| Сторінки (1/42): | « | 1 | » |
загубити ключі від поштової скриньки
вимкнути трубку, зірвати дзвінок
стіни звільнити від фарби і тиньку
дуло у рот – натиснути курок
в калюжах кривавих посіяти маки
нехай проростають – ото аванґард
багряні пелюстки – приховані знаки
таємного значення вдалий парад
грудень 2014 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=544095
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.12.2014
Як довго уже не приходять листи.
Мовчить телефон, ніби впавши у кому.
Хоч пусто у грудях, та все ж щось кричить:
«Бо ти не потрібна нічому й нікому!»
І більше немає історій про «нас»,
Затихли полемік одвічних гармати,
Стомилися люди. Невтомний лиш час –
Йому не набридне щодня убивати.
15.09.14
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523690
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.09.2014
у сувоях душі,
на просторах розважливих еґо,
в тінях гострих думок,
у субтитрах емоцій гучних
я у пошуці цім
мандруватиму довго й далеко,
щоб тебе віднайти
серед плетива долей чужих.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517104
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.08.2014
Я забороню очам розмовляти,
Щоб не здавали мої таємниці.
Позакидаю слова всі за ґрати
Глибин свідомості, в затхлі темниці.
Я заховаю свої сновидіння,
Щоб жоден Фройд не підглянув їх нишком,
Бо це введе його в благоговіння
І він мене прочитає як книжку.
Своє обличчя прикрию вуаллю,
Стисну кулак, позакушую губи,
Та не піддамся гидкому бажанню,
Що доведе мою душу до згуби.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499448
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.05.2014
Просто поля…
Куди не глянь – простір. Не має за що оком зачепитись. Ні самотньої тополі, ні кущика, ані живої душі.
Я з полем на одинці. В нас є тільки ми. І наче нічого більше нема на цім світі, бо куди не глянь… Нікого нам не потрібно… Ні, не так. Нікого полю не потрібно. Воно таке велике, що ніколи не залишається самотнім, завжди є саме з собою.
Я знов одна. І немає мені компаньйона. Навіть вітер, який ненароком заблукав в цій місцині, тікає геть, не знайшовши ні трави, щоб погомоніти, ні віття дерев. Його також лякає ця тиша. Мертва стерня ж бо мовчить.
Тиша давить. Тому серце відчайдушно б’ється, намагаючись розірвати її.
Земля. Настільки чорна, що моя тінь не мала шансу вижити, впавши на неї. Поле поглинуло мою вірну супутницю по житті.
За межею землі розлягається небо – ще одне поле. Таке ж пустельне як і його брат. Світить своєю синявою. Спокійне, розважене. І цю велич не наважується потурбувати жодна хмаринка, жодна пташина не дозволить собі пронизати цю благородь.
А під самим куполом неба зустрічаю своє відображення – сонце. Таке ж самотнє. Дивиться на мене, шукає підтримки. Здається, ми знайшли одне одного.
Промандрували ми з ним багато своїми полями. Може б і зійшлись якось в одній площині. Та коли ми от-от мали зустрітись, кинутись один одному в обійми, воно стрибнуло мені на зустріч і розбилось об твердь, забризкавши небо, мене і стерню своєю кров’ю.
І ніяк не знайду свого колишнього напарника. Мабуть, воно поглинулось землею, як і моя тінь, і залишило мене між двома полями на самоті.
2 березня 2014 р.
[img]https://lh6.googleusercontent.com/-8K4JaP9nOYE/UhuLiaAFR9I/AAAAAAAC0uk/pE9m8pLrgbI/s768/1150367_619643904722932_1197054595_n.jpg[/img]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483070
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.03.2014
..білосніжна постеля для неї остання,
догорає свіча й віск-сльоза в канделябр
все стікає немов за померлим коханням.
розбиває тьму крик, роздобутий із надр...
...помирає вона, вже на смертному ложі,
тіло б'ється її у агонії снів,
зачаїлись у розумі думи ворожі
із розпачливих, болісних, ранячих слів...
...тремтять дрібно у неї покусані губи,
а в долоні - сталеве руків'я ножа...
підійнялись в останньому подиху груди...
зарябіла на лезі оранжева ржа...
31.12.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470209
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.01.2014
У осені свій план є щодо настрою –
Здається, в думці злива буде вічною,
Хоч за вікном погода є прекрасною.
Пишу листи схвильовані із відчаю.
Стараюсь акуратно і з повагою,
Щоб мова була ввічливо логічною,
Та дощ в душі сміється зі зневагою –
Ламаю пера, рву папір із відчаю.
Кидаю в ящика конверт й за звичаєм
На відповідь огорнену опікою
Я кілька днів з тривогою і відчаєм
Очікую, очікую, очікую.
10 вересня 2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448644
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 12.09.2013
Липневий полудень. По глибокому озеру неба швидко пливуть стада пухких овець-хмар. За ними раз по раз ховається палюче сонце. Воно сліпить очі, тому мені доводиться одягнути сонцезахисні окуляри. Крізь них без остраху дивлюсь на білий диск, що сховався за згустком пари. Та раптом хмарка зрадливо тікає і тепер мені доводиться стулити повіки.
Зосереджуюсь на відчуттях. Полонинська трава коле спину. Вітер шурхотить нею, шмигає поміж смерек, на що ті відгукуються невдоволеним шелестом. Коники-стрибунці завзято тріщать зі всіх сторін. Часом чути набридливе дзижчання мармеладних мух, які люблять зависати в повітрі прямо перед носом. Гаряче проміння нестерпно пече.
Нарешті світило ховається знову і я можу роздивитись все довкола. Праворуч, на краю полонини, виструнчились височенні смереки, ховаючи за собою Чорногóру*. За метр від мене простягається ґрунтова дорога з колією від квадроциклів прикордонників, яка зробилась під час дощів. А ліворуч красуються Мармарóси**. Вони манять крутістю вершин, таємничістю. Їх схили вкриті лісом і темними кущами àфенів****, тому здаються чорним, особливо у порівнянні з смарагдовою Чорногорою. Та найбільше притягує погляд окраса всього масиву, його найвеличніша вершина - Попівàн****. Його грізний вигляд викликає дике захоплення і, невідомо чому, тремтіння ніг. Сонце ніби спеціально не освітлює його, додаючи страхітливого вигляду.
Мою увагу привертає калатання дзвоників. Мабуть це бредуть ті ялівки*****, яких я бачила за кількадесят метрів від полонини. Та коли звук посилюється, я розумію, що дзвоники більше схожі на овечі – вищі тембром. За кілька хвилин я помічаю джерело звуку і дивуюсь від несподіванки. З-поміж дерев виїжджає юнак на гнідому конику, на шиї якого вчеплене брязкальце******. До сідла приторочено кілька мішків, тож коник йде повільною ступою.
-- Слава Йсу! – гукаю юнакові, коли той проїжджає повз мене.
-- Навіки слава! – відповідає той посміхаючись (бо не часто побачиш дівчат, що лежать собі на полонині) і прямує далі, де дорога ховається в лісі.
Поки проміння не пробивається крізь хмари, вітер спритно пірнає своїми холодними руками мені під сорочку, змушуючи шкіру вкритись сиротами. Я ще раз кидаю погляд на масивну тушу Попівана, підводжусь, одягаю наплічник і направляюсь туди, де хвилину тому зникла постать вершника.
28 липня 2013 р.
*найвищий гірський масив Українських Карпат. Розташований на схід від Полонинського Бескиду.
**гірський масив у Східних Карпатах.
***Áфени - чорниці
****Попіван (Піп Іван Мармаро́ський) — гора в Українських Карпатах, одна з вершин Гуцульських Альп (частина Мармароського гірського масиву). Розташована в Рахівському районі Закарпатської області, на кордоні України і Румунії.
*****корови, у яких ще не було приплоду.
******елемент кінської збруї. Линва з дзвониками і бубонцями різної величини.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440097
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.07.2013
Півморок в кімнаті. Вітер гуляє квартирою, грюкає дверима, завиває в замковій щілині. В брудному вікні за запиленими жалюзями видніються, потемнілі від вологи, боки багатоповерхівок. Вони схожі на облізлі тіла бродячих собак. В дворі нявчить кіт. Його жалібне голосіння додає атмосфері зловісності. На тумбі цокає годинник. Мій вічний метроном. Цок-цок. Цок-цок. Міряє мій час.
Клацає замок у тамбурі. Я здригаюсь і різко підводжусь. На мить темніє в очах. Замок клацає знов, але вже в сусідніх дверях. Сусіди… Я сідаю на ліжко, склавши на колінах руки. Всередині мене бушує якась невидима сила, потужна енергія метається, наповнюючи кожну клітинку тіла. Намагаюсь стриматись, та це понад мене. Зриваюсь з місця, броджу квартирою, різко розвертаючись. Знов заходжу в спальню, замикаю двері, спираюсь об них спиною. Безвихідь. Який же нестерпний стан! Поволі сповзаю на підлогу. За що..? Вчепляюсь пальцями в волосся. Тілом проноситься дрібний дріж. Замовк кіт. Втих вітер. Тепер тишу порушую лише цокання механізму. Рачки лізу до ліжка. Скручуюсь на ньому калачиком. Горло стискає судома. Хочеться зламати щось, розтрощити. Нічого… Ще трохи… Стискаю кулаки, впиваючись в долоні нігтями. На дворі забрехав собака, одразу з різних сторін задзявкали його родичі. Кидаю погляд на циферблат… Можна!
Зриваюсь на ноги і починаю поспішно одягатися. Вилітаю з будинку і швидко прямую в сторону трамвайної зупинки. Наздоганяю трамвай, який вже надумав був втеки. На задніх синіннях знаходжу прокомпостований пільговий квиток. Сутінки. Виблискує бруківка від недавнього дощу. Тьмяно світять жовті ліхтарі вздовж вулиці. Човгають замучені перехожі. Одні поспішають – на них вдома чекають діти, батьки, домашні улюбленці. А інші йдуть поволі, їм нікуди поспішати.
Ось потрібна зупинка. Вистрибую з вагона перш ніж двері встигають повністю відчинитись. Поспішно оминаю пішоходів. Зриваюсь на біг. Вже зовсім близько. Шалений порив вітру ледь не збиває мене з ніг. Раптом я бачу знайому постать. На мить серце завмирає, та через секунду вже б’ється в шаленому галопі. Погляд ковзає по любих рисах. Кидаюсь в обійми, занурюю пальці в волосся, вдихаю рідний запах…
- Ну, привіт…
Нарешті.
30 травня 2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428525
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.05.2013
Під почуттів весняних патронатом
Я, доль чужих патологоанатом,
Копаюсь у питаннях провідних,
Що людством споконвіку керували,
Що ними стіни світу мурували,
Й тепер усе тримається на них.
Вельмишановні леді й джентльмени!
Увага ваша звернена до мене
Й блищать в пустих очницях зірочки.
Яка ж у вас красива оболонка!
Але, на жаль, пусті ви, як коробка
Й ведете беззмістовні балачки.
В сплетіннях цих полемік лицемірних
І ваших, паньство, поглядах манірних
Мені вчувались брéхні зàвжди, скрізь.
Й лукава думка промайнула тінню,
Під березня сніжною заметіллю –
Я вас навчилась бачити наскрìзь!
15. 03. 2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409359
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.03.2013
Весна прийшла.
Вітер пробирається в волосся
і рве його,
тягає…
Зализую конверти, наче рани,
мружачись від бридкого клею.
Сутінки скрадаються моїм містом.
МОЇМ МІСТОМ.
Бажаю привласнити його собі.
Розтікаюсь вузькими вуличками…
стаю його бруківкою,
стінами
куполами
похилими дахами…
Призахідне сонце розфарбовує перисті хмари
від чого небо
МОЄ небо
міниться теплими кольорами
Я – МІСТО
Моє волосся
пахне кавою
Моє…
Я…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=405579
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.03.2013
Був темний зимовий вечір. Бабуся сиділа, закутавшись в теплу козячу хустку, і вишивала білим шовком рушника. У кутку неголосно бурмотів телевізор, сусіди зверху з’ясовували стосунки. Цю однорідну атмосферу порушувало хворобливе кашляння кота. Сьогодні йому було зле. На їжу він не реагував, блював. Зараз апатично лежав на кріслі і тільки іноді його тіло здригалось мов від судом. Бабуся глянула поверх окулярів на шерстяний клубочок. Їй шкода було кота. Він ще не був старий. А що розумним був! Скільки котів мала за все своє життя, а такий розум мав тільки він. Взяли його на селі ще кошеням. Сусіди казали, що він був схожим на кішку одного Федота.
- Точна копія Дотіної кішки!
- От навіть Дотя б не відрізнив.
Так і назвали кота Дотьою.
Його завжди випускали погуляти на двір. От і зараз він підвівся і поплентався до дверей. Бабуся пішла слідом.
- Доть, може ти не підеш сьогодні гуляти? – запитала вона.
Кіт подивився на неї і ближче підійшов до виходу. Жінка повернула ключа і спустилась по сходах аби відчинити двері під’їзду.
- Доть, ти тільки довго не ходи, швидко повертайся додому. – сказала вона, коли вусатий вже вийшов на двір.
Він озирнувся і в очах його можна було прочитати: «Не чекай мене». Кілька секунд він стояв і дивився на хазяйку, а тоді зник у темряві.
Пройшло вже немало часу. Дотя так і не повернувся, та цей погляд назавжди закарбувався в бабусиній пам’яті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401162
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.02.2013
Ніхто мені ще віршів не писав.
Ніхто ще не присвячував до нині.
Душі своєї тайної святині
Ніхто ще у рядках не виливав.
Ніхто ще не присвячував до нині
П’янких молитв в римованих рядках.
Ніхто ще не підносив у руках
Душі своєї тайної святині.
П’янких молитв в римованих рядках,
Призначених для двох сердець дуета…
Любов хмільну сп’янілого поета
Ніхто ще не підносив у руках.
Призначених для двох сердець дуета
Ніхто мені ще віршів не писав,
Ніхто ще у рядках не виливав
Любов хмільну сп’янілого поета.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=399373
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2013
Відчуваю, що сьогодні не засну,
Що думки до мене вирієм злетяться.
І з собою принесуть сумну ману.
Вони в розпач завести не побояться.
Заберуть мене з собою у світи,
У думок необережних дивні царства,
Нагадають всі невдачі й помилки,
Швидкі напади агресії, бунтарства.
З надр свідомості, із темних закутків,
Приведуть моє сумління, як на розстріл,
А воно прийде з покірністю волів
І попросить, щоб зробила перший постріл.
У очах його побачу дикий біль,
Що терпіти його, знаєте, нестерпно.
Та не гляну я по-зрадницьки в приціл.
Вибач, друже, але краще вже потерплю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394523
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.01.2013
Біль у квадраті. Квадратний біль. Куб. Паралелепіпед у горлі. Давить на гортань. Сум у вигляді паралелограма. Промиваю очі солоною секрецією. Печаль не дає дихати. Виє собака. Зачинені двері. Паралепіпед в горлі. Прямокутник. Табличка. "Не турбувати".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393712
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.01.2013
Вона бігла, натикаючись на стіни, гублячись в лабіринті коридорів, випадково вбігала в кімнати, лякаючи їхніх мешканців. Збивала істот, що опинялись на Її шляху, перечіплялась через них, падала, оббивала тіло. Металась в паніці, намагаючись знайти вихід, прямувала навмання, навіть не уявляла в який бік рухатись. Нарешті попереду замаячіло світло. Вона з останніх сил кинулась до свободи. Вибігла з замку. Лиш тоді помітила, що загубила взуття, а її одяг перетворився на лахміття. Не зупиняючись, зняла з себе рештки плаття і вже за кілька секунд чотири чорні лапи несли її геть від смерті.
В скаженому галопі вона вбігла в ліс, та ніяк не знаходила поглядом своєї нори. Втома важким каменем притискала до землі. Раптом Вона зачепилась за щось і впала. Лапи її застрягли в линвах. Спробувала вивільнитись, та заплуталась ще більше. Це лише додало страху, він заставляв борсатись інтенсивніше.
Почулось шарудіння, а за ним голос:
- Хто ж тут заплутався?
Лисиця підвела очі і побачила сивого Чоловіка, який прямував до неї. Вона загарчала, та це було більше схожим на скавуління. Чоловік взяв її на руки і почав звільняти з пут.
- Знав, я що не треба залишати сітку без нагляду. Тихо, тихо. Чого ж ти так вириваєшся?
Через кілька хвилин вже нічого не стримувало лисиччиних лап, та від виснаження її покинула свідомість.
Згодом Вона прийшла до тями. Роззирнулась. Під нею приємно гріла піч, збоку стояла мисочка з молоком, недалеко сидів Чоловік і щось майстрував. Нагадала собі попередні події і знов втратила свідомість.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392528
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.01.2013
…Вкриті лишайником стіни виблискували вологою. Косарики та мокриці сполохано розбігались, коли на них падало світло смолоскипа, а розбуджені кажани невдоволено верещали. Шкіряні сандалі беззвучно ступали по кам’яній підлозі. Вона ніколи не запам’ятовувала шляху, ноги завжди інтуїтивно знаходили потрібну дорогу. Не відчувався смак улюблених пиріжків. Серце калатало в передчутті чогось. Чим дальше коридор заглиблювався в нутро замку, тим більше все оживало. З кімнат і зал долинали різноманітні звуки. Часом вибігали якісь чудні істоти, лякались світла і ховались в нішах. Раптом її смолоскип затріщав і згас. Стало зовсім темно, хоча подекуди в кутах світились зелені очі.
Вона знала що прийшла. Потрібно було лише повернути ліворуч по коридору. Просуватись в темряві було важко. Обережно намацала ріг стіни і повернула. За кілька метрів з дверного проєму лилось м’яке світло.
Сьогодні клинка не було. Він зосереджено вертів в руках косу і милувався як відбивається в лезі скупий вогник свічки. Раптом краєм ока Він вловив якийсь рух. Підвів очі. В дверях стояла дівчина і німо дивилась на нього. Вони не відводили погляд один від одного кілька хвилин. Потім Він встав, підняв свою косу і здивовано зауважив, що Вона навіть не ворухнулась, лише продовжувала слідкувати за ним. Поли його мантії ворухнулись і ось вони вже стояли на відстані витягнутої руки. І тут Їй здались знайомими риси його обличчя. В голові зринув давній спогад.
Кінчиком леза Він почав відгортати Її волосся від шиї, ніяк не в змозі пояснити собі чому дівчина така спокійна при зустрічі з ним й навіть не пахне страхом. Вона перевела погляд на лезо і відчула холодний дотик сталі в районі другого хребця. Раптом її осінило…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392335
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.01.2013
…На річці, що омивала мури замку, стояв млин. З вигляду він був дуже старим, мабуть, старішим від самого замку. Його стіни наче вросли в кам’янистий берег і, здавалося б, час йому не страшний. Важко було повірити, що ця древність могла працювати, та швидка течія все ж крутила порепане дерев’яне колесо.
Пухкенька Кондитерка, володарка млина, саме поралась коло великої печі, коли в двері легко постукали.
- Заходьте! – гукнула вона, трохи здивувавшись, адже не чекала сьогодні нікого, та далі не покинула роботи.
Важкі двері зі скрипом відчинились. На порозі стояла юна дівчина, її бліде тіло прикривало лише довге руде волосся.
- Любонько! – Кондитерка сплеснула в долоні. – Давненько ти не заходила. Щось трапилось? – Вона повитирала руки об край фартуха і, не чекаючи на відповідь, кинулась поратись в великій скрині, що служила їй ліжком.
Тим часом дівчина роззирнулась по приміщенні. У дальньому його куті гуркотіли масивні жорна, мелючи борошно. Вона як ніхто знала, що воно не просте, адже сама частенько допомагала хорошій знайомій, приносячи черепи, тази лопатки й інші великі кістки, які не могла згризти сама.
Нарешті жіночка витягла зі скрині оберемок тканини і подріботіла до Неї. Швидким рухом вона накинула на юнку якусь одежину, яка виявилась коротеньким лляним платтям і затягнула на талії широкий шкіряний ремінь. Окинула все оком, приклала пальця до пухких губ. Раптом їй сяйнула якась думка і вона видобула з-під скрині пару шкіряних сандалів.
- Знов підрізала якусь міщанку? – усміхнулась дівчина.
- Повинна ж я мати в що тебе одягнути. – Кондитерка підморгнула і витягла з печі рум’яні пиріжки. – Твої улюблені, з м’ясом.
Юнка взяла кілька, ступила крок до дверей:
- Мені потрібно йти…
- Куди? Ти ж щойно прийшла.
- До замку.
- Ааа.. – жіночка хитро всміхнулась і кивнула.
Вона швидко прямувала до воріт. Ще кілька метрів. Ось її ноги вже ступають по хиткому мостику через річку. Вона зупинилась. З чорної замкової пащі віяло прохолодою і вогкістю. Щось так манило туди. Вся впевненість кудись зникла, але було вже нестерпно чекати. І Вона ступила крок…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392325
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.01.2013
Я зуби стисну
Губи я закУшу
Я дихання на кілька мить припиню
Та я кохання твого не попрошу
Немов жебрак, що просить милостИню.
Переклад твору автора В.А.М.
Оригінал тут: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=148353
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391655
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2013
…Вона тихо кралась коридорами. Ліворуч з дверної рами лилось м’яке світло і час від часу блимали яскраві спалахи. Чувся неприємний скрегіт металу. Закладало вуха. Вона зазирнула в проєм. Кімнату освітлювала тоненька воскова свічечка, приліплена до підлоги. Під високою стелею у густому павутинні покоїлися столітні трупи павуків. На обвуглених смолоскипами стінах застигли вощані патьоки. А у кутку сидів Він і точив свій мачете. З-під леза раз по раз виривався сніп іскор. На Його зосередженому обличчі танцювали теплі відблиски свічки, а у червоних очах читався холодний спокій. «Може б то і мені підготуватись?» - подумала Вона. Раптом Він підвів голову, та все що встиг побачити – це як майнула лисяча тінь. Підвівся, запхав мачете в піхви, відліпив від підлоги свічку, вийшов в коридор. Та там вже було пусто. Вона вже лежала в своїй норі і гризла людські кістки, притримуючи їх лапами. Гострі друзки інколи впивались в ясна, боляче дряпаючи. Полювала давно, тому кісток залишилось небагато. Коли з останньою було покінчено, Вона вилізла на двір. Біля входу в нору утворилась калюжа після вчорашнього дощу, опале листя не давало воді всмоктатись в землю. Вона потягнулась і відчула як зникає Її шерсть, довшають пальці, зменшуються вуха. Подивилась на своє відображення в калабаньці. Вітер грався довгим рудим волоссям. Облизалась, порізала язик об нагострені зуби, відчула як рот починає наповнюватись солодкою кров’ю. Вона розтягла губи у посмішці: «Хто ж наважиться поцілувати?» І попрямувала до замку, який виднівся поміж дерев…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=390832
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.01.2013
Я хочу інколи тебе обнять,
Погладити волосся твОє, плечі,
Цнотливо так поцілувать,
Щоб ти не думала, що я в той вечір
Подібним був до всіх отих
Зі спогадів твоїх тобі знайомих
І в пам'яті твоїй одним із них
Я буть не хочу...
Передклад поезії автора В.А.М
Оригінал: poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=142448
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387190
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2012
Вона прийшла й відвоювала право,
Вказала вірчу грамоту на нас.
Тепер настав її зірковий час
Тому й сміється, пакосна, лукаво.
Притрусить все пушком своїм цнотливо.
О, найлютіша в світі з королев!
А за смішком ховає лютий рев
І зиркає з-під вій так незлобливо.
Вдихне в уста морозну благородність,
Захопить мою душу у полон,
Й гуля поміж дерев як між колон.
О, зимо, ваша славная високість!
10.12.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383886
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.12.2012
холодно
знову застуда лоскоче легені пір'їною
сніг усе сипле на місто
так ніби хоче засипати його повністю
морозно
стадо мурашок проноситься шкірою
очі мені закрила зима долонею
правою або лівою
велике й масивне зістарене часу колесо
застрягло у сніжнім заметі
і зупинилося
тихий шурхіт сніжинок мене заколисує
вводить в оману мій розум
присипляє пильність
і тільки підсвідомість й далі
вимальовує свої картинки
пальчиком на замерзлому склі
свідомості
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383692
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 09.12.2012
Воно так завше у житті буває..
Спочатку: «Я кохаю!», «Я люблю!»
Усе навколо в казку поринає.
«Із неба зірку я тобі зніму!»
Та потім раптом настає хвилина
І кажеш просто: «Все, я розлюбив»
Й накрила наче снігова лавина
Від тих слівець. Та краще б ти побив!
Не так боліло б як от зараз серце.
В журбі вмліває, крається ножем.
А в грудях пусто так, що видно денце
І горло захлинається жалем.
Та хіба вперше піддаюся болю?
Хіба уперше стигне в жилах кров?
Вневдовзі знову все буде в покою
І ще розквітне на весні любов.
24 жовтня 2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373284
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2012
Мокре безлисте гілля било по обличчю, гілочки ожини впивались і дерли шкіру. Та ВОНА все бігла, рвучи осіннє павутиння, проробляючи собі шлях блискучим лезом. Зарості все не закінчувались. Скрізь було темо – сутінки впали на місто, ще й густі дощові хмари не пропускали кволих промінчиків.
ВОНА на мить Зупинилась, покрутилась на місці. (Де ж цей клятий міст?!). Здавали нерви. ВОНА навмання вибрала шлях і продовжила рух. зачепилась рукавом за гілку, пошарпалась, як пес на прив’язі. Це ЇЇ роздратувало, та лише на користь. Чим більше люті, тим краще. Різким рухом звільнилась від куртки. Холод вже не відчувався. Просочене вологою листя чавкало під важкими підошвами.
Ось нарешті навколо трохи розвиднілось. ВОНА з останніх сил рвонула вперед. Раптом дерева розступились, а земля обірвалась. Ледве встигла зупинитись. Замахала руками, щоб втримати рівновагу. Коли земля вже надійно тримала ЇЇ, повернулась і побігла вздовж провалля. Дрібні камінці зривались і котились по крутому схилу.
Ціль вже виднілась попереду. (Фух! Не дуже збилась з шляху). Ось зараз ноги торкнуться порепаного бетону…
Ржавий міст меланхолійно порипував в такт вітру. ВОНА чимдуж бігла до його середини. Підгодовувала свою злість, свій розпач думками. (Лиш би сьогодні не піддатись жалю. Лиш би виконати це завдання, дане самій собі. Не можна знов засумніватись! Всі ж нормально живуть отак, тільки Я одна мучусь).
Ось і перетинка, яка ділить міст навпіл. ВОНА, не гаючи часу, задерла майку і вдарила себе ножем в груди. Зазубрене лезо легко ввійшло в плоть. Воно люто рвало м’язи, шкіру, пиляло ребро. Густа кров бризкала на поїдене корозією поруччя.
Коли дірка стала достатньо великою, ВОНА витягла з неї невеликий пульсуючий клубочок. Він легко поміщався на долоні. Глянувши на нього, ВОНА стисла кулак і замахнулась…
Сплеску не було чути. Ріка, що текла на дні провалля, залишилась байдужа. ВОНА втупила погляд в каламутну воду, де щойно зникло її серце. Запаморочилась голова, опам’яталась. Опустила майку, навіщось витерла об неї ножа. Попрямувала назад. На межі лісу й безодні обернулась, затрималась на мить і зникла поміж дерев…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373278
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.10.2012
На серці кішка завелась
І дре завзято пазурами.
У душу кігтями вп'ялась,
Лишаючи криваві рани.
Здавила горло, наче "лінч",
На груди тягарем вляглася.
На мене жде безсонна ніч,
Що зимним інеєм взялася.
Так млоїть пакосна мана.
Так спазм стискає діафрагму.
Цей біль я випила до дна,
В уста вливаючи як магму.
Болить єство, рида душа.
Грозить покинути свідомість.
Не винна тузі ні гроша,
Вона ж дала журу натомість...
...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366190
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 23.09.2012
Якась недоля нас звела, чи доля?
Дала нам щастя, чи всього лиш жарт?
З тобою воля, і без тебе воля.
Й ніхто із нас, мабуть, життя не варт.
Коли любив ти, я не покохала.
Як я злюбила, ти вже не кохав,
Та я у серці все ще колихала
Те почуття, що ти мені віддав.
Тобою тяжко я перехворіла,
А зараз все забулось, біль пройшов,
Лиш згадую як за тобою мліла.
Та кілька днів тому ти знов прийшов.
Я поки що лише спостерігаю,
Мені цікаво, що це сталось знов.
Якщо це є лиш гра, тоді я граю.
А що як ні? Невже таки любов?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343999
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2012
Занурившись в чеканні, як у ванні,
Забувши з волі все, що лиш було,
Допивши втоми крапельки останні,
Співаєм тихо блюз й нам всеодно,
Що вже пропіли перші півні ранні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343485
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.06.2012
Узрівши полиски чарівні
Вогню, ми рвемося туди,
Як ті метелики наївні,
Не чуючи у тім біди.
Спаливши крила, гоїм рани,
Та забуваємо умить
Чого в сльозах, чого вмирали,
Чого душа вже так болить.
Та знов кидаємось на терня
І рвемо тіло об голки,
Зачувши пахощі варення…
А крил нема… Одні шматки.
Уже й не гояться ті рани
Із них сочаться гній і кров.
Застигли ми, як ікебани,
Та ще щемить в серцях любов.
23. 05. 2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339313
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.05.2012
- Щось так голова розболілась. – Віра пришкутильгала до старого облущеного комоду і дістала звідти пакет з ліками. З шухляди війнуло солодким запахом лікарні, старого паперу і одеколону. Жінка витягнула баночку з якимись пігулками і непевно примружилась, читаючи етикетку. Потім з натугою витягнула гумову затичку з горлечка і витрусила кілька білих кружалець на поморщену долоню. Ковтнула ліки не запиваючи і пішла стелити собі постіль.
Ліжко було вузьким. Мабуть, колись це було бамбетлем, та зараз на ньому покоїлись стоси акуратно складеного одягу. Зверху їх накривала протерта простинь, на якій і спала стара. Чи зручно було так спати? Старечому тілу, нечутливому вже, було все одно.
До кімнати увійшла Ганна, сестра покійного Віриного чоловіка. За нею заскакав трилапий кіт. Він вистрибнув на стілець, а з нього на лежанку. Ганна почовгала до свого металевого ліжка, яке стояло між лежанкою і стіною.
- Сивий… Сивий.. – промовляла вона, чухаючи кота за вухом. Він в свою чергу облизував обрубок своєї лапи. Втратив він її потрапивши в капкан кілька років тому, який Михайло, чоловік Віри, готував для куниці, яка занадилась до курей. Тепер на лапу страшно було й глянути: шкіра затягнулась, та залишки кісток плесна стирчали назовні.
На дворі скрадались сутінки. Погоже весняне небо темніло. Під вікном занявчали, б`ючись коти. Немолодий вже Сивий різко припинив свій вечірній туалет і скосив вуха в напрямку нявкоту. Загавкав Дунай, його підтримали сусідські пси. Село засинало, та можна було почути ще звичну сварку сусідів.
Втомлені жінки полягали спати. Завтра ж бо чекав ще один тяжкий день. Ще стільки роботи на господарстві…
Ганна почувала себе молодою. Вона стояла на колгоспному полі, сонце палило в білу косинку на її голові, важка сапка звично лежала в руці. Жінка схилилась над землею і уважно прополювала грядку. Навчене око легко відрізняло проростки буряка від бур`яну. Ганна почула гуркіт мотору і випросталась, сперла сапу на бік, одною рукою трималась за поперек, а тильним боком іншої витирала піт з чола. По дорозі їхав трактором Василь. Помітивши її, він підняв руку і щось гукнув, та шум машини заглушив його слова.
- І тобі дай Боже! – промовила у відповідь Ганна і теж підняла руку.
З трактора вилізла Гафія, сестра Ганни, яку вона спочатку не помітила. Жінка дуже здивувалась. Вона не могла повірити очам, адже Гафія померла з два десятки років тому. Сестра стала край поля і кричала щось. Коли трактор віддалився, Ганна змогла розчути її голос:
- Ганю!... Ганю! – кликала вона.
Жінка спробувала ступити крок, та її зусилля виявились марними. Якась невидима сила прикувала її до землі.
- Ганю!... Ганю! – все промовляла Гафія. Її голос змінювався.
В очах Ганни все пливло, мутніло і темніло. Вона потрусила головою, та це не допомогло…
…Ганна розплющила очі і перше що вона побачила – це легке світіння вікна і місячну пляму на вилинялому килимі. Вона заспокоїлась, це був лише сон.
- Ганю… Ганю… - почула вона знов. Невже це переслідує її?
Стара перевернулась на інший бік, щоб остаточно відігнати від себе цей сон.
- Ганю… - покликали її.
- Що? – Зважилась відповісти.
- Ганю… встань… засвіти світло. – це був голос Віри.
Ганна встала, взула капці і пішла до вимикача. Намацала на стіні пластиковий язичок, потягнула вгору, той туго піднявся і тихо клацнув. Ввімкнулось світло. Звиклі до темряви очі, заболіли, та через хвилину вже адаптувались.
Віра сиділа, звісивши ноги з ліжка. Вона показувала на стілець, під яким стояв нічний горщик. Ганна підійшла до нього і взяла горщик. Вона подивилась на братову і тільки щойно помітила, що її нічна сорочка просочена кров`ю. Жінка поклала голову на груди і не рухалась. Ганна підійшла до неї і поглянула на обличчя. В неї були закриті очі, а з рота звисало щось, схоже на язик. Жінка взяла ганчірку і, завбачливо підставивши горщик, потягнула за червоне тіло. На дно горщика хлюпнувся величезний згусток крові. Вона оторопіло дивилась в посудину, потім взяла Віру за плечі і сперла її на спинку бамбетля.
Ганна квапливо йшла через подвір`я. Розбуджений Дунай сонно рявкнув, а потім залився гавкотом, та вона не налаяла його як зазвичай.
- Ніно! Ніно! – загукала вона через паркан.
Сусідський Пушок ошалів і метався навколо буди, дзвонячи ланцюгом і пискляво дзявкав. У вікні засвітилось світло. Почулось клацання замків і на ґанок вибігли Ніна з Василем. Вони перелякано дивились на родичку, яка стояла за парканом. Собака все маячив білим хвостом, Дунай з Топою завивали поруч, лаяло вже пів села. Губи Ганни ворухнулись, та навіть крізь галас було чутно:
- Ніно, Віра померла.
Валя прибирала в хаті. Неочікувана звістка неймовірно спантеличила її. Так, матір була старою. Більше 80-ти літ прожила вона. Та все одно це було дивним. «Розрив аорти» - констатували лікарі. Мабуть, випила не ту таблетку. Людина в віці – мало що їй під руку потрапило. Але чому вона тоді нічого не сказала Ганні? Ці думки терзали Валі мозок, та вона лише смутно зітхала.
Затерленькав телефон. Жінка зняла слухавку:
- Алло.
- Алло. Валя? Это Коля. – дзвонив брат з Одеси. - Мы уже в пути. Ждите нас около трех часов.
Жінка натиснула відбій і почала пригадувати свій сон. Їй снились родичі, яких вже давно нема в живих. Всі були щасливі і веселі, навколо метушня, приготування до якогось празника. Самотня сльоза скотилось по обличчі жінки.
- Ма`, а де морква? – в кімнату заглянула дочка.
- Ой, Тань, подивись в літній кухні. Там є такий кошик під столом.
Таня вийшла. Валя постояла кілька хвилин, розглядаючи фото колаж, що висів на стіні, і пішла й собі допомагати в приготуваннях до поминок.
Стара Палазя увійшла, стукаючи палицею, до хати.
- Миколо, ти тут? Миколо… - кликала вона сина.
- Нема тут Миколи, вони з Славіком були в гаражі. – відповіла Валя, яка якраз поралась на кухні.
- Миколо, ти є? – не вгавала Палазя.
- Дяденко, - Валя далі намагалась переконати свою тітку. – Та нема тут Миколи.
- Нема Миколи? – стара нарешті звернула увагу на племінницю.
- Нема, вони зі Славіком в гаражі.
Палазя постояла ще трохи, покрутила головою і постукала в коридор.
- Миколо, ти тут? Миколо. – почулось вже звідти.
Дівчата сиділи на ліжку і тихо перемовлялись.
- Я ще ніколи не була на похороні. – сказала Аня. – Так страшно.
- Не переживай, там нема нічого страшного. Просто сумно. – Ліля заспокоювала молодшу сестру.
- В мене якесь таке дивне відчуття, ніби… - дівчина затнулась. Її очі округлились, а рот залишився відкритим.
Ліля прослідкувала за поглядом сестри і обернулась. З-за дверей визирало перекошене, поморщене сіре обличчя в зеленій хустині.
- Микола є? – Палазя втупилась в дівчат.
- Нема… тут… Миколи… - повільно, трохи шоковано, промовила Ліля.
- Нема?
- Нема, - оговталась Аня.
Стара огляділась по кімнаті і, мабуть, переконавшись, що Миколи справді нема, пошкандибала геть.
Славік зайшов на веранду. На столі стояв трилітровий слоїк з кисляком. Чоловік взяв першу ліпшу чашку і хлюпнув туди сироватки. З цмоканнями видудлив рідину за однин підхід. З коридору вийшла жінка.
- Ти зайнятий? – запитала вона в чоловіка.
- Та, Валь. Я зараз маю зремонтувати одну деталь від машини.
- То поставиш потім столи. Візьмеш оцей, з нашої кімнати, з Ганиної кімнати, тих два, де дівчатка, і з кухні той чорний.
- Та, добре.
Валя вийшла і подалась до погребу. Славік відрізав собі ще чималий шматок ліверної і зібрався іти. Він хлопнув дверима, та язичок від замка сховався і вони не захлопнулись. Чоловік покрутив чорне коліщатко на дверях, та язичок так і не висунувся, тож він не довго думаючи пропхав через ручку віника, зачинивши двері ззовні.
Вітя зайшов до літньої кухні і побачив з дюжину жінок, які готували страви. Серед них були і його матір з сестрою.
- Тань, - підійшов він до сестри, яка саме нарізала овочі на салат. – Потрібна якась допомога?
- Піди зірви петрушки пару пучечків.
- А де вона?
- Запитайся мами.
Вітя пробрався до матері.
- Мам, де в нас петрушка росте?
- А там на початку, ліворуч від стежки.
Чоловік попрямував на город. Біля гаражу зустрів батька, який захоплено розповідав щось Миколі. Та той його не помітив. Віктору пощастило, що все це випало на його вихідні і він зміг відвідати село. Взяв з собою дочку, та шкода, що жінка не змогла приїхати. Вітя вийшов на город і пройшовся поглядом по полях. Стільки спогадів зринало в голові. Ніби ще недавно вони, малими хлопчаками, бігали на річку, яка ховалась поміж дерев, запускали в небо літачки і мріяли колись і самі полетіти за штурвалом. Ось його мрія здійснилась. Він став пілотом, але іній вже встиг посріблити частину його волосся. Отямившись і згадавши чого сюди прийшов, Вітя зігнувся над землею. Придивився уважно, надибав очима листя схоже на петрушку на й нащіпав кілька пучків.
Повернувся на кухню і дав мамі зелень. Вже збирався був виходити…
- Вітя! – почувся голос матері. – А шо ж ти моркви нарвав?
- Як моркви? – чоловік обернувся.
- Ну… та де ж вам, міським, відрізнити моркву від петрушки? – іронічно усміхнулась Валя.
- Ань, мені щось пити захотілось. – Ліля потрусила порожньою пляшкою.
- Їдем в магазин?
Сестра нічого не відповіла, а пішла до виходу, Аня попрямувала за нею.
- То хто кого тепер везе? – Усміхнулась старша, крутячи коліщатко.
Та воно не піддавалось. Дівчина посмикала дверима, вони не відчинялись. Вона визирнула через вікно і помітила віник в дверях.
- Ань, нас зкрили.
- Що будем робити?
Запала нетривала мовчанка. Сестри перезирнулись. В одне з численних вікон веранди билась муха. Ще одна хлюпалась в банці з кислим молоком, яку хтось забув закрити.
- Лізем через вікно? – несподівано запропонувала Ліля.
Обом сподобалась ця ідея і вони, не вагаючись, відчинили вікно в своїй кімнаті. Ліля зістрибнула перша і одразу ж відчула як тисячі голочок впялись в ноги.
- Обережно, тут малина. – видушила вона.
Дівчина рушила вперед, притримуючи колючі гілки, та вони все одно умудрялись вколоти. Почула як ззаду засичала Аня і тихо лайнулась. Пройшовши цей тернистий шлях вони добрались до паркану. На секунду зупинились. Перед ними був вибір: перелізти через сітку на подвір`я, чи через паркан на вулицю. Дорога через паркан здалась легшою, тому полізли тудою. Треба сказати, що дід Славік натягнув над парканом два дроти, щоб Дунай не перестрибував на вулицю і не лякав людей. З горем пополам перелізши, вони відчинили ззовні хвіртку, взяли велосипед і поїхали до магазину.
Коли приїхали, побачили одеситів, які якраз розвантажували машину. Дівчата подивились одна на одну і, не говорячи ні слова, поставили на місце свого сталевого коня і, з пляшкою напереваги, повернулись до хати тією самою дорогою, що й вийшли. Вони ніколи не шукали легких шляхів.
Все навкруги цвіло. Сонце висіло над сходом. Вітер обривав білі пелюстки і кидав їх під ноги процесії. Труну несло, за звичаєм, четверо жінок, за ними йшов священик і промовляв молитву. Купка засмучених людей в чорному рухалась за ними. Сусіди стояли коло брам і проводжали в останню путь свою знайому, родичку, сусідку, з якою прожили все життя. Церква нарядно виблискувала своїми банями. Процесія ступила на цвинтар, вимазуючи напастовані мешти глинистим ґрунтом. Нарешті всі зупинились перед свіжовикопаною ямою. Труну поставили на дерев`яні дошки. Тихий смуток панував навколо, тільки пташки попискували. Хтось тихо заголосив. Почулось рідке схлипування. Ліля стояла, обійнявши Аню за плечі. Та попри все обличчя покійниці, зігріте сонцем, здавалось гарним і злегка усміхненим.
19. 05. 2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338513
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.05.2012
…Погожий літній день. Сонце зійшло недавно і ще не дуже палило. Ранкове море спокійно викочувало на берег хвильки. Звеселіла чайка гойдалась на воді і щось собі попискувала. Зграйка нирків полетіла на сніданок. Десь в сухій траві цвірінчали невтомні цикади. Гігантська сарана стрибала поміж карликових сосон. Райський спокій. Довершена розміреність природи. Хіба це не щастя?
На теплому піску горілиць лежала юна дівчина. Вітер шарпав її легку прозору сукню і ворушив волосся. Щось непокоїло її, зачіпало з середини… Вона повернула обличчя до моря. На межі двох голубих стихій мріли баржі. Вони, непомітно для ока, віддалялись від порту. Такі впевнені, спокійні. Дівчина сфокусувала погляд ближче. Хвильки лагідно облизували безлюдний берег. За кілька сантиметрів, на піску танцювали кілька її пасем з прилиплими до них піщинками.
Тут вона хотіла знайти спокій, та ніяк не вдавалось. Сумні думки обсіли її голову і норовили прорватись крізь бар`’єр, який вона спорудила від них. Вона ніяк не могла зрозуміти що знову відбувається. Тобто здогадувалась, та сподівалась що це не правда. Потрібно було розібратись в почуттях. Що це? Це не кохання. Це була якась залежність. І що з нею можливо зробити?
Тугий клубок підкотився дівчині до горла. Вона підвела очі до неба і закусила нижню губу. Горло все більше стискалось. Очі зволожились і вона заплющила їх. Дві сльози скотились по щоках і впали на розпечений пісок, залишивши по собі вологі смужки. Дівчина розплющила очі, небо помутніло і почало біліти. Вона кліпнула ще раз щоб повернути марево. Небо на мить появилось, та вже за секунду знов побіліло. Дівчина зітхнула, перед очима знов була біла стеля, вивчена до кожної нерівності на поверхні…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337924
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.05.2012
Мене розбудило сонце. Я відчувала легке поколювання і запах сіна. З просоння не одразу згадала, що було вчора. Цей приємний день.. Коли ми з ним бігали по недавно скошеній царинці, коли раптово почалась злива, та ми далі весело стрибали під дощем. Ми підставляли лиця теплим краплям, сміялися, падали на мокру траву, спускались до річки, яка, годована зливою, пінилась і мутніла. Сонце безсоромно підглядало за дощем і гралось його краплинками.
Ми звикли бути друзями... Та якби він тільки знав, як завмирає моє серце, коли я ловлю його погляд, як лоскоче в животі при випадкових дотиках, як прагнуть губи відчути оксамит його шкіри… Але я не хочу налякати його. Він надто дорогий мені. Боюся, що якщо скажу йому це, він розчарується в мені, адже ми так раділи, що лише друзі. Тому я просто мовчатиму…
Я все ще лежала, не розплющуючи очей. Лагідне ранкове проміння пробивалось крізь щілини в стіні стодоли і м`яко гріло обличчя. Приємні спогади снували в моїй голові сріблястими павутинками.
З цих липких марев мене вирвав дотик до щоки. Злегка холодні пальці торкнулись моєї повіки, сповзли по віях вниз, спустилися, торкнулися кутика губ. Через мить я відчула шкірою подих, а потім обережний поцілунок на губах. Серце провалилось. Відірвалось од артерій і застрягло десь на рівні живота. Я відповіла. Він на секунду розгубився, а потім жадібно впився знов.
Блаженство тривало кілька митей. Потім він відсторонився, і я нарешті розплющила очі. Ми довго дивились один на одного. Його погляд був сповненим ніжності, а очі світились двома жаринками. Від нього віяло якоюсь позитивною енергією, від мене, я відчувала, також.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337172
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.05.2012
Карпатська феєрія
Сонце помалу хилилось до горизонту і норовило от-от пірнути за найближчу гору. До заходу залишались лічені хвилини, а я ніяк не міг дійти до запланованого місця ночівлі. Ноги нестерпно нили після цілого дня ходьби, а ще потрібно було дійти до галявинки, яка, за картою, мала б вигулькнути по правий бік хребта. Та її ніяк не було. Невже блуд вчепився?
Та от, десь неподалік, почувся шелест річки. Через хвилину я вже міг бачити її вузеньке русло. Нарешті! Я схилився над течією, зачерпнув рукою чистої води і спробував її. Вода була прохолодною і неймовірно смачною. Я зняв окуляри і вмив обличчя. Треба спускатись швидше. М`які, низенькі кущики пружинили в мене під ногами. Річечка все ширшала. Почався ліс. Не надто густий. Річку супроводжували все більші і більші камені, встелені пухнастим мохом, що надавало лісу затишку. Та це було і небезпечно, бо можна потрапити в щілину між каменями і травмуватись.
Нарешті дістався галявинки. Перш за все розклав намет. Це було не просто, бо сонце вже сховалось за горами і швидко холодніло, тому задубілі пальці не хотіли слухатись. Вогнище розкладати якось не хотілося, та і особливо не було що палити. Згадав про примус і заспокоївся: вечеря відбудеться. Я витягнув пляшку з наплічника і пішов до річки по воду.
Неподалік галявини річка утворювала мальовничий водоспад, а камені складали досить велику чашу, глибиною по пояс. Це було надзвичайно красиве місце. Кожен похід я намагався планувати так, щоб пройти поруч.
Сутінки покрили гори. Голубе небо відбивалось в неспокійній воді чаші. Та на цей раз щось змінилось. Я застиг, мов укопаний: перед водоспадом, спиною до мене, стояла дівчина. Її довге волосся мінилось від золотистого до каштанового і кінцями сягало води. Незнайомка підставляла долоні під падаючу воду і хлюпала її на себе.
В мене перехопило подих. Я переступив з ноги на ногу, тихо ,як тільки міг, підійшов до найближчої сосни і оперся на її сучок. Але зрадлива гілочка не витримала і зламалась, видавши мене своїм хрустом. Це, здавалося би, було зовсім тихо, в порівнянні з могутнім ревом водоспаду, та дівчина почула. Вона різко обернулась, і її великі зелені очі, обрамлені густими чорними віями, впилися в мене. Шкіра в неї була біла і чиста, пишне волосся прикривало плечі і груди, а тонкий стан плавно входив в воду. Що було дивним – це відсутність її відображення в воді. Несподівано дівчина посміхнулась мені. Здивований, я не зміг втриматись і усміхнувся у відповідь. Та, так само несподівано, посмішка зникла з обличчя дівчини, на ньому появився жах. Вона тепер дивилась не на мене. Я прослідкував за її поглядом і обернувся. За кілька кроків від мене стояв високий, як смерека чоловік, досить старий. Його сіро-біла довга борода зливалась з білосніжним вбранням. Мені здалось, що я щось про нього чув. І раптом думка, палюча мов блискавка, майнула мені в голові – чугайстер. Я перевів погляд на дівчину. Вона далі стояла у воді, скулившись і втупившись очима, сповненими жаху, на діда. Лісовий Чоловік ступив кілька кроків до річки. Нявка, тепер я точно це знав, присіла так, що видно було лише її голову. Чугайстер ступив ще крок.
- Ні! – вирвалось в мене.
Привітні блакитні очі подивилися на мене. Я обережно ступив крок вперед. Чоловік посміхнувся. Йому не вистачало багатьох зубів. Він щось прошипилявив мені і почав пританцьовувати. Я зрозумів, що запрошений на танець, і почав й собі танцювати. Чугайстер все швидше перебирав ногами, що не надто йому личило, зважаючи на вік, і приказував :
- Людже люджем іграють-співають, а ми собі такой так, такой так!
Я продовжував повторювати його рухи і обережно зиркав в бік чаші, та нявки там вже не було. Дід вже не звертав на мене уваги. Він продовжував вертітися і підстрибувати, все примовляючи. Досягнувши піку танцю, він скрикнув, перекинувся вітром і шугнув поміж сосон на захід. Ледве доплентавшись до намету, я заліз в спальник і вмить заснув, стомлений танцем.
Вранці проснувся від голодних судом, які зводили шлунок. Поснідавши шоколадом, горіхами і чорничним чаєм, я пригадав дивний сон, що приснився вночі. Та мало що примариться в дорозі, тому я швидко склав намет і продовжив похід.
День минув швидко і одноманітно. Гірські краєвиди милували око і заспокоювали душу. Під вечір дійшов до другого місця ночівлі – Сідця Довбуша. Тут в скелі був витесаний трон, з якого відкривався неймовірний краєвид на Чорногору. Намет вирішив не розкладати, а заночувати в «кухні» (великий камінь, навислий над землею). Улаштувавшись, вирішив прогулятись. Раптом на сусідній галявині я помітив відблиски вогню. Підійшовши ближче, побачив, що навколо великої ватри водять хоровод дівчата і співають. Та пісня їх була незрозумілою. Щось дивне, язичницьке. Голови їх прикрашали вінки, сплетені з довгої трави. Подумавши хвилину, я згадав, що сьогодні Івана Купала. Дівчата дзвінко сміялись, перестрибували через вогонь і кружляли в танці. Вони когось мені нагадували, однак я ніяк не міг згадати кого. Ватра відкидала помаранчеві відблиски навколо, та щось здивувало мене. Раптом до мене дійшло: від дівчат не падала тінь, можна було подумати, що це просто марево, та надто чітким воно було.
Одна з нявок відволіклась на мить від веселощів і помітила мене, застиглого поміж кедрових гілок. Вона весело розреготалась і прудко підбігла до мене. Її ніжна рука торкнулась моєї щоки і я, як під гіпнозом, попрямував за нею. Прекрасні створіння обступили мене і почали кружляти навколо. Мене оповило тепле солодке відчуття. Я піддався ритму їх пісень і теж почав танцювати. Дівчата припинили танець і затягли якоїсь заворожливої пісні. Вони підходили і торкались мене, пестили волосся, гладили обличчя. Одна зняла з мене окуляри і зачудовано їх розглядала. Та раптом якась бліда постать випурхнула з лісу. Вона здивовано щось вигукнула, підбігла до нас і заговорила щось незнайомою мовою. Я придивився і впізнав в постаті свою недавню знайому – дівчину, яку врятував від чугайстра. Нявки розступились. Вона підійшла до мене, взяла за руку і повела в бік «кухні». Я й не помітив як опинився в спальнику. Чарівна постать простягнула мені моє ж металеве горня з теплою запашною рідиною. Напій виявився чудовим на смак. Після декількох ковтків я відчув неймовірне блаженство і затишок. Мене огорнув солодкий міцний сон.
Ось такий сон колись наснився мені під час одного з моїх походів. А може це був і не сон, а така собі Карпатська феєрія? Як гадаєте?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336362
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.05.2012
А я просто піду.
Тихо так, щоб ніхто не побачив.
Просто лишу усе -
Як моє, то вернеться назад.
Не дивіться ви так,
Я на пОказ уже не заплачу.
Тільки серце болить -
Тужить. Й б`ється якось невпопад.
Та воно під грудьми,
В клітці ребер безжалісно рветься.
Завжди вірне комусь –
Не забуде, засне лиш на час,
Щоб не ранитись знов.
Та, як весну зачує, проснеться
Й знов як зиму вдихне
Із сопрано перейде на бас.
То нехай поки спить,
Щоб його не терзали зітхання.
Відпочине нехай
від невдач й нещасливих пригод.
І, можливо, тоді
В нім зародиться нове кохання,
Ще більш вірне й міцне
І стійкіше до бур і негод.
4. 05. 2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335075
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2012
Так лагідно цілує сонце очі,
Так ніжно пестить шкіру, наче шовк.
Сховався тихо у душі дівочій
Примарний спогад – хижий, наче вовк.
Так добре: вовченя це приручила
Й живемо з ним у мирі вже давно,
Та в сон, як у туман я провалилась,
П`янкий й солодкий, як старе вино.
Я б у реальність вже й не поверталась,
Але – жива, і хочу ще пожить,
Хоча колись до болю закохалась,
Здається, буду завжди так любить.
10 квітня 2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329363
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2012
Свіжий південний вітер шелестів сухою травою, яка де-не-де пробивалась між камінням. Андріана сиділа на великому камені, який нависав над морем, спершись об стовбур карликового дубочка, який невідомо як там виріс. Внизу розбурхана вода намагалась розбити високий берег.
Трохи дальше на схід скеля утворювала невеличкий мис, на якому розляглись руїни старого замку. Дівчина дивилась туди з якоюсь тривогою, ніби відчуваючи якусь небезпеку. Над розвалинами кружляли альбатроси. Їхній писк нагадував верески Андріаниних подруг, які щебетали і реготали десь неподалік. Це верещання її дратувало, тому вона і сховалась тут. Вони і так її не розуміють. Не розуміють як можна дивитись на обрій і мовчати більше ніж тридцять секунд і як місячна доріжка на воді може викликати натхнення. Та й що таке натхнення вони навряд чи мали будь-яке уявлення.
Андріана ще раз кинула стривожений погляд в сторону замку і глянула на сонце. Воно висіло ще досить високо. Вітер все намагався задерти полу її сукні та скинути її нові соболеві черевички, які так пасували до цієї червоної, гаптованої золотом сукні в море.
Дівчина підвелась і попрямувала по доріжці, яка простягалась від замку до східних воріт міста. Сонце лагідно гріло шкіру. Шум моря радував слух. Було так добре і легко, що великі блакитні Андріанині очі закрились від насолоди. Розпущене біляве волосся розвівалось за спиною. Раптом щось хруснуло під каблуком. Дівчина від несподіванки аж відступила назад. Отямившись вона побачила, що це лише металева пряжка від пояса, на яку вона наступила. Цікаво, кому вона належала? А якщо подумати… Та ні, зовсім не цікаво. І пряжка знов опинилася на землі.
Знову все потекло спокійно – шум моря, далекі крики чайок… Та раптом вони перестали мирно покрякувати, вони почали верещати. Вереск птахів перебив вереск дівчат, які вибігли з-за сусідніх кущів. Вони лементували і вказували в бік замку. Андріана глянула туди. Над мурами здійнялась якась чорна цятка і почала швидко рости. Через кілька секунд вона набрала обрисів птаха. Та судячи з його розмірів та відстані до замку це був далеко не альбатрос і, навіть, не кондор. І тут вона зрозуміла – бабусині казки про драконів були зовсім не казками. Так, це був дракон. Величезний, чорний з червоними відблисками. Він все наближався до неї, а вона стояла не в змозі навіть поворухнутись. Ось вже стало відчутним його гаряче дихання. Ящур приземлився і впритул підійшов до переляканої дівчини. Ткнув її мордою в щоку. Андріана заспокоїлась від цього дотику і поклала руку на тверду гладеньку луску. Дракон пирхнув і гаркнув. Потім підняв передню лапу і штурхнув дівчину в плече:
- Вставай, сплюха, - гаркнув він знайомим голосом.
Після цього вигнув шию і плюнув їй в обличчя.
Андріана здивовано кліпнула і побачила свого друга Артема, який стояв на колінах перед нею з металевим горням в руці
Дівчина підвелась на ліктях і озирнулась. На пагорбі напроти неї височів великий камінь. Недалеко на великій сцені рвав горло якийсь рок гурт. Поруч на піддубнику сиділа Аліса і бадяжила щось в казанку, під яким потріскував ріденький вогонь.
- Доброго ранку, - всміхнулась та, побачивши сонне обличчя подруги.
Артем простягнув руку, щоб допомогти встати. Андріана спробувала самостійно підтягнутись, та побрикавшись трохи здалась. Хлопець розреготався і, особливо не напружуючись, підняв її так, що вона аж встала на рівні ноги. На кілька секунд потемніло в очах.
- Оце так присниться, - хихикнула вона потираючи скроні. – То що в нас на сніданок?
- Аліса от якогось зілля наварила. Аж страшно їсти.
Артем зобразив ніби він черпає ложкою з казанка, запихає до рота невидимий прибор. А потім впав на траву і почав корчитись, супроводжуючи це все дійство кумедними звуками. Після всіх конвульсій він застиг з розкаряченими руками і ногами, в позі контуженого суслика, ще й для ефекту висолопивши язика і сіпаючи правим оком.
- Не хочеш, не їж! Ніхто тебе не заставляє! – буркнула Аліса ледве стримуючи сміх.
Андріана вже валялась на землі в судомах, викликаних сміхом. Коли напад пройшов вона звела очі догори. Синє ранкове небо окупували невеликі білі хмарки, та вона знала – дощу не буде.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326972
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.04.2012
Свято дійшло до завершення. Глядачі стоячи
рукоплескала артистам. Ті в свою чергу розкланювались
та усміхались трохи фальшивими усмішками. Та хто їм
це заборонить?
Всі почали висмоктуватись з залу. Строката юрба повільно
протікала в отвір дерей.
Віддавшись течії я повільно човгала по витоптаній доріжці. Рапом
мій погляд наткнувся на дещо моторошне. В куті, спершись на
стіну, лежав бездушний і безногий труп рояля. Кришка трохи сповзла,
з-під неї виглядали пощерблені і надірвані рештки струн - покалічений шмат душі.
Покоцані, поламані жовті клавіші стирчали, ніби зуби старого звіра. Три
ноги і педалі валялись поруч.
Мороз пробіг по шкірі. Волосся заворушилось на маківці. Серце
вдарилось об ребра і затихло. Страшне усвідомлення прийшло до мене -
я побачила мерця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326613
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.03.2012
… смеркання. Помаранчеві вогні сонного міста. Затишне, наче рідне, кафе. Щось лоскоче зсередини, тисне, дреться, вовтузиться.
Блискуча бруківка, зволожена весняним дощем. Вокзал. Металевий голос з динаміків. Тваринка всередині нервово товчеться в клітці ребер.
Задуха. Напівтемрява. Три десятки спітнілих смердючих тіл. Перестук коліс. Звірючці вже не терпиться. Вона починає битись зі всіх сил, дерти кігтями, гризти ребра.
Перші хати. Пізня ніч. Поодинокі вогники вікон. Темні силуети гір. Тваринка вже вибралась з свого ув`язнення, роздерла плевру, залила легені плевральною рідиною, і вже товчеться десь між нутрощів.
Останні помешкання, чиясь царинка, кладка через річку.. І все.. Вона вже запускає пазурі в трахею, гортань, залишаючи на них глибокі криваві рани. Продирається все вище. Вириває з горла страшний звіриний рик, та не злісний – радісний.
Вибирається нарешті на волю. Така вільна, щаслива. Стріпується, струшуючи з шерсті червоні згустки, лімфу та інші рідини. Озирається, киває і бадьорим галопом суне в глибину гір, залишаючи мене в самоті. Я спостерігаю за ледь видною постаттю Рисі, поки Вона не зникає в густій темряві.
Полегшення. Я знаю – Вона повернеться.
Десь неподалік чути виття Вовка, розбудженого риком. Я намагаюсь відповісти, та все, на що спромоглись мої порвані легені та пошкоджене горло – це моторошний, ніби передсмертний, хрип. Та Він почув. За півхвилини мокрий холодний ніс ткнувся мені в щоку.
Ох, Сіроманцю мій хороший, як же я люблю Тебе! Хочу почухати Його за вухом, та сил нема навіть щоб руку підняти. Ворушу неслухняними пальцями. Розумна тварина сама пхає голову мені під руку. М`яка, волога шерсть.
Вовка непокоїть запах крові. Він починає обережно злизувати її з моїх грудей, підборіддя, губ.
Світає. Він лягає поруч і кладе голову мені на живіт. Відчуваю як коливається Його бік в такт диханню. Гаснуть зірки. Я бачу як в Його очах відбивається зеленкувате небо, тіні гір, підзолочені хмари - весь світ в цих двох карих, з сірими обідками, очицях.
Я втрачаю лік часу. Потрохи загоюються мої рани. Здається, ніби дика вовча енергія перетікає в моє тіло.
Повертається Рись. Красива, здорова. Я підводжусь. Кішка повертається на своє місце. Ще трохи збуджена, але задоволена.
Зустрічаємось поглядом з Сірим. Прощавай, друже. Я ще повернусь. Чекай на мене. А я іду, щоб потім знову зустрітись. Адже зустріч не зможе відбутись, якщо не буде розлуки.
Він стає дибки, кладе передні лапи мені на плечі і зазирає в очі. Довго так дивиться, аж поки я не киваю на прощання. Він відходить. Я обертаюсь і йду в напрямку села. Все ще відчуваю Його погляд на собі. Потім відчуття зникає.
Коли я обернулась востаннє, сіра постать вже розчинилась в ранковому тумані…
24 лютого 2012р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326026
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.03.2012
Кавовий присмак у роті так бажано
Гріє приємним теплом із середини.
Всміхаємось й кліпаєм так, як заведено,
Як у кіно й на картинах зображено.
В обличчя вдивляємось так зосереджено,
Ніби у фільмі, як вже було згадано.
Було́ би для нас так доречно і жадано,
Якби цю умовність було́ заперечено.
Так сумно і буцім водночас так весело,
Бо жертви весні давно вже принесено
І, якби, не має піти все на дно.
Ми слухаєм рок і під нього співаємо,
Весняно танцюєм, стрибаєм, гуляємо
Й в кафе попиваєм холодне вино.
14 січня 2012р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=325793
рубрика: Поезія, Сонет, канцон, рондо
дата поступления 28.03.2012
Життя - театр, всі в ньому - актори.
Всі грають ролі вивчені на зуб.
П`янкі розмови й тихий шелест губ
Переступають впевнено пороги.
Всі грають ролі вивчені на зуб,
Читають писані їм кимось діалоги.
Спостерігають вигадані боги
П`янкі розмови й тихий шелест губ.
Читають писані їм кимось діалоги,
Й сценарій цей мені не до душі -
Стандартні сцени, схожі та нудні
Спостерігають вигадані боги.
Й сценарій цей мені не до душі .
Забуду роль свою і не зіграю.
Я збоку плин життя спостерігаю -
Стандартні сцени, схожі та нудні.
Забула роль свою і не зіграю,
Тому сама собі я розпишу життя,
Не буде там ні сліз, ні каяття,
Що збоку я в житті спостерігаю.
Сама собі я розпишу життя,
З коханням справжнім й щирими друзьми,
Із усмішками й радості слізьми,
Не буде там ні сліз, ні каяття.
З коханням справжнім й щирими друзьми,
В житті - театрі, де усі актори,
Переступають впевнено пороги
Із усмішками й радості слізьми.
2 листопада 2011 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=324542
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 24.03.2012
Прозорий ліс
і день у хмарах..
Ми десь у сутінків примарах,
що тінню шастають чудні.
Чи це був ранок..
Я не знаю,
та не важливо це мені.
Легкий туман все оповив
своїм липким холодним тілом
й мене мов вермутом сп*янив.
І ми з тобою
(з ким не знаю)
бредем по стежці все вперед.
Попискує сумний кларнет,
далеко десь, мов з того світу.
Бібліотеки сіра туша -
книжок стелаж, важкі томи.
Он ворон кряче..
На дворі
під сивим деревом безлистим
нещасний крук собі сидить
й очима своїми блистить
на мене.
Пір*я общипане стирчить
з усіх сторін..
Шкода пташини.
Дрібні із хліба я кришини
йому в долоні простягла.
Схопив він жадібно ті крихти,
а я сиджу немов сліпа.
Закрила очі - і пітьма..
Це сон,
що раз ме
ні приснився..
11 листопада 2011 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=324540
рубрика: Поезія, Білий вірш
дата поступления 24.03.2012
-Дідусю, дідусю!
Малий Славко видерся діду на коліна.
-А розкажи якусь історію.
-Історію? Що ти хочеш почути?
-Ну, не знаю. Може щось про війну.
-Про війну? Ну, добре. Може і пригадаю якусь.
Славко зацікавлено дивився старому в очі. Той поміркував хвильку, і нарешті почав:
-Отже, слухай… Було це в січні 1918 року. Радянські війська наступали. Проти них почали повстання київські більшовики. П`ять діб точилися запеклі бої, які закінчилися штурмом «Арсеналу» - заводу, який випускав зброю, загинуло понад 300 робітників. Тоді Симон Петлюра вирішив затримати наступ на ділянці залізниці Гребінка-Крути. Він надіслав туди курінь, в якому були студенти і учні старших класів. Серед них були і двоє друзів Микола і Остап.
Ніч проковтнула в себе все навколо. Вітер кволо ворушив волоссям на головах юнаків. Микола стояв, затамувавши подих. Було настільки темно і тихо, що хлопці лише за подихом відчували присутність один одного.
Світліло. Поволі сипав сніг. Густі хмари не пропускали перших променів сонця.
Бій стався зненацька. В перші ж секунди полягло багато юнаків. Через густи тріскіт автоматів пробивалися здавлені зойки поранених. Все змішалося. Світ наче перевернувся. Не було ні неба, ні землі. Існував тільки свист куль. Холодний, блискучий сніг змішувався з гарячою багряною кров`ю, перетворюючись на страшне місиво.
Раптом хтось хапнув Миколу за рукав. Хлопець почав опиратись, але рука лише міцніше стискала лікоть. Його відтягли далеко від поля бою. Остап волочив товариша все далі. Микола озирнувся. Навколо йшли знайомі йому студенти. Все віддалялись і віддалялись від своїх побратимів, які залишились в бою, який вже по трохи затихав. Далекі постріли лунали все рідше.
Юнак поглянув на друга:
-Куди..?
Той не відповів.
Хлопці поховалися за сніговими заметами. На відстані двадцяти кроків палахкотіло високе вогнище. Навколо нього ходили совєтскі вояки. Лаялись.
-Что там? – несподівано вигукнув один з них.
-Ти а чьом? – головний простежив за його поглядом, скривив гримасу: - Взять!
Вояки повалили на застигнувших в снігу юнаків. Ті не розгубилися і спробували захищатися.
Миколу схопили ззаду. По щоці на підборіддя стікала тепла і липка кров. Та він вже не відчував болю. Хлопець бачив як в`яжуть його побратимів. Час ніби уповільнився.
-Стаять, сволочь! – лунало звідусіль.
Студентам позв`язували руки і поставили в три лави на коліна. Було тихо. Миколине серце калатало, готове вирватись з грудей. Вояки стояли в очікуванні, тримаючи в руках автомати і він чітко міг роздивитися чорні дула.
Попереду стояв Остап. Озирнувся на друга, подивився повними гордості очима, примружив очі.
-Разстрєлять! – гримнув голос ватажка
Клацнув автомат і юнак з першої лави повалився на землю. Ще постріл і наступний лежить обличчям в снігу.
-Ще не вмерла Україна… - Затяг хтось попереду.
Три десятки студентів підхопили мелодію.
-Малчать! – гаркнув хтось з москалів і ще з більшою ненавистю тиснув на гашетку автомата.
Микола стояв останнім. Ось він бачить як здригнувся Остап, як підкосилися його ноги, як світла голова лягла на снігову перину. Лапатий сніг покривав бездиханні тіла, а останні голоси співали:
-Душу й тіло ми положим…
Постріл пролунав зовсім близько і дуло повернулося на Миколу. Хлопець заплющив очі.
-…козацького роду…
Гримнув автомат, потім ще раз. Просвистіли кулі заглушуючи останні акорди.
Микола розплющив очі. Загін на чолі з Петлюрою налетів зненацька…
Славко здивовано дивився. Старий Микола повагом встав, в його свідомості лунали останні рядки гімну… Усміхнувся… Мимохіть торкнувся шраму на щоці…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=324402
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.03.2012