| Сторінки (2/176): | « | 1 2 | » |
Схід сонця і захід мене надихає…
Хоч я не знаю, що готує весна наступна.
І якщо хтось інший про мене спитає,
Тоді знай, що для інших я недоступна.
Тоді відчуй, що монстри зі мною поряд,
Як і всі чарівні істоти з казок забутих.
Вночі я сплю та дихаю в ритмі моря
На твоїй планеті і так має бути.
Все життя ходжу та шукаю джерела…
Прошу птахів не померти в дорозі до тебе,
Тоді я, мабуть, маю бути весела,
Як душа у клітці зі зламаних ребер.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560098
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 16.02.2015
Я швидко склала речі. Моя станція, куди мені належало летіти, знаходилася десь на краю Всесвіту. Ні, я знала точні координати, просто це було дуже далеко. Поверх речей поклала стару щасливу футболку з сонячним містом. Наче у відпустку збираюся. Медмодуль вже був облаштований для мене. Прилади для роботи перевірені і віднесені на шаттл. Треба востаннє податися до начальства. Я на секунду зупинилася біля дверей своєї стерильної кімнати. Не хотілося розмовляти і тим паче щось пояснювати.
За 20 хвилин я вже сиділа в кабінеті начальника.
- Ви здуріли! Коли я казав вам взяти із собою що-небудь на вибір, щоб потішити себе, щоб вам не було сумно, то я не мав на увазі це!
- Мій вибір був таким.
- Неможливо! З вас подібна дурня витравлена. Ви – солдат, любонько, забули?!
- Я науковець. Як бачите, не витравлена.
- І хочеться вам собі життя псувати? Ці ваші функції давно не потрібні людству. Потрібна тільки л-а-б-о-р-а-т-о-р-і-я. Коли станції будуть стовідсотково придатними для життя і ми покинемо Землю, тоді проект стане актуальним, але не зараз.
- Зараз, бо в мене мало часу.
- Ви там кілька років сама будете.
- І чудово.
- … Що ж… Тоді ми все з’ясували. І на вашому місці я би краще взяв кота-дроїда…
За кілька годин мій маленький шаттл покинув орбіту нашої планети. Через якийсь час я залишу спочатку Сонячну систему, а потім і галактику. На моїй станції тепло і гарно. Затишно і спокійно. Я готуватиму її до прильоту людей, тієї горстки, що лишилася. Вивчатиму атмосферу, стежитиму за порядком, вестиму щоденник. Кожного ранку на містку мої ноги тонутимуть у хмарах. Вітер гратиметься з волоссям. Я знову дозволю собі співати вголос. І я буду не одна, адже в мені є життя… «Що-небудь на вибір», що я вирішила взяти із собою. Всього одна пробірка з лабораторії. Проста процедура. Найголовніша. Зараз так не роблять, але я вирішила народити сама. Не надто важливо бути науковцем. Важливіше бути жінкою. Штучно вирощують солдат, а я хочу – людину. Це мій вклад у майбутнє. Моя надія. Мій порятунок від забуття.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560024
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.02.2015
Мені захотілося зробити це в метро. Таке відчуття виникало в останні роки дуже нечасто, тож я ніколи його не подавляла. І байдуже, що люди подумають. Вони подібного не помічають. Бояться помічати. Роблять вигляд, що нічого не трапилось, якщо, звичайно, я не влаштую цілу виставу. Тоді - цілий натовп цікавих, відео на Utube і проблеми з поліцією. В останнє мені вдалося це два з половиною роки тому в іншій країні. Було літо і натхнення. А що зараз? Зима. Безгрошів'я. Втім, мені захотілося зробити це в метро. Вранці тут завжди багато людей. Я подивилася навкруги. Біжать, біжать, біжать, стікають по ескалатору, пнуться до вагонів. Їм не до мене. Нормально. Треба як завжди видихнути. Як колись. Давно-давно. Сумка в руці заважає, але нічого. Якщо так подумати, то й одяг заважає, та без нього було б занадто. Легкість відчувається спочатку в голові і в грудній клітці. В середині - світло. Воно в серці, в судинах, тече разом з кров'ю, перетворює мене на колишню і одночасно оновлює. Ми всі такими були. Забули, обтяжені щоденними проблемами, стресами, кризою та війною. На зорі людства ми всі так вміли. Я заплющую очі і знову розплющую їх. Дивлюся під ноги. Права нога відривається від сірих плит, брудних від мокрого снігу. За секунду те саме відбувається і з лівою. Починаю ледве помітно посміхатися. Сніг на одязі та на волоссі вже розтанув, тож я, напевно, схожа на мишу. Мишу, що зараз підійметься до стелі станції метро Лук'янівська. Тихенько сміюся. Вже десь сантиметрів п'ять від підлоги. Здається, з мене зараз вирветься сяйво. Ніхто нічого не бачить. Сумочка в правій руці заважка. Може кинути її? Чи краще не ризикувати… Для неї тут швидко може знайтись новий хазяїн. Та й чобітки не з легеньких. От би без них! Боюся дихати, щоб не порушити момент чарівництва. 6 сантиметрів, 7, 8, 8 1/2… Вище, вище…
- Чого стала?! Я поспішаю, не бачиш?!
Мужик в мокрій синій куртці штовхає мене і, не обертаючись, летить до вагонів. Не втримуюся, хитаюся, поки моє тіло знову набуває тієї ж самої ваги, і падаю на брудну слизьку підлогу. Боляче. Тепер колінка буде синьою цілий місяць. Треба підійматися та їхати на роботу. Там приведу себе до ладу. Пусте. Я не здаватимусь. Я пробуватиму ще. В метро, в парку, вдома… Не губитиму світло, яке в мені лишилося. Давня пам'ять - вона повертається. Для чого, поки не знаю. Що мені належить зробити, поки не знаю. Вона повертається… і нагадує мені про те, що всі ми колись літали.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557380
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.02.2015
Навряд чи щось стане більш важливим
у цьому житті, у ці хвилини…
Хочу бути твоїм приватним дивом,
монстром з улюбленої картини.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=553396
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 21.01.2015
Намагаюсь…
Що не візьми –
все підійде:
спати,
їсти,
працювати,
жити…
Лишатись терплячою…
Дихати.
Незмінна тільки
Любов.
Жінки в нашій родині
хотіли би бути слабкими.
Розкіш у світі,
де вони мають бути
кіборгами.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=552461
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.01.2015
хочу
великих та загальних планів
не боятись мріяти
спати на хмарах
їздити верхи
посміхатись
довіряти
бути вільною
все ж
приходити додому
котрий Дім
знімати одяг
замість обладунків
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551175
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.01.2015
(Eco-Psychodrama)
Спочатку я прийняла їх за пташині гнізда. Сірі нашарування на деревах…
Я в цьому місті нещодавно. Приїхала попрацювати і, можливо, залишитись. Важка промисловість. Буріння свердловин. Токсичні відходи. Зі всім цим я мала справу і завжди відрізнялась відмінним здоров’ям. З початком війни маленьку батьківщину довелося покинути, шукаючи нової долі деінде. Це місто здавалося перспективним. На заводі ми виготовляли патрони. Платили добре. Я зосталась.
Кожного ранку, йдучи з гуртожитку до автобусної зупинки, я бачила «гнізда». Коли придивилася, зрозуміла, що це якісь чужорідні нарости на деревах: сіро-зелені, сферичні та огидні. Дерева хворіли. З вікон маршрутки я бачила, що дивна хвороба вразила майже всю рослинність в тій частині міста, де знаходились гуртожиток, завод, лікарня та кілька магазинів. Далі я не вибиралася. Не було часу.
«Справа у повітрі або у воді», - говорили мої сусіди. Майже всі вони працювали на заводі, всі були переселенцями. Дехто жив у гуртожитку з самої весни. На роботі люди виснажувалися. Втрачали вагу. Сильно втомлювалися. Важко дихали. Навіть непритомніли. Ніхто не хотів відмовлятися від грошей. І я теж. Спочатку трималася у формі, а потім бачила тільки роботу, роботу, роботу… Нарешті прийшла втома.
Влітку полетів пилок, а потім і насіння з тих сірих куль. Ми почали кашляти. Сльози котилися по пересушеній шкірі. Декому вже було важко розмовляти і їх, блідих та зневоднених, позабирали до лікарні. До гуртожитку вони більше не поверталися, а нам сказали, що люди видужали та роз’їхалися по домівках. За речами надішлють опісля.
Я погано спала. Повернулися нічні жахіття дитинства. Серце гріла тільки та думка, що через кілька років я зможу накопичити грошей, щоб купити невеличкий будиночок на природі і зустріти когось, кому я буду небайдужа… Раніше мене не непокоїла маленька гуртожиткова кімнатка без вікна, але тепер вона здавалася мені домовиною. Кашляючи, я насилу заснула, а прокинулась теж з кашлем. Мені наснилася злива. Блискавка потрапила в дерево і монструозні сфери на ньому загорілися. Загорілися та полетіли до гуртожитку. До моєї кімнати. Я згадала, що якось мій друг назвав це захворювання дерев «кульовими блискавками». Увімкнувши ноутбук, я намагалася написати йому повідомлення про те, що мене атакують «блискавки», але і ноутбук загорівся, почав плавитися монітор, а я все натискала пальцями охоплені полум’ям клавіші… поки не розплющила очі, зрозумівши, що це був сон. Не знаючі котра година, тому, що в кімнаті завжди було темно, я з гучним кашлем відчинила двері в сірий ранок. Взяла рушника та попленталася до спільного душу. Дивно було побачити, що в мене стирчать ребра, а руки схожі на дитячі. Я ніколи раніше такою худою не була. Коли чистила зуби, подивилася на шкіру свого обличчя: бліда, а не як колись золотиста, тверда і шершава, а не м’якенька, очі позападали, а волосся висіло мертвими пасмами.
Перед Новим роком мені стало зовсім зле. Деякий час я ще переконувала себе в тому, що сильна, що мені треба жити і працювати, що я ніколи серйозно не хворіла, а потім в якусь секунду я не змогла вимовити ані слова. В горлі наче щось заважало говорити, ковтати та дихати. Важко було набирати повітря в легені. Стрибнувши в першу маршрутку, я поїхала до найближчої маленької лікарні. Через вікна на мене дивилися хворі дерева. Вони скинули листя, лишивши на собі тільки рясні намиста із сірих, щільно сплетених з якоїсь гидоти куль.
В лікарні мені зробили рентгенівський знімок. Коли я його побачила, в мене затремтіли руки. Тремтять вони й зараз. Все начебто лишалося таким, яким і має бути, але мої легені змінилися. Вони були обмотані якимись незрозумілими дротами, які сильно стискали їх, і, о, Господи, ближче до мого горла на моїх нутрощах виросли три великі потворні кулі…
Зараз майже Різдво. Звісно, за цей час я написала багато скарг меру місту, лікарням, зверталася до різних фондів, організацій, що займаються захистом здоров’я людини, в тому числі і європейських. Все тихо. Якась асоціація надіслала мені різдвяну листівку. Дуже втішно і мило з їхнього боку.
Я відкриваю очі в темній кімнаті, ледве дихаю і відчуваю, як в мені росте хворе дерево, як його пухлини знищують, роздирають мої легені. Мені бракує кисню. Я більше не думаю про будиночок на природі. Подумки запитую себе: «Що я тут роблю?» Забуваю свою місію. Свої мрії. Все. В мої марення чомусь вриваються сніги Антарктиди, немов би вони можуть позбавити від мучень. Якщо завтра я прокинусь, то буде Різдво. Тільки б не забути, хто я.
В цьому оповіданні я помираю – в реальному житті ж маю намір довго жити. Нехай все сумне лишиться в цьому творі. Надалі – оптимізм і багато творчості.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=549654
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.01.2015
Мені би ближче до тебе:
Дізнатись, як сонце гріє.
Єдине, що зараз треба –
Хлопчик моєї мрії.
Мені би жити у світі,
Де місце є для надії.
Збирати чарівні миті,
Як в фільмі моєї мрії.
Мені би трохи свободи,
Де вона - не розумію?
Вдягнені не по погоді
Проекти моєї мрії.
Мені б всю ніч на паперах
Зображувать твої вії.
Шукати життя у сферах –
Малюнок моєї мрії.
Мені би ближче до тебе:
Дізнатись, як сонце гріє.
Єдине, що завжди треба,
Хлопчик моєї мрії.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548612
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 04.01.2015
- Ведмедику, ми вже кілька місяців працюємо без відпочинку! Я знаю, це важливо: вивчати мікроорганізми та досліджувати зірки, але ми тільки цим і живемо. Хочу зробити видих. Хочу, щоб ти нагодував мене смачною вечерею і не вдома, - сама вона не посміхалася, але її коричнево-зелені очі сміялись.
- То куди б ти хотіла, мала? – він підійшов і легенько стиснув її зап’ястя.
- Марс. Там я ще не була. Знайомі хвалять.
- Це які знайомі?
- Приходять інколи до мене в лабораторію з матеріалами. Кажуть, там атмосферно і страви вишукані.
- Коли ти хочеш? – він грався її волоссям.
- Завтра.
Наступного вечора вони пройшли через телепортатор, віддавши за можливість завітати до ресторану «Марс» свій заробіток за останній місяць.
Чоловік і жінка опинились на білому мостику, по якому належало пройти, щоб опинитись у ресторані. За надміцним склом відкривалися види, які тішили їй око.
- Сфотографуй мене.
- Ти ж не любиш.
- Ну, я не так часто ходжу в подібні місця.
- Добре, - він зробив кілька кадрів і вони подолали місток мовчки.
Відвідувачів було небагато. «Всі розкішно вдягнені», - подумала вона, але відмітила, що їй подобається її проста чорна сукня. «Хтось навіть взяв із собою рятівний костюм», - він окинув приміщення оком. Адміністратор зустрів їх і провів в окрему кімнату з видом. Поки на кухні працювали над замовленням, вони пили вино і дивились у вікно.
- Знаєш, я і щаслива, і розчарована водночас, - вона доторкнулася до його руки.
- Чому, мала?
- Щаслива, бо ти зі мною, а розчарована тим, що… це ж просто пустеля. Пустеля, яка заіржавіла. Всі кажуть про незвичайну атмосферу… Це здирництво!
- Але на мостику ти хотіла, щоб я тебе сфотографував на фоні пустелі.
- Один раз на неї глянути цікаво, та вона скрізь і завжди однакова. Пробач. Я, здається, обрала не той заклад. Тут не надто романтично. Я хотіла, щоб тобі тут сподобалося.
- Давай пограємо у гру, - він знав, що вона завжди довго вибачається, тому вирішив чимось її зайняти.
- Яку?
- Гарно проведемо цей вечір, незважаючи на те, що не всім задоволені. Зробимо собі настрій. Прямо з цієї секунди! Гра починається!
Вона засміялась. Їй подобалося ловити його настрої, закінчувати його речення, бути продовженням його – це означало бути разом.
- Вечеряти на Марсі – є у цьому щось…поетичне, - невпевнено почала вона.
- Приємного вечора, - офіціант із сяючою посмішкою почав подавати страви.
Вони подивилися на свої тарілки. Цілком земна їжа. Він перехопив її думку:
- Завжди хотів спробувати звичайні страви на іншій планеті.
- Смачно, коханий. Ой, і, здається, з піском!
- Марс у кожній тарілці.
- Жартуєш? Я думала, тут все герметично, стерильно, підтримується необіхідний рівень кисню… Хто і як сюди заносить пісок?
- Не відволікайся, бо програєш. Подивись у вікно. Здається, буде піщана буря. Що ти бачиш у танці піщинок?
- Небезпеку. Тобто… Вибач. Красу. Я бачу красу.
- Саме так.
В приміщенні потемнішало. Спокійна руда пустеля за вікном зникала. Піщинки стукотіли у вікно, прагнули розбити його, потрапити відвідувачам у тарілки, в очі, застрягнути у волоссі, зробити їх такими ж іржавими, однорідними, як і сама планета.
Він подумав про рятівний костюм, який бачив у спільному залі. Їй він може знадобитися. Вона подумала про фільм, в якому у героїв, викинутих на поверхню Марса, повилазили очі*. Він взяв її за руку, відчуваючи тремтіння. Хтось крикнув: «Телепортатор вимкнувся! Туди потрапив пісок. Ми відрізані!» Далі крики не припинялися.
- Хочеш ще вина? – він був чуйним і уважним.
- Залюбки, - відповіла вона, цінуючи кожну секунду, проведену поряд з ним.
- Чудовий сьогодні вечір, - він посміхався так щиро, а його голос був таким теплим, що вона зробила вигляд, ніби не помітила, як на віконному склі з’явилася невелика тріщина.
* Мається на увазі фантастична стрічка Пола Верховена «Згадати все» (1990).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545342
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.12.2014
Що в цьому гарному місті?
Не відвести очей від фото.
Ти кажеш, ранки імлисті,
І все рівно йдеш на роботу.
Води дерева дзеркалять,
А дерева тягнуться вгору.
Вгорі тихі ангели палять -
Герої прозового твору.
Я б так хотіла відчути
Повітря і сніг на обличчі.
Дещо не можу забути,
Дещо кличе мене і кличе.
Питаєш, більше люблю я
Метеликів чи божих корівок?
Завтра їх всіх намалюю -
Героїв численних мандрівок.
Кажеш, завтра у місті свято.
Поки ж слухай тишу прозору.
Головних осіб небагато -
Ти герой білосніжного твору.
А я… Я художник в коморі.
Моє місто - це риси обличчя…
Мороз сильніший на дворі.
Щось в ніч мене кличе і кличе…
Автор фото: Amsterdamus Vld
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541372
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 04.12.2014
Засніженість. Згасле пекло, затягнуте кригою. Колюча ковдра зі сніжинок. Такою не вкриєшся, а якщо ризикнеш, то твій сон триватиме цілу вічність. Коли ти в теплому ліжку (впевнений, що ти зараз у ньому?), приємно бачити сни про сни у снігах. А коли це реальність? Тоді стає не до сновидінь.
Вдавана біла м’якість і гострі кути чорних гір. Високі, монструозні, схожі на кігті велетенського хижого птаха – мертвого, але все рівно небезпечного. Музика тиші нав’язлива, лізе у вуха, давить і зводить з розуму. І все ж більшість звуків вигадує твій мозок. Холодно настільки, що, здається, замерзають нутрощі. Два майже прозорих сонця на сіруватому небі зовсім не гріють, тільки байдуже дивляться на двох маленьких комашок, що вгрузають у сніг, борсаються в ньому, звільняються з його полону, продовжуючи свій шлях в нікуди.
Допоможеш їм зігрітися? Віддаси свою товсту ковдру? Чи стане сил піднятися з ліжка і в одних трусах пройти через усі темні кімнати, щоб відчинити двері в зимову ніч? Відчинити двері невідомо для кого... Навряд чи ти це зробиш. Навряд чи очі відкриєш. Хоча б визирни у вікно! Та де там... Ти бажаєш продовження сну.
Важко дихаючи, ледве пересуваючи ноги, вони не збираються зупинятися. Був би біля них, міг би почути про що вони говорять. Міг би дізнатися про те, хто вони такі і чому опинилися тут. Чекаєш розвитку подій...
Міцний чоловік у довгій синій куртці, з капюшоном на голові, обмотаний двома чи трьома шарфами, в чорних рукавицях і високих чоботах все більше віддаляється від свого супутника. Той, другий, намагається його наздогнати, падає, сипле прокльонами, швидко підіймається і після цього, здається, вже не звертає уваги на дистанцію між ним і першим чоловіком. Перший нарешті обертається: чорна борода, темні очі, неслухняне густе волосся, скуйовджене і засніжене. Мандрівник. Йому не вперше губитися в морях, горах та підземеллях, блукати в пустелях: піщаних і сніжних. Другий теж зупиняється. Між ними метрів п’ять-шість. Дивляться один одному у вічі. Тепер Мандрівник з цікавістю, немов перший раз, вивчає обличчя Пілота. Світле хвилясте пасмо заважає очам Пілота. Дві блакитні крижинки. Довгий ніс. Лінія губ видає в ньому щось зухвале. Втомлений, але не скорений. Високий. На куртці слоган компанії, в якій він працював: «Ваша подорож буде схожа на найкращий сон». Руки стиснуті в кулаки, силу яких не хотілося б відчути на собі. Одним таким кулаком він міг би вибити двері.
Це нестерпно, коли луплять по дверях. На Бога! Це не припиниться ніколи?! Встаєш і в одних трусах проходиш через усі темні кімнати, щоб відчинити двері в зимову ніч. На порозі стоїть Кохання твого життя. Набагато раніше повернулося з другої зміни. Каже, що звільнили, а твій пристрій на дверях досі не розпізнає голосу твого Кохання. Понад усе ти хочеш спати, а не втішати. Проявляєш тактовність. Кажеш якісь слова, які одразу забуваєш. Вкладаєш Кохання в ліжко. Воно тепле й сумне. Його термостат на постійній температурі. Горнеться до тебе. Потребує тебе. Не отримує відповіді в реальності, тому прагне потрапити хоча б до твоїх снів.
Їх затягнуло кригою, засипало снігом, замело і завіяло. В них заблукало двоє.
Мандрівник: Не впевнений, що він тут є.
Пілот: Повинен бути.
М: За тими горами нас може чекати три речі: сніг, так само, як і тут, корабель або небезпека.
П: Небезпека скрізь. Ми щохвилини ризикуємо замерзнути.
М: Слухай, ти довіряєш своїм пристроям, а я – відчуттям. Я все життя мандрував землею, а ти - небом. Я здихав від спраги в пустелях і блукав у сельві без всяких компасів, завжди знаючи, є небезпека чи її немає.
П: О, тобі б тоді не завадило взяти компас. Менше б блукав.
М: Ти не знаєш всіх обставин.
П: Я просто бачу, що ми різні.
М: На щастя, так. Ти – суща Лисиця.
П: Дякую.
М: А я полював на лисів, май на увазі.
П: Я про це пам’ятатиму.
М: Як сталося, що ти не пам’ятаєш, де твій корабель?
П: Як сталося, що ми обидва не знаємо, як і чому тут опинилися?
М: Вже обговорювали – результат нульовий.
П: Непогано було б знову зібрати весь ланцюжок подій, починаючи з того згарища.
М: Я прийшов до тями саме там. Горів якийсь мотлох, тому я не замерз. А от ти звідкісь пришкандибав. Не сподівайся на мою довіру.
П: Я вже казав тобі, що був недалеко. Метрів чотириста. Може більше. Побачив вогонь.
М: Казки дядечка Лиса.
П: В чомусь підозрюєш мене?
М: Ти за мною наглядаєш? Стежиш?
П: Навіщо це мені?
М: Хтось тобі платить. Хто?
П: Мабуть, добре платить, що я так охоче ризикую життям.
М: Тобі краще знати.
П: Раз за тобою можуть стежити, значить в тебе є якісь таємниці.
М: У кожної людини є таємниці. І закрий піддувало.
П: На свій захист я б хотів сказати...
М: Та заткни пельку. За тією скелею хтось є.
П: Невже?
М: Щось ворушиться. Здається, що камінь, але це не так.
П: Тепер бачу.
М: В нас тільки запальничка, палка, мотузка і дві сигнальні ракети.
П: Чимало всього. Ще три ампули з якоюсь отрутою і шприц. Знайшов у себе в кишені.
М: І мовчав.
П: Нещодавно знайшов.
М: Тихо!
З-за скелі виринає створіння. Чорно-біле. Гармонічно вписується в тутешні пейзажі. Розміром з великого собаку. Голова як у ящірки, тільки вкрита білим хутром. Тіло довге: чорні боки і світліша спина. Уздовж хребта – біла смужка. Пересувається крадькома, не провалюється в сніжні кучугури, на коротких лапах можна розгледіти пазурі. Дивиться змученим чоловікам прямо у вічі. Його наміри очевидні. Розкриває пащу, висовує тонкого фіолетового язика, завмирає. Це прелюдія. Це повинно їх налякати, заворожити, загіпнозувати. Проходить хвилина і Пілот опускає руку з підготовленим шприцем. Ще одна – Мандрівник починає перевіряти ракетницю. Раптово створіння підіймається приблизно на два метри від землі. Вони спочатку не вірять своїм очам, вважаючи побачене галюцінацією. Ноги цієї тварюки насправді довжелезні та худі. Весь цей час вони були дивовижним чином складені під тулубом. Так от як вона полює! Обманює свою жертву. Підповзає, а потім... Потім нема часу розмірковувати. На них стрімголов несеться височезне щось. Лишилися якісь метри. Воно знову розкриває пащу: зуби великі й гострі, на язику якісь черв’якоподібні нарости. Поки Пілот відкриває рота від здивування, Мандрівник вже готовий вистрілити. Він простягає вперед руку з ракетницею. Тварині цілком вистачає цього часу, щоб дістатися до Мандрівника. Налітає на нього і валить з ніг. Намагається відкусити йому пів-обличчя. Замість цього в її смердючій пащі опиняється ракетниця. Чоловік стріляє. Яскравий фейєрверк у роті нападниці змушує її відступити та заскиглити від болю й люті. Тварюка випльовує палаючу ракету разом зі шматками обугленої плоті. Дивиться на Мандрівника. Тепер вважає його приватним ворогом, а не просто вечерею. Пілот нарешті опановує себе, спокійно підходить до створіння, для котрого тепер існує тільки його кривдник і яке втратило пильність, і встромляє в його чорний бік шприц з невідомою речовиною. Відскакує. Готується до нападу. Воно різко повертається всім корпусом та здивовано, як це, буває, роблять собаки, коли раптово зазираєш в їхні будки, витріщається на Пілота, немов не вірить своїм очам. Пошматований рот схожий на квітку, жорстоко розтоптану, понівечену, яка попри це має бажання розкритися. Спочатку повільно, а потім стрімко, мов парасолька. Підступне стерво верещить. Довго, пронизливо та нестерпно. Відчайдушний крик про допомогу.
М: Добити сволоту, поки інші не набігли!
П: Давай мотузку!
М: Стривай, я вимкну звук.
Мандрівник стискає в руках важку коротку палю, підбрану біля згарища. Вираз його обличчя починає нагадувати маску. Застигла ненависть. Піднімає палю вище, щоб дістати до голови тварини. Розмахується. Короткий удар. Наче тріснули по електронному пристрою, що будить тебе кожного ранку. Створіння моментально замовкає і починає хитатися. Заплутується у власних довгих ногах. Мандрівникові цього здається замало. Накидає мотузку на шию. Починає валити на землю. Вдвох їм вдається поставити тварину на коліна. Полонити її. Вона крутить головою, пручається, але сил, щоб скинути із себе супротивників та піднятися, вже не вистачає. Мотузка все щільніше затягується навколо шиї. Мандрівник відчуває пульс свого ворога, який хрипить і висовує язика. Ще хвилину тому фіолетовий язик починає чорніти, а «черв’яки» на ньому стають прозорими. Істота збирається відійти в кращий світ. Речовина в шприці і безжальні залізні руки Мандрівника зробили свою справу.
П: Дивись!
М: Що?
П: За тією ж скелею.
М: Чорт. Скільки ж? Скільки їх може там бути?
П: Скільки завгодно, а в нас вже одна ракета.
М: Хтось казав «чимало всього». Ще запальничка.
П: Пішов ти!
М: Де твоя лисяча хитрість? Але ти маєш рацію. Зброї замало і нас замало, якщо там ціла зграя довгоногих ящірок. Хоч би знати, на якій планеті здохну.
Ще одна напружена мить і з-за скелі виходить дитинча «ящірки». Мале ще. Навряд чи дістане людині до коліна. Поволі йде до чоловіків, не провалюючись у сніг. Незграбне. Налякане. Зворушливе. Білоголове. Тонкі ніжки.
М: А, та це її послід.
П: Припини, він симпатяга.
М: І теж може бути небезпечним. Ти бачив їхні зуби? А язики?
П: Та ти подивися. Вона ж його кликала.
М: Попереджала.
П: Так, попереджала.
М: Що ж, приперся – значить сам винний.
П: Хутро таке блискуче... Що ти в біса робиш?!
Пілот не встигає завадити Мандрівникові. Важка паля вже опустилася на голову маленької тварини, розтрощивши череп. Худе тільце лежить на снігу. Біла субстанція. Червона юшка. Все скінчено.
П: Ти здурів?! Навіщо ти це зробив?!
М: Я вже казав. Навіть найменші тварини можуть представляти небезпеку.
П: Чого ти бісишся?! Ти б бачив свою пику, мужик! Ти як поранений ведмідь. Рвеш усіх, так?!
М: Добре, що визначилися з ролями.
П: Що ти верзеш?
М: Ти як хочеш, а я сьогодні зазирну за цю скелю. Хто б за нею ще не ховався.
П: А ти впевнений, що тут всі справи вирішив?
М: Про що ти, Лисе?
П: Озирнись.
М: На Бога! Вона ж була мертва! Ця тварюка була мертва. В неї не було пульсу. Я перевіряв... Стривай! Що ти їй колов?
П: Це був експеримент.
М: Я так і знав. Хто ти?
П: Просто Пілот.
М: Просто Брехня. Що за скелями? Де корабель? Що це за планета?
П: Ти правда хочеш знати, Ведмедю?
П: Ти правда хочеш знати, Ведмедю?
П: Ти правда хочеш знати, Ведмедю?
П: Ти правда хочеш знати, Ведмедю?
П: Ти правда хочеш...
ВАШ ЧАС ВИЧЕРПАНО. СНОВИДІННЯ ПЕРЕРВАНО. ДО НАСТУПНОЇ ЗУСТРІЧІ. «ВАШ СОН БУДЕ СХОЖИМ НА НАЙКРАЩУ ПОДОРОЖ». ЦЕНТР СНОВИДІНЬ.
З мукою відриваєшся від ліжка, встаєш і в одних трусах проходиш через усі темні кімнати, щоб відчинити двері в зимову ніч. Відчинити і побачити продовження своїх снів… За дверима нікого нема. Визираєш у вікно. Де вони ховаються? А, так. Настав ранок. Сірий холодний ранок у згаслому пеклі. Різниця між пеклом зі снів і реальним пеклом у тому, що в першому ти почуваєш себе в безпеці. Більш того, прагнеш його. Воно потрібно тобі як улюблена товста ковдра, якою вкриваєшся взимку. Що може бути кращим і захопливішим за сновидіння про «справжнє життя»? У реальності так не погеройствуєш. Та й навіщо наражатися на небезпеку? Це місто й так нервує. Тиша, порядок, холод. Контроль, перевірки, звіти. Робота, дім, видиме благополуччя. Простота, прозорість, стерильність. Одним словом, НЕСТЕРПНО. Ось чому ранок понеділка не повинен був наставати. Вічний сон і його герої: сміливі, вільні та зухвалі, – те, що тобі потрібно. Перед роботою треба забігти до Центру Сновидінь і зробити нове замовлення.
Повертаєшся до спальні. Проходиш біля ліжка, де лежить Кохання твого життя, роблячи вигляд, що спить. Чекає на твою увагу, твою любов, твої розпорядження. Робиш вигляд, що не хочеш тривожити своє Кохання, тихенько вдягаєшся та йдеш у морок.
Вибираєшся під світло дирижаблів. Велетенські, засніжені, вони поволі пливуть по сірому небу. І цього року весни не буде. Колись сніг випав у липні, на твій 25-й день народження, і з тих пір він сипле і сипле. Тобі 35, якщо ти забув. Ти не забув. Ти просто втомився. Розрада близько. До Центру Сновидінь два кроки і працює він цілодобово.
Заходиш до прозорої будівлі, що нагадує шматок льоду. Піднімаєшся ліфтом і бачиш всі «нутрощі» Центру. «Нам нічого від вас приховувати, хіба що сни». Йдеш до відділу, де можна замовити імплантанти. На тебе дивляться десятки відеокамер, вмонтованих в очі працівників-андроїдів. Відчиняються чергові прозорі двері. Лікар, лисуватий, статний, з оливковими очима, і його помічник, "людина-невидимка", вже чекають на тебе. Немов ти - їхній найважливіший клієнт, немов вони працюють виключно для тебе.
- А, №1508s. Та що ж це я? Громадянин Грегор! Сни не замучили? Ха! Жартую! Потрібні нові імплантанти?
- Так.
- А ми вже все для вас підготували.
- Вельми вдячний. Тільки цього разу...
- Невже зважилися на функцію «керування снами»?
- Ну, моя нинішня зарплатня дозволяє...
- Це тільки у нелегалів коди-підробки. Ми гарантуємо безпечність нашої продукції. Ніяких галюцинацій, марень, психічних розладів і шизофренії.
- Та я знаю, знаю. А як бути із залежністю?
- Що ви кажете? Сни – не наркотик. Сон – це заспокійливе, ліки. Новий альтернативний світ, що розвиває вашу фантазію, допомагає відрізнити хороше від поганого, додає сил і, між нами, хоча тут скрізь камери, дозволяє як слід відірватися, а потім ви повертаєтеся до реальності абсолютно щасливою та спокійною людиною, що живе у щасливій стабільній державі, де ніколи не станеться нічого поганого. Е-е-е... То ви залежні від снів?
- Я цього не казав.
- Ви ж розумієте, що все, що ви в них бачите, не можна повторювати в реальності?
- Та про це йдеться перед початком кожного сновидіння.
- Дуже правильна настанова. Сам вигадав. Знаєте, у нас мир тому, що ми лишили насилля, смерть, війни, революції та інші «хвороби» у снах.
- А чи не можуть всі ці історії, революції і любовні драми, спонукати сновидців до дій?
- Забагато питань, Грегоре, але я вас розумію. Ви ж віднедавна бачите наші сни.
- Вони дуже реалістичні…
- …і ви думаєте, що хтось знову забажає пережити таке не уві сні?
- А хіба таке не можливо? Хіба деякі з цих снів не роздмухують давно забуту пристрасть до пригод? Хтось може скучити за геройськими вчинками, хтось природжений злодій, а хтось марить свободою.
- Ви невільник?
- Що, пробачте?
- Вам щось забороняється, держава здається вам в’язницею?
- На Бога! Та ні!
- Тоді якою «свободою», за вашими словами, можна марити?
- Я мав на увазі романтичних героїв або одинаків в екстремальних умовах, яким вкрай складно, але вони щасливі від того, що їхній дух вільний.
- Духи, примари, ілюзії, сни. Вони нікого ні до чого не спонукають. Інколи людина потребує чогось, що виходить за рамки правил, традицій, законів, які панують у державі. Вона здуріє, якщо і в житті, і у снах бачитиме вівсяну кашу, клуби за інтересами, просторі будинки, зручність у всьому, впорядкованість, правильних друзів і коханих, яких тільки можна бажати, одним словом, Рай, який ми створювали стільки років. Створювали, розуміючи те, що скільки б хорошого людській істоті не дав, все ж чимось вона буде незадоволена. Навіть у Раю зустрічаються біси, знищити яких ми не можемо, втім, здатні зачинити їх у снах. Ось і йдемо у відрив, коли схочемо, нікому не заподіюючи шкоди. До речі, наш Центр підтримують могутні меценати, рекламодавці платять нам за те, щоб ми розміщали їхні ролики або слогани у ваших снах. І для вас це зручно. Всі ми прагнемо реального благополуччя і нереальних пригод у сновидіннях. У результаті ж людина бачить, що сварки, бійки, вбивства, з’ясування стосунків, романтичні почуття не зроблять її щасливою, адже важелезний камінь провини, несамовита злість, нестерпні ревнощі, чорна заздрість і постійні розчарування аж ніяк не пов’язані зі щастям.
- Зі Смертю все зрозуміло, але в чому винна Любов?
- Від неї гинуло більше, ніж від чуми. Любов – це страждання. Подивіться, як чудово все у нас влаштовано зараз. Тепер ти не захочеш помирати через зраду коханої людини; якщо вона помре першою, ти не підеш за нею, адже історії про Ромео і Джульєтту не мають ніякого сенсу; і тобі точно не спаде на думку пожертвувати заради неї своїм життям. Не варто хвилюватися, переживати, помирати. У новому світі не Любов головна, а Спокій і Безпека. Так ми виховуємо наших громадян і ти, звісно, про це знаєш. У багатьох родинах андроїди давно замінили палких, емоційних, непостійних, недосконалих коханців, запропонувавши натомість свою вірність, надійність, покірність, винахідливість. У разі чого їх можна перепрограмувати. Ідеально. До речі, не моя справа, але ви вже звітували в Центр Життя?
- Хочете спитати, чи сплю я з кимось?
- Ну, не так грубо, просто цікавлюся...
- Не ваша справа, докторе.
- Звичайно. Забудемо, Грегоре. Ви прийшли за добавкою.
- За продовженням пригодницького сновидіння.
- І ви хочете «керувати»?
- Це не важко?
- Це цікаво. Обираєте варіанти. Вирішуєте долю героїв. Дивитеся, що буде.
- Наприклад.
- Наприклад, Пілот і Мандрівник насправді:
а) Пілот і Мандрівник;
б) агент і найманець;
в) клони;
г) один з них робот.
Або таке: що станеться з героями?
а) покинуть невідому планету;
б) загинуть;
в) один уб’є іншого;
г) закохаються.
І пам’ятайте, що варіанти можуть бути найрізноманітнішими.
- Та не так це вже й цікаво – знати заздалегідь. Я просто хочу зрозуміти, за що плачу?
- За несподіванку.
- Мені і в минулому сні несподіванок вистачило.
- Розумієте, тепер ви стаєте Богом у світі своїх снів. Хіба не круто? Винагороджуєте грішників все новими й новими випробуваннями, а вони будь що намагаються їх подолати, і кожного разу розігруються нові драми, трагедії, комедії і фарс. Якщо вам не подобається локація – змініть її. Не влаштовує герой – вбийте його. Мало в них проблем – додайте. Фантазуйте.
- Я починаю розуміти. Заманливо. Вживляйте.
- Як будете оплачувати: знімати кошти з рахунку чи віддасте частину спогадів?
- Я вже казав, що моя заробітна плата дозволяє...
- Я зрозумів.
- Плачу за сім ночей.
- Веселий тиждень, еге ж?
- Сподіваюся.
.....................................................................................................
- Док, є питання.
- Так, слухаю. Голова не болить?
- Ні. Навіщо вам стільки спогадів?
- Заціпки, думки, ідеї. Нам же треба з чогось виготовляти нові сни, адже пам’ять минулих поколінь збережена та заархівована тільки частково і це наше упущення.
- Але в нас все стерильно. Розмірене щасливе життя. Які заціпки?
- У кожному з нас дрімає щось древнє. Спогади більш давні, ніж увесь твій рід. Вони найнесподіваніші і найцінніші. А поряд зі спогадами завжди йдуть почуття, різні за своєю яскравістю. Вони нам теж потрібні для...для реалістичності. Найяскравіші відчуття в дитинстві, коли все пізнаєш.
- А люди можуть повернути свої спогади, знову мати їх, користуватися ними?
- Ні. Ми стираємо їхню пам'ять. Клієнт сам на це погоджується, заповнює спеціальну форму та підписує її кров’ю. Не дивуйтеся. У разі чого нам буде легше його ідентифікувати. Все це не шкідливо. Просто ви вже не згадаєте, як закінчили школу абощо. Втім, нас більше цікавить давня пам’ять, древні сни.
- Ви немов би щось шукаєте.
- Ми завжди у пошуку, тільки б нашим громадянам було добре, Грегоре. Чому «Грегор»?
- Літературний персонаж. Йому, можна сказати, теж наснився сон.
- Цікавий?
- Про те, що він був людиною.
- А ким він був насправді?
- Комахою.
- Жахіття. Кінчайте з цим. Ніхто вже не читає художню літературу.
- А я і не читав цю історію. Мені її розповів дід на день мого народження 10 років тому.
- Хм... Хм... Замість дарунка?
- Це і був дарунок.
- Йдіть на роботу, Грегоре, і захопливих вам сновидінь уночі.
- Бувайте, докторе. Мій сон буде схожим на найкращу подорож.
Ти просидів у Центрі Сновидінь на півгодини більше, ніж розраховував. Поспішаєш на роботу, «справжнє життя» імплантоване в твою голову, прозора будівля лишилася там, де і була. Треба зробити дзвінок. Крихітний «жук» починає мигтіти під шкірою на твоїй скроні. Вимовляєш: «Центр Кохання. З’єднайте, будь ласка».
- Вас вітає Центр Кохання.
- №1508s. Хочу повернути модель, замовлену тиждень тому.
- Причина.
- Це не Кохання мого життя.
- Ви самі обирали модель: її стать, зовнішність, вдачу, звички, схильності?
- Так, так.
- Що вас не влаштовує?
- Андроїд все робив правильно, тільки я зрозумів, що... ну, це не моє.
- У разі повернення моделі за необґрунтованими причинами клієнт платить ще 30 відсотків від її вартості.
- Розумію. Я її не зіпсував. Навіть не торкався.
- Ми перевіремо. Гроші знімуть з вашого рахунку, №1508s.
- Всього найкращого.
- Можливо, вас зацікавить наша акція «Побачення всліпу». Якщо ви таким чином знайдете свою Любов, то зможете отримати розкішне ліжко для закоханих.
- Хочете позбутися старих моделей?
- На все добре, №1508s.
.....................................................................................................
Замінники реальності. Нові набридливі «ідеальні» кохані. Беземоційні. Штучні. Навіть якщо програмуєш їх на випромінювання пристрасті, вони все рівно фальшиві. Та зізнайся, тобі трохи шкода ту нещасну істоту, що і зараз лежить в твоєму ліжку. Ти думав, що хочеш її захищати, берегти від цього світу, любити, тому й замовив таку крихку, тендітну, а тепер її розберуть на дроти та мікросхеми. Справжність лишилася тільки в снах, тому більшість прагне якнайшвидше відправитися туди, де війни і революції, жорстокість і милосердя, самопожертви, героїзм, пригоди, ризик, любов, ніжність, доброта та інші «хвороби». Ти йдеш на роботу і хочеш не жити, а спати. Завжди. Тобі насняться вчинки безіменних героїв, ті, які ти хотів би сам здійснити в реальності, але ніколи на них не зважишся. Сім ночей нових вражень, що замінять тобі все. «Ваш сон буде схожим на найкращу подорож». Прощавай, стерильний світе. Принаймні на якийсь час. Та зізнайся, що це не вихід. Це специфічна, елегантна і витончена форми контролю. Людство одурене, заангажоване. Від кожної своєї дії воно очікує лиха, тому й пасивне, а тим часом в нього забирають останнє і найважливіше - пам’ять. У ній сховане те, чого найбільше боїшся, і те, що найбільше любиш. Комусь конче треба смикати ще й за ці мотузочки...
Сніжинки вкривають твою голову, заплутуються в жорсткому волоссі. Засніженість. Сніжність. Справжність.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533023
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.10.2014
Я робила досліди на полярній станції,
На китобійному судні була моряком,
Ходила пустелями на довгі дистанції,
Була чиєюсь загибеллю і маяком.
Я шукала героїв книжок неіснуючих,
Знялася в картинах, яких не бачив ніхто,
І я торкалася світла зірок пульсуючих,
Піднімаючи в бурю комір мого пальто.
Гуляла вже двічі я поверхнею Місяця
І знаю, що двічі ледь не втратила глузд.
Таємні слова, які десь глибоко містяться -
Вони ніколи в житті не вирвуться з вуст.
Мені б мати сміливість сказати - не схибити.
Я писала книжки, та це було так давно.
Це було так давно і чудово… нібито…
І це така сама правда, як "наше кіно".
Тоді писала сценарій свого майбутнього,
Розчинялась тихенько я в твоїй доброті
Та не помітила третього тут присутнього:
Моя Любов, ми зустрілися вперше в житті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532812
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2014
Хочу працювати на Місяці,
Шукати руду для "республіки",
Забувати потроху вірші ці,
І те, що давно не для публіки.
Маленька машинка у кратері…
Та пекло мені не загрожує.
Самотнє судно у фарватері.
Кратер - море, що заворожує.
Морями з іменами красивими,
І безводними, і безплотними,
І цнотливими, і тужливими,
Як словами повний скорботними…
…Супутник, який без Супутника,
Місяць із ландшафтами сивими.
Тут, кажуть, погана акустика…
І тут не бувають щасливими.
Зате тут бувають спокійними…
Знімки надішлю соцмережею.
Константи лишаю постійними:
Тебе любить душа під одежею.
Ми будемо тим, чим бажатимеш.
Тремчу, кожне слово читаючи.
Я вдячна, якщо пам'ятатимеш,
Я вже звикла жити, чекаючи.
............................................
"Буде більше в житті, та іншому…"
Теплоти, почуттів та ідей.
Розуміюсь в ремонті технічному,
Тільки де ремонтують людей?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530550
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 17.10.2014
Найкращі кадри – мої почуття.
Я дійшла до раю. Більше не болить.
Найкращі мандри – твоїм життям.
Тебе собі бажаю. Хоч на мить…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527899
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 05.10.2014
Мої скарби – любов і жетон на метро.
Сонце сьогодні здали в секонд-хенд.
Каламутним від крові стало Дніпро.
На роботі шматки політичних легенд.
У кишенях – вітер і недописаний вірш.
Пам’ять міцно тримає уривки розмов.
Під землю, як мрець, опускаюсь скоріш.
Втрачаю жетон, лишаючи тільки любов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527898
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 05.10.2014
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=noJSIggLz6U[/youtube]
На тебе запрограмована.
Ти - це щастя, спокій і дім.
Зруйнована та врятована.
Ти як блискавка, а я - грім.
Без тебе себе не бачила,
Не чула я серцебиття.
Здається, не все ще втрачено.
Ти - надія, а я - життя.
Про тебе вірші написані.
Малюватиму твої сни -
Всі біди в них заколисані.
Я - із літа, а ти - весни.
Тобі, теплому, чудовому,
Моря, дюн, світанків і слів...
І щоб у світі казковому
Я зникла, а ти - уцілів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527564
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 03.10.2014
Янгол у вікні
У твоєму сні.
Приголосні тобі,
Голосні – мені.
Розп’яття на стіні…
Хочу я чи ні,
Години у добі
Денні та нічні.
Люди вдалині,
Вбиті на війні.
Всі в отій юрбі
Мертві і сумні.
Я рахую дні,
Я пишу пісні.
Очі у журби
Великі та ясні.
Янгол у вікні
У моєму сні.
Все зроблю аби
Воскреснуть навесні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527398
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.10.2014
Тобі не можна помирати…
Хто згори опустить сонце,
Щоб воно лягало спати?
Ви із ним старі знайомці.
Як же можеш ти померти
Під золотими небесами?
Твої фото як мольберти
З зображеними чудесами.
Тобі судилося прожити
Цілий фільм і гарну книгу,
Тобі судилося любити,
Розтоплюючи сніг і кригу.
Тобі не час ще помирати,
Та чи це взагалі можливо?
Час писати та знімати,
Робити те, що так важливо.
Не дасть тобі померти Мрія,
І місто, що на тебе схоже,
І ще за чимось ностальгія,
І я ще знадоблюся…може.
Тобі не можна помирати…
Кажеш "нам" - це надихає.
Тільки ти повинен знати -
Без тебе і мене немає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527394
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 02.10.2014
Як би я малювала твій портрет…
Знову.
Мені б не вистачило простого олівця.
Не вистачило б всіх батькових сигарет,
найнатхненнішого слова
і допомоги Творця.
Справа в тому, що ти прекрасний.
А я талановита рівно настільки,
щоб передати зовнішність без помилок.
Тільки зовнішність, власне,
та якби не мої терплячість і стійкість,
взагалі, про мистецтво б позбулась думок.
Хочеш знати, що я бачу?
На небесах тебе намалювати легше,
ніж на аркуші.
На папері ніяк не зобразити твою вдачу,
а я, між іншим, зображатиму її вперше,
і мене не цікавить малюнок без душі.
Мені знадобляться всі небесні фарби,
особливо ранкові і вечірні:
золоті, рожеві та сині.
Ними можна окреслити твій характер.
Я бачу стовпи світла і трохи тіні,
щось між літом і осінню в чудовій долині.
Мені необхідні твої слова
для трансформації їх у образ,
для відтворення внутрішнього світу.
Поряд з візуалом завжди йде доріжка звукова
з твоїх фраз,
що зробили мене щасливою цього літа.
Моя уява дозволить закінчити портрет,
сказати щось про (наше спільне) майбутнє,
доторкнутися до Мрії.
Ти на одній з найкращих планет:
дивовижний та незабутній…
І ця історія гріє.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526142
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2014
(кіноманське)
Я обережно зайшла у приміщення. На вулиці було холодно. Вітер наліпив на мою тонку куртку щось, що дуже нагадувало сніг. Він був сірим і шершавим, а зараз танув, ляпаючи брудною водою на роздовбану підлогу торгівельного центру. Крамниці, неосвітлені, з розбитими дверима і вітринами, здавалися темними проваллями, входами в чорну безодню. Кому тепер потрібні всі ті модні електронні прилади, речі від мертвих дизайнерів, вірші мертвих поетів? Хоча поезія потрібна мені. Вона мене живить. Вона дієвіша, ніж їжа, але не така сильна, як любов. Рекламний плакат зі словом "любов", розп’ятий на стіні… Дитячі іграшки, жіноче взуття (і жодних теплих чобітків), листівки турагентства ("Ви завжди мріяли про подорож на Марс"), салон краси, кафе, продуктовий магазин, банкомати, телепорт… Все навкруги тихе і мертве або тихе тому, що мертве. Мені пощастило знайти кілька стікерів з якимось гидотним кавовим розчином і маленьку баночку консервованих овочів. В зеленому акваріумі продуктового магазину ледве рухала плавниками остання рибка. "Не бійся, я тебе не їстиму". Піднялася на 3-й поверх. Нерухомі ескалатори і бите скло під ногами. Прапор неіснуючої держави. Зів’ялі квіти. В кінці довгого коридору світилася крамничка. Я не стала тікати, але на всяк випадок дістала шокер. Скоріш за все там причаївся одинокий заляканий безхатченко. Військові місто покинули, а банди розташовувалися деінде. Оскільки я тимчасово перебувала тут, мені необхідно було знати, хто живе в цьому районі.
Підкрадалася, мов лисиця. Не дихала. Тримала зброю напоготові.
Він був неозброєним. Стояв, не рухаючись. Нагадував манекена в магазині фігурок зі світу кіно. І сам схожим був на кіногероя. Не знаю чому, але відчула себе в безпеці. ("Пильнуй, він же може дістати ножа!"). Інстинкт самозбереження сьогодні конкретно ледащився. Опустила шокер.
- І скільки ж коштує ця краса?
Посеред крамниці за товстим склом знаходився Хижак з однойменного фільму Джона Мактірнана 1987 року. Перше кіно, яке я побачила в кінотеатрі. Так тоді задивлялася на дивовижну, досконалу інопланетну істоту, що вся заляпалася морозивом.
- Він не продається.
- Ви власник?
- Так.
- Та я б і не купила. В мене зараз складнощі з фінансами. Просто цікаво.
Ми обоє грали в гру, що наче знаходимося в нормальному світі і проживаємо наші нормальні життя.
- Він ідентичний оригіналу. Будова тіла, деталі, елементи одягу. Він коштував 20 тисяч доларів.
- Дуже красивий… А знаєте, його творець…
- …так, Стен Уїнстон…
- …помер у 2008 році.
- О!
- Я стежила за всіма його монстрами.
Вперше за останні два місяці я почувала себе вільно і мені було затишно. Схоже, ми обоє захоплювались кінофантастикою. Подивилася на нього уважно. Високий, чорноволосий, десь 35-38 років, говорить з акцентом. Симпатяга. Скоріш за все він мусульманин. Втім, яка різниця. Хотілося подовжити це несподіване відчуття комфорту. Здавалося, наче я знову потрапила у звичне для себе кіноманське середовище. Тільки то був не форум з блогерами-невидимками, а спілкування з живою людиною. Журналістське минуле і проста цікавість змушували мене ставити різні запитання.
- А я можу сфотографувати Хижака?
- Без проблем.
- Дякую.
Поставив ближче свічки. І де він тільки їх взяв? Фото вийшло атмосферним: прибулець, відблиски вогню, зловісні тіні. Я інколи робила фотки. Задокументовувала те, що бачила.
- У вас тут і персонажі "Зоряних війн", і робот-поганець з "Робокопа".
- ED-209.
- Герої, забуті світом.
- Іграшки, якими нікому гратися.
- Нами теж гралися, а тепер покинули.
- Ви не встигли на рятівні шатли?
- Я лишилася тут, щоб дочекатися одну людину.
- Дочекалися?
- Чекаю.
- Коли ви зустрінетесь?
- Колись. Я лишатимусь, скільки потрібно. А ви як тут застрягли?
- Тут зосталося все, що я любив…і люблю.
М’яке світло поволі згасало. Свічки поступово танули. Моя фотографічна пам’ять викарбовувала його риси на сітківці. Красиві риси. І мужні. Ми потрапили у фільм, у паралельну реальність, що знаходилася на 3-му поверсі торгівельного центру в кінці коридору. Ляльки, статуетки, скульптури були нашими друзями дитинства, нашими провідниками в світ чудес, фантастики і фантазії. Вони мовчки дивилися на згасаюче світло. Вони знали, що є ще диваки родом з дитинства, які їх люблять.
Мені захотілося, щоб він пригостив мене кавою. Я згадала про стікери в кишені, але лишила їх там, де вони були. Чого я забажаю наступного разу? Квітів? В реальності я їх ніколи не бачила, тільки на фотографіях мого друга, в країні якого вони ще росли. Зараз я була позбавлена навіть цих маленьких радощів, адже світова мережа лежала без ознак життя. Я берегла батарею свого телефону (всього одна рисочка!), сподіваючись на довгоочікуваний дзвінок або повідомлення, а коли вмикала його, там висвічувалося слово "надія". Я не хотіла втратити і її, а дивний кіносвіт затягував і збивав мене з курсу.
Різко встала з підлоги, на якій ми так зручно розмістилися. Він теж підвівся. Здивування в очах. В руках у нього була коробка з маленькою фігуркою Чужого.
- Як в оригіналі 79 року.
Посміхнувся якось по-дитячому.
- Я вперше побачила стрічку Рідлі Скотта, коли мені було 7 або 8 рочків. Ви цим так захоплені.
- Це правда.
- Як вас звуть?
Він назва добірку цифр і літер.
- Ні, яке ваше справжнє ім’я?
- Іман.
Потиснула йому руку. Доторк сподобався. Назвалася сама. Побажала хорошого дня і пішла до виходу.
- Заходьте ще.
Повернула голову. Всміхнулася йому і кіногероям. Помахала на прощання.
Скоро тут буде дуже холодно. Він не лишиться. Він ще хоче жити. І він особливий. Як і я, не любить, коли граються з його життям.
Покидаючи торгівельний центр, я думала про те, що якби була хоч маленька надія на відновлення електрики і можна було б зарядити телефони, я б точно попросила його номер.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525781
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.09.2014
Тут немає часу на сни,
Тут живуть у певному ритмі,
Тут не чують тієї війни,
Тут не бігають по лезу бритви.
Тут я ближча, ніж була там,
Тут близьке стало далеким,
Тут треба дзвонити батькам,
Тут, а не там - безпека.
Тут сонця тепло - для нас,
Тут для нас немає кордонів,
Тут також не втримаєш час,
Тут стояла колись на пероні.
Тут живу, і пишу, і люблю,
Тут так само блакитне небо,
Тут хмари в кишені ловлю,
Тут так само немає тебе.
Тут замало часу на сни,
Тут пошук мій не спинився,
Тут короткі й прозорі вони,
Тут ти знову мені наснився.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524772
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 21.09.2014
Ранкове небо плаче без тебе,
Йду в майбутнє мокра від сліз.
Мені сьогодні тільки-но й треба
З хмар дощових спуститися вниз.
Ранкове небо сміється для тебе,
Промінь торкнеться як ніжна рука,
З церкви старої чутний молебень –
Молитви і спів уносить ріка.
Ранкове небо не може без тебе,
Так само не можу без тебе і я.
Не говори, що нескромні потреби,
І якщо не потрібна – все рівно твоя.
Ранкове небо для мене і тебе...
Ти, мій хороший, тільки живи.
Кожного дня, відчуваючи трепет,
Дивлюся угору на ковдрі з трави.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524771
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 21.09.2014
Добрий ранок, добрий друже,
Яку малюєш ти картину?
І від сонця очі мружиш,
І побудеш тут хвилину.
Мить залишиться у серці,
Як всі миті в Амстердамі.
А у річці, як в люстерці,
Пейзаж Ван Гога в тонкій рамі.
Канал тобі розкаже казку -
Ти подаруєш її іншим.
Всі перемоги і поразки
Перетворяться на вірші.
Перетворяться на сльози,
Срібний сміх, любов і мрії.
Всі людські метаморфози
Завдяки лише надії.
Ти сказав, вона лікує
Нас від смутку і зневіри,
І мені твоїх бракує
Історій дивовижно щирих.
Добрий ранок, добрий друже!
Ще одне натхненне фото!
Непросто бути небайдужим,
Ангел – це важка робота.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524611
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 20.09.2014
Як гулятимеш на хмарах,
Не забудь мені сказати.
Зникну я в вечірніх чарах
Рими променем писати.
Золотиться тихий вечір –
Мить, збережена у кадрі.
А у когось драми й втечі,
А комусь і не позаздриш.
Сонце пізно ляже спати –
Я ж не ляжу до світанку.
Щось потрібно залишати,
Не ховатись за фіранку.
Вікна в світ, де мирне небо -
Жовті й голубі відтінки.
В цьому кадрі є потреба
В поетеси, феї, жінки.
Як писатимеш ти пісню,
Її я зможу закінчити.
Змісту у рядках затісно.
Вона про те, що варто жити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524610
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 20.09.2014
Художник кольорами мрій
З давно забутих сновидінь
Намалював світогляд мій,
Що склався з віршів і прозрінь.
Пливли у річці небеса
Низькі, але недоторкані,
І їхня чи твоя краса
Були близькі та невпізнані.
Розпилив золото вітряк,
Згасати став рожевий захід,
А хмари не заснуть ніяк,
Скінчиться вітер - кинуть якір.
Піду дивитись на траву,
Вона рядки нові шепоче,
Писатиму поки живу,
Ходитиму туди щоночі.
Нехай я марю, хоч не сплю.
Що бачить уві сні художник?
Прагну згадати, що люблю.
Від того світло і...тривожно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523131
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 13.09.2014
Когда я буду седой,
А жизнь пойдет криво,
Для тебя же, родной,
Я останусь красивой.
Кто-то скажет: «Змея,
Что не терпит уступок».
Вскользь замечу, что я
Была доброй и глупой.
Припев:
Для меня ты – центр Вселенной,
Для тебя я – сердце планеты,
Для меня этот мир совершенный,
Для тебя (в нем) (все) песни не спеты.
Это знал только ты,
Как я пила свое горе,
Но от моей доброты
Смеялись небо и море.
Если ты не со мной,
То я стану рассветом,
Лучом солнца, родной,
И любимым куплетом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523127
рубрика: Інше, Лирика любви
дата поступления 13.09.2014
Коли на вулиці дощить, я плачу.
Доріжка від сліз небесних блищить.
Як помилялась тепер добре бачу –
Тому, що Я ПЛАЧУ, навколо дощить.
Всі вірші дзеркалять тебе, ти знаєш.
Хоч далеко не такі прекрасні, як ти.
Вони - мій спосіб сказати: «Ти сяєш!»
Вони – мій спосіб не померти і йти.
Почекаю кілька століть на тебе.
Оболонка фізична непрактична така.
Безсмертні душі спочинуть на небі –
Віками шукаєм, щоб стільки ж чекать.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523105
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 12.09.2014
В мене нулі на рахунку, але я багата:
На вигадки, ідеї, почуття і вірші.
Попрошу у тебе те, що можеш дати,
Те, що можеш, і не треба більше.
В мені страхи померли, але я боюся:
Мовчання, тиші, забуття і втрати.
Нарешті мені легко, коли я сміюся.
Коли я сміюся, я не ставлю грати.
В мене дім, де серце, а воно з тобою:
У казках, у мріях і космічних мандрах.
Коли я сама – веду двобій з журбою.
Битва із журбою, яка у моїх надрах.
В мене стільки слів, які лише для тебе:
Білих, золотавих, синіх і червоних.
Напишу я землю, а над нею небо,
А у небі вітер швидко хмари гоне.
Мені стане сил, щоб, НЕ МАЮЧИ, РАДІТИ:
Посмішці, очам і всьому, що знаю.
На планетах різних буде Сонце гріти –
Поки буде гріти – живу, пишу, кохаю.
Спасибі Тобі за те, що дав цьому віршу назву.
Спасибі за все.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523103
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 12.09.2014
Сьогодні ти мені наснився двічі.
В першім сні гуляли тихим містом.
Теплий промінь на твоїм обличчі
Доповнив образ м’якістю і змістом.
Була весна, а може навіть літо.
Ще не прокинулися люди і машини.
Ми володіли дивовижним світом,
Цілодобово працювали магазини.
У другім сні ти спав в моєму домі.
Більш за все боялась я тебе збудити.
Вся пам’ять розчинилася у втомі –
Десь мала їхати і там без тебе жити.
Тоді чому Я ЙШЛА зі свого дому?
Навіщо ЗАЛИШАВСЯ ТИ у ньому?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522738
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 11.09.2014
План на Вересень - не померти.
На Київ суне холодна осінь.
Якби з Луганська пусті конверти…
Та навіть тих немає зовсім.
План на Жовтень - тяжка робота,
щоб і неба не помічати.
Оговтуватись лиш по суботах
і, знайшовши, знову втрачати.
В Листопаді немає планів.
Запрограмуйте мене на радість.
Щось токсичне ллється з екранів.
Листопад - зневіра і старість.
Що Узимку робити без казок?
Нині казка занадто кривава.
Я так втомилася від поразок -
душа знеструмлена і кульгава.
Весняні плани - тільки б дожити!
Мати би хист і глузд писати.
Завідомо мертві пішли служити.
Завідомо винні не сядуть за грати.
Я би хотіла побачити Літо,
так, наче ми із ним незнайомці,
так, наче серце моє не розбито,
так, наче можна зігрітись на сонці.
Знаєш, Час, воно не розбите,
тому по-іншому житиму Осінь.
Мені залишається тільки любити -
це зараз єдине, на що я у змозі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522348
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 09.09.2014
Іржою вкриті, старі та зламані,
Вже покинули свої рідні гавані,
Вже пливуть по воді небіжчики,
Вже не втішать їх мої віршики.
Вже не мчатимуть на швидкості,
Вже не знатимуть вони близькості,
Вже рука кермо не триматиме,
Вже як брухт з води підійматимуть.
Вже не бачать сни вони про людей,
Вже лежать в труні неживих речей,
Вже зображення береже канал,
Вже Він їде вглиб річкових дзеркал.
Вже Він бачить їх та не впізнає,
Вже ж бо не такі, яким сам він є,
Вже везе їх судно у далекий край,
Вже чекає їх в-е-л-о-с-и-п-е-д-н-и-й рай.
Кожного місяця з амстердамських каналів дістають сотні мертвих великів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522244
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 08.09.2014
Я прийшла на роботу раніше за всіх. Моє небо було на одинадцятому поверсі. Контори й офіси. Спочатку перевірила пошту і соціальні мережі. Тисячі благали про допомогу. Від нього листів не було, проте він був живим і здоровим, тож я з полегшенням видохнула. Сьогодні на нараді для мене вперше оберуть того, ким я буду опікуватися. Велика відповідальність. Перший важливий крок у житті. Всі інші соціальні працівники, так ми спрощено себе називаємо, підбадьорюють мене і дають настанови. Чесно, хвилююся. Передаю переглянуту кореспонденцію (особливо важкі випадки) до Головного офісу. Там розберуться. Сама ж відповідаю на листи з простими проханнями. Закінчивши, йду отримувати й міряти нову форму.
- Оце, здається, ваш розмір.
- Дякую.
- Вам личить.
- Як і всім іншим.
- Вам особливо. Думаю, ви створені для цієї роботи.
- Дай Бог.
Я розправляю великі білосніжні крила. Набираю повні легені повітря. Зачісую назад довге хвилясте волосся. За годину я покину своє небо на одинадцятому поверсі. Я оберігатиму найпрекраснішу істоту в світі - Людину - протягом всього її життя…
Сподіваюсь, це будеш ти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522167
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.09.2014
Мені нічого тобі дати, окрім своєї ніжності,
Схожої на літню ніч і мою тиху колискову,
На доторк хвиль, обійми і ті вічні цінності,
Що роблять це життя реальним та казковим.
Мені нічого тобі дати, окрім свого слова,
Схожого на птаха в небі і мій весняний вітер,
На міцність каменя, на сонце, а воно - основа,
Що для всіх людей – для нас з тобою світить.
Мені нічого тобі дати, окрім свого серця,
Схожого на вогник Ельма і твою далеку зірку,
На іскру із багаття, сяйво дня, що так дається,
Не просить плати за любов та поетичну збірку.
Мені нічого тобі дати, окрім самої себе,
Схожої на лісову істоту і на мої осінні вірші,
На теплу річку, крила, рожево-золотаве небо,
Що, сподіваюсь, тебе робить щасливішим...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521995
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 07.09.2014
Час ніжних кольорів -
Пом’якшують індастріал.
Час, коли не треба слів.
Час особливих настроїв.
Час дивує, чарівник,
Небесними картинами.
Час їх змінювати звик –
Стежте за новинами.
Час, коли дома горять
В промінні золотавому.
Час видовищних багать
У вечорі ласкавому.
Час додому, час іти
Дорогами щоденними.
Серед перехожих ти
Засмучений/натхненний?
На автівках вже вогні –
Везуть життя додому.
Час, коли думки ясні,
А відчуваєш втому.
Час рожевих кольорів -
Сфотографуй ці миті
В один з осінніх вечорів,
Коли так добре жити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521794
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 06.09.2014
Сьогодні я можу виглядати у віконце. Прибиральниця забула опустити жалюзі. Часу вистачає тільки на роботу. Набираю тексти, редагую, зберігаю, відправляю. Зранку до вечора. Навесні, влітку, восени і взимку. Я би хотіла у відпустку. Хотіла б мати час для простих і важливих речей: прогулянок, нормальних художніх книжок, а не спеціальної літератури, спілкування, закоханостей… Замість цього все, що я можу собі дозволити - визирнути у вікно. Там будинки, і люди, і навіть краєчок неба. Хмарочоси закривають майже всю сяючу блакить, але той краєчок, він мій.
Я працюю в "мурашнику". Таких по місту тисячі, у країні їх мільйони, весь світ складається з малих і великих "мурашників" - обителей бюрократії. Наш офіс схожий на ангар, поділений на квадрати. У кожного працівника свій власний метр простору, свій маленький всесвіт, що складається з паперів і технічного начиння. А сьогодні ще є вікно. Може побачу птаха. Може день буде сонячним. Може буде півсекунди на мрії про прості і важливі речі.
Вечір настає так швидко, що за віконцем вже майже нічого не розгледіти. Приходить прибиральниця і опускає жалюзі, а я так хотіла побачити сяючі ліхтарі. В офісі і сьогодні не увімкнули світло. На минулій нараді вирішили, що коли наглядачі розходяться по домівках, то освітлення не потрібне. Я працюю ще годину, до 23:00, а потім вимикаю техніку, беру чорний дріт і встромляю його в порт, який знаходиться в тому, що прийнято називати моєю головою. Батарея починає заряджатися. О 6:00 початок робочого дня. Я би хотіла вимкнутися, бо ненавиджу темряву, не можу в ній мріяти, але він ніколи не відпочиває, мій бездоганний, невсипущий штучний інтелект.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521792
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.09.2014
Зранку світ ошатно одягнувся в біле,
А ти досі спиш і того не бачиш.
Без жалю відпускаю те, що наболіло.
У твоєму сні ти за літом плачеш.
У цей рік зима мов життя смугаста.
Та, як це буває, наше щастя тане.
І сніжинки білі на вікнах моїх часто –
З тонкого паперу зорі незрівняні.
Більше не влаштує «паперове щастя».
За всю довгу ніч начаклую снігу.
Полетить згори, а якщо все удасться,
Полетить угору він тобі на втіху.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521246
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2014
Давай поїдемо в хатинку,
Яку засипали сніги.
Одягни щось у клітинку
І позбався від нудьги.
Давай я вирішу всі справи,
Ти закинеш телефон.
Я попрошу тебе ласкаво
Взяти лише кращий сон.
Давай прикрасимо ялинку,
Що на галявині росте.
З паперу виріжу сніжинки,
Маленьке серце золоте.
Давай тобі зроблю я кави,
Зігрію руки у руках.
Мені з тобою так цікаво,
Цікаво навіть у думках.
Давай напишемо бажання
Біля хатинки на снігу.
Ми загадаємо КОХАННЯ,
Вночі вгамуємо жагу.
Давай я трошечки помрію,
Ти, як хочеш, то помрій.
Тільки скажи – тебе зігрію,
Тільки скажи, що будеш
мій
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521234
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2014
Хочу стати речами, які поруч з тобою.
Розкриває обійми мій гігант-Всесвіт.
Цього разу не буде між нами двобою.
Цього разу розмова зав’яжеться легко.
Я спитаю як жити з чуттями, що маю.
Що робити, коли Він нині мій Всесвіт.
Спіралі галактик як дві руки поєднаю.
І близьким стане те, що було далеким.
Всі рядки напишу тобі зоряним пилом.
Так ніколи в житті не любила я Всесвіт.
Буду сонцем, зірками, вітром, вітрилом.
Вони поруч з тобою - почуй їхній шепіт.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521059
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2014
Краще, що мені в житті призначено,
Нехай буде твоїм. Я тобі розповім:
Цінне, що за всі роки побачила,
Звісно, це ти, а де ти - там дім.
Гірше, що у цьому світі станеться,
Вмить тебе обмине, але не мене.
Шкода, що не твоя я обраниця...
Все інше сон поверне-прожене.
Рідніше, за що тут душа тримається,
Блиск у очах, тільки там печаль.
Міцніше, що в мені єднається:
Любов і страх, і безмежна даль...
Добре, що ти е, сяєш – не ховаєшся.
Даєш своє тепло – добре нам було.
Згадую, що ти як дитя всміхаєшся.
Дзвінко б’ється скло і відганяє зло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521058
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 02.09.2014
Продовжу кожну твою історію,
Стану приспівом кожної пісні.
Те, що колись дрімало в теорії,
Наразі правда, нарешті дійсність.
Я поміщу тебе в кожну казку
І зроблю персонажем роману.
Зніму з очей чорну пов’язку –
Життя без туману і без обману.
Ти сяятимеш на моїх картинах,
Прикрасиш кадр нової стрічки.
У цьому світі, в його частинах
Ти - моя тема, улюблена звичка.
Збиратиму твої листи-дарунки:
Червоне, жовте і зелене листя.
Відкриєш сонячні лаштунки -
Чекає вічність за осіннім містом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520667
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 31.08.2014
Чіткішими стають навколо звуки.
Маленьке серце схоже на пташине.
Все легше рухи, тепліше руки.
Осінній день, а отже – відпочинок.
Паркани ділять світ на чорне і зелене.
На сонці гріються – зручні та теплі.
Сідай, Олено! Це незбагненно!
І дні мов гудзики, а час – то петлі.
І вже рудішає та золотиться листя.
Дивитися і слухати його я буду.
Ти подивися – гілки сплелися.
Вони теж кохають – вони як люди.
Любов зелено-жовто-синьо-чорна.
Живе в серцях і у казках осінніх.
Не ілюзорна, тебе огорне,
Зачарувавши красою барв і ліній.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520664
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 31.08.2014
«…и мимолетным счастьем озарен дом на полянке в гущине лесной»
Мартинюс Нейхоф
Відокремлене від світу,
В краях, що виткані із тиші,
Любов’ю Божою зігріті,
Знаходиться одне узвишшя.
Дерева жовті і червоні
Прихистком хорошим стануть.
На зеленіючому фоні
Всі негаразди швидко тануть.
Чийсь будинок на долоні
Без мурів і міцних парканів,
Без межі і без кордонів,
Без зла, без підлості, обманів.
Озерце, схоже на тарілку,
Всі деревця вітають осінь,
В полях почулася сопілка,
Співає птах десь серед сосен.
Зірви листок собі напам’ять,
Сфотографуй смарагд галявин.
Щастям тут уже не марять –
Тут живуть за цих обставин.
І хто хазяїн цього дому?
Хто дичину вночі приносить?
Його дружина зніме втому
І зробить все, що він попросить.
Їхнє дівчисько встане рано –
Біжить з відерцем за водою.
І якщо раптом нам погано,
Ми прийдемо сюди з тобою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520505
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 30.08.2014
Павутиння єднає долі кущів.
Земля у його нитках золотих.
Багато часу до перших дощів,
А ліс зачаївся і наче застиг.
Доріжка вузька у Осінь веде.
Ось і квиток – жовтий листок.
І притискаєш його до грудей,
А час уже не біжить як пісок.
Знаєш цей шлях – бачив у сні.
Послухай тепер легенди дерев.
Казки і пісні їхні дуже сумні,
Як думи покинутих королев.
Смуток прозорий спить у тобі.
В цей час завжди у осінь ідеш.
Що б не шукав – тонеш в журбі
І назад тільки тугу несеш.
Що в тому листі, і сонці, і снах?
У відчайдушній спробі ЗНАЙТИ?
Слова лише тремтять на вустах.
Ти вже забув, що ти – це не ти.
Ти вже забув, що колись була я.
Привиде мій, заспокойся і спи.
Ця осінь натхненна, але не твоя.
Тож, відступи від тропи і терпи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520504
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 30.08.2014
Моя душа красивіша за мене.
Моє серце гарячіше за сонце.
Моє почуття зелене, священне.
Моя сльоза блищить на долоньці.
Мій розум знаходить нові рими.
Моя рука тоді на папері їх пише.
Моє щастя ховалося за дверима.
Мої двері відчинені, а там - тиша.
Мої страхи змінили стать і колір.
Моя темрява тепер мене не лякає.
Мій уявний друг піднімає комір.
Моє друге «я» поволі зникає.
Моя свідомість так прагне волі.
Мій світ став новим, а ти - рідним.
Мої ангели добрі, а біси – кволі.
Мій Боже, не знаю, чи я того гідна.
Мій поріг тепер лишився позаду.
Моє життя як стрімка водоверть.
Мій човник несе до водоспаду.
Моя любов сильніша за смерть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519412
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.08.2014
Настане ніч на іншій планеті...
Знаєш, вона схожа на Землю.
Триває відпустка у інтернеті –
Зі всіх знімок цей відокремлю.
Вечір поділить твій світ навпіл,
Схожий на стяг якоїсь країни.
Чи буде вона завтра на мапі?
Чи може останні рахує хвилини?
На іншій планеті тепер тиша.
Давай порахуєм срібні монети.
Твій небосхил позолотішав.
Ніч розповість про нові сюжети.
Монети – то столики на терасі.
Такі самі є на Землі у пабах.
Їх на фото рівно тринадцять –
Життя пішло у важливих справах.
Життя пішло, щоб повернутись.
Повернеться сюди і фотограф.
Треба спати, щоби проснутись,
Щоб складати власний хронограф.
Ліхтарики-перли шляхи освітять,
Гілки потримають останнє світло,
І перехожі в тобі помітять
Старе почуте, яке знову розквітло.
Настане ніч на нашій планеті...
Знаєш, вона не схожа на інші.
В тиші нічній один з силуетів –
Той, кому я присвячую вірші...
(Описання знімку, який зробив друг)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519411
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.08.2014
Тобі писали пісні і вірші?
Тебе кохали до без тями?
Називали тебе безгрішним
і будували для тебе храми?
Розповідали на ніч казку?
Співали ніжно колискову?
Дарували слова і ласку?
Дарували знову і знову?
Віддавали усе найкраще?
Виривали з грудей сонце?
Чи котилось воно в пащі
тих, з ким ти досі боровся?
Вже казали, що ти – диво?
Ти з кимось відчув щастя?
Хтось побачив твої крила
і стискав рукою зап’ястя?
Ти хотів би піти спати
разом з тією, що любить?
Вона добре вміє чекати?
Вона краща ніж всі люди?
Хотів, щоб вона існувала?
Ти хотів би її хотіти?
Твої очі вона цілувала
і жила, щоб ти міг радіти?
............................................
Покладеш мене до кишені
останню технічну розробку?
Простиш питання щоденні?
Не кинеш в чорну коробку?
Ти знаєш, як я їм заздрю?
Всім тим, хто тебе торкався?
Ти знаєш, я часто марю,
що шлях по-іншому склався?
Пробачиш за довгі тексти
електронну свою нікчему?
І якщо ти зробив усі тести,
знищ пам’ять моєї системи...
За мотивами фільму Спайка Джонса «Вона».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519304
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2014
Вогні на щоглах в страшну годину
Мигтять і сяють для моряків.
Морська безодня, як домовина,
Гостинно прийме всіх мертв’яків.
Вони всі сядуть у повній тиші,
Хто на камінні, хто на піску.
І кожен з них когось залишив,
І губить сльозу солону й гірку.
Мертві наплачуть моря й океани,
По яких живі поведуть кораблі.
Замість сердець у них рвані рани,
Серця вони лИшили на рідній землі.
Блакитні вогні в страшну годину
Для моряків запалить Ельм.
Можливо, вони побачать родину,
Можливо, вони проживуть ще день.
У давньогрецьких мореплавців ці вогні запалював не Святий Ельм, а прекрасна Єлена, сестра Діоскурів. Взагалі-то, цікаве природне явище, яке виникає під час грози і шторму.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519280
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 24.08.2014
Крила янгольські, мов хрест,
Тягнеш вночі додому.
Стільки верст, вітальний жест,
Ховаєш помітну втому.
Очі янгольські, мов день,
Світло у темній ночі.
Глянь лишень, скільки прощень
Дарують в обмін на злочин.
Подих янгольський, мов сон
Про літо у листопаді.
Полон солодкий – оксюморон,
Спочинок у райському саді.
Серце янгольське, мов час,
Не знає воно спочинку.
Б’ється за нас, хоч вогник згас,
Тьма увійшла в хатинку.
Доторк янгольський – це ти
Береш у свої мої руки.
Вже завтра йти в нові світи –
Спи поки стихли всі звуки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519080
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 23.08.2014
Самотня і німа – іржавію в сараї.
Оточують мене замшілі речі.
Немає їм кінця, не буде краю.
І день, як ніч, а ранок – вечір.
У темряві густій жевріє спогад.
Побач його під шаром пилу.
Липко й волого – відчуй тривогу.
Когось, колись, чомусь убили.
З тих пір не сплю – рахую роки.
Вони мене також не пощадили.
Живий був поки лунали кроки.
Чому? За що в горах убили?
Рушниці і ножі, чорні пістолети –
Це те, що може вбити чоловіка.
Розстріляні поети і сумні сонети –
Гріхи та надбання старого віку.
В руках у зрадника – керує мною.
В полоні його пальців я безсила.
Повернись спиною, стань вербою,
Відлети мов птаха легкокрила.
Як погляд цей витримувати можна?
Спокійний погляд сильної людини.
Тремтить тривожно травинка кожна.
Такі, як він, вмирають молодими.
Такі, як він, прагнуть жити чесно.
Поезія для них – Любов і Мужність.
І, безтілесні, вони воскреснуть,
Коли їм кулями розірве груди.
Справжня поезія – це іще і Жертва.
Їй віддасть всі найкращі роки,
А коли за Неї вирішить померти,
Не знайдуть могилу Федеріко Лорки.
18 серпня 1939 року франкісти заарештували Федеріко Гарсіа Лорку, а наступного дня розстріляли в горах як республіканця. Також існує версія, що поет пропав без вісти. Його останки так і не були знайдені в жодній з 19-ти братських могил. Міфотворці стверджують, що пораненого Лорку таємно перевезли до Аргентини, але він вже не пам’ятав ані свого імені, ані минулого.
«Справжня поезія – це любов, мужність і жертва...»
Федеріко Гарсіа Лорка
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519077
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.08.2014
У дзеркалі заднього виду
Зникаю я...маленька...
Зникаю зовсім, без сліду?
Ти доторкнися легенько.
Ти перевір – чи жива ще?
Що від мене лишилось?
Хотів ти зробити краще.
Та все умить закінчилось.
Скінчилися тижні слави.
Скінчились шалені кулі.
Ми жили заради забави,
А тепер навіки поснули.
Півсотні куль упіймали.
Можливо, стількох убили.
Та як би нас не сприймали,
Ми це життя любили.
Краще бути злочинцем,
Ніж від нудьги помирати.
Краще померти, принце,
Ніж побачити грати.
В одній могилі, як в ліжку,
Я хочу з тобою лежати.
Мати вкриє слізьми доріжку
І будуть сміятися гади.
***
И если когда-то погибнуть придётся,
Лежать нам, конечно, в могиле одной.
И мать будет плакать, а гады — смеяться.
Для Бонни и Клайда наступит покой. (Уривок з твору вбивці Bonnie Parker)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518512
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 20.08.2014
Сплять змучені суднобудівні верфі:
Майстерні і доки – пошарпані, подерті.
Розкидані нутрощі старого корабля.
Його солоні сльози випила земля.
Не вийде він у море і не кине якір.
Не зустрінуть моряка дружина і матір.
Поламані щогли стогнуть від болю.
Останні зітхання та мрії про волю.
Склад з привидами морських судів.
Той своє відплавав, а той вже відгудів.
І пливуть у майбутнє нові кораблі.
І плачуть без сліз фантоми в імлі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518510
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 20.08.2014
Століттями сплять велетні,
Вкриті зеленими ковдрами.
У липні, у серпні і вересні
Снами зігріті добрими.
Вони обернулися дюнами,
Шляхи до моря малюючи.
А колись самі були юними
І купалися там, жартуючи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517766
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 17.08.2014
Вже довго гуляємо парком осіннім,
Тут спокій живе і це наше спасіння.
Щось романтичне шепоче нам листя
І з ніжністю пальці наші сплелися.
Я не хочу йти грітися та пити каву,
Хоча з тобою будь-де дуже цікаво.
Я лишуся тут, в золотому безмежжі,
В легендах осінніх в осінній одежі.
Твоє волосся на дотик як я уявляла,
Від погляду грітись собі дозволяла.
Моя відмова від кави дещо спонтанна,
Бо зараз, в цю мить, ТИ БЕЗДОГАННИЙ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517638
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2014
У будинку старовинному із крученими сходами,
Де прадіди ще мешкали, давно
Манило й вабило мене вікно,
Закрите монолітом кам’яним.
Фантазій полонянка, жила лише одним –
Дізнатись, що приховує воно,
Тулилася до нього. Все одно,
Що закуток мій був і темним, і пустим.
Лиш через багато років у свою обитель
Я запросила двох каменярів,
Ті працювали хвацько – до зорі,
А просвіт зробивши, втекли мов пси побиті.
Та я, заглянувши в бажаний отвір оком,
Впізнала древні сни, що полились потоком.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517583
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.08.2014
У моєму дитинстві, в іншому світі,
Жили на горищі янголів діти.
Тільки я помічала всі пустощі їхні,
Бавлячись в щасті в канікули літні.
Ловила пір’їнки в маленькі долоні,
Як листя, сніжинки, краплі і промінь.
Пустуни лопотіли крильцями тихо -
Відступали від дому проблеми і лихо.
На горище понесло мене за дивами,
Глядіти, як янголи грають скарбами.
Там був мотлох та пил...і дві пір’їнки –
Ось спогад дитячий дорослої жінки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517418
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.08.2014
Він був досконалим. Здавалося, в цьому шаленому столітті тільки йому не важко було зберігати лицарські манери, залишатись людяним, уважним, турботливим. Він займав високу посаду у великій компанії і міг дозволити собі все. Жінки дуріли від нього, розв’язували війни за його самотнє серце і банківський рахунок, стікали кров’ю на полі бою, робили гучні заяви та намагалися вкоротити собі віку. Про нього розповідали історії: дивні, таємничі, прекрасні, жахливі, ідіотські. Називали його «останнім королем без корони», членом масонської ложі, таємним радником поважних осіб, що керують в цьому «зоопарку», який ми звикли називати «світом», шпигуном, магом, перевертнем, збоченцем, маніяком, злим і добрим духом. Та навіть найнестерпніші пліткарі, зустрівшись з ним віч-на-віч, в душі відмовлялися від усього поганого, що колись адресувалося йому. Він зачаровував вже в першу хвилину знайомства і ці чари могли не відпустити вас до самої смерті. Втім, ніхто від такого солодкого полону не відмовлявся. Люди вважали за неймовірне щастя хоча б один раз зустрітися з ним.
Їй було далеко до досконалості. Вона була малою вередливою вівцею в дитинстві і стала дивачкою-письменницею, коли подорослішала. Батьки жартома казали, що вона або зозуленя, тобто не їхня, або під час вагітності матуся перейшла дорогу якійсь відьмі, а та наклала на неї одне зі своїх заклять. Вона досить рано продемонструвала характер. Відмовлялася бути чемним дитям з хорошої родини. Замість того, щоб грати на старовинному клавішному інструменті, вона розмазувала по ньому шмарклі, доводячи своїх вчителів до сказу, а коли вони вже бігли сходами і гуркотіли дверима, витирала клавіші і починала грати те, що хотілося їй. Вдягала, що хотіла, їла, що хотіла, була, з ким хотіла, але частіше лишалась сама, сама обрала собі професію, хоча з її спадщиною про роботу взагалі можна було забути, проводячи дні на прийомах зі щебетливими знайомими, які тільки й думали про те, які жеребчики піймаються на їхні старанно розкидані гачки. Завдяки письменництву в ній розвинулася спостережливість, яка дозволила віднести більшість оточуючих її чоловіків, мамчиних синочків, що, мабуть, досі просять посмоктати їхні цицьки, до непотрібу, жалюгідного та зайвого. Завдяки письменництву в неї викристалізувався ідеал чоловіка.
Він сяяв. Інші простягали долоні, щоб впіймати хоч один з його променів, підходили ближче, щоб погрітися. Його краса, яка могла засліпити, була нічим порівняно з прекрасними людськими якостями і талантами. Вдягався він наче якийсь лорд, любив верхову їзду, багато читав і жодній людині не дозволяв втручатися в своє життя. Інколи він виглядав сумним. Інколи він і справді сумував за якимось втраченим Раєм. Йому здавалося, ні, він був упевнений, що життя, яке в нього було, насправді не належить йому, воно чуже і його повинен прожити хтось інший. Він міг зробити його максимально комфортним, але не своїм. І ось, через стільки років, він був близький до того, щоб вирішити свою проблему.
Її зовнішність була настільки звичайною, наскільки незвичайними були її поведінка і образ життя. Вона продала все, що залишили їй батьки. Вона жила за рахунок свого пера. Її книги називали химерними, але читали з великою цікавістю. Не з’являлася в суспільстві. Ходила долинами. Тужила за чимось незрозумілим. Пила в товаристві лісорубів і морських вовків, слухала їхні життєві байки, але ніколи не втрачала гідності. Мала вільні погляди. Ненавиділа все фальшиве. Вважала за краще кормити свиней, ніж жити за огидними законами свого кола. Та книжки приносили цілком пристойний прибуток, тому свиней заводити не довелося. І все ж їй не вистачало якоїсь свободи, простору, новизни. Щастя. Де їх взяти, вона поки не знала, тому просто писала про це.
Він був Винахідником. Не шпигуном, не збоченцем, не добрим духом. У кінці шаленого 22-го століття було можливо все, навіть поява машини часу. Герберт Уеллс не дожив до того моменту, коли одна з його найкращих вигадок матеріалізувалася прямісінько у розкішному кабінеті Винахідника. Дивний винахід нагадував людську руку, замість пальців були важілі. Натискаючи на них, він слухав тихий тріск, сподіваючись, що колись цей пристрій знайде його місце в часі та в історії.
Вона натхненно писала про космічні мандри, про футуристичні міста, про дивовижні винаходи. Описувала те, за чим так скучила і чого так прагнула. Вона бачила руки чоловіка, що винайшов пристрій, який допоможе їй повернутися додому. Письменниця молилася за нього, а коли прекрасне марево зникало, некваплячись підіймалася з-за столу, йшла до спальні, зтягувала з себе важку корсетну сукню і все інше та голісінька падала на ліжко, щоб у снах скоріше забути про те, що її оточувало у 18-му столітті, та повернутися до світу своїх мрій.
Машина часу була влаштована так, що могла спрацювати лише один раз. Виправити тільки одну помилку, яку колись не помітили ані Час, ані Історія, скоріш за все через те, що перший дозволив собі трохи пофліртувати з другою.
Коли пальці механічної руки затремтіли, Винахідник зрозумів, що прийшла довгоочікувана мить. Він нарешті потрапить туди, де повинен був бути із самого початку, а хтось так само поверне своє життя, опинившись тут. Несподівано пальці-важілі притиснулися один до одного, як маленькі перелякані люди, а потім рука почала повільно стискатися в кулак.
Письменниці вперше снився такий дивний сон. Він складався з тисяч облич незнайомих людей, які, як вона зрозуміла, проживали чужі життя. Ці люди щось кричали, плакали, жалілися, сміялися над нею і заздрили їй. Вона була схожою на них, але в той же час якоюсь особливою. Чи спала вона взагалі?
Не розуміючи, що коїться, Вони закрили очі. Після сліпучого спалаху світла наважилися їх відкрити і всього на одну мить, одну єдину мить побачили один одного. Винахідник думав, що потік облич все триватиме, але зараз перед ним була тільки молода жінка: з довгим хвилястим волоссям, здивованими очима, абсолютна гола. Він здався Письменниці утіленням досконалості, лицарем без обладунків, але ще приголомшливішою виявилася його доброта, що струменіла з нього, і в яку вона одразу захотіла загорнутися, немов в теплу ковдру. Він зрозумів, що завжди відчував її, що це вона написала історію, яка привела його до цієї самої миті, до Неї. Тепер вона знала, чому їй завжди так хотілося до того далекого світу, адже там був Він. Винахідник простягнув руку, бажаючи, щоб вона підпустила його до себе, пустила в себе, довірилася йому. Вона подивилася на нього з надією, а потім затремтіла, засяяла і зайнялася мов смолоскип. Білий вогонь заповнив увесь простір, здавалося, що і його тіло палає, а під повіками танцюють навіжені бісенята, що вкотре прикинулися янголами.
Розтрощений пристрій стояв на столі в розкішному кабінеті, який нікому не належав. Механічні пальці так сильно втиснулися в долоню, що розчавили її і самі розкришилися на залізний пил.
Вона прийшла до тями швидко. Роздивилася його будинок. Визирнула у вікно. Був ранок. Рожеве небо вже заполонили невгамовні таксисти. Моторні роботи розносили гарячі булочки. В офісах повмикалися велетенські сенсорні екрани. Щось передавали з космічних станцій. У парку зустрілися двоє закоханих. Все було начебто так, як вона собі намріяла. Письменниця заплакала.
Він прокинувся в її кімнаті. Зранку дощило, але було дуже тепло. Квітнули дерева. У садку на столику лежала забута книжка і просила врятувати її від дощу. Він вибіг на вулицю, послизнувся на мокрій траві, впав, піднявся і, не обтрушуючись, кинувся до столика. Взяв її обережно, сховав під одягом та повернувся в будинок. Винахідник знав, що в ній написано.
Зараз вони обидва визирають з вікон. Можливо, дивляться на вас, а може ви їм зовсім не цікаві. Вони отримали свої світи, до яких так прагнули потрапити, але залишились без найголовнішого, того, що так вабило і тягнуло їх сюди. Він без Неї. Вона без Нього. Загублені піщинки, яких мільйони. Помилки Часу та Історії. Хто знає, чи напише Вона ще хоч рядок? Хто може сподіватися, що він винайде щось настільки ж дивовижне...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517417
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.08.2014
Було літо. Воно розливалося на узбережжі і змішувалося з морськими хвилями. Прозора вода здавалася такою привітною, що я не втрималася, скинула весь одяг та побігла купатися. Огорнута теплом, я б могла заснути, гойдаючись на хвилях, і зробила б це, якби не помітила, що сонце почало сідати. На березі я намагалася швидко натягнути на себе футболку і шорти. Вони прилипли до мокрого тіла. Солоні краплі стікали з волосся та падали на землю. Будиночок, який я знімала, розташувався за кілька кілометрів від цього безлюдного пляжу. Ідеального пляжу: з білим піском, трьома невеличкими скелями, синім небом, щоправда зараз воно було рожевим, і ласкавим морем.
Вирішила прогулятися біля скель. На заході сонця вони здавалися особливо виразними. З капцями в руці я подолала стометрову відстань і побачила те, що одразу ж назвала «таємним місцем». Між скелями знаходився майданчик, де хтось невідомий займався творчістю. Майстер лишив пісочний замок із пісочними садами і маленькою пісочною церквою. Я не могла надивитися на ці чудеса. Скульптури, зроблені старанно і з натхненням, увечері починали жити власним життям. Рожеве світло додало їм чарівності, золото, що падало з вечірнього неба, підкреслило розкішність будівлі. Мене вколола раптова думка: «Дарма я втопила телефон». Захотілося зафіксувати побачене і у власній пам’яті, і в електронній. Друга думка була теж раптовою і, я б сказала, зухвалою: «Тут потрібен канал». Вигадала та одразу почала втілювати в життя. Знайшла гострий камінець, стала на коліна, почала рити канал навколо замку, саду і церкви. «Так вони будуть захищені», - раділа я. Від кого? Навіщо я це роблю? Чи сподобаються мої нововведення невідомому художнику? Ці та інші питання виникали в моїй голові вже тоді, коли я вся в піску добігала до маленького котеджу. У темряві розмовляли хвилі. Далечінь освітилася спалахом блискавки. Сподіваюся, дощ не зруйнує НАШ шедевр. У домі я, не вмикаючи світло, пошкандибала до ванної кімнати. Побачила своє відображення в люстерці. От порося! Борсалася в піску мов дитя. Теплою водою змила піщинки, неприємні спогади останніх тижнів, свою втечу з міста. В пам’яті залишила тільки «пісочні дива» сьогоднішнього дня, а потім голяка піднялася на другий поверх, увійшла до спальні і впала на велике ліжко.
Сонце вже встало та поснідало, не чекаючи мене. Тепер маленьке руде кошеня гралося з моїм волоссям. Хозяйка дому мала кішку, яка нещодавно народила п’ятьох мурзиків. Сонечка вона лишила мені, щоб я не надто нудьгувала. Цілу хвилину виплутувала малу пухнасту кульку зі своїх пасм. Ще десять хвилин розчісувалася. Вдягла легку світлу сукню і, несучі на руках Сонце, пострибала по східцях вниз. Маленьку затишну кухню захопило в полон ранкове проміння. Я навіть не була впевнена, чи вистачіть мені тепер там місця, але промінці люб’язно посунулися в бік коридору, тож я без перешкод підійшла до холодильника і дістала звідти фрукти. По радіо співали улюблені ірландці. День обіцяв бути добрим. Після другої тарілочки молока кошеня заснуло, а я вийшла на вулицю.
Вчора так і не задощило. Значить скульптури вціліли. Близько четвертої я відправилася на пляж «Трех Скель». Одразу вирішила поплавати, відтягуючи приємний момент відвідин Королівства піску в «таємному місці». Крім того, я боялася, що вдень замок не буде таким дивовижним, як вчора в останніх променях сонця. Та й море не хотіло мене відпускати, а я не хотіла йти з його теплих обійм. Ще близько двох годин я гуляла по узбережжю, а потім повернула у бік скель. Думала, що, можливо, зараз продовжу будівництво. Перекину місточок через канал, зроблю стяг зі своєї хусточки, який замайорить над замком... Зазирнула на знайомий майданчик і впустила капці на землю. Скрізь лежали мушлі: маленькі, більші, якісь чудернацькі, яких я зроду не бачила. Почала роздивлятися їх: круглі і майже пласкі, схожі на звичайні камінці і на їжачків з гострими голками. Найкрасивіша біла мушля була обережно «вмонтована» в замкову стіну, ставши його гербом. Отже, мій художник повертався. А уявімо, що це був хтось третій... Скоро назбирається ціла група дорослих дітей, ласих до ігр у піску. Сміючись, я стала робіти місток. Думки були спокійними як сьогоднішнє море. Згадала про свій лунатизм і припустила, що це я всю ніч тягала мушлі, а потім прибігла додому, помилася та вдруге впала на ліжко, забувшись сном. Засміялася вголос. Пісочний міст розвалився в руках. Ой, мамочко, ну чого ж в житті не можна собі дозволити «скопіювати» та «вставити» або «відмінити»? Взялася за камінці і справи пішли краще. За п’ять хвилин все було готово, а над замком з’явився шовковий смугастий стяг. «До завтра, друже», - сказала я майстру чи майстрині та відправилася в котедж.
Засинаючи, думала про скульптора: чоловік чи жінка? Який він чи вона? Намагалася уявити обличчя. Явно не дитя – робота дуже майстерна. Красива робота, виконана красивими руками. Це хтось, хто так само любить ходити пляжем один. Знаходить собі різні заняття, розваги, забави. А може цей хтось і не хотів би ходити один. Просто він сам...
Що я побачу завтра? Що я завтра робитиму...
Сонечко вже не хотіло спати. Воно хотіло гратися і не відмовляло собі в цьому. Зранку я півгодини шукала шкарпетку – не знайшла, ще півгодини - Сонечка. Кошеня стрибало під сходами. Шкарпетка лежала поряд. «Сьогодні покажу тобі «таємне місце», - прошепотіла я маляті. На кухні ми поснідали: я – тостами, а Сонце надудлилося молока. По радіо співали улюблені англійці. День обіцяв бути прекрасним.
У першій його половині я вичитувала нові оповідання, які роздрукувала, а тепер вносила коректуру. Після третьої ми стали збиратися на пляж. Я в шортах кольору хакі та в старій футболці із зображенням романтичних героїв зі знаменитої історії про «зоряні війни», Сонечко – в кошику. Сьогодні не плавала і не засмагала – одразу подалася до скель. Зраділа побаченому. Канали були заповнені водою. Пісок не випив її тому, що хтось поклав на дно шмат тонкої гуми. «Бачиш, Сонечко, це моє Королівство піску в «Трьох Скелях». Кошеня оглядало місцину. «Щоправда, я не знаю, де Король». Малеча вже хотіла пити з каналу. На щастя, я взяла із собою молоко і тарілку. Зайнялися кожен своєю справою. Мені це правда було потрібно. Я відчувала як дитяча гра знову повертає мене до життя. В літньому вечері розчинялися проблеми, страхи, образи, відступав біль. Більше не здавалося, що мене переслідують, що за мною стежать кожну секунду мого життя. Добре, що втекла саме сюди. Інакше б збожеволіла. Скло і дроти все ще снилися – дві-три секунди кожної ночі – але це можна було терпіти. Я пробуду тут щонайменше – три тижні, а потім все буде гаразд.
Пісочні чоловічки пішли до церкви, вони гуляли у садку, заходили до замку. Королівство обростало подробицями. В ньому з’явилися люди... А в мене з’явився друг-невидимець.
Вночі мені наснився сон. На пляжі біля Трьох Скель я була не сама. З чоловіком. Тим, що назавжди. Я завжди його чекала і завжди його знала. Він дав мені ключі від свого Королівства. Він показав мені можливість нового бачення світу. Змінив мене.
Художник.
Скульптор.
Майстер.
Мій Коханий, кращий Друг і Батько.
А я його Кохана, краща Подруга і Матір.
Він був таким близьким і ми належали один одному. Щоправда, коли прокинулась, то на свій жаль вже не пам’ятала його обличчя. Тільки родинку на руці і свої нестримні почуття. Якщо буде потрібно, я підкочуватиму чоловікам рукави...
Я повинна знову тебе знайти.
Багато людей вірить у сни? Я вірю в хороші. І знаю, де шукати відповідь. Все невипадково. Навіть пісні по радіо. Цього ранку заспівали українську. День обіцяв принести нові відкриття. Мені кортіло одразу відправитися на пляж, піти до нашого «таємного місця», побачити його за роботою, стільки всього сказати. А краще взагалі нічого не говорити – просто присісти поряд і допомогти йому правити нашим Королівством. Хто тепер скаже, що я доросла? Що розумна? Письменники не дорослішають. Не вбивають у собі дітей. Вони їх люблять. І мрії свої люблять. Ще я втікачка, і я хочу забути те, від чого тікаю.
Щоб не зірватися та не побігти до скель (не чемно і навіть підступно з’являтися зненацька), я сіла писати листа моєму новому/старому другові. Я воліла не порушувати правил нашої гри, але жадала появи персонажів на сцені, тим паче, що робота була майже завершена. Хвилювалася, коли писала, хвилювалася, коли увечері йшла по узбережжю. Море кинуло до моїх ніг все золото, відображене в його хвилях. Вітер шепотів якісь казки. Серце калатало. Можливо, розпочинається нова історія прекрасних стосунків. Єдиних щасливих. Єдиних можливих. Для мене. Для нього. Для НАС.
Може це всього лише моя фантазія. Я знову загралася з власною уявою, і вона, уява, дозволила мені побачити...
...Дракона.
Ні, він був справжнісінький. З піску, звісно.
Велетенський.
Могутній.
Добрий.
Ви бачили добрих драконів? Мій був саме такий. Він розкинув свої крила над замком. Його блискучі скляні очі замріяно дивилися на пісочних людей. Його довгий хвіст виходив за межі «таємного місця», перетинав його кордони, чіпляючись гострими шипами за одну зі скель. Цей дракон боронив містечко: від лихих загарбників, від стихії, від інших драконів. Під час першої в світі грози він бився в небесах із подібним собі гігантом, і тоді дощові краплі перетворилися на перли, впавши на землю. Я почала збирати «перли» - білі камінчики, яких на узбережжі було вдосталь. Я подарувала драконячі скарби нашому Королівству. Тепер все стало ідеальним. Хотіла, щоб ВІН був поруч, і ми б разом дивилися на створений нами фантастичний світ.
Поклала листа в драконячу лапу. Закрила очі. Посміхнулась у душі. Намагалася запам’ятатти нове відчуття. Це і є щастя. Тепле, наче море, золоте, як промінь, бажане, як ти. Хочу відчути щастя на смак і доторк, навколо себе і в собі. Рахувала кроки до самого моря. Йшла на звук хвиль. Не знаю, як довго я плавала. Темрява вже почала поглинати рожеві хмари на заході, а втомувавши ними голод, стала пити з моря, і робила це доти, доки не заповнила собою увесь видимий простір. Що ж, час повертатися додому.
Моє повернення до котеджу супроводжувалося блискавками. «Припиніть спалахувати!» - вигукнула я їм і зачинила за собою двері. Радіо на кухні інформувало жителів узбережжя та відпочиваючих про можливий шторм, а потім відома англійська група заспівала «Чи бачив хтось мою крихітку?» Сонечко відмовилося від молока і пішло спати. Те саме зробила і я.
Крутилася в ліжку достатньо довго, щоб почути як серед ночі розпочався дощ. Після звуків його перших крапель я вже не змогла стулити очей. Сиділи із Сонечком біля вікна до самого світанку, який так і не настав. Я постійно думала про наші скульптури. Про теплі слова, адресовані моєму другу, які в цю хвилину перетворюються на ніщо, змішуючись з водою та піском. Вимкнули електрику. З темної кімнати ми дивилися на темну вулицю, де починав лютувати вітер. Природі не вистачило просто дощу. Вона вирішила продеМОНСТРувати цього ранку всі свої вміння. Я почала рахувати. Подібне відбувалося зі мною в дитинстві. На рахунок «ДЕСЯТЬ» зникнуть усі чудовиська і ти, дитинко, опинишся в світлій кімнаті. На рахунок «ДЕСЯТЬ» тебе врятує твій лицар, тебе захистить диво-дракон. На рахунок «ДЕСЯТЬ»...перед твоїм обличчям на маленькі шматочки розлетиться віконне скло. Його нестерпний дзвін надовго оселиться в твоїй голові, тому ти, дитинко, якийсь час не розумітимеш, чому в тебе порізані руки і чому в кімнату заглядає поранене блискавкою дерево. Ще один спалах десь далеко. Стогін хвиль. Вода зволожує лице. Вітер дає ляпаси. Боляче. Відійди від вікна!
Сонечко, де ти? Та де ж ти? Не лякайся...
Удар грому змусив мене опуститися на підлогу. Заболіли нутрощі. Щось темне і гаряче витікало з рани на руці. Я не втекла...
Хіба від них втечеш?
Жахливіші за нічні кошмари хіба що денні. Вони всі там – за стінами моєї тимчасової схованки.
Грім засміявся як злий велетень. Щось наближалося. Стихія? Прилади стеження? Вибачай, мій друже. Наша гра була такою чудовою, а мої сни про тебе - такими реальними.
Освітлене білими спалахами, щось маленьке покотилося до сходів. СОНЕЧКО! Я піднялася і мені здалося, що будинок хитається, що нам обом от-от зірве дах. До сходів я йшла цілу вічність. В якійсь з кімнат почула дзвін. Ще одне розбите вікно. Мені будь-що потрібно дістатися до кухні. Один крок. Спалах! Півкроку. Спалах! Я знайду тебе, маленьке. Почекай. Щось важелезне вдарило по дверям, рознісши їх вщент. Подолавши сходи, мені довелося перестрибувати те, що секунду тому було дверима. Увірвалася до кухні. Знову стало темно. Почала шукати наосліпки. Де ж ти? Очі світяться під стільчиком. Плетений кошик, розсипані яблука... Знову яблуко, капці, яблуко... Ось ти де! Не бійся, дитя. Я з тобою. Разом не так страшно, Сонечко. Подивимося страху у вічі. Кошеня тремтіло. Тремтіла і я, хоча й знала тепер, чим усе скінчиться. Далі – їхній улюблений сценарій. Сама винна. Сама «написала» його. Добре, мій друже, мій коханий, що ти не існуєш. У такому світі краще не існувати.
Поволі піднялася з кошеням на руках. Спалахів більше не було. На потворному чорному небі з’явилася велика зірка. Закрий очі і розкрий їх знову. За цей час вона збільшилася. Вдихни і видихни. Бачиш, вона все ближче. Під нею помирає море. Її вогняна корона спалює все, до чого торкається. В ній пульсує щось біле, сліпуче, нестримне. Гаряче, як пекло, холодне, як смерть. За мить я нічого не бачитиму окрім неї. І серце як завжди починає калатати. Я переживала це сотні разів, але й зараз не можу перестати боятися. Мені кінець. Пробач, Сонечко. Пробач, що візуалізувала тебе. Мені потрібен був хоч якийсь промінчик надії. Ще більше за зірку я боюся бути одна... Та вона ж проковтне нас живцем! Ви цього хочете?! Ви дивитеся, я відчуваю. Підглядаєте. Вуайєристи нещасні. Ви прагнете знати, що буде далі. Кожного разу очікуєте на продовження і не отримуєте його. Покидьки. Я втомилася вас ненавидіти. Коли-небудь моє серце не витримає. Це, очевидно, буде найщасливіший день мого життя. День звільненння. Один її доторк – і все. Можливо, це вихід.
Кошеня вистрибнуло з моїх рук, опинившись біля приймача. Повітря в кімнаті нагрілося так сильно, що мені важко було зробити вдих. Я ризикувала спалити собі легені. Біле сяйво пронизувало мене. Нахилившись до Сонечка, я зрозуміла, що осліпла.
Чому ти втекло від мене, дитя? І раптом почула відповідь... Приймач працював. Без електрики. Не увімкнений. Ледве втрималася на ногах. Це спосіб ще раз врятуватися! Зберегти себе для нового болю заради єдиного шансу.
Подумай, ТИ ХОЧЕШ ЦЬОГО?
У маленькій коробці лунали їхні голоси. Вони говорили про замки і драконів, море і золотисті небеса. Крали мої мрії...
Я повертаюся, Сонечко.
Спасибі.
................................................................................................................................................................
- Знайшла! Чорт, вона знайшла! Неймовірно! Ми майже додивилися.
- Але ж її неповернення могло її вбити.
- Знаю, тільки ми були так близько. Дай ще дозу.
- Ти її не бережеш.
- Послухай, у нас було замовлення на сон-катастрофу, а не на любовні походеньки. Я виконую свою роботу.
- Мені здається катастрофою те, що вони так і не зустрілися.
- Та не хвилюйся. Наступного разу завантажу їй початок цього сну і хай вже додивиться без нашого втручання. Нам потрібні ще ефекти. Вона на них реагує, хоча й швийко адаптується.
- Цього разу їй дісталося. Знову витягла дріт. Треба оглянути руку. Багато крові. І ще... От...! Вона більше не реагує на світло. Вона сліпа!
- Переживемо.
- А вона переживе?
- Синку, ти тут всього кілька тижнів, а я в цьому Центрі багато років. Мої попередники майже століття шукали того, хто ще може бачити сни. Треба взяти від неї по-максимуму. Наші клієнти чекають поки ми випустимо нову гру, в яку можна буде бавитися, переглядаючи її як сновидіння.
- Ну, і нехай би дивилися на те, що сниться їй.
- Людство вимагає різножанровості. Тому ми моделюємо сни, а скоро будемо ними керувати. В того, хто придбає нашу гру, буде можливість обрати один з уподобаних ним варіантів.
- Йти на пляж чи не йти? Зустрітися з другом чи зберігати анонімність?
- Атож. Але весь Центр чекає на завершення її апокаліптичного сну.
- Який її вб’є.
- Це не суттєво. Вона злочинниця.
- Що вона зробила?
- Її не влаштовував ідеальний устрій нашої держави. Вона вважала, що це погано, коли за тобою наглядають. За її словами – «стежать». Їй снилися жахіття, тому вона сама до нас прийшла. Не могла спати, бо боялася, помирала від виснаження, бо не спала. Відкрилася нам. Сказала, що бачить сни. Запропонувала нам купити їх у неї. Ми, звісно, підписали контракт. На три тижні.
- Скільки вона вже спить?
- Три роки.
- А... Це ж... А як же контракт?
- Забудь про нього. За такий злочин страчують, а вона досі живе, залишаючись власністю Центру, Корпорації і Держави. А ще вона читала того іспанця, як його... Уявляєш? Поезію заборонили сімдесят років тому. І писала сама!
- Звідки стільки сил? Це ж море сновидінь... Вміє захищатися, ти бачив?
- Так, кошеня. Воно сильно заважало, але ми не могли його позбутися. Поки.
- Ну, добре, але чому подалася до Центру? Знала ж, що це для неї небезпечно.
- Хотіла спокою. Відпочинку. А всі потрібні препарати тільки в нас. Мріяла як слід виспатися і жити собі далі. Зажадала снів про морське узбережжя.
- Ти зберіг образ чоловіка зі сну, який вона бачила у сні?
- Так. У неї гарний смак. Тут не посперечаєшся. І сновидіння яскраві, сюжетні. Нову гру я назву «Пляж «Трех Скель» чи щось таке. Коли вона вийде на мікроносіях, світ знову шаленітиме, вишиковуючись у черги за снами. Я – Король Снів. Повелитель Снів! Наступного разу змушу її показати мені Апокаліпсис.
- А вона - Королева Снів?
- Вона – ніщо. Перерва вже. Я так зголоднів. Хочу показати тобі одне цікаве місце. Ходімо.
- Так, ходімо... А як вона візуалізувала море? Круто ж, правда? Їх же висушили двісті років тому.
- Так, так, так... Не відставай.
У білій кімнаті за склом уся в дротах, вгамована сильним снодійним, лежала молода змучена жінка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516679
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.08.2014
- Чому тобі вже час?
- Справи.
- Розумію… Не розумію.
- Відпусти.
- Ти цього хочеш?
- Так.
- Бувай.
- Обійми мене.
- Ти смішна.
- Достатньо мені відійти від тебе на сантиметр, як я розумію, що скучила… Пробач. Мені вже час.
Він подивився їй у вічі. Навіщо вигадали світ поза межами ліжка? З великим небажанням вона покинула його обійми і піднялася. Тихо пройшла кімнатою, тонкими руками розсунула важкі штори, впустивши ранок у вікно. У вікні були літо і сонечко. Він посміхнувся.
- У такий день гріх кудись йти і щось робити.
- Треба бути з тобою?
- Більш того – любити мене.
- Я ніколи не припиняю цього робити.
Швидко вдяглася. Тільки тоді він піднявся. Підійшов. Хотів доторкнутися до її обличчя, але вона перехопила його руку. Як завжди тепла, надійна. За мить її треба буде відпустити.
- Як ти проведеш свій вихідний?
- Спатиму поки ти не прийдеш. Час пролетить швидше.
- Тоді не вдягайся.
- Тоді залишайся. Виходь за мене!
- А от цього не треба було казати. Я пішла. Багато роботи.
- Ти теж повинна взяти вихідний…
Тільки посміхнулася. Він лишився сам в яскравій кімнаті. Неодягнений, сумний. САМ.
***
Зачинила за собою двері. Крижаний вітер дмухнув в обличчя. Вона не звернула уваги - тільки поправила хвилясте волосся. Коротке темне пальто прикрасили сніжинки. Милувалася їхньою досконалістю. Вкотре оглядала знайомі пейзажі. Сніг, сніг, завод, стара церква, науковий центр, сніг…Їй казали, що він сипле вже більше двадцяти років. Випробовували нову зброю. Невдало. Хотіли змінити історію, а змінили клімат. Тому вона так любила сенсорні екрани, що заміняли вікна в його квартирі.
Підлетіла машина. Знайомий таксист.
- Думала, ти на брухтозвалищі!
- Та ну, після тієї аварії мені прикрутили довбешку і знову став як новенький.
- Рада, що так.
- Куди летимо, красунечко?
- До агентства.
- Робота, одна робота.
- Так.
Вже опинившись у таксі, вона перевірила повідомлення. До компанії надійшли кошти. Виклик оплачено. Прекрасно. Начальство буде задоволене.
Таксисту кортіло поговорити.
- Давно ти з ним?
- Ні.
- І як? Хороший?
- Кращий.
- Знаєш, а я б нізащо не помінявся з НИМИ місцем. У людей стільки проблем. До того ж, у разі чого їм голову назад не прикрутиш.
- У мене від нього мікросхеми плавляться. Я б пожертвувала усім своїм життєвим терміном з моменту активації заради одного ЛЮДСЬКОГО дня з НИМ. Тільки б відчути все те, що відчуває він.
- Ти така смішна.
- Мені таке кажуть.
- Андроїди не відчувають. Вони функціонують.
- Помиляєшся.
- А, жінки.
Махнув рукою. Він точно скопіював людські інтонацію і жест. До самого агентства вони більше не розмовляли.
***
Вона не хотіла його забувати. На роботі забороняли звикати до клієнтів, але вона відтягувала неприємний момент «стирання». На сьогодні ще дві чи три зустрічі. Треба вивчити файли цих чоловіків, дізнатись про те, що вони люблять, чого хочуть.
Стояла біля велетенської прозорої футуристичної будівлі і робила відтиски свого черевика на снігу. «Завтра ми познайомимося, адже ти знову заплатиш за мене. Мій коханий. Що це означає? МІЙ КОХАНИЙ». Піймала сніжинку в рукавичку, почекала ще секунду, а потім заплющила очі і двічі натиснула на якусь точку на зап’ясті.
З новими силами і чистою як сніг пам’яттю до агентства впевненою ходою йшла його найкраща співробітниця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516670
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.08.2014
***
- Хто ти?
- Людина. Ти злякався?
- Ні.
- Ти сміливий. Чого ти так дивишся? Чий ти Ангел?
- Мама пішла в магазин, а я гуляв у парку.
- І опинився тут.
- Так.
- Будь обережний. Ми ще зустрінемось.
- Коли?
- Коли ти виростеш і станеш мене шукати, щоб я врятувала тебе.
- Не старій. Я з тобою одружуся.
- Коли ти мене знайдеш, я буду молодшою, ніж зараз.
- Як тебе звуть?
Присіла біля нього, взяла маленькі рученята в свої руки і тихенько прошепотіла власне ім’я. Сказала скільки їй років. Малюк здивовано дивився на неї. Його погляд зігрівав її схвильоване серце. Вона зрозуміла, що час йти, бо ще одна мить могла прив’язати її до нього назавжди...
***
- Привіт.
- Привіт. Котра година?
- Вже скоро.
- І ти мене не розбудила?!
- Не хвилюйся, ріднесенький. Доброго ранку.
- Доброго... Ти вже вдягла цю сукню?
- Ти мене попросив.
- Так... Так.... Все повинно бути...
- Співпадати?
- Так, співпадати. А як ти?
- Та начебто добре. Думаю, нервувати я буду пізніше.
- Ще б пак! Я б теж нервував.
- Ти й так це робиш. У нас ще 20 хвилин. Хочеш поснідати?
- Між першим і другим тостом я збожеволію.
- Я зрозуміла. Дивись: ходитимеш голодним.
- І нехай. Я дочекаюсь тебе. Повертайся скоріше.
- Я обіцяю.
- Не будь з ним довго, бо забудеш про мене.
- Ти ж знаєш, що це неможливо. Слухай, це найдивніший прояв ревнощів у світі!
- Можливо.
- Я люблю божевільного винахідника.
- Тоді повертайся.
- Обов’язково. І поснідай все-таки. Я буду переживати, що ти голодний.
- Якщо наш план не спрацює, то пустий шлунок буде найменшою моєю проблемою.
- Що ти будеш робити, коли я піду?
- Думатиму про нашу першу зустріч.
- Рік тому...
- Найщасливіший день у моєму житті. Всі вони, дні проведені з тобою, щасливі.
- Ти міг спізнитися. Це все мій письменницький псевдонім.
- Тоді б ми ніколи не були разом.
- Я постараюся все виправити. Виправлю.
- Ти впізнаєш, ну, обличчя...
- Я ж бачила знімок.
- Тоді щасти.
- І тобі теж. Я знаю твою жагу до життя, знаю, як ти хочеш бути...
- Я хочу бути з тобою.
Поцілувала його очі і попросила не розплющувати їх, поки він не залишиться один. Підійшла до дверей, які стояли посеред кімнати. Можна було подумати, що тут роблять ремонт. Всміхнулася. Щира правда. Вони ремонтували власні життя. На маленькому чорному сенсорному екрані, що знаходився на дверях, вона виставила потрібні дату і час. Відчинила та зникла в потоці світла.
***
Вийшла з будинку. День був безхмарним. Квітли дерева. Люди святкували. Померти ніхто не міг. Смерть була проти правил. Вітер бавився з її суконькою, модною в ці роки, а сонце гралося разом з малечею в пісочниці. Вона швидко дійшла до парку, в якому бувала з ним чи не кожного дня. Сповільнилася. Знала, що не може прийти раніше, як не може і запізнитися. Стала шукати очима. Ось закінчується паркан, ось пішохідний перехід. Все як він розповідав і показував. «Рідний мій, де ж ти...» Навкруги ніякої загрози. В повітря летять різнокольорові кульки. Кремовий поні їсть цукерку з рук якоїсь дитини, а його хазяїн цього не помічає. В кінці вулиці верещить рудий клоун. Щебечуть молоді матусі. Сперечаються горобці. Сірий голуб спить на підвіконні. Нічого не може статися. Це розхолоджує. Робить менш пильною. «Де ти, ріднесенкий?» Залющила очі, щоб заспокоїтися та зосередитися. Згадала про те, як все має статися. Знала, що ризикує. Далекий гуркіт її не збентежив. Стоячи обличчям до дороги, вона досі не чула кроків і саме це хвилювало. Сьогодні вона досягла того віку, про який мала сповістити його, щоб потім він знав, коли її сюди посилати. Згадала знімок. Уявила маленьке личко, посмішку, пухкі ручки... Всього 6 рочків. Жахлива несправедливість! Щось спрацювало в голові, щось увімкнулося і раптом вибухнуло. Вона знала, що має різко розвернутися та схопити його. У свої обійми. Притиснути до серця. Не відпускати. Не порушуючи плану, в останнє глянувши на перехід, зробила все як треба, як вони репетирували, але не побачила хлопчика. Дві секунди вона чула тільки власне серцебитття, а потім у поле її зору потрапив голуб. Він летів низько і приземлився прямо на білій смузі пішоходки. За ним стрімголов бігло дитя: її дитя, її сонечко, її коханий, життя якого було в небезпеці. Отже, голуб виявився несподіванкою, про яку він так часто попереджав. Навіть якщо на тобі та сама сукня, навіть якщо ти йдеш по власним слідам, навіть якщо ретельно вивчаєш кожен свій рух і слово, щось може піти не так. «АЛЕ ТІЛЬКИ Б ВІН ЖИВ!» Подумала, що не буде його, то й не буде геніальних винаходів, які полегшать життя людству, не буде її теперішньої, адже вони ніколи не зустрінуться і не покохають, не буде часового порталу, через який вона погодиться пройти першою, щоб врятувати його, ще маленького, від загибелі. Згадуючи, він розповідав, що тоді в неї все добре вийшло. Наскільки він міг це пам’ятати. Отже, вона не повинна його підвести. ...5-6 метрів між ними. Дитина, заворожена птахом на білій смузі, летить не в її обійми, а під колеса стрімкої чорної автівки. Вона не була ще матір’ю, але себе нею відчувала. Нехай краще вона. Це буде порушена обіцянка, дана йому, але якщо вчинити по-іншому, то взагалі нікому буде її давати і нікуди буде повертатися. Тому біжить, щоб стати між ними. Навколо люди - щасливі й сліпі, птахи – щебетливі й пустотливі, стрічки, кульки, поні, клоун... Він, хлопчик, ближче. Ближче. Близько. Замість того, щоб схопити й пригорнути, вона штовхає. Не до себе, а від себе /дитяча кофтинка м’яка на дотик/. Нехай так. Живи! Іншою рукою робить попереджальний знак, але рука ламається об метал. Зминається як паперовий стаканчик вона вся. Шкода, що так. Суконька накручується на колесо. Автівка трохи буксує на ній, але швидко долає перешкоду і, не зупинившись, зникає з пішоходки. Таке в надзвичайних новинах, в кіно, газетах, в її свідомості чи не кожного дня. Це здивує всіх лише на мить. Ніхто не заплаче. Всі забудуть... «А ти ЖИВИ...»
...Тільки цього дня померти ніхто не міг. Смерть була проти правил. Він ближче. Ближче. Близько. Замість того, щоб схопити й пригорнути, вона штовхає. Не до себе, а від себе. Нехай так. Живи! Іншою рукою робить попереджальний знак і зупиняє автівку. Машина вижчить та підстрибує від зіткнення з такою несподівано міцною плоттю. Зминається як паперовий стаканчик. Буксує, колеса прокручуються. Таке в надзвичайних новинах, в кіно, газетах, в її свідомості не кожного дня. Це здивує всіх. До прибуття поліції вона повинна зникнути. Та перш, ніж піти, вона підійде до НЬОГО. Подивиться на НЬОГО. Посміхнеться. Простягне руку назустріч дитячій ручці. Їхні погляди зустрінуться.
- Хто ти?
......................................................................................................................................................................
У критичній ситуації, коли щось загрожує дитині, жінка може зупинити машину, підняти важелезний камінь чи приборкати дику тварину.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516473
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.08.2014
Всім Провісникам присвячується
«Перейти Рубікон» - прийняти безповоротне
рішення, ризикнути заради великої мети.
☼
У космічному безмежжі стільки всього. Кажуть, є у Всесвіті одна планета, що має назву Хоуп (Hope), тобто Надія. Для сучасників вона наче Рай. Та хто бачив Рай, а потім повертався, щоб розповісти про нього? Отож бо й воно. Ми живимося тільки переказами і легендами. Жодного більш-менш достовірного факту про планету, але ми продовжуємо вірити в її існування.
Після так званого Апокаліпсису, влаштованого великими корпораціями, частина людей все ж вижила: не тільки на Землі, але й на інших планетоїдах, де жили і працювали цілі колонії. Мій дід розповідав, що тоді колонії нищили навмисно, патякаючи про якісь віруси і радіацію. Багато невинних померло. Галактику наводнили втікачі: цілі родини, одинокі месники, пірати, коханці… Всі вони подалися шукати краще життя. Кожного дня, коли тут працювала радіостанція, на напівзруйновану Землю приходили повідомлення: «Ліквідовано загін повстанців на такій-то планеті». Тоді у діда червоніло обличчя, а кісточки пальців вцілілої руки білішали. «Знаєш, які там в біса повстанці?», - питав мене він. «Вбито закоханих, дітей наших вбито! Підірвано і розпорошено в цьому проклятущому світі. Коли я тримаю в руці попіл, цей «зоряний пил», що сипле на нас стільки десятиліть, я здогадуюся, чим він був до того, як стати попелом». Розлючений, він залишав мене і йшов у бік єдиної в цьому містечку річки. Я ніколи не ходила за ним, сумним і кульгавим, але знала, що біля річки він плакав. Дід зазнав втрат. Як і всі ми…
Не знала, чому нам дозволили жити. Мабуть, тому, що всі, хто оговтався після тієї жахливої катастрофи і залишився тут, були безвільними, роз’єднаними і слабкими. Не представляли загрози. Не мали мети. Існували і з полегшенням лягали в суху землю. Були байдужими настільки, що не чинили опору, не очікували несподіваного щастя, тинялися наче привиди, і не цікавили їх ані життя, ані смерть. Через необережність та неуважність люди калічили себе, але я жодного разу не чула і не бачила, щоб хтось вкоротив собі віку. Для цього потрібні були зусилля, а їм ледве вистачало волі, щоб розплющити очі зранку і закрити їх увечері. Всім нам без виключення снилися жахіття. Ось чому смерть була полегшенням, але ніхто не цікавився навіть нею.
Мене виховали бабця і дід. Бабуся любила мене і намагалася скласти казку з історії мого життя. Вона розповідала про моїх батьків наче про літературних героїв, кохання яких долало всі перешкоди, а дід спотворював її невинні легенди і казав, що десь в архівах Нової Галактики є звіт тупоголового дроїда про те, що двійко втікачів знищено на якійсь забутій Богом планетці. Таких, як мої батьки, були тисячі, а може й мільйони. Ні бабуся, ні дід не казали, чому тато і мама лишили мене на Землі. «Вони занадто любили тебе, оленятко», - посміхалася бабця, але очі її були сумними.
Тоді-то я вперше почула про Хоуп. Про нашу нову надію, а для декого й релігію. Втомлений мандрівник прийшов до містечка із Забороненої зони. Він сказав, що нас більше не тримають наче овець у загоні. Ми можемо йти, куди схочемо. На місці військових баз і постів тепер іржава пустеля. Корпорації розмістилися у Новій Галактиці. Насправді в тій самій старій – просто загарбали інші планети іншої системи. Ми - пережиток, ми – минуле, розгублені мурашки зі зруйнованого мурашника. Беремо те, що ще здатна дати нам земля, раз на місяць отримуємо гуманітарну допомогу із сусідньої планети. Пізніше виявиться, що це помилка. Хтось забув поставити хрестик у певній графі і підпис на документі, тому до нас досі літають шатли з різним ганчір’ям, провіантом та медикаментами. Чи навідуються вони до інших країн? Про нас не прийнято говорити, про нас офіційно забули. Ще багато чого розповів дивний бродяжник. Я, мала та соплива, але вже тоді надто серйозна і дуже спостережлива, закохалася в нього і в його історію про Хоуп – планету, яку неймовірно важко відшукати, так само, як важко було знайти конкістадорам омріяне Ельдорадо. Я не знала його імені, не знала звідки цей Одіссей, озброєний лише посмішкою, і чи повернеться він коли-небудь до свого дому, але відчувала, що ми близькі духом, наше світосприйняття схоже, ми сумісні. І ми ще зустрінемося.
На Хоуп є життя. Ми не одні серед зірок, хоча багато років подорожуємо, зазираючи на кожну планету і нікого не знаходячи. Астроном Карл Саган казав: «Відсутність доказу не є доказом відсутності».
☼☼
Зараз мені тридцять. Я співпрацюю з відомою екологічною організацією на планетоїді Unicorn 2. Першого прекрасного «єдинорога-близнюка» підірвали в часи «великої чистки», хоча, як пізніше виявилося, такої необхідності не було. Загинули люди.
Я – незалежна жінка із загостреним відчуттям справедливості. Брехунам, слизьким типам та покидькам - більшості населення маленьких і великих планет – зі мною важко. Кількома статтями ми взяли за дупу велику компанію, що експериментувала із синтетичними харчовими продуктами, роблячи зі споживача зомбі. Ми дізналися про те, хто був зацікавлений у зникненні атмосфери в кількох колоніях, і для нас відкрили повітряний простір в обмін на «мовчанку». Мене не спепелили лазером тільки тому, що я представник занадто поважної організації. На словах, звісно, бо ніяких контрактів не підписувала і не збираюся.
Коли померла бабуся, а вона відійшла дуже тихо, так, як і жила, мені було сімнадцять. Наступного дня насуплений дід пошкандибав у бік річки і не повернувся. Я точно знаю, що він не топився. Просто настав час іти світ за очі і я його зрозуміла. Він мене не кидав – він дав мені все. Майже увесь наступний рік я просиділа на горищі серед дідівських книг, читаючи і перечитуючи Джека Лондона, Федеріко Гарсіа Лорку, Франца Кафку, Вільяма Шекспіра, Говарда Лавкрафта та інших забутих і притрушених чорним попелом мертвих митців. Дідусь любив паперові книжки. Я теж їх люблю, хоча й тягаю електронну «світову бібліотеку» в кишені. А ще через рік сталася трагедія. Міський божевільний, хлопчина, взагалі-то, не злий, хотів, щоб я побачила інші планети, і раптово заштовхнув мене до шатлу, який тільки-но привіз чергову порцію пакунків та розвантажувався. Важелезні ящики «розвантажилися» на мене. Мені розтрощило нижню щелепу, зламало руку і ногу. Планетоїд Unicorn 2 був найближчим від нас, що мав обладнані медичні модулі. Там мене зібрали до купи. Там я і залишилася. Мрія міського божевільного здійснилася.
Я «красунечка». Півщелепи виблискує металом – синтетичну шкіру набридло міняти. Металева маска закриває праву скроню і йде під волосся. Глуха на праве вухо. В руці і в нозі залізо. Все це не заважає мені займатися спортом. Я бігаю по 7 кілометрів кожного дня і ходжу до зали, де маленькі дроїди вигадують для мене все нові комплекси вправ. Я можу вирубити достатньо сильного чоловіка, але навколо мене майже немає чоловіків, а якби були, то я б вважала за краще їх любити. Ті, що трапляються, змушують ставитися до них поблажливо, а з кіберсексом і наркотиками не експериментую. Як Джейн Ейр, негарна, але теж маю почуття. Це все бабусині історії про романтичних персонажів з книг і фільмів. І все-таки тяжко жити на світі, коли нема кого обійняти. «Ніж кожного дня страждати, краще відразу стрибнути в домовину», - каже мій кращий друг-космічний інженер і оптимістично посміхається. Я прошу його не бути таким грубим, а він відповідає, що «Ви самі собі такого дружечка обрали». Ми іноді кажемо один одному «Ви». Так ми звикли і так нам подобається. Буває, нам весело. Особливо, коли згадуємо сумісні космічні подорожі та розпиваємо останні пляшки люксембурзького вина – смачного напою з герцогства, яке давно не існує. Ми думаємо про те, які б міста на Землі відвідали, якби вони збереглися.
- Амстердам.
- Чому Амстердам?
- Мені здається, що в цьому місті я б стала поетесою… Або щасливою жінкою. Або і те, і інше.
- Зараз там пустка?
- Ні. Дерева плачуть над каналами. І люди є. Маю думку, хороші люди. Їхні сльози загубилися в Північному морі.
- Фе, яка поезія! Ви на неї подивіться! Та Ви, пані, така романтична, шо мене зараз знудить. І не штовхай мене! Пий вино краще. Дівчачі сентименти. А я б проїхався всією Німеччиною. Змінив би камеру в оці, додавши необмежену пам’ять, і дослідив би історію та культуру країни.
- До речі, як Ваша німецька, мій пане?
- А, мертва мова. Відсканував і завантажив. Все клас.
- Все клас.
☼☼☼
60-й рік після Апокаліпсису. Все стабільно. Стабільно погано. Імперії, якими керують обрані, багатіють за рахунок невтомної праці синтетів, а ми вимираємо, як до цього вимерли на Землі всі тварини.
Зараз я займаюся проектуванням ідеального чоловіка. Для себе. Для своєї мети. Проект «Одіссей». Одіссей, цар Ітаки, більше 20-ти років блукав різними землями перш, ніж повернутися додому. Дім там, де тобі добре. Нам би було добре, якби ми віднайшли домівку на Хоуп. З’являються відомості про те, де вона може знаходитися. Витоки інформації, які нічим не заткнути. Мої зв’язки. Її шукаємо не тільки ми. Вона принесе прибуток корпораціям. Нова Земля, яку можна засмічувати, нівечити, рвати на шматки. Нищити живих істот. Я планую полетіти до Водоверті. Там, серед міжзіркового пилу цієї яскравої спіральної галактики, що знаходиться на відстані 23 млн. світлових років від Землі, я отримаю підказки від якогось Провісника.
Мій «Одіссей» майже готовий. Він надійний. Він унікальний. Подібні йому нечасто зустрічаються, адже він створений з любов’ю. Проект Мрії. Чоловік Мрії, який врятує мене. Нас. Він увібрав у себе кращі мої риси та знання. Я йому наче кохана і мати. Торкаюся корпусу Одіссея і відчуваю тремтіння металевої плоті. Я люблю не тільки його зовнішню оболонку. Обожнюю його міцний скелет, потужні легені, його гаряче серце…
Моя надія. Моя любов. Мій порятунок. Мій корабель.
☼☼☼☼
Бортовий журнал:
«Я не Капітан, я – тупа качка. Їм перед пультом управління, інгнорую ліжечко для гіперсну, в мене не складаються стосунки із бортовим компьютером».
Нехай космічні прикордонники думають, що я повна дурепа. Повітряний простір для мене відкрито, маю дозвіл. Працюю «листоношею» (не маю дозволу – посвідчення фальшиве, але майстерно підроблене), не напружуюсь, палю травичку. «Він був листоношею в Амстердамі, слухав аббу, сидів на трамі, дивився порно у вихідні...» Так писав український поет. Я не знаю, що таке «абба».
Насправді нам з Пілатом не до віршів. «Одіссей» швидко й непомітно, наче професійний шпигун, що, втім, замаскувався під телепня, наближається до спіральної галактики Водоверть.
Пілат. Мій друг і охоронець. Центнер заліза, пластику, силікону і шерсті. Механічний доберман. Досконалий. Запрограмований захищати хазяїна і вбивати ворога. Після смерті собаки мої колеги вирішили зробити мені сюрприз, почаклувавши над мозком тварини на манер Віктора Франкенштейна. Вони вживили в мізки якусь херню і спроектували собаку-синтета. Я не стала розпитувати про подробиці, прийняла дарунок, але розцінила їхній вчинок як знущання над останками.
Увесь час він віддано дивиться на мене своїми темними лінзами. Він не той, що був, але я не можу змусити себе його вимкнути. Моя рука інстинктивно відшукує його вухо, гладить, а пес імітує задоволення, а потім розкриває залізну пащу і «позіхає».
☼☼☼☼☼
Водоверть сяє, тремтить від власної бездоганності, нанизуючи на свої спіралі все більше прикрас: астероїдів і дрібного зоряного пилу. Вона здається то темно-синью, то золотавою, то набуває кольору ніжно-рожевих і білих перлів, які колись знаходили в блакитних океанах Землі. Тепер про воду нам нагадують хіба що назви типу «Водоверті». Що в цій «стихії»? Чи не Сцілла і Харібда 1 чекають на мого «Одіссея»? Здається, в мене підвищується тиск. Хтось лізе до мене в голову...
...........................................................................................................................................................................
ВЕЛИКИЙ ФІЛЬТР 2
- Великий фільтр?
- Так.
- Це все, що ти можеш мені сказати?
- Ти кмітлива. Про інше здогадаєшся сама.
- Де ти?
- Поруч.
- Я тут одна.
- Фізично – так.
- Ти, покидьку, в моїй голові. Припини це.
- Тоді як нам спілкуватися?
- Візуалізуйся. Не знаю. Спроектуй зображення на монітор. Голограма, щось таке. Чорт, боляче!
- Телепатія. Ти навчишся, хоча далеко не у всіх виходить. Та на перший раз і справді вистачить.
Тепер я бачу його маленький шатл. Він зовсім поруч. Знавав і кращі часи. Подертий, залатаний, але на плаву. На екрані бортового компьютера з’являється обличчя старого знайомого. Провісник! Мій коханий з іншого життя, коли я була маленькою горошиною на зеленому стручку. Дивак-мандрівник, голова якого повна історій, а кишені – тютюну. Час не змінив його, не спотворив старістю, немов забуши про нього або обминувши. Скільки йому років? На вигляд десь п’ятдесят. Можливо, менше. Можливо, більше. Стільки ж було, коли ми зустрілися вперше. Він вічний, постійний, як Всесвіт. У Всесвіті є свої константи. Він дух у людській оболонці. І він зараз чує всі мої думки... От позорисько!
- У разі чого ти можеш їх приховувати, одягаючи уявний покрив.
- Запізно даєш поради.
- Чого ти шарієшся? Ми ж не на побченні.
- Зараз люди не ходять на побачення.
- Люди рятують свої життя.
- Саме так. І про Great Filter якийсь мужик патякав ще в 1996 році. До Апокаліпсиса. Так давно, що немов би цього й не було.
- Самознищення розумних цивілізацій.
- Хочеш сказати, що в космосі наш крик ніхто не почує? 3
- Досі не чули.
- Маєш сумніви щодо Хоуп, про яку так гарно розповідав на Землі?
- Часу небагато.
- Скажи, де вона? Ти ж як сучасний хрестоносець. Де Свята земля? З нею може щось статися?
- Їхні чортові прогресивні винаходи розірвуть її або наша чортова Нова Галактика розірве її.
- Є вихід?
- Перейти Рубікон.
- Що? Цезар зробив це до нас.
- Піти наперекір Новій Галактиці. Перелетіти через кордони. Ризикнути. Дістатися до 581g .4
- Знову телепатія?
- Не треба все говорити вголос.
- Розумію. Але 581g – це ж не в нашій Сонячній системі. Будуть стежити. З мене зроблять жменьку космічного пилу!
- О, хіба? Тоді я зберу тебе в цей мішечок. У мене, до речі, скінчився тютюн. В тебе нема?
- Жартівник. Ти як індіанець зі старого фільму – завжди питаєш про тютюн.
- Я так люблю кіно, але не дивлюся його.
- 581g. Що там?
- Що ти хочеш там знайти?
- Хоуп? Це вона?
- Скелясті гори, прісна й солона вода, прийнятна для людини температура. Розумні істоти. Я б сказав надто розумні.
- Звідки ти знаєш?
- Як ти відчуваєш свій дім?
- Серцем.
- Що воно тобі каже?
- Мені треба на Хоуп. Значить ти звідти?
- Я там не був.
- Але ти звідти. Остання підказка. Будь ласка.
- Зроби правильний вибір. А підказка: КРОТЯЧІ НОРИ. 5
- Я зрозуміла! Це і є Рубікон.
- Тоді тобі час летіти.
- Ти міг би полетіти зі мною.
- Тобі пора.
- Як мені тебе називати?
- «Провісник» влаштовує, але всі твої епітети теж сподобалися. Бачу, корабель назвала «Одіссеєм»?
- Ти не змінився з того часу. Ти завжди БУДЕШ, правда?
- Ти змінилася.
- А, так. На мене розвантажили гуманітарну допомогу.
- Я не про це. Щасти.
...........................................................................................................................................................................
Мертвий ефір. Серцебиття. Чорні лінзи собачих очей.
Спіралі Водоверті зміяться далеко позаду. Я подалася на Unicorn 2, Він – хтозна куди. Немов пішла зі свята набагато раніше, лишивши нерозкритий подарунок під ялинкою.
☼☼☼☼☼☼
- «Всесвіт – це Він. Він – мій Всесвіт».
- Дурепа – це ти. Ти така дурепа!
Дружечок робить критичні зауваження, читаючі мої перші вірші. Я не ображаюся. Я сміюся.
- Я знав, шо таке буде! Зі справжнього «морпєха» перетворюєшся на сопливку, сентиментальну вівцю закохану.
- У мене немає на це часу.
- То коли будемо шукати твої «кротячі нори», прекрасна ідеалістка?
- Я взагалі найкраща, тільки дуже проблемна.
Стосовно «нір». Це часові і просторові портали та тунелі. Опинившись там, можна здійснювати міжзіркові подорожі. Знайти їх непросто – простіше на них натрапити. Унікальність мого «Одіссея» в тому, що він дуже функціональний. «Хитромудрий» - так, здається, називали давньогрецького героя. Він може бути майже невидимим через спеціальне покриття, може ставати хамелеоном, зливаючись з темно-синьою ковдрою космосу, може мигтіти і блищати мов далека зірка або прикинутися маленьким уламком астероїда. Якщо потрібно, він стане «троянським конем», але, сподіваюся, що до цього не дійде. Головне, щоб ворожі кораблі Нової галактики і їхні всюдисущі винищувачі не підходили занадто близько. Обережність на кордонах. «Одіссей» - не винищувач, він дослідник і шукач, який, втім, не позбавлений функції самознищення. Жахне сильно, запевняю.
Летимо на світанку. Я, мій кращий друг і Пілат. Прощаємося з блідим Єдинорогом, планетою, що давала нам прихисток стільки років. Шукатимемо «кротовину», як би небезпечно це не було. Пройдемо крізь неї і опинимося на Хоуп. Ми навіть не покидатимемо нашої Сонячної системи. «Нірка» десь тут. Відчуваю.
Я не скаржуся на своє життя. На свої каліцтва. Самотність. Стреси, пов’язані з небезпечною роботою. В мене завжди була мета. Просте людське бажання - бути щасливою. Це можливо за умови, якщо ти знайшов себе і своє місце в цьому світі. Таким місцем повинен бути ДІМ. Чепурненький будиночок на квітучій планеті; тепла земля, до якої ти хочеш притиснути долоні, блакитне небо, до якого тягнешся, синя вода, якою зволожуєш обличчя, золотаве сонячне проміння, яке зігріває тебе; дім – це твоє коріння: батьки, дідусі й бабусі; дім також всередині тебе, як може може бути в тобі коханий або твоє дитя, це внутрішня гармонія. Я б хотіла все це відчути.
Знаю ту, котрій не завадило б поскаржитися, але вона цього ніколи не зробить. Живучи на Unicorn 2, я кожного дня здійснювала ранкову і вечірню пробіжки. Місцина «живописна»: сумні сірі скелі, доріжка лимонного кольору з подрібненого каміння, майже біла зірка наді мною, а з обох боків сірувато-зелений бур’янець де-не-де, вкритий блакитною речовиною, схожою на пилок комах. Біжу, а доріжку мою переходить стара жінка з в’язанкою якихось гілляк за плечима і з двома клонованими козенятами. В’язанка величезна, а вона сама маленька і згорблена під її важкістю, та ходити намагається швидко, немов якби зупинилася, то впала б і більше не встала. Одяг на ній сірий, як ті сумні скелі, і залатаний. Козенята її худі та зовсім маленькі: реберця стирчать, копита збиті, з очей тече рідина... Хоче їх відгодувати, та чи вийде? Цікаво, де вона їх взяла. Хто вона? Куде йде? Чи чекає її там, куди вона йде, щось краще за те, що я бачу зараз? Не зупиняла її. Не розпитувала. Просто подивилися одна одній у вічі і розбіглися: вона злилася зі скелями, як і не було, а я подолала останній сьомий кілометр, ставши під прохолодний душ. Іноді вона з’являється перед моїми очима зі своєю в’язанкою. Йде додому. Хто її там чекає? Чи зрадіє їй? Чи допоможе зняти з плечей важку ношу? А може зневажливо відштовхне від себе? Лаятиметься? Гнатиме? Я б скаржилася на таке життя. Плакала б. Страждала. Та не вона. В її очах я побачила не смиренність, не безнадійність, не відчай. Це була гідність. У кожного своя ноша. Свій тягар. Свій хрест. Все, чим «винагородила» її доля, вона несла гідно.
☼☼☼☼☼☼☼
Земля. Просто пролетіти, не зупиняючись, не входячи в її атмосферу, не розглядаючи чорних згарищ, безбарвної руїни, іржавих пустель, людей з посірілими від туги обличчями, мандрівниці в чорному, що тримає в одній кістлявій руці клепсидру, а іншою опирається на косу.
Медичні досліди, віруси, генна інженерія, ядерні випробування, токсичні відходи, нові винаходи, надпотужні машини, штучний інтелект, космічні дослідження, транспортування корисних копалин із Землі і на Землю, вирубування лісів і осушення океанів, революції та війни – все, на чому можна збагатіти, все, що з нами вже було…
Я знайду для вас новий дім. Тільки вірте.
Курс на Юпітер. Поблизу кордон. Нам треба бути сміливими та зухвалими, щоб перейти цей Рубікон, потрапивши до «кротовини», де нас, наче річкою, понесе в інший кінець галактики.
- Ти голодний?
- Так.
- Приготуй нам що-небудь.
- Ні, королевичу повинні готувати.
- Ледащо. Ти впевнений, що тунель там буде?
- Мої розрахунки вірні. Мої креслення бездоганні. На знак подяки мене треба погодувати.
- Я зроблю це. Мені хочеться вірити, що ти маєш рацію.
- А знаєш, як ще називають «кротячі нори»? «Червоточинами». Ми будемо як хробаки в космосі.
- Припини, бо в мене зникає апетит.
- А шо? Гарна назва для рок-гурту, наприклад… Та зараз ніхто вже не грає рок-н-рол. Дивись, Юпітер!
- Хіба ти його не бачив?
- Бачив, але не так близько. Насправді він – недорозвинена зірка. Щось сталося. Чогось йому не вистачило.
- Недозірка, а скільки амбіцій.
- Ага…
- Кордон!
- Так.
- Будь готовий.
- Так.
Діставши посвідчення космічних листонош і одягнувши спеціальні щільні контактні лінзи з логотипом «Postamt», немов сітківка наших очей затаврована організацією, ми сідаємо на майданчик для шатлів. Нас зустрічає трійко озброєних дроїдів зі значками прикордонників і огрядний людиноподібний дебіл з різними пристроями для перевірки кораблів та подорожуючих. Це невеличка космічна станція. Тхне мастилом, гумою, якимсь старим мотлохом. Вітер не вщухає. Тут посилена охорона: дроїди, люди, кілька військових шатлів, бігають синтети-прислужники. Останнє зовсім погано. Очевидно, це служки якоїсь поважної особи. Нащо поважній особі тут бути?
- Давайте швидше! Вам же нема чого приховувати.
- Ми просто розвозимо посилки, важливі пакунки, дарунки.
- Як колись на сране Різдво, еге ж?
- Ось наші посвідчення.
- Я встигну роздивитися. А ти сама «гарнюня». Клієнти не бояться такої страхолюдини?
- Перевірте документи.
- Заткни писок! Ми вам не віримо. Хапайте хлопця – поки в нас побуде. А з тобою розмовлятиме представник Нової галактики, кралечко.
- Дозвольте показати вам бортовий комп’ютер. Там інформація, яка стосується тільки нашої роботи.
- Мені не цікаво, чим ви двоє насправді займаєтеся. Ви затримані. А кораблик твій я на всяк випадок перевірю.
Все сталося занадто швидко. Навіть якщо б «Одіссей» маскувався, нам би навряд чи вдалося пройти біля Юпітера і залишитися непоміченими. У нього 67 супутників, і з кожного ведеться спостереження. Ідея із «човником листоноші» повинна була в черговий раз спрацювати. Значить, надія на…
- Забери його! Стріляйте! Стріляйте, бісові дроїди! Розберу на мікросхеми!
- Пілат! Тримати в «режимі арешту»! Ви відпускаєте мого друга – я віддаю вам вашого кабана.
- Не можемо. У нас наказ.
- Він здохне! Який наказ?
- Затримати.
- Чому?
- Засекречені дані.
- Мій пес зламає йому кістки.
- Хлопці, допоможіть!
- Куди його повели? Відповідайте!
- Засекречені дані. Якщо ви не заберете механічну тварину, ми відкриємо вогонь. Ви помрете. Вибачте.
- Мій друг полетить зі мною!
- Вогонь!
………………………………………………………………………………………………………………..
Якщо ця історія триває, я досі жива. Чи то життя після смерті? Я майже не відчуваю болю. Де ти? Мені треба здохнути, щоб побачити тебе знову? Де ти, коли твоя порада і допомога так потрібні? Поруч тільки дві чорні лінзи, що уважно мене розглядають. Тепер залізна морда, вкрита жорсткою шерстю, штовхає мою ногу. Пілат! Рятівник. А я хотіла тебе вимкнути. Моє собача маленьке. Дай мені ще хвилину.
………………………………………………………………………………………………………………..
Не знаю, скільки пролежала на підлозі біля бортового компа. «Одіссей» на автопілоті. Я «на автопілоті». Юпітер вже не розгледіти неозброєним оком. Мене не переслідують? Дали мені піти. О, чорт… Його забрали в мене… Бісові кордони.
Дурепа ти. Недбала. Нерозумна. Слабка.
Моя зміна – це моя слабкість? Я стала занадто м’якою, а в глибині душі зневірилася. Не перестала вірити в Хоуп, але чомусь недостатньо вірила в себе. Передчувала катастрофу. Пробач. Не мала на такі думки права. Пробач, друже. Ти розчарований, Провіснику? Твоє мовчання як камінь, який заважає мені піднятися з могили.
☼☼☼☼☼☼☼☼
Я «на колесах» і мені трохи краще. На космічну станцію повернутися не можу. Поки що. Але ти потерпи. Тільки б з тобою все було гаразд. Я недалеко - дрейфую серед зірок.
Приймаючи душ, оглянула пошкодження. Так, що в нас сьогодні: опік від лазера на стегні, два зламаних пальця на руці, плече, зачеплене кулею, подряпини скрізь. Вода стікає з мене червоніючим потоком. Треба подумати.
Дзеркало. Внутрішній світ як завжди контрастує із зовнішністю. Ще один безмежний прекрасний Всесвіт у понівеченому тілі. Як зберегти цілісність і гармонію в першому, якщо друге відмовляється служити?
Останні 24 години в мені зростає напруга. Щось повинно статися. Невідворотне. Намагалася відпочити, поки «Одіссей» «сканував» місцевість. Уві сні до мене приходили безжальні власники корпорацій (а краще б прийшов ти!): безликі (їх ніхто не бачив), невагомі, але дуже могутні, сірі кардинали, що смикають за мотузочки маріонеточне керівництво Нової галактики.
Мій друг, мій брат, моє золоте дитя... Ти попіклувався про мене. Залишив свої розрахунки і схеми. Сподіваюся, нам з «Одіссеєм» допоможуть ці дані.
Прокидаюся від сильного стусана під зад «Одіссея». Корабель тремтить і в мені все тремтить. Пілат виглядає знервованим. Ну, якщо вже механічна тварина так реагує, то попереду, скоріш за все, серйозне випробування.
Нас знайшли! За земними мірками кілька діб шукали. Ми чудово маскувалися. Це три винищувачі, які чомусь не нищать. Вони вичікують. Вони хочуть діалогу. На моніторі з’являється те, що, очевидно, повинне мене налякати - огидне створіння, жертва вірусів, які викликають жахливі мутації. Воно схоже на лавкрафтіанських потвор, про яких я читала в юності. Дві дірки замість очей, заповнені якимось чорним желе, велетенська паща, потрапивши до якої, спочатку зазнаєш страшенних фізичних мук, а потім опиняєшся в глибинах недослідженого тартару. Кілька рядів зубів. Зябра. Розвинене м’язисте тіло, спотворене зеленувато-чорними щупальцями і великими білими пухлинами, ЗАЛИШКИ ОДЯГУ. Створіння неймовірно сильне в цю мить, але в той же час воно помирає від сотні різних хвороб.
- Щоб ви здохли! Переговорів не буде!
Щоб ви здохли! Можете відкривати вогонь!
Щоб ви здохли! Я знаю, ви хочете, щоб я знайшла для вас Хоуп – омріяне Ельдорадо, шматок золота, Рай, де можна наживатися мільярди років.
А я повинна буду померти. Ні. Щоб ВИ всі здохли, покидьки.
Такі розмови викликають швидку реакцію. Мене вирішено знешкодити, полонити і допитати. Мрійники! У «хитромудрого» ще є кілька сюрпризів. У момент пострілів вмикається захисний прозорий щит (тільки б спрацювало - я так хочу жити, я ще не прочитала «Улісса» Джеймса Джойса! – жарт для підняття бойового духу) і відбиває їхні лазери, які влучають прямісінько у винищувачі. Вмикаю прискорення і «Одіссей» перетворюється на сяючу крапку, маленьку зірочку серед космічного безмежжя. Кораблі палають, плачуть вогняними сльозами. Я все далі від них, але теж починаю ковтати гарячі сльози. Всі нутрощі скрутило в клубок. Ридаю вголос. Бачу себе зі сторони. Жінка, яка втратила щось дороге. Не впізнаю свого плачу. Відчай бурхливим потоком виривається з глибин душі. Кілька секунд тому я вбила свого кращого друга. Кінець зв’язку.
..........................................................................................................................................................................
Гуркіт. Спочатку далекий, але тепер гучний. Це відбувається насправді чи тільки в моїй голові? Раптово «Одіссей» починає падати, котитися, нестися в якесь провалля...
Аліса потрапила до нори.
☼☼☼☼☼☼☼☼☼
«Біла річка виблискує діамантами, коли я дивлюся в очі коханого...» Давня пісня маленької принцеси з давно забутої всіма стрічки про єдинорогів. У найважливіші миті життя до твоєї голови навідуються несподівані думки. А може саме зараз я знову хочу стати дитиною. Хочу бабусиних пісень, дідових книжок, твоїх історій про дивововижну планету на іншому кінці галактики.
Насправді ж «Одіссей» «переходить Рубікон». Розрахунки виявилися вірними – між Юпітером і Сатурном знаходиться «кротовина». Нас перестало трясти і кидати, все сповільнилося і, здається, перебіг часу теж. Тільки мої думки течуть несамовитим потоком. «Нора» заповнена якоюсь екзотичною матерією, що створює сильне гравітаційне відштовхування і перешкоджає її згортанню. Поки пливемо цією синьою річкою, ми в безпеці, та хто знає, що чекає нас на іншому березі. Вороття немає. Хоуп! Чи не ти то гуркотіла, розриваючись на шматки, не витримуючи дослідів своїх кращих розумів? Провісник казав, часу обмаль. Можливо, це і був Great Filter у дії. Тобто, ризикнувши всім, перейшовши Рубікон, я можу побачити лише бісеринки прекрасної колись планети, розкидані по чорній утробі космосу? Зжер і не вдавився. Що йому станеться? До того ж, ця «кротовина» може виявитися непрохідною. Якщо тунель колапсує занадто повільно, то я не встигну вийти з нього. Світла в його кінці не буде. Прискорююся. Я так хочу додому... Уявімо, що річка все-таки приносить мене до «берегів» Хоуп. «Нірка» прохідна, а планета ціла. Тоді залишається тільки сподіватися, що мене зустрінуть з посмішками або хоча б із зацікавленістю, а не з лазерними гарматами. Треба дати сигнал. В очах мигтить від насиченого синього кольору. Ми близько. До чого? «Одіссей» галопує на максимальній швидкості. Примружуюся. Роблю видих. Намагаюся зібратися, а серце готове вибухнути від хвилювання. Жодна пігулка не вгамує його, жодна тепла рука, покладена на нього, не зможе його заспокоїти. Я прийму все, що мені судилося прийняти.
☼☼☼☼☼☼☼☼☼☼
Один. Два. Три. Розплющі очі, маленька принцесо. Розплющі очі, дитино. Давай, боягузко! Дивися!
Повільніше, серце. Повільніше....
...581g. Не може бути сумнівів! Мене закинуло в інший кінець галактики. Я опинилася просто біля неї. ХОУП. Це вона, Провіснику, це вона. Її споглядання схоже на беззвучну молитву. Її краса примушує плакати. Її велич викликає в мені відчуття, що єдиним працездатним вухом я чую незнайому героїчну симфонію, настільки прекрасну, що не страшно було б померти прямо зараз, з останнім її звуком...
Хоуп, як і Земля, має свою зірку, навколо якої обертається. Це червоний карлик, менший, холодніший і старіший за Сонце. Тому Хоуп тягнеться до нього, прагнучи тепла і світла. Вже неозброєним оком видно, що ця планета набагато більша за нашу. Коригую зображення на моніторі, наводжу різкість і бачу величезні полярні шапки, які перетворюються на чисті водоймища. Тепер зрозуміло. Через велику кількість води та льодовиків відбувається заломлення світла і виникає «ефект лінзи», через що Хоуп тільки здається більшою. Майже близнючка Землі. Майже Дім.
Мій сигнал долітає до неї, але я не отримую відповіді. Вона наче завмерла. Входжу в атмосферу. «Одіссей» готується сідати. Обираю майданчик біля дивної адміністративної будівлі. Сонячний день. Сліпучі промені. Позаду корабля скелі. Рослини-гіганти. Де ж господарі цієї планети? Чому не виходять мені назустріч?
«Одіссей» підіймає хмару пилу і, важко зітхнувши після довгої подорожі, сідає на тверду та найдійну поверхню цієї незвіданої мною землі. Вибираюся назовні. Буквально скочуюся по східцях, щоб скоріше дістатися до ґрунту, доторкнутися до нього, переконатися в його справжності. Залізна голова мого собаки визирає з корабля. Він сканує місцевість. Робить вигляд, що нюхає повітря. Переминається з лапи на лапу.
Підіймаюся і майже не вірю своїм очам. Мені назустріч йдуть двоє. Люди. Кидається в очі їхня неймовірна врода. Перший чорноволосий чоловік схожий на давньогрецького бога: міцний, але не дуже високий, засмаглий, із сильними руками, важким поглядом темних очей, трохи кульгавий, нача Гефест. На ньому щось світле й просторе. Другий, високий та блідий, одягнений тепліше, кольори темні. Він схожий на аристократа. Витончений. Пронизливі блакитні очі. Як співак Девід Боуї в образі Білого герцога. З пам’яті виуджую зображення на старому плакаті. Ніколи не чула його пісень. Обидва чоловіка виглядають здивованими. Я повільно підіймаю руки, щоб показати, що не озброєна. Вони наче розуміють. Поки що все йде нормально, тільки мене трохи нудить і важкість у всіх частинах тіла. Підходять ближче. Зупиняються. «Боуї» уважно роздивляється моє спотворене обличчя. В цю мить «Бог-олімпєць» щось говорить. Вітання? Схоже на те. В мене є пристрій, що розпізнає більшість мов та діалектів, відомих в галактиці. Можливо, він допоможе нам порозумітися...
Вони звуть свою планету N-Terra. Цілком по-земному. Нова Земля. Звідки вони знають про неї? Це високорозвинені істоти. Це люди. Вони вірять в людський розум, його необмежені можливості, вони стверджують, що краса йде з середини кожного створіння, вони прагнуть жити в мирі і щасті із собою та іншими. Мій друг назвав би їх гуманістами.
Колись давно, кілька століть тому, їхні предки втомилися від хвороб та війн. Групи науковців та винахідників разом зі своїми родинами і друзями, письменниками, мистецтвознавцями, об’єдналися для здійснення надсекретної операції «Хоуп». Довгі роки вони проектували один єдиний шатл (не всі змогли побачити результат своєї роботи), витрачали на це увесь свій заробіток, ризикували на роботі, прихоплюючи все, що погано лежало, і вивчали космічний простір, щоб знайти віддалену планету, яка б змогла дати їм прихисток, а потім стати новим домом. Горді і незалежні, з почуттям власної гідності, ці люди не хотіли створювати колонії на вже відкритих і досліджених планетоїдах, працюючи на корпорації та збагачуючи їх. Вони передчували катастрофу. НА ЗЕМЛІ ТА ЇЇ ОКОЛИЦЯХ СТАЛО ЗАНАДТО НЕБЕЗПЕЧНО. «Відступники» знали, що за спробу втечі їм Нобелівську премію не дадуть, але й лишитися не могли: у вічному рабстві під постійним наглядом, у нескінченних переживаннях за майбутнє своїх дітей, у ВІДЧАЇ, який топив у собі Землю (натомість океани осушувалися). Відлетіли тихо, як душі праведників до Раю, ніхто до наступного дня шукати не кинувся. Відеокамери зафіксували об’єкт, який покидав Землю, тільки на постах всі дрихли, за що їм, звісно, потім влетіло. А оскільки це був перший шатл-втікач, то, зрозуміло, що ніхто на таку зухвалу витівку не очікував. Залишилися їхні тихі пусті будинки: увімкнена техніка (розгорнута сторінка погоди, футбольний форум), недочитані книжки, недопитий чай, стоптані капці і самотні янголи на горищах. Все начебто на місці, але господарі зникли. З великими труднощами вони дісталися до відкритої ними планети, яку згодом відкриємо ми, присвоївши № 581g і зовсім її не дослідивши, як віддалену і ту, що не представляє небезпеки. Чи мало їх таких?
Пройшло достатньо часу перш, ніж Землю почало по-справжньому лихоманити. Заразу, що вони напустили на країни заради експерименту (вирішували питання перенаселення), почали випалювати вогнем. Горіло тижнями. Базікали про народні революції, які гасили бомбами. Старі промислові підприємства виходили з ладу. Тепер їх будували не на Землі. Гупали тут і там електростанції. Атом виявився не таким вже й мирним. Невдалі розробки призводили до масштабних аварій. Вибухи. Планета стала схожою на надкушене яблуко. Відбулися зміни в кліматі. Мої очі побачили бесплідну землю, а попіл і сажа, що сипалися з неба, як чорний сніг, нагадували нам про кораблі, які безперервно відправлялися на інші планети з важливими завданнями, а повертаючись, шматували озоновий шар та приносили на своїх пузах липку темну субстанцію невідомого похоження, і це змушувало мого діда в черговий раз усамітнюватися біля ріки. Підривали малі планети, де вже не було ніяких корисних копалин, тільки люди. Вони взагалі стали зайвими, коли на допомогу прийшли невтомні синтети. Галактику наводнили втікачі всіх мастей. З цього, здається, і починається моя історія. Були особи, які краєчком вуха чули про надсекретну операцію «Хоуп». Нечисленні факти губилися і знову знаходилися, перекручувалися, ставали легендами. У дитинстві, до появи Провісника, я чула щось зовсім химерне - тільки легенди і жодного факту.
N-Terra зустріла виснажених втікачів досить стримано. Вона здавалася сніговою королевою. Мандрівники приземлилися вночі, розбили табір біля гори, а ранок так і не настав. Не розуміючі, в чому справа, вони вирішили, що день і ніч тут набагато довші, ніж на Землі, але помилилися. Через те, що періоди обертання навколо зірки-червоного карлика і навколо власної осі у N-Terra співпадають, один її бік знаходиться в постійній темряві, а на іншому боці завжди день. Поясню, звідки нудота і важкість у тілі. 365 днів – звичний земний рік. Ця планета встигає облетіти свою зірку за 37 днів. До того ж, гравітаційне тяжіння тут набагато сильніше. Я ніяких особливих змін не помічаю, але все ж відчуваю дискомфорт. Так було попервах.
Коли люди прилетять сюди, вони швидко до всього звикнуть, думала я, пізнаючи цей новий дивовижний світ. Пристосуються, як пристосовувалися до них.
Я швидко порозумілася з N-терріанцями. Пристрій для розпізнання мов не знадобився. Вони трохи змінили та вдосконалили те, що мені було відомо. В них немає тих двох потвор, які розкошували на Землі, всіляко підтримуючи одна одну: грошей і великої політики. Все вирішується на Форумі, який представляють старійшини – наймудріші, і молоді розуми – здібні, прогресивні люди, за якими майбутнє. І ті, і інші вважають, що «компроміс» – не найгірше слово у Всесвіті. Зовнішність господарів планети можна поділити на два типи: «жителі Олімпу» і «бліді аристократи». Ті, що живуть під палючими променями червоного карлика (планета знаходиться поруч із зіркою), і ті, що обрали темряву, спокійну та прохолодну. Одні влаштували собі сучасну Елладу, втім, у дещо футуристичному інтер’єрі, а інші за власним бажанням зачинилися в добре освітлених лабораторіях, роблячи нові відкриття та працюючи на користь нового суспільства. Всі свої революційні ідеї і навіть деякі винаходи вони привезли із собою, і за ці століття досягли чималих успіхів у різних сферах. Вони також зберігали ті знання, які накопичила Земля до катастрофи. На «Олімпі», разом з моїм новим другом Гефестом, я блукала довгими і світлими коридорами бібліотек (Пілат беззвучно слідував за нами), розповідала про те, що читала сама, роздивлялася репродукції картин великих художників (оригінали або не збереглися, або були вивезені магнатами на інші планети, як от «Нічна варта» Рембрандта), ми слухали старі записи знаменитих музичних творів («Фіделіо» - єдину оперу Бетховена і «Лоенгріна» Вагнера). «Олімпійці» самі писали, малювали, грали і співали. Вони також знаходили корисні копалини, обробляли землю, збирали врожаї. Вони були добрими і шляхетними, сильними і неймовірно вродливими. «Темна половина» N-Terra відкрила для мене світ науковців, людей одержимих своєю справою. Вони любили усамітнюватися. Вони погано переносили промені їхньої зірки, але частина їх все ж жила на «Світлій стороні». Високі й худі, бліді, з виразними рисами обличчя, зі світлим волоссям, вони складали разючий контраст із засмаглими «богами» N-Terra. Це все рівно, що порівнювати Аїда і Геракла. Науковці багато розповідали про розвиток медицини і нових безпечних технологій, про N-енергію – енергію землі. Інколи здавалося, що вони захоплюються чимось одним, щоб не думати про щось інше. Вони просили мене берегти таємницю їхньої планети, а я не знала, що їм відповісти.
Одного разу бліда N-терріанка з великими печальними очима, довгим платиновим волоссям та вузькими стегнами сказала мені, що можна щось зробити з моїм обличчям. Їхні профессіонали і устаткування творять дива. Не знаю, звикла вже до «пускання зайчиків» своїми блискучими «обладунками», звикла до здивованих/зацікавлених/переляканих/відразливих поглядів оточуючих, до того, що «біла ворона», «гидке каченя» і ще купа різних інших птахів. Прийняти рішення мені допоміг один випадок. Заснула в красивій рожевій ванні, зробленій з великого шматка мармуру. Коли прокинулась, попленталась в іншу кімнату в пошуках рушника, якого не помітила біля ванної. В цей час до мене завітав Гефест і ми пречудово зіграли німу сцену (наче в «кращих театрах Європи»), збентежені і трохи присоромлені: я – його присутністю, він – моєю наготою. Він поспішно вийшов, а я зрозуміла, що дивився він не на мене, а на мої шрами та інші негаразди. Більше не хочу, щоб чоловіки дивилися на мене так.
Медики пообіцяли мені, що буду як нова, все відновлять і навіть покращать. Скептично посміхаючись одною половиною обличчя, я сказала, що вірю їм, а в самої серце калатало, наче в зайця. Хотілося відчути надійну руку в моїй руці, та нікому було її дати.
- У вас довгі ноги і гарне волосся, ви знаєте? Після завершення роботи наших чаклунів я буду заздрити вашій вроді.
Ці медсестри вічно заспокоюють...
- Шкода, що модуль, де вам надавали допомогу після тієї неприємності був не з дорогих. Та ми все виправимо. Навіть шрамів не залишиться.
- З якого б це дива мене тоді поклали в дорогий модуль? На «Єдинорозі» частіше за все «ремонтували» простих робітників. Груба робота. З тих пір, як оклигала, жодному медику не дозволяла до себе доторкнутися.
- Все забудеться, як нічний кошмар.
- Як би ж то.
........................................................................................................................................................................
Багато чого забувається, але дещо лишається в пам’яті назавжди. Я стаю такою ж засмаглою, як «давньогрецькі боги», я знову почала писати, мене тягне до лабораторій блідих геніїв. Поступово в мене вливається їхне життя. Я більше не схрещую руки на грудях, не пускаючи нікого до свого серця. Забуте майже все погане.
Гефест любить торкатися мого обличчя. Він любить занурюватися руками у хвилясте мідне волосся, яке під променями нашої зірки стало зовсім рудим. Я запитую його про те, чого він досі кульгавий, а він відповідає, що це на згадку про один випадок. Мій друг показав мені гори, а в горах я вперше в житті побачила справжній водоспад. На N-Terra ростуть гігантські дерева. Один їхній лист може стати для мене ковдрою. Зелені долини зустрічаються тільки біля води. В інших місцях земля здається сухою. У водоймищах живуть рибки, схожі на змійок. Біля Холодних озер на Темній стороні я бачила щось схоже на тюленя. Воно вистрибнуло з води і дуже незграбно пошкандибало до печери, де, мабуть, «проводило ніч», тобто відпочивало. Уздовж хребта цієї сірої тварини тягнувся коричневий кістяний гребінь. Повертаючись додому, втомлені і щасливі, ми здалеку милувалися Білим містом, рідним для мого друга і все ріднішим для мене. У прохолодній кімнаті світлого будинку я заснула.
Снилася Земля. Очі людей, що чекають звісточки про Хоуп. Чомусь загадалися слова Провісника про те, що у Хоуп не так багато часу. «Самознищення розумних цивілізацій». Чортів Великий фільтр. І де ж вони, ті небезпечні винаходи, які розірвуть цю планету на шмаття? Остаточно прокинувшись і одягнувшись, я гостро відчула Його присутність. Мені знадобилося ще кілька хвилин, щоб прийти до тями. Вийшла на вулицю. Жінка несе дитя в бік лікарні. Чогось мене це дуже хвилює. Поблизу жодного N-ходу (тутешні автівки), маленьких шатлів теж немає. А якщо вона схоче відвезти малого на Темну сторону, де, без сумніву, нададуть кращу медичну допомогу?
- Що з ним?
- Це вона. Моя онука. Тільки народилася.
- То що не так?
- Будь ласка, не втручайтеся.
- Я хотіла б допомогти.
- Ви нічого не знаєте. Ярра тхе. Нам тхе.
Останнє означало залишити в спокої та піти з миром. Та маленький згорток мене вабив і я заглянула до нього. Там лежала манюня бліда дівчинка, мокра, вся в зморшках. Крихітна голівка, крихітний носик, крихітний ротик. Очей не було. Западини, обтягнуті шкірою. І все. Жінка почала плакати і, вже не звертаючи на мене уваги, побігла до лікарні.
Що це таке? Що з цією дитиною? Мені вже спадало на думку, що за весь час перебування на N-Terra я бачила не так вже й багато дітей. Тобто вони були. Підлітки. З малечею чогось не склалося. Я повинна про все дізнатися.
Раптовий вітер ледве не збиває мене з ніг. Маленькі камінці агресивно луплять по руках і ногах. Я закриваю обличчя. Я притискаюся до землі. Великий шатл сідає на N-Terra.
ТИ тут. Ти вимикаєш двигуни і вивчаєш місцину. Ти кладеш руку на панель управління, а другою риєшся в кишені в пошуках тютюну. Я рада тебе бачити, хоча ти ще не вийшов з корабля. Підіймаюся. Йду назустріч. Ти чуєш мої вітання і відповідаєш на них до того, як я встигаю розкрити рота. Прогресую, хіба не бачиш. На тобі щось біле.
- Де ти вкрав цей шатл? Де твій човник?
- Вирішив подумати про зручності. Час йде.
- Але ти ж не змінюєшся.
- Ми всі змінюємося в якомусь сенсі. Ти змінилася.
- Тут класні спеціалісти.
- Я не про це.
- Я знаю. Чого не відповів, коли звала тебе? Я більше за все на світі не люблю «невідповіді». Знаєш, мовчання, воно давить.
- Ти сама казала, що в кожного свій хрест. Тоді я не міг тобі допомогти.
- Навіть словом?
- Навіть ним.
- А що зараз?
- Зараз ти збираєшся зробити помилку.
- Зараз я збиралася піти за тією жінкою.
- Це її справа. Ти забула, що ти тут гостя?
- Ні, не забула, але може побачу як діє твій Great Filter. Провіснику, здається, цього разу ти помилився. В них нічого подібного немає. Ніяких винаходів, які можуть знищити «Хоуп». Я б помітила.
- Поки немає.
- Ти ж казав, що...
- Ти в минулому.
- Що?
- Ти чула.
- Як це можливо?
- «Перейшовши Рубікон», ти потрапила до минулого планети N-Terra. Вони ще навіть не розпочали свої експерименти, але думають про це. Життя змушує думати.
- Це якось пов’язано зі сліпою дівчинкою?
- Так. А тепер послухай: прохідна «кротовина» була із сюрпризом. По ній можна подорожувати не тільки в просторі, але і в часі. Хіба ти не знала про такі особливості деяких «кротячих нір»?
- Знала. Забула. Не думала. Стільки всього...
- N-терріанці теж обтяжені проблемами. Як і всі, хто живе. Це почалося давно. В них народжувалися слабкі діти з проблемами зору. Це відбувалося спочатку в родинах науковців, які обрали для життя Темну половину планети. Через змішані шлюби такі діти стали з’являтися у всіх. Поява абсолютно сліпого хлопчика, змусила цих людей замислитися. Кожен живий організм адаптується до певних умов. Ти бачила тварин Темної половини? Їм не потрібні очі, щоб полювати. Вони виглядають дещо незграбними, коли пересуваються, але повір, на полюванні їм немає рівних.
- Тюлень...
- Саме так. Природа вирішила, що створінням, які постійно знаходяться в темряві, можна обходитися без органів зору.
- А штучне освітлення в будинках, лабораторіях, наукових центрах?
- Ти сама сказала: воно штучне. За віки ці люди, схильні до самотності, полюбили темряву (вони прекрасно в ній бачать і орієнтуються), а потім зненавидили її.
- Нехай всі вибираються під промені зірки.
- Вони це і роблять, та через покоління все рівно може народитися сліпа дитина. І народжується.
- Чому я про це нічого не знаю?
- А ти хіба N-терріанка? Як би стала дружиною свого друга, він би тобі розповів. Вам би нічого не загрожувало.
- Так. А де ж діти?
- У спеціальних центрах. Їм намагаються допомогти.
- І як успіхи?
- Ти мене питаєш? Вони ЩОСЬ вигадають.
- І це ЩОСЬ знищить N-Terra?
- На жаль.
- Стривай, я повинна запитати!
- Так.
- Перед тим, як потрапити до «кротячої нори», я чула незрозумілий гуркіт. Як мені здалося, в моїй голові, в моїх нутрощах. Я немов знову щось втрачала. Надію. Чи не було це останнім стогоном «Хоуп»?
- Радій, що змогла побачити її квітучою.
- Але ж вони чекають і сподіваються. Люди тепер уже з майбутнього. А її вже не існує... Що вигадали N-терріанці?
- Те, чого не повинні були вигадувати. Пристрій, який міг змінити періоди обертання планети навколо власної осі. Тоді б вони не співпадали з періодами обертання навколо зірки. На N-Terra наставали б день і ніч. Кінець Темній стороні. Та геніальні ідеї можуть знищити.
- Я повинна їх попередити.
- Так.
- Ця планета хоче обертатися сама, без їхнього втручання.
- Так.
- Я зроблю це.
- І врятуєш їх.
- Вони мені повірять?
- Повірять. Ти мало розповідала їм про Землю. Час настав.
- Я не знала як сказати їм про те, що земляни мріють про Хоуп.
- Це місце не для них. Тут не Рай. Ти знаєш, що на N-Terra небагато корисних копалин? Що тут погані врожаї через спеку? Земне насіння не хоче проростати. Тільки велика кількість води рятує. Люди не знають, що робити зі своїми нащадками.
- Вони допоможуть своїм діткам?
- Будуть намагатися. Час покаже.
- А Земля?
- З нею все гаразд.
- Що ти… О, це якщо повертатися назад не через «кротячу нору», так?
- Звісно.
- Якщо тут ще нічого не винаходили, то й Земля залишається неушкодженою. Треба тільки викрити всіх поганців. Я можу це влаштувати, адже мені відомий кожен крок кожної великої компанії. Всі їхні помилки. Всі незаконні дії. Купа доказів. Але шлях неблизький.
- Ти встигнеш.
- Дякую тобі. Ти полетиш зі мною?
- Ми більше не побачимося.
- Я тобі не вірю.
- Провісники обирають людей. Я більше тобі не потрібен. Мені нічого провіщати. Ти когось зустрінеш.
- У мене на це піде ще тридцять років.
- Не драматизуй. Бережи таємницю планети «Хоуп». Повертаючись додому, ти робиш правильний вибір.
- Дім...
- Все вірно. Це Дім.
- Тоді прощавай.
- Проведи мене до корабля.
Ми справді далеко відійшли, поки розмовляли. Коли поверталися, я двічі випадково торкалася його руки. Той, хто проходив повз нас, міг би подумати, що мені неприємно йти поруч із цим чоловіком, адже про це свідчив вираз мого обличчя. Насправді, я намагалася запам’ятати доторки – нічого прекраснішого в моєму житті не було – і разом з тим відчувала майже фізичний біль через те, що більше ніколи не зможу бути так близько до нього. Він про все знав.
- Пиши й надалі.
- От би ти прочитав.
- Я це робив. Ти ж не ставиш «захист».
- Від тебе – ні.
- Щасти.
- Дякую. Звідси і у вічність 6, так?
- Так.
☼Епілог☼
Бувайте, N-терріанці. Продовжуй сяяти, дивопланета. Завжди.
«Ти могла б лишитися і бути щасливою тут», - каже мені мій кульгавий Гефест.
«Я знаю, але правильний вибір – інший».
«У мене немає нічого твого».
«Зі мною тільки моє серце».
«Як би ти віддала його мені на деякий час, то могла б за ним повернутися, а я б чекав».
«Пробач. Я нічого не знаю про своє майбутнє. Ось тобі моє тепло».
Обіймаю його. Він проводжає мене поглядом.
Всі вийшли попрощатися. Я подобалася їм.
У них все буде добре. Тепер так.
Хитромудрий «Одіссей» тримає курс на Землю. Готуюся до гіперсну. Шлях не близький. Пілат радий знову поподорожувати....
...........................................................................................................................................................
Прокидайся, маленька принцесо. Відкрий очі.
Входження в атмосферу Землі.
Входження в атмосферу Землі.
Вдома.
Блакитна плането, ти вперше так ошатно вдягнулася для мене. Твої засніжені гори в обіймах синіх річок, твої зелені ліси приятелюють з безкрайніми долинами. А далі міста... і люди.
Сідаємо на галявині. Вибігаю в прозорий ранок. Одразу огортає жовтень. Осінь, яка мені снилася, яка проганяла нічні жахіття і плела блискуче павутиння мирних сновидінь. Тепер вона реальна. Має кольори і запахи. Я можу приймати її щедрі дари. Хоча б збирати оце жовте листя. Мале дівча йде з відерцем до річки.
- Де ти живеш, гарбузику?
- Наш будинок в кінці галявини біля лісу. А я бачила такі машини в татових електронних книжках.
- Так, а це справжня. «Одіссей».
- Тато казав, що, можливо, і ми полетимо на іншу планету. Ти знаєш, що таке колонії?
- Місця, де люди живуть і працюють.
- Ти голодна?
- Ну, трохи.
- Вночі тато приніс оленя. Мама готує.
- Мабуть, вони щасливі, твої мама і тато.
- Так. І я стала щаслива тому, що тато приніс в мішку живе вовченя. Я буду про нього піклуватися.
- Всі хочуть про когось піклуватися.
- Приходь до нас.
Мала, як горошина, вона понесла повнісіньке відро додому. Я сіла на пагорбі і подумала, що після сніданку в мене буде багато справ. Нічого поганого більше не станеться. У всіх є шанс ще раз прожити свої життя. Тільки це буде не та Земля, на якій я народилася. Ти не втратиш свою руку і більше ніколи не бігатимеш до річки плакати, діду, ти не сумуватимеш, бабусю, ви проживете довге та щасливе життя, батьки. Знаю, ви хотіли за мною повернутися. Тепер, після мого «другого» народження, ми не розлучимося. Бережіть мене. Можливо, у вас будуть і інші діти. Ти встигнеш стільки всього зробити, дружечку. Я не втручатимусь, щоб нічого не порушити в цих просторово-часових законах. Я зможу залишити вас у спокої, хоча це й буде нелегко. Ніяких більше звітів для Нової галактики (і ніякої Нової галактики!), написаних дроїдами. Там йшлося про смерть, а зараз час для життя. Для нових відкриттів, творчості, подорожей, кохання. Може ми з Пілатом нарешті побачимо Амстердам.
Мені довелося перейти Рубікон, щоб зрозуміти, що Хоуп – це не далека, майже міфічна планета, а те, що завжди було поруч. Дім був поруч. Напівзруйнований, без даху, відкритий для всіх вітрів. Хто міг відбудувати його, якщо всі були спустошені зсередини, втратили внутрішню гармонію, а значить і відчуття дому. Наразі Хоуп – наша неймовірно прекрасна Земля. Хоуп – це МИ.
Провіснику, таке не можливо, щоб не було у Всесвіті ні тебе, ні мене, ні зірок. Щось хороше обов’язково буде.
1 Сцілла і Харібда – міфічні потвори, які жили по боках Мессінської протоки і нападали на
мореплавців (Гомер, «Одіссея»).
2 Great Filter – гіпотеза, яку висказав в 1996 році Робін Д. Хенсон. «Великий фільтр» може знаходитися як в минулому, якщо він перешкоджає еволюції тварин до розумних істот, так і в майбутньому, де висока вірогідність самознищення розумної цивілізації.
3 Слоган фантастичного фільму «Чужий» режисера Рідлі Скотта.
4 581g – планета, на якій потенційно існує життя, була відкрита вченими в 2010 році. Вона знаходиться в сузір’ї Терезів. Відстань від 581g до Землі складає майже 200 трлн. кілометрів.
5 «Кротяча нора» або «кротовина» - гіпотетично топологічна особливість простору-часу, «тунель» у просторі. Дає можливість для міжзіркових подорожей і мандр у часі.
6 «Звідси і у вічність» - назва роману письменника Джеймса Джонса. Сюжет твору ніякого відношення до повісті «Рубікон» не має.
Неіснуючий звіт
(Обставини, описані вище, унеможливлюють існування даного документу)
Центральний архів Нової галактики А
Додаток до справи № 84930
Розшифровка уривку аудіозапису, знайденому на недослідженому планетоїді Anel 83.18, від 24.08.0033
Двоє (особи не встановлені; немає відомостей і про те, чи належать вони до останніх виживших homo sapiens)
- Ми дісталися один одному скаліченими: ближніми, близькими, життям.
- Наші душі хворі, але прекрасні. У теплих руках вони відновляться.
- Наші мізки запалені, та краще за ліки їм допоможе добре слово.
- Наші серця не дають нам спати, але без них ми б не полюбили.
- Я напишу для тебе колискову.
- Я захищатиму тебе.
- Я помру за тебе.
- Я дозволяю тільки написати колискову.
- Я все про тебе знаю - без слів. До нашого знайомства мені було відомо, де тебе шукати.
- Це дар?
- Це Любов.
- Навіки?
- Назавжди!
- А якщо хтось першим помре?
- Інший не проживе довго.
- Чому?
- Тому що все краще вже віддано тому, кого немає. Коли лишається тільки гірше, життя згасає, а роздмухати його нікому.
- У нас ще є час.
- Тож, не будемо його...
Після гучного звуку, ймовірно потужного вибуху, запис обривається.
Шатл, відправлений на пошуки речових доказів, повернувся ні з чим.
Секретар Центрального архіву Нової галактики А: дроїд Файлер № 28759
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516469
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.08.2014
«З тих пір, як я побачила тебе, я бажала тобі тільки радості. Тільки щастя. Так буде й надалі. До тих пір, поки дихаю. Якби ти образив мене зараз, я б перестала вірити в людей. Знову купила б квиток у темряву і вже не поверталася б. Тільки я знаю, що ти цього не робитимеш. Я зустрічала ангелів двічі. Один хотів допомогти мені підвестися, коли я впала в багнюку біля школи. Ти допоміг мені підвестися, коли я збиралася померти. Колись давно кожного дня я йшла не до людей, а від людей. Я просто дзеркалила їх, і відображенні ті були непривабливими. Боюсь, що такими вони й лишилися. Дивно, я б ніколи не здогадалася про свою «потворність», якби мене постійно про неї не сповіщали. Варто бути злою, щоб врятувати своє життя? Я хотіла жити і була непереможною. Тепер шкоду можу собі зробити тільки я...і ти, а оскільки ти цього не робитимеш, то лишаюсь я. Зло – єдине, на що ти не здатний. Все інше, я впевнена, ти можеш.
У дні «втеч» відчайдушно хотілося, щоб хтось пішов за мною. Хоч один раз. Пішов і сказав: «Я так не думаю. Не думаю, як вони». Мені більше нічого не було потрібно. Та жоден не пішов. І тоді я подумала, що нічого немає: ні любові, ні співчуття, ні людяності, ні щирості, ні правди, ні дружби – все несправжнє! Їжа гидка на смак, небо розірване ракетами, земля холодна, а її істоти – викидні, які дивом вижили. Все хороше лишилося в книжках, які написали мерці. І я мрець з фільму жахів про живих мерців.
Коли всі переможені, бажання БУТИ зникає... Та в мене ніколи не виникало думки про суїцид (смерть від серцевого нападу/безсоння/психозу/туги – все було цілком реальним, все мене влаштовувало, але тільки не самогубство!). Я молода, але моя душа дуже стара і я не маю наміру ризикувати нею. Можливо, колись вона належала жінці, яка витирала обличчя Христу, що йшов на Голгофу. Можливо, поруч з ними пробігав худий бездомний собака – носій моєї душі. Я була серед птахів на ноєвому ковчегу і надалі я буду. Єдине, чого б не хотілося, залишитись тут самій. Втім, навіть це для мене зараз не головне. Я абсолютно впевнена, що прожила стільки років лише заради зустрічі з тобою. Ти подарував мені надію, новий яскравий світ хороших людей і дещо, що я не можу ні з чим порівняти. Я рада, що не помилилася щодо тебе. Ти – прекрасна людина, а в мене, відповідно, бездоганний смак. Всіх інших я порівнювала з тобою, знаючи, що вони не витримають конкуренції. Найбільше в світі я боюся, не маючи, втратити тебе. Найбільше, чого я хочу, щоб у тебе все було добре...
З тих пір, як побачила, бажала тільки радості. Тільки щастя».
..........................................................................................................................................................................
- Ви показували її повідомлення рідним?
- Так. Вони не знають, до кого вона зверталася.
- Серйозно?
- Так.
- Що ж, і таке буває. Вони захотіли щось відповісти?
- Просто передати, що люблять її. А той, до кого вона зверталася?
- Ми не зобов’язані всіх розшукувати. В нас багато важких пацієнтів.
- Хоч би ім’я назвала? Може запитати?
- Ще одне втручання може її вбити, а ми не вбиваємо. Може бути тільки два повідомлення: одне – з її світу, інше – з нашого.
- Скільки їй лишилося?
- Куля сильно пошкодила мозок, а він все ще продовжує функціонувати. Це диво. Тож, ми можемо тільки здогадуватися... Вона впевнена, що живе як і раніше.
- Хіба це життя?
- Ні. Та принаймні тепер всі вони йдуть заспокоєними, сказавши останнє слово і отримавши підтримку близьких.
- А якщо коли-небудь ніхто з родичів не прийде?
- Вони, як правило, кажуть одне й те саме: що люблять. Ці слова й будемо «транслювати». Ви вже просканували вчорашнього важкого?
- Він в комі, але хоче відчути дотик руки своєї дружини.
- Ви всі думки витягли? Може він запам’ятав номер тієї машини?
- Його цікавить тільки дружина.
- То нехай вона прийде та скаже йому все, що хоче. Про кожну нову «трансляцію» мене сповіщати. Уважно читайте повідомлення. Вони можуть стати важливими доказами.
- Я зрозумів.
- Вчора біля адміністративних будівель знову стріляли. Попереду важкий день.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516387
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.08.2014
«Я хочу додому» - ця думка все частіше мене навіщає. На роботі, на вулицях великого галасливого міста, в транспорті, в крамницях, кінотеатрах, галереях, музеях, клубах, ресторанах, закладах швидкого харчування... Навіть там, де я мешкаю. Стоячи в душі, я хочу додому, над тарілкою супу я мрію тільки про дім, засинаючи, я бажаю собі прокинутися вдома. І це триває стільки, скільки я себе пам’ятаю. Я не плаксій, не депресивне створіння і не ледащо. Я цілком успішна людина, працюю в банку, маю справу з цінними паперами, часто подорожую. Таких називають «яппі». В мене є все, про що мріють зациклені на матеріальному. Немає тільки одного. Відчуття, що я знаходжуся там, де повинен бути. На пошуки домівки я витратив купу грошей та часу, але марно. Батьки, помираючи, заповідали мені своє житло та маленький будиночок в горах, про який раніше нічого не казали. Прибувши туди, я відчув сильну енергетику і близькість чогось дуже рідного. Серед снігів мені стало спекотно. Біла ковдра за вікном раптом перетворилася на жовтий пісок. Раніше дерев’яна хатинка теж виявилася піщаною і її почав розвіювати гарячий пустельний вітер. Все. Я знайшов себе вранці на підлозі гірського будиночку схожим на бурульку. І більше жодної зачіпки окрім цього видіння.
Зараз я вас відволіку. Малим я любив залазити на таткову полицю з книгами і там шарудіти. Якось мені трапилося одне оповідання про хлопця, який був впевнений, що живе не в тому часі. Він марив палацами і принцесами, погулянками верхи і лицарськими турнірами. Хлопець казав собі, що вийшла помилка, що його місце там, а не в жахливому майбутньому, де і роботи нормальної не можна знайти. Потім приходять до нього агенти по усім цим часовим та просторовим справам і кажуть, що герой все ж таки не помилявся. Дійсно дещо наплутали і сердечно за це вибачаються. Його, натхненного, переносять до замків та принцес, лицарів та коней, і одразу дають в руки відро та лопату. Зі смердючої конюшні виходить мужик, дякує агентам і звертається до героя: «Біля коней я вже прибрав, так що в тебе сьогодні небагато завдань. Іди та розкидай гній під трояндами».
Треба думати, хлопець був розчарований. Але тільки не я. Казку він собі вимріяв. Мені ж не страшно працювати лопатою. Я не бажаю легкої долі. Я просто хочу додому. Знаю, що у хатинці в горах схована таємниця, яку я повинен розкрити. Там є щось, що допомагає пригадати мені моє коріння.
Я взяв відпустку та вирішив пожити кілька тижнів серед снігів: тихо й усамітнено. На третю ніч мене стали навідувати сновидіння. За мною приходила пустеля. Простягала до мене руки з піску. Заколисувала. Розповідала казки про величні піщані міста мовою, якої я раніше не чув, але завжди знав. Наді мною було ніжно-рожеве небо, а на ньому кілька білих сонць. Через тиждень я вже лежав на піску. Мені не заважали ані одяг, ані думки про роботу чи що-небудь інше. Я прагнув розчинитися в гарячому жовтому морі, але сон скінчився. Їжа в мене теж скінчувалася, дрова немов танули, а мороз тільки сильнішав. Почалася хуртовина. Та я не міг відірватися від сновидінь, які вели мене в таке прекрасне місце. Ще через тиждень я зрозумів, чому саме цей будиночок є своєрідним провідником до давно забутого минулого. Мені наснилося як дві істоти (я не бачив їхніх облич) несли мене крізь морок. Вони поспішали, схвильовано повторювали, що врятують мене, чого б їм це не коштувало. Вони раптом опинились у маленькій хатинці і поклали мене на щось м’яке. Це було ліжко. В горах відпочивала пара. Коли чоловік та жінка повернулися з прогулянки, то знайшли в будинку мене. Я верещав, бо дуже зголоднів.
Я прокинувся з диким відчуттям голоду. В мене майже нічого не залишилося. Тільки кава, плитка шоколаду і дві сигарети. Якось дожив до вечора, загорнувся в три ковдри і заснув з думкою, що в мене вже скінчилася відпустка.
Ви думаєте, що я скоріш за все замерзну, що світ сновидінь більше не відпустить мене, що я божевільний. Але це єдиний спосіб потрапити туди, куди я так нестримно прагну. Якби ви мали мрію, ви б мене зрозуміли. Ви маєте? Чудово! Я лежу серед пустелі і дивлюся на ніжно-рожеве небо з трьома сонцями. Відчуваю чийсь погляд. Смарагдові очі. Багато золотавого кольору. Дивлюся на себе. Я й сам золотавий. Моя луска виблискує і грає під палючими променями. В мене по три пальці на руках та ногах (чи називати їх лапами?) Я можу ходити і плазувати, на моєму хребті гострий костяний гребінь, волосся на тілі взагалі немає. Захоплений собою справжнім, щасливий, що позбувся старої оболонки, знову дивлюся у великі смарагдові очі, в яких віддзеркалюємося і я, і безкінечна пустеля, і ця неймовірна планета. Мама. Я повернувся. Я вдома.
ЦЕ ДІМ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516385
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.08.2014
Вона стояла серед людського потоку на станції метро Театральна. Бліда й напружена. Озиралася, але не бачила нічого, крім барвистого натовпу. Що вона хотіла побачити? Чого вона бачити не бажала? Потяги завжди здавалися їй блискавично швидкими, але цього довелося чекати кілька століть. Дуже довго, враховуючи її становище. Зраділа далекому гуркоту і знайомому пориву вітру. Порятунок був близько. Востаннє озирнулася та зайшла до вагону.
Хтось поступився їй місцем. Сіла, не подякувавши, навіть не звернувши уваги на лицаря. Люди думали, що їй зле. Так і було. Жінка в синій сукні прошепотіла: «Вагітна!» Круглий спітнілий чоловічок кинув зневажливо: «Наркоманка!» Маленький хлопчик уважно дивився на бліде обличчя незнайомки великими темними очима. Дитя торкнулося ручкою її хвилястого волосся. Підвела очі. Втомлені. Насилу посміхнулася. Подумала: «Все добре, сонечко. Тримайся від мене якнайдалі». Хлопчик відсахнувся, здивовано підняв брови та вчепився в мамину руку. На наступній зупинці про незнайомку вже ніхто не пам’ятав.
На поверхні був глибокий вечір. Мегаполіс зустрічав ніч вогнями й сміхом розкутої молоді. Десь йшла війна, але вона не зачіпала безтурботних щасливчиків цього міста. Революція тут закінчилася і начебто все нормалізувалося.
Під землею зміїлися потяги. Людей в них ставало все менше, а вона досі не зважилася... Її більше не переслідували. Чому? Виявилася хитрішою за інших? Енергія витікала з її тіла, а він не міг її повернути, бо його не було поруч. Намагалася відправити йому свої ДУМКИ, але не відчувала його. Знала тільки, що він живий. «Друкувала» тисячі листів та повідомлень. Речення розбивалися на слова, а слова - на літери. Він не отримав нічого. Можливо, хтось блокував їх.
Відшукала їхню «переписку». Відтворила. Колись він навчив її людяності: ту, яка була створена зовсім для іншого, ту, яка мала стати його ворогом. Вони більше року спілкувалися, та жодного разу не бачилися. Він мав з нею телепатичний зв’язок, в неї були свої способи пошуку. До нього вона функціонувала. Після знайомства з ним почала жити. Відчувати. Робити таке, що подібним їй заборонялося.
Обвела очима вагон. Навпроти сиділа Втома. Над нею схилився Відчай. Збоку – Смуток. Далі – Сон. Забуття. Зневіра. На станції Відчай вийшов. Зайшли нічні блукачі: Обман і Зрада, Невігластво й Обмеженість. Нетерпимість. Підступність. Злість. Їй нічого не коштувало знищити їх одним рухом руки, навіть зараз, коли вона була вкрай знесилена. Їй нічого не коштувало знищити все місто. Перетворити його на уламки й шматки плоті під саундтрек «Pink Floyd», що звучав в її навушниках. Власне, цим вона завжди і займалася. Знищувала. Допоки не познаймилася з ним. Допоки він не показав їй, що таке Доброта. Він сам був її втіленням і чиїмось сенсом життя.
Зараз у неї був вибір: виконати останнє завдання республіки або спробувати ще раз зв’язатися з ним. Сил вистачить тільки на щось одне, а далі те, що прийнято називати смертю. Місто безтурботних щасливчиків – видимість. Вночі під землю стікалися нещасні та вбогі. Куди вони їхали? Чого шукали? Вона не знала і вже не дізнається, бо часу обмаль. Якби не її замріяність останніх днів, якби не неуважність, поранення можна було б уникнути. Шкодувати запізно. Вони ніколи не зустрінуться. Втім, якби їй дозволялося бути щасливою, якби вона уявляла, що воно таке, то могла б себе такою назвати. Справа в тому, що він її знав. Справжню. Його не надихала біоінженерія, він цікавився сутністю Божих та людських створінь. Її сутність його влаштовувала. Вона навіть готова була присягнутися, що приваблювала його як особистість, і крізь інформаційні потоки, якими вони обмінювалися, відчувала щось, дуже схоже на ніжність. Вона не полінилася знайти всі значення цього слова. Її здивувало те, що поряд з ним часто вживалося слово «Любов». Прагнула його зрозуміти, хоча б наблизитися до його розуміння...
Якщо на любов хтось і заслуговував, то це був він. Звісно, вона тут була ні до чого.
Насупила брови, щоб не заплакати. Обманювала себе. Плакати вона не вміла. Засунула руку під м’яку коричневу кофтинку. Знайшла детонатор. Він лишився неушкодженим, на відміну від неї.
Любов – це звільнити їх.
Всіх їх.
Від республіки, яка в разі невдалого теракту припинить своє існування.
Від воєнної напруги на околицях країни.
Від неї самої.
Її рука застигла біля кнопок. Зв’язку з ним не було. «Розпочати відлік?» Немає нічого простішого. Вона була професіоналом.
Замість звичних маніпуляцій з кнопками вона натиснула тільки одну. «Деактивацію розпочато». Цього вибуху ніколи не буде. Треба дати шанс Відчаю, в якому все ще жевріє мрія зустрітися з Радістю. Когось повинні розбудити від важкого Сну. Мудрість повинна всиновити Невігластво, а вона подарує їм свою Доброту, як колись це зробив він. Тепер вона – Доброта (на ці останні кілька секунд!), а він її Надія.
Немає зв’язку...
То нехай ЧИТАЮТЬ ВСІ, але найголовніше, щоб це зробив він! Вона знала, що він знав, та мала сказати востаннє. Її тіло почало злегка тремтіти. Очі широко розкрилися. Стара жінка, що сиділа поряд з нею, відсунулася далі. Пройшло кілька секунд. Чергова станція. У вагоні лишилися тільки вона і якийсь бомж. Тепер вона не рухалася. Сиділа з опущеною головою. Бомж щось крикнув їй. Коли вона не відреагувала, почав брудно лаятися. Підійшов і штовхнув. Жодних ознак життя. Оскалився. Поліз брудною лапою в кишешю її кофтинки. Раптом завмер і зробив стрибок до самих дверей. Коли двері відчинилися, він, вже протверезівший, полетів до ескалатору.
Хвилясте волосся падало їй на обличчя. Кофтинка більше не прикривала жовту футболку з написом «Амстердам». Нижче грудей вона була розірвана. Розшматована плоть, обпалена лазерною зброєю, не кровоточила. На вмонтованому в нутрощі детонаторі мигтіло: «Деактивовано». Сталеві ребра виблискували. Тонким дротам, які раніше живили її організм, тепер було затісно в звичній для них оболонці. Вони, наче змії, розсипалися по її колінах. У вагоні вимкнулося світло. Коли воно увімкнулося знову, вона вже лежала на підлозі.
У цей самий час люди по всьому світу отримували одне й те саме повідомлення. Воно з’являлося в соцмережах та поштових скриньках, приходило на мобільні телефони та інші пристрої, якимось чином потрапило в останні новини телебачення та радіо, горіло на електронних білбордах великих сяючих міст, на сенсорних екранах дирижаблів біг один єдиний рядок: «БАЖАЮ ТОБІ ЗНАЙТИ ЛЮДИНУ, ЯКА ЛЮБИТИМЕ ТЕБЕ ТАК САМО СИЛЬНО, ЯК Я».
Щоби про таких, як вона, потім не говорили й не думали, серце в неї було людське.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516033
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.08.2014
Сонце піднялося над горами. Серпневий ранок був прохолодним. Таку саму ранкову прохолоду я відчував у день власної смерті. Колись я був шкільним учителем. Викладав літературу. Знайомив своїх учнів з усім кращим, що сам знав. Слово для мене завжди було настільки ж важливим, наскільки важливе для людини життя. У цьому світі, якщо ти не зраджуєш своєму слову, не боїшся, не ховаєшся, будь готовий проститися з життям. Мене забрали прямо із класу. Останній урок майже закінчився. Мені нічого не пояснили. Не сказали, в чому звинувачують. Військові не розмовляли зі мною, не допитували. Просто привезли до дільниці, де змусили роздягтися, потім віддали одяг і закрили в одній із камер.
Я не думав, що нас вивезуть у гори. Сонце вже піднялося над ними, моя шкіра іноді відчувала дотик променів, та все ж серпневий ранок був прохолодним. Очі мої були увесь час зав’язані. Нас вели по бур’янах, по якійсь дикій місцнині і мої штани швидко стали мокрими від роси. Я вже двічі сказав «нас». Солдати вели кудись подібних мені: людей зі зв’язаними руками, мовчазних і сліпих. Зрідка вони прикрикували на нас, зрідка підштовхували. Я знав, що буде далі, але не молився. Натомість мені згадався вірш про мертвого на майдані, на якого падає світло від ліхтаря, але його навіть при тому світлі ніхто не згадає. Ніхто за ним не заплаче...
Зупинили. Зняли пов’язки. Я мружився, мій погляд намагався за щось зачепитися. Мене вразило сонце: сяюче, милосердне, щедре. Воно дарувало тепло горам, деревам і травам, нашим змученим тілам та душам і озброєним солдатам. Їх було семеро. Як сім смертних гріхів. Кожен з рушницею. Нас – стільки ж. Число Господа. Несправедливо, що таке красиве й тихе місце за мить перетвориться на могилу. Вони виконують наказ. Стрілятимуть у, ймовірно, революціонера в розідраному одязі. На його смаглявому обличчі, грудях та руках відмітини, що свідчать про катування. Заберуть життя у хлочиська, що стоїть поряд. Він схожий на одного з моїх учнів. Гаряче серде. Неспокійна душа. От двоє, скоріш за все, друзів. Не боялися своїх думок та слів. Не бояться вони й зараз. Приймуть те, що судилося, спокійно. А йому є за ким сумувати, адже одразу помітно, що чекають на нього вдома зажурені рідні. Плаче в порожньому будинку чорнокоса дружина, туляться до неї діти і він сам ледве стримує сльози, тримаючись за обручку. Може й воно на краще, що в мене, старого, немає родини. Невідомо де живе онука. Нікого не засмучу своєю смертю. Нікого нею не порадую. Просто зникне людина, яка читала жадібній до знань юні заборонені вірші (Кого я обманюю? Це прекрасно – мати когось близького. Того, хто якщо тебе і не любить, то, принаймні, ставиться прихильно)... Які вірші читав той, останній полонений? Які мрії встиг втілити, якими марив? Чому його постать здається мені знайомою? Повернути б зір молодості. Відчуваю, за білою сорочкою б’ється сміливе серце, в чорних очах немає тривоги. Він пережив важку ніч. Вони сміли торкатися його, бити і принижувати, допитувати, а зараз мають намір розстріляти, немов не розуміють, що його краса, сила й любов безмертні. Руки його натерла груба мотузка, волосся скуйовджене вітром, обличчя бліде. Не скаже ані слова. Слова його для рідних і для вірних друзів, для далекого кохання, для гаїв зелених та річок, для цих гір, для тополь, що тягнуться до небес, для квітів, які ковдрою розкинулися під його ногами, нагадуючи яскраві краплини крові. Така сама квітка розкривається, починає квітнути і на його грудях, роздираючи їх червоними пелюстками. Всі звуки зникають, а світ перевертається. Я не бачу своїх вбивць, моя голова покоїться на м’яких запашних серпневих травах. Ковтаю щось густе й солоне. Згадую дещо важливе. Він, скривавлений, все ще не впав. Я помираю до того, як він впаде. Я помираю, вимовляючи його ім’я...
Сонце вже високо піднялося над горами, але цей серпневий ранок був прохолодним. Я сидів на гілці і співав улюблену пісню. Вона була радісною, як взаємна любов, і тужливою, як день моєї смерті. Він навчив мене її співати, він написав її для мене. Моїм був тільки приспів.
Якщо будете на нашій славетній землі, землі сміливих чоловіків та вродливих жінок, залиштесь наодинці з природою: послухайте дихання гір, шум води в річках, а мене, маленького соловейка, ви знайдете серед зелених лісів. Я досі шукаю його і зву, намагаючись знову зустрітись з його душею. Попереду в нас мільярди років (рівно стільки живуть душі), мільярди нових оболонок, мільярди віршів і пісень (ніхто їх не заборонить), почуттів і вражень. Шукаю і зву. Приспів вивчили інші солов’ї, адже він простий і прекрасний: «Ф-е-д-е-р-і-к-о. Федеріко».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516031
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.08.2014
Як же вона могла його втратити? М’яка, зі світлою аурою, вона нагадувала неземне створіння, втім, вчинила дуже по-земному: просто залишила його. Як я це зрозуміла? Раніше вони гуляли в парку разом, а зараз він приходить сюди один. Чекає на неї кожного дня, дивиться на годинник, а вона не з’являється. Я теж тут кожного дня, тому знаю напевно. Іноді він читає, іноді фотографує (одного разу і я потрапила до кадру), занурюється в телефон, ходить, сідає і дивиться на людей або лягає прямо на траву. Ті моменти, коли він нібито спить, я люблю більше за все. Його обличчя спокійне, дихання рівне, руки...його руки дивовижні (таким вона бачила його щоранку?). Якби на нас падало небо, він міг би втримати його своїми руками. Якби я помирала від спраги, то вода з його долонь стала б для мене цілющою. Якби він міг обійняти мене, то я б погодилася віддати за це все своє життя, залишивши собі один єдиний день, зігрітий його обіймами. Одного разу він випадково доторкнувся до мене і я тремтіла до самого вечора. Коли вони лишалися наодинці, вона так само тремтіла від його рук? Вона дякувала йому за близькість? Цілувала його долоні? Втім, це не важливо. Не важливо, що робила вона. Я не буду собі лестити, якщо скажу, що ніхто його в цьому світі ТАК СИЛЬНО, ЯК Я. Думаєте, я щось пропустила в реченні? Слово? Ні, я все сказала вірно, адже не знаю, чи маю право мріяти про нього, коли він так близько, такий спокійний, відпочиває на смарагдовій галявині, заплющивши очі і запустивши красиві пальці в густе чорне волосся. Мені хочеться думати, що один раз можна. Зізнатися. Хоча б собі.
Справа в тому, що жити мені лишилося до кінця травня.
Не смерть мене засмучує, а розлука з ним. Ми навіть не знайомі. А я навіть не людина. Я квітка. Господь створив мене рослиною і чомусь дозволив зачаруватися ним, обрікши на страждання... Я невдячна. Насправді Він подарував мені можливість відчути щось настільки прекрасне, що вже не має значення, хто я є. А Людина могла б закохатися у Квітку? Чи про таке писали тільки Андерсен та Екзюпері? Не дивуйтеся, на смарагдовій галявині мені доводилося чути різні прізвища. До речі, я не з тих квіточок, які саджають, щоб вони радували людське око. Я з диких бур’янів, які час від часу перетворють газонокосаркою на зелену кашу. Поки мені щастить. Хотілось би сказати, що я – щаслива жінка, але це не так. Зате я щаслива квітка. У мене є і сонечко, і дощ, і трошки його уваги. Зазвичай він фотографує людей, та якось з-поміж всіх квітів він обрав для свого знімку мене: непримітну, бліду від хвилювання, перелякану. Думала, зірвати хоче, а він лише прагнув зберегти мій образ у пам’яті свого фотоапарату, і, смію сподіватися, в своїй пам’яті. Посміхнувся тоді, але якось сумно, поправив рукою волосся і залишив мене наодинці з власними думками. Дякуючи, мої квітки вхилилися йому, та він вже не бачив.
Як же вона могла його втратити? Як же ви, жінки, втрачаєте своїх чоловіків? Чому не даєте їм руки, коли вони простягають до вас свою – надійну, і вірну, і, ймовірно, таку теплу? Чому покидаєте? Чому зраджуєте? В МЕНЕ НЕМАЄ РУК, АЛЕ Я ВІДДАЛА ЙОМУ СВОЄ СЕРЦЕ, не маючи змоги сказати про це вголос. Тож, ви, дурепи й боягузки (я заздрю вам!), завжди кажіть їм про свої почуття. Наповнюйте їхні життя сонцем. Не втрачайте цінного часу. Кажіть кожного дня, шукайте нові слова та нові форми, дивуйте, даруйте радість. Нехай ви і не отримаєте бажаного, та й хіба повинні? Хіба не достатньо того, що він є? Що він може бути щасливим...
У нас лишився місяць. Можливо, й менше. Скоро підстригатимуть газони. До того ж мої стебла почала точити якась комаха. Та я не сумую. Я просто сподіваюся, що завтра ти знову прийдеш.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515936
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.08.2014
Для нас ця незвичайна фантастична історія почалася з того, що в дощовий день в місті біля одного з будинків прямо під деревом з’явився загадковий чоловік. Він матеріалізувася, виник із самого повітря, не боючись бути побаченим, немов в цій чудовій країні люди виникали під деревами щохвилини. Ті, кому пощастило помітити це диво, переконали себе в тому, що зір їх підвів, що чоловік тут і був, занурений у маленький світ електронного пристрою, готовий в будь-який момент піти у своїх справах. У цьому місті, у цій країні, на цій планеті, у цьому вимірі і часі в нього дійсно була одна незавершена справа, яку він мав намір завершити. Ви чули про Провісників? Про мандрівних лицарів, Світочів часу? То ви нічого не знаєте? У Всесвіті вони існували завжди. Дехто стверджує, що вони ж його і створили. Дехто говорить, що вони помічники самого Творця, зіткані зі світла та покликані захищати, берегти і відновлювати Його дивовижні світи. Їхні імена нагадують ранкове літнє небо, а їхні справи лишають у людських серцях вогники доброти. Образ нашого героя, який досі стоїть під деревом, цілком відповідає цьому століттю. Ну, не з’являтися ж йому на людські очі у вигляді стовпа світла або з крильми, які, до речі, вкрай необхідні у мандрах, у далеких відрядженнях, коли постійно треба перелітати з місця на місце, з виміру у вимір, з планети на планету. До того ж, такий образ не передбачає ніякої одежини: де ви бачили футболку, сорочку чи светр з дірками, зробленими спеціально для крил? І якщо б біля дерева матеріалізувалася саме така істота, безперечно, прекрасна, але, зізнаймося, що трохи епотажна, то випадкові перехожі вже б не переконували себе в тому, що зір їх підвів, що голий крилатий чоловік тут і був, занурений у маленький світ електронного пристрою, готовий в будь-який момент відлетіти у своїх справах... А поки ми теревенили, він поправив окуляри, сховав пристрій у кишеню і поглянув прямо на нас. Ми стоїмо навпроти - на мокрій дорозі серед мокрого листя, ми сидимо перед моніторами наших ноутбуків, ми шукаємо його в соцмережах, не випускаючи з рук електронні пристрої, ми йдемо повз нього на роботу, ми купуємо в магазинах речі, а він фотографує своє і наші віддзеркалення у вітринах, ми радіємо і любимо, принаймні, намагаємося це робити, а він за мить піде, адже, як вже згадувалося, в нього є одна незавершена справа. Нехай сьогодні він і не розповість нам про неї, але ми все рівно знатимемо, що від кожної його дії світ може стати тільки кращим. Ця незвичайна фантастична історія триватиме довго. Вічно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515933
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.08.2014
Ми з тобою житимемо на підвісному мості.
Він завис десь у піднебессі у моєму сні.
Тут ніколи немає сутінок, а хмари такі густі,
Що по них можна ходити, співаючи пісні.
Зранку ми будемо вмиватися краплями дощу.
На палітрі змішувати світанкові кольори.
Якщо таке життя не для тебе, то я відпущу.
Зрештою, знала, що ти тут до якоїсь пори.
Увечері можна стелитись прямо на небесах.
Я тобі прозору ковдру з повітря зроблю.
В кожен сон підступно закрадається страх:
Прокинусь і втрачу, кого так сильно люблю.
Ну, а поки ти мій і по мосточку поволі ідеш.
Нашу любов підтримують міцні ланцюги.
На рівні серця розгорнутий світ, що без меж.
І сонце червоне лишає свій блиск навкруги.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515734
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2014
стільки всякого з’являється на білому
я всього лиш хотіла написати про очі
єдине що бачу в будинку стемнілому
і навіть коли власні закриваю щоночі
зрозуміло справа не в кольорі та формі
до речі він насичений а вона ідеальна
річ у бурхливому душевному штормі
віддзеркаленні доброти це сакральне
навмисне пишу без ком тире і крапок
в глибині твоїх очей все неприривне
краса любов життя мій новий початок
тоді здається що святий ти ні як дивно
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515732
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 05.08.2014
Ми зустрілися якось нічкою -
Поділилася запальничкою.
Віддячив срібною ти монеткою
І пішов собі з сигареткою.
Ще сиділа я потім з свічкою
І тулилась до вікон щічкою,
В ніч вдивлялася я із мукою,
Вбита зустріччю і розлукою.
Я любила гуляти парками,
Називати секунди хмарками,
І монетку стискать за звичкою
Своєю чорною рукавичкою.
Восени, за старою звичкою,
Уявила себе я лисичкою.
Під якою ж ти зараз маскою?
І чиєю оточений ласкою?
А ти під осінньою мжичкою
Сховася під вишнею-дичкою.
Тепер білієш чіткою точкою
Своєю мокрою вщент сорочкою.
Поділюся знов запальничкою,
Краплі витру я рукавичкою,
Похизуюсь твоєю монеткою,
Щоб не мліти, буду кокеткою.
І пов’яже нас доля стрічкою,
І простеле шлях понад річкою,
Браслет з листя стане обручкою,
І підемо ми – ручка з ручкою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515529
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2014
Таємне місце між скелями,
Про нього знаєм ми двоє,
І, наблукавшись пустелями,
Прагнемо тільки спокою.
У теплий пісок загортатися
І можна спати годинами,
Мріяти, жити, кохатися
І залишатись невинними.
За скелями море гойдається,
Воно нас обійме увечері,
Ми назавжди залишаємось,
Тут ми на щастя приречені.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515526
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 04.08.2014
Небо і зорі
В Північному морі
Тонули пізно
Вночі.
Але схаменулись
І посміхнулись
Весні, шо прийшла
Здалечі.
«Жовте і синє» -
(як на батьківщині) –
Пісок і холодна
Вода.
Хмарка біла
Летіла несміло –
Тепер в об’єктив
Загляда.
Диск променистий,
Світлий і чистий,
Височіє і гріє
Злегка.
Це ще не літо
З його оксамитом.
Втім, весна чарівна
Така.
Сісти на велик...
На пляжі ганделик –
Ну як не зробити
Кадр?
Вітер в обличчя,
Сонце у вічі,
Пісня моря лине із
Надр.
Березень юний
Гуляє між дюнами,
Позує для фото
Весна.
Вдягнути 100 светрів
+ 66 кілометрів –
Чекає на Тебе
Вона.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515194
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 03.08.2014
Штучний промінь гуляє кімнатою. Тихо. Дощить.
Закриваєш втомлені очі. Що це? Сканер пищить.
Опусти свою пушку, Декард – тут нікого нема.
Але репліканти на волі. Скажи, чия це вина?
Зарийся у фотографії. Спогади... Чи імплантанти?
Рейчел? Палила. Проходила тест Войта-Кампфа.
Вона одна з них. Гафф сказав: «Має померти».
Хто ти сам, Декард? Можеш зізнатись відверто?
Ти розгублений. Ти мариш. А справ до біса багато!
Глянь: нуар побрався з кіберпанком – похмуре свято.
Порожні будівлі – чорні діри і гомінкий чайнатаун:
Парасолі, натовп, реклама – «я бачу твоїми очами».
Вибратись під світло дирижаблів. Мружитись. Летіти.
Золотаві піраміди корпорацій. Втікачі. Тайрелові діти.
Рой. Пріс. Леон і Зора. А хто п’ятий? Рейчел п’ята?
Навіть для кращого «блейд-раннера» їх буде забагато.
А коли повернешся, невже її прогониш? Вона плаче.
Тримає фото. Рейчел-павучиха. Будь з нею терплячий.
- Спогади племінниці Тайрела. Мені шкода – ви робот!
Чекайте! Я пожатував! Давайте другу спробу!...
Бери зброю і йди по Зору. Змію. Соломію. Спокусу.
Іронія долі – вбиваєш тільки жінок. Змія не укусить.
Більше не вкусить. Скажи Леону, скільки йому жити.
Чотири роки. Це багато? Куля вмить може спинити.
На тебе втомленого Вона дивитиметься скільки схоче.
М’яке сяйво в очах реплікантки. Не жени її цієї ночі.
Тобі насниться музика і єдиноріг. Вона грає для тебе.
Дожени. Пригорни. Нехай скаже: «Я хочу» - їй треба.
...........................................................................
Партія Батті і Тайрела зіграна. Два трупи, сова і шахи.
Поцілунок Іуди, беспутного сина, везунчика і невдахи.
«Ти, Рою, горів яскраво, тож тепер повинен згасати».
- Здохни, батьку, сам, а мені ще не час помирати!
Рой – ніцшеанський герой. В очах – небесна блакить.
Ти вбив його жінку, Ріку, ховайся – він прийде за мить.
«Ляльковий дім» JF Себастьяна. До нього - три кроки.
Декард, сьогодні ти точно засвоїш нові життєві уроки.
«Три. Чотири. П’ять». Він «іде вбивать» - о, жарти ці.
У тебе зламані пальці, у нього – іржавий цвях у руці.
Стрибати з даху на дах тебе не навчили? Ріку, нажаль.
Дощ по щоках поволі стікає, наче Його печаль.
- Знаєш, я бачив ті кораблі, що над Оріоном палають!
Проміння-сі біля брами Тангейзера морок іще розсікає.
Ці миті загубляться в часі, як під дощем мої сльози.
Зникнуть. Підуть. Час помирати... - Зникла загроза.
- Гарна робота! «Гафф? Ти? Сучий сину!» Голуб у небі.
- Чуєш, і їй не судилося жити. Втім, кому воно треба?
Скоріше до неї. Там вона на ліжку лежить нерухома.
Жива чи померла? Ні! Тепла. Кохана. Моя. Я удома.
- Ти мені віриш? – Вірю. Ти мене любиш? – Люблю.
Ми підемо звідси, вдягайся, тільки я дещо зроблю.
Ріку, він був тут. Як завжди, лишив своє орігамі.
Єдинорога. Мабуть, ходив в твоїх снах берегами.
- Декард, нам скільки лишилось? - Три кроки до волі.
- А жити? - Хто знає... Якщо не спіймають – це доля.
Будем щасливі – вб’ють чи самі помремо – нехай.
- Сподіваюсь, бог Біомеханіки пустить нас в свій рай.
Всім реплікантам присвячується
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515191
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 03.08.2014
Коли ти засинатимеш,
Я візьму тебе в долоні
І покладу в капелюшок.
Винесу на вулицю,
Залізу на дерево
Та підкину пташці
До гніздечка.
Спи, дитино, спи
Ти перетворишся
На темну ніч.
Твоє волосся довге -
Косми наче космос.
Зірки і планети
Накриє дрімота.
Спатимуть навіть комети.
Спи, маленька, спи
Ти оленятком по лісі
За мамою бігатимеш,
А потім ляжете спати,
Надійно сховані
Від людського ока
В зелених хащах,
Де сни ховаються.
Спи, рідна, спи
Ти простягнеш руки
І котика позвеш.
Він намуркоче
Сни тобі солодкі.
Звернеться клубочком
Руде звірятко ніжне
Й тихенько засопить.
Спи, кошенятко, спи
Ти тільки не бійся нічого.
Я завжди буду поруч
Попри далекі відстані -
Сни всюди бувають,
Тебе не минають,
Казки відкривають
Й сестричка моя засинає.
Спи, моє серденько, спи
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515002
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.08.2014
- Розплавлене золото у вікнах.
- Що це?
- Це ранкове весняне світло.
- Дерево постімпресіоніста.
- Де воно?
- Росте у великому місті.
- Вітер заблукав у волоссі.
- Чому?
- Він щось знайти не в змозі.
- На вулиці виходять люди.
- Звідки вони?
- Та, мабуть, звідусюди.
- У нього такі теплі скроні.
- Хто він?
- Той, у кого я в полоні.
Ти...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515001
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2014
Дрейфую на космічному човнику,
А повз мене біжать галактики.
Хто ти, мій любий замовнику?
І для кого уся ця фантастика?
Наш Всесвіт манить планетами,
Ти там, між зірками ховаєшся.
За зоряним пилом й кометами
Щастя знайти намагаєшся.
Комп’ютер сигнал оброблятиме,
Я візьму, перевірю замовлення,
Вимкну лазери і не стрілятиму,
Бо це не війна, а оновлення.
Нехай згасає старезна Імперія,
Я без жалю домівку покинула.
Любий, це справжня містерія:
В обійми твої я поринула.
...................................................
Єдиний, святий мій Бродяжнику,
Знай - я буду за тебе молитися,
І якщо вже не можу торкатися,
То буду принаймні дивитися.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514927
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 01.08.2014
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=n-GOf74gMWU[/youtube]
(21 строфа неримованих спогадів)
«Безтурботний їздець»...
Таким він мені здався в перші секунди:
На велику, у білій майці, примружений від ранішнього сонця.
Чи є у нього щось спільне із фільмом Деніса Хоппера?
Я не знала, отже переді мною був знак питання.
Тільки-но приїхав і знову відчалив.
А! Треба було десь кинути велик і зібрати всіх овець до купи,
Більшості з яких було плювати, що перед нами Рейксмузеум.
Отже, вони плювали й на все інше.
А він почав палити перш, ніж щось сказати –
Дим розчинявся в амстердамському повітрі, зітканому з обіцянок.
Хіба може бути щось не так у місті, де давно лишила серце,
Навіть якщо до цього Воно було лише мрією?
Бурхливо й гаряче він розпочав розмову,
Бо просто історією я це назвати не можу, адже так несподівано
Він втрутився у наші життя і захопив думки так стрімко,
Що окрім Нього і Амстердаму більше нічого не існувало.
А, можливо, Він і був Амстердам,
Що став людиною, матеріалізувався, вмістивши кращі якості
У привабливу оболонку, якій, здається, було чхати на те,
Як вівці відреагують на її яскравість.
Мають значення тільки пристрасть,
Тільки серцебиття великого міста, його будинки, канали і площі,
Жага до життя, славетна історія, відкритість людей,
І, звісно, відсутність фіранок на вікнах.
Він розповідав про андріївські хрести на стягах,
А я дивилася на годинник, хвилюючись, що за годину він піде.
І тоді світ потьмяніє і, можливо, буду невтішна,
Навіть знаючи про те, де тусив Джон Адамс.
- До речі, всі чули про «Хайнекен?»
Чули, куштували... Так от! (Палить і підбирає кришечку з землі)
У нього славна історія, тільки все рівно бельгійське пиво краще.
Ходімо далі – до бегинок, а вже звідти – на площу Дам.
Час спливав, летів зі швидкістю світу,
Дуже прикро було лишати парки, міняти один місток на інший,
Не встигнувши насолодитись промінням на зелені -
Це так, немов тебе відривають від кращої книги.
От тільки благаю – не дивіться у вічі,
Коли кажете щось, терпляче пояснюєте і підходите близько.
Я ще не навчилася ладнати з вашою енергетикою,
А ваше сяйво занадто сліпуче.
Чесно зізнаюся - я запам’ятала абсолютно все,
Що ви казали, коли ви на мене не дивилися; коли ж навпаки –
Мої мізки ставали водою Амстела і марно було все –
Не чула я жодного слова.
Можливо, справа у вашій чарівності,
Але точно знаю, що є ще якийсь невидимий важіль – він спрацьовує
І все навколо змінюється: і я, і ви, і Амстердам.
До речі, у вас дуже красиві руки.
Мені подобається ваше вкрите пилом взуття,
І, здається, ви завжди тримаєтесь у формі, і сивина вам личить.
«Слова, слова, слова», - казав Гамлет. У вас їх – море.
Чи багато слів уміститься в Північному морі?
Я б зібрала до купи всі ті історії,
І записала б їх, намалювала, зіграла на гітарі, проспівала, прожила б,
А може виткала б із них сорочку і вам подарувала
Як оберіг від всіх нещасть.
Приваблює ваш досвід і водночас лячно.
Буває, я не знаю, з яким питанням підступитись, хоча їх купа, а часу обмаль.
Ви ж мені кажете, що «люди живуть в Амстердамі немов птахи на деревах»,
Адже кожен будинок стоїть на палях.
Я охоче слухатиму про кохання Саскії і Рембрандта,
Хоч до скону, але не сила терпіти розлуку, добре, чекати недовго - до вечора.
А там вже мистецтво замінять косяк і повія, втім, з ваших вуст
Будь-яка історія здасться принадною.
Та поки ще день – зарано під «світло червоне»,
Де ви, подейкують, частенько з’являєтесь, а хіба може бути інакше?
Я вже давно чула про дуалістичність прекрасного Амстердама,
А Ви – це Він, тож годі мені дивуватись.
Треба вмістити всі слова і враження
На власній флеш-карті, тільки б вистачило пам’яті на мої архіви,
Ось і зараз важливий спогад – моїй руці цілком комфортно,
Коли вона покоїться у вашій.
Що ви таке, хто ви такий, безтурботний їздець?
Перше враження хибне - вам теж доводиться вирішувати проблеми,
Про що свідчать ваші листи, за які я дуже вдячна.
Ви до того ж ще й неймовірно добрий.
Зараз я похована під кригою, а за вікном мінус 150 –
Замерзнути може не тільки людина, а і «Щось» Джона Карпентера.
Напередодні зимових свят я пишу цей білосніжний вірш
Про серпневий день в Амстердамі.
Він – прикрашений Вами, натхненний Вами,
Сподіваюсь, ми ще побачимось біля каналів, залитих сяйвом,
Ви ж не змінитесь, ваші риси викарбувалися тут і там...
Мій Амстердамус – вічний А-м-с-т-е-р-д-а-м.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514925
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 01.08.2014