| Сторінки (5/415): | « | 1 2 3 4 5 | » |
Якщо кохання кличе – йди за ним,
Без запитань і притінку вагання.
Смакуй ту мить, немов вона остання,
Блукаючи Усесвітом тісним…
Шепчу ледь-ледь про почуття до Вас.
Ні то не шепіт – подиху відгомінь:
Боюсь щоб тріпотливо-ніжний пломінь,
В лампаді Сподівання не погас.
Моя відрада щастя торжества,
Як той метелик, сяючо-хвилинна.
Один лиш порух і спокуса тлінна,
Спаде коштовним пилом з божества.
Бо тіло Ваше – вроди чистий храм,
Обитель зла й публічна блуду хата.
Митця різець і шибениця ката,
Змагаються весь час за цінний крам…
Кохання кличе – лину на відсвіт,
Без заперечень, натяку вагання.
Поміж ударів й серця завмирання,
Лиш подихом торкаючись ланіт.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469880
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2014
Юга кружляє за селом
Над згарком осені.
Стежки шпарує помелом,
Та й набурмосені.
Вкриває ворс озимини
Мазками білими,
Щоб роздобрилися лани
Хлібами зрілими.
Розливи сніжних солов’їв
Бринять цілунками.
Мережить витончений спів,
Скло візерунками...
Пташки хурделять у танку,
Поміж будинками
І міжсезоння грань тонку,
Таять сніжинками.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468201
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 24.12.2013
Світанкує початок зими,
Верховіттям тріщить сонцехід.
Ніжно-білі юги килими
Розмережив куріпок набрід.
Діамантовий безкрай степів,
Порохном осліпляє зірок.
З будякових що дише стовпів,
Як вітрисько посилює крок.
Лазурова акації тінь,
Горностаєм леститься в снігу.
Морозонька розхристаний кінь,
Кригооко коси́ть на бігу.
Калиновий ятриться рубін,
В незбагненно-чарівній журі.
На його припорошений дзвін,
З покаянням летять снігурі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466476
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 16.12.2013
Я очима вдивлявсь в незбагненність розмитої суті,
Що надією дух заставляла плестись до кінця,
Монотонячи крок у мудрезно-мозольнім окутті,
Між скляних черепків нездійсненних фантазій юнця.
Серпантинами гір плазував до байдужості піків,
Щоби плоть з костомах скальпувала лавина образ.
Споглядацькі брати додали під світлинами кліків,
Не маскуючи лик у злорадних наривах відраз.
Вертикалями скель роздирав пазурі до кровини,
В потойбічності рун, спадкоємцям укривши завіт.
Попелищем життя у печерах все дряпав картини,
З простолюддя свого, врятувати стараючись Світ.
Золотим промінцем між вершин засурмило прозріння,
Поволока оман камінюччям зірвалась униз…
На курнім валуні розіп’ято чекаю спасіння,
У байдужій тіні скам’яніло-титанових риз.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462419
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.11.2013
Ну ось і все. Утихнув листопад,
Останнім танго зблиснувши у сині.
Не грає дощ на вогкім клавесині,
В саду згасивши золото лампад.
Примовкнув степ в озимку чалих дум,
Між борозен сховавши тіло кволе.
Бреде мандрівцем перекотиполе,
Насінням в грудді полишивши сум.
Топазом чистим дишуть небеса,
Рудого сонця пестячи монетку.
На трав заледенілу бранзолетку,
Алмазом раннім горнеться роса.
Клубоче пар передчуттям зими
В останніх схлипах діви золотої,
Що Листопаду бронзові сувої,
Вплітає в Грудня срібні килими.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462316
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 25.11.2013
Зажура осіння, імлою лягла на садок,
Сховавши між крапель смородини голі хмизини.
Біліють капусти плесковато-пізні корзини
Зеленим дозором, вздовж оранки чорних грудок.
Стіжка́ верховина, розтала в обіймах сльоти,
Що з крон яблуневих сльозиться в траву монотонно.
Стара кукурудза стеблом ґратулює синхронно,
Горіха привиддю в незримім вінцю самоти.
Намокла стежина пливе берегами трави,
В холодні обійми, до згуби меткого серпанка.
Їй лихо наврочить калина, неначе циганка
Розкинувши картами зношені руни листви.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=459527
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 09.11.2013
Пір'ям павиним лист облітає з маслини –
Навіть зірки повергаються вниз з п’єдесталів.
Перли червоні вдягли зубожілі калини –
Не відбивається Вічність в огранці кришталів.
Натяк яси, у ранковій загуб дощовиці –
Сміх арлекіна буває сльозиться із рани.
О́лень спиває туман із покою водиці –
Волю хмільну не пригублять із кубка тирани.
Зморений ворон, арію квилить півснову –
Час на ходу не міняє протерті сандалі.
Темені кінь загубив місяченька підкову –
Мудрість не завжди карбує гранітні скрижалі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458690
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 05.11.2013
Де іскорка сходу запалює денне світило
Поміж верболозу найпершим тремким промінцем,
В сльозинках росистих, сіяє павуче вітрило,
Над очеретяним розхристанопалим вінцем.
Від дотику губ вольових залицяльника вітру,
Розбуркане плесо, схвильовано морщить чоло.
На тацю лілеї, немов брижувату палітру,
Серпанкові фарби полляло вчорашнє тепло.
Задрімані плавні, незрима ятрить іволженька,
Лунким переливом божественних флейтових гам.
Вербиця мала уклонилася – видно чемненька,
Тендітністю кіс, Борисфена крутим берегам.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458186
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 02.11.2013
(або роздуми на підвіконні шостого поверху)
Життя скінчило свій безглуздий біг -
Один лиш крок лишився до безодні!
Кровиною обійме душу сніг,
Сконає все тут, зараз і сьогодні!
Бувай жорстокий, дурнуватий Світ!
Під’їздні бабці, що робили вроки!
…от блін, забув квартальний здати звіт!
А чи синок повчив свої уроки..?
Про що я?! …Так, уник мене Талан!
Не мав уваги від чарівних юнок!
… у ванні знову протікає кран…
За світло в червні не сплатив рахунок.
А ви, Надія, Віра?! Ти, Любов!
Ігнорували чом мої стенання?!
… То що за ґвалт між нових забудов?
… не поладнав у прасці замикання.
А ти Планидо, чом завжди в журбі,
Від мене верниш несміяну пичку?
…Ой, зачекай! Оце так на тобі:
Кумець не повернув мені позичку!!!
Ти ба, ще б трохи й відвертівся гад..!
- Коханий, ти якої там холери,
Вчинив на підвіконні променад?!
Закрий вікно, бо відпадуть шпалери!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=457199
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 28.10.2013
Ви, тріпотлива сутіні вуаль,
Що серце повиває обіцянням…
Байдужо вихолоджує світанням,
З найпершим промінцем спурхнувши в даль.
Ви, оксамит метеликових крил,
Сріблиться що від ніжного повіву…
Перетворившись на трутину гніву,
Катує душу пломенем світил.
Ви, примхувата опівденна тінь,
Що утікає як біжу за нею…
Коли йду геть – за спиною своєю,
Її я кроків чую шепотінь.
Ви, солод полиновий стиглих грон,
Вогненні що пробуджує бажання…
Та попри все, в мелодії кохання -
Ми ноти дві, що дишуть в унісон.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=457158
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2013
На світанку, засівом роси,
Одягнувши на плечі туман,
Побреду вздовж німої коси
На чужбину, шукати талан.
Заглядатиму в хащі нужди,
Де крізь бідність зоріється сміх.
У палаци, де сито завжди,
Та зажури не топиться сніг.
У провалля омани і зрад,
З інтересом жбурну камінці.
На хресті, за брехні маскарад,
Цвях, наскрізь потримаю в руці.
Усотаю урок канчуків,
Обезшкіреним нервом спини.
Лестуна білока́лений спів,
Затаврує мене без вини…
І босоніж промірявши світ,
Окрім злиднів знайшовши любов,
Я засну біля Райських воріт,
У гіллястій тіні хоругов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456408
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.10.2013
Журбує скрипка в п'янім кабаці,
Під стелею димком плояться ноти.
Старий смичок у змореній руці,
Затерті деки, вже без позолоти.
З глибіні еф, образи дише стон
На публіку, за ситу неувагу,
Що жадібно присьорбує бурбон,
Тамуючи душі химерну спрагу.
Порідний гриф, поміж масних столів,
Гойдає елегантними кілками.
Зугарні пальці з струнних ковилів,
Мордують звук точеними голками.
Дзвенить об стійку посміхом мідяк,
Як плата за не вислухану драму…
Німіє скрипка між нічних гуляк,
Останньої струни порвавши гаму.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456269
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.10.2013
У хаті тихо. Тільки блиск свічі
Та ледь вловимий порух на іконі.
Ще фікуси в кутку лапато-сонні,
Під завиванням згаслої печі.
Сиджу в зажурі крісла, вже давно.
З-під ніг пістрявить виткана доріжка,
До вбраної незайманості ліжка…
В бокалі смоллю світиться вино.
На спогадів солодкий аромат,
З кутків виходять образи дитячі.
Фіранки салютують їм, тремтячі,
На вікнах обездушених кімнат.
Розпізнаю затертість півтоні́в,
За чорно-білим натяком альбому…
Так довго йшов до батьківського дому,
Що той, не дочекавшись спорожнів.
Сріблить безвихідь зморшкуватість скронь,
Минуле спопелила архаїчність.
Летять батьки, журавликом у вічність,
Як докір нам лишаючи безсонь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455845
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.10.2013
Горять багаття зморених дібров,
Зміїться дим туманом у долині.
А небеса, так безсоромно сині,
Під сонцем, що яриться на Покров!
Я мед хмільний дозрілої лози,
В бокал знекровлю краплями крізь пальці.
Юркі́ вітри, безприв’язні скитальці,
Всотають аромат його сльози!
Хай пригостять питвом старий курган:
Щоб аж текло по вусам ковиловим!
І щоби пісня… голосом шовковим -
Та й під гітару айстрових циган!
Щоб смуток перелітних молитов,
Розвіяли крилечка журавлині..!
Все ж, небеса, так безнадійно сині,
У сонці, що ярує на Покров.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455722
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 21.10.2013
Під невиразним сяйвом ліхтарів,
Тебе чекаю в жовтня дощовиці.
Немов закляття древніх мольфарі́в,
Слова кохання бубоню водиці.
Печаль тече дощем за комірець,
Берізки листям струшують надію.
Бешкетник - пустотливий вітерець,
Її ховає в золота завію.
Трамвай жаліє гуркотом коліс:
- Іди, іди … не при́йде. Чоловіче..!
- Не при́йде, ні … дарма її возніс..! –
Вороняче з вітей горланить віче…
Та попри все, на лавці у парку,
На Вас чекаю, в сльотяній крамолі.
Де ліхтарі на зігнутім карку,
Мене вкривають ніби парасолі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455644
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2013
Шепочуть краплі мжички у діжі,
Зриваючись з покрівлі монотонно.
Гладінь тріпоче апатично-сонно,
Півтоном шоколадної іржі.
В наплакану вдивляється імлу,
Хатина із підмоченим подолом.
Гойдаючи шафранним ореолом,
Перстами віт горіх шкребе по склу.
Глевкою плоттю рівчакових вен,
Струмить печалі нищівна трутина.
Дороги бруд втаїла скатертина
Акації повержених знамен.
А попід яром, де бур’ян зачах,
Загривком розкуйовдивши берізку,
Жовтневий кінь гуляє у підліску,
З осінньою зажурою в очах.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455404
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 19.10.2013
Осінь, маленьке бешкетне дівча,
Вітром гасає в безгоміні саду.
Перли медові брост́ей винограду,
Збившись, намистом звисають з плеча.
Гойдалку вправно зладнавши в гіллі
Із павутинної вдячності літу,
Радісно зблискує в сяйві розсвіту.
Хмар розриваючи сірі кулі.
Сміх оксамитовий в неба ясу,
Спурхує дзвінко з дахів голубами.
Сиплеться в ліс і рясніє грибами,
Що на кашкетах леліють росу.
В сонячну фарбу, долоньки малі
Шко́да умочить. В ту ж мить п’ятірнею,
Клена листочок впаде на алею…
Мила пустунка, розтане в імлі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454846
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 16.10.2013
Яремні вени спухнули в ярмі,
Судома м’яз скрутила правосуддям…
Що винен ще я ненаситним людям,
В альтруїстичній гниючи тюрмі?!
Лише наказ, і Совість – конвоїр,
Мене цурпелить принципом до трону,
Де ви, одягши лінощів корону,
Безглуздям актів псуєте папір.
Благальним перебором по душі,
Проходите відточено-старанно.
Слізьми відтявши розум філігранно,
В обов’язку ховаєте коші.
І я, неначе жертвенний баран,
На вівтарі лишаю краплі поту.
На збитій спині волочу роботу,
Що кров'янить насмішками із ран.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453962
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.10.2013
В той день… окаменіє небосхил
І порохном впадуть гранітні кручі,
Заледеніють промінці пекучі,
Жарінню коронованих світил.
Колоси дюн пригладяться у дно.
Нутро оскелять всохлі океани.
Всі паралелі і меридіани
Земля розірве́, мов старе рядно.
Обтрусять полюси прадавній лід,
Неначе з вій непрошену краплину…
Це станеться, круг мене в ту хвилину,
Як сало не потрапить в стравохід.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453792
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 10.10.2013
Сіріють небеса мінором,
Під мжички музику рясну.
Їм вторять перепели хором
З імли гіркого полину.
Плоїться сумом на Покрову
Над коминами перший дим.
Лягає флером на діброву,
Де вітер шелестить гнідим.
У, вщент напоєні ковбані,
Струмує відсвіт журавлів.
Гранітна баба на кургані,
Німує в розмахах полів.
Лише маслини стиглі грона,
Смаком надіють теплоти:
- «Ще вийде сонячна корона,
Тенета розірве сльоти!»
…та осінь, схлипує журбою
У став із жовтого листа,
Де плесо приросло кугою
До ніг старезного моста.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451904
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 30.09.2013
Багрянокрилий янгол плаче росами,
Ширяючи у прохолодній рані
Садами, між старими абрикосами,
Що в свитку воскову стоять убрані.
Дірявить сонцем хмари із надією,
Про теплий день. На трав’яну палітру
Гілля, листви здригається завією,
Від подиху негаданого вітру.
Всміхається лоза очима спілими,
В окладі вій з льодинок паморозі.
Шапчинами вітають поруділими
Грибниці, перехожих при дорозі...
Замре печальний янгол сяйвом в просині,
Промінчиком зашарудить по лісі.
Мов окрик літа зблисне серед осені,
І розчиниться в дощовій завісі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450560
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 23.09.2013
Млин спочилий, голодраними руками
Не ганяє хмар ватаги над пригірком.
По стіні, що облупилась валунами,
День в’юниться захмелілим підвечірком.
Час застигнув павутиною на стелі,
Порохняво осріблив чоло підлоги.
Мов серця: з груднини вирвані, дебелі,
Кам’яніють жорновища вздовж дороги.
Розтрощилися шибки в десятиліття.
Поміж вікнами гуляє протяг ночі.
На одвірки, мов покинуті суцвіття,
Приліпилися гніздечка ластівочі...
Мертвий велет з предковічною душею,
Виглядаючи зруйновано і кволо,
Самовіддано тримає над землею
Неминущо-лазурове видноколо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449759
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 18.09.2013
Печальна леді дощового джазу
Над прірвою співає підвіконня.
Кружать у висі ноти гайвороння,
На хвилях перемоклого екстазу.
По мікрофонній стійці водостоку,
Мелодія плоїться на дорогу,
В калюж бокалі, до подоби грогу
Розвівши рому сумовинь жорстоку.
На клавішах самотніх переходів,
Під флегматичну жовчність світлофорів,
Виводить соло зляканих моторів
Промоклий пес без славних родоводів.
Скрипить гілля сопрано-саксофоном,
Покрівля альтом схлипує на вітрі.
Слова об’яв, в настінному пюпітрі
Вигукують безладним камертоном.
Шиплять хай-хетом гальма на пероні,
Дроти бриньчать гітарною струною…
Джазу́є леді Осінь самотою,
Кленовий лист затиснувши в долоні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449338
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 16.09.2013
Зашарілася Осінь оранжоволисто,
Утаївши позір за вуаллю туману.
Хмаровищ завитки виглядають перисто
З-під ламкого бриля, що зітканий з бур’яну.
Мед шипшинових губ посміхається мило,
А на щічках бринить повечір’я рум’янець.
Майорить між вітрів журавлем сумнокрило
Шаль озимків, плечей укриваючи глянець…
За чаруючий стан обіймаю панянку,
Безсоромно на вушко шепчу про кохання,
По алеям блукаю із нею до ранку…
А вона червоніє і грає в мовчання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448938
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 14.09.2013
Переспілі зорі, яблуками в трави
Тихо опадають із нічних небес.
У строкатім платті кольору заграви,
Осінь хороводить між тремтіння плес.
Юнка безпечальна, з присмаком тепліні,
Із наївно-милим поглядом в очах,
То комах югою зблискує у сині,
То серпанком вогко тоне у дощах.
Злотокудрий красень – відгоріле літо,
Що у путь південну потягнувсь крилом,
Хризантем цвітінням зиркне розмаїто -
Спалахне кохання бабиним теплом.
Серденько – метелик затріпоче ніжно,
Обійме́ дівчину вітерцем шугай.
Та чванлива краля, вислизне маніжно,
Плетивом павучим зрониться на гай.
Від образи літо, гаркне громобоєм,
У бруднім калюжжі умертвить печаль.
Вознесеться в обрій перелітним строєм,
Щоб життя замкнулась вічна пектораль.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448719
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 12.09.2013
Я дивлюсь в сліпородість нічної полуди,
Де розхристаний вітер гуля по діброві,
Травоцвітом хмільним полонить мої груди,
Упованням зірниць явориться по крові.
Спраглі очі мої хочуть світла краплину.
Та розп’яли його на покосі стернища.
Межи протягів хмар, місяць збудить долину,
Вовчих зорів на мить запаливши вогнища.
Зачаїться ріка в берегах, мов куріпки.
Очере́тяним серцем заб’ється лякливо.
Від тремтіння її, на лататті очіпки,
У заплаві німій затанцюють мрійливо.
І шукатиму я у пітьмі, до хрипіння,
Браму нового дня, між розпливчастих замків...
В перших схлипах зорі, непроглядне каміння
Спорохніє на блиск росянистих уламків.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446913
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 03.09.2013
Мов той вогонь, що згаснув у степу,
До краплі спивши плоть трави сухої,
В обіймах щезла ніченьки глухої,
Лишивши сліз сфальшовану ропу.
Втонувши у залюблених думках,
Не знаючи, що ти моя погуба -
Наївним кленом ті́нив лісоруба,
Який прийшов з сокирою в руках.
Піском розтлінним, щиросердя хвиль
Спалила і розвіяла по вітру…
Полоще дощ пусту душі палітру
Під скрипки плач, яку глуми́ть безсиль.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446156
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2013
Плете розсвітня злива нотки осені
Із чорнобілля ластівкових зграй,
Що на дротах гойдаються у просині,
Зміряючи очима виднокрай.
Чи той, не журавлиться ще прощаннями…
Байдужиться лелека поміж лук.
Гукає маму тоскними пищаннями
Фаза́нів неоперений малюк.
Ще теплі хвильки у віночку піняви,
Прасують пляжу стоптаний пісок.
Та парасолі не кидають тіняви
На лежаки протерті до трісок.
Стають захо́ди сторожко-вишневими…
В окладі срібнохмарових вихрів,
Віджи́ле літо клаптями липневими,
Волочить злива в забуття ярів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445758
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 27.08.2013
Спивають літо з річечки стрижі
Гладь течії вдихаючи дзьобами.
Ледь уловимі, лякані брижі,
Злітають між латаття голубами.
Стрекоче в лоні статурних тростин,
Очеретянка дощиків провістя,
Серпанку обтрясаючи бурштин
На ряски візерунчате розхристя.
Милується у задзеркаллі плес
Бульката чапля власною красою,
Де у відлунні голубих небес
Течуть мальки неспішною ходою.
Куйовдить сонце локони хвиле́ць,
М'якими золоченими перстами.
Душевне літо, у вінку криле́ць,
Стрижів агатом тріпотить над нами.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=443076
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 13.08.2013
Вчорашню спеку ливень змив у став,
Де білий острівець пливе гусиний
Між рогози, що ніби хвіст павиний,
Вальсує в ритмі вітряних октав.
Із довгих вій старенького коня,
Хлюща́ краплить на плахту конюшини.
Пониклий кущ колючої шипшини,
Гіллям дрижить мов змокле цуценя.
У вимитім склепінні берегів,
Поквапливий кулик дзьобить поживу.
Верба столітня, тонколисту гриву
Полоще поміж ряскових снігів.
Струмки з городів плинуть попід тин,
Несуть садів обпале подаяння
У чалий став… А злива йде в світання,
Прославши росний по траві сатин.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442125
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 08.08.2013
Моя промокло-спрагла плоть
Пісок спиває з криги дюн,
Де під ногами сонцезлоть
Кури́ть багном неначе в’юн.
Мій розум тупістю списа,
Голубить прозаїчність мрій,
В чотирикутті колеса
Фортун незайманих повій.
Душа, прославлена в ганьбі
Безгу́чним дзвоном лине вниз,
Де у посмученій гульбі
Роди́ться помислів каприз.
Лиш серце – скеля почуттів
У піні хвилювання крові…
Як довго ж я відкрить хотів,
Порожню пляшку з-під любові.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436712
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2013
Спекотний червневий день закінчив свій яскравий марафон, померхнувши за хребтом сірих панельних багатоповерхівок. Лише краплини зроненого бігуном поту, що рясно ятрилися сузір’ями на бездонно-смоляній доріжці байдужого небосхилу, нагадували про його існування. Накинувши просякнуту скрадливим ароматом жасмину мантію нічного безголосся, я поспішав на побачення.
Упиваючись тріпотливим передчуттям зустрічі з коханою, моя душа неслася стрімголов парковою алеєю, вздовж рідкосяючих між кленовою листоріззю ліхтарів. Палючі думки жадань малювали божественні картини, на яких Вона виринала на зустріч із півтемряви прочинених дверей квартири. Загорнута у шовк коротенького халатика, що ніби рожевий серпанок звивається мигдальними згинами довершеного тіла, котре вабить ароматом кохання зводячи з розуму.
Моя хода, ризикуючи зірватись на галоп прискорилася, вторячи ударам закоханого серця, що вулканом пульсувало у грудях. Від різких помахів вітряних рук, тривіальний, находу придбаний у переході букетик ніжнооких фіалок, южив пелюстям по чернечій бездогані асфальту.
І раптом…
- Десеееерт! – легесенько, мов від ласкавого повіву нічного вітерцю, зітхнуло десь поруч.
- Таааак! Та ще який солодеееенький!!! – шепотним відлунням озвалося у мене за спиною.
- О, а яка енергеееетика?!!! – вихнуло в одвіт.
Підошви моїх кросівок сполохано зойкнули об гудрон і я застиг як вкопаний із залишками букету, який безжально облисів піддавшись силі інерції. Секундне оціпеніння розірвав обпікаючий адреналіновий струмінь, що владно змусив мене обернутись. Збуджений мозок не зразу зміг адекватно усвідомити побачене, проводячи безперспективні аналогії.
Позаду мене у повітрі, на пастельному фоні масної кіптяви ночі, в ареолі фіолетового неону, подібно глибоководним медузам повільно пульсували рожево-прозорі згустки. Перше що спало на думку – поліетиленові пакети! Потім – шовкові хустинки?! Але ж сяйво?!!!
- Він бачить насссс!!! – з острахом прошелестів кулеподібний, найближчий до мене.
- Ви щоооо, не зачинили портаааал???! – гнівно засичав довгополий.
- Привііііт! – притьмом розбавивши фіолетову люмінесценцію у тремких салатових клубочках завальсував третій, найменший з них.
- Добррррий вечччір. – пересохло-скам’янілими губами прохарчав я і безглуздо помахав остатками фіалок.
- Ми, Офііііри! – зігнувши желейноподібне тільце у форму посмішки, весело колихнувся фісташковий кучерявчик.
- Не ваааарто йому це знатииии. – роздратовано посинів інший.
- До того ж і дессссерт зіпссссовано – густо зарум'янившись проскиглив кулькотілий . – Зітріть йому паааам'ять і гайда назаааад, бо ще Создатель дізнаєтьсссся!
Ідея наруги над рідним мозком вивела мене з оціпеніння.
- Я тебе зараз сам «зітру» шмаркля кисільна! – істерично змахнув я рештками букета у бік опецькуватого нахаби. – Що ви таке?! Господи, чи я збожеволів?!!! Чи канал ВВСі передивився?!?!?!
Раптова здогадка повернула мені надію на наявність (у мене), нехай і не зовсім здорового, але все ж таки глузду. Здійнявши похапцем обезбукечену долоню у ґратуляційному жесті, я проторжествував:
- Привіт вам далекі брати по розуму! Земляни радо вітають Вас! – і, простягши у бік усміхнутого згустку липку від жаху руку, боязко додав: - Контакт???! Для чого МИ тут???!
Товстотілий желейчик, густо побагровівши конвульсивно роздувся до розмірів метеозонда і зайшовся дрібним реготом:
- Гаааа, гаааа, гаааа! Ви ччччули – «далеккккі братииии»?! «Контаааакт»?! Та за кого ти насссс маєшшшш?! – розчавив він святкову мить.
- Досить кепкувати з Людини! – сердито гримнув довгов’язий у бік опецька, від чого той зненацька стиснувся до розміру прозористо-жовтого тенісного м’ячика. А потім, наблизившись впритул, «командир» дихнув мені в обличчя озоновою свіжістю:
- Ти прагнеш Людино відповідей на свої запитання?
- Так. – невпевнено в унісон співрозмовникові гаркнув я, і стушувавшись додав: - Якщо це не боляче.
- Гиии, гиии – «болячччче»! – спалахом набув початкової форми товстун.
- Хххха, хххха! – підтримав його «кучерик».
- Доссссить! – угамував їх старший.
- Як вже сказав мій брат, ми – Офііііри. Сутності із паралельного Земного виміру. Ми, звільнившись від екзоскелета непрактичної плоті, знаходимося на найвищому еволюційному щаблі. Вище нас лише Він – Творець всього сущого. Той, чий геніальний розум, врівноважуючи терези Життя, владно керує Вселенським хаосом, надаючи йому впорядкованого сенсу.
Ви Люди, замість того, щоб щиро довірившись Його ідеальному Замислу просто жити, катуєте себе питаннями «Нащо ми тут?». Я відповім за Нього. Незважаючи на ваш самонадумано розвинений інтелект і чванливу гордість за «останню ланку в харчовому ланцюзі», самі не відаючи того, ви являєтесь харчем для нас. Так, так – не дивуйся. Ви – наш харч! Вірніше не Ви самі, не ваша пожадливо-розбещена плоть, а Ваші думки,емоції! Їх розгнуздано-нестримна безконтрольність є для нашого виду невичерпним джерелом життєдайної енергії. Бо прорік же Господь: -«Думка матеріальна»! І це є - непохитна Істина!
- Раз так, ну то й жуйте власні емоції. – ображений за розвінчаний власний рід огризнувся я.
- Ти що?! – знову стиснувся у кульку товстун.
- Це – канібалізм. – м’яко пояснив веселун. – За таке Творець карає поверненням до Вашого плотського Пекла. Ой! Хххі, вибачте.
- Досить патякати! – синню напружився довготілий. – Достатньо з нього інформації.
- Всеодно зітремо пам'ять. – пирхнув гладун, знову роздавшись у розмірах.
- Тільки спробуй! – кинув я в його бік і, перевівши погляд на прогонистого з приреченою цікавістю, повною гіркоти самосарказму, посміхнувся: - Ваш харч кажеш? Якщо так, то «провізія» бажає знати меню вашої забігайлівки!
- Не варто ображатись. – спробував заспокоїти мене старший. – адже у кожного з нас свої ролі у Його Вселенській виставі. А «меню», по аналогії з Вашим споживанням їжі - будь ласка!
На ранок: - ароматна кава материнської ніжності;
- кілька бутербродів з наївно-милих дівочих мрій;
- на додаток склянка прозорої дитячої безпосередності.
Обід: - строкаті салати заздрісних інтриг в асортименті, підсолені гіркотою власних поразок, щедро намащені майонезом брехливих лестощів;
Основні блюда:
- борщ родинної ненависті, гостро присмачений відбірною лайкою та хатнім катуванням, з масними шкварками «ладу в сім’ї на людях»;
- суп буркотун із канючення вічної невдоволеності, з галушками дурості;
- юшка безпорадності з липким пшоном наклепів.
Другі блюда:
- жарке суперечок із прокльонами;
- яєчня спокуси під соусом розпусти;
- пюре глевкого відчаю з відбивною моральної розправи.
Напої:
- кисіль порожніх обіцянок;
- компот із самозакоханості;
- зелений чай алкогольного опусто́шення.
Десерт:
- віра;
- надія;
- любов.
- Ну то як вдовольнив я апетит вашого допитливого розуму? – підсумував ефірний шеф-кухар.
- Так, так. – перебуваючи в напівастралі автоматично відповів я. І зразу ж схаменівся: - А на вечерю?! На вечерю що??!
- А для вечері достатньо кілька ковтків поживного соку довіри та людяності.
- Так, так людяності. – намагався я привести мурашник думок до ладу. – А між сніданком і обідом що?
Різкий порив насиченого прохолоддю озону нічного вітерця і… Упиваючись тріпотливим передчуттям зустрічі з коханою, я стрімголов нісся нічною парковою алеєю. Мовчазні, замурзано-поодинокі свідки – ліхтарі, сховавшись між розлогої листорізі кленів, лячно споглядали як смоляну безгомінь ночі тихо бентежили два звуки: прискорене биття мого закоханого серця та ледь вловимий шурхіт рожево-прозорих крил, у фіолетовім ареолі, за моєю спиною.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434971
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.07.2013
Розвісить ніч зірок тремкі гірлянди,
Віджилий день засне у борозні.
Розпустяться агатові троянди -
Потемку наречені мовчазні.
Пелюстя їх, коштовним срібним пилом,
Окропить місяченько садівник,
Що поміж хмар блукає небосхилом,
Як вічно невгомонний кочівник.
Пастельний вітер, лагідним повівом
Стиха поніжить невловимість тіл.
Озвуться квіти ледь відчутним співом.
Серпанком той розі́ллється довкіл.
Пітьми, на ранок закінчаться чари,
Розтануть диво-квіти у ясі.
Лиш, з місяченька срібної байдари,
Впаде пелюстка в зоряній росі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=433600
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 25.06.2013
Вишневим соком, солодко крізь пальці,
Дозрілий червень лагідно кровиться.
Сердечками на грядках полуниться,
Блищить росою в маковім бокальці.
Бундючиться пихато хмаровинням,
В дзеркаллі плес милується собою.
За мить товче в литаври градобою,
Вкриває шлях студеним ластовинням.
Легеньким вітром, поміж очерета,
Шепоче звивом, мов юрка́ куниця.
Під вербами, в траві котом леститься,
Збиткує павукам липкі тенета.
Вночі зітхає зоряним тремтінням,
П’янить озону безгріховним трунком.
Шматує пруг грімниці візерунком…
І будить ранок сонця воскресінням.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431540
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 14.06.2013
(Друзі, обов*язково відповім на всі ваші коменти, але пізніше - аграрний цейтнот. :))) )
Мандрує днина полем, до кінця
П'янливого травневого буяння,
Щоб ніченьки прийняти покаяння,
У повечірній кіпті каганця.
Тінисто проступають на шляху,
Витягуючись струнками слідочки.
Складають крильця, ніби янгілочки
Метелики, в кульбабовім пуху.
Куріпки учиняють променад,
Виводячи курчат на стежку лячно.
Скрипалить коник сватанку гарячно,
Смичками ніг, на крильцях взявши лад.
Позір дрімотний кинувши на світ,
Стуляють вії пелюсток, ромашки.
А сонечко ятрить акацій кашки,
Загаявшись в хитросплетінні віт.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429282
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 04.06.2013
У вітряній розхристаності хмар,
Осрі́блився над’їдений хлібець.
Журба його відбитками примар,
Тиняється в діброві, мов сліпець.
Розгнівано відштовхує кущі,
Катує купола гінких дерев.
Судомлячи сухих гілок хрящі,
Зчиняє безнадії наглий рев.
Не втамувавши свій злостивий сказ,
Поривами кида́ється в поля…
І жита перезрілого топаз,
Приймає в лоно трепетно земля.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429026
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 03.06.2013
Маячить червень у прозірній сині…
Розправив парасольки деревій,
Бджолиний бородато висне рій
На безсоромно пахнучім жасмині.
Вже черешнить садочок одяг свій,
Розхитуючи сповитки пташині.
Вітають квіти сонечко в долині,
Зітханнями метеликових вій.
Ріка купелить в хвильовім сатині
Свіжозелений рясковий сувій.
Бутон між неї, на листку надій,
Гойда латаття, мов на скатертині.
Тополі малахітовий розвій
Киває покуйовдженій хмарині,
Що кружить у тремкім аквамарині,
Немов дитинства паперовий змій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428229
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 30.05.2013
У самітності обіймах, грію задубіле тіло.
По канві гріховно чорній, долю вишиваю біло.
У відлюдді добровільнім, віднаходжу товариство.
Над могильною плитою, марш горланю урочисто.
Із брехливої криниці, щирості плекаю воду.
Ночі смоляні агати, плавлю на срібло заходу.
В плазуванні безпросвітнім, творчі дресирую крила.
Міць душевну прививаю від безвольного мірила.
Помірковані присуди, правлю з дикого похмілля…
Нібито життя майструю, ...а виходить божевілля.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423488
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 08.05.2013
(на злобу дня)
Зміїться пил по смаженим шляхам,
Курить безпліддям солонцевих латок.
Турчинить степом згубний вітер-хам,
Вологи видуваючи податок.
Кульбабо хмари мчать за виднокрай,
Підкорюючись хіті суховію.
Леститься ковиловий водограй
Помежи парасольок деревію.
Вишнева миловидність пелюсток
Хорониться в кістяччі сухостою,
Старезний, що підтримує місток,
Над русла колисанкою пустою.
У вогнедишній безпощаді хвиль
Судомлять лячно волошкові вії.
Толочить вітер палом сухожиль,
Блідих ланів врожаєві надії.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423472
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 07.05.2013
Хан Сонце, в степ заслав орду посухи.
Помчали курявою відчайдухи,
На розімлілі зеленню застави…
Безславно стліли на полову трави.
Маслина, серед вмерлого обійстя
Скрутила в злості осріблене листя.
Сичем вдовила за погиблим кленом,
Що чахнув поруч скореним знаменом.
Порепано молила про пощаду
Землиця під кущами винограду.
Той, злякано, у в’ялості хітона,
Ховав малечі недозрілі грона.
Чернечі зграї гав неслись, мов стріли
На раті кавунів,що зарябіли.
Розпорювали плоть дзьобами браво -
Ятрились рани згублених криваво.
І соняхи гойдалися ченцями
Над крейдяно-німими солонцями…
Лише полин не підкоривсь навалі -
Пішов на хана, в жовтому оскалі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422051
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 30.04.2013
(лікарська рослина)
У надвечірній бе́зголосі дня,
Безгомінь ночі дихає зорею.
Туманний блиск спесивого алтею
Безпристрасно лести́ться до стрижня́.
Холодна спека білих пелюсток,
Морозить жаром зверхності простої.
Животворить добросердеччям зброї,
З мілкої бездни квіткових пасток.
Приземлено підносячись у вись
Бездумно розмірковує про вічне.
Його простацтво па́перно-величне,
Окрилено чалапає кудись.
Та попри все, під ливнями роси,
Із чесним фальшем чорного сумління,
У корені цвіте перстом спасіння,
Цілюща істина чванливої краси.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421145
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.04.2013
Розмахом крил з’єднавши захід й схід,
Ширяє в небі степовий орел,
Між хмаровиння ворсяних кубе́л,
Прославши в травах стрімчаковий слід.
Гординею скоряючи вітри,
Не дивиться у вись з перестороги,
Бо вище нього променять лиш Боги,
Сузір’ями розкинувши шатри.
На висхідних, майнувши у зеніт,
Куди не в змозі долетіти суще,
Він зчитує віддалене грядуще
Із сонячних розпечених ланіт.
В залізних пазурах м’язистих ніг,
Судомить Часу злякана пожива.
Нещадного ловця хвала тужлива,
Гарцює степом, ніби печеніг.
Незмінним вартовим, німу блакить,
Надолено кроїть йому сумлінно.
І на зорі, усе, що дише тлінно,
Росою життєдайною сріблить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420252
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.04.2013
Весна спіймалась у тепла сільце…
Хрущі, в саду ґаздують діловито,
По кубкам квітників, для бджіл, розлито
Медово-приворожливе винце.
Акація у кашковій фаті,
Схилила віти кленові на плечі.
Підтримує між хмар круги лелечі,
Повітря в полиновій гіркоті.
Мурахи сновигають поміж віт
Тополі, що розприндилась пухово.
А горлиця воркує гонорово,
З гніздечка визираючи на світ.
То що ж Весна? Дрімає у тіні́.
Блаженно мружить очі ситим лисом.
Та вже червоним віє тайнописом,
Із степу мак про літечко мені.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419454
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 19.04.2013
(20 квітня – День українського футуризму!)
Вітер потужний, сталеві вітрила
Гне на величній щоглі.
В путь мої браття! Бо довше несила
Ніжитись нам на мілі.
Бронзові хвилі в осрі́бленій піні,
Стогнуть в гранітні борти.
Мармурних чайок потоплені тіні
Вкажуть нам курс до мети.
М’язів стожильних могутні канати
Спухнуть чавунним ядром.
Татуювання порочні стигмати,
Чорта сполохають злом.
Хай, рибохвості скрекочуть наяди
У водоверті штормів.
Матом задраємо трюмові ляди,
В залпі щетинних ротів.
В келих смолу наливай розігріту!
Компас тримай в сонцепад!
Наша мета – доплисти до крайсвіту,
Щоб повернутись назад!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419406
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.04.2013
На ешафоті спалених блокнотів,
Сьогодні стратив мрії про кохання,
Без суду, благодаті покаяння,
В угоду фешенебельних еротів.
Не смів кричати про любов на площах,
Відкрився тільки клітчатим сторінкам.
А горлопани ніжились у прощах,
Що жалували Ви їх грішним вчинкам.
Я сотні раз читав рядки присвяти
У наглухо зачиненій кімнаті.
А Вас розтлили гімнами палати,
Спітніло-задоволеної знаті…
Над згарищем чадить безглуздо втрата,
Здимає вітер попелом зітхання.
Пробачте за невпевнені вагання,
Любові замордованої ката.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419381
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2013
Ти, мов ніч незбагненно-печальна,
Що зоріє в імлі таїною.
Ти, погуба невинно-фатальна,
Що палає пустеллю німою.
Ти, жаринки тремких першоцвітів
На осонні брудного проталля.
Ти, відбиток небесних софітів
У калюжнім бездонні провалля.
Ти, струмка вогняні переливи,
Між холодного тіла граніту.
Ти, грімниця травневої зливи,
Що кромсає байдужість зеніту.
Ти, світання розхристаномиле,
То криваве, то ніжно-бузкове.
Ти кохання палаючокриле…
Жаль, що тіло моє воскове.
17. 04. 13
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419225
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.04.2013
Під стінами Трої, в огні погребальнім
Згорять мої рани.
Розплющені очі в оскалі дзеркальнім,
Закриють талани.
Поромник незрячий, намочить жердину
З завидним старанням.
Спровадить людську, до Аїду свіжину,
Прикуту мовчанням.
Та помежи Стіксу, заб’ються неждано
Обвуглені вени,
Від слів, що в печері затужать органно,
Моєї Єлени.
Сліпого візницю штовхну я у воду,
Огарки напружу.
У мріях ще раз зцілувать в насолоду
Чаруючу ружу.
Та Зевс поміж нас, блискотливим гранітом
Сяйне в забороні…
Лишусь назавжди я між тим і цим світом
На тьмянім кордоні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417976
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 12.04.2013
За ким сумує спізнено Весна
У, хмаровиння, траурній вуалі?
І на чиїм зоріє п’єдесталі
Простиглих сліз мелодія рясна?
Примовкнув птах в жалобнім сюртуку
У шпаківниці, наче в домовині.
Лякають нічку стогони вдовині
Сичів, що розкричались на току.
Тужливий марш на скрипці проводів
Журбує вітер кістяком горіха.
Гойдається хрестом безлиста віха
Тополі, у обіймах холодів.
Здимаючись суглинищем липким,
Струмок печалить брудом у ковбані…
На аномально-пізнім шарабані
Весна сумує…
Тільки от за ким?!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417686
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 11.04.2013
(перепади ритму - зміна погоди)
Скакуна дощу лазурового,
Що гарцює в полях розмаю,
Ухоплю за хвоста веселкового,
Буревієм його загнуздаю.
У сідло хмаровиння палого,
Скочу вправною я синицею
Стьобону громовержця чалого
Золоченою блискавицею.
По бруківці бульба́шок калюжових,
Що зливається з небозводом,
Понесусь…
В промінцях сонцеружових,
Побратаюся із заходом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417171
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 09.04.2013
...не серце в грудях – Вічна мерзлота!
Душа розп’ята на Вершині світу!
Тече кровина жильно-золота,
По м’язах, що з байдужого граніту!
Між арматури зварених вузлів
Нервової системи, шкварить струм!
Гуде набат міцних чавунних слів,
Що породив з легень бетонних сум!
Замісто шкіри - клепана броня
У ворсі нержавіючих шипів!
Тросами п’ясть розламую щодня
Тіла зірок, мов буханець, на пів!
Мої парфуми – випар кислоти
І «Гейгера» зашкаленого фон…
Дружина йде?! Побіг я до плити!...
- Ти знов дрімав, хвилястий мій Грифон?!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417134
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 09.04.2013
Цілуються маки в ромашковім морі
Устами рожево-тремких пелюсток.
Вусато житують поля неозорі,
Лощи́ни убого полинять листок.
В лазурі небесній, розп’яттям сіреньким,
Виспівує жайвір блаженства псалом.
Шумить тополиння над садом стареньким,
Що очі вишневі зорить за селом.
Уїдливий терен в зеленім намисті
Юрмиться на схилах стрімчастих ярів.
Таять виноградники грона перлисті
В шпалеровім лоні лозо́вих вихрів.
Колишуться трави у вітрянім танці,
Джмелі волохаті гуляють в квача.
Маячить теплом, в чебрецевім рум’янці,
Волошковооке червневе дівча.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=416640
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 08.04.2013
Весни прихід намарився мені…
Вона прибу́ла в ніч тепла повівом,
На гостроносім місячнім човні,
Уквітчана зірок ряхтливим співом.
По трапу волохато-срібних хмар,
Зійшла на пристань пресвятої ниви.
Подав їй лапу заєць-паламар,
Повів у плавнів вицвілі розливи.
Тополь гінких безлистий караул,
Здійняв гілля в брунькатому вітанні.
- Вона вже тут! – туманив плесом гул.
- Вже ту-у-у-т! – шептало в вітровім зітханні.
На радощах, хилились до землі
У реверансі верби жовтокосі…
Прокинувсь. За віконцем у імлі,
Всміхається Весна на абрикосі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=416292
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 06.04.2013
Розкурює вітер пиляку нагріту,
Припудрює сріблом сандалі буфону,
Що стежкою Долі іде на край Світу,
Розкутий від ласки невдячного трону.
В очах облинялих полуда образи,
Сорочка дірявить бичами поглуму.
Рубцями синіють хазяйські екстази,
Як свідки елітного чванства й безуму.
Його не бентежать квіткові заграви -
Під каптуром смутку не бачить довкілля.
Для нього: свободи задурливі трави,
То мрійників-дурнів трутинове зілля.
На шапці, дзвіночком надія мижиче
Тримаючи в русі плоть змучено-кволу,
Що рідний сатрап перерішить й покличе,
Чоломкати сито клейноди престолу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415454
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.04.2013
(погляд звичайного колгоспника
на дивакуваті вибрики суспільства)
Мчимо невпинно в «світле» майбуття,
Вишкірюючи ботексне обличчя,
Пластично досконалячи життя,
Свого Надцелюлітного Величчя.
З анарексичним мозком на плечах,
Котрий тримає м’язик атрофії,
Із фанатизмом в лінзових очах,
Природу гнем до ГеМеОфілії.
Капризно наплювавши на Закон,
Нафто́ву дулю пхнем Світобудові.
Форсуємо лай-но-вий Рубікон,
Одягши капці дурості кирзові…
Тормозить в сміттєзвалищах Земля –
Із ротора спиняючись на статор.
Вчиняє в клізмі клонове маля
Штучнородя́чий фалоемітатор.
Одностатевошлюбова сім'я –
Нащадок сексуальних революцій,
Цноту кохання давить, мов змія,
Брудотою розбещених полюцій…
Відплазувавши смердновбогий вік
До аксіоми самовбивства краю,
В компанії спаскуджених калік,
Замок лизнемо на воротах Раю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413894
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.03.2013
Весна перстом торкнулася небес.
Ті, ринули струмком аквамарину,
Здійнявши хмар перисто-білу піну,
У шир полів, де сон зимовий скрес.
Земля омита струменем тепла,
Запарувала в млосній благодаті.
Насторожила кущики патлаті,
Мишівка з-під віджилого стебла.
Бджола вчинила перший свій обліт,
Споло́шивши танок дрібних комашок.
У чорно-білім одязі монашок,
Мигтять сороки між брунькатих віт.
А на кургані, ідолом худим,
Ховрах стовбичить в ковилових спицях.
І у його агатових зіницях,
Світило скаче зайчиком гнідим.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413819
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 29.03.2013
Володар Світу стомлено присів
На ясне ложе сніжновічних гір,
Де між студених кам’яних списів
Вкошлатив гриву хмаровиння звір.
Прислужник Вечір, Дня терпким вином
Хазяйський кубок сповнив до країв.
І Сонця догорілим порохном
Рубін нектару потай отруїв.
Узяв Всевишній келиха до рук,
Щоб втамувати спраглих губ вогонь,
Та Вітровію із розпадку гук
Трутину вирвав з праведних долонь.
На гребенях зайнявся той нектар…
Чернечею згасила його Ніч.
Сердито Бог жбурнув у Космос жар -
Замерехтів більйон янтарних свіч.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413156
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 27.03.2013
Пророчить час годинник на стіні.
Той, іскорками тане у каміні.
Для мене він сьогодні не в ціні –
Лише олива в терпкості мартіні.
Ефірними сльозинками на дно,
Думки стікають переливом джазу.
- «…то був каприз… не вийшло б все одно.»
Мов післясмак, її вдихаю фразу.
Тужливий місяць, крізь віконний глянс,
Під ноги стелить співчуття доріжку.
На ній гілля вихитує пасьянс,
Одягнене в поношену маніжку.
На контрфаготі водостічних труб
Нуртує вітер невгамовне соло.
Вразлива ніч, контрастність клавіш згуб,
Торкається зорепадінням кволо...
Загорнутий у плед саможалю́,
Самітності потягую мартіні.
Провинностей сигарою димлю
І… розчиняюсь в джазовій гордині.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412107
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2013
Ніченька гойдає зорі у долонях,
Грає колискову місяця ріжок.
Стиглими житами, вітер мчить на конях -
Шарудить легенько полиск доріжок.
- Спати час, – сюркоче перепел у просі,
Що волотки пишні хилить до землі.
Потай лис мишкує в духмянім покосі,
Птах нічний зітхає у сипкій імлі.
Обрієм химерять гори-лісосмуги,
Трунками дурманять табунці маслин.
Дрохви у бур’яні мліють від напруги.
Соловей втішає бідолах взахлин.
Дзеркало лиману вишиває ладно,
Гобелен шовковий за стібком стібок.
Ніч на нім сміється ніжно-шоколадно
І воркує срібний місяць-голубок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410241
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 18.03.2013
Ведмедем білим розляглась Зима,
Морозно наплювавши на прикмети.
Її пухкі лапища-перемети,
Дорогу потаїли крадькома.
Встромила льодовиті пазурі,
Гарчить хугою, рве свою поживу.
І жнуть серпами, ледь зелену ниву,
Поривчастого вітру косарі.
У розпачі берізка край шляху́,
Сере́жкові, в клубок згортає віті,
Ридає, що нема Весни на світі...
І сльози примерзають від жаху.
Але, на ранок Березень-юнак,
Лозиною верби спровадить звіра…
В підталинах, його шерстина сіра
Мигне сердито в хащах між ломак.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409933
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 17.03.2013
Частина VІ
Щойно мандрівники вмостилися на воза з безвинним умислом продовжити свою (вже виснажливу) подорож грядущим, як нова халепа поруйнувала їх задуми. До узбіччя шосе, котре щебеневою кучугурою нависало над возом, «причалив» розцяцькований дивними яскравими написами та прапорами мікроавтобус, з черева якого вивалила така ж розмаїта весела (на підпитку) юрба. Чумаки завмерли. Юрмисько, не спускаючись з горба стало багатожестно та багато голосно вітатися.
- Бродячі веселуни, чи що? – Не рухаючись, без будь-якої надії на виразну відповідь, запитав Андрій «колегу».
Замість Петра відповідь козакові на це «сакральне» питання дав прогонистий чоловік у червоно-білій ярмулці з предовгим козирком. Приставивши чудернацьку сріблясту трубу до щетинистого рота, він не очікувано лунко зарипів:
- Шановний електорат! У цьому квітучому дивному краї Вас щиро, сердечно і радо вітає порядний, цнотливий та й наш кандидат! Він батько народу – Іван Торбохват!
По закінченню похвали однаково обарвлена юрба, заплескавши в осквернені кандидатською подачкою «безкорисні» долоні, майстерно зобразила безсумнівне вірування у сказане та фанатичне захоплення (наперед визначеною) близькістю «претендента» Івана (а можливо і їх) до «годувального трону».
Розчулений та заспокоєний звуками рідної мови козак, кивнувши головою у бік «оратора», з інтонацією знавця, голосно сказав побратиму:
- Видать посол!
Не розчувши першого слова через гримотіння авто, що пронеслося повз, «трубач» різко змінив гримасу, рясно побагровів і , увімкнувши гучномовця, ревонув у відповідь:
- Сам па-шол! Вы шо, селюки, ахре-нели…!
Пожежу праведного гніву, спричинену невиданою неповагою до «довірених осіб» майже відбувшогося «слуги народу», вчасно загасив невеличкого зросту червонощокий товстун. Його зовнішність вказувала на те, що її носій у недалекому, «комуністичному», минулому обіймав значущі (у межах району) керівні посади і навіть подругував з обласними очильниками, але не змігши своєчасно сісти у потяг «Перебудови», зараз агоністично хапався за підніжку першого ліпшого трамвая, що, з маршрутним написом «У нікуди», проїжджав повз.
- Макарыч, не гони волну! Деньги нам не за пену платят. Угомонись и фрахтуй электорат. Партия сказала: надо – значит действуй. – Райським аспідом засичав він у вухо «гучномовцю», а потім, прикривши рота хустиною для збирання коньячно-горілчаного поту, що продажно проступав на високому чолі, прошипів комусь через плече, - Макарычу больше из «партийного эН Зэ» не наливать.
«Макарыч», що був такого ж «комсомольсько-номенклатурного» пошибу негайно підкорився і , опустивши мегафона, заканючив:
- Вибачте, шановні, зірвався. Знаєте нерви, постійні стреси. А ще ця передвиборча компанія: недосипаю, недоїдаю, недопива…, - зупинилось на очевидно брехливому півслові «одкровення» оповісника. Він, хлюпнувши розбавленого медку в голосище, підніс підсилювач до вуст і завчено звернувся до недуже доброзичливого (з огляду на образу) та слабо метикуватого (загальне враження) електорату:
- Наш кандидат – Іван Торбохват!
За нього сьогодні Ви голос віддайте,
І зміни на краще вже завтра чекайте!
У бюлетні довгім, наш номер тридцятий.
Хто хрестик поставить, той буде багатий!
Усім гарантує харчі і свободу!
Іван Торбохват – спаситель народу!
Не встиг «оратор» скінчити свій сонет, як веселкова ватага агітаторів, підігріта «хартійним еН Зе» та розморена післяобідньою парнею, нежданою хвилею ринула по гравію до мажари і моментально поглинула її своїм плакатно-листівочно-газетно-прапорним лицемірним тілом.
За хвилину «дев’ятий вал» так само зненацька прудко відступив і, пошарудівши щебенем, галасливо (по вінця) заповнив собою бус. Останнім з «пляжу» зник «покликач», по крабячому вирячивши на остовпіло-ошелешений електорат повні ненависті та презирства очі (як до нижчого класу, з якого, до речі, вийшов сам). Перевантажене людьми, «еН Зе» та агітацією, авто невдоволено загуло і помалу стало віддалятись.
- Цоб-цобе! – привів у дію волів мольфар, що не тямив себе від «мстивого щастя» та невпинного реготу.
Мажара слухняно посунула на зустріч сонцю, що стомлено вже почало моститися у степову колиску, багровіючи разом з подорожніми водіями від сміху. Видовище і, справді, було ще те!
Віз повністю перетворився на безкоштовний рухливий агітаційний бігборд Івана Торбохвата. Воли з чумаками і навіть кожен лантух були ретельно «промарковані» кумачевими логотипами, агітками та плакатами, (лише чаклун, за «дивних» обставин уникнув такої долі). На самісінькій верхівці мажари, устромлений між вантажем, майорів червоно-білий прапор Івана Торбохвата з логотипом матусі-партії, що більше нагадував герб середньовічного феодала. Дві парі набагато менших його собратів, примотані скотчем, соромливо тріпотіли на рогах чесної та працьовитої скотини.
Погоничі ж виглядали під стать обозу. Не моргаючи, у замогильній тиші, одягнені у довгокозирні рубінові бейсболки, такого ж кольору футболки, з яких (у області грудей) слащаво посміхався новоявлений кандидат у«спасителі народу», вони покірно коливалися у тисячолітньому танку візників. Зверху над ними недоречно розпростерли свій вишневий саван два зонтики-агітки, як доказ того, що кандидат навіть у дощ не спливе за водою, а до останньої краплі крові (електорату) піклуватиметься про них. Довершували картину червлені бейджі на «партійних» шлейках, що звисали на загіпнотизовані чумацькі груди, та свистки у беззубих ротах, які також мали виконувати якусь «неодмінно важливу» функцію.
Мажару раптово струснуло на проритому «мисливцями за металобрухтом» рівчаку. Живіт Петра підскочив, тицьнувши легені, і ті, з переляку, дунули у сюрчок. Пронизливий посвист привів до тями козака.
- Що то було? – звільнивши рота від неприємно-ядовитого смаку пластмаси, розгублено запитав він.
- Чергові вибори в країні! – розтовкмачив буденні політичні перипетії майбуття мольфар.
- А кого ж і куди обирають? – боязко підтримав розмову Петро. Він ніяк не міг уторопати, куди подівся сюрчок, глибоко у душі підозрюючи, що, напевне, проковтнув його. Ці тривожні намисли перервав голос чаклуна, що люципером гомонів за лівим плечем.
- Обирають усіх, хто може заплатити і так високо, на скільки вистачить приходів. Це політика, друзі мої. Політика, а щоб її! – щиросердечно поспівчував далеким бездольним виплод-кам чаклун.
- Тьху! Якесь гоніво, в натурі! – відірвавши від штанів стікер з логотипом та плюнувши попід волячі хвости, спересердя випалив наркоматським сленгом Андрій. – Це ж що виходить – у кого велике бабло, той і бос?
- Еге ж! – ще не вийшовши з образу співчувальника, сумно відповів чудодій.
- Бос!? Та бос-ота ж вони невмита! І тут здирництво! І тут ошуканство та злидні! – Побивався козак. Його щира журба по обездоленим потомкам, збираючись блищала у куточках впалих очей, доки не заструменіла глибокими зморшками повз горбатий ніс у пониклі вуса, а вже звідти на колись могутні груди, що здригалися від потай проковтнутої образи та відчаю. Соромлячись своєї відвертості, він відсторонив мокре обличчя і стер сліди печалі рукавом патріотичної сорочки.
Петро плакав навзрид. Ні біса не зрозумівши з почутого, він чесно співчував розчуленому побратиму та своїй утробі, яку пекучим болем марудив клятий сюрчок, що стравоходом діставшись шлунку і, не піддавшись на умовляння останнього розчинитись, намагався прослизнути у нескінченно-темні тунелі прямої киш-ки з метою знову (хай там що) лицезріти денне світло.
Митарство «прийдешнім» добряче всіх знесилило. Чумаки потай один від одного почали роздумувати про повернення, але пам’ятаючи про «остатнє бажання», озвучити ці наміри не наважувалися. Навіть ненажерливо-мстивий хіромант почав нудьгувати. Вловивши це, безмовність надовго паном розляглася на возі. Її ані скільки не турбували здивовані зойки клаксонів, нескінченне миготіння увімкненого електрообладнання авто та шурхотливі залишки обладунків ужитого швидкого напівфабрикатного їдла, безсоромно викинуті «уживальниками», котрі час від часу здувало з траси. Останні промені сонця, що виривалися з-під благоуханної степової ковдри, червонили пакувальну фольгу, перетворюючи її на іскорки від ватри затухаючого світила.
Частина VІІ
Раптове, яскраве неонове сяйво, що витворилося із сутінок, розтормошило
«часових екстрималів». Воли слухняно затягли мажару на майданчик перед черговим генделиком. Блакитний неон, потріскуючи пробоями між окислених контактів, сповіщав подорожнім назвисько законослухняного харчового закладу та короткий перелік (не зовсім узаконених) розваг. Наймення забігайлівки (на диво) відповідала змісту. Цей ідеал у сфері придорожнього обслуговування (у чому «свято» переконували його власники ображених клієнтів) був охрещений не інакше як «Риголєт».
Але стомлені чумаки не переймалися цим: мішками посповзавши із фури вони розминали затерплі кінцівки. Андрій, не помітивши купи припаркованих у довжелезний ряд байкерських мотоциклів-«чопперів», нахилився до «пораненого» та пожованого чобота щоб підтягти його. Благенька забідована голінь, не витримавши відірвалася і козак, різко похилившись назад, настромився на кермо крайнього байка славнозвісною дірою. Йому помарилося, що якийсь пройдисвіт вирішив над ним покепкувати. Не розуміючи страшної небезпеки, яка бородато-шкіряним яструбом нависла над його недолугою задньою частиною, він щосили копнув «образника» ногою. Нікельований витвір Харлея Девідсона скреготнув зламаною підпорою та, збільшивши на порядок площу бідокурної діри, завалився на сусіднього довговилкового красеня-чоппера. Скрегіт скаліченого металу заставив Андрія обернутися, і він ще битих сорок секунд спостерігав закон «Принципу доміно» у дії. Після того, як останній байк, що замикав «бойовий» стрій, з брязкотом засипав запльований асфальт «діамантами» ущент розтрощеного дзеркала, черево «Риголєта» розверзлося навстіж і з його перегарно-тютюнного нутра на майданчик виплеснулася чорношкіра маса. Розмахуючи нікельованими ціпами та бейсбольними бучками, роз’ятрена невиданою наругою над двоколісними кіньми ватага, загрозливо посунула у бік розгубленого козака. У світлі вуличних ліхтарів стали вимальовуватися жахливі постаті достойні реєстру Аїдового Олімпу. Кремезні, волохаті плоті міцно обтягувала розцяцькована залізяччям, фарбована у чорне шкіра безневинно убієнної жуйної худоби. Оголені м’язисті руки густо вкривали татуювання, що зображали кістки, черепа та ще бозна які немислимі «пейзажі» Аду. Одні були голо-мозі, інші одягнені у блискучі рогаті шоломи. Очолював «Вельзевульських посіпак» пузатий велетень у шкіряній бандані.
- А це вже вони – чор-тяки, прийшли за тобою, козаче! - Узагальнив побачене Андрій. Він розправив плечі, вихопив уявну шаблю для того, щоб недешево віддати найдорожче – «чисту» душу, але чомусь в останню мить позадкував у тінь від возу. Та могутня рука ватажка миттю намацала там його похололі останки і, не виймаючи їх з тіняви, боляче схопила за шию та відокремила від землі.
- Ты чё, би-чяра, афи-гел? Ты хоть знаешь, червь, на сколько ты попал? Да тебе триста лет придётся пахать на меня на этих коровах, чудило!
- Хр-р-р! – Прохарчав у відповідь «чудило», а потім, як роблять деякі тварини у випадку небезпеки, лицедійно притих і обм’як. Секундну тишу порушила жовтаво-аміачна цівка, що починалася з «мертвого» тіла, а закінчувала свій ганебний шлях у «шузі» байкера, плавно стікаючи туди з шкіряної штанини.
- Да ты чё, сс-ыкун, ещё и сте-баешься? – заревів він, потрясаючи у повітрі «бездиханним» тілом. Не помітивши жодної реакції з боку «сс-ыкуна», він гидливо розтулив «обійми» і «останки» Андрія гучно плеснуло об асфальт.
Мольфар, котрий заздалегідь пірнув у мішки, радів, мов дитя, ганебному козацькому фіналу, що на дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих процента полегшив його путь до обітованої свободи.
Побачене Петром, знов повергло його у холодну купель тваринного жаху, та ляскучий звук останків тіла (хоч і не завжди) товариша, знов остекленили його погляд. Палаючий від гніву мозок видав останній раціональний план дій не запозичений, а швидше навіяний перебуванням у спотвореному середовищі своїх потомків-рекетирів. Чумак, виставивши наперед руки «з розпальцовкою», на напівзігнутих ногах «представ» перед чорношкірим убійником.
- Слыш ты, т-ля! Ты чё здесь бы-куешь? Да ты ло-шара хоть знаешь на какую контору наехал? Зырь сюда, - штрикнув він пальцем убік усе ще нерухомого козака, - этот терпила бригадный! И его бугру этот беспредел не в жилу! Ты просёк в чём фишка? Нет? Так я скажу, наши братки за это тебе лоб зелёнкой намажут, на пики подымут! Вкурил, ущерб-ный? И ли при лучшем для тебя раскладе на счётчик поставят! Ты въехал в мой базар, об-сос?
Спантеличений несподіваною відсіччю, кривдник Андрія на мить принишк, повільно перетравлюючи вариво із тюремно-рекетирської «фені», яке майстерно приготував шеф-кухар Петро. Увібравши суть сказаного, він ще кілька секунд розмірковував, як вийти сухим із такої пікантної ситуації. У голові, покритій банданою, розглядалося два варіанти: перший і самий мудрий – відступити, а значить неминуче покрити себе, як пастора байкерської отари, ганьбою; другий – перти на пролом і… можливо, беручи до уваги круті аргументи пузана, загинути. Ні перша, а ні друга перспектива йому не гріла, тому він продовжував тупо спопеляти поглядом наглого ворога.
Аж ось вона - рятівна розрада, сама знайшла байкера! З футболки, що красувалась на товстунові, велетню солодко посміхалася сильно спотворена розтягнутим черевом, фізіономія його тата.
- Это же, батя мой! – Радо заволав він, по братському обіймаючи Петра. І, обернувшись до збентеженої шкіряної «парафії», весело гукнув, - Братва, непонятка вышла! Это люди мого предка! Свои чю-ваки!
- Так, так! Ми - чумаки! – хвацько підвівшись та здивовано відриваючи прилиплі до шароварів жуйки, весело вигукнув «покійний терпила». – Ну ви, хлопці, того, вибачайте, якщо щось не то було.
- Шо за базар! Мы ж все свои! Семья! Мафия! – радів здоровань чудесному «воскресінню» Андрія, а ще тому, що уник надокучливих повчальних проповідей тата на тему «Вбивати людей – значить псувати таткові кар’єру! Ай-яй-яй!». Жестом, зрозумілим лише байкарському братству, він наказав своєму «профіту» підняти двоколісних коней та лаштуватися в дорогу.
- Нам пора. А может и вы с нами? – по дружньому звернувся він до чумаків і, перевівши погляд на волів та ущент завантаженого (мабуть татковим агітматеріалом) воза, він знайшовся: - А, давайте, мы вас прокатим на байках?
Петро лячно замотавши головою, мов кінь, що відбивається від велетенського ґедзя, сховався за волами. Натомість авантюрний Андрій вигукнув:
- Ану, прокотіть мене, бі-сенята чорноп-узі, на цьому диві! В натурє!
І вже за мить його шаровари поломеніли у теплих потоках нічного повітря на задньому сидінні «мажорового» байку, попутно звільняючись від ганебної плями шляхом вивітрювання. Петро невдоволено став оглядати волів та крам, подумки ладнаючись у зворотну путь. За кілька хвилин біля мажари різко затормошив байк і на землю буквально зіскочив козак, з повнісіньким ротом нічних комах, але безмежно щасливий.
- Удачи тебе, браток! – попрощався з ним, вже знайомим виразом, байкер.
- Пересечёмся ещё! – потиснувши незмірну руку, відповів Андрій.
Рокерський ескорт, невпинно сигналячи та мигаючи усим мислимим і не мислимим освітленням, повільно проплив повз.
- Свої чєли! – проводжаючи поглядом «кінтів», сказав козак побратиму. – Може і собі байка придбати? А що Петре, нащо мені оці мляві волики? Буду на байку сіль возити!
Солодкі мрії Андрія миттєво розпорошив застережливий голос невидимого за мішками чаклуна.
- Я ж попереджав, не можна нічого переносити з цього часу у наш, бо може статись… - він довгенько «помукулився», намагаючись підібрати вірні слова, щоб якщо не розтлумачити, то хоч настрахати невігласів. – Може статись, армагедон!
Незнайоме слово, викрикнуте з потрібною кровозаморожувальною інтонацією попало точнісінько «у яблучко» Петрової малодушної відваги.
- Додому! – коротко випалив той.
Андрій похолов і прожогом кинувся шукати між лантухів мольфара. І вчасно!
- Беззапе… - уловили вуха Петра «на корені» придушену фразу.
- Хочу назад, у степ! – кричав пузань, бажаючи тут і ураз покласти край своїм пекельним скитанням грядущим.
- У який момент? – вигукнув чаклун, що укусивши за палець козака на мить звільнив мовного апарата. Він не йняв себе від щастя: безупинно реготав, не забуваючи при цьому по вовчому клацати зубами з явним наміром неодмінно відгризти Андрієві персти.
- У мить, коли… Коли…, коли відпало колесо! – не пригадавши ніяких інших яскравих моментів такого далекого «минулого» життя, заверещав Петро.
- Беззаперечно виконую! – полетіла у зоряно-ліхтареве небо, алогічна, необачлива фраза відьмака, що поруйнувала усі його надії та сподівання на швидке поверження «чумацького іга».
Натовп завжди принадних до нічних «пригод» роззяв, що вискочив із «Риголєту» на гучний лемент, оторопіло спостерігав як у сизім тумані, що густо заповнив майданчик, безслідно зник дивний віз-прапороносець запряжений двома дебелими, угодованими коровами. А за мілісекунду худа пазуриста рука, виринувши із мли, хвацько (мов чапля карасика)підхопила передертого чобота й затягла його всередину.
- Японский бог! Это же, еН Ел О! – вирвалося у одного.
- Мистика! – підсумував інший.
Колесо вскочило у вибоїну і невдоволено скреготнувши, поскакало в траву, розлякуючи коників та метеликів, що прилаштувалися там на ночівлю. Мажара струснулася і завалилася на один бік, скинувши, мов необ’їжджений жеребець, сонних чумаків у дорожню пиляку. Вайлуватий Петро, не розуміючи що коїться, спробував підвестися…
А по ковиловому морі до нього уже нісся променистий Андрій, радісно вимахуючи довгошиїм глечиком.
- Зайшов! Знайшов! – без упину горланив козак.
Його побратим, трохи поборсавшись у пилюці та врешті знайшовши потрібну позу для того, щоб підвестись, розгублено сидів під возом, підперши його широкою спиною.
- Петрусю, знайшов! Знайшов! – не міг ніяк угамувати приплив абсолютного щастя Андрій.
Велетень, що явно не поділяв козацького ентузіазму щодо старого замурзаного глечика, затуманеною інтонацією дурнувато запитав:
- А що це?
- Як що? Це наш з тобою скарб! – забувши у пориві планиди (щастя) про можливі неприємні наслідки, необачно випалив Андрій.
Тієї ж секунди Чумацький шлях над Петром різко крутнувся у право (бо цнотливий товстун і сам ніколи не ходив «на ліво»), і він закотивши очі, став сповзати під мажару.
Незбагненно як, але козак миттю найшов спосіб реанімації полохливої свідомості побратима. Вперіщивши Петрові смаковитого ляпаса, він домігся слабкої аудієнції у його ледь розтулених очей. Потім ставши у позу «рекетир на разборкє», та підсиливши її (для лікувального ефекту) «розпальцовкою», він нестямно заволав:
- Ой, я тебя умоляю – только не начинай опять! А! Хватит с меня этой лажи! Ану мухой подорвался, ло-шара! Слушать меня! Смотри сюда, ущерб-ный! Ещё раз..! Просекаешь! Ещё раз ты вырубишься, и я тебя замочу! Ты понял, сс-ыкун! – закінчив свій «крутий» монолог Андрій, увінчавши його образливою фразою, котру почув останньою, на своє «привітання», у прийдешньому.
Петро зду-ріло хапав ротом повітря, а очима простір. Сумбур, що степовим смерчем, зараз володарював у його голові, не давав змоги налаштувати думки на адекватне сприйняття дійсності та відокремити її від неприємних спогадів майбутньої прийдешності.
- Сс-икун, сс-икун, сс-икун… – мов мантру, без кінця повторював він. Це слово здавалася йому тією соломинкою, яка урятує його потопаючий мозок та довезе урятованого до озера Прозріння.
І це таки сталося!
- Андрію! Сс-икун? С-с-икун в натурє?! – вигукнув він зворот, у відтінку якого було більше стверджувальних ноток, а ніж «питальних».
- С прибытием, чувак! – ніби паролем, схвалив козак повернення товариша із чорного провалля липкої амнезії.
- Так це правда? Це насправді все було? І байкери, і вибори, і кумедний Васько? І, і дівки? – на слові «дівки» він якось моторошно і разом з тим здивовано поглянув на Андрія.
При згадці про наругу над козацькою честю, нещасну «жертву» продажного кохання забив озноб і він, помотавши мов кінь головою, несвідомо заіржав:
- Му-у-ги-ги-ги!
- Точно - му-у-ги-ги-ги! Го-го-го! – зайшовся реготом Петро. Він був двічі задоволений: по-перше, він врешті-решт склав у ціле розбитий ураганом останніх подій горщик здорового глузду: а по-друге, не змарнував рідкісної можливості поглузувати з Андрія і, за рахунок цього, трішки полатати дірявого човна власної самооцінки.
Думка про «горщик глузду» навернула його на іншу – про «горщик бажань».
- А що, братіку, отой вирвите-льбух та жартівник і досі там? – штовхаючи чоботом глечика, запитав він шепотом козака.
- А де ж йому ще митарювати?! Тут він, жартівник! Тут він, лоша-рик! – у свою чергу, зневажливо пхнув жбан ногою Андрій.
З вузької горловини на адресу чумаків миттєво посипалися непристойності та прокльони. І як це не дивно, але звучали вони на чистісінькій «щирій мові», без прийдешніх домішок. На відміну від побратимів, відьмак знав і свято вірував у те, що не можна транспортувати темпораллью сміття будь-якого пошибу. Чумаки ТОГО не відали, а значить ВОНО і не бентежило їх «чисте» сумління.
Цей «факт» дбайливо улаштував знесилені небаченими пригодами, поношені тіла у ковилову постіль і бережно накрив їх блакитно-агатовою, запашною ковдрою лагідної літньої ночі. Побратими солодко засопіли. Зорі Чумацького Шляху вартовими запалали над «пілігримами часу».
Поетичне народження вранішньої зорі, чумаки зустріли байдуже-діловитим приготуванням воза у дорогу. Вони вже приладнали (дружно розгрузивши та завантаживши лантухи) бешкетне колесо на дбайливо змазану вісь і готувалися до одвічного чумацького ритуалу – повільно-флегматичного вальсування степовим безкраєм. Аж тут голодним ревом озвався «циклоп» Петра.
- Поснідати б перед дорогою, га? – в унісон шлунку озвався здоровань.
- Спитай щось легше! – гнівно огризнувся Андрій, якого також марудило безхліб\'я. – Де я тобі харч візьму? Хочеш, он трави пожуй. Воли від неї, бач які гладкі, як ти!
- Так може відьмачка випустимо? – з острахом та примарною надією заблагав Петро.
Козак обурився дуроломству голодного побратима:
- Та ти що? Ти певне, братику, замість голови черевом думаєш?! Тобі ще мало пригод? Хочеш знову до Мойші, чи… - Його красномовство спотикнулося об невидиму перепону, він притьмом скочив на воза і оскаженіло став нишпорити під передніми мішками, котрі вони, злінувавшись розвантажувати, залишили уранці без уваги. За мить він блаженствував!
- Петрику, живемо! Ось же провізія! Ось хавка! Презент Сарочки! Пам’ятаєш? – розмахував Андрій перед собою «гостинцем із майбуття».
- Братан – це круто! Просто, отпад! – двічі ударив себе кулаком у груди звеселілий «черевоугодник»…
Мажара куріла безкраїм простором. Сонце нещадно смалило спини волів та тіла погоничів, але ні перші, ні другі, здавалось, цим не переймались. Працьовиті тварини чесно відробляли хазяйський хліб, а їхні господарі були повністю захоплені споживанням чужого, як їстівного, так і сленгового.
- Петре, ці ласощі – просто чума! – благоговів Андрій, розправляючись вже з шостим батончикам «Снікерс». Навіть така дрібна прикрість, як відсутність майже всіх зубів (окрім одного – «годувальника»), не могла зіпсувати козакові насолоджуватися продуктом, одну половину котрого складали отрутохімікати, а іншу г…, ГМО.
- Чювак, я пруся як мопед з двома газами! – підтримав «світський раут», замащений «натуральним» майонезом Петро.
- Оце житуха, братан! Балдёж! Приїдемо, збагримо на опті товар, скосим бабла, накрутимо хвоста тому лохобою-відьмачку і знов лахнемо у грядуще!- забувши кривди майбутнього, уголос мріяв Андрій, єство якого вже піддалося часовій трансформації.
- Да без базара! – підтримав його собрат і міцно стиснув довгошию горлянку дорогоцінного глечика.
Віз ще довго мусолив обрій, аж доки зовсім не розчинився в ньому. У розжареній денним світилом пилюці, засихав волячій по-слід, уквітчаний яскравими вкрапленнями поліетилену. Бешкетник-вітерець, граючись, здіймав у небо пломенисто-срібні пакунки - залишки чумацької трапези, від вигляду яких, мов чорт від ладану, жахалися і кидалися урізнобіч гордовиті степові орли. А поряд з узбіччям, у прим’ятій траві, ховрахи з полохливою цікавістю розглядали дивний округлий, вишневого кольору предмет – агітаційний сюрчок. Необачно завезені мандрівними чумаками прийдешні «блага» назавжди засмітили нащадкам ландшафт, мову… А головне, душу.
Закони темпоральної спіралі мстили ослушникам!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409452
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.03.2013
Частина V
Мажару знову дрібно трусило по ґрунтовці паралельно шосе. Розчавлені останніми подіями чумаки, похнюплено мовчали. Мольфар, у позі ембріона, до якої призвичаївся за десятилітнє ув’язнення у довгошиїм глечику, похропував поміж мішків солі. Воли сумирно виконували свою тисячолітню справу. Їх не проймали ані пекучі промені сонця, ані галасливий потік машин, що нескінченно проносився повз і дзвінко горланив на незліченних вибоях ресорами та підвісками «хвалебну оду» Дорожньо-ремонтній службі. Цю ідилію час від часу переривали пронизливі зойки клаксонів «крутих іномарок», що закликали знахабнілі авто «бідніших» собратів поступитися їм залишками дороги.
Але, за законами жанру, так не могло тривати довго, і нова пригода вже чекала на побратимів під покровом бетонної автобусної зупинки. Тільки-но чумацький кортеж порівнявся зі спорудою, як з неї виповзла худорлява коротко стрижена постать у світлій, з розтягнутою горловиною, футболці та чорних пролампасованих спортивних штанях. «Стильний» образ постаті довершували біло-сірі облізлі кросівки, виробництва іще одного китайського промислового гіганта - «Nаike» та сумка із зображенням листя конопель, від ваги якої її власника перекособочувало на одну сторону. Взрівши до цього небачений транспорт, із майже беззубого рота незнайомця вирвалося:
- Вау! Вот это приход! А говорили, трава галимая! Ты смотри, как штырит! Вот это приход! Какие глюки, а?!
Вражені його лементом, воли різко зупинилися. «Глюки», мало не осідлавши тяглову силу, підскочили і нажаханими очима витріщилися на подорожнього. Лише мольфар, чи то стомлений, чи може з якогось іншого дива, не прокидаючись, перевернувся на інший бік і засопів, мов циганський міх.
- Пацаны, вы в натуре? Здесь, сейчас..? Со мною? Или это у меня галюны? – загундосив володар спортивок.
Андрій озирнувся на відьмака і зрозумівши, що допомоги від нього чекати не варто, перевів погляд на подорожнього, сполохано промовив:
- Ні, ні добродію – ми в натурі!
Козакові чомусь здалося, що тільки таке зізнання задовольнить незнайомця і відведе від них можливу загрозу. І це, справді, спрацювало! Зайшовшись реготом та склавши пальці у комбінацію, яка відома сучасникам під назвою «коза хеві металу», або «круті понти», дивний чоловік вигукнув:
- Опа, они ещё и базарят! Вот это ганджюбас (одна з численних назв конопель)! Ну, прямо Чюйка! Я вам отвечаю! Вот это шняга..!
Вислухавши цей потік «наркоманського сленгу» і не второпавши, чи радіє незнайомець їхній зустрічі, а чи лається з цього приводу, козак штовхнув у ребра принишклого Петра. Не відводячи погляду від «навіженого», котрий невпинно реготав, пританцьовував та вимахував зігнутими у ліктях руками, він прошепотів:
- Дивний якийсь цей чужоземець. Говорить, говорить. А що говорить? Я ні дідька не второпав. Не мовчи, скажи бодай хоч щось, бо ще ненароком образимо добру людину.
Виведений Андрієвим ліктем зі стану анабіозу, Петро надзусиллям зліпив гримасу віддалено схожу на посмішку і пискляво сказав:
- Гарний мольфар – мертвий мольфар.
Почувши це, «чужоземець» різко замовк. Чи то від нечуваного слова «мольфар», чи від того, що скінчилася дія опіату, він змарнів на очах та припинив істерію і, глибоко присівши на узбіччі (коліна майже діставали до кінчиків вух), звісив худі безвольні руки та заплющену голову поміж ніг.
- Що ти накоїв йо-лоп? – гнівно закричав на побратима козак і перехрестившись додав, - Він же з остраху представився!
Почувши таке «новопреставлений» підвів голову і, не відкриваючи очей, почав обома руками нервово чухати голову, потім ніс, щоки та шию.
- Та ні, живий! Он бач, як бліх ганяє. – Знімаючи з плечей камінь за загублену безневинну душу, з полегшенням озвучив побачене Петро. – Бачиш – живий! Не приставився!
- А шо, я не представился..? Шо ж я так чухмарюсь..? А? Я - Васоьк. Но, братаны, зовут меня Крапаль, – ледь продерши очі, відрекомендував себе незнайомець, і побачивши на обличчях «пацанів в натурі» німе нерозуміння, нервово прогундосив, - Ну, Крапаль я! Поганяло у меня такое – Крапаль! Крапаль – это значит чуть менше дэцела! Врубились, динозавры? А у тебя, брат лихой, есть поганяло?
- Так, так. Ось моє поганяло! – зрадівши нарешті почутим знайомим словесам вигукнув Андрій, вимахуючи довгою лозиною. – Але рубатися ним не можна!
- Как не можна? – В свою чергу, не зрозумівши всієї суті сказаного, обурився Васьок-Крапаль.
Йому ставало дедалі гірше (починалася «ломка»), і нерозторопність та загрозливі жести «продвинутого» (за рахунок червоних штанів) дідугана дедалі більше дратували його. Тому він різко підвівся і, схопившись за борта мажари, закричав на «креативного чела»:
– Не врубаешься башкой, шо такое поганяло, да ещё и наежаешь?! Видно крышу у тебя снесло. Вот и не врубаешься! А чем тебе врубаться, если мозг у тебя вытек? Чем ты врубаешся?Что у тебя для этого есть? А?
- Шабля! – приймаючи виклик, коротко випалив Андрій.
Васьок інтерпретував значення цього слова, як розгніваний наказ негайно «закрыть хлеборезку» і, відчуваючи, що перегнув палицю за що може бути покараний довгою лозиною, він упав долі і серіально заголосив:
- Ой простите, дяденьки! Я пошутил, в натуре! Подвезите бедного студента! А я вам за это пару коробков «ду-ри» отсыплю! У меня её много! В сумке полный пакет! Отвечаю!
Побачивши такі зміни у поведінці «опонента», козак змінив гнів на милість.
- Ото ж бо. Сідай, зли-дарю, задарма підвеземо. – І насмішкувато зиркнувши на Петра додав, - А ду-рі нам не треба. Ду-рі у нас своєї, хоч греблю гати.
Васьок, не зволікаючи, куницею скочив у воза і, вмостившись між дідами, улесливо зацвірінькав:
- Спасибо, мужики! А то я уже закумарился ждать автобуса. Классная у вас тачка! Я ещё никогда на коровах не ездил…
- Це, воли, дур-ню! – Нарешті подав голос Петро, котрий до цього «виконував обітницю мовчання».
Він сказав це навмисне грубо, щоб продемонструвати, що і він не останній на цьому возі. А на підтвердження свого статусу вихопив з рук Андрія лозину і щосили хлиснув широку спину вола. Той, розцінивши удар як укус комара, відмахнувся від «стартера» хвостом і не рухався.
- Цоб, цобе! – прийшов на допомогу сконфуженому побратиму козак.
Воли, почувши знайому команду, напружили м’язи і віз повільно рушив з місця.
- Датчик голосових команд, коробка «автомат»… Ха-ха, круто! – констатував Васьок і, озирнувшись на лантухи, запитав, - А шо в мешках? Может, «солома»?Маковая?! Колитесь!
- Ха! Та ні, не колеться! Там, друже Крапалю, сіль. – усміхаючись, відповів Андрій.
- А шо такое «силь»? – заінтриговано запитав Васьок.
Петро не пропустив нагоди виявити свою обізнаність у мінералах та хоч трохи загладити прикрий конфуз із «запуском» волів:
- Сіль – це такий білий пил, що приносить людям насолоду від…
- Кокаин!? Герычь!? – мов поранений заєць завищав Крапаль і, не очікуючи відповіді, одним різким рухом вихопив із сумки квадратну залізну паличку, яка на очах здивованих чумаків перетворилася на ножа.
Васьок здичавіло розпоров найближчого лантуха і, зачерпнувши лезом його вміст підніс до рота щоб, як у закордонних бойовиках, продегустувати якість «товару». Але, роздр-очений такою наругою над «святим», Петро дужим ударом вибив з рук «дегустатора» ножа, і той полетів у траву.
- Ти що, хар-пак?! Товар псувати? Та ти знаєш, скільки він коштує?! Я ж тебе за це...! – понісся він і зненацька, ніби зашпортнувшись, різко замовк. А потім зі знайомим вже скляним поглядом раптово випалив, - Заб’ємо його, Андрію!?
Крапаль, що не очікував такого фортелю від мішкуватого старця, скажено заволав:
- Нет, мужики, не убивайте! Простите! Я ж не знал, что вы наркодиллеры в натуре! Простите, ло-хонулся!
- Та досить вже! – зглянувся на нього Андрій і, поплескавши по плечу «кіллера-велетня», додав, - Ніхто тебе не вб’є. Еге ж Петре?
- Це, поки що. – Придушив Васькову надію на «хепі енд» у цій пригоді Петро.
Тиша надовго зацарювала на мажарі. Лише поскрипували вісі, неначе просили розтерти їх стомлені тіла рятівним бальзамом дьогтю. А на узбіччі, у скошеній на корм домашній скотині траві, просякнутій паливно-мастильним ароматом, що підвищує вміст СО2 у м’ясо-молочних продуктах, без упину скреготали вчаділі коники. Аж ось, відірваний від бітумної плоті неньки-ями колесами чергового автомобіля, камінець боляче вдарив Петра по носі, вивівши його зі стану «поглиблених філософських» роздумів.
- Це, поки що. – вголос підсумував він півгодинні роздуми.
Відчувши лихе, «битий вовк» Васьок поспішив завоювати прихильність у «короля Південного наркотрафіку» Петра.
- Та Вы не бойтесь, босс! Я свой, в натуре! Я тоже в этой теме! Второй год как потребитель! – Заговорив він словами головного героя якогось Голлівудського мила. – Если чё, я даже могу помочь Вам сбагрить товар. Отвечаю! У меня есть пару шны-рей на примете. Они дадут наколку, где правильных клиентов найти… С баб-лом! А, откуда ваш товар?
- Із Кримської Колумбії! – сполохав усіх мольфар, що до цього, удаючи з себе сплячого, давився сміхом у солоних лантухах.
Він з байдужим виглядом, похрустівши затеклими суглобами та хребтом, «возсів», мов у троні, на самісінькій верхівці солоного краму і загубився поглядом у жовтоголовім соняховім полі.
- А Вы, я извиняюсь хто? – відчувши нову загрозу, боязко запитався Васьок.
- Я – їхній наркобарон. – з удаваною апатією, що не завадила Крапалю вже благоговіти перед ним, кинув чаклун.
Лаври «барона» миттю обскубав Андрій:
- Не барон, а баран! Ха-ха! А, точніше, відьмак із Карпат.
- О, из Карпат! Так, мы - земляки! В натуре! Вот это гониво! Моя ж бабуля тоже под Харьковом живёт! – Продемонстрував «глибокі» знання в області географії Васьок.
- Так, земляки. Четвертого окоту свати. – Люто гигикнув у бороду чаклун.
Повеселілий Крапаль дістав із сумки жовтий пластиковий пакет і жменею зачерпнув його вміст. За мить Васькова рука явила на світ Божий зелену сушену траву, аромат якої здався побратимам дуже знайомим.
- А, давайте, я вас накурю! – щиро запропонував чумакам Васьок, котрий вже давно шукав привід «підлікуватись».
- А що, можна! – стрепенувся Андрій, діставши з-за пояса довгу козацьку люльку, завжди готову жадібно спепелити чужий дармовий тютюн.
- Ого! Ну ты Виниту гонишь! Прям трубка мира! – захоплено вигукнув Васьок. – Все убъёмся одной трубой! Дай я запыжую. В отрыв, чуваки-и-и-и!!!
- Вперед, чумаки-и-и-и!!! – наче бойовий клич, підхопив Андрій.
Здивований такою неочікувано жвавою реакцією «чувака», Крапаль вихопив люльку і, відточеними до автоматизму рухами, туго набив її химерним тютюном. Потім, швидко розкуривши «косяка», став жадібно хапати дим, надовго затримуючи його у давно зношених легенях. Перегодя куриво виходило з нього назовні через носа і, підхоплене вітерцем, зачепившись, куйовдилося у відьмацькій бороді, від чого останній зайшовся кашлем:
- Кахи! Дуй у інший бік на-рик! Я не палю і не терплю цей сморід! - навмисно гидливо сказав він, передчуваючи близьку прем’єру нової комедійної вистави з робочою назвою: «Політ двох обкурених дятлів над гніздом зозулі».
Але подальші події внесли корективи у назву комедії, перемінивши її на «Степову кориду».
Упевнившись, що люлька як слід розгорілась, Васьок з респектом, немов гетьманську грамоту, вручив її козакові:
- Держи, Винни Пых. Хапони и убейся! – торжественно прогундосив він.
Андрій радо прийняв «підношення» і смачно затягнувся. Його горлянку негайно зашкребло, наче забитого сажею димоходу, в якого задля «профілактики» вкинули з десяток котів. Подих перехопило, і він, густо почервонівши, зайшовся кашлем.
- Твій тютюн, Крапалю, якесь ГМО. – За хвилину виніс він вердикт «дармовухі», розвінчавши тим самим прислів’я про дурницю та оцет. – На, допалюй сам. Ним тільки чортів з кубла виганяти!
Ображений Васьок мовчки взяв прадідівське пристосування для трансформації здорових легенів у дірчасте решето. З останньою надією знайти бодай одного поціновувала його «шма-лі», він простягнув люльку Петрові. Настраханий багаторічною дресурою своєї диктато-дружини, пухтій лячно відсахнувся.
- Ні,ні! Я не хочу!!!
Крапаль, що не зміг догодити «наркодилерам», на секунду розгубився, а потім раптово, тополиним, пухом злетів з мажари і, забігши наперед волів, біс-нувато заволав:
- А, давайте, накурим ваших бизонов!
І не чекаючи ухвалення своєї пропозиції, він, для власної розваги, а головно задля того, щоб вразити старих «авторитетів», став по черзі вдувати галюциноген у великі шмар-каті волячі ніздрі.
Наступні події можу заримувати так: «Його витівка вдалася, і розвага почалася!»
Воли спочатку здивовано умліли, а потім, видно спіймавши «приход», ошаліло рвонули з місця. Благеньке ярмо, не витримавши багатоцентнерної навали, репнуло і звільнена необуздана стожильна сила, здіймаючи хмари пилюки, чкурнула у степ. У протилежному напрямку від мажари «парував порохном віків» Васьок. Зрозумівши, що його витівка потерпіла «облом», він приспішив ретируватися, не забувши прихопити дорогоцінну, битком набиту «кайфом» сумку.
Першим до тями приплинув мольфар. Осмисливши перспективу перетворення гужового круїзу на піхотну туристичну мандрівочку, він по-звірячому рявкнув обімлілим чумакам:
- Осто-лопи! Тримай скотину!
І це таки подіяло! Побратими притьмом злетіли з воза і закуріли у тому ж напрямку, що і їхні «мустанги».
Гонитва тривала недовго. Вже за півгодини захеканим «ковбоям» вдалося наздогнати кремезних, не придатних до стаєрських забігів, жуйних велетнів. Ті, висолопивши довгі, покриті піною язики, гучно сопіли у найближчій лощині.
- Ось тобі, біс-ова худобо! – розгнівано випалив козак і босою ногою, що на ходу звільнилася від сморідних обіймів, «пораненого Амуром», чобота, зацідив найближчому утікачеві по тому місцю, де колись гордовито колихалися мішечки для зберігання парнокопитного генофонду. Ця недолуга вихватка хазяїна, чи то образила працьовиту тварину, чи то розбудила приспаний кастру-ванням інстинкт, що більше личить іспанським бойовим бикам, не відомо. Але її подальші дії були, вищою мірою, неждані!
Віл, немов уражений блискавкою (у вже знайоме нам місце), підстрибнувши у повітря, розвернувся до кривдника рогатим пис-ком. Погляд його, наповнених кровавим кришталем очей, здався Андрієві навдивовижу знайомим.
«Вилитий Петро! Такий же безголовий мо-цак!» - промайнуло у кучерявому «глечику», що з роками уже не так прудко «готував страви».
Та роздуті ніздрі животини разом з нервовими вдарами, залитих смальцем, порепаних ратиць, скерували козака на інакші (прудкіші) роздуми, по закінченню яких козак раптово загорлав:
- Петре! Навтьоки!
Побратим, що ніколи не мав своєї особистої думки та високих принципів, блискавично виконав не дуже благородну команду.
Розриваючи духмяну літню мару, чумаки косулями поскакали назад до мажари. Червоні шаровари, мов козацька хоругва затріпотіли між випаленого бур`яну. Вони, якось таємниче, а разом з тим невідворотно поманили за собою ображеного «рогача». Породжена козацьким копняком у генетичній спіралі велетня, хімічна реакція спонукала мозок, а за ним і тіло тварини до негайної мсти. Віл осатаніло зірвався з місця і, задерши до гори чималого хвоста, лев’ячими стрибками став невблаганно наближатися до незбагненно ненависних йому червоних штанів. Помітивши це, Андрій змінив тактику відступу з «прямолінійного драпака» на «заячі викрутаси». Переслідувача (наперекір усім законам фізики – відсутності потрібної частини «чоловічої гідності») заносило на поворотах, але він не здавався.
Змагання з «чєлночного» бігу поволі наблизилися траси, перетворивши «мандрівників-моряків» на своїх уболівальників. Із вікон повільно проїжджаючого мікроавтобусу за перебігом «олімпіади» з цікавістю спостерігали урбаністично-білої засмаги діти.
- Папа, что это? – Здивовано запитав менший хлопчик.
- Это, сынок, колхозники корриду устроили! – упавши на кермо, зайшовся сміхом той.
Він хотів ще відвісити пару смачних жартів, та «корида» небезпечно близько підступилася до трьохкомпонентного забарвлення його авто. Машина, пискнула гумою і, випустивши хмару сизого диму, з прискоренням понеслася у напрямку солоної (з причини загального користування) купелі.
Це смердюче дизельне хмаровиння і поклало край гонитві. По-перше, воно сховало (ніби восьминогів) утікачів, а по-друге, вплинуло як заспокійливе на гонителя, остаточно витравивши із нього лихі гени, що так попсували «флегматичний» імідж. Щойно хмару розвіяла довга кольорова колона автобусів, що везли наступну «порцію» дітей для отримання сонячно-медузових опіків на території напівзруйнованих таборів, поглядові вола відкрилася химерна, сповнена самобичування картина.
Чумаки заповзято дерлися угору, щільно вкритими довжелезними колючками стовбурами Панської акації, котра єдина із акаційових видів пережила «дров’яний безпрєдєл» буремно-безмозглих дев’яностих. До підніжжя дерев рясно сипалися шматки одягу і шкіри, густо перемазані кров’ю та про-кльонами. Тварина задоволена «результатами екзекуції» помалу рушила до родимого возу. Другий віл також сунув по трасі, полохаючи пискляві автомобілі, що наче куріпки, не злітаючи високо, миттю кидалися врізнобіч, рятуючи наполіровані боки від рогів та хвоста, які невпинно вигойдувалися по непередбачуваній амплітуді у марних спробах відбитися від настирних мух. Його гігантський рот поволі римигав козацький бідокурний чобіт.
Після одногодинних умовлянь чаклун таки спромігся переконати «кактусових скелелазів» з матю-ччям полишити свої «насиджені вершини». І тільки…
Лагодити розтрощене ярмо та впрягати у нього волів, з огляду на категоричну ноту протесту з боку «чумацького посольства», мольфар був змушений власноручно. Тож, сотворивши чергове «сірчане» диво, він за секунду осилив цю «незручну дрібничку», що заважала «Його наближенню до омріяної свободи, та не менш жаданої віддяки «задрипан-цям».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409449
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.03.2013
Частина ІV
Першим прийшов до пам’яті Андрій. Він зірвав кілька химерних суцвіть і, з неприхованою цікавістю роздивляючись їх, звернувся до мольфара:
- Що це за трава?
- Ех, темнота! – відкрито глузуючи, відповів мольфар. – Це найпоширеніша рослина нині – рапс!
- А що, його зараз їдять замість хліба? – потягнувся до квітів з явним наміром негайно, під зав’язку, набити ними свою вже зголоднілу від пережитого утробу, Петро.
- От, неук! – далі потішався, над своїми неосвіченими «друзяками» відьмак. – З нього роблять паливо та мастило для машин!
- Для чого? – зовсім заплутавшись у хитросплетінні слів павука-чаклуна, спитав Петро.
Мольфар, з удаваною неохотою, пояснив:
- Для отих велетенських самохідних хур, котрі, на превеликий жаль, не розчавили вас як просолених старих ропух.
«На превеликий жаль» було сказано пошепки у білу лапату бороду, що уміло маскувала саркастичні гримаси її власника.
Новина про «самохідні вози» зовсім вибила із сідла самовладання Петра. Він розридався:
- О, Господи! Хочу додому! Оленка-а-а!
Мольфар тріумфував! Його «жаба» врешті наїлася досхочу і ,задоволена «вишуканим меню», скочила з грудей, зникнувши у нереально-жовтому квітучому рапсовому морі.
«Нарешті проголошене останнє бажання! Зараз я виконаю його і назавжди звільнюся від ганебного прокляття, а заодно і від компанії цих двох сморідних чумаків, що вже набридли мені, мов прищ на…, пардон, як камінчик у чоботі» - відчуваючи близьку свободу, радувався подумки чаклун. Він вже з насолодою відкрив рота для «беззаперечно виконую», та широка козацька долоня завадила жаданому звільненню, затуливши «тріумфаторові» рота разом з очима.
- Зачекай, братіку. Не поспішай, як голий до купелі. – звільняючи очі мольфара від порепаного савану, спокійно промовив Андрій.
Чаклун, знову відчувши на своєму тілі важкість чумацьких рук, підкорився наказу. Невпинно моргаючи та задихаючись від запаху роками немитих долонь, він приречено , але з твердою надією, в чорній душі, на добрий (для нього) кінець, зазирнув у вічі Андрія. Та колючі промені розгніваного погляду козака хутко випарували відьмацьке сподівання на швидкий порятунок.
- Не поспішай, відьмачку. – розуміючи, що «взяв ситуацію у свої руки», вів далі Андрій. – Мій побратим каже, що дуже охляв і хоче попоїсти по домашньому. Так Петре?
Запит було різко кинуто разом з богатирським кулаком у бік Петра. Той нічого не розуміючи, та разом з тим, не бажаючи повторити теперішню «долю» чаклуна, не вагаючись, швидко випалив:
- Так! Я…, попоїсти! По…, по домашньому!
Андрій акуратно вивільнив залишки обличчя «відьмачка» від чіпких обіймів своєї долоні. Потім турботливо поправив на ньому свитку і хитро запитав:
- Я так кумекаю, ти тут не вперше чоловіче?
- Не вперше. – з пересторогою відповів мольфар.
- От і добре! – зрадів козак. – От і будь поводирем двом сліпим чумакам, що хочуть трохи помандрувати по цьому, як його…, майбутньому.
Розуміючи, що потерпів (поки що) фіаско, відьмак миттю став (поки що) добрим і улесливим. Та поряд з ним із бурштинової, мов сеча, «рапсової калюжі», уже зирили на чумаків, аж дві голодні «жаби». Через хвилину, запам’ятавши обличчя своїх кривдників, вони почали видиратися по довгім полам мольфарової свитки, щоб зайняти почесне місце у чорних грудях свого хазяїна.
«Жаб’ячі» роздуми мольфара перебив громоголосий Андрій:
- А що, друже, у цьому майбутньому, люди їдять?
- Ой, їдять! Та так їдять, що ще й п’ють! – заграючи до козака, відповів чаклун.
- А де їдять? Де п’ють ? – ожив Петро.
- Звісно де, у шинку! – розсміявся Андрій. Останні події, що втамували жагу його власної мсти та встромили ненависну білобороду голову у ярмо залежності, явно поліпшили козацький настрій. Він вже потай будував далекоглядні і не дуже шляхетні плани, в яких головну роль мав виконати мольфар, а почесна роль «кушать подано» відводилася Петрові. Йому так і свербіло якнайшвидше розпочати їх втілення у життя, але зіпсована мажара, білою скелею, стояла на заваді. Не бажаючи на посаді «отамана» фізично струджуватися та не покладаючись на безталанно грубі руки Петра, що добре сотворяють лише біду (як у випадку з глечиком), Андрій вирішив залучити до цієї справи мольфара.
– Зараз Петрику, «відьмачок» допоможе нам розвантажити мажару, приладнати колесо, потім її завантажити. Потім, якщо колесо скрипітиме, він знову допоможе нам розвантажити мішки, помазати колесо дьогтем, потім завантажити і, якщо буде на те Божа благодать, то надвечір ми потрапимо до шинку. – Немов до дитини, заговорив до собрата козак, невпинно зиркаючи в сторону мольфара.
Борода гнівно наїжачилася, реагуючи на «відьмачка», але, під голодним поглядом велетня, чаклун швиденько розгладив її у посмішці і запально мовив:
- Я все зрозумів!
Наблизившись до широкої спини вола він зненацька вдарив по ній відкритою долонею і несамовито вигукнув:
- Очеретами-болотами…!
Віз разом з тяглом, моментом накрило, вже знайомою чумакам сірчаною хмарою… За хвилину мажара стояла справна і завантажена.
Вражений Андрій прискіпливо оглянув роботу. На перший погляд усе було в порядку: колеса на місці, воли та сіль теж. Та його увагу привернула біла бляшанка, що тепер прикрашала заднього борта воза. На ній чорнів акуратно виведений незрозумілий напис:
484-14 ХО. А обабіч бляшанки примостилися два червоні трикутники, що виблискували в променях обіднього сонця.
- Що це? – згадавши «янгольські очі», насторожено запитав козак.
- Це оберіг! Без нього по майбутньому далеко не заїдеш! – поспішив з відповіддю мольфар.
- А від чого ж він оберігає? – не заспокоювався, явно нервуючи, Андрій.
- Від демонів з рябими палицями. Їх на цих чорних шляхах ой як багато! – терпляче пояснив відьмак.
- Що ж вони коять подорожнім ті демони? – вже встигнувши сполотніти, тривожно озвався Петро.
Відповідь мольфара ще більше засіяла зернами страху родючу душу «колоса».
- Вони перестрівають їх, зупиняючи чарівною палицею і відбирають гроші, крам, а то й маш…, мажари!
Серце Петра похололо:
- І що , немає на них управи?
- Управа є, - обізнано промовив чаклун. – вона живе у великих містах. Та демони, як подейкують місцеві власники самохідних возів, туди і відправляють частину своєї здобичі.
- Хабар! – раптом вистрілив Андрій. – І тут хабарі! Я, щоб отримати посаду обозного у своєму коші, отаману сідло татарчука віддав. А він, мене… по-під кобилячого хвоста…
- Не віддав, а презентував. – перебив збудженого козака мольфар.
Ой, не треба ж було цього робити! Запальний Андрій відреагував миттєво:
- Стули свою коз-лячу па-щеку, білобородий! Я не знаю, як воно зветься зараз,- забризкав слиною очі чаклуна козак, - але як би воно там не звалось: презе…, презе…, рватимуть його із рук жадібними па-щами, обіцяючи золоті кургани. А як дійде до діла: «Січовий отаман не затвердили»…! От тобі і презе…! Тьху хабар!
Раптово хижий профіль, після секундної паузи, пом’якшав благоговіючи від спогадів.
- А сідло!? Що за краса була?! Шкіра – чорна, цупка! А які прикраси зі срібла?! Ну правда…, я його трішки понівечив шаблюкою, коли вузькопи-кого хазяїна виганяв… Раз! І аж до сідла! Так він і скочив з коня, сердешний - у два боки! Га-га-га!
Мольфар, що вже вимушено призвичаївся до різких змін козацького настрою, теж безглуздо підсміювався Андрієві:
- Хі-хі-хі! У два боки?! Хі-хі-хі! Оце так!
«Товариську бесіду» не до діла перервав зголоднілий голос Петра:
- То може вже, тря-сця вашій матері, поїдемо до шинку?
Андрієві вистачило одного погляду щоб зрозуміти, яка на них з мольфаром чекає біда, якщо вони негайно не принесуть «жертву» Петровому «циклопу».
- А й, справді. До бі-са балачки. Гайда на мажару!
За мить хворостина привела в дію м’язисті ноги покірних волів.
- Цоб-цобе! – хвацько вигукнув Андрій. – Вперед у майбутнє!
Мажара неквапливо посунула по ґрунтовій дорозі паралельно шосе, дрібно підстрибуючи на залишеній гусеничними тракторами колії.
За годину розпитувань та незрозумілих пояснень «властителі темпоральної спіралі часу» дісталися невеличкого придорожнього кафе з, явно перебільшеною, назвою: Трактиръ «У Мойши». Залишивши волів на розложистій стоянці, вони сміливо увійшли у кондеціоновану прохолоду прокуреного приміщення. Зважаючи на якість обслуговування та ціну на страви, що й близько не відповідала їх якості та свіжості, відвідувачів майже не було. Лише у закутках, мов щурі, вошколупились поодинокі п’янички. За полірованою барною стійкою, на дзеркальному фоні різнокольорових пляшок, виднілась згорблена постать хазяїна. Побачивши клієнтів, він хутко полишив благородну справу всіх барменів - розводити спирт водою і, зліпивши чергову посмішку, вийшов на зустріч.
- Шалом, уважаемые гости! Проходите, проходите! Вот за этим столиком вам будет удобно. – Ввічливо привітався він.
Андрієві, його постать видалася дуже знайомою.
Корчмар був точнісінько такої ж статури, як і козак! На його гарне горбоносе обличчя з обох боків, з-під єврейської ярмулки, звисали довгі пейси. А дивився він, на здивованого чумака, булькатими, до болі знайомими чорними очима його стародавньої неперевершеної коханки Целі!..., що багато років супроводжувала свого, торговця усіляким крамом, батька, який, у свою чергу, завжди ескортував з обозом козацькі походи.
Краще розгледівши клієнтів, корчмар (точнісінько як Андрій) округлив очі і, смачно плеснувши себе по ляш-ках, гукнув у просмажене та закопчене черево маленької кухні:
- Сара! Детка! Шоб я так жил! Они, таки опять снимают сериал! И судя по ихним шмоткам и гриму - на этот раз, исторический.
На його бурхливі зойки із кухні викотилася у білому засмальцьованому халаті і, такого ж вигляду хустині, чорноброва та червонопика дружина. Професійно сфотографувавши клієнтів рентгенівським поглядом, що виявляє наявність та потенціальну кількість банківських знаків у кишені, вона винесла вердикт:
- Мойша, моя покойная мамочка таки стопроцентово была права – ты неисправимый иди-ёт! Где ты увидел здесь артистов? Ой вэй - это же бом-жи с киностудии Довженко. И они, наверняка, мигрируют к морю. Я права? – звернулась вона за підтвердженням своєї гіпотези до Андрія.
- Угу! – підписав смертний вирок смачному обіду той.
- Нет, ты посмотри на это! Я таки опять права! Мойша, покажи гостям на виход! – давала вона настанови чоловікові, вже грюкаючи сковорідками в затісній кухні.
Привітна маска хутко злиняла із обличчя хазяїна і він суворо промовив до, (вже небажаних) клієнтів, намагаючись бути якомога тактовнішим:
- Гаспада, ви слышали мою Сару? Так что без лишнего кипиша очистите залу. И…
Мольфар, що теж добряче до цього часу зголоднів, жестом заткнув діру у прорваній словесній загаті корчмаря. Цей жест починався витягнутою у бік хазяїна генделика рукою, а закінчувався тугим жмутиком фіолетових папірців, що грайливо погойдувались у тонких пальцях. Мова шинкаря, спотикнулася об цей жмутик, і він на секунду замовчав, візуально оцінюючи суму. Потім, знову натягнувши на себе затерте опудало хлібосольного господаря, жваво, не відриваючи погляду від грошей, вигукнув:
- Сарочка, при всём моём уважении к твоей покойной мамочке, я имею тебе сказать, что она таки ошибалась!
- Это в чём же? Будь любезен, сделай объяснение. – донеслося з кухні.
- Я не ид-иёт! А вот ты таки круглая ду-ра! У этих уважаемых господ столько денег, шо я думаю, они сегодня взяли кассу Международного Валютного Фонда!
Жирна кулька стрілою винеслась до (вже поважних) гостей і буквально потягла їх у бік засмальцьованого пластикового столу, який червонів, за неохайних хазяїв, розтертими плямами кетчупу.
- О, Моисей! – безупинно насварювала себе Сара. – Да, куда же смотрели мои глаза! Да шоб им таки лопнуть, если они перепутали таких крутых господ, с какими то, пардон, бом-жами…!
Самобичування жінки, що затяглося, м’яко зупинив Мойша:
- Сарочка, ша! Не мети пургу у мозги этих господ, шо имеют несметные капиталы у своих глыбоких карманах. Закрой хлеборезку и принеси им лучшее наше фирменное пакушать. И бистро!
Жінка, почувши про бездонні «капітальні» кишені, прожогом кинулася до кухні, звідки негайно закалатало посудом, потім застрочив кулемет ножа для нарізки, а після багатообіцяюче зашкварчало.
Гості розмістилися за круглим пластиковим хитким столом, сівши на такі ж, ненадійного вигляду, стільці. Хазяїн присів поряд, з цікавістю роздивляючись незвичайних візитерів. Чумаки, балансуючи на пластикових «сідалах», в свою чергу, мацали поглядами дивний гардероб корчмаря, що складався із: шапочки-ярмулки; одягненого, на голе худорляво-волохате тіло, затертого шкіряного жилета; китайського пошибу, джинсів з гордою лейбою «Lee» і синіх кросівок виробництва теж «китайської фірми» – «abidas».
- А шо, как сегодня погода? – тактовно запитав «обожнювач китайської моди», намагаючись розпочати бесіду.
Петро мовчав, сполохано зиркаючи довкола та жадібно втягуючи бараболячим носом дивовижні аромати їжі, що готувала короткорука Сара.
А ось патріотичним засадам Андрія не сподобалася дивна мова, якою гундосив корчмар.
- Ти куди це нас переніс? – гаркнув він на чаклуна. – Яка ж це Україна?! Це ж якась чужинська мова , чор-та лисого їхній мамі у печінку!
Відьмака випередив охочий до балачок хазяїн трактиру:
- Уважаемый! Я вам имею сказать как специалист – берегите нервы, потому, как их мало у вас. Врачи рекомендуют! Я вам отвечаю! Ви сейчас имеете честь быть гостями богатейшей местности на мапе Украины! А именно – на её юге! Да обойдёт её всемирный кризис и да пребудет с нею вечное финансовое благоденствие!
Побачивши, як нервово засмикались, збільшившись у розмірах, ніздрі Андрія, мольфар поспішив втрутитись в розмову у якості міжчасового перекладача.
- Андрію, - м’яко повів він, вхопившись за козацькі кулаки, що вже почали скандально хрустіти. – Цей добродій, намагається вічливо пояснити, що ми зараз перебуваємо там, де й знаходились учора.
Заплутаний мереживом слів козак, озлоблявся далі, виграючи сливоподібними жувальними м`язами:
- А де ж, три Господи…, ми були вчора?
- Где, где – в Караганде! – не втримався, від демонстрації свого хисту в гуморестичному римуванні, Мойша.
Погляд Андрія спопелив «нащадка». Тіло блискавично звелося на ноги, руки, що не вміли пробачати образ ні чужим, ні своїм, міцно стиснули поручні підхопленого стільця з явним наміром перетворити його за підтримки ярмолчатої голови на друзки. Але, настраханий погляд, колись палко коханих, бездонних очей Целі, зупинив йог. Не відриваючись від них, козак повільно поставив стільця на місце й сів. Мойша, що теж учув поклик родинних зв’язків, вирячівся на чумака.
Паузу, що непристойно довго затяглася, порушив мольфар.
- Друже, ми у Дикому полі. – Заспокійливим тоном заговорив він до Андрія. – На лівобережжі Борисфену.
Новий припадок гніву розфарбував горбоносе обличчя в буряковий колір. Тепер біда загрожувала чаклунові.
- Так ти, що хочеш сказати – нас повоювали три-кляті турки з підлими ляхами? – по своєму інтерпретувавши ранкове побоїще та неповторний одеський жаргон, перекинув свій праведно-патріотичний гнів на мольфара козак.
Чаклун з жахом відсахнувся від столу і швидко заговорив:
- Та ніхто нікого не воював! Просто була велика міграція населення …
- Яка ще міг…срація? – не розуміючи чужинських слів кипів Андрій, - Прос…али козацьку Вольницю! Так?
- Уважаемый, не надо виражаться! У меня таки приличное заведение, а не кабак! – недоречно зауважив Мойша.
Його словеса навели козака на деякі миттєві роздуми, з яких він зробив, невтішний для хазяїна висновок:
- О! Або продали кля-тим жидам! – констатував Андрій, устромивши кістлявого пальця у живіт корчмаря, з явним умислом зробити тому харакірі довгим зашкарубло-жовтим нігтем.
Невідомо чим би все скінчилося, якби між Андрієм та Мойшею не виросла, наче шампіньйон з бетонованої підлоги, Сара. Її коротенькі, але жадібно-хапкі до поживи, рученята тримали щербату стару тацю, на якій виблискувала рослинно-хімічними жирами «фірмова (на сьогодні) страва». Вигляд цього «натюрморту» привів у дію голодну машину – Петра. Він одним поштовхом дужих рук грубо відправив за-ди обох сперечальників у холодні обійми пластику, поклавши край «антисемітським дебатам». Потім, не зважаючи на хрускіт стола під вагою живота, нахилився до переполоханої хазяйки і вправно вихопив тацю з їжею.
- А що нам господиня приготувала?! – радіючи, запитало «дитя черевоугодного пороку».
- Ой вэй! Спасибо Вам гражданин, за то, что вступились за бедных евреев! Ви знаете какие сейчас времена? Что не случится – виноваты евреи! Гривна падает – мы виноваты! Новые выборы – опять таки мы! Жить стало тяжело …!? А кому сейчас легко? Нет, я Вас спрашиваю: а кому сейчас легко? – тараторила Сара, віддано дивлячись в обличчя Петра, з якого густо котилася на сорочку слина. Чумак нетерпляче, але вічливо перебив її:
- Добре, матінко, добре кормилице! Досить тобі нюняти. Не ти перша, не ти і остання. Скажи краще, чим частуєш нас сьогодні. Що це за дивні страви?
- Стандартный завтрак - пюрэшечка, сардэля и салатик «оливье». Всё очень вкусненькое и свеженькое! – завчено відповіла хазяйка і, знітившись від очевидної «вкуснєнько-свєженької» брехні, хутко зникла на кухні.
- А з м’яса якого звіра зроблені оті, сарделі? – не заспокоювався збуджений (підсилювачами аромату) Петро.
Мойша, задля примирення з дратівливими відвідувачами, вирішив відкрити таємницю м’ясокомбінатів щодо технології виготовлення сардель.
- Дорогой товарищ! Я Вас умоляю! Да где вы видели мясо в наше время?! Им здесь и не пахнет! Эти, прости, Господи, - производители, совсем обор-зели! Ви знаете, что они туда кладут? Нет? Так я Вам скажу! Это же сплошкая туалет-ная бумага и соя ГМО!
Андрій, що вже встиг скуштувати шматочок сарделі, вдавився й, гидливо скривившись, обурився:
- Я ж і відчуваю: якесь гім…о, а не ковбаса! Ти що, су-кин сину, хочеш нас послі-дом нагодувати?
- Як на мене,смак пристойний. – озвався Петро, облизуючи вже порожню тарілку. – Їж, братіку, і не вередуй. А чим у вас, хазяїне, запивають оце…, ГМО?
- Як і у нас – хмільним пивом. – Озвався до цього не примітний мольфар. Він мовчки насолоджувався спогляданням дійства під назвою «Марні потуги дур-нів зрозуміти будову Світу». – А що, мужиче, подай но нам пива!
- І тарані! – поспішив додати Петро.
- Вы хотите пива и тарани? Так их есть у меня! – жваво відкликнувся Мойша.
За хвилину прострочене пиво салютувало «заможним» гостям білою піною, що, стікаючи по одноразовим пластиковими келихам, утворювала на столі жовтуватий ставок, у якому плавала стара іржава тарань.
Петро жадібно накинувся на улюблений «поживок». Його, ще міцні, щербаті зуби діловито вгризалися в солону риб’ячу плоть, а сині від напруги губи всмоктували, мов насос, вміст келиха великими cпраглими ковтками. І тільки здоровецький ніс, що не приймав участі у трапезі, кумедно ворушився, переливаючись червоним мереживом судин.
Більш перебірливий Андрій скептичним ковтком примірявся до келиха, що холодцем трусився в долоні і виніс вердикт:
- Я так і знав! Теж ГіМиО!
Мойша образився:
- Ну что Вы, чистейший пастеризованный продукт! Шоб я так жил, кав Вы разбираетесь в пиве!
- Та ні. Якесь воно наче здох-ле… Не живе. – розвіяв надії хазяїна догодити перебірливим гостям Петро. – А горілочка, друже, у тебе є?
- О, граждане желают «ерша»?! Вы таки гурманы! – крізь зуби процідив хазяїн і зник, нахилившись під стійку.
Через хвилину він тожественно поставив на (вже порожній стіл) трилітровий баняк чистого, не розведеного спирту. Цим жестом він планував примиритися з багатенькими запальними відвідувачами, а заодно й поглузувати із них, коли ядре-ний спиртяга скрутить у бублика їхні нахабні хох-ляцькі пи-ки. Але його надії виявилися мертворожденні. Першим їх абор-тував Петро. Він обхопив баняк долонею і легко перехиливши його, вилив третину вмісту в безмежний простір залізного черева. Після такого трюку, трохи покривившись, він «загасив» спирт бокалом пива і проголосив:
- Ай, добра таки у жи-да горілка! Аж піт на чолі виступив! Мабуть первак! Ай, молодець шинкар!
- Я частный предприниматель… – тихенько обурився розгублений Мойша.
Андрій, намагаючись здивувати присутніх своїми вишуканими манерами, наповнив по вінця півлітровий пластик, потім акуратно взявши його по-під поясок двома пальцями та, кокетливо відставивши мізинця, одним ковтком спорожнив його. Олімпом процедури стало прикладанням до вусів шматочка хліба і його легесеньке театрально-смакувальне понюхування.
- Кля-та горілка! – хрипло підсумував він «дегустацію».
Вражений побаченим хазяїн звернувся до мольфара:
- Уважаемый, а что же Вы не пьёте?
- Я в зав’язці. – коротко відрубав чаклун.
Мойша явно засмутився. Його плани напоїти та обібрати гостей до нитки летіли під три чор-ти з «Потьомкінської» кручі, дзвінко калатаючи ребрами по кам’яним сходам. Тож він вирішив взяти хоч те, що йому (вже) належало і якнайшвидше розпрощатися з «важкими» клієнтами.
- Ну, что же граждане, давайте я вас рассщитаю! – насторожено запропонував він.
- То добре. – спокійно відповів мольфар і простяг хазяїнові долоню з трьома кольровими папірцями.
Мойша пожадливо вихватив їх з наміром негайного перерахунку, але роздивившись ближче зблід від жаху. Його спітнілі пальці тримали посвідчення податкового інспектора!
- Что это? – заїкаючись спитав він.
- Ви що, читати не вмієте? – радіючи своїй дотепності перепитав чаклун. – Я – головний еколог пожежно-податкової санітарної станції!!! А де ваш касовий апарат? Де папери на товар? Де «куточок споживача»? Га? Я вас питаю?
- Я…, я…, честное слово! Я…, я…! – незв’язно заплямкав Мойша.
- Що, я, я! Вівця ти з харчоблоку! Ти хоч уявляєш собі, хто ці поважні люди? – далі насідав відьмак.
Хазяїн перевів нажаханий погляд на «поважних людей», які, вже добре захмелівши, сперечалися за останні краплі горілки.
- Не имею чести… – випалив він перше, що спало на думку.
- Так знай же, нещасний, що з вусами – це наш новий старший пожежний інспектор, а товстун – головний санітарний лікар області! Второпав?
Мойша заголосив наче біля стіни Плачу:
- Вайдот! Простите господа, не признал Вас! Как я мог? Пусть я никогда больше не буду кушать белого хлеба, если я Вас обманываю! Пусть…
- Досить! – грубо зупинив його мольфар. – Краще подумай, як жити далі.
- Я всё понял! Девочки, сауна, массаж!? – вже трохи заспокоївшись, став перераховувати VIP послуги свого гадю-шнику хазяїн.
- Поки що збери для невеличкого корпоративу випити і закусити, та завантаж у воза, а там буде видно. – наказав «головний еколог».
Через три хвилини засапана Сара відрапортувала:
- Всё в полном шоколаде! Я затарила Вашу бричку!
- Це добре. – зжалівся над хазяями відьмак. - А де ж дівчатка?
Мойша двічі плеснув у долоні, і з темного закутка зали з’явилися дві чергові по-вії. Вони, плавно фланеруючи поміж столиків, наблизилися до хазяїна-суте-нера й завмерли, віддано чекаючи команди «Фас». Ці два «нічних метелики», скоріше були схожі на повненьку, із потертими крильцями, немолоду міль, що безнадійно маскує свій вік під товстим пластом дешевої, безталанно нанесеної косметики. Їх одяг не псував загальної картини і складався із пляжних капців, коротесеньких котонових спідниць та глибокопродекольтованих дешевих кофтин. Причому ні спідниці, ні кофтини явно не справлялися з покладеними на них функціями, тому дебе-ла гола плоть безсоромно визирала на зовні, заставляючи здригатися її споглядачів. Загалом вони були, як кажуть, «на любителя» - гримучій коктейль екологічно-чистої колгоспної юності, ПеТеУшної молодості та Кримо-Римської зрілості.
- Мужчины, не хотите расслабиться? - прокуреним голосом запитала одна із «жриць кохання», не перестаючи рими-гати жуйку, покликану перебити «аромат» свіжого цибулево-горілчаного пере-гару.
Побратими одночасно скочили на ноги і, мов варені раки, вилупилися на виставлене для загального милування «добро». Такого не чекав побачити навіть гріхо-блуд Андрій, а цнотливий Петро і поготі. Серця обох чумаків грудними литаврами вибивали заклик «До зброї!». Потоки крові, доведеної вогнем спокуси до стану кипіння, оминаючи дідівські тромби, миттю розтеклися по зношеним тілам, наповнюючи вогнем бажання усі живі (й, до того не живі) чле-ни. Се-ча, неначе тараном, потужним струменем вдарила у сиві голови, вибивши звідти залишки сп’янілого розуму, а Бі-си, негайно встромили свої поро-чні роги попід чумацькі ребра.
- Йой! – одночасно вилетіло із роззявлених малозубих ротів.
Запанувала незручна тиша.
Бувалий мольфар прийшов на допомогу своїм онімілим «васалам».
- Що по чім? – діловито запитав він.
- Як обычьно: м…. – без тіні сорому видала прейскурант одна з повій.
- Резинки-предохранялки за отдельну плату, – додала інша.
Від почутого переліку послуг цнотливий Петро, що настругав зі своєю дружиною численних діток у позі «міссіонера», не встояв на ногах і гепнувся на стілець. Той, не перестраждавши ваги переповненого враженнями та гріховними бажаннями тіла, ображено скреготнув, ковзнувши по підлозі тендітними ніжками і луснув навпіл. Чумацька спина боляче зустрілась з полірованим бетоном.
- О Боже! Что с вами? – кинувся на допомогу «санлікарю» Мойша, подумки про-клинаючи його до третього коліна за зіпсований стілець.
Петро, загубившись у просторі і часі, ніяк не міг знайти точку опори. З риб’ячими очима він йорзав ногами по підлозі. Посинілий від надзусиль, хазяїн ген-делика тягнув по-під руки безвольне мішкувате тіло.
- Ну, что за народ, эти китайцы?! Ничего не могут сделать качественно! – гнівно скоромовив він, намагаючись перекласти провину за конфуз зі своїх скнаристих плечей, що зекономили на добротних меблях, на мільярдну армію «вузько-оких бракоробів». – Да это таки полное фу-фло – их товары! А вот моя тётя Клара…! Ви знаете мою тётю Клару? Нет? Так я вам имею сказать, что в Одессе она первая открыла атэлье в подвалах Малой Арнаутской! Там она день и ночь шила фирмовые джинсы. Ой вэй, что это были за джинсы?! Они были такие крепкие, что на них можна было по акватории буксировать баржи! И это таки правда! Пускай мне прямо в портрет плюнет наш многоуважаемый рэбэ, если я вру! А ви знаете, какой наш рэбэ…?
- Ні! І знати не бажаємо! – різко перервав словесну « діа-рею» Мойши, чаклун. – Підіймай його швидше, доки він не застудив свою олігархічну сід-ничну частину.
Нагадування хазяїнові про те, кого він тримає під пахви, а також пікантний аромат останніх, змусили його проявити нелюдську силу й звести таки на ноги, впольовану Купідоном, велитенську тушу Петра.
- Оле…! Оле…! – простягнувши уперед зімлілі руки, намагався покликати на поміч примарну дружину Оленку ошелешений чумак.
- Таки да! Оле, оле, оле,оле! «Динамо» чемпион!!! – наслідуючи рухам футбольних вболівальників, натхненно підхопив Мойша і зразу ж перелякано осікся. – Или Вы - фанат «Шахтёра»?
- Ні, Вони вболівають за турецький «Бешикташ»! – зайшовся реготом від власного дотепного жарту відьмак.
Це вивело Андрія зі стану сексуального нокауту.
- Турецький? – прогримів він.
- Девочки, не стоим, работаем, работаем! – попередив новий конфлікт корчмар.
«Дєвочки» моментом відреагували на команду свого працедавця. Підхопивши «пожежника» по-під руки, вони хутко зникли з його безвольним тілом за непримітними бічними дверима, на яких, у скотчевім окладі, красувався постер із зображенням рожевого, замизганого брудними руками Амурчика, озброєного луком та стрілою.
- Ой вэй! Что же вы стоите, уважаемые? В ногах правды нет. – торохтів Мойша, підсовуючи Петру два пластикових стільця, складених один в одного. – Вот пожалуйста – «двойной удар»! Выдержит даже лабуха Беню с Привоза! А Вы знаете лабуха Беню? Нет?! Так я Вам скажу – Лучано Паваротти просто отдыхает! Беня - Это феномен! Когда он сподобляется взять третью октаву, то…
Ніби для наочної демонстрації геніальних здібностей Бені з Привозу, тьмяну напівтишу кафе на шмаття розірвав пискляво-істеричний крик, епіцентр якого знаходився за дверима з Амурчиком. Все живе заклякло від страху. Далі події розгорталися зі швидкістю голівудського екшину, не даючи фізичної можливості наляканим глядачам до кінця осмислити те, що відбувалося.
Щойно крик різко урвався, «амурні» двері з тріском розчинилися і, зірвавшись з петель, по правильній дузі полетіли у протилежний темний куток приміщення. Там вони акуратно приземлились поміж двох ранкових страждальців-алка-шів, що тихо «медитували», вдихаючи пари свіжо зігнаного «не перваку» та приносили у жертву богам похмілля напівсухі бутерброди зі шпротами. Їх «вівтар» за одну соту секунди перетворився на місиво із пластику, скла та бутербродів.
-Твою адронного колайдера мать..! Таки рвонув! – зробив висновок з побаченого перший.
- Не думав, колего, що стріну армагедон «на суху»! – зітхнув другий.
В той час, як вибиті двері ще неслися астероідом до вищезгаданого столу, із червоної пащі кімнати, на ка-рачках, виповз Андрій.
Його вигляд, мов пудова булава, шарахнув по макітрі і без того наляканого Петра, від чого подвійний стілець під ним крякнув…, але встояв.
Картина справді була, вищою мірою неждано-страховидна. Андрій, стоячи на чотирьох у одних лише шароварах, не тільки був схожий на захарчованого сухореброго коня, але й мав таку саму упряж та виконував такі ж самісінькі функції. На випуклооку від нелюдського жаху голову козака був одягнений чорний шкіряний наритник (кінська збруя), а у роті замість вудил червоніла яскрава червона кулька, вуздечку від якої гордовито тримала напівоголена «жриця кохання», що без сідла і сорому уярмила Андрія. Вільною рукою, вона щосили шмагала козака по дірявим шароварам шкіряним канчуком. Інша «королева автостради» силкувалася приборкати здичавілого «сухоребрика», тягнучи його за (одягнену в дірявий чобіт) ногу назад до «печери кохання»…
- Угу-гу-у-у! – роздував вени на шиї в такт полосуванням «старий ло-шак», намагаючись звільнитись від «жокея».
Аж тут, геройське взуття, не витримавши, чи то грубого поводження, чи стрибка у часі, розірвалося навпіл, і «королева» разом із трофеєм полетіла вглиб кімнати. Андрій, відчувши часткову свободу, кивком голови розірвав вуздечку і, продемонструвавши кілька «вибриків Росінанта», кулею вислизнув з-під целюлітно-липкого тіла. «Тіло», яке не очікувало від свого «сивого віслючка» такого галопу, боляче гепнулося об підлогу і залилося брудною лай-кою.
Козак, мушкетною кулею, опинився під стільцем Петра.
- Братіку, урятуй від наруги! Роз-пусні відьми осідлали мене і заставляли… Ой, срам..! Ой, срам..! – невпинно кричав він, вужем звиваючись під стільцями.
Від цих зойків Петро ураз вийшов з оціпеніння і, схопивши «подвійний стілець», спочатку наніс «подвійний удар» по голові корчмаря, а потім залишками китайського «економічного дива» швиденько «зачистив» приміщення. Причому під «зачистку» підпали усі… Включаючи й мольфара з Андрієм.
Хвилин через сім, коли курява вляглася, у кафе не рішуче проникнув Андрій. Беручи до уваги теперішній інтер’єр, для створення якого доклав свої дужі руки та безумні навички «дизайнер» Петро, «Трактиръ у Мойши» сміливо можна було переіменовувати на «Музей другого нашестя Мамая». Козак насторожено підступився до усе ще розлюченого, а значить і небезпечного велетня й, зазираючи в його скляні розпечені очі, лагідно сказав:
-Усе братіку. Усе вже. Заспокойся, і віддай мені оце цурпалля.
Говорячи так, він обережно, палець за пальцем, вивільнив ніжки стільця з рук Петра. Потім, відступивши на крок, зненацька уперіщив побратиму смачного тумака, від чого той блискавично прийшов до тями і…, обм’як.
- Ну, досить вже! Гайда звідси, бо воли застоялися. – Сердито наказав він.
Козакові кортіло якнайшвидше дременути з цього «поля бою», де він знову знеславив себе, як коханець. Розірваний чобіт-рятівник, зі словесами «фу жлоб», промайнув у повітрі повз нього. Не озираючись, козак хутко підхопив його (мов чапля рибу) рукою і заспішив до виходу.
За «угамуванням Голіафа», встромивши голови у двері, насторожено спостерігали Мойша і мольфар. Побачивши, що Андрій узяв «оскаженілу ситуацію» під свій контроль, корчмар наважився увійти і негайно заканючив:
-Ой, вайдот! Разорён! Как есть разорён! Всё, что копил и строил годами всё ж…
Короткий, але промовистий жест чаклуна зупинив стенання. Мов ілюзіоніст Копердфільд, відьмак невловимим рухом вихватив з-за вуха Мойши товсту кіпу зелених папірців із зображенням «масонського ока» на звороті і помахав нею перед носом «страждальця». Той блискавично переробив маску невиправного горя на маску «О, Везунчик» і, висмикнувши із щедрих рук, удвічі більшу (на око) за втрачене компенсацію, звернувся до дружини, що, земноводним, нишком вповзла у кафе:
- Сарочка! Наши уважаемые гости расплатились и уже уходят!
- Как, и даже не отведают мой чудесный кофе? – з удаваним сумом заквохкала хазяйка.
- Женьщина, ты таки ду-ра! Какой кофэ?! У товарищей столько работы, шо аж за глаза! – перебив дружину хазяїн генделика. Потім, вчепившись за рукав свитки мольфара (як самого тверезого, а тому і самого небезпечного), потягнув його до виходу.
- Заходите, всегда буду рад! Если захотите «девочки, сауна, массаж» - так их есть у меня! Всё для Вас! И заметьте – бесплатно! Клянусь могилой моей покойной мамочки! А Ви знали мою маму? Нет! Так я расскажу Вам! Что это была за женьщина! Красавица! Когда она шла по Дерибассовской, у всех беньдюжников лопались глаза! Я Вам отвечаю – таки лопались… - не замовкаючи, щебетав він, боячись, щоб «дорогі гості» не передумали покласти край його мукам. Побратими понуро плелися позаду.
Кумпанія вийшла на стоянку. Мружачись від обіднього сонця, що безжально лоскотало їм очі, вони напомацки посунули до мажари. Воли повільно дожовували вміст перекинутого смітника, з байдужістю поглинаючи «досягнення» науково-технічного прогресу у сфері довготривалого зберігання харчів, із таким же довготривалим (з огляду на кількісний вміст консервантів) терміном придатності.
Сморід від залишків волячого «бенкету» привів до тями чумаків. Трохи протверезівши, вони діловито заходилися ладнати воза в дорогу. Мольфар, задоволений результатом своїх знущань над «повелителями», солодко потягувався у них за спинами, обмірковуючи чергові підлотні задуми своєї помсти та якнайшвидшого звільнення з-під влади «замурзаних катів».
Мойша весело сунув до розгромленого(в черговий раз) генделика. Його цупкі пальці машинально перераховували «зелень» у кишені, а ноги викобелювали неймовірні «па» під мугикальний акомпанемент їх власника… Звучало невмируще «Сім-сорок»! Біля дверей на нього чекала розгублена юрба його «фанів».
- Ну?! И кому стоим! И что вы здесь хотите увидеть? Може, папу Римского? – саркастично вигукнув він. А потім, діставши із кишені свій «доляровий приз», помахав ним над головою. – Ой, вэй! «Джек-пот», по-цы! Я сорвал «Джек-пот»! За работу, хлами-дники! Все на субботник! На баррикады! А после я угощаю!
«Алко-революціонери» підхопили на руки свого вождя й тріумфально внесли його до «храму Оковитої».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409122
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.03.2013
Частина ІІІ
Андрій, п’яно погойдуючись, ледве сів, притримуючись про всяк випадок обома руками за високу траву. Труснувши кучерями з явно безперспективним наміром прогнати хміль, він розплющив очі, які ще зрікалися адекватно сприймати навколишній світ. Переставши тримати Землю «за чуба» правою рукою, Андрій витер її об сорочку і … Через секунду, вирячившись мов рак, відмовляючись вірити побаченому, він заволав:
- Ні! Ні! Цур мені! Знову злидні!? Не хочу-у-у!!!
Остання фраза вовчою піснею наполохала сонний безкрай.
Петро перелякано відкрив очі і озирнувся. Побачене здалося йому дивним… І тільки… Він напівсидів на землі, спираючись спиною на лантух, випроставши довгі ноги до багаття, яке нетерпляче намагалося хоч понюхати їх. В його правій руці знаходився безжально до невпізнання зім’ятий, з відкушеним вершком бриль, а його ліва рука ніжно тримала за стегно мольфара, котрий з виглядом тріумфатора примостився на краю лантуха.
- З прибуттям! – саркастично привітав він Петра. – Ось ви і дома! Ситі і надіюсь задоволені?!
Андрій хотів «віддячити» чаклуну якоюсь образою, та, не знайшовши потрібних епітетів з метафорами, відмахнувся кістлявою рукою й пішов геть від багаття з явним наміром упіймати в «шароварському степу» старенького поні й неодмінно «стриножити» його.
- Ну як, сподобалась подорож у палати царські? – біблійним змієм спокуси, звернувся до Петра хитрий мольфар.
Скориставшись відсутністю Андрія, він далі плів свою павутину помсти, намагаючись вдовольнити апетит «жаби», що вимагала все більшого та все вишуканішого шматка. І ця, велетенська та недолуга перестаркувата міль, з чомусь людським ім’ям Петро, як найкраще пасувала для цього.
- Так сподобалась, чи ні? – повторно просичав «мстивий аспід».
- Не дуже! – похмуро відповів Петро, сором’язливо прибираючи руку з ноги чаклуна.
- А в майбутнє?! В майбутнє хочеш? – схопивши за плечі чумака, вкрадливо, наче в дитини, запитав відьмак.
Зніяковівши, та задля того, щоб якомога скоріше з цим покінчити Петро, ні хвилини не вагаючись випалив:
- Хочу!... А тільки з Андрієм і волами!
- Беззаперечно виконую. - пролунало з сірчаної хмари…
Сіріло. Огорнутий вологою пеленою вранішнього туману, Андрій ішов оранкою, намагаючись знайти кінці шкіряного ремінця, який підтримував штани на рештках стертої талії. Його чоботи зненацька забуксували на купі дрібних камінців і він, втративши і без того слабку рівновагу, полетів обличчям униз, на зустріч грішній землі. Ця зустріч відбулася несподівано швидко. Подолавши половину очікуваного шляху, його голова боляче вдарилась об щось тверде і мокре, а в тіло, по всій його довжині, сотнями п’явок всмокталися ті ж самі підступні камінчики. Помацавши, в першу чергу, свого єдиного зуба-годувальника, та з радістю відчувши його наявність, Андрій, переборюючи течію «п’явок», що тягла його до низу, поволі поповз угору. Виривши під собою дебелу яму, хвилини через три він дістався твердої та пласкої поверхні. Його ніс пішов зморшками від смер-дючого та не знайомого запаху бітуму, перемішаного з їдким ароматом вихлопних газів. Звівшись на ноги та марно намагаючись зрозуміти де він, Андрій совиними очима подивився в обидва боки дивного чорного шляху розділеного навпіл жовтувато-білою стрічкою. З побаченого та ідентифікованого кривим носом він гучно зробив висновок:
- Дорога до Пекла! Відгуляв, козаче?!
На підтвердження цієї гіпотези з правого боку дороги з’явився дивний гуркіт, що зростаючи кожної секунди, став неймовірно швидко наближатись.
- А ось і чорти по мою душу! А чого без суду?! Де ж суд? – здивовано, але не злякано, «справедливо» обурився козак. – Якщо хочете знати, я все життя був законослухняним праведником!
Випаливши ці слова в обличчя невидимим Ца-повим посіпакам, які ревли вже десь поряд, Андрій миттю покраснів від сорому за минуле безшабашне життя, що блискавкою промайнуло перед очима. Секунду подумавши, він примирницьким тоном додав:
- Законослухняним… Ну… майже все життя.
Він, ще хотів покаятись, чи то висповідатись, але його благі наміри перепинили два велетенські вовчих ока, що розірвавши молочно-сірий мокрий саван туману, стрімко неслися на нього. Козак заплющив очі і, широко розставивши руки (певно зображаючи розп’яття), зі слабкою надією на прощення в голосі вигукнув:
- Прийми, Господи, душу смиренного раба твого!
Привітавшись таким чином з Господом, він сміливо зробив крок у невідоме.
Секунди перетворилися на години і потяглися, немов мед за ложкою.
«Як на Спаса» - відмітив про себе Андрій.
І тієї ж миті така слабка надія на прощення повернулась!
У відповідь на глибоку обізнаність Андрія у релігійних святах, вранішню тишу пронизав різкий звук сотень «сурем Янголів Господніх» (клаксону), а вітер від помахів їхніх крил мало не збив козака з ніг.
«Простили! Прощений! Значить до Раю!» - тріумфував «бувший грішник».
Та ця мить блаженства несподівано скінчилася. Якийсь нечемний Янгол-пустун, що переслідував по п’ятах адського вовка, линув йому прямо в роззявленого рота відро брудної дощової води. Від несподіваного нахабства Андрій закляк. Забувши про щойно складені обітниці безгрішника, він хотів обскубати крила своєму кривднику і тим пір’ям набити йому зад, мов подушку. Ні, навіть, як перину!
Прагнучи негайного здійснення «законної віддяки», козак брудним рукавом протер залиті багном очі і вражено узрів картину, що може явитися тільки у потойбіччі, або з дикого пере-пою. Його боржник прудко віддалявся верхи на пекельному вовкові, що гарчав так, ніби в нього забирали здобич. «Янгол» зло посміхався широко розкритою пащею (номерного знаку), з двома сяючими зубами (підсвітки) і презирливо дивився на Андрія, примруживши довгі червоні очі (задніх габаритів), над якими виблискував недоречний сподіяному напис «Удачи тебе, браток». Із сірого вовчого боку раптово виросла людська голова і, скорчивши гнівну гримасу, вигукнула у бік козака:
- Куда прёшь, при-дурак!
Потім голова зникла в череві, а її місце зайняла витягнута рука з піднятим середнім пальцем.
« А я завжди казав, що в пеклі теж лаються – по імперські» - не до діла зрадівши подумав Андрій, проводжаючи поглядом «посланців Пекла», що погребували забрати його «кришталево-чисту» козацьку душу.
За мить туман проковтнув їх.
- Так куди ж мені, Господи, до казана, чи в обійми райських садів? – ображено за те, що здається ні там, ні там він не бажаний гість, викрикнув козак.
У відповідь, за спиною, зашаруділи камінці. Він різко озирнувся. На дорогу навкарачки виліз Петро.
- Що сталося, братіку? – сполохано запитав він, хапаючись за Андрієві шаровари з явним наміром підвестися.
Штани невдоволено затріщали, але витримали вагу велетня, давши йому змогу прийняти вертикальне положення. Їхній хазяїн роздратовано відштовхнув Петра:
- А, і ти тут! – сердито пробубнів Андрій.
- Що це, братіку? Що це? – заверещав Петро, підстрибуючи від несподіванки по дорозі, як півень на розпеченій сковорідці.
Андрій витримав паузу і голосом спокушеного знавця відповів:
- Це такий шлях.
- Куди? – відчайдушно запитав Петро.
- Туди у Пекло, а туди – до Раю. – розвів Андрій руками у різні боки, а потім, пригадавши свого кривдника-Янгола невпевнено додав: - А може й навпаки?!
Його роздуми перебив гул, що швидко наближався зі сторони «Раю». Туман вивергнув із своєї каламутної пащі море вогнів, що ревучи мов сотня голодних волів, неслися прямо на побратимів.
- О, та їх вже зграя! – запально вигукнув Андрій. І перш ніж Петро злякався, наказав: - До бою, брате! Покажемо нечистій чумацьку снагу! До зброї!
Петро, що звик до Оленчиної тиранії, спітнівши від страху, миттю кинувся виконувати наказ «до зброї». Судорожно бігаючи зі сторони в сторону в сіро-молочній ранковій млі, він з усього маху уперіщився лобом у залізного кола з дивною червоною трикутною бляшанкою згори, на якій чорніли незрозумілі риски. Від удару кілок зігнувся, набувши у місці зіткнення форми Петрового профілю. Переляк хутко кудись зник «із живого профілю», поступившись місцем дикій тваринній люті. Петро рвучко висмикнув кола з землі і зайняв місце біля «командира».
Андрій з хрустом стиснув кістляві кулаки, кожен з яких був розміром з диню.
- Слава, або смерть! – від припливу адреналіну прохрипів він, в обличчя наступаючому ворогові.
- Гарний мольфар – мертвий мольфар! – вигукнув чомусь у відповідь Петро.
Андрій здивовано поглянув на нього і по блиску скляних очей все зрозумів – брата знов заклинило.
- Вперед! – гаркнув він і нечисленне, проте очманіле військо, першим люто кинулося на ворога, залишивши отамана далеко позаду.
Сутичка була короткою, але запеклою. Ворог, спасувавши перед хоробрістю чумака, перелякано завищав (гальмами), зіпсувавши «ароматом» паленої гуми і без того далеке від ідеалу повітря. Потім хижо зиркаючи, зупинився в кількох кроках від Петра. Приголомшений побаченим, «воїн світла» на мить заціпенів. Але ж було від чого!
Із запряженої двома чотириокими велетенськими вовками синьої мажари, з німбом у вигляді серця, пробитого стрілою, що блимала, та палаючим зеленим (від підсвітки щита приладів) обличчям, широко вирячившись, на Петра зирив сам Сатана. З його розкритого рота стирчав білий круглий язик, кінчик якого пашів жаром і димівся.
- Бий! – коротко скомандував засапаний від бігу Андрій.
Чумаки одночасно накинулися на «породження пекла». Від їх, не зважаючи на вік, потужних ударів, вовчі очі згасаючи лопали, перетворюючись на сотні маленьких стріл, що до крові ранили руки і обличчя «воїнів». Неймовірно потужним ударом кілка, на кінці якого теліпалась скалічена бляшанка, Петро розправився з останнім вовчим оком. Важко дихаючи, він повільно підвів очі угору і, оминувши увагою напис «VOLVO», зустрівся поглядом з Сатаною. Той, не міняючи пози і не блимаючи, дивився на чумака. Раптом його білий язик (цигарка), відірвавшись, випав з рота, а ліва рука, пошаривши у кишенях, піднесла до захованого під смоляними пасмами вуха, маленьку чорну скриньку (мобільний телефон), що сяяла великим квадратним оком і вигравала дивну, схожу на турецьку, мелодію. Губи «Рогатого» швидко заворушилися, але звуків не видавали.
- Чаклує га-д! – пояснив Андрій, вже уловивши страх в погляді та рухах «Куцого». – Добий його, брате! Во імя Отця і Сина і святого Духа!
- Амінь! – відгукнувся Петро і з плеча рубонув кілком «Хазяїна пітьми».
Зброя, налетівши на невидиму перепону, відскочила назад і боляче шарахнула велетня по макітрі. Хоробрість, підібгавши хвоста, побитою собакою вискочила зі стриженої під горщик макітри. Страх хутко повернувся і став повільно завойовувати нещодавно втрачені позиції у тілі Петра, розпочавши чомусь з ніг, що обернулися на вату. Чумак заціпенів і не рухався.
Натомість Андрій, не втрачаючи мужності та над усе бажаючи розрахунку за відмову в «пекельній аудієнції», відштовхнувши назад мішкоподібного товариша зайняв його місце в «бою». Він з гнівним презирством поглянув на ворога. Той приречено зиркав крізь сплетену невидимими створіннями «павутину» розбитого лобового скла тягача, котра зупинила нищівний удар Петра.
- Ану, чор-тячий батько, злазь з мажари! – наказав Андрій.
«Батько» злякано відсахнувся в глиб воза й голосно зарепетував турецькою мовою:
- Мехмед! Ялла, ялла!
Сказати таке в очі козакові, що все своє життя люто ненавидів турків, двічі грабував Кафу й один раз палив Стамбул, було вищою мірою необачливо та нерозсудливо і, явно, тягло на самовбивство.
Від почутого очі Андрія потонули в ріках крові, а мозок захлинувся у ставку се-чі, що за секунду фонтаном заповнила порожнину кучерявої голови. Останній наказ, який надійшов від «втопленика» до тіла був: «розірви». М`язи негайно перейшли до виконання повеління. З боку це виглядало так: Андрій з усієї сили дзвінко вибивав кулаками по бляшаним бокам далекобійного тягача, з якого сипались на дорогу «двірники» лобового скла, дзеркала заднього виду та емблеми. А з середини кабіни зачумленими очима, що заплющувалися в такт ударам, за цим «солом на ударних» спостерігав нажаханий до смерті водій – турок. На відстані двох кроків від машини, з поглядом, що свідчив про перебування хазяїна в астральному вимірі, стояв «гранітний» Петро.
Андрій, виграючи симфонію гніву на залізних литаврах, дістався до водійських дверей. Цей факт підштовхнув турка до останньої відчайдушної спроби на порятунок. Він увімкнув двигун і до підлоги втопив педаль газу. Тягач, мов скакун, якому зненацька встромили в боки гострі шпори, зірвався з місця. Козак від несподіванки відплигнув у бік і потонув у хмарі сиво-чорного диму, що свідчила про неполадки в роботі паливної апаратури.
Громіздкий бампер помчав уперед і за два метри, зустрівся з таким же у розмірах черевом Петра, задерши його аж до грудей хазяїна, від чого чумак втратив рівновагу й потилицею донизу полетів на асфальт. Його широко розплющені очі побачили черево пекельного воза, під яким швидко оберталося залізне дишло. Потім за ним промайнуло довжелезне днище, і все скінчилося. Запала напружена тиша.
- Господи, та що ж це? – не змінюючи пози, хвилин через п’ять, запитав повержений Петро.
- А це, добродію, і є майбутнє! – голосом людини, яка нарешті помстилася своєму кровнику, відповів мольфар, що пожалував нізвідки.
Андрій, увесь чорний від сажі, мов козацький похідний казан, і такий же гарячий, перекинув невгамовану жагу вендети на чаклуна.
- Так це твоїх чорних лап справа?! Я мав би одразу здогадатись! – заволав він і, з виглядом явно не добрих намірів, посунув на відьмака.
Той, не чекаючи нової розправи, вправно відскочив назад.
- Моїх рук, голубе! Моїх рук, але за бажанням твого братіка! – парирував він, поставивши єхидний наголос на слово «братіка».
Андрій розгублено зупинився на півдорозі до жертви.
- Як це розуміти, чаклуне? Негайно поясни! – гнівно наказав він.
- Та що тут пояснювати? Усе просто, як білий день! – явно насолоджуючись чумацькою безпорадністю, неквапливо почав мольфар. – Десять років тому на Константинопольському базарі я виграв у кості глечик, обігравши одного місцевого джина. Дізнавшись, що я грав…, ну, скажімо так, не зовсім чесно, він з пересердя прокляв мене і запроторив до виграного баняка, сказавши, що чари зникнуть лише після того, як хтось пошкрябає глечика довжелезним брудним нігтем…
Почувши посліднє, Петро, що досі возлежав на чорному шляху і не виказував ознак життя, поворухнувся, сором’язливо ховаючи під тушу широкі чорнопазурні долоні.
- Ну, і що далі ? – вже не так сердито запитав Андрій.
- А далі все просто. Глечика купив якийсь ясновельможний пан і з караваном відправив до Речі Посполитої, як весільний подарунок своїй панянці. По дорозі мене…, тобто глечик загубили, і він десять років сумирно відпочивав у різнотрав’ї, доки ви на нього не натрапили і не звільнили мене. То ж за умов прокляття, я маю виконати чотири будь-яких бажання мого рятівника. Ось такі пироги. – Підсумував мольфар і смачно плюнув собі під ноги.
Козак, хутко зрозумівши, який можна мати з цієї справи зиск, якщо підійти з правильного боку, по молодецькому підскочив до свого, усе ще лежачого «правильного боку» і допоміг йому підвестися на ноги.
- Спирайся, братіку! Спирайся, друже! Ось так маєш: чотири бажання! Цілих чотири! – натхненно шепотів він у волохате вухо побратима, як шепоче парубок слова любові своїй коханій.
- Дзусь-ки, чотири! Одне! – остудив запал Андрія чаклун. – Лишилося одне бажання.
- А куди поділися ще три моїх бажання? – зненацька тоном дитини, у якої забрали солодкого півника на паличці, подав ознаки буття Петро. – Де ще три?
- А «ще три» - сюсюкаючи, мов до маляти відповів мольфар, - я вже виконав.
- Коли це? – загудів невдоволено Андрій, десь глибоко в душі усвідомлюючи, що таки це правда.
- Перше було, - спокійно промовив чаклун, - це коли ви захотіли «пожи-рувати по царському». Було?
Андрій примружив очі і розплився у сором’язливій посмішці, пригадавши гнучкі дівочі тіла у кокошниках та свій кульбіт у тарілку з вальдшнепами.
- Ну, було! – зголосився козак. – Ну, а друге? Друге яке?
- Друге, добродію, я виконав тоді, коли твій невситимий товариш, насви-нячившись під самий гузир, та втомившись від краси чарівних фу-рій, забажав негайного повернення.
- Тож, яке було третє бажання їх «пузатої величності»? – з загрозою у голосі, кинувши гнівний погляд на Петра, запитав у чаклуна Андрій.
- Яке третє? – все ще надіючись на якесь диво підхопив Петро.
- А третє – твій цікавий до історії побратим, доречі не порадившись із тобою, замовив круїзну подорож на двох у майбутнє. Що я зараз і виконую. – Підсумував мольфар.
- Куди, куди? – не зрозумівши значення слів, роздратовано загудів козак.
- Куди? Куди? – усвідомивши, що учинив щось дуже жахливе і непоправне, істерично заверещав Петро.
О, блаженна солодка мить здійснення мсти! Вона, що вистраждана протягом довгих безсонних ночей, на вівтар реалізації якої було покладено скільки часу і зусиль, протікає, на жаль, так незаслужено швидко, лишаючи у душі її автора легкий присмак невдоволення.
Та месник зі стажем відьмак - досконало знав усі тонкощі цього мордувального ремесла. Він, з театральною пихою, витримав таку ж театральну паузу, тривалість якої заслуговує на «книгу рекордів», і лише після цієї екзекуції відповів інтонацією стюардеси: - Ви, як і забажав ясновельможний пан Петро, відправились у захоплюючу подорож майбутнім. Тому, відстебніть ремені безпеки! Ми здійснили вдале приземлення у дві тисячі чо-рті якому році! Вихід там. Дякуємо, що скористалися нашими авіалініями!
Тиша надовго запанувала на шосе.
Сонце поволі висаджувалося. Туман неохоче відступав, ховаючись у лощинах. Визволяючись від полону імли, очам чумаків, відкривався новий, незнайомий і від цього, мабуть, ворожий світ. Химерні будівлі, засіяні дивним збіжжям поля, на яких невидані досі створіння розбризкували тонесенькі струмені води, блискучі різнокольорові штуковини порозкидані обабіч чорної дороги, що зловісно шаруділи і легко злітали підхоплені смердючим вітерцем, все здавалося побратимам лиховісним і жахливим. Ясно було одне – світ перевернувся, або настав його кінець, що зараз не мало для чумаків, з огляду на їхнє пригнічене становище, ніякого принципового значення.
Розгублені оглядини «майбутнього» нахабно перервав нескінченний потік возів, що збилися до купи не маючи змоги об’їхати задерев’янілих «пілігримів у часі».
- Зійдіть з дороги, дурні! – рятуючи своїх, поки що хазяїв, від наглої смерті під сотнею роздратованих коліс, пронизливо вигукнув чаклун.
Нажахані чумаки, молодими козликами, пострибали на узбіччя. Колона кольорово-блискучих возів потекла повз, обдаючи їх залишками спаленого октану та відбірною лай-кою, що, пройшовши крізь жорнова віків, дивним чином зберегла свій первозданний колорит, анітрохи не змінившись. На голови побратимів рясно сипались вислови, що явно натякали на ста-теві зно-сини власників возів з їх мамами, татами, сестрами та іншими родичами (аж до п’ятого коліна), а також всілякі найщиріші побажання здоров’я печінці та мозку за допомогою розміщення в них усіляких живих та не живих предметів. Від цього величезного сумбуру слів, дістався неслабий шматок і животові Петра. Його розміри не обійшов порівняльними епітетами хіба що ледачий.
Почуті знайомі звороти трішки заспокоїли чумаків. То ж, коли ма-тючча перестали вирізнятись оригінальністю, побратими пригнічено почимчикували, мов каченята за кривоногою ненькою, позаду самовдоволеного відьмака, у напрямку покинутої мажари, що поодиноко стояла на краю жовтого, від цвітіння рапсу, поля.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409121
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.03.2013
ЧастинаІІ
Петрові знов марився сон. Він ішов квітучим яблуневим садом, за яким виднілися сім, підведених дьогтем, білесеньких хатинок. У віконцях, оторочених квітково-пташковими візерунками, з порозплющуваними об скло кир-пами, визирали повмивані фізіономії його дітей та онуків. Вони радо вітали родича, запрошуючи помахами рук зайти до оселі. Петро посміхався у відповідь і, не зупиняючись, йшов далі до крайньої (найбільшої) хати, на подвір’ї якої стояло три вгодовані коровиці, незмірний бу-гай і пара гнідих коней, запряжених у новесенького воза. Біля його ніг підлащувався, чомусь не сивий та облізлий, а кучерявий, мов вівця, Бровко, підштовхуючи хазяїна до свіжо витесаних дубових дверей. Петро слухняно прочинив їх і зачаровано завмер на порозі.
Посеред залитої сонячним сяйвом кімнати у величезному ліжку, на безкраїй пуховій перині, засланій гаптованими простирадлами, під кольоровою ковдрою, що розливалася усіма барвами веселки, вбрана у весільний віночок, лежала його Оленка. Вона була божественно прекрасна і молода, як того вечора, коли вони вперше стрінулися. «Тоді, - пригадав Петро, - її старші брати добре нам’яли мені боки, та ще й виламали зуба». Від таких спогадів біль зненацька пронизав його праву щоку, заставивши вхопитись за неї рукою… Оленка посміхнулася і, простягнувши до нього такі рідні та лагідні руки, поманила до себе. Петро, зриваючи на ходу лахміття, поповз по ліжку до єдиної і такої жаданої! Його булькатий ніс вже відчував аромат кохання, а губи тяглися, щоб возз’єднатися у божественному цілунку із найсолодшими устами в світі, як раптово з під ковдри виглянула голова зненависного шинкаря і, з словами «борги треба повертати», уперіщила йому ля-паса по лівій щоці худорлявою долонею. Від такого «сюрпризу» Петро скочив з ліжка і голо-за-до порач-кував з хати. У дворі він лицем до морди зіштовхнувся із Бровком, який чомусь мав козацького оселедця і ходив на задніх лапах, від чого був вищим за господаря на голову. Підступно посміхнувшись, Бровко сказав:
- Борги треба повертати! – і ляпаснув Петра, вже, по правій щоці.
- Борги треба повертати! – ревів бу-гай, а за ним корови й гніді, по черзі частуючи хазяїна стусанами.
Нічого не розуміючий Петро, задкував до лілейних хатинок. Звідти випурхували діти, онуки, зяті з невістками і кожен силкувався «пригостити» пращура ляпасом. Не видержавши поглуми та болю, багатостраждальний «дебітор по життю» шугнув через сад навтьоки, але й там його ірраціональне та зухвале побиття не скінчилося. Яблуні тяглися до нього сухорлявим гілляччям і болісно шмагали по фізіономії:
- Покайся! Покайся! – гнівно пришіптували вони.
І раптом Петро, перечепившись об кореневище, яке чогось було схоже на руку Андрія, полетів сторчма додолу, з усього маху розчахнувши навпіл сухий порохнавий пень.
- Отямся! Отямся! – обурено загудів корч. Його друзки злетіли у повітря і плавно утворили сяючий лики Андрія, з якого, замість козацьких вусів, чомусь звисало довге тонке коріння. Обличчя козака наблизилося до Петра впритул так близько, що вуса-корені вп’ялися у гладку щоку, з неодмінним наміром прорости крізь неї. Потім з-під них розверзлася чорна однозуба діра, яка весь час пульсувала і прискалася слинявими гейзерами. Петро, вже напіввідкритим правим оком помітив широку долоню Андрія, що, описавши дугу, швидко наближалася, явно задумавши щось лихе…
Полохливу тишу літньої ночі розпанахав дзвінкий звук смаковитого ляпасу. І чудо сталося – Петро воскрес! З палаючими, як у дівки від непристойної пропозиції, щоками, він сидів, витріщившись на поріділі від «героїчної бійки з ляхами» вуса Андрія. Здоровий глузд, повагавшись з десяток хвилин, таки повернувся у горшковолосу Петрову голову.
- Слава Отцю і Богородиці! Живий! – радісно привітав Андрій вороття глузду. – Ну й налякав же ти мене, брате!
З цими словами він відступив від Петра і сів біля знайденого глечика, мов турчин схрестивши ноги.
- Що скоїлося? – розпухлими від козацьких ляпасів губами, запитав Петро.
- Що, що – я знайшов…, - Андрій зам’явся, намагаючись підібрати слова, що не ввергнуть товариша у істерично-безглузду шокову пітьму. – Я знайшов горщика. Ну й припустив…, що можливо в середині нього… скарб, а ти, від жадоби, втратив свідомість і, запінившись, мов к-нур, перед льо-хою, впав ба-рилом догори.
Петро полегшено зітхнув:
- Так то був тільки сон!? Ох, чарівна Оленка! Ех, білесенькі хатинки! Ух, роз-пусник шинкар! – зойкав він, торкаючись по черзі палаючих щік.
- Та до бі-са шинкаря! - роздратовано і разом з тим збуджено відмахнувся Андрій. – Судячи з ваги моєї знахідки, там золота кілограма зо два!
Петро обережно взяв порепаними пальцями глечика під дно, підніс до голови і легенько струснув, намагаючись кошлатим вухом упіймати такий жаданий та солодкий дзвін чеканних монет. Та, замість цього, із вузької горлянки джбана, випорснула лай-ка, що характеризувала Петрову матір, як жінку не зовсім незайману та пристойну. Чи то від несподіванки, чи то не погоджуючись з атестацією нині покійної нені, Петро різким жестом відштовхнув від себе глечика, і той полетів у гарячі обійми зраділого багаття.
Андрій заледенів від нежданого вибрику свого, вже не товариша. Він осо-ловіло стежив за тим, як вогонь з неймовірною ніжністю заходився пестувати стінки несподіваного подарунку. Глечик, мабуть соромлячись палких домагань пломенистого залицяльника, взявся плямами смоляної сажі, потім пішов тріщинками і в самий неочікуваний момент раптово вибухнув, здійнявши куряву з диму та жаринок. Підхоплені переляканим вітерцем, жаринки салютом полетіли у зоряне небо перемішуючись з яскраво-холодним сяйвом байдужих до нічної «драми» зірок.
Це видовище аж до п’ят простромило крижаним мечем звіриного жаху плоть стріляного козака Андрія, і він зайцем відплигнув від багаття. Його хреб-тина вкрилася краплинами поту, що, підкорюючись закону земного тяжіння, повільно потекли донизу. Оминаючи посивілу чуприну, яка стирчала, мов списи козацької сотні, із вже знайомої діри, вони зрадницькою вогкою плямою проступали на геройських шароварах. Петро також не пас задніх. Продемонструвавши чудеса людської спритності, він одним стрибком подолав відстань між небезпекою та волами і тепер очманіло зиркав із-за могутніх флегматичних волячих туш.
Видовисько, що так переполохало хоробрих чумаків, істинно було жахливе. Із мішанини сажі, жару та кіптяви вискочив приземкуватий чоловік, одягнений у довгу, чудакуватого вигляду, свитку. Викаблучуючи на кривих ногах, він силкувався врятувати онучі від зажерливого полум’я, що вже смакувало ними. Білобороде, з качкоподібним носом обличчя, прикрите з гори дивним фетровим кашкетом, видавало такі гримаси, від яких кров у жилах бралася льодом. Не менш жахливі про-кльони картаво сипалися з його прихованого рота і чомусь мали безпосереднє відношення до остовпілих чумаків:
- Бі-со-ві не-вігласи! А бодай вас лях трапив! Сто чор-тів вам у печінку! Що ж ви, злидні, накоїли?! Новесенькі онучі понівечили! Який нечистий вас напоумив глечика у багаття класти? Не-вігласи! Його ж треба було просто шкрябнути…!
Доки Петро мужньо тримав оборону за волячою барикадою, Андрій першим прийшов до пам’яті. Він спритно підхопив знайдене колесо і, піднявши його тремтячими руками над головою, повільно посунув на ворога, готовий у будь-яку хвилину миттю відмовитися від геройства і, здіймаючи степом куряву, накивати п’ятами.
- Хто ти, людина, а чи Кат із Пекла? – задихаючись від могутніх обіймів страху, прохрипів Андрій.
Незнайомець роздратовано обтрусив сажу на довгополій свитці. Потім, з скорботним болем непоправної втрати, поглянувши на добре прокопчені та підсмажені рештки онуч, розгнівано відповів:
- О дур-нуваті нащадки Адама! Завжди одне й те саме: «хто ти, що ти»!? Мольфар я! Зрозуміли, пеньки пустоголові? Мольфар!
Від цієї звістки приступ страху у Андрія пропав, залишивши на згадку безславний мокрий відбиток на «лицарських» пан-талонах і, такій же, «лицарській» гідності.
Роки, проведені у козацькій вольниці, змогли втовкмачити у його кучеряву голову скромний (найнеобхідніший для житія) запас знань, серед яких виявилися і розповіді про мстивих карпатських чаклунів, що звалися мольфарами. Зніяковівши від стра-мовиська за свою негідну поведінку та, вже тепер, побоюючись помсти від карликоподібного ворожбита, Андрій пожбурив колесо в траву і, намагаючись зліпити якусь подобу посмішки, широко розкинувши руки, з рішучими намірами примирницьких обіймів, пішов на нього:
- Вибач, братику, Ку-ций поплутав! Не гнівайся на нас!
Мольфар недобрим поглядом зупинив на півдорозі Андрія. Той, зрозумівши, що його спітнілі обійми зараз будуть недоречні, спробував виправити конфуз:
- Ой, сідай до столу, братіку! Скуштуй їдла, що Бог нині послав, двом дуже злиденним чумакам…, не розраховуючи на третього…, шанованого гостя! – з майже приреченою надією почути у відповідь відмову, солодко промурчав він.
Упиваючись своїм панівним становищем, чаклун, з гордим виглядом, неквапливо підсів до бриля.
- Ну що ж, подивимося, чим вас сьогодні обдарував Творець, – розчавивши козацьку надію досхочу повечеряти, прокартавив він і гидливо поглянув на «вишукану» трапезу.
Їдло таки було і справді вишукане. У прямому розумінні цього слова. Все: від чотирьох яєць, трьох морквин, двох цибулин, шматка пожовтілого сала, що, мабуть, бачило перше пришестя, і окрайця черствого чорного хліба, було розшукане Андрієм у коморі крайньої хати в послідньому подорожньому селі. Там же, тікаючи від праведного гніву хазяїна, що невчасно повернувся з поля, перелазячи через тин, козацькі шаровари одержали бойове поранення у вигляді діри на найпікантнішій задній частині.
- Так, не густо! – закінчивши оглядини «столу», констатував мольфар.
- Ди-ди…, доброго вечора! – заїкаючись, промимрив вітання осмілілий від перспективи залишитися голодним, Петро. На ватяних ногах, зігнувшись у три погибелі, від чого живіт погойдувався між високих ніг, він сумирно чекав на вердикт чаклуна, що вже майже хвилину свердлував його уїдливим поглядом.
- О, а це що за пу-зань? – відкрито насмішкувато прогигикав осмілілий мольфар.
- Та це, добродію, мій побратим Петро! – вступився за товариша Андрій. – Він хоч і великий… та добрий і сумирний! Нехай сідає, га?
- Сідай, пу-заню! Дозволяю! – далі нахабнів непрошений гість.
Від таких слів здоровий глузд, що недавно повернувся у тіло Петра, став по частинах непомітно утікати знов, як тікає в ніч від батьківської опіки блуд-лива дівка. А разом з ним послабляв свою липку холодну хватку і страх. То ж черговий жарт про свиняче черево, від міцних обіймів чумацьких долонь, застряг у горлянці мольфара разом із, жадібно відгризеним, чималим шматком сала.
Цей неочікуваний поворот заставив шаровари удруге за вечір змокріти.
- Петрику, друже, благаю тебе, відпусти! – зазираючи в скляні від люті очі товариша, заголосив Андрій. – Він же за це нас на жаб перетворить! На хробаків!
- На жаб, на хробаків… - хрипів, майже втративши притомність, чаклун.
- Чуєш? На хробаків! Відпусти! Він же гарний! – Намагався достукатись до оглухлого, від калатання дзвону образи мозку Петра Андрій.
Проявивши невластиву йому логіку, при цьому не ослабляючи хватки, Петро констатував:
- Гарний мольфар – мертвий мольфар!
Від цих слів та дужих обіймів залишки повітря лунко вийшли назовні, десь іззаду і нижче спини чаклуна. Зробивши останнє зусилля, він видавив з конвульсуючого тіла:
- Пробачте! Пощадіть!
Маючи, як і всі українці, велике материнське серце, що приносить їм лише одні неприємності, Петро розчепив пальці. Мольфар, зайшовшись кашлем, мов куль соломи впав до ніг свого «милосердного» ката.
Через десять хвилин після закінчення екзекуції, «намісник Бога на Землі» докорінно змінився, перетворившись під тиском Петрових «аргументів», на добру, улесливу особу, яка залюблена в оточуючих більше, ніж у своє смертне тіло, і при цьому непомітно, у закутках чорної душі, відгодовує велетенську солодку жабу помсти.
Андрій, заспокоєний таким успішним перебігом подій, смакував, натертою об єдиного зуба, соковитою морквиною. Поруч нього «приземлений» мольфар сумирно дожовував відгризений до сутички шматок сала, а поодаль, на принесеному з мажари лантуху, як на троні, розлігся Петро. Його живіт, мов волохатий циклоп, лежав поруч, ліниво визираючи з-під задертої сорочки бездонною чорною дірою ока - пупа. На правах тріумфатора, власник «циклопа» розправлявся вже з третім яйцем, розбиваючи його об закопчений черепок від глечика.
Важка, гнітюча пауза явно затяглася і вже почала спотворювати «дружню» трапезу. Розуміючи це, Андрій дипломатично повів бесіду:
- Я ось що вам скажу. Як на мене, вечеря у нас пісна і дуже, дуже убога! А ще її так мало, що…, як на трьох чоловіків… ще й без горілки, то можна голодним заснути. - давлячись морквою в перемішку зі слиною, недвозначно поглядаючи у бік чудодія, процмакав він.
Зрозумівши підтекст та підтверджуючи вислів про злодія та шапку, мольфар проскоромовив:
- Харч пристойний та смачний! Слався Господи, ти мій!
Зірке козакове око вловило дивний факт: Петро, почувши ім’я Всевишнього похапцем, куценьким жестом, осинив хрестом свого «циклопа», а чаклун скрутив дулі, поспішно сховавши їх у довгих рукавах свитки. Це насторожило Андрія і він почав настирніше насідати на «вже» відьмака.
- Був у нас на Січі один козак характерник – Мусій Вирви-хвіст. Вічна йому пам’ять. Так я вам скажу, ото був чародій! Каменя міг на смажене порося перетворити, а пісок на горілку! Могутній був відьмак! Зараз таких немає. Ні, щоб зовсім нема… так є…, але таке, дріб’язок… Відьмачки. – Останнє було сказано в бік мольфара і з неприхованою насолодою.
Кожен із присутніх на «бенкеті» гостей (званих і не званих) відреагував на цей монолог по своєму. В той час, як живіт Петра нервово засмикався, реагуючи на «порося» і «горілку», чаклуна боляче хлиснуло по сід-ницях гордині: «зараз таких немає», а особливо – «відьмачки».
- Не кажіть, добродію, те, чого не відаєте! – сердито процідив він, витираючи замурзану салом бороду рукавом, в якому досі ховалась дуля. – Наймогутніші чарівники у світі ми – мольфари!
- Ви? Ха-ха! Ви наймогутніші брехунці! – пішов в атаку Андрій.
Чаклун позеленів від люті, його очі хижо заблищали, а борода скидалася на спину кота, якого собаки загнали на дерево. В роз’ятреному приступі він зробив намір підвестися, але, до того часу непомітний, Петро завадив цьому, схопивши «сердюка» за плече.
- Та не треба пінитись, як стара олія, чоловіче. Краще заспокойся і доведи, що мій побратим помиляється. – розсудливо та, майже наказово, промовив він, чим знову здивував Андрія, котрий мав його за велику дур-нувату дитину.
Мольфар, помацавши долонею шию, яка ще боліла від Петрових обнімань, налякано підкорився. Але здаватися наміру він не мав. Йому хотілося будь-що довести цим двом солоним задри-панцям свою феноменальну велич та міць. А ще так кортіло помститися: «червоноштанцю» – за моральне, а «ци-клопузу» - за фізіологічне приниження. І зробити це він мав намір у самий вишуканий і жахливий спосіб, який би бальзамом залікував поранену гідність і досхочу нагодував «медову жабу». Тому, удаючи покірне ягня, він з солодкою посмішкою ката, що затягує зашморг на шиї жертви, промовив до Петра:
- Вибачаюсь. Наказуйте, добродії. Я виконаю будь-яку забаганку таких хоробрих та могутніх лицарів.
Не встиг Андрій, що вже вловив гірку отруту в солодкому сичанні відьмака, якось відреагувати, як його горшкоголовий побратим випалив:
- Хочемо пожирувати, як царі на трапезі!
- Беззаперечно виконую! – плеснув себе чомусь по чолі мольфар, і все довкола потонуло в сивому, з присмаком сірки, тумані…
Я спеціально не стану описувати вакханалію застілля з вишуканими їствами та напоями, які подавали чарівні східні танцівниці, одягнені у прозорі туніки, що ніби ранковий туман обвивали.., залишивши цей труд вашій розвиненій уяві. Нехай кожен читач сам, в міру своїх моральних засад та гастрономічних вподобань, живописно домалює цю картину, натягнувши на себе чумацьке лахміття моїх героїв. Але кінець «жирування» - за мною!
Содомо-гоморський бенкет був у розпалі…
Петро, з лебединим стегном в одній руці і з жіночим у другій, напівлежав на м’якому дивані. Крізь налиті хмільним медом повіки, затуманеним осоловілим поглядом, він спостерігав за Андрієм, який викобелював гопака на вщент заставленому їжею столі. З-під його драних чобіт у різні боки веселковими бризками розліталася червона та чорна ікра, перепели, фазани і ще якісь небачені фрукти. Послизнувшись на холодці та виконавши неймовірного піруету, Андрій безсило пристолився у закуски. Петро неквапливо перевів погляд з виснаженого тіла друга, котре, лежачи в зеленім інтер’єрі столу, нагадувало засушеного осетра, на свій гігантський живіт, що безсоромно виліз на світ, задерши сорочку по груди. У цю мить велетень недоречно (асоціативно) чомусь пригадав першу вагітність дружини-узурпатора.
- Оленка! – раптом закричав він. – Вибач пропащу душу! Додому! Додому! Кля-тий чаклуне, хочу назад!
- Беззаперечно виконую! – розтаючи у їдкому сірчаному тумані, єхидно промовив мольфар і смачно плеснув себе по чолі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408998
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.03.2013
(присвячую усім, хто матиме час і мужність
дочитати до кінця 48 сторінок :))
Передмова
Нашу дивовижно співочу українську мову можна порівняти з незайманою кришталево-прозорою водою гірського джерела. Зародившись у лоні прадідівських віків і подолавши незмірну відстань до сьогодення, під впливом історичних нашарувань іншокультурного «сміття» , її первозданні води помутніли. І ми, «нащадки Кобзаря», не помічаючи цього ганебного факту, досі продовжуємо бездумно засмічувати потічок, з якого плекатимуть знання наші онуки. То ж, врешті-решт, якщо ми вчасно не отямимося і не докладемо максимуму зусиль на порятунок джерела, воно скоро зникне, розчинившись у бурхливому світовому океані мов, залишивши по собі на згадку лише невиразний пінний слід. І тоді ми втратимо його назавжди. А, значить, втратимо себе… Знищимо Україну.
Неповторна планета – Земля! Фантастичний материк – Європа! Квітуча країна – Україна! І тричі неповторний, фантастичний і квітучий Таврійський край…
Так пафосно можна було б розпочати оповідь про Тавриду, якби про її існування ніхто не знав. Отож, враховуючи той факт, що кожен поважаючий себе громадянин нашої країни (рівно, як і деякі громадяни ближніх «зарубіжжь»), хоч раз у житті приїздив сюди на закупівлю овочів та фруктів, або здійснював паломництво нашими степами у складі безконечних караванів відпочивальників, спотворюючи і без того далеке від євро ідеалу покриття наших доріг, звеселяючи узбіччя різнобарвними фантиково-поліетиленовими квітами, на шляху до обітованого моря, я не стану струджувати читача описами краєвидів, а зразу перейду до суті справи.
Шановний друже (чи «подруже» - маю надію і на такий алогічний перебіг обставин), пропоную тобі разом зі мною здійснити фантастично-історичну (або навпаки) подорож темпоральною спіраллю часу, щоб повернутись на кілька сотень років назад у дике, ще не зіпсоване «гараздами цивілізації» та використаними «новітніми досягненнями в області пакування харчів і напоїв», Причорномор’я.
Частина І
Вечоріло. По ледь помітній степовій дорозі, обабіч якої м’яко шелестіло ковилове море, гойдаючи на своїх хвилях, немов різнобарвних рибок, духмяні літні квіти, їхала, вщент завантажена кримською сіллю, чумацька мажара. Припечатуючи могутніми ратицями траву до землі, виказуючи всім своїм виглядом повну зневагу до вантажу, погоничів і незмінного пейзажу, жуючи та синхронно розхитуючись з боку в бік, не забуваючи при цьому час від часу розбавляти солодкий аромат літнього вечора різким запахом метану, мажару тягла запряжена в ярмо пара кремезних волів. Позаду них на мішках із сіллю, ніби білі привиди, в такт худобі, сонно «вальсували» два сивих чумака. Від волосся і до нижнього краю сорочки палюче сонце, рапа та невблаганні роки вибілили їх зовні, надавши вигляду солоної тарані, що зашкарубла й зморщилася. І тільки відблиск останніх променів сонця в запалих очах та коливання полатаних шароварів на одному з них вказував на те, що життя ще тліє у висохлій плоті.
Але так здавалося лише на перший погляд, бо чим ближче наближалася мажара, тим більше ознак життя з’являлося у постатях і на обличчях чумаків.
Той, що сидів зліва, був на голову нижчий від собрата. Він мав сіро-блакитні очі, над якими крилами чайки злітали брови, що у поєднанні з довгим горбатим носом та майже не помітною під козацькими вусами тонкою смужкою рота, надавало йому хижого вигляду. І лише зморшки в куточках очей та пророслі крізь дірявий бриль кумедні сиві кучері виказували його веселу хвацьку вдачу. То був Андрій. В минулому козак, зірвиголова та найкращий коханець на Лівобережжі, як солодко зітхаючи, стверджували бабці у придніпровських селах. Козацькі походи та постійні переслідування ороговілих чоловіків загартували його тіло і заплямували репутацію. Тому він так і лишився неодруженим, але, попри це, мав майже у кожному подорожному селі кучерявого, горбоносого нащадка. Цей героїчний амурно-аморальний період життя Андрія тривав довгенько і скінчився лише тоді, коли він вже не зміг «воювати» та хутко втікати. Сприйнявши свої анатомічні зміни по філософськи, він покинув козацько-блударське ремесло і подався у чумаки, шукаючи більш менш постійного сезонного заробітку та компанії, до присутності якої звик впродовж грішного життя.
Поруч з ним, жуючи пишні вуса та схиливши голову, з якої звисало на масивні сальні груди пряме, стрижене під горщик волосся, дрімав Петро. Втягнувши чергову порцію метану, його сливоподібний, у глибоких кратерах ніс, ворушився виказуючи своє невдоволення, а на округлих щоках червоніло від припливу крові мереживо тонесеньких струмочків, які текли до очей і закінчували свій шлях під виступами масивних мішків. Над широким підборіддям синіли великі губи, що розтягуючись у посмішці, здавалося, діставали аж до кінчиків волохатих вух. Нижче увесь цей різнобарвний колорит плавно переростав у велетенський живіт, з-під якого химерно витиналися, мов віхи, довгі худорляві ноги. Його вигляд натякав на те, що з колись могутньої статури Вовчиця Років безжально обгризла м`язи, при цьому чомусь проігнорувавши жир.
На відміну від Андрія, Петро був людиною спокійною та «домашньою». Проживши сорок років зі своєю Оленкою, вони знайшли у капусті двох синів - кучерявих та горбоносих красенів, та чотирьох, не таких гарних, пузатеньких доньок. Коли діти виросли і одружилися у Петрову хату працьовитий лелека приніс чотирнадцять онуків. Чому у Петрову запитаєте ви? А через те, що зяті трапилися йому хоч і працьовиті та бідні безхатченки, а сини були ледачі і як наслідок хитрі, тому й не спішили полишати затишне батьківське гніздо, потай сперечаючись за цей скарб. Тож не витримавши постійного галасу онуків, сварок дружини та скарг зятів з невістками, Петро подався у світи, не захопивши навіть бриля.
Триденні поневіряння у сусідньому шинку звели його з Андрієм, котрий, як з`ясувалося у дводенній хмільній бесіді, теж отримав від «хво-йди Долі» гарбуза. Після короткої тижневої наради, що витрусила останні їхні гроші та здоровий глузд, уже побратими, порішили стати на солоний, сповнений пригод шлях чумацтва.
(деякі слова писатиму через дефіс, бо цнот-ливий Клубний редактор не пропускає )
Їхні пригоди розпочалися зразу ж на порозі шинку, коли на Петра накинувся з лайкою та кулаками хазяїн, вимагаючи за останню балабайку горілки, на той час уже не існуючі гроші. Майбутній чумак трохи поспостерігав бійку низенького шинкаря зі своїм великим животом і ним же, як лантухом, притиснувши нападника до одвірок, одержав першу «гучну» перемогу. Потім він, мов чапля, переступив через знеславленого ворога, маючи намір знайти на подвір’ї свого товариша Андрія, який завбачливо першим покинув шинок під приводом «стриножити коня». Та, підступний мов га-дюка, шинкар примудрився таки на останок схопити «переможця» за чобіт, і той сторчака полетів у п`янку прохолоду літньої ночі. Краєчком ока Петро встиг помітити, як шалено крутнувся у небі Чумацький Шлях. Він інстинктивно напружив останки побореного горілкою тіла, приготувавши їх до жорсткої зустрічі з землею. Але рандеву з Терра Інкогніто не відбулося! Замість нього верхня частина м’яко занурилася в запашне сіно, живіт боляче зустрівся з бортом мажари, а ноги несподівано поволоклися по землі. « Куди ж мене – до Пе-кла, а чи в Рай?» - спалахнула і негайно потонула у горілчано-адреналіновому ставку остання думка Петра, після чого він провалився до бездонного урвища хмільного сновиддя, де за ним ганялися, вимагаючи гроші, ненависні родичі й, схожий на Асп-іда шинкар, одягнений чомусь у спідню білизну йог дружини Оленки.
Прокинувся Петро через добу на викраденій Андрієм, і ним таки керованій, мажарі шинкаря, що вже, поскрипуючи не мащеними колесами, тяглася за могутніми волами до Сивашу, загубившись у безкраїх просторах Дикого поля. Похмелившись схованкою хитрого хазяїна мажари, яку винюхав у сіні горбатий ніс Андрія, та зрозумівши, що він знову послизнувся на гарбузовій скибці, яку підклала «невгамовна хво-йда», Петро, вже твердо, вирішив скуштувати чумацької долі. От з тих пір, майже сім років, він і піряв мажарами сіль із Криму по всій Україні зі своїм не завжди вірним, і не завжди побратимом, Андрієм.
Описавши історію виникнення цього дивного тандему, я повертаю вас у духмяну степову ніч, точніше в момент її народження.
Колесо вскочило у вибоїну і, невдоволено скреготнувши, поскакало в траву, розлякуючи коників та метеликів, що прилаштувалися там на ночівлю. Мажара струснулася і завалилася на один бік, скинувши, мов необ’їжджений жеребець, сонних чумаків у дорожню пилюгу. Вай-луватий Петро, не розуміючи що коїться, спробував підвестися. Невдало обравши за опору довгий ніс побратима, він щосили потягнув за нього. Андрій, якому до цього снилася гарненька польська панночка, розцінив це по своєму:
- Ляхи! Ляхи! - заревів він, не розплющуючи очей. – Ану, бі-сові діти, скуштуйте козацької шаблі!
З цими словами старий козак заповзято почав рубати «ляхів» лозиною, намацуючи їх у здійнятій баталією куряві. Петро у відповідь накинувся, як йому здалося, на польського лицаря, що жалив його кропивою…
Хвилин через п’ять, коли сіра хмара дорожнього порохна вляглася, поглядові байдужих волів відкрилася така картина: Петро сидів на Андрієві верхи, позбавивши його можливості рухатися об’ємним черевом, а можливості говорити - набитою у рота травою. Здивуванню товстуна не було меж:
- Ой, братику, це ти?! А де ж ляхи? – розгублено спитав він, по ведмежому «обережно» злізаючи з, майже, роздавленого, як хрущ під колесами підводи, Андрія.
- Му-му-му! – Видавив він з себе.
- Ого, як ті зві-рюки тебе! – бідкався Петро, висмикуючи траву та пасма вусів з рота товариша.
Тільки-но Господь руками Петра повернув дар мовлення Андрію, той з козацьким запалом, що не згасав ніколи в середині нього, як не гасне вогонь в середині трухлявого пенька, вилив на голову побратима потік прокльонів, приправлених відбірною лай-кою усіх народів і країн, в яких він побував за часів служби на Січі.
Із цього вавілонського місива слів Петро зрозумів лиш те, що ворог ганебно відступив, не витримавши натиску його могутнього та, ще чомусь, кабанячого кен-дюха. Не маючи достатнього об`єму смальцю у голові, щоб образитись, він подав руку Андрієві, допомігши підвестися. Потім турботливо дужими долонями, мало не вибивши душу з худорлявого тіла, обтрусив пилюку з одягу друзяки.
- Му…му..! – ще не прийшовши до тями, заїкаючись від обтрушування, яке більше нагадувало нове побиття, промугикав Андрій.
- Що братику? Хочеш сказати, який я молодець, що відбив тебе від ляхів? – наївно запитав Петро, обіймаючи за плече побратима.
- Мур-ло безмозге! Ось, що я хочу сказати! Кнур з баранячою головою на тонких палях! – знову прорвало наче греблю Андрія, і він роздратовано струснув з плечей руку свого «рятівника».
Потім, погойдавши з розпачу сивими кучерями на обезбриленій голові, стелячи під ноги яскравий килим відбірної лай-ки, він повільно пошкандибав у ніжні обійми різнотрав’я, шукати причину своєї наруги – колесо.
- Ось і роби після цього людям добро, – ображено бубонів під свій, наче поїдений міллю ніс Петро, розвантажуючи з мажари важкі лантухи з сіллю.
Воли меланхолічно ремиґали траву, по своєму тішачись раптовому відпочинку. Ніч огорнула степ крилами мороку, засіявши небесну ниву бурштиновим насінням зірок, яке негайно проросло і зацвіло золотавими квітами, що вальсували у жаркому мареві повітря. Всі звуки раптово зникли і лише легесенький вітерець-пустун шарудів, пробігаючи м’яким колоссям ковили, що переливалися сріблом в світлі повного, стиглого Місяця.
Розвантажуючи десятий мішок і при цьому прорвавши його об край мажари, Петро зрозумів, що одному йому не впоратись. А тому секунду провагавшись, він з радістю облишив роботу до ранку. Повернувшись у той бік, де шаруділа трава від сліпих повзань на колінах, та час від часу виринали, виблискуючи в місячному сяйві дебелою дірою, старі козацькі шаровари, він гукнув:
- Андрію! Облиш полохати місяць своєю гарматою! Вранці знайдемо те бі-сеня! Іди краще повечеряємо! – і, перехрестивши живота, з філософським виглядом, додав: - «На все свій час, і на все воля Божа».
У відповідь йому, разом з грудкою землі, полетів дуже віртуозний про-кльон, що мав у своєму складі хитросплетіння усіх кусючих чор-тів з дідь-ковою матір’ю. Петро, що звик до постійних сварок дружини та періодичних сеансів жорсткого масажу кочергою, пропустив цей монолог повз вуха. Потім він неквапливо назбирав кураю, сухого будяку та, діставши з мажари кілька брикетів засушених волячих «подарунків», за допомогою старого кресала розпалив невеличке багаття. Діловито понишпоривши у старенькій, засмальцьованій полотняній торбині, він злагодив на знайденому у пилюці брилі Андрія «вишукану» чумацьку вечерю.
Голодні язики полум’я, пританцьовуючи, тужилися дотягтися до харчів і хоч лизнути їх. Вони вже непомітно підповзли по сухим травинкам до бриля, та пильне око Петра вчасно узріло цей підступ. Його довга нога вдягнена у лахміття, що колись носило гордовите ім’я – чоботи, прогорнувши відсталою підошвою рівчак у землі, попередила злочин. Вогонь, злобуючи та плюючись іскорками у свого кривдника, невдоволено повернувся назад. Та, отримавши чумацького копняка, він не полишив своїх хижих умислів і тепер хвацько вихоплював із темряви нічних метеликів своїми зажерливими язиками, крадькома блискаючи яскравими спалахами в бік, такого жаданого, такого близького, і разом з тим - недосяжного бриля.
Наполоханий раптовим подихом вітру, вогонь запалав яскравіше, освітивши постать Андрія, що наближалась. Хода козака нагадувала тріумфальний в’їзд Цезаря в Рим після завоювання Персії. Єдине, що їх відрізняло це те, що Цезар їхав у золотих шатах на колісниці, а Андрій у передертих шароварах цурпелив колесо на собі. Та цей незначний факт вочевидь ніяк не засмучував козачину. З палаючими очима він возсів біля багаття і, витаючи в стані ейфорії, переможно проголосив:
- Знайшов!
Петро на радощах смачно вперіщив побратима в плече:
- От упер-тюх, таки знайшов його! Ну, молодець, братіку! – та секунду подумавши, розчаровано додав: - Чому тут радіти? Можна було б дочекатися ранку і не повзати годину в пітьмі на ка-рачках.
Останні слова трохи приспустили «цезаря» на грішну землю та нагадали йому - хто його «плебес»:
- А бодай тобі..! Я не про колесо ! – зірвався на писк Андрій.
- А про що тоді? – пропищав, перекривлюючи його, Петро.
- А ось про що! – такою ж копійкою віддячив Андрій і, поставивши між багаттям і брилем дивної форми глиняний глечик, переможно завершив: - У траві знайшов!
Вогонь миттю облишив полювання на лускокрилих і зацікавлено, з осторогою, почав гладити пекучими, променистими руками знахідку, плавно просуваючись угору, від широкого роздутого дна до довгої та вузької горловинки.
- Що це? – ви-лупив очі Петро і схилився до знахідки так близько, що вогонь, скуштувавши смак його вусів, відсахнувся і незадоволено зашипів.
- А це, братику Петрику, найсолодше що є в світі! – радісно примружившись та піднявши руки до неба прошепотів Андрій.
- Що, мед? – по заколотницькому просичав Петро.
Руки Андрія, як пошматоване ядрами вітрило козацької чайки, опали вниз, боляче вдарившись об коліна, що гострими вершинами стирчали із шароварських гір. Такої дурості він не чекав почути… Навіть від Петра. Вулкан ма-тюків заклекотав у нього в середині. Піропластичні потоки про-кльонів вже підіймалася по гортані, а ніс засопів набираючи в ще могутні легені повітря… Та Андрій не довів діло до виверження і останнім зусиллям волі заставив себе проковтнути лай-ку разом з образою.
- Це скарб! – піднесено, намагаючись повернути зіпсовану урочисту мить, прогортанив у степ Андрій.
Петро остовпів. В голові миттю промайнуло все його нікчемне, сповнене трудів та злиднів життя. А потім в очах, як на Великдень у Лаврі, засвітилося сотні свічок, і він, втративши свідомість, впав на спину у м’які обійми трави.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408987
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.03.2013
(оксюмороноподібний гумор)
Дорогою-доріг, я вознесусь униз.
Пекельний янгол, люципер із Раю...
Гріхів цноту́, мов одиночок зграю,
У Волі клітку відішлю поблиз.
В брудоті чистій, світла кіптяві,
Монах рогатий усміхнеться гірко,
Погляне сліпо, невиразно зірко
Й розтане у прозорій піняві́.
По тупику я упаду в Едем.
В безвихідній надії: на увагу,
На мед гіркий, безалкогольну брагу
І безтурбоття сповнене проблем.
Із золотого мороку світил
Назустріч геть, пожалує марою
Провинний Святець. Помовчить зі мною.
І сумом щастя зазориться в пил.
Здивуюсь помірковано навзрид
Що нарозхват усім я не потрібний…
Зверну назад, де вабить голос срібний
Шикарно, "в блиск", задрипаних Планид.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408768
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.03.2013
В печері, із стожильного бетону,
Топчу безцільно штучний ламінат.
Вивчаю бездога́нь гіпсокартону,
Затягнуту в шпалеровий халат.
Крізь жалюзіння́ пластикових вікон,
Сітчастого́ мережива гардин,
Потьмареним пробитись хоче криком,
Весінній промінець. Всього один.
Не знає він, що зледенілу душу,
Вартує морозилки суховій.
І щоб весну відчути, смажить мушу
Її в духовці мікрохвильовій…
Токсичний одяг похапцем накину,
Дверей бляшанку прочиню у світ,
Замружено я прохриплю у днину:
- Рятуй мене, чарівний весноцвіт!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408462
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 12.03.2013
Не те, щоб не любив її -
Вона в мені не бачить мужа.
До фліртувань завжди байдужа,
Струмить розталлю у гаї.
Сховавши за імлою вій
Очей смарагдове тремтіння,
Манить перстом листопрозріння,
Поміж березових завій.
Не те, щоб зовсім не бажав
Тепла бутонового тіла -
Її пиха розсвітокрила,
Спиняє холодом заграв.
І не болить, а просто щем
Пройняв росточком серце, з краю:
- А може я її...?!
- Я знаю! –
Вона озвалася дощем.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408414
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.03.2013
Тремтяче, боязке дівча
Ступило у поля чернечі.
Волосся обіймало плечі,
Крильми зворотного ключа.
Очей краплиста глибочінь,
Шпаком металася по сині,
Де сонце в хмарній пелерині
Теплом злотило височінь.
Шукала злякано в степах,
Між оранки сипких гранітів,
Повів медовий першоцвітів,
Що майорять, мов диво-птах.
Та не знайшла. В дощищі сліз,
Журбу понесла у діброву,
Де смужать шкіру мармурову
Ватаги молодих беріз...
І там, де схилами ярів
Горючі падали краплинки,
З’являлись ніжні балеринки
Із жовтим полиском вихрів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407862
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 10.03.2013
(З святом 8 Березня, кохані!!!)
Тануть, тануть на світанні чари ночі у промінні.
Небосхилом пролітають ситі хмари білопінні.
Сонце уквітчало стягом на тополі верховіття.
Ледь проклюнулись кульбабки з-під землистого плахіття.
Збіжжя килимок, ворситься на розіспаному полі.
Нашорошились брунькато гілочки черешень голі,
Прислухаються до вітру: – «Чи дмухне тепла повівом?
Чи йому Весна озветься жайворонка славоспівом?»
Проясняється лазур’ю сіре дзеркало ставища,
Ясен зламано журбує, мов божок серед капища.
Комашня токує в хорі, на затишному пригріві,
Проти сонечка іскриться, наче зорі мерехтливі.
Розімлілі верболози мружать котикові очі.
Про Весну пліткують хором юрби ґавово-сорочі.
Я,ступаю тихо полем, боячись тремтливість миті
І душею зігріваюсь у проміннім оксамиті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406711
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 06.03.2013
На початку, створив Бог небо і землю. Земля була тьмяна і пуста.
Вчителька фізики
- Як же освітити нову планету? – постала перед ним дилема.
Подумавши недовго – років з мільйон, він знайшов геніальне рішення:
- Ану як витворю я вчительку фізики?! Нехай вона метикує, а я в цей час у прохолоді садів Райських хмільний нектар завдам.
І з’явилася вчителька фізики. Строга вона була, вибаглива, але діло знала. Зібрала космічне сміття, збила його міксером. Потім розігріла на сковорідці, додала радіації, за смаком, і виплавила круглого сяючого млинця. Опісля розкрутила його центробіжною силою і, подолавши земне тяжіння закинула у центр сонячної системи. А залишки печені, здула у нічне небо і ті, засіяли зорями. Стомлена, але задоволена, радіохвилями полинула вона відпочивати до найближчого безіменного сузір’я.
Вчителька географії
Та Богові цього здалося замало:
- Ну, світло є, а що ж мені робити з цим безбарвним шматком каменя? – замислився Творець озираючи планету. – Самому не хочеться руки бруднити. А зроблю я краще вчительку географії, нехай вона швиденько приведе планету до ладу!
Сказав – зробив. І пожалувала вчителька географії. І пішла вона бардак хаосу первозданного розгрібати. Та не швидко діло робилося. Мільярди років на то поклала. Не ледача була, але ж вередлива!!! То їй здавалося, що надто холодно довкола – гієну вогненну вулканів роздмухала і пекучою лавою все полляла. Опісля спекотне їй стало – льодовиковим періодом все остудила. І так безконечну кількість разів. То неозорий безкрай горами мережила. А як ландшафт не сподобався – роздратувалася і весь суходіл океанами покрила. Потім третину землі осушила і, чи то від втоми, чи ще з яких відомих лише її міркувань, покинула роботу і оселилася в районі мальовничих Канарських островів.
Мужньо терпів Господь те хазяйнування, лежачи на хмаровому дивані, бо знав, що для діла.
Вчителька біології
- Ну ніби то й гарно, - озирав діло рук своїх Создатель, - але якось порожньо, тихо і надто сіро-блакитно. О, знаю – ця справа якраз для вчительки біології! Змайструю її! Вона миттю з цим упорається. А я подивлюся свою колісницю, бо щось з правої сторони скрипить.
Плеснув у долоні і розверзлася синь океанічна і родилася з піни морської вчителька біології. Непосидюча була та панна, а надто модниця!!! Та не шукала вона простих шляхів. Заманулося їй тіло голе чимось прикрити. І виростила вона з нуклеїнових кислот бактерії, а з тих рослини. І оторочила тіло своє модерновими спідницями із листя різного. Сподобалось їй. Далі, для біжутерії випестила різноманітних молюсків, що жили в мушлях гарнюніх. Як у моді шкіра стала – розвела динозаврів усіх відтунків і фактури. Позаздрила їй вчителька фізики і метнула свою злість космічну, каменем розпеченим на Землю. І загинула майже вся сировина для модниці біологічної. Та не здалася та і розвела кількість незліковну тварюк хутряних та птахів райдужно-перистих. І пішла задоволена гуляти лісовими океанами у шатах неймовірних.
Учителька молодших класів
- І це ніби добре склалося. І планета око зеленню вабить, і тварюк різних незліченна тьма. Але все одно чогось ніби не вистачає. А може компанії? По моєму «образу і подобію»? Точно, люди потрібні. Ахалай-махалай, готово ось і люди. Але ж хто за ними доглядатиме та елементарним премудростям вчитиме? Тут без учителя-початківця не обійдусь. Бо часу не маю – янголи в сауну кликали.
І сотворив бог учительку молодших класів. І захлинулася та у шмарклях дитячих та зборах батьківських, у таночках до свята та репетиціях пісень вітальних. І злиплися кісоньки її від пластиліну жирного. І забруднилася сукенка, з «дешевеньких», фарбами медовими. А пальці міцно клей ПеВеа скував. І заридала вона молитву Господу, щоб доленьку поправив їй. І почув творець стенання ті з бані парної, тай обдарував її групою дня продовженого та перевірками позаплановими, уроками відкритими і майстер-класами. І погрузнула вчителька у справах нескінченних.
-А кому зараз легко? – знайшов виправдання Всевишній.
Вчителька філології
І знову Цар царів занепокоївся:
- Щось люди говорять нерозбірливо. Та і молитов поетичних іноді хочеться! До такого діла зладнаю я вчительку філології, нехай плем’я дітей моїх красномовності навчить! А я з вудкою на березі Вічності пороздумую.
І розверзлася твердь словниково-книжкова і Світові явилася вчителька філології. І полилася мова рікою поетичною, чоловікам ненависною. Заспівали струмені ті на порогах статків мужових, все більше у банків позичених:
- Хочу шубу як у біологічки! Коли сміття винесеш? Де підвищення обіцяне? А матінка казала ж мені… Козел!
І побачив Бог, що перебрав мабуть трішки, з учителькою філології. Тому швиденько, для вдоволення прохань чоловічих, випестував вчительку іноземної мови. І перестали стенання жіночі, на мові закордонній мужі розуміти.
Опісля Творець зібрав вчительок на педраду райську, та й мовив:
- Попрацювали ви славно голубоньки мої! Тому по трудам вашим праведним, вам і нагорода. Для компенсації, у день суботній, виліпив я із залишків пластиліну світобудовного, вчителя фізкультури та навчання трудового, щоб вони вам вірою і правдою служили до пенсії вашої, любили вас, пісень і віршів гарних дарували вам, на руках носили і на копоративах шкільних чарчини наливали. А я строго слідкуватиму за цим із крісла директорського!
І додав Господь:
- Добре я з учительками вигадав! Бо лише жінка здатна, з хаосу Чоловічого Світу створити затишне гніздечко! І неважливо планета то, чи педагогічний колектив.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406132
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.03.2013
Абрикоси в саду ще плекають цитринові сни,
Сонцелику блакить затуляють посмучені хмари.
Та під ганком моїм, янголя смарагдо́ве весни,
Бірюзових очей, розлило першоцвітові чари.
Недоречність листа укриває озимком розсвіт.
Щиросердя пелюсть, обірвати все пнеться вітрисько.
Бурульо́к пазурі, простягла ніби капосний кіт
Виноградна лоза, що над дивом схилилася низько.
Янголятко весни, безтурботно вітає усіх.
Жовтим помахом вій плавить в серці моєму льодинки.
Задушевним теплом мозолястих долоней своїх,
Ніжно я обійму малахітове тільце дитинки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404132
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 25.02.2013
Жита́ лоскочуть вусами хмаринки,
Хвилюючись промінним малахітом.
Стежина зашарілася розквітом…
На конюшині пломенять хустинки.
В вінку гніздовім, між розливів спеки,
Гойдається напівсуха тополя.
До неї, із волошкового поля,
Неспішно опускаються лелеки.
Змагається із жайворами в співі,
Булькатий коник в зелені бур’янній...
Я падаю і розтаю в духмяній,
Тарпана степового, літній гриві.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401987
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 17.02.2013
Провалилась днина літня у Тартар,
Стигнуть ягідками зорі в небесах.
Промінцями п’ють агатовий нектар
Червня - присмерком, що бродить у лісах.
Ледь дозрівши, обсипаються в лани,
Метеорами розколюючи ніч,
Щоб на ранок уквітчалися льони,
Фіолетовим пелюстям ніжних віч.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401113
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 14.02.2013
Купався вечір в теплім молоці
Повітря , що просякло виноградом.
Бурштинові ярились бубонці,
Лоза спадала шелестким каскадом.
Прогнулися шпалери від ваги,
Блаженства грон охрещених водою,
Дніпрові, що голубить береги,
Йдучи до моря дужою ходою.
Владика ночі молодик-фазан,
Клював перлинки ягідок дозрілих.
Шафрановий нектар сльозив із ран
На пелюстки ромашок захмелілих.
Прогонисті тополі край садів,
Вершками розчинялися в сузір’ях.
Намитий вечір ніжно солов’їв.
І пахло виноградом на подвір’ях.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=399310
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 08.02.2013
Поміж березових розлог
Дрижить на вітрі павутинка.
Не чувши крик пересторог,
В ній полонилась балеринка.
Ще нерозсудливе маля
З вінця кульбабового лона,
Повів вловило скрипаля
І відірвалось від бутона.
Спокусник закружляв дівча
В блакиті ніжної любові,
До зір промінного ключа,
Чий пух туманиться в діброві.
Веселок чистий барвограй,
Хмарин наївно-милі мрії
Їй обіцяли з лю́бком рай -
Та не здійснилися надії.
Поривно щез коханця слід,
Де ллють волошки очі сині…
Між чорно-білих Долі віт,
Вона журбує в павутині.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398797
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2013
Лягла печатка стомлених зірниць
Легким серпанком на озерну тишу.
Вздовж бережечка, в плетиві споришу,
Янта́рить блиск кульбабових зіниць.
Розкішний клен спустився до води,
Голублячи корінням ряску сонну.
Поправив віттям місячну корону,
Що ледь не спала в хащі лободи.
Між очерету зазміївся сом,
Стривожив плесо хвилькою дрібною.
Помчала та стрілою осяйною
Розбурканим осо́ковим ворсом…
Спиває ніч Ведмедиці ковшем,
Сновид розмаю олов'яний трунок.
Торкається душі моєї струнок
І на зорі спалахує віршем.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397971
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 03.02.2013
Южать черешень пелюстки в саду,
Кружляючи стежинами у танці.
Сплетіння винограду на альтанці,
Розніжило листОрізь молоду.
Смородини бучноп'янкий салют,
Плеядами звисає золотими.
Низенько персик розпустив над ними,
Ліловий парасолі абсолют.
Діжа з водою в моховім взутті,
Дрімає смирно в тіняві горішній.
За нею причаївсь листок торішній
Зневірений у літа воротті.
Його печаль вкущилася на пні,
Балетом тонконіжкових поганок…
А бджоли, із квіткових філіжанок,
Весну несуть у стільники ліпні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396765
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 30.01.2013
На запашнім покосі літніх снів,
Спочив козак в безкрайому степу.
Додолу місяць розплескав свій гнів,
Прив’язаний на зорянім цепу.
Що зрив у барвограї сновидінь
Вже не юнак, утім іще не муж?
Очей матусі незбагненну синь,
Чи під вікном хатини кущик руж?
А може з верболозу добрий тин,
Що злагодила батькова рука.
І де бузок, прокравшись між жердин,
Повиставляв волотки з молока?
Чи копанка дідівська у садку,
Де найсмачніша ключова вода,
Дрімає ківш на ржавому гвіздку
І чути гул бджолиного труда?
А може й бабці теплий ще хлібець,
Чи посмішка у борознах часу?
Чи як зі стріхи вправний горобець,
Спиває рано осяйну росу…?
Дрімав козак на промінці зорі,
Між запашних покосів літніх снів.
Де жайвором палахкотів вгорі
Коханої найжаданіший спів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396489
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.01.2013
Розходилась весна цвітограєм в саду.
Між буяння, хмільний я по травах іду.
Вітер теплий в лице. Джміль смугастий навстріч -
Золочений клубок у янтарнім меду.
Пломінь макових глав по долинах врозтіч.
Верби пасмом лози доторкнулися пліч.
Привіталась ріка водяним бурунцем,
Запаливши лілей зорелистових свіч.
Хмар легесенький пух одягнувши чіпцем,
Сонце ніжить хліба восковим промінцем…
Я в ромашковий став запірну находу,
Де гарцює розмай молодим жеребцем.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395176
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 24.01.2013
(Олександру Печорі)
Крутить Велес пруг Світобудови –
День і Ніч намірюють обнови.
За Зимою Весна квітне в полі.
Осінь, Літа попелить тополі.
Зігріває нас теплом Ярило,
А Догода сповнює вітрило.
ПозвиздА звільняє буревії,
Бог вогню Смерагл, ятрить надії.
Коляда влаштовує застілля,
Красень Лель, вінок плете весілля.
Владарює Святобор лісами,
І Перун грюкоче небесами.
Білобог розплескує удачу.
Лада, боронИть любов гарячу…
Призабуті ці слов’янські боги,
Сивочубі Родові Свароги.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394894
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.01.2013
Заспокоївся день у тенетах нічної зорі.
Тіні сонних дібров розляглися між степу німого.
Над лиманом мілким, в діамантовоокій горі,
Виповз місяць старий у оглядних обіймах нового.
Опустився на трон, скреготнув боязким куликом,
Сіро глянув в поля, із-під брів кудлатеньких хмаринок.
Збиті ноги його, обгорнув золотим ліжником
Тонколикий юнак, пропонуючи тихий спочинок.
І старий задрімав... Журавлем оксамитових снів,
Повернувся туди, де у повні змагався з світилом.
Стерши грані тонкі між ночами і спалахом днів,
Гордовито снував по безмежжю промінним вітрилом.
Закололо в ядрі, підступила до горла печаль,
Полетіла душа зорепадом у зморені трави…
На престол сів юнак. Заіскрився на хвилях кришталь,
Обеліском сяйним короля ясночолого слави.
Вільнолітний орел – пустотливо-легкий вітерець,
Верховіттям тополь присягнувся новому світилі.
Очеретом мотнув, як загривком гнідий жеребець
І розливом майнув по м’якому привіллю ковилі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394354
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 21.01.2013
Плоть криги розітнута чистим хрестом,
Купель для душі знов відкрита.
Стрибають: хто з німбом, і ті, що з хвостом
До річки немов до корита.
Ганяють поспішно невидимих мух,
Правиці зтрипаливши персті.
А потім, із криком затримавши дух
ПлигАють, у здибленні шерсті.
Пірнувши три рази, несуться назад.
Являючи диво проворства,
Улазять в безбожництва чалий наряд…
І тонуть в багні гріхотворства.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393663
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.01.2013
Дивлюсь на захід, що сідає в трави,
Тепла вбираю промінці останні.
Струмує вечір у баскім сюрчанні,
На тлі кружала сонної заграви.
ТрункІ меди полинової жовчі
Вплелися у колосся типчакові.
Алтеї грамофончики шовкові
Мигтять в гущаві ніби зори вовчі.
Наляканий пирій вщетинив бані,
Де оселилась бірюза волошок.
Стручками вушок, заячий горошок
Дрижить втаївшись у сухім шафрані.
Лиш скіфський залізняк, неначе корок,
Злетів списАми, окровивши глави…
Та пектораль померхлої заграви,
Сховав в кургані непроглядний морок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393380
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 17.01.2013
(або зима на херсонщині)
Розкуйовдилась туманом,
Ніч січнева, від кохання.
Заманив її обманом
Студінь й кинув на світання.
Перепілками шукали
Очі слід між сухостою,
Та стежки, південні шквали
Вмили талою водою.
Вороном злобила брови,
Дзвінко лисом голосила,
Забрела у глиб діброви,
Впала під гілля безсила.
А між сутінків, знов любчик
Ніжив стиглою рукою,
Нічки осріблений чубчик,
Що вербився над рікою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391667
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 11.01.2013
Я, для друзів – ніхто, та кумир ворогам.
Для Аїду – святий, нечестивець Богам.
Лжеязиким - чесняк, правдолюбам – брехун,
Статкам – добрий сусід і хазяїн боргам.
Руйнівний я повів, ледь відчутний тайфун,
Прозорливий сліпак, невидющий віщун,
Узбережжя – морям, океан – берегам.
Для рептилій – орел, для орлана – плазун.
Я, для галасу – тиш, для безмовності – гам
Вогнеграю я - лід, магма – зрілим снігам.
Блазнеликим – король, для монархів – пустун…
Так… жаліє мене безпощадний Перун.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391639
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.01.2013
Гітари стон під дотиками п’ясть,
Плоїться насолодою кокетки.
І безтурботно дзеленчать монетки
Тому гучніше - більше хто подасть.
Схиляє гриф у золоті ладів,
Голівку осерговану кілками.
Вихляє остов жовтими боками
У ритмі самоплетених складів.
Акордним фальшем, видно вже давно,
Розстроєно невільниця злобує .
Та вкотре музикант її ґвалтує,
Щоб пристрасть розміняти на вино.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391122
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 09.01.2013
(Басьо простить:))) )
Кричав під вікном душі Її.
Почули налякані лиш пси.
Кляті європакети!
Твій лик – воскова орхідея.
Емоції стін сховались
За маскою гіпсокартону.
Вапно безсиле…
Тріщини хитро шкіряться
Крізь білило.
Прораб лається…
Світила палають вічно,
Тому що глухі.
Завжди бачити тебе,
Упиватися точністю…
Ех, якби ж то міг
Класти цеглу без рівня,
Вліз би у премійований графік.
Сакура у весіннім цвітінні.
Та я – о горе! Не можу відчинити
Вагончика з інструментом.
Вальсують сніжинки.
Цемент, із роздертого мішка,
Летить за вітрами.
Набриднувши довгим дощем,
Вчора прораб нагнав мене ...
Трупи употужнюють фундаменти.
Маляр у кімнаті.
А ось інший – до чого ж схожий!
Відбиток у калюжі фарби на паркеті.
Місяць – плакат на буд майданчику
Просить: «Без каски сюди завітайте
Останній притулок під цеглою».
Вітер приносить
Стільки опалого шиферу,
Що здається вже осінь.
Де ж ти, столяре?
Пригадай, одвірки перекосило,
Лише мряка дихнула.
Кранівник нахилився і спить,
І здається мені, гарчання вулкану –
Це його душа.
У хатині, де ремонтував дах
Слухаю, дощ що скапує до миски.
Значить і я не змінився,
Немов цей старий дуб.
Яка завидна їх доля?
На північ від буд майданчика
Таранька плещеться у пиві.
Невже ви теж із тих,
Хто не спить, крадучи будматеріали,
О, миші на горищі?
Дощ у шовковичнім гаї шумить ...
З унітазом повзу за паркан,
Мов хворий шовкопряд.
Щільно закрила рот
Раковина морська.
Лунає спека будівельних дебатів !
Над привіллям буд. майданчика -
Нічим до землі не прив’язаний -
Жайворонком летить верхолаз.
Не встиг прибрати пальця,
Як вже цвях довжелезний
Оселився в нім паростком.
Гумор цей - нескінченний.
За Басьо чогось потягнувся,
Мов мальви до сонця.
8. 01. 13
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=390879
рубрика: Поезія, Вірші про тварин
дата поступления 08.01.2013
Ти не зостав мене Надія,
Коли лишають збиті ноги
Кривавий слід в багні дороги…
Ти не зостав мене Надія!
Нехай мене покинуть Боги,
Як грішника чи лиходія,
Все ж уповатиму й тоді я,
Із серця вигнавши тривоги.
Ти не зламайся моя Віра,
Коли вганяють цвяхи в руки,
Медами всотуючи муки…
Ти не зламайся моя Віра,
Хоч ратиць чув не раз я звуки,
Підступно-зрадницького звіра,
Під батогом кровилась шкіра
Й довбали очі лживі круки.
Ти не згасай моє Кохання,
Коли Вона підпалить крила
Вогнем байдужого світила,
Ти не згасай моє Кохання!..
Як буде курс знайти несила
У океані існування,
Я знаю прийдуть без вагання,
Щоби наповнити вітрила
Надія Віра і Кохання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=390162
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 05.01.2013
В блакиті сяйній льодяних небес,
Розквітнула лілея сонцелика.
Поміж хмарин, на безголоссі плес
Закарбувалась влада її дика.
Той гордовито захопивши трон,
Сіяє в незворушнім ореолі,
Над плетивом акаційових крон,
Що в безнадії одубіли голі.
Позбавлені щедроти співчуття,
Її пелюстки проливають холод.
Заклепують ставочки в окуття
Мов крижаний жорстокосердний молот.
Лише джмелі арктичних хуртовин ,
Стривожать квітку спотайна набігом,
Коштовний пил з душі її глибин,
Обсиплеться на верболози снігом.
Веснітиме лілея до зорі…
На обрії погублять диво-вроду,
Вечірнього орлана пазурі,
Рубіном окропивши тло заходу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389947
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 05.01.2013
(друзям, замість привітання з Новим роком)
Дражнить сонце, між хмаринок
Визираючи промінно.
Лози в кришталі ворсинок,
Прихилилися уклінно.
Розтинає дзвін церковний
Блискотливу неосяжність.
Вітер, пил здійма коштовний,
Як позов на антуражність.
Той, плоїться мов зміюки
На ставищі задубілім.
В очерет вплітає руки,
Що сопе у сні вицвілім.
Колесо млина вцимбалить
Переливами бурульок.
Білогриво дим повалить
Із пічних копчених люльок.
Порідниться з табунами
Скакунів хмаринок бистрих…
Тінню промайнуть ланами,
Крупи рисаків перистих.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389673
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 03.01.2013
Приподниму слегка вуаль,
Ресниц коснусь губами нежно.
Ты море глаз плеснёшь небрежно,
Туманом, заклубив печаль.
Чуть вздрогнет робость завитка,
Кораллы губ обронят слово,
Что забренчит в тиши ледово
Любовь пустивши «с молотка».
Недосягаемость небес,
Зажжёшь звездой во мраке ночи…
Обида, переполнив очи,
Росою запорошит лес.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=388467
рубрика: Поезія, Пейзажная лирика
дата поступления 29.12.2012
Дощовий черв’як, що плазує браво
У багнюці твого підніжжя,
Безсумнівно має законне право.
Бо він надто Господнє збіжжя.
Молодий орел, що сіяє тінню
Вище пихи твого верхів’я -
Похвала також Творцевому вмінню…
В сечі заздрого марнослів’я.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=388465
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 29.12.2012
Цибатим лосем помежи гілок
Тріщить у лісі морозець звитяжний.
Струмком парує дух його розважний
Над серпантином заячих толок.
Промерзнув став – закляк від ліпоти
Сохатих вій у срібному уборі.
Схиливсь комиш залюблено в покорі,
Листом зашамкав оду хрипоти.
Лілейний звір, ударами копит
Шугнув рудавих осені куріпок.
Ті, зойком розпорошили очіпок,
Листвою кленів полишивши скит.
Лосиний слід, у вранішній зорі
Хурделить сніг, здіймаючи до висі.
Волотки вух наляканої рисі
Іскряться в діамантовій марі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385619
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 17.12.2012
Вона – п’янке вино, що на розлив… Для всіх.
Але навіщо ж я плеснув його по вінця?!
Пожадливо спивав, з передчуттям злочинця,
Нестямно жуючи, немов скоринку гріх?
Світанням плівся геть, впустивши погляд вниз,
У перших промінцях соромлячись стосунків,
Що маком багровіли на шиї від цілунків…
То видно Долі був негаданий каприз.
Моя Фортуна ти – кокотка у літах,
Що глумиться завжди, коли штани знімаю.
Та плюнувши на то, до тебе я злинаю –
Бо тільки ти мені пасуєш по грошах.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385434
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.12.2012
Журливо йду по залишкам села
Де бур’яном осілася безгомінь.
З лишайним псом розруха сповила
Щенят відлюддя, масті - «ржавий пломінь».
Усе що знав – струхлявіло, мов пень,
Що пам’ятав – розтануло з димами…
Лише чорнить мозольну грубість жмень
Шовковин сік – очей бездоння Мами.
Тут, був я Син! А там – один з юрби,
Що річкою байдужить між граніту,
Цурпелячи знадієні торби
До ніг фантому ситого зеніту.
Тут, був Онук. – «Ще ліпший за синів!!!» -
Казав Дідусь викурюючи бджоли.
А там, матючча струшую я гнів,
Втискаючись в маршруткові ґринджоли.
Тут, з молоком спивав розмай полів,
Вдихав із вітром побратимства щирість.
А там, під златом пишних куполів,
Мене підлоти роз’їдає сирість.
Тут був… Ото ж бо! Черепки села
До ніг спадають попелом, без звука.
Згоріла в урбанізмі ковила…
Але чому ж так виє пам’ять-сука?!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384470
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 12.12.2012
Дістали безупинні пересуди
Про майя календар, гаплик космічний!
Жують слухняно той обман цинічний
Задурені Панами вбогі Люди.
Живі мерці, що плюнувши у Вічність
Чекають стадом дня армагедону,
В надії вознестись до пантеону
З підозрою на власну канонічність.
А їх князя (поки тремтить кріпацтво
Здійнявши писки в небеса хрещені)
Грабує й так полатані кишені,
Приймаючи «бюджетне святотатство».
За ширмою - парад планет, Нібіри,
І напади драконівських космітів,
Будують замки з швидкістю термітів
Пани, бетоном глупої довіри.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382984
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 06.12.2012
У натяках грудневого світання,
Сивезний злидар крався павуком,
На костурі, що скреготів круком,
Благаючи лани про покаяння.
Здвопаливши порепані персті,
Піднісши руку в срібнім балахоні,
Хрестив калюжі й, ніби на іконі,
Оклад стрілИвся в крижаній жерсті.
Зірковим блиском зирив старовір
На скверики в дубово-грішнім листі,
Калину у порочному намисті…
Кущавість збіжжя в зелені зневір.
Ченцеві стало невимовно жаль
Безбожників фантома листопаду.
Він світанкову розпалив лампаду,
Гріхи втаївши під тремку вуаль.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382738
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 05.12.2012
Пора сплила дощами в глиб ярів.
Стомилася царівна жовтокоса.
Скінчилась її пісня стоголоса,
Крилом змахнувши в сирості вітрів.
Надвечір омрячила смутком трон,
Лишивши спадкоємниці діброви,
На ніжки натягла багна окови,
Пішла в світи… Бо так велить Закон.
Зостався білошвейці тільки крок
Опівночі зробити до престолу.
Легким повівом сніжного подолу,
Сипнувши памороззю лиск зірок.
Її хода цимбалами крижин,
На скам’янілій виграє дорозі…
Останній лист вальсує на вітрозі
У віхолі лілейних балерин.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381529
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 30.11.2012
Горювала у діброві діва Нічка зореока.
Оп’янила погляд ніжний, слізок росних поволока.
Серед поля загубила подарунок від коханця:
Вечір сіро-кучерявий наділив їй померанця.
Як несла його в долонцях над вусато-стиглим житом
Він, у шкірочці восковій, блимав матовим посвітом,
Безугавно милувалась… Осліпили любку чари,
Зашпортнулась об горбочок - покотився дар між хмари.
Соловейком зажаліла, свіжість розлила повівом,
Полиск розпачу стрілою розкроїв небесся гнівом.
Вітром зойкала у висі, рвала темінь волохату,
Не знайшла…
У передденні, ливнем схлипнула про втрату.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381357
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2012