| Сторінки (1/2): | « | 1 | » |
Коли прогрес керує світом
Коли прогрес керує світом,
Зв’язок мобільний, інтернет,
Чомусь не пахне для нас цвітом,
Кудись пропав наш етикет.
Сади цвітуть, та не для нас,
Бо ми не помічаєм цього,
І зустрічі, тепер, в наш час,
На жаль вже стали ні до чого,
В епоху нових технологій,
Мобільності і складноти,
І в час повчальності теорій,
Нам так бракує простоти.
Весна іде, не бачим цього,
Зима і літо теж пройдуть,
Ми не цінуєм життя свого,
Роки ж біжать, летять, пливуть.
Лиш восени в нас ностальгія,
За тим, що не зробили ми,
За тим, що не здійснилась мрія,
Що тратим ми життя своє.
Хоч двадцять перше вже століття,
І є в нас все, нема нудьги,
Зв’язок мобільний...так, це добре,
Але й в живу спілкуйся ти.
Ткач П. 08.12.2008
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333041
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.04.2012
У храмі світло і просторо,
Відправа не почнеться скоро,
На лавочці, десь під стіною,
Бабуся спершися рукою,
Давно сидить і щось міркує,
Про щось згадала і сумує.
А сонце дивиться на лавку,
На неї, хустку і на палку,
Не помічає, вся в думках,
В прекрасних, юних, світлих днях,
У молодість свою пірнула,
І радість там ще раз відчула.
Згадала всі свої літа,
До пояса була коса,
Згадала свої чорні очі,
Чорніші від самої ночі,
Згадала як була дитям,
Вклонялась батьківським рукам,
Згадала всю свою красу,
І як ступала на росу,
І як до ночі пахли вишні,
І вечори такі затишні,
І як втомилася на полі,
Окрайчик хліба на долоні,
І смак його вона згадала,
І як у перше покохала,
На мить назад вона вернулась,
Коротку мить і стрепенулась…
Уже закінчилась відправа,
Пустою церква швидко стала,
Бабуся з лавки ледве звівшись,
І щиро богу помолившись,
Тихесенько пішла до дому,
Не розповість вона нікому,
Як все життя ще раз прожила,
Немає сил, а так хотіла,
Піти до річки, де сиділа,
У ліс, у поле, що любила,
Натомість, бачить лиш стежину,
Колись за мить, тепер годину,
По ній до дому треба йти,
Побільше стало вже трави,
А то і зовсім заросла,
Так важко йти, бринить сльоза,
Та не від болю, просто знає,
Ніхто у хаті не чекає,
Нема нікого, лиш одна,
Самотність, горе і вона.
Прийшла, нарешті, все болить,
Говорить, плаче і тремтить,
Води узяла… та розлила,
А вийти з хати вже не сила,
«Приляжу трішки, полежу,
По воду потім вже піду»,
І прилягла, тоді згадала,
Що палку з церкви не забрала,
«Ой що буде, як же я встану,
До столу може я дістану???,
Мабуть дістану, потім спруся,
І так на ноги я зведуся,
Але пізніше…..полежу,
На потім сили збережу».
І знов неділя, дзвони б’ють,
Гуртом до церкви люди йдуть,
У храмі світло і просторо,
Відправа вже почнеться скоро,
А сонце дивиться на лавку,
Не на бабусю, лиш на палку.
Ткач П. 04.06.11
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333040
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.04.2012