| Сторінки (1/3): | « | 1 | » |
Чоловік їхав електричкою до наступної станції, де мав пересідати на інший потяг. Він добирався з далекого від дому міста, де жила тітка, з дня народження якої і повертався єдиний племінник…
Настрою не було – чоловік тягнув тітчині гостинці (три великі повністю заповнені речами сумки); йому треба було робити декілька пересадок; він планував провести вихідні на фестивалі «Два дні поряд з горою», але не виходило… Чоловікові було наперед неприємним майбутнє велике товариство їдучих, та й узагалі будь-яке чуже товариство. Звали його Лука. Він нарікав долі за те, що нагородила його таким «дебільним» іменем.
Витягнувши газету «Рятівник», він, з обличчям ображеної на весь світ людини читав чергову статтю про врятування кота МНС-никами. Здавалось, працівники МНС самі кидали тварин на дерева, паркани і в каналізацію, щоби було про які героїчні вчинки писати в газеті.
До вагону заскочив спітнілий чоловік з важким рюкзаком і сумками, і, судорожно дихаючи, усміхнено привітався з єдиним їдучим у купе Лукою:
- Добрий день, дорогий мій друже!
- Добрий… - не змінюючи роздратованого погляду відповів йому наш герой, про себе думаючи: «Був добрий».
- Я такий радий, що хоч когось нормального зустрів!
- Чим же я такий особливий? – похмуро спитав Лука.
- Хе! В тому і прикол, що вже понад десять годин жодної нормальної людини не бачив, їдучи цими ***ськими поїздами, що, напевне, будуть снитися в кошмарних снах в затінках моєї бурної фантазії…
«Воно й не дивно, що такому «мудрецю» нормальні поїзди рідко трапляються. Ну чому я…» - міркував Лука». «Нащо я здався цьому психу? Ще трохи буде приставати і пораджу йому йти під три чорти», - ось яке прийняв мудре рішення. Тим часом співрозмовник продовжував бесіду:
- До речі мене звати Нестор. Дивне ім’я, чи не так? А Вас як? І куди Ви їдете? Але, зрештою, щонайменше годину разом їхати, так що давайте на «ти», а не це пафосне «Ви».
Будучи неспроможним переварити таку кількість інформації швидко, розлючений Лука вигукнув:
- Слухай, у мене вже голова болить! Так що поговоримо якимось іншим разом…
Нестор замовк, і, зрозуміло, «якогось іншого разу» не було…
На зупинці Лука, відрубавши: «Не хворій і май щастя», вийшов із вагону та розпочав пошуки наступного, на який мав пересідати. Повезло: той був одразу навпроти. У вагоні, на подив, зовсім нікого не було. Але за хвилину до від’їзду у вагон ввійшов бруднющий височенний тип з нестриженим волоссям. На його ногах були старі спортивки з дірками на колінах, голі стопи «вкривали» гумові капці, під спортивною «абібасовою» курткою нічого не було, а на масному «кучерявому» волоссі була велика бейсболка. Губами він стискав зім’яту цигарку, а в руці тримав сітку, в якій щось бряжчало. Здавалось, це були численні скляні пляшки… Новий гість сів прямо напроти Луки. Закінчувалась дев’ята, сонце встигло сховатись за горизонтом.
Луці було доволі моторошно. Йому захотілося вийти, але він боявся залишати свої речі, а якщо понести такий вантаж до WC і назад, то небезпечний візаві зрозуміє, що його побоюються. Нервозність перетворилась на легкий переляк, який помітив сусід. Останній недобре скривився. Очі Луки зліплювала дрімота, але як тут заснеш! У будь-який зручний момент підозрілий тип міг украсти всі речі. Приїхавши на чергову станцію, супутнники вийшли із вагону та розійшлися в різні боки. Полегшено зітхнувши, Лука, дочекавшись прибуття потрібного поїзду і зайшовши до нього, поклав надоївши речі та відразу ліг спати. Та рано він радів: у вагоні з’явився новий пасажир.
Це був просто гігантського розміру колос, титан, атлант (називайте, як хочете) із цілком покритим шрамами обличчям. На руках чолов’яги чорні шкіряні рукавиці. На тіло був надягнений масивний жилет, здавалось, броньований. Погляд у велетня - наче в стерв’ятника, що вичікує здобич. Лука, крім утоми, був наляканий, нажаханий, але не хотів показувати цього свого стану другому пасажиру вагона. Проте останній здогадався про це та криво посміхнувся. Луці було не те що моторошно, навіть мурашки боялися бігати по тілу…
Єдине, що тоді радувало, те, що попереду була остання його пересадка. Не спавши всю ніч, Лука все одно був щасливим, коли пересідав з поїзда на поїзд, затягнувши наостанок обридлі клунки. В купе сиділа одна людина.
То був чимось невдоволений, але приємного вигляду чоловік. Його обличчя майже не було видно із-за свіжого випуску газети «Рятівник», в якій він читав чергову статтю про врятування МНС-никами кішки. Йому здавалось, що працівники МНС самі кидають тварин на дерева, паркани та в каналізацію, щоби потім було про які героїчні вчинки писати в газетах. Щасливий Лука звернувся до гостя:
- Добрий день, дорогий мій друже!
- Добрий! – не змінюючи роздратованого погляду, відповів чоловік, а сам подумав: «Був добрий».
- Я такий радий, що хоч когось нормального побачив!
- Чим же я такий особливий? – похмуро спитав другий пасажир вагона.
- Хе! В тому прикол, що вже понад десять годин жодної позитивної людини не бачив, їдучи цими ***ськими поїздами, що, напевне, будуть снитися в жахіттях в закомірках моєї бурхливої фантазії…
Через кілька хвилин Лука додав:
- До речі мене звати Лука. Дивне ім’я, чи не так? А Вас як? І куди Ви їдете? Але, зрештою, щонайменше годину разом їхати, так що давайте на «ти», а не це офіційне «Ви».
Пасажир вагона, вже надто сердитий і знервований відказав на те:
- Слухай, у мене вже голова болить! Так що поговоримо якимось іншим разом…
Він пішов в інший вагон, залишивши Луку самого.
13 років
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387476
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.12.2012
(Не думайте, я теж люблю зиму, просто хотів написати і про те, що в ній є негативного, особливо для таких огородників, як мій тато)
Зима забрала пелюстки й листя,
Вкрала все те, що залишилось з літа.
Вона всмоктала життя кущів і дерев,
Зробила так, що її люблять діти.
З гілок троянд звисають бурульки,
А на плодах засохлої калини
Три міліметри снігу, що скоро
звалять її навіть нижче тину...
Остання тоді зникне з наших очей,
Зникнуть останні пам'ятки літа...
Але хитра, аж надто цариця-Зима
Створить свої сніжинки-квіти.
Ми радуватись будемо приходу Зими,
Хоч і зникли терабайти природи.
Втратили на довгий час найгарніше, що є,
Але будемо хвалити Зими вроду...
P.S. Пісня грається двома акордами - Am та F... Взагалі я люблю зиму, але спостерігши оці картини в себе дома захотілось написати про неї ось так.
08.12.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386731
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 22.12.2012
Це важко назвати віршем... Хочу лише додати, що в усьому цьому є крапля - мої найкращі друзі та найближча людина. Дещо з недавно прочитаного. Кілька хороших справ і думок...
- Хотів назвати "Думою"...
Яка у біса "Дума"?!
Це просто хочу викласти усе...
Наболілі гангрени під тілом
Жалощі й брехливі сльози.
- Та що ти мариш, дурню?
Навіщо пишеш? Ти
все-одно вже втратив
свій духовний світ...
- Або, кіть ти "невинний",
Його прибили мухобійкою
Екранне сяйво і дурні слова.
- Заткніться ви! Гризучі Василі
Всередині одного...
Вже задовбало те,
Що й справді є зі мною...
Займаюсь всякою фігнею:
Три години чату,
По діагоналі прочитаний підручник
І жодної прочитаної книжки!
Так день за днем, копаю собі яму,
Лиш мама, Бог і Бредбері кричать...
- Що ти несеш, придурку?!
Що в біса пишеш?
Це схоже на записки психів...
- Мовчи уже. Терпіть не можу.
Дістали сторінки фашистські.
Повчання Коельо. Змарнований час.
Дебільні думки про IQ-тестування,
Танк "Тигр", ракети, і про фугас.
Без віри у себе. І знов атеїзм.
І тисячний відсоток і думках моїх
Забрав на трошки сюрреалізм.
Я відкрив Достоєвського.
Ремарка. Семенка.
У подруги помер батько.
Відчув знову те, що фігнею займаюсь,
Втрачаю безцінні хвилини й секунди
І ненавиджу тих, хто з посмішкою,
Глузливо, думає:
"Наївний малий. Це все максималізм".
І тупі бесіди однокласників...
Що я роблю?
- Летиш в нікуди.
- Я надію оздоблю.
- Пропащий же ти.
- Я вдячний, Василю, за "плюс" в позитив!
І знову думки ці... Треба мотузку.
І не хочеться, щоб учителька
Виправила всі русизми і "вульгаризми".
В гузицю новини про кінець світу.
Він настав лише у моїх думках про себе.
І мені пофіг, що це ніщо.
Не вірш, а шмат лайна.
Але я ще не зовсім зневірився.
І щось таки зміню в собі...
21.12.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386730
рубрика: Поезія, Білий вірш
дата поступления 22.12.2012