| Сторінки (3/256): | « | 1 2 3 | » |
байка
Між двох поселень, над ущелиною, в горах
Зробили люди міст, звичайно, підвісний:
Чотири троси натягнули на опорах,
На нижніх двох – дощечки із сосни.
Два верхні – із чохлами, щоб триматись
На висоті великій і страшній,
Один із одним зручно розминатись
На неширокому й хиткому полотні.
Щоправда, всі місцеві так вже звикли
До переходів по мосту туди й сюди,
Що для них поручні із тросів ніби зникли –
Могли пройти і не тримаючись за них.
Та й діти бігали звичайно без дорослих,
Лиш дощечок торкаючись, без рук:
Внизу в ущелині, чагарником зарослій,
Було лиш чутно їхніх п’яток звук.
Та ось одного разу, рано вранці,
Два верхні троси зникли із моста!
Зібрались люди – і немов ті бранці –
Дорога є, та тільки непроста!
Допоки висіли ті поручні під руки,
Допоки й нехтували ними, як могли,
А от без них міст майже недоступний,
Ну як же це ми їх не вберегли?!
Отак в людей все відбувається з батьками:
Допоки є батьки – здається нам,
Що ми й без них своїми пройдемо стежками,
Як тільки втратимо – дорожимо життям...
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871947
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.04.2020
притча
Ясної днини на околиці села,
Що враз межує із великим лісом,
Завзятий селянин стоги складав,
Пахуче сіно, щоб худобі їсти.
Із хати з ним прибіг домашній Кіт,
В траві з метеликами й кониками грався,
Він мешкав у хазяїна багато літ,
Із бідуваннями і скрутами не знався.
Отак потрохи, далі й далі в ліс,
Стрибаючи в траві, неначе Лев,
Той Котик ненароком вліз –
Страшенний Тигр повстав із-за дерев.
«Оце дива! Ти з нашої породи! –
Тигр дуже здивувався виду кішки, –
Але чому малий такий? Я у природі
Не бачив родичів, як ти завбільшки!»
Либонь зі страху, знаної причини,
Принишклий Кіт налякано мовчав,
Нарешті, важко проковтнувши слину,
Непевним голосом насилу пром’явчав:
«О, Царю мій! Якби Ви тільки знали,
В яку халепу вскочив наший рід!
Нас люди всіх колись арештували,
І вже не випустять повік на вільний світ!
Вся справа в тому, що ми так в людей
Бідуємо, що не казати ліпше,
Не можна навіть стежити мишей,
То як же, бідним, вирости нам більшими?»
«Хто смів обмежувати вас? Ану веди
Мене до тої знахабнілої людини!
Я покажу їй зараз шлях туди,
Де пам’ятатиме про мене щогодини!»
І Кіт повів до селянина Тигра…
Той саме скирту щойно довершив,
Тож розминутися вони не встигли,
Як Тигр узлісся ревом оглушив:
«Ти нащо мого родича зобидив?
Рости великим не даєш йому!
Не знаю, що з тобою і зробити?
Тобі я оголошую війну!»
«Ну... воювати, значить... воювати, –
Тут селянин прищурив ліве око, –
Але дозволь мені ту силу взяти,
Що вдома я зоставив ненароком.
Без неї ти ураз мене здолаєш,
Так що не варто навіть починати,
Я швидко збігаю, ти трохи почекаєш,
І от тоді вже будем воювати!»
«Ну що ж, біжи!»
«А як і ти втечеш?
Не дочекаєшся мене, і я даремно
Все буду бігати… Давай-но я тебе
Мотузкою припну, аби напевно
Вже дочекався ти!».
«Ну що ж, в’яжи!», –
І селянин до дерева товстого
Приладив Тигра. Сам пішов у ліс,
Там вирубав дубину двометрову,
І повернувся. І її приніс:
«Аж ось де тая сила! Здуру ти
Мене нізащо думав покарати?!
Не розібрався в справах – то тремти!» –
І як пішов він Тигра лупцювати!!
І небо, і земля горіли на узліссі!!!
А селянин все бив! І не переставав!
Аж поки Тигр на небо ледве не вознісся,
Тоді лиш зупинився, й Тигра відв’язав:
«Тепер іди! Надалі будеш знати,
Що як хвалитися собою десь почнеш,
То і про мене не забудеш пригадати,
Бо ще зустріну – оттоді помреш!»
Поплівся Тигр, ледь не поклавши шкіру,
Лишень Коту заледве протужив:
«Це добре… брате… що у цього… звіра…
Ти хоч такого… розміру… нажив…»
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870452
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2020
східна притча
В стидкому царстві, високо у горах,
Відомий жив самітник, скитник унівець,
І хоч не брався лікувати хворих,
До нього йшли, бо знали, що мудрець.
Він міг сказати так, як більш ніхто не скаже,
І розсудити спір, що вівся без кінця,
Отож до нього цар направив царську стражу
З проханням, щоб суддею ввійшов той до двірця.
Не дуже довго, та проте й не мало,
Шукали дім ченця мандрівники.
Знесилені, нарешті відшукали –
Той саме черепаху витягнув з ріки.
«Покинь огидне діло, гайда з нами,
Суддею будеш, так вже хоче цар,
Життя у тебе буде – межи снами
Сприймеш його, як ніби Божий дар»
Відлюдник здивувався, й розсміявся:
«Невже і справді цар таке хотів?
Щоб я із кимось місцем помінявся?
Зоставив волю, і осиротів?..
Чи правда, що у храмових палатах,
На найпочеснішому місці вівтаря
Стоїть опудало святої черепахи,
Все в діамантах, злоті, кришталях?
І кожен день, коли заходить сонце,
Цар із сім’єю моляться йому?»
«Це так все, пане! Біля неї охоронці,
Охороняють вдень і у пітьму»
«Ну так спросіть ось у живої черепахи,
Чи, часом, не погодиться вона
Зайняти місце тої бідолахи?»
«Ха, не погодиться, хіба вона дурна?
Їй треба ще на цьому світі жити,
Ловити рибу, їсти черв’яків,
Хорошу карму чесно заробити,
І тільки потім йти до прабатьків!»
«Ось так і я, перекажіть монарху,
Не маю волі до його дарів!
І я наслідую сю вільну черепаху –
Живим не місце спочивать на вівтарі!»
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870449
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2020
притча
Слугував царю міністром чолов’яга сивий,
Мав дружину променисту, молоду, красиву.
Всі до неї липли оком, особливо цар,
Домагався, як нівроку, за великий дар.
Та міністру не до згоди, бо жону любив,
І ніколи в світі шкоди б їй не причинив.
Він, було, казав дружині: «Люба, вибирай,
Хочеш – будемо як нині, хочеш – в царський рай»
Та дружина лиш кричала: «Ти мій любий пан!
Ні на що б не проміняла обраний талан!»
Про кохання обопільне донесли владиці.
«Що ж, не хочеш добровільно – здохнеш у в’язниці!”
І зробив, аби міністра оббрехали слуги,
Підробили справи чисто, ніби той злодюга.
І у вежу у високу відвели «злочинця»,
Запроторили без строку, й не сказали жінці.
А вона добу терпіла, наче наостанок
Вранці одяглася й сміло до царя на ґанок:
«Буде все, як ти захочеш, гинути не стану,
Хочу лиш у винні очі глянути востаннє.
Відведи мене у вежу, дай із ним розмову,
Тільки щоб ніхто не стежив – жалуй царське слово!»
А у вежі, вже без свідків, милого спросила:
«Як зробити, щоби втік ти? Жити так несила!»
Схаменувшись від обіймів, той на вухо мовив:
«Як скажу – ніщо не змінюй, цінне кожне слово!
Без мотузки, моя рідна, тут ніяк не можна,
Принеси вночі під вікна, поки спить сторожа,
Таргана впіймай із льоху, волосінь тоненьку,
Довгу нитку, й меду трохи, крапельку одненьку.
Волосінь прив’яжеш кріпко таргану за ногу,
Вимаж медом вуса й мітко підштовхни угору.
Хтітиме тарган до меду, й лізтиме вперед,
Завжди буде попереду його рота мед.
Так долізе аж нагору, я його впіймаю,
А як далі дати дьору – достеменно знаю:
Волосінню тягнеш нитку, ниткою – мотузку,
А по ній вже хутко зникну, утечу з кутузки!»
Що задумали – зробили, їм усе вдалося,
А царю став світ немилий, ремствує ще й досі.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868069
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2020
В густому лісі проживали Вовк і О́лень,
Один від одного трималися подалі,
Життям були обоє задоволені,
На віддалі, зустрівшись, розмовляли.
Рогатий лаяв Вовка: «Що ти коїш?
Ти подивись на себе, як живеш!
Ти ж тільки слабшого від себе ловиш,
У пекло попадеш, коли помреш!»
Та Вовк гарчав: «По-іншому не можу!
Ну як сильнішому показувати злість,
Коли без сумніву мене він переможе,
А як голодний – то гляди і з’їсть?!
Я й так, по правді-то, полюю хворих
У межах споконвічних володінь,
Суддя для нас – це вітер в чистім полі,
Пече у стужу, студить у жарінь.
Тобі ж бо добре, ти травою ситий,
Ще й лісники підкормлять де-не-де,
А я людьми здебільшого був битий,
Моя дорога в інший бік веде».
Отак стрічалися вони до віку зрілого,
На перший погляд мирний мали вид:
Боявся Олень Вовка зголоднілого,
А Вовк страшився рогів та копит.
Що врешті сталося між ними – хто те знає,
І ось удвох вони прийшли на Божий Суд.
Та, як не дивно, Вовк попав до раю,
А Олень – в пекло! «Боже! Який бруд!
Що в біса коїться?! Я Олень, а не Вовк!» -
Горлав надривним голосом даремно
Рогатий велетень, та раптом змовк, –
Хтось зі Святих зійшов до нього в темну.
«Не лайся, й не кричи, а тільки зрозумій,
Що ти і зараз не назвеш число
Комах убитих, ящірок і змій,
Хоч не твоє було те ремесло!
Як пасся ти, хіба звертав увагу
На ледь помітних жителів трави?
Не придивлявся! Знав лише про спрагу!
Жував не дивлячись, копитом землю бив!
А Вовк – не те, у нього кожна жертва
Спокутала свій власний, певний гріх,
Без кожної із них він міг померти,
Й сім’ю свою занапастити міг.
Він не брехав, що полював найслабших,
А отже, хто сильніший – той міг жить!
А це закон, який існує завше,
І Вовк йому зміг добре послужить!»
Така от арифметика виходить,
Як не мудруй, і як тут не крути:
Не все те зло, що іноді нам шкодить,
І не добро все те, чим задаєшся ти.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868065
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2020
Байка
Вселенські сходини зібрав цар звірів Лев,
На зборах виступив як голова, і доповів,
Що із намісників своїх оце попер
Старого Вовка, бо давно уже хотів.
Той брав багато, менших не любив,
На водопої міг нагнати страху,
А це, собака, геть ізнахабнів –
Самого Лева десь позаочі послав був на…
Як водиться, царю доповіли,
І от тепер, при всіх, як для науки,
Лихого Вовка на вірьовці притягли,
І прив’язали на три дні до бука.
«Тепер мій зам – Сіренький Заєць! Прошу
Любити й жалувать його, немов царя!
Як має хто до мене дар, чи ношу,
До Зайця йдіть спочатку, він – як я!»
Сказав і зник. Як ніби й не було…
А Заєць збори всі узяв на себе,
Й не дивлячись, що панство загуло,
Командним голосом як рявкне!!! І, як треба,
По пню своєю лапою як дав!
Та що той пень, от шия Вовка – поряд,
І ось її, прив’язану, пор-р-рвав!
За всі ті злочини, що Сірий був накоїв.
Упорався – побачив Лиса, й поготів
Накинувся загнати в кут рудого,
Та хитрий Лис на гонах зуби з’їв,
Лиш крикнув через хвіст: «Шукай дурного!»
І той знайшов! Кабан колись прогнав
Його із поля з кукурудзою смачною,
Тепер же Заєць морду ту впізнав,
На спину скочив, і вже без простою
Почав топтати гриву Кабану,
Той скавучав, як стрижена собачка,
Всі звірі, бачачи цю дивину,
У різні боки від тієї скачки
Розбіглися. А Заєць їх все гнав!
І кожному пригадував забуте:
Жирафі шию на вузли зв’язав,
У Оленя всі роги зміг погнути,
Слону із люттю ноги потоптав,
Ослу безмозкому начистив рожу,
А що вже мавпі бідолашній наказав!
На люди говорити те не гоже.
Втекли усі, а Заєць все біжить,
Пригадує солодку мову Лева,
Аж раптом бачить, ніби майорить
Хвіст Тигра поміж дальнії дерева.
«Оце йому ще вуса обірву,
Смугастому злодюзі і убивці», -
Подумав Заєць, і чимдуж майнув,
Стрибнувши вуса Тигру смикати на пиці.
Тигр Зайця моментально проковтнув,
І не замітив, чи живого.
На зборах звірів лісу він не був,
І про слова царя не чув нічого.
Із дальніх ловів повертався Тигр,
На території своїй він ставив мітки,
Та завершити коло ще не встиг,
Як Заєць стрибонув поміж повіки.
Ну що ж, тепер із Левом Тигру знову,
Було це вже, на вартість мідяка,
Слід при нагоді поновити спільну мову…
А от мораль у байці знаєте яка?
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866346
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2020
Сіре небо однотонне,
Плями змилися на нім,
Десь поділось сонце сонне,
І не світить у мій дім.
А ще вчора хміль сміявся,
Зачиняв на ніч корчму,
Чокнутий, дружині клявся,
Та не вірила йому.
Знала мила – хміль уранці
Утреню не прижене,
Відпускає вкотре бранця –
Йду в «Сільпо» по «Каберне».
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866343
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2020
коли навесні
ще дерева без листя
і цілісінький день
з хмар сочиться вода
я не знаю чому
це мабуть особисте
ув очах стоїть осінь
нехай молода
нехай ще ненароджена
згорбленим літом
працьовитим до ночі
почнеться ось-ось
он зав’яли в садку
цьогорічні вже квіти
мені осінь здалася
ну тобто здалось
що пройшла перехожим
не повз а обабіч
і торкнулась мого
з усіх боків єства
е-ех хотів би я Господи
ніби гора з пліч
весну зустрічати
років до ста
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865202
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2020
Бездонна спрага замордовує мене!
Щось безкінечне владне наді мною…
Не як тяжіння, що подолане, – земне,
А щось зіставне з чорною дірою.
Вже не приваблює земного неба вись,
За нею є ще досі невідоме…
І скільки б не просив себе зректись –
Та ні, не можу – я уже не вдома.
Земля – колиска, кокон, перший файл,
Колись зістариться, як магнітокасета,
Хоч є й на ній небачене – нехай!
В коханні має бути трішечки секрету.
Витаю безвісти всередині себе́,
Перед очима пелена, як саван, біла…
Воно однаково – що вгору, до небес,
Що вниз, до дна, у власне спрагле тіло…
**
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865201
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2020
вся кров застигла
більше не тече
навіщо їй ті вени
ті канали
якими шириться пронозливим квачем
така брехня
якої ще не знали
вся правда-матка вивернута вщент
дороги встелені тяжкими килимами
і вже прижився
польовий брезент
і вже війна
мирніє поміж нами
за обрієм нам застують
чомусь
не розуміють
нам не треба хаджу
ми живемо в раю
і я сміюсь
і всім сміятися із себе
раджу
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863781
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2020
записано зі слів бабці Зими О.В.
ви про зиму дітки думку
хочете мою узнать
зараз те
поставлю сумку
буду з вами віддихать
ось дрівець купила вчора
хлопці зілом привезли
я рубати не здорова
порубали занесли
п’ять п’ятсот та за роботу
тисячу
ото й рахуй
ще й спасибі за турботу
бо без неї був би
туй
назбирала дітки з Паски
з пенсії а то ж відкіль
все цвіте а я будь ласка
думаю про заметіль
з кожної лишала трохи
але ж то іще не все
поки прийде та Явдоха
то мене це не спасе
треба буде ще купити
такий самий
як той?
зіл
як життя те обдурити?
назбирати? а на стіл?
всенькі діти в місті
діти
вже із внуками самі
Божечко де ділось літо
скоро ж бути і зимі
нахурделить снігом вкриє
свят корзину принесе
начіпляє їх на шию
їж терпи живи й усе
от колись була та радість
сніг мороз
тепер нема
ниньки це холодна гадость
зима-зимонька-зима
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863778
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2020
Світлі відблиски у темряві… тріскучі звуки… і уста… Він відчував свої уста, пересохлі, потріскані, пекучі уста. Більше нічого не відчував. Світло ніби мерехтіло і мало видимі границі… дивно якось… Потім мерехтіння перетворилося на відблиски багаття, тліючого збоку і трохи внизу. На жарові зверху лежало кілька гілок, великих гілок, а біля багаття покотом спали… багато спало… у… у шкірах?..
Так, то були шкіри, сухі і вивернуті хутром всередину шкіри. Кошлаті голови лежали на шкірах сусідів, і тіла повністю закривали поверхню землі навколо вогню. Шкіри були темні і світлі, подерті і плямисті, у декого довге хутро визирало ізсередини. У шкірах були всі, не було видно жодного тіла, яке було б не в шкірі. «І зшиті вони… такий одяг шиють… своїми руками… Що це?.. Де це?..»
Потуга піднятися закінчилася нічим. Тільки очі могли дивитися вбік і вниз. Раптом із-за вогню вийшла здоровенна людина, пройшла кілька кроків, переступаючи через тіла сплячих, трохи нагнулася в його бік і приклала руку до очей. Людина була одягнена… це було схоже… на одяг, коли ноги з’єднані з тулубом. На кошлатій голові крім величезної кількості волосся було видно тільки ніс, великий горбатий ніс. Людина постояла трохи так, потім випрямилася, покопирсала палицею вогнище, додавши світла навкруг, і голосно сказала, показуючи рукою на нього:
– А-о-о! А-и-а-а! А-о-о-а-и-а-а!
Шкіри заворушилися, почулися кроки поруч. Перед очима виникло лице… усміхнене жіноче лице, але неймовірно волосисте, і… «Що це діється? У жінок волосся так не… із носа! Таке довге і… і щоки… і брови… це ж… це ж якісь… це як первісні люди… Чи що це таке? Це сниться?»
– А-а-е-і! А-а-е-і! Е-і-а-і-а-і-а! – волохате лице усміхалося і на очах були сльози. – У-і-о-а-и, е-и-и, - одна її рука обережно підняла його голову, а друга піднесла посудину із рідиною. – Е-и-и-е-и-и!
Губи відчули дотик посудини і та злегка вдарила по зубах. Край посудини був товстий і шорсткий і потрібно було добре розкривати щелепи, щоб у рота потекла рідина. Нарешті це вдалося. «Чашку зліпили пальцями» - подумалося йому, коли доторкувався зубами до посудини. Неймовірно гіркий і одночасно із солодким присмаком якийсь напій потік далеко всередину, і завдяки цьому напою він тепер почав відчувати тіло, принаймні в животі. Далі він відчув, як повертається все єство. Спочатку це було лице і руки – малесенькі голочки з’являлися на місці долонь, пальців, щік, поколювали маленькими хвилями і зникали, залишаючи по собі відчуття. Коли прийшла впевненість ворухнути пальцями, відчуття перейшли до ніг. «Дивні відчуття. Немає, немає – і є: руки, ноги, голова… вона дуже важка…»
В очах нарешті розвиднилося, звідкись взялася сила і він, піднявшись на лікоть, роззирнувся. Що можна було побачити в темряві? Багато людей, закутаних у шкіри, із величезними кудлатими головами, стояли і дивилися трохи нагору, на те місце, де лежав він. За їхніми спинами жевріло багаття. Нерівні стіни приміщення підіймалися високо вгору і зникали у темному… «Даруйте, то стіни поволі змикаються над головою? Що це – печера?! Це величезна печера?!!»
– Де ми? – він хотів це сказати вголос, але не зміг, і мабуть вираз його обличчя стурбував тих, хто був поряд. Вони голосно зауеикали і замахали руками, один одному щось показуючи. Раптом перед очима впритул виникло вже не щасливе, а стурбоване волохате жіноче лице. Мабуть то було те саме лице, і воно було не тільки стурбоване, а й… суворе. Суворості додавали щільно стиснені широченні уста, і очі, які блищали неприродним блиском:
– Ауеиеау? Ау?! – Тепер це було схоже на мугикання.
Він піднявся і сів, обпершись рукою об постіль. Постіль була… із тоненьких м’якеньких смужок хутра якихось тварин, вони не були з’єднані між собою, але мабуть одним краєм кріпилися до того, що було під ними, до основи. Погляд ковзнув на руку. Такої своєї руки, такого зап’ястя із густим, темним, майже чорним волоссям він не пам’ятав. І ноги… Вони були на диво короткі, широкі і м’язисті, він не пам’ятав, щоб у нього були такі ноги. Відчуття було таке, ніби він умів рухати чужими ногами. Сказати про це? Сказати! Сказати!! А як же сказати? Як сказати?!! – він теж не пам’ятав!!!
– А-у?! Е-е-е?! А-у?! – жіноче лице не віддалялося.
«Що вона хоче? Питає хто я? Хто я? Хто?!! Не пам’ятаю… не пам’ятаю… пам’ятаю тільки, що… що їсти… можу… і хочу… і… і з жінками… люблю… дуже… а ще… не пам’ятаю… так… зовсім не пам’ятаю… як говорити…»
– Е-е-а-а… – голос здався зовсім чужим. «Не можу!!! Не пам’ятаю!!! І ці… шкіри…»
– Е-і-а-у-о-о? – жіноче створіння сіло поряд і обійняло його за плечі, доторкнулося вустами до вуха. – Аеуаіоу… аеу… іауоііуеоу– вона шепотіла далі і далі, ніжно торкаючись його вуха губами і натхненно розповідаючи щось таке, що могло тільки примерещитися. Стіни раптом повільно заколихалися і попливли, вдихати стало важко, підступила нудота. У вухах з’явився шум. «Що діється? Чому я нічого не пам’ятаю? Ці люди… хто вони?.. ці шкіри… цей сморід… це… це справжнє… але ж такого не може бути!»
Він ущипнув себе за волохату руку і серце почало битися ще частіше. Разом із ним, ніби загіпнотизовані, одночасно ворухнулися всі. Він сів. Хто стояв найближче – відступили, і трохи нахилили голови. Це додало хоч якоїсь впевненості, інакше заціпеніння могло закінчитися панікою. Кілька кроків униз до вогнища, де було тепліше, здалися таким важким трудом, що прийшлося знову сісти. Хтось щось сказав, потім десь голосно крикнули і через кілька миттєвостей до нього простяглася рука… із їжею. Так, то був великий шмат теплого м’яса і якесь велике сухе листя. Голод забурчав у животі так голосно, що всі почули і почали сміятися, переказуючи це один одному і показуючи на нього пальцем. Дехто присів навпроти нього із виглядом повного задоволення.
М’ясо було на диво смачне, соковите і не застрягало в зубах, але надто пересолене. Ніби бачачи його думки, хтось із ближніх підсунув посудину з рідиною. Така їхня поведінка додала сміливості і він, нарешті, підняв погляд угору, на оточуючих. Спочатку несміливо, а потім все сміливіше і сміливіше став вдивлятися у їхні лиця, статури, у лице кожного. Всі перестали рухатися, завмерли і теж дивилися на нього. Запала довга тиша.
Щось однакове, щось спільне було в усіх лицях… Щось таке… Чимдалі він вдивлявся, тим все більше якась незрозуміла тривога заповнювала душу. Вона заливала всю середину від самого дна аж до горла, і ось-ось мала з’явитися назовні. Нарешті він зрозумів: то були одні жінки… усі… навіть та, із носом…
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863377
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2020
туман гілки узори занавіска
прямі квадратні довгі круглі шви
за склом асфальт із блиском скла і слизько
зажди залишся встигнеш не спіши
скрипіння ліжка кроки двері тиша
далекі ледве раз і два і три
пішла розтала видихалась вийшла
забудь залиш зайди закрий зітри
вікно стіна годинник стрілка стрілка
тарілка склянка цукор хліб вода
не жадібно не соромно не мілко
не зраджена красива молода
назустріч поруч спільно ненастанно
існує дише каже і мовчить
із безвісті із долі із туману
назавжди на годиночку на мить
обід передвечір’я захід вечір
прямі квадратні довгі круглі шви
безсмертя волі свята втіхи втечі
вона і я і ти і ми і ви
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863375
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2020
знана лікарня
стала знайома й мені
зима в ній лежить
ночі спокійні
гріють усіх уві сні
весняна блакить
вранці приходить
лікар із теплих країн
здоров’я дає
юність відразу
лине до власних руїн
на місці портьє
голос до літа
знов-таки має прийти
надія жива
сонце все вище
квітнуть усенькі плоди
на думці жнива
праця з плодами
за́пал природі несе
збирай урожай
літо як завжди
часто найдовше за все
живи не зважай
з бабиним літом
радісний буде ще грім
осіння сльота
врешті зимове
дасть занедужати всім
тілесні літа
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863150
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2020
За́хисна осіння, без листя прозора, вся із пеньків спиляних дерев і молодих, але вже височеньких пагонів, що з них повідростали. Поміж пеньками повно сміття: брудні салафанові торбинки різноманітних кольорів, і пусті, і чимось наповнені, жмакані по одному або невеличкими пачками і теж брудні папірці, пакети від різних продуктів, пластикові і скляні пляшки, биті тарілки і вивернутий зонтик у драному ганчір’ї…
Деякі салафанки попідлітали і почіплялися до пагонів дерев, так що і не дістанеш. Висять, тріпотять на вітерці. Видно все це сміття сюди привезли, вигрузили на купу і її потім порозносило вітром. Рознесло по всій захисні: поначіпляло на гілки кущів і деревець; крізь те, що на землі, попроростала і вже посохла трава; місцями салафан покривав землю, як ніби хотів її зігріти. Скільки видно в обидва боки за́хисни – одне й те ж саме.
А он один з дірками білий мішок знайшов собі флагшток – зачепився за вертикальну палю метра півтора заввишки… стривайте… паля та обтесана… руками оброблена і… проволока зверху прикручена… мішок до палі, але виліз із-під проволоки і розвівається прапором…
Та то ж межу позначали! За за́хисною – он же ж видно! – поле зелене, озима мабуть, чи що, та що там мабуть – точно! Осінь же!
А поле красиве: рядочки рівненькі, вже кучеряві, зливаються, доглянуті, їжджені – сліди від трактора видно; добрива внесені, бо колір такий густо-густо-зелений, насичений. І на всьому полі скільки видно – хоча б одна тобі салафанка чи папірець! Чистесеньке! Зеленесеньке! Ні бур’янів тобі, ні сміття!
І дійсно – сміття серед бур’яну тільки по за́хисні, на поле якось нічого й не занесло, навіть на узбіччі дороги немає… ні, он щось валяється одиноко. Пачка від сигарет.
А дорога впирається і ніби поволі перетворюється у картинну раму із обпаленої, відшліфованої і полакованої деревини́, яка пішла і пішла по колу навколо поля і за́хисни зі сміттям безперестанку.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863149
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2020
сором щоки залив
очі нікуди діти
побіжу як малим
попід схилені віти
загадаю щоб се
вже повік не згадати
а воно все несе
вже несе до розплати
упаду на коліна
зіб’ю лікті до крові
чом земля так камінна
чом слова так суворі
вже не буду я більше
чую посміх наївний
він не був і раніше
він якийсь таки дивний
я кочуся донизу
щоки пеком червоні
чи від сліз чи від хмизу
закривають долоні
нащо друзі мені
стрічні і перехожі
всі на світі земні
один одному схожі
заведу себе сам
в одиноку орбіту
на перетин всім псам
цього безладу-світу
най побачать усі
що я ввесь таки їхній
в усій їхній красі
пру по смузі їх злітній
вже забіг за бар’єри
всі вогні вже позаду
їхні затхлі вольєри
і смердючий їх задум
вже мене не дістануть
і вони мені ниці
вже мені тільки прямо
до своєї
столиці
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862871
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2020
«У мене є дві фази, мамо,
Я – чистий бухарський емір.
Коли я тверезий, я – Муму і Герасим, мамо,
А так я – «Війна і мир»
Б. Грєбєнщіков
Ранок як ранок. Нічого особливого. Хіба що серпанок трохи густіший звичайного. І на обрії ніби якісь хмарки. Але диспетчер сказав, що погода буде така ж, як і вчора. А значить буде спека. Хоча погода знадвору – то погода знадвору, від її невгамовного впливу є багато чого: двірники, пічка, кондиціонер, закриті чи відкриті вікна, люки на даху. Інженерія не спить, особливо за кермом: фукає, дмухає, нагнітає, холодить і висмоктує.
А от мікроклімат ізсередини… То зовсім інше явище. Мікроклімат ізсередини… Зовсім інше… Проти його діяння є лише один спосіб – нічого не чути, нічого не слухати, ні на що не звертати уваги. Але все це суворо заборонено правилами! Тому доводиться вдовольнятися тихенькою музикою з динаміків, новинами з міської радіостанції, шумом коліс по дорозі та напруженням струменів у жилах організму, а ще, коли вже зовсім все дістане, старими-престарими думками про своє нелегке життя…
Життя, коли приходиться все знати. Все знати… Можна, щоправда, ще заспівати чогось такого, свого, наслідуючи якогось із тих, хто співає, – бо є ще мікрофон, але він тільки для чітко визначених випадків, користуватися ним для співу навряд чи можна, тому справжнім спасінням залишається тільки музика, тихенька музика. І ще – напруження струменів…
Отож вмикаємося… лічильники обнулили… пасажирів нуль, і – пої-і-і-хали… Легенька нерівність у відкритих воротях боксу, у дзеркалі заднього виду усміхнене обличчя механіка, який щойно дав «добро», на подвір’ї де-не-де працівники.
Все як завжди. Зараз на першій зупинці за рогом зайде Віра Іванівна, вихователька дитячого садка, що поруч. Вже стара, вже зігнута, зате стільки людей приємно заглядають їй в обличчя… і всі кажуть: «Доброго ранку, Віра Іванівно!» Вона завжди усміхнеться, бадьоро відповість, запитає як справи. Дехто поцікавиться її здоров’ям. До дуже багатьох звертається, як до дитини. І до молодих, і до вже літніх. Це означає, що вона була їх вихователькою.
Жодного разу ще не було, щоб хтось сказав, що його не так звати, що вона помилилася. Всіх пам’ятає! За нею завжди Жорик заходить, її син. П’яниця, але на роботу їде. Одного разу хтось говорив, здається це вихідний день був, що то кара з неба за те, що стільки уваги й любові чужим дітям віддавала. А хтось погоджувався.
Жорик працює на заводі токарем, і непоганим токарем, навіть дуже гарним токарем. Колись були часи, коли до нього черги стояли. Виточував таке, що з інших областей приїжджали. Але ось доїдемо до заводу – самі побачите – у нас він відомий художник! Колись був забився на два відра коньяку, що Чапаєва на коні на повний зріст намалює так, що не відрізниш. І намалював! На стіні свого цеху! На тій, що на вулицю виходить. Жовтою, синьою, червоною і чорною фарбами. Чапаєв на коні серед пшеничного поля. І небо безкрайнє...
Та так намалював, з такими подробицями і деталями, що спочатку всі, хто вийшов за територію, стояли і дивилися заворожено, відступивши від паркану по обидва боки, ніби Чапаєву дорогу даючи; потім довго чмокали і хитали головами (хтось іще зауважив, що іноді грива у коня ворушиться, іноді пшениця); а потім, коли дійшло до начальства, вирішили, щоб Жорик іще дві стіни замалював, що на вулицю дивляться. Але він тоді пішов у запій.
Коли Жорик п’є – він малює на полотні. Закривається у залі батьківської хати, де живе з матір’ю, – і малює. П’є і малює, п’є і малює… Все що потрібно для цього – фарби, купа пензлів, всілякі баночки, ганчірочки, ножички, скребачки, палітри, підставки, полотна і навіть кілька рам для майбутніх картин – все лежить у залі, в шафі і в дивані. Чекає. Чекає натхнення. І коли натхнення приходить – враз те все оживає, починає дихати, струмувати, випромінювати; натягнуті полотна тремтять від очікування майбутніх дотиків, звуки пензлів на палітрах перетворюються на голоси святих ангелів, а небесний хор, що долинає з-за вікон, приєднується до чарівного багатоголосся кольорових тубиків, і всі вони разом співають і співають свою безкінечну заповітну пісню. Безкінечну коли скільки – коли пів місяця, коли місяць, коли ще більше.
Це потім його знову заберуть до лікарні, Віра Іванівна продасть Новій Пошті кілька картин, щоб гроші були на лікування, а інші картини закутає і заховає, доки не приїде Жориковий син, Артем, і не забере картини в… те… в Іспанію… на аукціон. Там їх продадуть по кілька тисяч грошей за кожну – дехто з їхніх неабияк цінує художнє мистецтво Жорика.
А Жорик підлікується, повернеться додому і знову, в котрий вже раз буде втікати від матері кудись надвір, на вулицю, коли та намагатиметься йому щось розказати. Віра Іванівна буде іти за ним слідом, буде плакати, не соромлячись голосити на причілку, а потім знову змовкне, затихне, аж поки хтось на зупинці не скаже: «Доброго ранку, Віра Іванівно!», і не зазирне ласкавим поглядом в її обличчя. А Віра Іванівна доїде до площі Центральна, вийде через передні двері, довго буде стояти і дивитися вслід автомобільному потоку, потім волі-поволі рушить у бік міського парку, де є дерева, лавки і голуби, що останнім часом манять її до себе все дужче і дужче...
Ось і зупинка номер один, але… немає ні Віри Іванівни, ні Жорика… дивно… робочий день… Невже він знову малює, а вона йому знову попоїсти намагається занести? На зупинці тільки двоє діток з мамами. Хлопчик і дівчинка з ранцями. Вони нові пасажири, в школу, в перший клас тільки-но пішли. Ласкаво просимо! Мами балакають про щось… Віра Іванівна… лікарі… серцевий напад… не встигли… повісився…
Ні!!! Ні-ні-ні!!! Не хочу нічого чути!! Не хочу нічого слухати!! Обережно, двері зачиняються! Наступна зупинка – «Ера Водолія»
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862869
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2020
скло віконне відділяє світ від світу
проникаю й різко повертаю вгору
намагаюсь якнайвище залетіти
в пошуках сюжету для нового твору
у прямім ефірі бовтанка не цяцька
знань тягар пружинить і щипа суворо
драма ліра епос відбиваюсь хвацько
в пошуках сюжету для нового твору
тьма небесна чим є вища тим темніша
дивна велетенська ніч у денну пору
як принаду прозі нанизаю вірші
в пошуках сюжету для нового твору
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862551
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2020
Всі пори року невблаганно вчасні,
Затримка може бути незначна…
Є день, що несподівано погасне,
Є ніч утнеться жадано смачна.
Осіннє збіжжя прагне на спочинок,
Тягло весну і літо, як земне,
Шукає сіяча тепер очима,
Благає стиха: «Не покинь мене!
Візьми як є, і віднеси у сховок
На зберігання. Справжньої весни
Чекаю я, можливо, помилково,
То Ти мені всю правду проясни…»
А що стерня? Крихке, колишнє тіло,
Лиш оболонка, менше пів’єства…
Зерно у іншому, якщо зуміло
Ввібрати все, і вийти крізь уста.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862351
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2020
морозний ранок
Божого Різдва
заповнює надією легені
небесна кобза лине
сам Кобзар
Свою співає пісню
про спасення
Митець
малює листя у вікні
і підкоряючись Його ж законам
воно так схоже
тільки як вві сні
на листя те
що є за склом віконним
і на дерева
пагорби в лісах
так схожі дивовижні ті картини
на деяких
є навіть небеса
і лижний спуск
і навіть лижник
дивний
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862349
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2020
місяць на небі хмароньки линуть
в ясному світлі тихо пливуть
справжні картини тчуть без упину
і відправляють в дальнюю путь
дійство те дивне дійство те любе
все про знайоме все про життя
як воно було як воно буде
де перемога де каяття
ой хмари хмари хмари примари
звучні у думці вголос німі
нащо ж ви хмари все розказали
як тепер жити з вами мені
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862224
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2020
«Добрий ранок, моя одинокосте!..»
Ліна Костенко, «ВАН-ГОГ»
Добрий ранок, моя одинокосте!
Ось і я, своїм ходом, без паль
дочвалав до твоєї Високості,
як було у пропам’ятний Арль…
як недавно в засніжений Арль.
А весною натхнення прокляттями,
вибух барв, ейфорія смаку!
У насназі все зайве відтяли ми,
як кіннотник на повнім скаку…
як у гідри сто глав на скаку.
І от маєш – вони оживляються:
в моїм серці,
у мозку,
в руці…
У картинах вам завжди ввижаються,
а ще гірше, що на язиці…
і так прикро, що на язиці.
«Розуміти ми все розуміємо»
«Малював божевільний митець»
«Тільки дурень такими затіями
все життя за мольберт нанівець»
все життя на мольберт нанівець…
Струменіє повітря токсинами.
Липень шепче до стиглих пшениць.
Порух пензля їх ще не застиглими
намережить собі горілиць…
намалює лише горілиць.
І мені усе те, що вбачаю я,
перешепче,
вдихне,
розповість…
За діагнозами і звичаями
стане нападом праведна злість…
стала нападами моя злість.
То ж невже із полотнами білими
всім здаватися писаний час?
І до смерті зірки з небосхилами
недосяжні для кожного з нас…
недосяжні для когось із нас.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862223
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2020
Відкритий лист Василю Ломаченко
Скільки себе пам’ятаю з дитячих років – все хотів із усіма однолітками силами помірятися, поборюкатися, поборотися – хто кого, хто сильніший. Потім ця жага помірятися силами якось перейшла на шашки і шахи, і коли в шашки хоч якесь досягнення було – школу обіграв, то в шахи навіть у класі не був перший.
А потім прийшло слово. Воно принесло нове, зовсім інше змагання, яке волі-поволі перестало бути схоже на змагання з кимось, а стало більше схоже на змагання із самим собою. Але любов до силових, чоловічих видів спорту, залишилася з дитинства. Зокрема до боксу.
Щось не до кінця зрозуміле, щось неповторне таїть в собі картина двох чоловіків, що б’ються, домовившись наперед. Так, вони, можливо, заробляють на цьому гроші, можливо це єдина їх робота – бокс, але щоб прийти до цього, щоб стати боксером справжнім – мало, і абсолютно недостатньо одного бажання заробити грошей. Повинно бути ще щось. Якщо сказати просто, для початківців – повинен бути характер. Характер боксера. Саме характер боксера, як ніщо інше, робить боксерський поєдинок справжнім видовищем. Характер, помножений на вміння.
Запитайте у будь-кого: хто такий Майк Тайсон? Можливо хтось і не відповість, але я впевнений, що допоки календар буде рахувати роки – допоки його ім’я не затреться іншими іменами не тільки в боксі, а й взагалі у спорті.
Коли Майк Тайсон виходив у ринг – все на світі переставало існувати, все кудись чудесно щезало – залишався тільки ринг, Майк Тайсон і супротивник. Все. Більше нічого. Навіть телевізор зникав. Все, що робив Майк Тайсон у ринзі, було якимось непоясненним чудодійством, від якого неможливо було відірвати очі, і яке обов’язково потрібно було б показати інопланетянам, якби вони раптом прилетіли б на Землю і захотіли поближче познайомитися з людством. Так тривало деякий час.
Потім прийшли часи, коли Майк Тайсон став не таким, почав програвати. Це було якесь таке відчуття, до якого вкрай необхідно було знайти, а як ні – то придумати собі якесь пояснення, якесь заспокоєння. І колір шкіри не такий, і в різних авантюрних, навіть кримінальних ситуаціях Майк Тайсон побував, і наркотики вживав, і побив когось на вулиці, за що то штраф платив, то за ґратами сидів, і ще, і ще. Але ніщо, абсолютно ніщо із всього того, і все воно разом, не могло перекрити той відчай, який кричав криком: «Все!!! Майк Тайсон більше нічого не покаже такого, як він показував! Все!! Дивіться старі записи! Амба! Амінь!»
Пізніше від фахівців почув вирок: «То він просто фізично постарів». «Так, постарів, - думав я. – І остаточно, без будь-якої надії на вороття програв бій старшому від себе на один рік супернику».
Е-хе-хе-е-ех… Хіба це так буває, що фізична сила не залежить від психічної?
Після Майка Тайсона не стало більше жодного боксера, який би міг виклика́ти такі самі емоції, який би діяв так само психологічно. Жодного.
І ось з’явився він. Коли вперше побачив це дійство – я ледь не плакав. Це було повернення, дарунок, знахідка. Це було точно так само, якби я знайшов затонулий корабель, повний золота, і двадцять п’ять відсотків щоб належали мені. Ні!! Це було схоже, якби Всевишній мені пообіцяв, що ні я, ні мої близькі, ні всі ті, кого я знаю і про кого чув – що всі вони в своєму житті не будуть хворіти взагалі, жодною хворобою. Ось десь так приблизно це виглядало!
Його звали Василь Ломаченко. Це був турнір з напівпрофесійного боксу, в якому Василь із любительського переходив у бокс професійний. Що він тільки робив у ринзі!! Ніякими в світі словами цього не передати!
Потім настали бої з професіоналами. Якщо Майк Тайсон брав своє силою, напором, безкомпромісністю, відсутністю боязні, то Василь Ломаченко показував усьому світові, що значить вміння, і на що з тим умінням здатен людський організм. Це потрібно тільки бачити! І бажано, щоб на програвачу був режим уповільнювання зображення, бо дуже часто не можна навіть встигнути розгледіти, а що ж власне сталося. Неперевершена феєрія рухів, в якій можна побачити все: і силу, і напір, і безкомпромісність, і відсутність боязні, і витривалість, і гнучкість, і варіативність, і новаторство, яке вже почали копіювати, і… Я дивився на все це і кожного разу, кожного разу я думав: «А колись прийде час, і мені знову доведеться шукати собі якісь пояснення, якісь заспокоєння, як у випадку з Майком Тайсоном. Цікаво, які вони будуть? Чи я сам собі їх придумаю, чи хтось підкаже?»
І ось цей час настав. Ні-ні, Василь Ломаченко не почав програвати боксерські бої, йому тільки належить у наступному бою, у квітні-травні, стати абсолютним чемпіоном світу у своїй, легкій вазі. Він вже переміг усіх своїх суперників, які погодились вийти проти. І в нього є ще мрія повернутися в напівлегку вагову категорію і там теж стати абсолютом. Успіхів йому і натхнення! Чесне слово!
Але тепер прийшов час, коли я точно знаю, що я не буду відчувати якихось негативних емоцій, коли Василь програє. Не буду шкодувати і шукати собі якісь пояснення і заспокоєння – ці заспокоєння дав мені сам Василь. Величезне дякую йому!
Він виклав відео, а наступного дня ще одне відео, де… не хочеться і говорити, що на тім відео. Хоча ні, – говорити треба: на однім відео вихваляння православного духу з символікою Російської православної церкви на фоні тренування російського спецназу, а на другім – Василь читає вірш про православний дух, що лине з Москви.
Здійнявся галас, неймовірний галас, такий галас, який кілька років назад не можна було собі навіть уявити. Кожен кричить своє, кожен виказує свою точку зору на цю ситуацію, в якій і справді можна не один спис зламати. Але серед усього багатоголосся я не зустрів тих слів, які хотів би сказати сам, тому вирішив сказати їх особисто:
- Спасибі тобі, ЛОМА, що позбавив мене необхідності шукати собі пояснення і заспокоєння у разі твоїх негараздів! Спасибі тобі величезне! Всі пояснення і заспокоєння ти надав сам! І саме найголовніше: можеш тепер не переживати, не перейматися – у мене, твого вболівальника, тепер не буде стресу і негативних емоцій в разі твого програшу, навіть якщо це станеться в наступному бою. Обіцяю. Амба.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861475
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2020
«На вулиці – я чую крізь вікно –
Сміється жінка штучним сміхом…»
Ліна Костенко, «СМІХ»
На вулиці – я чую крізь вікно –
сміється жінка штучним сміхом.
Мабуть, їй сумно, тільки все одно
їй хочеться сміятися для втіхи.
А я дивлюсь на ріки темних вулиць,
на голови веселих ліхтарів.
Свої кашкети з жерсті вниз нагнули,
сміються всі… хотів хто… не хотів…
І на моє високе підвіконня
каштани білі квіти подають…
До сміху, що внизу, вони сторонні,
в них інша штучність пестувала суть.
Дивлюсь на них, і думаю про вірші:
коли вже сум – чи до вподоби сміх?
Не до вподоби… бо є зовсім інший,
той, що для себе, а не так… для всіх.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861288
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2020
«Мене ізмалку люблять всі дерева…»
Ліна Костенко
Мене ізмалку люблять всі дерева,
я з ними із одного починав.
Раніш росток і прутик металевий,
і перша проба самостійних прав.
Заледве височіти впала доля –
роздався квіт, і зерня, що за ним.
І ніби все котилося поволі,
а вже до сонця ближче молодим.
Тепер ми зустрічаємося рідко –
дерева все частіше серед стін.
Об’єднує одне нас – образ квітки,
і той приходить завжди навздогін.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861285
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2020
рік новий трава зелена
мінус ледь упав за нуль
все вчорашнє ще на сцені
тихо пляшечка буль буль
пташка рання ген співає
перекривлює весну
видно час їй гончий стайєр
дві двадцятки відстебнув
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860321
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2020
«Чатує вітер на останнє листя…»
Ліна Костенко
Чатує вітер на останнє листя,
обскубує неквапно, а затим
підхоплює, і з шелестом і свистом
несе данину коштом золотим.
Усе зібрав – до осені печатку
намистом з горобини начепив.
Весною все роздмухає спочатку,
бо в нього є одне з найбільших див:
гілляччя капілярами у небо,
аорти стовбурами в тілеса,
між ними понадміру все, чи не до –
безмежжя чудернацького єства.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859518
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2019
«Мабуть, ще людство дуже молоде…»
Ліна Костенко
Мабуть, ще людство дуже молоде,
бо грається з усім, немов дитина.
Не дивлячись, куди – кудись іде,
ще й ручками заламує картинно.
Подивишся: і що воно таке?
Чому, як можу я, – усі не можуть??
Я не про хист, я просто про людське,
чи, може, це Твоя задумка, Боже, –
калічити жадобою себе,
сприймати світ насамперед осібно,
чуже ненавидіти й дотепер!
Та скільки ж нам іще того потрібно?!
Мабуть, ще людство дуже молоде
збагнути, як один, прозору звістку,
що та дорога вгору лиш веде,
котра униз – із дерева щоб злізти.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859517
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2019
ніч найдовша
бувша дата
від якої не втечеш
дехто професійне свято
в ніч затіяв
із мереж
розіслав по світу нитку
приєднав динамо і
як удень
всім стало видко
в ніч найдовшу на Землі
спорудив свої будови
тінь послав під три чорти
і всі ночі принципово
залишив без темноти
навіть більше
ніч вже краща
багатьом за білий день
менше пнуться різні хащі
і не так болить мігрень
і тариф на ніч дешевший
трасами все більше фар
більше тягне всіх до звершень
ніби то нічні єства
ніч здається осідлали
та уже стрічався клич
день найдовший
ради слави
запроторити у ніч
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858767
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.12.2019
«Красива осінь вишиває клени…»
Ліна Костенко
красива осінь вишиває клени
гаптує вимережує сріблить
все більше поливає їх вогненним
невідворотно наближає мить
коли всі клени стануть зовсім голі
коли все листя зовсім відлетить
не маючи на те своєї волі
а лиш чиєїсь вишиванки нить
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858268
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2019
«Я хочу знати, любиш ти мене…»
Ліна Костенко
Я хочу знати, любиш ти мене,
чи це вже я так запросто вважаю?
Твоє космічне, і моє земне –
поєднане від краю і до краю?
Чи наші душі вітами зрослись?
Моя ґрунтовна, і твоя безмежна…
І чи не буде, як було колись –
перед потопом лісова пожежа?
Чи не прокинусь я від самоти
на вичовганій поетичній сцені?
Мене із нею познайомив ти,
коли втікав невидимо від мене…
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858267
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2019
need for speed most wanted гра
перегони в місті
згага швидкості стара
сто замало й двісті
за столом немало літ
я провів у гонках
тюнінгований болід
відчуваю тонко
в поворотах повний дрифт
та чоло без поту
в мене клавіша є «shift»
вийду з повороту
а як треба утекти
я немов веселка
пофіґ всі мені понти
бачив їх в люстерко
газ в підлогу на хайвеї
скину ту окову
раптом що моя «escape»
розпочне все знову
та ось казус наздогнав
mitsubishi файне
дід авто подарував
справжнє не уявне
я на нім за пару днів
вже літав по місту
я ж бо в грі все-все умів
мчав завжди зі свистом
і ось вчора без вагань
я погнав зухвальця
він мені як до змагань
нагло fuckнув пальцем
видно теж він в need for speed
був одним із ботів
бо зоставив чорний слід
в першім з поворотів
а в наступнім вереск шин
викривив нам пельки
він влетів у магазин
а я у ГАЗельку
… … …
нині всі до нас уважні
ми на всіх каналах
нині ми герої справжні
тільки у кайданах
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857809
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2019
я не хочу очей
німо піднятих тільки зі страху
я не хочу ночей
в яких дам непоправного маху
не заводять мене
дорогі золоті нагороди
все що зовні мине
не зостанеться в людській породі
хай лютує зима
там де квітам колись забуяти
хай пророка нема
де з дитинства потрібно навчати
самовпевненість гріх
а в цілому найбільше прощення
через неї до всіх
теревенить життєве натхнення
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857808
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2019
іноді слова як птахи
ключем одне а за ним двоє
іноді як ті мурахи
мілкі іще і лізуть роєм
іноді слова каміння
і кинути й носити важко
іноді як мла осіння
самі заповнюють бумажку
іноді слова тверезі
голодні вільні кольорові
іноді всі у бентезі
як у признанні до любові
іноді слова із ділом
поєднані сто літ навіки
іноді зі стягом білим
стають замінниками ліків
іноді слова служиві
чужі інакші словникові
іноді як плуг на ниві
потрібні часті у розмові
іноді слова добірні
треновані як альпіністи
іноді слова як звірі
кусають навіть хочуть з’їсти
іноді слова з пів слова
своє засвідчать існування
іноді а радше знову
комусь вони як річ остання
іноді слова гібридні
водночас праві і не дуже
іноді усі обриднуть
і я вмиратиму мій друже
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857297
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2019
мій дух багатьом вже
справжнісінький ворог,
шкідник багатьом…
вони уже били
до мене на сполох,
й не тільки письмом…
бойкот призивали на службу одвічну,
зневага ще та…
півусмішку слали мені іронічну,
що гірша хлиста…
далеким мене не вважали, напевно,
бо даль – вдалині…
об терен подерли усі свої стегна,
а я – на коні…
та й Біблія каже: хто всім до вподоби,
хто всім до ладу,
той - злодій, поширює першим хворобу
в своєму роду…
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857195
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2019
Не живу – душею тлію
Не планую – тихо мрію
Не горджуся – усміхаюсь
Не соромлюсь – просто каюсь
Ні, не заздрю – сподіваюсь
Як забруднююсь – купаюсь
Не дивлюся – я сприймаю
Якщо слухаю – вбираю
Не спішу – зате встигаю
Як кукують – не зважаю
Відкривають – роззуваюсь
Виганяють – вибачаюсь
Вихваляють – червонію
Не дадуть – то не збіднію
Не збираю – наживаю
Не мовчу – відповідаю
Як кричу – то вже волаю
Як роблю – те значить знаю
Як не певен – сумніваюсь
Пізнаю – і вдовольняюсь
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857194
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2019
дивились як Сонце вставало
з окулярами кольору хакі
на сходах удвох пили каву
він їй дарував жовті маки
навіщо ж ти жовте Ічіро
нехай би росли собі далі
та я не хотів вечоріло
на вахті всю ніч малював їх
все думав оце б нам з тобою
взяти й злинути вдвох аж на Місяць
він ще досі он понад горою
ти із мене кохана не смійся
та ну що там той Місяць я Сонце
дістану для тебе із неба
ну що ти верзеш ми ж японці
не треба коханий не треба
І РАПТОМ
все Сонце небесне
пірнуло до них на коліна
як щось незрівнянно чудесне
як омріяна ними дитина
теплим жаром і світлом небаченим
Богу в очі не те що в обличчя
подивились збагнули побачили
що вони усе ближче і ближче
об’єднались і миттю злинули
не встигши зробити і подиху
зосталася ніби світлина
їх атомна тінь на сходах
і це добре бо далі був морок
перед себе простягнуті руки
із них шкіра висить до дороги
як у фільмах про жах живих трупів
всі до берега йшли гей-парадом
хоч без одягу та невпізнанні
усі риси униз шоколадом
нелюдським стекли покаранням
у воду стрибали так просто
рікою плили оббіловані
біля дамби зібралися островом
на них зверху дивились врятовані
до води! пече! хочу пити!
от що значить людині свобода
може ж так хоч навчить усіх жити
мале дитинча природи
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856492
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2019
Сакура, кажете, краща?
Дивлюсь у вишневий садок –
Сніжно-білі огрійливі хащі
П’ятипелюсткових квіток.
Гул бджолиний стоїть як стіною,
Вітер десь, на морях шуга,
А у нас тут, переді мною
Природа розверзлась нага –
Несприйнятливим ніжним шовком,
Навиворіт голим нутром,
Перед зовнішнім світом-вовком,
Що завис між добром і злом…
Унизу горицвітом жовтим
Її килим – хоч не ходи…
Чекає не зараз – потім,
Із синього неба води…
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856490
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2019
не тримаю себе
знов лечу на орлах
в їхній збруї заплутався
дихає страх
але незначний
сила зовсім не в ньому
здається у чомусь
ще поки чужому
не інакше воно
огортає у шати
і не я їх
вони мене
можуть тримати
і бути у них
не бажаючи часом
обіцяно їхнім
ба! моїм вже Пегасом
все одно висота
чи глибини глибин
ніби виставка майстра
найкращих картин
ніби в п’єсі портьє
перевершив сценарій
режисерське снує
з режисером у парі…
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853933
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2019
виходжу з під’їзду очі униз
головне не дивитись в обличчя
звідусіль відчуваю затаєний тиск
хоч нікому нічого не зичу
навперейми за мною назустріч і геть
хтось іде поспішає торкає
заховатись від тиску не можу ніде
й порятунку мені вже немає
зціпив зуби і губи щільніше стулив
лише крила на носі тріпочуть
і шия не хоче піднять голови
і вуха вже слухать не хочуть
а от ноги нагадують ножиць клішню
нарізають своє ремесло
це вони як здурілі збрели в маячню
проміняти на місто село
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853661
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2019
Моя любов, напевно, вічна,
Тож всю її я ще не знаю,
Вона глибока, не дотична,
І більш за все – без меж, без краю.
Моя любов не знає втоми,
Що обезсилює метали,
Моя любов усім відома,
І вона дуже, дуже стала.
Моя любов відкрита книга
Із зрозумілими словами.
Моя любов комусь відлига,
Комусь дощі із холодами.
Моя любов і земноводна,
І може злинуть вище неба,
Моя любов із усім згодна,
Ніколи їй ніщо не треба.
Моя любов проста дорога,
На ній нема дороговказів,
Моя любов чомусь тривога,
Чомусь відраза до наказів.
Моя любов присягам вірна –
Хтось, може, з цього посміється,
Вона терпляча і покірна,
Багато їй за це вдається.
Моя любов усе прощає,
Бо проживає не в святому,
Моя любов і захищає,
І не дає зректися дому.
Моя любов завжди востаннє,
Немов такої вже не буде,
Моя любов завжди кохання,
Яке вже стало справжнім чудом.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853655
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2019
«нічну терасу кав’ярні»*
розмальовую я розмальовку
як там у ній нині? гарно?
в пана Ґууґла взнати та толку
хай вже буде все так як і завше
ніч багатша за день щодо фарби
та і дня того жив не пізнавши
малювати писати ще мав би
але ні одна ніч то задосить
хто горить ліхтарем та на рампі
а на небі ба скупчились оси
вийде джміль переділений навпіл
фіолетові тіні будинків
по бруківці ще бродять містяни
а я знов після дня відпочинку
їх пишу їх малюю в безтямі
візитери сидять ніби сцена
на терасі у світлі яскравім
це для них вона звична буденна
а для мене натхненно цікава
їхні крихітні жваві фігури
лиш підкреслюють ночі всю велич
Богу дякувати за натуру
і її навкруги правда безліч
ось і дерева шелест тривожний
додає до палітри зелене
я би випив та келих порожній
я у тіні їм всім не до мене
із-за рогу позначився вершник
накидаю глибоку відлогу
я його ще не бачив це вперше
він несе зі собою тривогу
зліва двері одна половина
вже моя я із них визираю
нехай вершник процокає мимо
не на довго
на вічність
зникаю
***
* «Нічна тераса кав’ярні» - картина Вінсента Ван Гога
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853214
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2019
вже й листопад жовтневе долу стелить
холодний ранок інеєм сріблить
знов затишком наживлює оселі
і враз гроза від весняного хмелю
на літо спрагло повертає мить
як сонце ясне хилиться в зеніті
як сутінки повзуть поміж дерев
як мерзне думка вірою зігріта
й ніхто ти ба ще й досі не замітив
як сохне і німіє голий нерв
надвечір дим снує каштаном білим
на темнім небі лицарем блідим
у повню Місяця втикає стріли
а той дивується ти ба посміли
свій поступ нагло лагодити з ним
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853211
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2019
де стикається коло
там де пружна спіраль
викарбовує слово
загартовує сталь
де зламатись всяк годен
де кришталь аж бринить
де серця одне одного
надівають на нить
де вже більше немає
ні мого ні твого
геть самісінько скраю
за яким тільки Бог
я тебе дочекаюсь
а як ні то знайду
і ми разом покаємось
і відвернем біду
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852050
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2019
Я дістався до піка, вершини,
Трохи змерз, та закінчився хмиз,
З їжі декілька ягід ожини,
Із доріг лише ті, що униз.
Невідомого більше немає,
Якщо є – то все та ж паралель,
В якій я безкінечно страждаю,
Хоча поряд є тепла пастель.
Я її досхочу нализався,
Часом, навіть, шматками кусав,
Із тонами другими не знався,
Хоча всіх їх без винятку знав.
Якщо бив – то себе, несвятого,
Рани з рук ще не встигли зійти,
Спотикавсь об нерівну дорогу,
Чомусь іншу й не думав знайти.
І тепер ось я вже на вершині,
Ввесь в уяві, розпалюю хмиз,
Доїдаю останні ожини,
Не спускатимусь – стрибну униз.
Не боюся назовсім розбитись,
Знаю – ліпше так буде мені,
Все одно я не зможу прижитись
На цій злій, прагматичній Землі.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852048
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2019
Ти кинула гроші і мовчки пішла…
Стою за дверима сам…
Не хочеться думати, хто сирота,
А хто це із нас його пан.
У чомусь одному я дуже міцний,
В дещо іншому трохи заслаб,
Через те я для тебе як двір прохідний,
Не соромлюся – просто твій раб.
Не хвилюють мене всі вітри твоїх змін
І красивий паркан – мій пейзаж,
Без різниці мені із якої з сторін
Знов чекати на твій абордаж.
Я давно дарував тобі волю небес,
Обирай все що хочеш сама!
І сама вибирай, де з тобою, де без
Я буду зникати з ума…
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850110
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2019
Отой, що в мені сидить,
Не знаю, коли він сів.
Та тепер не кидає мене ні на мить,
Без нього я зразу б зомлів.
Він сильніший, ніж я, в нього все в світі є,
Хоч на вигляд нічого нема,
Його ім’я не знаю, воно не моє –
В нього літо, а в мене зима.
Якщо в мене немає – він принесе,
Але вже без обгортки, прикрас…
Скаже: «На, роздивися, приміряй усе,
І скажи: чи це справді для нас?».
Не диктує – упевнено все робить сам,
Як не слухаю – просто мовчить.
Ніколи не скаже мені: «Не віддам!»,
І не понавчає, як жить.
Замість того розставить усе по місцях,
А сам тихо у кожному з них,
І все, що його – нам обом до лиця,
І добрих затії, і злих.
Про мене, звичайно, він знає усе,
Навіть те, про що думаю я.
Надіюсь на нього вже більш, ніж на себе,
Для мене він так, як сім’я.
Зранку перший встає, і вже десь побував,
За ним я потихенько встаю.
Як вже часто в собі я його впізнавав,
Може ним я слухняно стаю?
От тільки не знаю, що буде коли
Я помру. Він зі мною помре?
Чи може врятує мене від імли?
Мов до себе навік забере?
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850108
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2019
поморщився в посусі виноград
жовтіє листя і марніє гроно
стікають соки жилами назад
у землю до коріння безборонно
і вітер вільгу смокче суховій
і застувати сонцю жоден зможе
і стопорити сік ніхто не смій
і розуміє все приблизно кожен
від річки ринву вгору протягну
упораю насос і будем квити
пізнаємо безсмертності ціну
і всю мету спромогу пояснити
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849241
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2019
туман сиро осінь
а насправді весна
ти зі мною і досі
хоч насправді нема
знову вулиці темні
поведуть навмання
і схоронять таємні
німі зізнання
де дме вітер-чужинець
не піднімеш очей
в ріднім краї злочинець
не самотніх ночей
всю любов свою ревну
скаламутив до дна
ти зі мною напевно
а насправді нема
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849240
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2019
Я іду по алеї – дерева стоять
У красивім осіннім вбиранні.
І нікого навколо – земна благодать,
Лише смуток прилип як страждання.
Та чомусь я не проти, іду та й мовчу,
Розмовляю із ним сам з собою,
А він, клятий, доводить мене до плачу,
Хоч я ситий, і випив гіркої.
Я не знаю вже скільки потрібно мені
Чогось випити, щоб розпрощатись
Із журбою, печаллю, і щоб без брехні
Жити радісно і посміхатись.
Але знаю – вже не допоможе вино,
Та і інші напої, міцніші.
Залишаюсь собою – дивлюсь у вікно,
Бачу осінь – і знов мені ліпше.
Осінь в серці моєму й весною живе,
Коли сонце, любові проміння…
Вірю я, що для мене цей світ не помре,
Чудо осені – знак воскресіння!
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849025
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2019
У справах, повз твого будинку, мимо
Проходив я, і глянув у вікно…
Замітив там оранжеву кофтину,
Яку вже бачив на тобі давно…
На мить зомлів, та все ж пішов і далі,
Не підійшов сказати здрастуй і прощай,
Забув про всі свої можливості зухвалі,
Як напроситися на каву, чи на чай…
Ішов як зомбі, а в очах картина,
Шедевр мистецтва у музеї на стіні:
«Чомусь схвильована оранжева кофтина,
Що відхиляє занавіску на вікні»
Тепер живу, страхами полонений,
При зустрічі з тобою кине в піт –
Мій світ і так подекуди шалений,
Щоб перетнути твій непаралельний світ.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849024
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2019
сьогодні я спиляв свій апельсин
плоди опали спілі збайдужілі
в моїм садку він ріс такий один
чи цілий день чи декілька хвилин
він часто був у мене на прицілі
кора миттєво здерлася а втім
на лосів стало схоже чи на зміїв
що заповзають стовбуром в мій дім
і знане мною малювати сміють
дивлюсь і бачу я не добачав
як щось навкруг витало і витало
як хтось забив мені свого м’яча
і всього що було зробилось мало
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848828
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2019
мені день аби як та до вечора
а увечері місяць і зорі
і політ мимо вахти диспетчера
літаком корабельнопрозорим
нео бачність модерна цікавинка
аргументи розгублених знаків
перешіптування про Ісава
і слова що промовив їх Яків
на всю решту ціна передбачена
караван принесе непізнанне
після нього лиш надпис потрачений
і брехня що пасе каравани
медсестра тарабанить пігулками
передзвони мої передзвони
як набридли мені ці притулки
евтаназія ми і закони
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848827
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2019
поезія заобрійного простору
вгамовує піднесеність мою
стою до дна закам’янілим островом
у океані островом стою
десь піді мною база непорушна
а хвилі б’ють все більше у лице
і тільки носом дихати я мушу
хіба під воду булькнути слівце
вітри ерозією вже малюють скалля
за сиві хмари вже ховають маяки
але я дам про себе знати мореплавам
тутешнім чайкам і дельфінам завдяки
вони моє відкриють існування
і тим відвернуть нас від зіткнення й біди
ще піде хтось до мене у заслання
а хтось причалить яхтою гляди
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846869
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2019
весною тане на небі сніг
і ллється униз дощем
мене не шукай не мочи своїх ніг
під небесним моїм плащем
коли я відчую що знов захворів
приплину до тебе сам
і всі свої спогади знаних світів
я щиро тобі віддам
і тоді ти побачиш що кожного дня
я разом з тобою жив
і разом з тобою плекав пісняра
і Богу твоєму служив
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846596
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2019
здригнулися очі як від запитання
але не таке вже й воно
поклалися очі на власні бажання
чекаючи див у вікно
і запитання те ніби знайоме
вже десь його хтось говорив
чи то може диво крізь раму віконну
хтось в хату до когось водив
те диво буває й саме собі ходить
і запитання дає
буває що диво людину знаходить
і вже тоді в нього хтось є
але як не дивно дива не пророчі
справжнісіньке диво одна лише мить
людина звикає до дива і в очі
іще запитання летить
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846466
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2019