Олександр Звіробій

Сторінки (1/3):  « 1»

Записки_2

...(Тяжкий  подих)...  Коротше  слухай.  Тобто  читай.
Вчорашня  прогулянка  почалась  як  завжди.  Ми  знову  гуляли  парком.
До  речі  почули  першого  весняного  соловя!  Знаю:  вночі  та  ще  й  на  морозі,  де  б  йому  там  взятися.
Але  це  точно  був  соловей.  Лункі  співи  весни  ні  з  чим  не  сплутаєш.
Так  от.  Було  гарно.  І  хоч  вона  була  трохи  не  в  гуморі  (сімейні  обставини),  проте  всеодно
розповідала  і  розповідала.  Ну  ти  знаєш...  Жінки...
Хм)  Коли  нагнулася  до  свого  песика  я  помітив  шматочок  величезного,
кольорового  тату  на  спині.  Точніше  поперек  і  трохи  нижче,  ти  знаєш  про  що  я)
Зробив  вигляд  ніби  нічого  не  трапилось.
Далі,  намотуючи  останнє  коло  в  парку,  зустрічаємо  запеханого  міліціонера.
Представивши  посвідчення,  він  вічливо  попросив  мою  супутницю  побути  понятою.
(Всего  5-10  минут,  пожалуйта.  Ночь,  никого  немогу  найти)
Ну  і  вона  погодилась.  Тим  більше  дільниця  була  прямо  за  рогом  (Дитяча  кімната  міліції).
Штука  в  тому,  що  якесь  неповнолітнє  дівча  кинули  її  "знайомі".  Менти  взяли  її  з  
двома  пакетами  трави.  Довго  розповідати.  Слідча  -  жінка,  дві  поняті  -  жінки.
Оскільки  вона  ще  дитина  -  так  треба.  (Потерпівшу  і  двох  понятих  звати  Вікторіями.  Смішно,  еге?)
5-10  хвилин  розтягнулися  на  трохи  більш,  як  годину.  І  це  о  12-й  ночі!
Та  все  не  так  погано.  Нас  напоїли  чаєм...  Зеленим...  Без  цукру...  Фу!
Ну  і  все.  Міліціянти  виявились  нормальними  мужиками.  Один  мені  навіть  маленьку
екскурсію  провів.  Показав  кімнату,  де  з  потерпівшими  дітьми  працюють  психологи:
по  всім  куткам  камери,  купа  мяких  іграшок,  світло-блакитні  стіни,  іграшковий  килим.  
І  ще  він  нагородив  понятих  шоколадками.  За  громадянську  солідарність.
Словом,  непогано.  Втім  дівчину  це  не  врятувало.  Якщо  не  знайдуть  її  "знайомих",  світить
умовне  і  виженуть  з  універу.  Бідолага.  Йдучи  до  будинку  я  запитав:  "Я  можу  це  розцінювати  як  наше  перше  побачення?"
(ну  миж  всетаки  пили  чай,  я  не  знаю...  ну  якось  так),
на  що  вона  весело  розсміялась.  Та  і  я  не  без  посмішки.
І  хоч  Віка  й  писала  мені  ще  там,  щоб  я  йшов,  бо  не  встигну
в  гуртожиток  і  що  це  надовго...  Ну,  слухай,  якби  ти  зробив?  Ну  от  і  я  так  само.
Як  можна  було  залишити  її  в  "Ментовці",  не  провівши  до  дому.  Та  ще  й  в  таку  пору.  Який  я  тоді  мужик???
Ну  і  звичайно,  вже  біля  підїзду  отримав  солодку  подяку.  Ну  ти  зрозумів.  
В  гуртожиток  я  звісно  спізнився,  але  не  пожалів  ні  про  жодну  секунду  того  вечора.
І  ще  довго  крокувавши  містом,  облизував  губи,  смакуючи  дотик.
Ось  так.
P.S.  Вибач,  що  без  апострофів.  Мені  впадло)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411563
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.03.2013


Записки українського молодого самашедшего

Ну  що,  мій  довговязий  друже.
Зараз  я  тобі  все  розповім.  Читай  і  думай.
Гуляли  ми  без  малого  три  години.  Розмовляли,  (по  більшій  мірі  вона  говорила)  ходили
і  березневий  сніг  порипував  під  нашим  взуттям.  Було  непогано,  хоча  й  втомився.
Песик  у  неї  смішний,  "Персик".  Розповіла  вона  мені  багато  про  своє  життя.  Майже  все.
Воно,  я  тобі  скажу,  було  нелегким.  Словом,  вкінці  під  її  підїздом  ми  зблизились,  дивлячись  одне  одному
в  очі.  Поцілувались.  О  так.  Це  вже  був  справжній  поцілунок.
І  збрешу  я  тобі,  якщо  скажу,  що  в  мене  не  встав.  Так,  це  вульгарно,  але  проти  природи  не  підеш.
Що  я  міг  зробити?  Потім  написала  мені,  що  в  мене  мякі  та  ніжні  губи.
Ох,  так  куди  моїм  до  її.  Було  гарно.  От  що  далі  -  не  знаю.  
Ось  так  все  й  пройшло.  Відпиши,  коли  зможеш  і  сповісти  що  думаєш.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411560
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.03.2013


Про те…

Пиво  -  вода,  вино  -  солодкий  компот,
Все  інше  бруд  і  непотрібні  слова.
В  пітьму  зведе  наступний  поворот,
Або  до  знань,  яких  душа  не  набула.

Для  чого  я  це  все  пишу???
Не  хочеться,  щоб  хтось  це  бачив.
Хіба  що  після  того,  як  піду.
Піду  туди,  де  б  весь  цей  сміх  не  так  багато  значив.

І  сміх  і  вся  брудна  та  мова.
Це  все  шматує  почуття.
Потім,  дивуючись,  питають:
"Де  ж  наша  молодь?  Чому  не  має  відчуття,
Що  всі  самі  своє  майбутнє  побудують?"

Бо  молодь  -  губка,  що  вбирає  все  сміття,
Яке  на  них  випльовує  суспільство.
Можна  на  пальцях  полічити  немовлят,
В  яких  було  не  пошматоване  дитинство.

Хай  телевізор  бреше,  а  радіо  кричить,
Нікому  користі  не  принесе
Так  названа  ця  демократія,  що  зараз  рулить,
Справжнє  ж  лиш  те,  що  всі  ті  стіни  і  барєри  рознесе.

Так  хочеться  кричати  в  ці  тупі  обличчя!
Але  ж  нікому  з  них  то  не  втямки.
І  бачачи  перед  собою  щось  незвичне
Відразу  крутять  мордами  -  для  них  все  навпаки.

Отож  нікому,  ніколи,  нічого...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406458
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.03.2013