| Сторінки (1/1): | « | 1 | » |
Невже! Це та сама свобода, про яку ти мріяла зовсім нещодавно. Ти вільна! Вільна від всього, що є на цьому світі! Ти залишилася наодинці зі своїми думками, з самою собою. Боже мій, як же це гарно! Відчувати смак справжньої свободи, свободи від всього цього бруду, який окутав тебе. Цей бруд проник до тебе практично в серце і душу, але ти вчасно зупинилася і просто пішла. Пішла, не сказав ні слова, не зробила жодного жесту у відповідь на те, що про тебе казали. Коли ти пішла вони ще довго стояли і дивилися тобі у слід. Дивилися і не розуміли. Чому ти, ти, та що ніколи не дозволяла себе ображати, просто встала і пішла? Ти, та що завжди мала відповідь на всі питання і образи? Чому? Ти це розуміла, але не дозволила собі повернутися в той смітник, де тебе ніхто не пожав, ніхто не любив… Перші часи після свого уходу, ти почувала себе останньою сукою. Але потім зрозуміла, що це не так. Ти не винувата. Винуваті ті люди, які зробили з тебе цю суку. Роздумуючи далі, ти вийшла на край міста. Туди, де було так тихо і затишно, туди, де тебе ніхто не побачить і не почує, туди, де ти будеш вільною хоча б декілька годин або якщо повезе, може й днів.
Ти вийшла на чудову місцину, де вітерець тихо лоскотав дерева, а вони відповідали тихим, практично непомітним погойдуванням. Було близько семи вечора. Сонце ось-ось зайде на свій відпочинок, з’являться перші зірки, і ти відчуєш, що таке справжня свобода! Свобода!!! Боже, яке це гарне слово! Дякую тобі за те, що ти видумав це слово! Від нього на душі відбувається таке, що виразити словами просто неможливо! Ось і заходить сонце. Воно практично потонуло в прозорій блакиті річки. Сонечко відблискує всіма барвами, якби наостанок граючись з рікою. Річка переливається всіма барвами, відповідаючи на гру сонця. І ось воно кидає свої останні проміні на ріку, і все що знаходиться навкруги поринає в пітьму. Ти так її чекала. З твоїх очей від чогось ллються сльози. Спочатку ти намагаєшся стримувати їх, а потім… Потім ти просто ридаєш, незважаючи ні на що. Ти простягаєш руки до темного нічного неба, на якому з’явилося вже дві-три зірки. Знову подув вітерець. Він став ще холоднішим і пробирає тебе до самих кісток. Від цього ти почуваєш себе ще вільнішою, але ти перестаєш почувати пальці на ногах, твої губи трохи посиніли. Сльози потихеньку висихають. Ти підіймаєшся на гору, місто як на долоні. Зверху люди здаються такими маленькими і беззахисними. Хоча, чому це тільки здається? Це насправді так. Вітер стає ще холоднішим і сильнішим. Раптово на гору залетіла фотокартка. Ти і твій клас. Ти підняла її і поклала в кишеню. У цей час ти не хочеш думати ні про що. І в голову лізе тільки одне: «Розслабся…». Таке ти чула тільки від однієї людини, коли ти зовсім змерзла. Ти сіла на якийсь камінь і продовжила дивитись на місто. Було 9 вечора. Раптово до твоєї, як деякі люди кажуть світлої голови прийшла думка. А якщо мені ніколи сюди не повертатися. Зовсім ніколи. Мабуть у той момент, ти хотіла позбутися всього, що оточує тебе. Тобі набридло оточення цинічних створінь, які не вважають тебе за людину, які використовують тебе задля своїх цілей. Боже, як же це тобі набридло!!! Зірок стало набагато більше, вийшов місяць. Ти достаєш з кишені телефон і вимикаєш його, і знову сідаєш. Тобі ніхто не дзвонить, бо більше нема куди. Найближчий Інтернет - клуб знаходиться за кілометра 2 пішки. Але ти ніколи не проміняєш цю красу, яку бачиш на всіх людей у цьому світі. Ти по справжньому вільна від людей. Сонце давно зайшло за обрій і на місто опустилася ніч. Сьогодні дивовижно красива ніч. Твою перша ніч, яку ти провела сама. Ти відчуваєш, що сьогодні одна твоя мрія здійсниться. Раптово ти помічаєш, що у тебе дзвонить телефон. Але як це могло статися? Ти ж його на власні руки вимикала… Грають Океани «Відпусти». Ти береш телефон в руки і бачиш, хто тобі дзвонить. У цю секунду ти думаєш, щоб краще я кинула телефон вниз, чим відповідати на дзвінок. З цією людиною ви і не друзі, і не близькі, після всього того, що між вами було. Лише робите вигляд, що ви просто однокласники, обмежуючись лише банальним «Привіт!». Іноді прослизають такі погляди, що краще бути сліпим, ніж бачити їх. Ігноруючи дзвінок, ти продовжуєш дивитися на небо, на зорі, на місяць на своє таке рідне і водночас чуже місто.
Відмовившись від людей – ти будеш вільним. То і є свобода.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429188
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.06.2013