| Сторінки (5/428): | « | 1 2 3 4 5 | » |
(Встрече выпускников посвящается.)
Пролетают, мчатся дни без счета,
Я давно не юноша, а дед.
Рад я, как студент после зачета
Нашей встрече через сорок лет.
Каждый выбирает свой фарватер
В океане жизненных дорог
Помня, как молитву альма-матер,
То по сути первый наш порог.
Юнны и душою, и годами
В свой поход, неведом никому,
Разбрелись мы разными путями
В неизвестность сорок лет тому.
Нас влекли загадочные дали,
Начинали трудный путь с «ноля».
Вряд ли мы тогда предполагали,
Что такая, «круглая земля».
Начав жизнь, вот с этого порога
Я пытаюсь разыскать ответ:
Выбрана ли правильно дорога?
Хоть другой и не было, и нет.
Я ищу знакомые приметы,
Память ворошу, да видно зря.
Мну в руках окурок сигареты:
-Нет на старом месте пустыря.
Уж не та, теперь тут панорама,
Где росли полынь да лопухи.
А теперь воздвигли своды храма*,
Чтоб студент замаливал грехи.
Монотонный гул аудиторий
Возвращает в лоно прежних лет.
Не найду своих лабораторий,
Что ни шаг, то новый факультет.
И уже не дети, наши внуки,
Как когда то, прежде, я и ты
В тех стенах «грызут гранит науки»,
В муках повседневной суеты.
А вокруг цветущими садами,
Будоражит кровь мою весна.
И хоть я не юн уже годами,
Мне сегодня будет не до сна.
Встречей с прошлым душу растревожил,
Хоть не всех я, средь друзей нашел
Жаль мне тех, до встречи кто не дожил,
Ну и тех, кто нынче не пришел.
Жизнь, пускай меняет стиль и моду,
Я поспешных смен не признаю.
Мне приятно встретить через годы,
Молодость далекую мою.
СИКалин.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395284
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.01.2013
(не без юмора)
СОЗДАТЕЛЬ, раз зажег лучину,
Предположительно в Раю.
И средь суЕт, создал мужчину,
Где-то в Эдеме, на краю.
Пожив полгода безмятежно,
В раю чудесном, наш юнец,
Вдруг вынужден был неизбежно,
К Творцу поехать во дворец.
О Боже! дай мне наставление?
И если можно - не кори?
Дай Божеское повеление:
-Кого ни будь, мне подари.
Сейчас в печали я и скуке,
Один как перст, среди цветов?
Дай же кого ни будь мне в руки,
Я с кем угодно быть готов?
Тот, лоб насупил неугодно:
- Мол, нынче "материалу" нет.
Но ладно, коль тебе угодно…
И создал женщину в ответ.
Вложил в нее частицу солнца,
Восход чарующей зори.
Холодный блеск луны в оконце,
И нежность Облака в дали.
Додал игривость от козленка,
И грациозность стрекозы.
И нежность ласки от котенка,
И влажность сладостной слезы.
И погружение в нирвану*,
Когда везде цветут сады.
Когда любви или роману
Трубит весна на все лады
Вдул гравитацию магнита,
И ясный блеск ночной звезды.
Чтоб век сияла не забыта,
Спасая «грешных» от беды.
Слепил всё вместе и прибавил:
Черёмух запахи в ночи,
Непостоянство ветра вставил,
Слезливость праведной души.
Хитрость лисы, что без заботы
Играет кончиком хвоста.
И трусость зайца - до икоты,
Пугаться каждого куста.
Акульей алчности добавил,
Означил верность от тигриц.
И мстительность осы подправил,
Чтобы не жалить без границ.
Подкинул въедливость от мухи.
Упорность злостную осла.
И яд змеи - для показухи,
Чтоб боль души нам принесла.
И капнул пиявки кровожадность,
Добавил опия дурман:
- Одним несет души отрадность,
Другим – горячку и обман.
Затем, для нежности и ласки
Залил "изысканность" и "лоск".
Чтоб сними вместе, без опаски
Смешалось все - Гранит и Воск.
Так, в результате тех "движений",
Создатель славный, в старину,
Без долгих божьих рассуждений
- Слепил прекрасную Жену.
*-психологическое состояние глубокого покоя и полной внутренней гармонии,
5 января 2013г.
СИКалин.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395280
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.01.2013
(полное произведение из
четырех частей)
Стечением событий, в духе фарса,
Везением удачливой судьбы,
Идейный продолжатель дела Маркса
Россию смог, поставить на дыбы.
И рухнули привычные устои
Эпохи фаворитов и царей.
Остались лишь «провалы», да «застои»,
И море слез, да сотни лагерей.
Манипулируя доверием народа
И чарами несбыточных идей,
Фанатики семнадцатого года
Землей и волей увлекли людей.
И те пошли путём борьбы и мести
Круша, веками процветавший строй.
Клеймя царя и веру Славы, Чести
«В последний и решительный, тот бой».
Свалив ярмо «загнившего царизма»
Нам партия определила путь:
-К сияющим вершинам коммунизма
Клялись мы все, дойти когда ни будь.
Народ трудился так, что кости ныли,
А результат, простите за цинизм?
Мы коммунизм в двадцатых пережили
Правда, то был «военный коммунизм».
Взамен того, что быстро развалили
Мы «рай земной» построить не смогли.
Свою историю мы явно не любили
И прошлое своё не сберегли.
Те, кто страной своей руководили,
Не тем путём к крутым вершинам шли.
Лет семьдесят о светлом дне трубили,
А возвратились – от чего ушли.
* * *
В тисках анархии и диктатуры
Вставала большевистская заря.
Без адвокатов и прокуратуры
Стреляли в нищего, буржуя и царя.
Когда в дыму пожаров и разрухи
Держава не оправилась от ран,
Молва людская породила слухи:
- В вождя стреляла, некая "Каплан".
Под звуки льстивой и хвалебной лиры,
В кровавом свете утренней зари
Всплывали фавориты и кумиры,
Рождались большевистские цари.
* * *
Предела нет безумию и страсти..,
Когда скончался признанный «патрон»
В тиши кремлёвских коридоров власти
Другой марксист возвёл себя на трон.
Был молчалив и строг «отец народов»,
Речей не говорил, а изрекал.
Умел он без «анодов» и «катодов»
В стране своей, создать любой накал.
Хоть был марксист не падок на награды,
Ему присущ диктат и аскетизм.
Любил кумир военные парады
И верил свято, только в коммунизм.
Для вольнодумцев жаждущих доверия,
Чья преданность вождю не горяча,
Существовал тогда Лаврентий Берия,
В лице соратника вождя и палача.
Не чист Лаврентий был в моральном плане,
За то, любил коллег своих «марать».
И призван был он в большевистском клане
Подозревать, наказывать, карать.
Особо в это время не любили
Военспецов, ученных и врачей.
Не перечесть нам, сколько их сгубили
По воле кровожадных палачей.
И жизнь людей чрезмерно сократилась,
Кто лишнее сболтнул, тот явный враг.
А вся страна Советов превратилась
В сплошной, «марксистско-сталинский ГУЛАГ».
И хоть от деспотизма души стыли,
Трудом преображалась вся страна.
Куда пришли, и где б мы нынче были
В своём порыве, если б не война?
* * *
Любовь к вождю мы в схватке доказали
И от фашизма мир уберегли.
А вот народ свой, снова наказали,
Создать нормальной жизни не смогли.
Со звоном первой мартовской капели
Весенним, хмурым и туманным днём,
Нас, миллионы с горя отупели
Прощаясь, с мир покинувшим вождём.
Но свято место пусто не бывает.
И волей Божьей, с ведома ЦК,
Через какой-то срок страна узнает
Приемника царя – большевика.
И снова в путь к вершинам коммунизма…
Народ покорно дальше всё терпел.
От пламенных идей авантюризма,
В Державе климат резко потеплел.
* * *
Имея арсенал ракет крылатых,
Мог новый вождь с трибуны покричать.
А для эффекта фраз витиеватых,
Туфлей по полировке постучать.*
Нельзя забыть предсъездовскую вахту
И час, когда за честь считал любой,
Найти в Донбассе ту, средь тысяч, шахту,
Где в юности трудился наш герой.
Я в духе протокола буду краток,
Друзья – марксисты предали его.
Один, бровастый, лет через десяток
Сместил с поста коллегу своего.
Представ перед народом в царском лике,
В тупик завёл могучую страну.
А лично сам, творил себя «великим»
Считалось, что он выиграл войну.
Себя тщеславием слепым лишив покоя,
О славе думал всюду и везде.
Добавил звание «четырежды Героя»,
К ещё одной, заслуженной «Звезде».
Победу нам в большой войне решала,
Как оказалось – «Малая земля».
И только смерть «Генсека» помешала
Внедрить в историю, теорию Кремля.
* * *
Лишь единицы-в сонме тех клиентов,
Которые рождались средь веков.
Генсеков заменяют президенты...
Уходит в прошлое этап большевиков…
И час настал марксиста – демократа,
Которому не нужен коммунизм.
Предав идею бывшего собрата
Повёл страну, опять в капитализм.
С поста того, привычного «Генсека»,
Неподходящий выбрав, вдруг момент,
В конце двадцатого, нерадостного века,
Он заявил: – нам нужен Президент.
Не проявив достаточного рвения
И веря, что как Бог незаменим,
Он потерял тотчас бразды правления,
Авторитет, страну и …«иже с ним».
* * *
Осматривая пройденные дали
С сегодняшней, реальной высоты,
Умней, как видим, до сих пор не стали.
Живём как прежде, в путах маеты.
А горечь фальши, хамства и цинизма,
Как пыль нам в душу, въелись на века.
И страх, ещё с эпохи сталинизма,
Не отпускает нас, пока.
Теперь гордимся, только прошлой Славой.
А что сулит наш двадцать первый век?
Что будет с «четвертованной державой»,
Где много так лесов, полей и рек?
Судьба народа вновь в руках «натуры»
Которой, в полит играх повезло.
Меняем флаги, гимнов партитуры,
Но неизменным остается зло.
Чем можно объяснить его живучесть
В умах и душах нынешних людей?
И ждёт нас снова, пакостная участь,
И те же промахи ошибочных идей.
Ну а творец марксистской, той идеи,
Штудируя известный «Капитал»,
Ошибся где-то, может, в той затее,
Иль, до конца тот труд не дочитал.
Декабря 1999 г.
И... все таки для нашего народа,
За двадцать веков - лучшего,
чем мы имели, пока не придумали.
Может молодые помогут?!?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395043
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 24.01.2013
Защитникам Отечества, бывшим
узникам "Гулаг" - посвящается.
Ну, дал же Бог заботу
В тринадцатом году,
Родя меня в субботу
Кому-то на беду.
И мать напропалую
С купцами веселясь,
Кляня судьбину злую,
В конце концов, спилась.
Меня совсем забыли,
Я с детства был чужой,
И вечно все лупили,
Кто палкой, кто вожжой.
С рожденьем новой Власти,
Попал я в детский дом.
Детдомовские «страсти»,
Поведаю потом.
Всегда в желудке ныло,
Мы пайки хлеба ждём.
Хоть детство наше было,
Осенено Вождём.
Потом учился в школе...
Путёвка - на завод.
Поднаторел в футболе…
Шел сорок первый год.
Когда и стар, и малый,
Готовились к борьбе,
Я, как солдат бывалый,
Не раз был на «губе».
А в декабре холодном,
На поле под Москвой,
Я в батальоне сводном,
Свой первый принял бой.
Но через годик с малым,
И мне не повезло.
С одним дружком бывалым,
Дал «маху», как назло.
Идя тогда в атаку,
Я верил, что не тлен.
Но проиграл ту драку,
Попал к фашистам в плен.
Превозмогая боли,
Судьбе наперекор,
Избавился неволи
Вблизи Карпатских гор.
Три года бил я зверя
В лесах, в чужой стране,
При этом твёрдо веря
-Придёт конец войне.
После войны суровой,
Сказав жене - Привет.
Я загремел «по новой»,
На целых десять лет.
За преданность и волю,
Лишившись сна и благ,
Я заслужил неволю,
Под именем – «Гулаг».
Дни, словно тучи плыли
Под снегом и дождём,
А наши судьбы были
Начертаны Вождём.
В глухом сибирском крае,
Без отдыха и сна,
Прошла в собачьем лае
Десятая весна.
Хлебнув беды не мало,
Вернулся я домой.
Но легче мне не стало,
И здесь я был чужой.
В быту и на работе
Считали, за врага.
А при такой «заботе»,
Лишь рюмка дорога.
Но я тогда не спился...
На хлебе и воде,
Своим горбом добился
«Ударника в труде».
А там и продух дали,
Нам новые Вожди.
Просил, чтоб кару сняли,
-Сказали, подожди.
С годами оправдали,
Как раз в развал страны.
И даже книжку дали,
Участника войны.
Но все же, нет покоя,
Ведь честь не дорога,
Когда чтят, как героя
Вчерашнего врага.
И тех «героев» славят,
Всерьез, а не в укор.
Что взять - коль нами правят
Бездумно, с давних пор.
Уж век свой доживаю,
Тревожат ночью сны...
И часто вспоминаю,
Я жертвы той войны.
Мне не забыть их стонов,
И честно говоря:
-Что? - двадцать миллионов,
Жизнь отдали зазря?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395028
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.01.2013
Давно не сплю, хоть близок час рассвета.
Часы стоят, покой в тиши храня,
И мама улыбается с портрета
Моложе, лет на сорок от меня.
Жизнь пролетала не прекрасной сказкой,
А мать всегда старалась, как могла.
Это она в нужде, безмерной лаской
Меня от всех несчастий берегла.
Засилье дум мне не дает покоя…
Войны начало, в больнице я и мать.
Летят снаряды, где-то рядом воя,
Дай Бог хоть вам про это не узнать.
Мне не забыть «сорок второй» голодный…
Стекло от бомб рассыпалось звеня.
И день, как вечер, хмурый и холодный,
И руки защитившие меня.
В суетной пляске жизни быстротечной
Обычно забываем мы о том,
Что очень близких, добротой сердечной
Одаривают сразу, не потом.
Нет я не хам, и не подлец прожженный,
Но иногда, не сдерживая нрав
Грубил в порыве, чем то раздраженный,
И каюсь нынче, как я был неправ.
За причиненные обиды и страданья,
Слова прощения не вовремя пришли.
И жалко, что звучат эти признанья,
Когда родные навсегда ушли.
Летят года. Стареем мы, и внуки
Мужают, и становятся взрослей.
А мамины заботливые руки
Не будут стерты в памяти моей.
Все ярче за окном пожар рассвета,
Трава росой предутренней блестит
И мама улыбается с портрета…
Надеюсь, что она меня простит.
СИКалин.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394795
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.01.2013
Размытый горизонт нечист,
Вдали морозной дымкой тает.
И под унылый ветра свист,
Последний лист с ветвей слетает.
Рыжеет жухлая трава,
покрыта изморозью белой.
И глушит звуки и слова
Сгущаясь, мрак заиндевелый.
Ушла прекрасная пора,
Куда-то птицы улетели.
Закрой глаза, в конце двора
Уже мерещатся метели.
Седа от инея земля,
Звенит, под сапогами стыло.
Стернею голые поля,
Вдали щетинятся уныло.
Уходит день, в глухую ночь,
И в сером сумеречном свете,
Воронья стая скрылась прочь,
Тоскуя об ушедшем лете.
СИКалин.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394794
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.01.2013
Спешит в беде, кто помощью нам скорой?
Кто стержень нашей жизненной оси?
Свинья и сало служат нам опорой,
С времён далёкой Киевской Руси.
Напомнить вам хотелось для начала,
О том, что знаю, и не только я
Как нас порой, в несчастьях выручала
Простая украинская свинья.
Наш род казацкий выращен на сале,
И я обычай тот не уроню.
УкраИнцам, ведь Боги приписали
Такое ежедневное меню.
Проблем конечно, со свиньей немало,
То нет кормов, а результат – падёж.
И почему то окорок и сало
Не привлекают нашу молодежь.
А в час, когда и прочих бед не мало,
Когда другая мода и фасон
Кровянки нет и в дефиците сало,
Напрочь забыт домашний сальтисон.
Толь нет кнуров, и недостаток спермы?
Иль может, нет, так нужных нам пород?
Хиреют и пустуют свинофермы,
И чахнет без свинины наш народ.
Возьмем, к примеру, Крым, иль Приазовье:
-Сплошная степь, в достатке нет воды.
На нет свели свиное поголовье,
А без свиньи, два шага до беды.
Никак нельзя нам братья без свинины,
Ведь с давних лет обычай наш таков.
Без сала мы лишимся половины
Потомков знаменитых казаков.
Расчистим скоро свиноферм руины,
Хотя задача эта непроста.
Создам себе я «Глобус Украины»,
На нём отмечу сальные места.
Кусочек сала, на горбушке тая,
Спасает человека в час невзгод.
А нынче, даже гости из Китая
Нашу свинью купили на развод.
Закончу стих в возвышенной октаве,
Может приятно будет вам и мне:
Ученые – известные в Полтаве,
Соорудили памятник свинье.
СІКалін.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394503
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.01.2013
В вересні ночі теплі, як в літі,
Ще гарячіше дівочі вуста.
Нас лише двоє у цілому світі,
Та в небі високім зірок рясота.
Де ж вони ділися, зоряні ночі
Вкриті смагою гарячі вуста?
Де ті блакитні, та лагідні очі,
Юної мрії - незбутня мета?
Слів не знайти, щоб пером описати
Зоряну мить вересневих ночей.
Сили не малось, щоб зміг випливати
Із глибини тих блакитних очей.
СІКалін
картинка - интернет.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394494
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.01.2013
Хто спонукає нас на справи,
Що зроду гідними були?
Готує хто, найкращі страви,
Ще й чарку ставить інколи?
Та хто чекає дні та ночі,
Коли мене в свій час нема?
І хто так тепло гляне в очі,
Хоч і не в настрої сама?
Без зайвих слів признати мушу,
В чому й запевнюю вас я...
Мені завжди зігріє душу,
Дружина лагідна моя.
Чи сипле сніг, чи дощ іде
Чи сяють ясні зорі.
Вона мене не підведе
Ні в радощах, ні в горі.
СІКалин.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394331
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.01.2013
Скаженіє вітер в чистім полі,
Пролітають весни та літа.
Все чекаєш кращої ти долі
А навкруг, лиш сум та німота.
Ти немов тополя окрай поля,
Взимку, в весну, влітку, восени.
Скривдила нізащо тебе доля,
Обійшли увагою сини.
А тепер одна, в холодній хаті…
Дощ дрібний у вікна шелестить.
Бо забули діти рідну матір…
Та нехай зате, їм Бог простить.
А твоє життя – широке поле,
Стільки пережито різних лих…
Просиш - обдаруй щаслива доле
Немічних, убогих та малих.
Губить лист зажурена тополя,
Осипає, мов калина цвіт.
І летить твоя «щаслива» доля,
Ген за журавлиним клином вслід.
СІКалин.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394327
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.01.2013
Скроні вкрились сивиною,
Втратив більше, аніж мав.
Я чужою стороною
Пів життя промандрував.
Щось шукав, та не знаходив,
Хоч і байдиків не бив.
Марно сили свої зводив,
На свій вік не заробив.
Не вхопив за хвіст жар-птицю,
Не знайшов, та небіда.
В старість викопав криницю,
Щоб своя була вода.
Пью з криниці не озерну,
Це і ввесь мій «дивіденд»
Маю пенсію мізерну
Ту, що платить президент.
Жив життя своє під гасла,
Рідну партію любив.
Лиш тоді надія згасла,
Як «Союз» вождь загубив.
Тож, тепер немає віри
Ні в «ЄдУ», а ні у «Рух».
Не знайти в душі довіри,
Якщо випустили дух.
Кожен гідний свого роду,
Так повчав колись нас дід.
П’ю тепер з криниці воду
Вранці, на ніч, та в обід.
СІКалін
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393987
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.01.2013
Спадає денна спека. Сутеніє.
Стихає стомлена, від праці, слобода.
За річкою край неба червоніє,
Та коси верб відсвічує вода.
Затяг, десь, пісню голос одинокий…
Цілує лист безсилий вітерець…
Зашелестів, порушуючи спокій
Під стріхою гуляка – горобець.
А соловейко в гаї серце крає.
Зозуля перелічує літа…
І ось... мов човен місяць випливає,
А поруч рання зірка золота.
СІКалін.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393986
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.01.2013
(древняя притча.)
Нет в этом мире дел более важных,
Чем память хранить - о доброте «отважных».
Давно это было, в суровое время,
В эпоху дремучей, седой старины.
В высоких горах многолюдное племя
ЖИло в достатке, без драк, без войны.
Не лёгкой была та жизнь в поднебесье,
Но их закаляли мороз и жара.
Соленые слёзы и сладкие песни,
А главное в жизни для них - детвора.
Им - жирный кусок от удачной охоты,
Им - тёплый платок и домашний уют.
А там, где о малых такая забота,
И старым всегда восхваленья поют.
Заботой ответит, всегда на заботу
Ребёнок безусый, когда подрастёт.
Он взвалит на плечи отцову работу,
А в нужный момент и беду отведёт.
Но выдалось как-то, засушливым лето,
Одни суховеи, сплошная беда.
Все думы и мысли только об этом:
-Дай Боже, чтоб были хлеб да вода.
Суровое лето, дождливая осень,
Потом и буран замел перевал.
Бушует неделями ветер, несносен,
Грохочет в горах за обвалом обвал.
И тешется каждый мечтою заветной:
-Даст Бог стороной обойдется беда.
Но тает надежда, во тьме беспросветной
На помощь никто не пробьется туда.
Холод и голод навис над общиной,
Страшно смотреть в глаза детворы.
С такой небывало страшной причиной,
Не доживем до весенней поры.
И вот собирает общину старейший,
Жителям нужен толковый совет.
-Молви народу, слово светлейший?
Держи перед миром правдивый ответ?
И старец столетний, лысый в морщинах,
Стирая скупую слезу рукавом,
Понятно и просто сказал о причинах
Такого несчастья в году роковом.
-Причина одна, голод жителей косит,
Он возраст людей различать не привык.
А кушать известно и хочет, и просит
Малый ребёнок и древний старик.
-В роду нашем много древних и старых,
Скажу вам такое, врагу не желать.
Чтобы спасти детей наших малых,
Старцев придётся в иной мир послать.
Решать надо срочно, желательно ночью,
Когда детвора наша - пленники снов.
Чтоб малым не видеть дел тех порочных...
Отца же погубит, один из сынов.
В мешок старика мол, и в пропасть с обрыва,
Метель или снег следы заметут.
В мешок, чтоб вернее, чтоб не было срыва,
Такое когда-то бывало и тут.
Настал тот момент, и не радуясь ночке
Несёт сын мешок, сквозь бурю и снег.
Да вдруг оступился на пне или кочке,
И слышит в мешке, то ли плач, то ли смех.
Мешок на земле, страдая и плача
Спросил он отца о причине такой.
-Постигла сынок, и меня неудача,
Когда нёс отца я, в момент роковой.
Ты тоже родился на свет не в «сорочке»,
И загодя сыну скажи своему,
Чтоб он не споткнулся, на этой вот кочке,
Когда своё дело поручат ему.
И юноша понял, что жизнь быстротечна,
Со временем станет и он стариком.
А голод, известно, проблема извечна,
И он в положении будет таком...
Не выполнил сын повелений старейших,
Сей выбор, доверив природе самой.
И вместо приказов коварных и злейших,
Уж лучше пусть будет «посох с сумой».
С тех пор стали жить без звериных традиций,
И старость ценя, и лелея детей.
У них, исходя из таких вот позиций,
Не возникало подобных идей.
Дни нашей жизни пройдут незаметно,
Запомни слова и носи их в себе:
«Как ты к старикам, абсолютно ответно
Дети твои отнесутся к тебе».
Октябрь 1996г. – Январь2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393744
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.01.2013
Немає згоди у верхівці,
Той цоб кричить, а той цабе.
Тому у нас «воли» і «вівці»,
Мають життя, таке рябе.
Одним і «зелень» і «капуста»*
Не гріх, що інколи брудна.
А в інших «яслах» зовсім пусто.
Щодня - полеміка одна.
І що шановні, нам робити?
Бач не проста брат, справа ця.
Треба й вола не погубити,
І сита, щоб була вівця.
Немає згоди у верхівці…
Тож більше діл, а менше слів.
Щоб в розпачі голодні вівці,
Не затоптали тих волів.
СИКалін
картинка-інтернет
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393730
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.01.2013
З першим подихом кисню,
З ясним сонечком дня
Покохав я ту пісню,
Що співала рідня.
І солодку ту воду,
Що з криниці пили.
Розуміння та згоду,
Котрі завжди були.
Зникла бувша країна,
Пролетіли літа.
І моя Україна
Стала зовсім не та.
Де поділась повага
До батьків від дітей?
А найбільша увага,
До маячних ідей.
Роз’єднались народи,
Всі кудись розбрелись.
І пшениця не роди,
Як родила колись.
Та й надія постійна,
Чомусь на закордон.
Справа ця не надійна:
-Хліб просити в ООН.
Краще хай, як колись
-Розуміння з повагою.
Боже наш не барись,
Обдаруй нас увагою.
СІКалІн.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393523
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.01.2013
Місяць в небі зник за хмари,
Стало темно у ночі.
У діброві, поруч яру
Сперечаються сичі.
Той завиє, той заплаче,
Гам стоїть – не на добро,
Мов, Яга у ступі скаче,
Хай їй сто чортів в ребро.
Ще дрімають півні ранні,
Спить притомлене село.
А сади весною вбрані
Білим «снігом» замело.
Набирає цвіт малини
Смужка неба в далині.
Солов’їна пісня лине,
Щоб не спалося мені.
Ось і місяць із-за хмари
Показав свій гострий ріг…
Я оті весняні чари,
На весь вік в душі зберіг.
СІКалин.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393520
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.01.2013
Десь там, за обрієм, далеко Батьківщина,
Де стелеться долиною туман.
Де над струмком зажурена калина,
Де стихне біль моїх душевних ран.
Нам довелося з тобою розлучитись,
Давним-давно, багато літ тому.
В життя пішов, щоб кращому учитись,
Тебе, на жаль, залишивши саму.
Україно моя,
Україно нескорена ненько,
Не забути ніяк
Незгладимих юнацьких років.
Ти для мене завжди,
Ніби матінка мила, рідненька,
Мене вабить туди,
На могили братів і батьків.
Життя проходить, тепер я розумію
Які місця та труднощі пройшов.
Незайману розшукував я мрію,
Але на жаль, такої не знайшов.
Заниє серце, біль розриває душу,
В осіннім небі зник журавлиний клин.
На чужині залишитися мушу,
За гріх тяжкий, отих моїх провин.
Україно моя,
Україно нескорена ненько,
Я з тобою душею,
Сумую багацько років.
Ти для мене завжди,
Ніби матінка мила, рідненька,
Мене тягне туди,
На могили братів та батьків.
СІКалін
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393199
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.01.2013
В минуле злинули літа,
Та і Полтава вже, не та.
У кожного своя мета,
Як що з грошима калита.
Змінились ціль наша та дії
Нові святкуємо події.
В майбутнє – зоряне надії
- Казкові, та далекі мрії.
Давно дівчата не рожають,
Бо жити в скруті не бажають.
Скрізь тільки й чуєш-любі друзі,
Ми майже вже в «Євросоюзі».
Той хто говорить це, до речі,
Мабуть «в ночі упав із печі».
Бо ми на жаль, лише в дорозі
Плетімось на «старому возі».
Долаймо у Європу шлях,
Ми чумаками, на волах.
І хоч цабекаймо без спину,
Європу видно лише, в спину.
Багацько пройде літ підряд
Доки нас приймуть з ними в ряд.
Цього добитись будьмо в змозі,
Як не застряньмо по дорозі.
Тому ніхто не допоможе,
Хто хліб добути сам не зможе.
Отож давайте щось робити:
-Орати, сіяти, садити.
Як будьмо мати хліба копи,
Тоді вже можна й до Європи.
СІКалін.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393186
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.01.2013
* * *
Мальовничі вечори,
Свята новорічні.
Я дитячої пори,
Думав - будуть вічні.
Білий сніг, як білий пух,
Тане на долонях.
Все забілює навкруг,
Осіда на скронях.
Згодом знов раділи ми
Сонцю, що верталось.
Що нічого від зими
Вже не залишалось.
Пролітають, мов у сні,
Ті часи казкові.
Застеляють дні ясні
Тумани бузкові.
Знов навкруг сади рясні,
В травневім полоні.
Та не тане повесні,
Сніг, що сів на скроні.
СІКалін.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392592
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.01.2013
(нашій Полтаві)
А ти моя красуне, не старієш.
Зусиллями невтомних земляків,
Живеш, цвітеш, та про майбутнє мрієш,
На тлі минулих одинадцяти віків
Твоє життя багате на події,
В далекі, та теперішні роки,
Коли рішучі славнозвісні дії,
Тебе прославили, Полтаво, навіки.
Рядки історії завжди скупі та стислі.
І хоч спливли в минуле ворожнечі,
Та пам’ятає світ крилатий вислів,
Про «шведів під Полтавою», до речі.
Не оминув тебе і подих Слави,
Вже в наші буряні, та зоряні роки.
Коли Шаргей,* уродженець Полтави,
Вписав в історію космічні сторінки.
Красива ти, немов в веснянім цвіті,
Лунає сміх дівчат та юнаків.
Ні, не багато міст на білім світі,
Літами одинадцяти віків.
Час не легкий, та місто розквітає
І не потрібні інші тут слова.
Бо Віра та Надія не вмирає,
Коли крім рук, та є ще й голова.
Для нас здавна, немає мрій незбутніх
Хай сяє сонце в золоті «Орла»,
Як символ перемог наших майбутніх,
Та пам’ять Перемоги, що була.
СІКалін.
* О. Шаргей – Ю. Кондратюк відомий учений, який розробив в деталях схему польоту космичного корабля на місяць. (Аполлон-9)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392588
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.01.2013
Недели летят… понедельник, суббота,
Чуть – чуть отдохнули и снова работа.
Весна лишь вчера набирала разбег
И снова зима, и за окнами снег.
Но скоро опять – семена и рассада,
Тут пахота, там обрезание сада.
В трудах незаметно проносится год,
Взрослеете вы, и я уж не тот.
Вращается жизнь круговой панорамой,
И девочка – дочка становится мамой.
Слабеют, покрыты мозолями руки,
И шире в плечах становятся внуки.
Летят юбилеи и круглые даты,
А мы всё спешим, и стремимся куда-то.
Вращаются стрелки, пока есть завод
И прошлым становится нынешний год.
Крутыми бывают порой повороты,
Стирается временем боль, не заботы.
А жизнь не даёт прокиснуть от скуки,
Глядишь – у детей появляются внуки.
Пусть будут желанны жара и морозы,
Пусть выветрит время обиды и слёзы.
Пусть каждый окажется именно там,
Судьба, где расставила всё по местам.
И пусть не слабеет пружины завод.
Мы славим прошедший и будущий год.
А жизнь хороша и в зиму, и в лето,
Давайте бокалы поднимем за это.
За повод такой надо выпить до дна!
За жизнь, что порою бывает трудна.
И пусть не обходит ни вас, ни меня,
Удача большая..., к тому - не одна.
СИКалин.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392341
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.01.2013
( поема)
- Пам’ятаю, десь в тридцять дев’ятім,
Через місяць, як закінчились жнива,
В вересні, нащадками заклятім
Загриміла – Друга Світова.
Не у нас, а на полях Європи,
Як із Гітлером ми підписали «пакт»*
Може хтось спочатку не второпав,
Та на жаль – то безсумнівний факт.
*- Пакт на ненапад Молотова – Рібентропа
Ми з ним договір уклали,
І хоч десь міста палали,
Мирні люди помирали…
Ми в той час лани орали.
Розсувалися кордони,
Добувались сталі тони.
Наші дочки та сини
Готувались до війни.
Значно потерпіли зміни
І кордони України.
Розчищаючи «хащі»,
Прихопили пів ПольщІ.*
Країнам Балтії ми «дарували волю».
Скортіло фінам поміняти долю,
Та всупереч поступливому сейму,
Протистояти марно Маннергейму.**
* * *
А тим часом вражі сили
Пів Європи захопили.
Гітлер діяв хвацькома,
Натиск – Франції нема.
Тож, ще в сороковім році
Ми були на його боці.
Німця хлібом годували,
Бо таку угоду мали.
Вождь наш бачив німці – звірі,
Але був підвладний вірі,
Що фашистам в ближчий час
Мабуть буде - не до нас.
*Польщі – наголос на останній букві «І»
**Лінія Маннерейма у Фінляндії
Та як згодом з’ясувалось,
Те, що в сорок першім сталось:
- Кров та сльози для людей,
Похибка його ідей.
Наш вождь реальність моці втратив,
Військових на третину стратив.
А то була, як раз та сила,
Яка б, і ворога «скосила».
* * *
Червень. Жарко. Люд готує коси,
Різнотрав’я набирає цвіт.
Розпустили верби довгі коси,
І радіє сонцю білий світ.
Шати ночі змінює світанок,
Солов’їний щебет десь лунав…
В той червневий, мальовничий ранок,
І до нас дібралася війна.
З того часу, п’ять кривавих років -
Подих смерті, біль, колючий дріт.
Бо порушив людства мирний спокій,
Рип солдатських кованих чобіт.
І з тих пір майбуття,
Та роки давнини
Поділило життя:
-«До», та «Після» війни.
* * *
Несподівано та тихо
Скоїв Гітлер з нами лихо.
І вже десь перед зимою,
Німець майже під Москвою.
А ворожій, грізній силі
Опір дати ми безсилі.
Тож, єдину змогу мали,
Що не день, то відступали.
В селах діти та баби,
Не хазяїни – раби.
Молодь, загнана в неволю
Здобувати кращу долю.
В хаті з людом, чи пустій,
Всюди німець «на постій».
На пів знищена діброва,
Ріже слух не рідна мова.
В жарку спеку, при морозі,
Кожний день баби у СОЗі.
Хоч і не Радянська влада,
Та «система» - не завада.
Бо в «системах» на роки
Знали глузд більшовики.
Без різниці люди, коні…
Краще, як вони в «загоні».
Але, то вже друга тема
Наша «людяна система».
Як що є потреба в тім,
При нагоді - розповім.
* * *
Лихоманка діда тіпає,
Крутить спину, в кульші сіпає,
Дзвін у голові гуде…
Та розмову дід веде.
Вже й роки перебудови…
Та ще плачуть наші вдови
З тих гірких, далеких днів
Ждуть, бач, звістку про синів.
Хтось із них в полон попав,
Більшість - безвісти пропав.
Та бувало, знаймо з вами
-Вік живе надія в мами.
Материнські почуття
Ждуть дітей усе життя.
Тяжко ненькам в наші дні,
Бо залишились одні.
Дід затих на якусь мить…
Може спить, чи щось болить?
Ні… покашляв трохи знову
І продовжує розмову.
* * *
-Тож, здолавши шлях без бою
Ворог майже під Москвою.
- Що ти діду? Як без бою?
Ми ж боролись, Бог з тобою?
- Та хіба ж то боротьба,
Для вождів наших ганьба.
Скільки місяців без спину
Бачив ворог нашу спину?
До війни нам говорили,
Що безмірні наші сили.
Хто посміє нас ганьбити,
Тим на світі вже не жити.
Хто таку надію сіяв,
Хто нам лихо таке вдіяв?
Що сто сорок днів без спину
Бачив ворог нашу спину?…
* * *
Перший тиждень листопаду
Змушує Військову Раду,
Жорсткий дуже, на цей раз,
Видати військам наказ:
Відступати, мов, не гідно,
Здатись німцю - жалюгідно.
Смерть усім за крок назад,
Бо за нами Москва – град.
Перед цим, як раз в столиці
В честь Жовтневої річниці,
Після декількох нарад
Був проведений парад.
Тож, парад той реально
Шляхом зважених дій,
Змінить, і досконально,
Хід подальших подій.
Німцю гірко дісталося
У боях під Москвою.
Ну а дійство те сталося
В сорок першім – зимою.
Не поспішно, без напруги
По засніжених полях,
Вже від Тули та Калуги
Ми тяжкий долали шлях.
Ворог міцно ще тримався,
Хоч і поморозив ніс.
Хід війни щодня мінявся,
Натиск наш щоденно ріс..
* * *
В перші дні війни шалені,
Нас спіткало стільки лих…
Безліч вбитих, полонені,
І відсталі від своїх.
Ті – останні, десь лісами
Пробивались до своїх.
Одні в купі, інші з вами,
Гріх за це карати їх.
Але наші «особісти»,
Не зважаючи на гріх,
Пильнували чітко, чисто,
Арештовуючи їх.
Дуже добрі були справи
Наших доблесних полків,
Їм поповнювали лави
Батальйони «штрафників».
Хто попав в полону хвилі,
Змити гріх прийшла пора…
І штурмують «ДОТ» на схилі
Роти грішних під «ура».
Привертали увагу
«Добровольці» з «ГУЛагу».
Тих штовхали у бій,
Мов - таких не жалій…
* * *
Уповільнюючи кроки,
Не здається «німчура».
Ще тяжких чотири роки
Ми з ним бились під «ура».
І ще в сорок другім році
Міць була на його боці.
А за рік, він від кордону
Здолав шлях до річки Дону.
Ще й на сльози нашим вдовам,
Опинився під Ростовом.
На Донбасі та в Криму
Теж, на жаль, везло йому.
І направив ворог сили
На круті Кавказькі схили.
Сталінграду ж по дорозі
Обійти він був не в змозі.
Треба вірний захід вжити,
Щоб те місто захопити…
І зустрілися дві сили,
Хто кого в боях знесилить?
Є якісь рішучі дії
У стратегії війни.
Хто їх перший заподіє,
Успіх тим несуть вони.
Осідлали вороги
Річки Волги береги.
Хоч не мало було дзвону,
Не здолали перепону.
В ті далекі, грізні дні
Німці в сварці не одні.
Як відомо у тій бійці,
З ними бились італійці.
І в Берліні, і в Мілані
Гіркий спомин на роки.
На Мамаєвім кургані
Смерть несуть більшовики.
Бій гуде – гримить на схилі,
Кров вирує у воді.
А круті холодні хвилі,
Не блакитні, а руді.
Дід нервово сіпав вуха,
Згадуючи хід подій.
Кожен в хаті мовчки слухав
Жахи тих далеких дій.
* * *
Незабутні дні та ночі…
Дім пала немов свіча.
Тисячі закрили очі
Поруч міста Калача.
Ворог діяв так, як міг,
Міста ж взяти він не зміг.
Бо люба ворожа сила
З нами впоратись - безсила.
Звісно, вдалі дії ці
Німця стиснули в «кільці».
А затягнення кільця,
То, початок їх кінця.
І піддався Паулюс* зраді
В славнім місті – Сталінграді.
Ми прославились навік,
Сталось це, під новий рік.
Накопичуючи сили,
Скаженіли вороги.
Били ми, вони нас били,
Аж до «Курської дуги».
Там, брат, ми вже силу мали,
Хід війни переламали.
Геній наш їх пересилив,
Ворога в кінець знесилив.
Взяли Курськ, Орел, Полтаву,
Завойовуючи славу.
І від Волги та Хопра,
Німця гнали до Дніпра.
* * *
Ставка видає наказ,
В листопаді десь, як раз.
Мов… в Жовтневого честь свята,
Місто Київ треба взяти.
Перейшли Дніпро ми тихо,
Німця знов спіткало лихо.
Відсіч він не в змозі дати,
І примушений тікати.
Тож, Хрещатик і Поділ
Накривав святковий стіл.
Ворог змушений тікати,
Вже не в силах нас злякати.
*- Паулюс – німецький головнокомандуючій.
* * *
Наш біець в боях потертий
В рік війни сорок четвертий,
Прочуханки давав «гадам»
І в боях під Ленінградом.
Заподіяв німцям стресу,
Визволивши Крим, Одесу.
Севастополь навпаки,
Визволяли моряки.
В дні війни фашистська сила,
І англійців «підкосила».
Бились з ними у тій сварці
Друзі їх - американці.
Ми в боях за перемогу
Від них мали допомогу:
Зброю, порох та патрони,
Тютюн, печиво, бекони…
Ми чекали обіцянки,
Щоб свій фронт відкрили «янки».
Згодом «Другий фронт» відкрили,
Німця в Франції побили.
Ну, а Вождь нас дальше вів,
В липні звільнений був Львів.
Потім, в дні серпневих струсів
Визволяли білорусів.
Згодом, теж у дні серпневі
- Перемога в Кишиневі…
Бухарест, Белград, Софія,
То подальша наша дія.
* * *
Житло наше, та будови,
Ворог звісно зруйнував.
Тож тепер у відбудові
Він, як міг, допомагав.
Бо руїни ті численні
Розгрібали полонені.
А якщо можливість мали
То, крім того, будували.
Рани гоїла земля,
Розчищалися поля.
Інваліди, діти, вдови
Зачинали відбудови.
* * *
Важливу суть одної дати,
Мушу я вам нагадати.
Це було ще в ті роки,
Як прийшли більшовики.
Думав Вождь, як дальше жити,
Як країну нам зміцнити.
Бо прийшли більшовики,
Як відомо, навіки.
Тож, потрібні були міри,
Щоб з’єднати для життя
Племена, народи, віри…
Вождь дивився в майбуття.
В грудні, в двадцять другім році,
- Це забулося тепер,
В клопітних тих днів мороці
Створений СРСР.
Суть відомого Указу,
Та вождів палкі старання,
Вирішили нам відразу
Всі проблеми «Нац. Питання».
Грішних згоди не питали,
Результат тої мети:
- В одну мить усі ми стали
Рідні сестри та брати.
Я скажу вам «teat-a-teat»,
То вже мій менталітет -
Не знайти такої міри,
Щоб з’єднати різні віри.
Хіба міг хто сподіватись,
Що колись, через роки,
Змусять грішних роз’єднатись
Знову, ті ж більшовики?
Крутять люд, як циган сонце -
То «решітка», то «віконце».
Роз’єднали знов народи,
Не питаючи їх згоди.
Базу підвели належну
І, на погляд їх, надійну,
Про країну «незалежну»,
І при тому самостійну.
А ідейні диригенти
Справ тих, перші Президенти.
Мов, не можуть жити друзі
Самостійно і в «Союзі»
Та до того, щоб дожити,
Треба часу – добрий вік.
Ми ж повинні пережити
З вами сорок п’ятий рік.
* * *
Як відомо, сорок п’ятий
Був для Гітлера «проклятий».
Бо скривив він міну кислу,
Як ступили ми за Віслу.
Ну а в лютому нарешті,
Наші хлопці в Будапешті.
Згодом ми в промінні слави
На бульварах Братислави.
А у квітні ми у Відні,
Б’ємо рештки жалюгідні.
Потім репнув той заслін,
На повістці дня - Берлін.
Там були бої рішучі,
Вмерло безліч у тій «кучі».
В решті здолана дорога…
Травень, Радість, Перемога.
***
Після тих тяжких подій,
Котрі ми переживали,
Ще одних рішучих дій
Наші воїни чекали.
Бо ще десь, на сході сонця
Не схиляли голови,
Наші недруги – японці…
Чи про це не знали ви?
У японців марні мрії…
Боже – Господи прости.
Як закінчились події,
Знов могили та хрести.
Та, на жаль душевні змоги
Забувають перемоги.
А та, проклята війна
- Не забулася вона.
* * *
У нас живих, з тих пір печаль
Бентежить розум наш та душі.
В війні загинуло, на жаль,
Синів мільйони, а не душі.
І безутішна та печаль,
Тяжка, сумна, для всіх єдина.
Не вмре на вік вона на жаль,
Мов наша пісня лебедина.
Хоронять їх і в ці роки,
Хоч на землі і мир, і спокій.
Ховають в землю їх кістки
Синів, та дочок карооких.
Одних, під тихій вітру спів,
Других, під плач церковних дзвонів.
І та печаль кричить без слів,
Бо в сих їх двадцять, брат, мільйонів.
Стоїть злиденний обеліск,
Вапном побілений під свято.
На кого ж спрямувати тиск,
Що не шануємо їх свято?
Вони усі, немов Ісус,
Бо гідним вчинком смерть попрали.
І бородаті, і без вус,
І рядові, і генерали.
Вони загинули за нас,
За біль людський, і за родину.
Отож, провідай в рік хоч раз,
Могилу братську, чи єдину.
* * *
На жаль та радість перемоги
В душі залишила тривоги.
Одні співали гімн весні
- Плачі для інших голосні.
Тим, хто попав колись в полон,
І не загинув у штрафбаті,
Знов арештантський ешелон,
І десь в Сибірі «по лопаті».
Тож, їм за кілька хибних кроків,
Знов далечінь на десять років.
Загони їх були чисельні,
То наші бувші полонені.
***
Мороз січневий землю сушить,
Старого діда кашель душить.
Вечір на спогад надихає…
А дід бурчить, та владу лає.
Були стрімкими наші рухи,
Долали ми війни розрухи.
Хоч не легке було життя,
Ми будували майбуття.
Та раптом, немов грім – подія,
Умер наш Вождь, наша надія.
Тож, як країні дальше жити?
І що без нього нам робити?
Він був і «батько» нам, і «брат»,
Одним він «Бог», для інших – «Кат».
Хоч сум в серцях, а жити треба,
Природна, звісно, це потреба.
* * *
Владу взяв Хрущов Микита,
Та здолала його «свита».
Не туди, мов нас він вів,
Замість нього Брежнєв – сів.
Цей другої був породи,
Жах, любив як нагороди.
А останній із Вождів,
Нас, чорт казна куди завів.
Незабутній його вплив,
Бо «Союз» він розвалив.
Обіцяв легке життя,
І квітуче майбуття.
Де ж воно, те майбуття?
Де дорога зоряна?
Як що старцям забуття,
І земля не орана.
* * *
Тож, чортма тепер країни,
Яка мала гідний вплив.
Від СРСР руїни,
В світі безліч «бур» та «злив».
Що було, порозкрадали…
Все звели через торги.
Хоч багато чого мали,
Та тепер одні борги.
Просить Єльцин, просить Кучма
У «ідейних ворогів»,
Допомоги, хоч не зручно,
із «заморських берегів».
Тепер миром правлять «сери»,
Різні Клінтони, та Блєри.
Бо у нас нікчемні змоги.
Ми слабі без допомоги.
* * *
А в Європі – на Балканах,
Мирні землі знову в ранах.
В небі бомби над Бєлградом,
Пріштіною, Нові Садом.
Для одних, це пошук слави,
А страждають югослави.
Ось тобі і «секс-коханець»,
Президент – американець*.
Нам на захист треба б стати,
Рід слов’янський захищати.
Та на жаль, тепер ми в «тузі»
Роз’єднались, не в «Союзі».
І, хоч плач, немає змоги
Силам тим, скрутити роги.
Лікті в відчаї кусаймо
Маємо друзі – Те що маймо**
* Мається зв’язок президента Клінтона та М. Левінські. 2001р.
** - улюблений вислів першого Президента.
Всім відомо, грізній силі
Підкоряються безсилі.
Тож, не виключні надії,
І на гірші ще події.
Діждемось: – піднявся вранці,
А в дворі американці.
Із далеких берегів,
Тут шукають «ворогів».
Я онуки не політик,
І на жаль, не аналітик.
Керувати не умію,
Але дещо розумію.
Не дарма в старовину
Вигравали ми війну.
Ну а Київській Русі,
Підкорялися усі.
Ми слов’яни, давні друзі,
Наша міць, лише в «союзі».
Тож, хай віра не вмирає -
Хтось, колись, нас об’єднає.
Дід затих, десь на хвилину,
Душогрійку мовчки стяг,
Знов пожалівся на спину
І задумливо протяг:
- Ми старі, вам жити далі.
Кінець Віку через рік.
Щастя вам на дії вдалі,
І натхнення в новий вік..
СІКалін.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392323
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.01.2013
Немов в дитинство повернусь сюди,
Де на даху милуються лелеки
Нап’юсь з колодязя солодкої води,
Полинуть думи в спогади далекі.
На цій землі жила моя рідня.
Пісень співала тут матуся люба.
А ми малими, бігали щодня
В безмежне поле, до старого дуба.
Під ним відпочивали чумаки,
- Столітній дід розповідав малечі.
А поряд шлях лежав - через віки,
Яким і я знайшов себе, до речі.
Мінялися події та життя,
Хрести палили, нищили ікони
І на кінець прийшло те майбуття,
Коли розумні пишуться закони.
Та сум чомусь, мене не залишав,
Десь шлях сірів у просторах безмежних.
І серце нило, плакала душа
За двадцять років, наших незалежних.
Не зрозуміти нам законів тих,
Хоч і розумних, та не зовсім гідних,
Коли на сто заможних та «крутих»
Десятки тисяч немічних та бідних.
СІКалін.
http://vk.com/video32851201_170964008
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392130
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.01.2013
( поема)
Стогне, виє завірюха,
Дід угрівся уночі
Час від часу спину чухав…
З ним онуки - слухачі.
За яку ж то провину
Завели нас в оману.
Довели Батьківщину
До инфарктного стану.
Дід бурчав, та тихо «охав»,
- Що то в біса за епоха?
Ніби і не кріпосні,
А життя, немов у сні.
Не співаємо пісні,
Не радіємо весні.
І бурчить про себе тише:
- Промисловість вже, не дише.
* * *
Діду ?– просять онучата,
Щоб розмову розпочати.
- Ти нам казку не кажи,
Про дитинство розкажи.
Як прийшла Радянська Влада,
Як фашиста били, гада.
А коли ти маєш змогу,
То згадай про Перемогу?
- Що ж… сказав дід для зачатку,
Розпочну тоді спочатку.
* * *
- Скільки було мені років,
Як порушив мир та спокій
Цар російський - Миколай?
Мабуть шість!? А ну стривай.
Дійсно шість, бо одинадцять,
Та плюс шість, як раз сімнадцять.
Відказавшись від престолу,
Цар зробив країну «голу».
Перейшло все іншій владі,
Десь в далекім Петрограді.
І прийшли більшовики,
Не на мить, а на віки.
Після того… почалося,
Все робилось, що моглося.
Бо бажали «на віки»,
Не одні більшовики.
Польське панство та германці,
«Брали» владу лихоманці.
Десь «червоні», а десь «білі»,
Вирізали села цілі.
Там Денікін, тут Петлюра,
Рвали владу в «три алюри».
А за лісом, у Витовці,
Правлять бал свої – махновці.
Навкулачки, кум на свата,
А з обрізом - брат на брата.
Кожним розум свій керує,
Кров кипить, життя вирує.
При такій до нас увазі
Всяк, підвладний і образі.
Тож, не мало від тих лих
Постраждало і малих.
Пам’ятаю раз улітку,
Десь перед обідом…
Пас кобилу нашу «Квітку»,
Я з сусідським дідом.
Проїжджають молодці -
По рушниці у руці.
Той що їхав косо боком,
На кобилу кинув око.
Розсідлав свого коня,
І до «Квітки» навмання.
Щось бурчить, та когось лає,
А мою мерщій сідлає.
Та поїхати не зміг,
Бог тоді нам допоміг.
Необ’їжджена кобила,
Ледве з ніг його не збила.
Нам на щастя, їм на зло,
Того разу повезло.
Бо в Божках сім’ю згубили,
Через норови кобили.
* * *
Пролетіли дні, та роки,
Вгамувалися ми доки.
Згодом стало все до ладу,
Кріпнули ми, кріпили владу.
Щоб здолати різні біди,
Були створені «Комбіди»*.
Звісна річ «Комбіди» ті,
- Допомога бідноті.
Вони в селах керували,
Хоч уявлення не мали,
Як розруху подолати,
Як заможнішими стати.
А хто в труднощах та поті,
Віддавав себе роботі…
Записали в «куркулі»,
Мов вони – вороже злі.
А ледачі, навпаки…
Як відвічні кріпаки,
Вони горя, мов зазнали,
Бо земель своїх не мали.
Прославляють їх, цінують,
В партактив рекомендують.
Язикаті, ті до речі,
Згодом сіли нам «на плечі».
За душею, хто щось має,
Тяжка його доля
Все з подвір’я вигрібає,
Комсомолка – Поля.
Гіркий відчай та горе,
Урізали їм вік.
* - «Комбід» – комітет бідноти.
Як згрібали в коморі,
Хліб для діток на рік. .
Дід притомлений затих,
Опустивши долу очі.
Скільки різних бід та лих,
Він згадав тієї ночі
* * *
Тож, позбувшись царизму,
Ми «вільними» стали
І шляхом соціалізму,
Далі крокували.
Збились. Не туди пішли,
В занепаді нація.
Та на щастя шлях знайшли:
-Колективізація.
Що творилось на селі,
Пам’ятають і малі…
І від спогадів отих
На хвилину дід затих.
-Не питаючи згоди,
Заганяли у «СОЗ»*.
Від такої нагоди,
Аж по спині мороз.
Хто умів працювати,
Все на світі прокляв.
Треба в «СОЗ» віддавати,
Те, що вік заробляв.
Тож, яка в тім потреба?
- Шию пхати в ярмо.
* СОЗ – спільний обробіток землі
Жити краще? - Не треба,
Мов… і так живемо.
Дратувала та дія,
І не та була ціль.
Бо ще Марксова мрія:
- Всіх загнати в «артіль».
Від зорі, хто у полі,
Ті, хто хліб цінували
Заслужили неволі,
У Сибірі пропали.
Позбулись ми віддачі,
Рук селянських, робочих.
А що взяти ледачим,
До землі не охочих?
Тим, хто дійсно «від плуга»,
Від матусі – землі:
В нагороду заслуга,
В Соловецькій імлі.
З часом десь, схаменулися,
Відмінили наказ.
До селянства звернулися,
Та звичайно - не враз.
* * *
Нам багато в чому,
Може й не везло,
Та Держава квітне
Ворогам на зло.
Ворогів не мало,
Серед нас було,
І від них страждало,
Місто, та село.
Треба ворога знати,
Як говорять, в лице.
Мушу я нагадати,
Вам хлоп’ята про це.
Перший ворог – в душах холод,
Ну а другий – страшний голод.
Третій ворог в ті роки,
То, самі більшовики.
Вождь наш рідний, в ту годину,
Звів в могилу половину
Вірних ленінській ідеї,
Що боролися за неї.
* * *
Пам’ятаю сніг та холод,
А в країні страшний голод.
Як страждали наші люди…
Мертвяки валялись всюди.
Це Господнє покарання,
За його не шанування.
І від спогадів отих,
Дід на печі знов притих.
- Віру в Господа, що мали,
В душах грішних зруйнували.
Під коморами дзвіниці,
Рідна хата без божниці.
Боже – Господи прости,
За нелюдські дії.
Понівечили хрести,
Звірі – лиходії.
Ще й тепер серед ночі,
В дні, вже нашої скрути,
Голодні ті очі
Не дають нам заснути.
Щоб забути той голод,
Прошу Бога без меж:
- Не дай голод, та холод,
Пережити вам теж.
По теплу, як весною
Проросла лобода,
Не такою страшною,
Вже була та біда…
* * *
З кожним днем забувалася
Та гірка лобода.
Збігло все, вгамувалося,
Як весіння вода.
А за те що страждали,
Ми сильнішими стали.
Бо як раз у ті роки,
Ми всі були – більшовики.
«На дворі ми і вконторі,
Ми в майстерні і коморі.
Ми на полі, ми на волі,
Ми в«вагоні», і в «загоні»
А других, що теж при «ділі»,
Турбували інші цілі.
Ті «копали», садовили,
Ґвалтували, та губили.
Вибивали згоду,
Ти – «ворог народу».
А залякано радів,
Тільки той, хто не «сидів».
Та на жаль, як раз тоді,
Не сиділи лиш «руді».
Бо вели до Ягоди,
Не питаючи згоди.
- А за що ж хоч забирали,
Тих, безвинних серед ночі?
Досконально про це знали,
До жорстоких справ охочі.
Вождь нам був – рідніше Бога.
Тільки з ним, брат, «перемога».
А кому вожді не рідні,
Для суспільства ті не гідні.
Позбувались пільг та благ,
Шлях один у них – «Гулаг»*.
Мав і я вже зрілий вік,
То був тридцять… сьомий рік.
* * *
Став Єжов людей карати,
Від Вождя діждався страти.
Потім - «третя серія»,
«Лаврентій Палич Берія».
*Гулаг - Головне управління лагерів
І при ньому людей били,
Забирали, садовили.
Та одних було за що,
Інших просто «ні за що».
За буряк, за картоплину,
За ідею, за цеглину.
Серед них шалена сила
Тих, що мати народила.
Садовили за п’ятак,
А частіш – «за просто так».
Мов, на зборах задрімав,
Вчасно руку не підняв.
Хтось сидів за анекдоти,
Що були не «за», а «проти».
Той за те, що десь невдало,
Хліба в полі зібрав мало.
Той посіяв не в той час,
Значить «ворог» - проти нас…
І рахували сосен крони,
Людом напхані вагони.
Знов заплющивши очі,
Дід до печі принишк.
З його вуст серед ночі,
Вчув я жалібний скрик…
* * *
Є кругом «робоча сила»,
- Розквітай країно мила.
А якщо не вистачає,
Про те Берія подбає.
Генерали кріплять шпали,
Щоб «Вождя» не забували.
Та не ті, що на петлицях,
А під рейси, в рукавицях.
Ті - на «Біломорканалі»,
В крутих схилах замість палі.
Інші в лісі на «повалі»,
В горах десь, на перевалі.
Звести міг хтось негайно,
І життя нанівець.
Якщо десь неохайно,
Зуживав олівець.
Необачливе слово,
І «путівка в Гулаг».
Скільки там помилково
Згнило їх бідолах?
Дід пригладив сиві вуса,
Знову звів до стелі очі
І згадавши про Ісуса,
Похрестився серед ночі.
* * *
Різне, брат, траплялося
З нами в ті роки.
Довго ще з’являлися
В ніч більшовики.
Нас, до речі, менше стало,
Бо загинуло немало.
КДБ – нечиста сила
На третину, десь, згубила.
Хто бурхливо, інші тихо
Та здолали і те лихо.
Не дай Боже вам і в сні,
Щоб приснились ті «пісні»
Коли вдови голосили,
В Бога смерть собі просили.
Я б жінкам нашим за муки
Цілував щоденно руки.
Звівши руку до вуха,
Дід прискіпливо слухав:
- Чи не сипить вже сніг?
То схожу «за поріг».
Крекче, хука на руки,
Певно добрий мороз.
- Досить горя онуки,
Розповім вам про «СОЗ»*.
* * *
Той, хто пережив те лихо,
Жили дальше, жили тихо.
Дні точилися повільно
Не в тюрмі, та і не вільно.
Щоб покинути село,
В той час шляху не було.
Влада пильно про нас дбала,
Паспортів не видавала.
Парубки, ті змогу мали,
Через армію втікали.
Після служби, як відомо,
Не верталися до дому.
*«СОЗ» - спільний обробіток землі
Ми ж шляхів не вибирали,
Все робили, що казали.
А у «СОЗі» у ті дні
Нам лічили трудодні.
Відробив колгоспник день,
Має залік – трудодень.
Як напружена пора,
Маєш в день і півтора.
Помічник у тракториста,
Мав, десь, трудоднів під триста.
З бригадиром, хто у мирі,
Мав за рік сотні чотири.
В кінці року мали плату,
Зернову натуроплату.
А платили від душі,
Керівні товариші.
Так наприклад, нам у «СОЗі»,
При його нікчемній змозі,
За тяжкий робочий день,
Грамів двісті – трудодень*.
Хоч «співай», хоч «голоси»,
Але більше - не проси.
Бо на жаль його нема,
Все пішло у «закрома».
* * *
Дід, спустивши ноги з печі,
Ніс прочистив не до речі.
Душогрійку мовчки стяг,
Позіхаючи протяг:
* Мається на увазі 200 грамів хліба.
- Я життя свого без спину,
Розповів вам половину.
Завтра знайдемо годину
І на другу половину.
Хоч ви слухачі охочі,
Часу, мабуть, за півночі.
То давайте спочивати,
Незабаром вже й, вставати.
Дітвора сопе на печі,
Дід приліг коло малечі.
Зморений солодким сном
Стих і вітер за вікном.
* * *
Та хіба ж імовірно
За неповний свій вік,
Пережити покірно
Зміг один чоловік?
Дід не спить, поторгав комин,
Крає душу гіркий спомин.
Що то в біса за життя?
І немає майбуття.
А думки, як чорні хмари
Все висвітлюють примари.
Дід напружує чоло,
Не забути, що було.
Ось і зараз в наші дні,
Невеселі та нудні,
Кажуть живемо в селі…
Схоже це на плітки злі.
Не село, а хуторець,
Село звели нанівець.
Різні течії були,
Та нічого не дали.
То «дрібнили», то «єднали»*,
Але успіху не мали.
Результат тої мети –
Пусті хати та хрести.
Люди в селах не тримались,
При нагоді розбігались.
А терпіли ті умови,
Лише немічні, та вдови.
А колись була і школа,
Для райкомівських - комора.
Був і клуб, машинний двір…
Безліч літ пройшло з тих пір.
Та щоб до тих днів дожити,
Треба було пережити
Ще відрізок страшних літ,
Від яких здригнувся світ.
СІКалін.
* * *
далі буде...
* - мається на увазі об’єднання колгоспів, та укрупнення бригад та сіл.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392123
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.01.2013
Поряд яру, окрай степу,
Де стоїть наше село.
Підібрав дідусь лелеку,
Що упала на крило.
Хто підбив, скалічив птаху?
Випадково. Чи на зло?
Покарав хто бідолаху?
Чом їй так не повезло?
Боком до землі припала,
Біль зі страхом у очах.
Вона навіть не тікала,
Лиш кричала в гарячах.
Дідусеві біль знайомий,
Він в війну солдатом був.
Пережив і тридцять сьомий,
З тих пір страху не забув.
Бачив він і такі очі
В сорок сьомім у дітей,
Коли голод дні та ночі
Зжирав сім’ями людей.
Пожалів дідусь лелеку,
І десь в полудень, чи до,
Посадивши під смереку
Влаштував він їй гніздо.
Свіжу рану гасом змазав,
- Інших ліків не було.
Диваків за перелазом
Збіглось, мабуть все село.
Реготав онук сусіда
Вгамувавши пивом спрагу:
- Розум, мов, покинув діда
Бач, знайшов старий розвагу.
Йому жалість невідома,
Він не знає ще життя.
Двадцять літ просидів вдома,
Та ще прийде каяття.
Йому б тільки пиво пити…
Тож, яка у нього ціль?
Боже, дай йому прожити
Обминув, щоб його біль.
* * *
Знепритомнів дід від спеки,
Сидячи коло лелеки.
Очі сплющив, та не спить.
Про життя згадав на мить.
Жилось тяжко у селі,
Коли ми були малі.
Сидять взимку в хаті діти,
Бо немає що надіти.
Були раді, хай їм грець,
Як у хаті каганець.
Згодом мама за хустину,
Купить лампу керосинну.
Потім стали жити краще,
Придбавали, щось путяще.
Був і я, мов іменинник
Батько, як купив годинник.
Потім він, за хліб та мед
Нам, купив велосипед.
Хоч в кожусі спина драна,
Рахували всі – за пана.
* * *
Лине час, слабіють руки,
Розумнішають онуки.
Добре в школі їх навчають
Бачиш, діда вже повчають.
Знають всі події в світі,
Старший - їздив на Гаїті.
Півні, вже, співають треті,
А молодший в «Інтернеті».
Раніш, рідкість патефон,
А тепер – магнітофон.
Телевізори не в диві,
Але діти хворобливі.
Бо сидять і дні і ночі,
У дисплеї вп’явши очі.
Називають матір – «мутер»,
Ось чому навчив комп’ютер?
Я в свої юнацькі роки
Вироблявся до мороки.
Поле гладив бороною,
А тягав її - собою.
* * *
Раз якось, в ранкову росу,
Мабуть в липні це було,
Підклепавши добре косу
Поспішав дід за село.
Чисте небо – ні хмарини,
Наближаються жнива.
Спів пташиний в лузі лине
Разом з ним, душа співа...
А за дідом не поспішно,
Мов найближчий вірний друг,
Шкутильгаючи так смішно,
Білий птах прямує в луг.
Він завжди тепер за дідом,
Як малесеньке дитя.
Цілий день крокує слідом,
-Знав, хто врятував життя.
* * *
Лист осики червоніє,
Закінчилися жнива.
Все частіше луг сивіє,
Сумно вітер завивав.
Вже готуються лелеки,
Відлітати прийшов час.
Але подорож далека,
Буде мабуть не для нас.
Що робити нам лелеко?
-Дід пташину запитав.
Таку подорож далеку,
Навіть я б не подолав.
Та як охне – що за диво?
і застиг, немає слів.
Птах махнув крилом щасливо
І з подвір’я полетів.
Височінь долає кволо…
Пролунав прощальний крик.
Описав над дідом коло
І в блакиті неба зник.
Я щасливої дороги,
Вам бажаю - мовив дід.
Ждемо птаха на пороги,
Щоб продовжувався рід.
СІКалін.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391804
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.01.2013
Двір повитій ранковим туманом,
Тином глеки великі й малі.
І розбита макітра з тюльпаном,
Одиноко стоїть на столі.
Все забуте, занедбане дітьми,
Вже ніхто не приходить сюди.
Засихає бузок під воріттям
І криниця стоїть без води.
А весна шаленіє, буяє
В білім цвіті вишневих садів.
Гріх тяжкий, коли хтось забуває
Своїх предків - батьків та дідів.
Заросли полинем–кропивою,
І хатина стара, і село.
Не цінуємо те, ми з тобою,
Що життя на землі нам дало?
Рідна хата сумує,я знаю,
Серед пишних садів повесні.
Та лунають під вечір із гаю
Солов’їні веселі пісні.
СІКалін.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391784
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.01.2013
Той хто не бачив, той не знає,
Такої дивної краси,
Як ясне сонечко засяє,
В сльозах ранкової роси.
Десь соловейко защебече,
В гаю зозуля закує.
І відповість мені, до речі,
Скільки прожити надає.
Садки кругом в вишневім цвіті,
Та неба чистого блакить.
Чи є ще краще щось на світі,
Ніж ця, свята ранкова мить?
СІКалін.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391520
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.01.2013
Може ви і не чули,
Може чули не всі.
Про далеке минуле,
Про занепад Русі.
Досягти перемоги,
Краще в кожній меті,
Коли сили та змоги,
Об’єднати в гурті.
Радник вредної свари
Владолюбців – князів,
Заподіяв їм кари,
До поразки призвів.
А обставин тих збіги,
Все змінили в житті.
Половецькі набіги,
Стали зовсім не ті.
* * *
За Уралом – рікою,
В той час сила зростала.
Яка згодом страшною,
І для половців стала.
Під кермом Чінгісхана,
Сила та, не мала.
Та ще й лютість тирана
Неймовірна була.
Залишались руїни,
Де пройшла сила та.
І зникали країни,
І палали міста.
Час пройшов, наших міст
Та орда досягла.
І нерадісна вість
Руський люд підняла.
Тож,зійшлись по весні
Сили дві на Дону…
Та в кривавій борні
Ми програли війну.
Грізний хан – Чінгісхан
Безліч війська згубив.
А хан руський Котян
На той раз відступив.
Запросив хан Котян
Допомоги в рідні,
І війська половчан
Бились знову три дні.
Хоч і віддано билися,
Супротивник признав,
Переваг не добилися,
Ворог їх подолав.
Неузгоджені дії
Половецьких дружин,
Погубили надії
У князівських родин.
Хан здобув перемогу,
І від Калки – ріки,
Відкривав він дорогу
До Дніпра напрямки.
* * *
Злинув час… Промайнуло
Чотирнадцять років.
Вороги не забули
Переможних шляхів.
І намітив злий захід
Хан монгольський Батий:
- Зір направив на Захід,
І на Київ свяятий.
Зруйнував по дорозі
Волжсько-камських булгар…
Навіть Суздаль не в змозі
Той відвести удар.
А орда та численна
На своєму шляху,
Залишала шалена,
Лиш від згарищ труху.
Сунить хмара густа,
Димно скрізь, як вночі.
І палають міста,
Всюди жах та плачі.
Вал кінноти потужній
Вів нездоланий лях,
Та лиш Новгород мужній
Припинив його шлях.
Не хоробрість та сила,
А розлив буйних рік
Натиск хана згасили,
Зупинили на рік.
По весні, як розтали
Тогорічні сніги,
На ті землі напали,
Знову злі вороги.
Хан той, натиском сили
Переяслав здолав.
І Чернігів згубили,
У вогні він палав.
Князь Михайло, тутешній,
У боях відступив,
Та дружину сердешний
У тій сварці згубив.
Мирні люди ховалися
У хащах та церквах,
Всі вони сподівалися,
Що не згубить їх лях.
Але марні ті втечі,
Під крило святих риз.
Євпраксия*, до речі,
З башти кинулась вниз.
Згодом десь, як тумани
Полягли на луги,
Зайняло військо хана
І Дніпра береги.
Не опишеш пером
Вранці як, по росі,
Бачив хан за Дніпром
Київ в дивній красі.
Щоб те місто здолати,
Хан монгольський Батий,
Наголошує здати
Йому Київ святий.
Але люд, як Дніпро,
Непокірливим був.
Воєвода ж Дмитро,
Тих прохань не почув.
Знов зійшлися дві сили
У запеклій борні.
Хто кого пересиле,
В тій смертельній війні?
Лізли з криком на мури
Злі, страшні вороги.
І були темно-бурі
У Дніпра береги.
З нами в Господа віра..,
Кров лилась, як вода.
В річці хвиля не сіра,
А криваво-руда.
Кого більше в могилах,
Проректи не берусь.
Але там, на тих схилах
Була скорена Русь.
СІКалін.
* Євпраксия – дружина Чернігівського князя Михайла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391443
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.01.2013