| Сторінки (1/5): | « | 1 | » |
* * *
Жахливі сни мені уже не сняться,
Ніякі сни не сняться взагалі…
Веселу пісню вибивають пальці
По черепу моєї голови…
Затягує мене така безжурність
У цілковито масові ряди…
Я вкотре покидаю гру у дурня
З погонами на кожному плечі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402482
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.02.2013
* * *
Коли поглинають сутінки –
поринаю у сон.
Ходою важкою зморений
падаю в те,
що навіяне вітром.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402255
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.02.2013
ДВЕРІ ПОЗАДУ ТЕБЕ
Не люблю, коли мене відволікають від читання газет, навіть коли в тій газеті пишуть повну дурню, наприклад, як ось зараз, у цей момент, у цім інтерв’ю з одним із кандидатів; передвиборча гонка саме у розпалі і куди не зирни – усе рябіє від агітації: часописи, телебачення, вулиці; є над чим іронізувати; так і тут: якась грошолюбна журналістка-заробітчанка, щедро епітетизуючи, гіперболізуючи, в пафосі, змальовує зі слів претендента на крісло щасливий, казковий і чесний рай уже завтра, відразу після його обрання; після таких обіцянок в моїй голові відразу цвітуть казкові сади Едему і святі, непорочні помічники кандидата, ось вони, ось уже, йдуть по країні, і розносять у кожну хату великі лантухи грошей, та ще – повно добра, дорогого й коштовного. І як відірватися від таких обіцянок, як відволіктися від таких слів. Ні, то не гоже! І хоча моя жінка добре це знає, і добре знає ще й те, що я не відірвусь від перегляду преси заради балачки з нею, що ліпше не турбувати, а дочекатися, поки завершу цю справу, бо як їй не знати цього, все-таки разом піввіку прожито, і дасть Бог, - що зважаючи на наш вік, на вік кожного з нас, що дружинин, що мій, так і буде, - проживемо і решту життя укупі, бо кому ми потрібні на стороні, і, можливо, що й помремо в один і той самий день, хоча, то уже, все-таки, - казочки. Тож, коли вона запитала про того незнайомця уперше – я й оком не кліпнув, ніби не чув. “Запитаєш опісля, хай дочитаю”, - подумав про себе. А вона геть настирна, коли вже захоче чого, візьме собі в голову що – не відійде, не посторониться, таки здобудеться бажаного. Я аж ніяк не виправдовую її, проте у кожного з нас власні звички, ми вже до них призвичаїлися. Вона – до моїх, а я – до її. І навіть встигли змиритися з ними, бо ніде ховатися. Ось і зараз:
- То ти пам’ятаєш того незнайомця?
І я починаю вовтузитися, соватися, крутитися у кріслі, а дружина уже розбіглася, бовкає й ляпає так, ніби немає нічого важливішого, актуальнішого, потрібнішого, ніж її мова, її слова. Тут точно не дочитаю, мелькає у голові, і дійсно, куди правду діти - ніде сховатися; куди не піди: на кухню, у спальню, у ванну – усюди вона за мною, править своє, набридає. Звідки мені пам’ятати того незнайомця, скільки таких було за весь вік, хіба пригадаєш, а тепер ось бери, витягуй, витаскуй із пам’яті, скільки їх там позбиралося; здогадайся: хто і про що.
Отож, стара і далі торочить про “свого” незнайомця, що він виринув із її пам’яті, коли на мене дивилася, що той схожий на мене, подібний, вилитий я, і навіть костюм, у якого вбраний був той чоловік, тоді, сорок років назад - онде, такий самий, точнісінько, у шафі висить. Ніби й нічого дивного, скільки часу минуло, у голові порядку катма, ще не таке позгадуєш; а може, справді, подібні - не зовсім, а трохи; поміж людей то не рідкість, та й костюм, що той костюм, тоді, за совєтів, всі однострої носили і колонами марширували; як в інкубаторі...
А жінка уже причепилася, одягни й одягни, приміряй, сам побачиш, я й одягнув: відкрив двері шафи, витягнув; старістю потягнуло зсередини, запахло нафталіном, спертим повітрям дихнуло у мене – частка минулого випурхнула з дерев’яної скрині. Потім застиг перед дзеркалом: зморшками позаростало лице, замість волосся - залисини, а де ще зосталася латка – то сиве й немічне; уже не скуйовдиш його; постава зсутулена, згорблена, росту вже донизу, в землю… Одігнав сумну думку, задер голову вище, покрутився, оглянув себе зо всіх боків; ніби й нічого, подумав, і костюм, хоч не так молодецьки, як у сімдесятих, - дещицю обвисає, - але досить пристойно, досить пристойно...
Хтозна, якого коника викине, в яку забаву забажає пограти дружинонька; ніби на допиті після тих її згадок, балачок і теревенів; спішно хапаю газету і, не переодягаючись, у давно не модному гардеробі, залишаю оселю, вже з-за дверей устигаю кинути, що, мовляв, на свіже повітря, на прогулянку. Коли опиняюся на вулиці - спокій вгортає мене звідусіль, проникає усередину мене: тихо довкруги; уся Малопідвальна - у безголоссі й безмовності, тут владарює тиша; і коли хтось випадковий сюди забреде, нетутешній, то й не запідозрить, що поряд, зовсім неподалеку, варто пройти пару десятків метрів до провулка Шевченка і повернути праворуч, а далі, донизу якусь сотню метрів, – і вже гуде велелюдний Майдан, голосить, гримить, оглушує тисячами ротів неабияких натовпів і людських отар; і в тій тисняві не до умиротворіння; такі вулички рідкісні в цьому місті.
Тому я вирушаю в інший бік, угору, до Володимирської, ступаю неквапом і геть нечутно, тобто, це я не чую власного ходу, а пішохід, що йде збоку – ненароком й почує, як підошви моїх черевиків протираються об асфальт; зношені – як і я, та мені ще послужать: і пара моїх черевиків, і я – однакові розвалюхи, старі шкарбани; а ще мої кроки почують у сірій будівлі, що стоїть там, де Малопідвальна впадає у Володимирську, і не тільки кроки, а й стукіт мого старечого серця і шурхіт газети, що тріпоче від спротиву об повітря, спричиненого моїм власним рухом і відмахуваннями рук; а ще – маю підозри, що і думки мої там почують, і оте хвилювання, отой щем і отой спазм у горлі, що виникають, коли я проходжу повз; я пришвидшуюсь і завертаю подалі, лишаю позаду зойки й тіні, що застигли у пам’яті стін споруди, яка замість стати храмом живого слова, перетворилася у катівню його; віддаляюся; все ближче і ближче – Ворота, і там, у затінку під каштанами – зручно вмощуюся на лаві й починаю гортати пресу: шукаю очима місце, на якому спинився, від якого відволікла дружинина настирність; і хоча люд снує взад і вперед – ніхто не стає мені на заваді, нікому нема діла до мене, як і мені до них.
Така ідилія довго тривати не може, це вже закон, життєвий закон, і вам, мабуть, теж випадало в цьому або в чомусь схожому переконатися: спогади про сорокарічної давнини візит незнайомця мимоволі навертаються до голови, і я вже не здатен оволодіти ними, відігнати далеко, ізолювати, аби не торкатися давнього пилу й не оголити приховане там, під ним; і костюмчик, що висить на мені, теж сприяє зануренню у минуле; від нього тхне давнім, яке на очах починає вилазити з нього у простір і витворювати поряд зі мною геть абстрактну, невидиму, проте обмежену форму, яку можна назвати істотою, привидом; я відчуваю це, хоча і не можу виокремити, виглядіти, винюхати, почути; а потім усе повертає навиворіт і спогад той поглинає мій одяг, перетворюється на костюма, огортає мене своєю “тканиною”; я поринаю у нього повністю…
І мені, і дружині тоді, у сімдесят другому, ледве стукнуло тридцять, коли той незнайомий дідусь – та подія трапилися, нібито, десь у таку ж передосінню пору – опинився у нашій квартирі. В той час ми були молоді і на кожне слово, на кожен погляд моєї коханої я з радістю відповідав, реагував, і проблеми вибору – благовірна чи якась там газета – зовсім не виникало; злагода й приязнь панували на територіях коло нас. Мов голубина пара сиділи ми на дивані, вона поклала свою голівку мені на плече, і ми вуркотіли – говорили про щось геть несуттєве, дріб’язкове, проте нам і цього було достатньо: бути поряд, бік у бік – найбільша втіха для нас тоді. І коли у двері постукали, ми не відразу кинулися відкривати, найменшим звуком чи рухом не бажали рушити злагоду, що розквітла між нами. Зрештою, знехотя, усе-таки відімкнули їх. Перед нами постав старий, не сказати, що вигляд його був геть немічний, проте літа встигли зіжмакати його: трохи зморшок, трохи волосся, трохи сивини, трохи скоцюрбленості, трохи інтелігентності в очах… Дивився він на нас спочатку ніби спокійно, привітно, звично, але тривало це мить, коротку хвилю, а потім він різко змінився на обличчі, ніби в одну долю секунди перед ним пролетіло усе життя, вираз нерозуміння, здивування, приголомшеності, ошелешеності з’явився на лиці незнайомого і ще, певне, якісь жахіття; не знаю, можливо я помиляюся щодо того, що сталося зі старим у той момент, я не мастак за зовнішніми змінами висновувати про внутрішні зміни в людині, зміни психологічні, проте саме так мені видалося, коли пізніше я обмірковував ту ситуацію. Я ніколи до того, ані після, не бачив такого. Його очі перелякано блукали квартирою, метушилися, ніби він щось шукав, але не знаходив; було видно, як у його погляді здивування переростало у щось більш жахливе, німе, грандіозне; жах струменів із нього і спутував його рухи, відібрав його мову, заціпив його; було видно, що чоловік хоче щось мовити, але невідома сила скрутила його, схопила і той під її міццю ні слова зронити, ні ворухнутися вже не міг. Його стан передався і нам, ми стояли навпроти застиглі, завмерлі, оторопілі, і дивилися на нього, у очі, у певній мірі нас охопив сполох, тривога, непевність; ані рушити з місця, ані поцікавитись ( чим там у подібних випадках цікавляться у незнайомців, що опиняються на порозі вашої квартири, і нічого не кажучи, стоять, як ось цей?) не спромоглися. І доки мана зійшла, і доки ми трохи оговталися – жінка моя ніби першою спохватилася, прийшла до тями – чужий замахав руками, хаотично, незрозуміло, хоча, рухи його не були агресивними, проте й зрозуміти зміст його активних жестикуляцій було не під силу нам обом, щось божевільне вселилося в нього, і всі ці гримаси, незрозумілі гримаси, які він ніби й не навмисне корчив, а щось ззовні чи всередині нього, ніби якась потойбічна сила керувала його поведінкою – все схиляло нас думати про безумство. Насилу він видавив з себе щось схоже на мову, проте, що саме – не розібрати; а потім усе повторював і повторював, все повторював і повторював, повторював, ніби заїло пластинку, заклинило, закрутило його у цій фразі, і йому вже не викарабкатися звідти; врешті вдалося розібрати окремі звуки, правда, фраза так і не склалася докупи у наших головах, адже вихопити одне слово цілим з того потоку незрозумілостей – то вже гераклів подвиг. А потім він почав хапатися руками за горло, за серце, ловив ротом повітря, ніби ось-ось задихнеться, хитався, колихався, і коли вкінці гучно гупнувся на підлогу, ледь не вдарившись головою в поріг – ми, геть налякані, вирвалися із заціпеніння і кинулися до тіла.
Швидка приїхала незабаром, дуже швидко, ми навіть не встигли зрозуміти, що саме трапилося, наші спроби нащупати пульс чи ще якимось чином виявити ознаки життя – зазнали краху; виявилося, ми абсолютно не володіємо найнеобхіднішими навичками у медицині, хоча у свій час дещо вивчали у цій справі, ознайомлювалися, та й, врешті-решт, раптовість, стрес і т.д. – далися взнаки.
Історія зі старим не мала продовження, ми навіть не поцікавилися хто він і в яку лікарню його відвезли, тому про подальшу долю того чоловіка нічого не відаємо, згодом, правда, кілька разів згадували про цю неприємність, та з часом усе рідше і рідше.
Не знаю, скільки часу я провів у задумі, поглинений спогадом, проте справа вже йшла до вечора, люду побільшало довкруги, шеренгами, ватагами, рядами спішили вони у бік метрополітену, видно, саме скінчився робочий день; натовп повернув мене у реальність, я спохватився, що засидівся довше, аніж зазвичай, коли влаштовувався на прогулянку, що пропустив обід, і шлунок невдоволено забурчав при згадці про це, що так і не прочитав газети; таки дістала мене моя стара, крутнулося у голові, і я посміхнувся. Тоді підійнявся й рушив у зворотну дорогу, додому. Поспіхом зайшов у рідний під’їзд, підійнявся на поверх, вже на сходовій клітці виявив, що ключів я не взяв, - все через жінку, через оті перевдягання, і я ще й пішов у неї на повідку, ніби дурень, - даремно спробував повернути дверну ручку, хоча добре знав, що стара, коли залишається наодинці, постійно замикає двері на ключ, ба навіть, коли ми удвох, однаково, замикаємося: хтозна, кого принесе нечистий – у наших роках силою з ним не мірятися. Тому я гупаю в двері, слух у дружини ще не споганився, почує; через дещицю часу повторюю спробу, але стара моя явно не дуже спішить, певно, увімкнула на повен голос телевізора і видивляється щось, хоча, ніби й повинна чекати приходу, я все-таки добре затримався, не схоже на неї, іншого разу уже б під дверима вичікувала, вислуховувала, чи не підходжу, хвилювалася б геть, що затримався, чи не трапилося чого; врешті я чую, як усередині, в коридорі, відлунюють кроки і до дверей наближаються, а потім у замку повертається ключ.
Я стою в коридорі, позаду поріг, а оці двоє зирять на мене, і коли я розумію, хто вони – страх, страшний звірячий страх бере гору над розумом і починає керувати усім моїм тілом. І я уже не підвладний собі. Я намагаюся думати і говорити – але нічого мені не вдається, я не розумію, яким чином таке може трапитися, це аж ніяк не сон, страшно; а може, усе-таки, я й до сих пір на лавочці, біля Воріт, і я всього лиш на всього задрімав – а оце все наснилося, привиділося, приверзлося; фантастики я не люблю, не моє це; і в неймовірне не вірю.
Унин, 09-12-2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402213
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.02.2013
АДВОКАТ
На днях я програв чергову судову справу, просту і нічим непримітну, нічого особливого в ній не було, варто б за неї взятися студенту-першокурснику з юридичного факультету – і підсудний дихав би свіжим повітрям, гуляв би на волі, задоволено жив і радів цьому. Але ж ні. Аж ніяк. Знову я все понаплутував, схибив і перевершив самого себе у власній недолугій “майстерності”, вже не вперше, проте, схоже на те, що востаннє. В адвокатській конторі, де я рахуюсь у штаті, бо сказати “працюю” опісля усіх моїх справ язик не повернеться, головний наш партнер заявив, та ще й привселюдно, на підвищених, зневажливих і геть не тактовних тонах (ні, аби наодинці, без лишніх там свідків і все таке інше, і мені було б менше сорому; хоча, однаково всі б дізналися), що час мій прийшов, що потрібно збирати манатки давно вже, що якого такого дідька вони, роззяви такі, взяли мене на роботу, прогледіли, не додивилися, і взагалі, що це ще можна переінакшити, а ось іншого - вже ніяк: і нагородив щось про шкоду для їхньої репутації; одне слово, шукай роботу деінде, невдахо, лише не сунь свого носа в юриспруденцію.
Наостанку мені лишилось довести ще одну справу в суді до завершення, але вона була безсумнівно програшною. Усі були абсолютно певними, що судді ухвалять вирок на користь обвинувачення, і для мене також у цім ділі жодного сумніву не залишалося, бо всі факти й докази свідчили проти мого підзахисного, та й сам він свою вину визнавав цілком і навіть, таке в мене склалося враження, був радий потрапити знову за грати; йому це не вперше. Гадаю, саме тому, що ця справа була безнадійною і ніхто не бажав захищати жорстокого вбивцю, її довірили вести мені. Ніхто не був зацікавленим хоча б у пом’якшенні вироку і ніхто не бажав мати стосунку до цього діла.
Отож, я міг пакувати свої особисті речі, що були на робочому місці й шукати, куди йти трудитися далі. Аби влаштуватись кудись по професії - не могло бути й мови, бо жодна людина в здоровому глузді не довірить мені власні справи, хоча б найдрібніші. За всю свою невелику, дрібну кар’єру я не виграв жодного разу і, повірте мені, шеф давно постарався, аби про це дізнались якомога більше людей. Усім зрозуміло, що я – жалюгідний невдаха, із якого кепкує й насміхається кожен, кому не лінь; і якби за цю мою жалюгідність і нікчемність платили гроші, то я міг би розбагатіти, проте, зі мною такого дива не трапиться, зі мною може скоїтись одне тільки лихо. Моя дружина, поки-що я можу назвати її дружиною, давно зрозуміла й засвоїла цю мою ваду і вже подала на розлучення. Не минуло й півроку опісля весілля, як вона обзавелася коханцем - мужнішим, спритнішим, сміливішим і досить успішним, як на її власну думку, так і на думку її ліпших подруг; а останнім часом вона з ним навіть не криється, ані від мене, ані від сусідів, ані від своєї рідні, що видається надто принизливим навіть для моєї персони. Не можу сказати, що в ліжку я повний бездара, аж ніяк, не гірший і не ліпший від інших, і навіть дружина це визнає, так і говорить: “Як усі…”; та все, що стосується решти життя: кар’єри, грошей, спілкування чи хоча б найпростішого, здавалося б: сходити до магазину й купити все необхідне, не втрапивши в жодну халепу – тут я повний профан.
Напередодні судового засідання, на якому збиралися ухвалити остаточний вирок у справі мого підзахисного, я мав зустріч із ним на території слідчого ізолятора, де його тимчасово утримували, у спеціально відведеній для цього кімнаті. Я страшенно-страшенно не люблю бувати у подібних закладах: ані в СІЗО, ані в тюрмах, ні в колоніях; мене лякає й страшить тамтешня атмосфера настільки, що не лише у серці і на душі, - хоча, щодо цих високих духовних сфер, існування яких зазвичай одні заперечують і відкидають як несусвітну дурницю, а інші, більш піддатливі до зовнішніх впливів, навпаки, сприймають на віру, без найменших більш-менш розумних підстав – а й у всьому фізичному тілі, й я явно це відчуваю, стає геть моторошно і лячно. І кожного разу, коли я опиняюсь у подібному закладі, мене охоплює страх, цей звірячий інстинкт повністю опановує наді мною: я стаю певен, що ніколи не вийду звідти, що нізащо не виберуся назад – мене або не випустять, тому, що забудуть про моє існування, тому, що я стану для них непомітним, абсолютно невидимим, або переплутають із якимось карником, із місцевих постояльців, і посадять замість нього до камери, а його замість мене випустять; спокійно, без шуму і ґвалту відправлять його на свободу. Певен, що він би не проти. Ця тривога починається вранці, в день відвідин клієнта на території схожих пенітенціарних закладів, а подекуди, що ще гірше, бо тоді я не можу заснути всю ніч, - напередодні, - і це дуже страшно - й не полишає мене аж доти, доки я не опинюся далеко від жахливої “установи”, на відстані гарматного ядра, за тридев’ять земель, аж чи не на місяці. Вибачте за неоковирність у перебільшенні, та воно найсильніше передає весь той стан, весь неспокій і хвилювання, що сповнюють геть усе, чим я є.
Коли я прийшов, мій підзахисний під наглядом охоронця, що стояв трохи збоку й позаду від нього, вже очікував, і очікував не на мене, бо розумів, що жодної користі з мене і з мого захисту вже не буде, - він хороше знав це, - а на забаву, веселу велику забаву; і я добре це розумів; і знав також, що радісна либа, повна іронії та насмішки, вже не зникне з його обличчя, аж доки я не полишу цієї кімнати, і його в ній заразом; і доки я йтиму гнітючими коридорами туди, де ясніє вихід і біліє, розвиднюється, виринає між сутінків страху, так і скажу, спасіння, і навіть пізніше, коли його вже вестимуть тюремними коридорами, щоб знов запроторити в камеру, його ще довго розважатиме це рандеву; він глузуватиме, насміхатиметься і буде глумитися; вони, ці злочинці, носом чують, коли ти слабкий, немічний, кволий, убогий. Цей не виняток, звичайний злочинець, як у Ломброзо.
І допоки він зирить на мене, чекає, коли розпочну розмову, я стискаюся, завмираю, щулюся, геть дрібнішаю під хижим, що пронизує наскрізь і холодить, поглядом-рентгеном. Мені важко вдавати спокій, і він, тут я певен, вже встиг це помітити; лиш вичікує, щоб ударити, атакувати, схопити слабку й безпомічну жертву і вчинити розправу. Я визбирую залишки сили й мужності, що лишилися в тілі, а ті, що розбіглися далі, намагаюся повернути; марно; але бесіду починаю.
- Що ж ти, адвокатику, неоковирний такий?
Саме так реагує він на слова про те, що суд навряд чи вкоротить терміну, заявленого прокурором, і сподіватися на поблажки варто лише за умови його зразкової, ідеальної поведінки під час ув’язнення, і тоді, дасть Бог, випустять ще до строку; і апеляцію спробуємо; але це - не сьогодні чи завтра, доведеться чекати. Я і далі продовжую щось втовкмачувати у подібному дусі, і мені все здається, ніби я щось недоговорюю, ніби приховую щось, ніби щось перебріхую, і взагалі, зловживаю своїм становищем, становищем людини вільної, свобідної і безневинної; а ось він ось, злочинець, що сидить навпроти і свердлить мене очима, не сьогодні, то завтра, кажучи образно, сяде за грати, (хоча і зараз він там сидить, і сидітиме довго, ми обидва це знаємо, і конвоїр, і ще дехто окрім перелічених тут осіб) і доля його нелегка, і ніхто його там не перевиховає, швидше за все – навпаки, знаємо ми, добре знаємо наші заклади з перевиховання й обмеження волі, нікого там не виховують, доброго і хорошого не навчають, а навпаки, геть навпаки, - з дрібного злочинця роблять великого, з доброго – злого, з недосвідченого – спеціаліста у сумнівних злочинних професіях найвищого рівня і т. д., і т. п. І допоки одне говорю, і в голові думки оце крутяться, трохи інші, які б не мали там бути й мене турбувати, бо і своїх клопотів – вище всіх гімалайських гір - соромно мені стає, перед цим ось, навпроти, сум і печаль залізають у мої кінцівки, органи, шкіру, все тіло моє починає жаліти цього невдаху, - а може, він виправиться, може, праведним шляхом піде до щастя свого, і найде його десь, не знаю де саме, та все-таки знайде, і все буде файно у нього: й у ділах, і в словах – а за тілом й душа прокидається, і починає мене картати, ніби ось він, праведник, ледь не святий, піде в темницю, в затворі сидітиме, все життя собі попсує, а я – захисник препаскудний, повітря свободи вдихатиму, на шашлик, на травневі, до лісу кататимусь, купатимусь на озерах в липневу спеку, на рибалку ходитиму чи ще кудись, де захочу. І ось мій підзахисний пильно, пильніше, ніж завжди, баньки на мене витріщив, мов незрозуміло йому щось, неясно, мов запідозрив у чомусь мене; певне, на фізії у мене щось закрутилося, завертілося, не зрозуміле для нього, гримаса якась скорчилась від отих моїх роздумів, що наповнили весь мій мозок, а він, певне, не може допетрати, що трапилося. Сидить, вичікує, не знає, як поводитись далі: почекати, що далі відбудеться, чи наїхати, познущатися, позабавлятися над адвокатиком, як і завжди; бо ж для того й на зустрічі ходить, хоч якесь, але свято.
І коли я трохи піднявся, аби звернутися до конвоїра із проханням залишити нас наодинці, тет-а-тет, візаві, віч-на-віч, то і сам сторопів, стетерів, здивувався. Варто б бачити мого клієнта в ту мить! Я відразу й почав, ще й двері за вартою не закрилися, що, мовляв, ось таке ось, що у сім’ї у мене негаразди, що дружина від мене йде, що в роботі усе шкереберть, і це ось, остання справа, яку мені доручили, і все життя моє геть нікчемне, й крадіжки дрібної не варте…
- Ги-ги! Ну ти даєш, анекдот ти ходячий! Знайшов собі психіатра! Знав, що ти бовдур, бевзь, дурень, та не знав, що настільки!
Та я все продовжував, під регіт, під свист, під тупіт, і вже видавалось мені, що не один переді мною сидить, а й решта моїх клієнтів, що не виправдав їх сподівань, довір’я, надій; що і дружина уже зайшла, і вигукує, і сміється вся хтиво, і вихиляється, і дзвенить мені у вухах: “Як усі!”; і начальник мій, старший партнер контори, аж заходиться з реготу: “Геть! Манатки збирати!”; і взагалі, вже й судді у мантіях понаходили, і прокурори, і всі кричать, всі збиткуються: “Посадити його! Іменем…!” ; і люди якісь незнайомі вповзають, і знайомі, і не розбереш; “Посадити його!” – скандують. Уже голос тремтить, схлипує, розбивається в гаморі, шумі, ричанні, думки вилітають геть із голови, піди, повизбируй їх потім, та все ж я терплю, я продовжую, не спиняюся, врешті встаю перед ними навколішки, простягаюся перед ними, б’ю поклони, і слізно звертаюсь до мого клієнта, теперішнього клієнта:
- Ти не винен!
А потім до решти:
- Це я… Це я все вчинив…
Справа мого клієнта не стала останньою, в якій я брав участь, я став учасником ще трьох судових засідань, правда, в іншій ролі. Мого підзахисного відпустили на волю, бо ухвалили, що той не винен, і він, виходячи із зали суду, весело козиряв майже всім, кому попадав на очі: і судді, і прокурору, і конвою, і просто так, усім людям, що з цікавості опинилися на цьому процесі; на мене він також звернув увагу, помахав мені ручкою, відіслав повітряний поцілунок, і ще щось вигукнув, певне, образливе, бо хіба він міг мені кинути хоч щось хороше, хоч добре слівце – звісно, аж ніяк! Я був щасливий від цього, навіть від цього. Врешті, радіти було чого, мого підзахисного звільнили, випустили на свободу, не часто таке трапляється, тим паче, у мене, точніше, у мене і не траплялося. Дружина також завітала до суду, не одна, а з новим коханцем, - так, вам не почулося, - старому вона дала відкоша, як і мені, а проходячи повз, кинула, що і той був такий, як усі; звісно, вона мені влестила, бо значить, я не один такий… Шеф… Шеф не прийшов… Та ну його, шефа!.. І взагалі – це все не важливе.
Тепер я сиджу. Радію, що вдало обрав професію, та й не тільки цьому, причин для радощів є багато, але все-таки – вдало! Ніхто не зміг ні на йоту придертися до моїх показів, коли вину мого підзахисного я визнав своєю; я хороше знав усі обставини справи, мій клієнт, все-таки, довірив мені усі дрібниці убивства, що він учинив, і його щастя, що прокурор не володів кожною з них так досконально, як я; таким чином, мені вдалося довести, що я, лише я, і ніхто, окрім мене, - є справжнім убивцею.
Унин, 24-11-2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401590
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.02.2013
НОВИНА
Звісно, якщо я спізнюся в газетний кіоск по ранкову щоденну газету - хіба продавщицю це турбуватиме? Яке їй до того діло? Багато чого може трапитись, а їй за всім не угледіти. Та й навіщо? І взагалі, чому це таке ось подумав… Не знаю. Не знаю. Не певен… З дня в день я приходжу в одну і ту саму годину, без найменших запізнень, та й, щоб навпаки, також не бувало: хвилина у хвилину, секунда в секунду, мить у мить. Ніщо не змогло відучити мене від такої поважної звички. Звичка – друга натура.
Ні лютий мороз, ні нестерпна липнева спека, хоча, яка там нестерпна липнева спека уранці – прохолода, свіжість, ранкова бадьорість! Та й, коли щось, одягнуся в тепліше, абощо… Нещадні потоки рясного дощу, що зносять усе, геть усе з-попід ніг, аж ніяк не чинили мені перешкод, бо що там ті ливні – накинути плащ, розчепірити парасолю, перебігти, перестрибнути, перескочити. Не питання! Та й хвороби, що знесилюють, виснажують, доводять до астенії, слава богу, тьху-тьху! – оминають мою персону. Постійно, крім вихідного, неділі, коли вся ота братія, що по газетах, та й не тільки вона, на опочинку, я дістаю, попри все, оту рідну, і звичну, й затребувану, як харч, як от сон, “Новину”.
Незмінно, у строго означений час опиняюся першим у черзі, якщо та трапляється, а буває й таке, перед віконцем кіоску. Добриденькаюся. Простягаю всередину, копійка в копійку, точнісінько, всю ту грошву, потрібну до сплати, і забираю товар. Уже свій. Звично й точно. Я так люблю. Усе в мене так.
Ще віддавна, відтоді, як тут оселився, у цьому містечку, на одній з його, як подекуди пишуть, нічим непримітних вуличок, я майже не чув від неї, від продавчині, ні пари з вуст. Майже. Усе поглинав міський гамір, шум, рик, тріскотня; всенощна, вседенна какофонія ніколи, здається, й не припинялася. А коли замовкала, втихала, зникала потроху, то аби нарости вранці ще. Гучніше. Міцніше. Ще дужче. Хіба до балачок тут та до здоровкань? Іноді я заставав її за позіханням, видно, вона не встигала отямитись після короткого сну, бо прокидалася ні світ ні зоря: самі розумієте, свіжі газети і все таке інше, а вдома, либонь, сім'я, і пов'язані з нею клопоти. Вона позіхала й відмахувала рукою дрімоту. Позіхала й проганяла долонею. Ви теж деколи робите це. Певне-що. Але то все не те. Зовсім… Отож, майже з тих пір, відколи я тут замешкав, між нами панує мовчанка. Ледь помітний кивок головою – виняткова ознака чемності й привітності; переважно – ніби мене немає, ніби одна порожнеча, ніби дрібна комаха стоїть перед нею. А може, це все уявляється мені. Вітатися з кожним клієнтом, кожнісіньким покупцем – хіба не обридне, будь-кому… Усі ті часописи, усе те канцелярське знаряддя укупі з нестерпно тісною коробкою споруди ларька, в якому стовбичиш хтозна уже скільки років – у кого завгодно відіб’є охоту до лагідних усмішок і привітань. Позаду лишились тих кілька разів, коли у відповідь на привітання звучали слова:
- Доброго дня! Чого пан бажає?
Добрий десяток років тому.
Це містечко не таке вже й велике, навіть, чесно говорячи, дуже дрібне, ніяких визначних місць у ньому немає. Містечко як містечко. Без особливостей. Лише ота, обдерта, із післявоєнних років, відкрита навстіж вітрам та бродячим собакам, споруда залізничної станції. Та й та на околиці. А довкруги - одні пустирі. Нічого цікавого! Жодних театрів чи інших великих будівель. Лише одна залізнична станція, якою проходить однісінька колія, що зв’язує з рештою
світу, ніби отой телефонний кабель між світом Старим і Новим, що проліг по дну Атлантичного океану…
А так би й не знали, що далі є люди й міста. Теж є…
Отож:
- Чого пан бажає?
Пан незмінно бажав одну і ту ж саму газету. Іншої не читав. Ніколи. Гадав, що в інших те саме, або – майже те саме. А цю брав постійно, навіть не знати чому. “Новина” стала йому незамінною. Не міг обійтися без неї. Звичка, знаєте… Колись так склалося… Кожного нового дня на сході з’являється сонце… Якби воно там не зійшло – настав би кінець, кінець світу. Жах! Буча! Заберіть у мене “Новину”, не дайте мені її у певний час – буде те саме. Локально, та… Буде... Трагедія! Катастрофа!
Ось так, стискаючи міцно газету, ніби вона найдорожчий у світі скарб, я швендяв додому, назад. Ось. Нарешті. Усе ближче й ближче. Я повинен дійти, і вже там, зручно вмощений у кріслі, із горнятком міцної кави й цигаркою, розпочнеться вся церемонія. Газетна. Якихось особливих приготувань до того, щоб не сказати, священнодійства, я не чинив. Бо яке там священнодійство? Таке собі щось, буденне, щоденне і звичне… Коли воно є, то й не помічаєш його, а спробуй-но забери!.. Читав я для втіхи: усі рубрики, всі новини, навіть реклами та оголошення перечитував із задоволенням, у кожне слово, у кожну кому вникав, наскільки був здатен до цього. Я не можу сказати, що читав геть усе по порядку, від першої до останньої, поступово: аж ніяк - у мене була власна система, коли можна так говорити: я гортав сторінки, видивлявся, підчитував, виділяв, що цікаве, що менш, одне слово, систематизував і класифікував, а вже згодом брався до справи. Ретельно підготовлений, я починав із цікавішого і просувався все далі і далі. Бувало, я не встигав перечитати вранці усе, бо на чомусь спинявся детальніше, перечитував поспіль кілька разів, а потім, зненацька застуканий фактом, що варто спішити до праці, лишав усе на пізніше, на неробочий час, і тоді вже, увечері, перечитував заново, і нечитане, і прочитане, і по кілька разів. Жодної коми не пропускав!
Щонеділі, коли газет не виходило, я не міг найти собі місця. Просто ходив туди-сюди, від стіни до стіни, дратувався й зирив на настінний годинник, який надто повільно, як про мене, відраховував час до наступного ранку, до наступного номера.
Нині я сильно заспав, чого не траплялось зі мною відтоді… Хм… Навіть не знаю… Не пам'ятаю - відколи. Я постійно лягав і, певна річ, прокидався о певній годині, конкретно, хвилина у хвилину. Звісно, я говорив, що люблю бути точним. У мене завжди все йшло звично, у свою чергу. Жодних відхилень, так би мовити, щоб від норми, в моєму житті не траплялося. Усе розкладено по поличках. Усе йде своїм плином. Тихо. Спокійно. Розмірено. Авжеж, у дитинстві траплялося різне, та на те воно і дитинство. І я разом з іншою дітворою міг чкурнути далеко від дому, міг допізна загратися, втратити лік годинам, опинитися хтозна-де, край світу, край часу, край казки… Але то все минуло, всі оті пустощі і забави опинились позаду, ген за спиною; і не розбереш, що з них уявне, нафантазоване, внесене сном і що - по правді. Тепер я поважна, статечна людина, службовець, хоча не високого рангу, та все-таки. Жодного натяку на дитячу безжурність. Прокидатися звик своєчасно, так, як повинно бути, рівно о сьомій.
Отож, я заспав. Врешті, колись це повинно було трапитись. Як без такої халепи! Тепер усе піде шкереберть, я відчуваю це.
Я вискочив із ліжка, наче ошпарений, і щодуху, як говорять деякі люди, котрі бачили все те, плигнув на вулицю і полетів, помчав, пострибав, ніби скакун з іподрому, до фінішу.
- Геть!
- Бережіться!
- Дорогу!
Я намагався триматися ближче до краю свого тротуару, (свого, бо я йшов, точніше, то йшов, а то біг - саме ним, - то був саме мій бік вулиці, потрібний мені,) аби якомога рідше трафляти на тих перехожих, що починали залюднювати всю цю ранкову вулицю. Хтось поспішав до роботи, аби встигнути прошмигнути до свого робочого місця попереду від начальства і позбутися всіх вислуховувань та нарікань про потребу вчасно з'являтися на роботу, а отже - і всіх, пов'язаних із цим, головних болів та інших болячок. Якась жіночка, либонь, домогосподарка, чимось вона подібна до неї, поспішала на ринок, щоб скупитися чим раніше, доки ще люд не заполонив усі торгові ряди, й черги ще відповідно малі або й зовсім відсутні; щоб вибрати, що свіжіше, ліпше й апетитніше, доки решта не розібрали. Хтось намагався наздогнати автобуса, що уже рушив, не дочекавшись, доки захеканий майбутній пасажир пробіжить отих декілька метрів, що віддаляють його від транспортних східців і змоги вдавитися усередину; очевидно, водій уже вирішив, що автобус точно не гумовий і на всіх місця не вистачить; тож хай зачекає наступного, хоча це й забере добрих п'ятнадцять хвилин, якщо, звісно, поталанить і наступний не поламається по дорозі. Бувало й таке.
І я біг пішоходом, закрайком, намагаючись обминати весь люд, що, як завжди буває в ранкові години - поспішає, квапиться, суне один перед одного, один на одного; я натикався на інших, які з невідомих причин опинялися посеред моєї дороги, заледве не випихаючи мене на проїжджу частину під випадкові автівки і, заважаючи мені у моїй нагальній, терміновій, життєво важливій справі. Невже жоден не тямить, що мені треба квапитися не менше від них, а у стократ, у тисячократ прудкіше!? І коли я попав на калюжу, що не знати звідки виросла поруч, адже жодних дощів не було цілий тиждень, хіба-що прорвало каналізацію й ремонтники, як це зазвичай буває у них, не спішили полагодити весь той прорив, водночас із тією випадковою машиною, що забризкала мене грязюкою з ніг аж до голови, хоча, трохи не так, не повністю, - то не помітив цього, а коли і помітив, то не надав цій події жодного значення, бо справи куди важливіші гнали мене вперед, до кіоску, і не було часу горлопанити щось на кшталт погроз чи образ вслід кривдникові, що зникав уже за поворотом, за рогом будинку, та й він, очевидячки, і не почув би усіх тих прокльонів, а коли б і почув, то один біс, я в цьому певен, поїхав би далі, зробивши вигляд, ніби нічого не сталося. І допоки я поспішав, увесь отой дріб’язок, призначений на газету, – одна паперова купюра і декілька жовтесеньких мідяків, - торохтіли в кишені, дзвеніли, жмакались, намагалися вилетіти з неї і шубовснути в ноги комусь із перехожих або й просто мені. І водночас у голові вертілася думка, скільки ото таких міст по обидва боки Дніпра, та й хіба лиш Дніпра, - і ніби й дрібних, і ніби й не дуже великих, і ніби й тихих, спокійних, нічим не примітних, і байдуже, коли вже щось треба, коли вже припре, - то й не проштовхнешся, не проб’єшся крізь шум і галас велелюдного натовпу, що й кроку ступити спокійно не дасть.
- Гайда! Гайда! Живо! Хутчіше! – лунало в моїй голові щоразу, коли я на щось чи на когось згарячу натикався, і був змушений збавити ходу, а на додачу, подекуди, ще й міг одержати порцію непристойних слівець і образ, до яких, вже повірте, мені не було коли гаяти часу.
- Гайда! Гайда!..
Потрібно надолужити так марно загублене і поправити діло на краще.
І ось, коли я врешті без духу опинився біля кіоску і, - захеканий, знесилений, засапаний, в надії на те, що зараз усе проясниться, устигнеться, станеться так, як учора й позавчора, та ще щоразу до цього, - став перед вітринами, вона, ця недолуга і постійно до всіх невдоволена, до мене без винятку, продавщиця, висунулась у віконечко й, - о диво! - обізвалася привітанням. Далі могла не говорити. Нічого. Жодного слова. Пояснювати, що газет нині немає, бо в газетярів якийсь там страйк – не мало жодного сенсу. Мені вже все було зрозуміло. Не встигла вона й рота роззявити.
Думки роїлись у голові без жодного толку. Паніка охопила мене. Куди піти? Де податися? Де знайти правду, оту, так потрібну мені, що уся поміщалася на кількох сторінках жаданої мною “Новини”? Уже ніяк не під силу було мені вгамувати весь той хаос, що наповнив собою кожну мою клітину й атом. Безпорадно й безпомічно, не пам’ятаючи геть про роботу й про все, про що добрі люди радять не забувати, брів я сірим, бо саме таким видавалось воно мені в той момент, містом, аж доки не опинився перед міським поштовим відділенням, де мене осяяли віра, надія, й любов.
- Катастрофа, шановні! Катастрофа! Куди поділи “Новини”?!
Саме з таким репетом увірвавсь я всередину цієї поважної, як про мене, контори. І доки мені довго втовкмачували вже чуті мною слова про якийсь там, що аж ніяк не повинен би стосуватись мене, газетярський проклятий страйк, про те, що вони, всі ті газетники та інші усі редакційні робочі, вимагають ото поліпшення їм робочих умов та, звісно-що, підняття їм оплати, що те і що се, я ніяк не міг змиритися з цим. Я стояв, і нечутно бубнів собі в ніс або кричав у весь голос, сновигаючи взад і вперед, що мене це все не стосується, що мені це все ні до чого, що газета повинна бути.
- Як немає!? Так не повинно! Не можна…
Я все повторював і повторював, що газета має виходити, що газета повинна бути, що я звик, розумієте, звик, що газета буває щодня, а в неділю, хай йому грець, в неділю - нема, але я вже до цього звик, звик, хоча й дуже жаль. Я звик, розумієте? В неділю - нема. Погано… Але я призвичаївся… Але в інші дні є, розумієте? Це головне. Це усе.
Далі я плентався містом, - бо усе-таки поштарям, мене аж трясло від люті, трохи хитрістю (вони намагалися заспокоїти мене умовляннями та, на їх думку, міцним аргументом, що, не біда, що нині немає газети, мовляв, завтра все налагодиться, і т. д.), трохи силою, а вдалося мене позбутися, виставити за двері, випровадити де подалі, - оповитий печаллю й горем. Правду кажучи, відчував, ще відразу, у ліжку відчував – бути біді! Мене не турбували ані залишені мною навстіж відкритими двері моєї квартири, ані усі ті відпустки, якими я жодного разу не скористався, затято з’являючись щоденно й вчасно на місце своєї служби, ані… Ані ніщо.
Я шкутильгав, плентався, плівся, шкандибав, дибав, снував, човгав, точився, чалапав, доки не зачепився за неї, (борони боже, я аж ніяк не бажав зачепити цю бабку, і ніколи не був проти старих, тим більше, настільки, людей!) на пероні тієї самої залізничної станції, вона ще стоїть із післявоєнних років, а коли придивитися, то ніби й довше – настільки облуплена й обдерта, що ззовні, так і всередині. Старушенція, об яку спотикнувся - уже точнісінько, куди старша від станції - дореволюційна, старезна, горбата, крива, глуха, - звісно, глуха! – як смерть, одне слово. Ліпше б я її обійшов, якби знати; хіба мало дороги і хіба не пройти поряд і не зіткнутися з нею – така вже й складна задача. Але ж випадок! Я не знав куди дітись від сорому, тільки галасу не вистачало, я і так натерпівся, а кінця-краю не видно… І доки вона кричала, махала руками, вигукувала, щось на кшталт, куди преш, чоловіче, не бачиш, людина немічна, стара, стоїть ось, а ти тут на неї наскочив, покалічив би, то ж не жарти, де ж так можна, - я не чув і не бачив нічого. Та раптом звершилося. Очі мої, погляд, уся моя увага і всі мої відчуття – скупчились в одне ціле – і вже не відірвеш їх силою ані чим від газети в руках сивочолої. Аж не віриться. Невже все так просто? Невже прямо ось, перед тобою, воно, те жадане, бажане, мріяне. Простягти руку і взяти. Я не бачив уже, крім газети, нічого. Лише “Новина”. Вона літала з рукою старої – назад, вперед, вгору, донизу, крутилася каруселлю, кружляла; і тут, звісно, як зазвичай буває, бабуся зронила газету, випустила і та полетіла, чкурнула з руки старої, і вітер поніс її – далі, далі і далі.
Тепер я щодуху біжу. Біжу повз усіх. Позаду всі продавщиці з кіосків, усі перехожі, що злостяться й сатаніють, коли тобі спішно і ти їх штовхаєш; усі ті автомашини, що забризкують, заляпують і задрипують; усі поштарі та їхні відділення, де немає газет, а отже – нічого, бо газети в поштових відділеннях –усе; усі старушенції і геть усе інше. Значить, усе наяву. Насправді. Я біжу і мене не впіймати. І коли газета падає, опускається й лягає на колію – я опиняюсь на ній, на газеті, на колії. Я хапаю газету, тримаю чимдуж і бачу, що там, на “Новині” – чорніє вчорашня дата.
“Потяг прямує увись,
Високо-високо в гори…
Потяг увесь тремтить,
Пісню гудуть мотори…”
І тепер я не знаю, як далі писати, казати, продовжувати всю цю історію, всю цю розповідь, бо мене вже нема. Немає, розумієте.
Наступного дня, вранці, продавщиця, що торгувала газетами у кіоску, замовила на один примірник "Новини" менше. А перед тим вона прочитала замітку в “Новині”, за якою я так уперто ганявся напередодні. Біля замітки висіла світлина старої, свідка тої трагедії - сивої, горбатої і, певне, глухої; на знімку вона була дещо схожою на смерть, чи то пак, на зображення смерті, яким його подають у деяких кінофільмах та коміксах, чи ще де. В самій замітці писали про трагічну загибель під потягом на залізничній колії біля міського вокзалу службовця, поважного й статечного, хоча й не високого рангу і про те, що відтята від тіла рука, - бо тіло було геть пошматованим, - права рука, міцно стискала неушкоджену й цілісіньку вчорашню, точніше, уже позавчорашню газету. Хоча, цього всього я вже, що було б дуже логічно й природно, знати не можу. Чи не так, читачу?
Унин,8-11-2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401588
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.02.2013