| Сторінки (1/5): | « | 1 | » |
Пройшли роки, та все ж кохати я не перестав
Це неможливо, це навіки «дар»
І хоч вона десь там, далеко
Спить у постелі явно не одна
І хоч вона не згадує ті дні веселі
Навіть коли лишається сама –
Коло вікна
Ті дні веселі, коли ми були удвох
Ті дні, коли проміння сонця було яскравіше,
Усе навколо зеленіше,
А дощ що падав був тепліший.
Та що там, для неї це були лиш будні дні
Це тільки я тепер ходжу в тумані
Усе не те, усе немов в дурмані
Хотів би розізлитись, зненавидіти,
Прийти, все розказати –
Що зробила ти з моїм життям
Розказати і забути все.
Хотів би, та не можу – бо люблю
Хотів би не любити, а люблю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481747
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.02.2014
Зелений-зелений ліс простягався на багато кілометрів в різні сторони. Залазиш на саме високе дерево, дивишся навкруги, всюди одна зелень зелень і нема ніде краю. Серед шелестіння дерев під поривами вітру чувся також монотонний стук сокири об дерево. Тук, тук, тук.
«Потрібно зрубати його до полудня. Потрібно вспіти до полудня» – думав Роберт вганяючи сокиру в товсте дерево. Зробивши ще паро замахів Роберт зупинився. Відклав сокиру, подивився на годинник: 10:20. Потрібно рубати швидше! Проміння сонця падали на голову Роберта від чого з нього рікою тік піт. Роберту було дуже гаряче, та зупинятись не можна! Потрібно вспіти до полудня!
Сокира з охотою входила в дерево. Тук, тук, тук.
Роберт залишив сокиру в дереві, знову глянув на годинник: 12:33.
«Не встиг?» - пролунало в голові. Роберт одразу ж звів голову догори, можливо годинник бреше, можливо ще є час! Та сонце вже сідало, тінь від дерев впала на зосереджене лице Роберта. Роб сильно вдихнув, видихнув. Сум і розчарування поглинули його душу. «Дерева, дерева – одні дерева навкруги! Потрібно звідси вибиратись! Але як? Куда іти? Що за ліс такий? Нема доріг, нема людей, нема твар…» - на останньому слові Робертові думки перервались.
Попереду почулося тихе гарчання. Роберт присів навкарачки вдивляючись. В правій руці він міцно стискав сокиру. Роб видивлявся серед дерев хижака. Було чути його дихання, тихе гарчання, та сам хижак ще не появлявся. На ліс помалу насувалася ніч. Роберт зробив пару кроків вперед і хижак показався. Скляні жовті очі вовка дивилися на Роберта. Хлопець впізнав їх. Зразу ж страх і якась незрозуміла жаль накинулась на Роберта. Хлопцю було жалко вовка, хоч він і сам не розумів чому.
Ще якийсь час він вдивлявся в очі вовка, як потім його осінило: «Вовки нападають зграями, і справжню загрозу завжди потрібно очікувати ззаду». Роберт обертаючись зразу ж замахнувся сокирою і поцілив в вовка який весь цей час тихо підкрадався ззаду і зараз хотів кинутись на Роберта і вчепитись зубами за його шию.
Зарубавши ворога Роб знов перевів погляд вперед, шукаючи скляні жовті очі посеред тіней. Та їх вже там не було. «Треба найти його!» - пролунало в голові. Роб звівся і побіг уперед.
Роберт все біг, біг, оминаючи дерева, зашпортуючись в ожинні, вилазячи на горби, спускаючись в яри, та нікого він вже більше не найшов. Дерева навкруги, все зелено-зелено. Роберт зупинився, сів, обхопив голову руками, думав. «Потрібно звідси вибратись! Потрібно вибратись!». Знову підняв голову.
На диво ця місцевість йому стала здаватись знайомою. «Точно, тут!» - в голос промовив Роб, підійшов до дерева з великим дуплом, сів біля нього на землю, між ногами почав руками рити яму. За деякий час показалась велика дерев’яна коробка. Роберт дістав її, відкрив.
Всередині лежала вже трохи поржавіла мисливська гвинтівка і пістолет. Патрони до них вже давно були вистріляні. Роберт взяв в руки гвинтівку. На хлопця ринули спогади, як він вперше ходив з нею на полювання, як вбив першого оленя що пив воду у річці, яку радість він від цього отримав. А потім, потім він заблудився, ходив полісі. А потім вовки. Злість опанувала Робертом, він витягнув коробку, кинув її об дерево. Почався дощ.
Роб сидів над ямою яку недавно вирив, краплинки дощу стікали по його волоссю і капали в утворену калюжу. Роберт замітив що щось блистить у воді. Хлопець стряхнув волоссям, придивився. Це був патрон. Патрон до пістолета який лежав у ящику. Роберта переповнило хвилювання, радість. Він швидко взяв з коробки пістолет, витягнув магазин, вставив патрон, передьоргнув затвор, а тоді помалу, з насолодою почав підводити пістолет до віска.
По всьому тілу Роберта бігали мурашки, радість переповнювала його. Здавалось, чим ближче пістолет до віска, тим Роберт ставав щасливіший. Тремтячими руками, з посмішкою на лиці Роб натиснув на спусковий гачок.
Роберт проснувся. Його все ще переповняло щастям. Мурашки все ще бігали по шкірі, а на обличчі сяяла усмішка. Роберт геть чисто не пам’ятав що йому снилось, та він здогадувався що то напевно якийсь дуже гарний сон. Роб ще трохи полежав намагаючись щось згадати, потім глянув на годинник – 11.00. «До полудня ще година, можна ще трохи поспати» - подумав Роб, перевернувся на бік і знову заснув.
Навпроти ліжка на якому спав Роберт висіло чучело голови вовка, якого він вбив на полюванні. Скляні жовті очі завжди спостерігали за сном Роба.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476996
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.02.2014
Ніч, сигарети, вино. Присмак гіркого диму на губах.
Десь там, за вікном, їдуть трамваї, машини, поїзди, їдуть, і не чують
Не чують твого голосу, твого тихого, неймовірно красивого голосу, що промовляє до мене
Промовляє ледь-чутно, ніжно, витончено. Промовляє слова, якими ти розталась зі мною
Я не можу виключити, вигнати, вирвати його з своєї голови. Не можу! Чи, може, не хочу?
Твій голос такий тендітний, виточений, прекрасний. Від нього моє серце наповнюється теплотою
Від нього моя душа переходить у блаженство. Від нього завмирає весь світ.
Я не можу забути його. Колись, я міг насолоджуватись ним кожен день, я міг бути з тобою, міг жити з тобою, міг жити.
А тепер, тепер чорні хмари пливуть по небу, сповіщаючи грозу.
Місяць лише деколи вилядує з-за хмар, позираючи на цей дивний світ.
А десь там, там, за сотні кілометрів звідси, в одному з цих одноманітних страшних чорних багатоповерхівок, за одним із цих чорних вікон, ти спокійно, без жодних тривог, лежиш і споглядаєш чарівні сни.
Лежиш на своєму розкішному ліжку. Твоє волосся плавно спадає по подушці вниз.
Я відчуваю тебе, відчуваю твоє дихання, твоє тепло, відчуваю запах твого тіла.
Я так хочу бути зараз з тобою, так хочу...
Твої плечі накриває тепла, шовкова ковдра, а під нею, під нею твою талію обнімає чиясь чужа, холодна, чорна рука.
Почав падати дощ. Зірвався вітер.
Шум зростаючої грози долинає до моїх вух, але він все ж не може поглинути твого голосу. Твого ніжного, чаруючого голосу.
Присмак гіркого диму на губах, ніч, темнота, безвихідь..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452694
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.10.2013
На дворі був лютий місяць, зима почала відступати від своїх володінь, надходила весна. Світило сонце. Де не де виднілися кучугури брудного снігу. Під ногами плюскотіла вода. З неба падав сірий дрібний дощ, який, здавалось, ніколи не закінчиться. Вулиця Городоцька була наче в тумані. По тротуарах ходили затуманені лиця людей. Машини монотонно їздили по дорогах. Сама погода навіювала поганий настрій. При такій погоді не хотілось ні працювати, ні йти кудись гуляти, хотілось тільки сидіти в дома за телевізором або цікавою книжкою, закритись, і не виходити із хати. Але все ж обставини витягали людей з-під дахів будинків, і опинившись на дворі, вони швидко, похапцем, з однаковими виразами облич, пересувалися по своїх справах.
Хлопець вийшов із-за повороту біля церкви св. Анни, і пішов вздовж городоцької, до вокзалу. Він був одягнений в сіру куртку з капюшоном, і темні чорні штани. Капюшон був в нього на голові, а з вух звисали навушники. Хлопець йшов, як і всі люди, похапцем, нахиливши голову собі під ноги. Його черевики промокли, в ногах відчувалася неприємна вологість. Ноги промерзли, здавалось, аж до кісток. Але він не звертав на це уваги, хлопець думав лише про те, що він вчинив, думав про сьогоднішню зустріч.
Все навколо здавалось йому в тумані, ніби це був сон. Всі його думки були звернуті на події, що відбулися з ним кілька хвилин тому. Здавалося, він не міг ніяк обробити цю інформацію, йому не влізалось це в голову. він ще раз і ще раз прокручував по порядку всі події що пройшли із ним за сьогоднішній день. Хлопець не міг признатися в скоєному навіть собі, пробував всяко заперечити прості факти, ухилитись від істини. „Ні, цього не могло статися, тільки не зі мною” повторював він, щоразу коли приходив до страшного, беззаперечного висновку.
Йшовши по дорозі, хлопець натикався на людей, і мало не падав. Але йому було по фіг, йому було по фіг на все: на мокрі ноги, на розхристану куртку, на злих перехожих, які підозріло зиркали на нього. Все навколо здавалося таким не природним, таким ілюзорним… Важко було повірити що це реальність. Та все ж це була реальність.
Хлопець направлявся до зупинки. Перейшовши дорогу він став на зупинці і почав чекати маршрутку. Йому треба було доїхати до Південного, там вийти і пройти ще кількасот метрів до свого дому. В його вухах на повну гучність грала його улюблена, п’ята симфонія. Хлопець любив класику, вона його заспокоювала. Коли від іншої музики, яку хлопець теж любив, в нього перехоплювало дух, емоції виходили на зовні, серце починало битися в два рази швидше, то від класики в хлопця, було все навпаки: серце починає битись повільніше, все наче затихає, тіло повністю розслаблюється, і ти наче перебуваєш в так званому стані ейфорії. Саме таку музику зараз треба було хлопцеві. Йому треба було заспокоїтись, і все обдумати.
Все було як в тумані. Легенький вітер дув хлопцеві в спину, розжарлево світило сонце, змиваючи з вулиць останки зими. Хлопець все думав про сьогоднішню зустріч, карав себе за свій нерозважливий вчинок, якими тільки словами себе не називав. Та думки помалу відходили в сторону, хлопець все більше і більше поринав у музику. Вона його заспокоювала.
Відкривши свої туманом накриті очі, він розгледів 67 маршрутку. Вона стояла в лівому ряді двохрядної дороги, у пробці. Музика все наростала і наростала, помалу доходячи до своєї кульмінації. На таблі маршрутки, хлопець розгледів напис „Південний”. В першому ряді, машин не було. Ритм ставав сильнішим, в ігру ввійшли литаври, музика наближалась до найвищої своєї точки. До хлопця дійшло, що йому треба їхати на Південний, тому він швидко зірвався з місця, і побіг до маршрутки. Тепер ще заграли і сурми, все навколо більше немало значення, все тіло полинуло у музику. Водій маршрутки вже відчинив двері, але несподівано на дорозі хлопця трапився камінь, на якому він послизнувся і впав. Впав, як падають малі діти, безтурботно, радісно, його тіло було повністю полинете у музику. Впав на болото, на ще повністю не ростанутий сніг, змішаний із піском. Впав , вдарився головою об асфальт, з рани потекла тепла кров, але це не мало значення, його тіло піддалось музиці, що ще досі грала у його вухах. Раптом з лівого боку він почув гучне пищання машини. Різко повернувши голову, він побачив, як на нього з шаленою швидкістю насувається машина. Хлопець не пошивильнув і пальцем. Його серце ні на секунду не втратило свого буденного ритму. Музика його заспокоювала.
Хлопець був готовий померти, він вважав свою смерть, розплатою за гріх, який він так безсердечно учинив. Кілька годин назад, він теж міг померти, але тоді б він помер як воїн, як вовк, що б’ється, до останньої краплі крові, за свою їжу, за своє виживання. А зараз, йому був наданий шанс, померти як поет, як композитор, як патріот своєї країни, який ніколи не бачив війни, не бачив вбивства, не бачив насильства, померти – під звуки музики, під звуки улюбленої музики.
Хлопець цілком схилявся до другого, ще в дитинстві, коли він думав про смерть, то він думав про тиху, спокійну, безтурботну, одиноку смерть. Він не хотів слави, не хотів помирати, борючись за життя. Не хотів щоб останнє, що він запам’ятав, було суворе обличчя супротивника.
Машина не переїхала хлопця, вона звернула, врізавшись лівою фарою в 67 маршрутку. Ніхто при аварії не постраждав, та хлопець все не вставав із землі, він ще паро хвилин лежав , рана на голові кровоточила, аж поки не втратив свідомість.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452616
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.10.2013
Чорні хмари насувалися на долину Толерену, провіщаючи велику битву. Вони покривали ліси і поля тінню, наводячи страх на всіх хто залишався під хмарами. Сильний різкий вітер гнув верхівки дерев до землі, зривав з них листя, і розвіював його по всій долині. На одній високій скелястій горі, з якої добре було видно майже всю долину Толерен, сидів старий орк Бромдар, вождь клану чорних вовків. Він простягнув руки до землі і говорив з духами, просячи їх про допомогу. Орки були сильні, і Бромдар не мав підстав сумніватися в своїх воїнах, проте їхні противники, люди, мали обладунки з чорної непробивної сталі. Коли вони заволоділи нею, то вирішили звільнити весь Толерен від всієї нечисті, так люди називали орків і інших істот які жили в лісах. Сьогодні був великий день. Вже кілька місяців люди находили і безпощадно вбивали в лісах малі групи орків та інших мешканців лісу. Було вже кілька битв, які орки програли. Сьогодні орки зібрали всі свої сили, і будуть битись за ліси Толерену до смерті. Бромдар випростався, духи були з його народом, їм теж було не до вподоби те що люди хотіли вирізати всіх істот у лісі. Біля вождя стояв великий чорний вовк. Він був самим більшим і сильнішим за всіх вовків клану. Бромдар подивився на вовка, і промовив: сьогодні буде славна битва, буде важко, багато з наших помре, але ми виграєм, ми мусим виграти! - вовк злісно прогарчав, вищіривши ікла, а Бромдар повернувся до хмар, витягнув довгий клинок із ножин, і проревів на всю долину - Лок-Тар Оґар!, що означало Перемога або смерть!
Зі всіх боків до долини помалу підповзали темні, зловісні хмари, коли вони зійдуться, почнеться битва між людьми і орками, битва за Толерен. Молодого, і ще зовсім не освіченого Ізембарда лякали ті чорні хмари. Він сидів в обладунках на землі, і гострив свій меч. Десь далеко почулося гучне ревіння орка, яке всиляло страх і паніку. Багато воїнів почали озиратися, насторожено дивитись по сторонах, чи не могли орки порушити договір і напасти зараз? Ізмбард швидко встав, і підійшов до свого батька, лорда Ерлінга. Ще не старий, але вже з великою сивиною лорд стояв біля старого дерева, тримав в руці великий бойовий молот, і задумливо дивився на хмари.
- Що це було, батьку, невже орки хочуть порушити договір і вже збирають війська для нападу?
- Ні, орки істоти честі, вони ніколи не порушать договір підписаний ними.
- Хіба це був не орчий рев, що прокотився всією долиною, хіба це не Бромдар кричав?
- Це був Бромдар, він проревів свою клятву - Перемога або смерть, це значить що нам прийдеться перерізати всіх орків до останнього, щоб виграти цю битву.
- Але ж ми виграєм? ми переважуєм їх числом, та ще й в нас є обладунки, які ще нікому не вдалось пробити. - Ізамбард випростався, показуючи свої чорні як ніч, оздоблені золотими стрічками обладунки.
- Орки - істоти війни, їм не треба вчитися вбивати, вони це вміють робити з дитинства, вони можуть завдати смертельного удару, і не пробиваючи обладунки. Та наші воїни теж сильні. Орки варвари, ніколи не можна дізнатись що в них на думці, і заради безпеки своїх дітей, ми мусимо вийти на бій з ними і перемогти. А потім ми виженем всю нечисть з Толерену, і зможемо зажити мирним життям, піклуючись про свою родину.
Ізембард задумливо відійшов від батька, зі страхом зиркаючи на чорні хмари. Це мав бути його не перший бій. Син лорда, красивий і могутній біловолосий хлопець, завжди йшов у бій перший, не боячись ворогів, за що не раз йому доставалось, але чорні обладунки рятували його. Ізембард завжди був впевнений в тому, що під своїми обладунками він не зможе померти, та сьогодні ця впевненість пропала. Якийсь невідомий страх залазив в його душу, заставляючи меча трястись в молодій сильній руці. Ізембард приховував це, адже він був сином лорда Ерлінга, і він не мав би боятись якихось там зеленошкірих.
Хмари все ближче звужувались до центру, потрібно було збирати війська, Ерлінг скликав всіх командирів, щоб вони вишиковували воїнів. Ізембард підійшов до батька і вигукнув:
- Я буду битись з тобою, в перших рядах, я не боюсь орків! - Ерлінг не квапливо глянув на нього, і відповів:
- Ти ще замалий щоб битись в перших рядах, та й хто буде командувати військом якщо я помру? Я вчив тебе воєнній справі від самого дитинства не для того щоб ти вийшов в першій ж свої великі битві і помер від сили удару Бромдара.
- Ти будеш битись сьогодні з Бромдаром один на один?
- Я не планую цього, але самі Боги передвіщають мені цей бій. Він завжди виходить перший , щоб своєю сміливістю надати своїм воїнам сили. Так само роблю і я, нам сама доля приказує стикнутися. Та коли мій молот здолає цього проклятого орка, його воїни втратять свою силу, і ми виграєм битву. - Останні слова Ерлінг проказав з особливою жорстокістю, піднімаючи молот над головою.
- А ти Ізембард, будеш з капітаном Рейнгардом, слідкувати за війною позаду, і керуючи другою колоною.
Ізембард нічого не відповів. Він був засмучений тим, що всю війну він буде просто стояти за військом і нічого не робити, та все ж швидко змирився з цим. Дивний страх не покидав його тіло.
Хмари вже майже зійшлись посередині великої галявини, війська були вишиковані, орки стояли згруповані, майже біля кожного стояв його вовк. Вовки були напружені, відводячи очі від факелів, вони гарчали, виставивши зуби. Бромдар стояв попереду з вовком і обговорював план атаки ще з одним орком. Орки несподівано ззаду почули шелест дерев і тріск гілок, хтось до них йшов, явно не приховуючи цього. Орки сильніше стиснули сокири в руках, Бромдар пішов на зустріч. Злісу вийшло троє Беорнів проговорюючи - Ми прийшли з миром! Ми хочем поговорити з вашим вождем!
Бромдар підійшов до них.
- Ми посланці від Драма, вождя беорнів що живуть в цих лісах, ми теж ненавидим людей, і прийшли помогти вам в цій битві.
- Ні в якому разі! прогарчав Бромдар! тиждень назад ми підписали договір що битва за Толерен буде сьогодні, коли зійдуться хмари, битва між людьми і орками. Про ніяких союзників з обох сторін не було сказано. Ми орки, славимся своєю честю, і ми не порушим договір ні за яких обставин. Так і перекажи свому вождю, хай не сміє вмішуватись у цю битву.
Беорни покинули орків, не промовивши більше ні слова.
- Пора врушати у бій воїни! - кричав Бромдар, виходячи на перед свого війська. Спереду було видно вогні людей , які помалу насувались. - Сьогодні багато з нас помруть, кажуть, їхні обладунки не пробивні, але ми проб'ємо їх, а потім ми знімемо їхні обладунки, і викинемо в кип'ячу лаву, щоб ніхто не міг більше заволодіти ними, ми помремо з честю, на війні, як і всі наші предки, За честь! Лок-Тар Оґар!
- Лок-Тар Оґар - підримали орки і побігли до тисячі вогників, що світились попереду.
Спереду людей стояли стрілки, і цілились по вогнях орків.
- Вогонь! - прокричав Ерлінг, залунали постріли, кулі впивалися в тіла орків, та від цього орки лише пришвидшували темп.
- Вогонь! - закричав лорд ще раз, та не встиг прокричати до кінця, як з тіні вискочили чорні вовки накидаючись на стрілків, перегризаючи їм глотку, користуючись тим що вони без обладунків.
- Відступайте по флангах - віддав команду Ерлінг, та вже толком не було кому, вовки миттєво всіх перегризли.
Тут вірвалися орки на чолі з Бромдаром. Вовки відступились даючи їм дорогу.
Мечники теж зірвались з місця і побігли на зустріч оркам. Ерлінг вибіг на зустріч Бромдару підносячи молот над головою, та він промахнувся, вождь зник, розсіявся в темряві. На лорда покотилися удари сокир, та вони відлітали від його могучого тіла, тим часом Ерлінг орудував молотом, розбиваючи ним голови оркам. Збоку на лорда налетів великий вовк, та Ерлінг швидко зреагував і поцілив молотом вовку в живіт. Почувся дикий рев Бромдара, він появився з пітьми і надав тяжкого удару своїм клинком по чорних обладунках лорда. Лорд Ерлінг і Бромдар зійшлися в жорстокому поєдинку.
Небо роздирало блискавками, грім котився по небу, злива обливала всіх водою, змиваючи піт від боротьби. Вітер зривав кущі з коренями, лиш важкі обладунки заставляли людей не зринати за вітром.
Орки своїми важкими ударами сокир повалювали людей на землю, звідки вони вже не вставали.
Справа від бою почувся звук рогу. Люди на конях з факелами і мечами, теж всі в чорних обладунках мчали допомогти своїм братам. Бромдар відволікся від поєдинку, подивився в сторону кавалерії, і вигукнув - Вовки! Орки зрозуміли вождя, і відразу ж дали прикази своїм вовкам. Вовки ще хвилину збиралися в зграю, виходячи із битви, а потім всі ринули вперед за самим більшим вовком, ховаючись в пітьмі. Коли вони добрались до кавалерії, то почали перегризати коням незахищені обладунками місця, самі тримаючись низько біля землі, щоб вершники не могли достати до них мечами. Коні почали полошитися, тікати від вовків. Тоді чорні хижаки переформувались, і побігли назад до своїх хазяїв.
Люди все ж перемагали. Вони користались тим що удари не робили їм нічого смертельного. Ті які повалились без сил на землю теж не лежали просто так, вони старались мечами порізати ноги оркам, або хоча б поранити вовка.
Бромдар все ще бився в дуелі, не даючи своєму супротивнику поранити себе. Молот з гострими шипами не раз пролітав мимо лиця орка, та він завжди охилявся, і задавав нового удару по супротивнику. Справа знову запалали вогні. "Ще одне підкріплення?" - подумав орк, треба просити знов вовків, але їх вже і так лишилося мало, та й оркам без них важче. Вогні швидко наближалися, це були Величезні злі ведмеді, це були беорни. Бромдар зразу ж знову розсіявся в темноті, Ерлінг зупинив свій молот а повітрі, і тепер теж дивився на беорнів.
- Чого ви сюда прийшли? це не ваша битва! заберайтесь звідси! - проричав із темноти злий голос вождя. Ерлінг озирнувся, шукаючи звідки йде голос.
Війна продовжувалась, але все ж воїни прислухались до діалогу двох вождів, який було чути по всій галявині.
- Ви орки, народ честі, ми не хочем зпаплюжувати вашу честь, але ви не переможете самі, а якщо вас здолають сьогодні, то люди на завтра зберуть свої сили і переб*ють весь мій народ, і інших звірів що живуть в цих лісах, а я не можу цього допустити! - сказав старий протяжний голос вождя беорнів.
- Заберайтесь звідси вже, або почуєте всю злість на моєму клинку! Я переріжу вас всіх до одного якщо зараз же ви підете звідси, це не ваша битва! Ерлінг зовсім не слухав розмови, він вже майже визначив де знаходиться вождь.
- Не смій погрожувати мені, орк! Я пербю всіх людей, я потім, якщо це буде потрібно для захисту мого народу, я перебю і всіх орків! - проревів вождь беорнів, і ведмеді кинулися в бій.
- За честь мої воїни, ми не зганьбемо себе! - проревів Бромдар!
- За честь! прокричали орки, і з новою силою почали давити людей.
Ерлінг тіки цього і чекав, ще одного він підгадав де стоїть вождь орків і зробив смертельний удар. Бромдар встиг відхилитись, та все ж шипи на молоті прорізали глибокі рани на його грудях. Вождь ще більше розізлився, його очі стали червоні мов в пеклі, клинок теж загорівся червоним. Орк проричав на всю долину. Від цього реву обличчя людей вкривалося страхом, руки опускали мечі, а в орків навпаки відкривалося друге дихання, вони безстрашно йшли вперед, збиваючи все на шляху.
Бромдар завдав низку ударів по лорду. Після кожного відбитого удару клинок все більше розпалювався вогнем. Вождь зробив випат, і проколов наскрізь груди Ерлінга через чорні обладунки. Клинок палав вогнем, вже ніщо не могло зупинити Бромдара. Клинок виблискував в темноті розбиваючи чорну сталь, відрізаючи голови ворогам.
Ізембард відчув як убили його батька. Дика холодна дрож покотилась по його тілі. Малий воїн мало не впав. Рейнгард підхопив його.
- Ми програєм, треба відступати, відступаєм! Батько помер, чорний метал пробивається! Ми не встоємо проти них!
- Мій лорд, якщо нам судилося померти, то ми помремо тут з честю, а не тікаючи від орків, вони всеодно нас доженуть, вони поклялись знищити весь чорний метал, і вони не зупиняться доки переб'ють всіх в чорних обладунках. Беріть свого коня, і скачіть на захід, до своїх родичів, повідомте що сталося, але нікому не розказуйте про чорний метал, інакше вони відберуть його в вас.
Ізембард трясся всім тілом, - Я відімщу за свого батька! - крикнув він зібравши остатки своєї мужності, сів на коня, і галопом поскакав на захід.
Беорни зрозуміли що орки почали вигравати, і почали відступати. Та Бромдар проривався до них, вбиваючи всіх підряд на своєму шляху, орки проривались за ним, теж не чуючи болі, яку завдавали їм люди.
- ви заплатите за свою дурість беорни! - прогарчав Бромдар і першим ж ударом вбив одного беорна наповал. Половина ведмедів почала втікати, та все ж половина лишилась з вождем.
- ти занадто високої думки про себе орк! вождь беорнів підняв посох, і з неба вдарила блискавка, що поцілила прямо в Бромдара.
З вуст вождя вирвався лиш дикий рев, очі запалали ще дужче, і він побіг битись сам проти зграї беорнів.
Дикі ведмеді навалювались на нього, дерли його своїми пазурами, та він не відчував болі, він перерізав всіх на шляху, дойшов до вождя, і відрубав йому голову.
Люди почали тікати, хоч як їх не стримував Рейнгард, говорячи про честь. Та орки разом з своїми вовками їх доганяли, збивали з ніг, і знімали з них обладунки.
Так закінчилась війна за Толерен, орки премогли, захистивши свою честь. Бромдар дотримав свого слова і кинув всі чорні обладунки в кип'ячу лаву, всі крім одного.
Ізембард заганяв свого коня до півсмерті, тікаючи від брязкоту зброї, від чорних хмар, подальше від війни на захід, де його не знайдуть орки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451933
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.09.2013