| Сторінки (2/132): | « | 1 2 | » |
Життя, як кіно: старе, затерте й чорно-біле.
Швидке і німе.
Беру телепрограмку в руки —
Комедій хочу. Шукаю їх.
А їх нема. Їх просто немає.
Одні лиш жахи на сьогодні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371142
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.10.2012
Я — дощ. Я падаю з неба,
Падаю на тебе. Мовчи. Так треба.
Я — дощ. Затікаю в твої таємниці.
Течу. Мовчу. Лечу.
Я — дощ. Той дощ, що вивчити б хотів
Топоніми твого тіла.
Я — дощ. Прикладаю палець до вуст.
Мовчи! Послухай, як хлюпоче дощ.
Я — дощ. Сховай усі парасолі,
Бо дощ не любить парасоль.
Я — дощ. Той дощ, що змити хоче
Твої гріхи.
Знаю, ти дощу не любиш.
Але я теплий, кучерявий дощ,
Як сльози у пухнастої хмаринки,
Течу до кожної шпаринки.
Щоб залишитись там навічно...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371139
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.10.2012
Блукаю вулицями міста,
Шукаю те, чого нема.
Дивуюся, чому так тісно,
Й чому так довго ще не йде зима.
На мене зиркають вітрини,
Лунає десь далеко дзвін,
Сміються фарами машини,
А серце вже давно жадає змін.
Жадає змін і б'ється в такт весні.
Душа тепла весняного бажає,
Ожити хоче у міській цій метушні,
А розум прагне знати все, чого не знає.
Я вірю в дружбу і любов,
Гадаю, що весна таки настане,
Коли заб'ється, запульсує в жилах кров,
Та іній із сердець людських розтане.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370523
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.10.2012
Веселі, брате, часи настали!
Як імпотенти в атаці грали!..
І ніби й вигравати мали,
М'яч тримали, паси давали,
І по-бразильськи комбінували.
Та що з того, що маємо футбол,
Якщо не можемо забити переможний гол?..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370522
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.10.2012
В кінотеатрі пусто і немає світла.
Я сам-один жую попкорн,
Дивлюсь німе кіно на великому екрані,
Яке, напевно, триватиме вічно.
Просто...
Я витягаю з кишені будильник,
Заводжу його на невідомо-коли.
Я людина без снів і біографії,
Заводжу, щоб знерухомити тишу в залі.
Просто...
Хочеться кави... Чайник холодний,
А ставити воду якось впадло.
Хоч, правда, можна й вина:
Болітиме горло ангіною тиші.
Просто...
Знімаю трубку зі свого телефону,
Слухаю чиєсь збуджене дихання
Й приглушене биття серця,
Так, ніби кроки до краю ночі.
Просто...
То моя муза десь бомжує, і вештається,
Де захоче. Живе на вокзалах, годує
Голубів учорашнім соняшником із кишені.
Я відпустив її, як варто відпускати жінку.
Просто...
На столі горить свічка, поряд — ікона.
Голуб квапливо викльовує правди зерно.
В його очах відображення ікони,
На холодні лапки скрапує гарячий віск.
Просто...
І знову аркуші страждають від чистоти,
І ти не мариш запахом ілюзій,
Коли, як тіні в світлі, зникають друзі.
Просто ти
всього-лиш-на-всього
бажаєш простоти.
Просто...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369663
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.10.2012
Жінки і квіти... Іграшки і діти...
Музика і тиша... Життя і смерть...
Ангели і крила... Хмари і сніг...
Тепло і холод... Любов і ненависть...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=368705
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.10.2012
Мої серветки просякнуті кров'ю
Нескінчених воєн, останніх дуелей.
Моє тіло покрилось солоним потом
Далеких епох, відмерлих століть.
У моїх очах проблискують тіні
Незміряних душ у мороці часу.
Мій пульс б'ється ритмом, як
Імпульсом, схованим у печерах страху.
У венах моїх розливаються ріки
Останніх хвилин вичерпаного часу.
В моєму волоссі проростає трава
Бентежних і юних людських поколінь.
І все, що залишилося нам після нас, —
Недописані вірші на стінах німої печери.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=368704
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.10.2012
Знаєш, сестричко, ми тут чужі,
Не гріють нам крила чужі небеса.
Між квітів сховали гострі ножі
Любов і ненависть, солодка краса.
Де місце свободі — заклята межа,
Замість снів — ілюзії кольорові.
Замість слів — тиша далека й чужа,
Брудна порнографія замість любові.
Хочеться сказати несказанне,
Стерти всю пам'ять із мобіли.
Натомість залишились рани,
Скінчились слова — пробіли_пробіли.
Я знаю, що скоро від цього втечем,
У просторі вічності гризтимем час.
І поміж дерев вогонь із дощем
На наших могилах танцюватиме джаз.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=368293
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.10.2012
Вистигла зранку невипита кава,
Вечір на землю тінями ліг.
Для нас мовчання розмовою стало,
З неба в кишені падає сніг.
Натягнуто в серці пружини.
Тримай їх міцно, не пускай.
В очах застигла усмішка дитини,
Ти — ангел мій, моя перепустка в рай.
Закипає всередині текіла,
Поцілунків хаос вирує на губах.
Тягнуться руки до теплого тіла,
Тягнуться, як кольори у снах.
Мов старі газети, треба бажане читати.
Переповнені маршрутки. Запізнілі поцілунки.
Метелики змушені вміти літати — життя
Проходить швидко — домалюй свої малюнки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=368290
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.10.2012
Стою на зупинці. Чекаю на трамвай. Вечоріє. Сонце збирається лягати спати. Вмивається, стелить ліжко… От-от, ще тільки почистить зуби і ляже.
Раптом чую дивний металевий стогін, у напівтемряві помічаю спринтерські стрибки іскор, у ніздрі вдаряє запах горілого. За хвильку з-за рогу виринає трамвай, весело усміхається втомленими фарами пасажирам, які стоять на зупинці. Таким чином він просить вибачення за затримку.
Вагон зупинився. Дверцята відчинилися, злякавшись самі себе. Люди, як мурахи, висипали зсередини. «Хм! — подумав я, все ще відчуваючи запах горілого. — Чи далеко заїду на цій машинерії, яка ще, напевно, пам’ятає товариша Брежнєва разом з усіма його незліченними орденами на грудях?» Подумавши декілька секунд, вирішив, що варто їхати. Зайшов усередину. Дозволив злому, як собака, компостеру покусати квиточок. За мить вагон рушив.
Я мимоволі почав розглядати пасажирів, які їхали разом зі мною. Старий дідусь сидить і читає газету. Поряд стоїть чоловік із зачіскою a-la Михайло Горбачов і намагається поглядом схопити щиру брехню журналістів, розміщену на сторінках газети.
— Як тобі не соромно! — враз мої споглядання були перервані криком.
Я оглянувся і побачив, як старенька жінка докоряє молодій дівчині за те, що та не хоче поступитися їй місцем.
Присоромлена дівчина встає, потупивши очі в підлогу.
— Сідайте, будь ласка! — ледь спромоглася вимовити.
Старенька з тріумфуючим виглядом на обличчі вміщується на вільному сидінні, як на троні.
Через деякий час помічаю, що трамвай набитий пасажирами, які, напевно, почувають себе, як кілька в банці. Або ж іще краще.
Зупинка. Трохи постогнавши, збуджуючи надвечірнє повітря, дверцята вагона відчиняються. Якийсь старенький, як і трамвай, дідусь гордо підіймається зі свого місця і, крекчучи, через натовп намагається протиснутися до виходу. Деякий час йому це непогано вдається, та ближче до виходу на шляху трапляється молодий хлопчина. Побачивши дідуся, хлопець нервово затупцявся на місці, намагаючись звільнити місце для проходу. Проте куди там!
Натрапивши на перешкоду, дідусь закричав:
— Чого став тут, (censored)! — і так штовхнув хлопця, продемонструвавши весь свій розкішний словниковий запас, аж той бідолаха мало не вийшов передчасно з трамвая, прихопивши з собою ще декількох пасажирів.
У цю мить мені чомусь згадалася старенька, яка намагалася завоювати собі місце в трамваї. Через декілька зупинок пасажирів усередині поменшало, але повітря від цього, на жаль, не побільшало.
Згодом трамвай потрапив у затор. Глянувши на збіговисько (чи, правильніше сказати, з’їздисько) машин попереду, я зрозумів, що ще не скоро вдасться зрушити з місця. На затасканому склі вікна старенького трамвая почали з’являтись краплини дощу. «Це ж треба! Дощ! — з прикрістю подумав я. — А все тому, що я не взяв із собою парасольки!»
Надворі потемніло. Трамвай так довго стояв у заторі, що здавалось, зараз встигне посвітліти. Як сказав класик, за цей час можна передумати все своє життя.
Чеканина в заторі закінчилася, трамвай поволі рушив уперед, повільно здригаючись, ніби від приємного холоду, який прийшов разом із дощем. За декілька хвилин я вже був на потрібній мені зупинці.
На вулиці мене зустрів дощ. Класно! Хоч хтось мене тут чекав. Бо ж, якщо тебе ніхто не чекає, то для чого кудись узагалі їхати?.. Дощ зрадів, побачивши мене, пустився ще сильніше. Тішачись, що я нарешті виліз із тої старої роздовбаної посудини, яка час від часу зригує яскравими іскорками, дифузуючи повітря горілим запахом, топив мене в сльозах радості. Здавалося, Всевишній вгорі забув закрити всі небесні крани.
Я вирішив почекати, поки дощ трішки стишиться, нарадіється зустріччю зі мною. Нехай! Він же як мала дитина. Давно не обіймав мене без розчепірки, зонтика, парасолі-парасольки, чи як її там ще називають. Коли вгамується, вдасться продовжити блукання містом у пошуках свіжих вражень для написання нових творів.
Блукаючи отак іноді містом, сам собі видаєшся хворим або божевільним. Завжди вважав, що у літератора невеликий вибір — одне з двох: або лікуватися, або ж публікуватися.
Дощ ніяк не хотів мене відпускати, тож довелося сховатися від нього під накриттям трамвайної зупинки. Неподалік стояла дівчина, задумана, засмучена. «Про що вона думає?» — подумав я, чи не вперше в житті пожалівши, що не маю телепатичних здібностей.
Її кирпатий носик і чорне, як смола, мокре волосся кликали мене до себе потужними хвилями спокуси. Я зробив декілька кроків до дівчини, відчувши, як хвилі раптовою несподіванкою завібрували в мене в грудях, десь біля серця.
— Привіт! — змусив себе усміхнутися, навіть не здогадуючись, яким ідіотом зараз перед нею виглядаю.
— Привіт! — здивовано відповіла дівчина.
— Давай знайомитись! – якось недоречно запропонував я.
Дівчина з неприхованим здивуванням глянула на мене і сказала:
— Давай! — на її обличчі з'явилась утомлена, але ніжна посмішка, від чого мені стало чомусь весело-весело, як торчку, який щойно нюхнув невідомо який гербарій, куплений в бабці за невеликі гроші, як то кажуть, дешево і сердито.
Разом із сумом дівчини пропав дощ. Вирішив, що він мені більше не потрібен. Ми довго гуляли містом. Блукали лабіринтами старого Львова. Вдвох, без усіх, лише самі із собою. Здавалося, ми знаємо один одного давно, тільки тепер це усвідомили. Хотілося навічно заблукати в лабіринтах міста разом із нею і не повертатися додому.
Від нової знайомої я дізнався, що вона любить щовечора отак просто, як і я, блукати вулицями міста.
— Так я намагаюся знайти себе! — казала вона.
В цей момент я зрозумів: «Хіба я не те саме шукаю?..» Глянув на дівчину, усміхнувся сам собі, подумав: «Як усе-таки добре те, що ми нарешті знайшли один одного! Знайшли те, що так довго шукали».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=368015
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.10.2012
Мала, знаєш, то так кумедно виглядає,
Як із солодкої халви родзинки тихо вибираєш,
Непомітно кладеш у рот і смачно п’єш отой компот.
Очима весело смієшся, приємно сьорбаючи каву.
Енергійно поглядаєш то наліво, то направо.
Неспокійно щось сидиш. Ну й куди ж то ти спішиш?
Давай на небі разом сядемо, звісивши з веселки ноги.
Візьмем собі по чашці кави, поговоримо про справи.
На життя поглянем зверху, на людей і на дороги.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367602
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.09.2012
Це твоя земля. Твоя територія. Це тут крилаті Птахи Історії кружляють зграями над безмежною Безоднею Пам'яті. Це тут ті стежки, якими заповідали ходити нам наші предки. Це тут усі, порослі травою, могили наших батьків.
Це ми, країна прогнилої системи, країна олігархів і чвановників, що зашугано вишукують очима, де би то щось сп***ити. Це ми, країна тупоголових пуголовків, яких самі собі вивели, країна сутенерів, що за копійки продають Україну. Нас підстерігають на кожному кроці, щоб заліпити скотчем рот, бо нам є що сказати, намагаються поранити нам язик або ж вирвати геть із коренем. Нє, ні фіга! Їм нічого не вдасться, допоки ми відчуватимемо смак рідної, УКРАЇНСЬКОЇ мови.
Ці люди узалежнюють нашу незалежність. Ну і що? Ми ж можемо не коритись, маємо сміливо сказати: "Усьо, у***уйте звідси, гоу евей якнайдалі". Такий собі неомодерний Діоген, a la Гекльберрі Фінн, лежиш біля своєї старої, коханої, роздовбаної бочки і, примружившись, сміливо говориш прямо в очі отому невігласу: "Іди, куди йшов, не заступай сонце правди і не об**рай мою свідомість своїм дешевим гі**ом".
Наші дороги розбиті. Якісь "прєдпріімчівиє люді" сп***или кришки з каналізаційних люків, щоби підвищити рівень розвитку металургії в нашій державі. Не страшно, що ми падаємо в ті люки. Знаєш, падати ніколи не страшно, страшно не змогти потім встати. От що справді страшно.
Йо**уті на всю голову (чи що в них там) представниці FEMEN чайками скиглять про наші права і досягнення, метеляючи вусібіч голими цицьками, епатуючи збуджену публіку. Ото і є вся наша пропаганда, наша демократія, яка шкутильгає на всі наявні кінцівки.
Ми — діти страйків і революцій, генерали примарного війська, з косинками на голові кольору жовто-блакитного стягу, женемо нашими розбомбленими дорогами на БТРах камуфляжного тону, нещадно чавлячи останні залишки сумнівів. На всю горлянку кричимо, що так, авжеж, МИ ПАТРІОТИ і йдемо на черговий мітинг відробляти "чесно зароблені гроші". Самі собі кричимо "ГАНЬБА!", вимахуємо, дражнячи Бога, прапорами, щоб хоч якось зігрітись у цьому довбаному холоді і хоч трохи розвіяти навколишній туман.
Так де ж тоді наша незалежність? Вивертаємо кишені, а там, окрім декількох дірок, і немає нічого... Б**дь! Невже загубили?..
Може не там шукали? Наша незалежність у кожному з нас. Вона тече у нашій крові разом із лейкоцитами-тромбоцитами-еритроцитами, передається з материним молоком. Треба жити так, щоб нашим дітям залишилось якнайменше гі**а. Ми маємо незалежність, лише потрібно її в собі розбудити. Скільки ж можна спати?..
І тоді на вулицях Лондона, Брюсселя, Мадрида, Берліна чи деінде ти запитаєш випадкового перехожого: "Ну що, ти знаєш де є Україна?", а він так мило залибиться і скаже: "О, Юкрейн! Єс Юкрейн! Ітс кул! Вері кул! Респект Юкрейн!"
"Героям слава!" — гордо вигукнеш ти, вільний і незалежний, бо в тебе є УКРАЇНА.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367114
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.09.2012
Ніколи не знаєш, з ким і для чого зведе тебе доля. Живете собі отак кожен у своєму світі: ти переживаєш через те, що наші знову не вийшли з групи, вона розмовляє з подружкою про новеньке красиве пальто, ти гладиш свого жирного кота, вона записує чергові рядки у свій щоденник, ти думаєш, де дістати нові шини до коліс велосипеда, вона на репетиції шкільної вистави виточує нову роль.
Так і живете, допоки раптом десь не зустрінетесь. І от тепер ти розумієш, що вона стає частиною тебе, а твоє серце починає битися її серцем. Тебе приваблює все: і непокірне, злегка хвилясте волосся, з якого вона струшує сни, які снились тобі, і спокійний погляд очей, в яких водночас поєдналися світанок та захід сонця, де так повно тебе, ідіота. Відчуваєш незрозумілу приємність від її голосу, від того, як щиро вона віддається своїй справі, кайфуєш, коли при розмові, переповнена емоціями, тримає тебе за руку, змушуючи серце на мить завмерти, бо так тримати не вміє ніхто.
Її наполегливість, незалежність, цілковита інакшість роблять тебе божевільним. Ти хворієш нею. Перед нею мимоволі слабнеш, як двієчник перед учителькою, який вкотре не виконав уроки. Так, ти сильніший, ти мусиш бути сильнішим, проте в ній є щось, що змушує тебе про це забути. При зустрічі з нею губиш слова, бо хочеться лише слухати, слухати її.
Щоранку, коли ти ще спиш, вона поспішає на пари. Та в цей час твій сон раптом зникає, ти слухаєш її кроки (так, ти вже навчився слухати її кроки). Твоє серце відлунює в такт її каблукам. Вона йде, ЙДЕ для того, ЩОБ ПОВЕРНУТИСЬ.
У той момент починаєш непомітно ревнувати: вона розмовлятиме не з тобою, вітатиметься і сміятиметься з іншими, але не з тобою. Ти заздриш її люстерку, яке щодня має змогу бачити її, втомлено красиву, заздриш її гребінцю, що гладить їй золоте волосся, її помаді, що цілується з нею прямо в губи, збираючи сліди колишніх усмішок й печалей.
Яка ж вона красива, навіть коли сумує. Як пасує їй це білосніжне весільне плаття. Якби ж вона знала, як тобі хочеться її обійняти. Та ти тільки незапрошений гість на цьому святі.
Ех, якби ж вона знала...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366715
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.09.2012
O mein Gott! Я тебе не розумію Alt + Shift
Яке ж у світі все мізерне Caps Lock
Залиш того, хто йде з тобою Back Spase
Назад у минуле повернись Tab
Усе сире навколо стало Insert
Втомився я. Мені потрібно відпочити Spase Bar
Раптово в тебе закохався Enter
І вже не знаю, що робити Пуск — Перезагрузить компьютер
Пригадую все своє життя Page Down
Уже набридли ці дрібниці Delete
Якось затісно в цьому світі Esc
Добраніч! Я лягаю спати Пуск — Завершение работы
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366479
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.09.2012
У пабі тихо грала музика. Навпроти мене за столиком сидів мій Ангел. Сидів із розпростертими крилами, ніби намагався мене ними обійняти, втомлений довгою розлукою.
На столику біля кожного стояла склянка з пивом. Я мимоволі почав розглядати Ангела. Дивився в очі, які ховали глибину далекого неба, бачив щетину на щоках. На руці в Ангела чітко виділялося татуювання знака якості, на якому синіми літерами було написано «Made in Пекло Раю».
Найпомітнішими були крила, притрушені свіжим попелом снігів. Вони, вперемішку з хмільним пивним теплом, зігрівали мене. На лівому крилі був невеличкий шрам, замащений зеленкою,
а в пір’ї заблукало спочивали сірі, сухі реп’яхи,
так ніби то були чиїсь гріхи.
Ангел мовчки вдивлявся в тишу шумного простору, граючись складаним ножиком.
— Де ти був? — запитав я Ангела, не відриваючи погляду від його крила.
— Що?.. — спочатку не зрозумів він. — А, ти про це…
Ангел обернувся назад і почав видирати з-поміж пір’їн реп’яхи. Йому було важко це робити.
— Допомогти?.. — запропонував я, відчуваючи, що це можуть бути мої реп’яхи.
— Ні, братику, дякую. Я сам. Ти ж знаєш, ангели не потребують допомоги, — іронічно додав він.
Я засовався на місці і відпив зі склянки трішки хмільного напою, спостерігаючи, як Ангел додирає свої крила.
— Ну от і все! — радісно вигукнув він, завершивши доволі нецікаве заняття.
— Хороша тут музика! — сказав Ангел
після нетривкої мовчанки,
надпивши холодного пива зі склянки.
Його пальці вистукували по столі ритм мелодії. Я продовжував соватись на стільці.
— Ти кудись поспішаєш? — здивовано запитав Ангел, глянувши на мене примруженими очима. — Не спіши. Всі ми встигнемо.
Я усміхнувся, втягнувши ніздрями терпкий запах втраченого раю, ніби свіжий і водночас шкідливий післягрозовий запах озону.
— Слухай, старий, — сказав Ангел, — давай сходимо на балкон покуримо.
— Але ж… я не курю.
— Не зважай! Ходімо. Сьогодні можна все.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365755
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.09.2012
У себе в шафі я тримаю чорні крила.
Як тільки всі лягають спати, витягаю їх.
Старанно і щоденно чищу кожне пір'я.
Випиваю трохи кави і вгорі собі літаю.
То є мої зірки, які сумують не за мною.
То моє розбите небо розкололося надвоє.
Немов рясний холодний дощ, падаю на землю,
Як ангел, змучений гріхами, загубився поміж скель.
На небі мене розшукують птахи,
В глибини неба підіймають мої непрощені гріхи.
Мов марево, блукає і зникає світло вгорі,
Із тінями мовчанням розмовляють ліхтарі.
То мої хмари, які плачуть не за мною.
То мої розбиті світи поділилися надвоє.
Немов густий холодний сніг, падаю на землю.
Як ангел, утрачений богами, розбився поміж скель.
Тож не шукай мене даремно.
Моя душа — розталий сніг.
Із вірою поглянь на небо,
І я впаду до твоїх ніг.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365478
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.09.2012
Я завжди думаю: «так що ж таке людина?»
Всього лиш купка м’яса і кісток,
Обтягнута жовтуватою шкірою,
Ну, на крайняк, іще трохи волосся.
Гер Ніцше, покуривши трави,
Знайшов надлюдське у людині,
Вчинивши замах на бога.
Давньогрек Діоген із ліхтарем
Серед ночі на площі шукає Людину.
Так і хочеться гукнути йому услід:
«Діоген, братішка, йди додому спати.
Гаси ліхтар, твої шукання марні».
Знаєш, то було б дуже круто – написати
Сценарій власної смерті і отримати
За це Нобелівську премію, забезпечивши
Себе аж до самої-самої смерті,
А потім, в один з осінніх днів, коли найбільше
Захочеться жити, померти назавжди.
Відзняти на камеру останні хвилини
Свого життя, щоб всі ці придурки,
Сліпі глядачі, повтикали, тупо поржали
З твоїх прикрих невдач.
Ти знаєш, смерть – хороший прикол.
Німе кіно, в якім актори голими руками
Ловлять рибу в каламутній воді.
Ну що, то ти вже знаєш, що ти людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – єдині,
Смерть же для всіх одна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364867
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.09.2012
Усе сталося так, як в одній з неперевершених новел Цвейга — за числом на першій шпальті газети я згадав, що сьогодні мій день народження.
Повертаючись надвечір із роботи, забрав із поштової скриньки свіжу газету — паперовий згусток новин. Однак захотілося витягти невеличкий конвертик, в якому був би списаний душею аркуш паперу, списаний словами, що вирвалися з тісної клітки на волю, але ще відчувають позад себе подих скованості.
Я ще раз зазирнув у скриньку, але нічого, крім порожнечі, там не знайшов — газета сумувала весь день, очікуючи, коли її нарешті визволять із полону металевих стінок і прочитають свіжі новини, які болять чорнилом на її паперовій душі. Що ж, і на цьому спасибі! Матиму непоганого співрозмовника за чашечкою вечірньої кави.
Сідаю за стіл. На столі стоїть кава, яка лоскоче думками ніздрі, закликаючи випити її, так і не дочекавшись, поки вона вистигне, ніби красива жінка парфумами. Розумію, що, як і у випадку з жінкою, поспішивши, можна добряче обпектися, тому вирішую тим часом познайомитися з газетою. Починаю з назви. Знаю її напам’ять, але щоразу починаю з неї. «Хм, а з чого починається згадка про знайому людину? Невже з імені?..».
Сьогодні мій день народження. За весь день жодного привітання. Ні від рідних, ні від друзів, ні від колег. Жодного! Забули? Та, власне, вони й не зобов’язані пам’ятати.
Був день, коли я з’явився на світ і видав перші голосні крики і плач, ніби вже тоді усвідомлював складність і непередбачуваність світу, в якому доведеться жити.
Під час навчання в медакадемії препарували труп, від якого тхнуло паркими випарами формаліну. Для нас, студентів-медиків, він номінувався фізичним тілом. Ріжучи скальпелем труп, задумався: а ким, власне, була ця людина? Не завжди ж це було фізичне тіло?.. Якими були її інтереси, погляди на життя? Яка улюблена книга? Страва? Як, урешті-решт, її звали? Викладачі запевняли, що це звичайнісінький бомж, який помер на вокзалі із заходом сонця.
«Хіба вони не люди?..», — думав я собі, чекаючи на пероні поїзда і спостерігаючи, як безхатченко з чорною щетиною, у брудному лахмітті, ніби у власному житті, з пошарпаним пакетом BOSS у руці, разом із голубами вишукує щастя у сміттєвому бачку.
Біля скромної могилки стоїть молода красива жінка, яка обіймає маленьку дівчинку з рожевими бантиками. Обоє сумно дивляться на надгробок. Сумні такі… А дівчинці більше пасувало б усміхатися». На надгробку дві дати — декілька жалюгідних цифр, поміж ними рисочка. Життя?.. Таке ж коротке, проте не таке ідеально рівне. Два дні, як рамка фото, обрамлюють життя. Народження ЖИТТЯ Смерть…
На скрипці вечора заграв вітер. Із дерев обсипалось вижовкле листя. Небо заплакало дощем. Невідомо куди летять зграями птахи. Тут ховається пам’ять.
Раптово задзвонив телефон. Я ніби прокинувся, помітивши перед собою розгорнуту газету і холодну чашечку кави. З радісним передчуттям зірвався з місця і побіг до телефону. Схопив слухавку, відчуваючи, як нестримно б'ється в грудях серце.
— Алло! — вигукнув, прагнучи почути голос людини на тому кінці дроту.
– Алло! ВІТАлік?.. – почув я.
Склалося враження, що серце обірвалось, наче ліфт, і впало невідомо куди.
— Що?.. — розгубився я.
— Віталіка можна? — відповіли на мою розгубленість.
— Віталіка?.. — запитав я, отямившись і згадавши, що я далеко не Віталік і живу лише з котом, якого звати Васька. — Ви помились номером. Тут Віталік не живе.
— Вибачте! — останнє, що почув.
«Пі-пі-пі!..» — лунало з трубки.
Я поклав слухавку на місце. Пішов читати газету і пити холодну каву.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364866
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.09.2012
спека гарячий асфальт запах бензину
хіба ти не знаєш так пахне місто
останнім нічним рейсом відправила
мозок у неблизький Амстердам
із пізанської вежі швидкі дирижаблі
западають у глибокі провалля сердець
незруйнована Берлінська стіна
дві віддалені республіки ти і не ти
судомою зводить тонку нитку пульсу
в ритмі мадридських курантів
на запилених площах Відня грає скрипаль
назавжди розламались у Венеції мости
втонуло в глибинах останнє весло
не чекає ніхто крижані береги далекої Ісландії
п'яними вечірніми вогнями зітхає твій Париж
на очах сльози в Лондоні сьогодні дощ
каламутна вода змила гравій останніх надій
на мокрій бруківці Праги танцює клоун
він скаже тобі: — чуєш мала не реви
на тобі трохи дрібних монет
он у тому кіоску купи собі щастя
заховай далеко глибоко в кишеню
закрий замочок і не показуй його
чуєш ніколи нікому
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364698
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.09.2012
свіжа преса останні новини
вчора два бомжі за гаражами
труп ангела знайшли
серед каміння і сміття
лежало беззахисне тіло
тулився ангел до землі
щоби зігрітись від гріхів
довге волосся покрилося пилом
плакали очі чужими слізьми
на яскраво червоних устах
не висохла кров солодка як рай
може то слід від останнього поцілунку
безсмертного автографа кохання
кажеш ангел просто спить
тихо не буди його він мертвий
ангели тут більше не живуть
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364697
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.09.2012
алеями парку повільно іде незнайомка
недосяжна як рай гаряча мов пекло
майбутня мама твоїх дітей дівчинка хлопчик
їй давно вже ніхто не дарував квітів
не чекав біля шевченка добрих півгодини
зачекалась у кав'ярні невипита кава
вона стала ходити чужими слідами
сумовита і горда тихо вгору крокує на небо
пошепки до тебе промовляє чотири
звичні слова про любов Я НЕ ЛЮБЛЮ ТЕБЕ
що ти дурень чого ідеш ти з нею
любов — командна гра а виграють тільки двоє
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364204
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.09.2012
Самотньо сидиш на кухні смажиш картоплю
Годинник на стіні вперто відраховує час
Усе що лишилось фотографії пазли пам'яті
Не плачеш розумієш мужчини не плачуть
Єдина дочка як дві краплі води схожа на Неї
— Татусю, я вже йду. Скоро буду, — сміється.
— Добре, мала. Тіки будь чемна, — турбуєшся.
Радісно цілує в щоку й за мить за дверима зникає
Ти знову сам і фотографії а на них Вона
"Пам'ятаєш як на гойдалці гойдалась
А я сидів десь поряд мовчки слухаючи тишу?
Пам'ятаєш як світили вечірні вогні
А ми йшли крізь них назустріч ранку?
Пам'ятаєш як під тополями в парку
Їли пломбір і не думали про час (чи ж він думав про нас)?
Пам'ятаєш як у день нашого весілля
Допомагала зав'язати краватку бо я не вмів?
Пам'ятаєш?.."
Годинник вперто відраховує час мовчать фотографії
На сковорідці сердито шкварчить картопля
Не плачеш розумієш мужчини не плачуть
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364202
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.09.2012
Коли вікна втрачають прозорість...
Коли серце беруть у ланцюги...
Коли очі світлом ріжуть зорі...
Коли мертво біліють сніги...
Чиїсь голоси на розпутті,
Як звуки німої сирени.
Холодними краплями ртуті
Здригаються вирвані вени.
Ангел не спить — він капітан корабля —
На хмарах згортає втомлені крила.
Команда вперед! — і позаду земля,
По Чорному морю червоні вітрила.
Рвеш ланцюги — корабель іде під воду,
А над тобою небо висить голубе.
Бо ж не ти обираєш свободу,
А свобода обирає тебе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364194
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.09.2012
«жінка – сам знаєш, істота вперта, прости її, Боже» (Галина Крук).
Жінки хочуть бути завжди юними,
Щоб зупиняти серця чоловіків.
Збирають павутиння між струнами
Буднів і свят прожитих років.
З викликом дивляться зрілості в очі,
Шумно мовчать у чужі телефони.
Кличе до себе тіло жіноче
Шукачів ерогенної зони.
Жінки не вміють зберігати секрети –
Просто мовчання не їхня фішка.
Принаймні, так пишуть про них поети,
Граційних, що прагнуть стрибка, наче кішка.
Жінка чекає на слово «люблю»,
Впевнена там, де чоловік вагається.
Відверто показує ніжність свою,
Жінка – кросворд, де нічого не перетинається.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363788
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2012
Вони живуть у різних містах,
Але їм сняться сни одне про одного.
Щовечора стоять на різних мостах,
Вдихаючи запах вітру холодного.
Вона говорить про любов у книжках:
Авжеж, любов придумали поети.
Він завжди блукає у своїх думках,
Пильно вдивляючись у дим від сигарети.
Вдихають теплі пахощі дощів,
Змучене танго осінніх кварталів.
Разом збирають попіл від снів,
Тихий неспокій вечірніх вокзалів.
Вони відкривають свої парасолі,
Проте від дощу заховатись непросто.
Немов актори в театрі, виконують ролі,
Як діти, граються в дорослих.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363638
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.09.2012
БУТИ ПИСЬМЕННИКОМ — це носити патли, бо так усі ці недоумки не бачитимуть, про що ти думаєш.
БУТИ ПИСЬМЕННИКОМ — це зраджувати коханій дівчині з літературою.
БУТИ ПИСЬМЕННИКОМ — це писати поезію. Або прозу. Або ж і те, й інше. Проза — це коли ти і всі. Поезія — коли ти наодинці з собою.
БУТИ ПИСЬМЕННИКОМ — це матюкатися від того, що тебе не розуміють.
БУТИ ПИСЬМЕННИКОМ — це ночувати в парку на лавці разом з ангелами і бомжами, бо саме там ховається твоя муза.
БУТИ ПИСЬМЕННИКОМ — це завоювати всі медалі, щоб потім просрати їх заради ковтка свободи.
БУТИ ПИСЬМЕННИКОМ — це літати без крил, аби згодом упасти і дико тішитися, що болить.
БУТИ ПИСЬМЕННИКОМ — це ритися в каналізаційному гімні, з надією знайти там щось надвисоке.
БУТИ ПИСЬМЕННИКОМ — це писати, м’яко кажучи, про людей, залишаючись при цьому мізантропом.
БУТИ ПИСЬМЕННИКОМ — це говорити так, як думаєш, а не як того вимагає етикет.
БУТИ ПИСЬМЕННИКОМ — це ставити високі хрести на купах лайна, щоб хоч якийсь дебіл тебе колись згадав.
БУТИ ПИСЬМЕННИКОМ — це як сцяти проти вітру — все може повернутися проти тебе.
БУТИ ПИСЬМЕННИКОМ — це тонути самому на гігантському «Титаніку».
БУТИ ПИСЬМЕННИКОМ — це як трахати всіх підряд без презерватива: наслідки можуть бути найнепередбачуванішими.
БУТИ ПИСЬМЕННИКОМ — це переходити дорогу на червоне світло.
БУТИ ПИСЬМЕННИКОМ — це коли в тебе починаються приступи нудоти від власних думок.
БУТИ ПИСЬМЕННИКОМ — триматись голими руками за електричний дріт, прекрасно знаючи, що він під напругою.
БУТИ ПИСЬМЕННИКОМ — це аплодувати тому, що подобається, а не тому, що так роблять усі.
Правда, круто бути письменником?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363582
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2012
Ти така холодна і гірка
Як кава
Яку я забув випити вранці
Ти запилена й нерівна
Як бруківка у нашому місті
Неврівноважена мов вітер
Що блукає в осінньому листі
І волосся твоє як дріт колючий
Тримає в рамках божевілля
Вийди на грядку відслони штори
Бо ж яка любов – такі й помідори
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363305
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.09.2012
Жінка розчісує довге волосся
Гострим, як ніж, гребінцем.
Усе, що в житті не збулося,
Домальовує на лиці олівцем.
Спрагло у губи цілує помаду,
Між губами — гори, вкриті снігами.
Холодні парфуми із запахом шоколаду
Ніжно лягають на тіло, п'яне гріхами.
Німими тінями підтінює очі,
Щоби ніхто не прочитав її думки.
Кладе на щоки легкі світанки ночі
Тремкими дотиками тендітної руки.
На голі плечі падає теплий сніг,
Як останні слова із вирваної сторінки.
І десь високо між стрункості ніг
Вперто заблукала уся сутність жінки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363304
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.09.2012
Так, безперечно, я завжди знав:
Мій ангел прийде помирати до мене додому.
Приїде останнім вечірнім трамваєм,
Постукає в двері. Відчиню — він мовчки ввійде.
Сяде у крісло-качалку посеред кімнати,
Розпрямить крила і буде крізь небо мовчати.
На всіх мовах він уміє мовчати, у цій справі він поліглот.
Я стоятиму біля вікна, твердо киватиму:
"Так, авжеж, саме так все і є",
Думатиму, як же він уміє ТАК мовчати.
І тут ангел скаже: "Старий, зроби мені чаю".
А коли я повернуся з кухні, не буде нікого:
Пуста кімната, сірі стіни і крісло-качалка...
Тривожна вологість відчинених вікон
І дикі турботи розталого снігу...
Так, безперечно, я завжди знав:
Мій ангел прийде помирати до мене додому.
Просто СПРАВЖНЬОГО не буває багато.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362755
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.09.2012
Ти — моя музика, я — твої слова.
Давай на двох замутимо ноти,
Бо ж, знаєш, без цього якось туго.
Порішаєм усе, від чого болить голова,
Втикнем касету — думаю, ти теж не проти —
То ж уже навіть незручно — бути просто другом.
Ми звичайні герої, скажи лиш, якого роману,
Ми чекали на фільм — нам увімкнули рекламу.
В наших очах наші сни і наша ідентичність,
Досить мовчати в осінь, наше майбутнє вже відбулося.
Щоранку тобі в ліжко мої голуби приносять листи —
Чисті аркуші в конвертах із запахом кави.
По запаху варто читати, словами важко відповісти,
Де ми і хто ми, ким один для одного стали.
Тож, мала, як тільки небо падатиме вниз — пригнись,
Як тільки-но наздоганятиме щастя — зупинись.
Don't worry, be happy — налий собі вина,
Бо ж яка б не була музика, які б не були слова —
пісня у нас одна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362750
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.09.2012
Якби колись десь там заходило сонце,
Коли б мене, як розбійника, на хресті розпинали,
Я б хотів, щоби мене хто-небудь де-небудь чекав...
Щоб у грудях, зліва, там, де серце, горіли
Останні вуглинки непогашеної ватри,
Щоб десь чекали мене, але не шукали.
Якби колись безкрило падав мій літак,
Коли б хотілося жінки, а її не було,
Якби шуміли десь хвилі і хмари пливли,
Спокійно висів би я на хресті, вгору пускаючи
Дим, туди, до небес, за птахами, які плачуть.
Хотів би спокою і тепла, щоб тишею пахло.
Коли розрядиться моя батарея, Юда прийде,
Принесе зарядне, поцілує і пошепки скаже:
"Візьми, не забудь. Знаєш, забувати не варто —
Може колись хтось подзвонить тобі".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362480
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.09.2012
Якби одного зимового вечора хтось запитав
мене: "Скажи-но, друже, тільки чесно,
чого найбільше хочеш ти в цьому житті?",
я б, не вагаючись, відповів: "А знаєш, мені
не треба нічого, лиш би на даху одного з
будинків жила маленька дівчинка, яка б
щовечора чекала мене і не дзвонила мені
на мобільний, навіть, якщо я не прийду.
Щовечора б раділа моєму приходу,
сміялася гучно, розлякуючи голубів, що
зібралися спати, допитливо в душу вливалась
ясними очима і брала у свою тендітну
долоньку мою непокірну волосату руку,
на нас би падав дощ, я гладив її мокре волосся.
Вона б ставила багато запитань (питань
ніколи не буває забагато), ми їли б цукерки,
вона б реготала, дивилась по-справжньому в очі
і дивувалась: "Який ти великий!"
Молився б я Богу, щоб дівчинка ця ніколи
не стала такою, як усі, щоби не зустріла
всього гівна, яке зустрічають, коли стають дорослими.
Топили б ми зорі тоді в молоці, як топлять
щоранку терпкий шоколад у теплій руці,
писали б на небо до мами німі телеграми,
а навесні чекали на відповідь разом
із птахами, плювали на землю, де гамір і шум,
де повно дорослих — тупих дохлих мух.
А знаєш, мені не треба нічого, лиш би на даху
одного з будинків жила маленька дівчинка, яка б
щовечора чекала мене і не дзвонила мені
на мобільний, навіть, якби я раптово помер
на холодних і сірих вулицях Міста.
Вона все одно би чекала, просто чекала.
Знаєш, діти вміють просто чекати..."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362478
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.09.2012