Павлусик-Кузмяк Олег Мико

Москаль

І  знову,  брате  мій,  москаль
Плюндрує  рідну  Україну,  
І  гусениць  скрипуча  сталь
Вклада  синів  у  домовину.

Однак  не  диво  це,  історію  згадай
Ще  перший  князь  країни  Моксель,  
Коли  ще  навіть  не  вродивсь  Мамай,  
З  церков  Русі  ікони  вже  виносив.

А  звали  ж  злодія  Андрієм  Богомобським,
Та  що  ж  і  в  старину  любити  теж  сарказм.
Однак  платили  ми  за  нього  життям  людським,  
Забувши  про  "братєніка"  маразм.

І  потім  часто  забували
Що  помісь  угро-фінів  і  татар
Московщину  століттями  кували,
Й  Росія  враз  з'явилася  з  тартар.

А  суть  та  сама,  брате,
Москаль  і  в  Африці  -  москаль.
Уміє  тільки  грабувати
І  ліз  би  він  "куда-то  вдаль".

А  про  своє  не  дбає,  ні,  не  дбає.
Захланність  не  спроможний  зупинить.
Все  про  імперії  "мечтает",
А  нарід  їх  у  мороці  гибить.

Й  гибітиме,  бо  він  до  того  звик
Й  душа  у  нього  рабська.
Йому  би  "водкі  на  язик".
"А  жизнь  била  і  будєт  гадска".

А  ми  ж  чого  розкрили  рота?
Нам  "вішають  лапшу",  а  ми  і  мовчимо.
Гнобила  нас  і  гнобить  ця  сволота.
Урок  ніяк  не  завчимо.

Не  буде  з  нього  брата,  ні,  не  буде,  
Сховай  надію  і  забудь.
Коли  історію  свою  ховають  люде,
Не  дасть  їм  Бог  щасливу  путь.

Тож  не  годуймо  вовка,  
Бо  все  одно  втече  в  тайгу.
Бо  ж  це  про  Путіна  промовка,
Та  про  розбійника  Шойгу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=566920
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 15.03.2015

Наш поступ

Живи  вічно  моя  земле,  -
Моя  Україно.
Йди  дорогою  своєю
Вперед  незупинно.
Хай  ніхто  тебе  не  зверне
З  тої  дороги,
Що  тобі  накреслив  Господь,
А  раніше  боги.
Хай  молитвою  моєю
Скресне  незабутнє.
Хай  омиє  душу  гордість
За  минуле  сутнє.
Не  пристало  нам  братове,
Голову  хилити.
Одягнімо  все  святкове,
Щоб  красивше  жити.
Щоб  продовжить  
Наші  мандри
З  сивини  в  прийдешнє.
Нехай  стеляться  меандри,
Та  пісні  сердечні.
Хай  сопілка  із  Мізину,
Кастаньєти  з  кості,
Поведуть  нас  далі  й  далі,
У  добру  годину.

Кажуть,  Африка  зродила
Нашого  прабатька.
Ну,  а  потім,  мабуть,  жінка
В  дорогу  підбила.
Мандрували,  ген,  світами,
Горами,  долами.
Зупинились  над  Дніпром,
Вражені  садами.
Мать  припав  їм  до  вподоби
Степ  широкий,вольний
І  Дніпро,  мов  океан,
Й  отари  худоби.
Кажуть:  -  Вийшли  ми  із  раю,
До  раю  й  пристали.
У  ліску,  чи  у  гаю
Землянки  копали.
Інші  в  кручах  над  Дніпром
Рили  собі  нори.
Заглядали  в  далечінь,
В  степові  простори.

Йшли  роки,  десятиліття,
Летіли  століття.
Розходилися  роди
В  далі  неозорі.
Йшли  до  моря,  до  Карпат,
Ген,  аж  на  Балкани.
Йшли  на  північ.
Чом  би  то?
Гибли  холодами.
Розселилися  ген-ген
В  горах,  над  морями.
Забували  звідки  йдуть.
Знали,  що  від  Мами.
Звали  Ненькою  Й  зовуть
Її  неозору.
Знали  ріки  там  пливуть
Широкі,  прозорі.
Маки,  маки  там  цвітуть
У  широкім  полі
І  трава  там  ковила  -
Море  в  суходолі.
А  черешні,  Боже  милий!
Краса  несказана.
Брали  зернятка  з  собою,
Як  казала  Мама.
В  усім  світі  розсіяли,
Плекали,  ростили.
Кохалися  в  цвіті  білім,
Наберались  сили.

Мали  все  -  волів  і  коней,
І  малу  худобу.
Ниву  зерням  засівали,
Та  ловили  рибу.
Плуга  хтось  з-між  них
Придумав,колеса,та  фіру.
Не  скупились  на  пожертви
Богам  на  офіру.

Не  терпіли  над  собою
Ніякої  влади.
Було  це  у  крові  нашій,
Однак  мало  вади.
Лише  волхвам  довірили  
Керувать  собою.
Коли  ж  ворог  нападав,
Ставали  до  бою.
Мужні  були  у  бою,
Та  все  ж  програвали.
Ніби  були  заодно,
Ватажка  не  мали.

Поступово  об'єднались
В  роди  та  племена.
Вибирали  вже  князів.
Давали  імена.
Того  Смілим  нарекли,
Того  Данком  звали.
У  походи  з  ними  йшли,
Голови  схиляли.
Відганяли  ворогів  -
Знову  віче,  віче!
Тепер  рівні  ми  усі,
Князю-чоловіче.
Шия,  бач,  не  гнеться  знову.
Не  життя  без  волі.
Та  й  без  пана  хліб  уродить
У  широкім  полі.
Та  траплялись  між  князів
Паничі  затяті.
Грабували  вольний  люд,
Мов  нічнії  таті.

Вже  й  державу  утворили.
Тримали  дружину,
Та  не  втримати  в  покорі
Вольную  людину.
Не  окинеш  оком  владним
Державу  безкраю.
Схаменулись,  а  в  пониззі
Козаки  гуляють.
Утворили  в  Лузі  коша,
Сусідів  воюють.
Між  походами  всі  вільні,
У  вуса  не  дують.
Козаками  нареклися,
Оселедця  носять.
Кошового  вибирають,
Керувати  просять.
Як  не  впорався  -  безжально
З  посади  скидають.
Свій,  звичайно,  козарлюга,
Та  жалю  не  мають.

Інші  плем'ям,  чи  родами  
Йшли  шукати  долі.
Осідали  й  городами
Селились  на  волі.
Забрели  за  Піренеї,
За  Альпи,  пустелю.
Вольні  люде,  не  плебеї.
Знов  плювали  в  стелю.
Нарекли  міста  і  ріки
Рідними  йменами.
Оселилися  ж  навіки,
Все,  немов,  у  Мами.
(Вчені  голови  ломають:
"На  якій  це  мові?",  
Бо  вкраїнської  не  знають
Мужі  безголові.).
Йшли  все  далі  у  світи,
Творили  держави.
Далі  ще  б  кудись  іти,
Та  куди  вже  далі?
Всюди  сіяли  хліби,
Та  рідную  мову.
Їх  богами  нарекли
Святою  корову.
(  І  з'явився  "враз"  санскрит,
Неначе  олуда.
Українська  в  нім  звучить
І  всі  карти  пута.)
Ох,  ти  ж,  воленько  свята,
Русине  завзятий.
Розселились  -  тут  світа,
Там  лягають  спати.

Промайнули,  наче  дні
Століття,  століття.
Залишилися  пісні,
Пройшли  лихоліття.
Скільки  б  то  ще  розказали
Про  нас  старі  книги,
Та  на  кострищах  палали
З  Африки  до  Риги.
Не  могли  знести  плебеї,
Як  вчили  їх  жити.
Щось  взяли  з  науки  сеї,
"Та  як  з  таким  жити?"
Зберегли  усе  ж  на  Сході
Ригведу,  Авесту.
Гімни  ж  склали  у  поході
На  Схід  в  Піднебесну.
З  покоління  в  покоління
Гімни  заучали.
Зберегли,  немов  насіння
І  нам  передали.
В  гімнах  Арьї  розказали,
Як  ішли  іх  раю.
Оріаною,  бач,  звали.
"Краю,  рідний  краю",
Мову  Орія  зовуть
Індійці  понині.
В  білих  мазанках  жиють,
У  рідній  хатині.
Залишили  в  книгах  древніх
Опис  Батьківщини.
"Та  ж  немає  ознак  певних"-
Кажуть  вчені  нині.
Не  второпать  недолугим,
Як  то  мова  наша,
Із  конем,  зерном  і  плугом,
Осіла  в  піддашу.
Під  Памир  ген-ген  осіла
В  мазанках  біленьких
І  дівчат  там  наших  сила,
В  вишивках  рідненьких.
І  не  чорні,  бач,  індійки,
А  смуглі  дівчата.
Хоч  часу  майнуло  стільки,
Що  й  не  зрахувати.
Не  пристало  нам  встидатись,
Роду  наш  великий.
Час  за  руки  нам  узятись,
Любитись  повіки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442863
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 12.08.2013

Ярмарок у Каховці

Було  мені  років  п'ятнадцять.
Кінця  вже  серпень  добігав.
А  щоби  в  школу  в  щось  убраться,
-  Поїдь  на  ярмарок,-  хтось  мамі  підказав.

Халепа  була,  що  й  казати.
Я  ріс,  неначе,  очерет.
І  як  не  бідкалася  мати,
Та  виліз  зад,  та  й  і  перед.

Стали  малі  вже  шаровари,
Що,  бач,  спасали  в  духоту,
Та  й  і  вони  не  діставали
До  кісточок,  хоч  мали  мести  пилюгу.

За  них  спасибі  водіям,
Що  про  козаків  пригадали.
Із  ситцю  шаровар  понашивали.
Самим  не  паритись  і  приклад  нам.

І  пішла  мода  по  селі.
Усі,  кого  хлопами  називали,
У  шаровари  повлізали,
Хоч  дай  іще  по  булаві.

Спасибі  їм  легким  й  дешевим,
Та  всьому  є  свій  сенс  і  час.
І  парубкам,  і  першачкам  сопливим
Подай  штанці,  щоб  не  сміявся  клас.

То  ж  на  директора  натисли  жіночки,
Що  б  у  неділю  дав  машину.
У  кузові  поставили  лавки
І  ген  у  степ  у  раннюю  годину.

Гай,  гай,  Каховка,  де  ти?
Дорога,  наче  скло,  та  в  кузові  трясе,
А  холод  під  одежу  пха  лабети
Й  роса  холодна  враз  накрила  все.

Ловили  дрижаки,  тулилися  укупу.
Загрітися  однак  надії  не  було.
І  раптом  хтось,  немов  у  хриплий  рупор:
-  Била  мене  мати...,а  далі  загуло.

А  потім  ще  і  ще  й  не  цокотіли  зуби,
Лиш  пісня  по  степу  під  місяцем  пливе.
Усмішка  красила  жіночі  губи,
Й  ГАЗон  на  ямах  не  трясе.

Аж  гульк,  -Диви,  Каховка!
Містечко,  так,  та  все  ж  мале,
Однак  на  ярмаркові  й  голка,
Мабуть  на  землю  не  впаде.

Бурлить,шумить  і,  Господи,  кричить,
Блага  купить  жіноча  рать,
А  чоловіча  -  з  ранку  пить,
Горілку  й  пиво,  й  споминає  мать.

Однак  забудемо  про  них,
Бо  зазива  красна  кобіта
До  пиріжків  гарячих  і  смачних.
І  ряжанка  рожева  вже  налита.

Ото  вже  збили  ми  оскому
На  ряжанці  й  горячих  пиріжках,
Та  так,  що  й  повернувшися  до  дому,
Усе  бурчала  ряжанка  в  кишках.

А  ярмарок  все  кликав  далі  й  далі
Й  здавалося  не  буде  і  кінця.
Нас  підхопило  й  на  людському  валі
Носило  між  рядами,  мов  трісця.

І  випхало  аж  там,  поміж  худобу.
Тут  було  вільно  й  пахло  молоком.
І  мало  хлопство  тут  людську  подобу,
Однак  смерділо  і  л...ном.

Тут  хрюкало  і  мекало  й  ревло,
Й  хвостами  хвицяло  зіваку,
І,  справді,  подивитись  тут  на  що  було,
І  налигач,  не  раз,  упхнули  в  руку.

Та  не  купили  ще  штани,
І  треба  повертати  в  гущу,
Однак  побачили  враз  ми  -
Везуть  на  возі  рибу  великущу.

"О  Боже,  чудасія,  та  й  усе!"
Звисає  хвіст  поза  мажару,
А  голову  ж  на  передку  трясе.
Лежало  їх  усього  з  пару.

Пороззявляли  ми  роти.
Усе  питали:  -Що  за  риба?
Казали  в  натовпі:  -То  щупаки,
Та  не  бреши,  яка  ж  це  риба.

-  Скажіте,  дядьку,  що  за  риба?
Мо,  то  карась?  -  п'яненький  белькотав.
Вхопив  за  хвіст  і  за  мажарою  подибав.
А  що  за  риба,  так  ніхто  і  не  вгадав.

А  ми  потрапили  у  ряд  молочний
І  торгували  тут  гладенькі  жіночки.
Хапали  нас  очима  в  паволоці,
Одягнуті  у  білі  запаски.

-  Ах,  молоко,одна  сметана!
-  А  масло,  гляньте,  смакота!
-  Беріть  у  мене  ряжанка  рум'яна!
Ах  творіжок,  мов  Арарат-гора!

Тікали  ми  подалі  від  спокуси.
Казала  мама:  -Проїмо  й  штани.
Забігли  ген,  а  там  качки  і  гуси,
І  кури  голі  геть,  і  ноги  догори.

А  далі,  мати  рідна!,  поросята
На  тацях  й  рильця  не  в  пушку.
Рожеві,  наче  ті  дівчата.
А  далі  риба  смажена  й  таранька  у  мішку.

А  далі  -  пиво,  пиво!
Навколо  хлопів,  наче  мух.
В  уборочну  на  поле  б  теє  диво,
Та,  мабуть,  збило  б  це  планети  рух.
 
"Ходімо,  синку,  бо  зостанешся  безштаньком,
Та  й  сонце,  ген,  дивись,  і  зовсім  на  верху"
Полізли  в  гущу  за  якимось  дядьком,
Та  вперлися  в  стіну  людську,  глуху.

Довгенько  ліктями  дорогу  прокладали.
Дісталися  нарешті  у  той  ряд,
Де  всяке  шмаття  продавали.
"Де  ж  тут  штани,  не  розбере  і  кат"

Однак  знайшли,  лежало  їх  нівроку.
Усе  "сам  ший",  та  то  вже  не  біда.
Ще  можна  було  їх  узять  у  руку,
А  от  примірять  -  "нікогда"

Як  не  тягнула  мама  їх  до  п'ятки,
А  наперали  так,що  й  Боже  мій.
Нарешті  зміряла  шматком  мотузки,
Що  дома  нею  зміряв  зріст  я  свій.

"Не  дорого  й  дали"  -  казала  мама.
тепер  щось  купимо  із  їди.
Та  з  грішми  була  справжня  драма  -
То  ж  ліверної  ми  купили  ковбаси.

Та  то  пусте,  я  тішився  штанами,
А  ще  ж  сандалі  взяли  із  свині.
Й  не  було  в  світі  кращої  від  мами,
Так  ярмарок  сподобався  мені.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442667
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 11.08.2013

Бій під Хотином

Притих  Хотин,  до  відсічі  готовий,
В  церквах  священників  промови.
Дзвенить  за  мурами  церковний  дзвін.
Всіх  на  молитву  кличе  він.

І  поклякали,  хто  у  церкві,  хто  у  полі.
Тепер  усе  у  Божій  волі.
То  ж  треба  серце  укріпить,
Що  за  Вкраїну  так  болить.

Творят  молитву,  всяк  свою.
І  тихий  шепіт  лине  степом,
І  кожен  звитяги  в  бою
У  Бога  просить  над  поганом.

Та  раптом,  гуркіт  від  гармат,
Невчасно,  нагло  обірвав  молитву.
Тепер  кріпись,  козаче-брат.
Час  на  молитву,  час  на  битву.

Гармати  гупають,  мов  грім.
Тріщть  завзято  фальконети.
Між  свистом  ядер,  церкви  дзвін
До  бою  кличе  всіх  вставати.

Прасують  ядра  насип  і  вози.
Летять  колеса  у  повітря.
Ломаються,  мов  прутики  лози,
Дуби  могутні,  що  росли  століття.

І  кров  уже  козацька  кропить
Кохану  землю  й  смерть  бере,
Війни  данину,  і  раптово  вхопить
За  душу  відчай,  коли  друг  впаде.

І  шанці  є,  та  не  минає  смерть.
Знаходять  ядра  й  кулі
Собі  поживу  і  здолало  геть
Сидіння  в  шанці,  у  пекельнім  гулі.

Та  ось  затихло,  заморився  бусурман.
Тепер  настала  наша  черга.
Козак-піхота  й  лицар-отаман
І  вдача  наша  хлопська,  вперта.

Не  чути  галасу,  усе  тихцем.
В  руках  шаблі,  почалася  робота.
Йде  сотня,  друга,  третя  вже  бігцем.
Сяйне  де  зрідка  криця  й  позолота.

Ворожий  стан,  вже  ось  він,  он.
Почувсся  галас,  сполошився  ворог.
Тепер  рубай,  а  чи  бери  полон.
Стріляй  піщаль,  поки  є  порох.

І  "Слава!"  гримнуло,  пішла  луна.
Шаблі  в  повітрі  миготіли.
Життєва  нитка  увірвалась  не  одна,
Бо  ж  вороги  не  м'якотілі.

Стрічала  шабля  ятаган.
Малий  татарин,  та  завзятий.
Одначе  пада,  мов  бур'ян,
Під  корінь,  кажуть,  ніби  зтятий.

Однак  не  квапся,  яничари
Стіною  стали  вздовж  гармат.
Один  в  одного,  ніби  чари
У  купу  звели  цих  хлоп'ят.

У  когось  вкрадені  сини.
З  дитинства  воїни  вони.
Страху  не  знають  і  рубають,
І  смерть,  з  усмішкою,  приймають.

Однак  не  встояли  й  вони.
Козак-піхота  -  це  не  жарти,
І  бійка  з  ним  -  не  гра  у  карти.
Страшніші,  братці,  сатани.

А  онде  шабля  миготить
В  руках  старого  козарлюги.
Одна  лиш  мить,  одна  лиш  мить
І  марні  ворога  потуги.

А  цей,що  мовби  два  у  купі,
Голоблю  з  воза  відломав
І  тих,  що  в  панцирі  закуті,
Шеренгу  помахом  поклав.

А  он  де,подивись  лишень,
Холера!  Що  за  люде?
Попхали  воза,  а  мішень,
Татарів  купа  буде.

Однак  не  всяк  здолав  науку,
Що  у  бою  спаса  життя.
Узяв  списа,  чи  шаблю  в  руку,
Не  знна  як  битись  до  путя.

Загинув  неук,  не  навчили.
Шкода,  звичайно,  хлопака.
В  дитинстві,  мабуть,  мало  били.
Пропав  за  понюх  табака.

Та  слава  Богу  не  такі
В  бою  творять  усю  погоду.
Могутні  тілом  і  слабкі.
Науку  мають  й  вдачу  горду.

І  ломлять  ворога  ряди,
Від  поту  мокрі  і  від  крові.
Їм  би  ковток  один  води,
А  в  бій  іти  завжди  готові.

Клекоче  битва,  крики  стогін.
Хтось  тихо  впав,  а  хтось  вола.
І  брязкіт  криці  й  жага  перемоги,
Й  поразки  страх,  -  Алла-алла!

А,  утікають,  утікають!
Уже  не  армія  -  товпа.
-  Дивися,  п'ятами  кивають,
І  чути:  -Ха,  ха-ха,  ха-ха.

Враз  лайка  сотника:
-  На  кутні  посмієтесь,
Татари  лізуть  з  рівчака.
І  знову  битись,  битись,  битись.

І  знову  тріск  поламаних  списів,
І  знов  зубів  і  шабель  скрежет.
І  знову  кров  твоїх  синів,
А  кому  Бог  життя  збережить.

Не  зна  ніхто,  то  Божа  воля.
Надія  ж  в  кожного  в  душі.
Кого  яка  спіткає  доля
Покаже  час,  а  поки  що  круши.

Рубай  козаче,  бо  тебе  зрубають.
Та  і  не  звик  ти  ворога  жаліть.
І  те  татари  й  турки  знають:
-  Життя  п'янке  і  смерті  мить.

-  Натисли  ще,  ще  трохи,  браття.
Здається  не  підійметься  рука.
Тримає  зброю  лиш  завзяття.
Ступа  назад  вже  ворога  нога.

І  не  спинити  вже,  ні  не  спинити.
Хто  покотився  й  спину  показав,  
Не  може  той  вже  опір  учинити.
Він  бій  програв  і  сам  пропав.

І  це  вже,  звісно,  перемога,  
І  знову:  -  Слава!  -  навкруги
Вона  дісталась  нам  від  Бога.
Тремтіть,  Вкраїни  вороги.

Однак,  наказ  -  гармати  тре  забрати,  
Та  хитрі,  бачте,  вороги.
Вмудрились,  кляті,  прикувати
Гармат  колеса  за  дуби.

Шкод́а  коліс,  та  нема  ради,  
Рубати  мусять  козаки.
Вже  й  відступ  сурми  мали  грати,
Поки  не  спам'ятались  вороги.

Зробили  швидко  волокуші,  
Волів  впрягли  десятків  два.
Все  обліпили,  наче  груші.
Станки  гармат  попхали  обидва.

Швиденько  вийшло,  повтікали,
Та  й  полонені  помагали.
Забрали  ранених  та  вбитих.
По-людськи  ж  треба  схоронити.

Довго,  однак,  не  сумували,
Війна,  вона  бере  своє.
Ксьонзи  померлих  відспівали  -  
Таке  життя  козацьке  є.

Вкраїну  треба  захистити.
Не  за  малу  нехай  ціну.
Вкраїна  вільно  має  жити,
Бо  маєм  ми  її  одну.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442327
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 09.08.2013

Молитва в степу

Упала  ніч,  дрімає  степ.
Та  не  шукай  у  тім  спокою.
Все  налаштоване  до  бою
Притих,  неначе,  й  неба  склеп.

Ховається  за  хмари  місяць  ясний
А  чи  байдужий  він,  чи  ні,
До  того,  що  тут  твориться  в  тіні?  
Кому  дарує  погляд  власний?

Чи  допоможе  ворогам?
Чи  козаченькам  допоможе?
Схили  прихильність  його,  Боже
І  свою  ласку  даруй  нам.

Шепоче  тирса,  то  шумить.
Що  у  собі  вона  ховає?
Можливо  вороженьків  зграї,
Ти  заховала  у  цю  мить?

О  степе  наш,  о  рідна  ковила,
Хіба  не  ви  Вкраїни  на  сторожі?
Заплутайте  стежки  ворожі,
Щоб  ні  одна  в  Вкраїну  не  вела.

Посійте  страх,  накиньте  блуд
І  заведіть  в  такі  тартари,
Щоб  ужахнулися  татари.
Звершіть  над  ними  правди  суд.

Коли  ж  для  захисту  землі,
Що  нас  зростила  і  гордиться  нами,
Не  дурно  ж  звуть  нас  козаками.
Візьми  життя,  присвячене  тобі.
         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441984
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 07.08.2013

Ми ген, з тисячолітт

Заплутали  історики  брехливі,
Заплутали  історію  і  нас.
Знайшлися  й  наші  ,теж  зрадливі,
Папір  псували  і  псували  час.

Ховає  Кронос  тайни  небувалі
І  витягти  із  нього  важко  щось.
Пішли  у  безвість  відтинки  тривалі,
А  ще  ж  навмисне  приховає  хтось.

Ох,якже  муляє  плебея
Історія  велична,хоч  важка.
Мого  народу  одісея,
Мого  народу  ватажка.

"Брати"  в  архівах  все  ховають
Найменьший  промінь,якщо  наш.
Брехнею  правду  підперають.
А  ваш  де  путь,де  ваш?

Скажіть  хоч  щось,скажіть  про  себе.
Скажіть  нарешті  і  не  пхайтеся  до  нас.
Час  помудрішати  далебі,
Мо  пожаліє  Кронос  вас.

А  нам  до  Кроноса  дорогу
Торує  археолог  і  історик  наш,
І  у  Європі  б`ють  тривогу,
Що  вже  прийшов  наш  час,не  ваш.

І  бліднуть  арьї  перед  нашою  зорею.
Тисячоліття  перед  ними  дарував  нам  час.
Трипіллям  нарекли  ми  це  з  тобою,
Та  й  Арьї  теж  були  із  нас.

А  ще  ж  Мізин,о  Кроносе  величний.
Гай,гай  то  вже  і  зовсім  сивина.
Подарував  нам  інструмент  музичний,
А  щеж  меандр-тотем  від  Бога,чи  мана?

Ми  зберегли  його,не  загубили.
Несем  його  з  тисячолітть.
За  це  нас  теж  гнобили
Свої  і  вороги,роками  лихолітть.

Тепер  насущний  хліб  і  коровай  весільний
Кладемо,як  колись,на  вишитий  рушник
Й  сорочку  одягаємо,о  Кроносе  всесильний,
З  меандром  нашим  й  носимо  повік.

Бринить  в  душі  тисячолітть  відгомін
І  душу  гордість  наповня  всякчас,
І  знаєм  ми,що  людства  промінь
Несли  з  тисячолітть  і  інші  поряд    нас.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402165
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 18.02.2013

Тезей

Колись,у  давнину  далеку,
На  острові,що  звався  Кріт,
Жили  мінойці,ну  а  греки
Платили  данину  багато  літ.

Мінойцям  хижим  на  забаву,
Афін  красу,дочок  й  синів,
До  мінотавра  на  поталу,
На  смерть  везли,немов  рабів.

І  кожен  рік  в  Афінах  горе,
І  не  знайти  утіхи  слів,
Бо  забирало  синє  море
Дітей  коханих  у  батьків.

Однак,не  думав  цар  Егей,
Коли  збирав  нову  данину,
Що  в  неї  увійде  Тезей,
Що  корабля  лаштує  сину.

-  Мені  за  спинами  других,
Ховатись,батьку,не  пристало.
Вступитись  мушу  за  своїх,
Та  не  тужи,не  все  пропало.

Тезей,щоб  душу  не  ятрити,
Вітрило  швидко  підійняв
І  щоб  жалобу  придусити,
Чимдуж  на  весла  налягав.

Та  ось  уже  й  до  Кноса,
Столиці  грізного  Міноса,
Всі  перешкоди  проминув,
Тезей,Егея  син,прибув.

Царю  вклонився  і  дочкам,
Йому  всміхнулась  Аріадна.
Була  вона  на  диво  гарна,
Що  й  і  не  вірилось  очам.

Мінос  улаштував  гуляння.
Усіх  з  дороги  пригостив,
А  потім  на  мечах  змагання,-
Тезей  суперників  побив.

Вінок  Тезею  на  чоло,
Прекрасна  Аріадна  положила.
Його  красою  полонила,
І  закохалася  в  нього.

На  ранок  йти  до  Мінотавра,
Що  ж  то  чекає  його  завтра?
Чекав  він  знаку  від  богів,
Почути  присуд  їх  хотів.

Йому  з`явилася  Афіна.
Тезей  пред  нею  на  коліна
Упав,і  помочі  просив.
Благав,щоб  дала  йому  сил.

-  Зглянься,заступнице  Афін.
Почуй  сердець  предсмертний  трепет.
Жорстокий  світ  чекає  змін.
Подай  надію  бідним  грекам.

Відповіла  йому  Афіна  :
-  Чекає  світ  тоді  лиш  зміна,
Коли  сміливість  страх  здолає,
Герой  завжди  перемагає.

-  Іди,Тезей,і  май  надію,
Більше  сказати  я  не  смію.
Життям  не  бійся  заплатити,
Щоб  грекам  було  вільно  жити.

Тезей  подякував  Афіні.
На  більше  він  і  не  чекав.
Низенько  уклонившися  богині,
До  друзів  швидко  почвалав.

На  Аріадну  подивитись
Останній  раз  хотів  Тезей.
Ще  раз  її  красою  впитись,
Зігрітись  в  полум`ї  очей.

Вона  його  давно  чекала.
Лиш  підійшов  він  до  дверей,
В  обійми  милого  упала.
Сховала  від  лихих  людей.

Уста  гаряче  цілувала,
Та  сльози  із  очей  текли.
Про  лабіринт  усе  казала,
Богів  благала  помогти.

Щоб  в  лабіринті  не  барився,
Щоб  часом  там  не  заблудився,
Дала  йому  важкий  клубок.
Тугенько  сплетених  ниток.

Тезей  дарункові  зрадів.
Тепер  не  заблука  він  під  землею.
Казав,що  вернеться  він  до  неї,
Та  про  кохання  лопотів.

В  його  обіймах  Аріадна  мліла
І  не  вбоявшися  гріха,
Богів  служниця  -  жриця  діва,
Себе  Тезею  віддала.

Тезей,окрилений  любов`ю,
В  палац  до  друзів  повернувся.
І  задоволений  собою,
У  сні  солодкому  забувся.

А  ранком,греки  всім  богам,
Принесли  жертви  і  молитви.
Просили  смерті  ворогам,
Та  готувалися  до  битви.

Зі  списом  у  руці,поперед  друзів,
У  лабіринт  Тезей  пішов.
Був  у  великій  він  напрузі.
Від  рику  стигла  юна  кров.

Та  ось  і  кінчився  клубок
Ниток,що  дала  Аріадна.
Тезей  ступив  іще  на  крок
І  враз  побачив  мінотавра.

Гарчала  хижо  бича  голова,
Та  піну  з  пащі  розкидала.
В  очах  пекельна  лють  палала.
Страшною  хвиля  ця  була.

Та  все  ж  Тезей  Афіні  вірив,
Тому  й  не  тратив  марно  слів.
Наніс  списом  удар  він  звіру,
Однак,уберегтися  не  зумів.

Дістав  Тезей  удар  у  груди.
На  землю  впав,весь  у  крові.
Від  болю  стиснув  міцно  зуби,
Та  потемніло  в  голові.

Побачив  звіра  над  собою,
Що  хижо  знову  загарчав.
Тезей  списа  підняв  до  бою,
І  в  пащу  звіра  увігнав.

Звір  на  Тезея  повалився,
Його  під  себе  підім`яв.
В  предсмертних  корчах  довго  бився,
Харчав  і  жалібно  стогнав.

Так  мінотавра  подолавши,
Тезей  і  голову  відтяв.
І  на  списа  її  піднявши,
Із  лабіринту  почвалав.

Мінойці  впали  на  коліна,
Уздрівши  голову  бика.
Державу  їх  чекала  зміна,
Не  знали,правда,ще  яка.

Тезей  тут  довго  не  вагався.
За  руку  Аріадну  лиш  вхопив,
До  пристані  скоріш  подався.
У  море  поспіхом  відплив.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=354941
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 03.08.2012

Зміна поколінь

Я  на  горі,Звенигород  переді  мною.
Отут  жили  мої  діди,
Колись  давно,та  ранньою  весною,
Садили  в  берег  городи.

Черпали  воду  з  Шоломиї,
Городи  треба  ж  бо  полить.
Вставали  в  поміч  внуки  милі,
Щоб  згодом  старших  замінить.

А  ген,аж  ген  Батиєва  гора,
Давала  гречку  й  хліб  давала.
Потрохи  і  малеча  підростала,
Та  була  це  між  війнами  пора.

Бо  ж  все  ділили:землі  й  городИ,
Князі  свої  й  загарбники  сусіди,
Далекі  зайди  із  татарської  орди.
Усі  несли  на  списах  біди.

Спалили  замок  на  горі.
Палили  хати  по  долині.
Не  раз  Звенигород  горів,
Однак,стоїть  й  живе  до  нині.

І  не  тому,що  жив  тихцем,
Сини  на  прю  завжди  вставали.
Йшли  на  війну,то  син  з  вітцем,
А  то  й  онуки  відсіч  дали.

Однак  змалів  Звенигород  величний.
Не  задарма  ж  він  волю  здобував.
Платив  життям  тут  рус  колишній
І  українець  теж  життя  поклав.

А  ще  ж  у  рабство  гнали  ,мов  худобу,
Татари,турки,москалі.
Напхати  не  могли  ніяк  утробу
Захланні  вороги  і  ніби  то  свої.

А  "  старший  брат",все  нами  піклувався.
Усе  творив  на  свій  московський  лад.
В  сибірах,таборах  знущався
І  досі  крутить  нами,гад.

Та  то  чужак,що  з  нього  взяти.
Тепер  свої  страшніші  за  Орду.
Синів  родила  Україна-мати,
Та  яничар  зростила,на  біду.

І  гинуть  по  усій  Вкраїні
Міста  і  села  без  вогню,
І  знов  питання  встало  нині,
І  час  настав  іти  на  прю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=350699
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 16.07.2012

Май

Я  колись  повірив  в  чудо-
В  тебе  мила,пам`ятай
І  ніколи  не  забуду
Наш  з  тобою  перший  май.
Твої  очі  чарівнії,
Трунок-мед  твої  уста.
І  не  згасить  наші  мрії,
Навіть  осінь  золота.

         Май,май,май
         Поєднав  мене  з  тобою.
         Май,май,май
         Любов  в  серці  зародив.
         Май,май,май
         Став  нам  казкою-весною.
         Май,май,май
         Нас  коханням  опалив.

В  час  чекань,у  час  розлуки,
Щоби  скорше  він  минав,
Твої  ніжні,теплі  руки,
Я  з  любов`ю,споминав.
І  тепер,у  нашу  осінь,
Твою  осінь  і  мою,
Я  скажу,бо  серце  просить:
-Я  люблю  тебе,люблю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=350461
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2012

Чарівна байка

Поглянь  у  море,в  чисту  воду.
Чи  бачив  ти  таку  красу:
Медуз-примар  чарівну  вроду,
Й  рослини  дивної  косу?

Десь  там,у  сонячнім  промінні,
Таким  близьким  здається  дно.
Все  в  кольоровому  камінні,
Мов  перлами  посипане  воно.

Там  фарби  ніжні  й  соковиті
Й  життя  якесь,немов  у  сні,
Там  гроти  травами  повиті
І  квіти  фарбами  рясні.

Усе  хитається  спроквола
І  краб  нікуди  не  спішить.
Морський,там,коник  кружить  кола,
Немов  на  ниточці  висить.

Зблисне  лускою  рибок  зграйка,
То  риба-голка  пролетить.
Колише  нас  чарівна  байка,
Лиш  тільки  голос  не  звучить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=350358
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 14.07.2012

Спека

Дрібними  хвилями,над  полем,
Спекотне  марево  тремтить.
І  вітерець  над  хпібним  морем,
У  пору  цю  не  пролетить.

В  повітрі  все,немов  застигло,
Лиш  запах  хліба,Що  п`янить.
Мов  шумовиння  з  нього  збігло,
І  над  колоссями  парить.

Де  не  поглянь,зомліла  нива,
Яскравим  золотом  горить
І  тільки  жайвір,наче  з  дива,
У  небі  голосно  дзвенить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=350095
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 13.07.2012

Ранок у лузі

Гойдають  тумани,
Понад  річку,луг.
Верба  коси  тягне.
Терпкий  сіна  дух.

Мерехтить  на  сонці
Холодом  роса.
Жалібно  у  лузі
Тьохкає  коса.

Сич  сидить,дрімає,
Прихиливсь  до  віт.
Він  напевно  має
Вже  багато  літ.

Зблиснув,мов  багаття,
Удод  на  сучку.
В  озері  латаття
Танцює  в  кружку.

Новий  день  стрічає
Кожен  на  свій  лад.
Світ  життям  буяє,
Хоч  не  є  без  вад.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=349549
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 11.07.2012

Чатовий

Курган  насипаний  в  степу.
Навколо  тирса,наче  море.
Козацька  служба,про  яку,
Стара  легенда  нам  говоре.

Фігура,курінь,конов`язь,
І  бочки  з  смолою  на  фігурі.
Два  вірних  друга-степова  сув`язь
І  два  коня,при  сіна  кучугурі.

-Не  служба,брате,а  спочинок,
Не  бий  лежачого-казали  козаки.
Ще  б  парочку  до  них  панянок.
Так  думалось,та  пустка  навкруги.

Однак,було  тут  не  до  жартів.
Завчасно  вгледіти  татарина  в  степу,
Та  розгадати  цілі  його  мандрів.
А  ще,побачити  у  ніч  глупу.

Сторожа,брате,всьому  голова.
І  честь  тому,хто  сповістить  завчасно,
І  не  загине  по-дурному,як  бува,
Не  встигнувши  подати  гасло.

Тому  й  гасав  один  по  степу,
А  другий  степ  з  фігури  оглядав,
А  уночі  прослухували  землю.
Зненацька,щоб  татарин  не  напав.

Отак,і  цього  дня,уже  смеркалось,
З  фігури  чатовий  вгледів,
Що  тіло  друга  мотилялось
На  вірному,вороному  коні.

-Татари,-встиг  козак  сказати.
Стрілою  зранений,упав.
Не  дочекається  старенька  мати.
А  друзі  скажуть:  Не  дарма  пропав.

Душа  стиснулася  в  кулак.
Сльоза  скупа  лице  зросила
"Не  стій  у  розпачі,козак.
Не  в  тому,брате,твоя  сила."

Метнувся  до  фігури  чатовий.
"Устигнуть  треба  гасло  дати".
Від  хвилювання,ледь  живий.
"Прощай  й  прости,козаче-брате".

Чатовий  поспішав,не  слухалися  ноги.
Здавалось,забагато  тих  щаблів.
І  кожен  з  них,неначе  роги,
Пустить  угору  не  хотів.

Кресало  брискало  вогнем,
Аж  очі  поночі  сліпило.
"Лиш  запалю,й  втечу  конем",
Та  трут  поводився,як  мило.

Козак  кресав,що  було  сили.
Світився  кремінь  у  руці.
"Що  ж  це  таке,о  Боже  милий?"
Мабуть  намок  у  гаманці.

Аж  тут  згадав,що  ще  один
Захований  на  грудях,у  торбинці.
Уже  й  пішов  жаданий  дим.
Тепер  козак  не  наодинці.

Тепер  удвох  вони  з  вогнем.
Уже  й  горить  суха  солома.
"Однак,тепер  ми  не  втечем.
Коня  пішлю,зайде  до  дому."

Гудить  земля  і  чути  гомін.
Загін  татар  йде  по  ясир.
А  на  фігурі,лише  пломінь,
А  мав  би  бути  вогню  вир.

Чатовий,раптом,засвистів,
Та  вірний  кінь  стояв,не  вірив.
Слухняний  був,та  не  хотів,
Залишить  козаченька  бузувірам.

Ось  другий  посвист,то  уже  наказ.
Рвонув  буланий  за  драбину,
І  нею  у  траві  затряс.
Вже  не  чекав  страшну  хвилину.

А  на  фігурі  вже  смола,
В  бочках  горіла  і  чадила,
Та,раптом,зойкнула  стріла,
Й  життя  козаче  вкоротила.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=349406
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 10.07.2012

В Михайлівці

Жевріють  соняхи  на  сонці
І  річка  сріблом  відлива,
І  хат  біленьких,мізерні  віконця,
І  понад  берегом  смарагдова  трава.

У  лузі  верби  кучеряві,
Все  тягнуть  віти  до  води.
І  де-не-де  тополі  мляві,
Апонад  річкою  сади.

І  запах  слив,що  тріскають  на  сонці,
І  стукіт  яблук  по  землі,
Й  замурзане  дитя  ,в  сусідньому  віконці.
Хіба  не  сниться  це  мені?

Я  знову  у  Михайлівці  далекій.
Мов  в  юність  повертаюся  сюди.
Звідсіль  несли  мені  лелеки,мою  кохану
І  не  втік  я  від  судьби.

Тут  і  сини  мої  хрестились
І  тут  жили  колись,українські  дядьки,
Що  з  України  підхопились-
Ховались  від  татарської  біди.

Тут  мову  рідну  пам`ятають,
Хоча  й  століття  вже  пройшли.
Й  пісень  тутнаших  ще  співають,
Яким  навчили  ще  діди.



Великомихайлівка-село
в  Білгородській  області
Росії.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=349163
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 09.07.2012

Яничари

Заполонили  яничари
Простори  рідної  землі.
І  грім  небесний  їх  не  вдаре,
І  не  загубляться  в  пітьмі.

Не  сміли  навіть  москалі  
Так  насміхатися  над  нами.
Розперезалися  псарі,
Що  називаються  синами.

Синами  ж  нашої  землі.
О  Боже,змилуйся  над  нами.
За  що  ж  ти  топиш  нас  в  багні,
В  якому  жили  ми  віками.

Спини  їх  Боже  й  заніми.
Не  дай  паплюжити  Вкраїну.
Облуду  з  їх  очей  зніми,
Може  згадають  Батьківщину.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=348939
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 08.07.2012

Урологія

(Гумореска)

Про  те,як  завше  лікували,
У  прозі,бач,усе  писали.
Поети,навіть,так  вважали:
-  Хвороба,братці,прозаїчна  річ.

Хвороба  так,а  лікування,
І  хворого  важкі  переживання.
Сестричок  ніжне  щебетання.
І  лікаря  туманна  річ.

Знайдеться  дечого  багато,
Про  що  хотілося  б  сказати.
Тому  й  спробуєм  віршувати,
Нехай  нас  вибачить  Пегас.

Як  не  крутись,та  прийде  час
І  захворіє  кожен  з  нас.
Тому,до  лікаря  в  обійми,
Сам  прибіжиш,чи  принесуть
і  лікар  нас  звичайно  прийме.

Уважно  вислухає  скарги,
Про  щось  спита,загляне  в  рот.
І  якось  все  зведе  на  жарти,
Або  пошле  вас  на  курорт.

І  ніби  вже  нічого  не  болить,
Й  на  серці  стало  ніби  легше,
І  хоч  у  нього  я  не  вперше,
Душа  моя  усе  ж  тремтить.

Чекаю  присуду,а  він
Помацавши  мене  усюди,
Ударив  раптом  перстом  в  груди,
А  загуділо,наче  в  дзвін.

Відпала  в  мене  тут  щелепа.
"Чому  він  тріснутий  такий?"
І  поки  я  стояв  німий,
Пан  лікар  рахував  вже  ребра.

Оскільки  всі  були  на  місці,
Він  знову  умостився  в  кріслі.
Писав  щось  в  карточці  моїй.
Тепер  чекав  я  присуд  свій.

-  Ну  що  ж,не  усе  й  погано,
Якщо  зважати  на  Ваш  вік.
Та  певне  щось  казати  рано,
Обслідуєм,побачимо.-  Неголосно  прорік.

-  Аналізи  покажуть  що  до  чого,
Чому  воно  отак,а  не  отак
І  давши  одягатись  знак,
В  відділення  поклав,до  лікаря  другого.

Іду  в  відділення,не  йдеться.
Десь  страх  в  душі  моїй  береться.
Вже  жінка  за  руку  веде.
Вона  бо  знає  вести  де.

Присів  скраєчку  на  канапці,
А  він  у  кріслі,за  столом.
Сідий  уже,з  сократівським  чолом.
В  халаті  білім,білій  шапці.

-  Так,так,шановний,що  у  Вас?
Та  Ви  не  бійтесь,сядьте  краще.
Ви  ще  го-го!  Ще  не  пропаще.
Вмирати  не  прийшов  Ваш  час.

-  Та  й  і  хвороба  в  Вас  не  дуже,
Так  що  не  бійтеся,мій  друже.
Придусимо  хвороби  черв`яка.
На  то  ж  ми  є,професія  така.

-Я  Вас  віддам  сестричкам  в  руки.
Ви  враз  забудете  про  муки-
Здоров`я  Ваше  швидко  піде  в  гору,
Вже  після  першого  уколу.

-  Відпочивайте  на  здоров`я.
Не  переймайтеся  нічим.
У  нас  тут  рай,хоча  й  не  Крим.
Бракує,справді,лише  моря.

-  Однак,застерегти  Вас  мушу,
Щоб  якось  втримати  в  Вас  душу,
Обіди  й  ліки  треба  купувати.
Зате  розкішні  в  нас  палати.

В  палаті  сам,хоча  вона  на  двох.
Немає  мух,комар  останній  здох.
А  за  вікном  -  весна  буяє.
В  кущах,поблизу,соловей  співає.

"  Ні,не  збрехав,тут  справді  рай.
Матрац  м`який,немов  перина".
Вечері  вже  прийшла  година,
Та,раптом,хтось,кричить:  -  Вставай!

-  Вставайте  швидше,прошу  пана,
Вечеря,пане,не  для  Вас.
Для  Вас  уже  готова  ванна.
Робити  клізму  прийшов  час.

Так  почалося  лікування.
Кишок  порожніх  промивання.
А  зранку,знову  те  саме.
Я  занімів.Ні  бе,  ні  ме.

По  тому  був  на  УЗД.
Поки  ходив,поки  прийшов,
Час  по  обіді  вже  пішов.
Сказали,що  вечеря  ще  буде.

Сестричка,в  білому  халаті,
Все  щебетала  у  палаті,
Та  щось  не  слухалось  мені,
Усе  обід  був  на  умі.

Сестричка  щебетала  не  даремно.
Глюкозу  капать  почала.
Тут  й  жінка  їсти  принесла.
Глюкоза  ж  капала  до  темна.

Я  все  заснути  поривався.
То  засинав,то  прокидався,
Та  голод  так  у  шлунку  пік,
Що  не  забуду  я  повік.

Поснідав  я,як  потемніло.
Уплів  усе,що  лиш  було.
Пішло  в  живіт,аж  загуділо.
Жінка,від  подиву,зніміла.

-  Принесла,  -  каже,  -  на  два  дні,
А  ти  усе  упхав  відразу.
Нове  зварить  не  буде  часу,  -
Та  чув  я  це  уже  у  сні.

Мабуть,поспав  таки  довгенько,
Аж  сонце  в  носа  припекло.
Сестричку  знову  принесло,
Та  щебетала,наче  ненька.

Привезла  возика  шкляного.
На  ньому,Господи,шприци.
Я  поривався  вже  втекти,
Багацько  ж  їх,та  на  одного.

Сказала  повернутись  задом.
Все  бідкалась,що  замалий.
Котився  піт  із  мене  градом.
Спаси  й  помилуй,Дух  Святий.

Вколола  разів  може  з  п`ять.
Можливо,ще  би  уколола,
Та  зупинила  руська  мова.
Згадав  я,братці,і  про  мать.

Я  чемно  потім  вибачався.
Незручно  було,аж  упрів.
На  ліжко,раптом,здуру  сів.
Підскочив  я,й  заматюкався.

Сконфузився  я,що  й  казати.
Сестричка  вибігла  з  палати,
А  я  стояв,ні  в  сих,ні  в  тих.
Мабуть,подумала,що  псих.

Я  не  належу  до  святих,
Та  все  ж  при  жінці  не  сварюся.
Усього  гострого  боюся.
Опісля,я  таки  притих.

Тепер,лиш  мукав,як  кололи,
Та,мабуть,вкупу  зводив  брови,
Та  не  лякало  це  сестричок.
Потрапив  я  на  їх  язичок.

Лікуюся  я  третю  вже  неділю,
А  від  уколів,лиш  потію.
Сестрички  тут,на  диво  гарі.
Вже  звик  я,братці,до  лікарні.

Мабуть,пішло  все  ж  на  поправку,
Бо  колять  менше,що  не  день.
Й  пігулок,що  давали  кілька  жмень,
Немає,лиш  одненька  зранку.

Тепер  кажу:  -  Хворіти  можна.
Робота,ну  її  до  рожна.
Полежу  ще  з  десяток  днів,
Та  подивлюся  гарних  снів.

Та,якось,годині  о  десятій,
Пан  лікар  мій  робив  обхід.
І  увігнав  мене  у  піт,
Ач,що  придумав,інквизатор  клятий.

Казав,катетер  має  пхати
У  те,що  мало  би  стояти.
Ну  як  би  то  скромніш  сказати,
У  те,що  бач,чомусь  висить.

Одужав,братці,я  одразу.
Тікав  з  лікарні,мов  од  сказу.
-  Прийду  -  кажу  -  на  другий  рік.
Виписуй  геть  і  не  чірік...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=348585
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 06.07.2012

Різні світи

Біля  галявини,край  лісу,
Старезний  дуб,крислатий  ріс.
Сплелись  гілки,подібно  кріслу,
Та  ген  його  той  дуб  підніс.

На  тому  дубі,мавка  юна,
Пісні  співала,у  погожі  дні.
Завжди  усміхненою  була.
Не  уявляла  дні  сумні.

Збирала  зподругами  квіти.
Зплітали  квіти  у  вінки.
І,мов  малі,веселі  діти,
У  них  виводили  танки.

І  над  галявиною  тою,
Що  квітами  геть  заросла,
І  понад  річкою  швидкою,
Що,край  галявини,текла,

Пісні  лунали  завше  зранку.
І  ліс  стихав,і  слухав  плес,
Та  якось  водяний  у  перебранку,
Втягнув  русалок,й  схвилювався  весь.

Сварив,що  бачте  ,не  співають.
Між  лілій  ніжаться  усе.
Що  мавок  в  пісні  не  здолають.
Що,бач  ,набридло  їм  це  все.

-А  плес,шановні  ,не  болото.
І  гнити  в  ньому  срамота.
Могло  би  й  зачепити  це  когось  то.
Й  не  лізла  б  в  очі  блекота.

Ох,і  набрид  він  вже  русалкам,
Та  нема  ради,тре  співать.
Та  ж  не  підспівувать  же  мавкам,
І  припустились  завивать.

Водяник  втік  і  все  затихло.
Зібралися  русалки  у  кружок.
Сміялись  з  того,що  в  них  вийшло.
Й  заполонили  бережок.

А  мавки  зникли  на  деревах.
Для  них  це  все  не  первина.
Та  й  і  змагатися  у  співах,
Тако  ж  для  них  не  новина.

Русалки  хитрі  і  підступні,
Та  все  ж  чарівної  краси.
Шкода,що  ноги  в  них  відсутні,
Та  не  знайдеш  десь  довшої  коси.

І  мавки  звикли  вже  до  них.
Й  русалки  мавок  не  чіпали.
Красунь  хвостатих,водяних,
Цікавили  хіба  забави.

Ті  у  воді,ті  на  деревах.
Чого,здавалося  ділить?
Це  у  людей  усе  на  нервах,
А  тут  з  піснями  можна  жить.

Отак  і  думалось  усім.
Однак  порушив  казку  лісу,
Юнак,під  дубом,що  присів,
Й  проспав  під  ним  немало  часу.

Притихла  мавка,не  дихне.
Згори  на  сплячого  дивилась.
Збагнуть  хотіла  лиш  одне-
Чому  людина  появилась?

Зборовши  страх,навпроти  сіла.
В  лице  дивилась  юнаку.
Вже  заспокоїлась,не  мліла.
Не  було  в  серденьку  страху.

Він  спав,а  мавка  все  дивилась.
Шкода,не  бачила  очей.
В  думках,до  нього  притулилась,
Хоч  ще  не  бачила  людей.

"А  цей  такий,небачено  красивий.
Хто  він,чому  сюди  прийшов?
Так  хочеться  сказати,милий"
Та  лиш  дивилась,заніміла  мов.

Чекала,боялася  збудити.
"А  що  як  він  кудись  піде?
І  як  без  нього  буду  жити?
І  як  без  мене  він  буде?"

Зовсім  забулася  і  розгубилась.
"Та  я  ж  йому  таки  чужа.
А  я  здається  закохалась.
Але  ж  між  нами  є  межа"

"Людина  він,а  я  лиш  мавка.
Ой  різні,різні  в  нас  світи.
Моя  любов  лише  забавка,
Та  як  мені  її  змогти?  "

Ось  очі  він  відкрив,та  сині,сині.
"О  світе  мій,яка  краса.
Мене  не  бачать  очі  милі"-
В  очах  у  мавки  вже  сльоза.

І  покотилися  дрібненькі,
Й  спинити  їх  немає  сил.
І  цей  юнак,такий  рідненький,
Подавсь  до  річки,на  піщаний  схил.

А  там  русалки  вже  чекали.
І  хоч  інакші  їх  світи,
Вони  чарівно  заспівали
Й  вели  у  глибочінь  ріки.

А  мавка  плакала  й  кричала,
Благала  милого  не  йти.
У  воду,перед  ним  упала.
Від  смерті  щоб  уберегти.

Та  він  не  чув,та  і  не  бачив.
Так  вже  збудовані  світи.
А  у  русалок  все  інакше-
В  людське  життя  могли  ввійти.

Затихло  плесо,згинуло  кохання.
Вода  сховала  мавку  й  юнака.
Любов-завжди  на  краще  сподівання,
Однак  бува  й  оказія  така.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=348101
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2012

Марево

Зависло  марево  над  степом
Й  творило  вдалині  казки-
Курились  жовтії  піски,
То  ріки  пливли  по-під  небом.

Вставали,враз,зелені  гори,
То  гнало  хвилю  синє  море,
А  в  морі,ніби,кораблі
Тягли  вітрила  до  зорі.

А  то  воли  брели  неквапом.
В  мажарі  дід  сидів  в  брилі,
То  ніби  зірвані  з  землі,
Летіли  ген,прудкі  сайгаки.

Так  все  пливло,усе  літало,
Та,раптом,сутеніти  стало.
І  мов  в  перерваному  сні,
Сховалось  марево  в  пітьмі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347639
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 02.07.2012

Мрії

Вже  мене  не  тішить  лісу  прохолода.
Хочу  в  степ  широкий,упаду  в  траву.
Застудипа  душу  галицька  погода.
Обійняти  хочу  срібну  ковилу.

Розкидаю  руки  у  траві  високій.
Буду  слухать  тихо  жайворів  пісні.
Рахувати  буду  хмарки  одинокі.
Цвіркунів  почую  співи  голосні.

Нехай  мене  смажить  полуденна  спека.
Голову  дурманить  полин  і  чебрець.
Нехай  зачекає  львівщина  далека.
Може  відігріюсь.Нехай  йому  грець!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347309
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 30.06.2012

Ранковий бешкетник

Гойда  малинову  зорю,
Бешкетник  вітер,на  озерах.
Зігнав  з  води,в  рожевих  перах,
Туману  заспану  сім`ю.

Посперечався  з  очеретом.
Вмочив  у  воду  осоку,
А  потім,батярем  упертим,
Берізку  заголив,тонку.

Розпатлав  вербам  довгі  коси.
По  сінокосі  покружляв.
З  трави  зтрусив  пурпурні  роси.
Зі  сходом  сонця,десь  пропав.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347082
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 29.06.2012

Гірка воля

-  Скажи  дідуню,чом  тобі,
За  ці  страшні,великі  шрами,
Медальки  й  однієї  не  дали.
Чи  й  були  ж  ви  не  пастухами?

-  Казала  бабця,ніби  ти,
Був  відчайдухою  ще  змалку.
Ніхто  не  міг  тебе  змогти,
Та  гнув  підкови,за  забавку..

-Бабуся  вибрала  тебе.
Тебе  чекала  довгі  роки.
Казала:  -  Роки,то  пусте,
Коли  згубило  серце  спокій.

-І  де  без  нас  ти  був  так  довго?
Казала  бабця  -  воював.
А  потім  лікувала  тебе  довго,
А  потім  зник,кудись  пропав.

-Бабуся  згадує,та  плаче.
Мовчить,не  каже  ніц  мені.
"Рости-казала  -  мій  козаче,
Прийдуть  колись  певніші  дні"

-Хіба  тепер  вони  не  певні?
Коли  ж  настане  певний  день?
І  вуйко  Ігор-дядько  кревний
Мовчить,неначе  старий  пень.

Пройшли  роки,нема  дідуся.
До  бабці  внук  спішить  в  село.
Наш  певний  день  уже  відбувся.
Що  ж  нас  до  нього  привело?

-Скажи  бабусю,тепер  можна.
Про  що  дідуньо  все  мовчав?
Мене  цікавить  хвилька  кожна,
Коли  дідуньо  воював.

І  знову  сльози,дрібні  сльози.
-Не  плач  бабуню,промовчи.
Якщо  сказать  про  це  не  можеш,
То  й  не  кажи  й  мене  прости.

-Та  що  ж,синочку,тре  сказати,
Бо  вже  доходить  мені  вік.
Пора  тобі  всю  правду  знати.
Ти  вже  дорослий  чоловік.

-А  все  ж  було,як  і  у  тебе.
Чарівна  молодість  й  життя
Безхмаре  і  щасливе,гей  би.
Однак,пішло  все  без  путя.

-Прийшли,синочку,москалі.
Життя  пішло,немов  у  пеклі.
Були  то  сили  не  малі-
Свободи  вороги  запеклі.

-Знущання  їх  межі  не  знали.
Зазнали  ми  страху  і  катувань.
В  НКВД  десятками  конали.
Тілами  їх  гатили  твань.

-Село  спустіло,молодь  повтікала.
В  ліси  пішли,та  в  гори  навкруги.
А  тут  із  заходу  нова  навала,
Нові  прийшли,синочку,вороги.

-Та  думалось,що  кращі  москалів,
А  вийшло  ж  як,помилуй  Боже.
І  тих,при  москалях  хто  уцілів,
В  неволю  гнали,в  загорожі.

-Створилась  армія  в  лісах.
Повстанська,наша,милий  синку.
Знущався  ще  ж  над  нами  лях.
Здавалося  не  буде  спинку.

-Однак  змагалася  УПА.
Страху  на  москалів  понаганяла.
Не  рівною  була  ця  боротьба
І  сила  наша  упадала.

-Твій  дідо,зовсім  юнаком,
Пішов  у  ліс,щоб  воювати.
Не  був  він  синку  пастухом,
Тому  і  не  минули  його  грати.

-А  що  сміливим  у  боях,
Був  дідо  твій,усякий  знає.
І  рідко  хто  у  цих  краях,
Хреста  за  мужність  має.

-Чому  ж  мені  не  показав?
Мене  любив  він,добре  знаю.
Словечком  навіть  не  згадав.
Тепер  його  вже  не  спитаю.

-Згубився  хрест,тоді  в  криївці,
Яку  взірвали  москалі.
Згубився  б  дідо,та  упівці,
Його  дістали  з-під  землі.

-Я  довго  діда  лікувала,
Ховала  й  плакала  над  ним.
Та  не  минула  нас  оьлава.
Тоді  й  дісталося  усім.

-Тортури  зніс  дідусь,та  шрами,
Зосталися  на  все  житя.
І  десять  років,не  у  мами,
В  тайзі  сосну  валив,дитя.

-А  ми  з  матусею  в  сибіру,
А  батько  де,ніхто  не  знав.
Тепер,синочку,нам  би  миру,
Та  ворог  щоб  не  засіхав.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346885
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 28.06.2012

Чорна буря

Нагнало  хмари,степ  сумує.
Біжить-підстрибує  курай.
Спекотний  вітер  з  півдня  дує.
В  імлі  сховався  неба  край.

Згоріли  трави,мов  й  не  було.
Гуля  по  степу  пилюга.
Все,що  росло,вітрами  здуло.
Земля  у  спеці  знемага.

І  кОтрий  день  все  хмари,хмари.
Немає  сонця  ні  дощу.
Укупу  збіглися  отари,
Чи  то  овець,чи  кураю.

А  він  все  дує  і  кінця  немає.
Шугають  блискавки  між  хмар.
Гарматним  ревом  грім  лунає.
Гнівиться  ,мабуть,  неба  цар.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346479
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 26.06.2012

Раб ч-4

Були  вільні  ми  й  щасливі,
Та  минав  свободи  хміль.
В  морі  сутички  зрадливі,
Та  й  не  в  них  то  наша  ціль.

Усміхнулася  нам  доля,
Та  задуматись  нам  слід,
Що  би  часом  наша  воля
Не  принесла  нових  бід.

Де  подітися  нам  в  морі?
Що  робити  з  кораблем?
В  цьому  замкнутому  колі,
Де  притулок  ми  знайдем?

Розуміли,що  на  судні,
Нам  потрібний  керівник,
Та  ніхто  ж  то  у  неволі
Керувати  і  не  звик.

Довго  радились,кричали,
Та  й  зійшлися  на  мені.
Порішили  й  не  вмовляли.
Буде  так  й  ніяких  ні.

Була  в  мене  перевага-
Навігацію  я  знав.
Була  молодість  й  відвага.
Духом  все  ж  я  підупав.

Тільки  ж  виліз  із  халепи,
Та  в  халепу  знову  вскок.
Марно,братці,дер  пащеку-
Погодився,та  й  замовк.

Було  ще  питань  доволі.
Де  подітися  нам  в  морі?
До  яких  йти  берегів,
Щоб  минути  ворогів?

Як  поставитись  до  турків,
Що  залишились  в  живих.
Щоб  не  ставить  їм  рахунків,
Та  позбутися  все  ж  їх.

Так  кричали  ми  до  ранку,
Я  ж  одне  у  них  просив,
Щоб  дали  мені  турчанку.
Всі  згодились.  Я  й  ожив.

Йшли  ми  курсом  на  Колхіду.
Більше  ж  нікуди  іти.
Ладні  йти  й  навколо  світу,
До  завітньої  мети.

Бог  не  гнівався  на  нас-
Добру  нам  післав  погоду.
Всяк  робив  свою  роботу,
То  ж  і  біг  швиденько  час.

Було  нас  не  меньше  сотні,
То  ж  знайшлися  серед  нас,
До  вітрил  майстри  пригодні,
Були  й  ті,хто  знав  компАс.

У  лаштунках  був  порядок,
Я  не  тратив  марно  слів.
Зброї  був  у  нас  достаток.
Бракувало  лиш  харчів.

Тому  й  гнали  ми  по  морю,
Не  шкодуючи  вітрил.
Мали  ми  жадану  волю.
Нам  вона  додала  крил.

Турчанка,що  не  знала  волі,
Життю  раділа  від  душі.
Палкі  подяки  слала  долі,
За  те,що  спекалась  паші.

Вона  немов  би  підросла,
А  може  сукня  в  тому  винна.
Вона  чарівною  була,
Тепер  сіяла,мов  перлина.

Тепер  усе  її  єство
Жадало  щирої  любові,
Мабуть  кохання  божество,
Було  при  ній  напоготові.

Щасливі  були  ми  безмежно.
Вогонь  кохання  нас  падив,
Та  купідон,всеиж  обережно,
У  храм  любові  нас  увів.

Світились  щастям  очі  милі.
Усмішка  бавила  уста,
А  я  п`янів  й  не  чувсь  на  силі.
В  своїх  очах  я  виростав.

Не  проклинав  тепер  я  долю,
За  те,що  був  її  рабом.
Вона  вернула  мені  волю
І  щастя  дала  нам  обом.

Однак  від  долі  не  втечеш.
Не  довго  нам  вона  всміхалась.
Здавалося  немає  в  морі  меж,
-Ескадра  турків  звідкись  взялась.

Чотири  грізних  кораблі,
На  веслах  йшли  на  нас  півколом.
Чотири-сили  не  малі,
А  ми  ледь  сунули,під  вітром  кволим.

Важка  чекала  нас  година.
Не  було  змоги  нам  втікти.
Вітрил  обвисла  парусина.
В  нерівний  бій  довелося  іти.

Ми  відчайдушно  готувались.
Припали  хлопці  до  гармат.
Помалу  боком  повертались.
Тулилися,немов  до  брата  брат.

Ми  дали  залп  в  галеру  ближню,
Та  не  розвіявся  ще  дим,
Почули  ми  як  ядра  свищуть
І  грім  страшний  і  полум`я  за  ним.

Опам`ятався  я  в  воді,
Та  борт  був  поряд  і  канати.
І  ми,мов  водяні  щурі,
На  корабель  почали  вилізати.

Страшне  спустошення  на  нім
Зустріло  нас  і  гори  трупів.
І  над  страхіттям  цим  усім,
Почули  ми  знайомий  гуркіт.

Веселе  хлопання  вітрил,
В  які  потрапив  свіжий  вітер.
І  лебідь  наш,у  піні  крил,
Побіг  по  морю,мов  підбитий.

І  турки  били  ще  по  нам,
Та  цього  ми  вже  не  боялись.
Над  ними  навітб  насміхались,
Та  раптом  погляд  мій  погас.

Неначе  серце  зупинилось.
Уста  закрила  німота.
Любов  моя  до  щогли  притулилась,
В  очах  її  застигла  сліпота.

Моя  турчанка.  Боже  милий!
Чому  вона,скажи  чому?
Чим  же  вона  так  завинила?
Німий  свій  запит  слав  йому.

Та  Бог  мовчав,та  й  що  казати,
Хіба  не  турків  це  вина?
Дай  мені  сили  покарати
За  це,мій  Боже,їх  сповна.

З  тих  пір  я,братці,  став  піратом,
І  нищив  турок,скільки  міг.
Усяк  їх  ворог,був  для  мене  братом,
Аж  поки  зовсім  занеміг.

Я  вдячний  Богові  одначе,
За  ту  любов  і  за  красу.
І  хоч  душа  моя  уже  не  плаче,
Та  все  ж  у  ній  я  їх  несу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346170
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 25.06.2012

Раб ч-3

Усе  сховалося  у  дим.
Враз  припинилась  стрілянина.
Ми  до  сих  пір  не  знали  ким,
Нам  ця  страшна  влаштована
                                         година.

Затихло  все  і  раптом  вітром
                                         свіжим
Дим  той  у  море  віднесло.
В  вітрилах  білих,що  аж  очі
                                         ріже,
Побачили  ми  братці  теє  зло.

На  хвилях  гойдався  ліниво,
Неначе  з  казки,корабель.
Із  диму  виріс  він  мов  диво.
Так  ось  хто  влаштував  нам
                                         карусель.

На  щоглі  сіпався,мов  привід,
Шматочок  чорний  полотна.
На  ньому  блимав  білий  череп,
Немов  сміявся  сатана.

Вітрильник  сунув  просто  жах,
Такий  великий  і  красивий.
Навис  над  нами,наче  дах.
Помилуй  Боже,справедливий.

Та  раптом  дим  гармат  галерних
Від  нас  його  знов  заховав.
Не  стало  видно  щогл  манірних,
Та  залп  за  залпом  залунав.

На  бік  галера  похилилась.
Пробили  ядра  її  борт.
На  місці,раптом,закрутилась,
Неначе  пхав  у  носа  чорт.

Наш  капітан,в  баюрі  крові
Посеред  палуби  лежав.
До  смерті  був  на  поготові,
Мене  до  себе  зажадав.

-Мабуть  немає  нам  спасіння,
Підемо  скоро  ми  на  дно.
Піратів  прокляте  насіння
Нас  доконає  всеодно.

Мені  вже  нічого  губити,
Та  все  ж,дівчиська  мені  жаль.
Спробуй  небогу  захистити,-
В  його  очах  була  печаль.

-Та  ще  одне,поглянь  раби
Підуть  з  галерою  на  дно.
Мабуть  і  їм  не  вирватись  збіди,
Та  все  ж  звільни  їх.Все  одно.

На  тому  і  замовк.
Віддав  Алаху  душу.
Хоча  і  був  він  хижий  вовк,
Йому  за  все  вклонитись  мушу.

На  смерть  приречені  раби,
На  волю  справді  не  чекали.
В  лабетах  спільної  біди,
Швиденько  зброю  похапали.

Пірати  вже  і  не  стріляли.
І  не  пішли  на  абордаж,
Спокійно  лиш  спостерігали,
Як  йде  на  дно  галери  екіпаж.

Та  бачить  Бог,раділи  вони  рано.
З  галери  полетіли  в  них  гаки.
Ті,перед  ким  життя  закрило  брами,
На  них  полізли,наче  павуки.

У  цій  кровавій  преісподній,
Турчанку  я  з  очей  згубив.
Галерою  ганяв,мов  вовк  голодний.
Шукав,кричав  і  з  жалю  вив.

Вона,мов  канула  у  воду,
Нащо  ж  мені  тепер  життя.
Забрала  смерть  її  чарівну  вроду.
Без  неї  я  не  бачив  майбуття.

Один  на  тонучій  галері,
Я  поміж  трупами  сидів.
Немов  у  ад  відкрив  я  двері.
Тоді  мабуть  я  посивів.

Останнім  поглядом  окинув
Я  той  проклятий  корвбель,
І  ніби  камінь  з  серця  скинув,
Побачив  я  мою  газель.

Вона  шаблюкою  махала.
Хтось  прикривав  її  зрабів,
Та,раптом,на  коліна  впала.
Від  страху  я  аж  остовпів.

Опам`ятався  вже  у  бійці,
Коли  уздрів  її  живу.
Її  вбрання-діра  на  дірці.
Сама  ж  мов  ангел  наяву.

Пірати  мужньо  захищались,
Та  було  мало  їх,однак.
Рабам  на  милість  не  здавались,
А  ті  їх  били  так  і  сяк.

Багри  й  сокири  йшли  у  діло,
Уламки  весел  й  палаші.
Усе  навкруг  немов  кипіло.
Не  було  жалю  у  душі.

В  руках  зрадливої  судьби,
У  цій  кровавій  різанині,
З`єднались  турки  і  раби
У  переможній  цій  хвилині.

Так  славно  скінчилось  усе.
Раділи  ми  життю,мов  діти.
А  що  ж  майбутнє  нам  несе?
Чи  щастя,а  чи  може  біди.

Турчанка,в  окровавленій  одежі,
На  гру  дях  плакала  моїх.
Щасливі  були  ми  без  межі.
Я  ж  був  щасливіший  за  всіх.

На  нас  здивовано  дивились:
Чи  примха  це,а  чи  судьба?
Та  мабуть  все  ж  на  друге
                                 погодились,-
Турчанка  закохалася  в  раба.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345979
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 24.06.2012

Раб ч-2

Вона  була  теж  рабиня
Жорстких  звичаїв  людських.
Була  ще  вона  дитина,
Та  не  мала  вже  близьких.

В  жони  старому  паші
Віз  її  названий  батько,
Та  в  дитячій  ще  душі
Їй  спротивив  старий  дядько.

Відчував,мабуть,й  отець
За  собою  все  ж  провину,
Не  спиняв  дитини  герць,
Дав  спокійну  їй  годину.

Вона  тим  і  користалась,
То  співала,то  сміялась.
То  стріляла  із  пістоля-
Така  була  її  воля.

Із  гармати  раз  стрельнула,
То  рубалась  на  шаблях.
Мало  в  морі  не  втонула,
Ледве  витяг  її  лях.

Капітан  на  те  дивився,
Дивувався  і  злостився,
Та  не  заяіпав  небогу,
Лиш  казав  про  засторогу.

Натякав,що  вона  панна,
А  не  дике  хлопченя.
Що  на  ній  сорочка  рвана,
Бос  чом  вона  ганя?

Вона  слухала  уважно,
І  трималася  поважно.
Знали  всі,що  лиш  вдає,
Знову  бралась  за  своє.

Була  доброю  ,одначе,
Й  до  рабів  і  до  вояк.
Було  так,що  і  заплаче,
Або  дасть  комусь  мідяк.

За  добро  її  любов`ю,
Всякий  щедро  дарував,
Та  вона  не  вела  й  бров`ю-
Кожен  облизьня  піймав.

Ні  до  кого  не  хилилось
Це  чарівне  бісеня.
В  ній  дитина  забарилась.
Жінка,  покищо  ,куня.

Та  траплялось,вечорами,
Гриз  її  напевно  сум,
Бо  дрібненькими  сльозами
Захищалася  від  дум.

Я  ж  кохав  її  відверто,
Хоч  і  знав,що  марно  все,
Та  надіявся  уперто,
Що  життя  щось  принесе.

Мусить  щось  змінити  долю
І  мою,і  її  теж,
Бо  не  знести  мені  болі-
Я  кохав  її  без  меж.

І  вона  мабуть  відчула
Серця  зболеного  жар.
Раптом  всіх  немов  забула,
Ніби  вирвалася  з  чар.

Все  у  ній  якось  змінилось
І  в  очах  й  в  поставі  теж,
Мабуть  жінка  в  ній  вродилась.
Закохалась  вона  всеж.

Дні  летіли  йшли  неділі,
Скоро  плаванню  кінець.
Розпадалися  надії,
Та  суворішав  отець.

Бачив  я  в  її  очах
То  тепло,то  здивування.
Зваби  першого  кохання
Мабуть  марились  їй  в  снах.

Я  ж  горів,немов  багаття
Й  на  яву  і  у  ві  сні.
Дарували  мені  щастя
Її  очі  чарівні.

Та  якось  в  її  каюті
Я  зі  столу  прибирав.
Були  ми  обоє  скуті,
Та  ланцюг  цей  раптом  впав.

Вона  кинулась  в  обійми,
Зашептала:-Я  люблю-
Ось  вони  хвилини  мрійні.
Я  шептав:-Люблю,люблю.

Не  забуду  цих  хвилин,
Поки  й  в  світі  жити  буду.
Не  спиняв  нас  часу  плин
І  спасло  нас  лише  чудо.

Налякав  нас  грім  страшний,
Зойки  дикі,та  прокляття.
Був  для  нас  він  рятівний,
Та  навкруг  гуло  багаття.

Палала  в  полум`ї  галера.
Кудись  стріляли  із  гармат.
Яка    вчепилась  нас  холера?
Хто  в  нас  стріляв?Не  знав  і  кат.

Стогнали  ранені,лежали  вбиті.
Звисала  рея,мов  поламане  ребро.
Я  кинувся  вогонь  гасити,
Та  в  рубку  вдарило  ядро.

Все  полетіло  шкереберть.
Поліз  вогонь  на  збиту  щоглу.
Не  раз  я,братці,бачив  смерть,
Не  думав,що  від  жалю  я  застогну.

Лежала  купа  тіл  кровавих,
Той  без  руки,А  той  без  голови.
Вояків  добрих  і  бувалих,
Ядро  те  стяло,до  ноги.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345796
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 23.06.2012

Раб (поема -ч 1)

Гай,гай,давно  теє  було,
Ще  Тиміш  ходив  по  сіль.
Вже  з  півсотні  проминуло,
Та  й  у  серці  згас  вже  біль.

Був  за  старшого  у  валці
Дідуган  старий  Панас.
Були  й  інші  ще  бувальці,
Ну,а  я  волів  їм  пас.

Щоб  не  бігав  я  з  сумою,
Був  бо  круглий  сирота,
Взяв  мене  Тиміш  з  собою.
Тож  волам  крутив  хвоста.

Йшли  ми  валкою  ночами,
Щоб  татарів  оминуь.
Везли  воза  ми  з  харчами,
Не  близький  бо  був  наш  путь.

Та  хіба  минеш  шакалів
У  безкрайньому  степу?
Нас  по  всіх  ярах  шукали,
Та  й  піймали  у  ліску.

Довго  бей  бридкий  дивився
В  подорожний  папірець,
Потім,начебто  сказився-
Зажадав  весь  гаманець.

Марно  було  й  щось  казати,
Бо  і  слухать  не  хотів.
Пригрозив  волів  забрати,
Й  залишити  без  харчів.

Не  годився  дід  Панас
На  такий  грабунок-
Довго  ним  татарин  тряс,
Та  й  забрав  з  грішми  пакунок.

З  тим  й  сховалися  в  степу
Татари  прокляті.
Зникли  враз  у  ніч  глупу,
Мов  нічнії  таті.

Та,мабуть,лихая  доля
Нас  сподобала  собі,
Не  пройшли  ми  кусень  поля,
Опинились  знов  в  біді.

Налетіла  зграя  хижа,
Чи  татар,чи  ще  когось.
Вже  здавалось,всіх  поріжуть,
Троє  нас  усе  ж  спаслось.

Довго  степом  ми  блукали
Без  води  і  без  їди,
Та  від  голоду  упали
В  руки  нової  біди.

Були  ми  тепер  рабами.
Хтось  нас  вів  на  торг  людський.
Парно  зв`язаних  руками.
Шлях  в  неволю  не  близький.


Продали  мене  за  гріш
На  галеру  в  услужіння.
Капітан  наш  був  мов  ніж,
Мав  у  серці,все  ж,сумління

Хоч  карав,та  не  знущався,
Жити  все  ж  таки  давав.
Я  за  все  робить  хапався,
Та  уроки  в  нього  брав.

Наді  мною  він  сміявся,
Було  так,що  й  виганяв.
Інколи  і  бити  брався,
Та  уроки  все  ж  давав.

Так  потрохи,з  року  в  рік
Став  йому  я  у  потребі.
Знав  тепер  я  добре  лік
І  зірки  читав  на  небі.

Прокладав  і  курс  по  карті.
Знав  компАс  і  знав  секстант.
Був  своїм  я  в  його  варті,
І  йому  мов  ад`ютант.

Та  усе  ж  рабом  я  був,
І  плекав  надію  волі.
Я  про  неї  не  забув,
Лиш  чекав  звороту  долі.

Та  вона  лицем  зрадливим
Повернулася  в  мій  бік.
Не  вродився  я  щасливим-
Від  спокуси  я  не  втік.

У  турчанку  закохався,
Мов  у  прірву  братці  скок.
В  сіті  чар  її  попався,
І  втекти  не  міг  на  крок.

Мабуть,хитрий  купідон,
Наді  мною  насміявся-
Загубив  я  смак  і  сон,
Утопився  й  не  пручався.

А  вона,мов  чортеня,
По  галері  все  гасала.
Всім  всміхалась  навманя,
В  очі  бісики  пускала.

Не  боялася  води,
А  ні  бурі  ,а  ні  грому.
Не  минути  б  їй  біди,
Та  щастило  їй  у  всьому.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345351
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 21.06.2012

Моя Україно

Моя  Україно,зоре  моя.
Мої  голубі  небокраї.
Пісні  солов`їні  і  клич  журавля,
І  срібні  річок  водограї.

Невіста  моя,в  шумовинні  садів,
Оспівана  з  краю  до  краю.
Зродилася  ти  у  безмежжі  степів,
І  житимеш  вічно,я  знаю.

Ти  мову  співучу  для  нас  зберегла,
Красившої  в  світі  немає.
Дочкам  своїм  вроду  чарівну  дала.
Синам  дала  мужність  безкраю.

Живи  Україно  у  плині  сторіч-
Я  більшого  щастя  не  знаю.
Зроди  в  наших  душах  козацькую  січ.
Прости,що  невміло  кохаю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344951
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 19.06.2012

Двадцять перша весна

Ось  двадцять  перша  вже  весна
Благословилась  над  тобою.
Ти  не  збудилася  від  сна
У  цю  весну,сумну  до  болі.

Лежиш  в  руїнах  Україно.
В  руїнах  доль,в  руїнах  душ.
Моя  кохана  Батьківщино-
Європи  центр,безкрая  глуш.

Збудись,прошу  тебе,збудись.
Заклич  синів  з  країв  далеких.
Онукам  в  очі  подивись,
Хіба  не  бачиш  небезпеки?

Прокинься  вже,  прошу  прокинься.
Зніми  з  очей  рожеву  пелену.
Встань  із  колін,навколо  подивися-
Нікчемні  почуття  й  життя  гіркіше  полину.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344727
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 18.06.2012

Черешень біла заметіль

Чарує  знову  нас  весна
І  кожна  квітка  серцю  мила.
Коротка  ніч,та  не  до  сна.
Долає  нас  кохання  сила.

             Черешень  біла  заметіль
             Нас  в  юність  нашу  поверта.
             Кохання-хміль,кохання-хміль
             І  наче  мед  твої  уста.

Летять  роки  і  серце  тужить,
Та  завітає  лиш  весна,
Кохання  голову  закружить
І  винна  в  цьому  ти  одна.

             Черешень  біла  заметіль
             Нас  в  юність  нашу  поверта.
             Кохання-хміль,кохання-хміль
             І  наче  мед  твої  уста.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343272
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2012

Солов`ї зорю щебечуть

Кипить  ,збіга  рожева  піна-
Мов  шумовиння  яблунь  цвіт,
В  весняних  шатах  Україна-
Моя  кохана,мій  єдиний  світ.

Смарагд  буя  у  новім  листі.
На  вербах  виплелась  коса.
Зібрала  крапельки  в  намисто
Із  самоцвітів  ранішня  роса.

А  солов`ї  зорю  щебечуть,
Жадану  і  оновлену  зорю.
І  білі  бузьки  щастя  клечуть
На  Україноньку  мою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343265
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 11.06.2012

Чому зажурились козацькі кургани

Чому  зажурились  козацькі  кургани,
Чому  зажурились,чому?
Чи  може  Вкраїна  волі  немає,
Чи  гетьман  згубив  булаву?

Має  вже  волю  кохана  Вкрвїна,
І  гетьман  трима  булаву.
Вкраїнець  козацької  мови  не  знає-
Зробили  Вкраїну  німу.

Чому  зажурились  козацькі  кургани,
Чому  зажурились,чому?
Тому,що  козак  по  степу  не  гуляє-
Немає  тут  місця  йому.

Чому  зажурились  козацькі  кургани,
Чому  зажурились,чому?
Тому,що  кобзар  вже  пісень  не  співає-
Забув  він  свою  старину.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342024
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 05.06.2012

Капризна доля

Заспівали  козаченьки,
Сумно  заспівали.
Із  далекого  походу
До  дому  вертали.

Не  казала  тая  пісня
Про  вдачу  в  поході,
Видно  доленька  капризна
Не  стала  в  пригоді.

Оминула  цього  разу,
Або  й  насміялась,
Бо  не  сповнили  наказу,
Та  й  мало  зосталось.

Лине  пісня  тихо,тихо.
Серце  крає  туга.
На  обличчях  спільне  лихо,
Шкода  й  брата-друга.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342012
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 05.06.2012

Степ наснився мені

Знову  плачу  у  сні-
Степ  приснився  мені.
Мерехтить  вдалині,
Знову  з  ним  ми  одні.
Ген,аж  ген  ковила,
Все  навкруг  устила
І  дурман  полину,
Вирива  мене  з  сну.

Тільки  очі  закрив,
Чую  хлопання  крил.
Мчить  нестримно  орел,
Не  втече  перепел.
Знову  тиша  і  вітер
І  хитаються  квіти.
Образ  жінки  плаский
На  плиті  кам`яній.

Онде  обрій  тремтить,
Знеба  сонце  палить.
Ні  хмаринки,ні  тіні,
Озерця  лише  сині,
Та  не  вип`єш  води,
Бо  солоні  завжди.
І  трава  не  росте,
Все  навколо  мертве.

На  кургані  стою.
Щось  п`янке  ніби  п`ю.
Чи  то  дух  степовий
Полонив  розум  мій-
Зброї  брязкіт  і  гвалт
Зкимось  б`ється  сармат.
Сон,прошу,не  тікай,
Ще  хвилиночку  дай.

Зачекай,я  прошу.
Я  нап`юсь  досхочу
Дурману,дурману
Чебрецю  й  полину.
В  ковилу  упаду
І  засну,і  засну.
Хай  накриє  курай.
Сон  мина,то  ж  прощай.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341569
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 03.06.2012

Галичанки

Галичина.Цвітуть  черешні.
Чарує  нас  цей  буйний  цвіт,
А  ще  жінки  стрункі  тутешні,
Що  зводят  з  розуму  весь  світ.

Побачиш  очі  карі  й  сірі,
То,раптом,в  них  небесна  синь.
О  галичанки,серцю  милі,
Дорощі  ви  усіх  святинь.

Ви,мов  зполотен  стародавніх,
Зпогорда  дивитись  на  світ-
Праправнучки  князівень  славних,
Землі  української  цвіт.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341183
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.06.2012

Геракліда (Подвиги геракла-12)

Наказ  останній  Еврисфея
Повинен  виконать  Геракл.
Тому  й  вродилася  ідея
Слугу  послати  у  Тартар.

У  царство  грізного  Плутона.
В  підземний  світ,де  річка  Стікс
Встава  у  вигляді  кордона,
Між  світом  Сонця  й  світом  ікс.

Знання  про  нього  дуже  смутні.
Ніхто  ж  бо  звідти  не  вернувсь.
Бо  хто  за  води  Стікса  мутні,
Раз  перейшов  -  мов  утопивсь.

Легенда  ж  каже,що  Харон
В  човні  мертвих  по  річці    возить.
Лиш  човен  має,не  пором,
І  плата  там,хто  скільки  зможе.

Копійку  кинув  і  привіт.
Назад  немає  вже  дороги.
І  стереже  той  темний  світ
Безсонний  Кербер  кривоногий.

Страхіття  це,з  породи  псів,
Та  не  простих,а  триголових.
І  голови  його  обплів
Клубок  гадюк,кусать  готових.

Страшний  дракон,замість  хвоста,
Сичить  ,та  розкида  отруту.
Нікого  Кербер  не  пуска
На  Землю  милу,з  того  світу.

Тож  Еврисфей  Гераклові  сказав:
-  Останню  послугу  мені  ти  зробиш,-
Щоб  Кербера  у  ланцюгах  я  мав,
Останній  подвиг  сповниш.

Геракл  помандрував  у  Елевсін,
У  мудреців  шукать  поради.
І  ті  узнавши  чий  він  син,
Не  утаїли  слово  правди.

Чарівне  слово,що  зніма
З  людини  страх  перед  пітьмою.
І  зброї  іншої  нема,
Лише  безстрашність  у  двобої.

Геракл,між  скелями,знайшов
 В  підземне  царство  ,вхід  вузенький.
І  не  вагаючись  пішов
В  тунель  низький,в  прохід  маленький.

І  лиш  ступив  він  за  поріг,
Що  ділить  світ  на  двоє,
Гермес  у  темряві  поміг
І  далі  разом  йшли  обоє.

-  Отець  Зевес  сказав  мені
Тебе  завести  до  Плутона,-
Сказав  Гермес,та  враз  в  пітьмі
Очима  зблиснула  Горгона.

-  Ти  не  зважай  -  сказав  Гермес,-
Це  лише  тінь,а  не  Медуза.
Персей  убив  її  колись,
А  змії,то  тіней  мотуззя.

Навколо  них  літали  тіні.
Лунали  лайка,стогін,плач.
Були  в  житті  слабкі  і  сильні-
Людьми  були  усяких  вдач.

Та  то  в  минулому  усе,
Й  нічим  вже  їм  не  допоможеш.
Між  ними  смерть  зрівняла  все.
Змінити  це  ніхто  не  може.

Палац  Плутона  у  пітьмі
Постав,мов  привид  ночі.
Прикраси  з  каменя,сумні,
Чорніли  й  не  ласкали  очі.

Живу  побачивши  людину,
Плутон  нахмурений  чекав.
Не  потурав  зевесевому  сину,
Поки  той  слово  не  сказав.

Чарівне  лиш  почувши  слово,
Плутон  сказав:-Гаразд,бери,
Як  що  візьмеш,у  тому  мова.
Лишень  без  зброї,та  верни.

Пішов  Геракл  на  берег  Ахерона.
Там  чути  гавкіт  трьох  голів.
І  згідно  приписів  Плутона,
Й  мечем  махнути  не  посмів.

Одначе  Кербер,наче  вихор,
Мало  Геракла  не  збив  з  ніг.
І  сталося  би  мабуть  лихо,
Як  би  утриматись  не  зміг.

То  ж  боротьба  була  жахлива.
Геракл  три  шиї  обхопив.
Та  змії  рвали  шкіру  лева
Й  дракон  пручався,що  є  сил.

Гатив  у  мідні  обладунки
І  де-не-де  позагинав.
Однак  змогти  не  було  й  думки.
Геракл  уже  перемагав.

І  Кербер  здавсь,просив  пощади-
Сандалі  переможцеві  лизав.
Тепер  вже  не  кусались  гади
І  хвіст-дракон  Кербер  піджав.

Принишклий  Кербер  ,в  ланцюгах,
Побрів  в  Аргос,під  проводом  Геракла,
Та  Еврисфей  злякався  так,
Що  й  подивитись  духу  бракло.

Сказав  назад  у  приісподню,
Скоріш  відвести  того  пса.
Геракл  і  це  швиденько  сповнив.
Так  й  закінчилась  служба  ця.

-Тепер  я  вільний,вільний,вільний,-
Радів  Геракл,немов  дитя.
-В  сім`ї  богів  й  людей  я  рівний,
То  ж  розпочну  нове  життя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341038
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 31.05.2012

Геракліда (Подвиги Геракла-11)

І  знов  Еврисфей,запросивши  Геракла,
Повідав  йому  про  Атланта  сади.
Вони  на  краю  чи  Землі,чи  то  Неба.
До  них,мабуть,буде  багато  ходи.

-Там,десь  на  краю,за  пустелею  й  морем,
Де  царствує  Ніч,і  де  Сонце  сіда,
Розкинувся  сад  там  по  каменям  голим,
По  скелям  пласким,та  не  в  тому  біда.

-  Пильнують  той  сад  Геспериди  прекрасні  -
Ночі  дочки  і  мана  вечорниць.
Атлантові  мужньому  тільки  підвласні.
Цнотливі  сестрички  й  не  роблять  дурниць.

-  У  тому  саду  ручаї  та  водойми,
А  дно  в  них  встеляють  піски  золоті.
І  там,де  між  листям  лотосів  пройми,
Риби  гасають  в  криштальній  воді.

-  На  яблунях  там  плоди  золотії,
Зірвеш  мені  три,за  усяку  ціну.
І  тим  ти  сповниш  мої  давнії  мрії
І  послугу  зробиш  мені  ще  одну.

Як  завше  Геракл,у  далеку  дорогу,
Узяв  шкіру  лева  і  палицю  теж.
Вклонився  Мегарі  й  домівки  порогу,
Поринув  у  світ,що  немає  бач  меж.

У  пошуках  саду  сходив  усю  Землю,
Та  все  було  марно,усе  без  путя.
І  раптом  побачив  зеленую  хвилю
І  німфи  на  ній,що  принесла  вода.

Зелені  красуні  йому  щебетали,
Що  треба  спитати  господаря  хвиль.
Нерея  косматого  й  раптом  пропали.
Зостався  на  хвилях  тільки  Нерей.

Косматий  господар  виказав  тайну:
-У  Африці  ген,за  пісками  пустель
Атланта  сади,та  землю  цю  крайню,
Трима  в  охороні  могутній  Антей.

Нема  йому  рівних,бо  силу  могутню
Черпа  син  Землі,від  сили  її.
Тому  й  непоборний,бо  всюди  присутню,
Бере  її  він  від  своєї    Землі.

Та  не  спинили  ці  вісті  Геракла.
В  Лівійську  пустелю  він  сміло  ввійшов.
Пекло  тут  нещадно,що  й  потом  просякла
І  лев`яча  шкіра,та  мабуть  і  кров.

Крізь  бурю  піщану  побачив  Антея.
На  зустріч  той  біг  і  Гераклу  кричав,
Щоб  він  зупинився,бо  сердиться  Гея,
Та  враз  на  Геракла  напав.

Боролися  довго  ці  дужі  гіганти.
Геракл  поступово  сили  втрачав.
Та  враз  пригадав  він  Нерея  поради.
Антея  підняв  й  до  Землі  не  пускав.

І  той  поступово  утратив  всю  силу.
Геракла  однак  пропустить  не  бажав.
Як  міг  захищав  свою  Земленьку  милу,
Хоча  боронитися  сили  не  мав.

Отак  і  загинув  в  обіймах  Геракла.
Той  далі  пішов,перепони  не  мав.
Та  скоро  скінчилась  пустеля  ця  клята.
Нарешті  в  Титана  сади  причвалав.

Побачив  Титана,що  спину  підставив
Під  Небо  Землі  і  руками  тримав
За  край  небосхила  і  певно  вже  марив
Щоб  хтось  підсобив,та  на  себе  це  взяв.

Геракл  розповів  навіщо  придибав.
Просив,щоб  Титан  йому  яблука  дав.
І  той,бувши  щедрим,умову  лиш  видав,
Щоб  Небо,з  годинку,Геракл  потримав.

Геракл  погодився,на  час  потримати,
Поки  би  Титан  йому  яблука  рвав.
І  той  вмить  згодився  трійко  віддати,
На  спину  Гераклові  Небо  піддав.

Тягар  непомірний,гераклові  ноги,
У  землю  ввігнав  до  саменьких  колін.
Геракл  застогнав:-Всемогутнії  боги,
Невже  ослабів  брат  земний  ваш  і  син?

Натуживсь  Геракл,що  аж  жили  тріщали,
Та  слабкість  свою  не  хотів  показать.
Упертість,та  воля  гору  узяли
І  зміг  він  край  Неба  усе  ж  припіднять.

Тим  часом  Титан,в  садах  Геспаридів,
Три  яблука,сину  Зевеса,зірвав.
А  потім  в  тіні  він  на  лаві  посидів.
І  небо  тримати  бажання  не  мав.

Тому  і  старався  Геракла  здурити,
Що  в  Грецію  яблука  сам  занесе.
Навіщо  Геракл  мав  би  ноженьки  бити,
Хай  трохи  спочини,та  сил  набере.

"Ага  відпочину,тримаючи  Небо",-
Подумав  Геракл,тре  Титана  здурить.
Сказав,що  йому  підкласти  щось  треба,
Бо  Небо  тверде  і  що  спина  болить.

Титан  погодився  потримати  трохи,
Поки  то  Геракл  щось  м`якеньке  знайде.
А  той  із  землі  ,ледве    вийнявши  ноги,
Сказав  що  у  Грецію  сам  бач  піде.

-  Здурив  я  тебе,так  що  вибач  Титане.
Не  втримає  Небо  ніхто,крім  тебе.
Нікому  з  земних  на  то  сили  не  стане.
На  віщо  ж  дурити  я  маю  себе.

Щоб  якось  полегшити  працюТитана,
Ударив  Геракл  у  скелю  мечем.
І  в  скелі  твердій  враз  зробилася  рана,
З  якої  вода  потекла  ручаєм.

Ручай  у  пустелю  приніс  прохолоду.
-  Це  мій  тобі  дар  і  на  тому  прощай.
Найбільше  в  житті  я  ціную  свободу,
А  ще  милу  Грецію-батьківський  край.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340820
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 30.05.2012

Геракліда (подвиги Геракла - 10)

На  заході,ген,де  бува  лише  Гея,
Де  хвилі  зелені  несе  океан.
Там  острів  лежить,що  зовуть  Ерітея.
І  там  Геріон  необмежений  пан.

Страховисько  це,що  з  трьома  головами
Тримає  на  острові  чудо-биків.
А  ще  ж  призначив  він  до  них  пастухами
Евритіона,та  Орта  -  чудовиська  з  псів.

Евритіон,мов  гора  серед  поля,
Биків  тих  стеріг  та  усе  випасав,
А  Орт,все  ганяв  і  не  знав  він  покою,
Дививсь,щоб  до  острова  хто  не  пристав.

Отож  Еврисфей  по  биків  Геріона
Геракла  відправив  у  ту  далечінь.
І  той,що  здолав  би  в  ходьбі  чемпіона
Набігався  світом  і  схуднув  на  тінь.

Забрів  він  у  Францію,й  кисть  винограду
З  лози,що  плелася  Геракл  скуштував.
Та  тут  ізненацька  потрапив  в  засаду
Дівчат  чарівних  і  бранцем  їх  став.

Вином  пригощали  ці  юні  красуні.
Неначе  русалки  кружляли  в  танку.
Тіла  їх  стрункі  обіймали  лиш  сукні,
Що  відтіняли  п`янку  наготу.

Коли  ж  тії  сукні  чомусь  розчинились,
Пропали  кудись,мов  би  їх  не  було,
А  юні  красуні  все  більше  тулились,
Геракла,мов  хвилю,кудись  понесло.

Згадав  він  Венеру  і  добру  науку
І  греції  велич  щоби  не  зронить,
Дівчаток  кохав,згорнувши  у  купу,
Мов  спраглий  в  пустелі-хотів  лише  пить.

Припав  до  вподоби  красуням  тутешнім,
Та  й  сам  ласував,що  вже  там  говорить.
Віддався  увесь  він  спокусам  сердечним,
І  нікому  було  його  зупинить.

Француженки  були  на  диво  привітні
Науку  в  Геракла  брали  і  брали.
Однак  не  минуло,красуні  вагітні
Й  Гераклу  раптово  відкоша  дали.

Давно  не  встрявав  він  в  такую  халепу.
П`ятами  із  Франції  враз  накивав.
Пустився  він  знов  у  дорогу  далеку,
Аж  тут  у  Іспанію  він  причвалав.

А  тут,брате  мій,усі  гонорові.
І  руку  із  шпаги  ніхто  не  зніма.
Іспанки  пихаті,бажають  лиш  крові
І  холод  від  них,мов  на  дворі  зима.

-Невже  таки  всі,такі  дикі  й  холодні?
Геракла  узяло  чомусь  за  живе.
-Знайдуться  й  між  ними  в  коханні  голодні,
Інакше  лихий  хай  ухопить  мене.

А  щоб  привернути  до  себе  увагу,
Геракл  на  турнірі  у  бійку  устряг.
Не  міг  проминути  хоробрих  розвагу
Й  прославить  хотілося  Греції  стяг.

Та  нагло  повівся-десяток  одразу,
Він  викликав  гордо  на  бій.
А  ті  ,заховав  на  Геракла  образу,
Взялися  за  нього,що  й  боженьку  мій.

Дісталося  їм  і  йому  перепало.
Махати  мечем  вже  зомліла  рука.
Десяток  Іспанців  у  битві  упало.
В  Геракла  розбита  була  голова.

Іспанка  струнка  пов`язала  хустину.
Всміхнулась  герою,в  палац  привела.
В  клопОтах  провела  добру  годину.
Геракловій  рані  ладу  дала.

До  честі  героя,учта  весела,
Тривала  до  ночі,а  ледь  розійшлись,
Іспанка  Гераклові  шию  обплела.
В  пориві  п`янкому  вони  обнялись.

Кохалася  так,що  в  очах  потемніло.
Такого  Геракл  не  чекав.
Іспанка  холодна  від  пестощів  мліла.
І  він  у  обіймах  вмирав.

Провівши  у  любощах  добру  неділю,
Геракл  зрозумів,що  був  зовсім  не  прав.
І  хоч  не  у  кожній  він  бачив  повію,
Однак  за  холдність  гроша  би  не  дав.

"Усе  воно  в  світі  бажає  кохання
І  силі  ніякій  того  не  змогти.
В  творінні  боги  заложили  бажання,
Тому  і  не  терпить  душа  самоти."

"Та  то  вже  заліз  я  у  дебра  науки,
Хоча  про  биків  вже  пора  нагадать"
І  хоч  не  хотілось  Гераклу  розлуки,
Дорогу  далеку  продовжив  топтать.

Нарешті  добрів  він  до  тої  протоки,
Що  два  континенти  вона  розділя.
Поставив  стовпи  він  зі  скель  по  два  боки
І  Геркулеса  надав  їм  ім`я.

А  потім  забрів  він  на  берег  пустельний,
Де  сонце  сіда  за  сідий  океан.
І  в  ньому  побачив  він  острів  маленький,
Що  звуть  Ерітея  і  де  Геріон  дає  раду  бикам.

Та  нічим  доплисти  і  виспатись  треба.
На  лев`ячій  шкірі  Геракл  розтягнувсь.
Та  раптом  побачив,що  сонце  із  неба,
На  нього  летить,він  дубцем  замахнувсь.

Здивований  Геліос,враз  зупинився.
Не  гнівався  він,бо  Геракла  впізнав.
Сміливця  про  справи  питать  заходився,
І  дати  човна  йому  обіцяв.

Човном  він  на  острів  доплив  Ерітея.
На  березі  Орт  на  Геракла  напав.
Не  довго  й  скакав,бо  зламалася  шия,
Коли  він  дубцем  від  Геракла  дістав.

Пастух  не  минув  теж  удару  страшного,
Геракл  вже  й  биків  погнав  до  човна,
Як  враз  Геріон  на  дорозі  попався,
Та  й  він  від  Геракла  дістав  теж  сповна.

На  берег  іспанський,човном  Геліоса,
Геракл  тих  биків  перевіз.
А  потім,табун  цей,погнав  до  Аргоса.
І  вже  й  через  Альпи  круті  переліз.

Та  Гері,мабуть,закрутило  у  носі.
І  підлість,як  завше,зробити  взялась.
Тому  до  Геракла  Морфея  у  гості
Вона  підіслала  і  хитрість  вдалась.

Скував  сон  Геракла  і  він,наче  вбитий,
Всю  нічку  проспав  і  нічого  не  чув,
Як  вкрали  биків  і  злодій  той  хитрий,
В  печері  биків  тих  швиденько  припнув.

А  ранком  Геракл,ледве  очі  продерши,
Биків  не  знайшов,і  побіг  їх  шукать.
У  лісі  блукав,і  у  гору  упершись,
Почув  рев  биків  і  почав  їх  гукать.

Ходив  попід  гору,одначе  печери
Знайти  було  годі,тож  знову  шукав.
Поранив  все  тіло,до  радості  Гери.
І  зморений,врешті  на  землю  упав.

Отут  він  й  побачив  сліди  між  кущами,
По  ним  і  печеру  нарешті  знайшов.
Та  вхід  у  печеру  скелі  шматками,
Заклав  хтось  могутній,граючись  мов.

Зригаючи  полум'я  й  диму  клубами,
Гераклові  очі  застлав.
І  палицю  грізну,страшними  руками,
Він  на  Геракла  підняв.

Та  той  не  чекав,поки  станеться  лихо,
І  скелі  вхопивши  шматок,
Жбурнув  у  нападника,вцілив  у  вухо,
І  вражений  Кекос  замовк.

Звільнивши  биків,і  спочивши  в  печері,
У  Грецію  їх  потихеньку  погнав,
Однак,Еврисфей,убоявшися  Гери,
Богам  тих  биків  у  пожертву  віддав.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340037
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 26.05.2012

Геракліда ( подвиги Геракла - 9)

Була  дочка  у  Еврисфея,
Яку  любив  понад  життя.
Чарівна,ніжна,наче  фея,
Та  все  ж  було  воно  дитя.

Ні  в  чому  він  їй  не  перечив.
Що  забажала  -  все  їй  дав.
Усим  цікавим  забезпечив,
Хоч  би  і  царство  розпродав.

Ця  вередлива  щебетуха,
Якось  прибігла  до  отця.
Наговорила  повні  вуха,
Аж  запалилася  уся.

Казала,ніби  їй  Адметі
Старенька  няня  повіла,
Що  десь  цариці  Гіпполіті
Підвласна  Амазонія  була.

Там,де  впада  в  Евксінський  Понт,
Бурхлива  річка  Термодонт,
Є  царство,де  лише  жінки,
Відсутні  де  чоловіки.

І  всі  вони  з  маленьких  літ,
З  коня  лиш  бачать  білий  світ.
На  конях  все  життя  гарцюють,
Та  без  поразок  все  воюють.

Що  запорука  їм  у  тому,
В  паску  царівни,чарівному.
Що  ніби  він  з  твердої  криці,
Навічно  відданий  цариці.

-  Тебе  прошу,коханий  тату,
Для  мене  пасок  цей  придбати,
Бо  дуже  ж  хочеться  мені.
Мені  він  снився  вже  у  сні.

-  Ну  добре,добре,люба  доню,
Буде  тобі  отой  пасок.
Хіба  тобі  я  що  бороню?
Аби  но  чуть  твій  голосок.

Тож  лаштував  вже  кораблі,
Геракл  відважний,й  з  лева  шкіру
Узяв,щоб  спать  не  на  землі.
Та  й  і  поплив  у  Темескіру.

Нелегко  давсь  Евксінський  Понт.
Не  раз  лякали  греків  бурі.
Забули  вже  вони  про  сон,
Та  все  вдивлялися  у  зорі.

Та  все  ж  здолали  вони  море.
Повеселіли  греків  лиця.
Степи  стелились  неозорі.
Виднілась  Амазонії  столиця.

Сушили  греки  мокре  шмаття,
Та  розпалили  вже  багаття.
Збиралися  якось  спочити,
Що  б  зранку  в  місто  поспішити.

Однак,прибула  Гіпполіта
І  в  місто  греків  забрала.
Гераклу  мовила  сердито:
-  До  мене  хто  тебе  прислав?

Геракл  розказував  цариці
Навіщо  з  Греції  прибув.
Мечем  поклявся  у  правиці,
Послом  він  мирним  лише  був

-  Цар  Еврисфей  мене  прислав.
Не  для  війни  я  вів  дружину.
Здобуть  він  пасок  наказав,
Що  б  ублажить  свою  дитину.

-  Однак,якщо  не  можна  миром,-
Сказав  Геракл,-  піду  на  бій.
Хоч  би  і  з  самим  Люцифером.
І  хай  цей  бій  останній  мій.

-  Ну  що  ж,нехай  розсудить  ранок,-
Цариця  мовила.-  Спочніть.
Можливо  завтрашній  світанок,
Нам  принесе  жадану  мить.

А  зранку  греки  повставали,
На  амазонок  заглядали.
Була  краса  їх  наче  з  льоду.
Не  спонукала  до  зальоту.

Була  суворість  на  лиці
І  м`язи  були  наче  з  криці.
Здавалось,ніби  молодиці,
Лиш  повдягалися  в  спідниці.

Цариця  вийшла  до  Геракла,
Сказала:-  Пасок  буде  твій,
Аби-но  сили  не  забракло.
Лиш  розірвати  ти  зумій.

Так,він  дає  мені  наснагу,
Непереможність  у  бою.
Однак,гасить  кохання  спрагу.
Тому  нікого  й  не  люблю.

У  цих  же  чарах  амазонки,
Підпоряковані  мені.
Теж  відцвітають,мов  вазонки.
Якщо  не  згинуть  на  війні.

Ні,ми  не  знаємо  кохання.
Про  нього  чули  лиш  зі  слів,
Тому  й  життя  одне  змагання
І  наяву,і  уві  сні.

Ним  наказав  нас  грізний  Арес.
За  непокору  і  красу,
Тож  відцвітаємо,мов  верес,
Лише  плекаючи  косу.

Однак,лишив  слабку  надію,
Що  зможе  той  ізнять
Могутній  хтось,й  за  нашу  мрію
Життям  своїм  ризикувать.

Та  не  знайшлося  ще  такого,
Щоб  проти  Ареса  пішов.
Бо  знає  всякий  його  слово
І  не  один  вже  смерть  знайшов.

Бо  житиме  лиш  той,хто  здійме,
А  хто  не  здійме,тому  смерть.
Тому  це  діло  ненадійне
Вступити  з  Аресом  у  герць.

Геракл,почувши  такі  речі,
Від  здивуваня  остовпів:
-  Ще  й  не  таке  на  свої  плечі
Узять  не  раз  я  вже  поспів.

-  А  ти,прекрасна  Гіпполіто,
Прошу,довірся  лиш  мені.
Дозволь  відкрить  кохання  літо,
Раз  не  судилося  весні.

-  Нехай  справля  жорстокий  Арес,
Мою  поразку,чи  свою.
Хай  краще  кінчиться  все  зара,
Бо  довше  це  не  потерплю.

Геракл  вхопився  за  пасок
Потяг  убоки,що  мав  сили,
Аж  загуділи  в  ньому  жили
І  піт  закапав  на  пісок.

Вузлами  м`язи  на  руках,
Немов  мотуззям,пов`язались.
По  тілу  жили  напинались,
Аж  потемніло  у  очах.

А  збоку  Арес  насміхався.
Геракл  вскричав  з  останніх  сил:
-  Великий  Зевсе,поможи.
Й  пасок  нарешті  розірвався.

Геракл  знесилений  стояв,
Вививсь  на  Гіпполіту  та  всміхався,
А  Арес  в  пекло  геть  забрався.
Такого  ж  облизня  піймав.

А  амазонки,враз  змінились,
Немов  збудилися  віл  чар.
І  очі  ніжно  заіскрились,
І  личка  пік  чарівний  жар.

І  годі  їм  себе  впізнати,
І  не  збагнути  почуттів.
Мов  осоружні  впали  шати,
Мов  добрий  ангел  пролетів.

На  лицях  зацвіли  рум`янці.
В  очах,то  ніжність,то  вогонь.
А  перса,начебто  на  п`яльцях,
Рвали  матерії  полон.

І  не  могли  тепер  сховати
Крутії  стегна  спідниці.
Мабуть,позаздрила  би  мати
Своїй  улюбленій  дочці.

Геракл  не  міг  надивуватись,
З  цієї  ніжної  краси:
-  І  де  це  все  могло  ховатись?
І  щире  золото  коси.

Ну  а  Гераклові  вояки,
Повідкривали  аж  роти.
І  зрозуміли  небораки,
Від  амазонок  не  втекти.

Отут  вже  пир  пішов  горою.
Із  рук  красивих  господинь,
Вино  лилося  там  рікою,
Уже  й  забули,котрий  день.

А  ночі  що  ж?  І  ночі  теж,
Були  приємними  без  меж,
Бо  розуміли  хитрі  греки,
Коханню  вчити  треба  все  ж.

А  ті  знання,що  від  Венери,
Геракл  у  юності  придбав,
Усі  ті  гарнії  манери
Він  Гіпполіті  передав.

Вона  -  слухняна  учениця
Уроки  вчила  залюбки.
І  закріпила,як  годиться,
З  Геракла  легкої  руки.

Припали  грекам  до  вподоби
І  амазонки,і  кутіж,
Що  й  не  зробив  ніхто  і  спроби
Якось  спинити  цей  крутіж.

Одначе,Гері  це  набридло.
Таке  стерпіти  не  могла:
«Не  греки  це,це  просто  бидло
І  тхне  від  них,мов  від  козла.»

Тож  амазонкам  нашептала,
Що,бач,коханці  не  для  всіх,
Що  лиш  для  вибраних  забава,
А  їм,бач,зась  до  тих  утіх.

Красуні,в  мить  все  зрозуміли,
Що,бач,їх  справді  обійшли.
Отож,помститися  рішили  -  
На  греків  приступом  пішли.

Тож  греки  п`ятами  кивали.
То  утікли  на  корабель.
Та  все  ж  паска  таки  узяли,
Хоч  мали  добру  канітель.

Пливли  додому,мов  на  крилах.
Згадали  враз,що  є  той  дім,
Хоч  амазонок,серцю  милих,
Так  бракувало  в  морі  їм.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338515
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 19.05.2012

Геракліда (Подвиги Геракла-7 і 8)

''Ну  ось  уже  і  половину
Слуга  мій  подвигів  звершив  -.
Подумав  Еврисфей,-  і  худобину
Від  гною  древнього  звільнив."

І  зажурився  цар  Аргоса.
"Який  же  дать  йому  урок?"
Та  незабаром  про  Міноса
Почув  він  і  про  Кріта  рок.

Що  ніби  десь,за  синім  морем,
На  острові,що  зветься  Кріт,
Де  хвилі  б`ють  по  скелям  голим,
Мінос  там  цар  багато  літ.

Одного  разу,Посейдон  -
Могутній  бог  морів  глибоких,
Щоб  древній  сповнити  покон,
Явив  бика  із  хвиль  високих.

Бика  цього  володар  Кріту
Повинен  в  жертву  принести,
Однак,не  сповнив  він  обіту.
Бика  у  поле  відпустив.

В  страшному  гніві,Посейдон
Ударив  хвилею  у  скелі.
І  бик,не  мавши  перепон,
Пустився  нищити  оселі.

З  тих  пір,на  Кріті  пустка  всюди.
Нарід  сховався  до  печер.
Богам  молитви  творять  люди,
Щоб  якось  визволив  тепер.

Отак  й  живуть  у  страху  й  сумі.
Богам  напевно  не  до  них.
А  Посейдон,у  хвилях  шумі,
Давно  прокляв  крітян  усіх.

"Чи  правда  це,чи  небилиці,
Мені  однак,-  подумав  цар.
А  ще  ж  фракійські  кобилиці,
Мені  хотілося  б  у  дар."

Тому  й  послав  Геракла  в  море,
По  кобилиць,і  по  бика.
І  той,в  просторах  неозорих
Довгенько  острова  шукав.

Коли  ж  Геракл  з  биком  зустрівся,
Руками  в  роги  учепився.
Бикові  шию  враз  скрутив
І  так  тримав,що  було  сил.

Узду  ремінную  одів,
Та  сівши  на  тварину  верхи,
В  Аргос  по  морю  ним  поплив.
Тим  й  врятував  критян  від  смерті.

Та  Еврисфей  бика  злякався,
Сказав  за  мури  відпустить.
А  той  по  Греції  гонить,
Поки  Тезеєві  попався.

Геракл  у  Фракію  вже  плив
По  Діомедових  кобил,
Що  Еврисфей  сказав  здобути,
Та  в  стайнях  щоб  йому  припнути.

Про  тих  кобил,по  всьому  світі,
Велика  слава  розійшлась.
І  всяк  хотів  би  володіти,
І  мать  хотів  над  ними  власть.

Були  краси  вони  чудної.
Горіла  золотом  їх  шерсть,
Однак  чекала  люта  смерть,
Хто  б  підійшов,хоч  до  одної.

Кобили  були  людожери.
Нещасних  тисячі  пожерли,
То  ж  добре  їх  охороняли,
Бо  їжі  іншої  не  знали.

Геракл  у  стайню  увірвався.
Всю  охорону  пов`язав.
Вуздечки  коням  повдягав.
До  корабля  свого  подався.

Та  Діомед  став  на  дорозі,
Геракла  далі  не  пустив.
Мабуть,гадав,що  буде  в  змозі
Відбити  в  нього  тих  кобил.

Однак  нездужав  він  з  Гераклом,
І  сам  кобилам  кормом  став.
Того  життя  скарало  раптом,
Хто  безневинного  карав.

В  Аргос  кобил  до  Еврисфея,
Геракл  на  кораблі  відвіз.
Та  й  цього  чудного  трофея,
Сказав  той,випустити  в  ліс.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338271
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 18.05.2012

Геракліда (подвиги Геракла-6)

Звершивши  подвиги  чудесні,
Геракл  в  палаці  пирував.
А  Еврисфей  шалів  від  злості.
Що  ще  придумати,не  знав.

І  Гера  видохлася  теж,
Однак,Гермес  їй  дав  пораду:
-  В  Геракла  вірю  я,та  все  ж,
У  цьому  й  він  не  зробить  ладу.

Нехай-но  з  Авгієвих  стайнь,
Геракл  весь  гній  повикидає.
Отой,що  засмердів  весь  край,
Що  й  навіть  нарід  вимирає.

Пораду  цю  паскудна  Гера
Шепнула  Еврисфею  в  сні,
А  той,-  онука  Люцифера,
Аж  очі  вирячив  пісні.

-  Тепер  Геракла  я  принижу.
Такого  й  я  не  сподівавсь.
Заробить  він  на  цьому  грижу.
Нарешті  він  мені  попавсь.

Почувши  про  таку  роботу,
Геракл  і  справді  посумнів.
Виносить  з  стаєн  цю  гидоту,
Він,звісно,зовсім  не  хотів.

-  Хіба  ж  це  справа  для  героя?
Це  наді  мною  просто  глум.
Так  посміятись  наді  мною
Міг  недолугий  тугодум.

Щоб  заспокоїти  Геракла,
Афіна  в  сон  йому  прийшла.
-  Герою  личить  праця  всяка,
Аби  людям  добро  несла.

Ти  придивись  до  всього  добре.
Мізками  добре  покрути.
Тобі  кажу  я  вже  укотре,
Завжди  є  вихід  із  біди.  

Отак  його  й  переконала,
Усякий  сумнів  відігнав.
Упертість  в  ньому  геть  пропала.
До  стаєнь  швидко  почвалав.

А  у  долині,біля  стаєнь
Побачив,річки  дві  течуть.
-  Якщо  змінити  їхню  путь,
Та  греблі  поперек  поставить,

То  накопичена  вода,
Прорвавши  греблі,в  стойла  хлине.
І  крізь  широкі  ворота,
Весь  гній  знесе  аж  у  долину.

-  Ну  що  ж,права  усе  ж  Афіна.
Не  все  мені  мечем  махать.
Коли  з  мізками  ти  людина,
Усе  ти  зможеш  подолать.

Зайшов  до  Авгія  в  покій.
Сказав,що  він  один  за  добу,
Повикида  зі  стаєнь  гній,
Аби  забрали  лиш  худобу.

Цар  Авгій  довго  реготав,
Коли  почув  Геракла  речі.
Тряс  животом,тряслися  плечі.
Під  стіл  він  мало  не  упав.

-  Ти  що,Геракле,з`їхав  з  глузду?
Биків  десяток  заклад  мій.
Хоч  би  і  гриз  ти  кінську  узду,
За  рік  не  викинеш  ти  гній.

-  А  ти  в  заклад  поставиш  лати,
Що  дарував  тобі  Гефест,
Віддаш  мені,бо  не  здолати  
Таку  роботу  без  чудес.

Геракл  на  це  лиш  посміхнувся:
-  Тебе  на  слові  я  ловлю.
Авгій  від  сміху  поперхнувся:
-  Ламати  слова  не  люблю.

Геракл  сокиру  і  лопату
Зраненька  взяв  й  пішов  у  ліс
І  став  дерева  там  рубати,
І  у  долину  їх  відніс.

В  долині  він  запрудив  річки.
Зі  стайні  вигнали  волів.
Присів  Геракл  спочити  трішки,
А  тут  і  Авгій  підоспів.

Вода,тим  часом,піднялася
І  швидко  стала  греблі  рвать.
Потоком  грізним  полилася.
Крізь  стайні  почала  втікать.

А  зі  собою  купи  гною
Із  стаєн  винесла  надвір.
Авгій  хитав  лиш  головою.
Притис  хвоста,мов  битий  звір.

Однак,биків  не  дав  Гераклу.
А  той  сказав:-  Ти  скупердяй.
Віддячу  я  за  ціну  всяку,
Про  це  ти  добре  пам`ятай.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337824
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 16.05.2012

Геракліда (Подвиги Геракла-5)

Геракл  змовчав,та  все  ж  подумав:
"Завдання  це  легке,мабуть"
І  щоб  не  слухать  більше  глуму,
Швиденько  вирушив  у  путь.

Коли  ж  зайшов  в  Стимфальський  ліс
І  подививсь  лише  у  гору,
Побачив  він  ,йому  у  ніс,
Стрілу  пуска  якась  потвора.

Та  було  ж  їх  там  тисячі,
А  стріли  їх  то  пера  мідні.
Стрясали  з  крил  немов  мечі,
Все  на  Геракла,наче  злидні.

Геракл  чкурнув  під  шкіру  лева,
Під  кам`яний  немов  би  дах.
-А  хай  би  взяла  вас  холера,
Що  за  нечисте,клятий  птах.

-Хай  повилазять  ваші  пера,
Ледь  не  зробили  решето.
Кричать  неначе  та  Мегера,
Й  дірок  зробили  мабуть  сто.

-Який  же  викохав  вас  гад?
Порвали  всю  мені  туніку,
Що  й  нічим,бач,прикрити  зад,
Служить  могла  би  і  до  віку.

Геракл,щоби  прикрити  срам,
Навколо  стегон  зав`язав  туніку.
Кров  витираючи  із  ран,
Сказав:-Знайду  на  вас  шуліку.

-Не  помахаєш  тут  мечем
І  дідька  варті  навіть  стріли.
Тут  мабуть  треба  не  плечем,
Хочби  думки  якісь  приспіли.

-Та  й  не  втечеш  звідсіль  за  дня.
До  ночі  треба  мать  поспати,
А  я,бач,  думав  що  то  тля,
Що  вміє  трохи  лиш  літати.

Чи  в  сні  приснилось,чи  то  як,
Однак  вродилася  ідея.
Та  просто  виглядала  так,
Немов  у  вухо  нашептала  фея.

Побіг  швиденько  до  людей.
Замовив  їм  трищіток  сотні.
І  поки  не  настав  ще  день,
Розвісив  на  деревах  поспіль.

А  зранку  вітер  як  подув,
Та  закрутив  усі  трищітки,
То  піднявся  страшенний  гул
І  тріск  такий,мов  пре  нечисте.

Стимфальські  птахи  з  переляку
Забрались  геть,мов  вітер  здув.
Геракл  богам  послав  подяку,
За  перемогу,що  здобув.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337578
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 15.05.2012

Геракліда (Подвиги Геракла 4)

А  потім  Киренейську  лань
Геракл  ловив  по-біля  Істру.
Забіг  за  нею  втаку  даль,
Та  все  ж  втікла  крізь  пропасть  грізну.

Знесилений  на  березі  заснув.
У  сон  з`явилася  Афіна.
Порадила  щоб  сіті  він  нап`яв-
Пошкодувала  батькового  сина.

Геракл  так  і  зробив.
Піймавши  лань,зв`язав  їй  ноги,
На  карк  легенько  положив.
Пустивсь  далекої  дороги.

Та  не  багато  і  пробіг.
Спинила  враз  його  Діана,
В  спідничку  коротеньку  вбрана.
Стояла  з  луком  і  трубила  в  ріг.

Цькувала  псів  і  цілила  із  лука.
Спитала  грізно:-Як  посмів
Моєго  ти  піймати  друга-
Окрасу  істрових  лісів?

Та  все  ж  Геракла  упізнала
І  крикнувши  до  диких  псів,
Від  нього  їх  повідганяла
І  тут  геракл  залопотів:

-Пробач  Діано,Еврисфея
Я  лиш  виконую  наказ
Йому  несу  цього  трофея,
Лиш  покажу  і  випущу  ураз.

-Ну  щож  нехай,тобі  я  вірю,
Та  все  ж  присядь,та  відпочинь.
Біжиш  мабуть  не  першу  милю,
Та  й  лань  з  плечей  ,покищо,скинь.

Всміхнулась  ніжно,опустила  лука.
Укинула  на  землю  ріг.
В  очах  світилася  бажання  мука
І  дріж  по  тілу  перебіг.

-В  лісах  давно  я  і  людей
Уже  не  бачила  з  пів  року,
А  ти  мужчина  вже  нівроку,
Не  те  що  хилий  Еврисфей.

-То  ж  перекусимо  з  дороги.
Тебе  вином  я  пригощу.
А  відпочинуть  трохи  ноги,
Тоді  тебе  я  відпущу.

Пили  вино,та  гомоніли.
Геракл  потрохи  і  сп`янів.
Діани  гладив  ноги  білі,
А  потім  й  зовсім  осмілів.

Поцілував  тугії  перса,
Та  щось  чарівне  лопотів.
Не  була  з  ним  Діана  вперта.
Розтала  геть,від  його  слів.

Геракла  ніжно  цілувала.
Щось  шепотіла  невпопад.
З  Гераклом  нічку  переспала
І  вийшло  все  у  них  налад.

Ну  а  зраненька  поцілунок
Геракла  сонного  обпік.
Відчув  він  знов  солодкий  трунок,
Та  від  спокуси  всеж  утік.

А  у  Аргосі  Еврисфея,
Замало  приступ  не  схопив,
Коли  побачив  він  трофея,
Аж  ген,з-під  істрових  лісів.

Так  розгнівИвся  неборака,
Та  до  геракла  закричав:
-Щоби  Стимфальського  я  птаха,
У  лісі  більше  не  стрічав.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336875
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 12.05.2012

Геракліда (Подвиги Геракла-3)

Не  відпочивши  ані  трохи,
Лише  коней  порозпрягав,
Геракл,як  кажуть,в  руки  ноги,
У  нову  подорож  пігнав.

Та  на  дорозі  встали  гори,
Що  звуться  Фолос,та  круті.
Геракл  підбив  добряче  ноги,
Зморився  геть,та  і  упрів.

Шукав  струмок  по-між  дубами,
Щоб  спрагу  трохи  утолить.
Ледь  ворушив  уже  устами,
Однак  почув  щось  тупотить.

Побачив  він  коня,одначе
Коли  ще  краще  придививсь,
-Людина  мов  на  ньому  скаче.
Та  ні  і  тут  він  помиливсь.

Скакало  щось,мов  пів  людини,
Щось  отаке,мов  пів  коня.
Вірніше  тулуб  худобини
Й  людини  пів,на  нім  ганя.

-От  дивина.Та  це  ж  кентавр.
Такого  ще  не  бачив  зроду.
Можливо  він  покаже  воду,
Поки  я  зовсім  не  пропав.

Кентавр  привітним  був,на  диво.
Геракла  м`ясом  пригостив.
Водою  б  пригостив  можливо,
Та  не  було,на  водопій  ходив.

Між  тим  згадав,що  у  Херона
Дарунок  від  Діоніса-вино.
Однак  без  дозволу  патрона,
Не  можна  пити,всеодно.

Геракл  почувши  такі  речі,
Від  здивування  остовпів.
-Що  крутиш  ти,й  ховаєш  очі?
Хоча  би  гостя  пригостив.

-Ти  сам  не  пий,коли  не  можна,
А  ялиш  трохи  пригублю.
-Та  ні,тобі  я  пособлю-
Сказав  тут  Фол,-Потрохи  можна.

То  ж  не  встояла  заборона.
Вчепились  Фол  й  Геракл  вина.
Ще  трохи  й  бочечка  Херона,
Їм  показати  мала  дна.

Та  тут  такеє  почалося,
Піднявся  тупіт  й  дикий  гвалт.
В  Геракла  здибилось  волосся
І  Фол  злякався  ненажарт.

Табун  кентаврів,мов  та  буря,
На  хижку  кволу  налетів.
Про  заборону  пам`ятая,
Вино  відбити  захотів.

Побачивши,що  не  до  жартів,
Геракл  враз  лука  і  нап`яв.
Не  довго  думавши  ,кентаврів,
Мабуть  зп`ятьох  таки  поклав.

А  решта  тут  же  повтікали
І  десь  сховалися  у  ліс.
Лиш  копитами  закивали,
Мов  вихор  їх  кудись  поніс.

-Хорошу  учту  зіпсували,-
Бурчав  Геракл  собі  під  ніс,
-Спочатку  добре  частували,
А  потім  їх  попутав  біс.

-Ну  та  нехай,піду  по  вепра.
У  лісі  мабуть  тре  шукать.
Тварюка  ця  на  диво  хитра,
Не  легко  буде  упіймать.

Подавсь  між  скелями  й  дубами.
-Та  Боже,важко  ж  як  ходить,-
Пройшовши  трохи  між  кущами,
На  хмиз  присів,що  би  спочить.

Та  хмиз  під  ним  заворушився.
Та  щось  так  дико  захрючить.
Геракл,щодуху,підхопився,
За  дубака  чимдуж  біжить.

Із  хмизу  вепр,мов  чорт  із  пекла,
До  дуба  кинувсь  стрімголов.
Мабуть  з  корову  був  цей  веприк,
Ну  і  сморід  від  нього  йшов.

Гемселив  іклами  у  дуба,
Летіли  геть  лише  тріски.
Ця  сила  хижа,сила  груба,
Рознесла  дуба  на  друзки.

Гераклу  нікуди  ховатись,
То  ж  уперед  наставив  щит.
І  стало  сонце  відбиватись,
Та  й  засліпило  вепра  вмить.

А  ще  Геракл  мечем  періщив
У  того  самого  щита.
І  вепр  злякався  мабуть  трішки,
Та  показав  лише  хвоста.

Геракл  пустивсь  наздоганяти,
Що  мало  і  не  збився  з  ніг.
Та  наздогнав  веприну  кляту,
Коли  та  вскочила  у  сніг.

А  тут  вже  він,стиснувши  носа,
Скрутив  його,хоча  й  смердів.
Узяв  на  спину  й  до  Аргоса,
Немов  на  крилах  ,полетів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336788
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 12.05.2012

Геракліда (Подвиги Геракла -2)

На  Амфітреона  колісниці,
Геракл  подався  до  боліт.
Йолаю  малому-взниці
Довірився,хоч  мав  він  мало  літ.

З  мечем  в  руці,Геракл  в  болото,
Шукати  гідру  почвалав.
По  купинах  скакав  він  довго,
Та  у  багнюку  всеж  упав.

Сопів,потів,та  все  намарно.
З  болота  вилізти  не  міг.
Хапав  руками  за  чагарник,
Аж  поки  й  зовсім  і  знеміг.

Гукнув  Йолаю,щоб  віжками
Якось  би  вибратись  поміг.
І  той  прудкими  скакунами
Його  ледь  витягнути  зміг.

-А  пропади  ти,що  за  місце.
Багна  напився,мов  води,
А  гідра,це  створіння  грізне,
Не  йде  сюди,хоч  пропади.

З  розпуки  грізно  чортихнувся,
А  потім  випивши  вина,
На  травці  мляво  розтягнувся,
Та  все  ж  було  тут  не  до  сна.

Одначе  трохи  відпочивши,
Розумну  думку  упіймав.
Вогонь  Йолаю  доручивши,
Болото  підпалить  післав.

Коли  ж  болото  запалало,
Все  чортів`я  із  нього  повтікало.
Довелось  вилізти  і  гідрі,
Та  голови  підняти  грізні.

Геракл  і  гідри  не  боявся.
Лічити  голови  почав.
Хоч  з  ліку  часом  і  збивався,
Та  дев`ять  все  ж  нарахував.

-Ого!  Тут  намахаєшся  нівроку,-
Та  враз  мечем  своїм  махнув.
Однак  усе,що  відітнув,
Знов  відростало,в  мигець  ока.

А  голови  усе  гарчали,
І  мов  би  їх  ніхто  не  тяв,
Та  на  Геракла  нападали,
Усенькі  очі  заплював.

-Та  я  й  до  року  не  управлюсь,-
Геракл  з  розпуки  закричав:
-Йолаю,поки  я  тут  бавлюсь,
Ти  б  гідрі  шиї  припікав.

Тепер  на  лад  пішли  вже  справи
І  голови  не  відростали,
А  от  дев`яту  меч  не  брав,
Хоча  й  не  раз  її  вже  тяв.

Геракл  вже  вибився  із  сил,
Та  гідрі  голову  дкв`яту,
Каміннями  він  придусив,
Бо  відрубати  не  міг,кляту.

Протерши  очі  і  меча,
Геракл  присів,щоб  відпочити.
Сказав:-Таку  потвору  вбити,
Мало  не  вивихнув  плеча.

Тепер  здалось  би  за  богів
Вина  добренького  хильнути,
Та  із  годину  кемарнути.
Геракл  ковтнув,та  й  захропів.

Поспавши  мало  не  добу,
Узяв  мішок  із  головами.
Коней  прискоривши  ходу,
В  Аргос  помчав  по-між  лісами.

Та  Еврісфей,із  переляку,
Геракла  й  близько  не  пустив.
Лиш  наказав,за  ціну  всяку,
Щоб  вепра  Євриманського  зловив.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336594
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 11.05.2012

Геракліда (Подвиги Геракла-1)

Цар  Еврісфей  Геракла  зненавидів,
Та  мріяв  спекатись  його.
У  ньому  ворога  угледів,
Чому?  і  сам  не  знав  того.

Та  був  він  справді  боягузом,
А  щей  до  того  ж  і  дурним.
І  хоч  в  Аргосі  був  він  тузом,
Та  нарід  кепкував  над  ним.

Куди  б  запропастить  Геракла,
Він  сам  придумати  не  вмів.
Як  не  натуживсь  неборака,
Удався,все  ж,до  віщих  снів.

Давала  в  снах  поради  Гера.
То  ж  першою  із  них  була:
-Нехай  то  немейського  лева,
Геракл  ,як  хоче,  добува.

Подавсь  Геракл  в  ліси  Немейські
І  там  почув  страшенний  рик.
Хоч  й  не  знав  страхів  плебейських,
Все  ж  прикусив  собі  язик.

Коли  ж  зустрів  отого  лева,
Геракл  одразу  зрозумів:
"Стріла  не  візьме  й  металева,
Як  би  я  цього  не  хотів."

Тому  й  не  думаючи  довго,
Із  дуба  палицю  зробив.
-Хіба  оцим  я  лева  того,
Якось  би  може  і  убив.

Одначе  лев  був  надто  хитрий
І  у  печеру  скоро  втік.
І  хоч  Геракл  був  хлопець  спритний,
Та  все  ж  здогнать  його  не  зміг.

А  лев,тим  часом,із  печери
Крізь  другий  отвір,швидко  втік.
Геракл  набігався  з  холери,
Вже  збився  з  ніг,та  знову  біг.

Отак  і  бігали  по  колу,
Поки  Геракл  ,все  ж,  не  доп`яв,
Що  треба  ставить  перепону,
Тоді  би  лева  упіймав.

Тому  ,на  виході  з  печери,
Вогонь  Геракл  улаштував.
На  виході  ж  ізсунув  в  купу  брили
І  тим  його  замурував.

Отут-то  лев  вже  і  попався,
Тому  й  назад  він  повернув.
Іти  на  полум`я  боявся,
То  ж  на  Геракла  враз  плигнув.

Геракл  в  руці  дубка  затиснув,
Ним  лева  по  макітрі  свиснув,
Що  й  розлетілася  надвоє.
Та  все  ж  попадали  обоє.

Коли  ж  Геракл  лев`ячу  шкіру,
Джбурнув  до  Евресфея  ніг,
Той  наказав:-Лорнейську  гідру,
Геракл  що  б  швидше  переміг.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336355
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 10.05.2012

Геракліда (Олімп - ч5)

Між  тим,Геракл  ріс  слава  Богу.
На  втіху  ріс  усім  богам
Хоч  перспектив  не  мав  на  тогу,
На  страх  ріс  грізним  ворогам.

Могутнім  виріс,добрим  хлопцем.
Нікому  кривд  не  попускав.
Афіна  була  його  сонцем,
А  от  дівчини  ще  не  мав.

А  раз  не  мав,то  й  не  кортіло.
Тому  й  отого  й  не  шукав.
А  що  нектар  дівоче  тіло,
Геракл  звичайно  і  не  знав.

Якось  Геракл,ловивши  звірів,
У  лісі  довго  заблукав.
Сусідній  цар  полонив  Фіви
Й  даниною  усіх  обклав.

Коли  ж  Геракл  про  це  дізнався,
Зібрав  з  Ефіклом  відчайдух.
З  царем  -  напасником  він  зтявся,
Що  й  випустив  із  нього  дух.

Відсвяткувати  перемогу,
Що  і  не  снилася  у  сні,
Спустилися  з  Олімпу  боги
І  подарунки  принесли.

Бог  Аполон  дав  лук  та  стріли,
Подарував  меча  Гермес.
А  лати,що  на  сонці  мерехтіли,
Одів  на  нього  бог  Гефест.

А  цар  Креот  дочку  Мегару,
За  перемогу  в  жони  дав.
Від  несподіваного  дару
Геракл  ледь  в  обморок  не  впав.

А  уночі  мегара  мужу
Віддать  хотіла  тіло  й  душу.
Кохання  й  пестощів  бажала,
Тож  біля  нього  упадала.

Отут  то  й  вийшла  заковика.
Геракл  не  знав  з  чого  почать.
Що  хоче  жінка  в  чоловіка,
Не  міг  того  ніяк  понять.

Мегара  все  ж  наполягала,
Гарячі  перса  підставляла.
Вмовляла  їх  поцілувати,
Або  руками  хоч  пом`яти.

Геракл  Мегари  й  не  торкався,
Погладить  навіть  не  посмів.
Щось  поламати  їй  боявся
Злякався  вперше,аж  упрів.

Коли  ж  уздріла  це  Афіна,
То  зчервоніла  на  буряк  :
«  Це  я  зевесового  сина  
Паскудно  виховала  так.

Таке  теля  у  двадцять  років,
Що  й  і  сказати  комусь  встид.
Не  дала  я  йому  уроків,
То  й  і  телячий  має  вид.  »

Побігла  нишком  до  Венери,
Щоб  в  неї  помочі  просить,
Щоб  помогла  якісь  манери,
Гераклу,значся,прищіпить.

-  Послухай-но,сестричко  мила,
Геракла  я  любові  не  навчила
Тепер  дивитись  просто  срам.
Не  побажаєш  й  ворогам.

-  Може  би  якось  пособила,
Навчила  би  його  чомусь.
Я  вже  якось  би  відплатила
У  тому  я  тобі  клянусь.

-  Та  що  ж  ти,сестро,не  турбуйся.
Геракл  хлопчина  просто  смак.
Ним  я  з  охотою  займуся,
Навчу  без  плати,просто  так.

Коли  ж  заснули  молодята,
Венера  вскочила  до  хати.
У  сон  Геракла  раптом  впала.
На  вухо  тихо  зашептала  :

-Ах  ти  ж  телятко-немовлятко,
Чого  ти  слину  розпустив?
З  жоною  ти  повівся  гадко,
І  сам  утіху  упустив.

-  Тепер  вивчай  мою  науку
Ану-но  положи-но  руку
На  те,що  кругле,бач  іззаду,
Та  з  губ  моїх  злижи  помаду.

-  Та  швидше  геть  зніми  білизну,
Поки  на  тобі  я  лежу.
І  поки  я  від  тебе  зслизну,
Роби  усе,що  я  скажу.

Отак  вона  йому  шептала,
Та  що  робити  наставляла
Так  біля  нього  упадала,
Аж  поки  вскочила  у  гріх.

Тоді  швиденько  позбиралась,
Та  й  подалася  на  Олімп.
А  що  Гераклові  віддалась
Так  що  ж,урок  якраз  у  тім.

Геракл  на  ранок  як  збудився,
Ураз  згадав  нічний  урок.
Мегари  сонної  вчепився.
Та  так,що  та  дістала  шок.

А  потім  вже  опам`ятавшись,
Подяку  слала  всім  богам.
Геракла  ласки  упізнавши,
Не  сумувала  по  ночам.

Однак  боги  інакшу  долю
Йому  намітили  й  тому,
Гермес  богів  останню  волю
З  Олімпу  враз  приніс  йому.

Щоб  волю  сповнити  богів,
Геракл  подався  до  Аргоса,
Де  Еврісфей  царем  сидів
Й  не  потикав  нікуди  носа.

Там  став  Геракл  йому  слугою
Богам  перечити  не  смів,
А  Еврісфей  його  сутьбою
Розпоряджався  як  хотів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336127
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 09.05.2012

Геракліда ( Олімп - ч4 )

Тоді  й  замислився  Зевес:
«  Таки  ж  мій  син,хоча  й  півбога.
Не  олімпієць,та  усе  ж
Йому  би  личила  всеж  тога.

Його  царем  зробимо  Аргоса  ,
Свенел  немає  ж  бо  дітей  ,
І  хай  ніхто  не  пхає  носа  ,
Та  не  псує  моїх  ідей.»

Коли  ж  про  це  дізналась  Гера  ,  
Її  вогнем  мов  обпекло  :
«  Візьме  дитя  оте  холера,
Уб`ю,  щоб  й  духу  не  було  »

Побігла  швидко  до  Сфенела
І  закричала  от  дверей  :
-  Я  добре  звістку  вам  принесла.
Вродиться  син  вам  Еврісфей  .  

Зевес,  про  це  не  знавши,
Всіх  олімпійців  позбирав.
Вином  богів  почастувавши,
Сам  пригубив,тоді  сказав  :

-  У  повнолуння,перед  першим  днем,
На  світ  народиться  дитина,
Найперша.І  якщо  хлопчина,
Аргоса  стане  він  царем.

Та  Гера,хитра,так  зробила,
Що  першою  Сфенелиха  вродила,
А  у  годину  надто  пізню,
Алкмена  уродила  двійню.

Коли  Зевес  про  це  дізнався,
Що  в  Гери  хитрощі  попався,
Та  й  зовсім  ніби  ошалів.
З  Олімпу  дехто  полетів.

За  все  сплатила  дурна  Ате,
Що  напустила  туману.
На  Землю  мусила  тікати  -  
Зевес  прокляв  її  одну.

Тепер  все  швендя  між  людьми,
Та  на  Землі  плодить  глупоту.
І  не  об`їдеш  й  на  коні,
Всю  Ате  зроблену  роботу.

Та  то  пусте.Одначе  й  Гера,
Втекла  з  Олімпу  в  болота.
Зі  страху,бач,куди  приперла,
Та  й  гнала,наче  молода.

Та  й  тут  цю  шельму  осінило
І,упіймавши  двійню  змій,
Їх  до  Алкмени  підпустила,
Дітей  щоб  покусали  їй.

Тим  часом,Зевс  опам`ятався,
Всіх  олімпійців  позбирав.
Від  своїх  слів  не  відмовлявся,
Одначе,грізно  наказав  :

-  Геракла  зроблю  я  могутнім,
Сильнішим  від  царів  землі.
У  ньому  страх  буде  відсутнім
І  сином  буде  він  мені.

Звершить  він  подвигів  дванадцять,
За  те,безсмертя  йому  дам.
І  щоб  не  смів  ніхто  впираться,
У  тому  Ате  приклад  вам.

Лежав  Геракл  у  колисці  з  братом,
Не  спав,та  кулачки  смоктав,
Коли  ж  побачив  змії  раптом,
То  швидко  їх  і  похапав.

Здушивши  ручками  їм  шиї,
Їх  подушив,та  й  і  заснув.
У  перший  день  не  чувсь  на  силі.
Не  знав  чиїм  він  сином  був.

Коли  ж  Зевес  про  це  дізнався,
Злякався,аж  пополотнів.
Від  Гери  пакостей  боявся.
Афіну  в  гості  запросив.

-  Послухай-но,кохана  доню,
Геракл  мій  син,а  тобі  брат.
У  твої  руки  його  долю,
Віддати  я  все  ж  був  би  рад.

-  Візьми  його  в  свою  опіку.
Усьому  доброму  навчи.
Коли  ж  мужського  буде  віку,
Тоді  у  світ  його  пусти.

Та  подивись  ,щоби  сивуху,
Він  часом  змолоду  не  пив,
Бо  бракне  потім  йому  духу,
На  подвиги  не  стане  сил.

Та  й  до  Венериних  дівчаток
До  двадцяти  не  підпускай,
Бо  може  збочитись  хлопчатко
І  буде  силі  його  край.

-  Зроблю  усе,як  кажеш,батьку.
Геракла  скривдити  не  дам.
Військову  справу  щоб  знав  всяку,
В  науку  Кастору  віддам.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336103
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 09.05.2012

Геракліда (Олімп - ч3)

Хитала  скрушно  головою,
Та  раптом  стрімко  піднялась:
"Чи  я  вродилася  дурною?
Чи  комусь  в  дурні  найнялась?"

"Та  він  же  п`є  мабуть  з  Бахусом,
А  я  тут  бігаю  за  ним.
Його  не  зсунеш  й  землетрусом.
Що  б  ти  заливсь  .  Побий  тя  грім!

Побігла  Гера  до  гуральні,
А  там  два  друга-пияка,
В  обіймах  спали,мов  у  спальні
І  задавали  хропака.

Зевес  то  хрюкав,то  устами
Смачненько  плямкав,то  сопів.
Бахус  розлігся  між  пляшками
І  носом  голосно  свистів.

-Мабуть  прибігла  я  запізно.
Їх  не  розбудить  тепер  й  чорт,
-Чомусь  шептала  Гера  грізно.
Шукала  щось,неначе  хорт.

-Ага,знайшла.Ну  постривайте.
Я  вам  влаштую  вечерець.
Тоді  вже  разом  пошукайте,
Хто  вам  підніс  цей  поставець.

Вхопивши  з  кобиці  цеберко,
Повніське  браги  набрала.
-Тепер  нап`єшся,вже  напевно,-
Між  сплячих  всеньку  розлила.

А  коли  сонце  над  Олімпом
Вже  височенько  підбилось,
В  гуральню  лиш  майнуло  світлом,
То  там  такеє  почалось...

Зевес  ,руками  у  багнюці,
З  просоння  очі  як  протер,
Уздрів  себе  у  чімсь  смердючім.
З  огиди  мало  що  не  вмер.

Під  зад  Бахусу  копняками
Він,з  пересердя,так  піддав,
Що  Бахус  зблиснув  лиш  п`ятами
І  за  порогом  аж  упав.

-Як  смів  ти  покидьку  поганий
На  пана  свого  наблювать?
Ти  що  вважаєш,раз  я  п`яний,
То  можна  з  мене  кепкувать?

-Та  я  тебе  з  багном  змішаю
І  зуби  геть  усі  поб`ю.
Тобі  я  кості  поламаю,
Та  й  у  багнюці  утоплю.

Бахус,нещасний,налякався,
Що  й  на  коліна  аж  упав.
Що  він  не  винен  присягався,
Зевеса  жалібно  вмовляв:

-Не  бий,бо  вб`єш,а  я  не  винен.
Тут  брагу  хтось  на  нас  розлив,
Тому  і  смердимо  ,мов  свині.
Бодай  би  грім  його  побив!

-А  й  справді  так,смердить  як  брага,
Який  же  гад  таке  зробив?
Ти  друже  Бахусе  добряга,
Пробач  що  я  тебе  побив.

-Таке  зробить  могла  лиш  Гера,
Та  того  як  ти  довкдеш.
Не  жінка  справді,а  Мегера.
Не  знаєш  де  і  упадеш.

Пішли  до  річки,по  дорозі
На  чому  світ  її  кляли.
Бахус  в  накидці  ,Зевс  у  тозі.
Довгенько  все  оте  прали.

Коли  ж  вернулись  до  гуральні,
Зевес  Бахуса  запитав:
-Хотів  поради  я  в  якімсь  питанні,
Чи  ти  мені  її  вже  дав?

-Мабуть  що  дав,не  пам`ятаю,
А  ти  про  що  мене  питав?
Щось  я  ніяк  не  пригадаю,
Чи  я  вже  дав,чи  ти  вже  взяв.

-Зажди  ,зажди,що  ти  несеш?
До  тебе  я  чого  приходив?
Чи  дав,чи  взяв,щось  ти  верзеш,
Пили  з  якої  ми  нагоди?

-Пробач  і  це  я  позабув.
Давай  похмелимось  спочатку.
Ти  ж  ніби  у  повії  був,
А  та  дала  тобі  відставку.

-Ага  ,згадав,-зрадів  Зевес,-
Тоді  давай  лише  по  кварті,
А  то  спихнуть  мене  з  небес,
Тоді  вже  буде  не  до  жартів.

Потрохи  й  вигнали  сіндрома,
Коли  ж  "з`явились  усі  дома",
Тоді  вже  з  себе  кепкували,
Та  варіанти  розробляли.

Зійшлись  на  тому,що  Зевес
Амфітреона  одягне  личину.
І  коли  той  піде  у  ліс,
Заскочить  до  Алкмени  на  годину.

Отак  і  сталося  й  нераз.
Зевес  любив  палку  Алкмену,
Та  помаленьку  сходив  час,
Чекала  вже  вона  дитину.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334501
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 02.05.2012

Геракліда (Олімп-ч2 )

Веселий  Бахус  у  гуральні
Із  буряка  сивуху  гнав.
Вже  добирав  пляшки  останні,
Та  носом  раз-по-раз  клював.

Аж  тут  Зевес,-Здоров  Бахусе.
Скажи  но  що  ти  тут  чадиш?
Чи  може  гарне  щось  вариш,
У  щоб  вмочити  було  вуса?

-Присядьте  пане  наш  отець-
Бахус  ослін  йому  підставив,
-Сивуха  гарна,хай  їй  грець!-
У  кутик  бахус  смачно  сплюнув.

-Така,що  око  закопилить,
Сама  у  горло  потече.
Усе  погане  препече
І  душу  нею  можна  вимить.

-Прополоскає  о-го-го!
Усяка  вмить  злетить  отрута.
І  зкине  геть  усякі  пута,
Якщо  вчепилися  кого.

Зевс  на  ослона  опустився,
Уперся  ліктями  об  стіл.
Бахус  навколо  метушився,
Поставив  миску  огірків.

Зломив  на  двоє  паляницю,
Поклав  цибулю  і  часник.
Побіг  швиденько  у  півницю,
Кваску  приніс  повніський  глек.

А  потім  сало  різав  довго,
Немов  святеє  щось  творив.
Зевесу  в  очі  дививсь  гордо,
А  той  ураз  заговорив:

-Послухай  Бахусе  веселий,
Тут  заковика  бач  яка,
Я  закохався,що  й  несила,
Вона  ж  мов  голки  з  будяка.

-Порадив  би  ти  щось  путяще,
Бо  сам  я  бач  ,вже  збився  з  ніг.
Життя  моє  немов  пропаще,
Немов  я  зовсім  занеміг.

-Я  може  щось  би  і  придумав,
Та  бач  не  сила  натощак.
Давай  тягнуть  не  будем  гуму,
Скуштуєм  те  ,що  дав  буряк.

-Тоді,можливо  ,посвітліє
У  мене  знову  голова.
А  може  скочиш  до  повії?
Яка  різниця,от  дивак.

-Хіба  дівок  на  світі  мало,
Чи  ніским  богу  переспать?
Згадай  як  весело  бувало-
У  гречку  вміли  ми  скакать.

-Тепер  воно  звичайно  Гера,
Усюди  ніс  свій  упихне.
Тебе  вчепилась,мов  холєра,
Якось  вчепилася  й  мене.

-Та  хай  згорить  вона  триклята.
Хай  залетить  з  Олімпу  в  ад.
Мені  спротивила  вже  хата,
В  якій  сидить  цей  чортів  кат.

-А  про  повій  ти  загинаєш,
До  них  не  хочеться  мені.
Мене  давно  ти  добре  знаєш,
Сиджу  в  гріхах,мов  у  лайні.

-Та  от  бува  й  мене  притисне,
Неначе  чорт  у  вухо  свисне.
Свого  доп`яти  тут  я  мушу,
Хоча  б  продав  я  йому  душу.

-Тоді  пробач  ,мабуть  сивуха,
Підкаже  нам  якийсь  путець.
Та  й  і  підняти  треба  духа,
Хильнем  по  кварті,та  й  кінець.

Хильнули  раз,а  потім  другу.
Пішла  цибуля  й  часничок,
І  сала  глитнувши  шматок,
Пустили  кварту  знов  по  кругу.

Коли  ж  пішла  вже  кварта  п`ята
І  зник  останній  огірок,
Не  дала  їм  сивуха  клята
Зробить  з-за  столу  хоч  би  крок.

Тим  часом  Гера  на  Олімпі,
Усе  вверх  дном  перевернув,
Шукала  Зевса  й  очі  сліпли,
А  той  мов  в  воду  упірнув.

Вчепилась  здуру  до  Венери,
(Неначе  з  нею  переспав)
Чуми  бажала  їй  й  холери.
Кричала,аж  очіпок  спав.

-Ах  ти  ж  олімпська  потаскухо.
Ти  стерва,значся,три  пуди,
Брехні  про  тебе  повні  вуха,
А  ти  ізнов  усе  туди.

-Спідницю  бач  куди  задерла,
Аж  світять  грішні  телеса.
Цицьки  кілками  мать  підперла,
Уперлись  майже  в  небеса.

-А  буряка  на  морді  скільки,
Що  й  борщ  було  б  з  чого  зварить.
Чо  витріщила  беньки?
Нехай  воно  усе  згорить!

Побігла  далі,тільки  п`яти
Зблиснули  в  теплій  пилюзі.
Оббігла  знову  всенькі  хати,
Вморилась,сіла  на  межі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334393
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 01.05.2012

Геракліда поема частина-1 (Олімп)

Зевес  був  справді  волоцюга,
За  що  й  від  жінки  потерпав.
І  хоч  в  сім`ї  росла  напруга,
До  серця  близько  це  не  брав.

Звичайно  ,  богу  над  богами,
Ніхто  перечити  не  смів,
Та  все  ж  не  раз  кивав  п`ятами
Від  Гериних  паскудних  слів.

Якось,щоб  спекатися  жінки,
Що  розв`язала  язика,
Напився  з  Бахусом  горілки
І  заморили  черв`яка.

А  ранком,очі  ледь  продерши,
Розсолу  в  Гери  зажадав.
Для  неї  це  було  не  вперше,
Та  краще  б  він  був  промовчав.

Триклята  Гера  раптом  взвила,
Мов  прикусила  язика.
З  розсолом  глечика  вхопила,
І  пожбурнула  в  пияка.

Та,слава  Богу,промахнулась.
Лихе  зробила,схаменулась
І  гіршого  щоб  не  чекати,
З  Олімпу  кинулась  втікати.

Зевес,лишень  опам`ятався,
Ловить  навіжену  подався.
Забіг  з  Олімпу  аж  до  Фів
І  тут  Алкмену  він  уздрів.

Амфітреона  жінку  молоду,
Що  виглядала  свого  мужа.
Була  красива,наче  ружа.
Зевес  спинив  свою  ходу.

В  кущах  високих  заховався.
Про  Геру  зовсім  позабув.
В  Алкмену  швидко  закохався
Радів,що  бач,не  проминув.

Пустив  аж  слину  неборака.
Упрів  і  зчервонів  на  рака,
Коли  в  думках  її  роздів.
Сказати  щось,не  було  слів.

Зевес  гультяй  роззявив  рота.
-Тьху,тьху,що  за  мара?
Та  в  мене  їх  була  кагорта,
Вже  й  і  обриднути  пора.

А  тут  таке,дивись  дівчисько,
Задок  крутий,немов  гора.
Красившого  не  бачив  писка,
А  перса,наче  два  шатра.

А  стегна,стегна-Афродита.
Зевес  аж  слинку  проковтнув.
Пожалкував,що  бач  одіта.
Теріщив  очі  й  не  моргнув.

Зевес  почухав  потелИцю,
Та  трохи  бороду  пом`яв:
-Узяти  мушу  цю  дівицю-
Упевнено  собі  сказав.

А  що  жона  вона,нічого.
Прийду  до  неї  я  у  снах.
Чи  ж  не  полюбить  вона  бога,
Я  ж  теєйЙ  зовсім  не  монах.

Чекав  Зевес  таки  не  довго.
Амфітреон  подавсь  в  ліси.
Він  полював,а  тут  і  бога
Алкмені  сни  враз  принесли.

Алкмена  плакала  й  впиралась,
Зевесу  в  руки  не  давалась,
Кричала  голосно  у  сні
І  сльози  лилися  рясні.

Зевес  благав  і  залицявся
І  п`яв  із  себе  він  туза,
Та  видно  марно  він  старався-
Алкмена  дала  гарбуза.

Піймавши  облизня  такого,
Зевес  зовсім  оскаженів:
То  ти  отак  шануєш  Бога?
А  я  ж  старався,аж  упрів.

Зевес  розгнівався,плювався,
Кричав,що  все  нутро  горить.
До  Бахуса  скоріш  подався,
Що  б  чимось  той  вогонь  залить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333995
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 29.04.2012

Щось шепоче трава -ковила

Щось  шепоче  трава-ковила
І  торкає  у  серці  струну.
У  степу  моя  юність  пройшла,
У  степу,у  широкім  степу.

Тут,неначе  татарська  стріла,
Моє  серце  кохання  зранило
І  воно  тут  сарматське  дівча,
Полюбило,ох  як  полюбило.

На  кургані  трава-ковила
Нам  пісні  про  кохання  шептала,
Та  не  довгою  пісня  була-
Перестала  шептать,перестала.

Не  шуми  ковила,не  тривож.
Не  повернеш  тог,що  вже  бУло.
Воно  ж  бУло!БУло!  БулО  ж!
Променуло  усе,променуло.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333903
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2012

Цвіт черешні

Прийшла  весна,цвітуть  сади.
Нуртує  сік  у  спраглих  жилах.
На  білих  квітах  краплею  роси
До  нас  вертає  юність  мила.

Черешня  вбралася  в  фату,
І  віти  наче  білі  крила,
Та  не  повернеш  ту  весну,
Що  нас  в  життя  благословила.

         Минає  рік  і  знов  весна
         І  знову  нам  немає  сна,
         І  наче  з  юності  привіт-
         Черешні  цвіт.

Життя  творить  свою  мету,
Та  не  збулась  ще  наша  мрія,
І  певність  юності  святу
Не  раз  долала  безнадія.

Весна  кохання  знов  і  знов
Іде  до  нас,несе  надію,
Дарує  нам  свою  любов
І  наближає  нашу  мрію.

       Летять  роки  і  знов  весна,
       І  знову  нам  немає  сна,
       І  наче  з  юності  привіт-
       Черешні  цвіт.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333282
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.04.2012

Дарунки кохання

Вже  упали  роси.
Гаснуть  тихо  зорі.
З-за  лісів  світанок
Відганяє  ніч.
На  моїй  долоні
Твої  теплі  коси.
П`ю  медовий  трунок
Твоїх  білих  пліч.

Ллеться  ранку  свіжість
У  вікно  відкрите.
Перший  промінь  сонця
Нишком  загляда.
Полонила  ніжність,
Як  же  не  любити?
Стукіт  твого  серця
З  моїм  співпада.

І  нема  питання-
"Бути  чи  не  бути?"
Твоє  сонне  тіло
Струменить  тепло...
Дарунки  кохання
Мені  не  забути,
Хоч  вже  пролетіло
Життя,утікло.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333046
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2012

Перша гроза

Зблиснуло  раптом  вдалині,
І  перший  грім  весни  нової,
У  серці  радість,аж  до  болі,
Подарував  негадано  мені.

Дощу  рясного  струмені  шальні
І  вітру  буйного  пориви,
І  хмар  роздутих  чорні  гриви-
Усе  чарує  на  весні.

І  скороплинність  ця  нестримна,
І  тиша  раптом,наче  дзвін,
І  щедрість  сонця  безупинна,
І  знову  десь  дале-е-ко  грім.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332796
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 24.04.2012

Явори

Шумлять  високі  явори
На  вулицях  старого  міста.
Махають  гіллями  згори,
Немов  вітання  шлють  з  дитинства.

                 Лопочуть  тихо  явори
                 Пісні,що  нам  співала  мама.
                 І  не  заслонить  вражень  гама
                 Казок  дитячої  пори.

Ви  разом  з  нами  підросли
О,явори,-дитинства  друзі,
А  ми,неначе,ваші  сли
Розбіглись  ген,по  всій  окрузі.

По  всіх  світах  ми  пронесли
Ваших  листочків  лопотіння,
Та  в  землю  рідну  ми  вросли,
Мов  пагони  від  вашого  коріння.

Ми  повертаємось  до  вас,
Ми  летимо  під  ваші  крони,
Хоча  життя,в  останній  час,
Нам  часто  ставить  перепони.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332316
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 22.04.2012

Море життя

Знов  бушує  синє  море.
Вітер  піну  рве  із  хвиль.
Вже  когось  спіткало  горе.
Вже  болить  утрати  біль.

Хтось  чекає  порятунку,
Хтось  спускається  на  дно.
Ну  а  хтось  шука  притулку
Хоч  би  де,то  все  одно.

Та  життя  шанує  смілих.
З  ними,лиш,вперед  іде.
Кида,знов,в  штормах  вцілілих,
В  новий  шторм.Не  пропаде.

Гімн  тому  співають  хвилі
В  морі  нашого  життя,
Бо  скориться  сила  силі,
В  тому  поступ  в  майбуття.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331811
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 20.04.2012

Очі коханої

Я  вас  кохав,
Кохаю  і  сьогодні.
Я  вами  жив,
Я  вашим  жив  теплом.
Я,з  вірою  у  вас,
Пройшов  життя  безодні.
Ви  в  трудний  час
Були  моїм  крилом.

Я  вас  кохав
Чарівні,променисті.
До  вас  я  линув
Всім  моїм  єством.
Я  йшов  до  вас
Мої  криниці  чисті,
Коли  життя,
Мені  платило  злом.

Я  вас  кохав,
Кохаю  і  сьогодні.
До  вас  несу
Поранене  крило.
За  все  життя,
Ви  не  були  холодні.
Спасибі  вам
За  віддане  тепло.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331187
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2012

Окраєць хліба

Палає  неба  край  далекий.
Весняний  день  несе  зоря.
Вже  повернулися  лелеки.
Парами  дихає  земля.

Несмілі  вже  нічні  морози.
Уперто  йде  тепло  здаля.
Упадуть  скоро  перші  роси.
Селяни  вийдуть  на  поля.

І  все  почнеться  знов,з  початку,
Як  сотні  раз  уже  було.
Важкою  працею  достатку,
Осягне  в  осені  село.

Окрайцем  теплим,хліб  насущний,
Духм`яний  ляже  нам  на  стіл.
І  низько  вклониться  в  Вкраїні  сущий,
Всім,хто  доклав  до  того  сил.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330737
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 16.04.2012

Одинадцята весна 2002 рік

Поглянь-но  ,друже,вже  лелеки
Весну  на  крилах  принесли.
Краї  покинули  далекі,
А  ми  зремо  рожеві  сни.

А  ми  спимо,та  все  спимо,
Від  Бога  чуда  все  ждемо.
Вже  одинадцяту  весну-
Весну  надій,сумну  весну.

А  починалось  як  красиво.
Свободи  дух  ураз  постав.
Ми  всі  повірили  у  диво
І  патріотом  кожен  став.

І  прапор  наш  і  гімн  згадали,
Вкраїну  Ненькою  рекли.
Чужі  штандарти  поскидали
І  сльози  радості  текли.

І  очі  наші  враз  прозріли,
Раділи  ми,мов  подуріли.
В  очах  своїх  ми  виростали
Та  спини  гнуті  випрямляли.

Та  мабуть,рано  ми  раділи,
Хтось  нас  прокляв,а  може  врік.
Роки  летіли,та  й  летіли,
Ніхто  нам  правди  не  прорік.

Щось  ти  наплутав  Боже,знову.
Чи  розум  в  нас  ти  відібрав-
Ми  обирали  владу  нову,
А  ти  нам  знову  стару  дав.

І  потекло  ,і  покотилось
Все,що  збудоване,валилось,
А  що  вдягало  й  годувало,
Ніхто  не  знає  де  пропало.

Шановні  вибранці  народу
Усе  товкли  у  ступі  воду,
Та  всі  тягли  у  різний  бік,
А  час  летить,за  роком  рік.

Сини  працюють  на  чужинця,
Жінки  у  наймички  пішли,
А  дітки  ждуть  від  них  гостин,
Щоб  ви  здорові  так  були.

Красуні  наші  по  світах
Чужих  панів  розвеселяють.
І  можновладці  наші  знають,
Та  пребувають  наче  в  снах.

Було  таке  вже  на  Вкраїні,
Вже  виривались  ми  з  біди.
До  нас  волають  рештки  тлінні
Пращурів  наших,а  діди-

Свободу  списом  здобували.
За  неї  на  палях  конали,
А  потім  в  роздріб  продавали
То  ляхам,то  москалям.

Не  втримали  свободи  крило,
В  кайдани  вбралися  ми  знов.
Багато  років  пролетіло
І  всяк  з  нас  пив  останню  кров.

І  ми  тягли  чужеє  рало,
Воли  німії,наче  мов,
І  мову  рідну  забувало,
Все,що  вродилося  з  оков.

Чужак  над  нами  ізнущався,
Що  старший  брат,нам  натякав.
На  глум  нас  брав,та  хизувався,
Та  все  гулагами  лякав.

О,Боже,розуму  нам  дай,
На  нас  із  неба  подивися.
Уздри  ти  нас,змилостивися,
Бо  пропаде  наш  рідний  край.

Ти  горду  душу  в  нас  вдихни,
Розкрий  нам  стуленії  очі.
Плебея  дух  з  нас  прожени,
Зніми  з  нас  покривало  ночі.

Вкраїно-Мати,дай  наснаги,
Достойних  нам  вроди  синів,
Щоб  зайда  наш,а  чи  варяги,
Нас  більше  мучити  не  смів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330230
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 14.04.2012

Солодка воля

О  воля,воленько  свята,
Солодка  воля  ,неосяжна.
І  ніби  суть  твоя  проста,
Та  досі  нами  недосяжна.

Світила  нам  ти  у  віках,
Та  в  руки  рідко  всеж  давалась.
Ти  знов  над  нами  посміялась,
Чи  в  тебе  вдача  вже  така?

А  може  ми  тебе  не  варті,
Чи  гріх  страшний  лежить  на  нас?
І  ніби  є  ми  вже  на  карті,
Та  не  прийшов  ще  волі  час.

І  ніби  вже  ступились  зайди,
Пішли  із  нашої  землі.
Самі  ,брехливі  ,пишем  байки  
І  далі  ходем  у  пітьмі.

І  зблиснув  сонця  перший  промінь  ,
Та  знову  в  хмарах  майже  згас.  
Сердець  горячих  світлий  пломінь,
Нас  від  пітьми  усеж  не  спас.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329763
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 12.04.2012

Щастя ночі

Казка  місячної  ночі.
Синє  полум`я  очей.
Ніжні  обриси  дівочі.
Водоспад  палких  речей.

Мліє  серденько  від  слів
І  від  дотиків  жагучих.
Соловейка  тихий  спів.
Лоскотання  кіс  пахучих.

Пломеніють  сині  очі.
Зорі  колами  кружать.
Літа  юні,щастя  ночі
Швидко,швидко  пролетять.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329501
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.04.2012

Пробудження Вертелки

Гойда  малинову  зорю
Лінива  хвиля  на  озерах.
Далекий  Схід  в  рожевих  перах
І  хмари  віддані  вогню.

Парує  Серет  молоком-туманом,
Біжить  до  древніх  Городищ,
А  на  горбах,тоненьким  станом,
Тополі  тягнуться  увись.

Від  сну  збудилися  левади.
Тіка  з  полів  легкий  туман.
Блідими  привидами  хати
В  садках  сховались  за  паркан.

А  новий  день  неквапом,сонний
Віта  село  відерним  дзвоном,
Муканням  жалібним,корів
Й  свічками  диму  з  димарів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329496
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 11.04.2012

Весняний етюд

Навис  мереживом  примарним,
На  пагорбі  ,берізок  гай.
Крислатий  дуб,мов  легінь  п`яний,
Уліз,непроханий  на  край.

Прикрив  старим,пожухлим  листям,
Берізок  ніжних  наготу.
Гілляк  могутніх,перехрестям
Піднявсь  в  небесну  висоту.

Махав  розмашисто  гілками,
Над  гаєм  хмари  розганяв.
Боровсь  з  могутніми  вітрами.
Тріщав  й  берізки  заслоняв.

Втомився,мабуть,та  на  долю
НЕ  скаржився,йсобі,старий.
Він  не  вродився  десь  у  полі,
В  сім`ї  ж  берізок,був  він  свій.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329276
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 10.04.2012

Аттіла частина-3

Згасав  вже  день,тривала  січа.
Судома  кривила  обличча.
Рука  спочити  не  могла,
І  смерть  багату  дань  брала.

Латинцям  сонце  било  в  очі,
Та  треба  встояти  до  ночі
Ще  не  давалась  перемога
Ні  від  кумирів  ,ні  від  Бога.

Аттіла,ранений  у  січі,
Військами  мудро  керував.
Мечем  у  скрутах  помагав.
Не  раз  заглянув  смерті  в  вічі.

Та  вже  всміхалась  йому  доля.
Незламна  полководця  воля
Схиляла  перевагу  на  свій  бік,
Та  день  тягнувся  наче  рік.

Ще  треба  було  дотиснути,
Зламати  римлян  дужий  спротив,
Та  вміло  билися  кагорти
І  шаленіли  візіготи.

Вже  й  ніч  накрила  поле  бою,
Та  боги  приховали  долю
І  латинян  і  гунів,
І  в  душу  закрадався  сумнів.

Тоді  Аттіла  дав  наказ
Між  болотами  відступати.
Кінноту  вкупу  всю  зібрати,
На  римлян  вдарити  ураз.

Латинці  швидко  наступали.
Пішців  списами  діставали.
І  вже  подяку  слали  Богу
За  довгожданну  перемогу.

Не  сподівалися  на  лихо,
Та  зайшли  гуни  ззаду  тихо
Із  засідки,на  край  болота
І  налетіла  лугарів  кіннота.

Ті,що  втікали,повернулись.
Латинці  пізно  схаменулись.
У  пастці  бились,як  могли,
Та  зрук  вже  падали  орли.

І  відчай  їм  додав  ще  сили,
Але  зламалися  ряди.
Не  вирватись  тепер  з  біди.
На  них  зусіх  боків  давили.

Не  було  змоги  упізнати
Де  тут  свої,а  де  чужі.
Дійшла  вже  січа  до  межі
І  нікуди  було  втікати.

Та  поступово  все  стихало.
Латинців  тисячі  упало.
Ще  де-не-де  чинили  спротив
І  сотнями  здавались  готи.

Потрохи  з  бійки  вибирались.
До  стану  русичів  збирались.
Від  втоми  падали  і  засинали.
Зі  сходом  сонця,ледве  встали.

Знов  шикувались  під  горою.
Мечами  били  у  щити-
Латинців  кликали  до  бою,
Та  нікому  було  відповісти.

І  залунало  навкруги:
-Аттілі  слава!  Русі  слава!
Слов`янська  єдність  гору    взяла.
Запам`ятаєм  на  віки!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328959
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 09.04.2012

Аттіла частина-2

Ніч  перед  боєм  зоряна  і  тиха.
Над  річкою  котивсь  туман.
Світивсь  вогнями  римлян  стан.
Ніщо  не  віщувало  лиха.

У  стані  русичів  не  спали.
До  бою  зброю  готували.
Аттіла  радився  з  князями.
Ще  шанці  рили  і  возами
Обставили  навколо  гору.
Виходили  у  ніч  дозори
І  вивідці,в  цю  пізню  пору,
Зникали  тінями  в  просторі.

Старшини  молодь  підганяли,
Ще  щось  зробити  заставляли,
А  ветерани  вже  куняли.
Спочити  треба,  добре  знали.

Але  коротка  літня  ніч,
Вже  будят  сотники  дружину.
А  чи  звитяжну  нині  днину
Боги  пішлють?  У  цьому  річ.

То  ж,  нишком,всім  богам  молились.
Творили  їм  малую  требу.
І  на  святую  цю  потребу,
Останнім  куснем  поділились.

З  коліс  знімали  ланцюги,
Прохід  зробили  між  возами.
Пішці,нерівними  рядами,
Всі  вийшли  з  стану,до  ноги.

В  долині  стали,під  горою.
Готові  вже,чекали  бою.
Кіннота  скупчилась  позаду.
Сховались  сотні  у  засаду.

І  тільки  сонця  перший  промінь
На  вістрях  сулиць  заблищав,
За  річкою  почувся  гомін,
То  Ецій  з  військом  вже  чекав.

Рядами  рівними  кагорти
Відважних  римлян  купно  стали.
Прикрили  фланги  візіготи,
А  прозеліти  центр  тримали.

В  очах  у  русичів  рябіло.
Орли  на  сонці  мерехтіли.
Латинців  були  грізні  сили.
Таких  змогти,не  легке  діло.

Не  мало  виставили  й  гуни.
Навколо,оком  де  не  кинь,
Біліли  вивернуті  гуні
І  гарцював  горячий  кінь.

На  поле  виїхав  Аттіла.
Конюший  сулицю  подав.
В  бік  латинян  вона  злетіла.
-Вже  князь  почав!
-Потягнім  дружно  по  князі!
Та  й  залунало:-Слава!Слава!

В  хвилини  незабутні  ці,
До  бою  сурма  засурмила.
Враз  розступилися  пішці.
Вперед  кіннота  полетіла.

Плечем  тісніше  до  плеча,
Пішли  у  бій  Аттіли  можі
І  тріснули  списи  ворожі
На  лезі  руського  меча.

Гатила  гупали  в  щити.
Дзвеніла  сталь,кістки  хрустіли
І  зупиняли  наглі  стріли,
Крок  до  завітньої  мети.

Дружини  західних  слов`ян
На  милість  русичів  здавались,
Та  проти  готів  повертались
І  лізли  в  бійку,мов  таран.

Незламно  римляни  стояли.
Укупу  зсунули  щити.
Не  дали  й  крок  вперед  пройти
І  сотні  вже  списом  поклали.

Тіснили  пішців  і  кінноту.
Рядами  йшли,мов  на  плацу.
Неквапно  воїнів  роботу
Робили  мовчки,не  просту.

Лунала  лайка  й  смертний  стогін
На  всіх  Європи  язиках.
Кров  цебеніла  по  тілах
І  грав  на  лезах  сонця  промінь.

Валились  в  купу  ранені  і  трупи.
Скажених  коней  копита  і  крупи
Нещадно  чавили  тіла.
Земля  горячу  кров  пила.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328777
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 08.04.2012

Аттіла

поема

частина-1

Неквапно  води  свої  ніс
Дніпро  широкий,плив  до  иоря,
Та  встав  на  кручахпридніпров`я
Величний  Київ  ,  що  приніс
Надію  на  жадану  волю
Всім  навколишнім  племенам
І  у  борні  за  кращу  долю
Їх  у  державу  об`єднав.

Не  легко  було  це  зробити-
Різноплемінців  в  купу  збити,
Та  вже  збулась  завітна  мрія-
Зійшлись  під  руку  князя  Кия.

Сумніви  канули  у  лету.
В  Європі  Київ  панував,
А  у  походах  на  край  світу  ,
Стратег  Аттіла  виростав.

Народи  владною  рукою
Збирав  в  державу  він,й  мечем
Неслухів  змусив  до  спокою.
Підпер  вже  океан  плечем.

То  ж  повернувся  він  в  столицю
Спочити  від  державних  справ
І  сонця  вранішну  зірницю,
Щодень,у  думах  зустрічав.

Імперії  безкрайної  тягар
На  плечі  ліг  його  могутні.
Часи  вбачались  йому  смутні
І  не  згасав  війни  пожар.

Не  було  спокою  в  державі.
Кордони  рвали  вороги.
Тривали  сутички  криваві.
У  битвах  тисячі  лягли.

Тиснули  з  півдня  на  слов`ян
Підступних  римлян  легіони,
Стогнали  в  рабстві  міліони
І  готи  лізли,мов  бур`ян.

Не  мало  руської  землі
Під  їх  навалою  упало.
Їм  уЄвропі  місця  бракувало.
Не  було  спину  цій  пітьмі.

То  ж  ніколи  було  йому  спочити.
Прийняти  рішення  він  мав.
Кого  до  спілки  залучити,
Остерегтись  кого,рішав.

Він  розумів,що  вороги,
З`єднають  в  купу  свої  сили,
Та  й  прозелітів  до  ноги
До  бою  змусять.То  ж  плели

Вже  павутиння  нової  війни,
Готуючись  слов`янство  сокрушити,
Часу  не  гаяли  вони.
Уперту  Русь  все  мріяли  побити.

Аттіла  в  Київі  зібрав,
Мужів  державних  і  князів
Земель  близьких  і  дальних  городів
І  кожен  в  раді  слово  мав.

Уважно  слухав  їх  Аттіла.
Хтось  сумнівавсь,а  хтось  до  діла,
Вже  радив  братися  мечем.
Останнє  ж  слово  за  царем:

-Не  личить  нам  таке  терпіти.
Не  звикла  Русь  в  кайданах  жити.
Не  маєм  права  ми  вагатись.
Хай  буде  так,як  має  статись.

-Вказати  маєм  ворогам
На  наші  західні  кордони.
Зруйнуєм  римлян  бастіони.
Розсієм  готів  по  горам.

-Відчути  мають  нашу  силу.
Запам`ятати  на  віки.
То  ж  улаштуєм  їм  могилу.
Збирати  будемо  полки.

Наказ  царя  незаперечний.
Усі  на  вірність  поклялись.
Одразу  ділом  зайнялись
І  сумнів  був  вже  недоречний.

Аттіла  слів  порозсилав,
Скликав  союзників  усіх,
Та  ополчення  вже  збирав
У  землях  Матінки-Русі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328470
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 07.04.2012

Тобі молюся

Тобі  молюся  перед  сном.
Тобі  одній  слова  кохання.
Молю:-Прийди  хвилина  рання
До  мене  ,знов,зтвоїм  теплом.

Теплом  п`янким,що  після  сна,
Дарує  щедро  твоє  тіло,
І  твоя  постать,серцю  мила,
В  проміннях  сонця  із  вікна.

Нехай  очей  твоїх  волога
Мені  засвітить  новий  день,
А  наніч  знов  попрошу  Бога:
-Даруй  нам  ще  наступний  день.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328153
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2012

Зламали горобину

Перед  вікном  зламали  горобину.
Торкнулись  кетяги  землі.
Любив  її  роками,мов  дівчину.
Нестерпно  боляче  мені.

А  ще  ж  весною,білим  цвітом,
Немов  невіста  у  фаті,
Всім  уклонялася  з  привітом.
Вродила  літом  ягоди  рясні.

Що  ж  сталося,чому  зламали?
Невже  піднялася  рука?
Заради  втіхи,чи  забави,
А  чи  байдужість  то  пюдська?

Можливо  вітер  поламав.
Не  віриться,що  люди  для  забави.
А  ти  байдуже  не  минав,
Занурившись  в  буденні  справи?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=327893
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 05.04.2012

Дикі мальви

легенда

В  степу  дріма  курган  сарматський.
Навколо  мальвами  заріс,
А  на  кургані  хрест  козацький,
Вже  похилився  й  в  землю  вріс.

Роки  минули,ба,століття.
Усе  вмирає,й  покида  цей  світ,
Та  мальви  дикі  ,з  того  лихоліття,
Донесли  нам  кохання  цвіт.

Стоять  стрункі,хитаються  під  вітром.
З  тих  пір,вони  на  сторожі-
Постали  тут  барвмстим  цвітом
Життя,та  смерті  на  межі.

Зродилася  легенда  утой  час,
А  може  казка  це,хто  знає?
Промінчик  пам`яті  не  згас
І  досі  у  степах  витає.

Про  те,як  троє  козаків,
Кохану  із  полону  визволяли.
І  долетіло  з  тих  віків-
Одну  кохали  і  надію  мали.

Та  не  судилось.Так  буває.
Не  всякий  бій  одвага  виграє.
Й  хвилина,про  кохання  що  волає-
Хвилиною  останньою  стає.

Мабуть,у  тому  був  великий  гріх-
Утрьох  одну  кохати.
І  Бог,можливо,допоміг
Цей  вузол  розрубати.

Така  легенда.Мальви  хтось  посіяв,
У  давні  ці  ,не  легкії  часи.
І  вітер  степовий  розвіяв
Насіння  квітів  навкруги.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=327616
рубрика: Поезія, Балада
дата поступления 04.04.2012

Даки частина-5

Отак  і  жила  ця  голота.
Хоч  одурій,одна  роьота
Спасала  їх.

Усе  самі  собі  робили.
Можливо  щось  би  і  вкупили,
Купила  ,бач  ,нема.

Багацько  було  в  річці  риби
І  кожен,мать,її  зловив  би,
Так  і  сіток  нема.

Пристосували,тут,мішки,
На  то  ж  вони  і  козаки.
Одначе  сміх.

В  мішок  великий  і  широкий,
Один  козак  усуне  ноги,
Якраз  в  дірки.

Отак  з  мішком  і  йде  у  воду,
Ну  а  навколо  ще  народу,
Мішок  розтягують  в  боки.

А  потім  так  і  присідають,
А  коли  риби  налапають,
Пошвидше  тягнуть  за  очкур.

Тоді  за  ноги  і  за  руки,
Хапають  все  оте  до  купи
І  тягнуть  із  води.

Над  рибаком  такого  глуму,
Чи  ж  кум  простив  би,  навіть  куму?
А  їх  не  візьме  біс.

Та  вийшло  так,в  жарку  погоду,
В  мішку  оцьому  дуже  добре
По  бережку  ходить.

Тримав  багато  він  повітря,
Ну  а  у  дощ,у  лихоліття
Неначе  в  коконі  сидів.

В  місцевих,згодом,вони  взнали,
Що  чудо  це  шальварі  звали.
Та  й  що  з  того?

Перетворились  ці  шальварі,
В  козацьку  гордість-шаровари.
Славніших  й  не  було.

А  раз  були  за  рибу  гроші,
То  й  шаровари  вже  хороші.
Очей  не  можна  відвести.

Тепер  уже  не  голодранці,
Купили  дорогі  сап`янці
І  вдарились  в  баби.

І  щож?Місцевії  красуні,
Оті  гордячки  і  ласуні,
Їх  оцінили  враз.

І  де  там  було  тому  турку.
Хай  краще  щупа  стару  курку,
Ще  й  кіз  пасе.

А  козаки  розкошували.
Усіх  панянок  перебрали.
А  чом  би  й  ні?

Хіба  з  отої  голодухи,
Минеш  якої  молодухи?
То  був  би  гріх.

А  ті  красуні  в  шальварі,
Немов  здуріли  в  тій  порі.
Летіли  на  вогонь.

То  ж  підпалили  собі  крильця,
Та  й  у  пушку  вже  були  рильця.
Вірніше,спухли  животи.

О!  Такого  дикого  скандалу,
КозАки,звісно,не  чекали.
А  хрін  йому  у  ніс!

Швиденько  п`ятами  кивали,
Та  рогоносці  здоганяли
І  ухопились  за  шаблі.

Один  по  другім,хто  поскорше,
Дібігли  все-таки  до  коша.
І  дулю  вам  під  ніс.

А  як  вхопили  рідні  коси,
То  рогоносці  ці  розкосі,
Пропали  вмить.

Хороша  зброя,та  одначе,
Не  підеш  з  нею  ти  козаче,
До  солоденьких  баб.

Тоді  всі  коси  позбирали,
Та  на  шаблі  перекували.
Заждіть  но  лантухи!

Отак  й  почали  воювати.
Все,що  впиралось,в  шаблі  брати.
Жінок,лишень,на  ніч.

І  зрозуміли  харцизяки,
Що  їх  свобода  сяка-така,
Миліш  сімейних  пут.

З  тих  пір  з  Дніпра  аж  до  Дунаю,
Степами  вольними  гуляють
Преславні  козаки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=327317
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 03.04.2012

Даки частина-4

Тоді  нещасні  зашуміли,
Такої  назви  не  хотіли,
Бо  ріже  слух.

Сказали:"слухайте  римляни,
Та  ж  гали  суть  то  галичани,
Лише  по  нашому  звучить"

"Ну  що  ж,нехай,і  галичани"-
згодилися  на  то  римляни,-
"Аби  платили  данину"

З  тих  пір  ,трудяги  галичани,
Римлянів  новії  піддані,
Давали  Риму  хліб.

А  з  часом  даків  призабули,
Бо  галичанами  всі  були
І  до  тепер.

Однак,нам  повернутись  треба,
До  тих,в  бою  хто  встояв  твердо,
Й  потрапив  у  полон.

І  хоч  косами  воювали,
На  римлян  страху  все  ж  нагнали,
Ці  чудо  -косачі.

Римляни  мужність  поважали,
Тож  полонених  не  карали.
Косити  будуть  хліб.

Назвали  даків  косаками,
Бо  косами  вправлялись  славно.
Так  і  пішло.

Усіх  їх  в  купу  позганяли,
Та,звісно,коси  відібрали,
Поклали  у  обоз.

Однак  і  римляни  вморились,
І  наніч  спати  повалились.
Поснули  всі.

Свого  косаки  не  впустили,
Усіх  римлянів  перебили.
Обоз  вкрали.

Пішли  зобозом  швидко-швидко,
Що  й  скоро  їх  не  стало  видно,
Втекли  аж  на  Дністер.

У  плавнях  добре  заховались,
Плотами  й  кіллям  заставлялись.
Зробили  кіш.

Сидіти  мусили  тихенько,
Бо  була  їх  усього  жменька.
Могли  і  римляни  знайти.

Щоб  якось  римлян  з  сліду  збити,
Щоб  голови  їм  закрутити,
Так  й  залишились  косаки.

Одначе  ,з  часом  і  роками,
Як  то  бува  і  з  язиками,
Звались  вони  вже  козаки.

Та  без  жінок  було  їм  трудно,
Було  не  весело  й  марудно,
Та  щож  робить?

Нікуди  ніс  не  потикали,
Бо,кажуть,римляни  шукали
Їх,щоб  побить.

Отак  і  звикли,хлопським  братством,
Хоч  допікало  їх  це  гадство,
Та  де  поткнуться  безштаньки.

Була  тут  ,дійсно,заковика,
Проблема  видалась  велика.
Не  було  краму  на  штани.

Бо  отоді,коли  тікали,
Ще  завірюхи  завивали.
Штани  були  із  шкір.

Тепер,коли  прийшла  весна,
В  пониззі  теплого  Дністра,
Добряче  припекло.

Тож  поскидали  камезельки
І  усілякі  кацавейки,
Й  штани  також.

Знайшли  в  обозі  мішковину.
Шили  з  того  якусь  свитину.
Паскудство  й  квит.

Чуби  і  бороди  зголили,
Бо  припікало  ,що  й  не  сила.
Урвавсь  терпець.

Одначе,дали  вони  маху,
За  що  ж  тягнути  бідолаху,
Отого  що  тонув?

Тоді  задумались,як  бути,
Щоб  не  пекло  і  не  втонути,
Коли  пускаєш  вже  бульки?

Щоб  топляку  не  рвати  вуха,
Рішили  довгі  мати  вуса
Й  такий  же  чуб.

У  поті  був  він  і  у  солі,
Мов  тая  риба  у  розсолі,
То  й  оселедцем  нарекли.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326980
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 01.04.2012

Даки частина-3

Отаман  ставив  могорич.
Тут  вже  переч,чи  не  переч,
Потрібно  пить.

Нікого,звісно,не  вмовляли.
Не  п`є  горілку  на  халяву,
Хіба  дурний.

А  даки  дурнів  не  справляли,,
Тому  у  кварти  підливали.
Та  й  і  не  раз.

Вино  з  бочок  лилось  рікою.
Отаман  бігав  збулавою.
Красненько  припрошав.

Ну  а  гарненькі  молодички,
В  вузенькі  вдягнуті  спіднички,
Попідтикали  запаски.

А  захмелілі  чоловіки,
Ледь  припіднявши  вже  повіки,
В  кофтинах  мацяли  цицьки.

Жінки  навмисно  не  давались,
Немов  би  то  ,того  встидались,
Насправді  в  ліс,щоб  утікти.

Хитрющі  були,не  сказати,
Тягли  хлопів  у  ліс  і  в  хати,
Поки  ще  ті  могли.

Тривала  учта  ця  до  рання.
Пили  горілку  на  змагання,
Пок  й  упали  під  столи.

Боліло  зранку  все,і  всюди.
Лежали  свині  то  ,чи  люди?
Хто  б  міг  сказать?

Однак  ,потрохи  розповзлися.
В  свої  загони  подалися,
А  шльондри  по  хатах.

На  другий  ранок,у  загонах,
На  стрільбищах  і  полігонах
Науку  гризли  бойову.

Ломали  зуби  тут  усякі,
Тихенькі  ,й  навіть  забіяки.
Згодиться  у  бою.

Кидали  списи  і  каміння,
В  стрільбі  навчалися  уміння,
А  дехто  на  мечах.

Найбільше  ж  хлопців  мали  коси.
Та  й  і  лежали  їх  тут  стоси,
Страшніші  від  меча.

Вправлялись  ними  дуже  гарно.
Часу  не  гаяли  тут  марно.
Тож  начувайся  Рим.

Та  всеж  без  панциря  не  можна,
Хоч  проти  списа,чи  то  рожна.
Нашили  гунь  .

Що  день,то  військо  виростало.
Було  його  уже  не  мало,
Що  й  годі  зрахувать.

Тим  часом,  даки  що  відбились,
На  віль  них  землях  поселились.
Подалі  від  римлян.

Знайшли  в  лісах  чудо-озера,
Також  знайшли  і  купу  звіра.
Попльовують  у  вус.

З  часів  тих  звались  вольні  даки.
З  роками  стали  волиняки
Як  і  тепер.

А  лаки  ті  ,що  всеж  зостались,
На  зустріч  римлянам  подались,
У  вирішальний  бій.

Та  добре  їм  не  повелося.
Змогти  їм  римлян  не  вдалося,
Не  помогли  й  боги.

Багато  їх  тоді  упало.
Багато  і  рабами  стало.
Не  мало  і  втікло.

Погнали  даків  на  Балкани,
В  долини  дикі,над  річками.
Селили  всіх.

Щоб  блище  були  до  римлянІв,
Бо  ндто  ж  були  не  слухняні-
Свобода  ж  над  усе.

Та  не  усіх  вони  погнали.
В  ліси  багато  повтікало,
Та  вийти  довелось

Коли  ж  римляни  їх  зустріли,
Роти  від  подиву  відкрили:
"  Ви  хто  такі?"

Сказать  боялись  небораки,
Що  і  вони  ворожі  даки,
Хоч  язика  тут  відкуси

І  ці  нещасні  орвчі,
Себе  назвали-втікачі.
Римлянам  вчулось  галичі.

Тоді  знайшовся  там  москалик,
Сказав:"  Ми  тє  што  убєгалі,
То  всьо  равно  што  втекачі"

Отут  вже  римляни  доп`яли,
Що  перед  ними,звісно,гали,
А  не  якісь  там  галичі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326604
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 31.03.2012

Даки частина -2

Щоб  якось  рішення  скріпити,
Щоб  справу  добру  окропити,
Згадали  знов  про  могорич.

Швиденько  теє  розпочали
Лише  з  маленької  забави.
Лихий  жінок  приніс.

Не  повторити  щоб  сорОму
Жінки  тягли  хлопів  до  дому.
Хто  як  вже  міг.

А  дома  хлопів  довго  мили,
Зарощі  пики  підголили,
ОдЯгли  чисті  сорочки.

ХлоПи  на  силі  підупали,
Отож  вареники  глитали,
Та  їли  борщ.

Десь  із  недільку  відпочили,
Сяк-так  жінок  задовольнили.
Збирались  на  війну.0

Жінки,вже  тут  заголосили,
Побути  нічку  ще  просили,
Та  де  вже  там.

Усіх  у  сотні  позбирали,
Та  командирів  наставляли.
Було  з  кого.

Із  відчайдухів  й  харцизяків,
Щоб  убоявся  їх  усякий.
Щоб  часом  пику  не  вернув.

Тепер  усі  чекали  раду
І  після  довгого  параду,
У  коло  зібрались.

Щоб  отамана  вибирати,
Всі  тренувалися  кричати,
А  когось  і  побить.

На  бочку  виліз  в  кожушині
Панок  якиїсь  при  плішині,
Та  й  нумо  рота  драть.

Та  з  кола  п`яний  лобуряка
Його  у  пику,раптом,  вляпав.
Панок  ізслиз.

Пани  в  сторонці  ще  стояли,
На  те  уваги  не  звертали-
Нехай  потішиться  народ.

Але  іїм  це  вже  набридло:
"  Мо  угамуємо  це  бидло?"
Хтось  буркнув  в  ніс.

Тоді  у  чергу  і  без  черги,
Самі  на  бочку  вже  поперли.
Зчинився  гвалт.

Все  претендентів  висували,
Про  них  красненько  так  брихали,
Хто  як  умів.

А  писар  з  зморщеним  чолом,
Усе  те  списував  пером,
На  шкірі,у  стовпець.

Коли  усіх  внесли  у  список,
Тоді  вже  писар  відкрив  писок.
Всіх  претендентів  зачитав.

Читав  він  довго  й  дуже  нудно,
Та  й  і  повівся  він  облудно.
Багацько,мабуть,дописав.

Народ  з  того  розхвилювався,
З  усіх  кінців  у  шкіру  вп`явся,
І  розірвав  в  шматки.

І  швидко,поки  не  шукали,
Їх  у  багнюку  затоптали.
Знайшовся  все  ж  один.

Коли  ж  у  нього  подивились,
Самі  пани  там  опинились.
Нехай  то  трафить  шляк!

Було  їх  в  списку  рівно  п`ять,
І  треба  було  вибирать.
Тож  кинули  шапки.

Шапки  довгенько  рахували,
Ті,що  покрали-відбирали.
Охочим  били  ніс.

Зчинилась  справжня  заворуха.
Дістали  в  пику  й  поза  вуха,
Найбільше-в  зад.

Якось  нарешті  зрахували,
Тоді  вже  й  битись  перестали.
Один  вже  чорт.

Отой,задрипаний  писака,
Лисіший  від  головки  мака,
Щось  пропищав.

Піднялась  знову  шура-бура
І  крові  була  би  баюра,
Та  засвистіли  канчуки.

На  бочку  виліз  вже  отаман,
Нівроку  хлопець,ціла  брама.
В  руці  сяйнула  булава.

Сказав  тихенько,щоб  замовкли
І  чути  стало  навіть  бомків.
Усі  ковтнули  язики.

Підняв  булаву,уклонився,
На  натовп  чортом  подивився.
Помилуйте  боги.

Однак-нічо.Сказав  спасибі,
А  потім  волхви  клали  треби
І  лили  кров  в  вогонь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326341
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 30.03.2012

Даки

гумореска

Колись,у  сиву  давнину,
На  наших  землях,і  поляків,
Жили  собі  одважні  даки
І  з  Римом  вели  все  війну.

Сиділи,ген,під  річку  Серет,
По  правий,правда,її  берег.
Зате  на  заході  ген,ген.

Відважні  були,що  й  казати.
Уміли  добре  воювати,
Якби  ж  то  ворог  був  не  Рим.

Були  вони  все  ж  хлібороби
І  жили  собі  досить  добре,
Та  все  пішло  у  дим.

Римляни  землю  плюндрували,
Що  ухопили  -  все  украли
І  вимагали  данину.

Та  не  на  тих  вони  нарвались,
Бо  даки  добре  захищались,
Та  били  римлянів  не  раз.

Однак,і  їм  перепадало.
Залили  римляни  їм  сала,
Аж  нище  спини  припекло.

Щось  треба  було  вирішати,
Щоб  якось  римлян  налякати
І  спекатися  враз.

Мізки  ламали  не  годину,
Уперто  скубали  чуприну.
(Ще  ''  оселедців  ''  не  було).

Та  не  були  вони  стратеги,
Хоч  в  полководці  ждали  черги,
Та  то  вже  інша  річ.

Наради  часто  відкладали,
І  добре,значся,спочивали,
Та  пили  могорич.

Та  й  і  нема  де  правди  діти,
Таки  уміли  вони  пити,
І  закусити  теж.

Найпершим  було,звісно,сало,
Воно  чудово  так  шкварчало,
Ну,а  на  друге  вже  бичок.

Пішло  бичків  тих  мать  не  мало,
Та  й  сало  майже  вcе  ум`яли.
За  могорич,я  промовчу.

Однак,прийшло  таки  похмілля.
Тут  вже  жінки  носили  зілля.
Найперше  -  то  розсіл.

Потрохи  вигнали  розсолом
І  могорич,і  пересоли,
І  сало  теж.

Тож  згадували,що  робили,
Коли  горілочку  цідили,
І  було  що.

Враз,пригадались  молодички,
З  яких,чомусь  стягли  спіднички
То  й  дивувалися,чому?

Найбільше,правда,пристидились,
Що,бач,за  них  вони  побились.
Наклеп,та  й  тьху!

Однак,добренько  потерпали,
Щоби  жінки  часом  не  взнали,
Бо  вийде  пшик.

Тоді  викручуйся,як  хочеш.
Однак,як  хто  тобі  навроче,
То  й  і  на  рівному  впадеш.

Бо  ті,з  рум`яними  цицьками,
Що  тут  крутили  задницями,
Розтринькали  усе.

Вони,негідниці,хвалились,
Що  хлопи,бач,за  них  побились,
А  пропади  і  згинь!

Жінки  про  все  оте  дізнались,
Про  що  повії  похвалялись.
Дали  відкоша  й  край.

Сердешні,навіть,не  кричали,
Лише  тихенько  скавучали,
Яка  ж  ганьба!

Вони,звичайно,все  б  простили,
Якби  ті  шльондри  не  тренділи,
А  так  -  нізя.

А  раз  було  не  до  параду,
Згадали  знову  про  нараду
І  к  чорту  могорич.

Сказав  таке  хтось,мабуть,здуру,
Одначе,пити  цю  баюру,
Будемо  опісля.

Тому  пішла  нарада  жваво.
Ніхто  не  квапивсь,як  бувало.
До  дому  -  зась.

Хоч  довго  голови  сушили,
Та  знов  нарізно  порішили,
Як  було  і  завжди.

Оті,що  були  похитріші,
Тікать  зібрались  поскоріше
Подалі  геть.

Та  більшість  все  ж  таки  сказала,
Що,бач,ганьбу  би  з  того  мала,
Що  треба  римлянам  піддать.

Тому  вже  треба  готуватись,
До  зброї  разом  дружно  братись,
Ополчення  зібрать.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=325304
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 26.03.2012

Крути

О,Крути  наші  -  скрути  долі.
Ви,наче,відгук  Фермопіл.
Ви,мов  урок  жадання  волі,
Для  учнів  навколишніх  шкіл.

Урок  страшний  -  історії  урок,
Що  вам  судилось  випить  -
Солодкий,та  гіркий  ковток.
Увесь  до  дна,ні  краплі  вилить.

Ви  це  зробили,і  не  нам  судити,
Що  не  вдалось  утримати  рубіж.
Вкраїну,як  уміди  ви  любити,
Підняли  як  її  престиж.

Схилімо  голови  над  тими,хто  поліг.
Молитву  Богові  складім  і  дяку,
Що  нарід  наш  вродити  зміг
Синів  достойних,в  лихоліття  мряку.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=325007
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 25.03.2012

Ти не забудь

Твій  шепіт,мов  струна  гітари,
Бринить  у  серці,й  не  збагнуть,
Чи  наяву  це,а  чи  чари:
-Ти  не  забудь,ти  не  забудь.

Ти  не  забудь  хвилину  першу,
Що  зчарувала,раптом,світ.
Оту  єдину,часом  зтерту,
За  плином  збіглих  в  лету  літ.

Ти  не  забудь  легенький  дотик,
Несмілий  дотик  наших  уст,
І  той  шкільний,старенький  плотик,
І  біля  нього  бузку  кущ.

Я  чую  знову  тихій  шепіт,
І  серце  боляче  щемить,
Немов,струни  легенький  трепет,
Приніс  із  юності  привіт.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=324992
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2012

Дар від Бога

Життя  бурлить  і  творить  покоління,
Та  враз  йому  ж  неначе  мстить-
То  подарує  нам  прозріння,
То  сірим  мороком  курить.

Пошле  нам,іноді,пророка,
То  розум  зовсім  забере.
Осінить  думка,враз,глибока,
Та  так  у  зародку  й  помре.

Та  раптом,у  чаду  творіння,
Зуміє  нам  Його  вродить-
Того,хто  полум`ям  горить,
Кого  і  не  торкнулось  тління.

Хто  серця  жар  дарує  щедро.
Хто  спалахнув  і  не  чадить.
Байдужість  хто  долає  вперто,
Кого  душа  за  все  болить.

Він  дар  в  житті,він  дар  від  Бога,
Прийде  до  нас  у  трудну  мить,
Простягне  руку  допомоги
І  віру  в  серці  запалить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=323826
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 21.03.2012

Моя земля

Земля  батьків-моя  земля.
Зелені  луки  і  поля,
Лісів,безкрайніх,прохолода.
Жінок,струнких,чарівна  врода.
Дитини  плач  і  тиха  пісня,
Весною  щебет  солов`я-
Все  Україна  це  моя.

Далеких  пращурів  земля.
Мені  вона  дана  від  Бога.
Її  поразки  й  перемоги.
Поява  в  світ,в  життя  дорога.
Кохання  перше  і  сини,
І  їхнє  перше  немовля-
Все  Україна  це  моя.

В  піснях  оспівана  земля.
Сумна  у  думах  і  весела.
В  садках  вишневих  білі  села.
Рясне  намисто  міст  казкових
Веселки  джмут  стрічок  шовкових.
І  темна  ніч,і  світло  дня-
Все  Україна  це  моя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=323518
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 20.03.2012

Чому хитаєшся, чому?

Мій  рідний  краю,стрепенись,
Збудися  й  скинь  з  душі  кайдани.
Згадай,ти  гордим  був  колись-
Сміливих  кликав  на  майдани.

Гарячим  полум`ям  сердець,
Твоїх  синів,бралась  свобода,
І  гордий  ними  був  отець,
Бо  йшли  за  волю  для  народу.

Чому  ж  тепер  ганебну  лжу
Підняв  ти  на  барвистих  фанах?
Невже  душі,душі  красу,
Ти  розгубив  вбрехні  бур`янах?

Чому  хитаєшся,чому?
Хіба  змінились  ,раптом,цілі?
Чи  в  Україні  знов  тюрму
Ми  збудувати  захотіли?

Опам`ятайся,схаменись,
Бо  проклянуть  тебе  нащадки.
Згадай,ти  гордим  був  колись,
І  йшов  за  волю  до  останку.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=323215
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 19.03.2012

Князь Данило

Стоїть  на  заборолі  князь  Данило.
Набігли  тіні  на  чоло.
Спить  ще  спокійно  Галич  мила.
Та  лихо  вже  з  степів  прийшло.

Вже  стогне  матінка  земля
В  обіймах  хижих  таурменів.
Бату  незлічених  туменів
Лунає  галас,  звіддаля.

Міста  палають  на  Русі.
В  ярмі  вже  стогнуть  міліони.
Чужинців  жадібні  загони
Грабують  села  й  нищать  всі.

Батий  вклонитись  вимагає.
Погрожує  забрать  усе.
Походом  новим  всіх  лякає.
Розруху  знов  на  Русь  несе.

""О  Русь  моя,Вкраїно  мила,
Були  ж  великі  ми  колись.
В  державі  була  наша  сила,
Та  в  різні  боки  розбрелись.

Не  було  рівних  нам  у  битві,
Коли  єднались  ми  в  недолі.
На  милість  не  звірялися  ми  долі,
Лиш  Богові  склонялися  в  молитві.

Незламність  нашу  знали  вороги,
То  ж  в  авантюри  не  вдавались.
Велику  Русь  чіпать  боялись.
Свої  тримали  береги.

Та  розтягнули  ми  державу  .
Ділили  все,та  рвали  на  шматки.
Хапався  кожен  за  булаву,
Та  знову  падала  із  кволої  руки.

Б`ють  нас  тепер  й  долають  поодинці.
Княжіння  нам  з  руки  дають.
Сміються  в  очі  нам  ординці
І  в  спини  згорблені  плюють.

Як  знести  нам  таку  наругу?
Ховати  маєм  серця  жар.
В  очах  гасить  пекельну  тугу
І  вотчину  приймати  в  дар.

Та  й  чи  дадуть?  О  гірка  доле,
А  може  голову  візьмуть?
Долями  вершить  дике  поле
І  не  близький  до  нього  путь.

Прости  ганьбу  Вкраїно  мила.
Свій  люд  я  мушу  захистить.
Ще  не  зродилась  наша  сила,
То  ж  треба  ворога  просить.

Чи  ж  ще  побачимось  з  тобою,
Чи  голову  складу  я  в  чужині?
Прошу  ,дай  розуму  мені
І  сил  змагатися  з  бідою"

Землі  батьків  вклонивсь  Данило.
В  хустинку  рідної  набрав.
Боляче  серце  защеміло.
Перехрестивсь.До  Батия  подавсь.

Тягнулись  дні,неділі,місяці.
Долала  валка  степ  широкий.
Поводи  рвались  у  руці.
В  одежу  ліз  мороз  жорстокий.

Та  все  кінчається  колись.
В  Сарай  нарешті  дібрались
І  змушені  тепер  чекати
Коли-то  зволитьхан  прийняти.

І  ось  нарешті,Куремса
Приніс  запрошення  від  хана-
Йде  на  поклін  Вкраїна  безталанна,
До  ніг  ченгізового  пса.

В  палаці  дивнім  і  величнім
Стояло  Батия  шатро.
Кочівника  життям  привичним,
Царя  степів,життя  текло.

Сидів  на  троні  хан  Батий.
На  князя  пильно  подивився.
Від  люті  кров`ю  весь  налився.
Спаси  й  помилуй  Дух  Святий.

Данило  низько  уклонився,
Високо  голову  підняв.
У  очі  Батия  дивився.
УБога  помочі  благав.

-Чому  раніше  не  прийшов,
Чому  чекав  ти  стільки  років,
Чому  із  іньших  не  береш  уроків,
Чи  може  часу  не  знайшов?

Чому  понищив  ти  мечем
Мною  поставлених  вассалів?
Чому  не  став  моїм  плечем?
Чому  цькуєш  на  мене  Галів?

Чому  від  страху  не  тремтиш-
Мене  боїться  вся  Європа?
Зробить  із  тебе  можу  хлопа,
Чом  не  благаєш,чом  мовчиш?-

Слиною  бризкав  хан  Батий.
Підняв  на  князя  люті  очі.
Хапав  повітря  ніс  плаский.
Зробився  хан  темніше  ночі.

Стояв  Данило  й  не  сахнувсь.
В  поклоні  низькому  зігнувсь.
Чекав  коли  Батий  дозволить,
У  захист  свій,хоч  слово  мовить.

-Мене  ти  не  просив  угості
Й  наказу  я  твого  не  мав,
То  ж  не  гнівись  великий  хан.
Зміни  на  милість  прояв  злості.

Не  раз  в  походи  я  ходив.
Чи  ж  можу  я  боятись  смерті?
Не  раз  і  ворогом  припертий,
Пощади,все  ж,я  не  просив.

Мені  ти  голову  зітнеш.
Яка  у  тому  буде  користь?
Лиш  смуту  на  Русі  пожнеш,
Та  й  чи  дозволить  тобі  совість.

Ти,  хан  великий,син  степів,
Хіба  зобидиш  свого  гостя?
Під  захистом  твоїх  богів,
Нікого  ми  не  боїмося.

Ти  Галич  в  мене  зажадав,
Тому  й  прийшов  тепер  до  тебе.
Кому  віддам  її  від  себе,
Коли  ще  батько  її  мав.?

Моя  це  вотчина  з  дідів.
Хіба  віддаш  у  чужі  руки?
Та  й  чи  дозволят  мої  внуки,
Сини  хіба  оставлять  у  біді?

Зміни  свій  гнів  на  милість,хане,
Хіба  тобі  бракує  ще  рабів?
За  все  віддячать  галичани.
Орду  не  рухай  із  степів.

Твої  ж  тримаємо  кордони,
Та  й  дань  ми  справно  платимо.
Тобі  скорились  міліони
І  ми,в  потребі,поміч  подамо.-

Стояв  Данило,присуду  чекав.
Батий  з-під  лоба  поглядав.
В  очах  уже  не  було  глуму,
Та  думав  він  не  легку  думу:

"Хоч  гордий  він,та  виказав  покору.
Сміливого  і  меч  не  тне.
І  з  мене  зняв  він  ніби  гору,
Нехай  стріла  його  мине.

Його  я  матиму  в  союзі,
А  ворогів  хіба  бракує  ще?
На  Україну  звістку  хай  несе,
Як  цінить  хан  покірних  друзів"

-Дам  я  тобі  пайдзу  на  Галич-
Відзнаку  хана  золоту,
А  що  кричав  на  ебе  ,вибач,
Бо  вдачу  маю  я  круту.

Хотів  би  в  друзях  тебе  мати.
Тепер  що  хоч  мене  проси.
Одержиш  все,що  зможу  дати,
Не  підведи  ж  і  Куремсу.

Намісником  моїм  ти  будеш,
Царем  у  західній  Русі.
І  твої  люди  й  мої  люди
Тобі  підкорятся  усі.

Схиливсь  в  поклоні  князь  Данило,
У  думках  Богу  помоливсь.
-Мене  чекає  Галич  мила,
То  ж  відпусти  і  не  гнівись.

Не  довго  й  дозволу  чекали,
Швиденько  коней  запрягали,
Долали  сніжну  хуртовину,
Летіли  в  рідну  Україну.

Ось  і  Дніпро,і  кручі,кручі.
І  серце  рветься  із  грудей.
Прийми  синів  своїх  Могучий.
Тугою  зморених  людей.

Рідна  земля,ти  вся  у  шрамах.
Все  згарища,та  бур`яни.
Хрести  на  пагорбах  і  в  ямах.
Лежать  навкруг  твої  сини.

Уже  й  у  Галич  повернулись,
Та  не  позбутись  важких  дум.
І  ніби  духом  стрепенулись,
Та  душу  пік  Батия  глум.

Стояв  засмутчений  Данило:
"Як  далі  жити,куди  йти,
Яке  найперш  робити  діло,
Як  силу  ворога  змогти?"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=322143
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 15.03.2012

Зорепад

Поглянь,кохана,зорепад
Нам  засвітив  осіннє  небо.
Теплом  останнім  листопад
В  обійми  кличе  нас  до  себе.

   О  зорепад,о  зорепад,
   Зачарував  хвилини  ранні.
   Спасибі,друже  листопад,
   За  теплі  подихи  останні.

Ще  не  зродилася  зоря,
До  нас  всміхалися  Стожари,
Коли  бентежний  зорепад
Подарував  нам  свої  чари.

В  твоїх  очах  дитячий  подив
Збудив  шалений  зорепад,
Та  новим  днем  уже  на  Сході,
Обдарував  нас  листопад.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=321472
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 13.03.2012

Вальс юності

Знов  пісня  юності  звучить,
І  я  дивлюсь  у  твої  очі.
Вальс  наші  голови  кружить,
І  ніжно  гнеться  стан  дівочий.

       На  руку  сперлась  ти  мою,  
       Не  зупиняйся,я  молю.
       І  хоч  кружиться  голова,
       Та  не  сказав  я  ще  слова:
                 "Тебе  люблю"

І  знов  очей  твоїх  тепло
Палить  вогонь  у  моїм  серці,
Багато  років  утекло,
Та  все  з  тобою,ніби  вперше.

Летять  роки,ой  як  летять,
І  мучать  нас  безсонні  ночі.
Акорди  вальса  знов  звучать,
І  знов  тепліють  твої  очі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=320908
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2012

В грозу

У  час  вечірній,над  рікою,
Коли  легкий  пливе  туман,
В  повітрі  хвилею  терпкою
Витає  трав  п`янкий  дурман.
Коли  на  дощ  заходять  хмари,
Немає  вітру  й  не  гримить,
Раптово  блискавка  ударить
І  очі  зовсім  засліпить.
Все  оживе  одразу  ,нагло.
Розтане  спокій  в  одну  мить.
Дощу  ще  й  крапельки  не  впало,
Та  запах  вже  його  стоїть.
Ударе  крапля,друга  крапля
Зачепить  голосно  листок,
І  знову  блискавка,мов  шабля,
І  вітру  перший  холодок.
Ударить  грім  різкий,короткий
І  раптом  дощ  всіче  мечем,
І  вмить  ти  весь  до  нитки  мокрий,
Хоча  й  сховався  під  кущем.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=320625
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 10.03.2012

Циганка

(частина-2)

Її  ще  звечора  шукали,
Навкруг  гінців  порозсилали
Томилися  високі  гості.
Не  було  меж  батьковій  злості.

По  табору  ходив,мов  хмара
-За  що  мені  такая  кара,
Куди  могла  запропаститись,
Чи  нікому  було  дивитись?

Та  враз  від  серця  відлягло,
Дочку  побачив  і  тепло,
Старечу  душу  розігріло.
Вона  підходила  несміло.

Спинилась,голову  схилила,
Пробачити  її  просила.
На  батька  очі  підняла,
В  його  очах  не  було  зла.

-Піди  скоріш  передягнися.
Вже  зачекалися  свати  .
Пора  тобі  вже  заміж  йти,
Тож  довго,доню,  не  барися.

Стиснулась  вся.ураз  зів`яла,
Ніяк  такого  не  чекала.
Не  йняла  віри,що  біда
Уже  прийшла,щеж  молода.

-Мій  батечку,не  віддавай,
Молю  тебе,благаю  Бога.
Люблю  я  іншого,другого.
Не  віддавай  мене,не  віддавай.

-Я  слово  дав,тож  не  переч.
Збирайся  в  дальнюю  дорогу.
Люблю  тебе,мою  небогу,
Та  пізно  вже,тож  не  переч.

-Ні,не  піду,краще  убий-
У  батькові  дивилась  очі.
Вони  були  темніше  ночі,
Палахкотів  в  них  гнів  сліпий.

-Я  твій  отецьі  і  пан  тобі,
Владика  я  твоєї  долі,
Та  й  не  ламає  циган  слова.
До  шлюбу,дочко,будь  готова.

Пред  батьком  впала  на  коліна,
Збіліла,мало  не  зомліла,
Вся  затряслась,ламала  руки,
Заголосила  від  розпуки.

За  ноги  батечка  хапала,
Брудні  чОботи  цілувала.
Благала,плакала,стогнала,
Та  він  не  чув,тоді  сказала:

-Ти  породив  мене  отець.
Навіщо  ж  губиш  свою  доню?
Я  не  таку  чекала  долю.
Невже  прийшов  життю  кінець?

-Ти  циган,отче,ятакож  циганка.
Ти  слово  дав,себе  я  віддала.
Я  пюбого  мого  коханка.
Як  не  любов,то  краще  смерті  мгла.

Зблиснуло  полум`я  у  батькових  очах.
В  руці  нагайка  засвистіла,
Не  шкодував  він  молодого  тіла,
Кипів,аж  піна  на  устах.

Від  болі  скрикнула,сердешна,
Не  поступилась,не  втікла,
Хоч  кров  червона  потекла
Й  страшною  була  мить  прийдешна.

Руками  личко  затуляла.
Пощади  в  батька  не  благала,
Та  полишили  її  сили
І  стерплі  ноги  підломились.

Спинилась  батькова  рука.
Нагай  джбурнув  у  бік  щосили.
Жінки  навколо  голосили,
Щербата  доля  їх  така.

Сказати  й  слова  не  посміли.
В  шатро  зомлілу  віднесли,
Ніч  біля  неї  просиділи,
Біль  гамували,як  могли.

Збігали  дні,тягнулись  ночі,
Життя  верталось  в  чорні  очі,
Та  тінь  на  личкові  лягла.
Так  далі  жити  не  могла.

В  очах  світилося  тепло,
Коли  про  милого  згадала.
І  біль,і  кривду  забувала,
І  щемно  серденьку  було.

Жевріла  ще  кохання  мрія,
Та  вкралась  в  серце  безнадія.
Не  було  видимих  препонів,
Циган  неписаних  законів.

Боялася  за  милого  життя,
Та  не  було  в  ній  каяття.
Рятунку  вже  і  не  шукала.
Незламність  батька  добре  знала.

Життю  короткому  кінець.
Її  закінчилась  дорога.
В  останнє  вже  молила  Бога,
Щоб  дав  їй  сили  на  кінець.

-Навіщо  Боже  ти  послав
Мені  жагу  горячого  кохання,
Не  чуєш  чом  мого  благання,
За  що  мене  ти  покарав?

-Не  знала  я  ні  сліз,ні  горя,
Та  насміялась  з  мене  доля.
Забрала  сенс  мого  життя.
Нема  для  мене  майбуття.

Прости  мене  Великий  Боже,
Твій  присуд  я  збагнути  не  змогла.
Я  на  людей  не  маю  зла,
Але  й  любити  їх  не  можу.

Не  було  сумніву  і  сліз,
Для  себе  все  вона  рішила.
І  десь  взялася  в  тілі  сила,
До  річки  збігла  через  ліс.

Знайшла  на  березі  калину,
Обняла  ніжно  деревину
І,ніби  милого  уста,
Поцілувала  край  листа.

Зайшла  у  воду,до  небес,
Останній  раз  перехрестилась
І  швидко  берега  пустилась.
Сховав  сердешну  тихий  плес.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=318996
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2012

Циганка (частина 1 )

поема

Весняне  сонце,мов  вода,
Широку  вулицю  залило.
На  ній  циганка  молода      
Всім  перехожим  ворожила.

Все  щебетала,та  сміялась,
Тоненьким  станом  вигиналась.
Спідницями  мела  пилюку,
Та  розганяла  в  місті  скуку.

Щось  шепотіла  молодичкам,
І  ворожила  удовичкам.
Усім  коханців  обіцяла.
За  те  ,звичайно,гроші  брала.

Казала  золотити  ручку,
Бабусям  обіцяла  внучку,
А  як  бажання  не  вгадала,
Спочатку,знов  усе  брехапа.

Та  й  не  журилася  з  того,
В  кишеню  щось  усе  ж  текло.
Веселу  вдачу  вона  мала,
Тим  і  до  себе  привертала.

Та  гарна  видалась,нівроку.
Ще  ж  не  минуло  і  пів  року,
Як  їй  сімнадцятий  пішов,
І  грала  в  ній  циганська  кров.

Цвіли  троянди  на  лиці,
Немов,купалась  в  молоці.,
Замішаному  на  червоній  крові.
Летіли  в  боки  тонкі  брови.

Убрана  була,мов  принцеса,
Кофтину  рвали  тугі  перса,
І  руки  дивноі  краси,
Торкались  довгої  коси.

Очима  дурників  шукала,
Щось  небувале  їм  гадала.
Просила  руку  їй  подати,
Щоб  краще  долю  відгадати.

Так  і  спій  мала  юнака.
В  її  руках  його  рука.
Летіла  з  язика  вже  притча,
Та  подивилась  у  обличчя.

Зустрілись  ояі  чорні  й  сині,
І  заніміли  в  цій  хвилині
Циганки  юної  уста.
Вірвалась  нитка  слів,пуста.

Стояли  вражені  обоє,
Не  володіли  вже  собою.
Очей  відвести  не  могли,
У  віч  ність  разом  попливли.

В  його  втопилася  очах,
І  виринати  не  хотіла.
У  серці  музика  бриніла.
Млість  розтікалась  у  ногах.

Кудись  поділися  слова,
Лише  дививсь  у  очі  чорні.
Налякані  і  здивування  повні.
Таке  у  снах  хіба  бува.

Змагались  віра  й  безнадія,
І  кожен  з  них  себе  питав:
-Невже  збулась  завітна  мрія
І  Бог  любов  їм  дарував?

О  ні,вже  сумніву  не  було,
Шалено  билися  серця.
Святиться  хай  хвилина  ця,
Що  їх  в  житті  не  лроминула.

Так  і  пішли,рука  в  руці.
Минали  площі  й  вулиці.
Ні,  не  шукали  вже  нічого,
Вони  знайшли  одне  одного.

В  гаю,над  річкрю  блукали,
І  очі  їхні  милували
Тіл  молодих  квітуча  врода,
Весни  казкової  природа.

Їх  не  торкнувсь  фальшивий  сором,
Ніч  повінчалася  із  морем.
Невмілі  руки,ще  не  сміло,
Шукали  жар  п`янкого  тіла.

Уст  молодих  солодкий  трунок
Зірвав  гарячий  поцілунок,
І  закрутилась  голова.
Земля  з-під  ніг  кудись  втекла.

У  далечінь  поплили  зорі.
В  його  очах  плескалось  море.
У  головах  гойдалася  калина
І  стала  вічністю  хвилина.

Уста  щось  тихо  щебетали,
Та  руки  ніжно  обіймали.
Кохання  спраглії  тіла,
В  безмежність,хвиля  понесла.

І  наче,зорі  серед  ночі,
В  пітьмі  горіли  чорні  очі,
Туманились,і  знов  ясніли,
Години  йшли,та  й  пролетіли.

Весняне  сонце  освітило
Любов`ю  зморені  тіла.
Солодкий  сон  благословило.
У  ранок  ніч  вже  перейшла.

Нежданим  подарунком  ночі,
Тіні  лягли  під  чорні  очі,
А  довгі  полохливі  вії
Ховали  сну  солодкі  мрії.

Горіли  полум`ям  уста,
Чарівні  перса  паленіли.
На  купі  палого  листа
Зім`яті  спідниці  рябіли.

З  циганки  зірванії  поспіль,
Вони  творили  скромну  постіль
Двом  юним  постатям  струнким
На  листі  прілому,п`янкім.

Циганка,раптом,стрепенулась
Швиденько  встала,одягнулась.
Устами  милого  торкнулась,
У  табір  лісом  подалась.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=318783
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2012

Заєць та Ворона

Вибіг  Заєць  на  галявку,
Насторбувчив  вуха.
Чи  не  чути  де  Лисиці,
Уважненько  слуха.

Раптом,з  дерева  Ворона:
-Кар-р-р,-у  всеє  горло.
В  Зайця  серце  зупинилось,
В  очах  стало  чорно.

Так  вухатий  налякався,
Що  й  дихнцть  не  в  змозі,
А  Ворона  знову:-Кар-р-р,
Як  колесо  в  возі

Подивився  Заєць  вгору,
Побачив  Ворону.
Закипіла  в  ньому  злість
На  дурепу  чорну.

-Ти  чого  кричиш  паршива,
Дзьоб  дереш  чого  ти?
Щоб  ти  кісткою  вдавилась,
Втолилась  в  болоті.

На  вухатого  Ворона
Зверху  подивилась:
-Як  би  мала  кістку  я,
Я  би  не  журилась.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=318431
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 02.03.2012

Жабеня

В  траві,зелене  жабеня,
На  листі  теплому  лежало.
Угору  ноги  задирало,
Щораз  плювалось  навмання.
Ногами  хлюпалось  в  воді,
Аж  потекло  по  бороді,
Закрило  очі,ніби  вночі,
Та  й  чаплі  плюнуло  у  очі.
Сердега  чапля  заточилась,
Хутенько  у  баюрці  вмилась
І  здивувалась:  -  Як  це,серед  дня
Плює  у  очі  жабеня?
Такого  хама  я  не  бачила  і  з  роду,
На  всіх  плює  і  мутить  воду,
Тож  мушу  я  його  навчити,
Як  на  болоті  треба  жити.
Як  поважати  старших  себе,
І  не  плювати  без  потреби
І  на  чуже,і  на  своє,
Бо  все  болото  заплює.
Злість  розпирала  вже  небогу,
Вхопила  жабеня  за  ногу.
Угору  дзьобом  враз  махнула
І  жабеня  мале  ковтнула.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=318419
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 02.03.2012

Для кого буряки?

З  ліжка  встав  Василько  зранку,
Одягнувся,вмився.
Разом  з  Мурчиком  з`їв  манку,
В  вікно  подивився.

На  подвір`ї  ,біля  крана,
Де  беруть  водичку,
З  буряків  зрізала  мама
Червоную  гичку.

Потім  вимила  їх  гарно,
В  миску  поскладала.
Виглядав  Василько  марно.
-Кому  б  то  їх  дала?

-І  кози  у  нас  не  було,
І  кролів  немає.
-Я  їх  їсти  теж  не  буду,
Хто  ж  їх  їсти  має?

Побіг  маму  запитати,
Бо  кортіло  дуже.
Мама  каже:-Саме  ти,
Їстимеш  їх  друже.

Здивувався:-Як  же  так,
Ще  ж  не  їв  такого?
-Та  й  не  кріль  я  і  не  цап,
Смієшся  з  малого?

Засміялась  мама  тут:
-Не  журись  синочку,
Зварим  борщику  горщок,
Їстимеш,"цапочку".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317385
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 27.02.2012

Скупі

Грались  іграшками  діти,
З  кубиків  складали  дім,
Та  машинки  рахували,
Всіх  машинок  було  сім.
-Я  гараж  собі  збудую
І  машинки  будуть  в  нім-
Так  сказала  раптом  Віка,
-Буде  місця  в  ньому  всім.
-Ну  а  я  собі  дорогу
Із  лінійок  прокладу,
І  помчать  по  ній  машини,
-Так  Олег  сказав,-Ду-ду.
Тож  ділить  машинки  стали,
Сім  не  діляться  на  двох-
Відкладали,рахували,
Всім  хотілось  більше  трьох.
Сперечалися,кричали,
Поступитись  хтось  би  мав.
-То  моя,-казала  Віка.
-Ні  моя,-Олег  казав.
Віка  плакати  почала,
Олег  сльози  витирав.
Не  хотілося  вже  гратись.
Інтерес  до  гри  пропав.
Посідали  у  куточках,
Кожен,щось  своє  тримав.
-Ти  скупий,-сказала  Віка.
-Ти  скупа,-Олег  сказав.
Тож  задумайтеся  діти,
Не  дурний  бо  хтось  казав,
Що  скупому  важко  жити,
Мабуть  вас  на  думці  мав.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317377
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 27.02.2012

Їжачок

Пада  біленький  сніжок
На  лісок,та  річку.
Заховався  їжачок
У  глибоку  нірку.

Спить  собі,сховавши  лапки,
Під  живіт  тепленький.
Весь  у  шубі,тільки  шапки
Не  має  маленький.

Тому  й  голову  хова,
Під  передні  лапки.
У  звірят  таке  бува-
Вродився  без  шапки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317121
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 26.02.2012

Наші друзі

Дивись,синичка  прилетіла,
І  стукає  до  нас  в  вікно.
Вона  напевно  зголодніла,
А  може  їй  приснилося  пшоно.

А  он  де  горобець  безхвостий
У  годівницю  теж  заліз.
Мабуть,він  забіяка  злосний-
У  бійці  загубив  свій  хвіст.

На  гілці,он,сидить  сорока,
Та  косорує  у  вікно.
Хотіла  б  кістку  білобока,
Та  не  знайти,все  снігом  замело.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317116
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 26.02.2012

Зайченя

Одягло  біленьку  шубку
Косооке  зайченя-
Снігу,мов,  намело  купку,
Тільки  очками  стріля.

Від  лисички  заховалось,
У  білесенький  сніжок-
На  снігу  сліди  зостались,
Наш  малесенький  дружок.

Заховайся  в  нірку  друже,
Поки  снігом  замете,
Бо  лисичка  хитра  дуже,
По  слідам  тебе  знайде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=316813
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 25.02.2012

Зайчик та їжачок

Чи  по  кладці,чи  по  мості
Зайчик  йшов  до  кума  в  гості.
По  містку  все  скок,та  скок,
Вправо  крок  і  вліво  крок.
Так  усе  скакав,скакав,
Поки  в  річку  не  упав.
-Ой  рятуйте,-закричав,
Зрідка  лапками  махав.
Мабуть,був  би  і  втопився,
Та  побачив  щупака.
Зблиснула  вогнем  луска.
За  вухатим  він  погнався,
Пащу  дер,немов  сміявся.
Тікать  зайчик  припустився,
За  гілляку  ухопився.
Розгойдався,скок  на  мостик,
Щупаку  дістався  хвостик.
-Ой  болить,й  хвоста  нема,
Все  той  кум,та  ще  кума.
Йшов  назад  через  місток,
Раптом,стрівся  їжачок.
Все  вухатий  росказав,
Кума,та  куму  згадав.
Їжачок  уважно  слухав,
Почесався  аж  за  вухом:
-Маєш  кума,є  кума,
Тільки  розуму  нема.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=316811
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 25.02.2012

Урус-шайтан

Згасала  ніч,ховались  зорі,
Над  ранком  блідла  ковила.
Двох  козаків  у  її  морі
Кудись-то  доленька  вела.

В  траві  не  стукали  копита,
Лише  коней  важка  хода,
Десь  загубилась  сотня  їх  розбита
І  всюди  марилась  вода.

Не  було  сили  говорити
І  навіть  кінь  не  заіржав.
Усім  хотілося  спочити,
Та  десь  по  сліду  ворог  гнав.

На  Сході,  в  променях  світання,
Враз  замаячили  дерева.
Збудило  тишу  радісне  іржання-
Коні  зачуяли  джерела.

Вони  прудкіше  поскакали,
Хоча,ніхто  не  підганяв.
І  козаки  до  грив  припали,
Сон,мов  рукою  хтось  зігнав.

Струмок  маленький  між  дубами.
Дзюрчить  холодная  вода.
Припали  спраглими  устами-
Вертає  в  тіло  сила  молода.

На  лицях  усмішка  вусата,
В  очах  знов  полум`я  горить.
Не  мучить  тіло  спрага  клята
І  кров  у  жилах  знов  біжить.

Під  дубом  сіли  побратими,
Щоб  трохи  щось  перекусить.
Точилась  мова  поміж  ними,
Та  їли  швидко,час  летить.

Припали  знову  до  води.
Швиденько  Богу  помолились.
І  не  чекати  щоб  біди,
Коней  ловити  підхопились.

Та  пізно  було.Навкруги,
Їх  обступили  вже  татари.
Коней  пустили  до  води.
Спокійно  йшли,мов  до  отари.

Не  квапились  вони  і  не  кричали,
Лише  кільце  тугіш  стискали.
Не  пастухи  якісь,а  воїни  були.
І  думали,що  вже  й  полон  взяли.

Та  ломилились  вороги.
Метнулись  козаки  до  дуба-
Не  кинеш  вже  аркан  на  чуба,
Й  батіг  не  вчепиться  ноги.

Ну  а  стріли  чого  ж  боятись,
Не  смерть  страшна,лише  полон.
На  шаблях  мусять  позмагатись,
Як  каже  лицарський  закон.

-Здавайсь  урус,не  треба  крові,-
Той  що  постарше  закричав,
А  інший  лук  напоготові
З  його  ж  наказу,вже  тримав.

-Прощай  мій  друже.-Й  ти  прощай.
Така  вже  випала  нам  доля.
Померти  мусим  серед  поля,
Хоч  долю  як  тут  не  благай.

Та  щось  не  квапились  татари,
Хоч  вже  давно  убить  могли.
Якісь  між  ними  чути  чвари-
Полон  хотіли,час  тягли.

І  знов  звучить:-Здавайсь,урус.
-Іди  візьми,хіба  боїшся?
Ти  з  нами  на  шаблях  зітнися.
Хіба  татарин  боягуз?

Зблиснуло  полум`я  в  вузьких  очах.
Горлав  щось  бей  немов  сказився.
-Ти  хочеш  битись  на  шаблях7
То  пошкодуєш  що  вродився.

Замиготіли  враз  шаблі.
Татари  воїни  нівроку.
І  хоч  на  зріст  вони  малі,
Та  мали  виучку  високу.

Дзвеніла  сталь,лилася  кров.
Упав  один  і  чути:-Слава!
Триває  сутичка  кривава,
І  другий  впав,підкошений  немов.

Татари,  раптом  відступились
На  козаків  із  подивом  дивились,
І  знову  кинулись  вперед,
Рубали,наче  очерет.

І  знову  чути:-Слава!  Слава!
Татарська  голова  упала
І  покотилась  до  води.
Та  не  минув  й  козак  біди.

Упав,до  дуба  прихилився,
На  побратима  подивився,
А  той  не  бачив,бо  рубався.
Не  знав  що  сам  уже  зостався.

Та  оглянувся  він  на  друга,
І  серце  враз  стиснула  туга:
-Не  захистив  я  побратима,
Хоч  був  мені  він  замість  сина.

Він  кинувсь  в  гущу  ворогів.
-Візьміть  мене,хто  тут  сміливий?
І  оселедець  його  сивий
Мов  другий  меч  замиготів.

Не  брали  шаблі  відчайдуху,
А  він  рубав  і  убивав.
І  ворогам  враз  бракло  духу:
-Урус-шайтан,-хтось  закричав.

І  зникли  в  травах,  мов  мара.
Сам  серед  вбитих  він  зостався,
Стояв  в  степу  немов  гора,
Стояв  і  голосно  сміявся.

Та  раптом  стих,подавсь  до  друга.
В  його  очах  смертельна  туга.
Ішов,ледь  на  ногах  тримався,
А  друг  з-під  дуба  усміхався.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=316084
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 22.02.2012

Листопад

Вже  чути  подихи  зими-
Ляга  на  трави  білий  іній.
Минуло  літо,і  незчулись  ми,
Як  раптом  збпід  край  неба  синій.

Чарівність  втратили  поля,
Згубило  листя  фарби  соковиті,
Чекає  снігу  зморена  земля,
Щоб  наготу  свою  прикрити.

Не  чути  співу  у  гаях,
Лиш  шурхіт  листя,що  спокійно  пада.
Зима  примчить  в  підводі  чи  в  санях,
Хіба  збагнеш  непевність  листопада.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=315046
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 18.02.2012

Медовий цвіт

Якось  мені,нащадку  хліборобів,
Бідою  вигнаним  з  села,
Побачить  довелось  у  полі,
Як  гречка  чорно-біла  розцвіла.

Сп`янів  я  враз,від  пахощів  медових,
Оглох  від  гулу  бджіл,
І  квітів  тих,хоч  скромних,та  чудових,
Зірвав  пучок  і  вдома  їх  поклав  на  стіл.

І  хлібороба  дух,дух  гречкосія,
Повстав  в  мені  на  мить.
Не  дурно  ж  ще  живе  прислів`я
"У  кожного  своє  болить".

Ото  ж  своє,ні  мабуть  наше,
Хто  і  не  знає  пахощів  хлібів.
Хто  "Бог  у  поміч"  вже  не  скаже,
Хто  позабув  своїх  дідів.

Отих,що  хліб  ростили  у  негоду.
І  у  борні  за  волю  хто  поліг,
Хто  душу  хлібороба  горду
Поклав  до  України  ніг.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=315041
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 18.02.2012

Брови

Знову  очі  волошкові  
Мені  пригадались.
Круті  брови,  серпанкові,
Що  раптом  ламались.

Ніби  гнівались  на  мене,
А  може  здалося.
Звабно  кликало  до  себе
Запашне  волосся.

І  усмішка  ця  чарівна,
І  уста  жагучі,
Чарували,і  дурів  я...,
Та  знов  брови-кручі.

І  не  було  в  мене  сили
Їх  перебороти,
Все  в  мені  вони  гасили,
Та  чинили  спротив.

Я  тепер  себе  питаю,
І  мене  це  мучить:
Чому  ж  стали  межи  нами
Брови  ці,мов  кручі?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=314668
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2012

Як заглянути уперед?

Ідуть  віки.Ось  і  двадцятий,
Уже  в  минуле  відійшов.
Не  забарився  й  двадцять  перший
І  стрімко  уперед  пішов.

Що  принесе  нам,хто  ж  то  знає?
Як  заглянути  уперед?
Чи  людство  біди  подолає?
Ніхто  не  скаже  наперед.

Чи  сповнять  наші  сподівання
Ті,що  покищо  в  повзунках,
З  тяжінням  лиш  ведуть  змагання-
Хто  світ  триматиме  в  руках?

Чи  сильні  будуть,чи  розумні,
Чи  зможуть  лиш  добро  творить,
Чи  знов  прийдуть  вожді  безумні,
І  людство  в  полум`ї  згорить?

Спаси  їх  Боже  і  помилуй,
Не  дай  звести  людську  красу.
Лиш  для  добра  надай  їм  силу
І  смерті  відведи  косу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=314667
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 17.02.2012

Зайчик

Нам  ялиночку  маленьку
Дід  Мороз  в  мішку  приніс.
Зелененьку,чепурненьку,
Дідо  мав  червоний  ніс.

Потім  витягнув  цукерки,
З  величезного  мішка.
Ми  ж  просили  зайку  вперто-
Зачик  вискок  із  мішка.

Дід  Мороз  сам  здивувався,
Зайку  лапати  побіг.
Зайчик  бігав  і  пручався,
Ми  всі  збилися  із  ніг.

Під  ялинку  заховався,
Не  хотів  він  у  мішок.
Дідо  тільки  засміявся,
Далі  з  торбою  пішов.

Ми  радіємо  дарунку,
Кличем  зайку  -наш  Пушок.
Зайчик  наче  на  малюнку,
Вдів  біленький  кожушок.                                                                                          .

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=314238
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 15.02.2012

Майбутнього тінь

Заглядаю  за  обрій  далекий,
Та  майбутнього  бачу  лиш  тінь.
Може,  після  задухи  і  спеки
Усміхнеться  нам  жадана  синь.

Може,свіжий,незаспаний  вітер
Осушить  цю  засмерджену  твань.
Чи  захистить  нас  Господа  скіпетр,
Чи  направить    нас  Господа  длань.

Чи  до  віку  ми  знову  і  знову,
Засіватимем  поле  чуже.
Поступово  забудемо  мову,
Що  до  ладану  дихає  вже.

За  роками,століттями  глуму,
Над  людським,над  природи  єством,
У  страху  і  у  відчаї  суму
Ми  бредемо  з  пониклим  чолом.

Скільки  пролито  поту  і  крові,
Та  ж  не  в  тому-то  звитяги  суть.
Ми  на  небо  залізти  готові.
Хто  нам  вкаже  наш  зоряний  путь?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=314236
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 15.02.2012