Леонід Ісаков

Схаменіться росіяни

Читаю  Шевченка,
о  дивна  дивина.
Москаль  такий  ж  пихатий,
ніяких  змін  нема.

Усе  та  сама  пиха,
о  дивна  дивина.
Московщина  змінилась,  
та  стала  більш  страшна.

Цар  так  само  зазіхає,  
о  дивна  дивина.
Мусимо  боротись  знову,
спокою  нема.

І  що  ще  гірше,
о  дивна  дивина,
Завоювати  нахваляється
п’янь  з  самого    дна.

Схаменіться  росіяни,  
ми  всі  з  вами  руси,
українці  споконвік,
з  нами  й  білоруси.

Станьте  ж  ви  людьми,
станьте  опліч  з  нами,
станьте  як  брати,  
не  будьте  ворогами.

Між  братами  сильний  є,
інакше  не  буває.
Але  ж  рабом  брат    не  стає,  
що  меншу  силу  має.

Що  ж  вже  ви  такі  тупі,
може  ви  не  руси,
може  зайди  ви  якісь,
затесались  в  руси.

Схаменіться,  я  прошу,
будь  до  дружби  воля,
не  розлучною  була  б
в  нас  із  вами  доля.

Доки  «москалі»  
будуть  в  вас  ричати,
в  світі  будете  одні
міць  свою  втрачати.

Затягніть  свій  ремінець,
станьте  в  ряд  слов’янський,
і  забудьте,  на  кінець,
гонор  свій  москальський.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482939
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 02.03.2014

Коли неволі загроза стоїть на порозі

               
Коли  неволі  загроза  стоїть  на  порозі,
Відкиньте  всі  найважливіші  справи,
Забудьте,  що  навіть  забути  не  в  змозі,
Збирайтесь  гуртом  навколо  держави.

В  руці  зброю  міцно  стискайте  до  болю,
Воюйте,  не  миріться  з  примхами  долі,
Бо  хоча  б  на  хвилину  приймете  неволю,
Повік  будете  жити  без  держави  і  волі.

Вибачайте  сусідам,  пробачте  державі,
Супротивникам  своїм  ідіть  на  уклін,
У  вас  з  ними  тепер  одна  лише  справа
Незалежність  країни  свою  відстоїм.

Не  баріться,  не  думайте  ані  хвилини,
Втрачене  ніколи  нічим  не  вернеш.
Нема  більшого  щастя,  ніж  воля  країни,
За  неї  й  вмирати  з  легким  серцем  ідеш.

Збирайтесь  до  гурту,  нас  стане  багато,
Волю  згадайте  –  і  армії  виростуть  враз.
Благословення  на  бій  дадуть  батько  і  мати,
Ворог  втече  й  навіки  забуде  про  нас.  


 Уривок  з  поеми  "Гарячий  вогонь  Холодного  яру"    (див.  рубрику  "Поеми")  

                 Промова  Чучупаки  перед  народом

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482783
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 01.03.2014

Історія України (закінчення)

VII-ІІІ  Занепад  Гетьманщини  


Іван  Мазепа
Останній  гетьман,  що  міг  звільнити  Україну,
Та  довго  збирався,  а  як  зібрався  загинув.

Важко  створити  портрет  людини  
Незрозумілої  й  донині.
Занедбаний  в  віках  
Мазепа  все  ж  є  гетьман  наш,  
Великий  не  менший  за  Богдана  
А  помилка  його  та  ж  сама:  
Єднався  з  москалями,  
Знову  нас  тягнув  до  ями.
Стогнав  народ  при  ньому,
Хоч  гетьман  і  потому
Супроти  царя  пішов  
Звільнити  Україну  знов.
І  козаки  за  ним  пішли,
І  битви  славні  ще  були.
З’єднався  з  шведом  під  Полтавою  
Якби  не  скритним  був
То  вкрив  би  себе  славою.
А  так  –    
Вся  справа  вийшла  з  ломаний  п’ятак,
Бо  поки  народ  Мазепу  зрозумів
Москаль  міцно  в  Україні  засів.    

Кирило  Розумовський  завершив  нашу  волю
Останній  гетьман  був  призначений  Москвою.
Далі  про  нас  лише  «заботілась»  Москва,
А  Україна  їй  у  повне  підданство  пішла.

VIIІ  Російська  неволя  

Насильство  розповсюдилося  скрізь,
Москаль  у  дірку  кожну  ліз,
Й  народ  затих,  неначе  вмер,
Забув  про  волю,  став  тепер
Покірним,  впрягся  у  ярмо,
Панам  віддали  все  село,
Що  слало  козаків  у  Січ.
Неначе  наступила  ніч,
І  сонце  більше  не  вставало.
І  пустота  у  головах  гуляла.
На  панщину  та  до  шинка,
Оце  була  дорога  вся.

При  дорозі,  
У  облозі
Квітка  розцвітала
Похилилась,  почорніла
Не  розквітнувши,  зів’яла.  

При  дорозі,  
У  облозі
Бур’яном  зажата
Похилилась,  почорніла
Стара  біла  хата.

Біля  хати,  
На  облозі
Дівка  спочивала
Помарніла,  нахилилась,  
Дитя  повивала.

Чого  ж,  моя  рідна  ненько,
Внука  не  плекала.
Чого  ж  свою  рідну  дочку
Ти  не  шанувала.

При  дорозі,  
У  облозі
Квітка  розцвітала
Похилилась,  почорніла
Не  розвівши,  зав’яла.  

Затихли  надовго  козаки  і  голота,
На  довгі  роки  утворилось  болото,
Надовго  свобод  України  не  стало,
Але  москалям  і  це  було  замало.
З  козацьких  полків  вже  постійне  військо,  
Не  гетьман,  а  колегія  Малоросійська,
І  грамоти  на  дворянство  -  старшині,  
Й  селяни  їм  -  кріпаки,  віднині.

По  тій  лихій  годині
Січ  зламали
І  козаки  втікали
Далеко  за  Дунай.  
Хоча  була  ще  й  січ  нова
Та  вже  була  чужа.
Був  ще  січовим  отаманом  Калниш
Останній  наш  «лебединий  крик».  

Скінчилася  звитяга  й  свобода.

ІХ  Совіти

Доки  не  настав  ХХ  вік,
Що  відкривав  волі  потік
По  всьому  світу  і  у  нас.
Революції  буремний  час:
В  лютневу  негоду  
Юрби  народу
Імперію  вщерть  рознесли,
Й  надію  знову  нам  дали  
На  власну  державу,  на  нашу  свободу.
Виростали  вожді  із  народу,
В  маленьку  одну  мить,
Держава-Україна    знову  стоїть.

З  імперії  мертвого  тіла
Пагони  свободи  росли,
І  Україна  як  вміла
Збиралась  тим  шляхом  іти.
Сон  на  кінець  перервала
Згадала  про  мову  свою
Сердешна  знову  не  знала
Що  ще  раз  загине  в  бою.
Що  як  у  минулі  століття
Наступить  повний  розбрат
Вкриється  горою  сміття,
Управляти  новий  буде  кат.
Та  це  вже  потім  узнає
А  зараз  епоха  нова
Лиш  тільки  очі  втирає
Із  попелища  встає.
Знов  боротьба  за  свободу
Знову  ллється  народна  кров
Знову  та  клята  незгода
Знов  наламаємо  дров.
В  борні  народяться  й  загинуть
Директорія  й  УНР
Перлини  звитяги  розсиплють
Які  лише  збираєм  тепер.
Маленькі  козацькі  загони.  
Розсіяні  скрізь  по  лісах,
Великі  вели  перегони
Совіти  ламаючи  в  прах.

Та  все  дарма,
Імперія  нова  зійшла,
70  років  совіти,
Сорому  нам  ніде  діти.
Ідеї  в  угоду
Добили  свободу,
Розтоптали  до  тла
Лише  герої  та  пам'ять  нам  несли
Маленькі  проблиски  свободи,
Маленьку  іскру,  мій  народе,
З  неї  багаття  розпали,
Хай  світ  узнає,  хто  є  ми.

Гарцювали  по  Україні
«карлики  маленькі».
Наші  села,
Наші    хати
У  крові  топили.
Роззували,  роздягали,
По  снігу  водили
Нашу  Волю
У  тяжку  негоду.
Та  не  вбили  Україну
Й  пам’яті  народу.

Й  настав  довгоочікуваний  час

Х  Сьогодні

Все  радістю  запроменіло  враз,
У  Раді  прозвучав  акт  незалежності,  свободи,
Весь  світ  співав,  з  нами  раділи  всі  народи,
Що  є  держава  в  нас,  що  врешті-решт  то  ми
Є  в  Україні  рідній  вільними  людьми.  

Десять  віків  ти  йшла  до  волі,
Боролась,  не  корилась  долі.
Сікла  шаблями  колючий  дріт,
Що  закривав  свободи  світ.

Від  гніту  ворогів  стогнала,
Ганьбою  зради  ти  вкривалася  не  раз,
Але,  як  фенікс,  з  попелу  зростала
І  розцвітала  на  короткий  час.

Велике  щастя  випало  й  мені:
Сьогодні  знову  завойовано  свободу.
Наш  прапор  майорить  і  тризуб  на  щоглі,
Сповнились  надії  й  чаяння  народу.

Божа  благодать  на  нас  зійшла:
Моя  Вкраїна  знову  розцвітає.
Тюрми  розкрились,  навіки  орда  пішла.
 І  серце  радістю  палає.

Привселюдно  на  всю  Україну,  на  весь  світ
Тріумфують  депутати,  тріумфує  весь  наш  рід,
Наш  прапор  розгорнуто  над  Києвом  і  в  Раді,
 Ніщо  нам  українцям  вже  не  стане  на  заваді,
 Нам  разом  всім  поспільством  світом  йти,
Ми  прапор  наш  несемо  крізь  віки.

Нестримна  радість  у  серцях:
Ми  скинули  неволі  гніт.
І  золотом  пшениця  на  ланах,
І  неба  чистого  блакитний  цвіт.

Сльози  радості  в  очах:
Він  майорить  відкрито,  вільно.
Ми  вільні  люди,  в  селах  і  містах,
Будуємо  свою  державу  спільно.

Не  буду  перших  називати  імена,  
Вони  іще  живі,    попереду  в  них  боротьба,
Не  можна  у  революційній    хвилі  
Довго  знаходитися  в  силі,
Щоденно  треба  на  країну  працювати,  
Бо  враз  здобутки  можна  ті  віддати.
Ось  подивися  сам,  
Як  легко  втрачено  Майдан.
Таких  утрат  історія  багато  знає,
Тому  тяжка  тривога  серце  крає:  

Де  ті  що  першими  ішли,
Що  тяжко  нашу  волю  здобували?
Невже  зістарились  і  спочивать  пішли,
Долю  твою  пройдисвітам  віддали?

Народ  забув  що  волю  треба  берегти,
Дозори  скрізь  і  всюди  виставляти.
Тільки  тоді  земля  буде  своя  завжди
І  не  прийдеться  знову  крові  проливати.

Забув  і  знову  маєш  їх:
Дивись  на  це  збіговисько  своїх.
Турботи  в  них  вже  не  твої,
Влада  для  них  це  «деребан»  землі.

Дивись  і  накопичуй  сили  знову,
Бо  вже  вони  не  розуміють  слова.
Йди  знову  на  майдан,
Йди  волю  захищати  сам!
                                                             
                                                                                 Зима  2012  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482638
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 01.03.2014

Історія України (продовження)

VI  Польська  неволя

З  часу  того  Вкраїна  стала  невільна,
Й  наладжувалися  скрізь  безнадійно
Польське  право,  звичаї  й  закони,
А  українству  всілякі  були  перепони.
Спочатку  на  Галичині,  далі  Поділлі,  
А  потім  і  на  всій  великій  Україні.
Землі  вкраїнські  і  панські  наділи,  
Тільки  католики  й  поляки  «іміли».
Це  майже  знищило  руських  князів,
Бо  ополячились  всі,  хто  влади  хотів.
Тільки  народ  наші  цінності  ніс,
Для  нас  нашу  землю  і  етнос  зберіг.

Коли  панщину  Жигмонт  завів,
Служити  панам  наш  народ  не  схотів.
Тікав  він,  селився  у  «Дикому  полі»,
Де  вільним  був,  тішився  на  волі,
Хоч  небезпечно  було  від  татар,
Зате  жити  можна  без  панів  і  їх  кар.
Йшли  у  степ  великими  ватагами
З  мушкетами,  луками  й  шаблями.
За  вільний  дух  мали  пошану,
А  зватись,  за  це,  почали  козаками.
Вони  захопили  простори  великі,  
Здебільшого  степи  що  були  дикі:
Великий  Луг  та  Луг  Базавлуг  –  
Вдовж  Дніпра  й  навкруг.

Степе  безмежний,  буйство  вітрів  і  трав,
Чумак  тебе  зміряв,  козак  верствував,
Навпіл  розкраяний  Дніпром  ти  священним,
Козацької  вольниці  батьком  хрещеним.

Стою  серед  степу  чи  може  вартую,
Стогін  землі  під  копитами  чую,
Вітром  у  полі  пронеслись  навіжені,
Багрянцем  вкрилися  трави  зелені.

Турок,  татар,  що  темная  хмара,
Що  тих  овець  незліченна  отара,
Січа  завзята,  рубати  й  рубати
За  поневолені  долі  дівочі,  за  спалені  хати.

День  закотився,  сонце  сідає,
Сліпий  бандурист  тугу  наганяє,
Сурми  заграли  сотні  зібрати,
Рани  загоїти,  героїв  сховати.

Вітер  стихає,  по  схилу  спускаюсь
Дніпрові  вклонитись,  водиці  напитись.
Стихло  тремтіння,  біль  вгамувався.
Чи  не  я  той  козак,  що  за  татарином  гнався?

Тяжко  жилося  країні  в  ту  пору,
Поляки  повсюди  і  скрізь  брали  гору,
Захисту  від  них  не  було,
Не  раз  горіло,  пустіло  село.  

Пустеля  снігова,  отак
Сніг  степом,  сніг  в  долині.
Серед  білого  степу  козак
Один  у  рваній  свитині.

В  очах  картина  життя:
Вороги  на  ріднім  подвір’ї.
Та  нема  вже  за  те  каяття,
Хата  пустка,  подвір’я  у  пір’ї.

Де  шукати  притулку,  де  йти?
Де  свій  біль  вгамувати?
Лише  шабля  у  нього  в  руці,
Лише  плакати,  лише  стогнати.

Може  десь  ватагу  знайти?    
Може  десь  волоцюг  пострічати?
Може  здатись,  до  Криму  піти?
Може  зі  смертю  вінчатись?

Шум  та  гомін  за  яром.
Невже  кати  назад  ідуть?
Невже  й  йому  вже  незабаром
Одвічні  сурми  загудуть?

Та  ні,  свої.
І  знову  у  бої.

Воювали  козаки  за  свій  край,  як  могли.
З  поляками  бились  й  переговори  вели,
Турків,  татар  ганяли  степами.
Обкладена  Вкраїна  скрізь  ворогами
Та  й  злагоди  суспільство  не  мало,
До  люду  зневага  скрізь  процвітала.
Розлучалися  сім’ї,  козаки  у  поході,
Радості  мало  було  у  народі.
   
Ой  лебедю  сизий,
Моя  ти  опора,
Чоловіче  милий,
Не  так  як  учора.

Удвох  у  соломі,
Удвох  у  раю  –  
У  чистому  полі
По  небу  пливу.

По  небу  над  хмарами
Над  рідною  хатою
Знеможеним  чварами
Рідним  селом...

Сивий  кінь  
Б’є  ногою  ганок.
Прощай,  мій  милий.
Світанок...  


З  часом  козаків  вже  стало  багато,
Старости  їх  почали  залучати
Берегти  від  татар  державні  кордони,
Нарощувати  нові  вільні  «уходи».
Самі  ж  звались  у  них  гетьманами.  
Вишневецький  першим  став  з  козаками.
Під  проводом  його  фортецю  звели  на  Дніпрі.  
(15)50  рік  –  початок  Козацької  України-Русі.
Стала  ця  кріпость  Україні  заградою,
А  козаки  Запоріжжя  –  бойовою  громадою.

З  гетьманів  державні  мужі  стали  зростати,  
Вони  зуміли  знову  Україну-Русь  підняти
До  державницьких  висот,
Їм  вірив,  за  ними  йшов  народ.

Згадаємо  тут  найбільше  видатних,
Дмитро  Вишневецький    був  перший  із  них.
З  Волинського  княжого  роду
Їм  ще  й  тоді  не  було  переводу.
Військо  козацьке  створити  хотів,
Яке  б  не    ховалося  від  ворогів,
А  збройно  стояло  на  низу  Дніпра,
І  центром  –  Хортиці  Велика  й  Мала.
Славні  мав  на  татар-турок  походи,
Багато  визволив  з  неволі  народу,
Та  коли  на  Молдову  ходив-визволяв
В  руки  туркам  від  зради  попав.
Його  скинули  з  башти  –  упав  на  гаки
Й  провисів  на  них  днів  мабуть  зо  три.
Товаришем  в  народі  лишивсь  січовим,
Байдою  любим  усім.

Самійло  Кішка  другим  постав,
Аслан-город  ущерть  зруйнував
Й  пробив  тим  у  море  дорогу.  
Чайки  взяли  Чорне  море  в  облогу.
26  років    був  у  неволі
Та,  козацькій  дякуючи  долі,
1600  вернувсь  в  Україну
За  яку  воював  до  загину.
Й  отаманом  удруге  став,
Й  знову  ваги  великої  набрав,
Та  невдовзі  загинув  в  поході.
Оспіваний  в  думах  народом.

Петро  Сагайдачний  –  постать  велика,
Від  нього  мали  турки  лихо.
Громив  Трапензунт  і  Сіноп,
Він  їм  і  з  півдня  утнув  потоп.
А  потім  ще  нищив  Кафу  й  Царград,
У  той  час  козакам  не  було  преград.
Радість  несли  перемоги  Вкраїні,
Знову  єдналися  розлучені  сім’ї.
Вже  з  козаками  водилися  німці,
Звали  в  походи  їх  італійці.  
Сагайдачний,  з  гетьманів,  першим  почав
Боротьбу  з  Польщею  за  український  загал.
З  просьби  його  патріарх  Теофан
Настановив  Митрополита  у  Київський  храм,
А  також  п’ять  українських  владик,
Ввівши  тим  самим  Польщу  у  крик.
Сильно  він  козацьку  Січ  підняв,
Хоча  у  відкриті  війни  не  вступав.

Багато  ще  отаманів  було  потому,
Вони  роль  в  Україні  грали  вагому.
Були  Дорошенко,  Трясило,  Калуга,  
Сулима  і  Павлюк,  Гуня  і  Остриця,
Та  і  Хмельницький  молодий  з’явився.
У  (16)22році
Побив  турок  в  Чорноморській  затоці
Пошарпав  добре  Царград.

Хоч  козаки  вільними  зростали,
Але  ж  держави  власної  не  мали,  
Стогнали  від  польського  гніту,
В  неволі,  їх  батьки,  жінки  і  діти.
Розрізненими  були,  як  ми  тепер,
А  ворог  з  нас  знущався  й  жер
Земельку  нашу.  

VII  Гетьманщина

Але  не  завжди  була  неволя,
Всміхалась  нам  свободи  доля.
Період  (1647-1763р.р.)  виділивсь  осібно,
В  ньому,  хоча  й  не  жили  вільно,
Та  з  надією  на  свободу  і  краще  життя,
Йшли  воювати,  щоб  не  було  вороття
Польській  неволі  й  татарським  набігам
Та  в  неволі  отриманим  бідам.
Якби  гетьмани  за  булаву  не  чубились,  
Свобода  тоді  б  відродилась.

України  народився  новий  формат  
І  вже  завойовників  протекторат
Цей  стан  розвіяти  не  міг,
Був  сплетеним  навіки  оберіг
І  ми  з  ним  зараз  маємо  державу,
Слабку  іще  та  дуже  мляву,
Але  час  пройде  й  нові  українці
Гуртом,  не  поодинці,
Звеличать  знову  Україну.

VII-І  Богдан  Хмельницький

Віками  залежна  доля  в  нас,
Та  все  змінилося  ураз
Коли  Хмельницький  гетьманом  постав,
Народ  відчув  свободу,  народ  повстав:

Стережіться  польські  хами,
Вже  не  обдурите  словами,
Вже  не  до  ігор  і  забав  –  
Народ  повстав.
Народні  месники  ідуть,
Колони  воїнів  гудуть,
Палають  й  падають  маєтки,  
Сиплеться  піском  заслон,  
Втікають  шляхти  недобитки,
Белькочучи  щось  про  закон.

Хмельницький  Богдан
Із    Чигирина  був  сам,
Сотника  чигиринського  син.  
Навчався  ще  малим
У  київській  і  польській  школах,
Знався  він  на  різних  мовах,
Змолоду  ходив  в  козаках,  воював,
Під  Цецорою  у  неволю  попав.
Два  роки  пробув  у  неволі
Та  завдяки  козацькій  долі,
Вернувся  в  Січ.

Був  у  фаворі  у  Володислава  -  короля,
В  якого  складною  власна  доля  була,  
Але  любив  король  Україну,
Бо  мав  за  спільну  родину
Польський  й  український  народ,
Попри  ряд  великих  незгод
І  панський  шляхти  гніт,
Який  неволив  руський  рід.
Вольності  король  дав  козакам,
Богдану  -  волю:  захищай  Вкраїну  сам.  

Заручившись  підтримкою  короля
Та  відібравши  грамоти  в  Барабаша,
Богдан  пішов  до  козаків  у  гай
Кликати  на  бій  за  волю  і  свій  край:
Вже  сил  нема  терпіти  та  й  перепон  нема
Звільнити  Вкраїну  від  лядського  ярма.
У  1647  році
Всі  українці  були  на  Хмельницького  боці.
Збирались  у  загони  козаки  і  селяни,  
Люд  на  Січі  заповнив  майдани:
-  „Хвала  нашому  гетьману  Богдану!
Веди  нас  здобувати  Вкраїну  і  славу!”.

Хмельницький  часу  не  гаяв,
Очолив  велике  повстання
Виступив  із  Січі,  розрушив  Кодак,
А  потім,  зібравши  всі  сили  в  кулак,
Вщерть  розбив  поляків  на  Жовтих  Водах
А  далі,  під  Білою  Церквою,  розтер  їх  у  прах.
Видав  універсал  до  українського  люду  -  
-  «Визволю  всю  Україну,  вас  не  забуду!»
І  відгукнулась  на  заклик  уся  Україна.
Повстали  й  Волинь,  Червона  Русь  і  Поділля.
З’явилися  нові  отамани  й  герої,
Встали  на  захист  країни  горою:
Ганджа,  Морозенко,  Гайчура,  Кривоніс.
Богдан  під  Корсунем  удар  ще  наніс.
Вкраїна  вільна  була  і  був  Львів,
Але  Богдан  зрозуміти  того  не  зумів.
І  коли  Ян-Казимір  на  трон  зійшов,  
З  ним  на  мирну  угоду  пішов.
Не  готовий  був  правити  державою  сам,
Хоча  був    Київ  й  біля  Софії  майдан,
І  віра  й  надія  народу  безмежна.  
Та  все  ж  слід  віддати  Богдану  належне,
Хоч  погано  справу  політичну  знав,
Та  Україною  розумно  керував.
Богдан,  як  самодержець,  був  один,
Столицею  назначив  Чигирин,
Поділив  усю  країну  на  полки,
Назначив  старшинам  управу  нести.
І  все  було  б  добре  і  час  би  кращий  настав,
Якби  на  короля  Хмельницький  повстав
І  вбив  або  полонив  його  біля  Збаража,
Та  замість  цього  сталася  зрада
Інтересів  країни  й  народу,  
Було  підписано  зборовську  згоду.

Мчать  на  Збараж  загони,
Зносять  польські  останні  кордони,
Поляки  втікають,  розкидані  скрізь,
Король  на  коня  без  шолома  заліз:
-  «Не  кидайте  мене,  я  король!».  
Та  шляхта  врізнобіч,  як  моль.
Хоч    король  їх  собою  спиняє,  
Та  від  козаків  спасіння  немає,
Козацьку  ж  рать  вже  не  спинити,
Ще  мить  і  буде  король  вбитий.
Та  могутнє  «Згода!»    вигук  гетьмана.
Зупинив  руку  козака-отамана,
Зупинив  козаків  -  вони  відступили,
Хоча  зупинитись  не  було  сили,
Хоча  мали  сили  шляхту  здолати,
Рідну  неньку  вільною  мати.
Замирились  поляки  із  ханом
А  потім  з  козацьким  гетьманом,
Що  повів  себе  не  як  батько,а    вітчим.
Ця  змова  лишила  Україну  ні  з  чим.

Зрозуміти  це  нема  в  мене  мочі,
Україна  знову  належала  Польщі,
Хоч  за  змовою  мала  столицю  й  кордони  
І  великі  козацькі  загони,
Але  народ  лишивсь  поневоленим  знов,
І  поляки,  як  завжди,  не  тримали  умов.
А  далі  Білоцерківська  битва  й  умова,
Що  лишила  Вкраїну  в  неволі  без  слова.  
Була  ще  велика  перемога  під  Батогом,
Де  польська  армія  мала  розгром,
Особливо  перемога  під  Жванцем,
Та  зрада  татар  перекреслила  все.

Лихоліття  й  поляків  лукавство,  
Розорені  ниви  й  хазяйство
Не  давали  гетьману  спокою,
Що  народ  мав  вести  за  собою,
Й  країну  від  поляків  рятувати.
Стукався  Богдан  в  інші  хати,
Де  сили,  підтримку  де  брати,
З  турками  добру  мати  угоду
Та  ненависні  бусурмани  народу.
Інші:  Швеція,  Австрія  -  далеко,
Зблизитись  з  ними  нелегко.
Московське  лишалося  царство,
Перемови  вів  він  дуже  часто,
Та  родичатися  з  ним  не  хотів,
Бо  порядків  боявсь  москалів,
Розумів,  що  демократична  держава,
Під  самодержцем,  відразу  би  впала.
Але  таку  скруту  від  поляків  мав,
Що  до  уваги  цього  вже  не  брав.  
І  запросив  московських  послів,
І  8  січня  (1654)  цар  в  Україні  посів.

Негідно  була  зроблена  справа,
Згодом  самостійної  України  не  стало.
Інша  історія  пішла  відтепер,
А  великий  гетьман  невдовзі  помер.
10  років  ще  боролась  держава,
На  своїх  вольностях  й  землях  стояла,
Та  бездарний  Юрась  Україну  добив.
Виговський  потому,  що  міг  те  робив.
Невдовзі  почався  розбрат  
І  Україна  великих  зазнала  втрат.

Продовжив  Хмельницького  справу  
Виговський  Іван,
З  Волині  був  сам,
Чоловік  добре  освічений,
Цим  був  примічений.
Мав  здатність  до  державних  справ  
І  швидко  писарем  в  Богдана  став.
Гетьманом  йшов,  шляхом  Богдана.
Та  бачив,  що  єдність  з  Москвою  погана,
Московський  уряд  вольності  поправ,
Шереметьєв  воєводою  в  країні  став.  

Й  надумав  гетьман  вийти  з-під  Москви
І  федеративно  знову  увійти
До  королівства  Литовського  й  Польського,
Під  назвою  Великого  князівства  Руського.
Це  рішення  в  Гадячі  прийняте  на  раді,
Підтримане  в  усій  українській  громаді
Уряд  московський,  як  тільки  прознав,
Військо  Трубецького  на  Вкраїну  послав.
Битва  велика  сталася  під  Соснівкою,
Доля  московітів  там  була  гіркою,
Військо  московське  розбито  ущерть,  
Його  залишки  вигнали  з  Києва  геть.

Виговський  став  творити  державну  еліту
Та  не  до  вподоби  це  простолюдному  світу.
Запорожці  з  Сірком  на  чолі,
Неначе  не  в  собі,  
Проголосили  гетьманом  Хмельниченка.
Знову  розтала  надія  маленька
На  власну  державу,  на  власну  свободу.  
Та  хіба  дорікнеш  своєму  народу.
Він  сам  у  ярмо,  в  неволю  попхавсь,
Знову  на  милість  цареві  віддавсь.
І  почалися  війни  гетьманів,
То  за  одних  то  інших  тиранів,    
Як  за  Київської  Русі  князі,
Тепер  українці  чубились  всі.
І  ще  Чуднівська  умова  була,  
Що  нас  з  Польщею  знову  звела,
Золотаренко  і  Сомко  за  Москвою  пішли,
Щоб  Лівобережна  Україна  держалась  Москви.
Почався  поділ  України,
Який  лишився  і  до  нині.  
Це  руйнувало,  нищило  країну,
Розорялись  землі,  розпадались  родини.
Князівству  Руському  не  судилось  зійти,
Ворогували  вкраїнці,  воювали  брати.  
 

VII-ІІ  Руїна

Почали  ворогувати  віднині
Ліва  і  Права  –  дві  України.
20  років  руїна  стояла
Доки  Вкраїна  знеможена  впала.

Чубляться  українці,  чубляться  віками:
Вбили  клин  ворожнечі  між  нами  
Любі  сусіди  –    ляхи  й  москалі.
Нема  надії  на  відродження  Русі.

Рідна  Україно,  схаменися,
Навкруг  поглянь,  світ  подивися
І  загляни  в  середину  собі.
Чому  у  владу  пхаєш  хамів?
Чому  чужинців  маєш  в  храмі?
Чому  еліти  не  було  й  нема?
Чому  біду  в  країні  змінює  біда?
Чому  в  тебе  безправні  люди?
Чому    країною  керують  юди?
 І  захисту  від  них  нема.  Чому?  
Й  закони  пишуться  кому?

На  правобічній  гетьманував  Тетеря.
Був  лихий,  крові  ненажера,
Землі  вкраїнські  Польщі  віддав,
Й  Виговського  на  смерть  скарав,  
Загубив  Богуна  з  товаришами
Та  й  Хмельниченка  зв’язав  ланцюгами  
Ця  з  поляками  нелюдина
Тіло  Богдана  викинула  із  домовини.
Довго  гетьманувати  пройдисвіт  не  зміг,
Від  народного  гніву  до  Польщі  утік.

На  лівобережжі  –  Брюховецький  -  простолюдин,
Простолюдністю  тою  був  на  Січі  любим.
Але  ж  з  запорожцями  він  хитрував,
За  їх  спиною  руку  московську  підняв.
Скарав  на  смерть  Золотаренка  й  Сомка  –  
З  Виговським  стала  в  них  дума  одна.
Подать  при  ньому  понесли  до  Москви,
Скрізь  виростали  московські  шинки.
Понаставляв  по  містах  з  Москви  воєвод,
І  насамкінець  проти  себе  цим  збурив  народ.
Під  тиском  його  відійшов  від  Москви.  
На  лівобережжі  українці  війну  почали.

Земле  рідна,  
Україно  кохана,
Дитятко  маленьке
Без  батька  і  мами.

Де  батько,  де  ж  батько  мій?

Батько  твій  –  мужі  незграбні,
Злодійкуваті  і  похабні:
На  сході  туляться  до  москаля,
На  захід  –  до  поляка,
Ті  бусурмана  кличуть  іздаля,  
А  ті  за  милістю  у  австріяка.

А  матір,  матір  де  ж  моя?

Та  загубили  твою  матір,
В  неволю  в  Кафі  продали,  
Із  турком  кварту  розпили
Та  і  забули  знов  про  тебе.

Петро  Дорошенко  долучився  до  тої  війни
Став  гетьманом  по  обидва  боки.
Москалі  втекли  та  вернулися  скоро.  
Великий  він  гетьман  то  розкажем  про  нього.
З  давнього  козацького  роду,
Лишились  ще  в  пам’яті  народу
Дід  його  Михайло,  що  був  гетьманом  
І  батько  –    полковником  ходив  з  Богданом.
Сам  за  Виговського  був  полковником
І  щирим  його  поборником.
Став  після  Тетері  гетьманом  правобережним,
Старався  бути  від  Польщі  незалежним
І  гетьманом  всієї  України,
Яким  невдовзі  й  став  
Україні  знову  самостійність  надав.
Розумів  що  волю  втримати  не  зможе
І  вирішив  -  буде  найбільше  гоже
Піти  у  підданство  Туреччини.  
Але  такі  стремління  були  недоречними,
Вони,  хоча  й  давали  країні  свободу,  
Та  чи  спитав  він  у  свого  народу,
Що  мав  ненависть  до  бусурман.
Народу  краща  неволя  росіян.

Та  й  не  надовго  це  було,  бо  Многогрішний,  
 Будь  його  рід  в  віках  невтішний,
Дружбу  з  гетьманом  порвав,
Лівий  берег  знову  москалям  віддав.
Так  ні  з  чим  лишився  Дорошенко,
Сів  на  правому  березі  Ханенко.
Довго  точилась  між  ними  війна,
Втрутилася  Туреччина  в  неї  сама
І  залучила  до  себе  Правобічну  Україну.
Та  з  неї  по  цьому  народ  весь  відхлинув,
Спустів  колись  квітучий  край,
Боже,  про  нас  колись  вже  згадай.
Дорошенко  зрозумів,  що  програв,
Сіркові  клейноди  гетьманські  віддав.
Помер  під  Москвою  в  Волоколамському  повіті
1698  літа.

Треба  сказати  про  отамана  Сірка.
Козацька  постать  велика  така.
Не  раз  військо  турецьке  громив,
І  на  справи  державні  великий  мав  вплив.
Боялись,  як  вогню,  його  бусурмани,
За  батька  вважали  козаки  і  селяни.
Хоча  й  освіти  і  не  мав,
Та  славу  лицарством  набрав.
Громив  турок    і  татар,    доходив  Арслану.
Йому  приписують  і  лист  султану.
Сірко  зажив  слави  в  козаків,
Лиш  отаманом  був  15  разів,
Бив  поляків,  турків  й  татар,  
І  мав  прозвисько  Урус-Шайтан.
Нині  в  Капулівці  могила  Сірка,
Стоїть  в  пам’ять  монумент  козака.

Йшов  завжди  стежкою  Богдана,
Яка  б  ця  стежка  не  була  погана
Підтримував  протекторат  царя,
Але  щоб  Україна  була  своя,
За  переяславські  угоди,
Й  на  москалів  ходив  не  раз  в  походи.
Проти  ляхів  воював  з  Виговським  
І  знову  владу  встановив  московську.
Хмельниченку  вдруге  булаву  віддав
А  потім  Брюховецького  обрав.
На  жаль  були  бездарними  гетьмани
Та,  що  поробиш,  їх  козаки  хотіли  самі.
До  влади  Дорошенка  також    привели  козаки,  
І  розбили  правобережні  полки,
Але  потім  проти  пішли  воювати,
Щоб  знову  Україну  цареві  віддати.  
Не  простили  йому  протекторату  турецького.
Та    й  смерть  пригадали  Брюховецького.

Останній  гетьман  Руїни  Самойлович,
Досить  освічений  попович,
Але  повний  прихвостень  Москви.
Під  владу  Москви  пішли  всі  городи,
Правобічна  Україна  повністю  розорена,
Війнами  народ  весь  зморено,
І  патріарх  підпав  під  москаля.
Повержена  країна  була  вся.
Та  й  гетьмана  «у  дошку  свого»
Відправили  в  Сибір  самого.

По  ньому  гетьманом  став  Мазепа.
                                                               (закінчення  слідує)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482568
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 28.02.2014

Історія України

Поема  написана  зимою  2011-2012  років.  Окремі  частини  поеми  мною  вже  опубліковані  і,  в  якійсь  частині,  вона  переплітається  з  попередньою.  Почитайте,  мені  явно  не  хватило  таланту,  але  ідея  видається  досить  доброю.  І  якби  хтось  більш  талановитий  спробував  все  ж  відтворити  нашу  історію  в  такому  маленькому  епосі,  то  я  був  би  йому  дуже  вдячний.  А  можливо  слід  було  б  провести  спеціальний  конкурс.  
З  повагою  до  всіх  читачів,  які  все  ж  наважаться  прочитати  цей  нелегкий,  але  досить  короткий  у  порівнянні  з  історією  твір,  Леонід  Ісаков.    

                       Історія  України
                 
           (Епічна  поема)

Цей  твір  було  написано  лише  з  однією  метою  –  вивчити  і  занотувати  для  себе  основні  віхи  з  історії  України.  Твір  аж  ніяк  не  претендує  на  всеосяжність,  у  ньому  бракує  метафори,  відчувається  бідність  поетичних  прийомів  та  монотонність  викладу  матеріалу.  Але,  коли  лінь  читати  серйозну  літературу,  поема  надасть  вам  відносно  правдиве  неупереджене  уявлення  про  наше  буття  буквально  за  якісь  півгодини,  тобто  заснути  можливо  і  не  встигнете.

І.  Присвята

Бажання  є  ізнов  прославити  Вкраїну  милу,  
Народ  великий  надихнути,  вселити  в  нього    нову  силу,
Підняти  з  попелища  славетних  предків  дух,  
Поширити  Землею  знову  слух  
Про  нашу  гордість,  силу,  вдачу,
Яких  ізнов  зову,  за  котрими  сумую  й  плачу,
За  котрими  сумує  й  плаче  весь  народ.
Народ,  що  українцями  зоветься,
Хто  і  коли  назвав  -  тому  минеться.  
Ми  не  з  окраїни,  ми  з  України.
Тому,  що  споконвік  укромно  (затишно)  жили
Окремо  від  усіх  сусідів  –  поляків,  турків,  москалів  
Край  боронили;  пшеницю  сіяли,  зерно;
Мечі,  плуги  кували;  гуляли  і  пили  
Ту  медовуху  веселящу,  якої  йшов  ріки  потік.
Усякого  було,  та  ми  залишились  
Українцями  –затишними,  окремими  повік.



ІІ.  Переднє  слово


«Не  було  тої  Вкраїни,  не  було  й  немає»,  
Ще  й  сьогодні  у  сусідів  ворог  злий  волає  
І  на  сході,  вторить  йому  дехто  з  українців,  
В  рідну  хату  притулившись,  нібито  чужинці.
Нібито,  у  полі  плугом  розум  їм  зорало,
А  можливо  з  мозку  залишилось  сало,
Нібито  вони  у  лісі  дурману  об’їлись,
Чи  до  нас  такими  з  чужини  вернулись.
Винуваті,  у  безрідних,  їх  батьки  і  діди,
Що  чад  своїх  не  вберегли  від  бідоньки-біди,  
Найлихої  та  найтяжчої  у  цьому  світі:  
Країни  рідної  не  мати  у  дитинстві  й  літі.

Вороги  із  нас  глузують  зі  злості  й  забави,  
Але  ж  нам  то  треба  знати  дорогу  держави,  
За  милістю  не  ходити  до  чужинців  в  люди,
Не  почуватися  безрідними,  не  волати  всюди:  
«Ой  які  ж  ми  безталанні,  держави  не  мали.
Жили  вічно  у  неволі,  чужих  годували.»  
Перестаньте,  все  не  так,  не  треба  брехати,  
Візьмемо  до  рук  Аркаса  й  будемо  читати.  
 
ІІІ.  Початок

Здавен  наші  предки  жили  у  цьому  краю,
Народ  роботящий,  непереможний  в  бою.
З  ремеслами  знався,  пишався  землею,
Силою  не  раз  хизувався  своєю.  
Спокою  вороги  не  давали  ніколи:  
Землю  щораз  розоряли  монголи,  
Сармати  і  скіфи,  готи  й  авари,  
За  ними  на  зміну  тягнулись  хазари.  
Та  зиску  вони  з  нас  ніколи  не  мали,  
Ховалися  села  й  міста  між  лісами  
І  захищатися  славний  наш  предок  умів,  
Степами  й  лісами  ганяв  ворогів.

Поляни  жили  понад  Дніпром,  
Тіверці  селилися  над  Дністром,  
Прип’ять  посідали  деревляни,  
Десну  звеличали  сіверяни,  
Понад  Сулою  –    суличі,  
Чорним  морем  –    угличі,  
У  пінських  болотах  –  дреговичі,  
Вздовж  Полтви  –  кривичі.  

Русами  греки  нарекли  полян,  
А  далі  і  всіх  східних  слов’ян  
За  буйну  голову  русяву,  
Що  розумом  нас  прославляла,
                                 В  ті  далекі  пам’ятні  часи  
 Задовго  до  Київської  Русі.  

Град  Київ  від  Кия  розвивався  і  ріс,  
Множив  він  славу,  славу  віками  проніс.  
Здавен  державу  руську  велику  творив,  
Але  пам’яті  мало  про  час  цей  лишив.  

IV.  Київська  Русь

Легенд  багато  –  та  правда  одна:  
Русь  Київська  стояла,  у  віках  була.  
Не  треба  ворогам  вже  так  горлати:  
Де  витоки  Вкраїни  й  де  ваша  мати.  

Початку  Русі  ніхто  не  знає,  
Одна  з  легенд  нам  так  оповідає:  
Аскольд  і  Дір,  перші  варяги,  
У  Київ  прибули  із  Рюрика  ватаги,  
Яка,  начеб,  припленталась  сюди  
Охороняти  від  хазар  всі  городи.  
Потім  Олег  їх  повбивав  
І  землі  руські  всі  до  Києва  прибрав.  
Як  сам  помер,  з  нас  кожен  знає,  
Та  й  Пушкін  нам  про  це  оповідає.  

То  марення  –  вихід  князів  з  ватаги,
Такі  байки  не  можна  брати  до  уваги,
Бо  Київ  на  той  час  вже  процвітав,
І  певне,  що  своїх  князів  він  мав.
Про  це  говорить  інший  літопис
І  ти,  читачу,  в  нього  подивись.
Тобто  князі  були  одні  і  ті,  
Але  не  вихідці  з  варяг  –  свої.

Та  як  би  там  насправді  не  було,
Про  що  б  істориків  писання  не  гуло,
Всієї  правди  ми  ніколи  вже  не  взнаємо,  
Тому  історію  з  дев’ятого  століття  починаємо.

Ігор  змінив  на  престолі  Олега,  
Багато  говорити  про  нього  не  треба,
Відомі  невдалі  походи  у  греки,
Та  багатий  похід  у  Бердаї.  
Узяв  собі  жінку  родом  із  Пскова,
В  народі  про  них  ось  яка  мова:  
На  полюванні  Ольгу  примітив,
З  простою  селянкою  став  долі  радіти.
Князь  невдовзі  від  древлян  загинув:  
Свенельд  не  повертав  йому    данину,
А  князь  обдурений  пішов  за  нею  сам
Та  так  безславно  згинув  там.

Ольга,  хоча  й  селянкою  була,
Миттю  князівству  лад  дала,
Ростила  сина  Святослава  на  підмогу  
І  до  древлян  простелила  дорогу.
Про  це  склали  легенди  люди,  
Та  переказувати  їх  вам  не  буду.
Ольга  східних  слов’ян  об’єднала,
Всім  русам  господинею  доброю  стала,
Хрестилася  перша  з  руських  князів,    
Приймала  в  себе  іноземних  послів,  
З  римлянами  й  греками  зносини  мала,
Ходила  в  Царград,  у  Рим  послів  посилала.

Святослав  в  22  годи
Водив  уже  дружину  в  походи.
Був  лицар  справжній,
Легкий  і  відважний,  
Сильний  і  спритний  мов  барс.
Бив  печенігів  та  греків  не  раз,
Справи  княжі  за  Дунаєм  провадив,  
А  в  Києві  –  мати  була,  доки  грець  не  завадив.
По  тому  життя  міняти  не  схотів
Й  призначив  на  престоли  своїх  синів.  
Знову  вернувся  за  Дунай,  
Дуже  любив  цей  край,  
Там  і  надалі  князював
І  зиск  з  болгар  чималий  мав.
Загинув  молодим  у  (9)72  році,
Від  печенігів,  у  дніпровій  затоці.

Це  місце  й  донині  відоме  на  Дніпрі,
Там  пам’ятник  стоїть  далекій  нашій  сивині.

Кожен  з  синів  з  уділами  справлявся  сам.  
Олег,  найменший,  князював  в  древлян,  
Володимир  у  Новгород  подався,  
А  Ярополку  -  Київ-град  дістався.  

По  смерті  батька  стався  розбрід  –  
Забули  сини  благородство  і  рід,
Про  це  казати  я  б  і  не  хотів,  
Та  усе  це  іде  з  глибин  віків.
Вбивства  за  трон  повелись  на  Русі,
Здобували  князівства  так  майже  усі.  

Ярополк  пішов  на  Олега  й  древлян.  
З  намови  Свавельда  (за  сина),    не  сам.  
Хоч  брата  вбивати  він  не  хотів,  
Та  загинув  Олег.  Впав  тікаючи,  в  рів.  
Почувши  про  це  Володимир  злякався,  
Втік  до  варяг,  за  море  подався.  
А  Ярополк  Новгород  привласнив  собі,  
Знову  землі  руські  з’єдналися  всі.
Володимир  повернувся  через  роки,  
Взяв  Ярополка  й  почепив  на  гаки.
Братня  боротьба  закінчилася  цим  –    
Володимир  на  престолі  лишився  один.  

Рік  був  дев’ятсот  вісімдесятий,
Християнської  віри  початок.

Володимир  -  святитель  Русі,
Як  усі  попередні  князі,
Коли  на  троні  посів,
Скрізь  наставив  древніх  божків,  
Й  знати  не  хотів  іншої  віри.    
Також  веселився  без  міри,
Й  мав  наложниць  скрізь  і  повсюди.
Що  поробиш,  такі  тоді  були  люди.

Та  мав  Володимир  великий  воїна  дар,
Податі  брав  із  Польщі  й  болгар,
Фіни  несли  пушнину  й  форель,  
Потоком  йшло  мито  з  інших    земель.
Слава  бігла  попереду    нього,  
Велика  була  ворогам  засторога.
Він  руські  міста  пригорнув  до  себе  –  
Їм  з  ворогами  осібно  битись  не  треба.

В  (9)88  на  Корсунь  напав,
Греків  розбив,  сестру  вимагав
Царя  грецького,  Анну,  за  себе.    
Щоб  замиритись,  цар  вирішив  -  треба.
Та  все  ж  умову  велику  поставив  до  нього,
Поганству  зробити  заслон  -  засторогу,
Віри  зректися,  волхвів  прогнати
А  християнство  до  себе  прийняти.  
Володимир  погодився,  так  і  вчинив,
Потому  діток  своїх  похрестив
І  взявся  за  інших  киян,
Святив  у  Дніпрі  і  був  з  ними  сам.
Хоч  багато  хто  втік,  сховався  в  лісах,
Бо  віру  мав  лише  у  батьківських  богах.
Митрополію  Київську    Михайло  посів,  
На  Русь  запросив  іншомовних  отців.  
А  потім  був  Великий  Новгород,  
Тут  заставляли  хреститись  народ.
Добриня  з  Михаїлом  носили  хрести,
Мечем  підганяли  до  церкви  іти.
Правили  в  церквах  панотці  як  уміли,  
Кирило  й  Мефодій  лиш  потім  зуміли
До  серця  русів  ключик  знайти,
Біблію  слов’янською  їм  донести.  

Держава  велика,  безліч  застав,
Та  раду  Володимир  їм  всім  надавав.
По  хрещенні  княжив  на  рідній  землі,
Не  ходив  у  походи,  не  жадав  крові.
З  половцями  лиш  сутички  мав
І  то  силача  на  бій  посилав.
Лишився  відомим  силач  із  полян  –    
Кожум’яка  по  імені    Ян.

Дітей  в  Володимира  дванадцять  було,  
Не  всі  дожили  до  часу  того,
Коли  землі  прийшлося  ділити,  
Як  повелось  -  брату  брата  убити.
Святополк  князював    в  Турові,
В  Новгороді  Ярослав,  Судіслав  у  Пскові,
Гліб  у  Муромі,  Святослав  у  древлян,
Борис  у  Суздалі,  Всеволод  в  волинян.
Був  ще  Ізяслав  –  Рогнідин  син  –  
З  полоцьких  князів  залишився  один.
З  Володимира  згоди  –    
По  інших  містах  –  воєводи.

Сини  мужали,  кожен  мав  уділ,
Княжив  на  ньому,  керував  як  умів.
Ставив  застави,  будував  городи,
До  Києва  подать  тільки  несли.
Русь  розцвітала,  багатіла  щоднини,
Вже  не  хотіла  давати  данини,
Знову  Новгород  перший  повстав,
Ярослав  подать  першим  не  послав.  
Володимир  зібравсь  на  нього  походом
Та  заслаб  і  помер  (10)15  годом.  

По  смерті  його  почалась  колотнеча,
Знов  між  братами  погоня  і  втеча,  
Знову  вбивали  й  вмирали  брати,
Руйнувались  палаци,  горіли  хати.

Святополк  в  Києві  трон  захопив,  
Бориса,  Святослава  і  Гліба  убив.  
Та  не  довго  тримався  в  сідлі,
Ярослав  в’їхав  у  Київ  на  білім  коні,
Хоча  в  битві  його  обіграв  Болеслав,  
Та  Київ  ненадовго  віддав  Ярослав.
А  Святополк,  син  батька  поганий,
Здобув  у  народі  прізвисько  «Окаянний».

Ярослав  княжив  країною  довго:  
З  року  (10)19  до  (10)54.
Був  вправним,  сильним  владикою,
Правив  добре  Руссю  великою.
Він  землі  батьківські  примножив,
Народу  своєму  був  милим  і  гожим.

Згадуючи  здобутки  Ярослава,  
Згадаймо  й  брата  його  Мстислава.
Цей  князь,  силою  й  розумом  дужий,
Був,  як  дід  Святослав,  вельми  мужній.
Князі  непримиренними  були  
Але  невдовзі  замирилися  вони.
До  (10)36  -  смерті  Мстислава,
Про  цих  двох  владик  Руссю  йшла  слава.  
Удвох  вони  скріпляли  кордони.
Вправно  розбивали  ворожі  загони.

Потому  Ярослав  правив  Руссю  сам,
Давав  лад  великим  й  малим  городам.
Жив  мирно,  війни    не  любив,
Вимушено  лише  у  походи  ходив.
Із  греками  війни  завершив  навіки
Й  печенігів  степом  розвіяв  без  ліку.
Останні  осібно  жити  не  стали,
Селилися  з  русами,  в  них  і  розтали.
Мирні  турботи  йому  були  до  душі:
Пам’ятки  древні    за  ним  майже  всі  –  
Церква  Святої  Софії  й  Золоті  Ворота.
І  про  письмо  була  турбота.
Зібрав  бібліотеку,  шкіл  набудував.
Руссю  опікувався,  про  неї  і  дбав.

При  Ярославові  Європі  Русь  була  своя.
Дочку  Анну  віддав  у  Францію  за  короля,  
Сина  женив  на  грецького  імператора  дочці,
Породичатися  з  Києвом  в  Європі  хотіли  усі.

Вже  старим  землі  поділив  між  синами:  
«А  Ізяслав  Князем  Великим  буде  між  вами».
В  Вишгороді  він  невдовзі  й  помер.
Це  місце  відоме  дотепер,
Похований  у  мармуровій  домовині,
Що  є  в  Софії  й  донині.

Літописці  величають  «Мудрим»  Ярослава,
Хоча  спадає  думка:  перебільшена  слава.
Бо  не  заклав  підвалини  держави  і,  на  жаль,
Не  зміг  створити  владну  вертикаль.  

Після  Ярослава  Русь  пішла  під  уділи,
З  якими  князі  управлятись  не  вміли.
Розбрат  повний  пішов  по  Русі,
Старалися  всі.
Про  цей  період  казати  вже  годі,
Ця  смута  була  між  князями  й  у  народі.
Коритися  Києву  ніхто  не  хотів,
А  половці  шарпали  з  різних  боків.
Русь  занепала,
Наділу  свого  стало  кожному  мало,
От  і  воюють  брати.
Де  притулитись  народу,  де  йти?
Спочатку  Києвом  керував  Ізяслав,
Потім  його  змінив  Святослав,
Останнім  з  синів  в  пантеон
Всеволод  домігся  на  трон.
Потім  у  війни  вступили  онуки,
Що  також  тягнули  до  Києва  руки.
Воювали  за  Київ,  кожен  до  Києва  ринув,
Доки  Київ,  як  столиця  Русі,  не  згинув.


Князі,  князі,  князі.
Хто  вбив  кого,  а  хто  спалив,
На  палі  кинув,  потопив,
Розрушив  храми,  розвалив
Й  створив  на  тому  тлі
Нове,  до  нової  війни,  князівство
Вже  при  народженні  приречене  на  нове  вбивство.
Вкраїно-Русь  така  історія  твоя,
Знову  й  знову  бачу  я
Все  війни,  все  в  крові.
У  час  цей  нічим  зарадити,
Тим  більше,  заздрити  тобі.

Та  хоч  як  упала  українська  держава  -
Життя  продовжувалось  і  без  Ярослава.
Ще  були  славні  часи,
Ще  є  про  що  розповісти.
Був  ще  Володимир  Мономах,
Який  на  половців  наводив  страх.
Його  любили  й  вклонялися  усі.
Він  володів  великою  частиною  Русі.
Та  все  ж  незавидна  Києва  доля  надалі
Й  останню  крапку  в  розвалі  
Поставив  Довгорукого  Юрія  син,
Андрій  Боголюбський  в  Київ  вбив  клин.
З  суздальцями  прийшов  він  сюди:
Палив  і  вбивав,  був  наче  з  орди.
Це  був  рік  1169,  
Рік  що  має  в  віках  бути  проклятим.

Яку  ще  треба  мати  віру,
Щоб  поховати  недовіру
До  тих,  хто  Русь  згубив,  
На  Київ  з  факелом  ходив.

Хоч  попелом  присипана  дорога
Й  не  раз  чортополох  зацвів,
Та  прогляда  велика  засторога
Відступникам  із  москалів.

Вони  спалили  Київ,  знесли  оплот  Руси,
Вершину  сили  нашої,  слов’янської  краси,
Що  бачив  велич  русів,  яка  в  віках  цвіла,
Та  впав  від  зради  Київ,  згорів  дотла.

Велика  зрада  розлетілася  по  світу,
Рокам  її  ходьби  немає  ліку,
Засіла  в  голові  і  серці  руса.
Від  бороди  та  оселедця  лишились  вуса,
А  центром  русів  стала  Москва.
Велика  слава  Києва  із  молотка  пішла.

Прокляття  літає  у  руській  родині.
Стараються  Київ  гнобити  й  донині.
Та  вже  українцям  сказати  слід  –  годі!
І  об’єднати  круг  Києва  власні  народи.
Знов  відродити  велику  Київську  Русь,
За  силу  й  велич  якої  молюсь.

Київ  повержений  та  Русь  ще  не  вмерла.
Славетні  інші  городи  й  народу  джерела
В  мирні  часи  й  час  тяжких  лихоліть    
Її  живили  протягом  століть.
Зміцнилось  Галицьке  князівство,
Велику  владу  там  до  рук  прибрав
Данило  Галицький.
Та  й  Київ  ще  стояв  й  своїх  князів  ще  мав.
Ще  разом  військом  ріками  і  долами
Князі  йшли  воювати  із  монголами.
Та  внутрішні  незгоди  і  розбрат  
Здали  Вкраїну  під  їх  протекторат.
Вольностей  й  тоді  не  втратила  ніколи,  
Податтю  лиш  вдовольнялися  монголи.
І  можна  було  б  як  московські  сусіди
Землі  збирати  й  відвернути  всі  біди.
Та  подрібнилися  роди  князів,
Дехто  лиш  місто  вже  мав  за  уділ.
Не  знайшлося  владики  на  всіх.
Й  це  призвело  до  гибелі  Русі.
Сталась  вона  у  (13)21  годі:
Гедемін  Київ  до  Литви  пригорнув  при  нагоді.
Потім  старались  польські  й  московські  брати.
Народові  лишалось  в  неволі  землю  й  рід  берегти.

Я  заглядаю  у  глиб  віків:
Народе  мій,  як  жив?
Серед  сусідів-ворогів,
Як  землю  зберегти  зумів?

Яку  по  клаптику  збирав,
Опіку  виявляв  як  міг.
В  неволі  роду  не  поправ  
І  корені  його  зберіг.

Марно  народжував  вождів,
Щоб  в  єдності  вперед  іти.
З  них,  хто  не  вмів,  а  хто  не  хтів,
Як  ти  цю  землю  берегти.

V  Литовська  неволя

Народом  сприймалась,  як  воля,
Спасінням  від  монгольської  орди.
Й  самостійні  стали  городи,
І  «Магдебурзьке  право»  взяли,
Й  ремеслами  своїми  розцвітали.
Й  руські  князі  були  в  помазі,  
І  віра  православна  у  повазі,
Й  країна  Литовсько-Руською  була,
І  мова  українська  розцвіла.
Ну  просто  були  в  благодаті,
Нічого  не  дати  й  не  взяти.
Але  чому  ж  так  серце  рветься,  
Коли  про  цей  період  йдеться.  
Бо  руські  князі  -  вже  не  князі,  а  воєводи,  -
Стали  цуратися  свого  народу,
Чубилися  за  грамоти  на  шмат  землі,
Ніби  ці  землі  були  не  свої.  
Солодкою  і  страшною  була  воля,
По  ній  нам  вольная  всміхнулась  доля
Через  століття,  лиш  тепер.

Неприйняття  влади  свого
Робило  з  нас  раба  чужого,
Неволю  не  терплячи  свою
Ми  підпадали  під  чужу.
Ментальність  ця  іще  не  раз
Слабкими  робила  нас.


Войовничі,  хитрі  литвини  
Як  тільки  могли,  вони
Брали  владу  на  українській  землі
І  наші  городи  вважали  за  свої.
Бо  родичались  з  князями,  женили  синів  
На  дочках  відомих  руських  князів.
Цим  Володимир,  Вітебськ  і  Луцьк  піддався.
Особливо  любов’ю  до  нас  Ольгерд  відзначався,  
Він  збирачем  був  (для  себе)  руських  земель,
Нами  турбувався  день  в  день.
Видав  вкраїнською  Статут  литовський,
Хотів  прилучити  ще  й  царство  Московське,
Три  рази  ходив  у  походи,  добивався  того  
За  князювання  Дмитрія  Донського,  
Але  не  по  зубах  виявилась  Москва,  невдовзі  й  помер.
Змінив  його  Ягайло,  відомий  дотепер
Вже  як  польський  король,  польських  земель.
Від  Польщі  Литва-Україна  хоч  і  були  окремі,
та  Польщі  все  більше  належали  землі.
У  (14)70  Казимір  завершив  справу
Й  прилучив  до  Польщі  Україну  й  Молдаву.

Все  ж  руські  князі  ще  добивалися  прав:
Глинський  Михайло  повстання  підняв
І  силу  мав  край  наш  вільним  зробити,  
Від  Польщі  руські  землі  відбити.
Та  сталось  так,  як  в  нас  і  завжди,
Спільність  не  мали  й  тоді  городи.
Не  всі  князі  відокремлення  хотіли  
Й  було  на  початку  приреченим  діло.  
Помер  Глинський  в’язнем    у  Москві,  
Остання  надія  згасла  на  збереження  Русі.
                                                                             (продовження  слідує)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482567
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 28.02.2014

Кропимо Тарасе, кропимо своєю

                                               «Вставайте,  кайдани  порвіте
І  вражою  злою  кров’ю  волю  окропіте».
Тарас  Шевченко
Але  сьогодні  окропили  своєю  і  народилися  спонтанно  такі  рядки.  Та  хочеться  у  нас  всіх  спитати  допоки  ми  будемо  такими  недолугими,  допоки  до  влади  будемо  пускати  чужинців,  бандитів  і  різний  непотріб?  Допоки  мають  вмирати  кращі  наші  сини?  Вони  гинуть  не  вперше.  Ми  маємо  пам’ятати  про  це.


Кропимо  Тарасе,  кропимо  своєю,
Вже  пролилася,  випита  землею.
Нові  домовини  пахнучі  смолою,
Опускаєм  в  землю  вкутану  журбою.
І  хрести  й  горбочки  нові  біля  хати.

Вже  буде  родити,  вже  буде  буяти...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481652
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 24.02.2014

Щось не складаються вірші ніяк

Щось  не  складаються  вірші  ніяк
і  рима  якась  кострубата.
В  країні  кермує  маніяк,
Героїв  у  чорне  увінчана  хата.

Вкривають  землю  тіла  бездиханні,
липка  кров  асфальтом  тече.
Та  все  ж  мають  знати  можновладці  погані  -
ніхто  за  кордон  із  них  не  втече.

Та  й  закордону  для  них  вже  немає,
бо  ужахнувся  їх  діяннями  світ.
Покидьків  таких  тільки  Росія  приймає,
в  яку  й  простелився  кривавий  їх  слід.

А  ми  все  ж  піднімемось,  залікуємо  рани,
покладемо  бруківку,  побілим  хати.
Світ  ще  буде  гордитися  нами,
Ще  будем  щасливими  сестри  й  брати!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480704
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 20.02.2014

В день інавгурації (крик душі)

         Написав,  коли  Янукович  сходив  на  престол.  Краще  б  я  помилився.                

                                       В  день  інавгурації  (крик  душі)
Я  читаю  Аркаса  і  плачу,
Я  дивлюсь  телевізор  і  бачу:
Мій  народ  знову  правди  шукає,
Мій  народ  знову  граблі  ламає.

Сатана  оберта  заворожене  коло,
Вітер  степом,  у  засіках  голо.
Невже  так  важливим  є  злато  і  сало,
Невже  влади  й  країни  квітучої  мало.

Невже  щоб  у  владу  в  країні  вступити
Благословення  чужинця  треба  просити.
Чи  може  чужинець  в  країну  прийшов?
Достойного  мужа  народ  не  знайшов…

Боже,  до  тебе  я  руки  ламаю
Поможи  Україні  благаю.
                                                                                     25  лютого    2010  року.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480316
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 18.02.2014

Первоцвіт

                     
Дерева  голі
Сніг  лежить
Зима  глибока  
Усе  спить.

Лиш  первоцвіт  не  спить
Весну  вартує
Він  перший
Він  весну  почує.

Як  тільки  сонечко
Проталину  в  снігу  зігріє
Він  тут  як  тут  він  зеленіє
Ще  мить  і  цвіт  дзвенить.

Просніться  дерева  
Радійте  синички
Весна  іде,  Весна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479922
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.02.2014

До російських українців

Випадково  прослухав  дебати  Жиріновського  і  Бузини  в  Москві  на  якомусь  ринзі  і  так  стало  прикро  за  останнього,  що  я  згадав  давно  написаного  вірша  з  іншого  приводу,  але  мені  здається  доречного  у  цій  ситуації.  
                                                         
                                                 
                                                     Навіяно  було  соромливим  зізнання  що  він  з  України                                                                                .                                                    якогось  співака  з  Полтави  на  телепередачі  із  Москви.


В  скрутну  годину,  в  тяжкі  дні
Народ  український  на  чужину  подавався:
В  Канаду,  Штати,  за  моря  і  в  москалі  –  
І  там  залишився  й  додому  не  вертався.

Я  не  про  те,  чим  там  помазано  на  чужині,
Що  більшість  з  них  Вкраїну  забувають,
Мені  це  байдуже,  не  байдуже  мені
Що  у  Москві  вони  свою  державу  „хають”.

Я  їх  запитую  чому?
Українець  за  морем  діточок  української  навчає,
А  у  Москві  Вкраїна  „окраіною”  бачиться  йому,
Він  нашу  непокірливість  російським  матом  покриває.

Так,  рабства  триста  літ  пройшло  недаром,
Вдалося  багатьох  ущербними  зробити,  але  не  всіх,
Уже  проснулася  й  розквітне  гордість  українців  незабаром,
Ми  всі  московські  вигадки  піднімемо  на  сміх.

Тоді  артист  з  Полтави  гордо  скаже  що  з  Полтави,
А  той,  хоча  б  померти  в  Київ  поспішить,
Тому,  що  вислів  «Рідна  земле»  придуманий  не  для  забави,
Тому,  що  в  серці  кожного  українця  Україна  дзвенить.
                                                                                                 
                                                                                                               Грудень  2009  року.      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479821
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 16.02.2014

Марево

               

Стою  в  березовім  гаю
Босоніж  на  траві
Неначе  у  раю
Дитинства,  в  рідній  хаті.

Наче  знову  я  хлопчак
Неначе  завжди  було  так
Не  було  сірих  буденних  років
Тільки  плин  наповнених  радістю  днів.

Стою  в  березовім  гаю  неначе  у  раю,
Але  не  відчуваю  раю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479715
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.02.2014

Усе живе спрямоване до сонця

Усе  живе  спрямоване  до  сонця,
Дитина  сонце-матір  обійма.
Хоча  б  промінчик  із  віконця  –  
У  темряві  життя  нема.

Нема  його  без  ласки  і  любові,
Без  близькості  і  єдності  нема.
Зимою  височать  дерева  голі,
Бо  облітають  листя  без  тепла.

Зимою  каменіють  ріки,
Твердою  робиться  земля.
Та  все  розквітне  і  засяє  тільки
Весна  нам  принесе  тепла.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479617
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.02.2014

«Не було тої Вкраїни…

«Не  було  тої  Вкраїни,  не  було  й  немає»,  
Ще  й  сьогодні  у  сусідів  ворог  злий  волає  
І  на  сході,  вторить  йому  дехто  з  українців,  
В  рідну  хату  притулившись,  нібито  чужинці.
Нібито,  у  полі  плугом  розум  їм  зорало,
А  можливо  з  мозку  залишилось  сало,
Нібито  вони  у  лісі  дурману  об’їлись,
Чи  до  нас  такими  з  чужини  вернулись.
Винуваті,  у  безрідних,  їх  батьки  і  діди,
Що  чад  своїх  не  вберегли  від  бідоньки-біди,  
Найлихої  та  найтяжчої  у  цьому  світі:  
Країни  рідної  не  знати  у  дитинстві  й  літі.

Вороги  із  нас  глузують  зі  злості  й  забави,  
Але  ж  нам  то  треба  знати  дорогу  держави,  
За  милістю  не  ходити  до  чужинців  в  люди,
Не  почуватися  безрідними,  не  волати  всюди:  
«Ой  які  ж  ми  безталанні,  держави  не  мали.
Жили  вічно  у  неволі,  чужих  годували.»  
Перестаньте,  все  не  так,  не  треба  брехати,  
Візьміть  до  рук  Аркаса  і  почніть  читати.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479403
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 14.02.2014

Рідна Вкраїно, схаменися

Рідна  Вкраїно,  схаменися,
Навкруг  поглянь,  світ  подивися
І  загляни  в  нутро  собі.
Чому  у  владу  пхаєш  хамів?
Чому  чужинців  маєш  в  храмі?
Чому  еліти  не  було  й  нема?
Чому  біду  в  країні  змінює  біда?
Чому  в  тебе  безправні  люди?
Чому    країною  керують  юди?
 І  захисту  від  них  нема.  Чому?  
Й  закони  пишуться  кому?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479399
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 14.02.2014

СОНЕТ 55

Ні  мармур,  ні  монументи  позолочені  
не  переживуть    могутніх  віршів  цих,
в  них  сяятиме  образ  твій  відточений
між  статуй  занехаяних,  брудних.

Коли  розвалить  статуї  війна  безжальна
і  ворожнеча  труд  каменярів  у  пил  зітре,  
ані  меч  Марса,  ані  вогонь  безжальний  
не  знищать  могутній  запис  про  тебе.

Шедевр  невпинним  часом  не  знесе,  
безсила  буде  ненависть  людська.
Серед  нащадків,  що  світ  розрушать  до  кінця,  
він  місце  знайде,  йому  і  там  буде  хвала.

До  суду  Страшного,  коли  сам  встанеш,
живи  у  віршах  цих,  таланту  генія  на  славу.

Вільям  Шекспір  Оригінальний  текст

Not  marble  nor  the  gilded  monuments
Of  princes  shall  outlive  this  pow'rful  rhyme,
But  you  shall  shine  more  bright  in  these  contents
Than  unswept  stone,  besmeared  with  sluttish  time.
When  wasteful  war  shall  statues  overturn,
And  broils  root  out  the  work  of  masonry,
Nor  Mars  his  sword  nor  war's  quick  fire  shall  burn
The  living  record  of  your  memory.
'Gainst  death  and  all  oblivious  enmity
Shall  you  pace  forth;  your  praise  shall  still  find  room
Even  in  the  eyes  of  all  posterity
That  wear  this  world  out  to  the  ending  doom.
So,  till  the  Judgement  that  yourself  arise,
You  live  in  this,  and  dwell  in  lovers'  eyes.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478482
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.02.2014

СОНЕТ 35

Не  засмучуйся  тим  що  зробив,  ти  минулим  себе  не  кори,
Сонце  вкривається  хмарами,  але  з-за  плям  не  впало  згори,
Троянди  вкриті  шипами,  джерела  срібні  з  гряззю  на  дні,  
Черв’як  в  солодкому  бутоні  й  бактерії  купаються  в  вині.

Так,  всі  люди  мають  вади  і  я  в  цьому  вірші  грішу,
З  словами  що  зібрав  в  твій  захист  з  тобою  до  пекла  іду,
Нема  в  світі  людей  безгрішних,  грішним  з  тобою  став  я,
Виправданням  несу  провину,  що  мала  лиш  бути  твоя.  

Принижуюсь,  загладжую  гріх  твій,  помилку  твою,  
Дурній,  з  примхи,  провині  розумність  якусь  надаю,
Як  раб  твій,  мерзенний  невільник,  я  за  тобою  іду,
Бо  став  тобі  адвокатом,  проти  себе  починаю  тяжбу.

Я  мимо  волі  своєї  злодія  власного  спільником  став,
Того,  що  душу  і  серце  вирвав  у  мене  і  безсоромно  украв.

Вільям  Шекспір  Оригінальний  твір

No  more  be  grieved  at  that  which  thou  hast  done:
Roses  have  thorns,  and  silver  fountains  mud,
Clouds  and  eclipses  stain  both  moon  and  sun,
And  loathsome  canker  lives  in  sweetest  bud.
All  men  make  faults,  and  even  I  in  this,
Authorizing  thy  trespass  with  compare,
Myself  corrupting  salving  thy  amiss,
Excusing  thy  sins  more  than  their  sins  are;
For  to  thy  sensual  fault  I  bring  in  sense  -
Thy  adverse  party  is  thy  advocate  -
And  'gainst  myself  a  lawful  plea  commence:
Such  civil  war  is  in  my  love  and  hate
That  I  an  accessary  needs  must  be
To  that  sweet  thief  which  sourly  robs  from  me.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478334
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.02.2014

СОНЕТ 17

Ти  досконала,  такої  краси  не  було.  Ти  вище  породження  світу.
Я  дурний,  бо  схотів  цю  красу  в  грубих  віршах  своїх  передати,  
Вона  ж  неземна  в  них  помре,  а  останки  в  землі  будуть  тліти,
В  них  не  тільки  нащадки,  я,  ту  що  кохав,  не  зможу  впізнати.

Якщо  в  віршах  змалювати  все  ж  зможу  очей  твоїх  красоту,  
Донести  в  наступні  віки  достоїнства  всі,  всю  красу  і  принади,
Ніхто  не  повірить  що  такою  красою  наділив  бог  істоту  земну,
Брехуном  я  уславлюсь,  мене  як  злочинця  посадять  за  грати.

Паперу  листки,  що  списав  лиш  тобою,  пожовкнуть  від  часу,
Вірші  що  належать  мені,  скажуть  це  просто  античні  пісні,
Стануть  нічим,  як  старці,  що  втонули  в  ганебній  брехні.

Я  буду  страждати,  чим  мав  гордитись  по  праву,  все  втрачу
Та  вихід  все  ж  є,  він  залежить  від  тебе  і  завжди  з  тобою  –  
 Можливість  родити  дочку,  що  засяє  твоєю  красою  новою.

Вільям  Шекспір.  Оригінальний  текст

Who  will  believe  my  verse  in  time  to  come
If  it  were  filled  with  your  most  high  deserts?
Though  yet,  heaven  knows,  it  is  but  as  a  tomb
Which  hides  your  life,  and  shows  not  half  your  parts.
If  I  could  write  the  beauty  of  your  eyes,
And  in  fresh  numbers  number  all  your  graces,
The  age  to  come  would  say,  'This  poet  lies;
Such  heavenly  touches  ne'er  touched  earthly  faces.'
So  should  my  papers  (yellowed  with  their  age)
Be  scorned,  like  old  men  of  less  truth  than  tongue,
And  your  true  rights  be  termed  a  poet's  rage
And  stretched  metre  of  an  antique  song:
But  were  some  child  of  yours  alive  that  time,
You  should  live  twice,  in  it  and  in  my  rhyme.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478222
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.02.2014

СОНЕТ 5

Все  в  цьому  світі  має  розквіт  і  має  кінець,
Час  виступає  творцем,  він  неодмінно  стає  і  тираном,
Літо  пензлем  образ  прекрасний  веде  під  вінець,
Але  поряд  зима  своїм  пензлем  готовить  вже  саван.

З  нею  вічність,  все  вкриває  і  сковує  лід,
Листя  зів’яле,  земля  чорна  снігами  покрита,
Повернення  не  буде,  якщо  не  сховаємо  плід
В  теплих  долонях  життєдайну  есенцію  літа.

Якщо  зимою  збережемо  літа  краплини,
Не  страшитимуть  нас  листя  й  квіти  пожухлі,
Серце  втішатимуть  солодкі  есенції  кухлі.

Скінчаться  морози,  потечуть  в  ріки  льодини,
Літо  знову  прийде,  краси  розквіту  час
Й  радість  солодка  життя  буде  тішити  нас.


Вільям  Шекспір.  Оригінальний  текст

Those  hours  that  with  gentle  work  did  frame
The  lovely  gaze  where  every  eye  doth  dwell
Will  play  the  tyrants  to  the  very  same,
And  that  unfair  which  fairly  doth  excel;
For  never-resting  time  leads  summer  on
To  hideous  winter  and  confounds  him  there,
Sap  checked  with  frost  and  lusty  leaves  quite  gone,
Beauty  o'ersnowed  and  bareness  every  where:
Then  were  not  summer's  distillation  left
A  liquid  prisoner  pent  in  walls  of  glass,
Beauty's  effect  with  beauty  were  bereft,
Nor  it  nor  no  remembrance  what  it  was.
But  flowers  distilled,  though  they  with  winter  meet,
Leese  but  their  show;  their  substance  still  lives  sweet.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478082
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.02.2014

СОНЕТ 4

Природа    ніщо  не  дарує,  природа  дає  лише  в  борг,
Чому  ж  ти  красою,  що  від  неї  отримав,  влаштовуєш  торг.
Природа  щедроти  свої  направляє  тому  хто  щедрий  є  сам,  
Чому  ж  ти  тратиш  на  себе  красу,  що  належить  богам.  

Лихварю  нікчемний,  що  несеш  незбагненну  суму  із  сум,
Ти  жебраком  став  мерзенним,  затьмарила  жадоба  ум.
Ти  в  образі  ангела  скнара  ховаєш  зі  златом  сундук,  
Те  що  тобі  не  належить,  міцно  прибравши  до  рук.

Адже  уклавши  угоду  з  собою,  бачачи  тільки  себе,
Ти  обманюєш  себе  самого  і  це  так  тобі  не  мине.
Ти  не  вічний,  колись  природа  і  тобі  звелить  піти.
Який  написаний  тобою  звіт  зможе  вона    знайти.
 
Не  пущена  у  ріст  краса  помре  разом  з  тобою,
Замість  нести  добро,  напризволяще  кинута,  стане  гнилою.


Вільям  Шекспір.  Оригінальний  текст

Unthrifty  loveliness,  why  dost  thou  spend
Upon  thyself  thy  beauty's  legacy?
Nature's  bequest  gives  nothing,  but  doth  lend,
And  being  frank  she  lends  to  those  are  free:
Then,  beauteous  niggard,  why  dost  thou  abuse
The  bounteous  largess  given  thee  to  give?
Profitless  usurer,  why  dost  thou  use
So  great  a  sum  of  sums,  yet  canst  not  live?
For  having  traffic  with  thyself  alone,
Thou  of  thyself  thy  sweet  self  dost  deceive:
Then  how,  when  Nature  calls  thee  to  be  gone,
What  acceptable  audit  canst  thou  leave?
Thy  unused  beauty  must  be  tombed  with  thee,
Which  used  lives  th'executor  to  be.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477974
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.02.2014

СОНЕТ 2

Скоро  старість  в  облогу  візьме  тебе,
Зморшки  глибокі  лице  твоє  вкриють,
Краса,  гордився  якою,  піде,
Осінні  дощі  сліди  її  змиють.

Чим  поясниш  тоді,  де  поділась  краса,
Може  скажеш  сховалась  у  впалих  очах.
Там  тільки  сором  лишивсь,  зайва  хвальба,
Там  старість  твоя,  смутком  сіяча  страх.

Було  б  добре  якби  в  тебе  родилось  дитя
Й  врода  його  що  на  твою  була  б  схожа,
Ти  б  гордо  дивився  на  світ  як  вельможа:

Погляньте  усі,  знов  іскриться  врода  моя,
Всохле  дерево  пагін  новий  відпускає,
Сам  вже  старий  та  від  мене  життя  нове  розцвітає.

Вільям  Шекспір  Оригінальний  текст  

When  forty  winters  shall  besiege  thy  brow,
And  dig  deep  trenches  in  thy  beauty's  field,
Thy  youth's  proud  livery  so  gazed  on  now
Will  be  a  tottered  weed  of  small  worth  held:
Then  being  asked  where  all  thy  beauty  lies,
Where  all  the  treasure  of  thy  lusty  days,
To  say  within  thine  own  deep-sunken  eyes
Were  an  all-eating  shame,  and  thriftless  praise.
How  much  more  praise  deserved  thy  beauty's  use,
If  thou  couldst  answer,  'This  fair  child"  of  mine
Shall  sum  my  count,  and  make  my  old  excuse',
Proving  his  beauty  by  succession  thine.
This  were  to  be  new  made  when  thou  art  old,
And  see  thy  blood  warm  when  thou  feel'st  it  соЦ

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477828
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.02.2014

СОНЕТ 1

Ми  закохуємось  в  жінок  красивих,  ми  потомства  бажаєм  від  них,
Щоб  троянда  красива  не  згасла,  не  вмерла  ніколи,
Щоб  завжди  поміж  нами,  серед  квітів  зів’ялих  старих,
Вже  троянда  нова  буйно  квітла  у  нашому  домі.

Ти  ж  повінчаний  з  собою,  самозакоханий  нарцис
І  крихти  хліба  жебраку  не  подаси  рукою,
Круг  тебе  вимре  все,  засохне  поле  й  ліс,
Ти  душу  божу  жадоби  зробив  рабою.

Схаменись,  ти  ж  той  хто  мав  бути  прикрасою  світу,
Першим  провісником  весни  і  розквіту  життя,
А  втратив  все,  пішов  з  бутону  в  небуття.

Не  звеселять  ніколи  тебе  діти,
Ти  одиноким  став,  ти  втратив  силу,
Ти  жадобою  вбив  себе,  живим  зійшов  в  могилу.

Вільям  Шекспір.  Оригінальний  текст

From  fairest  creatures  we  desire  increase,
That  thereby  beauty's  rose  might  never  die,
But  as  the  riper  should  by  time  decease,
His  tender  heir  might  bear  his  memory:
But  thou,  contracted  to  thine  own  bright  eyes,
Feed'st  thy  light's  flame  with  self-substantial  fuel,
Making  a  famine  where  abundance  lies,
Thyself  thy  foe,  to  thy  sweet  self  too  cruel.
Thou  that  art  now  the  world's  fresh  ornament
And  only  herald  to  the  gaudy  spring,
Within  thine  own  bud  buriest  thy  content,
And,  tender  churl,  mak'st  waste  in  niggarding:
Pity  the  world,  or  else  this  glutton  be,
To  eat  the  world's  due,  by  the  grave  and  thee.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477774
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.02.2014

Вже не пишу і не питаю

Вже  не  пишу  і  не  питаю
Для  чого  мати  родила,
Питань  до  вас  дітки  не  маю
І  радості  кінця  нема.

Стійте  як  хлопці  у  Крутах  стояли.
Мільйони,  мільйони  вже    разом  із  вами,
О  якби  заслони  тих  хлопців  не  впали,
Не  довелось  би  зараз  палити  майдани.

То  ж  стійте  міцно  наші  герої,
За  нашу  Вкраїну  ставайте  стіною.
Метіть,  вимітайте  з  дому  нашого  сміття,
Ваші  серця  вже  карбують  століття.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477598
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 06.02.2014

СОНЕТ 66

Від  невігластва  втомившись  я  смерті  бажаю  -
розтоптану  гідність  бачити  сили  не  маю,
й  нікчемність  розкішшю  ряджену,
і  віру  чисту  злобно  спроваджену,
й  почесті  в  золоті  не  по  заслугах,
і  чесноту  неторкану  що  терпить  наругу,  
й  досконалість  правдиву  ганьбою  укриту,
і  силу  правлінням  нездар  нікчемних  зариту,
й  мистецтво,  мову  влада  якому  зв’язала    
і  дурість,  що  за  видом  розумним  сховалась
й  чесність,  що  дурістю  хам  прозива
і  добро  на  служінні  у  владного  зла.

Втомившись  від  цього  я  би  помер,
Мене  ти  спиняєш,  яку  люблю  дотепер.

 
Вільям  Шекспір.  Оригінальний  текст

Tired  with  all  these,  for  restful  death  I  cry:
As  to  behold  desert  a  beggar  born,
And  needy  nothing  trimmed  in  jollity,
And  purest  faith  unhappily  forsworn,
And  gilded  honour  shamefully  misplaced,
And  maiden  virtue  rudely  strumpeted,
And  right  perfection  wrongfully  disgraced,
And  strength  by  limping  sway  disabled,
And  art  made  tongue-tied  by  authority,
And  folly  (doctor-like)  controlling  skill,
And  simple  truth  miscalled  simplicity,
And  captive  good  attending  captain  ill:
Tired  with  all  these,  from  these  would  I  he  gone,
Save  that,  to  die,  I  leave  my  love  alone.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477581
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.02.2014

Гарячий вогонь Холодного Яру. закінчення

                         Думи  

Найтяжче  то  є  зима.
Зимою  серце  плаче,
Сніг  білий  та  світу  білого  нема,
Ох  не  тужи  козаче.
Ніде  податися,  усюди  слід,
Коней  нема  чим  годувати.

Чи  зміниться  колись  наш  рід,
Чи  будем  вічно  пропадати.
Так  ніби  в  нас  все  є:
Кордони,  мова  й  хати
Побілені  селом  стоять,
І  батько  у  нас  є  і  мати,
Діток  у  школи  віддаєм,
Не  то  що  інші,
І  городи  великі  у  нас  є
І  городи  не  гірші.

Микола  у  село  ходив,
Замаявся  бідняга
Та  ледве  пулю  не  вхопив,
Тікав  від  продотряда.
Третім  днем  прибув,
Як  та  льодина.

Про  що  я,  знов  забув,
От  хоча  б,  хіба  то  є  людина?
Багатства,  що  хоч  відбавляй,
Але  про  люд  не  дбає
І  не  цінує  він  свій  край,
Бо  без  душі,  душі  не  має.
Живе  огризком  без  душі  –  
Масне,  пихате,  сите.

Хоча  б  не  посварилися  усі
Так  довго  у  землі  зариті.

Задушно,    рядом  люди  й  коні,  
Сморід  від  диму  й  поту,
Напруга,  пітніють  долоні,
Хоча  б  якусь    роботу,
Хоча  б  подивитись  на  світ.
Сонце  сяє  і  місяць  щоночі  –  
Можеш  залишити  слід…

Хоча  б  не  сталося  біди  
І  ворог  не  прийшов  сюди…
Все  з’їли,  почали  коней,
Не  загубити  би  людей.  

Все  треба  спати.

Любили  б  землю  і  свій  люд  
Цього  б  зараз    не  мали,
А  цінували  їх  би  труд,
Міста  і  села  розцвітали.  

Все  просто,  що  там  говорити,
На  світі  простішого  нема,
Як  ближнього  любити,
Любити  землю  і  поля,  
Любити  сонце  місяць  зорі.
Батьківщину.    Свободу.  
Та    в  радості  і  горі
Волю  берегти  народу  …

Відкрив  душник,  
Потягнуло  сосною…

Скоріше  б  весна,
Скоріше    на  волю,
Бо  світу  білого  нема…

Скоріше  до  бою…

Все  треба  спати.

Рука  наган  стискає.
Нема  виходу,  виходу    н  е  м  а  є…


                       До  дому
 
Нам  лишився  тільки  ліс,
Скрізь  засилля  совітів,
Й  до  хати  в  якій  колись  зріс
Йдеш  при  місячному  світлі.

Коли  хурделиця  гуляє,
Весь  утоплений  у  сніг,
В  темінь  білу  –    хат  немає
Поки  не  ткнешся  у  поріг.

Стук  тихесенький  у  двері,
«Не  стукай  синку  у  вікно»
Мати  схопилася  з  постелі  
«Боже,  чи  спить  все  село».

«Стукіт  у  вікно  то  на  горе,
Знову  бандити  ідуть,
Мерщій  ховаюсь  в  коморі,
Вікна  бряжчать  на  біду»

«Синочку  щоночі  приходять,
Синочку  шукають  тебе,
Як  матері  таких  родять,  
Земелька  наша  несе»

«Заходь,  роздягайся  мерщій,
Сідай  де  тепліше  на  лаву,
Ох  як    завива  заметіль,  
Ось  хліб  й  кусень  сала.

Все  не  забрали,  сховала.
Я  на  хвилиночку,  мить,
Розбуджу  діда  Миколу,
Хай  вартовим  постоїть».

У  хаті  тепло  й  млосно,  
Протяжно  комин  гуде,
Крик  птаха  голосний,  
Де  мати,  чому  не  іде?

Та  мати  вже  на  порозі:
«Синочку  милий,  як  ти?
Стара,  уже  я  не  в  змозі
Тягар  мій  світом  нести,

«Он  за  Збруч  люди  ходять,
Можливо  сховаєшся  там?»
«Не  бійся  мамо  не  схоплять
Не  можу  я  мамо,  не  сам»

Стоїть  біля  печі  схилилась  -
«Синочку…».  «Прощай  я  вже  йду,
Бач  заметіль  вже  скінчилась,
Накликати  можу  біду».
 
Затихла  старенька  не  плаче
Лиш  руки  на  коліна  склада
«Чуєш  ворон  за  хатою  кряче
Йди  синку,  бо  недалеко  біда».

Встав  поклонився  у  пояс  
«Мамо  рідненька,  прости,
Що  поневолі  заставив
Цей  хрест  зі  мною  нести».
                                 
                                   Кохання  

Маленьке  дзеркальце  в  стіні,
Очі  в  бороді  глибоко,
Сьогодні  ти  приснилася  мені
Мила  моя  кароока.

Начеб  тридцять,  а  дід  старий
Із  дзеркальця  взирає,
Кохана  невже  я  потрібний  такий,
Невже  інших  немає.

Чому  в  негоду  родились  на  світ,
Не  стало  нам  ясної  днини,
Нам,  Настусю,  вже  он    скільки  літ,
Та  хата  наша  під  тином.

Все  війни  навкруг  нас,  все  заметіль
В  несамовитому  танці,
Чому  таке  лихо  впало,  звідкіль,
Звідки  з’явились  поганці?

Місяць  по-особливому  світить,
Начебто  війни  нема.
Ведуть  ялинковий  хоровод  діти,
Танцює  зі  снігом  зима.

«О  дивись  який  місяць  гарний,
Давай  втечемо  звідсіль…
Оселимось  на  зорі  отій  дальній,
Залишимо  цю  заметіль…»

«Не  знаю,  не  можна,    як  же  люди,
Он  ворог  лихий  зазіхнув,
Якщо  підемо,  то  що  з  ними  буде?»
 Затихла,  він  лише    зітхнув.

Тремтить,  на  плечі  схилилась    
«Рідний  ріднесенький  мій,
Чому  ж  в  заметіль  народились,
Милий  милесенький  мій»

«Чому  я  маю  від  світу  ховати  
Безмежну  любов  свою,
Чому  мушу  й  знайомим  брехати,  
Що  я  нікого  не  люблю»

«Залицяльники  навкруг  мене  в’ються,  
Обожателів  тьма,
Любити  й  кохати  до  віку  клянуться,
Лиш  би  надію  дала.»

«Селом  пліткують,  їм  рот  не  закрию  я,
Чому  дівчина  молода
Не  веселиться  і  не  виходить  за  подвір’я?
Гарна  така,  а    сама.»

«От  і  комісар  пристав  сьогодні,
Раніше  мене  не  чіпляв,
А  то  зіниці  вирячив  холодні,
Наче  щось  уже  взнав.»

«Проходу  немає,  ледь  не  плачу,
Причепився  як  реп’ях.  
Скажи  щось,  що  робити  козаче,
Я  не  втримаюсь  так»

«О  якби  ж  ти  могла  сказати
Запроданцю  і  холую,
Що  справу  зі  мною  буде  мати
                                             І  що  я  його  уб’ю»

«Помовч  мій  милий,  
Сказала  ще  я  не  все.  
Вагітна  я,  рідненький,
Дитятко  під  серцем  несу.

Скоро  вже  спитають,
Ти  де  нагуляла  дитя?
Тепер  вже  не  сховаюсь,
Скоро  погибель  моя».

«Боже,  щастя  яке,
Буде  наслідник  у  мене.
Спасибі  тобі  люба  моя,  
Не  бійся,  от  бач  я  веселий.

Я  на  крилах  злітаю  до  лісу,
Ти  ж  на  мене  дома  чекай,
Вже  тобі  тут  не  можна,
На  тижні  підем  за  Дунай»  


                   Останні  бої

Боїв  було  багато,  
Чимало  було  й  перемог,  
Але  настав  початок
Кінця  наших  звитяг.

Все  менше  було  підмоги,
В  ліс  вже  ніхто  не  хотів,
Розійшлися  дороги
Народу  і  козаків.

Скрізь  совіти  встановились,
Повсюди  регулярні  війська,
З  неволею  знову  змирились,
Дороги  до  свободи  нема.

Селяни  наїлись  війни,
Хліба  більш  не  давали,
Не  пускали  в  двори
І  злобно  відсилали.

Отаман  змучений  сидів  –  
 «Успіхи  нас  обминули,
Без  провіанту  стільки  днів.
 О  тяжкі,  тяжкі  думи»

«Надії  вже  у  нас  нема,
Тим  більш  на  перемогу,
Лісом  ходимо  наче  чума,  
На  світ  той  одна  дорога»

 «Козаки  знесилені  зимою
 Мало  схожі  на  вояків,
 Де  там  їм  до  бою,                    
Все  зрозуміло  й  без  слів»


«Так  скінчилась  відкрита  війна»

«Треба  між    народом  сховатись,
Розсіятись  по  Україні  усій,
Або  на  захід  пробиратись…
Чи  все  ж  дати  останній  бій…»

Задумався  і  не  помітив,
Як  сама  доля  вибір  дала.
Круг  стоянки  совітів
Сила  силенна  ішла.

«Хлопці  рідні  тікайте,
Нема  вже  сили  у  нас.
Зброю  на  землю  кидайте.
 Ось  він…  Скінчився  наш  час…».  

Та  за  брязкотом  шабель
Ніхто  не  почув  ці  слова…                        
_  _  _  _  _  _  _  _  _  _  _  _  _  _  _  _  _  _
Перемотаний  чистим  ганчір’ям,
Змарнілий,  але  живий,
Голова  на  подушці  із  пір’я,
Ранений  Ворон  лихий.

Тяжко  на  серці,  душею  аж  плаче.
 Скільки  пройдено  днів,
Все  напрасне,  повернулось  інакше,
 Так  ніщо  не  зумів.

Не  зумів  об’єднати  зусилля
Роздрібнених  козаків,
Розвинулось  совітів  засилля,
Повно  скрізь  москалів.

Голови  отаманів  останніх
Засланий  Гамалій
Розвішав  вздовж  шляху  на  палях
По  Україні  усій.


                                     Епілог

«Спасибі  тобі  Соломіє,
Врятувала  ти  тіло  моє.
Якщо  ще  й  гадати  умієш,
Скажи  що  далі  нас  жде»

«Мертво  земля  буде  спати,
Совіти  губитимуть  мором,
Палитимуть  нас  окупанти,
І  все  це  скінчиться  не  скоро.

Та  все  ж  на  зламі  століття
Країна  від  іга  звільниться,
Багато  буде  ще  сміття,

Та  У  к  р  а  ї  н  а    н  а  в  і  к  
                                                                 в  і  д  р  о  д  и  т  ь  с  я».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477359
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 05.02.2014

Гарячий вогонь Холодного яру

                                                                         За  мотивами  творів:  Юрій  Горліс-Горський                                                                                                                                                                                .                                                                          «Холодний  Яр»  та  Василь  Шкляр
                                                                             «Залишенець.  Чорний  ворон»

                               Присвята

Знову  й  знову  я  повертаюся  до  вас,
Минулого  століття  роки  молодії,
Поміж    розмитих  сновидінь  не  раз
Мій  зір  святі  вихоплював  події,  

Попелом  присипані  в  роках
Великого  невігластва  і  смути.
Та  все  ж  вічних  історії  тенет
Колись  мої  торкнуться  руки,

Зберу  їх  крихти  в  кошик  наш,
Обмию  з  попелу  сльозами
І  в  чистий  саван  заверну    
Щоб  образ  їх  не  тлів  віками.
 
Щоб  наші  хлопці  молоді,
Які  в  борні  нерівній  впали,
Залишились  у  нас  повік,
Немов  живі  між  нами  встали,

Всі  сили  я  зберу  у  купу,  
Усе  натхнення,  весь  талант.
Бажання  інші  -  чашка  супу,
А  воля  -  надійний  мій  гарант.

Рука  уже  не  втримає  кинджала,
Щоб  поразити  наших  ворогів,
Але  й  гуся  пера  не  мало,
Яке  відточеним  зробив.

О  ні,  нема  вже  їх,  нема  нікого,
Вони  мій  голос  не  почують
Й  відлуння,  стукіт  серця  мого,  
Мої  слова  їх  не  схвилюють.

А  слухачами  стануть  інші,
До  них  волати  буде  поклик  мій:
Ви  не  герої  і,  що  ще  гірше,
Глухі  до  доленосних  тих  подій.  

Такі  ж  бо  хлопці  молодії,
Нівроку  собі  повні  сил,
Та  в  помислах  своїх  старії,
Хто  б  кусень  хліба  намастив.

У  вас  в  руках  лиш  пляшка  пива
І  вам  уже  не  втримати  клинка,  
Але  чогось-то  мати  народила
Й  чомусь  тримає  вас  земля.

Від  вас  все  ж  хочу  домогтися
Хоч  крихти  гордості  за  тих,
Хто  ворогу  не  підкорився
Й  боровся  скільки  було  сил.

Та,  власне,  не  ваша  є  провина,
Біда  ця  предків  -  не  онук,
“Совітів”  вродженців  безсилих,
Робота  ката  вмілих  рук.  

Свобода  в  вас  давно  вже  вбита.
Про  що  верзеш?  Яку  ще  зброю?
Лише  б  пробитись  до  корита
Й  віддатись  знову  у  неволю.

Та  все  ж  я  мушу  написати,
Хай  знають  наші  вороги,
Борці  ці  будуть  захищати
Країну  нашу  на  віки.

Нажаль,  я  не  історик,  друже,
Я  б  все  полицями  розклав,
А  розум,  серцем  не  байдужий,
По  йменню  кожного  б  згадав.

Жаль  також  не  художник,
Я  б  їх  іще    намалював,
Їх  образи  поклав  би  в  кошик,
Ходив  би  світом  й  роздавав.

                               
                 Проснулися  

З  імперії  мертвого  тіла
Пагони  свободи  росли
І  Україна,  як  вміла,
Збиралась  тим  шляхом  іти.

Сон  накінець  перервала,
Згадала  про  мову  свою,
Сердешна  знову  не  знала,
Що  ще  раз  загине  в  бою.

Що,  як  в  минулі  століття,
Наступить  повний  розбрат,
Вкриється  горою  сміття,
Управляти  новий  буде  кат.

Та  це  вже  потім  узнає,
А  зараз  епоха  нова,
Лиш  тільки  очі  втирає
Із  попелища  встава.

Знов  боротьба  за  свободу,
Знову  ллється  народна  кров,
Знову  та  клята  незгода,
Знов  наламаємо  дров.

В  борні  родяться  й  загинуть
Директорія  й  УНР,
Перлини  звитяги  розсиплють,
Які  лиш  збираєм  тепер.

Лише  козацькі  загони,  
Розсіяні  скрізь  по  лісах,
Великі  вели  перегони,
Совіти  ламаючи  в  прах.

Та  зламана  гілка  остання,
Лежать  безіменні  герої,
Втопили  вогонь  повстання,
Лиш  іскра  сховалась  в  долоні.

                             Непокірні  

Вітер  дув,  торосив  хмари,  
Вогонь  заграви  роздував,
Розносив  сморід  згарищ,  
Себе  у  попелі  купав.

Все  вкрито  попеловим  глянцем,
Пташиних  не  чути  пісень,  
Сонця  з  диму  багрянцем
Спраглу  землю  спалював  день.  

Ворон  старезний  на  дубі  
Байдужно  сморід  вдихав,
Обвуглена  гілка  у    дзьобі,
Неначе  світ  іншим  не  знав.

Сиве  у    попелі  пір’я,    
Молодим  ніколи  не  був,
Забулось  рідне  подвір’я,
Рідну  домівку  забув.

Забув,  заблудився  у  полі
«Чорний  Ворон»,  в  ночі  розтав,
Кращої  іншої  долі  
Рідній  Україні  шукав.

До  лісу  такі  ж  як  він  хлопці
Сходились  з  різних  сторін,
Лихій  не  вірили    долі,
Ворогу  не  йшли  на  уклін.

Краще  шматованим  батогами,
Краще  у  полі  заритим,
Не  хочемо  бути  там  з  вами,
Вбийте,  в  неволі  не  жити.

Розламано  все,  розбито,
Знову  ворог  в  країні  кермує,
Свободу  глибоко  зарито,
Знову  люд  свій  подих  тамує.

Що  ж  ви  хохли  безталанні
Зрадили  вкраїнський  рід,
Знову  попхались  в  неволю  
Поглянувши  тільки  на  світ.

Лишень  тільки  зробивши  крок
Ви  видохлись,  зламались  знову,
Вільними  не  можете  жити  ніяк,
У  вас  на  руках  мають  бути  окови.

Отримуйте  їх,  але  й  стережіться
Бо  все  ж  вітер  вольний  подує,
Розітре  у  попіл  ворожі  заслони  
Й  ваші  нікчемні  халупи  зруйнує.
 
Так  зараз  ми  загнані  в  ліси,
В  схрони,  землянки  зариті,
Так  мають  років  десятки  пройти,
Щоб    ворог  мав  бути  розбитий.

Ще  з’являться  люди  святі,
Яких  зараз  так  багато  вбито,  
Вони  не  захочуть  бути  в  ярмі
Й  боротися  стануть  відкрито

За  Україну,  за  стяг,  наш  свободу,
Рівність  і  братство  наших  людей.  
Країна  вільною  стане
Й  складе  про  нашу  відвагу  пісень.

                               До  бою

Не  можу  собі  пояснити
Що-то  за  радість  до  бою,
Мене  уже  не  спинити,
Серце  стислось  до  болю.

Піт  ллється  скронями,
Місця  собі  не  знайдеш,
Лоскіт  ходить  долонями,  
Трясця  тебе  всього  б’є.

І  не  тільки  мене  так  трясло,
Кожного  спіткала  ця  втіха
Та  як  би  там  не  було
Нам  аж  ніяк  не  до  сміху.

Довгий  стрій  ламають  коні,
Кожен  себе  хвацько  вихваля,
Усіх  хто  став  на  перепоні
Зметем,  хай  візьме  їх  земля.

Чучупака  в  незмінному  брилі
На  коні  як  влитий  сидить,
Понесуть  їх  коні  як  хвилі,
Нехай  ворог  клятий  тремтить.

Підвівся  високо  на  стременах,
Усе  навкруг  затихло  в  полі,
«Чорний  Ворон»  вільний  птах,
Вершитель  козацької  долі.

                 
Промова  перед  боєм

Любі  хлопці  козаки
Сьогодні  бій  нам,
Сьогодні  нам  іти
На  ворога,
Досягнемо  мети  –  
Вільні  будуть  наші  села,
Наш  край  квітучий  захистим.
Дівчата  чисту  постіль  стелять,
Вночі,  еге  ж,  не  будете  один.
Сьогодні  покажіть  звитягу
На  що  лиш  здатен  кожен  з  вас,
Убийте  ворога,  живих  під  ляду,
Як  це  робили  ви  не  раз.
Летіть  на  конях  вороних,  
Нехай  не  буде  вам  загради,
Бо  лиш  в  бою
Життя  ви  зможете  узнати
І  лиш  з  клинком  в  руці
Свободу  зможете  знайти.
І  не  страшіться  смерті  хлопці,
Неволя  гірша  є  ніж  смерть  твоя.
Хай  стануть  вільними  пани  і  старці,
Хай  вільним  на  землі  зроста  дитя.

З  Богом  браття,  щоб  кулі  не  брали.
За  Україну.  До  перемоги  й  вічної  слави.  

                                                 Січа  

Понеслися,  стогне  поле.  Курява  клубами.
«Ой  доле  ж  моя  доле».  З  ворогом  лобами.
Вже  злилися.  Коні  дибки.  Чуби  вітром  носить.
Той  навколішки  схилився  «Боже  прости»  просить.
Шаблі  блищуть,  кості  кришать.  Земля  багряніє.
Клубок  носиться  землею.  Клубок    скаженіє.
Летять  шапки,  червоніють,  зірочок  не  видно.
«Ворон»  глянув  навкруг  себе:  «Ні,  не  буде  стидно.
Ні,  нема  чого  боятись.  Лише  пильнувати,
Щоб  не  вийшло  з  під  контролю,  не  було  засади.
Хлопці  ріжте,  хлопці  бийте,  перед  вами  гади,
Ворогам  здали  країну,  допустились  зради.
Хлопці  ще  натисніть.  Сійте  страх  шаблями,
Це  уже  не  наші  люди.  Стали    з  москалями.  
Нема  з  ними  нам  вже  миру.  Нема  і  не  буде.
Бийтесь  хлопці    за  народ  свій,  народ  не  забуде  
Як  за  Вкраїну  ви  стояли  в  битві  з  ворогами,
Не  забуде  імен  ваших  й  вашої  звитяги».
Не  витримали  ряди  ворожі  козацької  атаки,
Розкрутились,  розірвались,  почали  втікати.
Розвернулася  тачанка,  кулеметом  косить.
Той  впав  на  траву  й    пощади  вже  просить.
Той  схопився  і  до  лісу  утікати  хоче,
З  переляку  втратив  розум,  біжить  і  регоче.
Та  не  довго  реготав  він,  куля  вмить  приспала.
Отака  була  гулянка,  от  так  смерть  гуляла.
 Вгамувалися  козаки,  рівним  строєм  стали.
Тіла  героїв  поховали,  шану  їм  віддали.
«Ранених  у  ліс  до  лісового  шпиталю,
А  ми  гайда  доганяти,  щоб  добити  зграю».
Поганяли  недобитків  тих  які  відстали...

Повернулись  козаченьки,  їдуть  в  рідні  хати,
«Людей  зберіть  на  площі:  буду  їм  казати».

Зібралася  сільська  громада  вся
Біля  Мотринського  монастиря.            

                       Промова  перед  народом

Коли  неволі  загроза  стоїть  на  порозі
Відкиньте  всі  найважливіші  справи,
Забудьте,  що  навіть  забути  не  в  змозі,
Збирайтесь  гуртом  навколо  держави.

В  руці  зброю  міцно  стискайте  до  болю,
Воюйте,  не  миріться  з  примхами  долі,
Бо  хоча  б  на  хвилину  приймете  неволю,
Повік  будете  жити  без  держави  і  волі.

Вибачайте  сусідам,  пробачте  державі,
Супротивникам  своїм  ідіть  на  уклін,
В  вас  з  ними  тепер  одна  лише  справа
Незалежність  країни  свою  відстоїм.

Не  баріться,  не  думайте  ані  хвилини,
Втрачене  ніколи  нічим  не  вернеш.
Нема  більшого  щастя  ніж  воля  країни,
За  неї  й  вмирати  з  легким  серцем  ідеш.

Збирайтесь  до  гурту,  нас  стане  багато,
Волю  згадайте  –  і  армії  виростуть  враз.
Благословення  на  бій  дадуть  батько  і  мати,
Ворог  втече  й  навіки  забуде  про  нас.  

           Гарячий  вогонь  Холодного  Яру

Маленький  Кавказ:  вкриті  лісом  яри,
 Села  гарні  в  долинах  річок  й  хутори,
Гори  світлом  горять  благородним,
Ліс  навкруги,  людьми  названий  Чорним.

У    Холоднім  яру,  на  побережжі  Дніпра
Світять  бані  Мотринського  монастиря,  
Споконвік  нищать  ворожу  навалу
На  узліссі  величного  Чорного    валу.  

Тут  пам’ять  вічна  про  Дорошенка  й  Богдана,
Тут  місця  нема  для  москальського  пана,
Тут  йшла  запекла  боротьба  за  свободу,
Тут  з  ворогом  селяни  не  брали  угоду.

Ці  села  давали  ковалів  і  ремісників  місту,
Ці  села  силу  несли  Запорізькому  війську,
Ці  села  приймали  від  них  старців  і  калік,
Ці  села    землю  нашу  боронили  повік.

Ні,  ніколи  не  здавали  свій  рід  і  землицю,
Селяни  вміло  тримали  і  плуг,  і  рушницю,
В  віках  не  заблудилась  душа  козаків,
Вони  й  зараз  громили  нових  ворогів.

Кожен  селянин  був  козак,
Кожен  воювати  добрий  мастак,
Не  забулись  славетні  козацькі  часи,
Кожен  готовий  до  боротьби.

Заграви  спалених  ворогом  сіл
З  селян  родили  нових  козаків,
І  якщо  вони  вмерти  мали  в  борні,  
То  вмерти  мали  за  Україну  в  вогні.  

З  проникливих  слів  Чучупаки
Вільна  республіка  стала  зростати,
В  цей  революції  буремний  час
Запалав  вогнем  Холодний  Яр.

Хоча  скрізь  орда  вже  панувала  
Тут  Україна  вільна  процвітала,
Тут  жовто-блакитний  прапор  майорів,
Кожен  з  селян  землі  мав  свій  наділ.

З  маленького  козацького  загону
Розширились  республіки  кордони,
Зросли  полки  готові  вже  іти,
Щоб  руку  всій  Вкраїні  простягти.

Слава  неслась  поперед  полків:
«Гармати  їх  б’ють  на  сорок  верстів,  
Якісь  таємничі  у  них  загороди,
Ними  йдуть  електричні  розряди»

Отаман  Чучупака  попереду  полків
Голови  зносить  своїх  ворогів,
Тікають  денікінці  й  більшовики,
Їм  кордони  республіки  не  перейти.
 
Йшла  запекла  збройна  боротьба,
Боїв  багато  й  чимало  було  перемог,  
Героїчно  стояли  загони  і  кожне  село,
Але  ж  підтримки  з  зовні  не  було.

                   Загибель  республіки

Були  в  нас  справжні  герої
Вони  Україну  для  нас  берегли,
Хрест  свій  достойно  несли.
«Предателями»  цих  зробили  героїв,
На  рідній  землі  вони  стали  ізгої,  
Рану  глибоку  копали  віками,
Лікувати  її    доведеться  нам  з  вами.

Республіка  ще  до  22-гого  стояла,
Кордони  й  міць  свою  скріпляла
Та  ворог  хитрим  і  підступним  був
І  схильність  хохлів  до  зради  не  забув.

Хто  отримав  землі  гірший  наділ,
Провів  крізь  кордон  загін  москалів,
Інший  хтось  чекістку  покохав,
У  подарок  схрон  бандитам  здав.

Той  за  шмат  сала  і  кварту  сивухи
В’язав  козаку  ременем  руки,
А  той  просто  з  забави  і  злості
Крушив  шаблюкою  селянські  кості.
 
Українці,  які  ж  ми  продажні,
Мені  страшно  за  нас.
Нам  би  хороми  спорудити
Та    власне  черево  набити.
Для  нас  зрада  це  клеймо,
Наче  наговорене  воно,
Ніхто  так  не  зраджував  державу,
Не  ставив  власну  вигоду  у  перевагу
Як  ми.
Наших  владик  дрібний  був  інтерес,
Вони  не  брали  зорі  із  небес
Й  державності  не  відчували,
Що  на  поверхні  те  й  хапали.  
Той  наче  об’ївшись  дурманом,
Бачив  себе  російським  паном.
Іншому  за  рідний  край
Шляхетство  польське  подавай,
Вірою  той  прикриваючись  одною,
Народ  тягнув  в  ярмо  з  собою,  
Про  спільне  коріння  байками  
Підганяв  до  Москви  батогами.

Та  знов  повернемось  до  наших  подій.

«Зрада  скрізь  на  нас  чатувала,  
Від  неї  ніякого  спасіння  не  мали,  
Зрада  ходила  кругами  між    нас,
У  кожну  шпаринку  зрада  неслась,
Убивала  й  сікла  козаків  вже  без  бою,
Зрада  завдавала  нестримного  болю,
Зрада  носилася  над  нами  повсюди,
Нищила.  Зрадою    давило  груди.
Спинити  ніяк  не  вдавалося  зраду,
Це  стало  кінцем  для  Холодного  Яру»

Тяжкий  камінь  на  серці  ніс  отаман:

«Треба  збирати  з  сіл  військо
І  ховатися  з  ним  по  лісам».

                                           зима  2012    продовження  у  наступному  файлі

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477358
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 05.02.2014

В муках родиться Україна-держава

В  муках  родиться  Україна-держава,
В  злиднях  зростає  великий  народ.
Для  можновладців-пройдисвітів  ласа  забава,
Самозванців  нікчемних  не  стуляється  рот.

Підведись,  Богдане,  подивись,  що  твориться:
Триста  років  народ  твій  стражда,
Як  раніш,  нова  влада  з  народу  глумиться,
Від  жданої  волі  радості  мало,  більше  біда.

Всі,  кому  заманеться  будують  Вкраїну,
Так  швидко  палаци  ростуть,  що  захоплює  дух.
Стараються  так,  що  про  нову  руїну
Знов  між  народу  шириться  слух.

Шумлять  наверху  створіння  болота,
Рідна  ненька  Вкраїна  скрипить.
Завжди  вірна  тобі  українська  голота
Знову  сокири  та  шаблі  сталить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477181
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 04.02.2014

Ти наречена

                     Проходячи  лісом  мимо  парочки  що  цілувалася  
                     я  ненароком  підслухав  шепіт  "ти  наречена"  

«Ти  наречена».
Шелест  листя  навколо,
Стукіт  серця  вголос.

«Ти  наречена».
Шепіт  цілуючих  губ,
Ніжність  стискаючих  рук.

«Ти  наречена».
Птахом  у  небі  літаю,
Нема  мого  тіла  –  згораю.

Ти  наречена.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477075
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.02.2014

У чотири рядки

***    
Одержавши  від  бога  у  дарунок
Побачити  картини  світу  незбагненні,
Хвилинам  радості  ведіть  рахунок
Як  в  дні  святі,  так  в  дні  буденні.

                               ***    
Вирує  світ,  пролітають  галактики,  зорі.
Я  –  піщинка  в  бездонному  хаосі  моря,
Я  –    стеблинка  занесена  з  космосу  пилом,
Я  –    щасливчик,  я  милуюсь  всесвіту  дивом.
                                 
                               ***
Безмежним  є  живого  до  життя  стремління:
Тільки  під  сонячним  промінням
У  січні  без  тепла
У  лісі  квітка  розцвіла.
                                                                   1  січня  2011р.
                                                     
                                 ***  
Я    шану    людству  віддаю  
За  розум,  за  талант,
За    здатність  працювати  і  творити,
Та  перш  за  все  –    що  не  втомилось  жити.  

                                 ***    
Будь  милостивим  назвавшись  царем,  
До  звірів,  до  птахів  і  до  дерев,
До  придорожньої  билини.
З  любов’ю  культивуй  Любов,  
Кохайся  у  любові  щохвилини.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476027
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.01.2014

Земле рідна, Вкраїно кохана

Земле  рідна,  
Вкраїно  кохана,
Дитятко  маленьке
Без  батька  і  мами.

Де  батько,  де  ж  батько  мій?

Батько  твій  –  мужі  незграбні,
Злодійкуваті  і  похабні:
На  сході  туляться  до  москаля,
На  захід  –  до  поляка,
Ті  бусурмана  кличуть  іздаля,  
А  ті  за  милістю  у  австріяка.

А  матір,  матір  де  ж  моя?

Та  загубили  твою  матір,
В  неволю  в  Кафі  продали,  
Із  турком  кварту  розпили
Та  і  забули  знов  про  тебе.

А  зараз,  зараз  де  ж  батьки?

Біля  корита.  Губами  плямкають,  жують,
Заводи,  землю  продають
І  всю  тебе,  якби  могли  зажерли,
Спішать  набити  черево,
Спішать,  поки  не  вмерли.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475935
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 30.01.2014

Світ наш є творінням божим

Світ  наш  є  творінням  божим,
Усе  ним  визначено  тут,
Днем  непогожим  і  погожим  
Учинків  наших  вершиться  суд.

Це  треба  знати  та  не  боятись,
Іти  дорогою  своєю.
Молитись  Богу,  поклонятись.
Із  світлою  і  чистою  душею
 
Добро  творити,  покращувати  світ,
Не  шкодувати  сил,  не  рахувати  літ,
Нести  плоди  свого  пізнання
Для  людства  й  всесвіту  єднання.

Хтось  скаже  –    все  це  є  банально,
Про  це  вже  говорилося  не  раз.
Ти  їх  не  слухай,  твори  негайно.
І  світ  розквітне  й  буде  пам’ятати  нас.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475727
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.01.2014

Степ козацький

                                                                               Чигирику  А.С.,  
                                                                               нащадку  чигиринських  
                                                                               козаків,  у  день  70-річчя
                           
                                                                                                     
Степе  безмежний,  буйство  вітрів  і  трав,
Чумак  тебе  зміряв,  козак  верствував,
Навпіл  розкраяний  Дніпром  ти  священним,
Козацької  вольниці  батьком  хрещеним.

Стою  серед  степу  чи  може  вартую,
Стогін  землі  під  копитами  чую,
Вітром  у  полі  пронеслись  навіжені,
Багрянцем  вкрилися  трави  зелені.

Турок,  татар,  що  темная  хмара,
Що  тих  овець  незліченна  отара,
Січа  завзята,  рубати  й  рубати
За  поневолені  долі  дівочі,  за  спалені  хати.

День  закотився,  сонце  сідає,
Сліпий  бандурист  тугу  наганяє,
Сурми  заграли  сотні  зібрати,
Рани  загоїти,  героїв  сховати.

Вітер  стихає,  по  схилу  спускаюсь
Дніпрові  вклонитись,  водиці  напитись.
Стихло  тремтіння,  біль  вгамувався.
Чи  не  я  той  козак,  що  за  татарином  гнався?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475536
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.01.2014

Україна

Бажання  є  ізнов  прославити  Вкраїну  милу,
Народ  великий  надихнути,  вселити  в  нього  знову  силу,
Підняти  з  попелища  славетних  предків  дух,
Поширити  Землею  знову  слух
Про  нашу  гордість,  силу,  вдачу,
Яких  ізнов  зову,  за  котрими  сумую  й  плачу,
За  котрими  сумує  й  плаче  весь  народ.
Народ,  що  українцями  зоветься,
Хто  і  коли  назвав  тому  минеться.
Ми  не  з  окраїни,  ми  з  України
Тому,  що  споконвік  укромно  (затишно)  жили,
Окремо  від  усіх  сусідів  –  поляків,  турків,  москалів
Край  боронили,  пшеницю  сіяли,  зерно,  
Мечі,  плуги  кували,  гуляли  і  пили
Ту  медовуху  веселящу,  якої  йшов  ріки  потік.
Усякого  було  та  ми  залишились  
Українцями  –  затишними,  окремими  повік.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475515
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 28.01.2014

Я заглядаю в глиб віків

Я  заглядаю  в  глиб  віків:
Народе  мій,  як  жив?
Серед  сусідів-ворогів,
Як  землю  зберегти  зумів?

Яку  по  клаптику  збирав,
Турботу  проявляв  як  міг.
В  неволі  роду  не  поправ  
І  корені  його  зберіг.

Марно  народжував  вождів
Щоб  в  єдності  вперед  іти.
З  них  хто  не  вмів,  а  хто  не  хтів,
Як  ти  цю  землю  берегти.

В  цій  боротьбі  ти  був  один:
Козак,  чумак  і  селянин.
Державні,  як  завжди,  мужі
Твоїй  землі  були  чужі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475332
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 27.01.2014

Революціонер

             

Босоніж  по  сніжній  цілині
Іду  на  плаху,
Світ  відкривається  мені
Іду  без  страху.

У  вибіленій  снігом  голові
Інших  нема  думок:
Народе  мій,  все  віддано  тобі  
Лишився  крок.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475171
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 26.01.2014

Не закликаю я вас до війни

Не  закликаю  я  вас  до  війни,
Не  раджу  навіть  брати  зброю,
Але  ж  не  розбігатись  врізнобіч,  
Коли  на  вас  ідуть  війною.

Я  ж  бо  не  воїн  –  пацифіст,
Все  має  бути  в  злагоді  і  мирі,
Але  ж  не  навколішках  стоять,
Якщо  «братки»  край  розорили.

Я  розумію  -  зараз  інший  час,
Все  в  світі  близько  і  доступно,
Але  ніхто  не  зрозуміє  нас,
Якщо  свій  край  загубимо.

Якщо  міста  будуть  знедолені,  
Занедбані  ліси  й  поля,
Забудемо  історію  народу,  
То  ти  -  не  ти,  і  я  не  я.

Нас  світ  таких  не  прийме,
Як  би  ти  високо  не  зліз,
І  я  б  куди  не  причепився,
Ми  пасинки  лиш  скрізь.

Закарбуйте  собі  на  лобі,
Кажіть  дітям  своїм  у  школі,
Нас  таких  не  прийме  ніхто,
Н  і  х  т  о,    н  і  д  е    і    н  і  к  о  л  и.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475042
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 26.01.2014

Земля

Сині  озера,  зеленії  доли
Всюди  вирує  життя
Ти  оповита  ефіром  любові
У  темінь  нема  вороття.

Можливо  на  втіху  в  небесному  колі
На  сонячній  світлій  Землі
Створив  ти,  Боже,  планету  любові
Планету  життя  таку  любу  мені.

О  рідна  земле,  любимице  Бога,
Ти  в  цьому  просторі  одна
Ти  в  космосі  людства  дорога
Світу.  Ти  -  літопис  буття.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474884
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.01.2014

Пустинний монастир

                                                   У  лісі  на  Самарі  
                                                   Розвалений,  але  живий
                                                   Стоїть  віки  неміряні
                                                   Пустинний  монастир.


В  безлюдній  степу  тишині
У  клапті  лісу,  в  плавнях  Самари
Ченці,  у  вицвілій  на  сонці  сутані,
Побудували  храм,  що  не  затьмарять  хмари.

В  пустиннім  храмі,  з  куполом  небес,
У  спеку,  холод,  впроголодь  буденну
Вони  молились  за  людей,  не  творячи  чудес,
Несли  до  бога  послугу  щоденну.

І  все  світлішало  довкола,
Щезали  смута,  голод,  горе.
Добра  і  радості  розходилися  кола
і  сліз  людських  всихало  море.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474877
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.01.2014

Гарцювали по Вкраїні

Гарцювали  по  Вкраїні
«карлики  маленькі».
Наші  села
Наші    хати
У  крові  топили.
Роззували,  роздягали,
По  снігу  водили
Нашу  Волю
У  тяжку  негоду.
Та  не  вбили  Україну
Й  пам’яті  народу.
 _  _  _  _  _  _  _  _  _  _  _  _  _  _  _
Біля  церкви  в  Краснопільці  
Крізь  зірку  хрест  зростає:
«Не  вмирає  душа  наша
Воля  не  вмирає».


Написано  в  пам'ять  Якимовича  Прокопа  Тимофійовича,  замордованого  у  комуністичних  катівнях  у  1938  році,  дивлячись  на  пам’ятник  жертвам  комуністичних  репресій  в  с.  Краснопілка,  Вінницької  області,  Гайсинського  району,  споруджений  у  2008  році  Варченком  Василем  Борисовичем,  його  внуком.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474747
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 24.01.2014

ви обманулися панове

Назвавшися  людьми
ви  обманулися  панове,
Людьми  не  були  і  не  стали  ви
І  нахабство  ваше  не  нове.
Вовк  жертву  роздирає,
Нишпорить  шакал  в  пітьмі,
Людина  ж  людину  не  вбиває,
А  ви  вбиваєте  її
Бо  хочете  купатися  в  грошах.

Ні  вже  часу  на  це  у  вас  нема.
Поразкою  завтра  скінчиться
Між  пеклом  і  раєм  війна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474594
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 24.01.2014

Наш прапор

                   Наш  прапор

Нестримна  радість  у  серцях:
Ми  скинули  неволі  гніт.
І  золотом  пшениця  на  ланах,
І  неба  чистого  блакитний  цвіт.

Сльози  радості  в  очах:
Він  майорить  відкрито,  вільно.
Ми  вільні  люди,  в  селах  і  містах,
Будуємо  свою  державу  спільно.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473881
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 20.01.2014

У 20-ти річчя України

                                   У  20-ти  річчя  України

Десять  віків  ти  йшла  до  волі,
Боролась,  не  корилась  долі.
Сікла  шаблями  колючий  дріт,
Що  закривав  свободи  світ.

Від  гніту  ворогів  стогнала
Й  ганьбою  зради  покривалася  не  раз,
Але,  як  фенікс,  з  попелу  зростала
І  розцвітала  на  короткий  час.

Велике  щастя  випало  й  мені:
Сьогодні  знову  завойовано  свободу.
Твій  прапор  майорить  і  тризуб  на  щоглі,
Сповнились  надії  й  чаяння  народу.

Божа  благодать  на  нас  зійшла:
Моя  Вкраїна  знову  розцвітає.
Тюрми  розкрились,  навіки  орда  пішла.
Але  чому  тривога  серце  крає?...  

Де  ті  що  першими  ішли,
Що  тяжко  нашу  волю  здобували?
Невже  зістарились  і  спочивать  пішли,
Долю  твою  пройдисвітам  віддали?

Й  народ  забув  що  волю  треба  берегти  щодня,
Дозори  скрізь  і  всюди  виставляти.
Тільки  тоді  земля  завжди  буде  своя
І  не  прийдеться  знову  крові  проливати.

Забув  і  знову  маєш  їх:
Дивись  на  це  збіговисько  своїх.
Турботи  в  них  вже  не  твої,
Влада  для  них  це  «деребан»  землі.

Дивись  і  накопичуй  сили  знову,
Бо  вже  вони  не  розуміють  слова.
Йди  знову  на  майдан,
Йди  волю  захищати  сам.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473877
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 20.01.2014