| Сторінки (1/3): | « | 1 | » |
"Унікальна акція: норкові шуби, шуби з рисі, вовка. Початкова ціна лише 2000$!", а на фото такі гарні жіночки, усміхаються одягнувшись в шубки. І так на кожній вулиці. Я роздратовано дивлюся на ці реклами, а тут ще й жінка з чоловіком йдуть і вона починає:
- Ой, любий, поглянь, яка хороша шубка! Ти ж мені купиш, правда?
Він лиш мовчки кивнув головою. А що йому ще залишалося? Якби сказав "ні", то зараз би почалося: "Навіщо я за тебе заміж вийшла, от Марійці чоловік купив шубу, а ти не хочеш..." - і пішло-поїхало.
- Ти в мене самий кращий! - почала радіти жіночка, вже уявляючи, як будуть заздрити подруги, коли побачать її в новій шубі.
Я стиснув кулаки, а потім глибоко вдихнув-видихнув і так кілька раз. Коли я так-сяк заспокоївся і знову спокійно йшов по вулиці, то побачив магазин де продавали ці, як я називав "трупи тварин". І тут знову голос цієї ж самої жінки:
- Коханий, а давай зайдемо, я приміряю шубку собі.
- Але ж ми грошей не маємо з собою, - здивувався чоловік.
- Ну, будь ласка, я ж просто приміряю! - почала нити вона.
Потім вона взяла його за руку і повела до магазину. Я заглянув до середини через велике броньоване скло, там стояла ще одна пара: така молоденька жінка з чоловіком, який може вдвічі був старшим за неї. Вона підбирала собі шубу, міряла, то одну, то другу, а продавщиця мило усміхаючись, як я зрозумів казала, що обидві дублянки сидять на жінці просто чудово. Звичайна ситуація, їм би тільки продати. Аж тут жіночка вибирає одну з двох дублянок, і посміхаючись дивиться на чоловіка. Він дістає барсетку і починає рахувати гроші. Через кілька хвилин вони вийшли. Я йшов позаду них, добре закутавшись в свій плащ, падав легенький дощик. Аж раптом, сидить старенька-старенька бабуся, років 80. Вона так благально дивилася на байдужих перехожих простягуючи стакан з монетами Вона була в полатаній хустці, старому пальто і дірявих валянках, сиділа все повторяючи: "Не проходьте мило, діти, поможіть старій, хліб немає за що купити..." І так безперервно. Проходячи поруч парочка, яка тільки но купила дорожезну норкову шубу, не звернула уваги на бабусю. Я лише скрушно похитав головою, підійшов до бабусі і дав їй останні 20 гривень, що були в мене в кишені. Мені в цей час не було цікаво за що я буду жити, але її реакція! Вона почала плакати і мовила "Синку мій, дякую тобі, якби не ти я б не мала грошей на хліб. Я зараз йду до церкви, синку, я буду молитися за тебе обіцяю!" Мене так зачепили ці слова, що я й не знав що сказати, я постарався усміхнутися, та в мене не вийшло. Потім я підвівся і швидко пішов, адже розумів, що ось-ось заплачу. Коли я йшов по вулиці міста, то побачив якогось дивного чоловіка. Він був одягнутим в чорний одяг, капюшон був низько насунутий на очі, а ще він ніс якусь щільно закриту коробку. Біля сміттєвих ящиків, він оглянувся, мов злодій і жбурнув картонну коробку в ящик, а потім швидко пішов. Я довго вагався, але цікавість таки взяла гору. Обережно переступаючи калюжі в яких було видно, як танцюють крапельки дощу я підійшов до сміттєвих ящиків. Оскільки сміття тут не вивозили довго, і воно аж випадало з контейнерів, знайти і взяти коробочку було не важко. Я підійшов вийняв ключі від квартири і обережно прорізав скотч, яким був закритий ящик. Коли я відкрив, то відчув як у моєму серці, щось кольнуло. Я побачив побите кошеня. Воно так жалібно на мене дивилося, притулившись до кутка, своїми щирими, сповненими доброти очима, що по моїх щоках потекли гарячі сльози. "Мяу" - жалібно пискнуло котеня. "Воно мене боїться, - подумав, я - це й не дивно, пережити такі знущання." Я обережно вийняв його з коробки, воно було мокре і кволе, я запхав його під плащ, щоб воно не простудилося. Я відчув як б'ється його серце, так швидко, так налякано. Мені й самому стало страшно, страшно і стидно за людей. Ми, ми маємо турбуватися про тварин, про слабших за себе! А що ми робимо взамін? Ми знущаємося над ними. Ми вбиваємо тварин, лише для шуби! Хіба шуба дорожча за життя тварин? Хіба шуба принесе стільки радості, як тварина? Хіба сучасні технології не дозволяють зробити штучне хутро? Хм... Навіщо ці питання, якщо відповідь на них і так відома?...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330611
рубрика: Проза, Присвячення
дата поступления 16.04.2012
Я сидів на старенькій дерев'яній лавочці, в моєму білому волоссі плутався вітер. На моїх колінах лежав великий букет ромашок. Це були його улюблені квіти. Чомусь тільки нині я подумав, що він дуже подібний на ромашки. Він був простим, з першого погляду звичайнісіньким, але якщо пригледітися, то можна було побачити в ньому щось таємне, цікаве, захоплююче, тендітне і неймовірно красиве. Сьогодні був особливий день, я все своє життя провів у мандрах, але кожного року, я приходив до свого друга. Я розказував йому, що нового відбулося за останній рік, ще я розказував про свої переживання... Знаю, ви скажете, що це дурня, може й так, говорити з небіжчиками досить дивно, але мене це заспокоювало. Я не мав більше друзів крім нього. Не знаю, чи це я відштовхував людей і не хотів спілкуватися з ними, чи то вони не хотіли зі мною спілкуватися. . Ця історія відбулася дуже і дуже давно, ще за часів столітньої війни між Англією та Францією. Тоді ми ще були юнаками, може якби я був більш розважливим і мудрим, то цього б не сталося, а може це було сплановано ще давно, коли мене ще не було на світі якимись вищими силами? Та ні, був винним я і тільки я, більше ніхто. Звісно, я хотів думати, що це не моя вина, що так мало статися, але навіщо себе дурити? Так ось, я та мій друг, були геть різними, проте один одного розуміли з першого слова. Мене завжди приваблювали сильні герої, мужні вчинки, лицарські турніри, а мого друга ні. Він міг годинами спостерігати як птахи облаштовують гніздечко для своїх пташенят, а я був надто нетерплячим. Я не розумів, що він у цьому бачить прекрасного. Але все ж таки ми були найкращими друзями. Ми не мали ні родини, ні даху над головою, все своє життя ми ходили від хати до хати, він співав свої балади, адже був надзвичайно талановитим менестрелем, а я виконував хатню роботу, коли він закінчував грати, то приєднувався до мене. Так ми й заробляли на життя. Ось сьогодні наприклад він співав одну зі своїх найпрекрасніших балад про Карла Великого, а я приніс води з криниці, потім ми разом випасали овець, звісно робота нудна, але іншого виходу в нас не було.
- Чуєш, а давай підемо на війну, - запропонував я
- Навіщо? - здивувався мій друг.
- Ну як навіщо, - зніяковів я, - щоб захищати Батьківщину.
- Пхе, ти б ще сказав домівку, якої в нас немає, - фиркнув мій друг, - друже, як ти не розумієш у війні нічого доброго немає! На війні люди помирають тільки через те, що наші вельможні королі, щось не поділили між собою, а вмирають безневинні люди, чиїсь батьки, сини, друзі. Війна це дурня!
- Ти помиляєшся! - крикнув я, - війна це не дурня, адже ми повинні захищати свій рідний край! Розумієш, це не правильно сидіти тут склавши руки, ми повинні піти у військо!
-Друже, охолонь, - сказав він, - Скажи, от що ти бачиш гарного у війні? Море крові, море сліз, море мертвих тіл?
Я був дуже злим на свого друга через такі слова, напевно якби ще тоді, перед тим як відповісти йому я подумав, то все б склалося по іншому. Але вже пізно щось доводити, минулого не повернути. І ось я сказав те, чого б не варто мені було казати ніколи:
- А знаєш, що? Я піду у військо, а ти й далі сиди тут, співаючи свої пісні. Ти разом зі своїми баладами нікому не потрібний, зрозуміло? Ти співаєш про великих героїв? Так знай, ти не вартий їм навіть ноги поцілувати, бо ти боягуз!
Мій друг зблід, він стояв мов статуя, його небесно-голубі очі стали скляними, а його руки дрібно тремтіли, я вразив його прямо у серце. Я ще ніколи не бачив його таким, мені стало його жаль, я простягнув до нього руку, та він одразу ж відійшов, а потім побіг, я не знаю чому я стояв на місці і нічого не робив, мабуть все відбулося надто швидко. Я ще хвилину-дві покрутився біля овець, а потім побіг світ за очі, щоб нікого не бачити, нікого не чути. Я ще пару днів так ходив, по містах та селах, але це було не так, як тоді коли зі мною був мій друг. Я думав, що з часом забуду його та ставало все гірше. Я не міг жити без нього, як птах без неба. Коли всі надії знайти його виявилися марними, я вирішив все ж таки піти у армію, там хоч якось відволічусь.... Як я зайшов туди, як вони мене споряджали на війну, я не пам'ятаю, я був неначе у сні. Так само я не пам'ятаю, як я добрався разом із загоном до війська. Коли все було готове до бою і командир почав розташовувати нас на полі, я підійшов до нього і кажу:
- Я хочу бути у першому фланзі.
- У першому? - звів брови командир, - Юначе, чи ти не знаєш, що стояти у першому фланзі це вірна смерть?
- Знаю, інакше би я не просив.
- Хм... Дивні ви, перший раз зустрічаю воїнів, щоб мене просили поставити їх у перший фланг! І це вже другий раз за день! Ну добре я хочеш, ставай ось там, - сказав він показуючи пальцем на порожнє місце у фланзі.
Я кивнув головою і став разом з іншими воїнами. Все було готовим до бою. Я безстрашно дивився на сміливих ворогів, які мчали прямо на нас, аж ось я повернув голову і побачив.... я побачив його. Здавалося, що світ перевернувся догори ногами, він тут... Я не знав, що й сказати, я розгублено дивився то на нього, то на лютих ворогів, які з кожною секундою приближалися. Він сміливо стискав ефес меча, його очі були скляними, а волосся розгойдував вітер. Напевно я тільки тепер зрозумів, що я не можу жити без нього, тільки тепер я зрозумів, який він дорогий мені... Але було вже пізно, страшна боротьба вже почалася — вороги кидалися на нас розмахуючи мечами, я старався триматися біля свого друга, та вороги які накинулися на нас не давали це зробити... Я не знаю скільки тривав цей бій але закінчився він нашою перемогою. Коли більшість воїнів пішла з поля бою, я навіть не думав іти. Я шукав його. Ось я вкотре проходжу це місце де кілька годин тому вирував бій, але його немає. Надіюся він пішов з рештою. Обережно переступаючи мертві тіла я почув його голос, він був тихим, але таким до болю знайомим і рідним...
- Друже! - прошепотів він.
- Я... я тут, - відповів я кинувшись до свого друга, - Як ти? З тобою все в порядку?
Спитав я та потім сам побачив, - він був присмерті.
- Вибач, мені, це я винуватий, - зі сльозами сказав я.
- Та ні... Я... Ти не злишся на мене? - запитав він.
- Я? Ти що? Ти мій найкращий друг, тільки не помирай, будь ласка не помирай!
- Друже, така вже моя доля... Я завжди буду з тобою пам'ятай про це! А ще... ти будеш приносити мені на могилу ромашки? - спитав він, а потім здригнувся і мовив, - Прощай...
Я кивнув головою на знак згоди, я не міг сказати ні слова. Я лиш дивився на свого мертвого друга і плакав. Напевно вперше в життя я відчув такий сильний біль.
- Прощай, - сказав я.
Я не пам'ятаю, як ховали мого друга, все це було мов у сні. Всі ці роки, я й надалі ходив від хати до хати тим заробляючи на життя. Мені дуже не вистачає мого друга. Ось мені вже 60 з гаком років, а я й досі стримую обіцянку і приходжу до нього, я приношу йому букет ромашок і розказую йому про все.
Ще хвилинку-дві я посидів коло нього, потім я поставив на його могилу букет ромашок і пішов світ за очі. Я хочу сказати лише одне: цінуйте своїх друзів, цінуйте кожну хвилину проведену з ними, бо невідомо, що завтра вам приготує доля.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=325207
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.03.2012
Сьогодні ввечері я, як завжди сидів на балконі і спостерігав, як на місто опускається ніч. Аж раптом, я побачив, як до мене підійшов мій давній друг. Колись він часто приходив до мене, коли сонце ховалося за обрій і ліхтарі один за одним запалювалися. Він мав кучеряве руде волосся, блакитні очі, його лице було засіяне веснянками. Але щось сталося з ним... ні, він, як завжди був одягненим в лляну сорочку, руде волосся було охайно розчесаним, але його очі... Вони були такі ж як і в день нашої останньої зустрічі. Він допоміг мені підвестися і ми з ним попрямували у будинок. У будинку він скинув плащ і я застиг від здивування, - його крила були зламані. Щось тяжке стало мені у горлі, я не міг сказати ні слова, лише дивився в його блакитні очі. Я взяв його руки в свої і ще довго мовчав. Потім я зміг видавити із себе лише одне слово:
- Чому?
- Я не знаю, - відповів він, - я йшов, а вони спершу сміялись з мене, та я не звертав уваги, а потім вони накинулися на мене і почали мене бити...
Вперше я побачив у ньому цю дитячу розгубленість і невинність. Я не знав, як зарадити йому, як помогти і від цього мені ставало ще гірше. Через деякий час він взяв мене за руку й повів на дах будинку. Ми ще довго дивилися на зорі, як колись ми показували один одному різні сузір'я, а потім ми змагалися, хто більше сузір'їв знайде. Потім я обережно спитав у нього:
- Що далі? Ти залишишся зі мною?
- Ні. - коротко відповів він.
- Але ж... - почав був я, та він перебив мене.
- Я прийшов, щоб попрощатися з тобою, я лечу звідси.
На моїх очах блиснули сльози, я був вкрай засмученим цією звісткою. Я кинув погляд на те місце де він стояв, та його там вже не було. Він стояв на краю будинку, його довге волосся розвіював вітер, він повернув до мене свої очі і я помітив у них щось зовсім нове, те чого я раніше не зустрічав у них - це був страх. Його пересохлі губи ледь помітно поворушилися і я почув: "Прощай...". Потім він зістрибнув з краю і зник, через деякий час я побачив, як він злетів високо в небо. "Прощай!" - прошепотів я своєму другу-ангелу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=321347
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.03.2012