючи  як  він  спить  чи  його  близькі,  навідувавсь  по  знайомим  місцевостям.  Опісля,  зміг  побачити  далекі  країни,  оглядати  знамениті  архітектурні  пам'ятники,  або  ж  просто  милуватись  неймовірними  краєвидами.  Ця  здатність,  була  розрадою  і  натхненням  в  жахливих  умовах  повсякдення.  А  потім  чимось  звичайним,  природнім,  ще  одним  життям  в  житті.  
Сергій  вийшов  із  задуму,  оглянувся,  закрив  обличчя  долонями  і  нахилившись  головою  до  колін  застогнав.  Опісля  піднявсь  і  витираючи  сльози  подививсь  у  заґратоване  вікно,  на  небо,  на  якому  вже  відмітивсь  красками  вечір.
-  Дякую  тобі  світе  за  життя,  що  дав  змогу  ходити  по  твоєму  тілу.  Я  тебе  люблю  і  я  ще  повернусь  і  обов'язково  проживу  більш  гідно  поряд  тебе.  
Як  не  намагавсь  Сергій,  але  не  міг  спинити  сліз.  Вони  лились,  попри  порожню  голову  і  налаштоване  відчайдушно  серце.  Можливо,  так  тіло  і  душа  прощались.  
Чоловік  дав  почуттям  волю,  опісля  вмив  обличчя  водою,  поправив  постіль,  в  останнє  поглянув  на  потемніле  небо,  і  прозаїчно  посміхнувшись  йому,  ліг  закривши  повіки.
В  потрібний  стан,  Сергій  входив  за  секунди.  Ось,  він  вже  піднявсь  над  своїм  сплячим  тілом,  на  декілька  секунд  затримав  на  ньому  погляд  і  вийшов  через  стіну  на  вулицю.  Дібратись  до  Євгена  було  запросто,  адже  їх  поєднували  роки  дружби  і  ворожнечі.  Сергій  просто  вхопив  міцний  канат  з'язку  руками,  мить  і  його  мовби  на  блискавичному  потягу,  навколо  якого  розмиває  весь  простір,  притягнуло  до  минулого  товариша.  Той  якраз  був  за  кермом,  напевне,  знову  кудись  поспішаючи.  Сергій  невидимий  для  фізичного  ока,  як  це  бувало  часто  сів  на  задньому  сидінні  і  дививсь  в  лобове  скло  на  машини,  що  рухались  по  зустрічній.  До  Євгена  хтось  позвонив,  він  підняв  трубку  і  подивившись  на  наручний  гудинник,  пообіцяв,  що  за  20  хв  буде,  аби  тільки  затори  не  трапились,  поцілував  у  щічку  і  з  посмішкою  поклав  телефон  до  кишені.  
Ось,  Сергій  дочекавсь  потрібного  моменту.  Зібравши  всі  резерви  сил,  він  запригнув  в  тіло  Євгена.  Хоча  відчувавсь  опір  зі  сторони  тіла,  але  Сергій  щосили  зжав  в  долонях  чуже  серце,  таким  зусилям,  що  не  було  сумнівів,  прагнув  роздавити  його..  Водій  від  різкого  нападу  болю  в  грудях  втратив  змогу  контролювати  рух  автомобіля,  руки  відмовлялись  слухатись,  та  й  ще,  як  по  чужій  волі  сіпнули  кермо  різко  вліво.  Автомобіль  на  повній  швидкості  занесло  на  зустрічну  смугу  під  самісінький  камаз.  Смерть  була  швидкою,  аварія  через  інсульт.
А  Сергій  пішов  слідом  за  другом/ворогом,  тим  самим  залишивши  також  земний  шлях.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934926
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2021

Міст в інший світ

Воєнний  загін  розбив  табір  на  горбку,  що  височів  над  долиною.  Вже  добу  вояки  нудьгували  уважно  слідкуючи  за  діями  старого  чаклуна,  що  ходив  навколо  річки  та  проводив  обряди.  Їх  дивувала  витривалість  знатника,  адже  щоразу  той  таскав  за  собою  здоровенний  білий  мінерал,  вагою,  здавалось  не  менше  20  кг.  Дехто  піджартовував,  що  замість  походу,  доведеться  на  ношах  везти  старого  назад  в  місто,  аби  вже  йому  чаклували  над  спиною.  Очікування  втомлювало,  розслабляло  і  приносило  в  голову  різний  непотріб.  Та  благо,  на  вечір,  чаклун  підняв  до  гори  праву  руку,  як  знак,  що  все  готово.
Ватажок  загону  скомандував  всім  збиратись  в  бойовий  стрій,  загасити  багаття  та  залишити  весь  хлам,  котрий  буде  обтяжувати  в  поході.  На  збір,  пішло  хвилин  15  -  20,  всі  55  вершників  вишикувались  готові  до  переправи.  Вони  уважно  подивились  навколо  себе  на  чотири  сторони  світу,  добре  усвідомлюючи,  що  можливо,  багато  хто  в  останнє  бачить  його  перед  собою,  і  в  серцях  попрощались  з  ним.  Ватажок  самотужки  оглянув  табір,  звернув  увагу  на  кожного  воїна,  чи  бува  той  в  порядку,  починаючи  від  кольчуги  і  завершуючи  настроєм  і  з  суворим,  зосередженим  обличчям  став  на  вістрі,  глянувши  на  річку.  
Його  загін  був  один  з  багатьох,  котрі  останні  десять  років  активно  проходили  межу  і  бились  та  помирали  в  зовсім  далеких,  чужих  землях,  можно  сказати  і  не  помилитись,  в  чужому  світі.  А  міст  прокладають  і  зміцнюють  до  цього  світу,  якраз  такі  малі,  мобільні  группи,  зібрані  із  досвідчених,  майстерних  воїнів,  котрі  в  бою  не  ступлять  кроку  назад.
Загін  рушив  вниз  до  долини,  в  цей  час  залунали  інтенсивні  удари  барабану.  Таким  чином,  воїни  розганяли  свою  свідомість  до  великих  навантажень  та  входили  в  бойовий  транс.  Декотрі,  хто  відчував  потребу,  хильнули  чудодійного  зілля,  яке  розтікаючись  по  тілу,  робило  його  невідчутним  до  болю  і  маніакально  зосередженим  на  поставленій  цілі.    
Группа  рівним,  дисциплінованим  строєм  дібралась  до  річки  і  чекала  подальших  вказань.  Чаклун  без  емоційним,  сухим  голосом  перекрикуючи  бій  барабану  вказав  пальцем  на  воду.
-  Ідіть  в  течію,  тут  мені  по  груди..
Ватажок  коротко  кивнув,  заходячи  перший  у  річку.  І  хоча  більшість  коней  спочатку  вернули  морди,  але  настійливі  вказівки  погоничів  мали  над  ними  незаперечний  авторитет.  Течія,  на  щастя,  була  не  великої  сили,  але  тримати  в  ній  стрій  та  ще  задача.  Відчувалось  хвилювання  коней,  для  них  залишалось  загадкою,  чому  йти  за  течією,  а  не  просто  перейти  в  брід.  
Барабани  набирають  інтенсивність,  позаду  долинає  уривками  монотонний  голос  чаклуна,  котрий  читає  свої  закляття.  Вже  десь  близько  насувається  буря,  б'є  грім,  вітер  свистить.  Все  навколо  різко  застила  темрява,  й  така  не  проглядна,  що  не  видно  того  хто  поруч.  Кожен  відчув  сильну  нудоту  і  як  його  засмоктує  по  переду  у  великий  вир,  що  різко  зжимається  в  малу  точку.  До  не  можливого  затягує  вперід,  хочеться  кричати  що  є  сил.  Настійливий,  надокучаючий  шум  у  вухах  тягнеться  довгою  рівною  лінією,  момент  і  гучно  вибухає,  здається,  що  голову  розірвало  на  малі  шматки.  
Повіки  швидко  кліпають,  привикаючи  до  денного  літнього  світла.  Загін  опинивсь  у  відкритому  степу,  по  переду  на  відстані  300  метрів  стоїть  ватага  кількістю  до  30  всадників.  Ватажок  протираючи  очі  передпліччям  і  матюкаючи  все  і  вся,  що  є  сили  кричить:
-  Тримати  стрій,  готові  до  бою!  Сурми!
І  на  багато  кілометрів  звучить  глибокий,  загрозливий  звук  сурм,  від  яких  проймає  все  нутро,  а  ворогам  звалюється  важкими  хмарами  на  плечі.  Ватажок  коротко  оглянув  свою  группу,  не  маючи  змоги  вгледіти  тих  хто  не  пережив  перехід.  Але  таких  було  не  багато,  перший  хто  впадав  в  очі,  це  відсутність  барабанщика  з  лівого  боку.  Вийнявши  меч  ватажок  вказав  на  противників..
-  Смерть  ворогу!  
Загін  рвучким  вітром  рушив  в  бій,  видаючи  дивні  гортанні  звуки.  Замешкатись  на  чужій  території  подібно  смерті,  адже  підмога  для  цих  30  вершників  стікалась  з  усіх  усюд.  Якнайкраще  їх  чим  швидше  перебити,  знайти  не  подалік  укриття  та  чекати  на  підмогу,  котра  буде  проходити  межу  вже  з  меншими  втратами  і  з  більшою  кількістю  воїнів.  Але  це  все  одно  час,  від  пів  -  дня  до  тижня.  
Противники  трохи  замешкались,  а  тому  новоявленний  загін  влетів  в  них  на  повній  швидкості,  подібно  удару  ковалдою  розкидавши  їх  в  сторони  і  розбивши  на  малі  группи,  розрізненні  одна  від  одної.  До  хвилини  чулось  над  степом  звучання  заліза,  звуків  болю  та  ворожості,  а  опісля  все  різко  затихло..  
Новий  загін  відкрив  чергові  ворота,  новий  міст  в  цей  світ,  а  це  означало  що  потойбічні  вітри,  вриваються  на  не  звиклі  до  них  простори.  Від  чого  цей  світ  кидає  в  лихорадку,  його  трясе,  а  багато  жителів  бачать  лише  поверхню  і  не  розуміють  коли  ці  буревії  вляжуться.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934047
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2021

На краю малої галявини

На  краю  малої  галявини,  на  рихлому  пеньку,  сидів  дідусь.  Тримаючи  поперед  себе  палицю,  він  зверху  накрив  її  долонями  і  примостив  лоба,така  собі  точка  опори,  щоб  подрімати.  Спав  чи  ні,  невідомо,  але  тільки  но  сонце  почало  поступатись  ночі  і  тіні  навколишнього  лісу  заполонили  відкриту  місцину,  з-за  дерев  вийшло  троє  чоловіків,  з  рушницями  та  імпровізованою  тачкою  на  мотузці.  На  дошці  із  колесиками,  вони  тягнули  впольовану  здобич,  а  саме  вовка.  Голосно  між  собою  перемовлялись,  жартували  та  були  в  піднесеному  стані  духу.  
Дідусь  на  шум  підняв,  струсонув  голову,  примружив  очі  на  гостей  і  щось  нерозбірливо  про  себе  сказав.  Чоловіки,  не  очікували  когось  стріти  на  своєму  шляху,  тому  на  їх  обличчях  відобразились  подив  і,  навіть,  переляк.  
-  Хех,  діду  налякав.  -  Нервово  посміхнувсь  та  переклав  рушницю  з  однієї  руки  в  іншу  високий  пузань.  -  Ти  як  тут  опинився?  Бува  заблукав?  До  ближчого  села,  не  менше  двох  -  ста  кілометрів.
Дідусь  посміхнувсь  у  відповідь.
-  Та  я  між  селами  все  життя  скільки  себе  пам'ятаю  ходжу,  та  й  потрапити  в  них  не  можу.  -  Хрипло  зареготав.
Приятелі  з  непорозумінням  переглянулись,  та  що  бува  відповісти,  можливо  сивочолий  поїхав  головою.  Але,  кожному  з  них  було  не  по  собі.  Скільки  вони  їздили  у  відпуск  в  цю  місцину  на  полювання,  ніхто  із  людей  їм  не  траплявся,  та  це  ще  гаразд,  містичним  чином,  від  однієї  присутності  цього  старигана  мурашки  табуном  бігали  по  спині.  І  хоча  він  на  вигляд  був  далеко  не  в  розквіті  сил,  низький,  худорлявий,  проте  випромінював  небезпеку  однією  своєю  присутністю.  Вони  не  перемовлялись,  але  кожному  хотілось  пошвидше  оминути  цю  галявину,  нічого  не  допитуючись  в  стріченого.  
Дідусь  побачивши,  що  мисливці  проковтнули  язики  та  й  намагаються  швидше  минути  його,  вирішив  на  останок  поцікавитись.  
-  А  то  що  у  вас  за  здобич  така?
На  цей  раз  відповів  один  із  двох,  що  тягнули  тачку:  худий  і  в  очках.
-  Вовка  взяли.  На  шкуру  буде.
-  Так  вовка  чи  вовчицю?  -  Не  вгавав  старий,  на  цей  раз  без  тіні  посмішки.
-  Хоть  років  багато,  а  погляд  в  тебе  гострий.  -  Відповів  третій,  наймолодший  з  компанії,  якому  заледве  минуло  тридцять  на  вигляд.  
-  А  вовченят,  то  ви  тепер  будете  годувати?  -  питання  вже  прозвучало  в  спину  чоловікам.
Не  обертаючись  наймолодший  кинув:
-  Яких  вовченят...
За  пів  -  хвилини  чоловіки,  пришвидшивши  крок  зникли  за  стовбурами,  залишивши  дідуся  знову  самотньо  сидіти  серед  галявини.  Він  лише  мовчки  дививсь  їм  в  спини,  в  погляді  не  приховуючи  докору.  
Ще  посидів  так  старий  трохи,  опісля,  дістав  з  торби  їдла,  перекусив,  потягнувся  і  неспішним  кроком,  щось  мугикаючи  про  себе  пішов  в  ліс,  випавши  з  виду  серед  стовбурів  і  чагарників.  
Минула  четвертина  доби,  була  пізня  зоряна  ніч,  вітерець  легко  куйовдив  високі  крона  дерев.  Ліс  буяв  своїм  життям.  Десь  далеко  ухкала  сова,  їй  в  такт    хрипло  озивався  невідомий  звір.  Ось  і  дідусь  повернувсь  на  галявину,  в  руках  тримаючи  оберемок  хмизу.  Розклав  та  майстерно  запалив  полум'я  за  допомогою  каміння.  Дав  йому  розгорітись  на  повну,  зручно  вмостивсь  і  почав  співати  пісень,  на  старій,  здавалось  забутій  мові.  Його  тіло  робило  короткі  коливання,  то  вперід,  то  назад,  пальці  на  руках  посіпувались.  Швидко  та  легко  він  увійшов  в  транс.
Перед  ним  на  метр  здіймалось  полум'я,  а  з  -  за  полум'ям  на  галявині  обрядові  танці  здійснювало  дивне  плем'я,  вдягнуте  в  шкури  різних  тварин:  ведмедя,  вовка,  лисиці,  лося,  кабана  та  інших.  Їх  тіла  були  обмазані  в  червону  і  чорну  суміш,  на  головах  роги  або  скальпи  вибраних  тварин.  Кожен  здійснював  свій  індивідуальний  танець  і  видавав  звуки  ті  які  притаманні  тотему  в  дикій  природі.   Дідусь  спочатку  ні  на  кому  не  зосереджувався,  а  навпаки  розконцентрувавши  погляд,  переживав  обряд  в  цілому,  потрохи  поглинаючи  світовідчуття  і  характер  кожної  тварини.  Але  так  тривало  не  довго,  чоловік  у  вовчій  шкурі,  почав  виходити  на  перший  план,  наблизившись  по  той  бік.  Його  рик  і  виття  стали  гучніші  за  інші  звуки,  а  гострий  погляд  з  під  -  лоба  притягував  всю  увагу.  Відчувалось  як  між  двома  створюється  міцний  канат  зв'язку,  вони  поєднуються  на  тонкому,  не  видимому  оку  рівні.  За  секунди  чоловік  по  той  бік  втратив  людську  подобу,  все  більше  стаючи  схожим  на  гігантського  сірого  вовка,  доки  на  відстані  стрибка,  не  став  його  цілісним  образом.  Вовк  крутнувся  навколо  своєї  осі  і  путужно  відштовхнувшись  від  землі  стрибнув  прямо  на  дідуся,  крізь  оранжево  -  червоні  язики  полум'я.  Мить  і  дідусь  відчув  великий  об'ємний  біль  в  грудній  клітці,  що  блискавично  змінивсь  на  хижі  почуття.  Його  увагу  розвернуло  на  180  градусів,  він  нісся  через  галявину  в  темні  хащі  лісу.  Внутрішня  лють  і  ненависть  натягнулись  тятивою  до  межі.
Шлях  вовка  -  перевертня  лежав  до  самотньої  мисливської  хатинки.  Подолати  потрібно  було  близько  два  з  половиною  кілометри.  По  часу  і  хвилини  не  займе.  Навколо  стовбури  зливались  в  суцільну  стіну.  Здоровене,  м'язисте  тіло  легко  і  природньо  обходило  любу  перепону,  не  втрачаючи  ні  швидкості,  ні  твариної  грації.  З  різних  усюд  доносилось  виття  вовків,  які  на  підсвідомому  рівні  відчували  рідкісний  прихід  свого  родича.  Багато  хто  з  вовків  тримав  курс  до  його  траєкторії  руху,  відчуваючи  сильний  магнетизм.  
Ось  і  хатина,  перевертень  не  збавляючи  темпу  влетів  у  освітлене  вікно,  легко  винісши  раму,  мов  би  яку  картонну  коробку.  Під  ним  розлетівсь  вщент  стіл,  що  стояв  біля  самісінького  підвіконня.  Звір  що  духу    заричав,  розвівши  здоровенні  лапи  в  сторони,  виставивши  вперід  могутню,  волохату  грудну  клітку  і  задерши  голову,  розкривши  та  показавши  десятисантиметрові  ікла. Один  з  мисливців  не  спав,  він  звалився  зі  стільця  на  бік  і  дививсь  поперед  себе  в  стіну,  від  бойового  кличу  чоловіка  паралізувало.  Його  звір  першого  пошматував  лапами,  опісля  двох  на  ліжку,  одному  майже  повністю  перегризши  горло.  Дика  звіряча  лють  не  знайшла  жодного  опору,  усе  навколо  було  в  крові,  впереміш  з  розтрощеними  меблями.  Після  вдіяного  перевертень  тихо  вистрибнув  через  проломане  вікно  назад,  і  на  чотирьох  загубивсь  серед  стовбурів  нічного  лісу.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933554
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2021

Постать на ставку

Біля  невеликого  ставка,  на  валуні,  сиділа  самотня  постать  і  дивилась  на  непорушну  гладінь.  Так  дивилась,  як  буває  батьки  стережуть  своє  мале  чадо:  з  любов'ю  і  пильністю.  Повертаючи  голову,  то  вправо,  то  вліво,  вона  вловлювала  кожен  рух  чудернацьких  риб,  які  періодично  виринали  на  поверхню  і  пропливши  декілька  секунд  видимі,  на  подобі  комети  раптово  зникали.  Якщо  приглянутись  уважніше,  то  й  не  риби  це  зовсім  були,  а  дивні  згустки  енергії,  котрі  переливались  різними  вигадливими  сюжетами,  вловити  деталі  яких,  вимагало  чималої  швидкості  сприйняття.  Але  одне  точно  можна  сказати,  що  в  цьому  магічному  ставку  виринали  на  поверхню  події  із  різних  світів,  від  химерних  істот,  до  неймовірних  краєвидів.  
Постать  різко  повернула  голову  вправо,  затримавши  погляд  в  декількох  метрах  від  берега.  На  тому  місці  вода  спочатку  розходилась  колами,  доки  не  почав  утворюватись  малий  вир.  Постать  сіпнулась  тілом  вперід,  завмерла  і  різко  випросталась.  І  тільки  зараз  до  уваги  кинувся  її  зріст,  не  менше  двох  метрів  з  четвертиною.  Вона  була  одягнута  у  білосніжну  довгу  мантію,  котра  на  диво,  весь  час  з-зовні  переливалась,  таке  враження,  по  ній  протікали  тисячі  різних  рік,  одні  замінюючи  інші.  Біле  доглянуте  волосся  спадало  нижче  пояса,  з  під  рукавів  на  половину  виглядали  тендітні  долоні,  із  довгими,  тонкими  пальцями.  Розгледіти  обличчя,  здавалось,  неймовірно  важкою  задачою.  Тільки  но  взір  концентрувавсь  на  рисах,  як  те  місце  вібрувало  світлом  і  відкидало  погляд  вбік  і  так  щоразу.  
Постать  не  гаючи  ні  митті,  направилась  до  виру.  При  чому  вона  неслась  над  поверхнею  в  декількох  сантиметрах,  плавно  і  рівномірно.  Дібравшись  до  місця,  почала  розглядати  коловорот,  заглиблюючись  увагою  за  ним.  Перед  нею  постала  жінка  років  50  -  60,  що  сиділа  в  слабко  освітленій  кімнаті  перед  дзеркалом,  в  руці  тримала  довгу  голку  і  завзято  промовляла  слова.  Її  голос  звучав  напористо  і  загрозливо,  очі  то  ширше  розкривались,  то  примружувались.  
Для  постатті,  видовище  не  нове,  час  врівноважити  поверхню.  Легко  схилилась  над  виром  і  піднесла  руку.  В  жінки  що  завзято  читала  слова,  не  очікувано  сіпнулась  голова,  мов  би,  хто  їй  допоміг  в  цьому.  Збентежена,  вона  замовкла  і  глянула  навколо,  нічого  не  побачивши  продовжила  вдивлятись  в  дзеркало  та  начитувати,  відчуваючи  чиюсь  присутність  і  наплив  страху.  Сильніше  зжавши  в  кулак  вушко  голки,  жінка  щосили  концентрувалась  на  змістові,  коли,  як  грім  з  неба,  до  неї  долинув  голос  давно  загиблої  п'ятирічної  доньки.  
Вони  опинились  на  човні  посеред  величезного  озера  і  дівчинка  весело  кричала:  "мама,  мама,  мама".  Ніби,  просто  хотіла  звернути  на  себе  увагу.  І  це  їй  вдалось,  заговор  зовсім  забувся.  Увага  жінки  була  повністю  направлена  на  померлу  доньку,  яка  ось  в  кількох  метрах  на  іншій  частині  човна.  З  очей  хлинули  слози,  вона  затулила  руками  обличчя  і  щиросердно  промовляла:  "Доцю,  донечко  я  так  за  тобою  сумувала.  Моє  сонечко,  я  так  тебе  люблю..."  Хотіла  підвестись  і  обняти  дитину,  проте  тіло  її  зовсім  не  слухалось.  А  дівчина  в  свою  чергу  прийнялась  на  іншій  частині  човна  витанцьовувати,  піднімаючи  високо  то  одну,  то  іншу  ногу  і  махаючи  в  сторони  руками.  Коли  права  нога  скользнула  по  борту  і  дитина,  не  втримавши  рівновагу,  впала  у  воду,  видавши  жалісливим  голосом  :"Мамо  врятуй".  Нарешті,  мати  змогла  пробитись  крізь  невидимий  бар'єр,  да  так,  наче,  хто  штовхнув  у  спину  добавивши  прискорення.  Кинулась  щосили  вперід,  мить  і  вигляд  тонувшої  доньки  змінивсь  на  тупий  біль,  темряву  і  головокружіння.  Вона  зрозуміла,  що  не  в  озеро  пірнула,  а  щосили  стрибнула  в  дзеркало.  Побачила  як  кров  з  обличчя  льється  на  скатертину,  поряд  розкидані  уламки.  Нажахана  щосили  закричала  та  вибігла  з  кімнати  геть.
Постать  уважно  дивилась  у  вир,  після  побаченого  легко  кивнула  і  долонею  зробивши  коло  вліво,  як  би  закрила  його.  Він  почав  зменшуватись,  трансформуватись  на  кола  по  воді,  доки  і  ті  не  затихли.  Вода  знову  стала  рівномірна  та  спокійна.  Постать  розвернулась  і  направилась  назад  до  валуна.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932951
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2021

Порушене слово

Полум'я  тихо  потріскує  і  завзято  тягнеться  язиками  вверх.  Поряд,  в  декількох  метрах,  шумить  струмок  і  повільно  прямує  голим  степом.  Дивна  місцина,  немов  би  кістка  якого  велетня.  Земля  на  доторк  кам'яниста,  але  від  того  не  менш  чуттєва.  Поряд  ні  душі.  Хоча,  здається,  хвилин  20  тому  все  таки  вдалині  пролетіли  декілька  воронів.  Порожньо  на  багато  кілометрів,  але  внутрішньо  відчувається  тепло.  Жива  місцина,  напрочуд  жива.
Не  люблю  курити,  проте  очікування  хвилює  і  аби  чим  зайнятись  дістаю  з  наплічника  люльку  і  зістарені  трави,  набиваю  чашу  і,  нарешті,  відчуваю  поштовх  вітру  в  праве  плече.  Пересипаю  все  назад  в  мішечок,  наплічник  ставлю  збоку,  щоб  не  завважав  і  вирівнявши  спину  закриваю  очі.  Позаду  стоїть  двометрова  постать,  але  слабо  концентруюсь  на  ній,  мені  байдуже  хто  це,  нехай  говорить  з  чим  прийшов  і  вдосталь.  
Перед  моїм  внутрішнім  зором  постає  кімната,  освітлена  свічками  на  дальній  стіні  і  на  столі  по  центрі.  За  столом  чотири  чоловіка,  один  тримає  ніж  і  робить  надрізи  на  пальцях  іншим,  зціджуючи  їх  кров  в  посудину,  поряд  різні  атрибути  і,  здається,  не  тільки  атрибути..  
Холодний,  наелектризований  голос  промовляє:  "Вони  порушили  слово".
Сюжет  пропадає  і  постає  внутрішня  тиша  і  спокій.  Позаду  за  спиною  знову  нікого.  За  цей  короткий  час,  полум'я  догоріло,  лише  переливаються  жарини.  Я  засипаю  його  пилюкою  та  піском,  струшую  долоні,  переводжу  подих  і  затримую  погляд  на  течії  струмка.  Відчуваю  його  повільний  плин  і  приємний  шум,  не  мов  би,  на  вірному  коневі  здіймаюсь  над  степом  і  мирно  погойдуючись  на  його  спині  відчуваю  кожен  крок  копит.  Думаю,  аби  тільки  не  заснути,  не  впасти  в  безтяму..  
Мить  і  я  опиняюсь  в  тісному  проході  між  двох  високих  будинків.  Швидко  оглядуюсь  -  порожньо,  але  секунда  і  вже  з-за  повороту  мені  йдуть  в  спину  декілька  хлопчаків,  щось  жваво  обговорюючи.  Дивлюсь  збоку  на  себе:звичайний  молодий  парубок  років  19  -  23,  коротка,  охайна  зачіска,  тендітне  обличчя,  дещо  з  дівочими  рисами,  худий,  ростом  1.  80  см.  Вдягнутий  в  футболку,  на  верх  зелений  в  клітинку  піджак,  світло  -  коричневі  джинси  і  такі  ж  туфлі.
 Тільки,  но  хлопчаки  мене  минули,  жодним  чином  не  зацікавившись  моєю  присутністю,  я  пригладивши  зачіску,  постукую  рукою  по  правому  боці  живота,  задоволено  посміхаюсь  і  виходжу  з  проходу,  опинившись  на  великій  площі  міста.  Переді  мною  багато  людей,  але  пробігшись  поглядом  над  їхніми  головами,  я  спиняюсь  на  протилежній  частині  площі,  на  3х  чоловіках,  що  тільки  вийшли  з  ресторану,  і  спускаються  сходами.  Всі  троє  були  за  п'ятдесят  років,  вдягнуті  дорого  та  зі  смаком,  в  одного  з  них  в  руках  сумочка.  Невимушено  спілкуються,  безпечно  дивлячись  поперед  себе,  так,  ніби  вони  схопили  за  бороду  життя.  Їх  хода  випромінює  впевненість  і  зарозумілість,  вони  поглинуті  ситими  думками  і  того  ж,  типу,  почуттями.  
Відчуваю,  як  спалахує  внутрішній  вогонь,  розтікаючись  по  тілу.  Я  прямую  їм  на  зустріч,  швидким  кроком,  але  так  аби  сильно  не  виділятись.  Вони  нікуди  не  звертають  і  також  ідуть  на  мене.  Поглядом  блукаю  навколо,  але  весь  час  тримаю  трійцю  на  периферії.  Минає  секунд  тридцять  -  сорок,  між  нами  до  двадцяти  метрів,  я  вирішую  влаштувати  невеличку  прелюдію,  аби  емоційно  вразити  їх  і  збити  з  пантелику,  щоб  в  долі  секунди  виконати  справу  і  не  наздоганяти  ,якщо  хто  встигне  зреагувати  і  кинутись  в  бік.  
Бачу  поперед  себе  дівчину,  мов  би  знайомій  кладу  руку  їй  на  плече,  ласкаво  промовляючи:  "пташечко,  я  тебе  так  давно  не  бачив".  Вона  здивовано  повертає  голову  і  сповільнює  ходу.  Вже  час  діяти.  Лівою  рукою  я  міцно  зжимаю  їй  плече  і  потужно  вклавшись  корпусом  кидаю  її  вправо,  перед  цим  поставивши  підніжку,  вона  падає  прямісінько  в  ноги  трьом  товаришам.  Двоє  з  них  спотикаються  об  неї,  один  встояв.  Він  піднімає  на  мене  обурливий  погляд  і  хапає  за  піджак,  я  ж  блискавичним  рухом  дістаю  з  -  за  пояса  ніж  і,  зробивши  крок  на  зустріч,  встромлюю  чоловікові  в  серце.  Впевнений,  він  не  встиг  зрозуміти,  що  відбулось.  Не  гаючи  ані  миті,  виймаю  лезо,  відштовхую  його  і  доки  збентежені  чоловіки  піднімаються,  встигаю  одному  проткнути  на  шиї  сону  артерію,  а  іншому  пробити  вістрям  потилицю.  Все  відбулось  блискавично,  без  роздумів,  кожен  рух  доведений  до  автоматизму,  інстинкту.
 З  широкою  і  квітучою  посмішкою,  заховавши  ніж  назад  з-за  пояс,  повертаюсь  в  протилежний  бік.  Жахливий,  болісний  крик  дівчини  грає  мені  в  підтримку,  для  багатьох  присутніх  він  слугує  шоком.  Серед  натовпу,  легко  гублюсь  і  буквально  розчиняюсь.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932192
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2021

В очікуванні грози

В  очікуванні  грози
Із  проливним  дощем  в  достатку
Де  грім  так  б'є,  що  й  догукується  до  землі,
Як  чоловік  пробуджує  зі  сну  кохану.  
Світло  темряву  на  мить  розітне
Так  небо  погляне  швидко  і  ясно,
Та  хіба  ж  той  погляд  хтось  розбере,
Хіба  що  рівна  йому,  чорноволоса  кохана.
Він  її  в  свої  обійми  візьме
Вона  ж  цього  тільки  чекає
Між  ними  на  мить  цілий  світ  завмре
А  опісля  щорічне  життя  світання.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930037
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2021

Час паутиною заплів коси

Час  паутиною  заплів  коси
Невидимо  на  плечі  ліг,
Але  ти  все  одно  його  перемогти  не  хочеш
І  відкриваєш  для  нього  теплоту  обійм.
За  стільки  років  в  твоїх  очах  вкорінилось  сонце
В  поруху  рук  бойкий  вітер  заліг
Ти  так  багато  можеш,
Але  уникаєш  втручання  в  природи  плин.
Не  заколихують  сновидіння  твою  свідомість
Натомість,  глибокої  ночі  здіймаєшся  серед  зір,
Хтось  могутній  звів  до  неба  сходи,
Адже  тобі  мало  безмежних  земних  країв.
Щиро,  чисто  любиш
І  це  почуття  з  грудей  струмить,
Цілющим  джерелом  кожного  хто  поряд  напоїш
Ти  збагачуєш,  доповнюєш  світ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926685
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2021

Казка про камінець і парубка

       Йшов  парубок  на  гульки  до  сусіднього  села  та  й  наспівував  собі  пісню.  Так  весело  йому  було,  так  сильно  молодецька  енергія  била  через  вінця,  що  й  не  сила  її  стримати.  Хоч  бери  й  пускайсь  тут  в  пляс.
 Пройшов  вже  більшу  частину  шляху  й  бачить  на  краю  дороги,  не  подалік  зеленої,  пахучої  трави,  під  ясним  сонечком  лежить  камінець.  Парубок  не  довго  думаючи  махнув  ногою,  що  було  сил,  та  й  копнув  камінець  далеко  -  далеко  в  степ.  Аж  пальці  розболілись,  добре,  що  черевики  міцні.  Приклав  ребром  долоню  до  лоба,  оцінив  політ  камінця  та  й  швидко  забувши  про  нього,  наспівуючи  продовжив  шлях..  
Далеко  вже  був  парубок  та  й  не  чув  тихого,  повільного  голосу  камінця:
-  М  е  н  і      т  ак    п  о  д  о  б  а  л  о  с  ь    л  е  ж  а  т  и    т  а  м    п  і  д    с  о  н  е  ч  к  о  м.
А  якби  й  почув,  то  не  повірив.  Подумав,  що  здалось,  буває  і  таке.  
Швидко  проминув  день  і  темрява  залягла  довкола.  Важкі  хмари  подекуди  затуляли  ясні  зори,  а  степ  буяв  співом  комах.  Дивись,  вже  й  парубок,  що  вдень  проходив,  повертається  з  сусіднього  села,  з  гульок.  Захмелілий,  втомлений,  але  радісний,  посмішка  так  і  не  покидає  обличчя.  Йде  і  вже  планує  собі  на  завтра  куди  податись,  що  такого  веселого  зробити.  
Проходив  вже  він  цим  шляхом  сотні  раз,  а  можливо  і  тисячі,  знав  його  як  себе,  та  диво,  посеред  дороги  вступив  в  яму,  а  там  на  камінець  та  й  як  вигнеться  стопа,  як  впаде  захмелілий  парубок  тілом  на  ногу  й  закричить,  що  певно,  два  села  почули.  На  чотирьох,  а  то  й  повзком  судилось  йому  дібратись  додому,  завиваючи  від  болю.  А  плани,  які  ретельно  так  будував,  куди  б  то  податись  завтра,  виявилось  марні..
А  десь  в  степу  самотньо  лежав  камінець,  та  й  згадував  як  йому  було  добре  край  дороги  під  сонечком..  Та  бува,  парубок  згадає  про  той  камінець?  Та  бува,  такий  червонощокий  панич  міг  через  якесь  там  камінисько  лихо  собі  отримати?  Хто  зна,  тут  то  й  розмовляти  годі.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925100
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2021

Цей світ живий

Цей  світ  живий
Й  до  кожного  із  нас  чутливий,
Він  поруч  весь  час  і  скрізь
І  в  ньому  відчувається  непідробна  милість.
Дивно  бути  до  нього  глухим,
Необачно  відноситись,  як  до  бездушної  глини,
Плювати,  ставлячи  себе  з  гори,
Наче  твоїй  легковажності  вимірено  вічність.
Людський  час  доволі  тривкий
І  панське  завзяття  легко  вивітриться  за  вітром,
Простаком  впадеш  в  лоно  кістьми
Та  чи  гідним  землі  сином?..  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923017
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.08.2021

З останніми птахами

З  останніми  птахами  за  небокрай  
За  тисячі  виснажливих  і  довгих  кілометрів
Куди  важко  дістатись,  навіть,  в  снах
Я  дійду  і  сказавши  це  буду  відвертим.  
Буремна  голово  не  спиняй,
Бентежне  серце  не  сковуй  волю,
Цьому  шляху  я  себе  віддам
Про  це  кажу  не  тихо  і  не  голосно.  
На  ньому  я  той  самий  птах
Ліс,  гори,  річка,  озеро
Кожен  зустрічний  лиходій  або  ж  добряк
І  їх  вустами  мовлю.  
Хіба  ж  не  так  проявляє  себе  життя,
Хіба  ж  не  так  розквітає  його  глибина  сутність...
Дорога  лежить  за  небокрай
І  кожен  крок  з  навколишнім  співзвучний.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922813
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2021

Мандрівник і стара вишня

Йшов  мандрівник  здалеку  та  й  трапилось  йому  на  шляху  перехрестя,  і  який  напрямок  вибрати  -  не  знає.  Підказує  йому  серце,  щоб  поставився  до  вибору  серйозно,  проте  долають  сумніви,  тягне  його  то  в  одну,  то  в  іншу  сторону.  Вирішив  перепочити  обабіч  дороги  під  самотньою  старою  вишньою,  а  там  на  свіжу  голову,  може  й  вибере  який  напрямок.  
Підійшов  до  дерева,  бачить  земля  навколо  суха  -  суха,  що  й  потріскалась    та  й  поділивсь  із  вишнею  своїми  запасами  води.  Налив  під  стовбур,  не  багато,  але  й  так,  щоб  самому  не  пропасти  і  іншому  допомогти.  Аби  ще  яка  живність  наситилась,  в  додачу  хліба  покришив  поряд,  також  поклав  декілька  шматочків  на  гілки.  І  приліг  в  тіні  повислого  зеленого  гіллячя.  
Засинав  вже  майже,  як  почув,  дзенькіт  металу  об  дорогу..  Перелякавсь  чоловік,  витягнув  шию  з-за  високої  трави  і  бачить  на  дорозі  троє  бандюків  стоять  з  виснаженими,  кістлявими  жеребцями.  Один  з  них  якраз  і  підняв  довгий,  гострий  ніж.  Щось  нерозбірливо,  сердито  перемовлялись  між  собою,  опісля  заскочили  на  бідних  коней,  та  повернули  на  перехресті  в  ліво.  Таке  враження,  що  поспіхом  переслідували  когось..  Як  же  зрадів  мандрівник  що  не  пішов  поперед  них.
Коли  курява  остаточно  розвіялась  за  бандитами,  видихнув  з  полегшенням  чоловік,  приклав  руку  до  серця,  відчув  як  шалено  воно  б'ється,  та  й  знову  приліг  під  гілля..  Та  не  судилось  йому  перепочити,  як  вдарить  грім,  туди  по  правій  стороні  на  перехресті,  що  й  земля  затремтіла.  Підскочив  на  цей  раз  чоловік  і  бачить,  що  дійсно,  ще  на  недавно  чистому,  блакитному  обрії  справа  нависли  чорні  -чорнущі  хмари,  і  диво,  таке  враження  -  вони  застигли  на  місці,  бува  чи  не  впадуть  великою  брилою  на  землю.  А  блискавки  повідаль  все  частіше  б'ють  до  низу,  відгукуючись  могутнім  громом..  
Присів  чоловік,  потер  очі  руками..  Й  чує  як  щось  не  далечко  рохкає.  Поглянув  на  дорогу,  а  там  ціла  сім'я  кабанчиків:  мама  і  десь  зо  7  її  діток  в  розміреному  темпі  вибігли  на  перехрестя  й  без  роздумів  вибрали  пряму  дорогу..  Слідом  за  ними  на  дерево  сіла  зграя  ластівок,  пошуміла  з  добру  хвилину  та  й  собі  в  напрямку  прямої  дороги  попрямували.  
Бачить  чоловік,  що  саме  життя  йому  радить  вибрати  саме  такий  шлях,  піднявся,  струсив  з  себе  траву,  приклав  руку  до  стовбура  старої  вишні,  подякував  за  гостинність,  допомогу  і  натхненний  новими  мандрами  пішов  у  вибраному  напрямку.  А  в  спину  йому  схвально  дмухав  вітер,  не  грубо,  а  більше  як  старий  товариш,  що  завжди  поряд.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917402
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2021

Дорогами життя

Дорогами  життя  як  мандрівник
У  кожний  крок  вкладаючи  пошану,
І  кого  би  перед  собою  не  зустрів
Йому  плідного  шляху  бажаю.
Землі  і  неба  син,
Простір  між  зорями  чекає,
Натомість,  зараз  серед  материнських  обійм
Я  до  могутніх  крил  звикаю.
Дорогами  життя  набираюсь  сил,
Досвіду,  натхнення  якому  не  має  краю,
Адже  дух  рідної  домівки  відчувається  скрізь,
Таке  відчуття,  що  й  скрізь  чекають.
Життя  -  дякую  тобі,
Що  чуєш  мене  -  знаю,
Я  обов'язково  докладатиму  зусиль,
Аби  не  втратити  в  грудях  твоє  сяйво.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916137
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.06.2021

Казка про лелеку

Казка
Розгулялись  грози,  що  й  землі  продиху  не  має.  А  вітер  так  розійшовсь,  що  пошкодив  лелечине  гніздо.  Нікуди  дітись,  батько  сімейства  змушений  під  дужим  дощем  шукати  гілляча,  аби  полагодити,  поки  мама  під  своїм  крилом  ховає  леленят.  
 Ходить  батько  -  лелека,  всенький  мокрий  та  й  вишукує    гілячки,  вже  й  втомився,  проте  хто  -  зна  коли  вийде  з  -  за  хмар  сонце,  а  пошкоджене  гніздо  може  й  зовсім  від  вітру  зруйнуватись.  В  той  час  за  ним  з-під  містка  дивиться  стара,  велика  жаба,  й  не  витримавши  питає:
-  Що  ж  це  ти  лелеко  тут  забув  в  таку  погоду?  Чому  то,  весь  мокрий,  дзьоба  з  землі  не  піднімаєш.
-  Та  бабусю  -  жабо,  прикрість  сталась,  дужий  вітер  пошкодив  гніздо  і  треба  ж  зараз  його  укріпити,  боюсь  так  довго  не  вистоїть,  а  в  мене  сім'я  в  ньому  живе.
 Замовкла  жаба  на  добру  хвилину,  задумавшись,  або  ж  і  полишивши  увагою  бідну  лелеку..  Та  згодом  озвалась  знову:
-  Не  те  шукаєш..  Пройдись  до  галявини  кульбаб  та  погукай  сонечка  -  жука,  й  проси  аби  він  допоміг  тобі..  А  як  допоможе,  то  віддяч  йому.
З  недовірою  сприйняв  батько  -  лелека  пораду  жаби,  та  як  не  було  тут  потрібного  розміру  гіляччя,  пішов  у  вказаному  напрямку.  Дійшов  втомлений  до  галявини,  де  росли  кульбаби  й  гукає:
-  Сонечко  -  жук,  добрий  пане,  допоможи  мені  в  нелегкій  справі!  Сонечко  -  жук,  добрий  пане,  допоможи  мені  в  нелегкій  справі!  Сонечко  -  жук,  добрий  пане,  допоможи  мені  в  нелегкій  справі.  
 На  третій  раз  і  виглядує  з  під  квітки  кульбаби  сонечко  -  жук  та  й  питає:
-  Хто  -  то  мене  в  такий  дощ  гукає?
-  Це  я  батько  -  лелека.
-  А  що  тобі  треба?
-  Дужий  вітер  пошкодив  сімейне  гніздо,  а  бабуся  -  жаба  порадила,  що  ти  можеш  мені  допомогти.  Я  за  те  віддячу.
-  Так  тому  і  бути!  -  відповів  сонечко  жук.  -  Схили  голову  до  квітки,  я  залізу  на  тебе  і  віднеси  мене  вверх  до  неба,  настільки  високо,  наскільки  зможеш,  то  й  буде  тобі  поміч.
 Сильно  втомлений  був  лелека,  та  діватись  нікуди,  послухавсь,  схилив  голову,  а  жук  заліз  на  шию,  та  зручно  помістився  під  пір'їну.  Птах  махнув  кілька  раз  крилами,  та  щосили  відштовхувсь  в  повітря.  І  далеко  -  далеко,  що  було  сил  піднявсь  до  неба.  Тут  то  й  жук  сонечко  взявся  за  справу,  розправив  червоні  крильця  й  промовляє:
-  Сонце,  Сонечко,  Світило
Вийди  на  галявину  з-за  хмар
Сонце,  Сонечко,  Світило
Зігрій  теплом  і  сяй.
 Кілька  раз  сонечко  -  жук  повторив,  як    сонце  спочатку  кволо  пробилося  крізь  хмари,  а  згодом  і  на  повну  силу  засвітило.  Диво  та  й  годі.  Ось  і  встигнув  лелека  полагодити  на  совість  гніздо.  Також,  не  забув  віддячити  сонечку  -  жуку  та  бабусі  -  жабі.  

Сильчук  Назар

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916017
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2021

Пір'ячко і соловей

Казка
Летів  старий  соловей  через  зелений  сад  та  й  дмухнув  на  нього  дужий  вітер,  да  так,  що  пір'їна  з  його  крила  впала  до  землі.  До  землі,  та  не  зовсім,  зловив  її  своїм  листячком  молодий  абрикос.  Та  й  поки  знову  вітер  не  дмухнув,  не  поніс  куди  далі  гостя,  абрикос  питає:
-  А,  хто  -  то  до  мене  навідавсь?
-  Це  я-  пір'їна  старого  солов'я.
-  А  звідки  то  ти  тримаєш  шлях?  Куди  прямуєш?
-  Де  я  тільки  не  була,  пролітала  над  горами,  морями,  лісами.  А  далі  прямую,  куди  вітер  вкаже  шлях.  
-  Ти  ба..  А  розкажи  про  гори,  моря,  ліси..  Дуже  б  то  я  хотів  це  все  побачити,  а  так,  хоча  б,  почую..
 Пір'їна  заспівала:
-  Стоять  навколо  гори  -  велетні
Та  й  небо  тримають  головами
Відомі  своїми  широкими  плечами
Кам'яними,  напрочуд  міцними  тілами.  
                                         ***
Куди  не  глянуть  очі,  лягло  синє  море
То  соне,  то  за  небокрай  хвилі  гонить
Самотнім  конем  по  ньому  мчиться  човен
А  під  ним  сяють  місяць  і  зорі.  
                                         ***
Стоїть  нескінченими  шеренгами  ліс
Стовбур  до  стовбура,  крона  до  крони
Щоденно,  щомитті  шумить,  шелестить
Натхнення  домівка.
Тільки  но  пір'їна  завершила  свою  розповідь,  як  вітер  знову  підхопив  її  на  свої  крила  та  поніс  у  майбутні  подорожі.  

Сильчук  Назар

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916016
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2021

Похмурий літній день

Похмурий  літній  день,
Суха  земля  вдивляється  до  неба,
Нависли  хмари  ген  -  ген,
Неподалік  вже  вдаряє  блискавка.
Важко  хилить  стовбуром  старий  клен,
А  поряд  вторують  жвавіші  яблуня  і  вишня,
Вони  по  особливому  відчувають  цей  момент,
Як  хвилююче  намагнічується  повітря.
Все  дужче  грім  б'є,
Поміж  берегів  принишкла  річечка,
Краєм  ока  поглянув  в  її  гладінь  соловей
І  ще  хутчіше  полетів  до  прихистку.
Земля  цього  чекала  день  в  день
І  ось,  жаданні  неба  вісточки,
Дощові  каплі  розбавляють  пил  доріг
Цілющою,  життєтворчою  вологою  насичуючи.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915959
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2021

Не в старечих

Не  в  старечих  роках  здобувається  мудрість,
Не  в  почутих,  прочитаних  рядках,
Навіть,  нехай  слова  будуть  влучні
В'януть  вони  на  оманливих  вустах.
Мудрість  -  це  сама  присутність,
Невгамовний  смак  до  життя,
Це  між  швидкоплинними  формами  -  сутність,
Що  тихо  жевріє  в  серцях.
Побачити,  відчути,  почути
Світ  промовляє  до  нас  весь  час,
Лиш  стишивши  внутрішнього  сум'яття  гучність,
Як  жар  спалахне  цілющим  полум'ям.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915792
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2021

Казка про лелеку

Казка
Розгулялись  грози,  що  й  землі  продиху  не  має.  А  вітер  так  розійшовсь,  що  пошкодив  лелечине  гніздо.  Нікуди  дітись,  батько  сімейства  змушений  під  дужим  дощем  шукати  гілляча,  аби  полагодити,  поки  мама  під  своїм  крилом  ховає  леленят.  
 Ходить  батько  -  лелека,  всенький  мокрий  та  й  вишукує    гілячки,  вже  й  втомився,  проте  хто  -  зна  коли  вийде  з  -  за  хмар  сонце,  а  пошкоджене  гніздо  може  й  зовсім  від  вітру  зруйнуватись.  В  той  час  за  ним  з-під  містка  дивиться  стара,  велика  жаба,  й  не  витримавши  питає:
-  Що  ж  це  ти  лелеко  тут  забув  в  таку  погоду?  Чому  то,  весь  мокрий,  дзьоба  з  землі  не  піднімаєш.
-  Та  бабусю  -  жабо,  прикрість  сталась,  дужий  вітер  пошкодив  гніздо  і  треба  ж  зараз  його  укріпити,  боюсь  так  довго  не  вистоїть,  а  в  мене  сім'я  в  ньому  живе.
 Замовкла  жаба  на  добру  хвилину,  задумавшись,  або  ж  і  полишивши  увагою  бідну  лелеку..  Та  згодом  озвалась  знову:
-  Не  те  шукаєш..  Пройдись  до  галявини  кульбаб  та  погукай  сонечка  -  жука,  й  проси  аби  він  допоміг  тобі..  А  як  допоможе,  то  віддяч  йому.
З  недовірою  сприйняв  батько  -  лелека  пораду  жаби,  та  як  не  було  тут  потрібного  розміру  гіляччя,  пішов  у  вказаному  напрямку.  Дійшов  втомлений  до  галявини,  де  росли  кульбаби  й  гукає:
-  Сонечко  -  жук,  добрий  пане,  допоможи  мені  в  нелегкій  справі!  Сонечко  -  жук,  добрий  пане,  допоможи  мені  в  нелегкій  справі!  Сонечко  -  жук,  добрий  пане,  допоможи  мені  в  нелегкій  справі.  
 На  третій  раз  і  виглядує  з  під  квітки  кульбаби  сонечко  -  жук  та  й  питає:
-  Хто  -  то  мене  в  такий  дощ  гукає?
-  Це  я  батько  -  лелека.
-  А  що  тобі  треба?
-  Дужий  вітер  пошкодив  сімейне  гніздо,  а  бабуся  -  жаба  порадила,  що  ти  можеш  мені  допомогти.  Я  за  те  віддячу.
-  Так  тому  і  бути!  -  відповів  сонечко  жук.  -  Схили  голову  до  квітки,  я  залізу  на  тебе  і  віднеси  мене  вверх  до  неба,  настільки  високо,  наскільки  зможеш,  то  й  буде  тобі  поміч.
 Сильно  втомлений  був  лелека,  та  діватись  нікуди,  послухавсь,  схилив  голову,  а  жук  заліз  на  шию,  та  зручно  помістився  під  пір'їну.  Птах  махнув  кілька  раз  крилами,  та  щосили  відштовхувсь  в  повітря.  І  далеко  -  далеко,  що  було  сил  піднявсь  до  неба.  Тут  то  й  жук  сонечко  взявся  за  справу,  розправив  червоні  крильця  й  промовляє:
-  Сонце,  Сонечко,  Світило
Вийди  на  галявину  з-за  хмар
Сонце,  Сонечко,  Світило
Зігрій  теплом  і  сяй.
 Кілька  раз  сонечко  -  жук  повторив,  як    сонце  спочатку  кволо  пробилося  крізь  хмари,  а  згодом  і  на  повну  силу  засвітило.  Диво  та  й  годі.  Ось  і  встигнув  лелека  полагодити  на  совість  гніздо.  Також,  не  забув  віддячити  сонечку  -  жуку  та  бабусі  -  жабі.  

Сильчук  Назар

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915671
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2021

Слова мають тінь

Слова  мають  тінь,
Декотрі  слабку,  а  декотрі  дивовижно  величезну
І  як  в  просторігасне  звук,
Щось  від  нього  залишається  глибоко  у  серці.
Часом  маловловима  слів  суть
І  проростають  вони  із  зернин  до  верху,
І  кронами  впираються  в  розуму  каламуть
Могутніми  порухами  розганяючи  затемнення.
Палко  розпалюють  образів  гру
Кружляючи  видивами  вертко
Свідомість  гіпнотизують,  за  собою  ведуть,
То  обманом,  то  відверто..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818306
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.12.2018

Тиша, як тінь

Тиша,  як  тінь
Тільки,  тут  світло  і  темрява  ні  при  чому
Вона  на  пів  -  кроку  позаду,  не  губить  слід
Супроводжує  уперто  й  завзято.
Й,  марно,  пускатись  галопом  від  неї,  як  кінь
Рано  чи  пізно  спрага  здавить  горло,
Ноги  скує  втома,  голод  спазмами  візьме  живіт
І  окутає  тіло  густий  безсилля  морок.
Питання..  а  чому  ж  від  себе  біг?
Немов,  обпаливши  п'ятки  на  сухому  гіллі  витанцьовував    
Хаотично  розплескував  в  сторони  свій  вміст
І  поміняв  вісь  на  запаморочливий  вигін  колеса.  
Адже,  тиша  -  це  не  нудний,  надокучливий  гість,
Що  нагло  пхає  в  сокровенне  пальці
Тиша  це  і  є  ти,  твій  заповітний  дім,
Що  було,  є  і  буде  завжди.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807686
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2018

Рідко, погляд збурює кров

Рідко,  погляд  збурює  кров
Ще  рідше  долоні  запалюють  серце,
Мало  кому  до  снаги  ввійти  в  сон
І  на  довгий  час  там  оселитись.  
Тому,  такі  солодкі  моменти  вдвох
Коли,  дві  каплі  стають  єдині,
Вони  зливаються  і  породжують  шторм
Цунамі,  після  якого  життя  ділиться  на  до  і  віднині.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805721
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2018

Серед лісу самотня хатина

Серед  лісу  самотня  хатина
Й  стежки  до  неї  давно  заросли,
Вона  сховалась  під  зелене  листя
І,  мов  би,  солодко  спить.  
Але  приходить  темна  година,
Коли  поміж  стовбурів  залягає  ніч,
Світлом  оживають  запилюжені  вікна
І  гучно  скрипить  осілий  поріг.
Звучать  голоси  крізь  щілини  в  стінах,
Хтось  хрипло  скаже,  хтось  ніяково  загиготить,
Це,  певно,  місцеві  жителі  лісу
Вийшли  з  хащів,  річок  і  боліт.
І  так  до  тої  пори,  поки  сонце  не  торкнеться  верхів'я,
Доки  дзвінко  не  залунає  пташиний  спів,
Оживає  самотня  хатина
На  межі  двох  світів.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803609
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2018

Моє життя поміж берегами

Моє  життя  поміж  берегами
І  в  кожен  момент:  "Хочеш?  Ступай",
Але  глибокі  води  потонули  у  небесній  заграві
І  вони  все  мчать  туди  за  небокрай.
А,  навколо,  настільки  гарно
Тоненькою  лінією  багатий  кольорами  пейзаж,
Я,  лише,  мигцем  погляну  в  ліво,  в  право
І  вдихну  на  повну  натхнення  запал.  
Адже,  попереду  різні  повороти  чекають
Можливо,  перепони,  впадини,  не  суть,
Я  все  природно  і  легко  подолаю
І,  навіть,  від  буремних  гроз  силою  візьмусь.  
Вже  зараз  в  мені  безмежжя  океану
В  нестримній  течії  відсутні  бруд  і  каламуть,
Я  м'яко  простір  в  своєму  тілі  відбиваю,
Водночас  я  там  і  тут.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802974
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2018

Kiriya Guardian

                                                                                           Kiriya  Guardian

Таємничі  сутінки  розпливаються  поміж  стовбурів  лісу
Мовчазними  тінями  слідуючи  зарослими  стежками,
Легко  хапаючи  за  гриви  диких  звірів
І  підштовхуючи  їх  на  місяцем  осяяні  галявини.
В  темряві  видніються  двох  очей  примарні  відблиски
В  проміжках  вітру  долинає  тихий  голос,
Це  вона  блукає  поміж  високими  кронами,
Наче,  ступаючи  по  блідому  промінню.  
Невідривно  слідує  за  нею  земний  відгомін,
Адже,  їй  дано  благословення  душею  світу,
Також,  не  оминув  її  батьківський  небесний  погляд
Він  долонями  охоплює  і  збурює  груди  натхненний  подих.
Ця  дівчина  -    втілення  вічного  танцю  природи
І  сам  час,  тіла  витончених  рухів  не  губить,
В  цьому  піднесенні,  її  почуття,  немов  би,  тепла  купіль
Намагнічена  зорями,  щедро  розплескується  поодаль.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793172
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2018

На будь - які важкі слова є протиотрута

На  будь  -  які  важкі  слова  є  протиотрута
І  їм  не  оселитись  серед  серця  стін,
Їх  гострі  зуби  це  лише  пишна  прелюдія
Розрахована  на  вразливих  глядачів.
Кістлявою  рукою  посіяна  смута
І  ті  зерна  камінням  впали  в  борозни,
Гіркими  слізьми  їх  поїть  земля
І  при  першій  можливості  виштовхує  зі  своїх  обійм.
Тільки  сліпим  явиться,  родючим  садом,  прірва,
Тільки  глухим  почується,  мелодією,  передсмертний  хрип
І  де  вчора  чужим  підступно  рив  яму
Сьогодні  там  хорониш  близьких.
Занадто  коротка  та  мінлива  ця  земна  стежка,
Занадто  повітряний  і  поверхневий  образ  людський,
Аби  намертво  хапатись  за  уяви  видива
І  уникати  цілий  світ.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788318
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.04.2018

Поволі іскра спалахнула в полум'я

Поволі  іскра  спалахнула  в  полум'я
Всім  своїм  внутрішнім  світлом  тягнучись  до  неба,
Вона  із  капельки  стала  морем,
Подібно  промінчику,  вмістила  всю  силу  сонця.
Так  і  людина,  не  дивлячись  на  весь  її  минулий  досвід,  
Не  дивлячись  на  упередження  і  світогляд,
В  своїй  основі  вона  є  образ
Глобального  Величного  Безмежжя.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788001
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2018

Вітер, то налітає в спину скаженим орлом

Вітер,  то  налітає  в  спину  скаженим  орлом,
То  голубом  сяде  на  плечі  покірно,
Його  образ  це  завжди  не  повторний  сон,
Що  м'якою  хвилею  окутує  тіло.  
Йому  озивається  в  тілі  кров,
Йому  уподібнюються  внутрішні  пориви,
І  так  само  як  він  гонить  покірні  хмари  за  горизонт
Подібно  так  думки  минають  розум.  
Його  глибокий  голос  торкається  серця  основ
І  гіпнотично  забирає  з  собою  свідомість,
Його  голос  це  цілющий  колодязь  природних  нот,
Хоча  й,  буває,  звучання  грізним.
Вітер  зі  мною  куди  б  я  не  йшов
З    під  ніг  він  збиває  пилюку,
Грайливо  торкається  дерев  крон
І  приносить  з  собою  аромат  польових  квітів.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787354
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.04.2018

Що ховаєш ти під шкірою

Що  ховаєш  ти  під  шкірою
І  куди  несе  тебе  швидкоплинний  хід  думок,
Адже  ти  як  альтернатива  сухому  годиннику,
Як  та  що  не  терпить  ніяких  умов.
Мозок  задовольняється  і  насичується  крихтами
На  язику  смак  збуджує  тіло  знов  і  знов,
Ти  відкрита,  але  незбагненна,  подарована  невідомими  силами
Я  зачерпую  поверхню  і  мрію  захлинутись  серед  твоїх  основ.
В  твоїх  очах,  сонце,  ніколи,  не  хилиться  до  обрію
І,  водночас,  не  тане  місяць  серед  проміння  сонм.
В  твоє  людське  походження  мені  зовсім  не  віриться
Ти  в  тілі  світу  життєтворча  кров.
Сутінки  обнімають  плечі,  мов  би,  в'юнка  жимолость
Ми  чекали  на  вечір,  на  цей  човен,  що  віднесе  від  берегів  нас  двох.
Ми  закохані,  а  значить  безсмертні  потопельники
Гаснучими  зорями  опадаєм  на  дно.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780495
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.03.2018

Я ліричним настроєм, наче, ковдрою укрився

Я  ліричним  настроєм,  наче,  ковдрою  укрився
І  пустився  вітром,  туди  за  небокрай,
Шелест  листя  підганяв:  "швидше,  швидше",
Вторувало  листю  хвилювання  трав.
Зараз  я  всьому  світу  підкорився
Сліпо  йду  за  ним,  практично,  наугад,
За  його  долоню  схопився
І  не  відпускаю,  хоч  би  й  долав  мене  страх.
Соловей  співає  так  чисто  -  чисто,
П'янко  хилиться  в  сторони  мак,
Річка  оповиває  берег,  подібно,  намисту
І  чутно  аж  сюди  важку  ходу  хмар.
Світ,  як  батько,  глибокі  його  зіниці
І  тихі,  майже  нечутні  слова,
Вони  мудрості  і  любові  палкі  іскри
Їх  суть  -  благословення  зорепад.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779750
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2018

Кожна сніжинка це квітка

Кожна  сніжинка  -  це  квітка
Білосніжна,  тендітна  й  невагома
Вона  на  небі  вже  повністю  дозріла
І  повільно  спадає  додолу.
Закрив  вже  день  довгі  повіки
Стишив  свій  розмаїтий  голос
І  одинока  постать  натхненно  вдихає  повітря
Розпростершись  навколо  темним  шовком.
Осідлав  зів'яле  листя  вітер
Сміливим  вершником  спускаючись  донизу
І  байдуже,  що  земля  окам'яніла,
Байдуже,  що  напнув  вітрила  холод.  
Ще  не  так  давно  літу  зима  тільки  снилась
Серед  зелених  садів  він  бачив  її  чистий,  прозорий  погляд,
Марив  пишним,  заледенілим  волоссям
І  в  гарячій  любові  танув  її  образ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779329
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2018

Так часто в пошуках нових тем

Так  часто  в  пошуках  нових  тем
Випалюючи  свічки,  цигарки,  й  нікому  не  потрібні  чернетки,
А  як  знаходимо,  помічаємо  який  убогий  запас  слів
І  думки  відмовляються  слухняно  вирівнюватись  в  шеренги.
На  сторінках  від  чаю  й  цукерок  сліди,
Хоча  в  тих  реченнях  мало  солодких  моментів,
На  сторінках  від  сліз,  чорнила  покидають  береги
І  роз'їдають  суху  поверхню,
Хвороблива  уява  далеко  вперед  мчить
Слідом  за  нею  гониться  захекане  серце,
А  тіло  не  встигає,  воно  страждає,  навколо  стільки  стін,
Буває,  що  й  розбивається  об  закриті  двері.
На  сторінках  мало  кольорових  картин
Чорне  і  біле  так  простіше,
На  сторінках...  На  їх  обкладинки  впав  пил
Їм  від  невігластва  автора,  ще  за  життя  судилось  пожовтіти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778272
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2018

В пошуках скарбу

                                                                                                             Розділ  5
Коли  дід  Михайло  і  Олексій  повернулись,  то  першою  справою  вони  ситно  повечеряли.  Опісля,  чарівник  пішов  і  відрами  з  річечки  набрав  у  велику  бочку  води,  вкинув  в  неї  помелених  трав,  й  тихо  ледь  чутно,  промовляв  якесь  закляття.  Побачивши,  що  хлопець  округлив  очі,  і  дещо  боявсь  лізти  митись  в  бочку,  він  пояснив,  що  ці  трави  добре  очищують  тіло,  і  придають  йому  сили  та  здоров'я.  Що  перед  довгим  і  важким  шляхом,  який  лежить  попереду,  потрібно  скинути  з  себе  пилюку  минулих.
Ретельно  помившись,  Олексій  надягнув  нову  одіж  та  взуття,  котре  йому  дав  господар,  а  все  старе  одразу  було  спалене  у  високому  багатті  розпаленому  недалечко  від  хатини,  на  безпечній  відстані  від  краю  лісу.  Тоді,  вони  двоє  сіли  біля  полум'я  і  мовчки  дивились  на  його  високі  оранжеві  язики,  що  тягнулись  верх,  до  неба.  Олексій  зачарований  красою  та  спокоєм  ночі,  вже,  майже,  засинав,  коли  дід  Михайло  голосом,  наче  це  шелестіло  листя  на  дереві,  порушив  тишу.
-  Завтра  зі  сходом  сонця  підеш  в  ліс,  будеш  йти  головною  дорогою,  доки  не  натрапиш  на  величезну  гору,  що  своїм  вершечком  дістає  неба.  Тоді  сміливо,  без  сумніву  ступай  на  неї  і  покори  її.  А  на  вершечку  тебе  чекає  скарб,  настільки  цінний,  що  й  не  описати  словами.
Вражений  Олексій,  обернувсь  і  подививсь  на  ліс,  невпевнено  мовивши.
-  Але  ж  якщо  гора  дістає  неба,  то  ми  б  її  звідси  бачили...
-  Роби  так  як  я  тобі  кажу.  -  перебив  чарівник  юнака,  опісля  додавши.  -  І  будь  зосередженим  та  дивись  не  пропусти  коли  світ  сам  захоче  тобі  дати  підказку.
Зніяковілий  Олексій  тільки  пожав  плечима,  нічого  не  зрозумівши  та  знову  спинивши  сонний  погляд  на  грайливому  полум'ї.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778150
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2018

Ще кілька сторінок

Ще  кілька  сторінок
Із  них  чорнила,  як  ріки  в  море,  впадають  в  душу,
Сприйми  ці  рядки  як  сон,
Як  шеренги  добровольців  приречених  на  смуту.  
Ледь  чутно  книга  тиснула  на  шкіру  твоїх  долонь
За  те  в  думки  ввірвалась  гучно,
Вона  пронеслась  смерчем,  а  не  ніжно  й  в  унісон
І  все  шукала  двері  в  серце.
Проте  серце  не  мури,  не  башти,  а  небесний  горизонт
В  яке  впадає  й  з  якого  народжується  сонце,
Його  не  підкориш  силою,  мечем,
Його  облогою  не  змориш.
Дочитай  ці  кілька  сторінок
Тут  кожне  слово  утихомирить  твої  сльози
І  птахом  здійметься,  розгонить  хмар  смог,
І  в  проміні  знайде  спокій.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778108
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2018

В пошуках скарбу

                                                                                                     Розділ  4
Дід  Михайло  розбудив  Олексія  ще  вдосвіта.  Поснідавши  млинцями  з  медом  та  чаєм,  вони  зі  сходом  сонця  подалися  до  лісу.  Юнак  ніс  в  руках  дві  торби  набиті  овочами  та  фруктами,  а  чарівник  важкий  мішок,  із  зерном  для  птахів.
Невдовзі,  зійшовши  з  дороги,  вони  повернули  в  самі  хащі,  пробираючись  крізь  зелене  гілля,  кущі  та  високу  траву.  Спинились,  тільки,  через  годину  часу,  доки  перед  ними  не  постала  галявина,  на  яку  щедро  падало  сонячне  світло.  Олексій  присів  на  пеньок,  а  чарівник  взявся  до  роботи.  Дістав  з  торбин  моркви,  капусти,  яблук,  горіхів  й  порозкладав  на  землі,  опісля,  збоку,  розсипав  з  мішка  частину  зерна  й  випрямившись,  приклав  до  губ  колом  долоні.  Набравши  повні  груди  повітря,  він  видав  ротом  звук  подібний  до  сурми,  такий  гучний  і  чистий,  наче  дійсно  в  його  руках  була  труба.  І  диво,  лісові  жителі,  від  зайців,  білочок,  до  різних  пташечок,  почали  прибувати  на  галявину.  Наче,  звиклі  до  такої  ранішньої  трапези.  Вони  не  сварились  між  собою  а  з  апетитом  їли.  Трохи  постоявши  та  подивившись  на  лісовий  сніданок,  чарівник  і  юнак  рушили  далі.
Так,  Олексій  з  дідом  Михайлом,  коли  сонце  вже  встигло  стати  в  центрі  неба,  поспіхом  обійшли  до  десяти  галявин,  опустошуючи  торби  та  мішок.  І  кожен  раз  в  достатку  збігалась  лісова  живність.  
Завершивши  обхід,  вони  й  самі  перекусили  хлібом  з  маслом  і  фруктами,  цим  самим  вгамувавши  голод.  Опісля,  дід  Михайло  почав  розповідати  різні  цікаві  та  пізнавальні  речі  про  ліс,  добавляючи  смішних  жартів,  а  хлопець  відкривши  рота  слухав.
Та  відпочинок  був  недовгий,  адже  чекала  іншого  роду  робота.  Із  відновленим  запалом,  знову,  заглибились  в  хащі,  тепер  уже,  щоб  виконати  різні  дрібні  справи:  то  з  дерева  впало  гніздо,  і  його  треба  полагодити  та  повернути  назад  на  гілку,  то  заєць  потрапив  у  капкан,  виставлений  мисливцями,  й  бідного  поспішають  визволити,  то  згубився  від  матері  малий  кабанчик,  котрого  треба  вернути  до  сім'ї.  Так  день  доходив  до  кінця.  
Олексій  вже  відчутно  втомився,проте  на  своє  велике  здивування,
відчував  непідробну  радість  і  душевну  насолоду  від  допомоги  лісові  та  його  жителям.  В  ньому  пробудились  раніше  невідомі  йому  почуття,  які  давали  наснаги  й  натхнення.
-  А  тепер  останнє  завдання.  -  Спокійним  голосом  сказав  дід  Михайло.  Його  пряма  постава,  енергійна  хода,  вказували,  що  попри  вік,  в  ньому  ще  багато  здоров'я,  і  втоми,  він  не  відчуває.
На  цей  раз  вони  попрямували  до  зваленого  вітром  дерева,  яке  впало  в  тонку  річечку,  та  своїм  грубим  стовбуром,  ускладнювало  їй  шлях.  Проте  чарівник  вправлявся  біля  нього  сам,  не  дозволяючи  молодому  хлопцю  братись  до  такої  важкої  роботи.  В  його  руках,  наче  з  повітря  опинилась  довга  пилка,  якою  зазвичай  вправляються  двоє  чоловіків.  Проте  він  взявся  сам  з  одного  кінця  за  ручку  та  почав  різкими  рухами  розпилювати  дерево  на  дрібні  колоди.  Збоку  -  це  виглядало,  неймовірним,  що  старий  чоловік,  не  високого  зросту,  худощавої  статури,  самотужки  дужає  таку  важку  роботу.
В  цей  час  Олексій,  щоб  марно  не  сидіти  взявся  збирати  лісові  ягоди.  Та  й  так  захопився,  що  відійшов  від  діда  Михайла,  а  коли  підняв  голову,  та  роззирнувся  довкола,  побачив  навколо  тільки  високі  дерева.  Не  знаючи,  що  робити  далі,  він  боявсь  іти  в  будь  який  бік,  боячись  повернути  в  неправильному  напрямку  та  погіршити  ситуацію.  Тому,  вирішив  гукати,  що  є  сил.
-  Дід  Михайло!
Віддаючи  всі  сили  в  гучність  голосу  та  прислухаючись  опісля  чи  ніхто  йому  не  відповідає,  Олексій  крутивсь  на  місці  в  різні  сторони.  Подумки  хлопець  почав  злитись  на  себе,  за  свою  неуважність,  коли  позаду  почув  хрипуватий,  низький  голос.
-  Кого  шукаєте?  Я  тут,  і  можу  вам  у  всьому  допомогти.
Олексій  налякано  розвернувся,  й  побачив  перед  собою  низького  чоловічка,  у  коричневій,  простій  одежі,  в  такій,  щоб  саме  зливатись  із  лісом.  Низького  росту,  десь  менше  метру,  він  скидався  на  карлика,  з  довгим  носом,  тонкими  губами  і  великим  круглими  очима.  Його  тіло  було  покрито  чорним,  густим  волоссям.
-  Я  знаю  ти  шукаєш  скарби,  тоді  у  мене  є  дещо  для  тебе.
І  перед  незнайомцем  з'явився  мішечок,  що  діставав  йому  до  пояса,по  самі  краї  напханий  золотими  блискучими  монетами.
-  Хочеш  собі  цей  мішечок?  Але  що  він  важить,  тут  мало  золота,  от  давай  ходімо  зі  мною,  і  я  тобі  подарую  цілі  гори  золота,  якого  хватить,  аби  весь  світ  позолотити.
Юнак,  наче,  зачарований  ступив  крок  назустріч  карлику,  не  відводячи  очей  від  монет.  В  цей  самий  час,  низький  чоловічок  закинув  мішок  за  плечі,    махнув  рукою  парубку,  аби  той  не  відставав,  і  весело,  наче,  дитина  пострибав  у  ліс.  Олексію  довелось  бігти,  щоб  не  відставати.  
Так  продовжувалось  недовго,  адже  згодом  карлик  розвернувсь  та  підморгнувши  своєму  переслідувачу,  вправно  пірнув  в  невеличку  ямку,  яка  йшла  далі  під  землю.  Олексій  не  гаючи  часу,  поліз  на  чотирьох  за  ним,  де  крім  суцільної  темряви  нічого  навколо  не  побачив.  Вдарившись  кілька  раз  головою,  об  земляну  стінку,  він  не  знав  куди  повзти  далі,  тому  обернувсь  до  виходу,  звідки  ще  лилось  тьмяне  світло.  І  на  свій  великий  переляк,  побачив,  що  до  нори,  залазить  величезний  ведмідь.  Той  помітив  у  своїй  барлозі  незнайомця,  та  грізно  гарчачи  і  скалячи  гострі  зуби,  по  мало  підкрадався  до  бідолахи.  Масивне  тіло  вже  зовсім  закрило  вечірнє  світло,  і  непроглядна  темрява  заполонила  все  довкола.  Юнак,  щосили  почав  кричати,  та  важкою  лапою  ведмідь  притиснув  його  до  землі,  і  страхітливе  гарчання  вже  чулось  над  головою.  Олексій  провалився  в  забуття,  втративши  свідомість.
Він  отямивсь,  на  одній  із  галявин,  навколо  панувала  ніч,  місячне  сяйво  та  зірки,  що  грайливо  мерехтіли  на  небі.  Піднявши  голову,  він  побачив  що  біля  нього  сидить  дід  Михайло,  прицмокуючи  язиком  та  хилячи  головою  по  бокам.
-  Ех,  бешкетник,  треба  бути  уважнішим,  і  не  губитись  в  лісі.  Добре,  що  я  вчасно  кинувся  на  пошуки,  а  то  злий  дух  лісу  погубив  би  тебе.  Вміє  ж  він  знаходити  слабкі  місця.
Відчуваючи  безмежний  сором  та  водночас  безмежну  подяку  перед  старим  чоловіком,  Олексій  розплакався,  кинувшись  обличчям  в  коліна  чарівникові.  Той  з  розумінням  та  легкою  усмішкою  погладив  його  по  волоссі.
-  Я  думав,  що  вже  помер.  Я  сильно  злякався.  І  все  через  той  мішок  із  золотом.  -  Плакав  хлопець.
Так  вони  ще  трохи  посиділи,  під  зоряним  небом,  після  чого  подались  назад  до  хатини.  Дід  Михайло  йшов  та  щось  наспівував  собі  під  носа,  а  Олексій  поряд  радів,  що  просто  живий,  радів  кожному  дереву,  травинці,  сові,  що  десь  неподалік  ухала.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777352
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.02.2018

Не існує кам'яних сердець

Не  існує  кам'яних  сердець,
Хіба  ті,  що  за  ґратами  розуму,
Їх  часто  надламав,  якийсь  один  момент
Один  удар,  що  призвів  до  фатального  болю.
Не  існує  кам'яних  сердець
Так  само  як  вічного  безповоротного  горя,
Тоді  саме  б  життя  втратило  сенс
І  кануло  в  пітьму,  в  яку  ніколи  вже  не  зазирне  сонце.
Варто  лише  торкнутись  грудей
І  в  шкіру  долонь  пташкою  заб'ється  теплий  поштовх,
Бо  не  існує  кам'яних  сердець
Так  само  як  в  любові  не  існує  холод.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777349
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.02.2018

В пошуках скарбу

                                                                                                       Розділ  3
Дід  Михайло  поставив  перед  Олексієм  миску  з  варениками,  пиріжки  та  глечик  яблучного  компоту.  Побажав  смачного,  і  вийшов  надвір.  Олексій  зніяковілий  від  такого  щедрого  частування,з  полегшенням  видихнув  коли  залишився  на  самоті,  і  з  великимзапалом,  почав  спустошувати  її.  Адже,  за  цілий  день  шляху  і  поневірянь,  сильно  втомився  та  зголоднів.
Швидко  набивши  живіт,  юнак  відкинувсь  на  спинку  стільця  й  дрібними  ковтками,  допивав  кружку  компоту.  Не  знаючи,  що  робити  далі,  він  почав  роззиратись  довкола.  Його  погляд  спинивсь  на  великій  незамкненій  скрині,  що  стояла  біля  ліжка.  Олексій  чув,  що  люди  в  таких  місцях  зберігають  свої  найцінніші  речі.  І  йому  стало  цікаво,  що  ж  там  зберігає  чарівник.  Уява  почала  малювати:  магічний  посох,  талісмани  або  книги,  де  записані  таємні  знання,  можливо,  навіть,  якийсь  плащ  невидимка.  
Витримавши  на  місці  декілька  секунд,  Олексій  все  таки  здавсь  перед  своєю  допитливістю  і  обережно  на  носочках,  попрямував  до  ліжка.  Коли  спітнілі  долоні  хлопця  схопились  за  краї,  його  серце  сильно  забилось,  очікуючи  вгледіти  щось  неймовірне.  І  ось,  із  потужним  видихом  він  підняв  догори  кришку,  й  від  побаченого  в  нього  різко  змінивсь  вираз  обличчя.  Перед  ним  в  скрині,  оббитій  по  внутрішніх  стінках  дорогою  тканиною,  лежала  лійка,  котрою  підливають  квіти,  ножиці  для  підрізання  гілля  молодим  деревам,  мішок,  набитий  якимось  кормом  для  тварин  і  багато  іншого,  що  пригодиться  для  того,  аби  доглядати  та  покращувати  світ.  
З  певним  розчаруванням,  Олексій  вернувся  на  місце.  
Вже,  через  кілька  хвилин  до  хатини  зайшов  чарівник,  в  руках  тримаючи  дві  збиті  з  дерева  годівниці.  Поставивши  їх  в  кут  кімнати,  сів  на  лавку  та  впершись  об  стіну,  закрив  повіки,  немов  би  відпочиваючи,  після  важкої  роботи.
-  Як  тебе  хлопче  звати?  –  не  розплющуючи  очей  спитав  старий.
-  Олексій.  –  швидко  відповів  юнак,  одразу  додавши.  –  Дякую  за  вечерю,  як  я  можу  вам  віддячити?  Просто,  я  нічого  не  можу  дати  взамін.
-  Завтра  підеш  зі  мною  в  ліс,  і  попрацюєш  день  біля  мене  помічником,  тим  самим  відплатиш  і  за  завтрашній  сніданок  та  вечерю.  
-  Я  з  радістю  допоможу  вам.  –  Повеселів  на  обличчі  Олексій,  зрозумівши,  що  і  завтра  не  залишиться  голодним.
-  То  ти  мене  шукав?  –  Досі  не  відкриваючи  очей,  продовжував  далі  розпитувати  чоловік.
-  Так.
-  І  яка  справа  тебе  привела  до  мене?
-  Мені  в  одному  поселенні  підказали,  що  ви  -  Олексій  затнувсь,  не  знаючи,  яке  підібрати  слово,  боячись  вимовити  «чарівник»,  припускаючи,  що  це  може  образити  чоловіка.  –  …  Дуже  розумна  людина  і  знаєте  шлях  до  скарбів,  що  своєю  величчю  затьмарять  королівства.
Дід  Михайло,  відкрив  очі  і  подивився  на  свого  юного  гостя.  Його  обличчя  із  спокійного  виразу,  розтягнулось  в  щирій  посмішці.
-  Так  і  сказали:  «Скарби,  що  своєю  величчю  затьмарять  королівства»?  
Олексій  ствердно  кивнув.
-  Понабираються  же  слів.  –  обличчя  діда  Михайла  знову  набрало  спокійних  рис,  і  замість  того,  щоб  закрити  повіки,  став  пильно  приглядатись  до  хлопця.
-  Мене  що  обманули?  –  Засувавсь  на  місці  Олексій,  опустивши  очі  до  долу,  не  так  як  від  сорому,  як  від  пильного  погляду  чарівника.
-  Ні  не  обманули,  але  той  скарб  відомий  всім,  і  шлях  до  нього  відкритий  кожному.
-  Всім?  –  розчаровано  повторив  хлопець,  піднявши  погляд.  –  Можливо  ви  мене  не  правильно  зрозуміли.  Я  готовий  цілий  рік  у  вас  за  кілька  скибок  хліба  в  день  працювати,  аби  лише,  ви  вказали  шлях  до  тих  скарбів.
Запала  мовчанка.  Старий,  наче,  задумавсь.  
-  Гаразд,  завтра,  мені  допоможеш  в  лісі,  переночуєш  і  на  післязавтра  вирушиш,  а  початковий  шлях  я  тобі  вкажу.  
Радий,  що  чарівник  готовий  легко  поділитись  такою  цінною  інформацію,  Олексій,  спочатку  не  повірив  у  своє  щастя.  Та  дід  Михайло  не  хотів  більше  продовжувати  розмову,  встав,  і  почав  розстелювати  на  підлозі  постіль  для  гостя.  На  котрій,  Олексій,  ситий  та  задоволений  міцно  заснув.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777040
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2018

Розділ 2

Розділ  2
Довго  йшов  Олексій,  не  спиняючись  ні  на  хвилину.  Дорога  до  оселі  діда  Михайла,  лежала  осторонь  сіл  і  міст,  і  за  цілий  день,майже,  жоден  подорожній  не  трапився  йому.  Хіба  що  двоє  молодих  парубків  на  конях,  проте  й  ті  швидко  промчали  повз.  Тому  й  спитати,  чи  хто  чув  про  такого  чарівника,  а  якщо  чув,  чи  в  правильному  напрямку  йде  він,  не  міг.  
 Та  й  господар  дому,  де  юнак  спинявсь  на  нічліг,  надто  заплутано  вказав  шлях.  Примруживши  очі,  та  звівши  брови,  притишено  мовив:  "Ти  іди  в  напрямку  де  сходить  сонце,  і  обов'язково  наткнешся  на  ліс,  а  там  і  знайдеш".  Але  на  питання  точного  місця  розташування,  або  як  виглядає  місцевість  біля  хатини  чарівника,  господар  тільки  відмахнувсь  рукою,  відповівши,  що  точного  місця  її  розташування  не  має.  
Хоч  як,  розум  відмовляв  ,  вв'язуватись  в  таку  непевну  пригоду,  проте  серце,  з  незрозумілої  причини,  штовхало  йти  на  пошуки  діда  Михайла.  
Тепер,  коли  рівні,  широкі  степи,  багато  годин,  тягнулись  суцільною  лінією    по  обидві  сторони,  в  Олексія  почав  закрадатись  сумнів.  Проскакувала  думка,  кинути  все  і  повернути  назад,  шукати  якогось  більш  людного  місця.  І,  лише,  зусиллям  волі,  внутрішньою  наполегливістю,  вдавалось  продовжувати  шлях.
 Так,  піднімаючись  на  черговий  невеличкий  пагорб,  що  плавно  спадав  назад  у  рівнину,  юнак  з  полегшенням  видихнув.  Ось  перед  ним  був  гостроверхий  ліс,  проте  самої  хатини,  ніде  не  було  видно.  Не  розуміючи,  що  йому  робити  далі,  він  поблукав  біля  лісу,  то  в  один  бік,  то  в  інший,  все  уважно  приглядаючись  навколо.  Та  все  марно.  
Олексій  втомлений  і  голодний  сів  на  траву  й  сльози  розпачу  потекли  по  щоках.  В  голові  трималась,  тільки  одна  думка:  "Все  таки  з  мене  посміялись,  а  я  наївний  повірив".
В  цей  час  сонце  поволі  сідало  за  небокрай,  і  сутінки  спадали  на  землю.  Неподалік  повільно  текла  річечка,  а  по  інший  її  берег  стояв  покинутий  млин.  
Повіки  юнака  налились  важкістю,  і  голова  припала  до  теплої,  м'якої  землі.  Сни  спочатку  невиразними  картинами,  з  кожною  миттю  набирали  чіткість,  як  чийсь  голос,  пробудив  зі  сну.
-  Хлопче,  прокидайся,  чого  серед  голого  поля  ліг.  Тут  і  вовки  водяться.  
Олексій  відкрив  очі,  й  побачив,  що  над  ним  схилився  сивобородий  чоловік,  із  довгим  сивим  волосям  та  глибокими  зморшками.  Забувши  де  він  знаходиться,  і  не  знаючи  що  відповісти,  юнак  сперся  на  лікті.  
-  Ще  й  голодний,  певно.  Пішли  зі  мною,  в  мене  повечеряєш  і  переночуєш.  
Хлопець  вхопився  за  простягнуту  руку,  підвівся,  взяв  за  плечі  свою  торбу  і  пішов  позаду  старого.  На  превеликий  свій  подив,  він  побачив,  що  чоловік  його  веде  до  хатинки,  що  стоїть  на  краю  лісу.  Не  вірячи  власним  очам,  Олексій  долонями  протер  очі,  сприйнявши  це  за  марення,  або  ж  за  сон.  Але  хатинка  нікуди  не  зникла,  так  само  збоку  текла  річечка,  а  поодалік  стояв  покинутий  млин.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776780
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2018

Затаїти образу в серці

Затаїти  образу  в  серці  
Подібно  виплекати  в  грудях  змія,  
Який  спустошуватиме  тебе  з  середини  
Щедро  отруюючи  життєві  сили.  
І  проклята  та  лиха  година,  
Коли  ненависть  стягне  розум  в  тенета  
І  думки  стануть  подібні  кривавим  гирлам  
В  яких  відшукаєш  власної  смерті.  
Насправді,  в  емоцій  велика  сила,  
Хоча  вони  тільки  полум'я  іскри  
Спалахують  і  гаснуть  підхоплені  вітром  
Буває  залишаючи  на  живому  шрами.  
Так  часто  ми  не  усвідомлені  самовбивці  
Самі  собі  палачи  без  жалю  
Без  тями  загублені  в  мріях  
Невігласи,  які  багато  говорять  і  мало  знають.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776588
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.02.2018

Очам краса, слуху мелодія

Очам  краса,  слуху  мелодія
Дотику  хвилююче  насолоди  почуття,
Думкам  широкого  чистого  простору
А  душі  в  любові  злиття.  
Хто,  чи  що,  обмануло  мозок
Нашептало  йому  отруйні  слова,
Що  життя  біль  в  своїй  основі  носить
І  випалює  з  середини  до  тла.
І  дарма,  хто  до  неба  голосить
Випрошує,  те  що  взяти  повинен  сам,
Нам  дано  набагато  більше,  аніж  горстку
І  все  тільки  в  наших  руках.
Своїй  слабкості,  вже  пора  сказати:  "досить"
Тоді  сам  світ  стане  з  нами  в  один  ряд,
Освітить  темну  звивисту  дорогу  сонце
І  зорі  вкажуть  на  істинний  щастя  шлях.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775870
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2018

Серце - для почуттів вожак

Серце  -  для  почуттів  вожак,  
Але  часто  воно  сліпне  
І  утримує  за  ударом  удар,  
Згорає,  холоне,  захлинається.  
Думки  для  серця  підступний  антураж  
Воно  самодостатнє  і  губиться  в  умовиводах,  
Йому  аби  розкритись,  в  ньому  вічно  літо  -  весна  
На  його  пелюстках  бринить  ледь  чутна  щастя  мелодія.  
Для  серця  не  існує  стосунків  крах  
І  розставання  жах  -  це  лід  в  промінні  сонця  
Він  і  так  безмежний  океан  
А  не  калюжа,  його  переступити  не  можна.  
Любов  не  має  гіркий  смак,  
Ненависть  занадто  мінлива  насолода,  
Емоції  ховаються  в  словах  
І  вибухають  в  грудях  співрозмовника.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774948
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2018

Я занурююсь у море

Я  занурююсь  у  море  
І  шукаю  скарб,
Наді  мною  вод  тонни,  
Але  відсутній  зовсім  страх.  
Як  алхімік  я  перетворюю  незгоди  
Я  не  підкорююсь  болючим,  ворожим  почуттям  
В  моєму  тілі  місяць,  сонце  
В  ньому  натхнення  і  до  життя  запал.  
Попри  все  тверді  і  тихі  мої  кроки  
Відлуння  їх  сягає  в  небесну  даль,  
Мої  слова  тихі  й  голі,  
Що  на  серці  те  й  на  вустах.  
Багатий,  щасливий,  здоровий,  
Бо  такі  земні  закони,  інакше  ніяк,
Я  довіряю  свої  долі,  
Але  мій  почерк  на  її  сторінках.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774732
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2018

Ти молодий і кров твоя гаряча

Ти  молодий  і  кров  твоя  гаряча,  
Легко  вона  топить  сумніву  лід,  
І  в  твоїх  грудях  кипить  нестримно,  палко  
Жага  вдихати  пил,  ще  ніким  не  протоптаних  доріг.  
Слова  сколихують  повітря  марно  
І  вдячний  за  пересторогу  старим,  
Але  вночі,  так  падають  з  неба  зірки  рясно  
І  на  сході  так  сильно  манить  обрій.  
Не  уявляєш,  що  може  бути  інакше,  
Що  стане  меншим  вітер  емоцій,  почуттів  
І  що  роки,  як  мить,  гаснуть  
І  з  собою  забирають  те,  без  чого,  здавалось,  жити  не  міг.  
Ти  молодий  і  ти  прекрасний  
І  доки  в  твоїх  грудях  полум'я,  ти  молодий.  
Не  покидай  світ  подорожей  і  незвіданого  завчасно  
Побільше  тобі  натхнення  й  сил.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769992
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2018

Яскраве полум'я забарвлювало й хвилювало ніч

Яскраве  полум'я  забарвлювало  й  хвилювало  ніч,  
Виростало  й  опадало,  
І  цілий  сніп  іскор  підносився  у  вись,  
І  попіл  остигав  так  швидко.  
Обійнявши  руками  трохи  нижче  колін,  
Обличчям  відчуваючи  жар,  а  потилицею  вітер  
Юнак  у  роздумах  застиг,  
Тримаючи  рівно  і  гордо  підборідок.  
За  десятки  метрів  скрипів  старий  горіх,  
За  сотні  птах,  щось  крикнув  у  весь  голос,  
Здавалось,  живий  світ  приліг  
І  сонно  в  без  думі  щось  шепотів  у  морок.  
Але  ось  показався  гість,  
Хоча,  можливо,  він  господар  цих  країв  у  темну  пору,  
Його  силует  ввібрав  так  багато  від  небесних  світил  
І  мерехтів,  тремтів,  бринів,  наче,  в  шторм  човен.  
Як  завжди  небесний  гість  присів  
Вибравши  від  юнака  протилежну  сторону,  
Оглянувсь,  як  годиться,  в  бік  
І  важко  видихнувши  задививсь  у  полум'я.  
Початково,  його  вираз  -  лід  
Холодний,  твердий  і  неприступний,  
Але  з  часом  добавилось  тепла  до  лиця  рис,  
І  юнаку  здалось,  що  він  бачить  все  таки  живого.  
Звідки  приходить  нічний  гість?  
З  розвалин  якогось  дому?  
З  лісу  який  не  так  вже  й  поодалік?  
Чи  з  іншого  світу,  який  є  десь  точно  поряд?  
Юнак  спитав  би,  але  не  вимовити  йому  слів,  
Хоч  би  наскільки  цікавість  не  пробуджувала  голод  
І  не  тому,  що  в  страху  сердечний  м'яз  заціпенів  
А  просто  глибоко  в  середині  уже  було  відомо.  
Ось  так  в  присутності  й  мовчанні  проходила  ніч  
В  присутності  небесного  й  земного  
І  полум'я,  як  могло  затримувало  її,  
Але  їй  як  і  гостю  пора  в  дорогу.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768516
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2017

Кинулись вниз головою

Кинулись  вниз  головою,  
Аби  виміряти  глибину  почуттів
І  тоді,  це  були  не  ми  з  тобою
А  сама  молодість  дивилась  з  наших  облич  на  світ.
Пам'ятаєш  раділи  як  діти
В  долонях  відчуваючи  одне  -  одного  тепло
І  так,  як  нікому  було  нас  глядіти
Ми,  водночас,  одне  -  одному  підставляли  батьківське  чоло.
Могли  об  сірник  обпалитись
А  в  полум'ї  навмисне  роздмухували  жар
І  як,  тільки,  приходив  час  повікам  опуститись
Ми  блукали  в  спільних,  незабутніх  снах.
І  скільки  пар  об  дно,  наче,  асфальт  розбились
Ми  ж  так  і  не  відчули  дна,
І  сонце  крізь  товщі  кілометрові  могло  до  нас  пробитись
І  в  проміні  підняти  понад  хмар.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736393
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2017

Життя - щоденна боротьба

Життя  -  щоденна  боротьба
У  шумі  битви,  не  помітиш,  як  вже  борешся  з  собою,
Наносячи  удар,  заплутуєшся,  де  інші,  а  де  "я"
І  відчуваєш  приплив  нестримної  болі.
Прикладаєш  волю,  словам  даєш  розгулятися  сповна
І  червоні  губи  випльовують  бридке  чорне
У  злобі  задихаєшся,  повітря  обмаль,
Те  що  видихаєш,  те  вертається  до  тебе  знову.
Я  складаю  зброю,  більше  не  триматиме  моя  рука  меча
І  щит,  він  мені  не  потрібний,
Я  не  відступаю,  а  йду  крізь  безумне  кровопролиття
І  хаосу  пелена  з  очей  сповзає.
Не  хочу  я  належати  людям,  почуттям,  речам,
Не  хочу  з  перемінливим  світом  щоосені  замертво  опадати,
Я  прагну  звільнення,  ще  ніколи  не  були  явними  так  пута,
Ще  ніколи,  я  так  не  хотів  звільнитись  від  їх  тиску.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735258
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2017

Але ж це було, й ніколи більше не настане

Але  ж  це  було,  й  ніколи  більше  не  настане
Це  такий  собі  урок,  де  відкрилось  трохи  більше  правди,
Це  в  гострозубий  капкан  крок
І  не  смертельні,  але  страшенно  болючі  рани.
Повернення  назад  знов  і  знов,
Наче,  сон,  хочеш  прокинутись,  але  стараєшся  марно,
Спогад  нав'язливим  вірусом  в  кров  увійшов
І  тепер  нагло  гуляє  тілесним  храмом.
З  посуди  без  дна  робиш  отрути  ковток  за  ковтком
Мов  би,  хочеш  спустошити,  що  по  своїй  суті  безкрає,
Просто  паплюжиш  сьогодення  шовк
Загортаючи  в  нього  минулого  недогарок.
Невже,  щоб  відпустити,  треба  бути  сильним  як  Самсон,
Чи  легким  як  повітря,
Могутнім  громом,  щоб  голос  пройдешнього  замовк,
Адже  ніяким  чином  не  втамувати  його  голод.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734383
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2017

Світ розмовляє єдиною мовою

Світ  розмовляє  єдиною  мовою
Від  височенних  гір  до  океану  глибин,
Від  частого  подиху  вітрів  
До  гарячого  полум'я.
Й  не  позбавлений  його  тембр  почуттів
Виражених,  інколи,  занадто,  жорстоко,
У  вигляді,  землетрусів,  повеней,  штормів
Від  чого  йому  самому  ж  боляче.
І  як  же  палко  промовляє  світ
Ледь  помітним  травинки  порухом,
Хмарами,  що  заступили  світло  зір,
Пилинками,  котрі  кружляють  у  невагомості.
І  в  цьому  всьому  відчувається  його  серця  бій
Стукіт  вловимий  для  кожного,
І  чутно  його  дитячий  сміх,
І  чутно  сльози  гіркі  по  дорослому.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733301
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2017

Поза щастям, на узбіччі

Поза  щастям,  на  узбіччі
З  очима  наповненими  слізьми,
Напівмертвець  на  вигляд
Щодень  наближує  голову  до  землі.
Не  спить,  боїться,
Намагається  не  змикати  повік
Йому,  як  вирок,  один  і  той  сам  сон  сниться
Й  нікуди  від  нього  не  втекти.
Вже,  як  знущання  -  серця  в  грудях  колотнеча,
Слабкі  пальці  намацують  його  ритм,
Й  долоням  свербить,  не  йметься
Пробитись  крізь  кістки  і  полегшити  біль.
А  навколо  світ  і  божевільний  напівморок
З  нього  вигулькують  стільки  облич,
І  закликає  чийсь,  то  грубий,  то  ніжний  голос
Сміятись...  сміятись  крізь  губи  неживі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725532
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2017

Ти людина безкраїх степів

Ти  людина  безкраїх  степів
І  безумні  вітри  тебе  гукають  з  собою,
Ти  відкритий  кожному,  відкритий  всім
І  в  тобі  можна  надихатись  досхочу.
Ти  людина  високих,  неприступних  гір
І  серед  твоїх  кам'яних  стін  згубитись  так  просто,
Варто  не  відступитись  і  піднятись  до  твоїх  височин
І  промовити  до  неба  голосно.
Ти  людина  океану,  незвіданих  глибин
На  твоїй  поверхні  щодень  розглядає  себе  сонце,
Так  гіпнотично  діє,  твоя  рівномірна  гладінь,
А  буває  розгуляється  жахливими  штормами.
Ти  людина  могутніх  стихій
Проявлення  світла  і  мороку
В  тобі  можна  віднайти  на  любе  питання  відповідь,
І  пізнати  всю  широту  всесвітнього  простору.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724268
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2017

По збитих життям дорогах

По  збитих  життям  дорогах
Де  вітер  на  зустріч  мчить
І  обабіч  немає  гостинного  порога
Крокує  втомлений,  самотній  чоловік.
Все  немиле,  нічого  не  лізе  до  рота
Від  пилюки  в  очах  сльозить
Бліда  шкіра  давно  не  бачила  сонця
А  холодне  серце  теплих  почуттів.
Назад  вже  б  вернувсь,  якби  була  змога,
Якби  милість  небес,  то  замертво  впав  долілиць,
Проте  інакше  шепче  внутрішня  воля
І  доля,  їй  ніякий  не  вказівник.
Знівечені,  високі  моторошні  дерева
Біжать  отруйні,  брудні  струмки
Кам'яні,  непривітні  гори
І,  здається,  що  майбутнє  гострить  на  тебе  ніж.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720919
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2017

Є такі питання на які краще не знати відповідь

Є  такі  питання  на  які  краще  не  знати  відповідь
І  погасити  ще  в  зародку  домисли,
Розуміння  обов'язково  з  часом  прийде,
Адже  воно  вже  пустило  міцні  корені.  
І  коли  підрахуєш  в  пам'яті  всі  погляди  та  посмішки
Зіставивши  всі  можливі  і  неможливі  сценарії,
Безумцем  впадатимеш  в  нічне  підсвідоме,
А  зранку  зневіреним  песимістом  виринатимеш.
Ти  і  вона,  ви  тільки  знайомі
Подібно,  як  в  натовпі  зіштовхуються  люди
Ну  й  що  ж,  як  ви  знаєте  одне  -  одного  декілька  років,
Ви  і  себе  не  знаєте,  тут  сперечатись  годі.  
Пауза,  щоб  оговтатись,  занадто  дороге  задоволення
Не  кожен  отримує  такий  подарунок  долі,
Нажаль,  на  довго  серце  втрачає  голод
Воно  кричить,  бо  йому  болять  рани.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720299
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2017

Є день, а є ніч

Є  день,  а  є  ніч,
Як  два  життя  в  одному,
З  одного  боку  монотонний,  рівний  потік
А  з  іншого  бурхливий  водоспад,  який  не  знає  спокою.
До  сну  залишилось  кілька  хвилин
В  кімнаті  широко  розкриті  штори,
За  ними,  наче,  безодня,  темний  світ
Без  дна,  величезний,  глибокий.
Водоспад  натхнення  і  в  той  самий  час  страхів,
Завжди  голодна  уява  мріє  про  простори,
А  підлий  страх  спритно  намацує  важелі  в  голові
І,  ніби,  вкорочує  руки  та  ноги.
Тіло  розслаблене,  дихання  рівне,  але  я  не  змикаю  повік
Мій  погляд  не  на  зовні,  а  у  внутрішнє.
Я  знаю,  до  світанку  залишилось  всього  -  на  -  всього  кілька  годин
Всього  -  на  -  всього,  залишилось  просто  заснути.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718840
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2017

Скільки б тобі доріг не судилось пройти

Скільки  б  тобі  доріг  не  судилось  пройти
З  них  тільки  одна  блаженним  сяйвом  струменить,
Вона  завжди  готова  тобі  впасти  до  ніг,
Омити  тебе  і  вилікувати  від  ран.
Це  дорога  у  внутрішній  світ
Серед  хащів  почуттів,  розуму  домислів  і  серцевих  драм,
Вона  веде  до  сакральних  глибин
І  в  ній  реальність  перед  тобою  знімає  вуаль.
Перед  нею  кожна  інша  дорога  втрачає  свій  смисл,
А  точніше  набуває  хвилюючий  смак,
Вже  в  зовнішньому  ти  внутрішній  дослідник
Ти  здобуваєш  безцінний  правди  нектар.
Високо  і  щедро  сонце  світить,
І  не  видно  важких,  темних  хмар
Окрилений  несешся  в  глибокій  тиші
З  вічною  посмішкою  на  губах.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718643
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.02.2017

Двом самотньо, двом холодно

Двом  самотньо,  двом  холодно
І  лютий  місяць  поза  стінами  гуляє  у  повну,
Чому  ж  так  гудки  осідають  навколо  коротко,
Коли  намагаєшся  поєднати  серце  з  розумом.
М'яка  подушка  кам'яною  глибою  зустрічає  голову
І  думки  з  іскор  спалахують  в  гостроверхі  полум'я  роздуми,
Якщо  серед  них  заблукаєш,  то  обпалишся  больно,
Настільки  боляче,  що  себе  уже  не  впізнаєш.  
Пересуваєшся  в  темних  порожніх  кімнатах  сторожко,
Стукіт  годинника,  як  кроки  назустріч  незнайомого,
Готовий,  нарешті,  сісти  за  стіл  перемовин  з  долею
І  спробувати  знайти  центр  дотику.
Багатьом  самотньо,  багатьом  холодно
І  лютий  місяць  поза  стінами  гуляє  у  повну,
Чому  ж  так  гудки  осідають  навколо  коротко,
Коли  намагаєшся  поєднати  серце  з  розумом.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717870
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.02.2017

Нажаль й в стосунках не варто показувати слабкість

Нажаль  й  в  стосунках  не  варто  показувати  слабкість
Свою  глибоку  і  щиру  любов,
Якщо  по  ту  сторону  завжди  закликатимуть  здатись
І  мовчатимуть,  коли  взаємності  жадатимеш  найбільше  всього.  
Темними,  тихими  ночами  сумбурно  спатимеш
Втрачаючи  розуміння  де  реальність,  а  де  сон
В  пам'яті,  те  що  не  скласти,  по  частинках  збиратимеш
І  об  ці  уламки  різатимешся  знов  і  знов.
Оголений,  адже  скинуті  всі  лати
Болюче  переповнений,  адже  не  сказав  стільки  всього,
Примарою  серед  живих  блукатимеш
І  не  впізнаватимеш,  те  що  колись  так  серцю  близько  було.
Звісно,  якщо  почуття  не  вб'є,  то  час  лікуватиме
Безцеремонно  заявить,  що  це  один  із  багатьох  урок,
І  в  спину  грубою,  могутньою  долонею  штовхатиме,
Господи,  аби  ж  це  був  сон.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717292
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2017

Простір кімнат вже не сприймає вуличний вітер

Простір  кімнат  вже  не  сприймає  вуличний  вітер,
Що  крізь  вікно  вривається  з  нічних  глибин,
І  його  запах  далеких,  степових  квітів
Похитує  навколишній  кам'яний  світ.  
Тримаюсь  за  гладкі,  пофарбовані  в  синє  стіни
Долоні  теплі,  насправді,  ж  я  горю,
І  запевняю  себе,  що  ноги  мої  сильні,  сильні
А  ні,  ось,  я  вже  підхоплений  почуттями  в  повітрі  пливу.
Свідомість  вуаллю  над  землею  лине
Ніжка  стола,  стає  стрункого  дерева  стеблом,
Настінний  годинник,  заливає  сонцем  кімнату,  наче,  рівнину
Й  старий  килим  робиться  зеленим,  трав'янистим  тлом.
І  цьому  видінню  я  вірю
Це  не  виснаженість  тіла,  не  сон
Це  моя  одна  із  тисяч  година
І  в  ній  як  і  в  інших  я  себе  знайшов.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717101
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2017

Ти замкнутий птах

Ти  замкнутий  птах,
Що  за  своє  життя  не  бачив  волі,
Очі  натикались  на  перепону  з  ґрат
І  на  присутній  за  ґратами  морок.
Бачив  дивні  видіння  в  снах
І  їх  неможливо  забути  вони  настільки  глибокі,
Тремтливою  рукою  картини  в  уяві  малював
І  від  їх  краси,  тобі  самому  ставало  боязко.  
Вітер  приносив  дивний,  дикий  аромат
Неприборканий,  і  незрозумілим  чином  серцю  знайомий,
Від  того  подуву  вітру  на  губи  падав  смак,
І  жагучий  буревій  розносився  тілом.  
Насправді,  десь  в  середині  ти  точно  знав
Про  золоте  сяйво  сонця  і  високі  простори,
І  хоча  крила,  ти  завжди  за  спиною  тримав,
Тебе  вміння  літати  не  позбавить  ніхто  і  ніколи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716706
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2017

Задоволені самотністю не говорять про це кожному

Задоволені  самотністю  не  говорять  про  це  кожному,
Не  вивертають  цю  свою  особливість  на  показ,
Не  заповнюють  час  інтернет  подорожами
В  пошуках  нових  знайомих  на  його  сторінках.
Гаряча,  чорна  кава  охолоджується  сонним  подихом
Темрява  нависла  й  пробігла  мурашками  по  руках,
Я  впевнений,  це  сигнали  страху  посилає  мозок
І  боїться  він  не  монстрів,  а  того  що  скажуть  почуття.
Для  кожної  людини  існує  більше  ніж  одне  сонце
Віднайти  його  можна  по  той  бік  в  очах,
Його  тепло  передається  так  ніжно  дотиком,
А  сяйво  душевним  злиттям.  
В  цю  ніч  дощ  через  вікна  в  дім  так  настійливо  проситься,
Гілляча  горіха  боляче  б'ється  об  дах,
Так  сильно  поряд  сонця  хочеться,
Обіцяю,  я  дбатиму  про  нього  і  даватиму  того  ж  самого  сповна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716504
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2017

На червонуватому обрії життя

На  червонуватому  обрії  життя
Куди  стікаються  глибокі  часу  ріки
Виринають  обличчя,  події,  слова,
Якими  одержимо  дихав  донині.  
Кров  щоденно  приносить  до  серця  азарт
Й  кидаюсь  у  вир,  де  залишаю  всі  сили,
Розбитий  все  одно  ночами  голодний  блукаю  в  снах,
Щоб  на  світанку  як  завжди  усе  забути.  
І  не  потрібно  великою  кров'ю  здобутих  багатств,
Речей  яких  цінність  тільки  очам  відкрита,
Знайомих,  з  якими  тонемо  в  порожніх  словах
І  не  в  змозі  одним  полум'ям  горіти.
Я  прагну  прожити  відображенням  в  очах
Бути  любимим  і  так  само  любити,
Готовий  перетерпіти  гіркоти  смак
І  знову,  знову  ожити.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716308
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2017

Повільно котитись вниз

Повільно  котитись  вниз,
Чи  одразу  стрибнути  з  обриву?
Пустити  море  сліз,
Чи  цілими  місяцями,  аби  втриматись  докладати  зусилля?
Любити,  але  боязко  тримати  в  собі,
Чи  відкинути  страх  і  бути  щасливим?
Сказати  в  обличчя  не  приховуючи  сліз,
Чи  сховати  образу  й  виносити  змія?
Ходити  все  навколо  туди  -  сюди,
Чи  бити  у  ціль,  де  сама  серцевина?
Довго  і  нудно  планувати  життя,  перебираючи  роздуми,
Чи  вже  зараз  розгорнути  на  повну  вітрила?
Ставити  запитання,  шукати  відповіді,
Чи  з'єднавши  свідоме  з  несвідомим  черпати  розуміння?
Блукати  очима,  тлумачити  сни,
Чи  вдихати  реальності  цілюще  повітря?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715588
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2017

Яскравого, витонченого кольору крові

Яскравого,  витонченого  кольору  крові
Несуться  пелюстки  троянд  поміж  двох  берегів,
І  їм  слідом  беззахисні  дівочі  сльози
Не  поспішають  розчинитись  і  опуститись  до  темних  глибин.
На  небі  давно  вже  зайшло  сонце
І  місяць  уповні  визирає  з  чорноти,
Й  падають  додолу  тіні  кволі
І  хилить  пишні  крони  дерев  в  боки.
Милозвучно  лунає  понад  річкою  слово  за  словом
Пісня  неприборканим  птахом  здіймається  у  вись,
Домівка  того  птаха  -  зорі,
А  його  царство  найпрекрасніші  уяви  сни.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714839
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2017

Той клаптик чистого, яскравого неба

Той  клаптик  чистого,  яскравого  неба,
Яке  застилають  хмари  з  далеких  країв
Птахом  свої  крила  розстеляє
І  його  пір’я  спадає  в  білу,  морозяну  ніч.
І,  назавжди,  рідна  батьківська  домівка  зітхає
Видихає  тепло  через  старий  димохід
І  на  самому  вершечку  горбка  зустрічає
Простотою,  здавалось,  своїх  суворих  стін.
Звідси,  наче,  на  долоні,  луг,  розпростершись  лягає,
Там  далеко  тече  річка  Стир
І  багатоповерхівками  місто  встеляє
Широкий,  плавний  небосхил.
Тут  розлогі,  мовчазні  дерева  мене  пам’ятають
Пам’ятає  земля  доторк  моїх  босих  ніг
І  збуджена  собака,  кидаючись  на  огорожу,  лає
І  пам’ятає,  як  я,  ще  малим  куйовдив  їй  шерсть.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714632
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2017

Не вб'єш ти мою віру в почуття

Не  вб'єш  ти  мою  віру  в  почуття,
Ніяка  твоя  підлість  не  закриє  моє  серце,
Не  осядуть  ношею  твої  випалені  слова
І  не  пронесу  крізь  життя,  твої  оманливі  очі.
Я  дякую  тобі  так  щиро,  як  дитя
Не  приховавши  в  своїх  грудях  жодних  емоцій,
Бажаю  тобі  солодкого  смаку  на  вустах
І  взаємної,  відвертої,  глибокої  любові.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713176
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2017

То каламутніє, то прояснюється небесна синь

То  каламутніє,  то  прояснюється  небесна  синь
Опадаючи  прозорими  пелюстками  на  землю,
Породжуючи  тихі,  спокійні  думки
І  розпалюючи  до  почуттів  потребу.
Сутінь  кидає  тінь  на  розгалужені  шляхи
Й  розпалює  внутрішнє,  аби  бачити  крізь  ночі  темряву,
На  ґрунтовій  дорозі,  я  повсюди  бачу  попередників  сліди
І  вони  ведуть,  хоча  вони  уже  далеко.
В  ногах  залишилось  так  мало  сил,
Навколо  підступно  сумнів  стягує  тенета,
Дорожній  пил  жадібно  вбирає  піт,
І  кожен  звивистий  підйом  насильницьки  збиває  дихання.
Відкриває  свою  браму  ніч
Брязкаючи  замком,  відлуння  якого  блукає  степом,
Чутно  той  звук  знов  і  знов
Світе,  ти  озиваєшся  до  мене  так  тепло.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712583
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2017

Світ, як магніт

Світ,  як  магніт,
Як  для  грудей  жаданий  подих,
Він  відкидає  приманливу  тінь
І  забирає  з  собою  свідомість.
Підбирає  для  кожного  серця  свій  ритм
І  заставляє  в  такт  танцювати  йому  ноги,
Він  підштовхує  схилити  голову  перед  ним
І  бути  слухняною  пташкою  в  його  долонях.
Добавляє  до  кольору  очей  домішки  землі,
До  їх  блиску  дзеркальне  сяйво  водойми,
У  рухи  тіла  видихне  буремне  вітерце,
Або  жбурне  всю  могуть  буревію.
Світ  сам  підкаже  мозку  міцне  слівце,
Коли  на  нього  почуватимеш  нотки  гніву,
Опісля,  в  міцні  обійми  з  розумінням  прийме
І  все  одно  не  послабить  дію  магніту.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710594
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2017

Сутінки згущають темні фарби

Сутінки  згущають  темні  фарби
На  вуличках  мовчать  ще  ліхтарі,
В  калюжі  плавають  сторінки  відомого  класика
І  чутно  над  ними  вітру  сміх.
Болотиста  земля  відлякує  романтиків,
Відлякує  їх  хода  важких  хмар,
І  ворон  все  не  втомлюється  каркати
І  дивно,  те  каркання  складається  в  слова.
Уже  завершує  небо  заходом  сонця  марити
Надходить  ніч  на  почуття  липка,
Вона  вміє  вуста  медом  -  щастям  мазати
А  вміє  стати  поперек  самого  горла.
Вона  запекло  попри  розум  буде  радити
Перечити  усім  догмам,
І  принесе  мною  загублене,  кимось  крадене,
Спокій  і  тишу  вдихне  знову  моя  душа.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710191
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2017

Змерзлими пальчиками по сніжинках

Змерзлими  пальчиками  по  сніжинках,  наче,  по  піаніно  
Вкладаючи  все  своє  внутрішнє  тепло  у  кожен  видих,  
І  всі  спогади  зараз  пролітають  примарами  мимо  
Не  збурюючи  більше  умиротворену  свідомість.  
Глибокі  сліди  замітає  снігом,  
Навколо  переплелось  біле  з  чорним,  
Губи  промовляють  слова  тихо,  сильно  
Заставляючи  від  збудження  стискатись  долоні.  
Хтось  з  прохожих  запитує  котра  година,  
Посмішка  змінює  обличчя  контури  
Питання  абсурдне  й  збиває  з  пантелику,  
Адже  зараз  це  щось  таке  чуже  й  незнайоме.  
Груди  коливаються  плавно,  рівно  
Їх  ритму  не  порушить  жодна  з  емоцій,  
Легкими  кроками,  наче,  по  повітрю  
Наче,  понад  вічними  зорями.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708508
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2016

Я прагну любові

Я  прагну  любові
Не  боячись  ні  зради,  ні  брехні,
Я  просто  не  вірю  на  слово
Дії  і  очі  все  скажуть  самі.
Ні  не  набридли  самотні  ночі,
Не  набридли  буденні  й  тягучі  дні,
Я  просто  прагну  любові
Так  просто  як  дихають  груди  мої.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705818
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2016

Спогад мого дитинства

Спогад  мого  дитинства,
Як  сірник  запалений  в  долонях
Вітер  хилить  полум'я  все  нижче
І  я  стараюсь  не  помічати  давно  пройденого  болю.
Чорне  згарище  димиться
В  ньому  задихаюся  поволі
Пам'яті  серце  боїться  
А  розум,  наче,  отримує  задоволення.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701596
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2016

Палають вогненні язики

Палають  вогненні  язики,  
Облизуючи  швидкі  темні  хмари,  
І  не  перепона  їм  гори  та  ліси,  
І  не  перепона  моря  та  океани.  
Хаос  стихій  захопив  світ,  
А  також  хвороби,  голод,  війни  
Й  буревії  злих  почуттів  
Свистять  нестримними  вітрами.  
В  наших  грудях  сила  тих  вітрів,  
Кожен  подих  вливається  в  загальний,  
Кожна  думка  іскриться,  димить  
Спалахуючи  в  нову  реальність.  
Ми  ненависті  творці,  
Так  само  любові,  щастя  та  радості,  
Між  собою  брати  і  сестри  
Від  ворожнечі  самі  ж  страждаючи.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700985
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2016

Ми самі себе прокляли

Ми  самі  себе  прокляли,  
Своїми  думками,  вчинками,  словами  
І  псують  життя  нам  не  стільки  вороги,  
Наскільки  власноруч  проблем  шукаєм.  
І  горя,  напевно,  скуштували  всі  
Гіркоту  сліз  досхочу  пізнали,  
Проте,  коли  болить,  то,  здається,  що  найбільш,  
Здається,  що  в  світі,  ще  так  не  страждали.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698044
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.11.2016

Тонка, майже, невидима нить павуків

Тонка,  майже,  невидима  нить  павуків  
Створювала  дивне  плетиво  з  волоссям,  
І  навколо  розлігся  старий,  дрімучий  ліс  
В  стовбури  якого,  навіки,  оселилась  осінь.  
Кроки  заглушував  неприборканий  серця  ритм,  
Що  як  дикий  кінь  пустився  галопом,  
І  його  могутні  копита  наздоганяли  ніч  
А  грива  ще  досі  палахкотіла  в  барвах  сонця.  
Вибравши  цей  шлях  я  оступитись  не  міг,  
Звернути  в  бік,  означала  вірна  погибель,  
Позаду  гарячий  попіл  в  спину  бив  
І  промовляв,  що  повернутись  вже  неможливо.  
Самотній,  я  розцілував  би,  навіть,  свою  тінь  
Але  і  її  відігнав  в'язкий  морок,  
З  грудей  вирвався  напівбожевільний,  химерний  спів  
В  якому  я  радів,  що  приймаю  свою  долю.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693655
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2016

Хотів внести в стосунки прозу

Хотів  внести  в  стосунки  прозу,
Щоб  не  згоріти  в  почуттях,
Адже  волав,  навіть,  обпалений  мозок
А  серце...  серце  осіло  попелом  на  твоїх  губах.  
І  коротко  звучав  твій  голос
Холодно,  як  осінь,  як  зима
А  далі  гірше,  далі  морок
І  жахливу  порожнечу  вловлює  рука.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693454
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2016

Залізо - бетонний гігант

Залізо  -  бетонний  гігант  
Велетень  під  безмежжям  неба,  
Його  широкі  плечі  сягають  хмар  
А  очі  сліпить  яскраве  сонце.  
Він  має  невибагливий  смак  
Його  мучить  зажерливий  голод  
Не  знає  він  спокою  в  руках  
Погрузли  у  втомі  його  ноги.  
Лихоманить  могутнє  тіло  час  
Ранить  зсередини  власний  же  мозок  
І  розривають  в  сторони  мінливі  почуття,  
І  шепоче  брехливі  слова  -  гордість.  
Він  землі  розбещене  дитя,  
Що  безтямно  поглинулось  грою,  
Йому  б  уже  отямитись  пора,  
І  почути  батьківське  слово.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689680
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2016

У посмішці шукав я сум

У  посмішці  шукав  я  сум
І  бачив  всюди  тінь  я  болі,
Здавалось,  сама  доля  не  покладає  рук
І  сипле  у  кожне  життя  побільше  горя.  
Правда,  вготовано  нам  невблаганних  мук
І  тіло  наше  буде  кволим,
Удари  серця  перекрикує  життя  мінливого  гул
І  часто  серед  емоцій  непогода.
Ну  й  що  ж?!  Така  вже  нашої  долі  каламуть,
Такий  лик  земного  шляху.
Наперекір  всьому,  в  тому  обличчі  я  потонув
У  тих  очах,  що  гіпнотично  сліплять  мозок.
І  блиск  зіниць  натхненням  розітнув
Стер  всю  пригніченість  у  порох,
Й  на  повні  груди,  я,  наче,  могутній  колос,  вдихнув
І  видихнув  тихе  зітхання.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687425
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2016

Здоров'я би

Здоров'я  би,  здоров'я,  здоров'я
Тілесному  храму  -  цілющого  сонця,
Щоб  в  забутті  танула  кожна  хвороба,
Щоб  високо  і  яскраво  горіло  серця  полум'я.
Здіймались  просторо  і  вільно  груди,
Аби  переповнювала  сила  ноги  і  руки,
Біль  не  приносив  нестерпної  муки,
Життя  в  тілі  відгукувалось  щасливо  і  лунко.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684500
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2016

Спека, сонце, неймовірно чиста блакить

Спека,  сонце,  неймовірно  чиста  блакить  
Навколо  родюче  поле  
Й  обрій  прозорим  полум'ям  палахкотить  
Розмиваючи  простору  кордони.  
Засушливу  землю  обробляє  згорблений  чоловік  
Вкладає  в  неї  серце  змучена  жінка  
І  величезний  ворон  на  віддалі  сидить  
Спостерігаючи  вже  вдосталь  довго.  
Мріють  жінка  та  чоловік  про  ніч  
Про  бліду  місячну  прохолоду  
Коли  мозолиста,  спрацьована  шкіра  долонь  
Зможе  обійняти  стан  своєї  любові.  
Швидко  несеться  життя  в  такі  дні  
І  в  цьому  відшукується  своя  насолода,  
Але  ж  скільки  тих  молодих  літ?  
І  скільки  на  двох  вготовано  спільного  сонця?  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684182
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2016

Я місто покидав в обід

Я  місто  покидав  в  обід
Мені  в  очах  стояли  багатоповерхівки
Невеличкий  вже  постарілий  міст
І  до  церков  кам'яні  доріжки.
Поряд  у  вагонні  хтось  курив
Хтось  розмовляв  усе  палкіше
А  я  нерухомо  застиг
І  наші  погляди  з  чотирилапим  пересіклися.
Він  сумно  голову  похилив
Хвостом  збиваючи  пилюку
Мені  здалось,  що  цей  дворняга  тремтів,
Або  ж  це  я  пустив  сльозу  розлуки.
З  нашого  знайомства  пройшло  двадцять  хвилин
Я  погладив  м'яку  шерсть,  він  облизав  руки,
Мене  далеко  несли  колії  тепер
А  його  тримав  перон  під  білим  небом.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683524
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2016

…

Полум'я  життя  затьмарить  сонце,
Воно  вище  відомих  світові  вершин,
Просторіше  за  ту  відстань,  яку  може  осягнути  око,
І  глибше  усіх  разом  взятих  глибин.
Бентежно  намагається  пізнати  його  мозок
Вслід  тіло  дихає,  відчуває,  тремтить
Весь  світ  навколо  переходить  з  одного  в  інше,  минає
Любить,  ненавидить,  голосить.
І  ні  на  мить  те  полум'я  не  гасне
Не  турбує  його  спокою  жодний  буревій,
Відгукується  зорепадом  рясно
Нерухомою  пустелею  мовчить.
Життя  поєднує  всіх  і  все  разом,
І  роз'єднує  в  ту  ж  саму  мить,
Можна  забутись  і  бути  нещасним,
А  можна  й  собі  запалитись  для  всіх.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683173
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2016

Холод дощових вечорів

Холод  дощових  вечорів
І  повний  місяць,  як  тло  розставання,
Він  білий,  бідний,  зовсім  зблід
Застиг  у  довгих  чеканнях.
В  цю  ніч  поривчастий  вітер  мій  гід
Він  пронесе  мене  безлюдними  степами,
Аби  отямитись  я  зміг
І  зовсім  не  розтратити  життєвого  запалу.
А  на  ранок  туман  припаде  до  ніг
І  буде  все  як  звичайно,
Пронесеться  ще  один  рік
Прожитий,  то  відсторонено,  то  палко.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659856
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2016

Що згубило молодість твою?

Що  згубило  молодість  твою?
Нервова  та  зрадлива  твого  серця  половинка?
Важка  робота,  кропітке  навчання,  соціум?
Чи  страх,  зневіра,  болісне  мовчання?
І  що  заставило  тебе  поглинутись  у  сум?
Ти  як  п'яничка,  що  не  піддається  лікуванню,
Ночами  не  відчуваєш  власних  рук,
І  бентежно,  гірко  засинаєш.
Вдаєш,  що  гамірний  темп  життя  -  твій  друг
А  самотність  -  ворог,  і  ніяк  не  правдивий  вчитель,
Тобі  замінює  себе  довколишній  люд,
Стаєш  пом'ятим  папірцем  піддатливим  вітру.
Мені  не  вгнатись  за  тобою,  почуй!
Ти  у  власному  проклятому  колі,
Ти  єдиний  маєш  для  порятунку  ключ
Вирватись,  до  снаги,  тільки,  твоїй  волі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658694
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2016

Варто спинитись

Варто  спинитись,
Мовчки  й  бездумно  прожити  хвилину,
Слухати,  відчувати,  дивитись
Не  затримуючись  ні  на  чому.
Нарешті,  дати  спокій  тілу
Воно  вдихне  на  повні  груди  
Й  саме  дістанеться  до  того  ритму,  
Коли  без  зусиль  позбавиться  напруги.
Дати  команду  думкам:  "Вільно"
Нехай  легко  вони  проминають  свідомість,
Адже  з  ними  боротись  -  дурно,
Можна  просто  заглянути  за  їх  ширму.
Душевній  болі  подарити  усмішку,
Подарити  ворогам  найгарніші  своєї  уяви  квіти,
Наперекір  всім  бідам  радіти,
Спинившись,  прожити  хвилину.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658195
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.04.2016