| Сторінки (1/23): | « | 1 | » |
Твоя рука торкнулась мого тіла –
І струм пронизав кожну клітину.
Боляче стало, аж серце заревло, загупотіло.
Та тобі до того не було діла!..
Ти мені дивилась тонко в очі
І себе питала: чи я той,
Кого ти давно шукала,
Кого довго знайти не вдавалось,
Кого ти любила понад усе!
‒ Я той! – кричу тобі у відповідь німими вустами! –
Кохана, я – той!..
Саме я тобі носитиму у ліжко каву,
Я тобі співатиму пісні!
Я тобі здаватимусь безсоромним,
Нахабним, мужикастим бідолахою…
Але тобі ані трохи не буде мене жаль!
Ти кохатимеш мене на всю потужність
І не знатимеш як натиснути гальма!
Крутитимеш постійно кермо то вліво,
То вправо…
Ти – водій мого життя!..
Твоя рука ще не раз торкатиметься мого тіла,
Твої вуста ще не раз шепотітимуть мені:
«Я кохаю тебе!»
А я – сприйматиму все серйозно!
Буду цілувати твої ніжно-солодкі вуста,
Котрі так солодко пахнуть вином!
Буду вдихати запах твого тонко-шаленого тіла,
Нагадувати тобі про те, що кохаю,
Сміятися з твоїх жартів,
Вірити у твої виправдовування…
А ще, буду зустрічати тебе з роботи,
Готувати тобі вареники з капустою або голубці,
Які ти сильно полюбляєш!..
Я ніколи тобі не зраджу,
Ніколи не скажу неправду,
Ніколи не подивлюсь на іншу жінку!
При тобі…
Щоб не ставити тебе в незручне становище!
Я відкриюсь тобі як…
Як стручок достиглої квасолі,
Як сонях, що сонце зустрічає,
Як книга, яку ти повинна спочатку полюбити,
А потім, з насолодою прочитати!
Ти читатимеш мене до кінця днів своїх!
Я віддам тобі свою душу,
Як ті, хто зрікаються Бога
І віддають свою душу дияволу!
Кохана, поцілуй мене, і…
Зостанься зі мною назавжди!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=390863
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.01.2013
Наснилося мені,
Що я блукаю полем,
Шукаючи в стерні пшеничній
Загублені слова.
Іду і думаю,
Аж сльози навернулись,
Мабуть, втомилися,
Перебираючи солому,
Шукати ті слова,
Які колись Тарас
Заповідав своєму народу.
Вони вже, мабуть, не значимі…
І їх, мабуть, уже і не знайти
Як ті колоски, що були нещодавно скошені
Комбайнами німецького виробництва.
А з тих слів
Лишилися лише склади…
Як та пшениця,
Що була утраченою і лишилась мишам
На зиму…
Хіба ж ми – миші?
Чи ми птахи,
Що живляться зерном і падлом?
Схаменіться ж ви, люди!
Віднайдіть загублені,
Запилені польовою сажею слова,
Які для нас є більше, аніж влада
І криваві гроші, подані згори.
Ви ж не будете ситі одним номіналом
І тим, що за нього ви в змозі купить.
Є ще гідність і честь наших предків,
Які гордились, називаючи себе
Українцями…
Чи знайду я те слово?…
Чи зможу я щось людям доказати,
Коли вони вже перестали й собі довіряти?…
Зглянься, Боже, над народом,
Не знає, що робить.
Землі всі свої розпродасть
Потім, коли вродить
І пшениця й жито
На чужих угіддях,
Потім і згадає слово,
До тебе прийде ще,
І спитає тебе: «Боже,
Скажи нам, за віщо?
Чому нас караєш і живцем
В холодну землю
Так швидко ховаєш?».
Відповів би ти їм, Боже,
Простими словами,
Що даремно вовтузитись,
Шукати талану,
І пізно загоювати
Скривавлену рану!
А хто знає, окрім Тебе,
Чи рано, чи пізно?..
Все одно Ти, Боже, зглянешся
І даси поїсти,
Не даси народу своєму так низько присісти…
Низько так, що аж коліна споришу торкають,
А ті житні колоски лоскочуть нам скроні, шепчуть нам свою молитву:
«Ми ще вродимо для тебе, народе наш вбогий,
Буде радість, буде свято й на нашому полі…»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366877
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 26.09.2012
Я в коханні діод –
Без віддачі люблю.
Може, я ідіот
І себе погублю?
Ти мовчиш про любов
Бо не вмієш любить?
Чи кортить тобі знов
Чиюсь мрію згубить?
Що ж, мовчи, тільки дай
П'ять хвилин самоти.
Наостанок – згадай,
Хто був твій Чарівник.
Я в коханні діод –
Без віддачі люблю.
Може, я ідіот
І себе погублю?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355071
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.08.2012
Напишу я слово про хату,
Довженківські взявши слова,
Напишу про матір і тата,
Це все – Батьківщина моя.
Про поле безмежне із житом,
Садочки вишневі в цвіту.
Без рідного дому ні жити,
Ні дихать не зможу – умру.
Блакитнеє небо з дитинства
В уяві застигло моїй.
І вічная честь материнства,
Що в мамі кохалась моїй.
А хата весела і щира
Щоразу приймала гостей.
З’їжджалася вся Україна,
Зростали вже діти дітей.
А матір із татом старіють,
Все дітям і внукам віддать
Готові і цьому радіють...
Радіють! Навіщо ридать?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355070
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.08.2012
Тріпочеться серце в дуеті із краплею крові.
Дублетів не буде, бо, може, таких і нема.
Життя українців давно в зарубіжних оковах
І мертвою стала плодюча селянська земля.
Від поту солоного очі боюсь я відкрити –
Пектиме, неначе хто голкою там сковирне.
Від жовчі гіркої, що замість води мусим пити,
Спеклася горлянка, і з цього весь світ проклянем.
Змарніли ті очі, як в’ялене листя під сонцем,
А руки звисають старим, не моїм батогом.
Лиш мальви, та й ті за скорботним віконцем
Схилили голівки, замурзані свіжим багном.
І ніч стала мертва, бо вимерли всі цвіркуни
На хуторі тому, де люди давно не живуть.
Плоди вже поїли, лишились одні качани.
І знов українці наступної осені ждуть.
Хазяїн не той, хто родивсь в полі чистого жита.
Хто долари має, за новим законом – панок.
Селянська надія замучена, вбита, зарита
На полі смиренному совісті, мрій. Там, де Бог.
А сонце, нахаба, своїми, як ніж, рукавами
Висушує землю і лущить лупою на зло.
І люди вкраїнські для когось вже є батраками,
Так жалібно, низько схиляють скорботне чоло.
Для кого, для чого ми в світі так важко живемо?
Для кого лишили життя молоде на полях?
На нового пана, що владою нині ми звемо,
Рвемо сухожилля, та так, що аж скроні тріщать.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=354813
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.08.2012
Дійові особи:
М а р і я П р о к о п и х а.
А н д р і й, її син.
Г а н д з я, сусідська дівчина.
М а р т и н, батько Софії і Гафії та чоловік Марфи.
М а р ф а, матір Софії і Гафії, дружина Мартина. сім’я Свинарчуків,
С о ф і я, старша донька. сусідів Марії
Г а ф і я, молодша донька. Прокопихи
Ц и г а н к а.
Г о л о с (сусід Микола).
ДІЯ ПЕРША
Перший зимовий день ще нагадує холодну осінь. Жовте кленове листя лежить на лавах в парку. Щоб дістатися Андрію додому з роботи, треба пройти через парк. Вечір. Чимось стурбований Андрій сів на лаву і задумався. Неподалік проходила циганка. Побачивши сум в очах молодого мужчини вона підійшла і запропонувала свою допомогу.
Ц и г а н к а. Ой, юначе, неладне щось в тебе… Чи не хочеш зі мною поділитися? Ну, тобі ж легше стане… Душу свою звільниш від злої напасті…
А н д р і й. Та нічого не сталося, тітко, йдіть собі своєю дорогою, а до мене не чіпляйтесь… Вам потрібні гроші? Так ось, заберіть все, все що в мене є!... (Витяг з кишені всі гроші, що були у нього і жбурнув циганці у вічі).
Ц и г а н к а. Та не треба мені твоїх грошей, я допомогти хочу. Чує моє серце, що біля тебе біда рядом стоїть.
А н д р і й. Стоїть… (задумливо, дивлячись в глиб парку).
Ц и г а н к а. З дружиною проблеми?
А н д р і й. Проблеми…
Ц и г а н к а. Якщо гуляє - покинь її. Якщо ти гуляєш, все одно покинь. Толку вже не буде. А якщо ти себе так довго картатимеш, то й до смерті недалеко.
А н д р і й. А-а…
Ц и г а н к а. Ну, якщо не смерть, то болячки тобі гарантовані…
А н д р і й. Та ніхто не гуляє, тітко, і взагалі…
Ц и г а н к а. Це ти даремно. Не треба мене гнати. Якщо треба буде, сама піду геть. А зараз я хочу тобі допомогти, а ти не можеш цього зрозуміти!
А н д р і й. Мені ніхто не зможе допомогти, навіть Ви.
Ц и г а н к а. Не хочеш говорити, то й не треба. Але знай, що в душі всього не утаїш. Все одно треба комусь розповісти про своє горе. Матір є?
А н д р і й. Що?
Ц и г а н к а. Я питаю, чи є в тебе матір, чи жива ще?
А н д р і й. Матір? Жива.
Ц и г а н к а. Так от, можеш розповісти матері. А можеш і священику, якщо мені не хочеш – не треба.
А н д р і й. Я ж не можу всім розповідати про своє горе та проблеми. Чи, може, мені написати транспарант «Розповім про свої проблеми» і вивішати його на груди?
Ц и г а н к а. Саме це і не потрібно робити. Але прислухайся до моєї поради. У мене був син…
А н д р і й. Ви так кажете, ніби його вже нема серед живих.
Ц и г а н к а. Бо нема. Був таким же як ти дурненьким, нікому не хотів розповідати про свої проблеми, думав, що сам дасть раду, але затуркалася його молода голівонька і він змушений був піти на самогубство. З дев’ятого поверху стрибнув, а про мене не подумав. Я на собі волосся рвала, ледве з глузду не з’їхала через те, що не вберегла свою кровинку. А я ж його так любила…
А н д р і й. Через що у нього були проблеми?
Ц и г а н к а. Через кохання. Я не хочу щоб ще у когось була подібна ситуація. Тим паче у тебе.
А н д р і й. А я що, особливий?
Ц и г а н к а. Так, ти дуже схожий на мого Кирила.
А н д р і й. А скажіть, тітко…
Ц и г а н к а. Можеш мене звати Джерою.
А н д р і й. Скажіть, тітко Джеро, що там у Вашого сина, тобто Кирила, за такі проблеми були, що він вирішив накласти на себе руки?
Ц и г а н к а. Ой, проблеми… Він же мені нічого не говорив, я б йому допомогла, порадила, зігріла б материнською ласкою, приголубила б і не відпускала ніколи. (Замовкла. Пауза). Вже потім, пізніше я дізналася, що довелося пережити моєму маленькому хлопчику. Розумієш, він не стільки відчув фізичного болю, скільки душевного. Він картав себе за те, в чому не винен. Це вина Бога, чи, мо’, нашого суспільства – хто його знає… Але знай, що яка б то не була у тебе проблема чи горе, матір тебе зрозуміє…
А н д р і й. Тітко Джеро, Ви мені вибачте, але я мушу йти. (Зірвався з лави і швидко почав іти до виходу з парку).
Ц и г а н к а. Та куди ж ти, агов?!...
А н д р і й. Додому! Хочу побачити матір! Крім неї, вже тепер, у мене нікого нема!..
ДІЯ ДРУГА
Дія відбувається в одному з невеличких українських сіл. Зимовий холодний вечір. Проста селянська жата залита жовтим світлом лампади та свічок. Серед кімнати стоїть дубовий стіл вкритий білосніжною скатертиною. У правому східному кутку на стіні висить ікона під божничим великим рушником. Справа від дверей (якщо входити) – велика біла піч з яскраво-червоними розмальованими маками. За вікном чути як виє вітер. Під іконою стоїть на колінах стара Прокопиха – жінка з сивим волоссям та зморшкуватим від праці обличчям. По кімнаті ледь розходиться шепіт молитов. Раптом у двері хтось постукав.
П р о к о п и х а. Кого це так пізно чорти притаскали? Свят, свят, свят... (шепотом). Хто там? (взяла в руки лампаду і вийшла в сіни).
А н д р і й. Це я! Відчиняйте!
П р о к о п и х а. Хто – я?
А н д р і й. Це я, Андрій! Відчиняйте бо замерз!
П р о к о п и х а. Ой, це ти, Андрію? (Швидше відчинила двері). Сину мій! (Обіймає, цілує). Чого в таку стужу вириваєшся? Та й пізно вже!
А н д р і й. Та я...
П р о к о п и х а. Що, я? Замерз як зюзя, аж дригонить. А якби я вже спала, чорта б з два достукався. Проходь швидше до печі... Чого це ти надумав так пізно навідати маму? Не міг вже завтра зранку...
А н д р і й. А я у відпустку приїхав. Страшенно скучив за вами, мамо.
П р о к о п и х а. Чого сам, а де ж Тетяна з Миколкою? (Здивовано звела брови і примружила очі).
А н д р і й (присів на ослін і опустив очі). Зосталися вдома.
П р о к о п и х а. Як це так – зосталися вдома? Тут щось не так. Ти або розповідай, або не лякай мене так більше. Чуєш?
А н д р і й (взяв матір за руки і подивився їй в очі). Нема їх більше...
П р о к о п и х а. Як це так – нема? (Пауза).
А н д р і й (затряслася борода і потекли сльози). Поховав я їх, мамо!
П р о к о п и х а. Як це так – поховав? Не мовчи, чуєш? (Взяла його за плечі). Розказуй!
А н д р і й. Нема їх більше! Немає, мамо! (обняв матір, яка і собі почала ридати).
П р о к о п и х а. Що сталось? Розказуй не тягни!..
А н д р і й. Я як завжди затримався на роботі. Прийшов додому пізно, а там... (Крізь сльози). А там Танюша з Миколкою... Мертві... (Пауза). Я в цьому винен... Лише я...
П р о к о п и х а (плаче, ледь вимовляє слова). Що ти таке кажеш, дурню!
А н д р і й. І робота моя у всьому винна. Нехай вона буде проклятою!
П р о к о п и х а. Не кажи дурниць.
А н д р і й. Хтось їх вбив, мамо!.. Але ж їм був потрібен я!...
П р о к о п и х а. А що їм потрібно було від тебе? Ти ж нічого поганого не зробив? Так?
А н д р і й. Зробив, мамо! Зробив... (Пауза). Я записав на диктофон небажану розмову двох олігархів і розплатився найдорожчим, що у мене було...
П р о к о п и х а. А сім’я твоя в чім винна?
А н д р і й. Ото ж бо!
П р о к о п и х а. Горе-горе!.. Чом Ти допустив цього, Господи? Свят, свят, свят... (Хреститься. Підняла руки догори для молитви, і почала). Всі небесні сили, святі ангели й архангели, моліть Бога за нас грішних. Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, творця неба і землі, і всього видимого і невидимого. І в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, - Єдинородного...
А н д р і й (перебив). Мамо, перестаньте причитати. Не допомагає мені Ваш бозя. (Пауза). Він про мене забув. Забув про мою сім’ю.
П р о к о п и х а. А ти про мене забув. Чого мене першою не оповістив? Чи я для тебе більш не рідна?
А н д р і й. Рідна, мамо! В тому й річ. Я не хотів робити Вам боляче. (Пауза).
П р о к о п и х а (зірвалася з місця). Що ж це я, стара, дурна! Ти ж мабуть голодний. Зараз... Зараз, зачекай. У мене є борщ, картопелька, пиріжечки. Зараз. (Шморгає носом, бігає по хаті, метушиться).
А н д р і й. Та я...
П р о к о п и х а. Що – та я? Що? Голодний, мабуть, як вовк. Давай! Давай, роздягайся, мий руки, сідай до столу.
А н д р і й. Знаєте, мамо, я згадав Ваші слова. Пам’ятаєте Ви казали, що я завжди, в будь-який час, що б не сталося, можу повернутися додому.
П р о к о п и х а (накриває на стіл). Так воно і є, сину. Поки в тебе єсть мама...
А н д р і й (перебив). Я перекочую у Вас декілька місяців? Не хочу поки що повертатися в свою квартиру. По-перше, мене шукають, а по-друге - ...не хочеться знову згадувати про те, що сталося.
П р о к о п и х а. Хоч на завжди залишайся, та все ж мені легше буде. То ж постійно сама і на дворі, і в хаті... (Підсіла до нього. Дивиться жалісливими очима. Пауза). Бідний, бідний мій сину... Ти їж, їж...
Стара Прокопиха знову забігала по хаті, заметушилася.
П р о к о п и х а. Спатимеш поки що на печі...
А н д р і й. Як колись? (Усміхнувся).
П р о к о п и х а. Як колись... Чуєш, Андрію, це була дуже важлива розмова?
А н д р і й (їсть). Яка, мамо?
П р о к о п и х а. Ну, та, яку ти ненароком записав?
А н д р і й. Дуже... Там мова йшла про змову. Домовлялися про чиєсь вбивство.
П р о к о п и х а. А тебе чого там носило?
А н д р і й. Я ж, як-не-як, журналіст. А журналісти тільки те й роблять, що слухають, записують та розголошують.
П р о к о п и х а. Ой, надіюсь ти мовчав?
А н д р і й. А як же, мамо. Мовчав... і до кінця віку, мабуть, мовчатиму.
П р о к о п и х а. А де ж тепер та злощасна пльонка, чи касета, чи що воно там таке?
А н д р і й. У надійному місці.
П р о к о п и х а (пауза). Ой, Господи! Горе яке! (Покачала головою).
Андрій повечеряв, вмився і ліг спати на піч. Прокопиха дочитала вечірні молитви і згодом її теж потягло до сну. Пройшла приблизно година. Тишу порушив син Марії.
А н д р і й. Ма!
П р о к о п и х а. Га! Що горить?... (З просоння).
А н д р і й. А від Вас теж бог відвернувся.
П р о к о п и х а. Що ти мелеш... Спи собі!
А н д р і й. Дивіться, ма, Вам довелося зарання поховати бабу Мотрю, та й батька мого швидко бозя забрав.
П р о к о п и х а. Угу...
А н д р і й. Батько... Як я за ним скучив. Хоч пам’ятаю його смутно-смутно. Я все життя мріяв ходити з ним на рибалку, їздити коником за сіном, місити лампач, підкручувати гайки на мопеді. Ох, як мені трудно було без нього, мамо! Я ж не знав батьківської ласки з трьох літ. І Вас я розумію, мамо. (Пауза). Здогадуюсь, як було важко виховувати сина без чоловіка, та взагалі без будь-якої допомоги. Та й син цей виріс, старався йти правильним шляхом. І тут на тобі, вляпався по самі вуха... Як добре, що ви в мене єсть, мамо.
П р о к о п и х а. Спи... Бормочеш отам... Спи...
Запанувала тиша. Матір повернулася на бік і захропіла. Андрій ще довго вертівся на печі, переосмислював своє життя. І це ані трохи не завадило Андрію прокинутися раніше Прокопихи. Наносив води, наколов дрівець і розтопив піч. Він сів за стіл, і, взявши газети, що стояли на етажерці біля вікна, почав їх перечитувати. Через деякий час прокинулася і Марія.
П р о к о п и х а. Боже мій, голубе... Коли ж ти проснувся?
А н д р і й. Недавно.
П р о к о п и х а. О, Господи, ти хоч їв?
А н д р і й. Вас чекаю.
Стара скочила з ліжка, хутчій вмилася і впала на коліна перед іконою.
П р о к о п и х а. В ім’я Отця, і Сина, і... Я зараз, я не довго... В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь... (Хреститься, шепоче ранкові молитви).
Андрій відклав газети в сторону і швидко вийшов на двір. Почав відкидати сніг на подвір’ї. Марія домолилася і накрила на стіл. Потім, ненароком натрапила на одну з газет, що залишив на столі син. Вона взяла газету в руки і почала читати синову статтю. Заплакала.
ДІЯ ТРЕТЯ
Пройшов рік. Літо. Андрій все ще живе у мами. Сіра сільська буденність допомогла забути про те, що сталося в Києві в Андрієвій квартирі. Син Марії Прокопихи влаштувався на нову роботу – охороняє орендований ставок. Про стару роботу журналістом Андрій вже й не згадував. Хата. Та сама обстановка. Над піччю висять сушені лікарські рослини, на печі розстелена газета, на якій теж сушаться ромашка, нагідки, липа, звіробій і ін. Вечір. Андрій повернувся з роботи.
А н д р і й (втомлений). Мамо, давайте їсти, я голодний...
П р о к о п и х а. Зараз, зараз... (Пішла до печі. Загрюкотіли каструлі та казани). Зараз, даю...
А н д р і й. Я тут риби трохи приніс.
П р о к о п и х а. О-о-о, мій молодчина... (Пауза. Ставить перед Андрієм на стіл їжу). Андрію, про тебе питала твоя подруга дєтства.
А н д р і й. Яка ще подруга?
П р о к о п и х а. Ґандзя.
А н д р і й. А-а-а... Ґандзя? Чого вона хотіла? Скільки часу я вже тут, а вона лише тепер мене помітила?..
П р о к о п и х а. Ну, бач... Питала чи ти на довго приїхав.
А н д р і й. Мабуть чувала ті плітки. Що по селу ходять.
П р о к о п и х а. Які ще плітки?
А н д р і й (їсть). Та такі, прості плітки. Кажуть, буцімто я розвівся з дружиною, від дитини відказався, а свою квартиру з роботою на оковиту проміняв.
П р о к о п и х а. Дурні ті люди, якщо таке кажуть (задумалась). Ти їж, їж... Вони ж дурні, не знають правди.
А н д р і й. І не кажіть нікому правди. Нехай думають що хочуть, тільки не чіпають моєї покійної дружини з дитиною.
П р о к о п и х а. Ні, я буду мовчати... Ось тобі хрест (хреститься). А тобі треба жити далі, треба шукати нової дружини...
А н д р і й (перебив). Я не зможу...
П р о к о п и х а. Зможеш! Ти ще молодий, а попереду ціле життя. Ось Ґандзя, чим не дівка? Роботяща, красива, розумна.
А н д р і й. Мамо!
П р о к о п и х а. Ась? Що, я не так кажу? Ще зі школи вона тебе любить. Чекала тебе скільки, а ти одружився. І тепер вона тебе не забула. Ач, як питається...
Хтось стукає у двері.
П р о к о п и х а. Хто? Кого так пізно?..
Г а н д з я. Це я, Ґандзя...
П р о к о п и х а. Про вовка промовка (на півголосом).
А н д р і й. Га?
П р о к о п и х а. Та нічого... Зараз, зараз!.. (Відчиняє двері).
Г а н д з я. Здрастуйте, тітко Маріє! (Побачила Андрія). Привіт, Андрію!
П р о к о п и х а. Дай Бог здоровля!
А н д р і й (закашлявся). Привіт!
Г а н д з я. Тітко Маріє, у вас немає позичити хліба? Ми цілий день в полі. Вечором кинулися, а хліб скінчився... Хоч муки, може, на млинці одолжіть...
П р о к о п и х а. Так, зараз... Я тобі буханець і так дам... (Пішла до печі).
Г а н д з я. Приятного апетіта, Андрію!
А н д р і й. Дякую.
П р о к о п и х а. Мо’ й ти з нами поїси?
Г а н д з я. Та ні, я бігтиму, матір з Івасиком ждуть (вхопила буханку домашнього хліба). Ой, спасибі вам, ми потім з вами якось розійдемося. До побачення, спокійної ночі (вибігла з хати).
А д н р і й. Спокійної ночі...
Прокопиха зачинила за дівчиною двері і зайшла з сіней в хату. Андрій мовчки доїдає, а мати тихо сіла і дивиться на нього.
А н д р і й. Може зараз і недоречно у Вас таке питати, щоб ще не дай Бог уночі не приснилося... Але я хочу знати, як помер наш дід Іван. На скільки я пам’ятаю, він якось загинув, чи що... Ма?
П р о к о п и х а (зітхнула). Ой, загинув... Згорів твій дід Іван.
А н д р і й. Ма, а чого Ви мені ніколи про це не розповідали?
П р о к о п и х а. Бо ти не питав.
А н д р і й. Тепер питаю, розкажіть, мамо!
П р о к о п и х а. А що там розповідати? Ну, була зима. Тріщали морози до тридцяти градусів, а худоба на фермі хотіла пити. Бригадир і зоотехнік колгоспу відпустили на весілля батькового напарника, а його заставили вийти на роботу, хоч він і був у відпустці. Водокачка працювала на дизелі, який через мороз не міг запуститися. Довелося розігрівати паяльною лампою... Де вона, та чортова лампа, взялася?.. Мотор зайнявся (взялася обома руками за серце). Щоб загасити вогонь, батько схопив халат, який висів на металевому штирі, забитому в стіні. Він, твій дід, не знав, що напарник повісив туди відро з бензином і прикрив тим чортовим халатом.
А н д р і й. Ой... (Прикрив однією рукою рот і звів жалісливо брови).
П р о к о п и х а. Бензин вихлюпнувся... (заплакала, зашморгала носом). Облив твого діда Івана з голови до ніг... Не пройшло й секунди, як... (шморгає носом) як він спалахнув. А доярки все бачили, потім мені розповідали це страхіття. Кажуть: „Йдемо на роботу, а на зустріч біжить і кричить від болю людина вся в полум’ї”.
А н д р і й. А жінки, що, не могли затушити якось той вогонь?
П р о к о п и х а. Бач, не затушили. Дід падав і качався по снігу, але це нічого не дало. Горпина Биченко відразу ж зомліла. Авжеж, таке не кожен день побачиш... Я сиділа в лікарні біля батька майже добу, а потім він мені каже: „Йди додому, мені вже легше”. А я повірила і пішла додому, бо тебе малого з бабою Мотрею лишила на хазяйстві (пауза). Прийшла я додому. А мене вже й сповіщають, що кров у артеріях не циркуліровала і він помер (пауза).
А н д р і й. Як же Вам було важко, мамо! Щойно чоловіка поховали, тут батько, мій дід погибли, а за тим і баба Мотря... А Ви кажете, Бог зглянеться... Де там? Бог любить коли Ви заказуєте молебень чи панахиду, коли останні гроші викидаєте на свічки за упокій. А сам же й пальцем не поворушить, щоб вам допомогти.
П р о к о п и х а. Важко, звичайно важко, а хто казав, що буде легко? (Важко вдихнула і видихнула повітря). А ти, Андрію, не дурій і живи далі. Шукай собі жіночку, а там, дай Бог, і діточки з’являться.
А н д р і й. А Таня з Миколкою?
П р о к о п и х а. А що Таня з Миколкою? Вже рік пройшов як їх немає...
А н д р і й. Вини б мене не пробачили.
П р о к о п и х а. А що робить? Ти ж не можеш усе життя побиватися за померлими. Чи мо’ в ченці вирішив податися?
А н д р і й. Та ні ма, що Ви таке кажете?
П р о к о п и х а. А що, сину? Життя йде далі, а ти дивись, не прогав свою молодість.
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Теплий літній день. З курника вибігла Гафія – некрасиве дівча років двадцятип’яти, тримаючи в руках шість яєць: три в одній руці, три – в другій. Вона жирненька, і вправна лише тоді, коли її посилають за яйцями до курника чи за диньками на город. Софія (старша на два роки сестра), яка теж не красуня і теж має на своєму череві жирок, сидить з мамою в хаті.
Г а ф і я. Мамо, мамо! Софо! Агов! Тато з базару приїхали! Ідіть зустрічайте!
Біжить до хати, зашпортується за поріг, і, падаючи, розбиває всі яйця. Матір із сестрою вибігли на двір бо почули якийсь гуркіт.
М а р ф а. Що тут сталося? Такий гуркіт, наче стадо коней пробігло по веранді!
С о ф і я. Та ні, мамо, це Гафка впала. Мабуть, жерти так спішила, що з радості всі яйця і побила. Ха-ха-ха…
Г а ф і я. Закрий свою пащу пропащу! Бо зараз як дам… Іди краще батька зустрічати.
М а р ф а. Ой, гляньте, доні, це ж татко приїхав!
Г а ф і я. Ото ж бо я й кажу, а ви все коні та коні.
С о ф і я (ліниво). Батько он ще як далеко, а ти, чорнорота, вже такий галас здійняла, не дала навіть хвильки, щоб додивитися сон. (Позіхає та потягується).
Г а ф і я. Це я чорнорота?
С о ф і я. Та не я ж, не я!
Г а ф і я. Ах ти ж рижа сволота! Ондатра облізла! Я тобі зараз покажу хто з нас чорнорота, а хто - ні!
Гафія хапає палицю, що лежала поблизу, і мчить у хату за Софією. Цим часом зайшов у подвір’я батько.
М а р т и н. Що тут сталося? Де ж наші дівчата?
М а р ф а. Знову, як завжди, б’ються! А посварилися з того, хто тебе, Мартине, зустрічатиме перший – той і з’їсть всі бублики.
М а р т и н. То де ж вони, чому не зустрічають? Кому ж віддавати бублики?
М а р ф а. Авжеж мені... Я ж перша зустріла тебе. А доням я щодня видаватиму по одному.
Мартин віддає три зв’язки бубликів дружині. Цим часом вибігають з хати їхні діти.
Г а ф і я. Тату, мамо, Софія з’їхала з глузду! Вона хоче мене вдарити різкою! Ой-ой-ой!
Ховається за спинами батьків.
М а р т и н. Та ви обоє подуріли! (Пауза). Стою оце на базарі, продаю рибу, а люди з сусіднього села питаються:
- А чи не повиходили твої доні заміж?
- Ні!
- А чи працюють де?
- Ні, не працюють, роботи нема!
- Що ж це вони в дівках засиділися? Та й на твоїй шиї не зможуть же цілий вік сидіти! Шия, то така штука, що скоро й зламатися може, як-не-як, а доні у тебе великі!
Ото ж і я кажу, що великі!
Г а ф і я. І я?
М а р т и н. І ти, доню, і Софія! Обоє вже великі дівзулі! Заміж вам пора!
М а р ф а. Пора, пора…
С о ф і я. Заміж? А за кого ж я піду. Тут, в нашому селі нормального й хлопця нема!
М а р ф а. Як це нема?
М а р т и н. Як це нема, а Семен, а Дмитро!
С о ф і я. Вони – алкоголіки! Не хочу собі чоловіка-алкоголіка! Якщо він буде, оце, приходити додому з роботи п’яний та ще й битиме мене, як ото ви маму, то на біса він мені такий здався! Я ж відразу прожену і вручу йому всі його манатки, як медалі на спортивній олімпіаді!
М а р т и н. Ох і клепана ж ти на язик! Якби ти ще так до роботи!
М а р ф а. А Андрій…
М а р т и н. О, а Андрія ти не хочеш?
С о ф і я. Якого?
М а р т и н. Пркопчиного… Ну, той що журналіст!
С о ф і я. Так він же одружений!
М а р т и н. Ні, не одружений! Він покинув дружину і переїхав до матері жити.
С о ф і я. А син?
М а р т и н. І сина покинув…
С о ф і я. Андрій і хороший хлопець, але я не хочу заміж!
М а р т и н. Ет, дурна твоя рижа башка! Добиватися треба свого щастя! До-би-ва-ти-ся… Його ж не принесе тобі лелека навесні, під двері не поставить!... Сидіть, сидіть усі на моїй шиї… Ет…
Мартин розсердився і пішов до хати сварячись.
С о ф і я. Добиватися?
Г а ф і я. А я теж хочу заміж, мамо!
С о ф і я. Закрий свою пащу пропащу! Мені скоріш треба…
М а р ф а. Нехай, ось, віддамо заміж Софу, а потім і за тебе візьмемось. А зараз не ний як скажене порося… На ось бублика та йди до хати, а то вже голова від тебе розболілася…
С о ф і я. Добиватися… (Задумливо, до себе, коли всі пішли до хати). Так значить добиватися? Буду добиватися! (Присіла на поріг і схилила голову собі на коліна).
ДІЯ П’ЯТА
Пройшов рік. Андрій, забувши про нещастя, що сталося в Києві з його сім’єю, став зустрічатися з Ґандзею. Вже відгуло село, дізнавшись про Тетяну і Миколку (покійних дружину і сина Андрія) правду. Літо. За хатою Прокопихи, у саду, серед пахучих вишень та черешень стоїть лавочка. Вечір. Боса Ґандзя прибігла з повною пеленою яблук та груш. Не діждавшись Андрія, почала тарабанити у вікно.
П р о к о п и х а. Хто це так у вікна гамселить? (Рушила до вікна). Горілки нема, ще не гнала!
Ґ а н д з я. Це я, тітко Маріє!
П р о к о п и х а. А, це ти, Ґандзю, кажи діду Омельку, що горілки в мене нема, скінчилася…
Ґ а н д з я. Я не по горілку прийшла, а до Андрія.
П р о к о п и х а. А-а-а… зараз я йому скажу, зачекай. Зараз він вийде.
Ґандзя присіла на лавку - чекає Андрія. Він же підійшовши ззаду, злякав її. Ґандзя стрепенулася і випустила з рук пелену.
Ґ а н д з я. Дурень! А якби у мене серце стало, що б ти тоді робив?
А н д р і й (поцілував її у щічку). Я скучив за тобою, моє зернятко!
Ґ а н д з я. Я тобі он груш з яблуками принесла… (показує на землю). Пригощайся! (Згинається, збирає).
А н д р і й. Я допоможу…
Андрій і собі згинається, щоб збирати фрукти, але стукається лобом з дівчиною.
Ґ а н д з я. Та що се з тобою сьогодні, Андрію! Ти не можеш обережніше махати своєю головою?
Засміялися обоє. Спочатку вони стали на коліна, а згодом і сіли на землю, воркуючи при цьому як голубки. Прокопиха, йдучи мимо до криниці по воду, помітила їх.
П р о к о п и х а. Агов, молоді, вам що, лавочки мало?! Ти глянь, порозсідалися тут, як корови на тирлі. Ви б ще повилягалися тут!... Ану бігом повставайте! Чи ви хочете геморой до своїх останніх днів лікувати?
Андрій і Ґандзя повставали з холодної землі. Прокопиха, діставши з криниці води, пішла.
А н д р і й. Знаєш, Ґандзю, мені здається…
Ґ а н д з я. Креститися треба, коли здається!
А н д р і й. Мені здається, я тебе дуже-дуже люблю. Люблю до нестями…
Цим часом Софія Свинарчук проходила мимо Прокопчиного саду. Почувши голоси Андрія і Ґандзі, заховалась за тин і стала підслуховувати розмову.
Ґ а н д з я. Що ти таке кажеш, перестань!
А н д р і й. А якщо я говорю правду?
Ґ а н д з я. Правда не така солодка!
А н д р і й. А якою ж повинна бути правда?
Ґ а н д з я. Ну, хоч трохи з гіркуватим присмаком…
А н д р і й. У мене поцілунки гіркі… (Обняв Ґандзю, поліз її цілувати).
Софія, задивившись на них через щілину, падає ламаючи тина.
С о ф і я (перелякано дивлячись на Андрія і Ґандзю). Добрий вечір вам… (Розгубилася). А я тут, хи-хи... Я тут мимо проходила (переминається з ноги на ногу), та й думаю, ото, а чи не зайти мені до вас в гості… Хи-хи…
А н д р і й. Якщо Ви до мами, то вона в хаті… До речі, якщо за горілкою…
С о ф і я (перебила). За горілкою, за горілкою…
Ґ а н д з я. Нема горілки, тітка Марія ще не гнала.
С о ф і я. Кого?
Ґ а н д з я. Не кого, а що – горілку.
С о ф і я. А-а-а… А я до тітки Марії по другому вопросу!
А н д р і й. Мама в хаті. Позвати?
С о ф і я. Ні-ні, я сама вже її знайду.
Софія пішла в подвір’я. Там, заховавшись за скиртою соломи, стала підслуховувати далі. Прокопиха вийшла з хати знову за водою і уздріла Софію.
П р о к о п и х а. Агов!
С о ф і я (злякалася). Ой! Ой, це ви тітко Маріє?
П р о к о п и х а. Як бачиш… А що це ти там робиш? Я вже була подумала, що це малі бешкетники прийшли мені солому спалити.
С о ф і я. Ні, ні… Це я прийшла Вам сказати, що… (придумує) що Вас хотіла бачити моя мама.
П р о к о п и х а. Чого ж це вона хотіла мене побачити?
С о ф і я. Не знаю, мабуть, побалакати хоче.
П р о к о п и х а. А чого ж вона сама до мене не прийшла?
С о ф і я (Змигнула плечима). Не знаю, мабуть, зайнята сильно.
П р о к о п и х а. Ну, я теж зараз не зможу прийти… Ось доперу, та й через годинку заскочу на пару хвилин.
С о ф і я. Угу.
П р о к о п и х а. Так і перекажи. Чула?
С о ф і я. Угу.
ДІЯ ШОСТА
Прокопика прийшла до Марфи Свинарчучки дізнатися про що вона хотіла поговорити. Зіпнувшись на тин, почала кликати Марфу.
П р о к о п и х а. Марфо! Агов, Мар-фо!
М а р ф а (вибігла боса з хати. Перелякано дивиться то в одну, то в іншу сторону). Чого кричиш, наче пожар де? Чого?
П р о к о п и х а. Софія казала, що ти хотіла б зі мною поговорити.
М а р ф а. Хто сказав?
П р о к о п и х а. Софія.
М а р ф а. Хотіла, хотіла… (Взуває колоші, бере в руки качалку і виходить до воріт).
П р о к о п и х а. Добрий вечір!
М а р ф а. Кому добрий, а кому – не дуже!
П р о к о п и х а. А що, щось сталося?
М а р ф а. Сталося!... Люди мені почали доносити, що ти на мене наклепи робиш. Я ледве не зомліла коли почула.
П р о к о п и х а. Які такі наклепи?
М а р ф а. Ґвалт, люди добрі! Вона ще питає які такі наклепи. Та ти б постидалася таке питати, іродова ти душа!... Хто казав, що я – кошарська підстилка? Хто казав, що буцімто я зрадила орендатору Вишневському і погналася за довшим рублем до Коваля? Хто казав, що я хвасталася, буцімто у Коваля чистіше бурякове поле, а він, дурак, ще й більше за це платить? Ти як ляпаєш про мене своїм некістлявим язиком, то не забувай і про себе!
П р о к о п и х а. Марфо, я нічого про тебе не говорила поганого. Схаменися!
По трохи на крики почали збігатися сусіди. Поставали відкривши роти, слухають. З хати Свинарчуків повибігали і дівчата з батьком.
М а р ф а. Люди добрі, сама така ж як я, а мене зробила підстилкою. Вона каже ніби я у неї щось покрала.
П р о к о п и х а. Не щось, а качину тушонку з погребу таскаєш та своїх голопузих щенят кормиш. Та я ж про це мовчала, нікому не казала! Село ж до цих пір нічого не знає! А кури твої, яку шкоду мені зробили!...
М а р ф а. Ти бач, чучало горохове. Вона сердиться, що мої кури та в неї їдять. Та я ж, добра душа, не серджуся, що твої кури в мене несуться! Твої ж кури в тебе повдавалися! Півня відбили від моїх курочок нещасних.
П р о к о п и х а. Ах ти ж, хай мене Бог милує, страшна та гидка качка! Ти ж краще скажи скільки на свою морду сметани вилила. Ти ба, і зараз блищить, як кабак проти сонця. Ти б краще тією сметаною свого Мартина відгодувала! Він в тебе як з хреста знятий – одна шкіра та кишки… тьху, кістки!
М а р ф а. Ой, лишенько, люди, а сама забула, як торік в мене гроші позичала, та на свою дурну і лису голову парик купувала. Та ще куди-куди, аж у Хмельницьк погналася. А борги мені до цих пір моїми ж яйцями віддає.
П р о к о п и х а. Я гроші не на парик, а на ліки позичала. Дурна твоя рижа башка (хреститься). Бачить Бог мені нема про що з тобою говорити (плюнула, розвернулась і пішла додому).
М а р ф а. Ти диви, вона мені ще тут плювати буде. Тьху на тебе. Тьху! (Розвернулась і теж пішла до хати. А за нею і Мартин з дівчатами).
Люди, які позбігалися на сварку побачивши, що вже нема на що дивитись, порозходились перешіптуючись.
СЬОМА ДІЯ
У переддень Івана Купала. Софія, збираючи у посадці за селом дрова узріла Ґандзю.
С о ф і я. Здрастуй, Ґандзю (підлесливо).
Ґ а н д з я. Здрастуй (крізь зуби).
С о ф і я. А що се ти тут робиш? Теж за дровами для вогнища прийшла? А-а-а, (побачивши в її руках трави) ти за цілющими травами прийшла?
Ґ а н д з я. А тобі вже яка різниця? Ти по дрова прийшла, то ж збирай мовчки, як ні – то будь здорова.
С о ф і я. А що се ти ніби сердишся на мене. Я ж тобі нічого поганого не зробила!
Ґ а н д з я. Я не лише на тебе, я на весь ваш рід зла.
С о ф і я. Та що з тобою, Ґандзю?
Ґ а н д з я. Та нічьо. Вашій матері просто треба вкоротити дліннючого язика. І чим скоріш це станеться – тим краще, зрозуміло?
С о ф і я. А-а-а, це ти через те що моя мамця з Прокопихою поскандалили?
Ґ а н д з я. Не з Прокопихою, а з тіткою Марією!
С о ф і я. Ти ж зрозумій, що моя мамця права…
Ґ а н д з я. Ха, права? Тоді ти нічого не розумієш!
С о ф і я. Ну добре, добре. Та не хвилюйся ти, все буде нормально. Ти навпаки не сварилася б, а помирила їх краще.
Ґ а н д з я. Та їх вже не можливо помирити.
С о ф і я. А я знаю, а я знаю!
Ґ а н д з я. Що ти вже там придумала?
С о ф і я. Я знаю як помирити матір з тіткою Марією!
Ґ а н д з я. Розповідай!
С о ф і я. Якраз після дванадцятої години – Івана Купала! А знаєш, що у цей празник можна помирити кого завгодно. От я цим і займуся. Все, мені пора, я біжу бо не встигну приготувати все що треба.
Ґ а н д з я. Ану стій! Розповідай, що ти там задумала?
С о ф і я. Хочу помирити. А ти не хочеш зробити це зі мною?
Ґ а н д з я. А що треба робити?
С о ф і я. Приходь сюди ж о дванадцятій ночі – підеш зі мною у скали збирати трави для спеціального зілля… Прийдеш?
Ґ а н д з я. Я що, схожа на дуру?
С о ф і я. Не хочеш – як хочеш (розвернувшись йде).
Ґ а н д з я. Постривай! Сьогодні?
С о ф і я. В ніч на Івана Купала!
Ґ а н д з я. Де зустрічаємось?
С о ф і я. Тут!
Ґ а н д з я. Я прийду з Андрієм.
С о ф і я. Ні! Ти що здуріла? Я могла б і тебе не брати! Ти повинна бути одна! Зрозуміло? Од-на…
Ґ а н д з я. Зрозуміло…
С о ф і я. Я чекатиму!
ВОСЬМА ДІЯ
О четвертій годині ранку чимось збентежений Андрій забігає до хати. Прокопиха ще спить.
А н д р і й. Мамо! Мамо, прокидайтесь…
П р о к о п и х а. Що там сталося? Тихше, тихше кричи – голова болить, серце болить, а ти - «мамо-мамо»…
А н д р і й. Мамо, Ґандзя пропала!
П р о к о п и х а. Як, пропала? Куди?
А н д р і й. Все село оббігав, а Ґандзі не знайшов. Її ніде немає. Мамо…
П р о к о п и х а. Вона, мабуть, жартує з тобою. Десь заховалась і сміється приказуючи: «Нехай побігає за мною, якщо любить. А якщо не бігатиме, значить я йому не потрібна».
А н д р і й. Це не жарт! Кажуть, вона пішла до скель шукати квітку папороті.
П р о к о п и х а. Здуріла, мабуть, твоя Ґандзя.
А н д р і й. Ні, тут щось не те, мамо, вона не жартує зі мною і не здуріла… Щось лихе трапились. Чує моє серце біду і ниє, ниє, ниє…
Стукіт у вікно перебив Андрієві слова.
А н д р і й. Хто?
Г о л о с. Це Микола, відчиняй, Ґандзю знайшли!
А н д р і й. Знайшли? Знайшли!...
З надією в очах стрепенувся і вибіг на двір. А за Андрієм і Прокопиха, боса і в нічній сорочці. Перед Андрієм стоїть юрба переполоханих селян, які постійно перешіптуються між собою, а на холодній землі лежить кроваве тіло молодої дівчини – Ґандзі.
А н д р і й (підбіг, обіймає, цілує). Ґандзю, Ґандзю, що з тобою? Дихай! Та дихай же ти! Я наказую тобі – дихай! Я люблю тебе… живи… Ґандзю, не вмирай, я благаю тебе… Господи, ну зроби що-небудь, благаю тебе!
С о ф і я (з юрби). Її, мабуть, русалки залоскотали…
Г о л о с. Її знайшли на березі річки… Це самогубство. Вона зі скелі стрибнула…
Побачивши таку картину та почувши такі слова, стара Прокопиха зблідла. Вона стала на коліна тримаючись за серце, а потім і зовсім сіла на холодний поріг. Ніхто на стару не звертає уваги через таке горе.
А н д р і й. Ґандзю, не покидай мене, я кохаю тебе, ти чуєш?
Г о л о с. Андрію, відійди від неї, вона вже мертва.
А н д р і й. Вона жива… (Схилившись над тілом коханої - заплакав).
Г о л о с. Вже - мертва…
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Відразу ж прибігла мати Ґандзі, яка теж примовляла і оплакувала тіло. Другого дня у селі було два похорони. Ховали Ґандзю і Марію Прокопиху, яка померла тієї ж злощасної ночі на порозі своєї хати від серцевого нападу.
Ніхто в селі так і не дізнався про те, що Ґандзю з високої скали у річку підштовхнула Софія. Вона надіялась на те, що Андрій, коли не стане Ґандзі, буде зустрічатися з нею. Але цього так і не сталося. Відразу ж після похоронів, подейкували, що Андрій пішов у монастир, в який саме – ніхто не знав. А коли він приїжджав раз у рік, щоб провідати могилки та покласти свіжих квітів, ніхто до нього не наважувався підійти щоб поговорити.
Софія Свинарчучка отримала своє – психлікарню. Потрапила вона туди після одного випадку. Коли вона посварилася зі своєю сестрою за бублики, то побила її, а потім, зв’язавши та запхавши Гафію в мішок, підвісила у кухні на бантинах.
Кінець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=354588
рубрика: Інше, Лірика
дата поступления 02.08.2012
Одного разу, пам’ятаю, пішли ми з друзями у ліс по гриби. Їдемо підводою… По одну сторону колоситься пшениця, а по іншу – сніг іде. Їдемо, розважаємось, веселимось, аж ось коняка загубила ногу в кучугурі снігу. Що робити? Не буде ж коняка скакати далі на трьох ногах? Я як найхоробріший, роздягнувся, набрав повен рот повітря і плигнув у сніг. Довго я там копався, аж поки не знайшов те, що треба. Виліз на воза, і, чомусь, мені так стало жарко, що я думав роздягтися, але куди далі, я ж і так роздягнений. Швидко прикрутили коняці ногу і рушили. В’їжджаємо ми в ліс, аж тут… ніхто не здогадається що. На деревах ростуть цукерки, печиво, ковбаси і невеличкі буханці хліба. Раптом я відірвав очі від смачних дерев і подивився вниз. А там… Там замість грибів – морозиво, зефір, мармелад. А що робити? Ми голодні, щойно з дороги, та й накинулися їсти ласощі. Понаїдалися, аж ледь-ледь не лопаємо, як надувні кульки.
Ми понабирали в пазухи, в кишені цього добра і пішли далі. По дорозі ми все і з’їли. Аж гульк, де ми? Та ми ж заблукали! Тю, я ж компас вдома забув. Що робити, як тепер вийти з лісу? Ми знайшли поляну, посідали, почали розказувати цікаві історії, хто які знав. Аж ось і ніч наскочила. Мій друг Микола каже: «Хоч в лоба дай, так темно. Давайте розведемо вогник!» Еге ж розведемо! Нічого не вийде, бо немає сірників. Що далі? А що, що. Я побіжу додому, принесу сірники, заодно і компас прихвачу. Так я і зробив. Тільки повернувся аж під ранок, коли хропіння роздавалося на весь ліс. Всі спали хто де хотів: хто на дереві, ахто і під деревом. Що ж ви робите? Всіх вовків порозганяли! Агов, я приніс сірники! Хто хоче, може погрітися біля вогню. Не хочете - не треба! А хто хоче додому? Я приніс компас! Ніхто не хоче? Сподобалося в лісі? Та й живіть собі на здоров’ячко, а я пішов додому!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=354586
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.08.2012
Був я ще малим, коли в моєму зубові з лівої сторони появилася дірка. Хоч батько мене і вчив завжди класти горіх між дверима і одвірками, і, таким чином, закриваючи двері, розлущувати грубезну його скорлупу. Я ж, дурне, мале щеня, клацав їх зубами. Отак – клац, клац, клац… За один раз, ото, мабуть з-пів мішка перелущував. От любив же я горіхи!.. Через времнячко чую, що щось не те. Кашка почала застрявати у мене між зубами. Та я на це не звертав уваги: «Дірка та й дірка. Нічьо…». Хоч вона і була великою і через неї у мене болів не один зуб, а ціла щелепа, я їй був радий. Радий тому що, як ото, вранці поїси, в дірку залізе, мабуть ціле відро каші, то потім цілий день ганяєш бог зна де і в мами їсти не просиш – бо не голодний.
Я люблю горіхи, кашу, цукерки. А от м’яса не їм. Коли тато зарубає качку, мама її поскубає, посмажить, покладе на стіл і кличе нас їсти, то я геть тікаю, ховаюся під стіл і лускаю свої горіхи.
Пожалівся якось матері, що, буцімто, у мене болить зуб, а вона підхватила мене і відвела до лікаря. Посадовили мене на якесь крісло-кровать, яке й на лежанку не схоже, і давай заглядати мені по черзі в рота. Звідти ж і дістали горіхів і каші стільки, що я цим міг ще пообідати і повечеряти. Зробили декілька вколів. Правда, вдалося це їм не просто: я ж вертівся, як бублик в ополонці. Свердлили мою щелепу з годинку, а може й більше, та так, що аж дим пішов. Саме тоді, коли запахло підгорілим зубом, мені вперше захотілося з’їсти смаженої качатини. Боляче? Ні, мені не було боляче коли свердлили. Ні-ні-ні… мені ж укол зробили! Я в той час нічого не відчував, навіть половину своєї голови! Потім до вечора я ходив як п’яний з одним закритим оком, чекаючи поки з мене вийде отой «хміль».
Опісля операції мама наказала мені більше не кусати зубами горіхи, а батько провів інструктаж «По чваканню горіхів дверима». Поки тато розповідав, я з’їв майже всю щойно приготовану качку. Жаль лише одного, – що в моєму зубові більше немає тієї великої дірки!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=354352
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.08.2012
Випала мені нагода якось побувати на дискотеці. Прийшов щоб побачити своїх старих друзів. На дискотеці було також багато симпатичних дівчат в коротких юбках та джинсових і кожаних куртках. Як глянеш, аж млість б’є. Де вони такі чарівні понабиралися? От що значить – українки.
Люблю я танцювати! От скажіть мені, хто не любить? Хто, хто? Та і сам дід Тарас пішов би в «пляс», якби не ноги, які вже не слухають свого хазяїна.
Бувало, скачеш досить довго, брикаєш, як новонароджене телятко, а потім – мурашки по ногах табуном проходять. Хоч і відчуваєш, що вже не можеш продовжувати скачки, та все ж не спиняєшся. Руками – хлоп! Ногами – топ! Ніби стимулятором у цьому випадку виступає сама пісня: «Бьюсь, как рыба. А денег не надыбал!» Головне у танці – більше, тобто енергійніше розмахувати руками та ногами, а ще, якомога швидше крутити головою. Після цього падаєш і тіла не відчуваєш днів зо два взагалі. Все болить, а шию і повернути не можна. Як крутився в танці, думав: «Куди вже тому дідові Тарасу до мене?» А коли впав, то зрозумів істину – «Не зарікайся».
Світломузика б’є в різні кутки великої зали, чітко обмальовує дівочі лагідні статури. Ніби сонячним зайчиком пригає то в один, то в інший бік. Візьмешся якось поспостерігати за тим промінчиком, а потім ідеш, мов п’яний: все перед очима скаче, крутиться, міниться. Було поглянеш після того «світлограю» на свою руку, а там плями і червоні, і зелені, і блакитні… Тільки от ніяк не зрозумію, чи це мої руки в мазуті, чи в моїх очах рябить. Як ото, наче обухом по голові хтось добренько пригрів. Тут і свічки тобі, і лампочки, і вогники.
Набридло мені і я вирішив піти додому. Іду, а в очах і досі… різноманітні «кольорики» пригають. Більше ніколи не піду на таке видовище! Одне лише – на дівчат надивився.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=354342
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.08.2012
Побачив якось я по телевізору рекламу. Навіть не знаю про що вона, але пам’ятаю, що там плавала риба. І не яка тобі там тюлина, а ціла акула! Чи, може, кит – не розбираюсь я у рибі. У них у всіх морди схожі, як у близьких родичів. Ні, як у близнюків. Але ж, як воно не є, а рибки смаженої хочеться.
Накопав я у конячому гної пахучих, дебелих, аж червоних черв’ячків, замісив тіста, взяв макухи і пішов на рибалку. Ще й коли-коли – вранці, коли ще сонце, як слід не проснулося, а півні на подрах спали. Я ж думаю, якщо так рано прийду до ставка, то риба сама проситиметься мені в сітку. Еге ж, проситиметься... Вудку я взяв хорошу, на очеретяній основі та ще й з двома гачками. А чого, де одна риба, там і дві.
Спочатку накидав у ставок макухи. Аж два пахучих кільця – чим більше, тим краще. Думаю, риба нюхом почує де є дармові ласощі, та й припливе до мене на гачок. Я як смикну, та аж дві відразу й упіймаю. Ото наловлю та наїмся!
Жаб на ставку – хоч греблю гати. Якби то так риби було, як тих зелених та бридких жаб. Закинув вудочку тай чекаю. Поплавка мені не видно, бо темінь. І чого мені було сюди пертися так рано. Сиджу, чекаю.
Сонечко трохи почало показувати свої промінчики. А я все жду. Не клює риба, мабуть ще спить. Чи, може, вже й черв’яка мого склювала. Почав я діставати вудочку з води, та й зачепив її за очерет. Смикав, смикав, аж поки не шубовснув у ставок. Сім чортів вашу матір... Всю рибу тільки розлякав. Розмотав я свою очеретянку тай виходжу з води, аж гульк, на березі сидить велика зелена жаба.
- Ква!
- Чого тобі? Ану геть, ще й ти тут підквакуєш! Геть, я сказав!
- Ква-ква! – сидить, вирячила на мене свої очиська, ніби щось хоче сказати.
- Ану геть! Іди збирай макуху.
Вона мене ніби не чує. Може, глуха попалася? Чи хто його знає, чого вона хоче. Відчуваю, що риби я вже не наловлю. Та що тут відчувати, як я її всю розігнав. Я зібрався йти додому, а жаба й досі дивиться на мене і квакає. Думаю, може, це яка царівна просить, щоб я її забрав додому бо їй набридло постійно сидіти у цьому болоті та жерти різну бридотину. Іди – кажу їй, простягнувши свою дебелу робочу долоню. Вона ж зраділа і не вагаючись пішла до мене.
Вдома я дав жабі нове житло – скляну банку. А що я їй ще дам? Палац запропонувати не можу.
Отак я замість риби приніс додому жабу. Е-е-е, брешу. Коли виливав воду зі своїх чобіт, то знайшов одну невеличку тюлину, яку потім, розщедрившись, віддав коту Мицику.
Жабку я годував тим, що сам їв. Давав їй сало з цибулею, борщ, пиріжки з картоплею, але вона нічого не їла. Мабуть, все таки, засумувала за своїм колишнім житлом. Так вона у мене, ота жаба, і здохла, не написавши навіть заповіту.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=354077
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.07.2012
Служив якось я у пана. Виходить як у пісні. Ач? Служив на фермі. Пас свиней. І був у мене напарник Микола. Злий такий! Вічно встромить десь свою голову, а потім і сам не може відійти від цього. Питається у себе: «А як це сталося?». А от як!
Отже, пасли ми свиней. Багацько їх було, вже й не пам’ятаю скільки. Пан Жрущоможу-й-скількихочу жив геть у лівій стороні. Приїжджав лише раз на місяць щоб розрахуватися з нами, порахувати свиней і привести їм корма. Бувало й таке, що ми самі його визивали. Ну, тоді, коли, не дай Бог, якесь порося втече або здохне. Щоб оповістити пана про біду нам доводилось бігти на його «ліву» сторону і запрошувати в гості. Потім пан Жрущоможу-й-скількихочу приїжджав своєю бричкою на нашу, точніше, на свою свиноферму (або як ми з Миколою ще звикли казати – «свинофабрика») і вирішував проблеми.
Розкажу вам про один випадок. Постійно коли про нього згадую, хочеться і плакати, і сміятись. Отже, якось свиня, нехай їй земля буде пухом, хотіла втекти через обору у ліс і застряла між балками. Побачивши це, Микола ніби збісився. Він кинувся до свині з лопатою і разів зо п’ять вгамселив її по голові. Свиня ж, бідна, нехай земля їй буде пухом, вирячивши очі – здохла. Добре, що хоч крові не було. Моє діло мале. Побіг у сусіднє село до пана Жрущоможу-й-скількихочу, і, захекавшись, кажу: «Здрастуйте, вельмишановний пане! (Низько вклонився). Вибачте, що мені довелося Вас потурбувати, але у вашої свині була чумка і вона здохла». А що я ще скажу? У свині вирячені очі і висолоплений язик – всі признаки чуми. Пан збісився. А потім вибіг надвір, вскочив у свою каталку і поїхав. Я – слідом за ним як собака. Поки добіг до свинофабрики, думав здохну як та свиня. Панотець уважно роздивився труп, а потім звелів нам поховати якнайдалі від інших. Після того, як господар поїхав геть, Микола сів на пеньок і задумався. Питаюся: «Щось трапились?». Микола у відповідь: «Ні. Все йде за планом». Ніякого такого плану я тоді ще не знав і не планував.
- Панасе!
- Га?
- Так от, ховати свиню не треба! Завтра зранку побіжиш знову за хазяїном, скажеш, у свинюків почалася епідемія, здихають одна за одною.
- Але ж смертельно поранена була лише одна!
- Зробиш так як я сказав, зрозуміло?
- Угу!
Наступного дня володар свинофабрики по моєму запрошенню знову прибув до нас. Я прибіг на хвилин десять пізніше. Дивлюсь, а в оборі лежить дохла свиня. Я спочатку нічого не второпав, аж поки не побачив, що Микола мені підморгує. Пан, звелівши закопати і цю свиню – поїхав.
- Що сталося, Миколо? – здивовано запитую у напарника, тикаючи на свиню пальцем. – Це льоха сьогоднішня чи ще вчорашня?
«Сьогоднішня», - посміхаючись каже Микола. Я ледь було не зомлів. Що ми будемо робити коли всі свині виздихають? Потім, присівши, задумався і второпав. У мого напарника – тямуща довбешка. Я б до такого не додумався. От що виходить сталося. Одна і та ж свиня здохла двічі і двічі буде похована. А пан же думає, що почалась епідемія і здохли вже дві свинки. А ми тим часом одну (мертву) поховаємо. Вона нам не треба. А другу, живу – продамо, а гроші розділимо навпіл. Так ми і зробили. Машина на живою льохою приїхала аж на саму свинофабрику. Ми віддали льоху, нам – гроші.
Сіли ми на лавочку та й радіємо грошам. Микола дістав люльку і сірники. В його раках стало мало місця і він увіткнув у обору між балками гроші. Сидимо, балакаємо. Аж раптом, підбігла до обори свиня і, вхопивши зубами гроші, з’їла їх. Микола ж, нехай він буде здоровий і сто літ не кашляє, убив і цю свиню. З її рота ми дістали декілька папірців. Нашим курсом це якраз виходить, що ми продали свиню за дві гривні. А наступного ранку мені знову прийшлося бігти до пана Жрущоможу-й-скількихочу, щоб оповістити про чергову смерть свиноматки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=354076
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.07.2012
Де ж вона, інша галактика?
Скільки ж бо років туди?
Тільки б, нова моя практика
Знов не зробила біди!..
Де вона, птаха крилата,
Та, що з добром на хвості?
Де воно, сонце пузате
І лісосмуги густі?
Мабуть, ще довго нам дибати
Теплих шукаючи сонць…
Правду до віку не вибити,
Ту, яку знає лиш ксьондз!
Як воно: іншу галактику
Інший творив, ото, Бог?
Чи, набираючи практику
Там ще мутив Саваоф?
Скільки ще в світі адамів,
Скільки раїв і пекел?!
Скільки ж у Всесвіті храмів,
Скільки морів і джерел?
Сили б нам, правди і волі,
Духу, щоб грім гуркотів!
Нам би щасливої долі,
Теплих і сонячних днів!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=353713
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.07.2012
Як жаль, що ти тоді пішла до нього
І в ньому ти знайшла мене!
А я хотів тоді чогось нового,
А я тоді хотів одну тебе!
Я так хотів, сім‘ю, дітей, родину,
Хотів свій дім і все таке…
Хотів тебе одну, тебе єдину,
Але у ньому ти знайшла мене!
Тебе він зрадить, він тебе покине!
Він піде далі… Він піде туди!
Йому не треба дім, сім‘я, родина,
Йому, повір, потрібна вже не ти!
Так жаль, та ти знайшла у ньому
Мою печаль, мою любов і гріх.
Так жаль, що ти прийшла додому
Сховатися від нього, сховатися від всіх!
Лиш ти, і ніч, і біль, і непокора
Німі думки і сльози на очах.
Твоя любов без мене, ніби, хвора!
І я без тебе квіткою прочах!
Але у ньому ти мене знаходиш,
І віриш, пам’ятаєш, як мені…
Йому даруєш і себе, і подих,
Але його ти не знайшла в мені!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=353712
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.07.2012
Діду мій, діду…
Був би ти поруч,
Дав би пораду мені!
А «Заповіт» твій,
Мій діду Тарасе,
Досі сидить в голові.
Краще б, мій діду,
Пожив ти сьогодні
На українській землі.
Може б тоді
Поховались у нори
Влади кроти та вужі…
Де ти, мій діду!..
Я з вилами піду
За правдою на майдан!
І за ідею, твою, мій Тарасе
Я битися буду до ран!
Діду мій, діду…
Якби ти був поруч –
Благословив би мене!
Дав би пораду,
Вказав на дорогу,
Щоб до свободи прийти.
Жаль мені, діду,
Що ти нас покинув,
Швидко від нас відійшов.
Жаль мені, діду,
Твою домовину –
Владі піари та шоу!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=307615
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 19.01.2012
Долю щоденно, мов вепра полюємо,
Віримо в щастя своє.
Мрії свої, мов ескізи малюємо,
Нам би зробити кліше.
Наші кодони не так програмовані,
Щоби мовчати повік.
Наші ескізи не маслом мальовані,
Можна змінити кокіль.
Наше життя – лиш одна бутафорія,
Матриця правди й надій.
І повсякденна не наша теорія
Є провокатором дій.
Ми полювати підемо із вилами,
З дому візьмемо серпи
І завоюємо спільними силами
Волю нової доби.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=307614
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 19.01.2012
Якби можна було відмінити функцію
Чи нажати клавішу “Delete”,
Ти б, мабуть, змовчала повністю,
Але він вже був коло дверей!
Озирнувся з жалістю на тебе,
Не сказавши тепле «Прощавай!»
Він іде у напрямку «На небо»,
Де його жде ніжно-теплий чай.
Ти стояла вкопана у землю,
Очі стали, нібито, скляні.
І тихенько капали у жменю
Сірі іскри, мов конопляні.
- Та куди ж ти, любий Ярославе,
Та невже ти більше не прийдеш?
Може, хоч єдина ніч настане,
Коли ти до мене в сні прийдеш?
- Я прийду в суботу, не спізнюся.
Наговоримось з тобою до схочу!
Сліз твоїх рукою я торкнуся
І піду… і більше не прийду!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=307313
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 18.01.2012
Між нами мур
Думок, надій, фантазій…
Між нами мур
Змурований назавжди.
Між нами простір –
Сотні кілометрів,
Німі шляхи, дороги сіро-сиві.
Між нами біль, розлука, каяття,
І штучні усмішки на масках театральних.
Не ти пішла… Від тебе я пішов…
Бо я відчув дух зрадництва провальний.
Між нами мур –
Високий і кремезний.
І не розбити нам його без втрат.
Не повернути більше тих моментів,
Які з тобою ми пережили.
Не буде більше слів і сліз,
І погляду у душу до кісток.
Не буде більше грому навесні,
Такого як тоді… Коли з тобою
Ми пили каву, слухали дощі.
Між нами – мур…
Муркоче кіт.
І, дивом, за тобою він не скучив.
І дощ іде,
І кава на столі,
І грім гримить та тільки вже без тебе.
Між нами мур
Думок, надій, фантазій…
Між нами мур
Змурований назавжди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=307312
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 18.01.2012
Дихнути не можу, чи, мо’, за сто літ не навчився
Як треба вдихати і знов видихати чуму.
Трясуться сі руки, бо я від роботи схилився.
Чим раз – задихаюсь, питаю відверто: «Чому?»
А я задихаюсь… ти й чути не хочеш про мене.
Не хочеш – не треба, бо скоро вже я відійду,
Та теє зерня проросте, буде вічно зеленим,
Яке у серця, хоч не всім, та комусь покладу.
У горлі комок, я не можу нічого сказати,
А очі мої, вже, як бачиш, слізьми підійшли.
Та я ще живий, і мене ви не в змозі зламати,
І поки я дишу, і поки я пишу – живий!
Що хочу сказати – я скажу, не буду мовчати,
Хоча задихаюсь, і сили вже більше нема.
Душа за Вкраїну ще болісно буде конати.
Вона не глуха, не сліпа, накінець, не німа!
Ви хочете вбити? Давайте, терзайте се тіло,
А душу мою ви убити не зможете, ні!
Вона невловима, ховається дуже уміло
Від тих, хто вбиває поетів, подібних мені.
Вже зашморг готовий для того, хто є українцем,
Або ним назватися може у серці своїм.
Дозвольте, я стану в атаку,
я буду словесним злочинцем!
Дозволь, Україно, відбутися рабом твоїм…
І душить сльоза. Ще вона, як вогонь, обпікає.
Невже ви не бачите, люди, цю страдницьку путь?
Хто хутром відчув – за кордон до Канади тікає.
Того, хто лишився, за правду і віру уб’ють.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=307129
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 17.01.2012
Ти чудово зіграв свої ролі,
Обманув і себе, і мене.
Та хіба ж не соромишся долі,
Та хіба ж не соромиш себе?
Я повірив твоїм забобонам,
Нашій дружбі, що була стійка.
Та живеш ти за іншим законом,
Що велить тобі доля твоя.
Там де краще, туди і поткнешся
Через голови друзів своїх.
Це – життя! Ти колись і спіткнешся,
Замість друзів знайдеш ворогів.
Те, що втратив, – захочеш вернути.
Та не встигнеш, бо пізно уже,
І слова я не зможу забути,
Що спалили у серці усе.
Слово «Дружба» не має спочину!
Взагалі, чи існує таке?
Якщо зрадиш свою Україну,
Знай, що зрадити можуть тебе!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=307127
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 17.01.2012
Я чийсь колишній,
Теперішній і майбутній.
З кимось я був до тепер,
Нині з тобою, а завтра…
Як карта ляже.
До тебе я знав кохання,
Знав пестощі та порозуміння,
Але не мав голови на плечах.
Я перепробував тисячі поцілунків,
Та твої найсолодші, найрідніші,
Найдовші...
Твої оксамитові руки лишають на моєму тілі
Липкі сліди,
До яких липне волосся, пил, мухи.
Ти пахнеш печивом та компотом,
А твоя смажена яєчня на сніданок
Нагадує мені про колишню.
До тебе, як до мрії, я проклав місток
Із квітів, солодощів та апельсинів,
Без яких ти, мабуть, і жити не можеш,
Як моя колишня не могла жити без полуниць.
Мені не завжди подобається, як ти мене будиш зранку.
Ти лоскочеш своїм носиком мені чоло,
А коли це не допомагає, приносиш до мене пса…
Своїм бридким та мокрим язиком
Він ялозить по моєму обличчю.
І я, не маючи вибору, йду в душ і збиратися на роботу.
Не хочу будь-яких змін.
Не хочу повертатися до колишньої,
Не хочу заводити нові стосунки,
Не хочу знову комусь освідчуватися і запрошувати на побачення.
Мені добре лише з тобою.
Бо я, мабуть, тебе по-справжньому кохаю.
Бо ти моя колишня, теперішня і майбутня…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306816
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 16.01.2012
Розкажи, що серцем керує,
Коли холод перебиває сон,
Коли хочеться вірити в долю,
Якої не існує…
Розуміючи, що не туди пішов –
Я не можу оговтатись, проснутись, повернутись
На звичайне тепло вимощене місце…
І викрикнути теж не можу,
Бо почують мій голос далекі планети Всесвіту,
Після чого насміхатимуться з мене.
Чому ж тоді, коли в тебе є те, чого ти довго жадав,
Серце перестає дихати і просить легкої дороги на той світ.
А коли воно, серце, доторкнеться солодкими вустами
до собі подібного серця –
Тане, як свічка під полум’ям, як вершкове масло під температурою
тридцять шість і шість.
Ніхто не допоможе утямити закон цього жорстокого світу.
Ніхто не підкаже і не направить на шлях виконання твоєї місії.
Я нікому не пояснюватиму того, що ніхто не зможе збагнути.
Так як ситий і багатий не розуміє голодного і бідного –
Так і ви мене…
Прошу пробачення за свою ідентифікацію
І моє духове становлення.
Я не відречуся від своїх слів, дій і бажань.
Нехай хоч цілий Всесвіт буде проти мене –
Я залишатимусь собою,
Залишатимусь тим, ким я є насправді.
Ніхто не закує мене в кайдани
І ніхто не скаже: «Мовчи!»
А коли мовчатиму, ніхто не заставить мене говорити.
Це ще далеко не всі мої правди,
Кривди і скрижалі,
Не всі мої заповіти, залишені прийдешнім поколінням.
Я – адамове яблуко. Я – земне потрясіння.
Повір моїм снам, промовам і настановам.
Прислухайся до скрипу моїх внутрішніх джерел,
До моєї природи
І ти побачиш дзеркало своєї духовності,
Своє «Я».
Ти – вільний!…
Зрозумій, що духовно-духова свобода – головніше за матеріальні надбання,
Головніше за золоті прикраси і комфортне життя.
Наша мета – не стати заручниками,
Завжди вірити і знати, що є СВОБОДА,
Що є «Я».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306815
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 16.01.2012
Тиха ніч, яскраві в небі зорі.
Вітер шепче знов пусті слова.
Теплі очі не такі прозорі,
Ти мені вже не така своя.
Погляд твій вже не такий вразливий,
Він вражає все нові серця.
Я для тебе не такий важливий,
Ти мені вже не така своя.
Ти мені пробач, якщо я винен,
І налий мені вина, бо я…
Бо сказати я тобі повинен,
Що мені ти не така своя.
Купідон сховає свої стріли,
Діонісій не наллє вина.
І не буде так, як ми хотіли,
Бо мені ти не така своя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306639
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.01.2012
Ще є хрести, мої, твої, його.
Ще є сповідувань німі вуста ікон.
Я мушу далі йти, я йду уже давно
Поміж людей на прізвисько “бомонд”.
Ще є хрести, бери собі під силу,
Щоб міг до днів останніх донести.
Бери собі ланцюг, бери собі могилу,
Корону, шаблю, хрест… Беріть хрести!..
І йдіть із тим, що ви уже нажили,
І йдіть із тим, що важко так нести.
А раптом так, що вже немає сили –
Несіть до Бога прокляті хрести.
Вже він підкаже, що із ним робити,
Куди його зарити від людей.
А потім знов – вперед на Землю жити,
Шляхів шукати сповнених ідей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306637
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.01.2012