| Сторінки (1/2): | « | 1 | » |
Минають дні , летять роки,
В моєму серці знову ти.
І знову тихий теплий день…
Знайомий , старий мов лавка пень.
Сиджу і згадую дитинство,
коли не було меж й кордонів,
не було в відстані законів,
ми були нерозлучні друзі
в приємному і в радісному крузі.
Змінився світ , а мені вже скоро
дванадцять літ.
Щось сталося , і ти далеко,
В щасливих спогадах раптово смеркло.
Ми бачимось все рідше й рідше,
А мені від того все гірше й гірше.
Ти будеш в пам’яті моїй завжди.
Бо ми ж друзі навіки.
03.2011р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297655
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.12.2011
Це був сонячний травневий ранок. Синє небо вкрило зелену уквітчану землю. Поміж листочками поодиноких дерев, які росли в степу, ледь-ледь виглядав лагідний промінь сонця. В спекотні дні саме тут ховалися від жаркого сонця та трохи відпочивали подорожуючі та всі жителі степу. Взагалі про цей степ мало хто знав , про нього ходили лише легенди, що ніби тут квіти оживають. Ось тут і жила собі ромашка. Маленька, білява, з жовтою голівкою на зеленому стеблі вона була справжньою красунею та прикрасою степу. Але вона не раділа білому світу і була невдячна природі за свою зовнішність та життя в степу. Ромашка хотіла жити в саду серед придворних квітів-троянд, та й самою бути трояндою і бути вбраною в пишні червоні пелюстки.
Так і сьогодні ромашка роздумувала , як свою мрію перетворити в реальність , аж раптом вона опинилась в маленьких руках дівчинки.
- Відпустіть мене, будь-ласка!- промовила ледь-чутно квіточка.
- Ти вмієш розмовляти?- здивовано спитала дівчинка.
- Це ж степ, тут всі квіти розмовляють,- відповіла обурено ромашка.
- Отже він справні існує……
- Звичайно ,що існує! А тепер відпустіть мене ,будь-ласка, на землю, бо мені потрібно попасти в сад.
- А я місцева жителька села, що знаходиться поблизу цього степу. До речі , мене звуть Марійка, а коло нашої хатини є сад. Хочеш я тебе туди віднесу?
- А ти мені не причиниш зла?- недовірливо запитала ромашка.
- Ні , я люблю квіти. Я тебе акуратно витягну з корінням і ти не зів’янеш.
- Ну тоді рушаймо.
Так ромашка та Марійка вирушили до чудесного саду, де жили троянди. Через деякий час вони прибули до села. Дівчинка посадила квітку в бабусиному саду , полила її водичкою і та відразу ж пустила коріння. Невдовзі ромашка стала оглядатися навколо і побачила двох троянд. Ці двоє рози здавалися ромашці найкрасивішими квітами, яких вона коли-небудь бачила. Троянди були вбрані в розкішні пелюстки. Одна з них була в яскраво-червоному вбранні, інша-в білому,мов сніг. Їхній чарівний аромат додавав саду ще більшої краси. Троянди про щось між собою розмовляли сміючись , а коли одна з них побачила ромашку, то їхній сміх переріс в регіт. Вони зневажливо дивилися на ромашку і хотіли над нею поглузувати. Ці дві пихаті дами вважали , що польові квіти нижчі та гірші за садові.
- Добрий день!- привіталася квітка зі степу.
- Ти хто така, злидарко? – грубо відповіли їй троянди.
- Звідки ти чужоземко? І як ти насмілилася ввійти в цей сад?
- Мене принесла сюди дівчинка Марійка з степу, бо мені дуже захотілося оселитися тут
- Червоно трояндо,- сказала біла троянда,- навіщо ми розмовляємо з цією жебрачкою?Ми ж маємо честь та гідність! Ходімо звідси!
Гонорові троянди пішли собі геть, а ображена та розгублена ромашка стояла собі на місці і не знала що їй робити. Пізніше вона побачила півонії , тюльпани, орхідеї, гладіолуси та багато інших жителів саду, та тільки вони так само, як і троянди грубіянили їй і не приймали її до себе. Гірко та сумно стало на душі ромашці. Вона почала згадувати своє життя в степу. Як вона співала пісні зі своїми подругами, польовими квітами, а під музику вітру вони танцювали танок. І тільки зараз вона зрозуміла як радісно жилося їй там. І від цього суму змарніла її жовто-біла голівонька, а листочки її пожовтіли. Почала в’янути ромашка і невідомо чим би це все завершилось, якби одного дня чужоземка не побачила квітку, яку неодноразово зустрічала в степу. Це була кульбаба. Вона з сумом глянула на ромашку.
- Добрий день!- привіталася ромашка,яка вже й не сподівалася зустріти тут свою землячку.
- Здраствуйте,добродійко,- відповіла кульбаба..- Як ви тут опинилися?
- Та , набридло було жити мені в степу, і я попросила дівчинку перенести мене сюди.
І ромашка розповіла їй про своє життя в саду.
- А як ви тут опинилися?- поцікавилася ромашка у кульбаби.
- В мене подібна історія,я родом з поля. Мені також захотілося побачити жителів саду. А мушу вам сказати , я вмію літати У мене жовта голівонька через деякий час перетворюється на сріблясту кулю. Тоді я стаю легкою , вітер мене піднімає і я мандрую світом.
- Як я хочу додому, в степ! Там завжди мене підтримували, а тут…
- В мене теж саме…Тут неможливо нам жити. Потрібно стати або таким самим грубіяном, або накивати п’ятами.
- Ні, - заперечила ромашка,- я не хочу бути такою брутальною, як жителі саду.
- То чому ж ви не повертаєтесь додому?- спитала кульбаба.
- А ви?
- Я не можу. Річ в тому ,що я сильно посварилася з польовими квітками і тепер мені соромно повертатись додому. То чого ж ви не підете?
- Я не знаю дороги назад. Мене ж дівчинка Марійка сюди перенесла , а дороги я не запам’ятала.
- То попросіть її , щоб вона вас знову віднесла в степ.
- Справді,- відповіла ромашка,- і чому ж мені ця ідея раніше в голову не приходила.
Так кульбаба та ромашка вирушили до Марійки. Та їх чекала невдача. Дівчинки вдома не було , так як вона приїжджала до бабусі в гості на літо , а зараз вона повернулася жити в місто до батьків. Квітки були в розпачі. Але вони втішали один-одного і підтримували одне-одного проти нападів гарних, але дуже нахабнів квітів з саду , так я вони встигли за цей короткий час дуже здружитися.
Та в будинку залишилася бабуся дівчинки. Одного теплого літнього вечора вона сіла на причілку в'язати своїй онучці светр на зиму. В цей час ,поблизу ромашка з кульбабою ділилася думками, що їм далі робити та як бути. Та на їхній подив, в бабусі був гарний слух і старенька почула їхню розмову . Вона ,з дитинства, вірила в усілякі прикмети, забобони, легенди, добре розбиралася на травах, тому не здивувалася , що квіти розмовляють.
- Добрий день!- звернулася до друзів бабуся, - я звичайно не люблю і ніколи не підслуховую чужі розмови, та ви так голосно розмовляли, що вас неможливо було не почути. Вибачте , що втручаюся, але думаю, я знаю чим вам допомогти. Моя прабабуся дала мені колись золоте яблучко. Воно може відвести будь-кого в бажане місце. Візьміть його і ви потрапите на батьківщину.
Ромашка та кульбаба навіть не очікували що вони зможуть таким чином знайти дорогу додому. Вони з вдячністю взяли золоте яблучко від бабусі та подякували їй. Дорогу назад вони вже зможуть знайти, але як же їм пересуватися? Тоді кульбаба сказала своїй подружці:
- А знаєш, як ми вчинимо з тобою. Незабаром я знову перетворюся в сріблясту кулю , і стану легкою. Тоді ти ціпишся за мене листочками, вітер подує і я віднесу тебе в степ. А потім повернуся назад.
- Чому назад?- здивувалася ромашка, - хіба ти не хочеш додому?
- Хочу , дуже хочу, але мені соромно повертатися додому. Адже ти забула,що я дуже посварилася з своїми близькими та друзями.-з сумом відповіла кульбаба.
- А ти попроси в них вибачення. Я впевнена , твої друзі тебе люблять і сумують за тобою, вони обов’язково тебе пробачать.
- Ти так думаєш? Гаразд, я спробую,- погодилась кульбаба, адже вона так як і ромашка , дуже хотіла додому.
Через певний час , друзі дочекалися , коли кульбаба перетворилася на сріблясту кулю. Подув вітер. Кульбабу піднесло в повітря, а ромашка мерщій вчепилася за неї своїми листочками. Тоді вони кинули на землю золоте яблучко і побажали потрапити додому. Чарівне яблучко покотилося по стежині, а квітки полетіли за ним. Нарешті ромашка побачила знайому траву, поодиноке дерево, широкий степ. Неможливо передати, як зраділа вона, побачивши свою домівку . Приземлившись на землю, вона побачила своїх подруг, які їй дуже зраділи. Радість її була безмежною, ромашка обняла свої подруг і вони затанцювали танок , коливаючи своїми голівками під музику вітру. А кульбаба продовжила свою подорож далі.
-Бувай. Я ніколи тебе не забуду!
-і я тебе – відповіла ромашка.
Друзі попрощалися , пообіцявши коли-небудь зустрітися знову. Вони були щасливі, адже немає кращого кутка на планеті, ніж рідний дім.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297653
рубрика: Проза, Казки, дитячі вірші
дата поступления 03.12.2011