| Сторінки (3/256): | « | 1 2 3 | » |
Є одна історія, про номери, яку не розповісти, вважаю, не маю права.
Потім хтось може сказати, що про таке не говорять, чи не прийнято розмовляти, чи наврочити собі чи, навіть, комусь можна. Згоден відразу з усіма, але моє «я» бачить, що все одно з тими нами усіма в цьому світі відбуваються якісь такі грандіозні, всеохоплюючі, еволюційні зміни незалежно від нашого «хочу» чи «не хочу», «буду» чи «не буду». І зміни ті відбуваються саме від того, робимо ми щось, чи не робимо, даємо ми свою згоду на щось, чи не даємо, кажемо ми про щось вголос чи мовчимо, але думаємо про це.
Тож, як кажуть: хоч кінь, хоч погонич – а винуватець пасажир.
А може, це просто вже вповні діє космічна ера Водолія, що наступила?
Ось самі побачите.
Всі номери важливі, особливо державні – це ті, що їх на автомобілях спереду і ззаду чіпляють. В своєму житті я на них звернув увагу, коли мені автомобіль купили. Якщо коротко – то був автомобіль на кілька сімей: скинулись і купили, але власник я. Життя тоді було: поїдь, привези, відвези, зустрінь, забери. Я тоді був, як ото в анекдоті:
– Молодий чоловіче, ви ніґде не працюєте, і нА що ви живете?
– На здачі.
– На Які тАкі здачі?
– Батько, мати,всі родичі постійно дають гроші на заправку і щоб я їм щось купив і привіз. Всі здачі мої.
Так отож, про номери – приїхав я, значить, до МРЕВ ДАІ новою, із салона автівкою південнокорейського виробництва, підійшов до віконечка, та й показую документи, мовляв, номери потрібні. Молоденька дамочка у військовій формі за віконечком прискіпливо війнула на мене довжелезними чорними віями, потім так само ними прискіпливо обмахнула документи, що я їй передав, потім вийшла зі свого кабінету, і плавною ходою канатохідця поцокала кудись коридором. Через кілька хвилин повернулася і якимось співучасницьким голосом сказала:
– Пройдіть, будь ласка, другі двері, передостанні, по коридору, з правого боку.
Я пройшов, чемно постукав і відчинив. З дверима, як не дивно, вгадав: дверей було всього троє і всі вони були з одного боку – з правого. Начальник у погонах і в охайній зачісці «світлий кабріолет» сидів за столом ліворуч, навпроти нього на краю стільця сидів відвідувач, і тихенько щось розказував.
– Вибачте, секретар сказала…
– Вам потрібно отримати реєстрацію! – майор, а я розбираюся в погонах, сказав мені це так, ніби повідомляв про прибуття пришельців, але про це ще ніхто не знає.
– Номери, сказали, потрібно отримати у вас…
Майор маленькими очима над повними рожевими щоками оглянув мене з ніг до голови, потім з таким виглядом, ніби я йому все ж таки сподобався, примирливо сказав:
– Давай так: прийдеш завтра рівно після обіду, якраз нікого не буде, і ми все зробимо, як треба.
– Нікого не буде? Один я? Може післязавтра? Я зможу.
– Та ні, просто завтра до обіду я буду в області, а після обіду приїду, але про це ніхто не знає. Оголошення є – що мене не буде.
Той, що сидів на краю стільця навпроти майора, засміявся тоненьким сопрано, голосно і улесливо.
– А в скільки у вас обід закінчується?
– На два приходь, – майор подивився на співбесідника. – На чотирнадцять нуль нуль.
Сопрано ще улесливіше засміялося.
Назавтра о чотирнадцятій, коли я зайшов у будівлю МРЕВ, у приймальні справді нікого не було, а за віконечком сидів сам майор. Він прийняв документи, все роздивився, помугикав, і сказав:
– Пішли до машини!
Пішли до машини. На вимогу я повідкривав капота з багажником і всі двері, майор попереписував з усіх наклейок всі номери, назви, кольори, і каже:
– Десь ще повинен бути номер кузова. Раз під капотом немає, то давай шукати на порозі чи в багажнику.
Пошукали – немає. Майор повернув до мене своє повне запитань обличчя і застиг, ніби сфінкс. Я стояв і кліпав на нього. Він знову позаглядав під капотом – немає!
– Де номер кузова? – майор з таким виглядом глядів на мене, ніби я не хочу казати, де той номер.
– А я звідки знаю? Я ніколи їх не бачив і навіть не знаю, як вони виглядають! Скільки в нім цифр?
Майор почухав потилицю, відійшов крок назад, і вдумливо почав оглядати автомобіль.
– Там ще й букви є… Ану давай, віддеремо під килимком, біля твого сидіння, - і майор енергійно рушив щось віддирати під килимком.
– Віддирати під килимком? А може…
– Та не бійся, воно потім… та обшивка на своє місце стане, просто номер кузова десь там повинен бути.
В обшивці під сидінням дійсно виявився спеціальний виріз для доступу до того номера, який швидко знайшли. Він справді був довжелезний і з кількома латинськими літерами.
– Ну от бачиш! – майор розквітнув, як тюльпан весною. – Я ж казав! Тепер пам'ятатимеш, де той номер!
– Звичайно, пам'ятатиму, – в мене сумнівів не було.
Потім ми з майором пішли знову до віконечка, він взяв за віконечком якусь папку з бомагами, всі мої документи, і пішов коридором у свій кабінет. Я провів його поглядом, походив трохи, та й сів на довгу м’яку лаву, що стояла в прихожій.
Чекав довго. Вставав і читав щось на стінах, на плакатах, на різних папірцях, линдав тунди-сюнди від вікна до стіни і назад до вікна, видивлявся щось за вікном, а потім у самому вікні; потім знову сідав на лаву і прискіпливо оглядав стелю. Нарешті, ніби манна небесна, майор вийшов із кабінету і пройшов мимо, дивлячись на мене, чомусь, великими круглими очима. В руках він тримав два номери і купу всього. Я схватився і підійшов до віконечка. Пам'ятаю тодішню думку: «Якщо буде три шістки – не візьму! Буду пропонувати гроші – скільки захоче, тільки не візьму три шістки! І три дев’ятки теж!»
Майор зайшов до кабінету за віконечком, всівся за стіл і поклав номери на стіл так, щоб я їх бачив. 6491. «Нормально. Є автентична одиниця, є відповідальна четвірка, яка між вертихвостками шісткою і дев’яткою, що хоботками одне до одного, а не сідалами. Чудово!».
Майор якось ніби аж просвітлів від мого виразу обличчя, і назвав суму, яку я повинен був заплатити. Я віддав йому вказані гроші, він видав мені номери, повернув документи, я кільканадцять разів порозписувався, він віддав мені чеки із здачею і наголосив:
– Ось, тримай чеки і не викидай, щоб вони були в тебе!
Ввічливо і від серця подякувавши, я поїхав собі, причепив номери, та й почав їздити.
Потім мені, здається на роботі, сказали, що в мене номер – шістдесят чотири дев’яносто один – щасливий: шість плюс чотири дорівнює десять, і дев’ять плюс один дорівнює десять, а це означає, що номер щасливий. Я згадав тоді, що колись в дитинстві ми їздили до школи автобусом і нам видавали квитки, а там теж цифри, тільки їх шість, і ми по три додавали, щоб рівні суми знайти, тобто щасливий номер. А тут по дві цифри. Ну так, то й так.
Звичайно, я погодився, що в мене щасливі номери, і вже їздив потім з ними значно щасливішим.
А на літери, що є біля чисел на тих номерах, я й уваги не звертав. Аж поки, даруйте, батько не помер. Не буду брехати, скільки часу від тієї події минуло, може з пів року, може більше року, але сиджу якось на свіжому повітрі, як завжди медитую, ні про що не думаю, спостерігаю життя навколо. І тут погляд падає на номер мого авто, що стояло поряд: ВЕ6491АН. Справа в тім, що мого батька звали Василь, все життя, аж до самої пенсії, він працював електриком в РЕМі, і майстровитим був електромонтером, у своїй справі прикладом. А помер у шістдесят чотири. «От вам і ВЕ64 – Василь Електрик в шістдесят чотири» – коли щось подібне приходить з думкою вперше, думка не зупиняється і починає стрибати в різні боки, ніби шукаючи вихід із клітки.
Можливо, я відпустив би ту думку, відчинив би їй дверцята у всесвіт, не звернув би на це аж такої завеликої уваги, але друга пара цифр і літер повністю повернула мене з медитації до повсякдення. З нами тоді жив дідусь, мамин батько, він був учасником Другої світової, старенький, під дев'яносто років, але ще ходив самостійно і браво грав на баяні. На похороні батька він сказав, плачучи, коли з ним прощався:
– Вибач, Васю, що я пережив тебе, і якщо щось погане тобі сказав чи зробив – теж вибач.
Після похорону батька, на якому народу дуже багато було, і на якому то не я був, бо ноги то не мої ходили і слова не мною казалися, я став якимось не таким, як до того; і після тієї першої думки про ВЕ64 я дивився на діда і думав: «91 АН. Зараз вісімдесят вісім чи вісімдесят дев’ять, скоро дев'яносто. АНалогічно, коли стукне дев'яносто один, чи, якщо почати читати ззаду, – НА дев'яносто першому? Рік різниці… майже…»
Вголос я про це нікому нічого не казав, бо й сам старався не думати про це; час минав повільно, дідусь хворів усе частіше й частіше і злягав все дужче і дужче. І ось його дев'яносторіччя! Він вже майже не ходить, але сидіти може довгенько; біля нього сиділка, бо не хотів, щоб його в такому стані обслуговували рідні. А надворі – десь там далеко у нас – війна, Крим забрали, в Донецьку і Луганську воюють. Добре, що батько всього цього не застав.
А дідусь, ветеран бувшої великої війни, з бойовими медалями, останнім часом дивися на мене таким поглядом, ніби я, якщо захочу, зумію порухати цілими будинками і вулицями, а всю на світі воду зробити твердою.
– Го-о-о-осподи-и… синку, я не можу цього зрозуміти… ну я-як це… що ж це робиться… я-я-як… ця війна… – стуляв змарнілі уста і піднімав брови.
– Отак, діду! Колись одна дівчина в групі, коли ще я вчився, розказувала про себе, як вона з одним хлопцем кілька років зустрічалися. Він її спочатку обожнював, заціловував, подарунки дарував, чекав поки ще підросте для заміжжя, а потім запивати почав частенько. І нічого би було б, якби руки не почав простягати. Один раз, другий. І дійшло до того, що дівчина та вирішила сказати йому категоричне і останнє «ні». Так той хлопець наказав їй та її батькам повернути йому всі подарунки, які він подарував за минулі три роки! На всю округу кричав, усі сусіди чули!! Всі подарунки – негайно повернути!!! Прийшлося, казала, позичати в людей гроші, щоб купити всі необхідні парфуми і два десятка букетів, та й повернули все те йому.
– Ти прав, звичайно, синку, негоже це. Але до чого це? – дідусь дивився нерозуміюче.
– До того, діду, що якщо навіть Крим нам подарували, просто подарували, то його забирання виглядає точно так, як у того хлопця з дівчиною. А більше нічого і не треба.
Не минуло й двох місяців після святкування дев'яносторіччя, як дідусь помер.
«Отже – НА дев'яносто першому», – подумав я тоді.
Пройшло скількись там часу, кілька років, і я вирішив, що мовчати про це можна переставати, і кілька разів, за підходящої нагоди, розказував комусь про свої номери на автомобілі. Розповідь, на мій подив, мало викликала цікавості. Хтось на мене дивився, як на дурника; хтось казав, що такого не може бути; хтось казав, що потрібно було тому майорові «дати на лапу» і він би дав кращі номери, «красиві»; хтось кивав головою, прицмокував язиком і просто мовчав; а хтось, не пам'ятаю вже й хто, одного разу сказав: «Значить і твоя там смерть зашифрована!»
Відтоді розказувати цю історію я перестав, а сам задумався: «ВЕ6491АН. Якщо від дідуся вже почали читати назад, то продовжуємо – НА1946ЕВ. Гм, цікаво. Що таке 1946? Перший рік після повного закінчення Другої світової; НА – зрозуміло – це «на»; ЕВ – так, як ініціали не підходять, то В напрошується «власник», або «внук», а Е – енергетик, бо за одним із фахів я «інженер-енергетик сільського господарства».
Отже, що ж ми, дешифратори, маємо: «На першому році після… Третьої світової?»…
Гм… отакої… як цікавезно все получаєцця…
Чи може воно щось зовсім інше означає? Чи може зовсім нічого не означає?
Цікаво, правда? В будь-якому випадку достатньо для того, щоб хоча би цим здивуватися.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983927
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2023
що ж сказав піп прощайтеся
і зробив так рукою гостинно
Інка моя однокласниця
хоронить єдиного сина
очі зламані зруби криниччині
телескопи в небачену безвість
і слова ніби в когось позичені
сіль у сльозах зірками всесвіту
московитські потопи рівниною
чесним нічого вгору ховати
чим тепер допоможе синові
його схудла заплакана мати
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982451
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.05.2023
стендап хвилин на двадцять
– ДобрИдень! Якщо хто не знає, що це за слово, то об’ясняю, що означає воно привітання в той момент, коли вітатися, взагалі-то, і не хочеться. Не тому, що хтось там поганий чи хороший, а тому, що просто настрою немає. Але якщо вже надумав зробити так, щоб хтось втелющив очі у ці писані брєдні, то і доводиться казати: «До брИдень!»
Ну, в мене можуть спросити: «А чьо стендап?». Відповідаю зразу і жорстко – а тому, що я, здається, знайшов нарешті спосіб зробити так, щоб потім ніколи не відчувати себе винним. Та й вийшов із тим способом перед усіх, – і раз так, то можу сказати все що повинен, все, що завважаю потрібним і доречним, а кожен, хто не згоден із моїм доречним, може набрати повен рот своїх заперечень та й плюнути ними прямо мені в мою морду! Ну, тобто, вийти навпроти і привести свої, але вагомі аргументи. Бо якщо плюватимуть чимось іншим, невагомим, просто слиною, – то це будуть просто негідні плювки, і тоді прийдеться врукопашну. А от тут вже таке – хто її не вміє – збирайтеся семеро.
Мені здається, що тут потрібен або їдкий сміх, або аплодисменти, хоча точно я ще не знаю, бо така роля моя перша. Дякую.
Ще, звичайно, кожен, хто відкрив… той… ну, ніби купив мій квиток на оцево дійство… на цейво стендап… о-о, добре, що згадав! Я не знаю, вже потрібно радити оголошення почепити, чи що… Бо це ж стосується не одного мене… Це ж всіх стосується! Ви коли приходите до когось в гості, і якщо у вашому світі роззуваються не всередині приміщення, за дверима, а попереду дверей, тобто надворі, то я вас благаю – ну не ставте свої капці просто попереду дверей! Просто на дорозі! На стежині! Не ставте! Відставляйте їх ну хоч трішечки вбік, щоб не по центру картини, як кажуть художники. Бо отак виходиш надвір – і хрясь – і наступив на чиїсь капці! Подивисся отак на свої підошви – чи чисті, зітхнеш полегшено… А якщо я взувся в те, в чому тіко-тіко прийшов? А прийшов, скажімо, з болота? Бо нормальні ж люди, як я, роззуваються в хаті, а не надворі… Надворі взуття воно нахолоняє, і тоді взуватися в холодне – воно… Коротше кажучи – якщо в моїй хаті побачите свої черевики такими, як ніби на них хто наступив, потоптав їх, – знайте: коли хтось виходив надвір, він не дивився собі під ноги, він дивився вгору – на небо, на хмари, на зірки, на пташок, на дерева! З моєї хати всі так виходять, принаймні спочатку.
Так ото про той… про квиток, – якщо комусь не подобаються капці збоку, а тільки по центру, або взагалі якщо він не звик роззуватися в хаті, то він може просто встати мовчки з цього місця, та й забрати свої черевики, щоб їх не затоптали.
Тихше, тихше… Чуєте як клацають лабутенські підборчики червоними хрестиками?
А ще хтось може крикнути з гальорки, чи вже з дверей: «А чьо ж ти, такий розумник, воювати не пішов? Стоїш туто, випендрюїсся, чи сидиш на дивані і строчиш свої галюцинації в такий час?!» Відповідаю знову жорстко, але знову правду, – боюся, що вб’ють. Свої. В спину. Чому свої? Тому що я поряд із собою терпіти не можу брехунів, крадіїв, або тих, хто цим хвалиться. Мене просто вимикає, глючить, клинить, чи як там ще це назвати.
Отак нещодавно підходять до мене на вулиці троє військових, запитують документи. Даю. Дивляться приписку в паспорті, воєннік, відстрочку по роботі. Старший запитує з такою собі інтонацією: «А самому піти?». Відповідаю відразу і впевнено: «Боюся, що свої в спину застрелять». «Чому це?» – старший ніби дивується і посміхається. «Бо крадіїв і брехунів терпіти не можу». Командир робить ніби здивоване обличчя. Вибираю з поміж них трьох найневиразнішого і запитую в нього: «От скажіть, будь ласка, вдома живете у приватному будинку, чи в квартирі?». «В приватному». «ГорОд біля будинку є?». «Є». «Водопровід в дворі є?». «Є, і в дворі, і в домі ванна» – людина задоволено посміхається. «Через лічильник платите, чи по-людинно?». «Через лічильник». Посмішка раптом зникає і з’являється допитливий погляд. А я невідворотно продовжую: «Лівий відвід, той, що між вулицею і лічильником, є?». Мовчанка і витріщені очі. Тільки дихає. Секунда, друга. Пояснюю всім: «Мовчить – значить є…». Воїн повільно набирає повітря, піднімаючи весь тулуб з головою, обдумуючи відповідь. А я вже ніби його голосом, перекривляючи: «Хе, так а в кого ж в селі немає лівого відводу?! Шо ж тут такого, ххе, це ж вода, та й тей… тепличка невеличка, на базарі підторговуємо». Ще більше витріщені очі і до-о-овгий-довгий видих. І мовчить. І хребет згинається, ніби заморився прямо стояти. «Ну от, – звертаюся вже до їхнього головного, того, що запитував документи, – як може людина в погонах, воїн, який виконує такий високий патріотичний обов’язок, красти у держави воду? А потім з цього мати прибуток? Ким це треба бути? Га? Якщо дозволите, пане командире, я той… все одно якщо він до сих пір ще нічого не зрозумів… дайте я його відп..жжу прямо зараз? Не дуже… Нє-є-є?! Не даєте згоди? З ноги на ногу переступаєте? А чому? Може й Ви теж такий?!»
Позаду хтось пирснув. Озираюся – на автостоянці, а це діло було на автостоянці біля ринку, хтось із водіїв аж із машини виліз, а біля іншого авто теж люди зупинилися і слухають.
– Нічого смішного! Приготуйте документи, зараз і до вас підійдуть!
Люди, ніби рибки у воді, коли до них кинути камінець, швидко розійшлися в усі боки, а водій авта зачинив дверці на ключ і теж пішов геть.
Військові віддали честь, дяка їм, розвернулися від мене як від картини, яку погляд довго витримати не може, і теж пішли. Довго дивився їм у спину. Йшли повільно і мовчки, шеренгою, плече до плеча, дивлячись собі під ноги. Метрів за тридцять-сорок повернули один до одного обличчя і почали про щось розмовляти.
Я тоді відчував себе… якось так… не те, щоб зовсім добре, але… як ніби останній атом якоїсь можливої небезпечної хвороби випарувався через якусь потову залозу, чи вистрибнув зі слиною з язика. Чи може так, як ніби перший атом тієї хвороби з’явився у мене, а тільки я його побачив і тепер знаю, що робити.
Ну… вже можуть і дорікнути: «Та коли ж ти вже скажеш щось про заголовок, коли вже про мовне питання буде?». І правильно дорікнуть, але що зробиш, коли я по-іншому не можу. Тому відверто й відповідаю: мовне питання в мене не одне, їх багато, просто безліч. І всі вони мають свою нумерацію – від перших, найголовніших, і далі до безлічі. І якщо почати з того краю, з безлічі, то для тих людей, хто про це ще не думав жодного разу, це буде незрозумілим і якимось диким, можливо, навіть, лихим. Тому почнемо з цього доступного, високого краю, на який всі повсідалися і з якого всі позвішували ноги і сидять, не знаючи, що робити далі. І якщо отак сидіти довго, то виходить, що вони чи не туди зайшли, чи тепер стрибати у безвість, себто у роздуми, боязко.
Отже, вимкніть всі свої додаткові ґаджети в мозку, які можуть зробити електропомєхи на вашому сприйнятті почутого, себто побаченого, бо моє мовне питання номер один таке: якою мовою я хочу говорити, вдихаючи при цьому чисте повітря, а не вихлопні чи якісь інші отруйні гази?
Доволі цікаве мовне питання, воно викликає просто шквал різноманітних асоціацій і претензій, але давайте я спочатку накидаю найголовніших мовних питань, а потім, коли перейдемо до всіх інших, так би мовити, не таких головних питань, глядач, можливо, і сам відповість на свої зайві репліки, все зрозуміє, зааплодує мені і крикне: «Ну досить вже, все і так зрозуміло, або давай про щось інше, або геть зі сцени – місце наступному!».
Отож, мовне питання номер два: якою мовою я хочу крякати, себто виказувати найвищу свою насолоду, коли з жаги нап’юся чистої-пречистої нашої води чи пірну, в неймовірну спеку, в чисту нашу річку чи яку іншу водойму?
Мовне питання номер три: якою мовою я хочу купувати, щоби потім з' їсти, здорову їжу, а не підробки і фікції із забороненими інґредієнтами?
Мовне питання номер чотири: з якою мовою я хочу безпечно гуляти нашими містами, містечками та селами, а також їздити дорогами, що їх з'єднують? Якою мовою, врешті-решт, я хочу гарних доріг?
Мовне питання номер п’ять, суто фізіологічне, і від того ще більш важливе: якою мовою я хочу в туалет, особливо коли гуляю нашими містами, містечками та селами? Причому, не просто в туалет під дерево чи в кущі, а так щоб у цивілізований туалет, тобто після якого його залишки не зостануться в мене на підошвах? Якою в біса мовою мені це хотіти?!
Мовне питання номер шість: якою мовою я маю захищатися, скажімо, в суді, коли некорумпованих адвокатів у своєму районі я не знайшов, і викликав адвоката з Лондона, якого перекладатимуть з англійської? Чи не буде це означати, що мене захистила не моя рідна українська, а чужоземна англійська? А якщо мого адвоката перекладатимуть з російської? Ким я можу тоді почуватися?
Мовне питання номер сім, розпорошене: якою мовою я хочу гідно спілкуватися з коханою? Якою мовою я хочу забезпечити свою кохану всім, що їй необхідне? Якою мовою я хочу, щоб вона була щасливою? Якою мовою я хочу бути щасливим біля неї? Якою мовою я цього всього хочу?
Мовне питання номер вісім: якою мовою я можу скористатися, щоб мої діти виросли гарними людьми? А потім, коли вони виростуть і роз’їдуться по світу, якою мовою я хочу спілкуватися з ними, щоб якнайкраще розуміти їхній стан і щоб вони були зі мною відвертими-відвертими? Чистою українською? Чистою англійською? Чистою польською?
Мовне питання номер дев’ять: якою мовою я хочу, щоб розмовляв мій друг, той, що думає про світ так, як і я? Якщо чистомовний українець, наприклад, буде чистою українською запевняти чистомовного росіянина, що необхідно, скажімо, повертатися до радянського союзу, а той буде йому заперечувати чистою російською, то за кого мені топити? Мені здається, тільки довбо може тут помилитися.
Ну, і мабуть, останнє серед найголовніших – мовне питання номер десять: якою мовою я можу в когось випросити вічне життя, таке, щоб ніколи не вмерти? Якщо цієї мови вже не існує – не біда, ви просто скажіть її назву, що це за мова така, – і я її знайду обов’язково, і відновлю!
Ці десять мовних питань, на мою думку, є головними і такими, на які треба постійно озиратися, які треба постійно мати на увазі, коли хтось почне згадувати про якесь інше мовне питання, не з цієї десятки.
Але.
Почув оце недавно, що один хтось сказав, що вчитель української мови не повинен на перервах розмовляти російською, а хтось йому заперечив, і через те здійснився неймовірний, кажуть, шкандаль.
??? (Тут вся фігура виступаючого виказує крайню ступінь нерозуміння, перетворюючись у форму запитального знака)
Ну не може вчитель української мови на перервах з дітьми, та й з іншими вчителями, говорити російською! Не може! І не тому, що одна мова краща, а друга гірша! І не тому, що російська – це мова окупантів. Просто вчитель української мови не може говорити на перервах російською так само, як не може вчитель математики говорити на кожній перерві виключно про музику чи образотворче мистецтво! Або про танці! На кожній перерві! Або вчитель музики говорити на перервах виключно про величезне значення для земного життя законів Ейнштейна.
Не може просто тому, що будь-який вчитель повинен бути трошки повернутим на своєму предметові, а не на чомусь іншому, інакше йому просто не можна бути вчителем з того предмету. Якщо ти повернутий на математиці, то не потрібно викладати мову, якщо повернутий на мові, то не потрібно викладати математику. Відповідно, якщо твоя розмовна російська, то … ні, не непотрібно, а НЕ МОЖНА викладати українську. А якщо ти не повернутий зовсім, то тобі не потрібна праця вчителя взагалі, бо насправді ти не вчителем будеш, а так – транспарантом, в кращому випадку – бригадиром тракторної бригади.
І нічого мені не заперечуйте, я вже закінчую. Потім, листами напишете, як хто захоче.
Я розумію, що все на світі прагне до об’єднання, і колись-колись найкращим вчителем буде той, хто зуміє поєднати в собі абсолютно всі науки і викладати їх усі доступно для учнів. Може й зараз є вже хтось, на такого схожий. Але для нашого загалу, наскільки неосвіченого… Та ще й сьогодні…
Сьогодні надворі такий час, що якщо хто захоче зрозуміти тебе, і вміє це зробити, – тому більше і пояснювати нічого не треба, особливо з мовного питання; а хто через якусь причину не хоче зрозуміти, або просто не може, завдяки відсутності потрібних нейронних зв’язків у своєму мозку, – той переверне всю твою розповідь з ніг на голову і знайде тисячу і одне пояснення, чому і навіщо вчителем англійської мови в українських школах можна допускати етнічного китайця, який вивчав англійську в крутому університеті.
Тому, щоб не затягувати свій виступ мовними питаннями, які насправді є безкінечними, і які, починаючи з одинадцятого, з висоти пташиного польоту смішні, а з висоти стодвадцятип’ятиметрової електроопори безглузді, маю оголосити, що найостанніше із усіх мовних питань буде ось яке: що саме найкраще замінить останню на світі мову? Справа в тім, що природа всесвіту прагне того, щоб всі люди на Землі розуміли один одного без слів. Взагалі без слів – чи то поглядами, чи ще як інакше. І той факт, що як тільки чуються слова і вмикається механізм їх розуміння, відразу з'являється відчуття зайвої, непотрібної трати додаткової енергії, вже засідає в головах людей і вже передається генетично, примушує думати в бік зайвості голосового апарату.
Відповідно, передостаннє мовне питання буде про те, яка із мов стане однією єдиною загальнолюдською мовою, щоби потім зникнути останньою, що є логічним етапом еволюції найвищого виду на будь-якій планеті. Можливо це буде якийсь вінегрет із багатьох мов, можливо з двох-трьох.
Тому, якщо ви раптом почуєте, що хтось знову піднімає мовне питання, ставлячи його в картині по центру, не проґавте моменту і запитайте його, дивлячись прямо в очі, чи він видалити не хоче зі свого водопроводу лівого відводу…
Дякую всім, кому було цікаво!
А мені респект – тепер за мовне питання мені соромно не буде!
(Низько нахиляє голову і середнім кроком йде геть зі сцени)
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982073
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.05.2023
цьогорічний вилетів горобчик
цвінь-цвірінь з-під шиферу на стовпчик
жовтий дзьобик дивиться униз
хтось розсипав нетутешній рис
тато про таке якраз казав
іноді рис вилиже коза
та найнебезпечніші все ж кури
власники клювочої натури
свіжолітнє сонечко тепленьке
повертатися в гніздечко де є ненька
з’їсти те горіхове ядро
що припасене на щастя і добро
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981742
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2023
Колись дуже давно були такі квіти і трави, що люди вже й забули, як вони називалися. Ті квіти і трави могли переміщатися з місця на місце. Отак нахилишся до неї, щоб зірвати, а вона взяла – і перебігла кроків зо три, а то й далі, так що й не зрозуміло, рослина то, чи тварина...
Жили вони невибагливо: пили сік із землі та вологу з повітря, ловили сонячне проміння та деяких комах, що завдавали їм шкоди. Спочатку їх було дуже багато, вони були повсюди, але людям чомусь докучало їхнє вміння ходити по землі, бути ніби і рослина, і тварина, і люди почали їх ненавидіти і винищувати. Довго винищували, ретельно. Винищили всіх.
Та є свідоцтва, що кілька видів вижили дотепер. Одні з них зовсім як тюльпани. Але рухаються вони тепер лише тоді, коли їм загрожує звір. Або птах який. При людях вони воліють краще загинути, не рухаючись, ніж показати людям, що вони ще існують…
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981719
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2023
Різнобарвність ніби схожих між собою людей – і не шкірою, а відчуттями, смаками, і взагалі баченням світу, – давно постала переді мною стіною, яку, щоб перелізти, кожного разу треба придумувати якісь ще невідомі до сих пір механізми, засоби, або хоча би просто снувати драбину небаченої ще довжини. Якщо не надавалися конкретні пояснення, які би все адекватно пояснювали (а такі пояснення бувають далеко не завжди, бо завжди стосуються тільки якихось конкретних, ексклюзивних випадків), я ніяк не міг зрозуміти, чому люди, схожі в одних поглядах, так суттєво розходяться в якомусь іншому, особливо якщо це погляд на щось нове, недавнє.
Тоді стався 2014 рік, і ситуація зі стіною стала ще гіршою. Всі риштування навколо стіни, зведені банальним життєвим досвідом, ламалися з усіх боків: лопалося і там, де було заклепано вручну, і там, де було суцільне живе тіло. Лускаючи, розривалося з такими довгими і гострими краями, що неможливість наступного з’єднання розуміли обидва береги.
А потім лютим нагрянув 2022. Перші тиждень-два, можливо, три, все так скаламутилося, все так піднялося зі дна догори, а згори все так рухнуло додолу, що розібратися в людській психіці, в психіці кожної окремо взятої людини, було просто неможливо. Всі були в якомусь шаленому вирі з величезними перепадами висоти, швидкості та радіусу, де неможливо передбачити зустріч із якоюсь матерією, що рухається чомусь тобі назустріч або навперейми.
Крутило-вертіло, крутило-вертіло, а потім, навіть не знаю в який момент, все раптом затихло, заспокоїлося, і вся наповненість водоверті раптом фрагментувалася на три фракції: частина кристалізувалася і випала в осад на дно, частина стала невагомою і сплила догори, а між ними залишилася ніби й чиста, але зовсім непрозора рідина. Не знаю, хто якій метафорі більше відповідає, але всі люди, яких я знаю або відтоді пізнаю, розділяються мені тепер на три категорії: адеквати, зрадники, і довбо.
Зі зрадниками все зрозуміло – на їхньому чолі тавро радянського союзу в усьому його убозтві. І це найкраще тавро, яке може там бути, бо агітуючи за себе, зрадники насамперед згадують позитивні досягнення, які в союзі тім теж були, але зараз вже тих досягнень не існує з однієї простенької причини – система, яка звалася радянським союзом, вмерла. Вмерла, як вмирає будь-яка людина, – саме такої, з таким характером і з такою усмішкою більше ніколи не буде.
Втім, на чолі зрадника можуть бути й інші тавра, знаки і позначки, але то все вторинне, бо всі зрадники об’єднані під одним знаменом: ми, українці, через свій менталітет, через свою тисячолітню історію ні на що не здатні, бо українство – це із забитого села, його мова холопська, і до нас обов’язково повинен хтось прийти і зробити нам гарно. І приємно.
Це сама суть зрадника, і не важливо, хто саме повинен прийти до нього, – хоч хай то буде москаль, хоч то китаєць, хоч американець. Своїми мізками зрадник нічого не вміє, всього боїться, бо, мабуть, відчуває, що зрадницькі мізки принципово не можуть бути кращими від мізок, які у зраді ніколи не варилися.
Адеквати – ті не такі. Ті розуміють, що як би там не було, що б там хто не говорив/писав/приймав/затверджував, – змінювати платівки чи довжину хвиль на радіолі буде той, чия вона, радіола. А бути тією історією і танцювати ту музику, які створюються незалежно від їх бажань, переконань, вподобань і настроїв, адеквати не згодні від свого сущого кореня, від душі своєї мистецької, від своєї святої середини. Тим паче робити це всією своєю країною, всім своїм народом.
Проте адеквати розуміють, що не можна радіолу майструвати самому, бути відірваним від усіх інших подібних процесів, і не давати нікому чужому зробити свій власний невеличкий ґешефт на нашій музиці. Адеквати, на відміну від ура-довбо-патріотів розуміють, що, звичайно, можна вибрати і такий шлях, коли все тільки для себе і нікому іншому, але це шлях куций, вузький, не такий насичений живописними краєвидами і приємними акордами.
Ще адеквати розуміють, що життя не стоїть на місці, воно постійно розвивається, змінюється, і що відповідей на всі запитання не існує в принципі, тому запитання безкінечні і тому емблемою, розпізнавальним знаком будь-якого адеквата є знак запитання. Адеквати і думають, і розмовляють запитаннями, а не твердженнями. Одні вони без кінця намагаються пов’язати одні аспекти навколишнього життя з іншими так, щоб вони зросталися, а не схрещувалися. Тільки адеквати рухаються в своїх роздумах далі і далі, а не зупиняються на якомусь приємному місці в якомусь дуже приємному положенні, – і від цього запитання тільки народжуються і народжуються. Адеквати постійно намагаються знаходити на них відповіді, а коли знаходять, то тут же розуміють, що і ця відповідь може бути не цілком остаточною.
Остаточними для адекватів залишається тільки їхній корінь, їхня середина, яка в пошуку відповідей на постійні запитання не може зупинитися так само, як не може комусь збрехати, або не може щось у когось вкрасти, тому що тоді народяться запитання, відповіді на які не знаходяться апріорі. А жити з такими запитаннями мають собі приємність тільки зрадники і довбо, бо вони їх, запитань таких, що апріорі, ніколи і не чули. Хто адекват, тому пояснювати більше нічого, а хто неадекват – далі все одно нічого не зрозуміє.
Про довбо можна було б сказати, що ото є адеквати, є зрадники, а всі інші – довбо. Але тоді слід відповісти на одне запитання – чому зрадники не довбо? Чим вони відрізняються? Справа в тім, що в деяких зрадників, якщо він зробився зрадником з адекватів, могло залишитися прагнення жити все ж таки чесно, нікому не брешучи і ні в кого не крадучи. Тому якийсь із зрадників може виявитися не довбо, а просто зрадником, тож потяг красти і брехати – єдине, що їх розрізняє.
Для довбо ж поняття «чесно» означає «вдалося». Якщо щось вдалося – для них це не може бути нечесним: кожна на світі людина прагне, щоб їй щось вдалося, і не може так бути, щоб одні прагнення були чесними, а якісь інші ні. Тому довбо прекрасно розуміють – щоб жити успішно і з матеріальної, і з якоїсь іншої точки зору, їм необхідно залучати ВСІ наявні в них опції, всі засоби і методи, з якими вони можуть впоратися. І якщо навкруги багато хто краде і бреше, живучи при цьому посвистуючи, то з точки зору довбо тільки якийсь довбень не скористається нагодою на комусь нажитися, щоб своїм дітям принести до вечері чогось смачненького, а там, гляди, і авто замінити, чи тим же підростаючим дітям квартиру купити.
Ще довбо вважають, що от школа, наприклад, і створена саме для того, щоб навчити їхніх дітей всьому, що необхідно для подальшого життя. Саме школа і тільки школа несе всю відповідальність за те, ким в дорослому житті стане їхня дитина. Отак прибігає довбо-мама однієї шестикласниці, і волає на всю школу, що її дитину вчителі «чмирять двійками і нічому не навчають – ні на математиці, ні на українській мові, дайте мені сюди класного керівника і директора!». І ось виходить до неї класний керівник і запитує:
– Коли Ви останнього разу заглядали в щоденник Вашої дитини?
Довбо-мама здивовано-нерозуміюче кліпає, а класний керівник продовжує:
– За яку саме тему Вашій дитині поставили двійку з математики? А з української мови? А з літератури?
Довбо-мама кліпає ще здивованіше, ще нерозуміюче, а класний керівник не вгамовується:
– А Ви взагалі знаєте, що вивчає Ваша дитина цьогоріч? Яких письменників, які математичні закони, до чого дійшли з географії чи з історії?
Нарешті з’являється директор школи і довбо-мама, вже зі слізьми на очах і з мімікою на лиці «допоможіть мені хоч хто-небудь!», хапається за директорську руку, як за рятівну соломинку, і тягне його, директора, до його ж, директорського, кабінету. Довбо-мама не може не пам’ятати про те, що будь-якому директору в будь-якому випадку може бути потрібна будь-яка допомога: підремонтувати огорожу школи, обновити фарбою спортмайданчик, заасфальтувати якусь доріжку, чи просто дати грошей на щось – гляди пригодяться. Щоб, значить, у її дитини проблем у школі не було, бо проблеми – вони нікому ж не потрібні!
Серед довбо є віруючі, точніше ті, хто себе так називає. Не варто згадувати глибину їхньої віри, оскільки віруючого довбо від віруючого адеквата відрізняє відповідь лише на одне запитання – ось спробуйте запитати будь-кого, хто називає себе віруючим: «А хто буде в раю, якщо він існує?» І якщо та людина скаже, що в раю після смерті будуть лише віруючі її віри, її конфесії, то знайте – перед вами чистий довбо.
Зустрічаєш отак випадково одного, потім другого, потім починаєш у «віруючих» запитувати про це: «І невже серед мільярда індуїстів не знайдеться жодного праведника, придатного до раю? Чи може в індуїстів свій рай, а у православних свій?», то коли хтось із них розгубиться, або почне про щось запитувати, слухаючи, а не перебиваючи відповіді, починаєш розуміти, що ця людина вже на шляху від довбо до адекватів і, можливо, саме ви зіштовхнули її на цей шлях оцим своїм одним єдиним запитанням.
Ще довбо дуже добре вміють всіма своїми силами, всіма правдами і неправдами, всіма «відмазками» та «інакодумствами» чіплятися за «тепле містечко», за те, на чому вони вдало зупинилися і отримують від того задовольняючий їх плюс. Чіпляються так, що стає просто смішно.
Отак розказуєш йому, пояснюєш, бачиш по очах і фізії, що все розуміє, потім ця зрозумілість із вух і очей потрапляє в мозок, проходить його забрудненими каналами, і витікає на відшліфований язик:
– Все ти правильно кажеш, я з тобою повністю згоден, навіть хочу цього більше, ніж ти, але ж ти не виживеш в цьому світі отаким одним, все одно станеш таким, як і вся зграя, бо правими завжди будуть вони.
– Але ж ти сам казав, що я правий в усьому, про що казав, а отже ті, хто думає не так, як я, – не праві?
– Ні, не праві!
– То чому ж ти не приєднуєшся до мене, хто правий завжди, а залишаєшся з тими, хто правий тільки в більшості?
– Бо в тебе нічого не вийде!
– В мене, чи в нас?
– І в тебе, і в нас, і в усіх!
– Довбо!
Ще довбо не розуміють, як це щось нематеріальне може бути важливіше за матеріальне. Їм природно невтямки, їм хоч шкіру по-живому здирай, а вони все одно цього не зрозуміють: як це можна кинути свій успішний бізнес, маючи мільйони гривень, і піти на війну? Або як це кинути багатого чоловіка і піти до бідного? Або як це відмовитися від якоїсь вищої посади? Чи відмовитись від нагороди… Всіх людей, що таке роблять, довбо впевнено називають «довбнями».
Ще довбо вміють добре пристосовуватись. Адеквати – ті шукають таке місце, щоб відповідало їхнім первинним, корінним вимогам, а потім вже налаштовують під себе нюанси, впливаючи собою на інших. А довбо хапається за перше-ліпше вигідне місце, вмикає, згідно цього місця, кілька необхідних тумблерів, побачених у родича чи в когось із телевізора, а потім теж налаштовує під себе нюанси, на які може вплинути без небезпеки для себе.
Згадуючи відому притчу про банку, наповнену камінчиками, горохом, піском і… пивом, можна сказати, що довбо спочатку насипали собі піску в голову, потім напилися пива, а потім згадали про основні камені буття і постійно намагаються їх закопати в свій пісок. Отак і виходить, що адеквати постійно намагаються знайти зв’язки між каменями, піском і пивом, а довбо постійно намагаються закопувати свої камені глибше в пісок, щоб, значить, було як в людей. З віддалі обидві ці праці можуть здаватися однаковими, але з боку довбо виглядає так, що їх, однакових, багато, майже всі люди однакові, а адеквати зі свого боку можуть зустріти собі подібних дуже рідко.
Про довбо можна було б іще розповідати і розповідати, але сказаного вже більше ніж достатньо, оскільки, щоб зарахувати себе до довбо, не обов’язково володіти всіма згаданими «талантами» – повністю достатньо хоча б якогось одного. Тобто, якщо твій світогляд приймає в себе хоча б одну згадану ваду, знай – ти довбо! І ти, таки дочитавши аж до цього місця і все пізнавши, хочеш ти того, чи не хочеш, а дійшов ти до точки неповернення: якщо продовжуватимеш думати так, як думав раніше – залишишся довбо назавжди; а якщо почнеш потроху редагувати своє світосприйняття – почнеш свій шлях до адекватів.
А якщо раптом виявиться, що стався стрибок, що шляху не потрібно, що ти вже адекват – не поспішай відразу, не видавай себе і на якийсь час просто замовкни. Потім, спостерігаючи, потроху почнеш розуміти, кому, що, і як можна казати, які теми чіпати і з ким, щоби потім все зоставалося безпечним і для тебе, і для твоїх співрозмовників. І взагалі – щоб вони зоставалися, твої співрозмовники, або хоч котрийсь із них.
Ну, як колись казав невмирущий Леонардо із Вінчі, є люди, котрі бачать, є люди, котрі бачать, коли їм хтось покаже, а є люди, котрі не бачать.
Добра їм всім, і адекватного світосприйняття.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978956
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2023
у Вербну неділю попід дворами
ходять господарів кличуть цигани
пшик пропонують шукають між нами
хто із господарів їм розізлиться
щоб ввергти в ту прірву відчинену
своє пережите і дуже погане
від батька і матері й вітчима
отакі от оспівані наші цигани
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978955
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2023
як мене ледь не звабили ніччю
руськомирські замацані квіти
як втікав од них двічі чи тричі
щось тягнуло додому ізвідти
так сидів би на дні в їхній прірві
лізти вгору не мав би вже мізків
ні у що що щоденне не вірив би
і не прямо ходив би бо слизько
та я вільний парю сизим птахою
пізнаю всі непізнані межі
довбодобів і зрадників нахай
шлю відверто це вже не бентежить
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976668
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2023
Є люди, і є закон. Закон буває писаний і неписаний, дієвий і бездіяльний, любий і ненависний, старий набридлий і новий незвичний. Незалежно від усіх ґрадацій, від будь-яких уподобань чи переконань, будь-який закон, точніше – будь-яку спробу порушити взагалі будь-яке законодавство, можна легко віднести до однієї з трьох корзин: «Вбити», «Вкрасти», «Збрехати». Без котрогось із цих трьох не можна здійснити жодного правопорушення, за яке саджають, штрафують, чи просто засуджують.
Людей теж можна умовно, але дуже точно розділити: незалежно від того, хто ти і який – писемний наскільки чи не писемний зовсім, любий комусь чи ненависний багатьом, великий начальник чи засмальцьований підлеглий, старий знайомий чи новий комусь родич, – всіх абсолютно людей можна розділити на дві когорти.
Перша – це люди, які, за необхідності вибору між людиною і законом, і наявності в них всіх беззаперечних даних, вибирають закон в усіх випадках. Тобто, люди із першої когорти вибирають закон і в тому випадку, коли його порушив чужий, і в тому випадку, коли закон порушив свій, родич. Ці люди не тільки на словах, вони й внутрішньо, підсвідомо звинувачують людину, яка в їхньому світі, як і взагалі будь-яка інша людина, в усіх разах стоїть на другому місці після закону, з яким вони всі погодились і живуть. І навіть не навіть, а тим паче, якщо та людина близький родич, бо порушення чогось людського далекою людиною може бути тобі паралельним, а от якщо це робить хтось із близьких, то це лягає вже на саме серце.
Звичайно, справедливість і вартість законів можна оскаржувати до всіх видимих горизонтів, але це вже зовсім інше питання.
А люди із другої когорти вибирають родича. Можливо, не на словах, можливо, кажуть вони те, що потрібно (бо є іноді "правильне" начальство, патріотизм, дружба і т.п.), але внутрішньо, підсвідомо, з їхнього погляду цілком природньо (бо ми ж ЛЮДИ), – вибирають родича, або начальника вибирають, того, що "неправильний", або коханку, або… коротше – вибирають людину, а не закон. Внутрішньо, підсвідомо.
Пояснення, чому все саме так для них правильно, а ніяк не інакше, приймаються всі, й одразу линуть у шухляду «До останньої інстанції». Розмова зовсім не про мотиви і обставини – розмова про факт природи буття.
В першій когорті, в когорті законників, теж траплятимуться випадки, коли люди вибиратимуть людей, а не закон. Але єдиним поясненням цьому може бути тільки те, що людина не знала достатньо правди, всього того, що було насправді, щоб по своїй природі вибрати закон.
Спостереження показують, що переважна більшість людей на планеті – із другої когорти.
І допоки люди із першої когорти не навчаться примусити всіх жити згідно цих двох, основних ґрадацій, – три підґрадації щодо закону і дві щодо людей, – доти на планеті Земля буде рейвах, в тому чи іншому вигляді.
А що буде, коли навчаться примусити? На всяк випадок – часи вже такі, що дозволяють – винайдуть досконалий детектор брехні, і за вбивство, скоєне спеціально – вбиватимуть; за крадіжку, яка принесла шкоду – відрубуватимуть руку; за свідому брехню, яка принесла шкоду – відрізатимуть язика. Або, і це буде темою довгорічних дебатів, замість язика відрізатимуть вказівного пальця. Але після третьої брехні все одно буде язик.
Міру шкоди, за яку вже буде застосоване обов’язкове покарання, буде встановлювати законодавство, що буде прийняте загальним голосуванням. Ну і, звичайно, «поблажки» типу «родич» чи щось інше, не діятимуть, бо за таке порушення закону буде таке саме покарання, а то ще й гірше.
Виконувати вирок буде хтось із боку родичів потерпілого або звинуваченого, або будь-хто бажаючий. Скорше, це вже не буде робитися власноруч, а буде десь так: бажаючий оплачуватиме відповідну операцію, яку будуть виконувати висококваліфіковані лікарі під наглядом поліції. Якщо бажаючих заплатити не знаходитиметься, звинувачений буде перебувати в спеціальній ямі на спеціальній площі міста, аж поки не знайдуться бажаючі звідти його «визволити», або поки не оплатить операцію сам, або поки не вмре.
Відчуваю, як навколо сміється вся друга когорта. Прямо чую своїм єдиним вухом – регіт стоїть неймовірний!
Колись давно, як ми тільки навчилися з вогнем ходити, тільки такі закони й змогли здобутий вогонь зберігати. І я ще й досі пам’ятаю дуже багатьох, хто після всіляких поневірянь погоджувався жити з нами саме за такими правилами. І так жили безкінечно, сотні тисяч років. А потім якась малеча у когось вкрала і прикотила колесо… і закрутилося…
А зараз у Всесвіті вже не знайдеш жодного місця, крім однієї планетки, де можна було би просто так брехати, просто так красти, і просто так вбивати.
І так само не знайдеш жодного місця, щоб його мешканці надавали перевагу собі подібному, а не якомусь із законів, згідно якого вони всі погодилися жити.
Одне тільки не зрозуміло: чи там відразу були такі умови, що не потрібно було нікого вбивати, не потрібно було ні в кого красти, і не потрібно було нікому брехати? Чи тамтешні мешканці теж дійшли до того самі, в ході своєї еволюції?
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976657
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2023
урок з політекономії
– Значить так, взяли всі олівці, хто синій, хто жовтий, і всі дружно пишемо… ну що ви очі на мене попіднімали, що ви дивитеся на мої слова нестерпимо, ніби цього бачити зовсім не хочете? Не чуєте, що я кажу – хто синій, хто жовтий, можна ще чорний або червоний, в кого є, і всі дружно пишемо: два помножити на два і ставимо дорівнює. Поставили? Хто сказав чотири? Ніяке не чотири, чотири не ставимо, це дуже по-дитячому – чотири! Ставимо дорівнює, і за дорівнює відкриваємо дужку.
А далі ніби звичайна доросла домашня бухгалтерія – розкладаємо першу двійку на дві одиниці, тобто після дужки пишемо: один плюс один, і закриваємо дужку. Ставимо помножити із умови завдання, і другу двійку розкладаємо на дві одиниці аналогічно: відкриваємо дужку один плюс один закриваємо дужку і ставимо дорівнює. Зібралися, зібралися.
Йдемо далі. Першу частину залишаємо без зміни: відкриваємо дужку один плюс один закриваємо дужку і ставимо помножити. Про те, що одиниця дорівнює сінус квадрат альфа плюс косінус квадрат альфа, ще ніхто не забув? Дякую. Замінюємо їх на їх: відкриваємо одні дужки і другі, сінус квадрат альфа плюс косінус квадрат альфа і закриваємо одні дужки, ставимо плюс і, відкриваємо дужки сінус квадрат альфа плюс косінус квадрат альфа, закриваємо одні дужки і за ними зразу ж закриваємо другі. Ставимо дорівнює. Записали? Молодці, далі буде легше.
Першу частину залишаємо без змін – відкрили дужку один плюс один закрили дужку помножити. В другій частині рівняння забагато дужок, треба їх позбутися. При плюсах це дуже легко – зайві дужки просто опускаємо. Пишемо: відкриваємо дужку сінус квадрат альфа плюс косінус квадрат альфа плюс, той що основний, сінус квадрат альфа плюс косінус квадрат альфа і закрили дужку. І поставили дорівнює. Молодці, дякую. Залишилося зовсім небагато.
Першу частину, як і раніше, залишаємо без змін, пишемо помножити і відкриваємо дужки. Що ми бачимо в другій половині? В другій половині рівняння в дужках у нас два сінуса квадрата альфа і два косінуса квадрата альфа. То так і запишемо після нашої відкритої дужки: два сінус квадрат альфа плюс два косінус квадрат альфа і закриваємо дужку. Малюємо дорівнює. Чудово! Прекрасно!
Про те, що у виразах «два сінус квадрат альфа» і «два косінус квадрат альфа» між двійками і сінусами-косінусами є ніби «невидимий» знак «помножити», теж пам’ятаєте, надіюсь? Дякую. Зостався останній вольовий кидок.
Після дорівнює знову перша частина без змін: відкриваємо дужки один плюс один закриваємо дужки помножити; а в другій частині рівняння двійки розкладаємо на такі ж один плюс один. Після помножити відкриваємо одну дужку і другу, один плюс один і одну дужку закриваємо, помножити – це той що «невидимий», на сінус квадрат альфа плюс, відкриваємо дужку один плюс один закриваємо дужку, помножити – другий «невидимий», на косінус квадрат альфа і закриваємо велику дужку другої половини рівняння. Ставимо дорівнює.
Тепер нам потрібно першу частину рівняння перемножити на другу частину рівняння, тобто першу частину рівняння перемножити на кожен із членів другої половини рівняння, що в дужках. Це як, наприклад, два помножити, а в дужках три плюс чотири. В одному випадку три плюс чотири і помножити на два дорівнює чотирнадцять, а вдругому випадку два помножити на три (шість) плюс два помножити на чотири (вісім), теж дорівнює чотирнадцять.
Тож, перемножуємо першу частину рівняння на кожен член другої частини, і далі, щоб було зрозуміліше, давайте записувати ще й на дошці. Попереднє було:
=(1+1)х((1+1)хsin2α+(1+1)хcos2α)=
Перемножуємо першу половину (1+1) на кожен член другої половини і записуємо кожен крок:
=((1+1)х(1+1))+((1+1)хsin2α)+((1+1)х(1+1)+(1+1)хcos2α)=
=(2х2+2sin2α)+(2х2+2cos2α)=
=4+2sin2α+4+2cos2α=
=8+2sin2α+2cos2α=
=8+(sin2 α+cos2α+sin2α+cos2α)=
=8+(1+1)=
=8+2=10
Все правильно?
Але ж на початку, до самого найпершого дорівнює, було дано 2х2?
І ось тепер, мої любі фейсбучники, тіктокери, вац-апери, вайберщики, месенджеруни та інстаграмщики, – прошу, не соромтеся!
Хто знайде помилку в цьому простенькому прикладі – тій людині на своїх акаунтах і про політекономію нашого теперішнього життя попліткувати трохи можна, тілько далеко не залазити, бо є ще, я чув, приклад 2х2=5, там взагалі, кажуть, жесть яким обізнаним бути треба!
А от хто не знайде тут помилки – той хай в отих своїх акаунтах в оту політекономію нашого теперішнього життя, тобто ні в політику, ні в економіку, і носа свого хай не пхне, і язика свого з вказівним пальцем об клавіатуру нехай не мозолить! Бо в будь-якому випадку вас або пожаліють і просто обдурять, і будете ви ходити просто собі дурниками, або зроблять так, що ви самі будете обдурювати інших, і тоді, крім дурників, станете ще й злочинцями.
Скажу чесно – з цим прикладом я теж не розібрався. Ні, спочатку ніби знайшов був помилку – «помножити» на «плюс» в одному місці підмінили, але потім до кінця додорівнював – і вкінці вийшло вісім. Не десять, менше, але й теж не те, що треба. Скільки переперевіряв – все одно вісім виходить!
Тепер я оце собі так думаю: раз в такій простій математиці розібратися не зміг – то куди там вже мені далі, у вищу математику економіки та політики нашого теперішнього життя, де воно все таке закручене, таке закручене, – о-ой, та й розібратися в тому усьому?!
Так ото, аби тільки попатякати… як в ледачого собаки – аби голос почули…
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973383
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2023
– Тату, а це правда, що ми колись їхніми родичами були?
– Так, синку, правда.
– А як так може бути – ми голимо волосся, а вони повністю волохаті й один одного їдять?
– Голимо, бо воно багато радіоактивного бруду збирає, а вони волохаті, бо завдяки тому брудові живуть.
– А ми чому не живемо завдяки брудові?
– Бо завдяки брудові можна жити непогано, але недовго, – бруд вбиває. А ми вибрали інший шлях – коли можна жити гарно і довго, але воно не просто так дається, а наживається.
– А вони не могли наший шлях вибрати?
– Могли, звичайно.
– А чому не вибрали?
– Тому, що не змогли перестати брехати.
– А ми чому вибрали?
– Тому, що ми перестати брехати змогли.
– Тату, а коли ти казав, що ще нескоро візьмеш мене на головне полювання – ти мені збрехав?
– Синку, ми з тобою це вже проходили – пам’ятаєш оповідання «Як були колись великі дві різниці»? Краще бери-но стрілу до лука, зараз Обломки Місяця із-за Джомолунгми зійдуть, і вони повинні на харчівлю вибігати.
– А чому ти так кажеш – на харчівлю?
– Коли побачиш, як і що вони почнуть жерти, сам зрозумієш.
– Наконечник бронебійний брати?
– Так, але таймер на мінімум став, все ж таки то шкіра, а не броня.
– Тату, а це правда, що скільки б ми їх не вбили, а вони все одно всіх з’їдять?
– Правда, синку. Якщо не з’їдять відразу, то наконсервують, але все одно менше на нас набігатимуть.
– Тату, я зрозумів! Я проходив це в твоїй електронній абетці – безвідходне виробництво називається! Це ж воно?
– Воно, синку! Молодець, далеко полетиш!
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972968
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2023
Багато вантажів бачив на своєму віку наш середній десантний корабель – СДК-82. Вісімдесят другий – то не бортовий, то тактичний номер, про нього зараз вже можна говорити, бо десь там на зламі тисячоліть мій великий вчитель пішов на металобрухт. Танки, різні бронетранспортери і бойові машини піхоти разом із піхотою, інші військові, та й не військові автомобілі, а ще гармати, міни морські й сухопутні, і взагалі – зброя і боєприпаси найрізноманітніші. Пам’ятаю дві чи три сотні великих круглих чорних рогатих морських мін в одній купі – незабутньо! А ще, із пам’ятного – ГАЗ-66 бортовий з повним-повнісіньким кузовом мандаринів, які спочатку через те, що авто заставили іншими речами, а рейс несподівано затягнувся, зацвіли півметровими джунглями сіро-синьо-зелено-жовто-червоного кольору, а потім ми всією командою вимушені були доїдати те, що не зацвіло. Нас дуже просив про це їхній власник, грузин, бо, казав, що «у мене серце не на місці буде». А заставили ГАЗ-66 домашнім начинням: дивани, шифоньєри, гардероби, килими в рулонах, ще чогось повно, і навіть був один великий, на повен зріст і дуже красивий старовинний трельяж, – хтось переїжджав на нове місце служби.
Розміри танкового трюму, куди те все складали, були такі, що один за одним могло заїхати п’ять плавучих танків, або дев’ять звичайних ГАЗ-66, але не вряд, а «ялинкою». З обох боків, понад бортами корабля, ще залишалося місце для ящиків та проходу. Поряд із танковим трюмом, на цій самій палубі, розташовувався кубрик десанту, розрахований для життя в поході від двадцяти п'яти до сорока морських піхотинців. А якщо піхоти немає, то в ньому можна скласти розкладні ліжка, і з'являється додаткове місце для вантажу. Взагалі, варто сказати, що як тільки потрапляєш на корабель – місця капець як мало, все низьке, вузьке і постійно б’єшся головою об світильники на стелі, бо ще не навчився їх оминати; а потім, коли ти пізнаєш всі корабельні місця, то того місця стає стільки, що якщо щось ретельно заховати, то його не знайде ніхто і ніколи.
І був одного разу такий вантаж, про який не розповісти – гріх.
То була глибока осінь. Ми завершили свій останній рейс сезону згідно поставленого завдання, і вийшло так, що це сталося в грузинському містечку Очамчира. Вранці командир зібрав усю команду на шкафуті, де зазвичай збиралися, і оглянув усіх довгим важким поглядом.
– Бачили, що в нас в трюмі?
Команда мовчала в повному нерозумінні.
– Порожньо в нас в трюмі! – командир, мабуть, копіював якогось із акторів.
Пів команди, а може й більше, посміхнулися, інші вагалися.
– Штурмане, ану скажи мені, яке сьогодні число? – командир подивився на всіх вже веселіше.
– Тринадцяте!
– А місяць?
– Дванадцятий!
– А яка погода зазвичай в таку пору року? Га, старпоме?
– Наша погода! – старпом зробив обличчя, ніби він все розуміє, але зробити нічого не може.
– Отож-бо! – погляд командира знову став довгим і важким. – Тринадцятого, порожніми, і в стихію?!
Серед команди зашушукали, замугикали, зацмокали, заехекали, нарешті хтось обмовив: «Бовтанка буде», і понеслося: «Бовтанка буде, бовтати буде, ото бовтанка буде!» Коли погляд командира дійшов до кінця строю, всі затихли – зараз він щось скаже.
Командир на диво зробив винувате обличчя, потім, ніби знову впіймавши того самого актора, посміхнувся, а потім, вже своїм обличчям і своїм голосом, сказав:
– А в мене перевозити нічого! – і розвів руками.
Команда мовчала, як утоплені. Мовчав і командир.
В результаті затяжної спільної мовчанки постановили: якомога швидше знайти вантаж, і того, хто… ну далі зрозуміло. А це саме були цікаві дев'яності на самому їх початку, ще й в Грузії ситуація якась напружена і незрозуміла. Тож вся команда розділилася на групи – офіцер зі зброєю, мічман і два матроси зі штик-ножами – зійшли з корабля і розійшлися в різні боки. Два чи три мічмани зі старпомом пішли окремою групою. А ми, «хто не захотів», залишились разом із командиром чекати до вечері, коли всі мали повернутися. Кожна група мала принести хоч якусь пропозицію, а вже за вечірнім чаєм мали якусь одну затвердити. Так задумав командир.
Пропозицію принесли лише одну, хоч об'ємну, але не дуже вагому: пакетований чай в паках та розсипний в мішках. Дві фури з причепами паків, і дві фури з причепами мішків. Але самі фури поїдуть порожні – чай потрібно буде перевантажити на корабель, а потім, в Севастополі, перевантажити назад у ті ж самі фури.
Вранці приїхали чотири великі вантажівки типу рефрижераторів з такими ж великими причепами. Коли під розвантаження під'їхала перша, ми вистроїлися двома ланцюжками – від фури і від причепи до відкритого верхнього люка танкового трюму. Люк був настільки великий, що через нього іноді вантажили автотехніку підйомними кранами.
Не встигли водії автівок зійтися і обмінятися парою анекдотів, як ми їм прокричали:
– Наступний!
Вони недовірливо пішли оглядати автомобіль.
– Ти диви! І справді!
– Було б іще швидше з вашими мішками, якби вони зашиті по-людськи були, а то між швами долоня пролазить! Можна засунути і чаю вкрасти! Треба тільки вертикально їх передавати інакше висипається!
– У нас вкрасти немає, – грузини швидко зійшлись між собою на одній думці й перейшли на зрозумілу нам мову. – Скільки потрібно – візьми. А те, що висиплеться – то не біда, у нас он теж повисипалося!
– Ну так, то й так!
За кілька годин ми впоралися, і не встиг головний серед грузинів зійти по трапу без дипломата, – а заходив на корабель з якимось чорненьким дипломатиком, – як командир оголосив навчальну тривогу і ми стали готуватися до походу: все зачиняти, прив'язувати, заклинювати, підпирати, перевіряти.
Захитало відразу, як тільки вийшли з порту. Не минуло й години, як боцман, як і водиться завжди на кораблях, першим запереживав за вантаж. Він зібрав всю свою боцманську команду аж із двох матросів, і пішли дивитися «як там воно». За ними пішли всі цікаві, хто був вільний від вахти.
Мішки при завантаженні склали на велику купу посередині танкового трюму і трохи ближче до носа, щоб вага і на перед корабля розподілялася. Від хитавиці з деяких мішків почало висипатися, але купа трималася і висипаного було зовсім мало.
Великими паперовими ящиками, кожен з яких містив по сто двадцять п’ять стограмових пачок чорного грузинського чаю вищого ґатунку, заставили увесь десантний кубрик, де вони триматимуться пліч-о-пліч за будь-якої хитавиці. От тільки їх було менше половини від усіх ящиків, можливо, навіть, всього третина. Інші зайняли своє місце поряд в танковому трюмі, ближче до виходу з нього в коридор корабля. Прив'язати таку кількість ящиків у трюмі не було можливості, тому підперли кожен ряд довгими дошками, які збили між собою. Загалом, все було ніби нормально, але ми тоді ще не знали, що нам приготувала погода.
Якщо осадка порожнього корабля на носі всього півтора-два метри і завантаженим до двох з половиною, а на кормі три з половиною в обох випадках, та довжиною той корабель до дев’яноста метрів і шириною десять, то можна собі уявити, що буде з такою посудиною на шести- чи восьмиметрових заввишки хвилях. Рятувало нас те, що ми ходили завжди проти хвиль і ще те, що хвилі не були довжиною дев’яносто метрів і ми перебували одночасно на двох-трьох великих хвилях на різних стадіях їх зростання чи затухання. Від цього хитавиця була нерівномірною: часом нічого-нічого, а часом як накренить-накренить, що аж дихати забуваєшся. Якщо корабель, щоб змінити галс, тобто знову повернутися проти хвилі, щоб зберегти загальний напрямок рейсу, стає паралельно бортом до хвилі, а за шторму це неминуче, то хвиля надавлює одночасно на весь борт по всій його довжині, й от тоді нахиляє найдужче і виникає відчуття, що корабель зараз неодмінно має перекинутися.
Отак вчепишся за поручень-леєр, нахилений лицем до моря, стоячи спиною до корабля, а корабель починає випрямляти тебе спиною назад, а спереду, з-під ніг, починає виростати хвиля, яка зараз намагатиметься перекинути корабель. Корабель зараз її, він зараз у неї на вершині, і хвиля піднімається, піднімається, піднімається, намагається, намагається, хилить, хилить корабель так, що ти перехвачуєш руками леєр, бо тільки що потрібно було в нього впиратися, ніби на віджиманні, а тепер потрібно висіти, і вже лице дивиться не вниз, на воду, а вгору, на небо. Хилить, хилить, хилить, горизонт давно залишився десь далеко внизу, під ногами, і в якийсь момент намагання хвилі і впертість корабля урівноважуються – і настає секунда перелому: корабель нарешті стримує натиск хвилі і вона, переможена, всією своєю верхівкою, всім своїм єством, всією своєю люттю виринає на верхню палубу до твоїх ніг, бо корабель вже пішов проти неї, він пішов випрямлятися. От тут вже тримайся: якщо її вирине на палубу до колін – нічого страшного, якщо вище – то ще не біда, а якщо захватить пояс – ото вже біда! А потім, коли корабель випрямився і хвиля, переможена вдруге, починає в різні боки тікати з верхньої палуби, забираючи із собою все, що не прикріплене, тебе, що знову переклав руки на леєрі, ось-ось зараз почне повільно нахиляти вперед. І ось тут варто поглянути рівно вниз! Неймовірне видовище!! Це ніби ти стоїш на балконі восьмого поверху (ну, може, шостого), і дивишся вниз на землю, а вона починає рухатися на тебе, а ввесь будинок разом із твоїм балконом і поручнями починає рухатися назустріч їй. Рух назустріч продовжується до тих пір, поки між твоїми очима і землею не залишиться всього пару метрів, але земля вже почала перетворюватися на воду; стає водою повністю, вода стає хвилею, яка зараз намагатиметься перекинути корабель знову.
Коли командир застав мене, одягненого у водолазний костюм (я його виклянчив у механіка «буквально на одну годину») за такими «тренуваннями», він пізніше викликав мене до себе на головний командний пост, наказав не відводити погляду, мовчки надивився, і запитав:
– Ти ж арсенальщик, пам'ятаєш, приймав автомати для підводної стрільби?
– Так, їх у нас вісім штук, і два ящики з довгими, як цвяхи, патронами.
– Навіщо вони – знаєш?
– Навчання будуть?
– Майже. В мене є наказ, щоб у нашому дивізіоні формувати загін бойових водолазів. Так от – якщо я тебе ще раз впіймаю за такими купаннями – підеш у водолази! Ясно?!
Про водолазів я чув багато з розповідей від тих, кого з якоїсь причини забракували при підготовці, тому куди-куди, а у водолази я не хотів точно.
Штормило всю ніч і весь ранок. Хвилі стугоніли, гуготіли, шипіли і дзвеніли об залізні борти і палубу корабля, ніби граючи в гру: «Як не перекинемо, то вже заколисаємо». Їсти, спати, одягнутися, сходити до гальюна – все це є дуже специфічним, коли кімната, в якій ти збираєшся щось із цього зробити, постійно рухається, хоч і в передбачуваних напрямках, але з непередбачуваними різкістю і амплітудою.
Коли нарешті зайшли в Севастополь, в якусь невелику, неголовну бухту, можна було вже ходити по кораблю, не тримаючись за щось руками. Відразу після швартування командир наказав оглянути вантаж.
Що ми побачили, коли спустилися в танковий трюм! До ящиків у кубрику питань не було взагалі. Ящики в трюмі, підперті дошками, стояли теж майже в порядку, тільки з одного боку дошки відірвалися, і з десяток чи два ящиків впали і розсипалися пачками.
А от мішки! Мішки розповзлися по всьому вільному просторі трюму так, ніби живі! З купи, заввишки значно більше людського зросту, зробилася купа, заввишки по пояс! Повисипалося багацько, найнижчі мішки повністю засипало, їх потім потрібно було знаходити посеред того розсипу, і хоча чай той і був трохи гіршої якості, ніж у пачках, але все одно то був гарний чистий чорний чай.
Перекладання чаю назад на фури виявилося набагато довшим, ніж із фур. Командир з якимось грузином стояли на причалі біля автомобілів і про щось весело розмовляли, коли боцман доповів їм про те, що корабель спорожнили. Вони з розмаху вдарили один одному по руках, і грузин пішов до фур, а командир із боцманом – повільно до трапу корабля. Грузин, оглянувши найближчу, останню навантажену фуру, почав голосно гукати водіїв. Один водій підбіг до нього і почав щось живо пояснювати, тицяючи руками то туди, то туди, то на другі фури, то на корабель. На його голосні пояснення командир з боцманом озирнулися, і командир наш, не дивлячись на якісь запевняння боцмана, вирушив назад до грузинів. Боцман залишився на місці – він знав, що в разі чого з командиром краще починати здалеку.
Командир разом із усіма грузинами експедицією обходили й обдивилися всі фури з причепами, потім про щось розмовляли, потім підійшли до останньої, найближчої фури і знову розмовляли, але руками вже не тицяли в усі боки, а переважно їх розводили і знизували плечима, хитаючи при цьому головою, мовляв: «Ну а що ти зробиш?»
Потім командир гукнув боцмана. Боцман бігенько задріботів , тримаючи кашкета в руці, після кількох слів від командира миттю повернувся на корабель, схватив за рукава мене і ще кілька матросів, що стояли на верхній палубі, і, не зупиняючись бігти в середину корабля, затараторив:
– Ідьомте, ідьомте! Зі мною, зі мною! Обдивитися все треба! Чи не забули де ящиків! Ящиків не вистачає, холєра, от холєра!
– Може мішків не вистачає, бо повисипалися?
– Ні, ні, ні! Якраз мішків вистачає, повисипалося, зрозуміло, навіть порвалося, холєра його забери! А от ящиків недочьот, недочьот!
– І скільки ж не вистачає?
– Скільки… скільки… Хто ж їх рахував… ніхто не рахував… пів причепи не вистачає…
– Як – пів причепи?! Ящиків?!
– Отак! Пів причепи ящиків! Навіть трохи більше… холєра… На тім березі всі фури були повні?
– Повні.
– І причепи?
– Та ну що я… всі ж, кажу, ті, що з ящиками – під зав’язку аж до дверей кожна!
– Отож! А зараз одна напівпорожня…
Обійшли ми увесь танковий трюм, заглянули в порожній кубрик десанту, в інші закутки трюму – ніде ніяких ящиків не було.
– А по бойових постах якщо подивитися? – боцман знав, як вимовляти риторичні запитання.
– Тащ, Ви що, смієтеся? Ящики – і на бойовому посту? Це як має виглядати?
– Отож… Зараз… зараз… А в кубриках? Чи в столовій?
Риторика з інтонації не зникала.
– Та-а-а-ащ!! Як Ви собі це уявляєте? Командир чи офіцер якийсь заходить в кубрик – а там ящики?! Він запитує – а ми йому що?!
– Та да… та да… Ну… ще трохи постоїмо, та й підемо, – боцман нарешті заспокоївся, перестав рвучко смикатися в різні боки, приміряв на себе лице винуватого, потім спробував лице приреченого, і, нарешті, зупинився на виразі крайнього відчаю.
Таким його, швидкого, і провели до трапу.
Вже зійшовши на землю, боцман повернувся своїм відчаєм до нас і шикнув:
– Геть усі з верхньої палуби!
Котрої години командир з боцманом повернулися на корабель, невідомо, але відомо, що повернулися вони в дупель п’яні. Старпом відразу, як ті з грузинами кудись поїхали якимось легковиком, розпорядився зробити на кораблі прибирання, не дивлячись на те, що вже темніє, бо «завтра зранку вирушаємо додому». Коли всі розійшлися, він упіймав мій погляд і поманив пальцем до себе. Він не любив мене, а я не любив старпома, і він про це знав, бо він терпіти не міг, коли із загальної маси хтось чимось виділявся і був не такий, як всі.
– Твій трюм – щоб там стало так, як має бути!
– Та-ащщщ! Там же чаю по кісточки повен трюм! Там же кілька кузовів чаю буде, може вдома на склянки продавати будемо?
– Я тобі дам склянок! Прибрати його негайно! До приходу командира!
– Куди ж ми його приберемо, якщо його стільки?!
– Куди хочете! Хоч і за борт!
Я від здивування витріщив на нього очі, а він на мене. Я відвів погляд, і це мене врятувало – недалеко стояв молодий матрос і все це слухав. Старпом теж подивився на того молодого матроса, на п'ятах розвернувся і пішов геть.
– Ти все чув? – я підійшов до матроса: все одно той чай прибирати молодшим від мене.
– Чув.
– Покличеш усіх, кого потрібно, скажеш – старпом наказав.
Наступний ранок почався о п'ятій з великого збору – це коли всі, хто є на кораблі, збираються в одному місці. Коли всі нарешті зібралися, вийшов пом’ятий командир. Він дуже нехотя дійшов до середини строю і, впівоберта, не повертаючись до нас, показав рукою на море і пальцем вниз – на воду. Ми всі подивилися вслід його пальця – і спочатку нічого не зрозуміли. Води не було! Не було води!! Зовсім!!!
А потім… потім повнісінький штиль бухти таки ворухнувся, і відсутність води ворухнулася разом із ним, і почало виявлятися, що то ворушиться таки вода, тільки вона ніби вкрита чимось… чимось… Господи! Та то ж чай!! Товстезний шар чаю заполонив усю бухту! По всьому плесу, куди не кинь оком, від берега до берега і аж до виходу з бухти в море!
– Мене… сьогодні… в пів п’ятого ранку… еколог… – було видно, що командирові зле. – Зараз прийде… катер… який… а ви будете… поки він не закінчить… стояти отут… як оцей штиль…
Командир був правий – якби не повний штиль, то цього, мабуть би, і не було.
Стояли ми тоді на холоді години дві чи й більше, поки маленький кораблик із відкритими спереду захватами «пилососив» акваторію бухти. Потім, нарешті, пролунала навчальна тривога і ми почали готуватися до відшвартовування.
Коли вийшли в море, вітру вже не було, але незабаром ми на здогнали «мертвий шторм» – це коли вітру немає, але коливання води залишаються через її інертність, і та інертність робить ті коливання рівномірними настільки, що це починає впливати на психіку – повільно, монотонно і з математичною точністю рівновіддалено: туди-сюди, туди-сюди, туди-сюди… І так з півдоби чи й більше. Спробуйте просидіти на електрогойдалці весь свій робочий день , коли вона постійно і монотонно погойдується.
За такого шторму газету розкладати на облиті водою столи у столовій, щоб тарілки не їздили, вже не потрібно, але по пів ополоника в миску, і так кілька разів за обід, – щоб суп не вихлюпувався, – це залишалося.
На самому носі корабля стояв боцман, впершись одним плечем у шток із ходовими вогнями, а руками широко тримаючись за леєра. Я таке потім в одному фільмі бачив, про айсберг. Підійшовши до боцмана, я запропонував сигарету, але він відмовився, тому що не курив. Я, звичайно, знав про це, але запропонувати мені йому було більше нічого.
– І куди вони могли стільки подітися? – боцман поглянув на мене і в його очах я помітив справжнє здивування. – Нехай ми по ящику взяли всім офіцерам і мічманам, грузини самі так розпорядилися… Нас всього… п’ять і шість… одинадцять… Ну нехай ми по два взяли, а не по одному… Але ж стільки… Куди?
– За переборку, – мені нарешті вдалося підкурити сирими сірниками, і я смачно, після кружки терпкого гарячого чаю, затягнувся. – Так а скільки всього ящиків не дорахувалися?
– Все таки за переборку? – мічман скрушно зітхнув. – Їх справді ніхто не рахував. Заїхали, казали, навантажили стільки влізло, і до нас привезли. А я пляшку коньяку командиру завинив…
– За що?
– Та він так і казав, що за переборками, а я заперечував, що шторм, і незручно буде. Слухай, ну це ж справді незручно було?
– Ну звичайно незручно! Поки відкрутиш гвинтики на хитавиці, поки виймеш ту переборку, поки повставляєш у вільне місце пачки. Де є місце, де нема, де більше, де менше. Один вставляє, один тримає, удвох треба, аякже!
– А самі ящики куди подівали, в море?
– Ну що ви! Вони всі у Вас! Боцманята бігали, забирали в усіх, сказали, що місце знайдуть.
– В усіх забирали? Це значить усі… переборки крутили? – боцман знову скрушно зітхнув і попросив сигарету.
На похмілля він інколи курив.
Коли прийшли додому, звістка про чай облетіла всю базу миттєво. В той же самий вечір, і наступних кілька днів, до нас приходило – добре, що чергою не стояли, – стільки «лівого» народу, що я більше ніколи такого не бачив. Чай продавався за недорого і дарувався задарма, програвався і вигравався в карти блефуючи і коли роздавали у відкриту, передавався кудись комусь і відкладався для когось на потім.
Найцікавіший був фокусник. Старший мічман, пузатенький, не знаю з якого корабля, прийшов і попросився в кубрик до матросів фокуси картярські показати. Командир йому дозволив, ми теж. Що він витворяв з колодою карт! Я по телевізору такого не бачив – колода з однієї долоні по руці розтягувалася і переповзала, ніби жива, через шию на іншу руку, потім збиралася в другій долоні і тут же розтягувалася і переповзала назад. Або коли запускає карти в політ трохи вбік від себе, одну за одною, ланцюжком, а потім забігає і ловить по одній, і тут же знову запускає! Так і бігає по кубрику туди-сюди, запускає і ловить, запускає і ловить! Або коли між пальцями однієї руки кілька карт вертяться з такою швидкістю, що не можна вгадати, скільки їх там – одна чи дві. А потім другою рукою додає у вертіння ще одну карту – а виявляється, що то він одну забрав, і продовжує вертітися одна тільки швидше, а не дві чи три, як думав ти. В перший день за пояснення і повільну демонстрацію кожного фокусу мічман той брав по десять пачок чаю і відбою не було. Коли він побачив, що не зможе забрати весь зароблений чай із собою, попрощався до завтра. Але завтра вже було по п’ять пачок за фокус, хоч і фокуси були вже цікавіші, такі, що можна запам’ятати і самому спробувати: «Вибери будь-яку карту – а я її вгадаю», або «Розкладу колоду на три частини три рази, ти кожного разу покажеш, в якій колоді твоя карта, а вкінці я її тобі покажу», або «Після твого збивання роздаю по три карти – ти не виграєш жодного разу із десяти, тільки на одинадцятий, або на будь-який, який вибереш ти». Третього дня мічман влаштував завершальний виступ в столовій, ніби на сцені, ніби з глядачами театру, і ми кинули клич: у кого є зайве, щоб йому віддячити. Фокусник теж гаряче подякував нам, і вже на трапі сказав:
– Я вже старий і не той, що раніше! Якби ви тілько бачили, що справжні майстри вміють!
Завершилася та історія з чаєм моєю відпусткою. І їхала разом зі мною додому величезна дорожня сумка, повна стограмових пачок грузинського чаю вищого ґатунку. Чорного, звичайно.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972945
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2023
Того року сталося так, що ми перевозили морем всілякі військові і невійськові вантажі вздовж всього північно-східного узбережжя Чорного моря аж до глибокої зими, а не до перших зимових негод, як було зазвичай.
І от, останнього дня року, що минав, ми на повних парах мчалися додому. Всі офіцери й мічмани були налаштовані одним – Новий рік вдома! За розрахунками прибуття наше мало бути десь між восьмою і десятою вечора тридцять першого грудня.
Командир зовні виглядав спокійно, але хто його знав, той напевно бачив, що всередині кепа все бурлило. Аякже, повинні були виходити тридцятого, згідно узгодженого графіка, але хтось там щось не встиг вчасно доставити в порт і привезли лише вночі. Великий ящик з різноманітними пляшками, який занесли до командира в каюту, мав поліпшувати йому настрій.
І ось, на півдорозі додому, серед відкритого моря, на корабель радіограмою прийшла новина – додому не пускають! Очікується значне погіршення погодних умов, шторм до восьми балів, вітер тридцять метрів за секунду, всім кораблям негайно слідувати в укриття до найближчого порту. Командир спочатку вигнав зв’язківця, що приніс цю новину, і наказав йому забути про це. Але через кілька хвилин зв’язківець прибіг знову і повідомив, що «вони вимагають відповіді за підписом командира». Командир поматюкався, потім наказав надати таку відповідь, а всіх офіцерів і мічманів скликав до кают-компанії.
До акваторії порту – а то був російський порт Новоросійськ – нас не впустили, бо там вже місця не вистачало, наказали кинути якір на підході до акваторії, мовляв там теж затишне місце і таких, як ми, вже назбиралося чимало.
Коли отак ми отаборилися, годинник на верхній палубі пробемкав дванадцяту, і стало нарешті відомо, навіщо командир скликав усіх в кают-компанію. До берега вирушає чотиривесловий ялик – офіцер, мічман і четверо гребців, вони ж носії. Цим, чотирьом, гроші здавати не потрібно, вони своє відпрацюють, а всім іншим – на святковий стіл скільки в кого є. Проблем ніяких не повинно було бути, бо за останні кілька рейсів кожен член екіпажу трохи підкалимив.
Дуже жаль, що я не бачив, як розвантажували наш ялик, коли гінці прибули назад, але коли о двадцять другій нуль нуль замість оголошення відбою всіх запросили до столової, – я був вражений. Та що там вражений – шокований! Столи, вони ж баки, поставили як на весіллі – літерою Т, і на них понаставляли: паруючу м’яту картоплю з підливкою і шматочками м’яса, ще якісь м’ясні нарізки небачених досі конфігурацій і консистенцій, пошматована великими і меншими куснями копчена і солена в мокрому розсолі риба, зелені з фіолетовим і червоним овочеві салати, мариновані гриби ціленькі і порізані, й ще багато чогось незрозумілого на тарілках, що можна було розпізнати, тільки скуштувавши. І пляшки. Пляшок різного калібру було стільки, що вони займали все вільне місце, яке залишалось біля тарілок. Коли я перерахував одну тільки горілку, пляшок з нею виявилося рівно вдвічі більше, ніж місць за столами! І це не рахуючи пива і різних, якихось нових, ще небачених слабоалкогольних напоїв.
Коли всі зібралися, зайшов командир з декількома офіцерами. Вони принесли з собою пару пляшок шампанського. Свої всі пляшки ми заздалегідь поховали собі під ноги, щоб їх не бачив командир, хоча потім стало ясно, що коли заходиш в столову, то все те підніжжя видно, як на долоні. Командир відкоркував шампанське, особисто розлив усім у залізні кружки, привітав з Новим роком і сказав, що цей Новий рік на якорі неодмінно запам’ятається кожному, і «не тому, що там чомусь, а тому, що завтра рівно о сьомій ранку ми знімаємося з якоря і йдемо додому».
Після того, як випили привітальну, командир ще раз наголосив на сьомій ранку, та й пішов разом з офіцерами до кают-компанії. Що було потім – не варто й розказувати, бо кожен дорослий це може уявити, бо й сам не раз бував на таких «весіллях». Одне можу сказати так точно, що точніше не буває, – ні командира, ні хоч одного з офіцерів чи мічманів я тієї ночі не бачив жодного разу. Враження таке, що командир заборонив їм виходити із кают-компанії. А можливо, я просто не там і не тоді ходив, бо чітко пам’ятаю, чим ми тоді займалися.
Спочатку ми напилися і наїлися, потім ще напилися, потім ще, потім ходили курити на корму, де курити заборонено, бо дуже багацько різного обладнання з начинням. Розповідали анекдоти, різні життєві історії, реготали на всю горлянку – а що, море, хто почує, – стріляли в небо недокурками сигарет, рахували вогні в морі, які, як і ми, «заблукали» в новорічну ніч серед безкінечності. Потім пили пиво і оті, нового покоління, солодкі напої з маленьких пляшечок, пили їх на баку корабля, тобто на його носі, де законне місце для куріння. Пішли туди для того, щоб він, корабель, не образився на нас, та й понесли і йому пару пляшечок, які об його ніс і розбили. Потім, не знаю, скільки то було вже часу, повернулися до столової, прибрали столи на одну купу і влаштували танцпол. Брейкерів серед нас не знайшлося, але лінолеум того разу ми витерли добряче, навіть в одному місці від палуби його відірвали. Для тих, хто втрачав сили, поряд стояв допінг. Він же був і снодійним. Останнє, що пам’ятаю з того вечора, – нас залишалося зовсім мало, всього кілька чоловік, година ночі невідомо яка, на моє прохання вмикають мою улюблену – не пам’ятаю вже яку – пісню, і я, танцюючи невідомий нікому танець, ритмічно лупашу кулаками в стелю. Стелі на кораблях завжди низькі, ледь вище голови, а ще й з моїм зростом, для чогось схожого на удар в стелю потрібно було підгинати ноги. Але навіть такий танець, на напівзігнутих, пам’ятаю, виходив на славу!
Як лягали спати – не пам’ятаю зовсім, але наступний день, як і обіцяв командир, закарбувався на все життя. Слід сказати, що місце для спання на кораблі мені випало козирне – ліжко більше ніж наполовину по довжині ховалося за високим рундуком для одягу, в якому шинель могла висіти в повний зріст. Тобто, моя подушка цілодобово жила в затінку, і якщо лягти на неї навіть серед білого дня, що впевнено пробивався крізь ілюмінатори, то той затінок повністю відповідав тій порі доби, коли потрібно лягати спати.
Отож, прокинувся я від якоїсь вібрації. Потім почув крики, потім удари по чомусь м’якому, потім знову удари, але вже по чомусь твердому і знову вібрація. Тихесенько виглянув із-за рундука: розхристаний командир в одній руці тримав когось зігнутого, а другою лупив того когось по чому попало, причому бив не так, як б’ють боксери, кулаком з боку пальців, а бив, ніби молотком – зверху вниз, а потім кут ударів трохи змінював, але молоток з руки не випускав. Всі ліжка в кубрику стояли порожні, я був останнім. «Зараз якщо не вискочу – він мене в цьому закутку просто задавить». Думати було ніколи: швидко схватив прогари – ботики, а також бушлат із шапкою – добре що я вчора, чи вже сьогодні, влігся одягненим! Схватив – і чимдуж рвонув до виходу.
– А-а-а!! Ось де ти мені попався! – командир жбурнув від себе тіло, що тримав, і кинувся до мене.
Добре, що я, захищаючись, завчасно підняв угору руки разом із тим, що в них було. Якби не рука з прогарами, то удар ногою прийшовся б мені по голові справа, а якби не бушлат із шапкою, то отримав би кулаком зліва. Встиг відзначити, що командир намагався бити мене вже ударами боксерськими. Відчинені двері кубрика мене врятували – спиною вперед я їх подолав і чимдуж помчав трапами та коридорами до корми, на ют, тому що був приписаний до швартової команди юта. Тобто, зніматися з якоря мали саме ми, і моя участь у тому мала бути самою безпосередньою.
Не зустрівши нікого в коридорі, я вискочив на ют. Корабель вже був у морі – берег виднівся на такій відстані, як ми зазвичай ходимо. На юті я побачив усю швартову команду і ще кілька матросів. Який вигляд вони всі мали! Такий, як і я – в когось шинель на тільник надягнена, в когось прогари на босу ногу, хтось одягався в одяг, який йому тільки що принесли і допомагали в нього одягатися.
Мічман Шуров, керівник ютової швартової команди, стояв у банних капцях, щоправда одягнених на шкарпетки, без верхнього одягу і шапки. На моє німе запитання він переступив з ноги на ногу, витримав приречену паузу, і нарешті мовив:
– Вже несуть.
При цьому в нього ніби випала нижня губа, яку він тримав у роті, бо вона була з великою напухлою червоною тріщиною. На моє друге, ще безмовніше запитання, мічман Шуров трохи розслабився:
– А що ти зробиш, коли в нього в одній руці пістолет, а в іншій кулак!
Третє німе запитання було апогеєм, далі мої очі розширюватися вже не могли, і мічман Шуров розслабився зовсім:
– Ага! Я теж так дивився! Зайдеш, подивишся в нашу каюту на стелю! Ще невідомо, чим воно вилізе. І головне – домовлялися ж зачинятися, так зранку хтось на стук взяв – і відкрив.
– А то командир стукав?
– Ага! Як увірвався, два постріли вгору, щось горлопанить, і як пішов кришити!
– А у вас ще й каюта малесенька, розвернутися ніде.
– Ага! Усім роздав! Спочатку поваляв усіх, хто не встиг скочити з ліжок, колінами і ліктями, а потім ми проходили крізь нього як крізь той… як крізь портал, по черзі. Кричав щоб захищалися, а то як вб’є, то втопить. У мене це ще нічого, ти піди на Пілатова подивись!
Мічмана Пілатова прикомандирували до нас з якогось іншого, великого корабля, і те, що він був не з нашого дивізіону середніх десантних кораблів, командиру не сподобалося з самого початку. Просто Пілатов тоді ще не знав, що це значить, коли нашому командиру щось наполегливо не подобається.
– І що в нього?
– Що, що… носа, мабуть, зламав, і вухо… я навіть не знаю як це…
– Що – як це?
– Одне вухо нормально – назад дивиться, як і потрібно, а друге – вперед!
– Вперед?! А-а! Так то зламав хряща. У борців таке є, хто боротьбою займається, бачили? Той мічман не борець?
– Та хрен його знає… Та й Пілат ще щось із ліжка бовкати почав, краще б мовчав би вже, може б і не було б такого. Кожному по пару разів видав, а йому цілу серію! О, одяг несуть!
Мічман Шуров одягнувся так швидко, як тільки можна, і нарешті його лице розпливлося в задоволеній посмішці. Та й погода все таки січнева – мороз не мороз, а в морі навіть нуль відчувається набагато неприємніше, ніж мінус десять десь у затишку. Поряд стояли матроси хто в чому, але помітних «пошкоджень» на них не було видно.
Коли десь через півгодини кораблем розповзлося, що командир заякорився на ГКП – головному командному пості, – всі полегшено зітхнули: нарешті можна було одягтись як слід і зайнятися тим, чим зазвичай займалися в морі.
Виявляється, що після святкування Нового року першим прокинувся командир, і це сталося десь біля половини дев’ятої. Принаймні, так стверджує черговий по кораблю старшина, який попав під командира першим. Кажуть, що той черговий так волав у мікрофон навчальну тривогу, що ніби вся ядерна війна вже закінчилася, і він побачив найжахливіше жахіття, яке тільки може бути.
Трохи перегодя, вже коли всі розійшлися по своїх бойових постах, наш цапівський «Каштан» (ЦАП – це центральний артилерійський пост, а «Каштан» – гучномовний радіозв’язок з мікрофоном біля кожного апарата) командирським голосом назвав кілька прізвищ і наказав їм негайно з’явитися на ГКП. Серед тих прізвищ було і моє. Однак заспокоювало те, що командир в кінці прицмокнув, а це означало, що в командира такий гарний настрій, що тільки спробуй його чим-небудь зіпсувати.
Коли добіг до входу в ГКП, мене там вже чекали інші матроси, кого викликали. Це були командири відділень усіх бойових частин корабля. Вони чекали мене, щоб з’явитися за викликом всім разом. Постукали в броняху і відчинили її – старший лейтенант, що був на ГКП один однісінький, повідомив, що командир разом із рульовим перебралися на мостик – командиру дуже сподобалася погода.
Мостик знаходився над ГКП. Головний командний пост був усередині надбудови корабля, а місток, такий самий ГКП, але літній, без даху, ніби кабріолет, – на його даху. Ми подивилися один на одного – всі були роздягнені, без верхнього одягу, але часу вже не було. Вистрибнули бігом нагору й запитали дозволу з’явитися перед очі.
Про погоду слід дещо уточнити – вона тоді стояла справді шикарна. Холодне, сире, їдке, постійний дошкульний вітрець з одного й того самого боку, сонця не видно, ніби його немає зовсім, хоча білий день звідкись береться. Зате хвилька – ледь-ледь, навіть баранців майже немає.
Командир у довжелезному чорному шкіряному тулупі з височенним коміром вище голови сидів у такому ж чорному високому шкіряному кріслі на коліщатах. Це крісло командиру подарували одні з наших пасажирів, що ми їх перевозили на нове місце служби: командир, кажуть, їм сказав, що крісло буде плакати за кораблем, а власники крісла вирішили, що їм плакса в новому будинку не потрібен – і подарували.
– Ну що, командири! – командир майже єхидно посміхнувся. – Думали, що я не на містку? А я – на містку! Віджиматися не будемо, бо вам соромно стане, і в трюм не покличу, принаймні, поки що. Але просто так вам це відпускати – теж не те. Тому ось: хто перший за мене побачить нову ціль – он ті два кораблі на горизонті я вже бачив – той піде вниз, а хто першим за мене не побачить – той буде стояти тут.
І дістав із-за поли тулупа здоровенний бінокль. Я такого ще ніколи не бачив – його випуклі об’єктиви майже доторкувалися один до одного, і чомусь нагадували два невеликих відерця. Командир полюбувався нашими фізіономіями, здув останню пилинку з бінокля і приклав його до очей. Голова нехотя подалася назад, пальці порухали налаштування.
– Три! О-о, чотири і п'ять!
Ми переглянулися, і стали дружно запитувати про бінокль, бо такого величезного справді ще не бачив ніхто. Командир задоволено розповів нам про можливості бінокля, показав його з усіх боків, сказав, що видурив його в одного адмірала за якусь дурницю, дав нам кожному подивитися в нього, а потім викликав старпома на зміну своєї вахти. Коли старпом піднявся до нас, командир мовчки пішов, навіть ні на кого не поглянувши.
Старпом потрогав рукою ще тепле крісло, всівся в нього, і здивовано дістав із-за крісла пів пляшки коньяку. Спочатку довго дивився на неї, ніби щось зважував, потім перевів погляд на нас:
– Вам ще тут щось треба?
– Нікак нєт!
– Ну так вон звідси! Знайшли собі місце! І затямте – ще сонце не сяде, а ми вже вдома будемо, і всі розійдуться, а я черговим з вами залишаюся!
Чи нам сказав, чи собі…
Що далі було того дня – не пам’ятаю, але пам’ятаю точно, що більше не пили. Весь алкоголь, що залишився, командир забрав, і його більше ніхто ніколи не бачив. Алкоголю.
А командир, що загадав незабутній Новий рік на якорі, виявився правим. Як і завжди.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972607
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2023
Був у нас на службі один матрос, не пам’ятаю вже його прізвища, спочатку називали його Саша, хоча він, коли з кимось знайомився, кожного разу офіційно повідомляв: “Олександр!”, йому відповідали: “Міха, Мишко”, а він до наступного знову: “Олександр!”. І так до кожного. Я гадки не маю, як таких людей взагалі на службу беруть, але те, що він справді не був психічно здоровим, було видно після кількох хвилин спілкування з ним. Служив він трюмним електриком в БЧ-5 — це бойова частина механіків, двигун корабля. Так як всіх молодих електриків на флоті неодмінно називають “фазами”, то і його всі фазою кликали. Йому це подобалося, а з огляду його характеру, і взагалі замашок, це поганяло так приклеїлося іменем до нього, що трохи пізніше всіх інших “фаз” на кораблі стали кликати якось по-іншому, щоб не плутати з тим Фазою, якого вже всі знали саме як Фазу. Статури він був не видатної, але й теж не тендітної, принаймні електродвигуни, вдвоє важчі за нього самого, з місця на місце перетягував.
В кожного молодого матроса на кораблі, крім основних, так би мовити, професійних обов’язків, є ще купа різноманітної роботи, яку хтось повинен виконувати. Наприклад — помічник помічника кока на камбузі, або черговий по столовій. Коли Фазу розписували в такі наряди, він кожного разу дивився перед собою тупо-тупо, не моргнувши жодним м’язом на обличчі, поки йому розповідали, що сьогодні робити потрібно. У нього запитують, чи він зрозумів, а він знову дивиться ту-у-упо-тупо, і мовчить, потім помалу збільшує очі і починає піднімати їх догори. У нього запитують вже роздратовано, чи він вперше тут, він відповідає, що ні. “Ну так роби те, що й минулого разу! Нічого іншого не треба!”. Він знову дивиться вперед тупо-тупо, а потім, як із кам’яного сфінкса, з нього доноситься: “Я не пам’ятаю...” Він був зі мною одного призову, однорічником, й іноді так хотілося зацідити в ту фізіономію, щоб на ній нарешті проступила хоч якась емоція.
Але одного разу Фаза з тими нарядами змінився! Бачу — а він веселий, на лиці то посмішка, то здивування, жартує. Не став запитувати у нього самого, чому це він сьогодні на камбузі такий веселий, запитав у кока.
— Та да! Він вже три дні такий! А сьогодні попросився до мене сам!
— Що ж це мало такого статися!
— Виявляється, він взнав, що ці наряди на камбуз і столовку законні, а не знущання над молодими. До нього дійшло, що це так прийнято на флоті, коли механіки чи артилеристи іноді картоплю чистять!
— Мда-а-а...
Але Фазу дідівщиною таки діставало, бо насправді вона була. З іншого боку — якщо дідівщини не занадто — то вона, як не крути, додатково дисциплінує команду, особливо коли командує тією дідівщиною сам командир корабля.
Коли були не в морі, а стояли біля стінки, то комусь потрібно було робити необхідні поточні справи. Якщо це порівняти, для повного розуміння, з домашнім господарством, то комусь потрібно було корів попорати, якщо вони є, курей з індиками нагодувати і напоїти, собак, котів, а можливо – папугу в клітці. Комусь необхідно в хаті ганчіркою пройтися, пилососом; комусь їсти приготувати, пирога, можливо, спекти, чи хоча би картоплі підсмажити. Якщо корабель стоїть прив’язаним до берега — все це роблять наймолодші, бо не потрібно робити те, що потрібно робити в морі – тримати корабель на ходу, і тим самим навчатися морській справі.
Одного разу Фаза заховався. Йому доручили якусь роботу, а він заховався. Його швидко знайшли і сказали, що якщо він заховається ще раз, його викличуть, згідно річної програми підготовки, в танковий трюм на тренування з рукопашного бою, — і відлупцюють. Він же ж не забув, що служить в дивізії морських десантних сил?
У відповідь Фаза, обдуривши вахту (сказав, що його послали на сусідній корабель по щось, на кшталт кардамону), побіг у штаб дивізії, що розміщувався недалеко на березі. Через півгодини його привів, тримаючи за руку, якийсь капітан третього рангу, викликав до трапу командира корабля, потім всі пішли у танковий трюм, де зазвичай проводяться фізичні тренування, і викликали туди того матроса, що погрожував Фазі, і того, хто стояв на трапі і пропустив Фазу на берег без перепустки. Коли ті прибігли, капітан третього рангу зняв кітеля, поставив їх навпроти і наказав їм двом напасти на себе.
— Ану, давайте, воїни мені теж, перед вами ворог! Ану забийте мене! Ану покажіть, на що ви здатні! Ну що ви стоїте, як ті засранці!
Хлопці стояли вкопано і великими очима дивились на нашого командира. Командир схилив голову і мовчав.
— Ну, якщо ви не хочете нападати на мене, тоді захищайтеся! — і як пішов той капітан третього рангу їх лупцювати прийомами! Не сильно, але по кілька ударів у лоба і по корпусу вони отримали таких, що гей-гей! А в кінці ще й кидок об залізну палубу ребрами.
— Хреново в тебе, командире, воїни захищаються, — тільки й сказав, одягнув кітель і пішов геть.
Після того весь свій вільний час кожен міг відкрито вбивати біля гир, штанг, груш і боксерських рукавичок. І спасибі за це треба було казати кому? Фазі, звичайно!
Але він був не такою людиною, як ми звикли бачити людей. Він був справжнім Фазою, причому справжнім, якщо в усіх розуміннях цього слова, бо в електриці йому чомусь світла не дало. Коли в нього запитували, як він в школі вчився, він відповідав, що в школі в них було всього два вчителя: одна в початкових класах, а друга в старших, і які вони оцінки йому ставили – він не знає. Коли в нього запитували, чому він зовсім не тренується в трюмі, він відповідав, що не хоче; коли запитували, як він буде захищати свою сім’ю, він казав, що у нього не буде сім’ї; коли у нього запитували, як він буде захищати самого себе, він відповідав: “А навіщо себе захищати? Від кого? Чи від чого?” Що тут скажеш? З якої глибини починати розповідь і куди її вести?
Різноманітні історії з Фазою продовжувалися й тоді, коли він перестав бути наймолодшим “фазою” на кораблі, тобто, коли на корабель прийшли ще молодші матроси. Більше того — історії ці продовжувались і тоді, коли до тих матросів прийшли їхні молоді матроси, а можливо, ще й далі. Але про все по порядку.
Колись Фаза знову сильно натупив. Знову щось переплутав, знову щось не те зробив. Справу швидко залагодили, а до мене звернулися матроси з БЧ-5, на пів року молодші нас:
— Слухай, ти одного з ним призову, маєш авторитет серед своїх, зроби з ним щось! Так тупить, що ми вже заморились через нього тирки получати! Сили вже немає!
Я думав недовго. Саме тоді, кілька тижнів до того, прийшов наступний призов, тобто прийшли матроси, не на пів року, а на цілий рік молодші від нас. Гукнув я трьох із них, тих, що не з БЧ-5, та й кажу:
— Вдома, до служби, у бійках билися?
— Та бувало, — один з них переступив з ноги на ногу.
— Фазу знаєте?
— Якого, великого? — запитали чомусь дружно.
— Так, великого Фазу. Мені потрібно, щоб ви його відлупцювали.
Молоді витріщили на мене очі й почали відходити спиною назад.
— Не бійтеся і слухайте мене уважно. Бити його дуже — не потрібно, але синяк під око, або губу розбити обов’язково! Чули? Він на тренування забив повністю, тому отримати своє повинен.
Хлопці ті молодці, саме так все і зробили — зустріли Фазу в коридорі, заштовхали до гальюна, і один лупонув по носі, а другий по губі. З носа і губи потекла кров, під очима відразу посиніло. Дали свого — і розбіглися. Фаза вмився поряд у передбаннику, і побіг до каюти командира. Що було потім – ніхто точно не знає, але є розповідь самого Фази, до котрої особисто в мене немає жодної претензії: «Зайшов я до нього та й кажу, що ось, кров тече, мене побили, і побили не в танковому трюмі, де погрожували тренуваннями, а прямо в гальюні, коли я хотів своє діло робити. Командир мене запитує, хто побив. Я йому й кажу, що он той, той і той. Він спочатку думав, думав, а потім як закричить на мене: як це – той, той, і той?! Вони ж тільки на корабель прийшли! Кричав так, що я його ще таким не бачив – як же ж, каже, вони могли тебе побити, коли вони ще навіть не знають, як та… ну ота… як же ж він казав… як апарель називається не знають! А потім дає мені ключі і каже, щоб я двері… так, так, броняху зачинив. Я спочатку не зрозумів – взяв і замкнув. А коли ключі йому повертав, він як схватить мене за руку, як жбурне ребрами об стіл! Потім за шию – і об підлогу! Об палубу! Як почав він мене кидати, об що тільки не кидав! І об гардероб свій, і об ілюмінатор! Найгірше об стілець було – він коротенький для тіла, і тому виходить не тільки удар, а тіло ще й на злам іде! Я вже хотів свідомість втрачати, а він мабуть побачив, та перестав. А потім відімкнув двері і сказав, щоб я йшов у штаб і жалівся, що мене спочатку молоді побили, що тільки на корабель прийшли, а потім командир. Але що я – дурний, я ж то знаю, що мене на трапі вже ніхто не пропустить, навіть з перепусткою».
Довго ми сміялися з тієї розповіді, але відтоді Фаза таки почав спускатися вниз, в танковий трюм, і чимось там займатися.
Вдруге Фаза заховався, коли ми були в морі. Йому потрібно було о другій ночі виходити на вахту, а він не вийшов. У кубрик – ліжко порожнє і застелене. Пробіглися по всьому кораблю – немає. Доповіли командиру. Командир оголосив великий збір – це коли абсолютно всі, хто є на кораблі, збираються в одному місці. Фаза на великий збір не прийшов. Командир наказав обшукати корабель. Через хвилин десять Фазу знайшли: він заховався у фальштрубі – боцманське підсобне приміщення на верхній надбудові, що зовні імітує невисоку, але широку трубу, з якої типу повинен виходити вихлоп з турбіни. З якою метою її спорудили на нашому тихохідному кораблику, який турбіну хіба в снах своїх бачив, – невідомо, але пофарбована вона була як справжня труба і в ній зберігалося багато різного «мотлоху»: канати, брезенти, дерев’яні бруси різних розмірів, купа якихось, мабуть старих й непотрібних, великих морських карт з розмальованими глибинами та стрілочками можливих маршрутів. Серед всього того і заховався Фаза. При ньому був рюкзак, набитий його військовим одягом, взутий Фаза був не в повсякденні прогари, а в парадно-вихідні ботики, на голові була безкозирка. Коли Фазу відвели до командира, той оглянув його, і наказав викинути все із рюкзака.
– І що це ти задумав? Що ти хотів з оцим усім робити?
– В мене в Сочі тітка живе. Я хотів до неї… в гості.
– В Сочі тітка? До неї?! Як – вплав?!!
І ми нарешті зрозуміли, що задумав Фаза. Виявляється, він десь там вештався біля штурманської рубки, і почув розмову про те, що о такій і такій годині будемо Сочі проходити, і треба буде вийти на палубу на гарні вогні подивитися – Сочі завжди світилося найяскравіше на всьому узбережжі. Фаза згадав, що в нього в Сочі тітка живе, і… вирішив до неї в гості. Запам’ятав час, щоб не проґавити, коли вистрибувати, зібрав всі свої речі, і заховався в очікуванні потрібної години. Про те, що в два ночі потрібно на вахту, – забув.
– А одяг увесь навіщо зібрав?
– Як навіщо – щоб не пропав. Ви ж його без мене порозкрадаєте.
– І плисти хотів з рюкзаком? І в ботики взутий?!
– А що? Шторму немає, плисти легко, я добре вмію плавати, до того ж недалеко – вогні он добре видно. Ну я думав, що рюкзак, якщо що, то кину, а ботики і безкозирку – ні! Хоч якась пам’ять про службу буде.
Пам’ятаю, я тоді відразу побіг до штурманів, щоб взнати відстань до берега. Вони при мені тицьнули пальцем в екран:
– Сочі вже пройшли, тільки що, і до них… ось, рівно шістнадцять з половиною.
– Що шістнадцять з половиною?
– Морських миль, звичайно, а що ж іще? В кілометрах це помножити на один і вісім.
– На один і вісім… на один і вісім… Це ж десь біля тридцяти буде!
– Ну десь так.
– Тридцять кілометрів! А вогні ніби зовсім близько!
Втретє Фаза заховався під час військових навчань. Двічі на рік – весною і восени – всі кораблі нашої дивізії брали участь у військовому навчанні: виходили в заданий квадрат і відпрацьовували поставлені військові задачі. Якщо по-простому, то в кожного корабля все, що повинно крутитися, мало крутитися; все, що повинно вертітися, мало вертітися; а все, що повинно стріляти, мало стріляти.
Однією з задач нашого корабля була висадка десанту на берег. Танковий трюм забили технікою з морськими піхотинцями: кілька плавучих БМП, кілька ГАЗ-66 з причепами, ще купа чогось за ними. Морська піхота, що без техніки, заполонила увесь великий десантний кубрик, що знаходився поряд із танковим трюмом. В зазначеному місці ми носом корабля мали вискочити на берег, відкрити ворота і опустити апарель, а морська піхота разом з технікою мали вийти з нас, типу вони когось атакують. І от, коли ми вже виконали в морі всі інші бойові задачі й мали виходити на курс висадки десанту, надійшов наказ командира: з кожного відділення виділити якомога більше людей для пошуків Фази. Фаза знову не з’явився на вахту. Як відпочивав – бачили, а тепер немає ніде. Шукали його тоді більше години – і не знайшли. Командир наказав механіку знизити швидкість корабля, бо вже скоро десант висаджувати, а потім такий обвів усіх поглядом, та й каже: «А в піхоті шукали?» А в піхоті ніхто й не шукав.
Як далі все було – не знаю, бо в тому участі не брав, але знайшли Фазу в морпіхівській польовій кухні, що на колесах: заліз у порожній бак для приготування каші. Хотів покинути корабель, казав, а далі будь що буде. Після закінчення навчань і приходу на базу, Фаза відсидів десять командирських діб на гауптвахті.
Про Фазу можна розповідати і розповідати, але в кожній розповіді має бути щось, задля чого вона взагалі почата, якась її суть. Фазину суть я побачив одного разу в морі, не пам’ятаю, чи то навчання були, чи вантажі якісь перевозили, що бувало доволі часто. Справа в тім, що коли корабель у морі, то біля арсеналу – а це приміщення для зберігання стрілецької зброї та інших боєприпасів – завжди виставлявся пост із штик-ножем. Вхід в арсенал був замкнутий двома великими замками на двох великих штабах, але згідно військово-морської традиції, арсенал постійно повинен хтось охороняти. Біля берега це робить берегова охорона, яка охороняє всіх і з боку моря, а у відкритому морі все робить команда.
Коли всі побачили, що Фаза освоївся на камбузі і в столовій, його почали ставити і на арсенал. А там місце тепленьке, темненьке, у затишку, у закутку, а поряд із входом в арсенал – двигун від гармати, що зверху, над головою, баштою крутить. Двигун той накритий товстим сталевим ковпаком заввишки з пів метра, на який, якщо щось підстелити, то не тільки сісти, а й прилягти можна. Не дуже, лише трішечки. А над головою, під стелею, трубопроводи всілякі – в яких трубах електрокабелі, в яких вода. І от хто на вахті тій засинав із штик-ножем, його неодмінно хтось, та й провчав: підкрадалися тихенько, перекидали вірьовку через трубопроводи вниз до ніг, – а воно корабель шумить усім корпусом, палуба ледь помітно вібрує, всі звуки приглушуються, – і одним кінцем зв’язували ноги, а за інший, через трубопроводи, тягнули вдвох чи втрьох. В результаті сплячого вартового піднімали ногами догори, він випускав штик-ніж із рук, – бо не міг же він спати без зброї в руках, – вірьовку фіксували в такому положенні, підходили до голови, яка була перевернутою, і запитували, що той може запропонувати.
Невідомо, що насправді запропонував їм тоді Фаза, але вже коли змотали вірьовку і вирішили розійтися, Фаза накинувся на них із оголеним штик-ножем. Їх було двоє, вони почали тікати, спочатку сміючись, а потім сміх закінчився: розлючений Фаза з ножем в руках ганяв їх по всій кормі, аж поки вони не почали кликати на допомогу когось. Добре, що тоді першим почув їх я. Вибігши на ют, я побачив таке, чого не бачив більше ні до того, ні після, – жовту піну. Фаза ганявся за ними із блискучим штик-ножем і щось несамовито кричав, а в нього з рота вилітали клапті жовтої піни. Поки я усвідомлював, що це таки справжній психічний припадок, а не щось інше, Фаза добігав до натягнутого троса, який треба було перестрибувати. Не знаю, як це сталося, але руки самі зняли рятівний круг, що висів поруч, – а треба сказати, що рятівні круги на кораблях періодично обробляють лаком, тому його на голову краще не кидати, – і в той момент, коли Фаза перестрибував через трос, з усієї сили кинув йому рятівного круга в живіт. Фазу перегнуло навпіл, і він шубовснув об палубу.
Коли Фаза віддихався і повитирав піну, почав оглядатися з таким виглядом, ніби тут вперше. Потім спохватився за штик-ножем:
– Де ніж? Віддай ножа!
– На, бери. На вахті стояв?
Фаза мовчав.
– Ти або розмовляй зі мною, або я штик-ніж віддам командиру.
– Стояв на вахті. Давай ножа.
– На, бери. За ноги підняли?
– Підняли.
– Про що домовились?
– Вони мене надурили – сказали, що більше ніколи мене не підніматимуть, а потім сказали, що це не стосується наступного разу.
– Серйозно? Ах вони ж…
– Не буду я більше.
– Що не будеш?
– Спати на посту із ножем. Мені про зброю інструктаж розказували.
– Точно не будеш?
– Точно.
– А як будеш, то що?
– То що хочеш… вб’єш мене… або втопиш.
– Ого! Ну-у, топити тебе я не буду, а от в морі за борт викинути можу – хто потім докаже, що ти сам не випав?
– Ну от і домовились! – і Фаза раптом змінився на обличчі, ніби ожив.
– Ну дивись, я тебе за язика не тягнув…
Минуло зовсім небагато часу, і пішли ми чомусь до Грузії. Влітку, з військовою справою похід не пов’язаний, – туди щось перевозили, а назад, пам’ятається, когось переселяли з їхніми пожитками. І грузини нас вином вгостили. Нас – це всіх: і командирів, і рядових. Вони взагалі довго і наполегливо нас вгощали тоді. І ось по дорозі додому, в морі, коли вина було ще вдосталь (а командир, варто зазначити, ганяв за вино, але головне було прийти тверезим на вахту), виходжу я до гальюна, якраз після вахти, після вечері й після розпиття того, що подужали, іду коридором, настрій, пам’ятаю – зараз із Богом розмовляти буду. Коли чую – гамір якийсь, ніби біля арсеналу. Підходжу – Фазу за ноги піднімають! П’яні, улюлюкають. Я підійшов, забрав у них вірьовку, і до Фази:
– Спав?
– Не спав!
– А як же ж вони тобі вірьовку за ноги прив’язали? Га?!
Фаза мовчав.
– Значить так – договір пам’ятаєш? Хлопці, в’яжіть йому руки, зараз ніч, корабель в морі, двигуни шумлять, ніде нікого, ніхто не побачить і не почує.
Після того, як зв’язали йому руки між собою і до тулуба, я кріпко обв’язав ноги іншою, довгою вірьовкою. Фаза мовчав і не сіпався, тільки кліпав і сопів. Потім я зняв із нього гюйса – це такий комір на матроському одязі – і засунув його кляпом Фазі в рота. Понесли його на ют, в темне місце, вільний край вірьовки я прив’язав за леєр – поручень. Потім акуратно перевалили Фазу через той леєр вниз головою, і почали поволі спускати його до води. Я стояв першим і дивився вниз:
– Давай! Ще давай! Ще попускай, попускай!
Шум двигунів, пориви вітру, плескіт хвиль додавали до алкогольного шуму в голові щось таке, що мною вважалося тоді, я не знаю, чому, – якимось вкрай необхідним.
Коли на голову Фази попали перші бризки, я прошляпив, бо їх вночі не видно. А от коли накрило першою хвилею – ми опускати припинили і я наказав тягнути назад. Мабуть, ми надто низько його опустили, чи мо’ вірьовка розтяглася, або перша хвиля, що накрила його голову, обдурила всіх і прийшла надто пізно, але поки ми його витягували назад, кілька великих хвиль накривали його з голови до пояса одна за одною. Від думки, що ми накоїли, я протверезів зовсім. Найбільше не давав спокою кляп у роті.
Поки ми перевалювали Фазу через леєр, він був без тями, а коли необережно стукнули головою об палубу – не сильно, легенько, – Фаза отямився. Коли його розв’язали і витягнули кляпа, він сів на коліна, і заплакав. Поплакав з хвилину, а потім тихо промовив:
– Більше я таким ніколи не буду.
Можливо, це дивно, але про себе я думав тоді те ж саме.
Страшно згадувати про все те. Але тепер я думаю, що тоді щось таки сталося із Фазою правильне, бо після того випадку – хоч вбийте мене, – але я не пам’ятаю більше жодного, хоч якогось, інциденту, пов’язаного з Фазою. Може це щось значить?
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972289
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2023
різдвяні фантазії
– Наступний!
– Добрий день.
– Добрий день? Ви гадаєте, у Вас сьогодні буде добрий день?
– Він у мене буде добрим у більшості випадків, чого бажаю і Вам, але то я просто привітався, бо так у нас, ґомо сапієнс, прийнято вітатися – добрий день!
– Чому тоді не доброго ранку, «ґомо сапієнс»? Ви ж, припустімо, знаєте, о котрій закінчується ранок і розпочинається білий день?
– Зараз… без двох хвилин три чверті на десяту, тому мій «добрий день» відносно Вас стосується скорше Вашого доброго, трудового, робочого дня, а не добової пори.
– Ну тоді так приймається! Ну що ж, розпочнемо?
– А ми ще не розпочали? Мені сказали, що все, про що запитають тут, стосується якогось іспиту.
– Гм… ну що ж, тоді-і-і… Ну добре… почнемо з найпростішого, для чайників, як кажуть: дивіться ось сюди на монітор і назвіть своє найжаданіше бажання.
– Найжада… бажання? Чи потребу?
– Ні, бажання, просте бажання, але виконання якого Ви хочете понад усе. Навіть більше, ніж виконання найнагальнішої потреби. Це як ніби до Вас явився Бог і каже: «Виконаю будь-яке бажання, але тільки одне-однісіньке!»
– Одне бажання… і що – воно збудеться?
– Не гарантую, але… ризикнути можна. До того ж час іспиту обмежений.
– Бажання понад усе… та ні, все одно я потім… ех-х, потім жалкувати буду… але ні, все одно, все одно… Значить так: найпалкіше моє бажання – взнати нарешті…
– Зачекайте-зачекайте, якщо потім якимось чином виявиться, ось цей монітор буде свідком, що це бажання не є… як Ви сказали… найпалкішим… палкішим, гм, цікаво, причому тут палиця, так от, якщо воно раптом виявиться не най…палкішим, то Ви втратите свій шанс, і бажання не збудеться зовсім ніяке.
– Ну що Ви мене збиваєте! Своє найпалкіше бажання я знаю давним-давно – нехай мені хтось розкаже, що було до самого початку Всесвіту і що буде після його кінця, якщо вони існують, а якщо їх не існує, то хай мені покажуть хоч одну безкінечність повністю, загалом, так би мовити.
– Що-о?! Це Вас хтось підговорив?
– Підговорив? Що значить – підговорив? Можна по-іншому – кажуть, що Всесвіт розширюється, та ще й з прискоренням. В мене питання – куди? Поглинає інший Всесвіт? А як поглине повністю – що буде далі? Що знаходиться за останнім всесвітом, навіть якщо він безліч разів паралельний?
– Ні… не підговорив… Бачу, що не підговорювали… і бажання має вигляд справжнього.
– Я про це думаю і думаю, вже довго.
– Як довго?
– Ну як почали приходити ті…
– Хто ті?
– Та це не важливо.
– Ну то скажіть вже, раз почали! До того ж раз воно почало приходити, значить воно має якусь вагу!
– Вірші.
– Почали приходити вірші? Вони почали приходити?!
– Ет, не важливо про це, ми ж про інше? Вже десь півтора десятка літ постійно думаю про початок, кінець і безкінечність в … матеріальному вимірі, тобто де саме воно, матеріальне і нематеріальне, поєднується.
– Півтора десятка постійно! І до чого ж додумалися, якщо не секрет?
– Додумався до того, що ми, люди, ніби намальовані на папері, у двовимірному просторі: рухаємось, про щось переживаємо, якось живемо, але тільки на площині, в одній площині. Нам би навчитись підняти голову над усім і осягнути простір тривимірний, простір всієї книги, так би мовити! Але де там – ми все про завоювання якоїсь зайвої клітинки чи заштрихування якоїсь наступної лінії думаємо, або все якісь машини та механізми для цього винаходимо... Ні щоб про нутро своє думати, про природу свою, про розвиток таких здібностей, яких вже ніхто не відніме.
– Так-так… Наступне запитання: хто із історичних персон Вам найближчий?
– Із наших, чи взагалі?
– Взагалі.
– Ну… мабуть… Будда. Він же справжня історична персона?
– Так-так… Точно Будда?
– Так, Будда.
– І чому?
– Бо чим більше я дізнавався про нього, тим більше здавалося, що то був я.
– Хм… І тепер Будда Ваш Бог?
– Ні, звичайно, що Ви! Це дурнуваті люди створили з нього бога! Сам же ж Будда, скажімо, порівнював себе із плотом, який хтось зробив для того, щоб річку переплисти на своєму шляху. Ось ти його зробив, ось переплив річку, тобі вдалося, і що ж далі – нести його із собою, сам пліт? Ну, якщо в тебе стільки зайвої сили, або в тебе є люди, які нестимуть його замість тебе, або якщо ти не довіряєш своєму вмінню за необхідності зробити наступний пліт – то мабуть тобі треба його нести. Але не мені. Будда мені друг, і ми обидва вклоняємося Одному Богу.
– Цікаво-цікаво… А Ісус?
– А Ісус практично те ж саме – Ісус хоч один раз сказав, що він – Бог? Ні, не сказав такого жодного разу! Він тільки говорив, що він син Божий. Але я теж, чуєте, я теж маю повне право сказати, що і я син Божий! І Ви теж син Божий, як і будь-хто, хто на себе може сказати «я» і відчуває присутність Бога поряд – він теж може вважати себе сином Божим!
– Ну добре, добре… Хоча ні – а як же ті дива, що творив Ісус? Це ж один він до них був здатен?
– Якщо хоч хтось буде жити так, як казав сам Ісус, як написано, як він сам зрозуміє ті слова, а не так, як перекручують його слова інші, до тієї людини теж можуть почати приходити такі дива дивні, що всі інші люди, які до них не здатні, не зможуть адекватно пояснити їх.
– І що ж, на Вашу думку, казав сам Ісус про те, як потрібно жити?
– Ісус казав, що вірити в Бога не треба – потрібно просто знати, що Він є, що Він є всюди і що Він є Один на ввесь Всесвіт. Знати про це – і все. А жити так, як Він підказує твоєму нутру. Це якщо стисло.
– Хм… Цікаво… сорок чотири тисячі нуль перший… це займе трохи часу… Ви почекайте… за дверима, будь ласка… ми Вас покличемо.
– Даруйте, а що це був за іспит?
– Якщо тобі не сказали, значить ти не пройшов. Кажуть, що хто проходить, тому кажуть, і взагалі – вони сюди більше не виходять.
– Мені сказали зачекати за дверима, вони покличуть, ось я і вийшов туди, звідки зайшов.
– Вибачте, що встряю, кажуть, що НАСА знайшло недалеку планету, точно як Земля, і там точно такі ж люди і звірі, як і в нас, але всі ще на первісному етапі – навіть мамонти ще є, а люди тільки-тільки вогонь навчилися із собою носити. І тих, хто покаже їм колесо і руду, вже знайшли, а тепер шукають Іллю з Ісусом…
24.12.2022 – 07.01.2023
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970354
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2023
Переклад пісні «Кооператив "Лебединое озеро"» автор Noize MC (Иван Александрович Алексеев)
я хотів би як колись поговорити з тобою
та телевізор твій занадто кричить
і я бачу як твоєю він стає головою
а твій рот його динаміком вмить
моя країна нині викидає колінця
зі своїм дивним негативним зростанням
я негативними згодами забитий по вінця
ось моя відповідь на твоє непитання
де ховаєте ви очі здичавілі нелюди
я балет дивитись хочу хай танцюють лебеді
хай до озера свойого дід ґаздує в трепоті
геть з екрану соловйові хай танцюють лебеді
та-та та та-а-а та-та та та
та-та та та-а-а та-та та та
та-та та та-а-а
та-та та та-а-а
коли все закінчиться ти будеш мовчати
і вигляд робити що ти ні при чому
лице ще кисліше аніж алича та
досада і смуток застигли на ньому
а я хотів би як колись поговорити з тобою
та телевізор твій занадто кричить
і я бачу як твоєю він стає головою
а твій рот його динаміком вмить
де ховаєте ви очі здичавілі нелюди
я балет дивитись хочу хай танцюють лебеді
хай до озера свойого дід ґаздує в трепоті
геть з екрану соловйові хай танцюють лебеді
та-та та та-а-а та-та та та
та-та та та-а-а та-та та та
та-та та та-а-а
та-та та та-а-а
ти-ти ти ти-и-и ти-ти ти ти
ти-ти ти ти-и-и ти-ти ти ти
ти-ти ти ти-и-и
ти-ти ти ти-и-и
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967761
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2022
нехай при дорозі матюк як кізяк
кавалерія є з туалетом не в кожного
поряд із будь-яким давнім ніззя
дуже рано чи пізно прокинеться можна
й як з рогу поллються віджимки надій
і посиплються мимо кишень усі здачі
хто хоче купайся хто хоче радій
а я навіть не хочу того всього бачить
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966116
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2022
знайомих муз і все своє натхнення
жену думками на передову
подібність формул інструмент у жмені
що малювати що стріляти наяву
не пишеться ні слово ні картина
а значить краще десь влучає автомат
хай поміч ця невизнана незрима
та те що справдішня тут я не винуват
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964838
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2022
як небесна вода приземляється краплями з даху
я живу ніби вмер ніби вбили мене уві сні
відсилаю себе вслід за орківським флагманом нах@й
копирсаючи мізантропіючі сни навісні
цей мій ворог повсюди насовує ближче і ближче
і ось-ось забере мене в свій споконвічний ясир
заряджаю мушкет а тривога сигналить і свище
правим бортом зачерпую галси кладу набакир
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955491
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2022
непохитному прийшлому баста
за руїнами сонячно ніби
ти сідай не хизуйся й не застуй
то не сонце то пекло від німба
запроторений вглиб еволюції
сподівання потопли в ливарні
експонуються вічними буцімто
на кошторисах сервісів хмарних
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955490
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2022
стоголосим якорем
упав на дно світанок
повинно бути свято нам
напитись наостанок
допоки мул уляжеться
на хвилі нарікати
повикипає пряжа ся
кавеликами вати
і Він своє вподобає
навпомацки як в днині
та й загенує коди є
навіки як до нині
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952420
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2022
– Ну давай, розповідай все – що, як і чому. Дивись ось сюди, в камеру – запис потім проганятимуть крізь якийсь новий поліграф, так що сам розумієш…
– Та начхати мені, командире, на ті поліграфи, можна починати?
– Так, я вже увімкнув.
– Ми з ним із самого дитинства друзями були, змалечку. Разом у дитсадок один ходили, потім у школу. Нас іще були в різні класи записали – мене в «А», його в «Б». Потім його батьки прибігали в школу, і його перевели до…
– В камеру дивись, кажу, а не на мене, а розповідай мені, за камеру.
– … перевели до нас. До мене в клас. Моїх батьків у селі дуже поважали, освіченою сім’єю вважали – мама вчителька, батько головний інженер колгоспу. Тож його батьки хотіли, щоб ми дружили. Ми завжди все разом були, як один щось зробить, так і другому обов’язково потрібно…
– Щось ти здалеку заходиш.
– Я вже розповідав тим, приїжджим…
– В камеру, в камеру дивись.
– Я вже їм розповідав, як усе сталося позавчора, але мені спочатку ніхто не повірив, а коли я розповів, хто ми такі один одному…
– Добре, продовжуй.
– В дитсадку гладиш біля паркану ріс, величезний, ми все на нього лазили, коли вихователі не бачили. Лазили по всіх гілках, окрім останніх двох. На них усі боялися, бо вони дуже високо були і тоненькі дуже. І ось одного разу він мені сказав, а мене тоді кілька днів не було, мабуть хворів, я в дитинстві часто хворів, що він вилазив на передостанню гілку, а на останню навіть ногу ставив. Я не питав нікого, чи це так, і відразу побіг до гладиша. Коли вже доліз до останніх двох гілок, побачив, що внизу стоїть він з іншими хлопцями. А щоб вилізти на передостанню, потрібно було стати на повний зріст, однією рукою схватитися за неї, а другою, лівою – за стовбур, обхопивши його, підтягнутися, і потім спочатку колінами вилізти на гілку, а вже потім ноги. Коли все це вийшло – руки тремтіли так, що я не знав, як буду злазити. А ще ж треба було ногу на найвищу, останню гілку поставити! Дерево, пам’ятаю, хитається, руки тремтять… Я таки поставив ногу на останню гілку, і вже думав, чи не випрямитися і на ній, як раптом почувся крик: «А-а-а-а-а!!!» То Валентина Іванівна, наша вихователька, кричала. Їй тоді ще швидку викликали… Як злазив – зовсім не пам’ятаю, але точно не падав. А дерево те на наступних вихідних спиляли, коли нас не було… Він так на нього і не виліз… аж у п’ятому класі признався, що то він мене надурив. Ні-ні, він не дурив постійно, чи так, щоб любив дурити, ні… Колись на зернотоку кукурудзу відрами перебирали і вчителька кудись відійшла, а замість себе писати відра поставила Юльку, з «Б» класу, так до неї багато хто просився, щоб дописала, а він навпаки, казав щоб не принижувалися, що Юлька і сама знає, дописувати їй чи ні. Метикуватий був. Юлька тоді тільки йому кілька відер і дописала. А вчився гірше за мене, але не спочатку. В початкових класах половина класу відмінники були, і він теж. А потім якось… Він завжди приходив до мене гуляти і завжди чекав, поки я щось допишу, чи довирішую з математики. Списувати в мене ніколи не хотів. У нього вже все було і написане, і готове, але… потім оцінки почали ставити гірші… Батьки його ображалися… Ми і в школі, і після уроків усе разом були. Ні, не вдвох, нас із кількох вулиць з десяток чи два збиралося, він і жив на сусідній вулиці, не на моїй. Але як гуляли, то ми вдвох завжди разом. І на ставок, і на річку, і в ліс. Він вправний був дуже. Якби не він, то наша школа б не тримала кілька років першість з туризму. Першість з туристичної техніки «Бузькі козаки» називалася, від назви річки. Там у нас, у лісі, туристична база є – будівлі, продумано все, для занять і змагань – колоди, вірьовки, канати, рови та містки різні і таке інше. Я теж у команді був, але не так затято, як він. А він – як мавпа, як той Тарзан! Капітаном шкільної команди був із восьмого класу. Одного разу навіть скандал був – не могли одночасно проводити різні змагання, бо він у всіх видах записаний! Спочатку судді вимагали заміну йому, а потім, на прохання самих суперників, продовжили змагання ще на кілька днів. І він в усіх виграв! Це було щось неймовірне! Кухню нам тоді додаткову привезли, із усіх шкіл поприїжджали повні автобуси, щоб все те бачити, а ще ж усіх і назад забирати! По дві чи три ходки робили. Ми тоді всі перезнайомилися, усі хлопці й дівчата з усього району… Це дев’ятий клас був. Потім ще десятий… З дівчатами у нього легко було… з тими, що легко… Це я вже пізніше зрозумів, що інших він недолюблював. Та й вони його. Ми з хлопцями тоді якось дивувалися – красивий, сильний, вправний, а дівчата на нього губу копилять. Не всі, але найкрасивіші – так. В десятому класі він ледь не одружився з однокласницею, але потім вияснилося, що її батьки погарячкували – дочка не була вагітна. Після того дехто в селі стали про нього недобре озиватися, але я ніколи не був згоден із тими людьми. Вони й на інших погано озивалися.
– Може вони тобі у пригоді стануть, якщо що?
– Хто?
– Ті люди. В камеру дивися.
– Ті люди? Навіщо мені… їхні пригоди? Діда Івана немає давно, баба Люська теж… а може й ні, але старезна вже… а Валерій Костянтинович – то тільки халепа брехлива… Та й…
– Продовжуй.
– … Життя він мені врятував був… влітку, перед інститутом. Ми все літо на річці раків дерли, на продаж, і було одне місце, глибоке, метра три пірнати треба було, там під скалою у камінні завжди раки збиралися. Якщо тільки мало їх на мілині – ми знали, де вони збираються. Ще сміялися, що якщо хто хоче побачити, де раки зимують – нехай взимку пірне і побачить. У мене там одного разу рука застрягла. Вперед між каменем і дном засунув, а назад – ніяк. У лікті застрягла, якби ж хоч у зап’ястку. Я думав, що вже все. Треба було до дна притиснутись і повернути руку трохи, але вже ні сил не було, ні повітря, і каміння таке слизьке, що й вхопитися немає як, і течія чомусь нагору тягне. Я вже ладний був відірвати ту руку, але куди там! І тут він пірнув і побачив мене, а я його, бо саме дивився вгору, де повітря, і відчайдушно смикався. Він відразу повернув назад, із води. Я тоді подумав, що все, здаюся. А він просто набрав повітря і зразу стрибнув ще раз, допірнув до мене і натиснув на плечі… і смикнув… а потім ми вдвох якось ледь вибралися… свідомість вже була… майже не було її, бо я за нього хапатися почав і топити, щоб дужче, значить, відштовхнутися вгору, – дихати хотілося дуже… а він молодець – мене ногами в живіт відштовхнув, бо так би обоє втонули… Довго ми той випадок згадували, після того я більше ніколи не плавав поряд із кимось, боюся й дотепер… Після десятого класу мене батьки примусили в інститут поступити, а він пішов у сусідній район, у технікум, на електрика. Поки я вчився і відпрацьовував практику, він відслужив і пішов працювати у РЕМ – район електричних мереж, монтером. По стовпах дроти тягали. В технікумі ще заочно довчався. Ми тоді років п’ять чи шість не бачилися зовсім і не розмовляли, я у матері своєї питав, а вона розказувала, що в селі робиться. А потім я став частіше додому приїжджати, так що був час і в райцентр до нього зганяти. Він винаймав пусту квартиру у двоповерхівці, однокімнатну, на крайній вулиці міста. Занедбане там все, і поверхівки, і двори… сміття, собаки… Я запитував у нього, як це він ще досі не жонатий, а він відповідав, що не зможе разом із дружиною так жити, щоб знімати квартиру, та ще й таку. А заробити на свою не було як. Все випитував у мене, як там місто, все хотів кудись у якесь місто велике, або за кордон… Напивалися з ним часто, то вдома, то в барах, танцювали…
– Як він із дівчатами?
– … Охочий… чемний…
– А коли вип’є?
– … Спокійний… не бушував…
– Бійки?
– Ні, не було ні разу. І не чув, щоб він хоч про якусь бійку розказував. Він же в аеромобільних служив, десантником, мабуть по його очах бачили…
– А чому він в армії по контракту не залишився, або в поліцію не пішов, не казав?
– Казав… Казав, що пропонували і в армії залишатися, і в поліцію гукали, але він не міг, щоб постійно бути підлеглим, казав, що постійні накази – це не для нього.
– Зрозуміло, продовжуй.
– … Після того я більше не бачив його, а потім у чотирнадцятому війна почалася. Його відразу забрали, ні сім’ї, ні дітей. Він подзвонив тоді мені і сказав, як у фільмах про Другу світову показували: «Брате, я іду на фронт!» Ні поговорити тоді не встигли, ні побачитись… А потім, пізніше, і в мене так склалося, що добровольцем пішов…
– З тих пір ви не пересікалися?
– Ні.
– Навіть по телефону?
– Ні по телефону, ніяк. Я навіть не знав нічого, де він і що. Знав тільки… це його матір перед самим моїм від’їздом приходила до нас і ми говорили довго, що він десь воює у штурмовиках, як вона казала, розвідником. І ще вона казала, щоб хоч я свою голову беріг, раз у нього розуму немає…Тепер не знаю, що вона мала на увазі… І ще казала, що він як один раз на місяць подзвонить, то це велике свято… Не знаю, коли він таким став…
– Далі, далі давай, і в камеру, в камеру.
– Сьогодні вранці Ви… командир…
– Про командира не потрібно, давай про хату.
– Коли просунулися вперед кілометрів два, як і було наказано, і перейшли лісок, то побачили, що місцевість трохи спускається вниз, а потім, за видолинком, видно висотку. Невелику, трохи нижчу від нашого ліска, і на ній закінчується остання вулиця села, що лежало далі. Командир наказував, що не дивлячись на те, що в селі не повинно бути нікого, відразу не заходити, години зо дві спостерігати. Потім перейти першій половині загону на цю одну вулицю, а ще через деякий час – другій половині, і вже потім прийняти… тобто перевірити все село. Ця крайня вулиця вигляділа зовсім пустою. Коли замаскувалися і стали спостерігати, я прийняв рішення…
– Ну-ну…
– … я самовільно прийняв рішення передати командування чотою заступнику, а сам поповз у напрямку першої хати. Дуже вже не хотілося зайві дві години лежати на мокрій землі. Двом бійцям наказав постійно спостерігати за мною в біноклі. Коли дібрався майже до самої хати, почув якийсь звук. Ніби удар об щось м’яке. Спочатку я подумав, що то почулося, але зробив знак спостерігачам – щоб були насторожі. А потім я почув постріл, крик, і потім ще один постріл, і ще один. Всього три постріли. То були постріли зі зброї з глушником, на тім краю видолинка ми би їх і не почули. Я заліг, і зробив своїм знак, що небезпека реальна, щоб усю вулицю, і особливо цю крайню хату, взяли на приціл, і щоб перший десяток повзком, негайно перебиралися до мене. Не встигли вони вирушити, як я почув дитячий вереск, що різко обірвався. Тоді я не став чекати своїх, мене почало сильно тіпати, і я бігом підбіг до вибитого вікна. Більше не було чутно жодних звуків. Вікно було вибите зовсім, я в нього заглянув, і заліз. Це була велика кімната, обставлена як годиться, в ній люди жили зовсім недавно, тільки вікна вибиті й занавіски пропалені. Двері далі були трохи відкриті, і звідти чулося шарудіння. Добре, що килим на підлозі був, кроків не чутно, я підібрався до дверей і заглянув у отвір. Побачив спину в камуфляжі, навколішки, а за нею вовтузились… дитячі ніжки. Одна була в черевикові, а друга боса. Камуфляж не наший, темніший, ніж у нас, і малюнок трохи не такий. Я вставив у отвір автомат, готовий в будь-який момент стрельнути, і побачив…
– Отут уважно, і дуже точно, щоб потім не згадав чогось іще!
– І побачив… я хотів заглянути, чи немає в кімнаті ще когось військового, бо я не зрозумів, хто то – ворог, чи свій… а побачив два тіла… мужик і жінка… у нього в лобі червона дірка, а в неї на шиї, прямо де кадик, і кров… обоє поряд на спині лежали… я згадав про постріли з глушником, і тільки тоді на рукаві камуфляжу побачив жовте з блакитним… Майнула думка, що переодягнений, як блакитна жовч, але…
– Як що-що?
– Як блакитна жовч… Це в мене у другому відділенні художник є, картинки все малює, це він придумав… Каже, що є жовта блакить, а є блакитна жовч – це хто вишиванку, значить, надягає, прапор на людях цілує, а сам – *** злодійкувата…
– Цікаво, цікаво… злодій-ку-вата… гм, художники, далі!
– І ще я побачив автомат, він лежав поряд із ним – я такого й не бачив ніколи, якогось найновішого зразка, якийсь натівський, чи що, таких навіть у росіян немає. Я тільки вдихнув, щоб окликнути, як він мабуть відчув щось, різко повернувся до мене вже з пістолетом в руці і почав натискати, натискати, а пістолет клац, клац – а не стріляє!!! Я секунду прошляпив… мабуть від того, що впізнав його… він у той момент теж мене впізнав, коли натискав. Я ледь встиг відвести чергу, одна куля йому в руку влучила… Якби не ті очі… Я ще таких очей ніколи в житті не бачив! Якби не вони, я б його застрелив би відразу.
– В яку руку попала куля?
– У праву…
– Скільки всього куль вистрелив?
– Ну рахували ж потім – в ріжку залишилось двадцять вісім, значить три.
– Він до свого автомата кидався?
– Ні… коли він впізнав мене, він, здається, забувся про нього… і я теж забувся… він осів якось так на колінах, обм’як… У нього борода по-мусульманськи, тільки знизу на підборідді і до вух, а вусів немає, найновіший шолом… Він злякався, застиг, очі широченні, невідривно дивляться на мене… а по його очах я бачу… я точно бачив, про що би ми говорили вголос. Але ми говорили мовчки. Я ніби читав його, а він ніби читав мене.
– І мовчали?
– Так, мовчали.
– Довго так мовчали?
– Не знаю… хвилину… чи більше… може більше, поки мої добігли… тоді ніби ціла вічність минула, я встиг згадати все на світі… все, про що ми з ним… говорили, і мріяли… та й він теж згадав…
– Далі.
– Ми не зводили погляду один з одного, але бачили і розуміли все навколо. Він сидів на підлозі, в руці тримав пістолет з глушником, без набоїв. У нього за спиною лежали два трупи, поряд сидів і рюмсав скоцюрблений хлопчик в одних штанях, років десяти чи дванадцяти, із носа юшилася кров, нижня губа теж була розбита. Він тремтів і ніяк не міг заспокоїтися. Між ним і хлопцем лежав автомат. Йому достатньо було ледь простягнути руку, і він би його дістав. Але мене так трусило, що він усе розумів.
– Що він розумів?
– Що я…
– В камеру дивися!
– Що я не дам йому дотягтись до автомата…
– І що далі?
– … Я все думав – що робити? Що робити? Вбивати… чи здавати?.. Нарешті я сказав, що зараз підійдуть мої. Його очі знову розширилися, він здихнув, і запитав: «Ти… чи я сам?» Я спочатку не зрозумів, а потім зрозумів… і відповів, що сам.
– А він що сказав?
– Ще перед тим…
– Перед тим?! Я ж тебе попереджав – згадуй усе, щоб потім не…
– Перед тим, як ото обм’якнути, після клацання пістолета, він спочатку почав швидко шепотіти, що та сім’я – вороги наші, не вийшли по наказу, ховалися у погребі посеред хати, кивав у сусідню кімнату, де ми потім ляду знайшли, щось там про мисливську рушницю, ніби хазяїн із погреба на нього направляв… але я все хитав головою, все головою хитав… і тоді він замовк… а потім запитав…
– Що запитав?
– Ну запитав: «Ти, чи я сам?»
– І ти відповів – …
– Ти сам.
– Вголос відповів?
– Ні, просто кивнув, мовчки…
– А він запитував уголос?!
– Так, він уголос…
– Далі!
– Далі він, не зводячи погляду з моїх очей, повільно простягнув руку…
– Яку руку?
– Ліву… Взяв у неї автомат так, щоб на курок великим пальцем, а не вказівним, а стволом до себе, автомат так і лежав стволом до нього… потім повільно підняв і наставив собі в лоба…
– Він шульга?
– … Та ні…
– Чому в лоба? Чому не у висок, так же зручніше?
– Ні, якщо однією рукою, то зручніше в лоба. Рука витягнута вперед, автомат рівно лежить на руці, впираєш у лоба ствол, великим пальцем натискаєш курок… я потім пробував – дуже зручно.
– Пробував? Гм… і що далі?
– Він дивився мені в очі, а коли хлопці полізли у вікно і я не обернувся до них – він натиснув… і вистрелив… Коли хлопці забігли, я так і стояв, а хлопчина свідомість втратив… Вони його… опритомнів потім…
– Молодець! Складно в тебе все виходить! Стояв, мовчав, не рухався – чуєш?! Довго зі своїми домовлялися?
– Якщо не вірите – то… цього вашого… поліграфа… я не боюся. Я б і застрелив би його, якби він тільки сіпнувся. Мене теж…
– Із запобіжника автомат знімав?
– Хто?
– Він… І ти!
– Не знімав. Ні він, ні я. Які запобіжники? Там усі без запобіжників ходять. Так як і патрон завжди у стволі… тридцять перший… Хлопців уже допитували? Вони теж без запобіжників були, навіть не питайте.
– Так, допитували… Молодці ви, все чисто виводите, трасологія і поліграф, думаю, все підтвердять, так що поки вільний…
– Додому із ним я не поїду, і не повезу! І до його матері теж не піду! Досить для мене і цього…
– Не потрібно їхати… Навіть не можна… забороняю! Чуєш?! Будеш не знати нічого про це… Зрозумів?
– Я і сам так хочу, щоб…
– Ти зрозумів мене – будеш не знати про це нічого, назавжди, пойнятно?!
– Зрозумів…
– Дуже добре, що зрозумів. Геройську втрату оформляти будуть… куля ворожого снайпера… Герой він, твій друг… справжній… і не тільки тобі одному, кажуть, життя рятував… Твою розповідь перевірять… Відбитки своїх пальців на його автоматі не забули стерти?
– Що-о?! Командире…
– Жартую, жартую! Ай, молодці! Нічого й не скажеш! Оце так історія!
– Служимо народу України…
***
31.01.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951386
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2022
людина ніби корабель
зіходить плаває причалить
то біля материнських скель
то десь за горизонт чимдалі
у доці поміч віднайде
і знову в пил мирський ввірветься
розтане в нім і не знай де
зупиниться якогось ґедзя
а потім вже коли ущерть
забортна хвиля небокраєм
з’являється надводна смерть
і він невпевнено
пірнає
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951225
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2022
синусоїди світять в обличчя
вії пензлик туман акварель
я тепер під відмінком окличним
в мене змолотого є коктейль
ледь утік відпустив ніби зрікся
какофонії хижий готель
перевтілився у його піксель
і змолов як для себе коктейль
йду із пазухи гак визирає
діамантовий скубти фотель
охоронці замки авто зграя
в мене змолотого є коктейль
я насправді на ділі на слово
серед сірих запеклих пустель
розіллю і змелю знову й знову
мій же змолотий мною коктейль
раптом хрусь пред’явіть своє алібі
запах цвілі несходжених стель
ізсередини пнеться хтось далебі
чую меле й для мене коктейль
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949785
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2022
коли зовсім поїду з ума
орендую собі кабінет
двері ліжко вікно стіна
комп’ютер стіл інтернет
на підлогу паперу пак
та до нього простих олівців
кілька гумок як що не так
клей косинець і ножиці
хоча ножиці не дадуть
для безпеки мене ж самого
так як кий з більярдом і ртуть
та й не треба мені більш нічого
собі буду юзати контент
різні фільми фейсбуки новини
мапи Google асортимент
олівцями простими картини
невибаглива їжа й питво
заспокійливий засіб один
я його попрошу як для двох
змедитую що то кокаїн
буду подумки пити вино
споминати людей усіх
кого знаю давним давно
близьких родичів всіх своїх
як вони продають одне одному
спільне рабство потрібних ілюзій
з тих що знаю не знаю жодного
хто жив би не по заслузі
вони скажуть він може й не бреше
тільки й ми самі знаєм те саме
хто як кремінь свій жизнєнний креше
заливаючи іскри сльозами
ба і сам я такий же та й самий
не відразу приходила кеба
говорив не своїми словами
очі ховав при потребі
а слова як тримав за підошви
як вони майоріли зірницями
і виводились з мене як воші
відбивались скляними зіницями
ніби місяць у зоряні ночі
конокрад заховає за хмару
і сподобай же нас Святий Отче
працюємо втрьох ми на пару
вчителів поки справді мало
Сократ Іісус та Будда
їх не чули перебрехали
бо інакше було би чудо
як в дитинстві все просто і ясно
час до вечора тягнеться вічність
ще не вмер ніхто люди прекрасні
й не відома доросла логічність
а як не дадуть кабінету
в лісок утечу на все літо
вже під зиму підкину монету
чи вже досить чи ще потерпіти
відкопаю зарите снодійне
що колись не спалив у багатті
хоч один в мене друг та надійний
не фальшивий як ріднії браття
у землянці вже іній на стінах
літнім одягом ледве прикриюсь
прошепочу пішли ви всі ннах
ляжу спати і вже не прокинусь
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949778
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2022
чи знаєте ви
українську ніч
ні
ви не знаєте
української ночі
тут люди
все більше згадують
Січ
і зброю
тризубом у волю
заточену
тут Дніпро тече
забудований греблями
а вже час перейти
на небесну електрику
назад розгнуздати його
ще треба
нам
це як Гоголю вкотре
засвідчити метрику
ми знаємо
чи не все
про зірок та артистів
ми впізнаємо легко
кремлівські стіни
ми вже знаємо
мужність
артилеристи
а що ми знаємо
про лице України
хто ним любується
і в якому
фокусі
чи він упереджений
чи наївний
як швидко знайде її
на своєму глобусі
чи не для нього
такі роздуми
дивні
імідж рафінований
боїться дощику
і дійсно
прикро
відвертості мало
впізнаємо точно
український борщ
та впізнаємо
точно
українське сало
свої є поети
але в інших
не менше
лиш рівнятися треба
не вниз
а вгору
хтось пропонує
чуже
дешевше
але нам свого триматися
впору
прізвищ з десяток
з культури і спорту
а хтось із них навіть
і мови не знав
та вслухайтесь тільки
киньте все
к чорту
чуєш сурми заграли
час розплати
настав
немало слів
поети придумали
іноді проти якогось
бунтуєш
а котресь придавить
своїми думами
так як оте коротесеньке
чуєш
важко людям
без протиріч
звідусіль калашніков
строчить
Отче
чи знаємо ми
українську ніч
ні
ми не знаємо
української ночі
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949743
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2022
один хірург нарізавшись апендиксів
наслухавшись пліток з усіх узвозів
відкинув абсолютно всі претензії
і вирішив пересадити мозок
назвав подію сю спецоперація
у модні літери помітив інструменти
і розпочав з ділянки де про націю
її найпершою з усіх потрібно стерти
та пацієнта не взяло анестезією
він зліз зі столу й інструменти сміло
прибрав до рук із правдою й з надією
що зараз дохтуру він пересадить тіло
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949706
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2022
В правому нижньому кутку маленька двомісна палатка на березі…
А на небі – око, у вигляді ніби пошкодженої планети Земля… І берег – то не берег, а дзьоб птаха, який, вочевидь, прилетів об’їдати вже наступну після Землі планету… На дзьобі носова впадина з відблисками зірки – чи то Сонця, чи вже наступної…. Хвилі – зуби… В мізках – ядерні вибухи… Але то тільки відкрита частина мізків… Автопортрет землЯнина…
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949074
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.05.2022
на себе з боку все частіш дивлюся
до власних генів поки ходу зась
автопортрет із мінусом і з плюсом
на полотно зійшов ізвідкілясь
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948333
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2022
як сльози з горла заливають очі
втекти від світу об каміння з кручі
як сам бувало десь блудив і бочив
щоб доля не веліла жити в Бучі
тепер ввесь світ навиворітки наче
уява спину безперервно в’ючить
тепер новини неодмінно плачу
і вже ніколи не забуду БУЧІ
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947672
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2022
яка потрібна злість чи сатанинська мука
яка потрібна спрага дзен чи глупота глуха
отець природолюб та доля довгорука
взяли мене на віки вічні сином пастуха
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946786
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.05.2022
притча
Один корабель, збудований за вимоги невеликої команди запеклих матросів, вийшов в кінці будівництва таким великим (та то й не диво – кожен із матросів хотів керувати своєю частиною судна), що прийшлося набирати набагато більшу команду, ніж передбачалося спочатку. Та коли команду набрали повністю, стало зрозуміло, що ті, хто із самого початку вимагав будівництва корабля (до них, щоправда немало приєдналося й з прийшлих), хотіли ходити у відкритому морі-океані й використовувати корабель за призначенням, а ті, кого набрали за необхідності, а іноді просто через те, що родичі, хотіли залишатися при березі. Причому тих, хто хотів берега, було не так вже й мало. Всі довго сперечалися й полемізували, агітували одне одного і переконували, і нарешті, з ображеннями та погрозами, зійшлися: корабель на сушу не витягувати, бо таки може розламатися, а прив’язати до морського берега так, щоб ті, хто хоче берега, жили на кораблі з боку берега, встановивши стаціонарні трапи, а ті, хто хоче моря, жили на кораблі з боку моря, маючи можливість самостійно пробувати досягти свого непіддатливого горизонту.
Отак і поживали вони дружно: морські матроси на шлюпках та катерах виходили в море ловити рибу і пірнати за різними коштовностями, а сухопутні матроси знаходили своє життя на суходолі. Потім увечері вони зустрічалися в кают-компаніях та в коридорах корабля, обговорювали кожен свої проблеми, обмінювалися цінностями. Іноді ставалося таке, що корабель, за наказом суходолу, перетягували вздовж берега від стінки до стінки, але домовленість зоставалася непорушною: морський борт завжди був до моря, а сухопутний — до берега.
Та ось одного дня сталася дивовижа: берег зник! Рано-вранці морські матроси прокинулись від того, що сухопутні волали — з їхнього боку море! І не просто море — хвилі!! І не просто хвилі – великі хвилі!! Та що там великі — просто величезні!!! А за ними – чи то не цунамі видніється?!!
Морські матроси озирнулися — точно! Корабель у відкритому морі й море сильно хвилюється; всі кінці, що прив’язували до берега, обрізані; трапи обломлені по-живому; компас чомусь показує зовсім не те, що видно по Сонцю; берега не видно з жодного боку; вся частина команди, котра сухопутна, в паніці... добре хоч двигун з першого схватив, і кермо рухається…
І ось серед метушливих морських та волаючих сухопутних до одного морського матроса підбігає матрос сухопутний, і з розгубленим обличчям кричить:
— От скажи, що тепера робити?! От що робити?!! Що робити, скажи...
— Тепер ти в мене запитуєш “що робити”?? — морський матрос крізь зуби сплюнув за борт, із задоволенням, нарешті, уперся ногами у велику палубу, яка так бажано зарухалася, і демонстративно засунув руки в кишені, тримаючись на одних ногах, що не міг, при такому хитанні, зробити сухопутний. — Тепер ти бачиш, що в тебе руки зайняті – а в мене вільні?! Пам’ятаєш, коли ми збирали всю команду і сперечалися про можливість життя на кораблі справжньому, ходовому, у відкритому морі, а не на бутафорному біля причалу? Ти ж тоді сам кричав, що тебе «закачувати сильно буде»! Я тоді тобі говорив: перекачає кілька разів — і організм звикне, бо у всіх так буває, і всі звикають! Навіть якщо комусь звикнути не вдається, а таких дуже рідко трапляється, і той знаходить спосіб перетерпіти не такі вже й часті буревії. Та ти мене тоді навіть слухати не хотів і стояв на своєму, береговому. Що мені тепер тобі казати, коли ти корабель зі свого борту не ремонтував, а тільки ватою тріщини затикав, та зверху фарбою замазував? І то – вату брав на суходолі, а вона не призначена для води, тим паче морської, а фарби взагалі не тільки кольором липові, а ще і якості дерев’яної, а не залізної. І саме найголовніше – ти знав про те все, але робив якийсь такий вигляд, не звертав уваги, моря боявся. А від того, що боявся (а хтось не боїться), може й ненавидів те море… А тепер запитує… навіщо і який потрібен йому корабель… раз не стало суходолу…
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945872
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2022
тепера ввижається щось неймовірне
високі дерева сплелися шапками
їх рве вивертає з коріннями вітер
підземні гіллячя вже близько між нами
стовпи семафорні тримаються впевнено
розтяті жилами як трубогонами
ось вони виросли кольором зелені
враз засвітило постійним червоним
а хмари на сонці то сині то жовті
якийсь розчиняється промінь в повітрі
як варто тривоги сиреною мовте
а врешті тримайтеся дихайте вірте
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945871
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2022
відкинь те слово що нам малювало
оті нові вже Мною бачені світи
бо цього разу слів-малюнків мало
тож ось Він Я а ось Мій любий ти
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943134
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2022
немає льону на акрилі
беру звичайний білий Ворд
і кольори що серцю милі
ховаю від думкових орд
слова всі здриснули до hera
всі барви живопишуть хіть
коли одного людожера
ввесь світ не може зупинить
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=942741
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2022
десятий день ідуть пологи
стікає життєдайна кров
щоб тілу потім дати змогу
їх відтворити знов і…
але вже іншими не тими
хто мав би в серці власний зиск
й були б не те що не святими
злочинцями хоч би й колись
і сльози враз усі підсохли
в руках нагрівся інструмент
беру мольберт червону вохру
і замальовую все вщент
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941663
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.03.2022
Отак подивишся здаля на москаля –
неначе справді він людина: іде собі як
сиротина, очима – блим, губами – плям, і
десь трапляється хвилина – його буває
навіть жаль. А ближче підійдеш –
скотина…
Т.Г.Шевченко
Хай буде все так, як добре в очах Твоїх, Господи!
Спочатку я хотів сказати це вголос у веб-камеру, так щоб першими це почули і побачили вживу саме ті родичі, котрім це адресовано, а потім вже всі інші, але потім подумав, що раптом у той момент зв’язок обірветься (війна все таки) — конфуз вийде неабиякий... Та й не виходять вони на відеозв’язок останнім часом, ті родичі... Потім я хотів написати цього листа особисто їм і переслати його електронною поштою, щоб взагалі бачили тільки вони, але потім подумав про те, що який тепер зв’язок між ... “нашими” ... країнами, до того ж треба було просити про допомогу дружину, бо в мене й електронної пошти чи адреси такої особистої немає, щоб писати звідти, бо... ну не до вподоби мені “соцсєті” і їм подібне. І потім — я, і буду писати “туди”?.. Це вже щось не те...
А потім прийшла ось ця думка — відкритий лист. А чому б і ні? На російському літературному сайті я більше публікуватися не буду, що робив раніше виключно для тих же родичів-камчадалів, кому пишу цього листа, а тому сподіваюся на долю — якось цей лист дійде до адресата, і хай буде все так, як добре в очах Твоїх! Хіба я чогось соромлюся, чи ховаюся, чи каміння за пазухою тримаю? Ні! Хіба я щось роблю огидне? Та ні, навпаки — совість волає! Я щось роблю нелюдське? Станом на вечір 27 лютого дві тисячі двадцять другого (!!!) року, за три дні безперервного злочину, росіяни, на території України, вбили (!!!) шіст-над-ця-тьох українських дітей! А поранили кривавими ранами більше сорока... А мої родичі-камчадали, природні українці, казали мені ще влітку 2019, коли востаннє приїжджали до своєї мами, що Київ — то взагалі не українське місто, а “страни Украіни нє сущєствуєт как таковой”...
Хотів був написати більше якихось слів, щось там згадати з дитинства, — але вже ні, досить. Світ перевернувся так, що все дитинство полетіло шкереберть, всі старі, фундаментальні правила одне за одним стають сміховинними і потворними, а в голові сидить одна-однісінька думка: від шанованого деякими моїми родичами Хуйла тепер не вистачає тільки одного — ядерного вибуху у Києві.
Так ось — кажу, поки маю таку можливість: відкрито, перед лицем всієї своєї рідні, перед лицем усього Всесвіту звертаюся до моїх тепер вже бувших родичів-камчадалів, народжених, як і я, українцями, — я для вас усіх, для всіх вас, бєлгородці і камчадали, яких прізвище Капуста, — я для вас усіх здох! Чуєте, ссуки?!! Здох! Здох!! Здох!!!
Може ще малий Вовка колись, коли виросте і пошле вас нахой увідкриту чи приховано, віднайде до мене стежку, я таке ще припускаю, хоч і не вірю, але ви троє — ніколи! Ні за яких обставин!! Нічогісінько ви не знайдете, ніякі ваші гнилі відмазки вам не допоможуть, бо їх існувати не може для мого Нутра!! Можете навіть забути думати про це!!! Ні-каґ-да!!!
А ще я забороняю вам згадувати вголос моє їм’я в будь-якому контексті, на цьому світі я буду, чи на якомусь іншому!
Я забороняю вам бути присутніми на моїх похоронах чи на днях народження!
Я взагалі забороняю вам приїздити топтати мою рідну-ріднесеньку, а для вас таку по-царськи ненависну, Україну. Геть, москалятина!
З усіма іншими москалями я тепер якщо і буду розмовляти, то виключно отими їхніми матюками, бо інших слів їм від природи не дано зрозуміти, бо вони скотина, бидло... ну... уйобки, одним словом.
І звичайно що я більше не буду згадувати їхніх імен, бо вони для мене всі троє, всі троє як один, — здохли! Здохли!! Здохли!!! Амінь!
P.S. Тьпфу... падло якесь валається... що ти кажеш? кончені уйобки? таки да, вони... ніхто й не прибере...
P.S.S. Це все
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941347
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2022
коли матюки стають незамінними
бо більше не існує інших підхожих слів
я плачу відкрито і нікого і нічого не соромлюся
тепер це повсякденний вираз мого обличчя
я плачу плачу плачу і плачу
а потім знову плачу
бо найбільше я боюся
що герої повернуться переможцями і знову почнуть
одне одному брехати
і одне в одного красти
аааа-ааа-аа-а-а-а
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941329
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2022
коли заставлене прочиниться вікно
вдихнуться свіжі не набридлі аромати
коли всім справді стане все одно
найбільше чи найменше всього мати
коли пощезнуть найбезглуздіші тривоги
коли засяє правда денним світлом
коли в одного об’єднаються всі боги
й Земля не буде вже як смуга злітна
я аж тоді захочу з вами довго жити
для всіх на світі не жаліти сили
а доки все брехнею оповите
геть утікаю щоби знову не бісили
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939064
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2022
на небесних полотнах Митець мастихінить пейзажі
серпантинні кути на крутих горизонтах плато
то обличчя в рухливому хмариві явить і змаже
і затре його більш не побачить ніде і ніхто
три хвилини буття ніби слід на чиємусь мольберті
і зостався живим ще на вік а то може й на два
імплантований з неба на землю і будьмо відверті
саме так нам приходять справжнісінькі сущі дива
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938725
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2022
Бувальщина, яка стала притчею
таки ж було ж бо так отак-от і отак (в давні пори це було, ще за дідів-прадідів)
ех-ех ох-ох природа скелі плесо (в одному українському селі на березі мальовничої річки)
агов сюди егей скоріше нумо (жив багатий пан, який любив хазяйнувати, був добрим та справедливим)
казали мода так авжеж столиця (кажуть, що одного разу в Парижі він зайшов у магазин тканин)
такий наш пан як завжди звісно правда (і почав дуже прискіпливо роздивлятися полотно для одягу)
ой-вей не квацяй не твоє ходь мимо (але єврей, власник магазину, почав його виганяти)
на вид простак проте багатий розум (оскільки сей освічений пан любив просту одіж і просту поведінку)
скажи ціну за все і скільки хочеш зверху (пан запитав, скільки коштує весь товар разом із будівлею)
ось-до воно тепер геть геть ой-вею (дістав з кишені вказану суму і вигнав єврея на вулицю)
постава рандеву вельможі пані (пан у Парижі відпочивав і набирався світського)
кохання охи-ахи повернулись (і привіз він ізвідти красиву молоду жону)
удвох за руки і виходять і заходять (любив її пан понад усе на світі)
проте ну що ж така вже воля Бога (але не судилося їм довго жити разом)
три щастя й горе вилилось у чашу (молода жона народила трійню дочок, а сама померла)
до дна ще й ще бо дно то дуже мало (пан спочатку дуже сумував за своїм коханням)
до неї через Господа у храмі (потім поклявся побудувати храм на честь своєї дружини)
найкраще все як з Риму звідусюди (привіз аж із Італії відомого на ввесь світ архітектора)
ходіте платимо є гарний підмайсте́рок (визначилися з місцем і почали будувати великий храм)
вози яєць із сіл із Петербурга цегла (при будівництві застосовували найпередовіші технології)
майстри всіх справ найкращі із найкращих (будували храм всі навколишні повіти)
убивсь один упавши із хреста (купола і хрести довго покривали золотом)
художників столичних викликали (стіни та стелю розписали мозаїками)
і от дійшло вже діло до підлоги (грошей на будівництво витратили багато)
і захотів пан викласти червінцями (а для підлоги пан приберігав золоті червінці)
на всій підлозі та в усьому храмі (із ликом царя з одного боку і гербом із другого)
та майстер запитав хто буде зверху (після роздумів пан вирішив їхати до царя на прийом)
хай скаже цар в його це інтересах (цар прийняв пана і дозволив запитати)
з якого боку думати про справу (пан попрохав і вже подумав про швидку удачу)
цар щиро здивувався й важно мовив (цар запитав, чи наступить пан ногою чи коліном на лице царя)
якщо ти хочеш делікатно а не грубо (потім цар запитав пана, чи положить він царя лицем в землю)
то ти їх не на бік клади став руба (і цар дозволив пану все задумане здійснити)
то я не так же рахував червінці (отож умова виникла неждана – можна, але не плиском!)
але вже зараз маю честь сказати (якщо руба, то там, де одна – більше десятка потрібно!)
що з математикою знаюся нівроку (треба просто на діаметрі монети поставити її товщи́ни)
немає в мене вже чого продати (навіть якщо всі села пан продасть – то все одно не вистачить)
та й продавати тих хто був зі мною (пан славився доброю, але справедливою вдачею)
я ті червінці всім роздам на пам’ять (розміняв червінці на менші гроші та й роздав порівну на кожну голову)
з тих пір в тій церкві доброму минають (такої архітектури, кажуть, всього троє церков на білому світі)
усі його недуги та хвороби (кожних вихідних туди приїжджає багато людей)
і дяки ніякісінько не треба (привозять багаті дарунки, навіть золоті ланцюги та персні)
бо пан такий був що за все вже заплатив (а про діла пана багаті прихожани так нічого і не знають)
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938484
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2022
притча
Жаба і Скло
– Яке ж ти жорстоке стерво! – сказала Жаба Склу, коли підступила ближче.
– … ти жорстоке стерво! – Скло на мить втратило самовладання, а потім знову зробилося мовчазним і прозорим.
Пісок і Жаба
– Краще Піску немає нічого на світі! – Жаба занурилася у вологий Пісок на березі річки і тільки її спостережливі очі залишалися надворі.
– Це коли я вологий і прохолодний, – Пісок уловив подих Вітру, відпустив одну Піщинку і та вітрилом приводнилася на рогівку Жаби. – А якщо мене добряче нагріють, то можу стати Склом!
Скло і Вітер
– Лежи і не патякай, - Вітер почув розмови внизу, тяжко зняв корону і витер чоло. – Ти вже колись був Склом, та не повірив мені, що літати зі мною зможеш не довго, а тепер он тільки крапинками виблискуєш.
– Ні-ні, дякую, досить! З мене досить! Тепер я – природа! – Пісок, який колись був Склом, відірвав погляд від Вітрової корони, що той тримав у руках, і чомусь голосно зітхнув.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938256
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2022
Нарешті англійські вчені… Ні, не так… треба якось не так…
Краще десь так: «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духу»!
Цікаво, чи багато землян у всі віки замислювалися над істинним, всеохоплюючим, первинним смислом ось цих, наприклад, молитовних слів? Хто такий Отець, де Він є, і чи існує місце, де Його немає; хто такий Син і чи правильно йому прагнути до свого Отця; і, нарешті, хто такий (чи що таке) Святий Дух, який ніби і є повсюди, а ніби його й немає ніде?..
Так-так, все те, що можуть розповісти (і розповідають!) про це ті, хто з різних причин вимушений це робити, всі ми вже так чи інакше десь чули чи читали, але мова не про те, мова про найголовніше: чи чув колись хоч хтось, не важливо хто – віруючий чи ні, якої він нації чи кольору шкіри, культури чи освіти, – чи чув хоч хтось якусь іншу, кардинально іншу інтерпретацію саме ось цих слів: «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духу»? Зовсім інше, фантастично інше тлумачення цього вислову – хоч хтось знає хоч одне тлумачення, яке абсолютно відрізняється від того, до якого звикли всі?
Приготуйтеся, зараз ви це пізнаєте! І станете обізнаними… Вимушений запропонувати припинити читати далі, щоб, значить, обізнання не відбулося, бо потім дороги назад не буде. Просто дізнавшись про це, читач потім не зможе цього забути так само, як не зможе вже ніколи забути про те, наприклад, що Земля приблизно кругла і крутиться навколо Сонця, теж круглого. Але таке знання легке, воно практично ні до чого додаткового, до незвичного, не зобов’язує, на відміну, наприклад, від знання маленької дитинки про те, що ніж гострий і ним можна порізатися. От і поводяться діти з ножами обережно… Але досить відступів – далі читач сам побачить, що все надто серйозно. Хто бажає – розписалися – і з абзацу розпочинаємо.
Отож, питання перше, фундаментальне (воно для того, щоби потім нікому й нікуди не було ніякої можливості відступати): ніхто не проти того, що Син – це продовження Отця, хоча б наполовину? Тобто, що це Його Син, Отцевий? Якщо в молитві не вказано: «Во ім’я Отця, ЙОГО Сина…», то, вочевидь, це мається на увазі і вважається беззаперечним, чи не так? Так само, як беззаперечним вважається той факт, що ми, люди, хоча б наполовину (пам’ятаючи версію про можливість втручання інопланетян), а таки пішли від тваринного світу планети Земля, бо маємо беззаперечні докази єдності з ним. Не виникає ніякого запитання?
Добре. «Людина – це наймогутніший в природі хижак, цар природи» – хтось буде проти? Або: «Людина – істота свідома, розумна, моральна і суспільна» – хтось буде проти? То чи не є беззаперечним те, що Отцем істоти з другого вислову є істота з вислову першого? Тобто: «людина-звір» – Отець, а «людина моральна і суспільна» – Син? Немає чим заперечувати!
Залишається Святий Дух. «Марнота марнот – усе марнота…» Навряд чи кількість прихильників цього вислову буде складати хоч якусь значиму частку людства в усі віки. Дух – третій, Той, хто третій, непаристий від його природи, а тому нам, паристим, він завжди незрозумілий та часто, через якісь причини, неприйнятний. Це так тому, що Третій завжди нематеріальний, його ніколи не можна побачити, пощупати руками і сповна описати словами, його не можна понюхати чи почути – його можна тільки відчути. Найпоширенішим і найзрозумілішим виявом Святого Духу є кохання. Не бажання негайно спаруватися і звільнити свої переповнені залози, не природний потяг до другої своєї половини чи боязнь старечої одинокості, а саме відчуття кохання – відчуття, яке виникає десь в грудях, під гортанню, і керує (а саме непоясненне) всіма матеріальними діями людини так, що потім, коли воно раптом десь дівається, жодне інше відчуття не зможе всього того повторити. Відчуття кохання не можна купити, продати чи обміняти на щось, бо воно не належить Отцю чи Сину, воно повністю нематеріальне і належить Духові. Тривалість кохання, а отже і вияву Святого Духу, залежить від нескінченної кількості причин, а тому часто воно дуже швидкоплинне; але буває й таке, що з якоїсь однієї причини залишається з тілом на ввесь вік.
І все було б добре зі Святим Духом, але справа в тім, що він непаристий у паристій природі, а тому, згідно загальноприйнятих правил гри, його теж поділено надвоє: буває Дух Святий, якого за нашими мірками ми називаємо позитивним, а буває й інший Дух, за нашими мірками негативний – у терориста-смертника з «поясом шахіда», наприклад. Там теж багато Духу, можливо він там навіть домінує, але він не такий, як Святий Дух – він Дух, який вимушений бути другим боком Духу Святого, коли вони один без одного не можуть існувати, так само, як не можуть існувати одне без одного Добро і Зло, – він Дух, який забезпечує існування Духу Святого. Говорити завжди тільки про той бік Духу, де він Святий, і не згадувати другий його бік, було б неправильно по відношенню до того ж Духу Святого, бо будь-який святий буде заперечувати будь-які преференції щодо себе поряд з відсутністю таких самих преференцій щодо інших – святому так буде некомфортно. Тому найлогічнішим рішенням буде просто тримати в пам’яті поняття, що в нас він Дух Святий, а також може бути Святим в інших, а в спілкуванні (навіть із самим собою) використовувати просто поняття «Дух», не забуваючи про те, що в інших він може бути і якимось іншим. І як тільки ми все це усвідомимо, відразу стане відчутна його присутність десь всередині в грудях, з відростками в різні боки по руках і ногах, і з найбільшим відростком вгору в голову, до мозку.
Дух може виходити в матеріальне життя багатьма різними способами, але в житті людей так склалося, що ще далеко до виходу він тісним і широким фронтом співпрацює з фізіологічним Отцем і з суспільним Сином, стаючи, в залежності від величини тієї співпраці, все меншим і непомітнішим.
Одним із найпоказовіших доказів існування Святого Духу є здатність духовних митців робити те, що не зможе зробити, наприклад, жоден фізіологічний злодій і жоден суспільний політик – творити щось без бажання будь-якої матеріальної вигоди для будь-кого. Цінність і вага такого вияву через його надзвичайну рідкість настільки велика, що його наслідувачі практично не можуть близько спілкуватися, бо кожен живе далеко один від одного. І це не тільки десь – так скрізь! Коли після радянського «залізного дисциплінаріуму», наприклад, настала «відлига», то виявилося, що майже ніхто з відомих, передових, популярних радянських письменників, поетів, драматургів не може запропонувати нічого нового, запропонувати щось із того, що він не міг надрукувати чи показати при радянській владі. Раптом виявилося, що майже всі вони творили і писали, керуючись первинною ідеєю: «Надрукують чи не надрукують, покажуть чи не покажуть?». Виявилося, що їхній Дух, який покликаний в тіло творити суто духовне, таке, якому і не показуй якихось матеріальних цінностей, дуже часто не тільки слухався, а й виконував вказівки матеріальних Отця і Сина.
Всередині кожної людини живе це непорушне тріо: Отець, в минулому звір, а зараз фізіологічний цар природи; моральний і суспільний Син, який не тямить себе без людського суспільства і його розмаїтої моралі; і Дух, суто нематеріальний Дух, про якого переважна більшість людей забуває і майже ніколи не має його на увазі. Поєднання Цих трьох в одному тілі – чи не найвеличніше досягнення паристої природи (якщо вона не є Бог; чи Бога – якщо Він існує), і коли вони всі троє хоча б на кілька миттєвостей врівноважуються в одному тілі, врівноважуються без будь-яких претензій одне до одного, перетворюючись в троїсте ціле, то тіло починає спостерігати поряд і відчувати в собі ледь помітні вібрації, явну присутність якихось непізнаних, але всемогутніх сил (природи, якої ми самі, особисто, ще не знаємо; чи Бога – якщо Він існує). Присутність таких непізнаних сил іноді настільки явна і впливова, що після кількох спостережень з’являється непереборне прагнення спостерігати їх іще і ще, і вже не відходити від того.
Як це не смішно, але матеріальним вираженням ідеального врівноваження в одному тілі Отця, Сина і Духу є емблема фірми «Мерседес» – коло, розділене на три рівні сектори. Отцевий сектор (фізіологічний) – тіло-організм-плоть, чисте повітря, повно їжі, достатньо питва, сексу і видовища по вінця, власний будинок (квартира) з невеличким земельним наділом, автомобіль-всюдихід і зброя для захисту. Синовий сектор (морально-суспільний) – положення в суспільстві і підтримка його моралі, сім’я-жінка-діти, куми-брати-свати і начальник на роботі, соціальні мережі-телефон-телевізор, свята-застілля-спілкування, клуби-товариства-компанії, і постійні пошуки відповіді на запитання: «Чи залишився ще хтось, кому я не подобаюся?». Сектор Духу, духовний сектор – абстрактні ідеї, потяги, які якимось дивним, незрозумілим чином стали такими цінностями життя, про вартість яких не говорять. Звичайно, духовний сектор набагато важче описати, ніж попередні два, але в нього є одна кардинальна відмінність, за якою його можна легко впізнати – у ньому не можна знайти жодної матеріальної вигоди. Наприклад – потяг намалювати картину, яку ти вже бачиш. Звичайно, що для реалізації цієї затії потрібні матеріальні цінності – купити полотно, фарби, забрати свій час у дружини (чи дітей, чи співробітників, чи клієнтів – не важливо), піти на ще якісь матеріальні жертви (а не вигоди), але коли картина буде малюватися і будуть наглухо зачинені двері – оті кілька годин в тілі буде стільки Духу, що тіло забуде про існування і Отця, і Сина, і ним керуватиме тільки Дух.
А потім, коли всі двері відчиняться, тіло пам’ятатиме спілкування з Духом, тіло знатиме, що Дух у ньому вже зупинився і Духу буде де пожити до наступного свого виходу в матеріальне життя. І неважливо, продадуть ту картину, чи не продадуть, і куди, врешті, підуть гроші, – головне завжди залишається головним: існування у тіла власного і влаштованого місця зупинки для Духу, а значить існування у тіла власної (і влаштованої) душі. Саме тому багатьох людей тягне малювати красиві картини хоча б за номерами, розучувати ноти і вишивати хрестиком, римувати і мемуарити, а інші вимушені хоч вигляд робити, ніби розбираються в картинах, хоч щось читати і слухати хоч якусь музику – хіба знайдеться хоч один, хто захоче жити без душі, коли всі навкруги припускають, що вона таки може існувати?
Але не все так просто. І ще більше – все зовсім не просто.
Це ідеал, коли взаємини між Тими трьома в тілі врівноважуються, тобто все тілесне життя поділено порівну між Отцем, Сином і Святим Духом. Приклади таких відомих ідеалів – Будда, Ісус, Мохаммед (то були звичайні люди, як на наш час, але через те, що вони були незвичайними для того часу, їхні слова не зрозуміли, переінакшили, по-іншому розтлумачили, і врешті зробили їх богами), може ще хто, може багато залишилося невідомими. В більшості ж людей переважає або якийсь один сектор, або, і це найпоширеніший випадок, якісь два сектори об’єднуються і керують, залишаючи третьому сектору якнайменше місця. А так як один лише Дух дуже важко з кимось об’єднується, тому що його цінності зовсім з іншої категорії, ніж цінності Отця і Сина, то він, Дух, майже завжди і залишається покинутим.
Духу немає за що і з ким домовлятися, вся його фізіологія і мораль, яка вважається фізіологічним Отцем і суспільним Сином головними досягненнями, для Духу є фундаментальними і початковими, такими, з яких усе виростає і яких ніколи не забувають, а тому досягненнями взагалі не вважають, скоріше необхідністю. Головна відмінність, яка завжди буде між мораллю Сина і мораллю Духу – мораль у Духу завжди власна, висока і практично непорушна, а мораль Сина суспільна, і змінюється в залежності від обставин, в яке потрапляє суспільство, причому – не запитуючи дозволу у кожного окремого тіла. Дух, на відміну від Сина, високоморальним буде вважати те, що вважає високоморальним сам, а не те, на що йому вказує суспільство. І добре, якщо Отець із Сином будуть такі, що поряд із ними виросте Дух, який буде прагнути до святого боку, а не до «пояса шахіда».
То як же вияснити те, який сектор – фізіологічний, суспільний, чи духовний – грає першу скрипку в житті тіла конкретної людини? А дуже просто! Ви будете просто вражені, як це неймовірно просто! Зараз ви навчитеся це робити.
Отже, потрібно спочатку вибрати людину, яка вас зацікавила, потім впіймати таку хвильку, коли поряд не буде нікого і нічого зайвого, і атмосфера-настрій будуть відповідними, і безо всяких пауз та інтонацій, просто так взяти – і запитати: «Слухай, яке в твоєму житті найбільше-найбільше бажання, якщо не секрет?» І все: замовкнути, не перепитувати, не уточнювати, ні в якому разі наперед не казати свого чи чийогось найбільшого бажання, тобто не давати прикладу для наслідування чи підстав для якихось підозр. І якщо людина з чистосердечним виглядом, якому ви повірите, назве своє найбільше в житті бажання – все, ви тепер точно знаєте, який сектор керує цією людиною. Це не означає, що в цієї людини так було завжди, чи що так буде завжди – люди здатні змінюватися, але глибокі зміни, а саме – вихід на першу позицію духовного початку для отримання можливості спостерігати Бога (не забуваймо – ми ж почали з молитви) – трапляються дуже рідко.
Отож, якщо найбільше в житті бажання стосується будь-чого, пов’язаного з власним тілом – красота, розміри, форма, спортивні чи якісь інші тілесні досягнення, їжа, секс, а також прагнення володіти і володіти, володіти всім найкращим і щоб його було якомога більше, – людина первинно фізіологічна – Отець править у ній. Якщо бажання стосуються моральності, популярності, становища, політики, спілкування, малих чи великих общин людей, масової безпеки чи масових якихось гараздів – людина первинно суспільна – Син, люблячий Отця Син править бал. І якщо найголовніше бажання в житті не має в собі нічого матеріального, не стосується якихось, хоч будь-яких матеріальних вигод – як, наприклад, бажання взнати таїну існування чи не існування початку і безкінечності, або звичайнісіньке бажання мати більше вільного часу для втілення своїх художніх чи літературних потягів – людина первинно духовна, навіть якщо вона професійно займається якоюсь матеріальною справою.
І ось десь там, у глибині віків, забувши, як завдяки Духу, який невідомо звідки взявся (чи то природа така, що він сам виростає, чи то Бог ним наділив, чи інопланетяни постаралися) і допоміг вирватися зі звіриних лабетів, люди втратили розуміння того, що є найважливішим і непорушним у всьому їхньому, тепер людському (а не звіриному) житті, а саме – керівництво Духу кожним тілом. Чи варто ще про щось розповідати, коли повністю зрозуміло, що тільки за керівництва Духу двом іншим секторам можуть дістатися рівні з Духовим сектором частини, а відтак тільки за керівництва Духу тіло має можливість побачити і відчути те, що потім сміло називатиме присутністю Бога.
Однак людством чомусь до сих пір керують Отець і Син, домовившись і розподіливши між собою майже всю площину кожного окремого людського життя, в якому третю частину, щоб залишалося те життя саме людським, а не яким інакшим, неодмінно повинен займати Дух.
Ось що мали на увазі наші предки, коли вперше придумали формулу: «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духу». А потім їхні нащадки взяли – і забули про це…
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937954
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2022
із того світу видно все
він за тонкою гранню майже
не чутно тільки що він каже
чи з’їсть чи може вознесе
і подарує щось не враже
бо рік за роком день за днем
все що вже сталось він полонить
ні думки ні тобі прокльону
ні погляду не промине
такий вже вдався він безсонний
отож бо й думай натепер
чи рима буде винувата
в мовчанні власного ягняти
побіля власних же химер
які вже годі й пам’ятати
чи дріб швидкий чи драний нерв
що блудить б’є як з пантелику
не раз не два а вже без ліку
та так непізнаний і мре
під ношею що завелика
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933059
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2021
Частина І
Глава 4. Пінське інтермеццо
На початку 1940 року я отримав запрошення з'явитися в ОБЛВНО (Обласний відділ Народної Освіти) міста Пінська.
В бібліотечному секторі мене прийняли з великою пошаною. «Сідайте, товаришу доктор! Вибачте, що ми вас потурбували!». Я був спантеличений такою ввічливістю. Мені запропонували незвичайну роботу.
В Пінську знаходилося одне з найрідкісніших книгосховищ Західної Білорусії. Місцеве населення навіть не підозрювало про це. Протягом дев’ятнадцятого століття царський уряд систематично ліквідовував польські костели й монастирі в Західному краї, а бібліотеки, що знаходилися при них, звозили до Пінська. В стінах Духовної Семінарії при костелі романсько-польського стилю кінця п’ятнадцятого століття, оточеного масивною стіною фортеці, накопичилося до п’ятдесяти тисяч старовинних і нових книг. За часів польської незалежності був присланий до Пінська вчений бібліотекар, прелат ксьондз Кантак, історик церкви, філолог та гуманіст. Протягом багатьох років сидів він над фоліантами, але до початку війни каталог все ще не був готовий. Книги – наполовину латиною – були в порядку розставлені на полицях до послуг трьохсот молодих «клериків» – майбутніх ксьондзів.
Я пам'ятаю, як дитиною, проходячи повз масивний вхід у двір костелу, я боязко заглядав у цей католицький оазис посеред вулиць єврейського міста. Двір був вимощений камінням, посеред височів невеликий монумент – пам'ятник Міцкевичу. Осторонь здіймалася триярусна біла дзвіниця з круглим червоним дахом. Ніколи в дитинстві не спадало мені на думку увійти до цього подвір'я. Несвідома вікова заборона, голос крові предків, дисципліна сорока поколінь накреслили магічне коло біля цього входу. Мені не було чого там шукати, нема чого робити. Дитиною я спостерігав натовпи одягнених по-недільному, що молилися, вдивлявся в молоді й старі обличчя. Але як тільки вони зникали за входом, моя уява не йшла за ними. Два світи розходилися різко, ніби за кам'яною огорожею був не куточок мого рідного міста, а безповітряний і незбагненний, неживий простір.
Цього разу я зайшов у двір з інспектором бібліотечного сектору ОБЛВНО. Табу дитячих років не діяло. Клерики розбіглися, і ксьондз-професор загубився у військовому рейваху. У Семінарії містився військовий шпиталь Червоної Армії. Книги були викинуті і перебували в чотирьох бічних кімнатах, але оскільки забули замкнути двері, то хворі червоноармійці всю зиму топили книгами печі. ОБЛВНО нарешті схаменулось і повісило замок на дверях. Ключ брязнув, і моїм очам явилося незвичайне видовище: у залі зі склепінчастою стелею книги звалені в купу, як у сіннику, під самий верх. Вони нагромаджувалися вище людського зросту: розірвані палітурки, пожовклі сторінки, корінці погризені мишами, потерть століть, розорений цвинтар культури. Ми ступали по книгах, при кожному русі здіймалася хмара пилу, ми попирали ногами скарби. Я нахилився і вийняв з-під каблука том зі стертим золотим тисненням і датою: 1687. В цю хвилину я забув Гітлера і всі свої біди. Я відчув себе в печері царя Соломона серед діамантів. Очі в мене спалахнули, і я благословив долю, яка обдарувала пінське ОБЛВНО таким культурним інспектором бібліотечного сектора.
Через місяць я збагнув секрет цієї незвичайної культурності та уважності як до скарбів монастирської бібліотеки, так і до моєї власної персони. Людина, яка викликала мене і прийняла без заперечення мій план роботи та матеріальний кошторис, яка оточила мене винятковою опікою та увагою, не була радянською людиною. Це був просто варшавський студент і гарний сіоніст, який до того ж знав мене за деякими моїми публікаціями до війни. Цілий місяць наші стосунки мали характер службовий та офіційний, поки не виявилося, що в нас не лише батьківщина спільна, а й політична орієнтація – однакова.
Треба визнати, що за все життя не було в мене роботи, яка більше відповідала моїм нахилам. Я б не заперечував, якби мені надали схожу роботу при Національній Бібліотеці на горі Скопус. Завдання моє полягало в тому, щоб врятувати десятки тисяч книг від знищення, розібратися в них, відібрати окремо книги, які придатні для радянського читача, окремо теологію, книги антирадянського змісту та книги, що становлять бібліографічну цінність. Я зв'язався з «Утильсировиною» і першого ж місяця послав туди 700 кіло розірваних аркушів, старих газет і всякої макулатури. Тепер я гадаю, що було необережно посилати так багато: за бажання легко було б звинуватити мене в шкідництві, тобто у навмисному знищенні книг. Достатньо було б доносу випадкової людини, щоби створити «справу». Але тоді подібні страхи не спадали мені на думку. Я взявся до роботи з ентузіазмом.
План та кошторис робіт було відправлено до Обкому партії на затвердження, яке так і не відбулося до кінця моєї роботи. Тим часом я отримав посвідчення, за яким нас пропускали на територію військового госпіталю, закриту для звичайних смертних, – і право підібрати собі штат співробітників.
В моїй «бригаді» працювало шестеро людей. Помічником взяли Льоню, мого двоюрідного брата і сусіда по кімнаті. Цінним співробітником був Давид – солдат польської армії, який брав участь у вересневих боях із німцями. Давид, як добрий столяр, майстрував для нас полиці та ящики, куди ми вкладали відсортовані книги.
Ми зодягнулися в сірі халати, пошиті власними руками для захисту від пилу, і почали з того, що полагодили дах, через який текло на наші книги.
В перші дні заходили до нас політком та начальник госпіталю – подивитися, чим ми займаємося. Переконавшись, що нічого підозрілого немає, вони позичили кілька старих англійських ілюстрованих журналів і дали нам спокій. Заходив військовий лікар середнього віку – з проханням дати йому щось із Шолома Аша. Сам він єврей і знає про існування відомого єврейського романіста Шолома Аша, але в Радянському Союзі немає можливості дістати його твори. Цей сумлінний поціновувач єврейської літератури не хотів помирати, не прочитавши бодай однієї речі Шолома Аша. Ми поспівчували йому, але допомогти не могли.
Ми пірнули з головою у книжні розкопки. Ми пробивали шахти, підривали гори, тонули в книгах, прокладали грудьми дорогу вперед. Всі книги досліджувалися окремо і в сумнівних випадках надходили до мене на розгляд. Там були схоластика та давня філософія, чудова колекція грецьких класиків у латинських перекладах. Аристотель німецькою мовою та польська література XVII та XVIII століть. Російських книг не було, але серед тисяч томів католицької та протестантської теології знайшлися «Капітал» Маркса, книги Енгельса та комплекти радянського «Безбожника». За місяць ми докопалися до підлоги у першій залі. Цю подію відсвяткували гідним чином.
Розкопки іноді призводили до несподіваних результатів. У далекому кутку останньої кімнати ми знайшли триста томів детективних повістей та всього Джека Лондона. Клерики Семінарії, очевидно, часом потребували перепочинку. Натомість не без хвилювання, я виявив справжні скарби: incunabula, першодруки. Я тримав у руках величезний фоліант, друкований у два ряди, з червоними заставками та віньєтками, в палітурці з дерев'яних дощок, обшитих у напівзотлілу свинячу шкіру та скріплених металевим замком. Це був лише требник латиною, з датою 1493 року, сповнений дрібної в'язі напівстертих написів та присвячень. Не менш важливими були масивні білоруські біблії, видані на рубежі XVIII і XIX століть, ще до того, як царська політика поклала край друкуванню білоруських книг.
Про хід робіт я повідомляв в ОБЛВНО та готувався до прийняття візитерів із Білоруської Академії Наук. Кожні кілька днів забігав до нас начальник пінського ОБЛЛІТу, він же й цензор – білявий латиш, якого цікавила антирадянська література. Для нього ми поставили велику скриньку і кидали туди все, що могло йому стати в пригоді: антисемітську літературу, яка була представлена з винятковою повнотою, як належить майбутнім пастирям душ. Матеріали про переслідування католицького духовенства в радянській Росії, антирадянські памфлети, на які начальник ОБЛЛІТу накидався як гімназист п'ятого класу на порнографічні листівки. З подивом і засмученням він розглядав брошури (явний переклад з німецької), де вожді Радянського Союзу були намальовані з єврейськими носами та рисами обличчя та під кожним малюнком був віршований підпис у стилі Штрайхера та Геббельса. Начальник ОБЛЛІТу ніколи не бачив таких речей, він червонів, озирався і злодійкувато пхав кілька книжок у портфель. «Запишіть на мене! – бурмотів він. – Та дивіться, нікому не показуйте, нікого сюди не пускайте!»
Минали місяці, німці готували захоплення Норвегії, Радянський Союз допомагав їм чим міг. На міських бійнях у Пінську триста євреїв заготовляли м'ясо для німців. Транспорти м'яса, зерна та провізії щодня йшли через Пінськ до німецького кордону. Містом були розклеєні оголошення російською та німецькою – комісії з евакуації німців із радянської зони до німецької. Німецькі колоністи покинули Волинь. Виїжджаючи, вони погрожували, що скоро повернуться й переріжуть всіх євреїв (обіцянка, яка була ними виконана). А я сидів на драбині під стелею серед книжкових полиць і перегортав то монографію Честертона про Фому Аквіната, то реліквії польської старовини часів Яна Собеського та Владислава IV.
Вечеряв я в старенької матері. Рівно о сьомій годині в тісній кімнатці з допотопними меблями, де цокали на стіні ті самі годинники, які цокали і мелодійно видзвонювали години, коли чекали мого народження в маленькому будиночку в глибині зарослого травою пінського двору, ми сідали до столу і слухали останні новини – з Єрусалиму. Іноді нам повідомляли, що в Тель-Авіві вранці йшов дощ або що стільки-то мільйонів ящиків цитрусів пішло за кордон – і ці скупі звістки в засніженому та завірюшному Пінську, відрізаному від світу, підтримували нас більше, ніж військові повідомлення.
На жаль, єврейська радіохроніка з Єрусалиму дуже мало зважала на тисячі євреїв, які слухали її в далеких радянських снігах. Ми хотіли знати, що робиться вдома, а чули вісті з театру воєнних дій у Європі, що їх передавала кожна радіостанція. Важко передати, з яким почуттям ловили звуки рідної мови люди, відрізані від свого народу, жителі Пінська, над якими вже нависла тінь знищення.
Увечері збиралися в моїй кімнаті біженці, яких війна закинула до Пінська. На стіні було повішено великий плакат: «Скиглити забороняється»
Це не був зайвий плакат: у всіх був пригнічений настрій, і найбільше сумував помічник мій і кузен Льоня – скрипаль та невдаха, у якого на німецькому боці залишилися дружина та дитина.
Потрібно сказати кілька слів про цих людей, які всі без винятку були талановиті, всі хотіли жити та загинули безглуздо й жорстоко. Нехай ці слова будуть останнім спогадом про людей, які були мені дорогі й пам'ять про яких має бути свята читачеві не заради їхніх заслуг (у них не було заслуг), а тому що вони просто є частиною шести мільйонів європейських євреїв, які загинули безслідно.
Першим був Леон Шафер – людина незрівнянної серцевої м'якості та доброти. Дивовижна музична пам'ять цієї людини вражала мене: за першими тактами радіо він безпомилково називав кожну річ класичної музики і знав Бетховена та Берліоза, як ми знаємо кути своєї кімнати. Тієї зими крижана холоднеча стояла на вулицях Пінська. А він вчив мене слухати симфонію чи фортепіанний концерт, і я заражався його хвилюванням і забував про холод, війну та горе. Ми гасили світло. Від освітленої шкали радіоприймача відходило слабке сяйво. Обличчя Льоні було по-дитячому щасливе і сповнене гордого збудження, ніби вся музика належала йому. Він диригував, підспівував тенорком, заздалегідь попереджав, що наближається особливо сильне місце – і музика в ньому жила і дзвеніла. Всі рухи, інтонації, посмішка цієї людини були по-дівочому чарівні, але в практичному житті він був слабкий, потребував сильного друга і безпорадно відступав перед незрозумілою жорстокістю зовнішнього світу. Це не був маестро: це була людина, яка слухала та чула. Тисячолітня мудрість стародавнього народу жила в його чуттєвій витонченості та людській уважності. В таких закохуються жінки, до таких прив'язуються діти. І сам він закохувався по-жіночому і був прив'язливий як дитина, і водночас він був друг, лояльний і вірний, делікатний і нікого не здатний образити.
Льоня розповідав, як у містечку, де його застигли німці під час втечі, він три дні вранці ставав у чергу за хлібом, три рази отримував хліб і три рази виходив йому назустріч німецький солдат із плоским і сонним обличчям, відбирав хліб і казав: «Ihr Juden verdien kein Brot - ihr seid schuld an dem Kriege! » [«Для євреїв хліба немає – євреї винуватці війни» (нім.) – примітка автора]
Коли Льоня сказав, що він учитель музики і не винен у війні, німець посміхнувся: «Fur Juden ist die Musik zu ENDE!» [«Для євреїв музика скінчилася» (нім.) – примітка автора] Але Льоня не повірив йому.
Другий був – Люблінер, людина з гущі єврейської бідноти, дитя Лодзі. Для нього література була – «храм», куди він вступав навшпиньки, з молитовним обличчям. Вічно сидів він, покриваючи сторінки найдрібнішими бісерними літерами. він читав Мангера [Іцик Мангер, єврейський ліричний поет 30-40-х років – примітка автора], як побожні євреї читають молитовник. Людина ця ввела мене в літературу на ідиш: він перший приніс мені «Завл Рімера» Борейші ["3авл Рімер" Менделя Борейші – віршована хроніка про гоніння на євреїв у Росії після Першої світової війни – примітка автора], «У Нью-Йорку» Гальперіна [Моше-Лейб Гальперін – поет і прозаїк, який писав на ідиш в 20-30-і роки – примітка автора] та вірші Кульбака [Моше Кульбак – єврейський поет з Німеччини, який утік від нацистів до СРСР і загинув перед війною в сталінських таборах – примітка автора]. В старих комплектах варшавської "Фольксцайтунг", якщо вони десь уціліли, знайдуться його переклади дитячих поезій Тувіма. Втікши з Лодзі, Люблінер явився до Білостока і оселився в радянському Будинку єврейського письменника. Там він неабияк голодував і нарешті переїхав до Пінська. В Пінську він зайнявся складанням книжки-казки "Шапка", яка була розмальована і прикрашена віньєтками ста шапок усіх часів і народів (починаючи з лопуха, яким діти покривали голову від сонця в доісторичні часи, і закінчуючи, звичайно, червоноармійським шоломом з п'ятикутною зіркою). Казка була надіслана до єврейського Дітвидаву до Москви та прийнята до друку. Ця подія остаточно зміцнила комуністичні симпатії Люблінера. Ми жили втрьох в одній кімнаті: я був сіоніст, Льоня – скептик, Люблінер – комуніст. Це не завадило нам трьом домовитися зустрітися в Палестині, оскільки комуністичні симпатії Люблінера не заходили так далеко, щоб він доброю волею захотів залишатися в Радянському Союзі.
В грудні 1939 року прибув до Пінська гість із Лодзі: Меїр Розенблюм. Ніхто не чекав від нього такого геройства. Це була людина фізично настільки слабка і квола, що, здається, саме ходіння вулицею перевищувало його сили. Я принаймні ніколи не бачив, щоб Розенблюм на вулиці прискорив крок чи побіг. І ця людина зважилася на нелегальний перехід кордону в умовах, які вимагали чималої фізичної витривалості та мужності. Дорога пройшла безнапасно. В одному місці німці впіймали його, дали в руку мітлу та змусили підмітати площу. Це скінчилося б погано, тому що Розенблюм, людина вчена і дуже короткозора, не розрізняла на землі сміття і не володіла мітлою. Але, на щастя, його передали до рук старого поляка, який одразу його відпустив. На кордоні, коли брели в глибокому снігу та нічній темряві, його супутники, юнаки та дівчата, самі навантажені поклажею, не тільки несли його рюкзак, а й стежили, щоб він не загубився. Він, звичайно, не встигнув за ними і залишився один у лісі вночі, між СС та радянськими прикордонниками. Але люди з його партії повернулися та вивели його з лісу.
Є люди, в яких концентрується епоха, які виражають духовну сутність та долю цілого покоління. Людина ця була живим втіленням «єврейськості» – всього, що є в ній вічного, але ще більше – того минущого, що було пов'язано з трагічною історією польського галута. Перше і різке враження з н е м о г и: життя в ньому ледве тепліло. Таким він був від народження, і на шкільній лаві, і в сорок років. Не було в його житті ні сильної пристрасті, ні кохання. Він ні до кого надовго не прив'язувався, дуже швидко втомлювався, як від людей, так і від речей, – і ця млявість і хворобливість, і якась загальна втома були в ньому не просто особистою властивістю, а якоюсь специфічною рисою раси – знаком втомленої єврейської крові. Внук рабинів і схоластів, що втомився ще до народження, він носив у собі всю витонченість, всю збоченість та безнадійність ста поколінь єврейських начотників. Нічого він не зробив у своєму житті – ні доброго, ні злого, ні гарного, ні поганого. Я навіть не знаю, чи був він розумним. Не було людини непрактичнішої за нього, і кожен вуличний хлопчик міг підняти його на сміх, коли він плентався вулицею, напівсліпий і сутулий, рано посивілий, смішно переставляючи ноги, вузькогрудий, з безкровним обличчям.
Наше знайомство почалося у шкільні роки, коли він одного разу прийшов до мене – по-сусідськи – і запропонував: «Я чув, що ви шахіст – зіграємо». Нам було обом тоді по 17 років. У шахи він грав майстерно, набагато сильніше за мене. Але щоб стати дійсним майстром, не вистачило ні інтересу, ні здатності сконцентруватися: він просто не міг зробити необхідне для цього зусилля. Раз розпочате знайомство тривало все життя: в Польщі, Франції та Палестині. Розенблюм не сподобився стати поетом – вірніше, й тут не вистачило йому волі. Вірші, які він писав на ідиш, були сильнішими, ніж дев'яносто відсотків того, що друкувалося на той час. Я пам'ятаю поему «Містечко», яка вразила мене глибокою ліричністю та образністю і не надуманою, а природною силою вираження, але ця поема ніколи не з'явилася у пресі, і він не любив, коли йому нагадували про його вірші. Заробляв він як вчитель. Незвичайний читець, людина, органічно пов'язана з традиційним єврейським побутом, – він ніби стояв на порозі, проводжаючи минулу епоху, і не міг розлучитися з нею. Двічі він мав цю можливість: роки прожив у Парижі, де закінчив Сорбонну (французька та англійська мови були його спеціальністю), і врешті-решт повернувся до Польщі, тобто до єврейського польського гетто. Все життя мріяв про Палестину, і в 1936 році був у ній, але коли минули перші шість місяців, його потягнуло назад, у звичну атмосферу єврейського вигнання, в єврейську Лодзь або Пінськ. Це була його справжня батьківщина, і таким самим був його «сіонізм» – весь із спогадів і настроїв, далекий від усього різкого та грубого.
Основною рисою цієї людини була п а с и в н і с т ь. Не пасивність байдужості. То була людина цілісна, безкомпромісна і вірна собі. Ніколи він не кривив душею і не брехав. Це була людина вільна, а свобода полягала для неї в тому, щоб не стояти в строю. До жодної партії не міг він належати, і жодна скрута не могла його змусити прийняти с л у ж б у в конторі чи бюро: така річ суперечила його сутності. При всій своїй розхлябаності, при всій обурливій для його друзів відсутності енергії та амбіції, це був один із тих тихих упертюхів, які живуть по-своєму і не дозволяють собі диктувати: один із самих непримиримих у своїй буденній людяності людей. Епоха, середовище, час, який він відображував, – належали минулому. Він був живим запереченням сучасності, ходячим протестом проти її казарменності та масової дисципліни. Жити йому було важко. Навіть уроки давав він із видимою напругою та огидою, з явною відсутністю інтересу до своїх учнів. І все-таки незмінно оточувала його атмосфера симпатії та прихильності, для підтримки якої він зовсім нічого не робив. Він тільки був собою - людиною абсолютної незалежності духу і якоюсь невигаданою, справжньою, мимовільною єврейською шаленністю та «Innerlichkeit». [Innerlichkeit – проникливість (нім.) – примітка автора]. І ми всі сердилися на Розенблюма, критикували Розенблюма, вважали його негативним соціальним явищем, але обійтися без нього не могли. І коли в ту прокляту радянсько-нацистську зиму, повну брехні, горя і зла, відголосів кривавої несправедливості і масової, звіриної тупості, з'явився на нашому порозі цей тендітний, слабкий чоловічок – це було сприйнято як тріумф і перемога, як виклик, кинутий усім ворогам людства: Розенблюм живий – і з нами!..
Наприкінці лютого прийшла телеграма від Мечислава Брауна – з проханням приїхати до Львова у важливій справі.
Браун був доведений до відчаю. Жив він у центрі міста, працював у плановій комісії Львівської області. На службі мав окремий кабінет та відмінні зв'язки з радянським начальством. Польська секція Спілки письменників у Львові займалася в той час колективним перекладом поеми Маяковського «Ленін». Поему розділили на частини, і кожен із членів секції поетів отримав свій відрізок для перекладу. Браун був єдиним, хто добросовісно приготував до вказаного терміну свою частину. Здавалось би, все гаразд. Але чим улаштованішим був радянський чиновник Браун, тим гірше почував себе Браун – людина і письменник. Необхідність безперервно брехати, придурюватися й приховувати свої думки була вдвічі болісна для нього – поета і публіциста. «Ніколи ще не був я в такому принизливому і смішному становищі, – говорив він мені, бігаючи у хвилюванні по кімнаті. – В нас щодня мітинг чи збори. Я сиджу в першому ряду, на мене дивляться. Слухаю я агітацію, нісенітницю, неправду. Але як тільки вимовляють ім'я „Сталін“ – першим починає плескати мій начальник, а на нього дивлячись – вся зала. І я теж – складаю руки й аплодую, як заводний паяц... Я не хочу перекладати Маяковського – але я мушу! Я не хочу аплодувати, але я повинен. Не хочу, щоб Львів був радянський, і сто разів на день говорю протилежне. Все життя я був собою і був чесною людиною. Тепер я ламаю комедію. Я став негідником! І серед людей, які змушують мене брехати, я стаю злочинцем. Рано чи пізно я себе видам. Чи ти згоден, що я не повинен вести таке життя? Поки час – треба тікати звідси!»
«Але куди йти? Назад до німців?»
«Я віддаю перевагу німецькому гетто, ніж радянській службі!»
«Подумай, що ти кажеш! Ти їх бачив і знаєш, – німців!»
«Я бачив обидва боки! В німців загрожує фізична смерть, а тут моральна! У німців не треба буде брехати, приховувати свої думки! У німців мешкає більше євреїв, ніж тут! Моє місце з ними!..»
Браун повідомив мені своє рішення – тікати зі Львова. Я міг би відмовити його, але не знаходив аргументів. У цей час був період затишшя в єврейських гетто Польщі. Здавалося, що на цьому рівні єврейське життя стабілізується. Чоловіки отримували від своїх дружин, біженці від сімей, залишених у польських містах, листи з проханнями повернутися та з запевненнями, що можна жити та працювати. Думка про залишену в Лодзі дружину мучила Брауна. Радянська влада не цікавилася драмою розділених сімей; питання особового характеру не турбували її. Браун не міг і не хотів викликати дружину до себе, тому йому нічого не залишалося, як повернутися до неї. Умови життя за радянської влади були такі, що люди були згодні повернутися під німецьке ярмо і носити жовту лату, аби побачити своїх рідних та розділити з ними їхнє страждання. Союз Росії з гітлерівською Німеччиною створив психологічні умови для цього повернення. І, нарешті, була надія втекти з-під влади німців до нейтральної Європи, тоді як російські кордони були наглухо закриті, нікого за кордон не випускали й перспектива навіки залишитися в царстві Сталіна приводила біженців до панічного жаху.
Так сталося, що Мечислав Браун добровільно повернувся до Варшави, до єврейського гетто, з якого йому вже не судилося вийти живим. За вісімсот карбованців він купив собі польську метрику. Це при переході кордону гарантувало йому безпеку під час зустрічі з німцями. З Варшави він написав мені у квітні записку, де йшлося про те, що він «безмірно щасливий». Трагізм становища польських євреїв виражався в тому, що одні були «безмірно щасливі», рятуючись від німців у більшовиків, а інші – так само безмірно щасливі, рятуючись від більшовиків у німців. Це становище дуже скоро змінилося. Але залишається фактом, що ще навесні 1940 року євреї надавали перевагу німецькому гетто перед радянською рівноправністю.
Браун палко переконував мене піти разом з ним. На це я не погодився і в перших числах березня виїхав до Білостока, щоб побачитись із людьми, які нещодавно прибули туди з Варшави.
Нелегко було вибратися зі Львова. Один день я простояв у черзі на вокзалі і не добився квитка. На другий день я став у чергу з вечора, простояв ніч під замкненим вікном каси і вранці отримав квиток одним із перших. О другій годині пополудні я вже зайняв місце на пероні в натовпі, що від’їжджає. Вокзал був розбитий, ми чекали під снігом та вітром, доки подадуть поїзд. Подали його лише через шість годин, але на інший перон. Почався дикий біг наввипередки змерзлих і задубілих людей з валізами через тунель на інший перон. Перед кожним вагоном стала черга. Але ще довго нікого не впускали, і поїзд стояв темний, глухий, порожній і замкнений. Посадка почалася за годину, з усім звичайним у таких випадках сум'яттям, скандалами та криком. В останню хвилину виявилось, що вагон, до якого я став у чергу, забракований і не піде. Ніхто не подумав пропонувати нам інші місця. Посадка в інші вагони вже закінчилася, і на сходах кожного вагона стояла дівчина-провідник, загороджуючи вхід. Ті, що не потрапили в поїзд, сварилися, йшов густий сніг, і хтось бився в істериці. До відходу поїзда лишилося 10 хвилин. Завтра мені треба було починати все спочатку.
В цей момент, у стані повного безпам'ятства, я наважився на відчайдушний вчинок: підійшов до представника залізничної міліції та оголосив йому, що я хірург, викликаний до Білостока на термінову операцію і мушу їхати цим потягом.
Слова ці мали магічний ефект: правоохоронець тільки запитав мене, чи маю я відрядження, і, коли я це із мужністю відчаю підтвердив, взяв мене за руку, натовп розступився – і мене урочисто підвели, навіть посадили у вагон. Побачивши людину в шапці з червоним околишем, люди відразу потіснилися, негайно знайшлося місце, і я сів, не вірячи своєму щастю.
Це було прекрасно, як уві сні. Але чоловік в червоній шапці не відходив. Він нахилився і, добродушно посміхаючись від вуха до вуха, попросив пред'явити моє відрядження.
Я зовсім загубився і зробив те, що в моєму становищі виявилося єдиним виходом: упустив окуляри під лавку, – і це вийшло дуже до речі. Молодь в купе кинулася підіймати мої окуляри. На носі в мене була написана моя інтелігентна сутність, солідність та класова приналежність до людей розумової праці. Чоловік у червоній шапці не став чекати, поки я відкрию валізу (і ключик теж не знаходився), і пішов до виходу. Потяг рушив, і я поїхав до Білостока.
Всю дорогу за мною зворушливо доглядали і називали «наш лікар». Єдине, чого я боявся, через недосвідченість у справі обдурювання ближніх, – це те, що комусь знадобиться в дорозі лікарська допомога.
В Бресті ми простояли цілу добу. Вночі я пішов ночувати до міста: а вранці мене ніяким чином не хотіли пропустити на перон, попри квиток та всі докази. Навіть спілкування з начальником руху не допомогло. Кілька годин я клопотав легально, але скінчилося тим, що я пішов з вокзалу і за невелику винагороду мене пропустили до полотна бічним ходом.
Таким чином, довкілля почало впливати на мене негативно або, як знайдуть деякі, позитивно. Я ще мислив поняттями легковажної Польщі й не підозрював, що в Радянському Союзі за таке введення влади в оману люди розплачуються роками каторги.
8 березня 1940 року я ступив на вулицю Св. Роха в Білостоку. Це був «Міжнародний жіночий день» і гучномовці на вулицях передавали з цього приводу святкову промову. Я вслухався і впізнав високий жіночий голос. То була Ася.
Моя далека родичка Ася і зараз, мабуть, ще живе-поживає в Радянському Союзі. Історія Асі ось яка.
Походила вона із трудової сім'ї. Студентські роки Асі минули у Варшаві, жилося їй тяжко, голодно. Чомусь вивчала вона не медицину і не історію, а саме географію – можливо тому, що географію «дешевше і швидше». На канікули Ася приїжджала часто в гості до Лодзі, але ніхто з лодзинських родичів не здогадувався, що Ася людина не проста, а «бойова». Вона так чудово «законспірувалася» в сім'ї, що ми всі її вважали симпатичною, веселою, але зовсім незначущою панночкою, без секретів та ідей, і тому для нас було несподіванкою, коли в процесі комосередку при Верховному суді Ася випливла як одна з головних дієвих осіб. На суді вона поводилася по-геройськи, зухвало, її вивели із зали суду і дали їй умовно чотири роки.
Через чотири роки, щойно з в'язниці й по дорозі до рідного Білостока, Ася сиділа за моїм столом у Лодзі. Це була та сама Ася, трохи схудла, з гучним сміхом і різкими студентськими манерами, і якби я не знав, що це героїня революції, то вважав би її за недалеку провінційну панночку. Але чотири роки в'язниці не пройшли даремно. Для Асі це була справжня Комакадемія. В їхній камері організували щось на зразок партшколи, старші товариші вчили молодших, і Ася вийшла з в'язниці у всеозброєнні ленінсько-сталінської мудрості. Коли за столом мова торкнулася поточних політичних подій, Ася двома словами роз'яснила мені їхній сенс із такою чудовою впевненістю, що я зрозумів: для цієї дівчини немає більше таємниць у нашому бідному житті, вона все знає, і її не проведеш. Абіссінці, що вмирали під Аддіс-Абебою, були маріонетками англійського капіталу, італійський фашизм – хитрим лукавством міжнародних банкірів, трагедії народів і людських пристрастей – казки для дурників з дрібної буржуазії. Я зрозумів, що з Асею вже важко сперечатися і провів її на вокзал не без смутку. Ася поїхала до рідного міста, і за кілька місяців її знову заарештували. Цього разу вона була вже в ЦК Компартії Західної Білорусії та отримала сім років.
Сидіти довелося недовго. У вересні тридцять дев’ятого року ув'язнених Фордонської жіночої в'язниці розпустили, і Ася зайняла в радянському Білостоку належне, згідно зі своїми заслугами становище. Вже не пам'ятаю, де вона була головою. Настав час розрахунку за роки підпілля і в'язниць. Багато горя завдала Ася своїм батькам – це було «гидке каченя» в сім'ї, – і раптом гидке каченя перетворилося на лебедя з казки! Мати з острахом дивилася на неї, коли донька в чудовій хутряній шубці входила на півгодини, присідала до столу, жвава, рум'яна, розповідала про нову квартиру та меблі. Ася та чоловік її – видний комуніст – отримували високі оклади, і нарешті вона могла дозволити собі особисте життя та зручності, на які досі дивилася лише сприбока. І я почав розповідати Асі, що моя сім'я – в Палестині і я клопочу, щоб отримати дозвіл повернутися до Тель-Авіва, але я не знаю, як це зробити...
Ах, якими недобрими, чужими очима глянула на мене Ася, яким холодом повіяло від неї, як вона вся від мене відсторонилася, наче я був прокаженим!.. Я відчув, що одне моє бажання виїхати, моя приналежність до Палестини безнадійно скомпрометувала мене в її очах. Я відчув це і злякався: я зрозумів, що вона не тільки ніколи б мені не допомогла виїхати, звільнитися від ярма радянської влади, але, що немає такого нещастя – заборона виїзду, заслання, ув’язнення, – де вона б не стала беззастережно на бік моїх переслідувачів. Обставини моєї особистої біографії її не цікавили. Я не був для неї живою людиною, з сім'єю, з тугою по дому та правом самовизначення, а класово-чужинський елемент – «слуга англійського імперіалізму», якого, якщо можна було, то треба було «притримати». Отруйно, майже зловтішно зиркнула вона на мене скоса і більше вже не дивилася. Стіна, яка незрозумілим для мене чином виросла між мною і сім'єю, батьківщиною і свободою, важке наврочення, від якого я не міг втекти, невидимі сіті, в яких я заплутувався все сильніше з кожним місяцем, – все це набуло живих обрисів людини, яка начебто була мені близькою, знала всіх, хто був мені дорогий, і була нескінченно ворожою мені. Ася відвернулася вбік і мовчала.
«Ти не думаєш, що я зможу скоро поїхати додому?» – запитав я її.
Може, це слово «додому» було не на місці? Який же дім – Палестина? Це лише контрреволюційна, клерикально-буржуазна витівка. А якби всі білостоцькі євреї стали збиратися до Палестини – над ким би вона була головою?
«Не знаю не знаю!» – сказала Ася з досадою і відійшла від мене, як від зайвої та настирливої людини, яка не вміє тримати себе в пролетарському суспільстві («соціально-небезпечний елемент»).
Я був засмучений цією зустріччю, яка не обіцяла мені нічого доброго. Я не просив у Асі протекції і не чекав на її допомогу. Але її ставлення показало мені, що в радянському ладі нікого ні до чого не зобов'язують людські норми – ті саме норми, на підставі яких мені потрібно було їхати додому, а владі не затримувати мене. Це не було непорозумінням або тимчасовим зволіканням – те, що мене не випускали: це був початок якоїсь поганої історії. Я перебував у стані мухи, яка сіла на клейкий аркуш із написом «смерть мухам» – і хоча вона неписьменна і не знає, що таке клей, і нічого не розуміє, але цього всього і не треба, щоб у якусь частку секунди відчути у смертному страху і здивуванні, що більше не можна відліпитися – не можна відірватися!.. – сталося щось непоправне та страшне.
А тим часом у Пінську відбулися важливі події: у березні 1940 року було проведено паспортизацію, тобто польські паспорти було відібрано в місцевого населення та натомість видано радянські. Що ж до біженців, тобто немісцевих, прийшлих людей, то їм не можна було просто роздати радянські паспорти. Тому було засновано Обласний «Комітет опіки над біженцями» і від його імені розклеєно по місту звернення, де пропонувався біженцям вільний вибір: або прийняти радянське підданство, або записатися на повернення звідки прийшли, тобто в німецьку зону Польщі. У цьому останньому випадку радянська влада обіцяла за короткий час дати можливість реевакуюватися, спираючись на радянсько-німецьку угоду про обмін біженцями. Хто приймав радянське громадянство, зобов'язаний був у десятиденний термін залишити обласне місто Пінськ та оселитися в провінції, але не ближче ста кілометрів від радянсько-німецького кордону.
Проблема біженців була, таким чином, поставлена ясно: або приймайте радянське підданство, або йдіть туди, звідки прибули. Серед біженців почалися хвилювання – як вчинити? Добровільне прийняття радянського громадянства могло в майбутньому відрізати шлях повернення. Відмовитись – означало віддати себе в руки гестапо.
Дві тисячі біженців перебували в Пінську, а у всій Західній Білорусії та Україні їх кількість, ймовірно, доходила до мільйона. Приблизно половина з них прийняла радянське громадянство. Інша половина відмовилася від нього.
Але це не означає, що всі, хто відмовився від радянського паспорта, були готові повернутися до німців. Для мене була безглуздям як одна, так і інша перспектива. Я хотів до Палестини, де був мій будинок і сім'я і куди, на підставі сертифікату та візи, я, по ідеї, будь-якої миті міг виїхати. Я жодним чином не хотів прийняти радянське громадянство, але в березні сорокового року склалося становище, коли єдиним шляхом легально ухилитися від прийняття радянського паспорта було – записатися на повернення до зайнятої німцями частини Польщі. Це я й зробив. У березні сорокового року, додатково до своєї реєстрації в ОВІРі на виїзд до Палестини, я зареєструвався в міліції на повернення в Лодзь. Записуючись, я закріплював за собою право повернення до Лодзі, але зараз зовсім і не думав повертатися в зайняте німцями місто. Якби я хотів цього, я пішов би в березні за Брауном. Я хотів залишитися на радянській території, не приймаючи радянського паспорта, і чекати, доки буде можливість виїзду до Палестини.
Яка доля чекала на біженців, які не прийняли радянського громадянства? Їх було близько півмільйона, і з самого початку здавалося неймовірним, щоб німці прийняли таку кількість, тим більше, що серед біженців більшість були євреї. Важко було уявити, щоб гітлерівська Німеччина відкрила свої межі для сотень тисяч євреїв. Отож, треба було бути готовим до того, що радянський уряд інтернує до кінця війни ці сотні тисяч людей. З березня місяця переді мною стояла перспектива бути інтернованим. Але ця перспектива була для мене кращою, ніж прийняття радянського громадянства чи повернення на німецьку сторону.
Проте не всі міркували, як я. Коло моїх друзів, з якими я зимував у Пінську, розпалося. Люблінер прийняв радянське громадянство і переїхав через десять днів у містечко Янове за Пінськом. Він вирішив поєднати свою долю з долею Радянського Союзу, і це йому було тим легше, що він був один, без сім'ї – людина легка і ніким не зв'язана. Ніхто не чекав його у Варшаві чи за морем. Він оселився в селі за Яновим. Там він підкреслював, що він радянський, і почепив портрет Леніна власної роботи, як ікону, навіть не всередині своєї кімнати, а зовні, над входом до будинку. Сільське життя, робота в єврейській школі або для «Дому культури» дуже подобалися йому. Кінець його був – смерть у пінському гетто через рік із лишком від руки нацистів.
Розенблюм довго вагався: радянське було йому чуже, але перш за все він хотів уникнути потрясінь. Достатньо було з нього одного нелегального переходу кордону. Він боявся бути інтернованим, думка про німців жахала. І, зрештою, він прийняв радянське громадянство, не підозрюючи, що це і є пряма дорога до німців. На початку травня він переїхав до Кременця на Волині та влаштувався там викладачем французької мови в Ліцеї. Кінець його був – смерть у кременецькому гетто при ліквідації євреїв.
Люди, які не вірили, що німці їх приймуть легально, не чекали на обіцяну реевакуацію і переходили кордон нелегально, як це зробив Мечислав Браун. Один із працівників моєї бібліотечної бригади пішов таким шляхом до Варшави, де чекала його дружина. Дружина його – зубний лікар – просила його повернутися і писала, що у Варшаві можна жити та працювати.
Ця людина загинула у варшавському гетто.
Леон Шафер не прийняв радянського підданства та повернувся до Варшави цілком легально. Несподівано німці сформували 13 травня 1940 єврейський ешелон на станції Брест, і йому вдалося потрапити туди. Близько 600 людей поїхало цим поїздом. Німецький лейтенант, який керував посадкою на радянській станції Брест, вийшов до юрби євреїв на пероні, знизав плечима і сказав їм:
«Не розумію, навіщо ви їдете до нас! Адже ви знаєте, що німецький уряд не любить євреїв?..»
Але ці люди поверталися до своїх дружин і дітей і думали, що німецькі «антисеміти не страшніші від радянських «покровителів»». У цьому, одначе, вони помилялися.
Наприкінці травня я отримав листа від Льоні з Варшави. В цьому листі, як у листі Мечислава Брауна, йшлося про те, що він «безмірно щасливий», що дорога з Бреста до Варшави тривала два дні, що їх годували дорогою і пристойно поводилися. У Варшаві дали йому в поліції місяць часу, щоб обрати собі постійне місце проживання. Він з'їздив до Любліна до знайомих, і короткий час мав ілюзію, що він зможе з'єднатися зі своєю родиною в Лодзі. На той час уже було встановлено кордон між польським генерал-губернаторством та Німеччиною, і йому так і не вдалося те, заради чого він виїхав: зустріч із сім'єю.
Леон Шафер загинув у варшавському гетто.
В той самий час, коли на вулицях Пінська були розклеєні зворушливі плакати «Комітету опіки над біженцями» і ми із задоволенням відчували себе предметом урядової опіки – на далекій російській півночі, над Білим морем, поспішно ремонтувалися та упорядковувалися бараки та табори для поляків. Це були табори для інтернованих. Це були радянські «ИТЛ» – виправно-трудові табори для злочинців. Місцева влада могла про це нічого не знати. Наша доля вирішувалася в Москві.
В обласній міліції людям, які прийшли за радянським паспортом, пропонували добре подумати: чи варто?
Молодь, хлопчики 17-18 років, які хотіли спочатку взяти паспорт, закінчували тим, що записувалися на повернення до Польщі. Їм пояснювали, що всі, хто запишеться, поїдуть неодмінно та скоро. Їх запитували, чи усвідомлюють вони, що роками не побачать своїх батьків, братів, наречених, бо радянська влада на цей момент не може виписати їхніх сімей з того боку кордону. З ними розмовляли добродушно, давали батьківські поради, і вони закінчували тим, що писали заяви з проханням реевакуювати їх. Так сталося з декількома моїми знайомими. Вони пішли до міліції за паспортом, але їх переконали. І вони підписали заяву про повернення, яка була рівносильна вироку на кілька років каторги.
У квітні та травні сорокового року створилося парадоксальне становище серед біженської маси міста Пінська. Ті, хто прийняв радянське громадянство, мали терміново залишити місто, переїхати до села чи містечка. А ми – близько тисячі тих, що не прийняли – в очікуванні відправляння до німців залишалися на місці й продовжували працювати. В місті, звідки за зиму виселили тисячі людей проти їхньої волі, були залишені саме ми – офіційні кандидати на виїзд. З усіх боків попереджали нас, хитаючи головами, що це погано скінчиться. «Нас тисяча людей! – відповіли ми. – А у всій Західній Україні та Білорусі нас півмільйона, з дітьми, з сім'ями, зі стариками. Що з нами можуть погано зробити? Вишлють? Поїдемо. Не посадять же півмільйона у в'язницю». Так наївно ми оцінювали можливості радянської пролетарської держави. Ми думали, що нас дуже багато, щоб усіх ув'язнити.
В цей час розійшлася звістка, що до Львова прибула Комісія з Києва, яка розглядає прохання про виїзд за кордон! І я знову помчав до Львова. Прибув я туди 2 травня 1940 року.
Я не міг надивуватися переміні, яка відбулася в цьому місті з часу мого відвідування взимку. Стояв сонячний теплий день, вулиці були прикрашені з приводу свята 1 травня, на розі вулиць стояли столики, де продавалися пряники та цукерки в мішечках. Але справа була не в цьому. Львів сяяв, бо зі Львовом сталося диво, можливе лише за радянської системи: це місто було переведено на «особливий режим».
Декілька великих міст, таких як Москва, Ленінград, Київ, завжди знаходяться у винятковому становищі в Радянському Союзі. Це означає, що заради зовнішньої пропаганди міста вони перетворюються на оази, де підтримується європейський або подібний до європейського стандарт життя. Цим досягається подвійний ефект: власним громадянам демонструється, як може виглядати «щасливе комуністичне життя», а в іноземців, дипломатів та туристів, які відвідують ці міста, складається враження, що в Радянському Союзі не так уже й погано.
Львів у травні сорокового року – це було не просто «потьомкінське село», а надпотьомкінська столиця! Було відкрито тисячі приватних магазинів, а поруч із ними – блискучі державні магазини, гастрономічні палаци, парфумерні «ТЭЖЭ», взуття, мануфактура, кондитерські ломилися від тістечок, вітрини завалені такими горами продуктів, яких не було навіть у польські часи. Мені здавалося, що це все сон. Я не був готовий до такого різкого переходу. Всю зиму в Пінську, Бресті, Білостоку, не кажучи вже про периферію, ми не бачили цукру, білого хліба, магазини були порожні, основні харчові продукти видобувалися з-під поли, а про такі речі, як шоколад, какао, консерви, ми просто забули. Цілу зиму ми жили в біді, мерзли в чергах, влаштовували експедиції околицями за продуктами – і раптом я потрапив до раю, де очі розбігалися. Побачивши цукор у вітрині, я зайшов і скромно попросив – одне кіло. Мені дали – за казковою ціною чотири карбованці з половиною, тобто задарма. В другому магазині я знову попросив кіло. Знову дали – і без жодної черги. В третьому магазині я взяв одразу три кіло! В нас у Пінську за цукор платили по п’ятдесят карбованців, тобто за нормального робочого заробітку в сто п’ятдесят-двісті карбованців на місяць він був недосяжний. Цукор не купували, його «діставали»!
Очевидно, бути жителем Львова в цей час було великим привілеєм, подібно до того, як жити в Москві чи Ленінграді для радянського колгоспника чи провінціала є ідеал кар'єри та межа життєвого успіху. Прописатись у Львові на проживання було неможливо; я жив у знайомих без прописки. Своє перебування в цьому чарівному місті я використав, щоб накупити всього, чого мені не вистачало: складаний ножик, запас туалетного мила, книги, їжу. Візит до Львова підняв мій настрій: все тут виглядало «нормально», і в Комісії на вулиці Розвадовського, 12, де стояла велика черга з проханнями відпустити за кордон, зі мною теж розмовляли «нормально»: не сказали мені, як у Пінську та інших місцях, що до польського паспорта не можна поставити радянську візу, а погодилися, що мені треба їхати додому, і лише висунули дві маленькі умови: перше, щоб я повернувся зі Львова до Пінська, за місцем прописки, бо тут приймали лише львів'ян, і друге, – негайно отримати продовження моєї палестинської візи, яка закінчилася в лютому. Я негайно протелеграфував дружині в Тель-Авів: «Надайте продовження» – і отримав відповідь: «Продовження надішлемо». Все було чудово. Якби я тільки міг залишатися в місті Львові, прекрасному місті «на особливому режимі!» Але я не міг.
І я повернувся до міста Пінська, навантаженого гостинцями для друзів, цукром, шоколадом та добрими надіями. Але в Пінську скінчилися ілюзії, і повернулося колишнє безглуздя. В пінському відділі віз та реєстрації іноземців взагалі нічого не чули про львівську Комісію. Там мене просто висміяли, і мій завідувач відділу висловив припущення, що в Комісії переді мною «ламали комедію». Ці два слова "ламали комедію" я добре пам'ятаю. Не важливо, чи справді ламали комедію. Важливо, що радянський чиновник міг легко уявити, що зі мною не розмовляли серйозно і сміялися за моєю спиною, що це цілком узгоджувалося з його службовим досвідом.
Весь травень я чекав візи з Палестини. Якби я отримав її вчасно, я з'їздив би до Львова, і, можливо, мені вдалося б виїхати звідти до «ліквідації біженців» у червні. Але англійська адміністрація в Палестині не поспішала. Англійський консул у Москві отримав вказівку не видавати та не поновлювати палестинських віз. Люди, які керували Палестиною, робили все, щоб цієї останньої грізної години закрити вхід туди тим, для кого вона була єдиною надією на порятунок. По суті, вони виявилися посібниками катів єврейського народу. Продовження візи мені все ж таки надіслали. Не видати мені його було не можна, адже я був постійним мешканцем Палестини та володарем сертифікату від лютого тридцять сьомого року. Але мені надіслали це продовження лише у вересні, через чотири місяці, коли вже було пізно, і я не міг скористатися ним.
В травні ми припинили роботу з розбирання бібліотеки у пінському ОБЛВНО. Двоє із моїх співробітників утекли до Варшави, інші з радянськими паспортами виїхали з Пінська. Але припинити роботу змусила нас інша обставина: неотримання в термін «зарплати».
Розрахунки з ОБЛВНО не були легкою справою. Відпрацювавши місяць, ми починали «ходіння по муках» до Відділу та із запізненням у місяць отримували там не гроші, а чек на Держбанк. Після цього починалося ходіння до Держбанку, де на чеки ОБЛВНО не звертали уваги. Насамперед давали гроші на лісозаготівлі та промисловість. Просвітництво могло зачекати. Ми займали чергу перед дверима Держбанку з другої години ночі. Кожної ночі чергував інший член бригади. Тут нам дуже став у пригоді Джек Лондон, якого ми знайшли в нашій бібліотеці. Перед дверима Держбанку я прочитав з десяток повістей цього симпатичного американця. Щоранку, діставшись години до десятої до начальника, я пред'являв свій чек і отримував його назад зі словами: «Сьогодні не платимо». – "А коли ж?" – «А коли гроші будуть». Тижні через два я знайшов протекцію і за п'ять хвилин позачергово проінкасував чек за допомогою милої баришні, що була вхожою до кабінету начальника. Нарешті, до 1 травня, коли ОБЛВНО було в особливо скрутному становищі – до того, що навіть чека ми не могли отримати, – я запропонував призупинити роботу до отримання грошей. В паузі я з'їздив до Львова, а після повернення знайшов іншу роботу.
Якось вранці наздогнав мене наприкінці вулиці на велосипеді начальник ОБЛЛІТу, білявий латиш. «Та й швидко ж ви ходите,— сказав він,— ледве наздогнав: ходімо до мене в ОБЛЛІТ, там робота є». Начальник ОБЛЛІТу був високої думки про мої здібності. Якось, прийшовши до книгосховища при військовому шпиталі, він упіймав мене на тому, що я кинув у ящик з теологією книгу наукового змісту, навіть не відкривши її.
"Дозвольте, – сказав він, – це книга потрібна – "Теорія дарвінізму", а ви куди її кинули – до апостолів?" Тут йому показав, що на обкладинці під ім'ям автора були літери «SY», і пояснив, що це не ім'я та по батькові, а «Societas Jesu» – орден єзуїтів і книга, отже, не годиться для радянського читача. Він все ще не повірив і зажадав показати йому в тексті антинаукове місце. Я відкрив книгу на останній сторінці й легко знайшов клерикальне місце, де звергалося походження людини від мавпи. Начальник ОБЛЛІТу сповнився до мене повагою: людина настільки вчена, що по одній обкладинці опановує приховану контрреволюцію! Такий саме був йому потрібний.
В ОБЛЛІТі нагромадилися гори конфіскованих книг. Радянська влада вилучила всі книги із приватних бібліотек та книгарень. Начальник ОБЛЛІТу звіз тисячі книг до своєї установи. Йому слід було розібратися, що зі здобутку підлягає знищенню, а що ще може бути дозволено до читання. Оскільки він не володів мовами, крім російської, йому потрібен був перекладач. Я отримав завдання: завести реєстр та записати всі польські та єврейські книги. Російською повинні були бути зазначені: назва, рік і місце видання, автор і коротка характеристика змісту. Якщо книга містила антирадянські місця, принаймні одне місце мало бути наведено в дослівному перекладі. Остання рубрика залишалася для резолюції начальника.
Я отримував відрядно: по рублю від книги. Проте були книжки, за які я нічого не отримував: книжки заборонених авторів. Мені показали листи, що надсилаються систематично з Москви, – зі списком заборонених авторів. Автор, ім'я якого було в цьому списку, вилучався з обігу повністю: жодна його книга не могла бути допущена до читання, і, значить, якщо на складі пінського ОБЛЛІТу були такі книги, я не повинен був вносити їх до реєстру. Вони відразу йшли на знищення. Техніка знищення була вказана: книги або спалювалися, або розривалися. В цьому останньому випадку кожен аркуш книги повинен був бути розірваний окремо на частини, щоб не залишалося цілих аркушів, які ще могли б бути прочитані. Досі я знав, що є католицький, папський індекс. У середні віки не спалювалися єврейські книги: на площах Берліна в 1933 році німецькі студенти танцювали навколо вогнищ із антигітлерівськими книгами. Тепер я безпосередньо зіткнувся з радянською інквізицією.
На першому місці в списку, який мені показали було ім'я Каден-Бандровського, найбільшого польського романіста епохи Пілсудського. Раптом мені впало у вічі ім'я Кульбака, єврейського поета, про якого я знав, що він друг Радянського Союзу і перебуває в Москві. Це була перша звістка про Кульбака за роки: його ім'я було на індексі.
Начальник ОБЛЛІТу, радянський інквізитор, був не лише напівграмотний, але й нерозумний чоловік. Хіба можна було вводити за лаштунки радянської цензури сторонню людину? Мені не можна було показувати ні цих аркушів, ні інструкцій зі знищення книжок.
Щоранку протягом кількох тижнів я приходив на третій поверх будинку, де містився ОБЛЛІТ, з валізкою, вибирав п’ятнадцять-двадцять книжок для щоденного перегляду. Я вибирав книжки технічного змісту, безневинні брошури. Зрештою, я й сам не знав, що можна читати радянському читачеві й де починається контрреволюція.
Одного ранку я знайшов у купі книжок свою власну книжку про сіонізм. Я відклав її подалі і вирішив, що не залишусь на цій роботі. Начальник ОБЛЛІТу почав пропонувати мені перейти на «фікс» замість відрядної оплати. Я поїхав би з Пінська негайно – на південь, на Волинь, на Україну, подалі від інквізиторів! – але у червні біженцям припинили продавати квитки в залізничній касі. Від фіксу я відмовився.
Йшов червень. Місто над Піною купалося в потоках сонця та світла. Настало мирне та прекрасне поліське літо. Природа ніби хотіла винагородити пінчан за все, що зіпсували та споганили люди. Місто спорожніло: тисячі жителів були насильно вивезені, відправлені до в'язниць та заслань. Війна вирувала в Європі, впала Франція, Англія була на межі катастрофи, зло перемагало, а ми в Радянському Союзі були на боці ґвалтівника. Всі навкруги вдавали і брехали, і над кожним нависла загроза. Сім'ї, племена та народи були розділені межами та заборонами. Свобода пересування була відібрана у нас, і ми відчували, що жахливе безглуздя, в якому ми загрузли, в будь-який день може і має вибухнути вибухом. Поляки та мужики ненавиділи євреїв, євреї боялися радянських, радянські люди підозрювали нерадянських, місцеві ненавиділи тих, хто приїхав командувати ними здалеку, приїжджі – тих, кого підозрювали в нелояльності та саботажі. Все було згори гладко і гаразд, наповнене офіційною радянською фразеологією, але під нею клубочилися маси ненависті, готової вдарити.
В ці останні дні свого нормального життя я перестав думати і дбати про майбутнє. Щоранку, забравши порцію книг у свого інквізитора, я залишав її до вечора і їхав на річку, переправлявся на човні на другий, низький берег, брав каяк і плив за місто. Незабаром ховалися з виду його розбиті вересневим бомбардуванням церковні шпилі та вежі – незворушна тиша і безтурботна спека огортали річку, тяглися зелені береги в очеретах, птахи кричали в заростях. Я доїжджав до піщаної мілини, роздягався, лягав на гарячий пісок і дивився у чисте прозоре небо. Я був один, і тільки каяк на мілині поєднував мене з безглуздим і страшним світом, де мільйони людей задихалися між німецьким гестапо та радянським Мустапо. «Geheime Staatspolizei» і «мудра сталінська політика» – а посередині на мілини людина, гола і беззахисна, без права і без виходу, без батьківщини і без зв'язку із зовнішнім світом, оббрехана, обдурена, загнана в безвихідь і приречена на смерть.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933055
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2021
Місяць як дівчина воду несе
Місяць уквітчане світлом лице
лю́дське обличчя із поглядом вниз
та ні
то загвинчений в небо метиз
на Місяць і хмари у світлі дивлюсь я
і ні я не марю і вже ж не нап’юся
лиш погляд змигнуть
відірвати не можу
пливуть і пливуть
ні на що це не схоже
химерні та ласі
обличчя
ланіти
святі іпостасі
на фоні софіта
виходять на сцену
зображують міну
і все про спасенне
від нас на відміну
і от що
з’являються знову і знову
кричать
поспішай розгадай розшифровуй
і словом припни
бо тобі ж не даремно
йдемо з чужини
що за небом за темним
я їх біснуватих вдаю що не чую
бо треба зривати свою земну збрую
щоб встигнути з них написати картини
та ні
я не встигну
тому що один я
і фото направду
нічим не поможе
бо що не вигадуй
воно все негоже
от тільки словами
художник-поет
розмальовую Храм
у суєтах суєт
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931959
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.11.2021
а світ стоїть
все той же зблідлий Місяць
мільйон зірок
гарніром на столі
він пише власну повість
самописець
витаючи повік навкруг Землі
а світ висить
вітри та шторми в морі
гірські вершини
з рибами снігів
нові пустелі
джунглі у розорі
степи порожні
сіті берегів
пливуть над ними
щось малюють хмари
на тлі химерних
ненажерливих огнів
у них повік
якісь вогненні чвари
а це вогонь вже поряд
пломенів
бо прилітали ось були
хоч ненадовго
та все ж залишили
мені свої сліди
я прочитав
шукатимуть дорогу
бо там
внизу
вже недалеко до біди
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931444
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2021
натрапив на Твої сліди
застиг мов птах на стражі
невже дорогою ходив
вселенської пропажі
як ще побачу відвернусь
щоб не розчарувати
бо як і досі не клянусь
й не ризикну брехати
як що то мовчки розійтись
мовчання теж розмова
допоки мрії як колись
не призведуть до слова
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931321
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2021
Частина І
Глава 3. Історія одного розчарування
Те, про що я хочу тут коротко розповісти, є історія одного розчарування. Не особисто мого розчарування. Ніколи я не був зачарований радянським ладом і ніколи не сумнівався в тому, що теорія його – неспроможна, а практика сповнена лютої людської кривди. Особисто я ставився до Радянського Союзу без ілюзій і без ворожості, як стороння людина. Але не підлягає сумніву, що основна маса населення Західної України та Білорусії в момент вступу Червоної Армії була сповнена щирої подяки та великих надій. Людині властиво вірити в добру волю будь-якої нової влади, доки їй не доведуть протилежного. Доки людину не вдарять, вона схильна до оптимізму, і навіть після того, як вдарили, вона все ще сподівається, що це було якесь непорозуміння.
Яким чином радянська влада протягом однієї зими перетворила населення зайнятих областей – не розрізняючи класів, народностей і політичної приналежності – на противників, – довідка про це не позбавлена актуального інтересу, оскільки дає уявлення про методи та техніку «совєтизації» взагалі.
Досвід навчив мене, що жодними аргументами та свідченнями не можна переконати людину, яка вважає себе комуністом. Переконати її може лише сама радянська дійсність. Той самий досвід привів мене до переконання, що комунізм полягає не в тому, що людина вбила собі в голову. "Уявний комунізм" у межах демократичного ладу є сума думок чи політична демонстрація, від якої нікому не боляче. Зі ста осіб, які сповідують комунізм, перебуваючи в Парижі чи Римі, і не уявляють собі виразно, як він виглядає насправді, відпало б дев’яносто, якби побачили його в живому вигляді, коли він як ніж врізається в тіло жертви. Залишилися б м'ясники, люди, для яких брутальне насильство є не лише засобом, а й фундаментом суспільного устрою.
Етапи зрадянщення я спостерігав у моєму рідному місті Пінську.
Насамперед з нашого виднокола зникли представники польської адміністрації. Те, що їх прибрали, нікому не заважало, і ніхто не замислювався над їхньою подальшою долею. А тим часом, характерною радянською рисою було те, що їх не просто зняли з постів, їх ліквідували як групу населення. Їх більше не було серед нас зовсім. За ними пішли «осадники». Протягом двадцяти років існування незалежної Польщі уряд парцелював маєтки поміщиків на Східному кордоні й на землі, що звільнилися, садило не місцеве населення, а польських колоністів, здебільшого заслужених солдатів польсько-радянської війни 1920 року, які посилювали етнічний польський елемент у східних округах польської держави. За двадцять років «осадники» зблизилися з місцевим населенням, їх діти говорили місцевою говіркою, і можна було передбачити, що не вони полонізують білорусів, а білоруська мужицька стихія поглине і розчинить їх так само, як дрібну польську шляхту до них.
Місцеві люди не зробили б зла «осадникам», таким самим селянам, як вони. Це приїжджа радянська влада кваліфікувала їх як ворогів і вивезла в умовах, рівносильних вивезенню євреїв органами гестапо. Декілька днів єврейське населення Пінська перебувало під враженнями розправи з «осадниками». Це було глибокої зими, в найлютіші морози. З уст в уста передавали про неопалені вагони, що два дні стояли на станції, про трупи замерзлих дітей, яких матері викидали через віконця замкнутих вагонів. Жах, який викликав цей, у гітлерівському стилі, злочин, був загальним. Майбутнє показало, що ці та подібні заходи, оскільки їхньою метою була «чистка» населення від ненадійних елементів, не наблизили до мети і не були потрібні. Відступ Червоної Армії із зайнятих областей у червні 1941 року, коли почалася війна з німцями, відбувся з вкрай блискавичною швидкістю, попри відсутність «осадників».
За ліквідацією «осадників» пішов систематичний і масовий вивіз вглиб Росії соціально-активних, популярних і керівних людей із сіл. Ліквідації зазнала не лише сільська буржуазія та інтеліґенція чи патріотичний польський елемент, а й усі взагалі люди з авторитетом, білоруси та українці, причому чим популярнішими вони були, тим гірше було для них. Люди ці здебільшого вимерли на радянській півночі. Ось два приклади. Навесні сорок четвертого року я зустрів у таборі на півночі Росії земляка із села, що на околицях Пінська. Людина ця помирала від голодного виснаження. За типом, розмовою, освітою це був селянин, «кресовий» поляк. Він розповів мені, що з ним разом було взято чотирнадцять людей, і тільки двоє ще залишалися живими. Один із «живих» був він сам – напівтруп. Друга зустріч була з українцем, колишнім бургомістром містечка на Поділлі. Людина ця, до арешту шанований адвокат та громадський діяч, отримала вісім років ув'язнення. Петиція на його користь, яку підписали три сотні робітників, сильно зашкодила йому. «Тепер ми бачимо, що ви справді небезпечна людина, – сказали йому, – маєте вплив серед робітників».
Наступний етап настав у Пінську дуже скоро, коли прийшла черга міського єврейського населення. "П'ята колона" місцевих інформаторів допомогла скласти списки "нетрудового елемента". До цього списку потрапили купці, домовласники, адвокати, агенти, крамарі – сотні сімей. Усі ці люди підлягали вигнанню із міста. Їх висилали до маленьких окружних містечок, де ніхто не знав їх і де вони опинялися в становищі бездомних біженців. Звичайно, це було краще, ніж гітлерівські гетто, але тоді люди були далекі від подібних порівнянь і переживали заслання як катастрофу та крах життя. Їм доводилося залишати свої сімейні гнізда, меблі, які через зруйнований транспорт забрати було неможливо, і їхати в невідомість. Сам факт вигнання, приниження та соціальної дискримінації діяв приголомшливо на цих людей. НКВС забирав їх ночами. Я пам'ятаю березневі ночі сорокового року, коли я прокидався і слухав у темряві моторошні звуки: на вулиці плакали, звідкись долинало виття та жіночі голосіння. «Увійшли до сусідів!» – і я уявляв собі сцену нічного вторгнення, озброєних людей, крики, понукання, погрози, двогодинний термін на збори... А вранці в сусідній крамничці, де ще вчора можна було купити сир та олію, – порожньо, вікна зачинені віконницями, двері забиті, як після погрому. У ці ночі, сповнені відлуння і плачу, почало формуватися в мирних пінських жителів почуття обурення і роздратування проти влади, яка чекає на нічну темряву, щоб вломитися в будинки і зруйнувати налагоджене життя.
Наступним кроком був розгром культурних установ, зрадянщення шкіл. Газети, бібліотеки та книгарні закриваються. На їхньому місці будуть створені інші, за стандартним радянським зразком. Ця «екстирпація культури» проводиться грубо механічним чином, ніби вирвали людині здоровий зуб, щоб поставити на його місце штучний. На цьому етапі ми втратили право вчити своїх дітей чогось, крім комунізму, право читати, що нам подобалося, право думати по-своєму та жити по-своєму. Цей процес не був безболісним. Була в Пінську єврейська гімназія «Тарбут» – гордість міста, з великою бібліотекою, сім сотень учнів, цитадель сіонізму, центр єврейської освіти, предмет багаторічної та любовної опіки пінського суспільства. Після приходу більшовиків вчителям було наказано змінити мову викладання на ідиш. Класики єврейської поезії, Бялик та Чернихівський, стали в одну ніч нелегальними авторами, книги на івриті були вилучені з обігу. В ті дні в одному з класів мала місце така сцена. Вчитель звернувся до своїх учнів зі словами: «Діти, сьогодні я востаннє звертаюся до вас на івриті...» – і губи в нього затремтіли. Він розплакався, і разом із ним заплакав увесь клас. Молодь, що навчалася, збурювалась. Тієї зими хлопчики і дівчатка продовжували таємно вчитися забороненій мові, клялися не забути Сіон, не дати відірвати себе від національної культури... Треба пам'ятати, що в Пінську не було такої єврейської родини, яка б не мала у Палестині рідних чи близьких. Звичайно, цей дитячий опір не тривав би довго. Він завмер б сам собою або з роками був б розтоптаний в таборах та засланнях, як будь-яка спроба самостійного національного – і не лише єврейського – руху в радянській країні.
Навесні 1940 року завершився розгром політичних організацій та центрів суспільного життя. Було заарештовано та вивезено керівників «Бунду», у квітні відбулися арешти сіоністів, які отримали по вісім років ув'язнення в таборах. Систематично і нещадно знищувалися всі активні та діяльні елементи, які могли б чинити опір при «перевихованні» мас. Приречене було все здатне до самостійної думки, всі потенційні носії опозиції – мозок і нерви суспільства, які ще вчора не підозрювали, що їх призначення – вступити до м'ясорубки та бути переробленим на радянській кухні у безформне місиво. Єдиний порятунок був у тому, щоб пірнути в масу, бути як усі, не виділятися; але людям, які в минулому були суспільно активні, і це не допомагало: в очах влади вони були затавровані та приречені. Нове радянське суспільство не могло почуватися у безпеці, доки без залишку не будуть викорчувані останні сліди культурного та політичного «життя до вересня 1939 року».
Ця операція проводилася чужими сліпо і бездушно, без ненависті і жалю, за допомогою поліційного апарату НКВС, над суспільством, в якому були живі та творчі традиції, вітальна сила та молода гордість, і яке культурно стояло незмірно вище за тих, хто чинив над ним розправу. Це суспільство, яке в польські часи звикло критично оцінювати кожен крок влади і ніколи не визнавало над собою остаточного авторитету держави, тепер віч-на-віч стояло перед терором і пануванням сили, темної і нерозважливої, яка не розрізняла ніяких відмінностей і знищувала все, що не вміщалося в рамки "Держплану". Кажуть, що ідею не можна заколоти багнетами, а культура не є військовим трофеєм. Ми переконалися в Пінську, що багнети та військове захоплення становлять, принаймні, першу стадію кастрації живого культурного організму. Однак недостатньо було паралізувати масу, політично роззброївши її та позбавивши активних керівників та видатних осіб. Масова людина в цьому випадку має ще дорогу до відступу. Вона відступає у фортецю свого приватного існування. Вона, як равлик, заповзає у свою раковину, замикається в родинному колі та колі сусідів і покладається на матеріальні ресурси, на «запаси» чи залишки з добрих старих часів. Але радянська влада і тут слідує за нею по п'ятах.
У січні 1940 року без попередження був вилучений з обігу польський злотий. До цього він служив легальним і майже єдиним грошовим знаком. У злотих платили робітникам, у злотих тримали свої заощадження селяни та міська дрібнота. Коли в січні злотий вилучали з обігу, максимальна сума, яка підлягала обміну на рублі, була 300 злотих. Потрібно знати, що з осені 1939 року радянський Держбанк запрошував населення зайнятих областей здавати свої заощадження державі, як до того воно робило в Польщі. В січні ці вклади були просто експропрійовані, оскільки вони перевищували суму 300 злотих. Легко собі уявити враження, які ця «геніальна» операція справила на дрібних власників. Сенс цього кроку був у тому, щоб люди, які мали деякі грошові резерви, втратили їх відразу і в багатьох сім'ях не стало грошей на хліб: тобто, іншими словами, ті, хто досі уникав роботи в радянських установах, мали негайно шукати роботу та прийняти те заняття, яке їм пропонував єдиний роботодавець – держава. Маленьку людину поставили навколішки перед державою. Настала негайна та загальна пролетаризація. Зарплата стала єдиним джерелом існування для тих, хто ще вчора покладався на приховані гроші, відкладені резерви, сімейні фонди. Звісно, злотий не відразу знецінився і ще довго продовжував служити нелегальним засобом платежу. Багато хто віддавав перевагу спекуляції та приватним заробіткам, а не радянській службі. Але це була вже тільки піна на поверхні радянського моря, жалюгідні залишки, які підлягали ліквідації.
На початку 1940 року всі ми, крім спекулянтів, із «людей з невизначеними джерелами доходів» перетворилися на радянських службовців. Досі ми знали, що є право на працю. Тепер ми познайомилися із системою примусової праці, із залізним обов'язком праці, який вільно не вибирається, а ярмом лягає на шию. Перехід був поступовим. Нас не відразу примусили до режиму радянської праці. Але ми вже знали, що на нас чекає. Ми знали, що в Радянському Союзі існує прикріплення до місця служби, що самовільна відмова від роботи жорстоко карається, що легше розлучитися з дружиною, ніж кинути роботу, яка тобі не підходить. Розлучення дається за бажанням однієї сторони, а для звільнення з роботи потрібна згода держави. У свідомості багатьох людей таке становище дорівнювало закріпаченню.
Фактичні умови роботи також виявилися несподіванкою для пінчан. Держава – не приватний підприємець, з яким можна не церемонитися та після восьми годин роботи йти додому. Держава потребує поваги до себе. Держава чекає, щоб її нові громадяни показали відданість і запопадливість. Пінчани не звикли працювати понаднормово вечорами, працювати у вихідні дні, а після роботи, замість того, щоб іти додому вечеряти, вирушати на обов'язкові збори, вдавати, що вони в захваті від промов, – і не отримувати в строк зароблених грошей. У всіх витягнулися обличчя. Для більшості було відкриттям, що умови праці та соціального забезпечення в Радянському Союзі гірші, ніж у буржуазній Польщі.
Здавалося б, що краще такої речі, як поліклініка безкоштовної медичної допомоги? Але одночасно лікарів позбавили права приватної практики, а платню їм поклали 300 рублів на місяць за ціни на хліб – 85 копійок за кіло. Пінчани незабаром відчули різницю між платним та безкоштовним лікуванням. Ще гірше було із численними адвокатами, яким заборонили практику. Лише п'ять осіб із молоді, яка не мала в польські часи адвокатських прав, були допущені до юридичної колегії. Для декого це стало трагедією. Все місто гуло про адвоката Б., людину, яка мала талант і покликання юриста, закоханого в свою професію, який плакав у кабінеті радянського начальника, благаючи не ламати йому життя. Йому це не допомогло. Адвокат Б. отримав місце дрібного поштового службовця і через короткий час був вивезений углиб Росії. Його дружина подала владі прохання – відправити її до чоловіка. Через деякий час вивезли і її, але не до чоловіка, а до глухого колгоспу Казахстану, звідки вона написала, що «заздрить Алі». Більше нічого не було в тому листі, але десятки пінчан, які його бачили, знали, що Аля – її сестра, яка померла рік тому.
І поступово первісний ентузіазм став проходити.
В іншому світлі почало бачитися недавнє минуле. Оратор на фабричному мітингу пригадував із пафосом робітникам, як страшно їх експлуатували за польських часів, змушуючи працювати за шістдесят злотих на місяць. Але в цей час радянський оклад був – сто вісімдесят рублів, що дорівнювало не більше ніж тридцяти довоєнним злотим. Матеріальне становище робітників погіршилося різко, і якщо польські оклади були експлуатацією, то що слід було думати про радянські?
В міру того, як почав розсіюватися чад перших тижнів і місяців, неможливо стало також втішати себе думкою, що це лише тимчасове явище перехідного періоду та нормальне життя ще налагодиться. Немає сумнівів, що в радянської Росії умови життя набагато гірші, ніж фактичні умови в зайнятих областях. Про це принесли звістку робітники, які восени тридцять дев’ятого року добровільно виїхали на Донбас та в інші місця. Те, що вони розповіли, коротко зводилося до наступного.
Зустрічали їх на Донбасі урочисто, з промовами та музикою, і не було сумніву, що хотіли їх влаштувати якнайкраще. Однак незабаром з'ясувалося, що заробітку вісім-дванадцять рублів на день не вистачає, щоб прогодуватися, і побутові умови виявилися нестерпними для поляків, які звикли жити і одягатися по-людськи. Робота в шахтах була не під силу для багатьох, хто не мав поняття, куди їх везуть. На легшій роботі заробіток був відповідний – половина. Радянські робітники вміли обходитися без сніданку зранку, без чаю та цукру, без м'яса та жирів. Життя їх проходило в гонитві за шматком хліба. Люди з Польщі до такого життя не були готові. За деякий час вони почали масово кидати роботу. Це великий злочин у Радянському Союзі, але вони були на особливому рахунку. Натовпи «західників» повалили назад, без квитків та коштів на дорогу. В Мінську вони зібралися перед будівлею Міськради та вимагали, щоб їх відправили додому. Дійшло до вуличної демонстрації: натовп ліг на рейки та затримав трамвайний рух. Такі сцени були для радянських людей чимось неймовірним. Радянська влада могла би вчинити з протестантами та втікачами звичайним чином – відправити до концтабору. Але тоді ще не настав час. І їм дали можливість повернутися за кордон, звідки вони прибули, і де в них негайно розв’язалися язики, розповідаючи про побачене.
Не потрібно було їхніх розповідей. Радянські громадяни, потрапляючи в розорені містечка Західної України та Білорусії, були такі щасливі своїм успіхом, що й без розпитувань було зрозуміло, що в них коїться вдома. Те, що нам було верхом руйнування, їм було верхом достатку. Ще можна було дістати на пінському базарі олію та сало за цінами вдесятеро дешевше, ніж у радянській частині України. Ще були приховані в крамарів запаси польських товарів. Потрапити до нас означало одягнутися, наїстися та припасти для дітлахів. Пінчани були спантеличені, дивлячись, як ці люди носили нічну білизну верхнім одягом, спали без простирадла і в їдальні замовляли відразу десять склянок чаю. Чому десять? Дуже просто: за старих часів чаю вистачало на всіх, але тепер треба було «захопити» чай, поки давали. За пів години його вже не було для наївних пінчан, новачків радянського побуту, а поряд сидів чоловік за батареєю чайних склянок, весело посміхався та ще й пригощав знайомих.
Росіяни були обережні й не пускалися у відвертості про своє життя-буття. Але наставала хвилина, коли після місяців сусідського життя радянський квартирант переставав підозріло ставитись до свого господаря і після випивки у нього розв'язувався язик. Тоді ми чули правду, що довго замовчувалася.
«Та чи ви розумієте, як вам добре було? Ви в раю жили! Все у вас було – і страху не було! А ми... – і людина рвала на собі шинель: – ... бачиш, що я ношу? Як ця шинель сіра, так сіре все наше життя!»
І ми вірили, бо наше власне життя стало таким сірим і важким, ніби загнали нас у льох і завалили двері каменем.
З подивом вдивлялися ми в обличчя цього нового життя. В радянських установах царював незбагненний і загальний хаос. Незабаром пінчани навчилися говорити про свою «роботу» з іронією та глузуванням. Коли найбільша в місті сірникова фабрика збільшила кількість робітників з трьохсот до восьмисот, її директора було знято з посади та вислано з Пінська, а замість нього прийнято відразу чотирнадцять інженерів. Оклад директора був великий за польських часів: чотири тисячі злотих на місяць. Чотирнадцять нових інженерів разом, які робили тепер його роботу, коштували державі трохи дешевше, ніж один цей директор, а може й дорожче, але, на превеликий подив, фабрика зупинилася через нестачу сировини. Серед поліських лісів забракло дерева. Для нас прояснився зворотний бік планового господарства в радянській системі: стихійний безлад і розбрід, природна розхлябаність, з якою не було іншого засобу впоратися, крім залізного намордника бюрократичної регламентації.
Стихійний безлад не був випадковістю: він логічно витікав з відсутності особистої зацікавленості, з нелюбові та байдужості до чужої, казенної справи. Справа, яка доручалася людям, не відчувалася ними як своя: вона нехтувала ними, а вони нею. На фабриці процвітали прогули. В кооперативі – безтовар'я, в їдальні – бруд та незатишність, у перукарні – грубе поводження, в майстерні – недбала робота. Щоб боротися з цим, треба було поставити над кожним робітником контроль, а над контролем ще один контроль та НКВС із нагайкою. В цій системі зберегти виробництво можна було лише жорстоким примусом, високою нормою, голодним пайком та загрозою суду за найменше запізнення чи недбалість у роботі. Якби драконівський режим праці був запроваджений у Пінську відразу, половина б населення розбіглася з міста. Нам давали час звикнути, тим більше, що важливішим за місто було село, яке треба було очищати від ворожих елементів і підготувати до введення колгоспів.
Селяни, які чверть століття приходили до кухні моєї матері з молоком та яйцями, не боялися говорити з нею відверто. «Пани двадцять років намагалися з нас зробити поляків, – сказав один із них, – і не вдалося їм. А більшовики з нас за два місяці поляків зробили».
Така декларація в устах поліщука мала особливу виразність. Білоруське селянське населення не любило поляків. До війни в селах серед молоді було чимало «комуністів». Але ніщо: ні національний момент, ні поділ поміщицьких земель, ні школи, ні безплатна медична допомога, – ніщо не могло подолати в глухому білоруському селі антипатії до прибульців. Щоб завоювати довіру Полісся, треба було підійти до нього не бюрократично та концептуально, не з вказівкою та не з вимогою хліба та трудової повинності. Треба було допомогти йому стояти на ногах, нічого не нав'язуючи та поважаючи його самобутність. Але такий підхід не в природі комунізму. Переворот, який вони здійснювали в місті та селі, не був революцією. Революція є завжди скидання гніту та насильства, коли нові творчі сили зносять перепони на своєму шляху й вириваються зсередини на свободу. Більшовики ж принесли із собою тиск зверху, заперечення самовизначення та бюрократичне всевладдя. Селянинові не стало жити легше, але він відчув, що новий начальник – ще небезпечніший і нещадніший, ніж колись. А пінчани серед багатьох парадоксів життя відзначали ось цей: селяни в черзі перед міськими пекарнями – селяни, які приходили до міста купувати хліб, бо його не стало в селі.
Все це було не важливо окремо: тисячі обмежень та позбавлень, відсутність зв’язку із зовнішнім світом, зникнення політичних партій, навіть відсутність сусідів, яких вивезли невідомо куди. Цілком очевидно, що пінчани – ті, яких не вивезли і які, як уміли, продовжували жити в нових умовах, – згодом перехворіли б на своє, й особливо чуже, лихо і навіть відкриття, що в Радянському Союзі люди живуть набагато гірше, ніж у Польщі, згодом втратило б свою гостроту.
Коли я запитую себе, чому через дуже короткий час у моєму місті не залишилося прихильників радянського ладу, чому не залишилося н і к о г о, – крім цілком певної та ясно окресленої групи, яка в масі населення виділялася як острів у морі, – хто не хотів би повернення до становища, яке існувало до війни, то відповідь мені зрозуміла. Не тому, що те довоєнне становище було добре і не потребувало змін. Не тому, що ми не могли мерзнути цілу зиму чи обійтися без білого хліба або були, нарешті, такі відсталі, щоб не розуміти своєї власної користі. В прокламації про приєднання Познані та Лодзі до гітлерівської Німеччини йшлося про «високу честь і безмежне щастя», яке випало на долю колишніх польських міст. «Die hohe Ehre und unermessliches gluck». Це була брехня. Те, що сталося в Пінську і навколо нього у всій Західній Україні та Білорусії, було такою самою брехнею. Хтось затис нам рота і говорив від нашого імені. Хтось увійшов у наш дім і в наше життя, і став у ньому господарювати без нашої згоди. До вересня 1939 року пінчани сперечалися між собою і не могли змовитися з найголовніших питань – але це була їхня внутрішня справа та їхні внутрішні суперечності. Тепер не було суперечок і розбіжностей, бо кожен бачив на власні очі, що в будинку чужі, яких ніхто не кликав і ніхто не хотів – непрохані гості з відмичками та револьверами. З 17 вересня Польща була розірвана двома хижаками, і ми могли віддавати перевагу одному чи іншому, але це не могло бути виправданням загарбанню та насильству. Ми не сперечалися з комуністами та не полемізували ні з ними, ні про них. Ми просто задихалися. І лише той, хто це пережив і знає з власного досвіду, зрозуміє, що це означає, коли люди, які нещодавно не мали спільної мови, об'єднуються в загальному обуренні. Ніщо не могло допомогти окупантам. Селяни не були вдячні за поміщицьку землю, євреї не були вдячні за рівноправність, хворі – за безплатну лікарню, а здорові – за пайки та піст. Всі ці безперечні благодіяння збуджували не подяку, а лише тривогу та побоювання. Ми бачили їх, своїх господарів, і цього нам було достатньо. Хто їм співчував раніше і побував у Росії тепер, повертався збентежений і казав, що був у «санаторії, де його вилікували від хвороби». Ми були одностайні в неприйнятті радянських благодіянь та радянських злодіянь. Все, чого ми хотіли, – це більше не бачити їх, забути про них. На сто людей навряд чи знайшовся б тоді хоча б один, хто міг би відповісти на запитання, що таке демократія, але всі ми, науковці та невчені, розуміли тоді без слів і міркувань різницю між демократією та деспотією. Все, що творилося, відбувалося повз нас і всупереч нам, всупереч нашій волі, нашим почуттям та нашим потребам. І справедливо відчувала на той час найтемніша людина нелюдяність і варварство не лише в змісті, а й у самому методі, в образливому способі підходу до людей і до всього, що ними було створено для себе в тисячолітньому культурному процесі, – як до бур'яну, який виривають не дивлячись.
Поняття «погрому» зазвичай поєднується з уявленням про зовнішню силу. Жодне нормальне суспільство не вчиняє добровільного погрому над собою. Більшовики прийшли в мирну країну, яка, як багато інших чи більше багатьох інших, потребувала соціальних перетворень. Протягом короткого часу вони вчинили в ній тотальний погром. Можна стверджувати, що кількість зла та насильства, людських страждань та горя, яке вони завдали, за короткий час перевищила все, що ця країна зазнала за кілька століть. Рекорд, який вони встановили, був перевершений лише їхніми продовжувачами в 1941 та наступних роках – німцями. Те, що вони зробили, не випливало з потреб країни, а було продиктовано бездушним та звірячим доктринерством. Населення загалом відсахнулося від них. Місцеві люди, які до них приєдналися та допомогли їм утворити апарат влади, були поступово залучені до процесу, з якого вже не могли звільнитися.
Радянський лад може бути нав'язаний кожному народу і кожному суспільству, крім найпримітивнішого, лише силою. Нормальний та природний розвиток життя противиться тоталітарному, монопартійному та маніакальному ладу. Реалізація його неминуче наштовхується на опір, і жодна спроба зломити й викоренити цей опір не може бути доведена до кінця, оскільки опір споконвіку відновлюється спочатку, доки існує вперта і здорова сила життя. Таким чином, терор стає необхідною умовою не лише запровадження, а й подальшого функціонування системи.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930971
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.11.2021
менджує нас осінь одвічно примарами
бгає на скроні сріблястий димок
здається ніколи ще так не зітхало нам
видивом листика що не пожовк
невпинно із тінню прийдеться зближатися
шльондра чекає побіля землі
як довго би висіти не намагався ти
вічне не в листі хоча й не в стеблі
навіщо тій вічності те що приїлося
звиклося згодилось бачило все
то нею придумана тінь щоб хотілося
віршів нових їй казок і есе
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930968
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.11.2021
Частина І
Глава 2. В кільці
У вересні 1939 року Червона Армія зайняла половину польської держави.
Польські війська не чинили опору, не спромоглися, та й не хотіли воювати. Випадкові сутички не минули без кількох сотень загиблих і двох тисяч поранених. Це і була та «спільно пролита кров», яка, згідно телеграми Сталіна Гітлеру, повинна була стати підвалиною радянсько-нацистської дружби. Населення зустріло Червону Армію як ангела-спасителя. Не тільки євреї – і поляки, і українці, і білоруси відкрили свої серця Радянському Союзу. Прихід радянських військ всі розуміли не як заздалегідь спланований цинічний поділ Польщі, а як перешкоду, що несподівано виросла на шляху гітлерівців: «до сих пір – і ні кроку далі!». З піднесенням передавалося, що німецькі дивізії відходять перед Червоною Армією. В місті Рівне воєвода розпорядився побудувати тріумфальну арку і велів делегаціям від населення вітати радянські війська. Польська поліція Рівного в білих рукавичках і з букетами квітів зустрічала Червону Армію. Звістка про те, що радянські війська наближаються до Вісли, викликала вибух ентузіазму в обложеній Варшаві – порятунок іде! Ще ніколи в історії цих двох народів, в історії цих земель не було такої сприятливої нагоди покінчити з усіма старими рахунками, ліквідувати вікові чвари, з непідробним визнанням і вдячністю прилучити до себе і поляків, і не поляків, – і розпочати нову еру. Всіх нас можна було тоді купити зовсім недорого.
В ті дні мільйони зневірених людей втікали від німецької навали. Німецький розбій і національний розвал залишали тільки один вихід – на Схід. Поляки йшли – до братнього слов’янського народу; євреї – під захист великої Республіки Свободи; соціалісти і демократи – до країни Революції.
В ті дні в одному з пансіонатів Отвоцька (під Варшавою) випадково застряг мій приятель, домовласник і гласний міста Пінська, людина мирна і буржуазна. Німецький лейтенант увійшов до зали пансіонату, побачив єврейські фізіономії, здригнувся, сказав: «Жах! Стільки євреїв!» – і вийшов. Надвечір їх стали переписувати. Коли черга дійшла до пінського домовласника, його осяяло. Він гордо випнув груди і сказав: «Я – російський комуніст!». Німецький лейтенант мовчки подивився, нічого не сказав. Але наступного дня йому дозволили виїхати. В дорозі йому не пощастило – він потрапив до табору і просидів там, у відкритому полі, з натовпом біженців, кілька днів, поки німці не вигнали всіх на дорогу і не погнали до російського кордону. Кінні з нагайками гнали піший натовп бігом п’ятнадцять кілометрів. Та хвилина, коли перед моїм приятелем виросла постать російського вартового, була переломом в його житті. Він добіг до нього, весь у сльозах обійняв, і став цілувати обличчя, багнет, мундир. Червоноармієць посміхнувся і сказав: «Спокійніше, братику, спокійніше – тепер вже буде краще!»
Всі вірили, що буде краще. Місяцем пізніше, в моєму рідному місті Пінську, я міг переконатися, що мій домовласник не був винятком. Єврейська молодь проходжалася вулицями Пінська з портретами Сталіна і… Пушкіна. Мало хто з цієї нещасної молоді розумів, що по той бік Бугу половина польського єврейства розплачується головами за свої радощі.
Протверезіння настало не відразу. Ми застали у Львові велике стовпотворіння. Ще були свіжі руїни, стіни будинків покриті траурними оголошеннями про загиблих. В центрі міста не можна було проштовхатись. Мчали вантажівки з російськими солдатами, марширували роти, кричали мегафони похідних радіоустановок, кафе і ресторани були переповнені незвичайним натовпом. Мільйон біженців і військових. Золоте листя встелило осінній бульвар Легіонів, на якому спішно споруджували естради, колони з гаслами, монументи з дерева і фанери, фарбовані під мармур. Ця імітація мармуру була свого роду символом. Здалеку – урочистий обеліск, поблизу – нашвидку збиті дошки з аляпуватим розписом. Дерев'яні декорації виглядали досить жалюгідно на тлі бронзи і барокко старого польського міста, але поруч були танки і броньовики – справжня сталь.
Львів ще пам’ятав першу російську окупацію 1914 року. Тоді царська армія привезла з собою обози з борошном. Цього разу борошна не привезли. Зате на Мар’яцькій площі біля підніжжя пам’ятника Міцкевичу лежали свіжі квіти. Зате звучали єврейські передачі по радіо. Ще нікого не чіпали. Реєстрували біженців і офіцерів польської армії. Але як тільки стала зрозуміла ціль приходу радянської влади – захват – натовпи поляків стали переходити на німецьку сторону. Львів у тому жовтні – бівак, видовище метушні і сум'яття. Іноземні консулати напередодні їх закриття штурмуються натовпами – стривожені іноземці домагаються виїзду; щодня прибувають партії біженців із заходу, багато пройшли по шістсот кілометрів пішки; всюди оголошення про зниклих дітей, про розбиті сім'ї; євреї з Відня і Сілезії розповідають жахи про те, як їх вивозили і переганяли через радянський кордон; на перехрестях вулиць гучномовці гарчать військові повідомлення про німецькі успіхи; неземна мелодія Шопена в гротескному посиленні, ніби скажений бик, врізається в вуличну тисняву… Шопен на вулиці голосніший, аніж автомобільні гудки; продають «Червоний Штандар», «Правду», «Известия», підручники російської мови; і всюди портрети вождів, реклами радянських фільмів.
Війни вже не було, зате був переворот: політичний, соціальний, побутовий, здійснюваний не зсередини, а ззовні, за планом і наказом Москви. Звільнення від німців перетворювалося на завоювання. Фронту не було, але місто виглядало, ніби у прифронтовій смузі. Виросли гігантські черги, де в осінній сльоті сотні людей стояли в черзі за хлібом, за горілкою, за жменею цукерок. Повиринали незліченні ресторанчики, закусочні, де біженці обслуговували біженців, підозрілі притончики, наповнені спекулянтами або «колишніми людьми», де чулися напівголосі розмови про можливість прорватися до Угорщини, втекти в Румунію. Але ми вже були в кільці. Націоналізація фабрик, банків, розділ землі, виставки, на яких показували фотографії величезних радянських міст і чудес техніки, а поруч – моторошне розорення в містах та неможливість знайти роботу. Радянська влада оголосила набір бажаючих їхати працювати вглиб Росії: безкоштовний проїзд, 100 рублів на дорогу. І ешелони стали відходити зі Львова до Донецького басейну. Водночас нас ізолювали, кордони закрили – крім того, внутрішнього, крізь який ішов самочинний, напівлегальний потік біженців з німецької Польщі в радянську і назад. Особливо закритим був кордон із Радянським Союзом. Проїзд в обидві сторони був неможливий без особливих дозволів, що приватним особам не видавалися.
Перше, що я зробив після приїзду до Львова, – це пішов до комендатури на Валовій вулиці і попросив пропуск через румунський кордон. Справа, як на мене, була проста – я постійно живу в Тель-Авіві, маю там квартиру, сім’ю, приїхав звідти в травні, війна застала мене на шляху додому. Візи, закордонний паспорт – все в порядку. Мені веліли прийти через тиждень. Через тиждень веліли з’явитися ще через два тижні. Кожного разу я заставав у комендатурі нових людей, які поняття не мали, що мені потрібно. Палестина, сертифікат, віза – були для них незрозумілими словами, а документи польською мовою – недоступні.
Нарешті мені оголосили, що питання виїзду за кордон вирішить цивільна влада після плебісциту.
Той плебісцит – про приєднання Західної України і Білорусії до Радянського Союзу – залишиться в моїй пам'яті як зразок виборчої комедії. Результат її був вирішений заздалегідь, як результат будь-яких виборів, організованих військовою владою за повної підтримки адміністративного апарату (або адміністративним апаратом за повної підтримки військової сили), за неможливості опозиції і відсутності незалежного громадського контролю. В день плебісциту я пішов з дому і повернувся додому тільки об одинадцятій вечора. Моїм рішучим наміром було не брати участі у плебісциті. Повернувшись, я дізнався, що за мною двічі приходив міліціонер – «чому не голосує?» – і обіцяв прийти втретє. Нічого не вдієш – я пішов до виборчої дільниці. Там я зажадав, щоб моє ім'я було викреслено зі списку виборців. Я пояснив, що перебуваю у Львові проїздом, проживаю за кордоном і не вважаю за можливе вирішувати питання про державну приналежність Західної України. Але це не допомагало. «Можете голосувати, – сказали мені, – ми нічого не маємо проти». Я категорично відмовився, і мені сказали, що мене ніхто не примушує, але тоді я буду позначений як такий, що ухилився від голосування. Я пішов до начальника виборчої дільниці. Це був радянський командир, і я показав йому посвідчення особи, видане мені поліцією міста Тель-Авіва в квітні того ж року. Це посвідчення не замінювало паспорта, але англійський текст справив враження на командира. Він подзвонив до Центральної Виборчої Комісії і повідомив, що в списках виборців є англієць, який не хоче голосувати. «Викресліть англійця!» – сказали йому, і я пішов з перемогою. Інші, не викреслені, голосували як годиться – і радянська влада, згідно всієї законної демократичної форми, увійшла у володіння Західною Україною і Білоруссю.
Зали ресторану «Брістоль», де ми вдень обідали з електрикою в різноманітному і галасливому натовпі, серед драпіровок і плюшу, серед дзвону посуду і запахів смаженого, де старі кельнери з сумом дивилися на занепад колишньої польської ресторації першого класу, а молоді огризались на гостей і робили їм зауваження, – були місцем наших зустрічей з радянськими командирами. Це були люди негорді і товариські (до відомої межі) і на наші запитання: «Як це можливо, щоб Радянський Союз уклав договір з фашистами?» – відповідали нам завжди, що це «політика», а війна з фашистами буде неодмінно. Траплялися серед них і євреї, ці в свою чергу нас розпитували, як жилося у поляків і що робиться в Палестині. Розпитували з повним співчуттям людей, які «можуть зрозуміти», навіть коли це і не стосується їх прямо.
Інакше поводився солідний підполковник, який займав кімнату в квартирі моїх друзів. Увечері він з'являвся в кабінеті, слухав з усіма разом радіопередачу з Москви, а коли доходило до закордонних радіопередач – вставав і зникав. Тим, що говорить закордон, він принципово не цікавився, вважаючи, очевидно, що така цікавість неприпустима для радянської людини. Дуже швидко квартиру і весь будинок влада реквізувала, і мої друзі були виселені в квартиру скромнішу і меншу.
Настала мокра непогожа осінь, а питання мого виїзду все не вирішувалось. Чому перервався контакт з нашими сім'ями за кордоном? Я уявляв собі страх моїх близьких, які з початку війни не отримували від мене звісток. Чому не можна їхати додому? Навіщо це сидіння в чужому і осоружному місті? І як довго можна сидіти на валізах, без грошей і заробітку? Думка вступити на радянську службу просто не приходила мені в голову. Треба було їхати, а не «влаштовуватися». Я відчував себе, як шофер автомобіля, якого затримали на повнім ходу перед заставою: мотор гуде, але шлагбаум все не відкривають ... Настає хвилина, коли треба вимкнути мотор, вийти і сісти на дорозі ... Як довго ще?..
Я весь був сповнений інерцією руху, думками про домівку та нетерплячим очікуванням. Того, що мене просто не пустять додому, я не міг собі уявити. Якби хтось сказав мені про це, я розсміявся б, як із жарту. Я думав категоріями європейського права, стоячи на порозі джунглів. Мої друзі, з якими я приїхав із Лодзі, не мали мого палестинського сертифіката та візи. Тому вони наприкінці жовтня вирішили їхати до Вільні, яка в ті дні якраз передавалася Червоною Армією Литві. Їм це вдалося, і врешті-решт вони отримали можливість з Литви виїхати до Європи. Один із них дістався до Нью-Йорка, інший – до Бразилії, третій – до Австралії. Потрапив і я до Палестини, але дорога моя тривала... сім років.
В той час, ще ситий і в умовах порівняно нормального побуту, найгостріше я відчув почуття самотності, відірваності та безглуздості свого становища. Настав момент, коли перебування у Львові стало нестерпним. На другий день після плебісциту я шмигнув у поїзд і поїхав до Пінська – міста мого дитинства, міста, яке не вперше серед моїх мандрівок служило мені станцією відпочинку та притулком від бід.
Місто моєї матері! А перед тим пересадка в Рівному, пересадка в Лунинці. В Рівному закінчилася Україна з білим хлібом та цукром. Звідси і на північ ландшафт стає біднішим – білоруські тумани, озера, похмурі рівнини, мокрі переліски, глухі станції зі штабелями дров. У Рівному, на вокзалі, вразило мене неправдоподібне збіговисько обірванців. Таких людей я ще не бачив у Польщі: натовп молодиків у неймовірних лахміттях, в опорках і дранті, босий і роздягнений, у жіночих кофтах і фантастичному ганчір'ї, накрученому на шию. Не один я дивився з подивом на цей натовп: з якої хащі вони з'явилися? Виявилося, що це були ленінградці – призовники столиці, свіжо мобілізовані, їдуть відбувати військову службу. На весь ешелон не було жодної пари цілих штанів... Ніби двері відчинилися в інший світ, і всім оточуючим стало трохи ніяково...
На вокзалі в Лунинці, розмальованому гаслами, обвішаному червоними полотнищами, починалася «Савєцкая Бєларусь». Вокзали в цій стороні виглядають урочисто-монументально, як справжні «державні установи», з усією пишністю будівель часів царя Миколи: буфети з пальмами в діжках, важкі двері, високі вікна та портали – значний контраст із жалюгідними дерев'яними будиночками та брущаткою за ними. Селяни – в постолах та онучах, з полотняними сумами, євреї – не такі, як у Галичині чи «Конґресувці», а особливі: це литваки, пінські євреї, присадкуваті і червонолиці, зі здоровими і грубими рисами, з круглими головами, маленькими живими очима, – порода, мила моєму серцю і яку, здається, можна розпізнати на будь-якому кінці світу.
Столиця пінських боліт перетворилася на радянське місто! Перехід Пінську дався легше, ніж Львову, тому що не було мовних труднощів: Полісся завжди говорило російською, це мова села, і кожен єврей нею володів. Натомість ніхто не знав нової державної білоруської мови – ні містяни, ні сільські. Єврейські школярі, які досі плутали з російською тільки польську, тепер плутали вже три слов'янські мови і остаточно були спантеличені.
Пінськ шумів і гудів, як оркестр, що налаштовує інструменти перед виходом дириґента. Дириґент вже прибув, але ніхто не знав, яка буде музика... Місто наповнилося ентузіастами, які ще вчора були нелегалами, заляканими до смерті людьми, біженцями, радянськими приїжджими, ворогами, і сірими, маленькими обивателями, які не були ні ворогами, ні друзями, а які причаїлися й чекали, що ж воно буде далі.
Такої розкоші я собі дозволити не міг. Після прибуття до Пінська я негайно пішов до ОВІР – відділу віз та реєстрації іноземців. Мені неважко було переконати безграмотного і добродушного хлопця, який зі мною там розмовляв, що я людина не місцева і повинен їхати до Палестини. Зрозуміло, що він нічого проти цього не має. Але він не мав інструкцій видавати візи. Треба було надіслати запит до столиці Білорусії – Мінська. Побачивши, як важко зображує на папері літери начальник обласного ОВІР, я взяв у нього перо з рук і за нього написав необхідний запит... Не знаю, чи він був колись надісланий до Мінська. Думаю, що мій хлопець просто відіслав його на сусідню вулицю, в обласне НКВС, тобто радянське гестапо, де сиділи люди розумніші за нього. Петля на шиї – невидима петля, яку носить кожен житель радянської країни, вже була накинута на мене, і невдовзі я це відчув.
З приходом радянської влади старий доктор Марголін, пінський старожил, втратив пенсію, яку йому вісім років регулярно виплачувала Люблінська Лікарська Каса. Я приїхав саме враз, щоби зайнятися його матеріальними справами. У СОЦЗАБЕЗ начальником був інший Марголін – худенький єврейський комсомолець, який ще не освоївся з раптовим переходом від підпільної роботи до «вершин влади». Він злякано й незграбно відбивався від маси людського горя, що намагалося вдертися в двері його кабінету. Старі пенсіонери, інваліди, вдови, всі, кого утримувала польська держава, облягли його хмарою і не було ні коштів, ні формальних підстав допомогти їм. Окладів радянської влади не вистачало на оплату житла та їжу, на молоко для беззубих ротів. Щось явно не сходилося, одне не відповідало іншому, мрії і дійсність не збігалися, старі люди плакали, а хлопчик у косоворотці, з кадиком і випуклими очима, дивився на них зі збентеженим і жалюгідним виглядом. Два Марголіни поговорили про третього. З'ясувалося, що за радянськими законами лікар, який прослужив справі двадцять п’ять років, має право, в разі інвалідності, на пенсію в розмірі половини останнього службового окладу. Труднощі полягали в тому, що старий лікар Марголін, зрозуміло, не міг собі уявити, де взяти стільки посвідчень з місць своїх численних служб, які почалися ще наприкінці минулого століття. Хто міг йому засвідчити службу під час холерної епідемії на Волзі 1897 року? Навіть служба в пінській лікарні, про яку знав і сам начальник СОЦЗАБЕЗ, бо приходив ще дитиною на прийом до цього ж лікаря Марголіна, не могла бути засвідчена через відсутність архівів і самої лікарні, яка згоріла кілька років тому. А без довідок СОЦЗАБЕЗ нічого виплачувати не міг. "Нічого?" - розгублено запитав один Марголін. «Нічого!» – зітхнув інший Марголін. Залишалася ще допомога для бідних, яку видавав Міськком у розмірі двадцяти рублів на місяць (ціна десяти літрів молока). Я озирнувся на чергу з хворих, калік, підв'язаних стариків із паличками, сліпих бабусь, що явно засиділися на цьому світі, і благословив долю, яка вчасно занесла мене до Пінська, щоби власними силами виручити мого старого батька. Для нього комуністичний переворот виявився досить невигідною справою. І знову – як і на рівненському вокзалі – війнуло крижаним вітром у прочинені двері.
Час минав, а відповіді з Мінська все не надходило. Ми дуже мило розмовляли з начальником ОВІР, і нарешті він мені повідомив, що немає жодної формальної можливості поставити радянську виїзну візу на мій польський паспорт. «Ми не визнаємо польської держави і, значиться, не можемо візувати польські документи. Ось інша річ, якщо ви приймете радянське громадянство. Як радянський громадянин, матимете тоді право – проситись їхати за кордон». Я запитав: «Якщо за тиждень я повернуся до вас із радянським паспортом – ви мені зможете його обміняти на закордонний?». «Ну, ні, – сказав начальник ОВІР, – цією справою я не займаюся. Але тоді можна буде написати до Мінська і запросити щодо вас».
Тут я зрозумів, що справи погані. Я кинув Пінськ і помчав на румунський кордон, до вже відомого мені Снятина.
Починався грудень. Проїжджаючи Львів, я був настільки обережним, що взяв у одного зі знайомих вже протестований вексель снятинського купця та посвідчення на фірмовому бланку, що я делегуюсь для переговорів щодо регулювання боргу.
О десятій вечора львівський потяг прибув до Снятина, і десятки два пасажирів, що приїхали, відразу були взяті під варту і відправлені до вокзальної міліції. За три місяці сталися зміни, і більше не дозволялося наближатися до кордону без важливих підстав. Усіх, хто приїхав, замкнули до ранку, а вранці відправили зі львівським потягом назад. Я виявився єдиним, хто задовільно пояснив причину свого приїзду і отримав дозвіл їхати до міста.
Була вже глуха ніч, коли бричка рушила з вокзалу (до міста було кілометрів зо три). На півдорозі нас зупинив пост, і я знову мав пред'явити документи. «Сірники є, товаришу?» – запитав червоноармієць. Сірників не було ні в мене, ні в нього. У повній темряві червоноармієць задовольнився тим, що помацав моє посвідчення особи і скомандував візнику: «Воруши давай!».
У сплячому Снятині я ледве достукався у вікно корчми. Хазяїн пам'ятав мене ще з вересня і зустрів як старого друга. За кілька хвилин я вже спав під величезною периною в єдиній кімнаті для гостей.
Три дні я залишався в спорожнілому безлюдному Снятині. Роз'їхалися біженці, зникли поляки і кудись зникла моя вереснева господиня-полька. Залізним гребенем прочесали населення прикордонного містечка. В тому будинку, де три місяці тому ми слухали радіо, господар, колишній купець, займався виготовленням ковбаси. Переходити кордон мені категорично відрадили. Днями при переході кордону впіймали колишнього комсомольця, сина місцевого шевця, – і невідомо, куди він подівся. Зник таємничим чином. Через кордон і кішка не пройде. Через таємничі зникнення людей помітно нервували снятинські євреї, які навіть у в'язниці звикли завжди мати точну адресу своєї людини. Люди, зникаючи, не залишали жодних слідів, не писали навіть листів – дуже дивно! А російські люди, коли їх розпитували, тільки посміхалися та відповідали приказкою: «Багато знатимеш, швидко постарієш!..»
Румунський кордон виявився непроникним. Але залишався ще литовський – на півночі. Я докоряв собі, що не поїхав туди відразу. Скільки часу було згаяно!
Знову Львів! Я ніби потрапив на галасливе перехрестя, в змішаний натовп метушливих людей, що втратили ґрунт під ногами, натовп валютчиків, комбінаторів і просто людей, які продають годинник і останні речі, нових бюрократів, перефарбованих кар'єристів і радянських службовців. Багато моїх знайомих вже цілком пристосувалися інженерами, керівниками підприємств, дехто встиг з'їздити у відрядження до Москви і Києва, сповнитися враженнями. Безлад і руїна в багатьох будинках маскувалися, прикривалися виглядом затишку: як і раніше, накривали до столу і вели «нормальні» розмови, але в їдальні вже стояло ліжко, господиня готувала «запаси», раптом, без жодної причини, починали говорити пошепки. Сотні тисяч людей у Львові вели дивне, нереальне, тимчасове існування: все, що з ними відбувалося, начебто їм снилося – це не була природна та вільна форма життя цих людей, яка органічно склалася та відповідала їхнім бажанням: це був гігантський маскарад, на догоду чужій владі, яка й сама носила личину, не говорила того, що думала, йшла своїм, конспіративним шляхом. В повітрі висіла загроза, навала пригнічених думок, прихованих почуттів, нагромадження недовіри, брехні, страху, підозр, безпорадність приватного існування, яке вже було заміноване і кожну секунду чекало на вибух: проклята атмосфера сталінізму чи взагалі будь-якої диктатури, атмосфера насилля, помноженого на все горе воєнного розгрому, розриву, розпаду, розлуки. Були тисячі людей, котрі, як і я, напередодні війни приїхали з-за кордону, були бабусі, які здалеку на місяць приїхали в гості провідати онуків, а потрапили до Радянського Союзу; була палестинська молодь, яка раптом відчула себе нелегальною, чужою, яка нічого не хотіла, окрім дозволу піти, і якнайшвидше, бо перебувати «чужим» в радянських умовах для них є злочином.
І в цю кашу безперервно прибували нові люди – із Заходу, із гітлерівської зони, втікачі без оглядки. Одного вечора в мої двері постукали знайомим стуком. Я відчинив: на порозі стояв мій найкращий друг і товариш Мечислав Браун – прямо з Лодзі.
Мечислав Браун у молодості належав до групи поетів «Скамандр», і його вірші увійшли до всіх польських шкільних хрестоматій. 1920 року, захищаючи Варшаву від більшовиків під Радзимином, ця людина зазнала поранень. Але настав час, коли польське суспільство почало бойкотувати його, як єврея. Мечислав Браун, польський патріот та європеєць, пройшов нелегкий шлях від соціалізму з асиміляцією до сіонізму. Він повернувся до свого народу, і влітку 1939 написав прекрасну поему «Ассимі», присвячену епопеї нелегальної імміграції. На палубі корабля, що йшов до берегів Палестини, Мечислав Браун побачив серед молоді постать у старомодній крилатці та широкому капелюсі: Генріха Гейне, що повертається додому. Строфи «Ассимі» ще звучать у моїх вухах, але ніхто більше їх не почує: у величезній могилі польського єврейства поховані люди та перли їхнього серця, їхні слова та думки.
Того вечора Мечислав розповів мені про свої негаразди.
Він пішов з Лодзі разом із дружиною, напередодні взяття міста. Декілька сотень кілометрів вони йшли пішки, ночували по селянських хатах, а вдень рухалися в людському потоці. Над Бугом, прикордонною річкою, їх наздогнали німецькі танки. Через місяць після початку їхньої подорожі їм довелося повернутися до «Ліцмонштадту», так німці перейменували Лодзь. Квартира їх була розграбована та зайнята німцями. Браун оселився на околиці міста та протягом шести тижнів не виходив на вулицю. Займався він тим, що читав повне зібрання творів Толстого. Через шість тижнів було оголошено про запровадження жовтої лати для євреїв. За сімсот злотих знайомий лодзинський пастор, якому він колись надав велику послугу, погодився вивезти його до кордону в автомобілі, прикрашеному свастикою. «Зате, – сказав йому служитель церкви, – коли прийде до Лодзі Червона Армія, ви мене вивезете до німецького кордону». Очевидно, лодзинські німці тоді ще не були зовсім впевнені у військовому щасті Німеччини.
Не доїжджаючи одного кілометра до Острува-Мазовецького, німець висадив його і чкурнув. Було вже темно, коли Браун увійшов до містечка і здивувався порожнечі вулиць. Містечко наче вимерло, й не було видно й сліду жителів. Браун увійшов до польського готелю на ринку. Там він видав себе за поляка. Він був високим, блакитнооким блондином, і ніхто не визнав би в ньому єврея. Господар здивувався побачивши гостя у вечірню годину: ввечері рух вулицями був заборонений і щастя перехожого, що він не натрапив на поліцейський патруль. Виявилося також, що напередодні в Оструві-Мазовецькому відбулося повальне винищення євреїв.
Містечко це заповнили біженці. Вчора вранці виникла пожежа, і німці звинуватили євреїв у підпалі. Це був сигнал до погрому. На ринку, куди зігнали все єврейське населення, розігралися диковинні сцени. Євреї бігли з містечка, по них стріляли. Нарешті відібрали триста п’ятдесят людей та погнали їх на цвинтар. Крім них взяли десятків зо три поляків і серед них слугу з готелю, де знаходився Браун. Слуга повернувся і розповідав потім господареві, що на цвинтарі німці відокремили жінок та дітей від чоловіків. Чоловікам веліли копати могилу. Копали мовчки, тільки жінки та діти зчинили крик. Двоє біженців підійшли до німецького лейтенанта. В них була дочка, дівчинка восьми років, і вони запропонували лейтенанту всі гроші, які вони мали, щоб дівчинці дозволили повернутися до містечка. Для себе вони не просили нічого. Німець узяв гроші, вийняв пістолет і пристрелив дівчинку на очах батьків. Усі триста п’ятдесят людей були скошені кулеметом. Поляків дуже сильно вразило, коли вони побачили, як у маленьких дітей від куль на всі боки відскакують рученята, ніжки та голівки. Потім групі поляків наказали закопати трупи. Ті почали зволікати. Німці запропонували на вибір: по двадцять злотих за роботу, або кулю. Поляки закопали трупи.
Браун слухав хазяїна готелю, хитаючи головою, і намагався не виказати хвилювання. В готелі не було гостей, крім нього, його весь зайняла німецька жандармерія. Хазяїн зібрався йти – він жив у сусідньому будинку, – але Браун вирішив затримати його, бо йому було моторошно залишатися одному з німцями. Він почав розповідати анекдоти та історії не замовкаючи, заговорив свого співрозмовника, пив з ним до пізньої ночі, і, коли той схаменувся, світанок вже дивився у вікна, і ніч минула...
Вранці слуга провів його до сусіднього села, і другу ніч Браун провів у селянській хаті на кордоні. Цієї ночі хатами йшов німецький обхід, шукали євреїв, і в кожній хаті їх знаходили. Арійська зовнішність врятувала Брауна. Німець розштовхав його, посвітив у вічі ліхтарем: «Хто такий?». «Родич», - сказала господиня. Німець подивився документ. "Чех?" – спитав він. Браун не сперечався, і йому дали спокій. Як тільки німці пішли, господиня почала вимагати, щоб він ішов із хати. Браун ледве вмовив селянина, посилаючись на Божу Матір і серце поляка, щоб він його провів. Селянин погодився лише тоді, коли Браун вивернув кишені на доказ того, що віддає йому всі збереження – до останнього гроша. Вони пройшли лісок, проникли повз німецьку варту, так близько, що чули голоси. Браун ніс рюкзак, селянин – його чемодан. Дійшли до галявини, і селянин показав йому рукою: «Ген там – вже росіяни». І повернувся, маючи намір піти. «А моя валіза?» – шепнув Браун. Селянин лише прискорив кроки. Гнатися за ним не доводилось, і Браун пішов у інший бік. Опівдні він був на станції на російській стороні, де стояв радянський потяг. Сестра милосердя, яка пройнялася до нього симпатією, впустила його в офіцерський вагон, і він без перешкод доїхав до Львова. На всій цій історії не варто було б зупинятися, якби не той вражаючий факт, що Мечислав Браун, який у Львові був прийнятий з почестями, зарахований до польської секції Союзу радянських письменників з усіма матеріальними наслідками, що випливають звідси, через три місяці добровільно перейшов кордон у зворотному напрямку, до тих самих німців, про яких він мав дуже наочне уявлення. Що змусило його повернутися – про це йтиметься далі.
В другій половині грудня 1939 року залізницею Барановичі – Вільна я прибув до Ліди, що на литовському кордоні. Вільна тоді була метою всіх прагнень, брамою свободи. На спині я мав рюкзака, в кишені – дуже мало грошей. В Ліді не було ні українсько-молдавської ситості Снятина, ні метушні та ресторанів Львова. Були суворі морози, злидні і руйнування, забиті дошками крамнички, на містках натовпи чужоземців, у яких на лобі було написано, навіщо вони приїхали. Місто було переповнене, нікуди було поткнутися, і кілька днів я спав на підлозі в крихітній кімнатці у випадкових знайомих. Це була молода пара, обидва біженці: чоловік – безробітний, дружина – майстер на фабриці галош «Ріґавар». Я був свідком їхньої гіркої бідності, бо заробітку на фабриці не вистачало їм навіть на хліб, і вони розпродали свої останні речі. Через кілька днів я пішов на квартиру, де був збірний пункт для тих, хто бажав таємно перейти кордон. Це був притон, не позбавлений мальовничості. Ночами квартира перетворювалася на нічліжку, вносили складні ліжка, сім'ї завішувалися простирадлами, але було так холодно, що я не міг заснути навіть одягнений, вставав і в темряві ходив серед сплячих, збираючи з усіх гачків пальто, щоб ними вкритися. До обіду збиралися рабини в хутряних шапках, бородаті євреї, які прагнули від радянської безбожності до литовського Єрусалиму. За столом велися розмови на теми, в яких я не здатен брати участі: «Якщо на чотирьох кінцях не вистачає одного „цицис“, то чи можна вважати, що закон виконаний цілком, чи треба вважати, що він виконаний лише на три чверті? ..»
Незабаром підібралася партія з сімох чоловік, і ми домовилися з провідником. Грошей у мене не вистачало, і мої супутники погодилися кредитувати мене до Вільни, де я сподівався розрахуватися з ними. Крижана пустка Ліди, нелегальне існування, шастання по закутках, бруд, холод і туга, безглузда плутанина цих днів замучили мене. Нарешті вранці 28 грудня нам було дано сигнал – виходити.
Ми дали завдатку по сто п’ятдесят рублів провіднику-білорусу. Наші речі завантажили на сани, а ми йшли пішки і невдовзі розтяглися по дорозі ланцюжком. Був ясний морозний ранок. Ми мали від'їхати від Ліди кілька кілометрів, дочекатися вечора на селянському подвір’ї, і вночі перейти кордон. В цьому місці до нас перейшли кордон тисячі людей.
Але дійшли ми недалеко. Раптом з-за будиночка при дорозі з'явилися озброєні люди – це була поліцейська застава, яку, на нашу біду, виставили саме цього ранку. Нас завернули. Вони зупинили сани, на яких сиділи жінки і лежала купа наших речей. Мені нічого не залишалося, як підійти до саней. За хвилину всіх нас, із санями разом, повернули під конвоєм до Ліди.
В НКВС ми кілька годин чекали своєї черги. Кожного допитували окремо у великій залі, де стояли декілька столів.
Я засвідчив, що їхав до Радуні, містечка за вісімнадцять кілометрів від Ліди.
– Чому ж санями, коли до Радуні щоденно ходить автобус?
Я пояснив, що мені немає сенсу пів дня стояти на морозі у черзі за квитком на автобус, коли за цей час я міг би доїхати на коні, і навіть дійти пішки.
– Навіщо до Радуні?
Я розповів про знайомого, який обіцяв мені службу на радунській електростанції. Дійсно, кілька днів тому я познайомився з людиною, яка виявилася завідувачем електростанції в Радуні, і я «про всяк випадок» попросив у нього «запрошення» — приїхати до Радуні на службу. Цього листа я ніяк не міг знайти, але мій енкавесист прийшов мені на допомогу. Він дуже спокійно і вміло обшукав мене: з мішка посипалися англійські книги та інші речі, які свідчили про мою мирну вчительську професію. Нарешті він витрусив і того листа, якого я вже вважав загубленим. Листа він забрав, а мені дав пораду шукати службу в Ліді і не потикатися більше до Радуні, куди в'їзд заборонено. Це було все.
Три місяці потому я б не відбувся так легко. Крім того, мені «пощастило», бо затримали нас не на самому кордоні, а дорогою туди. Всю нашу партію відпустили, і ми вирішили не ризикувати вдруге, бо при повторній зустрічі з владою з нами розмовляли б інакше. Я знову вирушив до Пінська.
Дехто залишився. Інші поїхали до Свєнцян – чатувати щастя на іншій прикордонній ділянці. Багатьом із наполегливих перехід вдався у січні. 2 січня перейшла кордон під Лідою знайома родина зі Львова – з малими дітьми та багатьма валізами. Це коштувало їм цілого статку, але не врятувало їх від смерті – через два роки при побитті віленських євреїв.
Але для мене, принаймні, було достатньо. Я не годився в контрабандисти. Я смертельно втомився, я хотів виспатися та відпочити. 31 грудня 1939 року я з великими труднощами втиснувся в переповнений поїзд і поїхав назад – до Пінська.
Опівночі ми прибули до Лунинця. Поїзд до Пінська відходив о шостій ранку. Я посидів, походив по вокзалу і раптом уявив собі, що зараз у всьому світі святкують Новий рік і чекають від нього всякого щастя та кінця лиха. Новий рік! Недовго думаючи, я пішов у місто.
Вулиці глухого містечка були порожні і безмовні, сніг хрумтів під ногами, і я плентався по кучугурах, як Вічний Жид з мішком на спині.
Під одним віконцем я зупинився. З-під замкнених віконниць чувся веселий шум, новорічні крики, веселощі. Там зустрічали Новий рік, а я стояв під вікном, як жебрак! Зважившись, я постукав. Мені відчинили, і я ввалився, як різдвяний дід у теплий, освітлений коридор.
Я вдало втрапив, бо в цьому будинку влаштував новорічну зустріч Учительський Союз районного міста Лунинця. Мені повірили на слово, що я вчитель, я здав у гардеробну рюкзак і пішов до буфету, де ще залишалося пиво.
Отак у незнайомому натовпі, за чужим столом, я зустрів новий, 1940 рік – препоганий і зловісний рік, повний крові, горя і тріумфу зла, рік, який приніс мільйонам людей смерть і рабство, а мені – найфантастичнішу пригоду мого життя.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930863
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2021
дивлюсь перед себе у скло
поринаю повільно у даль
асфальтом летить під сідло
безкрайня журба і печаль
перехожих не видно давно
лиш дерева пливуть по землі
ніби зручно сиджу десь в кіно
чи в міжзоряному кораблі
кермо ледь гамую в руці
і тихенько давлю на педаль
чого варте віддати кінці
об дерева розбити печаль
поворот завиднів вдалині
відпускаю машину в накат
напіввимкнений десь у нутрі
тільки очі як завше горять
від багряних м’яких килимів
що встилають узбіччя і шлях
як давно я цього вже хотів
зупинитися десь у полях
легкий порух руки шерех шин
ніби постріли всі невпопад
ось виходжу я зовсім один
тільки встелюється листопад
чомусь зовсім немає авто
і не чути відлуння гармат
стоїть на дорозі ніхто
слухає листопад
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930859
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2021
Частина І
Глава 1. Вересень 1939
Влітку тридцять дев’ятого ми не вірили у війну. Кожен із нас знав, що війна неминуча, але ніхто не був готовий до того, що вона розпочнеться завтра. Дійсність показала, що разом з усіма не були готові ні польська армія, ні західна, ні заокеанська Демократія. А євреї міста Лодзі – чверть мільйона скоро засуджених до смерті людей – були готові найменше. За кілька днів до катастрофи натовпи демонстрантів проходили вулицями Лодзі з транспарантами: «Відібрати польське громадянство у німців!» Проходячи єврейськими вулицями, демонстранти кричали: «Настане і ваша черга, євреї!»… Два тижні потому Лодзь була в руках німців.
Напередодні війни поляки запевняли кореспондентів французьких газет, що Польща досить сильна, щоб протистояти Німеччині без допомоги «Совєтів». Через кілька тижнів вони готові були прийняти цю допомогу на колінах, з квітами і тріумфальними арками. Але було вже пізно. 17 вересня 1939 року Червона Армія вторглася до Польщі, як союзниця Гітлера.
А влітку тридцять дев’ятого ми не вірили у війну. Тисячі людей, перебування яких у Польщі не було обов’язковим і які могли б за бажання її покинути, легковажно залишалися на місці. Маса єврейського населення залишалася на місці. З одного боку нам бачився Гітлер, а з іншого – ввесь світ. Здавалося неймовірним, щоб Німеччина зважилася воювати на два фронти.
І тільки ввечері 23 серпня 1939 року стало зрозуміло, що війна буде насправді. Цього вечора світ дізнався про пакт Сталіна з Гітлером. Почуття жаху, з яким ми сприйняли цю звістку, можна порівняти з відчуттями відвідувачів зоопарку, на очах яких відчиняється клітка з тиграми. Ось встають голодні звірі, двері клітки відчинені для них. Це і було те, що «вождь народів» зробив 23 серпня – спустив на Європу скаженого звіра: дав благословення німецькій армії накинутися на Польщу. За цей «мудрий крок», в захисті якого й досі вправляються продажні пера, десятки мільйонів заплатили життям. Злочин Росії 23 серпня 1939 року обернувся океаном крові і нелюдськими стражданнями. Це не був найкоротший шлях до знищення Гітлера, натомість – найкоротший шлях до розгрому Європи. У вересні тридцять дев’ятого року з благословення Сталіна розпочався справжній розгром Європи. «Вождь народів» міг бути задоволеним результатом своєї гри, хоча первісний його розрахунок і не виправдався. «Зіткнення хижаків», як називали події тридцять дев’ятого-сорокового років у радянській пресі, довелося спішно перейменовувати у «велику оборонну війну світової демократії». Зловтішна посмішка, з якою радянські правителі спостерігали світову пожежу, дуже скоро змінилася виразом жаху. Для всіх нас, маленьких людей, кров’ю яких постійно торгують на політичній арені, день 23 серпня 1939 року – похмура і зловісна дата.
Поміж першим і 17 вересня ми пережили патетичне видовище краху Польщі. Держава з населенням тридцять шість мільйонів, цілий світ, повний добра і зла, історичних традицій і тисячолітньої культури – все це обвалилося, ніби картковий будиночок. Війна була програна в перші ж півгодини, коли польські сили під Познанню не витримали удару німецьких танкових дивізій.
Того першого дня вересня ранок в Лодзі розпочинався нормально. Потім задзвонив телефон на робочому столі в одному з кабінетів установи, де я працював. Чоловік за столом зняв слухавку, і раптом обличчя його побагровіло, очі розширилися, і він диким голосом почав кричати в телефон: «Що?! Що таке?!!».
Я кинувся до нього: «У Вас вдома щось трапилося?». Він кинув трубку: «Німці бомбардували Варшаву з повітря… Краків, Львів… Війна!»
Того дня Лодзь ще не підпала під повітряну атаку. Але ранком наступного дня нас розбудили вибухи. Над містом трикутником пливли німецькі ескадрильї. Стрілянина рідкісних зеніток їх не турбувала і не заважала їм… Ми могли переконатися, що небо над нами вже належало Гітлеру: в той момент, коли літаки пропливали над моєю головою, я зрозумів, що ніщо не заважає їм викласти бомбами будь-яку площу чи вулицю міста, і якщо вони цього не роблять, то це добра воля німецького командування.
Ми уявляли собі війну інакше.
На третій день повітряні тривоги продовжувалися одна за одною, не припиняючись. Застопорилась нормальна робота, не було нормального зв’язку, не було звісток, окрім німецьких, про хід військових дій. Нещастя насувалося. Вночі того третього дня, в сліпій і безокій, затемненій Лодзі я натрапив на першу безтямну жінку. Божевільна, вона металася на тротуарі в темряві, заламуючи руки, безладно белькочучи слова. Певно, тільки що її сім’я загинула під німецькими бомбами, і вона вже не знала, де її домівка, де вона знаходиться. Лавина людського горя слідувала за нею, першою. Я не впізнавав знайомих вулиць мирного міста – вони перетворилися на джунглі, в їх чорних проваллях таїлася смерть.
Німці підповзали велетенським холодним гадом, і щовечора доносився до нас голос Фріцше, гугнявий і повільний, злісно-отруйний, наповнений глузливою втіхою і загрозою. Німецька радіопередача на Польщу розпочиналася полонезом Монюшко. Цю урочисто-пливучу мелодію я до сих пір не можу слухати без здригання, неначе її впоперек хтось перекреслив гакенкрейцем. На світанку п’ятого вересня я поїхав з Лодзі. Рано вранці мені зателефонували: «Є місце в автомобілі. Чекаємо п’ятнадцять хвилин». Того ранку німці стояли за п’ятдесят кілометрів від міста. Я взяв портфель і вийшов на вулицю. Сяяв яскравий вересневий ранок. «Поки дістануся домівки, мине, можливо, місяць, – подумав я. – Потрібно взяти пальто». Повернувся. Зняв із жердки літнє пальто, почепив знову. І взяв – хіба мало що могло трапитися – солідне осіннє пальто з клеймом лодзинського магазину – «Еніґкайт». З цим «Еніґкайт» та портфелем, в який спантеличена прислуга навіщось засунула домашні капці, я виїхав з Лодзі. На відміну від інших євреїв я твердо знав, де мій дім. Мій дім знаходився в Палестині. З 1936 року моя сім’я перебувала там, і цього літа я був у Польщі на правах гостя. З Польщею мене пов’язував тільки мій польський паспорт… та сентимент польського єврея.
Про патріотизм польських євреїв вже можна говорити в минулому часі. Немає більше польських євреїв. На вулиці Берка Моселевича живуть поляки, які обійдуться без нас і нашої прихильності. Але того ранку, коли почалася моя біженська епопея, я був щиро схвильований, і польська трагедія заступила в моїй уяві ту єдину, про яку слід було думати – трагедію мого народу. За двадцять років своєї незалежності Польща Легіонів здійснила три злочини, за які тепер наступала розплата, три помилки, з яких кожна дорівнювала злочину перед судом Історії та людської совісті. Першим злочином з боку народу, який щойно скинув ярмо національного поневолення, була його політика щодо національних меншин. Білоруси, українці, литовці та євреї були придушені і позбавлені рівних прав у польській державі. Другим злочином була нелюдська і хижацька ідеологія польської «правої» – політичний цинізм у внутрішніх відносинах, який, особливо після смерті Пілсудського, призвів до популяризації гітлерівських методів у польському суспільстві і спотворив моральні риси польського народу гримасою антисемітизму – аж до сьогодення. Третім злочином була зовнішня політика, небажання слугувати захисту європейської демократії, що проявилося в 1938 році актом ганебної зради, коли Польща допомогла Німеччині в поділі Чехословаччини і тим самим звила мотузку на власну шию. Гітлер використав допомогу Польщі, щоб розчавити Чехословаччину, – і через рік допомогу Росії, щоб розчавити Польщу. Метод був той самий – і той самий же розрахунок на сліпу жадібність і продажний цинізм своїх союзників.
Автомобіль виніс нас із Лодзі. З обох боків шосе лежали гаї, поля і луки, залиті літнім сонцем, лежала польська земля, жива мішень для вбивства. Сто тридцять кілометрів до Варшави нас супроводжували німецькі літаки – екіпажі бомбардувальників розглядали прогулянку над Польщею як безпечний і веселий спорт; містечка, крізь які ми проїжджали, уповільнивши швидкість, були заповнені людом і нагромадженням обозів; паніка зароджувалася на наших очах. Пізно вночі почався масовий вихід з Лодзі, коли десятки тисяч рушили з приреченого міста. Ми випередили цю хвилю на п’ятнадцять годин.
Того дня, прощаючись навіки з мирним польським пейзажем, я думав про країну, яка, зі слів Пілсудського, була «засуджена до величі» – але не зуміла бути великою. Шопен і Пілсудський втілювали два полюси польського духу: музика Шопена – без грана твердості і чоловічої сили; і подвиг Пілсудського – героїчний, але позбавлений останньої глибочіні та світової перспективи. Між ними двома не було справжньої середини, не було політичного такту і вміння творити нове, не запаморочуючись гордістю. І Шопен, і Пілсудський – обидва залишилися без наслідувачів. Але неправда, що Польща – «Європа другого сорту», як сказав хтось нерозумний. Польща – Європа справжня. Міцкевич і Словацький, Прус і Жеромський – європейці першого рангу. Але Польща ніколи не йшла в аванґарді, завжди це був ар’єрґард Європи, прикордоння, з усіма його недоліками і небезпеками… Того прощального дня мені були милими її двори, і плетені тини її сіл, і шпилі костьолів, і я бажав їй вийти зі страшного випробування відродженою і вільною, дійсною учасницею великого демократичного піднесення Європи, в яке я вірив… Думка про те, що Гітлер або Сталін можуть стати переможцями цієї війни, навіть не приходила мені тоді до голови.
Варшава, в паузі між двома нальотами, кипіла, ніби казан. Саксонська площа наповнилась автомобілями, які прибули здалеку. В готелі «Європейський» не було місць. Не було бензину, і ми витратили два дні на пошуки пального. На п’ятий день війни не було вже денного сполучення залізницею і потрапити в потяг було справою щастя. Я ночував на окраїні міста. Вночі радіотривога підняла на ноги населення столиці: «Німці прорвалися – рити окопи!» Всі пішли з квартири, де я спав. Піднявся і я, щоб не залишатися одному в чужій домівці. О другій ночі я прийшов на спорожнілу Саксонську площу. У вестибюлі «Європейського» мене зустрів, позіхаючи, портьє. «Нікого немає – всі євреї розбіглися!» – сказав він, прискіпливо дивлячись на мене, ніби дивуючись, чому я залишився. Я запитав про своїх супутників. «Виїхали!» – байдуже сказав портьє. Робити було нічого, я взяв номер і ліг спати з тим, щоб вранці купити собі рюкзак і піти через Віслу пішки.
Але рано вранці – перші, кого я побачив у вестибюлі готелю, були мої лодзяни. Нічна інформація про них була неправильною. 7 вересня, об одинадцятій годині ранку, ми виїхали з Варшави. Перші кілька кілометрів до Мінська ми рухалися зі швидкістю кроку в непроглядній товкотнечі. Неймовірний безлад клубився на шосе: піші, кінні, дитячі возики переплуталися з платформами і вантажівками, автобуси з возами і бричками, фургони з пасажирськими автомобілями і ручними візками, завантаженими жалюгідним скарбом. Йшли жінки, тримаючи за руку дітей, молоді люди по-похідному, з сумками і мішками. Заїхавши в середину, ми вже не могли вибратися і рухалися в загальному потоці. Раптом низько показалися німецькі літаки (польських ми так і не бачили до самого румунського кордону). Натовп кинувся врозтіч. Ми теж кинули наш «Б’юік» і залягли в картопляному полі під огорожею. Але того дня біженців ще не бомбили. Тільки назавтра розіграються страшні сцени дорогою до Любліна, і шосе буде на метри залите кров’ю… Потроху ми вибралися із затору і до Мінська (за 30 км від Варшави) дорога стала вільною. З території здійснення повітряних атак ми ще не втекли. Всі міста впродовж нашого шляху були вже всипані бомбами. Німці бомбили одночасно всюди. Ми проїхали палаючий Седлець, на вулицях якого стояло виття; поліцейський бив гумовим кийком очманілу жінку, що несамовито випручувалася. Проскочили села, в яких горіли хати. Гул з висоти не залишав нас. Зупинилися перед Мендзижцем, чекаючи кінця нальоту. Нам здавалося – ще один ривок вперед, і ми відірвемося від війни, залишиться тільки літня спека та незворушна тиша путівця, яким плететься фурманка з дрімаючим бородатим євреєм.
Нарешті ми в’їхали в Брест і зупинилися на Ягеллонській. Я вийшов, розминаючи ноги, і до мене відразу підійшов чоловік, посміхаючись і простягаючи руку: «Не впізнаєте?». Це був адвокат, з яким я зустрічався в якомусь іншому місті сім років тому. «Я місцевий, ви заночуєте в мене».
Почувши про хвилю біженців і про те, що твориться у Варшаві, наш господар побіг купувати віз і коня, щоб бути готовим в путь. Ми принесли в Брест паніку, від якої рятувалися…
Наступного ранку ми виїхали до Волині.
Фронт плинув за нами, але за двісті кілометрів від Варшави нічого не було відомо про дійсний стан речей. Поляки сподівалися на якусь фантастичну допомогу з Заходу, на англійський повітряний флот, на французький прорив лінії Зіґфріда, на втручання Червоної Армії. Офіцери брехали солдатам, місцеві листки велетенськими заголовками повідомляли про прорив польської кавалерії в Східну Пруссію, про бомбардування Берліна і про вторгнення французів у Саарську область.
В Ковелі ми знайшли затишну єврейську провінцію, запущені сади і дерев’яні ґаночки, просторі двори і трактир, переповнений іменитими гостями з Варшави.
Босоногі дітлахи, засунувши пальці до рота, роздивлялися, як на призьбі корчми сиділи незвичайні гості: пані у вишуканих дорожніх костюмах, товсті лодзинські фабриканти і сам варшавський віце-бургомістр. В кінці вулиці знаходився кібуц, там єврейська молодь проходила підготовку до майбутнього життя в Палестині. На стінах висіли портрети, на столах лежала вже непотрібна література. Все спізнилося. «Біжіть звідси, – хотілося мені сказати їм. – Не покладайтеся більше на дорослих. З них нічого вже не візьмеш, вони нічого не знають і ні за що вже не відповідають…» Але пізно було розмовляти і переконувати.
Вночі, у вервечці автомобілів із затемненими вогнями, проїхали Луцьк.
Наступним було Рівне. Місто наповнилося біженцями з Кракова і Львова, евакуйованими установами. Затримуючись у Рівному, міністри уряду, що розсипався, розповідали небилиці про кулак, який збирається для контрудару по німцях, а потім щезали в напрямку румунського кордону. На дорогах стояли покинуті автомобілі, непотрібні через відсутність бензину. Їх власники охоче обмінювали недешеве авто на віз із конем. В нас ще був бензин, але автомобіль приходилося ховати, щоб не реквізували військові. Магазини і лавки були зачинені або порожні, услід за політичною починалася руйнація побутова – брак продовольства і товарів, відсутність будь-якого уявлення про те, що буде взавтра. В Тернополі галицькі євреї з довгими пейсами і в чорних халатах вразили нас своїм повним супокоєм. Все навколишнє начебто не мало до них прямого відношення. Покладаючись на Бога, вони раз і назавжди вирішили не випереджувати події і чекати, поки знову можна буде крамарювати…
На вузькій тернопільській вуличці я чув з уст молоденьких польських сестер милосердя, зодягнених в хакі з протигазами, слова отруйної ненависті, погромні промови про євреїв… Їм не терпілося… Це були сестри чи матері тих шестирічних дітей, які пізніше кидатимуться на старих єврейських жінок і вискубуватимуть у них волосся – дитячими рученятами. В тернопільському натовпі вже зародилися перші симптоми деморалізації і очікування нової влади. Були там і особливі біженці – польські родини, які втекли з району до міста зі страху перед українською розправою.
15 вересня ми прибули до Чорткова. В це мальовниче містечко, яке красою свого гірського розташування нагадувало ландшафти Італії, ми пробралися, минаючи військову заставу. В'їзд до Чорткова був заборонений. Тому, не доїжджаючи півкілометра, ми вийшли з автомобіля і дійшли до міста пішки. Наш водій і товариш, Шимкевич, з’їхав машиною з насипу і провулками проїхав до задніх дворів. В місті мешкав рідний брат одного з нас. Ми були прийняті з почестями і привітністю. Тут панували тиша і спокій – після 10-денної дороги це була справжня оаза. Ми докоряли собі, що в мирний час нехтували красою Чорткова і вже думали посидіти тут деякий час… до з’ясування обставин.
Обставини з’ясувалися значно швидше, ніж ми думали.
Вранці 17 вересня в Чорткові було по-літньому тихо. Я прокинувся і пішов у «Староство» просити пропуск до Заліщиків. На мій подив, у будівлі «Староства» я застав зяючу порожнечу. Двері кабінетів навстіж, ящики столів розчахнені, в коридорах ні душі. Картина спішної втечі. В дальній кімнаті біля вікна стояли два референти і вдивлялися в небо, де кружляла зграйка літаків.
«Це їх літаки, напевно!» – сказав із тремтінням в голосі референт.
Я виклав своє прохання, але він навряд чи мене слухав.
«Та їдьте куди хочете, заради Бога… Які тепер пропуски?»…
Я вийшов на вулицю, нічого не розуміючи. Зайшов до сусіда, де чулося радіо.
Саме тієї хвилини передавали текст промови В'ячеслава Михайловича Молотова. Урочисте повідомлення всьому світу про те, що сьогодні на світанку Червона Армія перейшла кордон, щоб з огляду на розпад Польської держави взяти під свій захист братерські народи Західної України і Білорусії.
Через годину ми стрімголов мчали з Чорткова. Бензину до румунського кордону могло вистачити в обріз. Ми об'їжджали колони польських військ; солдати вдивлялися в горизонт – чи не йдуть радянські танки? – й офіцери пояснювали їм, що Червона Армія спішить на поміч.
Біля Заліщиків нам загородили дорогу. Ми побоювалися, що радянські аванґарди наздоженуть нас, і вирішили продовжити шлях, об’їхавши півтораста кілометрів.
О тринадцятій ми прибули до Снятина, за п’ять кілометрів від румунського кордону. Там ми дізналися, що кордон закритий намертво. Ще два дні тому можна було за гроші перейти його. Але тепер і гроші не допомагали. В зв'язку з подіями румуни виставили потрійну військову заслону на кордоні. Прорватися було неможливо.
Втрачати нам було нічого. Кожен із нас мав за кордоном сім'ю: я – в Палестині, інші – в Парижі і в Лондоні. Кожен мав закордонний паспорт в кишені. З настанням темряви ми рушили до кордону.
В Снятині ми вперше побачили польські літаки: вісім аеропланів описали коло над містом, прощаючись із Польщею, – і повернули за Прут. Снятин був єдиним пунктом, де польська армія була моторизована на сто відсотків – без піхотинців. На кордоні стояла низка військових автомобілів, довжиною в чотири кілометри, вантажівок, цивільних машин, перейнятих військовими. Румуни вночі чатували в три ряди, повільно пересуваючись в темряві; дорога кишіла людьми, перегукуваннями голосів, сигналами, бурхливою метушнею. Ми втратили єдиний шанс: слід було кинути наш прекрасний «Б’юік», змішатися з натовпом і минути кордон з групою військовослужбовців, під покровом темряви. Але ми були ще новачками: як ризикувати, як відразу зважитися на пригоди, на труднощі? Наша чорна потужна машина раптом здалася нам надійним осередком, як корабель вночі у відкритому морі серед бурі. Ми бачили, що вона була не єдиним цивільним автомобілем у черзі. І ніч пройшла в нервовому очікуванні, в розміреному просуванні до заповітної лінії, де під аркою стояв румунський офіцер з ліхтарем і констатував кількість вояків на кожній машині: «Наступна! Наступна…»
На світанку дійшла наша черга. Нас пропустили на п’ять метрів за кордон. Поруч із румунським офіцером стояв польський, допомагав розпізнавати і відділяти євреїв. «Документи! – і прочитав у паспорті нашого водія. – Шимкевич Мойше»… Решта імен були не кращі.
Нам звеліли вийти з авто і повернутися туди, звідки прийшли. Автомобіль залишався. «Не дамо машині дістатися більшовикам!» – пояснив німецькою румун. Поруч лаявся француз, якого теж не пропустили. Хтось пояснив йому в чому справа: в його машині виявився випадковий попутник – єврей. Справа відразу владналася: єврея висадили, зраділий француз поїхав далі. Як добре бути французом.
Право забрати з собою свої валізи ми все ж відвоювали. Зірвалася шалена злива. Під проливним дощем ми потяглися назад до Снятина, з валізами, пішки. Це не було тріумфальною ходою. На околиці містечка я, мабуть, виглядав досить жалібно, тому що на дорогу вийшла єврейка і покликала мене відпочити і напитися чаю. Таким був мій дебют в ролі безпритульного волоцюги.
Того ж дня ціла група палестинців зробила останню спробу прорватися додому: запропонувала румунській владі пропустити їх в Констанцу, прямим транзитом до пароплава, в автобусі під конвоєм жандарма. Ми простояли півдня на прикордонному містку, чекаючи телефонної відповіді з близьких Чернівців. Зрештою, нас прогнали з лайкою. Сутеніло. Ми вирішили, що ранок вечора мудріший.
Наступний день явився безхмарним небом і сонцем, вигравала музика і все місто гуло на ногах: вночі увійшли радянські війська.
На високій башті ратуші майорів червоний прапор, танкетки стояли на площі, і вулиця кишіла людом. Червоноармійці стояли, оточені щільною юрбою. Кожен був у центрі кола, його закидали питаннями, тіснилися подивитися, як на диво. Виникли десятки імпровізованих мітингів. Добродушні солдати, не виявляючи ні тіні здивування чи збентеження, відповідали на всі запитання. Починалася моя подорож до Росії, хоча в цю хвилину я і не підозрював цього.
Українські селяни в білих свитках цікавилися цінами на хліб, а чоботар запитував, почім чоботи. Всіх цікавили заробітки в Радянському Союзі, і всі були приголомшені надзвичайним благополуччям радянських громадян.
«Я сам швець, – відповідав веснянкуватий хлопець, посміхаючись і похитуючи гострим багнетом. – Я на тисячу рублів сам виробляв».
«А чоботи скільки коштують?»
Тут веснянкуватий підморгнув і запитав: «А у вас скільки коштують?»
Йому назвали ціну.
«Ну ось, і в нас, приміром, стільки ж» – не замислюючись, відповідав хлопець.
Група червоноармійців стала кружкома:
«Ра-а-сцвета-а-ли я-а-блони и гру-у-ши,
Па-а-плы-ли-и тума-а-ны над реко-о-й,
Вы-ха-ди-и-ла на берег Катю-у-ша…»
Мелодія «Катюші» всім дуже сподобалася ... Ще три дні тому ніхто не чекав у Снятині цих пісень. Польські льотчики в доладних чорних мундирах, офіцери в рогатих шапках, цивільне польське населення, ніби приголомшені, намагалися зрозуміти, що сталося, не вірили своїм очам…
Тільки роки потому, перебуваючи в Радянському Союзі, я зрозумів, яку комедію втнули того променистого ранку веселі червоноармійці – як натхненно і стовідсотково брехали нам ярославські і уральські хлопчаки, як вони над нами сміялися, розповідаючи про чоботи по шістнадцять рублів і колгоспний рай. Певно, були в них для цього випадку інструкції, чи може позначився своєрідний російський патріотизм – утерти носа полякам. Варто зауважити, що у євреїв відразу виникли деякі підозри: почувши, що «все є», «у нас все є!», стали задавати каверзні питання: «А чи є у вас Копенгаген?». Виявилося, що «а як же, є і Копенгаген, скільки захочете!..» Картина стала ще яснішою, коли комендатура розпорядилася відкрити всі магазини, оголосила, що злотий дорівнює рублю, і на крамнички накотилася лавина радянських покупців. «Рубль за злотий!» – це їм задарма віддавали залишки буржуазного достатку, як премію переможцям. Пізніше я бачив, як в порожні магазини Львова заходили командири і, не вміючи читати польською, запитували, що тут продається. Їм було все одно, що купувати – цвяхи, валізи, купальні костюми. І про ціну не питали, так що євреї спершу набавляли скромно – десять-двадцять відсотків, а потім зрозуміли, що цим людям потрібні будь-які речі за будь-яку ціну.
Через три роки я зустрів у радянському таборі ув'язненого, одного з тих, хто у вересні тридцять дев’ятого «звільняв» Західну Україну. Я його запитав, яке враження склала на нього перша побачена ним «заграниця». І від нього я дізнався, про що думали в ті дні червоноармійці, котрі на вулицях Снятина розповідали слухачам про вільготне радянське життя.
«Те Рокитно, куди я потрапив, – містечко невелике. Але хлопці прямо очманіли, коли побачили, скільки всього добра по квартирах. І дзеркала, і патефони, а ще скаржаться, що їм погано жилося! Ну, думаємо, стривайте, голубчики, у нас забудете, як скаржитися. Особливо лавки з мануфактурою вразили – товар не тільки за прилавком на полицях, а й з іншого боку, де покупці. Годі! Не по-нашому живуть. Кругом відразу весь товар поховали, але я все ж знайшов лазівку, і, вірите чи ні, скільки я какао купив! По п’ятнадцять рублів кіло, а до нас, кажуть, за копійки продавали. Шкода, повернули нас назад, не випало поживитися…»
До кінця вересня ми пробули в радянському Снятині. Стояла чудова рання осінь. Я жив на околиці, в будиночку зі скляною верандою і палісадником. Айстри і мальви цвіли під вікном. Господиня моя, стара полька, мала таку ж стареньку прислугу, і обидві були смертельно наляканими. Щоранку я спускався обривом до річки, купатися. На тому березі Пруту синіли пагорби – то була Румунія. Звідти через кілька днів стали повертатися групи поляків: румуни обійшлися з ними непривітно, зігнали в табір у відкритому полі, на обід веліли копати картоплю, викрадали цінні речі.
А в Снятині поселилась ідилія: на ринку людно, радянські командири зайняті покупками і надзвичайно ввічливі. Місцеве населення організувало демонстрацію привітання Червоній Армії: прикрасили місто, і близько семисот людей пройшли перед будівлею комендатури з червоними прапорами і криками «Да здравствует!» і «Ура!». Більшість із них – євреї. Кілька українців йшли позаду. Поляків не було зовсім. Якщо взяти до уваги, що в Снятині проживало тисяч п’ять євреїв, які мали всі підстави бути вдячним радянській владі, то відсоток єврейського ентузіазму щодо червоних виявився відносно невеликим. Але поляки не бачили тих тисяч, які залишилися вдома – для них це була «єврейська демонстрація». І ввечері того ж дня польська вчителька, патріотка, гірко скаржилася мені на снятинських євреїв.
Нелегко нам було розлучатися з румунським кордоном. Ми все ще не здавалися, шукали провідників, чекали оказії. Як довго можна було залишатися, не привертаючи уваги органів радянської влади? Вечорами, в приватному будинку, ми збиралися слухати радіо – єдиний зв'язок із зовнішнім світом. Ще трималася Варшава, ще просувалася Червона Армія, ще всі чекали чудес на Західному фронті. А в сонному прикордонному містечку залишався острів тиші. Покрівлі українських хат були викладені золотою кукурудзою і гарбузами. В білій будівлі Сіоністської Організації зі щитом Давида на фронтоні розташувалася радянська установа. І ми, європейці, які збилися з дороги, яким все це здавалося маренням, замість того, щоб читати Екклезіяста, абонувались у ще працюючій приватній бібліотеці і запоєм читали Монтерлана, письменника антисоціального і беззаконного, автора геніальних парадоксів, нашого ворога Монтерлана, майбутнього прислужника режиму Віші.
Охочих перевести нас через кордон не знайшлося. Нарешті ми з’явилися в комендатурі зі своїми закордонними паспортами, прикрашеними багатьма візами, і скромно попросили пропуск за кордон. Бравий вусатий командир з явним осудом крутив у руках сині книжечки з польським орлом на обкладинці. Задзвонив телефон. Комендант зробив страшну гримасу і гаркнув у слухавку: «Який магістр фар…ма-ко-логії?! Ви ці титули залиште, будь ласка! Пройшли часи панів та магістрів! З аптеки? Так і скажіть, що з аптеки! ». І звернувся до нас: «Хто такі?»
Ми чистою російською, пропускаючи будь-які титули, пояснили, хто ми такі, і комендант запропонував нам отримати безкоштовний біженський проїзд до столиці Західної України – міста Львова.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929676
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2021
Частина І
Замість передмови
Задовго до початку Другої світової війни я збирався з'їздити в Радянський Союз.
Я жив тоді в Лодзі, в Польщі. Цікавість до Радянського Союзу тут була великою. Щоправда, в Парижі та Нью-Йорку країною комунізму цікавилися інакше, аніж в Польщі, де пам'ятали сто п’ятдесят років царської окупації і війну 1920 року, де завжди існував спільний кордон і Росія завжди фігурувала і реальною загрозою, і близькою спокусою. Компартія в нас перебувала на нелегальному становищі. В аграрній і католицькій країні зі слабкою промисловістю та мізерним пролетаріатом не існувало для неї підґрунтя. На десять чи п’ятнадцять відсотків комунізованою була єврейська молодь. Бог знає, як уявляли собі комунізм нещасні мрійники польського гетто. В тридцяті роки на вулицях Лодзі з візків продавалися «Памфлети» Радека, «Історичний матеріалізм» Бухаріна. В день смерті Леніна, в січні, на річницю «трьох Л», де-небудь впоперек вулиці на телеграфних дротах з’являвся червоний прапор, і єврейські молоді люди били вікна в єврейських же крамницях на Піотрківській. Радикальна інтеліґенція зачитувалася віршами Бронєвського про «печі Магнітогорська». У варшавських театриках під грім аплодисментів декламували «Ґранаду» Кірсанова. Туристи їздили маршрутами радянського бюро «Інтурист» знайомитися з великою країною Революції.
Багато їх поверталося з коробкою радянського шоколаду і приємними спогадами після тижневого перебування в Москві. Двотижневий маршрут давав можливість побувати на території України. Перед тими, хто міг оплатити три- і чотиритижневу поїздку – відкривалися курорти Кавказу і Середня Азія. Таким чином, Андре Жид побував у Го́рі, на батьківщині Сталіна, а Зібург відвідав Червону Арктику. Кожен, хто володів пером, привозив з Радянського Союзу звіт про свої враження.
В роки моєї радянської неволі я згадував цю літературу. Серед репортажів були і чудово виконані речі, повні тонких спостережень, дотепності та блиску. Але в цілому вся ця література являла собою просте дитяче лепетіння. Як скептики, так і ентузіасти, які однаково не мали уявлення про справжній Радянський Союз, не мали права писати про так мало їм знайомий предмет. Смішна і трагічна невідповідність цієї «туристичної» літератури з радянською дійсністю стала очевидною для сотень тисяч людей, які, як і я, потрапили в глибокий тил радянської країни в роки війни.
Окрім цієї, офіційної «туристики», існувала в Польщі, протягом усіх років її незалежності, й інша, про яку не писали газети. Не було такого року і місяця, щоб через кордон не переходили нелегальні перебіжчики, люди, які не хотіли залишатися в капіталістичній Польщі і прагнули до «батьківщини всіх трудящих», на землю обітовану, в пошуках справедливості та свободи. Ми нічого не знаємо про подальшу долю цих людей. Чому жоден з них не дав про себе знати?.. Це не були знамениті письменники чи делегати з Америки. Коли вони щезали як камінь, кинутий у воду, ніхто ними не цікавився. Це були маленькі люди, аноніми, тирса, ніби магнітом притягнуті мрією про кращий світ. А між тим, дуже і дуже варто було б опитати цих людей. Їх правдивий і нелітературний виклад сказав би більше, ніж томи офіційної пропаганди. Багато їх живе в Радянському Союзі й жаль, що немає у них можливості розповісти про себе.
В місті Біла-Підляська на ринку стояла будочка, де єврей торгував содовою. Діти в нього виросли бунтівниками – Богу не молилися і знати не хотіли ні польського добра, ні заморської Палестини. Коли молодший виріс і переконався, що в Білій-Підляській мало надії на революцію, він змовився з прикордонними селянами, і темної ночі вони його перевели на радянський бік. Було це в 1931 році. Одинадцять років потому я з ним зустрівся – в радянському таборі, у великій і багатолюдній країна зе-ка, і чув його історію, таку ж, як і тисячі інших.
Країна зе-ка не нанесена на радянську мапу, її немає в жодному атласі. Це єдина країна світу, де немає суперечок про Радянський Союз, немає оман і немає ілюзій.
Жив у місті Любліні власник технічного бюро, інженер Мельман. Якщо залишились на світі його родичі – ось довідка про безслідно зниклого. Інженер Мельман був людиною незалежною і норовливою. Ніяк він не міг змиритися з польським режимом. І ось він переходить кордон із цілою групою «незадоволених». Їх прямо з прикордонного поста відправляють до в’язниці, а звідти – до табору. Там я з ним і зустрівся. На той час, вже після декількох років ув’язнення, це був надзвичайно мовчазний чоловік, широкоплечий, з потемнілим обличчям і похмурим поглядом. Не думаю, щоб до того часу в нього залишилися хоча б якісь переконання. Єдиною його метою було не вмерти в таборі. Але й це йому не вдалося. Навесні 1944 року він помер у виправно-трудовому таборі Круґліца, Архангельської області, від завороту кишок. Хтось подарував йому два зайвих талони на обід, і цього не витримав його організм, який відвикнув від нормальної їжі.
1937 рік став фатальним для «нелегальних» туристів. В цьому році в Радянському Союзі відбулася «велика чистка». Серед мільйонів запроторених в табори опинилися і всі ті, хто з-за кордону прибув на проживання в Радянський Союз. Байдуже, легально чи нелегально. Я пам’ятаю молоденьку сестру в табірному бараку для хворих. «За що Вас посадили, сестро?» - «Мій тато приїхав з Латвії» - «А скільки Вам років тоді було, коли приїхав?» - «Вісім». І це не розмова двох божевільних. В Радянському Союзі це кожному зрозуміло без пояснень.
Я не поїхав до Росії завдяки «Інтуристу», і не перейшов темної ночі польський кордон. Я виявився туристом особливого, третього роду. Мені не треба було їздити до Росії – вона сама до мене приїхала. І маршрут виявився в мене особливий, про який ми нічого не чули в «Інтуристі». Мені довелося спостерігати Росію не з вікна готелю «Метрополь» в Москві, чи з вікна вагона-ресторану. Я бачив її крізь заґратоване віконечко вагона тюремного, крізь колючі дроти таборів, переміряв пішки сотні кілометрів, коли з лайкою гнали арештантський натовп по етапу через ліси і злиденні колгоспи півночі; двічі перетнув Урал – в теплушці, на третій полиці жорсткого вагона, де немає і бути не може іноземних кореспондентів, – жив у сибірській глушині, ходив, як і всі, на роботу і носив у кишені той документ, яким так пишався Маяковський: радянський паспорт терміном на п’ять років. Цього документа в мене більше немає. Саме тому я і можу писати про Радянський Союз те, про що й не снилося нашим мудрецям і про що не пишуть громадяни з радянськими паспортами.
Люди, які симпатизують радянській системі, вважають, що мій маршрут був невдало вибраний і повів мене вбік від знаменитих радянських шляхів. Я не був під Сталінградом, не брав Берліна. Якби я там був, можливо, я писав би інакше? Можливо. Але маршрут мій був вибраний не мною, мені його вказала радянська влада. Про Сталінград світ знає все, про табори – нічого. Де правда Росії – в Параді Перемоги на Червоній площі, чи в країні ЗЕ-КА, котра випала з географічного атласу? Очевидно, потрібно брати ці речі разом, в їх цілісності і взаємозв’язку. Для мене немає ілюзій, я бачив підземну Росію. Я б а ч и в. Ті ж, хто покладає надії на Країну Рад, нехай візьмуть до уваги і цей «матеріал», і нехай узгодять його, як зможуть, зі своєю совістю.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929675
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2021
Темно-синє небо чорніє і чорніє. Ніч наступає зі сходу. Небо безхмарне – зірки, зірки. Місяць ще низько, тільки зійшов, скоро повня. Вітрець у деревах листки перераховує, вони шумлять натовпами, там тихіше, там голосніше, а десь-не-десь затихли всі, позамовкали.
Позавмирали. Ніби чекають чогось… чи дочекалися… Чи просто вже втомилися під сонцем, під вітром, під дощами-снігами-інеєм… Виноград, з весни морозом добре вдарений, так і не відійшов, хоча листя де-не-де, як рятівні знамена потопаючого корабля, випустив, і навіть лозу подейкуди, а в кількох місцях – навіть гроно. І воно достигло до гарного смаку, і навіть трапилися ті, хто хвалили його. Але то як би не було, а порівнювати з минулорічним урожаєм нічого – цьогоріч навіть і не вгощали нікого, і самі не їли…
Жовтаве виноградне листя теж притомилося, мовчить не шелесне, і пташок вже не чутно ніде ніяких. Вітер у шпанках ледве-ледве – і замовкає, ледве-ледве і за… «Що? Це мені почулося?.. Це виноград?..». «Ні, не почулося. Виноград». «???... Виногра-а-а… Х-хто це… г-говорить?!! Це… що це за …». «Це я». «Х-хто я?!! Це не я в моїй г-гол-ло...». «Ні, не ти!». «А хто?!. не я…». «Той, про кого ти знаєш і часто думаєш». «І що даль… і-у-у-о-ох!.. це знову виноградний лист?.. як це він робить?!». «Що робить?». «Я тільки що чув…». «Ти щось чув?». «Так, чув». «Що ти чув?». «Я чув… я думаю, що це… що це…». «Ну, сміливіше, чому ніяковієш?». «Я думаю… ні, я чув… я чув, як виноградне листя сказа… прошелестіло… воно прошелестіло, ніби голосом… прошелестіло: «Ти готовий до їх приходу?»»
«Скільки разів ти це чув?». «Перший тільки що, коли ще… сам… і другий, тільки-но, коли вже з… з…». «Ну так що, ти готовий?». «Хто?.. ти?..». «Зрозуміло, не готовий». «Чому це… не готовий? Коли таке… вже сталося… стається… Готовий і нічого не бою… зрозумів… ти… ти все знаєш, що я думаю…». «Так, знаю. І все, що ти знаєш – теж знаю». «Насправді я боюся… боюся, ні-ні, не за себе – на мені…». «І це знаю, і бачу, що це так». «То хто… ти?»
«Я не ти, я – ми. У нас немає я, яке навпроти. Ми всі одне я. Ми – … щоб тобі зараз було зрозуміліше – інопланетяни. Але не такі, як уявляють у вас. Про нас у вас не уявляють, тому відповідаю на твоє запитання…». «Але я ще нічого не запитував!». «А запитання вже народилося в тебе між серцем і гортанню. Так от, до такої міри не такі, що ось – дивися!».
Несподівано всі дерева в садку, всі вишні з яблунями і грушами, всі малинові зарості з кущами троянд, і виноград на шпалерах, і невисокі туйки двома рядками, і навіть сухі, ще не зрізані чорнобривці, – всі раптом почали рухатись в одному такті, вигинаючись і похитуючись то в один бік всі разом, то в якийсь інший бік. Спочатку це було просто погойдування і похитування, а потім… потім вони почали підстрибувати так, ніби натовп танцює якийсь один танець і рухається завченими і натренованими рухами з одного боку в інший. Потім, раптово, вони всі почали ніби наступати на центр уявної сфери, одноголосно обираючи його спочатку то в одному місці, то в іншому. Потім деякі дерева своїми гілками притулилися одні до інших, інші притулилися ще до інших, кущі троянд притулилися до малини, і раптом… склалася ніби жива, рухлива картина.
«Того художника… як же ж його…». «Ну годі, досить. Так ти готовий?». «Готовий… до чого?.. Що буде далі, коли скажу, що готовий?». «О-о, тепер бачу, що готовий». «І що? Тепер я маю щось робити?». «В тебе є якесь бажання, яке б ти дуже хотів виконати?». «Бажання?.. Так, є… бажання… так а ти ж і сам знаєш всі мої бажання! Ти ж сам казав!». «Це бажання потрібно промовити вголос власним голосом». «Власним… Ну тоді…». «Тобі нададуть… три секунди часу, ти повинен встигнути сказати вголос і заразом уявити собі те, що хочеш»
«Три секунди?.. Уявити?..». «Так, це дуже легко, і дуже багато часу… Ні, навіть і не думай – не обдуриш і иншого бажання не виконаєш – ніхто не дасть… себто – ми не дамо». «Як це – не дасте? То бажання не виконається?». «Ні, виконається, але потім все повернеться назад, якщо воно буде не тим бажанням». «І для чого все це?». «Щоб ти побачив». «Побачив що?» «Що можна вміти». «Вміти... За три секунди? Все, що я скажу і уявлю за три секунди – все збудеться?» «Тепер вже півтори». «Що півтори?» «Півтори секунди на виконання бажання». «Чому півтори?». «Бо півтори ми вже витратили на розмови». «І скільки в тебе тих секунд? Це ти їх роздаєш?» «Не ти, а ми, не в мене, а в нас, я вже тобі казав про це – у тебе гарна пам’ять, але запам’ятовуєш ти не те. Мене одного немає, є тільки ми. Щодо секунд – у нас… як у вас кажуть – безліміт, і роздаємо ті секунди ми, але… але дуже жаль, що так рідко випадає це робити… Слухай, а давай так – півтори секунди – і не те бажання, що я вже знаю, а будь-яке твоє бажання, чуєш – будь-яке бажання – воно збудеться повністю!»
«Будь-яке?». «Так, будь-яке!». «Будь-яке будь-яке?». «Яке завгодно». «А якщо воно буде погане?». «Навіть якщо погане! Але в тебе поганого не буде, бо інакше б ми не прийшли». «І що ж буде потім? Все так і залишиться?». «Потім? О-о, потім в тебе буде перше виконане бажання, а за те що станеться не з тобою – не хвилюйся – ми на варті, і в один момент все повернемо назад, коли не сподобається нам, я ж уже казав. Ти що, ніяк не второпаєш?». «Здається второ… то, кажеш, так? А якщо добре бажання – то воно залишиться?». «Звичайно що залишиться». «Назавжди?». «Слухай… як там… ти що, мене за лоха маєш? Звичайно назавжди!»
«А щоб воно залишилося, хто ж визначатиме, добре воно, чи погане?». «Як хто визначатиме – ти сам!». «Я сам?!». «Ну а хто ж іще! От ти даєш! Ти що, самого себе зможеш обдурити? Ти що – прикидаєшся, знущаєшся з себе? Ніяк не можеш повірити?». «Не можу… усвідомити, що воно все так… ой, що це?.. що це таке відбувається?..». «Що таке?». «Таке відчуття, ніби мене приєднують… до всього, приєднують до всього… о-о-о-о…». «Це починаються ті півтори секунди. Зараз вони прийдуть, будь готовий!». «Я ніби ввесь… о-о-о…». «І не забудь – уголос!». «О-о-о… о-о-о… о-у-уп…»:
– Хайтагрушакрайгородустаненамісцещоспилявколигрітисянебулочим!.. – «о-а-ах-х-х… Господи, та що ж це я змолов?! Я ж міг би…». «Є контакт! Зараховано! Молодець! Останні слова не влізли, але вони не такі вже й важливі, їх ми і так знаємо». «Знаєте? І що тепер?». «Так, знаємо, бо ти їх уявив. А тепер – до побачення, до бажаного побачення, – і ми маємо таку надію! Запам’ятай – все пояснити не можна, його можна тільки зрозуміти. Або уявити. І ще – коли зустрінешся з рідними, з рідними тобі людьми, поцікався їхнім здоров’ям, самопочуттям… Ну, бувай! Тепер ми знаємо – ти розумний».
Ще ніколи стежка до краю городу не була такою довгою, навіть коли бігти з у сіх сил. Ось, ще одна ямка, ще один поворот – і…
Стара груша, саме такою, як і була колись, стоїть на своєму місці, як і скількись років тому стояла, повигинавши гілля дугами до землі, та й поволі погойдує ними згори вниз, ніби погоджується з усім, що відбувається навколо.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929329
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2021
на душі якось тихо а в листі шепочеться вітер
всі думки позникали зійшли до мудріших осель
тільки чокнутий час який треба кудись та подіти
хоч не хоч а нестримно кудись безперервно несе
он і місяць зійшов у серпанку видніється привид
ніби лізе на гору на ту що там нібито є
але шлях його якось не прямо а нібито криво
наче час навіть місяцем чокнуто ліпить своє
а до сонця за сценою хмар не тримає признання
навіть вітер у листі нечемно з орхестри пішов
на душі якось тихо і падає крапля остання
з того келиха що самовпевнено зветься любов
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927804
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2021
скінчилася посуха дощ мрячить
запрошує в наступний мокрий жовтень
знайомить з образами хмарних сотень
і лист зелений усікає вмить
свята вода із безкраю поволі
черства трава примокла і лягла
проснулась річка схудла і нага
роздягнена до долішньої солі
а в полі квітка-соняшник стоїть
засохла в порох ледь тримає ногу
граки всією зграєю спрожогу
із галасом злітають у блакить
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926912
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2021
як вдихну кант піску і зап’ю штильовим океаном
і побачу як лінію дна обціловує бриз
відлечу до засніжених гір їх зненацька застану
і тоді вже не вгору дорога моя тільки вниз
гори з’їм як з’їдають шматки глазурованих тортів
розваляю каньйони й роздмухаю воду з озер
а мереживо рік які схожі на кровні аорти
трансплантую на той з континентів який ще не вмер
позбиваю вогні що втікатимуть в космос на злеті
і то буду не я коли буде все не до пуття
щоб тваринки оті що зазнались на власній планеті
зрозуміли нарешті всю сутність живого буття
а тоді у пустелі на попелі викладу сходи
щоб вузенькі без поручнів високо аж в небеса
і прийматиму знов ходаків може ж ними ще вродить
нехай вже воскресають ще раз як і я воскресав
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926830
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2021
ще повіки заплющені тишком виходжу надвір
перше чую приємно віддалений гавкіт собаки
десь чекає моменту для підлого нападу звір
дай впізнаю як завжди розставлені видимі знаки
низьке небо все в хмарах та жодного з дивних облич
тільки Місяць здивований в день завітав на годину
значить лупиться там майбуття не шукай і не клич
не впізнаєш його як воно вже на тебе та й злине
на деревах згори як на струнах вібрує вітрець
захоти будь-яку і він виконає забаганку
але будь обережним із вітром бо хай йому грець
втихомирювати божевільного аж до світанку
зашкарубла дорога лежить в чужу даль манівцем
якщо встане уся до найвищого неба дістане
її люблять ненавидять експлуатують за це
і он знов буксував хтось по мокрому гоїлись рани
на низинах живучий прокинувся давній струмок
береги його поряд і просять убратися в віти
щойно з гір він прибіг і дорогою трохи намок
і ще дуже жалкує що стало тікати ізвідти
на підстилці узлісся з росою павучий батист
чорна білка з-за стовбура зирить прицільним дуплетом
а на гілці вгорі соловей шишку в дзьобі затис
і готовий у будь-яку мить до негайного злету
і дерева слухняно мовчать бо вітрець щойно вщух
і собака затихнув набридло полохати звіра
і до неба не чутно що тут потрапляє до вух
і від того ніхто і ні в що вже насправді не вірить
і печера моя це мій край це моя цитадель
нехай в тілі вона де відомі всі виходи й входи
покидаю її якийсь час і шукай не знай де
повертаюсь і ладно розплющую очі на згоду
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925635
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2021
«О, так, я знаю, нам не до лиця…»
Олена Теліга – «Відповідь»
о так я знаю нам не до лиця
відвертя слів і міміки в розмові
правує мімікрія без кінця
і скельця усілякі кольорові
о так я знаю нам не до нутра
коли в сусіда кажуть кращі вірші
й людина більше до душі котра
за наше власнеє кохання гірша
о так я знаю нам не до снаги
відмовитись від авторського права
від лімузинів перснів дорогих
і від обгорток щільних та яскравих
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922262
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2021
справді є таке щось яке ловить і не відпускає
і тоді ніби кров по суглобах не в той бік тече
ніби круто звертає дорога що стелить до раю
ніби ззаду невидимий кріпко хватає плече
дуже не досконалий світ наш нині недосконалий
надто різні у кожного в розумі власні світи
надто швидко ми йшли і тепер несподівано стали
а чи не заблукали й куди нам тепера піти
того розуму збутися зве ще незвідана сила
він безсмертя фізичне придумає скоро для нас
і тоді та краплина божественності що бісила
когось грітиме й буде доступна ще деякий час
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921545
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2021
СКАЛОЛАЗКА
Я спросил тебя: - Зачем идете в горы вы?
А ты к вершине шла, а ты рвалася в бой
Ведь Эльбрус и с самолета видно здорово!
Рассмеялась ты и взяла с собой
И с тех пор ты стала близкая и ласковая
Альпинистка моя, скалолазка моя!
Первый раз меня из трещины вытаскивая
Улыбалась ты, скалолазка моя
А потом, за эти проклятые трещины
Когда ужин твой я нахваливал
Получил я две короткие затрещины
Но не обиделся, а приговаривал
Ох, какая же ты близкая и ласковая
Альпинистка моя, скалолазка моя!
Каждый раз меня по трещинам выискивая
Ты бранила меня, альпинистка моя
А потом на каждом нашем восхождении
Ну почему ты ко мне недоверчивая?
Страховала ты меня с наслаждением
Альпинистка моя гуттаперчивая
Ох, какая ты неблизкая, неласковая
Альпинистка моя, скалолазка моя!
Каждый раз меня из пропасти вытаскивая
Ты ругала меня, скалолазка моя
За тобой тянулся из последней силы я
До тебя уже мне рукой подать
Вот долезу и скажу: - Довольно, милая!
Тут сорвался вниз, но успел сказать
Ох, какая же ты близкая и ласковая
Альпинистка моя, скалолалолазка моя!
Мы теперь с тобой одной веревкой связаны
Стали оба мы скалолазами
В.Висоцький
***
НАРКОМАНКА
інтуїтивний переклад
пісні В.Висоцького "Скалолазка"
я запитав тебе навіщо колеш морфій ти
а ти під ним була з очей лились вогні
так до вершини щастя ж можна й так дійти
розсміялась ти й вприснула й мені
і з тих пір любила часто це робити ти
заколисувати виліковувати
коли вперше відшукала мене в друзів ти
посміхнулась ти й ну підковувати
ну а потім за без дозволу вколоті дози
коли втямив я що десь маху дав
ти сказала мені самостійності досить
не образивсь я а лиш підтакував
ох як же полюбила це робити ти
виліковувати заколисувати
раз за разом забирала мене в друзів ти
ти лякала мене більш не вприскувати
ну а потім при кожному нашому розкумарюванні
ну чому ти мені ніби вистежила
пред’являла з насолодою провини мені
гутаперчива ти й зовсім виснажена
ох як же полюбила це робити ти
виколисувати заліковувати
раз від разу мене з прірви витягувати
ти сварила мене лікувала ти
із останніх сил я намагався так як ти
щоб кінець-кінцем закінчить двобій
ось зіскочу й перестану такати
тут зірвався знов та сказав тобі
ох як же полюбляєш це робити ти
нас чи люблячими чи коханими
відвернула чи зв’язала вабити
називати нас наркоманами
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919184
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2021
я вже звикаю бути винуватцем
чиїхось негараздів та й хвороб
єдиний порятунок в чорній праці
знаходжу ніби й справді чорнороб
та де чиїхось всі близькі ми люди
колеги друзі родичі рідня
світогляд різний міміки облуда
щоразу щомиттєвості щодня
дивлюсь і бачу знаю й розумію
але пояснень мало лиш своїх
всихає найостанніша надія
народжується перший справжній гріх
мовчу й мовчу і вже не сподіваюсь
знайти слова які ж вони малі
бо може й справді я того не знаю
що винен в різних бідах на землі
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918586
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2021
«Не треба слів. Хай буде тільки діло»
Олена Теліга – «Сучасникам»
не треба слів хай буде тільки діло
як дощ оцей щоденно-весняний
як грім небесний щойно відгриміло
і промінь сонця хмару прояснив
лелека он поніс у дзьобі гілку
безпутній кіт з розірваним чолом
його проводить і зітхає гірко
одне натхнення видно їм обом
родинну ладити почав альтанку
зберемся всі розіллємо вино
а потім взавтра десь там спозаранку
розбудить сміх малечі за вікном
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916837
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2021
десь там у видній далині
за сподіваннями й страхами
ворушаться глухі й німі
сновиди поміж Ним і нами
до них слова не долетять
думки не слухаються слизу
на піднебінні благодать
не думає іти донизу
туди де строєм темна рать
як горизонт кардіограми
туди де й досі щедро сплять
сновиди поміж Ним і нами
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916540
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2021
тягнувся марив малював дивився
терпів минав вагався відкладав
мовчи не йди не починай не злися
крім тебе в неї й так багато справ
неділя понеділок вже й субота
обід перерви вивершення дня
сто за сто втрималися двісті проти
метро таксі тролейбуса коня
назустріч навздогін і навперейми
екрани вітер голови вогні
зірки відомі сірі ноунейми
так-так стривайте вибачайте ні
своє чуже непробуване спільне
доступне хитре зігнуте пряме
в обхід дугою косо-криво рівно
ферштейн но смокінг сорі ні бельме
вперед від неї далі краю світу
де ясно все відкрито і без слів
де сцена всім і ввімкнені софіти
щодня щомиті завжди взагалі
ідеш біжиш наздоганяєш рвешся
тамуєш подих згадуєш слова
Вернадський декілька Тарасів Леся
сто п’ятий номер кількість місця два
камон май лав ю вері вері ґудмен
ай наw благаю будь німа мовчи
червоний дім таємне місце людне
употемки інкоґніто вночі
а завтра знов той самий понеділок
прокинусь встану одягнусь піду
розпещено самозабутньо сміло
до неї перед неї на виду
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916538
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2021
мій уклін о шанована прозо
але надто в тобі зайвих слів
поєднати всі змісти не в змозі
замість пари з десяток заплів
метушня визначальних відмінків
веремія зумовлених фраз
якщо глухо малюємо дзвінко
як сподобалось буде не раз
натюрморти під біс викладаю
патентований тичу білет
моє місце хтось вказує скраю
і записує псевдо поет
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915640
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2021
верлібр французький
дивлюсь я в обличчя іноді
водіїв дорогих іномарок
і кожного разу я нехотя бачу
таке що собі уявити
я мав би того спозаранку
що вже десь і колись його бачив
як ідуть вони строєм і горді
як немає в них сумніву в серці
як багато їх в їхній когорті
як говорять вони всі відверто
замість того від них і постійно
перебірлива чується лайка
розтрощити понищити здерти
а хто проти то фак йому фак ю
перехрестя червоне терпіння
презирливі в дзеркалі губи
надмірна брова не здригнеться
непорушна від гріхів аж зо дня Сотворіння
невдоволеність закам’яніла
всім і всіма
на стошаровій машкарі личини
яка беззаперечно почне змінюватися і змінюватися
якщо почати раптом ту машкару стягувати одну по одній
шар за шаром стягувати і стягувати і викидати геть
і за кожною стягненою буде наступна і наступна
а звір всередині за ними починатиме беззастережно вити
а далі буде завивати і звиватися
борсатися і вигинатися
кружити кружляти і крутитися
судомитися корчитися і прикидатися
буде здаватися всіма відомими і невідомими тваринами і рослинами
буде вигадувати брехати і канючити
буде плакати і сміятися співати і знову вити
буде проситися їсти а потім проситися пити
а машкара все буде стягуватися і стягуватися
зніматися і зніматися
і звір
нутром своїм відчуваючи
що неминуче ось-ось прийде секунда
коли злізе остання маска з лиця
останній захист
і світ побачить його справжнє природне обличчя
і зміниться мабуть до нього назавжди
безсумнівно зміниться до нього назавжди
звір і сам починає змінюватися надзвичайно швидко
так швидко що вже давно перевалило за сотню стягнених масок
а вони все наростають нові і наростають
і ніхто їх давно вже не рахує в чеканні
а як виявилось дві передостанні
поморщилися зовсім так
ніби й не вони були тільки що на цьому місці
а остання за ними відпала сама
і явилася світу дитяча невинність
первинна невпевненість і швидкоплинність
вашого прибережного життя
коли ще батьки розуму вчили
до рук більше ніж до голови
замість м’язів паплюжили крила
і казали
що як дозволяють то так і живи
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915634
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2021
часто бачу таке що про нього не слід говорити
як не слід у безділлі ятрити загоєння ран
і ділити де ми ще повинні а де рівні квити
і любити пророцтва плітки дифірамби й обман
де питання в очах а де погляд з-під брів металевий
де скуйовджена дбалість а де ледь прищеплена вись
де птахи розмаїті а де динозаври й дерева
де мовчи і піддакуй і вірно з любов’ю дивись
як мовчати не можу потойбіч вікно відкриваю
там де microsoft word надає дармове полотно
і ганяю химерним письмом дрібних чортиків зграю
і нікого не чую а інколи хлебчу вино
моє небо в калюжах таке ж мальовниче і синє
мої голі дерева не в той бік гілками ростуть
мені йде хтось назустріч за руку веде свого сина
і я чую як каже таким як цей дядько не будь
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2021
до поминальних днів
на моєму граніті поставте купчастії хмари
і щоб слід літака що дугою пішов на грозу
а під ними чиясь голова догори в окулярах
і ще віршик рукописним шрифтом на самім низу
хай малесенькі літери створюють смертнеє тіло
опадають на ґрунт і втікають у стиглу траву
а із неї до хмар і хай буде усім зрозуміло
що я й досі невидимий ніби в повітрі живу
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913838
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2021
– Добрий день, Василю Івановичу… дозвольте?
– Заходь, заходь, добрий день… Що це ти надумав зайти?
– Та я… секретарша Ваша… Лариса Анатоліївна… дозволила…
– Ти проходь…
– Та я хотів… якщо є хвилинка…
– Є, є хвилина… присідай. У тебе якесь є питання?..
– Так.
– Механік знову розходився? Чи авто поламалось?
– Та ні… ні… хоча авто… та-ак, то один фільтр за власні кошти, то другий…
– А тепер на третій треба?
– Та ні… та я… те… не те…
– Та сідай вже!
– Та я хотів Вам про Вашого водія… Остапа… розповісти…
– Розповісти?! Що розповісти?
– Та я оце…
– На ось… третій фільтр купиш.
– Та не треба, ну що Ви… ну… дякую… велике спасибі!
– То що розповісти?
– Та… я знаю… що Ви його… вважаєте його… гарним працівником…
– Так, я вважаю Остапа одним із самих… самих най… найдисциплінованіших працівників нашого підприємства… і що?
– Та я чув… те… що те… що він…
– Стривай-стривай – ти чув? Ти хочеш сказати, що прийшов розповісти мені про те, що ти десь чув?
– Так. Просто мені розповіли, а я вирішив Вам…
– Це тобі хтось розповів?
– Так.
– Спеціально розповів, чи випадково?
– … Не знаю… спеціально… мабуть…
– А тебе не обманювали? Ти впевнений, що тебе не обманювали?
– … Не знаю… я ж не бачив цього своїми очима…
– Не бачив своїми очима! Так-так… хтось тобі розповів… А той, хто розповідав, бачив те своїми очима?
– … Не знаю… може й не бачив… так, щоб бачити… бо це ж…
– Може й не бачив… А йому що, теж розповіли те, що він тобі розповів?
– Не знаю… він не казав…
– А звідки ж він про те дізнався?
– Та не знаю я… він не казав такого…
– А ти не запитував?
– Ні… не запитував.
– Не казав… не запитував… не знаєш… А може це неправда? Може таке бути?
– Неправда?.. Може… може й може… чого ж…
– Навіть так… А ти би повірив тому, хто тобі розказував, як своєму рідному батькові?
– … Не знаю… як батькові може й ні… він постійно анекдоти травить, а батько не травив ніколи, і навіть не любив їх…
– То це виходить, що ти хочеш розповісти мені те, що тобі розповіли посеред анекдотів, і в чому ти не впевнений, і воно може бути неправдою? Послухай, а чи може воно бути справжньою брехнею?
– … Не знаю… але… все може бути… якщо неправдою… то й… може…
– Що може?
– Ну те… може бути… брехнею…
– Те, що ти хочеш мені розказати?
– Ну да…
– Ха! Новина, яка може бути справжньою брехнею! Прекрасно!.. Слу-ухай – а це хоч новина із хороших? Чи із поганих?
– Ой… дуже погана! Дуже погана, така, що я навіть не знаю… наскільки вона погана…
– Настільки погана!.. А для кого ж вона така погана?
– Для Вас погана…
– Для мене?!! Гм… Тобто ти прийшов розказати мені погану новину, яка може виявитися брехнею, і мені стане погано, коли я про це дізнаюся?.. Чи навпаки – я зроблю погано комусь, хто у цій брехні замішаний?
– Ох… і так, і так…
– І так, і так?! Ого!.. А якщо я про це не дізнаюся?
– Ну то… не знаю… так і буде…
– Що так і буде?
– Ну… все так і залишиться.
– Як є зараз?
– Так.
– І ніхто не постраждає?
– Ні…
– Так-так… А Остап тут при чому? Для нього ця новина теж погана?
– Для Остапа ще гірша… тобто я хотів сказати… що… що Ви його мабуть просто вигоните, або…
– Он ти куди! Починаю розуміти…
– Та ні, я не про…
– А коли тобі розповідали, хтось іще був поряд?
– Ні, тільки ми двоє…
– І більше ніхто про це не чув?
– Ні… тоді ні… може той, що мені розповів, ще кому розповідав… не знаю…
– Значить, новина погана для мене, для Остапа ще гірша, а всім іншим…
– Ні, вона погана для нас усіх… для усіх… ой… вибачте… але для Вас і Остапа найгірша…
– А для тебе? Для тебе… можливо… вона не така вже й погана?
– Та ні, я зовсім не те мав на увазі… я не в корисливих цілях…
– Корисливих! І справді… Чуєш, а може й мені хоч якась користь буде від того, що я узнаю?
– Вам користь?
– Ну да… а що, хіба не може бути користі від якоїсь поганої новини? Хоч якась, а може ж бути користь?
– Не знаю… Більше всього, що ніякої користі… більше навпаки… хоча…
– Більше навпаки?
– Так.
– Отже, мені абсолютно ніякої користі, більше навпаки… А що ж мені буде – збиток?
– … Не знаю… можливо втрата… можливо й збиток… так, і збиток теж…
– І збиток, і ще й втрата! А що ж більше – мій збиток, чи те, що я вижену Остапа?
– Ваш збиток… На місце Остапа можна будь-кого, а … та й…
– Значить Остапа втрачу… а тебе…
– Та ні, я…
– Та так, чуєш, та так! Ти зараз хочеш мені розповісти погану, дуже погану для мене новину, яка може виявитися повною брехнею! І від неї не буде жодної вигоди ні мені, і нікому іншому, крім тебе, але яка завдасть мені, як ти кажеш, більшої шкоди і збитків, ніж я вигоню Остапа! Тобі не здається, що…
– Тепер вже здається…
– То що, будеш розповідати?
– Та я вже й сам… не знаю… можу й не розповідати…
– Ну то… вдалого трудового дня?
– До побачення…
– Скажеш Ларисі Анатоліївні, нехай зайде.
– Добре…
– А от якби Василь Іванович читав більше художньої літератури, а не наказів і розпоряджень по підприємству, то йому, можливо, потрапила б на очі давня грецька притча про Сократа, який теж не захотів слухати розповідь про те, як його дружина зрадила йому з одним із найкращих його учнів – з Платоном.
– А може воно йому і непотрібне було?
– Кому?
– Обом…
– А я думаю про інше…
– Про що?
– А може вони обоє все знали?
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912210
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2021
шатро блакитне білі і купчасті
кавалки в піднебессі на плаву
стрічай знайомся розумій прощайся
вітаюсь роздивляюся зову
мармизами і пиками обличчя
химерні дуже схожі на земні
наслідують застерігають зичать
повторюють показують мені
котигорошко на маленькій шкапі
її за шию зараз вхопить лев
у левові кирило кожум’яка
шумує м’язами увесь але
кощій безсмертний впоперек зі сходу
красуня спляча сидячи на нім
чи то яга небаченої вроди
чи голова кобиляча на пні
висиджує своє гніздо на троні
скупий багач у вдаваній красі
пруг змінюється яйця вже червоні
ще сяде сонце й вилупляться всі
казкові ролі чудернацьких звірів
рукасті тулуби хребти хвости
живуть радіють відчувають вірять
стривай послухай пам’ятай прости
й забудь своє минуле існування
затерті рими спірні кольори
вони всі ось напийся їх востаннє
й ходім до нас на поміч догори
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912209
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2021
із дороги де враз підвезуть повертаю у степ
обіч мізантропія шепоче все тихше і тихше
я іду по слідах запитання чи вниз це вперед
і чи варто людині просити помилуй нас лише
ніби й чую когось та не бачу чомусь ні душі
потопельники вироду в урбаністичну хламиду
ще й вдоволено плещуть в долоні як на шабаші
так що й не зрозуміло чи справді такі ми чи з виду
скоро Сонцю сідати за свій золотий небозвід
скоро людству страждати на інших щасливих планетах
я виходжу за борт хоча може не варто й не слід
то від нас на Землі а лиш смужка розгінна для злету
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910018
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.04.2021
мій прототип запалений сірник
палахкотить вогнем за половину
і жар на чорнім досі ще не зник
і полум’я все біле ось поглине
чи бігти вдаль чи нахилятись вниз
чи в горизонт упертись бо оближе
і вже надії мало на сюрприз
є тільки результати всіх наближень
знайду момент притухну трохи сам
на чорнім жар хай трохи прохолоне
щоб взятися було де небесам
за наше чорне їхнім білим лоном
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910017
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.04.2021
Колись давно, коли боги ходили в люди,
і хто їх бачив – той вже жив не сам,
Брехня і Правда теж снували всюди
і парою ходили. Часто тут і там
їх бачили удвох, окремих і роздільних,
всіма притьма впізнанних й видимих нараз,
і хто їх обирав – ставав як той невільник:
одному загорався, іншому геть гас.
Та ось одного разу, влітку, в спеку,
коли сховалась найостанніша блоха,
Брехня і Правда в річці, разом, легко
купалися. А одіж щоб суха
була й надалі – то її стягнули,
бо аж вросла у шкіру, мов кільце,
і слід від неї про її минуле
був нібито малюнком олівцем.
Зняли і поскладали просто долі
хітони, хвартухи і стос тунік,
самі ж купалися геть зовсім голі
і не соромилися! Як було повік,
Брехня змивала бруд ретельно й швидко,
всім гамузом, напевно і дотла,
і поки Правди не було десь видко –
швиденько змерзла й одягатися пішла.
А Правда ніжилася – довгі теплі хвильки…
майбутнє розмаїття вдалині…
Ван Гог, Шопен, Лариса Косач, Рільке…
усяк свій смак… І Гітлер на коні
привидівся, як жах зі сну нічного…
Але вже час іти, бо імена…
але на березі нікого… і нічого…
а де ж це одяг?! Одягу – нема!!
Вдягатись в ніщо! Зовсім-зовсім гола
лишилась Правда прямо того дня!
Відтоді, бідна, вештає довкола,
ховається… Як ніби то брехня,
що в неї є вже не дівочі перса,
що всяк при ній невдавано тремтить,
як ненароджену й вже точно не воскреслу
соромиться, втікає, ніби спить…
А що Брехня? Брехня тепер по правді
зодягнена у тисячі тунік,
літає літаками, їздить в ауді,
щирішає… До речі, з року в рік
у неї вада є незрозуміла –
купатися не хоче, й не дарма,
бо кажуть, що слідів на її тілі
від правдиного одягу нема.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907960
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2021
спить село по той бік річки
чи то сон
я набув чужої звички
в лісі схрон
підперезаний не босий
ранок день
безкозирка зирить скоса
ринда дзень
по обіді сон під руку
захід мій
темрява зі мною штуку
ночі Вій
сотворила бузувіра
як для зла
зав’язала лицеміру
три вузла
підніміть важкі повіки
здрастуй хто
тіло древнього каліки
звісне тло
нагло глянь мені в зіниці
схопиш драйв
упіймаєш блискавицю
ніби в рай
чи у пекло наостанок
без води
найжаданіший світанок
стій куди
потримай його ще трохи
бачиш смерть
я хотів і далі строфи
та вже вщерть
вії вія щедрі лісом
з дивини
обійшлися винним звисом
сатани
балом світяться очиська
з корабля
молоко п’є материнське
немовля
ось і сонце в очі знову
бери ще й
вибирай свою полову
із очей
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904913
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2021
Я тебе не впізнав… Ти ходою від неба
йшла чужою красунею мимо усіх.
І здалося мені, що украй зараз треба
познайомитись якось, хоч може це й гріх…
Як хотілось, щоб ти підійшла, ніби фея,
про яку я все мрів у таємних думках.
Та я все так боявся зустрітися з нею,
бо нізащо не хтів пережити свій крах.
Ти пройшла майже мимо, та враз озирнулась,
і ще завагалась – повернути назад?
Наші стрілися очі… уста посміхнулись,
яка мить вирішальна, і та невпопад…
Я стояв і дививсь на твій поступ рішучий,
зовсім віри не йняв, що цей день таки мій!
На очах ніби хвиля котилась назустріч,
після неї ввесь світ ставав всесвітом мрій.
Я нарешті впізнав – та це ж ти, моя ляле!
Ми ж недавно взяли тобі друге пальто!
Моя мрія тепер підійшла і сказала,
що теж мріє про мене, уже років сто…
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903859
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2021
спітніла шибка у вікні
на перепад температури
вже верне від клавіатури
і наобридли всі пісні
десь виє вітер угорі
ворона сіла на гілляку
терпіти з ночі сизу мряку
щоб щось поїсти на зорі
дерева з вітром як живі
хитають докори сумління
мовляв це й все ваше уміння
так кепсько жити на Землі
пливуть поволі темні хмари
пожовкле листя на плющі
вже може хоч оці дощі
заллють в болоті глупі чвари
сусіда вкотре криє дах
а дощ іде усе сильніше
пітніє шибка все щільніше
і дійсність лізе вся по швах
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903855
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2021
Чим старші стають люди, тим більше вони замовкають. Не всі, звичайно, і кожен замовкає по-своєму, але якщо придивитися, то виявиться, що чим розумніша людина, тим вона замовкає більше.
Посередині свого світу, у повсякденному з ним спілкуванні, у щоденному терті з іншими людьми, з різноманітними живими тваринами, з природою і погодою неможливо завжди бути одночасно відповідно-адекватним до того, що на тебе накочується, і зоставатися розумним. Неможливо постійно негативно чи позитивно, і в той же час розумно ставитися до постійної дощової негоди взимку і постійного спопеляючого бездощів’я влітку; до бур’янів, що ростуть повсюди круглий рік; до сусідського собаки, який постійно зло гавкає і тільки й чекає нагоди, щоб зірватися з цепу та вкусити за ногу; до людей, що постійно… Так, і до людей, особливо до тих, котрі зовсім не бачать чийогось світу поряд зі своїм, теж не можна постійно ставитися негативно чи позитивно, і разом з тим розумно. От люди і замовкають на початку, осягаючи тим самим свій розум. А як іще їм, тепер вже розумним, реагувати на непотрібний зимовий дощ, на спеку влітку, на злого собаку, на нахабних, неосвічених, нерозумних співмешканців? Ганити? Радіти?
От розумні і замовкають, і… і стають однаковими… Однаковими не тільки між собою, а й однаковими до всіх дощів і бур’янів, до всіх собак і всіх співмешканців, до всіх негараздів і вимушених труднощів; однаковими принаймні зовні – з роками навіть жодна зморшка не здригне у такого на обличчі, коли хтось щось поганого скаже чи навіть зробить у спину. Думка тільки вилетить у всесвіт: «Ну і що? Повернуся зараз і зроблю зауваження – у відповідь почую, що сам винен, і тут же аргументування… Або розповім йому про те, як закон, писаний і неписаний, дозволяє вести себе гідним людям в подібних ситуаціях, а він такого закону ще в житті своєму ніколи не чув, – і як він повинен реагувати, навіть не переспавши з цією думкою? Як тільки він не зреагує, але якщо це вперше – все одно буде правий, бо він такого ще ніколи не знав і не чув. А якщо не стане слухати, розвернеться і піде геть, – зробить мене дурником. Якщо балакуче буде сперечатися і сипати розповсюдженими телевізійними тезами – я буду в беззаперечній меншості, і всі навколишні скоріше підтримають його, а не мене. Якщо він сильний і першим полізе назустріч з кулаками, і навіть якщо, щоб його втихомирити, прийдеться надкусити йому вухо, підірвати носа з губою від верхньої щелепи і зламати кілька пальців на кожній руці, – все одно він виявиться правіший, і ніхто не буде слухати, що він тими пальцями хотів мені очі повидавлювати, а мене якщо не огудять всі гуртом, то притягнуть до якоїсь відповідальності.»
Ось десь приблизно так думають розумні, котрі замовкають. І справді – ну що можна сказати напарнику, котрий розповідає історію, як він їхав сьогодні вранці на роботу і по дорозі висадив свою дружину з дитиною, зупинившись в місці, де не можна зупинятися. До нього з нізвідки під’їхали патрульні, забрали документи і дістали свої протоколи. Згадавши поспіх на роботу, запропонував двісті. Патрульні посміялися і почали щось записувати. Запропонував п’ятсот, патрульні знову посміхнулися, один дістав телефон, щось натиснув у ньому і показав у вічі. На екрані було дві цифри – 800 і 1200. «Якщо зараз – то перша, якщо потім – то друга», – пояснив патрульний. Добре, що грошей у машині було якраз. В кінці розповіді напарник підсумував: «Нічого не змінилося! Що міліція, що поліція! Як брали – так і беруть! І це по всій країні!»
Так от – що напарнику сказати у відповідь? Почати щось пояснювати про правила дорожнього руху? Чи про виконання обов’язку і громадянську совість? Він про таке чув хоч раз у житті? Чи про те, що насправді неважливо, чи то міліція, чи поліція, а важливо зовсім інше? Чи просто сказати, що набагато краще віддати 1200, ніж 800?
– А коли вони під’їхали і вийшли з машини, ти ременем був пристебнутий?
– Що?? – напарник заокруглив очі, глибоко вдихнув, і ніяк не міг видихнути.
– Та нічого…
Або коли віруючий популярної віри стверджує, що у всесвітній рай зможе потрапити тільки віруючий його віри і більше ніхто? Чим такому віруючому можна заперечити, і щоби при тому зостатися розумним?
Або коли один батько, затятий противник татуювань, впевнено заявляє: «А я своїм строго-настрого заборонив будь-які татуювання! Сказав їм – не дай Боже, і все!» Що такому батькові пояснити? Що одна дівчина вродилася надто повною і нічого з цим зробити не могли ні вона, ні батьки, і всі шкільні роки була песимістично-мовчазною одиначкою, а потім після одинадцятого класу зробила тату на всю руку від зап’ястка до плеча – і в неї з’явилися друзі? А після другої руки вона просто і впевнено перетворилася на оптимістку? Він повірить? Одного такого прикладу буде досить? Якщо ні (а вже ж почали) – то як продовжувати пояснення?
Або коли вчитель за дві абсолютно однаково написані контрольні з математики, кожна з трьома однаковими помилками, ставить одному учню 10, а іншому 8? Ні-ні, не за те, що списували один в одного, а за те, що один учень ходить до нього на домашнє репетиторство, а інший – ні. В одній із чергових пиятик, на гроші від репетиторства, до нього докопалися з цим питанням – він все так чесно і пояснив: «Роботи написані на дев’ять, отже все чесно – в сумі вісімнадцять!».
Або коли відомі письменники вважають, що всі художні твори, котрі пишуться зараз, повинні писатися саме так, як вони писалися раніше, або так, як вважають правильним вони разом із усією більшістю – з усіх боків грамотно, згідно відповідної науки, так, як навчають у профільних університетах? Ну якщо не зовсім відповідно, то принаймні дуже схоже… або хоча б дотично… але ні! Якщо навіть не схоже, а тільки дотично, лише грамотно та без помилок, – тоді ні, тоді це ніяка не художня література, а так… якась інакша література… або писанина неврівноваженого…
Як такому письменнику пояснити, чому саме тексти пісень якогось андеґраундного панк-рок гурту можуть комусь подобатися в сто разів більше, ніж всі загальновідомі пісні разом узяті? А разом із ними і прозові оповідання у вигляді класичних шкільних оповідань можуть виглядати розповсюдженими бур’янами, чи не можуть? Чи варто пояснювати тому письменнику, що оповідання О. Генрі, які вже теж давно стали класичними, зовсім чомусь не схожі на ті оповідання, які за визначенням є зразками класики? Чи варто згадувати, що неможливо сперечатися, чиї з картин кращі – Ван Гога чи Айвазяна? Або що борщ і варення можуть бути кращим один від одного? І більше того, навіть намагатися це робити – чи варто?
От і замовкають розумні. А найрозумніші замовкають зовсім, стаючи зовсім однаковими. І тільки час від часу можна почути від них… проте яка то різниця?
Але що робити, якщо борщ таки заявить, що він кращий, ніж варення? Якщо майстер-мариніст Айвазян заявить, що картини Ван Гога – то дитяче письмо? Якщо якийсь поет чи письменник заявить, що загальновідомі вірші та пісні лише тим і кращі від панківської маячні, що вони загальновідомі, і що інакше з найгарнішим і бути не могло? На чиєму боці буде більшість?
На чиєму боці буде голосна більшість – зараз відповідь відома. Але ця відповідь не така важлива, як відповідь на підступне запитання: «А чи не схоже це на твердження пастора, що посмертний рай доступний тільки для його пастви?» А ще ж десь існує собі, витає у повітрі відповідь і на саме найголовніше запитання, на запитання, яке має форму вектора, і визначає долі світів: який відсоток братиме участь у подібних голосуваннях? Не відкрито, ні, не вголос, – а всередині себе, подумки?
Або – яких однакових більше?
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903134
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2021
Зустрівши її – не іти на поклін,
Оминати розставлені мітки.
Уникати зачинених вікон і стін,
Що з’являються ніби нізвідки.
Катувати її! І враз назавжди
Заборону відкрити на милість.
Не давати у спеку їй пити води,
І морозом морозити хтивість.
Не дивитись їй в очі – вниз, ніби раб,
Як пружина під тиском робочим.
Незалежно від всього, усіх її зваб,
Мати вигляд усіх неохочих.
Наодинці із нею – маску вдягти
З віртуальним зображенням звіра.
І у ній вже ховатися від наготи,
І сичати крізь отвір: «НЕ ВІРЮ!!!»
… А потім – ненавидіти… і блювать
Від емоцій, вагань, протиставлень…
З м’ясом вивернуть душу, і знов надівать
На скелет своїх віршодосягнень.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903133
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2021
Звіт про візит на планету Земля
Мені став близький земний хрест. Дві лінії, перехрещені навхрест – одна вертикальна, друга горизонтальна. Без будь-яких похилих ліній. На католицьких церквах такі бачив, і ще в багатьох місцях. Але то не має великого значення. Вертикальна лінія хреста з’єднує мене з дечим так само, як з’єднує дно і безвість, доступне і недосяжне, видиме і невидиме, всіх і дещо. Горизонтальна лінія хреста, зрозуміло, з’єднує мене з іншими так само, як з’єднує праве і ліве, перше і останнє, біле і чорне, всіх і всіх.
Але у хреста є ще третій вимір, на який земляни чомусь мало звертають уваги, – висота розташування горизонтальної лінії на вертикальній. Саме вона і показує межу кожного з’єднання. З’єднання горизонталі з вертикаллю, з’єднання зі справжньою дійсністю, що існує поряд, з’єднання з тим, кого вони, люди на планеті Земля, називають Богом, тобто Тим, після кого вже неможливо когось називати. У людей прийнято малювати горизонтальну лінію хреста ближче до верху, відділяючи приблизно дві третини вниз. Але ж зрозуміло, що то умовний поділ. У кожного, якщо пригледітися, він звичайно свій, але не кожен про нього здогадується і знає відповідно.
До вертикальної лінії ніяких запитань немає і бути не може, тут кожен – хто на що від природи здібний: один до лінії драбину доточує і бігає нею туди-сюди не розуміючи, де краще; інший одними руками, тримаючи ноги кутником, робить свої, ніби гімнастичні вправи; хтось намагається лише триматися за неї, щоб течією не віднесло, чи вітром не здуло; ще хтось, хто вважає, що він володіє силою більшою, ніж в інших, намагається хилити її, гнути дугою, якщо не піддається – пробує ламати. Природний відбір, як почув і вже повторив наших праотців один землянин, Дарвін. До речі, ім’я у нього дивно мальовниче – «дар - він».
А от щодо горизонтальної лінії… До горизонтальної лінії хреста питань дуже багато. А відповідей кожному – безліч. І намагатися шукати правильну відповідь на кожне питання серед всього багатогранного хаосу реальності – безглуздо, вважає переважна більшість переможців природнього відбору. Вони, на превелике диво, «не заморочуються» над цим питанням, кожен вирішує це питання сам собі, окремо від інших або невеликими групами, і всі разом свої горизонтальні лінії, як їм здається, тримають конче так, як намальовано на їхніх картинках і кажуть в їхніх церквах, або як показують їхні екрани і пишуть їхні літери. Горизонтальна лінія хреста в їхній уяві ділить всю вертикаль на одну третину вгорі та дві третини внизу, всім це дуже зручно і вони не розуміють, навіть не хочуть намагатися зрозуміти, що якщо горизонтальну лінію хоч трішечки перемістити вниз – то вона стане ближчою і довшою, а якщо вище догори – то коротшою, ніби вона віддалилася вгору. І чим вище – тим меншою і меншою вона буде ставати, аж поки геть не зникне і хрест перетвориться на вертикальну лінію, яка буде як і всюди просто і прозоро відділяти… але тепер не про це.
Вся справа в їхній горизонтальній лінії. Отже, якщо вона чим вище, тим коротша, то чим нижче – тим довша. Наскільки довша від того, як її можна намалювати на хресті? Практика людського роду, який і є переможцем природнього відбору на планеті Земля, показує, і це підтверджують багаточисленні практики внутрішньо-групових його переможців, що якщо горизонтальну лінію їм всім гуртом вистачатиме сили тримати на відстані витягнутої руки, то малювати її прийдеться безкінечною, точніше – всеохоплюючою, ще точніше – всепланетною, всеземною. Як це уявити і зобразити у вигляді хреста, і при цьому щоб нічого не спотворити, – людям поки достеменно не відомо. Вони кажуть, що про це ще не думали, але у них вже існує авторитетна думка, що при виконанні вищевказаних умов, зокрема неухильно витягнутої руки, та лінія, котра горизонтальна, зникне так само, як вона вміє зникати вгорі, коли підіймається на таку висоту, що її вже не видно зовсім. І тоді хрест знову перетвориться на вертикальну лінію, яка, як і всюди, буде просто і прозоро відділяти…
Невже? О, ні… тільки не це…
Справа в тім, що вже згадана переважна більшість переможців природнього відбору беззаперечно вважає, тобто на генетичному рівні так у них склалося протягом всієї їхньої нелегкої історії, що чим більше пов’язані всі по горизонталі, тобто, фактично, чим довша горизонтальна лінія хреста (а значить чим вона нижче), тим краще. І вони до цього совісно прагнуть. Це вкрай хибне уявлення, найсвідоміші прихильники якого його абсолютно не уявляють. Вони не уявляють сил, якими володіють заочно, і якими володіти можуть фактично, так само не уявляють простоти, з якою тими силами можна користуватися. Саме користуватися, використовувати їх, як люблять думати і казати самі переможці, але використовувати не так, як їм би хотілося, і зовсім не так, як існує в їх уяві. Їм невтямки додуматись, що для хоч якогось власного контролю горизонтальну лінію потрібно відпустити раз і назавжди і відпускати постійно, відпускати і більше нічого, просто відпускати, а потім просто спостерігати за нею, мати її в полі зору і знати, що нічого поганого в такому не повинно бути і не буде, а з хорошим, що напливатиме час від часу, сподіватися справитись.
Деякі з них називають це вірою, багато розповідають про неї, про її різновиди, про її властивості, але самі не мають її, справжньої, навіть у вигляді макового зерняти. Замість вільного польоту людство вибрало натугу в м’язах, і постійно тратить сили на тримання горизонтальної лінії. Людство ніяк не дійде до висновку, а підстав для цього вже було дуже багато, що якщо горизонтальну лінію постійно тримати біля себе, не даючи їй ніяких живих, природніх рухів, а при необхідності, коли інші дуже тягнуть за неї, змінювати своє положення у просторі, часі, паралелезуючи реальність, то тоді всі вони разом, і кожен окремо із усіма іншими подібними собі, нічогісінько про реальність тієї лінії не будуть знати так само, як не будуть знати де вони є зараз, хто вони є насправді, і до чого невідворотного наблизилися.
Але не відпускають вони її. Тримають міцно, та й іншим своїм соплемінникам це робити наказують. Хто сам літає вгорі, не тримаючись, – вони того стрілами стараються вразити, ніби з натягнутої тятиви. А чому ніби? Вони ж її, горизонтальну лінію хреста, і використовують у ролі тятиви, огорожі, захисного муру, і ще Ви самі знаєте чого, і навряд чи без чергової Вашої чудесної допомоги зможуть коли-небудь розпізнати, що нічого вони насправді не захищають, ні від кого не відгороджуються, і нікого тими стрілами не вражають, скоріше зовсім навпаки.
Разом з тим, як дорікання на свою адресу, мушу зауважити, що багатьом здобуткам, які землянам вдалося, знову ж таки – як вони самі вважають – приручити, вони дуже швидко знайшли такі несподівані пояснення і застосування, що в мене виникло непоборне бажання повторити ще раз ввесь курс навчання у Вашій найвищій школі. Повторити тому, що я тепер знаю точно – щось десь я втратив, щось десь не зрозумів, або, можливо, зрозумів неправильно…
Тому, якщо Ваша ласка, з метою отримання можливості зрозуміти все на всю свою повну силу, цього разу я волів би пройти весь курс найвищої школи, починаючи із дитячого садка найрозвинутішого і найбагатшого місця на планеті Земля.
Складати звіти обіцяю.
З повагою Ваш підданий,
якому Ви Особисто дарували право підпису
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903015
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2021
Закрию очі – бачу дивний простір,
Безмежну, незбагненну далину.
Вона в мені, хоч там не був я досі,
Та відчуваю, знаю – я збагну.
Лячна вона, страшна та невідомість,
Де за зірками ще зірки й зірки.
Жага все знати силує натомість,
Цікавість кличе безвісти піти.
Прив’язую мотузку за повіки,
Клубочок затискаю у руці,
Боюся загубитися навіки,
Й лишитися вкінці на тім кінці.
Боюся, що сподобатися може
Витати. Повернутися тоді
Мені моя мотузка допоможе,
А ні – то й ні, подовжу я її.
На прив’язі я смикатиму доти,
Допоки сам не витягну себе
Туди, де є одні лише чесноти,
І голос рідний, голос із небес.
Допоки не збагну між суєтою
Величчя світу в нинішній добі,
Я буду смикати, й не дам покою
І не собі, пробач, і не тобі…
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903014
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2021
моїй весні не скоро ще прийти
її впізнаю по усмішці за вуаллю
не згодиться вона до самоти
зате дозволить переглянути скрижалі
між них знайти слова для почуттів
щоб всі у всіх були і влучні і яскраві
я більше би нічого не хотів
лиш денно й чесно віддаватися цій справі
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898277
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2020
я її гладжу
вона протестує не три
смажить морожену спаржу
і дзвонить чогось до сестри
хлібна м’якушка
під пліснявий сир ля франсе
подихи скрушні
і відстані як на шосе
млява мовчанка
затягує вечір в петлю
вже спозаранку
почується сонне люблю
дотики теплі
всередині ковдри едем
а зовні у пеклі
не три в мене є а одне
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898172
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2020
і знову хмари погляд мій чарують
і знову ступор тіло відібрав
і знову поринаю наче в гру я
в котрій ані обов’язків ні прав
стою дивлюсь угору зараз ляжу
і горизонт розчиниться як дим
я чародій рухливого пейзажу
із ним з’являюсь і зникаю з ним
які полотна тче моя уява
які подоби натяки думки
найзнаніша картина нецікава
моє пізнання любить навпаки
живописати все те я хотів би
й поетові даю можливий шанс
бо бачив небо незліченні сівби
натхненно жне вважаючи на нас
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897180
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2020
байка
На небі двоє янголів жили,
в одній кімнаті янгольського дому;
життя своє любили, як могли,
бо мали в нім призначення відоме.
Літали вниз на землю, до людей,
до цих незрозумілих Божих тварів;
і їм було не можна більш ніде,
тому й практикувалися у парі.
Один трудився майже всю добу,
літав туди-сюди безперестанно;
під ранок, вже заснувши на ходу,
ледь діставав до теплого дивану.
А другий місце першому все грів,
бо вільної години мав удосталь;
чомусь він майже зовсім був без діл,
хіба що боки м’яв свої, і постіль.
І ось одного разу, рано-вранці,
коли заснула майже вся Земля,
той янгол, що марудився без праці,
дійшов до думки: «А чому не я?
Чому це я так часто не літаю?!
За тиждень раз всього було… чи два…
Дай я у того янгола спитаю!»
І тут же розбудив, і запитав:
«Скажи, мій брате, чим твоя робота
різниться від моєї? В чому річ?
Чому нудьгу не можу я збороти,
тебе ж так часто кличуть зусібіч?»
«Мабуть по різне ми туди літаєм, –
трудар спросоння ледве не зомлів. –
Я – по мольбу до Господа… їх зграї!»
«А я… по щирі «дякую» без слів…»
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893513
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2020
байка
У нашій сельві хтось наладив справу –
рубають ліс, вивозять за ріку,
а мешканці, менталітетом мляві,
забули про минувшину гірку.
Забули вже, відкіль вони всі родом,
забули, ніби предки їм чужі…
Не дивно це… Тепер така вже мода,
щоб жити у раю – і на межі…
Коатам все одно, вони - як мавпи,
кричать собі притьмом без толку і ума,
тікають далі в ліс, не знаючи ні мапи,
ні совісті, ні сорому, ні нот, ані письма.
Всі чорні пуми, з ними і плямисті,
пішли за мавпами у ще дівочий ліс.
Вони зубаті, їм лиш м’ясо їсти,
вони не знають вегетаріанських сліз.
Всі змії, гади, й ті, хто іже з ними,
підліском все, підліском – і у тінь!
Вони так звикли до нюансів підкилимних,
без килимів їм, гадам, жити лінь.
Лінивці позникали разом з лісом,
бо падали зі стовбурами вниз.
Їх вивезли кудись до того біса,
хто зацікавлений, щоб вирубали ліс.
Сімейні капібари розсварились,
погризли родичів, неначе ворогів,
відкинули прадавню Божу милість,
не дивлячись на схильність всіх богів.
Тапірам хобот, схожий на слонячий,
не допоміг рознюхати сюжет:
як свині, всі вони були ледачі,
і всі пішли на сало і котлети.
А павуки, на перший погляд сильні,
поїли павутиння й зникли геть:
хто в закутках, а хто на людях, дивні,
самі собі вже насилають смерть.
Птахи злетіли в небо, роззирнулись,
з висот побачили всі наслідки страхіть…
І хоч все ж деякі із них і повернулись,
але для того, щоби знову полетіть.
Цікаво поступили ламантини –
пішли під воду, і жують траву!
Як виявляється – вони єдині,
хто усміхається, і досі на плаву.
Хоч то неправда, є безстидна видра,
яка в воді й на суші повсякчас,
до лісорубів справно носить відра,
й готує хтивий, апетитний квас.
Та ще пеньками повзають мурахи,
бо корені живі і гонять сік,
і перед сонцем в них немає страху,
є, правда, розголос, що то даремний бзік.
Через усе те хмари розійшлися,
забуло небо дощ, і про грозу…
Та є рецепт – надійся і молися,
і може верх побачить, що внизу.
А знизу ґрунт, сплюндрований і босий,
не вперше, бідний, знає, що робить:
він всім утре, він вже втирає носа,
і буде й далі все приймати, і родить…
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889223
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2020
східна байка
В тибетський монастир,
де жив славетний майстер,
що був відомий тим,
як саме він навчав,
прийшов був богатир,
поглянувши на айстри,
що густо там росли,
у майстра запитав:
«Я чемпіон дзюдо,
і з боротьби, і з боксу,
і можу будь-кому
переламати все!
Я знаю айкідо,
у мене вдосталь зросту,
то що твоя наука
мені ще принесе?»
«Ти тільки уяви,
що ти гуляєш містом
і забредеш на вуличку,
де всі такі, як ти…
вони б тобі взяли
відбили б усе чисто,
твою забрали б сумочку
і тіло б роздягли»
Старий учитель сів,
помо́вчав, усміхнувся,
налив води у чашу
по вінця, і додав:
«Тебе навчу щоб вмів
ти вчасно схаменутися,
і в те шалене місце
в житті не забрідав!»
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889047
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2020
байка
в густому лісі
де дерев старих багато
жив майстер дерев’яних справ
кому вікно
кому і цілу хату
зробити совісно талант він мав
дашки над дуплами
для літніх леді сходи
містки
пороги
поручні з країв
при цьому не зашкоджував природі
а дбав про оздоровлення її
і ось одного разу
ще й не вечір
надибав в лісі
дерево чудне
воно зростало вигнутим
старечим
як ніби хтось його
насильно гне
і вигинає в скрипку
не в що інше
ось деки з есами
а ось готовий гриф
і вирішив той майстер
що найліпше
таки зробити
інструмент для гри
на скрипки інші
на малюнках надивився
на схемах
розрізах
вимірював макет
водою чистою
як водиться
умився
і без оглядки ринув уперед
старався як умів
та й не багато
було тесати
ось і результат
але як виявилось
він заграти
на ній не вмів
без вчення був не варт
гукнув спеців
ті розпростерли руки
усі Ґварнері не відділять від цебра
нащо мені Ґварнері
ви
дістаньте звуки
не варто й братися
бо звісно не загра
з тих пір у майстра
вже ніхто не замовляє
у нього мало стало
інших справ
він скрипку вдосконалює
в надії що заграє
вона сама
та так
як ще ніхто не грав
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889045
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2020
східна байка
Коли кишеньковий злодій зустрічає Будду,
він бачить тільки його кишені
Кишеньковий злодій жив у місті,
що славилося ринком діамантів,
і він мав красти, щоб було що їсти,
бо інших, бачите, не мав талантів.
І ось одного разу він підмітив,
як пан один придбав для подарунку
прекрасний діамант, на ймення «Зіта»,
відомий грануванням візерунку.
За паном тим пішов аж до вокзалу,
купив білет, і в той же потяг сів,
і щоб усе було вже без провалу,
в однім купе, як власне і хотів.
За всю дорогу, а було її немало,
злодюжці удалось все обшукати,
та не знайшов нічого! Все пропало?!
І що? І як? Кому тут дорікати?!
Він ніч не спав, зробив усе, що можна!
Навкруг витав тріумфу аромат,
та виявляється, що є поразки в кожного,
і не від тебе лиш залежить результат!
Коли вже вранці потяг в’їхав в місто,
і злодій гарячково м’яв кашкет,
то пан обшуканий був увесь чисто,
і ввесь вагон, включаючи клозет.
А вже коли були всі на пероні,
невдаха підійшов і попросив,
щоб пан вказав, де саме у вагоні
він вдало так свій камінь прихистив.
«Я професійний злодій, і вже виріс,
і обіцяю Вас не турбувати,
але скажіть, будь ласка, майте милість,
куди могли той камінь заховати?»
Пан раптом помінявся на обличчі,
неначе маску театральну зняв,
поглянув пильно злодію у вічі,
і якимсь новим, голосом, сказав:
«Коли я Вас побачив у вагоні,
то все, нарешті, добре зрозумів,
бо запримітив ще у тім салоні,
і запідозрити ще там посмів.
«Він мабуть хи-итрий злодій» - я завважив, –
«Багато вже коштовностей украв!»,
всі варіанти дуже добре зважив,
і врешті – Вам в кишеню камінь вклав!»
І на підтвердження тих слів – зухвало!
З кишені злодія дістав свій діамант!
За ним же злодій полював немало,
виснажуючи свій увесь талант!!
«Той діамант, що ти усе шукаєш,
знаходиться не десь, а у тобі!
А ти в чужі кишені зазираєш,
і сили тратиш в зайвій боротьбі!
Шукай в собі, де відстаней немає,
де дихання ще не лишилось торсу,
де нічого робити, так буває!
Але для тебе це… занадто просто…»
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884492
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2020
східна притча
Поезію прекрасну прочитав
Учитель учням. Ті насолодились,
Питають потім: «Хто це написав?
Кому й коли рядки такі явились?
Яка чуттєвість, вишуканість, смак!
На очі сльози, защеміло серце!
Щоб не шукати авторських ознак,
Ти вже скажи, хто написав усе це?»
«Якщо скажу, що Будда автор слів,
Ви будете цей текст боготворити,
Йому присвячувати оди й спів,
І хороводи навкруги водити.
Коли скажу, що автор патріарх,
Повагу ви відчуєте велику,
Але вже без божественного «ах!»,
Як ніби трохи стали без’язикі.
А як чернець, скажу, це написав,
Ви скажете, що всі до того здатні,
І хтось із вас таке уже читав,
І не такий той вірш уже і знатний.
А як узнаєте, що то писав пастух –
Ви не захочете з цим текстом знатись!
Ви більш не пустите його до вух,
Хтось не повірить, хтось почне сміятись…»
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882552
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2020
притча
В одній державі цар, її правитель,
Залізною рукою управляв,
І поміж іншим все шукав учителя,
Щоб той на небо доступ указав.
Вже дуже цар хотів, щоб після смерті,
Бо удостоївся, вважав він, вже тепер,
Потрапити на небо, і уперто
Свій шлях шукав туди, покіль не вмер.
Багато вчителів прийшло навчити,
Та цар в усіх дебати вигравав,
За те повелівав їх справжньо бити,
А іноді у темну опускав.
Чутки усякі вже пішли про нього,
Боялись люди втрапити у гріх,
Коли сам цар так хоче аж до Бога,
І знає все найкраще від усіх.
Аж ось, нарешті, знов прийшла людина
Царю на небеса вказати шлях,
Яка на те була її причина –
Відомо їй і там, на небесах.
У той же день його впустили в залу,
І посадили поперед царя.
Той на царя уваги не звертає –
Питає про діла в секретаря,
Міністрам зичить всім не знати втоми,
Придворним, слугам, навіть пушкарям,
А до царя і слова не промовить,
І навіть не погляне на царя!
Та за таке нечуване нахабство
Цар люттю вибухнув! І повелів
Побити так, щоб відало все царство!
Як він карає псевдовчителів!
Нарешті чоловік, підвівши очі
Царю в лице, розбірливо сказав:
«Мене поб’ють, якщо цього ти хочеш,
За те, що я тебе не привітав,
За те, що я з пажами спілкувався,
В твоїй присутності уваги не звертав
На тебе на самого! От попався!
Тепер мій час спокути вже настав!
Терпіти буду цю лиху годину
За те, що дурнем був перед тобов,
Моїм царем! А може я не згину?
І якось заслужу твою любов?
Чи не такі слова ти скажеш скоро
Царю царів, Володарю світів,
В надії впасти під Його покору
На істинному Божому суді?
А зараз ти до Бога без звертання!
Твоя увага ось – на ближніх слуг!
Подумай лиш, яке те покарання,
Що жде тебе в кінці земних потуг!»
І диво сталось там, а може чудо –
Сповзла з очей царевих пелена!
Відтоді в царстві тім щасливі люди,
Бо їхній цар царює там сповна!
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880363
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.06.2020
східна байка
Монах колись розгулював по лісі,
Мисливця із рушницею зустрів,
За деревом великим той розлігся –
Поцілити у о́леня хотів.
«Не треба тобі оленя стріляти! –
Чернець благав в наївній простоті, –
Убивши оленя, ти можеш стати
Таким же у наступному житті!»
Задумався мисливець на хвилину,
Не став вбивати оленя, а враз
Поглянув на монаха одежину,
На безтурботний вигляд без образ,
На пещені монахові манери,
На аромат блаженства із лиця,
І зі словами: «Сам собі холера!»
Рушницю взяв направив на ченця.
«О Боже мій! Ти що собі надумав?!» –
Монах не все відразу зрозумів.
Мисливець ще точніше навів дуло,
Всміхнувся, і крізь зуби відповів:
«Ти ж сам казав, якщо уб’ю тебе я,
В наступному житті мій сан – монах!
Не винен я, бо це твоя ідея,
А ти мені сподобався сповна!»
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879633
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2020
східна байка
Бідняк одного разу стрітив Будду,
і запитав у нього: «От скажи,
чому багатим я вже ввік не буду,
і бідним маю все життя живти?»
«Тому, що щедрість ти не практикуєш!» –
почув на те здивований бідняк.
«Так як же це робити, чуєш?
Коли немає – віддавати як??»
Тут Будда усміхнувся таємниче,
зітхнув, як ніби ношу з пліч поклав,
до бідняка схилив своє обличчя
і, дивлячись ув очі, проказав:
«Аж п’ять дарів у твому володінні,
ти міг би ними просто, без мети,
вправлятися у щедрості постійно,
але чомусь цього не робиш ти!
Ти не всміхаєшся лицем зустрічним,
очима не висвічуєш любов,
і серце ніби у журбі трагічній,
і рот не вимовляє молитов.
А ще є тіло все – воно могло би
робити щось хороше для усіх!
Оце наскільки ця п'ятірка до вподоби –
настільки ти й з багатих і з живих!»
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878843
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.06.2020
Морські терміни:
* бак – носова частина верхньої палуби;
* баля́сина – сходинка на трапі;
* бо́нові ворота (бони) – плавуча огорожа, що застосовується для перешкоджання незаконному проникненню кораблів у порт;
* бо́ра́ – дуже сильний холодний вітер, що дме в приморських місцевостях з гір;
* боцман – старший з палубної команди судна;
* броня́ха – залізні водонепроникні двері на кораблі;
* ве́рхня па́луба – сама верхня безперервна по всій довжині корабля (судна). Служить водонепроникним перекриттям, є одним з головних елементів міцних зв'язків корпусу, забезпечує загальну міцність і поперечну жорсткість судна. На верхній палубі розміщуються надбудови, палубні механізми, озброєння і т. д.;
* букси́р – судно, призначене для буксирування інших суден;
* букси́р – трос, за допомогою якого буксирують судна;
* БЧ-2 – ракетна, або ракетно-артилерійська, або артилерійська (в залежності від складу озброєння) бойова частина корабля;
* галс – курс судна відносно вітру; якщо вітер дме в правий борт, то кажуть, що судно йде правим галсом, якщо в лівий борт — то лівим галсом.
* галью́н – вбиральня на кораблі;
* ГКП – головний командний пункт;
* дрейф – Пасивний рух пливучого тіла під діянням течії, вітру, хвиль; лягати (лягти) у дрейф — маневруванням вітрил або двигуна утримувати судно приблизно на одному місці;
* загороджувальний мол – захисна споруда в порту у вигляді стіни або дамби, що виступають у море;
* ка́мбуз – кухня на кораблі;
* «Кашта́н» – корабельна система гучномовного зв’язку;
* кеп – капітан (командир) корабля;
* кільва́терний конво́й – група військових кораблів, які йдуть один за одним у кільватері – сліду на воді позаду судна, що рухається;
* клюз – наскрізний отвір у борту для пропускання якірного ланцюга, тросів і т. ін.;
* кнехт – парна стальна тумба на палубі судна або на пристані для закріплення канатів, снастей;
* кок – кухар на кораблі;
* комендо́р – морський артилерист; матрос-навідник;
* ко́мінгс – високий поріг у дверях для запобігання потраплянню води у внутрішні приміщення;
* корма́ – задня частина корабля;
* лаві́рувати – йти по ламаній лінії, лягаючи то на правий, то на лівий галс;
* лаг – борт судна;
* ле́єр – трос або металевий прут, який натягують на суднах вздовж палуби, щоб запобігти падінню людей за борт, для сушіння білизни тощо;
* морехі́дність – здатність судна плавати та зберігати свою маневровість у будь-яку погоду;
* мо́стик – друга назва головного командного пункту;
* обрі́з – частіше тазик, рідше відро, або будь-який інший металевий посуд для рідин;
* перебі́рка – стінка, що розділяє на частини яке-небудь приміщення, простір і т. ін.; перегородка.;
* полу́ндра – застережливий окрик у мові моряків, який означає: бережись! небезпека!;
* ру́бка – закрите приміщення на військових кораблях, де зосереджено управління кораблем;
*СКР – сторожовий корабель;
* танге́нта – кнопка чи клавіша, яка перемикає приймання і передачу на переговорному пристрої;
* трап – сходи або драбина на судні, пристосування для входу пасажирів із пристані на борт судна й виходу з нього;
* трюм – внутрішнє приміщення корабля, що лежить нижче найнижчої палуби.
* хитави́ця - коливання корабля на хвилюванні (якщо судно гойдається з боку на бік, то кажуть, що воно має бічну (бортову) хитавицю; коливання судна вздовж кіля називається кільовою хитавицею);
* ходова́ ру́бка – спеціальне приміщення, розташоване в надбудові, з якого здійснюється управління кораблем на ходу;
* шварто́в – швартовий кінець, рослинний або сталевий трос (іноді ланцюг), за допомогою якого судно закріплюється біля причалу (або стапеля). Всі швартові кінці мають на ходовому кінці петлю — огон.
* шка́нці – частина верхньої палуби корабля, де відбуваються всі офіційні заходи;
* шкафу́т – середня частина (від бака до шканців) палуби корабля;
* шпиль – вертикальна електрична лебідка на суднах для підіймання і опускання якоря, швартових кінців, важких речей і т. ін.; горизонтальна електрична лебідка називається бра́шпиль;
* шпіга́т – отвір у борті для стікання води з палуби.
* штормова́ кана́дка – водонепроникна куртка на флоті;
* ют – кормова частина верхньої палуби судна.
***
«З давніх-давен земля Колхіди славиться як своєю гостинністю, так і вимогливістю до виконання своїх, іноді суворих законів. Саме тому покинути Поті, тепер вже міжнародний морський порт суверенної і незалежної Грузії, всі іноземні судна мають згідно зі строками, встановленими міжнародними договорами. Не дивлячись на зимову непогоду», – такі слова сказав сьогодні на вранішній повірці наш капітан.
«Непогода» – це зовсім не те слово, яке завжди означає одне й те ж. Коли корабель стоїть у порту, пришвартований до стінки причалу, і його трохи похитує – це теж непогода. Коки, наприклад, лаються саме цим словом – непогода – коли десь ненароком хлюпне суп із тарілки. Звичайно, що це ніяк не можна порівняти з умовами, скажімо, хоча би трибального шторму у відкритому морі, але коли в порту Поті наш корабель хоч трохи похитувало, то це означало, що у відкритому морі шторм не менше трьох балів. А метеорологи вранці по радіо пообіцяли «не менше п’яти».
– Відшвартовуємося сьогодні рівно о дванадцятій нуль-нуль, – командир корабля оглянув стрій, зробив довгу паузу, ніби вона мала щось означати, повільно підняв очі вгору і пильно, ледь повертаючи голову вправо і вліво, оглянув усе коло неба. Потім опустив погляд на моряків і звичним порухом, погладжуючи великим і вказівним пальцем від носа до кінчиків губ, протер вуса і бороду. Далі рука упала на кобуру з пістолетом, що висіла на ремені, і там залишилася. – Всім виконати все, що він повинен, все, що він знає і все, що пам’ятає! Нагадувати, я надіюся, нікому нічого не потрібно, все дуже серйозно! Тим, кому ще не казав, мушу сказати, що існують умови, коли шестибальна морехідність нашого плоскодонного десантника примушує кожного, хто є на його борту, використовувати відразу все, що він знає, все, що він вміє, і все, що в нього є. Тому що ті знання і сили, які хтось надумає приховати на потім, можуть йому потім і не знадобитися, – капітан знову зробив довгу паузу. – Наша задача ускладнюється ще тим, що десантний відсік розвантажувати не будемо. Грузини так і не виконали якісь умови, і тепер цей вантаж залишати тут не можна. Як прийшли сюди завантажені, так і підемо назад. Механікам паливом заповнити всі паливні цистерни, он якраз буксир підходить – з нього зливати. Всім готуватися якнайретельніше! Об одинадцятій тридцять бойова готовність номер один. Вільно… Розійдись.
І ось бонові ворота пройшли. За ними дійсно хвиля є, бо помітно захитало. Тепер все, що погано прив’язане, дасть про себе знати. Але трохи натягнули прогнозисти: бали три буде, ніяк не більше. Якщо чотири – то ще додати треба. Вітерець, щоправда, різкий і прохолодний, з берега дме. На хвилях здіймає невеликі білі шапочки піни, які схожі на засніжені гірські вершини. А далеко на березі теж білі гірські вершини видно, але то вже справжні гори. З моря в бінокль роздивлятися їх, а ще коли при добрій погоді, – одне задоволення. Особливо височіє Ельбрус. І кілька гір поряд. Коли окремі хмари збираються на їхньому фоні, створюється таке враження, ніби то білі хмари трикутні, у вигляді пірамід, пливуть собі разом з іншими, а гір ніяких там і немає.
Дванадцять сорок вісім. У кільватерному конвої ми останні, попереду ще чотири кораблі. Перед нами СКР – сторожовий корабель. Вчетверо більший від нашого, з необмеженою мореплавністю, його тільки похитувати починає при п’ятибальному штормі. Красень-воїн! Озброєний не по-дитячому, один його контур на фоні неба чого вартий! І кінець з корми натягнутий… То він тягне когось? Кого то він тягне?
Пориви вітру зірвали головний убір і він полетів, перекочуючись по палубі шкафута, і, дивом ні за що не зачепившись, перескочив через нижній леєр і зник за бортом. Потрібно було за щось триматися, бо хитавиця в деякі моменти ставала вже занадто.
За боновими воротами Поті, коли вже зовсім вийшли у відкрите море і взяли курс на північний захід, вітер став бити у правий борт з такою силою, що краще було перейти на лівий борт, заховатися за якимось ящиком, що були закріплені по всій палубі, і вже звідти розгледіти, що ж то буксирує СКР.
Раптом над головою затріщав динамік гучномовця: «Увага особовому складу і всім цивільним, хто присутній на кораблі! – то був голос капітана. – Через сильний перпендикулярний вітер час від часу по кораблю буде лунати попередження: «Увага всім – корабель стає бортом до хвилі!». В цей момент всім бути надзвичайно уважними, бо корабель буде хитати найбільше, але це триватиме кілька секунд. Особовому складу стояти на місцях, через десять хвилин буде оголошено «Навчальну тривогу». А зараз – увага всім! Корабель стає бортом до хвилі!»
– Що то тільки що сказали? – голова помічника кока висунулася з отвору палубної надбудови. – Корабель стає лагом до хвилі?
– Так. Будемо йти галсами.
– А щоб тобі полундра на шканці! Краще б вітер на спину дув!
– Якщо на спину – то підемо на Туреччину!
– На Туреччину? Та ні, хай вітер повертає, а не ми!
– Вітер з берега, а берег по правому борту! І яка різниця вам?! Вам же краще! Не будете рідкого варити! Зараз он вже оголосять «Навчальну тривогу», і з такою погодою це буде аж до берега, на своїх постах сидіти будемо. Так що ладнайте на вечерю нам сухий пайок, так буде краще, консервів ще ж залишилось багато?
– Єсть таке діло, трохи залишилось. А ти чого тут стоїш? Чому не ховаєшся? Он вже сніг летить впоперек палуби!
Дійсно, берега не стало видно, навіть СКР попереду майже розчинився повністю, зостався тільки розмитий контур, і все заполонила снігова туманно-біла завіса, яка зі стрімким вітром боляче починала впинатися в лице і руки.
– Та я хотів подивитися, кого то СКР попереду тягне, та пілотку зірвало за борт.
– Кого тягне? Такого, як і ми тягнемо!
– А ми що, теж когось тягнемо?
– А ти що – не знав? От ти даєш! Де ти був, коли відчалювали?
– Де був… На місцях був! Командир БЧ-2 загадав гармати провернути на прощання… А ви що, не чули гуркоту?
– Та чули. І бачили! Я ж в ютовій команді по швартуванню. Коли вже нам віддали майже всі кінці, прибіг якийсь громадянський у військовому кашкеті з якимись бомагами, заборонив віддавати останній швартов, наш, кормовий. Репетував до командира, вимагав трап поставити, а вже ж не поставиш, бо один кінець залишився, і ніс відійшов, а наш ні в яку повертатися двічі, ти ж його знаєш, а тут і ті катери підійшли, два штуки. І ще зенітки ваші туди-сюди гримлять, крутяться вправо-вліво, а коли обидві задерлися вгору, і завмерли – всі подумали, що зараз як гатонуть, аж позамовкали всі! Коротше, передали ті папери нам на борт і одного катера взяли на буксир ми, а другий побіг СКР наздоганяти, той вже до бонових майже дійшов. Ми спочатку хотіли металевим тросом його кріпити, але наш кеп чомусь проти був, наказав кріпити його звичайним. Може тому, що довше буде металевий від нас до нього подавати, та й витягувати їм металевий, щоб зашпилити його, набагато важче. Та й шпиля у них немає, тим паче для металевих кінців… Коротше, забрали вони швартов із берега, ми їм віддали ще трохи, метрів п’ятдесят, чи більше, та й закріпили його на кнехті.
– Так то катери? Що за катери? Громадянські?
– Так, катери, але не громадянські, а наші, брати ще менші – десантні. Знаєш трактора-жебрака?
– Трактора-жебрака? Це той, що…
– Маленький трактор, позаду кабіна водія з двигуном, а попереду кузов невеличкий. Так і їде, жебракуючи, кузовом уперед.
– Знаю такого, у нас його голодранцем називали.
– А чому голодранцем?
– Не знаю. Якщо у вас жебрак, то чому у нас не голодранець? Може від слів «голод» і «ранець», невелика сумка, як у нього кузов?
– Гм, цікаво. Цей катер такий самий. На кормі машинне відділення з рубкою, а попереду кузов завбільшки як для вантажівки, може з причепом, не більше. Або для десанту. Ото таких і тягнемо.
– А люди там є?
– Казали, що мічман за командира і двоє матросів – то вся його команда. А скільки зараз – не знаю, нічого не казали. Але мічмана я бачив, і ще хтось був поряд, коли відходили, але вони у штормових канадках обоє, знаків не видно.
– Зрозуміло. Цікаво, а чому вони самі не пішли?
– Три бали їм усього моря, а вже три зафіксували, і збільшення напрогнозували, тож не можна було їх по закону випускати. Хоча старпом казав, що і на буксирі виганяти у такий шторм – це теж порушення. Але зрозуміти можна – остання можливість для них, бо інакше стають власністю порту. Заходь всередину, зачиняй броняху, нічого там дивитися.
– Та так же. Погода псується все дужче і дужче, просто неймовірно… і хитати починає все сильніше.
Наші командири були досвідченими моряками, і вже знали на власному досвіді, що саме в цих місцях Чорного моря і саме в цю пору року в глибоких тіснинах Кавказьких гір зароджуються холодні повітряні потоки, які за певних умов дуже раптово і з величезною силою вриваються на рівнини моря. Ще на шляху до Поті боцман розповідав кілька історій про риболовні траулери, які терпіли негаразди від зловісної бори. Саме так – бо́рою – вони називали цей вітер. Він завжди дув з берега на море, завжди був дуже сильний і дуже холодний. Багато рибалок, які гарного ранку, самостійно на маленьких човнах виходили якомога далі від берега «половити рибки», ставали його заручниками. Траплялися випадки, коли декого з них у морі так і не знаходили. Ось і тепер цей вітрище дув постійно і сильно, а часом траплялися такі пориви, що потрібно було за щось триматися, аби він тебе не звалив із ніг.
Коли стемніло, сніг майже припинився, зате вітер став іще сильнішим. Він вив непослабним баритоном поміж залізними елементами щогли і надбудови, накидався на сталеву обшивку і свистів біля ілюмінаторів, з кожною наступною хвилею обдавав увесь корабель міріадами солоних бризок. Виходячи з друзями покурити під конструкції надбудови, бо на баку – дозволеному місці – курити було неможливо, все вдивлялися в далекі вогні берега, що то з’являлись, то зникали у круговерті крапель, сніжинок і бризок. А коли за хвилями та хитавицею не стало видно жодного берегового вогника, то і виходити нагору перестало хотітися.
Незліченні повороти корабля бортом до хвилі вже навчили майже не зважати на постійні команди по гучному зв’язку, і тому слова «Бойовому номеру два-п’ять-одинадцять з’явитися на головному командному посту», які повторили двічі, здалися із якоїсь іншої реальності.
– Це тебе викликають! Біжи! Я залишуся за старшого, – очі напарника, навідника ЦАПу – центрального артилерійського посту – випромінювали підтримку.
Головний командний пункт знаходився на самій горі, треба було піднятися на три палуби. Кожна палуба від попередньої була відділена десятьма балясинами, і чим вище по них підійматися, тим сильніше відчувалася дія шторму.
А бовтанка все сильнішала. Верхня, головна палуба, найбільша і відкрита палуба корабля, була другою по ходу до мостика. Піднявшись на неї, стало виразно чути рипіння канатів, якими були прив’язані різноманітні ящики, накриті спеціальними чохлами конструкції, купа бочок і в одному місці, як було видно ще вдень, щось таке, що під брезентом було схоже на легковий автомобіль.
Найкоротшим шляхом до головного командного посту – аварійним трапом, що йшов до всіх надбудовних палуб – дістатися було хоч і мокро та прохолодно, зате цікаво. Тіло корабля так сильно нахилялося то вправо, то вліво, що кожного разу вимагало міцно триматися і майже лягати на руку і на ногу, то на праві, то на ліві, щоб утриматися на вертикальному трапі та впіймати момент, коли можна буде зробити кілька кроків угору.
Нагорі, на надбудові, хитавиця стала ще сильнішою, ніж була годину тому, коли виходили покурити. Зараз потрібно було постійно за щось триматися і в щось впиратися одночасно, кроки робити по одному на кожен нахил, двох рук триматися не вистачало і на допомогу постійно приходили коліна, лікті, плечі… Палуба надбудови теж вся була заставлена якимись великими дерев’яними ящиками, серед яких залишився тільки прохід до коридору радіорубки. Цей коридор, за тихої погоди зовсім коротенький, здавався зараз якимось довжелезним атракціоном, у якому правий і лівий поздовжні плінтуси почергово лягали поміж ноги так, що, рухаючись вперед, потрібно було ступати однією ногою на палубу, а другою на перебірку, а потім, через один крок, навпаки. При цьому створювалося враження, ніби то ти сам, своїми ногами й вагою свого тіла так сильно хитаєш весь корабель, що він ось-ось перекинеться, і якщо зараз присісти та завмерти, то він трохи похитається і перестане.
Вихід на головний командний пункт знаходився за радіорубкою. Броняха була відчинена і заблокована. Капітан корабля сидів у новому чорному шкіряному кріслі з високою і широкою спинкою і тримав у руці велику залізну кружку, з якої парувала кава. Кава пахтіла на всю ходову рубку. Поряд за штурвалом стояв кермовий матрос, а під його ногами – накритий рушником обріз. Зовсім блідий вигляд старшого матроса вказував на те, що вони з обрізом час від часу спілкуються. Але все перекреслював сильний запах кави і гучне сьорбання із наступним «а-а-а!!!» капітана.
– Заходь, заходь. Ну як настрій?
– Нічого, дякую, воюємо. Прибув за Вашим наказом!
– Правильно, молодець. Я ось що подумав… – Капітан знову гучно сьорбнув кави й голосно видихнув. – Комендорам сьогодні роботи не передбачається, і вже починає темніти, тож на кормі прилаштуєте прожектор, зараз боцман принесе, ввімкнете його і направите на катер, і спостерігаєте за катером всю ніч. З такою погодою нам іти до ранку. Сочі приймати відмовляється, багато суден у них на якорі, бояться, що ми не зможемо зайти безпечно… Так що поділиш чергування на всю ніч, ти заступаєш першим, потім другим, а потім останнім, – капітан вдоволено посміхнувся і примружився, ніби перевіряв, чи всі на кораблі знають, що йому дуже подобаються його підопічні, які не тримаються ні за що руками, коли стоять перед ним у такий шторм і отримують якийсь наказ. Він сьорбнув кави, поглянув уперед, на ніс корабля, який знову накрила велетенська хвиля, потім провів довгим поглядом потоки води, що струмували палубою кожен до свого шпігату. – Спостерігати будеш із виходу на ют, там «Каштан» є. Ним і зв’язок. Безпосередньо зі мною. Постійний. Питання є?
– Ні, немає. Все зрозуміло, від першого до останнього, і постійний зв’язок.
– Зайдеш на камбуз, скажеш коку, що я дозволив дати моєї козирної кави, щоб не спали. Зрозумів?
– Зрозумів, так точно.
– Як там десантний трюм внизу? Ви ж там поряд, не спускався до них?
– Спускався. Лежать усі покотом.
– І не виходять?
– Не виходять.
– Покотом… – капітан важко зітхнув. – Там же гальюна немає…
– Немає.
– Добре, виконуй!
У світлі прожектора і бризках води катер теліпався на вкрай натягнутому канаті і здавався якимось потойбічним видінням. З часу виходу у відкрите море хвилі виросли настільки, що, накочуючись на один борт юта, з іншого утворювалася прірва висотою з п’ятиповерховий, а може навіть і більше, будинок, якщо дивитися вниз. Потім та прірва повільно підіймалася догори і з’являлася з іншого борту, залишаючи після себе на палубі по коліно води. Все частіше верхню палубу юта заливало так, що завбачливий комінгс у бронясі дуже жалкував, що його не зробили хоча б наполовину більшим, аби він не давав воді потрапляти всередину надбудови.
«Так таки-так, в таку непогоду за всю службу потрапили вперше… Навіть сидіти, тримаючись і впираючись, вже руки й ноги болять… Ще й з водою щось робити потрібно… Оце колихає… А як же ж там, на катері?..»
Уява малювала невтішні картини. Катер жбурляло з хвилі на хвилю так легко, ніби він був іграшковий, або склеєний із картонних коробочок і не важив справжніх тонн сто чи більше. Канат витончився неймовірно. У звичайному стані його тільки двома долонями обхопити можна, а зараз він був не товще руки біля зап’ястка. Натягнутий струною, він ходив то вгору, то вниз, то вправо, то вліво, і складалося таке враження, що то хтось у стальному клюзі влаштував ваги, стрілка яких показувала вагу катера в кожен момент хитавиці. А на тому катері, у тій сірниковій коробочці, перебували ще три сірники. Яке їм було? На катері світився один лише ходовий на носі, більше жодного вогника, а сам катер то пірнав разом із тим вогником у воду, то з’являвся на гребені хвиль у міріадах бризок так, що не вистачало тільки кінокамери з режисером, щоб зняти гарні кадри для кінофільму про бурхливе море.
Так минули години дві. А потім раптом щось змінилося. Швидкість корабля до цього була максимальною, це добре було чути по натужній роботі двигунів, і час від часу навіть траплялися тремтіння всього корпусу, яке бувало і раніше, коли капітан наказував механіку «викласти на тиху воду все, що є», тобто дати «самий повний вперед». Але тепер двигуни зменшили оберти, а корабель, мабуть, швидкість, і тепер катер на тім кінці не тільки пірнав у воду, його ще стало перекидати з хвилі на хвилю так, що іноді було видно днище. Спочатку це прикувало до себе всю увагу, що було схоже на заціпеніння, але коли ця картина повторилася кілька разів підряд, в пам’яті сплив наказ капітана і «Каштан».
– Спостережний пост на юті викликає ГКП!
– Командир, слухаю.
– Бачу днище катера!
– Не зрозумів!! Повторіть!!!
– Час від часу бачу, як катер перелітає з хвилі на хвилю, не торкаючись води. Світло прожектора відбивається від води і знизу освітлює його днище. Воно блищить і гвинт у них не крутиться.
– Зрозумів… – коротка пауза почала затягуватися. Було чутно, як клацає у руках тангента, і через те проривалися короткі обривки фраз, сказані по іншому переговорному пристрою. Через кілька хвилин, які здавалися нескінченними, знову почувся голос капітана. – ГКП викликає ют!
– Ют на зв’язку!
– Продовжувати спостерігати! Будь-які зміни доповідати! Як зрозумів?
– Єсть продовжувати спостерігати і доповідати будь-які зміни!
Через кілька хвилин капітан вже був поряд. Поглянувши у відкриту броняху і впіймавши у взуття чергову порцію води, що перелилася через комінгс, вилаявся. Його очі з хвилину невідривно стежили за катером, а зуби скрипіли голосніше скрипіння всіх снастей на кораблі.
– Слухай мене уважно, корма, – капітан протер вуса і незрушно дивився прямо в очі. – Повторювати зараз ніколи: у нас на кораблі надзвичайна ситуація – у днищі виявлено протікання забортної води, у машинному відділенні під валом головного гвинта. Якщо заллє вал з двигуном, то… Ми передали сигнал «SOS», який більше стосується катера, тому що як тільки ми зупинимось, то катеру каюк. Зараз ми трохи стишили хід, бо від великої вібрації пробоїна може розширюватися, ні гнати, ні зупинятися не можна – а хвиля не меншає, вона більшає. І вітер теж. Берег реєструє восьмибальний шторм, в цих водах вперше за багато років. Механік вже поліз під вал, пробоїну постарається заробити, а тобі зараз боцман принесе сокиру, ти мене зрозумів? – сокиру! І як тільки ти побачиш, що катер занурився, перекинувся, чи… і зник під водою повністю… повністю – ти розумієш?.. Занурився і не повертається, розумієш?.. – відразу відрубуй кінець! Повтори!
– Якщо катер перевернеться… і зникне під водою повністю… зануриться ввесь, і не повертатиметься, – відрубати кінець!
– Правильно! Якщо катер почне тонути, а ти не відрубаєш – він і нас на дно потягне! Тепер ти розумієш, чому сокира?
– Розумію. Відрубаю.
– Але не спіши. Відрубувати тільки тоді, коли він не випірне, і буксир буде надраєний під воду! Ти зрозумів?
– Зрозумів! Коли буксир буде під воду!
– До нас назустріч вийшов СКР, вони тільки-но доставили свого катера і повертаються. Якщо встигне – допоможе. А зараз поки все. Виконувати.
Довге дерев’яне руків’я сокири нагрілося від рук і було тепле. Вже дві чи три години минули у напруженому спостереженні битви заліза і води. Інколи страх ганяв мурашками по всьому тілу, особливо по спині й потилиці, підіймав на ноги і примушував час на декілька митей зупинятися: «Пірнув!.. …випірнув!.. Днище!.. …пірнув… випірнув… Днище!», а потім це повторювалося знову і знову. Часто на зв’язок виходив командир. Двічі чи тричі приходив сам. Боцман сидів поряд майже завжди, але цього разу він був незвично мовчазний і не розповідав свої незліченні морські історії.
Коли години через три нарешті підійшов СКР, у небо злетіли три червоні ракети. Що вони означали – можна було лише здогадуватися, але точно не щось хороше. Сторожовий підійшов спочатку з лівого, а потім з правого борту, і на його верхній палубі з’явилися моряки в жилетах і з рятувальними кругами. Хоча їхня верхня палуба була набагато вище, ніж наша, все одно було добре видно, як по ній бігають матроси і до рятувальних кругів прив’язують довгі мотузки. Швидкість кораблів при цьому не зменшувалася, йшли й далі повним ходом, зате зменшилися хвилі та бовтанка від них – набагато більший СКР закривав нас від хвиль.
Через хвилин п’ять «Каштан» кашлянув і голосом командира з якоюсь новою, бадьорою інтонацією голосно крикнув:
– Мостик викликає спостережного на юті!
– Ют на зв’язку.
– Чи змінилося щось із приходом сторожового? Як зараз катер?
– Так, змінилося! Коли СКР зайшов справа і тримається збоку, то зараз вже катер так не підкидає. Важкий сторожовий збиває і вирівнює хвилю! Був намагався підійти впритул до катера, але не вийшло – катер може розбити борт, і сам побитися.
– Зрозумів! Чому не доповідав відразу?
– Думав, що й так видно…
– Думав він! Довго думаєш!
Через мить капітан був уже на юті.
– Річ у тім, що командир сторожового наказує команді катера покинути судно і хоче забрати їх на свій борт. Для цього їм потрібно стрибати у воду. Як думаєш – варто? Ти б залишився на катері, чи стрибнув?
«Оце так запитання!.. Відразу нічого і не скажеш… А потім, коли катер таки не потоне і його притягнуть… то їм теж сказати буде нічого. От якби в тих запитати, хто на катері… Хіба з мічманом зв’язку немає?»
– Не чую відповіді, комендоре!
– А з ними зв’язок є?
– Командир катера відмовляється, і матроси разом з ним. Один, правда, згоден покинути катер, тільки стрибати в море боїться.
– У порівнянні з тим, що було до цього – їм вже краще. Катер вже не підлітає на хвилях. Якщо так буде і далі – то можна йти. Коли не стрибнули раніше, то тепер би і я не покидав корабля. Раніше були гірші умови, а зараз кращі!
– Коли останній раз днище бачив?
– З того часу, як підійшов сторожовий – не бачив, а перед тим хвилин за декілька було.
– Добре, пост не покидати аж до берега. І на зв’язку.
Після тривалих перемовин радіозв’язком і через гучномовці, евакуацію команди катера відмінили. Здебільшого це сталося завдяки наполяганню нашого капітана, через що капітан сторожового кричав у гучномовець, що «розбереться із цим». Але коли на катері відкрилася броняха рубки, з якої показалася рука, яка спочатку помахала з боку в бік, а потім показала кулак із великим пальцем вгору, – капітан сторожовика змирився і пішов геть у нутрощі свого корабля.
До Новоросійська, порту призначення десантних катерів, так і дійшли втрьох десь о п’ятій чи шостій ранку, тільки-но почало сіріти: ми – середній десантний корабель з катером на буксирі, і великий сторожовик збоку. Радист потім розповідав, що наш капітан вимагав від начальника порту, щоб назустріч нам із бухти вийшов великий морський буксир, який приписаний у Новоросійську, і щоб він при заході в порт ішов попереду нас, розрізаючи хвилю. Капітан вимагав це тому, що в бухті не можна було лавірувати при такому вітрі, а до воріт ще багато хвиль у борт буде, бо вхід у порт був прямо по курсу, без будь-яких поворотів. Однак начальник порту відмовився випускати буксир, мотивуючи великим ризиком такої операції. Капітан буксира, дізнавшись про це, порушив наказ, але встиг вийти тільки із бонових воріт у бухту. Це ледь не коштувало йому зіткнення зі сторожовиком, бо він не знав, що той іде збоку від нас. Вже на підході до загороджувального молу сторожовий корабель вчасно від нас відстав, а ми з катером на повнім ходу, мимо велетенського, вищого і більшого від нас буксира, так і заходили у ворота.
Нарешті, на тихій воді акваторії порту, заручники морської непогоди показалися з рубки катера. Наші кораблі ще не були пришвартовані, вони тільки-но вільно лягли у дрейф на широкому плесі порту, і їх більше не хитало. Майже. Всі прожектори прилеглих причалів були направлені на катер. Мічман, капітан катера, який вийшов на палубу ще раніше, при вході до порту, тепер вільно стояв, високо піднявши голову і руки вгору, потім повільно, тричі, низько вклонився. Потім знову випрямився, і став розглядати свій катер, який повільно похитувало і за інерцією повертало по колу. До мічмана, тримаючись обома руками за перебірки, вийшов напівзігнутий, із білим лицем матрос у рятувальному жилеті. Канат, яким тягнули катер, ще з’єднував кораблі, він ослаб і вільно плавав, тонучи у воді. Матрос подивився навколо, потім на канат, присів і закрив лице руками.
– Прапор зірвало, – командир катера скрушно захитав головою і розвів руками.
– Разом із флагштоком! – від гучного голосу нашого капітана всі матроси, що повиходили на ют корабля у світло прожектора, аж здригнулися. – То не біда, поставите новий. Де ваш третій?
Командир катера озирнувся на рубку, помовчав, переступаючи з ноги на ногу, потім повільно обвів очима всі прожектори, що світили на катер.
– Та ногу ніби зламав, хотіли допомогти – сказав, що сам вийде. Десь виповзає. – У нього бринів голос і обличчя блищало від сліз. У світлі прожекторів добре було видно, як вони текли по щоках і скапували на мокру палубу. – Мороз по шкірі тільки зараз пішов… і не перестає… – мічман кашлянув, руками потер волосся на голові й знову переступив з ноги на ногу. – Бачу-бачу, там хтось із сокирою так і стоїть досі. До рук приросла? Викидай вже її!– він гучно висякався і сплюнув за борт. – Ми знали там, всередині, що у вас хтось із сокирою стоїть. І ми б так робили… Всі б так робили… Недарма рослинним кріпилися, а не стальним… Тут без пояснень… Господи, це ж другий день народження! – Голос його знову задрижав ще дужче. – Яке хоч сьогодні число?
– Двадцять п’яте. Двадцять п’яте грудня дев’яносто першого року!
– Сьогодні двадцять п’яте грудня? – командир катера здивовано заокруглив очі, потім закрив лице долонями і схилив голову. Потім випрямився, струсив долоні, ніби щойно їх помив. Голос вже майже не дрижав, тільки сльози текли по щоках. – У мене мама із Західної України, католичка. У них сьогодні Різдво, вона його завжди відзначає. Це, мабуть, вона молилася цієї ночі за мене, що нам так пощастило. Що ж, із Різдвом усіх! Спаситель народився, мама казала – славімо Його!
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878039
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.05.2020
притча
Одного дня осіннього до Будди
Навідався багатий чоловік.
Скакун його був ніби справжнє чудо,
І сам він мав уже поважний вік.
Однак же він шановано вклонився,
Торкнувся Будди ніг, і мовив:
«Що є Бог?»
На нього Будда пильно подивився,
І сів пліч-о-пліч, ніби вони вдвох.
А потім каже, дивлячись ув очі:
«Колись я був гарячий, молодий,
І теж до коней дуже був охочий,
Чотири типи розрізняв їх, хоч убий!
Найперший – найдурніші, цих найбільше,
Ти скільки їх не бий, а все ж вони
Не слухають тебе і, як раніше,
Поводяться, як справжні дикуни.
Є й інші коні: ти їх раз ударив –
Послухали, а далі знов без див –
Для них зникають нібито за хмари
Подробиці минулої біди.
А третій тип – то вже розумні коні,
Вони бояться батога в руках,
І навіть будучи на волі, не в загоні,
Затямили батіг той на боках!
Є і четвертий, рідкісний тип коней,
Ціна їм завжди буде дорога:
Вони – небиті – вже збагнули заборони!
І їм достатньо тіні батога!»
Сказавши це, замовк, закривши очі,
І чоловік той теж свої стулив…
Сиділи так удвох чи не до ночі,
Допоки кінь терпів тягар хвали.
А потім муж той встав, розсипав грішми,
До Будди з вдячністю торкнувся ніг:
«Я зрозумів! Де ж то я був раніше?
Чому це сам додуматись не зміг?
З яких це пір не жив би я так само!..
Але назад дороги вже нема…
Про сутність Бога не говорять прямо!
Бо це лежить за межами ума…»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877086
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2020
байка
Жив у коваля собака,
Звідкись приблудився,
Спав, як бідний неборака,
Поки пан трудився.
Та як тільки до обіду
Майстер миє руки,
Той собака скиглить слідом,
Лиже закаблуки.
Дядько зміг не йняти віри
Більше року майже,
А коли зайшло надміру,
Він собаці й каже:
«Як же це воно стається,
Суча ти скотино,
Що коли земля трясеться,
Спиш ти, як дитина?
Щойно тихий звук поживи
Потече у вуха –
Прокидаєшся ти живо
І – як щебетуха!»
А серед нас немало є людей,
Що чують лиш собі потрібні звуки,
Без вигоди не викажуть ідей,
І щоб погріти лиш, простягнуть руку…
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876137
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2020
притча
Торованим шляхом, назустріч селянину
Ішов Чортяка із вуздечкою в руці.
«Що то несеш?»
«Вуздечку для людини,
Аби надіти в неї на лиці!»
«Дай подивитись, бо й мені цікаво», –
І селянин до біса руку простягнув.
«Ходи зі мною, раз така вже справа,
Роздивишся усе як на духу!»
Пішов за бісом селянин. За півгодини
Він знов своє прохання повторив.
«Пішли, пішли! Тебе я не покину,
Побачиш все, як я і говорив!»
Пройшли іще з годину, селянин
Не витримав, і заходивсь кричати:
«Дай-но вуздечку! Що ти за один?!
Цього я скільки можу вже чекати?»
Чортяка небагато стишив хід,
Вуздечку до кишені переклав,
Зирнув на їхній з селянином слід,
Вдоволено примружився й сказав:
«Що ти заладив все: вуздечка, та вуздечка!
Вона для тих, хто сам не хоче йти.
А ти ідеш за мною, як овечка!
Як можу на таких… я упряж надягти?»
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875366
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2020
с..ка зрадницька безвість явилась у вирі подій
за спаплюжену совість в архангели пре цього року
якщо можеш радіти я прошу мій друже радій
але знай що не ззаду чи спереду ти їй а збоку
чимраз вівці здаються жирніші та йдуть веселіш
їх не втримає звично здихає старенький собака
а на сцені заражений блискає слиною ніж
і оркестр аншлагові всівся хто задом хто раком
відчайдушний росте вусібіч барабановий дріб
усі двері зачинені чується Боже спасибі
що мені як і кожен своє собі в пелену згріб
і попер на всі боки шукати для Дарвіна вибір
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872505
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2020
притча
Колись до вже просвітленого Будди
Прийшов юнак, він плакав і тремтів:
«Життя мені в подальшому не буде,
Спокути не знайду я між віків!
Помер мій батько, швидко і раптово,
Не встиг жерця я привести у двір!
А вже тепер вони так просять дорого,
Немає стільки грошей в нас, повір!
А як же відмолити всі гріхи його?
Хто виконає правильний обряд?
Чи після всеньких тягарів життя свого,
Не буде батько на тім світі рад?
Невже він не підніметься до раю?
В небесне Царство вже не попаде?
Невже впаде у пекло? Я благаю,
Допоможи, я силую тебе!»
Послухав Будда плач той, та і каже :
«Неси мені два горщики із глини,
В один наллєш олії, і зав’яжеш,
Та так, щоб не боятись перекинуть.
У другий камінців насиплеш жменями,
І теж запнеш, аби не випадали,
Візьми все те, та і прийди до мене,
На озері рядитимемо далі»
Юнак зраділий все зробив, сердега,
Години не пройшло – він біля входу,
До озера пішли, і біля берега
Оба́ втопили горщики під воду.
«Тепер розбий їх довгою жердиною!» –
І Будда дав жердину юнаку.
Юнак розбив, і вже через хвилину
Від Будди слухав мову ось таку:
«Тепер піди до будь-яких жерців,
І скажеш їм – за гроші я волію,
Тим співом, що відспівують мерців,
Хай відспівають камені й олію.
Нехай олія спуститься на дно,
А камені нехай спливуть угору,
Для сили їхньої це буде все одно,
Що відпустити гріх смертельно хворому»
«Але ж каміння тяжче, ніж вода!
Це у природи є такі закони,
Не плаває каміння, от біда,
Так само, як олія не потоне!»
«От бачиш, ти вже трохи зрозумів
Ознаки, що ніколи не старіють,
А як покопирсатися в умі,
То той закон на все на світі діє!
Якщо твій батько все своє життя
Робив діла лихі, немов каміння, –
На дно впаде, яке тут каяття?
І хто його ізвідтіля підніме?
А як діла його всі добрими були,
То злине вгору, навіть не молись,
Він не торкнеться мулу та смоли,
І як його тоді тягнути вниз?»
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871951
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.04.2020