| Сторінки (1/3): | « | 1 | » |
Що робити з Пристрастю, коли вона у темну ніч, наполегливо постукає у двері. Відчиняти? Зовсім не хочеться. Страшно впускати у свій дім цю чужу, таємничу незнайомку. Але її обвіяний вітром шепіт, мовчання, сам лише шурхіт одягу, наче осіннього мокрого листу пожухлою травою, невідступно вибиває, тихим молоточком у скронях, відлуння тонких каблучків по цементованій доріжці. І ніщо не може її зупинити: ні мури, ні запори. Навіть, якщо не дослухатися того голосу, всеодно він вже встиг торкнутися твоєї душі, черкнути незримим крилом по серцю так, що аж кров виступила малиновою стрічкою. Пристрасть поєднала у єдиному помаху: сутінковий полиск крил та неприборкану силу живого вогню...
Тютюновим димком, з полином і ладаном у парі: грішне і святе, просотується у замкову щілину. Всідається майже навпроти і стиха промовляє: "Поглянь на мене. Адже, ти, мене чекала? Я не приходжу до того, хто мене не кличе..."
Коли вона ще стоїть за дверима, то з голосу, даси їй літ 40. Але, коли зустрінешся з нею поглядом, то на очах вона стає все молодшою і вродливішою.
Жінка, переступивши поріг, прагне виманити тебе із останнього прихистку, щоб лишитися віч-на-віч, у цьому сонному маренні та реальності уяви.
Місячне сяйво відбивається у чорному дзеркалі її розсипаного по плечах волосся. Під довгими віями - очі кольору моря, горять фосфоровим відсвітком. Переливається шовково - оксамитовий одяг і розганяє геть пітьму палаюча червона квітка на грудях.
Гадаєш, що її долоня має бути крижаною, від погляду, яким володіє, але той доторк пашить жаром.
Панна йде. Струшує коси, вибиваючи іскорки. Легенько передзвонююють монетки та кільця її сережок. Долілиць - сліди, всипані жевріючими вуглинками. Спускається в садок. Прихиляється до квіткових корон і глибоко вдихає пахощі літньої ночі. За хвилину - вона уже серед зими. Набирає пригорщі сніжних блискіток і щезає непроханою зіркою десь на Чумацькому шляху.
Лишається лише тавро на серці - ота палаюча квітка. Світанковим поцілунком, щоб ніколи не забула цієї зустрічі. І нічим його не вивести, нічим не зтерти...Ніхто і ніколи його не помітить... Крім нього. Того, кого у цю пророчу ніч, Пристрасть таврувала, як і тебе...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=357783
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.08.2012
Здрастуй, мій любий. Напевно називаю так тебе востаннє... Тому, що не мій, і не ... Ти запитаєш, а як же все те, що було між нами? Я - не знаю. Намагаюсь зрозуміти сама. Але, Бог - свідок, я не обманювала. Ти був таким ... добрим, ніжним, уважним, терплячим, пристрасним і люблячим, що я не могла опиратися. Хотілося саме таку людину мати поряд. Довіряти, бо знала, що не образиш, не зрадиш, не розчаруєш, не... Я чекала. Чекала, що однієї миті відчую до тебе, те, що ти до мене. І наша близькість не була розчаруванням. Вона була останньою моєю надією, що в мені прокинеться почуття на яке ти заслуговуєш. Я щаслива, бо в моєму житті був саме ти, справжній чоловік, з яким я усвідомила, усім єством, що я - жінка. Але, пробач, воно - не тенькнуло і не впало додолу, розбившись на скалки, від розлуки... Я знаю, що завдаю Тобі болю і від цього почуваюся ще гірше... Але більше так не можу. На наших спільних фото, Ти, світишся. Розумієш? Тільки Ти. Знаю, що у моєму житті більше ніколи не буде такого великого серця, як твоє, але моє мовчить... Напевно, я пошкодую. Але саме тому, що у моєму житті Ти - надзвичайна людина, я хочу, аби Ти був щасливим і коханим. Проте доки ми у цій недомовленості - я краду у тебе майбутнє. Бо ти чекаєш мене, а я не маю більше, що Тобі дати. Я - не злодій, я - заплуталась, у Тобі. Я знаю, що Ти простяг мені серце на долонях... Я була вражена і розгублена. І тоді несила було відмовитись від цього дива... Пробач. Я не можу його взяти, бо не можу віддати Тобі своє. Дуже шкода, що ти не моя казка. Не шкодую, що був, шкодую, що не будеш... Прости, якщо зможеш...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346347
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.06.2012
Догора смолоскип від Невдахи - вогню,
Що придумав страшну собі казку:
Наче ніжне "люблю" поховали в ріллю
І розпяли на хрест вічну Ласку.
Наче снігу нема і палка чистота
Відгоріла листочками клена.
А Вона? Що, Вона? О, свята простота !
Лише плаче, душа ж - не казенна...
Що було, не було, за дощами пішло,
Схлипом вітру в бездонних калюжах.
Що було - те було. Зазирнуло в вікно
Й перевеслом гайнуло - не тужить!
...Відгоріло. До тла...Та ж бувають дива -
Притиха. Мерехтить. І ... не гасне.
Його в руки не взять. І спокою нема.
І нікому, Воно, не підвласне.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345572
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.06.2012