| Сторінки (2/141): | « | 1 2 | » |
Ні, не спомин милує душу
Уяву в думках виклика
В присутності тебе я стримуюсь, мушу
Бо в серці горить вогонь юнака.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586458
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.06.2015
"Любов до Бога настільки заполонила кожну
шпаринку мого тіла, що в ній не лишилося
місця для любові до тебе (Пророк Мухамед)
заув.авт.) або ненависті до Сатани"Хазрат
Рабійя Басри.
Аттар.
Мирослава (Мирослава Василівна) була вчителькою, дуже любила діток і була закохана в рідний донецький край, в Україну...
Ось і сьогодні повела вона своїх любих діток на річку де луки зеленіли соковитими травами, татарником і різнобарв'ям квітів. Берег річки вкривали синьоокі незабудки, вище світилися сонцем жовті хризантеми. До них долучалися такі ж жовтаві нарциси, які смужками спліталися низиною луків з жовто-чорними чорнобривцями. Схилом різними барвами цвіли величні мальви і троянди. Вінчали цю неземну красу червоні маки, які вже зі схилу забігали на рівнину багряніючи там серед густого колосистого жита. Мирослава була зачарована красою, що розкрилася перед нею і зовсім не дивувалася такому розмаїттю квітів, які б мали цвісти у різну пору. Дітки також зачаровані побаченим, вхопившись за руки весело кружляли в танку навкруг вчительки, співаючи пісень. Серце Мирослави переповнювала несказанна радість. Покружлявши в загальному танці дітки утворили маленькі кола і міцно сплівши руки почали легенько підійматися вгору, кружляючи вже тепер над барвистими луками. Квіти для них злилися в суцільні барви, які з височини нагадували їм їх рідний прапор, оторочений різнобарвними смужками і захищений оберегом червоних маків. До Мирослави долітав дитячий жайворонків сміх. Окремі квіточки, також сплівшись в різнобарвні віночки, кружляли в танку разом із дітьми. Мирославі дуже хотілося літати з дітьми, але вона вчителька, вона мала пильнувати, щоб вчасно відчути, побачити той північний злий вітер, який зненацька налітав на долину і вже не один раз плюндрував квіткове поле, яке Мирослава не могла захистити, але діток повинна була вчасно зібрати і сховати в глибоку схованку допоки він не вщухне. Тільки вона подумала про той злощасний вітер, як відчула легенький поштовх в плече який швидко посилювався. Вона крикнула діткам щоб ті мерщій збиралися до неї і бігли до схованки...
Поштовхи в плече ставали відчутнішими і від них Мирослава Василівна вмить проснулася. Квіткове поле зникло. "Але дітки встигли сховатися" чомусь подумала вона, хоча вже розуміла що то був сон.
Підвал був холодний і сирий. Навкруг безнадійна темрява. Скільки часу пройшло від того як її, після катувань і наруги, кинули сюди вона не розуміла - година, дві, день або тиждень. Її вихопили на вулиці, без будь яких пояснень. Кинули і забули, бо їй не дали ні води, ні крихти хліба. Навкруги все було мертвим. Хоча ні, іноді десь здалеку долітали глухі вибухи, а поряд над стелею чутно було голоси в яких можна було розібрати уривки російського мату...
Промінь світла крізь відчинені двері ще більше робив страшним і чорним підвал, на фоні якого виділялася постать в уніформі...
- Вставайте, Мирославо Василівно. Вставайте підемо. Я домовився..., - говорив молоденький зовсім юний хлопчина, піднімаючи її з холодного сирого бетону. Він підвів її до дверей і вона розгледіла в цьому юнакові в уніформі свого учня - веселого задиристого Миколку, який у цьому році мав закінчити школу.
- Підемо Мирославо Василівно.. Я домовився..., - тільки й повторював він.
Йшли стежкою до села мимо тієї ж річки, що їй наснилася. Берег річки, що півгодини тому пломенів барвами квітів, був чорний, усіяний вирвами. "А діточок я все ж встигла сховати. Проженемо ворогів і знову заквітують луки і діти в веселому хороводі полетять над барвистими луками"- подумалось Мирославі. Вона була в цьому впевнена і спокійна. Любов до рідного краю, до України переповнювала її серце. В ньому не було місця ані ненависті до ворогів, ані вдячності учневі-зраднику який, зберігши крихту совісті, рятував свою вчительку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584981
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.06.2015
Температура повітря зашкалювала. Стовпчик термометра сягав позначки 38, а можливо насправді і було більше, але термометр не хотів його вже зовсім лякати. Та й було чого пожаліти, бо вчора ввечері випито більше пів-літри самогонки, яка в перерахунку на "казёнку" сягала 800, а то й всі 900, а потім окремі доповнення, які вже не запам'яталися. А скільки сигарет, і закуски ніякої. Де вже тут сьогодні та о такій порі і на сонці не пожаліти. "Хемінгуей" (так там прозивали Миколу) щосили опускав кувалду на кінець труби, якою вона стирчала до неба, підлітав тримаючись за її ручку з надією ввігнати ту трубу в землю якнайглибше, щоб вже спустившись додолу не піднімати кувалду ще раз. "І на греця я вчора, вже зовсім п'яний, поплентався у те придорожнє кафе, і як він мені зустрівся, і як, що найдивніше, як зранку, ще не відкривши очі згадав про суперечку і парі, хоча з того що було вчора більше нічого пригадати так і дотепер не зміг". Та все ж він брехав сам собі, бо ще пам'ятав той сон, а можливо і не пам'ятав та напевно знав що він був і розказати міг його в деталях. А можливо це і не сон, а маленька частинка його життя яка ніч у ніч прокручується в його пам'яті, а можливо навпаки життя щоночі прокручує його у тій реальній для нього містичній події. "Ніч Бабака" - так цю нескінченну подію він визначив для себе.
"Хемінгуей" вже забивав сьому трубу із десяти, як було домовлено, і вже був близьким до того що спише борг (понесло після дембеля) і його перестануть переслідувати посильні і він зможе не ховатися і покине цей глухий закуток, який визначив для себе як Маленький Глухий Світ, в якому перебував вже довгі місяці, не бачачи іншого. Перебивався тим що бог послав, підробляючи на дачних садибах. На хліб, сигарети і самогон вистачало, появилися навіть собутильники.
"Хемінгуей" був впевнений що Світ складається з Маленьких Світів, які мають свої межі, свою ментальність і свої визначені постійні закони, які ніколи не міняються. Зараз він перебував почергово у двох таких Маленьких Світах. І вони були не найкращими.
Піт лився градом, в очах літали іскри коли він почав забивати десяту трубу. Ось ще раз і я вільний. Він високо підніс кувалду і зі всієї сили, що ще лишилася, опустив її на трубу в черговий "Ні, в останній" раз злетівши над нею тримаючись за масивну ручку.
"Все" - подумав він. "Все, зараз канонада стихне і він, в цей раз, все ж дотягне Івана до тієї завітної смуги за якою ховалася польова медична машина з лікарем. Бо в ті рази не вдавалося і все починалося спочатку. Протягнувши Івана метрів з п'ятдесят "Хемінгуей" залишив його в рівчаку, а сам почав відстрілюватися. Ось ще трохи і дальше. Повернувшись до рівчака, Івана він не побачив, але це його не злякало, бо достеменно знав, що якщо напружити пам'ять і сконцентрувати свої думки то Іван обов'язково з'явиться. І от через декілька хвилин Іван стогнучи лежав в рівчаку перемотаний ганчір'ям, весь вимазаний грязюкою замішаною на його ж крові. "Хемінгуей" зібрався з силами і потягнув Івана до лісосмуги, вже ні на мить не зупиняючись і не оглядаючись, бо знав якщо щось таке зробить то потрібно буде все починати спочатку. І чи виживе Іван. Скільки часу пройшло він не розумів, але ось перед ним зненацька виросла довгоочікувана лісосмуга, вперше за стільки часу, за стільки ночей." "Хемінгуей" почув голоси лікарів. "Так, він спас Івана, тепер надалі їх справа." Він, не вірячи що це йому вдалося, відкрив очі і побачив над собою лікаря у білосніжному халаті, який вмить розчинився в світлі яскравого сонця.
Швидка на великій швидкості неслася до районної лікарні і подавала немислимо гучні звуки і скрегіт, пересікаючи невидимі межі Маленьких Світів. Микола балансував на лежаку та між життям і смертю, але вперше за багато місяців почувався по справжньому вільним і щасливим: він сплатив борг і спас Івана!, він повертався до нового життя...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581397
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.05.2015
Битися треба.
Ніде ніхто не може
Сховатись на війні.
Обоз, іржава куля у стволі.
Що ще просити в долі.
Та от наліт. Сховався. Ні.
Бо на війні, як на війні.
Заград загін, що треба.
Та от загін вже попереду.
І тут те саме кляте ні.
Бо на війні, як на війні.
Атака лобова. Багнетів блиск і
Лейтенант вже на землі.
Отут життю вже точно – ні!
Бо на війні, як на війні.
Кінець війні. Пішли чотири роки.
Додому ті що вчора й ті, що у обидва боки
Сказали смерті – ні.
Кінець війні.
4 травня 2009 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579613
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 07.05.2015
70 років пройшло.
Ви воювали не даремно
І знову світле сонечко зійшло
І знову за столом ми чемно.
Згадаймо тих бойовищ дні,
Згадаймо воїнів, що впали
У тій страшній війні,
Що радість перемог пізнали.
Згадаймо тих, що тільки рік тому
Згадували про них, сиділи з нами
Та років сивих листопад,
Як тяжко воювать з роками.
Здорові будьте, живіть сто літ,
Нехай гордиться вами світ
І не обтяжують роки,
І мирне небо на віки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579607
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 07.05.2015
В службових справах я прибув до маленького містечка N. Ввечері, щоб скоротати час перед відїздом, вирішив прогулятися містечком і пізнати для себе щось цікаве, бо такі маленькі міста, яких в нас дуже багато, мають власну неповторну історію, відображену в древніх замках, що розмістилися на високих пагорбах, стареньких церквах, а то і просто будинках, водонапірних баштах і ін. Я саме розглядав таку невеличку дерев'яну церкву, коли, зовсім поряд, почув скрегіт гальма якогось автомобіля і крик:
- Лейтенанте! Лейтенанте, це Ви?!
Я не обертався, бо ці звуки аж ніяк не могли бути направлені до мене, бо хто в цьому маленькому містечку мав мене знати. Але крики повторювалися:
- Лейтенанте, та стійте ж!
Хтось торкнувся мого плеча і я зрозумів, що крики все ж стосувалися мене. Я зупинився і повернувся. Переді мною стояв захеканий чолов'яга років так з п'ятдесят, в дорогому костюмі з краваткою:
- Не впізнаєте?
- Ні, вибачте, але не пригадую щоб ми з Вами десь зустрічались.
Він був гарної статури, сивоволосим чоловіком і добродушно посміхався:
- І не дивно. Стільки років. Чверть століття. Не дивно. А я Вас відразу впізнав. Все ж придивіться.
- Та ні, не пригадую. Мабуть Ви все ж помиляєтеся.
- О ні! І ви зразу погодитеся зі мною, коли назвуся. Навряд чи хтось із хлопців зараз в Вас також впізнав би того високого, худорлявого, напрочуд замкнутого і, що казати, непривітного лейтенанта, але не я. Бо я Вас впізнав би відразу навіть в Парижі, а чи Нью-Йорку. Бо Ви для мене як другий батько, батько який відкрив мій талант, батько який пробудив в мені впевненість в собі. І тим що я маю, я в великій мірі завдячую Вам.
- Та, що Ви, - я посміхнувся, - кажіть вже не томіть. А то й так заінтригували і ще більше впевнили що ми незнайомі. Бо таке, такий вплив на Вас я б все ж пам'ятав, або хоча б щось пригадував.
- Та я - Василь. Оране. Зона. Вами неофіційно назначений, Ваш заступник комвзводу рядовий Балюк. За що мене так невзлюбили всі сержанти не тільки взводу, а й роти. Пригадуєте!
- О, Боже, Василю. Тепер пригадую. Тепер розумію як ти впізнав. Не впізнати не міг, бо в тебе ж була, і бачу залишилась, феноменальна пам'ять. Радий, дуже радий зустрічі!
- Ото ж, а хто відкрив її у мені. Ви! В перший же день вашого самостійного командування взводом. Пригадуєте, як Ви на, здається, 53-й позначці зібрали сержантів і сказали: "Складіть схему виходу звідси"? Вони не справилися з завданням. І тоді Ви подивилися на взвод і ткнули в мене пальцем: "Спробуй ти." І я тремтячою рукою, весь спітнілий, намалював детальну схему переходів, без жодної помилки. Ви глянули на неї і сказали: "Та не тремти ти так, супер, будеш моїм заступником, посильним і всім, бо більше помічників мені не треба. Взвод єдина і неділима одиниця. Чому ти? Бо хочу щоб не заблукали, як мене десь відізвуть. І взагалі в зоні я для вас цар і бог. Все."
- Так. Пригадую, сержанти тоді образилися на мене. Але тільки до першого завдання, до речі в той же день, коли треба було спуститися вниз і швидко приперти на верх кабель вагою не менше 50 кг. Тобі з Миколою прийшлось тягнути на п'ятидесятиметрову височінь. І це тільки перше завдання, а скільки їх було. І я завжди був впевнений, що ти їх виконаєш. Ми були партизани, не до звань, головне виконати завдання. Хоча ти також мене один раз підвів. В підвалі. Пригадуєш. Треба було відбійними молотками зняти цементний настил і ви не змочивши його почали довбати. Коли я прийшов все було в пилюці.
- О, Ви мало не вбили мене і того розпорядника, який дав таку роботу та змусив нас довбати і сам там з нами дихав. Швидко віднайшли гідранти, погасили пилюку, але Ви мені цього проколу так і не пробачили: "Ти, все життя будеш працювати і їх лікувати...", а далі наш неперекладний зоновський фольклор. І цей урок я засвоїв. І лікую, і багатьох витяг з того світу.
Ми сіли в дуже гарну машину і через деякий час під'їхали до фешенебельного ресторану:
- Це мій, як і ферма, що он ген видніється, і поля. Кручусь, заробляю багато, маю фонд по підтримці хлопців, грошей не жалію, нащо їх збирати.
Ми посиділи в ресторані попригадували, вірніше, він розказував, а я слухав. Він все пам'ятав, підтримував з багатьма стосунки і багатьом допомагав.
Мені треба було вже від'їздити.
- Радий за тебе.
- Дякую лейтенанте.
Автобус їхав серед широких зелених ланів. Я дивився на них і щаслива усмішка не сходила з мого обличчя. Випадкова, але яка приємна зустріч...
липень 2011
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577039
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.04.2015
До дня чорнобильської трагедії
Он ген на виднокраї,
Де колись колосились поля,
Густий підлісок підростає,
Килимом вкрила землю трава.
Тут в лісі ягід, грибів не злічити,
Тут нелякані звірі, птахи.
Тільки людям тут зараз не жити.
В землю просіли, сховались хати.
Скрізь для ока ландшафт первозданний.
Вітер, дощ на порожніх дорогах гуля.
Та все ж із часом радіації рани
Почистить, загоїть рідна Земля.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577028
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.04.2015
Вільям Шекспір
Гріх себелюбства моїми цілком володіє очима,
Всією душею моєю і мною усім неподільно.
Від цього гріха не можу вже дихати вільно,
Він обману моєму й нещастям усім є причина.
Здається мені, що такої подоби, як в мене, немає ні в кого:
Форми такої тонкої, таких незліченних величних чеснот.
Я сутність сам визначаю свою, я досяг позахмарних висот
Я переважаю всіх інших і вже ніхто і ніколи не досягне мого.
Лише дзеркало доносить мені хто я є насправді:
Лице все у зморшках глибоких, ні, не опиралося часу.
Та перед ним лише мить зневажаю подобу я власну, -
Такого жахливо любити - та я не підкоряюся правді.
Красиве минуле і бувшого себе я вихваляю у собі,
Щоб старість сумну прикрашали світлі пройдешні дні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575489
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.04.2015
Вільям Шекспір
Винуватять кохання, що лиш вгамувавшись піде,
Що тільки сьогодні солодке, а на завтра гірке.
Та в любові кохання є сильним завжди,
Й наситить серця, як шлунок насичуєм ми.
Наситить сповна закоханих очі голодні,
Завтра наповнить й наповнить сьогодні.
Для поновлення сил потрібна йому лише мить,
Яка ось пішла, а кохання вже знову горить.
Ця мить мала в коханні зроста в океан
На берегах її закохані в чеканні сам на сам
Зі страхом: не бути більше коханню такому.
Та хвиля кохання здійметься й поглине їх знову.
Ця мить хоча й мала, але як зима зіткана з різної пакості,
Робить літо благословенним, бажаним, наповненим радості.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575488
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.04.2015
Вільям Шекспір
Ти очам бездоганний увесь,
Ти для всіх бажання таємне,
Чи такий ще знайдеться десь?
Ні. Тобі віддається належне.
Зовнішність охоплена хвалою,
Ота тонка оболонка твоя,
Все ж інше покрите ганьбою,
Бо за нею в тобі лише тьма.
Ти питаєш що в тебе за вада,
Ти задаєшся питанням - чому
Квітка очам так принадна
Сморід несе бур’яну.
Причина лежить лише в тім,
Що ти квітнеш доступний усім.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575353
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.04.2015
Вільям Шекспір
Якби плоть моя в’яла була легким летючим ефіром,
То ніяка би відстань між нами не зупинила мене,
Бо тоді простір для мене ніщо і де б не було моє тіло,
Я би був завжди з тобою, я ніколи б не покинув тебе.
І не було б важливим де мене клопоти життєві тримали,
А на заморській землі гір високі вершини ховали тебе,
Я тільки б подумав, а руки мої вже твій стан обіймали,
Я став би щасливим і повірив що бог мене світом веде.
Мене думка вбиває, що я не безмежний летючий ефір,
Який за степом і морем широким знайде тебе де б ти не була,
Що я лише з тверді земної, якою повільно плине вода.
Я провожу в стогонах час свій, я марно мучаю зір.
Він не досягне тебе й не породить нічого крім сліз –
Знаків безсилля людського, знаків страждання моїх.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575352
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.04.2015
Весна, а на сході таке ж болото,
Там не до погодних перемін.
Для світу одна лишилася квота,
Зарився у полі добровольців загін.
Небо свинцем наповнене темне,
Сірий дощ і туман навкруги.
Сховай від "граду" рідная Земле
Вояків, що захищати Вкраїну пішли.
Вона допоможе і знищать триклятих
Проженуть за кордон, з-за якого прийшли.
Героїв зустрінуть батьки в рідній хаті.
Сади заквітують, заспівають птахи!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574641
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 15.04.2015
Я висновку дійшов
І інше не докажете мені:
Зачарувати до любові можна,
Чари любові зняти – ні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574163
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.04.2015
Як давно я вже вдома не був,
Мабуть років із десять минуло,
Та нічого, ніщо не забув,
Ось і зараз на мене дитинство війнуло.
Все так ясно, ніби учора
Проснувся, миттю у дворі.
Світлиця, кухня, комора
біжу босоніж по траві.
Спускаюсь до річки, на „чайці” вмиваюсь
Ні, цього мало, у воду холодну пірнаю.
Веселий, щасливий у дім повертаюсь,
Умить випиваю залишене матір’ю парне молоко на столі.
А далі важливі заняття щоденні:
Пасти «товар», гусей, ловити рибу у Стиру.
Босоніж по землі і тільки зрізаній стерні
Ганяти у футбол, «войнушки», «пєкаря», лапту.
Миле дитинство чудовим бачиться у далині
Таким насиченим, таким прекрасним.
Канікул довгі безмежні дні
Та світлих свят Різдва і Пасхи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573915
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.04.2015
Час має бути заповненим якоюсь роботою, або філософським розумінням і виправданням свого стану, бо якщо ні то виникає ряд проблем психологічного характеру, а вони зрозуміло впливають і на твій фізичний стан і на твоє відношення до самого себе. Дуже складно і некомфортно коли втрачаєш роботу якій віддав велику частину свого життя. Ні я не втратив тоді роботу як би зовсім, але те що було запропоновано було рівноцінним втраті роботи і те чим займався останні два роки дуже гнітило. Тому я нервував і з приводу непрофесійності роботи і з приводу штрейкбрехерства. Більше аніж зараз коли звільнився і залишився вже зовсім без роботи. Здавалось би чого перейматися, я вже пенсіонер зі стажем (13 років), але це зовсім інше бути пенсіонером і не працювати. Ні, за тією роботою не жалію, бо я цілком свідомо пішов на конфлікт. Але що робити з вільним часом, якого стало враз багато. Утворився вакуум, який необхідно чимсь заповнити. І тут я почав метушитися. За півроку спробував майструвати, різьбити по дереву, ліпити з глини, малювати. Все не те. І не скажу щоб не входило, ні, якби прикласти зусиль то було б непогано, як для любителя, але ні, не отримую задоволення. Вирішив повернутися до віршів, які донедавна писав. Вони також не змогли заповнити час, певно тому що вірш це емоція і її систематично вживати не будеш та й в такій ситуації вони зазвичай не пишуться. Можливо прозові твори? Вони потребують значного часу і системності до якої я звик. Спробував писати невеличкі замальовки (ви їх бачите в цій рубриці) і навіть отримав похвальні відгуки. Але короткі твори потребують дуже чітких, гострих тем, а їх не так багато (власне багато, але які пережив чи чіпляють твою душу ні). І я подумав, чи не спробувати писати більш об'ємний твір про своє життя, життя своїх знайомих, близьких, вихоплюючи якісь цікаві події, прояви характеру чи навпаки його відсутність, події які запам’ятались мені, чи кимсь іншим пересказані і із-за їх неординарності також запам’ятались. Тобто спробувати відтворити на папері збережені пам'яттю реальні картинки минулого життя. Своєрідні сплески пам'яті, які вже не мають тієї свіжості, проаналізовані людиною в віці, а тим самим є новою віртуальною реальністю, спробою пережити ті ж емоції, але з розумом, який життя виховувало ланцюжком тих реальних подій. Тобто час можна заповнити надовго.
Джон Фаулз стверджував, що відомі романісти починали писати свої видатні твори вже в віці сорока і більше років, що для написання роману необхідний життєвий досвід. Так чому б не послухатись видатного романіста сучасності. Мені вже значно більше і який не який досвід у мене є, напевно якраз той час настав спробувати і собі. Тут простір вже величезний. І в принципі я нічим не ризикую, навіть якщо це буде зовсім бездарно. Просто це ніхто не опублікує, от і все. Мене не страшить і можливість зажити славу графомана тому що я писатиму речі які будуть нести мій життєвий досвід, а вони мають бути цікавими і при бездарному викладенні.
Щоб стати письменником і щоб тебе ще й читали, необхідно мати величезну уяву і природний унікальний дар, чи розбудити останній в собі, проводячи немислимі тренінги, які б допомогли побачити те що нечіткими тінями бродить у нас в головах завжди, бо людина не може не думати, не згадувати, не аналізувати, але при цьому образам, що виникають, не може надати чітких форм і тим самим спроба покласти на папір думки, що постійно крутяться в голові, призводить до повної абракадабри. Тому в бібліотеках і книгарнях так багато макулатури. І тільки окремі з нас, ті кого звуть геніями, вибудовують незабутні картини, які називаються великою літературою.
Причини, що спонукають до написання літературного твору, дуже різні - одні не можуть не писати, інші хочуть заробляти цим ремеслом великі гроші, ще інші щоб донести свої думки і т.п. В моєму випадку це необхідність заповнити вільний час, що неждано звалився мені на голову, та спроба пройти дорогою прожитого життя в зворотному напрямку, потішити себе спогадами юності, дитинства.
Та й мабуть не потішити, бо споглядаючи зі сторони своє дитинство і юність не можу сказати що воно уявляє собою щось безхмарне і веселе, як це прийнято говорити. Мов діти сповнені енергією і в будь-яких умовах мають багато позитивних емоцій. Мені видається що це не так і, на моє велике переконання, тільки рідко хто проживає комфортно своє дитинство і юність. Це насамперед діти у яких батьки мали безпосередній талант батьків, або вони були досить добре обізнані з психологією дитини і все ж мали при цьому хист батьків і бажання. Всі інші діти в дитинстві стикались з масою невирішених проблем, які їх гнітили допоки вони випадково не отримували необхідну інформацію, або інші проблеми вирішували їх, вірніше затьмарювали або робили нікчемно малими, бо самі були значно більшими і важчими. Це мені уявляється як хід в повній пітьмі вверх східцями без перил. Тут я знімаю капелюха перед дітьми, бо майже всі вони проходять ці східці спотикаючись, падаючи і піднімаючись знову, бо в них було первісно природою закладено величезну тягу до життя. І тільки деякі з них зривалися і ще значно рідше самі кидались у прірву небуття. Мені зараз пригадуються хвилини радості від почуття чергового відкриття і появи розуміння стану своєї темноти і маленького чергового промінчика світла і так раз за разом. Я не знаю і не пам’ятаю що це були за просвітлення і які конкретно вирішувалися проблеми, але я достеменно знаю що вони вирішувалися бо інакше ці рядки було б писати нікому.
І ще, хочеться висловити своє відношення до минувшини, в якій прожив життя. Багато хто з моїх однолітків ностальгує за радянським минулим, оспівуючи його переваги перед сьогоденням. Я не можу сказати, що сьогодення є безхмарним, особливо дивлячись на останні немислимі (людство так і лишилося непросвітленим, бездумним, злобним, дріб'язковим і дурним, особливо в тому бувшому радянському просторі) події на сході, але те що було за радянських часів у мене викликає жах, бо калічились долі мільйонів людей і не тільки людей які були спроможні на якийсь спротив, але й простих, далеких від політики, громадян які просто жили на тій, підвладній режиму, території у своїй батьківщині і хотіли просто насолоджуватися життям, незважаючи на якісь житейські труднощі і негаразди. Людей безвинних просто вбивали, або фізично і морально калічили, руйнували їх родинні зв'язки, особливо важливі для українців. Підлітки і юнаки, покалічені пропагандою відривались від родини, не знаходячи їй заміни втрачали вікове підґрунтя. Думаю що ці моральні каліки, або ними ж скалічені їх нащадки зараз бігають на сході України винищуючи все навкруг себе.
Час обов'язково має бути чимось заповненим, навіть лінню, якщо це тебе влаштовує. В мене завжди було бажання нічого не робити (певно тому що весь час працював напружено), просто взагалі нічого не робити, але щоб при цьому отримувати задоволення від життя. Зрозуміло що це в ідеалі і що це неможливо, але щоб хоча б приблизитись до цього якнайближче. Тобто повністю розслабитись і в цьому стані спостерігати доступний зору клаптик Всесвіту, до одурі. Дуже цікаво, що б з цього вийшло і які б це навіяло думки, що я б там побачив. Просто нічого не роблячи, не думаючи, вживаючи саму просту їжу, щоб тільки підтримувати життя. Нічого не хвилює, тільки спостереження. Можливо тільки вони, в такому чистому вигляді є найбільш цінними для бога і певно для людини:
Можливо, наші очі – очі бога.
Більше від нас не вимагається нічого,
Аніж спостерігати світ
Протягом відведених нам літ.
Написав я в одному із своїх віршів. Ця ідея все більше мене захоплює і я колись її все ж здійсню, але лише при умові повного здоров'я, бо людина хвора в полоні своєї хвороби, а тим самим вона не здатна відчути світ, доторкнутися до вічності ще в цьому житті, знаючи що вона неодмінно тебе візьме... Якщо не вийде з письменництвом то є ще варіант і видається більш надійний, але певно більш складний, який потребує неабиякої підготовки.
Ще..., але досить і так багато... Не прочитаєте... Все ж цікаво....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572961
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.04.2015
Батько запріг коней, вимостив сидіння запашною травою і зверху накрив рядном. Михасик заскочив на віз тримаючи в руці вузлик з наїдками, які приготувала мати: "Щоб не голодували".
- Вйо - махнув батько батогом і коні пішли підтюпцем.
Вони проїхали вулицю яка виводила на дорогу що йшла до лісу. Хати швидко скінчилися і коні побігли по піщаній дорозі. Дерев'яні колеса, оббиті залізними обручами, глибоко врізалися в ґрунт. Дорога була досить широка і обабіч вузенької колії, пробитої колесами возів, простягалися рівчасті стежинки витоптані в піску коровами, які вузькими ланцюжками табуну щодня йшли на луг на пасовисько. По обидва боки дороги густою голкастою зеленню простягалися соснові посадки куди Михасик не раз бігав назбирати маслюків на жарку. Їх було там море, а збирали їх рідко бо в лісі було багато білих грибів, красноголовців, бабок і опеньків, які не тільки смажили, але й сушили на зиму.
- Вйо, вйо, вйо - коні побігли швидше по дерев'яному містку, що був перекинутий через маленьку річечку Стругу. Долина в неї була широка, густо вкрита травою і мохом. А потік вузенький, що деінде можна перескочити, якщо добре розбігтися. Названа річка через те що по її берегах селяни стругали торф для своїх грубок на зиму. Тому берег річки весь покритий ямами-озерцями глибиною до 3-х метрів з криштально прозорою чистою водою. В них ловився червоний карась і лин. Михасик бігав в стругу зі старшим братом і друзями і підсакою ловив. Іноді багато, спів-відра.
- Ану гніда, - і коні видряпалися з долини наверх. Звідси вже було видно ліс. Він стояв довгою вузькою смугою, темною як ніч, і видавався Михасику здалека непрохідним.
Коні побігли швидше. Тут на пагорбі вже не було такого піску. Ліс став розступатися і вони виїхали на вузьку дорогу дахом для якої слугували сплетені крони дерев. Ліс їх зустрів тихесеньким постійним гулом і співом птахів. Їхали довго. "До третьої лінії. Там багато сухостоїв".
- Тпрууу, - прокричав батько і коні зупинилися. Михасик зліз з воза і почав розминатися бігаючи по вузькій стежині. Батько вже давно йшов збоку, скеровуючи коней так щоб віз не зачепився за дерева.
- Діставай сокири синку, отут і нарубаємо, - батько прив'язав віжки до дерева, щоб коні не затягнули воза між дерев, і підкинув трави, нехай їдять, - Назад то тяжко буде.
Батько побрів по лісу, ставлячи зарубки на деревах які мав зрубати. Михасик біг за ним, бо боявся лишитися сам серед лісу, хоча і з кіньми. Страх проглядав з-за кожного дерева. Батько цього не помічав, він собі робив свою справу та й усе. А Михасик трусився бачачи за кожним деревом загрозу собі та не тільки собі а й батькові і коням.
Відмітивши дерева батько розпочав їх зрубувати і обрубати гілки. В Михасика також з'явилося багато роботи: підбирати обрубані гілки і більші тягати до воза, а менші розтягувати навкруг і ховати серед дерев. У лісі має бути чисто і сліду від їх рубки не повинно бути видно, то Михасик старанно маскував свіжі пні. Страхи враз пропали, десь поділися та й усе. Михасик весело і впевнено бігав до воза і назад. Батько також підтягував зрубані дерева до воза, волочачи верхівки дерев по землі, чим стягував листя.
- Дивись синку там можуть бути гриби.
І правда, Михасик спочатку знайшов одного маленького біленького, потім ще, ще і ще. Гриби ніби вмить виростали перед ним. Ось нема, а вмить є. Дивина якась. Окрім білих грибів, які Михасик збирав до кошика, в траві проглядали червоні сироїжки і мухомори. Попадалась бліда поганка від одного виду якої Михасику ставало страшно.
- І виросте ж таке, - думав Михасик, обходячи стороною страшний гриб. В грибах він вже розбирався, а до кошика сьогодні клав тільки білі. Так сказав батько. Певно не довіряв ще Михасику.
- А брат довіряв, - гордо подумав Михасик.
Стягнувши до воза повалений сушняк батько зрубав ще декілька живих дерев "На жердини". Ретельно обрубав з них гілля і попросив Михасика віднести це гілля далеко від фури і заховати.
- А то Шура (лісник) не дай бог побачить чи знайде жердини змусить розгрузити і сухостої. То поїдемо додому пусті, - посміхнувся батько. Хоча Шуру він не боявся, як певно нікого, бо був фронтовиком і людиною яка багато бачила і багато що пройшла. Але ж скидати прийдеться, не битися ж з ним.
Михасик запереживав - "А що якщо Шура зараз підійде". І йому вже з-за кожного куща бачився величезний бородатий дядько, обов'язково з рушницею на плечі. І знову Михасик затрусився як тоді коли тільки в'їхали глибоко в ліс. Цей страх вже його не покидав допоки й не виїхали з лісу.
- Пронесло, - сказав батько полегшено, певно також переживав.
- Пронесло, - видихнув з себе Михасик і засміявся. А потім зіскочив з воза і побіг поперед коней щасливим. Додому їдемо... Сонце вже скотилося до горизонту і тіні від дерев, що поодиноко стояли вздовж дороги, стали довгими і чорними і наче жерді перегороджували дорогу. Додому...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571721
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.04.2015
Сонце лише піднімалося. Сьогодні батько розбудив Михасика рано-вранці, бо мали їхати по дрова до лісу. Хоча була п'ята година, Михасик як і не спав, з легкістю схопився з постелі; "Сьогодні до лісу. На цілий день. Назбираю грибів. Поласую ягодами".
- Сходи синку за кіньми на "Поплавок". Не розпутуй, жени так, бо гніда норовлива може вдарити або вкусити.
- Добре, тату, - прокричав Михасик вже з-за тину, вибігши на дорогу.
Побіг, полопотів босими ногами по подорожньому пилу, який був м'який як пух і поглинав ступні Михасика по самі щиколотки, але не розвівався бо не було вітру і зночі був вологий. Вдень Михасик здійняв би клуби куряви, а зараз уявляв себе астронавтом на Місяці. Він почав підстрибувати і ставити ногу далеко одну від одної. Ця гра його так захопила, що він не відразу почув як ззаду його хтось покликав:
- Михасю, ти куди?
- За кіньми на поплавок. Їду в ліс. По дрова.
- Я туди ж. Вчора гуси ввечері не прийшли, то мати зігнала зранку. "Йди шукай". А де вони, як не на поплавку. Побігли.
Михасик і Миколка вхопили один одного за руки і вже два астронавта понеслися стрімголов на невеликий острівок, що вдавався в озеро - старицю р. Стир. Оцей острівок і називався поплавком, бо колись, він був вирваний кригою з Гриви (коси між старицею і річкою) і перенесений сюди. Хлопці напевне цього не знали, але так казали старі люди. Поплавок був покритий густою травою, наче килимом, а трава мала дуже яскравий зелений колір, що залюбуєшся. По периметру острівець був оторочений лепехою. Вхід на поплавок був вузенький і то насипаний піском з кар'єру цегельного заводу, що височів на пагорбі поряд. Поплавок був роздоллям для качок і гусей і іноді батько, колгоспний конюх, коли пізно приїздив додому, або рано збирався від'їздити заганяв туди коней, бо звідти вони не могли вийти і нашкодити у когось в огороді. Оце і сьогодні Михасик мав звідти привести коней.
Михасик спершу підігнав до берега сиву, а потім побіг за гнідою. Миколка з ним, забувши про гусей.
- Що ж ти її гониш спутану?
- Та вона брикається і може вдарити. Батько заборонив підходити.
- Боягуз. Дивися, - і Миколка спритно підскочив до гнідої, але та виявилася спритнішою і вмить повернулася до Миколки задніми ногами і брикнула. І все ж Миколка спритний хлопець. Він вчасно встиг відскочити, але впав і добряче подряпав коліно.
- Нічого, заживе.
- Ну ти молодець.
І хлопці розсталися. Михасик погнав коней, а Миколка пошкандибав за гусьми.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571720
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.04.2015
Вірю колись проснеться світ
І мир поверне із безодні.
Та не чекати нам до схилу літ
Любити хочеться сьогодні.
І не калікою безрідним. Чому мені
згасили сонце в вишині?
Чому у грі пройдисвітів великих
фішками серця слугують молоді?
Наповнені коханням,
дар божий світу на Землі,
а їх у бойню на заклання.
Кохання вічним є.
Лише воно,
Світ наш ним розпочато.
Кохання є для людства свято
і розвиває його лиш воно.
Світ рухається лише так.
Все інше є міраж,
є темінь, морок, небуття.
Любов, кохання сенс життя.
І не зламають його в нас
навала нинішня і страх.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563758
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.03.2015
Дерева весною то ранком ледь зодягнена жінка:
Стовбур стрункий, розпущена гілка,
Краплини роси – тілом намисто,
Поле квіткове - килим барвистий.
Небо сіяє – в сонці світлиця,
Стіну прикрашає монахів дзвіниця,
Озера - дзеркальця скрізь і повсюди.
Милуюся я, зачаровані люди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563513
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.03.2015
Вільям Шекспір
Кажуть очі любов засліпила мені,
Бачу те, що може приснитись лиш в сні,
Що в мене глузд пропав здоровий,
Й око в ній лише мою уяву ловить.
О ні. Ти прекрасна. Це бачать очі мої,
Я правий, а світ просто заздрить мені.
А якщо помиляюсь і очі в любові брехливі?
Обман і химерні потвори у світі можливі.
Вірним погляд не може бути в любові,
Змучені жагою, залиті сльозами до болі
закохані очі, що дивного, бачать не те,
І сонце не бачить доки вітер хмар не змете.
О хитромудра любове. Сльозами мене ти сліпиш,
Коханої вади ховаєш. Що бачити хочу, показуєш лиш.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563010
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.02.2015
Вільям Шекспір
Те що ти мішень пересудів це не вада - заслуга твоя,
красу переслідують стільки скільки несе нас земля,
люди красиві, успішні ціллю завидників були завжди,
гордим будь бо в когорту обранців саме вибраний ти.
Тінню краси є підозра - ворона у чистому полі небес,
вона лиш її відтіняє і красою світ вже захопиться весь.
Порча любить красу і вказує нам на солодкі бутони,
саме їх бережемо й ховаємо ніжно в глибокі долоні.
Ти оминув небезпеку - непевність юнацьких років,
ти наклеп розрушив й місце чільне посісти зумів,
ти переможцем вийшов із цього смертельного бою,
тепер непорочний квітучий світанок ти уявляєш собою.
Так зазнавши нападу нездар ти переміг і це похвально,
але щоб стримати заздрість зростаючу цього недостатньо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563008
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.02.2015
В оцім селі стоїть останній дім,
самітний, наче на краю землі.
Р. М. Рільке
Виріс я в селі на Волині. Моє дитинство і отроцтво припали на 50-60-ті роки минулого століття. Я був відлюдкуватим і дуже сором'язливим хлопчиною, що для села і серед малих сільських розбишак виглядало аномально. То хлопці мене вважали боягузливим і, здебільшого, не брали до своїх компаній. Я не можу погодитися з тим визначенням, але я їм вдячний бо воно зіграло позитивну роль, і така самітність дала можливість добре закінчити школу і з першої спроби поступити до університету, і ще, я не навчився пиячити, як інші. Чому не погоджуюсь, бо всі витівки які мої однолітки робили гурбою, я тихенько робив сам. Сам, один в вечірній, або вранішній час, або далеко за селом коли ніхто не бачив. Одного разу хлопці побудували величезний, нам малим так здавалося, лижний трамплін і відчайдухи почали з нього спускатися, досить високо підлітаючи вгору та насміхаючись над тими хто боявся, серед яких, зрозуміло, був і я. На другий день була неділя, я встав затемна і тихенько, щоб мати не побачила, взяв лижі і побіг на трамплін, і один почав спускатись, допоки не навчився втримуватися на лижах. Те ж я робив стрибаючи з крутого берега в воду, або... І футбола я грав справно і був непоганим воротарем. А воротарем, зрозуміло, боягуз бути не може. Та це певно не цікаво і не головне в тому про що я хочу розповісти.
Нас було в "Закутку" 20 хлопців близького віку тих хто народився зразу після війни. Це було дитяче братство. Ми мали свою футбольну команду, яка була краща в селі і яка перемагала багато команд з навколишніх сіл, ми успішно змагалися та билися з ватагами таких же малих розбишак з інших частин села і з інших сіл, ми разом купалися, ловили рибу, доглядали за малечою і виручали один одного як могли ( бо батьки були вічно на роботі, або по господарству і до нас їм не було діла, аби виконували ті незначні обов'язки як випасти худобу, вигнати і привести гусей, накормити кролів). Дитинство, як дитинство. Воно прекрасне, особливо в селі. Я б, якби це було можливо, дивлячись як воно пройшло в моїх дітей в місті, всіх дітей відправляв би жити в село. Але дитинство. Отроцтво і юність ні. Тільки в місті, бо тут в школах і відповідне навчання і виховання. Цього в селі нема. Не знаю, можливо зараз є, а тоді не було. Виховання було, але злочинно комуноідейне і ми (ті що народилися відразу після війни) були першими хто пізнав в повній мірі комуністичне виховання школою. Загальна ідея, яка підміняла релігію, з розуму молодих людей витравлювала поняття сім'ї, поваги до батька як глави сім'ї. І це на фоні споконвічного патріархального устрою волинського села. На мій розсуд це призводило до каліцтва дітей, а в подальшому до їх життєвих трагедій, які сталися і з моїми друзями у "Закутку", що й призвело до його занепаду. Зараз там або пустир, або похилі, напіврозвалені хати, серед яких і моя батьківська хата, стоїть вже пусткою більше 15 років. Це було масовим, тому іншим нічим не можу пояснити загибель "Закутка".
Коли я бачу як якісь бабусі (а вони за віком такі ж як я) обстоюють повернення СРСР і бігають захищати пам'ятники Леніну, мені хочеться нагадати їм про ті маленькі трагедії в маленьких віддалених селах, які мали масовий характер і залишили багатьох їх ровесниць старими дівами і вдовицями. І біда була не в цих хлопцях, вони були діти і що в них вкладали, як ламали їх природне єство, такими вони і ставали, біда була в системі. Бо наступила юність, а вони не були готові її зустріти і "Закуток" почав розвалюватися, частина хлопців, з ними і я, виїхала в місто, а ті що залишились вдалися в поголовне п'янство. Багато з тих хто виїхав також пиячили не менше. Пияцтво було настільки поширене, що я зараз дивуюся, як вижили окремі і ще живуть до цих пір. Не буду перераховувати трагедій, які сталися з більшістю хлопців, лише скажу, що в "Закутку" не побудували ні однієї нової хати, не народили ні однієї дитини і він веселий і життєрадісний з часом перетворилося в пустку.
Чи відродиться "Закуток" колись, можливо і відродиться, але це вже будуть не наші діти і внуки. Це вже будуть інші люди і інша історія.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562704
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.02.2015
Вільям Шекспір
Часе, не кажи що змінюєш мене
В пірамідах новітніх зведених велично.
Вони здаля лиш виглядають вічно
й їх хід нового нам нічого не несе.
Життя наше має короткий плин
і вистача його лише на давнину.
Ти ж нам її кидаєш як нову
і що нова вона обманюємся ми.
Ході твоїй я виклик також подаю -
бо не хвилює ні минуле ні сучасне,
твоє старання стало вже напрасне,
бо і про всесвіт думку маю я свою.
Лише одне я тобі обіцяю і це назавжди -
я буду вірним собі як би цьому не заважував ти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562491
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.02.2015
Вільям Шекспір
Скільки я бачив разів, як ранішній сонячний промінь
Пестить поглядом царським гір величні вершини,
Золотить зелені луги і поля, птахів збуджує гомін.
Небесного чуда творець нам дарує прекрасні години.
Але чому ж дозволяє він хмарам низинним летіти,
Скривати обличчя своє в цій масі потворних химер,
Що ж змушує його ховатись й наругу ганебну терпіти,
Коли лиш помахом пальця одного він би їх стер.
Так і ти, моє сонце, лише вранці на час осяяло мене,
А далі лиш хмари холодні осінні нависли над нами,
Як темінь, що до сходу серпанку, нас гнітить вечорами.
Та все ж кохання моє під хмарами цими не згине,
А плями на сонці земному, що дивного, як їм не бути,
Якщо сильні вітри плями з сонця небесного не можуть іноді здути.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562489
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.02.2015
Новорічна ніч.
Час, хвилина, мить,
Феєрверки за вікном,
Телефон мовчить.
Новорічна ніч.
Плине час, летить,
Свічка догорає,
Телефон мовчить.
Ніч розтала,
Новий день бринить,
Сонце у зеніті,
Телефон мовчить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547974
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.01.2015
Подалі від людей у затишку вітрів
В цю ніч одні на білім світі,
Потік бездонних і безмежних почуттів
Та шепіт ще ніким не чутих слів
І тиша, зовсім тихо у світ піде нове життя.
Це божа благодать, це сенс буття.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547169
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.12.2014
Михайло вийшов на простору веранду. Перед ним простягався широкий луг за яким вдалині виднівся ліс. Був ранній ранок, сонце лише збиралося вставати, було тихо, затишно і прозоро. Вчора закінчилися всі роботи і сьогодні він один. Один на весь місяць зі своїми роздумами, спогадами і мріями. Його романтична душа співала: він все ж втілив в життя одну із найбільш сокровенних своїх мрій. Він уявляв, що там уявляв, він чітко бачив себе прапрадідом, який більше століття назад мав стояти отут і так як він спостерігати той же краєвид, бо за стільки років, буремних років, тут нічого не змінилося. Про це говорила йому ще бабуся, коли він студентом приїздив до неї погостювати. Вона всі вечори, до глибокої ночі все розповідала, розповідала, розповідала, перепитуючи: "Ой, ти вже мабуть спиш, а я все говорю і говорю..." і продовжувала.
Бабуся вже багато років жила в селі сама, бо діти виїхали до міста, а чоловік давно помер. Вона за це на нього була дуже сердита: обоє разом вийшли на пенсію (вона на п'ять років була молодша) і вона мріяла що тепер вони вдвох поживуть для себе, а він взяв і помер. Він цього не мав права робити, не раз казала сердито бабуся. Це в Михасика викликало нерозуміння і навіть посмішку, що так каже бабуся. А зараз він її вже розумів, але то зараз, а тоді він не тільки це не розумів, а й багато іншого про що зараз дуже шкодував, напружуючи свою пам'ять щоб хоча б щось згадати з тих розповідей бабусі. А розказувала вона багато про що: і про своє дитинство, як вони крадькома ходили в панський ліс по гриби і ягоди, як ховалися від лісничого; про свій родовід, про свого батька, його прадіда Іова, який воював в Маньчжурії і привіз звідти скрипку, з якою ніколи не розставався, граючи на весіллях і вечорницях; про війну, як вони втікали від німців, як вона з немовлям ховалася в якійсь клуні і її пронизував холодний вітер, як поверталися назад бо взнали, що вони вже в глибокому тилу у німців; як переховувала пораненого солдата, кормила жидівку з діточками, яка ховалася в лісі "Боже, які вони були немічні, а потім їх хтось видав, ще й пожитки забрав. Щоб йому і його дітям...". Так, маленькі уривки з тої великої цілісної епопеї життя його родини. Але що поробиш, діти егоїсти, вони зайняті сьогоденням і їх мало хвилює минуле, а можливо так має бути. Але найбільше йому відклалися в пам'яті розповіді про його прапрадіда Миколу і не тільки відклалися, а й породили найбільше його бажання і вплинули на все його подальше життя. Якби не ті розповіді чи став би він такою заможною людиною, чи розвинув би у собі цікавість до історії свого народу, хист до поезії і літератури. Мабуть ні. Відклалися, бо це була незвичайна історія людини, людини неординарної, сильної, про яку до цих пір ще пам'ятають в селі. Він був позашлюбним сином місцевого пана, нажаль імені якого Михайло так і не встановив. В архівах були суперечливі дані, а церква з її архівом в війну в селі згоріла. Батько дав йому власне прізвище (його зараз носить Михайло), вивчив, але до панського двору не пускав. Микола виріс в інтернаті всім забезпечений, але не вдома. В день повноліття, батько запросив його в маєток і вручив грамоту на наділ землі - урочище Миколаївське (за його іменем) і гроші щоб там побудувався. Миколі так опротивило життя в інтернаті, що він зненавидів і інтернат і батька, то отриманим дарунком не став користатись, а віддав все сільській громаді, оженився на сільській дівчині і прожив з нею довге насичене життя, займаючись господарством і риболовлею, захищаючи селян в різних управах і судах від свавілля панів і чиновників. Маючи багатьох дітей, він переймався їх добробутом, то вже в глибокій старості мав у селі цілий закуток заселений його заможною родиною. Тільки через 100 років, вже в наш час, закуток почав занепадати і зараз там вже, після смерті бабусі, нікого не лишилося. Тільки з розповідей бабусі залишилася визрівша в голові Михасика мрія побудувати на землі прапрадіда маєток, який він сам в свій час не побудував.
Михайло стояв на веранді вдивляючись у глибоку прозору далечінь. На душі в нього було хороше, він відчував себе людиною, яка зробила в своєму житті щось дуже важливе. Йому вдалося виправити вікову несправедливість та втілити його, Михайла, дитячу мрію: замок (а будівля мала вигляд замку) побудовано, побудовано за чесно зароблені гроші. Нехай цей замок стане відродженням пам'яті його знаменитого предка і зв'язує його нащадків, які на тепер розбрелися світом. Можливо вони колись зберуться тут разом, а зараз він, Михайло, достойний нащадок свого прапрадіда, у Миколиному замку один зі своїми спогадами і мріями.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545652
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.12.2014
Срібна дорога
Білі замети
Із золота зорі
Із срібла планети.
Вдвох на дорозі
Кохання мить
В кучугурі обоє
Сніг рипить.
Нема морозу
Снігу тепло
Сонце сяє
Літо прийшло.
Що з нами, де ми
Не треба питати...
Й боятись не треба
Від долі втікати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=544897
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.12.2014
Федю (Федора) добре пам'ятають в селі, хоча пройшло майже 30 років як він помер. Здавалося б мала б стертися пам'ять, бо його однолітки вже всі пішли з життя, діти зістарились, а молодь, яка підросла, його й не бачила. А пам'ятають. Пам'ятають вже не Федю, а світлу прекрасну легенду про велике кохання, яке випадає далеко не кожному, або якщо й випадає, то багато хто швидко до нього звикає, а тим самим втрачає назавжди. Бо справжнє кохання бог дає тільки одне. Справжнє кохання - це рідкість, аномалія, яка закарбовується в пам'яті людей надовго, або відтворюється в світових літературних шедеврах, які є сущою правдою, бо вигадати таке неможливо. Та й помічають його не одразу, а, зазвичай, після трагедії, катастрофи, що випадково, або через якусь дурницю стається з одним, або обома закоханими.
Федір напевне і не чув про знаменитих літературних героїв, в його час було не до них. З війни він повернувся аж у 1947 - возив військового коменданта якогось німецького містечка. Повернувся весь красивий, гарно одітий, дівчата всі за ним гурбою. Федір вибрав Надійку, молоденьку і, як всім здавалося, непримітну і не таку вже й красиву, як для такого франта і красеня. І батьки не були в захопленні, але не заперечували. Федір був не тільки франт, він був і майстром на всі руки. Маючи якісь грошенята (привіз з собою), він швиденько організував будівництво хати. Сам керував будівництвом, сам робив столярку, сам склив вікна. То вже до осені ввів молоду дружину в свою хату, невеличку, але свою і новеньку. Так і зажили, почали господарювати. Народили і виховали двох діток. Як сусід Микола сказав на святкуванні срібного весілля: "Весь цей час ви світились коханням. Я ніколи не чув між вами марного слова. За всі роки можу пригадати тільки один випадок, коли ви перекидали один одному яблуко, і мені здалося що ви так сваритеся. Ви - аномалія нашого села". І правда, куди б не йшли, вони йшли тримаючись за руки, закохано дивилися в вічі один одному. Таке враження що вони завжди були разом, навіть коли працювали, хоча працювали у різних місцях. Вони, вже в віці, ходили на річку, роздягалися до купальників і сховавшись в верболозі загоряли на сонці, або просто ходили в степ і цілий день там гуляли, або в ліс (ні, не збирати гриби, а просто гуляти). Ви скажете і що тут такого, але хто пам'ятає ті часи то знає, що дорослі в селі без діла не вешталися (завжди була якась доцільність в їх поведінці), а тим більше мужик зі своєю жінкою (якщо і байдикували то в чоловічій компанії за пляшкою горілки, або в карти).
Так от і жили двоє закоханих гарних людей, але хто б тільки про таке так довго згадував. Надійка зненацька захворіла. В неї виявилася вада серця. Хвороба прогресувала. Федір і по лікарях, і по знахарях її возив. Він зібрав які були грошенята, купив старенький горбатий запорожець і возив її на роботу і з роботи. Порався сам по господарству. Сам доїв корову. Та все марно. Його Надійка марніла з кожним днем. Та й скоро померла. Федір закинув роботу, вештався по селу і кожному зустрічному говорив: "З такою хворобою довго не живуть. До 40, а вона прожила 47". Люди вже здалеку побачивши Федю старалися його обминути - з часом пройде, заспокоїться. Але ні, і чим далі ставало все гірше. Муки совісті що він щось все ж не зробив щоб його Надійка жила з часом все зростали переходячи вже в якусь хворобу. Федір запив. Робив сам брагу, або випрошував самогон у сусідів (добрі люди завжди знаходилися). Потім йшов на могилу Надійки, обіймав хрест і плакав. Плакав і вибачався. Плакав і говорив ті ласкаві слова, які ще пам'ятав. Іноді так на могилі і засинав. Перехожі будили і приводили його додому, а іноді він лишався там до ранку. В одну таку ніч зимою він і замерз.
Зима видалася люта. Довго довбали мужики мерзлу землю копаючи йому могилу біля могили Надійки: "Нехай їх тіла будуть поряд, а душі об'єднаються тепер вже навіки".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543783
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.12.2014
Ти далеко
Не лічено днів
Ти далеко
Не чути пташиний спів.
Вітер, скрізь вітер
Вибілив все навкруг
Вітер, скрізь вітер
Нема друзів, подруг.
Пустеля біла
Вітер і я
Пустеля біла
Мерзла земля.
Іду крізь вітер
Вітер штовхаю
Іду крізь вітер
Тебе заклинаю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543287
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.12.2014
Їх вивезли вночі. О другій ночі Василя і ще десятьох його побратимів посадили в автобус . Видали платню. Так що є з чим додому. Там його чекала жінка і двоє діток. Як вони там. Ці чотири місяці для нього як один день і вічність, а для них, ні - для неї, певно, тільки вічність. На складі видали новеньку форму. Переодягнувся, подивився в дзеркало: "Зовсім схуд. Чи впізнають...". Їх було двоє односельців, вдвох разом сіли на потяг. Микола, так звали побратима, був директором школи, то всю дорогу розважав Василя дитячими іграми. І це було так цікаво, так захоплююче. Особливо гра в футбол на папері.
- Миколо, а як ти з дітьми будеш розмовляти. Крім матюків, там ми мало які слова вживали.
- Вибач Василю, а ти сьогодні почув від мене хоча б одне погане слово?
- Ні.
- Отож, професіоналізм.
Поїзд прибув на станцію. Микола і Василь швиденько вискочили на перон, обнялися, договорились про зустріч "Колись..." і розійшлись. У кожного була одна і таж думка: "Скоріше додому... "
Подзвонив. Жінка швиденько відкрила двері. Чекала. Маленька відразу вхопилася за халат мами й заплакала, старший також не впізнав: "Мамо, хто це?"
- Дітки, та це ж батько, - вона дивилася на Василя закоханими очима, по щоці бігла сльоза. Василя і дійсно не впізнати. Перед нею стояв стрункий, підтягнутий засмаглий "Зовсім худий " красень. Такого Василя вона б здалеку і сама не впізнала.
Був ранок. Марійка відвела дітей в дитсадочок і повернулася. Вони поснідали, а потім уволю, якщо це можливо, пообнімалися. І Марійка побігла на роботу.
- І так попросилася підмінити на годину, а ми вже...
Василю робити було нічого. За стільки днів він нарешті дома, вільний, без напружень. На душі було напрочуд легко, єдине що його засмучувало, що багато побратимів залишилося там і ця тиша і легкість дещо гнітила його. Але він відкидав це. Він чотири місяці там, а зараз повернувся. Не в відпустку. Рана, яку отримав два місяці назад, дала про себе знати.
- Ти вже не боєць. Їдь і не повертайся, якщо хочеш жити. Ти тут вже не допоможеш, а в складній ситуації будеш тільки тягарем. - Так і сказав лікар польового госпіталю.
Василь взяв книгу, але бачив тільки ряди літер, зміст їх до нього не доходив.
- Полежу, так скоріше дочекаюся Марійки...
- Марійко, ти чому тут. Чому ви в бліндажі. Тут безперервно стріляють. Забери дітей, йдіть геть звідси.
- Підемо Василю... Підемо...
Вони пробиралися крізь ліс... А ліс чомусь був самарський...
- Стріляй... Стріляй... Чому мовчить кулемет... Танки...Танки... Вперед... Лягай.... Пригнись... Миколу ранило... Несіть... Назад в укриття... Сьогодні певно все... Тільки ніч... Обстріли з градів...
Повернувшись, він знову побачив у бліндажі Марійку.
- Та що ж вона тут робить. Вчора я її відправив з дітьми. - і в нього майнула думка, що це вона йому від втоми привиділась.
- Перевтомився. Треба відпочити. - Вголос подумав він.
- Так, відпочинь, - Сказала Марійка і пропала.
- Привиділася все ж, - заспокоївся Василь.
Він поринув у глибокий сон. Прокинувся, сонце лише сходило. Небо в вікні було чисте, а дах дому що навпроти був білим від першого снігу. Потягнувся, було легко і хороше. Голова була світла і чиста. Тільки було і щось дивне в ній.
- О, я проспав до ранку. - сказав , взявши Марійку за руку. - А принеси мені каву в постіль, як ми робили раніше.
Марійка схопилася і щаслива побігла на кухню.
Василь повернувся і мимохідь поглянув на відривного календаря, який висів у спальні на стіні. Він кожного першого дня нового року урочисто вішав його на стінку. Там було п'ятнадцяте, тобто за календарем він мав бути дома вже три дні.
Марійка принесла каву.
- Марійко, що з календарем. Чому п'ятнадцяте?
- Так, Василю, п'ятнадцяте. Ти ці три дні марив зоною. Воював і весь час рятував мене і дітей. Я й не знала що мені діяти.
- А діти де?
- Відвела до матері. Сказала що декілька днів хочемо побути вдвох. А то лякалися.
- Вибач. Все пройшло. Приводь діток. - Василь обійняв Марійку і вони злилися в довгому поцілунку.
День пройшов в турботах. Мали прийти Марійчині батьки і друзі Василя. Марійка не могла їх вже стримувати. Василь ходив дещо пригнічений, але веселий. Він пам'ятав майже кожну мить з тих чотирьох місяців, але було таке враження, що це все сталося не з ним, таке враження що все це він побачив в якомусь страшному кіно.
Перезавантаження. - сказав він посміхаючись. - Ну і що, що якби і не зі мною. Так легше розказувати і певно жити...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540489
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.11.2014
Лежать на папері
Емоцій краплини з пера,
Моєї душі частинка мала.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=539462
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.11.2014
Марія народилася в багатодітній сім'ї, в поліській глибинці. Вона була тринадцятим і останнім дитям, то гралася і дружила вже зі своїми племінниками, бо старші брати і сестри оженилися, повиходили заміж і мали своїх дітей. А коли на початку 90-х змінилася влада і їм виділили паї, то батьки з Марійкою, що ще підростала, перебралися на хутір, свій пай, на краю якого була закинута, але досить добротна хатина лісника, яку місцева влада подарувала їм, як багатодітній сім'ї, щоб трохи розселити. Жили, в основному, з ягід та грибів які ліс давав вдосталь. Заробити щось на землі було тяжко, хоча там працювати приходилося майже щоденно. Але все ж картопля і городина була своя. Батьки на Марійку мало зважали, бо були вже досить старі і їх мало цікавила доля їхньої дівчинки. А так як нерозбериха в державі була велика, то Марійка покинула школу, помагала батькам в огороді, та більше всього пропадала в лісі як зимою (ставила петлі на звірину), так і в інший час, збираючи трави, ягоди, гриби. Так і виросла на волі - гарна, сильна, розумна. Почала бігати в село на вечорниці, там і сподобав її хлопець. Хоча його батьки були проти (така біднота), він женився на Марійці і вони, викупивши за досить дешево (батьки його все ж дали грошей) порожню хатину в селі (таких було багато), почали жити і господарювати. Були дружні, кохалися. Один за одним народилося в них троє синів. Та невдовзі сталася біда, чоловіка на лісоповалі привалило деревом і він,не приходячи до тями, помер. Марія лишилася з маленькими дітками, але сильна від природи і того вільного дитинства не склала руки, а працювала, заробляла гроші скрізь де могла і не тільки виростила, а й добре вивчила своїх синів. То кожний закінчивши школу поступив в університет. Марія була щаслива, хоча й лишилася в селі сама. Жила маленькими звістками від дітей.
Зима цього року була сніжна, морозна, з хурделицями і завірюхами. Ніхто з дітей на канікули не приїхав, в кожного знайшлись якісь причини. Чула вона що в Києві неспокійно, але ж її хлопці у Львові. Щось тільки щемило серце Марії, але вона заспокоювала себе тим, що діти виросли і в них свої справи, а їй їх треба чекати і молитися. Так пройшла весна, літо, але дітки не приїздили. Вісточки від її соколиків були рідко і короткі: "Мамо, все добре. Скоро приїду". А це в селі з'явився хлопець, прийшов до неї додому і сказав, що її хлопці у Дніпропетровську і що їй треба їхати. Вона почала швиденько збиратися, тільки й спитала, що з ними і чи живі. Хлопець відповів що живі і що дуже її чекають. Більше вона нічого не питала... Літак стояв на місці. "Він стоїть. Він не летить" - тільки й говорила вона хлопцеві. Він посміхався і казав щоб не хвилювалася, що все добре. Її довезли машиною до лікарні. Дали надіти халат і провели в палату. Там на ліжках лежали її хлопці, в бинтах, але усміхнені.
- Дітки - тільки й вимовила і присіла на край ліжка меншого.
- Мамо - вимовили всі втрьох.
- Живі. Дякувати богові. Живі. - вона по черзі подивилася на хлопців: - Живі.
Вона вже спокійніше почала вдивлятися в своїх синів. Так, перед нею лежали її сини, її діти такі рідні і близькі, але разом з тим такі інші, такі далекі і такі невідомі...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538071
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.11.2014
Сміх лунав здаля –
Дзвінкий, сріблястий, кришталевий,
Наповнений життям, такий веселий.
Я зрозумів – доля моя.
Не видно було ще тії,
Що видавала сміх цей доленосний,
Та я стояв, неначе в землю врослий,
Ще не побачена, ввійшла ти до душі мені.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536674
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.11.2014
Сімейна сварка – дивна річ,
Все благородно і чудово,
Вже спати треба, настала ніч
Аж тут дурне необережне слово.
День в темряву пірнув і враження таке назавжди,
Сімейна річка впала в водоспад.
Шумить потік у мить народженої правди,
Настала довга ніч, життя пішло на спад.
Гнітюча тиша, як повернутися назад?
Як осадити муть, як зупинити спад,
Як повернути те, що в мить пішло,
Як відновити знов сім’ї тепло?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536030
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.11.2014
Матвій лежав хворий в постелі і вже напевне розумів що не встане. Це гнітило його, бо він любив життя і не втратив інтересу до нього навіть коли важка хвороба зненацька і надовго, а певно назавжди, прикула його до ліжка. Вмирати було боязно і не хотілося. Його тішив навіть той клаптик світу, який проникав через вікно до його кімнати. Отак би лежати вічно, дивитись на нього і думати. Він був згідний на таке. Але там в нього була одна дуже давня і дуже важлива справа, яка змушувала погодитися перейти ту обов'язкову для кожного межу. І не то що змушувала, а давала йому надію, що на кінець він виправить непоправну помилку, якої допустився в молодості і яка пригнічувала його все життя, людину веселої вдачі і життєлюба.
Батько його був досить відомою людиною, мав неабиякий статок, то коли зістарився, а жінка (мати Матвія ) померла, не став чекати смерті щоб потім по заповіту діти (а їх було двоє - старша на 15 років сестра і Матвій) поділили його майно, а вирішив поділити сам. Певно відчував близьку смерть. Сестрі відписав заміський будинок (вона старша і в неї троє дітей), Матвію чотирьохкімнатну мебльовану квартиру (сталінку) у центрі міста, а сам переїхав на дачу доживати там життя. Потім ця дача мала перейти багатодітній сім'ї, що проживала в селі неподалік в старій розвалюсі і про таке щастя й не здогадувалась (це був секрет і знав про нього тільки нотаріус), а свої збереження він заповідав сирітським будинкам (мов дім і квартира у вас є, а гроші заробляйте самі).
Все було добре і в якійсь мірі справедливо, але Матвій чомусь вирішив що його обділили. В нього вистачило розуму не сваритися з батьком, він навіть не дав приводу для підозри, подякував і поїхав додому, в ту квартиру, яку йому виділив батько і в якій він з молодою дружиною проживав вже декілька років. Але вдома сталося непередбачуване, напевне і для нього самого. На нього накотилася така тваринна злість, що він мав її на чомусь вимістити, а то б його розірвало. І такий предмет знайшовся. У великій кімнаті (вітальні) стояло фортепіано, не піаніно, яких багато в квартирах, а справжній концертний рояль. Батько дуже любив музику і по молодості досить часто грав вечорами. Вони (діти) з матір'ю заворожено слухали і потім довго плескали в долоні, а мати підходила до батька і обіймала його. Батько зробив навіть звукоізоляцію на стінах, підлозі і стелі, щоб музикою не дошкуляти сусідам. Але можливо цього робити і не треба було, бо сусіди досить часто збиралися в них дома, приходили відомі друзі батька. То були такі посиденьки де розмова йшла про музику, поезію, театр і, зрозуміло, політику.
Матвій заскочив у комірчину де зберігалися інструменти, вхопив сокиру і, незважаючи на лемент дружини, почав несамовито рубати виблискуюче лаком фортепіано. Через якихось півгодини воно вже було розбито і розвалено, а чавунна рама мало не проломила підлоги і не провалилась до сусідів. Тільки після цього Матвій почав приходити до тями і розуміти що він накоїв.
Батько невдовзі помер. На щастя він так і не взнав що витворив син з його любимим фортепіано. Але у Матвія (зараз він був також відома і поважна людина) вина перед ним так залишилась на все життя. То зараз на смертнім одрі він мав надію, що батька там він зустріне і що йому випаде нагода вибачитися перед ним.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535425
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.11.2014
Є в мене бажання піти на Афон,
До вічних старців зайти на поклон.
Є в мене бажання оселитися в лісі,
До вічних дубів прихилитися в віці.
Є в мене бажання дожити до віку,
До повного спокою, до мудрості ліку...
Та перш за все маємо спинити оту кляту війну,
Рідну країну захистити, прогнати москальську орду.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534674
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.11.2014
Так сталося що з самої молодості, після закінчення інституту, Іван залишився на Україні, саме на Україні, не в Україні, бо завжди вважав цю територію частиною Росії. І за радянських часів так воно й було. В містечку де він жив і працював інженером, ані українських шкіл, ані мови їхньої ("наречия", як він говорив) він не бачив і не чув. То почувався комфортно. Говорив він про Росію завжди пихато і гордовито. Вважав себе нащадком великих князів "русских" і ставився зверхньо до українців - "хохлов-холопов", які невідомо звідки взялися на "их исконно русской земле". Коли йому сусід історик колись за чаркою розповів дещо з історії України, особливо про пряме відношення "хохлов"до Київської Русі, то він його послав матом і прозвав українським націоналістом-бандерівцем. І з тих пір вони не спілкувалися. Хоча ні, був ще один випадок, але це вже через багато років, в наші часи, за декілька років до подій в Криму і на Сході. На дев'яте травня п'яний Іван біг за черговою пляшкою горілки (не хватило) і зустрів історика то й пристав з п'яну - чому він не веселиться. Той пояснив, що нема чому веселитися, що ця війна забрала мільйони життів і що його (Іванів) кумир Сталін в свій час видав указ, щоб в цей день не гульки творили, а згадували загиблих. "Ты врёшь" - гаркнув Іван і обізвав історика "фашистом", а той в свою чергу: "Росія зараз і є фашистською державою, а ти фашист". Вони добряче побилися, то Іван вже не в магазин, а додому побіг змивати кров з лиця і одежі. На превеликий жаль, сказані істориком слова, як ми зараз бачимо, були пророчими. Він був професіоналом у своїй справі і битися також вмів добре.
Помаранчеві революції, а особливо остання, впевнили Івана, що українці "его враги" і що треба звідси вибиратися. Вже почав потихеньку збирати речі, хоча жінка і не була в захваті від його ідеї, але що з ним поробиш. Та анексія росіянами Криму і війна на сході зупинили Івана, він вже не ходив злий, не кляв українців і їх владу, а притих весь в чеканні і в щирій надії що війська "Великой России" дійдуть і до міста де він жив. Можливо і дочекався б (хоча навряд, зважаючи як українці заповзято захищають свою землю), але сталась подія, яка вбила Івана, розірвала серце вірного москаля. В нього був єдиний син - гарний, красивий, розумний. Вивчився на програміста і працював в банку, заробляючи непогані гроші. Все було добре, тільки б приєднатись до Росії. От тоді він заживе на повну. Перша біда грянула, коли Іван радів звільненню "Крима и Севастополя, города славы русских моряков": - син заявив що він їде до Львова і що в нього там є дівчина Мирося. "Как "до Львова" - кричав Іван, - "Какая бандеровка? Не поедеш. Там тебя убьют". Але син не слухався, та й взагалі він був сучасною людиною. А вже через декілька місяців, коли Іван "готовил" прапор Росії зустрічати визволителів, син прийшов додому і щось прошепотів матері. Та враз змінилася і зляканим поглядом подивилася на чоловіка, який в цей час слухав російські новини через інтернет. Він спиною відчув цей погляд, різко повернувся і, побачивши злякану дружину: "Что? Что ещё случилось?". "Микола...Микола одружується з Миросею і вдвох їдуть до Штатів на постійне проживання. Вони виграли якийсь конкурс і отримали запрошення. Від'їжджають вже наступного тижня. Він боявся говорити тобі...". Іван підхопився з крісла: "Какккк...Никогдаааа...К врагамммм...Тттты тоже врагггг...Нет у меня сынаааа...". Лице Івана стало багряним, він вхопився за груди і впав як підкошений.
Лікар швидкої, яка приїхала незабаром, констатував смерть від розриву серця...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534665
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.11.2014
Антон ледве підняв голову з руля і глянув у якимсь дивом вціліле дзеркальце. На нього дивилося розпухле, з синіми гематомами, неголене лице, наскрізь вимазане в крові, що вже встигла запектися. Він поворушив руками і ногами, ніби то ворушаться і спробував відкрити двері автомобіля. На диво, вони легко піддалися. Зі стогоном він вивалився в придорожню пилюку і, перекотившись на траву, непевно піднявся на ноги. Машина була розбита вщент, а капот в глибоких обіймах тримав дерево... Сонце тільки піднялося над обрієм, але роси не було, відзначив Антон і це була перша усвідомлена думка, що промайнула в його голові. Там був суцільний шум, що відлунювався в повній пустоті...
Антон присів на узбіччя. Мозок і пам'ять поступово почали з'являтися в його зараз напрочуд круглій голові. Вчора був святий день, день який вже багато років, з тих пір як повернувся з Афгану, він проводив з своїм найкращим другом, побратимом, який не повернувся, який залишився там назавжди, тіло якого зразу вони не змогли забрати, а вже вночі його на місці не знайшли. В цей день, з самого ранку, він виймав з портмоне маленьку збляклу фотографію "На довгу пам'ять", діставав свою стареньку гармошку, випивав гранчастий стакан горілки і витершись рукавом, починав співати, під власний акомпанемент, їх любимі пісні. Співав, наливав горілку і знову співав. Співав весь день, співав до повної знемоги, до втрати свідомості, як від випитого, так і від напруги, яку спричиняли спогади, що хвилями накочувалися на нього разом з музикою. Що було потім він не пам'ятав, про це йому розказували вже односельці. Він мовчки вислуховував, пробачався і йшов геть. Більше не пив, до нового його святого дня.
Антон підвівся і хитаючись побрів до села. Сонце тільки піднялося над обрієм, було дуже рано і дуже, дуже тихо. Тільки шум в голові...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532411
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.10.2014
Олена не раз за своєю спиною чула це про себе, але ніяк не реагувала і взагалі жила так як визначила її совість і, напевне, Бог. Бо чого б тоді так. Вона була дуже гарна і статна жінка, від якої завжди віяло свіжістю і жіночою принадністю. В неї була донька, така ж гарна тільки маленька дівчинка в якій вона не чаяла душі. Жили вони вдвох на окраїні села в невеличкій старенькій хатині, але Олена її так доглядала, що хатина виглядала казковим маленьким палацом, як знадвору так і всередині. Поралася справно Олена і в огороді, то в хаті завжди була свіжа городина.
З чоловіками Олені не таланило, або планка вимог до них була висока. Вона декілька разів виходила заміж, але через якийсь час, дуже короткий, проганяла чоловіків, не назвавши причини. Проганяла та й усе. То місцеві хлопці хоч і заглядалися і готові були заручитися, боялися підійти до неї, щоб не спіймати облизня як інші. Так поступово всі вони втихомирилися і не приставали, а Олена почувалася вільною і задоволеною своїм життям. Отак і жила.
Але була ніч. Ні не кожна. Ця ніч наставала якось зненацька, але відчувати її Олена починала вже з самісінького ранку, як тільки просиналася. На неї спочатку тихенько, а впродовж дня все сильніше накочувалась хвиля якогось незрозумілого їй відчуття в якому змішувались в єдине щастя, радість, страх і все це переростало в нестримне жагуче, якесь тваринне бажання, ні навіть не бажання а необхідність кохання, сексу, одним словом їй потрібний був чоловік, і не просто чоловік, а самець з якого б вона видавила за цю ніч все і заспокоїлася на довгі тижні, а то й місяці. І що дивно, вона в кожну таку ніч знаходила такого чоловіка, ніби відчувала що він з'явився, що він десь рядом і вона навмання відшукувала його або в клубі, або в придорожньому кафе, або просто на вулиці.
Сьогодні близилась така ніч. Олена вже не противилась почуттям, що накочувались на неї, вона вже знала, що безсила їх зупинити. Вона потихеньку готувалася. Милася, чепурилася і ховалася від сусідів, бо нащо ті пересуди вже їй зранку, хай вже потім, хай вже завтра. Поклала свою принцесу спати, вона як ніколи сьогодні була лагідна до неї, пішла. Попрямувала до ближнього придорожнього кафе. Біле в маленькі квіточки платтячко розвивалося під легеньким вітерцем, було тепло і тихо. Скрізь панував спокій, якого не порушували й машини які щораз пролітали дорогою. В кафе було сіро від диму сигарет, гамірно, вона знайшла столик у кутку і замовила червоного вина. Місцеві хлопці її примітили, але з відомих причин зразу й забули. Вона чекала.
Двері в кафе прочинились. Зайшов сухорлявий статний чоловік, озирнувся ніби шукав когось. Його очі зупинилися на ній. "Це вона" - подумав він. "Це він" - подумала вона. Через якусь мить вони вже покинули кафе. Машина заїхала в невеличкий лісок біля річки і два зголоднілі тіла злились надовго в поцілунках і коханні.
Розбудив її перший проблиск світла, що проник до машини і освітив їх оголені тіла. Потягнувшись, руками дістала стелі кабіни і щасливо всміхнулась сонячному промінчику. Легенько вислизнула з машини, зняла платтячко з гілки, підібрала біленькі босоніжки і тримаючи їх в руці зовсім голою з розпущеним скуйовдженим волоссям попрямувала через поле назустріч сонцю до своєї домівки. Ніч скінчилась...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532244
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.10.2014
Не беруть мене вже на війну
і жінка в АТО не пускає:
"Ти що, здурів уже геть,
В голові клепки немає."
Певно так, певно вона вже права,
паперових там і так вистачає.
Щоб армія наша сильна була -
сильних духом і тілом країна шукає.
Духу й мужності вистачить, але не сил.
Воїну ж сила й витривалість потрібна.
"Чорний плащ широкий поший,
Готуй бомбу і пояс шахіда.
Я з тобою під руку піду.
Весело вдвох пройдемось бульваром.
Ворог дурний, не відчує біду.
Ну а далі полетимо з ними разом."
Вони в пекло одразу, а ми
до раю попросимось в Бога:
"На Землі старались бути людьми
і в біду ворогів не пустили до свого порога".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531275
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 20.10.2014
Написано чотири роки назад, але чи сильно змінили наш політичний бомонд останні революційні події, чи ті люди що зараз пробиваються до влади є чесними? Дивлячись на списки претендентів не впевнений.
Лобом у стінку,
Знову до стінки ти.
Знову зламали гілку,
Їй тільки рости.
Знову чужими чоботами
Топчуть мене
Знову чужими турботами
Тільки надія – мине.
Знову партія нова,
Знову ходим конем,
Не впевнені, що здорова
Знову грати почнем.
Осінь 2010
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531055
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 19.10.2014
Як поетичне слово малювати,
Багато є методик і порад
Слова ці в вірші формувати,
Щоб лився їх стрімкий каскад.
Душі спасіння, радості життя
Несе по світу віршування.
До цього проситься й моя душа,
Покинута на власне виживання.
За лік років буденного життя,
У клопотах про хліб насущний,
Не зачепили її думи про буття,
Не визначили шлях майбутній.
У сутінках проснулася вона
Проспавши ясну днину
І заходилася уже сама
Творити з мене людину.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524510
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.09.2014
До діточок своїх в любові матерів
Нема країв, вона безмежна.
Під поглядом її життя дитини
Дні, тижні, місяці, хвилини.
Воно росте, воно ось бігати почне,
Учитись буде, працювати.
Радіє матір молода,
Радіє стара мати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524508
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.09.2014
- Як, Ганнусю, скажи що новин нема.
- О, якби ж то. Два тижні тому повернувся, поранений. Зачепило осколком. А так, кожен день похорон. Кожен день... Важко...
- Ох лишенько. Твій живий, хвали Бога.
- Якось залатали. Аби живий. Весь нервовий, запалюється як сірник. Ходжу тихесенько. Нічого не розпитую. А сам мовчить. Збирається. Завтра назад. Потрібні теплі речі. Холодно вже.
- Ганнусю ось візьми. Це небагато, але щось та заставиш.
- Ні не можу, віддам на госпіталь.
- І не подумай, йому там потрібніше. Це йому.
Жіночка заплакала. За нею інша.
Автобус весь принишк. "Я б своїми руками задушив би цю па...гу Путіна." - прошепотів якийсь старенький дідусь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524182
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.09.2014
Чому світ мовчить коли його рашисти тягнуть у безодню?
Чому кров молода безглуздо проливається сьогодні?
Чому в смертельній грі фішками серця слугують молоді?
Чому у полі "градами" розтерзані тіла не віддані землі?
Допоки на Землі ненависть буде процвітати?
Допоки нелюді безрідні судьби людські будуть ламати?
Допоки жінки суджених своїх каліками будуть стрічати?
Допоки матері дітей своїх, своїх синів будуть ховати?
Коли народ гнів свій підніме правий?
Коли пройдисвіти опиняться на судній лаві?
Коли нарешті відповідь дадуть за все?
Коли ката рука їх голови зітне?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523593
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 15.09.2014
Вільям Шекспір
Фортуну свари - не мене,
бо винна вона що став я таким.
Кинула в світ на животіння низьке,
не забезпечивши кращим нічим.
Винна в тому що ношу я тавро
нікчеми, прилюдного блазня – шута,
цим натура моя просякла давно,
наскрізь як фарбою рука фарбаря.
Друже мій ти мене не свари,
я волію сам все це пережити,
я згодний тяжку покуту нести,
і ліки любі й настоянки оцтові пити.
Друже поблажливим будь і я запевняю тебе -
лише ти пожалієш мене - все як примара піде.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522744
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.09.2014
Степан брів осіннім лісом. Вранішній прохолодний вітерець ніжно колихав гілля дерев. Перші промені сонця мерехтливо пробивалися крізь листя на прикрашену росою траву і там вигравали різнобарв'ям, роблячи поляну казковою. Було так легко, так гармонійно, так гарно, що Степан мимоволі застиг на місці щоб все це закарбувати в пам'яті назавжди. Душа співала гімн життю, а в голові, як платівка, крутилися прості слова зібрані його почуттями в прекрасний віршик:
Ранок, ранок, ранок,
Сонце, сонце, сонце,
Радість, радість, радість.
Степанові не вірилося, що може бути десь по іншому - і в світі, і в його селі, яке онде на пагорбі проглядало через легенький туман, що клубочився над річкою. Село ніби коливалося в тумані і здавалося якимсь нереально далеким, але з-за цього ще більш рідним. Певно його славетний прадід заснував поселення людей на цьому мальовничому клаптику землі, бо чого б ще село носило його прізвище, як і більша частина односельчан. З селом була пов'язана Степанова доля, доля його родини, тут жили його діти і він твердо вірив, що будуть жити онуки і правнуки. Щоб це так і було йому сьогодні необхідно виграти цей нерівний бій. Як це станеться, він не знав, але точно знав що це буде саме так.
Зараз він почувався вояком, який має йти на фронт, який обов'язково піде, але якщо йому випадає хоч якась мить затриматись він затримається, бо ця мить варта життя. Бо в таку мить людина проживає стільки почуттів, які в інший час не збереш за століття. Отак і Степанові хотілося таку мить потримати довше, насолодитися подарованою красою. Можливо востаннє. Та хай там як, але тут ще хоча б з півгодини. Та треба йти. І знову завертівся в голові віршик:
Та треба йти,
Хоча нема надії.
Лиш крок пройти,
Ще крок до мрії.
Непорозуміння почалися ранньою весною, коли Комуняк, голова бувшого колгоспу в який за совітів входило його село, вкрав (інакше не скажеш) частину паїв його кооперативу, а зараз зазіхав іще що-найменш на половину, користуючись підтримкою таких же совітських бюрократів в районі і задурюючи людей минувшиною та її прекрасним життям, яке він обіцяв відродити. Степан розумів що це просто вигадки, але багато селян вірило в ці казки, особливо старші, яким було далеко за п'ятдесят і які сприймали радісне життя своєї молодості за радісне життя при совітах. "Так буває", - думав Степан розуміючи, що той пройдисвіт розвалює його кооператив не з бажання покращити життя селян. Ціллю його було тільки одне - зберегти свою владу на всій раніше підвладній йому території. Та й якби тільки обманом, то його легко можна було б викрити і зупинити. Основне це було залякування пайщиків, яке проводила група молодиків, заходячи ввечері та по ночах до їх садиб. Погрожували спалити садибу, викрасти худобу, а то і дітей. Звернення в міліцію нічого не давало. Певно там були також свої люди. От люди піддавалися. Мов, що тут зробиш.
Степан програвав по всіх позиціях, треба було або тихо здатися і піти геть з села, або вступити в відкриту боротьбу з противником який його переважав у всьому і скрізь. Зрозуміло, Степан вибрав друге, бо не мав права полишати свого села, де предки його проживали віками, бо мав святу віру в непереможність добра. Він волів краще померти ніж зрадити їх. Як він погляне в вічі славетному прадідові коли настане час. Так він і передав через посильного Комунюку, щоб той відступився, а якщо ні то він, Степан, буде захищатися чим зможе. Той лише посміявся. Війна продовжувалася все літо з бійками селян на полі, підпалами, переорюваннями меж і постійними погрозами. Життя мирного в селі не стало.
І от сьогодні ввечері мали зійтись в останній бійці: хто переможе - забирає все, а інший йде геть. Не воювати ж постійно, та й люди по більшості не винні. Подивившись на односельців, що згуртувалися круг нього, Степан зрозумів що в фізичній силі він програє, але ж духом ці люди сильніші. Вони на своїй споконвічній землі. Комунюк зі своїм збродом з'явився зненацька і зразу розпочалася бійка. Бійка не на життя - на смерть. Крик, гам, вереск якоїсь жінки "Ой лишенько, вбивають".
Понеслися, стогне поле. Курява клубами.
«Ой доле ж, моя доле»! З ворогом лобами.
Вже злилися. Коні дибки. Чуби вітром носить.
Згадав Степан уривок якогось вірша. Він любив поезію.
Комунюківці притисли Степанових хлопців до річки і декого вже скинули в прірву. Спротив його хлопців мав от-от скінчитися. "От і все", - промайнуло в голові Степана і він відчайдушно кинувся на здоровилу Комунюка, що стояв осторонь і спостерігав наче полководець за переможною ходою свого війська. "От і все", - пробивався Степан до Комунюка крізь його охорону. "Хоча б потримати мерзотника за горло", - з усією силою вдарив охоронця. "От і все", - Степан підняв голову і побачив як Комунюк, вже за декілька метрів від нього, схопився за груди і почав повільно присідати, а потім впав ниць не подаючи ознак життя. Всі вмить зупинилися. "Помер", - прокричав хтось з його охоронців і в ту ж мить більшість комунюківців кинулася врізнобіч. "Скінчилась війна" - прошепотів Степан, тут же присівши на пагорбі: "Скінчилась, будь вона проклята"...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522404
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.09.2014
У нас на річці появився новий рибалка. Не молодий, але статний і ще сильний чолов'яга. Ну дідом його аж ніяк не назвеш, хоча за віком вже певно пенсіонер. Його зразу примітили, бо був не такий як ми, якось відрізнявся від всієї рибацької братії, а її на річці було багато. Всі один одного знали, хоча поза річкою і не впізнавали, але тут перегукувалися, кепкували, розказували всілякі рибацькі небилиці. Тобто проводили, вбивали час, якого у пенсіонерів багато і який дуже часто з-за цього вбиває їх. Він був інший. В статурі, в повадках, в окремих фразах, які іноді можна було почути від нього. Ну не такий і це заставляло підневільно більшість сторонитися його, а в душі і скритих розмовах говорити про нього всяку нісенітницю і небилиці. Він випадково це чув, але ніяк не реагував. Та й взагалі він мало реагував на нас, не реагував на свій улов, а рибу тихенько випускав, або роздавав дітям. Погляд направлений на поплавки, таке враження, проходив мимо їх і це знаходило підтвердження, бо досить часто поплавок вже занурювався в воду, а він цього не бачив і я не витримуючи підказував йому " У Вас клює". Він підхоплював вудилище, іноді не те, і різко смикав, рибина частіше всього зривалась. Тобто ловити рибу він не вмів і вірогідніше, риболовля для нього була вимушеним проведенням часу, а думав про щось інше, певно дуже важливе для нього, бо був зосередженим не на поплавку і часто поводився взагалі незрозуміло. Сидить тихо, а то вмить дістає блокнотик і щось швидко записує, або хапає якийсь гвіздочок і нашкрябує щось на дошці кладки, або на піску. Певно забув блокнотик, бо потім біг, а прийшовши переписував нашкрябане. Ми пробували прочитати написане на піску, або нашкрябане на дошці, але щось зрозуміти не вдавалося. Це були просто каракулі. Та все ж було видно що він був задоволений, коли на крючку виявлявся гарний карась, або лящ і його дратувало, коли не було покльовки, або рибина сходила з крючка. Тобто в майбутньому повноцінний рибалка-любитель. Ми почали звикати до його дивацтв і навіть дещо за ним скучали, коли він з якоїсь причини не з'являвся. Тобто він вже ставав членом нашого колективу, хоча і відлюдником.
А це наш рибалка пропав. Ми спочатку посумували, перепитуючи один в одного що сталося, але ніхто не знав. То й потихеньку стали забувати, лише іноді згадуючи його дивакувату поведінку. Так би й забули, якби не мій знайомий, який прийшов побайдикувати, поки я ловлю рибу. Зайшла розмова про рибалку. "Так я його знаю, він в інституті, де я працював завгоспом, був завідуючим відділом, доктор наук, а коли Януковичі ліквідували інститут, залишився без роботи, не став її шукати в інших місцях, а оформив наукову пенсію, то і появився у вас. О, я їх, науковців, знаю, надивився, вони не бувають без роботи, їм тільки за неї платять, або не платять. Ви його бачили за роботою. А це недавно прийшло йому запрошення з-за бугра, то він не довго думаючи оформив візу і поїхав. Як людина і, певне, як дослідник він унікальний, але дуже задерикуватий і нікому не підвладний. Скажу вам, таких людей як він мало і вони такі не потрібні ні нашій владі, ні нашим керовникам інститутів, а за бугром чомусь потрібні, ще й як... ". От такий рибалка. Ми навіть загордилися, що він був серед нас...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520907
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.09.2014
У нашому дворі появилася компанія п'яничок, яка днями розпивала оковиту і співала пісень, та так фальшиво, що хотілося відразу заткнути собі вуха і закрити наглухо вікна. Бабусі їх так і так вмовляли помовчати, але де там, їх це ще більше підбадьорювало і вони продовжували горланити в повний голос на весь двір: "Из-за... о.....строва... на стре...же.нь..." Так продовжувалося досить довго і вже неабияк набридло, то мужики збиралися їх прогнати. І прогнали б, якби не така історія.
В один із днів серед п'яничок на лавці з'явився маленький чоловічок в чорному широкому капелюсі з чемоданчиком. З балкона все це виглядало досить комічно: кружечок з прямокутником серед скуйовджених головешок. Але так було до того, як після чергової чарки, коли зазвичай починалися пісні, чоловік в чорному капелюсі відкрив чемоданчик, дістав звідти акордеон і полилася прекрасна мелодія вальсу. Вмить стихло все, і п'янички, що про щось як завжди сперечалися, і бабусі, що точили свої безперервні теревені, і діти, що голосно гралися, і машини, що доповнювали їх своїм дратівливим шумом. Двір стих, він з свого народження, а йому було вже біля 30-ти років, нічого подібного не чув. Музикант грав з величезним натхненням, бо всім своїм єством відчув цю глибинну тишу. Його розпирала гордість, його колихали хвилі видобутої ним мелодії. А зверху було видно як колихається кружок в такт із прямокутником. Але це вже було не комічно і не смішно, та й взагалі цього ніхто не помічав. Слухали обліпивши балкони. Коли ж музика стихла, непорушна тиша, наповнена чарівною мелодією, ще стояла декілька хвилин. Потім всі разом заговорили. Хто згадав, що в них у селі був гармоніст, який також дуже душевно грав, хто згадав що колись також грав на якомусь музичному інструменті. І грав добре, а зараз... А більшість просила заграти ще. Та музикант заховав свій інструмент в чемодан. Сказав що втомився і, не зважаючи на умовляння з усіх сторін, закинувши чемодан на плече, пішов. По двору проколихався кружок з прямокутником, повернув в проліт між будинками і зник. Більше ми його не бачили.
З тих пір п'янички, хоча іноді збираються у нашому дворі і розпивають оковиту, ніколи більше не горланять пісень.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520170
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.08.2014
Вчора ловив рибу на річці, а навпроти на кладці сиділа дуже гарна, замріяна і напевно закохана дівчина. Експромтом народилися такі рядки:
***
Думка про тебе
Затьмарює очі,
Захоплює дух,
Серце спиняє,
Приглушує слух.
Жага кохання
Рветься в політ:
Я весь для тебе,
Для тебе весь світ.
***
Кохаю я тебе, люблю
І заклинаю, і молю.
До тебе птахом полечу,
Крізь гори і моря,
Лише б була моя.
І рветься крик:
І щоб навік.
І щоб навік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519924
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.08.2014
- Героям слава!
- Слава Україні!
- Їдеш?
-Так.
- Повертайся живим і неушкодженим.
Такі фрази ми почули, коли двері автобуса відкрилися на черговій зупинці. Перегукувалися гарненька дівчина у вишитій сорочці (зараз так вдягаються багато дівчат нашого міста) на зупинці і зовсім молодий білявий хлопчина, що сидів на передньому сидінні з маленьким рюкзаком. Не почули ми тільки "Буду чекати", але певне це просто його знайома.
Автобус поїхав далі до чергової зупинки. Люди на якусь мить принишкли дивлячись на хлопця, але на якусь мить, бо для цього автобуса така новина щоденна, він курсує між нашим містом, де проживає з сім'ями багато офіцерів, і воєнним селищем, де базується N-на десантна бригада, яка зараз в зоні АТО.
Я під'їжджаю цим автобусом до роботи і назад, то бачу людей, чую уривки фраз і розповідей про події в зоні та з нею пов'язані.
Поперед мене двоє хлопців, один по телефону:
- Вночі відправляють. Матері не кажи. Поїхали відпочивати.
- І я втомився матір обманювати.
А на другий день повідомлення "Збили літак з десантниками". Боже. Хлопці ні, не ви...
- Вчора відізвався. Декілька слів "Живий, здоровий, все нормально". "Ти ж під Семенівкою, а там вчора..." . "Заспокойся. Семенівок тут багато...". От і все, поговорили. - Молода дуже гарна жіночка з дитиною...
- Де мені вийти? Там в мене син. Пропав безвісті. Давно. Їду. Може щось взнаю. - Молодий мужчина весь пригнічений, розгублений, чорний...
- Свєта, ти давно звідти?
Дівчина з русою косою, що плететься з під кашкета:
- Вчора. Там повний піпец, але все буде добре...
Їде далі автобус, багато він кого і всього везе в зону і з зони, але питання лише одне: - Та коли ж все це скінчиться?...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519886
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.08.2014
Вже сонце за зенітом віковим,
Бурхлива ріка поверта в заплаву.
Пройшла нестримна жадоба вершин,
Затихли назавжди думки про славу.
Стерся і затих бурхливий водоспад,
На місці його утворилося плесо.
Вже часу вдосталь, щоб озирнутися назад
Та прокрутити у думках життя свого колесо.
В цей тихий час з собою сам на сам,
А він не менший, ніж минулий має бути,
Я хочу віддати дань своїм думкам,
Спокійним роздумам та пізнанню науки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518536
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.08.2014
В ночі багаття здаля -
Самотньої пісня душі,
Друзів дружня сім’я
В лісу мирній тиші.
Друзі навколо багаття,
Веселий сміх і плеск вина.
Пісня любові, неначе латаття, –
Рветься до світла та попереду стіна.
Крізь темряви стіну:
Дружній спів під брязк гітар,
Та лиш єдиний голос чується йому
Що лине у темряві чар.
Самотності туга, надія зрадлива
Клекоче у серці й думках,
Горить, як багаття, майбутня любові картина,
Стражданням минулого бачиться крах.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518194
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.08.2014
Ой шумить калина
Ночі я не спав
Де ж моя дівчина
Яку так кохав.
З якою кохався
Всі літнії дні
З якою розстався
Неначе уві сні.
Всі теплії ніченьки
Кохання лилося
Стулялися віченьки
Та нам не спалося.
Не спалось, не снилося
Що щастя розтане
Що літньої ніченьки
Осінь настане.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518192
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.08.2014
Вільям Шекспір
Якщо бронза і камінь, і земля, і море безкрає,
Все тимчасове, прикро тлінне в нашому світі,
То хто красоту збереже, хто ту велич нам нагадає,
Чия стійкість примарна така, як в пушинки від квітів.
Нам здається, що буде вічно пахти медами теплеє літо,
Але під осадою днів швидко стелиться листя пожовкле,
Скелі, що здаються міцні, сиплються легко крізь сито,
Ніщо не зупинить Час, хаосу вічного свавілля не вмовкне.
О думка страшна! Спасіння нема від ходу його руйнівного.
Де живе той відважний, чи ще не родився той рицар билинний
Що вбереже красоту від Часу страшного?
Чи знайдеться рука, що сповільнить рух цей невпинний?
О мабуть ні, якщо тільки не станеться чудо:
В віршах моїх кохання увічнене буде.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517582
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.08.2014
Вільям Шекспір
З тобою не зрівнятися літу. Ти кохання наповнена соком.
Весняні розквітлі бутони літо в дим розносить вітрами,
Трави зелені з небес сушить палаючим оком,
Чарівність його швидко нищать осінні тумани.
Літо недовге. Піде, лиш сонце на півночі сіло.
Ти ж захищена любов’ю, з часом любов не тьмяніє,
Смерть з коханням безсила, бо вбити може лише тіло.
Кохання ж на світ собі подібних родити зуміє.
Ти житимеш довго у віршах моїх
Допоки люди на світі будуть вміти читати,
З роками в уяві у них образ твій буде лиш розцвітати.
Нас не стане на світі, нас забудуть із часом усіх.
Та доки цінителі музи живуть – вірш мій тАкож живе,
Неодмінно кохання родиться нове й світ пам’ятати буде твоє.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517581
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.08.2014
Слова – звичайний засіб спілкування,
Потік новин, розбрату та єднання.
Але як тільки побувають у руках поета,
Вони – кохання, пристрасть, блиск багнета.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517497
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.08.2014
Помер Іван по прозвиську "полишук". "Полишук" бо сам був з Волині і западенський говір його скрізь видавав. Помер раптово, вночі, незрозуміло, бо був досить міцним молодим (трохи більше 40 років) чоловіком. Знайшли його у літній кухні дядька Семена, де він проживав після чергової відсидки. Так перервалося життя, та й не життя, а потік безперервних безладів, поневірянь, страждань, розбоїв і знову страждань. Саме страждань розумної, ранимої, але запальної неприборканої людини, яка втрачала розум бачачи будь яку, з його погляду, несправедливість. Він зупиняв такого нахабу, але при цьому не гребував щось відібрати, або повністю роздягти і побити. Спитайте сусідів і ви почуєте про Івана тільки хороші слова, спитайте його жінку і вона плачучи буде вам розказувати який він добрий і чуйний чоловік, а син в ньому душі не чаяв. Він певне і зараз, вже дорослий, через багато років коли я пишу це, не знає, або не вірить і не допускає, що його батько був бандитом. Але він був саме таким і мав не одну ходку, а п'яними розбірками і розбоями пістрявить його життя.
Про Івана тільки й знали що він десь з заходу і що після першої ходки тут у місті оселився і вже більше звідси не виїжджав, окрім що до зони. Сам він про себе нічого не розказував, лише іноді, в стані великого сп'яніння, згадував в подробицях своє дитинство і юність. Довго плакав, витираючи масними пальцями своє, таке ж масне, обличчя. Але цих історій його слухачі, хоча й заспокоювали Івана і співчували йому, підливаючи в чарку горілку, не пам'ятали, бо всі добряче впивалися. Де вже ранком щось згадати. А Іван пам'ятав.
Згадував Іван діда вусатого кремезного козака, який не розставався з люлькою, згадував матір - сільську вчительку, згадував батька, який пройшов всю війну і возив ще два роки коменданта якогось містечка в Німеччині. Згадував лахмату білу маленьку собаку Тузика, яку дуже любив і яка вже стара пішла із дому, певне вмирати (так потім казали люди). Яку він три дні шукав по лісу, а люди ці три дні шукали його. В його пам'яті яскраво спалахували окремі епізоди його такого короткого вільного, безтурботного життя.
Згадував Іван про те як зовсім малим з більш старшими хлопцями пішов весною в розлив до лісу, як вони заблудилися, як всі хлопці злякалися, а він один вперто йшов вперед, оминаючи великі калюжі і заплави, інші, хлюпаючи і шморгаючи носами, дріботіли за ним. І на кінець він вийшов на дорогу де підібрав їх мужик на підводі і довіз до села.
Згадував як витяг маленького хлопчика з ополонки і повністю зідрав шкіру на руках об лід, а тому в холоді його руки були сині, згадував як з другом Мишком купалися в річці в льодохід, помірявши температуру води кімнатним термометром і встановивши що вона 20˚С (як?), згадував як розкопали цілий склад патронів і стріляли з них саморобними пістолетами, допоки кусок іржавої гільзи не впився тому ж Мишкові в лоб. Як везли Мишка в медпункт, як приїжджали воєнні і забрали всі ті ящики. Згадував, згадував, згадував...
Лише одну подію не згадував Іван, він її пам'ятав весь час, все своє життя. Він був, хоча і недолугим, але слухняним сином і дуже любив свою матір, а тому погодився з її вмовляннями і поїхав поступати до педагогічного інституту на історика. Здав документи і вже повертався до двоюрідного брата, в якого збирався пожити під час сесії. Брат був значно старшим його і мав вже свою квартиру в місті. Але... Сталося як сталося... По дорозі він побачив як хлопець вдарив дівчину і щось грубо на неї кричав. Він відштовхнув хлопця. Той вдарився об асфальт. Скора. Суд. Свідчення дівчини проти нього. Тюрма. Інші друзі. Інші закони. Інше життя... Мати не витримала такого, померла. Батько з розпачу запив. Дід, діда на той час вже не було. Хвалити Бога.
Після останньої ходки Іван якось змінився, сторонився бувших товаришів, не пиячив, ходив похмурий, мовчазний і непривітний. І якби хтось зміг заглянути йому в душу то прочитав би там лише одне питання, яке весь час крутилося в його голові: для чого і яка необхідність в держави була садити його, молодого повного сил і свідомості добра хлопця, у в'язницю. Невже їй потрібні такі моральні каліки, як він зараз.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517023
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.08.2014
Бійці небесної сотні,
революції вічні сини,
ваші здобутки ганьбити
як сміють вони.
Приліпившись до вашої слави,
вкриваючи сміттям Майдан,
де ви від кулі пройдисвітів впали,
п'яний ведуть деребан.
Країна палає війною,
хлопці вмирають в борні,
лжемайданівці в п'янім угарі
центр столиці тримають в г..ні.
Я вас закликаю кияни,
я прошу вас рідні брати,
як Януковича кліку погану,
табори лжемайданців знести.
Це місце слави, святе для країни,
тут монументи і квіти мають рости,
а щирі борці за державу й країну
повинні на фронт і у владу іти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516077
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 07.08.2014
Петро щосили гамселив кийком у стелю до сусідів. Його так лихоманило, що він не помічав, як кийок пробив нижню частину панелі і через дірку, що утворилася, пробивався до сусідів. Петро був весь присипаний порохом пилу, який разом з камінцями цементу сипався на нього. Пил вкривав килим, робив чорний телевізор сизим, як і всю кімнату, яка декілька хвилин назад виблискувала чистотою. До грохоту палиці додавалися крики сусідів, стукіт у двері, верескливі бряжчання дверного дзвінка і телефону. Але Петро цього нічого не чув, він продовжував гамселити у стелю. Невідомо скільки б це продовжувалося і, напевне, з такими стараннями, закінчилося б успіхом, він пробив би стелю наскрізь, показавши тим самим сусідам "кузькіну мать" у вигляді палиці, що стирчала б з підлоги. Та дружина повернулася з супермаркету і разом з сусідами вдерлася в квартиру, яка вже мало чим нагадувала їй її чепурну оселю. Не забарився і дільничний міліціонер, невдовзі під'їхала машина МЧС, для чогось викликана сусідами.
Не раз Петро благав сусіда вплинути на сина-здоровилу висотою метрів зо два. О якби до цього росту ще хоча б трішки розуму, а то від його барабанної музики, підсиленої гучномовцями, потерпали всі сусіди. Сусід злився на Петра, але обіцяв і, що дивно, на декілька днів музика стихала, але на декілька... І все повторювалося.
А це вчора, як якась дивина, від сусідів звучала прекрасна музика, вперше за довгі роки вона не дратувала Петра, правда і не радувала, бо він був людиною толерантною і не сприймав хамство в якому б прояві воно не було, а включати музику щоб її чули сусіди, на його думку, то є проявом хамства. Елементарні прості речі, але вони викликають непідробну неприязнь і ненависть до досить смирних і, очевидно, по своєму добрих людей. Петро не розумів чому, чому люди так елементарно рушать добросусідські відносини. Йому здавалося, що наше життя було б незрівнянно кращим, якби ми були в добрих відносинах з сусідами. Саме з сусідами, бо це ті люди, які живуть поряд і окрім цього нас, здебільшого, нічого з ними не зв’язує, а це значить, що проявляючи приязнь до них, ми подаємо знак іншим жити в мирі, проявляти повагу і терпіння до людей як таких. Петру здавалося, що це прописні істини і якби люди їх виконували, то не було б у світі воїн. Він вважав, що про такі істини треба говорити і це ніколи не буде зайвим.
От, він роками говорив з сусідом про ці прописні істини. Сусід у розмові з ним наводив аргументи в виправдання вчинків сина. Мов і ми були молодими і таке інше. Але Петро пам'ятав, що ніколи не робив зла сусідам, ніколи, це він знав напевне. Він скільки себе пам'ятає поводився дуже чемно. Можливо це було в нього в крові. Так він виховав і своїх дітей, яких вивчив і які жили вже далеко від нього в інших містах, маючи добру роботу і заробіток. Нічого нового в виправданні нема, ми завжди шукаємо виправдання своїм вчинкам, якими б ганебними чи низькими вони не були. Це наша біда, бо саме цим ми вже підігріваємо подібні вчинки в майбутньому. І саме це, думав Петро, призводить людей до такого стану, що вони починають жити за відверто злочинними законами, саме це переводить їх у зовсім інший злочинний світ, якого він Петро не знає, хоча напевне грань між цими двома світами розмита і певно є досить широкою, але він нічого про той інший світ не знає і знати не хоче. Не дай боже.
Петро, побачивши, а вірніше почувши лемент дружини, опустив руки з кийком, окинув незрячим поглядом сусідів, присів на запилену підлогу і гірко заплакав, як мала дитина. Певно від безсилля... А певно з досади, що людство таке дурне і не розуміє прописних істин...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514895
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.08.2014
Неподалік від моєї дачної ділянки була невеличка хатинка відомого і сильного вдачею чоловіка, кавалера ордену Леніна. Він коли захворів на невиліковну хворобу, не став чекати природного кінця, а просто покінчив з собою. Хатинка довго пустувала, допоки її і ще з прилеглою ділянкою не купив якийсь багатий банківський функціонер. Він її перебудував, об’єднав дві ділянки, розбив там парк і найняв робітника - досить міцного кремезного чолов’ягу років так 40-45. Той порядкувався в саду, з сусідами майже не спілкувався, хоча і пропадав на цій дачі днями сам, бо господарі приїздили рідко. То я і не знав як його звати, і ніколи нічого крім доброго дня не чув від нього. Я сам не дуже говіркий, то нас обох це влаштовувало.
А оце тижнів зо-два назад той чолов’яга пиляв дерева на своїй ділянці і я попросив його спиляти в мене в саду всохлу яблуню. Він мовчки погодився, зразу ж зайшов і спиляв, платні брати не став, але сказав, якщо мені не потрібний стовбур то він його забере, на що я, зрозуміло, погодився, бо ця деревина мені і справді не була потрібна. Ми вдвох взяли її і понесли до нього, дякуючи один одному. Прощаючись я, як годиться, щоб щось ще сказати наостанок, сказав про саме для нас наболіле:
- Ви знаєте, Миколо (по ходу познайомилися), москаль такий злий і настирний, що ще прийдеться воювати. Мене вже не візьмуть і в ополчення, то лишається тільки в партизани, або пояс шахіда.
Він підняв на мене свої, як мені здалося, досить тверді, але разом і якісь сумні згаслі очі:
- Знаєте Леоніде, я прослужив більше 20 років в нашій армії і із них майже сім років в різних гарячих точках світу: Ірак, Югославія, Африка, там і втратив здоров’я і от зараз "комісований" підробляю як можу, бо за стільки років поневірянь не заробив нічого, а що заробив потратив на лікування, на оселю та на діток. За душею нічого не лишилося. І не тому що розтранжирив, а тому що платили нам мізерні гроші. І, навіть, не в цьому біда, душить образа на тих недолугих командирів, які більше там пиячили і із-за ліні та неповаги до рядового складу (сам я старший сержант) просто знущались над нами, хоча ми були контингент ООН. Ми були рабами у них і, за одне, бачили відношення між солдатами і офіцерами інших країн. Дома теж саме від людей, зараз коли я в автобусі показую "ксіву", на мене дивляться з презирством. Я нікому не потрібний. Ви певно хочете спитати чи піду воювати, якщо призвуть, то я вам скажу, що не піду і не тому що боюся померти, а тому що боюся лишитися калікою, який буде нікому не потрібний, бо боюся осиротити діток, які будуть нікому не потрібні, бо не хочу воювати за злодіїв у владі, яку зараз прогнали і яка зараз рветься туди, бо не хочу захищати той наш злодійкуватий і пихатий бізнес. І я не вірю що щось зміниться. Не подумайте, що щось маю проти западенців- «бандерівців». Це прекрасні хлопці, це прекрасні воїни, душею я з ними, але в мене є досвід, великий досвід любові мої країни до своїх захисників. Не піду. Нехай йдуть ті у кого нема ще цього досвіду.
- Але ж це наша країна, наші батьки, наші діти. Їх же треба захищати.
- Від кого. Якщо ті прийдуть, ми країну не втримаємо. Я знаю армію нашу. Тільки ентузіазм. Це багато, але повірте мені, як професіоналу, цього зараз замало щоб виграти війну. І знову ж за кого? За нових бандитів, які заберуть останнє, що ще залишив Янукович. Я не вірю, що щось зміниться в цій державі. Можливо ще пару сотень літ їй побути в неволі, а можливо ми не здатні взагалі. І ці 20 років є великим доказом цьому. Не здатні мати державу, не здатні…
- Вибачте, що почав з Вами цю розмову, єдине на що надіюся, що не всі наші воїни так думають. Ще раз вибачте.
- Що Ви, певно вибачатись маю я.
Він взяв під руку деревину і потягнув у двір господаря - багатого і масного банківського функціонера, а я постоявши хвилину пішов і собі з тяжкими думами про підлоту нашої влади і нашого бізнесу і про те чи знайдеться стільки патріотів цієї знедоленої країни щоб воювати на два фронти з москалями і з підлістю у владі і бізнесі.
09.04.2014
*Я в цій історії ні крихти нічого не видумав і, більше, навпаки старався пригадати кожну подробицю розмови, бо зрозумів, що її слід описати вже тільки десь через два тижні, як вона сталася. Чому вирішив написати певне ви зрозумієте вже прочитавши цей маленький твір. До речі це мій перший прозовий твір, який я виставляю на люди. Були ще декілька спроб щось написати, але вони на мій погляд були невдалими. Можливо така ж доля чекає на цей твір, але я його все ж виставляю на ваш суд, вже не задумуючись вдалий він чи ні, бо не це головне в ньому, а сутність яку хотів в ньому передати. **
** Все це і примітка були написані 09.04.2014. Тоді не виставив, бо вирішив, що патріот країни, яким я себе вважаю, в такий тяжкий час таке публікувати не буде. Та й зараз так вважаю. А публікую, бо сьогодні, будучи на дачі, взнав, що Микола вже в зоні АТО і що пішов добровільно. Бо вірю, що такі люди як він після наведення порядку на сході країни, наведуть порядок і у владі і в бізнесі. Нехай тебе, Миколо там захистять мої молитви і молитви твоїх рідних. І нехай все ж наступлять переміни на краще в нашій багатостраждальній країні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514079
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.07.2014
Не біжи за златом
Не будь собі і близьким катом
І бійся нездійсненної мети
Куди усе життя іти.
Скинь буденних потреб рутину,
Відчуй в собі малу дитину,
Птахом що летить у небі
І споглядай. Повір у іншому нема потреби.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513621
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.07.2014
Один, нічний сеанс в кіно,
Промінь на екрані згасає,
Ти хоча й серед друзів давно
Та самотньо день зустрічаєш.
Гори чорні, сонце впало згори,
Один стою на вершині,
Світло і трави тебе навкруги
Та самотньо й тобі у долині.
Шторм, вітер зриває дахи,
Один на порожнім причалі,
В теплі і затишку ти
Та так як і я у печалі.
Життя нас розводить завжди,
Самотність серця наші крає,
Я спиняю себе, не біжи,
Наш день вже від сонця згорає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513577
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.07.2014
Ліс самарський, килим зелений
Поміж безмежних барвистих степів,
Гордої річки старий охоронець,
Притулок для звірів та радість птахів.
У лісі озерця наче провалля,
Клаптики неба здаля,
Трави високі, широке латаття.
Густо звисає зелене гілля.
Тут птахи і звірі по імені звані,
Тут кожна билина, травина своя,
Тут всі ми разом, любимі й кохані
Єдина родина, сім’я.
............................................
Кохана, це наш з тобою ліс
Нам іншого не треба лісу
У буйстві трав під спів птахів
Тут наше серце радується світу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513106
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.07.2014
Перон. Непорушно двоє стоять,
Лише невблаганно секунди летять,
Спливає прощання година,
Потягом мчить остання хвилина.
Ні. Губам ворушитись не треба,
Очі говорять самі за себе.
Міцно в обіймах руки сплелися –
Не рухайся,
потягу,
час,
зупинися.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=512748
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.07.2014
У всьому винні ми самі*
Й не звинувачуйте нікого.
Привикли жити у г..ні
Туди і йде для нас дорога.
О, може знову пронесе,
Яка погана влада,
О, бач сусід краде,
Й яка у нього хата.
І то не так і то не те,
Усе погано вдома,
І вулицю у москаля мете,
І персики збира у роми.
Якщо вже бізнес є,
То все собі до лузки,
Все зразу все моє,
А батраку й державі дзуськи.
Ну, а якщо вже у руля,
То тут весь світ ховайся:
Усе моє, уся земля,
Хоч море розливайся.
А ті забули родовід.
На милість москаля
І мова, і весь рід,
Та що там, і свята земля.
Лишилася лише одна надія,
Родилось нове вільне покоління
Для них Вкраїна важливіша і золота і сала,
У їх руках могутньою стане держава.
*Українців в Україні за останнім переписом у 2001 році біля 78% і це включаючи Крим де переважають росіяни і татари, у всіх інших областях переважають українці. Я запитую у себе і у вас - як могло так статися, що українці пішли проти українців на сході країни? Чи ні? Тоді чому в мільйонних містах Донецьку і Луганську нема велелюдних протестів мирного населення проти незрозумілих повстанців і зайд з Росії, які ведуть себе гірше терористів самої радикальної масті? Нехай без державної і національної символіки, лише за єдність і мир в регіоні, якби в Донецьку на мирний мітинг вийшло 300-500 тисяч людей, в них би ніхто не стріляв і вони тільки мирним протестом навели б порядок в місті. Не вірю, що жителі цих регіонів хочуть жити окремо, або в Росії. Ні не хочуть. Чому ж ці люди сидять і чекають допоки чергова міна чи снаряд терористів впаде на їх голови і на їх дітей, чи їх прекрасні міста перетворяться в руїни?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=512337
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 19.07.2014
Наш вік не міряють години,
Нема тут днів, років нема.
Наш вік лише одні хвилини,
Про вічне думати дарма.
Шумлять міста, несе без устану дорога,
Країнами проносяться бунти
Й росте в моїх думках тривога,
Що ця дорога людства нікуди.
Але хоч серце смуток крає
І місця для мене у цьому хаосі нема
Все ж є надія, що цей шум розтане
І прийде спокій, втихомиряться серця.
Настане час добробуту і щастя,
Все стане чинним, все буде до ладу,
Хмари розсіються, скінчиться вік «ненастя»,
Настане рай земний, з якого я нікуди не піду.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509891
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.07.2014
Змінилося село, вже все не так кругом,
Лише шумлять дві сосни за селом.
Дитинства й юності супутниці мої,
Свідки життя й народження сім’ї.
Ви бачили ви знаєте усе,
Правду крім вас уже ніхто не донесе
І матері нема, скажіть ви сину непутьовому
Хто ми були тоді і хто ми в світі новому.
Я бачу Миколи образ родини отця:
Широкий лоб, кошлата борода купця.
Я за його світлиною шкодую
Стану художником, цей спогад намалюю.
Він кинув виклик батькові і долі,
Кинув маєток, залишився у полі,
Пішов селом долю нову шукати,
Хвалили його люди, хвалила його мати.
Я діда Павла пам’ятаю – він рибак,
А дядько Федір – столяром мастак,
І батько, теж місцева знаменитість, – грав на басу,
Був трактористом й конюхом, любив природи і жінок красу.
А матір, боже, матінко моя,
І крізь роки ще більше люблю тебе я.
О, через що прийшлось тобі пройти,
Але зуміла пережити і тихо відійти.
Сто років від народження сім’ї пройшло,
Нема в селі Ісакових – покинули село,
Пішли у світ, розбіглися по світу.
На жаль, Миколо, ти не залишив заповіту.
Дві сосни за селом, одна вже впала,
Ще свідка одного не стало.
Спішити треба їхати додому,
Збирати крихти, щоб не жаліть потому.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507828
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.06.2014
Кажуть, людина цим світом не йде,
мов, її доля цим світом веде -
в поле, в палаци та частіше під тин
і нічого не поробиш із цим.
Та думка інша втішає мене:
не доля, а серце тут основне.
Бо серце зіткане з любові
світлий шлях завжди знайде у долі,
душу не дасть загубити під тином
Турбуватиметься нею як мати сином.
Якщо серце в полоні злоби,
воно і з палацу кине туди
де морок сірий, де потьмяніли зірки,
де вздовж шляху одні будяки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507570
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 26.06.2014
З тих пір як Еврінома
Завагітнівши від Феона
Родила нас
Пішов Землею інший час.
Спокою з тих пір нема,
Війну лиш змінює війна.
І як би не трудились кати
І що би не казали демократи,
Змінити людський рід не можна.
Можливо лише обережно
Його привести до ладу
Й спинити так страшну біду -
Нове насилля над людьми.
Інакше в жорнах нової війни
Загине краща людства половина,
А інша, безініціативна,
Ізнову в рабство попаде.
Так було вже не раз,
споконвіку так іде.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505574
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 16.06.2014
Віку супутниця
Моя ностальгія:
Незбутня сучасна
минулого мрія
Знову юність пізнати,
Знову кохати,
Любити
Близьку до болю
Минулого долю.
Спогади тільки
Все змінилось повік:
Землі обертання,
Життя,
Річки потік.
Все більше позаду
І думки настирливий плин –
Друзів все менше,
Все більше один.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504673
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.06.2014
Прожити так треба життя,
Щоби не мати перед Богом каяття,
Щоби у совісті на схилі літ не було муки,
Щоби у грішному поклоні не ламати руки.
На відміряні Богом життєві роки
Любов і радість треба зберегти.
Всміхайтеся світу привітно,
Робіть лише те, що честі гідно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504622
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.06.2014
Одвічний страх буття –
Супутник нашого життя.
Він скрізь, як привид,
Слідує за нами.
Його дитина бачить у кутках родинної оселі.
За сина матір на шляхах життєвої пустелі.
Мужчина, муж в поході на війні
Воює сам з собою в глибині.
І людство в страхові одвічнім
Стоїть навколішки перед Всевишнім.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504621
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.06.2014
Дівчина чекає любові зізнання
Та в горлі тоне грудка незв'язних слів.
Втопилось слиною кохання,
Врятувати його не зумів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504165
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.06.2014
Стрункі виточені ніжки
На підборах босоніжки
У спідничці «ягідочки»
Кофточка в горбочки
Гарне витончене личко
Все так рядом та не близько.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504164
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.06.2014
Кожну хвилину треба жити,
Віддатись долі, добро творити.
Про зло не думати, негоди забувати,
Наруги не терпіти, не воювати.
Життя у радості прожити,
Хвилинами його слід дорожити,
Бо відлік їх має кінець
Й останні миті підуть нанівець.
Треба любити, треба кохати.
Ще більше треба споглядати,
Дивитися на світ.
Можливо, створений для цього людський рід.
Можливо, наші очі – очі бога.
Більше від нас не вимагається нічого,
Аніж спостерігати світ
Протягом відведених нам літ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502999
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.06.2014
Поле маків, маків цвіт,
Він палає на весь світ,
Як не біситься будяк,
Не потішить він нас так.
Бур’яном хоч луг поріс,
Цвіт ромашки полем скрізь,
Луг біліє із здаля
І наш погляд забавля.
Роза квітне у саду
І в неволі, і в біду,
І хоча закрита тином,
Не зрівнятись з ній полину.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502997
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.06.2014
Хлюпочуться діти і птахи у річці,
Зеленіють поля, квітують сади.
Веселися, земле, у сонячнім світлі,
Зеленій різнобарв’ям, цвіти і рости.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502040
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.05.2014
Не співали цю весну солов’ї
І зимою сніг білий вкривався багрянцем,
Кулями град бив по чорній ріллі,
Кров’ю дітей Україна прощалась з поганцем.
Дітки наші впав вибір на вас
В боротьбі вічній воля – неволя,
Жили мирно на рідній землі
Та у вашім житті лиха сталася доля.
Ворог злий знов шматує історію нашу,
Чобіт чужинця на нашій землі,
Знову на сході відкрилися рани глибокі,
На обвуглених вербах в’ють лелеки гнізда свої.
Знову кров, грабежі і розбої,
Рани глибокі землю вкривають мою.
В монументах стають по країні герої,
Що серце віддали за землю свою.
Дітки, дітки впав вибір на вас
В борні вічній воля – неволя,
Та мир знову настане на нашій землі,
Знову всміхнеться нам радісна доля.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501858
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 28.05.2014
Листи в шухляді матері,
Вицвілий папір
Хлопчам їх перечитував,
У пам’яті з тих пір:
Батько й мати молоді,
Насильницьки розлучені.
Хрестом війни у роки золоті
Солдати й смерть заручені.
Не пам’ятаю, що написано, незрозумілий текст
Трикутники маленькі потім пропали десь.
З клаптика пожовклого: живий, не ранений, прийду.
І поряд ненаписане: люблю, кохаю, жду.
7 травня 2008 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497730
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.05.2014
Цей вірш написаний у 2012 році. Уявити не міг, що він стане таким актуальним сьогодні і що теперішнім воякам і вдовам прийдеться це пройти.
Війна, війна, війна.
Ночами повертається вона
І свистом куль, і гуркотом гармат,
І поряд падає солдат.
Глибока рана на обох,
І спрага, і води ковток.
У чорне вбралася вдова,
І світу білого нема
Йому у мить, їй на життя,
Минуле впало в небуття.
Майбутнє ж грається на грудях,
Рівняючи морщинки в людях.
Й калини на могилі пишний кущ,
І перша посмішка із вуст.
Невпинний Час
Лікує нас,
Лише війна
Ночами повертається вона.
04.05.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497511
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 07.05.2014
Знову прапор України на вітрах тріпоче,
Знову ворог злий його зірвати хоче,
Знову кожному маленька вотчина потрібна,
Знову Україна гине рідна.
***
Не забувайте героїв згадати,
Душу їх велично велику,
В ній бездну можна сховати,
В ній море можна втопити…
***
Нам треба вчитись у церкви святої
Любити і пам’ятати власних героїв,
Згадувати в думках і словами щоденно,
Щоб не прожити життя це даремно.
***
Майбутнє можна і вгадати,
Але не вдасться в ньому хід життя впізнати.
Не те стається, що надумав чи боїшся.
Життям, як та мала дитина, просто тішся.
***
Подих в обличчя вітру свіжого вічного,
Гра різнобарв’я твору людського давнішнього,
Променем світла небо розірване сіре,
Я лиш тільки торкнувся сонетів Шекспіра.
***
Лови летом миті прозріння,
Вона як куля прошиває нас,
Її не спинить з бетону склепіння,
ЇЇ лиш рука до паперу прикріпить ураз.
***
Землею сірість несе,
Заметене сірістю все,
Сірість нас поглинає.
Ми вже сірі, нас ніби й немає.
***
Цей світ у неволі,
Весь світ,
Скрізь неволя,
Колючий дріт.
***
Усе вмовляю я себе:
- На чорт воно мені здалося,
хто може хай собі гребе,
а хто не зможе, значить не далося.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497082
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.05.2014
Дуб крислатий серед поля
Вже не могутній, сивий та старий,
Його не жалувала доля
Та виніс все й залишився живий.
Він молодість свою
Провів у тихому гаю
Серед берізок молодих
Він жив в раю.
Світило сонце, вода журчала,
І співу птахів не було кінця.
Та доля йому інше готувала,
Кругом вже випалені поля.
Тупіт чужинців, грім гармат,
Падає, рідіє стрій солдат
Землі своєї захисників
Її впорядників і орачів.
Уже горять берізки, пожухла зелена трава
Скрізь смерть, димить порепана земля.
Останній солдат вже впав
Та дуб розправив крила, дуб встояв, дуб стояв.
Змело ворогів гілля.
Радіє квітує знову земля,
Пропали навіки чужинці,
Але стоїть дуб наодинці.
Ніхто про цей подвиг не знає,
Перехожий в грозу покалічений дуб обминає.
Квітів ніхто йому не несе,
Лише рідна земля барвистий вінок весною плете.
травень 2011
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496206
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 01.05.2014
Напролом в пролом,
Мордою в морду
З людства злом,
Очі запалені
Потом отруєні,
Потом промок
Іржавий листок.
Збори хвилини,
Підходи години,
Роботи 20 секунд,
Вниз лопатою
Пекельний ґрунт.
Затримка – крах
N-ого поверху дах.
Зона затягує
Зона нагадує
Зона зове.
Хлопці-герої
Живіть
Плюйте на хамство
Простіть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495118
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 26.04.2014
Росіє, що ж це робиш ти?
Ми ворогами стали,
Хоча і названі брати,
Але ж ненависті не мали.
Що за агонія твоя?
Невже йдете вмирати
Щоб захопити шмат землі,
Невже вбивати брата.
Де мудрість ваша? І чому
У час всесвітньої просвіти
Ви знову граєтесь в війну
Як нетямущі діти.
Що сієте ви в головах
Своїх людей недбало?
Невже наводити лиш страх,
Невже смертей вам мало.
Невже історія не вчить,
Невже на граблі знову
І світ у морок полетить.
О ні, молітесь богу.
Просіте прощення його,
Може простить безпутних…
Інакше попадете в ад,
Туди веде вас Путлін.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492286
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 13.04.2014
Доброта – оголена душа
Всевишнім нам дарована,
Але занедбана чомусь
Й глибоко в нас захована.
Ховаємо її ми через страх,
Що будем дурно виглядати.
Можливо просто ліньки нам,
Легше язик злоб́о́ю почесати.
Є іскри доброти у всіх,
Але приречені лиш тліти
Бо не торкаємося їх,
Нам боязно у вись злетіти.
Як би нема за що й корити
Та все ж хотілося б колись
Іскру добра нам запалити
Й разом піднятися у вись.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491613
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.04.2014
Тепер вже на сході Росія розігрує кримський сценарій з зеленими чоловічками тільки в іншій формі. Хочеться сказати жителям сходу України - не піддавайтесь провокаціям. Протидійте агресору, бо може статись страшна біда.
Українці сходу мені за нас стидно,
В наших містах України не видно,
Мови не чути, милих серцю пісень,
Тільки з неволі, знову ніч тьмарить день.
Що з вольним народом стряслося?
З рабства вийти нам не вдалося?
Може сиротинці на рідній землі?
А світ до свободи відлічує дні.
Купка чужинців топчеться в домі,
Женіть, щоб не згасили іскру свободи,
Бо згасне - не скоро зійде зоряниця,
Довго в Московії по закутках тулиться.
Вставайте рядами на захист країни,
На захист діток на захист родини.
Їх купка маленька, розсіється враз,
Коли єдність і силу побачить у нас.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490963
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 07.04.2014
Життя таке, яке вже є,
Не нам судити Бога,
Не завжди воно сонцем виграє,
Не завжди йде туди, куди б хотілося дорога.
Стоїків знав цей світ небагато,
Їх оспівав великий Монтень,
Вони показали, як можна, завзято,
Протистояти незгодам життя день у день.
Проявляючи стійкість у всьому,
Несучи мужність усюди і скрізь,
Вони знаходили розраду в малому,
Ніхто в них не викликав ненависть і злість.
Я хочу належне віддати цим людям,
Вони, як дерева, глибоко вкорінені в ґрунт.
Вони ніколи не мали претензій до Бога,
Вони не вчиняли Богові бунт.
Опубліковано у 2011 році і до сучасних подій відноситься хіба що закликом: Протистояти незгодам життя день у день. Проявляючи стійкість у всьому
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490543
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.04.2014
Буває так, що на мене нахлине радість без причини
Так ненадовго, мабуть, на якісь хвилини,
Але така, що все єство моє співає,
Скрізь музика незнана, благодать витає.
Навіть не знаю з чим це порівняти,
Як описати це, як людям передати?
Можливо що про стан такий говорить йога,
Можливо, відчуває це монах, звертаючись до Бога.
Цю радість неможливо описати словом,
Вустами відтворити, подаровані нам Богом
Блаженства безпричинного хвилини,
Нектару благодатного краплини.
Як листя позбуваються дерева восени,
Так ми всі неприємності маємо скидати,
А радість, як паростки весни,
Ростити у собі, плекати.
Тоді наш світ наповниться Любов’ю,
Із часом пропаде страх небуття,
Тому що все в тобі, усе життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490124
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.04.2014
Випадково наштовхнувся на Міжнародний гімн студентів і захотілось поімпровізувати. І от таке вийшло.
За мотивами Міжнародного гімну студентів
Ми молоді ми сильні ми красиві,
Тож звеселяймо себе й світ,
Бо час мине і станем сиві,
Замовчимо під тиском літ.
Життя коротке нам дано,
Його не маєм змарнувати.
Хоча не знаєм що воно
Та весело слід проживати.
Ми молоді ми сильні ми красиві,
Тож звеселяймо себе й світ,
Бо час мине і станем сиві,
Замовчимо під тиском літ.
Університет нехай живе,
Здорові будуть професори.
Всесвіт наш вперед іде,
Нам світять сонце й зорі.
Ми молоді ми сильні ми красиві,
Тож звеселяймо себе й світ,
Бо час мине і станем сиві,
Замовчимо під тиском літ.
Вкраїна рідна процвітає
Дівчатами красивими й дітьми,
Її добробут й міць зростає,
Керманичі стають людьми
Ми молоді ми сильні ми красиві,
Тож звеселяймо себе й світ,
Бо час мине і станем сиві,
Замовчимо під тиском літ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489656
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 01.04.2014
Цей вірш написаний у поемі "Історія України" до подій 1169 року, коли Боголюбський спалив Київ, але ці строки є дуже актуальні сьогодні.
Все перевернуто в історії у русів:
Зганьбили всіх хто клятви не порушив,
Хто повернути Русь до Києва хотів,
З святих земель прогнати москалів.
Яку ж нам треба мати силу,
Щоб приховати недовіру
До тих, хто Русь згубив,
На Київ з факелом ходив.
Хоч попелом присипана дорога
Й не раз чортополох зацвів,
Та прогляда велика засторога
Нападникам із москалів.
Вони спалили Київ, знесли оплот Руси,
Вершину сили нашої, слов’янської краси,
Що бачив велич русів, яка в віках цвіла,
Та впав від зради Київ, згорів дотла.
Брехню велику поне́сли світом,
Рокам її ходьби немає ліку,
Вдовбали в голову і серце руса,
Із бороди та оселедця лишились вуса,
А центром русів стала Москва.
Велика слава Києва із молотка пішла.
Прокляття літає у руській родині.
Стараються Київ гнобити й донині.
Та вже українцям сказати слід годі
І об’єднати круг Києва власні народи.
Знов відродити велику Київську Русь,
За силу й велич якої молюсь.
* уривок з поеми «Історія України-Руси» опублікований у 2011 році.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487909
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 24.03.2014
Могутні дуби вздовж Самари стоять
Стрій вояків, козацька рать
Боронить, стереже свою Україну:
Діток, жінок, берізки і калину.
Несеться Вкраїною голод і смута,
Воєнні фронти прасують украй.
Та козаками зграя ворожа розбита,
Знову родить і квітує наш край.
Непереможні дуби вздовж Самари стоять
На сторожі віками козацька рать.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486531
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.03.2014
Любі хлопці козаки,
Сьогодні бій нам,
Сьогодні нам іти
На ворога,
Досягнемо мети –
Вільні будуть наші села,
Наш край квітучий захистим.
Дівчата чисту постіль стелять,
Вночі, еге ж, не будете одні.
Сьогодні покажіть звитягу,
На що лиш здатен кожен з вас,
Убийте ворога, живих під ляду,
Як це робили ви не раз.
Летіть на конях вороних,
Нехай не буде вам «загради»,
Бо лиш в бою
Життя ви зможете узнати,
І лиш з клинком в руці
Свободу зможете знайти.
І не страшіться смерті, хлопці,
Неволя гірша є ніж смерть твоя.
Хай стануть вільними пани і старці,
Хай вільним на землі зроста дитя.
З Богом, браття, щоб кулі не брали.
За Україну. До перемоги й вічної слави!
* - уривок з поеми «Гарячий вогонь Холодного яру»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486378
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 17.03.2014
Я вже не той, що був раніше,
У мене інший погляд на людей,
Пропало радості чуття і що найгірше –
Рятувати людство вже нема ідей.
У голові одне. Хочу спитати:
Для чого Бог вас наділив умом?
Невже щоб тільки землю плюндрувати,
Змішавши все на ній з одвічним злом.
Створивши нас в своїй подобі,
Він цього певно не хотів,
Від помилок не застережені і боги,
Не все побачиш через плин віків.
Богом усе продумано було:
І розвиток, і переміщення його
В час катастроф Землі
На вищі все щаблі...
Але заданий хід йшов навмання,
Щаблі тріщали від напруг,
Ще й розвивалась всяка чортівня
Божих створінь навкруг.
І потонуло людство в сірому тумані,
Створіння божі наче в п’яному дурмані
Роблять таке, що витвір свій пізнати не зумів
Величний розум у богів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485040
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.03.2014
***
Сімейне щастя чисте як кришталь
Виблискує на сонці, грає,
Коли обоє віддані йому
Й інших турбот не мають.
***
Сімейне щастя, хрумке як кришталь,
Розіб’ється на дрібки лиш від слова,
Осколків блиску є багато та, нажаль,
Про щастя вже не може бути й мови.
***
Сімейне щастя – ваза з кришталю,
Несіть її по світу ніжно й урочисто,
Щоби вона не опинилась на краю
Не впала, не розсипалась намистом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484639
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.03.2014
У моєму Новомосковську памятник Тарасу Шевченку стоїть в закуточку, що і зблизька не побачиш, якщо не заєш, або тобі не показали. Ото вчора проходячи мимо памятника в мене виникли в голові такі рядочки: "У куточку притулився, стоїть споглядає". А дома вже появився такий вірш.
У куточку притулився, стоїть споглядає:
- Ні нема вже в мене сили, серце смуток крає.
чи народ тут не такий, чи рід мій змінився,
що пройдисвіт в центрі міста так і залишився.
Як же вас то врозумити, що ще вам сказати,
зворушити мозок ваш, може нагадати,
як вольних неволили, як у стійло гнали,
чи про діток, що в степу кинуті вмирали.
Стоїть тут у куточку тишком споглядає,
як москаль злий по Криму народ зазиває
до себе у пекло, що в них раєм зветься.
- Ох народе Криму, тобі ще ікнеться.
Ну а ви чого злякались, труситесь небоги,
то на мене подивіться і сміліше трохи
проганяйте загарбника, женіть його з хати.
Будете старатися якось дасте ради.
Світ просіте заступитись та самі не гайтесь –
за вила за сокири, всім миром вставайте.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484356
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 08.03.2014
Весна, знову ліс первоцвіти малюють
Кохання, любов наші душі хвилюють.
Жовті тюльпани ще мить і розквітнуть,
Бруньки на деревах набухли, ось тріснуть.
Ліс заквітує, понесеться деревами спів,
Метеликів зграйки, дзвін комарів.
Солов’ї перемогу життя прозвітують.
Літо прийде, трави й квіти весь світ завоюють.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483512
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.03.2014
Стовбур біленький,
Мила для ока
Крона широка,
Гілочки спадають,
Китички звисають,
Гілочки тоненькі,
Листочки маленькі,
В дитячій долоньці
Смарагди на сонці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483511
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.03.2014
Зараз нічого не пишеться. Розбирає тільки злість від власного безсилля. Переглядав старі свої віршики і наткнувся на цю, давно ще написану поемку.Ті що прожили в Радянськом Союзі, зразу відгадають як давно. Дивлюсь на сьогоднішні події і думаю, невже ті люди що бігають по площах з росіськими прапорами і закликають російську коричневу чуму сюди, знову хочуть повернутися у той час, у той кошмар, бо Росія для простого люду залишилась такою, а можливо стала ще значно гіршою.
В кафе зустрів її,
Було брудно і сіро.
Обідрані стіни
Зелені були
Кульгаві столи...
Пришпилений клаптик паперу
З портретом вождя.
За стійкою тітка огрядна,
Біля каси інша, ще гірша здаля.
Біля стійки
Пики неголені,
Котлета за дванадцять копійок
Гранчастий стакан
Скрізь туман
Димова завіса
Обман.
Крізь туман
Личко гарненьке майнуло
Неначе сонечко сяйнуло
Світлячок в ночі.
Білосніжний фартух
З ганчіркою в руці.
Личко, руки
Гарне все.
Фартух неначе фата
Ангел, Свята
В сигаретнім диму
Серед сміття.
Де ростили, плекали тебе
Де цю зірку взяли
І чому віддали.
Я приходив в кафе
Ще не раз,
Я її полюбив
Вільна хвилина – сюди.
Котлету за дванадцять копійок,
Стакан води.
Сьогодні знову, та нема.
Зухвало дивиться стара:
Нема та вже й не буде.
Сіра темінь це кафе.
І все.
Розтала любові мить.
Красо ненаглядна,
Нехай щастить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483231
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.03.2014