| Сторінки (2/132): | « | 1 2 | » |
Закутаний у м'яке покривало ночі – пролодне, але затишне – я лежу горілиць на землі. Земля дихає останнім подихом літа. Відчуваю, як крізь мене проростають гострі, наче леза, волокна пожовклої трави, сплітаючись у серці. Сподіваюся, це літо не останнє. Наді мною безкрає, засипане мерехтливими зорями небесне полотно. Байдужість місяця – повня. І глуха тиша, аж хочеться кричати, та голос – чи що воно там – застряг десь у горлянці.
Раптом цю нічну ідилію на мить порушив стрімкий вітер – від кого втікав цей таємничий коханець? Хотілося наздогнати його і запитати про це. Але я лежав, прикований до землі різнотрав'ям. Десь закричала сова й одразу ж стихла. Причулося? Чуєте? Заливисто гавкає собака – далеко, ніби з дитинства.
Пахне холодною водою. Аж захотілося палити. Витягнув з кишені зіжмакану цигарку – останню. Остання смакує найбільше. Смачно затягнувся. Жарини на кінці сигарети розгорілися у ватру. Вогнище палахкотіло до самого неба, а ми стрибали над ним – спершу окремішно, потім удвох, тримаючись міцно за руки. Такого не буває. Хтось скаже, що я брешу. У відповідь іще міцніше стисну її долоню й побачу себе у відблисках її зіниць.
Коли самотність жорстоко стискає мені горлянку, згадую жінок, з якими зіштовхувався в химерному лабіринті і намагався врятувати їх від Мінотавра. Кожна з них вривалася в моє життя, аби розкришити його на мільйони інших життів. Снували плетиво мрій, що несподівано рвалося, будували спільні плани, що швидко руйнувалися, мов карткові будиночки. Проведені разом ночі завжди закінчувалися холодним ранком, порожнім ліжком і жахливим похміллям...
Коли не було чого сподіватися й у кого сповідатися, я зустрів незбагненну Прекрасну Ут – ти сама себе так називала, пам'ятаєш? Тішилася, ніби дитя, коли і я так тебе називав. Це загадкове ім'я тобі личило найбільше. Ми розмішували молока туманів, мовчали однією мовою. Тоді я тебе вперше поцілував. Уперто. Дико. Ніжно. «Більше так не роби», – туманно всміхнулася ти й поцілувала мене у відповідь.
Ми бігали довгими коридорами і рвучко відчиняли двері – щоразу не ті, щоразу не туди. Отримували від цього шалене задоволення. Наша остання ніч була найтемнішою, як оця – остання ніч літа (сподіваюся, не останнього). Ти стояла у темній кімнаті перед вікном у моїй картатій сорочці на голе тіло, дивилася, як поступово гасне світло у вікнах будинку навпроти. «Обійми мене», – прошепотіла, немов прощання.
Прекрасна Ут, звідки ти взялася? Де ти тепер? Зірви цю траву, що сковує мене і проростає крізь мене! Побудь зі мною ще мить! Догоріла остання сигарета – щемить. Чи могло статися інакше? Аж до болю у скронях ніч знову розірвало гучне багатоголосся цвіркунів – так звучить повітряна тривога. І поміж усього цього єдине, що нас дратує, єдине, що нас рятує, – наша безнадійна закоханість.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022496
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2024
хто би сумнівався: я грішний! не соромлячись п'ю текілу, пишу на її плечах вірші.
вона здригається: від холодних дотиків? чи, може, від льоду написаних слів? не знаю...
намагаюся згадати ім'я: Таня? Марічка? Яна? краще не згадуй! – складне питання.
здається, Яна. я побачив її по чорно-білому телеку, коли вона влаштувала істерику.
янгол моїх сновидінь – уночі грали з нею на роздягання в чувачі.
на годиннику була північ, коли вона одягнула на голе тіло мою зіжмакану сорочку.
тихцем тасувала карти, зблискувала очима: кого ти хочеш, сина чи дочку?
я влив у ніч молока, намагаючись розбавити темноту, як водою вино.
божечку мій, що я плету?! ми приречені: я ніколи не вмів писати зрозумілі речення.
вітер грався листям, літо переходило в осінь, а я п'янів і топився в її волоссі.
можна залишуся з тобою до ранку? просто люблю не сама зустрічати світанки.
я вірив їй, як іще не вірив нікому, зігріваючи шрами й виціловуючи втому.
що вона хотіла почути від мене? в місячному світлі її очі були страшно зелені.
вона залишиться тут – без варіантів! наші серця б'ються, як посуд у серванті.
якщо хтось підставить цьому світу підніжку, залишимося з нею в тумані ліжка,
запекло грішитимемо, без каяття шукаючи сенс божевільного земного життя.
і коли нас якось не стане – хтозна? раптово зникнемо, як сіль у морі,
дядечко Бог (хтось же там точно є!) запалить на темному небі гарячі зорі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002872
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.01.2024
Вона хотіла пізнати істину – це найбільше його лякало. Прохолодними надвечір'ями сиділа на балконі, закутана у власну самотність із келихом вина (sic! in vino veritas – істина у вині) і вицвілою книгою на колінах – чи то купленою на якійсь барахолці, чи то знайденою в дідуся на горищі. На балконі він її вперше й побачив – недосяжно чарівну, наче в хмарах. Боявся кліпнути, аби прекрасне видиво раптом не розвіялося.
Чи помічала Королева Небес непроханого гостя під своїм вікном? Була вона задивлена в мрії і втягнута в запеклу суперечку з їх нездійсненністю. В її мріях вони й зустрілися.
– Хто ти? Що тут робиш?! – закричала, заскочена зненацька.
– Я цей... той... Можна я побуду з тобою? – сказав він, переживаючи, чи не сполохає цю пташечку такою нахабністю.
– Адам! – незграбно простягнув долоню – швидше не для знайомства, а щоб урівноважити бентегу – геть мовчання!
– Адам? Тоді я Єва! – її переляк миттю змінився заливистим сміхом. Розтанула!
– Пригощайся, Адаме! – дала йому яблуко. Плід віддавав теплом її долонь. Він вдихав яблучні пахощі й кусав, жував, кусав, жував – і намагався витримати прискіпливий погляд очей перестиглої черешні, який безперестанку шепотів: їж, Адаме! це погано закінчиться для нас обох...
Птахи в саду висвистували оду весні, хоча наближалася осінь. Вона була неймовірно прекрасна. Особливо в мить їхньої розлуки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991947
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2023
Одного разу я залишився без голови. Натовп шалено заревів, коли кат виконав свою місію, і голова, мов перестиглий кавун, покотилася ешафотом у Вальгаллу. От халепа! Як же я тепер без рідненької?..
Хотілося схопитися за голову, однак її в мене вже не було. Публіка аніскілечки мені не співчувала, дико реготала, захлиналася, хапалася за животи й тикала в мій бік пальцями. Мовляв, гляньте на цього безголового! Який же він жалюгідно смішний!
Я хотів закричати, але не зміг, бо як можна закричати без голови? Натомість розгублено розмахував навсібіч руками, нагадуючи курку, якій свиня відгризла голову, – бачили таке? А людиська на площі не вгавали, похрюкуючи від гучного реготу.
«Бігме, це найкумедніше, що міг утнути цей блазень!», – пищали найзавзятіші. «Навіщо тобі голова? Всі біди від голови! Ти ж лишень подумай!», – заревіла юрба, втішена своїми жартами.
Літописці зусібіч клацали фотоапаратами й вистукували клавіатурами, оперативно готуючи для завтрашніх газет легенди про безголового. Надокучливі телевізійники брали ексклюзивне інтерв'ю в моєї ще ледь теплої голови: «А скажіть, скажіть, легше вам без отого дурня? Що би ви сказали на прощання тому бевзю?».
Як часто ми втрачаємо голову? Щойно ввечері я занурився у теплу ванну, відсьорбнувши з келиха трохи вина, як задзвонив телефон, нагадавши різким звуком про існування навколишнього світу.
Знервований тим, що хтось так нахабно потривожив мій спокій, я вирішив проігнорувати дзвінок. Декілька ковтків вина прасочкою розгладили ниточки нервів. Та вже через хвилину телефон знову задзеркотів, цього разу, здається, наполегливіше.
«От чортяка! Колись я викину його з вікна! Добряче гепну ним об асфальт, аби він розлетівся на друзки й більше ніколи мене не тривожив», – будував я плани, вилізаючи із затишної купелі й обгортаючись рушником. Телефон тим часом не вгавав, нарощуючи звук.
– Слухаю! Говоріть! – роздратовано крикнув у трубку, іншою рукою притримуючи рушника. Через декілька секунд мені відповіли, ніби намагалися попередньо відчути мій настрій.
– Ви помили голову? – запитали з того боку.
– Що?..
– Помийте голову, – відповіли на мою розгубленість.
– Куди ви телефонуєте?! – не витримую.
– Вам. Сьогодні король видав наказ відсікти вам голову. Завтра зранку за вами заїдуть. Тож готуйтеся! Шампуню не шкодуйте і не думайте про погане! На все добре. Бувайте! – у телефонній трубці почулися гудки, символізуючи мій теперішній стан.
Що це все означає? Чому я не запитав, хто дзвонив? Деякий час постояв розгублений, потім поклав трубку на місце і повернувся у ванну, та вода вже вистигла, здається, вона навіть стала крижаною. Я почав ловити дрижаки, тож довелося вдягнути вовняний светр і теплі шкарпетки.
Авжеж! Це все дурний розіграш! Навмання набираєш номер і верзеш нісенітниці – колись сам так робив. На газовій плиті засвистів чайник, вихопивши мене з роздумів. Заварив чаю, тепло від горнятка заспокоїло, та черв'ячок сумнівів усе одно гриз ізсередини. Врешті заснув, повертівшись у ліжку.
Під ранок у двері постукали. Та яке там постукали! Гепали щосили, ніби намагалися їх виламати.
– Відчиняйте! Наказ короля! Кат уже чекає, поспішайте! – погрозливо гукали за дверима.
Поки я думав, що робити, опинився на ешафоті перед велелюдним натовпом. А далі ви вже знаєте...
Хліба і видовищ! Хліба і видовищ! – це все, що рухає людством упродовж його історії. Злодій часу тихцем, крапля за краплею, вимірює клепсидрою відстані між цивілізаціями, а за вікном усе теж Середньовіччя... Чи, може, я помиляюся?
Зрештою, а за що мене позбавили голови? Чому я не запитав про це? В кого потрібно було запитати? Та й чи знайшлася би відповідь на це запитання? А раптом вони вирішили пришити мені іншу голову?!
Але стривайте: щось я занадто багато розмірковую як для безголового!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980598
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2023
– Так не повинно бути! – не стримувала емоцій Надія. – Прикро, але смерть стала для нас буденністю. Війна призвичаїла нас до неї. Коли постійно дуже болить, перестаєш відчувати біль, звикаєш до нього. Все, що не вбиває, робить нас сильнішими?.. Кажуть, що так. Іще до війни... Тобі не здається, що час поділився на до війни і війну? Тож має бути й після війни?..
– Так от, іще до цієї війни в нашому будинку раптово померла юна дівчина, сімнадцяти чи вісімнадцяти років – красуня, розумниця, завжди життєрадісна. Водномить її не стало! Як?! Казали, хворіла... Я декілька днів думала про неї, ніяк не могла усвідомити, що її більше немає... Зараз щодня в Україні гинуть десятки людей! Діти, жінки! Гинуть навіть у відносно мирних містах... І не питай мене, чи часто я молюся. Страшенно боюся, щоби звичка щоденного пекучого болю не атрофувала наші серця...
Віра мовчки слухала подругу і, як і Надія, вправно плела маскувальну сітку, немовби вінки на Івана Купала. Іноді мовчання більше важить, аніж будь-які слова.
– Прочитала в новинах, що в однієї жінки розірвалося серце від звістки, що її чоловік загинув на війні, – продовжила Надія. – Не знаю, чи витримало би моє...
...
Ще з дитинства Сергій мріяв стати військовим, як і його батько. Всі захоплювалися батьком – ставним, сміливим, упевненим мужчиною у військовій формі. «Всі дівчата твої! Ще б пак! Усі дівчата закохуються в героїв», – навіть не сумнівався у своїх мріях хлопець. Його не лякала можливість війни. «Якщо загину, моїм іменем назвуть вулицю в місті, або школу, в якій я навчався», – міркував Сергій.
Він іще мав відчути, що війна – це насамперед кров, бруд, хаос та смерть. І необхідність убивати. Йому щойно пішов двадцять третій, а на війні Сергій змушений був убивати. Сама лишень думка про це лякала його. «Не сци, малий! – підбадьорювали Сергія старшаки. – Ти ж не людей тут убиваєш, а рашистську наволоч!». Їхні посмішки на мить заспокоювали.
Сергій відчував, як нестримно гупає в грудях його серце. Чув пришвидшені кроки об мерзлу багнюку, чужі кроки, ворожі. Гуп-шурх! Шурх-гуп! Ці звуки щоразу гучнішали і, здавалося, мчали одне з одним навипередки. Хтось із них має добігти першим...
...
Дмитрова смерть була миттєвою. Здається, снайпер цілив прямісінько у скроню. Дмитро часто бачив пошматовані рани друзів по зброї, в декого взагалі не було рук і ніг. Кров упереміш із багнюкою. Кожним своїм нервом відчував шалений біль поранених. Від того він раптово здригався і просив Бога, аби подарував йому легку смерть.
Дмитру стало затишно і спокійно, як ніколи. Пахло свіжим деревом і лагідно, наче материна колискова, шуміли хвилі. Він лежав на дні дерев'яного човна. Злегка підвівся й раптово побачив на березі свою Марію у білосніжній весільній сукні. Вона сиділа зажурена на краю і пускала у воду вінки.
«Марічко! Марічко! Я тут!», – Дмитро зірвався на ноги й намагався докричатися до коханої. Та вона його не чула й не помічала. А хвилі розхитували човен і невпинно віддаляли від берега...
...
– Андрію, збийся з того! Хіба не бачиш? Вона ж одружена! – говорила до мене Діана, постукуючи вказівним пальцем по безіменному.
Справді, лише тепер я помітив обручку на пальці дівчини, яка замислено попивала каву неподалік.
– Але ж це не робить її менш привабливою, – відповів я, усміхнувшись.
Діана знову змінила зачіску – зазвичай такий крок свідчив, що в її житті відбулися серйозні зміни. Я не питав її про це – не хотів робити їй учергове боляче, або ж просто мені було ліньки.
Невдовзі до нас підійшла знайома Діани – в темній, як ніч, сукні і з відстороненим поглядом таких же темних очей. Діана назвала її ім'я, але я не запам'ятав – рідко з першого разу запам'ятовую імена красивих незнайомок.
– Краще не зв'язуйся з нею. Й навіть не пропонуй їй випити. Вона залежна від алкоголю. Повір, я знаю. Інакше матимеш біду, – цілком серйозно уривками фраз періодично шепотіла мені Діана.
Я зовсім нічого не знав про дівчину в темній сукні, не знав навіть її імені. Вона якось приречено обійняла мене, наспівуючи мелодію «Гуцулки Ксені». Була надзвичайно ніжна і водночас полохлива. Отак ми й танцювали з нею в повільному напівсні. Аж раптом незнайомка перелякано вирвалася, мовби метелик з вогню, і втекла.
Я залишився сам. Не було ні Діани, ні жінки з обручкою, взагалі нікого. Навіть не одразу втямив, де я. Я мушу її знайти, навіть абсолютно її не знаючи, куди би вона не втекла. Нам випало жити в час війни, тож для нас кожен день, ніби останній.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971421
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2023
Колись тут був її дім. Це Софія пам'ятає кожним рубцем, кожним шрамом на тілі й душі. Був будинок, в якому вона боялася засинати наодинці з примарами, які таїлися в кожній шпаринці, в кожному куточку, в кожному закапелку, вичікуючи нагоди, аби її налякати.
На подвір'ї, біля будинку, стояла діжка з джерельною водою – прохолодними літніми ранками батько, скинувши футболку, щедро вихлюпував живицю на себе, а іноді жартома бризкав на ще розімлілу, не оговтану від сну Софію. Виходячи на зустріч ранку, худорляве дівча очікувало таких татусевих витівок, однак щоразу вони заставали її зненацька.
Зі сміхом та вереском вона втікала до саду, гублячи дорогою шльопанці і вже босими ногами струшуючи з травинок росу, в краплинах якої гралися веселкою ранкові сонячні промені. В їхньому саду росли фруктові дерева. Софія любила давати їм імена. «Якщо люди мають імена, то чому не можуть мати дерева?», – щиро дивувалася, сидячи під вишнею й наминаючи мамин яблучний пиріг із корицею.
Все розпочалося з Гальки Рудої – так звали дівчину в її селі, яка в п'ятнадцять років уже бавила свого первістка, і так звали маленьку, посаджену цієї весни яблуньку, яка вже восени обросла першими яблуками. Червонобокі плоди аж згинали гілки додолу. «Справді! Ніби мала Яська Руду Гальку!», – говорила подружка Марійка, зірвавши яблуко і вп'явшись у нього кривими зубами.
А он за тими акаціями жила баба Катря. На Різдво та Великдень до неї приїздила донька з зятем та онукою – Танька була відверто міською панночкою й ніколи не йшла гратися з сільськими дітьми. Решта часу баба Катря жила самотою в старенькій, але доглянутій хатині.
Вона багато курила, всеньке літо сушила різнотрав'я, а потім крутила з них папіроси. Бувало, вибігала до воріт, смалячи папіросу і гучно лаючи дітисьок, які жадібно – з листям і гілляччям – обривали її абрикоси. «А бодай би вас!» – вигукувала старенька, під час бігу накульгуючи на праву ногу.
«Кривенька Качечка! Кривенька Качечка!» – сміялися і кривлялися їй дітлахи, напихали у жмені абрикоси й тікали. Софія була серед тієї гамірної, неслухняної ватаги й теж рвала абрикоси, аби бути «своєю» в компанії однолітків і не показувати, що боїться баби.
Софія відстала від приятелів, було спекотно, водночас, здавалося, крадені фрукти в руках ставали надміру важкими. Дівчина задихалася й зупинилася. Оглянулася – побачила бабу Катрю. «Далеко, встигну втекти», – подумала Софія, та все ж не зрушила з місця і дочекалася, поки баба підійде ближче.
«Вибачте! Ось, тримайте!», – ледь чутно мовила дівчинка, простягаючи бабі Катрі абрикоси й відчуваючи, як обличчя наливається рум'янцем. На це старенька лише добродушно розсміялася і запросила Софію до себе на чай із чебрецем. Вони багато говорили, жартували, сміялися. Баба частенько кашляла, від чого очі її сльозилися. «Не така баба й страшна, як здається», – виснувала тоді Софія й вирішила назвати розлогу вишню в їхньому саду Катериною.
На завершення посиденьок баба Катря подарувала Софії барвисту ляльку-мотанку і торбинку із запашними абрикосами, покритих ніжним пушком. Дівчина подякувала й більше ніколи не бігала обривати чуже.
Було це влітку, а пізно восени баба Катря померла. Софійка пішла з батьками на похорон. У старенькій хатці пахло травами, було незвично тихо без заливистого бабиного кашлю. Люди біля труни сиділи замислені й зосереджені. Навіть сварливий чорноокий дід Гнат із того кінця села, який постійно обіцяв малим неслухам-бешкетникам продати їх циганам, і той був на диво спокійним.
Бабі поклали в труну її папіроси. Навіщо? «Нехай і на тому світі їй добре буде!», – сумно усміхнувся дід Гнат.
...здається, все це було лише вчора. Насправді – від того життя минув не один десяток років. Після смерті баби Катрі їхнє село поглинуло Пекло, нестерпне й гаряче. Запах різнотрав'я замінила бентега вокзалів, переповнених нажаханими втікачами з рідних домівок, очі яких затуманювали біль та розгубленість, у руках – безліч валіз та клунків з уламками мрій. І лялька-мотанка, яку Софійка міцно стискала в обіймах.
...поволі темніє. Вдалині крикливо мерехтять поодинокі автівки-мурахи. Софія засвічує на могилі баби Катрі лампадку, що просвічує крізь сутінки гіркотою пам'яті і тривожним спокоєм, розчищає почорнілий надгробок від бур'яну. Слухає в тиші розмови померлих – вони нагадують їй про крихкість і швидку минучість життя. Нагадують про дім, дорога до якого завжди вузька й непомітна, наче захована в траві стежка на цвинтарі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967994
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2022
– Учора я знову бачила живу зірку! – захоплено вигукнула Ліля, наливши в наші горнятка своє гірке, але дуже корисне зілля, і всівшись мені на руки. Ліля шалено раділа моєму поверненню. – Зірка рухалася темним небом зі швидкістю втікаючої комахи.
Вона зробила ковток і крадькома глянула на мене, аби перевірити, чи вірю я їй.
– Лілю, немає живих зірок. Можливо, це була ракета, або ж супутник, – відповів цілком серйозно.
– Як це нема? Ну як нема? Що за дурниці ти верзеш? Як її може не бути, якщо я її бачила! – майже зірвалася на крик, емоційно жестикулюючи.
Вхопила горнятко і втекла від мене в куток кімнати – я зрозумів, що потрапив у її немилість. Через деякий час узяла велике червонобоке яблуко й калатала ним, слухаючи ледь чутний стукіт зерняток усередині. Така розвага її добряче розвеселила. Вона з посмішкою глянула на мене – дитяча безпосередність їй страшенно личить. Колись скажу їй про це. Обов'язково скажу.
– Тобі ніколи ніхто не казав, що ти схожа на Дрю Беррімор? – запитав її, спостерігаючи, як вона вже щось малює на безмежному просторі паперу й мугикає під ніс пісеньку «Не сама, не сама лілію ростила».
Знаю, не варто порівнювати кохану з кимось, це не личить чоловікам. Проте Ліля не образилася. Швидше навпаки. Беррімор – її найулюбленіша акторка. Не відриваючись від малювання, вона намагалася визначитися, який із фільмів із Дрю їй найбільше припав до душі: «Всі кажуть, що я тебе кохаю»? «Історія вічного кохання, або Попелюшка»? «Сильна жінка»? «Крихітка з Беверлі-Гіллз»? Я хотів сказати, що бачив лише «Обіцяти – ще не одружитися», та й те не до кінця, однак змовчав.
Нашу розмову раптово перервала повітряна тривога. За вікном лив дощ, ішла гроза. Це робило завивання сирени більш зловіщим. Мені навіть здалося, що Ліля здригнулася. Тендітна, ледь зодягнена, застукана зненацька, ніби зі сну.
– Як гадаєш, вони поцілять у наш будинок? – запитала пошепки в темряві кімнати.
Я мовчав, міцно стискаючи її вологі долоні. Здається, така відповідь її влаштовувала. Гроза поступово віддалялася.
– Знаєш, мене страшенно втомлює гратися в піжмурки зі смертю. Але я не боюся померти. Я боюся лише, що водномить війна може нас розлучити. Назавжди, – було темно, я не бачив погляду Лілі, натомість слухав, як бентежно, наче птаха в клітці, тривожиться її серце.
Я люто ненавидів кожного, хто позбавив її дитячості та життєрадісності. Й водночас ненавидів себе за свою лють і прикру безпорадність.
Виснажена Ліля піддалася сну, поклавши підборіддя на моє плече. Її гаряче стишене дихання приємно гріло мене, дещо заспокоюючи. Крізь вікно я побачив, як у просякнутому темінню небі рухається світляна цятка. Зі швидкістю втікаючої комахи. «Жива зірка», – майнула думка. Так, цієї миті я увірував, що це вона.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958230
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2022
Про них потрібно розповісти. Ті, які залишилися живими, мають не дати забути про тих, хто втратив життя. Більшість виїхала з рідного міста, залишила домівки, сподіваючись повернутися додому. Дехто відмовився виїжджати, дехто просто не зміг виїхати. Кожен боявся опинитися наодинці зі смертю. Всі вони сподівалися, що все це скоро закінчиться.
Боялися, що сповнене надії «До побачення!» водномить перетвориться на «Прощавай!». На цьому шляху хтось уперше зустрівся з Богом і вперше спілкувався з ним у молитві. Сліз більше не було. Ріки текли, дерева цвіли, трава проростала крізь тіло землі, а серця переповнювала любов до дітей і ненависть до тих, хто намагається знищити їхнє майбутнє, їхню свободу і прагнення бути собою. Коли це все завершиться – діти знову стануть дітьми.
Вона ревно береже прикрасу у формі метелика. Ця річ нагадує їй про доросле дитинство, коли поспіхом покидали дім і ніхто нічого не пояснював, бо всі все розуміли без слів. Метелика поклала їй у долоні мама, коли вона востаннє її бачила. Коли діти запитують, де вона зловила цього метелика й коли він полетить, міцно стискає їхні долоні і з ніжністю дивиться на них очима Богородиці – синіми, наче безхмарне небо.
Сльози підступно роблять зіниці темнішими, але діти не повинні їх бачити. Діти вириваються з обіймів, заливаються сміхом із вигуками: «Метелику, лети!». Колись вона їм обов'язково все розповість. Насамперед про тих, у кого нахабно відібрали життя. Вони мусять про це дізнатися. А зараз для них найбільша радість – залишатися дітьми під ніжним поглядом Богородиці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949567
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2022
«Що я тут роблю?! Навіщо це все?», – думки обсідали мене зі всіх сторін. Гамір незнайомих голосів і хмари густого диму відволікали й уводили в оману. «Йшов кортеж а де ж моє у ньому тіло о скільки їх пройшло і всі оті не-я по дрібці скинулись мені на повне я...».
Я зі всіх сил намагався зрозуміти, що тут відбувається і хто всі ці люди, які іноді виринали з димової завіси. Хтиві посмішки чоловіків, звабливі багряні вуста й різноколірні очі жінок. Чоловіки кадрили жінок, а ті з неперевершеною акторською майстерністю вдавали із себе цнотливих і недоторканих, хоча всі добре знали, що такі сюди не заходять.
Кожна з них вливалася в мою склянку п'янким трунком. А цю дамочку варто пригостити смачним коктейлем. Сьорбаючи через соломинку, всілася на руки, розправила коротку спідницю, з-під якої виблискували стегна, сором'язливо посміхалася, час від часу потуплюючи погляд. Завжди намагаюся зрозуміти: якщо ти вдягнула цю спідницю, то для чого її розправляєш??? Ніби каже: «Ой! Вибач, поспішала й не те вдягнула».
Засніжені скелі її зубів зі сніговим хрускотом вгризалися в зелене яблуко. «Будеш?», – запитала мене, зловивши мій погляд. Я заперечливо похитав головою – підступний план Єви не вдався. «Нє то нє, цілуй конє!», – розігнала реготом дим.
Мої долоні обпекла її ніжна шкіра. Вона – суцільна ніжність, поглинута моєю силою, моєю немічністю й розгубленістю. Можливо, я більше не зустріну цю спокусницю. Я завжди згадуватиму її ім'я, висічене на стінах доісторичних печер – Лора. «Хто дав тобі це дивне ім'я?», – запитав, міцно пригорнувши до себе в танці. Та вона лише мовчки посміхалася й гаряче дихала мені в шию.
Щоби не забути, пишу про неї. «Я завжди пишу про жінок і алкоголь! Я повторююся!», – суперечливі думки знову розривали на кавалки, коли записував щось химерним клинописом у потертий блокнот і робив ковток за ковтком.
Таких диваків тут залишилося небагато. Кельнер збирав порожні склянки зі столів, протирав їх до блиску, періодично зиркаючи на нас. «А це вам за рахунок закладу», – посміхався по-дружньому, підставляючи нам повні склянки. Так він натякав, що вже зачиняється й пора розходитися по домівках.
«Мерсі!», – захмеліло і ґречно кланялися ми із Аполлінером. «І ти п'єш алкоголь цей палкий як життя життя що ти п'єш як п'янюче пиття», – декламував без пауз мій друг у задушливий простір.
«Ти гадаєш, їй це сподобається?..», – запитав я його, втомлено схиливши голову над розгорнутим блокнотом. Він випив до дна, ми схопилися з місця й побігли шукати її на краю ночі.
«Захочу знову вип'ю цілий світ гей слухайте мій спів всесвітнього пияцтва!», – кричали з Аполлінером, тривожачи безлюдні нічні вулиці. «Головне – не змішувати напої!», – менторським тоном додав мій друг. Його слова ще довго відлунюватимуть псалмами холодними вологими ранками.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940716
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2022
– І про що ви тоді говорили? – питала мене вона. Дитяча допитливість переповнювала її оливкові оченята.
– Що?.. – здається, мене застали зненацька. Я розмішував каламутне питво у склянці, яку мені підсунув бармен, намагався розгледіти скляне дно. Ніби саме на дні склянки були потрібні слова і зібраність думок, що розбігалися з кожним ковтком.
Про це я можу говорити лише з нею. Чоловіки цього не розуміють. Чоловіки байдужі до почуттів. Їм це нецікаво. Зрештою, якщо вони і слухають, то не чують. Іноді вона мене запевняла, що між чоловіком і жінкою дружби не існує. Бувало, я запекло сперечався з нею щодо цього. Бувало, покірно погоджувався. Поки існують жінки, чоловіки не перестануть грішити.
– Про що ви говорили тієї останньої ночі? Чи усвідомлювали ви тоді, що та ніч для вас остання? – повертала мене до реальності, час від часу сьорбаючи каламутний коктейль.
– Ми мовчали. Не знаю: може, не мали, що сказати одне одному, або ж вважали тишу промовистішою. Важко сказати. Темрява заспокоювала зіниці. Пам'ятаю, чутно було лише, як билися наші серця і десь відлунювали секунди. Час рухався вперед. Час ішов назад... Хоча, зараз це неважливо, – я зробив великий ковток.
Тіло наповнилося спокоєм, думки стали ще химернішими, і я продовжив: – У мовчанні ми міцно тулилися одне до одного. Схоже, намагалися зігрітися від пекучого холоду, якого я напустив у хату зимового вечора, повернувшись додому. До нашого дому.
– Ти сумуєш за нею? – оливки її очей стали темнішими.
– Після тієї ночі ми жодного разу не бачилися, не чулися. Багато жінок вривалися в мої сни, ніжно посміхалися, брали за руку. Та я жахався їх, наче примар. Утікав від них, мовби скривджений людьми бездомний собака, – здається, я уникнув прямої відповіді на запитання.
Раптом мене хтось штовхнув. У вир шалених яскравих вогнів, у круговерть безкінечного хаосу. Поміж силуетів, що витанцьовували в тумані, я помітив ту, котру роками намагаюся забути. Вона була приховано сумна, сором'язливо всміхалася і сполохано оглядалася. Як дівчина, яку на вечірці кавалери не запрошують до танцю. Здається, її погляд зупинився на мені.
– Привіт! Що ти тут робиш? Ти сама? – все, що я спромігся сказати цієї миті. Та вона ніби дивилася крізь мене. Помахала тендітною долонею і заусміхалася сміливіше. Комусь знайомому, але не мені.
Її смолянисті кучері лежали на моєму плечі і п'янили ароматами, наче тієї останньої ночі. Я заколисував її в обіймах танцю, проштовхуючись крізь нечіткі силуети інших танцюючих пар. Знову мовчали. Врешті, хіба можливо докричатися один до одного з відстані, на якій ми вже більше не разом? Навіщо перекрикувати цей шум і гамір? Лиш би ця ніч не закінчувалася. Лиш би ця ніч тривала вічно.
... ... ...
Скальпель сонячних променів болюче розрізав повіки. Тупий гнітючий біль тиснув на скроні. А поруч нікого... Намацав рукою одяг. На ліжко з кишені випав якийсь дріб'язок і клаптик паперу, на якому поряд із цифрами красивим жіночим почерком виведено: «Зетелефонуй мені, коли прийдеш додому».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936891
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2022
«Мала, не парся! Якщо будуть морози і стане з біса зимно, ми вдягнемо рукавиці й закутаємо носи в шалики. На крайняк натягнемо на маківки шапки. З бомбонами, як ти любиш», – заспокоював я її, посміхався і тримав за руку. «А чо мала? Чо мала?», – вставала навшпиньки й бешкетливо, допитливо, виклично вдивлялася в очі. Закінчувалося все тим, що вона з реготом падала на мене.
Вичісувала з довгих рудих кучерів руде листя й тонкі нитки бабиного літа. Останнє тепло гріло її долоні, ніби скупі поцілунки колишніх залицяльників. Легкий подих вітру розвівав поли її плаща, оголюючи стиглі литки, затінені тонким капроновим павутинням. У неї алергія на холод і зими. Її лякають білосніжне мовчання снігів і стукіт гілок об паморозь шибок, передчуття зими.
Вона знає, що зима неминуча. І це її гнітить найдужче, знебарвлює сумом зіниці, сповільнює дихання. Чим ближче до зими, тим менше сил. «Я потребую тебе, я потребую натхнення», – наповнює спорожнілі келихи журливістю солодкого голосу. П'ємо до самісінького дна. Звабливий запах її ніжного тіла, наче запах морської солі й налитих осінню яблук, заспокоює збуджені раннім холодом легені.
Ловлю сум в її зелених очах, намагаюся зрозуміти їхню тривожність. Вона кутається у плетений светр, але я стягую його, цілуючи родимки на її плечах. Вона здригається і сором'язливо посміхається. Читаємо казки і дивимося німі чорно-білі фільми з отим чудернацьким коротуном з вусиками та в капелюсі, тростиною і другом-малюком. Це неабияк її веселить (які ж вони правдиво кумедні!), вона заливається сміхом, та враз замовкає і злякано горнеться до мене.
Перевіряє, чи замкнені двері. Слухаємо «АББУ», ворожимо на кавовій гущі, лічимо дні до Нового року, чекаємо подарунків від бабці з Бангкоку, розглядаємо біля вікна відблиски вечірніх вогнів в очних кришталиках. Відверто тулимося серцями до холодного вологого скла.
Мала, кайфово бути наодинці з тобою! Намагаюся присвятити їй вірш, але останнім часом я спроможний лише на прозу... «Ти вже навіть мовчиш прозою», – любить казати вона, іронічно посміхаючись. Наливаю червоне вино: ця кров наповнює наші артерії, вени, капіляри. Що там іще? Вона розбавляє його водою, аби не сп'яніти швидше за мене.
Пишемо під ялинку листи, просимо в Бога (малий, він є, зігріває нас узимку, навіть, якщо ти в нього не віриш!) здоров'я і щастя для кожного в цьому жорстокому світі. За вікном химерно кружляє перший сніг, нетривкий і зворушливий, як перше кохання.
Вона, мов сніжинка, падає в мої обійми й миттю тане від їхнього тепла. На грудях волога від талого снігу, чи, може, від сліз? Міцніше ховаю її в обіймах від зими, що непрохано вривається в наше життя. І глибоко вдихаю запах рудого волосся, в якому осінь наперекір зимі шалено й до нестями кохається з літом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927393
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2021
Холодного, мокрого осіннього вечора я дивився в її очах кіно – останню стрічку, в якій вона зіграла головну роль. Так, знову у фільмі цього дивакуватого Вуді Алена. Інших ролей для неї просто не існує. Її очі міріадилися мільйонами яскравих колючих вогняних бісиків, які засліплювали й водночас заворожували. Витончений скандинавський носик ніби намагався дізнатися, чим займаються у вишині янголи і демони. Вона ж бо янгол і демон у плоті.
Коли я заглиблювався в її зіниці, вона нечемно кліпала, розганяючи метеликів довгими віями, карлючила різноманітні веселі гримаси й задмухувала свічки в канделябрі – поступово, одну за одною, як серця чоловіків, закоханих у неї. Гаснула остання, й осінь проливала на неї всі сльози світу цього.
Одяг її просякав вологою, підкреслюючи звабливі контури ніжного тіла – кров із молоком! Справжніська фурія в житті і на екрані! Втомлена ідеями режисерів вона скидала важкі каблуки з маленьких ніжок, виклично кладучи їх мені на коліна. Я лоскотав її тендітні пальчики, а вона не стримувала шаленого сміху, від якого в мене затерпали пучки.
Зрештою, колись і фурії віддаються в обійми Морфея. Від сновидінь її щічки рум'янилися, на пишних вустах і грудях розквітали запашні лілії. Чи, може, троянди? Хіба я міг розібрати, захмелілий від їхніх пахощів?
Що залишилося від літа? Зім'ята трава, яка наливається іржею. Зім'ята від її любощів із віднесеними вітрами коханцями. Я до болю в кістках ревнував її до кожного з них. Пригадуєш, як минулої зими ти годувала мене з ложечки малиновим варенням, коли мене захопила ангіна?
Злизував кожну краплю малинового соку, ніби слину з її солодких пелюсток. Спостерігаючи за тим, як спрагло ковтаю варення, усміхалася у відповідь всезнаючим і всерозуміючим поглядом. Була надзвичайно близько і нестерпно далеко.
«Трішечки потерпи, і все буде добре», – казали мені її очі. Відкладала горнятко з варенням убік і танцювала на краю ліжка, на полиці з книжками, на підвіконні, у відблисках шибок, урешті-решт раптово зникала. Я ревно прагнув, щоби вона завжди залишалася зі мною, була тільки моєю.
Всі режисери пропонують їй ролі негідниць чи самодостатніх кралечок легкої поведінки. Бо ж, зрештою, кому, як не їй, личать ці ролі? Кому ще вірити, як не їй? Хто ще так майстерно обманює, як не вона?
Вона вільно пливе в океані глибокої ночі, манячи за собою. Краплини зблискують у місячному сяйві на її плечах. «Наздоганяй! Пий мене до дна!» – зі щирою дитячою посмішкою дражниться і посилає повітряні поцілунки, знаючи, що я не вмію плавати і схильний до випивки. Бешкетниця!
Чи закінчиться колись це кіно? Навіть не знаю. Сумніви наповнюють черговий келих. На обрії запалюються маяки, до яких вона пливе крізь густу темряву. Стрибаю в ніч. За нею. Навіть, якщо втону, навіть, якщо не допливу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923952
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2021
Я впав. Упав із висоти власного зросту. Вдарився. Авжеж, було боляче. Але не надто. Ні синців, ані шрамів на тілі опісля. Адже я – надзвичайно маленька людина в безмежжі космосу, дрібненька піщинка в дикій пустелі. Впавши, я підвів очі до небес. Своїм байдужим мовчанням вони без сорому сміялися наді мною і моїм незграбним падінням. Авжеж, так удвічі важче підійматися. Хоча, чому я тобі про це кажу? Ти і сам це добре знаєш.
Вітер ганяє листя холодним ранковим асфальтом, топлячи його у брудних калюжах. Іще тільки кінець серпня, але воно вже поволі опадає. Пахне осінню. Пахне смертю, а, може, життям? Вона вже близько – стоїть, затамувавши подих, у мене за спиною, готова будь-якої миті зробити ін'єкцію солодкої ностальгії і липкої меланхолії. Прямісінько в серце.
Листя заплутується в густих бородах безхатьків, ніби рибини в сітях старих моряків. Але їм байдуже. І безхатькам, і морякам. Вони відкорковують пляшку, придбану за нажебрані монети, аби зустріти світанок (можливо, останній?), випускають істину на волю. Вона, немов загнаний у пастку звір, проривається з тісного горлечка пляшки, затуманюючи мізки. Безхатьки розгортають із газет ледь теплі пиріжки з капустою, як своїх ненароджених дітей. Теплий запах тіста й капусти наповнює легені життям.
Голуби збирають крихти, змішані з дощівкою. Тиша навколо така, що можна запросто спитися або збожеволіти. Або все одразу. Бородані простягають мені пиріжок і наливають у зім'яту пластівку хмільної отрути. «Випий, друже! Стане легше», – підбадьорюють мене. Я ковтаю якісь пігулки (від нестерпного головного болю?), запиваючи їх пійлом, яке обпікає горлянку. На очах виступають сльози, в яких заломлюються світанкові промені. Який же збіса смачнючий цей пиріжок із капустою! Жадібно вгризаюся в нього, поки безхатьки наливають мені знову.
Вже коли сонце піднялося достатньо високо, зграя ворон перелякано здійнялася в небо над вокзалом. «І сидить, сидить цей Ворон, уже ні друг мені, ні ворог...». Жили мої наповнилися отрутою, дихати стало легко. Люди дивляться крізь нас. Зів'ялі люди, занурені в глибини марноти. Я знаю, що для них нас немає. Чи існуємо ми взагалі? Пам'ятаю всіх, а себе не згадаю...
Ще вчора ми продиралися крізь хащі ночі, розрізаючи її шаленим сміхом і гострими ножами. Грішниця ніч тісно тулилася до нас, ніби коханка, сповнена непогамованої хіті, благаючи про помилування. Але ми відкинули цю блудницю, як чоловіки відкидають зрадниць. До нас горнулися юні кралі. Вони наливалися першими соками п'янкої зрілості. З нами вони ставали жінками, щоби потім прагнути забезпеченого життя і вести під вінець дорослих чоловіків, які, на відміну від нас, твердо стоять на ногах.
Ми п'ємо, ковтаємо спрагло їхні сльози, настояні на спирту. На цій війні кожен сам за себе. Міцніше стискаємо ножі, мовби тіла коханок в обіймах, до крові ранячи долоні. Попереду безнадійно втрачений день, за яким немає майбутнього, а є лише минуле. Юні кралі одягають прозорі мереживні плаття й танцюють з нами в передранкових сутінках до забуття, торкаючись оголеними нервами. Як невинні янголята, які дитячими поцілунками в неголену щічку будять нас із похмілля.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922425
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2021
Її звали Ґабрієлла. Дивне ім’я як для українки. «Просто моя мама обожнювала аргентинські серіяли. Просто моя мама обожнювала романи Ґабрієля Ґарсії Маркеса, особливо цей, знаєш, про кохання. Просто в далекій Південній Америці в мене була прабабуся Ґабрієлла. Вона виїхала з України ще до війни. Мені моя мама розповідала про неї», – казала вона. І спробуй зрозумій, що з цього правда.
Темне, немов глибока зимова ніч, довге хвилясте волосся, такі ж чорняві очі з безмежно широкими зіницями, смаглява атласна шкіра і в міру пухкі, злегка відкриті вологі вуста робили її зовнішність зовсім не українською. «Я корінна галичанка», – посміхалася Ґабрієлла на моє щире здивування. – Мій прадід був партизаном. Він ховав зброю в криївці. Так, це мені моя мама розказувала. Я вже тобі про це казала?».
Все, що нас поєднувало з нею – це недоспані ночі й чорно-білі сни, в яких вона збирала квіти на безмежному ромашковому полі. Ромашками пахнула її атласна шкіра, ніжна, наче в немовляти. Перше, що я бачив, відкривши після сну очі, її широкі чорні зіниці, які пильно вдивлялися в мене, поки я спав.
Поки я спав, вона нарвала букет ромашок, з яких вищипувала пелюстки, сидячи в нічній сорочці на краю ліжка. «Любить, не любить, любить, не любить… гм, любить…», – знизувала голими плечима, з посмішкою дивлячись на мене сонного.
Смакуючи з філіжанки бразильську каву (і після цього вона ще називає себе корінною галичанкою!), Ґабрієлла обпеклася. «Ти знову пишеш про дівок??? Як ти можеш про них писати, не знаючи про них абсолютно нічого?!», – обурювалася, надувши губки. Вона щоразу намагалася порвати, спалити мої дбайливо приховані чернетки, в яких я зберігав спогади про кожну з них, кожну, яка залишилася рубцем на моїй товстій шкірі.
Справді, що я знаю про любов, чи, тим паче, про кохання? Що воно солодке, як слива, але кісточка може застрягти в горлі? Що воно робить чоловіків залежними, боляче вдаряючи в серце і мізки п’янким алкоголем? Що кохання – це снайпер, який терпляче вичікує на дахах небосягів, аби впустити кулю тобі в груди?
Ґабрієлла сиділа на краю ліжка і плела вінок із вцілілих ромашок. Вони висвічували темряву її волосся, її шкіру. Поки я згадував забуті дівочі імена, вона сиділа на ліжку в одному лише ромашковому віночку. Жовті квіткові серединки ховали вершини її теплих, мов парне молоко, грудей.
Від п’янких ароматів квітів я пітнів і ставав дурним. Від п’янких ароматів квітів я божеволів, виходив із себе, нестримно кричав, молився богам, здіймаючи руки до сонця. Намагався наздогнати у безмежному ромашковому полі її – Ґабрієллу, корінну галичанку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919540
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2021
Вони в цьому світі для того, аби зробити чоловіків сильними. Вони тут для того, аби зробити їх слабкими. Чорненькі, біляві, шатенки, руденькі. Спробуй розберися, яка з них справжня, а яка фарбована. Руденькі, маленькі і з кирпатими носиками – найголодніші в ліжку, міцно притягують до себе сліпучими, мов поверхня сонця, ніжками. Чорнявки найпалкіше цілуються гарячими яскраво вишневими вустами, визбируючи язиком усі чоловічі таємниці. Білявки топлять серця в безмежних глибинах небесної блакиті своїх зіниць. Найжагучіші в танці шатенки загадково посміхаються, заводячи чоловіків у круговерть дикого шалу, що п’янить більше, ніж найміцніші алкоголі.
Не один Адам із насолодою скуштував заборонені плоди з яблуні в райському саду. Не один Паріс викрав Єлену. А потім чоловіки придумали інквізицію, аби спалити на вогнищі блудниць, через яких їх вигнали з Раю і підсунули їм Троянського коня.
«Про що ти думаєш?», – питала вона, нахабно зазираючи у вічі. Везувій прокинувся зі сну – скоро Помпеї зникнуть під потоком пекучої магми й шаром вулканічного пилу. Ніколи не знаєш, чого очікувати від білявок, які маскуються під простотою і недалекоглядністю. Вони, мов кобри, вичікують своєї миті, поки наївні чоловіки цілком довіряють чорнявкам.
Усі вони змовилися проти чоловіків, які гордо думають, що підкорюють жінок, не здогадуючись, що насправді стають жертвами вміло розставлених жіночих капканів довгих вій, сяйливих очей, вологих губів, рум’яних щічок, тендітних плечей із водоспадами довгого волосся, мочок ніжних вушок і пальчиків звабливих ніжок, з яких від утоми падають туфельки, запашного дихання грудей, об які раняться чоловіки, округлих сідничок, над якими зранку сходять тисячі сонць.
Прикриваючись ковдрою і періодично здригаючись від ранкового холоду, вона розчісує розкуйовджене руде волосся, пудрить свої веснянки й помадить уста, посилаючи йому повітряні поцілунки. Навівши марафет на личку, вона приміряє весільне плаття. Непорочно біле, як простирадла, на яких вона втратила цноту. Цієї миті її подруги гучно аплодують їй за те, що так уміло впіймала в тенета чоловіка. Наче рибка, він проковтнув її приманку.
Подруги заплітають квіти в її розплетену довгу косу, потай регочуть і допомагають одягти весільне плаття. «Сьогодні він мусить бути найсерйознішим мужчиною у світі, – каже вона їм, поправляючи перед люстром декольте. – Сьогодні він стане найбільш дорослим».
Розправивши маринарку, найбільш дорослий мужчина цього дня подарує свою колекцію жінок парубкам, які поведуть його на зустріч із нею. Ніби вперше, і ніби востаннє.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918779
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2021
У ніч із четверга на п'ятницю Інокентію Дизелю снилося, як брюнетки вбивають блондинок. У напівзруйнованому закинутому будинку чорнявки переслідували білявок, білявки атакували чорнявок. Із викличними вигуками розлючених амазонок вони стріляли одна в одну з пейнтбольних рушниць. Фарби чорнили білосніжні локони білявок і висвітлювали темні ночі довгих кіс чорнявок. А руденькі з каштановими спокійно гріли руки біля багаття, смакуючи чоловічими серцями.
У запеклій битві Інокентій більше симпатизував чорнявкам. Та коли жінки без ненависті одна до одної відмивалися від фарб під проливним дощем, розтираючи чорно-білу грязюку по розпашілих тілах, він із приємністю констатував, що всі вони божественно красиві.
Декотрих із них він зустрічав у гамірливому натовпі по дорозі з букіністичної крамнички. Зазирав їм у вічі, та жодна його не впізнавала. Ніби й не снилися йому минулої ночі. Сонце витікало багрянцем на горизонті, смеркало в жіночих очах. Захмелілий від меланхолії Інокентій Дизель блукав дворами, аж доки випадково не зустрів її.
Зловивши на собі його погляд, ховаючись за рогом будинку, вона затягнулася сигаретою, мружачись чи то від диму, чи то від сонця, й обережно доторкнулася вказівним пальцем до яскраво напомаджених уст, закликаючи до тиші, спокою, затишку, мовчання. Божевільно посміхнулася, ніби коханцю. Посмішка засліпила його, наче відблиски сонячних променів від хреста на її ще дитячих грудях. Тендітні плечі звабливо визирали з-під чорного хітона, а зіниці пінилися мудрістю й шаленством.
Вони сиділи на пустирі. Позаду багатоперхівки, попереду забарвлене венозною кров'ю небо. Черниця простягнула йому сигарету. Затягнувшись, Інокентій Дизель відчув солодкий присмак її помади і спостерігав, як від попелу поволі запалюються зірки.
Вона була занадто спокусливою як для черниці. Десь такою Інокентій уявляв Сюзанну – головну героїню книжки Дені Дідро, сторінки якої були просочені червоним вином. Під тьмяне світло зірок ця блудниця, схимниця, відлюдниця, самітниця заводили його у винні озера, гучно реготала, розлякуючи чугайстрів і гучно хлюпотіла хвилями, які змили її хітон. У місячному світлі оголені плечі черниці були ще звабливішими, а груденята виклично визирали з-під прохолодної води.
Втрапивши в тенета водоростей, вона втомлено зітхнула і віддалася в обійми Інокентія Дизеля. Вони багато мовчали одне про одного. Їхні босі ноги вгрузали в мул. Безлюдні й дикі, як чорні глибокі ночі, поволі йшли на дно, вдихаючи залишки кисню. Легені перетворювалися на зябра. Десь далеко лунали церковні дзвони, які сповіщали про світанок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917917
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2021
Залишки сну Інокентія Дизеля цілковито зруйнувала сварка сусідів поверхом вище. Крикливий жіночий голос із вкрапленнями чоловічого бурчання розривав звичну ранкову тишу. Невдовзі, коли вони на мить ущухли, звідкись долинуло пронизливе нявчання кошеняти. Хтозна, кому Інокентій зараз більше співчував – засмученому, а, можливо, навіть ображеному пухнастику, чи чоловіку, якому дружина регулярно пиляє мізки.
Інокентій бачив понурий погляд того чолов’яги, який на знак вітання при зустрічі розгублено кивав йому. Чув, як жінка товкла його тим, що, мовляв, ти – лузер, невдаха, аутсайдер (трясця! Та хто ти взагалі в цьому житті???). Ти – ніхто, ти зіпсував мені життя! Чого ти взагалі прагнеш? Чи прагнеш чогось узагалі?! А він у відповідь здебільшого мовчав… Іноді крізь сварку проривався нестримний плач дитини, і жінка починала її всіляко заспокоювати.
«Тихесенько, маленький! Тихо, мій любий! Ти точно не будеш, як твій незграбний татусь. Так, так», – після цих слів малий затихав у її руках. А Інокентій Дизель кайфував від своєї самості, самотності, одинокості й неодруженості і босими ногами шукав тапки, які губилися під ліжком.
Відсидівши пів дня у своїй букіністичній крамничці, спостерігаючи за поодинокими відвідувачами, які збайдужіло гортали пожовклі сторінки книг, Інокентій зачинив книгосховище і в тумані меланхолії вирушив назустріч надвечір’ю.
В одному з генделиків, де Дизель періодично зависав, до нього підсіла дівчинка з вогняним волоссям. Вона пила вермут (Боже мій! Та від нього може знудити після першої ж склянки! – міркував спалахами Інокентій) і хитро йому посміхалася, заохочуючи до розмови. Сьогодні Інокентій Дизель небагатослівний, більше дарував їй люб’язні посмішки, хоча люб’язність – не його коник.
«Авжеж, авжеж!», – посмішка! А тим часом думав, що варто запросити того чолов’ягу, якому дружина регулярно виносить мізки, на пляшечку чогось міцненького. Як гостре слівце його дружини. Від цього порівняння Інокентій вдоволено захихотів, не помічаючи, що захмеліла Лисичка вже погладжує його долоню, сидячи ледь не в нього на колінах.
«А ходімо до мене!», – несподівано запропонував Лисичці Дизель, якого заколисувало в обіймах Його Величність Червоне Напівсолодке. А що Лисичка? Норовливо метнула хвостом, але погодилася. Поволі смеркало. Вони вдихали пахощі бузку, які ще більше п’янили і вивітрювали тверезі думки.
Раптом Інокентій Дизель здригнувся від побаченого. Під будинком лежало розпластане, накрите брезентом тіло. Поряд жінка у відчаї закривала обличчя руками. Вона плакала? Віддалік високий худий хлопчина з камерою в руках і дрібненьке дівча (журналісти?), біля тіла люди у формі (поліція?). А ще розгублені незнайомці (сусіди?). Так, це він! Викинувся з сьомого поверху. Бо що таке наше життя? Мить від поверху, на якому живеш, до мовчазного холодного асфальту. Як же жалюгідно виглядає людина, яка лежить долі! Та чи не менш жалюгідною вона була до цього?..
Інокентій Дизель умить протверезів. Небо наливалося багрянцем від ледь помітної калюжі крові чоловіка поверхом вище. Він відвів Лисичку в бузкову гущавину, подалі від багрянцю, закриваючи їй очі безперервними поцілунками. Лишень, аби вона не зрозуміла, що все це тимчасово, що все це не назавжди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916931
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2021
«Добридень, чарівна панянко! Пані хоче читати? Чим можу Вам допомогти?», – чемно, з посмішкою запитав Інокентій Дизель дівчину, яка пильно розглядала книжки на полицях його букіністичної крамниці. Деякий час він насолоджувався її красивими ніжками і милою, обтягнутою червоною спідницею дупцею, після чого вирішив допомогти їй.
Вона глянула на нього своїми великими чорносливними очиськами, закліпала довгими віями й розгублено усміхнулася: «У вас є романи про любов? Але справжню!». Цієї миті Інокентій Дизель ледь не збожеволів від її простоти, щирості і безпосередності. «Ой! Вибачте! Точніше, про кохання…», – додала й понурила погляд.
«Як же цей рум’янець на щічках личить її довгому, чорному, як ночі, волоссю!», – тішився подумки Інокентій Дизель. «Звісно є! Аякже! Всі тільки пишуть, що про кохання, війни і смерть. Так і є. Вся світова література живиться цими невід’ємними атрибутами нашого життя. Власне, через кохання, війну і смерть ми відчуваємо смак життя».
Вона уважно, з допитливістю в очах слухала його, періодично поправляючи волосся, що непокірним водоспадом лягало на тендітні плечі. «Кохання, війна, смерть», – шепотів Інокентій Дизель, наблизившись упівподиху до її пахучих і ніжних, наче перший весняний вишневий цвіт, уст.
«Але! Як? Що якщо? Якщо хтось увійде?», – стривожено питала вона, ніби шукала прихистку. «Хто може сюди ввійти? Кому ще потрібні в цьому довбаному світі, де є місце війнам і смерті, проте немає місця щирому коханню, старі, пропахлі часом книжки? Хіба що якийсь тиран і диктатор захоче привселюдно спалити їх», – заспокоював (та невже?!) Інокентій Дизель раптову відвідувачку своєї букіністичної крамниці.
Цілком випадково він зустрів її в безлюдному лісі, де вона збирала квіти, запашні суниці, безтурботно посміхаючись сонцю. Як незбагненну істину, Інокентій Дизель відкоркував пляшку червоного напівсолодкого. Звуком, з яким вино витікало з пляшки, наповнюючи келихи, вимірюється життя. Розмірено і спрагло.
Від першого ковтка її тендітні плечі здригнулися. З кожним ковтком вона ставала впевненішою і розкутішою. Рука Інокентія Дизеля блукала її гарячими стегнами, поволі стягуючи спідницю. Їхня розмова про книжки перейшла у поцілунки – терпкі і крикливі, немовби книжки про кохання, війну та смерть.
Ремарк, Ґемінґвей, Селін, Керуак, Буковскі спостерігали за їхніми любощами. Від їхнього астматичного дихання вони падали з полиць. Падали й шелестіли пожовклими сторінками про кохання, війни і смерть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915592
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2021
Того ранку Інокентію Дизелю було кепсько. Словом, звичайнісінький ранок. Його нудило. Але це була не сартрівська нудота, а примітивна фізична виснаженість. Думки тікали з голови, як з охопленої пожежею будівлі, задуха від пожежі віддавала в ротовій порожнині, руки з ногами лежали в іншому кінці ліжка, до якого нереально дістатися. Очі випалювали пекучі сонячні промені, які, наче підступні грабіжники, пробиралися в кімнату крізь штори.
Зі всіх сил зібравши до купи руки з ногами, але все ще розібраний і скуйовджений, Інокентій Дизель піднявся і, розгрібаючи ковдру, намагався згадати, що було вчора. Зачиняються двері, ключ у замку робить потрійне па, стрибає в кишеню, вивчені сліди ведуть до знайомого генделика.
Товстенькі, але надзвичайно звабливі ноги офіціантки вигулькують із-під короткої спідниці. «Пляшку портвейну і щоб не бути голодним», – каже Інокентій Дизель, б’ючи поклони її ногам. Міг і не казати – вона знає його потреби краще, ніж «Отче наш». Її каблуки весь вечір витанцьовують у його зіницях.
Спирт запікає кожну рану на тілі й у душі Інокентія Дизеля. Стає тепло і затишно. Настільки, що він перестає бути схареним на знебарвлений світ і ненавидіти кожного випадкового відвідувача цієї затасканої забігайлівки. Чарівні німфи підхоплюють його в обійми, затягують у танець.
Не гріх ляснути по дупці й офіціантку, яка хмурить чорнобривці і розпрямляє до непристойності коротку спідницю. Мисливець заганяє цю прудконогу ласицю у свій капкан. «Не тікай! Посидь зі мною!». Туфельки гучно падають на підлогу, оголюючи її тендітні пальчики, які він пестить руками.
Гепають стільці, б’ються склянки, самотні вовки виють на місяць, чоловіки освідчуються в коханні незнайомим жінкам, обіцяють одружитися з ними, а вже завтра навіть не згадають їхні імена. Цей шалений гармидер надзвичайно подобається Інокентію Дизелю. Він його надихає і вселяє жагу до життя!
Інокентій Дизель проривається крізь густі осінні нічні тумани. Напихає в кишені багряне листя, яке освічує стежки в лабіринті Мінотавра. Ніхто не знає, скільки йому насправді років. Намагаючись відповісти на це запитання, Інокентій Дизель рахує на пальцях, але щоразу збивається й розпочинає спочатку.
У відчинене вікно вривається ранкова прохолода, збуджуючи легені. Десь далеко кує зозуля, довго, до болю у скронях. Інокентій Дизель записує згадане у блокнот, як спраглий ковтає живицю, записує, щоби не забути. Перетворює весь цей абсурд у слова. Але чи варто?..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915011
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2021
Я завжди мріяв зустріти дівчину з кольоровим волоссям. Прокидатися й щоранку виплутувати з нього сонячних зайців, глибоко вдихати пахощі його свіжоскошеної трави, струшувати росу з пелюсток її вуст. Шепотіти на вушко, покусуючи мочку: «Прокидайся, принцесо казкового царства». Слухати її спокійне дихання і невдоволене бурчання.
Так, я знав, що з нею буде важко. Важко приручити її вроджену дикість. Та від цього вона ще спокусливіша. Мене зваблюють її непокірність, бажання знищити повсякденну сірість і порвати на шмаття дріб’язкову реальність. Вона розпускає косу, яка сягає її милої дупці, замислено накручує волосся на палець, очі її наповнюються несамовитими вогнями, а я вмираю і воскресаю, вмираю і воскресаю.
Дивуюся, як у неї з-під красивих жижок пурхають барвисті метелики, розчиняючись у повітрі. «Отямся!», – хапає мене за шкварки, поки я гладжу її коліна. «Але ти дурне!», – мило сердиться, як дитина, даючи мені штурханця, коли я після чергового келиха вина кажу їй, що хочу жити швидко й померти молодим.
Літніми вечорами ми запускаємо повітряних зміїв, зі сміхом намагаючись поцілуватися між їхніх довгих хвостів. Нас це збіса веселить! Авжеж, я не хочу бути серйозним. Цим їй найбільше подобаюся, за це вона найчастіше мене бакланить.
«Про що ти думаєш?», – затягує в зелену безодню своїх зіниць. Важко відповісти, як і не втонути в глибинах її очей. «Я занадто важкий для подружнього життя», – киваю у відповідь, а вона лише міцніше обіймає і цілує мене. Чи хотів би я на ній одружитися? Мабуть.
Поки я сплю, вона сміється. Щиро й безтурботно. Як діти. Поки я сплю, вона плете з веселок вінки. Плете і пускає їх на воду, в якій виблискує місяць.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914836
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2021
«Напевно, я би замутив із цією поетесою, – думав я, спостерігаючи, як вона босоніж ходила поміж високих стелажів, стаючи навшпиньки, аби досягнути якусь таємну книжку. – Поетесою? Поеткою? Поетинею? Поетицею? З кицею-поетицею?». Мої думки нагадували бешкетних дітей, які нестримно втікають від батьків. Так, авжеж, я би навіть одружився на ній! Втомлений бурхливими хвилями корабель причалив би до її пристані. Божевільний вар'ят, знуджений свободою, запрагув би стати її в'язнем.
«Перепрошую! Допоможете мені дістати он ту книгу?». Я аж підскочив, заскочений зненацька. Вона зверталася до мене, задерши до небес своє чарівне носеня, мило посміхаючись і вказуючи на вершину стелажів. Чи помітила, що я тихцем спостерігав за нею?..
Звісно, я не міг їй відмовити. Все, що завгодно. Хоч зіроньку з неба. «Будь ласка», – посміхнувся у відповідь, простягнувши їй книжечку поезій Емілі Дікінсон. «Ой, дякую вам», – розреготалася поетиця, аж забув, хто я і де я.
Що робити далі? Дістати їй із неба ще одну зірку чи викрасти й одразу під вінець? Я нахабно вривався в її слова, її думки, її сни. Ми гуляли Бродвеєм, Пікаділлі, цілувалися біля підніжжя Ейфелевої, Пізанської, Вавилонської веж. Трусили яблука в садах божествених пісень, утікаючи крізь ніч від сторожових псів.
До забуття кохалися серед розкиданих книг і вирваних сторінок. Поміж їх шелесту було чутно недомовленість почуттів і хрускіт пальців у міцності стиснутих долонь. Вона шепотіла незрозумілу поезію, немов стародавні заклинання. Я блукав її тілом, розшифровував таємничі послання загадкових богів, занурювався в океанічні глибини, діставав коштовні камені й задихався від нестачі кисню в легенях.
«Не вірю! Не вірю тобі! Як узагалі тобі можна вірити???», – кричала крізь сльози, відштовхуючи мене, коли я вчергове відривав ґудзики в неї на грудях. «Ти не усвідомлюєш, що говориш! Ти постійно говориш п'яним. Скільком ти так освідчувався? Що ти їм обіцяв?», – плакала й намагалася вщипнути, вкусити, вбити мене.
А що я мав їй сказати? Розповісти, що втікаю від життя? Від реальності? Загубив межу між справжнім і бажаним? Запевнити, що все геніальне в цьому світі створено під мухою? Чи хочу я, щоби вона мені вірила?
Стаю покірним, як дитя. Ненавиджу її й водночас шалено кохаю. Кров у жилах пече полум'ям, а цей дикий маленький звір проникає кігтями в мою душу. Глибше, глибше і глибше.
Від болю кусаю її вуста до крові. Біль у скронях, очах. Тіло ламає, мучить спрага. Світанки запалюються багрянцем. Попереду горизонт, виднокіл, обрій, крайнебо, небосхил, овид. Бриз наповнює легені нестримною свободою. Капітан перехилив до дна склянку рому. Корабель відчалює назустріч краю ночі. Назустріч її коханню, назустріч її мріям.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913232
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2021
Що робить чоловік, коли його цілує красива жінка? Шаріється, як першокласник? Намагається показати, що так, авжеж, саме він – вожак зграї, що вона його: не підходь, бо загризе? Кидає все на світі й вирушає підкорювати її береги?
Кожна з них цілувалася по-різному. Поцілунки першої жалили, немов кропива, хотілося крикнути, але не міг, вуста затерпали, а згодом наповнювалися спокоєм, теплом і блаженством. Та, яка прийшла після неї, яка спала на її місці і пила з її горнятка, під час поцілунку шепотіла різні непристойні речі, від яких апостол Петро хитав головою й надійно зачиняв ворота в Рай. Вуста третьої були бліді і гіркі, немов полин. У мить нашої останньої сварки він гірчив, як ніколи.
Перша була стрімка, наче вітер, проворна, мов вивірка, бистра, як гірська річка. Щоразу втікала, голосно сміялася, ховалася поміж дерев, закликаючи наздоганяти її. А потім ретельно вичісувала багряне листя зі свого довгого, як наша розлука, волосся. Справжнісінька лісова мавка.
Друга писала вульгарні вірші, які я вивчав на пам’ять, аби краще пізнати її. Бували вечори, коли ми з нею цмулили вино й читали вголос Бодлера. Він їй дуже подобався, тож я завжди хотів бути схожим на нього. Або ж, принаймні, на його поезію. І навіть у мить любощів вона цитувала Бодлера, а її груди пахнули стиглими яблуками. Все, що залишила мені на прощання, – вицвілий томик поезій Шарля Бодлера на стільці в кімнаті і прочинені вікна в небо.
«Ти знаєш, що її побили? Її часто б’ють, бо вона специфічна», – таємничо шепотілися дві жіночки. Після цих слів я вирішив розшукати її. Перше, що вона зробила, прийшовши до мене додому, – спалила томик поезій Бодлера, який отримав у спадок від її попередниці. «Від цих віршів можна здуріти», – пояснювала, спостерігаючи, як тліють сторінки.
Я страшенно переживав, щоби вона не спалила мою бібліотеку. Але все обійшлося Бодлером. Вона класно готувала й дуже любила обійматися. Особливо, коли наближалася гроза. Досі пам’ятаю, як стривожено гупало її серце і перші краплі дощу стукали у вікно…
Прокидаючись, щоранку знаходжу їхнє волосся на своїй подушці. Кожен спогад про них запиваю терпким вином. Усі вони надзвичайно різні. Але всі ці історії, які я тобі, брате, розповів, – про одну жінку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912234
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2021
Ця земля перетворилася на безлюдну пустелю й уже давно не відчувала ніжних дотиків дощових крапель, укрившись тріщинами. Тріщини повсюди, тріщинами взялося його тіло. Вічні вітри задувають у них пісок, що миттю зникає, наче сіль у роз’ятрених ранах.
Він завжди ненавидів людей і благав богів забрати його з їхнього нестерпного товариства. Одного разу вони почули його молитви. Так, авжеж, як і він, боги з’їхали з глузду. Він рисачив дюнами, шаленіючи й викрикуючи різноманітні таємні мантри, смакуючи п’янке божевілля!
Він насолоджувався свободою й незалежністю, які переповнювали легені. Від його криків із голих дерев у небесну чистоту здіймалися птахи. Він летів із ними, не відчуваючи страху висоти. Не може бути, щоби після смерті нічого не залишалося, – щиро дивувався, опинившись на краю неба й розчинившись у сонячних променях.
Там він зустрів її. Спокійну, безтурботну та невагому, як Мадонну. Побачивши його, лагідно всміхнулась, злякавши довгими віями сонячних зайців. Він спрагло пив із глибин її бездонних очей. З усмішкою на тендітних устах вона краяла ножем соковиті кавуни, занурюючи лезо в червону м’якіть, ніби в його заскочене зненацька серце.
Він занурювався в солодку кавунову вологу, забувши про все на світі й ловлячи кожне її здригання у своїх дужих руках. Дихання частішало, серце гупало в грудях, мов після чергової чарки міцного алкоголю. Вона звивалася, намагаючись вирватися з тенет нестримного мисливця.
…сонце поволі заходило за обрій. У пустелі бувають ночі? Ящірка прудко звивалася поміж гарячого каміння, втікаючи від незнайомця, який потурбував її спокій. Безмежний простір обріс холодним асфальтом байдужого мегаполісу. Він ішов у дикій штовханині натовпу, намагаючись серед сотень облич упізнати її.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911759
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.04.2021
Опинившись біля кіоску «Прийом мускулатури», я зрозумів, що хильнув зайвого і пора повертатися додому. На прощання махнув усім правицею й почимчикував у невідомому напрямку. Мій внутрішній компас навідріз відмовлявся працювати, тож я загубився у сторонах всесвіту, відчуваючи, як мене несе ріка у фантастичному човні.
Повністю довірився хвилям, що текли в далечінь. Раптом серед суміші темряви й проблисків далеких маяків побачив за бортом знайомі обличчя, які дивилися на мене так, начебто я виграв президентські вибори й першим ділом свиснув усі гроші з державної казни, або ж зірвав джек-пот і не хочу з ними ділитися. Довго згадував їхні імена, так і не згадавши, лише доброзичливо їм посміхнувся.
Ноги загрузли у в’язкому піску – так, це вже берег. Обтрусившись, попрямував на захід? на схід? а, можливо, на північ чи південь. Періодично озирався, вглядався в химерні візерунки своїх слідів, ніби в глиняні таблиці давніх шумерів.
Однієї миті почув позаду пустотливий гучний регіт, від якого серце гепнуло в п’ятки й одразу відскочило м’ячиком вгору. Мене переслідували вакханки – грайливі посіпаки несамовитого Діоніса. Я кинувся бігти, але здавалося, що біжу на місці.
Захекався й нікуди не втік, а лише потрапив у полон чарівних, довгокосих вакханок, які реготали, лоскотали мене, схоже, намагалися роздерти на шматки. В цій круговерті ми дійшли до краю і зірвалися в прірву…
А потім я став невагомим, здіймався вгору, вгору, вгору, немовби їхав у гори на підйомнику.
…сліпучо білий, з довгим заплутаним волоссям і такою ж бородою він сидів переді мною на розкладному дерев’яному стільчику серед усього мотлоху моєї кімнати та інших випадковостей. Побачивши, що я прокинувся, співчутливо глянув на мене й тепло посміхнувся. Я намагався зрозуміти, що ж це в біса коїться. Все життя тільки те й роблю, що намагаюся це зрозуміти.
Він узяв мене за руку – я відчув, як тіло враз наповнилося спокоєм. «Ти вдома, – прошепотів, заледве його розчув. – Розкажи мені, брате, що твориться в твоїй душі?»
«Хто ви? Чому я маю говорити з незнайомцями?», – подумав, натомість сказав: «Нас було дванадцятеро. Рівно стільки, як на Таємній вечері в Ісуса. І кожен намагався зрозуміти, хто з нас Юда. Ми смакували вином, ніби кров’ю вчителя, з насолодою слухали, як у міхах бродить свіжозірваний виноград».
Незнайомець глибоко замислився, але очі його не втратили доброти і розуміння. Я зовсім його не знав, але чомусь повністю йому довіряв. «То в тому і є сенс твого життя?», – запитав бородань. «Риторичне запитання, як усе моє життя», – хотів відповісти, аж раптом він кудись зник. Як промені сонця, що заломлюються у келиху вина, коли випиваєш його до дна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910457
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.04.2021
Він із розпачем вдивляється в її зажурені карі очі, в яких зливаються воєдино всі світові океани. Вона мовчить. Вона постійно мовчить, але розуміє його найбільше за інших. Він із насолодою торкається її вологого скляного тіла, яке запрошує до відвертої сповіді. Говорить багато, щоправда, лишень подумки, боячись загубити всю суть розмови поміж слів.
«Що іще тобі розповісти, моя кохана Віскі? Як оповісти тобі всі свої болі?», – питає її. У відповідь вона палко припадає до його вуст, наповнюючи їх присмаком гіркої радості. Він знає, що на ранок усе це закінчиться і здаватиметься приємним випадковим сном. Тіло нестерпно болітиме від тріщин, як безлюдна пустеля, яка прагне живиці.
З дерев опадає листя надій та сподівань, від кожного його падіння він здригається, ніби від пекучого холоду. До нього приходять друзі, розпитують, як у нього справи, розуміюче кивають, не зважаючи на його вічну самотність і закликаючи наповнювати келихи. Всім завжди байдуже до його самотності.
«Де ти, моя кохана Віскі?», – панічно озирається, аби палко обійняти, поцілувати і в шаленому забутті поринути з нею в танець. Вона ледве чутно шепоче йому на вухо, щоби відпустив її, бо то тільки марево, видиво, витвір його хворої уяви. «Ти вже добряче п’яний і не знаєш, що твориш», – намагається знайти порозуміння, проте не відштовхує його, мовби мати блудного сина.
«Віскі, моя кохана Віскі! Забери мене звідси!», – кричить німотою, схилившись від знемоги на її плече. Вона голосно сміється з його безвиході й наївності, затягуючи у нестримну круговерть. Іще трохи і він утратить свідомість.
Уже немає нікого. Абсолютна відсутність. Одні лише розбиті склянки. І він, заскочений зненацька, мов біля чужої коханки. Несміливий дотик до її існування. Дитяча простота й відвертість її тіла, які поволі зникають, залишаючи присмак раю на вустах… Він мліє від спеки її грудей, відчуваючи, як у жилах закипає кров і витікає назовні. Як зупинити кровотечу???
Весь біль і розпач витікають із пляшки, переповнюючи склянку алкоголем чи то скупими чоловічими слізьми. Він умить перехилив склянку, навіть не скривившись від гіркоти її вмісту, бо ж чоловіки ніколи не плачуть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909471
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2021
Я не міг згадати, де її бачив. Без сумніву, ці вишукані, аж занадто жіночі обриси її тіла вводили мене в оману. Я цілком губився в думках, відводячи погляд від неї, щойно вона звертала на мене увагу. Не розумів: бачив її наяву, чи, можливо, ми зустрічалися в снах.
Що я про неї знаю? Чи впізнає вона мене? Ловлю на собі її погляд, в якому помітний докір. Докір за те, що часто дивлюсь на цю знайому мені незнайомку, або ж за те, що не можу пригадати нашу останню зустріч?..
«Мужчина, не ставайте на ноги!», – робить зауваження в маршрутці якомусь нахабі, нервово розправляючи квіти в себе на одязі. Цієї миті вона схожа на сердиту школярку, готову знищувати кожного на своєму шляху, але водночас надзвичайно милу й тендітну.
Ми сиділи з нею за столиком під дощем. У цілому світі тільки ми і дощ. Довго дивилися один на одного й мовчали.
Поправляючи мокре волосся, вона переконувала мене, що чоловікам не місце в раю. У відповідь на моє здивування пояснювала, що всі вони скупі в почуттях, не вміють зберігати вірність, зловживають лайкою й алкоголем. Я не міг заперечити, слухаючи її. Як не міг повірити, що все, розказане нею, правда.
Вона розмазує тіні з очей. Боюся: чи не сльози це? Через дощ важко зрозуміти. «Все чудово, жодних проблем», – посміхається, помітивши мій неспокій. Вона добра, але трішки ненавидить людей. Зніяковівши, заглядаємо в переповнені водою чашки. Ллє безупинно. За водою пливуть наші почуття, надії і сподівання.
Наближається вечір. Вона намагається закурити. Марно. Витирає на вустах помаду, бере з косметички залишки морфію й іде додому дивитися на самоті старе німе кіно. Завтра ми знову зустрінемося. До болю знайомі, але ніби вперше.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904951
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2021
Прихильники і навіть прихильниці її таланту мріяли, щоби вона писала на їхніх спинах холодними від зимової самотності пальцями химерні й незрозумілі, як і її життя, вірші. Вони хотіли відчитувати спраглою шкірою кожне її слово, кожне її бажання. Прагнули заглиблюватися в сенси палімпсестів мельхіору її очей, розшифровувати манускрипти її стегон, губитися в клинописі її волосся, як у ріках Месопотамії.
Зовсім не вирізнялася красою, але водночас була аж занадто спокусливою і привабливою. Дружила зі всіма й водночас була зі всіма самотньою. У прокурених барах кривила вуста від дешевого віскі та іншого алкоголю, яким пригощали її чоловіки, а іноді і жінки. Вона ненавиділа його смак, як і кожного, хто намагався їй сподобатися. Він туманив і сповільнював води її зіниць, наповнюючи підвали душі хвилюванням поезії.
Хтось щедро обдаровував її компліментами, хтось говорив, що зробить щасливою, дехто напідпитку пропонував їй руку й серце. Та вона довіряла лише тим, хто розбиває серця. Віддавалася їхнім обіймам, гублячи голос, знаходячи нові сенси й слова.
Кожен із них поселявся в її будинку, роблячи ще більше самотньою. «Ти брешеш, як чесна людина», – говорила кожному, хто зізнавався їй у коханні. Цієї миті в сусідній кімнаті чувся хмільний сміх, від якого вона, залишена напризволяще, міцно загорталася в ковдру.
Скільки таких брехливих дотиків у неї на тілі, що, ніби глибокі рани, відлунюють болем? Скільки спогадів про ночі, які рано чи пізно чи закінчуються світанком і розлукою?
П’яний регіт поступово віддаляється, залишаючи її наодинці з тишею та ранковими сутінками. Вуста здригаються від гіркого, але в той же час шалено бажаного присмаку алкоголю, немовби від поцілунків коханців. Руки обіймають коліна – холодні, як зимова самотність.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898644
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2020
Хто ти тут без тих, хто тебе пам'ятає, і власної домівки? Людина без імені? Недолуга декорація? Ти взагалі існуєш?
Він навчався в театральному, потім переїхав у велике місто. Спостерігав за людьми, намагався вловити те, що інші зазвичай не помічають. Захоплювався «Кольором граната» Параджанова – так тонко передати красу життя може лише геній.
Закохався в молоду акторку, яка грала з ним у виставах. Гнучке і пружне, як струна, молочне тіло, розкішне каштанове волосся, спраглі вуста, які обпікали вогнем щоразу, коли вона торкалася ними його щоки. Одружився. Мріяв зняти про неї кіно, яким би всі захоплювалися. Та одної миті вона пішла від нього, бо «що може цей невдаха?».
Того дня валилися стіни будинків, тріскали дзеркала, розбивався кришталь і страшенно боліла голова від гуркоту дверей. Він так і не зумів вибратися з-під цих уламків. Залишився жити в театрі. Тісні стіни, пропахлі нездійсненими мріями. Підлога провалювалася під ногами, безодня втягувала в себе, не слухаючи його німих криків.
Утікаючи від неї, сідав на край берега й вдивлявся в товщу води. Скількох вона забрала в свої глибини? Про що мовчать вони на дні? Здригався, побачивши своє відображення у вимитих до блиску кістках. Раптом із води виринула рибина – простягнув руки, аби її вхопити. Вода стала каламутною. Холод і порожнеча.
На сцені театру зібралися люди. Похилені голови, бліді лиця. Одразу могло здатися, що це манекени. Стояли довкола труни. «А пам'ятаєте його останню роль? Глядачі в залі аплодували стоячи, вражені, що можна так геніально зіграти свою смерть».
Він підійшов до них і побачив у труні... себе. «На столі ще стоїть склянка, з якої він пив. Вино... Недопите. Ніколи не знаєш, коли треба піти звідси».
«Але ж я тут! Я живий!», – кричав до них. Але ніхто не чув. Завіса. Стало темно й порожньо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890179
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2020
Вона із тих жінок, при зустрічі з якими чоловіки топлять свої кораблі, забувають усі адреси, імена колишніх і теперішніх, зрештою, власні імена й утрачають розум. Вони вивчають її тіло, ніби пророки вичитують знаки в пустелі, аби не збитися з дороги. Вивчають її забаганки і примхи, як мусульмани Коран. Губляться в палестинських маслинах її очей. Зрозуміти її думки – те ж саме, що зрозуміти угорську мову або ж квантову фізику.
Я зустрів її на вулицях Єрусалима чи, може, Назарета. Сміялася щиро, немов дитина, закладаючи за вухо непокірні пасма довгого волосся, тримала за руку малого хлопчика, який, здається, просив у неї поради. Чи просто хотів утамувати спрагу – те літо було доволі спекотне. Сухий вітер обвівав їй плечі і засипав піском сандалі. Від криків із Голгофи здіймалися в небо перелякані голуби, тягнучи за собою нитки світла.
Проте в неї зовсім не було тривоги. Вона дихала рівно й тепло, пахла щойно видоєним молоком. Хотілося обійняти її і випити до дна. Маленький золотий хрестик із розп'яттям Ісуса ритмічно здіймався, колисався, немовби дитя – як же Йому затишно в неї на грудях!
Щодня ходжу її слідами в піску. Шалено боюся, що більше її не побачу, що стану вигнанцем із Раю. В піску трапляється каміння, воно боляче ранить ноги, від чого ще більше хочеться йти за нею.
Навколо безлюддя, а ми говоримо мовчанням. Воістину щира безсловесна розмова! «Іди за мною», – кажуть її очі і сліди, хоча вона мене абсолютно не помічає. Важкий шлях нагору: що вище – то важче дихати. Коли мені забиває памороки і темніє в очах, я намагаюся вхопити її за руку, та лише безсилий падаю в пісок.
Поки підіймаюся й набираю в легені повітря, вона вже на вершині гори. Сонце раптово засліплює очі, і ми стрімко падаємо вниз, ніби увісні. Перед нами безкрає соняшникове поле. Соняхи живіші, ніж на картинах ван Гога.
Вона губиться в них, розгублений намагаюся знайти її поміж товстих, жилавих стебел. Відчуваю, як у соняшниках наливається олія, лагідна і ніжна, неначе її долоні. Чую її гучний сміх у соняшниковому морі й орієнтуюся за квітами, що звертають свої погляди на неї.
Коли я прийду, вона вже зриватиме вдома стиглі грона винограду, готуючи для мене вино й окраєць хліба.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886296
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2020
«Кожен із нас ходить по краю прірви, тому важливо впевнено стояти на ногах», – казала вона мені, ніби вчителька в школі учневі, який знову порушив дисципліну. Я не заперечував. Бо всі стихії замовкають, коли говорить жінка. Доведено філософами. Хоча, зрештою, що вони можуть довести?
На кухні закипав чайник, а, отже, потрібно було заварювати чай. З мелісою, ромашкою, чебрецем, звіробоєм, меленим перцем, пелюстками троянд та безліччю різноманітних гірських трав, назв яких навіть не знаю. Я поставив чашки на стіл і почав спостерігати за нею. Вона сиділа перед дзеркалом і ретельно вичісувала гребінцем із волосся всіх своїх залицяльників, поклавши косу на плече.
Доволі мило! Вдихаючи чайні аромати, тієї миті я перетворився на художника, котрий прагнув її намалювати. В безпосередності і спокої, або ж навіть заскочену зненацька. Схоже, вона це помітила й запитала, чи не забув я вкинути до чаю меду.
«Звісно», – посміхнувся у відповідь, запрошуючи до столу. Допивши, цей ангел, в якому на диво поєдналися риси беззахисної дитини і впевненої в собі дорослої жінки, продовжив свої ритуали з косметикою.
«Що, індіанці знову йдуть у бій?», – спробував привернути її увагу, мовби нечемний школяр увагу однокласниці, на яку запав. Натомість вона подивилася на мене з докором і попросила подати пляшечку з якоюсь рідиною. «Ти занадто несерйозний!», – відповіла, похитавши головою. Я знову не заперечив. Бо навіщо заперечувати очевидне?
Вона говорила зі мною, обводячи контури душі тінями, цілуючи помаду і дбайливо накладаючи на щічки пудру, наче теплі мамині поцілунки. Скільки можна зраджувати мені з дзеркалом?! Авжеж, я починав ревнувати.
Поки милувався її колінами, вона взула чешки (?), балетки (?) – як же ж вони називаються? – і взялася до танцю. Танцювала, даруючи приємну радість і водночас солодку меланхолію, неначе метелик, що пурхає з квітки на квітку.
Її рухи вивірені і неймовірно впевнені. Аби не потривожити велич її танцю, я навіть не дихав. У цілковитій тиші було чутно лише, як падали на білосніжні простирадла наші серця. Ніби яблука в засніженому саду, які ми позбираємо, коли прийде весна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873277
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.04.2020
...я розпочну нове життя. Обіцяю собі це після кожної новорічної ночі. Цього разу по-чесному. Куплю кактус, бегонію, афеландру, гібіскус, а краще монстеру. Регулярно поливатиму, протиратиму листя.
Влітку повезу її в екзотичну Бразилію до далеких родичів. Приємний бриз обвіватиме обличчя, за бортом хвилі вихлюпуватимуть ямайське регі.
«Чому регі? Куди ти мене везеш?», – стривожено питатиме мене монстера, здригаючись до глибини коріння. А я зі сміхом бризну на неї океанською водою, аби вона заспокоїлася й відчула, що бразильські береги вже близько.
Діставшись землі, станцюємо самбу і попрощаємося, пообіцявши писати один одному листи.
Після повернення в Україну спечу великий вишневий торт і запрошу на чай найкрасивішу дівчину міста, в якому живу. Розповідатиму їй про монстеру, яка чекає мене сильніше, аніж троянда Маленького Принца. Під час моєї розповіді очі дівчини мінятимуть колір, ніби трава в пори року.
«А на прощання ми пообіцяли писати один одному листи», – скажу я, допиваючи чай із бузкової чашки. В її зіницях зблисне зелена каламуть річкового дна, вона гречно подякує за частування і, змахнувши хвостом, стрибне русалкою у підземні міські води.
Я навіть не запитаю, як звати й де її шукати. «Чуєш, ти інакший. У нас різні погляди на життя. В нас різні життя», – тільки лунатиме в мене у вухах голос дівчини.
Відкоркую запітнілу від холоду пляшку червоного вина, яку готував на вечір, налию в чашки. «За твоє здоров'я, мала!», – вигукну, почаркувавшись своєю чашкою з її і спорожнивши обидві.
Почну писати вірші. Стиратиму з паперу винні сльози, викреслюватиму слова в пошуках потрібного. В двері стукатимуть мільйони знайомців і незнайомців, яким я пафосно гукатиму: «Хай вам грець! Та майте ж терпець!».
Далі візьму гітару й награватиму мелодію з улюбленого фільму (дідько! я вмію грати на гітарі?!). Здригнуся, побачивши поряд зеленооку русалку, котра виграватиме на бандурі ту ж саму композицію. Зловлю медузну посмішку і вдихну запах розкішного русалчиного волосся, що тягнутиметься з річкових водоростей.
З неба, наче музика, на нас падатимуть густі водоспади. Ми зливатимемося в єдиній течії, яка змиватиме все на своєму шляху. Її руки торкнуться моїх, і я відчую закоханість у кожну її струну.
Коли закінчиться карантин, я в цілковитій ранковій тиші сидітиму з пляшкою холодного червоного вина на березі річки й дивитимуся, як на тому боці сходитиме сонце.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872732
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.04.2020
Ті, котрі знали її, запевняли, що вона нестерпна. Найближчі друзі списували все на характер. «То ніби переперчений борщ – смачно, але ж не кожен любить гостре», – казали вони.
Наша перша зустріч була випадковою. Я стояв у черзі за морозивом, а вона на площі розганяла зграї голубів, не стримуючи радості. Дивна поведінка як для дорослої. Але на фоні серйозних, не зрозуміло на чому зосереджених перехожих це виглядало доволі привабливо. Помітивши, що я за нею спостерігаю, вона на мить зупинилася, глянула мені в очі, моргнула і, заливаючись сміхом, знову побігла за голубами.
«Два абрикосових, будь ласка», – попросив я продавчиню і з двома вафельними ріжками, наповненими яскравими холодними кульками, попрямував до неї. Чомусь я вирішив, що їй до вподоби абрикосове.
«Привіт! Пригощайся!», – простягнув дівчині морозиво. «Дякую!», – вона несподівано погодилася і взяла ріжок. «Десь я тебе бачила...», – глянула на мене, примружившись. Потрібно було щось відповісти, проте мої пошуки відповіді перервав шматочок морозива, який упав на сорочку. Це добряче її розвеселило, й вона просила мене не хвилюватися, витираючи сорочку серветкою.
Отак ми і познайомилися. Вона розповідала, що залюблена у висоту, а я боявся зізнатися, що в мене ноги підкошуються від висоти. В дитинстві вона понад усе хотіла бути птахою, аби здійнятися в небо. Всі її історії супроводжувалися аж до непристойності голосним сміхом. В ейфорії вона хапала мене за руку, і тоді не вірити їй було не можливо.
А ще вона обожнювала танцювати. Того вечора повела мене на дах багатоповерхівки. «Тут ніколи не зачиняють двері на небо. От побачиш – це весело. Ми нікому не скажемо», – говорила. На даху панував спокій. Там було добре. Сонце сідало за горизонт, небо наливалося багрянцем, поволі сутеніло.
Вона розпустила волосся, втопивши мене в його хвилях, і потягнула в свої рухи – ритмічні й... гарячі. «Чуєш музику?». «Що це?», – відповів я запитанням на запитання, вслухаючись у тишу. «Твіст».
Танець повністю її поглинув. Бісики в очах, барвисті квіти на платті, пальчики в босоніжках танцювали з нею. Теплий вітер обвівав її красиві жижки. Ми наближалися до краю будинку. Але це зовсім не страшно, бо з нею до неба ближче, ніж до землі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870852
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.04.2020
Через маску її емоції на обличчі непомітні. Всі переживання, все життя відображаються в її очах, що горять непохитністю, теплом і дбайливістю, немов очі Богородиці на іконах у церквах. Поміж цього іноді в них можна прогледіти втому, з якою вона бореться. Як і з підступною інфекцією.
Хворих привозять у відділення лікарні десятками. Щодня. В їхніх очах мерехтить страх невідомості. Вона знає: кожен із них у ці моменти найбільше хоче жити. Боляче дивитися, як хворі хапаються за життя, як за барвисті крила метелика, що безтурботно втікає, щоразу вище.
Хтось у погоні обриває метеликові крила. Як чоловік, який нагадав їй покійного батька. Поряд із ним на тумбочці в палаті лежала книжка в потертій коричневій палітурці, на якій химерними літерами було виведено: Альбер Камю «Чума». Схоже, він шукав на її сторінках відповіді, як пережити недугу. Одного дня його відвезли до крематорію. Закладка так і залишилася посередині книги.
Водномить вулиці міста спорожніли. Лише поодинокі перехожі в плащах і медичних масках. Увесь гамір раптово стих. Так, ніби в когось заболіла від нього голова, й він вирішив різко стишити звук. У цій тиші їй час від часу вчувається мелодія пісні «Алілуя» у виконанні Леонарда Коена. «Це від перевтоми», – думає вона. Люди повертаються до себе.
Якось надвечір вона побачила краплі крові на своєму білосніжному, як крила ангела, лікарському халаті, хоча хворі помирають без крові. «Всього лише відблиски сонця, яке опускається за горизонт», – заспокоїла себе.
Чому це сталося? Чому ми? Неспокійні думки безперестанку снують у мозку. Коли ми нарешті одужаємо і скинемо всі маски, не соромлячись наготи людської щирості? І не лише медичні. Швидше, аби нас не вигнали з Едему.
Ми живемо в безперервному русі, в суцільному шумі, не помічаючи один одного. І так завжди. І всі до цього звикли, перетворивши весь цей хаос на норму. Хвороба маркує людину в темній кімнаті світу.
Хтось гукнув її на ім'я, перервавши роздуми – до палати завезли нового хворого.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869373
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.03.2020
Обережно занурюю фотопапір у розчин. У вишневій напівтемряві поступово, наче спогад у свідомості, з’являються чорно-білі зображення. Закріплюю знімки на тонкій нитці, по якій ти балансуєш у весільній сукні, підібравши її кінці, аби не спіткнутися і не впасти в мої долоні.
Ти заливаєшся сміхом, хапаючи мене за руку, потім замислено сидиш зі сумом і болем в очах, притулившись до холодної стіни. Хутчій, падай!
Раптом твої вуста стають яскраво червоними. Я перелякано скрикую і намагаюся стерти помаду, але від цього ти ще більше стікаєш кров’ю, заливаючи ніч. Мене шалено лякає світ крикливих кольорів.
Я цілую тебе – слина загоює рани. Пручаєшся, боляче щипаєш, кусаєш, намагаючись вирватися з обіймів. Я ніяковію від твоєї норовливості і неприрученості.
«Тобі подобаються фільми з Марлен Дітріх?», – чомусь питаю я. «Що ти знайшов у цій бабусі?», – пускаєш бісики очима. «Диявол – це жінка. Їй-Богу!», – киваю.
Виплутую з простирадл пошарпану книжечку. Єсєнін. Звідки він тут? Читаю його тобі, гублячись у темряві й пафосі: «Друг мой, друг мой, я очень и очень болен. Сам не знаю, откуда взялась эта боль. То ли ветер свистит над пустым и безлюдным полем. То ль, как рощу в сентябрь, осыпает мозги алкоголь… Черный человек на кровать ко мне садится, черный человек спать не даёт мне всю ночь».
Поки я читаю, ти танцюєш божевільні танці, час від часу підтягуючи панчохи. Затягуєш мене в цю шаманську круговерть, наспівуючи джаз рок-н-рол госпел. Так щонеділі співають у маленькій церкві на березі сільської річки. Я не можу приборкати нестримні хвилі і пливу за тобою.
Хто я в тобі? Вічний блукалець у людському океані. Де твої долоні? Не ламай мені пальці! Знову невгамовні крики твоєї помади. По всьому тілу.
Закрий очі! Не впускай світло в кімнату, дай зображенню проявитися на сітківці твоїх нервів. Світло – це чоловіки, які доводили тебе до сліз.
Життя як кіно: старе, затерте й чорно-біле. Швидке і німе. Комедій хочемо. А їх нема. Їх просто нема. Одні лиш жахи на сьогодні. Суцільний мінімалізм – тим дорожче. Відпустиш – полетимо у прірву.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866501
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.02.2020
Дівчинко зі сумними очима, що турбує тебе в цей пізній час? У відповідь ти ніяково стенаєш плечима. Глибока ніч і пляшка портвейну – це все, що наразі єднає нас. Я бачу тебе тут не вперше. Найчастіше, коли за вікном дощ або сніг.
Зазвичай заблукалі в ночі і захмелілі чоловіки намагаються з тобою поговорити, але ти лише безнадійно усміхаєшся й іноді здригаєшся, провалюючись у бездонні глибини самотності.
Я слухаю ту ж тишу, що і ти. Слухаю, про що мовчать безпритульні і як ангели стрижуть у раю газони. Відчуваю твою дику свободу, яку відчувають птахи, ширяючи у височині.
«Це життя… за ним точно хтось стоїть. Життя – це ледь помітна посмішка, що жевріє на вустах повішеного, – говорила ти мені після чергової склянки портвейну, як дитина, горнучись до мого плеча. – Мені холодно. Забери мене звідси. Заховай мене».
Мені подобається бути самотнім із тобою. Я чую твоє важке, виснажене дихання. Крізь туман, що падає з повік, дивишся на дерев’яне розп’яття на стіні. «Воно тільки тут. Як гадаєш, чому? А, може, я його просто вигадала?».
Кельнер витирає помиті склянки і здивовано дивиться на нас. Схоже, він розуміє, що нам немає куди йти. Ти засинаєш просто в моїх обіймах, шалено провалюючись усередину мене. Я проганяю втому і напади сну. Скоро світанок. Я не залишу тебе саму.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865165
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.02.2020
«Досить! Досить клеїти дурня! Коли ти нарешті подорослішаєш? Що коїться у твоїй голові?», – кажуть вони мені, ніби гарпії, підстерігаючи на кожному кроці. Я далі блазнюю, чи то пак, залишаюся собою, не зважаючи ні на кого.
Хто я? Вічний блазень, далекий від життя, шалений вар'ят, чи той, хто повинен прагнути бути як усі? Я сам уже не знаю, хто я насправді. До болю прикусую язика, щоби не проговоритися.
Всі дурниці роблять зі серйозним виразом обличчя. Ніхто не знає про це краще, ніж ми з тобою. «А ти хочеш бути дорослим?», – зазираєш у мої очі і тримаєш за руку, ніби боїшся, що я тебе залишу. Аби розвіяти сумніви, я намазую твої вуста абрикосовим варенням. Твоїм улюбленим.
Звісно, аякже, авжеж, не інакше. Зовсім не так, як у всіх. Я знаю, як дико приємно блукати темною кімнатою і в суцільній темені за мелодією серця відчувати, що ти близько. Раптово зустріти тебе, аби до ранку з шаленством змивати темряву з твого лиця і злизувати абрикосове варення. Твоє улюблене – моє улюблене.
От халепа! Куди поділися мої нервові закінчення? Невже я втрачаю свідомість, щоби усвідомити тебе? Я забув твоє ім'я? Та навіщо тобі ім'я, якщо ти пахнеш вологими трояндами й... абрикосовим варенням? На пучках твоїх пальців, у кожній твоїй ямочці – я. Рятуюся від світу, що стискається зусібіч.
Не переставай сміятися. Будь зі мною. Грай вар'ята. Бережи приватну територію нашого божевілля.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862239
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.01.2020
Що залишилося тобі від неї? Опіки на вустах, шрами на тілі, десятки листів із промовистим мовчанням і глибокі ріки, повні солоної риби. Вже навіть подушка не пахне її волоссям.
Вона ввірвалася в твоє життя з несподіваною приємністю, немовби кошеня, яке стрибає на руки. Спершу дряпається і кусає, але, зрештою, сумирно засинає на грудях, дихаючи ніжним теплом.
Накручуючи на палець локони, вона говорила крізь сон, що наше теперішнє вагітне нашим майбутнім. Це, начебто, сказав хтось із філософів. Авжеж, авжеж, – кивав ти головою. – А як же інакше? – наголошував, розуміючи, що з нею неможливо не погодитися.
Та згодом пішов лапатий сніг і засипав стежки додому. Здавалося: все просто наснилося. Чиясь незрозуміла вигадка. А, може, нічого й не було. Так, ніби випадково зіштовхнулися на вулиці, вибачилися і попрямували далі кожен своєю дорогою.
На шляху зустрілася інша. Недовірливо вдивлялася тобі у вічі, ніби запідозривши – ти щось від неї приховуєш. Їй не сиділося на місці. Здавалося, ось-ось, зараз має трапитися важливе, що неможливо пропустити.
Багато говорила. Під час розмови з нею лише за один вечір можна було познайомитися з половиною міста. «Що робити з її чарівністю? Ти дуже схожа на неї. А, може, ти і є вона…».
Бо що таке любов, як не звичайнісіньке звикання один до одного? Йду дерев’яним містком через глибоку річку і щоразу провалююся зі страхом утопитися. До іншого берега зовсім трішки, але іноді хочеться залишити все і повернутися назад.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854489
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.11.2019
...зазираю у вікна ніби в очі чужим
Відчиняю двері ніби душу чужим
Бачу порожні кімнати
Лускаю горіхи з дерева пізнання
Хрускіт шкарлупи
А може моїх зубів
***
Свідки Єгови чи то якісь кришнаїти
Хоча насправді яка фіг різниця
Курять драп намагаючись пізнати істину
Аж у котів на очах сльози
Сердита старенька з бульдогом на повідку
Сувора правда життя
Непочата пляшка вина чекає мене
Вдома ніби кохана
***
Дві дівчини шалено регочуть на лавці
Сором’язливо підібгавши під себе ноги
Сестри подруги просто лесбійки
Спекотно хочу морозива
***
Татуювання ведмедика на стегні
Нагадує про твою дитячість
Воно наче наскельний малюнок
Указує шлях до печери
Дихай спокійно я родимка
В тебе на грудях
***
Моя рука на твоєму коліні яблуко
З райського саду в долоні Адама
Чорнослив волосся дурманить мозок
В очах твоїх виноград достигає
Скоро осінь вип’ємо вина
Перш ніж померти...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845647
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.08.2019
Ти не така як усі. Голосно смієшся, швендяєш босоніж по ранковій росі. Щосили грюкаєш у вікна і, мов навіжена, втікаєш у далечінь моїх снів. Поки я сплю, знімаєш папільотки, розтрушуєш волосся, провокуючи Армагедон моєї душі.
Напуцував мешта, фест вифрантився – і гайда легінь до кобіти. «Цей сон, цей сон…», – загадково наспівую дорогою до тебе, оглядаючи шкари. «Ще такого вар’ята не виділа-м. Бігме», – пускаєш оченятами бісики, жеби я намагався вгадати, яка захцянка в тебе на думці. Вредна і гонорова навипередки зі спекою смакуєш морозивними кутасиками, зиркаючи на мене.
«Дівчино, дівчИно, маєш файну вроду, впала ми на серце, як камінь на воду», – мугикаю, згадуючи під час шпацеру, де ж ти живеш. Із першим присмерком ти несподівано стаєш сумирна і спокійна, немовби небо перед бурею. А губи зі смаком морозива.
«Чого ти? Не кремпуйся», – ловлю твою сором’язливу посмішку і пригортаю до себе, коли вирішуєш здатися. І щічки рожевіють, ніби горизонт на заході сонця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837544
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.06.2019
Навесні дуже легко закохатися. З такою ж успішністю можна накласти на себе руки. Вона заварить запашного чаю і безтурботно смакуватиме ним у кріслі-гойдалці. А потім раптово здійметься і скаже, що їй пора йти. «Куди?..», – розгубишся ти, не знаючи, що краще: відпустити чи все-таки втримати її.
Вона нічого не скаже. Просто піде, усміхнувшись, аби ти міг її знайти. Вона сидітиме на березі річки і вдивлятиметься у швидкоплинність течії. Ти несподівано обіймеш її за плечі, але вона не здригнеться – ніби чекала твого приходу. Перехопиш її мовчання і занурюватимешся в звабливу зелень її очей. Глибше і глибше. Бездонно.
Приборкуватимеш її роздвоєність – покірність і спокій, упертість і норовливість. Зігріватимеш від холоду і водночас гаситимеш спеку. Досить! Не зупиняйся!
На язиці солоність і солод. Її дихання то стрімке, наче гірська річка, то спокійне, як шелестіння першого листя. Шалено хочеться його слухати, аж непомітно стаєш нею. Намагаєшся зрозуміти: це мереживо, чи просто тіні малюють візерунки на її ногах.
Несподівано близька і страшенно далека. Окрім вас, на світі більше нікого немає. Знесилена й усміхнена вона засинає в твоїх обіймах. Здається, що весна триватиме вічно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832297
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.04.2019
У таких як він жінки не закохуються. Людина без імені, адреси, статусу, снів і біографії. Такі як він постійно втікають від життя. Та й саме життя – це вічна втеча. Від когось, від чогось. До когось, до чогось. Для нього життя – протест, що не зупиняється ні на мить.
Бігти навипередки з триклятущим життям, намагатися витиснути з нього максимум, узявши його за барки, навіть якщо воно цього не дає. Найлегше просто здохнути, а спробуй зробити так, щоби твоє існування можна було назвати життям.
Такі як він ідуть проти натовпу. Куди йде ця зграя, яка в своєму мільйонноголосому шумі стала глухонімою? Назустріч велетенській хижій рибині, яка заковтує їх, наче планктон. Вони штовхаються, кидаючи зневажливі погляди, ніби він їх зрадив лише тому, що просто хоче бути собою. В натовпі не можна бути іншим. Які ж ви нестерпні й огидні!
Обабіч битого шляху сидить жебрак із простягнутою рукою. Хутко, жебраче, біжи зі мною! Розкажи мені, про що ти мовчиш. Відчуваєш, як алкоголь свободи п’янить нашу кров? Нумо, брате! Ворушись, допоки рибина нас не наздогнала.
Головне – не озирайся. В жодному разі не озирайся. Уникай погляду вибалушених очиськ зі слизом та кров’ю і смороду гнилих зубів – подиху смерті. Не страшно померти. Страшно не встигнути сказати найголовнішого.
Будь-яку прірву можна перестрибнути. Тільки не озирайся. Зупиняйся лише скинути взуття, аби ноги відпочили від мозолів. Латай його не латай – усе одно рано чи пізно залишишся босим, ранячи п’яти до крові гострим камінням. Ти мусиш залишити свій слід на землі.
Нехай ми заблукаємо, але втечемо назавжди з цього похмурого океану. Наприкінці нашого шляху має бути світло. Аби лишень звиклі до темряви очі не осліпнули.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822755
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.01.2019
Першими, кого вона зустрічала, прокинувшись уранці, – сонячних зайців. Вони грайливо стрибали кімнатою і лоскотали їй повіки, усміхаючись сліпучим світлом. Злата всміхалася їм у відповідь, відчиняючи вікна навстіж. На вулиці з’являлися перші автівки. Заклопотані люди, як завжди, кудись поспішали, не звертаючи увагу на радість дівчини.
Маленький білий собачка гасав за сонячними зайцями на площі. «Джакомо, заспокойся. Що з тобою?», – кричала до нього жіночка в червоному ситцевому платті. Але Джакомо не чув – він дріботів і нестримно шаленів, хапаючи зубами промені.
А потім розпочалася війна. Важкі, брудні берці чавили сонячних зайців. Солдати приносили в дім темряву і нестерпний запах із рота, полювали на сонячних зайців і розстрілювали їх із гвинтівок. «Землю обертають люди. Земля крутиться, поки вони люблять і ненавидять, поки зумовлюють своїм серцебиттям землетруси», – казала Златі бабуня. Бабуня померла до війни. Злата була ще достатньо малою, щоби зрозуміти, що відбувається з її країною.
Але вона точно знала, що війна – це невиліковна хвороба. Війна забрала в неї батьків. Злата остерігалася її косоокого погляду, обережно ховаючи в кишені сонячних зайців. На підлозі розкидані уламки стільців і шматки газет із новинами із Загреба, коли там на вулицях іще був мир. Вона чує людські голоси поміж сходів, що зміями в’ються будинком, хоча впевнена, що він порожній.
Злата втікає з міста, подалі від людської жорстокості, ненависті і нерозуміння. Треба чимдуж вибиратися з темряви. Вона не впізнає людей, яких щоранку бачила з вікна. Злата йде назустріч світанку, назустріч обрію, де народжуються сонячні зайці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800719
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2018
Великий рудий пес дихав в обличчя спекою тисячі сонць. Від його гарячого дихання в Марії на душі було літо, радість і спокій. Вона бігала за Рудим, намагаючись залізти йому на спину. Така гра подобалася псові, і він утікав від дівчинки, тихенько посміюючись. Усе, що вдавалося Марії, — зловити Рудого за хвіст, ніби літо, що непомітно втікає в осінь. Урешті-решт вона зупинялася, важко дихаючи, коли Рудого кликали їсти.
Чомусь завжди думаєш, що в країнах, про які мрієш, вічне літо. В дитинстві Марії снилася Італія, яка, як їй видавалося, десь далеко-далеко. Тихі води Венеції, шепіт молитов Собору Святого Петра і навіть злодюжки нічного Неаполя. Але не варто хвилюватися — все, що вони можуть у тебе вкрасти, — дірки в кишенях. Зовсім не хотілося прокидатися і струшувати залишки снів із повік…
Марія пам’ятає день, коли помер дідусь. Великий Ведмідь, котрий знав безліч цікавих казок. Пам’ятає людей біля труни — було чутно, як билися їхні серця і пересипалися піщинки в годиннику. Гавкіт Рудого, коли діда виносили з дому. Самотнього лелеку на комині їхньої хати. «Мамо, то дідо?», — питала Марія, спостерігаючи, як лелека здійнявся в небо, і щовесни чекаючи з вирію цих птахів.
У серці з’явилася тривога, мрії розійшлися з реальністю. Так Марія зрозуміла, що подорослішала. Дорослою вона вперше побачила Італію. Зовсім іншу і не таку далеку, як у снах. «Si, Signora», — повторювала Марія, прибираючи в будинку вельможної пані. Ввечері зачинялася у своїй маленькій кімнатці. Занурювала руки в темряву, немов у в’язку оливу, аби до ранку їх не відмити. Чула, як боязко, наче злодій, у двері стукає самотність. Відчиняла, сторожко озираючись, ніби впускала коханця.
Як сходило сонце, Марія сідала перед дзеркалом, бо зранку жінка розчісує довге волосся гострим, як ніж гребінцем, усе, що в житті не збулося, домальовує на лиці олівцем. Згадувала Україну, куди з вирію поверталися лелеки…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787071
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.04.2018
Яскраво руда меланхолійна осінь, як розкішне Ельзине волосся, вплітається в безмір безнадійно втрачених днів. Проникає поглядом усередину душі й залягає вологими туманами. На горизонті, як величезний обчищений помаранч, з’являється сонце. Ранок Ельзи починається зі світла і хвилюючого запаху помаранчів.
Вона залишає пусту квартиру і через усе місто прямує до набережної. Розлогі мітли дерев змітають на небі сиві хмари. «Втікай від мене, біжи за собою», — шепоче осінь. Ельза стоїть на березі і вдивляється вдалечінь, ніби намагається побачити, де закінчується водойма. Слухає, про що мовчить риба в прозорій гущі води. Вчиться первісної свободи в птахів, які зриваються з дерев і кружляють над озером.
Ельза відчуває себе однією з них. Її залишають страх і тривога. Їй хочеться сміятися і насипати в пригорщі радість і любов. Хоч би які ці люди не були — сердиті, вічно заклопотані і до болю байдужі. Вони бояться, ховаються від любові в тісних стінах, гріють замерзлі долоні до теплих батарей. Щойно приростеш до когось серцем — вирвуть із м’ясом.
Звідкись приходить бездомний собака. Жалібно зазираючи Ельзі в очі, тулиться до ніг. Побачивши посмішку дівчини, поволі вертить хвостом, починає довіряти. Справді, любов зазвичай випромінюють ті, від кого її не чекаєш. «Дивися, помаранч тоне в озері», — киває Ельза на озеро. Пес починає гавкати і гасати безлюдною набережною. Ельза здіймає вгору руки і заливисто сміється, збурюючи хвилі.
Дива не буває. Бувають миті, які дозволяють повірити в диво.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756479
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2017
півроку ми живемо без любові
цей час як безлюдний острів
кричи не кричи ніхто не почує
пустеля кожен блукає окремо
в очі пісок важко зімкнути повіки
шалені вітри немає куди заховатись
ламає кістки закипає кров
моє тепло у твоїх долонях
ти родимка на моєму тілі
якщо стерти можна вмерти
солодко пахнуть каштани
які я збирав у твоєму волоссі
шукав тебе у собі але втратив
хто ми не дізналися досі
як наші стежки перетнуться
в пустелі випаде дощ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754102
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 07.10.2017
«Давай, братику, рятуй свою країну, захисти нашу гідність, бо хто, як не ти? Хто, як не ми?», — казали вони йому. А що він? Він не міг їм відмовити. Хіба можна відмовити тим, з ким щодня змітаєш зі столу крихти надії, віри й любові, щовечора зализуєш рани в тісних стінах, слухаючи, як цокає годинник і падають із крана краплини води?
«Хто, як не я?», — повторював він і палив мости, щоб можна було збудувати нові, робив помилки, безліч помилок, щоб нащадки мали на чому вчитися. Обличчя його запеклося вогнем барикад, руки посікло каміння. Всі боронили себе й своїх рідних, відстоювали право бути собою на своїй території. Найвідважніші загинули. З тих, що залишилися живими, одні повернулися додому або продовжують боротися на фронті, інші… про інших краще не згадувати. Вони все забули і стали Правителями.
«Не здавайтесь! Терпіть, терпець нас шліфує! Скоро, зовсім скоро», — закликають Правителі, сидячи на горі загиблих. Їм треба більше загиблих. Бо чим більше загиблих, тим видніше їм Світле Майбутнє. «Та хто вони такі? Клав я них. Аби лиш сонце не заступали», — кричить на вулиці бездомний поет, спритно маскуючи діри у власних кишенях. Раніше були бандуристи, сизі орли, тепер — новітні діогени, вуличні поети без імен і адрес.
Це там, а тут мовчазні степи й терикони. Тут небо пахне горизонтом. Домашні тварини, залишені людьми, просять їсти. Ти ділишся з ними останнім шматком їжі, а вони з тобою — своїм теплом. В окопах серця побратимів б’ються голосніше, ніж лунають обстріли з ворожих позицій.
«Як ти тут опинився?», — питає він Аліма, який досі здригається уві сні, коли йому сниться рідна Феодосія.
«Вкрали. В мене батьківщину вкрали. А ти?», — відповідаючи, запитує Алім.
«Та сама біда…».
Знову весна. Четверта. Цю війну ми рахуємо веснами. Скоро з’являться бруньки і зацвітуть дерева. Вкотре без змін на фронті. Нестерпна вічність… Біг навипередки зі смертю триває.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721165
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2017
Ти ціле життя усміхався широко до всіх навкруги. Інакшим хотів бути завжди. З Богом у шахмати грав, хоча правил не знав. Переконував, що жити кайфово і не варто думати про завтра — це ж за тисячу років. Дав зрозуміти, велике щастя — зустрічати новий день. Навчив ходити місцями щасливих людей, не маючи нічого мати все. І навіть якщо буде так погано, що схочеться стати мухою і втікнути десь… Надія, яку ми безнадійно шукаємо. Запевняв: треба втікати, бо скоро війна. Шукати місце, де вар’ятів нема. Сука, сука-війна…
Наше життя — то мінне поле… танго без правил і до кінця. А люди як кораблі… Знаєш, час утікає, як вода. Чуєш біль… Дуже болить, хоча й ненароком. Так боляче гупають двері. Що тріскають навіть стіни… Все життя по хвилинах, як віршами по стінах, написане. А залишився тільки цей альбом… Той прикрий світ чомусь такий дурний…
Часом так є, що хочеш заграти соло. На даху сісти на комин, вдихати дим, що виходить. Закрити очі, скакати у хмари білої ночі. Бо на даху добре. Десь там, де закінчується життя… Двоє гарних крил — і вже ніц не треба. І ніби разом, а такі одинокі. Танцюємо танець пінгвіна, страшно веселий. Дружба — це тоді, коли сльози у мужчини. Дружба — це тоді, коли мужчини до кінця. До смерті і довше. Дякую, Друже!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715888
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2017
У дитинстві Марії снилася війна. Дітям часто сниться війна, адже вони найперші, хто хоче миру. Воювати хочуть дорослі, які забули про дітей.
І ось війна прийшла в її місто. Так, як приходить ворог, — несподівано і підступно. Найжахливіше те, що не відомо, де свої, а де чужі. Війна розхитує мрії, струшує яблука, висушує криниці, ламає речі й розбиває ритми. Вмить тисячі містян опинилися наодинці. Наодинці з невідомістю, наодинці зі смертю, в очікуванні вічності. Від тривожного стукоту їхніх сердець здригаються стіни будинків. Морозне повітря знекровлює легені, від нестерпного холоду затерпають долоні. Збираючи залишки останньої надії, люди зводять очі до неба. У небі клубочиться неспокій...
Ніби картинки з вицвілого діафільму, перед очима пропливають спогади з дитинства. Старенькі автобуси, запилені площі, кіоск із морозивом біля школи. Приємний післясмак солодощів, від яких язик забарвлюється в кольори веселки, і затишне соло дощів за запотілими шибками. Пухнаста кицька солодко позіхає і тихо муркоче, згорнувшись клубочком на колінах.
Безліч цікавих, вичитаних у книжках історій про відважних красивих жінок, на яких хочеться бути схожою. Такі ж елегантні капелюшки, барвисті сукні — щоразу милувалася собою, одягаючи перед дзеркалом мамин одяг і користуючись маминою косметикою. Згодом зрозуміла: справді, всі ролі розібрані, і захотіла бути собою. Бажання бути собою — найперша ознака дорослого життя.
Місто, в якому вона народилася, виросла, зусібіч обстрілюють із невідомості, з самісінького пекла. Безкінечні вогні, такі ж до болю в очах яскраві, як і волосся Марії, спалюють будинки. Біля школи, де колись був кіоск із морозивом, долілиць у калюжі крові на холодному асфальті лежить жінка, вбита осколком. І при цьому нічого не можливо вдіяти. Не знаєш: бігти, втікати, кричати до втрати голосу чи залишатися на місці?
Вулиці воднораз стали безлюдними, чужими й тісними. Від німого болю у скронях можна вмить збожеволіти. Здається, зараз небо розколеться навпіл і придавить своїм безмежжям. Минуле, теперішнє, і навіть майбутнє проковтнув дикий абсурд. Хто ти? Де твій дім, Маріє? Важко відповісти. Як і важко сказати, чи повернешся ти колись до свого рідного міста. Навіть якщо так, то воно вже буде зовсім інше…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715875
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2017
Я дуже люблю спостерігати і слухати людей у громадському транспорті. Ось де справжня думка і голос народу. Якщо раніше гласність була на кухнях, то тепер у тролейбусах, трамваях, маршрутках, автобусах. Тут тобі і політики, й економісти, і навіть експерти шоу-бізнесу.
Спекотно, ніби у Верховній Раді перед голосуванням. Гостроносий дідусь на весь тролейбус упевнено констатує: «Маладєц батя Лукашенко, будує державу. А в нас тіки Ющенко шось хотів зробити, більше ніхто». Чоловік років сорока, який сидить біля нього, червоніє, наче рак, якого кинули в окріп. Мовляв, діду, а ну тихенько, будеш своїй бабці то вдома втирати, а зараз нічичирк, бо надаємо шпіцаків, як Парасюк сам знаєш кому. «Я не тобі, а твому сусідові то кажу», — не здається гостроносий. «А він мій брат, тоже тебе слухати не хоче», — каже у відповідь рак.
На зупинці заходить бабця і бігає переповненим тролейбусом, шукаючи місця. «Візьми ногу», — каже мені, дивлячись з-під лоба спопеляючим поглядом, ніби я в неї вдома і маю сплюнутися — ні тобі «перепрошую», ні тобі «будь ласка». Гостроносий сумно дивиться у вікно. В іншому кінці тролейбуса один навпроти одного, ніби на засіданні Діккенсового Піквікського клубу, сидять троє елеґантних дідусів у капелюхах і весело регочуть. «Дєд, карочє, тіпа! Блін!», — не може втримати сміху найвищий, з паличкою. Очевидно, розказує про внука. Або внучку.
«Ти викапана Клаудія Кардинале. Красуня просто», — чую голос маленької бабусі, розмальованої, ніби писана торба. Чимось нагадує Гурченко. «Шо? Ти не знаєш, хто така Клаудія Кардинале? Та як? О, я її бачила як ото бачу тебе. Не знаєш? Ех, маладьож… Бриджіт Бардо, Кардинале… Чарлі Чаплін. Та то наші найліпші роки. Мені вже вісімдесят, а, може, сімдесят п’ять, я їх усіх знаю», — говорить вона до молодої дівчини, яка сором’язливо потупила погляд. Так, так, у когось лихі 90-ті, в когось барвисті 60-ті.
Згодом переконуюсь, як у бабці химерно сплелися часові виміри. Її співрозмовником стає молодий хлопчина з тритижневою неголеністю. «О, ті бамбони зараз модні. Бач, і в тебе бамбон. Викапаний Діма Коляденко. Я його особисто знаю. А нє, в Коляденка шапка без бамбона. І морда більша. А шо ти хочеш? Я старенька, дев’яносто скоро».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705579
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.12.2016
Її життя нагадувало дзеркальну кімнату. Куди не глянь — усюди бачиш себе. Навіть якщо закрити очі. Відображення маленького кошеняти на вулиці під зливою, яке губиться в хаосі людських черевиків. Із трьох років Ельза виховувалася в дитячому будинку. Любила їсти цукерки і малювати високі будинки, вірила в ангелів. Не переставала радіти простому, навіть коли подорослішала.
Щовечора, наодинці із самотою, Ельза мріяла. Гріла пальці до горнятка з кавою. Тепло заспокоювало. Вмикала німе чорно-біле кіно. З екрану грала ретро-музика, час від часу лунав нестримний сміх. У телефоні було чутно голоси з минулого. Намагались дізнатися правду, хотіли все пояснити. Восени їй снився перший сніг, який засліплював очі, лоскотав ніздрі, набивався в кишені. Від сніжок затерпали долоні. Любові завжди очікуєш, як першого снігу. Любов приходить від того, від кого її найменше сподіваєшся.
На ранок, коли перші промені сонця поглинали сутінки, Ельза скидала обладунки спокою і занурювалася в рутину буднів. Працювала санітаркою в лікарні. В палатах жили люди, позбавлені любові. Тут пахнуло ліками і гарячими пиріжками з капустою — запах життя і смерті. Багато хворих, не дочекавшись любові, помирали. Молода дівчина від нестерпного болю повісилася в душовій кімнаті. Німий чоловік лежав поряд із ординаторською, витягував з-під подушки світлину дочки, яку вбила пневмонія. Довго на неї дивився, іноді плакав. Одного дня він випив кислоту…
Ельза поверталась додому останнім вечірнім трамваєм. У салоні не було нікого. І вулиці безлюдні. Замість ліхтарів світилися зорі. Темрява поглинала, наче фруктовий кисіль. Відчувався запах прохолоди і чорносливу. В переднічній тиші гавкали вуличні пси, яких Ельза приручила своєю любов’ю. А над дахами будинків, тріпотіли крилами ангели, здіймаючи хвилі нічних радіостанцій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695852
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2016
Вони виросли в одному будинку, в одній країні. Обоє — ровесники Незалежності. Мішина мама — українка, тато — бердичівський єврей. Хадад — син вірменина й азербайджанки, які втекли в Україну від Карабаської війни. Позаду століття, попереду — нове життя.
Міша захоплювався музикою. Батьки навчили його любити класику. Бах, Бетховен, Вагнер, Шуберт… Спочатку ходив на скрипку. Полюбив грати «Yesterdаy» «бітлів». Щоранку Міша виходив з дому, коли поливні машини в передсвітанкових сутінках відмивали вулиці від пилу, бруду, від поту і крові. Грав на скрипці у підземних переходах. Спостерігав за людьми, дивувався їхній байдужості: «О люди добрі! І чого ви такі злі?». Правоохоронці пильно вдивлялися в кожне обличчя. Хтозна, що вони хотіли там побачити… Повітря тяжіло вологою, пролітав мокрий сніг — легко й невимушено, немов у сповільненому кіно. Сніжинки падали на землю й одразу ставали водою.
Ранкове повітря пробуджувало відчуття змін. У динаміках шкварчала старенька пісенька «Аква Віти»: «А тепер усе інакше, інакше… просто, просто, просто навпаки». Падають леніни, перейменовується все, що можна перейменувати, але фундамент залишається незмінним — життя й далі базується на брехні й неповазі до людини. Як і півстоліття тому, замість правди — сто півправд. Моральна інфляція — не інакше.
Хадада назвали на честь бога грому з семітської міфології. По сусідству з хлопцем жив дід Іван — завзятий «рухівець», ворог комунізму, апологет націоналізму, шукач національної ідеї, який займався статистикою — вираховував, скільки коштів вкладено, скільки вкрадено, а на зорі Незалежності пошив онукові шаровари з червоного радянського прапора.
Після дідових історій Хадад почав вивчати історію українського козацтва, займатися боксом. Увесь час проводив у спортзалі. Віддавався тренуванням. Працював до поту і болю в м’язах. Усю свою злість, усі образи зганяв, нещадно, до синців на кісточках пальців, б’ючи кулаками боксерську грушу, іноді навіть збиваючи руки до крові. Вкладався в кожен удар. Від постійної напруги на загартованому тілі, наче підшкірні змії, виступали темно-сині жили. Хадад бився з азартом, із блиском в очах. Боровся, терпів. У козаків як було: впав із коня — вставай сам.
Кожен із них хотів бути незалежним. Кожен став заручником незалежності. Кожне покоління має право на власний протест, власне життя. Міша рятував поранених на Майдані. Хадад пішов добровольцем на фронт. «Головне, як сказати про все мамі», — думали хлопці. Розтираючи пальці від холоду, вони слухали, як під звуки пострілів народжується новий день, разом із ранковою прохолодою вдихали свіжість прийдешніх змін. Така вона, незалежність — у кожного своя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690382
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2016
Не знаю, чи варто це розповідати. Люди звикли слухати, але не чути. Найважливіше завжди залишається між рядків. Цей собака жив на вулицях міста з жебраком. Так і спали на холодному асфальті — жебрак і собака. Безхатько грав на старенькій скрипці, його чотирилапий друг клав морду на лапи і слухав. Ділилися їжею, ділились таємницями. Чоловік хотів стати відомим музикантом і виступати на найбільших сценах великих міст, собака прагнув заховатись від гамірних вулиць. Обоє мріяли про власну домівку. Здається, вони нічого не мали. Насправді їм нічого було втрачати.
Чим більше людей, тим більша самотність. Дилери-маклери, праведники-грішники, шукачі-утікачі — всі продають, усі продаються. Шалена міська круговерть поглинає кожного, як химерна потвора. Життя побудоване на принципах бізнесу. З дахів перелякано здіймаються голуби. Хлопчик у широких штанах і брунатному піджаку розносить ранкову пошту. Давно немає хороших новин. Босий чоловік на протилежному боці вулиці горлає про кару небесну і кінець світу. Він — ідеаліст, або божевільний. Всі говорять правду, однак важко розібрати яку. Щоб не збожеволіти, жебрак грав на скрипці і читав молитви. Плутав слова, губився в думках, не відрізняв снів від реальності, вдивлявся у вікна будинків, голіруч ловив рибу в каламутних ріках часу.
Останні декілька ночей були нестерпно холодними. Наприкінці листопада морозяне повітря лоскотало ніздрі й наповнювало легені. Загострювалася чутливість до холоду. Внутрішні органи промерзали наскрізь. Лише серце час від часу пекло болючим вогнем і розколювалося на частинки. Щовечора жебрак приходив на набережну, заходив в альтанку на краю берега. Кутався в широке потерте пальто і довжелезний шарф. Витягував із кишені кусень хліба і починав жадібно жувати. Дрібні крихти падали і губилися в темряві. Зранку ними поснідають птахи. Від холоду пальці затерпали. Їх доводилося ховати в довгі рукави. Від денної втоми злипалися повіки. В цьому непростому двобої сон перемагав. Зазвичай жебрак рідко спав. Боявся спати, щоб не замерзнути, не померти уві сні. Він боявся жити, та ще більше боявся померти. Уявляв, як на ранок прилетять птахи і серед крихт побачать бездиханне тіло.
Щовечора на набережній з’являлася худенька дівчинка в довгому білому платті, від якого відбивалися місячні промені. Виринала з темряви, як примара. Справжня, чи просто вигадка хворої уяви. Вилазила на поручень мосту, балансувала по краю, розставивши руки, голосно й безтурботно сміялася. Жебрак спостерігав за нею, відганяючи від себе надокучливий сон. Серце здригалося, коли вона хиталася, ризикуючи впасти в річкові води, такі ж нестримні, як вона сама. Сьогодні її не було. Через тиждень хвилі принесли до берега її тіло. Мокре плаття облягало розпухлі стегна, в кучерявому волоссі маленькі рибки сплітали з водоростей химерний вінок. На обличчі застигла ледь помітна безтурботна посмішка. Місто переповнювало від розмов про утопленицю. Напевно, так помирати найлегше. Напевно, так найстрашніше помирати. Кожен утікає як може.
Накрапав дощ. Вітер розносив листя вперемішку зі сміттям. Змії блискавиць звивалися небом. Наближалася гроза. Земля спрагло ковтала небесні сльози. Жебрак ховався з собакою в тісний підвал. Крізь маленьке запітніле віконце бачив ноги людей, які в цілковитому хаосі тікали від зливи. Життя — це будувати чужі міста, щоб залишитися в них вигнанцем. Воно триває, доки не зноситься взуття.
Одного разу жебрака не стало. Помер, утонув, загинув під колесами авто? — не знає ніхто. Собака залишився сам. На тому ж місці, на тій же вулиці. З сумом в очах вдивлявся в простір. Вірив, що ніщо не зникає безслідно. Вірив, що життя триває…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675697
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2016
Пекуча кропива лоскоче медуза
Підшкірно збуджені нерви
Росою по стегнах втікає далеко
Свідомість як час в небуття
Де вихід чи вхід блукаю вологі вуста
Відчинила ворота до раю
Напевно щось хочеш сказати
Не можеш тонеш у зливі волосся
Легкі землетруси грудей рвуть канати
Руйнуть увесь конструктив
Ранкової втоми приглушений стогін
Нема заборон здавайся в полон
На горизонті запалюю сонце
Вивергаю вулкани зникають Помпеї
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671158
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 09.06.2016
У кімнаті тільки я і темрява. «Що ти хочеш від мене почути?» — питає вона мене. Відчуваю, як тіло росте, збільшується в розмірах. Важкі ланцюги міцніше стискають шкіру. Пульс пришвидшується, аритмія спотворює серцебиття. Стає тісно і спекотно. Мов старий астматик, задихається час. Темрява мене поглинає… Як раків — живцем в окріп.
У дитинстві легко вислизаєш із будь-яких пут, бо малий і проворний. На безлюдних островах пам’яті з’являються спогади. Згадую бабусю зі срібним волоссям, яка продавала голки з великими вухами. Так, і фарфорові чайники з великими носами, наче гладких африканських слонів. І ще хтозна який химерний крам був у її торбинці.
Колись я часто збирав хрущів у сірникову коробочку. Тверда коричнева спинка, чіпкі, широко розставлені лапки, довгі вусики лоскочуть повітря — таким були комахи в моїй уяві, схожі на героя «Перевтілення» Франца Кафки. Слухав шурхіт у коробці. «То Грегор Замза порається у своїй тісній кімнатці», — думав. «Викинь його!» — наполягала мама. «Але, мамо, то Грегор. Ми з ним дружимо. А друзів не викидають», — переконував. Потім Грегор зник. Одного ранку не стало ні його, ні коробочки, в якій він жив. З того часу я щоночі із завмиранням серця слухав, як лунко падають яблука в садку.
Перший поцілунок… Який пахне несміливою, але щирою любов’ю. Бібліотека, де завжди затишно і безтурботно. Спокій дарує відчуття впевненості. Книжки всередині пахнуть її долонями і теплом. Німа розмова — уста в уста. Проблема не в тому, що всі хочуть щастя. Проблема в тому, що воно нас не хоче. Одного ранку, тримаючись за руки, перейдемо кордони майбутнього. У зруйнованому будинку, в місті, де давно вже ніхто не живе, почуємо голос — по радіо передаватимуть прогноз погоди на завтра.
Хапаю темряву і похапцем запихаю до кишені, однак вона вислизає. Легені завмирають від нестерпної важкості спеки, яка наповнює їх пекучим вогнем. Застигло не лише повітря, а й слова в горлі. Червона, наче кров, рідина наповнює склянку. Як сказав Хемінгуей, пляшка вина — найкраща компанія. Від холоду склянка стає вологою. Роблю ковток, залишаючи на склі відбитки пальців, наче спогади в пам’яті.
Стою перед вікном. Мов у сповільненому німому кіно, за шибкою пролітає сніг. Поволі гасне світло у вікнах будинку навпроти. Вулицями проїжджають одинокі автівки. З романтика я перетворився на циніка. Напевно, я став дорослим. То що ж я хочу почути? Мабуть, тишу. Згадати каміння, яке залишало шрами, щоб колись я його згадав. Головне — пам’ятати. Головне — не забути.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632159
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2015
Здавалося, вони знали одна одну ще до народження. Разом малювали високі замки, запускали повітряного змія. Заглядали небу в очі, безтурботно сміялися, щиро, як сміються лише діти. По-іншому не могло бути.
Зимовими вечорами розглядали старі фотографії — стирали пил із клинопису пам’яті. На більшості дитячих світлин Єва була страшенно серйозна. Натомість Майя задерикувато посміхалася — в її очах ховалися нестримні бісики радості. Вона до останнього вірила в Діда Мороза. Руйнувала будь-які стереотипи.
В дитинстві дівчата вирішили ніколи не дорослішати. Дорослі нудні і зовсім не цікаві, постійно все ускладнюють. «Ніби складають мозаїку, але пазли з різних коробок», — думала Єва.
Майя носила яскравий одяг і слухала нетрадиційну музику. «Колисав мою колиску свіжий ритм рок-н-ролу», — говорила тьоті Наді з Канади, танцюючи під Елвіса Преслі. Мама хитала головою і не без моралі казала: «Доцю, коли надумаєш на все наплювати, дивись, щоб не було вітру». Майя у відповідь посміхалася і відповідала: «That’s all right, Mama. That’s all right».
«Дивись, які метелики, — сміялася Єва Майї на даху будинку. — Такі ж відверто красиві, як і ми з тобою. Якщо підійти до краю, можна впасти. А можна літати, як метелики».
Найскладніша наука — наука любові. Таємниця, яку неможливо зрозуміти, яку можна лише розгадати серцем. За вікном монотонно шумів дощ. День поволі згасав. Їдкі сутінки наповнювали кімнату. Єва малювала пальцем на запотілій шибці химерні малюнки, які ставали для неї окремою реальністю. Майя підійшла і поцілувала Єву в губи. Відчула терпкість. Темрява поглинула їхнє часте дихання. Вуста блукали лабіринтами тіла, пальці губилися в густому волоссі. Холодні краплини на шибці, розбуджені теплом, тремтливо сповзали донизу, від чого малюнки втрачали чіткість.
Тримаючись за руки, вони переходили межі дозволеного. Цієї миті для них не існувало нічого. Цієї миті вони існували одна для одної. Маятник пришвидшував коливання. Час потонув у вічності. Здійнявся гарячий вітер. Сльози вперемішку з кров’ю стікали по тілу. Вулкан закипів. Addio, Pompei!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617166
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2015
Крижаний вітер нещадно ламає пальці. Холод струмує жилами так, що можна збожеволіти. Небо на сході наливається багрянцем. Ранкові сутінки зазирають у вікна панельних будинків. Навколо промовиста тиша. Скоро на горизонті з’явиться сліпучий жовток сонця.
На заміський пустир, подалі від будь-яких турбот, приходимо ми — ті, хто є насправді. Немає сенсу бути іншими. Найстаршому з нас років сімнадцять. Чекаємо. Хтось приносить пластикову пляшку з камінцями всередині. Граємо нею у футбол. Боремося, тренуємося. Синці і шрами загартовують нас, роблять витривалішими. Чоловіки не відчувають болю, тому не плачуть.
Останнім приходить Алік. Алікова мама завжди нас гостинно приймала. Порола на кухні великим ножем рибам черева. Одного вечора вона розрізала лезом собі вени. Ми знайшли її серед шматків риби і калюжі багряної крові. З того часу Алік став замкнутим. Бився зі страхами. «Кінець — це лише початок. Початок чогось нового», — запевняли ми Аліка. Він не слухав. Він просто не міг нас чути. На його покусаних сухих вустах застигла усмішка дитини.
Потім приїхали вони — хлопці з іншого району. Їх на старенькому бусику привіз старший брат Дімки Грубого Моха. Через облущену темну фарбу на бусику виступав напис «Похоронне бюро».
«Молодці пацани, правильний транспорт обрали», — гигикає Бодя. Він наш. Коли ми «забиваємо стрілу», високий, міцний Бодя завжди говорить першим. За це ми його поважаємо. Один із не наших не витримує — штовхає Бодю. Слова зайві. Все перемішується. Важке дихання, крики. Головне не боятися, не втратити пильність, не впасти, не опинитися внизу. Своїх ми відчуваємо за запахом крові. Рани заживуть. «Хмарочоси», — кричить Джойс. «Що?» — не розуміють хлопці. Джойса ніколи ніхто не розуміє.
Життя — це довга черга за смертю. Товар не з дешевих. Бог у кожного свій. З дерев зриваються сполохані ворони і здіймають над пустирем крик. Я літав із цими птахами. Зазирав їм у вічі і бачив небеса. Страшно було дивитись. Я боюся висоти. Чим ближче до неба, тим більший мій страх.
Чужинці втікають. У бусику за кермом їх уже чекав Моха. Хтось дістав «фінку» і поранив Аліка. Загурчав двигун — бусик поїхав. Алік лежав на землі, в крові, в пилюці — малий, тендітний. Тримався рукою за груди. Був схожий на ангела. Ангели теж спускаються на землю. «Алік, не вмирай», — благали ми його, перев’язуючи рану. Алік не слухав. Він просто не міг нас чути. На його покусаних сухих вустах застигла посмішка дитини.
Всередині тріскають дзеркала. Ніщо так не відрізняється від мене, як я сам. Стає боляче і холодно. І нема куди заховатись. Ніжний, тремтливий, як шепіт на вухо, постріл у скроню.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613710
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2015
Без тебе не осінь без тебе зима
Не листям засипало снігом
Холод ламає кістки
Важко пробитись крізь кригу
Без тебе не осінь без тебе зима
Так не люблю коли ми сваримось
Прощаємось або коли ти далеко
Без тебе не осінь без тебе зима…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604964
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2015
Якщо тебе образив я, прости!
Не проливай даремно сльози.
Для тебе прокладу мости,
І зупиню на небі грози.
Пробач, моє ти сонечко ясне!
Прости, що був такий поганий.
Нехай весь смуток у тобі засне,
Загоїть поцілунок рани.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559265
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.02.2015
Дозволь напитись із твоїх губів,
Дозволь тобою оп'яніти.
В них є все те, чого я не зумів
У собі знайти і зрозуміти.
Дозволь себе на них лишити,
Щоб ти могла мене знайти.
Дозволь всі двері у тобі відкрити,
Щоб вільно зміг я в них ввійти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559259
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.02.2015
Без неї це місто стало для нього холодною пустелею. Вулицями гуляє вітер і розносить пусткою жовте листя. Без неї в місті зупинилось життя, погасло світло і вицвіли кольори. Без неї він втомився чекати в черзі з манекенів.
Вони живуть у різних містах, але їм сняться сни одне про одного. Вона безупинно розповідає йому різні колоритні історії, він із насолодою слухає, ловлячи відблиски сміху, відблиски чарівної дитячості в її очах.
Бути поряд із нею – це ходити по краю прірви і не боятися зірватися вниз. Біля неї час перетворюється на вічність, простір втрачає контури, вулиці міста сплітаються в суцільний химерний лабіринт. Її слова стають наркотиком, від якого, попри всі намагання, важко відмовитися. Голос її теплими океанічними хвилями накриває його свідомість. Вона вміє бути такою, яким не вміє бути він. Коли сміється, робиться такою близькою. Йому хочеться сказати їй щось приємне, показати себе веселим і цікавим, і навіть трішки… красивим.
Мова дотиків найкраще може розповісти про їхні почуття. Вони витягують із кишень залишки тепла і діляться одне з одним. Запах її волосся – п’янкий нашатир для серцевого м’яза – нагадує про безтурботне дитинство. Він хотів у ньому втонути і слухати, як розмірено б’ється її серце. Відчув, як її дихання з приємністю наповнює його легені. В ці хвилини не думав ні про що, тільки молився, щоб ця ніч ще довго не закінчувалася, щоб ранкове світло не відібрало наївну дитячу радість. Життя – це сон, давай, прокидайся! Нічна тиша ковтає звуки, лише чутно, як безупинно б’ється серце. Відраховуючи кроки, відраховуючи час, відраховуючи життя...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532941
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.10.2014
У той час, коли здається, що серце сповільнює рух і прямує до фінішу, в житті з’являється людина, яка стає для тебе особливою, найдорожчою, пришвидшує серцеві скорочення, вдихає нове життя, як Бог душу в глиняне тіло Адама. Одного разу вона якось зовсім несподівано залишить ключі від входу в своє існування, своє життя. Ввійшовши раз, захочеться залишитися в ньому назавжди. Все найцінніше й найдорожче з’являється раптово, не заплановано. Справжні почуття не стираються часом.
Твоє серце починає битися її серцем, її думки – твої думки. Вперта жадібність – бути якомога частіше поряд із нею й не хотіти віддавати ніколи й нікому. Сподіватися, що про тебе вона забуде в останню чергу.
Ревнуєш до кожного, з ким вона жартує і кому посміхається. Помічаєш її плюси та мінуси, мінуси навіть подобаються більше, ніж плюси. Хочеш заховати її в своїх обіймах від неспокійного і підступного світу. Хочеш берегти від холодних вітрів і пекучих сонячних променів, міцно тримати за руку, щоб застерегти від невірного кроку. Хочеш робити все, аби вона залишалась завжди усміхненою і щасливою.
Життя надто коротке, щоб відкладати на потім. Зустрічі з нею такі ж поживні й необхідні, як повітря в зачиненій кімнаті, як книжки Керуака. Сидіти разом на березі вечірнього озера, ковтати таблетки від смерті, слухати плескіт хвиль і розмови рибалок, бути обережним, щоб не налякати золоту рибку, яка біля берега підслуховує ваші найпотаємніші бажання. Берегти лише вам відомі секрети. Залишати одне в одного на серці відбитки почуттів. Щоб завжди пам’ятати, щоб із нетерпінням чекати нової зустрічі, щоб ніколи не розлучатись, щоб якщо іти, то завжди повертатись.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532937
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.10.2014
БОКСЕР. Увесь свій час проводив у спортзалі. Цілком віддавав себе тренуванням. Працював до поту і болю в м’язах. Усю злість, усі образи зганяв, нещадно, до синців на кісточках пальців б’ючи кулаками боксерську грушу, збиваючи руки до крові. В кожен удар вкладав усього себе. Від постійної напруги на його загартованому тілі виступали темно сині жили, наче підшкірні змії. Виходячи на ринг, викладався на повну, часто нокаутуючи суперника. Бився з азартом, із блиском в очах. Однак із часом почав відчувати втому від перемог…
РОК-МУЗИКАНТ. Грав якийсь галімий панк, носив дико строкатий одяг, підставляв обличчя холодним вітрам. Курив усяку муру, якою з ним ділилися колеги, нашвидкуруч їв різний фаст-фуд, запиваючи великими порціями алкоголю. Виходячи на сцену, вмирав заради народження музики, драйву, яким запалював серця слухачів. Фарбовані гецалки кричали, що хочуть від нього дитину, але він не чув їх, він повністю розчинявся в хвилях шаленства. Співав, не знаючи про що, мружив очі від сліпучих вечірніх вогнів, не відчуваючи простору, не відчуваючи часу. Мовчав у мікрофон, прагнув почути правду. Мріяв збирати повні стадіони, мріяв не бачити нікого.
АВТОГОНЩИК. Швидкість – це його стихія. Сідаючи за кермо, повністю втрачав пам’ять, щосили тиснучи педаль газу. Закривав очі – дорогу він бачив серцем. У вухах – шум мотора, в серці – полум’я небезпеки. Життя – це суцільна дорога, це завжди гра навипередки, – з посмішкою переможця говорив щоразу перед телекамерами. Він уклав парі зі смертю і відчував, що колись доведеться програти.
ПИСЬМЕННИК. Писав книжки, які присвячував і дарував жінкам. Плутав їхні імена, їхні адреси. Всі великі мрійники або вмирають, або стають письменниками, відповідав, коли його питали, чому вирішив стати письменником. Писав виключно про любов. Усі письменники пишуть про війну любов або смерть, що, в принципі, одне і теж. Не ми обираємо любов, любов обирає нас, – говорив читачам. Сидів на балконі – кава, цигарки, вино, інші алкогольні напої. Часто ночував на вокзалах. Рахував зірки на небі, збивався й починав спочатку. У своїх книжках по крупинках збирав залишки снів, згадував те, чого ніколи не було. «Скажіть, у чому істина життя?», – запитала його прихильниця. «Істина в тому, що ніякої істини немає», – хитро посміхнувся він.
Одного разу їх не стало. Боксера, рок-музиканта, автогонщика, письменника. Їх ніби ніколи й не було. Вони були, ніби дотепна вигадка Бога. Смерть – найкумедніший жарт життя.
Боксер загинув у темному провулку від ножових поранень, захищаючи від хуліганів дівчину – так і залишився лежати на холодному асфальті в калюжі власної крові. Рок-музиканта знайшли мертвим у готельному номері. Казали, помер від передозування наркотиками. Фанати не вірили, поспішали купити його останній альбом. Автогонщик розбився на трасі. Сталося те, що мало статися. Тіло обгоріло, ледь упізнали. Письменника знайшли мертвим на вокзалі двоє бомжів – лежав на лавці, вітер ворушив темне густе волосся і перегортав сторінки відкритої книжки, яка лежала поряд.
Усе, що їх поєднувало, – безмежний біль, крізь який доводилося кричати у безвість, у вічність. Їхні серця поховали в братній могилі. «Такі не воскресають», – скаже хтось. «Такі не вмирають – вони живуть вічно», – подумає інший. Дехто просто не помітить братньої могили, витоптуючи траву, яка проростає крізь їхні серця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532936
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2014
На наших долонях зображені маршрути, якими ми рухаємося в темряві в пошуку себе. Поки блукаємо безлюдними пустелями, набираючи повні черевики піску, хтось поливає наші дерева і водить довкола них хороводи. Почуваюся людиною-невидимкою, яка, бажаючи причесатися, засмучується, що не бачить у дзеркалі свого відображення. Невідомо звідки з’являються незрозуміла тривога, страх відчинити двері, які потім не зможу зачинити. Страх не зуміти підібрати пароль для входу у власне існування.
Все, що тримає нас у цьому холодному світі, – любов. Любов, як компас, який не дає збитися з обраного шляху. Буває, хочеться, щоб хтось здер шкіру із серця і, вкрившись нею, зігрівся. Буває, хочеться мерзнути заради її тепла.
Згадую акуратно складену на столі косметику, якою вона користується, книги, якими зачитується, і які щодня відчувають на собі дотик її пальців. Сподіваюся, в них написано щось і про мене. На березі неба розглядаю божевільні зірки в її очах. Із них черпаю життя. Та все ж найголовнішого очима не побачиш.
Наче діти, нетерплячі серцем і душею, у снах зустрічаємось на вершині засніженої гори. Довго мовчимо, адже любов – це не те, про що варто говорити. Про любов краще мовчати. Торкаюся пальцями її долоні, спрагло ковтаючи тепло. Вона посміхається, як посміхаються діти уві сні.
Жалять у серце пекучі щупальця медузи. Вечірні сутінки знебарвлюють день. Ще довго не хотітиметься йти додому. Десь у темряві скрипітиме гойдалка. Дивитимусь, як поступово гаснутиме світло у вікнах будинків. Чекатиму, поки не погасне світло в її вікні. Я втомлений, але щасливий. Я залишаюсь дитиною, допоки не зупинились серця у грудях тих, кого люблю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526327
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.09.2014
Щоразу помічаю, що кожне місто світиться по-своєму. По-своєму зустрічає гостей. В кожному місті є дві касти: ті, що дивляться з балконів, і ті, які блукають вечірніми вулицями, пильно вдивляючись у вікна будинків.
Захмарніле небо — сіре і витерте. Холодний вітер проймає до кісток. Бруківка холодна, як серця мерців. Під підошвами лускають соковиті каштани. Люблю погоду за те, що вона вміє робити сюрпризи. Як би скептично не ставився до різних прогнозів, усе одно, вирушаючи в подорож, повірив синоптикам й одягнув улюблену футболку з великим дорожнім знаком «В’їзд заборонено». Хоча міг одягнутися тепліше. Це на зразок того, коли не віриш у гороскоп, але все одно його читаєш.
Залюднений вокзал приваблює самотністю, яка мешкає на його території. Тривожний спокій, наче тютюновий дим, осідає в легенях. Запах дороги приємно лоскоче ніздрі. Десятки строкатих міґрантів із величезними сумками й валізами рухаються в напрямку головної будівлі вокзалу, несуть на підошвах залишки землі обітованої. Двоє монахів — один худий і високий, інший повний і приземистий, як на етикетці «Монастирського квасу», — тягнуть за собою великі чорні сміттєві мішки. «Мабуть, у них там молитовники із зображеннями святих, уся їхня віра. Й невіра також», — подумав. «Сімьон, колу будєш? — запитав худий повного, даючи зрозуміти тонким акцентом, що він представник московського патріархату.
Прагнучи хоч трохи зігрітися, замовив у кіоску з фаст-фудом хот-доґ. «Прошу!» — з віконця висунулася рука, в якій лежав здоровенний хот-доґ. Тоді мені здалося, що то було не «прошу», а зневажливо-байдуже «на і не вмирай». Ледь не з рукою одірвав бажане тепло, дбайливо обмотане, як немовля пеленкою, білосніжною серветкою, крізь яку виступали кров’яні сліди кетчупу. З виразом переможця на втомленому обличчі, наче в Цезаря після першої шлюбної ночі, я попрямував на перон. Навіть не пам’ятаю, чи подякував.
Проте весь мій запал погас, як тільки-но відкусив шматок. Хот-доґ був холодний! Спочатку навіть здалося, що під зубами хрустять крижинки, але, як виявилося, то була лише грубо нарізана капуста. А що ж ти хотів? Усе, як завжди: ні тепла, ні сонця, ні ласки. Кепсько.
Мої сусіди в купе — двоє темношкірих. Поховавши валізи, вони витягують шахівницю і починають завзято «рубатися» в шашки. Чорні проти білих? Що ж, оригінально. Деякий час спостерігаю за грою, з часом це набридає, і я виходжу з купе. Двоє хлопців, з вигляду студенти, в купе провідника вгамовують китайця, який горлає комуністичні пісні часів Мао Цзедуна.
«Що ви йому давали?» — питає провідник у хлопців. «Нічого. Він сам», — студенти перелякано переглянулися. «Розумієте, щоб знайти протиотруту, треба знати щось про отруту. Ви пробували з ним говорити?». «Та що з ним говорити? Він зараз у такому стані, що, схоже, його і рідна мама не зрозуміє». «Поставтесь із розумінням до його нерозуміння», — порадив провідник, наливаючи у склянку мінералку.
Я відчув утому, взяв постіль і пішов у купе. Чорношкірі продовжували грати в шашки. Я заліз на верхню полицю і віддав себе в обійми Морфею.
Серед ночі мене розбудили дивні звуки. Було темно, мої супутники стояли посеред купе. Плями світла, які проникали крізь вікно, час від часу освітлювали їхні обличчя. Моє серце забилося в ритмі диско. «Він білий! Він світиться в темряві», — говорили чорні хлопці голосами, якими в дев’яностих озвучували «пальоні» фільми. «Чуєш, як пульсують молочні ріки в його жилах?» — питає чорний чорного. Я провалююся в темряву і засинаю.
Стою посеред безлюдної площі, позаду мене пощерблена стіна (Берлінська?). Переді мною темношкірий солдат з автоматом. «За що?», — кричу йому поглядом. «Ти білий», — шепоче мені солдат. «Що, якщо завтра нас усіх розстріляють? — перелякано думаю. — Поставлять до стінки і розстріляють. З людьми завжди щось стається. Все що завгодно, але щоразу не те, чого хочеш». Куля впивається мені в мозок і розриває сон на мільярди шматків.
Ранок. Темношкірі сидять одне біля одного і їдять фісташки. «Хух, — думаю, — добре, що не грають шашки». Спускаюся вниз. Один із темношкірих білозубо посміхається і простягає мені пакетик із горішками. «Окей?» — питає. Я деякий час вагаюся. «Окей!» — кажу і беру горішки.
Потяг сповільнює рух. Я повертаюсь. Повертатись не важко. Найлегше повертатись додому.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525677
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.09.2014
Він жив на автобазі. Ремонтував машини, у вільний від роботи час пив пиво, коньяк, мартіні, текілу – словом, усе, що привозили йому водії. Сидів у старому автомобільному сидінні за гаражами, потягував із пляшки і читав книжки, які зберігалися в гаражах, як макулатура. Коли ж утомлювався, лежав у дірявому шезлонгу і рахував у небі птахів.
Ніхто не знав, звідки він тут узявся. Не знали, скільки йому років. Смагляве лице, гострий ніс, карі очі, які ховали сум і півстолітній життєвий досвід, чорне, як крило ворона, густе волосся. Справжній тобі степовий кочівник. З вигляду років поза сорок. Хоча подейкували, що йому ще й тридцяти немає. Ходив у затертому комбінезоні, від якого відходили запахи бензину й різноманітних мастил. Звався Толік. За пристрасть до алкоголю водії з приязню прозвали його Толік Алкоголік. Хоча він і сам не пам’ятав, як його звати.
Іноді, у вихідні чи після роботи, я заходив до Толіка на автобазу. Приносив йому останні новини з міста і щось поїсти. На моє запитання, звідки він сюди прийшов, Толік відповідав, витираючи руки об комбінезон:
– Хіба це має значення? Всі ми приходимо нізвідки і йдемо в нікуди.
Поряд із автобазою була лікарня. Там працювала молода медсестра. Звали її Анна. Побачивши Анну, Толік закохався по вуха. Він знав, коли вона приходить на роботу і коли йде додому. Стукіт її каблуків по холодному асфальті відлунював у нього в серці. Вона раптово вривалася в його сни, безжально розриваючи їх, не залишаючи ні крихти. Її солодкі парфуми вперемішку з ранковою прохолодою затуманювали мозок. Анна стала для Толіка ще одним алкогольним напоєм.
Одного разу Толік нарвав десь оберемок квітів і в комбінезоні попрямував до медсестри в кабінет.
– Анно, мені щось щипає в серці, глибоко-глибоко, – говорив він їй. – Дайте таблетку?..
– Чому вона ігнорує мене? – питав Толік. – Таке враження, ніби мене не існує. Від цього нестерпно болить десь отут, – він показав на нагрудну кишеньку комбінезона.
– Ну, братику, це ж зрозуміло: вона лікар, а де лікар, там і біль, – відповів я.
– Цей її Антон… – Толік замислено дивився вдалечінь. – Зустрічає після роботи, бере під ручку… Курва, фраєр! Антон, єдрьон батон! Та що він знає про любов? Бідна Аннет! Мужайся, жінко! Нелегко буде нам із тобою.
– Мрія про жінку зазвичай значно приємніша, ніж сама жінка, – підморгнув, намагаючись втішити Толіка.
– Аннет можна хотіти, лише почувши її солодкий голос, – не здавався Толік. – Ти цього не знаєш…
Того дня сонце зайшло за хмари й накрапав дощик. Толік сидів в автомобільному сидінні, пив пиво і щось шкрябав ручкою на клаптику паперу. Писав вірші для Аннет.
– Послухай: «всі теплостанції землі не дають того тепла, що ти даєш мені», – прочитав Толік.
– Не підходить, Толік. Толік, – казав я йому, – епоха соцреалізму давно канула в Лету. Зараз так ніхто не пише.
– Думаєш?
– Я знаю. Ти просто начитався своєї макулатури про любов. Хочеш я тобі нормальних книжок дістану?
– Що значить нормальних? — обурився Толік. — Любов – це нормально. Не маючи нічого, мати все.
Наступного разу, коли я зайшов до нього, дізнався, що він кинув писати.
– Толік, – питаю, – що з тобою? В тобі помер поет?
– У ньому не помер поет – він просто менше випивати став, – меланхолійно відповів Толік, хильнувши із пляшки.
Останнім часом його вдумливий погляд став каламутним.
– Чому так важко? – питав Толік. – Чому доводиться дотикатися голими нервами до холодного світу? Звідки ця втома?
Толік мріяв купити собі шикарний білий костюм, багато-багато квітів і забрати Аннет.
– Може тоді вона помітить моє існування…
– Мені снилося, що мене збила машина, – говорив Толік, поїдаючи скибку кавуна. – Це щось означає.
– Толік, спиться, той сниться.
– Ти не розумієш, щось має статися.
Наприкінці вересня Толіка не стало. Пішов. По-англійськи, не попрощавшись. Того дня весь день дощило, а надвечір прояснилося — сонячна кров багрянцем залила небо. Таке наше життя – невідомо, чи буде нагода повернутися.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520736
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.08.2014
Коли ти була маленька, мама подарувала тобі ляльку. З великими голубими очима, кирпатим носиком, кучерявим волоссям і довгими чорними віями. Пізніше лялька зламалась, її довелося викинути на смітник. Ламаються іграшки, ламається голос, ламається дитинство. В дитинстві часто ходила з бабусею в ляльковий театр. Смик за ниточку – і лялька ворушить рукою. Смик – киває головою. Все, як у житті, – є ляльки, є ляльководи. Ще тоді ти пообіцяла собі, що ніколи не станеш лялькою.
Живеш за принципом: «протестую – отже, існую». Одного дня настає момент, коли важко визначити, чи то світ повстав проти тебе, чи ти повстала проти світу. Стоїш перед дзеркалом. У рудому волоссі стрибають вогники літа. Ніжний шрам на плечі. Яскрава помада на вустах, на віях мамині тіні. Зношені кеди, витерті джинси – ніякої моди. Червоний ліфчик – колір свободи. Дивишся в очі своєму відображенню. В кольорі неба ховаються незрілі думки і безліч питань.
У старших класах ти пізнала безмежну радість панку. Непокірна зачіска, порвані джинси, рвані колготки. Дратівливість від гучних розмов ні про що, від награної чемності на кожному кроці. Краплі холодного дощу боляче обпікають шкіру. Пахне осінню – твій улюблений запах. «Возьми себя в руки, дочь самурая…», – лунає в навушниках мелодія «Сплін».
З’являються менструації – вимучені втрати твоїх революцій. Намагаєшся вловити тонку межу між світом дорослих і світом дітей. В цей час починають подобатися дорослі чоловіки. Вчитель починає бачити в учениці жінку. Колись це обов’язково стається. Між ведмедиків і ляльок він розбудить у тобі жінку, приручить твою дикість. Незрозумілий дитячий потяг до форм дорослого життя. Пригадуєш першу ніч із чоловіком, який пролив на білі простирадла червоне вино, кисло-солодке, як вишні в бабусиному саду. Тієї ночі в тиші було чутно, як маленькі ангелики шелестять крилами.
Одного разу ти знайшла на лавці в парку залишену книжку. Семюел Беккет «Чекаючи на Годо». Розкрила книжку – маленький павучок, завбільшки з літери, швиденько пробіг пожовклою сторінкою. Все так і є: всі чекають на Годо, але ніхто не знає, хто це. Чекають на Годо, чекають нагоди…
На подушці розкритий альбом. Поруч розкидані фломастери й олівці. На щоці – слід від акварелі. Весь хаос уяви на папері. Малюєш Ісуса на хресті, скованого ланцюгами. Під хрестом – темно червоні троянди, вкриті сліпучим снігом. Ісус був панком, правда ж? Інакше його б не розіп’яли. Поволі закриваються очі. Олівці падають на землю. Маленький ведмедик засинає в твоїх обіймах. Сни починаються зранку. Така приємна й незвичайна – дівчинка з серцем і тілом дорослої жінки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520207
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.08.2014
У той день сонце сховалось за хмари. Я йшов вулицями міста, просто – без цілі, без мети. Таке іноді буває, ти ж знаєш. Під ногами мокрий пісок, камінці і вода. Десь сигналили машини, скреготали гальма й завивали сирени. У скронях шалено гупала кров. Вдивлявся в очі перехожих, не намагаючись там щось побачити.
В той час, коли стало погано й захотілось не жити, з’явилась ти. Гарна та пишна, вийшла, як сонце з-за хмари, перетворивши зиму на квітень, а, може, на травень. Висока прічьоска, струнка, як бірьозка. Подумав: «Як мало я бачив життя». Ти запитала, котра година. «Що?», – я розгубився. Таке запитання завжди застає зненацька, коли не думаєш про час.
Пригадуєш, як ми втікали тоді від дощів. Стрибали по калюжах, бризки холодної води розлітались урізнобіч. Стара кав’ярня в центрі Львова, і ми – промоклі до нитки й щасливі, мов діти.
Ти розповідала мені про свого кота, який він у тебе розумний і як безтямно любить тебе. Настільки правдиво, що я почав тебе до нього ревнувати. Кота звали Шуберт (дивно, тобі ж подобається Моцарт). Котяра завжди сидів насуплений, поважний, ніби в нірвані. Такий непохитний спокій змушував мене почати хвилюватися про його здоров’я. «З ним усе нормально?..». Люблю слухати історії, які ти розповідаєш, і грітися теплим літом у твоїх очах.
Пам’ятаєш, як серед ночі нас забрали дядьки-міліціонери, бо ми пили з пляшки вино в парку на лавочці? Той дебіл у смугастих штанах ще сказав, що в тебе красиві відбитки пальців. Ми сиділи в них у відділку й наспівували: «Сто сімнадцята стаття – доля молодьожная…», а їхній главний пильно вдивлявся в наші обличчя. Хтозна, що він хотів там побачити, крім туману й не вивітреного алкоголю. Напевно, ми тоді були схожі на Боні і Клайда…
Пам’ятаю, як іноді в тебе різко міг змінитися настрій. Одного разу, коли поверталися зі стадіону, ти засмутилась. «От холєра ясна! – говорила. – «Карпати» знов програли футбол…». Я намагався тебе заспокоїти. Казав: «Не бери так близько до серця. Сьогодні програли, завтра виграють».
Купив морозиво. З вишневим джемом, як ти любиш. В підземному переході скрипаль грав «Гуцулку Ксеню», твою улюблену. В тебе одразу на вустах розцвіла посмішка. Ти кинулася танцювати. «Я тобі на трембіті одному в цілім світі розкажу про любов…», – наспівувала, дивлячись на мене, з твердим наголосом на «бов» у слові «любов». Я стояв, їв морозиво, яке від спеки вже текло по пальцях, і не знав, що робити. «Просто ти живеш не на тому березі ріки, де я стою і чекаю місяці й роки», – пояснювала потім ти, ніжно усміхаючись.
Ворушиться пам’ять.
Велетенський мурашник, в який занурюєш оголені нерви. Згадую місячне сяйво твого тіла, яке мене щоночі сліпило. Розкидані крихти… зима і холодна підлога. Як багато ми не встигли одне одному сказати. Німі слова, як недопите вино. Під ранок розійдуться хмари, й ангел крилатий постукає пальцем у наше вікно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517211
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.08.2014
Коли я приходжу до неї, вона ставить пластинку «ABBA» і запарює запашний чай з ромашки. На моє прохання вкинути цукру відповідає: «а хіба життя й без того не солодке?», присмачуючи чаювання нотками іронії.
«В дитинстві я страшенно боялася залишатися на самоті у себе в кімнаті, – розповідає вона. – Мені здавалося, що там живуть привиди, які хочуть мене налякати. Вони ховалися в шафі від світла, від мами і тата».
«В дитинстві я любила казки. Ти любиш казки?», – питає мене.
«Авжеж», – відповідаю, так і не зізнавшись, що ніколи не любив казок.
«Ти коли-небудь грав у класики? Вліво, вправо. Два плюс два – чотири, паралельні прямі не перетинаються. Все банально просто», – каже вона.
«Мені некомфортно серед людей. В окремішності їх ще можна терпіти, а разом вони – просто нестерпні, – жалілась у той час, як теплий аромат чаю розходився по кімнаті. – Між натовпу важко знайти людей. Життя, взагалі, – річ несправедлива. Величезний супермаркет, де одні продають, а інші купують. Увесь світ діє за принципом супермаркету, правда?..».
Повертаючись після прогулянки додому, потрапляємо під холодний вечірній дощ, який косими пасмами лягає на гарячий від денної спеки асфальт. Земля спрагло ковтає вологу. Яскраві вуличні ліхтарі і фари автівок вперемішку з дощем нагадують крикливі барви з картини невідомого художника-імпресіоніста.
Важкі краплини барабанять у шибку. На вологому склі малюємо пальцями дивні спіралі. Їмо морозиво і слухаємо мову риб. Обмінюємося тишею – короткими репліками. Більше не треба – розуміємо одне одного з півтиші. Все інше затаїлося в кутиках губ.
З ніжністю гладжу мокрі від дощу кучері. Притуляюся щокою до її плеча. Ловлю запах карамелі й мандарин. На душі стає затишно й спокійно. Як у дитинстві. За вікном приглушено про щось шепоче дощ. Вона засинає в моїх обіймах. Світанок настане завтра.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513055
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.07.2014
Нестерпно заболіли очі. Яскраве світло проникло під повіки, формуючи зображення на сітківці. Картинка розмита, нечітка, мов у тумані. Молоденька медсестра з рудими, як вогонь, кучерями, червоними, наче від крові, вустами заправляє шприц каламутною рідиною. Тоненькими пальцями промацує кінчик голки, приязно посміхається, щось шепоче кров’яними губами – не розберу що.
Промені боляче ріжуть очі. Здається, світло разом із туманом виходить з її очей. Спазматично здригається нитка пульсу. Частіше забилося серце. Здається, моє. Перед очима вуста, які щось шепочуть. Не чую, що саме. Чую лише, як нестримно гупає серце. Наче кроки, які чи то віддаляються, чи то наближаються. Повіки закриваються. Дійсність зникає. Я розчиняюсь. Мене немає. Мене ніколи не було.
Широкий пустир, порослий травою. Легкий бриз носить простором кольорові пакети, роздуваючи їх, як вола птахів. Доноситься віддалений запах солоної води, чути шум хвиль, але моря не видно. Посеред пустирища видніється старе «чортове колесо», на якому висять кольорові пакети, і яке ледь-ледь обертається від вітру. Пронизливий скрип шкребе всередині.
Перед колесом височіє дерев’яний хрест. Під хрестом сидить чоловік у посірілій від пилу сутані, з широким чолом, довгим хвилястим волоссям до плечей, ледь посивілими вусами і бородою. Його вдумливий погляд, у якому сплелись тисячоліття, спрямований в небо.
Несміливо підходжу до нього.
— Ісусе.., — чи то питаю, чи то стверджую, звертаючись до чоловіка.
Мовчить. Здається, я сам не вірю в свій голос. Він чужий. Чоловік відводить погляд, дивиться на мене, мовчки питаючи про щось. У його очах одразу знаходжу відповідь.
— Ісусе, — чужий голос знову говорить мною, — звідки ця кров? Чия вона? — запитую, дивлячись на стигми, які повиступали на руках чоловіка, як тріщини на дерев’яному хресті.
— Пусте, — розважливо відповідає він мені, — трава гостра. Ранить.
Деякий час тиша. Спостерігаю за чоловіком. Він дивиться на «чортове колесо». Витягує з-під сутани портсигар, бере сигарету і починає курити, щедро пускаючи клуби імлистого диму.
Так ми й сиділи під хрестом: я і він. Дим і тиша. Я навіть повірив у своє існування. Дим людських гріхів, тиша сказаних слів. Я бачив, відчував, як він молиться. Молиться просто в диму, без слів, без сліз.
Потім чоловік сказав:
— Знаєш, друже, як багато я не встиг зробити. Життя коротке, як спідниця в повії. Я хочу, щоб ти не повторив моїх помилок.
Я так і не зрозумів, що він хотів цим сказати. Натомість наївно запитав:
— Скажи, а Бог є?
Чоловік хитро усміхнувся, глянувши на мене. Але не відповів нічого.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501733
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.05.2014
Cпитай у тиші,
Чому так близько, але все ж далеко.
Спитай у тиші,
Чому гаряча, але така холодна.
Спитай у тиші,
Чому болять вуста від твоїх поцілунків.
Спитай у тиші,
Чому в очах безодня темна.
Спитай у тиші,
Про що птахи говорять у небі.
Спитай у тиші,
Коли весна розтопить кригу.
Спитай у тиші,
Чому слова завжди говорять мало.
Спитай у тиші,
Бо більше вже ніхто не скаже.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501510
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.05.2014
Птахи відлітали на південь, щоб перечекати там неспокійну зиму, а, може, поверталися додому, щоб облаштувати гнізда і вивести потомство. Вона вже точно й не знала цього. Щоранку занурювалась у холодну порожнечу міста, ховаючи носа під комір пальта і кутаючись у шарфику невідомої футбольної команди. Нафарбовані нігті переливались синіми кольорами, волосся відсвічувало на сонці барвистими вогнями, а на вустах горів світанковий багрянець. Так вона хотіла зробити світ трішки яскравішим. Її тіло пахло так, як пахнуть троянди після дощу. Сліпучі промінці діамантів виблискували в її очах — поглядом вона зупиняла чоловічі серця.
Відводила малого до школи, поправляла непокірний комірець його сорочки, говорила, щоб залишався чемним і не бешкетував. Ішла в парк, роздавала перехожим рекламні листівки. Таке життя, як і ці листівки, — кольорове, а вибрати нема з чого. Її не цікавили глянцеві журнали, таємничі розмови в жіночому колі, не цікавили дешеві мексиканські серіали. Вона любила читати історії міста, слухати музику в просторі тиші, пити гарячу каву з автомата і переглядати в кіосках перші шпальти свіжих газет. Щоразу при цьому її серце стискалось, ніби ходило босими нервами по битому склі, здригалося, ніби його, як кошеня, гладили холодними руками. Невідомі почуття малювали гострим олівцем серцеві кардіограми.
Вона завжди носила в кишенях тисячі барвистих метеликів, яких випускала, виходячи на вулицю. Поринала в глибину дощів, де зустрічала невловимих сонячних зайчиків, які купалися в дощових краплинах, виблискуючи кольорами веселки. Слухала, як перешіптуються риби в океанських глибинах.
Коли тіні потопали у вечірніх сутінках, забирала малого зі школи, купувала морозиво-ріжок. Спостерігала, як на тому боці вулиці чоловіки у густому тумані запалювали цигарки. Здавалося, це хтось серед ночі запалює на небі зірки. Згущена темрява пахла матіолою і сигаретним димом. Так пахне диво. Про це знає лише вона.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497401
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.05.2014
Віднедавна я приходжу на цей пустир щовечора. Сідаю на стареньку дерев’яну лавку з облущеною фарбою й поринаю в мовчання. Дивлюсь на потрісканий асфальт, раптово вловлюю хвилюючий запах свіжоскошеної трави. Чутно стукіт футбольного м’яча, що відлунює в ритмі серця. Розумію: якщо він зараз припиниться, — я помру тут, на лавці.
Звідкись, нізвідки, просто-таки з простору виринають знайомі постаті. В запилених майках, барвистих трусах, кольору ямайського регі, борються за право володіти шкіряною кулею. Тут і Мішка Пінг-Понг, який хитає головою на довгій, як у жирафа, шиї, бігаючи майданчиком, і Коля Паровоз, який встигає висмалити півпачки цигарок, поки наші бігають в атаку, і Ваня Молоко, який б’є куди-небудь, але тільки не у ворота. Вуйко Роналдо. Років на двадцять, мабуть, старший за нас, любив приєднатися до компанії, щоб поганяти «малюків». Як і його знаменитий бразильський тезко, був повненький. Любив пофінтити, але щоразу падав, наступивши на м’яч.
Любов до футболу не проходить ніколи. Спокусившись раз, не зможеш відмовитись до кінця життя. А то й до кінця смерті. Похід на стадіон – це цілий ритуал. Як у перший клас, ідеш за руку з татом, дідусем, дядьком чи старшим братом. Спочатку не розумієш, що від тебе потрібно, навіщо це все. Проте згодом магія стадіону поглинає. Її Величність Гра вперто не випускає зі своїх тісних обіймів. Із часом вивчаєш імена гравців, починаєш упізнавати кожного за стилем гри. Наклейки, календарі, постери — твоя кімната перетворюється на маленький музей спорту. З’являється улюблена команда, з якою живеш, дорослішаєш, народжуєшся і вмираєш. І так безкінечно. Ти навіть готовий облажатися. Все що завгодно, аби лиш рідна команда завжди була на висоті.
Твоє дихання – яскраве світло прожекторів, сліпучий смарагд газону. Запах травневого вечора і сигаретного диму. Пісні, кричалки, «хвилі», звуки автомобільних клаксонів. Розмови про те, що не залишає байдужим. Іноді смак поразки необхідний, як і смак перемоги. Футбольний м’яч, як планета Земля, обертається постійно. Міцний боєць, який витримує найпотужніші удари по дерматиновій пиці. Поряд із жінкою – найперший атрибут чоловіка. Недаремно форма м’яча нагадує форми жіночі.
Футбольний майданчик — це твій Колізей, поле бою. Місце, де гасав до самісінького вечора, збиваючи коліна до крові об твердий асфальт. Десятки стоголосих перегуків. Прагнення бути першим, бути кращим. Непереможне бажання не бути обіграним, виглядати сміливим, знаючи, що там, під високими тополями на пофарбованих у зелене дерев’яних лавках за тобою спостерігає з десяток допитливих дівочих очей, серед яких очі тієї єдиної, неповторної. Безмежна радість бачити, як м’яч зрадливо тріпотить у сітці воріт, наче рибина в сітях старого моряка. Ти перебуваєш у грі, гра перебуває в тобі.
Таким було наше минуле. Тепер тут якось не по-нашому. На потертій фотокартці хлопчак у роздертій футболці, у волокнах якої перемішалися піт і кров, запилених штанах, ношених бутсах, із покоцаним м’ячем у руках виклично вдивляється вдалечінь. Тепер тут пусто. Лиш молоденькі тополі пробиваються крізь асфальт на небо до Бога.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497400
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.05.2014
Алкоголь Гольфстриму стримує риму,
Замовкають слова на язиці.
Холодний вітер теплого Криму
Малює рум'янці на щоці.
Зачинені вікна тамують страх,
Будинків поранені стіни.
Гаряче сонце на небесах
На сірій землі малює тіні.
І небо пахне горизонтом,
Лютий біль стукає в скроні.
Весна без змін на фронті,
Кожна хвилина нестерпна в полоні.
Із криком в очах стримую час,
Щоб куля не сягнула мішені.
Бо ж у цьому житті кожен із нас
Носить серце в нагрудній кишені.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487362
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.03.2014
Щоразу, коли повертаюся до цього міста, з приємністю відчуваю, як шалено б’ється його серце, як нестримно пульсує в його жилах кров. У повітрі витає запах свіжості — пахне раєм і жінками. Передчувається прихід весни. Білосніжна тканина снігу починає танути, перетворюватися на калюжі брудної води. Завдяки комунальним службам відчуваю себе Ісусом, який ходив по воді.
Люблю спостерігати, як поволі, неспішно місто прокидається. Першими, як завжди, прокидаються птахи — непідкупні повітряні патрульні міста. Поки всі сплять, вони оглядають територію, стежать за порядком. Із першими променями сонця прокидаються містяни, виходять на вулицю, здригаючись від ранкової прохолоди.
Пізніше з’являються двірники, які понуро ходять тротуарами — хто з віником, хто з лопатою. Таке враження, ніби вони самі не розуміють, для чого сюди вийшли. Весело дзеркоче трамвай, ніби намагається розбудити тих, хто ще не прокинувся. Гучне дзеркотіння вривається в безмежний простір снів, безжально руйнуючи його. Такий собі вуличний будильник на колесах.
Трамвай зупиняється. Дверцята з гуркотом відчиняються, запрошуючи всередину пасажирів, які ще тримають у собі залишки сну. Люди — кожен зі своїми думками, клопотами і вподобаннями — вмощуються на прохолодних сидіннях, спрямовуючи погляди у вікно, де кожен бачить щось своє. Яких тільки фільмів із загадковими сюжетами не побачиш у вікні трамваю! Такого не створить жоден режисер.
На вулиці огрядна жіночка, схожа на няньку Фрекенбок із мультика про Карлсона, відкриває кіоск із пресою. Ось-ось мають привезти свіжі, наче булочки в пекарні, газети із тривожним запахом фарби і паперу, в яких обов’язково будуть новини нашого міста.
Поряд із магазином «Тютюн-алкоголь» стоять дві монашки, які таємничо про щось перешіптуються. Попри те, що на вулиці білий день, вивіска міського генделика «Гайавата» ще світиться неоновими вечірніми вогнями. Було б непогано завітати сюди після закінчення робочого дня, щоб викурити з індіанцями люльку миру.
Старенький дідусь, який вигулює лабрадора з рудуватими підпалами, зупиняється біля віконечка магазинчика з вицвілою вивіскою «Жива риба». Авжеж, жива риба в живій воді. Напевно, дідусь намагається вгадати, яка серед рибок виконає його найпотаємніші бажання.
Сонячне світло засліплює очі, тому доводиться відвести погляд. У поле зору потрапляє дівчина, яка сидить ближче до виходу. В її каштанових кучерях блукають яскраві сонячні зайчики. Дівчина також відводить погляд від вікна. Таких красивих, витончених рис обличчя, як у неї, не мають, напевно, й небесні ангели. Безсоромно розглядаю візерунки на її червоних вустах, такі ж химерні, як і лабіринти міста.
— Шановний, платіть за проїзд! — наполягає кондуктор, стоячи поряд із бородатим дядьком, який обклався сумками.
— Чо це? — не розуміє дядько.
— Прошу заплатити! — намагається бути ввічливим кондуктор.
— А ти знаєш, куди я їду і що везу? — парирує бородань, киваючи на свої сумки.
Моя зупинка. Виходжу, так і не дізнавшись, чим завершилася суперечка. Он як: моя зупинка — її зупинка. Сонячні зайчики каштанових кучерів засліплюють очі. Місто поглинає мене. Я це відчуваю. Головне — не загубитись у ньому. А якщо губитись — то разом із нею.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482032
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.02.2014
З чого починається будь-яке нормальне місто? Будь-яке нормальне місто починається із залізничного вокзалу. Залізничним вокзалом воно й закінчується. Саме на вокзалах переплітаються всі артерії міста, саме тут усі ріки зливаються воєдино.
Десятки, а то й сотні людей, немов мурахи в мурашнику, метушаться, бігають туди-сюди, кудись поспішають. Таке враження, що всі вони безтурботно спали у своїх домівках — царстві затишку й домовленості — аж раптом хтось повідомив, що ось-ось, із хвилини на хвилину буде кінець світу. Здається, вони втікають лише від самого слова «кінець». Вокзал – це місце і сміху, і сліз (як щастя, так і печалі), зустрічей і прощань. Вокзал — це такий собі маленький інтернаціонал.
Поряд із газетним кіоском негри п’ють із пластикових пляшечок молоко, яке засліплює їх, наче шкіра білих. До них приєднуються дві негритянки, які пахнуть п’янкими джунґлями (шлейф запахів так і тягнеться за ними), від чого темніє в очах і забиває памороки, і своїми теплими голосами починають співати джаз. За буфетним столиком стоять двоє смуглих, мовби молочний шоколад, арабів і щось завзято розповідають стрункій, довгоногій, кучерявій чорнявці в червоній шкіряній курточці й короткою зачіскою, на що та лише поправляє стрілки на колготках і гучно сміється, засліплюючи ангелів діамантовим блиском оксамитових очей і струшуючи зі смоляних кучерів учорашні думки. Що ті араби їй втирають? Мабуть, декламують рубаї Омара Хайяма.
Біля входу в чоловічий туалет стоїть декілька монголо-казахів, які хижим оком оцінюють територію, таке враження, що зараз вони захоплять цей вокзал і спалять його до біса, як свого часу Батий спалив Київ. Десь із вулиці долинає музика. Здається, співає ZAZ. До залу очікування заходить галаслива юрба циганів, наче з фільму Еміра Кустуріци. Жінки з малими дітьми на руках, чоловіки — з гітарами через плече. Стара циганка в червоній бандані із зображенням Че Гевари гучно кричить по-своєму, по-циганськи, дає запотиличника малому, якому на вигляд років сім-вісім. Той починає голосно ревіти.
Старенький, як світ, дідусь, схожий на Волта Вітмена, з нерозчесаною бородою з листя трави, із зім’ятим капелюхом на голові, в довгому, потертому сірому плащі, що прикриває худе тіло, несе на горбатій спині величезний наплічник, який аж розперло від усього, що в нього напхали. Здавалось, що дідусь зібрав докупи, як розкритий парашут, усе своє життя і всунув до наплічника. За стареньким поспішає Баба-Клава-з-Балаклави, яка тягне за собою «кравчучку» на коліщатах. Виглядає доволі сердито — така собі козир-дівка «лихих дев’яностих» із творів Квітки-Основ’яненка. Так і уявляю, як тихо, з обережністю в голосі, в її смугастій сумці перешіптується між собою чорне золото — соняшникове насіння. «Сольоне, сольоне», — ніби на підтвердження моїх думок у вухах відлунює бабусин голос.
Вокзалом ходить підозріла групка людей, в довгих плащах і темних окулярах. Таких можна побачити у фільмах про італійську мафію. Вони підходять до людей і щось пропонують. «Сектанти», — мимоволі подумалось. Якісь чи то баптисти, чи то свідки Єгови. Не важливо. Вокзальний п’яничка на прізвисько Вгашений (в цьому прізвиську, власне, вся його біографія), який живе недалеко на лавці, і якому місцеві буфетниці щоразу наливають чогось, щоб серце зігрів і не помер десь раптово між побитих пляшок і зграї сизих голубів, похитуючись, підходить до них і починає приставати. «Від’єбись!», — сектанти дають зрозуміти, що не налаштовані з ним на розмову. Як в анекдоті: «Його посилали, а він вертався».
Люди в залі довго й нудно чекають на свій потяг. Дехто читає Керуака. Авжеж, Керуака. А що ще читати в дорозі? Читають Керуака й п’ють гарячу, як серця мандрівників, каву із пластикових стаканчиків. Приміщенням розповсюджується аромат кави, аромат блаженства. Напевно, в раї пахне кавою. Так, у раї пахне кавою.
— Братику, а, братику! — підходять до мене сектанти. — Ти знаєш, що таке любов?
— Любов — це як світло в холодильнику: світить, поки дверцята відкриті.
— Шо? — не врубалися баптисти.
— Нічого, — кажу. — Малий я ще, щоб думати про любов.
Поїзд іде на захід. У декого він іде на схід. Інших напрямків просто не існує.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475985
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.01.2014
Борись! Тримай оборону
На барикадах зимового міста.
Ламай цю гнилу систему, поки
Вона не зламала тебе.
Вставай! Кайдани порви
І вражою злою кров'ю волю окропи.
Ламай систему, наче кригу,
Дай рибі дихати вільно.
Борись! Дух твій тіло рве до бою,
Тримайся, козаче! Народ за тобою!
Цавет танем!
Борись! Твоє серце гаряче,
Як запал "коктейлю Молотова",
Гріє любов'ю на морозі.
Тримай оборону, це твоя територія —
Система грає не за правилами.
Борись! Лупай цю скалу, за якою
Свобода із запахом палених шин.
Падав Ленін — упаде й тиран.
Сеник Вербицький
Жизневський Нігоян
Їх пам'ятатимуть завжди молодими.
Борись! Побореш! Тобі Бог помагає!
Бо лиш боротись — значить жити!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475213
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.01.2014
Коли хочеться снігу, чомусь іде дощ. Кажуть, це закон Мерфі.
Твоє зображення на мокрому, запітнілому склі останнього вечірнього трамваю змушує мене притулитися щокою до холодного скла. Я бачу, як у твоїх очах бринять краплини ртуті, як спазматично здригаються вуста.
Питаєш, чому я мовчу? Останнім часом утратив інтерес до слів. Слова – це маска для брехні. Люблю помовчати. До болю в пучках пальців люблю слухати тишу. Там іноді стільки можна почути. Єдині мої улюблені звуки – це музика. Так, просто музика. Безліч хвиль, які стікаються десь на дні. Чуєш, як блукає вітер на наших порожніх горищах?
Із кожним кроком стає байдуже. Хочеться отак розчинитися в цьому дощі й потекти асфальтом. Це як у Камю, знаєш: «Увечері прийшла Марі й запитала, чи хочу я одружитися з нею. Я сказав, що мені байдуже, але, якщо вона хоче, можна й одружитися». Що кажеш? Тобі не подобається Мерсо? Що ж, я так і думав.
Перед очима пливуть розмиті кола, вакханалія в мозку провокує нудоту. Навіть немає часу, щоб вдихнути на повні груди. Час – самогубець, який нахабно стріляє собі в скроню. Незручно між людей. Незрозуміла меркантильність, гра за дивними правилами… Світ – це госпіталь невиліковних. Здається, так говорив Шопенґауер? Хоча, не важливо.
Дощ. Знову дощ. Це не дощ? Ти плачеш? Питаєш, де я заразився цими гнилими думками? Не треба плакати. Цей світ не заслуговує твоїх сліз. Коли дійсність розламується на очах, як плитка шоколаду, коли кишені пусті, а навколо порожнеча, залишається одне – протестувати. Душевна революція, «внутрішній джихад» і все таке. Кажеш, ти ж говорив, що ти пацифіст? Ну так: хочеш миру – готуйся до війни. Цей світ – величезний грейпфрут, абсурд – гіркий сік, що тече в його жилах. І чим більше соку ти для себе з нього вижмеш, тим легше стане.
Найкраща роль у цьому світі – роль блазня. Різати весною вени, пити холодне вино, гладити вологу від холоду пляшку, як тіло чужої коханки, запиваючи каламутними снами із надщербленої чашки. Жити в будинку, де стіни – власні ілюзії, готові в будь-який момент поховати тебе в своїх руїнах. Життя залишається життям, незважаючи на те, що ти про нього думаєш.
***
Я спав. Прокинувся. Мурашки пробіглись по шкірі. Щока вся мокра від вологого скла. В трамваї пусто. Я сам. Більше нікого. Спокусниця ніч розпростерла свої обійми. Так, це кінцева…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=471868
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.01.2014
друже Че
сонце майбутнього світить
нам в очі
в цей момент головне
не осліпнути
країна народжується
в муках
народ перерізає пуповину
чи чуєш Че
як ніжно і з болем
у серці проростає
пагін свободи
чи чуєш Че
як розливається ріка
з'єднуючи береги
чи чуєш Че
як плаче риба ікрою
німотно кричить
немов за стіною
чи знаєш Че
що на майданах і площах
кров наших дітей
герої завжди
залишаються невідомими
чи знаєш Че
що бути героєм це
намацувати в темряві
холодними руками гарячі
людські серця
чи знаєш Че
життя починається революцією
нею ж і закінчується
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468733
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.12.2013
Сіра пустеля осіннього міста
Згущений дим труб крематорію
Холодне тепло зміщує серце
Перший сніг наче послід
Липне до ніг кроки крики
Чи то наближаються чи то
Віддаляються люди бліді
Силуети за склом
Криваве мовчання запеклось
У кутиках губ
Максимум слів мінімум правди
Чим більше людей тим більша самотність
Робота дрібниці турботи
Чистий папір до сих пір
Нудні будні дні одні на дні
Спротив проти ти
Відпустка пустка пустка...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=460509
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.11.2013
Одного разу вона попросила:
"Намалюй мені янгола. Будь ласка.
Серед гнітючої тиші слухатиму,
як шелестять його крила,
поміж холодного світла вечірніх
вогнів грітимусь в їхніх обіймах.
Він розповідатиме мені сумні
казки про людей і ніжно
буде гладити волосся.
Як стане темно, ми запалимо зірки,
щоб не заблукати в лабіринтах ночі.
Чуєш, як б'ється мамине серце
і віддаляються кроки?..
Стає все тихше, тихше..."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444192
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.08.2013
Ця жінка здатна зупинити серце,
Втопити у гавані всі кораблі.
Вона завжди говорить відверто,
Зупиняючи час на землі.
Пахне кавою й завтрашнім раєм,
Плете покривало з холодних дощів.
Звивиста стежка над краєм
Прірви, де місто наших снів.
Лягають на плечі водоспади,
Малюють на тілі малюнки.
Уста із запахом шоколаду,
Родимка — слід від поцілунку.
Очі її — набережна туманів,
Де янголи граються зірками.
Таємничі думки, як аяти в Корані,
Як вода, що тече між берегами.
Ми як птахи, які не бояться висоти,
Ширяємо між свого та чужого.
Два береги завжди єднають мости:
Чоловік — запитання, жінка — відповідь на нього.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444190
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.08.2013
Там у Денвері, там у Денвері
Я просто помирав.
(Дж. Керуак)
Гарячі серця на холоднім асфальті,
Коли пізно жити, та рано вмирати.
Нездійснені мрії, як незабитий пенальті,
Життя - це фінал, де не можна програти.
В душі вітер, у кишенях - ні цента,
Змучене тіло, закриті повіки.
На язиці - присмак абсенту,
І жінка - гріх на устах чоловіка.
Вранішній спокій хвиль солоних
На незагоєні рани й відверті зізнання.
В криках яскравого світла неону
За копійки продається кохання.
Жорстока спека стоїть на заваді
Нашого щастя з тобою, моя Мерілу.
Химерні малюнки пустелі Невади,
Серед пісків якої я, мабуть, помру.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430525
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.06.2013
Годинник на стіні відраховує хвилини,
Ще не кінець, є час для каяття.
І ніби доросла, та все ж дитина,
Дивно: вже так багато знає про життя.
В ніжних руках тонка сигарета,
На вустах розмазана помада.
Відкрита душа — навіщо секрети,
Стаканчик глінтвейну, плитка шоколаду.
Вона сказала: "Замов мені чаю.
Тут якось холодно. Хочу тепла".
Я відповів: "Допоки нас хтось чекає,
Ми не замерзнем, не хвилюйся, мала".
В зелених зіницях — мокрий кришталь,
У серці відстань вимірюють кроки.
На мокрих віях заховалась печаль,
Ніби удвох, та усе ж одинокі.
Годинник на стіні відраховує хвилини,
Ще не кінець, є час для каяття.
І ніби доросла, та все ж дитина,
Дивно: вже так багато знає про життя...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411193
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.03.2013
...реальність — це світ наших спроб виправдатись.
(Андре Мальро).
Під ногами — брудна вода,
На душі — свобода порожнечі.
Підводні човни, сягаючи дна,
Викидають непотрібні речі.
Над головою безлика сіронебість,
Є сонце, та нема тепла.
Довга нитка веде у безвість,
Цей шалений світ добра і зла.
Первісна дикість сучасних людей,
Сліпими дотиками рве нитки.
Хрестовий похід наївних дітей,
Боги на небі запалюють зірки.
Життя — нудний твір на тему смерті,
Ілюзії тут світло, прожектор погас.
Аморфна маса і тіні стерті,
І якщо я з вами, то не заради вас.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411184
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.03.2013
Твій день починається з кави,
Як ранок починається зі світла.
Згадуєш усе, на що ти чекала,
Зриваєш квіти, що ще не розквітли.
Допиваєш каву, в'яжеш макраме:
В тебе щоранку повно нових ідей.
Всі говорять про щось, але не про те,
Що між натовпу важко знайти людей.
Дивні спіралі малюєш на склі:
Те, що востаннє сказала мені.
Напевно, нас би не стало, коли б
Ми їли морозиво й слухали мову риб.
Ми — це не ми, ми — це солдати,
За межею вогню втомились чекати.
І, може, колись, у розпал війни на полі бою,
Станеться так, що ми зустрінемось з тобою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407314
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.03.2013
Небо моє покрилося потом
Думок невипалих дощів
Під небом висока вежа
Під вежею маленькі пінгвіни
У фраках кольору хакі
Птахи стоять за рибою
В черзі задивляються в небо
За літаками хоч і не вміють літати
На них важкими пасмами води
Лягають німі водоспади
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398887
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.02.2013
наші війни програні
прапори вицвіли
кораблі затонули у гавані
я — це Інший
приречені в'язні свободи
бліді симулякри
як кров на снігу
терпкі поцілунки на трупах
чиїхось дзеркал
сипучі піски пустелі
ніжний постріл у скроню
чути крик віддаленої тиші
все відбувається
за зачиненими дверима
в театрі тіней гасне світло
я очікую на Годо
не прощаюсь з тобою
прощаються коли йдуть назавжди
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393115
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.01.2013
Дівчинко моя, в тобі надто багато сексу,
Занадто багато солодкого крему.
Про тебе щоночі нагадує свіжа преса,
І погляд твій на серці формує дилему.
На плечах родимки ледь-ледь помітні,
Чорні панчохи на ногах, берці.
Запах несказаності, як сніг у квітні,
Ніжно лоскоче епітелій на серці.
Моя нестримна свобода у твоїх руках,
Моє збуджене дихання з твоїх грудей.
Як вічні паломники, ми заблукали в снігах,
Якось так… любов — це там, де нема людей.
Розкидані крихти… зима і холодна підлога.
Мовчи. Вкрикуйся мною у невідоме.
Розірвані нерви, відкриті дороги,
Здригається тіло у приступах судоми.
Дівчинко моя, як багато не встиг я сказати…
І наші німі слова, як недопите вино.
Зранку розійдуться хмари і ангел крилатий
Постукає пальцем у наше вікно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386167
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.12.2012
Широка авеню, гаряча кава, круасан.
Так, мала, — то незалежність.
Пусті кишені, Сартр, Мопасан —
Падіння вниз із Ейфелевої вежі.
Запотілі вікна брудної кафешки,
Втомлені легені, сповнені диму.
До блиску начищені мешти,
Думки, як пережити цю зиму.
На дахах поламані антени,
Дешева любов проститутки.
За склом безголові манекени,
Як люди щоранку в маршрутці.
Бруківка ламається під ногами,
Ховаючи секрети міста.
Думки замітає снігами,
І форма давно вже без змісту.
Заманлива спокуса ночі:
Дико скрикують у Сені вогні.
Про її оксамитові очі
Сняться сни, але не мені.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383435
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.12.2012
Зайшовши в серце бібліотеки, я неабияк здивувався. На високих стелажах стояли різноманітні каструльки, чашечки, пляшки, сковорідки та всіляке інше кухонне приладдя. Найбільше мене здивувала безмірна кількість коробок, розмальованих і розписаних, з якимись світлинами. Коробки схожі на ті, в яких досить часто в супермаркетах продають вівсяні пластівці.
Поки я розглядав оту дивизну, уподібнивши очі двом великим блюдцям, які стояли неподалік на стелажі, раптиово з'явився низенький чоловічок із довгими рудими вусами, примруженими усміхненими очицями, в білому поварському халаті з фартухом на поясі і ковпаком на голові.
— Бонжур, мсьє! Що бажаєте? Золя, Бодлер, Рембо? Може вина? Дідро старої витримки, Вельбек зі свіжого! М-м! — чоловічок в уніформі стрибав довкола мене, як м’ячик, щось випитував із ледь помітним акцентом, який у нього то з'являвся, то несподівано зникав.
— Е-е, а піца у вас є?.. — зрадів я, як радіє голодний, коли йому пропонують поїсти.
— Піца? Оу! Є! Умберто Еко! Давати? Мсьє будуть їсти? — випитував чоловічок.
Здавалось, він не може сказати жодного слова без отого карколомного гачка, що висить над німою крапкою.
— Еко? То що, назва піци? — поцікавився я, уявивши при слові «Еко» щось екологічно чисте, як то кажуть, без ГМО.
— Но-но, мсьє! — завертів маленькою головою чоловічок, узявши з полички велику пачку із зображенням вусато-бородатого дядечка зі здоровенними професорськими окулярами на носі. Розкрив пачку і висипав у невеличку каструльку її вміст. Як я здивувався, коли побачив, що з неї висипаються звичайнісінькі букви!
Щось вдоволено помуркотівши собі під ніс, чоловічок помішав те, що було в каструльці, і подав мені.
— Вуаля! — викрикнув він, аж його примружені очиці затанцювали канкан.
Я заглянув усередину посудини і побачив там… справжнісіньку піцу, на якій було написано «Ім’я рози».
«О-о! Ще й зі спеціями!» — подумав я.
— Їште, їште! Бон апеті! — вигукнув чоловічок і пострибав кудись, раптово зникнувши, ніби провалився крізь землю.
Зачувши смачнющі аромати піци, не довго думаючи, я почав наминати гарячу страву. М-м! Як цікаво й захоплююче вона їсться! Просто інтригуюче! Раптом я натрапив на миш’як, яким, подейкують, отруївся монах, читаючи Арістотелеву «Поетику».
«Може не їсти? — задумався я. — Бо буде, як з тим монахом!»
Проте все з’їлося дуже швидко, непомітно. Аж пальчики облизав!
Раптом до мене звідкись пристрибав маленький чоловічок і знову почав підвішувати мене гачечками з крапками.
— Вау! Вже зіли? Так швидко? Смачно? Ого-го! Бачу, бачу, що смачно! Що ще бажаєте? Платон, Кант, Декарт?
Зрозумівши, в чому річ, я відповів:
— Ні-ні! Я вже ситий! Та й це трохи заважко для мого шлунка!
— Може бажаєте чогось випити? — запропонував чоловічок.
— Авжеж! — зрадів я. — Пива, якщо можна!
— Мона! Мона! — застрибав чоловічок. — Яке? Белль, Манн, Чапек, Ремарк?..
— Давайте Ремарка! — відповів я.
Через декілька секунд я насолоджувався приємним смаком хмільного напою в компанії трьох товаришів.
— А тепер, — сказав чоловічок, узявши мене за руку після того, як я допив пиво, — десерт!
Він завів мене в сусідню кімнату, на дверях якої красувалась табличка «Поезія».
— Але! Одна умова! Тут Ви вибираєте і готуєте для себе те, що захочете, мсьє! І все самі, самі! Гаразд, змушений Вас покинути! Бон апеті, мсьє!
Чоловічок заусміхався і пострибав геть, кудись у свій, нікому невідомий, світ, полишивши мене наодинці з коробками, вщерть наповненими буквами. Не довго думаючи, я взявся за діло. Ніколи б не зміг подумати, що самому готувати так цікаво! Це набагато смачніше і цікавіше, ніж потім усе це їсти.
Готую десерт. Беру зелену коробку з листям трави. Дві мавпи Брейгеля допомагають із приготуванням. Після цього мене чекає весняне бенкетування в персиковому саду з другом Лі Бо, братом Ду Фу та їхнім родичем Мацуо Басьо, який частує мінітіатюрними смаколиками. Мілош поневолює розум. Пристойніше було би не жити. Час для променаду мостом Мірабо, слухаючи музику сонячних кларнет.
З бібліотеки я вийшов по-справжньому ситим.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379606
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.11.2012
Я б міг уста твої ковтати
Із присмаком гарячої кави.
Та що з того?
У тебе для мене та кава холодна.
Я міг би тобі зірку приручити,
Щоб гріла, коли тобі сумно.
Та що з того?
Ти не хочеш зігрітись її теплом.
Я б міг поставити чайник,
Щоб заварити міцного чаю кохання.
Та що з того?
Якщо немає заварки...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376488
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.11.2012
Замість епіграфа
"Щоб побачити сон, треба заснути".
Сиджу самотньо сам із собою,
Стрімкі стрибки сумують у серці.
Спонтанно сперечаюся з журбою,
І розтираю спогади на тертці.
Стихають пристрасті солодкі,
В душі, як осад, сумніви сідають.
І довгі роздуми стають короткі,
В душі мене чекають.
Викреслюються пунктики зі списку,
Сміються щиро проліски весни.
І я раптово падаю в Морфеєву колиску,
Мені гукає хтось: "Засни! Засни! Засни!.."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375727
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.11.2012
Дерматинові душі купаються в душі,
Дерматинові душі дихають димом.
З дерматину, як завжди, роблять дитину,
А потім нечутно лягають на дно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374891
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.11.2012
Десь на дні мого серця лежить
Місто, що пахне жінками —
Холодний рай зі спазмами мокрого снігу.
Було б добре там бувати частіше.
Іти кудись, вертатися нізвідки,
Слухати, як під ногами шепочуть мурахи.
Допитливо зирити в очі дівчатам,
Ловити тривожну цікавість і думати,
Що так справді буває.
Малювати спіралі на мокрому склі,
Пити портвейн із пластикового стаканчика,
Спостерігати за рудою кучерявкою
В синьому пальті і з плямистим собакою.
Зібрати останні гроші — купити ще портвейну,
Віддати в ломбард своє серце.
Банально, та все ж:
може
комусь
згодиться.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374202
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.10.2012
І знову вибори прийшли,
На голову, як білий сніг, упали.
О диво! Кошти десь знайшли,
Невже нас знову обікрали?
Хтось каже: "Голос не продам!
Повір, я чесний, брате!
Що кажете? За сто рублів?
Тоді продам! Ну, треба ж якось гроші заробляти!"
Несуть до урни бюлетені,
Ще й урочисто так, немов в якомусь царстві,
Грошима вже забиті всі кишені,
Нічого — знадобляться в господарстві!
Ось такі от вибори у нас:
Яка різниця, хто як голосує?
Адже було так повсякчас:
Важливо, хто і як рахує!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373814
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.10.2012
Михайло Булгаков:
— Рукописи не горять.
— Горять, ще й як горять, — говорив Микола Гоголь, допалюючи другий том "Мертвих душ".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373154
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.10.2012
Гондурас – наш тато,
Гваделупа – мама.
Ми живемо тут п*здато,
Не потрібна нам реклама.
Йдуть солдати на війну,
Їм автомати в руки дали.
Маємо якусь х*йню,
Все нормальне вже проср*ли.
Де ж свобода, де ж та воля,
Що приємно серце др*чить?
Закопали серед поля,
Вирити ж ніхто не хоче.
Пахне в полі конопля,
Зацвітають маки.
Ну і що нам з того, бля?
Козакам усе до ср*ки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372560
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.10.2012
— Що ти називаєш «я»?
— Очевидно, себе.
— Ти можеш мені сказати, хто ти?
— Петро Пустота.
— Це твоє ім’я. А хто той, хто це ім’я носить?
(Віктор Пєлєвін)
Люди, які спілкуються з іншими людьми, звикають бачити себе в дзеркалі очима своїх друзів.
(Жан-Поль Сартр)
…дивлячись на світ, ти бачиш усе, крім того, що бачить той, хто дивиться на тебе.
(Сергій Жадан)
Як би це парадоксально не звучало, є Я. Але Я не один. Звідки я це знаю? Бо ж якби Я був один, то, мабуть, не усвідомив того, що Я є. Простіше кажучи, у мене просто не виникало б питань, що змушували б через пошук відповідей дотямлювати, що не існує лише Я-у-Собі, має бути Я-в-Іншому та Інший-у-Мені.
Ось, допустимо, пішов я в ресторан. Сів за столик, до мене підійшов офіціант і мило поцікавився, чого я бажаю.
Офіціант — це Я, який хоче зробити те, що робить офіціант. Тобто в цьому випадку я бачу не офіціанта, а себе. Себе-навиворіт. Офіціант втілює мої потреби і бажання. Він є моєю чужістю, існує для мене, а я існую для нього. Наша присутність зумовлює присутність кожного окремо. Існування Я потребує існування Іншого.
Для письменника таким Іншим є його твір. Хтось може заперечити, мовляв, для письменника Іншим буде літературний критик, але це не так, оскільки останній у своїх зауваженнях втілює те, яким хоче бачити насамперед себе, а не письменника.
Натомість твір є авторським баченням себе самого, але не самим автором. [Коли б я володіла мистецтвом жити, то нащо б мені здалося писати? (Оксана Забужко) ]. Тут можна умовно говорити, що твір є офіціантом, відповідно автор — це відвідувач ресторану.
Наш світ, наша культура — це безмір дзеркал, дивлячись у які, ми бачимо — кого б ви думали? — авжеж, себе. Отже, немає Мене-й-Інших, є тільки Я і Я-в-Інших. Так буде завжди.
КРАПКА
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372556
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.10.2012
Якби ти бачив її очі,
Ти б увірував в Ісуса Христа.
Якби ти бачив її очі,
Ти б повірив у Його воскресіння.
Якби ти бачив її очі,
Тобі снилися б оксамитові сни.
Якби ти бачив її очі,
Ти б повірив в існування любові.
Якби ти бачив її очі,
Ти б не захотів вертатись назад.
Якби ти тільки бачив її очі...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371590
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.10.2012
Взяв би я бандуру,
Скрипочку б узяв.
Трішки піднапрягся
І "Ramsstein" заграв.
Кажуть мені люди,
Що ж я учинив?
Нащо я тих німців
Вірно полюбив?
Та то все через гітару,
Якби її мав,
Якби ту гітару,
Гітаристом б став.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371384
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.10.2012