Тост

48.

- Це  він?  –  запитала  Ліза.
Старша  жіночка,  але  слідкувати  за  собою  вона  вміла.  Брюнетка  під  каре,  з  очима  кольору  вороного  крила.  Я  міг  лише  гадати,  як  вона  виглядала  в  молодості.  Одягнута  в  джинси  та  чорну  шкіряну  куртку.  Макіяж  в  неї  строгий,  наче  спеціально  зроблений  для  блідості  лиця.
- Він  –  підтвердив  мент.
Мені  було  тяжко  дихати.  Легені  все  ще  не  могли  працювати  нормально.  В  гаражі  тепер  було  троє:  мент,  Ліза  (я  чув,  як  той  назвав  її)  та  її  охоронець.
- Вадим  –  Ліза  окликнула  високого  широкоплечого  блондина  в  чорному  спортивному  костюмі  –  подякуй  нашому  другу.
- Прошу  за  мною  –  на  диво  ввічливо  сказав  той.
Мент  здивовано  глянув  то  на  мене,  то  на  неї,  але  це  вже  було  не  його  діло.  Він  свою  роботу  виконав.
- Твоя  подруга,  Наталя,  тебе  здала  –  Ліза  відповіла  на  моє  питання  –  я  пообіцяла  їй  не  чіпати  ні  одну  з  твоїх  подружок.  
Я  мовчав.  Я  б  сказав,  що  мій  мозок  був  затуманений  страхом,  але  ні.  Такого  не  було.  Я  пам’ятав,  що  чекає  мене  в  кінці  дороги.  Я  вірив,  що  я  потраплю  в  темряву  і  розчинюсь  в  ній,  як  при  тому  видінні.  І  мені  було  плювати.  Я  змирився.  Якась  частина  мене  чекала  цього.  Дивно,  але  це  можна  було  порівняти  з  обрядами  гашишинів.  Коли  молодий  вбивця  вперше  потрапляв  до  свого  наставника,  його  напоювали  вином  і  опіумом.  Той  засинав  і  його  переносили  в  місце,  що  нагадувало  рай:  вино,  їжа  і  повним  повно  незайманих  гурій.  Тоді  він  знову  засинав  і  просинався  вже  в  обителі  наставника.  І  він  був  готовий  на  все,  якщо  наставник  обіцяв  йому  змогу  ще  раз  потрапити  в  той  рай.  Міф,  але  найсильніша  організація  найманих  вбивць  трималась  на  цьому  міфі.
- Макс,  чому  ти  відмовився  рятувати  мого  чоловіка?
- Тому,  що  хтось  би  помер  замість  нього  –  пояснив  я.
- Він  ніколи  мене  не  слухав  –  сумно  сказала  вона  –  казав,  що  це  все  маячня.  А  тепер  його  немає.  Немає  через  тебе…
Я  знову  промовчав.  Вона  ще  намагалась  здатись  спокійною.  Але  я  бачив  її  наскрізь.  Бачив,  як  в  її  броні  з’являються  тріщини.  І  ось  він,  момент  істини.  Її  маска  пала.
Вона  накинулась  на  мене.  Зацідила  мені  ляпас.          
- Давай,  розкажи  мені,  що  тобі  жалко!  –  закричала  вона  –  розкажи,  як  би  ти  хотів  все  виправити!  Давай!
Вона  схопила  два  дроти,  включила  акумулятор.  Мене  знову  затрясло  від  електроструму.  Її  озлоблений  погляд  свердлив  мене  наскрізь.
- Кажи!  –  істерила  вона.
Я  прекрасно  розумів  причину  її  ненависті.  Ні,  діло  не  в  чоловіку.  Все  набагато  простіше:  Ліза  боялась.  Боялась  настільки,  що  й  сама  не  розуміла.  Страх  з’їдав  її  з  середини,  змушував  бути  жорстокою.  Страх  забирав  у  неї  залишки  глузду  та  людяності.
- Відьма  сказала,  що  ти  той,  хто  обманює  смерть  –  сказала,  коли  акумулятор  розрядився.
Перший  час  вона  все  ще  не  розуміла,  чому  я  не  гарчу  наче  поранений  звір.  Тоді  коли  до  неї  дійшло,  вона  копнула  його  ногою  і  вилаялась.  В  гараж  зайшов  її  охоронець,  Вадим.  Він  боязко  глянув  на  неї.
- Ну  ж  бо  –  вона  знову  відвісила  мені  ляпас  –  давай,  обмани  смерть.  Скажи  мені  коли  я  помру!  Вгадай  хоча  б  коли  помреш  ти!
Я  зареготав.  Зареготав  так  голосно,  що  здавалось  все  навколо  затихло.  Сміх  мій  був  потворний  та  повний  зневаги.  Вперше  я  відчув  в  собі  дух  незламності.  Парадокс,  бо  до  того  в  мені  таки  щось  зламалось.  І  те,  що  зламалось  випустило  в  мене  нову  силу.  Я  відчув,  як  мене  наповнює  темрява,  тягне  до  мене  свої  руки,  оповиває  мене  ними.  І  я  жадаю  цього.  Вперше  я  не  боюсь  перетворитись  на  копію  свого  брата.  Ба  ні,  я  сам  цього  хочу.
Вона  нахилилась  до  мене.
- Смішно    тобі?  Веселить  тебе  це?  –  презирливо  зашипіла  вона.
Її  очі  спопеляли  мене.
- Ти  безсила  –  сказав  їй  в  лице  –  твій  чоловік  був  важливою  шишкою,  з  купою  знайомств  і  ворогів.  Він  забезпечував  тебе,  краденими  чи  вибитими  засобами.  А  тепер  його  немає.  І  всі  його  друзі  хочуть  забрати  те  що  накрав  він.  Ти  сама,  скоро  від  тебе  відвернеться  навіть  Вадим.  Він  вже  думає,  що  ти  не  сповна  розуму.  І  ти  боїшся.  Ти  боїшся  всього.  Маленька  налякана  мишка.  Скоро  ти  втратиш  все,  що  в  тебе  є.  Ти  розумієш,  що  звали  я  тоді  в  інше  місто,  ти  б  мене  не  дістала.  Хто  повірить  в  те,  що  я  бачу  смерть?  Хто  повірить  тобі?  Хто  повірить  в  адекватність  людини,  що  ходить  до  гадалки?  Сказати  тобі  коли  ти  помреш?  Зміст?  Ти  й  сама  розумієш…
- Спочатку  я  заберу  в  тебе  все  дороге  тобі  –  прошипіла  вона.
- Пусті  погрози  –  я  знову  зареготав
Вадим  підійшов  до  неї.  Обійняв  за  плечі.
- Досить  –  тихо  сказав  він  –  нам  час  їхати.  Скіни  завершать  роботу.  Він  і  його  друзі  помучаться.  В  вас  ще  справи  завтра.
Вона  востаннє  глянула  на  мене.
- Сподіваюсь,  що  тебе  не  зможуть  впізнати  до  кінця  ночі  –  тихо  сказала  вона.
- Твій  чоловік  теж  виглядав  жалюгідно  –  презирливо  сказав  я  –  перед  смертю.
Вона  заплакала.  Зовсім  розбита  й  знищена  горем.  Ну  знайшла  вона  мене,  той  що?  Я  зіпсував  їй  все  задоволення  від  помсти.  Знаю,  я  не  мав  би  такого  говорити.  Але  відступати  було  пізно.  Вона  приречена.  Це  лише  питання  часу,  коли  на  ній  з’явиться  мітка.  А  вона  з’явиться…
Вадим  провів  її  до  виходу.  Тоді  повернувся  до  мене.  Зблизька  він  виявився  ще  більшим.  Ми  дивились  одне  одному  в  вічі.  Його  погляд  холодний  і  спокійний.  Мій  сповнений  виклику.  Не  знаю  скільки  часу  ми  от  так  дивилися  одне  на  одного.
- Толку  з  тобою  говорити?  –  врешті  сказав  він  –  просто  вмираючий  звір,  що  намагається  вкусити  когось  перед  смертю…
- Сказав  приручений  пес…
Договорити  я  не  стиг.  Кулак  Вадима  полетів  мені  в  скроню.  Такого  глибокого  нокауту  в  мене  ще  не  було.
***  
Свідомість  поволі  поверталась  до  мене.  Вона  прийшла  з  відчуттям  холодного  бетону,  на  якому  покоїлась  моя  голова.  Скільки  я  от  так  проспав?  Я  не  знав.  Все  це  здавалось  страшним  сном.  Ніколи  б  не  подумав,  що  до  чогось  такого  може  дійти.  Мене  катували  електрострумом.  Міліціонер,  що  продався  всілякій  швалі.  Скінхеди.  Ніколи  б  не  подумав,  що  вони  є  в  маленьких  містах.  Але  зараз  я  розумію:  Україну  населяло  все  дедалі  більше  чорних.  Негри,  араби,  індуси.  На  багатих  чурок  велись  доступні  дівчата.  Дівчата,  котрих  можна  було  взяти  грішми  та  солодкими  обіцянками.  І  вони  розмножувались.  Білій  расі  це  не  подобалось.  От  і  по  з’являлись  відбиті  на  голову,  як  Едик.  Закриті  компанії  в  закритих  закладах,  на  задвірках  міських  вулиць.
А  на  одній  з  таких  вулиць  був  я.  Той,  кого  вони  винили  смерті  кількох  своїх.  Варіантів  було  мало:  взяти  вину  на  себе,  сказати  правду,  чи  мовчати.  Перші  два  це  смерть  моя  і  брата.  Мовчання  ж  дає  нам  час.  Час  необхідний  для  Марка,  щоб  придумати,  як  нам  вибратись.
Можна  ще  було  спробувати  розв’язатись.  Але  я  не  знав  скільки  їх  там.  Я  не  знав,  чи  ми  справимось.  Але  все  ж  краще  ніж  лежати  от  так  і  чекати  допоки  тебе  продовжать  наелектризовувати.
Я  спробував  поворухнутись.  Руки  були  зв’язані  за  спиною,  ще  й  прикріплені  до  стільця.  На  щастя  я  лежав  на  боці.  Відкрив  очі,  оглянувся  по  сторонах.  Нікого  не  було.  А  от  музика  грала  десь  з-за  стіни.  Та  музика  під  яку  мене  катували.  Значить  Марко  і  Саша  в  двох  інших  гаражах.  Як  тільки  вони  відключаться  або  розколяться…
Вони  повернуться.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624660
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2015

47.

Приходити  в  себе  завжди  тяжко.  Це  наче  ти  виходиш  з  теплої  води  на  протяг.  І  тобі  точно  неприємно.  До  речі  про  воду:  вона  в  такі  моменти  діє  краще  нашатирного  спирту.  Я  смикнувся,  готовий  полетіти  вгору  наче  птах.  Але  не  зміг.  Перше,  що  я  відчув  це  те,  як  сильно  мене  сліпило  від  світла.  В  приміщені  горіла  лампочка.  Яскрава,  сука,  випалювала  мені  очі.  Я  озирнувся  навколо  себе.  Старий  просторий  гараж.  Лампа  висіла  наді  мною.  Її  світло  добралось  до  мене,  варто  мені  було  лише  підняти  голову.  Було  душно.  Нестерпна  жара.  Гірше  неї  була  лише  електронна  музика,  що  грала  десь  на  задньому  фоні.
- Прокинувся?  –  почув  чийсь  неприємний  голос.
Я  не  відповів.  Замість  цього  мене  повалило  в  бік  зі  стільцем  на  котрому  я  сидів.    Плече  і  голова  відчули  твердість  бетону.  Проте  тоді  я  не  зважав.  Мене  вирвало.
- Ти  глянь,  який  ніжний  –  позаду  мене  почувся  регіт.
В  мене  не  було  сил  послати  їх  к  бісу.  Я  важко  дихав.  На  очі  навернулись  сльози.  Мене  знову  вирвало  під  загальний  регіт.  Дужі  руки  підняли  мене  разом  з  стільцем.  Аж  тепер  я  зрозумів,  що  міцно  прив’язаний  до  нього.
Так,  згадуй!  Ну  ж  бо!  Згадуй,  бл*ть!  Ми  попали  в  аварію.  Нас  нагло  підрізала  машина  і  ми  злетіли  з  дороги,  перед  тим  перекинувшись  в  машині.  Я  втратив  свідомість.  Прекрасно,  що  було  перед  тим?  Коли  я  намагався  вилізти,  я  побачив  дві  машини.  Червоний  опель  і  сірий  мікроавтобус.  Далі  спогади  плутались.  Я  не  знав,  що  було  насправді,  а  що  плід  моєї  уяви.
Лампа  освітила  здорового  лисого  чоловіка  в  чорній  футболці.  Звичайне  лице  не  обтяжене  емоціями,  маленький  ніс  і  вуха  на  неприродно  здоровій  голові.
- Прокинувся?  Я  задав  питання.
Він  вдарив  мене  в  щелепу.  Прив’язаний  до  стільця,  я  не  міг  вивернутись.  Та  частина  на  котру  припав  удар  запекла  наче  від  вогню.  Ясна  всередині  тріснули.  Я  виплюнув  кров  на  холодний  твердий  бетон.
- Я  кого  дідька  тут  відбувається?  –  тихо  запитав  я.
Те,  як  мене  знайшли,  не  викликає  сумнівів.  Той  клятий  мусор  навів  їх  на  мене.  Їх?  Кого?  Це  може  бути  та  жінка,  чийого  чоловіка  я  відмовився  рятувати.  Може  по  мою  душу  прийшов  комітет  з  дослідження  пара-нормального.  Хоча  толку  їм  з  мене?  Все  таки  та  жінка?  Невже  так  швидко?  
Я  уважніше  роздивився  того,  хто  мене  вдарив.  Лице  звичайного  бидла,  це  не  говорить  мені  ні  про  що.  Тіло  сховано  під  футболкою.  Руки  розтатуйовані,  але  я  не  міг  побачити,  що  саме  там  було  набите.  Потрібно  було  дізнатись  що.  Чекати  не  варіант.  Думати  потрібно  швидко.
- Б’єш,  як  дівчина  –  кривава  слина  вилетіла  на  землю  біля  ніг  того,  хто  мене  бив.
- Он  як?  –  він  вийшов  на  світло.
Він  схопив  мене  за  шию.  Хват  в  нього  таки  був  міцний.  Сталеві  лещата  перекривали  подачу  кисню  в  мою  шию.
- Ти  смішний  –  прошипів  він  –  а  без  зубів  ти  теж  будеш  таким  веселим?
Він  замахнувся  ще  раз.  Але  не  вдарив.  Чийсь  знайомий  голос  заборонив  йому  бити  мене.  Мовляв,  я  ще  маю  відповісти  на  деякі  запитання.  На  світло  вийшов  ще  один.  Цього  я  знав.
- Ти?!  –  прогарчав  я.
Мент  задоволено  всміхнувся.  Я  пожалів,  що  в  мене  зв’язані  руки.  Дивно  взагалі  було  відчувати  цю  злість  всередині  себе.  Раніше  я  б  не  міг  справитись  і  з  одним  з  них.  Тепер  ж  я  відчував  в  собі  стільки  ненависті,  що  поклав  би  всіх  присутніх.
- Думав  це  кінець?  –  Не  приховуючи  свого  тріумфу  запитав  він.  
В  його  руках  був  акумулятор  від  машини.  Він  обережно  поставив  його  переді  мною.
- Знаєш  –  під  єднав  до  акумулятора  дві  клеми  –  ніколи  не  любив  просте  побиття  людей.
- А  я  ніколи  не  любив  продажних  мусорів…
Він  пропустив  мої  слова  попри  вуха.  Розмотав  дроти,  дав  їх  в  руки  тому  скінхеду,  що  бив  мене.  Так,  я  таки  роздивився  татуювання.  І  все  швидко  стало  на  свої  місця.  Він  навів  на  мене  товариство  покійного  Едика.  Він  вирішив  здати  мене  і  їм,  і  скоріше  за  все  тій  жінці.  Двох  зайців,  як  кажуть.
- Зараз  тобі  буде  дуже  боляче  –  з  насолодою  сказав  він.
Він  прикріпив  до  мене  два  електроди.
- А  він  не  здохне  випадково?
- Не  повинен.  Тут  не  велика  сила  струму.  І  на  довго  акумулятора  не  вистачить.  Якщо  безперервно  то  хвилин  на  20.  Але  тоді  вже  в  нього  не  витримає  серце.  Проте,  якщо  підійти  до  цього  з  головою,  то  електротравму  2  або  навіть  3  ступеня  нанести  цілком  реально.  Ти  ж  знаєш,  що  це?
Я  знав.
- Останній  шанс  розповісти  мені  все,  що  я  захочу  –  глянув  на  мене.
- Йди  нах*й  –  гаркнув  я.
- Давай  –  звернувся  до  скінхеда  з  двома  клемами  в  руках.
Музика  в  гаражі  стала  гучніша.  Скінхед  задоволено  всміхнувся  і  рушив  на  мене.  В  його  очах  бігали  садистські  іскорки.  Дроти  торкнулись  до  мене.  Разом  ми  утворили  замкнуте  коло.  Мене  засмикало.  Це  відчувалось  наче  один  суцільний  спазм,  що  одночасно  пронизав  кожну  частину  мого  тіла.  Крик  вирвався  з  мого  рота.  Я  кричав  наче  поранений  звір.  А  Скінхеда  це,  здавалось,  підбурювало.  В  очах  читалось  приховане  задоволення.  Він  більше  не  битиме  людей:  є  ж  речі  й  веселіші.  Мент  сам  того  не  розуміючи,  створив  нового  монстра.
Мене  між  тим  смикало  так,  що  я  ладен  був  вирватись  з  шкіри.  Струм  пробирав  мене  повністю.  Тіло  смикалось,  а  грудна  клітка  по  відчуттях  мала  от-от  загорітись.  Ще  трішки  і  моє  серце  зупиниться…
- Досить!  –  гаркнув  той.
Скінхед  закінчив.  Йому  не  хотілось  –  це  ж  перший  раз  він  зробив  щось  таке.  До  того  лише  бив  і  різав,  а  зараз…
Виглядав  він  мабуть  ще  жалюгідніше  ніж  я.  Дитина,  в  котрої  забрали  іграшку.  Наркоман,  з  вени  якого  висмикнули  голку.  Німфоманка  з  якої  злізли  за  мить  до  оргазму.
Я  важко  дихав.  З  очей  йшли  сльози.  Серце  шалено  калатало.  Моє  тіло  залилось  хвилею  кашлю.  Постраждалі  в  пожежі  легені  аж  тепер  дались  взнаки.
- Тепер  ти  відповіси  на  мої  питання?  –  запитав  мент.
Я  промовчав.  Тіло  все  ще  смикалось.  Мабуть  і  голова  моя  смикнулась.  І  невідома  сила  змусила  мене  прошепотіти:  так.
- Ти  вбив  їхнього  товариша?  –  запитав  він.
Я  заперечно  похитав  головою.  В  тортурах  є  такий  момент,  коли  ти  ламаєшся.  Ламаєшся,  коли  хочеш  відтягнути  той  жахливий  момент  болі.  Твій  мозок,  все  твоє  єство,  проти  тебе.
- Хто  тоді?  –  запитав  він.
- Ти  не  повіриш  –  гірко  всміхнувся  я.
Мент  уважно  глянув  на  мене.  В  якусь  мить  я  вирішив,  що  він  розуміє  мене.  Ні,  здалось…
- Едик  цікавився  окультизмом?  –  Мент  повернувся  і  запитав  скінхеда.
- Чув  щось  таке.  Думав  він  гонить  собі.
Мент  урвав  того  помахом  руки.  Повернувся  до  мене.
- Він  дійсно  чимось  таким  цікавився?
- Мабуть  –  сила  волі  знову  повернулась  до  мене  –  поцікався  в  Едика  при  зустрічі.
Скінхед  знову  взявся  до  роботи.  Я  спочатку  терпів,  а  потім  знову  заволав.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624659
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2015

Чортеня

Тарілка  розсікала  спекотне  повітря  кімнати.  Я  міг  би  заприсягтись,  що  я  чув,  свист  наче  в  шаблі.  Але  це  було  давно,  і  я  вже  не  пам’ятаю  цього.  Тарілка  пролетіла  мені  попри  лице  (реакція  в  мене  хороша),  і  розлетілась  на  друзки.  І  так  вже  годину.  Мій  дім  перетворився  на  зону  бойових  дій.  
Я  вилаявся.  Зараз  слова  вилетіли  з  моєї  голови,  але  тоді  я  сказав,  щось  неприємне.  Може  щось  про  неї.  Щось  настільки  образливе,  що  змусило  її  запустити  в  мене  сковорідку.  А  вона  влучила.  Я  закрив  лице  руками  і  мої  бідні  передпліччя  витримали  цей  удар.  Вона  горлала  на  мене.  Мабуть  щось  образливе.  Щось  на  зразок:вир*док,  пок*дьок,  му*ак,  козел,  конч*ний.  Це  жінки  –  в  ненависті  вони  немов  смерч.  Тоді  я  зрозумів,  чому  стихійні  лиха  називають  жіночими  іменами.
Я  одним  стрибком  скоротив  дистанцію.  Схопив  її  за  руки,  щоб  вона  ще  чимось  не  пожбурила.  Це  мале,  худе  створіння,  з  замурзаним  від  туші  та  сліз  лицем,  на  двадцять  п’ять  кілограмів  менше  і  на  добру  голову  нижче  смикалось  немов  ведмідь.  Чортеня  вирвало  одну  руку  і  зацідило  мені  ляпас.  Щоку  обпекло  наче  на  неї  потрапив  окріп.  Я  зацідив  їй  у  відповідь.  Вона  на  мить  замовкла.  Видно  до  останнього  думала,  що  їй  це  зійде  з  рук.  Знаю,  я  не  повинен  був,  але  стримуватись  не  так  легко,  коли  з  маленької  мухи  можна  роздути  істерику  розміром  з  мамонта.  Її  ненависть  перейшла  на  рівень  вище.  Мій  ляпас  ще  більше  розізлив  її.  Дід*ко,  я  навіть  не  уявляю,  хто  з  нас  кого  більше  ненавидів  і  зневажав.  Вона  спробувала  дістати  мене  коліном  в  пах,  але  на  ці  штучки  я  не  купився.  Скоротив  дистанцію,  затис  її  в  сталевих  лещатах.  Її  руки  намагались  роздерти  мене.  Зуби  міцно  вп’ялись  мені  в  плече.  Я  відчув,  як  вона  вгризалась  в  мою  плоть.  Ніколи  не  жалівся  на  нестачу  сили,  але  тоді  я  відпустив  її.  Ще  один  ляпас.  І  тиша.  Вона  затихла  побоюючись  ще  одного  удару  в  відповідь.  
Але  цього  разу  я  стримався.  Переді  мною  стояло  тендітне  беззахисне  створіння,  що  намагалось  вести  себе  наче  дика  кішка.  Це  жінки,  з  ними  не  буває  нормально.  Їм  треба  цього.  Вони  не  признають,  але  їм  час  від  часу  потрібні  такі  сварки,  істерики.  Не  знаю  чому.  Може  вони  так  спускають  пар?
Її  очі  горіли  ненавистю.  Мої  мабуть  теж.  Це  тільки  небайдужі  нам  люди  змушують  нас  ненавидіти.  На  тих,  хто  нам  байдужий,  ми  нервів  не  тратимо.  Я  рушив  на  неї.  Вона  зробила  крок  назад,  але  їй  не  було  куди  відступати.  Вона  не  боялась  мене.  Але  цей  виплеск  гніву  знесилив  її.  А  я  мав  добратись  до  неї  раніше  ніж  би  вона  знову  почала  плакати.
- Не  підходь!
Пізно.  Мої  руки  схопили  її  за  лице,  притягнули  до  себе  і  я  її  поцілував.  Спочатку  вона  пручалась,  навіть  раз  до  крові  вкусила  мене  за  язик.  Але  за  кілька  секунд  її  руки  мене  обплели.  Ми  так  і  стояли  посеред  маленької  кухні,  серед  гори  розбитого  посуду  і  цілувались.  А  наша  ненависть?  Ні,  в  той  момент  вона  підсилила  щось,  що  прийшло  їй  на  зміну…
***
Ми  лежали  в  ліжку  голі,  спітнілі,  тяжко  дихаючи.  Я  міг  би  заприсягтись,  що  чув  своє  і  її  серце.  Вони  стукались  наче  барабанний  дріб.  Якщо  б  добряче  прислухатись,  то  може  вони  б  бились  в  такт.
- А  я  думала  вихідні  пройдуть  сумно  –  вона  поцілувала  мене  в  надкушене  нею  ж  плече.
Я  засміявся.  Дівчина,  яка  лежала  поруч  зараз  і  дівчина  яка  кілька  годин  тому  розносила  все  що  могла…  Це  ніби  дві  різні  дівчини.
- Чому  ти  мене  поцілував?  –  запитала  вона.
- Якби  не  поцілував,  то  я  б  тебе  вбив  –  глянув  на  неї.
- Я  б  сама  себе  за  таке  вбила  –  наморщивши  свій  маленький  носик  сказала  вона.
- Тоді  чому  ж  так  себе  вела?
- Бо  я  жінка,  йолопе!  Я  уваги  хочу.  Хочу,  щоб  мене  любили,  хочу  пристрасті.  Тебе  хочу  розрухати.  Хочу,  щоб  ти  ревнував,  дратувався,  забороняв  мені  щось.  Так  ми  цього  не  показуємо,  але  нам  це  потрібно.  Для  нас  це  турбота,  любов.
Я  глянув  на  неї  не  приховуючи  своєї  недовіри.  Вона  спочатку  зніяковіла,  роблячи  свій  погляд  настільки  невинним  наскільки  могла.
- Ну  добре  –  від  наївності  і  невинності  не  залишилось  і  сліду  –  і  заради  сексу  теж.  Він  після  сварки  просто  бомбезний.  
- А  якби  я  тебе  не  поцілував?
- Ну  –  вона  зробила  паузу  –  я  б  тоді  трощила  в  твоєму  домі  все  що  б  знайшла.  
Тоді  поцілувавши  мене  в  шию  прошепотіла  на  вушко
- Поки  б  до  тебе  не  дійшло.  Ти  в  мене  звісно  тупенький,  але  я  тебе  і  такого  люблю…
-              Ти,  реально,  зло.
-              Я  твоє  маленьке  чортеня.
Вона  швидко  поцілувала  мене  в  губи,  а  потім  розреготалась.  Я  промовчав.  Це  був  один  з  тих  випадків,  коли  жіноча  логіка  просто  вщент  знесла  мій  здоровий  глузд.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623234
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2015

46.

Від  Карини  прийшло  коротке  повідомлення.  Я  спочатку  подумав,  що  воно  пусте,  допоки  не  побачив  маленьку  крапку  замість  будь-яких  слів.  Моє  серце  стислось  в  грудях.  В  шлунку  з’явилась  порожнеча.  От  так  все?  Без  нічого?  Вона  просто  пішла.  Перед  очима  була  картина  того,  як  вона  тихо  плаче  пакуючи  свої  речі.  Я  немов  на  власні  очі  побачив,  як  вона  ходить  по  кімнаті  з  телефоном,  курить  за  кухонним  столом,  набирає  мій  номер  і  одразу  ж  стирає.  І  от  вона  наважилась…
Ззовні  я  мабуть  просто  виглядав  стомленим.  Добре,  не  хочеться  про  це  говорити.  Покосився  на  брата,  що  позіхав  за  кермом.  Він  таки  добивається  свого.  Він  знищує  все,  що  утримує  мене.  Перехитрив  мене,  собака…
- А  в  історії  є  ще  випадки  подібні  до  ваших?  –  поцікавився  Саша.
- Навряд  чи  –  відповів  Марко  –  мало  хто  розповідає  про  таке.
- Просто  я  тут  подумав…
- А  що  як  це  передається  по  спадковості?  –  хмикнув  я.
Саша  знітився.  Звісно  ж,  він  мав  би  знати,  що  й  нас  часом  відвідувала  така  ж  думка.  А  раптом  це  чиїсь  гени.  Може  передається  по  спадковості?  Але  в  наших  батьків  цього  немає.  В  їх  батьків  цього  немає.  А  в  нас  з  Марком  є.  І  то  настільки  сильно,  що  аж  заважає.
- Не  передається  –  відповів  йому  Марко  –  ми  перевіряли.
- Як  саме?
- Ти  знаєш,  що  схоже  в  усіх  людей?  –  запитав  я.
- Що?
- Позаду!  –  заволав  Марко.
Переповісти  одне  з  найвизначніших  досліджень  нашого  покійного  професора  я  не  встиг.  В  старій  БМВ  на  щастя  спрацювали  подушки  безпеки.  Добре,  бо  за  мить  до  того,  в  нашу  машину  врізалась  інша.  Я  не  встиг  навіть  зрозуміти,  що  сталось,  як  моє  лице  вдарилось  в  щось  м’яке.  Марко  втратив  управління  і  машину  розвернуло  впоперек  траси  Калуш  –  Івано-Франківськ.  Ми  почули  свист  шин,  а  потім  зрозуміли,  що  машину  починає  перекидати.  В  сало  полетіли  друзки  бокового  скла.  БМВ  злетіло  з  дороги  в  кювет.  Ми  не  були  пристебнуті  і  наші  шиї  відчули  поверхню  даху.  Саші  не  пощастило  найбільше,  він  сидів  позаду,  куди  й  припав  удар.  А  зараз  ми  троє  напівлежали  в  перекинутій  машині.
В  голові  паморочилось.  По  лиці  стікала  цівка  крові.  Ліва  вилиця  заніміла  від  удару  в  щось  тверде.  Рухатись  я  не  міг.  Взагалі  нічого  не  міг.  В  голові  паморочилось,  в  вухах  сильно  гуділо.  Я  був  близький  до  того,  щоб  втратити  свідомість.  Але  я  противився  цьому  з  усіх  сил.  В  очах  те  ставало  темно,  то  світліло.  Я  протягнув  руку  до  дверей.  Заклинило.  Глянув  на  Марка  з  Сашею.  Брат  був  непритомним.  Саша  тримався  за  голову.  Я  хотів  їх  покликати,  але  не  зміг  видати  й  звуку.
Мені  потрібно  було  на  повітря.  Я  з  болем  почав  повзти  по  уламкам  через  розбите  вікно.  Від  цього  в  голові  запаморочилось  ще  дужче.  В  очах  повільно,  але  вірно  почало  темніти.  Поринаючи  в  сон  мені  здалось,  що  до  нас  під’їжджають  дві  машини.  Одна  сірий  мікроавтобус.  Інша,  знайомий  червоний  опель.  Я  хотів  вилаятись,  але  сили  покинули  мене  остаточно.  Стара  знайома  темрява  вкотре  кликала  мене  до  себе.
***
За  шість  років  до…
- Вдихни  цю  ніч!  Відчуй  нічне  повітря.  Дай  йому  наповнити  твої  груди  силою,  що  воно  таїть  в  собі.  Відкрийся  їй.  Відчуй  її  єство.  Пусти  в  себе  ту  силу,  що  вона  тобі  дає.  Силу,  що  дасть  нам  змінити  цей  світ…
Як  доказ  своїх  слів  Марко  зробив  глибокий  вдих.
- О  так  –  з  насолодою  протягнув  він  –  ми  змінимо  цей  світ.
Я  мовчав.  Мені  більше  подобався  порт  нічного  Севастополя,  без  будь-яких  звуків.  Лише  тиха  мелодія  моря.
- Макс  –  покликав  він  мене.
- Що?
- Ти  віриш,  що  ми  змінимо  світ?
- Вірю.
- Бог  дав  нам  можливість  щось  змінити.  Це  не  прокляття,  Макс.
- Що  ж  тоді  це?
- Це  дар,  котрий  ми  подаруємо  людству.
- Думаєш?
- Впевнений  –  Марко  поклав  руку  мені  на  плече.
- Я  не  про  те.  Думаєш  варто  його  змінювати?  Хіба  світ  вартий  порятунку?
- Звісно.  Головне  вірити.  Я  вірю,  що  ми  змінимо  його.  Я  вірю,  що  наш  дар  дозволить  нам  це.
- А  якщо  це  не  дар?  Якщо  правий  я,  а  не  ти?  Якщо  ми  таки  прокляті?
- Значить  ми  перетворимо  дар  на  прокляття.  Головне  вірити.
- Я  вірю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618320
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2015

45.

Вечір  настав  несподівано.  Він  прийшов,  а  я  й  не  помітив.  Він  застав  мене  в  роздумах.  Стільки  ще  потрібно  було  зробити.  В  момент  нашого  тріумфу  тоді,  в  будинку,  мені  здавалось,  що  найважче  позаду.  Тепер  я  бачив  свою  помилку.  Вся  веселуха  ще  попереду.  А  то  було  так  –  розминка.
Мій  брат  чекав  мене  там  де  й  домовлялись.  Виглядав  він  як  все  при  параді.  На  лиці  впевнена  усмішка,  що  може  зійти  за  добру  для  того,  хто  не  знає  мого  брата.  Поряд  з  ним  стояв  Саша.  Ми  не  дивились  одне  одному  в  очі.  Ну  і  чорт  з  ним,  я  намагався  донести  йому,  хто  мій  брат  насправді.  Не  віриш  мені?  То  й  нехай.
- Радий  тебе  бачити  Макс  –  мій  брат  розплився  в  лагідній  посмішці.
Він  закрокував  мені  назустріч.  Простягнув  руку.  Я  потис  її.  Я  б  збрехав,  якби  раптом  сказав,  що  це  було  неохоче,  чи  через  силу.  Ні,  хоч  я  й  не  довіряв  йому  –  він  все  ж  мій  брат.  Цього  не  викреслити  так  просто.  Я  любив  свого  брата,  як  би  я  це  не  заперечував.  Але  дозволити  йому  робити  все  що  задумається  я  теж  не  міг.
- Сподіваюсь  в  тебе  є  гарний  план  –  тихо  сказав  я.
- Довіряєш  мені  складати  плани?  –  той  не  міг  стримати  свого  самолюбства.
- Ні.  Але  виходить  в  тебе  краще.
Він  не  припинив  світитись  наче  та  новорічна  ялинка.  Що  ж,  нехай  думає  що  він  головний.  Потім  поглянемо  хто  з  нас  хитріший.
- Давайте  перемістимось  десь  в  машину  –  запропонував  Саша.
- Згода  –  кивнув  Марко.
Ми  пішли  в  на  цей  раз  чорне  третє  БМВ.  Хороша,  стара  машина.  І  щось  мені  підказувало,  що  взяв  її  Марко  не  просто  так.  Але  питати  я  не  став  –  мені  було  цікаво,  куди  ми  попрямуємо.  Саша  сів  на  заднє  сидіння.  Ми  з  Марком  вперед.  Двигун  тих  за  грохотів  і  машина  смикнулась  наче  з  просоння.
- Коли  ти  останній  раз  сидів  за  кермом?  –  спитав  Марко.
Я  знав  до  чого  він  хилить.  Швидкість  –  моя  слабкість.  Я  тому  навмисне  уникаю  машин  та  мотоциклів.  Навіть  велосипедів.  Мати  під  собою  кілька  кінських  сил  і  не  скористатись  ними  –  для  мене  це  злочин.  Я  швидше  розіб’юсь,  ніж  їздитиму  по  правилах.
- Пів  року  тому.
Саша  слухав  нас  з  цікавістю.  В  принципі,  як  і  все.  Він  як  губка  –  всмоктував  в  себе  кожну  почуту  краплю  інформації.  Жаль  що  в  корисності  інформації  він  не  розбирався,  тож  мозок  його  інколи  наповнювався  відвертим  лайном.  Але  Саша  не  розбирався,  він  втягував  в  себе  усе,  наче  той  пилосос,  тож  логічно  би  було  припустити,  що  скоро  місця  там  не  залишиться  ні  на  що.
- Може  поміняємось  –  між  тим  запропонував  Марко  –  згадаєш  старі  часи.
- Останній  раз  закінчився  не  дуже  –  нагадав  я.
- Саша,  мій  брат  за  кермом  справжній  лихач  –  Марко  глянув  на  нього  через  дзеркало  –  не  боїшся  розбитись?
- Боюсь  –  зізнався  той  –  але  з  машини  не  вийду.
- Давай,  Макс  –  підштовхував  мене  брат  –  ти  ж  сам  хочеш  цього.
О  так,  я  хотів.  Втиснути  педаль  газу  наскільки  мені  дозволяв  автомобіль  і  вичавити  з  машини  максимум.  Але  я  пам’ятав.  Пам’ятав,  як  останній  раз  мене  красиво  кидало  по  дорозі.  Як  машина  переверталась,  залишаючи  на  асфальті  маленькі  частинки  себе.  Мені  пощастило,  відбувся  лише  синцями,  струсом  та  двома  переломами.  З  того  часу  я  намагався  їздити  обережно,  але  в  мене  погано  виходило,  тож  я  перестав  їздити  взагалі.
- Я  прийшов  шукати  того  психопата,  а  не  ху*нею  маятись  –  я  все  ж  знайшов  у  собі  сили  протистояти  цій  спокусі.
Якби  я  не  знав  Марка,  я  б  не  помітив  нічого.  Не  помітив  би  трішки  скривлених  кутиків  губ.  Не  помітив  би  цього  блиску  в  очах.  Не  помітив  би,  що  він  злиться,  раз  вже  в  нього  не  вийшло  маніпулювати  мною.  Але  я  занадто  добре  знав  його.  Він  наче  диявол,  підштовхує  тебе  до  речей  котрих  ти  хочеш,  щоб  потім  нав’язати  тобі  потребу  в  своїх  речах.  Так  він  обдурював  всіх.  На  його  солодку  отруту  велись  всі.  І  я  розумів,  що  цю  ж  отруту  він  починав  лити  на  мене  по  каплі.
- Ну  що  ж  –  Марко  завів  двигун  –  тоді  поїхали.
- Куди  саме?
- Побачиш.  Готуйся,  дорога  не  близька.
Машина  зірвалась  з  місця.
За  дві  з  половиною  години  ми  дістались  до  Львову.  В  місцевому  морзі  ми  просиділи  до  ранку,  вивчаючи  все  що  могли.  Таємниці  розтину,  причини  смертей.  Ми  поперегортали  масу  паперів,  доки  знайшли  те  що  шукали.  А  саме  тих.  Жертв  нашого  психопата.  В  Львові  їх  було  двоє.  Хлопець  і  дівчина.  Молоді,  їм  ледь  виповнилось  18.  Але  самого  доступу  до  тіл  не  було.  Вбивства  стались  кілька  місяців  назад.
Далі  ми  поїхали  ще  по  кількох  містах.  Марко  міг  би  розповісти  це  без  всіляких  поїздок,  але  він  чомусь  не  став  цього  робити.  Він  обрав  довший  шлях,  але  так  я  хоча  б  знав,  що  він  не  водить  мене  за  ніс.  Так  я  бачив  усю  географію  його  руху.
- Вбивця  вбиває  лише  при  приїзді  в  нове  місто  –  підсумував  Саша,  коли  ми  стояли  на  Калуській  автостанції  і  курили.  
До  Франківська  нам  було  півгодини  їзди.  Вся  ніч,  а  за  нею  й  ранок  пішли  на  знайдення  жертв.  І  все  ж  ми  щось  пропустили.  Через  термін  давності  ми  не  мали  доступу  ні  до  одного  тіла.  Ми  взагалі  не  мали  нічого  конкретного.  Ні  способу,  ні  мотивів,  ні  почерку.  Нічого,  що  бодай  наведе  нас  на  розгадку.
- Ніч  в  пи*ду  –  пробурчав  я.
Мене  вдома  мала  чекати  Карина.  Або  можна  поїхати  до  Лілі,  якщо  вона  не  на  роботі.  А  замість  того  я  тут,  стирчу  на  холоді  і  чекаю,  доки  Марко  вирішить  куди  нам  далі  їхати.
- Розумієш  тепер,  чому  мені  потрібна  твоя  допомога?  –  позіхаючи  запитав  Марко.
Я  ледь  помітно  кивнув.  Хоча  чесно  кажучи,  тоді  я  не  мав  ні  найменшого  уявлення  де  і  як  його  шукати.
- Є  ідеї,  що  об’єднувало  всі  жертви?  –  запитав  Сашко.
Ми  розвели  руками.  Між  жертвами  нічого  спільного.  Різний  вік,  вигляд,  стать,  способи  вбивства.  Дивно,  що  Марко  взагалі  знав  кого  шукати…
Стоп!  Я  підозріло  глянув  на  нього.  Брат  в  цей  момент  глянув  на  годинник.  А  чи  знає  він,  кого  саме  шукати,  чи  просто  водить  мене  за  ніс?  Якщо  припустити,  що  знає,  то  звідки  саме?  Як  ж  він  це  робить?  Що  він  мені  не  розповідає?
Мій  погляд  привернула  одна  машина.  Вона  стояла  зовсім  близько  від  заправки.  Я  б  не  звернув  на  неї  уваги,  якби  не  бачив  би  її  раніше.  Червоний  опель,  а  в  ньому  той  ж  чоловік,  що  намагався  затягнути  мене  в  машину.  От  Наталя,  от  ж  сука!  Взяти  і  от  так  просто  підставити  мене.
Ні,  вона  навряд  чи  б  встигла  це  зробити.  Та  й  не  знала  вона  про  наші  плани.  Чи  знала?  Брат  перервав  мої  роздуми.
- Що  з  тобою?  –  спитав  мене  Марко.
- Все  добре  –  збрехав  я  –  поїхали  звідси,  бо  холодно  щось  стає.
Брат  глянув  на  Сашу.  Той  рився  в  відданих  йому  паперах  і  не  звертав  на  нас  уваги.  Тоді  Марко  перевів  погляд  на  мене.  Не  потрібно  було  нічого  говорити.  Ми  вже  бували  в  таких  ситуаціях.  Нам  не  вперше,  хоча  тривожні  відчуття  не  покидали  мене.
- Звісно-звісно  –  підіграв  він  мені.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618319
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2015

44.

Я  зайшов  з  коридору  в  квартиру  після  короткої  розмови  з  Сашею.  Про  її  зміст  я  розповім  пізніше,  бо  зараз  то  не  так  важливо.  На  порозі  мене  зустріла  Наталя.  Вона  перестала  плакати.  Карина  відносно  привела  її  в  порядок.  Її  очі  висохли  від  сліз.  Тепер  з  них  сочився  холод.  По  її  погляду  я  зрозумів,  що  вона  мене  цього  не  забуде.  І  я  вже  навіть  здогадувався,  як  вона  мені  помститься.  Тепер  вона  знає  про  мене  більше  ніж  я  того  хотів.  Ми  не  прощались,  вона  мовчки  вийшла,  а  я  зачинив  за  нею  двері.
Карина  сиділа  за  столом  і  з  відразою  дивилась  на  мене.
- Ну  і  що  це,  бл*ть,  було?  –  запитала  вона.
- Виховний  захід  –  процідив  крізь  зуби.
Сів  навпроти.  Вона  не  приховувала  свого  роздратування  від  моїх  вчинків.  Я  розумів  її.  Прекрасно  розумів.  Але  не  настільки,  щоб  признатись  в  цьому.
- Якого  дідька  ти  їх  запросила?  –  запитав  я.
- А  що?  Не  можна?  –  вона  виклично  глянула  на  мене.
- Карино…
- Що?  Думаєш,  вона  буде  нам  мстити?
- Нам?  –  перепитав  я  –  мені.
Вона  схопила  чашку  зі  столу  і  метнула  її  в  стіну  попри  мою  голову.  Я  не  знав,  хотіла  вона  в  мене  попасти,  чи  спеціально  промахнулась.  Вона  вдарила  руками  по  столі  один  в  один  копіюючи  мене  в  моменти  люті.
- Та  скільки  можна?!  –  заладила  вона  –  ти  можеш  перестати  думати  лише  про  себе?!
По  правді,  я  не  розумів  звідки  такі  висновки,  але  зрозуміти  жіночу  логіку,  наче  пиляти  дерево  зубочисткою.  Процес  може  і  йде,  але  толку  з  нього?  Даремні  зусилля  та  лишні  нерви.
- В  тебе  все  так  –  між  тим  лютувала  Карина  –  говориш,  що  хочеш  бути  зі  мною,  але  ти  не  сприймаєш  нас  як  ціле.  Все  «я»,  «я»,  «мої  проблеми»!
- Я  вберегти  тебе  намагаюсь  –  тихо  сказав  я.
Це  правда,  я  б  ніколи  не  дозволив  їй  постраждати  замість  мене.  А  особливо  тепер.
- Вберегти?!  –  ще  гірше  залементувала  вона.
- Від,  бл*ть,  проблем.  Що  ти  їх  допомогла  створити.
- Я?  
- Не  я  ж…
Карина  метнула  в  стіну  іншу  чашку.  Цей  раз  вона  явно  цілилась,  але  все  одно  промахнулась.  На  мене  посипались  лише  уламки.  Зате  вона  замовкла.  Лише  стояла  навпроти  мене  тяжко  дихаючи.  Вона  знала,  що  я  рідко  вигадую  щось  з  пустого  місця.  Тепер  лише  залишалось  допоки  Карина  буде  в  адекватному  стані  для  розмови.  Я  не  поспішав,  хоча  варто  би  було.  Але  факт  є  фактом,  я  дав  їй  час  відійти  і  все  обдумати.
- Все?  –  запитав  її  –  вгамувалась?
Мовчанка  знак  згоди,  як  то  кажуть.  Карина  сіла  навпроти  мене.  Лікті  демонстративно  оперлись  на  стіл.  Очі  прикипіли  до  мене.  Я  вирішив,  що  це  знак  і  продовжив.
- Думаєш  ви  з  нею  подруги?  –  запитав  її.
Вона  хотіла  спопелити  мене  вогнем.  Клята  жіноча  солідарність.
- В  неї  немає  друзів.  В  неї  є  ті,  хто  підпадає  під  її  інтереси.  Якщо  ти  з  тих  –  вітаю,  ви  шапочні  друзі.
- Вона  не  єдина  використовує  людей  в  своїх  цілях  –  Карина  таки  втикнула  свою  шпильку.
Я  пропустив  це  крізь  вуха.  Ніхто  не  ідеальний,  а  я  тим  більше.  Гріхів  за  мною  достатньо  для  віп  котла  в  пеклі.  Але  зараз  було  не  до  розбору  польотів  моєї  блудної  душі.
- Знаєш,  мене  важко  знайти,  без  мого  власного  бажання  –  продовжив  я  –  а  тепер  Наталя  знає  де  я  є.  Що  завадить  їй  продати  цю  інформацію  тим,  хто  мене  шукає?  Чого  далеко  ходити:  он,  жінка  одного  багатія,  котрого  я  не  врятував,  шукає  мене.  Де  гарантії,  що  наша  відьма  їй  зараз  не  дзвонить,  і  не  диктує  мій  адрес?
- Ти  параноїк!  –  гаркнула  Карина.
- Правда?  –  холодно  перепитав  я  –  згадай,  як  нам  довелось  вшиватись  з  Одеси.
Вона  замовкла.  Нами  зацікавився  комітет  з  надзвичайних  явищ.  Не  чули?  Я  вас  вітаю,  ви  не  бачили  справжніх  садистів  і  психопатів  з  ксивами  і  вченими  ступенями.  Я  вже  казав,  в  кожній  країні  є  щось  таке.  Держави  давно  ведуть  дослідження  в  цій  галузі.  А  зроблено  все  так,  що  ти  просто  не  підкопаєшся  до  них  і  не  звинуватиш  їх  ні  в  чому.  Це  приватні  компанії,  наукові  досліди,псевдо  лабораторії.  Думаєте,  чому  не  було  доведено  ще  ні  одного  факту  надприродних  здібностей  людини  в  лабораторних  умовах.  Це  не  в  інтересах  нашого  світу.  Це  і  не  буде  доведено.  Хоча  майже  кожний  з  нас  щось  та  й  бачив  чи  чув  з  розділу  пара-нормального.
Але  я  не  про  це.  Ціль  цього  нагадування  була  необхідність  замести  сліди.  І  заткнути  Карину.
- Що  їй  заважає  натравити  на  мене  розгнівану  вдову?  –  запитав  я.
Карина  не  видавала  цього,  але  я  знав,  що  вона  шукає  відповідь  на  це  запитання.  Я  продовжив:
- Я  образив  її,  я  зганьбив  її,  змусивши  зв’язатись  з  бабусею.  Я  не  дав  їй  можливості  заробити  на  собі.  І  я  позбавив  її  тієї  сили,  котру  вона  хотіла  собі  підпорядкувати.  Хотіла  настільки,  що  була  ладна  принести  чужі  життя.  А  може  й  всі  наші.
- В  чому  ж  вона  прорахувалась?  –  спитала  та.
- В  жертві.  Та  дівчина  виявилась  таким  собі  провідником.  Це  наче  міст  між…
- Я  знаю,  хто  це  такі  –  перебила  вона  –  Геральт  колись  розповідав.
- Добре.  Духи  мало  що  можуть  зробити  таким  людям.
- Тоді  до  чого  тут  ти?  Чому  вона  не  злиться  на  ту  дівчину?
Вона  навмисне  наголосила  на  слові  дівчина.  Ревність.  Знайшла  час…
- Бо  вона  не  знає  цього  факту.  Лілі,  тій  дівчині,  я  теж  не  казав…
- То  це  знаєш  лише  ти?  І  ти  от  так  візьмеш  на  себе  весь  гнів  відьми.
- Вибору  немає.
- Є.
- Немає,  я  один  з  небагатьох,хто  може  з  ним  справитись…
Карина  опустила  голову  на  стіл.  Я  спробував  заглянути  їй  в  лице,  але  нічого  не  було  видно.  Хтозна,  про  що  вона  думала.
- Вона  любить,  тебе,  Макс  –  тихо  прошепотіла  вона  –  вона  не  зробить  нічого  тобі…
- Це  ти  вмієш  прощати  образи  –  холодно  нагадав  я  –  решта  жінок  ні.
Он  воно  що.  Он  вся  їх  дружба.  Жінки,  бл*ть.  Знайшли  час  виясняти  хто  краще.  Я  навмисне  сказав  все  якомога  холодніше,  щоб  не  видати  своє  здивування.  Я  відчув  себе  ідіотом.  Читати  людей  наче  книги,  але  не  бачити  такого  під  власним  носом.  Здається  в  мене  почала  рости  лишня  хромосома.  Привіт  тобі:  синдром  дауна.  Карина  між  тим  поглянула  на  мене.
- Що  з  тобою  відбувається,  Макс?  –  запитала  вона.
Волосся  на  шкірі  на  електризувалось.  Я  знав,  куди  йде  розмова  і  я  дуже  не  хотів  заводити  її  в  саме  це  русло.
- А  що  зі  мною  може  відбуватись?
- Ти  холодний,  черствий.  Відштовхуєш  від  себе  всіх  навколо.  Навіть  мене.
- Не  говори  такого.
- Це  правда,  Макс  –  продовжила  вона  –  ти  відштовхуєш  від  себе  всіх.  Ти  втягуєш  людей  в  свої  ігри,  але  тримаєш  їх  в  небачені  всієї  картини…
- Так  краще  для  них  –  сам  не  знаю,  чому  я  це  сказав,  але  слова  вирвались  раніше  ніж  я  встиг  вкуситись  за  язик.
Карина  поглянула  на  мене  поглядом,  повним  суму.  Я  знав  цей  погляд.  Подумки  вона  ставила  на  мені,  на  нас,  жирний  хрест.  І  я  нічого  не  міг  з  цим  зробити.  Я  сам  спалив  це  все,  знищив  своїми  руками.  Я  забрехався,  загрався.  І  зараз  я  вбив  останній  цвях  в  гроб  наших  відносин.
- От  і  Марко  так  говорив  –  розчаровано  сказала  Карина.
- Я  не  мій  брат  –  занадто  різко  відповів  я.  Занадто  різко.
- А  я  вже  не  впевнена  –  Карина  знала,  як  добивати  мене  словами  –  різниця  настільки  розмита,  що  я  вже  не  впізнаю  тебе.  Глянь  на  кого  ти  перетворився.
- Я  просто…  -  я  замовк.
- Що  просто?
І  дійсно  що?  Вона  була  права.  Я  поступово  перетворювався  в  те  чудовисько,  від  якого  намагався  триматись  якомога  далі.  Чим  я  міг  це  заперечити?  Хорошими  намірами?  Це  не  серйозно.  Добра  немає.  Це  всього  лише  підступна  версія  зла.  Зло  воно  і  є  злом.  Ти  знаєш,  що  чекати.  А  от  від  добрих  поступків  ти  не  чекаєш  ніякого  лайна.  А  мав  би.  Добрими  ділами  мащені  дороги  в  пеклі.
Марко  теж  робив  все  з  хороших  намірів.  Він  жертвував  оточуючими  його  людьми,  викидав  непотрібні  пазли  зі  своїх  головоломок.  І  він  теж  вірить,  що  робить  щось  хороше.  Як  і  я.  Я  настільки  хотів  бути  не  схожим  на  нього,  що  не  помітив,  як  в  дзеркалі  на  мене  стали  дивитись  очі  мого  брата.
- Мабуть  ти  права  –  я  схилив  голову  –  вибач.
- Ти  мене  вибач  –  сказала  вона  –  я  не  мала  б  цього  говорити…
- Ні,  ти  все  сказала  правильно  –  тихо  прошепотів  я.
Голова  важко  впала  на  стіл.  Чоло  відчуло  холодне  дерево.  Холодне,  як  те  багно  в  якому  я  безповоротно  тонув.  Карина  встала,  підійшла  до  мене.  Її  руки  лагідно  лягли  мені  на  плечі.  Її  губи  поцілували  мою  шию.  Я  любив  її  обійми.  Я  любив  її.  А  чи  любив?  Так,  мабуть  таки  любив.  
- Поїхали  зі  мною  –  сказала  вона.
Я  заперечно  похитав  головою.
- Ти  обіцяв  –  на  її  очі  накотились  сльози.
- Я  знаю  –  сказав  якимось  чужим  голосом,  що  свинцем  вилетів  з  горла  і  ранив  її  в  саме  серце  –  але  не  зараз.  Я  обіцяв  через  тиждень…
- Ти  головою  вдарився?  –  загарчала  Карина  –  за  нами  можуть  прийти!  Ти  ледь  не  помер  від  передозування  в  проклятому  будинку!  Ти  прийшов  в  опіках,  ледь  живий  після  пожежі!  Думаєш  я  не  знаю,  що  тебе  ледь  не  приніс  в  жертву  покійний  хазяїн  квартири?!  Чи  те,  що  тебе  ледь  не  збила  машина,  коли  ти  рятував  ту  суку?!  Так  я  знаю!
- Діло  не  тільки  в  ній  –  я  спробував  заперечити,  але  тайфун  в  образі  Карини  вже  набрав  обертів.
- Тиждень?!  –  про  волала  вона  –  Тиждень?!  Менше  ніж  за  місяць  ти  вліз  в  усю  ху*ню,  в  яку  лише  зміг.  Я  й  думати  боюсь,  в  що  тебе  втягне  твій  брат…
Це  могло  б  продовжуватись  вічно.  Карина  дуже  рідко  лютувала,  але  якщо  вже  її  понесло…  Це  як  потяг  на  повній  швидкості  без  гальм.  Сам  точно  не  зупиниться.  От  так  і  ця  жінка.  Я  любив  її.  Може  й  зараз  люблю.  Може  я  і  Лілю  люблю.  Бл*ть!  Скажете:  не  можна  любити  двох?  Помиляєтесь  –  ще  й  як  можна.  Просто  треба  бути  повним  недоумком.
Але  я  відволікся.  Так  от:  день,  як  видно  в  мене  не  задався  ще  з  моменту,  як  я  побачив  газету  з  статтею  про  начебто  вигнання  демонів.  Той  мент,  додав  гостроти.  Наталя  ж  мені  зіпсувала  весь  настрій  остаточно.  Саша  мене  добив,  а  Карина  вперто  знущалась  з  померлих  нервових  клітин.  Тож  мені  просто  нічого  не  залишилось,  як…
- Я  не  просто  так  це  все  роблю!  –  я  заволав  на  неї.
Для  ефекту  гримнув  ще  кулаками  по  столі.  Він  затрясся,  чашки  попадали  на  підлогу.  Кухня  наповнила  дзенькотом  розбитого  посуду.
Вона  замовкла.  В  очах  пробігли  нотки  страху.  Вона  боялась  мене.  Раніше  вона  могла  боятись  мене  втратити.  А  от  саме  зараз  вона  злякалась  саме  МЕНЕ.  Мабуть  я  перестарався.  Хоча  віддам  їй  належне:  Карина  як  ніхто  могла  опанувати  себе.  Вона  просто  зневажала  мене.  Я  не  знаю  за  що.  Але  я  чекав  отримати  відповідь  на  це.
Але  вона  промовчала.  Лише  довго  дивилась  на  мене,  нічого  не  кажучи.
- Мені  треба  йти  –  я  зірвався  з-за  столу.
Так,  час  піджимає,  мені  пора  на  зустріч  з  братом.  Плюс  треба  подзвонити  Лілі.  На  щастя  я  тепер  міг  відчувати  силу  прокляття  на  відстані.  Але  дзвонити  при  Карині…
Так,  я  знаю,  я  останній  мудак  і  ла*но.
- До  тієї  суки,  з  якою  ти  спав?  –  запитала  вона.
Я  промовчав.  Пішов  в  коридор.
- Глянь  на  кого  ти  перетворився  –  вона  і  далі  кидала  свої  шпильки  мені  вслід  –  я  більше  не  впізнаю  тебе,  Макс…
Я  мовчки  закрив  за  собою  двері.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615597
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2015

43.

В  моїй  квартирі  були  якісь  голоси.  Я  обережно  роззувся  і  зайшов  на  кухню.  Карина,  Наталя  і  Саша  сиділи  за  столом  і  весело  щось  обговорювали.  На  столі  були  чай,  печиво.  Така  собі  передача  «Допоки  всі  вдома».  Ніколи  її  не  любив,  а  зараз  спостерігаю,  щось  таке  у  власній  оселі.  На  цьому  ж  столі  був  відкритий  номер  місцевої  газети.  Краєм  ока  я  побачив  статтю  про  вчорашні  події.  Отець  Михайло  разом  з  сидівшою  за  столом  відьмою  (цілителькою  в  газеті)  По  черзі  відповідали  на  запитання.
- Як  погуляв?  –  холодно  запитала  Карина.
- Нормально  –  я  сів  до  них.
Нікого  з  них  (крім  Карини  звісно  ж)  я  не  хотів  бачити.  Тепер  ніхто  не  посміхався  В  моїй  квартирі  наступила  тишина.  Я  вирішив  взяти  ситуацію  в  свої  руки.  Тепер  моя  черга.  Час  брати  реванш…
Схопив  газету  зі  стола  і  почав  голосно  перечитувати  їхні  цитати.  Мозок  знав,  що  вибирати.  Навіть  моя  совість  хотіла  помсти.
«Це  було  нелегко  –  почав  я,  передражнюючи  коментар  Наталі  –  ми  мусили  гарно  підготуватись.  Але  з  нами  був  Бог,  і  ми  знали,  що  в  нас  все  вийде…  Чому  ми  об’єднали  зусилля?  –  перескочив  я  на  священика  –  церква  намагається  не  відставати  від  науки.  Також  ми  віримо,  що  цілющі  здібності  Наталії,  нашої  ревної  прихожанки  це  дар,  що  знайшов  своє  пробудження  в  потрібний  час…»
Таким  гнилим  пафосом  просякла  вся  стаття.  Високі  слова  для  дегенератів-читачів.  Карина  не  витримала  першою.
- Досить!  –  гаркнула  вона  –  не  роби  з  себе  посміховисько!
- О,  Наталочко  –  не  вгавав  я  –  ти  навіть  контакти  свої  залишила!  Вітаю,  хулі!  Від  клієнтів  мабуть  немає  відбою?
- Побачимо  завтра  –  холодно  сказала  та  –  це  і  моя  заслуга…
- Макс  –  Саша  примирливо  підняв  руки  –  нам  не  обов’язково  сваритись.
- Заглохни  і  звали  звідси  нах*й,  клятий  Іуда!  –  заволав  я  на  нього  –  довбаний  ідіот!  Чим  ти  взагалі  думав,  коли  підрядився  допомагати  моєму  братові?!  Він  тебе  з’їсть  і  виплюне,  коли  потреба  в  тобі  відпаде.  Спитай  Карину,  якщо  не  віриш  мені…
Від  нервів  я  встав,  відкинувши  стілець  назад  та  пожбуривши  газету  в  дальній  куток  кухні.  Натала  з  Кариною  прекрасно  подавляли  свої  емоції,  Саша  нервово  склав  руки  в  кулаки  і  тримав  їх  на  столі.  Я  ж  міряв  кроками  кухню.
- Я  йому  сказала  –  втрутилась  та  –  ми  хотіли  з  тобою  поговорити  про  це…
- Невже?  –  я  склав  руки  на  грудях  і  оперся  на  плечима  на  холодильник.
Поговорити?  В  мені  все  аж  кипіло.  Моментами  мені  здавалось,  що  я  от-от  в  зірвусь  від  злості.  Недоумки  кляті!  Сука,  сидять  в  мене  за  столом…  Поговорити  вони  хотіли…
Наталія  піднялась.  Вона  зміряла  мене  презирливим  поглядом.  Вона  гордо  покрокувала  попри  мене  гордо  тримаючи  свій  стан.
- Ти  видно  не  готовий  до  розмови  –  кинула  мені  вслід.
Тоді  додала.
- Так  ти  ціниш  мою  допомогу…
Саша  не  встиг  нічого  зробити,  так  як  він  не  поспішав  вставати  з-за  столу.  Я  схопив  Наталю  за  плечі,  розвернув  до  себе,  і  з  всієї  сили  вдарив  її  спиною  в  найближчу  стіну.  Давно  хотів  це  зробити,  та  причини  все  вивітрювались  з  приходом  до  неї.
- Допомогу?  –  прошипів  я,  здавлюючи  пальцями  її  тендітні  плечі.
Саша  підірвався  з-за  столу,  але  Карина  схопила  його  за  руку  і  всадила  назад.
- Краще  не  лізь  –  прошепотіла  вона  –  а  то  потрапиш  під  удар.
- Я  його  не  боюсь!  Гордо  заявив  той,  але  все  ж  сів  назад
- А  дарма…
Далі  я  не  чув.  Мої,  переповнені  люттю  очі  дивились  в  її  насмішкуваті,  з  тінню  остраху.
- Допомогу?  –  повторив  я.
- Мені  боляче  –  заголосила  та.
- Ти  ледь  не  відправила  Лілю  на  той  світ,  щоб  отримати  владу  над  духами.  Ти  б  і  нами  пожертвувала…  Ні,  не  нами  –  зрозумів  я,  тоді  кивком  голови  показав  на  Сашу  –  ним,  правда?  Ти  ж  не  знала,  що  нам  буде  потрібна  допомога.  А  от  спокусити  його  і  закохати  в  себе  для  тебе  раз  плюнути.
Вона  мовчала.  Її  лице  поблідло.  Вона  намагалась  вирватись,  але  я  міцно  тримав  її.
- Тоді  ти  вирішила  пожертвувати  Лілею.  Нас  би  не  було  поруч.  Ти  б  списала  все  на  нещасний  випадок,  правда?  Зате  скільки  б  сили  тобі  дісталось!  Ти  б  більше  не  страждала  фігнею  із  розряду  гадань  на  картах…
- Вона  і  так  мічена  –  в  неї  по  очах  потекли  сльози  –  тобі  її  не  врятувати…
- Це  не  тобі  вирішувати!  –  заволав  я.
Мої  руки  відпустили  її  і  вона  безсило  сповзла  по  стіні.  Вона  підібрала  коліна  під  себе  і  затулила  обличчя  руками.  Я  ще  не  бачив  її  в  сльозах.  Від  гордості  та  зверхності  не  залишилось  і  сліду.  Вона  смикалась  і  тряслась,  ховаючи  свої  сльози.  А  я  стояв  над  нею.  Нічого  крім  зневаги  я  не  відчував.  Мені  не  було  її  жаль.  Вона  отримала  по  заслугах.
- Це  правда?  –  почув  збоку  голос  Саші.
- Що?
- Те,  що  вона…
Він  був  блідий  і  виглядав  гірше  Наталі.  Десь  глибоко  в  душі  я  розумів,  як  йому.  Молодий  ще,  наївний.  От  чого,  а  такого  він  не  очікував.
- Припини  дозволяти  іншим  використовувати  тебе  –  суворо  сказав  я  –  на  добрих  воду  возять,  чув  таке?
Він  промовчав.  Я  ж  сів  за  стіл.  Карина  хотіла  взяти  мене  за  руку,  але  глянувши  мені  в  вічі  передумала.  Ті  мертві  люди  з  моїх  галюцинацій  були  праві.  Я  занадто  слабкий.  Тому  я  й  позаду  свого  брата.  Час  це  виправляти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615596
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2015

Стадо (вирвано з книги Лабіринт)

Держава  нам  бреше.  Запам’ятай  це  навіки.  Не  вір  тим,  хто  буде  говорити  тобі  про  державну  роботу,  як  про  гарантію  твого  прибутку.  Сказати  тобі,  що  таке  держава?  Держава  це  ракова  пухлина  на  і  без  того  нездоровому  тілі.  Вона  тебе  використає,  висмокче  з  тебе  твої  соки  і  виплюне  тебе.  Знаєш  чому?
Тому  що  ти  непотріб.  А  навіщо  одному  непотребу  інший?  Все,  твоя  користь  закінчилась.  А  скупа  єврейська  система  занизить  її  вартість  на  пенсії.  В  тобі  незацікавлені.  Тебе  годують  обіцянками,  брехнею  і  всіляким  другосортним  лайном,  щоб  ти  думав,  що  все  прекрасно.  Так,  в  тих,  хто  там  наверху  все  прекрасно.  Лишень  ритм  їхнього  життя  набрав  таких  традиційних  обертів,  що  сповільнитись  їм  не  дадуть  такі  ж  самі  виродки.  Гальмуючих  замінять  шустріші.  Стабільність…
А  ти?
А  тобі  по  факту  не  все  одно,  через  кого  віддавати  державі  здоров’я,  молодість?  Життя?  Віддавати  всього  себе?  
А  що  взамін?
Я  тобі  скажу  –  Нічого.  Знаєш  чому?  Ти  просто  непотріб.  Раз  таких  як  ти  мільйони  твоя  собівартість  для  держави  падає.  От  чому  по  твоєму  держава  намагається  перетворити  всіх  на  сіру  масу?  Тому  що  особистість  їй  невигідна.  Сіра  маса  –  саме  то.  Таке  собі  клонування  індивідів.  Ми  по  одному  всі  –  різносторонні  особистості  з  багатим,  або  не  дуже,  внутрішнім  світом.  А  всі  разом  ми  –  маса.  Крупинки  гречки  не  рахують,  якщо  їх  багато,  а  от  пляшка  хорошого  вина  рахується  кожна  окремо.  І  це  при  тому,  що  від  гречки  тобі  користі  більше.  Так,  в  хорошого  вина  процес  приготування  довгий  і  складний,  але  ним  ти  ситий  не  будеш…
А  ми  цього  не  бачимо.  Ми  не  бачимо  очевидного.  Так,  я  тобі  це  кажу.  Ти  –  сліпий.  Тебе  задурили  імітацією  свободи,  свободою  слова,  терпимістю  до  нац-меншинств,  політ  коректністю  і  другим  лайном,  котре  ти  жереш.  І  ти  наїдаєшся  цим  так,  що  не  бачиш  нічого  за  цією  ширмою.  Фішка  в  тому,  малий,  що  поки  ти  голодний  і  босий  –  ти  шариш.  Патріотизму  навчають  ще  зі  школи.  І  навчають  так  сліпо,  що  ти  перестаєш  в  ньому  розбиратись.  Для  тебе  всі  вороги.  Москалі,  жиди,  хачі,  чурки  –  все  це  для  тебе  вороги,  непотріб.  Такий  самий,  яким  для  держави  є  ти…
Знаєш  для  чого  тобі  свобода  слова?  Тому  що  сидіти  і  пиз*діти  можна  весь  час,  але  робити  ніхто  нічого  не  буде.  Навіщо?  Язиком  тріпати  легше  ніж  щось  змінити.  Кляни  їх,  обзивай  –  їм  по  боку.  Вони  наживаються  на  тобі,  смокчуть  з  тебе  кров.  Закони  для  вас  написані  по  різному.  
А  інформація…
Інформація  це  повія,  що  переходить  від  того,  хто  заплатить  більше.  Вона  розкине,  ноги,  нагнеться  раком,  зробить  все,  щоб  клієнт  був  задоволений.  Вона  підстроїться  під  будь-які  вимоги,  ти  головне  плати.  Вона  наче  розбавлена  фарба,  наче  фальшивий  звук,  розбавляй  та  викривляй  як  хочеш,  все  одно  нічого  справжнього  не  залишилось.  Якщо  б  вона  була  чесною,  то  різні  СМІ  не  диктували  б  її  по-різному.  В  правди  лише  одна  версія.  Не  дві,  не  три,  не  півтори.  Одна.  Решта  –  всього  лише  види  брехні.
Згадай  це,  коли  слухатимеш  те  ла*но,  що  так  щедро  тобі  заливатимуть  в  вуха!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615346
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2015

42.

Ліля  голосно  кричала.  Її  дзвінкий  крик  різав  нічну  тишу.  Ми  були  сильно  п’яні  і  занадто  стомлені,  але  ми  докладали  всіх  зусиль,  щоб  ця  ніч  не  обмежилась  просто  сном.  Її  пальці  впивались  в  мою  спину,  губи  кусали  мої  до  крові.  Вона  була  справжня  фурія.  Я  любив  таких  як  вона.  Під  ранок  ми  таки  «справились».  Далі  сон  на  кілька  годин.  Тоді  душ  в  неї,  сніданок  і  на  вихід.  В  Лілі  були  ще  якісь  справи,  але  вникати  я  не  став.  Ніби  вона  розповість  будь  ті  справи  інтимного  характеру…
Я  вийшов  на  вулицю.  Сонце  вже  встало.  Район  в  якому  вона  жила  мені  не  подобався.  За  її  будинком  школа,  поряд  такі  самі  низько  поверхові  споруди.  Здавалось  життя  тут  не  було.  Не  те,  щоб  я  не  любив  людей,  але  сама  ця  вулиця  наче  переміщала  мене  назад  в  дев’яності.  Я  дістав  сигарети,  закурив  і  поволі  пішов  в  напрямку  дому.
Йти  було  далеченько.  Я  міг  би  взяти  таксі,  але  хотів  спочатку  позбутись  сильного  похмілля.  Не  хочу,  щоб  Карина  бачила  мене  таким.  Вона  в  принципі  чекає  на  мене.  Неділя  пройде  в  сварках.  Хоча  ні,  Карина  рідко  коли  сварилась.  Вона  могла  просто  зібрати  речі  і  піти.
Світило  сонце.  Від  вчорашнього  холоду  залишилась  лише  тінь.  Це  добре.  Сонце  розганяло  всю  мою  біль.  Я  виглядав  просто  знищеним.  Якщо  б  мертві  повертались  б  з  могил,  мене  б  переплутали  з  покійником.  Попри  мене  ходили  люди  і  раз  в  раз  мене  викидало  з  власного  тіла  і  я  змушений  був  спостерігати  картину  чужих  смертей.  До  цього  не  звикнути.
Ти  не  можеш  допомогти  всім  –  нагадував  собі.  В  цей  момент  подзвонив  телефон.  Дзвонив  Марко.
- Ти  потрібний  мені  сьогодні  –  коротко  сказав  він.
- Попроси  Сашу  –  я  потягнуся  пальцем  до  кнопки  з  малюнком  червоної  слухавки.
- Я  тобі  допоміг  –  Марко  не  приховував  своєї  неприязні  –  ти  обіцяв  допомогти  мені.  Це  твій  промах,  але  ти  чомусь  не  хочеш  за  це  братись.  В  чому  річ?
- В  тобі  –  чесно  сказав  я  –  який  в  тебе  інтерес?
- Допомогти  тобі  позбавитись  муки  совісті…
- Звісно,  це  ж  стабільність  для  тебе  –  сарказм  так  і  лився  з  мене  –  що  тут  незвичного?
- Жарти  в  тебе  з  роками  стають  гірше  –  брат  відбив  подачу  –  ти  може  б  літературу  якусь  почитав…
- Нах*й  іди.
Сучий  вишкребок!  Г*мно  собаче!  Він  знову  з’явився  в  моєму  житті  і  знову  відносний  спокій  наче  вітром  здуло.
- Сам  іди  –  гаркнув  Марко  –  ти  мій  брат,  але  клянусь…
- До  вечора  –  я  вибив.
Він  мабуть  там  рве  і  мече.  Ну  і  нехай.  Він  вчора  мене  перехитрив.  Наталя  хотіла  мене  перехитрити.  Вона  відправила  Лілю  робити  свою  роботу.  Вийди  в  неї,  і  Ліля  померла  б  навіть  не  прийшовши  до  тями,  а  вона  б  обзавелась  невидимим  слугою.  Знаючи  її  амбіції  Едик  проти  неї  виглядав  невинним  дитятком.  Навіть  той  клятий  священик  нажився  на  моїй  з  Лілею  роботі.  А  потім  люди  дивуються,  чому  я  працюю  один…
Інстинкти  вберегли  мене  від  потрапляння  під  колеса  машини.  Вона  з’явилась  ніби  нізвідки.
Якраз  на  переході,  переді  мною  зупинився  червоний  опель.  Скло  з’їхало  вниз  і  звідти  виглянуло  знайоме  лице.  Один  з  тих  двох  ментів,  що  приходили  до  мене  на  роботу.
Щось  було  явно  не  так.
- Привіт,  Макс  –  всміхнувся  той  –  сідай,  покатаємось.
- Я  поспішаю  –  я  навіть  не  поворухнувся  –  чого  вам?
Мій  тон  мене  видав  і  зіпсував  всю  бесіду.  Я  чітко  дав  зрозуміти,  що  не  збираюсь  нікуди  з  ним  їхати.  Той  перестав  всміхатись.  Лисина  заблистіла  від  сонячних  променів,  в  очах  з’явився  хижий  відблиск.
- Поговорити  хотів…
- Про  що?  –  запитав  я.
- Тобі  куди?  Сідай,  підвезу  тебе.  По  дорозі  й  поговоримо.
- Я  пройдусь.
- Що  з  тобою  сталось?  –  спитав  він  –  знову  хтось  побив?
- Упав.
- В  вогнище?  –  він  помітив  опіки  на  моїх  руках.
- Що  вам  потрібно?  –  холодно  запитав  я.
Він  втрачав  залишки  терпіння.  Як  він  тільки  працював  в  міліції?
- Сідай  в  машину,  або  я  затягну  тебе  силою!  –  прошипів  він.
Я  не  розгубився.  Дістав  телефон.  Показав  йому.
- На  швидкому  наборі  в  мене  номер  адвоката  і  мого  хорошого  друга  –  пояснив  йому  –  він  просив  дзвонити,  якщо  будуть  ситуації,  як  оця…
Насправді  це  була  вона.  Адвокат  жінка.  Гарна,  молода  з  амбіціями  і  чітко  поставленими  цілями.  І  вона  не  хотіла  мене  більше  бачити,  після  наших  відносин  довжиною  в  чотири  місяці.  Але  я  вмію  грати  на  публіку.  Я  вмію  читати  людей.  І  я  знав,  що  він  боявся.  Боявся  за  свою  посаду,  бо  за  ним  немало  огріхів,  якщо  добре  глянути.  Він  знав,  що  начальство  відхреститься  від  нього,  лишень  би  не  показати  й  свою  власну  гнилість.
- Я  розповів  йому  про  той  випадок,  коли  ви  прийшли  до  мене  на  роботу  –  з  ввічливою  усмішкою  продовжив  вішати  йому  на  вуха  –  того  знайти  мене  в  міліції  не  буде  тяжко.  Та  й  погляньте  скільки  людей  навколо  побачать  цей  цікавий  процес  затягування  мене  в  машину.
Це  було  правдою,  люди  обурювались  його  паркуванню  на  проїжджій  частині.  Він  міг  би  спробувати  налякати  мене.  Типу:  пообіцяти  не  везти  мене  в  міліцію,  а  десь  за  місто.  Але  він  не  ідіот,  він  розумів,  що  я  не  боюсь.  Та  й  для  чого  йому  це.  В  нього  була  причина  для  пошуків  мене,  а  якщо  він  вдасться  до  погроз,  він  видасть  себе.  
- Так  що  вам  потрібно?  –  ще  раз  запитав  його.
Мент  на  пів  висунувся  з  вікна.
- Знаєш,  я  тут  пошукав  –  він  знову  видушив  з  себе  посмішку  –  і  виявляється,  ти  знаєш  відьму,  до  якої  ходила  дружина  покійника.  Вона  до  речі  гарно  вийшла  на  фотографії  в  газеті.  Відьма  й  священик:  хто  б  міг  подумати
Ах  ось  воно  що.  Його  найняла  дружина  того  товстуна,  якого  я  відмовився  рятувати.  Але,  щоб  знайти  мене,  йому  доведеться  довести,  що  це  саме  я  відповідальний  в  смерті  її  чоловіка.  Ну,  я  себе  винним  не  вважав.  Ще,  бл*ть  чого?  Я  не  вирішую  хто  помре.  Я  можу  рятувати,  або  не  рятувати  –  і  це  мій  вибір.
- Не  знаю,  про  що  ви  –  спокійно  сказав  я.
- А  я  думаю,  що  знаєш  –  хитро  глянув  на  мене.
Нічого  в  тебе  не  вийде,  виродку.  Що  думаєш,  ти  перший,  хто  намагається  мене  пресувати?  І  не  таких  перехитрив…
- Як  щодо  нього?  –  він  дістав  фотографію.
Покійника  Едика  все  ж  перемістили  в  морг.  Мертвим  він  виглядав  однозначно  краще  ніж  живим.  Я  мовчав.  В  міліції  це  найкращий  вихід  з  положення.  Мовчи.  Мовчання  неможна  психологічно  зломити.  Не  розводься  про  алібі,  бо  до  суду  в  тебе  його  просто  на  просто  не  буде.
- Білі  халатики  до  сих  пір  не  знають,  що  могло  передувати  причині  смерті.  Сам  собі  скрутив  в’язи,  уявляєш?
Це  ще  не  саме  страшне,  що  він  міг  би  з  собою  вчинити.  Вирізати  очі,  відрізати  вуха,  повіситись  на  власних  кишках.  Безумство  і  не  таке  робить.
- На  наркотики  чи  алкоголь  перевіряли?  –  чисто  з  ввічливості  поцікавився  я.
- Сам,  як  думаєш?
Він  скривився  від  моїх  слів.  Не  любив  він,  коли  його  вчили  такі  от  розумники,  як  я.
- І  кажуть,  що  якийсь  герой  врятував  двох  дівчат  під  час  пожежі  на  бамі  –  продовжив  він.
Я  промовчав.  Він  занадто  багато  знав  про  мене.  Лисий  вийшов  з  машини.  Підійшов  до  мене.  Ми  стояли  лицем  до  лиця.
- Я  можу  змусити  тебе  силою  –  з  погрозою  сказав  він  –  чи  ти  думаєш,  я  купився  на  твої  обіцянки?
Я  спокійно  глянув  йому  в  лице.  І  що,  він  вб’є  мене?  Я  кілька  разів  намагався  звести  рахунки  з  життям.  Я  за  останній  тиждень  і  так  не  раз  вже  ризикував  життям.
- Я  запитаю  ще  раз  –  крижаним  тоном  промовив  я  –  що  конкретно  вам  потрібно?
Він  не  міг  нічого  пред’явити  тій  жінці,  що  шукала  мене.  Все  просто.  Він  знав,  що  я  той  кого  він  шукає,  але  крім  здогадок  в  нього  не  було  більше  нічого.  А  звідки  взялась  решта?  Едик,  пожежа?  Невже  він  шпигував  за  мною?  Ні,  це  не  варіант.  Чому  він  тоді  не  затримав  мене,  коли  ми  були  в  квартирі  Едика?  Міг  ж,  але  не  став?  Чому  я  не  побачив  його  раніше?  Де  моя  тривога?  Я  давно  навчився  визначати  такі  речі,  хоча…  Може  він  опитав  мешканців  того  будинку,  чи  не  бачили  вони  мене.
Але  по  факту,  крім  власних  здогадів  у  нього  не  було  нічого.  Йому  треба  викрити  мої  здібності.  Або  довести,  що  я  такий  самий  обманщик,  як  і  Наталія.  Друге  він  зробити  не  зміг  би,  так  як  я  не  беру  гроші  за  свою  роботу.  А  от  перше…
- Я  знаю,  хто  ти,  Макс  –  сказав  він.
Не  знаєш  ти  ніх*я!  Я  самовпевнено  всміхнувся.  Раніше  я  б  такого  ніколи  б  не  зробив.  Він  впевнився  в  своїх  здогадах.  Але  однаково  нічого  не  міг  довести.  Сумніваюсь,  що  його  підозр  вистачить,  щоб  звинуватити  мене  хоч  в  чомусь…
Він  вийшов  з  машини.  Я  відступив  на  крок.  Я  мав  би  налякатись  його,  але  страху  не  було.  Вчора  я  пережив  саме  гірше  видовище  в  своєму  житті.  Я  бачив  своє  пекло.  Чим  цікаво  він  зібрався  мене  налякати?
Мент  схопив  мене  за  лікоть.  Іншою  він  замахнувся  для  удару  в  живіт.  Вчора  в  будинку,  один  вже  намагався  мене  побити.  Тоді  я  без  вагань  розібрався  з  ним.  Зараз  вагань  не  було.  Не  знаю,  звідки  в  мені  взялось  стільки  зла,  але  зараз  я  дав  вихід  маленькій  його  частині.  Його  удар  контратакований  ліктем  по  зап’ястю.  Вдарив  його  головою  в  обличчя.  Не  сильно,  але  цього  вистачило.  Поки  в  нього  на  очі  навертались  сльози,  я  викрутив  йому  зап’ястя  і  заломив  руку  за  спину.
- Та  я  тебе…  -  шипів  він,  коли  його  лице  вдарилось  об  капот  його  ж  опеля.
- Що  ти?  –  погрозливо  перепитав  я.
- Напад  на  співробітника  міліції!  –  загорлав  він.
Я  відпустив  його.  Поки  він  розтирав  руку  я  огледівся  довкола  себе.  Нас  вже  оточив  натовп  зівак.  В  кількох  з  них  в  руках  вже  були  телефони  з  камерами.
- Що  ти?  –  трясучись  від  люті  перепитав  я  –  спробуєш  ще  раз?  Чи  заарештувати  мене  спробуєш?  Я  закони  не  гірше  тебе  знаю.  І  таких  як  ти  я  знаю.  Трясешся  за  своє  місце,  тому  що  честь  мундиру  ти  давно  продав.  І  страх  це  все,  що  в  тебе  є.
Він  спопеляв  мене  поглядом.  Але  мовчав,  розумів,  що  при  великій  кількості  людей  краще  не  говорити  зайвого.
- Це  ще  не  кінець  –  тихо  прошипів  він  сідаючи  в  машину  –  не  кінець.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615345
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2015

Частина 3. Старі косяки. Розділ 41.

В  барі  було  темно,  людно  і  шумно.  Грала  якась  місцева  група.  Патлаті  худі  додіки,  щось  лабали,  гарчали  і  скрімили.  А  їм  в  такт  всіляка  шваль  мотала  головами  так,  що  здавалось,  хтось  з  них  впаде  скрутивши  собі  в’язи.  Я  любив  таку  музику  колись.  І  зараз  люблю.  Але  не  в,  бл*ть,  такому  виконанні.  Ми  з  Лілею  помістились  на  двох  вільних  стільцях  біля  бармена.  Я  замовив  горілки.  Пити,  так  пити.  Бармен  уважно  глянув  на  моє  побите  лице,  але  потім  мабуть  вирішив,  що  я  не  створю  проблем  і  перестав  звертати  на  мене  ніякої  уваги.  Що  ж,  нехай,  допоки  він  обслуговує  нас  мене  не  обходить  його  ставлення  до  мене.
Ліля  наливала.
- В  мене  тяжка  рука  –  попередила  вона  з  лукавою  посмішкою.
Я  знизав  плечима.  Тяжка  то  тяжка,  фіг  з  ним.  Мені  не  хотілось  говорити,  не  хотілось  думати.  В  голові  свої  війська  збирало  обурення.  Чому  мені  так  не  щастить.  Як  тільки  я  думаю,  що  зробив  все  правильно,  постійно  знайдеться  хтось,  хто  мені  підісре.  Марко  забрав  Сашу  до  себе  в  команду.  І  це  при  тому,  що  люди,  що  не  нюхають  землю  з  іншої  сторони  поряд  з  братом  практично  не  затримаються.  Саша  стане  ще  однією  маріонеткою  в  його  грі  в  Бога.  Лялькою,  котра  відправиться  на  сміття,  коли  в  ній  відпаде  необхідність.
- Давай  –  ми  цокнулись  і  перехилили.
Горілка  пропалила  мені  горло,  що  аж  засльозились  очі,  але  коли  я  на  це  зважав.  Сьогодні  я  не  відступлю,  хоч  би  скільки  разів  вона  лізла  назад  на  волю.  До  затемнення  в  очах  та  в  душі.  Останню  фразу  я  правда  сказав  вслух.  Ліля  здивовано  глянула  на  мене,  але  єдина  реакція  була  тим,  що  вона  просто  знизала  плечима.
- Давно  в  тебе  ці  здібності?  –  запитала  вона.
- З  дитинства  –  якимось  чужим  голосом  відповів  я  –  я  вже  не  пам’ятаю,  коли  в  мене  цього  не  було.
- Може  щось  просто  сталось?  –  з  надією  запитала  вона.
- Ні  –  я  розлив  нам  горілку  –  це  не  фільми  про  героїв.  Нічого  такого  не  сталось.  Просто  якось  я  зрозумів,  що  саме  зі  мною  стається.  В  Марка  було  те  саме.  В  шістнадцять,  чи  в  сімнадцять  ми  вирішили  спробувати  врятувати  когось.
Ліля  співчутливо  глянула  на  мене.
- І  тоді  ви  зрозуміли…  
- Ні  –  перебив  я,  відправляючи,  ще  одну  порцію  пійла  в  свій  багатий  внутрішній  світ  –  це  ми  зрозуміли  пізніше.  З  того  часу  ми  й  почали  свої  експерименти…
- Зрозуміло  –  вона  теж  перехилила  чарку  –  а  я  думала,  що  зі  мною  щось  не  так.
Я  всміхнувся.  Вона  мені  подобалась.  З  нею  було  легко.  Комфортно.  З  нею  я  міг  бути  собою.  Рідкісний  вид  жінок  в  наші  дні.  Настільки  рідкісний,  що  Антон,  будь  він  живий,  заволав  би  мені  зараз  на  вухо:  «Хапай  її  і  тримай  міцно  біля  себе».  Це  він,  в  принципі  волав  мені,  дивлячись  на  Карину…
Карина!  Бл*ть,  я  й  забув  за  неї.  Вона  ж  там  одна,  хвилюється.  Я  встав,  сказавши  Лілі,  що  мені  потрібно  подзвонити.  Проштовхався  крізь  натовп  на  вулицю.  Алкоголь  мене  зовсім  не  грів,  тож  я  відчув,  що  літній  вечір  не  такий  вже  й  теплий.  Дістав  свій  телефон.
- Алло  –  сонно  пробурмотіла  Карина.
- Це  я,  Макс.
- О,  добре,  що  ти  подзвонив.  Я  не  дочекалась  тебе  і  заснула…
- Вибач,  що  розбудив  –  я  всміхнувся.  
Її  голос  діяв  на  мене,  наче  заспокійливе.  Захотілось  бути  поруч,  обійняти  її,  відчути  її  тепло.
- В  тебе  все  нормально?  –  запитала  вона  –  де  ти?
- Напиваюсь  –  чесно  сказав  я.
- Є  причина?  –  спокійно  поцікавилась  вона.
- Просто  топлю  думки  в  алкоголі.
- Ясно.  Улюблене  заняття  –  з  докором  сказала  вона  –  як  все  пройшло?
- Ми  справились.
- От  і  добре  –  Карина  позіхнула  –  Макс,  повертайся  швидше.  Я  скучила.
- І  я  скучив.  Люблю  тебе…
- Брехун  –  я  відчув,  що  вона  посміхнулась  –  але  я  тебе  такого  люблю.  Не  виіби  там  нікого.
- Постараюсь.
- Бувай  –  вона  ніяк  не  відреагувала  на  це  –  ти  козел,  ти  знаєш  це?
- Знаю.  Добраніч.
Вибив.  Вертатись  всередину  не  хотілось.  Постояв,  покурив.  Загруз  я  щось  –  сказав  сам  собі,  затягуючись  сигаретою.  Ліля,  Карина…
Ні,  твердо  вирішив  я.  Не  зараз.  Ще  не  вистачало  мені  цього.  Повернувся  всередину.  Ліля  чекала  на  мене.
- Все  нормально?  –  поцікавилась  вона.
- Так.
Ми  знову  перехилили.  Тепер  вже  черга  Лілі  розповідати  про  себе.  Вона  називала  себе  сиротою.  Її  мати  десь  за  кордоном.  Батько  хтозна-де,  жив  з  іншою  сім’єю.  Лілю  виховувала  бабуся,  що  померла,  коли  їй  виповнилось  двадцять.  Вона  завжди  скиталась  сама.  Сама  поступила,  сама  заробляла  на  життя.  Близьких  друзів,  чи  подруг  в  неї  не  було.  Ні  з  ким  з  сім’ї  зв’язок  не  підтримувала.  Це  збивало  мене  з  пантелику,  бо  причина  появи  прокляття  навіть  не  показалась  на  горизонті.  Але  тепер  я  зрозумів,  що  мене  так  тягнуло  до  неї.  От,  що  я  в  ній  знайшов.  Ми  близькі  по  духу  самітники,  чиї  шляхи  випадково  перетнулись.  І  от  тепер  ми  з  нею  пов’язані.
Бл*ть!  Навіть  не  знаю,  радіти  мені,  чи  сумувати.  
- Кляті  баби  –  попри  нас  пройшов  якийсь  сильно  п’яний  чоловік.  
Ми  з  Лілею  глянули  на  нього.  Мушу,  визнати,  в  чомусь  я  з  ним  погоджувався
- Якби  Єва  –  між  тим  горлав  той  –  не  змусила  Адама  з’їсти  те  кляте  яблуко,  ми  б  не  жили  тут.  Я  б  собі,  сука,  бігав  голий  по  райських  садах,  гидив  би  де-попало  б,  пердолив  би  кого  хотів  і  горя  не  знав.  Суки!  І  не  зрозуміти  їх,  і  не  знати  про  що  вони  думати.  Їх  навіть  любити  тяжко,  бо  вони,  сука,  бісять.  Бог  реально  познущався  з  нас,  створивши  їх…
Поки  він  плентався  до  виходу,  кілька  чоловіків  таки  поплескали  йому.  Ліля  презирливо  фиркнула:
- Щоб  ви  робили  не  будь  нас  поруч?  –  спитала  мене.
Я  знизав  плечима.
- Нічого  такого:  пили  б,  різались  в  карти,  і  вбивали  б  одне  одного.  А  все  від  нудьги.
- Тобто  ми  вам  потрібні,  щоб  не  було  нудно?
- А  ти  думала.  Навіщо  ми  шукаємо  других  половинок?
- Нема  кого  жарити?
- Закриємо  на  це  очі  за  допомогою  повій  та  анонізму…  
- Від  самотності?
- Від  неї,  рідної.  Але  для  чого?
- Ну,  щоб  не  було  нудно,  і  щоб  була  підтримка…
- Підтримки  може  і  не  бути.  І  нудьга  може  не  зникнути.  Але  ми  намагаємось.  Намагаємось  її  прогнати.
- Так  що  ж  в  цьому  поганого?
- Щоб  розігнати  нудьгу,  компанії  не  потрібно.  Достатньо  просто  зібрати  себе  з  думками.
- Тебе  послухати,  так  ми  вам  не  так  і  потрібні  –  образилась  Ліля.
Я  знизав  плечима  і  перехилив  стопку.  Ліля  пити  не  хотіла.
- Потрібні  –  тихо  сказав  я,  і  згадавши  слова  того  п’яного  –  чоловіки  самі  себе  бісити  не  будуть…
Ліля  зареготала.  Так  ми  з  нею  сиділи.  Напивались  і  балакали.  В  нас  швидко  знаходились  теми  для  розмов.  Ми  могли  говорити  на  всі  теми.  Під  кінець  самого  закриття,  ми  сиділи  в  обнімку  і  заливали  в  себе  останній  алкоголь.
Вийшли  ми  врозвалку.  Нас  хитало  від  бухла  і  трясло  від  нічного  холоду.  Добре,  що  таксі  стояли  недалеко.
- Макс  –  Ліля  глянула  на  мене  своїми  великими  очима.
- Так?  –  я  спробував  стримати  посмішку,  але  не  вийшло.
- Поїхали  до  мене.
Моя  посмішка  стала  ще  ширше.  Відмовити  їй?  Тій  кого  ти  любиш?  Я  мовчки  кивнув  і  ми  сіли  в  таксі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615004
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2015

єретик

Це  сталось  під  час  мого  перебування  на  майдані.  Якраз  восьмий  день  трауру  по  небесній  сотні.
- Слухай,  професор-Тост  –  Муха  відірвав  мою  увагу  від  книжки.
- Професор?  –  насмішкувато  перепитав  я  –  це  з  чого  раптом.
- Ну  бо  ти  постійно  читаєш  –  він  сказав  це  так,  ніби  всі  люди,  що  читають  апріорі  мали  бути  розумними.  Хоча  це  чистої  води  брехня.
Про  всяк  я  глянув  на  те,  що  читав.  Декстер,  книжка  написана  по  однойменному  серіалу  про  вбивцю  психопата.  Звали  його  Декстер,  як  можна  здогадатись.  Звичайне  чтиво,  дно  літератури,  але  вибирати  не  доводилось.  В  Манго  –  магазині  на  Хрещатику,  де  розташовувалась  частина  нашої  сотні,  нічого  іншого  не  водилось.  А  з  людьми  спілкуватись  я  не  хотів,  тож  між  вахтою  і  патрулями  треба  було  себе  чимось  зайняти.
- Я  до  тебе  от  з  яким  питанням…
Муха  не  вгавав.  Хлопчина  з  типовою  сільською  зовнішню  не  збирався  йти  без  відповіді.  На  мої:  тобі  нема  кого  зайо**вати,  він  не  реагував.  Він  розпинався  про  релігію  і  віру  в  Бога.  Розпинався  так,  що  я  мусив  заховати  книжку,  бо  на  неї  бризкала  слина  –  так  завзято  він  говорив.  Його  очі  блистіли  наче  в  безумця  –  релігійного  фанатика  десь  з  середньовіччя,  готового  спалити  всіх  іновірців.
- От  ти  –  він  сів  навпроти  мене,  поклавши  остаточну  крапку  в  моїх  марних  намаганнях  забити  на  нього  болт  і  продовжити  читати  –  ти  віруючий?  Я  от  віруючий…
На  доказ  цього  він  ревниво  перехрестився.  Я  мовчав,  сподіваючись,  що  він  продовжить.  Ні,  не  з  моєю  вдачею.  Він  нетерпеливо  чекав  на  мою  солідарність  з  ним  в  цьому  питанні.  Я  поглянув  на  верх,  типу:  і  от  таких  ти  пускаєш  до  себе  в  рай?  Похмура  стеля  магазину  мені  не  відповіла.
- І  так  і  ні  –  врешті  відповів  я.
Він  отетерів.  Виявляється  так  можна?  Чи  не  можна?  Він  не  знав.
- Ти  що,  Єговіст?  –  презирливо  запитав  він.
Ніколи  не  намагайся  щось  довести  ідіоту.  Такий  закон  життя  і  йти  проти  нього  просто  трата  часу.  Я  не  послухався  внутрішнього  голосу,  що  настирно  повторював  мені  це.
- Ні  –  сказав  я  –  якщо  ти  все  ж  заткнешся,  то  я  поясню.
Муха  перший  раз  глянув  на  мене  з  цікавістю.  Наче  на  диковину  тваринку.
- Я  вірю  в  те,  що  є  вища  сила  –  терпеливо  почав  я  –  називай,  як  хочеш:  Творець,  Бог,  Аллах,  Крішна,  Єгова,  Боги  древнього  Шумеру,  Греції  чи  Єгипту,  Космос,  Акт  Творіння.  Та  хоч  Літаючий  Макаронний  Монстр  –  різниці  для  мене  немає.  Я  вірю,  що  щось  просто  зобов’язане  бути.  
- Зобов’язане?  –  перепитав  старий  лисуватий  афганець  без  однієї  руки.
Він  щойно  зайшов  в  кімнату  і  присів  в  іншому  кінці  кімнати.  Я  його  недолюблював,  через  те  як  він  хропів  по  ночах.  Присягаюсь,  якби  по  вулицях  їхав  танк:  я  б  не  почув  через  його  нестерпне  хропіння.
- Так  –  відповів  я  –  просто  тоді  в  половині  речей  на  землі  зникне  будь-який  зміст.
Він  ствердно  кивнув,  але  промовчав.  Він  більше  нічого  не  говорив.
- Але  я  не  релігійний  –  продовжив  свої  пояснення  Мусі  –  важко  слухати  церкву.
- Чому?
- Тому  що  церква  та  й  релігія  в  цілому  забрала  найбільшу  кількість  життів  на  планеті.  Ні  одна  чума,  ніяка  війна  і  поряд  не  стояли.  Священики  крали  й  крадуть  в  народу  не  гірше  наших  політиків.  Про  випадки  розбещеності  та  педофілії  в  католицькій  церкві  я  взагалі  мовчу.  Слухатись  таких  людей  і  робити  як  вони  скажуть?  Ні  дякую.
Муха  на  кінець  то  замовк.  Він  напружував  всі  звивини  в  своєму  мозку,  намагався  перетравити  почуте.  А  я  нарешті  продовжив  читати.  Хоч  книжка  і  дно,  але  її  товариство  було  мені  приємніше  за  його.
- А  яка  релігія  по  твоєму  крутіша?  Наша  ж,  правда?
Тепер  вже  я  отетерів.  От  як,  а  так  ще  їх  порівнювати  я  не  додумався.  Старий  афганець  ляснув  себе  здоровою  рукою  по  лобі  і  розреготався.  Хоч  я  його  не  любив,  але  з  ступору  мене  це  вивело.
- Тобі  доплачують  за  твій  ідіотизм?  –  без  тіні  посмішки  запитав  я  –  стипендія  якась  спеціальна?
- Серйозно  Тост  –  не  вгавав  той  –  ти  в  цих  питаннях  людина  нейтральна.  З  твоєї  точки  зору…
- Викинь  це  з  голови  –  порадив  я  –  нема  такого  поняття.
- Як  немає?  –  запитав  він  –  скільки  он  людей  віками  сперечається…
- Такі  самі  йолопи  як  і  ти.
- О,  а  ти  такий  прошарений?  Ну  то  поясни…
Я  переборов  своє  бажання  послати  його  в  відомому  напрямку  і  завершити  розмову.  По  факту  він  уособлював  ту  силу  і  той  ідіотизм,  що  змушував  людей  століттями  вбивати  одне  одного  за  такі  речі.
- Будь-яка  релігія  походила  задля  потреб  суспільства  –  почав  я  –  незнання  пояснень  природним  явищам  приписували  Богам.  Закони  та  виконання  свого  обов’язку  перед  правителями  прикривались  Богами.  В  цьому  то  й  їхня  подібність.  Взяти  навіть  мусульман  і  християн.  Вони  схожі,  але  заточені  під  різне  суспільство…
Я  ще  довго  пояснював  релігійні  тонкощі.  Розповів  про  Ісуса  та  Магомета.  Відповів  на  його  питання  про  свідків  Єгови,  п’ятидесятників.  Згадав  навіть  буддистів.  Розповів  про  походження  сатанізму,  та  зв’язані  з  цим  міфи.  Я  сам  не  знав,  що  я  знав  стільки.  Тепер  мене  слухав  не  лише  Муха,  а  й  кілька  афганців,  що  долучились  до  старого.  В  одних  очах  я  бачив  ствердження,  в  інших  здивування.  Дехто  мене  поправляв,  коли  я  збивався  чи  робив  помилки,  але  в  цілому  розмова  протікала  добре.
- Неважливо  якої  хтось  з  нас  віри  –  завершував  я  –  неважливо,  в  що  ти  віриш,  і  взагалі:  віриш  ти  чи  ні.  Головне  те,  яка  ти  людина.  Все  вирішує  твоя  сутність,  душа,  розум.  Серце.
Хтось  з  афганців  ствердно  кивнув.  Я  задоволено  ліг  на  матрац.  Сам  від  себе  такого  не  чекав.  Муха  сидів  завороженим.  Його  мозок  отримав  велику  дозу  нових  знань.
- Звідки  ти  стільки  знаєш?  –  запитав  він.
Я  мовчки  похлопав  по  книжці.  Мовляв:  мої  паперові  друзі  щедро  ділились  зі  мною  знаннями  в  свій  час,  поки  їх  не  замінив  безлімітний  та  суперечливий  інтернет  простір.
- І  все  таки,  Тост  –  врешті  запитав  він  –  а  яка  віра  крутіша?
В  кімнаті  почувся  регіт.  Старий  афганець  знову  ляснув  себе  по  лобі.  Другого  разу  я  не  став  себе  пересилювати  і  таки  послав  його  нах*й.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614828
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2015

Ніч

Хтось  показав  на  мене  пальцем.  Кілька  людей  внизу.  На  мить  вони  подивились  на  мене.  а  тоді  зрозуміли,  що  нічого  цікавого  не  трапиться.  Хотілось  закричати:  йдіть  геть,  я  не  збираюсь  стрибати,  ви,  долб**би!  Але  я  не  став.  Завтра  Великдень,  як-не-як.  
Я  сиджу  на  підвіконнику  на  сьомому  поверсі  і  випускаю  сигаретний  дим  з  легень.  Мої  ноги  звисають  вниз.  Я  все  так  сиджу,  коли  хочеться  курити.  В  квартирі,  що  я  знімаю  балконів  не  водиться,  тож  доводиться  так.  Та  й  звик  я  вже,  висоти  не  боюсь,  думок  про  суїцид  за  мною  не  водиться.  Мені  спокійно.  Сьогодні  тепла  суботня  ніч.  Вид  з  мого  вікна  не  самий  приємний,  зате  мені  він  подобається.  Справа  будинки,  де  світяться  вікна,  де  своїм  життям  живуть  люди.  Зліва  гаражі.  За  ними  хати,  і  аж  далеко  виростають  інші  будинки.  Мені  подобається.  Особливо  коли  зліва  все  заходить  сонце.  Ти  собі  сидиш,  розслаблено  куриш,  нічим  не  паришся.  Тобі  пох*й.  І  тобі  спокійно.  Позаду  в  кімнаті  грає  Мерлін  Менсон,  сусідів  немає,  вони  вдома.  А  ти  тут,  сам.  Ти  милуєшся  нічним  краєвидом.  Тебе  нічого  не  бісить.  Не  бісять  люди.  Не  бісять  їхні  погляди  на  твої  татуювання.  Не  бісить  вчорашній  натовп  в  пабі,  що  починає  філософствувати  на  життєві  теми,  прийнявши  добрячу  порцію  алкоголю.Не  бісить  дівчина  котру  ти  вчора  привів  до  себе,  а  в  неї  виявились  "ці  дні".  А  під  ранок  вона  пішла,  слямзивши  мою  запальничку,  та  лишивши  на  кухні  такий  срач  після  свого  сніданку,  що  їсти  там  вже  не  хочеться.  
Не  бісить  супервайзер  на  роботі.  Не  бісять  ці  радісні  лиця,  що  намагаються  передати  цей  настрій  тобі.  А  тобі  їх  жаль,  ти  через  силу  киваєш  та  вичавлюєш  сталевими  лещатами  усмішку.  
Це  все  буде  завтра.
А  сьогодні  я  сиджу  на  підвіконнику  на  висоті  в  сім  поверхів  і  слухаю  ніч.  А  вона  слухає  мої  думки  і  мабуть  киває  з  розумінням.  Ми  з  нею  гарно  ладимо.  Нам  з  нею  добре  разом.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614074
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2015

Робота над власною тупістю. (вирвано з… та неважливо)

Хто  як  думає,  наскільки  він  \  вона  розумні?  Ти!  Так,  ти  той  чи  та,  хто  зараз  це  читає,  як  ти  думаєш?  Ні,  не  говори  в  голос.  Це  роз  ціниться,  як  шизофренія,  а  ти  ж  не  хочеш,  щоб  тобі  причепили  такий  ярлик.  Чи  хочеш?
І  не  відповідай  мені,  бо  мені  до  лампочки  твій  рівень  інтелекту.  Кожен  з  нас  рахує  та  вважає  себе  тим  ким  ми  не  являємось.  Я  теж.  Так-так,  я  теж.  Мені  хочеться  вважати  себе  холодним,  розсудливим  чоловіком,  який  вміє  здійснювати  задумане  і  який  завжди  на  все  зважає.  Я  хотів  би  контролювати  себе,  свої  емоції.  Я  хотів  би  по  іншому  написати  ці  думки.  Це  мало  бути,  щось  на  зразок  щоденника  такого  собі  бабія,  який  не  тільки  кидає  різну  життєву  філософію,  в  перервах  між  хвалькуватими  розповідями  про  підкорення  сердець  (або  інших  менш  доступних  частин  тіла)  представниць  протилежної  статі.  А  в  кінці  я  б  знайшов  ту,  яка  б  змогла  затримати  мене  та  моє  серце.  Я  навіть  за  клався  писати  тут  всю  правду.  Що  ж  з  останнім  проблем  немає.  Все,  що  ти,  дорогий  читач,  прочитаєш,  є  правдою.  Я  не  прибільшив  ні  на  йоту.  
Тільки  от  все  вийшло  не  так,  як  я  хотів.  Шмарами  тут  і  не  пахне.  І  я  не  можу  описати  досить  багато  ситуацій,  з  яких  можна  зробити  життєві  висновки.  Ні,  драматизму  за  цей  час  вистачало.  Й*бнута  осінь  успішно  передала  естафету  своїй  холодній  білій  подрузі.  Але  написати,  що  було  я  теж  не  можу.  Це  буде  розголошення  таємниць,  ще  й  декілька  підстав.  Не  знаю,  як  решта  людей,  котрі  пишуть  про  своє  життя  з  різними  перипетіями,  справляються  з  цим.  Я  не  справляюсь.  Переоцінив  себе.  Тепер  я  навіть  не  маю  про  що  писати.  Є  речі  попросту  не  варті  уваги.  Є  речі,  про  які  я  не  хочу  розповідати.  І  я  не  розповім.  Ху*овий  з  мене  мудрець,  як  виявляється…
Мудрець…  це  я  загнув.  Скоріше  йолоп,  якому  увесь  час  відкривають  очі.    
Хочеш  смійся  з  моїх  висновків.  Тільки  без  жалості,  бо  для  мене  вона  як  отрута.  Хоч  я  і  скиглю,  як  можна  здогадатись  по  вище  описаній  х*йні,  але  я  не  розраховую  на  жалість.  Так  шо,  якшо  ти  все  ж  жалієш  мене…
ЙДИ  НА  Х*Й,  тупе  ти  уй*бище.
Зараз  вже  січень.  Довбаний  січень  без  снігу.  А  розуму  не  прибавилось.  Я  ні  разу  не  сів  писати  ці  думки  вслух  (ну,  бл*ть  і  назва)  будучи  адекватним.  Це  скоріше  прояв  душі  та  емоцій.  І  щось  на  зразок  бесіди.  Я  уявляю  тебе,  дорогий  читач,  навпроти  себе  і  розповідаю  тобі,  цей  набраний  текст.  Ділюсь  висновками,  які  зробив.  І  залюбки  б  поспостерігав  за  тим,  як  ти  оцінюєш  себе.  Ні,  ні,  лише  без  слів,  зараз  моя  черга.  Сиди  мовчки  і  думай:  який  прошарений  твій  мозок?  І  не  жалій  себе.  Непотрібно  говорити  собі  про  свій  розум,  чи  жалітись  на  тупість.  Тебе  ніхто  не  почує.  
Крім  тебе.
Ось  мій  перший  висновок.  Не  шукай  жалості.  Згадай  слова  Пітера  Гріффіна.  На  українській  звучать  вони  просто  і  щиро:  «О,  Боже,  та  всім  насрати!».  Згадуй  періодично.  
Перед  тим,  як  жалітись,  поглянь  на  себе  в  дзеркало.  Я  так  робив  і  мені  допомогло.  Так  от,  давай  спробуй.  Потягни  свій  писочок  до  дзеркала.  Давай,  давай,  не  лінуйся.  Що  ти  бачиш?  Правильно,  своє  лице  («Б*ять  КЕП»,  можеш  подумати  про  мене  ти,  Але  я  ціню  твою  думку  знову  нагадавши  тобі  слова  Пітера  Гріффіна).  
Знаєш,  про  що  я  якось  подумав,  дивлячись  на  себе  в  дзеркало?  Про  зовнішність.  Справа  в  тому,  що  я  не  вважаю  себе  гарним.  Поміть,  не  красивим,  а  гарним.  Я  не  розумію,  що  в  моєму  лиці  привабливого  для  протилежної  статі.  Але  парадокс  в  тому,  що  сам  я  собі  подобаюсь.  Я  можу  дивитись  на  себе  з  відразою  після  якоїсь  нової  тупості.  Створювати  собі  проблеми  і  кудись  вляпуватись  вже  в  рамках  норми.  Я  можу  ненавидіти  себе.  Можу  знайти  скільки  завгодно  мінусів.  Але  в  той  же  час  я  не  перестаю  собі  подобатись.  Ні,  не  про  нарцисизм  мова.  Я  настільки  звик  до  себе,  що  просто  не  уявляю,  як  би  я  міг  виглядати  інакше.  
А  ти?  Тебе  влаштовує  твоя  зовнішність?  Я  не  про  стрижку  чи  щетину.  І  якщо  ти,  люба  читачко,  дівчина,  то  не  про  косметику  і  весь  той  марафет,  який  домінуюча  частина  тобі  подібних  наводить  зранку.  Я  якось  спостерігав,  одна  дівчина,  в  котрої  я  заночував  ще  на  першому  курсі,  наводила  штукатурку.  Виглядало  наче  ритуал  реінкарнації.  Таке  собі  перевтілення  Франца  Кафки  (знаєш  –  молодець,  не  знаєш  –  гугл  в  поміч).  І  найчастіше  увагу  приділяють  очам  та  волоссю.  Може  я  не  правий,  але  дівчина  може  забити  болт  на  помаду,  тональний  крем  та  іншу  х*йню,  про  призначення  якої  я  не  хочу  навіть  знати.  Але  підкреслити  очі…  необов’язково  на  показ,  чи  необов’язково  яскраво.  Але  без  уваги  ви,  прекрасні  мої,  їх  не  залишите.  Адже  погляд…  
Але  я  відволікся.  Ти  дивишся  на  себе  в  дзеркало.  Спробуй  почати  жалітись  сам  \  сама  собі.  Не  треба  трагедій.  Згадай  якусь  ху*ню,  через  яку  ти  виносиш  мозок  всім,  кому  про  це  говориш.  Жалюгідно,  правда?  Тож  роби  висновки.
Висновок  другий.
Прийми  себе.
Я  вже  раніше  згадував  про  початковий  задум.  Не  вийшло.  Не  повний  провал,  але  описувати  не  стану.  І  поміть,  читачу,  я  не  спер  ні  разу  ні  на  кого  вину  за  всі  свої  провали.  Я  дотримався  умови.  Лише  правда.  Всі  провали  це  моя  відповідальність.  Моя  тупість.  Все  вище  перечислене  сталось  по  моїй  вині.  Не  по  чиїсь.  По  моїй.  «Так  не  можна»  -  скажеш  ти.  
Жалієш  –  читай  написане  вище  й  великими  буквами.
Не  погоджуєшся  –  значить  ти  або  жінка,  або  боягуз  і  слабак.
Не  те,  що  так  не  можна.  Так  треба!  Кого  не  вислухаєш,  в  усіх  відмазки.  За*бісь,  всі  невинуваті.  Всі  праві.  А  неправий  хтось  інший  або  інша.  Може,  бл*ть,  досить?  Я  не  говорю  тобі  приймати  все  на  себе  і  нести  відповідальність  за  всі  біди  людства.  Ти  маєш  відчувати  свої  косяки.  Якщо  все  ж  задатки  інтелекту  в  тобі  є,  то  ти  відчуєш  наступне:  ти  приймеш  вину  за  свій  проступок,  зрозумієш  свою  недосконалість  і,  або  приймеш  це  з  думкою  «ну  тай  пох*р»,  або  вирішиш  змінитись.  Але  факт  є  фактом.  Ти  приймеш  себе.  Ти  перестанеш  займатись  самонайобом  доводячи  свою  правоту.
Це  не  розвине  в  тобі  почуття  відповідальності.  Зате  ти  чесно  будеш  жити  з  собою  в  мирі.  Найо*уй  інших,  лише  не  себе.
І  третій  висновок,  на  який  мене  наштовхнула  моя  подруга.  Я  інколи  (хоча  кого  я  обманюю  –  майже  завжди)  називаю  її  Хоббіт.  От  і  причепилось  до  неї.  Описувати  її  поки  не  стану,  в  зв’язку  з  тим,  що  я  точно  не  знаю,  яке  місце  вона  займає  в  мене  в  голові.
Так  от,  сьогодні  вона  змусила  мене  згадати  ще  одну  річ.  Усміхайся.  Давай,  звірушка  затрахана,  усміхнись.  Неважливо,  що  тебе  гризе,  усміхайся.  Життя  може  вдарити  ще  дошкульніше.  Може  повозити  тебе  є*альником  по  ла*ну,  ще  сильніше.  Ти  не  вдариш  його  у  відповідь.  Ти  можеш  лише  витримати  удар.  Витримай  з  усмішкою.
Я  не  говорю  в  прямому  сенсі.  Немає  змісту  постійно  либитись  наче  ідіот.  Усмішка  асоціюється  з  позитивом.  Негатив  з’їдає  тебе  зсередини.  Повір  мені  я  знаю  про  що  говорю.  Всі  ми  переживали  важкі  темні  часи.  Зараз  я  інколи  згадую  їх  наче  все  сталось  зимового  вечору…  Чому  саме  так?  Зима  –  холодно.  Вечір  –  темно.
В  такі  моменти  тебе  розриває  від  злості.  І  ти  на  частини  здатен  розділитись,  якщо  це  принесе  полегшення.  І  не  знаю,  як  в  тебе,  а  мені  тяжко  відходити  від  всілякого  життєвого  лайна,  якщо  вже  зачепило.  
Але  я  відхожу.  І  ти  так  само,  я  сподіваюсь.  Питання,  як?  Просто  не  накручуй  себе.  Не  думай  погано.  Не  муч  себе  поганими  спогадами.  Минуле  є  минулим.  Можеш  не  відпускати,  але  не  дай  йому  забрати  твоє  майбутнє.  Знайди  якийсь  позитив.  Що-небудь,  яким  би  йо*нутим  це  не  було.  Мені  завжди  помагає  самоіронія.  Я  натупив,  отримав  по  заслугах,  окей.  Shit  happens.  Життя  йде  далі  не  залежно  від  мого  бажання.  Того  висновки  зроблені,  помилки  засвоєні.  Я  ще  не  раз  накосячу,  не  раз  в  щось  вляпаюсь,  так  що  побережу  себе  для  наступного  разу…
Знаю,  звучить  дивно.  Такий  вже  я  є.  Але  я  признаю  це  і  подобаюсь  собі  таким.  Значить  не  даун  (дуже  хочеться  в  це  вірити).  Хоч,  бл*ть,  якийсь  плюс.  Думаєш  інакше,  і  хочеш  переконати  мене  в  чомусь?  Згадуй  слова  Гріффіна.  Пам’ятай,  ти  ж  ще  мусиш  визначити  свій  рівень  інтелекту,  так  що  не  буду  тобі  заважати.  І  усміхайся,  звірушка  затрахана.  Усміхайся...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613872
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2015

Остепенись

Історія  така.  З  Києва  до  мене  приїхав  друг.  Ми  з  ним  дружимо  вже  багато  років,  ще  з  школи,  але  на  першому  курсі  в  нас  почалось  стабільне  протиріччя.  Я  поясню:  він  з  однією  дівчиною  вже  шість  років,  ще  десь  з  першого  курсу.  В  них  там  кохання,  бла-бла-бла,  всі  діла…  Ну,  ви  зрозуміли.  Я  ж  ніяк  не  остепеняюсь,  і  відмовляюсь  тратити  на  когось  свою  свободу.  Не  подумайте,  я  то  радий  за  нього,  але  друг  раз  за  разом  вішає  на  мене  свою  філософію:  досить  блудства,  візьмись  за  голову.  Розписує,  як  це  класно,  і  не  слухає  всі  мої  аргументи,  чому  я  хочу  просто  пожити  в  своє  задоволення,  доки  на  мене  на  впала  ноша  відповідальності  ще  за  когось.  Я  не  те,  щоб  бляхую,  чи  ще  щось  таке,  ні.  Просто  в  мене  якесь  спрощене  ставлення  до  багато  чого,  в  тому  числі  й  сексу  та  відносин.  Кожному  своє,  правильно?
Так  от,  йдемо  ми  значить  з  ним  по  Мазепи,  до  міського  озера,  а  він  не  затикається,  давай  твердити  про  всі  плюси  домашнього  затишку:  як  це  класно,  коли  вдома  тебе  чекає  дорога  людина,  підтримає,  заспокоїть…  Я  вже  змирився  і  не  переривав.  І  в  момент  кульмінації,  другу  дзвонить  його  дорога  людина  і  на  рівному  місці  просто  зносить  йому  мозок.  Я  в  цей  час  мовчки  курю  і  вигадую  жарти  для  нього.  А  його,  бачу,  конкретно  нагріває  від  телефону.  І  так  два  передзвони  хвилин  по  десять.  Все,  кінець  титри.  Мені  жалко  друга,  отримав  дійсно  ні  за  що.  Лице  друга  нагадує  лице  камікадзе,  що  от-от  вибухне.  Не  кажи  нічого  –  попередив  він  мене.  А  я  що?  Я  вибухнув  від  сміху.  Після  цього,  на  такі  теми  друг  зі  мною  не  говорив…
Мораль  така:  не  варто  робити  проблеми  з  рівного  місця  тій  людині,  яка  розхвалює  вас  за  спиною,  не  псуйте  рекламу

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613870
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2015

40.

Квартира  залишилась  позаду.  Я  не  закривав  двері.  Лише  прикрив  їх.  Більше  мені  не  було  чого  тут  робити.  В  коридорі  тепер  було  тепліше.  Навіть  пітьма  відступила.  Не  було  того  крижаного  трепету  страху.  Не  було  прокляття.  Ми  змогли  це.  Я  відмовлявся  в  це  повірити,  але  факт  є  фактом.  Може  мені  це  сниться?
Ні  –  вирішив  я,  крокуючи  по  коридорах  людського  мурашнику.  Я  же  робив  це  раніше.  Це  відчуття  радості  й  тріумфу  однаково  змусить  тебе  сумніватись.  Якщо  ти  живий,  ти  справився,  ти  йдеш  з  перемогою,  крім  очевидної  радості  в  тебе  є  лише  два  відчуття:  спокій  і  сумнів.  А  раптом  ти  не  зробив  усе,  що  було  потрібно?  І  марно  боротись  з  цим,  таке  не  проходить.
Ми  з  Лілею  зайшли  в  ліфт.  Я  натиснув  кнопку  вниз,  і  скрипучі  двері  почали  закриватись.  Троси  натужно  завили,  і  ми  почали  поволі  спускатись  вниз.  Вона  мовчала.  Я  теж.  Не  тому  що  не  було  чого  сказати,  просто  не  хотілось.  Я  починав  грузнути  в  болоті  з  власних  думок.  Що  ж,  нехай.  В  мене  не  було  сили  з  ними  боротись.
- Макс?  –  тихо  покликала  Ліля.
Я  глянув  на  неї.  Вона  була  бліда  і  стомлена.  На  її  устах  то  з’являлась,  то  зникала  усмішка.
- Ми  ж  зробили  це?  Правда?
- Правда  –  я  пригорнув  її  до  себе.
Вона  піддалась  без  найменшого  опору.  Може  вона  хотіла  ще  щось  запитати,  і  я  навіть  здогадувався,  що  саме.  Ні,  не  сьогодні,  не  зараз.  Я  просто  хочу  перебороти  сумнів  і  розуміти,  що  зробив  усе  правильно.
Вже  вечоріло,  коли  ми  вийшли  з  під’їзду.  І  ось  тепер  я  розумів,  чому  Ліля  не  хотіла  нічого  розповідати.  І  чому  зі  мною  залишилась  вона.  Решті  було  не  до  мене.  Священика  і  відьму  обступили  журналісти.  Наталя  тепер  з  відьми  перетворилась  на  богобоязку  цілительку,  а  отець  Михайло  розповідав  про  чудеса  екзорцизму.  Я  переборов  ту  відразу,  що  тяжкою  печаттю  лягла  на  моє  лице.  Серйозно?  От  так  ви  робите?  Замість  тихого  спасіння  людей  в  будинку,  ви  придумуєте  нісенітниці.  А  бовдури,  що  зібрались  навколо  зі  священним  острахом  та  відкритими  ротами  ловлять  кожне  ваше  слово.  Отець  Михайло  розповідав  про  Бога,  Наталя  радо  приєднувалась,  раз  у  раз  намагаючись  пропіаритись.
- Ходімо  –  сказала  Ліля,  побачивши  мій  вираз  лиця.
Я  послухав  її.  Ми  поволі  пробрались  попри  натовп,  що  оточив  цих  двох.  Чорти  б  їх  по-брали!  Рекламувати  свої  дуті  таланти  на  кількох  смертях.  Вони  або  ідіоти,  або  прогнили  наскрізь.  Марко  з  Сашою  чекали  нас  біля  машини.  Саша  щось  питав,  тримаючи  в  руках  важку  папку  з  якимось  документами.  Але  вони  замовкли  при  нашому  наближенні.  Брат  простягнув  мені  пачку  сигарет.  
- Дарма  вони  тут  себе  рекламують  –  тихо  сказав  він.
- Ага  –  я  підкурив  сигарету  і  затягнувся  димом.
- Я  їх  не  розумію!  –  обурився  Саша.
- Ти  не  один  –  тихо  пробурчала  Ліля.
Ми  з  Марком  переглянулись.  Ех,  народ,  ви  поняття  не  маєте…  Піар?  Та  нехай  хоч  на  весь  світ  прославляться.  Звісно  мені  це  не  подобалось,  але  лютував  я  не  по  тій  причині.
- Як  ти  це  допустив?  –  запитав  Марка.
- Я  з  тобою  сидів  спочатку,  а  коли  побачив,  що  коїться,  то  було  пізно.
- Сам  не  засвітився?  –  запитав  я.
- Не  думаю.
- Не  думаєш?  –  з  погано  прихованим  роздратуванням  глянув  на  нього.
- Розслабся,  Макс  –  мій  брат  всміхнувся,  від  чого  я  роздратувався  ще  сильніше  –  на  нас  нічого  немає.  А  Наталя…  Ну,  вона  сама  винна.  Знає,  що  краще  не  світити  їблом.
- Про  що  ви  говорите?  –  хором  спитали  Саша  і  Ліля.
Ми  з  Марком  здивовано  глянули  на  них,  потім  переглянулись.  Вони  ж  не  знають.  Та  й  звідки  їм  знати?  І  ви  мабуть  не  знаєте.
- Вже  ось  кілька  десятиліть  в  усіх  країнах  є  певні  підрозділи,  які  шукають  людей  з  надприродними  здібностями.  В  нас  це  залишки  з  СССР.  Там  колись  цим  займались.
- Шукали  таких  як  ви?  –  запитав  Саня.
- Так  –  відповів  я  –  зазвичай  вони  натикались  на  шахраїв.  Інколи,  правда  знаходили  самородків,  але  такі  як  ми  не  йдуть  на  контакт  з  владою.
- І  що  з  ними  ставалось?  –  злякалась  Ліля.
- По  різному.  Когось  закривали  в  закладах  з  м’якими  стінами,  довівши  перед  тим  до  стану  повної  неадекватності.  Когось…  Ну,  ти  зрозуміла.  Так  вже  все  влаштовано.  Кожна  влада  кожної  країни  хоче  мати  щось  таке,  чого  немає  в  сусіда.  А  якщо  це  перетворити  ще  й  в  зброю…
- То  за  Наталею  можуть  прийти?  –  стривожено  запитав  Саша.
Ми  з  Марком  промовчали.  До  цього  на  відьму  не  було  нічого.  А  тепер  вона  сама  надала  відомості  про  себе.  З  священиком  простіше.  Він  спробує  знайти  прилисток  в  церкві.  Але  вони  можуть  закласти  нас.  Хоча  в  принципі  не  вони  перші.  Я  глянув  на  брата.  Коли  він  подивився  на  мене,  я  зрозумів:  нам  прийдеться  зникнути.  Я  не  знав,  як  це  сказати  Лілі.  І  чи  згодиться  Карина  зникнути  зі  мною?  Зволікати  з  цим  не  можна.  Але  все  завтра…
- До  речі  –  Марко  порушив  тишу  –  привітай  нашого  повноправного  партнера.
Він  поплескав  Сашу  по  плечі.  Той  світився  від  радості,  але  трішки  зніяковів  від  мого  суворого  погляду.  Он  воно  як.  Марко  збирає  команду.  Знову  будуть  люди,  котрих  він  прокидає.
- Ти  робиш  помилку  –  сказав  Саші.
- Ні,  я  зробив  помилку,  коли  хотів  працювати  з  тобою  –  несподівано  видав  Саша  –  ти  не  дозволяв  мені  робити  нічого,  до  сьогоднішнього  дня.  Думав,  що  я  не  справлюсь.
- Ти  навіть  не  уявляєш  у  що  ти  влізаєш…
- Я  думаю,  він  може  сам  вирішити  –  втрутився  Марко  –  його  здібності  будуть  дуже  доречні…
- Замовкни!  –  гаркнув  на  брата.  Тоді  знову  звернувся  до  Саші  –  я  не  хотів,  щоб  ти…
- Що?!  Що  саме  ти  не  хотів?  Не  хотів  допомоги?  Завжди  працюєш  один?  –  з  презирством  видав  Саша  –  ти  просто  егоїст.  Думаєш  лише  про  власну  шкуру.  З  твоїм  братом  я  хоча  б  зможу  робити  щось  корисне.  А  ти  залишайся  сам,  жалій  себе  і  філософствуй  про  несправедливість  до  тебе  життя.
Я  відчув,  як  горять  мої  щоки.  Давно  я  мабуть  не  червонів  з  сорому.  Хотілось  вдарити  і  того  і  того,  але  цим  я  б  лише  довів  правоту  їх  слів.  Ліля  взяла  мене  за  руку:
- Пішли  звідси  –  прошепотіла  вона.
- Бувай,  брат  –  самовдоволено  вишкірився  Марко  –  гарно  попрацювали.
- Йди  нах*й  –  повернувся  до  нього  спиною.
Тіло  наповнилось  втомою.  Я  зрозумів,  що  занадто  виснажений  за  сьогодні.
- Побачимось  –  крикнув  мені  навздогін  –  ти  мій  боржник!
Ліля  тривожно  глянула  на  мене.  Вона  не  знала,  що  має  статись.  По  правді  то  я  й  сам  не  знав.  Життя  така  штука,  що  ніколи  не  знаєш,  де  воно  тобі  навалить  купу  лайна.
Але  я  не  хотів  думати  про  це  сьогодні.
- Я  хочу  напитись  –  сказав  їй,  залишаючи  позаду  всю  ту  процесію  –  ти  зі  мною.
- Так  –  погодилась  вона  –  не  завадить  спробувати  викреслити  цей  день  з  пам’яті.
Ми  глянули  одне  на  одного.  І  одночасно  засміялись.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613828
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2015

39.

Я  різко  підвівся.  Кров  не  встигла  за  тілом  і  в  голові  запаморочилось.  Серце  шалено  калатало,  дихання  було  частим.  По  лиці  стікав  піт.  Ні.  Це  реальність,  це  не  може  бути  сном.  Теплі  руки  лягли  мені  на  плечі.
- Макс,  заспокойся  –  чув  я  –  все  гаразд,  ти  вибрався.
Я  не  реагував.  Я  ладен  був  заприсягтись,  що  мені  не  вибратись.  Я  був  безсилий,  проти  своєї  підсвідомості…
Ніжні  руки  обійняли  мене  і  вклали  назад  на  м’яке  ліжко.  Мій  погляд  охоплював  усе  навколо,  але  я  не  міг  його  ні  на  чому  затримати.  Я  відчув,  як  тряслись  власні  руки.  Ліля  тримала  мене  за  плечі,  щоб  я  не  міг  встати.  Її  лице  було  стривожене.  Розширені  зіниці,  щоки  набирали  білого  кольору.  Я  швидко  глянув  їй  в  очі.  В  них  було  життя.  Справжнє  життя,  без  жодних  домішок  пустоти.  Значить  я  повернувся.
- Де  я?  –  запитав  її.
- Ти  там  де  й  був  –  відповіла  вона  –  ми  в  цій  ж  квартирі.
- Що  саме  сталось  допоки  мене…
Допоки  мене,  що?  Не  було?  Мозок  ще  працював  слабо,  я  не  міг  зрозуміти  різниці  між  ілюзіями  та  дійсним.  Вас  це  немає  дивувати.  Більшість  з  вас  так  і  живуть.  Дивлячись  на  те,  чого  немає  і  не  бачачи  того,  що  є  прямо  під  власним  носом.  Для  вас  це  норма.
- Ти  багато  пропустив  –  сказала  Ліля  –  але  ніколи  розповідати.  Скоро  дізнаєшся  сам.
- Нам  треба  забиратись  звідси  –  я  знову  спробував  підвестись.
Ліля  спробувала  завадити,  але  я  був  сильнішим.  Я  поглядом  дав  їй  зрозуміти,  що  вона  не  зможе  нічого  зробити.  Це  буває,  не  треба  голосу,  криків  чи  сили.  Достатньо  наповнити  свої  очі  холодною  сталлю.  Холодними  вогнями  рішучості.  Перед  ними  люди  не  можуть  встояти.  А  вчасності  не  встоять  і  жінки.  Їх  можна  змусити  послухати  себе  лише  глянувши  на  них.  Вони  зрозуміють.  Не  знати  чим,  але  це  до  них  точно  дійде.
- Ти  пережив  самий  сильний  наркотичний…
- Тріп  –  підказав  я  –  в  наркоманів  це  називається  тріп.
- Точно  –  кивнула  та  –  як  ти  себе  почуваєш?
- Поки  що  нормально  –  збрехав  я.
Вся  сама  соковита  х*йня  почнеться  зранку,  як  тільки  те  пійло  дасть  про  себе  знати.  Завтра  це  буде  нагадувати  ломку.  Але  тривалість  в  неї  буде  коротша.  Всього  один  *бучий  день.  День,  що  буде  тривати  вічність.  Завтра  я  пожалію,  що  не  помер  сьогодні.
Піднявся  з  старого  скрипучого  ліжка.  Ліля  притримувала  мене  за  плече,  щоб  я  не  впав.  Я  намагався  звільнитись  від  її  опіки,  але  тут  вже  вона  була  невблаганна.
- Ми  змогли,  Макс  –  шепотіла  вона  –  змогли,  чуєш?
- Ти  це  змогла  –  пробурмотів  я  –  ти  сама  це  зробила.  Я  багато  пропустив,  допоки  був  в  від  ключці?
- Ну,  як  тобі  сказати…  -  почала  та.
- Яком  доверху  –  розгнівався  я  –  так  і  сказати.
Ліля  глянула  на  мене.  Вона  вирішувала,  аналізувала  чи  готовий  я  до  правди.  Я  ж  в  цей  момент  поволі  крокував  до  виходу.  Вона  вже  не  тримала  мене.  Мені  було  це  непотрібно.
- Ходімо  –  сказав  я  їй  –  чи  ти  хочеш  тут  залишитись?
Вона  підійшла,  взяла  мене  за  руку.  Її  холодні,  ледь  вологі  губи  торкнулись  моєї  щоки.  Я  запитально  глянув  на  неї.
- Марко  розповів  –  тихо  сказала  вона  –  як  ти  з  цим  справляєшся?
- Це  все,  що  я  вмію  –  знизав  плечима  –  справлятись.  Я  мабуть  народився  для  цього.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613827
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2015

38.

Галюцинації  наздогнали  мене  на  виході.  Все  таки  я  забагато  в  себе  влив  того  пійла.
Це  ніколи  не  буває  весело.  По  крайній  мірі  не  в  моєму  випадку.  Марко  може  насолоджуватись  такими  речами.  Міг  точніше,  якби  це  не  викликало  в  нього  сильну  залежність.  В  мене  це  залежність  не  викликає.  Ще  б  пак,  залежність  від  жахіть  та  смертей.  В  пору  було  би  гуляти  попідручки  з  тим  маніяком...
Цього  разу  я  не  зміг  їх  уникнути.  Я  застряг  у  власній  підсвідомості  отруєній  наркотиком  та  власним  життям.  І  я  не  знаю,  що  гірше.
Навколо  мене  темрява.  в  ній  щось  є,  я  знаю.  я  ходжу  по  ній,  і  лише  маленький  промінь  світла  не  дає  мені  бути  поглинутим  нею.  Я  намагаюсь  дивитись  на  нього,  але  сліпить  він  настільки  сильно,  що  доводиться  відводити  погляд.  З  темряви  доноситься  шепіт.  Шепіт  цей  кличе  мене,  та  я  настільки  заворожений,  що  боюсь  ступити  й  кроку.
Шепіт  близький  мені,  він  заповнює  моє  серце,  мій  мозок,  мене  всього.  Я  впізнаю  його.  Ні!  Я  впізнаю  їх.  Це  різні  голоси,  що  ритмічно  зливаються  і  оповивають  темряву,  даючи  мені  її  відчути  й  вухами  також.  Вони  кличуть  мене  до  себе.  Тіло  моє  опирається,  але  фізична  сила  в  моїй  підсвідомості  не  грає  ролі.
Я  йду  в  темряву.
Голоси  розділились,  промінь  світла  наді  мною  звужувався.  Але  я  все  ще  йшов  вперед.  Ноги  несли  мене  на  зустріч  невідомому.  Промінь  світла  згасав.  Не  треба  було  бути  розумником,  щоб  розуміти,  що  це  значить.  Як  тільки  темрява  повністю  добереться  до  мене...
Повернення  не  буде.
З  темряви  з'явився  Антон.  Той  Антон,  що  не  зміг  вибратись,  той  що  допомагав  нам  виживати.  А  ми  підвели  його.  Ми  не  змогли  його  витягнути.  Його  лице  було  бліде.  Але  навіть  найгустіша  темрява  не  змогла  забрати  його  усмішку.  Він  зовсім  не  змінився.  Наче  кілька  років  назад.  Лише  в  очах  його  більше  не  горіло  твого  вогню.
 - Де  я?  ­  запитав  його.
 - А  як  ти  думаєш?  ­  спокійно  перепитав  він.  І  одразу  ж  відповів:  ти  там,  куди  хотів  потрапити  з  самого  дитинства.  Чому  ти  не  розповів  мені?
В  мені  закипів  гнів.
 - Не  розповів  що?  ­  перепитав  його  ­  те,  що  в  мене  кілька  разів  не  вийшло  вчинити  самогубство?  Ти  про  це?
Він  ствердно  кивнув.  Я  підійшов  до  нього  впритул.  Заглянув  в  пусті  очі.  Це  всього  лише  в  моїй  голові,  це  всього  лише...
 - В  твоїй  голові?  ­  насмішкувато  запитав  Геральт.  Старий  хрич  знаходився  за  моєю  спиною.  Я  розвернувся.  Геральт  виглядав  таким,  яким  я  його  запам'ятав.  Худий  наче  тріска,  в  улюбленому  светрі  та  кремових  брюках  з  такими  ж  мештами  суворе  сухе  лице.  В  очах  теж  не  було  життя.
 - Звідки  така  впевненість?
 - Це  те  кляте  пійло,  що  ми  з  Марком  придумали..
 - Ви  з  Марком?  ­  насмішкувато  уточнив  той  ­  ви  з  Марком  ніщо  без  мене.  Мої  дослідження  дали  вам  змогу  розвиватись!  Я  довів...
- Себе  до  могили  ­  завершив  я  ­  ти  сам  в  усьому  винен.  Треба  було  слухати  нас,  а  не  експерементувати.
- А  ти  слухаєш  інших?  –  збоку  з'явився  той  лисий,  кого  я  відмовився  рятувати  ­  ти  чув  мене,  коли  благав  не  залишати  мене?  Ні.  Ти  облишив  мене  з  своїх  принципів.  Ти  ж  потім  сам  і  порушив  свої  принципи.
- Так  сталось  ­  стомлено  сказав  я.
З  усіх  боків  почали  з'являтись  інші  люди.  Ті,  яких  я  відмовився  рятувати.  І  ті  хто  померли,  коли  я  втручався  у  природній  порядок  речей.  Вони  обступали  мене,  забирали  моє  світло.  Темрява  оповивала  мене  разом  з  їхніми  словами.  Прокльони  сипались  на  мене  звідусіль.  Хто  я  такий,  щоб  вирішувати  долю  чужих  життів?!  Я  хотів  закричати,  що  я  не  хочу  грати  в  ці  ігри.  Я  не  мій  брат,  я  не  хочу  гратись  в  Бога.  Але  жодного  слова  не  вилетіло  з  моїх  уст.  Я  зрозумів,  що  я  робив  те  саме.  Весь  цей  час  я  був  копією  мого  брата.  Весь  цей  час  я  робив  вигляд,  що  це  не  так,  але  робив  то  я  те  саме.  Всі  наші  переконання,  бажання,  наша  мотивація...  Це  все  ніщо.  Головне  наші  дії...
Розуміння  цього  затягувало  мене  в  темряву  моєї  свідомості.
Я  підкорився.  Почуття  вини  взяло  гору.  Всі  ці  люди,  всі  їх  вигуки  взяли  гору  наді  мною.  Вони  праві.  Вони  всі,  без  винятків  на  моїй  совісті.
- Я  думав,  що  роблю  правильно  –  намагався  виправдатись  перед  ними.  Ніхто  мене  не  чув.
Мої  ноги  підкосились  і  я  впав  на  коліна.  Затулив  лице  руками.  Я  не  міг  більше  їх  чути,  шепіт  втратив  свій  мелодичний  тон.  Він  розпався  на  сотні  потворних  мелодій.  І  це  вже  не  був  шепіт.  Гучність  зростала,  надавала  темряві  супроводу.  Промінь  світла  майже  зник.  Я  розумів,  що  це  все.  Розумів,  що  так  і  не  повернусь.  Але  саме  головне:  я  вже  не  хотів  повертатись.  Я  не  хочу…  Більше  не  хочу…
- Так  швидко?  –  запитав  Антон  –  як  завжди,  здаєшся?  Ти  слабак.  В  тебе  не  вистачило  сили  навіть  на  те,  щоб  довести  своє  самогубство  до  кінця.
- Тепер  тобі  нічого  вже  не  потрібно  –  сказав  Геральт  –  просто  залишися  з  нами.  Поглянь  у  вічі  тим,  кого  ти  прирік  ось  на  таке  існування.
Я  відчував,  як  вони  тиснуть  на  мене.  Десятки,  а  то  й  сотні  людей  з  пустими  очима.  Я  відчував,  як  вони  затягують  мене  все  глибше  в  темряву.  Світло  вже  навіть  не  могло  освітити  мене.  Це  наче  догораюча  свічка,  що  вже  не  може  давати  світла,  лише  тліє.  От  так  догорав  і  я.  
Я  не  знаю  вас.  А  ви  толком  не  знаєте  мене.  Чому  я  все  ж  розповідаю  свою  історію  вам?  Тому  що  мені  більше  нічого  не  залишалось.  Я  все  ще  в  темряві,  я  не  вибрався  звідти.  І  може  й  не  виберусь  вже.  Просто  потрібно  скоротати  час.  Це  все,  що  я  можу  зараз.  Це  майже  все,  що  я  пам’ятаю.  Мої  спогади  не  дають  мені  втратити  розум  в  суцільній  темряві.  Ні  єдиного  джерела  світла.  І  це  страшно.  По  справжньому  бояться  темряви  лише  ті,  хто  знаходяться  посеред  неї.
Я  не  можу  вибратись.  Та  вже  й  не  знаю  чи  хочу.  Так  само,  як  не  знаю,  чи  варто  розповідати  далі.  Мабуть  немає  змісту.  Я  просто  повторюю,  те,  що  пам’ятаю.  І  щоразу  деталей  все  менше.  Скоро  се,  що  я  розповім  буде  складатись  з  кількох  речень.  Я  Макс.  Я  бачу  смерть.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613417
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2015

37.

Допоки  я  спускався  нижче,  Саша  зняв  мітку.  Пацан  швидко  вчився.  Він  прекрасно  справлявся  і  без  наших  здібностей.  Тепер  настала  черга  Марка  бігти,  бо  йому  виявилось  найближче.  Мені  було  цікаво,  як  саме  він  буде  працювати,  як  і  що  він  говоритиме.  Але  не  дано.
- Макс,  тебе  кликала  дівчинка  –  заговорив  священик  –  бігом.
- Йди  –  сказав  Олександр  –  ми  впораємось.
Я  направився  на  п’ятий  поверх.  Перейшов  на  біг.  Отець  Михайло  чекав  мене  на  порозі.
- Що  там?  –  запитав  кивнувши  в  бік  дверей.
- Ліля  тобі  розповість  –  коротко  буркнув  той.
Він  не  міг  бути  вище  простих  суперечок.  Тепер  я  зрозумів  його  неповноцінність.  Раніше  він  був  для  мене  авторитетом.  Він  уособлював  якусь  таємну  мудрість,  що  я  ніяк  не  міг  збагнути.  Але  в  деталях  схована  істина:  він  просто  був  забобонним  старим.  Він  не  міг  признати  очевидну  необхідність,  і  це  застилало  йому  очі.  Я  був  розчарований  в  ньому
- Боюсь,  ви  не  розумієте  –  заговорив  я  –  від  цього  залежать  наші  життя  і  ще  кількох  людей…
- На  все  воля  Божа  –  він  спокійно  розвів  руками.
Я  не  став  з  ним  заїдатись.  Не  було  часу.  А  може  в  мені  все  ще  жила  повага  до  старого,  яку  так  затято  відтісняла  моя  черствість  і  ненависть.  В  мене  вже  не  буває  інакше:  я  або  просто  спокійний,  або  ходячий  шматок  ненависті.  І  це  повільний,  але  вірний  шлях  на  дно.  Я  вже  знаю,  своє  покарання  в  пеклі,  якщо  воно  є:  мене  щось  буде  постійно  дратувати,  а  я  не  буду  спроможний  це  припинити.
Я  зайшов  в  квартиру.  Там  сильно  все  гриміло.  Добре,  що  сусідів  немає.  Або  є,  але  вони  настільки  заклопотані,  щоб  щось  робити.  Я  швидко  пройшов  по  коридору.  Повернув  на  кухню.  Полтергейст  був  тут,  але  він  не  міг  мене  відчути.  Зате  я  відчув,  повітря,  що  було  наелектризоване.
- Ти  бачиш  мене?  –  запитав  я  в  слух.
Нема  реакції.  Для  нього  я  просто  не  існував.  Пройшов  до  кімнати.  Постукав.
- Це  я,  Макс.
Почувся  якийсь  шум.  Ліля  видимо  забарикадувалась  з  Наталею,  щоб  дух  не  зміг  прибити  їх  ножами  до  дверей.  Він  міг  проникнути  в  кімнату  й  так…  Чи  не  міг?  Я  на  хвильку  задумався.  Ага,  он  воно  що:  Едик  знайшов  душі  тих,  хто  помер  в  сусідній  кімнаті.  А  цю  він  огородив.  Тому  то  й  Наталка  вибрала  її.
Двері  відчинились.  Я  був  здивований,  побачивши  замість  Лілі  Наталю.  
- Чого  став?  –  шикнула  вона,  схопивши  мене  за  руку  й  затягнувши  всередину.
Полтергейст  ніяк  не  відреагував  на  це.  Але  про  всяк  ми  зачинили  двері.  Я  роззирнувся.  В  кімнаті  і  далі  був  безлад,  але  тіла  скінхеда  вже  не  було.  Міліція  таки  побувала  тут.  І  ми  серйозно  ризикували…  Але  не  до  того  зараз.  Ліля  сиділа  на  колінах  посеред  кімнати.  Вона  не  рухалась.  Дихання  було  глибоким  і  повільним.  І  очі…  Вони  відкриті.  Вона  навіть  не  кліпала.
- Може  поясниш,  що  в  біса  коїться?  –  зашипів  я.
- Я  попросила  отця  Михайла  не  розповідати  нікому  –  сказала  вона.
- Не  розповідати  що?  –  я  схопив  її  за  плечі  і  притис  до  стіни.
Вона  спробувала  вирватись,  але  я  до  болі  стиснув  її  плечі.
- Не  розповідати  що?
- Мені  боляче  –  заскавуліла  відьма.  Від  її  сили  і  гордості  не  залишилось  сліду.
- Розповідай,  що  коїться!  –  я  навіть  не  знав,  що  мій  голос  може  лунати  так  погрозливо,  і  так  владно.
- Я  хотіла  його  приборкати,  та  не  змогла  –  в  відьми  по  щоках  скотились  сльози.
Але  я  знав  ціну  таким  сльозам.  Жалість  та  співчуття  –  це  те,  що  з  нас  витягують  жінки.  Це  ті  струни,  за  які  вони  майстерно  смикають  і  виходить  отруйна  солодка  мелодія.  Але  я  був  мертвим  до  таких  речей.  Зазвичай…
- І  ти  просто  звалила  на  неї  свою  роботу!  –  гаркнув  я.
- Воно  занадто  могутнє  для…  -  вона  замовкла.
- Для  приборкання,  правда?  –  з  презирством  запитав  я  –  ось  для  чого  тобі  Ліля.  Вона  лише  приманка…
- Вона  й  так  приречена  –  сказала  Наталія  –  Марко  розповів,  що  тобі  довелось  її  знову  рятувати.  Ти  ж  не  можеш  робити  цього  вічно…
Я  відвісив  їй  ляпас.  Вона  скрикнула  і  впала  на  землю,  закривши  щоку  руками.  Підігнула  ноги  під  себе,  скрутилась  калачиком,  готуючись  до  нових  ударів.  Вона  нагадувала  побите  цуценя.  Я  не  став  її  чіпати.  Навіть  ляпас  це  забагато  для  жінки.  Хоча,  щось  в  мені  твердило,  що  це  заслужено.
- Хто  дав  тобі  право  жертвувати  кимось  з  нас!?  –  заволав  я.
Відьма  засміялась.  Її  гидкий  сміх  тихо  розповзався  по  кімнаті,  і  ставав  все  гучнішим.
- А  хто  дав  це  право  тобі?  –  тихо  запитала  вона  –  що  ти  постійно  робиш,  як  не  це?
Я  промовчав.  В  цей  момент  в  кухні  щось  почало  трястись.  Ліля  стрепенулась,  але  це  була  лише  мить.  Вона  не  могла  повернутись.
- Вона  в  астралі  –  Наталя  навколішках  підповзла  до  неї.
Погладила  її  по  голові.  Зашепотіла  щось  на  вухо.  Я  бував  там  кілька  разів,  і  я  знав,  що  Ліля  матиме,  що  розповісти.  Це  як  перший  прийом  якісного  ЛСД:  твоє  мислення  змінюється,  від  тих  почуттів,  що  тебе  переповнюють.  Ти  зазнаєш  ментальних  пошкоджень.  І  так  як  раніше  ти  вже  не  мислитимеш.  Астрал  міняє  людей.  Це  одночасно  страшне  і  веселе  місце.  Що  це  ніхто  не  знає.  Мало  хто,  що  може  розповісти  про  це.  Геральт  не  любив  цим  займатись,  вважаючи  це  маячнею.  Він  взагалі  не  вірив  в  будь-які  подорожі  поза  тілом.  Але  я  знав,  що  це  реально.
- Як  саме  вона  туди  потрапила?  –  запитав  її.
- Делірій  –  відьма  злякано  подивилась  на  мене,  чекаючи    е  одного  ляпасу  –  вона  сама  його  прийняла.  Я  намагалась  завадити,  але…
Я  глянув  на  неї  так,  що  вона  замовкла.  Брешеш,  ти  знала,  що  так  буде.  Ти  чомусь  розповіла  їй  про  нього.  Але  виясняти  відносини  я  не  став.
- Скільки?
- Три  каплі.  Але  цього  достатньо.
- Наскільки  сильно  рецепт  відрізняється  від  оригінального?
- Ненабагато…
Вона  не  встигла  договорити.  Я  підійшов  до  її  сумки  і  дістав  звідти  ще  пляшечку.  Сів  навпроти  Лілі  на  коліна.  Взяв  її  за  руки.
- Ти  збожеволів?  –  запитала  Наталя  –  забув,  як  закінчився  останній  раз?
- Тебе  тоді  не  було  –  гаркнув  на  неї
- Ваш  з  Марком  друг  помер  від  страху…
- Мені  треба  її  витягти!  –  гаркнув  я.
Витяг  корок  зубами.  Там  явно  було  більше  трьох  капель,  але  доведеться  ризикнути.  Як  тільки  рідина  потрапить  в  організм,  почнуться  сильні  галюцинації.  Ми  з  братом  спочатку  не  розуміли,  що  це  не  зовсім  галюцинації.  Це  не  світ  дуалізму  Декарта.  Це  метафізична  та  онтологічна  реальність,  якщо  наука  не  бреше.  Або  астрал,  якщо  вже  надто  спрощено.
- Ну,  понеслась!  –  сказав,  випивши  весь  вміст.
Делірій  на  смак  наче  холодна  крапля  дощу.  З  тим  як  він  проникав  все  далі  в  моє  тіло,  я  відчував,  що  температура  цих  капель  істотно  зростає.  Мені  це  були  наче  краплі  лави.  В  голові  закрутилось.  Я  міцніше  схопив  Лілю  за  руки.  В  вухах  щось  шуміло.  Наталя  давала  останні  поради,  але  я  не  чув.  Заплющив  очі,  або  може  мені  здалось,  що  я  їх  заплющив,  не  знаю.  Стало  темно.  З’явилось  відчуття,  що  все  навколо  мене  крутиться.  І  я  став  чекати.  Все  прискорювалось,  так,  що  мене  почало  тоншити.  Але  я  тримався.
А  тоді  все  припинилось.  Нудота  відступила.  Я  розплющив  очі.
Нічого  особливо  не  змінилось.  Хіба  те,  що  я  лежав  на  землі.  І  те,  що  я  бачив  себе  сидячого  на  колінах  біля  Лілі.  Наталка  не  рухалась,  вона  немов  зависла  в  якісь  кумедній  позі.
- Просто  прекрасно  –  буркнув  я.
Слова  ехом  розлетілись  в  усі  кутки  кімнати.  І  загубились  так  само,  як  і  вилетіли  з  мого  рота.  Я  повернувся.  Лілі  в  кімнаті  не  було.  Кликати  її  марно.  Треба  хіба  знайти.  Я  підійшов  до  вікна.  Розтулив  штори.  Ясно,  мені  не  вибратись  звідси.  За  вікном  не  було  нічого.  Вікно  впиралось  в  бетонну  стіну.  Он,  що  бачать  полонені  Едиком  душі.  Голос  Наталії  донісся  нізвідки.
- Знайди  Лілю,  не  забувай  для  чого  ти  тут.
Я  не  відповів.  Вона  навряд  чи  почує.  Повернувся  і  пішов  геть  з  кімнати.  Все  було  якогось  темно  зеленого  кольору.  Наче  кімнату  на  кілька  століть  погрузили  в  воду  і  водорості  добрались  до  неї.  Я  потягнув  на  себе  двері  і  вийшов  на  кухню.  Все  палало  вогнем.  Наче  при  пожежі,  коли  я  кинувся  рятувати  Жанну.  Ніякої  температури  я  не  відчував.  Зате  в  кухні  я  знайшов  Лілю.  Вона  сиділа  в  кутку,  поклавши  голову  на  коліна  і  охопивши  їх  руками.  Її  тіло  беззвучно  смикалось.  Я  не  відразу  зрозумів,  що  вона  плакала.
- Ліля  –  покликав  її  –  це  я,  Макс.
- Йди  геть!  –  закричала  на  мене.
- Я  прийшов  по  тебе  –  я  сів  біля  неї  –  нам  час  повертатись.
- Куди?  Мені  немає  куди  йти!  –  закричала  вона.
- Є  –  м’яко  сказав,  поклавши  руку  їй  на  плече.
- Для  чого?  Я  однаково  повернусь  сюди.  Мені  не  судилось  довго  жити…
- Брехня.  Я  витягну  тебе  звідси.
- Навіщо?
- Тому  що  тобі  можна  допомогти.
- Тобі  це  навіщо?  –  вона  перший  раз  глянула  на  мене.
Довге  перебування  тут  змінювало  її.  Вона  ставала  частиною  цього  світу.  А  цей  світ  ставав  частиною  її.  Не  хотів  її  відпускати.  Її  очі  наливались  байдужістю.  Лише  щоки  були  вологі  від  сліз,  що  от-от  мали  висохнути  назавжди…
- Де  ті  духи?  –  запитав  я.
- Пішли  геть  –  спокійно  сказала  вона  –  я  прогнала  їх.
- Тоді  що  ти  тут  робитимеш?
Неймовірно!  Ліля  змогла  зробити  те,  що  не  вийшло  б  ні  в  кого  з  нас.  Аж  тепер  я  зрозумів,  чому  всі  мої  спроби  її  врятувати  були  марними.  Вона  належала  до  тих  рідкісних  людей,  що  могли  перебувати  тут.  Я  звідси  зникну,  коли  закінчиться  дія  деліріума.  Краще,  б  звісно  забратись  звідси  якомога  раніше,  бо  тоді  є  шанс  зберегти  здоровий  глузд.  Після  ж  припинення,  я  декілька  разів  не  міг  зрозуміти  де  я  є.  А  це  лякає.  До  біса  сильно  лякає.  Я  вже  розповідав,  що  Антон  не  справився.  Він  збожеволів.  А  робилось  це  так  непомітно  для  нас,  що  коли  відбулись  перші  зміни  –  стало  пізно.  Антон  помер.
Ліля  ж  була  провідником.  Вона  могла  б  спокійно  перебувати  і  там  і  там.  Може  навіть  вона  могла  б  мати  мої  здібності.  Але  про  це  я  не  сказав.  Мітка  не  відступала  не  через  те,  що  хтось  її  прокляв.  Просто  власна  ж  підсвідомість  тягнула  її  сюди.  А  методи  наша  підсвідомість  вибирає  невміло.  Все,  що  мені  треба,  це  переконати  її  більше  не  повертатись  сюди.  Звідки  я  дізнався  про  це?  Серйозно?  От  так  просто  прогнати  духів  з  проклятого  місця?  На  землі  таких  людей  по  пальцях  перерахувати  можна.
Але  вона  не  стане  такою  людиною.  Я  не  дозволю  цього.  Я  не  дам  їй  своїх  здібностей.  Це  не  те  життя,  що  їй  потрібно.  Нехай  живе  сірою,  буденною  рутиною,  але  нехай  живе,  як  всі.  Це  для  неї  занадто.
- А  ти  що  тут  робитимеш?
- Нічого.  Я  планую  витягти  нас  звідси.
- Як?
- Дай  мені  руку  і  я  тебе  виведу.
Вона  якось  дивно  глянула  на  мене.
- Для  чого  тобі  це?  –  запитала  вона  –  чому  тобі  є  діло  до  мене?
- Тому  що  ти  мені  небайдужа  –  ці  слова  ледь  вилетіли  з  моєї  горлянки.  Але  наступні  вилетіли  так,  що  я  навіть  не  чекав  –  тому  що  я  люблю  тебе.
Лице  її  освітила  посмішка.  Якби  в  астралі  не  було  тьмяних  кольорів,  я  б  міг  за  кластись,  що  вона  почервоніла.  Не  знаю.  може  вона  ще  щось  би  сказала,  але  я  не  хотів  чути.  Шок  від  своїх  слів  опанував  мною.  І  щоб  не  ускладнювати  ситуацію  я  взяв  її  за  руку.
- Ходімо,  нам  потрібно  повертатись.
Вона  піддалась.  Без  лишніх  слів  я  повів  її  назад  до  кімнати…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613416
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2015

36.

Я  швидко  піднімався  по  сходах.  Дихання,  аж  надривалось  від  того,  що  я  так  багато  палю,  але  минулі  звички  давали  про  себе  знати.  Я  не  видихався,  я  все  такий  ж  сильний,  як  був  в  молодості,  хіба  багато  п’ю.  Часу  залишалось  все  менше.  Блютус  гарнітура  в  моєму  вусі,  аж  надривалась  від  голосу,  отця  Михайла.  Брат  взяв  його,  щоб  той  координував  наші  дії.  Знаю,  ми  сама  дивна  компанія  для  порятунку,  але  кращої  не  було.  Відьма,  священик,  двоє  бачать  смерть  інших  людей,  медвежатник  і  дівчина  з  дуже  сильною  печаттю  смерті  (це  Марко  так  називає,  любить  пафос,  що  вже  зробиш)
- Я  на  восьмому  –  сказав  я.
Паралельно  я  чув,  як  говорили  інші.  Ми  зробили  бесіди,  щоб  отець  Михайло  міг  координувати  наші  дії.  Саша  працював  над  замком.  Марк  був  на  п’ятому  і  чекав  на  кого  перейде  мітка,  щоб  взятись  за  ту  людину.  Наталія  готувалась  до  зустрічі  з  тим,  що  було  в  домі  Едика.  Ліля  мала  допомагати  їй.  Як  не  дивно,  вона  швидко  повірила  у  все  це,  навіть  вговорювати  не  довелось.  Вона  сама  знала,  що  й  з  нею  не  все  в  порядку,  але  була  готова  допомагати.  Карину  брати  не  хотілось.  
- Саша,  що  там?  –  запитав  священик.
- Хвилину  –  пробурчав  той.
- Може  все  ж  я  зайду?  –  пропонував  той.
- Ні  –  гаркнув  я.
Мовчанка,  але  я  зрозумів,  що  від  моїх  слів  не  буде  толку.  Остання  дискусія  з  ним  тепер  вилазила  боком.
- Нам  потрібний  екзорцист  –  втрутився  Марко  –  і  то  не  факт…
- Але  звертатись  до  прислужниці  сатани  за  допомогою…
- Гей  –  обурилась  Наталя  –  я  ще  тут…
- Отець  Михайло  –  заспокійливо  сказав  Марко  –  ви  нам  потрібні,  щоб  координувати  нас.  Ми  всі  зараз  залежимо  від  вас…
Я  плюнув  на  бетон.  Клятий  підлабузник,  в  нього  все  виходить  проникати  в  душі  людей.  І  саме  смішне,  що  він  не  говорив  нічого  особливого.  Все  впиралось  не  в  що,  а  в  як  він  це  говорив.  Йому  хотілось  вірити.  Він  знав  це.  Знав,  і  не  гидував  цим  користуватись.
- Прости  Господи  мене  грішного…  –  забубонів  він.
- Справився  –  озвучив  Саша  –  що  тепер?
- Чекай  мого  сигналу  –  сказав  Марко  –  я  повідомлю,  куди  тобі  треба  йти.
- Наталя  –  сказав  я  –  скільки  часу  це  займе?
- Хвилин  п’ятнадцять…
Вона  хотіла  звучати  впевнено,  але  я  відчув,  що  вона  боїться.  Від  неї  залежало  все.  Ми  просто  будемо  стояти  на  заваді  в  полтергейста.  Він  не  має  довести  нікого  до  смерті.
- Ми  заходимо  –  оголосила  Ліля.
Це  сигнал.  Я  пройшовся  по  темному  коридору.  Тут  я  відчував  мітку  найкраще.  Галюцинації,  були  туманні,  я  нічого  не  розумів.  Сонце  не  могло  пробитись  крізь  самотнє  вікно.  Стіни  старі,  ремонту  тут  не  було  з  часів  забудови.  Тішило  лише  одне:  багато  кімнат  пустували.  Тут  їх  знімали  студенти,  але  зараз  було  літо,  тож  багатьох  з  них  не  було.  Мої  кроки  тихенько  лунали  по  мовчазному  коридору.  Я  виглядав  наче  злодій,  мисливець,  що  обережно  шукає  свою  жертву.  Я  дослухався  і  принюхувався  до  всього  навколо.  В  вусі  почувся  гуркіт:  створіння  бісила  поява  Наталі  на  порозі.
- Ми  відключаємось  –  попередила  Ліля.
- Я  поде  журю  на  виході  –  зголосився  отець  Михайло.
Значить  все  почалось.  Мені  треба  прискорюватись.  З  однієї  квартири  лунала  лайка.
- Знайшов  –  сказав  я  –  готуйтесь…
Я  постукав  в  двері.  Сварка  не  припинялась.  Сварились  чоловік  і  жінка.  Я  знав,  що  буде.  Хтось  з  них  зараз  прикінчить  одне  одного.  Я  загупав  сильніше.
- Нах*й!  –  почув  у  відповідь.
- Сантехнік,  бл*ть!  –  загорлав  у  відповідь  –  ви  людей  топите!
Що?  Нахєр  я  це  сказав?  Ляпнув  перше,  що  прийшло  в  голову.  Але  вже  пізно.  Хоч  я  не  в  старому  одязі,  і  не  п’яний,  як  більшість  представників  ЖКХ,  але  мені  не  вперше  брехати.  Замок  на  дверях  почав  клацати.  Мить  і  залізні  двері  відчинились.  На  порозі  стояв  лисий,  злий  чоловік  в  білій  майці  і  сімейках.  Позаду  дружина  в  махровому  халаті  та  з  рушником  на  голові.  Типова  сорокарічна  сім’я.  Це  той  тип  людей,  що  не  знайшли  те,  що  шукали  і  намагаються  втримати  те,  що  них  є.  От  і  в  них,  все  тріщало  по  швах.  В  навушнику  лунали  голоси  Марка  та  Олександра.  Вони  не  приховували  свого  презирства  і  відверто  насміхались  з  мене.
- Доброго  дня  –  привітався  з  чоловіком.
Мовчанка.  Його  свинячі  очі  бігали  по  мені.  Вилиці  на  розгніваному  лиці  ходили.  На  такому  написано:  дай  мені  лише  привід…
- Вас  ніхто  не  топить?  –  продовжував  я  –  бо  сусіди  знизу  жаліються…
- Ні  –  коротко  відповів  той  –  срав  я  на  покидьків  знизу.
- Ти  на  все  среш,  невдаха!  –  втрутилася  дружина
- Хліборізку  закрила!  –  в  гніві  прогарчав  той.
Він  спробував  закрити  двері.  Зараз  він  їй  покаже.  Але  все  одно,  щось  було  не  те.  На  дружині  нічого  не  висіло.  Я  про  мітку,  а  не  про  те,  що  ви  подумали.  Якщо  вже  так,  то  обоє  мені  не  подобались.  Завдяки  розмноженню  таких,  як  вони  в  нас  повно  неповноцінних  людей.  Яка  має  бути  дитина  в  таких  сім’ях?  Серйозно,  яку  модель  сімейної  поведінки  він  чи  вона  візьмуть  для  себе  в  майбутнє?  От  і  маємо.
Я  притиримав  двері.  Він  оскаженіло  глянув  на  мене.
- Ти  знаєш,  хто  я  такий?  –  прогорланив  він.
- Мені  якось  пох*й  –  позбавленим  емоцій  голосом  сказав  я  –  в  мене  робота,  і  якщо  не  хочеш,  щоб  я  перекрив  воду  в  усьому  будинку,  то  не  гарчи  на  мене.  Чи  ти  думаєш,  ти  єдиний  невдоволений  тут.
- Рахуй,  що  ти  звільнений  –  сказав  він.
- Рахуй,  що  ти  без  води  –  презирливо  всміхнувся  я.
І  тихенько  додав:  гандон.  Він  отетерів.  Яка  жінка?  Яка  сварка?  Він  і  забув  про  неї.  Вся  його  увага  зосередилась  на  мені.  Легше  звісно  було  б  зайти  в  хату  і  потягти  час  граючись  з  бачком  і  трубами,  допоки  я  не  почув  би  сигнал  від  Марка.
Але  коли  це  я  шукав  легких  доріг?  Мітка  на  ньому.  Перед  очима  пронеслось,  як  його  дружина  схопила  кухонний  ніж  і…
Він  вилетів  на  мене  в  чому  був.  Щось  прошипів:  та  я  тебе…    Я  відійшов,  ухилився  від  протягнутих  до  мене  рук.  Вперіщив  кулаком  під  дих.  Зловив  за  голову  і  вперіщив  того  в  стіну.  Можна  було  б  і  по  м’якше,  але  час  піджимав.
- Коля!  –  заголосила  дружина.
Вона  й  забула  свою  ненависть  до  нього.  Це  згадається  ввечері,  в  вечері  все  вернеться  в  попереднє  русло.  Але  ввечері  мене  тут  не  буде.  Я  подумав,  що  вона  вилетіла  на  мене,  але  помилився.  Вона  схилилась  над  своїм  коханим  Колею,  який  до  того  страшно  лаяв  її  останніми  словами.  Тепер  вона  була  переповнена  страхом  і  співчуттям.  Вона  навіть  забула  про  мене.
- Мітка  зникла  –  почув  голос  Марка  –  Саша,  шуми  на  другий  поверх,  шукай  потрібну  кімнату.
Саша  щось  пробурмотів  тоном  повним  готовності.  Я  не  чув  що  саме.  Жінка  підняла  до  мене  своє  заплакане  обличчя.  Її  Коля  стогнав  від  болі.  Дебела  туша  скрутилась  калачиком  на  холодній  землі.  Жінка  плакала,  гладила  його  по  голові.
- Чудовисько!  –  засичала,  спопеляючи  мене  поглядом  –  поглянь,  що  ти  зробив!
Вона  так  і  сипала  прокльонами  в  мій  адрес,  не  забуваючи  згадувати  кожного  члена  моєї  родини.  Я  стояв  наче  засватаний.  Ніколи  до  цього  не  звикнеш.  Люди  не  розуміють  навіщо  я  щось  роблю.  Зі  сторони  це  здається  не  тим,  що  воно  є  насправді.  От  я  розбив  йому  голову,  але  врятував  його  від  смерті,  а  її  від  тяжкого  гріха.  Вони  житимуть.  Нехай  недовго,  нещасливо,  але  житимуть.  Не  знаю,  чи  це  краще,  і  не  знаю  чим,  але  в  них  є  шанс  щось  з  цим  зробити.  Вона  ридала.  Боже,  вона  дивилась  на  мене  так,  наче  тварина  готова  роздерти  жертву.  Я  повернувся  до  неї  спиною  і  пішов  геть  приймаючи  в  свій  бік  самі  огидні  прокльони.  Руки  та  коліна  тряслись.  Це  нормально,  зараз  пройде.  Я  поволі  спускався  по  сходах  віддаляючись  від  її  криків.
- Макс,  ти  десь  на  шостий  –  прогарчав  Марко.
Я  не  відповів,  я  без  нього  знав  куди  йти.  Саша  все  ж  справився.  Дивно,  але  я  чомусь  навіть  не  припускав,  що  може  бути  інакше.  Я  вірив  в  його  бажання  допомагати  і  рятувати  людей.  Значить,  я  вірив  у  нього.  Я  прискорився,  перестрибуючи  через  сходинки.  Перейшов  на  біг.  Свідомість  виривалась  з  тіла,  намагаючись  поринути  в  звичні  видіння.  Ні,  не  зараз.  Не  потрібно  цього.  Швидко  знайшов  потрібну  квартиру.  Загупав  в  двері.  Почулись  повільні  кроки.  Відкрила  жінка.  Вона  не  подобалась  мені.  Я  взагалі  не  люблю  такий  типаж.  Грубі  зі  всіма  можливими  звисаннями,  чомусь  теж  в  халаті,  але  червоному.  Великі  губи  в  колір  халату.  Над  великими  щоками  ледь  виднілись  очі.  А  загалом  вираз  лиця  виражав  вічне  невдоволення  будь-чим.  Таким  людям  непотрібна  конкретна  причина.  Їм  достатньо  факту  присутності  чогось,  чим  можна  бути  незадоволеним.
- Ну?  –  запитала  вона.
Я  не  встиг  відповісти.  В  моєму  вусі  Марко  вже  пояснював  Саші,  який  поверх  наступний.  Все?  Так  швидко?
- Господи,  як  в  тебе  це  вийшло?  –  запитав  Марко.
- Доброго  дня  –  привітався  з  жіночкою,  намагаючись  бути  якомога  більш  ввічливим  –  в  вас  є  хвилинка  поговорити  про  Господа  нашого?
Вона  звісно  ж  послала  мене  по  відомому  напрямку  і  хлопнула  дверима  в  мене  перед  носом.  Ну,  ще  одна  врятована.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612821
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2015

35.

Саша  вклав  якогось  чоловіка  кулаком  в  лице.  Тіло  того  обм’якло  і  сповзло  по  дверях  під’їзду.  Самооборона.  Той  сам  налетів  на  нас,  хотів  вимісити  все  своє  ла*но  на  нас.  Я  не  сердився.  Прокляття  давило  тягарем  на  всіх  жителів,  викликаючи  в  них  негатив,  граючи  на  їх  страхах,  дражнячи  їх  демонів.
- Не  піддавайся  –  суворо  сказав  я  йому  –  пам’ятай  для  чого  ми  сюди  прийшли.
Він  понуро  опустив  голову.  Хороший  хлопець.  Просто  і  йому  тяжко  противитись  цьому  гніту.  В  нього  не  було  імунітету,  як  в  мене.  Він  не  міг  себе  огородити  від  цього  наче  наша  відмочка.  Його  воля  –  його  захист.  
Я  відчув,  що  щось  не  так,  як  тільки  ми  зайшли  в  під’їзд.  Крім  звичайного  запаху,  сечі,  сперми,  блювотиння  та  лайна  та  темноти  звісно.  Наталя  гидливо  прикрила  ніс  рукою.
- Як  тут  можна  жити?  –  з  гидотою  в  голосі  сказала  вона.
Вона  залишилась  без  відповіді.  Що  вона  може  знати?  Ніби  її  обходить  щось  крім  її  власного  комфорту.  Я  жив  і  не  в  таких  умовах.  А  були  моменти,  коли  навіть  такі  умови  здавались  мені  раєм  на  землі.  Та  що  може  тямити  в  цьому  та,  що  видурює  з  людей  скажені  суми  грошей,  за  те,  що  просто  витягує  їх  голови  з  власних  геп.  Магія,  містика…
Ла*но  собаче.
- Запущена  ситуація  –  пробурмотіла  вона.
Саша  глянув  на  мене.  Я  знизав  плечима.  Я  чесно  не  знаю,  про  прокльони  вона  чи  про  запах  з  під’їзду.  Все,  що  знаю  я,  що  щось  не  так.  Я  не  міг  сказати,  що  саме.  Стало  холодно.  Я  не  сказав  нічого.  Треба  вийти  на  світло,  щоб  я  зміг  дещо  побачити.  Для  цього  я  обігнав  Наталю,  притиснувши  її  до  стінки,  і  почувши  в  свій  бік  кілька  міцних  слів.  Я  не  звернув  на  це  уваги.  Саша  кинувся  за  мною.  Світло  йшло  від  з  ліфту.  Тьмяне,  але  вистачило  й  цього.  Кольори  втратили  свій  плин.  Холод  посилився.  Дід*ко!
- Ми  спізнились  –  повернувся  я  до  них.
Саша  здивовано  глянув  на  мене.  Наталія  оперлась  на  стінку,  схрестивши  руки  на  грудях.
- В  домі  з’явився  хтось  мічений  –  безсило  пояснив  я  –  це  почалось.
- Значить  наше  створіння  все  ж  доперло,  де  знайти  корм  –  байдужим  тоном  сказала  Наталя.
- Ти  бачиш  щось?  –  схвильовано  запитав  Саша.
- Ні,  тут  багато  людей  –  сказав  я  –  якщо  я  врятую  когось,  не  факт,  що  не  помре  ще  хтось  в  будинку.  Я  тільки  прискорю  ланцюгову  реакцію.  А  чекати  не  варіант.  Як  тільки  ти  почнеш  діяти,  він  почне  шукати  додаткову  енергію  для  захисту.
Вони  обоє  мовчали.  Патова  ситуація.  Виходить  все  дарма.  Я  міг  вирішити  це  раніше,  якби  не  розмінювався  на  неважливі  речі.  Хвиля  безсилля  накотила  на  мене,  затиснувши  в  лещата.  Вона  давила  на  мене  так,  що  я  сів  на  землю.  Закусив  кулак.  Бл*ть,  бл*ть,  бл*ть!  Чого  зараз?  Я  от  вже  знайшов  вирішення  проблеми,  а  тут  он  як.  Едик,  сучий  ти  тельбух,  сподіваюсь  в  пеклі  дуже  паскудно.
Всі  ці  люди.  От  саме  зараз  поділка  небезпеки  плавно  переходила  критичну  межу.  Я  думав  це  станеться  з  часом.  Я  не  чекав,  що  можна  так  прискорити  події.  Всі  ці  люди  поволі  безповоротно  помиратимуть.  Тут  буде  творитись  просто  безумство,  а  все  по  моїй  вині.  Я  вже  пережив  таке,  коли  ми  ще  працювали  з  Марком  та  великою  командою.  Я  не  хочу  бачити  це  все  ще  раз.  І  я  один  з  тих,  хто  найбільше  винен.  Будинок  перетвориться  на  в’язницю  для  постраждалих  душ.  А  все  тому,  що  я  не  зупинив  того  вчасно.  
- В  чому  проблема?  –  холодно  запитала  Наталя.
- В  тому,  що  все  буде  марно  –  тихо  сказав  я.
Вона  задумалась.  В  її  очах  не  було  горя  від  невдачі.  Їй  все  одно.  Саша  переводив  погляд  то  на  мене,  то  на  неї.
- Ми  не  можемо  здатись!  –  гаркнув  він.
Я  мовчав.  Він  без  сумніву  був  правий.  Я  не  міг  встигнути.  Нас  замало  для  такого.  Якщо  полтергейст  отримає  енергію,  він  знищить  Наталю  і  Сашу.  В  них  по  плавляться  мізки  і  вони  перетворяться  або  на  овочів  швидко  і  в  ту  ж  мить,  або  повільно  і  з  муками  сходитимуть  з  розуму.  В  мене  був  вибір:  приректи  на  смерть  більшість  людей  тут,  просто  пішовши,  але  зберігши  життя  Наталії  та  Сашка,  чи  пожертвувати  ще  й  їхніми  та  своїм  життям,  намагаючись  щось  змінити…
- Він  правий  –  сказала  Наталя.
- Дай  мені  подумати  –  тихо  сказав  я.
Навіть,  якщо  мітку  можна  перенести,  я  не  можу  бути  в  двох  чи  трьох  місцях  одразу.  Плюс  Наталії  потрібна  ще  одна  людина  для  захисту,  або  допомоги,  чи  просто  привести  її  до  тями.  Я  знав,  що  вона  хотіла  зробити.  Вона  спробує  вийти  в  астрал.  Самій  це  небезпечно,  враховуючи,  що  шанси  малі.
- Що  тут  думати,  Макс?  –  запитала  вона  –  ніби  ти  не  знаєш,  що  маєш  робити?  Ти  тікаєш  від  проблем  замість  вирішувати  їх,  але  ти  ніколи  не  тікав  від  того  з  чим  ми  зараз  зустрінемось.  Піднімай  сраку  і  пішли!  В  нас  купа  роботи!
Я  глянув  на  неї.  В  її  очах  горів  вогонь,  що  міг  спалити  все  на  своєму  шляху.  Її  віра  надихнула  мене.  Вона  прекрасно  знала,  знала  краще  мене  з  чим  ми  матимемо  справу.
- Я  не  встигну  всюди  –  сказав  піднімаючись.
- А  я  тут  для  чого?  –  сказав  Саша.
- Нас  все  одно  мало  –  погодилась  Наталія  –  і  ти  знаєш  людей,  що  нам  потрібні…
Я  погодився.  Хоч  би  як  мені  не  хотілось  цього  робити.  Вийшов  з  під’їзду.  Світило  сонце.  Такий  собі  контраст  між  світлом  і  темрявою.  Чоловік,  якого  вклав  Саша,  мирно  спав  на  землі.  Перевірив  його  пульс,  живий.  Люди  проходили,  дивлячись  на  нього,  але  нікому  не  було  до  нього  діла.  В  принципі,  нічого  дивного,  він  ж  хропів,  тож  його  прийняли  за  п’яного.  Дістав  сигарети.  Закурив.  Поліз  в  кишеню  по  телефон.  Наталя  права,  потрібно  бути  вище  цього.  В  нас  свої  суперечки,  але  зараз  на  карті  дещо  більше.
- Алло,  Марко  –  сказав  я,  як  тільки  гудки  припинились  –  потрібна  твоя  допомога.
- Що  там  в  тебе?  –  сонно  сказав  той
- Я  біля  дому  Едика  –  сказав  я  –  все  серйозно.  Дуже.
- Виїжджаю  –  сонливість  в  його  голосі  зникла.
- Чекай  –  зупинив  його  я  –  мені  потрібно,  щоб  ти  декого  забрав…
Він  знав  про  Лілю.  Ми  обоє  знали,  що  Скінхед  втратив  контроль  над  своїми  істотами,  коли  послав  їх  на  пошуки  Лілі,  щоб  я  знав,  коли  щось  станеться.  Це  було  дуже  ризиковано,  але  полтергейст  міг  пам’ятати  її.  Він  міг  її  боятись.  Нас  з  Марком  він  не  бачив,  йому  могло  і  не  бути  до  нас  діла.  Сашу  він  би  ігнорував,  або  просто  б  прибив  чимось  з  кухонних  предметів.  Відьма  становила  реальну  загрозу  для  нього,  тож  потрібно  було  її  захистити,  якщо  та  все  ж  вийде  в  астрал.
Марку  не  потрібно  було  цього  пояснювати.  Він  розбирався  в  таких  речах  краще  мене.
- Так  що  ми  робитимемо?  –  Саша  вийшов  слідом  за  мною.
- Як  тільки  –  я  викинув  сигарету  –  Наталія  візьметься  за  нього,  тут  стане  невесело.  Ти  відчуєш  це.  Скоріше  всього  тоді  мітка  набере  сили,  і  щось  станеться.  Наша  задача  це  відвернути.
- Але  ти  казав…
- Я  знаю,  що  я  казав!  Нам  потрібно  встигнути  раніше.  Перекинути  мітку  на  когось.  Розумієш,  є  різниця,  коли  ти  рятуєш  людину  за  мить  до  смерті,  а  коли,  за  годину  скажімо.  Тоді  через  годину  помре  хтось  інший.  Змісту  в  такому  немає,  бо  це  просто  буде  перегони  зі  смертю.  Ця  ж  мітка  з’явилась  недавно,  тож  в  нас  є  шанс  врятувати  багато  людей…
- Але  однаково,  хтось  та  й  помре?  –  запитав  він.
- Нажаль  –  тихо  сказав  я  –  але  решта  житиме.
- Це  несправедливо  –  обурився  він.
- Що  ти,  нахєр,  знаєш  про  справедливість?  –  гаркнув  я  –  справедливість  придумали  ображені  люди.  Природа  речей  така,  що  класти  життя  хотіло  на  справедливість.  Знаєш  чого  варте  твоє,  моє,  чи  ще  чиєсь  життя?  Нічого.  Його  собівартість  давно  впала,  коли  все  живе  навчилось  розмножатись…
- Чому  ж  ти  тоді  робиш  це?  –  розізлився  він.
- Тому  що  це  єдине,  що  я  вмію  робити  –  сказав  я  –  навіть,  якщо  це  безглуздо,  але  я  не  можу  інакше.  Я  обманюю  смерть.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612820
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2015

34.

За  кілька  років  до:
Я  лежав  на  тахті.  Наче  на  прийомі  в  психолога.  Не  люблю  психологів.  Кляті  покидьки  лізуть  в  мою  голову  намагаючись  списати  все  на  мої  комплекси.  Ти  ділишся,  розповідаєш,  а  психологу  пох#й.  Як?  Та  от  так.  Психологу  апріорі  має  бути  пох#й.  Робота  така.  А  як  виливати  душу  людині,  якій  на  тебе  пох#й.  Такі  асоціації  мене  і  бісили.  Я  лежав  з  закритими  очима  і  не  бачив  нічого.  Зазвичай  якісь  спогади,  якась  візуалізація,  але  не  зараз.  Зараз  –  немає  нічого.
- Розкажи  про  своїх  батьків  –  почувся  старечий  голос  Геральта.
- Для  чого?  –  запитав  я.
- Просто  –  сказав  той  –  подумав  може  тобі  захочеться  розповісти.
- Просто…  -  задумливо  протягнув  я  –  просто,  йди  нах#й  док.  Це  не  твоє  діло.
- Не  моє  –  Геральт  аніскільки  не  образився  –  але  я  намагаюсь  зрозуміти  природу  твоїх  галюцинацій.
- Я  ж  бачу  смерть  –  я  відкрив  очі  і  глянув  на  нього  –  ось  тобі  і  причина.
- Причина  –  спокійно,  майже  по-батьківськи  сказав  той  –  але  не  природа.  Розумієш,  наш  мозок  поділений  на  різні  частини…
- Док,  я  шарю  в  біології  та  анатомії  –  нетерпляче  перебив  його  –  давай  до  суті.
- Добре  –  терпляче  сказав  той  –  твої  галюцинації  беруться  зсередини  тебе.  З  твого  мозку.  Все,  що  потрібно  це  знайти  спосіб  як  виявити  це.
- Сеансами  в  псевдо  психолога?
- Розумієш,  ми  з  Марком  і  професором  Сабелевим  дійшли  висновку,  що  твої  видіння  це  своєрідний  стан.  Якщо  хочеш,  вважай  це  фізичним  станом…
- Знаю-знаю  –  перебив  я  –  ви  хочете  сказати,  що  я  не  реагую  на  зовнішні  подразники,  коли  бачу  чиюсь  смерть…
- Так  –  погодився  Геральт  –  І  твій  брат  теж.  Він  більш  чутливий  до  таких,  м,  видінь…
- Он  як?  Видінь?  От  що  це  для  вас.
- Я  всього  лише  намагаюсь  пояснити  не  встряючи  в  наукові  терміни.  Шаман  думає,  що  цей  стан,  щось  середнє  між  комою  та  астралом.
Шаманом  звали  львівського  окультиста.  Серйозно  підсів  на  такі  теми  ще  студентом.  Завдяки  йому  нам  і  вдалось  не  з’їхати  з  глузду.  Він  знав  все  і  навіть  більше.  Жаль  його  знання  втрачені.  Хороший  мужик,  тільки  пив  багато.  І  чим  більше  нового  він  відкривав  для  себе,  тим  більше  він  і  заливався.  Таке  є,  коли  мозок  відмовляється  сприймати  певні  речі.  В  такі  моменти  від  цих  думок  в  очах  йдуть  іскри.  Алкоголь  допомагає  їх  згладити.  В  результаті  таку  Шаманську  філософію  постиг  цироз  печінки.
- Тобто,  якщо  я  помру  в  такому  стані,  то  навіть  не  зможу  помітити.
- Цілком  можливо  –  погодився  Геральт  –  але  нам  потрібно  цьому  запобігти.  Потрібно,  щоб  ти  навчився  контролювати  такі  свої  переходи,  та  польоти.  Більшу  частину  твоєї  галюцинації,  сприймають  очі.  Якби  лише  виключити  їх  та  залишити  інші  органи  сприйняття…
- Як  ви  це  зробите?  –  запитав  я  –  я  вже  закривав  очі.  Картина  не  змінюється.
- Ти  їх  не  закривав  –  сказав  Геральт  –  тобі  лише  здавалось...
- Чому  ви  не  сказали  раніше?
- Вчора  побачив.
Я  промовчав.  Вчора  була  тяжка  ніч.  Вона  не  була  б  такою  тяжкою,  якби  Геральт  з  Антоном  не  схотіли  самі  взяти  участь  у  спасінні  людей.  Водій  мав  везти  людей  в  Польщу  на  заробітки.  Все  би  нічого,  але  на  ньому  висіла  мітка.  ДТП.  Якраз  на  виході  зі  Львову.  Раніше  ми  з  Марком  просто  накачували  таких  алкоголем,  щоб  вони  не  могли  поїхати.  Люди  відповідно  поїдуть  іншим  автобусом  чи  з  іншим  водієм.  До  банальних  поломок  доходило  рідко.  Це  непрактично.  Набагато  легше,  якщо  водія  підмінить  напарник  і  все.  Але  умова  одна:  той  не  має  поїхати.
В  деталі  вдаватись  не  буду.  Ми  справились,  хоч  були  на  волосині  від  провалу.  А  все  завдяки  нашій  команді,  що  замість  аналітики  вирішила  глянути  на  все  зблизька.  Від  тоді  я  намагався  не  працювати  ні  з  ким  крім  Марка.
- Ти  навіть  не  кліпав  –  пояснював  між  тим  Геральт  –  я  б  навіть  не  помітив,  якби  датчик  серцебиття  не  показав  сильні  зміни  в  серцевому  ритмі.  Дивись…
Він  взяв  свій  блокнот  і  почав  щось  в  ньому  малювати.  Я  спокійно  чекав,  що  має  вийти.
- От  так  виглядає  нормальний  серцевий  ритм  –  показав  мені.
Тоді  знов  почав  щось  малювати.  Розвернув  і  показав  мені.  Це  нагадувало  високу  скелю  з  кількома  зубцями,  і  аналогічне  дно  океану  з  іншого  боку.
- От  так  виглядав  твій  ритм.
- Я  звісно  не  кардіолог,  але  по  моєму  тут  щось  не  так…
- Це  миттєва  зупинка  серця.  Це  сталось  і  пройшло  настільки  швидко,  що  помітити  цього  практично  неможливо.  Навіть  сам  організм  не  зрозумів,  що  сталось,  тому  серцевий  ритм  став  нормальним.  Добре,  що  обладнання  в  мене  хороше.
Я  всміхнувся.  В  нас  був  хороший  невидимий  спонсор,  що  не  зводив  з  нас  очей.  Інколи  доводилось  відчувати  себе  піддослідною  мишкою  в  клітці.  Але  це  було  пусте.  Тоді  ж  я  думав,  що  зможу  приносити  користь,  що  роблю  щось  добре…
Наївний.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612515
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2015

33.

Наталія  відкрила  двері  разу  десь  після  шостого,  як  я  гримнув  у  них.  На  ній  був  лише  халат.  Її  босі  ніжки  апетитно  виглядали  з  під  нього.
- Макс?  –  здивовано  запитала  поправляючи  волосся.
- Ясно  –  спохмурнів  я  –  ти  не  сама?
- Ні  –  сказала  вона.
Такі  жінки,  як  Наталя  цього  не  показують,  але  я  вловив  ці  емоції.  Цікавість,  збудження,  хвилювання  і  задоволення  одночасно.  Їй  було  цікаво  побачити  мою  реакцію.  Вона  мені  мстила  за  Карину.  Ну,  1:1.  Я  заслужив.
- Заходь  –  сказала  вона  відходячи  вбік  –  зараз  одягнусь.
- Я  взагалі  то  до  твоєї  бабусі  –  я  зайшов  всередину.
- Поїхала  вона  –  Наталя  покрокувала  до  своєї  кімнати,  дозволяючи  мені  милуватись  її  голими  ногами.
- Що?  Як?
Вона  залишила  мої  слова  без  відповіді.  Край  її  халата  мелькнув  і  зник  в  дверях  спальні.  Я  оперся  на  двері.  Вилаявся.  Чому,  як  тільки  з’являється  хороша  можливість  вирішити  проблему,  знаходиться  якась  деталь,  що  просто  кладе  весь  мій  план  раком.  Якого  чорта  стара  відьма  звалила?  Що  їй  не  сиділось?  Я  ось-ось  повірив  у  цю  всю  #уйню,  а  на  тобі…
Робити  нічого,  довелось  пройти  в  кухню  і  сподіватись,  що  Наталя  не  вирішила  зайнятись  ранковим  трахом.  А  то  неохота  запізнюватись  на  роботу  після  лікарняного.  Стоп.  Сьогодні  ж  субота!
- Ну  і  якого  хєра  ти  приперся  в  суботу,  в  таку  рань?  –  запитала  Наталя  зайшовши  на  кухню.
На  ній  були  короткі  шортики  та  червона  футболка.  Волосся  акуратно  складене  в  гульку.
- Я  думав,  що  сьогодні  п’ятниця  –  чесно  зізнався  я  –  я  просто  в  п’ятницю  ввечері  все  п’ю.  А  вчора  не  пив.  От  і  забув.
- Бідненький  –  презирливо  сказала  Наталя  і  сіла  навпроти  мене.
Дістала  косметичку  і  почала  старанно  малювати  очі.  Я  не  відволікав.  В  таких  ситуаціях,  її  краще  не  чіпати.  Як  говориться:  і  нехай  весь  світ  зачекає.  Просто  прекрасно.  Я  хотів  запитати  про  Сашу,  але  змісту  не  було.  Він  зайшов  на  кухню  в  одягаючи  футболку.  Його  губа  прокушена,  шия  в  засосах.  Стомлений,  але  задоволений.  Він  підійшов  до  неї,  поцілував  її  в  шию.  Наталя  в  цей  момент  глянула  на  мене.  Я  ледь  стримався,  щоб  не  зареготати.  Я  мав  ревнувати?  Невже  вона  думала,  що  я  щось  відчуваю  до  неї.  Наївна.  Чи  я  наївний?  Мушу  визнати,  це  неприємно,  як  не  крути.  Я  міг  би  пустити  кілька  жартів,  що  крутились  на  язику,  але  не  став.  Це  низько,  і  не  гідно  чоловіка.  Так  роблять  лише  слабаки.  Я  заслуговував  на  таке  ставлення  з  боку  Наталії.  Жінки…  Їх  точно  створив  диявол.  Ззовні  ж  в  мене  не  було  ніяких  емоцій.
Саша  ж  виглядав  і  винним  і  закоханим.  Ми  мовчки  потисли  одне  одному  руки.  Саша  уникав  дивитись  мені  в  очі.  Я  не  винив  його.  Відьма  була  гарна,  чоловіки  звертали  шиї  дивлячись  на  неї.  Саша  був  ще  молодим  пацаном,  їй  зав  виграшки  було  спокусити  його  і  влаштувати  йому  такий  фестиваль  в  ліжку,  що  він  ще  не  скоро  її  забуде…
Чому  я,  бл#ть,  думав  про  це?  Це  не  мої  справи.
- Я  все  ще  чекаю  на  пояснення  від’їзду  твоєї  бабусі  –  заговорив,  як  тільки  вона  закінчила  з  макіяжем.
- Сказала,  що  час  вже  мені  братись  за  таке  –  безтурботно  сказала  вона.
- Стоп  –  втрутився  Саша  –  ти  підеш  туди?!
- Так  –  холодно  сказала  Наталя  –  я  піду  туди.
Саша  глянув  на  мене.  Він  виглядав  безпомічно.  Я  мовчав.  Відвернувся  від  них.  Дістав  сигарети  і  пішов  до  вікна.  Закурив.
- Макс,  скажи  ти  щось!  –  видав  він.
Я  мовчав.  Дим  виходив  з  вікна.  Що  тут  сказати?  Прокляття  повинно  зникнути,  або  всі  ті  люди  помруть.  Я  не  мав,  що  сказати.  Не  знав,  що.  Не  хотів.  А  може  й  хотів,  але  словниковий  запас  кудись  зник.
- Ми  тоді  ледь  вибрались  –  заговорив  Саша,  але  Наталія  урвала  його…
- Макс,  що  саме  ми  там  знайдемо?
- Полтергейст  –  тихо  сказав  я  –  я  ніколи  ще  не  стикався  з  ним.  Навіть  не  вірив  у  його  існування.
- Це  серйозно  –  сказала  та  добре  подумавши.
- Твоя  бабуся  би  справилась…
- Я  теж  справлюсь!  –  вона  підвищила  голос.
- Це  безумство!  –  втрутився  Саша.
Повністю  з  тобою  згодний.  Якщо  ця  вся  маячня  про  силу  правда,  то  духи  висмоктали  з  Едика  всю  силу.  В  результаті  мене  ледь  не  прибило  дверима.  До  цього  я  вважав  себе  абсолютно  захищеним.  Якщо  в  Наталії  не  вийде,  духи  висмокчуть  її  до  дна.  Едик  створив  паразита,  що  тепер  харчувався  людською  енергетикою.  Створіння  було  не  розумне,  і  не  могло  покинути  квартиру,  оскільки  Едик  про  це  подбав.  Він  прив’язав  його  до  помешкання,  в  якому  жив.  Але  також  Едик  використав  його,  щоб  накласти  прокльон.
Тепер  в  нас  є  просте  математичне  рівняння.  В  нас  є  полтергейст,  що  полюбив  харчуватись  душами.  Він  приєднаний  невидимим  зв’язком,  як  до  помешкання,  так  і  до  мешканців  будинку.  А  смерть  одного  з  них  неминуче  потягне  смерть  всіх  інших  проклятих.  Лишилось  лише  вгадати,  скільки  часу  залишилось  створінню  зрозуміти,  що  воно  може  отримати  більше  десятка  душ,  затративши  мінімум  зусиль?
Обурення  відьми  відволікли  мене  від  думок.  Вона  плеснула  руками  по  столу,  який  від  удару  аж  захитався.  Прямо  коли  ми…
Я  зловив  себе  на  тому,  що  всміхаюсь.  
- Гей,  ти  мені  не  хлопець,  і  не  чоловік  –  рявкнула  Наталя  –  тебе  взагалі  ніхто  не  тягне.
- Я…  я  з  вами  –  сказав  той  –  вам  ж  треба  потрапити  всередину.
- Ти  сам  хотів  мені  допомагати  –  нагадав  йому.
- Я  й  хочу.  Але  вона…
- Вона  справиться  –  спокійно  сказав  я.
Повернувся  до  Наталії.  Вона  була  бліда.  Знала,  що  може  статись  в  випадку  невдачі.  Але  такою  я  її  ще  не  бачив.  В  ній  палав  страх  і  в  той  же  час  рішучість.  Вона  не  збиралась  відступати.  Якщо  в  неї  вийде,  її  признають  за  справжню  відьму.  Ох,  і  злетять  її  ціни…
- Ти  знаєш,  що  саме  робити?  –  запитав  її.
- Баба  все  пояснила  –  кивнула  вона.
Це  міняє  справу.  Я  більше  схилявся  до  точки  зору  Олександра.  Нам  точно  гепа.
- Може  ти  нам  поясниш?  –  спитав  її  Саша.
- Боже,  який  ти  нудний!  –  Наталія  підвелась  і  пішла  в  коридор.
Я  погасив  сигарету  і  пішов  слідом.  Саша,  ще  сидів  за  столом.  Порухав  стіл  на  якому  ми  любили  кохатись.  Наталя  не  схвалила  жарту.  Саша  глянув  на  мене  поглядом  повним  невпевненості.  Я  не  міг  його  винити.  Боротись  з  тим,  чого  не  бачиш,  і  що  може  тебе  розірвати,  чи  скинути  на  тебе,  щось  гостре  чи  важке...  Я  не  міг  відступити,  раз  вже  взявся  за  це.  Наталя  була  рабинею  власного  его.  Саша,  єдиний  з  нас,  хто  не  був  залежним  від  цього.  Він  хотів  допомагати  мені  рятувати  людей,  але  він  і  представити  не  міг,  що  ми  зіткнемось  з  чимось  таким.  Навіть  мені  було  страшно,  хоч  мене  не  чіпають  духи,  що  говорити  про  нього?  Він  міг  піти,  ми  б  зрозуміли.
- Я  з  вами  –  він  встав  з-за  стола  –  втрьох  шансів  більше.
- Добре  –  всміхнулась  відьма  –  все  ж  яйця  в  тебе  є.
Саша  підійшов  до  неї,  хотів  поцілувати,  але  Наталія  ухилилась  від  нього.  Я  схопив  його  за  плече  і  виштовхав  в  двері.  Він  вилетів  наче  корок  з  пляшки  і  пробіг  ще  кілька  кроків  по  інерції.  Наталя  зареготала:
- Про  роботу  думай...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612514
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2015

32.

Думки  про  Лілю  не  зникали  до  самого  дому.  Мені  доведеться  її  залишити.  Нічого  дивного,  я  й  раніше  робив  таке.  Чому  раптом  я  став  такий  емоційний?  Що  в  біса  зі  мною  коїться?  Чому  мені  так  важко  залишити  її?  Чому  я  постійно  бачу  її  очі  перед  собою?  
Я  повернув  ключ  і  двері  відчинились.  Темно,  але  очі  звикли.  Карина  вийшла  з  кімнати  в  одній  футболці.  В  руках  в  неї  пляшка  шампанського.
- Я  чекала  –  прошепотіла  вона.
Думки  про  Лілю  зникли.  Емоції?  Які?  Де?  Вона  включила  світло.  Я  зажмурився
- Нові  побої?  –  запитала  вона.
- Марко  тут  –  пояснив  я.
- Зрозуміло  –  невдоволено  сказала  вона  –  чому  він  шукав  тебе?
- Не  знаю  –  збрехав  я.
Вона  не  повірила.  Невдоволено  склала  руки  на  грудях.
- Ти  мені  обіцяв  –  тихо  сказала  вона.
- Я  встигну  зробити  все  –  сказав  їй.
- А  раптом  ні?
- Тоді  я  поїду  з  тобою  не  закінчивши  справи.
Я  роззувся,  зняв  одяг,  закинув  його  в  пральну  машинку.  Вона  ритмічно  загуділа.  А  я  стояв  голий  біля  раковини  і  вмивався.  Карина  зайшла  слідом.  Поклала  руки  мені  на  плечі.
- Я  приїхала  сюди  заради  тебе  –  сказала  вона  –  я  відклала  всі  свої  справи  заради  тебе.
- Знаю  –  тихо  сказав  я  –  і  дякую.  Скоро  все  закінчиться.
- Я  не  можу  вічно  чекати  на  тебе  –  по  її  щоках  покотились  сльози.
Я  мовчав.  Мені  не  хотілось  нічого  говорити.  Та  й  не  знав  я,  що  говорити.  Я  розумів  її.  Я  розумів,  як  їй  чекати  мене  після  чогось  такого.  Постійно  є  ризик,  що  я  не  встигну,  що  помру  разом  з  тим  кого  рятуватиму.  Вона  жила  зі  мною  і  знала  в  що  ми  з  братом  іноді  влізали.  Вона  не  молоділа  з  часом  і,  я  к  будь-яка  жінка,  вона  хотіла  стабільності.  Вона  любила  мене  і  хотіла,  щоб  я  любив  її.  Я  знав,  що  мені  пощастило  з  нею.  Хтось  може  сказати:  б*ять,  вона  ж  працювала  в  ескорті,  скільки  чоловіків  вона  знала.  Я  шлю  таких  людей  на*уй.  По  перше,  я  все  ще  намагаюсь  не  відставати.  По  друге,  такі  думки  є  тільки  в  невдах.  Ви  над  цим  замислюєтесь?  Ви  невдаха  і  багато  радостей  сексу  обійшли  вас  стороною.  Ви  мовчите  про  це,  може  навіть  притягуєте  церкву  в  свої  жалюгідні  виправдання.  Я  ж  впевнений  в  її  почуттях  більше  ніж  в  своєму  прокляттю.  Її  не  тягне  на  ліво,  вона  дійсно  знає,  що  хоче  від  життя.  Це  особисте  діло  кожного.  І  кохання  однієї  такої,  як  вона  варте  тисячі  ваших…
А  чи  любив  її  я?  Не  знаю.  Казав,  що  люблю.  Чи  зміг  би  я  прожити  з  нею  все  життя?  Думаю,  що  зміг  би.  Рутинне  сімейне  життя  нас  би  бісило,  ми  часто  б  сварились,  але  сварки  є  завжди.  Ми  були  б  щасливі…
Але  я  не  міг  залишити  позаду  те,  що  мав  зробити.  Я  не  міг.  Якась  невидима  сила  не  відпускала  мене…
- Ти  старієш  –  прошепотіла  вона.
- Я  й  раніше  потрапляв  у  неприємності.
- Я  не  про  те  –  вона  поклала  мені  голову  на  плече.
Ми  дивились  одне  на  одного  через  дзеркало  в  ванній.
- Досить  грати  в  героя  –  сказала  вона  –  всіх  не  врятуєш.  Ти  вже  не  той  наївний  романтик.
- Ти  колись  закохалась  в  того  наївного  романтика  –  нагадав  їй  –  в  того  мене,  що  намагався  врятувати  всіх…
Вона  промовчала.  Лише  міцніше  пригорнулась  до  мене.
- На  твоєму  тілі  вже  забагато  синців  та  рубців  –  сказала  вона  –  а  в  душі  скільки?  Ти  робиш  те,  що  тягне  тебе  вниз.  Ти  потопаєш  в  тому,  що  ти  вмієш  робити  найкраще.
Я  промовчав.  Підійшов  до  ванни.  Відкрив  теплий  кран.  Треба  помитись,  розслабитись,  полежати  в  кип’ятку.  Карина  підійшла  за  мною  і  відкрила  холодний  кран.
- Не  люблю  дуже  гарячу  воду  –  пояснила  вона  –  окріп  трохи  відволікає.  І  навіть  не  думай  мене  вигнати.  Я  тебе  дуже  довго  чекала…
Я  обхопив  руками  її  за  талію  і  поцілував.  Вона  не  противилась.  Їй  подобалась  така  спонтанність.  Стягнув  з  неї  футболку.  Її  руки  пішли  вниз…
Я  розвернув  її  спиною  до  себе  і  притис  до  раковини.  Карина  слухняно  нахилилась.  Я  зайшов  в  неї.  Ніколи  не  любив  секс  в  таких  місцях.  Я  люблю  ліжко,  під  ковдрою,  без  всіляких  навантажень  на  інші  частини  тіла…
Карина  ж  була  як  вогонь.  Вона  могла  змусити  мене  горіти  будь-де.  Вона  чхала  на  всі  умовності  і  перешкоди.  З  нею  можна  не  боятись  бути  диким.
Сусіди  знизу  та  зверху  почали  плюватись  на  нас.  Крики  прекрасно  розносились  по  вентиляції.  Карина  ритмічно  рухала  стегнами.  Я  вчепився  рукою  в  її  волосся.  Інколи  я  кусав  її  за  плече.  В  пориві  пристрасті  вона  випрямлялась,  викидала  лебедину  шию  вверх  і  солодко  стогнала.  Що  не  кажіть,  але  ніщо  не  піднімає  чоловічу  самооцінку  як  жіночий  стогін  сповнений  насолоди.
Ванна  набралась  до  половини.  Ми  закрили  крани  і  перемістились  туди.  Секс  сексом,  а  про  сусідів  потрібно  думати.  Не  варто  їх  затоплювати…
***
За  вікном  світало.  Ми  обоє  лежали  на  ліжку  голі,  мокрі,  важко  дихаючи.  І  щасливі.  В  такі  моменти  я  був  готовий  кинути  всіх  і  все  заради  неї.
- Тобі  сьогодні  потрібно  кудись  йти?  –  запитала  вона.
- Так  –  чесно  зізнався  я  –  до  Наталі…
І  замовк,  згадавши  їх  зустріч.  Обережно  глянув  на  неї.  Вона  хитро  всміхнулась.  Поцілувала  мене  в  плече.  Тоді  в  губи.  Тоді  почала  спускатись  вниз...
- Ти  ж  не  думаєш,  що  я  тебе  відпущу  до  неї?  –  запитала  вона,  знаходячись  біля  мого  пупка.
- Взагалі  то  думаю  –  серйозно  сказав  я.
- Я  піду  з  тобою  –  сказала  вона.
- Не  розслабляйся,  потім  твоя  черга  –  сказала  вона  опускаючись  нижче  –  і  ти  таки  береш  мене  з  собою!
Я  хотів  запротестувати,  але  Карина  прийнялась  за  справу,  тож  я  замовк  і  не  став  їй  заважати.  Суперечку  можна  й  перенести…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611917
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2015

31.

Ліля  сиділа  на  лавці  і  чекала  мене.  Я  оцінив  її  здалеку:  чорне  коротке  плаття,  волосся  зав’язане  в  хвіст,  спина  пряма,  підборіддя  високо.  Вона  нервувала,  як  би  сильно  вона  намагалась  цього  не  показувати.  Чи  нервував  я?  Не  знаю.  Мабуть.  Мені  звісно  не  вперше  потрапляти  в  такі  ситуації,  але  звикати  до  них  бажання  ніякого.  Ліля  виглядала  прекрасно,  хоч  і  вибрала  строгий  стиль  одягу.  Завжди  дивувався,  як  жінкам  це  вдається.  Передати  настрій  одягом,  зачіскою,  макіяжем…
- Привіт  –  підійшов  до  неї.
- Привіт  –  якось  віддалено  сказала  вона.
Голос  чужий.  Це  не  моя  Ліля.  Вона  дивилась  кудись  вдаль.  Що  ж,  краще  її  не  обнімати.  Я  сів  біля  неї,  дістав  сигарети  і  закурив.  Їй  не  подобався  дим,  а  мені  не  подобалось  те,  що  я  мав  би  їй  сказати.  1:1.
Насправді  думки  мої  роїлись  навколо  того,  що  сказав  брат.  З  прокляттям  розбереться  бабка  Наталії.  Що  тут  забув  мій  брат,  я  вже  знаю.  В  мене  всього  кілька  днів,  до  від’їзду  Карини.  Глянув  на  Лілю:  її  погляд  поринав  у  хвилі  нічного  озера.
- Ти  знову  з  кимось  побився?  –  запитала  вона.
- Так.
- Навіщо?
- Бо  так  сталось.
Вона  промовчала.  Я  знав,  бачив,  як  вона  хотіла  запитати,  але  вона  не  могла  собі  цього  дозволити.  Дурні  жінки.  Навіть  наймудріші  з  них  знають,  що  вони  дурепи.  Я  б  їх  ненавидів,  якби  так  сильно  не  любив…
Думки  знову  полетіли  в  сторону  того  психопата.  Його  жертви  на  моїй  совісті.  Я  маю  покласти  цьому  крапку.  Але  чи  можу  я  залишити  Лілю.  Вона  тепер  на  моїй  відповідальності.  Якась  частина  мене  кричала:  нехай  тільки  дасть  привід…
Я  не  міг  цього  зробити.  Частково  я  хотів  її  залишити,  я  хотів  знайти  того  горе-самогубця.  Це  важко.  Це  до  біса  важко  робити  вибір.  Ми  всі  уникаємо  цього.  Я  теж  уникав.  Я  боявся.  Я  не  хотів  зіткнутись  з  жахливими  наслідками  своїх  дій.  А  вони  будуть,  щоб  я  не  вибрав…
- Ти  прийшов,  якраз  за  кілька  хвилин  до  вибуху  –  заговорила  Ліля  –  ти  вже  вдруге  врятував  мене.
Я  мовчки  курив.  Може  вона  чекала  пояснень,  але  було  ще  зарано.  Що,  думаєте  я  от  так  все  розповім  з  перших  хвилин?  Я  можу,  але  як  тільки  я  зроблю  це  дороги  назад  не  буде.  Стирати  пам’ять  я  не  вмію.  Нехай  спочатку  вона  наговориться.
- Тоді,  витяг  з  під  машини.  Тепер  увірвався  в  квартиру  всього  за  мить  до...  Це  не  спів  падіння,  навіть  не  починай.  Ти  шпигуєш  за  мною?
- Навіщо  мені  це?  –  спокійно  запитав  я.
- Не  знаю.  Звідки  тоді  ти  знаєш,  що  має  статись?  Чому  ти  спочатку  не  хотів  рятувати  Жанну?
- Не  вірив,  що  вона  зможе  вибратись  –  чесно  сказав  я  –  як  вона  до  речі?
- В  тяжкому  стані  –  Ліля  вперше  глянула  на  мене  з  неприхованою  ненавистю  –  але  лікарі  говорять,  що  жити  буде.
Хотілось  би.  А  то  неприємно  буде  думати,  що  я  постраждав  дарма.  Я  думав  цинічно,  я  знаю,  але  як  і  зараз,  мене  тоді  це  не  колисало.  В  цьому  моя  біда.  Для  мене  життя  перестало  бути  чимось  важливим.  Чим  глибше  я  падав,  тим  нижча  була  за  нього  ціна.  Відколи  я  взявся  за  це,  я  почав  грати  в  гру,  без  переможців.  Рано  чи  пізно  все  втрачало  свій  зміст.  І  мені  не  хотілось  думати,  що  й  це  не  мало  змісту…
- Звідки  ти  знав  про  пожежу?
- Не  знав.
- Не  бреши!
- Чесно  –  дістав  ще  одну  сигарету  –  я  не  знав,  що  саме  має  статись,  допоки  не  приїхав.
- О,  то  ти  в  нас  екстрасенс?  –  глузливо  запитала  Ліля  –  добрий  самаритянин?
- Ні  –  знизав  плечима  –  я  просто  бачу  смерть.  Знаю,  коли  хтось  помре.  Спокійно  скажу  скільки  років  кому  залишилось.
Насправді  це  дуже  важко  і  з  кожною  годиною  шанси  на  те,  що  я  виявлюсь  правий  змінюються.  А  от  чим  ближче  цей  день,  тим  я  точніше.  А  коли  взагалі  людина  мічена…
- Припустимо  ти  говориш  правду  –  недовірливо  сказала  Ліля  –  то  хіба  я  не  мала  померти?  Вже  аж  двічі?
- Мала  –  погодився  я  –  але  ти  ще  тут.
- Завдяки  тобі.
- Вірно.
- Звідки  ти  знаєш,  коли  і  як  це  має  статись?  –  з  сумнівом  запитала  вона  –  є  якісь  доводи?
- Бл*ть,  я  тобі  що?!  Гадалка,  котрій  ти  гроші  платиш  за  майбутнє?  З  чого  раптом  я  маю  щось  доводити?
Це  давило  на  мене  залізним  тягарем.  В  горлі  я  чув  сіль,  що  продирала  з  середини,  заважала  дихати,  жити,  йти  далі.  Я  не  міг  залишатись  спокійний,  чи  бодай  тверезим,  коли  ці  думки  заповзали  в  мою  голову.  Мій  спокій  вивітрювався.  Очі  палали  ненавистю.  Справжньою  ненавистю.  Тихою,  наче  змія,  отруйна  гадюка.  Мені  не  було  жалко  Лілю.  На  неї  стільки  звалилось?  Вона  не  одна  така,  в  світі  є  й  гірші  речі…
Вона  не  чекала  такого,  це  точно.  Я  повернувся  до  неї  лицем  і  глянув  у  її  очі.  Хочеш  правди?  –  запитав  її  шепотом.  Я  бачу  смерть,  як  ти  вже  змогла  здогадатись.  І  колись  я  рятував  людей.  Я  знаю,  що  і  як  робити,  ти  вже  не  перша,  кого  я  рятую.  Не  віриш  мені?  Ну  то  й  фіг  з  тобою.  Я  не  екстрасенс,  не  маг.  Це  просто  моє  прокляття,  бо  я  не  хочу  бачити  цього.  Але  і  далі  бачу,  щоб  я  з  цим  не  робив.  Приємного  в  цьому  нічого  немає,  це  точно.  І  так,  я  знав,  що  тебе  зіб’є  автомобіль.  Я  відчув,  що  ти  згориш  в  домі.  І  обидва  рази  в  мене  вийшло  тебе  врятувати.  А  знаєш  чому?  Тому  що  ти  не  робила  мені  проблем  тупими  запитаннями.  Замість  тебе  померло  кілька  людей,  тому  що  процес  цей  –  незворотній.  Так  не  буває,  щоб  вижили  всі.  Того  можеш  зав’язувати  вірити  в  долю,  пророцтва,  хіромантію,  чи  в  ще  щось.  Вір  в  те,  що  тебе  хтось,  чи  щось  прирекло  на  смерть.  Бо  це  яка-не-яка  правда.  І  якщо  ти  не  будеш  робити  мені  проблем,  то  може  я  знайду  спосіб  тобі  допомогти…
Її  очі  наповнились  слізьми.
- Для  чого  тобі  це?  –  запитала  вона.
- Тому  що  в  момент  смерті,  ти  можеш  забрати  всіх  з  собою  в  могилу.
Насправді  це  лише  невеличка  частина  правди.  Таке  трапляється  щодня,  тож  вважати  це  головною  причиною  я  не  міг.  Але  іншої  відповіді  в  мене  не  було.  Ні  для  неї,  ні  для  себе
- Яке  тобі  діло  до  всіх?  –  вона  все  ж  не  змогла  стримати  сліз.
- Ніякого  –  чесно  сказав  їй.
- Невже  допоки  я  житиму,  всі  помиратимуть?
Її  затрясло  наче  від  вітру.  Але  погода  була  спокійна,  тепла,  тиха.
- Навіть  не  думай  про  самогубство  –  сказав  я  –  в  тебе  не  той  характер.
- Звідки  тобі  знати?  –  зі  сльозами  на  обличчі  огризнулась  вона.
Серйозно?  Я  працюю  з  людьми  вже  навіть  не  знаю  скільки  часу.  Але  говорити  цього  не  став.  В  мені  все  дедалі  сильніше  розгоралось  роздратування.  Емоції  важче  всього  взяти  під  контроль  саме  в  такі  моменти…
- Тоді  вперед!  –  гаркнув  на  неї  –  давай!  Зроби  це.  Нехай  смерть  тих  людей  буде  даремною.
- А  ті  люди,  що  помруть  замість  мене?
- Однаково  колись  помруть  –  знизав  плечима.
Навіть  уявити  тяжко  яких  зусиль  мені  коштувало  здатись  без  сердечним  в  той  момент.  Я  сам  від  себе  жахнувся  в  той  момент.  Ціна  була  заплачена.
- Вони  страждали?  Ті  люди…
- Не  знаю.  Скоріше  за  все  ні.  Тиха  безболісна  смерть.
- Звідки  тобі  це  знати?
- Статистика.
Вона  дивилась  на  мене  очима  повними  презирства  і  ненависті.  Знаєте,  якщо  б  вона  вчинила  самогубство,  мені  б  не  довелось  вибирати.  Або  якби  Марко  знайшов  того  психопата.  Ні,  гірко  сказав  про  себе  –  ти  не  в  казку  потрапив.  Тобі  даються  можливості,  а  не  спрощені  рішення.  Досить  і  цього.  Не  наглій.    
Вона  обхопила  лице  руками  і  заревіла.  Від  її  гордої  постави  та  вигляду  сильної  жінки  не  залишилось  і  сліду.  Це  все  та  беззахисна  Ліля,  що  ревіла  в  мене  на  плечі  в  перший  день  знайомства.  Хотілось  встати  і  піти.  Карина  півгодини  тому  прислала  смс,  що  чекає  на  мене.  А  я  сиджу  тут  і  спостерігаю  цю  сопливу  картину.
Мені  потрібно  йти.  Потрібно  облишити  свої  спроби,  що  ні  до  чого  не  приведуть.  Я  маю  спокутати  свою  провину.  Як  би  я  не  переварював  Марка,  але  з  ним  в  мене  був  шанс  на  це.  Це  ж  просто  втеча  від  неминучого.  Треба  йти…  
Я  обійняв  її.  Вона  не  пручалась,  і  спочатку  навіть  ніяк  не  реагувала,  але  потім  її  голова  опинилась  в  мене  на  плечі.  Я  гладив  її  волосся  і  нашіптував,  що  все  буде  добре…
Я  провів  її  додому.  Ми  йшли  мовчки,  попід  руку.  Лише  раз  вона  спитала,  чому  я  все  ж  врятував  її.
- Тому  що  перший  раз  я  просто  не  зміг  пройти  повз.  А  тепер  не  можу  і  по-давно.
Вона  мабуть  не  те  хотіла  почути.  Не  знаю.  Це  все,  що  я  міг  сказати  їй.  Ми  підійшли  до  її  старої  квартири.
- Зайдеш?  –  запитала  вона.
Звісно  я  б  зайшов  на  палку  чаю.  Але  от  тоді  не  встигну  до  дому,  де  мене  вже  чекають.  І  тут  дівчина,  і  там  дівчина.  Це  нечесно,  чому  або  багато,  або  нічого  взагалі?  Карина  чи  Ліля?  От  б*ять,  тяжкий  ж  вибір…
- Глянь  на  мене  –  стомлено  всміхнувся  я  –  на  мені  живого  місця  немає…
Вона  розуміюче  кивнула.  Звідки  їй  знати,  що  мене  вдома  чекає  жінка,  котру  я  люблю?  Ліля  потягнулась  до  мене.  Ми  поцілувались.  Ідея  зайти  до  неї  тепер  не  здавалась  такою  поганою…
Карина  –  боляче  нагадала  совість.  Ти  ж  збирався  поїхати  з  нею…
- Я  рада,  що  зустріла  тебе,  Макс  –  прошепотіла  Ліля  мені  на  вухо  –  І  пробач,  що  накричала  на  тебе.
- Пусте  –  прошепотів  я  –  ти  головне  без  дурниць.
- Добре  –  вона  поцілувала  мене  в  щоку  –  ти  головне  не  зникай.  Будь  ласка.  Не  зникай
- Не  зникну  –  пообіцяв  я  –  я  буду  поруч,  допоки  ти  цього  хотітимеш.  
Про  всяк  схрестив  пальці  за  спиною.  Не  гарно  аж  так  брехати,  та  що  вже  поробиш?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611916
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2015

30.

Телефон  задзвонив,  коли  я  тільки  відмив  лице  від  крові  в  туалеті  «Chicken  Hut».  Виглядав  я,  як  ходячий  пиз*ець.  Серйозно,  мені  б  зранку  могли  підморгувати  некрофіли,  і  заявляти,  що  чекають  не  дочекаються  нашої  зустрічі  ввечері.  Менше  ніж  за  тиждень  я  став  походити  на  ходячу  розвалину.  Марко  стояв  поруч  і  заливав  розсічене  об  стіну  чоло  перекисом  водню.  Я  глянув  на  мобільний:  дзвонила  Ліля.  Марко  багатозначно  поглянув  на  мене,  і  швидко  вийшов.
- Так  –  підняв  слухавку.
- Нам  потрібно  зустрітись  –  різко  сказала  вона.
- Я  зараз  зайнятий…
- Сьогодні!  –  гаркнула  та  –  зараз  ж!
- Добре-добре  –  я  здався  –  через  дві  години  буду…  Де?
- В  парку,  на  озері  на  нашій  лавочці…
Цікаво,  коли  ми  встигли  там  обзавестись  нерухомістю  в  вигляді  лавочки,  але  питатись  я  не  став.  Не  до  того  зараз.  Все  по  порядку.
Марко  сидів  за  столиком  і  їв  принесений  салат.  Кивком  голови  показав  на  моє  замовлення:  чізбургер  і  кола.  Я  й  не  помітив,  як  сильно  зголоднів.  Виглядали  ми  не  найкраще.  Брудні,  побиті,  в  крові.  Їли  мовчки,  ніхто  не  порушував  тишини.  Я  все  ще  злився  на  нього.  За  всі  ці  роки  моя  образа  згасла,  але  його  самовпевнений  тон  з  легкістю  все  повернули.
Колись  все  було  не  так.  Були  часи,  коли  ми  були  нерозлийвода.  Молоді,  дикі,  агресивні  з  вірою,  що  ми  зможемо  щось  дати  цьому  світу.  Вірою,  що  його  можна  змінити.  Ідіоти.
- Бачу,  роботу  ти  не  закинув  –  сказав  Марко  –  а  от  б’єшся  все  одно  погано.  Наче  шестирічна  дівчинка…  
- Як  там  твій  ніс?  –  тихо  спитав  я.
Він  перевірив  його.  Марко  не  вмів  так  добре  вправляти  носи,  як  я,  але  цього  разу  вийшло  добре.  Він  вдихнув  і  видихнув  через  нього.  Ми  переглянулись  і  зареготали.
- Пропоную  тимчасово  забути  про  минуле  –  я  не  повірив  своїм  словам.
Я  не  міг  змусити  себе  подзвонити  йому.  Я  не  міг  тримати  себе  в  руках,  коли  побачив  його  через  стільки  років,  а  тут  на  тобі.  Щоб  не  бовкнути  ще  чого  зайвого,  я  почав  просто  пережовувати  чіз  та  запивати  його  колою  через  соломку,  голосно  сьорбаючи.  Марко  вже  не  сміявся,  а  лише  просто  їв.  Нависла  пауза.  Ми  чули  музику,  чули,  як  гиготіли  за  сусіднім  столиком.
- Тимчасово?  –  перепитав  Марко.
- Так  –  я  взяв  ситуацію  під  контроль  –  тимчасово.
- Що  ж  нехай  –  погодився  він  –  краще  вже  так…
- Що  ти  тут  робиш?  –  запитав  його.
- Свою  і  твою  роботу  –  холодно  відповів  він.
- Ти  швидше  псуєш  мою  роботу…
- Он  як?
- Так.  Ти  дав  Наталії  ідею,  як  нажитись  на  мені.  Хотів  перевірити,  чи  я  не  розучився?
Він  мовчав.  Я  навіть  не  став  дивитись  на  нього.  Все  не  так  просто.
- Ні.  Ти  знав,  що  я  відмовлюсь  допомагати.  Ти  хотів  натравити  на  мене  дружину  того  *уя,  а  разом  з  нею  любих  друзів  у  синій  формі.  Хотів,  щоб  я  звалив?  
 Марко  був  хорошим  гравцем  в  покер.  Він  гарно  читав  чужі  емоції  і  ховав  свої.  Його  лице  нагадувало  висічене  з  каменю.
- Тоді  ж  ти  завадив  мені  розібратись  з  прокльоном  Лілі,  налаштувавши  проти  мене  священика.  Ти  не  дав  мені  довести  справу  з  Едиком  до  кінця.  Заявився  до  Наталії  і  видурив  у  неї  залишки  нашої  настоянки…  Ти  не  хочеш,  щоб  я  цим  займався.  Чому?  Три  роки  ти  не  з’являвся  в  моєму  житті,  а  тепер  ти  приходиш  в  неї  і  все  просто  накривається  мідним  тазом.
- Не  вини  мене  в  своїх  проблемах  –  холодно  сказав  Марко.
- Не  винив  би,  якби  вони  не  з’явились  після  тебе…
- Закінчив?  –  він  знову  обірвав  мене.
- Що  тобі  від  мене  потрібно?  –  я  запитав  його  дивлячись  прямо  в  вічі.
Марко  промовчав.  Я  знаю,  що  вгадав.  Знаю,  що  він  намагався  змусити  мене  танцювати  під  його  дудку.  Але  у  всього  є  своя  ціль.  
- Що  саме  тобі  від  мене  потрібно?  –  запитав  його.
- Невже  ти  не  здогадався?  –  хитро  глянув  на  мене.
- Не  забувай,  ти  постійно  все  планував,  а  я  діяв…
Він  кивнув.
- Знаєш  –  заговорив  він  пильно  дивлячись  мені  в  очі  –  я  сюди  їхав,  щоб  повернути  тебе  в  справу.  Але  бачу  ти  й  сам  гарно  працюєш.  Навіть  обзавівся  проблемами.  Не  тяжко?
- Не  було  б,  якби  ти  мені  не  заважав.
- Я  не  заважав.  Я  просто  не  давав  тобі  залізти  в  це  по  вуха.  Ліля  приречена.  В  нас  ніколи  не  вдавалось  знімати  такі  мітки,  а  ти  не  зможеш  бути  постійно  поруч  з  нею.  Едик  хоті  принести  тебе  в  жертву…
- Що?
- Як  ти  думаєш,  чому  він  хотів,  щоб  ти  приїхав?  Духи  не  твоя  спеціальність.  Від  тебе  просто  немає  толку.  А  от  твої  таланти…
- Хіба  це  спосіб  їх  передати?
- Ні.  Але  Едик  вірив,  що  ти  зможеш  йому  допомогти.  Він  навіть  привів  друзів,  щоб  не  вийшло  проблем.  Ти  б  не  вийшов  звідти  живим.  Пав  би  жертвою  язичницьких  переконань.
- Представляю  його  здивування,  коли  замість  мене  прийшов  ти  –  хмикнув  я.
- Ти  тоді  рятував  Лілю  з  полум’я.  Я  ж  прийшов  з  нашим  делірієм  і  розлив  його.  І  мені  ніколи  не  подобалась  назва  «делірій».
Я  промовчав.  Це  Геральт  придумав.  Сказав,  що  при  достатній  концентрації  настоянка  викликає  безумство.  Як  частково  і  перекладається  назва  делірій.
- Вибач  за  твого  друга  –  сказав  він  –  я  не  переборщив,  сподіваюсь.
- З  Санею  все  нормально.  Що  ти  робив  там?
- Той  полтергейст  відчув  би  тебе,  залишись  ти  там,  на  довго.  Він  би  витягнув  з  тебе  все,  поки  ти  намагався  вгадати  причину  смерті  Едика.
- Це  пояснює,  чому  я  не  побачив  нічого  толком.  Твоя  ж  робота.
Він  промовчав.  Просто  прийнявся  доїдати  свій  салат.
- Так  для  чого  тобі  я?  –  я  не  давав  йому  зіскочити  –  невже  щось  таке,  в  чому  не  справитись  без  мене?
- Якби  я  міг  обійтись  без  тебе,  мені  б  не  довелось  сюди  пертись  –  неохоче  сказав  Марко  –  але  зробимо  так:  я  допоможу  тобі  розгребти  все,  що  ти  зробив  в  Івано-Франківську.
З  того  презирства,  що  оволоділо  мною,  захотілось  плюнути  йому  в  салат.  Ох,  *лять,  дякую,  Ваша  Величносте.  Допоможете  розгребти  мені  проблеми  половина  яких  через  вас?  Вельми  вдячні,  Ваша  Світлосте.  Але  я  не  став.  Не  зараз.
- А  я  тобі…
- А  ти  допоможеш  мені  розгребти  ще  один  твій  косяк…
- Ще  один  мій?  –  здивовано  перепитав  я,  подумки  запитавши  –  ти  не  охуїв?
- Так  –  кивнув  той  –  твій.  
Я  мовчав.  В  голові  перебирались  різні  варіанти.  Я  вже  давно  не  працював,  що  ж  такого  могло  вилізти  боком?
- Пам’ятаєш  того  самогубця,  що  ти  якось  врятував?  –  запитав  Марко.
Я  не  міг  себе  бачити  збоку.  Але  я  знав  наскільки  блідим  я  здався.  Я  усвідомлював  наскільки  сильно  горіли  мої  очі.  Невже  Марко  шукав  його  тут?  Я  безрезультатно  шукав  його  ось  вже  пів  року.  Я  навіть  не  знав  де  його  шукати.  Марко  тоді  успішно  звалив  усю  вину  на  мене,  а  сам  вийшов  сухим  з  води.  Тому  я  і  переїхав  з  Києва,  в  мене  нікого  там  не  залишилось.  Як  і  в  багатьох  інших  містах.  Думаєте  я  герой?  Ху*  там.
- Я  знаю,  що  він  десь  тут  –  сказав  Марко  –  але  сам  я  не  справлюсь.
- Я  марно  витратив  кілька  місяців  –  сказав  безсило  відкинувшись  на  спинку  диванчика  за  яким  ми  сиділи  –  а  ти  приїжджаєш  і  говориш,  що  можеш  його  знайти…
- Саме  так  –  підтвердив  він  –  але  я  бачу  проблеми  по  серйозніше.  Тож  в  тебе  є  вибір:  або  розгрібай  ці  справи  сам,  або  загладь  свою  вину.  
Я  промовчав.  Знову  вибір.  Марко  доїв  салат.  Акуратно  витер  губи  серветкою.  Тоді  піднявся  і  пішов  геть.
- Думай  –  кинув  через  плече  –  в  тебе  не  так  багато  часу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611814
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2015

29.

Міст  через  залізничний  вокзал  представляв  собою  вузький  перехід  через  колії  та  поїзди.  Залізне  кріплення,  балки,  перила  та  дерев’яна  підлога.  Щодня  тисячі  людей  проходили  ним  на  роботу  чи  з  роботи.  Був  вже  вечір.  Кілька  людей  фотографувалось  на  фоні  вокзалу,  поїздів,  що  кудись  рушали  в  таку  спеку  та  красивого  заходу  сонця.  Кілька  молоденьких  дівчат  багатозначно  провели  мене  поглядом.  І  це  при  тому,  що  я  виглядав  побитим,  стомленим  і  старим.  Куди  вони  взагалі  дивились?  Я  всміхнувся  їм,  але  продовжував  крокувати.  Вони  захихотіли,  навіть  щось  викрикнули,  але  це  лише  змусило  мене  почуватись  старим.  Молоді  ще,  наївні.  Колись  вони  навчаться  зупиняти  чоловіків  поглядом,  але  це  буде  не  сьогодні.  Я  пішов  далі.  Дошки  скрипіли  від  кожного  мого  кроку.  Трость  вистукувала  якийсь  свій  ритм  на  них.  Я  перейшов  через  перші  чотири  колії.  Міст  йшов  під  перекриття,  а  потім  перила  і  балки  заміняла  стіна  якоїсь  будівлі  з  одного,  та  залізна,  немов  клітка  огорожа  з  іншого  боку.  І  згори  звісно  ж…
Я  якраз  встиг  до  них  дійти.  Піднявся  по  східцях  і  пройшов  ще  кілька  кроків.  Завжди  було  відчуття  ніби  ти  в  клітці.  Позаду  почулись  кроки.  Я  знав  коли  люди  йдуть  за  мною,  а  коли  попри  мене.  І  хтось  таки  йшов  за  мною.  Дивно,  що  я  не  помітив  цього  раніше.
- Добре,  що  ти  прийшов  –  я  обернувся  до  нього  –  думав  ти  ще  якось  підставиш  мене.
Він  всміхнувся.  Я  ж  просто  дивився  на  нього  крижаним  поглядом.  Таємний  незнайомець  таки  з’явився.  З  моїми  здогадами  в  пору  брати  лотерейні  квитки.
- Ти  не  здивований  мене  бачити.
- Не  здивований.
Ще  би.  Це  мало  рано  чи  пізно  статись.  От  і  зустрівся  з  братом…
Все  стало  на  свої  місця.  Ось  для  чого  він  з’явився  в  Наталки.  Він  забрав  вдосконалений  делірій.  Він  довідався  про  Едика.  Як?  Невже  Наталя  сказала  йому?  А  я  думав  на  священика.  Він  ж  вимкнув  Саші  світло,  хорошим  ударом  в  голову.  Але  чому  я  його  там  не  відчув?  Він  якось  обдурив  мої  інстинкти.  Я  не  знав,  як,  і  розумів,  що  сам  він  мені  не  скаже.
Ми  з  ним  були  одного  зросту.  Переді  мною  стояв  високий,  красивий,  атлетичний,  молодий  чоловік.  Коротке  русе  волосся,  вибрите  на  скронях,  абияк  стирчало.  Синя  футболка,  темні  джинси,  чорні  кеди.  Попри  все  він  виглядав  чисто,  доглянуте.  На  лиці  була  акуратна  борідка.  Лице  було  пропорційним.  Сині  очі  горіли  життям.  Він  дружньо  всміхнувся.  Я  ж  став  ще  похмуріший.  Коли  він  говорив,  голос  звучав  м’яко,  але  в  той  ж  час  з  грудей  по  ньому  лились  сталеві  нотки.
- Радий  тебе  бачити  –  всміхнувся  він  –  скільки  вже  пройшло?
- Я  не  рахував  –  якомога  спокійніше  сказав  я.
- Обіймемось,  брат?  –  запитав  він.
- Не  варто,  Марко  –  сказав  я.
Він  мене  бісив.  Мене  бісило  оце:  брат.  За  всі  ці  роки  нічого  не  змінилось.  Він  теж  не  змінився.  Я  відчув,  як  закипаю  всередині.  Сучий  вишкребок.  Він  створював  мені  проблеми,  а  потім  робив  вид  наче  нічого  не  сталось.  Той  товстун  в  барі.  Едик.  Полтергейст.  Я  знав,  все  це  його  рук  справа.  Його  вплив  розрісся  на  всіх,  хто  знаходився  біля  мене.  Він  отруював  їхні  серця…
Як  і  кілька  років  тому,  я  був  безсилий  допомогти.  Він  знов  мене  переграв.
- А  я  радий  тебе  бачити  –  він  підійшов  до  мене  і  хлопнув  по  плечі  –  все  згадував  старі  часи…
І  я  згадав,  скільки  людей  ми  втратили  через  ТЕБЕ.  Але  я  мовчав.  Не  хотів  удостоювати  його  словами.
Його  усмішка  нагадувала  батькову.  Він  взагалі  більше  успадкував  рис  від  батьків  ніж  я.  І  це  теж  мене  бісило.  Він  молодший  за  мене,  але  саме  зараз  сопливим  підлітком  почував  себе  я.
- Може  сядемо  десь?  –  запропонував  він  –  перекусимо?  А  то  давно  не  бачились.
Марко  всміхався  мені  з  ніжністю  називаючи  мене:  брат…
- А,  брате?
Я  відхилився  для  сили  удару  і  вдарив  його  головою  в  ніс.  Чоло  відчуло  хрускіт  хрящів.  Він  відійшов  тримаючись  за  нього.  Я  замахнувся  палицею  і  зарядив  йому  в  стегно.  Він  скрикнув  і  відскочив  ще  далі,  але  не  розрахував,  що  позаду  сходи  і  впав.  Каплі  крові  капали  йому  на  футболку.  Я  кинув  палицю  на  сітчасту  огорожу,  тоді  повернувся  до  нього  смачно  плюнув  на  землю.
- Давно  не  бачились,  БРАТ  –  сказав  йому.
Тепер  в  його  лиці  не  залишилось  доброти  кров  текла  по  лиці,  що  нагадувало  хижака.
- Ну,  ти  сам  цього  захотів…
Він  швидко  піднявся  і  рушив  на  мене.  Я  в  цей  момент  скинув  піджак  і  повісив  його  поряд  з  палицею.  Закатав  рукави  сорочки.  Акуратність  ніхто  не  відміняв…
Він  швидко  кинувся  на  мене.  Я  пропустив  його  лівий  прямий  в  лице,  але  від  зміг  закритись  від  сильного  правого.  Сам  наніс  йому  кілька  ударів  по  ребрах,  тоді  закінчив  би  боковим  в  скроню,  якби  він  не  відштовхнув  мене  ногою.  Мене  повело  назад,  але  пальці  схопились  за  сітку  і  я  все  ж  втримався.  Марко  підскочив,  щоб  вліпити  мені  ще  один  в  лице…
- Я  став  сильніше  тебе!  –  кричав  він.
В  мене  травмоване  коліно,  тож  змагатись  з  ним  в  швидкості  я  не  міг.  А  він  не  гидував  проходитись  по  ньому  ударами  ногою.  Я  терпів.  Воно  палало  від  болі,  але  я  стиснув  зуби  і  терпів.  Він  притис  мене  до  стінки  і  немилосердно  бив,  та  відскакував,  як  тільки  я  намагався  віддати  йому  здачі.
Як  тільки  він  знову  зблизився,  я  зігнувся  і  кинувся  йому  в  ноги.  З  грохотом  звалив  його  на  землю.  Він  закрився,  але  ударом  за  п’ятим  я  таки  пробив  його  блок.  Його  голова  смішно  смикнулась  назад  і  він  вдарився  потилицею  в  дощату  поверхню.  Я  не  зупинявся,  тепер  я  з  лихвою  повертав  йому  свої  пропущені  удари.
Якось  він  та  й  скинув  мене  з  себе.  Я  боляче  вдарився  об  дошки.  Він  накрив  мене  долонею  в  вухо.  Спочатку  в  голові  задзвеніло,  а  потім  я  відчув,  як  воно  пульсує.  Марко  ж  тим  часом  видряпався  на  мене.  Моя  губа  знову  тріснула.  Вилиця  напухла.  Його  руки  схопили  мене  за  шию  і  почали  душити.  Горло  наче  стисло  лещатами.  Я  заборсався  ногами,  але  марно…
- Ну  що,  заспокоївся?  –  сичав  він.  
Рукою  я  вчепився  йому  в  волосся,  притягнув  до  себе,  а  тоді  з  всієї  сили  вдарив  його  голову  в  бетонну  стіну.  До  цього  я  ніколи  не  любив  міст  через  вокзал…
З  глухим  стуком  він  злетів  з  мене  і  впав  поруч,  тримаючись  за  свою  макітру.
- Тепер  так  –  з  кашлем  видав  я  –  це  за  скінхеда.  Я  знаю,  що  ти  причетний  до  цього.
Десь  неподалік  на  нас  показували  пальцем  люди.  Весь  їх  інтерес  до  фотографування  та  до  вечірніх  краєвидів  зник.  І  тепер  їх  увага  зосередилась  на  нас.
- Ти  сам  хотів,  щоб  він  здох  –  засміявся  Марко  –  в  тебе  би  не  вистачило  духу  на  таке.
- Ти  хоч  бачив,  до  чого  призвели  твої  дії?
Марко  промовчав.  Я  відвернувся.  Ну  звісно  ж  він  не  винний.  Ніколи  не  винний.  Але  в  одному  він  був  правий:  я  таки  хотів,  щоб  Скінхед  здох.  Мені  аніскільки  не  було  жаль  його.
- Пропоную  переміститись  подалі  від  цікавих  очей  –  запропонував  Марко.
Я  погодився  з  ним.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611811
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2015

28.

Це  найнеприємніше,  що  я  коли-небудь  робив.  Мало  того,  що  ти  переживаєш  чиюсь  смерть,  ти  не  можеш  скласти  картину  в  цілому.  Якщо  я  просто  бачу,  коли  помре  жива  людина,  носячись  над  місцем  смерті,  то  тут  складніше.  Тут  я  бачу  лише  обриси,  тіні.  Я  чую  відлуння  звуків,  голосів.  Геральт  колись  розповідав,  що  мозок  має  пам’ять  ще  деякий  час  після  смерті.  При  певній  практиці  ми  з  Марком  навчились…
Зараза  нічого  не  бачу,  дуже  темно.  В  голові  лунає  шепіт.  Тихий  ненав’язливий  голос,  щось  шепоче.  В  кімнаті  тіні.  Вони  ходять  навколо  мене.  Вони  мене  бісять.  Вони  нервують  голос  в  мене  в  голові.  Він  злиться.  Ні,  не  він,  вони.  Вони  просять  мене  прогнати  тіні.  Але  я  цього  не  роблю.  Я  не  хочу,  я  боюсь  залишатись  з  голосами  наодинці.  Шепіт  стає  загрозливим.  Вся  ніжність  зникла.  Тіні  навколо  мене  рухаються  все  швидше.  Мені  страшно…
Чиясь  рука  на  моєму  плечі  повернула  мене  до  тями.
- Макс,  все  нормально?  –  запитав  Саша.
- Я,  здається,  казав  не  заходити!  –  гаркнув  на  нього.
Саша  знітився,  але  мовчати  він  не  збирався.
- Той  чоловік  сказав,  що  тут  безпечно,  і  що  міліція  вже  в  дорозі.
- Про  кого  ти  говориш?  –  запитав  я.
- Я  не  бачив,  як  він  підійшов  –  винувато  сказав  Саша  –  вибач.
Він  тримався  за  голову.  Не  треба  було  особливих  здібностей,  щоб  побачити,  як  там  з’являється  маленька  гуля.  Хтось  відправив  його  в  короткий  нокаут.  Я  промовчав.  Саша  не  справився.  Нас  спалили.
- Він  сказав,  що  чекатиме  тебе  на  мості  через  вокзал.  Якщо  ти  встигнеш  вибратись  звідси…
Я  не  відповів.  Десь  далеко  пролунали  міліцейські  сирени.
- Ходімо!  –  запанікував  Саша  –  треба  вшиватись.
- Зараз  –  я  поволі  піднявся.
Коли  ми  проходили  по  коридорі  я  помітив,  що  двері  в  ванну  кімнату  були  відчинені.
- Ти  заглядав  туди?  –  запитав  Сашу.
- Ні  –  сказав  він.
Я  глянув  на  нього.  Він  не  брехав.  Треба  було  таки  роздивитись,  що  там.  Як  ж  той  хто  вирубив  Сашу  спритно  підібрав  момент.  Як  знав…  Я  зайшов  туди.  Включив  світло.  В  ванній  все  було  в  крові.  Он  звідки  багряні  річки  в  коридорі.  Вони  текли  з  ванної.
- О,  Боже  –  ахнув  Саша.
Він  стояв  позаду  мене.  В  ванній  лежало  оголене  тіло.  Він  наче  спав,  якби  не  кілька  але.  Очі  відкриті,  лице  спокійне.  Взагалі  нуль  емоцій.  Лисий  в  хорошій  формі,  хоч  м’язи  вже  обм’якли.  На  грудях  свастика.  Голова  оперлась  на  край.  Руки  стирчали  назовні.
Його  руки…  на  венах  були  сліди.  Кров  вже  не  текла.  От  ми  і  знайшли  його.
- Це  той  чоловік,  хто…
- Ні  –  заперечив  я.
Це  був  не  той,  хто  застав  Сашу  зненацька,  це  точно.  Може  це  він  так  з  Едиком?  Сумнівно.  По  крайній  мірі  не  прямо,  не  з  власного  бажання.  Може  він  якось  спровокував  це  все…
- То  ми  підемо  на  місце  зустрічі?  –  запитав  він  –  зустрінемось  з  іншим  гравцем?
Я  закотив  очі.  Подорослішай,  йолопе.  Для  Саші  в  цьому  було  щось  романтичне.  Така  собі  насолода  від  небезпеки.  Ми  всі  хочемо  цього.  Ми  хочемо  знати,  як  це,  коли  життя  висить  на  волосині.  Проблема  в  тому,  що  я  знав  це  настільки  часто,  що  від  романтики  залишилась  лише  Р,  що  обзавелась  буквами  і  виросла  в  слово  –  рутина.  Ви  представити  собі  не  можете,  як  швидко  набридає  те,  що  постійно  повторюється.
- Я  піду  один  –  холодно  сказав  я  –  для  тебе  інше  завдання…
- Яке?
Я  промовчав.  Чому  я  не  побачив  і  не  почув  когось?  Хтось  дуже  добре  міг  знати,  що  я  збирався  зробити.  Звідки  я  це  знаю?  З  чого  йому  тоді  пропонувати  зустрітись?  І  що  ж  тут  сталось?
- Нам  потрібно  забиратись  звідси  –  нагадав  Саша.
Я  стояв,  як  заворожений.  Картина  поволі  складалась  в  моїй  голові.  От  як  воно  сталось:  Едика  опанувало  безумство,  а  цей  бідолаха  (якщо  так  можна  говорити  про  нациків)  був  поруч.  Якраз  ним  і  оволоділи  озлоблені  раби.  В  результаті  в  мене  два  трупа,  озлоблені  душі,  та  все  ще  дійсне  прокляття.
Просто,  бл*ть,  прекрасно!
На  кухні  почувся  шум.  Саша  хотів  подивитись,  що  там,  але  я  не  дав  йому  цього  зробити.  Схопив  за  плечі  і  втиснув  в  стіну  біля  дверей.  Двері  закрити  я  не  встиг,  через  них  полетіли  кухонні  ножі.
- Що  це  було?  –  запитав  Саша.
- Ти  мабуть  знаєш  це  явище,  як  полтергейст  –  пояснив  я.
Той,  що  прийшов  швидше  за  нас,  не  міг  нам  дозволити  піти  так  просто.
В  ванну  залетіло  кілька  тарілок.  Розбились  об  стіну  і  впали  біля  моїх  ніг.  Полтергейст  лютував  на  повну.  Нам  пощастило,  що  він  не  наближався.  При  достатній  силі,  він  міг  би  метати  і  чимось  по  більше.  А  в  маленькій  ванні  було  чим  кидатись.  Залетіла  каструля,  поті  дві  вилки.  Воно  не  припиняло.  Не  могло  заспокоїтись.
- Ти  його  бачиш?  –  Саша  злякався  не  на  жарт.
- Я  по  твоєму  хто?  Мерлін?  –  роздратовано  від  повів  я.
Часу  було  обмаль.  Я  ще  не  потрапляв  в  такі  ситуації.  До  цього  духи  просто  обходили  мене  стороною.  Вони  мене  не  бачили.  Але  бачили  Сашу.  Он  воно  що!
- Так,  запам’ятовуй!  –  гаркнув  йому  –  тобі  потрібно  знайти  відьму  Наталію,  як  тільки  ти  виберешся.  Вона  і  її  бабуся  мають  знайти  спосіб,  як  зняти  прокляття,  що  залишилось  після  смерті  Едика.
- Добре  –  кивнув  той  –  а…
- Не  дай  їм  обвести  себе  навколо  пальця,  зрозумів?
Саша  вагався,  але  все  ж  ствердно  кивнув,  коли  попри  нас  пронісся  чайник,  а  на  кухні  з  тріском  впав  холодильник,  що  до  того  висів  в  повітрі.  
- Стань  мені  за  спину  –  скомандував  я.
- Що?
- Немає  часу  пояснювати!
Саша  став  мені  за  спину.  Він  весь  зблід,  в  нього  тряслись  руки.  Але  він  робив  усе,  що  треба.  Я  забрав  свою  палицю  в  нього.
- Рухайся  за  мною.
Я  висунувся  з  дверей.  Полтергейст  міг  не  повестись  на  це.  Він  міг  метнути,  щось  в  нього,  але  попав  би  в  мене.  Але  ми  не  могли  чекати,  допоки  все  вгамується.  Все  ж  мені  пощастило,  на  кухні  було  тихо.  Воно  нікуди  не  зникло,  я  чув  його.  А  воно  мене.  В  мене  аж  волосся  на  за-гривці  піднялось.
- На  три,  біжиш  до  дверей  –  прошепотів  я.
- А  ти?
- Немає  часу.  ТРИ!  
Тишина  на  кухні  перетворилась  на  гул.  Саша  зірвався  з  місця  і  побіг.  Я  за  ним.  Полтергейст  підняв  в  повітря  всі  уламки,  які  лише  міг.  Я  бачив,  як  вони  неслись  за  мною.  Він  таки  не  мав  на  мене  впливу,  лише  на  Сашу.  А  я  просто  біг  за  ним.  Саша  зник  за  дверима.  Я  слідом.  Одразу  ж  зачинив  їх  за  собою.  Ми  припали  спинами  до  них,  але  це  було  безрезультатно.  Вони  не  витримали  всієї  маси  і  злетіли  з  завіс.  Може  мене  б  і  розплющило,  але  Саша  відскочив  схопивши  мене  за  руку  і  витягнув  перед  самим  зіткненням.  Ми  попадали  на  землю.  Двері  з  силою  влетіли  в  протилежну  стіну.  Саша  тягнув  мене  за  собою,  щоб  мене  не  придавило  ними  при  їх  падінні.  В  коридорі  почувся  страшний  гул.
Саша  допоміг  мені  піднятись.  Полтергейст  ще  лютував  в  квартирі,  але  вийти  за  її  межі  не  міг.  Мабуть.  Чорт,  я  вже  не  знаю,  я  до  цього  не  бачив,  як  щось  могло  підняти  в  повітря  цілий  холодильник.  
- Забираємось  звідси  –  бубонів  він  –  вшиваємось!
- Не  можу  з  тобою  не  погодитись  –  відповів  йому.
Я  поволі  крокував.  Саша  побіг  на  сходову  клітину.  Знав,  як  вшиватись  від  доблесної  міліції.  Ми  пішли  вверх,  на  дах.  План  Б  має  бути  завжди.  Спустимось  через  інший  під’їзд.
- А  що  буде  з  ними,  коли  вони  зайдуть  в  квартиру?  –  запитав  він  –  не  подумай,  я  не  люблю  ментів,  але  вони  теж  люди.  В  них  сім’ї…
- Нічого  не  буде  –  різко  відповів  я  –  полтергейст  мабуть  витратив  сили,  тож  він  буде  сидіти  тихо.
Саша  більше  нічого  не  питав.  Він  мені  вірив.  Добре,  бо  я  сам  у  свої  слова  вже  не  вірив.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611540
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2015

27.

За  кілька  днів  до  (година  до  пожежі  в  квартирі  Лілі.)
Наталчина  бабуся  дістала  маленьку  пляшечку  з  голубою  рідиною.  Підвела  її  до  світла.
- І  що  це  таке?  –  запитав  я.
- Те,  через  що  мене  бояться  –  відповіла  вона  –  добре,  що  вона  міцно  закупорена…
- А  якщо  її  відкрити?  –  запитав  я.
- Тут  я  б  не  радила  цього  робити  –  сказала  вона  –  Нам  з  тобою,  і  подружці  твоїй  нічого  не  буде.  А  от  за  Наталку  я  боюсь…
- Що  це  таке?  –  нетерпляче  запитав  я.
- Те,  по  що  ти  прийшов  –  сказала  вона  –  ти  ж  хочеш  провчити  Едика?
- Хочу.
Вона  якось  дивно  глянула  на  мене.  Її  губи  викривила  недобра  усмішка.  В  неї  не  було  причин  не  любити  Едика,  але  лише  по  її  виразу  лиця  я  зрозумів,  що  має  статись…
- Есенція  страху,  правда?  Наш  делірій?  –  запитав  її  –  наше  з  Марком  творіння.  Звідки  це  в  вас?
- Я  думала  ти  раніше  її  впізнаєш  –  сказала  вона.
- Колір  інший  –  відповів  я  –  наша  була  прозора,  неначе  вода.
- Ця  дещо  інша  –  вона  знову  ухилилась  від  відповіді  –  і  діє  на…  більш  вузьку  аудиторію.
Я  спохмурнів.  Ми  з  братом  використовували  її  для  посилення  відчуттів.  Коли  потрібно  знайти  міченого  в  натовпі.  Ходити  й  торкатись  не  варіант.  В  ній  був  один  мінус:  при  великій  дозі  можна  було  зловити  сильні  галюцинації,  що  витягували  всі  страхи  на  зовні.  Бедтріпи,  хто  хоч  раз  приймав  невдало  приймав  глікодин  чи  ЛСД,  той  зрозуміє.  Це  стан,  коли  всі  твої  жахи  та  страхи  виходять  назовні.  Я  її  пив,  Марко  іноді  колов.  Якось  її  вколов  і  Антон.  Тепер  він  нюхає  квіти  з  іншої  сторони.  Таке  буває,  не  всі  справляються.
- Його  тепер  не  треба  пити  –  сказала  відьма  –  достатньо  розлити  в  закритому  приміщені.  Хто  ні  разу  не  приймав,  просто  накладе  в  штани.
- А  Едик?
- Тут  треба  розуміти,  що  Едик  тісно  зв’язаний  з  тими  душами  в  його  помешканні.  Тісніше  ніж  він  сам  вважає.  Йому  погано,  коли  вони  лютують,  і  навпаки.  Це  ж  в  першу  чергу  подіє  на  них…
- Як  би  він  не  відкинувся  після  такого…
- Достатньо  кілька  крапель  –  Клавдія  Батьківна  заховала  пляшечку  геть  –  приходи  за  кілька  днів,  до  того  часу  я  підберу  потрібну  дозу…  
***
Зараз
Делірій  лежав  у  кишені  піджака.  Хоч  використовувати  його  я  не  хотів.  Наша  настоянка  змусить  духів  здуріти  і  накинутись  на  всіх,  включаючи  Едика.  Але  це  вже  на  крайній  випадок…
Саша  старанно  возився  відмичками  в  замку.  Хороший,  молодий  хлопець,  спортивної  статури,  трішки  нижчий  за  мене.  Інтелігентний,  не  лається.  Світловолосий,  з  живими  сірими  очима,  вічно  всміхається.  Саша  майбутнє  нації,  він  студент.  Студент  він  такий  собі.  Тут  є  два  варіанти:  він  розуміє,  що  система  освіти  серйозно  віддалилась  від  потреб  суспільства,  в  силу  того,  що  вона  просто  застаріла.  Або  він  просто  ледар…
Але  замки  він  зламував  краще  за  мене.  Я  не  зміг  відкрити  замок  в  силу  травмованих  рук.  Він  би  справився  навіть  зубами.  Це  його  специфічний  талант.  В  нього  в  сім’ї  інженери,  лікарі,  економісти.  А  Олександр  медвежатник.  І  медвежатник  він  хороший.
Я  стояв  на  шухері.  Сусідів  не  було,  але  хто  його  знає,  краще  перестрахуватись.  В  коридорі  все  ще  було  тепло  і  несло  сечею.  Я  ховався  в  тіні  і  виглядав,  чи  бува  хтось  часом  не  прийде.  Чому  я  не  почекав  до  ночі.  Вночі  всі  спатимуть.
- Макс,  що  ми  там  знайдемо?  –  шепотом  запитав  він
- Ми?  –  тихо  перепитав  я.
- Так,  ми  –  він  зупинився.
Глянув  на  мене.  Очі  були  наче  в  голодного  пса.  Для  нього  було  важливо,  щоб  я  взяв  його  з  собою.  Саша  хотів  допомагати  мені.  Він  би  радо  погодився  перейняти  мої  здібності  (ще  б  я  знав,  як  їх  передати)  В  нього  в  гепі,  ще  грала  романтика.  Він  вірив,  що  я  роблю  щось  хороше.  Наївний.
Я  знав  його  рік.  Якось  допоміг  йому  розгребти  сесію.  І  він  один  з  тих,  з  кого  я  зняв  мітку.  Знаю,  в  рідкісних  випадках  ти  проколюєшся  з  своїм  статусом  інкогніто.  Але  мати  такого  помічника,  як  Саша  це  добре.  Це  один  з  тих  разів,  коли  я  не  жалів,  що  спас  його.  Але  взяти  його  в  діло  я  не  міг.  Якщо  він  не  справиться,  то  зійде  з  розуму.  Ставалось  і  таке…
- Працюй  давай!  –  шикнув  на  нього  –  я  не  збираюсь  провести  тут  весь  день.
- Та  працюю-працюю  –  набурмосився  він  –  просто  я  хочу  допомогти…
- Ти  й  так  допомагаєш  –  підбадьорив  його  я.
- Тоді  я  зайду  з  тобою!  –  вперся  він.
- Тільки,  якщо  я  дам  добро  –  я  все  ж  вирішив  піти  йому  на  поступки.
- Згода  –  не  подумавши  випалив  він.
Хороший  хлопець.  Нагадує  мені  нас  з  братом  колись.  Хоче  рятувати  цей  гнилий  світ.  І  не  поясниш  йому,  що  не  варто.  Бог  не  рятував  цей  світ.  Він  його  спочатку  спалив,  а  потім  затопив.  Не  бачу  нічого  поганого  в  ще  одній  «чистці».
Але  зайти  він  не  міг.  Якщо  там  одержимий  Едик,  чи  ще  що  по  гірше,  то  йому  кінець.  В  мене  який-не-який  імунітет,  але  на  когось  він  не  розповсюджується.
- Що  ми  там  знайдемо?  –  вдруге  спитав  він.
- Боїшся?  –  запитав  його.
- Ти  казав  він  демонолог…
Я  бачив,  як  побілів  Саша.  Бачив,  як  він  потайки  хреститься.  Йому  це  не  допоможе,  але  розчаровувати  я  його  не  став.  Нехай  вірить.  Це  рятує  лише  екзорцистів.  Зараз  один  би  з  них  був  саме  до  речі,  якщо  скінхед  все  ж  не  справився…
В  вас  мабуть  питання,  про  одержимість,  демонів,  бісів  і  духів.  Так  от,  відібіться  з  ними,  я  не  можу  вам  нічого  сказати.  Знаю  лише,  що  те  з  чим  мають  справу  такі,  як  Едик  звуться  створіннями  чи  сутностями  (калька  з  російської).  За  словами  тих,  хто  практикує  подібні  речі,  сутність  є  в  кожного  з  нас.  Це  не  наша  душа,  якщо  в  когось  з’явились  такі  питання.  Від  народження,  десь  набута,  чи  з  попереднього  життя  –  не  маю  уявлення,  тут  теорії  і  варіанти  різняться  кардинально.  Для  вас  ці  створіння  можуть  бути  друзями,  ангелами  охоронцями,  слугами,  або  ворогами.  Ну  і  звісно  демонами,  якщо  створіння  десь  набралось  сили  і  ніяк  не  хоче  з  тобою  вживатись.  Таку  ху*ню  треба  виганяти,  якщо  вже  діло  пиши  пропало.  Найкращий  варіант  це  екзорцисти.  Але  їх  мало,  та  й  тут  в  мене  таких  знайомих  немає.  З  цими  людьми  важко  йти  на  контакт,  багато  з  них  самітники.  Прийдеться  своїми  силами.
Тож,  якщо  там  одержимий  Едик,  то  буде  тяжко.  Саме  створіння  не  може  мені  нічого  зробити.  Впливати  на  мене  просто  не  вдасться.  А  от  Едик…
Замок  клацнув.  Саша  справився.  Я  віддав  йому  свою  трость.  Там  від  неї  ніякої  користі,  лише  зайвий  шум.  Одягнув  рукавички…
- Чекай  тут,  доки  я  не  дозволю  зайти  –  прошипів  йому.
Він  кивнув.  Я  ще  раз  глянув  на  коридор  відкрив  двері  і  зайшов.  Хотілось  замкнути  їх  за  собою,  щоб  Саша  не  зміг  ослухатись.  
Толку  –  на  моєму  лиці  заграла  похмура  усмішка.  Він  ж  медвежатник…
Як  виявилось  я  спізнився.  Настоянка  не  потрібна  все  вже  зроблене.  Але  як?  І  хто?
В  квартирі  неприємно  пахло.  В  коридорі  все  розтрощене.  На  підлозі  було  щось  розлите.  Щось  багряне…  Я  витер  чоло  від  поту.  Головне  самому  не  наслідити…  
Було  темно,  видно  в  усіх  кімнатах,  чимось  завісили  вікна.  Я  обережно  йшов  по  коридору.  Духи  не  можуть  відчути  мою  присутність,  допоки  мене  не  побачить  Едик.  Я  до  сих  пір  не  вірю  в  ці  речі  –  раптом  подумалось  мені.  Я  виглянув  з  коридору.  На  кухні  не  було  нікого.  Лише  меблі  сильно  розтрощені.  Може  хтось  з  сусідів,  щось  чув?  Я  обережно  зазирнув  в  ванну.  Очі  звикли  бачити  в  темноті,  тож  я  все  ж  побачив,  що  там  нікого  не  було.  Але  про  всяк  гляну  ще  раз,  після  огляду  всієї  квартири.  Я  перевірив  ближчу  кімнату.  Вона  одна  була  ціла.  Сюди  Едик  не  заходив.  Всюди  шар  пилюки,  і  все  ціле.  Обережно  пройшов  кухню.  На  підлозі  лежали  уламки  стола,  вилки,  ложки  та  інше  кухонне  приладдя.  З  кухні  в  кімнату  Едика  вели  дерев’яні  двері.  З  них  стирчав  ніж.
Просто  прекрасно  –  ще  далі  спохмурнів  я.  Відчуття  тривоги  зростало.  Що  може  бути  в  кімнаті.  Я  прислухався:  нічого.  Обережно  смикнув  двері  на  себе…
В  кімнаті  панував  хаос.  Все  потрощене,  на  стінах  каплі  крові.  Я  глянув  на  них  уважніше:  тонкі  цівки,  а  поряд  краплі.  Тут  була  поножовщина.  В  протилежному  кінці  кімнати  був  Едик.  Впевненості,  що  це  він  я  не  мав.  Лице  і  більшу  частину  тіла  закривала  тінь.  Роздивитись  я  міг  лише  ноги.  Тіло  було  обіперте  до  батареї.  Ніяких  при  знаків  життя.  А  от  моє  серце  добряче  калатало.  Я  зайшов  і  зачинив  двері  за  собою.  Обережними  кроками  наблизився  до  тіла.  Це  був  Едик.  Жодних  сумнівів.  Його  пика  скривлена  від  жаху,  що  охопив  його  перед  смертю.  Це  також  може  бути  розслаблення  м’язів.  Інколи  буває  в  самогубців.  Але  Едик  на  той  світ  не  поспішав.  Тай  шию  сам  собі  зламати  він  не  міг.  Ще  й  так,  що  кілька  хребців  напнули  шкіру  бажаючи  вилізти  назовні.  Оглянув  його  руки.  Ніяких  порізів  немає.  Значить  кров  не  його.  Тут  був  ще  хтось.  І  може  духи,  що  їх  цей  йолоп  називав  рабами  й  ні  до  чого  зовсім…
Ні,  одразу  ж  заперечив  сам  собі.  В  домі  величезний  безлад  і  хаос.  Тому,  хто  пришив  Едика,  якщо  це  все  ж  була  б  людина,  це  ні  до  чого.  Так  можна  помилково  залишити  кілька  своїх  відбитків  та  слідів.  
Я  оглянув  усе  довкола.  Потрібно  знайти  зброю,  або  щось,  що  могло  б  спричинити  плями  крові  на  стінах.  Треба  скласти  картину  в  цілому.  Я  не  хотів  цього  робити,  але  довелось.  Едик  скопитився  менше  двох  днів,  значить  може  й  вийде.  Зняв  рукавиці,  розмотав  бинти.  Доторкнувся  до  голови  Едика.
- Ну,  *лять,  понеслась  –  прошепотів  сам  собі  заплющивши  очі.
Я  зник,  все  зникло.  Пустота.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611539
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2015

26.

Добре  що  вона  приїхала  до  мене.
Всю  середу  я  провалявся  в  ліжку.  На  роботі  оплатили  лікарняні  після  того,  як  довідались,  що  сталось.  Присутність  Карини  пришвидшувала  моє  одужання,  хоч  і  позбавляла  часу  і  сну.  Я  заслужив  на  такий  вихідний.  Ми  пили,  гуляли  і  кохались.
Моє  лице  таки  постраждало  не  гірше  тіла.  Крім  синяків,  що  вже  були,  на  щоці  з’явилась  подряпина  та  добрячий  опік.  Коліно  довелось  перемотати  і  обзавестись  палицею  (Карина  настояла,  я  ж  то  міг  і  обійтись,  але  з  нею  марно  спорити),  «щоб  було  зручніше  ходити».  Ребра  ще  не  загоїлись  від  недільних  побоїв,  а  тут  до  них  до  плюсувались  болі  в  спині.  На  щастя  хребет  не  сильно  постраждав.  І  я  ще  сильно  кашляв,  тож  довелось  хоч  на  кілька  днів  перестати  курити.
З  самого  ранку  я  перевірив  телефон.  На  диво  ніяких  викликів.  Ні  Ліля,  ні  той  прибацаний  скінхед,  ні  відьма  Наталка,  ні  міліціонери,  ні  шеф  чи  хтось  з  роботи.  Ви  там  повмирали  всі?  –  здивувався  я.  Чи  вже  похоронили  мене?  За  кілька  днів  я  відвик  від  відчуття,  коли  до  тебе  нікому  немає  діла.  Що  ж,  приємно,  коли  це  почуття  повертається…
Я  вирішив  пройтись  по  вулиці.  Тим  більше,  погода  дозволяла  це  зробити.  Карина  радо  приєдналась.  Завдяки  палиці  ми  скидались  за  двох  пенсіонерів.  Карина  потягла  мене  на  річку.  Я  лежав  на  камінні  та  терпеливо  чекав,  доки  вона  наплавається.  Інколи  вона  вибігала,  хляпала  водою  на  мене,  або  сідала  зверху,  цілувала  чи  лоскотала  мене  своїм  мокрим  волоссям.  
Я  не  хотів  сьогодні  нічого  робити.  Хотів,  щоб  цей  день  тривав  вічно.  Проблеми  почнуться  завтра.  Але  поки  завтра  не  настало,  я  насолоджувався  цим  днем.  Ввечері  ми  знову  пили  і  кохались.  Карина  вся  сяяла  від  звістки,  що  я  перебираюсь  до  неї.  Вона  згодилась  змінити  столицю  на  будь-яке  інше  місто.  Чесно  кажучи,  я  не  вірив,  в  свої  слова,  але  так  далі  жити  теж  не  варіант.  Мені  просто  треба  швидко  зробити  все  і  не  дозволити  цим  речам  затягнути  мене  з  головою…
Я  сидів  на  вікні  і  курив.  Карина  міцно  спала.  А  я  не  зводив  з  неї  погляду.  І  думав  про  Лілю.  Знаю.  так  не  має  бути,  але  я  нічого  не  міг  з  цим  зробити.  Ось  спить  мрія  більшості  чоловіків.  А  поряд  сидить  ідіот,  що  думає  про  іншу  і  сам  від  себе  намагається  приховати  ці  думки…
Я  ліг  поруч  з  нею.  Міцно  обійняв  її  тепле  тіло.  Треба  і  поспати.  За  вікном  світало.  Небо  сьогодні  було  сірим.  Погода  псувалась.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611169
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2015

Частина 2. Безумство. Розділ 25.

Після  того,  як  в  очі  потрапляє  дим,  їх  дуже  тяжко  відкрити.  Інколи  доводиться  допомагати  собі  руками.  Як  і  я  зараз.
Перше,  що  я  зрозумів,  це  те,  що  я  на  чомусь  м’якому.  Це  моє  ліжко.  Розкрив  на  кінець  то  очі.  Так,  стіни  моєї  кімнати.  Я  не  пам’ятаю,  як  я  сюди  потрапив.  Просто  стерті  спогади.  Мозок  відформатовано.
- Лежи,  не  вставай  –  Карина  сиділа  поруч  і  гладила  мою  голову.
На  її  лиці  співчуваюча  усмішка.  Очі  повні  жалості.  Я  здогадувався,  як  виглядаю.  Мабуть  жалюгідно,  це  ще  м’яко  сказано.  Нога  в  коліні  заніміла…  Спина  тепер  немилосердно  боліла.  За  кілька  днів  я  з  акуратного  молодого  інтелігентного  чоловіка  перетворився  на  справжнє  ходяче  місиво.  Я  мабуть  досяг  дна.
- Як  я?  –  запитав  її.
- Думала,  буде  гірше  –  чесно  призналась  вона  –  в  тебе  кілька  опіків,  синяків  та  це  неважливо.  Лікарі  сказали,  що  тобі  час  кидати  курити,  твої  легені  серйозно  постраждали.  І  ходити  ти  не  зможеш,  ще  кілька  днів,  в  тебе  травма  спини  й  коліна.
- А  ти  думала,  буде  гірше  –  хмикнув  я  –  є  варіанти  розвитку  подій?  
Вона  поцілувала  мене  в  чоло.  Тоді  лягла  поруч.  Притулилась  усім  тілом.  Мені  було  приємно,  коли  вона  була  поруч.  Я  хотів,  щоб  це  не  закінчувалось.  
- Лікарі,  що  я  вчора  викликала,  не  вірили,  що  ти  прийшов  сам  –  заговорила  вона  –  а  коли  довідались,  що  ти  ще  й  був  п’яним…
- П’яним?  –  здивувався  я.
- Ти  прийшов  весь  в  синяках,  опіках,  сажі  і  з  пляшкою  в  руках.  Ти  опирався  об  стіну  і  пив  з  горла.  А  далі  ти  пішов  в  холодний  душ  і  прямо  там  і  заснув.  Ледь  перетягла  тебе  на  ліжко.  Ти  ще  якось  йшов,  але  ні  на  які  зовнішні  подразники  ти  вже  не  реагував.
- Це  пояснює,  чому  я  нічого  не  пам’ятаю  –  тихо  сказав  я.
Тоді  до  мене  раптом  дійшло.
- Стоп!  Як  вчора?!  Коли  ти  встигла  викликати  лікарів?
- Сьогодні  середа.  Ти  спиш  вже  другий  день.  Мені  сказали,  що  в  тебе  це  через  стрес  та  загальну  перевтому.  
Я  глянув  на  свої  руки.  Шкіра  на  них  почорніла.  Кілька  пальців  були  перемотані  бинтами.  Аж  тепер  я  повністю  зрозумів,  якими  гарячими  було  все  в  тій  квартирі.
- Я  подзвонила  до  тебе  на  роботу  –  сказала  Карина  –  не  переживай,  я  все  владнала…
- Робота  це  не  те,  про  що  б  я  переживав…
Гроші  не  були  для  мене  проблемою.  Завдяки  Антону,  ми  колись  навчились  гарно  заробляти.  Гроші  не  проблема  для  тих,  хто  не  робить  з  цього  проблему.  Все  просто.
Але  я  таки  досяг  дна,  без  всіляких  мабуть.
- А  Наталя  нічого  така  –  раптом  видала  Карина  –  гарненька.
Це  був  той  момент,  коли  я  пожалкував,  що  зміг  вибратись  з  полум’я.  Серйозно,  ви  нічого  в  житті  не  бачили,  поки  жінка,  котру  ви  любите,  і  котра  любить  вас,  не  дізнається  про  іншу  жінку  в  твоєму  житті.  І  те,  що  це  було  до  вашої  зустрічі  не  грає  ролі  для  неї.  Для  нас,  чоловіків,  це  той  момент,  коли  ти  б  хотів  зникнути,  бо  ти  не  знаєш,  що  зараз  буде.  Ти  готовий  обіймати  її,  терпіти  все,  що  вона  скаже  в  твій  адрес.  Ти  розумієш,  що  заслужив.
А  от  коли  вона  після  такого  замовкає…
Тоді  ти  вже  й  був  би  радий,  почути  її  істерику.  Коли  жінка  мовчить,  вона…  Чорт  його  знає,  що  в  неї  тоді  в  голові.  Може  там  план  помсти,  або  траурний  процес  зв’язаний  з  погребінням  її  почуттів  до  тебе.  Однаково,  ти  не  знаєш  цього.  Ти  не  знаєш,  що  твориться  в  її  милій  голові.  І  це  лякає…
- Перестань  –  м’яко  сказав  я.
- Чому?  –  запитала  вона.
- Тому  що  ти  теж  не  свята  –  спокійно  відповів  я  –  я  ж  тебе  ні  про  що  не  розпитую.
- Я  хоча  б  не  приховую  свою  ревність…
По  її  щоках  котились  сльози.  Це  неприємно.  Ти  можеш  бути  правим,  але  в  цій  правоті  немає  змісту,  якщо  вона  плаче.
- Через  що  ти  плачеш?  –  запитав  її.
- Не  знаю…
- Знаєш,  просто  не  кажеш…
- Мене  бісить,  як  вона  дивиться  на  тебе.  Мені  все  одно,  трахай  кого  хочеш,  але  я  не  хочу,  щоб  на  тебе  бодай  хтось  дивився  так,  як  дивлюсь  я…
Я  міцніше  притиснув  її  до  себе  попеченими  кінцівками.  Я  знав,  що  її  переповнює  багато  почуттів.  Крім  простої  ревності.  Це  Карина,  вона  може  бути  незвичайно  ревнивою,  проте  її  сліз  не  буде  видно.  Тут  щось  не  те.  Може  б  я  і  зрозумів  її,  якби  не  намагався  постійно  вбити  в  собі  будь-які  емоції  алкоголем  (наркотики  я  вживати  не  міг,  сильні  галюцинації  та  бедтріпи).
Але  я  не  бачив  цілої  картини.  Мені  було  не  до  того.  Проблеми  і  далі  сипались  на  мене…  Нічого  не  змінилось…  В  кращу  сторону  це  точно.  Над  Лілею  і  далі  висить  мітка,  катастрофа  врешті  сталась  і  забрала  життя  двох  людей.  Може  ще  хтось  десь  помер  сьогодні  вночі.  Я  й  далі  не  знаю,  що  тут  робить  мій  брат  і  чи  тут  він  взагалі.  І  клятий  Едик  з  його  духами  та  проклятим  будинком.  На  тих  людях  ще  не  було  мітки,  але  якщо  бодай  хтось  з  них  помре,  прокляття  спрацює,  як  ланцюгова  реакція.  
- Мені  страшно  за  тебе  –  говорила  вона  –  ти  знову  вліз  в  щось…
- Я  справлюсь  –  впевнено  сказав  я.  А  чи  справлюсь?
- Тому  ми  не  можемо  бути  разом  –  докірливо  сказала  вона…
- Перестань  –  я  з  болем  в  спині  повернувся  до  неї  спиною  –  не  додавай  мені  головного  болю.
- Глянь,  на  що  ти  перетворився!  –  скрикнула  Карина  –  за  кілька  днів  ти  зруйнував  своє  життя!  І  заради  чого?
- Це  востаннє  –  пообіцяв  їй  –  просто  зараз  все  складно…
- Це  завжди  востаннє,  і  це  завжди  складно  –  холодно  відповіла  вона.
- Цього  разу  все  інакше  –  сказав  я.
- Ти  і  це  казав…  
Вона  пішла  до  вікна.  Взяла  те,  що  залишилось  від  моїх  сигарет  і  закурила.  Мені  теж  хотілось.  Я  спробував  піднятись.  Відчував  я  себе  наче  прибитий  до  хреста.  Але  от  в  моєму  випадку  з  цвяхами  вийшов  перебір:  їх  просто  забагато.  Так  от,  я  піднявся,  поволі  підійшов  до  неї.  Обійняв  ззаду,  поцілував  в  плече.  Зашепотів  на  вухо:
- До  кінця  наступного  тижня  я  повернусь  з  тобою  в  Київ…  Якщо  ти  хочеш,  звісно…
Вона  кілька  секунд  мовчала.  Вона  вдало  тримала  злість  на  мене.  Тоді  розвернулась  до  мене  лицем.  З  її  очей  лились  сльози.
- Хочу  –  тихо  сказала  вона  –  хочу,  щоб  ти  більше  ніколи  не  тікав.  І  перестань  трахати  ту  відьму!
- Ти  теж  –  погодився  я.
- Перестати  трахати  ту  відьму?  –  зареготала  вона.
Я  посміхнувся.  Карину  швидко  відпускало.
- Ти  зрозуміла,  про  що  я…
- Міг  би  й  не  казати  –  вона  потягнулась  своїми  губами  до  моїх.
Знаю,  про  що  ви  думаєте:  як  ми  змогли  стільки  років  протриматись,  і  не  розбігтись.  Як  можна  закривати  очі  на  все.  Як  можна  стерпіти  присутність  інших  людей  в  житті  одне  одного.  Раніше  я  б  теж  дивувався.  Але  з  часом  розумієш,  що  між  фізичною  і  духовною  близькістю  є  вагома  різниця.  І  вибір  був  очевидний.  Пережити  всі  образи  просто  –  не  буває  відносин  без  конфліктів.  Ми  не  могли  належати  одне  одному.  Ніхто  так  не  може.  Це  лише  ілюзія.  Різниця  в  тому,  що  ми  це  знали…
І  не  ускладнювали.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611167
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2015

24.

- Жанна!  –  кричала  Ліля.
Я  поворухнувся.  Живий.  Навіть  не  знаю,  радіти  мені  чи…
Хотів  піднятись,  але  нога  не  згиналась  в  коліні.  Заніміла.  Сподіваюсь,  що  заніміла.
- Макс!  –  Ліля  схопила  мене  за  плечі  і  потягла  вниз  –  не  підіймайся,  а  то  надихаєшся  чадного  газу.
- Що?  –  я  не  міг  зрозуміти,  що  сталось.
- Жанна  ще  там!  –  від  диму  в  Лілі  почорніло  лице  –  нам  треба  її  витягти!
- Ні  –  заперечив  я  –  пізно.
Лілю  наче  струмом  вдарило.  Вона  водночас  замовкла  і  уставилась  на  мене.  В  неї  буде  багато  запитань.  Але  це  потім.  Я  поклав  руку  їй  на  плече.
- Нам  потрібно  вибиратись  звідси  –  сказав  їй.
- Я  не  піду  без  неї  –  мертвенно  спокійним  голосом  відповіла  та.
В  її  і  ще  в  сусідній  квартирах  лютували  пожежі.  На  поверх  почали  збігатись  люди.  З  відчинених  дверей  валив  чорний  дим.  З  кожною  секундою  дихати  ставало  важче.
- Зробимо  так  –  я  вирішив  не  сперечатись  –  я  витягну  її.  Ти  чекай  тут.
- Агов!  Є  хтось  живий?!  –  пролунало  звідкись.
До  нас  неслось  кілька  людей  з  відрами.  Діяти  треба  було  швидко.  На  щастя  мені  не  звикати…
- Ми  тут!  –  гаркнув  я  –  заберіть  дівчину,  в  неї  шок…
Ліля  не  встигла  нічого  зрозуміти,  коли  її  схопили  одразу  ж  кілька  людей  і  потягли  геть.  Вона  кричала,  виривалась,  але  її  крики  тонули  серед  загального  шуму.  Мені  теж  допомогли  піднятись.
- Жанна!!!  –  востаннє  крикнула  Ліля,  а  тоді  зникла  з  очей.
Її  вже  тягли  вниз  по  сходах.
Я,  як  виявилось  міг  стояти  на  ногах.  Глянув  на  квартиру.  Дим  валив  такий,  що  довелось  закрити  очі  та  рот  рукою.  Вона  померла,  переконував  себе.  Це  просто  того  не  варте…
- Ай,  ну  його!  –  гаркнув  я.
Всі  мої  сили  зараз  пішли  на  те,  щоб  вирватись  від  тих,  хто  тягнув  мене  геть.  Я  побіг  до  палаючої  квартири.  Дим  різав  очі.  З  легень  рвався  кашель.  Я  за  стрибнув  в  коридор.
Присів.  Вище  метра  не  було  нічого  видно,  тож  я  присів.  Тепер  стіни  між  кухнею  і  кімнатою  не  було.  Її  уламки  засипали  все  навколо.  По  логіці  труп  Жанни  має  бути  десь  під  ними.  В  квартирі  горіло  все.  Вогонь  був  всюди.  Знаєте,  пожежа  це  дійсно  страшно.  В  ній  ти  не  орієнтуєшся.  Ти  просто  повільно  помираєш…
Я  натрапив  на  її  тіло.  Її  закидало  уламками.  Я  якомога  швидше  почав  їх  розгрібати.  Я  переконував  себе,  що  в  цьому  немає  змісту.  Вона  померла  замість  Лілі.  Така  ціна…
Але  я  не  зупинявся.  Я  розкидав  уламки  плити.  Вони  були  гарячі.  Руки  просто  пекли.  Очі  майже  нічого  не  бачили.  Легені  горіли.  Я  задихався.  Для  того,  хто  кілька  раз  намагався  звести  рахунки  з  життям,  я  вибрав  самий  невдалий  варіант.  От  така  смерть  посідає  призове  місце  в  переліку  найгірших.  Іронія  долі…
Я  нарешті  зміг  витягти  її  з  під  завалів.  Вона  не  дихала.  Підручники  з  ОБЖ  назвали  б  мене  дилетантом,  але  часу  перевіряти  її  стан  просто  не  було.  Стало  просто  нестерпно  жарко.  Я  чув  як  моя  шкіра  починала  обвуглюватись.  Я  схопив  її  гаряче  тіло  і  потягнув  геть  з  квартири.  Перед  виходом  стягнув  свій  піджак  і  накинув  на  неї.  Вертатись  ставало  важче.  В  голові  крутилось.  При  різній  концентрації  чадного  газу  наступають  різні  стадії.  І  я  переходив  від  запаморочення  до  втрати  свідомості.  Ще  трішки  –  переконував  сам  себе  –  зовсім  трішки…
Пожежники  зустріли  мене  на  вході.  Хтось  забрав  Жанну  в  мене  з  рук.  Інший  підхопив  мене  і  потягнув  геть.  По  дорозі  вниз  мене  кілька  разів  вирвало.  Сили  зовсім  покинули  мене  і  якби  не  пожежник,  я  б  просто  впав  в  калюжу  власного  блювотиння.  Але  він  міцно  тримав  мене.
- Ти  герой  –  сказав  мені  –  але  наступного  разу  так  не  ризикуй.
- Добре  –  ледь  видавив  з  себе…
Ми  вийшли  з  під’їзду.  Натовп  глядачів  розступився.  Довелось,  ще  пройти  до  машини  швидкої  допомоги.  Я  оглянувся.  Небо  вже  встигло  потемніти,  але  дим  і  вогонь  було  однаково  добре  видно.  Сьогодні  буде  яскрава  ніч…
Ліля  сиділа  біля  Жанни.  Я  вирвався  від  пожежника.  Поволі,  похитуючись  підійшов  до  неї.  Холоду  не  було,  але  я  знав:  це  ще  не  кінець.  Можна  хіба  сподіватись,  що  наступного  разу  аж  так  вже  не  буде.
- Як  вони?  –  запитав  я  в  медиків.
- Одна  нормально  –  буркнув  один  з  них
- А  інша?
- Вона  в  тяжкому  стані,  але  жива.  Якби  ви  її  витягли  пізніше…
Невже  це  можливо?  Невже  смерть  не  забрала  її?  Я  таки  обманув  її?
- Вона  поправиться?  –  запитала  Ліля.
- Важко  сказати  –  сказав  лікар.  Тоді  звернувся  до  пожежника,  що  підійшов  слідом  за  мною  –  це  всі?
- Серед  живих  –  відповів  той.
Я  розвернувся  настільки  швидко,  що  в  голові  знову  закрутилось.
- Хто?  –  все  що  я  зміг  з  себе  видати.
- Двоє  пенсіонерів  в  сусідній  квартирі  –  тихо  сказав  той  –  скоріш  за  все,  просто  задихнулись.  Ваша  квартира  ближче  до  виходу.  До  них  було  не  так  легко  добратись…
Я  промовчав.  Відчув,  як  в  мене  стискаються  кулаки.  Обманув  смерть?  Ага,  аякже.  Вона  не  пішла  з  пустими  руками…
- Гей,  ви  куди?  –  гукнули  мені  вслід  лікарі  –  дайте,  ми  хоч  оглянемо  вас…
Я  не  чув.  Ноги  несли  мене  геть.  Я  просто  кудись  йшов.  Йшов  і  не  бачив  нічого  попереду…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610743
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2015

23.

Я  не  знаю,  чому  мені  згадалася  ця  розмова.  Майже  шість  років  тому  ми  сиділи  в  одному  з  будиночків  в  Одесі.  Я  любив  Одесу.  Колись.  Одеський  колорит  мене  бісив  спочатку,  але  за  два  місяці  я  вже  звик.  Я  любив  колись  гуляти  нічною  Одесою.  Головне  знати  куди  заходити  не  можна.
Тоді  ми  не  гуляли.  Ми  дружно  зібрались  на  одній  з  квартир,  де  Марко  розкладав  свої  схеми  по  грі  в  Бога.  Це  не  був  на  пів  підвал,  як  в  фільмах  про  пограбування.  Це  була  чудова  квартира  в  майже  центрі  міста  з  видом  в  центр.  На  столі  в  великій  вітальні  були  численні  фотографії  кількох  людей.  Ми  позначили  їх  кольоровими  маркерами.  Тоді  ми  позначили  цими  ж  кольорами  місця  на  карті.  Кілька  місць  правда  вже  було  закреслено.  Всіх  не  врятуєш.
- Це  просто  богохульство  –  сичав  отець  Кирило  –  це  втручання  в  волю  Божу.  Чим  ви  тут  займаєтесь…
Повний,  бородатий  з  маленьким  лицем  та  здоровенним  хрестом  на  шиї.  Говорив  він  ламаною  українською.  Російською  він  говорив  гірше,  що  було  дивно  для  священика  з  Одеси.
- По  перше  –  холодно  нагадав  мій  брат  –  МИ.  Ви  або  з  нами,  або  до  побачення.  Трутні  в  команді  непотрібні…
- Я  трутень?  –  закипів  той  –  іменем  Господа…
- Перестаньте!  –  гаркнув  худий  чоловік  в  сірому  костюмі  –  панове,  це  не  професійно.
Мені  він  і  тоді  не  подобався.  Пан  Геральт  пишався  собою,  свої  австрійським  корінням  і  своєю  родиною.  Аристократ,  трясця  його  матері.  Великий  вчений…  Тьху.  
Для  чого  Антон  їх  тільки  притягнув?  Антон,  молодий  тоді  ще  чоловік  з  статурою  атлета  і  приємною  зовнішністю  в  цей  час  стояв  на  балконі  з  моєю  Кариною  і  намагався  склеїти  її.  Він  викликав  асоціації  з  еталоном  успішного  чоловіка.  Для  нас  він  шукав  способи  розбагатіти  на  цьому.  Ми  не  заперечували.  Я  провів  їх  поглядом.  Вона  сміялась  з  його  жартів.  Вони  раз  у  раз  доторкались  одне  до  одного.  Він  те  і  діло  поправляв  своє  зализане  волосся.  Наївний.  Вона  моя.  Це  він  навчив  нас  з  Марком  акуратності  та  охайності.  До  цього  я  носив  піджаки  хіба  на  випускних  в  школі.
- Успішні  люди  повинні  виглядати  відповідно  –  говорив  Антон.
Так  от,  нас  тоді  було  семеро.  Ціла  команда,  котрою  по  черзі  керували  всі  крім  мене  і  Карини,  так  як  вона  частиною  команди  не  була.  Ми  двоє  з  Марком.  Я  рятував  людей,  підставлявся  під  удар.  Марко  вирішував,  що  і  де  робити,  куди  йти,  їхати,  летіти,  плисти.  Антон  допомагав  нам  фінансово.  Він  знав,  де,  що  і  як  можна  було  зробити.  Священик  та  професор,  що  постійно  гризлись.  Кирило  таки  ніколи  не  вірив  у  нас.  Як  і  Геральт.  Але  вони  передчували  можливу  славу.  Один  би  приплів  наш  успіх  до  релігії,  притягуючи  маси  нових  віруючих  в  церкви.  Серйозний  удар  по  атеїзму,  що  тут  скажеш.  Геральт  став  би  світилом  в  світі  науки,  так  як  він  би  розкрив  одну  з  найтяжчих  загадок  для  науки.  І  лише  Карина  просто  подорожувала  зі  мною.  Тоді  нам  здавалось,  що  ми  любимо  одне  одного.
- Що  за  шум?  –  в  кімнату  зайшла  Марія.
Клієнти  звісно  знали  цю  тридцяти  семирічну  блондинку  в  строго  закритому  одязі,  як  відьму  Леону.  Ми  знайшли  її  в  Одесі.  Вона  знала  все  про  місто.  Знала,  де  хто  водиться,  і  де  що  трапляється.  Її  «магічні  здібності»  ми  зневажали,  так  як  все,  що  вона  могла  це  замилювати  очі.  І  нам  потрібна  була  така  людина  в  команді.  Ну  так  казав  Марко.
Я  ж  сидів  на  дивані  і  спостерігав  за  бесідою  Карини  та  Антона.  Я  не  ревнував.  До  сих  пір  брешу  собі,  але  я  не  ревнував…  
Так  в  більшості  випадків  і  проходило  планування  наступного  «спасіння».  Пусті  балачки  про  непізнане.  Хіромантія,  карти  таро,  магія  вуду.  Дарвінізм  як  спосіб  описання  процесу  людського  життя  (Геральт  пропонував  мені  та  Марку  дати  потомство  і  глянути,  чи  передасться  це  по  спадковості).  Смерть  в  релігіях  (а  особливо  пошук  людей  з  такими  ж  здібностями,  навернення  їх  до  церкви.  А  далі  розповісти  всім  про  цей  «Дар  Божий»).  Парапсихологія.  Патологія.  Танатологія.  Цитування  Альфреда  Нобеля,  Івана  Павлюка,  Клода  Бернара,  Володимира  Неговського,  Іллі  Мечникова  та  багатьох  інших  вчених,  що  хоча  б  якимось  боком  розглядали  питання  життя  і  смерті.  І  ніщо  з  цього  всього  не  вело  до  способу,  як  розірвати  взаємозв’язок,  коли  рятуєш  одного,  а  помирає  інший.  Проти  цього  безсильна  була  наука,  релігія  і  магія.  Ми  не  могли  ніяк  розгадати  цю  загадку.  Це  просто  потрібно  було  прийняти  як  факт…
Для  чого  я  це  розповідаю?  Ну,  по  перше  це  мало  б  позбавити  мене  від  питань,  чому  я  не  візьму  нікого  в  команду.  По  друге,  доля  багатьох  з  тих,  що  з  нами  працював  невесела  і  ніхуя  не  позитивна.  По  третє,  наші  невдачі  закарбували  в  мені  примирення  до  того,  що  смерть  не  дасть  себе  обдурити.  Вона  прийде  і  зробить  свою  справу.
Але  є  і  плюси.  Ось  звідки  я  стільки  всього  знаю…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610742
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2015

22.

Раніше  описаний  холод  наздогнав  мене,  як  тільки  я  вийшов  з  квартири.  Ліля!  Раніше  я  відчував  це  при  безпосередньому  дотику.  Тепер  я  чув  це  на  відстані  кількох  кілометрів.  Я  не  міг  помилятись.  Не  міг,  як  би  я  не  хотів.  Ніколи  ще  не  помилявся.  Дістав  телефон.  Подзвонив  їй.
- Так?  –  підняла  слухавку.
Холод  здавив  мені  горянку.  Я  почав  зникати  зі  свого  тіла.  Зараз  я  над  містом.  Я  не  так  добре  знав  Івано-Франківськ,  але  я  й  без  того  знав,  куди  мене  несе.
- Алло!  –  її  голос  повернув  мене  назад.
В  такі  моменти  я  особливо  сильно  ненавидів  свої  здібності.  Цей  момент  безсилля.  Мене  могли  б  обікрасти,  чи  й  того  гірше  за  цей  момент,  а  я  б  навіть  не  відчув.
- Просто  подзвонив  запитати,  що  ти  робиш  –  я  намагався  говорити  весело.
Це  тяжко  виходило.  Мене  з  середини  з’їдав  холод.  Очі  раз-у-раз  переставали  бачити  все  о  навколо.  Ноги  винесли  мене  з  під’їзду  і  понесли  прямо  на  проїжджу  частину.
- А  що  таке?  –  стривожилась  вона  –  щось  сталось?
- Та  просто  все  відмінилось…  
Я  вже  заліз  в  найближче  таксі,  прошепотів  адресу  і  дав  водію  п’ятдесятку  з  заявою  «без  здачі».  Водій,  молодий  хлопець  в  спортивному  костюмі,  спочатку  підозріло  глянув  на  мене  (він  прийняв  це  за  високо  мірність),  але  потім  зрозумів,  що  я  мчусь  до  дівчини  і  з  розумінням  всміхнувся.  Старенький  чорний  мерседес  зірвався  з  місця.
- Я  не  знаю  –  сказала  Ліля  –  я  вже  вирішила  посидіти  сьогодні  вдома.  Ти  якийсь  непостійний,  Макс…
От  на  тобі.  Жіноча  образа.  Хотілось  загорлати:  дурепо,  ти  зараз  вмреш!  Але  як  би  сильно  моє  терпіння  не  тріскало  по  швах,  я  знав,  що  це  лише  ускладнить  ситуацію.  Захотілось  просто  залишити  її,  але  я  не  міг.  Раз  вже  взявся,  то  давай  до  кінця.
Мерс  мчався  по  франківських  дорогах,  навмисне  оминаючи  центральну  вулицю.  Так  швидше.
- Вибач  –  я  намагався  сказати  якомога  м’якше  –  просто  так  сталось.  Ти  ж  не  зайнята  сьогодні…
Звісно  ж  вона  почала  перечислювати,  що  робитиме,  і  який  класний  вона  знайшла  серіал.  Мені  треба  було  всього  лише  повисіти  з  нею  на  зв’язку,  допоки  я  не  доїду.
- Почекай,  в  мене  вмирає  телефон  –  сказала  Ліля  –  я  через  кілька  хвилин  передзвоню…
Гудки  почулись  раніше,  ніж  я  встиг  бодай  рота  розкрити…  Короткі  такі,  а  тоді  припинились.  Ненавиджу  гудки…
Блять!  –  заволав  я  на  все  таксі  –  *лять,  б*ять,  бл*ть!  Водій  співчутливо  глянув  на  мене.
- Це  баби,  брат  –  сказав  він.
- Точно  –  погодився  я.
Перевів  подих.  Ненавиджу,  коли  все  йде  не  по  плану.  Я  боявся  спізнитись.  Боявся  приїхати  і  застати  Жанну  в  сльозах  над  тілом  Лілі.  Боявся  побачити  лікарів  та  міліціонерів,  що  безсило  б  розводили  руками…
На  її  вулиці  було  пусто.
- Почекати  тебе?  –  запитав  той.
- Ні,  не  варто  –  я  потис  йому  руку  і  виліз  –  давай,  шеф,  щасливо.
Мерседес  поїхав  геть.  Я  помчав  до  Лілі.  З  кожним  кроком,  холод  посилювався.  Зір  перестав  розбирати  кольори.  Моя  свідомість  раз  у  раз  виривалась  з  мого  тіла.  Цього  разу  я  не  міг  її  контролювати.  Раніше  вистачало  одного  разу  це  пережити.  Раніше  це  тривало  всього  секунду.  Зараз  я  не  знав,  скільки  це  триватиме.  Я  противився  своїм  видінням.  Ноги  несли  мене  по  сходах.  Ліля  жила  на  другому  поверсі.  Я  перестрибував  сходинки.  Холод  посилювався.  Скоро  це  станеться.  Це  таке  наче  відчуття,  коли  ти  сильно  не  встигаєш  в  туалет.  І  ти  чуєш,  ось-ось  все  станеться.  Ти  кожною  клітиною  відчуваєш,  як  безповоротно  наближається  той  момент.  Так  і  я.  Якби  смерть  мала  б  фізичний  вигляд,  я  б  зараз  вперто  наздоганяв  би  її  на  сходах.
Двері  були  дерев’яні  і  відчинялись  назовні.  Це  ж  треба.  Я  з  всієї  сили  почав  гупати  по  них.  Ліля  відкрила,  як  тільки  зрозуміла,  що  то  я.
- Якого  чорта?  –  гнівно  сказала  вона  дивлячись  на  мене.
Я  знав,  як  виглядаю.  Спітнілий,  захеканий,  з  розширеними  зіницями.  Вона  то  не  знала,  що  має  статись.
- Треба  поговорити…  
Я  хотів  схопити  її  за  руку  і  витягнути  з  квартири,  але  вона  відійшла  всередину.  Я  зайшов  слідом.
- Я  тебе  боюсь,  Макс  –  вона  схрестила  руки  на  грудях  –  ти  якийсь  дивний…
Позаду  неї  з’явилась  Жанна  з  тріумфом  на  лиці:  я  ж  казала,  він  в  тебе  маніяк.  Жіноча  солідарність  прийшлась  якраз  вчасно.
- Покинь  нашу  квартиру  –  настояла  Жанна  –  або  я  викликаю  міліцію.
- Краще  пожарників  –  прошепотів  я.
Ліля  здивовано  глянула  на  мене.  Вона  почула,  може  навіть  ще  щось  запитала,  але  я  вже  не  чув.  Знову  холод  проникає  мені  в  легені,  я  піднімаюсь  геть,  я  пливу  в  повітрі  прямо  над  цим  місцем,  де  ми  зараз.  На  кухні  щось  негаразд  з  газопроводом.  План  квартири  такий,  що  кімната  і  кухня  йдуть  паралельно.  Їх  перегороджує  лише  невелика  стіна  без  дверей.  В  маленькому  коридорі  в  тебе  є  вибір:  туалет,  кухня,  чи  кімната.  Вони  дві  стояли  в  проході.  
Так  от,  на  кухні  щось  вибухає.  Я  не  знаю  що  саме.  Не  знаю,  чи  навіть  в  цій  квартирі.  Але  щось  вибухає.  Вибухає  настільки  сильно,  що  не  витримує  стіна.  Вона  просякла  сирістю  ось  вже  як  30  років  і  вона  не  витримує.  Вона  валиться  прямо  на  Лілю  і  Жанну.  Шпалери  на  кухні  вже  палахкотять  вогнем.  Пожарні  приїдуть  запізно…
- Ти  мене  взагалі  слухаєш?  –  розгнівано  сказала  Жанна.
Я  знаю  –  це  станеться  через  кілька  секунд.  Вибору  немає.  Все  наче  втратило  свій  час.  Я  чув,  як  власне  серце  виривається  з  грудей.  Швидко  забігаю  в  кімнату,  хапаю  Лілю  за  плечі  і  силоміць  тягну  за  собою.  Вона  щось  кричить,  пручається.  Позаду  на  нас  нависає  Жанна.  Я  чую  як  вона  вискакує  на  мене,  дряпає  мені  обличчя.  Інстинкти  взяли  гору  і  я  б’ю  її  ліктем  в  лице.  Я  не  бачу,  як  вона  ловиться  за  лице  і  падає  назад.  Я  виштовхую  Лілю  за  двері  і  кидаюсь  з  нею  за  стіну.  Вона  встигає  заховатись,  коли  в  кухні  роздається  сильний  звук.  Я  не  встиг.  Ударна  хвиля  застала  мене  в  проході.  Я  кинувся  геть,  але  було  запізно.  Мене  знесло  і  вперіщило  в  стіну  у  темному  вузькому  коридорі.  В  голові  запаморочилось.  З  вух  потекло  щось  тепле.  Я  звалився  на  дерев’яний  ящик  в  котрому  мешканці  тримають  мішки  з  картоплею.  Бетон  прийняв  мене  зовсім  не  радісно…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610706
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2015

21.

Наталя  не  поспішала  відкривати  двері.  Я  чув  сміх  з  її  квартири.  Наталя  запросила  гостей?  Мало  того,  вони  п’ють  чай?  Не  роблять  ляльок  вуду,  жертвоприношень  чи  пристрітів?  Дивно.
Вона  відчинила  двері  з  усмішкою  на  лиці.  При  виді  мене  усмішка  зів’яла.  Вона  ще  намагалась  її  тримати,  але…
- Я  не  вчасно?  –  тихо  запитав  її.
- Ні  –  вона  похитала  головою.
Виглядала  вона  чудово.  Шортики,  та  біла  майка,  волосся  акуратно  укладене  назад.  Макіяж,  був  великою  рідкістю  на  її  лиці,  але  зараз  був  саме  такий  момент.  Хоч  видно,  що  одяглась  вона  для  домашніх  умов,  але  вигляд  був  приголомшливий.  Але  мені  краще  було  б  не  приставати.
- Я  б  не  прийшов  просто  так  –  благально  глянув  на  неї.
Вона  мовчала.  Стривожено  оглянулась  в  бік  кухні.  В  неї  хтось  є.  Інший  чоловік?  Чого  ж  тоді  вона  мене  не  виштовхала  своїм  котячим  шипінням.  Значить  там  жінка.  Хтось,  в  кому  Наталя  бачить  свою  суперницю…
Навіть  не  передати  словами,  як  мені  стало  цікаво.
- Хто  там,  Наталочко?  –  почувся  знайомий  голос.  
Почулись  кроки.  Я  глянув  їй  за  плече.  Старенька  бабуся.  Повнувата,  геть  посивіла,  в  старому  одязі,  синя  спідниця  та  червоний  светр.  Гострий  орлиний  ніс  на  якому  була  бородавка.  Це  просто  вилита  відьма  з  народних  казок.
Наталіїна  бабуся.
- Максиме!?  –  радісно  видала  вона  –  Як  я  давно  тебе  не  бачила.  Глянь,  як  ти  виріс.
- Як  здоров’я,  Клавдіє  Теодорівно?  –  я  розплився  в  посмішці.
Відьмі  Наталці  не  залишалось  нічого,  як  приречено  видихнути,  і  пропустити  мене  всередину.  Бабуся  міцно  притисла  мене  до  себе.
- Ого,  який  ти  став  –  я  був  одним  з  небагатьох,  кого  вона  була  рада  бачити  –  а  я  думала,  ти  відійшов  від  справ.  Наталочка  подзвонила,  розповіла  про  твою  ситуацію.
Я  глянув  на  Наталю.  В  цих,  пов’язаних  родинними  зв’язками  відьом,  були  напружені  відносини,  і  я  розумів,  чого  їй  коштувало  подзвонити  Клавдії  Теодорівни.
- Дякую,  що  приїхали  –  сказав  я  –  чи?
- Все  ти  правильно  вгадав  –  старенька  поплескала  мене  по  плечу  –  проходи  до  столу.
- Я  б  з  радістю,  але  я  поспішаю…
Все,  що  я  хотів,  це  дещо  забрати  в  Наталі.  Невеличку  порцію  одного  зілля,  що  мало  б  допомогти  мені  в  переговорах  з  Едиком.  В  мене  не  було  на  це  часу.
- Куди  це  ти  так  поспішаєш?  –  з  кухні  вийшла  Карина.
Я  ледь  не  впав.  
Серйозно?  Хотілось  протерти  собі  очі,  пересвідчитись,  що  я  не  сплю.  Так,  без  паніки.
На  ній  було  коротке  чорне  плаття  та  босоніжки.  Під  ним  вгадувався  купальник.  Макіяжу  не  було,  волосся  зв’язано  в  хвіст.  Загар.  Карина  ніжилась  на  сонці  на  річці  чи  на  озері,  цілісінький  день.
- Що  ти  тут  робиш?  –  запитав  її.
Тепер  все  стало  на  місця.  Наталка  хотіла  не  відставати  від  неї.  Кляті  жінки  з  їх  відчуттям  суперниці.  Як  казав  алкоголік  Гріша:  відповідаю,  баби  це  зло,  вони  просто,  *лять,  невібічески  не  люблять  інших  баб  з  якими  ти  спиш.  Але  ведуть  себе  так  ніби  це  просто  спорт,  шашки  маму  його.  Діло  навіть  не  в  призі,  просто  має  бути  відчуття  перемоги.  А  ти  виходиш  крайній.  Он  моя  Зінка…
Далі  я  ніколи  не  слухав.  Я  розуміючи  кивав,  коли  він  закінчував  фразою:  нєху*  трахать  всіх  підряд.  Тепер  я  розумів,  весь  кретинізм  ситуації,  і  головним  кретином  був  ваш  покірний  слуга.  Ще  й  так  невчасно…
- Хотіла  познайомитись  з  Наталею  –  легко  відповіла  Карина.
Я  був  готовий  побачити  в  її  очах  осуд,  гнів,  ненависть,  ба  навіть  розчарування.  Але  нічого  не  було…
- А  ти  проти?  –  гнівно  запитала  Наталя.
- Ні  –  миттю  відповів  я.
Для  правдивості  своїх  намірів  я  навіть  підняв  руки  долонями  до  них.  Ідіот.
- Ми  з  дівчатками  мило  говоримо  –  втрутилась  стара  відьма  –  чаюємо.  Приєднаєшся?  
Та  нізащо  в  світі!  Я  швидше  піду  на  Едика  і  його  кубло  недорозвинутих  скінів  голіруч.
- Я  поспішаю  –  спокійно,  наскільки  міг  відповів  я.
В  очах  Карини  грали  бісики.  Наталка  не  могла  приховувати  ревність.  Вона  знала,  що  програє.  Клавдія  Теодорівна  просто  дивилась  на  нас  зі  сторони.
- Ох  молодь  –  тихо  прошепотіла  вона.  Тоді  додала  голосніше  –  так,  дівчатка,  ви  на  кухню.  Максиме,  заходь  в  кабінет  Наталки.
- Але…  –  почала  та.
- Нічого  тобі  там  не  зробимо!  –  гаркнула  Теодорівна.
Наталія  може  б  ще  щось  сказала.  Може  я  навіть  би  побачив  на  власні  очі  поєдинок  відьом.  Бубоніння  проклять,  забобонів,  махання  руками,  тряска  амулетів  –  скільки  існувало  різних  відьом,  стільки  й  способів…  Але  втрутилась  Карина.  Вона  схопила  Наталку  обійняла  і  потягла  в  кухню.  Карина  знала,  як  знаходити  підхід  до  будь-кого.  Їй  не  вперше.  Не  здивуюсь,  якщо  вони  залишаться  в  двох  і…
Так,  стоп,  я  не  по  те  сюди  прийшов.  Мені  взагалі  не  має  бути  діла,  щоб  вони  не  в  чудили  на  зло  мені.  Бабка  схопила  мене  за  лікоть  і  потягла  до  Наталчиного  кабінету.  В  голові  лунав  повний  презирства  голос  Карини:  а  не  забагато  ти  на  себе  береш?
Теодорівна  відчинила  двері  і  я  зайшов.  В  голові  роїлись  думки,  тож  я  не  одразу  примітив,  що  в  кімнаті  було  темно  і  похмуро.  Відьма  змогла  створити  відповідну  атмосферу,  щоб  наводити  жах  на  тих  овець,  що  сюди  приходили.  Кожна  людина  може  вирішити  свої  проблеми.  Сама.  Без  всіляких  забобонів.  І  щоб  ви  знали,  відсотків  90  всіх  цих  начебто  магів  це  *айно.  Я  теж  можу  працювати  не  гірше  за  них.
Бабуся  Наталки  належала  до  рідкісних  10.  Хоча  і  в  її  силі  я  сумнівався.  Знаєте,  що  в  них  такого  незвичного?  Вони  фанатично  вірять  в  те,  що  вони  щось  можуть.  Вірять  настільки  сильно,  що  інколи  навіть  в  змозі  це  довести.  Вони  відкидають  факт  сумніву,  намагаючись  прийняти  те  незбагненне,  небачене  рештою.  Думаєте,  ви  не  зможете  вгадувати  карти  в  руках  в  противника.  Чи  наслати  прокляття  на  когось.  Все  ви  зможете,  достатньо  лише  знати  способи,  як  це  зробити.  Ми  сіли  в  крісла  навколо  круглого  столика  з  черепом  на  ньому.  Очі,  а  точніше  прогалини  між  очима  дивились  на  мене.
- Завжди  цікавило,  як  вона  витрясає  з  них  гроші  –  я  сів  в  крісло  «жертви»  Наталчиних  махінацій.
- Голосом  –  бабуся  примостилась  на  «робочому»  місці  Наталки  –  поглядом,  харизмою.
- Невже  є  такі,  що  ведуться  –  я  оглянувся  навколо.
Мене  це  не  вражало.  Якщо  хтось  лякався  в  цій  кімнаті,  значить  він  не  був  там  де  дійсно  страшно.
- Ти  навіть  не  повіриш  –  всміхнулась  Клавдія  Теодорівна  –  та  й  не  все  це  такі  дурниці,  як  ти  вважаєш.
- Я  не  вважаю  дурницями,  те,  що  не  можу  зрозуміти  –  відповів  я  –  я  вірю,  що  є  щось  надприродне.  Як  прилив  сил,  чи  як  в  мене…
Я  замовк.  Чекав,  що  стара  відьма  вставить  своїх  п’ять  копійок,  та  де  там.  Вона  знала,  коли  говорити.
- Я  вважаю,  що  лізти  в  такі  речі  це  нісенітниці.  Це  невдала  спроба  пошкрябати  граніт.  Просто  це  речі  з  якими  краще  не  грати.
- А  те,  що  робиш  ти  –  відьма  таки  вставила  п’ять  копійок.
- Я  не  знаю.  Вже  не  знаю.  Я  кожного  разу  відчуваю,  що  ось  він  кінець.  Це  остання  моя  справа.  В  мене  все  менше  сил  переконувати  себе,  що  так  потрібно,  що  я  народився  для  цього.
- Чому  ж  не  кинеш?
- Не  можу.  Я  не  можу  жити,  знаючи,  що  не  врятував  того,  кого  міг  би  врятувати…
- Дівчина  проклята  –  стара  перебила  моє  ниття  –  сильно.  Мітка  не  відчепиться,  допоки  не  зняти  прокльон…
- Є  способи?
- Звісно  що  є  –  вона  пирснула  і  глянула  на  мене  так,  ніби  це  було  очевидно  –  але  потрібний  час.
- Тобто  мені  рятувати  її,  допоки  ви  не  дізнаєтесь,  як  зняти  прокляття?  –  перепитав  я.
Ось  тут  моя  невіра  в  усе  це  почала  заганяти  мене  в  тупік.  Я  не  вірив  у  все  це,  але  користувався  допомогою  таких,  як  Наталія  та  Едик.  Парадокс…
- Не  тільки.  Тобі  треба  залізти  їй  в  душу,  і  виявити,  хто  наслав  це  на  неї.  Або  спосіб,  як  зняти  прокляття.
- Але  я  не  розбираюсь  в  цьому  –  запанікував  я.
- Той  що?  Просто  порийся  в  її  голові.  Тобі  не  звикати  втиратись  до  жінок  в  довіру.  Он  дві  сидять  чаюють.  Це  парадокс,  дві  жінки,  яким  ти  не  байдужий,  крізь  пальці  дивляться,  як  ти  рятуєш  третю.
Я  промовчав.  Ситуація  звісно  безвихідна,  але  я  занадто  пізно  це  зрозумів.  Я  любив  їх  двох,  тих,  що  сидять  на  кухні.  Скажете,  це  не  реально?  Ще  й  як  реально.  
- Як  це  відбувається?  –  запитала  вона.
- Що  саме?
- Як  саме  ти  бачиш  чи  відчуваєш  смерть?  Яка  вона  на  запах  чи  дотик?
Я  дістав  сигарету.  Не  знаю  чому,  просто  раптом  дуже  захотілось  курити.  Старенька  протягнула  свою  руку.  Я  дістав  ще  одну,  протягнув  їй.  Прикурив  спочатку  їй,  потім  собі.  Затягнувся.
- Все  чорно-біле  –  почав  я  –  просто  поряд  з  людиною  втрачаються  будь-які  кольори.  Все  стає,  як  в  телевізорі  «веселка».  Лише  чорне,  біле  та  сіре.  І  холодно.  Чим  швидше  людина  має  померти,  тим  сильніший  холод.
- Як  зимою  в  мінус  20?
- Гірше.  Цей  холод  всередині...  Повітря  в  легенях  наче  замерзає.  Це  найгірше.  Літати  безтілесним  духом  над  картиною  в  твоїй  уяві  не  так  погано,  і  навіть  не  так  страшно,  як  відчувати  цей  холод.
- Що  саме  в  цьому  страшного?  –  зацікавлено  запитала  відьма.
Я  знову  затягнувся.  Дим  не  хотів  знаходити  місце  в  легенях,  тож  я  випустив  його,  допоки  ті  не  почали  горіти  вогнем.
- Страшно  залишитись  там  і  ніколи  не  повернутись…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610705
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2015

20.

На  стовпі  висіла  об’ява.  Я  презирливо  скривився.  Ледь  переборов  у  собі  бажання  здерти  її  к  бісу.  Звучала  вона  десь  так:
Цілителька  бла-бла-бла    зніме  прокляття,  порчу,  привороти,  і  ще  багато  іншої  просто  неіснуючої  *уйні.  А  також  налагодить  сімейне  щастя,  бізнес,  забезпечить  прилив  грошей…
Я  хотів  дописати:  і  зробить  так,  щоб  ніколи  не  було  похмілля,  і  щоб  повії  давали  знижку.  І  ще  щось  там  про  драконів  з  єдинорогами…
Жаль,  що  в  цей  момент  в  мене  не  було  нічого,  чим  би  я  зміг  це  написати.  Невже  є  ті,  хто  ведуться  на  таке?
Відьми,  цілителі,  шамани?  Тьху.  Це  маячна  все.  Брехня.  Ніхто  цього  робити  не  буде.  А  от  гроші  з  вас  здерти…
Не  тому,  що  це  в  принципі  неможливо.  Я  сам  не  знаю,  що  можливо,  що  ні.  І  це  попри  те,  що  я  ні  разу  ще  не  помилився.  Мої  галюцинації  завжди  справджувались,  якщо  я  не  втручався  в  порядок  речей.  В  вас  мабуть  питання:  чому  ж  я  тоді  спілкуюсь  з  такими  людьми,  якщо  не  вірю  в  це.  Тому  що  я  не  казав,  що  немає  нічого  над  природнього.  Я  казав,  що  більшість  з  цих  людей  просто  пройдисвіти.  Вони  мають  до  цього  такий  зв’язок,  як  я  до  нанотехнологій.  Просто  знаходяться  ідіоти,  що  готові  потратити  гроші  на  чудесне  заклинання  від  всіх  своїх  бід.  Ну  не  дибіли?
Відсоток  тих,  хто  цим  займається  дуже-дуже  малий.  І  спектр  їх  послуг  ще  менший.  Прокляття  насилати  може  будь-хто.  Це  просто  такий  собі,  ще  не  вивчений  вид  енергетики,  напряму  діючий  на  біополя.  Тобто,  якщо  не  влізати  в  недостовірно  доведені  науки,  то  –  прокляття,  це  просто  психологічний  стан  людини.  Депресія,  ненависть  до  самого  себе,  слабкість?  Вітаю,  це  причини  для  появи  відповідного  стану…
Це  як  ракова  пухлина  для  душі.
Так  от,  чому  ж  я  спілкуюсь  з  такими  людьми?  Тому  що  вони  бачать  таких  людей.  Вони  інстинктивно  відчувають,  що  не  все  так  просто.  Що  є  ще  щось,  чого  нам  не  осягнути  органами  чуття,  і  радіють.  До  них  доходить,  що  люди  в  більшості  своїй  просто  біосміття,  і  ними  можна  маніпулювати.  Вони  приймають  крихти  своїх  знань  за  могутність.  І  мало  хто  з  них  таки  досягає  її.  Невже  ніхто  ніколи  не  чув  про  експерименти,  як  можна  керувати  волею  людини?  Серйозно?
Наталія  і  їй  подібні  відьми  можуть  бачити  таких  людей.  Можуть  проклинати.  Погіршуючи  цим  психологічний  та  фізичний  стан  людини.  Інколи  знімати  прокляття.
Едик  ж  працює  в  іншій  галузі.  Він  в  нас  вірить  в  духів.  Навіть  вірить,  що  керує  кількома  з  них.  А  ще  він  входить  в  астрал  під  дією  наркотиків.  Що  тут  скажеш,  його  класно  ліпить.  І  так  він  знаходить  людей.  Або  посилає  своїх  духів  на  чиїсь  пошуки…
Одним  словом,  Едик  –  невібенний  темний  маг,  лорд  ситхів  і  решти  темних  сил.  А  крім  цього,  расист,  наркоман  і  *андон.
Чому  я  так  зараз  говорю?  Тому,  що  нестача  знань  в  моєму  мозку,  автоматично  ставить  під  сумнів  ці  знання.  Так  ми  влаштовані:  таким  чином  мозок  компенсує  нестачу  власних  знань  та  досвіду.  Він  спрощує  замість  просто  прийняти  на  віру.
І  саме  головне:  вони  знають  те,  чого  не  дізнаюсь  я.  І  не  можу  ж  я  в  пошуках  людей,  котрим  хочу  допомогти  працювати  сам.  Це  не  так  легко.  А  вони  хоча  б  економлять  час.
***  
Ліля  засмутилась,  що  я  переніс  побачення.  Нічого  страшного,  переживе.  Переживе?  Я  ледь  не  засміявся  від  думки  про  це,  виходячи  з  офісу.  Її  прокляття  набирає  сили.  Стара  з  косою  скоро  прийде  по  неї.  І  це  не  буде,  щось  на  зразок  серцевого  нападу.  О,  ні,  цей  етап  пройшов,  ще  до  нашого  знайомства.  Тут  щось  серйозніше.  Це  виглядатиме,  як  бунт  в’язнів  на  вулицях  міста.  Поїзд  зійде  з  колії.  Пожежа  в  домі,  потоп.  Автобус  набитий  людьми  втратить  керування  і  вріжеться  в  заправку.
Перш  за  все,  людина  сама  накликає  на  себе  смерть.  Підсвідомо,  чи  за  чиїмось  бажаннями,  але  це  стається.  Достатньо  звернути  десь  не  там,  зробити  щось  не  те.  Все  в  наших  руках.  Дарма,  не  знаю  чим  думав  Бог…
Коли  мітка  досягне  достатньої  сили,  всі  люди,  що  будуть  поруч  помруть.  Влада  потім  спише  все  на,  терористів,  про  яких  в  Україні  знає  хіба  СБУ,  і  то,  я  не  дуже  в  це  вірю.  Це  буде  трагедія,  масовий  нещасний  випадок,  велике  горе,  про  яке  будуть  базікати  політики  на  наших  екранах  телевізорів.  Ви  можете  запитати:  невже  все  от  так  просто?  Достатньо  одній  людині  бути  проклятою  і  вона  потягне  за  собою  решту.  Невже  це  причина  великих  нещасть,  смертей,  війн?
Війн  –  ні.  Люди  ведуть  їх  через  свою  жадність  і  тупість.  До  самогубства  люди  доходять  самі,  тож  це  теж  ні  до  чого.  Є  ще  кілька  випадків,  коли  помирають  люди,  що  помирати  не  мали,  але  про  них  пізніше…
Решта  все  так.  Задумайтесь,  ви  постійно  чуєте,  що  десь  хтось  віддав  кінці  різними  способами.  І  ви  знаєте,  що  це  всюди  так.  Кожний  момент,  хтось  відправляється  на  той  світ.  Але  коли  ви  чуєте  щось  таке,  ви  завжди  думаєте,  що  це  далеко.  І  частково  це  правда.  Але  чи  хоч  раз  ви  задумувались  чому  саме  так?  Чи  це  випадковість?
Ні.  Це  не  випадковість.  В  життя  свої  закони,  це  природний  баланс.  Так  має  статись.  Проблема  в  тому,  що  такі  нещасні  випадки  це  ситуації,  коли  баланс  порушено.  В  ідеалі,  людина  доживає  до  старості,  і  тихо  помирає  уві  сні.
Решта  все,  це  спроби,  налагодити  баланс.  Для  життя  і  смерті  ми  всі  рівні.  Їм  похуй  на  тебе,  як  на  особистість,  просто  так  випало.  А  те,  що  біля  тебе  люди,  що  не  мають  помирати?  Тьху,  теж  мені  проблема.  Гайда  всі  на  той  світ.
Так  і  трапляються  ДТП,  обвали  шахт,  аварії  на  станціях.  Там  хтось  мічений  і  він  вмирає.  Або  поряд  хтось  мічений,  а  такі  йолопи,  як  я  намагаються  його/її  врятувати.  От  і  маємо  наслідки.  Мітка  йде  на  когось  іншого  і  все.  Просто  встановлення  рівноваги.  Жорстоко?  Не  я  диктую  закони.  Людей  з  мітками  до  самої  смерті  підштовхує  більшість  обставин  та  незначних  дрібниць.  Ліля  додумалась  розмотувати  навушники  посередині  дороги.  Той  товстун  перебрав  з  алкоголем.  Обоє  могли  не  робити  того  і  можливо  були  б  живі.  Єдиний  виняток,  це  самогубство,  тут  жертва  доводить  себе  до  цього  сама.  Хоча  є  і  місце  обставинам.  Але  як  би  там  не  було,  така  смерть  ніяк  не  вплине  на  природній  стан  речей.  Чи  не  думали  ви,  чому  в  більшості  релігій  це  самий  тяжкий  гріх?  
Сумніваєтесь,  що  все  так  просто?
Все  так  просто.  Світ  та  його  закони  дуже  прості,  а  те  що  ніхто  цього  не  бачить  нікого  не  *бе.  Ви  не  розумієте  світ  –  значить  ви  не  розумієте  життя.
Тепер  на  рахунок  проклять  і  конкретного  випадку  з  будинком,  який  прокляв  Едик.  В  світі  просто  незліченна  кількість  загадок  і  таємниць.  Наука  не  може  описати  все,  тож  її  прихильники  йдуть  шляхом  найменшого  опору  (як  і  все  в  принципі).  Вони  піддають  сумніву  те,  що  не  можуть  довести.  І  люди  за  власним  чи  без  бажання  можуть  впливати  на  цей  світ.  Одне  з  таких  явищ  це  прокляття.
Може  в  вас  є  багато  питань  ще,  але  відповісти  я  не  можу.  Я  просто  знаю,  на  кого  глянула  смерть,  і  я  з  власного  досвіду  можу  сказати,  як  саме  хтось  помре.  Термін  мітки  придумали  ми  з  Марком,  щоб  якось  позначати  їх,  та  весь  той  процес,  що  відбувався  з  міченими.  Моє  завдання  було  відвернути  цей  момент.
Рештою  з  того,  що  я  перечислив  займається  Марко.  Він  перший  дійшов  до  цього.  Він  зрозумів,  як  все  працює.  Він  ж  намагається  це  змінити.  От  чому  я  не  хочу  йому  допомагати,  і  от  чому  я  нервував,  дізнавшись,  що  він  тут.
Він  грається  в  Бога.  Всілякий  раз,  коли  ми  намагались  обманути  смерть,  вона  завдавала  нам  дошкульних  ударів.  Вся  його  гра  в  Бога  була  однією  великою  помилкою.  Я  вірив  йому,  отець  Михайло  вірить  йому,  багато  людей  вірило  йому.  Ми  так  і  не  змогли  змінити  правила.  Хтось  помирає  замість  когось.  І  не  завжди  це  один  за  одного.  Але  завжди  врятований  лише  один…
Досить!  Я  зупинився  і  закурив.  Ці  роздуми  не  допоможуть  мені,  і  нічого  не  скажуть  вам.
Вечоріло.  На  вулиці  було  тепло,  жара  спадала.  Попри  мене  проходили  люди,  щасливі,  сумні,  веселі,  засмучені…  Вони  жили  своїм  життям.  Вони  поспішали  кудись,  до  когось.  Більшість  їх  проблем  зводилось  до  грошей,  та  до  другої  половинки.  Колись  я  їм  заздрив.  Не  так  легко  жити  звичайним  життям  з  моїми  здібностями.  Від  накотившої  на  себе  хвилі  жалості  стало  не  по  собі.  Я  ненавидів  себе  за  це  і  в  той  ж  час  хотів  втопити  своє  горе  в  алкоголі.  Ні,  все  потім…
- Де  ти  є?  –  лютував  скінхед  Едик,  як  тільки  я  підняв  слухавку.
- Я  ж  сказав,  що  йду  –  процідив  крізь  зуби.
- Краще  поспіши,  якщо  не  хочеш,  щоб  хтось  з  моїх  відправився  до  твоєї  подружки.
- Ти  робиш  велику  помилку,  погрожуючи  мені  –  тихо  сказав  я.
- Тоді  поспіши.
Я  кинув  слухавку.  Гнів  затулив  мій  розум.  Він  забрав  усі  думки.  Я  знав,  що  робити.  Він  заплатить  за  це.  Всі,  хто  знаходитиметься  в  кімнаті,  заплатять  за  це.
В  вас  є  питання,  як  одна  людина  може  накликати  прокляття  на  іншу.  Тоді  наберіться  терпіння…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610301
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2015

19.

Отець  Михайло  завжди  любив  сидіти  на  лавочці  і  милуватись  церквою.  Єдиний  плюс,  робота  знаходилась  недалеко  від  церкви.  Довелось  пожертвувати  обідом.
Я  не  вітався,  просто  мовчки  сів  поряд.  Стояла  жара.  Це  літо.  В  Україні,  вона  все  таке.  Дощ,  спека,  злива,  град,  нормальна  погода,  холодно,  знов  спека.  І  це  все  за  один  день.  Метеорологи  в  себе  мабуть  сивіють  з  такою  роботою.
-  Двоє  –  тихо  сказав  отець  Михайло  –  серце.
- Мало  –  я  переборов  бажання  дістати  сигарету  і  закурити.
- Ще  двоє  розбилось  в  аваріях.  За  лісом  знайшли  пошматований  труп  дівчини,  але  це  сталось  раніше.  Все,  що  тебе  цікавить  це  просто  двоє,  що  загинули  від  раптового  серцевого  нападу.
Я  бачив  осуд  в  його  очах.  Знаю,  моя  вина.  Родина  покійних  мабуть  шокована  (це  якщо,  ще  не  враховувати  горе  та  інші  негативні  емоції).  Вони  дивуються,  як  це  могло  статись.  Чому?
- Відомо  де  вони  жили?  –  запитав  його  –  і  де  померли?
- Адрес  десь  записаний  –  сказав  той  –  для  чого  тобі  це?
- Смерть  діє  по  своїх  правилах  –  я  не  хотів  пояснювати,  але  все  ж  довелось  –  Марко  завжди  визначав  силу  прокляття  маючи  карту  і  знаючи  точне  місце.
- Ти  йдеш  проти  Божої  волі  –  голос  отця  Михайла  знайшов  в  собі  сталеві  нотки.
- Ми  говоримо  про  різні  речі  –  я  не  був  в  гуморі  для  ввічливості.
- Правда?  –  сарказм  так  і  лився  з  його  голосу  –  я  й  забув,  що  ти  знаєш  краще.  Краще  за  Бога.  А  це  повернеться…
- Як?  –  я  не  стримував  насмішки  –  в  пекло  потраплю?  Назвете  мені  щось  гірше  за  це?
Він  промовчав.  Я  знаю,  він  хотів  мені  допомогти,  хотів  як  можна  краще.  Так  було  би  легше.  Він  бажав  мені  добра…
Але  це  було  лише  в  його  думках.  В  моїй  голові  такого  не  водилось.  Якась  сила  тепер  гнала  мене  вперед.  Занадто  довго  я  намагався  не  робити  нічого.  І  мені  не  ставало  легше.  Знаю,  можна  було  б  сказати  це  йому,  щоб  зникла  хоча  б  частина  його  несхвалення.  Але  я  не  вмів  ділитись  такими  речами.  Мені  й  зараз  тяжко.  Я  розумію,  це  необхідно,  тому  ділюсь.
- Мені  потрібно  зняти  мітку  –  сказав  я  –  а  щоб  зробити  це  мені  потрібне  те,  що  ви  знаєте.  Хочете  приректи  на  смерть  невинну  душу?
- Замість  неї  будуть  помирати  інші…
- Звідки  ви  знаєте,  що  це  «вона»?
- Я  знаю  тебе  краще,  ніж  ти  сам  себе  –  всміхнувся  отець  Михайло  –  це  твоя  слабкість.
- Ви  про  що  зараз?  –  я  не  розумів.
- В  тебе  слабкість  до  жінок  на  яких  висить  прокляття.  До  молодих  відьом,  гадалок,  ворожок.  Все  це  так  і  затягує  тебе.
Я  промовчав.  Сильно  захотілось  курити.
- А  ти  хочеш,  щоб  я  тобі  допомагав  –  продовжував  той  –  втягуєш  мене  в  свої  ігри…
- Зате  ви  не  проти,  щоб  в  свої  ігри  вас  втягував  Марк  –  презирливо  відповів  я  –  я  знаю,  що  він  тут.  Я  знаю,  що  це  ви  розповіли  йому  про  моє  перебування  в  місті.  Навіщо?
- Ти  віриш  в  своє,  я  вірю  в  своє  –  почав  він.
Ні,  я  не  дам  тобі  переконатись  в  своїй  правоті.  Дістав  ти  мене!  Всі  мене  дістали!  Кожний  вірить,  що  знає,  як  краще.  Наталка,  ти,  мій  брат.  Той  товстун  думав  так  само.  Я  вам  не  *лядський  інструмент  і  не  ї*уча  повія,  котру  можна  юзати  в  своє  задоволення.
- Ви  лізете  в  те,  про  що  не  маєте  уявлення.
Отець  Михайло  побагровів.
- Я?!  Марко  керується  вищими  цілями.  Ним  не  керують  емоції,  як  тобою.  Він  вище  плотських  утіх.  Він  вірить,  що  зможе  допомогти…
- Ви  просто  підтримуєте  його  ігри  в  Бога  –  я  спокійно  перебив  його  –  ви  не  знаєте,  що  робите.  Ви  не  маєте  ні  найменшого  поняття,  кому  ви  допомагаєте…
- Чому  ж  тоді  я  маю  допомагати  тобі,  а  не  йому.  Він,  на  відміну  від  тебе,  не  керується  одним  місцем…
- Керується.  Просто  в  нас  мотивація  в  різних  місцях.
Він  розізлився  не  на  жарт.  На  щастя  в  цей  момент  подзвонив  мій  телефон.  Я  одразу  ж  встав  і  відійшов  від  священика.  Не  варто  йому  чути  мої  розмови.  Він  провів  мене  зневажливим  поглядом  і  поспішив  в  храм.
- Алло  –  я  підняв  слухавку  –  що  в  тебе,  Едик.
- Ти,  *лять,  жартуєш  так?!  –  заволав  він  –  думаєш  це  смішно?
- Що  ти  верзеш?  –  гаркнув  я.
Перехожі  здивовано  глянули  на  мене.  Я  не  реагував  на  їхні  погляди.
- Поясни  нормально  –  просичав  в  телефон.
- Якого  *уя  ти  не  сказав  мені,  що  я  маю  шукати  мертву  дівчину?  Ти  знаєш,  що  це  для  мене?
- Я  вчора  з  нею  говорив  –  тихо  сказав  я  –  ти  нічого  не  знайшов?
- В  тому  то  й  справа,  що  знайшов…  Раби  стали  агресивні.  В  мене  наче  полтергейсти  завелись  пів  ночі  розкидали  все  по  квартирі.
- Може  не  варто  було  називати  полонених  духів  рабами?
- Ти  ще,  *лять,  мене  повчи.  Знав  би  на  що  підписуюсь.
- Вгамувати  їх  можеш?  –  запитав  я.
- Хіба  з  твоєю  допомогою.  Ти  єдиний,  кого  я  бачив,  хто  зможе  допомогти…
- Є  ще  мій  брат  –  не  стримався  я.
Марко  і  Едик  ненавиділи  одне  одного.  Вони  вважали  себе  абсолютно  різними.  Можливо  так  і  було,  якщо  брати  манери  і  зовнішній  вигляд.  Але  методи  і  цілі  були  схожі.  Обоє  хотіли  могутності.  Обоє  хотіли  керувати.
- Смішно  –  холодно  сказав  Едик  –  ти  веселун,  Максе.  А  тобі  буде  весело,  якщо  я  пошлю  демонів  по  відьму?  Чи  по  твою  подружку?
- Це  пусті  погрози  –  мені  захотілось  вирвати  йому  кадик,  але  приборкав  свій  гнів  –  ти  не  можеш  нічого  зробити.  А  коли  я  прийду,  краще  тобі  вже  знати,  як  позбутись  прокляття,  що  ти  його  навів.
Едик  вилаявся.  В  його  хаті  був  шум.  Щось  гучно  впало.  Звідусюди  доносилась  лайка.
- Ти  там  не  сам?  –  запитав  я.
- Звісно  що  ні  –  сказав  той  –  там  кілька  моїх.  Думаєш,  якщо  духи  нічого  не  можуть  тобі  зробити,  то  тобі  не  варто  мене  боятись?
- Думаю,  що  ні  –  я  глянув  на  годинник  –  треба  було  йти  на  роботу  –  Я  буду  ввечері.  Своїх  ідіотів  краще  вижени.  А  то  вони  ж  не  знають,  що  робити,  коли  в  проклятому  домі  лютують  духи.
Я  теж,  чесно  кажучи  не  знаю.  В  мене  немає  здібностей  до  цього.  Знаю,  хтось  може  не  погодитись,  мовляв,  якщо  захотіти…  Я  не  готовий  просто  хотіти  топтатись  на  рівному  місці  наступних  десять  років.  В  мене  просто  немає  скільки  часу.  Люди  можуть  почати  помирати  в  будь-який  момент.
- Ти  потрібний  мені  зараз.  ЗАРАЗ!
- Хатіко  чекав,  і  ти  почекаєш…
Його  лайка  обірвалась,  коли  я  кинув  слухавку.  В  мене  ще  справи.  Потрібно  буде  проконсультуватись  з  Наталією,  щодо  Едика.  Вона  його  не  переварювала,  але  боялась  переходити  йому  дорогу.  Яким  би  ганд*ном  я  його  не  вважав,  але  по  міркам  цього  відьомського  кодла  він  був  дуже  могутнім.  І  якщо  вже  щось  сталось  з  ним…  
Чого  все  має  бути  так  складно?  Я  повернувся  до  церкви.  Отець  Михайло  чекав  мене  на  сходах.  В  очах  аж  горіло  несхвалення,  але  що  він  міг  зробити.  Він  мовчки  простягнув  мені  листок  з  блокнота.  Там  були  адреси,  та  місця  де  померли  жертви.  Я  не  знав  де  це,  я  не  так  добре  знав  Івано-Франківськ.  Але  є  така  річ,  як  карта.  Задати  потрібні  адреси  і  можна  багато  чого  визначити.
- Ви  знаєте  де  мій  брат?  –  запитав  його.
Отець  Михайло  мовчав.  Хотілось  схопити  старого  за  барки  і  витрясти  з  нього  все.  Погана  ідея,  сили  в  нього  хоч  відбавляй,  будуть  нові  травми.
- Це  більше  ніж  наш  маленький  конфлікт  –  я  дивився  в  його  втікаючи  від  мого  погляду  очі  –  скоро  має  статись  щось  серйозне,  раз  Марко  тут.  Це  більше  ніж  моє  бажання  врятувати  ту  дівчину.
Він  знову  промовчав.  Що  ж,  ну  і  чорт  з  тобою.  Я  повернувся  і  пішов  геть.  Мені  більше  не  було  чого  сказати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610300
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2015

18.

Робота  не  задалась  з  самого  початку.  Як  тільки  я  відкрив  двері  офісу,  мене  зустріла  похмура  пика  охоронця.  Великий,  лисий  і  злий,  з  свинячими  очима  та  приплюснутим  носом.  Його  голова  скидалась  на  деформоване  яйце.
- Що  вже  наробив?  –  видав  замість  привітання.
Голос  швидкий,  звучить  різко,  неважливо,  що  він  говорить  і  в  якому  настрої.
- Впав  –  я  подумав,  що  він  питає  за  мої  синяки.
- Так  впав,  що  тебе  вже  міліція  чекає?  –  його  чорні  очиці  зблиснули  наче  світло  в  темряві.
Єдине,  що  давало  мені  впевненість  і  терпіння  це  факт,  що  він  не  любив  нікого,  крім  себе.  Він  не  знав,  чим  ми  тут  займаємось,  сидячи  на  телефонах,  чи  за  комп’ютерами.  Він  думав,  що  ми  зайняті  незрозуміло  чим  важливим,  або  безглуздим.  Неважливо,  він  однаково  вважав  нас  зарозумілими  гівнюками.  Його  свідомість  раз  у  раз  нагадувала  собі,  що  він  тупіший  од  нас.  Його  це  бісило,  але  він  не  міг  нічого  з  цим  зробити.  Невдаха.
І  він  ненавидів  нас.  Ненавидів  так  сильно,  як  я  ненавидів  все.  Тут  я  його  розумів.  Я  знав  як  йому  жити  з  цим.
Але  мене  не  обходили  його  проблеми  та  внутрішні  муки.  Клав  я  і  на  нього  і  на  всіх.
- Яка  міліція?  –  спокійно  перепитав  я.
- Та  он,  двоє  сидять  в  кабінеті  шефа,  чекають  –  злостиво  всміхнувся.
Мене  не  посадять,  так  що  зітри  цю  ідіотську  посмішку  зі  своєї  гидкої  пики!  Але  говорити  в  слух  я  нічого  не  став.  Я  не  став  поводитись  зверхньо.  Не  люблю.  Я  напружив  усі  лицьові  м’язи  і  видав  йому  ледь  помітну  посмішку.  Варто  подякувати,  що  я  і  зробив.  Він  провів  мене  підозрілим  поглядом  до  самого  офісу.
Для  чого  мене  шукає  міліція?  Цього  я  не  знав.  Не  поспішаючи,  я  пішов  в  офіс  шефа.  З  коридору  доносились  голоси.  Грубий,  рявкаючий  голос  шефа  я  впізнав  одразу  ж.
- Він  чотири  місяці  тут  працює,  ніби  нічого  такого  за  ним  не  помічав.  Роботу  свою  робить  добре,  в  конфліктах  з  іншими  я  його  не  помічав.
- Де  він  працював  до  того?  –  почувся  приглушений  голос.
- В  Києві.  Він  не  особливо  розповідав  про  роботу,  та  про  причини  переїзду…
Так,  потрібно  це  припиняти.  Нема  чого  цим  холопам  в  формі  наводити  про  мене  справки.
Я  постукав  і  одразу  ж  відчинив  двері.
- Салют,  бос  –  всміхнувся  я  –  чув,  мене  тут  шукали.
- Шукали,  Макс  –  сумно  сказав  шеф  –  он  знайомся…
В  кабінеті  сиділо  два  міліціонера.  Один  в  формі,  молодий,  такий  собі  прищавий  додік,  на  погонах  зірки  молодшого  лейтенанта.  Один  без,  грубий,  лисуватий.  Лице  просило  цеглини.  Я  знаю  такий  тип  людей.  Мені  багато  разів  доводилось  спілкуватись  з  ними.  Це  мінус  роботи,  якщо  раптом  щось  не  вийде,  то  доведеться  розгрібати.  Я  ж  то  буду  біля  місця  смерті…
Але  чому  вони  прийшли?
- Доброго  дня  –  я  зобразив  вічливу  посмішку.
В  моєму  вигляді  був  всього  один  мінус.  Сліди  бійки.  А  так:  сірий  піджак  біла  сорочка,  чорні  джинси,  налаковані  до  блиску  туфлі  окуляри  для  читання,  зализане  назад  волосся,  чисто  вибрите  лице.  Все  ідеально  чисте.  Такий  собі  модник.  Худий.  Я  в  відносно  гарній  формі,  але  через  піджак  це  не  так  помітно.  Я  мав  би  зійти  за  звичайного  планктонна.
Вони  по  черзі  представились,  оглядаючи  мене  згори  до  п’ят.
- Що  в  вас  з  лицем?  –  запитав  лейтенантик.
- Вчора  пристало  двоє  –  відмахнувся  я  –  нічого  страшного.
- Пам’ятаєте  прикмети?
- Ми  сюди  не  по  це  прийшли  –  укоризнено  перебив  той,  що  без  форми  –  якщо  чоловік  захоче,  то  завжди  може  написати  заяву  в  відділку.
- Так,  можна  поцікавитись,  по  якому  приводу  ви  мене  шукаєте?  –  ввічливо  поцікавився  я.
- Можна  –  відповів  той.
Я  оперся  об  кут  стіни  і  схрестив  руки  на  грудях.  Здаватись  спокійним  виходило  все  тяжче.  Роздратування  от-от  грозило  вирватись.  Ні,  за  три  дні  забагато  подій  це  точно…
- Ви  знаєте  Олексія  Савільїва?  –  запитав  той
- Кого?  –  перепитав  я.  Тоді  відповів  чесно  –  ні,  не  знаю.
Я  дійсно  не  знав.  А  може  знав,  але  не  пам’ятав.  Хоча  навряд  чи.  Я  маю  звичку  пам’ятати  більшість  людей  з  якими  мав  справу.  Ні,  все  не  так  просто,  якщо  вони  прийшли  по  мене.  Я  міг  би  зосередитись  і  придумати  щось,  але  ніяк  не  міг  цього  зробити.  Просто  всімох  думки  були  про  Марка  (брата  мого),  Лілю  і  того  прокляття,  що  висіло  над  цілим  будинком.  В  будь-який  момент  Ліля,  або  хтось  з  них  могли  померти.  Мені  було  не  до  того,  про  кого  вони  хотіли  мене  запитати.
Між  тим  міліціонер  дістав  фотографію.  На  мене  дивився  усміхнений  високий  товстий  чоловік.  І  виглядав  він  молодше  ніж  останній  раз,  коли  я  його  бачив.  І  я  впізнав  його.  Це  той  лисий.  Той  *уй,  котрий  сидів  зі  мною  в  барі  і  виторговував  своє  життя.  Навіть  з  того  світу  він  створював  мені  неприємності.
- Щось  знайоме  –  я  швидко  опанував  себе  –  десь  бачив.
Знаю,  я  не  причетний  до  його  смерті.  Що  мені  приховувати?  Ну  наприклад  те,  що  я  знав  про  його  смерть.  Я  не  міг  розповісти  про  свої  здібності.  Просто  не  міг.  Не  тому,  що  боюсь,  що  мені  не  повірять,  чи  цікавість  боса  перейде  в  розчарування  і  він  подумає,  що  я  не  сповна  розуму.  Може  й  так,  я  інколи  й  сам  вірю,  що  я  не  сповна  розуму.  Але  б*ять,  якби  ж  хоч  раз  моє  прокляття  мене  підвело…
Але  я  боявся  не  того.  Завжди  можна  переїхати,  почати  все  спочатку.  Можна  плюнути  на  все  це.  Але  я  залишу  за  собою  дуже  великий  слід.  І  не  приведи  Господи,  щоб  хтось  пішов  по  сліду…
Але  не  все  одразу…
- В  були  разом  в  п’ятницю  –  заговорив  той.
- В  плані?  –  я  зіграв  дурника.
Бос  подивився  на  мене,  як  на  педика.  Ще  б  пак,  почути  таке,  без  будь-якого  пояснення  ситуації.  Він  не  любив  ніякі  форми  голубизни,  і  я  прекрасно  його  розумів.
- Про  що  ви  говорите?  –  я  зобразив  обурення.
Якщо  розпізнаєш  брехню  з  півслова,  то  будь  певен  ти  вмієш  брехати.  З  міліцією  завжди  тяжче.  Але  не  для  мене,  це  в  Марка  не  виходило  їх  дурити.  Я  брехав  прекрасно.  
- На  камерах  в  барі,  де  ви  були  в  п’ятницю,  видно,  що  він  до  вас  підсів  –  пояснив  той  в  формі.
- Це  пояснює,  чому  його  лице  є  таким  знайомим  –  я  знизав  плечима.
Режим  дурня  працював,  як  швейцарський  годинник.
- Він  розбився  за  кілька  годин  після  розмови  з  вами  –  продовжив  той  –  за  містом.
- Щось  чув  –  втрутився  мій  шеф  –  жах.
Я  був  готовий  розцілувати  його  в  цей  момент.  Міліціонери  кивнули.  Таки  він.  Мені  згадалась  моя  відповідь  на  питання  Наталії,  чи  я  врятував  його  в  той  вечір.  «Прочитай  завтрашню  газету.  Колонку  нещасних  випадків».
- Він  був  доволі  п’яним  і  злим  –  я  втрутився  в  розмову  –  він  так  завів  машину,  що  двигун  і  свист  коліс  чув  весь  заклад.
- Про  що  ви  говорили?  –  запитав  той,  що  в  формі.
- Я  мало  пам’ятаю  з  тієї  бесіди  –  збрехав  я  –  сперечались  за  щось.  За  футбол  здається.
- Він  до  вас  прийшов  в  хорошому  гуморі?  –  обережно  запитав  той,  що  без  форми
- Мовчи!  –  в  розмову  втрутився  шеф  –  не  відповідай!  Вони  тебе  ловлять…
Ні,  мені  просто  набридли  ці  ігри.  Вони  прийшли  не  просто  так.  Для  чого  їм  розслідувати  справу  про  нещасний  випадок.
- Я  якось  причетний  до  його  смерті?  –  прямо  запитав  їх  –  ви  так  думаєте?
- Ми  нічого  не  думаємо  –  крижаним  тоном  відповів  той,  що  без  форми  –  ми  просто  перевіряємо  версії.  Де  ви  були  в  той  вечір?
- На  роботі  –  втрутився  бос.
- А  потім?
- Паб  –  спокійно  відповів  я  –  а  потім  вдома.  Це  можуть  підтвердити.  Ми  закінчили?  А  то  я  працювати  маю.
- Поки  що  так  –  вони  піднялись  з  крісел  –  якщо  щось  згадаєте,  подзвоніть  нам.
- Звісно  –  збрехав  я  –  як  тільки,  так  відразу.
Вони  попрощались  і  пішли  на  вихід.  Я  сів  в  крісло  навпроти  шефа.  Він  кинув  мені  пачку  сигарет.  Ми  закурили  по  одній.
- Шеф  –  почав  я  –  я  дійсно  ні  при  чому…
- Та  знаю  –  роздратовано  перебив  мене  -  кляті  мусори  розслідують  діло,  якщо  ти  заможний.  До  простих  людей  їм  діла  немає.  Не  зважай…
- В  них  робота  така…
- Ще  б  вони  її  виконували…
Я  ствердно  кивнув.  Згадався  той  псих,  котрого  я  колись  спас.  А  тепер  він  убиває…  Чому  ЙОГО  ніхто  не  може  знайти?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610051
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2015

17.

Проблеми  почались  в  понеділок.  Проблеми  хитрі,  ввели  мене  в  оману.  Я  навіть  не  підозрював  про  їх  кількість.  Спочатку  я  попер  проти  шаблонів,  я  закреслив  надпис:  «понеділок  це  ла*но»  в  своїй  голові.
Карина  гладила  мене  рукою  по  волоссю.  Як  тільки  вона  побачила,  що  я  почав  подавати  перші  ознаки  життя,  її  рука  погладила  моє  обличчя.  Далі  якась  сила  потягла  її  вниз.  І  руки  Карини,  і  саму  Карину,  але  це  вже  трішки  пізніше.  Її  рука  спочатку  полізла  під  ковдру.
- Чому  чоловіки  не  можуть  прокидатись  «повністю»,  а  лише  по  частинах?  –  всміхнулась  вона.
Я  не  відповів.  Мозок  зараз  не  працював.  Карина  поцілувала  мене  в  губи.  Я  відповів  не  дуже  охоче,  Далі  вона  поцілувала  мене  в  шию,  в  плече  ребра,  живіт,  таз…
Я  задоволено  застогнав.  Моє  тіло  аж  вигнулось  мостиком  від  тремтіння.  Карина  знала  толк  в  правильному  пробудженні.  Мої  руки  лягли  їй  на  тім’я,  пальці  вплелись  їй  в  волосся.  Вона  закінчила  так  само  раптово,  як  і  почала.  Просто  в  один  момент  перестала,  замість  цього  вилізла  на  мене.  Ліжко  почало  рипіти…  
Через  деякий  час  все  скінчилось.  Карина  скотилась  з  мене,  тяжко  дихаючи.
- Я  в  душ  –  бадьоро  повідомила  вона
Поцілувала  мене  в  щоку,  встала,  закуталась  ковдрою  і  потупотіла,  наче  голуб  в  парку,  котрому  кинули  крихти.  Вся  її  грація  десь  зникла,  і  зранку  це  виглядало  кумедно.
Я  ж  підвівся,  підійшов  до  вікна.  Взяв  з  підвіконника  сигарети.  Закурив.  І  нарешті  ввімкнув  телефон.  Неділя  дійсно  видалась  спокійною.  Мені  навіть  сподобалось.  Бог  таки  почув  мене.  Але  я  знав,  що  в  нього  прекрасне  почуття  гумору  і  справедливості.  Якщо  неділя  була  спокійна,  то  в  понеділок  буде  повний…  Скажімо,  багатий  на  події  він  буде…
Я  не  прогадав.  Прийшло  кілька  СМС  про  пропущені  дзвінки.  Я  затягнувся  цигаркою.  Дим  повільно  розлітався  по  легенях.  І  так,  дзвонила  Наталка,  Едик,  священик,  два  невідомі,  і  третій  в  мене  був  записаний,  як  «трупар».  І  чий  ж  це  номер?  –  все  ніяк  не  міг  згадати  я.  Глянув  на  дату  створення  контакту.  Позавчора.  А!  –  ледь  не  ляснув  себе  по  лиці.
Після  повернення  від  Наталії  я  зайшов  в  морг.  Якщо  мій  брат  тут,  значить  це  не  просто  так.  Він  можливо  шукатиме  якісь  тіла  –  припустив  тоді  я.  Тож  не  залишалось  нічого  іншого,  як  навідатись  в  місцевий  морг  і  переговорити  з  чорнявим  хлопчиною,  що  підробляв  там.  Він  зрадів,  коли  я  запропонував  йому  двох  шевченків,  за  те,  щоб  той  просто  подзвонив  мені  на  мій  номер,  якщо  прийде  якийсь  чоловік  і  ставитиме  дивні  питання.
І  ось  він  подзвонив.  Першим  ділом  я  подзвонив  саме  до  нього.
- Привіт  –  спокійно  привітався,  як  тільки  він  підняв  слухавку.
- Я  вчора  дзвонив  –  схвильовано  сказав  хлопчина.
- Хтось  приходив?
- Троє  –  сказав  він.
Троє?  Я  на  мить  отетерів.  З  чого  раптом  така  кількість  дивних  людей.  Так,  думай-думай…
- Як  виглядали?  І  по  кого  приходили?  –  думки  почали  будувати  логічний  зв’язок  між  інформаційними  потоками,  що  от-от  мали  звалитись  на  мене,  як  сніг  на  голову.
- Перший,  слідчий  –  сказав  він.  
В  голосі  чулось  збудження,  він  хотів  відпрацювати  чесно  зароблені  гроші.
Не  те.  Відкинув  я.  Просто  малий  думав,  що  мені  буде  цікаво  й  таке.  Але  кримінальні  справи  мене  не  цікавлять.
- Далі  –  провадив  я  –  це  не  те.
- Далі  був  молодий  хлопець  –  розчаровано  продовжив  той  –  назвався  журналістом.  Навіть  заплатив  мені,  щоб  по  фотографувати  трупи.
Може  це  він?  –  схвильовано  подумав  я.
- Але  він  не  журналіст  –  продовжив  той.
- Он  як?  –  здивувався  я  –  чому?
- Журналістів  мало  цікавлять  тіла  в  морзі.  Це  ж  не  ексклюзив  якийсь.  От  якби  на  місці  смерті  –  сказав  той  –  плюс  де  ви  бачили,  щоб  фотограф,  який  живе  на  гонорар  за  ексклюзив  платив  комусь  гроші.
Це  здогади  висмоктані  з  пальця,  але  його  спостережливість  мені  подобалась.  Марко  –  я  всміхнувся  дивлячись  в  вікно  –  ти  так  і  не  навчився  прикидатись  іншою  людиною.  Любитель…
- Він  залишив  якусь  візитку,  чи  свої  контакти?  –  запитав  я.
- Ні  –  подумавши  відповів  той.
А  от  це  не  добре.  Та  в  принципі  що  я  хотів?  Подзвонити  і  запитати,  якого  чорта  він  робить  тут?  Ага,  так  він  мені  і  відповів.
- Хто  третій?  –  все  ж  для  галочки  запитав  я.
- Якийсь  чоловік  –  відповів  студент  –  начебто  шукав  когось.
- І  що  в  ньому  дивного?
- Він  просто  стояв  і  дивився  на  тіло  дівчини  котру  недавно  зарізали.
- Може  просто  шок?  –  тоді  я  не  придав  цьому  особливого  значення.  
Всі  думки  були  про  брата.
А  жаль…
- Та  мабуть.  Думав  буде  цікаво.
- Так  і  є  –  збрехав  я  –  це  все?
- Так.
- Дякую  –  я  кинув  слухавку.
За  розмовою  я  не  помітив,  як  скурив  останні  сигарети.  Карина  в  ванній  надовго.  Я  вже  потайки  боявся  рахунку  за  теплу  воду.  Але  то  таке.
Від  нічого  робити  я  одягнувся  і  пішов  в  кіоск  по  сигарети.  Вулиця  зустріла  мене  теплом  і  калюжами  від  нічної  зливи.  Світанок  це  та  частина  дня,  котру  я  застаю  лише  в  тому  випадку,  коли  не  лягаю  спати  взагалі.  Я  любив  світанки.  Не  знаю,  якби  я  все  прокидався  зранку,  я  мабуть  зненавидів  би  їх.  Але  так,  як  зранку  я  прокидався  доволі  рідко,  то  їх  я  не  бачив.  Едику  і  Наталії  я  дзвонити  не  став.  Темні  сили  теж  не  часто  бачать  світанки…
Тепер  я  знаю,  що  тут  робить  мій  брат.  Це  не  спів  падіння,  він  приїхав  не  просто  так  (що  й  не  дивно).  Можна  було  б  вияснити,  що  і  як,  але  мої  здібності  були  гірші  ніж  в  брата,  але  все  ж…
Купив  сигарети,  сів  на  лавочку,  закурив…
Думай…
Я  складав  усе  докупи.  Якби  я  був  на  його  місці,  що  б  я  робив  в  морзі?  Шукав  би  тіло.  Для  чого?  Щоб  знати,  хто  саме  помер  замість…  Ні,  не  те.  Спочатку.  Що  я  робив  би  в  морзі?  Шукав  би  тіло.  Для  чого?  Тупе  питання.  Яке  тіло?  Мертве,  яке  ж  ще.  Чому  я  би  це  робив?  Тому  що  мені  потрібно,  щось  дізнатись.  Дізнатись  те,  що  не  розповість  мені  живий?  Але  що?  Я  бачу,  коли  людина  помре.  Толку  мені  йти  в  морг?  Я  бачу  мічених…
Я  зупинив  роздуми.  Викинув  з  рота  цигарку.  Ось  воно.  Небо  сьогодні  мені  всміхалось.
Якщо  труп  свіжий,  я  можу  дізнатись,  як  наступила  смерть.  Міг  точніше,  поки  не  почав  просирати  свої  здібності.  Знав  би  я,  що  вони  мені  знадобляться...
Хоча  кого  я  обманюю.
Але  зараз  я  на  місці  свого  брата.  Він  свої  здібності  розвиває.  Он  воно  що:  він  прийшов  перевірити  на  них  мітки.  І  на  одному  з  трупів  її  могло  і  не  бути.  Але  що  далі?  Що  це  дає?  Так,  ми  бачимо  коли  стара  з  косою  наближається,  проте  ніхто  тобі  не  заборонить  обірвати  своє  життя,  або  потрапити  під  роздачу,  якщо  вона  приходить  по  когось,  хто  біля  тебе…
Або,  якщо  тебе  вбили.  Навмисно.  І  то  це  рідкість,  зазвичай  мітка  на  тобі  висить  ось  вже  кілька  днів.  Хіба…
Б*ять!  Сука!  –  я  ледь  не  вилаявся  в  слух.  Не  знаю  я  ніяких  хіба.  В  мене  не  так  багато  знань,  як  в  мого  брата.  Зараз  я  розумів,  що  мого  вміння  недостатньо,  щоб  врятувати  Лілю.  Я  не  знаю  від  коли,  але  це  стало  моїм  пріоритетом.  І  не  хочу  знати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610050
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2015

16.

Я  вийшов  з  душу.  Тепла  вода  допомогла  мені  зігріти  старі  кістки.  А  то  в  мене  ще  справи,  негарно  було  б  захворіти  потрапивши  під  зливу.  Ліля  якраз  закінчила  розпаковувати  речі.  Тепер  кімната  не  нагадувала  покинуті  будинки  в  прип’яті.  
- В  тебе  тут  гарно  –  збрехав  я.
- Тут  жахливо  –  вона  впала  на  своє  ліжко  і  втупилась  в  стелю.
Її  мокре  волосся  розповзлось  по  подушці.  Вона  дуже  гарна  –  відмітив  я.  Дуже.
- Краще  ніж  нічого  –  я  сів  на  табурет  поряд  з  нею.
Вона  промовчала.  В  кімнату  зайшла  Жанна.  Вона  принесла  з  кухні  три  чашки  чаю.  Тоді  безцеремонно  сіла  до  Лілі.
- Ліля  розказувала,  як  ви  познайомились  –  заговорила  вона.
Я  вдихнув  аромат  чаю.  Бергамот.  Ненавиджу  бергамот.
- Чим  ти  займаєшся,  Максе?  –  Жанна  нахилилась  вперед  демонстративно  при  піднявши  груди.
- Працюю  –  неохоче  відповів  їй  –  офісна  робота.
- І  як  платять?
- На  життя  вистачає.
Ліля  штовхнула  Жанну,  але  та  здавалось  не  помітила  цього.
- Чому  я  раніше  тебе  не  бачила?  –  спитала  вона.
Тому,  що  Бог  оберігає  мене  від  знайомства  з  такими  тупими  вівцями,  як  ти!  Мене  це  бісило,  але  я  не  подавав  виду.  Я  не  люблю  розповідати  про  себе.  Ви  мабуть  помітили,  що  я  жодним  словом  не  обмовився  про  сім’ю,  чи  своє  минуле  життя.  Вам  не  потрібно  цього  знати,  якщо  воно  не  має  відношення  до  цієї  історії.  А  їй  непотрібно  знати  нічого  взагалі.  
Я  мовчки  знизав  плечима,  і  пив  несолодкий  чай  з  ненависним  бергамотом.  Краще  вже  це  пійло,  ніж  говорити  з  нею.  Не  для  того  я  сюди  прийшов.
- Макс  нещодавно  переїхав  –  втрутилась  Ліля  –  з  Києва,  правда?
Вони  двоє  витріщились  на  мене.  Я  ледь-ледь  кивнув  головою.
- А  чому  так?  –  не  вгавала  Жанна.
Тому  що  я  жорстоко  лоханувся,  ось  чому.  Тому  що  моє  перебування  там  створювало  мені  серйозні  проблеми.  Тому  що  мною  ледь  не  зацікавились  вир*дки,  з  медичної  кафедри  парапсихології.  А  ці  гі*нюки  випатрали  б  мене  наче  худобу  і  перетворили  б  на  овоч.  Так,  існують  і  мисливці  на  таких,  як  Наталія  чи  Едик.  Тільки  для  них  вони  мілка  риба.  Поки  що.  Різниця  в  тому,  що  як  тільки  хтось  з  них  почне  прямо  демонструвати  свої  здібності  на  вулицях  рідного  міста,  по  них  з’являться.  Тому  що  наше  з  Марком  втручання  в  природний  баланс  сил,  почало  переходити  всі  допустимі  межі.  Ви  багато  з  чим  ніколи  не  стикались,  з  чим  стикався  я.  І  культурними  словами  це  просто  не  описуємо.
- Бо  така  ситуація  –  я  вже  пив  з  пустої  чашки,  але  це  рятувало  мене  від  подальших  питань.
- В  тебе  там  дружина,  діти?  –  не  здавалась  та.
- Я  ніколи  не  був  одруженим  –  процідив  крізь  зуби.
Це  правда.  Я  боюсь,  що  мої  здібності  передадуться  по  спадковості.  Я  не  хотів  би  цього,  хоча  б  до  моменту,  доки  я  не  навчусь  як  їх  позбутись.
- А  пора  би  вже…
Захотілось  її  вдарити.  Я  не  люблю  бити  жінок,  але  для  неї  зробив  би  виключення.  На  її  і  на  моє  щастя  Жанна  піднялась.
- Небалакучий  він  якийсь  в  тебе  –  сказала  Лілі  –  добре,  я  йду  на  балкон,  поговорю  з  Толіком  по  скайпу.
Я  віддав  їй  чашку,  подякував.  Вона  посміхнулась  мені  і  пішла.
- Ти  казала,  що  в  неї  немає  нікого  –  здивовано  сказав  я.
- Толік  це  хлопець  з  її  села.  Вони  недавно  познайомились.  Бідний  він.
- Ага  –  погодився  з  нею.
Чомусь  я  уявив  картину  того,  як  Жанна  залітає  від  нього.  Або  не  від  нього,  але  все  ж  він  якби  батько.  Вона  закидає  все,  в  неї  з’являється  пузо  та  надлишковий  целюліт  (хоча  куди  вже  далі)  і  вона  переїжджає  до  нього  і  сідає  йому  на  шию.  Толік  мучиться  на  тяжкій  роботі,  щоб  прогодувати  її  та  спиногриза.  Він  багато  п’є,  бо  Жанна  щовечора  старанно  вий*бує  йому  мізки.  Він  зіпсував  життя  собі,  їй  і  дитині.
А  все  тому,  що  Толіка  і  таких  самих  хлопців  як  він  просто  переповнює  від  спермо  токсикозу  і  він  вже  й  радий  вилізти  хоч  на  когось  та  «злити  балони».  От  так  і  живе  досить  велика  частина  сімей.
Якщо  подумати,  бути  холостяком  не  так  вже  й  погано.
- А  ти  дійсно  не  любиш  розповідати  про  себе  –  Ліля  відволікла  мене  від  проблем  сім’ї  та  молоді.
- Це  минуле.
- Звісно  –  знітилась  вона  –  але  я  б  хотіла  знати  тебе  краще…
Я  не  чекав  цього.  Оце  поворот  за  поворотом.
- Мені  йти  треба  –  я  підвівся  –  дякую  за  чай.
- Вже?  –  перепитала  вона.
- Так  –  збрехав  я  –  багато  справ.
Це  як  з  якого  боку  глянути.  Лежання  на  ліжку,  п’ючи  віскі  можна  розглядати,  як  справу.  Між  тим  Ліля  підвелась,  підійшла  до  мене.  Мої  губи  вдруге  відчули  смак  її  губ...
- Давай  зустрінемось  завтра  в  вечері  –  запропонував  я.
- Подумаю  –  кокетливо  всміхнулась  вона.
Я  вийшов  на  двір  і  пішов  геть,  оминаючи  болото  та  калюжі.
З-за  неба  вийшло  сонце.  Погода  розвиднювалась,  а  з  нею  і  мій  настрій.  Не  все  так  погано.  Я  живий,  проблеми  не  дійшли  ще  свого  логічного  дедлайну.  На  роботу  завтра,  сьогодні  маю  повне  право  відпочивати.  Ввечері  мене  чекає  Карина…
Тепер  я  повільно  йшов  в  парку  і  дивився  на  небо.  Хтозна,  може  після  цього  все  налагодиться.  Це  звісно  не  перший  раз,  коли  я  на  таке  сподівався,  і  звісно  ж,  це  не  перший  раз,  коли  я  залишився  з  носом…
Але  брехати  самому  собі  не  набридне  ніколи.  Боже,  хоча  б  сьогодні  –  думав  я.  Хоча  б  сьогодні  пошли  мені  нормальний  день  без  пригод.  Не  знаю,  чому  я  дивився  на  небо.  Сумніваюсь,  що  Господь  саме  там.  Знаю,  дорогі  слухачі,  хтось  з  вас  може  не  вірити  в  Бога.  І  хтось  може  дивуватись,  чому  вірю  я.  Просто  після  цього  всього,  після  відьом,  проклять,  духів,  психоістот,  екзорцистів,  передбачень,  всілякої  містики  в  Бога  неможливо  НЕ  вірити.  (Найсмішніше  те,  що  все  вище  перечислене  крім  Бога  я  інколи  заперечую).  Це  як  на  війні:  мало  який  солдат,  що  пережив  бомбардування  залишається  атеїстом.
Так  от,  я  дивився  на  небо,  і  в  якусь  мить  мені  здалось,  що  воно  стало  світлішим.  Знаю,  гра  уяви,  але  все  одно  приємно.
Мобільний  запікав.  Я  не  став  дивитись,  там  СМС  від  оператора.  А  це  знак,  подумав  я.  Хочеш  спокійно  провести  неділю  –  вимкни  телефон  і  повертайся  до  Карини  і  пляшки  з  віскі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609825
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2015

15.

Ліля  тепер  жила  в  одній  з  старих  квартир  на  бамі.  Будинки  тут  були  подібні  одне  на  одного,  старі,  п’ятиповерхові,  з  темними  коридорами.  Збудовані  з  колишніх  гуртожитків,  вони  нагадували  клоновані  текстури  в  комп’ютерних  іграх.  На  щастя  переселятись  їй  було  недалеко,  всього  через  два  будинки.
Вона  з  подружкою  чекали  мене  на  вулиці.  Ліля  була  одягнена  в  сині  джинси,  та  чорну  футболку  з  надписом  ACDC.  Плюс  один  до  карми,  подумки  оцінив  я.  Але  моя  радість  пішла  на  спад:  шість  дорожніх  сумок  і  коробка  з  під  мікрохвильової  пічки.  Я  вийшов  з  таксі  і  поволі  направився  до  них.  Ліля  помахала  мені  рукою.
- Боже,  що  з  тобою  сталось?  –  вона  обережно  обійняла  мене,  підозрюючи,  що  лице  постраждало  найменше  –  ми  ж  всього  півдня  не  бачились…
- Нічого  –  я  пригорнув  її  до  себе.
Холод,  клятий  холод,  трупна  сирість.  А  з  вигляду  гаряча  штучка  –  пронеслось  в  моїй  голові.  Я  знаю,  вона  може  померти  в  будь-який  момент,  а  я  придумую  жарти.  Знаю-знаю,  горіти  мені  в  пеклі.  Та  жарти  жартами,  а  я  ніяк  не  міг  побачити  коли  це  станеться.  Мітка  набирала  сили.
- Ти  точно  здужаєш  нам  допомогти?  –  втрутилася  подружка.
Темноволоса,  з  целюлітом  на  ляжках  в  синіх  шортиках,  з  третім  розміром  грудей  стрибаючих  в  чорній  майці,  та  всіма  признаками  явного  недой*бу  на  лиці.  В  жінок  це  є.  Вони  можуть  не  погоджуватись,  але  по  них  це  видно.  Ще  гірше  ніж  по  нас.  Підкреслена  холодність,  начебто  впевненість,  часті  знущання  з  чоловіків,  спрямовані  зазвичай  на  нашу  силу.  Це  може  зустрічатись  по  одному,  в  меншій  чи  в  більшій  мірі.  В  цієї  стерви  ці  ознаки  аж  перли  з  всіх  отворів.
Ніколи  не  любив  таких  як  вона.  Нетрахана  баба  гірше  фашиста,  як  казав  мій  шеф  про  свою  секретарку.
- Це  Жанна  –  представила  її  Ліля.
- Макс  –  ввічливо  посміхнувся  їй.
- Приємно  –  посмішка  пробилась  через  її  суворе  лице.
Небо  погрозливо  загриміло.  Дощ  перестав,  але  ненадовго.
- Показуйте,  що  найтяжче  і  ходімо  –  я  вирішив  не  тратити  час.
- Точно  здужаєш?  –  не  стрималась  Жанна  –  а  то  чоловіки…
- Просто  показуй,  що  нести  –  перебила  її  Ліля.
Жанна  злостиво  глянула  на  неї,  але  промовчала.  Мовчки  вказала  пальцем  що  нести.  Так  мене  на  грузили,  однією  сумкою  на  спину,  однією  на  шию,  дві  в  руки.  Ліля  взяла  інші  дві,  а  Жанна,  що  напоказ  зневажала  чоловічу  стать  несла  мікрохвильову.  Вона  йшла  попереду  постійно  підганяючи  нас.  Я  просяк  потом,  сумки  давили  і  тиснули  мене,  але  я  сам  би  себе  прокляв,  якби  дозволив  би  хоч  рот  розкрити.  Дати  Жанні  повід  для  кепкування?  Дзуськи.
- Так  що  з  тобою  сталось?  –  спитала  Ліля  –  в  тебе  синяки,  поріз  і  засоси  на  шиї.
- Перепив  в  пабі  –  пояснив  я.
І  замовк.  Як-не-як,  це  частично  правда.  Щось  мені  підказувало,  що  ще  раз  поцілувати  Лілю  в  мене  не  вийде.  Карина  перестаралась,  але  я  не  жалів.
Небо  знову  загриміло.
- Зараз  впаде  дощ  –  тихо  прошепотіла  Ліля.
Я  погодився.  Йти  було  важко,  але  я  не  здавався.  З  життям  в  нас  виробляється  стержень.  Він  твердий,  він  харчується  нашою  силою  волі,  нашою  злістю,  агресією.  І  він  тримає  нас,  не  дає  зламатись.  Не  дозволяє  показатись  слабкими.  Я  швидше  би  впав  без  сил,  ніж  дозволив  би  собі  хоча  б  слово  сказати,  що  мені  тяжко.  Тільки  не  перед  ними.  Ліля  теж  не  жалілась,  хоч  їй  було  тяжко.  А  от  Жанна  не  затикалась.  Вона  охкала,  ахкала,  взивала  ім’я  Господа,  чим  бісила  Лілю.  Мене  ж  просто  бісив  її  голос.
- Чому  ти  не  попросила  свого  хлопця,  щоб  допоміг  нам?  –  запитав  я
- А  тобі  що  тяжко?  –  огризнулась  вона.
- В  чотирьох  було  б  веселіше  –  я  видавив  з  себе  посмішку  –  ти  б  спихнула  на  нього  свій  тягар.
Жанна  закрокувала  швидше.  Ми  вже  майже  прийшли.
- Он  той  під’їзд  –  показала  Жанна  і  пришвидшила  крок.
- В  неї  немає  хлопця  –  прошепотіла  Ліля  –  вже  давно.
- Я  знаю.
- Для  неї  це  болюча  тема…
- І  це  знаю.
- Звідки?  –  вона  здивовано  глянула  на  мене.
- Видно  неозброєним  оком.
Ліля  промовчала.  Кілька  секунд  вона  здивовано  дивилась  на  мене.  Я  вдав,  що  не  помічаю.
- Ти  злий,  Макс.
Ми  зупинились  за  кілька  метрів  від  під’їзду.  Я  глянув  на  неї.
- Ти  теж  зла  –  відповів  їй  –  тобі  ж  було  весело  бачити,  як  вона  швидко  крокувала  в  під’їзд  в  марних  надіях  приховати  свою  лють.
- Невже  це  по  мені  так  видно?  –  засміялась  Ліля
- Навіть  не  уявляєш…
Не  знаю,  може  ми  б  довго  ще  простояли  б  от  так,  на  пустій  вулиці.  Ми  б  дивились  одне  на  одного,  сміялись,  говорили  б.  Але  тут  раптово  грянула  злива.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609824
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2015

14.

Ранок  не  приніс  з  собою  нічого  нового.  Карина  поїхала  за  речами,  що  вона  їх  залишила…  Навіть  не  хочу  знати  де.  Головне,  що  вона  приїде.  Вона  мала  пожити  в  мене  тиждень.  Не  так  вже  й  багато,  якщо  подумати.  З  ліжка  я  не  піднімався.  Не  міг.  Мені  вчора  таки  добряче  дісталось.  Щелепа  боліла,  кілька  зубів  в  ній  погрозливо  похитувались.  Що  ж  кілька  днів  нічого  твердого  я  їсти  не  зможу.  Я  підняв  ковдру.  Справа  кілька  нижніх  ребер  посиніли.  Вони  боліли,  коли  я  рухався.  Перелом?
Ні,  не  думаю.  Якщо  подумати,  я  ще  легко  відбувся.  Кілька  подряпин  на  носі,  синяк  під  лівим  оком.  Легенька  подряпина  на  шиї  від  ножа.  Але  могло  бути  й  гірше.
Вставай  –  вголос  заговорив  до  себе,  згадуючи  слова  батька,  що  він  казав  колись  нам  з  Марком  –  сонце  встало,  і  тобі  вставати  час…
За  вікном  загриміло  і  аж  тепер  я  зрозумів,  що  йде  злива.  Поволі,  дуже  поволі,  подумки  охкаючи  і  ахкаючи  я  встав.  Не  знаю,  якби  тут  була  Карина,  я  б  охкав  і  ахкав  не  подумки,  а  в  голос,  але  демонстративно  робив  би  вигляд,  що  нічого  страшного  не  сталось.  Знаєте,  це  як  робити  проблему  з  майже  пустого  місця,  а  потім  сказати,  що  тобі  пох*й  на  цю  проблему.  От  так,  мабуть  вчинив  би  і  я,  якби  мене  зараз  бачила  Карина:  корчив  би  з  себе  пораненого  героя.  Це  приємно  –  бути  таким  в  очах  красивої  жінки.  Тобі  здається,  наче  ти  по-стаєш  перед  нею  таким  собі  воїном,  хочеться,  щоб  вона  одночасно  тебе  жаліла  і  вихваляла…
Але  красивої  жінки  поряд  не  було,  тож  я  вирішив  не  вимахуватись.  Мені  бувало  й  гірше,  чого  дарма  напружувати  діафрагму.  В  холодильнику  знайшовся  лід.  Прекрасно.  Я  роздробив  його,  скинув  в  пакет,  приклав  до  ребер.  Холод  неприємний  лише  кілька  секунд,  а  тоді  це  на  мить  здалось  блаженством.  Синяки  тепер  буде  видніше,  але  хоча  б  не  так  боляче.  Чи  було  мені  образливо?  Ні.  Навіть  спогад  про  діда,  котрому  не  допоміг,  не  зміг  допомогти  зник.  Таке  життя.  
Хуйня  трапляється  –  життя  продовжується.  
Повернувся  до  холодильника,  взяв  пляшку  віскі  (я  можу  собі  це  дозволити,  гроші  все  ж  не  проблема)  тоді  взяв  з  підвіконника  попільничку  і  сигарети.  Рахуй  неділя  вже  розпланована.  Я  пролежу  в  ліжку  з  льодом  на  ребрах  та  в  стакані,  куритиму  з  заплющеними  очима,  слухатиму  дощ  і  чекатиму  Карину.  Не  так  все  й  погано…
Як  тільки  я  влігся,  і  вже  зібрався  покласти  попільничку  на  груди,  та  покурити  подзвонив  телефон.  Щось  потягло  мене  до  слухавки.  Дзвонила  Ліля.  Дивно,  ми  тоді  дивно  попрощались.  Я  все  зіпсував  своїм  поцілунком.  Або  думав,  що  зіпсував.  Та  по  факту,  яка  різниця?
- Алло.
- Привіт  –  сказала  вона.
- Привіт.
- Я  вчора  дзвонила  –  з  докором  в  голосі  сказала  вона.
- Спав  мабуть  –  збрехав  я.
Ще  не  вистачало  розповідати  про  Карину.  Не  варто  їм  знати  одне  про  одну.  Взагалі  це  хороша  річ  зробити  так,  щоб  дівчата  між  собою  ніде  не  пересікались.  Вона  нічого  не  говорила.  Я  теж  мовчав.  Можна  було  поцікавитись,  як  її  справи.  Наче  мені  це  цікаво.  Не  можна  плутати  те,  що  потрібно  зробити,  з  тим  без  чого  можна  і  обійтись…
- Ти  зайнятий  сьогодні?  –  врешті  спитала  вона.
Я  отетерів.  Серйозно?  От  так  просто?  Скучила,  чи?  Ні,  щось  не  те.
- Тобі  потрібна  допомога?  –  запитав  її.  Он  воно  що.
- М,  так  –  здалась  вона  –  я  переїжджаю  з  подружкою  на  нову  квартиру…
- Не  продовжуй,  в  вас  багато  речей  –  всміхнувся  в  слухавку.
От  так  просто?  Аякже,  розкатав  губу.  Що  за  мода  в  жінок  дзвонити,  коли  щось  потрібно?  Хоча…  Та  ні  без  шансів,  намагатись  змінити  щось  в  жінках,  це  ніби  бути  Дон  Кіхотом  і  битись  з  вітряками.  Просто  дарма  схопиш  тягла  і  все.
- Кажи  адрес  і  час,  коли  бути  –  впевнено  сказав  я.
Глянув  в  вікно.  На  вулиці  блискало.  Бл*ть!  Ліля  вдала  обурення,  що  я  не  пам’ятаю  де  вона  живе.
- Ти  що  забув?
- Це  для  таксі…
Мій  тон  нагадував  тон  злого  втомленого  лікаря,  що  пояснює  щось  людині  з  синдромом  дауна.  Образливо?  Згодний.  Але  мені  начхати.  Я  б  відмовився,  але  мені  треба  знайти  першопричину  появи  в  неї  мітки.  Ми  попрощались.  Я  підійшов  до  склянки  з  віскі.  Передзвонив  в  таксі.  Сказали,  що  мені  пощастило  і  такса  буде  через  кілька  хвилин.  Душ,  привести  себе  в  порядок  і  якраз  на  вихід.  Випити  і  «повмирати»  на  ліжку  я  вже  не  встигну.  
- А  день  так  гарно  починався  –  пробурмотів  сам  до  себе  –  прекрасно,  бл*ть,  просто  прекрасно.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609684
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2015

13.

Ми  почали  в  ліфті.  Зайшли  в  двері  вкриваючи  одне  одного  поцілунками.  Я  навпомацки  натиснув  потрібну  кнопку.  Ліфт  поїхав  вверх.  Її  руки  намагались  розчепити  мій  ремінь.  Своїми  я  тримав  її  за  сідниці.  Я  кусав  її  за  шию.  Я  чув  її  солодке  дихання.
Комусь  дивно,  що  я  після  такого  ще  щось  хотів?  Боюсь  зараз  мене  зрозуміють  лише  чоловіки.
Ліфт  привіз  нас  на  потрібний  поверх  і  на  пів  вивалились  з  нього.  Знайшов  ключі.  Іншою  рукою  тримав  її.  Дивно  що  вона  була  без  сумок.  Але  ця  геніальна  думка  прийшла  до  мене  набагато  пізніше.
Зайшли  в  квартиру.  Роздягались  ми  по  дорозі  до  ліжка.  Мокрий  одяг  залишався  на  підлозі.  Ми  не  хотіли  розривати  губ.  
Вдарились  в  холодильник,  він  невдоволено  забурчав.  Не  біда,  люди  стабільно  бурчать,  в  холодильнику  хоча  б  моя  їжа  і  моя  випивка,  його  я  потерплю.  Я  підхопив  її  на  руки  і  поніс  в  кімнату.  Вона  дряпала  мене,  кусала  за  плечі  і  шию…
Вас  дивує,  що  мене  побили,  я  змок,  і  жалів,  що  не  зміг  допомогти  тому  діду,  і  після  всього  я  хотів  трахатись?  Значить  ви  по  справжньому  не  палали  пристрастю.  Ви  не  згорали  до  тла  і  не  відроджувались  з  попелу  горя  наче  фенікси.  Була  б  це  інша  жінка,  може  я  б  з  вами  погодився.  Але  це  була  саме  та  жінка,  що  колись  повністю  займала  моє  серце.  Це  була  та  жінка,  котрої  мені  давно  не  вистачало.  Зараз  я  рахував  кожну  секунд  наодинці  з  нею.  Сказати  їй:  «давай  почекаємо  до  ранку  –  гріх».  Я  б  сам  себе  зненавидів.  Ми  скинули  одяг  і  пірнули  під  ковдру.  Вона  тряслась  в  очікуванні.  По  її  тілу  бив  струм.  Не  знаю,  мабуть  я  теж  згорав  з  нетерпіння.
Я  увійшов  в  неї.  Карина  застогнала,  обхопивши  мою  голову  руками.  Своїми  губами  вона  приклеїлась  до  моїх.  Я  рухався  швидко  і  сильно.  Ми  з  Кариною  швидко  ввійшли  в  потрібний  ритм.  Десь  далеко  задзвонив  мій  телефон.  Ні,  щоб  це  не  було  –  це  може  почекати.  Я  зробив  свій  вибір.  Пріоритети  розставлені.  Ліжко  скрипіло,  та  билось  в  стінку,  супроводжуючи  наші  голосні  випускання  повітря.
В  Карині  було  те,  чого  я  не  міг  знайти  в  інших.  З  нею  я  забував.  Коли  вона  була  поруч,  я  забував  усе  це  лайно,  що  лилось  на  мене  Ніагарським  водоспадом.  З  нею  я  був  спокійний.  Разом  ми  були  щасливі.
В  нас  довга  історія.  Моментами  вона  не  завжди  весела  та  радісна.  Вона  працювала  в  ескорті.  Знаєте,  що  це  таке  –  вітаю.  Не  знаєте  –  google  в  поміч.  Здавалось,  чим  може  звичайний  бідний  студент  зацікавити  таку  як  вона?  Сам  до  кінця  не  знаю.  Вона  гарна:  довге  каштанове  волосся,  зелені  очі,  лице  наче  в  актриси  з  постійною  посмішкою.  Фігурою  вона  могла  конкурувати  з  багатьма  секс  символами  естради.  Вона  ходила  наче  левиця,  перед  нею  зупинялись  машини.  За  нею  шпортались  чоловіки.  Але  вона  була  самотня.  Для  багатьох  красивих  дівчат  це  не  дивно.  Таке  є.  Плюс  робота  в  ескорті  не  дозволяла  їй  втримати  довгі  стосунки.  Кожен  би  пінився,  якби  його  дівчина  займалась  чимось  таким…
Вона  вилізла  на  верх.  Я  обхопив  її  руками  і  потягнувся,  щоб  поцілувати.  Карина  відштовхнула  мене.  Поклала  руки  мені  на  груди.  Ми  прискорились.  Вона  не  з  тих,  хто  тримає  крики  в  собі.  Дика  нестримна  фурія.  Це  просто  вибухова  суміш  в  ніжному  тілі.  Наче  мінне  поле.  Завжди  така,  що  в  ліжку,  що  в  житті.  Але  зараз  це  було  навіть  плюсом,  це  заводило.
Я  колись  врятував  її.  Зняв  з  неї  мітку.  Пізніше  врятував  ще  раз  від  самогубства.  В  неї  тоді  був  складний  період  в  житті,  і  ще  вона  дізналась,  яка  була  ціна  її  життя.  В  мене  вийшло  аж  двічі.  Вона  прив’язалась  до  мене.  А  я  був  молодим,  я  не  міг  встояти  перед  нею.  Ні  один  чоловік  ніколи  не  міг  встояти  перед  нею.  Любов  тримає  нас  в  рабстві?  Нічого  подібного  –  справжній  рабовласник  –  це  наша  пам’ять.  На  всіх  нас  висить  ярмо  минулого.  І  нічого  з  цим  не  зробиш.
Останні  зусилля.  Все.  Вона  знову  нахилилась  до  мене  і  поцілувала.  Я  скинув  її  з  себе.  Піднявся,  підійшов  до  вікна,  закурив.  Вона  підійшла  згодом.  Закутана  в  мою  ковдру,  обійняла  мене  ззаду.  Потягнулась  губами  до  сигарети.  Затягнулась.  Пустила  дим  мені  в  вухо.  Я  відмахнувся  від  неї.  Вона  захихотіла.  Вкусила  мене  за  плече.
- Я  скучила  –  тихо  прошепотіла  вона.
- Знаю  –  всміхнувся  їй  –  я  теж  скучив.
Ми  стояли  мовчки  і  насолоджувались  прохолодним  повітрям  та  звуками  дощу.  Мені  було  добре  от  так  стояти  з  нею,  відчувати  тепло  її  тіла.  Добре  мати  можливість  забути  все,  вирватись  з  тієї  реальності  в  якій  я  знаходився.
- Тобі  треба  в  душ  –  сказала  Карина  –  від  тебе  несе  іншою  жінкою.
Дійсно,  я  ж  сьогодні  заходив  до  Наталі.  А  ще  цілувався  з  Лілею.  А  тепер  Карина.  Насичений  день,  що  тут  ще  скажеш.  Вона  (Карина)  прекрасно  вміла  відчувати  такі  речі.
- Це  серйозно?  –  запитала  вона  –  мені  варто  хвилюватись?
- Ні  –  не  відразу  відповів  я  –  не  варто.
- Ти  й  далі  в  своєму  репертуарі?  –  її  нігті  боляче  пройшлись  по  моїй  спині  –  губа  розбита,  на  лиці  синяк,  перегар,  запах  іншої  жінки…
- Таке  життя…
Вона  промовчала.  Вона  не  могла  пред’явити  мені  жодних  претензій.  Чхав  я  на  те,  що  вона  ревнива.  Всі  жінки  ревнують  тих,  кого  люблять.  Чи  ревнував  я  її?  Ні,  не  думаю.  Ревнують  лише  ті,  хто  не  має  змоги  зрадити.  Зазвичай  це  невдахи,  що  бояться  більше  нікого  собі  не  знайти.  Я  не  невдаха,  я  перестав  бути  ним.  Ну,  думаю,  що  перестав.
- В  що  ти  знову  вліз?  –  запитала  вона.
Я  промовчав.  Цигарка  давно  полетіла  вниз.  Карина  взяла  мене  за  руку  і  потягла  назад.  Я  ліг  їй  на  коліна.  Мій  погляд  втупився  в  пустоту.  Вона  гладила  моє  волосся.
- Що  сталось?
- Нічого.
- Брешеш.
- Звідки  тобі  знати?
- Ти  не  єдиний  хто  майже  без  помилково  відрізняє  правду  від  брехні.
- Від  тебе  нічого  не  приховати  –  я  подивився  на  неї.
Вона  всміхнулась.  Я  любив  її  усмішку.  Любив  її  вигин  губ,  ямочки  на  щоках.
- Ти  не  змінився  –  сказала  вона  –  все  той  бовдур,  котрого  я  люблю.
- Я  теж  тебе  люблю  –  я  миттєво  відповів.
- Не  любиш  –  сказала  вона  –  ти  ж  просто  втік…
- Я  тікав  не  від  тебе…
- Ти  не  тікав  зі  мною.  Ти  облишив  все,  що  мав  і  зник  без  попередження.
Я  промовчав.  Вона  говорила  правду.  Я  просто  не  зміг  справитись  з  наслідками  того,  що  натворив.  Я  не  міг  дивитись  нікому  в  очі.  Я  ненавидів  Марка,  я  ненавидів  себе.
- Ми  можемо  почати  все  спочатку.
Вона  засміялась.  Її  дзвінкий  сміх  заповнив  мою  кімнату,  наче  вода  акваріум.  Я  тонув  у  ньому.
- Може  кілька  років  тому,  я  б  погодилась  –  врешті  сказала  вона  –  постійно  змінювати  місце  проживання,  тікати  світ  за  очі,  всюди  починати  все  спочатку.  Але  зараз  не  той  час.  В  мене  є  свій  бізнес,  в  мене  є  обов’язки,  мені  пора  думати  про  створення  сім’ї.  Ні!  Мовчи!  Не  бреши,  що  ти  перестанеш  час  від  часу  тікати.  Ти  постійно  зникаєш.  Я  не  хочу  так.
- Я  був  дурнем  –  хотів  виправдатись.
- Ти  і  є  дурнем  –  ласкаво  сказала  вона  –  але  я  тебе  люблю,  такого  дурника.  Вічно  в  неприємностях,  вічно  пригоди,  подорожі,  нові  міста,  нові  люди,  цікаві  знайомства.  Намагатись  перехитрити  саму  смерть,  водитись  з  відьмами  та  шаманами.  Ти  мабуть  один  з  небагатьох  хто  дійсно  живе.  Можеш  не  погоджуватись,  але  якщо  не  дивитись  на  все  під  твоїм  кутом  зору,  то  життя  в  тебе  до  біса  цікаве  і  непередбачуване.
- Це  все  не  так  просто…
- Нікому  не  просто.  Життя  таке.  Просто  ти  здався,  ти  живеш  з  проблемами,  замість  того,  щоб  їх  вирішувати.
- Якщо  я  рятую  когось,  то  хтось  вмирає  –  нагадав  їй.
Вона  замовкла.  Їй  неприємно  було  згадувати,  але  я  хотів,  щоб  вона  стала  на  моє  місце.  Говорити  легко.
- Чому  ж  ти  мене  врятував?  –  холодно  запитала  вона  –  двічі.
- Другий  раз  замість  тебе  ніхто  б  не  помер  –  пояснив  я.
- Тоді  чому  ти  не  рятуєш  навіть  самогубців?
Я  встав.  Пішов  до  вікна,  дістав  ще  сигарету.  Цього  разу  Карина  залишалась  на  ліжку.
Три  роки  тому  –  почав  я  –  ми  з  братом  намагались  врятувати  кількох  людей  з  дуже  сильними  прокляттями.  Ми  все  намагались  відвернути  мітки,  тінями  слідували  за  ними,  чекаючи  миті,  щоб  перевернути  їхню  долю  з  ніг  на  голову.  І  постійно  замість  них  хтось  помирав.  Уяви,  ти  влізаєш  в  чиюсь  долю.  Одна  невеличка  дія,  а  хтось  десь  просто  перестає  дихати.  І  чим  прокляття  сильніше,  тим  ближче  людина,  що  помре  замість  міченого.  Один  з  таких  мічених  по  нашій  вині  втратив  половину  родичів.  В  той  момент,  коли  я  витягував  його  з  того  світу,  вони  згоріли  в  домі.  Уяви  його  реакцію,  коли  він  вийшов  з  коми…
Вона  мовчала.  Я  продовжував.  Марко  вважав,  що  ми  маємо  йти  до  кінця.  Це  була  його  ідея  і  дивись  до  чого  вона  призвела.  Ми  після  того  посварились  і  розбіглись.  Кожний  з  нас  вважав  іншого  винним.
І  так  я  почав  працювати  сам.  Здебільшого  самогубці  та  люди  з  слабкими  мітками.  Проклятих  я  навмисне  оминав.  Не  хотів  світитись  перед  місцевими  екстрасенсами,  та  й  заважати  їм  працювати  не  входило  в  мої  плани.  Все  більш-менш  стало  в  своє  русло…
Допоки,  пів  року  тому,  в  Києві  я  не  врятував  одного  самогубця.  Він  стояв  на  колії  на  приміському  вокзалі  і  чекав  поїзд.  Я  не  пам’ятаю  ні  лиця,  ні  голосу,  бо  не  спав  перед  тим  кілька  діб.  Мені  було  тяжко  його  переконувати.  Я  стояв  з  ним  до  останнього.
Вона  слухала  дуже  уважно.  Вона  давно  мене  знала.  Я  ніколи  не  говорив  з  нею  про  роботу.
В  мене  вийшло  –  я  закурив  ще  одну  –  я  врятував  того  чоловіка.  Я  переконав  його  не  закінчувати  життя  саме  так.
А  через  два  дні  той  чоловік  вирізав  усю  свою  сім’ю.  Міліція  його  не  знайшла.  П*кидьок  поповнив  ряди  серійних  маніяків,  недосяжних  для  міліції.  І  всі  його  жертви  на  моїй  совісті.  Якби  не  я,  вони  всі  були  б  живі.  Я  згадував  його  слова:  «Думки  в  голові  просто  зводять  мене  з  розуму».  Тоді  я  навіть  уявлення  не  мав,  що  то  за  думки…
Все.  Тиша.  В  Карини  не  було  слів.  Я  не  знаю,  що  про  це  думаєте  ви.  Чому  я  не  кинувся  на  його  пошуки?  Того,  що  я  не  знаю  де  його  шукати.  Я  намагався,  але  він  наче  крізь  землю  провалився.  Я  навіть  думав,  що  міліція  добралась  до  нього.  Принцип  простий:  не  маєш  доказів  –  тоді  в  ліс  в  різних  пакетах.  Я  тішив  себе  тим,  що  насправді  це  так.
- Чому  ти  його  не  шукаєш?  –  запитала  вона.
- Тому  що  вже  кілька  місяців  я  просто  не  знаю  де  його  шукати  –  сказав  я  –  я  не  можу  ганятись  за  всіма  серійними  вбивцями  на  світі.
Вона  не  знала,  що  сказати.  Не  треба  було  нічого  говорити.  Я  мовчки  докурив  і  повернувся  до  неї  в  ліжко.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609680
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2015

12.

Подзвонив  телефон.  Номер  невідомий.  Зазвичай  я  ніколи  не  піднімаю  слухавки.  Та  ну  його  наху*  –  вирішив  я.
- Так  –  приклав  телефон  до  вуха.
- Салют  –  почув  жіночий  голос  –  я  чула  ти  в  Франківську  зараз…
- Хто  це?
- Карина  –  сердито  пробурчав  голос  –  не  впізнав?
- Ні  –  всміхнувся  я  –  вибач.
- Буває.  Особливо  з  тобою.  Я  проїздом  тут  –  заговорила  вона  –  ти  зараз  з  кимось?
- Ні.
- Можна  залишитись  в  тебе  на  кілька  днів?
- Так.
- Кажи  адрес,  я  приїду  –  радісно  промовила  вона.
Я  сказав  адресу.  Виглядав  я  не  самим  кращим  чином,  але  Карину  я  завжди  радий  бачити.  В  нас  з  нею  довга  історія.  Інколи  мені  це  здається  безумством,  але  тоді  я  дивлюсь  на  те,  що  оточує  мене  і  розумію,  що  це  все  в  рамках  норми.
Дощ  все  не  припинявся.  Від  моєї  зачіски  не  залишилось  нічого.  Окуляри  були  пошкрябані.  Костюм  нагадував  обноски.  Мені  було  начхати.  Я  просто  шкутильгав  і  курив.  Курив  і  шкутильгав.
Злості  не  було.  Нічого  не  було.  Я  відчув  себе  наче  чашка,  що  переповнилась  рідиною.  А  тепер  стінки  тріснули,  рідина  вийшла.  
Мене  не  обходило  те  бидло,  що  навішало  мені.  Не  перший  раз.  Це  лише  спочатку  образливо.  Об  самооцінку  та  гордість  наче  ноги  витерли.  А  потім  звикаєш.  Побили?  Той  що?  Сьогодні  ти,  завтра  тебе.  Такий  вже  світ.
Я  всміхнувся  сам  собі.  Ти  п’яний,  змучений,  побитий,  куриш  і  мокнеш  під  дощем,  а  думки  все  ж  про  вічні  теми  філософів.  Ти  просто  псих.
Я?  –  перепитав  сам  себе.  Я  не  один  такий.  Світ  скотився  з  розуму,  ще  в  день  створення.  Бог  створив  психопатів.  Люди  просто  хворі  збоченці  помішані  на  власному  ла*ні  та  на  власних  фетишах.  Але  якби  він  був  інакшим,  я  б  тут  просто  не  прижився…
Сів  на  край  тротуару  від  болі  в  боці.  З  голови  вже  стікали  струмки,  але  я  не  переймався  цим.  Дістав  ще  сигарету.  Дим  різав  легені  скальпелем,  але  смак  тютюну  виграв  битву  за  моє  здоров’я.
Не  встиг  я  докурити,  як  переді  мною  зупинилась  машина.  Старенька  копійка.  За  кермом  був  усміхнений  старий.  Роки  проробили  в  його  голові  лисину,  але  його  це  не  тривожило.  Зморшкувате  лице  розтягнулось  в  усмішці.
- Сідай,  підвезу  –  він  потягнувся  і  відчинив  мені  двері  –  чого  будеш  мокнути.
Я  погодився.  І  то  правда.  
- Сергій  Іванович  –  простягнув  мені  руку.
- Макс  –  потис  її.
Знову  холод.  Не  такий  сильний,  як  в  Лілі  чи  того  лисого,  але  явна  ознака  мітки.  Я  придивився  уважніше…
- Це  хто  тебе  так?
- Знав  би…
- Що  ви  молодь  вже  не  поділили  між  собою?  –  запитав  він.
- Різні  точки  зору  –  без  особливого  бажання  відповів  я.
- Дикі  ви,  молоді  –  дід  завів  машину  і  поїхав  –  і  дурні.
- І  то  правда.
Я  сказав  йому  де  живу  і  він  згодився  відвезти.
- Я  теж  таким  був  –  говорив  він  –  а  потім  з’явилась  сім’я.
- І  як?
- Я  женився  молодим  –  сказав  він  –  і  ніколи  не  пожалів.  У  нас  з  жінкою  нікого  не  було  одне  крім  одного.  А  тепер  я  вже  чекаю  правнуків.
- Вітаю  –  всміхнувся  я.
Щиро.  Від  душі.  Сам  від  себе  не  чекав.  Мені  подобався  цей  старий.  Він  доживав  своє  життя,  але  його  це  аніскільки  не  зламало.  Оце  сильна  людина.  Я  навіть  позаздрив  його  незламності.
- Дякую.  Знаєш  –  Сергій  Іванович  глянув  на  мене  –  справжніми  чоловіками  стають,  коли  з’являється  сім’я.  До  цього  ви  просто  хлопчики.  Відповідальність  робить  з  тебе  справжнього  чоловіка.
- Відповідальність  може  з’являтись  раніше  сім’ї  –  сказав  я.
- Теж  вірно  –  погодився  він  –  але  хіба  така  відповідальність  приносить  щастя?
- Ні.  Мабуть  ні.
Він  посміхнувся.  В  нього  була  щира  усмішка.  Знаєте,  про  людину  можна  судити  по  тому,  як  вона  всміхається.  Саме  тоді  ти  й  побачиш  скільки  в  ній  ла*на.  В  ньому  ла*на  не  було.  Він  справжній,  не  якась  фальшивка.  Він  прожив  щасливе  життя…
Яке  от-от  обірветься.  Я  побачив  його  смерть  в  ліжку.  Не  звернув  уваги  спочатку.  Холод  мав  би  пройти  в  машині.  А  зараз  все,  як  завжди,  ознаки  на  лице.  Він  ловиться  за  серце,  але  безсилий  зробити  бодай  щось.  Болі  немає,  старий  просто  розуміє,  що  серце  ось-ось  зупиниться.  Він  помре  у  вісні,  нездатний  зробити  бодай  щось.  Все  станеться  миттєво.  Легка  смерть.
Але  я  не  хочу,  щоб  він  помирав.  Нехай  хто-небудь  інший,  але  не  він.  Тільки  не  сьогодні,  не  коли  я  можу  що-небудь  зробити.  Баланс?  Та  до  біса  той  баланс.  Це  просто  несправедливо.  Чому  він?
На  мить  закралась  думка,  що  це  тому  що  не  помер  я.  Ні,  це  нісенітниці.
- Як  ваше  здоров’я,  до  речі?  –  запитав  я.
Якщо  я  хочу  відтягнути  момент,  мені  потрібно  знати  деталі.  Скоріше  всього  це  таки  серце.  Хоча  те,  що  він  зловився  за  нього  в  моїх  видіннях  ще  нічого  не  означає.  Треба  знати  напевне.  А  якщо  я  знатиму  причину,  я  зможу  йому  допомогти.  Я  не  знав  поки  як,  але  свято  вірив,  що  зможу.
- Та  нормально  все  –  сказав  він  –  дякую,  що  спитав.  Але  старість  своє  дає.  Сили  вже  не  ті.
- Виглядаєте,  ще  нормально.
- Дякую.  Просто  здоровий  спосіб  життя.  Давно  не  п’ю,  не  палю.  Зарядку  роблю  кожний  ранок.  Жінка  заставляє  –  він  засміявся  –  інколи  каже,  що  я  їй  набрид.  Але  я  то  знаю,  вона  мене  любить…
Він  не  брехав.  Або  правда,  або  свято  вірив  в  свої  слова.  Або  і  те  і  те.  Чому  саме  він?  
Скоріше  всього  серце.  Це  такий  закон  підлості.  В  тих  хто  в  старості  веде  здоровий  спосіб  життя,  це  трапляється.  В  алкоголіків  швидше  за  все  відмовить  печінка,  або  замерзнуть  зимою.  Але  проблеми  з  серцем  їм  не  страшні.  Ідіотизм?  Згодний,  але  як  вже  є…
Сумніваєтесь?  Може  ви  теж  знаєте,  когось,  хто  не  пив,  не  курив,  займався  спортом,  але  помер,  бо  зупинилось  серце.  А  ви  знаєте.
- Але  –  він  заговорив  тихіше  –  чую,  недовго  мені  залишилось.  Стара  з  косою  прийде  по  мене.
- В  вас  два  дні  –  сказав  йому.
Зазвичай  я  не  говорю  цього,  без  попереднього  інструктажу.  Або  не  говорю  зовсім.  Це  треба  подати  легко,  поступово.  Наче  в  продажах  –  клієнт  має  дійти  до  думки,  що  це  йому  самому  треба.  А  я  вмів  колись  продавати  свої  здібності.  Життя  всякому  навчить.
Я  чекав,  що  він  мені  не  повірить,  але  помилився.
- Бачиш  стару  з  косою  поруч?  –  запитав  він.
- Не  зовсім  –  я  вирішив  скористатись  його  довірою  –  ви  помрете  в  ночі.  Серце.
- Хороша  смерть  –  всміхнувся  він.
- Я  можу  допомогти  вам  її  уникнути  –  я  швидко  продовжив  –  мені  потрібний  листок  і  ручка…
Виписати  йому,  що  потрібно  прийняти  і  все.  Навіть  куплю  сам  в  аптеці.  Головне  прийняти  потрібні  препарати,  щоб  серце  не  підкачало  в  непідходящий  момент  і  все…
- В  мене  немає  чим  відплатити...
- Не  треба  цього  –  перебив  його  –  допоможу  просто  так…
- Навіщо?
- Тому  що  ви  хороша  людина  –  в  мене  заблистіли  очі.
Як  так?  Ні,  так  не  можна.  Я  ж  можу  йому  допомогти.  Чому  ж  він  відмовляється?
- Навіщо  мені  уникати  смерті?  –  дід  глянув  мені  в  очі  –  вона  ж  повернеться  рано  чи  пізно.
- Хіба  вам  не  хочеться  ще  пожити?
На  це  ведуться  всі.  Життя  особливо  прекрасне  перед  смертю.  Але  дід  мене  обеззброїв.
- Я  вже  своє  прожив.  Я  ні  про  що  не  жалію.  В  мене  є  все,  що  потрібно.  Але  пора  і  честь  знати…
Я  був  без  слів.  Я  очікував,  що  він  хоча  б  лукавитиме,  але  де  там.  Мій  мозок  просто  не  сприймав  щойно  почуте.  Він  не  вважав  мене  параноїком,  чи  психом.  Він  говорив  чесно.  Ні  єдиної  явної  ознаки  сумніву,  чи  брехні.  Я  шукав,  але  не  знаходив  ніяких  аргументів.  Може  зараз  я  б  щось  придумав,  але  тоді  я  просто  не  знав,  що  сказати.
- Ти  молодий  ще  –  пояснив  дід  –  ти  не  зрозумієш,  допоки  не  будеш  в  моїх  роках.  Мені  немає  про  що  жаліти.  Я  вже  своє  віджив,  мій  час  пройшов.  А  два  дні  мені  вистачить  на  те,  щоб  побути  з  сім’єю.  Цього  достатньо.
Машина  зупинилась.  Я  без  слів  відкрив  двері.  Дощ  все  лив.  Загриміло.
- Дякую  –  глухим  голосом  сказав  йому.
- Макс  –  окликнув  мене  Сергій  Іванович.
Я  повернувся  до  нього.  На  його  лиці  не  було  й  тіні  страху.  Просто  неймовірно.
- Ти  головне  роби  те,  що  задумав  і  не  жалій.  І  не  варто  жаліти,  що  не  допоміг  мені.  Я  старий  вже.  Рятуй  молодих,  вам  ще  жити.
- Мені  було  приємно  спілкуватись  з  вами  –  сказав  я.
- Точно  два  дні?
- В  кращому  випадку  три,  але  так  то  два.
- То  й  то  добре.  В  смерті  немає  нічого  страшного.  Два  рази  вона  точно  не  повториться.  Ну  бувай.
Я  закрив  двері  і  провів  машину  поглядом.  Дощ  мені  навіть  не  докучав.  Краще  б  мене  таки  зарізали  ножем.  Тоді  я  б  не  спостерігав  за  результатом  власного  безсилля.  Чому  помирають  такі  як  він?  Глянув  на  небо.  Може  отець  Михайло  правий  і  Бог  дійсно  забирає  кращих?
На  плече  лягла  чиясь  рука.  Я  не  обертався,  знав,  що  це  Карина.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609348
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2015

11.

Я  сидів  в  барі  Спотикач.  Я  б  сказав,  що  це  гарний  паб,  і  це  може  була  б  правда,  але  яка  мені  по  факту  різниця  де  напиватись?  
Темна  атмосфера,  гучна  музика,  натовп  в  якому  легко  загубитись.  Я  б  волів,  щоб  музика  лунала  в  мене  в  голові.  Я  не  хотів  чути  своїх  думок.  Просто  пив  би  от  так,  але  не  було  б  ще  думок.  Я  дивився  новини  по  телевізору.  Читав  стрічку  новин.  Знову  кримінальна  хроніка.  Згадали  вчорашнього  лисого,  його  похорони  в  понеділок.  Далі  йшла  інформація  про  кілька  понівечених  тіл,  в  різних  куточках  України.  Наче  мало  людей  вмирає  щодня.  Саме  жахливе,  що  крім  того  лисого  і  ще  кількох  людей,  решта  не  повинні  були  померти.  Звідки  я  це  знаю?  Просто  знаю  і  все.
- Ще?  –  запитав  бармен.
Я  мовчки  кивнув.  День  був  насичений.  Сил  не  залишилось.  Всього  за  добу  моє  життя  знову  перевернулось  з  ніг  на  голову.  Я  жив  як  всі  ось  вже  кілька  років.  Так,  я  бачив  смерть,  але  не  влізав  в  це.  Все  має  йти  своєю  чередою.  Це  життя.  Не  я  його  створив.  Не  я  вирішую,  кого  забере.
Очі  закололо.  Хотілось  чи  то  плакати,  чи  то  рознести  все  навколо.  Знаю,  в  мене  більше  питань  та  проблем  ніж  відповідей  та  способів  їх  вирішення.  Чому  на  Лілі  до  сих  пір  мітка?  Як  зняти  прокляття  наслане  Едиком?  Що  тут  робить  мій  брат?  Я  навіть  не  знав  з  якого  кінця  за  них  братись.  Все,  що  мені  залишається  –  це  чекати.  Чи  міг  я  пустити  все  на  само  тік?  
Ні.  Я  міг,  але  не  хотів.  Найлегше  це  просто  заплющити  очі  і  повернутись  спиною.  Тоді  від  тебе  дійсно  нічого  не  залежить.  Тоді  від  обставин  залежиш  ти.  Я  так  не  хотів.  Ось  вже  кілька  років  я  намагався  уникати  цього.  Я  просто  б’юсь  головою  в  одні  і  ті  ж  стіни.
Розрахувався.  Вийшов  покурити.  На  вулиці  дуло.  Вночі  буде  дощ.  Дістав  сигарету,  закурив.  Ноги  несли  мене  по  нічних  вулицях  міста,  а  я  далі  розривався  між  двома  емоціями.
- Дивись  куди  йдеш  –  хтось  штовхнув  мене  в  плече.
- Звали  –  не  обертаючись  буркну  у  відповідь.
Рука  схопила  мене  за  плече  і  розвернула.
- Ти  що,  сука?!  –  прогарчав  хтось.
Я  не  особливо  розгледів  того,  хто  мене  вдарив.  Помітив  лише,  що  їх  було  двоє.  Спортивні  костюми,  запах  перегару.  Моя  губа  тріснула.  Якщо  до  того  в  мене  був  вибір  між  емоціями,  то  тепер  вибір  зроблений.  З  тваринним  риком  я  вперіщив  комусь  з  них  в  лице.  Він  впав.  Не  як  в  бойовиках,  просто  його  повело  трішки  вбік  наче  він  був  на  кораблі,  в  шторм.  Другий  одразу  вліпив  мені.  Ми  обмінювались  ударами  наче  в  старому  англійському  боксі.  Там  ніхто  не  захищався,  ніхто  не  ухилявся.  Там  просто  били,  місили,  вибивали  одне  з  одного  лайно.
Я  не  знаю  чим  би  це  закінчилось.  Просто  той  інший  встав  і  налетів  на  мене  збоку.  Я  впав  на  асфальт.  Другий  піджак  за  два  дні  пішов  по  швах.  Від  мого  культурного  вигляду  не  залишилось  нічого.  Вони  просто  засипали  мене  ударами.
Один  з  них  дістав  ніж.
- Давай  бабло,  сука!  –  приставив  його  до  горла.
В  мене  в  голові  щось  вибухнуло.  Я,  побитий,  закривавлений  і  п’яний.  Я  жорстокий,  я  ховаюсь  від  світу,  бо  боюсь  його  демонів.  Але  я  не  боявся  їх.
- Ну  давай!  –  я  підставив  горло  під  ніж  –  Давай!
Я  чув,  як  лезо  давить  шкіру.  Холодний  смак  сталі.  Один  необережний  порух  і  з  мене  вийде  фонтан  крові.  В  прямому  сенсі.  Він  направив  його  на  яремну  вену.  Це  значить,  що  я  стечу  за  лічені  секунди.
Ну  і  нехай!  Чорт  з  ним,  я  не  ображатимусь!  Не  виходить  самогубство,  то  нехай  так!
- Клянусь,  я  тебе  порішаю!  –  закричав  той.
Ніж  надавив  сильніше.  Я  мав  би  закрити  очі.  Я  не  хотів  цього  бачити.  Але  я  не  відривав  свої  очі  від  його.  Я  навіть  не  здогадувався  наскільки  страшним  і  божевільним  я  виглядав.  Я  навіть  не  знаю,  чи  то  був  я.
Мені  теж  буває  страшно.  Як  і  в  вас  в  мене  є  сумніви,  як  дехто  з  вас,  я  задаю  сам  собі  питання,  на  котрі  не  знаю  відповіді.  Як  і  дехто  з  вас  я  повний  думок,  щодо  яких  людство  не  знайшло  однозначної  відповіді…
Як  і  ви  я    аніскільки  не  хочу  помирати,  бо  просто  боюсь,  що  після  смерті  не  буде  нічого.
Але  не  тоді.  Тоді  я  горів  ненавистю.  Вона  спопеляла  кожну  клітину  мого  єства.  Я  був  ненавистю,  я  був  злістю.  Якби  я  міг  то  встав  би  і  продовжив  бій.  І  вставав  би  постійно  після  кожного  падіння.  І  продовжував  до  цілковитого  їхнього  знищення.
- Давай!  –  горлав  я  –  зроби  це!  Заверши,  почате,  бо  інакше  ху*  вам,  а  не  мої  гроші!  Що?!  Кишка  тонка?!  Може  цей  зможе?!
Я  хотів  цього.  Можливо…
Ми  обоє  глянули  на  того  другого,  що  стояв  осторонь.  Він  налякано  переводив  погляд  то  на  мене,  то  на  свого  друга.  Може  я  дійсно  хотів,  щоб  він  завершив  це.  Це  був  би  вихід,  звільнення  для  мене.  Більше  не  було  б  нічого.  Не  так  погано,  коли  ти  більше  не  бачиш  людей,  не  бачиш  їхніх  смертей.  
Може  й  хотів…  
Не  знаю.
- Та  ну  його  –  сказав  той,  що  з  ножем  –  й*бнутий  якийсь.
Вони  облишили  мене.  Я  дивився  їм  вслід  і  реготав.  Реготав  диким  істеричним  сміхом.  Мене  охопила  просто  буря  емоцій.  Я  чув,  як  пришвидшуються  їхні  кроки.  Вони  тікали.  А  я  все  реготав.  Кілька  людей  пройшли  попри  мене,  добре  все  ж  вуличка  ніколи  не  була  людною.  Вони  сторонились  мене,  обходили  наче  прокаженого.  А  я  все  реготав.  Сміх  лився  з  мого  горла,  такий  дикий  та  гіркий,  що  аж  закололо  очі.  Я  скрутився  калачиком,  підігнув  ноги  під  себе.  Сміх  слабшав,  на  очах  виступили  сльози.  Злість  пройшла  й  іншій  емоції  вже  нічого  не  заважало.
Я  заплакав.  Вперше  за  кілька  років  я  по  справжньому  заплакав.  Я  не  розумів  причину  своїх  сліз.  Я  сьогодні  багато  чого  не  розумів.
На  вулиці  загриміло.  Почався  дощ.  Така  собі  раптова  літня  злива.  Каплі  барабанним  дробом  покривали  землю.  Нічне  небо  освітила  блискавка.  Дощ  посилювався.  А  я  лежав  на  холодній  землі  і  ховав  у  ньому  свої  сльози.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609347
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2015

10.

В  під’їзді  несло  сечею.    Темрява  заважала  мені  роздивитись  де  саме  надзюрено.  Прийшлось  сподіватись  на  своє  везіння.  Хоча  якраз  таки  на  моє  везіння  краще  не  сподіватись.  Я  йшов  по  темних  коридорах  будинку,  лише  недавно  заселеного.  Місто  росло,  всюди  виростало  нове  житло.  І  мені  тут  не  подобалось.  Холод  пронизував  мене.  Видіння  одне  за  одним  намагалось  проникнути  в  мою  голову.  Ні  –  сказав  їм.  Геть,  ви  не  маєте  нічого  спільного  з  тим,  що  я  бачу.  На*уй  з  моєї  голови!  
Це  все  були  прокляття.  Один  прокльон  розповзався  по  цілому  будинку.  Він  проникав  в  людські  голови  та  серця  і  псував  їх  душі  зсередини.  Якось  я  бачив,  як  Наталія  перестаралась  з  прокльоном.  Але  аж  до  такого  їй  далеко.  Але  тому,  до  кого  я  піднімався  на  ліфті,  наповненого  сечею,  спермою  та  блювотинням…
Це  він.  Муд*к  знову  перестарався,  граючись  в  Бога.  І,  що  дивно,  самого  Бога  цей  впертий  вилуп*к  не  визнавав.  Я  намагався  контактувати  з  ним  як  можна  рідше.  Коли  я  тис  йому  руку,  то  потай  сподівався  побачити  на  ньому  мітку.  Ага,  та  де  там?  Не  з  моїм  везінням…
Ось  його  квартира.  Старі  подерті  дерев’яні  двері.  З-за  них  доноситься  незрозумілий  гуркіт  чогось,  що  віддалено  нагадувало  музичні  інструменти  та  чийсь  нелюдський  крик.  В  принципі  нічого  дивного:  він  просто  слухає  свою  музику.
Дзвінка  не  було  тож  я  просто  загупав  у  двері.  Ще  раз.  Я  гупав  доти,  доки  не  почув  його  лайку  та  кроки.  Про  всяк  я  відійшов,  в  нього  низький  рівень  витримки  і  терпіння.  Двері  відкрились  і  з  них  вилетів  худий  лисий  чоловік  в  майці  та  сімейках.  На  вигляд  йому  доходило  до  тридцяти.  Лице  висохло,  значить  він  давно  не  їв.  Очі  з  ненавистю  зиркали  в  різні  сторони.  На  худому  плечі  свастика  (так-так,  та  сама  про  яку  ви  подумали),  на  грудях  набитий  череп  з  двома  блискавками  обабіч  нього.  Решта  татуювань  ховала  не  зовсім  чиста  біла  майка,  але  я  і  так  знав.  
White  Power.
- Салют,  Гітлер  –  я  знов  не  стримався,  щоб  не  бовкнути  якоїсь  дурниці.
- Ох  ти  ж  їдрить,  хто  прийшов  -    сказав  Едик  (так  звали  лисого)  –  якими  дорогами,  Макс?
- Скучив  –  холодно  буркнув  йому.
Едик  зареготав.  Він  простягнув  мені  руку.  Мені  неприємно  було  її  тиснути,  але  це  найлегший  спосіб  побачити  на  комусь  мітку.  Дотики,  в  принципі,  не  обов’язкові,  можна  й  так  все  побачити.  Але  я  стільки  років  намагався  здихатись  своїх  здібностей,  що  зараз  поки  можу  лише  так.  Це  мій  брат  мабуть  далі  розвиває  їх.  Цікаво,  що  він  ще  може?
Але  я  відволікся.  Ні,  на  Едику  нічого  не  висіло,  як  би  старанно  я  не  намагався  знайти.
Жаль.
- Радий  тебе  бачити  –  він  всміхнувся,  виставивши  вперед  свої  жовті  зуби  в  шаховому  порядку.
Я  зайшов  в  квартиру.  В  ніс  вдарив  запах  чогось  суміжного  між  сечею  і  лайном.  Едик  закрив  двері.
- Проходь  в  кімнату.  Не  роззувайся.
- Я  й  не  збирався.
Знову  регіт.
В  вас  мабуть  питання,  як  я  взагалі  знаходжу  таких  як  він  та  Наталія.  Тут  нічого  дивного:  злодії  варяться  в  одному  котлі  зі  злодіями  та  іншими  злочинцями.  Творчі  люди  спілкуються  з  іншими  творчими  людьми.  А  такі  як  я  спілкуються  з  усіма.  По  колишній  професії  мені  доводилось  спілкуватись  з  відьмами,  знахарями,  екзорцистами,  психологами,  священиками,  шаманами,  лікарями,  наркоманами,  приватними  детективами.  Без  їхньої  допомоги  ніяк.  
Ще  з  всілякими  іншими  неадекватами.  Я  колись  затямив,  що  таких  людей  «з  здібностями»  просто  магнітом  тягне  одне  до  одного.  Ми  самі  одне  одного  знаходимо,  хоч  ми  й  різні.  В  кожному  куточку  України,  я  наведу  вам  приклади  кількох  от  таких  знайомств.
Ми  зайшли  в  апартаменти.  Тут  все  ще  були  сліди  пожежі  п’ятирічної  давнини.  Він  навмисно  нічого  не  міняв.  Таким  чином  він  міг  утримувати  духів,  що  колись  були  людьми,  котрих  і  забрала  ця  пожежа.  Я  їх  не  бачив,  лише  відчував.  Таких  як  Едик  ми  називали  демонологами,  чи  окультологами.  Я  називав  його  сатаністом.
- Прокляття  в  будинку  –  почав  я  –  твоя  робота?
- Знаєш,  ще  когось  такого  ж  сильного?  –  задоволено  запитав  він.
- Знаю,  але  вони  не  в  Франківську.
Едик  невдоволено  стис  губи.  Я  знав,  що  згадки  про  когось  сильнішого  йому  не  до  душі.  Я  знав  це  і  не  забував  при  зустрічі  йому  це  нагадувати.  Ми  пройшли  в  кімнату.  Порвані  шпалери,  підлога  в  пляшках  та  недопалках.  В  колонках  грало,  щось,  що  нагадувало  безладне  тваринне  гарчання  з  сумішшю  тертої  іржі  в  грім.
- З  чого  раптом  ти  прокляв  всіх  жителів  будинку?  –  запитав  я.
- Та  заселилось  тут  кілька  нігерів  –  він  скрутив  музику.
Сів  на  старе,  зламане  ліжко.
- Знову  за  старе?  –  спитав,  дивлячись  на  його  свастику.
- Представляєш?!  –  завівся  він  –  чорномазі  назвали  мене  расистом!
- Та  ну?  Ніколи  б  не  подумав…
- Якась  мавпа  буде  мені  розповідати,  що  правильно,  що  неправильно…
- Ти  переборщив  –  я  обірвав  його  потенційну  повість  про  ображених  –  в  тебе  весь  під’їзд  потрапив  під  дію  прокляття.
- Той  що?  –  його  це  ніяк  не  зачепило  –  з’їдуть  сучі  чорномазі  то  зніму.
- Раніше  знімеш  –  я  став  говорити  тихіше,  але  кожне  слово  звучало  все  чіткіше.
Він  притих.  Лице  зблідло.  Його  очі  гнівно  спопелили  мене,  але  зробити  будь-що  мені  він  не  може.  Знає,  що  мене  не  беруть  прокляття  та  порчі.  В  цей  момент  він  мене  ненавидів.
- Слухай,  Макс,  я  тебе  давно  знаю.  Яке  тобі  є  діло  до  цього?  Ти  ж  не  спец  по  прокльонах.  Ти  в  нас  смерть  обдурюєш.  Що  на  них  мітки  є?
- Поки  що  ні.
- Ну  от  бачиш.  Будуть,  то  зніму.
- Якщо  з’явиться  хоч  одна  мітка  –  я  заговорив  ще  тихіше  –  ти  вже  не  зупиниш  нічого.  Якщо  помре  бодай  хтось,  навіть  просто  потрапить  під  машину,  його  мітка  розповсюдиться  на  інших  проклятих.  Смерть  половини  будинку  буде  на  твоїй  совісті.  Це  як  вірус,  він  буде  поширюватись  від  однієї  зараженої  клітини  до  інших.  Навіть  мій  брат  не  зможе  з  цим  нічого  вдіяти.
Він  зблід  ще  більше.  Марко,  мій  брат,  був  причиною  того,  що  його  зуби  тепер  розміщувались  в  шаховому  порядку.  Якби  не  я,  брат  би  відправив  Едика  на  той  світ.
Тепер  я  жалію,  що  втрутився  тоді.
- Марко  тут?  –  тихо  спитав  він  –  ви  знову  працюєте  разом?
- Ні.  Я  думав  ти  мені  скажеш,  що  він  тут  робив.  Ти  можеш  «про  сканувати»  місто  в  його  пошуках?
- Звичайно,  що  ні  –  він  повернув  собі  професійну  хватку  –  вас  двох  неможливо  знайти.  Раби  вас  не  бачать.
Захотілось  затопити  йому  в  щелепу.  Я  не  звик  бити  людей,  але  саме  зараз  захотілось  зробити  виняток.  Рабами  він  називав  залишки  душ  тих  людей,  що  колись  загинули  насильницькою  смертю.  Я  не  вірив  у  все  це,  але  кілька  разів  бачив  його  в  дії.  За  його  словами  цей  недолугий  Адольф  ловив  частинки  душ  в  якісь  свої  приманки  і  використовував  їх  в  своїх  цілях.  Він  зневажав  прості  правила  спілкування  з  духами.  Одна  київська  відьма  якось  розповідала,  що  до  духів  треба  ставитись  з  повагою.  Ще  бажано  називати  їх  на  ім’я,  щоб  не  гнівити  сили,  котрі  ніколи  не  будуть  підконтрольні  людям.  Едику  було  класти  на  ці  правила.  Потім  лікті  кусатиме,  але  мені  то  що?  
Я  збирався  використати  одну  з  його  здібностей,  коли  йшов  сюди,  але  зараз  наросла  серйозніша  проблема…
Розумієте,  інколи  між  людьми  з’являється  певний  зв’язок.  Наприклад  матір  відчуває  на  відстані  якщо  щось  негаразд  з  її  дитиною.  В  собак  і  котів  це  розвинуте  краще,  але  зустрічається  і  в  людей.  Деякі  люди  можуть  відчувати  вплив  цих  зв’язків,  як  передчуття.  Такі  от  людей  можна  зв’язати  декількома  способами.  Один  з  них  вам  відомий,  як  любов…  
Едик  ж  зв’язав  людей  своїм  прокляттям.  І  в  випадку  нерозділеного  кохання,  зв’язок  викликає  депресію  та  паскудний  настрій,  але  врешті  рветься  і  зникає  –  то  в  цьому  випадку  зв’язок  не  розірветься.  Це  буде  ланцюгова  реакція.
Ви  мені  не  вірите?  Питаєте,  чому  стільки  всього  є,  а  ви  не  маєте  уявлення  навіть  про  половину  цього?
Та  тому  що  ви  ні  в  що  не  вірите,  нічим  не  цікавитесь.  Ви  відмовляєтесь  визнавати  ці  факти.  Ви  боїтесь.  Ви  не  хочете  знати.
- Треба,  щоб  ти  її  знайшов  –  показав  фотографію  на  новому  телефоні.
- Гарна  –  облизнув  губи.
- Зможеш?
- Спробую  вночі  –  сказав  він  –  спочатку  все  ж  займусь  прокляттям.  Ти  номер  не  змінив?
- Ні.
- Тоді  вимітайся.
Я  знизав  плечима  і  пішов  до  виходу.
- Макс  –  окликнув  мене.
Я  повернувся.  Що  ще?
- Раби  тебе  не  бояться.  Всіх  бояться,  а  тебе  ні.  Чому?
- Спитай  в  них.
- Я  таки  зніму  прокляття,  після  пошуків  твоєї  дівахи…
- Визначишся  точно,  подзвониш.
- Звісно.
Він  збрехав  за  прокляття.  Не  збирається  він  його  знімати.  Я  знав  це.
- Якщо  не  знімеш  я  повернусь  –  тихо  сказав  йому.
- Хто  тоді  зробить  для  тебе  роботу?  –  оскалився  він  –  не  переживай,  все  зроблю.
Я  зачинив  за  собою  двері.  Він  знов  збрехав.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609334
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2015

9.

Я  думав  Наталія  не  відчинить.  Але  помилився.  Вона  відкрила  двері  і  зацідила  мені  ляпас.  Боляче,  жінки  знають  в  такому  толк.
- Я  заслужив  –  сказав  їй.
- Я  тобі  не  річ,  яку  можна  просто  трахати!  –  гаркнула  вона.
Помиляєшся.  Ми  одне  для  одного  лише  речі.  Інструменти  для  досягнення  цілей,  не  більше,  і  ти  дурна,  якщо  думаєш  інакше.
- Забув  попросити  про  допомогу?  –  вона  таки  впустила  мене  всередину.
- Так.
- Що  там  в  тебе?
Я  дістав  карту  пам’яті  з  розбитого  телефону.
- Там  фотографія  однієї  дівчини,  яку  я  врятував  –  пояснив  їй  –  блондинка,  звати  Ліля.  На  ній  досить  сильна  мітка.  Я  думаю  її  хтось  прокляв…
- Так  і  знала,  що  в  тебе  з’явилась  інша  жінка  –  без  емоційним  голосом  відповіла  вона.
- Це  не  те,  що  ти  думаєш…
Вона  мовчки  вихватила  в  мене  картку  і  пішла  до  себе.
- Не  заходь  –  попередила  вона  –  всю  ауру  мені  зіпсуєш  своєю  енергетикою.  Зачекай  на  кухні.  Завари  нам  кави…
Я  не  став  сперечатись.  Вона  покрокувала  до  себе.  Я  ж  зайшов  на  кухню.  Підійшов  до  столу.  Той  хитався.
В  справи  Наталі  краще  не  лізти.  В  тій  кімнаті  лише  вона  і  клієнт.  Я  клієнтом  бути  не  міг,  на  мене  не  діяли  ці  штучки.  Того  вона  мене  туди  просто  не  пускала.  Що  ж  нехай.  Я  хоч  і  не  сильно  вірив  у  ці  відьомські  штуки,  але  треба  пересвідчитись,  що  все  чисто.  Відьма  не  стане  мене  обманювати.  Вона  знає,  що  я  вмію  розпізнавати  брехню.  
І  вона  мене  боїться.  Чомусь  всі  от  такі  «інші»  люди  бояться  мене  й  мого  брата.  Ми  з  ним  колись  дійшли  висновку,  що  це  просто  від  їхнього  безсилля  проти  нас.  Все,  чого  вони  досягли,  проти  нас  просто  ніщо.  Всі  їхні  зусилля  нам  ні  по  чому.
А  з  рештою  ми  завжди  знаходили  з  ними  спільну  мову.
Ми…
Я  й  забув  на  мить,  що  ми  з  братом  давно  не  спілкувались.  Ми  намагались  не  бачитись,  не  знаходитись  в  одних  і  тих  ж  містах.  Так  легше.  Так  я  забуваю.  Забуваю  те,  що  ми  з  самого  дитинства  разом.  Всі  ці  роки  ми  були  нерозлийвода.  Ми  допомогли  одне  одному  не  збожеволіти,  коли  це  все  почалось.
Питаєте,  як  це  почалось?  Я  не  знаю.  Просто  в  один  момент  ми  йшли  по  вулиці  і  побачили  смерть  людини.  Нам  було  тоді  по  дванадцять.  Нас  мучили  жахіття.  Нас  водили  до  лікарів,  але  ті  лише  розводили  руки.  Тоді  я  запропонував  нікому  не  розповідати  про  це.  Ми  не  хотіли  в  лікарню.
І  ми  жили  далі,  намагаючись  не  бачитись  з  іншими  людьми.  А  в  16  він  видав  ідею,  спробувати  врятувати  когось.
І  ми  змогли.  Ми  обманули  смерть.  Ми  раділи,  ми  були  героями.  Ми  навіть  не  звернули  уваги  на  жахіття,  що  тоді  нам  приснилось.  Ми  хотіли  врятувати  всіх.
Розуміння  того,  що  смерть  не  обдуриш  прийшло  до  мене  на  першому  курсі.  Я  врятував  одну  дівчину.
Бидло  ввечері  зустріло  її  в  парку.  Я  відчув,  що  зараз  буде  і  втрутився.  В  результаті  побили  мене,  але  вона  вижила.  Я  гордився  собою.  А  вночі  померла  її  сусідка.  Серцевий  напад.  Я  бачив  це  уві  сні.  А  зранку  мій  сон  вже  втілився  в  життя.
Це  був  шок.  Я  одразу  ж  подзвонив  брату.  Він  знав.
- Чому  ти  не  розповів?  –  волав  я
- От  тому  й  не  розповів  –  тихо  пояснив  він.
Чайник  закипів.  Я  встав  з-за  столу,  взяв  дві  чашки,  насипав  туди  кави,  собі  додав  цукру  і  залив  все  водою.
Наталія  з’явилась  через  хвилину  після  того,  як  я  зробив  каву.  Уважно  глянув  на  її  лице.  Вона  була  стривожена.  Чужа  смерть,  чи  чиєсь  прокляття  її  не  хвилювало  доти,  доки  за  це  не  платили  гроші.  Я  мовчав.  Нехай  збереться  з  думками,  щоб  мені  не  довелось  слухати  її  белькотання.
- Нічого  не  розумію  –  сказала  вона.
- Щось  конкретне?
- Не  знаю  –  сказала  вона  –  треба  спробувати  в  повний  місяць.
- Ти  взагалі  нічого  не  побачила?  –  розчаровано  запитав  я.
- Щось  дуже  не  чітке…  Вона  аж  поблідла.  Зазвичай  все  нормально,  або  є  або  ні.  Але  тут  просто  якась  пелена.  Ніколи  ще  не  стикалась  з  таким.
- Запитай  в  бабусі…  
Я  надпив  каву,  поцілував  її  в  щоку  і  пішов  до  виходу.
- Я  знаю  до  кого  ти  йдеш  –  не  своїм  голосом  сказала  вона.
- Знаєш  –  я  знизав  плечима  –  той  що?
- Дарма.  Сам  знаєш.
- Подивимось.  Бувай.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609332
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2015

8.

Зараз  я  всміхаюсь,  коли  пригадую  нашу  прогулянку.  В  мене  закриваються  очі  і  я  бачу  її.  Бачу,  як  вітер  зносить  її  зачіску,  бачу,  як  вона  сміється,  бачу,  як  літають  бісики  в  її  очах.  Я  з  усмішкою  згадую  це.  Зараз.
Тоді  мені  здавалось,  що  я  наче  на  каторзі.  Наче  і  приємно  гуляти  з  нею,  але  постійно  остерігатись,  щоб  в  моїй  голові  не  з’явились  ознаки  майбутнього.  Я  молився,  щоб  це  не  сталось  тоді.
- Ти  нікому  взагалі  нічого  не  розповідаєш  про  себе?  –  запитала  вона  мене.
Ми  сиділи  на  лавочках  біля  міського  озера.  Ліля  спритно  кусала  морозиво,  що  я  купив.  Вона  нагадувала  мені  велику  дитину.
- Ні  –  коротко  відповів  я.
- Чому?  Не  довіряєш?  –  глянула  на  мене.
- Ти  замастилась  –  я  тицьнув  своє  морозиво  їй  в  ніс.
Хотів  перевести  тему.  Не  люблю  брехати,  але  доводиться,  і  досить  часто  за  кілька  останніх  днів.  Вона  не  чекала  цього.  Її  очі  округлились,  але  вмить  вона  засміялась.  І  вже  я  отримав  морозивом  в  лице.  
То  був  момент  на  який  я  сам  того  не  знаючи  чекав.  Момент  мого  сміху,  щирого  і  незлого.  Душа  наче  відкрилась.  Наше  щастя  в  деталях.  
Люди,  що  проходили  попри,  з  подивом  глянули  на  нас.  Старенька  пара  в  якої  нелади  в  сім’ї.  В  очах  їх  осуд.  Але  відколи  мене  це  їбе?  Ми  всі  наче  діти.  І  збреше  той,  хто  це  заперечить.  Ми  з  Лілею  продовжували  свій  синхронний  регіт.
Вона  більше  не  питала  нічого.  Може  передумала,  а  може  вирішила,  що  не  час.  Я  не  знаю.  Це  жінки,  їх  не  зрозуміти.  Як  взагалі  спрогнозувати,  що  вони  вирішили?  Зізнаюсь,  малим  я  думав,  що  вони  хитрі  і  мудрі.  Вони  немов  шахісти,  продумують  всі  свої  дії  стосовно  нас  наперед.  Наївний.  Потім,  подорослішавши,  я  подумав,  що  ми,  чоловіки  розумніші.  Ні.
Ми  одинакові  ідіоти,  бо  ми  всі  люди.  А  раз  людина,  значить  дебіл.
- Ти  занадто  напружений  –  весело  сказала  вона.
- Тобі  так  здається  –  всміхнувся  я.
На  язику  завертілось  «кеп»,  але  я  промовчав.  Треба  бути  джентльменом.
- Ні,  я  все  добре  бачу  –  не  здавалась  Ліля.
- Що  саме?  –  перепитав  я  –  хіба  в  моїх  рухах,  чи  поведінці  є  напруження?
- Ні,  в  тебе  розслаблена,  впевнена  хода,  мені  це  подобається.  Але  от  твої  думки…  Твій  мозок  відпочиває  від  негативу?!
- Так.  Зараз  наприклад.
Ліля  серйозно  поглянула  мені  в  очі  своїми  океанами.
- А  як  я  піду?  Ти  втримаєш  позитивний  настрій?
- По  сиди  зі  мною  по  довше  –  попросив  я.
Не  знаю  чому.  Просто  щось  всередині  поворухнулось  проти  звичного  ритму  організму.  Я  не  хотів,  щоб  вона  йшла.  В  ній  було  щось,  чого  так  не  вистачало  мені.  Це  передавалось,  я  чув  це  нутром.  І  я  хотів  затриматись,  залишитись  в  цьому  моменті.
- Дивний  ти,  Макс  –  вона  всміхнулась  сама  собі.
- Це  погано?
- Не  знаю.
Ми  просто  дивились  одне  на  одного.  А  тоді  вечірні  інстинкти  взяли  гору.  Я  нахилився  до  неї  і  поцілував…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608918
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2015

7.

Як  я  і  гадав,  вона  все  ще  спала.  Я  обережно  поставив  пакунки  на  кухню.  З  самого  ранку  нічого  не  їв.  А  харчуватись  в  кафе,  пабах  та  ресторанах  я  не  люблю.  Там  люди.  Виняток,  п’ятниця  вечір,  паб  і  багато  алкоголю.  Це  традиція,  а  традицій  треба  дотримуватись.  Не  згодні  зі  мною?  От  якраз  на  це  мені  по-барабану.
- Навіщо  холостяку  двохкімнатна  квартира?  –  вона  вийшла  на  кухню  в  моїй  сорочці.
Я  оглянув  її  з  ніг  до  голови.  Ні,  алкоголь  вчора  був  ні  при  чому.  Дійсно  красива.
- Ти  питала  вчора  –  напів  збрехав  я.
На  справді  я  просто  не  пам’ятаю,  що  вона  питала,  такий  п’яний  я  був.
- Я  колись  жив  тут  з  сусідами  –  сказав  я.
- А  де  вони  зараз?
Вони  з’їхали.  Не  могли  терпіти  того,  що  я  повертався  пізно,  п’яний,  накурений,  і  не  сам.  Чи  жалілись  вони  хазяйці?  Звісно.  Я  затягнув  її  в  ліжко.  Тепер  вона  частіше  навідується  за  квартплатою.  Чоловік  в  неї  хороший.  Їй  з  ним  пощастило.  В  них  двоє  діточок…
Хто  б  що  не  казав,  а  література  про  пікап  таки  має  свої  плюси.  Я  вже  казав,  що  в  універі  я  тупив.  Тепер  тіло  хоче  реваншу.  Ви  думаєте,  що  це  допомагає  перебороти  страх  людей?  Ви  не  праві.  Людей  я  не  любив  тоді,  не  люблю  і  зараз.  Я  просто  люблю  трахатись.  Я  ж  чоловік,  як-не-як.
- З’їхали  –  відповів  їй  –  не  могли  витягнути  з  ціною.  Сказали,  що  знайшли  щось  дешевше.
Насправді  я  не  знаю  наскільки  це  правда.  Правда  була  в  тому,  що  один  з  них  був  мічений,  а  я  тоді  не  знав,  хто  саме.  Так,  трапляється  і  таке.  Мені  наплювати.  Я  не  врятую  всіх.  Я  не  мій  брат.  Я  не  хочу  розпоряджатись  чужими  долями…
Вкусись  за  язик  –  подумав  я,  дивлячись  на  неї.  Ти  вчора  ризикував  життям  заради…  І  ти  навіть  не  спитав  її  ім’я.  Чому  ж  я  не  лишився  осторонь?  Я  не  знав.  Дійсно  не  знав.  Та  відповідь,  що  я  шукав,  ховалась  десь  далеко  за  рамками  моєї  свідомості,  говорячи,  що  я  не  готовий  до  неї.  Поки  не  готовий.
Соромно  було  б  думати,  що  це  через  те,  що  вона  просто  красива.  Тисячі  красивих  дівчат  прощаються  з  життям  кожного  дня.
- Давай  оглянемо  твої  ноги  –  сказав  їй.
Вона  якось  дивно  глянула  на  мене.  Якось  не  так,  як  раніше.  Якось  по  іншому.
- Добре  –  погодилась  вона.
Я  дістав  з  пакета  мазь  і  еластичні  бинти.  Ми  пройшли  в  кімнату.  На  щастя  на  ногах  не  було  нічого  серйозного.  Кілька  синяків.  Замазав  їх  маззю.  Перемотав  ногу  в  коліні  бинтом.
- В  тебе  добре  виходить  –  сказала  вона.
- Я  стараюсь  –  всміхнувся  їй.
- Ти  не  сказав,  як  тебе  звати.
- Ти  теж  не  сказала  як  тебе  звати  –  миттю  відповів  я.
І  дійсно,  ви  навіть  не  знаєте,  як  мене  звати.  Не  бачу  в  цьому  ніякої  проблеми.  Це  просто  розповідь  безіменної  людини.
- Ліля  –  вона  простягнула  свою  руку.
Я  потис  її.  Шкіра  ніжна,  молода.  В  ній  на  всю  дихало  життя.  І  все  ж  віддавало  незрозумілим  холодом.  Невже  мої  вчорашні  старання  пішли  даремно?  Ні!  Не  може  бути.  Може  мені  просто  здалось?
Я  просто  відмовлявся  в  це  вірити.  Блять!  Треба  ж,  так  попасти.  Я  напружився,  але  крім  холоду  нічого  не  відчув.  Значить  не  сьогодні.  В  неї  кілька  тижнів,  може  місяць.  Але  я  не  бачу,  що  і  як  станеться.
Вона  легко  вивільнила  свою  руку.  
- Так  і  не  скажеш,  як  тебе  звати?  –  запитала  вона.
Ні,  якби  мітка  була  б  знята,  ти  відправилась  би  додому.  І  більше  ніколи  б  мене  не  побачила.  Не  знаю,  чи  розповідала  би  ти  про  мене.  Ти  ж  не  знаєш  ні  мене,  ні  про  мої  здібності.  Ти  б  вважала,  що  я  просто  попався  тобі  в  потрібний  час.  Частково  так  і  є.  Але  вона  все  ще  була  мічена…
- Вибач  –  сказав  їй  –  просто  літаю  в  хмарах.  Я  Макс.
- Як  Макс  Корж?  –  запитала  вона.
- Хто?  –  перепитав  я.
- Та  співак  такий  є.
- Ні,  скоріше  як  Шалений  Макс  –  я  в  свою  чергу  теж  спробував  пожартувати.
- Хто?  –  запитала  вона
- Фільм  такий,  є  –  пояснив  їй  –  старий  дуже.
- Не  бачила.
І  не  дивно.  Ти  ще  була  мала,  коли  він  вийшов.  Та  й  зараз  ти  не  дуже  доросла,  хоч  і  давно  вже  повнолітня.  Всередині  ти  дитина,  що  не  готова  зіткнутись  з  життям.
- Ти  якийсь  похмурий  –  сказала  вона  –  щось  сталось?
- Все  нормально  –  миттю  відповів  я.
- Глянь  який  день  на  вулиці  –  сказала  вона  –  тепло  мабуть?
- Так.  Тепло.
- Хочу  піти  прогулятись  –  сказала  вона  –  складеш  компанію?
В  тебе  ще  справи  –  нагадав  собі.  І  вирішувати  їх  тобі  треба  швидко,  бо  потім  може  бути  пізно.  Твій  брат  тут,  щось  шукає.  Він  не  став  би  сюди  приїжджати  через  якісь  дрібниці,  це  точно.  Тобі  потрібно  вияснити,  чому  на  ній  все  ще  мітка.  І  годинник  тікає.  В  тебе  немає  на  це  часу.
Глянув  у  її  очі.  Побачив  її  посмішку…
- Звісно  –  всміхнувся  їй  –  чому  б  і  не  прогулятись.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608916
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2015

6.

Мій  брат  приїхав.  Останній  раз  ми  бачились  два  роки  назад,  на  похоронах.  В  роботі  трапляється  різне,  що  тут  скажеш.  Всіх  не  спасти.  Іноді  ми  працювали  разом.  Його  здібності  були  кращі  за  мої.  В  той  час,  як  я  хотів  їх  здихатись,  він  шукав  спосіб  їх  розвивати.  Я  ж  вмів  рятувати  людей,  я  знав,  що  робити.  Він  знав,  кого  рятувати  треба.
Він  суддя,  я  виконавець.
Йому  подобалось  гратись  з  людськими  життями.  Він  наївно  сподівався,  що  вибирає,  кого  рятувати.  Для  мене  це  не  мало  особливого  значення.  Люди  зліплені  з  одного  і  того  ж  лайна.  Я  б  побачив  цей  світ  в  вогні  і  радів  би,  підкинув  би  дров  у  полум’я.  Він  би  кинувся  його  рятувати.
От  тому  його  присутність  насторожила  мене.  Там  де  він  з’являються  проблеми.  Взяти,  хоча  б  те,  що  через  його  слова,  Наталія  втягнула  мене  в  нові  проблеми.  Його  сліпі  міркування  тягнуть  їх  магнітом.  Він  сам  того  не  відаючи  приносить  нещастя,  де  б  його  не  закидало  життя.
Але  як  він  дізнався,  що  я  тут?
Я  зупинився  і  відійшов  вбік,  пропускаючи  людей  на  тротуарі.  Все  ще  ранок.  Все  ще  невиспаний.  Все  ще  похмілля.
Отець  Михайло.  От  хто  міг  його  повідомити.  До  моїх  справ  додалась  ще  одна.  Але  спочатку  треба  пересвідчитись,  що  з  тієї  дівчини  знята  мітка.  Інакше  мої  візити  до  відьми  і  священика  марні.
Питання,  чому  мене  так  вона  цікавить  нікуди  не  йшло  з  моєї  голови.  Я  пояснював  це  тим,  що  вона  має  щось  зробити,  щось  важливе.  А  ще  я  не  хочу,  щоб  мої  вчорашні  зусилля  пішли  даром.
Брешу  сам  собі.  Інакше  ніяк.  Моє  прокляття  не  терпить  правди.  Воно  жорстоко  мене  карає  за  будь-які  її  прояви.
І  ще  він  тут-як-тут.
Що  він  шукає?  Він  явно  не  миритись  приїхав.  Та  й  це  би  було  останнє,  що  я  б  хотів.  Дістав  сигарету.  Куріння  мене  погубить.  Закурив.  Дим  тяжко  ліг  в  моїх  легенях,  кляте  похмілля.
Потрібно  додому.  Та  дівчина  ще  міцно  спала,  коли  я  пішов.  Я  лишив  їй  записку  на  холодильнику,  попросив  дочекатись.  Хоча  після  такого  шоку,  вона  ще  довго  не  прокинеться.  Час  ще  є.
Хотів  дістати  телефон,  щоб  подзвонити  Наталі.  Розбитий.  Просто  прекрасно.  До  отця  Михайла  йти  знов  теж  не  хотілось.  Спочатку  гляну  на  ту  дівчину.  Всі  проблеми  по  порядку.  Витяг  сімку  з  телефону,  потім  картку  пам’яті.  Куплю  інший,  гроші  на  щастя  для  мене  не  проблема.  І  ніколи  не  були.  Мої  вміння  і  знання  дозволяють  знайти  багато  гарно  оплачуваних  робіт.  Плюс,  по  всій  Україні  в  мене  багато  знайомих,  що  я  врятував.  Вони  вірять,  що  я  роблю  гарну  справу  і  готові  допомагати.
Але  я  не  роблю  гарних  справ.  Можливо  варто  було  колись  прислухатись  до  цієї  відьми  і  перейти  на  комерційну  основу.  Завжди  знайдуться  багаті  покидьки,  як  той  лисий,  готові  платити  за  свої  жалюгідні  життя.
Чому  я  взагалі  рятував  людей?  Все  просто.  Не  всім  потрібно  помирати.  Не  за  всіх  є  ціна.  Просто  той,  кому  судилось  померти  може  забрати  з  собою  тих,  кому  ще  жити  і  жити.  Наприклад  водій  автобусу  має  відправитись  на  той  світ.  А  автобус  його  переповнений.  І  ви  наївні,  якщо  думаєте,  що  в  ДТП  постраждає  лише  він.  Пасажири  з  великою  імовірністю  помруть  разом  з  ним.  Але  їхнє  спасіння  важливе  і  правильне.  Вони  не  мічені,  за  них  не  буде  ціни.  Те  саме  стосується  самогубців.  Людина  може  дійти  до  такого  під  впливом  різних  факторів.  І  не  варто  судити  їх,  чи  називати  слабкими.  Судить  лише  той,  хто  нічого  в  житті  не  бачив.  Хто  сидів  за  кам’яними  стінами  своєї  фортеці  і  боявся  зіткнутись  з  реальністю.  Розуміння,  справжнє  розуміння,  (а  не  тупий  кивок  голови,  жалюгідна  усмішка  сповнена  жалості)  –  це  привілегія  мудрих  людей.  Людей,  що  пройшли  життя,  оступаючись  та  падаючи.
Я  кілька  разів  намагався  покінчити  з  життям.  Різними  способами.  Ні  разу  не  вийшло.  Або  мені  щось  не  дає  цього  зробити,  або  я  такий  невдаха,  що  мені  навіть  це  не  під  силу.  Це  за  цей  гріх  казав  Отець  Михайло.  Він  найтяжчий,  а  я  «згрішив»  вже  кілька  разів,  дорога  в  мене  одна.  І  тепер  все,  що  мені  залишається,  це  волочити  своє  жалюгідне  існування.  Я  б  віддав  свої  здібності  комусь  за  просто  так.
Але  не  знаю  як  це  зробити.
Люди  по  вулиці  йшли  по  своїх  справах.  Надто  заклопотані  проблемами,  щоб  помітити,  як  красиво  все  навколо.  Літо,  трясця  його  матері.  Природа  вдихала  життя  в  заповнені  натовпом  вулиці.  Захотілось  піти  в  парк.  Але,  знову  ж  таки,  все  по  порядку.  Спочатку  розберусь  з  гостею  в  себе  вдома.
Ви  запитаєте,  чому  я  не  рятую,  хоча  б  самогубців?  Я  розповім.  Не  зараз,  але  обов’язково  розповім.  Час  ще  є.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608467
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2015

5.

Наталя  зустріла  мене  в  коротенькому  напівпрозорому  халатику.  Ноги  в  неї  все  були  довгі,  красиві.  Зазвичай  ті  відьми,  ворожки  та  гадалки,  з  якими  мене  зводило  життя,  були  огрядними  жінками,  або  старенькими  бабцями.  Але  Наталка  була  красивою  відьмою,  як  ті,  котрих  колись,  як  не  палили,  то  топили  в  середньовіччі.  Картину  псував  її  орлиний  ніс,  проте  і  цей  недолік  зовнішності  ховався  серед  інших  численних  плюсів.
- Я  чекала  –  прошепотіла  вона.
Я  всміхнувся,  дякуючи  своїй  звичці  приводити  себе  до  ладу  навіть,  якщо  в  мене  похмілля.  Все,  що  я  зробив  це  скинув  піджак.  Далі  обхопив  її  за  талію.  Вона  вп’ялась  своїми  руками  мені  в  волосся.  Її  губи  наблизились  до  моїх.  Вони  були  холодні,  але  приємні  на  смак.  Наталя  вкусила  мене  за  нижню  губу  і  потягла  на  кухню.  
Кухонний  стіл  був  чистий.  Я  добре  пам’ятав  його.  Останній  раз  він  проломився  під  нами.  Сусіди  знизу  потім  довго  стукали  по  батареям.
- Ти,  бачу,  по  ремонтувала  ніжки?
- Довелось  –  вона  знов  впилась  губами  в  мої.
Її  руки  почали  розчіпляти  ремінь  на  моїх  джинсах.  Я  не  заважав,  мені  це  подобалось.  Її  маленькі  ручки  метушились,  над  ременем  та  ґудзиками  на  джинсах.  Це  тобі  не  заклинання  складати  –  подумав  я.  Але  промовчав:  ні  до  чого  обламувати  собі  задоволення  тупими  жартами.  Наталя  була  пристрасна,  але  ви-бісити  її  в  такі  моменти  було  легше  легшого.  Що  поробиш,  такий  вже  темперамент.  Не  всі  чоловіки  могли  миритись  з  цим.  А  все  просто  тому  що  вони  тупили.  Ми  всі  іноді  страшно  тупимо  і  не  терпимо  тупості  інших.  
Я  терпів.
Як  тільки  вона  впоралась  з  джинсами,  я  обхватив  її  руками  за  стегна  і  висадив  на  стіл.  Білизни  на  ній  не  було  ніякої.  Мені  ж  менше  роботи.  Перевірив  пальцями  вологість.  Вона  видала  голосний  звук.  Видно  в  неї  довго  не  було.  І  скоріше  за  все  в  неї  для  мене  погані  новини,  тож  після  них,  мені  явно  буде  не  до  сексу.  
А  кажуть  немає  жіночої  логіки.
Я  зайшов.  Вона  обхопила  руками  мою  шию.  Її  губи  то  цілували  то  кусали  мої.  Темп,  що  влаштував  би  обох  ми  знайшли  швидко.  По-ремонтовані  ніжки  заскрипіли.  Вона  хотіла  і  мене  затягнути  на  стіл,  наче  на  ліжко.  Ні,  я  пам’ятаю  чим  закінчився  останній  раз.  Сьогодні  мені  не  вигадати  нових  жартів  на  цю  тему.
Я  відштовхнув  її  від  себе.  Вона  розтяглась  по  столі,  схопилась  руками  за  його  краї  і  тяжко  дихала.  Її  ноги  знаходились  на  моїх  плечах.  Я  вчепився  руками  в  її  стегна  і  прискорився.  Ми  давно  «знали»  одне  одного.  Вона  закричала.  Я  прискорився,  зробив  кілька  останніх  поштовхів  і  зупинився.  З  чола  стікала  капля  поту.  Дихання  участилось.
Вона  потяглась  до  мене,  погладила  рукою  по  голові.
- Я  скучила  –  повторила  вона.
- Ти  казала  –  я  одягнув  джинси.
Підійшов  до  вікна,  дістав  сигарету.  Закурив.
- А  я  кидаю  курити  –  Наталя  підійшла,  обійняла  мене  за  плечі.
- І  як?
Замість  відповіді  вона  просто  затягнулась  моєю  сигаретою.
- Докурюй  і  пішли  в  спальню  –  сказала  вона.
***
Розмова  після  сексу  ніколи  не  клеїлась.  Може  тому  що  мені  ніколи  не  було  про  що  говорити.  Всі  ці  ніжності  давно  покинули  мою  голову.  А  може  тому  що  я  зараз  прийшов  по  те,  що  було  дійсно  важливо  для  мене.
А  чи  важливо?
- В  тебе  інша  жінка  –  впевнено  сказала  Наталя.
- Точно  –  я  дістав  сигарету  –  а  ти  справжня  відьма.
Вона  штовхнула  мене  ліктем  в  бік.
- Приходила  клієнтка  –  сказала  вона  –  плакала.
- А  ти  що?
- Я  не  плакала.
- Я  не  про  те.
Інколи  вона  мене  бісила.
- Сказала,  що  не  всі  прокляття  можна  зняти.
- Вона  не  повірила,  еге  ж?
- Ні  –  Наталія  глянула  на  мене.  
В  її  очах  була  тінь  страху.  Я  спохмурнів,  сьогодні  я  почую  не  одну  погану  новину,  а  цілих  дві.
- Вона  винить  тебе  в  смерті  чоловіка.  Казала,  що  знайде…
- Нехай  щастить  –  я  засміявся.
В  моїй  справі  завжди  є  ризик.  Ризик  загинути  самому.  Ризик  не  встигнути  врятувати  когось.  Ризик  бути  засудженим  за  свої  намагання  когось  врятувати.  Ризик  переслідування  з  боку  тих,  чиїм  рідним  я  не  допоміг.  Ризик  того,  що  тобою  хтось  зацікавиться.  Нічого  з  цього  мене  не  лякало.  Це  ризик.  Ризик  це  вибір.  Не  ризикувати,  значить  боятись.  А  боятись,  значить  не  робити  нічого.  Боятись  інколи  гірше  смерті.
- Вона  дійсно  може  тебе  знайти  –  відьма  боязко  глянула  на  мене.
Чи  злився  я  на  неї?  Так,  мабуть  злився.  Сука  втягнула  мене  в  свої  ігри.
- Як  ти  дізналась,  що  він  помре?  –  запитав  її.
Ось  за  чим  я  прийшов.  Вона  весь  час  намагалась  збити  мене  зі  сліду.  Вона  не  хоче,  щоб  я  знав  про  її  методи.  Цією  таємницею,  вона  багато  чого  зможе  досягнути.  І  сила  цього  методу  саме  в  таємниці…
- Не  мовчи  –  гримнув  я.
- Новий  спосіб  –  сказала  вона  –  знайшла  в  манускриптах  бабусі.
Я  спопелив  її  поглядом.  Вона  брехала.  А  я  знав,  що  вона  брехала.  А  вона  знала,  що  я  знав.
- Запитаю  ще  раз  –  тихо  сказав  я.
- Твій  брат  був  в  місті  –  приречено  сказала  вона.  Тоді  поспіхом  додала  –  він  просив  не  говорити  тобі.
Я  швидко  почав  одягатись.  От  же  новина  за  новиною.  Наталя  не  хотіла,  щоб  я  йшов,  але  мені  якось  попри  мешти,  чого  вона  хотіла.
- Що  він  тут  робив?  –  натягнув  джинси.
- Візит  ввічливості.
- Не  в  тебе,  дурепо!  –  гаркнув  я  –  в  Франківську  він  що  робив?
- Звідки  я  знаю?!  –  заволала  вона  –  ніби  ви  двоє  розповідаєте  мені  про  свої  плани.
- От,  бл*ть!  –  буркнув  собі  під  ніс.
- Ви  ж  не  розмовляєте  одне  з  одним!  –  крикнула  мені  навздогін.
Я  не  відповів.  Вона  була  права,  я  не  хотів  його  бачити,  але  мені  потрібно  дізнатись,  що  він  тут  робить.  Він  знав,  що  я  тут.  Він  точно  знав,  вона  розповіла.  Ні,  не  стала  б,  та  й  не  знала  вона.  Але  як?
- Навіть  не  попрощаєшся?  –  відьма  вийшла  до  мене  загорнута  в  ковдру.
- Побачимось  –  я  не  обертаючись  відкрив  двері
- Козел!  –  вона  захлопнула  їх  за  мною.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608466
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2015

4.

Церква  на  вулиці  Чорновола  мала  специфічне  розташування.  Зліва  від  неї,  на  іншій  стороні  вулиці  був  університет.  Справа,  в  кількох  метрах  позаду  –  пологовий  будинок.  Ніколи  не  міг  стримати  язик  за  зубами,  щоб  не  похвалити  відвідувачів  церкви.  Одні  хрестять  дітей,  інші  моляться,  щоб  нормально  здати  сесію.  
Час  їм  виставляти  розцінки,  як  це  зробила  відьма  Наталка.  Закрити  заліки  та  екзамени  на  сесії  –  500  гривень.  Для  прихожан,  що  спочатку  «закривали  сесію»,  а  потім  народили  дитину  (в  студентів  таке  буває,  згадати  хоча  б  мою  колишню)  знижка.
- Придумуєш  нові  жарти,  Антихристе?  –  почув  позаду  себе.
Я  стояв  до  неї  спиною  і  курив.  Мимо  мене  проходили  люди  зі  служби.  Вони  минали  ворота,  розвертались,  хрестились  і  йшли  геть.  Я  розумів  їх,  всім  треба  в  щось  вірити.  Мені  теж.  Це  єдиний  спосіб  не  здуріти.
- Корекція  старих  –  я  викинув  сигарету,  розвернувся  лицем  до  церкви  –  доводжу  їх  до  ідеальних.
Мені  на  зустріч  йшов  отець  Михайло.  Вже  не  молодий,  на  голові  лисина  поміж  копни  сивого  волосся.  Бороди  він  не  носив.  Не  любив  і  не  хотів.  Його  стан  хилився  наче  дуб  від  сильного  вітру,  неохоче  і  не  здаючись  до  самого  кінця.  Але  що  вік,  що  стихія  –  це  сили  проти  яких  вистояти  неможливо.
Він  простягнув  мені  свою  старечу  руку.  За  останні  кілька  років,  що  я  його  не  бачив,  він  сильно  постарів.  На  шкірі  додалось  кілька  зморшок,  рухався  він  вже  не  так  впевнено.  Але  що  не  змінилось,  то  це  його  очі.  Все  такі  ж  живі.  Він  наче  вів  двобій  зі  смертю.  Та  все  хотіла  його  забрати,  але  щось  в  ньому  підтримувало  життя,  захищало  його  від  неї.  Видно  в  Бога  на  нього  ще  якісь  плани.
- Радий  вас  бачити,  отче  –  всміхнувся  я.
- Де  ти  пропадав?  –  батьківським  голосом  запитав  він  –  то  тебе  немає  три  місяці,  то  три  роки.
- Та  от,  вирішив  зайти,  запитати,  як  в  вас  справи?
- Не  бреши  мені,  старому  –  перебив  священик  –  я  то  не  знаю,  чому  ти  приходиш.
Він  показав  рукою  на  одну  з  дерев’яних  лавочок,  що  знаходилась  в  дворі  перед  церквою.  Ми  поволі  пройшли,  сіли.  Хотілось  ще  курити,  але  при  отці  Михайлу,  я  не  ризикував.  Старість  старістю,  церква  церквою,  а  недопалена  сигарета  грозила  бути  запханою  мені  прямо  в  вухо.  Сили  в  нього  все  одно  вистачало.  І  я  знав  його  в  моменти  суворості.
- Затримався  ти  тут  –  сказав  він  оглядаючи  собор  в  якому  правив  служби  –  може  тут  і  залишишся?
- Навряд  чи  –  відповів  йому  –  вже  шукаю  місто  де  я  ще  не  був.
- Що  ти  знову  зробив?  –  запитав  він.
- Я  знову  втрутився  в  природній  хід  речей  –  відповів  йому  –  я  знову  врятував  людину.  Дівчину,  молоду  ще  зовсім.
Він  мовчав.  Погляд  його  скользив  по  церкві.  Він  не  любив  цього.  Навіть  якось  пропонував  вигнати  з  мене  бісів,  але  я  відмовився.  В  мене  немає  ні  ознак  одержимого,  ні  навіть  натяків  на  шизофренію,  яку  екзорцисти  часто  плутають  з  першим.  Я  продовжував.
- Перед  тим  я  відмовився  допомагати  одному  дядьку.  Він  благав,  пропонував  гроші,  але  я  відмовився.
- Цей,  що  розбився  за  містом  сьогодні  вночі?  –  уточнив  Михайло.
- Він  –  ствердно  кивнув.
Газети  та  новини  місця  де  ти  живеш  потрібно  читати.  Тай  той  лисий  хрін  був  якоюсь  шишкою  тут.  Ну,  одним  менше.
- А  дівчину  тоді  чому  врятував?
- Вона  мала  померти  на  моїх  очах?  В  того  було  кілька  годин.  А  в  неї  лічені  хвилини.  Я  просто  стояв  і  дивився  як  на  неї  мчало  біле  БМВ.  
- Ти  не  боявся,  що  загинеш?
- Я  не  мав  часу  на  таке.  Тай  навряд  чи  я  б  загинув.  Смерть  все  ж  уникає  мене.
- Дивись,  як  би  вона  тебе  не  помітила.  Смерть  це  ще  не  все,  ти  міг  просто  стати  інвалідом.
- Мені  не  вперше.  Довелось  ризикувати.  Вибору  не  було…
- Вибір  є  завжди  –  спокійно  сказав  він.
- Значить  я  зробив  невірний.
- Чому  невірний?  Бездіяльність  це  теж  гріх.  Згадай  Понтія  Пилата,  що  не  допоміг  врятувати  Ісуса,  хоч  міг.  Тобі  тяжко,  я  знаю.  Але  інколи  доводиться  робити  неприємні  речі.  Їх  потім  потрібно  довго  спокутувати.
- Отче,  я  не  каявся  з  класу  другого  -  єхидно  всміхнувся  –  і  зараз  я  теж  не  збираюсь  читати  «отче  наш»  кілька  десятків  разів.
- Хто  б  тебе  сповідав?  –  відповів  отець  –  ще  час  на  тебе  тратити.  Тобі  і  так  дорога  в  пекло.  В  тебе  один  з  самих  тяжких  гріхів.  
Я  промовчав.  Хотілось  щось  сказати  типу  «Пекла  не  існує»,  але  толку.  Я  не  збирався  обманювати  сам  себе.  Я  просто  не  знав  правди,  як  там  на  тому  світі.  І  не  хотів.
- Я  то  думав  ти  вже  перестав  рятувати  людей.  Коли  був  останній  раз?
- Півроку  тому  –  подумавши  сказав  я  –  найбільша  помилка  в  моєму  житті.
- Що  тоді  сталось?
Я  промовчав.  Розповідати  не  хотілось.  Він  подивився  на  мене.  В  його  очах  ніколи  не  було  осуду.  Просто  він  з  тих,  хто  вважав,  що  на  все  воля  Божа.  Мовляв:  так  треба.  Але  зараз  він  не  питав  мене  нічого.  Він  не  міг  знати,  що  тоді  сталось,  але  він  розумів  мене.  Перший  раз  я  завітав  до  нього,  в  п’ятнадцять.  Я  тоді  тільки  почав  розуміти,  що  й  до  чого.  Батьки  водили  мене  по  лікарях,  але  ті  не  могли  нічого  зрозуміти.  Просто  я  не  розповідав  цього  їм.  Що  я  скажу?  Я  бачу  коли  хтось  помре.  А  буває  мені  це  сниться.  
Шизофренії  в  мене  не  було  це  точно.  Я  не  спілкувався  з  уявними  людьми.  Тоді…
Тоді  хтось  порадив  прийти  в  церкву,  мовляв,  може  я  одержимий.  І  тут  ні.  Зі  мною  все  нормально.  Там  я  і  познайомився  з  отцем  Михайлом.  Він  був  тоді  молодшим,  старість  тоді  обходила  його  стороною.  Ясне  діло  він  мені  не  повірив.  Тоді  я  додумався  обійти  всіх  людей,  що  були  в  церкві.  За  кілька  хвилин  отець  Михайло  знав,  хто  з  них  не  доживе  до  наступного  ранку.
Далі  він  сам  знайшов  мене.  Він  поставив  собі  за  мету  дослідити  природу  цього.  Два  роки  не  дали  нічого.  Все  що  відкрив  він,  я  знав  і  до  цього.
- Я  взагалі  то  прийшов  по  допомогу  –  сказав  йому.
- Все  як  завжди?  –  перепитав  він  –  через  кілька  днів  ти  все  знатимеш.
- В  мене  немає  кількох  днів.
- Я  священик  –  гримнув  отець  Михайло  –  я  не  можу  дізнатись  про  тих,  хто  помер,  доки  хтось  з  рідних  не  прийде  в  одну  з  церков.  Сьогодні  ввечері,  може  завтра.  А  може  взагалі  нічого  не  буде.  Раптом  ніхто  не  помер  замість  міченої.
Я  гірко  всміхнувся.  Якби  ж  то.  Ні,  правила  завжди  однакові.  Виняток  один,  самогубці.  Їх  рятувати  можна  і  треба  хоч  і  дуже  тяжко.  По  крайній  мірі  я  колись  так  думав.
- Ціна  була  заплачена  –  я  говорив  як  Наталя  і  отцю  це  не  подобалось  –  просто  потрібно  знати  чи  я  зняв  мітку.
- Є  підозри?  –  нахмурився  він.
Я  кивнув.  Підозри  були.  Інстинкти,  чуття  –  життя  навчило  мене  довіряти  їм  і  я  довіряв.  Але  знати  потрібно  напевне.
Чому  я  пішов  до  нього  за  цим?  Поясню  просто:  він  священик,  а  священики  знають,  де,  коли  і  хто  з  них  веде  похоронні  процесії.  І  будьте  певні,  вони  знають,  хто  як  помер.  Оце  мені  й  треба.  Мені  треба  побачити  тіло  та  дізнатись,  як  це  тіло  перестало  дихати.  Але  це  не  сьогодні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608206
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2015

3.

До  мене  виявилось  ближче.  Нога  не  була  сильно  пошкоджена,  всього  лише  гематома.  Вона  опиралась  на  мене.  Я  відчував  тепло  її  тіла  своїм.  Мої  тваринні  інстинкти  ввімкнулись.  Ану  цить  –  подумки  сказав  собі.  Ще  чого  не  вистачало.
Ми  не  говорили.  Вона  тряслась  і  плакала.  Істерика  все  ж  настигла  її.  Я  мовчав.  Вона  опустила  голову  мені  на  плече.  Її  сльози  лились  по  лиці,  стікаючи  на  мій  піджак  разом  з  рештками  її  макіяжу.  Я  зупинився,  обійняв  її.  Погладив  по  голові.  Мушу  визнати,  вона  занадто  різко  це  сприйняла.  Інша  вже  давно  б  вгомонилась.  Хоча  звідки  мені  знати.  Самі  жінки  не  пояснять  половину  з  своїх  вчинків,  що  говорити  про  мої  жалюгідні  спроби…
- Дякую  тобі  –  нарешті  сказала  вона.
- Нема  за  що  –  тихо  відповів  їй.
Дякуй  людині,  що  розпрощалась  з  життям  замість  тебе,  а  не  мені.  Але  говорити  цього  я  не  стану.  Їй  не  треба  цього  знати,  це  тільки  доб’є  її.  А  я  не  для  того  її  рятував,  щоб  завтра  вона  вчинила  самогубство.  Ми  йшли  мовчки.  Я  не  хотів  говорити.  Після  такого  в  мене  немає  настрою  бачити  людей.  Одне  залишається  незмінним:  це  завжди  дається  тяжко.
Ми  прийшли  до  мене.  Я  недавно  почав  винаймати  квартиру.  Дві  кімнати,  і  ціна  доступна,  все  ж  в  Франківську  житло  дешевше.  Лампа  неприємно  різала  очі.
- Ось  моє  бунгало  –  оголосив  я
Легенько  взяв  її  під  лікоть  і  влаштував  екскурсію.  Я  зазвичай  дуже  акуратний,  майже  як  педант.  Але  все  одно  моєму  помешканню  не  вистачало  жіночої  руки.  Це  кидається  в  очі.  Одна  жінка  може  виявити  присутність  іншої,  просто  глянувши  на  помешкання  в  якому  я  живу.  І  хто  б  що  не  казав  їм  подобається,  коли  в  тебе  легенький  (ЛЕГЕНЬКИЙ!)  безлад.  Десь  пляшка  з  під  пива.  Десь  шар  пилюки.  Головне  без  креативних  переборів  в  цьому  плані.
Блондинці  помешкання  сподобалось.  Вона  діловито  оглянула  його  поглядом  досвідченої  господині  і  сказала,  що  її  дуже  подобається.  Я  всміхнувся:  вона  вела  себе  точнісінько  так  як  всі  ті  дівчата,  котрих  я  приводив  сюди  до  неї.  На  її  особливість  та  на  її  титул  «не  така  як  всі»  лягла  чорна  тінь.
Я  відчув  розчарування.  От  до  цього  ніколи  не  звикнути.  Ти  можеш  звикнути  до  всього,  самотність,  злість,  радість,  ненависть,  кохання,  труднощі.  Але  розчарування  постійно  знаходить  нові  методи  тебе  здивувати.
А  чого  я  хотів?  Вірити,  що  врятував  особливу  людину?  Вірити,  що  хтось  сьогодні  помер  не  по  моїй  прихоті,  а  через  те,  що  вона  важлива?  Вона  принесе  в  майбутньому  користь  всьому  людству.  Аякже…
Тупий  ти  дятел  –  сказав  дивлячись  на  себе  в  дзеркало  в  ванній  кімнаті.  Це  просто  втеча  від  відповідальності.  Захотілось  залізти  в  інтернет  і  подивитись  де  я  ще  не  був.  Я  скитався  всюди  де  тільки  міг.  Сподівався,  що  є  таке  місце,  де  я  не  бачитиму  цього.  Але  всюди  одне  і  теж  саме.  Ти  знайомишся  з  кимось,  ти  втручаєшся  в  природний  порядок  речей,  ти  більше  не  можеш,  ти  тікаєш.  Можна  заховатись  від  друзів,  сім’ї,  коханої  людини,  від  міліції  навіть  (хоч  і  важко).  Але  від  себе  ти  не  втечеш.  Від  себе  я  не  заховаюсь.
В  двері  ванної  постукали.  
- Зараз  –  якось  грубо  гаркнув  я.
Дочистив  зуби,  щоб  позбавитись  гидкого  перегару  з  рота.  Вмився.  Відчинив  двері.  Блондинка  стояла  в  моїй  білій  сорочці.  Вона  спадала  її  до  гарненьких  стегон.
- З  ким  ти  говорив?  –  поцікавилась  вона.
- Та  так,  кілька  телефонних  дзвінків  –  збрехав  їй  –  сподівався  знайти  того  горе-водія.
- Облиш  його  –  попросила  вона  –  Бог  йому  суддя.
- Це  вірно  –  неохоче  погодився  я  –  лиш  би  він  не  прихопив  когось  з  собою  по  дорозі  до  нього.
Вона  нервово  всміхнулась.  Здавалось  вона  ожила.  Дивно,  а  півгодини  тому  вона  ревіла  наче  сука  в  кукурудзі.
- Поспиш  сьогодні  в  мене  –  сказав  їй  –  на  ліжку.  Я  перекантуюсь  на  дивані.  Зранку  огляну  твої  подряпини.
- Ти  й  це  вмієш?  –  здивувалась  вона.
О  так,  я  вмів.  Я  навчився.  Життя  довге  і  воно  ніколи  не  перестає  тебе  чогось  вчити.  Я  багато  чого  вмію.  Відкачувати,  вправляти  кінцівки,  накладати  шини  на  переломи,  масаж  серця,  штучне  дихання,  зашивати  рани.  Вмію  водити  майже  будь-який  транспортний  засіб,  вмію  діставати  людей  з  води,  знаходити  їх  в  лісі  по  слідах.  Я  з  легкістю  розпізнаю  брехню  і  втираюсь  в  довіру.  
Я  багато  чого  вмію.  Якщо  ти  вже  рятуєш  людей,  то  рятуй  правильно.  Щоб  обманути  смерть  потрібно  мати  знання,  як  рятувати.  Вона  хитра,  легко  не  буває  ніколи.  Вона  мстить  за  кожен  промах,  бо  вона  помилок  не  робить.  Сьогодні  вона  забрала  когось  іншого.
- Якось  проходив  в  таборі  –  збрехав  я  –  ще  малим.  Прийми  ванну,  ось  рушник.  Я  постелю  тобі.
- Знаєш  –  сказала  вона  –  для  такого  охайного  чоловіка,  в  тебе  дуже  мало  речей.  Все  помістилось  би  в  похідний  рюкзак.
І  дійсно  –  пронеслось  в  моїй  голові  –  чого  б  це?
- Я  за  мінімалізм  –  знову  збрехав  їй  –  для  чого  велика  кількість  речей  одинаку?
І  вкусив  себе  за  язик.  Не  треба  було  цього  казати.  Я  одинак,  бо  я  часто  змінюю  місце  проживання.
- Так  в  тебе  нікого  немає?  –  запитала  вона.
Я  знаю,  про  що  вона  міркує.  Варіантів  не  багато,  та  вони  все  ж  є.  Недостатньо  хороший,  щоб  мати  постійні  стосунки.  Бабій,  виглядало  ж,  що  я  намагався  склеїти  її.  Розійшовся,  але  їй  потрібна  причина  чому.  Може  думає,  що  я  розвівся.
- Я  недавно  переїхав  сюди  –  відповів  їй  –  от  обживаю  квартиру,  Сама  розумієш,  нове  життя,  нові  знайомства.  Я  в  процесі.
- Так  –  вона  опустила  очі  –  розумію.
Ні  чорта  ти  не  розумієш.  Всі  думають,  щоб  почати  десь  нове  життя.  Хтось  мріє  про  це.  Хтось  називає  це  втечею.  Але  вони  всі  підряд  розуміють  твої  наміри  почати  нове  життя.  Або  частіше  за  все  вони  думають,  що  розуміють.  Тільки  от  це  не  так.  Ніхто  ніколи  не  зрозуміє  тебе.  Змирись  з  цим.  Якщо  це  не  людина,  що  знає  тебе  все  твоє  життя,  то  на  справжнє  розуміння  навіть  не  сподівайся.
Я  пішов  в  кімнату.  Невеличка,  з  хорошим  ремонтом  та  меблями.  Вона  права.  В  мене  дійсно  мало  речей.  Відкрив  вікно.  Виліз  на  підвіконник,  дістав  сигарету,  закурив.  В  голову  лізла  всього  одна  думка.  Як  Наталя  дізналась  про  смерть  того  чоловіка?  Як?  Десь  всередині  тихо  жевріла  надія,  що  може  вийде  обманути  смерть.  Може  я  зможу  рятувати  тих  людей,  котрі  померти  не  мали.  І  смерть  не  візьме  за  них  ціну…
Ні.  Так  не  буває.  В  цієї  гри  однакові  правила.  Ти  або  граєш,  або  спостерігаєш  зі  сторони.  І  я  не  знаю,  що  гірше:  врятувати  когось  від  смерті  і  приректи  на  смерть  когось  іншого,  чи  просто  пройти  повз,  знаючи,  що  ти  міг  допомогти.
Вона  вийшла  з  душу.  Моя  сорочка  сиділа  на  ній  ідеально.  Немає  мабуть  нічого  сексуальнішого  за  дівчину  в  твоїй  сорочці.  Різна  білизна,  чи  ще  щось  таке  –  це  показуха.  А  от  саме  сорочка  –  це  наче  твій  прапор  на  захопленій  землі.
- Я  кинула  речі  в  машинку,  ти  не  проти?
- Звісно  ж  ні  –  сказав  я.
Соціальна  брехня.  Я  давно  вже  навчився  цього.  Ми  всі  (ну,  майже  всі)  це  вміємо.  Немає  нічого  важкого,  нас  цьому  вчать  ще  з  дитинства.  Тобі  дали  цукерку,  чому  ти  не  всміхаєшся?  Що  треба  сказати?  От,  бачите,  фундамент  закладений  давно.
- Тобі  не  треба  завтра  вставати?  –  запитала  вона.
- В  мене  день  похмілля  –  всміхнувся  їй  –  ти  мабуть  ще  знаєш  цей  день  як  суботу.
Вона  засміялась.  Жарти  в  мене  звісно  так  собі,  але…  Що  є  те  є.
- Який  зміст  тобі  було  так  напиватись?  –  вона  сіла  на  ліжко.
Мій  погляд  ковзнув  по  її  ногах.  Вона  годину  назад  ледь  не  загинула.  Я  навіть  не  спитав  її  ім’я.  Може  вона  і  сказала,  але  я  не  чув.  І  я  точно  не  казав  свого.  Це  звичка,  що  допомагає  успішніше  зникати.  І  я  зловив  себе  на  думці,  що  пристрасно  хочу  її  поцілувати.  Пристрасно  хочу  її.  Не  знаю,  що  за  сила  змусила  мене  зосередитись  на  відповіді.
- В  кожного  свої  цілі  –  я  знизав  плечима.
- Які  твої?
- Напитись,  що  ж  ще?  –  засміявся  я  –  це  ж  п’ятниця.
- Чому  саме  напитись?  –  не  вгавала  вона.
Я  розумів  її  інтерес.  Вона  в  квартирі  в  незнайомця.  Вона  не  знає  мене,  не  знає,  що  я  за  тип.  Не  знає,  як  я  себе  поведу.  Мозок  моментально  дав  мені  відбій.  Як  би  я  її  не  хотів,  робити  цього  не  варто.  Легше  затупити,  ніж  перестаратись.  Нехай  думає  про  мене  добре.  Або  нехай  думає,  що  я  ідіот.  Зрештою  щось  всередині  мене  говорило  теж  саме.  Я  не  хотів  її  злякати.  Вона  лише  зараз  зрозуміла,  що  знаходиться  напівгола  в  домі  того,  кого  зовсім  не  знає.  Викликати  таксі  пізно,  бо  її  одяг  переться.  Ну,  це  не  перша  і  не  остання  п’ятниця,  коли  мені  нічого  не  обломиться.  Треба  просто  заспокоїти  її.  
- В  кожного  свої  способи  відключати  мозок  –  сів  від  неї  на  інший  край  ліжка  –  мій  цей.  Нехай  вийде  все,  що  зв’язане  з  роботою.
- А  де  працюєш?
- В  офісі  біля  центру.  Перед  тобою  офісний  планктон.
- Класно.  А  я  ще  студентка.  П’ятий  курс.  Ще  державні  здати.  Плюс  підробляю  на  касі  в  Сільпо.
- І  як?
- Що  як?  Робота,  чи  навчання?
- Щось  мені  говорить,  що  ти  зможеш  і  те  і  те  описати  одним  словом.
- Хорошим  дівчатам  не  можна  лаятись.  Тож  я  мабуть  промовчу.
- Все  ж  достатньо  красномовно  –  я  сам  не  помітив,  як  почав  всміхатись.
Ми  розговорились.
Хай  йому  грець.  Як  давно  я  ні  з  ким  не  спілкувався,  от  так,  ні  про  що.  Просто  поговорити,  ось  що  мені  не  вистачало.  Мені  було  добре.  По-справжньому  добре.  Сидіти  от  так  з  нею.  І  просто  тріпатись  ні  про  що.  Не  знаю  скільки  ми  от  так  проговорили.  Я  побачив,  як  вона  позіхає.
- Лягай  спати  –  сказав  їй  –  я  пішов  на  диван.
Піднявся.  Вона  провела  мене  поглядом.
- Вибач  за  незручності  –  винуватим  голосом  сказала  вона.
- Забий  –  я  погасив  світло  і  зачинив  двері.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608205
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2015

2.

Мене  все  ще  трясло,  ноги  поволі  плентались.  Я  пожалкував  про  те,  що  стільки  випив  лише  як  вийшов  з  пабу.  На  дворі  сиро.  Де  обіцяне  літо?  Кляте  похмілля.  Чого  воно  почалось  раніше?  Чого  не  вранці?
Подзвонив  телефон.  Паскудний  рінгтон,  все  ніяк  не  поміняю.  Глянув  на  мобільник.  Наталія.  Клята  відьма.  Я  хотів  підняти,  але  шлунок  підвів  мене  в  останній  момент.  Я  зігнувся  над  найближчою  урною  і  виблював  весь  вміст  шлунка.  Горло  обпекло,  дихати  не  було  чим,  очі  засльозились.  Це  ніколи  не  буває  легко.  
Розігнувся,  вдихнув  повітря  і  знову  зігнувся.  Блювати  вже,  здавалось,  не  було  чим,  але  шлунок  все  ж  знаходив  спосіб  мене  здивувати  своїм  вмістом.
Нудота  відійшла.  Мене  знобило  від  холоду.  Телефон  далі  дзвонив.  Відьма  не  давала  мені  спокою.
- Якого  х*я  тобі  зараз  треба?  –  гаркнув  на  неї  –  я  блюю  тут  між  іншим.
- Сподіваюсь  ти  обмивав  спасіння  ще  однієї  душі  –  в  трубці  пролунав  її  голос.
- Почитай  завтрашню  газету  –  холодно  відповів  їй  –  колонку  нещасних  випадків.
Тишина.  Я  нутром  відчув,  як  вона  там  біситься.  Рве  і  мече.  Вона  б  давно  наслала  на  мене  якесь  прокляття,  або  приворожила,  щоб  я  танцював  під  її  отруйну  мелодію,  що  вона  видаватиме  своїм  роздвоєним  язиком.  Але  мене  не  беруть  ніякі  прокляття  ні,  тим  паче  забобони  та  пристріти.  Єдиний  плюс  мого  вміння.
- Ну  –  вона  врешті  опанувала  себе  –  плакали  мої  300  баксів.
- Всіх  грошей  не  заробиш  –  я  не  зміг  приховати  свого  злорадства.
Я  знаю,  що  ви  думаєте.  Померла  людина,  яку  я  не  врятував,  хоч  міг,  відьма  париться  втратою  грошей,  а  я  радію,  що  вона  обломилась.  А  до  померлого  немає  нікого  діла  ні  мені  ні  їй.  Вам  здається,  що  мені  начхати?
Ви  праві.
- Сподіваюсь  в  тебе  завтра  буде  сильне  похмілля  –  спокійно  сказала  вона.
Я  уявив,  як  вона  піниться.  Схиляється  над  моєю  фотографією  і  виколює  мені  очі.  Робить  ляльку  вуду  і  штрикає  в  неї  голками.  Мені  стало  веселіше.
- Придумала  вже,  що  пояснити  клієнтці?  –  я  й  далі  знущався.
- Дам  їй  твій  адрес…
- Ти  не  знаєш  де  я  живу  –  я  розсміявся.
- Знала  б  якби  ти  не  змінював  так  часто  житло.
Я  промовчав.  Втеча  –  частина  мого  життя.  Я  недавно  перебрався  в  Івано-Франківськ  з  Києва.  До  цього  Одеса,  Львів,  Ужгород,  Черкаси,  Костопіль,  Чернівці,  Маріуполь,  Ялта  та  багато  інших  міст  і  сіл.  Всюди  одне  і  те  саме.  Просто  не  витримую.  Сподіваюсь,  що  хоча  б  десь  я  не  бачитиму  цих  смертей.  Сподіваюсь,  що  зможу  відсторонитись  від  них.  «Contra  spem  spero»  –  як  в  Лесі  Українки.
- Я  зараз  в  Франківську  –  сказав  їй.
- Знаю.  Ти  втретє  повертаєшся.  Вже  п’ять  місяців.  Як  по  твоєму  я  тебе  знайшла?  Скільки  місяців  ще  пробудеш,  допоки  знову  зникнеш?
- Не  знаю.  Допоки  не  стане    забагато  смертей.
- Ти  не  можеш  вічно  тікати.
- Я  не  тікаю.
- Тікаєш…
От  так  ми  й  проводили  бесіди.  Спочатку  раділи  невдачам  одне  одного,  далі  просто  балакали  за  життя,  а  інколи  я  до  неї  приїжджав,  ми  пили  і  кохались.  Хоча  кохались  не  те  слово.  Вдовольняли  тваринні  потреби.
Але  сьогодні  я  не  хотів  її.  Вже  нікого  не  хотів.  Лише  спати.
- Приходь  завтра  –  ласкаво  попросила  вона  –  похмілля  зніму.
- Не  знімеш  –  всміхнувся  я  –  на  мене  не  діє  твоя  магія.
- Бабусин  бульйон  на  всіх  діє  –  засміялась  вона.
Наталіну  бабусю  я  знав  давно.  В  них  в  роду  всі  начебто  відьми.  В  селі  їх  боялись  і  ненавиділи,  тож  Наталії  з  матір’ю  довелось  перебратись.  Бабуся  залишилась,  бо  її  ніхто  не  смів  чіпати.  Але  мене  і  мого  брата  старенька  любила.  Я  на  жаль  не  міг  відповісти  взаємністю.
- Я  думав  вона  вже  того…  
- Вона  ще  нас  з  тобою  переживе.  Передавала  тобі  вітання.  Казала  мені  приглянути  за  тобою,  бо  ти  скоро  маєш  влізти  в  халепу.
- Влізти?  –  перепитав  я  –  мені  б  спочатку  вибратись…    
Хахах…  Її  сміх  іноді  змушував  мене  забувати  з  ким  я  маю  справу
- Ти  завтра  по-любому  зайдеш  –  сказала  вона  –  в  тебе  ж  є  питання  на  які  ти  хочеш  почути  відповідь  будучи  тверезим,  правда?
- На  добраніч  –  я  поклав  слухавку.
От  же  сука!  Навіть  злитись  на  неї  не  виходить.  Треба  десь  собі  записати,  коли  захочу  затопити  їй  в  лице  наступного  разу.
Я  потягнувся  по  планшет.  От  же  ж  бл*дь!  Моя  сумка  в  пабі,  який  зараз  зачиниться.  Ні,  перти  сюди  завтра  я  не  хочу.  Та  й  не  довелось.  Мені  на  зустріч  йшла  дівчина.  На  ній  біла  майка,  та  довга  спідниця  незрозуміло  зеленого  відтінку,  що  віддалено  нагадував  колір  морської  хвилі.  Вона  махала  мені  рукою,  гукаючи  мене.  В  неї  на  плечі  висіла  моя  сумка.  О,  радість,  є  ще  добрі  люди  на  світі!  Я  протер  окуляри.  Або  я  ще  добряче  синій,  або  вона  таки  гарненька.  Її  зріст  мені  по  груди,  худенька,  фігуриста,  блондинка  пострижена  під  каре.  Коли  вона  підійшла,  я  розгледів  лице.  Пропорційне,  шкіра  загоріла,  макіяжу  майже  не  було,  хіба  тоненько  підведені  голубі  очі.  Що  взяти  з  жінок?  Про  очі  вони  не  забудуть  хоч  би  що.  Таки  гарна.  Або  я  таки  ще  п’яний.
- Це  ваше?  –  зніяковіло  всміхнулась  вона.
Усмішка  здалась  мені  милою.  В  маленькому  роті  знаходились  рівні  білі  зубки.
- Я  не  такий  старий,  щоб  до  мене  звертались  на  ВИ  –  всміхнувся  їй  –  і  так.  Це  моє.
Я  простягнув  руку,  щоб  забрати  сумку…
Холод,  темрява,  дорога,  десь  світять  фари  машини,  що  за  мить  швидко  мчить  геть.  Невже  вона?  Невже  сьогодні?  Я  затримав  видіння  в  голові.  Де  це?  Зовсім  близько.  Роззирнувся  навколо.
Ми  на  цій  вулиці.  Ми  на  переході,  що  за  кілька  метрів  від  того,  де  стою  я.  Це  станеться  зараз.  Зовсім  скоро.
- Не  забудь  її  наступного  разу  –  всміхнулась  вона  –  а  то  не  повернуть.  Ну,  мені  бігти  треба,  папа.
- Чекай  –  я  дістав  телефон  з  кишені.
Вона  не  одобрила  цього  жесту.  Я  розумів  її:  клеїться  якась  п’янь  серед  ночі.  Але  робити  нічого,  мені  треба  якось  відстрочити  момент  її  смерті.  Я  рятував  людей  з  різних  ситуацій,  тож  орієнтувався  швидко.  Може  це  тимчасова  печать?  Таке  рідко,  але  буває.  Проте  досвід  говорив,  що  це  не  той  випадок.  Смерть  серйозно  націлилась  на  неї.  Життя  за  життя  не  обійдеться.
- Хочу  сфотографувати  ту,  що  врятувала  мій  гаманець  від  додаткових  витрат.
- Номер  не  дам  –  холодно  відповіла  вона.
- Не  треба  –  я  включив  камеру  і  навів  на  неї  –  всього  фото  і  я  піду.
Вона  всміхнулась.  Їй  це  лестило,  а  може  вона  вважала  мене  романтиком.  Нехай.  Я  вглядався  в  дорогу.  Чому  ще  ніхто  не  проходив?  Камера  клацнула.
- Все  –  я  перевірив  якість  зображення  і  заховав  телефон  –  дякую  тобі…
Вона  промовчала.  Я  не  дізнаюсь  її  імені.
- Бувай  –  вона  ще  раз  всміхнулась  і  пішла  до  переходу.  
Каблуки  застукали  по  тротуару.  Їх  відлуння  боляче  різало  мені  вуха.  Вона  дістала  з  сумочки  телефон,  витягла  навушники.  Я  стояв  і  дивився  їй  вслід.  Така  молода!
- Ти  не  врятував  того  чоловіка  –  сказав  сам  собі  –  за  неї  ціна  вища.
З  кінця  вулиці  почувся  рев  двигуна.  От  і  її  смерть.  Біле  БМВ  летіло  на  всіх  парах.  Вона  не  чула,  через  кляті  навушники.
- Обережно!  –  крикнув  я,  хоч  машина  була  ще  далеко.
Вона  не  почула.  Я  повернувся  спиною  до  неї.  Не  хочу  цього  бачити.  За  все  своя  ціна  –  повторював  собі  –  ти  не  врятуєш  всіх…
Все  сталось  швидко.  Водій  не  встиг  загальмувати.  Він  намагався,  але  так  легко  це  не  зробити.  Вона  розвернулась,  закрила  лице  руками  від  фар,  сподіваючись,  що  це  її  врятує…
Наївна…
Я  встиг.
Не  знаю,  чому  я  вирішив  все  ж  втрутитись.  Швидко  побіг  за  нею.  Вона  розвернулась  до  мене  боком.  Я  обхопив  її  за  талію,  відштовхнувся  ногами  від  землі  і  штовхнув  її  руками  геть.  Нехай  це  буду  я,  а  не  вона…
Машина  зачепила  мене  боковим  дзеркалом,  коли  я  перелітав  через  капот.  Я  почув,  як  щось  тріскає.  Ми  з  нею  впали  на  тротуар.  Вона  на  бік,  я  ледь  далі,  все  ж  БМВ  мене  дещо  прискорило.  Окуляри  впали  на  землю  разом  з  сумкою.  Шкіру  на  боці  наче  спалило.  Костюм  затріщав  по  швах.
Але  це  все  пусте.  Вона  жива,  хоч  і  налякана.  І  як  не  дивно,  я  теж  живий.  Не  виходить  в  мене  зводити  рахунки  з  життям.  Бог  свідок,  я  вже  намагався…
- Дивіться  куди  йдете,  суки!  –  з  вікна  висунулась  невдоволена  морда  –  ти  глянь,  ти  знаєш  скільки  коштує  нове  дзеркало?!
Мене  охопила  злість.  В  повітрі  занесло  алкоголем  і  шмаллю.  Ясно  чого  він  не  загальмував.  Трава  погіршує  тимчасову  реакцію.  А  ще  є  ймовірність  паніки  і  параної.
Він  ще  сказав  щось  образливе  і  поїхав.  Я  дивився  йому  вслід,  бажаючи  побачити  над  ним  мітку.  Ні,  марно,  такі  довго  живуть.  А  жаль.
- Ти  ціла?  –  я  підійшов  до  неї  і  допоміг  звестись  на  ноги.  
- Здається  –  відповіла  вона.
Її  трясло.  В  цьому  немає  нічого  дивного,  це  трапляється  і  доволі  часто.  Мене  перші  рази  теж  трясло.  Зараз  вже  менше.  Тепер  тряслись  лише  руки  і  коліна.
Добре,  що  з  нею  було  все    порядку,  не  доведеться  відкачувати.
- Обережніше  –  м’яко  сказав  я  –  а  то  літають  всілякі…
- Ган*он!  –  заволала  вона  вслід  машині,  що  вже  зникла  на  вуличках  міста.
- Я  якраз  це  і  хотів  сказати  –  усмішка  пробилась  крізь  мої  стулені  губи  –  г*ндон…
Вона  оглянула  себе.  Я  думав,  вона  заплаче,  що  було  б  нормально,  для  дівчини,  що  ще  не  була  в  таких  ситуаціях.  Та  де  там.  Вона  лише  оглянула  одяг.  Майка  почорніла,  спідниця  подерлась.  Над  бровою  виднілась  багряна  смужка.  Зараз  з  неї  піде  цівка  крові.
- Я  дуже  погано  виглядаю?  –  спитала  вона.
Я  стримався,  щоб  не  зареготати.  Ти  ледь  вижила,  а  тебе  цікавить  твій  вигляд.  Я  закотив  очі  вверх:  жінки!  Бог,  чим  ти  взагалі  думав,  створюючи  їх  такими?
- Та  ні  –  збрехав  їй.
Це  виходить  переконливо.  В  цій  професії  потрібно  вміти  брехати,  інакше  ніяк.  Інакше  мене  запроторять  в  «м’які  кімнати»  і  все.
- Трішки  забруднилась,  а  так  то  все  та  ж  красуня  –  продовжив  брехати.
Вона  кілька  хвилин  перевіряла  вміст  сумочки.  Я  перевірив  свою.  Планшет  цілий,  як  не  дивно.  Телефон  розбився.  Супер.  Він  дорого  мені  вийшов.  Ну,  за  те  я  хоча  б  знаю,  що  тріснуло.  Краще  він  ніж  мої  ребра.
- Дякую  –  сказала  вона.
- Будь  ласка.  
Мені  була  б  приємна  подяка  такої  красуні,  якби  я  знав,  що  ніхто  не  помре  замість  неї.  Єдиний  плюс,  я  побачив  це,  коли  ледь  не  розмазався  по  БМВ  і  все.  Може  ще  присниться.  Але  це  відносно  (ВІДНОСНО!)  хороший  знак:  той  хто  помер  замість  неї  не  страждав.  Може  серце,  раз  і  все.  Але  однаково,  краще  б  мені  цього  не  бачити…
- Провести  тебе?  –  насправді  я  хотів  якомога  швидше  піти  геть.
Ну  ж  бо,  видай:  ні  дякую.  Вона  спробувала  зробити  крок  і  я  зрозумів,  що  так  швидко  сьогодні  я  додому  не  потраплю.  В  неї  травмована  нога.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608195
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2015

Привиди нового світу Частина 4 розділ 7 - епілог

7.
Шаман.
Двері  кімнати  відчинились.  Чотири  санітари  з  шокерами  зайшли  всередину.  Ось  і  настав  мій  час.
- Ти  ж  не  будеш  чинити  опору?  –  спитав  один  з  них.
Решта  скривились  в  самовдоволених  усмішках.  Я  заперечно  похитав  головою  і  простягнув  вперед  руки.  Щоб  на  мене  одягнули  браслети.  Вони  переглянулись.  Думали  я  буду  кидатись  на  них.  Я  навіть  помітив  певне  розчарування  на  їхніх  лицях.
Але  вони  чітко  виконували  свої  інструкції.  Руки  міцно  тримали  наручники,  які  ще  й  прикували  мені  до  ніг.  Ще  трішки,  і  я  буду  зовсім  знерухомлений.
- Як  саме  мене  стратять?  –  спокійно  спитав  у  них.
- Я  ставив  на  старий  добрий  електричний  стілець.  –  відповів  один  з  них.  –  хтось  на  газову  камеру.  Були  й  такі,  що  вважали  ніби  тебе  повісять.  Може  тобі  пощастить  і  тебе  просто  присплять.  Або  куля  в  голову.  Як  скажуть,  так  з  тобою  і  поступимо.
- Нудно.  –  закотив  очі  вверх.
- Подивимося  на  тебе,  коли  будеш  трястись  на  стільці,  або  під  дулом  пістолета.  Глянемо,  як  тобі  буде  нудно.  Сьогодні  ж  новий  доктор  прибув.  Як  там  його?
- Джонсон.  Артур  Джонсон,  точно.  Казали,  пі*******й  на  всю  голову.  –  підхопив  інший  санітар.
Мене  вивели  з  камери.  Ми  не  поспішаючи  йшли  по  довгому  коридору.  Сьогодні  навіть  лампи  світили  не  так,  як  завжди.  Другі  пацієнти  в  камерах  підходили  до  дверей.  Вони  перестали  кричати  та  погрожувати  мені  після  того,  як  я  проломив  череп  санітару.  Признали  за  свого.  І  зараз  мовчки  кивали  мені.  Віддавали  пошану.  Зараз  вони  стали  для  мене  ближче.  Нас  єднало  те  через  що  ми  тут  пройшли.
Тепер  я  один  з  них.
***
Два  місяці  назад
Машину  перестало  трясти.  Значить  ми  виїхали  на  рівну  дорогу.  Я  ж  сидів  в  фурі  вантажівки  разом  з  іншими  людьми,  яких  ні  за  яких  умов  не  пустили  б  в  мегаполіс  №  2.  Рустам  пообіцяв  потурбуватись  про  мою  сестру  та  ту  дівчинку,  та  переказати  все  Вавилону,  коли  той  врешті  знайде  їх.  І  він  поміг  мені  дістатись  до  Пророка  непоміченим.  Тепер  йому  прийдеться  відповісти  на  багато  запитань.
Машина  зупинилась.  Біженці,  затихли,  а  дехто  навіть  боявся  дихати.  Почувся  гавкіт  собак.  Значить  ми  біля  входу  на  територію.  Так  колись  було  в  кожному  мегаполісі.  Від  коли  людство  начебто  об’єдналось,  переміщатись  стало  ще  важче.  Дивно,  і  це  при  зміні  кордонів…
Видно  з  таможнею  був  договір.  Нас  пропустили  доволі  швидко.  Нічого  не  міняється.  Але  зараз  це  було  мені  на  руку.  Ми  проїхали.  Люди  навколо  мене  тихо  раділи.  Для  них  починалось  нове  життя.
***
Я  відкрив  двері  свого  житла.  Першим  ділом  в  душ.  Тоді  чистий  одяг.  Гігієна  –  головне.
Коли  я  з  усім  справився.  Я  пішов  до  Танка  й  Колоса.  Але  в  них  було  закрито.  Подзвонив  у  приймальню.  Там  сказали,  що  їх  не  було  від  тоді,  як  я  послав  йому  повідомлення.  Я  розказав  про  все,  що  трапилось  від  тоді.  Як  ми  натрапили  на  Вавилона.  Про  дівчинку  я  промовчав.  Пророк  обіцяв  усе  вияснити.  Від  тоді  не  появлявся.  А  пройшло  вже  три  дні.
Я  набрав  Пророка.  Ніхто  не  піднімав.  Абонент  недоступний,  б***ь!
***
Вчора
В  КПК,  який  дав  Гаррет  знайшлась  детальна  інформація.  Навіть  відео-зйомка  знайшлась.
***
Пророк,  Танк  і  Колос  піднімались  на  ліфті.  Офіс  Макса  був  на  самому  останньому  поверсі.  Двері  відчинились.  Вони  зайшли  в  напівтемну  залу,  яка  слугувала  і  кімнатою,  і  кабінетом.  Максим  Вікторович  сьогодні  був  не  сам.  З  ним  було  кілька  людей.  Одного  з  них,  Пророк  впізнав  одразу  ж.  Гаррет,  вічний  та  незамінний  помічник.
- Залишайтесь  тут  –  Пророк  наказав  близнюкам,  а  сам  пішов  до  них.
Коли  Пророк  підійшов  ближче,  то  побачив  уже  всіх.  Їх  було  двоє.  В  обох  дреди.  Досить  схожі.  Але  це  хіба  через  зачіску.  Один  в  дорогому  чорному  костюмі.  Лице  досить  молоде.  Він  сидів  на  кріслі.  Біля  нього  була  його  палиця.  Пророк  одразу  ж  впізнав  його.  Другий  був  у  білому  костюмі.  Як  завжди.  В  руках  він  тримав  ножни  в  яких  була  катана.  
- Герой  93  мегаполіса,  голова  таємних  президентських  військ.  І  мечник,  який  поклав  24  солдат  –  голосно  заговорив  Пророк.  Близнюки  вже  миттю  стали  в  нього  за  спиною.
- Все  вірно  –  відповів  голова  президентських  військ.  –  проте  називай  мене  Рід.  Я  ж  тебе  знаю,  Пророк.
Той  глянув  на  Максима.
- Вибач  друже  –  сказав  той  –  я  просто  хочу  й  далі  допомагати  людству.
- Це  ти  так  називаєш?!  –  закричав  той  –  Допомагати?!  Ти  зараз  сидиш  і  говориш  з  ворогом!!!
- З  чого  ти  взяв,  Віктор?  –  перервав  Рід  своїм  спокійним  голосом  –  з  чого  ти  взяв,  що  я  ворог?  Я  знав  про  «Падіння  Ангела»  ще  від  самого  початку.  Як  тільки  ти  зібрав  людей…
- А  президент  в  курсі?
- Він  помер  п’ятнадцять  хвилин  тому  –  знизав  плечима  Рід.  –  знаю,  ви  через  багато,  що  пройшли,  і  я  теж  сумую  разом  з  вами.  Але  його  немає,  а  ми  тут,  і  нам  далі  вирішувати  долю  людства.
- Ти  знав!  –  Пророк  з  ненавистю  глянув  на  Максима.  –  ти  знав  це!
- Я  просто  подивився  на  переваги…
- Ти  продав  нас  всіх!!!
- Якщо  ти  приєднаєшся,  то  значить  я  не  продавав  нікого…    
Пророк  замовчав.  Він  не  вірив  у  зраду  старого  друга.
- Як  ти  поясниш  своє  перебування  в  пустелі,  Рід?
- Шанс  перемирення  з  сектантами  і  робота  з  обелісками  –  той  розвів  руки  –  хочеш  перемогти  ворога,  помирися  з  ним.
- А  24  солдата  від  рук  твого  пса?  –  кивнув  на  мечника.
- Необхідні  жертви  –  Рід  підвівся  і  підійшов  до  Пророка.  –  я  хочу  лише  миру.  Потрібно  об’єднати  мегаполіси  задля  порядку.  Мені  не  подобались  твої  методи,  але  я  не  заважав.  Це  я  дав  наводку  на  93  мегаполіс.  Хотів  подивитись  чи  ти  й  твої  люди  готові  до  загрози.  Мій  охоронець  прийшов  за  Крокодилом,  але  твоїх  людей  не  чіпав.  Я  вирішив,  що  це  сильно  ризиковано  дозволяти  йому  жити.  Він  міг  поставити  всіх  під  загрозу,  розкривши  свій  дурний  рот.
- А  офіцер,  якого  ви  грохнули  і  хотіли  підставити  мою  людину?  А  я?  ти  ж  послав  за  мною  людей?  –  з  недовірою  вимовив  Пророк.
- Слабкі  кінці  потрібно  видаляти,  але  я  радий,  що  помилився  і  ти  все  ж  живий.
- А  бомбу,  яку  ти,  Макс,  вручив  Хіміку?
- Потрібно  показати  людям,  що  їм  потрібний  захист  –  відповів  Максим.  –  наш  захист.
- Та  ви  хоча  б  чуєте,  що  говорите?!  –  закричав  Пророк.
- Ти  просто  не  розумієш…
- Ні,  я  все  прекрасно  розумію!  –  Пророк  дістав  пістолет  і  направив  його  на  Ріда.
Той  лише  відійшов.  Мечник  почав  діставати  свою  катану.  Максим  не  рухався.  Гаррет  застиг  позаду.  Близнюки  стали  збоку.  Пророка  аж  трясло  від  гніву.
- Ви  йо****і  на  всю  голову  психопати!  –  говорив  він.  –  ви  монстри!  І  все  це  заради  того,  щоб  ви  могли  керувати  світом!  Скільки  жертв  ви  принесли  вже?!  Дурили  мене  з  самого  початку!  Досить…
Його  слова  обірвав  удар  Колоса.  Пророк    випустив  пістолет  і  здивовано  подивився  на  довге  тонке  лезо,  яке  стирчало  в  нього  в  грудях.
- Мені  жаль,  Віктор  –  сказав  Максим  –  дійсно  жаль.
Пророк  глянув  то  на  одного  близнюка  то  на  іншого.  Але  в  них  були  кам’яні  лиця.  Очі  були  пусті.  Ось,  що  насправді  з  них  зробили.  Їх  позбавили  свідомості  і  тепер  вони  лише  маріонетки.  Смертоносні  маріонетки.
- Хлопці.  –  прохрипів  Пророк  виплюнувши  з  рота  кров.
- Вони  тебе  не  чують  –  сказав  Рід  –  Шамана  ми  візьмемо  живим.  Хтось  повинен  понести  вину  за  твою  недалекозорість.
Танк  зайшов  спереду.  Пророк  глянув  йому  в  очі.  Ті  не  виражали  нічого.  В  Танка  з  руки  поволі  вилазив  тонкий  гострий  гак.
Максим,  Гаррет,  Рід,  та  його  охоронець  пішли  до  ліфтів.
- Закінчуйте  з  ним  –  крикнув  Рід.
Танк  полоснув  того  по  шиї.  Звідти  бризнула  кров.  Пророк  спробував  дотягнутись  рукою,  але  не  зміг.  Сили  покидали  його.  Очі  закрились.
***
В  двері  мого  номера  постукали.  Я  схопив  пістолет  і  став  за  стіною.  В  ліву  взяв  керамбіт.  
- Можна!  –  Крикнув.
Пролунав  вибух.  Двері  вилетіли.  Я  одразу  ж  закрив  голову  руками.  В  кімнату  забігали  бійці  спецназу.  Я  кинувся  в  кухню.  Вікна  повилітали.  В  них  теж  пролазив  спецназ.  Скільки  людей  виділили  для  мене.  По  мені  забігали  червоні  точки.  Я  зупинився.  Підняв  руки  вгору.  Мені  не  було  куди  відступати.  Ще  одна  блискуче  виконана  операція  спецназу.
Мене  оточило  кілька  чоловік.  Я  з  піднятими  руками,  повільно  опускався  на  коліна.  Ось  мене  вже  грубо  повалили  на  землю  лицем  донизу.  Руки  заламали  за  спиною  і  одягли  наручники.  Тоді  підняли  і  повели  до  виходу.  Там  мене  зустрів  Гаррет.  Він  зупинив  нас  помахом  руки.
- Довбаний  Іуда!  –  крикнув  я.  –  підставив  мене.  –  а  тепер  що  ти  скинеш  на  мене?
- Ти  затриманий  за  кількома  статтями  світового  карного  кодексу!  Зокрема  вбивство,  зрада  і  терористичний  теракт!  –  сухо  пояснив  він.
- Зрадник!  –  гаркнув  йому  в  лице.  –  це  ти  дав  Хіміку  бомбу.  Чи  твій  бос?
- Не  знаю  про  що  ти  –  сказав  той
- Скільки  ви  ще  в  зірвете?  Проби  ж  провалились.
- Я  не  маю  до  цього  відношення  –  сказав  він  –  нас  цікавить  твій  спільник.  І  я  не  про  Фестиваля  кажу…
- Ага,  повірив  –  я  плюнув  йому  під  ноги  –  немає  спільників.
- Це  твій  шанс  зберегти  життя  –  сказав  він.  –  і  свого  друга.
- Краще  я  врятую  ще  кілька  в  обмін  на  своє  –  Я  випрямився  і  підійшов  до  нього  впритул.  –  ти  і  твій  бос  заплатите  за  те,  що  зробили.  Не  я,  так  Вавилон…
- Його  дні  вже  не  за  горами  –  впевнено  сказав  Гаррет.
- Як  і  твої  –  усміхнувся  я.  –  ти  просто  станеш  непотрібним,  коли  твої  боси  отримають  те,  чого  хочуть.  Тебе  знищать  після  ще  кількох  мегаполісів…  або  скинуть  на  тебе  всю  вину,  бо  ти  всього  лиш  лакей.  Розмінна  монета.  Сировина.
- Думаю  я  справлюсь  –  спокійно  сказав  він.
Я  ударив  його  головою  в  ніс.  Почувся  хрускіт.  Полилась  кров.  Мене  знову  скрутили.
- Заберіть  його,  щоб  я  не  знав  де  він!  –  заверещав  Гаррет  хапаючись  за  ніс  –  ти  заплатиш!  Чуєш?!  Заплатиш!
***  
Зараз
Мене  посадили  в  ліфт.  Ми  спускались  вниз  під  землю.  Там  мене  передали  другим  людям.  Знову  тьмяно  освітлений  коридор.  Але  вже  без  камер.  Тільки  стіни  і  металеві  двері  до  яких  мене  поволі  волокли.  Не  пам’ятаю  точно  про  що  я  думав.  Перед  очима  пролинали  образи  дорогих  мені  людей.  Вавилон,  Аліса,  батьки,  Ліка.  Ще  одна  обіцянка,  яку  я  не  стримаю.  Як  колись.  Тій,  котру  я  врятував  в  своєму  мегаполісі.  Якось  я  пообіцяв  прийти,  але  так  і  не  з’явився.  Так  і  зараз…
Але,  коли  мене  не  стане,  вона  хоча  б  буде  в  безпеці.  Я  не  боюсь.  Вперше  мені  не  страшно.  Я  просто  прийняв  це.  Смерть  ніщо,  лиш  би  рідні  були  в  безпеці.  І  головне,  що  я  не  відправлюсь  в  пекло  один…
Двері  відчинились  і  мене  завели  в  кімнату  для  страти.  Провели  через  маленьку  глядацьку  кімнату,  де  сиділи  Гаррет,  Максим  Вікторович,  мечник,  Рід,  голова  психлікарні,  кілька  з  тих  багачів,  яких  я  бачив  на  закритому  зібранні  та  кілька  охоронців.  Навіть  Морок  з’явився.  Всі  прийшли  подивитись  на  знищення  останньої  загрози.  Вони  про  щось  весело  розмовляли.    Мабуть  обговорювали  мого  палача.  
- …  Жаль  ми  не  будемо  чути  –  старий  китаєць  витер  рота  серветкою
- Деколи  краще  просто  дивитись…  –  підхопив  Морок.
Що  ж,  я  подарую  вам  не  забутнє  видовище.
Ми  зайшли  в  іншу  кімнату.  Там  вже  стояв  лікар.  Трішки  вищий  за  мене.  Десь  мого  тіло  складення.  Білий  халат  під  яким  виднілись  армійські  черевики.  На  голові  шапочка  і  маска.  Лиця  не  було  видно.
Мене  всадили  в  крісло.  Прикували.  Санітари  вийшли.  Лишився  лише  один  охоронець  з  автоматом  він  став  спиною  до  дверей.  Лампочка  над  ними  клацнула.  Двері  зачинені  і  мої  шанси  вибратись  тепер  дорівнюють  нулю.  
- Доктор  Джонсон,  я  думаю  –  глянув  на  нього  з  ненавистю.
Він  лише  підняв  над  головою  скальпель  глянув  на  нього  при  світлі.  Гострий.  Все  таки  глядачів  порадують  перед  тим  як  я  удостоюсь  смерті.  Доктор  постави  скальпель  на  тацю,  поряд  з  моїм  кріслом.  Тоді  поклав  туди  дрель,  та  болгарку.
- Давайте  швидше,  док!  –  пробурмотів  охоронець.  –  вони  ж  нас  не  чують,  так?
- Вірно  –  тихо  відповів  той.
- Добре,  а  то  мене  не  радують  тортури…
- Прикінчиш  його,  якщо  щось  піде  не  так…
- Гаразд,  але  мені  не  хочеться  марати  руки.
- Недавно  на  службі?  –  доктор  став  до  нього  спиною.  І  покрутив  в  руках  тонкий  скальпель.
- Пів  року  –  я  подивився  наверх  в  склі  вимкненого  прожектора  було  видно  як  той  почухав  голову  і  оперся  на  двері.
Джонсон  подивився  на  мене.  Я  не  боявся  його.  Мене  не  зламати.  Саме  це  я  показав  коли  глянув  йому  в  очі.  Він  подивився  в  мої.
- Зараз  буде  жарко  –  тихо  сказав  він.
Його  очі  змінили  колір.  Мої  ж  широко  розкрились.  Не  може  бути…
Що  ви  сказали  док?  –  неуважно  буркнув  охоронець.
Псевдо  Джонсон  глянув  на  годинник.  Під  землею  зв’язок  не  ловив.  Він  швидко  розвернувся  і  метнув  скальпель  в  охоронця.  Той  не  чекав.  Скальпель  попав  в  горло.  Охоронець  з’їхав  по  дверях.  В  кімнаті  заметушились.  Охоронці  почали  стріляти,  але  скло  було  куленепробивне.  Лише  кілька  тріщин.  
Багатії  на  чолі  з  Максимом  Вікторовичем  кинулись  на  вихід.  Яке  ж  було  їхнє  здивування,  коли  там  їх  зустрів  Фестиваль  з  кулеметом.  Кулі  зрізали  кількох  з  них,  перш  ніж  вони  знову  закрили  двері.  Гаррет  та  його  бос  зникли  з  мого  поля  зору.  В  кімнаті  їх  вже  не  було.  Хтось  спробував  проломити  наші  двері,  але  мертвий  охоронець  заважав.  Лікар  скинув  маску  та  халат
- Вавилон?!  –  беззвучно  прокричав  Морок.
Він,  Рід,  та  мечник  відійшли  до  дальнього  кінця  кімнати
Вавилон  включив  болгарку  і  зрізав  моє  кріплення.  Ювелірно,  навіть  не  зачепив  мене.  Тоді  допоміг  піднятись.  
- Битись  зможеш?  –  спитав  він  простягнувши  мені  пістолет  та  керамбіт.
- Так  –  я  одразу  ж  взяв  їх.
Вавилон  вихопив  в  охоронця  автомат  і  став  біля  дверей.
- Відійди  від  скла!  –  наказав  він.
- Який  в  нас  план?  –  я  відійшов  до  стіни.  
- Чекати  –  Вавилон  глянув  на  годинник.
Металеві  двері  здригнулись  від  вибуху  та  вилетіли  з  завіс.  Тоді  в  кімнату  полетіло  дві  гранати.  Знову  вибух.  Тоді  пронизливий  звук.  Я  затис  вуха  руками.  Одна  з  гранат  звукова.
Наше  скло  розбилось  на  друзки.  Ми  з  Вавилоном  одразу  ж  відкрили  вогонь.  Фестиваль  залетів  в  кімнату  з  кулеметом.  Охоронці  були  без  шансів.  Вавилон  перескочив  через  стінку,  яка  колись  тримала  скло,  з  томагавком.  Я  за  ним.  Фестиваль  кинув  кулеметом  в  Ріда  той  впав  на  землю.  Я  з  керамбітом  кинувся  до  Морока.  Вавилон  зійшовся  з  мечником.  Морок  кинувся  геть.  Я  побіг  за  ним.  Він  біг  до  охоронців,  сподіваючись  схопити  хоч  якусь  зброю.  Я  не  дав  цього  зробити.  Налетів  ззаду  на  нього.  Ми  обоє  пробігли  до  стінки,  врізались  в  неї  і  впали  на  землю.
***
Вавилон.  
Рід  не  має  покинути  будівлю.  Це  пріоритет.  Поки  Шаман  намагався  перехопити  Морока  я  кинувся  до  Ріда.  
Його  охоронець  з  катаною  в  руках  заступив  мені  дорогу.  Я  побіг  до  нього.  Він  ударив  катаною  зверху  вниз.  Я  не  збирався  нічого  блокувати.  Фестиваль  нізвідки  з’явився  переді  мною  і  перехопив  меч  залізними  руками.  я  обійшов  того  збоку.  Томагавк  описав  дугу  і  попав  мечнику  ззаду  в  шийні  хребці.  Фестиваль  перевів  катану  вниз  і  зарядив  мечнику  кулаком  в  лице.  Той  впав  на  землю  з  моїм  томагавком.  
Рід  був  не  такий  простий,  як  здавався.  Я  б  був  мертвий,  якби  недооцінив  його.  Але  я  не  зробив  такої  помилки.  Його  кінцівки  були  покриті  легкими  сплавами.  Тому  він  спирався  на  палицю.  Фестиваль  спробував  схопити  його.  Рід  виявився  сильніше.  Фестиваль  недооцінив  його.  Рід  перехопив  його  руки,  хотів  відірвати  їх,  але  побачив,  як  я  рухаюсь  в  його  напрямі,  передумав.  Рід  кинув  його  в  стіну.  Я  був  усе  ближче.  Він  викинув  руку  в  моєму  напрямі.  Як  швидко  він  рухався!
***
Шаман.
Морок  все  ж  піднявся  раніше.  Його  нога  летіла  мені  по  ребрах.  Я  відкотився,  щоб  уникнути  його  удару.  Тоді  піднявся.  Керамбіт  був  вже  в  правій  руці.
Морок  ударив  лівою.  Я  пройшов  під  рукою  і  порізав  жили  під  коліном.  Він  похитнувся,  але  все  ж  схопив  мене  правою  і  вперіщив  в  стіну.  Тоді  кулак  мені  по  ребрах.  Я  відповів  ліктем  в  бороду.  Керамбіт  розписав  йому  груди.  Прямий  ногою  по  стегні.  І  керамітом  по  кулаку.  Він  загарчав  наче  ранений  звір.  Знов  полоснув  його  по  нозі.  Він  впав.  Я  підійшов  до  одного  з  охоронців.  Підхопив  дробовик.
Підійшов  до  Морока.  Він  відповзав  назад.  Я  наступив  ногою  йому  на  груди.  
- Пам’ятаєш,  що  я  тобі  обіцяв?  –  перезарядив  дробовик.
***
Вавилон
Я  відвів  удар  вбік.  Витяг  з-за  пояса  шокер.  Метал  прекрасно  проводить  струм.  Рід  аж  затрясся.  Кілька  тисяч  вольт  пройшли  по  його  тілу.  Він  задкував  до  стіни.  Я  переключив  шокер  на  повну  потужність.  Я  не  зупинявся  аж  поки  не  почув  позаду  постріл  з  дробовика.
Рід  бездиханно  впав  на  землю.
- Попробуй  з  пекла  керувати  світом  –  позаду  почувся  голос  Фестиваля.
Я  оглянувся  назад.  Шаман  кинув  дробовик  на  застреленого  Морока.
- Він  багато  крові  мені  попортив  –  сказав  я  Шаману  –  ти  виручив.
- Я  йому  це  обіцяв  –  відповів  той  –  слово  треба  тримати.
- Значить  все?  –  спитав  Фестиваль.
- Майже  –  я  направився  до  виходу.
Вони  пішли  за  мною.  Лише  перед  тим  Фестиваль  облив  трупи  алкоголем  та  залишив  там  всю  вибухівку.  Я  поступлю  з  ними,  як  вони  колись  поступили  зі  мною.  Вогонь  очищує…
 Ми  пройшли  через  розвалені  двері.  Там  чекав  блідий,  як  смерть  Гаррет,  який  схилився  над  своїм  босом.
- Що  з  ним?  –  спитав  я.
- Фестиваль  перестарався  –  відповів  Максим  Вікторович.
- Ти  сам  винен  –  глухо  сказав  Шаман  –  це  за  Пророка.
- Нам  жаль  –  я  зупинив  його.  –  ми  допоможемо.
- Ні  –  сказав  Гаррет.  –  будемо  вважати,  що  ви  дотримались  угоди.
- Угоди?  –  не  зрозумів  Шаман.
- За  все  своя  ціна  –  відповів  Фестиваль.  –  Вони  мали  бути  з  нами.
- Правильно  –  сказав  Максим  Вікторович.  –  за  все  своя  ціна.  От  і  я  заплатив  свою.  Я  був  засліплений  владою  та  багатством.  Я  зрадив  друга.  Зрадив  усіх  вас.  Воно  того  не  варте.  Мені  жаль.  Пробачте  мене…  
Він  закрив  очі  і  похилився  вбік.  Гаррет  перевірив  його  пульс.  Тоді  заперечно  похитав  головою.
- Бог  пробачить  –  відповів  Шаман.
Я  вручив  детонатор  Гаррету.  Це  він  допоміг  мені  та  Шаману.  Це  він  допоміг  нам,  маріонеткам  обстригти  ниточки  і  вибратись  з  того  лялькового  театру.
- Цю  кнопку  -  показав  йому.  –  коли  будеш  готовий.
- Чому  я?  –  спитав  він.
- Ти  придумав  –  пояснив  Фестиваль.  –  якщо  знайдуть  трупи,  а  ти,  при  тому,  виявишся  живим…
- Хоча  можеш  і  не  підривати  –  Шаман  похлопав  його  по  плечі.
Ми  залишили  його  в  коридорі  і  направились  до  ліфту.  Гаррет  догнав  нас  коли  двері  почали  зачинятись.  Він  віддав  мені  детонатор.  Кнопка  вже  була  натиснута.  Ліфт  затрясло…
Епілог
 31  грудня  2044
- Вітаю,  вітаю  вас  дорогі  глядачі!  –  на  лиці  Анжели  заграла  усмішка.  –  Вітаю  вас  з  наступаючим  новим  роком!!!
Вона  усміхалась  так  щиро,  як  лиш  могла.  Цього  разу  на  ній  був  червоний,  облягаючий,  святковий,  новорічний  наряд,  не  без  декольте,  до  речі.  Вона  була  одна.  Її  зоряний  час  на  телеканалі.  Після  невдачі  з  отцем  Феодотом,  це  її  шанс  на  реабілітацію…
- З  вами  вечірній  випуск  новин  на  Старк-1.  Ми  всі  в  очікуванні  нового  2045  року.  Давайте  підведемо  підсумки.
Камери  починали  транслювати  зйомку  з  мегаполісів.
- Рік  був  важкий  та  напружений  –  її  лице  було  сама  серйозність  –  ми  всі  пам’ятаємо  недавній  бунт,  повалення  стін  в  42  мегаполісі,  і  звичайно  ж,  8-ми  бальний  землетрус.  Проте  гуманітарна  допомога  –  допомогла.  Ваші  кошти,  які  ви  пересилали  на  вказані  нами  рахунки,  допомогли  відбудувати  його  заново.  За  цей  рік  сталось  ще  багато  терактів…
Далі  з’являлись  зображення  знищень  в  мегаполісах…
- Відповідальність  на  себе  взяла  нова  терористична  організація,  яка  була  успішна  ліквідована  спецслужбами.
Далі  з’явився  репортаж,  який  крутили  місяць  назад.  Новий  Віце-Президент  робив  свої  офіційні  заяви.  Це  був  високий  чоловік  за  шістдесят,  але  косметичні  імплантати  приховували  справжній  вік.  Він  тримався  впевнено,  владно,  демонструючи  всім  своїм  видом,  що,  по  меншій  мірі,  він  заслужив  на  цей  пост.
- З  сумом  і  жалем  повідомляю,  про  те,  що  наш  президент  пішов  з  життя  на  сімдесят  третьому  році  життя.  Лікарі  постановили,  що  причиною  смерті  стали  болі  в  серці.  Нажаль,  його  було  вже  не  врятувати.  Але,  як  його  замісник  і  права  рука,  я  хочу  вас  запевнити,  що  безпека  світу  в  надійних  руках.  Зараз  рада  приймає  рішення  про  те,  хто  очолить  нас.  Проте,  поки,  я  виконую  обов’язки  президента,  я  можу  пообіцяти  вам,  що  уряд  кине  всі  свої  сили  на  відновлення  всіх  постраждалих  будівль,  внаслідок  вибухів.  Ми  знайдемо  тих,  хто  це  зробив  та  покараємо…
- Ще  один  нещасний  випадок  стався  в  реабілітаційному  центрі  мегаполісу  номер  5.  Ув’язнені  влаштували  там  бунт,  внаслідок  чого  сталась  пожежа  та  загинуло  кілька  десятків  людей,  включаючи  персонал.  Непідтверджені  данні  повідомили  про  те,  що  там  перебували  кілька  впливових  людей,  які  на  даний  час  рахуються  безвісті  зниклими,  але  точних  підстав  для  цього  немає.  Можливо  це  теж  був  теракт…
Анжела  глянула  в  камеру  своїми  великими  очима.
- Ми  виражаємо  наші  співчуття  сім’ям  загинувших.  Ми  скорбимо  з  вами.
Вона  витримала  хвилинну  паузу  і  вираз  найглибшого  співчуття  на  лиці  впродовж  цього  часу.  Тоді  підняла  голову  та  усміхнулась.
- Проте  не  обійшлось  без  хороших  новин.  Уряд  виділив  матеріальну  допомогу  на  відновлення  давно  закинутого  мегаполісу  93…
Камера  транслювала  зображення  з  пустелі,  як  прибувала  гуманітарна  допомога,  як  звалювали  табличку  з  різними  законами,  щасливих  дітей…
Далі  про  економіку,  досягнення  в  спорті,  виступи  артистів…
Тоді  прийшла  черга  президентської  промови.
***
Мегаполіс  0  (Альма-Матер)
Президент  сидів  у  своєму  офісі.  Було  темно.  Десь  за  стіною,  в  кімнаті  охорони,  крутилась  його  промова.  Там  він  висловлював  надії  та  обіцянки  на  краще  майбутнє  і  запевнював,  що  терактів  більше  не  буде.  Але  як  можна  запевнювати  когось  в  тому,  в  що  не  віриш  сам.  Всі,  хто  міг  хоч  на  щось  пролити  світло  вже  на  тому  світі.  Хтось  про  це  подбав.  Тоді,  в  психушці.  Тіла  два  тижні  не  могли  впізнати.  Хто  є  хто.  Що  ж  вони  там  робили?  Дивна  компанія.  
Хтось  затер  сліди.  Але  не  надовго.  Він  всіх  знайде…
Його  двері  відчинились.  Зайшов  товстий  приземистий  чоловік  в  білому  костюмі.  Голова  розвідки.  Хоч  він  і  не  виглядав,  як  шпигун.
- Чого  тобі?  –  спитав  президент.
- Зайшов  привітати  –  той  розвів  руками  –  свято  як-не-як.
- Ага  –  втомлено  погодився  президент.  –  свято.  Але  не  для  нас.
- В  мене,  для  вас  подарунок  –  сказав  шпигун.
- Знову  годинник?  –  стомлено  спитав  він.
- Краще  –  усміхнувся  товстун.
Він  пройшовся  до  дверей  і  відчинив  їх.
- Пам’ятаєте  про  що  ви  мене  просили?  –  спитав  він.
Президент  задоволено  всміхнувся.  Відколи  Рід  помер,  нерозкритих  секретів  ставало  все  менше.
В  кімнату  зайшли  два  брата  близнюка.  Їхні  погляди  були  відсутні.  «Ясно  –  спохмурнів  президент  –  андроїди».  Мозок  працює  нормально,  поки  хазяїн  не  накаже  когось  вбити.  Тоді  самий  потужний  комп’ютер,  який  Творець  заклав  людям  в  голову,  починає  працювати  в  тому  напрямку.  Ідеальні  вбивці…  Але  відсутність  волі  робить  їх  слабкими.
- І  кого  ти  привів?  –  недовірливо  спитав  президент.
- Тих,  хто  розкриє  нам  кілька  секретів…
***
Шаман
Ми  вибрались  з  дурки.  Фестиваль  вів  нас  по  каналізації.  Гаррет  йшов  за  ним.
- До  сих  пір  не  віриш,  що  живий?  –  спитав  Вавилон,  який  йшов  позаду.
- До  сих  пір  не  розумію  як  –  я  похитнувся  від  втоми,  але  друг  підтримав  мене.
- Гаррет  твій  поміг  –  сказав  той  –  якраз  вчасно.
- Не  варто  мені  дякувати  –  буркнув  той.
Я  промовчав.  Все  ж  він  зробив  свій  вибір.
Фестиваль  та  Гаррет  віддалились.
- І  що  далі?  –  тихо  спитав  я
- Там  машина  нас  чекає.  Далі  відлежатись  на  човні,  який  ми  орендували  на  поїздку  по  морі.  Вийдемо  по  дорозі…
- Я  не  про  те  –  перебив  я.
- Про  що  тоді?  –  здивувався  Вавилон.
- Нас  знайдуть.  За  те,  що  ми  зробили.  Таке  ніхто  не  прощає.  
- Можливо  –  погодився  Вавилон.
- Що  тоді?  –  спитав  я  –  що  будемо  робити?  Ми  не  знаємо  чи  живий  Хімік.  Брати  близнюки,  які  підставили  мене  та  вбили  Пророка…
- І  все  –  сказав  Вавилон.  –  більше  нікого.  Решту  ми  перебили.  А  ті  нехай  шукають.
Я  промовчав.  Колись,  в  іншому  житті,  вони  були  моїми  друзями…
- До  речі  –  сказав  мій  друг  –  я  чув  це  вони  грохнули  одного  слідчого,  який  знав  наші  імена.
- Толку  –  сказав  я  –  він  міг  розповісти…
- Він  і  розповів.  Але  Гаррет  віддав  мені  ті  данні.
- І  де  вони?
- Цього  я  вже  не  знаю  –  течія  в  річках  28  мегаполісу  швидко  рознесла  попіл  та  уламки.
- Тобто  ми  в  безпеці?  –  все  ще  не  вірив  я.
- Якщо  мерці  не  воскреснуть.
- Скільки  ти  готував  цей  план?
- Гаррет  розповів  місяць  назад.  
Ми  вилізли  з  водостоку.  Нічне  небо  заступили  хмари.  Мав  починатись  дощ.
- А  кілька  днів  назад  він  повідомив,  що  я  можу  тебе  витягти.  Ми  створили  легенду  Артура  Джонсона.  Я  боявся,  що  ти  мене  впізнаєш…
- Я  б  не  видав.
- Точно  –  підключився  Гаррет  –  лице  в  тебе  було  як  у  мертвого.  Нуль  емоцій.
Ми  почали  спускатись  вниз  до  річки,  яка  мала  вивести  нас  до  моря.  Шлюпка  чекала  нас.
- Що  ж  –  сказав  Гаррет  –  мені  далі  не  по  дорозі.
Фестиваль  глянув  на  нас.  Я  знаю,  про  що  він  думав.  Десь  глибоко  в  душі  я  погоджувався.  Але  ні.  Ми  й  так  вже  сьогодні  натворили.
- Топай  –  Вавилон  потис  йому  руку.  –  виберешся  сам?
- Справлюсь  –  Гаррет  перевів  погляд  на  мене.
- Дякую  –  сказав  я.
- Я  зробив  це  не  заради  тебе  –  він  повернувся  та  пішов  геть.
- Чому  ж  тоді?  –  не  зрозумів  Фестиваль.
- Я  хотів  припинити  вибухи  чи  ще  якісь  досліди  –  він  пришвидшив  крок.  –  та  дівчинка.  Вона  ж  з  вами,  так?
- Не  знаю  про  що  ти  говориш  –  сухо  буркнув  Вавилон.
- От  так  і  всім  говори.
- Заляж  на  дно  –  крикнув  я.  –  і  не  попадайся  нам  на  очі.
Гаррет  був  усе  далі.  Фестиваль  питально  глянув  на  нас.  
- Він  співучасник  того,  що  сталось  –  пояснив  я.  –  його  будуть  шукати.  Його  життя  в  його  руках…
- Все  одно  безпечніше…
- Знаю.  Але  ми  і  так  вже  натворили  за  сьогодні.
- Нам  час  –  Вавилон  виліз  на  човен.  –  твоя  сестра  чекає.
- В  мене  ще  справи  –  я  підійшов.
Простягнув  руку.  Він  схопив  її  та  витяг  мене.
- Що  ж  –  він  похлопав  мене  по  плечі.  –  давай  завершимо  всі  справи.
- Удачі!  –  Фестиваль  відштовхнув  човен.
Ми  допомогли  йому  вилізти.
- Я  десь  в  Австралію.  Нє,  десь  в  Азію.  –  сказав  він.  
- Чому  туди?  –  одночасно  спитали  ми.
- Ви  ж  не  візьмете  мене  з  собою.  –  почухав  голову  Фестиваль  і  почав  бідкатись.  –  Та  й  я  не  хочу  туди,  куди  не  знаю.  А  там  я  ніколи  не  був.  І  на  мене  не  будуть  дивитись  косо.  Там  нормально  мати  схожі  імплантати.  І  азіаток  я  люблю.  Там  мене  ніхто  не  буде  шукати.  І  за  тим  очкариком  треба  подивитись.  Ще  й  Рустам  має  на  мене  зуб…
Ми  зареготали.  Фестиваль  спочатку  не  зрозумів,  з  чого  ми  ржали,  а  коли  до  нього  дійшло  він  приєднався  до  нас.  Нічну  тишу  порушив  наш  сміх…  
***
2045  
Мегаполіс  2
Ліка  ходила  по  ринку  поблизу  нетрів.  Вибирала  продукти.  Сьогодні  там  було  людно.  Субота.  Люди  закуповувались  продуктами  на  тиждень  наперед.  От  і  вона  не  виняток.  Вона  про  щось  думала.  Вона  зупинилась  біля  лотка  з  фруктами.  Зима,  а  вибір  фруктів…
Її  хтось  грубо  штовхнув  в  плече.  Ліка  роздратовано  повернула  голову.  Що  за  ідіот!  Той,  хто  штовхнув  її  зупинився  зовсім  поруч  і  навіть  не  зважав  на  неї.  Вона  поправила  своє  сіре  пальто  і  сумочку  на  плечі.
- Ви  мене  штовхнули!  –  сама  не  зрозуміла  навіщо  вона  заговорила  до  незнайомого  чоловіка  років  двадцяти  п’яти.  Він  стояв  в  синіх  джинсах  та  чорній  куртці  з  капюшоном  натягнутим  на  голову.
- А?  –  він  необачно  повернув  голову.
Зріст  вище  середнього  на  лиці  трьохденна  щетина.  Коротко  стрижений,  русявий  з  зеленими  очима  і  горбатим  носом.
- Ви  полегше  –  заговорила  Ліка  –  дивіться  куди  йдете.
- Ой,  вибачте!  –  голосно  та  винувато  заговорив  він.  –  я  не  хотів!
- Та  нічого…
- Як  скажеш,  Ліка  –  вже  тихіше  сказав  він  –  ти  ж  Ліка?  Так?
- Звідки?...  –  зблідла  дівчина.
- А  я  й  не  знаю  –  незнайомець  пройшов  повз  неї  і  кинув  клапоть  паперу  їй  в  кишеню.  –  Вибачте,  помилився.
Він  розчинився  в  натовпі,  який  снував  по  ринку.  Ліка  то  здивовано,  то  налякано  намагалась  розгледіти  його.  Але  марно.  Той  зник.
Вона  потягнулась  рукою  в  кишеню.  Дістала  погнутий  клапоть  паперу.  Розгорнула.  І  не  дихаючи  перечитувала  кілька  рядків.
***
Привіт  Ліка!  Я  стримав  слово.  Якщо  хочеш  зустрітись,  то  я  буду  чекати  тебе  там  де  пообіцяв  повернутись…
***
Поблизу  мегаполісу  239
З  заміток  Аліси
Вавилон  з  Шаманом  йшли  по  берегу  моря.  Вони  мовчали.  Скільки  всього  було  сказати  друзям,  але  вони  мовчали.  Вони  не  розповідали  мені,  що  зробили,  а  я  й  не  питала.  Я  просто  спостерігала  за  ними  з  нашої  хатинки  на  пляжі.  Рустам  привіз  нас  сюди.  Він  і  сам  перебрався  з  Лейлою,  але  в  маленький  особнячок.  Нам  же  залишилось  просте  туристичне  бунгало.  Але  більшого  і  не  потрібно…
Я  усміхнулась.  Згадала  вираз  лиця  Вавилона,  коли  він  розповідав  брату  про  нас.    Ніколи  не  бачила,  як  він  переживає.  Щось  в  цьому  є.  А  тоді  Шаман  сказав,  що  знав  про  все  з  самого  початку.  Напруження  спало,  але  Вавилон  трішки  схарився  на  мене,  що  не  розповіла  йому.  Але  він  не  з  тих,  хто  буде  довго  ображатись.
Друзі  зареготали.  Що  вони  згадали?  Чи  щось  задумали?  Але  я  махнула  на  них  рукою.  Це  ж  вони.  Влізати  в  різні  неприємності  для  них  в  рамках  норми.
Я  повернулась  назад.  Ліка  заплітала  Яні  коси.  Мені  це  не  подобалось.  Ліка  мені  не  подобалась.  Сама  не  знаю  чому.  Може  тому,  що  Яна  прив’язалась  до  неї?  Чи  що  вона  заволоділа  серцем  мого  братика?
Але  я  гнала  ці  думки  геть.  Ми  порозуміємось,  я  сподіваюсь.  А  якщо  і  ні,  то  й  пофіг.  Головне,  щоб  брат  був  щасливий.  
Вчора  ми  всі  говорили  про  те,  що  коли  все  утихне,  ми  зможемо  почати  пошуки  наших  батьків.  Очі  Вавилона  загорілись  тоді.  Може  він  ще  думає  про  ту…  Але  я  не  можу  нічого  пред’являти.  Він  врешті  признався  мені  в  коханні.  Він  мій…
Я  знову  подивилась  на  море.  Там  гуляв  Рустам  з  вагітною  Лейлою.  Вони  помахали  мені.  Жестом  запросили  приєднатись.  
- Я  пройдусь,  прогуляюсь  –  повідомила  Ліку  та  Яну.
- Ми  з  тобою.  –  в  один  голос  відповіли  вони.
Коли  ми  вийшли,  біля  Рустама  вже  були  Шаман  з  Вавилоном.  Вони  про  щось  весело  говорили.  Я  підбігла  до  Вавилона,  обійняла  його.  Поклала  голову  йому  на  груди.  Він  підняв  пальцями  моє  підборіддя.  Подивився  в  очі.  Ласкаво  всміхнувся.  І  поцілував…
Ми  тоді  довго  сиділи  на  пляжі.  Всією  компанію.  Нам  було  весело.  І  так  було  кожний  вечір.  Так  не  могло  бути  вічно,  але  ми  заслужили  хоч  трішки  щастя  та  спокою…
Кінець
Від  автора.
Навіть  після  закінчення  книжки,  я  не  впевнений  в  тому  вийшло  чи  ні.  Але  судити…  Хоча  я  вже  згадував  на  початку.  Просто  хочу  виразити  подяку  моєму  читачу  №1.  Дана,  ти  навіть  не  уявляєш,  яку  послугу  ти  мені  зробила  прочитавши  мою  писанину.  Дякую.  Сподіваюсь  тобі  сподобалось…
Також  виражаю  подяку  кращому  другу.  (Так,  друже,  виражаю  тобі  подяку,  якщо  ти  все  ж  дочитаєш,  щоб  побачити  це).
Ще  раз  приємного  читання!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574497
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.04.2015

Привиди нового світу Частина 4 розділ 6

6.
Шаман
Зараз
Двері  в  моїй  камері  помалу  відчинились.  Запізно  для  їжі.  Та  й  кому  я  потрібен  на  світанку.  Можливо  це  мої  кати.  Але  ні.  Хоча?  Ні!  В  мене  ж  ще  один  день!  Я  встав.  Заховав  прилад,  який  дав  Гаррет,  щоб  його  не  знайшли,  якщо  це  обшук.
В  кімнату  зайшов  всього  один  чоловік.  Мої  очі  звикли  до  темряви  і  я  без  проблем  зміг  розгледіти  його.  Високий,  широкоплечий.  Таких  колись  називали  два  на  півтора.  На  ньому  в  обтяжку  сидів  дорогий  чорний  костюм  трійка.  Піджак  явно  був  замалий  для  такого  велетня.  Лиса  голова  і  незрозумілі  татуювання  на  лиці  та  шиї,  які  приховували  рубці.
- Ти  знаєш  хто  я?  –  спитав  він  тихим  басом.
Я  заперечно  похитав  головою.
- Це  неприємно  –  він  розвів  руками  –  так,  що  дозволь  виправитись.  Мене  звуть  Морок.  Ти  мабуть  Шаман?
Я  ствердно  кивнув.  Він  кілька  секунд  помовчав.  Видно  оцінював  мене.
- Ти  ж  знаєш,  що  я  розшукую  твого  друга?  –  продовжив  він.  –  Його  Вавилоном  кличуть.
- Мені  казали,  що  ти  б  уже  мав  його  знайти.  –  я  не  стримав  насмішку.  –  чи  це  не  так?
- Він  хороший  в  цьому  плані.  –  Морок  знизав  плечима.  –  якщо  й  ти  такий  же,  то  висловлюю  свою  повагу.
- І  ти  ж  розумієш,  що  я  не  знаю  де  він…  якщо  він  ще  живий.
- Це  само  собою.  –  погодився  він.  –  я  не  за  цим  прийшов.
- Тоді  що  тобі  потрібно?
- Хотів  подивитись  на  його  друга…
- Подивився?!  –  гаркнув  я.
- Ви  схожі.  Обоє  безстрашні,  коли  є  за  кого  вмирати.  Якщо  все,  що  мені  розповіли,  правда.  Я  міг  би  голими  руками  тебе  переламати,  але  це  не  принесе  мені  задоволення.  Тому  розкажи  про  нього.  Про  того  Вавилона,  якого  ти  бачив  востаннє.  Ти  ж  не  хочеш,  щоб  я  спитав  твою  рудоволосу  подружку…
- Знаєш  –  я  заговорив  тихіше,  але  з  неприхованою  загрозою  в  голосі.  –  колись  за  свою  сестру  я  вистрілив  одному  дурню  в  лице  з  дробовика.  Той  теж  не  подумав,  що  зробив.  Але  тобі  дуже  пощастить,  якщо  ти  удостоїшся  хоча  б  цієї  участі.
- Звучить  гарно,  але  не  вражає  –  його  голос  зазвучав  загрозливіше.  –  починай  розповідати.
***
Два  місяці  назад
Вавилон
Ми  в  обнімку  вийшли  з  під’їзду.  Рустам  з  Яною  вже  мабуть  чекали.  Але  ми  не  поспішали.  Ми  повільно  йшли  по  дорозі  і  раділи  наче  діти.  Жартували,  сміялись,  періодично  зупинялись  для  довгих  поцілунків.  Нам  було  добре.  Тут  де  я  виріс,  все  було  спокійно.  Постарілі  будинки,  де  ще  поодиноко  світились  світла.  Хтось  вже  прокинувся.  Але  нам  не  було  до  них  діла.  Збоку  ми  виглядали,  як  пара  ідіотів,  які  аж  світяться  не  то  від  щастя,  не  то  від  дибілізму.
- Вавилон!  –  позаду  мене  пролунав  чийсь  голос.  Знайомий  до  болі  голос.
Я  розвернувся  закривши  собою  Алісу.  Переді  мною  в  десяти  метрах,  стояв  Хімік.
***
Шаман
- Ми  приземляємось!  –  об’явив  пілот.
Я,  Хімік  і  Фестиваль  переглянулись.  Ось  він,  наш  час.  Ще  один  товариш  поповнить  нашу  команду.  І  проллє  світло  на  багато  деталей.  Ми  розділились.  Хімік  пішов  до  апартаментів  Вавилона.  А  ми  з  Фестивалем  до  падіння  гелікоптерів.
Наш  гелікоптер  приземлився  на  пустирі  на  нейтральній  території.  Ми  вискочили  з  нього.  Розібрали  спорядження.  І  розділились…
***
Вавилон
Я  не  повірив  своїм  очам.  Хімік!  Живий!  Ми  з  криками  кинулись  одне  до  одного.  Обійнялись.  Він  злегка  схуд,  але  тримався  впевнено.
- А  де  мій  брат?  –  схвильовано  спитала  Аліса.
- Вже  в  дорозі!  Я  повідомив  йому…
- Але  як?!  Як  ви  нас  знайшли?  –  схвильовано  спитав  його.
- Почули  про  те,  що  рознесли  стіни  і  вирішили,  що  тут  не  обійшлось  без  тебе…  -  він  розвів  руками.
Щось  з  ним  було  явно  не  так.  Всередині  мене  пролунав  сигнал  тривоги.
- Але  я  ж  згорів!  –  я  відійшов  від  нього.  –  як  ви  дізнались?
- Тебе  та  Ілая  зняли  на  камеру  в  пустелі.  –  пояснив  він.  –  ах,  точно!  Я  ж  не  пояснив.  Нас  завербували  в  групу  боротьби  з  сектантами.  Повністю  підлатали.  Там  нам  і  повідомили,  що  бачили  когось  з  Ілаєм.  Ви  ж  тоді  зачищали  караван  сектантів  в  пустелі.  –  він  єхидно  всміхнувся.  –  пхали  нам  палки  в  колеса.
- Це  після  того,  як  ви  знищили  цілий  мегаполіс?  –  я  не  оцінив  його  жарту.
- Звідки  ти  знаєш?
- Не  знав.  тепер  знаю!  –  збрехав  я
- Ну,  раз  ми  про  таке  говоримо,  то  давай  згадаємо  старе.  –  він  перестав  усміхатись.  –  ми  колись  врятували  дівчинку…
- Я  ні  разу  не  бачив  її  після  того…  -  в  мене  навіть  голос  не  дрогнув.
Аліса  здивовано  подивилась  на  мене.  Це  не  залишилось  непоміченим  для  Хіміка.  Вона  видала  мою  брехню.
- А  ти?  –  Хімік  звернувся  до  неї.  –  теж  не  бачила?  Шаману  сказали,  що  ти  померла.
- Що?!  –  не  зрозуміла  вона.
- Ілая  найняли,  щоб  усунути  тебе  –  признався  їй  я.  –  я  відговорив  його.
- Аліса?!  –  позаду  почувся  голос  Шамана.  –  Вавилон?!
Аліса  побігла  до  нього.  Брат  з  сестрою  обійнялись.
- Вибач!  Вибач!  –  в  Шамана  виступили  сльози.
- Господи,  яка  я  рада,  що  ти  живий!  –  ридала  Аліса.
Ми  з  Хіміком  мовчки  дивились  на  них.  Ситуація  була  неадекватна.  Я  не  можу  приєднатись  до  них,  бо  перебування  Яни  буде  під  загрозою.  Повести  їх  за  собою  теж.  Рустам  спробує  їх  вбити.  Напасти  на  Рустама  я  теж  не  міг.  Він  ризикує  життям,  щоб  спасти  Яну.  Плюс  я  повинен  йому  допомогти.  Але  й  допомогти  я  не  можу.  Вони  ж  мої  друзі.
Шаман  з  Алісою  припинили  обнімашки.  Мій  кращий  друг  підійшов  до  мене.  Ми  глянули  одне  одному  в  очі.  Потисли  руки,  тоді  обійнялись.  На  кінець  то,  моя  місія  виконана.
- Ну  так  де  дівчинка?  –  спитав  Хімік.
- Я  ж  кажу,  що  не  знаю.  –  знову  відповів  я.
- Вавилон,  ми  з  тобою  давно  знайомі  і  просто  так,  я  б  не  просив…
- Давайте  зробимо  перерву  –  запропонував  Шаман.
- Мені  гірше  з  кожним  днем  –  Хімік  пропустив  ці  слова  повз  вуха.  –  це  твій  шанс,  Вавилон.  Твій  шанс  довести,  що  ти  не  зраджував  нас.
- Що?!  –  я  не  повірив  вухам  –  зраджував  вас?  Яким  способом?  Я  під  кулі  підставився,  щоб  ви  тоді  змогли  вибратись.
- Тебе  спалили  на  моїх  очах  –  втрутився  Шаман.  –  як  ти  вижив?
- Один  вчений  витяг  мене  з  вогню
- З  чого  раптом?  –  не  повірив  Хімік.
Я  замовк.  Тоді  саме  Яна  вмовила  старого  витягти  мене.
- Я  виповз  з  багаття.  Тоді  мене  й  підібрав  старий.  –  збрехав  я.
- Ти  ж  розумієш,  що  брешеш?  І  ми  розуміємо.  –  скривився  Хімік.  –  і  ще  тебе  чекає  гелікоптер.  Фестиваль  повідомив…
Я  подумки  вилаявся.  Рустам  впізнає  Фестиваля  і  вб’є.  А  якщо  навпаки,  то  вони  доберуться  до  Яни.
- Шаман  –  я  звернувся  до  нього.  –  ти  знайшов  Алісу.  От  і  забери  її  звідси.
- Чому?  –  не  зрозуміла  вона.
Шаман  мовчки  переводив  погляд  то  на  мене  то  на  Хіміка.  Він  все  розумів.  Перед  ним  стояв  самий  важкий  вибір.
- Чому?  –  здивувався  Хімік.  –  нехай  вона  скаже,  якщо  ти  не  хочеш  і  ми  забудемо  про  цей  інцидент.
- Я  не  можу,  Хімік  –  чесно  призналась  вона.  –  не  можу.
- Прийдеться  –  Хімік  направився  до  неї,  але  Шаман  заступив  йому  дорогу.
- Ти  її  навіть  пальцем  не  тронеш  –  сказав  він.
- Що  ж  –  він  розвів  руками.  –  тоді  ти,  Вавилон.  Допоможеш  мені  знайти  ліки  від  болю.  А  тоді  лети.  Якщо  Фестиваль  не  грохнув  ще  пілота…
- Хімік,  пам’ятаєш  ти  казав  про  те,  що  нам  потрібно  звалити  в  один  момент.  –  заговорив  Шаман.  –  ось  він.
- Ти  і  звалюй.  –  буркнув  той  –  з  сестрою.
- Я  без  нього  не  піду  –  Аліса  показала  пальцем  на  мене.
- Добре.  тоді  скажіть  де  дівчинка  і  можете  йти  обоє.  Допоможіть  мені  в  знак  нашої  дружби.
- Мені  жаль,  Хімік  –  чесно  признався  я  –  але  я  не  можу.  Це  поставить  її  життя  під  загрозу.
- Мені  теж  жаль  –  Хімік  дістав  з  кобури  пістолет.
Я  дістав  свій.  Шаман  закрив  собою  Алісу,  яка  вже  хотіла  кинутись  до  мене,  і  відійшов.
- Аліса  –  я  заговорив  якомога  спокійніше  –  тобі  потрібно  летіти.
- Але…
- Ніяких  але!!!  Йди  геть!  –  я  перейшов  на  крик.  –  Шаман!  Заради  нашої  дружби  забери  її  геть  і  зупини  Фестиваля.  Лети  геть!
Ми  з  Шаманом  зустрілись  поглядами.  Тільки  знайшли  одне  одного.  Але  так  було  необхідно.  Він  перевів  погляд  на  Хіміка.
- Йди,  брате!  –  сказав  той.  –  я  не  хочу  причиняти  шкоди  ні  тобі  ні  їй.  Забирай  свою  сім’ю  і  тікай.
- Вавилон!  –  Шаман  подивився  на  мене.
- Давай,  брате.  Так  ти  мені  дуже  допоможеш.  Бувай,  Алісо.
Вона  промовчала.  Але  зрозуміла.  Вона  розуміла  все.  Короткий  кивок  голови  і  вона  побігла  разом  з  Шаманом,  щоб  зупинити  Фестиваля.  Сподіваюсь  вони  вціліють.  Ми  з  Хіміком  чекали  поки  вони  віддалились.
***
Шаман
Аліса  бігла  попереду.  Я  одразу  ж  за  нею.  Треба  було  переконати  Фестиваля,  що  нам  пора  летіти  геть.  Але  які  в  нього  на  цей  рахунок  плани,  я  не  знав.  Ми  минали  знайомі  вулички,  які  тепер  були  безлюдними.
- Ще  довго?  –  спитав  я
- Майже  прибігли  –  повідомила  Аліса.
Вона  повернула  за  кут.  Я  слідом  за  нею.  Ми  вибігли  на  пустир.  Тут  не  залишилось  ні  одного  цілого  будинку.  Лише  руїни  де-не-де.  А  посеред  них  стояв  гелікоптер.  Той,  про  який  ми  говорили.  Біля  нього  гралась,  якась  маленька  дівчинка,  а  за  нею  спостерігав  здоровий,  чорнявий,  загорілий  чоловік.  Він  усміхався  і  щось  їй  казав.  Де  ж  заховався  Фестиваль?
***
Вавилон
Хімік  направив  на  мене  пістолет.  Я  зробив  теж  саме.  Не  думав,  що  до  такого  дійде.  Ми  ж  друзі!  Це  не  може  бути  так!
- Якщо,  ти  мені  не  допоможеш,  я  здурію  від  болі  –  попросив  він.
- Мені  справді  жаль,  але  я  не  дозволю  нашкодити  їй.
- Ми  не  порозуміємось?
- Виходить,  що  ні.      
Все  заходило  в  тупік,  залишаючи  все  менше  і  менше  розв’язків…
Ми  націлились  одне  в  одного.  Стало  зовсім  тихо.  Сонце  по  малу  піднімалось.  Але  ми  не  стріляли.  Сам  не  знаю,  чому,  але  я  не  міг  натиснути  на  курок.
- Ти  ж  розумієш,  що  тобі  прийдеться  сказати  –  вимовив  Хімік.
- Застреливши  мене  ти  не  дізнаєшся  –  я  опустив  пістолет.
- Тоді  може  вирішимо  все  по-старому  –  він  заховав  пістолет  в  кобуру.
Я  зробив  так  само.  Зараз  буде  кулачний  бій.  Як  в  старі  часи,  коли  зброя  та  набої  були  рідкістю.  В  мене  більше  шансів.  При  мені  Шерінган.
В  котре  переконуюсь,  що  в  житті  все  по  інакшому.  Тут  немає  правильного  і  не  правильного  виборів.  Тут  є  розгрібання  паскудних  наслідків  у  будь-якому  випадку.  
Ми  швидко  зблизились.  Не  було  ні  бесід,  ні  приготувань,  ні  дурних  реплік.  Я  не  дав  Хіміку  ударити.  Я  ж  важчий  і  сильніший  за  нього,  от  я  і  використав  це.  Різко  наблизився  впритул.  Впав  на  одне  коліно.  Обхопив  його  ногу.  І  підняв  його  вгору.  Тоді  кинув  на  землю.  Сам  всівся  зверху  і  пустив  в  хід  кулаки.  Чомусь  він  не  закривався.  Один  удар.  Другий.  Третій…
На  четвертому  моя  рука  сама  зупинилась  в  повітрі.  Я  спробував  довести  її  до  Хіміка,  але  марно.  Його  розбите  закривавлене  лице  розплилось  в  тріумфальній  усмішці.  Невже  це  він  контролював  мою  руку?  Я  спробував  ударити  іншою,  але  результат  був  той  самий.  Хімік  доторкнувся  рукою  мені  до  грудей.
- Бабах!  –  тихо  прошепотів  він.
Мене  відкинуло  на  кілька  метрів.  По  відчуттях,  ніби  в  мене  врізався  потяг.  Я  пролітав  над  землею  в  повному  нерозумінні  того,  що  сталось.  Він  може  з  легкістю  контролювати  мене.  Але  як?!  Вихід  є  тільки  один.  Поки  я  ще  не  приземлився  я  дотягнувся  руками  до  лиця.  Провів  пальцями  по  очах…
***
Шаман
Ми  підійшли  до  гелікоптера.
- Де  Вавилон?  –  насторожено  запитав  пілот  вийшовши  нам  на  зустріч.  –  і  хто  це  такий?
- Рустам,  це  мій  брат  –  представила  мене  Аліса.  –  Яна,  залазь  в  вертоліт.  Ми  відправляємось.
- Почекай-почекай  –  зупинив  її  Рустам  –  поясни,  що  сталось.
- Ніколи  пояснювати!  –  я  втрутився  в  розмову  –  просто  забери  дівчат  в  безпечне  місце!  Хутчіш!
- А  ти?  –  стривожено  запитала  Аліса
- Не  знаю!  –  Вавилон  не  справиться  сам.
- Та  що  сталось?!  –  загарчав  Рустам.
- Так,  Шаман,  що  сталось?  –  Фестиваль  вийшов  зі  своєї  схованки.
- Хімік  зійшовся  з  Вавилоном  –  пояснив  я.
- А  ти  тут?  –  він  скинув  куртку  демонструючи  свої  залізні  руки
- Я  вибрав  сестру.  А  ти  що  вибереш?
- Ми  тут,  щоб  знайти  Вавилона…  -  він  подивився  на  нас  –  і  дівчинку…
- Ти  був  в  мегаполісі  93?  –  спитав  його  Рустам.
- Тобі  то  що?  –  буркнув  Фестиваль.
- Значить  це  ти  тоді  відкрив  вогонь  по  мирних  жителях  –  його  очі  наче  змінили  колір  на  сірий.
- Рустам,  будь-ласка,  давай  полетимо  геть!  –  попросила  Яна.
- Ніхто  нікуди  не  полетить!  –  Фестиваль  був  усе  ближче  й  ближче.
Я  став  між  ними.  Рустам  вийшов  наперед.  Аліса  пригорнула  Яну  до  себе.
- Ви  двоє  знищили  цілий  мегаполіс!  –  з  ненавистю  говорив  Рустам.  –  скільки  ж    людей  ви  тоді  прирекли  на  загибель?!  Чоловіки,  жінки,  діти!  Скільки?!  А  тепер  ви  ще  й  прийшли  по  неї?!  –  Він  показав  пальцем  на  Яну.
- Відійди  з  дороги,  а  то  приєднаєшся  до  своїх  людей.  –  попередив  Фестиваль.
- Давайте  заспокоємось!!!  –  Я  випростав  руки  в  їхніх  напрямах.  –  я  розумію,  що  ми  тоді  вчинили  і  мені  жаль.  Але  ми  вже  не  повернемо  тих  людей.  Ти  можеш  забрати  мою  сестру  в  безпечне  місце,  так  зроби  це!  Фестиваль  –  я  повернувся  до  нього  –  ти  мій  друг,  але  я  не  можу  ризикувати  життям  сестри.  Вона  ціною  життя  буде  захищати  дівчинку,  яку  я  колись  виніс  із  вогню.  Я  не  дам  причинити  їм  шкоди.  
Всі  погляди  в  цей  момент  були  прикуті  до  мене.  Я  направився  до  Фестиваля.
- Ми  ж  друзі!  –  я  поклав  руку  йому  на  плече.
- Хімік  теж  мій  друг  –  сумно  сказав  Фестиваль.
- Я  не  можу  залишити  це  просто  так!  –  Рустам  кинувся  до  Фестиваля.
Я  спробував  їх  розборонити,  але  не  вийшло.  Фестиваль  ударив  мене  під  дих  своєю  залізною  рукою.  Я  пролетів  кілька  метрів  впав  на  землю  і  відповз.  Два  велетня  зчепились  між  собою…
***
Вавилон
Асфальт  аж  потріскав,  коли  я  все  ж  приземлився.  Куртка  не  витримала  сили  тертя.  Як  і  шкіра  на  спині.  Але  оплакувати  та  жаліти  себе  буду  потім.  Я  не  встиг  піднятись  як  Хімік  провів  рукою  і  мене  метнуло  в  сторону  будинку.  Я  влетів  у  розбите  вікно  і  розпластався  на  бетонній  підлозі.  Оце  чесний  бій,  нічого  не  скажеш…
Я  ледь  відірвав  голову  від  землі.  Перед  очима  все  плило.  Проти  такого  суперника  шансів  мало.  В  вухах  гуділо,  але  я  все  ж  розчув  звук  дроблення  бетону.  Хімік  робив  собі  двері.  Я  спробував  швидко  встати,  але  моя  спроба  не  увінчалась  успіхом.  Хімік  вже  зайшов  всередину.
- Може  все  ж  скажеш?  –  спитав  він.
- Забудь!  –  я  знову  спробував  піднятись.
Моє  тіло  знову  відірвалось  від  землі.  Хімік  метнув  мене  в  стіну.  Тіло  боляче  ударилось.  В  очах  потемніло.  Якби  не  Іванович  з  Ілаєм,  які  допомогли  вдосконалити  мої  фізичні  характеристики,  цей  удар  став  би  останнім.  Але  вони  все  ж  зробили  свою  справу.  Я  повільно  сповз  по  стіні.  Шерінган  ще  нікуди  не  зник,  але  довго  я  не  міг  його  підтримувати  в  такому  ритмі.
Хімік  схопив  мене  рукою  за  барки  і  підняв.  Болісний  удар  в  корпус.  В  середині  наче  щось  тріснуло.
- Знаєш,  що  це?  –  захекано  спитав  він  –  це  твої  органи.  Я  можу  вирвати  їх  в  тебе.  По  одному.  А  ти  все  відчуєш!
- З  чого  ти  взяв,  що  ти  це  вмієш?  –  наші  погляди  зустрілись.
Хімік  не  зрозумів,  що  сталось.  Я  вводив  його  в  транс.  В  нього  перед  очима  почало  все  зникати.  Це  було  так,  як  і  з  Ілаєм.
- Ти  ж  насправді  не  вмієш  рухати  предмети.  –  я  запевнював  його.
Він  повірив.  Переконав  сам  себе.  Подіяло.  Як  і  завжди…  
По  його  очах  я  міг  читати  його  як  книжку.  В  нього  теж  сильні  головні  болі.  Якщо  вони  не  припиняться,  він  помре.  Він  вже  повірив,  а  значить  і  переконав  себе,  що  нічого  не  вміє.  Тепер  можна  було  нагадати  йому  про  його  головні  болі…
Але  я  не  став  цього  робити.  Крик  Ілая  ще  лунає  в  мене  в  вухах.
Я  вивів  його  з  трансу,  поки  він  не  залишився  там  навічно.  Він  так  і  не  розумів,  що  сталось.  Я  не  став  чекати,  поки  ситуація  зміниться.  Забрав  його  руку  від  корпусу.  Лівий  лікоть  в  щелепу.  Відштовхнув  його  від  себе.  Я  бачив  його  наскрізь.  Як  колись:  кістки,  м’язи,  нервові  закінчення.  В  мозку  був  імплантат,  який  по  нервових  закінченнях  передавав  імпульси  імплантатам,  які  були  розташовані  в  руках.  Ось  як  він  це  робить.
Хімік  викинув  вперед  руку.  Я  глянув  на  неї.  Все  було  наче  хтось  натиснув  стоп-кадр.  Імпульс  йде  до  руки.  І  ледь  помітне  нагнітання  повітря  в  тій  області,  яке  швидко  йде  в  мою  сторону.  Швидко  кинувся  вбік…
- Промахнувся?  –  не  повірив  собі  Хімік.
Я  відповів  кулаком  в  лице.  Пряма  нога  в  корпус.  Його  кинуло  в  протилежну  стіну.  Він  викинув  обидві  руки.  Я  зігнувся  і  пройшов  під  ними.  Аперкот  в  щелепу.  Він  ударився  головою  в  стіну.  Далі  все  як  вчили.  Печінка,  селезінка,  знову  щелепа.  Коліно  по  ребрам.  Зловив  його  за  барки,  потягнув  до  себе,  тоді  в  стіну.  Він  вже  не  стояв  на  ногах.  Сил  використовувати  свої  телепатичні  здібності  в  нього  майже  не  залишилось.
- Може  досить?  –  Я  схилився  над  ним.
- Я  не  дам  себе  зупинити  –  він  випростав  руку  в  моєму  напрямі,  але  нічого  не  сталось.
- Я  не  дам  нашкодити  їй  –  я  знову  бачив  нормально.  –  ні  тобі!  Ні  комусь  іншому!
- Скільки?  –  спитав  Хімік.
- Що,  «скільки»?!  –  перепитав  я
- Ти  ж  бачив…  В  тебе  зір,  як  в  Ілая…  Ти  ж  знаєш,  скільки  мені  залишилось,  правда?
- Знаю  –  признався  я.
- Скільки?
- Може  місяць,  два.  –  я  подивився  вбік  –  Як  повезе.  Хіба  болі  втихнуть.  І  то  не  факт.  Через  твої  імплантати  я  не  можу  сказати  точно,  що  станеться.
- Тоді  ти  розумієш,  чому  мені  потрібна  та  дівчинка  –  сумно  сказав  Хімік.  –  я  не  звір  якийсь.  Я  просто  хочу  жити.
- Розумію,  Хімік,  розумію  –  в  мене  став  ком  в  горлі.  –  я  б  поступив  так  само.
Я  направився  до  виходу.
- Але  я  не  на  твоєму  місці.
- Ти  не  підеш  так  просто!  –  зашипів  Хімік  –  якщо  вже  мені  вмирати,  то  давай  за  компанію.
В  кімнаті  з’явився  бар’єр.  Стало  помітно  легке  нагнітання  повітря  по  краях.  Стіни  затряслись  стеля  почала  осипатись.  Я  зупинився.  Повернувся  до  нього.
- Ти  ж  без  сил  –  схопився  я.
- Так  і  є!  –  він  показав  мені  маленький  синій  кристал,  розміром  з  палець,  який  чимось  нагадував  обеліск.
- Звідки  це  в  тебе?
- Подарунок  від  боса  –  сказав  він  –  вже  запущено.  Мав  жахнути,  коли  ми  знайшли  б  дівчинку  і  забрались  би  звідси.  З  тобою.  Але…  та  скоро  вийдуть  ще  кращі.  Крутіше  за  ядерну  зброю.  Наче  антиматерія.  Можна  пів  мегаполісу  знести,  але  вистачить  і  на  нас  двох.  Що  скажеш?  
- Ти  дійсно  цього  хочеш?  –  спитав  я.
- Я  не  здохну  сам!  –  він  спробував  піднятись,  але  його  ж  власна  сила  не  дала  йому  цього  зробити.  Він  слабо  контролював  те,  що  тут  ставалось.
 В  кімнаті  наче  землетрус  проходив.  Ще  кілька  хвилин  і  нас  накриє  під  завалами.  Я  подивився  на  свою  руку.  Мій  НПК  був  зламаний.
- Хочеш  попрощатись?  –  він  втер  рукою  кров,  яка  пішла  з  носа.    –  Фестиваль,  відповідай!
***
Шаман
Я  до  сих  пір  не  міг  дихати.  Спробував  підігнути  коліна  під  себе.  Я  виглядав  наче  риба  на  березі,  яка  не  може  дихати,  але  все  ж  продовжує  свої  жалюгідні  спроби.  
Картина  була  невтішна.  Сестра  закрила  собою  маленьку  дівчинку  і  з  жахом  дивилась  на  те,  як  зчепились  два  велетні.  Вони  наносили  удари  одне  по  одному.  Рустам  нагадував  кобру,  яка  постійно  вертілась  і  наносила  чіткі  удари.  А  Фестиваль  походив  на  ведмедя,  який  намагався  дістати  кобру  своїми  стальними  лапами.  А  я?  А  я  навіть  не  знав,  що  робити.  
Що  за  день  такий?  
Он  що,  просто  заберу  Алісу  геть  звідси.  Наплювати!  Нехай  убивають  одне  одного.  З  великими  зусиллями  повітря  повернулось  до  легень.  Я  став  на  ноги.  Побрів  до  Аліси.  Схопив  її  за  руку.
- Я  без  неї  не  піду!  –  вона  схопила  Яну  за  руку.
- ААААААААА!!!!!!!!  Гаразд!  Пішли!  =  здався  під  її  натиском.
В  цей  момент  Фестиваль  звалив  Рустама  з  ніг.
- Значить  он  хто  ти  насправді!  –  він  направився  до  нас  –  я  думав  ми  браття!
- Не  підходи!  –  я  дістав  пістолет  і  націлився  в  нього.  –  я  тебе  попередив!
- Ти  продав  нас!  Продав  нас,  після  того,  що  ми  пройшли!
- Ти  йо*****й  на  голову?!  –  закричав  я.  –  Я  сестру  намагаюсь  врятувати!  Якщо  ти  не  помітив!  
В  цей  момент  засвітився  НПК.
- Фестиваль,  відповідай!  –  в  динаміках  залунав  голос  Хіміка.
- Що  там?  –  той  не  зводив  погляду  з  націленого  в  нього  пістолета.
- Повідомляю,  що  нас  з  Вавилоном  скоро  не  буде  в  живих.  Так  вже  сталось…
- Допомога  потрібна?  –  спитав  Фестиваль.
- Ні…  Знищ  їх  всіх  до  єдиного!  *якийсь  шум*  Ану  дай  сюди!  –  це  вже  був  голос  Вавилона.  –  стій!
- З  чого  раптом?
- Того,  що  Хіміку  вже  не  допоможеш.  Він  зробив  магнітне  поле,  яке  знищує  будинок.  Ваш  бос  дав  йому  частинку  обеліску.  Але  іншого.
- Що?!  –  викрикнули  ми  з  Рустамом.
- Ми  йдемо  до  тебе!  –  закричала  Аліса
- Ні!  –  заперечив  Вавилон  -  *шум*  не  встигнете.  Ви  можете  постраждати  Тай  тут  скоро  нагрянуть  воєнні.  Вас  схоплять  раніше  ніж  ви  мене  знайдете.
- Ти  виберешся  –  я  запевнив  його.
- Спробую,  але  боюсь  моя  удача  закінчилась  на  сьогодні.
- Спробуй  –  в  Аліси  виступили  сльози.
- Обіцяю  докласти  всіх  сил.  Фестиваль?
- Що?  
- Відпусти  їх.  Хімік  сам  вибрав  таке.  Не  руйнуй  ще  одне  життя…
- Рустам!
- Так?  –  той  підвівся  з  землі.
- Я  знаю,  я  обіцяв…
- Не  переживай,  я  не  стану  цього  робити…  Сьогодні  –  запевнив  він.  –  залазьте  в  гелікоптер.  Я  заховаю  їх  в  безпечному  місці  поки  все  не  вляжеться…
- Яна?
- Я  тут  –  в  неї  теж  йшли  сльози.
- Не  бійся,  все  буде  добре.  тобі  ніхто  не  зробить  боляче.
- Ти  ж  не  помреш?  –  спитала  вона.
- Я  завжди  булу  з  тобою.  Як  і  Іванович…  Аліса?
- Я  тут  –  вона  старалась  не  показувати  сльози
- *сильний  шум*  потурбуйся  про  неї,  та  про  брата.  І…
- Я  знаю  –  тихо  сказала  вона.  –  можеш  не  казати.  Краще  скажи  коли  виберешся  звідти…
- *сильний  шум.  Тріск  бетону.  Щось  сиплеться  та  ламається.  Крики  та  лайка*
- Вавилон!  –  закричали  хором.
- Шаман!  Ти  мені  наче  брат!  Не  дай  їх  в  обіду.  Жаль  ми  побачились  так  пізно  і  на  такий  малий  проміжок  часу.  Це  я  винен  в  тому,  що  з  вами  сталось  тоді…
- Ні,  ти  не  винен  –  в  мене  зачесались  очі  –  це…
- Я  намагався  виправити  вину  знайшовши  вас…
- Ти  не…
- Слухай!  –  той  перейшов  на  крик.
- …
- Дівчинка  це  не  основне!  Вони  хотіли  випробувати  тут  бомбу.  Ти  знав?
- Ні!
- Але  тут  фіаско.  Не  дай  їм  знищити  інші  мегаполіси.
- Ти  не  про  це  думай.
- Ні,  якраз  про  це.  Це  становить  загрозу  для  тебе,  Аліси  та  Яни.  
- Добре!  –  пообіцяв  я.  –  я  не  дозволю  цього  зробити..
Далі  зв’язок  обірвався.  А  неподалік  почувся  шум.  Хмара  пилюки  покривала  все  на  шляху.  І  йшла  до  нас.
***
- Бігом!  –  загорлав  Рустам.  –  залазьте  в  гелікоптер.
Я  рухався  наче  п’яний.  Ноги  не  слухались.  Слух  пропав.  Я  перестав  розуміти,  що  коїться.  Аліса  теж  йшла  сама  не  своя.  Добре  хоч  Яну  Рустам  вже  посадив  у  гелікоптер.
Нас  з  сестрою  ззаду  схопив  Фестиваль.  Він  щось  прокричав,  але  я  не  зрозумів,  що  саме.  Нас  з  сестрою  відірвало  від  землі.  До  мене  поволі  доходило.  Фестиваль  тягнув  нас  до  гелікоптера.  Ось  він  вже  заштовхав  нас  всередину.
Але  сам  не  ліз.  Я  махнув  йому  рукою,  щоб  приєднувався.
- Я  не  лечу!  –  закричав  він.  –  Давай  без  мене!
Рустам  підняв  гелікоптер  вгору.  Я  висунувся  і  поглянув  униз.  Фестиваль  похитнувся.  Земля  під  ним  здригнулась.  Починався  повноцінний  землетрус.  Фестиваль  помахав  мені  рукою,  типу  «забирайтесь  звідси,  якомога  швидше».  Тоді  він  зник  в  хмарі  пилюки.
***
Зараз
Морок  над  чимось  задумався.  Ми  мовчки  стояли  один  навпроти  одного.
- Значить,  по  твоєму,  він  здох?  –  спитав  мене.
- Є  інші  варіанти?  –  розвів  руки.  –  там  був  землетрус  в  дев’ять  балів.
- Тіла  так  і  не  знайшли…
- Ти,  здається,  прослухав,  але  він  був  в  самому  епіцентрі  вибуху.  Його  розчепило  на  атоми…
- Ні,  все  простіше  –  всміхнувся  той.  –  він  знайшов  спосіб.  Точніше  вони…
***
Вавилон
Два  місяці  назад
Я  прийшов  до  тями.  Навкруги  було  темно.  В  голові  шуміло.  Стан  такий  наче  мене  пожували  і  виплюнули.  Що  сталось?  Де  я?  Хто  я?!
Я  спробував  піднятись.  Погана  ідея.  Голова  стукнулась  в  щось  тверде  і  я  знов  опинився  лицем  на  землі.  Тілу  більше  подобалась  холодна  земля.  Чи  це  не  земля?  І  що,  в  біса  тут  сталось.  Дихати  стало  важче…
Пам’ять  поволі  верталась.  Я  –  Вавилон,  житель  цього  мегаполіса.  Точно!  А  ще  я  злочинець,  несправедливо  засуджений  до  довічного  ув’язнення,  три  з  чимось  роки  назад.  І  зараз  мене  скоріше  за  все  розшукують,  бо  я  один  з  небагатьох,  хто  знає  про  місце  перебування,  самого  важливого  для  людства  об’єкта  –  дівчинки,  яка  може  змінити  поняття  про  людину  та  її  еволюцію.  Внаслідок  чого  я  й  опинився  під  завалами  одного  з  будинків  і  спровокував  вибух  рівний  ядерному.  І  при  тому,  вижив…
Тепер  я  згадав  усе.  Хімік  все  ж  передумав  помирати.  Точніше,  я  переконав  його  (без  Шерінгану),  що  він  хоче  жити.  І  звісно  ж,  щоб  я  вижив.  Точно!  Ми  ж  тоді  ще  раз  зв’язались  з  Фестивалем,  щоб  він  допоміг  нам  у  випадку  чого…  Все  пішло  не  зовсім  за  планом,  але  продумувати  його  не  було  часу.  Під  тим  будинком  проходила  система  каналізацій.  Хімік  пробив  туди  діру  і  зробив  вихід  в  силовому  полі.  Я  скинув  кристал  вниз.  Далі  ми  побігли  на  вулицю,  щоб  уникнути  вибуху.  Тоді  почався  землетрус  і  нас  завалило  уламками.  Де  Хімік,  я  не  знаю.  Останнє,  що  пам’ятаю,  як  він  став  стримувати  весь  будинок,  який  падав  у  наш  бік.  Але  його  сил  не  вистачило…
І  ось  я  тут.  Лежу  під  завалами.  Навіть  не  знаю,  яким  чудом  я  вцілів.  Може  того,  що  піді  мною  тріснула  земля,  коли  ми  тікали…  От  Хіміку  точно  не  пощастило.  Його  сили  повністю  покинули  нас  в  самий  непідходящий  момент.
Згори  почувся  якийсь  шум.  Глухий  стук.  Тоді  ще.  Я  перевернувся  на  спину.  Пістолет  був  ще  при  мені.  Дістав  його.  Стук  був  усе  ближче.  Ось  вже  до  мене  проникли  перші  промені  світла.  Поставив  пістолет  собі  на  груди.  На  витягнутих  руках  тут  його  тримати  було  нереально.  Знову  удар.  На  мене  посипалась  земля.  Діра  була  все  більша.  Я  вже  хотів  витягнути  пістолет  і  спустити  курок,  але  вчасно  стримався.  На  мене  дивився  Фестиваль.
Шаман
Я  відкотився  і  розпластався  по  підлозі.  Гелікоптер  витяг  нас  з  небезпечної  зони.  Ми  мовчали.  Навіть  не  знаю,  скільки  я  от  так  пролежав.  Навіть  не  знаю,  скільки  пройшло  часу,  поки  хтось  заговорив.
- Шаман!  –  крикнула  Аліса
Я  підняв  голову.  Вона  мовчки  показала  пальцем  на  мій  НПК.  Він  світився.  Фестиваль  намагався  додзвонитись  до  нас.  
- Так!  –  я  негайно  ж  увімкнув  його.
- Шаман,  ти  як?  Вибрались?
- Так  –  відповів  я  –  а  ти?
- Знайшов  Вавилона.  Живий,  але  серйозно  травмований.  Проте  я  його  підлатаю.
- Рустам!  Розвертай  гелікоптер!  –  закричала  Аліса.
- Забудьте!  –  гаркнув  той.  –  вас  треба  заховати!
- Правильно!  –  Підтримав  Фестиваль  –  тут  вже  багато  людей.  Вам  не  можна  світитись.  Я  заберу  звідси  Вавилона.  Поки  його  не  забрали  люди  Вікторовича.
- Дякую,  Фестиваль  –  все  що  я  спромігся  видати.
- Ти  теж  мій  друг.  І  Вавилон.  Знаєш,  я  розумію  вас,  хлопці.  Ви  що  завгодно  здатні  зробити  для  близьких  людей.  Це  правильно.  Я  з  вами!
- Дякую!  Ти  справжній  друг!  А  що  з  Хіміком?  –  спитав  я.
- Не  знаю,  я  не  можу  його  знайти.  Та  й  немає  часу.
- А  як  ти  знайшов  Вавилона?  –  втрутилась  Яна.
- В  НПК  є  датчик  серцебиття.  Потужний.  Ти  ж  знаєш,  що  це,  дитя?
Яна  питально  глянула  на  мене.
- Я  потім  поясню  –  всміхнувся  їй.
Сигнал  пропав.  Видно  люди  Вікторовича,  якщо  не  самого  президента,  все  ж  добрались  до  мегаполісу.  Добре,  хоч  стіни  знесли.  Тепер  в  людей  є  право  на  життя.
- Рустам!  –  мене  раптом  осінило.  
Я  поліз  в  кабіну  пілота.  Рустам  глянув  на  мене  з  підозрою.  Я  сів  в  крісло  другого  пілота.
- Вибач  за  те,  що  ми  тоді…
- Забудь!  –  сказав  той  –  ти  б  вибачив?
- Ні  –  я  відповів  після  деяких  роздумів.  –  я  б  не  вибачив.
- Тоді  ти  мене  розумієш  –  Рустам  дивився  на  прибори.
- Що  далі  будемо  робити?
- Не  знаю  –  відповів  той.  –  Може  ти  скажеш?
Я  почухав  голову.  Тепер  всі  пазли  стали  на  місце.  Як  же  нас  провели.  Я  знайшов  в  своєму  НПК  одну  фотографію.  Того  кого  я  сфотографував  в  мегаполісі  93.
- Ти  знаєш  його?  –  спитав  я.  –  він  тоді  був  з  сектантами.
- Мене  не  було  тоді  в  мегаполісі.  –  сказав  той.  –  але  я  знаю  його.
- Тоді  ти  знаєш,  що  він  моя  ціль.
- Тоді  тобі  не  пощастило  –  сказав  Рустам  –  це  людина  при  дворі  самого  президента.  Голова  таємних  військ.  Твої  боси  мали  б  його  знати…
- Вони  й  знали.  –  я  зовсім  спохмурнів.  –  а  от  сказати  забули.
- Значить  тебе  й  твоїх  людей  кинули…
- Це  ми  ще  подивимось.
- І  що  ти  будеш  робити?
- Ти  висадиш  мене  на  найближчій  станції  –  я  глянув  на  нього.  Тоді  заховаєш  Алісу  та  Яну  так,  щоб  їх  неможливо  було  знайти.  Скажеш  Вавилону  і  Фестивалю,  що  я  задумав,  коли  вони  з  тобою  зв’яжуться.  Якщо  не  спробуєш  вбити  їх.
- Вавилон  мій  друг.  А  ви  його  друзі.  Тому  я  не  стану  вбивати  вас.  Поки  що.  Плюс  Аліса  врятувала  мені  життя  і  поставила  на  ноги.  Як  я  віддячу  їй,  якщо  вб’ю  рідного  брата?
- Дякую,  що  піклуєшся  про  них.  
- Віддячиш,  коли  грохнеш  тих  даунів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574496
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.04.2015

Привиди нового світу Частина 4 розділ 5

 5.
Шаман
…  Краєм  вуха  я  вловив  клацання.  Повільно  підняв  руки  вгору.
- Молодець!  –  голос  роздався  з  темноти  –  повернись!
Я  повільно  розвернувся.  Це  вже  було  зовсім  не  весело.  І  де  моя  команда?!
В  мене  цілився  Пророк.  
- Тьфу,  налякав!  –  Вимовив  я  з  полегшенням.
- Хіба  я  казав  опускати  руки?  –  холодно  спитав  той.
- Ти  що…
- Заткнись,  сука!  Завали…
- Ту  головою  ударився?!  –  я  прекрасно  розумів,  що  той  не  жартує.
- Ти  привів  їх  до  мене!
- Знаю.  Як  тільки  я  це  зрозумів  то  прийшов  тобі  на  допомогу…
- Та  невже?!  –  не  повірив  той.
- Та  пішов  ти!  –  крикнув  йому.  –  давай!  Стріляй,  якщо  не  віриш.  Мене  офіційно  не  існує,  це  навіть  вбивством  не  буде  рахуватись…
- Думаєш  не  вистрелю?!  –  гаркнув  той.  Палець  ліг  на  курок.
- Я  знаю  як  грохнули  охоронця…  -  крикнув,  поки  той  таки  не  спустив  курок.
- І  як?  –  засумнівався  Пророк
- Картка.  Фальшива.  В  мене  в  куртці.  Внутрішня  кишеня,  зліва.
- Повільно  і  так,  щоб  я  бачив  твої  руки!  –  пригрозив  він.
- Як  скажеш…
Я  повільно  відтягнув  замок.  Повільно  заліз  рукою  в  кишеню  і  дістав  звідти  картку  і  лезо.  Повільно  поклав  на  землю  і  відійшов.  Пророк  підійшов,  підняв  її.
- Це  ниточка  –  Я  спробував  подивитись  йому  в  очі.  –  ми  можемо  знайти  виробника.
- Я  займусь  цим!  –  Пророк  опустив  пістолет.
Позаду  з’явились  Хімік  і  Фестиваль.  Я  жестом  наказав  їм  зупинитись.
- Радий,  що  ви  прийшли.  –  сказав  Пророк.
- Що  тут  сталось?  –  Фестиваль  перший  помітив  в  руках  Пророка  пістолет.
- Нічого  особливого  –  збрехав  я.
- На  тій  базі,  куди  ви  літали,  воєнні  виявили  нестачу  двох  гелікоптерів.  По  маякам  їх  вдалось  від  слідкувати  до  вашого  мегаполісу…
- Вавилон!  –  видав  Хімік.  –  ми  повинні  перевірити!
- Вилітаємо.
- Фестиваль,  залишишся  зі  мною,  мені  потрібна  твоя  допомога.  –  сказав  Пророк.
- Нехай  краще  близнюки  –  встряв  Хімік
- Добре,  де  вони?
- Тут!  –  обізвався  Колос
Вони  непомітно  винирнули  з  тіні.
Зараз
Я  дочекався,  поки  охорона  пройде.  Тоді  знову  дістав  те,  що  мені  вручив  Гаррет.  Як  швидко  все  ставало  на  свої  місця.  Я  полистав  звіти.  Серед  них  попався  і  про  мій  мегаполіс.  В  ньому  висловлювались  припущення  про  можливе  перебування  Вавилона,  але  чомусь  я  вірив,  що  він  там  був,  і  саме  він  причетний  до  того,  що  там  сталось…
Вавилон
Мене  розбудив  якийсь  шум.  Спочатку  я  подумав,  що  це  вітер,  але  від  нього  я  ніколи  не  просинався.  Проте  причин  для  паніки  не  було.  Я  відкрив  очі  і  повернувся  на  шум.  Місяць,  який  вийшов  з-за  хмари  освітив  силует  маленької  дівчинки.
- Яна?  –  сонно  пробурмотів  я.
- Мені  не  спиться  –  Яна  несміливо  зайшла.
- Сідай!  –  я  сів  і  похлопав  біля  себе.
Вона  сіла  біля  мене.
- Кошмари?  –  Глянув  на  мене.
- Мені  не  вистачає  дідуся.  Чому  він  пішов?
Мені  забракло  слів.  Як  пояснити  це  дванадцятирічній  дівчинці?  Вона  бачила  багато  жахіть.  Вона  не  заслужила  такого.  
- Він  не  пішов  –  я  поклав  її  голову  собі  на  коліна.  
- Не  пішов?  –  вона  здивовано  глянула  на  мене  своїми  великими  очима
- Ні!  Він  зараз  на  небі,  спостерігає  за  нами.  А  особливо  за  тобою.
- Звідки  ти  знаєш?
- Тому  що  якщо  він  живий  тут  –  я  показав  пальцем  на  її  серце.  –  він  нікуди  не  піде.  Він  буде  з  тобою  завжди.
Вона  всміхнулась.  Вперше  за  багато  часу  я  бачив  милу  дитячу  усмішку.  Вона  заплющила  очі.  Я  гладив  її  волосся.  В  дверях  я  побачив  Алісу.  Вона  лише  кивнула  і  тихенько  зачинила  їх  за  собою.  Дихання  Яни  стало  рівним,  спокійним.  Вона  заснула.  Я  так  і  сидів,  боявся  поворухнутись,  щоб  не  порушити  її  сон.
***
За  кілька  місяців  до  початку  подій  першої  частини.
Земля  була  тверда.  Не  асфальт.  Не  шутер.  Просто  звичайний  потоптаний  десятками  тисяч  ніг  ґрунт.  На  ньому  місцями  росла  маленька  трава,  але  невтомні  солдатські  ноги  постійно  її  витоптували.  На  полях,  через  які  проходила  дорога  було  багато  кущів  та  трави.  Вона  вже  була  по  пояс.  А  ще  руїни  будинків,  які  не  витримали  натиск  куль  та  ракет.  Землю  не  обробляли  два  роки  через  те  що  вона  близько  до  турелей  і  от  що  з  нею  сталось…
Так  от,  як  я  вже  казав  земля  була  досить  тверда.  Я  відчував  це  спиною  і  п’ятою  точкою.  До  шиї  приклали  два  пальці.  Добре.  значить  я  щось  та  й  відчуваю.  Очі  відкрились  без  будь-якого  мого  бажання,  просто  з  цікавості.
- Ху,  живий  –  Лице  Шамана  розплилось  в  усмішці.  Він  стомлено  плюхнувся  біля  мене.  –  я  вже  за****ся  тебе  нести.
- Пі***ц  ти  мене  ніс  –  фиркнув  у  відповідь.  –  Я  заставу  звідси  бачу.  Очко  аж  заніміло…
- Буду  сприймати  це  як  дякую!  –  він  штурхнув  мене  в  плече.
- Дякую!
Ми  продовжували  лежати  на  землі.  Вже  світало.  Йти  не  хотілось.  Земля  була  холодна,  але  лежати  було  приємніше.
- Ще  хтось  залишився?  –  мене  раптом  наче  струмом  ударило.
- Нажаль.
- Ти  точно  знаєш?!  –  я  з  болем  встав.  Все  ж  зачепило.
Я,  Бугор,  і  Гарфілд  (кличка  така)  спробували  проникнути  за  територію  турелей.  Здавалось,  ми  все  прорахували.  Місцевість  в  руїнах  та  траві  і  ми  підібрались  непомітно.  Але  щось  пішло  не  так.  Кілька  кулеметних  станків  відкрили  по  нас  вогонь.  Довелось  розділитись.  А  потім  і  зовсім  відступити.  Останнє,  що  я  пам’ятаю,  як  Гарфілду  відірвало  ногу  кулеметною  чергою.  І  я  перебігав  від  одного  укриття  до  другого,  щоб  відтягнути  його.  Звідкись,  хтось  довбонув  по  мені  з  РПГ,  коли  я  перебіг  і  заховався  за  стіною  зруйнованого  будинку.  Пам’ятаю  лише  шум  і  як  в  мене  летить  купа  цегли,  а  тоді  мене  збиває  з  ніг…
- Вавилон  –  Шаман  спробував  мене  заспокоїти  –  там  і  так  були  руїни…  і  купа  трупів.  Якби  хтось  з  них  вцілів,  вони  б  вже  наздогнали  нас…  Тобі  час  прийняти,  що  ми  тут  застрягли…
- Ага,  х*й!  –  Я  встав  з  його  допомогою.  –  мене  не  втримають  стіни.
- Вже  четвертий  провал  за  два  місяці  –  похмуро  буркнув  той.
- Рано  чи  пізно  я  знайду  вихід  з  цих  стін  –  я  глянув  йому  в  очі  –  і  звалю  звідси  туди,  де  зможу  почати  нове,  нормальне  життя.
- Знаєш  –  він  уважно  подивився  на  мене  –  в  житті  треба  бути  впертим,  але  не  бараном.  В  тебе  і  тут  є  непогані  шанси.  Тут  твій  дім.
- Є**в  я  в  рот  цю  клітку  –  з  гнівом  в  голосі  відповів  йому.  –  звалю  звідси  за  першої  ж  можливості…
- Ти,  б***ь  шо,  безсмертний?!  –  Шаман  закричав  на  мене  –  Герой?!  Тут  твій  дім!  Ти  потрібний  тут!
- Справитесь  без  мене…
Я  поволі  покрокував  по  дорозі  по  котрій  мене  тягнув  Шаман.  Нічого,  буде  ще  одна  спроба.  Він  мовчки  йшов  за  мною.  До  самої  території  Марка  ми  не  перекинулись  ні  словом…  
***
З  Яною  на  плечах  я  спустився  на  кухню.  Вона  виглядала  бадьоро  і  сміялась  від  моїх  жартів.  Ще  кілька  днів  тому,  вона  ходила  наче  привид,  а  зараз  її  було  не  впізнати.  Вона  була  повна  життя.
Кухня  була  велика.  Був  спеціальний  куток  для  приготування  їжі.  Навіть  щось  подібне  на  барну  стійку.  Звідти  (  з  кухні,  не  з  стійки)  доносився  приємний  аромат.  Сніданок  буде  смачний.  В  Аліси  ніколи  не  було  нічого  не  смачного.  Вона  стояла  за  плитою  в  моїй  довгій  чорній  футболці  і  в  білому  батніку.  В  кухні  грала  легка  музика.
- Рано  ви  –  вона  подарувала  нам  свої  прекрасну  посмішку.
- Почули  аромат  їжі  –  проспівала  Яна  –  тобі  допомогти?
- Так.  Віднеси  каву  Рустамові.  Він  на  ганку.
Яна  взяла  чашку  з  чорною  кавою  і  поспішила  до  Рустама.
- Гарно  виглядаєш  –  я  ніяково  всміхнувся  –  тобі  пасують  мої  речі.
- Ти  не  став  брати  їх  з  собою,  от…
- Залиш  собі  –  Я  махнув  рукою  –  на  тобі  сидить  краще.
- І  дійсно  –  вона  засміялась.
Я  і  не  помітив  як  підійшов  ближче.  Чорт,  що  ж  я  роблю?!  Але  я  не  міг  зупинитись.  Ось  вона,  так  близько…  вона  знала,  що  я  збирався  зробити.  Вона  ж  жінка.  Вони  чують  такі  речі.  Знають  що  і  коли  ти  будеш  робити.  Ми  були  зовсім  близько.  Вона  наче  не  змінилась.  Все  теж  невинне  ангельське  лице.  Ті  ж  великі  карі  очі.  Та  ж  заворожуюча  трішки  наївна  усмішка…
В  голові  пролунав  голос  Ілая.  «Ти  впевнений  в  цьому?»  В  мозку  спрацював  стоп-кран.  Мій  поцілунок  перетворився  на  міцні,  теплі  обійми.  Я  пригорнув  її  до  себе.  Вона  закинула  руки  мені  на  шию.  Голова  сперлась  до  мого  плеча.  Я  відчув  тепло  її  тіла.  Приємний  запах.  Ми  так  і  не  випускали  одне  одного.
- Де  ти  так  довго  був?  –  я  відчув  сльози  на  плечі.
Я  промовчав.  Навіть  не  можу  описати  скільки  вона  значила  для  мене.  Ілай,  як  завжди  був  правий.  Те,  що  вона  сестра  Шамана  дійсно  ні  причому.  І  цей  вибір,  який  мені  довелось  зробити,  і  про  який  вона  ніколи  не  дізнається,  теж  ні  при  чому.  І  тут  навіть  більше  ніж  симпатія…
- Пробач  –  все  що  я  спромігся  видати.  –  Пробач  мені  за  все!  
Я  випустив  її  з  обіймів.  Витер  рукою  її  сльози.  Вона  знову  подарувала  мені  ту  усмішку  від  якої  все  всередині  починає  бурлити.
- Вавилон,  можна  з  тобою  поговорити  наодинці?  –  голос  Рустама  пролунав  як  постріл.
- Так!  –  Не  подумавши  видав  я.
- Чекаю  тебе  на  вулиці  –  кинув  через  плече  і  пошкутильгав  геть.
Я  знову  подивився  на  Алісу.  Не  знаю,  що  передавало  її  лице.  Але  вона  нічого  не  сказала.  Просто  кивнула  головою  вбік  дверей.  Мені  треба  йти.
***
Рустам  стояв  на  терасі,  опершись  на  перила.  Насолоджувався  заходом  сонця.  За  два  дні  його  нога,  як  не  дивно,  зцілилась,  але  він  все  ще  шкутильгав.
- Гарно,  тут,  у  вас!
- Краще  ніж  в  пустелі?  –  я  став  поруч  і  теж  оперся  на  перила.
- Свої  плюси…  –  знизав  плечима.
- Ти  тут  народився?  –  подивився  на  мене.
- Так  –  відповів  я  –  дім,  милий  дім.  
- А  я  в  пустелі.  –  він  знов  повернув  голову  до  сонця  –  там  мій  дім.
- Дім  це  чудово  –  сам  не  знав,  що  я  таке  відчуваю.  Але  це  було  сказано  чесно.
- А  сім’я  це  святе!  –  Той  підхопив  думку.
- Точно!  Сім’я  це  святе!  –  погодився  я.
- Он  вони?  Вони  твоя  сім’я?
- Тепер  так.
- А  справжня  твоя  сім’я  де?
- Десь  далеко  і  в  безпеці…
Рустам  не  став  далі  розпитувати.  Він  розумів,  яку  загрозу  для  них  я  становив.  В  мене  немає  імені,  мене  документально  немає.  Але  скільком  людям  я  встиг  попити  крові.  І  я  можу  поставити  своїх  під  удар.  Я  ніколи  не  був  ідеальним  сином.  Мені  хотілось  би  попросити  вибачення  за  все,  що  я  накоїв.  Колись,  я  так  і  зроблю.  Коли  буду  знати,  що  моя  поява  не  становить  ніякої  загрози  для  них.  Марк,  колись  допоміг  з’ясувати  що  з  людьми,  які  встигли  виїхати.  З  ними  було  все  добре.  Тоді  я  пообіцяв,  що  якось  віддячу  за  це.
- Ти  ж  не  про  сім’ю  хотів  поговорити?  –  врешті  спитав  я.
- Частково  –  ухилився  той.  –  розумієш,  для  тебе  сім’я  Яна  та  Аліса.  Ти  за  них  кого  завгодно  готовий  відправити  на  той  світ…
- Куди  ти  ведеш?
- Я  прошу  твоєї  допомоги  –  він  поставив  руку  мені  на  плече.
- Що  завгодно  для  друга  –  я  подивився  йому  в  очі.
- Я  хочу  знайти  тих  людей,  які  знищили  мій  мегаполіс.  Всіх!  –  його  очі  загорілись.  –  всіх!  Сектантів,  найманців,  і  нападників,  які  відкрили  вогонь  по  мирних  жителях  і  похоронили  кілька  десятків  під  завалом.  Вони  заплатять  за  ту  кривду,  яку  заподіяли.  Ти  допоможеш?
Мене  облило  холодним  потом.  Там  же  були  мої  друзі.  Я  не  розповів  йому,  що  показав  мені  обеліск.  Це  мої  друзі  відповідальні  за  все.  Рустам  вже  рятував  мені  життя.  Якби  не  він,  я  б  не  врятував  Яну.  До  такого  обеліск  мене  не  готував.
- Ти  можеш  мені  допомогти?  –  перепитав  Рустам.
- Ми  знайдемо  їх!  –  я  видав  це  з  тягарем  на  серці.
- Дякую  –  він  всміхнувся  –  ти  не  представляєш,  що  це  для  мене  значить.  Вірні  друзі  в  наші  часи  цінніше  золота…
- Так!  –  я  аж  побілів.  –  Цінніше  золота…
- Все  нормально?
- Так,  норма…
- Ти  весь  білий
- Та  норм…
- Звісно  першим  ділом  ми  заберемо  Яну  та  Алісу  звідси  і  заховаємо  в  безпечному  місці.  –  Запевнив  мене  Рустам  –  поживуть  в  мене.  Лейла  радо  їх  прийме.  Знайти  тільки  гелікоптер…
- Ні!  –  я  раптом  взяв  себе  в  руки.  Навчився  все  таки…
- Що  ні?  –  не  зрозумів  той.
- Я  допоможу  знайти  їх,  але  спочатку  зробимо  по  моєму!  –  мозок  раптом  запрацював  по  моєму…
- Що  ти  пропонуєш?  –  заінтриговано  спитав  він.
В  мене  на  лиці  заграла  божевільна  усмішка.  От  він,  вихід.
***
Я  впевнено  крокував.  Не  дивився  ні  на  кого.  Знайомі  коридори  ангарів.  Дерев’яні  стіни,  які  робили  кімнати.  Знайомі  лиця.  Проте  почувався  я  так  ніби  був  тут  вперше.  І  люди  вели  себе  так  само.  Десь  з  чиїхось  уст  злітало  «Вавилон?».  «Та  ні  це  не  він.  Вони  там  всі  поздихали  тоді».  Я  не  став  тратити  час  на  них.  Мовчки  минув  ангари.  Огороджена  з  усіх  боків  вузька  вулиця.  Відкриті  настіж  залізні  двері.  Зайшов  у  будівлю,  яка  найкраще  могла  протистояти  всьому  впливу  міста.  Спокійно  зайшов.  Охорона  мене  колись  знала.  Ніхто  не  став  мене  зупиняти.  Зайшов  у  ліфт.  Піднявся  на  останній  поверх.  І  знову  мене  ніхто  не  спиняв,  коли  я  йшов  по  коридорах.  Стіни  були  білі.  Видно  ремонт.  Дубові  двері,  наче  ворота  в  замку.  Ледь  при  відкриті.  Кілька  охоронців  стояли  по  сторонах.  Всіх  я  знав.  всі  мене  знали.  Може  їм  вже  передали?  І  вони  отримали  наказ  мене  пропустити?.
Дорогу  мені  заступив  Монах.
- Відійди!  –  тихо  сказав  я
- Об’явився?!  –  на  лиці  грала  презирлива  усмішка.  –  явився,  не  запилився.
Майже  не  змінився.  Здоровий,  нарваний.  Маленький  чорний  ірокез  на  великій  лисій  голові.  Маленьке  приплюснуте  лице.  Противна,  коса,  усмішка.  Ніколи  мені  не  подобався.  Все  на  своїх  місцях.  Хіба  що  він  став  ще  більшим.  На  оголених  накачаних  руках  виднілось  кілька  нових  татуювань.  А  в  іншому  все  той  же  мудак.  
- І  де  ти  шлявся?!  Зараз  прибіжиш  до  Марка  як  сучка  і  будеш  скулити  про  те  що  зробив…  Вибачте,  вибачте,  не  виганяйте  мене…
- Ти  закінчив?  –  так  само  тихо  спитав  я.  –  тоді  закрий  є******к  і  звали  на**й  з  дороги!
- Та  ти…  -  він  заревів  простягаючи  до  мене  руки.
- Дарма,  ти  це…
Збоку  підключились  охоронці.  Вже  замахувались  та  тягнули  до  мене  свої  руки.  Я  тихо  прошепотів:  «Шерінган».
***
Марк  не  чекав,  що  один  з  його  довірених  людей  проломить  собою  двері.  Я  злегка  перестарався,  знаю,  але  подати  себе  треба  ефектно.
Я  зайшов  слідом  за  пролетівшим  Монахом.  Переступив  через  непритомне  тіло.  Гаврило  заступив  мені  дорогу.  Я  зупинився.  «В  житті  треба  бути  впертим,  але  не  бараном».
- Пропусти  його,  Гаврило!  –  наказав  Марк.
Охоронець  ще  раз  зміряв  мене  поглядом  повним  презирства  і  неохоче  відійшов  в  сторону.
- Давно  не  бачились,  Вавилон!  –  заговорив  той.
- Я  теж  сумував  –  не  зміг  стримати  усмішку.
- Де  був?  Що  робив?  –  невинно  поцікавився  Марк.
- Та  всього  потроху  –  я  підіграв  йому  –  то  там,  то  тут…
- Ми,  пам’ятається  мені,  бачились  останній  раз…  А!  дійсно!  Ти  з  друзями  Привидами  не  послухався  мого  наказу  і  влаштували  саму  гучну  бійню,  яку  тільки  бачив  цей  мегаполіс.  З  воєнними,  відьмою,  сектантами,  зброєю  та  вибухівкою.
- Точно!  –  я  ствердно  кивнув  головою.  –  так  все  і  було.  Поганий  наказ.
- І  ти  приходиш  майже  через  рік,  щоб  заявити  мені  про  це  –  Марк  подивився  на  Гаврила.  Той  зайшов  мені  за  спину.
- Не  зовсім.
- Вертоліт  який  вибухнув  кілька  днів  назад,  твоя  справа?  –  Гаврило  підійшов  на  крок  вперед.
- І  так  і  ні.  –  Я  стояв  на  місці.  Ще  не  вистачало  видати  себе  раніше  часу…
- В  тебе  взагалі  є  якесь  пояснення  всього,  що  сталось?
- Ти  й  так  все  знаєш,  Марк  –  Я  зробив  крок  вперед.  –  я  лише  можу  розповісти  деталі.
- Про  що  він  говорить,  бос?  –  подав  голос  Гаврило.
Марк  нахмурився.  Це  було  дуже  не  добре.  Я  добре  його  знав  і  розумів,  як  сильно  він  бажав  би  здихатись  мене  раз  і  назавжди.
- Так  ти  не  сказав  навіть  йому?  –  я  показав  великим  пальцем  на  його  вірного  охоронця.  
Гаврило  переводив  погляд  то  на  мене  то  на  Марка.
- Ти  знав  через  що  тут  почались  воєнні  дії  з  самого  початку.  –  Я  подивився  йому  в  очі.  –  ти  знав  все,  що  тут  було.  Ти  тому  заборонив  нам  лізти  до  сектантів.  Знав  на  кого  вони  працюють.  І  знав  про  воєнних,  які  мають  прилетіти.  Не  хотів,  щоб  подумали  на  тебе.  Тут  творились  жахливі  речі,  а  ти  закривав  на  це  очі.  Про  зникнення  Аліси  всі  знають?  Про  те  що  було  в  старій  лікарні?  Про  те  що  там  творилось?
- Он  чому  ти  тоді  нікого  не  випускав  за  територію  –  пробурмотів  Гаврило.
- А  є  різниця?  –  Марк  знизав  плечима.
- Ти  мені  скажи!  Чи  важливо  тримати  всіх  людей  в  небачені?  Запевнити  їх,  що  звідси  немає  виходу.  Що  тобі  за  це  пообіцяли?!
- Що?  –  підхопив  Гаврило
- Життя  всіх  жителів!  –  закричав  Марк.  –  нікого  не  вб’ють!  Якщо  вони  не  будуть  лізти  не  в  свої  справи.  На  мегаполіс  не  скинуть  ядерну  бомбу!  На  нас  не  випробують  невідомий  вірус…  Я  мав  погодитись!  На  щось  інколи  приходиться  закривати  очі!  Вас  не  мало  там  бути!  Не  мало!  І  Аліси  не  мало  там  бути!  Вона  не  повинна  була  нічого  бачити!  Без  мене  ви  всі  давно  були  б  мертві!  
- Ти  брехав  нам  –  тихо  сказав  я.
- Звідси  є  вихід,  Вавилон?  –  спитав  Гаврило.
- Спитай  його  –  я  кивнув  вбік  Марка.  –  Чи  є  вихід?  
- Що  буде,  якщо  люди  вийдуть  звідси?  Вони  не  доберуться  до  інших  мегаполісів  без…
- Без  чого  Марк?  –  Я  підійшов  ближче  –  без  чого?  Без  транспорту?  Чи  може  не  пройдуть  турелі?
- Так  є  вихід  чи  ні?!  –  Не  стерпів  Гаврило.
- Є  –  підтвердив  Марк  –  але  за  стінами  пустота.  Правда,  Вавилон?
- А  ще  за  стінами  в  сотні  кілометрів  центри  для  біженців.
- І  ти  думаєш  всі  люди  згодяться  покинути  мегаполіс?
- В  них  буде  можливість  зробити  вибір.
- Ти  знаєш  на  що  ти  їх  прирікаєш?!  Хоч  маєш  найменше  поняття,  що  може  статись.
- Нічого,  якщо  не  буде  оборонної  стіни.
- І  як  ти  плануєш  пройти  турелі?
- Ти  краще  скажи,  як  їх  відключити
- Що  як  я  не  знаю?
- Ти  знаєш,  Марк,  знаєш  про  все,  що  тут  відбувається…  -  чомусь  я  був  впевнений  в  своїх  словах  на  сто  відсотків,  хоч  і  не  знав  напевне.
- Ззовні  є  шість  генераторів  по  периметру  мегаполісу.  Їх  енергії  має  вистачити  на  кілька  десятків  років.  –  здався  той
- Я  займусь  цим,  лиш  покажи,  як  вибратись  –  Монах  поволі  почав  підніматись.
- Добре,  а  далі  що?  на  воєнну  базу  ви  так  просто  не  зайдете…
- Це  вже  мої  питання  –  я  не  стримав  задоволену  посмішку.
***
Ангар  сьогодні  був  пустий.  Люди  зібрались  біля  резиденції  Марка.  Натовп  то  невдоволено  шумів,  то  радісно  кричав.  Марк  обернув  ситуацію  в  свою  користь.  Він  оголосив  наче  було  знайдено  вихід  з  мегаполісу.  І  була  можливість  зруйнувати  стіни.  Мене  він  навіть  не  згадав.  Може  воно  і  на  краще.  Група  Монаха,  закладала  вибухівку  на  генераторах.  Коли  все  буде  готово,  команда  Марка  піде  до  воєнних  і  запропонує  здатись.  Ті  звісно  ж  відмовляться.  Почнеться  перестрілка.  Тільки  от  шанси  будуть  тепер  рівні.  Тоді  група  Гаврила,  до  якої  приєднаються  Монах  зі  своїми  людьми  зайде  з  іншого  боку.  З  того,  де  воєнні  ослаблені  і  сподіваються  на  захист  турелей.  Рустам  прикриє  зверху  на  гелікоптері  Ілая  і  висадить  мою  групу.  Ще  до  вечора  в  руках  Марка  буде  необхідний  транспорт  та  необхідні  ресурси.
Лопоті  гелікоптера  почали  набирати  обертів.  Ми  зайняли  свої  місця.  Тісно,  але  терпимо.  В  руках  старі  АК.  Ще  після-радянських  часів.  Ось  що  було  на  складі  того  лисого  дядька,  якого  грохнув  Ілай  (див.  2  частина).  Зброя.  Досить  багато  зброї.  Старої,  правда,  але  ще  стріляла.  Гелікоптер  почав  підніматись  вверх.  Я  перевірив  свій  АК.  Начебто  в  нормі.  Тоді  поволі  почав  закладати  патрони  в  магазини  і  складати  їх  на  «хребет».  Я  потім  (після  смерті  Ілая)  вернувся  і  забрав  усе  своє  спорядження.    Дисплей  НПК  засвітився.  Значить  Монах  вивів  з  ладу  всі  генератори.  Гелікоптер  набирав  швидкості.
- План  такий,  джентльмени!  –  я  крикнув  так,  щоб  було  чути.  –  ми  висаджуємось  в  серці  території  воєнних.  Нас  скинуть  на  ангари,  або  на  якусь  іншу  висоту.  Задача  –  тіснити  противника  і  не  давати  йому  шляхів  для  проведення  маневру.  Гелікоптер  візьме  на  себе  техніку.  Ми  ж  повинні  ліквідувати  всіх  солдат  з  РПГ.  Все  зрозуміло?!
- Так!  –  хором  закричало  шестеро  чоловік.
- Три  хвилини  до  висадки!  –  оголосив  Рустам.
***
Ми  швидко  скочили  на  тверду  поверхню  штабу.  Невеличка  будова  для  командування.  Моя  група  розбіглась  по  периметру.  Ми  одночасно  відкрили  вогонь.  Солдати  не  були  до  такого  готові.  Марк  атакував  з  переду  та  з  флангів.  Монах  з  заду.  Я  з  центру.  Рустам  прикривав  зверху.  Турелі  вже  не  захищали  їх.  Перевага  була  на  нашій  стороні.  Не  пройшло  і  години,  як  ми  зачистили  всю  базу.  Вони  не  хотіли  здаватись  і  не  залишили  нам  вибору.
Я  спустися  на  землю.  Наздогнав  Монаха,  який  направлявся  до  гаражів.  Ми  минали  тіла  солдатів  та  наших.  Навіть  не  хочу  знати  скільки  тут  жертв.
- Сподіваюсь  воно  було  того  варто!  –  Монах  збив  прикладом  замок  з  величезних  масивних  воріт.
Я  допоміг  йому.  Ворота  з  скрипом  від’їхали  набік.  Ми  ахнули.  Шість  новеньких  танків  та  десять  вантажівок.  І  один  транспортний  гелікоптер.  
- Хтось  вміє  керувати  цим?  –  я  побіг  до  одного  з  танків.  Виліз  наверх.
- Що  ти  задумав?  –  спитав  Монах.
- Зрівняємо  стіни  з  землею!
***
Я  зайшов  в  кабінет  Марка.  Поздоровався  з  Гаврилом.  Той  приязно  всміхнувся.
- Привіт,  Вавилон!  –  кивнув  Марк.  –  щось  хотів?
- Я  зайшов  попрощатись
- Он  як?  –  Марк  уважно  глянув  на  мене.  –  І  куди  ти  зібрався?
- Допоможу  Рустамові,  потім  знайду  Шамана  і  компанію.
- Я  б  відправив  з  вами  людей,  але…
- Цього  не  потрібно.
- Ми  налагодили  торгівлю  з  45  мегаполісом.  Кілька  тисяч  людей  відправились  до  найближчих  центрів.  Правда  Сизий  створює  багато  проблем…
- І  що  думаєш  робити?
- Відправлю  кілька  танків  на  його  територію  –  Марк  знизав  плечима  –  можливо  зрівняю  там  все  з  землею.  Але  це  не  горить.  Вчора  тут  була  преса.  Так,  кілька  журналістів.  Тепер  про  нас  знають.  Декілька  мегаполісів  відправили  сюди  гуманітарну  допомогу.  Ще  кілька  –  спеціалістів,  щоб  відбудувати  місто.
- Я  думав  ми  просто  заберемо  людей  звідси  –  я  чесно  признався.
- Як  виявляється,  це  не  обов’язково.  Здається  нам  всміхнулась  удача…
- А  воєнні?
- Ну,  якщо  вони  не  знищили  нас  до  цього  часу,  то  можна  не  перейматись.  Того  вченого  вже  немає  в  живих,  а  знищити  наш  мегаполіс  після  того,  як  про  нас  дізнався  світ  вони  не  посміють.
- Значить  скоро  буде  так,  як  раніше  –  сказав  я
- Ні,  не  скоро  це  точно.
- Що  ж  –  я  підійшов  ближче  і  простягнув  руку.
- Щасти  тобі!  –  Марк  потиснув  її.
Я  вийшов  з  резиденції  Марка.  Минав  знайомі  вулички.  Попри  мене  туди-сюди  мчались  люди.  Вони  не  звертали  на  мене  уваги.  Вони  зайняті  своїми  справами.  Я  включив  НПК.  Зателефонував  Рустаму.
- Так!  –  Відповів  той.
- Це  я,  Вавилон!
- Знаю,  ти  вже  зробив  все  що  мав?
- Не  зовсім.  Хочу  ще  зайти  в  свій  дім.
- Гаразд  часу  в  нас  до  завтра.  Вилітаємо  на  світанку.
- Я  з  тобою!  –  звідкись  озвалась  Аліса.  –  ключі  в  мене.
- Добре.  зустрінемось  там.
***      
Я  повернув  ключ  в  замку  і  відчинив  двері.  Одразу  ж  увімкнулось  світло.  Та  заграла  легенька  музика.  Жіночий  голос,  який  я  колись  вважав  набридливим,  почав  розповідати  про  погоду,  та  новини.  Дивно,  що  ніхто  ще  не  обчистив  її.  Зайшов  всередину.  Цілий  рік  тут  не  був.
- Я  інколи  прибирала  тут,  поки  тебе  не  було  –  Аліса  зайшла  слідом.
- Дякую  –  це  все,  що  я  зміг  видати.
Зайшов  у  кімнату.  «Шерінган».
- Ти  включив,  той  свій  зір?  –  спитала  Аліса.
- Так
- Навіщо?
- Ілай  колись  показував,  що  можна  побачити,  те,  що  тут  було.  Особливо,  якщо  ти  ще  пам’ятаєш  це…
Переді  мною  все  було  в  червоних  тонах.  Я  бачив  все,  що  тут  було.  Всі  прожиті  моменти  життя.  Як  я  вперше  сюди  переїхав…  Як  привів  її…  Бачив  себе,  коли  приходив  до  дому,  а  вона  зустрічала  мене  обіймами  і  поцілунком…  Бачив  як  прибіг  сюди,  коли  почався  карантин…  Бачив  наш  з  Алісою  перший  секс…  Бачив  себе,  коли  востаннє  покидав  свій  дім…
Весь  цей  час  я  слідував  за  образами  людей,  які  носились  в  мене  перед  очима.
- А  нас  ти  тут  бачиш?  –  спитала  Аліса,  яка  неустанно  слідувала  за  мною.
- Так  –  чесно  сказав  я
- А  її?!  –  вона  не  хотіла  питати,  але  слова  самі  вирвались  з  її  уст.
- Ні  –  збрехав  я.  –  її  я  тут  не  бачу.
- Правда?  –  наївно  спитала  вона.
- Хіба,  що  той  момент,  коли  ти  розбила  пляшку  «Джека»
Аліса  пирснула  від  сміху.
- Я  бачу,  як  ти  метаєшся  до  дисплея  і  щось  мені  показуєш  –  я  чесно  описував  все,  що  бачив.  –  о!  ляпас.  І  як  ти  мене  вперше  поцілувала…  
Ефект  шерінгану  зник,  а  з  ним  і  всі  видіння.  Я  повернувся  до  неї.
- Значить  ти  й  досі  це  пам’ятаєш?  –  вона  злегка  зашарілась.
- Таке  важко  забути  –  я  всміхнувся  їй.  –  в  найменших  деталях.
- І  як  це  було?  –  її  очі  загорілись.  –  як?  Добре?
- Прекрасно  –  я  підійшов  на  крок  ближче.  Вона  не  зрушила  з  місця.
Ми  стояли  дуже  близько  одне  біля  одного.  Дивились  один  одному  в  очі,  не  відводячи  погляду.  Я  повільно  обхопив  її  за  талію,  нахилився  до  неї.  Вона  ледь  при-підняла  голову,  ледь  подалась  до  мене.  Наші  губи  повільно  зближувались.  Невпевнено,  наче  ми  збирались  поцілуватись  вперше.  Вони  були  зовсім  близько.  Ми  не  відводили  погляд  одне  від  одного.  Наші  губи  ледь  доторкнулись.  Наче  ми  боялись  налякати  одне  одного.  А  тоді  ми  злились  в  міцному  поцілунку.  Одною  рукою  я  обхопив  її  за  талію.  Другу  запустив  у  її  волосся  на  потилиці.  Вона  руками  обхопила  мою  шию.  Аліса  закрила  очі.  Я  теж.  Це  було  чудово.  Навіть  не  передати,  що  я  відчув  у  той  момент.  Ми  от  так  стояли  посеред  маленької  кімнати  і  цілувались.  Її  рука  пішла  до  замку  на  моїй  куртці.  Потягнула  вниз.  Я  скинув  куртку  на  землю.  Тоді  потягнув  замок  на  її  куртці.  Вона  злегка  допомогла  мені.  Я  підхопив  її  за  талію  і  підняв  угору,  як  тоді.  Вона  обхопила  мене  ногами.  Все  повторювалось.  Ми  примостились  на  ліжку.  Одяг  почав  поступово  падати  на  підлогу.  Освітлення  вимкнулось.  За  вікном  заходило  сонце.  
Ми  не  поспішали.  
Як  казав  Рустам,  часу  в  нас  до  світанку.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574343
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.04.2015

Привиди нового світу Частина 4 розділ 4

4.
Шаман
За  кілька  років  до  подій  першої  частини
В  мою  камеру  посеред  ночі  забігло  кілька  офіцерів.  Нас  з  моїм  кращим  другом  якраз  тоді  привезли  в  відділок.  Чомусь  я  був  один  в  камері.  Вавилон  був  в  шпиталі,  тож  йому  нічого  не  загрожувало.  Про  себе  я  не  міг  такого  сказати.
Це  були  дружки  тих  патрульних,  яким  я  давав  тягла.  Що  ж,  я  цього  чекав.
Колись,  до  розбитого  серця  і  початку  розгульного  життя,  я  кілька  років  присвятив  вивченню  різних  бойових  мистецтв.  Я  ж  затягнув  туди  і  Вавилона.  І  зараз  кожний  пропущений  колись  удар,  кожна  травма  показали  той  урок,  який  я  мав  засвоїти.
Їх  було  троє.  Мабуть  недавні  випускники,  бо  вони  не  набагато  старші  від  мене.  А  може  навіть  і  молодші.  Я  вскочив  з  лавки,  яка  тут  була  замість  ліжка.  Один  з  них  замахнувся  палицею.  Я  зробив  все,  як  колись  вчили.  Кинувся  в  нього,  підсів,  викинув  руки  вперед.  Дубинка  боляче  ковзнула  по  тріцепсу,  але  то  пусте.  Коліно  йому  в  пах,  пальці  в  очі.  Лівою  рукою  перетис  його  руку  в  лікті  і  смикнув  вверх.  Він  випустив  палицю.  Я  відштовхнув  його  вбік.  Підхопив  палицю.
- Ну!  Хто?!  –  загрозливо  спитав  решту.
Вони  рушили  на  мене.
- Стояти!  –  чийсь  голос  гаркнув  з  темноти.  
Вони  зупинились.  В  камеру  зайшов  старший  офіцер.  Тоді  я  ще  не  знав,  що  то  був  Матвій  Григорович.  Той  виродок,  який  хотів  засадити  мене  на  довічне…
***
 Ти  голодний?  –  раптом  спитав  Гаррет.
- Є  трохи  –  я  навіть  не  міг  згадати,  коли  їв  чи  пив  востаннє.
- Принесіть  нам  їжі!  –  крикнув  він.
Через  хвилину  двері  відчинились  і  в  кімнату  завезли  тацю  повну  їжі.  В  мене  аж  слинки  потекли.
- Якщо  я  тебе  розв’яжу…
- Я  не  буду  нападати  –  я  промовив  не  відвертаючи  погляд  від  їжі  –  слово!
Гаррет  кивнув  на  мене.  Один  з  санітарів  зайшов  мені  за  спину.  Інші  двоє  пильно  за  мною  стежили.  Мить  і  кріплення  відпустили  мене.  Я  роз  масажував  зап’ястя  і  приступив  до  поїдання  їжі,  побажавши  звісно  ж,  Гаррету  приємного  апетиту.  
- Знаєш  що?  –  Гаррет  відсунув  тарілку  від  себе  –  я  так  і  не  зрозумів,  як  ти  до  всього  допер?
Я  не  став  відповідати  одразу  ж.  хотів  доїсти.  Коли  я  все  ж  прикінчив  останню  картоплину  і  запив  це  все  принесеною  водою.
- Ви  самі  винні  –  відсунув  тарілку  і  демонстративно  відклав  вилку  перед  собою.  –  не  треба  було  стежити.  Думали  ви  самі  розумні?
- Коли  ж  ти  зрозумів?
***
За  кілька  місяців  до:
На  парковці  для  машин  було  пусто.  Світило  слабо.  На  п’ятому  поверсі  було  лише  кілька  машин.  Елітних  машин.  Тут  мали  свої  місця  різні  директори  всіляких  офісів,  банкіри,  ну  і  корумповані  воєнні  офіцери…
Матвій  Григорович  йшов  до  своєї  машини.  Кивком  голови  поздоровався  з  охоронцем,  який  сидів  в  будці  і  дивився  футбол.  Пройшов  далі.  Для  нього  тут  все  було  знайоме.  Колони,  які  відділяли  транспорт  одне  від  одного.  Він  вже  знав  де  чия  машина  стоїть.
Я  йшов  за  ним  наче  тінь.  На  НПК  світились  маяки  від  всіх  камер,  які  тут  були.  Так  я  міг  їх  уникнути  і  пробратись  до  того  офіцера  непоміченим.  Він  не  поспішаючи  йшов  до  свого  «Бентлі»  чорного  кольору.  Я  подивився  на  НПК.  Камери  утворили  сліпі  зони.  Перебіг  за  наступну  колону.  І  так  до  машини  Григоровича.  З  будки  охоронця  долинули  радісні  крики  коментатора.  Він  підкрутив  гучність.  Матвій  Григорович  обернувся,  але  я  встиг  заховатись  за  колоною.  Сліпа  зона  камер  закрилась.  Тепер  доведеться  чекати.  Я  подивився  на  годинник.  Трішки  вибиваюсь  з  графіку,  але  нічого  такого,  чого  я  б  не  чекав.  Ми  були  зовсім  поруч  один  від  одного.  Він  відповість  на  всі  мої  запитання,  тоді…  
Коли  камера  повернулась  я  вийшов  з  укриття.  Але  зупинився.  Камери  зовсім  перестали  рухатись.  Здавалось,  нічого  дивного,  бувають  поломки,  але  не  всі  ж  в  одну  мить.  Крім  того,  освітлення  нікуди  не  зникало.  Щось  не  так.  «Геній,  б***ь!»  -  подумки  похвалив  себе.  Григоровича  не  було  біля  машини.  Я  перебіг  до  неї.  Де  ж  він?  Заховався  так  щоб  камери  не  бачили  мене.  Виглянув.  Дід*ко!  Матвій  Григорович  повільно  брів  до  посту  охорони  тримаючись  за  шию.  За  ним  тягнулась  смуга  крові.  Хтось  випередив  мене  на  кілька  секунд.  Всього  на  кілька  секунд.  В  той  самий  день,  в  той  самий  час.  Я  прожив  цікаве  життя  і  в  такі  спів  падіння  не  вірив.  І  саме  страшне:  це  я  привів  за  собою  хвіст.  Я  затих  за  машиною.  Охоронець  чомусь  не  виходив  на  шум,  який  створював  майбутній  мрець.  Його  хрип  і  важкі  кроки.  Я  не  міг  і  не  збирався  йому  допомагати.  Відчував,  що  як  тільки  я  вийду  з  укриття,  камери  чудесним  образом  почнуть  працювати.  І  вбивця  ще  повинен  бути  тут.  Як  я  не  зміг  його  помітити.  Значить  не  просто  так  я  його  не  помітив.  Щоб  мати  хоча  б  якесь  уявлення  про  нападника,  потрібно  добратись  вже  до  мертвого  полковника.  Він  розтягнувся  на  освітлюваній  підлозі.  Охоронець  не  виходив,  хоча  коментатор  об’явив  кінець  першого  тайму.  Може  він  в  долі  з  вбивцями?
Вибору  не  було.  Я  перебігав  від  стовпа  до  стовпа.  Охоронець  міг  пролити  світло  на  деякі  деталі.  Я  перебіг  до  будки.  Камери  запрацювали,  як  тільки  я  вийшов  з  тіні.  Кількома  тваринними  стрибками  я  скоротив  дистанцію,  смикнув  за  ручку.  Двері  були  зачинені  з  середини.    Не  біда,  проходили.  Рукавиці  мали  вберегти  кулак  від  зустрічі  з  броньованим  склом.  Воно  не  витримало.  Я  наніс  ще  кілька  ударів  скло  розсипалось  і  я  за  стрибнув  всередину.  Охоронця  спіткала  доля  офіцера.  Тільки  в  нього  з  підборіддя  стирчало  тоненьке  лезо,  наче  скальпель.  Він  мав  пустити  вбивцю  до  себе,  мабуть,  щоб  забрати  легкі  гроші.  Але  от  як  двері  зачинили  з  середини?  Якщо  в  нього  діра  в  горлі,  він  би  не  став  закривати  двері,  хіба  намагався  захиститись…  Ні  не  встиг  би.
Я  викинув  ці  думки  з  голови.  Ніколи  розбиратись.  Я  і  так  вже  наслідив…
***
Зараз
- А  як  ти  уникав  камер?
- В  НПК  була  така  чудова  функція  –  недбало  кинув  йому.
- Я  не  зовсім  розумію…
- Прилад,  який  ловив  частоти  сигналів,  які  камери  передавали  на  командний  пост.  НПК  повідомляв  якщо  я  наближався  занадто  близько  до  поля  зору  камер,  чи  якби  я  потрапив  в  поле  зору.  Відповідно  так  я  і  помітив,  що  вони  перестали  працювати.
- НПК  перестав  подавати  будь-які  сигнали!
Я  ствердно  кивнув  головою.  Він  обдумував  ситуацію.
- Що  ж  ти  зробив?  –  Гаррет  витер  губи  серветкою.  –  цікава  вийшла  ситуація.  Я  б  не  одразу  додумався.
- Чесно  кажучи  я  довго  губився  в  догадках.  Але  потім  до  мене  все  таки  дійшло…
- Пропоную  все  по  порядку  –  перебив  Гаррет.
***
За  кілька  місяців  до:
З  телефону  охорони  ніяких  викликів  не  поступало.  Добре,  значить  СБМ  ще  тут  скоро  не  буде.  НПК  мав  кілька  вмонтованих  функцій,  яки  не  було  в  звичайних.  Я  підключився  до  системи  управління.  На  дисплеї  НПК  почали  з’являтись  цифри.  Процес  пішов.  Тим  часом  я  оглянув  охоронця.  На  лиці  застиг  вираз  глибокого  здивування.  Руки  були  опущені  вниз.  Чисті,  без  крові.  Чого  не  скажеш  про  синю  сорочку,  брюки  та  черевики.  Всі  в  крові.  На  підлозі  лежала  сіра  платіжна  картка,  якою  йому  заплатили.  Зараз  такі  всюди  на  ній  QR-code,  який  зчитується  за  допомогою  НПК  і  на  любий  рахунок  будуть  переведені  кошти.  Я  підхопив  її.
НПК  завібрував.  Я  в  мережі.  Уважно  проглянув  всі  записи.  
«Бути  цього  не  може!»  ледь  не  вихопилось  в  мене.
Добре,  що  не  сказав  уголос.  Почувся  якийсь  шум  до  парковки  почали  стягуватись  власники  машин.  Веселі  розмови,  або  ж  напружені  телефонні  дзвінки.  Навіть  почувся  дзвінкий  жіночий  сміх.  Діяти  потрібно  швидко.  Записи  вже  в  мене.  Стер  їх,  щоб  вони  були  тільки  в  мене.  Фото  охоронця  на  пам’ять.  Витягнув  лезо  в  того  з  шиї.  Вискочив  через  вікно.  Голоси  були  ближче.  Я  кинувся  до  мертвого  Матвія  Григоровича.  Схилився  над  ним,  щоб  детально  оглянути.  Він  лежав  на  спині.  НПК  на  руці  не  було.  Пройшовся  по  кишенях.  Ні  документів,  ні  гаманця.  Його  вбили,  щоб  підставити  мене,  при  тому  видати  все  за  звичайне  пограбування.  Я  встав  і  схопився  за  голову.  Який  же  я  ідіот!  Треба  було  валити  звідси,  а  не  гратись  в  детектива.  Я  так  наслідив  на  місці  злочину,  що  тепер  слідство  піде  не  в  тому  напрямі.  Але  я  тепер  можу  зійти  за  співучасника.  Можна  було  повернутись  назад  і  повернути  записи.  Ні!  Граємо  до  кінця.  Фото  на  пам’ять.  Голоси  були  зовсім  близько.  Я  щодуху  кинувся  до  аварійного  виходу  минаючи  колони  та  автомобілі.  Вбивця,  скоріше  за  все  вийшов  так  само.  Я  не  помилився.  Двері  були  відчинені.  Я  вже  був  готовий  влетіти  всередину  і  заховатись  від  криків  людей.  Стоп!  Я  затормошив  перед  самим  виходом.  Там  же  ж  теж  камери  спостереження.  І  керуються  вони  з  головного  офісу.  Я  б  потрапив  у  пастку.  Хтось  точно  знав,  що  я  сьогодні  буду  тут.  Тепер  навіть  найменші  сумніви  розвіялись.  Я  комусь  серйозно  заважав.  
Десь  за  п’ятнадцять  метрів  почувся  жіночий  вереск.
***
Пізніше  того  ж  вечора
Пророк  розгублено  роззирався  навколо.  Такою  поведінкою  в  центрі  мегаполісу  не  здивуєш  нікого.  Красиво  настільки,  що  мимоволі  замилуєшся.  Освітлене,  бурлить  життям.  Але  Пророк  оглядався  не  з  тієї  причини.
- Я  на  місці  –  коротко  повідомив  мені.
- Добре  –  я  спостерігав  за  вулицями.  Хвоста  не  було.  –  зайди  в  кафе  і  замов  щось.  Я  незабаром  буду.
- Сподіваюсь  в  твого  маразматичного  стану  є  законні  основи  –  буркнув  Пророк.
Він  зробив  все  в  точності.  Як  я  сказав.  За  ним  точно  ніхто  не  йшов.  Отож  я  зайшов  за  ним  услід.  Він  сів  за  столик  найближче  до  чорного  ходу.  Я  підсів  до  нього.
- Ну?!  –  нетерпляче  буркнув  він.  Його  браслет  завібрував.
- Господи!  –  він  явно  такого  не  очікував  –  це  ти  їх  так?
- В  тому  то  й  справа,  що  ні!  –  я  нахилився  до  нього  і  стишив  голос.  –  став  би  я  тоді  з’являтись…
- А  хіба  ти  не  хотів  помститись  за  свого  друга,  який  все  ж  вижив?  –  не  повірив  він.
- Зміст  тоді  мені  його  вбивати?  Ми  в  одному  «човні»
- Може  ти  попався?
- Мене  ніхто  взагалі  не  бачив  –  відповів  я  –  і  не  побачить.  Я  б  в  такому  випадку  не  з’явився.  І  не  пересилав  би  фотографії.
- Теж  правильно  –  Пророк  знизав  плечима.  –  Починай  розказувати.
До  нас  підійшла  офіціантка.  Ми  замовили  два  зелених  чаї,  заспокоїти  нерви.  Коди  вона  відійшла  я  почав  розповідати,  що  сталось  на  парковці.  Під  час  розповіді  офіціантка  кілька  разів  приносила  мені  чай  за  чаєм.  Пророк  розумів,  що  я  не  брешу,  але  знав,  що  я  не  все  розповідаю.  
- Як  ти  вибрався  непоміченим?  –  Пророк  відсьорбнув  вже  холодний  чай.
- Випадково  –  я  зробив  кілька  ковтків  –  один  з  тих  мажорів  замовив  повію.  Вони  викликали  копів.  Всі  знали,  що  це  затягнеться.  Буде  обшук.  Він  не  хотів  палитись  от  і  наказав  тій  дурепі  залізти  в  машину.
- І  як  ти  встиг  все  провернути?  –  засумнівався  він.
- Вона  не  одразу  зрозуміла,  що  їй  робити  –  спорожнив  ще  одну  чашку.  –  він  почав  панікувати.  Мабуть  в  неї  в  сумці  були  наркотики…  Отже  з  його  пояснень  я  просік,  що  машина  була  в  тіні  і  близько  біля  мене.  Їхні  погляди  прикували  тіла.  Я  добрався  до  машини  взламав  її  і  заліз  в  багажник.  Той  лох  вивіз  мене  сам  того  не  підозрюючи.
Пророк  задумався.  По  його  виразу  я  зрозумів,  що  він  скаже,  що  я  ще  гірше  лоханувся.  Не  прогадав.
- Ти  сфотографував  бізнесменів?  –  врешті  спитав  він.
- Навіщо?  –  підозріло  спитав  його.  
- Думай!  Думай!  –  наполягав  той.
- Та  що  ти  хочеш  від  мене?!  –  розлютився.
- З  твоїх  слів,  тебе  підставили  прямо  ювелірно  –  спокійно  почав  той.  –  як  думаєш,  чи  хотіли  вони  пересвідчитись,  що  ти  клюнув?
- Забагато  возні  зі  мною  –  не  погодився  з  ним.
- І  все  ж…
- Вони  б  послали  когось  пересвідчитись.  Що  мене  немає,  або…
- Перевірити  результат  –  усміхнувся  Пророк
- Я  хотів  сказати  інакше…
- Що?
- Хтось  з  тих  бізнесменів  вбивця!
- Тобто  він  вбив  офіцера,  потім  охоронця,  а  тоді  повернувся?  –  не  повірив  той.
- Хтось  би  помітив  вбивцю,  коли  він  би  тікав  через  запасний  вхід,  правильно?  Охоронець  пустив  когось  до  себе,  хоч  міг  би  взяти  платню  через  маленьке  віконечко…  Плюс,  як  інакше  вибратись?
- Це  все  одно  не  клеїться  –  не  погодився  він.  –  забагато  чудес.
- Тепер  я  починаю  в  них  вірити.  Тих  двох  вбили  на  моїх  очах,  а  я  навіть  не  можу  сказати  як  саме.
- Як  ти  міг  не  побачити,  що  тебе  хтось  пасе?
- Не  знаю  –  розвів  руками  –  не  чекав.  Дивно  чому  мене  не  вбили  там  же.
- Може  не  було  в  планах?  А  може  ти  не  їхня  ціль?  –  припустив  Пророк.
- Що  ж  такого  знав  той  га***н,  що  його  завалили?  Є  ж  сотні  способів  знищити  нас..
Пророк  лише  мовчки  розвів  руками.  Одне  було  точно  ясно.  Це  підстава.  Але  вона  не  вдалась.  Чомусь  тепер  я  сумнівався  в  своїй  кмітливості.  Склалось  таке  відчуття  ніби  все  так  і  задумано.  Кожний  мій  крок.  Той,  хто  стояв  за  сектантами,  наркоторгівцями  і тими  найманцями  вічно  був  на  крок  попереду.  З  самого  початку.  Ми  рознеси  сектантів  в  старій  лікарні  –  він  знайшов  обеліск.  Знищили  обеліск  –  з’явився  наркотик,  кілька  прийомів  якого  викликають  смерть.  Знайшли  головного  посередника  –  його  тут  же  намагаються  вбити.  І  плюс  до  всього,  помирає  один  з  учасників  нашої  операції,  який  може  відповісти  на  багато  моїх  запитань.  Воєнні  знищили  всі  відомі  склади  де  фасували  наркотики.  Чомусь  тепер  я  сумнівався,  що  і  це  перемога…
- Що  ти  хотів  у  нього  дізнатись?  –  врешті  спитав  він.
Я  промовчав.  Ніхто  не  знав,  що  пов’язувало  мене,  Вавилона  і  мертвого  підполковника.  Я  хотів  вивідати  ту  правду,  яку  від  мене  приховували.  Хотів  переконатись,  що  Вавилон  не  продався  з  потрухами.  Хотів  довести  це  друзям,  які  перестали  йому  вірити  в  один  момент…
- Хотів  дізнатись,  як  Вавилону  вдалось  врятуватись.  (Той  не  розповів,  що  якось  допитував  нас  і  прирік  на  смерть.  Це  погано  відобразилось  би  на  його  кар’єрі)
Пророк  подивився  мені  в  очі.  Він  знав,  що  я  щось  недоговорюю.  Але  я  не  міг  розказати  всю  правду.  Ми  нікому  не  сказали  про  той  вчинок.  Ми  тоді  стерли  всю  інформацію  про  цілий  мегаполіс.  Іронія  долі:  нашу  групу  назвали  привидами,  але  ми  і  були  привидами  для  решти  світу  ось  вже  кілька  років.  Ніхто  з  нас  ніколи  не  називав  один  одного  по  імені.  Ми  не  називали  своїх  справжніх  імен.
- Ти  ж  знаєш,  що  я  єдиний  доказ  того,  що  все  те,  що  зробила  твоя  група  законно  –  почав  Пророк.
- Не  розумію  куди  ти  ведеш…
- Я  веду  до  того,  що  все  що  ти  робиш,  ти  робиш  бо  я  так  сказав!  Я  не  потерплю  самосуду.  Тоді  ти  і  твоя  група  нічим  не  буде  відрізнятись  від  звичайних  терористів,  за  якими  одразу  ж  пошлють  інших  «Привидів»
- Говори  прямо!  –  я  розізлився.
- Я  тобі  вірю.  Але  якщо  ти  збрехав  чи  щось  впустив  з  розповіді…
- Я  сказав  все,  що  міг!  –  я  подивився  йому  в  очі.
- Впевнений?  –  він  свердлив  мене  поглядом
- На  всі  сто!  –  я  витримав  його  погляд.
- Добре  –  здався  він  –  тобі  треба  залягти  на  дно.  Нам  пора  вшиватись  з  цього  мегаполісу.  Буде  не  добре,  якщо  хтось  нанесе  нам  удар  раніше  ніж  ми  дізнаємось  про  це.  Попрощайся  з  тою  дівахою.  Так  я  знаю  про  неї.  Чим  швидше  ти  порвеш  з  нею,  тим  в  більшій  безпеці  вона  буде.
Я  промовчав.  Тепер,  коли  хтось  взявся  за  нас  мені  потрібно  було  її  вберегти.
***
Зараз
Гаррет  ні  разу  не  перебив  мене.  Тільки  коли  йому  прийшло  якесь  повідомлення  він  жестом  попросив  мене  зупинитись.
- Що  там,  Брут?  –  я  не  витримав.
- Навіть  не  знаю,  яка  це  новина  –  сказав  він.  –  ім’я  Морок  тобі  про  щось  говорить?
- Вперше  чую.  Може  щось  з  Біблії?
- Немає  там  такого,  неук!
- Тоді  не  цікавився.
- Дарма!  Треба  було  почитати  в  архіві.
- Давай  ти  мені  перекажеш.
- Це  терорист.  Перший,  хто  додумався  використовувати  частинки  обелісків,  як  вибухівку.  На  його  рахунку  кілька  сотень  терактів.  Точну  кількість  його  жертв  не  можу  назвати  навіть  приблизно.  Він  знаходився  в  аркхемі.  
- Так  це  через  нього  влаштували  два  теракти?
- Виходить,  що  так.  Хоча  я  сумніваюсь.  Просто  перевірка  нових  технологій…
- Не  кажи,  що  я  не  попереджав  –  я  знизав  плечима.
***
За  кілька  місяців.  Того  ж  вечора.
Двері  відчинились.  Я  штовхнув  їх  ногою.  Світло  автоматично  включилось.
Чуйка  спрацювала,  як  годинник.  Я  був  не  сам.  З  часом  при  подібній  роботі  це  виробляється.  А  потім  переростає  в  параною  і  проблеми  з  психікою.  Але  сьогодні  був  не  той  випадок.
- Хто  тут?  –  я  зачинив  двері.
- Я  –  озвався  Хімік
Він  вийшов  з  кухні  з  пляшкою  віскі  в  руках.  Протягнув  мені.
- Тільки  з  колою  –  відхилив  пропозицію.
- Там  на  кухні
- Тоді  домовились  –  я  схопив  пляшку  і  пішов  на  кухню
Хімік  пішов  за  мною.  На  кухонному  столі  стояла  пляшка  кока-коли.  Я  дістав  дві  склянки.  Простягнув  одну  Хіміку.  Сів  навпроти  нього.  Налив  половину  віскі,  половину  коли  і  розмішав.
- Коктейль  «Ідіот»  -  хмикнув  Хімік  –  портити  такий  віскар.
- Не  люблю  чистий  –  я  відпив.  
Кола  гасила  смак  будь-якого  віскі.  Розрізнити  хороший  чи  поганий  віскі,  тепер  неможливо.  І  не  вірте  тим,  хто  каже  інакше.
- Ти  де  був?  –  Хімік  смакував  наче  гурман.
- Гуляв  –  я  збрехав  йому
- Телебачення!  –  гукнув  Хімік
Я  повернув  голову.  Плазмовий  телевізор  увімкнувся.
- Гучність  вверх!  –  скомандував  той.
Канал  новин  повідомляв  про  вбивство  та  пограбування  Матвія  Григоровича  та  охоронця.  Камери  спостереження  не  зафіксували  нападника.  Далі  на  екрані  з’явились  колеги  офіцера,  які  розповідали  про  нього,  як  про  чесну  та  порядну  людину.  Ніхто  навіть  гадки  не  мав,  за  що  з  ним  так.  В  охоронця,  виявляється  було  двоє  дітей.  Дружина  розповідала,  яким  люблячим  батьком  той  був.
- І?  –  подивився  на  нього.  –  думаєш  це  я?
- Не  думав  до  цього  моменту  –  він  зробив  ще  кілька  ковтків.
Я  промовчав.  Зробив  кілька  ковтків.  Ми  мовчки  дивились  одне  на  одного.
- Ти  багато  чого  не  розповів  нам  –  врешті  промовив  він.
- Може  немає  що  розповідати  –  похмуро  буркнув.
- Може  й  немає…  але  це  мене  не  обходить.
- Тоді  поясни  ціль  свого  візиту
- Ти  й  так  знаєш…
- Ні  не  знаю!  –  я  підвищив  голос  –  я  багато  чого  не  знаю.  Тому  зроби  ласку…
- Нам  пора  відчалювати  –  Хімік  говорив  так  само  спокійно  –  ми  погрались  в  героїв.  Пора  і  честь  знати.
- Думаєш  нам  хтось  дасть  можливість  це  зробити?
- А  хто  нам  завадить?
- Ті  хто  вбив  тих  двох,  наприклад.  Мечник,  який  ледь  не  поклав  Танка  і  Колоса.  Може  його  друг,  якого  не  змогли  підстрелити  кілька  десятків  солдат.  Може  сектанти,  чи  командир  найманців,  якому  пощастило  вціліти  в  мегаполісі  93.  Може  батьки  того  мажора,  якого  ми  підстрелили.  Може  той  хто  весь  час  смикав  за  ниточки  в  цьому  спектаклі…  будь-хто  з  них  може  прийти  по  нашу  душу,  якщо  ми  втечемо.
- Як  тільки  ми  знищимо  сектантів,  чи  того  хто  за  цим  всім  стоїть,  в  нас  пропаде  потреба  –  заговорив  Хімік.  –  З’являться  нові  Хіміки,  Шамани,  Танки,  Фестивалі  чи  Колоси.  Он  сам  подивись!  –  Хімік  повернув    голову  до  плазми.  –  Звіти!
На  дисплеї  з’явилось  кілька  картинок.  Там  були  ті  люди,  яких  я  зняв  на  конференції.  Всі  вони  виявились  провідними  мільярдерами,  власниками  корпорацій.  А  президент  служив  їм  прикриттям.  Так  от,  на  звітах  за  останні  роки  вони  робили  багато  інвестицій  в  проекти  Максима  Вікторовича.  Судячи  по  звітах  вони  несли  страшні  втрати.  Але  інвестиції  не  припинялись.
- Решта,  з  тих,  кого  не  було  на  зустрічі  вже  в  землі.  –  Хімік  опередив  моє  питання.
Чому  до  мене  все  доходило  запізно?  В  картинці  з’явились  нові  частинки.  Кілька  Мільярдерів  об’єднали  зусилля  задля  нових  технологій,  які  дають  владу  над  світом.  Їм  хтось  заважає.  Цей  хтось  суне  їм  палки  в  колеса  у  вигляді  сектантів  та  найманих  вбивць  синтетиків.  Щоб  підтримувати  все  на  плаву,  цей  хтось  запроваджує  свої  досліди,  та  починає  заповнювати  мегаполіси  наркотиками.  Врешті  йому  вдається  викрасти  дівчинку,  яка,  можливо  має  в  собі  гени  відьми.  Цю  дівчинку  вони  заховали  в  нашому  мегаполісі.  Аліса  могла  бути  свідком.  За  те  з  нею  так  і  обійшлись.  Воєнні  вичислили…  Точно!  Президент,  щоб  втримати  владу  в  своїх  руках,  погоджується  покривати  операцію  і  посилає  воєнних.  Щоб  вони  знайшли  дівчинку.  Командував  тоді  покійний  Матвій  Григорович.  Він  тоді  не  справився.  Тепер  –  мертвий.  Тоді  посилають  Пророка,  який  провалився  в  Австралії  та  втратив  своїх  людей.  І  ось  сам  президент  наказує  йому  зібрати  ударну  групу,  на  якій  проведені  досліди  і  яку  буде  нашпиговано  експериментальними  імплантатами.  Щоб  не  прирікати  на  смерть  нікого  з  солдат,  він  вирішує  взяти  в  оборот  тих  людей,  яких  формально  не  існує,  тобто  нас.  У  випадку  провалу,  нас  ніколи  не  було.  Пророк  неодноразово  заявляв,  що  він  єдиний…
- ЙО****Й  ТИ  В  РОТ!!!!  –  я  ударив  по  столі.  –  Як  я  раніше  не  просік?!
- Що?!  –  не  зрозумів  Хімік.
- Ніхто  не  буде  нас  вбивати!  –  Я  зірвався  і  побіг  в  коридор.  –  Вони  йдуть  по  Пророка!  
На  ходу  дістав  картку,  яку  підняв  на  місці  злочину.  Оглянув.  В  ній  був  маленький  отвір.  Тоді  дістав  лезо,  яке  витягнув  з  шиї  охоронця.  Спробував  закласти  назад.  Не  виходило,  але  я  і  так  все  зрозумів.  Ось  як  того  вбили.  Він  розкрив  двері,  отримав  оплату,  закрив  їх.  Спробував  перевести  гроші  і…
- Я  біжу  по  команду!  –  прокричав  Хімік.
***
Зараз
- Жаль  я  тоді  не  розпізнав  справжніх  гадюк  –  вимовив  з  презирством.
- Ти  як  завжди  помиляєшся…
- Ні,  я  як  завжди  запізно  до  всього  доходжу.  А  ти  поки  взагалі  не  дійшов.
- Це  ж  чому?
- Яке  ти  мав  відношення  до  всього?  І  яке  відношення  ти  хотів  мати?  І  що  ти  зараз  хочеш?  Що  можеш  з  цим  вчинити?
- Ти  вже  і  так  програв!  –  він  відповів  з  легким  затинанням.  –  ти  просто  пішак!
- Я  не  програв,  поки  на  дошці  Вавилон.  І  він  там  залишиться  бо  мусить.  А  чи  хочеш  там  залишатись  ти?
Він  промовчав.  Я  уважно  подивився  на  нього.  
- Ти  можеш  припинити  це  все.  Просто  допоможи  мені.
- Про  це  забудь.  –  Він  щось  дістав  з  кишені.
- Тоді  зійди  з  дошки  і  не  заважай,  щоб  не  стало  запізно…
Гаррет  схилив  голову.  Він  опинився  перед  моральним  вибором.  Таким  його  мені  не  доводилось  бачити.  Я  сподівався,  що  людина  всередині  нього  переможе  звіра.  Він  знову  підняв  голову.
- Гра  тобі  не  по  зубах,  правда?  –  спитав  його.  Не  зміг  приховати  насмішку.
- Де  Вавилон?  –  знову  спитав  він.
- Я  тут  кілька  місяців  –  знизав  плечима.
- Ти  можеш  його  врятувати,  ти  не  розумієш,  чи  що?!  –  Гаррет  підвищив  голос.
- Він  не  маленький,  справиться.  –  я  ж  заговорив  спокійніше.
- Морок  відправився  на  його  пошуки.  –  Гаррет  теж  заговорив  спокійніше.  –  він  його  знайде,  а  коли  закінчить  з  ним,  твій  друг  буде  благати  про  смерть.  Він  розкаже  все,  що  тільки  зможе  згадати.  Тому  я  пропоную  тобі…
- Я  вже  казав  –  закотив  очі  вверх  –  не  знаю.  Може  Морок  потім  розповість…
- Ти  просто  не  розумієш  хто  такий  Морок…
- Ти  просто  не  розумієш  хто  такий  Вавилон…
Гаррет  знову  замовк.  Він  натиснув  якусь  кнопку  під  столом.
- Зараз  тебе  заберуть!  –  сказав  він  –  ти  нам  більше  не  потрібний.
- Ну  і  добре!
- Через  два  дня  тебе  нашпигують  всілякими  медикаментами  і  ти  здохнеш  в  муках  –  він  кинув  мені  на  стіл  якусь  картку  і  притис  палець  до  губ.  
Я  миттю  заховав  її.  Двері  відчинились  і  в  кімнату  зайшли  санітари.  В  руках  були  шокери.
- Ти  ж  будеш  слухняним?  –  один  з  них  включив  шокер.
Я  ствердно  кивнув.
- От  і  молодець!  –  самовдоволено  всміхнувся  той.
***
Я  намагався  зв’язатись  з  Пророком.  Він  не  піднімав.  Я  вилаявся.  Де  він,  в  біса,  може  бути?  До  дому  він  не  прийшов.  Звідки  я  знаю?  Я  був  у  нього  в  номері.  В  вонючому  районі  готелів  для  туристів.  В  моєму  місті  теж  такі  були.  Коли  все  обнесли  муром,  там  поселилась  всіляка  шваль.  Тут  було  інакше,  правда  не  на  сто  відсотків.  До  нетрів  рукою  подати.  Я  думав,  що  помилився,  але  все  вірно.  Думав  він  жив  в  люксі,  а  ця  кімната  нагадувала  умови  більш  схожі  на  спартанські.  Не  було  розкоші.  Просто  білий  інтер’єр.  Я  включив  світло.  Тут  нікого  не  було.  Навіть  найменших  слідів  бійки.  Може  він  ще  не  добрався?  Ні,  по  часу  мав  бути  тут.  Але  його  немає.  І  не  було.  Я  стукнув  пальцями  по  дисплеї  браслета.
- Гаррет!
- Так,  Шаман?  –  голос  був  здивований.
- Потрібно  знайти  де  Пророк!
- Навіщо  тобі…
- Зараз!
- Добре-добре  –  відповів  той  –  почекай.  Зараз.  Сподіваюсь  це  серйозно.
- Твориться  якась  х***я!  -    я  вже  вилітав  з  його  кімнати  –  Боюсь  в  нас  серйозний  противник.
- Все  так  погано?  –  стривожено  спитав  Гаррет
- Скоро  стане  ще  гірше,  згадай  мої  слова.
- Як  скажеш  –  не  повірив  той  –  Пророк  зовсім  близько  від  тебе.  Він  в  одному  з  провулків…
Далі  в  мене  з’явилась  карта  і  кілька  точок  на  ній.  Ось  я  знайшов  на  ній  себе.  Пророк  був  зовсім  поруч.
Я  не  став  чекати  на  ліфт.  Кулею  нісся  геть.  Люди  тільки  розгублено  дивились  вслід,  коли  я  розштовхував  їх  біжучи  по  сходах,  які  вивели  мене  в  людне  фойє.  Кілька  крикнуло  мені  чітко  даючи  зрозуміти  своє  несхвалення  моїми  діями.  Але  наплювати  на  них.  Вилетів  на  вулицю.  Нічне  повітря,  звук  від  машин,  які  потрапили  в  затори.  Повернув  вліво.  До  Пророка  залишалось  кілька  вулиць.  Тренування  давались  мені  взнаки.  «Ноги  це  хліб  солдата»  -  казали  воєнні.  Тепер  згодний.  Я  не  стомлювався.  Навпаки,  прибавляв  швидкості.  Повернув  в  потрібний  провулок.  Слабо-освітлена  вулиця  між  двома  п’ятиповерховими  готелями.  Кілька  сміттєвих  баків.  І  два  тіла,  які  розпластались  по  землі.  Я  наблизився  до  них.  Старші  за  мене,  але  на  вигляд  як  вулична  шпана.  Наслідок  неблагополучного  середовища…  Проте  мені  не  до  цього.  Пророк  поза  всяким  сумнівом  вміє  за  себе  постояти.  В  одного  з  них  зламана  шия.  Він  розпластався  біля  мусорного  контейнеру  ноги  в  неприродному  положенні.  Я  оглянув  все  уважніше.  «Тут  Пророк  душив  його.  Вони  задкували  до  мусорного  контейнеру…  -  глянув  уважніше.  Там  була  невеличка  вм’ятина  –  тоді  впали  на  землю».  Я  обійшов  тіло.  Тоді  направився  до  іншого,  яке  було  посеред  вулиці.  З  цим  все  простіше.  Пророк  попав  в  скроню.  Значить  цей  помер  першим.  Але  де  сам  Пророк…
Краєм  вуха  я  вловив  клацання.  Повільно  підняв  руки  вгору.
- Молодець!  –  голос  роздався  з  темноти  –  повернись!
Я  повільно  розвернувся.  
***
Картка  виявилась  маленьким  дисплеєм,  ще  й  з  навушником.  Пересвідчившись,  що  нікого  поруч  немає,  я  вставив  навушник  у  вухо  і  стукнув  пальцем  по  дисплею.  Гаррет  не  зміг  визначитись  на  чиїй  він  стороні.  Але  його  гра  на  обидві  сторони  приносила  свої  плоди.  Більше  запитань  в  мене  не  було.  В  руках  знаходились  відповіді.  Тільки  от  я  отримав  їх  запізно.  Знову!  Файли,  відеозаписи,  документація.    Це  все  мало  пролити  остаточне  світло  на  все,  що  сталось  за  весь  час.  Навіть  знайшлось  кілька  фактів  про  Вавилона.  Але  все  по  порядку.
***
Це  було  кілька  місяців  назад,  за  кілька  днів  після  повернення  з  пустелі  та  невдалих  пошуків  Вавилона.
Хімік  лежав  у  себе  на  ліжку  і  стогнав  від  болі.  Колись  він  постійно  напивався  в  такі  приступи,  але  зараз  не  міг  навіть  підняти  й  пляшки.  Просто  корчився  в  муках.  Двері  його  кімнати  відчинились  і  до  них  зайшов  Максим  Вікторович.  Він  стояв  і  дивився  на  Хіміка.  Чекав  чи  не  зробить  той  чогось  небезпечного.  Але  здібності  Хіміка  сьогодні  були  йому  не  страшні.  Врешті  чоловіку  набридло  спостерігати  за  стражданнями  іншого  і  він  змилостивився.  Підійшов  ближче,  дістав  з  кишені  якийсь  шприц  і  вколов  йому  в  шию.  
Хімік  закричав  від  нової  хвилі  болю.  Меблі  в  кімнаті  потріскали  на  стінах  з’явились  тріщини.  Вікна  теж  не  витримали.  Аж  тоді  все  припинилось.  Хімік  припинив  свої  стогони  і  тепер  лише  важко  дихав.
- Полегшало?  –  спитав  бізнесмен.
- Що  це  було?  –  Хімік  навіть  не  поворухнувся
- Ліки  –  відповів  той  –  тимчасові.
- Багато  у  вас  такого?  –  в  голосі  почулась  жадібність.
- Ні,  і  я  не  збираюсь  витрачати  їх  на  тебе.
- Ви  нашпигували  мене  всілякою  х**нею,  а  тепер  таке  заявляєте?!  –  той  розлютився,  але  сили  не  повертались.
- Вони  не  тільки  тобі  потрібні  –  холодно  відповів  Вікторович
- Я  можу  заплатити  –  благально  відповів  той.
- Що  мені  гроші?
- Тоді  що  вам  потрібно?
- Бачу  ти  вже  знаєш  про  свого  старого  друга,  якого  ви  всі  рахували  померлим.  Так  от,  вмов  його  розповісти  все,  що  він  знає  про  місце  перебування  однієї  дівчинки.  Вона  може  назавжди  позбавити  тебе  від  болю.  Я  допоміг  тобі  зараз,  але  я  не  завжди  буду  поруч.  А  от  головні  болі…
- Я  спробую  –  пообіцяв  Хімік.
- Спробуй,  він  ж  твій  друг,  він  ввійде  в  твоє  становище  і  допоможе.  Інакше,  який  же  це  тоді  друг?
- Він  скаже  все  що  знає!
- Переконай  його  в  цьому.
- Добре!  –  простогнав  Хімік.
- Це  ще  не  все…  –  всміхнувся  Максим  Вікторович.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574336
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.04.2015

Привиди нового світу Частина 4 розділ 3

3.
Шаман.
Кілька  місяців  назад
Моя  команда  сиділа  в  мене  в  кімнаті  і  переглядала  відео,  яке  я  зняв  з  вентиляційної  шахти.  Спочатку  я  не  хотів  нічого  говорити,  але  потім  все  ж  вирішив,  що  вони  мають  право  знати.  Вони  єдині,  кому  я  довіряю.  Тому  я  просто  під’єднав  свій  НПК  до  плазми  і  включив.  Вони  дивились,  затамувавши  подих.  Фестиваль  навіть  не  відпустив  ні  єдиного  жарту,  що  сильно  мене  здивувало.  Коли  відео  скінчилось  вони  ще  кілька  хвилин  мовчки  сиділи.
- Ніхто  не  відчуває  себе  дурнем?  –  врешті  спитав  Хімік
- Є  трохи  –  зізнався  Фестиваль.  –  робити  то  що  будемо?
- Потрібно  знайти  ту  дівчинку  –  видав  Хімік.
- Спочатку  знайдемо  Вавилона  –  я  наполягав  на  своєму  –  він  має  щось  про  неї  знати.
- А  зміст?  –  втрутився  Танк  –  він  продався.
- Що  ти  верзеш?  –  я  підійшов  до  нього  впритул.  Його  брат  зайшов  збоку.  –  він  при  нас  горів.
- Це  бачив  лише  ти!  –  втрутився  Колос.  –  ти  ж  казав  вас  колись  затримували.
- Було  діло…  –  я  не  розповів  тоді  всієї  правди.  Їм  не  потрібно  було  знати…  
- Може  він  тоді  продався  –  підтримав  Фестиваль.
- Ви  всі  його  знаєте!  –  я  відмовлявся  в  це  повірити.  –  він  з  нами  не  через  одну  халепу  пройшов…
Вони  були  непохитні.  Одразу  ж  складались  версії  кому  саме  він  продався.  Те  що  він  жив  один  і  не  на  території  Марка  вилізло  йому  боком.  Всі,  хто  був  разом  з  Вавилоном  тоді  в  лікарні  померли.  Він  єдиний,  хто  зміг  знайти  Алісу.  Він  єдиний,  з  чиїх  слів  випливало,  що  це  саме  сектанти  зробили  з  нею  таке.  Він  же  перший  і  прийшов  до  тями,  коли  нас  виніс  Ілай.  І  зараз  вони  обоє  зачищають  сліди  сектантів.
- Подивимось,  що  він  на  це  скаже!  –  я  ніяк  не  вгамовувався.  –  Він  хто  завгодно,  але  не  зрадник!
- Повірю  йому,  якщо  він  скаже  де  та  дівчинка  –  буркнув  Хімік.  –  він  точно  повинен  знати.  Якщо  ми  для  нього  щось  значимо.
- Я  збираюсь  летіти  в  пустелю  на  його  пошуки  –  оголосив  їм  –  хто  зі  мною?
Вони  промовчали.  
- Ясно  –  буркнув  –  значить  справлюсь  сам.  –  БЕЗ  ВАС!!!
Я  пішов  геть.  Вавилон  міг  пролити  світло  на  смерть  Аліси.  Десь  глибоко  в  душі  я  розумів  хід  думок  моєї  команди.  Але  я    не  повірю,  поки  не  побачу  його  очі.  
На  виході  мене  зустрів  Пророк.
- Ти  куди?  –  спитав  він  коли  я  ледь  не  збив  його  з  ніг.  Я  не  відповів.
- Він  направився  в  пустелю,  на  воєнну  базу  близько  від  93  мегаполісу,  думає  там  його  друг  –  по  дурості  ляпнув  Фестиваль.
Я  подумки  вилаявся.  Довбо*об!  Пророк  не  мав  цього  знати.  Я  поспішив  до  ангару.  В  нас  було  право  відправлятись  куди  заманеться,  уникаючи  різних  питань.  Пророк  тим  асом  вже  побачив  запис  і  тепер  ті  ідіоти  відповідали  на  незручні  запитання.  Але  це  пофігу…
- Почекай!  –  крикнув  Хімік  –  я  з  тобою.
- І  ми.  –  підтвердили  брати.
***
Зараз
Гаррет  мовчки  дивився  кудись  вверх.  Наче  ігнорував  мою  присутність.
- Заснув?  –  нагадав  йому  про  себе.
- Ні  –  не  відвертаючи  погляд  вимовив  той  –  просто  думаю  розповідати  тобі,  про  подальші  пригоди  твого  друга  чи  ні.
- Я  це  згадаю,  коли  ти  задаси  наступне  питання.
Він  всміхнувся.  Я  таки  прикував  його  погляд  до  себе.  Він  вивчав  мене.  Я  самовдоволено  всміхнувся.
- Твій  друг  полетів  на  воєнному  гелікоптері  до  вашого  рідного  мегаполісу.  Там  вони  видимо  і  зустрілись…
***
Вавилон
Кілька  місяців  назад
Мегаполіс  42  був  все  ближче.  На  небі  ні  хмаринки.  Світало.  Постарілі,  розвалені  хмарочоси,  які  поросли  вже  мохом.  Потім  вони  замінились  на  ангари  де  жила  більшість  населення.  Зверху  все  виглядало  мініатюрним.  Ми  почали  спускатись  вниз.  Паливо  підходило  до  кінця.
Ілай  десь  сховав  свій  гелікоптер,  щоб  не  видати  себе.  А  по  мені,  то  до  біса  конспірацію.  Ми  пролітали  прямо  над  містом.  Це  виграє  для  нас  час,  поки  він  пробиратиметься  через  каналізацію.  
- Висади  мене  тут!  –  крикнув  Рустаму.
Він  кивнув.  Гелікоптер  почав  спускатись.  До  нашого  житла  тут  рукою  подати.  Він  вибрав  більш-менш  рівну  галявину.  Марка  це  насторожить,  але  це  не  його  територія.
Мій  НПК  засвітився.
- Привіт,  Вавилон!  –  заговорив  Ілай  –  ти  чого  не  спиш?
- Скучив  за  Яною  –  я  огризнувся  –  вона  біля  тебе?
- Так,  з  нею  все  добре,  не  переживай  –  він  говорив  в  своїй  звичній  манері  –  я  вишлю  тобі  фотографію,  десь  потім.  Ти  розвертай  пташку  і  лети…
- Я  тобі  вірив  –  перебив  його  –  Іванович  тобі  вірив.  А  ти…
- Що  ти  знаєш  про  біль?  –  його  голос  набув  загрозливого  відтінку.  –  що?!
- Мене  якось  спалили  живцем…
- А  тепер  уяви,  що  це  кожний  день.  КОЖНИЙ  БОЖИЙ  ДЕНЬ!!!  Яна  хороша  дівчинка,  але  вона  позбавить  мене  і  людство  від  болі,  хочеш  ти  цього  чи  ні.
- Через  твій  сюрприз  загинув  сан  сей  –  спокійно  промовив  я.
- Мені  дуже  прикро  –  сказав  він  –  але  це  нічого  не  змінює.  Ти  колись  попросив  не  чіпати  Алісу.  Я  виконав  прохання.  Тепер  виконай  моє.  Я  хочу  позбавитись  від  болі.  Лети  геть.  Я  не  хочу  цього  робити,  але  я  вб’ю  тебе,  якщо  доведеться.  Рустам?
- Так!  –  Відповів  той  –  привіт  Ілай!
Ми  опускались  все  нижче.  Земля  була  в  кількох  метрах  від  нас.
- Розвертай  гелікоптер  –  продовжив  Ілай  –  подумай  про  Лейлу.  Про  майбутню  дитину…
- Звідки  ти?..
- Знаю?  Я  все  знаю.  В  тебе  буде  син.  Ти  ж  не  хочеш,  щоб  він  залишився  без  батька.
Запанувала  тиша.  Я  розумів  бажання  Ілая.  Розумів  страх  Рустама.
- Висади  мене  і  лети  геть  –  сказав  йому  так  щоб  не  чув  Ілай.
- Не  вистачить  пального  –  відповів  той  –  та  й  сам  ти  не  справишся.
- Ну  то  що?  –  спитав  Ілай
- Вибач,  наставник,  але  я  не  дам  тобі  нашкодити  Яні  –  сумно  промовив  я.
Знову  пауза.
- Що  ж  –  вимовив  той  –  твій  вибір…
Ми  майже  приземлились,  коли  прибори  запищали.  В  наш  бік  летіла  ракета.  Ми  були  занизько,  щоб  зробити  маневр.  Ракета  була  зовсім  близько.  Ми  з  Рустамом  переглянулись  і  вистрибнули.  Ракета  попала.  Ударна  хвиля  дала  мені  прискорення.  Повітря  було  по  лиці.  Очі  самі  закривались.  Зверху  за  мною  летів  гелікоптер.  Земля  була  зовсім  близько.
Гелікоптер  вибухнув,  як  тільки  досяг  землі.  Вибух  чув  весь  мегаполіс.  
Земля  радо  прийняла  мене  в  свої  обійми…
***
Згадалась  ситуація,  коли  ми  подорожували  по  лісі.  Густий,  темний  ліс,  як  в  фільмах  жахів.  Тільки  злегка  протоптана  стежка,  яка  змією  петляла  вверх,  нагадувала  про  те,  що  тут  хтось  тай  ходив.
- Скільки  ще?  –  простогнав  від  втоми
- До**я!  –  Ілай  не  роздумував  над  відповіддю.
- Ура,  Б***ь!  –  я  стомлено  підняв  руки  вгору  з  презирством  викрикуючи  –  Гіп-гіп…
Тишина.
- Гіп-гіп!  –  знову  ніякого  ура  з  боку  Ілая.
- Гіп-гіп!  –  і  останній  раз  теж  залишився  без  відповіді.
Ми  продовжували  крокувати.
- Що  у  вас  з  Алісою?  –  питання  прозвучало  так  раптово,  що  я  аж  спіткнувся,  коли  почув  його.
- Ти  про  що?  –  перепитав  я
- Ну,  ти  ризикував  заради  неї  життям,  і  не  раз  –  Ілай  продовжував  крокувати.  –  це  чогось  тай  варте…
- Вона  сестра  мого  кращого  друга…
- Ага,  точно!  –  фиркнув  той.
- Є  інші  версії?  –  холодно  запитав  його.
- Є!  –  той  продовжував  в  звичному  для  себе  тоні.
- Ну,  повідай…
- Та  не  харся  ти  так.  –  Ілай  зупинився.  –  я  ж  просто  з  цікавості  спитав.  А  ти  вже  розповів  більше  ніж  я  хотів  дізнатись.
- Що  ж  ти  дізнався?
- Те,  що  ти  валянок.  –  засміявся  той.  –  ти  сам  не  знаєш  чого  ти  хочеш.
- Поясни.
- Що  тут  пояснювати?  –  той  знизав  плечима  і  пішов  далі.  Я  поспішив  за  ним.  –  ти  придумав  відмазки,  типу  вона  сестра  твого  друга,  але  тебе  це  колись  не  зупиняло  дерти  її  за  власним  бажанням.  І  тобі  аніскільки  не  соромно.  Було  б  соромно,  ти  б  не  робив  того.  Я  бачу,  як  ви  дивитесь  одне  на  одного.  Так  дивляться  тільки  колишні  коханці.  При  тому  тобі  не  вистачає  сміливості  в  усьому  розібратись.  А  вона  і  не  настоює.  Боїться  відклякнути  тебе…
- Психолог,  б*я!  –  буркнув  собі  під  ніс.
- По  бабським  критеріям  ти  кончєний  моральний  урод.
- Гіп-гіп…  -  я  гірко  всміхнувся.
- Дитина  ти  ще,  Вавилон,  ні**я  не  розумієш.  А  може  не  хочеш  розуміти.
- Так  легше.
- Точно  –  підтвердив  той.  –  Ти  вже  закохувався.  По  любому  закохувався.  Давай,  колись!  Кому  ти  подарив  свою  пародію  на  серце?
- Була  одна  діваха…
- В  мене  теж  була  одна  –  на  лиці  Ілая  з’явилась  усмішка  –  але  я  проє*ав  своє  щастя.
- Що  сталось?  –  з  цікавістю  спитав  його.
- Є  такий  період,  коли  ти  ще  замолоду  зустрічаєш  свою  половинку.  Але  думаєш,  що  все  життя  ще  попереду.  І  в  результаті  ти  лишаєшся  ні  з  чим.  І  жалієш  себе  все  життя.  Думаєш,  про  той  момент,  коли  ти  міг  би  не  на  тупити  і  все  було  б  по  іншому.  І  ти  б  не  лишився  ні  з  чим.  А  поруч  би  була  та  єдина,  яку  ти  випадково  знайшов…
- Є  така  ху**я  –  підтвердив  його  слова.
- Знайомо?
- Деколи  вона  приходить  до  мене  в  моїх  думках  –  сам  не  розумію,  навіщо  почав  розповідати  –  десь  під  вечір,  чи  перед  сном.  І  я  жалію  про  кожну  мить,  коли  зробив  їй  боляче.  І  мрію  про  хоч  найменший  шанс,  що  я  їй  небайдужий.  Проте  це  не  допомагає.  Тоді  я  просто  намагаюсь  забутись  аж  до  ранку,  поки  вона  не  піде  і  я  не  буду  знову  сам.  Кожний  ранок,  після  цього,  я  сподіваюсь,  що  вона  пішла  геть  з  мого  серця.  Що  я  зміг  викинути  її  з  голови.  Знайти  якесь  рішення.  А  Аліса  це  все  відчуває.  І  страждає  через  це.  А  я  навіть  не  знаю,  що  робити.  Мені  дорогі  обидві,  але  я  роблю  їм  боляче  своєю  присутністю…
- Є  така  х***я  –  Ілай  повторив  мої  слова.  –  але  в  тебе  є  рішення.
Рішення?  Ах,  рішення.  Довбане  рішення  ситуації.  Вихід,  який  я  не  бачив.
- Дам  тобі  пораду  Джакомо  Казанова  –  врешті  сказав  Ілай  –  Якщо  не  впевнений  щодо  своїх  бажань  до  кінця…  Не  роби  нічого.  В  цьому  випадку  краще  втратити  Алісу  ніж  заробити  потім  її  ненависть.
- Мабуть  так  я  і  зроблю.  
- Може  ти  і  знайдеш  свою  кохану  потім.  Якщо  вона  ще  жива…
- А  яка  має  бути?  –  це  мені  не  сподобалось.
- Ну  все  може  бути  –  Ілай  тричі  сплюнув  і  тричі  постукав  себе  по  голові.  –  не  заздрю  тобі,  якщо  ти  все  ж  не  встигнеш.
- Хто  сказав  що  я  буду  шукати  зустрічі?
- Будеш.  Повір,  будеш.  Я  шукав  і  спізнився.  –  очі  Ілая  заблистіли.
- Було  що  сказати?
- А  в  тебе  є.  що  їй  сказати?
- Не  знаю,  Ілай,  не  знаю.  Я  думав  про  це.  Мабуть  просто  поговоримо  від  душі.  Може  секс.  Але  це  не  головне.  Я  просто  хочу  щоб  в  неї  було  все  гаразд.  Я  не  знаю  чи  варто  влізати  в  її  життя.  Може  я  просто  колись  побачу,  як  вона  щасливо  йде  з  кимось  під  ручку  десь  в  парку  і  непомітно  пройду  повз  неї.  Може  я  сяду  до  неї  в  якому-небудь  кафе,  коли  вона  буде  пити  свою  улюблену  каву,  і  просто  заговорю  наче  нічого  не  сталось.  Наче  я  не  зникав  майже  на  три  роки,  а  просто  відійшов  в  туалет.  А  може  не  буде  нічого.
- Романтик  ти  х**в  –  всміхнувся  Ілай.  –  ти  обісрешся  від  хвилювання  і  випалиш  перше,  прийде  тобі  в  голову.  –  Ми  зареготали  –  ляпнеш  перше,  що  ти  відчуєш.
Я  заплющив  очі  намагаючись  уявити  те,  що  я  відчую  при  зустрічі…
***
Перше  що  я  відчув:  це  як  калатало  серце.  Я  відкрив  очі.  В  вухах  гуділо.  Тіло  боліло  в  усіх  місцях.  Але  я  змусив  себе  піднятись.  
Хребет  аж  затріщав.  Нова  хвиля  болю  пронизала  все  тіло.  Я  впав  на  коліна.  Перед  очима  все  попливло.  Ребра  були  наче  не  на  своїх  місцях.  Ліва  рука  не  хотіла  підніматись.  
Позаду  в  кількох  метрах  горіли  залишки  гелікоптера.  Лопаті  гелікоптера  порізали  землю  зовсім  близько  від  місця  мого  падіння.  Оце  я  називаю  везінням.  Біль  та  кілька  зламаних  кісток  ніщо  в  порівнянні  з  можливістю  бути  перерубаним  навпіл.  З  уламків  валив  чорний  смоляний  дим.  Скоро  тут  будуть  мародери.  Треба  вшиватись.  Сонце  тепер  заступали  грозові  хмари.  Я  не  міг  сказати  скільки  часу  я  от  так  пролежав.  Навколо  були  дерева.  Я  все  ж  зміг  підняти  ліву  руку  і  глянути  на  НПК.  «Зламаний!  Прекрасно!»  на  сірому  дисплеї  красувалась  здоровенна  тріщина.  Навіть  не  знаю  тепер  в  який  бік  йти.
- Рустам!  –  закричав  на  весь  голос.  
Ребра  запалали  вогнем  і  я  зігнувся  в  три  погибелі.
- Рустам!
Відповіді  не  було.  Підвів  праву  руку  до  очей.  Шерінган.  Дим  і  далі  заважав,  але  вже  не  так.  Тепер  я  інакше  це  все  бачив.  Шкутильгаючи,  я  обійшов  гелікоптер.  Шерінган  запрацював  на  повну.  Тепер  я  бачив  ще  краще.  З  галявини  йшли  сліди.  Когось  тягнули  геть.  Коліна  все  менше  і  менше  хотіли  згинатись.  Але  я  мав  йти  далі.  
Крок  за  кроком  я  занурювався  в  лісні  дебрі.  Дерева  давали  мені  можливість  не  падати,  хоч  я  і  шпортався  об  коріння.  Сил  залишалось  все  менше.  Я  зупинився  і  сперся  спиною  до  дерева.  Ноги  підігнулись  і  я  вже  сидів  на  землі.
- Вавилон!?  –  Рустам  виявляється  був  десь  неподалік.
Я  не  відгукнувся.  Може  він  не  один.  Штучний  хребет  вберіг  мою  спину  від  пошкоджень,  але  зброю  я  все  ж  загубив.  На  стегні  висів  мисливський  ніж.  Я  дістав  його,  забив  в  стовбур,  і  підтягнувся  вверх.  Витяг  ніж  з  дерева  і  пішов  на  звук.
Рустам  сидів  біля  зрубаного  дерева.  Його  ліва  нога  була  перемотана  вже  наскрізь  просяклим  кров’ю  бинтом.  Я  підійшов  ближче.  Він  підняв  голову.  Його  лице  поблідло.
- Ти  як,  тримаєшся?  –  спитав  його.
- Та  поки,  але  не  думай  про  мене.  –  відповів  він.
- Твою  рану…
- Це  пусте.  Я  думав  ти  помер…  Я  йшов  за  Ілаєм  туди.  –  він  спробував  показати  рукою,  але  в  нього  вже  не  було  сил.  –  знайди  його.  Я  поранив  його,  коли  він  прийшов  пересвідчитись,  що  ми  мертві.  Тепер  він  рухатиметься  повільніше.  Ти  ще  можеш  наздогнати  його.
- Спочатку  ти!  –  я  потягнувся  до  кишені  в  пошуках  чого-небудь,  але  він  зупинив  мене.
- Зі  мною  все  гаразд!  –  гаркнув  Рустам  –  топай  за  ним.
Ми  подивились  один  одному  в  очі.  Я  мав  би  щось  сказати,  але  ми  просто  обмінялись  короткими  кивками.  Я  пішов  по  слідах  Ілая.  
В  голові  вже  не  паморочилось.  Ноги  та  ребра  перестали  нестерпно  боліти.  Але  я  розумів,  що  все  одно  доведеться  показатись  лікарю.
Ліс  потихеньку  скінчився.  Я  вийшов  на  місцевість,  покриту  асфальтом.  Навколо  були  розвалини  старих  будинків.  І  відкрита  каналізація.  Ілай  поліз  піл  землю,  це  я  знав  точно.  Де  ж  йому  ще  ховатись?  Долаючи  нову  хвилю  болі,  я  почав  спускатись.
***
Темрява  радо  прийняла  мене  в  свої  обійми.  На  щастя  я  не  потребував  ніякого  джерела  світла.  Я  йшов  намагаючись  не  шуміти,  але  без  толку.  В  коридорі  лунало  ехо  майже  від  кожного  мого  кроку.  Ноги  все  більше  нагадували  про  себе.  Я  йшов  спираючись  до  стіни.  Дихання  стало  важчим.  Сил  залишалось  менше.  Шерінган  «виключився».  Я  залишився  в  цілковитій  темряві.  Я  присів  на  одне  коліно.  Потягнувся  рукою  до  шиї.  Дотягнувся  і  натиснув  на  щось.  Штучна  металева  полоса  відпала.  Я  витряс  її  з  під  обгорілої  сірої  куртки.  З  плечей  наче  весь  тягар  звалився.  Це  прибавило  сил  та  впевненості.  Навіть  в  пітьмі  я  знав  куди  йти.  Ілай  йшов  до  нашого  старого  сховища.  Я  був  вже  близько.
Очі  вловили  слабке  світло.  Поворот  і  я  вже  перед  відчиненими  дверима  бункеру.  Обережно  протиснувся.  І  я  знову  дома.  Самотнє  маленьке  вогнище  горіло  посередині.  Воно  навіть  не  могло  повністю  освітити  кімнату.  Книжкові  шафи  розкидані  та  пошматовані.  Не  було  вже  старого  дивану.  Не  було  того  затишку.  Тільки  пам’ять  була  свідком  того,  що  тут  могли  жити  люди.
- Ти  все  таки  прийшов  –  десь  з  темряви  пролунав  голос  Ілая.
- Яна!  –  я  проігнорував  його.  –  де  ти?  Яна!
- Вона  не  чує  –  відповів  той.  –  кричи  не  кричи.
- Де  вона?!  –  закричав  в  темряву.
- Яка  тобі  різниця?  Ти  помреш  тут.  
Я  хаотично  озирався  в  марних  спробах  побачити  його.
- Я  просив  тебе  повернути  геть.  –  голос  постійно  лунав  з  іншого  місця.  –  ти  мені  наче  син,  Вавилон.  Ми  через  стільки  всього  пройшли.  Згадай!  Я  навчив  тебе  всього,  що  знаю.  Он  як  ти  мені  платиш?!  Прийшов  по  мене?!
- Я  прийшов  за  нею!!!  –  закричав  у  пустоту.  –  ми  можемо  знайти  інший  вихід!
- Інший?!  –  голос  знову  пролунав  з  того  самого  місця  –  немає  іншого!  Я  кілька  років  потратив  на  пошуки.  Це  мій  останній  шанс.
- А  що  як  і  це  не  допоможе?!  Що  як  ця  жертва,  яку  ти  намагаєшся  принести  буде  марною?!  Що  тоді?!  Будеш  жити  з  цим?  З  тим,  що  ти  просто  віддав  дівчинку  не  в  ті  руки?!  Просто  пожертвував  чиїмось  життям?!  І  заради  чого?!  І  все  буде  марно…
Він  нічого  на  це  не  відповів.  Настала  тиша.  Ілай  з’явився  зовсім  близько  біля  мене.  Він  шкутильгав  і  тримався  за  правий  бік.  Робота  Рустама.
- Я  все  ж  ризикну  –  сказав  він.
Коли  підводять  очі  треба  покладатись  на  слух.  Це  правило  я  надовго  запам’ятав.  Очі  не  показали,  що  він  збирався  робити.  Але  вуха  почули  клацання  спускового  механізму.  Я  кинувся  вбік  до  найближчої  поваленої  книжкової  шафи.  Перелетів  і  заліг  за  нею.  Кілька  куль  продірявило  її.  Ілай  спробував  скоротити  дистанцію  і  розстріляти  мене  поки  я  ще  лежав.  В  нього  майже  вийшло.  Я  не  міг  так  швидко  піднятись.  Він  стрибнув  на  неї,  націлився  і…
Я  забив  ніж  йому  в  ступню.  Хрускіт  кісток  і  дерева.  Ніж  заліз  майже  на  пів  леза.  Ілай  загарчав.  І  не  дарма.  Це  сама  незручна  травма.  Найдовше  лікувати,  навіть  у  наш  час.  Він  похитнувся.  Кілька  куль  роздробили  бетонну  підлогу  біля  моєї  голови.  Я  потягнув  ніж  на  себе.  Він  з  криками  впав  і  проломив  собою  спинку  шафи.  
Тепер  нас  розділяло  дерев’яне  дно.  Я  відповз  подалі.  Дно  прошило  три  кулі  в  купі  з  матюками,  які  вагонами  злітали  з  уст  Ілая.  Я  піднявся  на  ноги.  Ілай  теж  спробував  піднятись.  Рукою  він  вперся  в  стінку  шафи.  Його  правий  бік  кривавив  з  новою  силою.  Пістолет  залишився  на  дні  шафи.
Це  був  мій  шанс.  Ось  він  тепер  я  можу  його  знищити  і  врятувати  Яну.  Але  я  не  зрушив  з  місця.  Ілай  вже  стояв  на  ногах  і  потягнувся  по  пістолет.
- Остання  куля  –  стомлено  вимовив  він.
- Попасти  зможеш?  –  я  підняв  вверх  брови.  –  в  такому  стані  хіба  якщо  впритул.
- А  це  ідея!  –  на  лиці  заграла  тріумфальна  посмішка.
В  очах  з’явилось  кілька  червоних  точок,  які  плавно  бігали  по  колу.  Твою…  
Кімната  почала  відходити  на  задній  план,  а  тоді  зовсім  зникла.  Про  всяк  випадок  я  випустив  ніж.  Стало  жарко.  Ноги  обпікало.  Я  глянув  униз  і  побачив,  що  горю.  Як  тоді.  Шкіру  спалювало.  Я  спробував  вискочити,  але  не  зміг  ступити  ні  кроку.  Це  була  ілюзія,  але  відчуття  та  біль  були  справжні.  З  грудей  вирвався  крик.  Мої  жахіття  починали  справджуватись.  Вогонь  повністю  охопив  мене.
- Ти  можеш  все  це  припинити.  З  темноти  вийшла  відьма,  яка  була  зі  мною  тоді,  в  лікарні,  і  простягнула  мені  пістолет.  –  можеш  вистрілити  в  мене,  але  твої  страждання  не  припиняться.  Або  ж…  Закінчи  справу!  Припини  свої  муки.
Моя  рука  ворухнулась.  Але  я  себе  зупинив.  Ні!  Ніколи!
- Давай!  –  відьма  нахилилась  до  мене  і  говорила  голосом  Ілая  –  зупини  своїх  демонів.
Демонів.  Так  говорив  сан  сей.  В  пам’яті  пролунала  стара  розмова:
- Мої  видіння  настають  через  те,  що  шерінган  активний,  але  відчуття  реальні…
- Мозок  керує  тілом,  а  не  навпаки…
- Фантастика  якась…
- Все  набагато  простіше…
- Ясно  –  спохмурнів.  -    тільки  жахіття  чимраз  тим  гірше.
- Значить  в  тебе  в  душі  завеликий  багаж.
- Я  не  розумію
- Зрозумієш,  коли  вийде  останній  демон…
Демон.  Он  воно  що!  Обеліск  змусив  відчути  те,  чого  я  не  хотів,  чого  боявся,  що  хотів  змінити.  Я  вже  проходив  це.  Ось  чому  я  дійсно  навчився  і  чим  ніяк  не  міг  оволодіти  Ілай.  Відрізняти  справжнє  від  ілюзії.
- Ти  мене  не  обдуриш!  –  я  зробив  крок  вперед  –  це  всього  лише  обман!  Ти  лише  фальшивка!
- Але  біль  справжня!
- Ненадовго!  –  я  провів  пальцями  правої  руки  по  очах.  –  Шерінган!
Вогнище  зникло.  Відьма  зникла.  Ми  з  Ілаєм  стояли  зовсім  близько  одне  від  одного.  Але  все  ще  в  темряві.
- Я  бачу  тебе  наскрізь!  –  просичав  він
- Як  і  я  тебе…
Схопив  рукою  його  за  потилицю.  
- Знаєш  що  бачу  я?  –  важко  дихаючи  спитав  його  –  твій  біль!  Весь  твій  біль.  Все  що  ти  відчуваєш.
Тоді  я  уявив  це.  Ілай  не  жартував,  коли  розповідав  про  це.  Дійсно  нестерпно.  Але  не  я  відчував  його…  не  відчував  так,  як  відчував  його  Ілай…
Ілай  схопився  за  голову  і  закричав.  Пістолет  вилетів  з  його  руки.  Я  напружився  з  усіх  сил  намагаючись  передати  йому  свою  ілюзію.  Здається  виходило.  Він  впав  на  коліна  і  затис  голову  руками.  В  нього  вирвався  крик.  Я  підсунув  йому  пістолет.
- Пропоную  тобі  той  самий  вибір.  –  намагався  перекричати  його  стогін.
- Вавилон!  –  десь  з  темноти  донісся  голос  Яни.
Ілюзія  зникла.  Але  не  для  Ілая.  Я  вже  не  міг  повернути  його.  Як  і  він  не  міг  тоді  обірвати  мою  ілюзію  лише  своїм  бажанням.  
Яна  вийшла  з  одної  з  кімнат.
- Ти  в  порядку?  –  я  забув  про  Ілая  і  направився  до  неї.
- Так!  –  вона  невпевнено  підійшла  до  мене.
Я  схилився  на  одне  коліно  і  обняв  її.  Ілай  закричав  сильніше.
- Що  з  ним?  –  стурбовано  спитала  Яна.
Я  розвернувся.  Він  вже  тримав  в  руці  пістолет.  Я  підвівся,  взяв  її  за  руку.
- Ходімо.  Нам  час.  –  потягнув  її  за  собою.
- А  він?  –  спитала,  коли  ми  проходили  повз  нього.
- Отримує  по  заслугах  –  ми  були  біля  виходу.
- Це  все  через  ваш  зір?  –  Яна  стурбовано  глянула  на  нього.
- Так  –  я  потягнув  її  за  собою  –  не  дивись  на  нього.
- І  з  тобою  таке  станеться?  –  її  великі  дитячі  очі  з  тривогою  дивились  на  мене
- Сподіваюсь,  що  ні  –  подивився  на  неї  –  ходімо,  дідусь  нас  чекає.
Ми  залишили  те,  що  залишилось  від  нашої  колишньої  домівки  позаду.  Вона  перша  пролізла  крізь  ледь  відчинені  двері,  коли  пролунав  постріл.  В  мене  наче  зупинилось  серце.  
От  і  все.  Бувай,  наставник.  
Вона  хотіла  подивитись,  що  сталось,  але  я  заступив  собою  весь  простір.
- Не  дивись  –  попросив  її  –  не  варто.  
Вона  підвела  на  мене  зляканий  погляд.  Я  спробував  видавити  усмішку.  Хоч  на  душі  було  паскудно,  але  це  було  необхідно.  Щоб  хоч  якось  заспокоїти  її.  Вона  більше  не  намагалась  заглянути  всередину.  Я  теж  не  обертався.
Вона  не  питала  нічого.  Ми  мовчки  йшли  по  темному  тунелю.  Трішки  тишини  це  саме  те,  що  було  потрібно  зараз.
- Ти  плачеш?  –  спитала  вона  –  я  відчуваю.
- Пусте  –  я  витер  сльози.
- Це  через  Ілая?  –  спитала  вона
- Так
- Мені  теж  його  не  вистачатиме  –  вона  міцніше  стисла  мою  руку.  –  він  хороший.  Просто  заплутався.
- Може  й  так.  Ходімо.
***
Шаман
- Значить  ви  знайшли  труп  Ілая?  –  перепитав  я.
- Так  –  підтвердив  Гаррет.  –  його  навіть  поховали  в  одній  з  двох  могил.  
- А  в  іншій  хто?
***
Вавилон
Захмарене  небо  освітило  спалахом  блискавки.  А  незабаром  почувся  грім.  Починалась  повноцінна  злива.
- Нам  ще  далеко?  –  простогнав  Рустам.
- Ні  –  відповіла  Яна.  –  ми  вже  майже  прийшли.
Він  спирався  на  мене,  щоб  хоч  якось  йти.  Я  наново  перемотав  йому  ногу,  на  щастя  аптечка  в  гелікоптері  вціліла,  але  йти  нормально  він  не  міг.
Дощ  ставав  сильніший.  Це  добре.  В  таку  зливу  ніхто  не  буде  шукати.  А  після  неї  ніхто  не  знайде.  Яна  провела  нас  секретним  шляхом,  який  я  б,  швидше  за  все,  не  знайшов  би.  Ми  щасливо  минули  наші  з  Ілаєм  пастки.  
Двері  були  незамкнені.  Я  потягнув  Рустама  в  найближчу  кімнату.  Посадив  його  на  крісло.  Нога  розпухла.  Але  не  біда.  Аліса  з  Івановичем  поставлять  його  на  ноги.  Якщо  мене  поставили…
Яна  піднялась  нагору.  Я  пішов  за  нею.  Потрібно  було  знайти  Алісу.  Кожна  сходинка  рипіла  під  моєю  вагою.  Я  поволі  піднявся  на  другий  поверх.  В  домі  відчувалась  жіноча  рука.  Все  прибрано.  На  стінах  якісь  картини.  Старі  меблі.  Навіть  столики  з  квітами.  Тут  було  затишно.  Тут  тепер  був  мій  дім.  Аліса  була  в  спальні  Івановича.  Я  без  стуку  зайшов  в  середину.  Іванович  лежав  на  ліжку,  а  дівчатка  обняли  його  і  плакали.  Йому  було  дуже  зле.  Старий  повернув  до  мене  голову.  Я  помахав  йому  рукою.
- Значить  в  тебе  вийшло?  –  ці  слова  давались  йому  важко.
- Вийшло  –  відповів  йому.  
Він  кілька  секунд  дивився  на  мене,  наче  збирався  з  силами.
- Подбай  про  дівчаток!  –  ось  на  що  він  кинув  залишки  своїх  сил  –  Благаю!  Пообіцяй  мені!
- Обіцяю!
Дід  повернув  голову  підняв  очі  вверх.  На  лиці  з’явився  вираз  спокою  з  легкою  усмішкою.  Секунда  і  його  погляд  застиг.  Він  помер.  Я  не  знав,  що  робити  в  таких  ситуаціях.  Він  хоч  помер  знаючи,  що  вони  в  безпеці,  втішав  себе.  Дівчата  ридали  біля  нього.  Я  просто  мовчки  стояв  і  дивився  на  нього.  Хотілось  якось  їх  заспокоїти,  але  я  не  міг  сказати  ні  слова.  Просто  стояв  і  дивився  на  людину,  яка  колись  врятувала  мені  життя…
***
Ми  поховали  обох  позаду  будинку.  На  красивій  зеленій  галявині  тепер  було  два  насипи  з  дерев’яними  хрестами  на  них.  Тепер  їх  освітлювало  сонце,  яке  щойно  з’явилось  з-за  сірих  хмар.  Ми  з  Рустамом  цілу  ніч  копали.  Аліса  та  Яна  сплели  вінки  з  квітів  і  поклали  біля  хрестів.  Важкий  час,  але  не  можна  було  лишати  тіла.  Не  по-людськи.  Спогади  спалахували  та  згасали  в  моїй  голові.  Хотілось  то  сміятись  то  плакати,  але  не  було  ні  того  ні  того.  Ми  в  чотирьох  в  чорному  одязі  мовчки  стояли  біля  могил  і  думали,  кожен  про  щось  своє.  Аліса  стояла  біля  мене.  Ми  не  дивились  одне  на  одного.  Я  взяв  її  за  руку.  Вона  нічого  не  сказала,  просто  міцніше  обхопила  мою.  Другу  руку  я  поставив  Яні  на  плече.  Тепер  вони  все,  що  в  мене  залишилось.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574001
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.04.2015

Привиди нового світу Частина 4 розділ 2

2.
Шаман
Двері  палати  відчинились.  Мене  засліпило  світлом  від  лампочки  в  коридорі.  Двоє  конвоїрів  зайшли  всередину,  схопили  під  руки  та  поволокли  мене  геть.  Спина  та  ребра  віддавали  болем  при  кожному  подиху.  Коридор,  здавалось,  не  закінчувався  Якийсь  шум  по  боках.  Мешканці  щось  мені  кричали,  знати  б  що?  Але  ні,  десь  так  пофігу.  Сил  зовсім  не  залишилось.  
Коридор  повернув  праворуч.  Ще  кілька  метрів  холодної  підлоги  та  тьмяних  ламп.  Автоматичні  двері  відчинились.  Темна  кімната.  Тільки  лампочка  висить  зверху.  Освітлює  дерев’яний  стіл  на  чотирьох  ніжках  та  два  стільці.  Мене  посадили  на  один  з  них.  Моя  голова  від  безсилля  впала  на  стіл.  Очі  закрились.
***
2039
В  пабі  грала  якась  рок  група.  Новачки  ще.  Модні  гітари  та  костюми,  а  от  репертуар  потребував  послуг,  якщо  не  патологоанатома,  то  психолога  точно.  Я  сидів  за  барною  стійкою  і  дивився  на  половину  пустий  стакан.
- Проблеми?  –  розуміюче  спитала  барменша.
- З  чого  ти  взяла?  –  я  гірко  всміхнувся  водячи  пальцями  по  стакану.
Темноволоса  дівчина  з  сірими  очима  і  симпатичним  (ну,  як  мені  здалось)  лицем  подарувала  мені  щиру  усмішку  і  долила  ще.  Може  я  їй  сподобався?  Але  ні.  Вона  бачить  таких  йолопів  як  я,  сотнями  в  день.  Та  й  неважливо…  Я  підняв  стакан  зробив  ним  в  повітрі  жест  ніби  цокаюсь  з  її  уявним  стаканом.
- Твоє  здоров’я  –  сказав  їй.  Випив  залпом.
- Бухаєш?  –  плеснув  мене  по  плечі  Вавилон.
Я  повернув  голову.  Мій  кращий  друг  примостився  поряд.  Звідки  він  тут  взявся?!
- Мені  теж,  що  й  йому,  красуне!  –  він  показав  на  мій  стакан.
Вона  швидко  принесла  стакан  налила  і  поновила  мій.  
- Звідки  ти  знав  де  мене  шукати?  –  спитав  його.
- Не  знав  –  відповів  той.  –  це  четвертий  бар.  Прибув,  коли  дізнався.
- О!  Благородний  який!  Прийшов  поради  мені  давати?  –  я  скривився  від  зневаги.
- С  х*я  мені  страдати  такою  фігньою?  –  засміявся  той.  –  я  прийшов  скласти  тобі  компанію…
- А  твоя  мала?
- Прислала,  як  тільки  ми  дізнались  про  тебе.  Розказуй.  Але  спочатку  жахнем!
- В’є*імо!!!  –  згадав  я  наш  студентський  клич  на  всіх  вечірках.
Ми  стукнулись  і  випили.
- Ну,  розказуй,  що  сталось.  Чого  розійшлись?
І  я  почав  розповідати.  Спочатку  уривками  і  зі  злістю.  Але  мій  кращий  друг  все  ж  розговорив  мене.  Тоді  був  самий  паскудний  час  в  моєму  житті.  Але  з  другом  це  було  не  так  важко.  Він  єдиний  кому  я  розповів.  І  відповідно  він  намагався  розвеселити  мене.  Ми  тоді  пиячили  усю  ніч.  Клієнтів  залишилось  зовсім  мало  і  тепер  барменша  приєдналась  до  нас.  І  двохметровий  широкоплечий  охоронець,  хлопець  барменші.  А  потім  до  нас  приєдналась  якась  повія.  Ми  розстріляли  всі  її  сигарети.  Коли  в  нас  закінчились  усі  гроші  ми  почали  пити  то  за  рахунок  повії,  то  за  рахунок  закладу.  
Зранку  ми  все  ж  змушені  були  піти.  Барменша  заявила,  що  буде  рада  бачити  знову.  Охоронець  провів  нас  до  дверей.  По-братськи  обняв.  А  от  повію,  професіоналку,  як  вона  себе  називала,  прийшлось  тягнути,  бо  вона  таки  напилась.
- Де  ти  живеш,  сонце?  –  спитав  я.
- Нам  направо,  хлопчики  –  вона  спробувала  пробурмотіти  це  якомога  виразніше.  –  я  знімаю  квартиру  тут,  неподалік.
- Нагадай,  навіщо  ми  це  робимо?  –  прошепотів  мій  друг.
- Не  гарно  лишати  людей  в  такому  стані  на  вулиці.
- Я  думав  повії  не  п’яніють  –  він  пирснув  зо  сміху.  Я  теж.
- Я  все  чую!  –  озвалась  вона.  –  але  ти  милий,  я  не  ображаюсь.  Просто  з  клієнтом  закидались  колесами…
- Що?!  –  не  повірив  своїм  вухам  Вавилон.  –  скільки  ти  прийняла?!
- Все  що  було…
- Тебе  не  вчили  не  змішувати  одне  з  одним?!
- Далеко  ще?  –  спитав  я,  намагаючись  уникати  зацікавлених  поглядів  тих,  хто  не  спав  в  таку  рань.
- Вже  близько.  –  вона  повернула  до  мене  голову  і  поцілувала  в  щоку.
Молода  ще.  десь  мого  віку.  Красива,  це  без  сумніву.  Могла  десь  вчитись.  Але  замість  цього  вона  торгує  тілом.  Ми  втрьох  повільно  і  по  можливості  рівно  йшли  по  тротуарах.  Величезний  міст-автобан,  який  простягався  над  малоповерховими  будинками,  закривав  нас  від  сонця.  Знайшли  її  будинок.  Вона  то  приходила  в  себе  то  вирубалась.  Ми  знайшли  в  її  сумці  ключі.  Відкрили  двері.  Маленька  однокімнатна  квартира.  Старі  меблі  в  виді  тумбочки  і  стільця  та  неприбране  ліжко.  Ми  поволокли  її  в  ванну.  Голову  під  кран  з  холодною  водою.  Тоді  змусили  (ну  як  змусили:  вмовили  та  вблагали,  посипаючи  компліментами)  випити  велику  кількість  води.  Далі  тримали  її  волосся,  поки  та  стругала.
***
Ми  сиділи  в  неї  на  кухні  та  пили  чай.  Венера  (її  робочий  псевдонім)  виглядала  наче  ми  її  витягли  з  могили.  Вона  злегка  злякалась,  коли  проснулась  і  побачила  нас,  але  перевіривши  сумку  і  пересвідчившись,  що  ми  не  взяли  нічого  і  не  скористались  нею,  поки  вона  спала,  розслабилась.
- Ще  раз  дякую  –  скромно  промовила  вона.
- Та  пусте  –  махнув  рукою  мій  кращий  друг.
- Не  пусте  –  вона  подивилась  мені  в  очі.  –  більшість  людей  таких  як  я  зневажає.  Я  дійсно  вдячна  вам.  Ви  хороші  і  чесні.  Я  в  боргу  у  вас.  Може  хтось  з  вас…  
- Ні!!!  –  ми  одночасно  запротестували.
Сказати,  що  це  її  здивувало,  означає  не  сказати  нічого.  Вона  то  здивовано,  то  ображено  подивилась  на  нас.
- В  мене  є  дівчина  –  сказав  друг.  –  вона  справляється  з  своїми  обов’язками.  Скарг  немає.
- Рідкість  в  наш  час,  я  про  тебе,  не  про  дівчинку  твою.  –  вона  приязно  всміхнулась.  –  а  ти?  –  це  вже  до  мене.
- Забагато  алкоголю  в  крові  –  збрехав  я  уставившись  на  чашку  –  зараз  бажання  немає.
- Знаю  цей  погляд  –  Венера  подивилась  мені  в  очі  –  розбите  серце?
- Вщент  –  відповів  за  мене  друг.
- Знаєш,  що  я  тобі  скажу  –  вона  поклала  свою  руку  мені  на  плече.  –  це  не  пройде  з  бухлом,  шмаллю  і  такими  як  я.  Молоко  чи  сік,  правда  теж  не  дуже…  Тільки  з  часом.  Знаєш,  всілякі  ванільні  п***и  роблять  з  цього  трагедію,  а  потім  говорять  всіляку  х***ю  там  про  те  що  треба  продовжувати  вірити  людям,  але  ось,  що  я  тобі  скажу.  Знаєш  скільки  от  таких  нещасних  я  мала?  Я  й  сама  не  знаю  точну  кількість.  От  що,  просто  збери  ті  уламки  і  викинь.  Не  відкривайся,  і  недовіряй  нікому.  Будь  чесним  сам  з  собою.  Ти  ж  розумієш,  що  ще  одної  такої  х***і  тобі  не  треба.  От  і  живи  далі.  А  свою  природну  потребу  можна  і  з  такими  як  я  справляти.  Повір,  тобі  полегшає,  тільки  не  звикай.  Нехай  говорять,  що  це  для  слабаків,  але  навіть  найсильніші  мають  моменти  слабості…
- По  моєму,  краще  і  не  скажеш  –  погодився  друг.
- Знаю!  –  бліда  Венера  гордо  розправилась.
- Тільки  більше  не  змішуй,  добре?  –  всміхнувся  він.
- Добре  –  погодилась  вона.
- А  то  ми  будемо  переживати.  Це  самі  кращі  поради,  які  можна  сказати  в  таких  ситуаціях.  Я  б  так  не  сказав  це  точно.  Хіба,  що  склав  би  компанію  в  алкогольних  пригодах.
- Точно.  –  сказав  я  –  Дякую  Венера.  Ти  класна.
- Знаю!  І  ви  класні  хлопці.  –  вона  по  черзі  поцілувала  нас  в  щоки.  –  Буду  рада  вас  бачити.  В  усіх  значеннях.  Ви  ж  хороші  друзі,  так?  –  спитала  вона.
- Кращі!  –  ми  відповіли  в  один  голос.
Пів  року  назад
Крокодил  прийшов  до  тями.  Тепер  він  вже  не  був  таким  впевненим,  як  раніше.  Широко  розплющені  очі,  краплі  поту  на  побитому  лиці.  Він  важко  дихав.  Ми  вже  другу  годину  вовтузились  з  ним.  Пророк  наказав  нам  витягнути  з  нього  все.  А  потім  вже  передати  в  руки  закону.  Живого  чи  мертвого,  нам  без  різниці.  
Він  з  ненавистю  дивився  на  нас.  Мені  та  моїй  команді  (з  якої  зараз  був  лише  Фестиваль)  раніше  не  доводилось  катувати  людей.  От  Фестиваль  і  пустив  кулаки  в  хід.  І  в  результаті  Крокодил  заснув  міцним  сном.
- Нам  його  ще  поліції  віддавати!  –  нагадав  йому.
- Подумаєш…  -  той  тільки  розвів  руки.  –  нічого  йому  не  станеться.  Для  розкриття  кількох  злочинів,  він  їм  в  будь-якому  вигляді  підійде.
Кімната  скидалась  на  підвальне  приміщення.  Одна  з  явок,  яку  дав  нам  Пророк.  Ми  ледь  відірвались  тоді.  Хімік,  Колос  і  Танк  наглядали  за  вулицями  і  чекали  на  хвіст.  Крокодил  був  міцно  закріплений  на  залізному  кріслі.  Його  механічні  кінцівки  були  міцно  прикуті  і  знерухомлені.  Я  деактивував  чіп  в  його  нервовій  системі  (я  ж  технік  за  освітою).
- Виспався?  –  нахилився  до  нього.
- Пішов  ти!  –  він  плюнув  на  мене.
- Фестиваль,  ану  нахили  його!  –  я  витер  лице  рушником.
Крокодил  знав,  що  зараз  буде.  Він  за  совався,  але  марно.  Я  кинув  рушник  у  відро  з  водою  і  став  ретельно  вимочувати.  Крісло  прийняло  горизонтальне  положення.  Я  приклав  рушник  тому  на  лице,  так  щоб  той  не  міг  дихати.  Притис  руками  за  краї.  Фестиваль  взяв  шестилітрову  пляшку  води.  Струмінь  лився  тому  на  лице.  Він  засіпався  з  усієї  сили…
Врешті  це  допомогло.  Навіть  не  знаю  скільки  літрів  води  на  нього  пішло.  Але  він  почав  колотись.  Розповідав  не  все,  але  це  вже  було  щось.  Фабрики  та  склади  він  видав  спокійно,  а  з  іменами  було  гірше.
В  підвал  зайшов  Хімік.
- Ну  як?  –  кивнув  на  мокрого  Крокодила.
- По  маленьку  –  відповів  Фестиваль.
- А  ти  вже  відійшов?  –  це  стосувалось  мене.
- Та  вже  краще.  А  в  тебе  що?
- Поки  тихо.  Але  все  може  змінитись.  Ми  близько  двадцяти  чоловік  поклали...
Я  промовчав.  І  так  ясно,  що  нас  будуть  шукати.  За  своїх  всюди  мстять  і  ці  нетрі  теж  не  виняток.  По  статистиці,  якщо  групу  розвідників  викривають,  то  через  шість  годин  її  знищують.  В  нас  було  більше  часу.  Ці  телепні  лише  під  ранок  зберуться  і  будуть  все  прочісувати.  Навіть  такий  ідіот,  як  Крокодил  це  знав.  Тільки  от  він  не  знав  про  мечника.  Думав  той  просто  конкурент.  А  може  вже  догадався,  тому  здав  нам  хоч  щось.  Тільки  от  імен  він  боявся.  Хтось  явно  за  цим  всім  стоїть.  
Сектанти  такі  самі  пішаки,  як  і  цей.
- В  нас  немає  часу!  –  Хімік  простягнув  руку  в  напрямку  Крокодила.
Той  закричав.  Зліва,  його  тіло  дещо  деформувалось.  Я  шоковано  глянув  на  Хіміка.  Він  ламав  тому  ребра  і  трощив  органи.
- Або  ти  кажеш  хто  за  всім  стоїть  або  тебе  прийдеться  складати  заново!  –  продовжив  він  випроставши  другу  руку.
Крокодил  заволав  сильніше.  Він  не  міг  витримати  такого  болю.  Врешті  він  заверещав  наче  дівчисько.
- Добре!  Добре!  Я  скажу!  Скажу!  Тільки  припиніть!
Хімік  зупинився.  Крокодил  віддихався.  Глянув  на  Хіміка  очима  повними  страху  і  заговорив.  Нам  важко  було  приховувати  своє  здивування…
***
Через  кілька  днів
- Думав  ти  не  прийдеш  –  з  усмішкою  піднявся  до  неї.
Рудоволоса  дівчина  з  якою  я  познайомився  на  дискотеці  нарешті  прийшла.  Вона  якось  дізналась,  що  я  попав  у  лікарню  і  приходила  провідувати  мене.  
Я  вчора  подзвонив  їй  та  запросив  в  кафе.  Зручний  дворик  з  столиками  та  палатками  на  даху  торгового  мегаполіса.
- Ти  про  мене  такої  поганої  думки?  –  вона  подарувала  мені  блискучу  чарівну  усмішку.
- Ні,  з  чого  ти  взяла?  –  я  посунув  крісло  і  допоміг  їй  сісти.
- Я  не  стала  б  погоджуватись  і  не  приходити.  Так  не  робиться.
- Ну  так  –  я  почухав  голову  і  всівся  навпроти  неї.
Ми  кілька  секунд  мовчки  розглядали  меню.  Наче  діти.  Якось  не  клеїлась  розмова.  Але  це  тільки  зараз…
- І  чим  же  ти  займаєшся  насправді?  –  спитала  вона.  –  ти  ж  не  коп.
- Не  коп.  –  відповів.  –  а  ти  не  боїшся  питати  про  таке?
- Значить  ти  кіллер  –  усмішка  навіть  не  сходила  з  її  лиця.  –  коли  вб’єш  мене?
- От  договоришся  зараз  і…  –  я    закотив  очі  зображаючи  повішаного.  –  але  ні,  я  не  кіллер.
Вона  засміялась.  Я  помітив,  що  усмішка  не  сходить  і  з  мого  лиця.  Вперше  за  багато  часу  я  відчув  радість  та  задоволення  від  спілкування  з  кимось.  Мені  було  добре.
- Ти  так  і  не  сказав  як  тебе  звати  –  вона  хитро  подивилась  на  мене.
- Я  теж  не  знаю  як  тебе  звати,  але  проблеми  з  цього  не  роблю  –  усміхнувся  їй.
Вона  оцінила  жарт.  Правда  моя  заява  її  трішки  шокувала.  Я  помітив  це  по  її  широко  відкритих  очах.
- Ліка!  –  вона  подала  мені  руку  через  стіл.
- Приємно  познайомитись,  Ліка!  –  я  одразу  ж  злегка  потис  її.
Ми  довго  тоді  гуляли.  Вона  багато  розповіла  про  себе.  Я  не  хотів  брехати,  тому  не  розповів  майже  нічого.    Прощатись  з  нею  я  не  хотів.  Але  нічого  не  поробиш.  В  мене  ще  були  справи.
***
Було  темно.  Глибока  ніч.  В  порту,  здавалось,  не  було  жодної  живої  душі.  Ми  безшумно  підкрались  до  будинку  на  причалі.  Старий,  з  забитими  вікнами  та  старим  устаткуванням  в  середині.  Колишня  майстерня  човнів.  Але  зараз  вона  служила  як  закинутий  склад.  Тільки  от  там  було  близько  двадцяти  чоловік  і  десять  з  них  озброєні.  І  зберігали  там  інший  товар.
Я  глянув  на  Хіміка.  Показав  п’ять  пальців  і  почав  загинати  від  того,  як  в  мене  у  вусі  лунав  голос  Пророка.  На  забитих  вікнах  вже  висіла  вибухівка.  Я  загнув  вже  два  пальці.  Хімік  дістав  шумову  гранату.  Три.  Два.  Один.  Почулись  вибухи.  Дошки  переді  мною  рознесло  вщент.  Всередину  полетіли  три  гранати.  Бабах!  Крики,  лайка,  постріли.  Ми  заходили  з  різних  сторін.  Одночасно  опинившись  в  складі,  ми  синхронно  відкрили  вогонь…
***
- Як  день  пройшов?  –  вона  запитала  після  довгого  затяжного  поцілунку.
- Нудно  без  тебе  –  я  неохоче  випустив  її  з  обіймів.  –  рутина.  А  в  тебе?
- Та,  проспала  пів  дня.  Тоді  допомагала  по  дому.  Мама  не  повірила  (вона  жила  без  батька),  що  я  вирішила  чимось  зайнятись.  І  прийшла  твереза,  і  не  з  клубу.
- Ти  молодець!  –  спробував  похвалити  її.
Ми  поволі  гуляли  парком.  Збоку  було  справжнє  озеро.  Рідкість  в  наш  час.  Ми  говорили  про  все  на  світі.  Вона  виявлялась  зовсім  не  такою,  як  я  її  уявляв.  І  вона  нова  манила  мене  ще  більше…
***
Зараз
Шию  закололо  від  гострого  болю.  Мені  знову  ввели  щось.  Серце  шалено  закалатало.  Я  знову  відчув  себе  живим.  І  злим.  
- Моліться,  паскуди!  –  крикнув  їм  і  грюкнув  руками  по  столі.
Різко  піднявся,  поки  мене  не  скрутили  санітари.  Підкинув  ногою  табуретку.  Перехопив  рукою  і  ударив  нею  найближчого  велетня  в  білому  халаті.  Двометровий  санітар  впав  на  підлогу.  Метнувся  через  стіл  і  ударив  ногами  наступного  в  груди.  Мене  аж  розпирало  від  злості.  В  кімнату  забігло  ще  кілька.  Не  біда.  Мене  на  всіх  вистачить.  Тіло  слухалось  не  так  як  раніше,  але  я  не  зважав.  Удар  в  кадик  одному.  Кулак  в  скроню  іншому.  В  пах  з  ноги  третьому.  Четвертий  схопив  мене  з-за  спини  і  метнув  на  стіл.  Лікоть  в  голову,  коли  він  намагався  притиснути  мене.  Тоді  відштовхнув  ногами.  Він  впав  на  підлогу.  Я  зіскочив  зі  стола.  Схопив  іншу  табуретку  і  проломив  йому  череп.
- Ефектно,  ефектно  –  з  темноти  почувся  плескіт  в  долоні.  І  голос  був  такий  знайомий…  
Я  різко  розвернувся,  що  аж  закрутилось  в  голові.  Коліна  почали  трястись.  Сили  знову  покидали  мене.  Поки  я  ще  міг  ходити,  я  направився  до  виходу.  Але  в  кімнату  вже  забігли  нові  амбали  в  халатах.  Тільки  вже  з  електро  шокерами.  Ноги  перестали  мене  тримати  і  я  впав  на  коліна.  Один  з  них  наблизився  до  мене.  Почулось  клацання  і  слабке  дзижчання  шокера.
- Він  потрібний  живий  –  сказав  голос  з  темноти.
Очі  знову  закрились.
***
- Про  що  ти  думаєш?  –  вона  заглянула  мені  в  очі.  Я  відвернув  голову.
- Мене  перекидають  в  інший  мегаполіс.  –  відповів  після  деякої  паузи.
Я  боявся  дивитись  їй  в  очі.  Всього  місяць  разом,  але  навіть  не  передати,  як  я  прив’язався  до  неї.  Вона  так  і  не  питала  мене  ні  про  що.  І  я  був  вдячний  за  це.  
Вона  зупинилась.  Я  по  інерції  пройшов  ще  кілька  кроків.  Зупинився,  повернувся  до  неї.  Підійшов,  хотів  обійняти,  але  вона  відійшла  назад.  Ще  раз.  Та  ж  сама  реакція.  Я  облишив  ці  спроби.  Ми  просто  мовчки  стояли  опустивши  голови  вниз…
- Це  обов’язково?  –  Ліка  не  вірила.  Не  хотіла  вірити.
- Життєво  необхідно,  я  б  сказав
- Значить  це  все?  –  на  її  щоці  з’явилась  сльоза
- Чому?  –  я  підійшов  ближче  і  витер    сльозу  пальцем.  –  ми  ще  побачимось.
- Не  вірю  –  вона  відштовхнула  мене  геть.
Каблуки  застукали  по  бруківці.  Вона  йшла  геть  намагаючись  приховати  сльози.  Я  кілька  секунд  мовчки  стояв  і  дивився  їй  вслід.  От  і  попрощався…  
Ні!  Так  не  правильно!  Ноги  зірвались  з  місця.  Я  швидко  наздогнав  її.  Схопив  під  руку  і  потягнув  в  провулок.  Вона  спробувала  опиратись,  але  досить  швидко  пішла  сама.  Ми  зайшли  в  п’ятиповерховий  будинок.  Почали  підніматись  по  сходах.  Вона  нічого  не  питала.  Двері  на  дах  були  замкнені,  але  я  легко  висадив  їх  ногою.  Виліз,  подав  їй  руку,  зачинив  їх  за  собою.
Кілька  секунд  ми  мовчали.  Просто  стояли  на  даху  багатого  будинку  і  дивились  на  вулиці.  Мегаполіси  закривали  від  нас  небо,  але  краєвид  від  цього  гіршим  не  був.
- Мене  звати  Шаман  –  почав  я.  Вона  питально  глянула  на  мене.  –  справжнього  імені  в  мене  вже  немає.  Я  з  кращим  другом  стер  всю  інформацію  про  себе  та  декількох  десятків,  якщо  не  сотень,  тисяч  людей.  Я  з  мегаполісу,  який  вже  кілька  років  в  зоні  карантину.  Ти  була  права,  я  не  коп.  Але  і  не  злочинець.  Я  просто  винищую  сектантів  та  всіх  хто  з  ними  зв’язаний.  Цим  я  і  займався  в  клубі.
- Але  чому?  –  вона  явно  такого  не  чекала.
- Вони  забрали  мою  сестру  та  друзів  –  я  подивився  на  пусті  вулиці.  –  я  просто  віддаю  їм  по  справедливості.  А  може  просто  в  мене  більше  не  має  цілі.
- Тоді  облиш…
- Не  можу.  Ми  розізлили  звіра  і  тепер  час  залягти  на  дно.  Я  думаю  це  правильно…
- Ти  заплутався  –  вона  взяла  мене  за  руку.
- Можливо  –  подивився  на  неї  –  в  мене  не  має  нікого  крім  тебе.  Я  не  хочу  щоб  і  з  тобою  щось  сталось…
Вона  поцілувала  мене  в  губи.  Її  рука  пройшла  по  волоссю.  Я  обхопив  її  за  талію,  притис  до  себе.  Вона  легко  піддалась,  притислась  до  мене.  Навіть  не  знаю  скільки  ми  от  так  цілувались.  Вона  відхилилась  назад.
- Просто  пообіцяй  повернутись,  коли  з  усім  розберешся  –  з  очей  полились  сльози.  Вона  витерла  їх  рукою  і  усміхнулась.
- Будеш  чекати?  –  видушив  з  себе  усмішку.  Вона  закивала.
- Буду,  буду.  Ти  тільки  повернись…
- Даю  слово.  –  подивився  їй  в  очі,  хоч  і  сильно  сумнівався  в  своїх  словах.  –  зроблю  все  можливе…  ні,  не  правильно.  Даю  слово!
***
Я  знову  приходив  до  тями.  Підняв  голову.  Знову  та  кімната.  Голова  вже  не  крутилась.  Проте  слабість  нікуди  не  зникала.  Я  сидів  за  столом  вже  прикутий  до  крісла.  А  переді  мною  сидів  лакей  Максима  Вікторовича,  Гаррет.
- Ти!!!  –  я  знову  спробував  зірватись  з  місця,  але  тепер  мене  міцно  прикували.
- Ти  й  так  без  сил  –  спокійно  сказав  він.  –  тому  сиди  рівно!
Його  очі  дивились  на  мене  через  окуляри.  Він  поправив  чорне  масне  волосся  і  відкинув  спину  назад.  Ми  спопеляли  один  одного  поглядами.
- Скільки  часу  я  тут?  –  почав  розмову.
- Два  місяці  –  спокійно  відповів  він.  –  чим  тільки  тебе  не  накачували,  щоб  ти  зійшов  з  розуму.  Та  ти  все  ж  витриваліший  ніж  вони  думали…
- Вони?  –  презирливо  посміхнувся  –  чи  може  краще  «МИ»?
- Я  не  маю  до  цього  відношення,  як  і  мій  бос.  Ми  взагалі  вважали  тебе  зниклим  безвісті.
- Так  я  і  повірив.  –  зневажливо  відповів  йому.
- Це  твої  питання.  –  Гаррет  сидів  з  кам’яним  лицем.
- Тоді  чому  б  тобі  і  твоєму  босу  не  витягти  мене  звідси?
- Ти  засуджений  до  смерті,  за  кількома  десятками  статей.  Вбивства,  викрадення,  тортури,  підпал,  вандалізм,  озброєне  пограбування,  зрада,  тероризм,  розголошення  урядових  таємниць…  Ти  ж  не  думав,  що  розголос  операції  «Падіння  Ангела»  пройде  тобі  даром.  Ти  всіх  підставив,  поставив  на  нас  хрест,  тоді,  в  клубі.  Ти  ж  знав,  що  буде,  якщо  інформація  потрапить  не  в  ті  руки.  А  про  зраду  і  спробу  замаху  я  вже  мовчу.  Твоє  щастя,  що  тебе  не  стратили  одразу  ж.
- Так  ти  попрощатись  прийшов?  Чи  я  маю  дякувати  за  таку  відстрочку  смертної  кари?  Навіщо  я  вам  тут?
- Тому  що  тут  від  тебе  більше  користі.
- Яка  тобі  з  мене  користь  –  знову  глянув  йому  в  очі  –  я  тут  два  місяці,  сиджу  на  голці.
- Ти,  врешті-решт,  виявився  правий.  Жаль  тобі  тоді  не  повірили…
- Скільки  терактів?  –  напружено  спитав  я.
- Два.  Кількість  жертв  зашкалює.  І  ще  бунт  у  в’язниці  для  смертників,  але  я  думаю  це  просто  спів  падіння…
- Нам  би  місцями  помінятись  –  єхидно  посміхнувся  –  два  вибухи  просто  прикрили  собою  бунт,  а  може  ще  щось,  про  що  ви  не  знаєте.  Перевірте  ув’язнених…
- Давно  зробили,  не  хвилюйся.
- Тоді  я  більше  нічим  допомогти  не  можу  –  закотив  очі  вгору  –  будемо  прощатись.
- Багато  чого  залишається  невідомим…
- Що,  правда?  –  зобразив  здивування.
- Перестань  насміхатись  –  Гаррет  не  відреагував  належним  чином.  –  Де  Вавилон?
- В  могилі  –  я  відповів  не  задумуючись.  –  де  ж  йому  ще  бути?
- Ти  нам  скажи.  Ти  ж  його  бачив.  Ти  ж  перший  догадався  де  його  шукати.  Ти  ж  з  командою  відправився  на  його  пошуки  в  пустелю.  На  воєнну  базу.  Що  ви  там  знайшли?
- Нічого  –  спокійно  відповів  йому.
- Та  невже?
- Так!  –  подивився  йому  прямо  в  очі  –  Нічого.
- Тебе  можуть  стратити  за  кількома  статтями,  як  світову  загрозу  за  все,  що  ти  та  твої  друзі  натворили  за  весь  час.  І  ніхто  не  повірить.  Я  тобі  намагаюсь  допомогти!  –  Гаррет  втрачав  терпіння.
- Тоді  починай  допомагати!
- Давай  по  порядку  –  він  протер  свої  окуляри  –  часу  в  нас  багато.
- Що  ти  хочеш  почути?  –  я  врешті  здався
- Почнемо  з  пустелі.
***
Вавилон
Кілька  місяців  назад                    
В  контейнері  щось  зашуміло.  А  тоді  почувся  плач.
Он  яке  мене  чекало  випробування.  З  почуттям  гумору  в  Ілая  було  щось  не  так…
- Вавилон!  Доповідай!  –  навушник  наче  розірвав  мені  вухо.
- Я  знаю,  як  Ілай  знищив  усю  базу  –  шепотом  відповів  я  –  в  мене  тут  відьма.
Навушник  затих.  На  таку  ситуацію  лише  одна  інструкція.  Тікай!  Відьма,  тим  часом,  вийшла  з  свого  укриття.  Колись  я  вже  перетинався  з  подібною  тварюкою.  Ледь  утік.  Її  сіра  шкіра  наче  бронежилет.  Нічого  не  допомагає.  Ця  була  нижче  за  мене.  Волосся  чорного  кольору  ледь  сягало  плечей.  Кігті  були  обрізані,  але  такі  ж  гострі  як  і  в  попередньої  (чомусь  я  був  упевнений  на  сто  відсотків).  Лице  яке  виражало  лише  біль.  І  суцільно  чорні  очі.  Вона  подивилась  на  мене.  Я  не  одразу  зрозумів,  що  дивлюсь  на  неї,  коли  активований  шерінган.  Вона  пильно  дивилась  мені  в  очі.  Ось  чому  вона  не  напала!  Ясно,  як  Ілай  провернув  це  все.  Жаль,  що  я  запізно  зрозумів  хід  його  думок.  
Він  направлявся  по  Яну.  Мабуть  головні  болі  взяли  верх  над  розумом.  Він  має  зв’язки.  Його  здоров’я  в  обмін  на  неї,  ось  яка  буде  ціна,  коли  він  передасть  її  тим  від  кого  ми  з  Івановичем  намагались  її  вберегти.  І  мене  він  ошукав.  Поки  я  проводив  час  з  обеліском,  він  підготовлював  свій  план.  Але  чому  не  раніше?  Я  задумався.  Мабуть  обеліск  так  на  нього  впливає.  І  на  мене  він  теж  по  впливав.  Я  знав,  що  відчуває  Ілай.  Твій  мозок  наче  починає  нестерпно  пекти  і  ти  не  знаєш,  що  робити.  Біль  така  нестерпна,  що  місцями  ти  вже  чекаєш  на  обійми  смерті.  Але  я  все  одно  не  міг  дозволити  йому  забрати  Яну.  Я  не  дам  забрати  її  життя!  Нехай  все  людство  згниє,  згорить  у  вогні,  але  я  не  дам  його  врятувати  ціною  дорогої  мені  людини…
Відьма  направилась  до  мене.  Шерінган  поки  працював.  Я  не  знав  точно,  що  мав  робити,  але  якщо  вийшло  в  Ілая,  вийде  і  в  мене.  Я  направився  до  неї…
***
13  годин  назад.
Обеліск  заграв  новими  тонами.  Я  поклав  на  нього  руку…
Світ  втратив  свої  кольори.
Обеліск  потягнув  мене  в  темряву.  Якусь  мить  я  нічого  не  бачив.  Тоді  до  мене  дійшло.  Він  керував  мною.  А  я  своїм  спротивом  дозволяв  це  робити.  Кілька  видихів.  І  так  було  темно,  а  я  ще  й  закрив  очі.  В  вухах  залунала  молитва.  Я  відкрив  очі.  Кольори  не  хотіли  повертатись.  Все  наче  в  чорно-білому  фільмі.  Близько  сорока  сектантів  молилось  обеліску  наче  іконі.  Їх  спів  віддзвонював  від  стін.  Мелодія  огорнула  мене.  Слова  було  не  розібрати.
Позаду  почулись  постріли.  Я  швидко  розвернувся.  Двоє  в  балахонах  відкрили  вогонь  по  комусь.  Сектантів  позаду  мене  розірвало  гранатами.  Я  знову  повернувся.  Крики  вибухи,  море  крові.  Я  не  міг  втрутитись.  Я  просто  спостерігач.  Кулі  не  зачіпали  мене.  Я  спостерігав  за  полем  бою.  Обеліск  показував  напад.  Ось,  що  тут  сталось.  Не  знаю  в  кого  вірили  сектанти,  але  вони  швидко  відправлялись  до  нього.  Через  деякий  час  нападники  всіх  поклали.  Один  з  них  пішов  до  обеліску.  Поклав  руку  на  нього.  Цікаво,  що  ж  він  бачить.
- Шаман!  –  крикнув  знайомий  голос.
Я  повернувся.  Фестиваль!  Він  якось  змінився,  але  я  не  міг  сказати  як  саме.  Я  хотів  щось  йому  крикнути,  але  він  би  однаково  не  почув.  Серце  шалено  закалатало.
- Шаман!  –  крикнув  той.
- ЩО?!  –  Шаман  повернувся  до  нього.  
Я  стояв  зовсім  поруч.  Ось  він!  Той  кого  я  шукав.  Тепер  я  точно  знаю,  що  він  живий.  В  голові  з’явились  плани,  як  знайти  його.  Але…
- Вибач!  –  сказав  йому,  але  він  не  почув.  –  вибач!
Я  не  міг  залишити  Яну  та  Алісу.  Я  мав  зупинити  Ілая.    Ось  він,  той  вибір,  який  довелось  зробити…
***
Відьма  простягнула  до  мене  руку.  Я  не  став  сперечатись.  Ми  стояли  одне  біля  одного.  Дивились  один  одному  в  очі.  Вона  закричала.  Мене  аж  оглушило,  але  я  не  відвів  погляд.
- Я  тобі  не  ворог  –  сказав  їй.  Здається  вона  розуміла.  –  я  прийшов  з  миром.
- Вавилон,  вибирайся  звідти!  –  заговорив  дід.  –  склад  заміновано.
Відьма  відійшла  назад  і  зашипіла.  Її  худе  кістляве  тіло  неприродно  вигнулось.  Я  зробив  крок  до  неї,  але  гострі  кігті  порізали  одяг  на  мені  в  області  грудей.  Тепер  довгий  рубець,  по  діагоналі,  буде  нагадувати  мені  про  неї.  
Я  відлетів  назад,  впав  і  перекотився.  Очі  стомились  і  тепер  я  бачив  нормально.  Рустам  щось  кричав  про  гелікоптер.  В  грудях  запекло.  Рана  не  глибока,  але  болюча.  
- Я  друг!  –  спробував  переконати  її.
Вона  рушила  на  мене.  «Хребет»  вже  викинув  мені  в  руки  два  гаки,  які  я  забрав  у  найманця.  Відьма  була  дуже  швидка.  Кулак  мені  в  груди.  Ударив  по  ньому  гаком.  Вона  заверещала.  Я  зайшов  збоку.  Крюком  схопив  її  за  ногу  і  потягнув.  Вона  перечепилась  полетіла  до  стелажів.  Вдарилась  і  втратила  рівновагу.  Стелажі  захитались.  Я  схопився  за  них,  потягнув  на  себе  і  скинув  їх  на  неї.  Так  я  хоч  виграю  трохи  часу.  Я  направився  до  дверей.  
Відьма  розкидала  все  за  швидко.  Прийшлось  бігти.  В  грудях  нестерпно  пекло.  Кров  капала  на  землю,  притягуючи  її  до  мене.  Я  петляв  між  стелажами.  Вона  розносила  все  вщент.  Почулись  вибухи,  все  таки  тут  були  боєприпаси.
Ми  вибігли  на  пряму  дистанцію.  Між  нами  було  близько  десяти  метрів.  Я  вже  бачив  світло,  яке  йшло  з  дверей.  Але  що  далі?  Вона  однаково  наздожене  мене.  Хіба  що  залишатись  і  битись  до  останнього.  Так,  так  і  вчиню.  
В  дверях  з’явився  сан  сей  з  вогнеметом.  Мозок  одразу  ж  передбачив  його  дію  по  тому,  як  він  націлився  ним  в  наш  бік.  Я  впав  і  проїхався  по  підлозі.  Відьма  була  зовсім  близько.  Перед  очима  пронісся  струмінь  вогню.  Але  я  все  ж  уник  його.  Відьмі  пощастило  менше.  Вона  заверещала  і  почала  відступати.
- Рустам  чекає  тебе  в  гелікоптері!  –  прокричав  сан  сей  –  бігом!
- А  ви?  –  я  підвівся  і  побіг  до  виходу.
- Закінчу  тут!  Біжи!  В  нас  мало  часу!
Відьма  спробувала  напасти.  Сан  сей  пустив  ще  один  струмінь  вогню.  Її  сіра  шкіра  обвуглилась,  але  їй  це  аніскільки  не  заважало.
- Рухайся!
- Я  можу  допомогти  –  я  хотів  переконати  його  піти  зі  мною.  В  нас  був  шанс
- Врятуй  дівчинку  –  сказав  дід  –  так  ти  мені  дійсно  допоможеш.
В  мене  в  горлі  щось  застрягло.  Я  не  міг  вимовити  ні  слова.  Дід  подивився  на  мене.  На  його  лиці  читалось  примирення.  Він  знав,  що  зараз  з  ним  станеться  і  він  був  до  цього  готовий.  В  очах  не  було  навіть  тіні  страху.  Я  лише  кивнув  йому.
- Я  вас  не  підведу  –  запевнив  його  і  кинувся  до  виходу.
Ноги  швидко  несли  мене  на  світло.  Я  не  озирався.  Лише  чув,  як  сан  сей  кликав  відьму,  як  спрацьовував  вогнемет,  як  кричала  відьма.  Але  це  все  залишалось  позаду.  Я  вибіг  на  вулицю.  Там  дув  сильний  вітер,  який  сипав  мені  в  лице  пісок.  Тут  більше  не  було  живих.  А  скоро  з’являться  ще  кілька  жмуриків…  
Ноги  понесли  мене  не  вертолітну  площадку.  Там  вже  на  всю  силу  працювали  двигуни.  Я  швидко  піднімався  по  сходах.  Площадку  затрясло.  Я  не  встигав.  Гелікоптер  почав  підніматись  в  повітря.  Позаду  вибухнув  склад.  Я  вже  був  на  горі.  Рустам  сидів  в  кабіні.  Він  щось  прокричав  і  махнув  рукою.  Гелікоптер  потроху  віддалявся  від  площадки,  щоб  його  не  зачепило.  Асфальт  під  ногами  тріснув.  Вся  воєнна  баз  була  замінована.  Хвиля  вибухів  йшла  до  мене.  Я  кинувся  до  гелікоптера.  Назад  навіть  не  озирався.  Серце  шалено  закалатало.  Дихання  стало  ще  частішим.  Час  наче  сповільнив  свій  хід.  Добре.  що  Ілай  навчив  мене  цьому  трюку.  Я  рухався  так  швидко,  як  тільки  міг.  Вибухи  були  все  ближче.  Як  і  край  вертолітної  площадки.  Нога  зробила  крок  в  пустоту,  інша  відштовхнулась  від  краю.  Рустам  трішки  опустив  гелікоптер  вниз,  щоб  я  міг  дістати  до  нього.  Викинув  руки  вверх.  На  щастя  я  зловився  за  поручні  тіло  метнулось  вперед  і  я  ледь  не  впав.  Але  тренування  Ілая  своє  зробили,  я  міцно  тримався.  Підтягнувся  вверх,  закинув  ногу.  Ще  трішки  зусиль  і  я  вже  всередині.  Зачинив  двері.  Десь  далеко  вся  воєнна  база  була  в  вогні.  Сан  сей  залишився  там.  Я  відійшов  від  дверей,  сів,  розтягнувся  по  підлозі.  Ще  одна  смерть  через  мене.  Сподіваюсь  він  помер  не  даремно.
***
Шаман
Зараз
- Коли  ми  прибули  на  місце  там  все  було  в  вогні  –  сказав  йому.
- Але  як  ти  знав,  що  він  там  буде?  –  поцікавився  Гаррет.
- Тому,  що  з  пустелі  так  швидко  не  вибратись.  Кордони  легко  пройти  тільки  в  один  бік.  Щоб  вибратись  потрібно  домовитись  з  військовими.  Я  збирався  лише  зачекати  поки  він  не  об’явиться.  Але  я  і  там  прогадав…
- І  де  він  зараз  може  бути?  –  Гарррет  питально  глянув  на  мене.
- Яка  різниця?!  Тепер  твоя  черга!
***
Вавилон
Я  заліз  в  кабіну  пілота.  Рустам  глянув  на  мене.
- значить  в  старого  вийшло  –  тихо  сказав  він.
- Вийшло?  –  з  сумнівом  глянув  на  нього.  –  якраз  навпаки.
- Він  так  і  хотів  –  Рустам  поплескав  мене  по  плечу.
- І  ти  дав  йому  це  зробити…
- Це  був  його  шанс  спокутати  свою  вину.  Створення  відьом  і  те  що  може  статись  з  дівчинкою  на  його  совісті.  Не  уявляю,  як  він  міг  з  цим  жити…
- Все  одно,  я  міг  його…
- Ні,  не  міг.  Ви  б  загинули  там  обоє.  А  ти  потрібний  Яні.  Не  забувай  це.
Я  промовчав.  Противно  признавати,  але  Рустам  правий.  Мертвим  я  Яну  не  врятую.
- Ілай  далеко  від  нас?  –  спитав  його.
Він  по  натискав  якісь  кнопки  і  на  дисплеї  з’явилась  якась  картинка.
- Ні.  Ми  наздоженемо  його.  Ти  точно  готовий?
Я  задумався.  «скоро  дізнаємось».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574000
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.04.2015

Привиди нового світу Частина 4 Ляльковий театр розділ 1

Частина  четверта
Ляльковий  театр
1
2044
Мегаполіс  458  (Східна  Європа)
«Бувай,  мамо!»  -  маленька  Катерина  повернулась  і  помахала  рукою.  Водій  шкільного  автобусу  нервово  посигналив  і  Катерина  поспішила  всередину  перетинаючи  зелений  газон  біля  їх  будинку.  Її  мама  продовжувала  стояти  на  крильці  і  махати  їй  рукою.  Вона  робила  так  п’ять  днів  на  тиждень,  наче  ритуал.  Її  дочка  пішла  вже  в  другий  клас.  Автобус  вже  зрушив  з  місця.  Катя  останній  раз  глянула  у  вікно  та  помахала  рукою.  Мама  хотіла  щось  крикнути,  але  не  встигла.  Небо  освітило  яскравим  спалахом.  Тонкий  струмінь  чистої  енергії  піднімався  в  небо.  Весь  транспорт  на  дорогах  зупинився.  Люди  повиходили  з  домівок.  Мільйони  пар  очей  уставились  на  нього.  А  тоді  сталось  щось  неймовірне.  Енергія  різко  пішла  на  спад.  Почулись  вибухи.  Техніка  не  справлялась  з  потоками  чистого  світла.  Катя  забила  кулачками  по  склу  автобуса.  Мама  кинулась  їй  на  допомогу,  але  не  встигла.  Потік  енергії  поглинув  всіх.
***
Мегаполіс  893  (Північна  Америка)
Затори  на  шосе?  Кого  зараз  цим  здивуєш?  На  величезному  мості  зібрались  сотні  машин.  Сонце  вже  сідало.  «Так  і  всю  ніч  тут  недовго  провести»  -  подумав  Майк.  В  салоні  дорогого  мерседеса  гучно  грала  музика,  але  його  це  не  заспокоювало.  Він  знову  не  встигне  на  зустріч.  Його  колеги  подумають,  що  він  струсив.  Френк  тепер  точно  буде  вихвалятись  новою  посадою,  без  остраху  критики  з  боку  Майка.  А  він  би  поставив  того  на  місце.  При  згадці  про  задоволену  фізіономію  Френка,  того  пересмикнуло.  Кляті  затори.  Ще  й  так  невчасно.  Зовсім  не  просувались  вперед.  Навіть  навпаки.  Спереду  бігли  люди.  Вони  щось  репетували,  і  до  них  приєднувались  нові.  Деякі  бігли  просто  по  машинах.
-  Та  ви  подуріли,  чи  що?!  –  Майк  висунувся  з  вікна,  щоб  його  точно  почули.  Але  марно.  Він  скрутив  музику  та  вийшов  з  машини.  Аж  тепер  він  зрозумів,  що  щось  було  не  так.  Люди  від  чогось  тікали.  Але  від  чого?  Він  виліз  на  капот  мерса  за  25  кусків,  щоб  подивитись.  Міст  затрясло.  А  спереду  він  обвалювався  вниз.  Майк  похолов.  А  кілька  секунд  пізніше  він  вже  рятувався  разом  з  усіма,  залишивши  свій  мерс  позаду.  Міст  розвалювався  прямо  на  очах.  Майк  біг  так  швидко,  як  міг,  але  все  ж  недостатньо.  Його  мерседес  вже  був  під  мостом.  Майкл  не  встигав  врятуватись.  Земля  під  ним  провалилась…
***
Мегаполіс  3140  (Південна  Африка)
Морок  відкрив  очі.  Знову  кляті  сусіди  спати  не  дають.  Він  зліз  з  нар,  щоб  подивитись,  що  не  так  в  його  тюремній  камері.  Якщо  задуматись,  тут  все  було  не  так.  Сама  в’язниця,  наприклад.  Умови  тут  були  гірші  ніж  десь  на  території  Сибіру.  А  додати  те,  що  тут  повно  чорношкірих…
«Все  правильно,  вирішив  Морок:  довбані  нігери  повісили  ще  одного».  Він  теж  був  білий,  але  його  і  ще  кількох  з  його  камери  не  чіпали.  Боялись.  І  правильно  робили.  
Цілий  мегаполіс  перетворили  на  в’язницю  суворого  режиму.  Навіть  над-над-над  суворого,  але  такої  термінології  ще  не  ввели.  У  в’язниці  «Аркхем»  утримувались  самі  гірші  злочинці-психопати  людства.  Канібалізм,  масові  вбивства  різної  тяжкості,  тероризм,  чого  тільки  не  хочеш…
Ув’язнених  садили  в  бетонні  сирі  камери  по  сорок  чоловік.  Тут  не  було  тих,  хто  виходив.  Хіба  виносили  ногами  вперед.  Або  й  не  виносили,  канібалів,  все  ж,  вистачало,  а  харчів  давали  мало.
Морок  пройшов  в  самий  центр  штовханини.  Охорона  все  одно  не  прийде.  Вночі  вона  не  з’явиться.  Дужими  руками  розштовхав  кількох  негрів  і  підійшов  до  бездиханного  тіла.  Деформоване,  покалічене,  все  в  крові  та  власних  мізках.  Морок  не  впізнав  би  його,  якби  не  кілька  наколок.  Це  був  Вітя  Дроб  відомий  серійний  убивця  та  гвалтівник.  
-  На  х*я  ви  його  завалили?!  –  він  схопив  одного  з  негрів  і  потряс  за  барки.
-  Тобі  не  один  х*й?  –  вискалився  негр.
Морок  відпустив  того.  І  дав  кулаком  по  печінці.  Той  зігнувся  і  впав  на  холодну  землю.
-  слідкуй  за  язиком,  чорномазий,  коли  говориш  зі  мною  –  плюнув  зверху  та  повернувся  до  решти  –  ну,  хто?!
Ніхто  не  поворухнувся.  Навіть  ці  звірі  остерігались  лисого,  двометрового,  накачаного,  роз  татуйованого  терориста.  Всі  чули  про  нього.  Всі  боялись.  Вони  хіба  що  в  сумі  всіх  своїх  вбивств  перевершать  його,  бо  поодинці  –  ніяк.  Його  колись  намагались  убити  вночі:  перерізали  горлянку,  порізали  лице  та  тіло.  А  він  взяв  і  вижив.  І  покарав  убивць.  Наглядно,  при  всіх.  Більше  ніхто  не  намагався  повторити.  На  місцях  поранень  він  набивав  наколки.  Тепер  в  нього  роз-татуйоване  і  лице  і  тіло.
Десь  далеко  щось  вибухнуло.  Наче  ракети.  Їхню  камеру  затрясло.  Далі  звуки  швидко  чергувались.  Постріли,  рокоти  двигунів,  знову  вибухи  і  так  аж  до  їхньої  камери.  Зеки  не  боялись.  Вони  бували  і  в  гірших  ситуаціях.  Морок  стояв  найближче  до  дверей,  які  от-от  мали  відчинитись.  Скрип  завіс,  промінь  світла.  І  ось  в  кімнату  зайшов  всього  один  чоловік.  Чорний  костюм  в  білу  полосу.  Участі  в  штурмі  в’язниці  він  не  брав.  Просто  прийшов,  коли  його  люди  все  зробили.  Досить  молодий,  але  спирався  на  палицю.  В  цього  було  смугляве  лице  з  якимось  неприродним  темним  відтінком.  Довгі  чорні  дреди  акуратно  зібрані  назад  в  хвіст.  Лице  чисто  вибрите,  без  єдиної  зморшки.  На  лиці  самовдоволена  усмішка.
-  є  бажаючі  попрацювати  на  мене?  –  спокійно  запитав  він.  –  чи  може  хтось  хоче  на  той  світ?  І  хто  з  вас,  виродків,  Морок?
В  ньому  було  щось  жахаюче.  Чомусь  ніхто  не  сумнівався  в  словах.
-  зброю  видаси?  –  Морок  вийшов  вперед.  Той  усміхнувся  на  всі  тридцять  два.
-  думаю,  ми  порозуміємось!
***
Мегаполіс  1
Анжела  пробігла  очима  по  тексту.
-  чудово!  –  вона  заплескала  в  долоні.  –  сенсація!  Рейтинги  злетять!  А  він  вже  прийшов?
-  ще  ні  крихітко  –  відповів  продюсер.
Сама  сексуальна  ведуча  поправила  пишне  каштанове  волосся,  пройшлась  руками  по  пишних  грудях.  Далі  тонка  талія  в  облягаючому  чорному  платті,  траур  як-не-як,  і  аж  тоді  підпустила  до  себе  гримерів.  В  телестудії  «Старк-1»  сьогодні  було  дуже  людно.  Сьогодні  працювали  дві  команди.  Більше  камер,  більше  світла,  трагічні  декорації.  –  Дві  хвилини!  –  оголосив  хтось.  Анжела  сиділа  з  заплющеними  очима  і  чекала  поки  гримери  зроблять  свою  роботу.  –  П’ять  секунд!  Світла  загорілись.  Камери  починали  працювати.
-  Вітаю!  Вітаю,  шановні  глядачі,  в  цей  нещасливий  час!  –  лице  виражало  скорботу.  –  З  вами  екстрений  випуск  самих  чесних  новин  «Старк-1»!  Жахливі  події  трапились  сьогодні  днем.  Невідомі  терористи  нанесли  свої  підлі  удари  по  мирним  жителям.  –  її  очі  загорілись  праведним  вогнем.  –  Мегаполіс  458  та  мегаполіс  851.  Канал  старк  один  та  всі  мегаполіси  висловлюють  вам  своє  співчуття.  Ми  з  вами!
Вона  витримала  паузу.  Все  як  вчили.  –  терористи  використали  невідому  зброю.  
Далі  камери  показували  картини  з  мегаполісів.  Наслідки  вибухів  в  самих  різних  ракурсах.  Цілі  таких  терактів  невідомі.  –  між  тим  продовжувала  ведуча.  –  Ні  одне  з  відомих  угрупувань  не  взяло  на  себе  відповідальності  за  ці  жахливі  злочини.  На  теперішній  час  втрати  складають  близько  93  000  чоловік.  Багато  людей  травмовані  чи  пропавши  безвісті.  Уряд  вже  виділив  кошти  на  допомогу  мегаполісам.  Також,  як  нам  стало  відомо,  на  допомогу  постраждалим  прийшла  нова  релігійна  течія.  Свідки  нового  пришестя.  І  в  нас  в  студії  представник  релігії  –  отець  Феогност.  
В  цей  момент  в  студію  зайшов  високий  чоловік  в  чорній  мантії.  Довге  волосся  зв’язане  в  хвіст.  Борода  наче  в  монаха.  Тримався  він  впевнено.  Не  було  ні  тіні  сумніву  на  його  лиці.  Очі  світились  від  розуму.  Анжела  встала,  з  награною  усмішкою  простягнула  йому  руку.  Він  потис  її,  злегка  поклонившись.  Анжела  вказала  йому  на  спеціально  приготоване  для  нього  крісло.  Він  їй  не  подобався.  Їй  взагалі  мало  хто  подобався.  А  цей  не  подобався  особливо.  Зараз  почне  тут  проповідувати…  
Але  вона  помилилась.  Отець  Феогност  говорив  щиро  і  просто.  –  …в  цей  тяжкий  час,  нам  потрібно  пам’ятати,  що  ми  люди  і  ми  повинні  допомагати  один  одному  незалежно  від  віри,  кольору  шкіри  чи  ще  чогось.  Ми  всі  рівні…  –  Він  тримався  без  пафосу  чи  награності.  Він  не  сказав  ні  слова  про  свою  віру,  хоч  як  вона  пропонувала.  Директорам  це  не  сподобається.  Сектантів  ніхто  не  любив.  А  хтось  навіть  за  людей  їх  не  вважав.  В  публіки  він  точно  викликав  двозначні  почуття.  Анжела  аж  пихтіла  від  заздрості.  Вона  так  не  вміла.
-  що  ж  –  вона  поклала  руку  йому  на  плече  –  добре  що  ви  показуєте  особистий  приклад.  Тоді  повернула  лице  в  камеру  –  ми  всі  люди,  як  сказав  отець  Феогност,  ми  повинні  допомагати  одне  одному.  Тож  просимо  всіх  небайдужих  не  залишатись  осторонь.  Телефонні  служби  постійно  доступні  для  вас.  Кожне  пожертвування  ціниться.  Не  будьте  байдужими.  А  з  вами  були:  Отець  Феогност,  представник  нової  релігійної  течії  та  ваша  незмінна  ведуча  Анжела  Палмер.  Дякуємо  за  увагу.
-  Знято!  –  сказав  режисер.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573799
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.04.2015

Привиди нового світу Частина 3 розділ 7

7.
Вавилон
Кілька  місяців  назад
Абориген  змією  звивався  по  землі.  Ілай  задоволено  стояв  над  ним.  Сонце  ледь-ледь  освітлювало  темну  лісову  місцевість.  Я  втер  кров  з  розбитої  губи…
- Зрозумів,  як  це  робиться?  –  з  задоволеною  усмішкою  спитав  він.
- Все  одно  нічого  не  виходить
- Вийде,  якщо  почнеш  отримувати  від  цього  задоволення.
- Від  катування  людей  можна  отримати  задоволення?
- Ти  вже  отримував  –  він  подивився  мені  в  очі.  –  коли  забивав  до  смерті  того  дилера.  Чи  того  головного  сектанта.  Це  теж  саме,  щоб  ти  не  казав.
- Я  все  одно  не  можу.  –  повернувся  і  пішов  геть.
- Ти  куди?  –  спитав  той
- Подалі  звідси!  
***
Я  вибіг  з  печери.  Нашого  транспорту  не  було.  Сука,  б***ь!  не  вірю,  що  все  правда.  Рустам  вибіг  слідом.
- Не  вірю,  що  ти  правий!  –  сказав  він.
- Я  теж  не  хочу  вірити.  –  погодився  з  ним.  –  мені  потрібно  геть  звідси.
Сонце  немилосердно  палило.  Пішки  я  довго  не  пройду.
- Тут  є  воєнна  база  за  1000  кілометрів.  –  відповів  подумавши.
- Вас  перестріляють,  придурки  –  збоку  до  нас  підійшла    Лейла.
- Нас?  –  Я  не  зрозумів.
- Один  ти  не  підеш,  а  вдвох  в  нас  є  шанс.  –  пояснив  Рустам.
- Я  не  відпущу  тебе  –  Лейла  кинулась  йому  на  шию.  В  мене  стислось  серце  від  цієї  картини.
- Я  впораюсь  сам  –  поспішив  заспокоїти  її
- Не  ображайся,  Вавилон,  але  я  не  хочу  його  ще  раз  втратити  –  сказала  вона.
- Нічого  не  поробиш  –  з  печери  вийшов  Сан  сей  –  Ілая  потрібно  зупинити.  Я  з  тобою,  Вавилон.
- Ніхто  з  вас  не  зобов’язаний…
- Це  і  моя  вина  теж  –  перебив  сан  сей  –  я  не  можу  цього  допустити.
- Там  чоловік  сорок.  Озброєних  –  втрутилась  Лейла  –  а  вас  всього  троє.  Плюс  хто  буде  охороняти  обеліск?
- Ти  –  сказав  Рустам.  –  ти  ж  справишся?
- Тільки  прошу,  повернись.  –  Лейла  провела  рукою  по  животі.  –  ми  будемо  чекати.
- Вам,  мабуть,  потрібно  попрощатись  наодинці  –  втрутився  я.
- Пішли,  Вавилон,  покажу  тобі  транспорт.  –  дід  поплескав  мене  по  плечі.
***
Шаман
В  вентиляційній  трубі  було  досить  холодно.  Я  подув  на  задубівши  пальці  і  поповз  далі.  Головне  не  зупинятись.  Ще  трішки.  Цими  думками  я  гнав  себе  вперед.  Поворот,  і  от  я  вже  на  місці.
Хімік  виявився  правим.  На  конференцію  нас  так  і  не  запросили.  Що  ж  буду  спостерігати  так.  В  головному  залі  ради  директорів  вже  сиділо  шестеро.  Вони  на  щось  чекали.  І  я  також.  Що  ж,  це  дає  мені  ще  трохи  часу.  Сигнал  не  ловив.  Я  не  міг  зв’язатись  з  Хіміком.  Зате  записуюча  техніка  працювала  на  ура.  Я  при-відкрив  решітку  і  запустив  туди  оптичний  кабель.  На  моєму  НПК  з’явилось  зображення.  Я  настроїв  ракурс.  Все  готово.  Тепер  я  прекрасно  бачу  і  чую  їх.  Лишилось  лише  дочекатись  початку.
***
Вавилон        
Двигун  завівся.  Старі  пісочні  сани  працювали  безвідмовно.  Це  на  них  приїхали  нападники.  Але  зараз  вони  послужать  нам.  Сан  сей  сів  за  кермо,  Рустам  за  кулемет.  Я  ж  примостився  біля  борту.  Я  вставив  навушники  в  вуха.  Очі  самі  закрились.  Я  поринув  у  сон.  Мені  нову  снилась  Яна,  Аліса,  Іванович.  Та  Ілай.  Спочатку  все  було  добре.  Тоді  картина  змінилась.
***
- Вставай!  –  дід  розбудив  мене.  –  скоро  будемо  на  місці.
- Скоро?  –  сонно  перепитав  я  –  скільки  ж  я  спав?
- Від-рубався  майже  одразу  –  Рустам  повернув  до  мене  голову.  –  снилось  щось?
- Не  пам’ятаю  –  збрехав  я
- Виспався  хоч?
- Так.  Чому  ви  мене  не  розбудили?  –  я  зніяковів.
- Тобі,  Вавилон  потрібні  сили.
Я  піднявся,  протер  очі.  На  горизонті  замаячила  воєнна  база.  По  периметру  грати,  за  якими  були  бетонні  стіни  та  кулеметні  гнізда.  Ми  явно  йшли  на  власну  смерть.  Проте  сан  сей  не  гальмував,  а  Рустам  лише  останній  раз  перевірив  кулемет.
- Вавилон,  подивись  ззаду.  Там,  під  брезентом  –  крикнув  Рустам.
Я  розвернувся.  Підняв  брезент  і  ахнув.
- Де  ви  це  надибали?  –  я  з  зусиллям  підняв  Здоровенний  РПГ  нового  зразка.
- В  них  і  надибали  –  хмикнув  Рустам.  –  ти  користуватись  вмієш?  
- Зараз  нацокаюсь.
Ми  вже  були  зовсім  близько.  Я  поставив  РПГ  на  плече  і  приготувався.  
Але  стріляти  не  довелось.  Ворота  були  відкриті.  Сани  тепер  їхали  повільніше.  Ми  майже  проїхали  ворота.  Все,  ми  на  базі.  Вона  невелика  за  розмірами.  В  такій  мало  бути  порядку  сотні  чоловік  плюс  персонал.  Але  воєнних  не  було.  Нікого  не  було.  Сани  затормозили.  Я  зістрибнув  з  них.  Зі  зброї  я  мав  лише  пістолет,  томагавк,  фінку  і  два  ножі-гаки.  Але  воювати  не  було  з  ким.  На  землі  були  сліди  від  гільз  в  стінах  вм’ятини  від  куль.  Брезентові  намети  купою  лежали  на  землі.  Здавалось  тут  була  маленька  війна.  Але  де  тіла  павших?
Зверху  на  єдиній  цілій  будівлі  висів  плакат  з  надписом  «  твоє  останнє  випробування  В.».
- Будьте  напоготові!  –  наказав  своїм.  –  я  перевірю  склад
- Давай,  але  бігом.  –  погодився  Рустам.
Склад  представляв  собою  будівлю  у  вигляді  ангара.  Хтозна,  може  там  і  гелікоптер  знайдеться?
***
Шаман
Конференція  нарешті  почалась.
На  зображенні  було  кілька  людей.  Камера  фіксувала  їхні  лиця.  Потім  знайду  в  базі  даних.
- Всі  на  кінець  то  тут  –  задоволено  об’явив  Максим  Вікторович.
- Сподіваюсь  це  варте  нашого  часу  –  буркнув  якийсь  старий.
- Не  сумнівайтесь  товаришу  Шеремов,  не  сумнівайтесь.
На  проекторі  з’явилось  зображення.  Гаррет  вийшов  на  середину  і  почав  монотонну  розповідь  про  обеліски.  Я  вже  все  чув.  Правда  тут  були  невеликі  відмінності.  Як  виявляється,  Вікторович  розповів  нам  не  все.  Він  знав  хто  розробив  його  і  чому  все  припинилось,  але  не  сказав  нам  ні  слова…
- В  зв’язку  з  цим  я  розробив  план  операції  під  назвою  «Падіння  ангела»  -  продовжив  Вікторович.  –  основна  ціль  це  знайти  обеліск  та  його  основні  досягнення…
- І  винищити  всіх  свідків  –  нагадав  лисий.
- І  це  теж  –  той  знизав  плечима.
- Тобто,  в  вас  немає  нічого  –  тонким  писклявим  голосом  виступив  старий  китаєць.
- В  нас  є  записи,  потрібні  тільки  зразки…
- Які  саме  зразки?
Гаррет  віддав  якусь  команду  і  на  дисплеї  з’явилось  зображення  якогось  чоловіка.
- Справжнього  імені  не  відомо  –  пояснив  Максим  Вікторович  –  це  єдине  його  зображення.  Об’єкт  проходив  під  кодовим  ім’ям  Ілай.
Мене  пересмикнуло  і  я  ледь  не  вивалився.  Згадалась  зустріч  з  ним.  Він  ледь  не  повбивав  нас.  Я  прийшов  у  себе  з  пістолетом  біля  скроні.
- Чули  про  нього  –  Заговорив  жирний  лисий  чоловік  в  білому  смокінгу.
- Може  не  тільки  чули?  –  підколов  китаєць.
- Так-так  –  стомлено  буркнув  Вікторович  –  всі  знають  хто  він.  Але  ніхто  не  знає,  як  йому  вдається  весь  час  уникати  нас.  Кожний  з  вас  хоч  раз  тай  перетинався  з  ним.  Під  час  певних  дослідів  об’єкт  частково  втратив  зір.  Невідомо  як,  йому  його  повернули.  І  навіть  більше.  Можливості  його  зору  зросли  в  рази.
- Здивували  –  хмикнув  старий  високий  чоловік  з  сивим  волоссям  та  загорілим  лицем.  Щось  в  ньому  було  явно  не  так.  Я  точно  десь  його  бачив.
- Пане  президент  –  спокійно  заговорив  Максим  –  в  час  імплантатів,  цим  нікого  не  здивуєш.  Проте,  я  все  ж  спробую.  Річ  у  тім,  що  в  пацієнта  ні  одного  імплантату.  Всі  його  можливості  це  не  розкритий  людський  потенціал…
В  залі  загомоніли.  Такого  не  чекав  ніхто.
Президент?  Нічого  собі!  Сам  командуючий  Альма-Матер…
Тим  часом  Гаррет  почав  розповідати  про  якусь  дівчинку  з  генами  відьми.  Я  ледь  впізнав  у  ній  ту,  яку  ніс  через  вогонь  у  старій  лікарні.  Чим  більше  я  дізнавався,  тим  більше  питань  виникало.  Ясно,  чому  прилітали  воєнні.  І  невже  цілий  мегаполіс  обгородили  через  одного  вченого,  який  там  ховався?  Стільки  народу  полягло  через  це  все!  Захотілось  спуститись  і  перестріляти  їх  всіх…
- А  що  у  вас  за  команда?  –  поцікавився  президент.  –  шуму  вони  понаводили…
- Команда  не  моя  –  відповів  той.
- А!  Ігор  Анатолійович?  –  з  усмішкою  поцікавився  президент.  –  та  не  переживай,  це  я  особисто  дав  наказ  розібратись  з  тою  сектою.
- Цього  він  мені  не  казав…
- І  не  повинен  був.  Але  у  виборі  супутників  він  як  завжди…
- Команда  називається  «Привиди»  –  Втрутився  Гаррет.  –  всього  п’ять  чоловік.
- Як  в  старі  добрі  часи.  –  президент  підморгнув  Максиму.
А  ж  тут  я  згадав  його.  Он  де  я  його  бачив.  Пророк  колись  показував  фотографію.  Тепер  я  вже  знав  4  з  фотографії:  Марк,  Пророк,  Максим,  Президент  і…  Чомусь  в  мене  зародилась  думка,  що  п’ятий  учасник  здивує  мене  ще  більше…
- Ні  –  відповів  Максим  –  раніше  було  не  так.
- Ви  говорили  про  Привидів  –  нагадав  жирний.
- Так.  Їхні  імена:  Шаман,  лідер  групи.  Фестиваль,  велетень  з  залізними  руками.  Брати-близнюки  Колос  і  Танк.  І  Хімік.  Всі  вони  постраждали  від  впливу  секти.  Саме  тому  Ігор  попросив  мене  підлатати  їх.
- І  що  ж  було  зроблено?
- В  Фестиваля  постраждали  руки,  тому  нам  довелось  зробити  йому  каркас  спини  з  різних  сплавів,  на  якому  і  тримаються  його  руки.  Самі  руки  теж  зроблені  з  різних  сплавів.  Оскільки  він  тільки  частково  пошкодив  собі  кінцівки,  то  приживлення  імплантатів  далось  легко.  Тепер  він  в  змозі  підняти  до  півтори  тонни.  І  пробити  бетонну  стіну.
- Ого!  –  присвиснув  лисий.
- Брати  Колос  і  Танк  добровільно  погодились  на  імплантати.  Мої  люди  вселили  їм  в  руки  леза  з  різних  сплавів.  Танк  має  злегка  викривленні  леза,  а  Колос  прямі.  Проте  їх  основна  сила  це  робота  в  парі.  Ми  їх  синхронізували.  Іншими  словами  вони  працюють  як  єдине  ціле.
- А  двоє  інших?
Я  затримав  подих  від  хвилювання.
- Нехай  це  залишиться  для  вас  загадкою.  –  в  мене  всередині  наче  щось  обірвалось.
- Пропоную  обмін  –  сказав  китаєць  –  я  розповім,  що  відомо  про  Ілая…
- Домовились.  Шаман  це  єдиний  хто  не  має  імплантатів,  як  таких.  В  нього  була  зламана  спина,  проте  в  наш  час  це  мізер.  Він  прототип  свого  бойового  товариша  Хіміка.  Але  про  це  потім.  З  цією  командою  вся  науково-фантастична  література  отримує  реальні  підтвердження.  Колись  вчений,  який  досліджував  обеліск  прийшов  до  висновку,  що  те  що  нам  відомо  про  можливості  людини  це  капля  в  морі.  Так  от,  в  Шамана  є  здібність  до  регенерації  органів,  суставів  та  кісток.  Реакція  прискорена.  Мозок  працює  на  кілька  десятих  відсотка  краще  ніж  у  інших.  Майже  як  у  Ілая.  Якщо  простіше,  Шаман  швидший,  витриваліший  та  сильніший  за  більшість  звичайних  людей.  
- І  це  без  імплантатів?
- Абсолютно!
- А  Хімік?
- Хімік  це  той  прогрес,  якого  людство  досягло  з  імплантатами.  Він  один  в  кого  прижились  новітні  мозкові  імплантати.  Шаман  би  вмер,  якби  таку  операцію  провели  на  ньому…  Хімік  же  тепер  може  рухати  предметами  на  відстані.  Принцип  такий,  наче  навколо  предмета  створене  силове  поле.  Проте  дія  короткочасна  і  супроводжується  сильним  болем.  Якби  знайти  ту  дівчинку,  то  з  допомогою  її  генетичного  коду  можна  вирішити  і  цю  проблему.
Он  як!  Навіть  не  знаю  чи  варто  розповідати  йому  про  це.
- Тепер  ви.  –  китаєць  покірно  в  клонив  голову.
- Кілька  тижнів  тому  мої  люди  бачили  Ілая  в  пустелі.  Він  працював  на  сектантів.  Є  думка,  що  саме  він  відповідальний  за  знищення  групи  Джабара,  відомого  посередника  сектантів.
Я  вилаявся  про  себе.  Через  цього  Ілая  довелось  починати  з  початку.  Шукати  того  дилера,  потім  виходити  на  Крокодила,  нестись  по  дахам  мурашника.  А  все  тому  що  потрібну  нам  людину  просто  вбили  десь  в  пустелі  і  залишили  стерв’ятникам  на  поталу.
- З  ним  був  ще  один.  –  тим  часом  продовжував  китаєць.  –  теж  профі.  Поклав  в  рукопашну  Грізлі  та  його  найманців.
Не  слабо.  Грізлі  був  той  чоловік  з  яким  я  спарингувався  перед  вильотом  в  мегаполіс.  Справжній  профі.  
- Це  все?
- Майже  –  китаєць  включив  свій  НПК.
На  дисплеї  з’явилось  зображення  Ілая.  Я  не  бачив  його  до  того  моменту.  Тоді  наступне  зображення.  Його  супутник.  Я  придивився  уважніше.  Лисий  з  бородою.  Але  риси  обличчя  були  такими  знайомими.  Ні,  не  може  бути…
- Неможливо!  –  заперечив  голос  з  тіні.  
Я  направив  камеру  на  нього.  
- Я  наказав  своїм  людям  спалити  його  –  з  тіні  вийшов  Матвій  Григорович.
***
Вавилон
Я  зайшов  всередину.  В  складі  точно  була  бійня.  Полиці  перевернуті.  На  контейнерах  сліди  крові.  Як  Ілай  провернув  це  все?  Посередині  складу  догорало  величезне  вогнище.  Я  придивився  уважніше.  Ясно,  куди  ділись  тіла.  Мене  пересмикнуло.  Колись  і  я  так  горів.  Оминув  його  стороною.  Шерінган!  Світ  заграв  новими  кольорами.  Я  йшов  з  пістолетом  напоготові.  Шерінган  не  показував  нічого  дивного.  Я  тихо  петляв  поміж  стелажів.  НПК  засвітився.  Я  хутко  засунув  навушник  у  вухо..
- Вавилон,  доповідай!  –  говорив  сан  сей.
- Поки  пусто
- Ми  знайшли  гелікоптер.  Рустам  чинить  його.
- Добре  –  зрадів.
Договорити  я  не  встиг.  Десь  за  стінами  з  ящиків  почувся  якийсь  шум.  Я  направився  туди  збираючись  розстріляти  все  що  рухається.  Стіна  закінчилась.  Аж  тепер  я  помітив  невеликий  вантажний  контейнер  з  відкритими  дверцятами.  Шерінган  не  показував  через  стіни,  але  я  знав,  що  там  щось  є.  Я  був  все  ближче.  В  контейнері  щось  зашуміло.  А  тоді  почувся  плач.
Відьма…
Он  яке  мене  чекало  випробування.  З  почуттям  гумору  в  Ілая  було  щось  не  так…
Кінець  третьої  частини.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573798
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.04.2015

Привиди нового світу Частина 3 розділ 6

6.
Вавилон.
***
Спокій.  Спокій  позбавляє  твоїх  ворогів  сили.  У  спокої  немає  ні  страху,  ні  зайвого  гніву  -  тільки  реальність,  очищена  від  спотворень  і  перешкод  емоційних  вибухів.  Коли  ти  спокійний  –  ти  по-справжньому  сильний.  Тому  твої  супротивники  завжди  будуть  намагатися  всіма  силами  вивести  тебе  з  цього  стану  -  вселити  страх,  посіяти  сумніви,  викликати  злість.  Внутрішній  стан  безпосередньо  пов'язаний  з  диханням.  У  яку  ситуацію  ти  б  не  потрапив,  відразу  заспокоюй  своє  дихання  –  дух  заспокоїться  слідом.
***
В  кімнаті  загорілось  тьмяне  світло.  Я  примружив  очі.
- Привіт  –  в  кімнаті  почувся  до  болі  знайомий  жіночий  голос.
Я  забув  про  те  що  мене  осліпило  світло.  Мене  переповнювали  різні  почуття.  Гнів,  радість,  кохання,  ненависть,  не  знав,  як  реагувати.  
Цей  голос  я  б  впізнав  з  тисячі.
- Привіт  –  усміхнувся  їй.  –  давно  не  бачились.
- Майже  три  з  половиною  роки  –  холодно  сказала  вона.  –  де  ти  весь  час  був?
- Там  де  і  завжди.  –  знизав  плечима.  –  жив  у  нашому  домі.  Хоча  ні,  вже  не  в  нашому.
- Сам  винен  –  її  захисний  механізм  працював  безвідмовно.
- І  чого  я  не  здивований  з  твоїх  слів?  –  не  знаю  як,  але  мені  вдавалось  стримувати  ті  почуття,  які  от-от  мали  вирватись…
- Про  що  ти  тоді  тільки  думав?  –  невдоволено  спитала  вона.  –  залишив  мене  одну…
- Ти  не  дуже  і  горювала…  -  холодно  перебив  її
- Як  ти  смієш?!
- Я  все  знаю.  –  знову  перебив  її.  –  але  я  тебе  не  виню.  Ти  хоча  б  вибралась…
- Не  виниш?  Не  виниш?  –  зашипіла  вона.  –  тебе  засудили  на  довічне  і  відправили  в  кріо  камеру  через  твої  необдумані  поступки…  ти  знаєш,  що  дружки  того  дилера  шукали  мене?  І  що  по  твоєму  я  мала  робити?
- Знайшла  захист?  –  я  спитав  з  презирством.
- А  вибір  був?  Мене  зараз  би  не  було  якби  не  він.  Ти  ж  мене  покинув  одну…  
- Я  не  знав  –  чесно  зізнався.  –  вибач,  я  не  хотів  наражати  тебе  на  небезпеку.
- Не  грай  тут  такого  благородного.  –  вона  заспокоїлась.  –  Як  ти  хоч  вибрався?
- Мене  не  втримати  в  чотирьох  стінах…
- О!  –  оцінила  вона  –  режим  царя  включений?
Я  усміхнувся.  Аніскільки  не  змінилась.  Ми  мовчки  дивились  один  на  одного.
- І?!  –  врешті  спитала  вона.  Може  за  це  я  її  і  любив?  За  прямоту?
- Що  і?  –  я,  проте,  все  ж  не  зрозумів.
- Що  ти  плануєш  робити?
- Знайду  Шамана  і  решту.
- Ясно  –  сумно  сказала  вона  –  все  як  завжди.
- Що  як  завжди!?  
- Та  нічого  –  вона  хотіла  змінити  тему,  але  я  не  дозволив.
- Ні,  договорюй  –  наполіг  на  своєму  –  сказала  А,  кажи  вже  Б.
- Ти  тепер  вільний  –  випалила  вона.  –  ми  можемо  жити  щасливо…
- Я  не  можу  –  ці  слова  дались  мені  з  величезними  зусиллями  –  я  мушу…
- Ти  не  знаєш  навіть  чи  вони  живі…
- Це  не  має  значення
- Для  мене  має  –  її  очі  заблистіли  –  я  не  хочу  загубити  тебе  ще  раз.
- Це  мій  обов’язок,  знайти  їх.  Перед  ними…
- Твоє  почуття  провини  тебе  згубить  –  вона  встала  і  підійшла  до  мене.
Я  уважніше  подивився  на  неї.  Ці  три  з  половиною  роки  її  зовсім  не  змінили.  Все  така  ж,  як  я  її  пам’ятаю.  Вона  сіла  мені  на  коліна.
- Хіба  ти  не  хочеш  залишитись  зі  мною?  –  вона  подивилась  на  мене  своїми  великими  дитячими  зеленими  очима.
- Залишитись  де?  –  я  відкинув  голову  назад  і  закрив  очі  –  ця  розмова  в  моїй  голові.
- Що?  –  не  зрозуміла  вона  –  що  ти  верзеш?
- Де  ми?  Як  я  сюди  потрапив?  Ти  така  як  я  тебе  пам’ятаю.  Ти  просто  ілюзія.  Дешевка.  Мої  марення.
Вона  не  відповіла.  Я  відкрив  очі.  Світло  печери.  Я  знову  лежу  на  землі.  Поруч  мене  своїм  теплом  манив  обеліск.  Знову  піддався.
***
Ми  сиділи  навколо  вогнища.  Я,  сан  сей,  Рустам  з  Лейлою  та  Ілай.  Звичайна  вечеря.  Ми  так  постійно  збирались.  Ця  була  вже  третя.  Дід  завжди  розповідав  за  мої  успіхи.  Хоча  які  це  успіхи?  Хоча  Рустам  і  хвалив  мене,  я  постійно  бачив  обурення  та  невдоволення  Ілая.  Тоді  вони  переходили  до  своїх  тем.
- І  як  цього  разу?  –  поцікавилась  Лейла.
- Краще  –  спокійно  відповів  сан  сей.  Я  опустив  голову.
- Прогрес?  –  фиркнув  Ілай.
- Якщо  так  каже  сан  сей…  –  Рустам  похлопав  мене  по  плечі.  Я  вдячно  посміхнувся.
- Знайшов  відповіді  на  свої  запитання?  –  спитав  мене  сан  сей.
Я  задумався.  Запитання?  Я  провалився  всі  три  рази.  Обеліск  заволодів  моєю  душею.  
Перший  раз  в  мене  в  голові  розігралась  уявна  картина  з  тим  бісовим  плем’ям.  Тоді  все  було  не  так.  Ми  кілька  днів  намагались  збити  їх  зі  сліду.  І  все  через  Ілая.  Він  краще  за  мене  знав,  що  не  можна  вбивати  аборигена  на  очах  у  його  ж  племені.  Кровну  помсту  ніхто  ж  не  відміняв.
Другий  раз  мене  спробували  перелякати.  Я  кілька  хвилин  не  здавався,  але  обеліск  все  ж  заволодів  мною.  Два  самі  сильні  страхи  вогонь  і  відьма.  Снилось,  що  я  горю,  як  тоді,  а  вона  стояла  та  дивилась  на  мене.  Тоді  нахилилась  до  мене  наші  лиця  були  зовсім  близько.  Я  знову  зустрівся  поглядом  з  тими  чорними  очима.  І  аж  коли  я  змирився  з  тим,  що  буде  вона  заверещала  прямо  мені  в  лице.  Я  лишень  тоді  проснувся.  Ще  й  в  холодному  поту.  Дід  казав,  я  бурмотів  щось  нерозбірливе.  Мені  і  зараз  було  проблематично  сидіти  біля  вогнища.
Третій  раз  обеліск  звів  мене  з  тою,  яка  і  зараз  викликає  двозначні  почуття.  Вона  намагалась  відговорити  мене  від  поставленої  цілі.  І  я  ледь  не  здався.  Що  якби  я  залишився?  Мене  пересмикнуло  від  картини  того,  як  я  лежав  в  печері  і  по  дибільному  всміхався,  а  в  голові  були  б  картини  нашого  щасливого  життя.  Щоб  іти  далі  мені  хоч-не-хоч  доведеться  її  відпустити.  «Вибач»  –  я    подумки  звернувся  до  неї,  уявивши  її  образ:  «Вибач».
- З  часом  знайде  –  сказав  Рустам.  Я  ж  так  і  не  відповів.
Ілай  мовчки  фиркнув.  Я  подивився  на  нього.  
- Та  в  чому  твоя  проблема?  –  з  неприхованою  злістю  спитав  у  нього.
- Неважливо  –  перебив  сан  сей.  –  не  сваріться  за  трапезою.
Далі  ми  їли  мовчки.
***
Спокій.  Спокій  позбавляє  твоїх  ворогів  сили.  У  спокої  немає  ні  страху,  ні  зайвого  гніву  -  тільки  реальність,  очищена  від  спотворень  і  перешкод  емоційних  вибухів.  Коли  ти  спокійний  –  ти  по-справжньому  сильний.  Тому  твої  супротивники  завжди  будуть  намагатися  всіма  силами  вивести  тебе  з  цього  стану  -  вселити  страх,  посіяти  сумніви,  викликати  злість.  Внутрішній  стан  безпосередньо  пов'язаний  з  диханням.  У  яку  ситуацію  ти  б  не  потрапив,  відразу  заспокоюй  своє  дихання  –  дух  заспокоїться  слідом.  –  ці  слова  мені  постійно  повторював  перед  контактом  з  обеліском.
***
Здається  я  починав  розуміти,  як  на  мене  впливає  обеліск.  Ти  намагаєшся  медитувати,  очищувати  свій  мозок.  Але  для  такого  «непосвяченого  організму»,  як  любив  казати  Рустам,  це  практично  неможливо.  Твої  думки,  страхи,  сумніви,  проблеми,  комплекси  заважають.  І  в  самий  непідходящий  момент  вони  лізуть  назовні.  Все,  що  існує  всередині  тебе  стає  твоїм  ворогом.  І  як,  б***ь  з  цим  боротись?  Як  можна  боротись  з  собою?!
Я  знову  йшов  до  обеліска.  Навколо  все  почало  набирати  темно-фіолетових  відтінків.  В  вухах  зашуміло.  Шерінган  продовжував  дивувати.  Що  ще  я  міг  ним  робити?  Ілай  зав  виграшки  катував  ним  людей.
***
- Чого  так  довго?  –  тихо  спитав  Ланц.  Я  не  відповів.  Що  за  х***Я?!  Це  вже  було.
 Знову  та  лікарня.  Як  зараз  все  пам’ятаю…
Посеред  кімнати,  знаходилась  клітка.  Там  були  тіла.  Обезкровлені,  деякі  без  кінцівок,  лиця  скривлені  в  жахливих  гримасах.  На  стінах  висіли  кліщі,  ножі  зазубрені  тесаки,  свердла  і  багато  інших  приладів  для  тортур,  про  призначення,  яких  я  навіть  не  здогадувався.
- Вони  реально  хворі!!!  –  сказав  Рижий.  Але  це  я  тоді  сказав!
- Йо…ті  на  голову  –  погодився  Кирил.
Все  повторювалось  незалежно  від  моєї  згоди.  Я  підвів  їх  всіх.  Постріл  в  спину  сектанта  пробудив  усіх  і  призвів  до  загибелі  моїх  друзів.
- Це  довбана  ілюзія!  –  видав  вслух.
- Що  ти  верзеш?  –  не  зрозумів  Ланц  –  допоможи  відкрити  клітку.
- Ви  нереальні!  –  продовжував  твердити.  Х***я  якась…
Кирил  ударив  мене  по  лиці.  Дійсно  боляче.  «Ясно.  Так  мені  не  вибратись»
- Ай!  –  я  схопився  за  лице.
- В  тебе  просто  шок.  –  заспокоїв  мене  Рижий.
Клітку  відкривали  вони.  Я  чекав  на  головного.  В  моїй  голові  горіла  ідея  про  те  що  я  можу  все  виправити.  Хоча  б  в  своїй  голові.  Ніхто  не  вмре  через  мене.  Проклятий  обеліск!  Я  ж  розумію  де  я!  «Випусти  мене!».  Ні,  не  допомагало.  Прийшлось  грати  далі.
- Все  буде  добре.  Давай.  –  Ланц  з  Рижим  вже  відкрили  двері.  –  Нам  треба  йти.  –  вона  не  ворухнулась.  –  ти  ж  не  хочеш  залишитись  тут?  
Це  допомогло.  Вона  непевною  ходою  підійшла  до  мене.
- Ви  відведете  мене  до  дому?  –  її  очі  заблистіли.  Я  ствердно  кивнув.
- Що  ж  пішли  –  сказав  Ланц.
В  цей  момент  в  кімнату  зайшов  сектант.  Я  одразу  ж  згадав,  що  це  головний.  Він  виглядав  інакше  ніж  решта  сектантів.  Довге  чорне  волосся,  довга  борода,  крючкуватий  ніс  і  безумні  очі.
- Єретики!!!  –  хотів  заволати  він.  Не  вдалось.
Я  наніс  удар  в  кадик.  Тоді  в  сонячне  сплетіння.  Тепер  все  було  по  іншому.  Я  мусив  їх  врятувати.  Хоча  б  так…  
Він  ударив  мене  у  відповідь.  Земля  вирвалась  з  під  ніг  і  перемістилась  на  два  метри.  Він  тим  часом  по-розкидав  решту.  Аж  тоді  вже  з  тесаком  в  руках  направився  до  Яни.
- Тікай!  –  крикнув  я.  Але  вона  заклякла  від  страху  і  не  рухалась.
Він  був  усе  ближче.  Я  піднявся  і  кинувся  йому  навперейми.  Удар  в  лице…
Все  було  інакше  і  так  само  водночас.  Бій…  Тепер  все  інакше.  Але  як  і  тоді  ми  не  могли  справитись…
Мій  удар  не  приніс  ніякого  ефекту.  Він  зловив  мене  механічною  рукою  і  в-трощив  в  стіну.  Біль  був  досить  реальний.  Я  впав  на  землю,  коли  він  відпустив  мене.  Навіть  в  своїх  думках,  попри  всі  свої  старання,  я  не  міг  нічого  вдіяти.  Він  направився  до  хлопців.  Я  згадав  слова  сан  сея.  Кілька  глибоких  видихів.  Здається,  я  починав  розуміти.  Я  не  можу  боротись  сам  з  собою.  
Моє  почуття  вини  все  ще  сильне.  Лишається  лише  прийняти  це.  Змиритись  з  цим.  І  жити  далі.  Я  дістав  пістолет.  Прицілився.  Закрив  очі.  Видих.  Палець  ліг  на  курок.  Пролунав  постріл.  Відкрив  очі.  Знову  в  печері.
***
- Мої  видіння  настають  через  те,  що  шерінган  активний,  але  відчуття  реальні…
- Мозок  керує  тілом,  а  не  навпаки…
- Фантастика  якась…
- Все  набагато  простіше…
- Ясно  –  спохмурнів.  -    тільки  жахіття  чимраз  тим  гірше.
- Значить  в  тебе  в  душі  завеликий  багаж.
- Я  не  розумію
- Зрозумієш,  коли  вийде  останній  демон…
***
Знову  вечеря.  Тільки  без  Ілая.  Рустам  сказав,  йому  потрібно  було  кудись.
- Так  що  сталось  з  моїм  мегаполісом?  –  сам  не  знаю  навіщо  я  спитав.
І  сам  не  знаю,  чому  не  спитав  раніше.  Сан  сей  і  Рустам  переглянулись.
- Що?  –  не  зрозумів  я.  –  я  там  жив!  Я  маю  право…
- Ніхто  не  забирає  в  тебе  твої  права  –  обірвав  Рустам.
- Добре  –  відповів  Сан  сей  після  хвилинного  роздуму.  –  правду  не  приховаєш.
Я  затримав  подих.  На  кінець  то!
- Ти  вже  знаєш,  що  ми  з  Івановичем  разом  працювали.
- Над  обеліском  –  нагадав  я.
- Ні.  Не  одразу.  –  заперечив  він.
Тут  я  помітив,  що  навіть  Рустам  прислухається.
- Іванович  розробляв  теорії  про  розвиток  людини.  Це  один  з  кращих  розумів  на  планеті  за  всі  роки.  Да  Вінчі  21  століття.  
«Бо  я,  в  біса  кращий  лікар  в  світі!  –  з  запалом  сказав  дід.  –  ти  думаєш  імплантати  це  досягнення?!  Це  ніщо!  Капля  в  морі.  Основний  потенціал  людини  просто  ще  не  розкритий.  Навіть  те,  що  я  тобі  повернув  зір  і  навіть  більше  –  ніщо  проти  того,  що  можна  ще  дослідити…»  -  згадав  я.
- Він  розповідав,  що  його  і  вигнали  через  це.  –  відповів  йому.  –  що  компанії  по  виробленню  імплантатів…
- Боюсь  це  не  зовсім  правда  –  перебив  Рустам.  Я  питально  глянув  на  діда.
- Боюсь,  що  так.  –  підтвердив  той.  –  ми  перші,  хто  здійснив  прорив  в  області  імплантатів.
- Я  втратив  нить  –  втрутився  –  ви  розробили  імплантати,  при  тому  хотіли  довести,  що  людині  це  не  потрібно.  А  ще  ви  працювали  з  обеліском.  І  врешті-решт,  що  ви,  що  Іванович  знаходитесь  бозна-де.
- Іван  Іванович  був  керівником  по  розробці  імплантатів  –  почав  дід.  –  Імплантати  повинні  були  бути  лише  перехідним  етапом.  Тоді  згори  нам  поступило  замовлення  зробити  мозкові  імплантати.  Прийшлось  погодитись.  Але  нас  спіткала  невдача  за  невдачею.  Кілька  смертей  за  місяць.  Ми  тоді  думали,  що  нас  посадять.  Але  замість  цього  нас  перевели  на  проект  О.Б.Е.Л.І.С.К.  Він  задумувався,  як  джерело  енергії,  але  після  того,  як  шістьох  робочих  відправили  в  дурку  по  незрозумілих  причинах,  підключили  і  нашу  команду.  Нас  тоді  було  десь  з  тридцять.  Ціла  наша  команда  під  керівництвом  Івановича  присвятила  проекту  кілька  років.  Ми  досягли  значних  успіхів.  Можна  було  звести  ризик  захворювань  при  використанні  механічних  кінцівок  до  мінімуму.
- Але  проект  заморозили  –  нагадав  Рустам.
- Так  –  сан  сей  зажурено  опустив  голову.
Ми  зустрілись  поглядами.  Я  активував  шерінган.  Не  зміг  стриматись.  «Дід*ко!  Не  може  бути!»  Сан  сей  саботував  підприємство.  Його  і  зараз  гризло  почуття  вини.  Він  сам  дозволив  мені  залізти  йому  в  душу.
- Загинуло  десять  людей.  –  продовжив  він.  –  повісили  на  нещасний  випадок.  Тоді  команда  розпалась.
- Навіщо  ви  це  зробили?!  –  я  проник  в  його  спогади.  Рустам  сидів  з  кам’яним  лицем.
- Навіщо?  –  перепитав  дід.  –  ми  створили  монстрів.  Двадцять  два  роки  назад,  з  під  наших  рук  з  Івановичем  з’явилась  перша  відьма.  Ми  створили  мозкові  імплантати,  які  частково  повторюють  вплив  обеліску  на  мозок.  Але  є  певна  група  людей,  яка  не  сприймає  їх.  Результат  ти  бачив…
Я  промовчав.  Хто  я  такий,  щоб  його  судити?  Через  мене  теж  загинуло  багато  людей.  Навіть  не  знаю  точну  кількість.
- А  що  якщо  у  відьми  могла  народитись  цілком  нормальна  дитина…  –  пазли  в  моїй  голові  потихеньку  починали  знаходити  свої  місця  в  головоломці.
- Хлопчик?  –  підозріло  перепитав  сан  сей.
- Ні.  Дівчинка.
- Якісь  ознаки  того,  що  вона  відьма  були?  –  спитав  Рустам.
- Ніяких,  цілком  нормальна.
- Це  прогрес  в  науці.  Ця  дівчинка  може  змінити  весь  хід  науки…
- Але  ціна  за  це..  –  вихопилось  в  мене.
Господи,  ось  воно!  Після  закриття  проекту  вчені  позникали.  Сан  сей  сюди,  щоб  слідкувати  за  обеліском.  Ні  не  так  обеліск  був  не  тут.  Точно!  Обеліск  не  цілий.  Його  частини  чи  відтворені  копії  вивезли.  Тоді  він  дізнався  про  один  з  обелісків  і  приїхав  сюди.  Правда,  може  й  не  відразу.  Рустам  казав,  він  був  в  Тибеті.  Значить  переїхав  сюди.
- Чому  вас  не  шукали?  –  спитав  його.
- Без  Івановича  та  його  знань  я  не  потрібний…
- Коли  його  знову  почали  шукати?
- Тоді,  коли  і  обгородили  твоє  місто,  Вавилон  –  дід  знову  подивився  мені  в  очі.  –  але  ти  і  так  вже  зрозумів.
- Його  не  змогли  знайти  і  просто  зробили  мури  –  підтвердив  я.
Все  ставало  на  свої  місця.  Тому  і  залишили  воєнну  заставу.  Вертоліт  прилітав  не  по  Івановича,  а  по  дівчинку.  Сектанти  втрутились  не  в  той  бізнес.  
Ясно  чому  дід  приютив  Яну.  Він  почував  себе  винним  за  те,  що  сталось  з  її  матір’ю.  Ось  чому  він  день  за  днем  передавав  Алісі  знання.  Щоб  вона  знала,  як  допомогти  Яні  перебороти  саму  себе  і  не  стати  однією  з  тих  сірих  тварюк.
«…Є  догадка,  що  її  мати  перетворилась,  під  час  вагітності  –  Голос  Івановича  пролунав  у  моїй  голові  наче  грім.  –  а  може  і  раніше.  –  Ого!!!  –  Ілай  аж  присвиснув:  –  перша  адекватна  відьма.  Ти  знаєш,  що  це  значить…  -  Тому  я  і  сховав  її  тут  –  урвав  його  дід.»
Я  пам’ятаю,  як  я  не  міг  вирішити,  на  чиїй  стороні  бути.  Коли  Ілай  спорив  з  дідом.  Зате  зараз  я  знаю  точно.  Я  не  дозволю  нікому  її  навіть  пальцем  торкнутись.  Нікого  з  них.  Тільки  через  мій  труп…
- Його  не  мають  знайти  –  сказав  Рустам.  –  і  він  сам  це  розуміє.  А  як  Ілай  відреагував,  коли  побачив  дівчинку?
- Так  як  і  ти.  Як  і  ти...
- Ти  знаєш,  що  він  не  зміг  перебороти  силу  обеліска?
Я  здивовано  глянув  на  нього.
- Це  правда  –  підтвердив  Сан  сей  –  зате  обеліск  навчив  його  дух  катувати  інших  одним  лише  поглядом.
- Бачив  –  відповів  я.  –  видовище  не  з  приємних.  Він  платить  за  це  постійними  болями.
- Тому  він  і  думав,  що  в  тебе  не  вийде.
- Він  не  так  вже  й  помилявся
- Ти  не  здаєшся  –  заспокоїв  мене  Рустам  –  а  його  зломила  невідома  жага.  Його  мотиви  нікому  не  відомі.
- Його  реально  вилікувати?
- Не  зовсім.
- Не  зовсім?!
- Він  теж  питав  мене  за  це
- І  що  ви  відповіли?
- Потрібна  трансплантація,  а  це  майже  неможливо.  Не  має  достатньо  даних.  Потрібні  нові  й  нові  дослідження.  Потрібні  або  звичайні  очі  або  того  хто  має  відношення  до  наших  досліджень.  Твої  не  підійдуть.  –  заспокоїв  мене.  –  Ілай  розказав,  як  тебе  спалили  і  Іванович  мусив  вертати  тобі  зір  з  нуля…
Не  знаю,  що  за  думка  засіла  в  моїй  голові.  Я  зірвався  і  побіг  до  обеліску,  ігноруючи  оклики  Рустама.
- Потім  поясню  –  не  обертаючись  крикнув  їм.
***
«Спокій.  Спокій  позбавляє  твоїх  ворогів  сили.  У  спокої  немає  ні  страху,  ні  зайвого  гніву  -  тільки  реальність,  очищена  від  спотворень  і  перешкод  емоційних  вибухів.  Коли  ти  спокійний  –  ти  по-справжньому  сильний.  Тому  твої  супротивники  завжди  будуть  намагатися  всіма  силами  вивести  тебе  з  цього  стану  -  вселити  страх,  посіяти  сумніви,  викликати  злість.  Внутрішній  стан  безпосередньо  пов'язаний  з  диханням.  У  яку  ситуацію  ти  б  не  потрапив,  відразу  заспокоюй  своє  дихання  –  дух  заспокоїться  слідом».  
І  як  я  не  допер  раніше?  Я  зрозумів,  коли  задумався  про  Яну.  Ось  як  працював  обеліск.  Він  (якщо  «він»  припустиме  для  нього)  сіяв  у  мені  сумнів.  Грав  на  тому  з  чим  я  ще  не  визначився.
З  диханням  все  ще  простіше.  Щоб  контролювати  шерінган,  який  тут  називають  духом  потрібно  стабілізувати  своє  дихання.  Ну,  пульс  та  серцебиття,  якщо  точніше.  Я  був  вже  зовсім  поруч.  Світ  почав  змінюватись.  Я  провів  пальцями  по  очах.  «Шерінган».  Світ  повністю  змінився.  Обеліск  заграв  новими  тонами.  Я  поклав  на  нього  руку…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573769
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.04.2015

Привиди нового світу Частина 3 розділ 5

5.
Шаман
Чотири  дні  тому
- Шаман,  сказати  що  ти  ох**в,  значить  не  сказати  нічого  –  сказав  Максим  Вікторович.  –  ти  знаєш,  про  що  ти  просиш?
- Що  я  пропустив?  –  В  пентхаус  на  кінець  то  потрапив  Пророк.
- Він  пропонує  злити  частину  інформації  про  падіння  ангела  –  той  кивнув  в  мою  сторону.
- П’яний?  –  перепитав  Пророк.
- Ви  хочете  знайти  розробників  наркотику  чи  ні?  –  я  почав  втрачати  терпіння.  –  чи  може  ви  думаєте,  що  про  нашу  маленьку  кампанію  ще  ніхто  не  знає?
Вони  прислухались.  Переглянулись.  Тоді  знову  на  мене.
- Продовжуй!  –  промовив  Вікторович.
- Ми  не  знаємо  скільки,  але  ми  знаємо,  що  точно  щось  відомо.  –  продовжив.  –  вони  заметушились,  підчищають  кінці.  Скільки  перевізників  вони  хлопнули?  Бояться.
- Ясно  –  зметикував  Пророк.  –  ясно  чому  ти  хочеш  видати  справжню  інформацію.  На  фальшивку  вони  не  поведуться.  В  команді  щур…
- Я  перевірив,  Ігор.  Кожного  крім…  –  Максим  Вікторович  кивнув  в  мій  бік.
- Значить  в  команді  тріпло  –  підсумував  Пророк.
- В  будь-якому  випадку  –  я  продовжив  –  вони  кинуться  на  інформацію,  як  трупо-їди.
- Думаю  він  правий.  –  Вікторович  підтримав  мене.
- Все  одно,  це  ризиковано.  –  не  здавався  Пророк.  
Я  фиркнув:
- Типу,  колись  було  інакше…
***
Зараз
- Шаман!  Як  чуєш?  –  в  навушнику  пронісся  голос  пілота.
- Прекрасно,  Дрізд!  –  повідомив  я.  –  довго  ще?
- Дві  хвилини  до  висадки.  
Я  про  всяк  випадок  ще  раз  похлопав  себе  по  кишенях.  Все  взяв.  Закинув  автомат  на  плече.  В  руки  снайперську  гвинтівку.  Старий  добрий  СВД(м).  На  НПК  засвітилась  карта  нетрів.  Просто  перевіряв.  «Заспокойся,  Шаман.  Ти  робив  це  десятки  разів…»  спробував  заспокоїти  себе.  Виходило  з  перемінним  успіхом.  Я  знав,  це  не  минеться.  
Від  страху  не  позбавитись.  Той  хто  не  боїться,  той  не  живе.  Можна  дати  йому  взяти  гору  і  загинути.  Підвести  всю  групу.  А  можна  використати  його  як  зброю,  перетворити  на  ту  силу,  потрібну  в  такі  хвилини.  Силу,  яка  змусить  тебе  піднятись  і  продовжувати,  як  би  страшно  та  важко  тобі  не  було.  
Я  закрив  очі  і  помолився.  Не  знаю  коли  я  почав  це  робити.  Просто,  якось  помітив,  що  просто  молюсь  і  все.  З’являлось  відчуття,  що  я  не  один.  Що  зі  мною  є  хтось  або  щось,  що  не  дасть  упасти.  Не  дасть  підвести  своїх  друзів.  Після  тих  депресивних    думок  в  номері,  я  став  боятись.  Ні,  не  своєї  смерті.  Її  не  уникнеш.  А  того,  що  я  почну  свідомо  її  шукати.  А  це  було  недопустимо.  
Над  дверми  гелікоптера  загорілась  червона  лампочка.  Одягнув  стару  маску  і  вистрибнув  на  дах  будинку.  Він  злегка  затріщав,  але  бляха  все  ж  витримала  мою  вагу.  Я  вже  розказував  про  нетрі,  так?  Вони  виглядали  наче  «китайський  мурашник».  Це  Фестиваль  колись  видав,  глянувши  на  карту.  Багато  різного  народу,  будинків,  халуп,  і  все  піднімається  вверх,  або  спускається  вниз,  як  з  якого  боку  дивитись.  Внизу  живуть  бідняки.  Вверху  різний  непотріб  типу  Крокодила.  Але  я  був  ще  вище.  Лежав  зайнявши  вигідну  позицію  для  стрільби.  Приціл  мав  можливість  показати  температуру,  нічне  бачення  і  електроніку.
- Я  на  позиції  –  доповів.
- Чудово!  –  відповів  Пророк.
Такий  штурм,  це  його  ідея.  Він  зараз  командує  в  meeting  room,  бачить  нас  через  зображення  кількох  безпілотників.  
«Я  ваш  єдиний  доказ  того,  що  ви  не  злочинці  і  дієте,  відносно,  законно.  Так  що  вам  прийдеться  слухатись  і  виконувати  накази.  Більше  ніхто  не  доведе,  що  ви  не  терористи».  –  сказав  він  колись.  Мені  це  не  подобалось,  але  мати  на  хвості  кілька  десятків  агентів  не  хотілось  зовсім.  Тому  ми  не  могли  зробити  так,  як  хотілось.  Може  воно  і  на  краще.  Я  уявив,  як  би  ми  зарвались  в  той  бордель  і  моя  команда  почала  би  палити  у  все  підряд.  Пророк  теж  це  розумів.
- Я  на  позиції!  –  повідомив  Фестиваль.
- Буду  через  кілька  хвилин  повідомив  Хімік.  
Далі  в  навушнику  почувся  шум.  Потім  тиша.
- Все!  –  Повідомив  Хімік.  –  Я  на  місці!
- Що  це,  в  біса,  було?!  –  перепитав  у  нього.
- Вже  нічого.
- Готовий!  –  голос  Танка.
- На  місці!  –  повідомив  Колос.
Вони  були  вже  в  самому  борделі.  Планували  витягнути  Крокодила  без  жертв.  А  ми  мали  прикривати.  Під  час  тренування  ми  відпрацьовували  тисячі  таких  ситуацій.  Може  від  жорстокості  та  інтенсивності  таких  тренувань  ми  і  озвіріли…
Я  глянув  в  оптичний  приціл.  Кілька  охоронців.
- Помічаю  цілі!  –  повідомив  я.
- Стріляємо  на  три!  –  сказав  Хімік.
- Після  цього  в  Колоса  і  Танка  буде  кілька  хвилин,  щоб  вивести  ціль.
- Ясно!  –  відгукнулись  близнюки.
- Раз…
***
За  день  до
Пророк  ходив  перед  нами  в  кімнаті  були  тільки  він  та  моя  команда.  Але  нічого  не  починалось.  Він  на  когось  чекав.  
Нарешті  двері  відчинились  і  в  кімнату  зайшли  кілька  людей  в  формі.  Один  жирний,  надутий  наче  павлін.  Другий  худий,  довгий,  ледь  старше  за  мене.  Я  ніколи  не  бачив  їх  до  цього.
- Це  сержант  Сергій  Марков.  Та  лейтенант  Леонід  Білейчук  –  представив  їх  Пророк.  –  Вони  допоможуть  нам  в  затримці  Крокодила.
- А  нам  вона  потрібна?  –  мені  вони  не  сподобались  і  я  не  зміг  не  запитати.
Вони  покосились  на  мене.
- Ви  дозволяєте  своїм  людям  всілякі  фривольності?  –  невдоволено  запитав  Лейтенант.
- Я  дозволяю  їм  питати  те,  що  для  них  важливо  –  примирливо  сказав  Пророк.
- Вам  видніше,  Ігор  Анатолійович,  вам  видніше…
- Так  як  ви  нам  допоможете?  –  перебив  Хімік.
- Поліція  Мегаполісу  зацікавлена  в  захоплені  злочинця  відомого,  як  Крокодил  –  втрутився  сержант.  Тоді  кинув  нам  на  стіл  папку  –  тут  вся  зібрана  інформація.
- Тобто  ми  ризикуємо,  ловимо  наркоторгівця  і  віддаємо  його  вам.  –  втрутився  Танк.  –  І  не  факт,  що  ви  його  посадите…
- Все  правильно  –  брат  підтримав  його  –  ми  працюємо  не  для  них.
- Нам  потрібна  ця  папка,  Ігор  Анатолійович?  –  спитав  Фестиваль.
- Лишньою  не  буде  –  відповів  той  –  наші  товариші  пропонують  нам  чисте  поле  для  операції.  Ніхто  не  буде  заважати.  А  ми  просто  візьмемо  Крокодила  живцем.
- Але…  -  я  спробував  втрутитись
- Все  вже  вирішено  –  голос  Пророка  задзвенів  наче  сталь.
Ми  замовчали.  З  Пророком  не  поспориш.  Як  він  сказав,  так  і  буде.  Але  який  зміст  віддавати  їм  того,  хто  нам  потрібний…
- Наше  керівництво  не  схвалює  втручання  «Привидів»  -  заговорив  Білейчук.  –  але,  з  іншого  боку,  поліцейські  загони  туди  не  підуть.  Ми  не  готові  для  такого.  Затримання  одного  може  призвести  до  повноцінних  воєнних  дій.  Крім  того,  у  нас  сім’ї…
- Ясно  –  буркнув  я.  –  Буде  вам  Крокодил.
- З  ним  у  вас  проблем  не  буде…
***
Зараз
Крокодил  дивовижно  швидко  біг  по  дахах.  На  щастя  моє  тіло  було  вдосконалено  і  я  не  відставав.  Ми  перескакували  з  даху  на  дах.  Стелі  тряслись  і  вібрували  від  кожного  нашого  кроку.  На  щастя  ми  піднімались  до  верхівок  «мурашника»  Це  сповільнювало  його  рух.  
Якийсь  невідомий  я  всередині  мене  крив  матом  все  підряд.  Казали  мені  що  людська  тупість  меж  не  має,  але…  
Як  можна  було  про***ти?  У  крокодила  імплантатів,  як  у  комп’ютера  мікросхем.  Невже  не  можна  було  поцікавитись?!  
Як  і  звідки  там  взявся  той  мечник?  Його  зображення  є  у  всіх  базах  даних  і  ні  один  супутник  його  не  засік?!  Колос  і  Танк  ледь  вибрались  звідти.  Правда  поклали  багато  народу.  А  потім  вони  зчепились.  Чувак  з  мечем  був  профі.  Чомусь  ті  думки  викликали  в  мені  непокоєння.  А  дійсно?  Хто  краще?  Певно  той,  в  кого  вже  не  малий  досвід,  а  це  точно  не  я.  Незважаючи  на  все,  що  я  пройшов,  мені  не  вистачало  досвіду  проти  нього…
Це  з’їдало  мене  з  середини.  Сумнів  у  власних  силах  це  вже  програш…
Ще  один  будинок.  Стрибок  і  я  там  Тоді  стрибок  вниз  на  вулиці.  Приземлився,  перекотився,  побіг  далі  по  вузьких  вуличках.  Крокодил  був  прямо  наді  мною.  Але  він  мене  не  бачив.  Я  побіг  швидше.  Знайшов  низький  будинок.  Ноги  вибігли  по  стіні,  руки  знайшли  опору.  Піднявся.  Тепер  я  зовсім  близько.
Перед  нами  була  височенна  стіна.  Крокодил  щось  прокричав.  Амортизатори  на  механічних  ногах  почали  шуміти.  Він  пригнувся,  а  тоді  розпрямився  і  стрибнув.  Стрибок  вийшов  високим.  Він  зачепився  руками  за  дах.  Але  на  щастя  той  не  витримав  і  Крокодил  полетів  униз.  Я  був  зовсім  поряд.  Дерев’яний  дах  не  витримав.  Я  не  встиг  відскочити  і  ми  обоє  провалились…
***
- Вставай!  Шаман!  Вставай!  –  В  голові  лунав  знайомий  голос.
- Рижий  ти?  –  подумав  я.
- Я!  Піднімайся!
- Ти  ж  помер  –  спохватився.  –  я  ж  бачив,  як  ти  помирав.
- Мене  вже  не  має  –  сумно  сказав  той.  –  Ти  так  і  не  прийшов…
Мене  охопив  сором.  Я  кинув  одного  з  своїх.  Я  не  про  Привидів.  Він  був  моїм  другом.  В  голові  пролетіла  та  картина.  Останні  слова:
- Тільки  ви  по  швидше,  Окей?  Я  не  хочу  помирати!  –  Я  відчув,  як  Рижий  з  надією  дивився  на  мене.
- Ти  тільки  тримайся!  –  я  не  повертався  до  нього.  В  мене  на  очах  виступили  сльози.  
В  голові  пронеслось  «п’ятий».
- Я  не  зміг  би  нічого…
- Та  знаю.  –  відповів  той.  –  Ти  піднімайся,  давай!  Тобі  ще  багато  чого  треба  зробити.
- Зараз-зараз!  –  промовив,  але  нічого  не  зробив.
- Ми  всі  з  тобою  –  підбадьорював  мене  Рижий.  –  Пацани  тобі  привіт  шлють…
- Може  скоро  побачимось  –  я  не  стримався.
- Залежить  від  тебе.  Якщо  зараз  не  змусиш  себе  піднятись,  то  згориш.  Тоді  точно  побачимось…
- Ти  б  мене  підняв  –  простогнав  я.
- Як  хочеш  –  це  вже  був  голос  Крокодила.
***  
Я  прийшов  до  тями.  Світ  повільно  обростав  кольорами  та  звуками.  Виявляється  останні  слова  я  сказав  в  голос.  І  от  мене  за  барки  тримали  механічні  руки  Крокодила.  Мить  і  моє  тіло  проломило  собою  двері.  Як  виявилось  я  вилетів  з  підпільної  нарко  лабораторії.  Ми  впали  прямо  на  стіл  з  перегінними  кубами    та  іншим  інвентарем.  Там  вже  щось  загорілось.  Рижий  не  брехав  про  пожежу.
Спина  ударилась  в  двері  іншої  домівки.  Я  зсунувся  вниз.  Люди  по-визирали  звідусіль,  але  не  встрявали,  боячись  помсти  Крокодила.  
До  речі  про  нього…  
Він  швидко  наближався  до  мене.  Я  спробував  підвестись.  Коли  я  майже  піднявся,  він  ударив  ногою  мені  в  груди.  Двері  позаду  не  витримали  і  я  ввалився  всередину.    Перекотився.  Перед  очима  все  пливло.  Крокодил  зайшов  всередину.  Рефлекси  врятували  мене  від  удару  лівою.  Правий  я  прийняв  рукою.  Наче  шпалою.  Одразу  двійка  йому  в  голову.  Тоді  два  хуки  по  лиці.  Нога  в  колінну  чашечку.  
Але  йому  було  все  одно.  Нога  ж  механічна.  Вона  так  просто  не  зламається.  Він  ударив  кулаком  мене  в  груди.  Я  відлетів  назад.  Знову  в  стіну.  Він  побіг  на  мене.  Цей  раз  я  зреагував  швидко.  Стрибок  вбік.  Він  не  розрахував  сил  і  протаранив  стіну  з  фанери  та  підручних  матеріалів,  а  тоді  впав.  Я  вийшов  з  будинку.  Він  повільно  піднявся.  Розвернувся  до  мене.  Я  кинувся  йому  в  ноги.  
Схопив,  підняв  і  поніс  до  найближчої  стіни.  Він  заволав.  Значить  в  мене  все  виходить.  Удар  кулаком  в  корпус.  З  іншого  боку.  Тоді  знову,  справа  по  печінці.  Його  нижнє  ребро  не  витримало.  Він  не  одразу  це  зрозумів.  Його  механічна  рука  схопила  мене  за  плече.  Я  відчув  як  моє  тіло  відривається  від  землі  і  летить  в  невідомому  напрямі.  Його  імплантатами  можна  підняти  до  кількох  тон,  що  йому  моя  вага?  Я  ударився  спиною  в  стіну  з  шиферу.  Відчув  тріск.  Сподіваюсь  це  стіна.  Він  швидко  скоротив  дистанцію.
- П***а  тобі  урод!  –  прогарчав  він.
Знову  схопив  мене  за  барки.  Моє  тіло  з  розгону  проломило  стіну  з  шиферу.  Дзенькіт  в  вухах,  вертольоти  в  голові.  Все  наче  уві  сні.  Люди,  які  щось  кричать.  Старі  поломані  меблі.  Кулак  летить  мені  в  лице.  
Все  на  що  я  спромігся,  це  відхилити  корпус  назад  і  уникнути  удару.  Він  ударив  ногою  збоку.  Я  розвернувся,  виставив  руки,  але  не  допомогло.  Я  полетів  в  шафу.  Щось  він  зовсім  не  виглядав,  як  лох.  Ясно  чому  сектантам  приходилось  рахуватись  з  ним.  
Спиною  проломив  дверцята.  І  з’їхав  униз.  На  мене  попадав  весь  одяг,  який  там  був.  Тіло  не  хотіло  підніматись.  Він  був  усе  ближче.  В  один  момент  я  ударив  по  механічній  стопі.  Він  зашпортався  і  полетів  на  мене.  Другою  ногою  я  відкинув  його  подалі.  Він  розтягнувся  на  підлозі.
- Здавайся!  –  задихано  крикнув  йому.
- В  тебе  є  ще  сили  говорити?  –  він  спробував  піднятись.
- Я  тільки  розминався.  –  Я  теж  поволі  почав  підніматись.
Голими  руками  я  не  виграю.  Це  ознака  тупості.  Та  й  так  не  факт  що  й  інакше  виграю.  Запаси  адреналіну  та  тестостерону  підходили  до  кінця.  Я  вже  шкутильгав  на  одну  ногу.  Він  теж  ледве  рухався.  Поки  що.  Я  схопив  стілець  і  жбурнув  у  нього.  Він  не  встиг  закритись  і  знову  впав  на  землю.  Я  був  майже  над  ним.
І  тут  сталось  те,  чого  я  не  чекав.  В  його  імплантатах  були  капсули  з  стимуляторами.  Він  прийняв  одну  з  них.  Встав  наче  нічого  і  не  було.  Я  метнувся  до  кухонного  стола.  Схопив  пляшку,  розбив  об  голову.  Він  все  ж  встояв.  Потягнувся  рукою  далі,  схопив  чайник  з  окропом.  Пирснув  на  нього.  Він  закрився  руками.  Але  кілька  капель  все  ж  попало.  
Я  замахнувся  чайником  в  лице.  Влучив.  Кілька  його  зубів  попадали  на  підлогу.  З  іншого  боку...  Він  перехопив  руку.  Другою  схопив  за  плече.
- Сюрприз,  сука!  –  він  усміхнувся  ротом  повним  його  власної  крові.  
До  його  рук  були  підведені  електроди.  І  я  дозволив  йому  зробити  замкнене  коло.  Навіть  не  знаю  скільки  вольт  пронизало  моє  тіло.  Точно  не  пам’ятаю,  але  здається  я  кричав.  Мене  смикало  і  палило.  Коли  я  вже  не  витримував,  усе  закінчилось.  Аж  тоді  він  відпустив  мене.  Точніше  дозволив  мені  впасти  на  коліна.  Але  не  надовго.  Знову  підняв  мене  і  жбурнув  в  двері.
Я  викотився  на  вузеньку  вуличку  з  маленькими  хатками,  які  тісно  стояли  одна  біля  одної.  Сил  встати  не  залишилось.  Я  поповз  до  найближчої  стіни.  Оперся  на  неї  і  почав  поволі  підніматись.  «Давай!  –  підганяв  себе  –  ще  трішки!  Ти  зможеш!  Рухайся,  лінива  скотина!  Отак!  Вже  майже…»  Він  був  зовсім  поруч.  Улар  кулаком  по  ребрам.  І  ось  я  знову  на  колінах
- Всю  батарею  на  тебе  потратив  –  сказав  Крокодил.  
Я  промовчав.
- Класна  штука  –  він  продовжив.  –  гарно  працює.  А  ти  молодець,  мусор!  Не  чекав.
- Я  не  мусор,  сука  ти  галіма  –  на  ці  слова  пішла  вся  ненависть.
- Огризаєшся  –  зареготав  він.  –  зручно  стояти  переді  мною  на  колінах?  
Я  лише  плюнув  йому  під  ноги.  В  нього  на  лиці  з’явились  жили.
- Ти  помреш  швидко  –  сказав  він.
Він  замахнувся  рукою,  але  не  ударив.  Його  зап’ясток  залізною  рукою  тримав  Фестиваль.
- Ти  хто  на**р  такий?!  –  заволав  Крокодил.
Відповіддю  йому  став  удар  в  голову.  Той  відійшов  тримаючись  за  лице..  Фестиваль  повернувся  до  мене.
- Як  ти?  –  підморгнув  мені  наче  нічого  не  сталось.
- Бувало  і  краще  –  Я  ліг  на  землю  від  безсилля.
- Почекай,  зараз  допоможу.
- Ага,  Я  не  поспішаю  –  Очі  самі  закрились.
По  звуках  я  чув  як  Фестиваль  його  гамселить.  Удар  чогось  важкого  в  стіну.  Звук  наче  від  іскри.  Скрип  металу.  Вереск  Крокодила.  Здається  Фестиваль  повідривав  тому  імплантати.  Я  відчув,  як  у  мене  тряслись  руки  та  коліна.  Я  більше  нічого  не  чув.  Навіть  не  знаю,  скільки  я  лежав  в  темноті.  Згадався  жарт  Монаха  «якщо  перед  очима  потемніє,  головне,  не  йди  на  світло…».
Хтось  підняв  мене  з  обох  сторін  попід  руки.  Укол  стимулятора  в  шию.  Очі  відкрились  самі.  Мене  несли  Танк  і  Колос.  В  крові,  побиті,  але  в  цілому,  без  серйозних  травм.  Переді  мною  Фестиваль  тягнув  по  землі  непритомного  Крокодила.
- Де  Хімік?  –  слабо  простогнав.  
- Я  позаду,  прикриваю  –  обізвався  той.
- А  мечник?
- Зник.  Не  думай  про  нього.
Я  спробував  іти  сам,  але  зашпортався  і  ледь  не  впав.  Мені  не  дали  дістатись  до  землі.  Близнюки  міцно  тримали  мене  на  своїх  плечах.  Фестиваль  повернув  голову  до  мене  і  підморгнув:
- Тримайся,  брат,  ми  з  тобою!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572997
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.04.2015

Привиди нового світу Частина 3 розділ 4

4.
Вавилон
За  кілька  років  до  подій  першої  частини.
Навіть  не  пам’ятаю,  як  ми  познайомились.  Може  десь  на  вечірці,  може  на  вулиці.  Може  в  університеті.  За  те  пам’ятаю,  як  ми  поцілувались.  Пам’ятаю  смак  її  м’яких  губ.  Пам’ятаю  тепло  її  тіла.  Аромат  її  волосся.  Пам’ятаю  майже  все.  І  не  пам’ятаю  майже  нічого.
Ми  стояли  в  мене  на  кухні.  Ми  зустрічались  лише  кілька  днів.  Пили  чай.  Я  сів  на  підвіконник  і  дивився,  як  за  вікном  падав  дощ.  Вона  стояла  поряд  і  чогось  чекала.  Саме  страшне  було  в  тому,  що  я  знав,  чого  саме.  Але  не  міг  себе  пересилити.  Як  же  важко  сказати  ці  слова…
- Ти  нічого  не  хочеш  сказати?  –  спитала  вона.
Я  промовчав.  Не  міг.  Вона  питально  подивилась  на  мене.  На  її  очах  виступили  сльози.
- Мені  треба  йти  –  сумно  сказала  вона.
- Куди?  Там  дощ!  Залишайся.
- Ні,  я  мабуть  піду  –  вона  старалась  приховати  сльози.
- Застудишся  –  я  намагався  її  переконати.  –  потім  тебе  лікувати…
- Тобі  то  що?  –  спитала  вона.
- Я  ж  люблю  тебе,  дурненька  –  правда,  яку  я  боявся  сказати,  сама  вилетіла  з  уст.
Її  наче  ударило  струмом.  Вона  повернулась  до  мене  з  широко  відкритими  очима.
- Я  не  хотів  зізнаватись,  але…  -  зізнався  я  –  інакше  тебе  не…
- Заткнись  –  вона  вмить  скоротила  дистанцію  і  міцно  поцілувала  мене  в  губи.
***
За  кілька  тижнів  до  подій  першої  частини.
Я  проснувся.  Відкрив  очі.  І  знову  закрив.  Так  кімната  не  пливла  перед  очима.  Проклятий  самогон.  І  з  чого  його  тільки  тут  женуть,  що  від  нього  в  голові  такі  вертольоти?  Я  знову  відкрив  очі.  Добре  хоч  вдома.  Що  ж  я  вчора  робив?  Спробував  поворухнутись.  Спина  запекла.  Взагалі,  все  тіло  боліло.  Дід*ко!  Що  ж  вчора  було!?
Коли  в    кімнату  зайшла  Аліса,  серце  упало  в  п’яти.  Що  вчора  було?!
- Салют,  алкоголік!  –  весело  всміхнулась  вона.  –  голова  не  болить?
Я  все  ще  переварював  побачену  картину.  Але  спитатись  я  не  міг.  Помирились  недавно.  Б***ь,  ми  ж  мали  бути  просто  друзями…  Дурдом!  Я  більше  не  п’ю.
- Ти  хоч  пам’ятаєш,  що  вчора  було?  –  Аліса  презирливо  всміхнулась.  –  ти  в  курсі,  що  в  тебе  засоси?
- Що?!  –  я  піднявся.  
НПК  перетворився  в  дзеркало.  Дійсно.  
- Твоя  робота?  –  я  повернувся  в  попереднє  положення.
- Я  годину  назад  прийшла.  –  зневажливо  відповіла  вона.  –  двері  ж  незамкнені.
- Офігіти!  –  це  шокувало  ще  більше  –  Що  ж  сталось?!
- Я  не  знаю  нічого,  до  того  моменту  поки  ти  не  подзвонив  і  не  почав  признаватись  в  коханні…
- Що  я  ще  казав?  –  я  перестав  дивуватись,  а  просто  змирився  з  долею.  –  не  жалій  мене.
- Впевнений?  –  вона  підняла  брови.
- Якщо  чесно,  то  ні  –  подумавши  сказав  я  –  але  вибору  немає.
- Як  виявляється,  ви  з  моїм  братиком  десь  нагльогались.  Ну  і  десь  вчепили  якихось  шмар.  Твою  «пантеру»  я  зустріла  по  дорозі  сюди…
- Гарна  хоч?  –  сам  не  знаю  чому  запитав.
- Хіба,  якщо  стільки  випити,  щоб  не  пам’ятати.  –  Аліса  знизала  плечима  і  спробувала  вдати  байдужість  –  А  так  не  дуже.  Сподіваюсь  мій  брат  вчепив  кращу…
- А  він  де?
- Ледь  приперся  до  дому  на  своїх  ногах…
- Оу!  –  пам’ять  по  трохи  поверталась.
- Як  у  вас  доходить  до  такого?!  –  фиркнула  вона.
- Це  дар  –  я  повернувся  на  бік  спиною  до  неї  і  спробував  заснути.
- Ви  ж  раніше  такі  не  були.  Ти  не  був  таким  бабієм  і  не  рухав  все  що  рухається.  А  мій  брат…
- Що  твій  брат?  –  поцікавився.
- Ти  знаєш  що  він  курив  траву  і  закидався  колесами?  –  спитала  після  маленької  паузи.
- Знаю  –  я  був  шокований  від  того,  що  вона  знає.  –  Але  звідки  ти?...
- Я  його  сестра!  –  гаркнула  Аліса.
- Не  бійся,  він  зліз  з  того.  –  спробував  заспокоїти  її.
- А  якщо  повернеться?  –  засумнівалась  вона.  –  життя,  сам  бачиш  яке.  Може  він  і  зламається.
- Від  коли  все  почалось  –  Я  все  ж  повернувся  до  неї  лицем  –  він  перестав  гратись  з  цим.  В  нього  є  ти  і  він  знає,  що  мусить  оберігати  тебе.  Ти  його  захист.  А  він  твій.
Її  очі  заблистіли.  Але  ось  вона  вже  заспокоїлась  та  усміхнулась.  Я  поклав  руку  їй  на  плече  і  потягнув  до  себе.  Вона  лягла  поруч.  Її  голова  була  в  мене  на  плечі.
- А  хто  захистить  тебе?
***
Зараз
- Й*Б  твою…  -  Видав  Ілай,  коли  ми  під’їхали  до  Міста  93  –  що  ж  тут  сталось?
- Ти  про  що?  –  перепитав  його.
- Люди  облаштовуються  в  новій  частині  міста.  –  він  показав  пальцем  на  натовп,  який  намагався  відновити  те,  що  колись  було  будинками.
- Це  ти  називаєш  новою  частиною?  –  хмикнув  я
- Раніше  вони  жили  в  печері,  он  там  –  він  показав  на  величезну  скелю.
- Там?!  –  я  не  повірив.
- Там!  –  гаркнув  він.  –  там!  Фішка  в  тому,  що  там  цілий  мегаполіс.
- Ясно,  чому  писали  ніби  він  стертий  з  землі.  –  відповів  я.
- Ага,  як  вони,  га?  –  погодився  Ілай.
- То  до  кого  нам  звернутись  по  допомогу?
- Боюсь  з  цим  будуть  проблеми…
Ми  проїжджали  руїни.  Люди  з  недовірою  ставились  до  нас.  Звідусюди  ворожі  погляди  та  перешіптування.  «Головне  не  зупинятись».  
- Потрібно  знайти  Рустама  –  повідомив  Ілай.  –  він  нам  допоможе.
- Як  виглядає?
- Як,  як.  Загорілий,  чорнявий,  здоровий,  злий.
- Аж  радує  –  я  покосився  на  нього.  
- Скажи?  –  він  оскалився.  Я  видушив  з  себе  слабку  посмішку.
На  щастя  довго  шукати  не  довелось.  Рустам  сам  вийшов  нам  на  зустріч.  Він,  правда  не  впізнав  Ілая  і  націлився  в  нас  з  рушниці.  Машина  зупинилась.
- Вийти  з  піднятими  руками!  –  голосно  сказав  він.  –  так  щоб  я  бачив.
- Роби  як  він  каже  –  прошипів  Ілай.  –  він  не  промахується.
Я  підняв  руки.  Повільно  вийшов.  До  нас  вже  наближалось  кілька  людей.  В  руках  палиці.
- Привіт,  Рустам!  –  крикнув  Ілай.  –  впізнаєш?
- Ілай,  ти?  –  Рустам  опустив  рушницю  –  Якого  х*я  ти  знов  приперся?!
- Скучив!  –  Ілай  оглянув  людей,  які  були  все  ближче.
- Може  ви  б  дозволили  нам  опустити  руки  –  я  втрутився  в  перегукування.  –  а  то  руки  затекли.
- Хто  це  з  тобою?  –  Рустам  проігнорував  мене.
- Падаван  Люк  Скайвокер  –  відповів  Ілай.
- Ха-ха  –  Я  глянув  на  нього.  –  гуморист  х**в.
- Добре,  опустіть  руки  –  крикнув  Рустам.  –  Вони  свої.
Я  полегшено  видихнув.  Люди  пропустили  нас.  Ми  підійшли  до  Рустама.  Ілай  потис  йому  руку.  Тоді  я  простягнув  свою:
- Рустам  –  він  міцно  стис  мою  руку.
- Вавилон.  –  я  коротко  кивнув
- Вавилон?  –  перепитав  він.  –  А  справжнє  ім’я?
- У  мого  протеже  не  має  справжнього  імені  –  встряв  Ілай.
- Цікаво…  цікаво…  -  протягнув  той.  –  думаю  це  цікава  історія.
- Якось  розкажу  –  пообіцяв  я.
- Тоді  пройдемо  в  мою  домівку  –  Він  хлопнув  Ілая  по  плечі  і  показав  рукою  вперед.
***
Навіть  на  те,  що  мешканці  мегаполісу  93  жили  в  руїнах,  вони  не  погано  влаштувались.  Дім  у  Рустама  був  непоганий,  навіть  з  цілим  дахом.  Підлога  була  місцями  в  дірках,  але  він  закрив  їх  листами  бляхи.  Вікна  були  замотані  ганчір’ям,  щоб  не  дуло.  По  середині  був  низенький    стіл,  навіть  з  скатертиною.  На  стінах  висіли  старі,  подерті  килими.  
- Одразу  видно  руку  жінки  –  голосно  повідомив  Ілай,  переступивши  поріг.
- Ілай!  Якими  шляхами?  –  до  нас  вийшла  висока  чорноволоса  жінка.
Мене  вразила  її  краса.  Чорноволоса,  смуглява,  з  великими  чорними  очима,  та  білосніжними  зубами,  які  склались  в  щирій  усмішці.  Вона  була  одягнена  в  робу  з  мішковини,  яка,  проте,  не  могла  приховати  контури  її  фігури.  Вона  була  наче  оазис  в  пустелі.
- Лейла,  -  зрадів  Ілай.  –  Ти  наче  оазис  в  пустелі.
- Перестань  –  засміялась  вона.
- Якщо  чесно,  я  подумав  теж  саме  –  не  зміг  не  сказати  я.
- Дякую!  –  вона  оцінююче  подивилась  на  мене.
- Привіт  кохана!  –  Рустам  розштовхав  нас  і  помчався  до  неї.
Вони  злились  в  поцілунку.  Ілай  кашлянув.
- Що  ж  ми,  справді?  –  господиня  злегка  зашарілась.  –  проходьте  до  столу.
Попоївши  та  випивши  вина,  ми  розкинулась  на  підлозі.  Рустам  виявився  приємною  людиною,  мовчу  вже  про  його  дружину.  Вона  сиділа  з  нами  весь  час  перебуваючи  в  його  обіймах.  Від  їхнього  вигляду,  в  мене  щось  стислось  в  грудях.  Я  згадав  колишню.  Рік  як  не  згадував.  Тоді  на  заміну  прийшла  Аліса.  Ще  краще.  І  чому  я  подумав  про  неї?  Може?  Та  ні,  не  може.  Це  точно.  І  все  ж  я  слабо  собі  вірив…
- Так  що  за  історія  з  ім’ям  Вавилон?  –  спитав  Рустам
- Мені,  до  речі,  теж  цікаво  –  додав  Ілай.
- Краще  розкажіть  звідки  ви  один  одного  знаєте.  –  відмахнувся  я.
- Ілай  тут  вчився  –  відповіла  Лейла.  –  контролювати  свій  дух.
- Дух?  –  я  перепитав  його.
- Так  вона  називає  Шерінган.  –  пояснив  Ілай.
- Цікаво.
- Ми  познайомились,  коли  він  був  трішки  старший  за  тебе  –  почав  Рустам.  –  Він  тоді  прийшов  з  одним  вченим.  Іван  Іванович  його  звали.  Він  живий  ще?
- Так,  -  відповів  я  –  він  врятував  мені  життя.
- Ого!  Ну  так  от!  Коли  Ілая  привели  сюди,  це  був  суцільний  кусок  злості  і  ненависті,  ще  й  з  головними  болями.
- Мене  мучив  дух  –  буркнув  Ілай.
- І  йому  допомогли?
- Як  бачиш.  Тут  живе  один  мудрець,  божевільний  правда,  але  знаючий.  Друг  Івановича.  Він  і  допоміг.
- До  нього  я  тебе  і  привів  –  вставив  Ілай.
- Там  ми  і  познайомились.  Точніше,  він  тягнув  мене  по  пустелі  до  неї.  –  Він  міцніше  обійняв  Лейлу.
- Він  просто  повернув  мені  тебе.  –  Лейла  поцілувала  його.  
- Так  ми  і  стали  друзями  –  Рустам  пильно  глянув  мені  в  очі.
Я  міг  би  поклястись,  що  вони  змінились.  Але  не  так,  як  в  мене  чи  у  Ілая.  Вони  стали  суцільно  сірі.  А  тоді  все  вернулось  на  свої  місця.
- Що  це  було?  –  шоковано  запитав  його.
- Ми  всі  різні  –  філософськи  відповів  той.  –  як  не  крути.  
- Але…
- Потім  –  встряв  Ілай  –  Тепер  ти  розказуй!
***
Три  з  половиною  роки  назад.
Я,  Шаман  і  Гоша  вибігли  на  брудну,  шумну  вулицю  оточену  старим  зеленим  дерев’яним  парканом.  Ми  навіть  не  знали  де  знаходимось.
- І  куди  нам  тепер?  –  спитав  Гоша.  –  Вавилон,  Шаман,  я  до  вас  звертаюсь!
- Га?  –  ми  тоді  ще  не  звикли  до  нових  імен.
Як  потім  з’ясувалось,  було  ще  два  Вавилона,  шість  Шаманів,  двадцять  п’ять  Гош.  
- Не  знаю,  я  тут  не  був.  –  відповів  Шаман.
- Класний  тут  чорний  хід.
До  нас  доходив  шум  натовпу.  Здається  не  воєнні.
- Це  наш  шанс!  –  Шаман  кинувся  до  них.  
Ми  слідом.  Даремно,  як  потім  виявилось.  Ми  наткнулись  на  місцеву  гопоту,  яка  вже  прибирала  до  рук  все,  що  могла.  Повернути  назад  не  вийшло,  нас  помітили.
- Спиною  до  спини!  –  наказав  Шаман.
Ми  одразу  ж  виконали  наказ.  Гопота  вже  взяла  нас  в  кільце.  Були  нашого  віку,  були  й  молодші.  Десь  загавкали  собаки.  Почав  накрапати  дощ.  Ми  тоді  тільки  вийшли  з  СІЗО,  а  тут  одразу  ж  Сизий.  Але  я  забіг  наперед.
- Що  тут  у  нас  –  перед  вийшов  старший  в  спортивному  костюмі  та  кепці.  –  чиї  будете?
Ми  промовчали.
- Сизий,  ти  глянь,  вони  німі.  –  старший  повернувся  до  когось.  Гопота  зареготала.
Натовп  розступився.  До  нас  вийшов  чоловік  середніх  років,  але  вже  лисіючий  та  з  сивиною.  Гостре,  пряме  лице  не  видавало  нічого.  Одягнутий  він  був  в  теплу  шкіряну  куртку,  сині  джинси  та  черевики.  На  пальцях  були  набиті  кільця.  Він  тільки  подивився  на  свого  балакучого  друга  і  той  одразу  ж  замовк.  Як  і  весь  натовп.  Так  вийшло,  що  саме  я  стояв  до  нього  лицем.  Наші  погляди  зустрілись.  Його,  твердий  наче  сталь  і  мій…  навіть  не  знаю  який.  Немає  змісту  навіть  описувати,  як  я  тоді  почувався.
- Хто  такі?  –  спитав  він.
- Я,  Вавилон,  це  Шаман  і  Гоша.
- Ну  й  кликухи…  І  чиї  будете
- Ні  чиї  –  буркнув  Шаман.
- Тікаємо  від  солдат  –  збрехав  я.
- Тут  їх  не  було  –  ляпнув  хтось  з  натовпу.
- Значить  зараз  будуть  –  гаркнув  Шаман.
Гопота  почала  перешіптуватись.  Їх  впевненість  пропала.  Брехня  поки  працювала.
- Щось  за  швидко  вони  об’явились  –  сказав  помічник  Сизого.
- Правильно  –  погодився  той.  Тоді  знову  подивився  на  мене.  –  ти  в  цьому  впевнений?
- На  всі  сто  –  я  говорив  на  стільки  впевнено,  наскільки  міг.
Таке  буває  рідко,  але  ж  прийнято,  що  дурням  щастить.  Шум,  який  створювали  лопоті  заглушив  усе  навколо.  Над  нами  пролетів  гелікоптер.  На  вулиці  піднялась  пилюка  від  тих  повітряних  потоків,  що  він  приніс  з  собою.  Гелікоптер  відлетів  назад,  а  тоді  опустив  крен  вниз.  Ми  й  так  знали,  що  зараз  буде.  Дванадцятиствольні  кулемети  починали  поволі  набирати  швидких  обертів.  Вся  шваль  Сизого  розбіглась  по  куткам.  Ми  з  Гошою  та  Шаманом  переглянулись.  Сизий  єдиний,  хто  заступав  нам  дорогу.  Ми  кинулись  до  нього.  Він  чекав  на  це.  В  руках  вже  було  перо  (ніж).  Чомусь  я  твердо  вирішив,  що  ми  без  шансів.
Гелікоптер  спустився  в  нас  за  спиною.  Я  кимось  чудом  я  відчув,  як  почали  крутитись  стволи  кулеметів.  Він  рядить  по  12  куль  за  раз,  так  що  в  нас  ще  було  кілька  секунд.  Сизий  теж  це  зрозумів.  Він  забув  про  намір  порізати  нас.  Кулі  почали  дробити  асфальт.  Тепер  ми  не  чули  нічого  внятного.  Галас  людей  Сизого  змінювався  свистом  куль  та  дробленням  асфальту  в  перемішку  з  гулом  від  лопотів.  Все  позаду  нас  вкрило  багряними  кольорами  померлих.  Черга  майже  дістала  нас.  Гоша  та  Шаман  повернули  за  кут.  Я  схопив  Сизого  за  куртку  і  кинувся  за  ними.  Це  був  перший  раз,  коли  в  мене  стріляли  з  вогнепальної  зброї.  Якраз  вчасно,  ще  б  трішки  і  черга  дістала  б  до  нас.  Гелікоптер  пустив  за  нами  ракету,  але  вона  пролетіла  мимо.  Почувся  вибух.  Повітря  швидко  ковзнуло  за  нею.  Ми  попадали  на  землю  і  позатуляли  голови  руками.  Ударна  хвиля  пройшла  над  нами,  обдуваючи  новими  порціями  повітря.  
Через  кілька  секунд  все  скінчилось.  Ми  попіднімали  голови.
- Дякую.  Вавилон  –  озвався  Сизий.
- Ага!  –  відповів  йому.
- Як  ви  почули  його?
- Тобі  не  дано  –  буркнув  Гоша.  –  це  майстерність…
- Мені  б  пригодились  такі  люди,  як  ви  –  сказав  він  після  хвилинного  мовчання.
- Як  дістатись  до  центру?  –  я  проігнорував  його.
- Я  б  не  пхався  туди…
- Як?
- Та  що  ти  заладив?!  Як,  тай  як!?  Ніяк,  б*я!  Я  вам,  тормозам,  класний  замут  предлагаю…
- Так  як  тим  постріляним?  –  Шаман  перший  піднявся  з  землі.
- Ні,  я  пас.  –  відповів  Гоша.
- Я  не  приймаю  відмов  –  голос  задзвенів  наче  сталь.
- Вітаю  з  першим  разом  –  я  не  стримався.  –  куди  йти?
- Перший  раз,  правда  хвилюючий  момент?  –  Шаман  теж  не  стримався.
- Туди  –  він  показав  рукою  на  схід.  –  останній  шанс.
- Про  воєнних  думай,  а  не  про  нас  –  огризнувся  я.
- Ми  ще  зустрінемось  –  гаркнув  він  –  я  це  запам’ятаю.  Під******и  х***і!
- Хіба  що  в  наступному  житті!  –  крикнув  Гоша.  Тоді  нам,  вже  тихіше.  –  А  він  знайде.
- І  що  пропонуєш  робити?  –  спитав  Шаман.
- Звикайте  до  нових  імен.  Інакше  він  нас  вичислить.
***
Зараз
- Як  потім  виявилось…  багато  хто  в  страху  перед  кимось,  будь  то  влада,  воєнні  чи  бандюки  приховував  своє  справжнє  ім’я  –  закінчив  я
Вони  слухали  з  самого  початку.  Я  розповів  навіть  про  в’язницю.  І  про  стирання  всієї  інформації  про  мегаполіс.  Ілай  та  Рустам  переглянулись.
- Що?  –  спитав  я.
- Ти  знаєш  чому  твоє  місто  «закрили»?  –  серйозно  спитав  Рустам.
Я  знизав  плечима.  Здогадки  були,  але  напевне  я  не  міг  сказати.
- Завтра  ти  познайомишся  з  однією  людиною,  яка  тобі  все  розповість.
***
Було  темно.  Лишень  з  діри  в  горі  миготіло  світло.  Самотній  промінь  перетинав  Серпантин  по  центру  і  світив  вниз,  на  купу  каміння.  Я  глянув  вниз.  Ні,  не  розібрати,  що  там.  Я  пішов  по  серпантину.
- Що  ж  тут  сталось?  –  спитав  у  Рустама.
- Мене  не  було  кілька  тижнів.  –  пояснив  він.  –  але  з  того,  що  я  дізнався…
- Ну…
- Тут  була  сутичка.  А  перед  тим  сюди  завалились  сектанти  і  щось  розкопали.
- Що  саме?
- Тобі  поки  рано  знати.  Так  от,  сюди  проник  ще  хтось,  перебив  сектантів  та  підірвав  їх  знахідку.  Сорок  людей  загинули  під  завалами.
В  мене  в  горлі  з’явився  невидимий  ком.  Ніяка  знахідка  не  варта  того,  щоб  за  неї  умирали.
- А  нападники?
- Втекли,  на  їхнє  щастя.
Чомусь  я  був  упевнений,  що  він  аніскілечки  не  перебільшує.  Ми  спускались  все  нижче  і  нижче.
- Коли  ти  заснув  –  заговорив  Рустам  –  Ілай  розповів,  що  з  тобою  сталось.  Це  правда?
- Залежно,  що  він  розповів…  –  Я  ухилився  від  відповіді.
- Що  ти  пережив  зустріч  з  групою  сектантів,  з  відьмою,  спалення,  навіть  відкрив  у  собі  дух
- Це  правда  –  признався.
- І  що  ти  хочеш  знайти  друзів,  яких  забрав  уряд.
- І  це  правда.
- Не  ображайся,  але  чи  ти  дійсно  віриш  в  те,  що  вони  все  ще  живі?  –  Рустам  повернувся  до  мене  лицем.
Я  спокійно  подивився  йому  в  очі.
- Якби  я  не  вірив,  мене  зараз  би  тут  не  було.  –  чесно  відповів  йому.
Ми  прийшли.  Рустам  повернув  в  вузький  темний  коридор,  який  змією  йшов  до  низу.  Ми  вийшли  в  простору  кімнату,  з  якої  долинав  шум  води.  Сюди,  якимось  дивом,  проникало  сонячне  світло.  В  печері  була    тепло,  але  не  так,  як  в  пустелі,  не  жарко,  а,  саме,  затишно.
Я  оглянувся  навколо.
- Я  тут  –  пролунав  старечий  голос.  –  Піднімайтесь.
Як  виявилось,  в  печері  був  маленький  водоспад,  а  за  ним  непримітний  уступ.  Ми  піднялись  туди.  Нас  зустрів  старенький  дідок  з  лисою  головою  та  в  одежині,  як  у  монахів.  На  старечому  строгому  лиці  був  вираз  спокою.  Рустам  зі  словами:  «Сан  сей»  вклонився  йому.  Я  нічого  не  робив.  Просто  стояв  на  місці.  Сан  сей  вклонився  у  відповідь.
- Давно  тебе  не  було  –  сказав  він.
- Я  лишень  не  давно  повернувся.  –  зніяковів  Рустам.
- Не  біда,  я  радий  що  ти  все  ж  прийшов.
- Сан  сей,  я  привів  вам…
- Я  знаю  –  м’яко  перебив  той.  –  Я  чув  вас  ще  на  вході.  Як  тебе  звати,  сину  мій?
- Вавилон  –  я  вклонився  йому.
- Справжнє…  –  прошипів  Рустам.
- Це  його  справжнє  ім’я  –  заступився  за  мене  сан  сей.  –  старого  в  нього  більше  не  має,  як  не  має  вороття  час.  Коли  ти  згорів,  а  потім  відродився,  ти  змінився.  Я  бачу  в  твоїх  очах  впевненість,  Вавилон.  На  що  ти  готовий  піти?
- На  все,  на  що  потрібно  –  не  вагаючись  відповів  йому.
- Похвально,  але  не  забувай,  що  незважаючи  ні  на  що,  не  менш  важливо  залишитись  людиною.
Я  зрозумів  на  що  він  натякав.  Він  бачив  мене  наскрізь,  він  знав  все,  що  я  зробив.
- Що  ж,  Рустам,  ти  можеш  йти  –  сказав  сан  сей.
- Як  бажаєте  –  вклонився  той.
- Ілаю  привіт  –  всміхнувся  дід.
- Передам.  –  пообіцяв  той.
- Він  колись  так  і  не  закінчив  своє  навчання  –  пояснив  мені.
Ми  залишились  самі.  Сан  сей  провів  мене  вглиб  печери.  Ми  посідали  на  килимки,  які  були  розстелені  на  землі.
- Я  бачу  готовність  в  твоїх  очах  –  заговорив  сан  сей.  –  але  і  сумніви.  Що  хвилює  тебе?
- Я  готовий  –  була  відповідь.
- Я  не  казав,  що  ти  не  готовий  –  усміхнувся  старий.  –  Але  чи  маєш  ти,  що  втрачати?
***
Кілька  місяців  тому
На  галявині  було  сонячно.  Одразу  видно,  весна  прийшла.  Зелені  дерева,  квіти,  спів  птахів…  І  все  це  навколо  самотнього  будиночка.  В  ньому  колись  відпочивали  дипломати,  так  що  його  не  знайти.  Досить  великий  ще  не  згнилий  і  недалеко  від  бункера.  На  літо  можна  і  пожити.
Двері  вилетіли  з  завіс  від  удару  з  ноги.  Не  біда  потім  поставимо.  Ми  з  Ілаєм  з  пістолетами  напоготові  зайшли  всередину.  Розділились.  Меблі  були  поламані,  стіни,  місцями,  потріскані.  
- Чисто  –  повідомив  я.
- Чисто  –  крикнув  Ілай.
- Тут  прийдеться  добряче  попрацювати  –  Аліса  зайшла  всередину.  –  Але,  загалом,  краще  ніж  під  землею.
Ми  зайшли  в  вітальню.  Аліса  задоволено  кивнула.  Я  знав,  що  такий  будинок,  це  її  мрія.  Правда,  не  в  такому  стані.
- Ну,  хлопчики,  можете  починати  все  звідси  виносити.  –  тоном  керівника  сказала  вона.
Ми  з  Ілаєм  переглянулись,  знизали  плечима  і  почали  слухати  її  вказівки.  Прийшлось  перебратись  в  новий  дім,  а  то  Івановичу  ставало  там  зовсім  погано.  Старість  тихенько  брала  своє.  Спочатку  без  обідне  покашлювання,  потім  гірше.  Аліса  вирішила  переселитись  на  свіже  повітря.  Дід  не  погоджувався,  але  після  того  як  його  попросила  Яна,  він  здався.  
Я  все  менше  і  менше  бачився  з  ними.  Цілими  днями  мене  тренував  Ілай.  Тренування  ставали  все  важче  та  небезпечніше.  Рубці  так  і  з’являлись.  Але  я  прогресував.  Ліс  без  харчів,  зустріч  з  дикими  тваринами,  (Якось  він  змусив  мене  голіруч  розібратись  з  величезним  пацюком),  читання  людей  на  правду  та  брехню,  проникнення  на  ворожу  територію,  володіння  та  створення  зброї,  і  тренування  витривалості.  «Хліб  воїна  –  його  ноги!»  любив  повторяти  він.  
І  «Шерінган»…  Куди  без  нього.  Як  виявилось,  все,  що  я  знав  до  цього,  було  лишень  верхівкою  айсбергу.  Але  пояснити  все  важко  і  довго.  Та  й,  якщо  подумати,  немає  змісту.  Тому  хто  не  бачив  те  що  бачив  я,  не  зрозуміти.  Ілай  на  відріз  відмовлявся  розповідати,  щось  про  себе.  Я  теж  майже  нічого  не  розповідав.  Але  тепер  я  вже  поважав  його,  як  наставника.  Це  був  наче  зв’язок,  який  виникає  між  вчителем  та  учнем.  Взаємоповага,  та  задатки  майбутньої  дружби…
Так,  поступово  ми  всі  перетворювались  на  сім’ю.  П’ятеро  різних  людей…  В  нас  нікого  не  було  крім  нас  самих.  Колись,  якраз  коли  місто  обгородили  муром,  я  міг  сказати  таке  лише  про  Шамана.  Тепер,  раз  за  разом  мене  мучили  різні  думки.  Щоб  знайти  друга,  потрібно  залишити  їх.  Стан  Івана  Івановича  погіршувався.  Він  передав  Алісі  майже  всі  свої  знання,  але  навіть  «лікар  від  Бога»,  як  він  її  називав,  була  без  сила.  Тому  ми  потратили  два  дні  на  повне  приведення  будинку  в  належні  умови.
Після  виснажливих  двох  днів  ми  переселились  в  нього.  Ніколи  не  забуду  той  вечір.  Святкова  вечеря  в  прекрасних  умовах.  Яна,  як  виявилось,  чудово  співала,  а  Алісин  голос  я  чув  вже  давно.  Вона  знову  розцвіла.  Наші  погляди  часто  зустрічались,  але  про  «нас»  ми  не  говорили.  Але  все  одно,  все  було  добре.  Тоді  я  відчув  себе  затишно.  Наче  в  колі  люблячої  сім’ї.  На  мить  мені  тоді  здалось,  що  вони  мені  наче  рідні.  Вперше,  мабуть,  я  переживав  ще  за  когось  крім  себе…
***
Зараз
Я  відкрив  очі.  Ефект  медитації  сан  сея  вже  зник.  Тіло  відчуло  свою  силу.  Згадались  Аліса,  Яна,  Іванович.  Хотілось  повернутись  до  них.  Але  я  не  міг.  Треба  було  довести  задумане  до  кінця.
- Що  ти  побачив?  –  спитав  він.
- Друзів  –  одразу  ж  відповів  я
- Тих,  яких  хочеш  знайти?
- Тих,  яких  залишив  –  мені  чомусь  стало  соромно.
- Може  треба  було  взяти  їх  сюди?
- Ніяк.  –  заперечно  похитав  головою.
- Я  давно  не  був  за  територією
- І  не  варто  –  спогади  гадюкою  закрались  в  мою  голову.
- Ілай  показав  тобі,  що  за  містом?
- Ми  шість  разів  тікали  від  канібалів.  Побачили  два  племені  з  чудернацькими  ритуалами.  Навіть  була  божевільна  сімейка,  яка  заледве  мене  не  отруїла.  Місяць  ми  лазили  по  лісам  шукаючи  маніяка  вбивцю  з  мегаполіса  78.  По  дорозі  сюди  нам  заплатили  за  те,  щоб  ми  розстріляли  караван  рабів.  А  потім  перестріли  мародери.  І  ледь  не  забили  палицями  місцеві.  Навіть  не  дізнавшись  хто  ми.  –  я  почав  злитись.  –  а  якби  з  нами  були  Аліса,  Яна  та  Іван  Іванович…
- Світ  змінився  –  з  жалем  в  серці  заговорив  Сан  сей.
- Він  не  змінився  –  перебив  я  –  він  показав  нам  наскільки  він  прогнив.
- І  ти  хочеш  стати  його  частиною?  –  спитав  дід.  –  Чи  ти  волів  би  зберегти  ті  риси  людяності  закладені  Богом?  Чи  вберегти  тих  заради  кого  ти  готовий  пожертвувати  життям,  а  на  тобі  написано,  що,  рано  чи  пізно  тобі  прийдеться  зробити  нелегкий  вибір.
- Це  все  лише  розмови…  -  знову  перебив.  –  чого  ви  можете  мене  навчити?
- Нічого!
- Нічого?  Нічого?!  –  терпіння  тріскало  по  швах.  І  тут  до  мене  дійшло.  –  тоді  чого  я  можу  у  вас  навчитись?
Дід  слабо  всміхнувся.  Я  попав  в  точку.  Він  вже  почав  мене  вчити.  Як  я  можу  повністю  контролювати  все,  що  розкрили  в  мені  Іван  Іванович  та  Ілай,  якщо  я  не  можу  контролювати  своє  терпіння?  Он  воно  що!  Ми  зустрілись  поглядами  і  він  схвально  кивнув.  Я  ледь  вклонився  йому.
- Дякую  за  перший  урок.  
***
Чомусь  мені  згадався  момент,  коли  ми  пересіклись  з  диким  племенем.  Назву  я  не  можу  ні  вимовити,  ні  написати,  така  вона  довга  і  незрозуміла.  Аборигени,  майже  нічим  від  звичайних  бомжів  не  відрізнялись.  Довге  не  мите  волосся,  рваний  одяг.  Хіба  що  бомжі  (ну  я  сподіваюсь)  не  носили  палиці  з  прибитими  до  них  людськими  черепами.  Ми  столи  на  даху  на-пів  знищеного  хмарочоса.  По  краях  стояли  труби  з  черепами.  На  деяких  горів  вогонь.  Я  стояв,  голий  по  пояс  з  високо  піднятими  руками  і  щось  кричав.  Дикарі    розбігались  в  різні  сторони.  Їх  охопив  жах.  Той  жах,  який  я  показав  кожному  з  них.  Нікому  мене  не  перемогти!  Я…
***
Я  відкрив  очі  від  різкого  болю  в  спині.  Земля,  на  якій  я  тепер  вже  лежав,  була  холодна.
- Як  почуваєшся?  -    спитав  сан  сей,  покрутивши  в  руках  довгий  дерев’яний  ціпок.
- Що  це  було?!  –  пам’ять  мене  підвела.
- Що  останнє  ти  пам’ятаєш?
- Ви  розповідали  щось  про  одне  з  нових  чудес  світу,  яке  відкрили  з  Івановичем.  Обеліск,  правильно?  –  Я  прийняв  сидяче  положення.
- Добре,  продовжуй  –  дід  обходив  мене  кругами.
- Тоді  ви  підвели  мене  до  цього,  вашого  чуда.  І  все!  Далі  викривлені  спогади  про  те,  чого  не  було.
- А  перед  тим?
- Пам’ятаю  тільки  як  активувався  шерінган…
- Добре  –  дід  подав  мені  руку  і  поміг  піднятись.
- Що  тут  доброго?  –  нахмурив  брови.
- Збереження  пам’яті.  Досить  багато  не  пам’ятало  і  половини  з  того,  що  ти.  Спробуй  ще  раз.  І  на  цей  раз  не  дозволяй…
- Шерінгану?  –  перепитав  я
- Так,  правильно  –  дід  закотив  очі.  Назва  йому  не  подобалась.  –  не  дозволяй  своєму  зору  з’являтись.  Інакше  з’їдеш  з  глузду.  Не  одразу  –  він  поспішив  заспокоїти  побачивши  вираз  мого  обличчя.
Я  обтерся,  віддихався,  по-розминався,  знову  кілька  глибоких  вдихів  і  видихів…  Я  покрокував  до  залишків  обеліска.  Відчув  тепло.  Камінь  був  наче  живий.  В  мене  було  таке  відчуття  ніби  він  пульсував  енергією.  Перед  очима  все  знову  попливло  в  червоних  відтінках.  Ні,  цього  разу  я  не  здавався.  Поклав  руку  на  камінь.  Тіло  наче  наповнювалось  енергією.  Знову  знайомий  прилив  сил.  Я  закрив  очі.  Кілька  видихів.  Потрібно  було  розслабитись.  Думки  плутались.  Очі  почали  поколювати.  Ні,  не  зараз!  Я  намагався  з  усіх  сил…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572996
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.04.2015

Привиди нового світу Частина 3 розділ 3

3.
Шаман    
Мегаполіс  світив  нічними  вогнями.  Височезні  хмарочоси,  що  не  видно  зірок  на  небі,  дивовижні  машини,  технологічний  процес.  Я  йшов  по  широкій  людній  вулиці.  Одна  з  красивіших  тут.  Магазини,  кафе,  клуби.  Колись  люди  уявляли  собі  таке  майбутнє.  Хіба  машини  не  літають  і  люди  не  носять  дурнуваті  костюми.  Я  й  відвик  від  такого  життя.  «Цікаво,  це  сюди  ти  хотів  вирватись,  а,  Вавилон?»  в  рідному  місті  мені  було  комфортніше.  Колись  я  повернусь  туди  і  розвалю  ті  прокляті  стіни  з  турелями…
Але  я  відволікся.  Я  гуляв  по  місту  не  від  «немає  що  робити».  Потрібно  було  знайти  Крокодила.  Той  Антон  не  збрехав.  Такий  дійсно  був.
***
За  день  до:
- Ви  хворі  на  голову!  Ви  на  що  мене  підписуєте?
Пророк  навіть  не  став  слухати.  Моя  ідея  йому  не  сподобалась.  Він  ходив  по  моїй  кімнаті  з  сторони  в  сторону.
План  зародився  сам  собою.  Той  мегаполіс  в  пустелі,  який  ми  рознесли,  став  справжнім  відкриттям,  яке  дало  поштовх  операції  під  символічною  назвою  «Падіння  ангела».  Проте  це  було  лише  краплею.  Справжнім  ударом  буде,  підрив  фінансування  секти.  А,  як  стало  відомо,  основний  прибуток  приносять  наркотики.  І  мегаполіс  №2  основне  джерело…
- Це  шанс  вийти  на  виробників  –  я  спробував  переконати  його.
- Це  державна  зрада!  –  він  не  дав  договорити.  –  повірити  не  можу.
- Де  ви  бачили  в  нас  державу?  –  хмикнув  Хімік.
Я  штурхнув  його  ліктем.  Пророк  був  патріотом.  Для  нього  ще  існувало  те,  в  що  я  давно  не  вірив.  Всі  мегаполіси  керувались  одним.  В  нього  ніколи  не  було  номеру.  «Альма-матер»  ось  як  його  називали.  От  там  життя  дійсно  рай.  І  клітка.  Але  все  ж  краще…
Так  от,  Пророк  вірив  в  те  що  світ  ще  слухав  свою  Альма-матер.  Може  і  так…
- В  вас  не  було  плану,  як  вийти  на  замовників  –  продовжив  я.  –  що  нам  дасть  Крокодил?!  Ще  одного  дилера?  Це  ще  рік  часу.
- Ти  знаєш,  що  буде  у  випадку  провалу?  –  Пророк  глянув  мені  в  очі.
- Я  знаю,  що  буде  у  випадку  успіху.
***
Зараз
- Бачу  його!  –  Затріщав  навушник.  Говорив  Фестиваль.  –  беремо  його?
- Ні!  –  Заперечив  я  –  чекати  команди.
- Я  на  місці!  –  повідомив  Пророк  –  заходжу.
- Чую,  Пророк  –  я  відповів.  –  заходжу  слідом.
Назва  нічного  клуба  була  написана  невідомими  символами.  Люди  кликали  його  «Марс».  Я  став  в  чергу.  Один  з  найдорожчих  клубів  тут.  Дивна  дислокація  Крокодила,  враховуючи  те,  що  він  часто  зависає  на  лівому  березі.  
В  бідному  районі.  Тут  його  називали  нетрі.    Я  був  там  якось.  Одноповерхові  будинки  різної  висоти,  ширини  та  з  різних  матеріалів  стоять  стіна  в  стіну.  На  вуличках  заблукати  –  легше-легшого.  Там  пограбування,  вбивства,  зґвалтування,  наркотики  звичне  явище.  І  всім  насрати.  Нікого  це  не  хвилює.  Там  не  зустріти  копів.  Місцеві  бандюки  там  закон.
Черга  в  клуб  просувалась  все  далі  й  далі.  Я  порівняно  ще  молодо  виглядав.  Це  скоріше  місце  для  розмов,  та  пошуків  екстра-дорогих  повій,  хоча  самі  повії  себе  такими  не  вважають.  Тут  вся  еліта.  Може  навіть  спільники  Крокодила.  Але  це  навряд  чи.  В  моїй  голові  постала  картина,  як  сектанти  в  чорних  балахонах  від  жигають  під  сучасну  музику.  «не  про  те  ти  думаєш».  
Черга  все  йшла.
- Шаман?  –  в  навушнику  пролунав  голос  Пророка.
- На  підході.    
- Ну  чого  так  довго?  –  нила  спереду  якась  блондинка.
Трішки  вища  за  мене.  Підтягнута.  Волосся  до  пояса.  Вся  в  аксесуарах  модних  брендів  і  дуже  дорого  одягнена.  Тут  всі  були  такі.  Мене  оточували  «вершки  суспільства».  (В  костюмі  за  кілька  тисяч  я  виглядав  ще  посередньо.)  Найбагатші  в  місті.  А  для  мене  просто  мажори  і  лайно-їди,  тільки  ниють,  курять  шмаль,  закидаються  колесами,  нюхають  кокс  і  просирають  чужі  гроші.  Всі  такі  на  пафосі.  І  всі  такі  фальшиві.  Вдома  все  було  гірше,  але  я  хоча  б  знав,  що  від  кого  чекати.  Краще  б  я  виловлював  того  ідіота  десь  в  нетрях.
***
Зранку.
Ми  сиділи  в  “Meeting  room”.  Круглий  стіл.  Сім  крісел.  П’ять  зайняті.  В  кімнаті  було  світло.  За  вікном  з  шістнадцятого  поверху  відкривався  чудовий  краєвид.  Світило  справжнє  сонце,  а  не  ті  декорації.  По  середині  столу  стояв  голографічний  проектор.  Ми  говорили  на  різні  теми  (про  свою  ідею  я  навідріз  відмовлявся  розповідати),  підколювали  одне  одного…  на  мить  мені  здалось,  що  все  як  раніше.  Каштанові  двері  відчинились  і  в  кімнату  зайшов  Пророк.  Ми  встали,  але  він  стомлено  махнув  рукою  і  ми  повсідались  на  свої  місця.  Він  сів  якраз  навпроти  мене.
- Ти  знаєш,  яку  кашу  ти  заварив?  –  він  оцінююче  подивився  на  мене.
- Я  навіть  не  старався  –  я  не  зміг  приховати  самовдоволену  посмішку.
- Це  мене  і  непокоїть…
- Мене  цікавлять  сектанти.  Решта  лише  методи.
Команда  (крім  Хіміка)  з  неприхованою  цікавістю  дивилась  то  на  мене,  то  на  Пророка.
***
Зараз
- Я  на  місці!  –  я  доповів  одразу,  як  пройшов  викидайла.
- Добре!  –  відповів  Пророк.  –  ціль  в  VIP  секторі.  Йду  по  пакунок.
- Танк,  Колос,  що  у  вас?
- Тихо!
- Нічого  особливого.
Вони  стежили  за  клубом  ззовні.  Про  всяк  випадок.
- Я  зайшов!  –  повідомив  Хімік.  –  Іду  на  позицію.
- Зрозумів  тебе.
В  величезному  клубі  була  світло  музика,  чи  як  вона  там  називається.  Не  люблю  таке  світло.  Хтось  бухав  за  столиками.  Кілька  дівчат  сиділо  за  барною  стійкою.  А  решта  натовпу  від  жигало  на  танцполі.  Музика  мені  не  подобалась,  але  я  старався  цього  не  показувати.  Колись  і  я  так  жив.  А  потім  зліз  з  наркотиків  і  став  тим  ким  і  був.  
Я  мав  знаходитись  в  кімнатах  для  розмов.  Потрапити  звідти  у  VIP  ложу  –  раз  плюнути.  Але  мені  було  потрібне  інше.  Там  залишили  дещо  для  мене.  Потрібно  бачити  того  з  ким  має  говорити  Пророк.  Там  тихо  і  можна  підключити  відео  зображення.  Не  включати  ж  цього  за  барною  стійкою…
Охоронець  зупинив  мене  і  показав  на  надпис  «Тільки  з  компанією».  Дибільні  правила!  Я  оглянув  клуб.  На  танцполі  від  жигало  близько  200  людей.  Я  відкинув  ідею.  Довго!  Тому  я  направився  до  стійки.
***
Пів  року  назад.
…фотографія  зникла.  Замість  неї  тепер  появились  зображення  обелісків.  Якщо  портрет  костюмчика  не  справив  ніякого  враження,  то  це  викликало  фурор.  Тепер  навіть  ми  слухали  з  цікавістю.
- Що  це,  в  біса,  таке?  –  спитав  один  з  вчених.
Натовп  позаду  зашумів.  Гаррет  вийшов  на  середину.  Відкашлявся.  Протер  окуляри,  почекав  поки  буде  абсолютна  тишина.  Тоді  заговорив.
- Ви  всі  тут  знаєте  про  свідків  нового  пришестя?  Добре.  Нам  відома  їхня  жорстокість  і  живучість.  Але  нам  не  відомі  причини  цього.  Всі  ми  задавались  цим  питанням.  Ось  це  –  він  показав  на  зображення.  –  ключ  до  наших  відповідей.
- Я  щось  не  розумію  –  втрутився  хтось  позаду  нас.
- Чесно  кажучи,  я  теж.  –  підтримав  Колос.
- Все  доволі  просто  –  цими  словами  Гаррет  викликав  незадоволення  Колоса,  але  той  промовчав.  –  Сектанти  –  це  одна  з  болячок  сучасного  суспільства.  Але  при  загальній  ненависті  вони  все  ще  існують.  Чому  так?  З  рапортів  ми  за  рік  вбиваємо  по  кілька  сотень,  а  вони  все  ще  процвітають.  
- І  огризаються  –  додав  Максим  Вікторович.
- Значить,  логічно  припустити,  що  вони  мають  щось  або  когось,  хто  підтримує  їх.  Тепер  ми  точно  знаємо,  що  в  них  є.
- Ну  так  що  це?  –  не  витримав  Фестиваль.
- Кодова  назва  була  «О.Б.Е.Л.І.С.К.».  Це  проект,  заснований    ще  після  другої  світової,  але  розробки  почались  після  першого  поділу  світу.  Тоді  і  вирішили,  що  потрібне  джерело  енергії.  Потужної  енергії  і  при  тому  з  малим  відсотком  радіації.  Точних  даних  не  має.  Під  час  саботажу  проект  втратив  значну  частину  ресурсів  і  офіційно  його  заморозили.  Проте,  навіть  мізерна  доля  збереженої  інформації  дає  зрозуміти,  про  колосальні  успіхи.  Обеліски  якось  взаємодіють  з  біополем  людини  впливаючи  на  центральну  нервову  систему.  На  дослідах  проявлялись  прояви  агресії.
Я  згадав  про  свій  контакт  з  каменем.  «  –  Шаман!  –  Фестиваль  закричав  голосніше.  –  ЩО?!  –  я  роздратовано  повернувся  до  нього».  Тоді  мене  охопила  лють.  Я  навіть  не  знаю  скільки  я  стояв  біля  нього…
- Тепер  зрозуміло,  як  сектанти  набирають  собі  рекрутів  та  вимагають  від  них  покори.  Під  довготривалим  впливом…
- Вони  молились  там  –  я  видав  в  слух.  Всі  подивились  на  мене.  –  там,  біля  обеліска.  Вони  співали  щось  на  невідомій  мені  мові.  Кланялись  йому  наче  божеству.
- По  їх  вірі…  –  пролунав  невпевнений  голос  по  заду  мене.
- Так-так,  продовжуйте  –  підбадьорив  його  Гаррет.
- Так  от,  по  їх  вірі,  Творець  послав  ангелів,  щоб  врятувати  людство  від  біди,  яку  тоді  бачили  в  поділі  та  в  подальшому  об’єднані  світу.  Всі  знаєте  про  вибухи  на  островах?
- Там  тоді  і  випробували  обеліск  в  дії  –  сказав  Гаррет.
- Так!  –  продовжив  голос  десь  позаду  мене.  –  По  непідтвердженим  фактам  релігія  з’явилась  після  походу  на  ті  острови.  
Я  подумки  вилаявся.  Створити  самому  собі  таких  ворогів…  Це  ж  треба.  Йолопи.  Братство  ідіотів.  І  їм  люди  довіряють  долю  свого  майбутнього…
- В  їх  віруваннях  були  згадки  про  застиглу  кров  ангела,  яка  перетворилась  на  каміння.  І  це  в  наш  час…
- Не  відволікайтесь!  –  втрутився  Максим  Вікторович.
- Добре.  На  чому  ви  мене  зупинили?
- Кров  ангела.
- А  так,  ангели  пожертвували  собою,  щоб  врятувати  віруючих  людей.  Тому  потрібно  молитись  цим  обеліскам,  щоб  отримати  блаженство.  І  навертати  невірних…
- Це  пояснює  їх  стремління  вбивати.  –  видав  старий  офіцер.
- Але  не  пояснює,  як  один  з  обелісків  опинився  в  мегаполісі  93.  –  я  знову  втрутився.
Всі  подивились  на  Гаррета.
- Це  не  відомо.  –  він  знизав  плечима.  –  проте  є  припущення,  що  роботи  над  проектом  не  припинялись.
- Боюсь  це  вже  не  припущення  –  Пророк  нарешті  заговорив.  –  а  факт.  
- Саме  тому  тут  зібрали  вас  всіх  –  Максим  Вікторович  піднявся  і  зайняв  місце  Гаррета.  –  Кожен  з  вас  має  різні  знання  та  положення  в  суспільстві,  але  в  нас  є  одна  мета.  Покращення  життя  людства.  Хтось  –  Він  подивився  на  Пророка  –  бачить  його  у  знищенні  сектантів.  Хтось  в  джерелі  вічної  енергії.  Хтось  може  довести  користь  обеліска  в  медичних  цілях.  Саме  тому  ми  маємо  працювати  разом  задля  досягнення  результатів.  всі  за,  чи  є  хтось  проти?  Ніхто?.  От  і  добре.  Тоді    операція  «Падіння  ангела»  почалась.
***
Зараз
Я  не  пояснив,  що  ми  робили  в  цьому  клубі.  Здавалось  би,  Крокодил  був  в  «поцілунку  ночі»,  коли  Антон  купив  в  нього  колеса.  Проблема  в  тому,  що  той  заклад  –  бордель  на  окраїні,  якраз  між  нетрями  і  багатою  частиною  міста.  Там  всі  один  одного  знають,  тому  ми  могли  злякати  Крокодила.  Там  на  нас  по  любому  донесуть.  Плюс  місцеві  банди  могли  стати  на  шляху.  Ні,  треба  було  знати  напевне,  що  він  там.  Тому  легше  працювати  тут,  де  за  ніч  може  побувати  до  кількох  тисяч.  Ми  будемо  в  змозі  знайти  його  будь-де,  якщо  доберемось  до  його  НПК.  А  він  клюне.  Я  запропонував  злити  частину  інформації  про  проект,  а  це  зацікавить  не  лише  Крокодила,  а  й  того,  хто  за  ним  стоїть…
Рудоволоса  висока  дівчина  в  короткому  чорному  облягаю-чому  платті  тримала  мою  руку  в  себе  на  талії.  Вона  впевнено  вела  мене  вперед  до  кімнат  для  розмов.  Хоча  назва  –  це  явна  помилка.  Туди  йдуть  з  усякими  цілями,  але  точно  не  говорити.  Величезний  охоронець  знову  став  у  нас  на  шляху,  але  відійшов,  коли  моя  супутниця  сказала:
- Це  зі  мною.  –  І  лагідно  йому  всміхнулась.
Він  недовірливо  подивився  на  мене.  Але  відійшов  і  пропустив  нас.  Ми  піднялись  по  гвинтовим  сходам.  Кімнати  знаходились  на  балкончиках  якраз  над  VIP  зоною.  Я  помітив  кілька  труб  та  опор  по  яких  можна  було  піднятись.  Тільки  падати  високо.  Близько  семи  метрів,  як  сказала  моя  супутниця  Її  звали…  та  хоча  яка  різниця.
- Нам  сюди  –  вона  повернулась  до  мене  і  загадково  усміхнулась.  В  її  яскравих  зелених  очах  забігали  вогники.
- Після  тебе  –  я  вичавив  з  себе  милу  посмішку.
Вона  схопила  мене  за  руку  і  повела  до  дверей  однієї  з  кабінок.  Там  був  один  круглий  столик  та  диванчики,  поставлені  навколо  нього.  Вона  сіла  на  однин  з  них  і  глянула  на  мене.
- Ти  обіцяв  шампанське  та  полуниці.
- Я  знаю.  –  потягнувся  до  НПК.  –  нам  зараз  його  принесуть.
Його  принесли  майже  одразу.
- Розливай,  я  зараз  прийду  –  сказав  їй.
- Тільки  недовго  –  її  погляд  так  і  манив  мене,  але  я  стримався.
Я  вийшов  і  закрив  за  собою  двері.  Моя  ціль  кімната  27.  Я  швидко  пройшовся  по  коридорі  читаючи  вивіски.  23,  24,  25,  26,  …  Знайшов.  На  ній  була  повішена  табличка  зарезервовано.  Я  схопився  за  ручку.  Зачинено.
- Я  підхожу  до  цілі  –  повідомив  Пророк.
- Ясно.  –  Я  подумки  вилаявся.
Оглянув  замок.  Це  був  культурний  клуб  і  тут  не  чекали  такого…  Я  піднявся  на  носок,  підтягнув  коліно  до  себе  якомога  вище  і  ударив  п’ятою  в  область  під  замком.  Якби  тут  була  сигналізація,  зараз  би  прибігли  охоронці.  Але  керівництво  з  економило.  Двері  з  тріском  відчинились.  Я  швидко  зайшов  і  закрив  їх  за  собою.  Там  мене  чекав  кейс.  Я  приклав  до  замка  свій  палець  і  він  відкрився.  Два  пістолети,  дві  гранати,  трос  з  карабінами,  шприц  з  отрутою  і  кілька  потрібних  «гаджетів».  Один  з  них,  у  формі  плоскої  посудини,  я  поставив  на  стіл.  Голограма  включилась  і  я  побачив  усе  очима  Пророка.  Так  я  буду  знати,  що  він  буде  робити.  Ще  один  пристрій  більше  нагадував  старий  добрий  мобільний.    Це  для  відстеження.  Проблема  в  тому,  що  потрібно  робити  це  з  малої  відстані,  а  звідси  мені  не  дістати.  Голограма  на  столі  засвітилась.  Пророк  підійшов  до  цілі.
***
Пророк  побачив  ціль.  Високий,  молодий  чоловік  з  смуглявою  молодою  шкірою  в  дорогому  чорному  костюмі  сидів  за  столиком.  В  руках  склянка  віскі.  Пророк  зміряв  його  зневажливим  поглядом.  Він  не  любив  таки  вискочок.  Але  завдання  є  завдання.  Пророк  підійшов  до  столика,  сів  навпроти  нього.  Якийсь  час  вони  обоє  мовчали.
- Я  можу  вам  чимось  допомогти?  –  поцікавився  чоловік.
- Не  думаю.  –  відповів  Пророк.  –  а  от  я  тобі  і  твоєму  босу…
- Цікаво…  -  той  підозріло  подивився  на  Пророка.    –  з  чого  ви  взяли,  що  мені  вона  потрібна.
- Тобі  може  й  ні  –  Пророк  ледь  посміхнувся.  А  от  Крокодилу…
- Тихіше!  –  зашипів  той  –  Я  і  є  Крокодил.
- Ти  тільки  так  кажеш.  
- Це…
- Правда  –  Пророк  не  дав  йому  договорити.  –  не  тримай  мене  за  ідіота.  Я  ж  знаю.  Що  і  кому  продаю.
- Тоді  в  чому  проблема.
- Проблема  в  тому,  що  я  не  знаю  хто  ти  такий,  а  для  тебе  ціна  вище
- Домовленість  була…
- З  Крокодилом.  А  ти  сидиш  тут  замість  нього.  Тому  ціна  вище.
- А  чому  ви  так  зацікавлені  в  тому,  щоб  передати  інформацію  саме  Крокодилу?  –  поцікавився  той.
Справедливе  запитання.  Пророк  промовчав.  Вони  уважно  подивились  один  на  одного.
- Тому,  що  він  готовий  за  неї  заплатити  не  забираючи  в  мене  життя.  Для  тебе  ціна  вище,  бо  я  недовіряю  тобі.
- І  все  ж  ви  тут.
- Скажемо,  я  даю  тобі  шанс  довести,  що  ти  тут  замість  Крокодила…
Чоловік  усміхнувся  і  потягнувся  до  НПК.  Пророк  дістав  свій.  Мить  і  почало  з’являтись  зображення  Крокодила.
***
Кілька  хвилин  до  того:
Пророк  сів  до  цілі.  Я  одягнув  ще  один  прилад.  Окуляри  з  zoom  типу  НПК.  Зображення  збільшилось  справа  вибило  зображення  Крокодила.  Таке  як  і  описував  той  мажор.  Зліва  я  зафіксував  зображення  того,  до  кого  сів  Пророк.
- Це  не  Крокодил.  –  повідомив  я.
Він  не  відповів.  Вони  сиділи  і  дивились  одне  на  одного.  Я  скинув  окуляри,  зняв  піджак,  схопив  трос  і  побіг  до  перил.  Зачепився  руками  за  труби  і  поліз.  Руки  заковзали,  але  я  міцно  тримався.  Я  опинився  якраз  над  ними.  Зачепив  торс  з  карабіном  причепив  до  лебідки,  перевірив  чи  все  працює  і  почав  спускатись  вниз.  Добре,  що  освітлення  знаходилось  нижче,  а  то  мене  б  побачили.  Я  спускався  все  нижче.  Тепер  я  міг  розчути,  правда  нечітко,  голоси  Пророка  і  другого.  Пророк  гарно  грав  свою  роль.  Я  повис  в  двох  метрах  над  ними.  Лебідка  запікала.  
Трос  закінчився.  Пророк  перейшов  у  режим  радіо  тишини.  Тепер  з  ним  не  зв’яжешся.  Та  й  не  потрібно.  Посередник  дістав  свій  НПК.  Крокодил  був  на  зв’язку.  Я  підтягнувся  на  руках,  підняв  ноги  вверх  і  зачепився  ними  за  трос.  Тепер  я  висів  догори  ногами.  Активував  свій  НПК,  дістав  пристрій  для  відстеження  і  включив.  Ловило  слабо.  Я  так  і  висів:  догори  ногами  з  випростаною  рукою  в  якій  був  старий  телефон.  По  дзвінку  можна  було  відстежити  Крокодила.  Ось  з’явилось  його  зображення.  «Мобільний»  завібрував.  
Я  глянув  на  свій  НПК.  Процес  пішов.  Я  не  чув  про  що  вони  говорили.  Клята  музика.  Процес  перевалив  за  половину.  Пророк  щось  втирав  обом.  По  його  погляду  я  вичислив  людей  Крокодила.  Кілька  тихих  клацань  камери  і  в  близнюків  є  робота.  Процес  закінчився  і  зв’язок  обірвався.
- Отримав!  –  повідомив  Хіміка.
- Лізь  наверх  та  пересилай.
***
Я  зачепився  рукою  за  перила.  Підтягнуся.  Зловився  за  поручні.  Перекинув  ногу.  Тоді  іншу.  І  ось  я  знову  на  балконі.  Все!  Мабуть  втома  завадила  мені  відчути,  що  я  був  не  один.
- Що  ти  задумав?  –  спитала  моя  супутниця  націливши  на  мене  пістолет.
- Хіба  шампанське  з  полуницями  ще  не  принесли?  –  я  випрямився,  підняв  руки  і  спробував  усміхнутись.
- Не  рухайся!  –  крикнула  вона.
- Опусти  пістолет.  –  попросив  я.
- Хто  ти  такий?  –  вона  не  слухала  мене.
- Опусти  пістолет  –  я  повторив  –  ти  цілишся  в  представника  закону.
Вона  завагалась.  Але    все  ж  не  опустила  зброю.  Я  зробив  крок  вперед.  
- Не  підходи!  –  крикнула  вона.
Я  покрокував  до  неї.  Вона  натиснула  на  курок.  Нічого  не  сталось.
- Спочатку  треба  зняти  запобіжник  –  руки  лягли  на  пістолет  і  забрали  його.
- Не  вбивай  мене  –  попросила  вона  –  я  нічого  не  скажу…
- Шаман,  що  в  тебе?  –  в  навушнику  роздався  голос  Хіміка
- Все  нормально  –  відреагував  я  –  пересилаю  дані.
- Супер!  Чекаю  на  тебе…
- Не  варто.  Виходіть  звідси.  Я  за  вами.
Вона  позадкувала  в  кімнату.  Я  пішов  за  нею.  Вона  обперлась  до  стола.  Я  підійшов  впритул.  Рука  пішла  їй  за  спину.  Я  нахилився  до  неї…  
І  забрав  кейс  зі  столу.  Кинув  у  нього  всі  гаджети,  закрив  і  направився  до  виходу.
Вона  такого  точно  не  чекала.
- Ти  йдеш?  –  запитав  на  виході.
- Ти  дійсно…?
- Так,  я  ж  казав  –  збрехав  я.
- То  ти…
- Ні!  –  це  вже  було  правдою.
Ми  сиділи  за  столиком  і  весело  про  щось  розмовляли,  проскакував  навіть  флірт.  Напруга  спала.  Недавній  шок  якось  подіяв  на  неї.  Тепер  вона  спопеляла  мене  поглядом  від  збудження…
- Що  ж…  -  я  піднявся.  –  мені  час.
- Вже?  –  здивувалась  вона.
- Я  вже  зробив  все,  що  мусив…
Вона  хвилину  промовчала.  Я  допив  залишки  шампанського.
- Ти  голубий?
- Що?!  –  залишки  пішли  на  килим.
- Ти  мене  взагалі  не  хочеш?!
- Я  нормальний  –  пояснив  я  –  просто  мені…
- Так,  звичайно.  –  Вона  перемістилась  мені  на  коліна  і  поцілувала  в  губи.
Невидимий  щит  всередині  мене  дав  тріщину.  Я  хотів  її.  Навіть  більше…
- Стій!  –  я  висковзнув  з  її  обіймів.
- Та  що  з  тобою?  –  роздратувалась  вона.
- Яка  різниця?  –  я  скинув  її  на  диванчик.
- А!  Он  воно  що!  Не  хочеш  зв’язуватись  з  такими  як  я.  Ясно.  Ну,  провалюй!
- Дурепа!  –  гаркнув  я.  –  нічого  ти  в  житті  не  розумієш…
- Просто  іди  геть  –  тихо  сказала  вона.
Я  промовчав.  Захотілось  встати  і  піти.  В  неї  на  щоках  виступили  сльози.
- Тобі  подобається  таке  життя?  П’янки,  клуби,  колеса,  секс  на  одну  ніч?  –  Я  сів  до  неї.  –  подобається?
- Тобі  то  що?!  –  огризнулась  вона.
- Якби  мені  було  все  одно,  я  б  не  питав…  -  ми  подивились  один  одному  у  вічі.
- Ні  –  подумавши  відповіла  вона.
- То  може  пора  почати  нове  життя?
- Пізно…
- Ніколи  не  пізно  –  я  поклав  руку  їй  на  плече.
- Кому  я  так  потрібна…
- Така  –  нікому!  А  от  інша  ти…
Вона  здивовано  подивилась  на  мене.  Я  усміхнувся.
- Що,  як  я  тобі  подзвоню  і  запрошу  на  побачення?
- Не  подзвониш  –  гірко  всміхнулась  вона.
- Тоді  сама…  –  її  НПК  запищав.  –  ось  мій  номер.
- Як…
- Зламав  твій  НПК  як  тільки  ми  познайомились.  –  знизав  плечима.  –  дзвони.
Вона  відмовлялась  в  це  вірити.  Не  зустрічала  ще,  мабуть  чоловіків,  яким  потрібне  ще  щось  окрім…  ну  це  і  так  ясно.  Не  знаю  скільки  вона  там  просиділа.  Я  в  той  час  вже  виходив  з  клубу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572733
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.04.2015

Привиди нового світу Частина 3 розділ 2

2.
За  три  роки  до:
Вавилон
Я  виключив  звук.  Бути  цього  не  може.  Стіни  в  моїй  кімнаті  поплили.    Я  гепнувся  в  крісло.  Чомусь  я  відчував  себе  винним.  Хотілось  кричати,  але  я  не  видав  з  себе  ні  звуку.
Вона  присіла  на  поручень.
- Що  трапилось?  –  її  рука  лягла  на  моє  плече.
- Дзвонили  з  лікарні  –  я  відповів  не  одразу  ж.  –  двоє  померли  від  передозування.
- Ти  їх  вчив?  Так?  –  Вона  поклала  голову  мені  на  плече.
Я  одразу  відчув  тепло  і  любов,  яку  вона  випромінювала.  Але  злість  і  ненависть  не  вщухали.
- Так.  Я  бачив,  що  з  ними  стається.  Я  закривав  на  це  очі.  А  тепер…
- Ти  ні  в  чому  не  винен.  –  вона  обірвала  мене.
- А  того  га****а  навіть  не  забрали.
- Перестань!  –  вона  обірвала  мене.  –  ти  нічого  вже  не  зробиш.
- Помиляєшся!  –  Я  піднявся  і  пішов  до  виходу.
Почуття  провини  взяло  верх  над  здоровим  глуздом.  Вона  щось  кричала  вслід,  але  я  не  міг  розібрати  слів.  Я  вже  твердо  вирішив,  що  маю  зробити.
***
Шаман
Я  відкрив  очі.  Біла  стеля.  На  ній  люстра.  Зліва  через  скло  світило  сонце.  Я  в  чужій  квартирі,  лежу  голий  на  чийомусь  ліжку.  Клас!  Спогади  зміями  залізали  в  голову,  а  з  ними  піднімалась  самооцінка.  Дівчина  з  якою  я  був  весь  цей  час,  була  на  кухні.  Наркотик  вже  втратив  свою  силу.  Я  вже  тиждень  в  такому  режимі.  Здається  в  мене  скоро  буде  залежність,  якщо  вже  не  почалась…  Подивився  на  НПК.  Двадцять  дві  години  мене  не  було.  Рекорд.  Кілька  повідомлень  від  Аліси.  І  раз  дзвонив  мій  кращий  друг.  Колись  він  був  такий  самий,  як  я.  Ну  хіба  що  без  трави  та  наркотиків.  Але  ми  разом  не  погано  колись  відривались.  Поки  він  не  закохався  в  ту  мегеру,  яка  зробила  з  нього…  
А,  не  важливо.  Мішати  не  буду.  Хоча  вже  кілька  разів  радив  йому  тікати  від  неї.  Любов,  б*я!  Х***я  це  все  повна,  по  собі  знаю.  Обпікся  вже  колись.  Потім  алкоголь,  наркотики,  секс.  Повна  відсутність  принципів,  цілей  та  ідей,  які  я  перед  собою  ставив.  Тоді  був  далеко  не  найкращий  період  мого  життя.    Довго  відходив  від  свого  кохання.  
І  з  цим  така  ж  історія.  Не  слухає.  Ну  нічого,  сам  потім  лікті  буде  кусати,  коли  вона  з  нього  всі  соки  висмокче.  Задзвонив  НПК.  Я  глянув  на  дисплей.    «Згадай  ла*но,  он  і  воно»  промайнула  в  голові  приказка.  Дзвонила  дівчина  мого  закоханого  друга.  Я  кілька  секунд  подумав.  Може  не  піднімати?  Ні,  вона  не  дзвонила  б  просто  так.
- Алло!  –  я  намагався  говорити  стримано.
- Привіт!  –  її  голос  був  схвильований  –  потрібна  твоя  допомога.
- Що  сталось?!  –  залишки  дурі  повністю  покинули  тіло.
- Він  пішов  до  того  наркодилера…
- Я  виходжу,  не  хвилюйся!  –  Я  скочив  з  ліжка  і  почав  шукати  свій  одяг.
Одягнувся.  Взувся.  Забіг  в  кухню,  пояснив  тій  дівчині  з  якою  провів  ніч,  що  мені  треба  бігти.  Вона  лише  розгублено  кивнула.  Я  вибіг  закривши  за  собою  двері.
***
Вавилон
Дилер  стояв  на  своєму  звичному  місці  в  провулках,  серед  Багатоповерхівок.  Я  жив  на  схожій  вулиці.  Лавочки,  дитячі  майданчики,  турніки.  Він  стояв  біля  закритого  кіоску.  Я  міцніше  стис  биту.
Бій  вийшов  короткий.  В  фільмах  зазвичай  герої  говорять  про  те,  що  зробив  поганий,  а  тоді  починається  бійка,  в  якій  хороший  спочатку  програє,  а  тоді  вириває  перемогу.  В  реальності  все  інакше.  
Я  зайшов  з  боку  і  вдарив  його  битою  в  коліно.  Почувся  хрускіт.  Кінцівка  неприродно  вивернулась.  Він  заволав  упавши  на  землю.  Я  наніс  удар  по  тазовій  кістці.  Ще  раз.  Готово.  Добив  його  по  ногам.  Не  знаю  чому,  але  я  не  відчував  полегшення.  Тільки  слабке  садистське  задоволення  від  його  мук.  Удар  по  ребрам.  Він  закрився  рукою.  Вона  теж  не  витримала.  Як  і  ребра.  Знову  по  ребрах.  Тоді  переламав  йому  ключицю.  Він  почав  плакати.  Благав  мене  не  вбивати  його.  Щелепа  була  наступна.  Кілька  зубів  попадали  на  асфальт  з  вивернутої  на  бік  щелепи.  Він  тільки  замугикав.  Я  ударив  його  ногою  по  лиці.  Ніс  хруснув.  Він  розпластався  по  землі.  Я  стояв  над  ним  з  закривавленою  битою.  Перед  очима  лиця  тих  дітей.  Треба  було  зробити  це  раніше.  Може  тоді  б  на  два  життя  було  більше…  
Поліція  обірвала  мої  роздуми.  Кілька  співробітників  у  темно-синій  формі  з  чорними  шоломами  на  головах  оточили  мене.  Я  запізно  побачив  їх.  Вони  вже  цілились  в  мене.  Травматичні  дробовики  вже  були  направлені  в  мою  сторону.  Краєм  ока  я  побачив  свого  кращого  друга  в  провулку.  «Лишайся  там!»  але  я  не  міг  крикнути.  Замість  цього  я  впустив  биту,  підняв  руки  і  повільно  став  на  коліна.
- Я  здаюсь!
Не  допомогло.  Вони  відкрили  по  мені  вогонь.  Біль  прийшла  з  від  усюди.  Я  впав  на  землю,  дихати  було  дуже  важко.  Все  було  як  в  тумані.  Навіть  побачив  свого  друга,  який  розкидав  копів  направо  і  наліво.  Але  сили  були  не  рівні.  Його  все  ж  скрутили.  Тоді  один  з  них  підійшов  до  мене.
- Цей  ще  живий!  –  крикнув  своїм.
- Виносливий,  сука!  –  крикнув  ще  хтось.
- Що  робимо?
- В’яжемо  обох.
Ми  зустрілись  поглядами.  Проте  не  надовго.  Його  підошва  швидко  опустилась  мені  на  лице.
***
Зараз
Шаман
Двері  автоматично  відкрились  і  я  потрапив  у  своє  помешкання.  Не  встигли  вони  зачинитись,  як  я  вже  стягнув  з  себе  краватку  і  туфлі  навіть  не  нагинаючись.  Автоматично  включилось  світло  і  телебачення.  По  тв.  йшли  новини.  Якась  молоденька  журналістка  говорила  про  перестрілку  та  смерть  кількох  мажорів  від  передозування.  Я  придивився  уважніше.  Наша  робота.  На  лиці  появилась  слабка  усмішка.  Нас  не  підозрювали,  по  крайній  мірі  офіційно.  Ну  і  то  добре.  Я  повішав  одяг  у  висувну  шафу  і  влігся  в  ліжко.  Але  спати  не  хотілось.  Ні,  я  валився  з  ніг,  але  нічні  жахіття  снились  все  частіше.  Кілька  місяців  вже  пройшло,  а  я  все  ще  згадую  слова  Максима  Вікторовича.  
Тепер  в  мене  не  було  нікого.  Тільки  моя  команда.  Їх  я  знаю  найдовше.  Ні,  не  правда.  Тепер  я  не  знаю  їх  взагалі.  Мені  не  раз  приходила  в  голову  думка,  про  те,  що  з  нами  зробили.  Колись  я  втішав  себе,  що  зміни  тільки  фізичні.  Фестивалю  тоді  пошкодило  кінцівки  і  залізні  руки  були  необхідні.  Але  аж  ніяк  не  його  жага  вбивати.  Місцями  мені  ставало  дедалі  важче  його  стримувати.    Я  ж,  типу,  лідер.  Хімік  дедалі  більше  мучився  від  головних  болів.  Дивно,  враховуючи,  що  його  сила  росла  і  росла.  Згадати  тільки,  що  сталось  в  тому  мегаполісі.  Не  думав,  що  таке  взагалі  можливо.  Містика  якась!  Але  найбільше  мене  хвилювали  близнюки.  Якщо  Фестивалем  управляла  жага  до  бою,  то  решті  було  просто  начхати  кому  пустити  кров.  
А  я?  чим  я  кращий?  От  чим?!  Я  так  само  свідомо  забираю  життя.  Мене  не  гризуть  муки  совісті.  І  не  гризли  ніколи.  Я  не  шкодую.  Я  не  забуваю.  Я  не  прощаю  себе.  Не  хочу,  не  можу.  Я  просто  з  цим  живу.  І  це  тягарем  давить  мене.  За  кілька  місяців  я  перебив  багато  народу.  І  заради  чого?  От  в  чому  був  правий  Вавилон.  Смерть  нічого  не  повертає.  Колись,  ще  в  рідному  мегаполісі  я  робив  різні  речі  для  виживання.  Тоді  причиною  всьому  стала  помста.  А  зараз?  Навіть  сил  ніяких  не  залишилось.  В  мене  навіть  проскакували  думки  про  смерть.  Хотілось  навіть  перетнутись  з  тим  мечником,  дізнатись  хто  краще…
«…Білий  плащ  весь  в  крові.  На  голові  дреди.  Закладені  назад.  Чорні  окуляри,  які  ховали  очі.  І  самовдоволена  усмішка.  В  руках  катана.  Закривавлена.  Він  рушив  до  них.  Відстань  була  десь  десять  метрів…».  24  солдати  менш  ніж  за  сорок  хвилин  з  початку  зачистки…
Я  кулею  вилетів  з  ліжка.  Ну  і  думки  в  голові.  «Ти  довбаний  ідіот!»  сказав  сам  собі.  Досить  думати  про  таке.  Я  попрямував  в  ванну  кімнату.  Запхнув  голову  під  струмінь  холодної  води.  Подивився  на  себе  в  дзеркало.  Моє  відображення  дивилось  на  мене  очима  покійника.
***
Вавилон
Кілька  місяців  тому.
Я,  Ілай,  Аліса  і  Яна  задоволено  дивились  на  покрашений  будинок.  Наш  будинок.  
Пам’ятаю,  коли  ми  перший  раз  знайшли  його,  я  перекреслив  цю  ідею.  Це  була  дача  для  дипломатів  та  послів  з  інших  мегаполісів.  Об’єкт  засекречений,  наче  воєнне  містечко.  І  ніхто  його  не  знайшов.  Внизу  в  підвалі,  ми  знайшли  склад  з  припасами.  Їх  нам  на  довго  вистачить.  Або,  хоча  б  до  того  часу,  поки  ми  не  найдемо  спосіб  переселитись  в  інший  мегаполіс.  Тут  тепер  ніхто  з  нас  не  може  почуватись  в  безпеці.
Дім  складався  з  двох  поверхів  та  кількох  кімнат.  За  місяць  ми  зробили  їх  усіх.  Тепер  тут  спокійно  можна  буде  жити  ціле  літо.  Здоров’я  в  Івановича  вже  не  те,  от  Аліса  і  заметушилась.  Як  його  учениця,  вона  тепер  була  за  старшу.  Іванович  відкрив  у  ній  талант  цілителя  і  проводив  з  нею  досить  багато  часу.  На  мене  ж  випала  робота  вчити  Яну.  Мушу  зізнатись,  вона  дуже  розумна,  схоплює  на  льоту.  
Але  зараз  ми  стояли  задоволені,  з  відчуттям  виконаної  роботи.
- Іванович  офігіє!  –  я  не  стримався.
- Ага,  -  підтвердила  Яна  –  дідусю  сподобається.
- Приємно,  коли  є  власний  дім  –  я  відчув  на  собі  погляд  Аліси.
В  мене  в  грудях  щось  ожило.  Може…  Ні  не  може.  Я  не  буду  розбиратись  в  своїх  почуттях  до  неї.  Я  ризикую  зачепити  тему,  яку  краще  не  чіпати.  Я  багато  чого  ризикую  торкнутись,  чого  краще  не  чіпати.  Я  прив’язався  до  них.  До  діда,  Ілая,  Яни.  Аліси…  Вони  мені  наче  сім’я.
- Так!  –  відповів  її  –  приємно  мати  місце,  куди  можна  повернутись.
- І  людей  –  її  очі  заблистіли  –  людей,  до  яких  потрібно  повернутись.  
***
Ілай  обірвав  мій  сон.  Але  цього  разу  я  навіть  зрадів.  Мені  снилась  Аліса  і  Яна.  Не  знаю  чому.  Мабуть  тому,  що  мені  їх  не  вистачає.  А  сни  роблять  муки  нестерпнішими.  Я  навіть  за  тим  дідом  скучив.  Дивно,  я  лише  два  місяці  їх  не  бачив.  Незвично  для  мене.
Так  от,  Ілай  обірвав  мій  сон.  Я  протер  очі.  Він  не  змінився  за  весь  час.  Хіба  що  обріс  бородою.  Я  теж  (Я  про  бороду,  але  вона  в  мене  менша  і  коротша).  Тільки  поголив  голову  налисо.  Світало.  Ми  зупинились  в  одному  з  міст  привидів.  Наше  сховище  представляло  собою  одноповерхове  помешкання  з  на-пів  розваленими  стінами  та  проломленим  дахом.  Підлогу  майже  повністю  засипало  піском.  Не  віриться,  що  тут  хтось  жив.  Ілай  сидів  біля  вогнища  і  розглядав  фотографію,  яку  я  вчора  знайшов.  На  ній  була  вся  сім’я.  Він  з  журбою  дивився  на  неї.  Про  що  він  думає?  На  мить  мене  огорнула  спокуса  активувати  свій  зір,  але  я  не  став.  Це  не  по-людськи.  Захоче,  сам  розкаже.  За  цей  час  ми  здружились.  Він  виявився  прекрасним  наставником.  Правда  трішки  схибленим  на  голову,  але  я  старався  про  це  не  думати.  Я  й  сам  не  ідеал.
- Нам  скоро  йти  –  він  кинув  мені  пайок.
- Ти  взагалі  не  лягав?  –  я  виліз  з  спального  мішка  і  почав  складати  його  
- в  рюкзак.
Було  трішки  холодно.  Але  це  нічого.  Через  пів  години  знову  буде  жара.
- Я  звик  –  відповів  він.  
Я  знизав  плечима.  Хоча  б  я  трішки  поспав.  Ми  погасили  багаття,  зібрались  та  пішли.  Поблизу  бродила  група  канібалів.  Не  хотілось  би  попастись  їм  на  очі.  Ми  направлялись  до  мегаполісу  93,  там  з  нами  розплатяться  та  доправлять  до  найближчого  населеного  пункту.  Дорога  не  близька  тому  треба  поспішати.  Добре  хоч  був  транспорт.  Старий  пісочний  позашляховик,  спаяний  з  труб  та  пластин.  Поширений  транспорт  для  пересування  в  пустелі.  Ми  скинули  наш  камуфляж  та  гвинтівку  назад,  та  всілись  на  місця.  Ілай  завів  двигун.  По  розрахунках  ми  мали  б  бути  там  за  дві  години.    
***
Патруль  перехопив  нас  раніше.  Кілька  позашляховиків  та  пісочних  саней  наближалось  до  нас.  Я  дістав  бінокль  і  вилаявся.  Мародери.  А  подорож  мала  бути  спокійною.  Що  ж,  сталось  те  про  що  нас  попереджали.  Замовники  передумали  платити  і  послали  за  нами  мародерів.  Ілай  кивнув  і  ми  почали  мінятись  місцями.
- Спробуй  відірватись  –  він  почав  діставати  снайперську  гвинтівку.
- В  нас  пального  не  вистачить  –  я  подивився  на  показники.  –  а  до  мегаполісу  я  їх  не  поведу.
- Ну  тоді  ти  знаєш,  що  робити  –  Ілай  в  маскуванні  та  з  рушницею  вистрибнув  з  машини.
- Супер!  –  сказав  сам  собі.
Тепер  мені  прийдеться  зупинятись  і  сподіватись,  що  мене  не  похоронять  одразу.  Я  виїхав  на  більш-менш  рівну  місцевість  і  зупинився.  Сподіваюсь  Ілай  добереться  сюди.
***
Шаман        
Ідея  зародилась  сама  собою.  Як  би  сказав  колись  Вавилон:  «Толку  з  твого  ниття…».  В  одному  цей  сучий  син  був  правий.  Нема  змісту  сидіти  та  гадати  що  з  нами  сталось,  якщо  можна  довідатись  самому.  З  цими  думками  я  й  завалився  до  Хіміка.  Він  точно  мав  би  допомогти.  Це  решта  може  спокійно  сказати  –  Нам  по**й!.  Але  не  він.  Його  головні  болі,  ось  мій  аргумент.  Я  одягнувся  і  вийшов  геть  з  помешкання.  Хімік  проживав  по  сусідству.  Я  набрав  в  груди  повітря,  прокрутив  всі  свої  можливі  аргументи  і  постукав.  Хімік  не  чув.  Я  постукав  сильніше.
- Хто?!  –  спросоння  видав  він
- Я,  Шаман.  Відчиняй!  –  я  постукав  ще  раз.
- Іди  геть.  Третя  ночі…
- Без  двадцяти…  Відкривай,  не  вимахуйся!
Далі  почувся  шурхіт  і  шелест.  Хімік  підходив  до  дверей  і  щось  бурмотів.  Замок  клацнув  і  вони  відчинились.
***
Вавилон.  
Пістолет  висів  в  кобурі  на  стегні.  На  спині  рухалась  механічна  полоса.  «Механічний  хребет»  як  пояснив  Ілай.  Це  металева  (ну  зі  сплавів,  якщо  точніше)  полоса,  яка  розташувалась  точно  на  хребті.  Від  неї  йшли  різні  відгалуження.  Вона  служила  сховищем  зброї,  набоїв  та  медикаментів.  Зараз  до  неї  було  прикріплено  кілька  магазинів  (пустих)  та  томагавк.  Вона  була  під  одягом  і  працювала  безшумно.  І  майже  не  заважала.  Я  просто  вже  звик.  
Мене  вже  обступили,  коли  я  виліз  з  позашляховика.  Два  обріза  і  решта  все  холодна  зброя.  Я  не  бачив  їх  лиць.  Тільки  маски  з  тканин.  Три  позашляховика  та  двоє  саней.  Всього  десять  чоловік.  На  щастя  обрізи  цілились  в  різні  боки.  Шестеро  залишалось  на  човнах.  Троє  обступило  мене  з  різних  сторін,  але  тримало  дистанцію.  Тоді  до  мене  вийшов  їхній  головний.
- Я  сподіваюсь  в  вас  була  серйозна  причина  затримувати  мене.  –  заявив  впевненим  тоном.
З  ними  інакше  ніяк.  Струсиш  –  ти  покійник.  Але  і  погрожувати  теж  не  можна.  Треба  тримати  баланс.  Бидло,  воно  всюди  бидло.
- Ти  мабуть  знаєш,  що  ти  їздиш  по  моїй  землі.  –  головний  хитро  прищурився.
- Вперше  чую.
- Це  вже  твої  проблеми.  Незнання  законів…
- Гаразд.  Що  вам  потрібно.  Палива  немає,  але  можу  поділитись  припасами.
- Для  початку  –  він  показав  пальцем  на  пістолет.  –  Давай  його.
- Можу  подарувати  хіба  що  кулю  –  я  не  стримався.  –  куди  її  тобі  всадити?
Мародери  зареготали.  Розуміли,  що  я  не  встигну  їх  всіх  розстріляти.  В  мене  було  всього  три  кулі.  Ті,  що  на  човнах  почали  діставати  зброю.  Я  нарахував  кілька  кусків  труб,  два  тесаки,  і  сокиру.  В  головного  був  м’ясний  крюк.  Тепер  обрізи  вже  цілились  на  мене.  Добре  хоч  не  впритул.
- Чуєш,  гуморист,  ти  б  не  розкидався.  –  сказав  той  після  загального  реготу.
- Бос,  давай  кінчати  з  ним  –  крикнув  здоровань  з  сокирою.
- Може  знайдемо  компроміс…  -  він  глянув  на  мене.
Я  оцінив  шанси.  Десять  проти  одного.  Навіть,  якщо  мене  не  застрелять…  «Шерінган»  вичерпав  себе  і  тепер,  на  палючому  сонці,  для  нього  треба  було  більше  часу.  Мені  торба.  
З  роздумів  мене  вивів  постріл  з  рушниці.
***
Шаман
Я  сидів  на  кріслі  і  чекав  поки  в  Хіміка  прокинеться  мозок.  
- Ну?  –  він  нарешті  вийшов  з  ванної.
- Я  хочу  проникнути  в  архів  лікарні,  після  того,  як  ми  схопимо  Крокодила.
Хімік  нічого  не  запитував.  Сів  навпроти  мене.    
- Там  нема  –  він  солодко  позіхнув.
- Звідки…  -  сказати,  що  мене  це  здивувало,  не  сказати  нічого.
- З  під  берідки  –  перекривив  він.  –  шукав  вже.
- Розказуй-розказуй  –  підбадьорив  його.
- Я  колись  дурів  від  болі  –  Хімік  зручніше  влаштувався  в  кріслі.  –  треба  було  щось  робити…
- І  ти  проліз  в  лікарню.  –  припустив  я.
- Ти  тоді  відходив  від  операції.  Я  пішов  тебе  провідати.
- Так  і  не  зайшов  –  я  зобразив  на  лиці  обіду.
- Нафіг  ти  мені  упав?  –  відбився  той.  –  Ніколи  тебе  не  любив.
- От  сука!  –  ми  зареготали.
- Ну,  так  ось  –  заспокоївся  той.  –  там  система,  х***я.  Я  ж  колись  працював  в  лікарнях.
Я  усміхнувся.  Він  того  і  Хімік.  Медик  від  Бога,  але  лінивий  і  пофігістичний.  Він  колись  варив  там  всякі  настоянки,  наркотики  та  багато  чого.  Я  тоді  через  нього  і  підсів.  Вживали  двоє  всіляке  «тріло».  Двоє  потім  і  злазили,  коли  керівництво  прорахувало  величезну  недостачу.  Останній  курс  в  технічному  універі  пройшов  весело.
- Ну  і?  –  запитально  глянув  на  нього.
- Головний  офіс  Вікторовича.  Там  все.  І  навіть  більше.  Через  кілька  днів  буде  прес-конференція  з  приводу  того  обеліска.  Думаю  і  про  нас  щось  скажуть.
- Звідки  ти  це  дізнався?
- Пророк  сказав.  Але  як  ми  туди  потрапимо?  –  він  питально  глянув  на  мене.
- Є  в  мене  ідейка…
***
Вавилон
Куля  прошила  двох  з  обрізами.  Ніхто  цього  не  чекав.  Я  вихопив  пістолет  і  відкрив  вогонь  по  найближчих  противниках.  Ті,  що  обступили  мене,  тепер  лежали  на  землі.  Я  кинув  пістолетом  в  головного.  Попав  в  лице.  Той  похитнувся  і  впав.  До  мене  вже  неслась  решта.  Четверо  з  тесаками  та  трубами.  Я  кинувся  до  одного  з  них.  «Хребет  викинув  томагавк  мені  в  руку.  В  лівій  вже  була  фінка.  Найближчий  противник  замахнувся  куском  труби.  Занадто  повільно.  Навіть  без  активованого  «шерінгану»  я  рухався  за  швидко  для  них.  Стрибок.  Коліна  врізались  йому  в  грудну  клітку.  Ми  впали  на  землю.  Я  перелетів  через  нього.  Перекотився,  встав  на  ноги.  Тепер  я  вийшов  з  кола.  
Троє  рухалось  на  мене.  Один  замахнувся  тесаком.  Зверху  вниз.  Прийняв  на  томагавк  і  одразу  ж  всадив  фінку  йому  в  пузо.  Висмикнув,  ударив  прямий  ногою.  Він  повалився  на  землю.  Одразу  ж  відскочив  від  атаки  двох  одразу.  Тесак  та  труба  просвистіли  біля  лиця.  Я  пішов  колом.  Ще  двоє  піднялось  з  землі.  Я  поставив  їх  на  одну  лінію.  Перший  з  них  не  чекав  атаки.  Удар  томагавком.  Він  відбив.  Тоді  фінкою  в  лице.  Він  забрав  корпус  назад  і  ухилився.  Я  пройшов  під  його  ударом  і  рубанув  томагавком  в  стегно.  Крик  болі  заглушив  усе  навколо.  Тоді  відвів  топірцем  випад  другого.  Змістився  на  пів  кроку  вбік  і  одразу  ж  сокирою  по  шиї.  Вирвав  її  (сокиру)  з  хрускотом.  Фінку  я  вже  тримав  зворотнім  хватом  (лезом  вниз).  
Головний  не  влізав.  Четвертий  (той  якого  я  ударив  колінами)  з  трубою  кинувся  на  мене.  Перевів  її  томагавком  вниз.  Аперкот  фінкою  по  тілу  до  підборіддя  тоді  томагавком  в  чоло.  Він  застиг  зі  здивованим  виразом  лиця.  Повалився  на  коліна.  Я  вперся  в  нього  ногою  і  витягнув  томагавк.
- Не  треба  було  мене  зупиняти  –  я  повернувся  до  головного.
- Ти  мене  не  вразив.  –  Він  втер  кров  з  носа.  –  ти  просто  любитель.
- Думаєш?    -  криво  всміхнувся.  –  Твої  друзі  не  погодились  би.
- Друзі?  –  хмикнув  той.  
Ми  почали  ходити  пів  колом.  Він  дістав  два  гострих  крюка  з  зазубринами.
- Вони  мені  не  друзі.
- Тоді  ви,  покидьки,  ще  гірше  ніж  я  думав.  –  перекрутив  томагавк  в  руці.
Він  скоротив  дистанцію  одним  стрибком.  Крюки  пішли  у  випад.  Я  змістився  вбік.  Він  пішов  на  мене  виписуючи  вітряки.  Прямо,  як  Шаман  з  двома  палицями.  Я  знав,  як  мені  діяти.  Тільки  вся  проблема  в  тому,  що  в  нього  не  палиці  і  навіть  не  мечі,  а  два  гаки.  Він  спокійно  може  мене  обеззброїти.  І  він  це  знає.
Я  відскочив  від  двох  ударів  і  вперся  спиною  в  катер.  Він  наніс  одночасні  удари  зверху  вниз.  Відвів  томагавком.  Фінка  різнула  його  по  щоці.  Він  скоротив  дистанцію  і  ударив  мене  торцем  гака  в  лице.  Моя  голова  відкинулась  назад.  По  губах  потекла  тепла  кров.  Тоді  він  зачепив  гаком  мене  за  ступню  і  потягнув  до  себе.  Тіло  змінило  центр  ваги  і  впало  на  пісок.  Він  замахнувся  другим  гаком,  щоб  добити  мене.  Прийняв  його  томагавком.  Вони  заплутались.  Вільна  нога  ударила  його  трішки  нижче  коліна.  Він  схилився  до  мене.  Я  при  піднявся  на  руках  і  наніс  удар  ногою  в  бороду.  Ми  відкотились  один  від  одного.  Тепер  в  нього  один  гак,  а  в  мене  фінка.  Я  перекинув  її  в  праву  руку.
- Не  погано  –  він  покрутив  тесак  в  руках.  –  але  ти  все  ж  без  шансів.
- Як  лице  після  моєї  ноги?  –  не  стримався.
- Як  твоє?
- Б’єш  як  дівчинка  –  сплюнув  кров  собі  під  ноги.
Видимо  він  образився.  Швидкими  кроками  він  скорочував  дистанцію  Гак  був  опущений  лезом  до  низу.  Так  щоб  я  не  знав,  як  він  ударить.  А  я  й  дійсно  не  знав.  Шерінган  би  зараз  пригодився.  Але  я  вже  вмів  обходитись  без  нього.  Серце  шалено  закалатало.  Зір  звузився.  Тепер  він  рухався  повільніше.  Перекрутив  ніж  в  руці.  Пальці  відчули  холодне  лезо.  Рука  пішла  назад.  Він  був  усе  ближче.  Рука  з  ножем  пішла  вперед.  Пальці  почали  випускати  лезо.  
І  ось,  ніж  вже  вилетів  в  його  напрямку.  І  знайшов  собі  місце  в  грудній  клітці.  Він  (противник,  не  ніж)  здивовано  подивився  на  мене.  Похилився  на  одне  коліно.  Випустив  гак.  Я  підхопив  його  і  пройшов  мимо  свого  суперника.
- Тобі  вони  й  так  не  знадобляться  –  кинув  через  плече.  
Підняв  другий.  «Хребет»  вдало  розмістив  їх  на  спині.  Потім  знайшов  свій  томагавк.  Головний  так  і  помер  на  колінах.  Тільки  один  з  мародерів  ще  дихав.  Той,  якого  я  ударив  в  пузо.  Він  вже  не  волав.  Лише  з  ненавистю  дивився  на  мене.  Я  підійшов  ближче.  Глянув  на  його  рану.  Тут  йому  не  допоможеш.  І  як  він  ще  терпить  ці  болі.  Я  пішов  до  транспорту.  Витягнув  аптечку.  Дістав  пакетик  з  порошком.  Тоді  пройшовся  по  трупах  в  пошуках  води.
- Ти  що  задумав?  Урод!  –  крикнув  той.  
Я  не  відповів.  
- Я  з  тобою  говорю!  –  його  голос  слабшав.  Але  я  вже  знайшов  воду.  –  ти  за  це  заплатиш!  Тебе  знайдуть!    
Я  висипав  порошок  в  воду  і  роз-калатав.
- Вас  спеціально  послали  за  нами,  правда?  –  спитав  його.  –  хоча,  яка  мені  різниця,  ти  однаково  не  скажеш…
Мій  спокій  налякав  його.  Чи  здивував.
- Хто  ти,  в  біса  такий?!
- Явно  не  той  кого  вам  наказали  знищити.  Скоро  той,  хто  нас  замовив,  відправиться  за  тобою.  
Він  з  острахом  дивився  на  мене.  Біль  вже  затуманював  його  розум.  Я  нахилився  до  нього.
- Що  за?  –  Він  відмовлявся  це  пити.
- Ти  й  так  вже  труп.  –  Я  схопив  його  за  щелепу.  –  тобі  не  допомогти.  –  влив  йому  в  горло  воду.  –  але  можна  полегшити  твої  страждання!  Мені  жаль,  що  так  вийшло.  Зараз  ти  заснеш  і  нічого  не  відчуєш.  Це  все,  що  я  можу  зробити.
- Горіти  тобі  в  пеклі!  –  З  останніх  сил  крикнув  він.
Його  очі  закрились  тіло  розслабилось.  Я  підвівся.  Глянув  на  нього  останній  раз.
- Там  і  зустрінемось…  –  тихо  відповів  йому.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572150
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.04.2015

Привиди нового світу Частина 3 Падіння ангела розділ 1

Падіння  Ангела
1.
16  липня  2043  
Антон  відкрив  очі.  Все  верталось  на  свої  місця.  Велика  кімната  більше  не  рухалась.  На  стіні  та  на  плазмі  більше  не  було  мультиків.  «Оце  вставило!»  з  насолодою  подумав  він.  Тепер  вертався  слух.  І  Антон  тепер  чув  саму  нову  музику.  Поруч  спала  якась  дівка,  він  навіть  не  знав  як  її  звати,  такий  він  був  об  довбаний.  Ліжко  тепер  нагадувало  поле  бою.  Але  це  нічого.  
Антон  потягнувся  до  журнального  столика.  Там  були  його  джинси  від  «Ітачі»,  самого  модного  бренду.  Натягнув  їх  і  вийшов  з  кімнати.  Спустився  по  гвинтових  сходах  з  червоного  дерева.  Минув  величезну  вітальню  виконану  в  античному  стилі:  колони,  арки.  Але  до  грецької  культури  там  зараз  було  далеко.  Гучна  музика,  гра  світла  і  тіні,  все  в  диму.  І  натовп.  Купа  таких  самих  п’яних,  накурених  та  об  довбаних  мажорів,  як  і  Антон.  Він  повернув  в  ванну  кімнату.  Світло  автоматично  включилось.  Антон  подивився  в  дзеркало.  Худий,  високий  з  довгим  чорним  волоссям,  яке  зараз  виглядало,  як  копиця  сіна.  Шкіра  та  кістки.  Очі  червоні  від  наркотиків  та  алкоголю.  Лице  бліде  висохле,  наче  в  мерця.  Він  всміхнувся  сам  собі.
Антону  було  25.  Але  вів  він  себе  наче  шпана.  Його  батьки  успішні  бізнесмени,  мультимільярдери.  Він  жив  в  апартаментах,  куплених  на  їхні  гроші,  оскільки  своїх  в  нього  не  було.  Слово  робота  було  йому  невідоме.  Йому  багато  яких  слів  були  невідомі:  чесність,  справедливість,  щирість,  співчуття,  любов,  безкорисність,  вища  освіта…  Але  він  не  переймався  своїми  прогалинами.  
Навіщо?  Він  живе,  як  король  в  самому  багатшому  і  найбезпечнішому  мегаполісі  №2.  (Він  правда  поділений  на  дві  частини,  але  так,  як  він  жив  в  багатій  і  процвітаючій,  а  в  нетрях  він  не  бував…)  йому  все  пофігу.  СБМ  його  не  чіпає.  Один  дзвінок  батьку  і  поліція  вибачається.
Наркотик  тримав  його  12  годин.  Дилер  не  брехав.  Не  дарма  Антон  купив  кілька  кілограм.  Там  в  вітальні  близько  двадцяти  таких  самих  накурених  і  нанюханих  мажорів,  як  і  він.  На  них  він  і  розживеться.  Він  продасть  їм  все  до  граму.  Правда  вже  на  пів  кіло  менше.  
Антон  умився  холодною  водою  і  знову  глянув  в  дзеркало.  На  лиці  заграла  самовдоволена  усмішка.  Тепер  він  не  буде  більше  клянчити  гроші  в  батьків.  На  нього  накотила  втома.  Наркотик  вимучив  його.  Захотілось  ще.  Але  він  знайшов  у  собі  сили  стриматись.  В  джинсах,  в  кишені  він  знайшов  залишки  старого  доброго  коксу.  Дилер  казав,  що  кокс  зніме  всі  симптоми…  
Антон  висипав  залишки.  Пошарив  по  кишенях,  знайшов  стару  купюру,  скрутив  і  винюхав  їх  залпом.  Ніздрю  обпекло  і  з  носа  потекло  щось  гаряче.  Кров.  Але  Антон  вже  звик.  Дилер  і  цього  разу  не  збрехав.  Тепер  він  прекрасно  себе  почував.  Він  вийшов  з  ванної  кімнати.  Повертатись  в  спальню  він  не  хотів.  Тепер  йому  була  потрібна  інша  дівка.  Тому  він  пішов  в  вітальню,  де  вже  пів  дня  не  вщухала  музика.  Половини  людей  він  не  знав,  але  його  «друзяки»  кого  попало  не  приведуть.  Він  зайшов  на  «танцпол».  Одразу  ж  знайшов  жертву.  Підійшов.  Прошепотів  їй  щось  про  гроші,  напої,  дурь.  Вона  повелась.  «Всі  ведуться».  Як  не  на  одне  то  на  інше.  Антон  взяв  її  за  руку  і  потягнув  в  одну  з  кімнат…  
Там  було  темно.  Вони  не  стали  включати  світло.  Багатим  інтер’єром  тепер  нікого  не  здивуєш…
Він  дав  їй  кілька  таблеток.  Більше  ніж  треба.  Вона  наївно  прийняла  їх.  Через  кілька  хвилин  він  затягнув  її  в  велике  двоспальне  ліжко.  Вона  майже  не  пручалась.  Таблетки  робили  своє.  Її  дихання  участилось,  але  Антон  не  придав  цьому  уваги.  Серце  почало  шалено  стукати.  А  тоді  зовсім  припинило.  Вона  вже  не  дихала.  Антон  не  довго  думаючи,  вийшов  з  кімнати.  Передозування  це  часте  явище  на  таких  вечірках.
В  вхідні  двері  постукали.  Мабуть  сусіди.  Ніхто  не  збирався  їм  відкривати.  Антон  вийшов  у  коридор.  Поглянув  на  дисплей.  Нікого.  «Глюки»  вирішив  він.  А  за  мить  двері  вилетіли  з  завіс.  Антона  відкинуло  вбік.  В  вухах  шум.  В  вітальні  почалась  паніка,  люди  кинулись  до  дверей…  ніхто  навіть  не  пробував  йому  допомогти.  Друзі  називається.  Антон  закрив  очі.    
Його  облили  холодною  водою.  Він  миттю  прокинувся.  Його  друзі  лежали  на  землі.  Очі  сльозились.  Він  насилу  розгледів  нападників.  Один  високий,  здоровий,  лисий  хлопець  з  малим  приплюснутим  носом  на  «квадратному  лиці»,  яке  перекосилось  від  огиди.  Він  був  одягнений  в  сині  джинси  та  чорну  майку.  Антон  одразу  ж  звернув  увагу  на  його  мускулатуру.  І  на  здорові  залізні  руки,  яким  той  рухав  без  найменших  проблем.  Взагалі  всі  п‘ятеро  були  спортивного  тіло  складення,  не  дрищі,  як  Антон  з  друзями.  Здоровань  з  залізними  руками  не  звертав  на  них  ніякої  уваги.
- Хто  ви  такі?  –  спитав  один  з  його  друзів.
- Заткнись!  –  гаркнув  здоровань.
Антон  отримав  ляпас  по  лиці.
Він  повернув  голову  вбік.  Аж  тепер  він  усвідомив,  що  його  підняли  і  поставили  на  коліна.  Тоді  його  залишили.  Два  близнюки,  нижче  на  голову  за  Антона,  мабуть  тому,  що  ноги  злегка  зігнуті  в  колінах  і  злегка  згорблені,    але  широкі  в  плечах.  Вони  були  одягнуті  в  чорні  брюки,  та  сірі  піджаки.  Обидва  світло  волосі  з  короткими  стрижками.  Носи  прямі,  майже  орлині.  Тонкі  бліді  губи.  В  одного  очі  чорного  кольору,  в  другого  синього,  це  мабуть,  єдина  відмінність,  яку  помітив  Антон.  Їх  лиця  скривлені  в  усмішках.  Але  більше  ніяких  емоцій  помітно  не  було.
- Ти  хазяїн?  –  спитав  один  з  близнюків.  
Антон  не  відповів.
В  кімнату  зайшов  високий  худорлявий  хлопець  в  синіх  джинсах  та  в  білій  шкіряній  куртці.  Чорноволосий  з  сильними  мішками  під  очима.  Проте  тримався  він  впевнено  незважаючи  на  втому.  Лице  бліде,  сумне.
- Що  там?  –  спитав  хтось  позаду.
Хлопець  лише  заперечно  похитав  головою.  Розум  здається  починав  працювати  нормально.
- Ви  хто,  нах*р,  такі?!  –  загорланив  Антон.
Удар  коліном  під  дих.  Він  впав  на  мармурову  підлогу.  Хтось  пройшовся  ногами  по  ребрах.  Тоді  по  лиці.  Друзі  Антона  навіть  не  рипались.  Видно  вже  отримали  своє.  Побиття  припинилось.  Його  тіло  знову  підняли.  Антон  підвів  голову.
- Вам  п***а!  Ви  чули,  ур*ди?!  –  він  виплюнув  кров  на  підлогу.  –  ви  хоч  знаєте  з  ким  зв’язались?!
Нападники  переглянулись  і  зареготали.  Антон  з  ненавистю  дивився  на  них.  Вони  заплатять  за  це.  Один  дзвінок  і  їх  поховають.  Ніхто  не  сміє…
- Коли  мої  дізнаються…  -  Він  не  міг  стримати  ненависть  і  його  голос  аж  надломився.
Регіт  посилився.  До  Антона  підійшов  той,  кого  він  ще  не  бачив.  Чорний  костюм,  Чорні  шкіряні  туфлі,  біла  сорочка  і  червона  краватка.  Він  присів  зовсім  близько  до  нього.  Їхні  погляди  зустрілись.  Цей  був  головний.  Худий,  проте  широкоплечий,  нижчий  за  Антона,  Коротка  стрижка,  світле  лице,  (точно  молодший),  довгий  ніс,  рот  з  маленьким  рубцем  зліва  в  куті  ледь  червоних  губ,  і  карі  очі,  які  не  виражали  нічого.  Наче  дивишся  в  очі  покійника.  Вся  сміливість  Антона  починала  залишати  його.
- Ми  знаємо,  хто  ти,  Антоне  –  спокійним,  глухим  голосом  заговорив  той.  –  знаємо  все  про  тебе…  А  от  чи  знаєш  ти  з  ким  зв’язався?
- Що  вам  потрібно  –  його  голос  затремтів.
- Це  вже  краще  –  усміхнувся  головний,  та  так,  що  Антону  стало  ще  страшніше.  –  так  і  треба  було  починати.  –  він  встав  і  пішов  до  дивану.  –  Нас  цікавить  твій  дилер.
- Не  кажи!  –  крикнув  хтось  з  його  друзів.  Він  не  міг  розібрати  хто  саме.
Залізнорукий  підійшов  до  того  і  ударив  кулаком  по  ребрах.  Почувся  хрускіт.  Той  заволав  від  болю.
- Так,  так!  Я  все  розповім…  -  Антон  закивав  головою.
- Давай!  –  Підбадьорив  його  головний.
- Справжнього  імені  я  не  знаю.  Його  кличуть  Крокодилом.  Здоровий,  до  двох  метрів.  Мулат,  чи  араб,  я  не  розбираю.  Неприємне  лице,  таке,  наче  в  гієни…  Він  з  нетрів,  але  продає  товар  на  правому  березі  (багата  частина  мегаполісу).
- Цього  мало!
- Я  купив  товар  в  «поцілунку  ночі»!  він  проводить  там  свій  час.
- Це  краще.  Ти  більше  не  потрібен…
- Ні,  не  вбивайте…  В  мене  є,  все  що  завгодно…        
- Це  теж  відомо.  Де?
- Там  під  диваном,  я  покажу!  
- Давай!  –  Головний  піднявся  і  жестом  вказав  на  диван.
Ніяких  наркотиків  там  не  було.  Зате  там  був  пістолет,  який  повинен  був  врятувати  його.  Антон  піднявся  і  покрокував.  Швидко  знайшов  схованку.  «Зараз  вони  заплатять!»  Рука  намацала  пістолет…  Він  наставив  його  на  кривдників.
- Стояти,  суки!  –  голос  ще  раз  надломився.
Наперед  вийшов  хлопець  в  шкіряній  куртці  з  мішками  під  очима.  Простягнув  вперед  руку.
- Давай!  –  спокійно  промовив  він.
Антон  зібрався  з  силами  і  спустив  курок.  Не  заряджений.  Спустив  ще  раз.  Ні,  не  спустив.  Рука  заніміла.  Тоді  і  все  тіло.
- Чого  не  стріляєш?  –  хмикнув  хлопець  з  залізними  руками.
Один  з  близнюків  вийшов  з  кімнати.  Антон  з  жахом  зрозумів,  що  той  хлопець  з  мішками  під  очима  спокійно  міг  його  контролювати.  Головний  підійшов  до  нього  впритул.
- Вас  знайдуть.  За  вбивство  смертна  кара…
- Боюсь  тут  ти  помиляєшся  –  він  поправив  краватку.
Потім  поліз  в  кишеню  піджака  і  дістав  патрони  з  Антонового  пістолета.  Другою  рукою  він  витягнув  пустий  магазин  з  пістолета  і  повільно  почав  вставляти  патрони.  Закінчивши,  він  витер  магазин  серветкою  і  знову  вставив  в  пістолет.  Перезарядив.  Знову  протер  все  серветкою.
Рука  Антона  смикнулась  вбік.  Краєм  ока  він  помітив,  що  один  з  близнюків  повернувся  з  шприцом  в  руках.
- Ви  знаєте,  що  з  вами  за  це  буде?!
- Ти  б  більше  про  себе  переживав…  -  голос  головного  задзвенів  наче  сталь  –  знаєш,  що  зараз  буде?  Ти  прийняв  завелику  дозу  почав  стріляти  і  вмер…
- Пожалійте!  –  в  очах  Антона  появились  сльози
- А  ту  дівчину  ти  пожалів?  Ти  навіть  не  спробував  допомогти,  а  просто  залишив  її  напризволяще.  Вона  зараз  була  б  жива.
- Мені  дуже  шкода!
Той  задумався  на  хвилину.  Повернув  голову  до  своїх  і  кивнув  головою.  Антонові  друзі  почали  протестувати,  але  їх  швидко  заспокоїли.  Другою  рукою  хлопець  з  мішками  під  очима  підняв  і  їх.  Головний  знову  подивився  на  Антона.  Їх  очі  зустрілись.  Одні  –  налякані  до  смерті.  Інші  –  холодні,  в  яких  немає  навіть  сліду  жалості.  Близнюк  ввів  Антону  в  шию  наркотик.  Більше  ніж  потрібно.  Через  кілька  хвилин  Антон  помре  від  передозування.  Рука  з  пістолетом  націлилась  на  мажорів.  Музика  заграла  гучніше.  Наркотик  почав  діяти.  Палець  ліг  на  курок.
- Будь-ласка!  Я  не  хотів!  Мені  жаль…
- Попросиш  у  неї  вибачення  особисто  –  тихо  сказав  той.  
В  кімнаті  пролунали  постріли.
***
Світило  яскраве  сонце.  На  небі  ні  хмаринки.  Така  погода  будь-кого  порадує.  Але,  якщо  вона  не  в  пустелі.  Тут,  в  таку  погоду  панує  пекельна  жара,  яка  випалює  все  днем,  щоб  сильні  вітри  розвіяли  решту  вночі.  Тільки  в  каньйоні,  який  тепер  на  місці  мегаполісу  24,  де-не-де  була  тінь,  яка  ще  ховала  від  палючого  сонця.  Каньйон  серед  мертвої  пустелі,  хто  б  міг  подумати.  Хоча  скидання  кількох  десятків  ракет…
Джабар  жадно  відпив  води  з  фляги.  Він  робив  це  демонстративно,  перед  рабами,  щоб  ті  мучились,  щоб  не  тікали,  бо  крім  його  каравану  ніхто  в  цей  час  більше  не  ходить.  Та  вони  й  не  тікали.  Куди?  Навіть,  якщо  якось  скинути  ланцюги  і  уникнути  шістьох  озброєних  работоргівців.  Всі  засмаглі  здорові  сильні,  як  воли.  Всі  при  зброї,  і  при  броні.  Знають  своє  діло.  В  них  навіть  снайпер  був  –  Рись.  Смуглявий  товстий  Джабар  з  чорними  вусами  та  блискучою  лисою  головою  йшов  попереду.  На  плечі  висів  автомат.  Потрібна  річ,  не  вперше  його  виручала.  Тут  всяк  може  статись,  хоч  і  тихо  навкруги.  Але  він  чуяв  щось.  Щось  недобре…
***
Снайперська  пара  залягла  зверху  каньйону.  Маскування  на  них  було  таке,  що  не  розрізниш  де  пісок  і  каміння,  а  де  вони.  Під  ними  мав  проходити  караван  рабів.  Найманці,  транспорт,  і  купа  закованих  людей,  які  вже  перестали  таких  нагадувати.  Голодні  брудні,  деякі  навіть  без  одягу,  в  засохлій  крові.  Звичне  явище  для  пустелі.  Кілька  мегаполісів  дозволяли  торгівлю  рабами.  Гроші  є  гроші.  Женевська  конвенція  втратила  свою  силу,  коли  все  об’єдналось  і,  в  той  же  час,  розділилось.
- «Колібрі  1»,  прийом  –  запищала  рація.  –  доповідайте!
- Чую  вас,  вас,  «Лорд»  –  одразу  ж  відповів  снайпер.  –  на  позиції!  Прийом!
- Ціль  на  підході!
- Дякуємо,  «Лорд»!
Наводчик  глянув  у  бінокль.  Караван  просувався  повільно.  Транспорту  з  ними  не  було.  Він  мав  чекати  їх  на  виході.  Тоді  вони  будуть  в  безпеці.  Проте…
- Бачиш  їх?  –  спитав  один  з  них.  Той  в  кого  була  снайперська  гвинтівка.
- Як  на  долоні.  –  відповів  другий.
- Коли  починаємо?    
- Коли  сонце  змінить  кут,  щоб  ми  не  видали  себе  раніше  ніж  треба.
Другий  промовчав.  Затупив.  Якщо  сонце  попаде  на  приціл,  воно  відіб’ється  і  пустить  сонячного  зайчика.  Тільки  сліпий  тоді  не  побачить  де  вони.  Караван  підходив  ближче.
- Ти  так  і  не  пояснив…  -  почав  снайпер  з  гвинтівкою
- Шукаєш  причини,  щоб  всадити  в  когось  кулю?  –  з  презирством  спитав  той.
- Ти  мав  би  звикнути  за  кілька  місяців…
- Вони  работоргівці.  І  ще  перевозять  наркотики.  Їх  сектанти  виготовляють,  до  речі.  Ще?!  Чи  ти  вже  налаштувався?  Всі  твої  причини  лише  відмазки  для  совісті…
- Ти  знаєш  моє  ставлення  до  цього.
- Ти  не  знайдеш  свого  друга  без  певних  жертв…
- Знаю!  –  обірвав  той.
Вони  помовчали.  Снайпер  глянув  у  бінокль.  Тоді  на  небо.  Тепер  можна.
- Діставай  гвинтівку,  Вавилон,  пора  заробляти.
***
- Рись,  що  там?  –  нервово  спитав  Джабар.
- Та  все  чисто,  шеф  –  Той  ліниво  потягнувся  по  снайперську.
- Перевір!  –  гаркнув  той.
Чоловік  низького  росту  та  азіатського  походження  лише  знизав  плечима.  В  боса  чуйка  на  такі  речі.  Тай  он  хлопці  заметушились.  Не  хочеться  попастись  в  руки  місцевих  канібалів.  Він  глянув  в  оптичний  приціл.  Останнє,  що  він  побачив  –  куля,  яка  пробила  його  око  прямо  через  приціл.
Джабар  вилаявся.  Такого  він  не  чекав.  Рись  був  його  надією.
- Стріляли  звідти…  –  один  з  найманців  показав  кудись  рукою.
В  наступний  момент  його  голос  обірвала    куля.  Решта  почала  стріляти  в  тому  напрямі,  але  вони  були  без  шансів.  Снайпер  не  промахувався.  Куля  за  кулею  клала  всіх  на  землю.  Джабар  залишився  один,  якщо  не  враховувати  десяток  рабів,  які  просто  попадали  на  землю  від  страху.  Він  мав  стати  наступним.  Але  снайпер  не  поспішав.  Джабар  побіг  до  найближчого  валуна.  Тут  снайпер  не  дістане.
- Х*й  тобі,  а  не  Джабара!  –  в  голос  крикнув  він.
- Ти  так  в  цьому  впевнений?  –  почув  він  позаду  себе.
Джабар  похолов  зі  страху.  От  чого  він  точно  не  чекав.  Все  скінчено.  Ні!  Він  не  здасться.  Джабар  розвернувся  і  спробував  розстріляти  ворога.  Не  вийшло.  Його  схопив  снайпер  в  пісочному  маскуванні.  На  лиці  була  в  чорна  маска  з  зображенням  черепа.  Ноги  Джабара  підкосились.  А  в  наступний  момент  його  тіло  описало  дугу  і  вдарилось  об  землю.  Щось  затріщало.  Джабар  повалився  на  лопатки.  Снайпер  надавив  йому  коліном  на  груди.
- Я  нічого  тобі  не  скажу!  –  безстрашно  крикнув  работорговець.
- Помиляєшся.  –  Снайпер  нахилився  до  нього  впритул.  
Їх  очі  зустрілись.  Джабар  міг  би  поклястись,  що  очі  його  суперника  змінили  колір  на  червоні  з  чорними  цяточками,  які  плавно  рухались  по  колу  рогівки.  Джабара  охопив  страх.  Він  хотів  закричати,  але  не  почув  власного  голосу.  У  вухах  стояв  гул.  Пустеля  кудись  зникла.  Навкруги  нього  було  темно.  Тільки  він  і…  Снайпера  не  було,  але  він  чітко  відчував  його  погляд.  
До  нього  почали  підходити  раби.  Ті,  яких  він  колись  закатував.  Голі,  босі,  закривавлені,  з  поломаними  кінцівками,  які  вони  до  нього  тягнули.  Його  самий  страшний  кошмар  справджувався.  Ні,  не  може  бути!  Цього  не  може  бути!  Це  якась  ілюзія.  Джабара  схопили  за  всі  кінцівки  і  потягнули.  В  наступний  момент  він  закричав  від  нестерпного  болю.  Відчуття  були  більш  ніж  реальні.  Його  розривали,  шматок  за  шматком.
Біль  стала  нестерпною.  Тепер  він  вже  молив  про  смерть.  Але  нічого  не  змінювалось.  Він  закричав  останній  раз.
***
Два  снайпери  дивились  на  тіло,  яке  смикалось  і  ізвивалось  від  болю.  Він  вже  сказав  їм  все,  що  вони  хотіли  почути  і  навіть  більше,  але  його  страждання  не  припинялись.
- Досить!  –  сказав  один  з  снайперів.
- Чому?  –  здивувався  той  хто  наклав  ілюзію.  –  дивись!  Ти  скоро  це  вивчиш  сам.
- Що  з  ним  буде?  –  той  кивнув  в  бік  Джабара,  який  вже  почав  благати  про  смерть.
- Нерви  згорять  –  інший  знизав  плечима.  –  може  кров  з  очей  чи  з  вух.  Кожен  раз  по  різному.  Тут  не  вгадаєш…
- Що  він  бачить?
- Подивись  сам…
Другий  снайпер  підійшов  до  работоргівця.  Нахилився.  Одної  рукою  міцно  зловив  за  щелепу.  Іншою  провів  собі  по  закритих  очах  «Шерінган!»  Тоді  глянув  у  широко  відкриті  очі  работоргівця.
- Раби?!  –  здивовано  спитав  він.
- Це  його  страхи,  не  мої.
Снайпер  підвівся.  Дістав  пістолет.  Прицілився.  Але  Джабар  раптом  перестав  смикатись  і  кричати  від  болю.  В  нього  з  вух  пішла  кров.  Джабару  було  вже  все  одно.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572149
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.04.2015

Привиди нового світу Частина 2 розділ 7

7.
Вавилон            
Рюкзак  болісно  тер  плече.  Я  злегка  кульгав.  Не  сама  приємна  ніч  в  житті.  Мабуть  про  неї  я  не  буду  розповідати.  Я  йшов  по  брудному,  темному  підвальному  приміщенні.  Сил  не  було.  Але  я  рухався  далі.  Ну  ось  і  дім.  Дивно,  я  називав  домом  сховище  в  підвалі.  Свого  то  в  мене  більше  не  було.  Я  тепер  persona  non  grata  у  власному  мегаполісі.  Для  всіх  я  вже  давно  труп.  Якщо  я  повернусь  в  цивілізовану  частину  міста,  то  до  мене  буде  багато  запитань.  І  як  не  відповідай,  мене  назвуть  дезертиром  та  зрадником…
Марк,  тоді,  заборонив  нам  чіпати  сектантів.  Він  погрожував  суворим  покаранням,  а  мені  та  Шаману  вигнанням.  Я  довго  знав  Марка.  Занадто  довго,  щоб  знати,  що  він  і  зараз  стримає  своє  слово.  А  Алісу  він  навіть  шукати  не  буде.  Зникла  сестра  порушника  –  тягар  з  його  плечей.
Я  постукав  у  двері.  Мені  відчинили  не  одразу.  Яна  подивилась  на  мене  своїми  великими  очима.
- Ти  як?  –  запитала  вона.
- В  нормі  –  збрехав  я.
- Аліса  твоя  вже  проснулась  –  невдоволено  повідомила  Яна.  –  ще  вчора.
- Вона  не  моя  –  в  мене  не  було  сил  навіть  усміхнутись  –  і  тобі  вона  сподобається.
- Сумніваюсь  –  Яна  закрила  за  мною  двері.
Всі  сиділи  біля  вогнища.  Ілай  перший  побачив  мене.  Він  не  став  нічого  питати.  Просто  схвально  кивнув.  Іванович  навіть  не  дивився  на  мене.  Просто  штовхнув  ліктем  Алісу.
Вона  змінилась  за  цей  час.  Схудла,  стомлена,  наче  з  того  світу.  Від  неї  більше  не  віяло  життям.  Її  краса  потьмяніла.  Але  я  знав,  це  та  сама  Аліса.
Вона  кілька  секунд  просто  дивилась  на  мене.  В  її  погляді  більше  не  було  того  захвату.  Скоріше  здивування  та  острах.  І  не  дивно,  я  знав  як  виглядаю.  Не  так  я  уявляв  цю  зустріч.
- Ти  не  ранений?  –  спитав  дід.
- Я  в  нормі.  –  знову  брехня.  –  Йду  помиюсь  і  спати.
Ми  не  зводили  один  з  одного  очей.
- Привіт  –  нарешті  сказав  я.
- Привіт  –  вона  невпевнено  відповіла.
- Ти  як?
- Нормально  –  зніяковіла  Аліса.  І  поспішила  випередити  мене  –  мені  вже  все  розповіли.
Я  промовчав.  Мені  більше  не  було,  що  сказати.
***
Пів  року  назад
За  шість  днів  до  подій  першої  частини
Я  йшов  по  густій  галявині.  Місто  залишилось  позаду.  Де-не-де  співали  пташки.  
- Аліса!  –  гукнув  я
Вона  не  відізвалась.
- Аліса!
Знову  тишина.  Тоді  легенькі  кроки  в  мене  за  спиною.  Я  розвернувся,  проте  за  пізно.  Вона  збила  мене  з  ніг.  Ми  впали  на  траву.  Навіть  не  було  боляче.  Аліса  нахилилась  до  мене  і  поцілувала.  Мої  руки  лягли  їй  на  талію.  Ми  продовжували  лежати  на  траві.
- Злякався?  –  спитала  вона.  
Усмішка  не  сходила  з  її  прекрасного  лиця.  Ніколи  їй  цього  не  казав,  але  її  усмішка  таки  багато  для  мене  значила.
- Злякався  –  усміхнувся  я.
Ми  піднялись.  Це  було  наше  з  нею  місце.  Ми  часто  тут  гуляли.  Чомусь  я  звик  до  неї.  Не  знаю,  що  це  було.  Точно  не  кохання.  В  своє  серце  я  людей  більше  не  пускаю.  Проте  з  Алісою  мені  було  добре.  Затишно,  спокійно.  Он  і  зараз  так  само.  Вона  щось  говорила,  а  я  думав  про  своє.  Це  не  залишилось  непоміченим.
- Про  що  ти  думаєш?  –  вона  подивилась  мені  в  очі.
- Я  хотів  з  тобою  серйозно  поговорити…
Вона  не  відповіла.  Лише  міцніше  стиснула  мою  руку.  Я  хвилину  помовчав,  тоді  почав  говорити…
***
Зараз
- Вставай!  –  Ілай  розбудив  мене.
Я  промовчав.  Не  хотів  нічого  говорити.  Я  навіть  не  перекинувся  з  ним  словом.  Але,  все  ж,  я  був  радий,  що  він  розбудив  мене.  Хоча  б  не  прийшлось  переживати  все  заново.  Чесно,  я  сумую  за  тим  часом  коли  я  не  бачив  сни.  Не  люблю  згадувати.
Інтересно,  що  приготував  мені  Ілай?  Сумніваюсь,  що  він  забув  те,  що  я  став  на  його  шляху.  Я  знав,  що  так  буде.  Я  готовий  відповідати  за  свої  вчинки.  Пора  оплачувати  рахунки…
Я  виліз  з-під  ковдри.  Глянув  на  годинник.  Без  десяти  шоста.  Вдягнувся,  зібрав  речі,  вийшов.  Добре,  що  всі  ще  сплять…
Проте  ніхто  не  спав.
***
Шаман
Ми  сиділи  в  великій  темній  кімнаті.  Кімната  для  брифінгу,  чи  як  вони  це  називали.  Моя  команда  сиділа  позаду  мене.  Крім  нас  там  був  ще  з  десяток  незнайомих  мені  людей.  Позаду  щось  клацнуло  і  стіна  перед  нами  засвітилась.  Проектор  показував  мої  фотографії.  Тоді  десь  збоку  заговорив  Пророк.
- Гаррет!  Покажи  будь-ласка  фото!  –  на  прожекторі  з’явилось  зображення  того  чоловіка,  якого  ми  бачили.
- Він!  –  задоволено  видав  Хімік
- Потрібно  вияснити  хто  це…
- А  зміст?!  –  Старечий  голос  з  задніх  рядів  обірвав  Пророка.
- Що  ви  маєте  на  увазі?  –  поцікавився  Гаррет.
Я  з  цікавістю  повернувся.  В  темноті  було  погано  видно,  проте  я  все  ж  розгледів  його.  Сивий,  худий  з  строгими  тонкими  рисами  лиця.  Тримався  владно,  значить  точно  якась  Шишка.
- Я  маю  на  увазі  те,  що  судячи  з  фотографії,  він  бачив,  що  його  знімали…
- КЕП…  -  в’їдливо  затягнув  Фестиваль.
Ми  пирснули  від  сміху.  На  щастя  на  нас  ніхто  не  звернув  уваги.
- І  значить  –  продовжив  старий  –  це  лице  ми  бачили  останній  раз.
- Це  не  має  значення  –  перебив  Пророк.  –  якщо  він  ще  десь  засвітився,  то  ми  будемо  знати,  хто  це  такий.  А  лице  і  вигляд  нічого  не  вирішують.
- Можна  і  по  іншому  знайти  людину  –  підтвердив  Гаррет.
- От  і  займешся  цим.
Фотографія  зникла.  Замість  неї  тепер  появились  зображення  обелісків.  Якщо  портрет  костюмчика  не  справив  ніякого  враження,  то  це  викликало  фурор.  Тепер  навіть  ми  слухали  з  цікавістю.
***
Вавилон    
Іван  Іванович,  Яна  та  Аліса  в  тишині  сиділи  біля  вогнища.  Пройти  попри  них  непомітно  не  вийшло.
- Ви  чого  не  спите?  –  я  не  чекав  побачити  їх.
- Думали  вислизнути  непомітно?  –  хмикнув  дід.
- Просто  не  хотіли  будити  –  я  знизав  плечима.  На  Алісу  намагався  не  дивитись.
- Угу  –  підтвердив  Ілай  –  в  нас  сьогодні  важке  і  небезпечне  тренування.
- Небезпечне?!  –  Яну  наче  ударило  струмом.
Аліса  не  зрозуміла.  Яна  теж.  Дід  зрозумів  усе.  Але  він  нічого  не  казав.  Безпека  Яни  його  пріоритет.  І  я  розумів  його.  Я  вчинив  би  так  само.  Ми  пішли  до  виходу.  
Двері  відчинились.  Ілай  вийшов  першим.
- Вавилон!  –  Аліса  мене  наздогнала  мене.
Я  зупинився.  Вона  кинулась  мені  на  шию  і  міцно  обійняла.  Позаду  неї  стояв  Іван  Іванович.  Його  за  руку  тримала  Яна.  Він  ствердно  кивнув.  Опередив  моє  прохання  подивитись  за  Алісою.
- Ти  там  ще  довго?  –  нетерпляче  крикнув  Ілай
***
Шаман
Ми  виходили  з  зали  засідань.  В  коридорі  теж  було  темно.  Настрій  був  на  висоті.  Підривати  обеліск  було  помилкою.  Крики  тих  людей  до  цих  пір  лунають  в  моїй  голові.  Проте  знання  того,  що  ніхто  більше  не  скористається  ним…  Смерть  сектантів  моє  завдання.  Не  в  моїх  інтересах  допомагати  їм.
- Шаман  –  покликав  Максим  Вікторович.
Я  відійшов  на  бік.  Він  стояв  з  початою  пляшкою  віскі.
- Ти  просив  знайти  твою  сестру…  -  почав  він.
- Так  –  я  затримав  подих.
- Мені  дуже  жаль  –  він  опустив  голову.  –  вона  так  і  не  проснулась…
В  середині  щось  обірвалось.  Я  більше  нічого  не  бачив.  Все  плило.  Не  може  бути!  Не  може  бути!!!  Ні!  Тільки  не  вона!  Я  так  і  не  встиг  вибачитись.  Не  вірю!!!  Це  не  може  бути  правдою!  Вона  все,  що  в  мене  є!  Чому?!
Тепер  я  вірив  в  Бога.  Точніше  в  його  справедливість.  Кожне  життя  має  свою  ціну.  І  вона  не  в  грошах.  За  ті  життя,  які  я  забирав,  в  мене  забирали  близьких  людей.  Краще  б  забрали  моє…  Я  оперся  до  стіни.  Було  важко  дихати.  
- Що  з  тобою,  Шаман?  –  підбігла  моя  команда
Максим  Вікторович  зупинив  їх  помахом  руки.  Я  вихопив  його  пляшку  віскі  і  пішов  геть.  Мене  ніхто  не  зупиняв.
***
Вавилон
Ми  підійшли  до  руїн.
- Впізнаєш?  –  з  погано  прихованим  презирством  спитав  він.
Я  мовчки  кивнув.  Це  було  те  саме  сховище  сектантів.  Тут  все  і  почалось.  Колись  тут  було  чотири  поверхи.  Тепер  одні  руїни.  Ілай  йшов  попереду.  Я  слідував  за  ним.  Щось  в  мені  противилось  поверненню  сюди.  Погляд  знайшов  те  місце  де  мене  спалили  заживо.  Тільки  почорніла  земля.  Навіть  попелу  майже  не  залишилось.  Мою  шкіру  огорнуло  теплом.  Щось  мене  гріло.  А  тоді  почало  пекти.  В  вухах  знову  лунали  крики  недобитих  сектантів.
Ми  минули  це  місце.  За  пів  року  тут  тепер  все  поросло  травою.  Ми  наблизились  впритул  до  будівлі.  Точніше  до  залишків.  Піднялись.  Стіни  тепер  були  в  тріщинах.  Плями  крові.  Навіть  залишки  кісток.  Ми  перелізали  через  уламки  стін.  І  на  кінець  то  вийшли  на  рівну  місцевість.  В  ніздрі  ударив  знайомий  запах  точніше  його  не  було,  тільки  в  моїй  пам'яті.  Поруч  були  залишки  Яниної  клітки.
- Тут  я  її  і  знайшов  –  чомусь  сказав  я.
Ілай  все  зрозумів.  Його  зір  активувався.  Він  міг  бачити  все,  що  тут  було.  Я  провів  руками  по  очам:  «Шерінган!».
Нічого  не  вийшло.
- Таке  буває  –  збоку  почувся  голос  Ілая.  –  в  місцях,  болючих  для  серця.
- І  що  робити?  –  я  спробував  ще  раз.  Не  вийшло.
- Треба  просто  перебороти.  –  Ілай  знизав  плечима.  –  інакше  розучишся  взагалі.
- І  як?  Я  навіть  не  відчуваю  нічого…
Ілай  зайшов  мені  за  спину.  Я  за  пізно  це  усвідомив.  Крок  вперед  тоді  швидко  розвернувся.  Він  чекав  цього.  Кулак  в  груди  відкинув  мене  і  повалив  на  землю.  З  грудей  вирвався  кашель.  Я  спробував  піднятись.  Ілай  не  дав  мені  цього  зробити.  Нога  по  ребрам.  Я  вчасно  закрився  рукою.  Відлетів,  перекотився.  Встав.  Ілай  бачив  мене  наскрізь.  Я  підвів  руки  до  очей.  Він  не  дав  мені  зробити  навіть  цього.  Його  руки  схопили  мої…
Тепер  я  знав,  що  він  хоче.  Ось  ціна.  Життя  Аліси  в  обмін  на  моє.  Що  ж,  я  готовий  платити.  Але  нехай  сам  забере  моє  життя…
…  Я  вирвався.  Лівий  прямий  в  бороду.  Він  ухилився.  Знає  наперед,  що  я  буду  робити.    Знову  лівий.  Тоді,  одразу  ж  за  ним  прямий  правою  ногою.  Він  відбив.  Ліва  нога  в  стегно.  Він  відскочив  і  наніс  удар  в  коліно.  Я  вчасно  впав  і  уник  перелому.  Перекотився  назад,  викинув  руки,  щоб  відбити  удар  ногою.  Одразу  ж  правий  крюк  націлений  в  голову.  Лише  зачепив.  Але  і  цього  було  достатньо.  
Я  кинувся  йому  в  ноги.  Пройшов,  підняв  і  проніс  кілька  метрів.  Тоді  врізався  з  ним  в  стіну  клітки.  Ілай  загарчав.  Його  хребет  сильно  вдарився  об  рештки  клітки.  Я  вирвався  від  нього.  Удар  в  печінку.  Пройшов.  Щелепа.  Селезінка.  Ілай  закрився  і  контратакував.    Лікоть  пішов  мені  в  плече.  Тоді  в  скулу.  Рука  лягла  мені  на  потилицю.  Моє  лице  вдруге  за  життя  поцілувалось  з  плоскою  поверхнею.  Тепер  я  був  притиснутий  до  стіни.  Удар  вбік.  Я  закрився,  але  помогло  мало.  Він  знав  куди  бити.  Але  я  так  просто  не  здамся.  Я  закрив  очі.  «Шерінган!».  Світ  навколо  ледь-ледь  змінився,  тоді  знову  все  стало  як  завжди.  Ілай  наніс  ще  кілька  ударів  вбік.  Обхопив  його  руками.  Я  відштовхнувся  ногами  від  стіни…
Ми  обидва  впали  на  землю.  Відкотились  в  різні  боки.  Ілай  рухався  надзвичайно  швидко.  Тепер  я  вірив  у  те,  що  колись  сказав  дід:  «…ти  думаєш  імплантати  це  досягнення?!  Це  ніщо!  Капля  в  морі.  Основний  потенціал  людини  просто  ще  не  розкритий.  Навіть  те,  що  я  тобі  повернув  зір  і  навіть  більше  –  ніщо  проти  того,  що  можна  ще  дослідити…».
Дід  з  самого  початку  був  правий.  Якщо  Ілай  так  міг  значить  і  я  зможу…
Він  піднявся  і  кинувся  на  мене.  Я  заплющив  очі:  «Шерінган!».  Вийшло.  Тепер  час  втратив  свою  швидкість.  Ілай  не  чекав  такого.  Я  бачив  це.  Я  бачив  його  наскрізь,  як  і  він  мене.  Кістки,  стук  серця,  скорочення  м’язів,  навіть  нервові  імпульси.
Він  не  зміг  зреагувати.  Він  думав  у  мене  не  вийде.  Він  помилявся.  Прямий  в  груди  зупинив  його  атаку.  Він  похилився  вперед.  Ліктем  в  щелепу.  Ще  раз  з  іншого  боку.  Правий  хук  в  щелепу.  Він  «поплив»  назад.  Тоді  стрибок  і  удар  коліном  в  польоті.  Ніколи  до  цього  не  виходило.  А  тепер  я  міг  все.
Ілай  гепнувся  на  землю.  Я  сів  зверху  і  пустив  в  хід  кулаки.  Після  четвертого  удару  він    вже  не  закривався.
- Молодець  –  він  відхилив  голову  вбік  і  виплюнув  кров  з  рота.  
В  нього  була  внутрішня  кровотеча.  В  мене  по  відчуттям  теж.
- Давай!  –  він  кивнув  у  бік.  Там  лежав  його  пістолет.  –  закінчи  справу!
- Ти  довбаний  псих!  –  з  відразою  крикнув  я.
- Давай!  Ти  ж  думаєш,  що  я  хотів  тебе  вбити!  Зупини  мене!
- А  хіба  не  так?  –  я  схопив  його  за  барки  і  потряс.
- Ти  мені  скажи  –  він  оскалився  в  презирливій  усмішці.  –  ти  ж  можеш  бачити,  коли  тобі  брешуть.
Я  уважно  поглянув  на  нього.  Коли  брешуть,  організм  видає  тебе.  Треба  просто  помітити  це.
- Говори!  –  наказав  я.
- Я  не  збирався  тебе  вбивати  –  сказав  Ілай.
Я  зробив  кілька  вдихів  і  піднявся.  Він  говорив  правду.
- Молодець!  –  він  тяжко  піднявся.  –  ти  тепер  точно  готовий!
- До  чого  готовий?  –  наче  не  я  говорив.
- Тепер  я  навчу  тебе  всьому,  що  знаю  сам.
Я  промовчав.  Мені  не  було,  що  йому  сказати.
Кінець  другої  частини.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571908
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.04.2015

Привиди нового світу Частина 2 розділ 6

6.
Шаман
Гелікоптер  затрясло  і  закрутило.  По  ньому  попали  з  РПГ.  Принаймні  я  так  вирішив.  «Приїхали!»  я  зловився  за  ручки  і  приготувався  до  зіткнення  з  землею.  Нас  закрутило  з  новою  силою.  Пілот,  мабуть,  остаточно  втратив  управління.  Ми  швидко  знижались.  Зіткнення  з  землею  вийшло  жорсткіше  ніж  я  гадав.  Кріплення  затріщало  по  швам  голова  в  щось  стукнулась  і  я  втратив  свідомість.
***
Два  роки  назад  (тиждень  після  обгородження  муром).
Я  скотився  вбік.  Ми  обоє  важко  дихали.  Хвилину  лежали  непорушно.  Тоді  я  повернувся  до  неї.  Моя  «супутниця»  була  старша  на  кілька  років,  але  по  ній  так  і  не  скажеш.  На  вигляд  їй  не  було  і  двадцяти.  Але  тільки  на  вигляд…
Чомусь  мене  до  неї  вабило.  В  її  зовнішності  не  було  нічого  особливого.  Вона  не  була  прекрасна.  Просто  гарна.  Але  в  ній  було  більше  –  вона  вміла  розуміти.  Вона  мовчки  вислуховувала  всі  мої  біди.  Вона  ж  перед  тим  і  розговорювала  мене,  а  це  мало  кому  вдавалось.  Вона  ж  заспокоювала  мою  невгамовну  душу,  а  це  не  вдавалось  нікому.  Ми  говорили  з  нею  про  все.  І  ні  про  що.
- Тобі  було  добре?  –  вона  повернулась  до  мене.  Провела  рукою  по  щоці.
- І  не  передати  як  –  я  поцілував  її  в  плече.  Тоді  в  шию.  Тоді  в  губи.
Вона  провела  рукою  по  моєму  плечу.  Тоді  по  грудях.  Її  рука  пішла  вниз…
В  мені  наче  горів  вогонь,  який  могла  погасити  лише  вона.  Вона  знову  опинилась  в  моїх  обіймах.  Наші  губи  злились  воєдино.  Вогонь  розгорівся  з  новою  силою.  Вона  опинилась  зверху.  Ліжко  знову  почало  скрипіти.  Я  потягнувся  до  неї,  але  вона  з  усмішкою  відштовхнула  мене  назад.  Темп  прискорився.  Вона  підняла  голову  вверх,  закидаючи  волосся  назад.  Тоді  нахилилась  і  поцілувала  мене…
Задзвонив  мій  НПК.
Ми  зупинились.  Вона  потягнулась  рукою  до  тумбочки  і  протягнула  мені  браслет.
- Мене  немає!  –  я  почав  протестувати.  –  нехай  передзвонять!
- Це  Монах!  –  Вона  навіть  не  слухала.  –  Я  піднімаю.
- Ні!  Чекай!  Б*Я!  Привіт,  Монк!
- Салют!  Як  сам?  –  Динаміки  розірвались  від  голосу  Монаха.
- Та  нормально.  –  збрехав  я  і  подивився  на  НЕЇ.  Вона  притисла  вказівний  палець  до  губ.
- А  чого  сумний  такий?  –  підозріло  запитав  той.
- Та  ти  розбудив  мене  тільки  що…  То,  в  тебе  щось  важливе  так?  –  насправді  я  сподівався,  що  ні.  Не  хочу  зараз  нікуди  йти.
- У  Марка  для  тебе  робота.  Приходь  ми  на  тебе  чекаємо…
- Гаразд!  –  я  погодився  з  сумом  на  душі.  –  скоро  буду.
- Давай!
- Давай!
Я  видихнув.  Йти  не  хотілось.  В  такі  моменти  я  ненавиджу  цілий  світ.
- Щось  важливе?  –  вона  лягла  біля  мене.  
Її  рука  лежала  в  мене  на  животі,  голова  на  грудях.
- Важливе  –  повторив  я.
- Тоді  треба  йти!
- Та  знаю,  знаю…
- Ти  потрібен  своїм  людям  –  вона  поцілувала  мене  в  щоку.  –  вони  розраховують  на  тебе.
- Сумніваюсь…  -  буркнув  я.
Вона  поклала  руку  мені  до  губ.  Я  одразу  ж  замовк.
- Ти  –  лідер,  я  це  бачу.  –  вона  була  впевнена,  як  ніколи.  –  може  врятуєш  когось  знову.
- З  чого  ти  це  взяла?  Що  я  буду  когось  рятувати?
- Мене  ти  ж  колись  врятував…  
- Я  ж  був  не  один…
- Мені  Гоша  потім  все  розповів…
Я  промовчав.  Не  тому,  що  не  було  що  сказати,  а  тому,  що  не  хотів  бовкнути  якусь  дурницю.  Це  її  ми  тоді  врятували,  тоді.  Вона  втратила  тоді  брата  і  чоловіка.  Вони  стекли  кров’ю  при  ній.  Я  нічого  не  зміг  зробити.  Просто  приходив  до  неї,  коли  міг,  щоб  принести  їй  якісь  припаси,  та  щоб  підтримати.  І  так  пів  року.  Я  не  був  винним  в  тому,  що  з  нею  сталось.  Я  міг  просто  забити  на  неї.  Але  не  зміг.  Сам  не  знаю  чому.  Може  вона  –  мій  порятунок,  моя  надія  на  те,  що  ще  не  все  в  цьому  світі  прогнило.  Що  є  ще  щось  справжнє.
- Ти  маєш  йти  –  вона  нахилилась  до  мене.
Її  світле  волосся  впало  на  мене  і  закрило  від  світанку.  Я  потягнувся  до  неї  і  поцілував.
- Я  буду  чекати.  –  сказала  вона.  –  постарайся  повернутись  до  мене.
- Якщо  не  вийде?  –  я  спробував  видавити  усмішку,  але  не  вийшло.
- Просто  пообіцяй…    
***
- Ей!  Просинайся!  Підйом!  –  хтось  тряс  мене  за  плечі.  –  Проснись!
Я  поволі  відкрив  очі.  Потилицю  наче  пекло  вогнем.  Поволі  роззирнувся  по  сторонам.  Я  все  ще  був  прикутий  до  крісла.  Від  гелікоптера  мало  що  залишилось.  Кабіна  погнута  всюди  іскряться  дроти,  а  знадвору  долинав  якийсь  шум.  Я  знову  закрив  очі.
Ляпас  по  правій  щоці  знову  розбудив  мене.
- Не  спи!  –  гаркнув  Колос.  –  не  засинай!
Тепер  я  вже  краще  все  розумів.  Хімік  не  приходив  до  тями.  Фестиваль  намагався  визволитись.  Колос  витягував  мене.  Але  виходило  в  нього  це  так  собі.  Танк  стояв  найближче  до  виходу  і  напружено  на  щось  чекав.  Я  не  одразу  помітив  що  масивні  ворота  розпилюють.  Звуку,  як  такого  не  було,  а  значить  вони  використовували  плазмовий  різак.  Вони?  Той  хто  збив  наш  гелікоптер,  тепер  прийшов  по  здобич.  Як  «вони»  здивуються,  коли  замість  припасів  знайдуть  нас.  Правда  був  один  нюанс…
- Витягуй  мене  швидше!  –  я  засовгався  в  кріслі.  Ідея  такої  смерті  мене  не  радувала.
- Та,  намагаюсь!  –  Буркнув  Колос
Плазмовий  різак  вже  майже  зробив  своє.  Часу  лишалось  зовсім  мало.
- Ну,  ти  довго  там?  –  гукнув  Танк.
- Та  він  застряг…
- Готуйтесь  захищати  нас  –  я  втрутився  в  розмову.
- Та…
- Це  наказ!  –  гаркнув  я.  –  виконуйте  або  ми  всі  трупи.
Танк  простягнув  мені  пістолет.  В  цей  момент  різак  завершив  роботу.
Двері  випали  і  кабіну  освітило  сонячним  світлом.  Я  на  хвильку  зажмурився.  Весь  простір  заповнювали  голоси.  Я  не  міг  розібрати  мови.  Я  не  бачив  їх  через  світло.  Тільки  темні  силуети.  Тоді  почулись  перші  крики.  
Я  прицілився,  але  не  зміг  вистрілити.  Колос  і  Танк  з…  тонкими  тесаками,  які  стирчали  з  рук  різали  нападників.  Тепер  ясно,  що  з  ними.  В  Танка,  правда,  були  наче  якісь  гаки,  а  в  Колоса  звичайні  мечі.  Тепер  кабіну  вже  заливало  ріками  крові.  Хтось  все  ж  пробився  всередину  і  побіг  до  нас.  Я  натиснув  на  курок.  Тоді  ще  раз.  Дві  кулі  прошили  тому  груди  і  він  впав  на  спину.  Чоловік  в  одязі  з  різних  шматків  тканин  з  закритим  лицем…
Хімік  поворухнувся.  Я  крикнув  йому,  але  він  не  почув.  Танка  з  Колосом  потихеньку  відтісняли.  Двоє  прорвалось.  Я  натиснув  на  курок  кілька  разів.  Ще  двоє…
Чому  ж  вони  не  стріляють?
Від  пострілів  Хімік  прийшов  до  тями.  Він  подивився  в  бік  Фестиваля,  напружився…  І  кріплення  впало  на  підлогу.  Фестиваль  зірвався  з  місця  і  побіг  до  мене.  Схопився  за  ремені  і  потягнув…  Я  вскочив  на  ноги  і  побіг  до  Танка  з  Колосом,  поки  Фестиваль  витягував  Хіміка.  Стиснув  пістолет  в  правій,  в  ліву  взяв  керамбіт.  Мені  в  лице  подуло  гарячим  піском.  Тепер  я  бачив  ще  кількох  людей  з  холодною  зброєю  в  руках.  Танк  і  Колос  тепер  вже  були  ззовні.  Їх  відтісняли,  але  вони  огризались,  лишаючи  після  себе  кілька  трупів.  «Пісочники»…  в  інший  час  я  мав  би  злякатись,  при  зустрічі  з  ними,  але  не  зараз.  Вони  мене  замітили.  Кілька  кинулось  на  мене.  Я  не  зупинявся.  Набрав  повні  груди  повітря.  Ми  швидко  зближались.  Пістолет  почав  плюватись  свинцем…
Все  скінчилось  швидко.  Останньому  Фестиваль  розкроїв  череп  ударивши  руками  зверху.  Тіло  звалилось  на  землю.  Зовсім  поруч  від  того  (точніше  половинки  того),  якого  Хімік  розірвав  на  двоє.  Я  стояв  наче  воїн  на  полі  бою.  Тільки  чогось  не  було  ні  відчуття  перемоги  ні  радості.  Не  було  нічого.  
- Пісочники  –  Фестиваль  плюнув  на  землю.  –  ган***и!
- Вони  просто  шукали  припаси…  -  сухо  буркнув  я.  Навіть  не  пам’ятаю  куди  я  тоді  дивився.
- Той  що?  –  Фестиваль  копнув  труп  ногою.  –  жалієш  їх?
- Тобі  не  один  х*й?  –  Хімік  заступився  за  мене.
- Вони  б  нас  не  жаліли.  –  Фестиваль  поглянув  мені  в  очі.  –  або  вони  або  ми.
- Просто…
- Пілот  помер  –  до  нас  підійшов  Танк.
- Бачиш?  –  переможно  мовив  Фестиваль.  –  Його  вони  вбили  ні  за  що.
- В  них  взагалі  немає  вогнепалу  –  Колос  обшукав  останній  труп.
Він  знайшов  в  когось  флягу  з  водою.  Підняв,  потряс.  Заперечно  похитав  головою.  «Нічого»  і  викинув  геть.
- Як  же  тоді  вони  нас  збили?  –  спитав  Хімік.
- Значить  збили  не  вони.  –  буркнув  я.
Запанувала  тиша.  Було  чути  лише  вітер,  який  роздував  гарячий  пісок.
- То  що  будемо  робити?  –  спитав  Фестиваль  роззирнувшись  навколо.
- Шаман?  –  Хімік  запитально  глянув  на  мене.
- Може  він  все  ще  в  жалобі  –  хмикнув  Танк.
- Завали  хайло  –  Я  не  на  жарт  скипів.
Мене  вибрали  старшим.  Ще  колись  давно.  І  я  ним  і  залишався.  Я  на  чолі  привидів,  однієї  з  кращих  команд.  Тепер  треба  було  думати.  І  швидко.  
- Хімік!  Перевір  бортовий  самописець!  –  я  почав  командувати.  –  Танк,  потрібна  карта.  Я  хочу  знати  в  якому  місці  в  нас  вистрілили.
- Гаразд!
- Колос,  як  давно  нас  збили?
- Десь  годину  назад.
- Тобто  ми  справились  з  ними  хвилин  за  20?
- Десь  так.
- Значить  вони  були  зовсім  близько  від  нас…
- Чекали?  –  спитав  Фестиваль.
- Або  поряд  їхнє  поселення.  –  здогадався  Колос.
- Правильно.  Треба  знайти  їх  сліди.  Фест?  –  я  подивився  на  нього.
- Спробую…
- Колос,  ти  на  розвідку.  Може  зараз  прийде  підкріплення.  Або  ще  хтось.  Стрільбу  далеко  було  чути.
- Добре.
- Бігом!!!
***
Пісочні  сани  завелись.  Я  відійшов  від  них  і  впав  на  пісок.  Пів  години  роботи  і  готово.
- Шаман,  та  в  тебе  золоті  руки…  –  хмикнув  Фестиваль.  –  може  і  гелікоптер  починиш?
- Ага  –  з’язвив  я  піднімаючись  –  зараз,  прискаче  мій  єдиноріг  з  чарівною  паличкою,  викличу  дракона  і  одразу  ж  полетимо  додому.
Команда  в  бронежилетах  і  зі  зброєю  в  руках  влаштовувалась  на  санях.  Це  більше  нагадувало  великий,  іржавий  спортивний  катер  з  вітрилом,  до  якого  знизу  прикріпили  величезні  лижі,  а  з  заду  великий  пропелер.  Ми  відірвали  броню  з  гелікоптера  і  прикріпили  по  боках.  Хтозна,  може  ми  зустрінемо  когось  не  безпечнішого.  Фестиваль  з  Хіміком  несли…  Хоча  ні,  не  так.  Хімік  підтримував  здоровенний  кулемет  своєю  силою,  а  Фестиваль  підстраховував  його  своїми  залізними  руками.  Ми  спорудили  основу  для  його  підтримки.  Закріпили  ми  його  спереду,  на  носі  катера.  Так,  тепер  все  готово.
Колос  став  за  штурвал.  Ми  вмостились  за  пластинами  з  автоматами  і  дробовиками  напоготові.
- Курс  на  захід.  –  скомандував  я.  –  Туди,  де  по  нам  довбанули.
Мотор  загарчав  і  сани  поволі  зрушили  з  місця.  Фестиваль  з  біноклем  виглядав  по  сторонах.  Поки  що  все  було  спокійно.  Сонце  припікало.  Я  витер  з  чола  каплі  поту  і  пересунувся  в  тінь,  яку  робило  вітрило.  Закрив  очі.  Сон  прийняв  мене  в  своє  царство.
***
Пів  року  назад  (за  п’ять  днів  до  подій  першої  частини)
Ключ  в  замку  повернувся  і  двері  відчинились.  Я  похитуючись  зайшов  в  кімнату.  Світало.  Я  якомога  тихіше  йшов  до  свого  ліжка.
- Закрий  за  собою  двері,  а  то  тягне  –  тихо  промовила  Аліса.
Я  подумки  вилаявся.
- Ти  чого  не  спиш?
- Ти  просто  шумиш,  як  слон  в  посудній  лавці.  
Вона  накинула  халат  і  пішла  на  кухню.  Я  пішов  за  нею.  Вона  поставила  чайник.  Я  сів  за  стіл.  Вона  навпроти.
- Ну  і  де  ти  вештався?  –  спокійно  спитала  вона.
- Бухав  –  я  чесно  зізнався.
- Бухав?  Це  в  честь  чого?
- Я  навіть  не  знаю.  Просто.
- Це  з  ким?
- Я,  Фест,  Хімік,  Монах  і  Вавилон
- Тільки  ви?  –  не  повірила  вона
- Ні,  там  ще  були  якісь  дівахи…
- І  як?  –  сестричка  спробувала  приховати  хвилювання,  але  мене  вона  не  обманить.
- Що  як?  –  «типу»  не  зрозумів  я
- Ну….
- А…  ясно,  зрозумів.  Класно.  Тільки  спати  хочеться.  Зараз  просплю  весь  день.
- А  якщо  Марк  викличе  тебе  і  Вавилона?  –  вона  тривожно  поглянула  на  годинник,  який  висів  над  столом.
- Не  викличе.  –  Я  солодко  позіхнув.
- Звідки  така  впевненість?
- Сьогодні  в  мене  вихідний,  а  Вавилон  більше  не  працює  на  Марка…  Більше  не  привид…
- А  де  тоді?  –  вона  здивовано  підняла  брови.
Закипів  чайник.  Аліса  зробила  собі  і  мені  чаю.  Тоді  ми  продовжили  розмову.
- Він  пішов  працювати  в  школу.  Сказав  йому  набридло…
- Тільки  того?  –  розпитувала  вона
- Може  і  не  тільки  того…  -  я  не  хотів  їй  нічого  пояснювати.
- Що  ж  тоді  з  ним  сталось?  –  вона  зробила  такий  вигляд  наче  збиралась  самотужки  знайти  відповідь  на  своє  запитання.
- Переживаєш  за  коханого?  –  усміхнувся  я.
- Що?  Звідки…?  Що  ти  верзеш?!  –  вона  аж  почервоніла  від  сорому
- Не  вважай  мене  тупим.  Плюс  я  ж  твій  брат…
- Давно  ти  знаєш?  –  вона  опустила  очі  і  втупилась  в  одну  точку.
- Ну,  точно  не  скажу…  –  я  спробував  пригадати.  –  але  досить  давно.  Коли  він  тоді  витягнув  тебе  з  води.
Запанувала  тиша.  Ми  мовчки  пили  чай.
- Ну  і?...  –  вона  все  ще  не  хотіла  на  мене  дивитись.
- Складна  ситуація  –  я  чесно  признався.  –  я  не  хочу  влізати.  Ти  ж  моя  маленька  сестричка  і  я  хочу,  щоб  ти  була  щаслива.  А  Вавилон  –  кращий  друг.  Я  не  буду  в  це  лізти…  
Вона  хотіла  щось  сказати,  але  я  не  дав  їй  навіть  шансу  це  зробити.  –  ви  вже  дорослі,  вирішуйте  все  самі.
- Думала,  ти  будеш  лютувати  –  Вона  чесно  призналась.
- Ні  –  заперечив  я  –  не  буду.
- А  як  бути  з  Вавилоном?  Ти  розповіси  йому?
- Навіщо?  Я  не  хочу  ставити  його  під  удар.
- Але…  -  почала  сестра.
- Ніяких  але  –  Я  був  непохитний.  –  Я  взагалі  спати  йшов…
- Він  переживав  за  вашу  дружбу…
- Знаю.  І  саме  тому  я  нічого  не  буду  робити.
- Вибереш  менше  з  двох...
- Ні,  не  виберу…  –  Я  піднявся  з-за  столу  і  попрямував  до  ліжка.  –  Я  не  вірю  в  менше  зло.
***
Зараз
Сани  сповільнили  свою  ходу.  Тепер  ми  їхали  обережніше.  Сонце  заховалось  за  величезною  скелею.  До  неї  було  близько  кілометра.  Ми  приготувались.  Почали  з’їжджати    вниз.  Ми  поглянули  вперед.  Байдужим  не  залишився  ніхто.  Навколо  нас  стали  з’являтись  руїни  будинків.  Точніше,  тільки  стіни.  Багато  стін  та  розвалин,  які  являли  собою  місто  привид.
- Мегаполіс  93  –  тихо  сказав  Хімік.
- Думав  це  казки  –  я  глянув  на  нього.
Всі  чули  про  нього.  Колись  це  був  процвітаючий  мегаполіс.  Але  коли  почались  пісочні  бурі,  я  б  навіть  сказав  шторми,  все  пішло  шкереберть.  Сила  була  така,  що  стало  неможливо  навіть  вивезти  людей.  І  їх  покинули.  Ніхто  не  намагався  нічого  зробити.  І  людей  поступово  забирав  пісок.  Цивільні,  воєнні,  чоловіки,  жінки,  діти…  це  ще  гірше  ніж  обставити  нас  стіною  з  кулеметами…
- Ясно  кого  ми  завалили  –  з  сумом  сказав  Фестиваль.
- Мене  більше  цікавить  як  вони  вижили.
Я  задумався.  Дійсно,  як?  Постійно  на  жарі,  без  води  серед  піску.  Чим  вони  харчуються?  Де  сплять?  Вночі  тут  постійно  холодно,  а  я  не  бачив  ні  одної  палатки,  чи  ще  чогось  на  піску.  Стоп!  На  піску…
- Їдемо  до  скелі!  –  я  віддав  короткий  наказ.  –  Я  знаю  де  вони.
- Ну  і  де?  –  з  сумнівом  спитав  Танк.
- Під  землею.  А  вхід  скоріше  за  все  десь  на  горі.
Команда  переглянулась.  Вони  знали,  що  я  правий.
Сани  зупинились  за  300  метрів  від  скелі.  Далі  ми  пішли  пішки  зі  зброєю  напоготові.  Дув  сильний  вітер.  З  автоматом  напоготові  ми  швидко  просувались  по  руїнах.  Ми  розділились.
- Ситуація?  –  я  поправив  навушник.
- Чисто!  –  Фестиваль.
- Чисто!  –  Танк.
- Теж!  –  Хімік.
- Бачу  вогнище  –  Колос.  –  на  заході.
- Тебе  помітили?
- Ні!  Я  за  двадцять  метрів.
- Скільки  людей?
- Там  тільки  діти…
В  мене  всередині  щось  стиснулось.  Не  хочу  про  таке  думати.  Не  можу.
- Оминай  їх!  –  я  старався  говорити  так  чітко,  як  міг.
- Слухаюсь  –  З  полегшенням  видав  Колос.
- Може  дізнайся  про  сектантів…  –  Пролунав  Голос  Фестиваля.
- Ні!  –  Я  одразу  ж  заперечив.  –  в  контакт  з  ними  не  вступати.  Це  наказ!
- Зрозумів.  –  відповів  Колос
Фестиваль  промовчав.
Ми  пришвидшили  темп.  Я  хотів  по  швидше  дістатись  до  печер.  Наші  вороги  сектанти,  а  не  пісочники.  Ми  й  так  вже  забагато  повбивали.  Нові  жертви  нам  не  потрібні.  Тільки  от  не  вся  моя  команда  погоджувалась.  Я  не  міг  їх  винуватити.  Вони  через  багато  що  пройшли  і  просто  загубили  свої  орієнтири.  Може  і  мене  колись  таке  спіткає…
 Десь  за  сорок  метрів  від  скелі,  посеред  руїн  було  ще  одне  вогнище.  «Добре,  що  я  його  перший  побачив».  Я  непомітно  підкрався.  Четверо  чоловіків  з  холодною  зброєю.  Один  розбивав  велетенський  намет,  троє  сиділи  навколо  вогнища.  Грілись.  Я  засів  за  уламком  стіни.  До  них  підійшов  ще  один.
- Ну,  що  там?  –  спитав  він.
- Л*йно  там,  -  була  відповідь  –  наших  немає.
- Завтра  підемо  на  пошуки…
- Боюсь  завтра  буде  вже  пізно  –  подав  голос  один  з  тих,  які  сиділи  біля  вогню.
- Нам  потрібна  ЇХНЯ  зброя…
Я  прислухався  уважніше.
- ВОНИ  віддадуть  її  після  того,  як  знайдуть  те,  що  їм  необхідно…
- Ага,  аякже!  Сиди,  чекай…  –  пісочник  сплюнув  на  землю.
- Вони  дали  нам  припаси,  збили  гелікоптер…  –  переконував  той,  що  прийшов.
- Через  який  не  повернувся  цілий  загін…
- Це  ще  невідомо.
- Я  тобі  скажу,  що  відомо!  –  один  з  них  зірвався  на  ноги  і  схопив  того  за  барки  –  Вони  приперлись,  виставили  нас  з  домівок,  і  розкопують  гору,  щоб  знайти  якусь  х***ю!  Тоді  вони  звалять,  а  нам  прийдеться  відповідати  за  збитий  гелікоптер.  Якщо  вони  нас  не  переб’ють  до  того…
- Відпусти!  –  наказав  той.
- На,  біжи  до  своїх  хазяїв!  По-вилизуй  їм  всі  отвори!  –  пісочник  штурхнув  іншого  так,  що  той  впав  на  землю.
- Ти  про  це  пожалкуєш!  –  Той  встав  і  отряхнувся.  –  Чуєш?!  Пожалкуєш!
Він  направився  в  напрямі  скелі.  «Це  мій  шанс».  Я  побіг  за  ним,  уникаючи  уваги.
***
Вхід  в  печеру  було  видно  навіть  вночі.  Я  заховався  за  найближчим  уламком  стіни.  Пісочник  вже  зник  в  печері.  Все  ж  я  був  правий:  це  таки  місто  під  землею.  Я  активував  маяк.  Тепер  команда  знає  де  я.
- Що  в  тебе?  –  зреагував  Хімік.
Я  обережно  виглянув.  Кілька  людей  в  чорних  балахонах.  Шестеро.  В  руках  автомати  попри  них  не  пробратись.  Та  я  і  не  збирався.  Якщо  пісочників  я  не  хотів  убивати,  то  ці  були  винятком.  Я  не  міг  забути,  що  вони  зробили  з  Алісою…  Скільки  привидів  полягло  тоді.  Гоша,  Кирил,  Раста,  Рижий,  Ланц.  І  Вавилон.  В  голові  пронеслась  картина  його  спалення.  Знову  мене  охопила  знайома  ненависть  «Вони  заплатять  за  це!  Всі  вони!»
- Шаман!  –  Це  вже  був  голос  Танка.  
- Шестеро  біля  входу.  Озброєні.
- Ми  йдемо  до  тебе!  –  в  навушнику  пролунав  голос  Фестиваля.
- Ні,  не  всі!  –  одразу  ж  заперечив  я.  –  Близнюки  до  саней,  чекайте  на  сигнал.  Може  нам  прийдеться  пробиватись  назад  з  боєм.
- Ми  відправляємось!  –  видав  Колос.  –  будемо  чекати  на  сигнал.
- Решта  до  мене.  Працюємо  тихо  і  швидко.
Я  сів  біля  стіни  і  подивився  на  годинник.  Потрібно  було  поспішати.  Очі  самі  закрились.
- Я  на  місці!  –  відізвався  Хімік.
Я  усміхнувся.  Це  означало,  що  він  вже  вибрав  для  себе  снайперську  позицію.
- На  підході!  –  обізвався  Фестиваль.
- Вибирайте  цілі!
- Беру  трьох  по  ліву  сторону  –  одразу  ж  сказав  Хімік.
- Двох  по  центру.  –  відрапортував  я.
- Ясно!  –  невдоволено  буркнув  Фестиваль.
- Всі  одягли  глушники?
- Може  пошумимо?  –  запропонував  Фестиваль.
Я  не  мін  судити  його  за  його  кровожерливість.  Зрештою  я  сам  хотів  їх  знищити.  Тільки  от  мене  цікавили  конкретні  цілі.
Один  з  них  був  у  мене  на  прицілі.  Коліматорний  приціл  показував  його  голову.  
- На  три!
Я  затримав  подих.
- Раз!
Приклад  щільніше  вперся  в  плече.  Руки  міцніше  обхватили  автомат.
- Два!
Видих.  Кілька  вдихів.  Тоді  знову  затримав  дихання.
- Три!
Палець  натиснув  на  курок.  Перевів  автомат  вбік  і  знову  спустив  курок.  Першому  куля  попала  в  горло.  Він  так  і  помер  тримаючись  за  шию  та  хапаючи  ротом  повітря.  Другий  спохватився,  але  не  встиг.  Дві  кулі  пройшли  в  живіт.  Хімік  застрілив  двох  одним  пострілом.  Сила  кулі  була  така,  що  вона  майже  не  змінила  свій  курс.  Третьому  він  відстрілив  щелепу.  Фестиваль  ще  на  рахунок  два  вибіг  з  укриття.  Свою  ціль  він  розстріляв  з  кількох  метрів.  Потім  він  добив  того  з  відстріленою  щелепою.  Я  вийшов  з-за  укриття.  Шестеро  трупів.  Спрацьовано  чітко.
- Близнюки,  ви  чуєте?  –  спитав  я
- Так!  
- Підганяйте  сани  до  виходу,  але  тихо!  Ми  заходимо  всередину.
- Боюсь  там  народу  буде  побільше.  –  До  нас  спустився  Хімік.
Я  оглянув  тіла.
- Одягаємо  балахони.  Фестиваль,  відтягни  трупи.  
- Зараз!
- Хімік,  подивись,  що  з  цього  можна  одягнути.  –  я  змовчав.  –  тоді  добавив:  -  не  хочу  ходити  в  закривавлених  робах.  Сильно  кидається  в  очі.
***
В  печері  жив  чудовий  електрик.  Освітлення  працювало  тьмяно,  але  без  перебоїв.  Три  псевдо-монахи  з  каптурами  на  голові  мовчки  крокували  вниз.  Сама  печера  радше  нагадувала  мурашник.  Тільки  набитий  людьми.  В  центрі  був  великий  кратер,  якраз  там  куди  ми  направлялись.  Дорога  до  нього  йшла  вниз  спіраллю.  Вздовж  були  видовбані  печери,  в  яких,  в  свою  чергу  були  проведені  дерев’яні  перекриття,  які  ж  і  служили  для  жителів  мурашника  домівками.  Я  намагався  не  дивитись  навкруги.  Проклята  цікавість!  Я  не  міг  не  помічати  людей,  які  тут  жили.  Я  не  міг  не  помітити,  ще  на  вході  велику  дошку  оголошень.  Там  же  і  були  написані  закони:
Дорогі  товариші.  У  зв’язку  з  кризою,  та  недостачею  ресурсів,  мегаполіс  переходить  на  тимчасове  положення.  Кожен  громадянин  має  право  на  захист  своїх  прав,  безплатну  освіту  та  лікування…  далі  старий  текст  заклеїли  новішим  плакатом.
1.  За  крадіжку  –  вигнання.
2.  За  ухилення  від  роботи  –  суворе  покарання.
3.  За  повторне  ухилення  від  роботи  –  вигнання.
4.  За  пропаганду  проти  ради  старійшин  –  вигнання.
5.  за  повернення  з  вигнання  –  прилюдна  страта.
6.  підривна  діяльність  карається  смертю.
7.  Допомога  чужинцям,  без  відома  ради,  години  громадських  робіт.  
 Ми  навіть  ненадовго  зупинились  читаючи  це.
- За****ь  живуть  –  промовив  Фестиваль.
- Краще  вже  хоч  так,  ніж  ніяк  –  похмуро  бовкнув  Хімік.
- Ми  однаково  нічим  не  допоможемо  –  я  повернувся  і  перший  пішов  геть  від  плакату.
Ми  спускались  все  нижче  і  нижче.  Люди  нас  не  зачіпали.  Мабуть  сектанти  добряче  їх  перелякали.  Жінки  при  виді  нас  заганяли  дітей  додому.  Кілька  чоловіків  не  приховували  своєї  зневаги.  На  щастя  ніхто  не  горів  бажанням  поговорити  з  нами,  а  то  плакало  би  наше  маскування.  Знизу  почулась  молитва  –  значить  ми  йдемо  правильно.  Молитва  нагадувала  затяжний  спів.  Я  прислухався  уважніше.  Ні,  не  розібрати.  Не  з  моїм  знанням  релігій.  Ми  підійшли  до  краю  серпантина  і  виглянули  за  перила.  Внизу,  на  дні  ями,  біля  яскраво  червоного  обеліска,  овальної  форми  покритої  незрозумілими  надписами,  розташувалось  близько  тридцяти  сектантів.  Всі  в  чорних  рясах,  вони  стояли  на  колінах  і  молились.  
Я  перевів  погляд  вбік.  Біля  сектантів  стояло  кілька  чоловік.  Четверо,  якщо  точніше.  Троє  одягнуті,  як  найманці:  Похідні  чоботи,  штани  «хакі»  куртки  і  поверх  них  бронежилети.  Армійські  кепки  і  темні  окуляри,  які  періодично  світились.  Вони  в  них  були,  наче  НПК.  Зв'язок,  передача  даних,  і  нічне  бачення.  Може  ще  і  теплові  зори.  На  спинах  висіли  автомати.  Старий  добрий  АК  –  Звіробій.
Четвертий  був  зовсім  не  схожий  ні  на  кого  з  присутніх.  Найманці  вже  виглядали,  як  старі  вояки,  з  жорстокими  повними  впевненості  лицями  загорілими  від  сонця.  В  цього  було  смугляве  лице  з  якимось  неприродним  темним  відтінком.  Досить  молодий,  десь  до  тридцяти  років.  Довгі  чорні  дреди  акуратно  зібрані  назад  в  хвіст.  Лице  чисто  вибрите,  без  єдиної  зморшки.  Ріст  близько  180  см.  Одягнутий  він  був  в  дорогий  чорний  костюм.  Тримався  впевнено,  але  чомусь  спирався  на  палицю.  На  лиці  читалось  презирство.  Але  ніяких  ознак  нетерпіння  він  не  виявляв.
- Бачиш  його?  –  кивнув  в  його  бік  Хімік.
Я  ствердно  кивнув.
- Не  сектант,  це  точно…
- І  так  ясно.
- Що  робити  будемо?  –  спитав  Фестиваль.
- Танк,  що  там  у  вас?  –  я  одразу  ж  потягнувся  до  навушника.
У  відповідь  лише  хрип.  В  печері  сигнал  не  ловив.  Я  подумки  вилаявся.
- Костюма  беремо  живого,  решту…
- На  етапи  –  захихотів  Фестиваль.
В  його  лексиконі  це  означало  ніщо  інакше  як  смерть.  Я  не  завжди  розділяв  його  кровожерливість,  але  сьогодні  вирішив  зробити  виняток.
- На  етапи  –  я  погодився  з  ним.
- А  пісочники?  –  спитав  Хімік.
Я  промовчав.  Вони  не  вороги,  але…
- Тільки  при  необхідності.
***
Я  поправив  ножі  за  спиною  і  міцніше  стиснув  автомат.  Фестиваль  тримався  за  мною.  В  нього  за  плечима  висіли  два  тесаки.  Своїми  залізними  руками  він  перерубував  свині  туші  на  тренуваннях,  як  сірники.  Ми  вже  були  на  самому  дні.  Найманці  і  костюм  стояли  на  підвищенні.  Позаду  них  був  вхід  в  печеру.  До  сектантів  залишалось  кілька  метрів.  Вони  якраз  закінчували  свої  молитви.  Ми  з  Фестивалем  порівнялись.  Найманці  були  все  ближче.  Наші  НПК  одночасно  запищали.  Це  був  сигнал.  Ми  дістали  автомати  з  під  балахонів  і  спустили  курки.  Сектанти  були  позаду.  Але  їм  було  не  до  нас.  Хімік  кинув  прямо  в  їх  центр  кілька  гранат.  Все  сталось  одночасно.  Шум  і  крики  за  спиною  і  легенька  вібрація  від  автоматів,  найманці  були  без  шансів.  Вони  навіть  зброї  не  дістали.  Їм  не  встигнути.  Ми  точно  вибрали  цілі…
Але  нічого  не  сталось.  Вони  здивовано  витріщились  на  нас.  Кулі  навіть  не  долетіли  до  них.  Там  було  силове  поле.  Я  зустрівся  поглядом  з  «костюмом».  Він  з  презирством  дивився  на  мене.
- Що  тепер  будеш  робити?  –  самовпевнено  спитав  він.
Я  злився  сам  на  себе.  Якби  не  Хімік  з  гранатами,  то  нас  би  розстріляли  ще  на  підході.  Але  я  не  збирався  повністю  пошиватись  в  дурні.  Закотив  рукав,  дістав  НПК…
- Усміхнись,  сука!  –  гучно  крикнув  я  –  зараз  вилетить  пташка!
Він  не  встиг  заховатись  за  своїми  людьми,коли  почулось  легке  клацання  камери.  Його  face  тепер  в  мене.  Його  усмішка  зникла.  Він  розвернувся  і  швидко  покрокував  в  печеру.  Найманці  залишились  з  зброєю  напоготові.  Сектанти  позаду  нас  почали  оговтуватись.  Гранати  забрали  не  всіх.  Ми  розвернулись  і  одночасно  відкрили  вогонь.  Вони  відповіли  з  пістолетів  та  дробовиків.  Ми  з  Фестивалем  розбіглись.  Він  заховався  за  обеліск,  я  за  найближче  перекриття.  Весь  вільний  простір  де  вони  молились  оточували  брили,  ящики  з  спорядженням  для  піщаного  народу  –  все  це  могло  служити  мені  надійним  захистом.  
Ті,  що  ще  могли  тримати  зброю  тіснили  нас  вогнем.  Я  обхопив  голову  руками.  Фестиваль  вистрілив  з  під  ствольного  гранатомета.  Вибух,  нелюдські  крики,  що  наповнювали  всю  печеру,  заставляли  здригатись  тих  хто  їх  чув.  Тоді  моя  черга  відкривати  вогонь.  Кулі  влучно  відправляли  сектантів  до  своїх  богів.  Тоді  знову  заховався.  Фестиваль  тим  часом  перебіг  за  інше  укриття  і  відкрив  вогонь.  Я  вибіг  і  побіг  до  інших  перегородок,  стріляючи  на  ходу.  Добрався  вже  в  підкаті,  принишк  і  перезарядився.  Тоді  висунувся  і  знову  відкрив  вогонь.  Сектантів  залишилось  шестеро.  Вони  не  могли  розбігтись.  Ми  оточували  їх  по  колу  і  убивали.  Затиснуті  на  місці  для  своїх  молитов,  вони  не  могли  нічого  вдіяти.  Лише  намагались  розстріляти  нас.  Та  марно.  Павші  ангели,  що  вони  їм  поклонялись  не  могли  нічого  вдіяти.  Їх  віра  сьогодні  зустрілась  з  серйозним  випробуванням.    
Фестиваль  опинився  позаду  них.  Я  побачив,  як  він  відкинув  автомат  і  з  тесаками  в  руках  кинувся  до  них.  Почулись  крики.  Але  кричали  не  тільки  сектанти.  Місцеві  з  неприхованим  інтересом  спостерігали  за  бійнею.  Вони  не  любили  нікого  з  нас  і  зараз  чекали  поки  ми  перестріляємо  один  одного.
Фестиваль  тим  часом  лютував.  Він  перерубав  першого  в  поперек.  Тоді  удар  по  руках  другого.  Лівою  він  перерізав  шию  третьому,  правою  проколов  четвертого.  Тоді  відскочив  від  одночасного  удару  двох  сектантів  зверху  вниз.  Широка  дуга  знизу  вверх  і  назад.  Танець  смерті  закінчився.  Фестиваль  стояв  посеред  тіл  в  чорних  рясах.  Він  важко  дихав.  Могутні  груди  повільно  піднімались  та  опускались.  Зараз  він  нагадував  якогось  середньовічного  героя,  що  вселяв  жах  в  серця  ворогів.  
Найманці  тепер  не  виглядали  так  впевнено.  Вони  тримали  зброю  і  щось  нам  викрикували.  Але  між  нами  було  силове  поле  і  ні  ми  ні  вони  не  могли  з  цим  нічого  зробити.  Я  наказав  Фестивалю  дивитись  за  пісочниками,  а  сам  підійшов  до  обеліска,  якому  молились  сектанти.  Він  світився  енергією.  Я  сфотографував  його.  Потім  ще  раз.  Нехай  Пророк  розбирається,  мене  це  не  цікавить.  Я  скинув  балахон  і  підійшов  до  нього  ближче.  Простягнув  руку…
- Шаман!  –  закричав  Фестиваль.  Я  не  обернувся.
Рука  майже  торкнулась  обеліска.  Він  наче  пульсував.  Ніби  це  не  камінь,  а  якесь  живе  створіння.  Ясно  чому  сектанти  йому  моляться.
- Шаман!  –  Фестиваль  закричав  голосніше.
- ЩО?!  –  я  роздратовано  повернувся  до  нього.
І  тут  я  все  зрозумів.  Бар’єр  зникав.  Фестиваль  то  переводив  піднятий  автомат  на  найманців,  то  на  місцевих.  Найманці  звідкись  взяли  тактичні  щити.  Поле  зникло  зовсім.
Здалеку  почувся  постріл.  Один  з  найманців  відкинув  голову  назад  і  впав.  Хімік  стріляв  влучно.  Найманці  не  чекали  такого  і  це  затримало  їх  подальші  дії.  А  того,  що  сталось  потім  не  чекав  ніхто.  Хімік  стрибнув  просто  на  них.  Він  пролетів  близько  семи  метрів.  Але  він  не  впав.  Я  міг  би  заприсягтись,  що  повітря  навколо  нього  почало  рухатись.  Він  приземлився  зовсім  близько  біля  найманців  і  ударив  кулаком  по  землі.  Найманців  і  мене  збило  з  ніг.  Навіть  дехто  з  місцевих  не  встояв.  Фестиваль  впав  на  одне  коліно.  Місцеві  рушили  на  нас,  але  зупинились,  наче  наткнулись  на  невидиму  стіну.  Я  побачив,  як  Хімік  викинув  руки  в  їхньому  напрямку.  Але  він  залишився  відкритим.  Найманці  рушили  на  нього…
Я  не  став  стріляти.  Два  керамбіти  в  руках  були  доречні.  За  мить  я  скоротив  дистанцію  до  мінімуму.  Нога  по  тактичному  щиту.  Найманець  не  зреагував.  Його  ноги  підкосились  і  він  впав.  Другий  вже  без  щита  кинувся  до  мене  з  ножем.  Час  наче  сповільнився.  Для  мене  він  рухався  якось  мляво,  хоч  він  і  був  профі.  Я  пішов  вправо  уникнувши  випаду.  Керамбіт  пішов  по  сонній  артерії.  Інший  ударив  його  в  очне  яблуко.  Тоді  я  переключився  на  другого.  Той  якраз  перекотився.  Я  не  став  зближуватись  випустив  ніж  і  дістав  пістолет,  поки  той  знову  не  закрився  щитом.  Він  так  і  не  встиг:  чотири  кулі  прошили  його  тіло.
Хімік  безсило  опустив  руки.  І  опустився  на  коліна.  Місцеві  з  холодною  зброєю  в  руках  кинулись  на  нас.  На  щастя  прохід  до  центру  ями  був  вузький.  Фестиваль  відкрив  вогонь.  Я  не  встиг  його  зупинити.  Почулись  крики  і  плач.  Я  підбіг  до  Хіміка,  крикнув  йому  щось  типу  «тримайся»,  вихопив  у  нього  вибухівку  і  прикріпив  біля  обеліска.  Фестиваль  помалу  відступав.  Я  підхопив  Хіміка,  кинув  собі  на  плечі  і  поніс  до  печери  в  яку  пішов  «костюмчик».
- Сподіваюсь  там  вихід!  –  Фестиваль  йшов  позаду.
Хімік  засунув  руку  собі  в  куртку  і  дістав  пульт.  Ми  вже  були  в  печері.  Вона  представляла  собою  вузький  коридор.  Хімік  натиснув  на  кнопку.  Печеру  затрясло.  Позаду  щось  вибухнуло.
***
Я  відкрив  очі.  Сани  плавно  їхали  по  піску.  Все  ж  ми  вибрались.  Я  піднявся.
- Виспався?  –  спитав  Колос.  Він  був  за  штурвалом.  Його  брат  за  кулеметом.
Я  не  відповів.  Печера  залишилась  позаду.  Обеліск  привів  до  обвалу.  Тепер  Мегаполіс  93  дійсно  перестав  існувати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571907
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.04.2015

Привиди нового світу Частина 2 розділ 5

5.
Вавилон
В  лікарні  було  темно.  Майже  пусто.  Ілай  визирнув  з-за  стіни.  Жестом  руки  показав  на  охоронця.  Високий  кремезний  велетень  ходив  з  ліхтариком,  в  пошуках  любителів  халявних  медикаментів.  На  щастя  нам  ліхтарів  не  треба.
***
Два  тижня  назад.
Ми  з  Ілаєм  вийшли  на  поверхню.  Сонце!  Як  давно  я  його  не  бачив.  Перше  тренування  обіцяло  бути  класним.  Зараз  була  вже  середина  лютого.  В  мене  з  рота  йшов  пар.  Як  довго  я  не  дихав  нормальним  повітрям?!  Ми  стояли  на  галявині.  Навіть  не  подумав  би,  що  тут  може  бути  ліс.  В  мегаполісі.
- Ти  придумав  назву  для  свого  зору?  –  спитав  Ілай.
- Назву?  –  я  роздивлявся  все  навколо  і  чекав  поки  очі  звикнуть.
- Так,  назву.  –  повторив  він
- Ні.  Нащо  щось  придумувати?
- Побачиш.
- Поясни,  я  не  розумію
- Що  ти  робиш,  щоб  активувати  свій  новий  зір.
- Намагаюсь  зосередитись.  –  я  відповів  після  деяких  роздумів.
- І  нічого  не  виходить…
- Не  виходить  –  підтвердив  я.
- Того  і  не  виходить,  бо  ти  не  можеш  про  нього  думати…
- Це  як  розуміти…
- Не  перебивай!  Так  от,  коли  ти  хочеш  на  чомусь  зосередитись,  ти  або  згадуєш  назву,  або  відчуття.  Але  на  відчуттях  болю  ти  зосередитись  не  можеш,  тому  зосереджуйся  на  назві.
Я  задумався.  В  голову  не  приходило  нічого  підходящого.
- А  в  тебе  є  підходяща  назва?
- Ти  мультик  «Наруто»  бачив?
- Ні.  Не  люблю  таке  дивитись.
- Дарма,  мульт  мого  дитинства…  так  от,  там  був  пацан  з  схожими  здібностями.  І  назнось  це  «Шерінган».  
- Дибільна  назва.  –  я  не  стримався  від  коментарів.
- Придумай  кращу.  А  поки  буде  ця.
***
Зараз
Ми  минули  охоронця.  Шерінгани  дозволяли  спокійно  бачити  будь-де.  Виявляється,  будова  людини  було  не  єдине,  що  я  міг  бачити.  Але  Ілай  не  поспішав  розповідати.  Прийшлось  набратись  терпіння.  Я  з  часом  все  сам  дізнаюсь…  
Я  показував  дорогу.  Ми  тихо  піднімались  по  сходам.  Ніколи  б  не  подумав,  що  буду  колись  вламуватись  в  лікарню.  Якось  я  вже  проникав  в  лікарню  (ну,  ви  в  курсі),  але  тоді  все  закінчилось  погано.  Все  мало  пройти  без  проблем,  але  ми  про  всяк  випадок  було  в  бронежилетах  і  з  вогнепальною  зброєю.  Я  зупинився.  Прислухався.  Тоді  обережно  виглянув  з-за  стіни.  Нікого.  Ми  пішли  далі.
***
Два  тижні  назад
- Що  ти  бачиш?  –  спитав  скелет  Ілая.
- Кістки
- Чудово!  Тепер  зосередься  на  нервах…
Я  спробував.  Назва  шерінган  при  проведенні  великим  і  вказівним  пальцями  біля  очей  робила  своє  майже  миттєво.  Тепер  я  бачив  нервові  закінчення  по  яких  бігали  імпульси.
- Бачу  –  доповів  я.
- Точно?
- Точно!
Я  одразу  ж  помітив  активність  в  правій  руці.  Мій  корпус  пішов  назад,  шерінган  виключився,  але  врятував  мене  від  удару  в  лице.
- Догадався?  –  задоволено  спитав  він.
- Ага,  тільки  я  знову  вийшов  з  «режиму».
- З  цим  попрацюємо  потім.  Я  взагалі  бачу  тебе  так,  як  зараз  ти  мене,  але  при  тому  я  бачу  і  твої  м’язи,  кістки,  органи  і  нерви.
- Як  це?  –  я  не  зрозумів  його.  Невже  можна  було  й  так,  без  моторошної  картини.
- Боюсь,  цього  не  пояснити…  -  він  задумався.  –  ти  з  часом  відчуєш.  Поки  що  спробуємо  так.
Далі  все  повторялось.  В  якийсь  момент  шерінган  переставав  працювати  і  я  відчував  на  собі  всю  міць  ударів  чи  прийомів  найманого  вбивці.  Але  я  не  здавався.  Щоразу  щось  змушувало  мене  підніматись.  Це  був  прогрес.
***
За  три  дні  до
Ілай  зайшов  без  стуку.
- Підйом!  –  його  голос  був  якийсь  збуджений.
- Ти  чого  такий  радий?  –  я  з  зусиллям  при  відкрив  очі.
- В  нас  багато  роботи.  На  кінець  то!  –  Ілай  був  вже  ближче.
- Треба  когось  вбити?
- Так.  Цілих  два  контракти.  –  Ілай  радісно  бродив  по  кімнаті.
Аж  несила  було  на  нього  дивитись.  Голова  налилась  свинцем.
- Ну,  хай  щастить…  -  я  щільніше  закутався  і  повернувся  на  другий  бік.
Ілай  дав  мені  поринути  в  сон.  А  тоді  одразу  ж  стягнув  мене  з  ліжка.  Я  гепнувся  на  підлогу.  Купу  моїх  матюків  заглушила  ковдра,  яка  полетіла  за  мною  і  накрила  мене  з  головою.
- Одягайся!  –  холодно  буркнув  убивця.  –  Чекаю  на  тебе  в  вітальній  (Кімната  де  ми  постійно  розпалювали  вогонь).    
Я  не  став  сперечатись.  Він  мій  єдиний  шанс  знайти  Шамана,  тому  я  не  міг  не  послухатись.
В  вітальній  горів  вогонь.  До  мене  донісся  запах  жареного  м’яса.  І  головне,  тут  було  тепло.  Всі  вже  снідали.
- Підходи!  –  Іван  Іванович  протягнув  мені  тарілку.
- Доброго  ранку!  –  Яна  підбігла  до  мене  і  простягнула  руки.
Я  міцно  обійняв  її,  підняв  і  покрутив.  Тоді  опустив  на  землю  і  взяв  простягнуту  тарілку.
- Ілай  казав  є  прогрес  –  говорив  дід.
Я  мовчки  кивнув.  М'ясо  було  дуже  смачним.  Чомусь  я  вирішив,  що  готувала  саме  Яна.
- Він  природжений  носій.  –  погодився  вбивця.
- Хто?  –  перепитав  я.
- Носій!  Той,  хто  генетично  схильний  до  змін  в  тілі…
- Бувають  інші?
- Ще  й  як  бувають.  Деколи  щось  може  піти  не  так,  одразу,  чи  з  часом…
Мене  пересмикнуло.  Як  класно  дізнатись  таке  з  самого  ранку…  Настрій  забезпечений.  Але  це  була  не  єдина  погана  новина.  Ілай  дістав  фотографію  і  показав  мені.  Якийсь  жирний  лисіючий  мудак,  за  яким  послали  Ілая.
- Бачив  його?
Я  заперечно  похитав  головою.
- Готуйся,  завдання  дуже  важке.  Тому  спочатку  візьмемось  за  легше…
Він  дістав  ще  одне  фото.  Я  одразу  ж  завмер.  На  мене,  своїми  прекрасними  очима  дивилась    Аліса.
Аліса?  Аліса!  Бути  цього  не  може!  Тільки  не  вона!  В  мене  в  середині  все  охололо.  Останній  раз  я  бачив  її  побиту  в  комі.  Вона  постраждала  ні  за  що.  Я  ніс  її  до  самої  лікарні  на  руках.  Тепер  вона  була  в  списку  Ілая.  Як  я  Шаману  буду  дивитись  в  очі?!  Незалежно  від  моєї  участі  вона  помре.  Я  не  можу  цього  допустити.  Мене  з  нею  стільки  всього  зв’язує.
Я  ж  не  все  розповів.  І  не  збирався…  До  цього  моменту.  Те  що  сталось  знову  моя  вина.  Я  постійно  прокручував  в  голові  сценарії  розмови  з  Шаманом.  Але  боязнь  втратити  друга  сильніша  за  почуття  сорому.  І  зараз  коли  він  невідомо  де,  я  не  можу  її  залишити…
- Давай,  доїдай  і  пішли  на  тренування!  –  Ілай  весело  піднявся  і  пішов  збиратись.
Він  залишив  фотографію  на  столі.  Я  кілька  секунд  не  міг  відірвати  від  неї  очей.  Коли  мені  все  ж  це  вдалось  я  зустрівся  поглядом  з  дідом.
- Це  через  неї  заварилась  вся  та  каша?  –  розуміючи  спитав  він.
Я  кивнув.
- Ти  знаєш  де  вона?
- Останній  раз  була  в  комі…
- Я  можу  дізнатись!  –  втрутилась  Яна.
Ми  з  подивом  подивились  на  неї.
- Що?!  –  перепитала  вона.  –  мене  і  так  ніхто  не  знає.
Ми  з  дідом  переглянулись.  Ідея  не  подобалась,  але…
- Я  буду  дуже  тобі  вдячний  –  з  важким  серцем  погодився  я.  –  Але  ні  слова…
- Знаю,  знаю  –  усміхнулась  Яна.
***
Зараз
Ми  на  правильному  поверсі.  Тут  охорони  не  було.  Часу  залишалось  все  менше.  Вдень  ми  б  без  проблем  вже  були  б  в  її  палаті.  Але  вночі  рухатись  треба  було  обережно.  Охоронці  спочатку  відкриють  по  нам  вогонь,  а  потім  вже  будуть  задавати  питання.  В  мене  була  думка  підняти  тривогу,  але  план  був  приречений.  Ілая  це  не  зупинить,  а  мої  шанси  вибратись  живим  сильно  зменшаться.  Плюс  в  мене  з’явився  шанс  врятувати  її.  Я  не  можу  просто  профукати  його.  Ми  зупинились  і  втиснулись  в  стінку.  Я  затримав  подих.  Охоронець  пройшов  зовсім  поруч.  Якби  він  посвітив  наліво  нас  би  стало  видно.  А  так  ми  розчинились  в  суцільній  темряві.
***
Майже  три  роки  назад
Місто  шуміло  від  невдоволення.  Ми  з  Шаманом  і  Гошою  пересувались  по  знайомих  вуличках.  Колись  тут  минало  наше  життя.  Але  в  той  же  час  це  були  незнайомі  вулиці,  хмарочоси  яких  ховали  нас  від  сонячного  світла  літом.  Вулиця  поділилась  на  двоє.
- Що  ж…  -  Я  подивився  по  сторонах.  –  нам  треба  розділитись.
- Знаю!  –  Шаман  не  заперечував.
- А  мені  що  робити?  –  втрутився  Гоша.
Ми  з  Шаманом  переглянулись.  А  й  справді,  що?  Я  не  збирався  брати  його  з  собою.  Я  мав  знайти  Її!.  Десь  за  високим  будинком  донісся  крик.
- Що  це  було?  –  злякався  Гоша.
- Ріжуть  когось…  -  якось  сухо  відповів  я.
Шаман  здивовано  подивився  на  мене.  На  якусь  мить  я  побачив  осуд  в  його  очах.
- Знайди  її!  –  буркнув  він.  –  ми  з  Гошою  розберемось,  що  там…
Мені  стало  соромно.  Я  мав  би  заперечити,  але  не  зміг  видавити  і  слова.  Шаман  завжди  заступався  за  людей,  не  те  що  я.  Тому  я  мовчки  кивнув  і  побіг  по  вузькій  вулиці  між  двома  хмарочосами.  
На  щастя  людей  не  було.  Я  біг  по  пустим  вулицям.  Але  таке  тривало  не  довго.  Мені  на  зустріч  бігли  люди.  Багато  людей.  Вони  не  зважали  на  мене.  Просто  пробігали  мимо.  
Я  вибіг  на  шосе.  І  тоді  все  почалось.  На  іншій  стороні  велись  воєнні  дії.  Гучномовець,  дим,  стрільба…  Асфальт  під  ногами  затрясся,  наче  від  землетрусу.  Тоді  затяжний  плач  і  купи  закривавлених  людей  на  землі.  Я  на  деякий  момент  навіть  застиг.  Дим  все  огорнув.
Мене  покликали  на  ім’я.  Я  одразу  ж  повернув  голову.  З  диму  вийшла  Аліса.  Вона  невпевнено  йшла.  Я  стрепенувся,  це  ж  не  сон  все  таки,  побіг  до  неї,  без  слів  схопив  за  руку  і  потягнув  назад  до  хмарочосів.  Вона  без  сил  впала  на  асфальт.  Я  схопив  її  за  плечі.  Постріли  і  голос  з  гучномовця  заглушив  мої  крики.  Вона  теж  щось  кричала,  але  я  не  чув.  «Треба  валити»  майнула  думка.  Але  я  не  зміг.  Лаючись  від  натуги  я  підняв  її  закинув  на  плечі  і  поніс  геть.  Ноги  підкошувались,  але  я  не  зупинявся.  Пів  години  назад  я  не  хотів  допомагати  людям,  які  були  в  біді,  а  зараз  вже  ризикував  життям.  Але  це  ж  Аліса!!!  Від  цього  стало  паскудно.  Я  перейшов  на  повільну  ходу.  Хмарочоси  вже  зовсім  близько…
***
Я  постукав  в  двері.
- Відкривай,  це  я!
Ніякої  реакції.  Може  її  не  було.  Класно,  коли  до  своєї  квартири  немає  ключів.  І  двері  не  виб’єш…  Стоп!
Я  заглянув  під  зелений  килимок  і…  УРА!!!!!  Вони  все  ж  там.
Двері  відчинились.  Я  зайшов  перший.  Тоді  Аліса.  Навпомацки  включив  світло.  Як  давно  я  тут  не  був…  
Тут  майже  нічого  не  змінилось.  Наше  ліжко,  наші  старі  меблі,  які  мені  не  подобались,  дисплей  на  стіні.  Але  одного  я  так  і  не  побачив.  Наші  фотографії.  Їх  не  було.  Я  метнувся  до  шафи  і  рвучко  відкрив  двері.  Її  речей  не  було.  Мої  ж,  натомість,  припадали  пилом.
- Її  не  було  тут  вже  давно  –  з  кухні  вийшла  Аліса.  Вся  брудна,  бліда  з  синяками  на  ліктях  та  колінах.
Я  промовчав.
- Ти  так  і  не  сказав,  що  з  моїм  братом…
- Що?  –  я  не  зрозумів.
- Я  тоді  тобі  кричала…  -  пояснила  Аліса.
- Я  просто  не  почув,  з  Шаманом  все  в  порядку.
- З  ким?!  –  перепитала  Аліса.
Я  ж  забув  їй  сказати.  Я  оглянув  кімнату  ще  раз.  Ні,  зараз  нічого  не  знайти.  Тому  я  сів  у  найближче  крісло  і  все  їй  розповів.
***
Я  набирав  номер  вже  шостий  раз.  Знову  гудки.  Батьки  давно  б  вже  взяли  слухавку.  Шаман  теж  не  підходив  до  телефону.  Я  подумки  вилаявся.  Підійшов  до  вікна.
Вода  в  душі  перестала  текти.  Двері  ванної  відкрились  і  звідти  вийшла  Аліса.  Вона  була  одягнена  в  мій  білий  батнік  і  старі  спортивні  штани.  Вона  завернула  волосся  на  голові  в  рушник  і  підійшла  до  мене  на  кухню  Я  не  обертався,  просто  стояв  біля  вікна  і  пив  з  пляшки.  Алкоголь  обпікав  горло.  Як  давно  я  не  торкався  до  нього.  Взагалі  не  поважаю  алкоголь  і  тих,  хто  думає,  що  бухати  це  класно.  Але  зараз  я  навіть  не  згадував  це.  Просто  було  паскудно.
- Коли  п’єш  сам,  це  алкоголізм  –  прокоментувала  Аліса.
- По**й!  –  я  сухо  відрізав  і  знову  припав  губами  до  пляшки.
- Я  теж  хочу…  -  вона  протягнула  руку  намагаючись  забрати  в  мене  пляшку,  але  зустрівшись  з  моїм  поглядом,  передумала.
«Джек»  почав  бити  по  голодному  шлунку  і  травмованому  мозку.  Але  я  не  спинявся.  Хотів  забутись…
- Та  що  в  біса  сталось?!  –  не  витримала  Аліса.
- Це  я  в  усьому  винен…
- В  чому?
- В  тому,  що…  -  я  замовк.
Вона  вихватила  в  мене  пляшку  і  жбурнула  її  в  стінку.  Я  навіть  не  відреагував  на  це.  Просто  стало  жаль  пролитий  алкоголь.
- Через  неї?!  –  в  голосі  Аліси  відчувалась  злість.  –  можеш  не  відповідати,  й  так  знаю!  Та  що  ти  взагалі  в  ній  знайшов?!
Я  промовчав.
- Ти  знаєш,  що  вона  не  довго  за  тобою  сумувала?  –  Аліса  схопила  мене  за  плечі,  і  повернула  до  себе.  –  поки  ти  гнив  в  камері,  вона  попрощалась  з  тобою  і  знайшла  іншого!  Вони  і  виїхали  разом!
- Ти  брешеш!  –  Я  скинув  її  руки  з  себе.
- Не  віриш?!  Ось,  подивись…
Вона  кинулась  до  дисплея,  який  висів  на  одній  з  білих  кухонних  стін.  Аліса  щось  кричала  і  стукала  пальцями  по  голограмі.  Тоді  почала  читати  різні  переписки.
Ось  з  цього  моменту  я  слухав  уважно.  Мозок  не  хотів  вірити.  Не  може  бути!  Ні!  Це  просто  Аліса  зводить  наклепи!  Точно!
Вона  закінчила  читати  і  підійшла  до  мене.
- Ти  впевнений,  що  це  була  любов?!  –  вона  простягнула  до  мене  руку,  але  я  відсунувся.
- Досить  –  ось  все,  що  я  зміг  сказати.
- Як  до  тебе  не  дійде,  що  вона  просто  шмара!
- Досить!
- А  ти,  дурак,  бо  зараз  грузишся…
- Припини!
- І  ведеш  себе  як  баба…  ти  вартий  кращої…
- Хватить!  –  я  закипав  від  злості.
- НЕ  ХВАТИТЬ!!!  Ти,  впертий  віслюк,  ти  не  бачиш,  що  тебе  дурили  і  їй  на  тебе  просто…
Я  обірвав  її  слова  ляпасом.  Не  стримався.  Знаю,  я  не  мав  цього  робити,  але  не  зміг.  Вона  замовкла.  Одна  її  щока  тепер  почервоніла.  Аліса  відмовлялась  вірити  в  це.
- Мене  ще  ніхто,  ніколи  не  бив  –  її  аж  затрясло  від  чи  то  від  шоку,  чи  то  від  злості.
- Дарма!  –  з  неприязню  в  голосі  вимовив  я.
- Я  хотіла  як  краще…
- Не  треба  лізти  в  мою  голову  і  розказувати,  що  мені  робити…  Яке  твоє  діло,  що  я  відчуваю,  чи  що  вона  мене  дурила?
- Просто  ти  мені…
- Тримай  свою  правду  при  собі!!!  –  випалив  я.  –  мені  від  неї  тільки  гірше…
Тут  вона  зробила  те,  чого  я  не  чекав.  Таке  стається  раз  на  тисячу.  Її  руки  обплели  мою  шию,  губи  торкнулись  моїх  і  ми  злились  в  поцілунку.  Моя  ненависть  наче  щезла.  Я  міцно  стис  її  в  обіймах.  Клятий  алкоголь.  Я  випив  забагато,  щоб  протистояти  своїм  тваринним  інстинктам,  але  замало,  щоб  просто  заснути.  Ми  продовжували  цілуватись.  Я  схопив  її  за  талію  і  підняв  вверх.  Вона  обплела  мене  ногами.  Рушник  злетів  з  її  голови  і  мене  накрило  її  мокрим  волоссям.  Ми  перестали  цілуватись.  Наші  погляди  зустрілись.  Її  очі  блистіли  і  я  розумів,  що  мої  теж.  Наші  губи  знову  злились  в  поцілунку.  Перечіпаючись  та  стукаючись  об  стіни  ми  перемістились  в  спальню.
***
Я  виліз  з  під  одіяла.  Аліса  міцно  спала.  Я  подивився  на  її  прекрасне  тіло.  Вона  наче  ангел,  наче  обезболююче  для  скаліченої  душі.  Така  прекрасна…  І  все  ж  не  моя…  Я  не  кохаю  її  і  навряд  чи  покохаю.  Просто  не  можу…  Просто  боюсь…
«Я  кохаю  тебе»  -  в  голові  пролунали  її  слова.  Тоді  я  не  зміг  нічого  сказати  та  й  вона  не  вимагала.  Вона  так  і  заснула  в  моїх  обіймах.
Я  почав  одягатись.  Але  передумав.  Вирішив  прийняти  душ,  поки  не  обрубали  водопостачання  та  електрику.  
Вода  приємно  била  по  тілу  гарячим  струменем.  «Як  же  я  за  цим  всім  сумував»  пронеслось  в  моїй  голові.  На  щастя  інші  думки  поки  що  притупились.
Коли  я  вийшов  з  душу,  я  першим  ділом  подзвонив  Шаману.  В  нього  все  було  нормально.  Він  направлявся  до  мене.
Далі  я  пішов  на  кухню.  Рука  сама  потягнулась  до  дисплею.  Я  дав  короткі  команди  і  мені  висвітлило  те,  що  показувала  Аліса.  Фотографії,  переписки.  Тепер  я  читав  уважніше.  Мозок  відмовлявся  повірити.  Я  знаю,  я  часто  її  підводив,  мене  не  було  поряд,  коли  було  треба.  В  голові  лунали  признання  в  коханні.  Перед  очима  її  сльози  радості,  коли  я  сказав,  що  хочу  провести  з  нею  все  життя.  Серце  стислось.  В  мозку  загорівся  вогонь.  Я  провів  руками  по  волоссю.  Хотілось  розтрощити  все  навколо.
Я  насмілився  викинути  та  стерти  все,  що  зв’язувало  з  нею.  Але  не  тоді.  На  таке  не  одразу  ж  підеш.  Хіба  ти  йолоп.  А  я  себе  таким  не  вважав.  Тому  минуло  кілька  місяців,  поки  я  прийняв  рішення.  Не  залишилось  нічого.  Я  видалив  все  що  міг.  Щоб  більше  не  бачити,  не  згадувати…
Але  тоді  в  кухню  просто  зайшла  Аліса  і  я  був  змушений  виключити  все.  Але  вона  зрозуміла.  Її  руки  потяглись  до  моєї  шиї.  Я  міцно  пригорнув  її  до  себе.  І  знаєте  що?  На  мить  мені  стало  легше.
***
Зараз
Ілай  обережно  смикнув  за  ручку.  Палати  не  закривались  на  ніч.  Ми  зайшли.  Я  закрив  за  собою  двері.
- Подаруємо  їй  швидку  смерть.  –  Ілай  дістав  ніж  і  направився  до  ліжка.
В  цей  момент  в  кімнаті  почувся  звук  смикання  затвору.  Я  потягнув  пальцем  курок,  тоді  переклав  на  спусковий  механізм.  Дуло  пістолета  дивилось  Ілаю  в  спину.  З  такої  відстані  я  не  промахнусь.  І  бронежилет  не  врятує…
Ілай  зупинився.  Він  підняв  руку  з  ножем  вгору.  Тоді  другу.  Я  відчув,  як  шалено  б’ється  серце.
- Ти  з  самого  початку  це  планував?  –  спокійно  спитав  він.
- Не  з  самого…  -  я  намагався  говорити  якомога  спокійніше.
- Значить  це  не  через  помсту  за  того  жирного…
Я  ледь  не  випустив  пістолет  від  здивування.  Він  впізнав  мене.  Ще  тоді,  як  ми  познайомились.  І  навіть  виду  не  подав.
- Не  через  нього,  я  вгадав?
- Вгадав  –  визнав  я
- Значить  не  помста…  Тоді…  хто  вона  тобі?
- Вона  дорога  для  мене  людина…
- Це  і  все?  –  Я  відчув,  що  він  презирливо  усміхається.
- Цього  достатньо,  щоб  я  не  дав  тобі  її  вбити…
- І  як  ти  збираєшся  мене  зупинити?  –  Ілай  повернувся  до  мене  і  подивився  в  очі.
- Я  не  хочу  цього  робити…  -  благаючи  мовив  я.  –  але,  якщо  прийдеться…
Запанувала  мовчанка.  Ми  з  Ілаєм  дивились  один  одному  в  очі.  Я  бачив,  що  він  оцінював  мене.
- Що  ти  пропонуєш  робити?  –  не  витримав  він.  –  не  я,  так  хтось  інший…  Вона  все  одно  не  жилець…
- Хто  замовник?  –  тепер  мій  голос  звучав  твердо.
- За  ці  два  контракти  добре  платять…  так  що  сам  бачиш:  хтось  дуже  впливовий  хоче  її  смерті…
- Тоді  скажи,  що  вбив…
- А  тіло  заберемо  з  собою…  -  його  аж  розпирало  від  презирства.
- Дід  казав,  що  виведе  її  з  коми.  Коли  тренування  буде  закінчене,  я  заберу  її  геть  і  сховаю…
- Ти  підвів  мою  довіру…
- Я  не  дам  її  вбити!
- Ти  підвів  мене!
- Ні!  Я  просто  прошу  тебе  мене  виручити!  –  слова  ледь  вилітали  з  мого  рота.  –  слухай,  ти  так  багато  мене  навчив,  але  без  неї  все  це  втрачає  зміст.  Я  вже  раз  підвів  її…  другого  разу  не  буде!!!
Ілай  промовчав.  Він  все  зважував.  Тоді  ще  раз  оцінююче  подивився  на  мене.
- Я  не  стану  її  вбивати.  –  врешті  сказав  він.  –  навіть  допоможу  донести  її  до  дідика…
- Дякую…
- Це  не  все!  За  це  ти  дещо  зробиш…  
- Що  завгодно!
- Не  розкидайся  таким  словами…  ти  знищиш  другу  ціль,  сам.  І  принесеш  мені  його  голову.  Така  умова.  –  він  кивнув  на  ліжко  де  була  Аліса.  –  така  ціна.  Час  тобі  стати  справжнім  чоловіком.
Я  міцніше  стиснув  пістолет  в  руках.  Чомусь  він  не  викликав  моєї  довіри.  Я  не  хотів,  щоб  так  було.  НЕ  ХОТІВ!!!  Чому  не  виходить  залишатись  осторонь?
- Добре!  –  я  опустив  пістолет.  –  я  все  зроблю.
- Не  забудь  принести  мені  його  голову…
***
Майже  три  роки  назад
Ми  сиділи  на  кухні  і  пили  каву.  Старий  білий  стіл,  старі  білі  меблі.  І  ми.
- Про  що  думаєш?  –  поцікавилась  Аліса.
- А?  Що?  –  Я  стрепенувся  наче  від  сну.
- Ти  чимось  загружений…
- Та  так…  -  Я  спробував  викрутитись.
- Це  через  те,  що  я  сказала?  –  вона  поклала  чашку  на  стіл.  
Я  лишень  неуважно  кивнув.  Причина  була  не  та,  але  слова  запізно  переварились  моїм  стомленим  мозком.  Але  тема  бесіди  вже  була  задана.
- Це  ще  зі  школи.  –  вона  дивилась  кудись  вбік.  –  ти  завжди  був  поруч,  готовий  відмазати  мене,  але  ти  не  сприймав  мене  ніколи,  як…
- Я  не…
- Звідки  тобі  знати?  –  Аліса  гірко  всміхнулась.  –  Я  не  так  колись  це  все  собі  представляла…
- Мені  жаль…  -  В  мене  в  горлі  був  наче  ком.  –  але  я  не  той,  хто  тобі  потрібен…
- Спригуєш?
- Ні!  Просто  не  хочу  ламати  тобі  життя.  –  Наші  погляди  зустрілись.  –  ти  мені  дуже  подобаєшся,  і  може  в  нас  щось  би  вийшло,  але  тобі  слід  триматись  від  таких  як  я  подалі.  Потім  ще  будеш  дякувати…
Я  спробував  сказати  це  як  герої  в  мелодрамах,  хоч  по  факту,  вона  була  права.  Мені  не  вдалось,  видно  я  не  створений  для  кіно.
- Не  грайся  в  такого  благородного!  –  чашка  полетіла  на  підлогу.  Аліса  встала  з-за  столу  і  почала  кричати.  –  Ти  просто  скористався,  тобі  полегшало,  і  ти  йдеш  геть!  Он  який  ти!  Скажи  це  прямо!  Скажи!  Давай!  Будь  мужиком!
- Що  тобі  це  дасть?!  –  тепер  вже  я  кричав.  –  Що?!  Ти  вже  не  маленька,  вчись  сама  нести  відповідальність  за  свої  вчинки!  Так,  мені  стало  легше!  Задоволена?!  Тільки  це  нічого  не  міняє!  –  я  стишив  голос  –  все  одно,  тримайся  від  мене  подалі…
- А  то  що?  –  скривилась  вона  –  знову  удариш?!  Ну,  давай!
- Скоріше  б  твій  брат  прийшов!
- Ненавиджу  тебе!  Козел!
- Прекрасно!  Мабуть  ненависть  і  є  єдиний  спосіб  тримати  тебе  подалі  від  себе…
В  двері  постукали.  Шаман  на  кінець  то  прийшов.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571735
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.04.2015

Привиди нового світу Частина 2 розділ 4

4.
Шаман
Я  відкрив  очі.  Білі  стіни  лікарняної  палати  і  зображення  штучного  сонячного  дня  за  вікном  осліпили  мене.  Я  спробував  затулити  очі  руками.  Тільки  коли  руки  відмовили  мені,  я  зрозумів,  що  лежу  наче  на  хресті.
- Ей!  Є  тут  хто-небудь?
Мені  відповіли  не  одразу.  В  кімнату  зайшла  молоденька  медсестра.  Світла  шкіра,  великі  голубі  очі,  рівні  білі  зуби,  які  разом  з  червоними  губами  розпливлись  в  усмішці.
- Доброго  ранку,  пацієнте!  –  привітно  заговорила  вона.  –  як  спалось?
- Просиналось  краще  –  я  спробував  мило  усміхнутись.  Результат,  як  завжди…
Вона  не  подала  виду,  але  я  зрозумів,  що  їй  не  сподобалось.
- Відв’яжіть  мене  будь  ласка  –  попросив  я.  
- Це  не  їй  вирішувати  –  З  дверей  палати  почувся  чоловічий  голос.
- Максим  Вікторович,  доброго  ранку!  –  одразу  ж  поздоровалась  медсестра.
- Доброго…
Медсестра  відійшла  до  стіни  і  опустила  голову.  В  палату  зайшов  Чоловік  років  40  (хоча  він  і  виглядав  молодше),  з  лицем  медіа  зірки,  гарного,  навіть  атлетичного  тіло  складення.  Одягнутий  в  дорогий  костюм.  Він  уважно  подивився  на  мене.  Наче  оцінював.
- Можеш  іти  –  він  сказав  медсестрі  не  відриваючи  погляд  від  мене.
Вона  швидко  покрокувала  до  дверей.  Ми  провели  її  поглядом.
- Гарна,  правда?  –  спитав  він.
- Її  щастя,  що  я  прив’язаний  –  пожартував  я.
- Дарма  –  він  сів  на  край  мого  ліжка.  –  дарма.  Ти  ж  бачиш  тільки  привабливу  зовнішність.  Але  вона  не  справжня.
- Це  як  розуміти?  –  я  зовсім  заплутався.
- Ну…  Так  і  розуміти.  Ти  бачиш  набір  імплантатів,  які  будь-кого  зроблять  красивим.  Ну  або  красивою.
- А  є  хтось  без  цього?  –  мені  стало  противно.  –  З  справжньою  зовнішністю.
Максим  Вікторович  лише  знизав  плечима.
- Хіба  що  в  інших  мегаполісах
- А  ви?
- Теж.
- Я?
- І  так  і  ні.  
- Тобто?
- Який  ти  цікавий?  –  усміхнувся  він.  –  Але  так  і  бути.  Твоє  тіло  укріплене.  Ти  тепер  краще  ніж  був.  Хребет,  кістки,  м’язи  –  все  тепер  на  зовсім  новому  рівні.  Тільки  не  змушуй  нічого  пояснювати.  Довго,  а  в  нас  немає  стільки  часу.  Зараз  тобі  введуть  всі  необхідні  ліки,  а  завтра  вже  випишуть.
- А  як  мої  друзі?  –  спохватився  я.  –  Вони  в  порядку?
- Частково  –  після  деяких  роздумів  відповів  той.
- Частково!?  Як  вони?
- По  різному…  Але  всі  живі  здорові.  –  він  поспіхом  добавив  дивлячись  на  вираз  мого  лиця.        
- З  почуттям  гумору  бачу  все  в  порядку  –  сухо  добавив  я.
- Просто  не  хочу  зіпсувати  мить  зустрічі…  спокійно  пояснив  він.  –  Всі  твої  друзі  живі…
- Не  всі  –  я  сухо  перебив  його.
***
Вавилон
З  потрісканого  дзеркала  на  мене  дивився  молодий  ще  хлопець  (не  звично  називати  себе  мужчиною)  з  лисою  головою  (вогонь  добрався  до  мене  як-не-як)  зеленими  впалими  очима  горбатим  носом  і  потрісканими  ледь  червоними  губами  на  блідому  лиці.  Шкіра  була    легких  опіках.  Хлопець  в  дзеркалі  дивився  холодним  поглядом  повним  недовіри.  Нам  обом  було  незвично  бачити  одне  одного.  Я  доторкався  до  шкіри,  тер  її  руками,  щипав  за  щоки,  щоб  пересвідчитись:  це  знову  я.  На  худому  тілі  майже  не  залишилось  м’язів,  зате  прибавилось  рубців  та  опіків.  Але  не  страшно.  Дід  казав,  опіки  зійдуть,  форму  я  поверну  за  кілька  тижнів,  ну  а  «шрами  прикрашають  мужчину».
Ілай  мав  бути  за  тиждень,  тому  я  почав  приводити  себе  в  форму.  Тренування,  паперові  книжки,  які  я  знайшов  на  полицях…  але  це  було  тільки  розминкою  проти  нового  зору.  Мало  того,  що  він  «включався»  коли  хотів,  а  не  коли  я  старався,  так  ще  й  нестерпно  пекли  очі  і  боліла  голова.  Але  тепер  я  розумів,  як  Ілай  робив  свою  роботу.  Тільки  от  треба  більше  практики.  Іван  Іванович  (так  звали  діда)  пояснював,  що  якщо  не  справитись  з  постійним  болем,  то  можна  зійти  з  розуму.  Так,  бували  й  такі  випадки.  Але  я  не  міг  зупинитись.  Тепер  я  бачив  світ  по  новому.  Скільки  можливостей  заховано  в  людському  тілі!  Жаль  я  не  міг  розкрити  їх  без  допомоги  Ілая.
***
Шаман
Груша  злетіла  з  кріплення,  а  мій  кулак  навіть  не  заболів.  
- Добре,  але  це  не  найкращий  результат!  –  Гаррет  подивився  на  показники.
Я  зробив  вид,  що  погоджуюсь  з  ним,  але  подумки  вилаявся.  В  тренажерному  залі  сьогодні  було  шумно.  Кілька  десятків  людей  сопіли  і  гарчали  від  навантажень,  але  ніхто  не  хотів  відступати.  Нас  тренували  вже  місяць.  Гаррет,  худий  ботан  в  окулярах  і  чорним  жирним  волоссям  періодично  набридав  своєю  присутністю.  Пророк  (той  мужик,  який  заходив  в  мою  камеру)  сьогодні  не  приходив.
В  дальньому  кінці  залу  Хімік  намагався  збити  пляшку  з  водою  силою  волі.  Не  знаю,  який  небудуказатихто  додумався  зробити  з  нього  «мага  повітря»,  покорителя  телекінетичних  здібностей.  В  нього  були  експериментальні  чіпи  в  мозку  та  центральній  нервовій  системі.  Помахом  руки  він  міх  збити  мене  з  ніг.  Але  при  його  силі  потрібна  точність.  Він  перевертав  все,  лиш  не  пляшку.  Свої  спроби  він  супроводжував  купою  матів.
Зліва  почувся  гуркіт.  Я  навіть  не  обертався.  І  без  того  зрозуміло,  що  це  Фестиваль.  При  зрості  метр  дев’яносто    і  до  біса  широкими  плечима,  його  руки,  плечі,  трапеції  і  лопатки  були  покриті  металевими  сплавами.  Він  пробивав  діру  в  стіні  з  удару  лівою.  Що  власне  тільки  що  й  сталось.  Гаррет  закотив  очі  і  пішов  до  нього.
Щодо  Танка  і  Колоса,  то  я  не  бачив  в  них  нічого  особливого.  Ніяких  зовнішніх  змін  не  було.  Але  щось  з  ними  явно  було  не  так.  Чомусь  вони  сутулились,  ще  й  ходили  на  зігнутих  ногах.  І  очі…  Справді,  щось  не  так.  
Ми  не  говорили  про  операції…  Тепер  я  жалів,  що  не  спитав.  Я  підійшов  до  дзеркала.  Зняв  чорну  майку.  Колись  я  мріяв  про  такі  м’язи.  Але  тепер…  Наче  не  я.  Кого  вони  з  нас  зробили?!
***
Вавилон
В  двері  бункера  постукали.  Ще  ніколи  я  не  чув  стукіт.  Ми  з  Яною  сиділи  на  дивані,  я  слухав  як  вона  читала.  Стукіт  застав  нас  зненацька.
- Це  мабуть  він  –  тихо  сказав  дід.
- А  якщо  не  він?  –  Яна  стислась  в  спинку  дивана.
- Спокійно  –  я  спробував  її  заспокоїти  –  все  буде  добре.
Дід  пішов  до  дверей.  Я  схопив  Яну  за  руку  і  потягнув  в  сусідню  кімнату.
- Сиди  тут!  –  наказав  їй.
Вона  лише  кивнула.  Я  зачинив  двері.  Дід  повернув  засов.  Двері  зі  скрипом  почали  відчинятись.  В  бункер  зайшов  сивоволосий  чоловік.  Але  лице  було  молоде  для  такого  волосся.  Вираз  був  самовпевнений  з  ноткою  безумства.  Навіював  страх.  Я  пам’ятав,  як  він  вбивав  тоді.  Я  точно  знав,  це  він.
***
Шаман
В  двері  постукали.
- Можна!  –  я  крикнув  з  душу.
Двері  відчинились  самі.  Я  виключив  воду,  швидко  витерся  і  вийшов  в  одному  полотенці.  В  вітальні  вже  сидів  Хімік.  Він  нервово  покачувався  на  дивані.  Я  сів  навпроти  нього.  Наші  погляди  зустрілись.
- Ти  б  поспав  трохи!  –  я  звернув  увагу  на  мішки  в  нього  під  очима.
- Не  можу!  –  Одразу  ж  випалив  він  –  прокляті  болі!  Я,  сука  на**р,  здурію  тут  скоро.  Ти  уявляєш,  шо  це  таке?  –  він  подивився  мені  в  очі.  Я  лише  мовчки  знизав  плечима.  –  Це  п***ць,  от  шо  це!  В  мене  в  кімнаті  вже  всі  меблі  розтрощені…
- І  ти  прийшов  сюди  –  я  криво  усміхнувся.
- Я  прийшов  по  обезболюючі!  –  сухо  перебив  він.  –  і  навіть  не…
- Там  в  шухляді  –  я  показав  пальцем.
Він  не  піднімався.  Викинув  руку  в  тому  напрямі  і  поличка  сама  прилетіла  (а  вона  була  вмонтована  в  стіну)  він  відкрив  шухляду  і  вкинув  залпом  кілька  таблеток.
- Хоч  би  прочитав  –  я  навіть  зніяковів  від  здивування.
- Я,  бляха,  колишній  фармацевт!  –  він  прийняв  ще  кілька.  –  я  й  так  знаю,  шо  від  чого.  –  він  розслаблено  опустив  голову  і  закрив  очі.
- Дивись  не  вмри…
- ШО  ЗА  ХЄРНЯ?!  –  в  кімнату  увірвався  Фестиваль
Я  лише  мовчки  показав  кивком  голови  на  Хіміка.
- Ти,що  о***в?  –  Вже  спокійніше  спитав  той.  –  Що  ми  за  стіни  скажемо?!  (ми  жили  по  сусідству  і  тепер  в  нашій  спільній  стіні  була  спільна  діра)
- Та  збрешемо  щось  –  Хімік  розслаблено  розтягнувся  на  дивані.
- Відпустило?  –  поцікавився  я.
- Угу
- Скільки  він  прийняв?  –  Фестиваль  подивився  на  кількість  розірваних  упаковок.
- Я  перестав  рахувати  після  четвертої…
- Дибіл!  –  це  він  до  Хіміка,  не  до  мене.
- Відстань,  ти  мені  не  мама  –  на  пів  сонно  відповів  Хімік.
- Шаман,  ти  то  куди  дивився?
- Він  помахом  руки  продірявив  стіну  –  відповів  я.
Фестиваль  сів  біля  сонного  Хіміка.
- Тебе  болі  не  мучать?  –  спитав  я.
- Ні,  я  в  нормі,  ти?
- Теж.
Ми  помовчали.
- А  що  з  Танком  і  Колосом?  –  на  кінець  то  спитав  я.
- Чому  питаєш?  –  скоса  зиркнув  Фестиваль
- Ну  з  тобою,  мною  і  оцим…  -  я  показав  на  Хіміка  –  ясно.  А  от,  що  з  ними…
- Фігня  якась  з  ними  –  відповів  той.  –  я  й  сам  не  бачив  ще  нічого  такого,  але  нутром  чую.
- Ти  не  говорив  з  ними?
- Та  де  там.  Ми  он  лише  тоді  зібрались  разом,  коли  ти  проснувся.  І  то,  ти  і  сам  пам’ятаєш…  
- М-да,  гнило  ми  тоді  посиділи…  -  погодився  я  –  Тільки  друзів  пом’янули.
- Угу,  жаль  їх  немає.  –  Фестиваль  схилив  голову.
- Не  треба  було  йти  тоді…
- Та  не  починай!!!  –  гаркнув  він.  –  ми  помстились.  І  решту  знищимо!  За  наших!
- За  наших  –  я  тихо  повторив  за  ним.    
***
Вавилон                
- Іванович!  Скільки  років!  –  Чоловік  з  дідом  обійнялись,  наче  батько  з  сином  після  довгої  розлуки.
- Як  ти,  Ілай?  –  спитав  Іван  Іванович.
- Та  потихеньку…  -  махнув  рукою  той.
Тоді  він  нарешті  звернув  на  мене  увагу.  Йому  було  десь  за  тридцять,точніше  не  скажеш.  Худе  лице  з  рівним  чорним  волоссям  до  шиї.  Тонкі  бліді  губи  і  акуратна  борідка.  Я  підійшов  до  нього  намагаючись  не  видати  себе.  Ми  дивились  один  одному  в  очі.  Він  про  щось  задумався.
- Ми  не  бачились  раніше?  –  спитав  він.
Я  лише  знизав  плечима.  «Якщо  він  «подивиться»  на  мене,  то  все  дізнається…».  Але  він  не  став  тратити  сили.  Замість  цього  просто  простягнув  руку.
- Ілай!  –  відрекомендувався  він.
- Вавилон!  –  я  одразу  ж  потис  йому  руку.
- Що  ж,  от  ви  і  знайомі.  –  кашлянув  дід.  –  проходьте,  треба  зачинити  двері.
Ми  сіли  в  кімнаті.  Ілай  одразу  ж  розвалився  на  дивані,  скинувши  торбу  біля  себе.  Яна  боязко  вийшла  з  кімнати.
- Я  не  кусаюсь  –  М’яко  заговорив  Ілай  навіть  не  повертаючи  голови.  –  підійди.  Ти  ж  любиш  солодке?
Яна  вже  без  остраху,  але  все  з  тою  ж  обережністю  підійшла  до  нас.  Очі  Ілая  засвітились.  Він  «активував»  зір.  Але  блиск  швидко  зник.  Ілай  подивися  на  мене,  тоді  на  діда.  На  спокійному  лиці  тепер  панував  вираз  здивування.  Але  Іван  Іванович  не  збирався  нічого  пояснювати.  Він  з  спокійним  видом,  демонстративно  грів  руки  біля  вогню.  Ілай  тим  часом  дістав  з  сумки  помнуту  плитку  шоколаду.  Яна  боязко  протягнула  руки  і  швидко  забрала  шоколад.
- Надовго  до  нас?  –  спитав  дід.
- Та…  -  замнувся  той.  –  є  тут  справи.  Завтра  зроблю.  Он  –  він  показав  на  мене  –  і  його  провірю.  Ти  ж  місцевий,  так?  –  це  вже  було  до  мене.
- Так  –  підтвердив  я.
- А  чим  займався  тут?  –  спитав  він.  Я  помітив,  що  навіть  діду  стало  цікаво.  Він  то  ніколи  не  запитував.
- Різним  –  я  ухилився  від  прямої  відповіді.
- Ти  не  з  людей  Сизого?
- Ні!
- Марк?
- І  так,  і  ні.
- Не  зрозумів.
- Я  щось  типу  бігуна…
- Ясно
- Мені  не  ясно!  –  Втрутилась  Яна.
- Ти  спати  не  маєш  іти?  –  Спитав  я.
- Не  піду  поки  не  розповіси!  –  Яна  зобразила  впертість  на  лиці.
- Бігуни,  це  ті  хто  знаходять  передають  інформацію,  чи  ще  щось.  –  я  почухав  потилицю  намагаючись  доступніше  пояснити.
- Чи  знаходять  когось  –  втрутився  дід.
- Ясно  –  протягнула  Яна.
- Так  ти  працюєш  на  Марка  чи  ні?
- Працював.  Деколи.
- Значить  ти  знаєш  весь  мегаполіс…
- Можна  сказати  і  так
- Супер!  Тоді  робота  переноситься.  Спочатку  займемось  твоєю  підготовкою.
- Яна,  тобі  пора  спати!  –  Нагадав  дід.
- Блін!  –  простогнала  Яна,  але  все  ж  послухалась.
Іван  Іванович  два  рази  не  повторював.
- Ви  нічого  не  хочете  мені  розповісти?!  –  зашипів  Ілая,  коли  Яна  зникла  з  очей.
Я  питально  зиркнув  на  нього.
- Тільки  не  кажи,  що  ти  не  знав…
- Догадувався  –  я  знову  ухилився  від  відповіді.  
Не  став  йому  розповідати,  що  бачив.  І  думками  з  приводу  того,  як  вона  протрималась  в  клітці  з  трупами  стільки  часу.  І  чому  її  не  з’їла  відьма?  Для  мене  це  була  звичайна  дівчинка.  Хоча  ні,  неправильно.  Не  звичайна  дівчинка.  Вона  врятувала  мене.  І  навіть  зараз  вона  була  наче  символ,  доказ,  що  в  цьому  жорстокому  світі  залишилось  хоча  б  щось  добре…
- Я  знаю,  що  ти  побачив  –  дід  перебив  мої  роздуми.  –  але  вона  нормальна.
- Ти  хоч  на  неї  «дивився»?  –  це  вже  стосувалось  мене.
- Мені  одного  разу  вистачило  просто  подивитись  на  когось  живого…  -  буркнув  я.
Ілай  розуміюче  кивнув.  Мабуть  теж  побачив  череп  з  очима  в  свій  перший  раз.
- Тоді  поясни  мені,  що  я  побачив!
- Може  і  мені  поясните  –  я  втрутився  в  розмову.
- Ти  відьму  колись  бачив?  –  спитав  Ілай
- Було  діло…
- Значить  ти  щасливчик,  якщо  ти  ще  можеш  розповісти  про  це  –  сухо  кинув  він.  –  Якось  я  спостерігав  за  живою  відьмою…
Мене  одразу  ж  осінило.  Ось  як  вона  виглядала  в  його  очах.
- Є  догадка,  що  її  мати  перетворилась,  під  час  вагітності  –  Голос  Івановича  пролунав  у  моїй  голові  наче  грім.  –  а  може  і  раніше.
- Ого!!!  –  ілай  аж  присвиснув.  –  перша  адекватна  відьма.  Ти  знаєш,  що  це  значить…
- Тому  я  і  сховав  її  тут  –  урвав  його  дід.
Я  не  знав  з  ким  погодитись.  З  одного  боку  це  було  відкриття  в  сфері  еволюції.  Над-людна.  Її  вміння  і  ДНК  могли  б  багато  чого  розповісти…  Але  це  неправильно.  Вона  людина  і  заслуговує  на  свободу,  а  не  на  те,  щоб  бути  піддослідним  щуром…  І  все  ж…
- Добре,  діло  твоє  –  погодився  Ілай  (я  прослухав  про  що  вони  говорили).  –  Але  наступного  разу  повідомляй  мене.
***
Шаман
Навпроти  мене  стояв  кремезний  накачаний  чоловік,  років  тридцяти.  На  кам’яному  лиці,  була  неприхована  зневага  рубець  від  лівої  брови  до  щоки.  Він  був  роздягнутий  до  пояса.  На  тілі  було  щось  набито,  але  я  не  вдивлявся.  Ми  дивились  один  одному  в  очі.  Мить  і  він  рушив  на  мене.  Лівий  прямий  рукою  і  удар  ногою  в  стегно.  Не  влучив.  Я  відскочив.  Рефлекси  працювали  бездоганно.  Лівий  крюк,  правий  крюк.  Я  проходив  під  ними.  Тоді  хук.  Присів.  Він  ударив  прямий  ногою.  Я  зманеврував  вбік.  Тоді  вже  атакував  я.  Двійка  в  голову  і  одразу  ж  вліво.  Він  правда  закрився,  але  це  неважливо.  Правий  боковий  в  селезінку.  Мій  кулак  зіштовхнувся  з  його  ліктем.  Він  відповів  боковим  ногою.  Я  закрився,  але  сила  удару  відкинула  мене  набік.  Він  з  нову  ударив  джебом,  але  цього  разу  я  відповів  ударом  назустріч,  в  лице.  Аперкот,  але  пройшов  лише  в  корпус.  Пройшов  під  правим  хуком  і  лівий  в  щелепу.  Він  відповів  ударом  ноги  по  ребрам,  але  я  знову  закрився  рукою.  Одразу  ж  прямий  ногою  в  коліно  (поки  його  нога  була  ще  біля  моїх  ребер).  Він  вчасно  його  вкрутив  і  уник  серйозної  травми,  хоч  і  впав.  Але  швидкий  перекат  через  плече  і  він  знову  на  ногах.
- Достатньо!  –  гаркнув  Пророк.
Я  вклонився  спаринг  партнеру  в  знак  поваги  і  підійшов  потиснути  руку.  Він  зробив  те  саме.  В  ліву  руку  він  виплюнув  капу.
- Гарний  бій!  –  він  потис  простягнуту  руку.
***
Двері  гелікоптера  з  скрипом  зачинились.  Гроб  з  пропелером,  як  назвав  його  Колос,  злетів.  Ми  пристебнули  ремені  безпеки,  так  як  трясло  навіть  не  описати  як.  Ми  сиділи  по  один  бік.  Мовчали.  Лише  тривожно  переглядались.  Вмерти  ось  так?  Ні,  не  хочеться.  Гелікоптер  набирав  швидкості.  Воєнні  гелікоптери,  зазвичай  останнє  слово  техніки,  але  не  цей.  Це  гелікоптер  гуманітарної  допомоги,  старший  за  мене,  а  може  і  за  Пророка,  який  з  нами  не  полетів.
***
Перед  самим  вильотом  
Ми  сиділи  в  слабо  освітленому  залі.  Кілька  крісел  і  великий  дисплей.  Все  інше  вкрила  тінь.  Дисплей  засвітився.  Там  було  відео  з  однієї  з  камер,  монтованих  в  шлеми  солдатів.  Стіни,  вузький  прохід,  вулички,  приглушене  дихання.  Далі  прозвучали  якісь  команди,  тоді  лиця  інших  солдат.  Знову  біготня  по  вузьким  коридорам.  Далі  стрілянина:  все  змінювалось  дуже  швидко.  Тіла  в  чорних  балахонах.  Постріли.  
Звичайна  зачистка.  Тоді  знову  розмова  про  щось  по  раціях…
А  тоді  сталось  щось  дивне.  По  раціях  доносилось  щось  про  тяжкі  втрати.  Власник  камери  явно  панікував.  Все  йшло  не  по  плану.  Тоді  його  камера  все  освітила.  До  них  йшло  двоє  людей.  Один  в  чорному  балахоні.  Кремезний.  Солдати  відкрили  вогонь  без  попередження.  Темноту  освітило  вогнем  від  куль.  Але  нічого  не  сталось.  Сектанти  як  стояли  на  ногах,  так  і  лишились.  Тоді  наперед  вийшов  другий.  Білий  плащ  весь  в  крові.  На  голові  дреди.  Закладені  назад.  Чорні  окуляри,  які  ховали  очі.  І  самовдоволена  усмішка.  В  руках  катана.  Закривавлена.  Він  рушив  до  них.  Відстань  була  десь  десять  метрів.  Солдати  розрядили  в  них  магазини  і  зараз  перезаряджались.  Вони  мали  встигнути…
Не  встигли.  На  дисплеї  пронеслись  бризки  крові.  Голова  з  камерою  описала  невеличку  дугу  і  впала  на  землю.  Тепер  вона  показувала  нічне  небо.  Почулись  крики.  Потім  змінились  на  благання  залишити  їм  життя.  Тоді  протяжний  крик  відчаю  і  тиша.
- 24  –  тихо  сказав  Пророк.  –  Менш  ніж  за  сорок  хвилин.  Тепер  ні  в  кого  не  залишиться  сумнівів  що  до  правильності  мого  рішення.  Який  зміст  в  озброєних  групах,  якщо  ворог  переніс  цю  війну  на  інший  рівень.  З  ним  потрібно  боротись  по  іншому.  Бити  його,  тією  ж  монетою.  Ви  тоді  зустріли  відьму,  а  їй  і  кулі  ні  по  чому.  Тепер  у  вас  є  шанс  виграти.  Я  навчив  вас  чого  зміг.  Не  підведіть,  я  надіюсь  на  вас.  Вперед!  Ні  пуху!
- До  біса!  –  в  один  голос  відповіли  ми.
***
Вавилон
Я  тихенько  зайшов  у  кімнату  Яни.  Дівчинка  міцно  спала.  Її  лице  було  спокійне.  Сподіваюсь  їй  снились  приємні  сни.  Я  стояв  над  її  ліжком  і  дивився  на  неї.  Воєнні  прилетіли  через  неї  тоді.  В  голові  одразу  ж  пролетіли  спогади.  Коли  я  її  знайшов.  Коли  вийшов  той  синтетик.  Ми  тоді  захищали  дівчинку  ціною  життів.  І  знаєте  що?  Я  не  жалію.  Я  б  і  зараз  зробив  би  те  саме.  Шаман  відволік  воєнних  від  неї.  І  дід  теж  ризикував  життям…  і  навряд  чи  хтось  жаліє.
Яна  почала  крутитись.  Я  легенько  погладив  її  по  голові,  вона  заспокоїлась.  Перший  раз  я  був  впевнений,  що  мій  вибір  правильний.  Їй  потрібна  допомога  і  безпека.  Вона  нічого  нікому  не  винна.
Я  вийшов  і  якомога  тихіше  зачинив  за  собою  двері.                        

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571040
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.04.2015

Привиди нового світу Частина 2 розділ 3

3.    
За  два  роки  (тиждень  після  обгородження  муром)
Вавилон
Чомусь  я  одразу  ж  згадав  цей  випадок.  Ніколи  не  згадував  до  цього,  а  тепер  згадав  все  без  будь-яких  неточностей…
Коли  ми  з  Шаманом  прийшли  в  кімнаті  Марка  вже  хтось  був.  Тоді  кімната  ще  не  нагадувала  палац.  Марк  сидів  за  письмовим  столом  і  не  зводив  погляду  з  товстого  лисуватого  чоловіка  в  чорному  костюмі.  Товстун  був  не  сам.  З  ним  було  кілька  людей  спортивного  тіло  складення.  Гаврило  мовчки  потис  нам  руки  і  кивнув,  щоб  ми  заходили.  Він  був  невдоволений  манерами  товстуна,  але  якщо  Марк  сказав  стояти  біля  дверей  –  значить  треба  стояти  біля  дверей.  Товстун  вже  почервонів  від  злості.  Він  то  переходив  на  крик,  то  невдоволено  бурчав.  Марк  спокійно  його  слухав.  Ми  з  Шаманом  переглянулись  і  пройшли  до  столу.  Охорона  лисого  не  зводила  з  нас  погляду,  але  дорогу  не  заступала.  Я  зустрівся  поглядом  з  товстуном.  Не  знаю  чому,  але  є  такі  люди,  які  не  подобаються  іншим  людям.  І  ми  з  ним,  в  цьому  плані,  знайшли  один  одного.
Побачивши  нас  він  перестав  вести  розмову  на  кшталт  «Та  я…  Та  в  мене…  Та  ти  …».  Дивно,  як  Марк  його  терпів.
- Кликав,  бос?  –  З  усмішкою  спитав  Шаман.
Марк  кивнув  головою  і  подав  нам  руку.  Ми  по  черзі  потисли  її.
- Що  за  панібратство  з  підлеглими?  –  презирливо  кинув  товстун.
Ми  з  Шаманом  спопелили  його  поглядом.
- Я  з  людьми  на  рівних  –  відповів  той.  –  гарне  ставлення  деколи  вирішує  все.
Лисий  не  знайшов,  що  на  це  відповісти.  Шаман  штовхнув  мене  ліктем.  Я  повернув  голову.
- Ти  знаєш  його?  –  він  спитав  мене.  
Я  заперечно  похитав  головою.
- Цей  мудак  відомий  банкір,  тримає  чотири  харчові  бази  в  нашому  місті.  Шишка!
Тепер  ясно,  чому  він  був  тут.  Людям  була  потрібна  їжа.  Але  взяти  її  просто  так  Марк  не  міг.  Його  ж  закони  і  озброєна  охорона,  не  давала  йому  це  зробити  без  крові.  Тому  він  вирішив  торгуватись.
- Мої  умови  залишаються  –  промовив  товстун  –  я  забираю  собі  вулицю  Січових  стрільців…
Мені  захотілось  ударити  його.  Там  розселились  люди  чиї  будинки  постраждали  від  атак.  Це  була  одна  з  самих  захищених  вулиць.
- Нічим  не  можу  допомогти  –  Марк  був  непохитний.  –  Я  не  стану  виганяти  людей  з  нажитих  місць.  І  тобі  не  раджу  цього  робити…
- Ти  МЕНІ  погрожуєш?!  -    Очі  жирного  налились  кров‘ю.  
- Так!  –  спокійно  відповів  той.  –  я  тобі  погрожую.  
- Та  в  мене…
- Мені  наплювати  хто  ти  і  хто  в  тебе  за  спиною.  Я  десять  хвилин  тебе  слухаю  і  мені  набридло.  Ти  ніхто  і  звати  тебе  ніяк.  Де  всі  твої?  Де  вони,  я  тебе  питаю?  Від  тебе  неможливо  нічого  добитись…
- Я  свої  умови  сказав…  -  Перебив  лисий.  –  а  ти  думай,  поки  не  пізно.  Мене  і  Сизий  радо  прийме.
- Подивлюсь,  як  він  поступить  з  тобою,  коли  закінчаться  твої  гроші  і  твої  запаси.
Лисий  не  відповів.  Кивнув  своїм  охоронцям  і  пішов  до  виходу.  Слухняні  песики  пішли  за  ним.        
Двері  з  тріском  зачинились.  Гаврило  підійшов  до  нас.
- Він  цього  так  просто  не  спустить  –  промовив  здоровань.
- Знаю  –  буркнув  Марк.
- Ти  для  цього  нас  кликав?  –  Я  кивнув  в  бік  дверей.
- Ні,  але  раз  ви  прийшли  раніше,  приховувати  щось  від  вас  немає  сенсу.  –  після  деякої  паузи  добавив  той.
- Він  і  справді  може  доставити  таких  проблем?  –  Мені  слабо  в  це  вірилось.
- Цей  гівнюк  приведе  сюди  банду  Сизого,  чи  ще  когось  –  встряв  Гаврило.  –  люди  його  і  раніше  боялись,  а  зараз  будуть  ще  більше.
- Чому  ж  він  до  сих  пір  не  привів?
- Виліз  недавно  з  свого  бункера,  а  тепер  розкомандувався…  Він  то  спокійно  сидів,  поки  ми  тут  дохли!  –  Гаврило  налився  червоною  фарбою.  Очі  блистіли.
Ніхто  не  знав  про  нього  взагалі  нічого.  Хто  він?  Звідки?  Просто  цей  велетень  сам  прийшов  до  Марка  і  його  радо  взяли.  Друзями  він  не  обзавівся,  але  поважали  його  всі.  І  я  з  Шаманом  не  виключення.
- Які  є  пропозиції?  Спитав  Марк.
- Не  можна  прогинатись  перед  ним  –  Шаман  перший  подав  голос.  –  але  і  дозволяти  йому  вставляти  палки  в  колеса  теж  не  можна…
- Потрібні  його  припаси,  документи,  зв’язки  –  погодився  Гаврило.  
Марк  подивився  на  мене.  Я  схвально  кивнув.  Але  наступного  я  не  очікував.
- Ми  з  Вавилоном  подбаємо  про  це!  –  з  готовністю  в  голосі  сказав  Шаман.
***
Того  ж  дня…
Ми  мовчки  йшли  по  забитих  людьми  вулицях.  Йшли  повільно.  Приходилось  зупинятись,  вітатись,  тиснути  протягнуті  руки,  відповідати  на  запитання  про  справи.  Хтось  якось  назвав  нас  «служивими».  Знайомі  лиця  були  скрізь.  Люди  різного  віку  і  професії.  Їх  об’єднувало  тільки  бажання  спокійно  жити  в  цьому  і  без  того  жорстокому  світі.  Марка  мало  любили  через  примусову  вербовку  молоді,  але  ніхто  не  патякав.  В  глибині  душі  всі  добровільно  йшли  на  таку  угоду,  якщо  це  дає  шанс  і  далі  жити  в  мирі  і  спокої.  Вулиці  всім  своїм  виглядом  нагадували  про  недавні  події.  Всюди  стояли  бочки  де  люди  намагались  підтримувати  вогонь.  Електрика  і  тепло  зараз  дефіцит.  Тільки  через  рік  все  більш  менш  привели  в  порядок  і  люди  повернулись  до  попереднього  життя.  Хоча  як  на  мене,  то  це  більше  пародія  на  нормальне  життя.  Не  всі  хотіли  повертатись  до  нього.  Я  не  хотів.  І  зараз  не  хочу.  Я  пам’ятаю,  як  мене  засудили.  Скільки  всього  мені  навішали.  І  Шамана  закрили  через  мене.  Я  так  і  не  розповів  йому.  Він  тоді  думав,  нас  не  на  довго  закриють:  «Не  прощаємось»  -  Сказав  тоді  він,  коли  Гоша  дав  нам  можливість  попрощатись.  Мені  тоді  не  хватило  сили  сказати  йому…  Може  воно  і  на  краще.  Але  і  тут  залишатись  я  не  хотів.  Не  розумію  цих  дурнів,  які  шукають  пригод…  Я  б  звалив  звідси,  якби  міг.  Тільки  от  дізнатись,  що  з  батьками  і  з  нею…  Ми  тоді  не  попрощались…  Вона  спробувала  переконати  мене  не  здійснювати  задуманого…  
Як  мені  хотілось  щезнути.  В  голові  кожний  день  народжувались  і  помирали  ідеї.  Я  навіть  збирався  пройти  захисну  стіну.  Але  я  нікому  не  казав.  Не  зрозуміють.  Або  зрозуміють…  Але  толку?  Обійти  турелі  неможливо.  Були  вже  одні.  Так  їх  разом  і  поховали.  Я  бачив  наслідки.  Тепер  деколи  сниться.  Не  хочу  описувати.  Після  того  я  перестав  вживати  вираз  «гарматне  м'ясо».    
Крики  і  лайка  вивели  мене  з  роздумів.  Ми  повернули  на  велику  продовгувату  алею  з  продуктовими  стелажами,  палатками,  базарними  лавочками  під  критими  різнокольоровими  брезентовими  навісами  і  купами  горланя  чого  натовпу.  Ринок!  
Шаман  йшов  попереду.
- Нафіг  тобі  сюди?
- Сестра  просила  купити  картоплі  і  капусти  –  пояснив  він  –  сьогодні  буде  борщ.  Приходи.
- І  прийду  –  Відповів  я  –  Ще  би  ні,  може  це  останній  борщ  в  моєму  житті…
Шаман  косо  подивився  на  мене.  Але  промовчав.  Він  звик.  І  до  мого  скавуління  теж.  Ми  різні.  Він  готовий  ризикувати,  а  я  ні.  Впевнений  в  своїх  силах,  може  навіть  переоцінює  себе.  Я  хочу  щезнути,  а  він  впевнений,  що  все  може  бути,  як  раніше  і  хоче  кращого  життя.  Що  ж  я  його  розумів.  Йому  було  за  кого  нести  відповідальність.  Він  хотів,  щоб  його  сестра  могла  добре  жити.  Тому  він  і  взявся  за  це.  І  я  з  ним.  Кращий  друг  все  ж  таки.  У  випадку  успіху  ми  піднімемось  і  втремо  ніс  багатьом.  Але  це  взагалі  не  важливо,  коли  мова  йде  про  власне  життя.  По  крайній  мірі  я  так  думав.  
Шаман  думав  інакше.
На  ринку  торгівля  йшла  повним  ходом.  Торгували  всім  чим  могли.  Фрукти,  овочі  (звідки  вони  їх  брали?),  консерви,  одяг,  побут,  техніка,  траплялась  навіть  зброя  і  (не  якісні)  чіпи  та  імплантати.  Марк  нічого  крім  наркотиків  і  трави  не  забороняв,  але  якщо  пошукати,  то  друге  можна  і  знайти.  І  патрульні,  які  підтримували  порядок  інколи  закривали  на  це  очі.  Деколи  всім  хочеться  покурити  косячок,  розслабитись  так  сказати.  
Ми  мали  кілька  НПК.  Цього  виявилось  достатньо.  Гроші  товар  ще  ходовий,  але  не  у  всіх.  Та  й  по  мірках  економіки,  інфляція  тут  била  всі  рекорди.  Тому  ми  не  дуже  і  розраховували  на  валюту.  Друге  діло  бартер.  Система  не  старіє…  
Я  мовчки  стояв  в  стороні,  поки  Шаман  торгувався.  Продавець  старий  грузин  не  піддавався.
- Еее  дарагой,  нєхорошо  паступаєш…  -  доносилось  до  мене.  –  йа  тібє  хароший  цена,  а  ти…
Далі  говорив  Шаман.  Я  не  слухав.  Мою  увагу  привернуло  інше.  Чорноволоса  дівчина  в  білій  майці  та  короткій  спідниці  стояла  до  мене  спиною  і  на  щось  дивилась.  Я  не  бачив  лице,  але  я  бачив  фігуру.  Як  вона  була  схожа  на  неї.  Ноги  самі  мене  понесли.  Я  знав,  що  це  не  може  бути  правдою,  але  не  зупинявся…  Серце  почало  битись  швидше.  Мені  на  плече  впала  чиясь  важка  рука.  
- Здоров,  Вавилон!  –  голос  Фестиваля  повернув  мене  до  реальності.
- Привіт.  –  Я  зупинився,  повернувся  і  потис  його  руку.
- Ти  куди  так  летиш?
- Та  нікуди,  а  що?  –  я  намагався  приховати  хвилювання  в  голосі.
- Та  нічого,  просто  тебе  Шаман  скільки  вже  кличе.  –  Фестиваль  кивнув  вбік.  До  нас  приближався  Шаман  з  здоровим  мішком  на  плечах.
Він  нічого  не  питав.  Просто  прослідкував  поглядом  той  напрям,  в  якому  я  йшов.  Дівчина  тим  часом  повернулась  і  ми  побачили  її  лице.  Я  опустив  очі  вниз.  «Не  вона».  Що  ж…  Надія  помирає  остання…
- Чого  кликав?  –  Вони  потисли  руки  один  одному.
- Є  робота  –  ухилився  від  будь-яких  пояснень  той.  –  Але  мені  треба  донести…
- Все  добре,  я  донесу…  -  Я  зрозумів,  що  той  скаже.  –  Давай  мішок  і  йди.
Шаман  знизав  плечима.  Він  знав,  що  я  не  хочу  йти.  Тому  й  погодився.  Мішок  виявився  легшим  ніж  я  думав.  Навіть  закралась  думка,  що  той  Ашот  надурив  Шамана,  але  вертатись  і  виясняти  ситуацію  бажання  не  було.  Ми  попрощались.
Я  минав  знайомі  вулиці.  Колись  тут  проходили  дитячі  роки.  Вулиця  залишила  свій  слід  у  вихованні.  Скільки  народу  тут  колись  жило!  Тепер  тут  гуляв  протяг.  Я  йшов  по  потрісканому  асфальті.  І  дивився  на  дорогу  перед  собою.  Напіврозвалені  хмарочоси  втратили  свою  колишню  красу.  З  одного  навіть  стирчав  гвинт  гелікоптера.  Єдине,  що  ще  не  здали  на  металолом.  Добре  хоч  уламки  прибрали.  І  зробили  невеличкий  мур  (якщо  порівнювати  з  стіною,  якою  обгородили  місто),  задля  безпеки.  
З-за  хмари  виглянуло  сонце.  Я  зупинився,  скинув  мішок  на  землю,  задер  голову  і  підняв  руки,  наче  птах,  який  перед  польотом  розправляв  крила.  Тепле  травневе  сонце  зігрівало  мене.  Захотілось  літа.  Я  не  знаю  скільки  я  так  стояв  і  насолоджувався  ним.  Приємно,  хоч  на  мить  про  все  забути.  Не  думати  ні  про  що.  Просто  насолодитись  теплом…  
Сонце  зайшло  за  хмару  і  я  продовжив  свій  шлях.  Вдруге  насолодитись  мені  не  вдалось.  Я  минув  останню  вулицю  і  зайшов  в  один  з  ангарів.  Я  вже  згадував  проте,  що  електрика  і  тепло  дефіцит?  Так  от,  в  межах  економії  Марк  розселив  всіх  бажаючих  в  ангари.  Тут  були  свої  генератори  тож  світло  і  тепла  вода  (або  просто  вода)  були  майже  завжди.  Тут  були  зведені  стіни  з  дерева  однакових  розмірів,  які  нагадували  кімнати.  В  одній  з  таких  кімнат  і  жив  Шаман  з  сестрою.  Я  постукав.  Там  грала  музика.  Не  думаю,  що  вона  мене  почула.  Я  постукав  сильніше.
- Та  йду  я,  йду!  –  роздратовано  крикнув  жіночий  голос.
Двері  відчинились.  На  порозі  стояла  струнка  сімнадцятирічна  дівчина  в  довгій  білій  футболці  і  коротеньких  шортах,  які  підкреслювали  її  прекрасні  ніжки.  Довге  каштанове  волосся  звисало  до  поясниці.  Вона  мала  модельну  зовнішність  і  при  тому  невинне  ангельське  лице.  Вона  була  десь  на  пів  голови  нижче  за  мене.  Її  великі  карі  очі  здивовано  уставились  на  мене.
- Привіт.  –  я  відчув  себе  винним  перед  нею.
- Привіт.  –  спокійно  відповіла  вона.  –  Шамана  немає.
- Знаю  –  я  похлопав  по  мішку  –  твій  брат  передавав  гостинці.
Я  без  дозволу  зайшов  в  кімнату.  Але  одразу  ж  пожалів.  Чомусь  мені  не  хотілось  більше  тут  знаходитись.  Запрошення  Шамана  тепер  здавалось  мені  якимось  злим  жартом.  Я  так  йому  і  не  сказав  про…  Та  в  принципі  не  важливо.  Мій  мозок  заволав:  «ВІЗЬМИ  СЕБЕ  В  РУКИ!!!!!!!»  І  правда,  я  все  зробив  правильно.  Вона  потім  зрозуміє.
- Став  туди.  –  Вона  показала  пальцем.  В  її  голосі  холод.  В  очах  щось  незрозуміле.  Не  дивилась  на  мене.  А  коли  й  дивилась  очі  були  наче  скляні.
Я  мовчки  все  зробив.  Тоді  направився  до  виходу.
- Скажи  Шаману,  що  я  передумав  –  на  ходу  кинув  їй.
- Він  тебе  запросив?!
- Так.  –  Я  був  вже  біля  дверей.
- Тоді  залишайся.  Почекай  його,  а  то  він  скаже,  що  я  тебе  вигнала.
Я  зупинився.  Це  було  розумно.  Я  не  хотів,  щоб  він  щось  запідозрив.  Ми  то  з  Алісою  завжди  були  в  хороших  відносинах.  Ну,  майже  завжди…
Тому  я  лише  мовчки  знизав  плечима  і  сів  на  старий  диван  в  кутку  кімнати.  Вона  сіла  навпроти  мене.  Ми  зустрілись  поглядами.  Знову  щось  незрозуміле…  Ні  це  просто  злість.  Дурні  ревнощі.  Вона  ж  мене  любить,  подумав  я.  Щось  тваринне  прокинулось  в  мені.  Я  гнав  від  себе  такі  думки.  Он  вона  тут,  така  гарна,  так  близько…  І  любить  мене…  Потрібна  лише  капелька  жертви…  Але  цього  забагато.  
З  того  ж  моменту  я  перестав  злитись  на  ту,  яку  любив,  яка  мене  не  дочекалась.  Не  лишила  навіть  згадки  про  себе.  Просто  похоронила  мене…  Тепер  я  зрозумів.  Тепер  я  не  буду  більше  злитись  на  неї.  Капля  жертви  –  так  мало  і  так  багато  водночас…
- Як  в  тебе  справи?  –  Аліса  порушила  мої  роздуми.
Мені  захотілось  поділитись  своїм  душевним  відкриттям.  Розказати  їй,  просвітлити  її,  але…
- Та  нормально  –  байдуже  відповів  я.  –  Ти  як?
- Теж  нормально  –  вона  відповіла  так  само  байдуже.  –  Нудно.
- Я  буду  чай!  –  я  вів  себе  як  вдома.
Вона  не  могла  стримати  усмішку.  Вимога  –  стара  як  світ,  але  шокувала  її.  Аліса  мовчки  піднялась  і  пішла  до  плити.
- Чому  тобі  нудно?  –  я  зручніше  вмостився  на  дивані.
- А  що  зараз  робити?  –  Вона  поставила  чайник  і  повернулась  до  мене.  –  піти  немає  куди.  Тільки  попрацювати.  Надоїло!  Хочу  романтики…
- Я  зрозумів.  Ти  просто  лінива  фігня  –  я  не  зміг  стримати  усмішку.
Аліса  звикла  до  моїх  жартів.  Вона  не  ображається  на  них.
- Ти  просто  джентльмен!  –  тепер  була  її  черга.  –  одразу  видно  аристократичне  виховання.  Ех,  всі  ви  одинакові…  Мене  скривило  від  цього  стереотипу.
- Ну  шукай  романтика.  –  я  говорив,  як  психологи  в  дешевих  серіалах.  –  Не  ведись  на  шаблонне  бидло.
- Та  де  їх  взяти?  –  вона  розвела  руки.  –  он  одні  придурки  мені  в  хлопці  набиваються.  Добре,  хоч  брата  мого  бояться…
- Я  й  сам  його  деколи  побоююсь…  -  Я  замовк.  Вона  нажаль  не  так  зрозуміла.
- А  тоді  в  тебе  були  інші  відмазки…  -  її  голос  не  змінився,  але  відчулась  якась  напруга.
- Я  багато  чого  не  встиг  сказати.  -  я  перебив  її.
Запанувала  мовчанка.  Аліса  перша  порушила  її.
- Вибач,  що    тобі  тоді  стільки  наговорила.  –  її  очі  заблистіли.
- Ти  вибач  за  той  ляпас  –  В  мене  в  горлі  наче  щось  застрягло.
- Проїхали  –  відповіла  вона.  –  я  заслужила…
В  двері  постукали.  Плюс  до  всього  закипів  чайник.  Вона  виключила  плитку  і  поспішила  до  дверей.  Там  був  Шаман.
***
В  вечері
Той  жирний  був  в  моєму  прицілі.  Він  сидів  в  своєму  особняку  біля  каміну  і  пив  віскі.  Я  перестав  на  нього  дивитись  і  перевів  погляд  на  охорону.  Близько  десяти  людей  по  периметру.  Навіть  зараз  вони  готові  охороняти  його  життя.
- Ну,  шо  там?  -  нетерпляче  спитав  Монах
- Нічого  цікавого  –  я  передав  йому  відірваний  оптичний  приціл  (без  гвинтівки  правда).
Високий  кремезний  хлопець  двадцяти  трьох  років  з  крихітним  чорним  ірокезом  на  лисій  голові  і  перекошеним  від  роздратування  виразом  лиця,  нетерпляче  вихватив  його  в  мене.  Я  промовчав,  хоч  захотілось  його  ударити.  Спочатку  справа.
Дім  того  лисого  був  одним  з  небагатьох,  які  вціліли.  Він  знаходився  за  територією  Марка,  але  ніхто  навіть  не  думав  сюди  пхатись.  Двохповерховий  білий  будинок  в  стилі  бароко,  тільки  з  прожекторами  на  даху.  Гарно  охоронявся.  Високі  стіни  з  каменю,  декілька  доберманів  і  професійні  охоронці  зі  зброєю  напоготові  були  вагомим  аргументом  не  пхатись  сюди.  Ми  закріпились  на  одному  з  дерев,  які  росли  метрів  зо  двадцять  від  паркану.
- Ніяк!  –  нервово  буркнув  Шаман.
- Угу!  –  підтвердив  Хімік  –  три  години  вже  сидимо.  –  може  на  світанку?
- Ні!  –  Заперечив  Шаман  –  сьогодні  до  нього  прийде  людина  Сизого.  Поки  вони  будуть  його  обшукувати  в  нас  буде  шанс  пролізти  і  стирити  документи…
- Ну,  як  у  нас…  -  я  поправив  його  дивлячись  на  Монаха  –  у  вас.
- А  чо  тіки  я?  –  не  погодився  той  –  Нє,  я  шо?  Самий  рижий?
Ми  мовчали
- Та  нє,  це  якесь  гоніво  –  він  подивився  на  нас  з  надією.
- Він  нас  бачив  –  підтвердив  Шаман.  –  Вас  ні.  Якщо  хочемо  без  крові,  то  нас  він  бачити  не  повинен.
- Та  завалем  йог  на**й  та  й  по  всьому…
- Ні,  ми  не  знаємо  де  його  документація.  -  я  перебив  Монаха.  –  Його  смерть  нам  нічого  не  дасть.  –  а  от  заставити  його  прийняти  наші  умови…
- Ясно,  я  поняв  –  Монах  махнув  рукою  –  тіпа  рекет,  шантаж…
- Він  стане  жертвою  своїх  махінацій  –  хмикнув  Хімік.
Я  усміхнувся.  Забрав  оптичний  приціл  знятий  колись  з  СВД  і  подивився.  Безнадійно…
І  тут  я  побачив!  Тільки  одна  мить,  але  мені  вистачило.  Якась  тінь  заховалась  за  стіною.  Туди  йшов  охоронець.  Я  не  став  чекати,  що  мало  статись.  Зістрибнув  з  дерева  і  побіг.  Махнув  рукою  своїм  товаришам.  Вони  мовчки  кинулись  за  мною.
Коли  я  переліз  через  огорожу,  патрульних  стало  менше.  Кілька  лежало  на  землі  в  неприродних  позах.  Той,  хто  б  це  не  був,  працював  швидко.
- Є***Ь!!!  –  Видав  монах.
Я  погодився  з  ним,  але  промовчав.  Шаман  хотів  щось  сказати,  але  постріли  зверху  збили  його  з  думок.  Ми  побігли  до  дверей.  Хімік  повернув  ручку.  Закрито.
- Б***Ь!
- Ану  скрийся  пацан…  -  Монах  відштовхнув  його  і  ударив  ногою  по  дверях.  
Ми  забігли…  І  завмерли.  Вся  охорона  вже  була  в  будинку.  Кілька  піднімалось  по  сходах.  Хтось  ще  був  на  першому  поверсі.  Удар  Монаха  привернув  їхню  увагу.
- Ой  б***ь!!!  –  видав  Шаман.  
Ми  розділились.  Вони  відкрили  по  нам  вогонь.  Меблі,  предмети  побуту,  двері  в  стилі  бароко  тепер  були  спаплюжені  свинцем.  Ми  з  Шаманом  попали  в  вітальню.  Перелетіли  за  диван
- Що  робити  будемо?!  –  Шаман  уставився  на  мене.
- А  я  знаю?!  –  Я  панічно  роздивлявся  все  навколо.  –  знав,  же,  знав,  не  треба  було  йти!
- Та  заткнись  і  не  панікуй!  –  гаркнув  той.  –  Ти  сам  винен!  Якого  дідька  ти  побіг?!  
- Через  це  я  й  побіг!  –  Я  перейшов  на  крик.  –  Думав  шанс.
- Ага,  шанс  –  Шаман  показав  на  двері.  –  Зараз  нам  торба…  
Але  охорони,  що  дивно,  не  було.  За  нами  ніхто  не  йшов.  Не  хотіли  тратити  час.  Ми  з  Шаманом  визирнули  і  переглянулись.  Пусто.  
На  горі  пролунав  ще  один  постріл…
***
Так  я  вперше  і  дізнався  про  Ілая.  Його  кваліфікація  не  підлягала  сумнівам.  Навіть  не  можу  нічого  сказати  толком.  Охорону  він  «виніс»  самими  різними  способами.  Вони  всі  лежали  без  найменших  при  знаків  життя..  Було  темно  і  ми  не  бачили  їх  лиць.  Я  обшукав  одного.  Бідолаха,  не  встиг  навіть  пістолет  дістати.
Ми  не  роздивлялись  навколо.  Голос  лисого  за  зачиненими  дверима  вказував  нам  шлях.  
- Що  ти  хочеш?  –  панічно  кричав  той.  –  ЩО?!.  Голос  набирав  швидкості.  –  Гроші?  Наркотики?  ЩО?!  Забирай  все  і  залиш  мене!
Ми  стали  по  обидві  сторони  дверей.  Монах  потягнувся  до  ручки.
- Я  б  не  радив  відчиняти  двері  –  голос  був  впевнений,  холодний.
- Ти  хто  такий?!  –  крикнув  Монах.
- Неважливо.  –  відповів  незнайомець.  –  але  на  вашому  місці  я  б  не  заходив.
- Витягніть  мене!!!  –  Благально  кричав  лисий.
Час  ніби  втратив  свою  владу.  Говорять  в  таких  ситуаціях  він  сповільнюється.  Тоді  все  відбувалось  дуже  швидко.
- Що  вам  від  нього  потрібно?  –  спокійно  спитав  вбивця.  –  запитую,  може  ми  дійдемо  згоди?
Я  подивився  на  гору  трупів,  яку  він  залишив  після  себе.  «Краще  б  домовились»
- Що  тобі  від  нього  треба?  –  спитав  Шаман.
- Не  задавай  питання  на  які  сам  знаєш  відповідь…
- Ні,  ні,  ні,  ні,  ні,  ні,  не  треба  –  заскавулів  товстун  –  не  треба.  Я  плачу  вдвічі,  ні,  втричі  більше…
- Замовкни!  –  обірвав  його  вбивця.  –  Вам  треба  його  документація,  правильно?
Ніхто  не  сказав  ні  слова.
- Вона  тут  на  столі!  Заберете  потім!
- Ні!  –  закричав  багач.
Монах  кілька  разів  вистрілив  по  дверній  ручці.  Вибивати  ногою  не  хотів  ніхто.  Так  і  кулю  можна  зловити…
Двері  відчинились  і  ми  залетіли  в  кімнату.  Чотири  пістолета  дивились  на  худого  чоловіка  в  чорному  одязі  і  в  чорній  масці.  Ростом  він  був  десь,  як  я.  В  його  очах  не  було  страху.  Взагалі  нічого  не  було.  Він  стояв  за  столом  з  піднятими  руками.  Лисий  товстун  тепер  лежав  у  калюжі  власної  крові  неподалік.
- Але,  коли  ти  встиг?  –  спитав  Хімік  дивлячись  на  тіло.
- Коли  ми  стріляли  в  двері  –  я  відповів  йому.  –  Він  точно  розрахував  час.  
Ми  зустрілись  поглядами.  Я  міг  би  заприсягтись,  що  його  очі  змінили  колір.  Були  чорні,  а  потім  на  них  стали  появлятись  червоні  точки.  І  якось  це  було  все  рівномірно,  навіть  красиво,  що  я  опустив  зброю.  В  кімнаті  стало  темно.  Я  більше  не  бачив  друзів.  В  мозок  впились  гарячі  голки.  Тільки  ми  двоє.  Він  наче  бачив  мене  наскрізь.  Я  запізно  зрозумів,  що  це  все  в  моїй  голові.  Уколи  стали  сильніші.  Нестерпні.  Стало  зовсім  темно…  Захотілось  відкрити  по  ньому  вогонь,  щоб  припинити.  Ні  не  можна,  я  можу  зачепити  друзів.
- Відкрити  вогонь!  Відкрити  вогонь!  –  повторював  я.
Стало  світліше.  Я  знову  бачив  кімнату.  Точніше  стелю  кімнати.  Я    озирнувся  навколо.  Мої  друзі  лежали  на  підлозі.  А  він  стояв  зовсім  близько  біля  мене.  Мені  перехопило  подих.
- Я  прийшов  сюди  не  за  вами.  –  в  голосі  наче  задзвеніла  сталь  –  але,  якщо  будеш  заважати,  вони  помруть.  А  мені  б  цього  не  хотілось.
- Хто  ти  в  біса  такий?!  –  я  навіть  не  намагався  піднятись  з  землі
- Мене  звати  Ілай  –  відповів  той.  –  але  тобі  це  нічого  не  скаже.
Він  направився  до  дверей.  Його  справи  тут  були  завершені.
Зараз
- Ей,  ти  чого  такий  задуманий?  –  спитав  дід.  –  Знаєш  про  нього?
- Ні  –  збрехав  я.  –  вперше  чую.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571039
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.04.2015

Забери моє життя Епілог

Епілог
Два  тижні  потому.
В  світлому  кабінеті  з  білими  стінами  та  новими,  дорогими  меблями  працював  телевізор.  По  ньому  якраз  починались  новини.
Все  місто  гуділо  про  події,  які  виплили  на  зовні.  Кілька  смертей,  тяжких  тілесних  поранень  та  пожежа  в  закинутій  лікарні  за  один  місяць.  Ще  повідомили  про  затримання  кількох  осіб  підозрюваних  в  торгівлі  наркотиками.  Відкрито  кілька  кримінальних  справ.
Далі  на  екрані  з’явилось  відео  затримання  слідчого,  який  об’явив,  що  дівчина,  котра  померла  в  гуртожитку,  скоїла  самогубство.  Показали  інтерв’ю  з  студентом  (героєм,  як  його  назвали  журналісти),  який  домігся  правди.  Худий,  патлатий  чорноволосий  хлопець  двадцяти  років,  назвався  Олексієм,  з  запалом  заявляв,  що  не  можна  замовчувати  істину.  Згадувалось  щось  про  якесь  міфічне  відео,  але  нічого  конкретного  не  називалось.  
Тоді  виплили  наверх  деталі  незаконно  проведених  операцій  по  пересадці  органів,  які  все  ж  спростували.  Міський  мер  об’явив  відбудову  притулку  для  сиріт…
- Ну  й  твориться  у  нас  –  Сказав  пузатий,  лисіючий  чоловік  за  шістдесят.
Декан  факультету,  на  якому  навчався  Ігор.  Зараз  він  сидів  у  нього  в  кабінеті.  Голова  була  перемотана  від  нещодавнього  струсу  мозку.  Про  перелом  двох  ребер  він  мовчав.
- І  не  кажіть  –  погодився  той.
- Ти  де  так?  –  спитав  декан  дивлячись  на  його  щоку.
- Порізався,  коли  брився  –  збрехав  той.
- Що  з  тобою  останнім  часом  сталось?  –  недовірливо  глянув  на  нього  декан.
Ігор  промовчав.
- Хоча  й  так  ясно  –  той  розуміюче  всміхнувся.
- Справді?  –  насторожився  Ігор.
- Та  по  тобі  видно  –  кивнув  той  –  стомлений,  порізаний,  побитий…  Твоя  закоханість  до  добра  не  доведе…
- Що?  –  Ігор  чекав  чого  завгодно,  але  не  цього.
- Мені  тут  твій  вірш  принесли  –  декан  дістав  з  столу  листок  –  ти  писав  на  перездачі…
- Ясно  –  з  полегшенням  видав  Ігор.
-  Я  теж  колись  був  на  твоєму  місці  –  сказав  той  –  і  дам  тобі  пораду.  Не  дозволяй  цьому  поставити  хрест  на  твоєму  майбутньому.
- Я  запізно  це  зрозумів  –  Ігор  награно  похилив  голову  вниз.
Насправді  йому  було  плювати.  Він  все  ніяк  не  міг  відійти  від  того,  що  вони  вчинили…
- Нічого  не  пізно  –  декан  протягнув  йому  листок.
Це  була  відомість.  Перша  відомість  з  пропущеного  ним  предмету,  де  в  Ігоря  була  п’ятірка.
- Ти  кращий  студент  і  маєш  ним  залишатись  –  всміхнувся  декан,  дивлячись  його  на  ошелешений  вираз  лиця  –  на  тебе  рівняється  весь  факультет.  І  ми  чекаємо  на  тебе  на  наступний  рік.
- Як?
- Так  і  мало  бути.  Просто,  помилка  секретарші  та  викладача,  який  планує  стати  наступним  деканом.  А  тепер  йди  і  більше  не  роби  дурниць.
З  кабінету  Ігор  вийшов  з  дурнуватою  усмішкою.  Поправив  нові  окуляри.  Минув  секретарку,  котра  весело  підморгнула  йому.
В  коридорі  його  чекала  Сніжана.  Вона  одразу  ж  кинулась  йому  в  обійми.  Губи  злились  в  поцілунку.
- Як  все  пройшло?  –  запитала  вона.
Ігор  не  встиг  відповісти.  Його  телефон  задзвонив.
- Привіт,  Сергій  –  підняв  слухавку.
- Привіт  –  привітався  той  –  бачив  новини?
- Бачив.  Олексія  показували.
- Справді?  Ну,  країна  має  знати  своїх  героїв  в  лице.
Ігор  презирливо  всміхнувся.
- В  тебе  там  якийсь  шум  –  сказав  він.
- Я  просто  повертаюсь  з  пошти  –  сказав  він  –  відправляв  лист.
Ігор  промовчав.  Згадав  розповідь  Михайла  про  нове  життя.  Той  навіть  написав  лист  матері.  Лише  не  встиг  відправити.  Сергій  правильно  поступив.  Його  мати  має  знати,  що  перед  смертю  він  хотів  повернутись.  Будь-яка  мати  хотіла  б  це  знати…
- І  до  речі  –  продовжив  Сергій  –  в  мене  і  для  тебе  є  новина.  Записуй  адрес…
***
Сергій  піднімався  по  слизьких  сходах  гуртожитку.  На  кінець  то  випав  сніг.  Перемотані  руки  тримав  у  кишенях.  Вони  боліли  на  морозі.  Як  і  решта  травм  нанесених  йому.  Але  дотримуватись  постільного  режиму  він  не  збирався.  До  гуртожитку  почав  з’їжджатись  народ.  Сергій  минув  бидло,  яке  він  побив  кілька  місяців  назад.  Вони  замовкли  побачивши  його.  Привітався  кивком  голови  з  Олегом  та  Настею,  котрі  йшли  попід  ручку…
***
Два  тижні  назад
- Нас  затримають!  –  згадав  налякані  воплі  Олексія.
Вони  тоді  тягнули  непритомного  Ігоря.
- Може  –  тихо  погодився  той
- Я  не  хочу  сідати!  –  видав  той
- А  хто  хоче?  –  важко  прохрипів  той.
Вони  поклали  його  на  підлогу.  Обмотали  рану  на  плечі.  Далі  знайшли  старі  бинти  та  обробили  рани  Сергія.
- Йому  в  лікарню  потрібно  –  сказав  Олексій  дивлячись  на  Ігоря  –  і  тобі.
- Спочатку  все  завершимо  –  сказав  Сергій  –  поможи  перетягнути  Михайла  та  патологоанатома.  І  готуйся  мити  стіни  та  підлогу.
- А  вбивця?  –  Олексій  почав  здогадуватись
- Його  теж.
План  був  простий.  Вони  вивезли  всіх  трьох  за  місто  в  ліс.  Там  і  поховали.  В  кишенях  убивці  вони  знайшли  ключі  від  машини.  Вони  не  хотіли  ні  спалювати  їх  ні  будь-що  інше  з  ними  робити.  В  старій  лікарні  вони  влаштували  пожежу  вже  після  поховання.  Таку  собі  диверсію,  щоб  відволікти  увагу.
«Ким  ми  стали?»  -  постійно  запитував  себе  Сергій.  Колись  їх  знайдуть.  Їм  не  повірять.  Ніхто  не  буде  слухати  їх  благородних  намірів.  Вони  не  герої.  І  їм  місце  у  в’язниці…
***
Зараз
Біля  входу  він  зіштовхнувся  з  Анею.  Вони  мовчки  глянули  одне  на  одного.
- Я  знайшла  ватман  в  тебе  в  кімнаті  –  тихо  сказала  вона  –  в  мене  ж  є  ключі  від  твоєї  кімнати.
Сергій  промовчав.  Опустив  погляд  вниз.  Аня  все  бачила.  Все  знала...
- Як  задовго  ви…
- Майже  п’ять  місяців  –  тихо  відповів  Сергій.
- І  вас  можуть…
- Так.
Наступила  мовчанка.  Вони  зайшли  всередину.  Він  ненавидів  себе.  Шанси  помиритись  з  нею  тепер  були  близькі  до  нуля…  
- І  події,  про  які  говорять  в  новинах…
- Теж  –  коротко  відповідав  той.
- Це  тому  ти  сказав  мені  триматись  подалі?  –  її  очі  заблистіли.
- Так  –  признався  він.
- Значить  ти  мене…
- Так  –  видав  Сергій  –  просто  не  міг  знайти  слів.
Аня  кинулась  йому  на  шию.  Він  скривився  від  болі,  але  не  видав  ні  звуку.  Пригорнулась  до  нього.  Сергій  обійняв  її  перебинтованими  руками.
- Не  треба  слів  –  з  її  очей  пішли  сльози.
- Ні,  ні,  ні  –  заметушився  Сергій  –  лише  не  плач.  Не  можу  дивитись  на  твої  сльози…
- Просто  не  кажи  мені  триматись  від  тебе  подалі  –  всміхнулась  Аня.
- Навіть  після  всього,  що  я  зробив…
- Так  –  обірвала  вона  –  так.  Я  вірю,  ви  зробили,  що  могли.  Головне,  що  ви  довели  все  до  кінця.  І  я  тепер  почуваюсь  в  безпеці.
Сергій  згадав,  як  колись  накрутив  її,  щоб  вивідати  з  неї  інформацію.  Вона  тоді  багато  що  пережила  і  з  легкістю  купилась  на  це…
- Але  якою  ціною…
- У  тебе  не  було  вибору  –  серйозно  глянула  йому  в  очі  –  ніхто  не  взявся  за  це.  ніхто  не  став  підставляти  свою  шию.  Лише  ви.  Якщо  ви  щось  натворили,  то  лише  тому,  що  той,  хто  повинен  був  зайнятись  цим,  не  зробив  нічого…
- Я  не  герой  –  сумно  всміхнувся  Сергій  –  не  після  всього  цього.
- Ні  –  погодилась  Аня,  і  всміхнулась  –  ти  дурник.  Я  ж  і  піти  можу…
- Хто  тебе  пустить?  –  настрій  піднявся.
Нахилився,  поцілував  її.
- Не  пускай  –  прошепотіла  Аня  не  відриваючи  губ  –  не  відпускай.
***
Ігор  йшов  по  стаціонару.  Сергій  направив  його  в  обласну  лікарню  в  відділ  травматології.  Він  уважно  рахував  палати.  Знайшов  потрібну.  Обережно  при  відкрив  двері…
Його  погляд  знайшов  потрібну  людину.  Чорноволоса  дівчина  з  черепно-мозковою  травмою.  Її  голова  була  перебинтована.  Виглядала  вона  жахливо.  Біля  неї  сиділи  її  батьки.
- Ви  когось  шукаєте?  –  спитав  її  тато,  побачивши  його  біля  дверей.
- Палатою  помилився  –  сказав  Ігор  і  зачинив  двері.
Він  притулився  до  стіни  і  з’їхав  по  ній  вниз.  На  його  лиці  заграла  усмішка.  Так  вона  була  побита.  Не  було  тієї  краси,  бо  виглядала  вона  жахливо.  Зате  в  неї  було  життя.  Вона  була  жива…
- Жива  –  тихо  промовив  Ігор  –  Жива!  Жива!
Його  аж  розпирало.  Він  опустив  голову  ігноруючи  людей,  котрі  дивились  на  нього,  як  на  навіженого.
- Жива!
Кінець
Слова  автора
Це  моя  друга  написана  книжка.  Повторюсь:  вам  судити,  вийшло  в  мене  чи  ні.  Звичайно  представники  медичної  чи  правоохоронної  діяльності  можуть  рознести  мою  історію  без  особливих  зусиль.  Але  сподіваюсь,  що  вам  сподобалось.  В  своїй  книзі  я  не  мав  наміру  ні  оскаржити  чи  розкритикувати  когось,  ні  піддати  сумніву  чиюсь  діяльність.  Все  це  лише  плід  моєї  фантазії…
На  створення  книжки  мене  надихнула  пісня  «Смоки  Мо  –  Аліса».
Також  виражаю  вдячність  Дані,  за  її  вірші  й  натхнення,  та  Віці  (так,  так  Хоббіт,  тобі)  за  критику,  мотивацію  та  віру  в  мене.  Без  вас,  дівчата,  я  б  цього  не  зробив.  Ви  мої  музи!
Дякую  і,  ще  раз,  приємного  читання!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570791
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.03.2015

Забери моє життя Частина 3 Розділ 10

10.
Ігор  з  Сергієм  не  чекали  такого.  Він  помер  в  них  на  очах.
- Навіщо  було  його  убивати?!  –  закричав  патологоанатом  –  в  них  нічого  на  нас  немає!!!
- Він  заважав  –  тихо  сказав  вбивця  –  як  і  ти  зараз.
- Я  вже  не  піду  –  гаркнув  він.
- Хіба  на  нари  –  Сергій  дістав  диктофон  –  той  самий,  який  ви  нам  прислали.
- Хитро  –  хірург  витер  скальпель  в  одяг  померлого.  –  на  кінець  то  справжні  суперники.
- Ти  задрав  з  цими  іграми  –  сухо  обізвався  Анатолій  Богданович.
- Все  наше  життя  це  гра  –  той  весело  розвів  руками  –  ви  вже  не  аматори,  хлопці.  Не  ті  любителі,  якими  були.  Але…
Він  дістав  з  кишені  мобільний  телефон.  Зараз  він  вів  себе,  наче  був  повний  сил  та  життя.  Увімкнув  його.  А  за  кілька  секунд  Сергію  прийшло  СМС.
- Подивись  –  кивнув  хірург.
Сергій  спочатку  перевірив  ніж,  захований  за  спиною.  Все  ще  там.  Це  його  заспокоїло.  Тоді  поліз  в  кишеню  по  телефон.  Перевірив  вхідні  повідомлення.
- Це  від  Олекси  –  сказав  Ігорю  –  він,  на  кінець  то  з’явився  в  мережі.
- Подзвони  –  налякано  видав  Ігор.
Сергій  подзвонив.  Його  найгірші  страхи  підтвердились.  Телефон  в  руці  вбивці  задзвонив.
- Я  все  ж  на  крок  попереду  –  він  не  приховував  своєї  радості.
- Диктофон!  –  Патологоанатом  підійшов  до  Сергія.
- Забери!  –  виклично  сказав  той.
- Якщо  треба  –  той  розстібнув  пальто.
- Що  ж  –  сказав  Михайлович  –  ми  з  Ігорем  не  будемо  вам  заважати.
- Ще  чого!  –  обурився  той.
- Ти  єдиний  з  усіх  вартий  уваги  –  сказав  той  –  Сергій  теж  дуже  розумний.  Але  тобі  він  не  рівня.  Плюс,  ти  ж  хочеш  знайти  свого  друга  Олексія?  І  ти  ж  хочеш  почути  всю  історію?  Від  корки  до  корки?
Ігор  засумнівався.  Цього  він  не  чекав.  Хоча  він  знав,  чим  мав  обернутись  для  них  цей  день.  Правда,  він  чекав  цього  від  Михайла.  Вони  з  Сергієм  обговорювали  це,  коли  спускались  з  даху.  І  саме  дивне  –  вони  не  злились  на  того.  Важко  зрозуміти  людину,  котра  хоче  твоєї  смерті.  Але  після  всього  вчиненого  ними,  їм  все  ж  це  вдалось.  Ігор  злякано  глянув  на  Сергія.
- Йди  –  той  ствердно  кивнув  –  потім  мені  розповіси.
- Хіба  на  тому  світі  –  пробурмотів  патологоанатом.
Ігор  кивнув.  Підійшов  до  друга.  Подав  руку.  Сергій  без  вагань  потис  її.
- Про  всяк  випадок  –  в  Ігоря  заблистіли  очі  –  мені  було  приємно  з  тобою  працювати.
- Знайди  Олексу  –  Сергій  видушив  з  себе  усмішку,  наче  нічого  не  мало  статись  –  і  переконайся,  щоб  цей  сучий  син  –  кивнув  убік  хірурга  –  не  вийшов  звідси  з  переможною  усмішкою.
Він  мовчки  кивнув.  За  цей  час  вони  стали  одне  одному  наче  брати.  Але  вибору  не  було.  Не  завжди  приходиться  робити  те,  що  ти  хочеш.  Іноді  доводиться  чимось  жертвувати.  Або  кимось.  Тепер  він  знав,  що  їх  ціль  ніколи  не  виправдає  ті  методи,  котрими  вони  до  неї  йшли.  Але  потрібно  було  довести  справу  до  кінця.  Ігор  минув  патологоанатома.  Вони  навіть  не  дивились  одне  на  одного.  
- Веселіться,  хлопці  –  весело  сказав  хірург  і  поманив  Ігоря  за  собою.
- Док!  –  крикнув  Сергій.
- Що?  –  той  зупинився  біля  виходу  з  ординаторської.
- Навіщо  ви  тоді  мене  врятували?  Ви  ж  вже  знали,  що  я  йду  за  вами.
- Змішані  почуття  –  той  почухав  свої  пишні  сиві  вуса  –  просто,  щоб  наша  гра  продовжилась.  А  тепер  я  бачу,  що  все  ж  не  даремно  врятував  тебе.
І  вони  з  Ігорем  покинули  їх.
***
Анатолій  Борисович  оцінююче  глянув  на  Сергія.  В  погляді  не  було  ненависті.  Але  не  було  й  тієї  живучості,  тієї  енергії.  Видно  док  таки  переживав  смерть  друга.
- Віддай  диктофон  –  спокійно  сказав  він  –  ти  однаково  нічого  не  доведеш!
- Це  ж  ви  розтинали  тих  дітей  на  органи,  правда?  –  холодно  спитав  той.
- До  мене  їх  доставляли  вже  мертвими  –  док  зняв  пальто  і  повісив  його  на  старий  вішак.  –  я  не  знав  про  їхню  долю…
- Ви  були  в  реєстрі  персоналу  –  перебив  Сергій.
Він  теж  зняв  куртку.  Кинув  її  на  стіл-каталку.  Диктофон  був  там.
- А  зараз  –  Сергія  розпирало  від  ненависті  –  ви  просто  відбріхуєтесь!  Так  ви  й  Борису  Васильовичу  сказали.
- Він  зреагував,  як  і  ти  –  так  само  холодно  сказав  той.  –  Не  хотів  нічого  вислуховувати.
- Він  хотів  здати  і  вас  і  вашого  друга!  –  Сергій  зняв  батнік  і  залишився  в  одній  футболці.
- Боюсь,  той,  кому  ти  завдячуєш  життям  мені  не  друг.  Ми  просто  пов’язані.
- Ось  чому  його  так  і  не  знайшли  –  здогадався  Сергій  –  просто  ніхто  не  додумався  до  того,  що  є  хоча  б  ще  один,  хто  підчищає…
- Ти  досить  кмітливий  –  док  закатав  рукави  білої  сорочки  –  тільки  тобі  б  мовчати…
- Ваш  колега  не  залишив  нам  вибору  –  Сергій  розім’яв  шию  –  він  чітко  сказав:  або  він,  або  ми.
- В  його  дусі  –  всміхнувся  док.
- Ви  ж  знаєте,  що  він  йо*****й  на  голову!
- Знаю  –  патологоанатом  підійшов  ближче  –  тільки  от  життя  зв’язало  мене  з  ним.  Якщо  він  помре,  може  вийти  вся  справа  з  тими  сиротами…
- Значить  пора  заплатити  за  те,  що  ви  там  накоїли!  Ви  просили  в  свого  друга  розуміння!  А  ви  розуміли  тих  дітей?!  Ви  свідомо  все  робили!  Щоб  ви  не  сказали,  вас  ніщо  не  виправдає!
- Я  рятував  життя!  –  розізлився  док
Він  підійшов  ближче.  Його  погляд  був  націлений  на  куртку,  в  якій  весь  цей  час  був  диктофон.
- Ні,  ви  допомагали  їх  забирати  –  Сергій  не  зрушив  з  місця.
- Ти  не  відступиш,  правда?  –  глянув  йому  в  очі  –  герой,  мученик,  страждалець.  Ти  теж  вже  багато  чого  натворив.  Можеш  звинувачувати  мене  чи  того  психопата,  але  все  робив  ти!
- Знаю  –  сказав  Сергій  –  і  я  готовий  нести  за  все  покарання.
- Ти  сядеш  до  кінця  своїх  днів  –  не  вірив  той.
- Як  і  ви.  Лише  в  мене  все  ж  більше  шансів  прожити  у  в’язниці  і  померти  своєю  смертю.  А  ви?  Ви  ж  розумієте,  що  з  вами  буде,  якщо  ви  попадетесь.  Вам  пощастить,  якщо  ви  ще  потрапите  у  в’язницю.
- Я  не  сяду!  –  погрозливо  зашипів  він.
- Але  й  не  дозволите  посадити  чи  відправити  на  той  світ  колегу  –  сумно  всміхнувся  Сергій  –  а  він  в  свою  чергу  не  дасть  нам  дожити  навіть  до  завтра.
- Замкнутий  круг,  так?  –  розуміюче  всміхнувся  док.
- Може  воно  й  на  краще  –  Сергій  знизав  плечима  –  ви  ж  не  думали,  що  смерть  мого  тренера  зійде  вам  з  рук.
Патологоанатом  відвів  погляд  вбік.  Коли  він  знову  глянув  на  Сергія,  його  погляд  вже  був  зовсім  інший.  Тепер  це  був  погляд  убивці.  Він  підло  вдарив  Сергія  кулаком  в  лице.  Той  не  встиг  зреагувати.  Удар  був  сильніший  ніж  в  Ігоря,  Михайла,  чи  одного  з  багатьох  спаринг  партнерів.  Згадалось,  як  той  розповідав,  що  теж  займався.  Сергія  похитнуло  вбік  тоді  він  пропустив  удар  з  іншого  боку.  Земля  перед  очима  попливла.  Док  ударив  його  ногою  в  груди.  Для  своїх  років  він  був  в  досить  непоганій  фізичній  формі.  Ноги  Сергія  відірвались  від  землі.
***
Хірург  швидко  піднімався  по  сходах.  Ігор  обережно  слідував  за  ним.  За  поясом  він  мав  ніж.  Кілька  днів  до  того  Сергій  показував,  що  робити  в  різних  ситуаціях.  Михайло  ж  вчив  їх  користуватись  ножами.  
- Головне  це  ударити  так,  щоб  вийшло  не  очікувано  –  говорив  він  –  он,  спитай  Сергія…
І  він  попався  на  власні  ж  методи.  Недооцінив  вбивцю.  Ігор  переконував  себе,  що  вони  б  однаково  не  врятували  того.
- Швидше  –  на  лиці  в  хірурга  була  божевільна  усмішка  –  ти  ж  хочеш  побачити  Олексу?
Ігор  промовчав.  Але  його  наказ  все  ж  виконав.  Вони  піднялись  на  третій  поверх.  Зайшли  в  операційну.
- Сюрприз!  –  док  показав  рукою  на  операційний  стіл.
Там  лежав  Олекса.  Міцно  прив’язаний  до  столу.  Виглядав  він  наче  розп’ятий  на  хресті.  Його  на  пів  оголене  тіло  судорожно  смикалось,  в  безнадійній  спробі  обірвати  свої  пута.  Але  марно.  Вбивці  не  вперше  було  робити  щось  подібне.
- Ви  безумець!  –  видав  Ігор  з  жахом  дивлячись  на  Олексу.
Той  засмикався  почувши  голос  Ігоря.
- Я  безумець?  –  спокійно  запитав  вбивця  –  може  й  так.  Таким  мене  зробили…
Він  провів  рукою  по  щоці  на  якій  був  рубець.  Тоді  глянув  на  Ігоря.  Лише  очі,  які  аж  горіли  якимось  дивним  вогнем  безумства…
- Але  невже  тебе  цікавить  історія  безумця?  –  губи  скривились  в  усмішці.
Ігор  розумів,  що  це.  Так  усміхаються  в  момент  свого  тріумфу.  Коли  тіло  перебуває  в  стані  ейфорії.
- Інакше  я  б  не  прийшов  –  Ігор  вже  не  міг  розділити  свої  почуття  між  страхом  та  цікавістю  –  сподіваюсь  історія  буде  захоплюючою.  
- О  так!  –  погодився  той  –  байдужим  вона  тебе  не  залишить.
***
Сергій  розтягнувся  на  підлозі.  В  голові  паморочилось.  Щелепа  пекла  вогнем.  Але  йому  не  звикати.  Він  очікував,  що  той  кинеться  на  нього,  чи  одразу  ж  спробує  знищити  диктофон,  але  прогадав.  Патологоанатом  ходив  туди-сюди,  масажуючи  кісточки  кулаків.
- Ти  знаєш,  що  поставлений  удар  не  втрачається?  –  він  чекав  допоки  Сергій  підніметься  –  техніка,  фізична  форма,  реакція,  витривалість…  Але  не  сила  поставленого  удару.  Хто  би  що  не  говорив,  але  якщо  поставив  сильний  удар,  то  сильним  він  і  залишиться.
Сергій  поволі  піднявся.  Витер  рукою  кров  з  розбитої  губи.
- Мабуть  думаєш,  чому  я  дав  тобі  піднятись?  –  спитав  той  –  цікаво  чого  ти  навчився  в  свого  тренера…
- Якого  ви  вбили,  щоб  врятувати  свою  шкуру!  –  Сергій  виплюнув  кров  з  рота.
На  чолі  патологоанатома  з’явились  вени.  Він  вже  не  виглядав  таким  спокійним.  Рушив  на  Сергія.  Лівий  прямий  Сергію  в  голову.  Але  він  чекав  цього.  Змістився  вбік  і  відповів  лівим  в  щелепу.  Док  не  чекав  такого  і  був  відправлений  в  нокдаун.  Його  тіло  продовжило  рух  вперед,  хіба  що  розвернулось  боком,  ноги  задріботіли  маленькими  кроками,  а  далі  підкосились  і  тіло  повалилось  на  землю.  Виставив  перед  лицем  руки,  щоб  захистити  голову  від  потрісканою  лікарняної  підлоги.  Сергій  не  став  його  добивати.  Відповів  йому  тим  самим.
Лікар  піднявся.  Потряс  головою.  Вставав  теж  поволі.
- Чомусь  тай  навчив  –  почухав  щоку,  по  якій  тільки  що  отримав.  
Він  знову  здавався  спокійним.  Холодний  вбивчий  погляд.  Лице  більше  не  було  ні  добрим,  ні  злим.
- Тепер  ігри  закінчились?  –  спитав  Сергій.
І  не  чекаючи  відповіді  кинувся  до  нього.  Розмахнувся  кулаком…
***
Вбивця  всівся  на  стілець  біля  столу  на  якому  лежав  Олексій.  Глянув  в  вікно.  На  вулиці  вже  темніло.
- Я  навіть  точно  не  пам’ятаю,  скільки  займався  таким  –  почав  він.
Ігор  теж  сів  на  стілець,  намагаючись  приховати,  як  в  нього  тремтять  коліна.
- В  нашій  державі  завжди  були  нелади  з  пересадками  органів.  Вічно  щось  в  них  не  складалось.  А  життя  то  рятувати  потрібно!  Знаєш  скільки  людей  щорічно  помирає?  Спочатку  я  пересаджував  органи  з  трупів.  Побили  когось  на  смерть,  так,  що  не  впізнати.  ДТП,  передозування,  у  в’язниці  когось  вбили.  Вони  вже  не  живі,  їх  не  повернеш…
- А  от  їхні  органи  –  продовжив  Ігор.
- Вірно  –  погодився  хірург  –  ти  ж  погоджуєшся  зі  мною.  Їх  органи  ще  можуть  врятувати  комусь  життя.  Проблема  в  тому,  що  так  було  лише  спочатку…
- Коли  все  припинилось?
- Коли  той  з  ким  я  та  Толік  працювали  вирішив,  що  не  обов’язково  чекати  смерті  однієї  людини,  щоб  врятувати  інших.  Я  не  знав…  Не  знав!  Бідні  сироти.  До  них  нікому  немає  діла.  Батьки  не  хочуть  мати  в  сім’ї  таку  дитину…
Він  піднявся  і  подивився  у  вікно.
- Вони  подумають:  «Навіщо  нам  мучитись  з  дибілом  чи  дауном?  З  нас  будуть  сміятись..»  Бісові  покидьки!  Краще  б  їх…
- Не  всі  так  думають  –  тихо  сказав  Ігор.
- Знаєш  скількох  я  там  бачив?  –  той  розвернувся  до  нього  лицем  –  А  скількох  провідав  твій  друг?  А  скількох  ні  я,  ні  він  не  бачив.  І  це  лише  в  нашому  місті...  
- Ви  жалієте  їх  –  сказав  Ігор  –  мені  теж  їх  жаль.  Але  ви  все  ж  продовжували…
- Я  був  сліпим  –  тихо  сказав  той  –  не  буквально,  не  подумай.  Тоді  я  думав  інакше.  І  гроші  були  ні  при  чому.  Я  здогадувався,  але  не  знав  напевне.
- Чому  ж  ви  не  протидіяли?  –  спитав  той.
- Не  міг.  На  моєму  місці  був  би  хтось  інший.  А  так  я  хоч  можу  тепер  помститись  за  них.
- Тоді  скойте  самогубство  –  холодно  сказав  Ігор  –  покарайте  самі  себе.
- Не  тепер!  –  божевільна  усмішка  знову  з’явилась  на  його  лиці.
Він  дістав  скальпель  і  направився  до  Олексія.
- Коли  ви  зупинились!?  –  поспіхом  крикнув  Ігор,  щоб  відволікти  того.
- Коли  по  мене  прийшов  натовп  озлоблених  психів  –  він  знову  повернувся  до  вікна.  –  хотіли  помститись  за  тих  дітей,  чиї  органи  я  пересаджував.  Облили  мене  чимось  та  підпалили.  Тоді  я  й  прозрів.  І  рубець  служить  мені  нагадуванням.  Єдине,  що  залишилось  від  того  вогню,  в  якому  я  очистився…
- Як  ви  врятувались?
- Наш  патологоанатом  спас  мене.  Той  хто  найбільше  винен  з  нас  всіх.  Адже  це  він  діставав  з  них  органи.  Я  завдячую  йому  життям…
- Яке  ви  просили  забрати  в  вашому  повідомлені  –  нагадав  Ігор.
- І  того  ви  вплутали  Михайла  –  зареготав  док  –  а  він  знав  про  мого  спільника?  Про  твою  дівчину,  Сніжану?
- Це  вже  не  має  значення  –  гаркнув  Ігор.
- Точно.  Так  от,  коли  я  прозрів,  я  вирішив  поквитатись  з  усіма  винними.  Почав  з  тих,  хто  заварив  усе  це.  Вони  довго  вмирали,  повір  мені.  Анатолій  допомагав  мені  приховувати  свої  діяння,  хоч  і  не  розділяв  моїх  поглядів.  Тоді  я  навіть  думав  здатись…
- Чому  ж  не  полегшили  нам  всім  життя?  –  Ігор  не  стримав  усмішку
- Тому,  що  мене  не  особливо  шукали.  Хтось  в  органах  був  напряму  пов’язаний  з  тим,  що  тут  творилось…
Ігор  раптом  згадав,  як  Настя  показала  їм  випуск  новин…
***
В  камері  з’явилась  жирна  морда  одного  з  начальників  міліції.  І  займав  він  досить  високі  чини.  По  погонах  на  його  плечах  він  був  полковником.  Маленькі  чорні  поросячі  очі  невідривно  дивились  в  камеру.  
Самогубство…  
***
Слова  вбивці  підтверджувались.  Стало  ясно,  він  не  брехав.
- Хтось  спеціально  не  давав  хід  ділу  –  він  заговорив  веселіше  –  звичайно  ж  знайшлись  добровольці,  котрі  хотіли  дізнатись  правду.  Але  перші  такі  аматори,  покинули  марні  спроби…
- То  чому  ж  ви  продовжили?  –  не  розумів  Ігор  –  могли  ж  жити  в  спокої.
- Так  не  можна!  –  закричав  той  –  не  можна!  Всі  забули  про  те,  що  сталось  з  сиротами.  Так  ж  легше!  Просто  закрити  очі!  І  я  не  міг…  Не  міг  дозволити  цього!
- І  ви  придумали  свою  смертельну  гру  –  похмуро  буркнув  Ігор.
- Так!  Я  зрозумів,  що  ні  моя  явка  з  повинною,  ні  будь-які  інші  марні  спроби  не  допоможуть  покарати  всіх  винних.  І  потім  до  мене  дійшло.  Хтось  має  це  зробити.  Хтось  має  вичислити  мене.  Але  якщо  це  буде  дуже  легко,  то  чим  це  буде  відрізнятись  від  мого  признання…
- Я  не  бачу  в  цьому  ніякого  змісту  –  сказав  Ігор.
- Не  змушуй  мене  думати,  що  я  знову  помилився  –  холодно  сказав  док  –  той,  хто  розкриє  всю  правду,  той  зможе  зробити  так,  щоб  моє  діло  не  забулось.  А  той  хто  слабкий  і  здається…
- Тому  ви  вбили  тих,  хто  був  перед  нами?
- Частково.
- Частково?
- Так.  Вони  розчарували  мене…  Якщо  на  трупах  тих,  хто  це  все  організував,  я  не  залишав  нічого  і  робив  так,  що  тіл  просто  не  знайти...  То  на  тілах  всіх  прооперованих  мною  є  всі  необхідні  підказки.  Давно  ж  можна  було  дійти…
- Чому  ж  ви  все  таки  убивали  тих,  хто  хотів  вас  знайти?
- Тому  що  я  давав  їм  шанс  вбити  мене  і  не  дати  закінчити  справу.  Все  чесно.  А  потім  я  помітив,  що  в  спробах  знайти  мене  люди  опускались  до  немислимих  речей.  Перетворювались  на  тих  покидьків,  з  яким  я  почав  боротьбу.  І  ви  не  виняток.
- Я  не  буду  виправдовуватись  перед  вами!  –  презирливо  відповів  Ігор.
- І  не  варто.  Я  не  сподівався,  що  ви  справитесь.  І  вбив  би  вас  так  само,  як  і  решту.  А  тепер  я  задумуюсь.
«Ось  про  який  вибір  псих  розповів  Сергію»  -  згадав  Ігор.  Він  подивився  на  Олексу.
- Навіщо?  –  показав  на  того  пальцем.
- Хотів  показати,  що  може  статись,  якщо  спробуєш  вийти  з  гри  –  суворо  сказав  той  –  цей  раунд  поки  за  мною.
- Але  ми  ж  вияснили,  хто  ви!  –  розгублено  сказав  він.
- Той  що?  –  спитав  той  –  я  вже  не  можу  зупинитись.  Ще  як  мінімум  троє  повинні  отримати  по  заслугах.
- А  вони  то  за  що?
- Вони  не  мали  б  жити.  Замість  них  мали  жити  ті  діти.  Я  просто  відновлю  баланс.
- Який  на  х*й  баланс?!  –  закричав  Ігор  –  та  ви  просто  йо*****й  на  голову!  Ви  вже  не  бачите  різницю  між  людьми,  котрі  винні,  та  людьми,  котрі  намагаються  зупинити  це!
- Ви  просто  заважаєте  правосуддю  –  спокійно  сказав  хірург  –  я  пропустив  лише  одну  винну,  і  то  на  малий  проміжок  часу.  В  кінці  і  її  чекає  розплата.
- Це  не  правосуддя  –  Ігоря  затрясло  від  злості  –  ви  караєте  не  тих  людей…  Я  розумію  ваші  мотиви.  Помста.  Але  не  дівчатам  на  зразок  Христі.  Ні  вона,  ні  її  сім’я  не  знали  про  це…
- Це  б  нічого  не  змінило,  попередь  ти  їх  перед  операцією  –  тихо  відповів  вбивця  –  людина  завжди  буде  чіплятись  за  життя…
***
Сергій  промахнувся.  Ще  раз.  Знову.  Його  удари  не  доходили  до  дока.    Махнув  правою.  Док  перехопив  її  в  зап’ясті.  Іншою  рукою  він  схопив  Сергія  за  шию.  Сергія  наче  душило  лещатами.  Спробував  висмикнути  руку.  Марно.  Спробував  дістати  його  іншою  рукою.  Марно.  Вчепився  вільною  рукою  в  зап’ясток,  щоб  вивільнити  шию.  Не  піддавалось.  Дихати  він  вже  не  міг.  Перейшов  на  пальці,  в  приреченій  спробі  все  ж  ковтнути  повітря…
Патологоанатом  метнув  його  в  ще  цілі  полички,  де  колись  були  різні  медичні  препарати.  Вони  не  витримали  ваги  Сергія  помножену  на  прискорення,  з  яким  той  розтрощив  їх.  Почувся  звук  битого  скла.  Док  схопив  Сергія  за  барки.  Ударив  головою.  Сергій  вчасно  опустив  лоб  і  уник  перелому  носа.
- Ах  твою  ж…  -  суперник  схопився  за  своє  чоло.
Вони  вдарились  чоло  в  чоло.  Удар  не  з  приємних.  Дісталось  обом  в  рівній  мірі.  На  щастя  лобна  кістка  не  зв’язана  з  мозком  напряму…
Патологоанатом  знову  схопив  Сергія  за  барки.  Підтягнув  до  себе.  Ударив  коліном  в  живіт.  Смикнув  в  один  бік,  тоді  знову  метнув  в  полиці.  Знову  шум  та  тріск.  Все,  що  зміг  Сергій,  це  лише  закрити  голову  руками.  Лікар  ударив  його  кулаком.  Сергій  інстинктивно  закрився  руками.  Вчасно.  Його  руки  прийняли  град  ударів…
«Тебе  б’є  старий  –  подумки  говорив  сам  собі  –  невже  ти  нічого  не  вартий?  Не  вже  все,  що  ти  пройшов,  було  даремно?  Давай!  Ти  й  до  цього  зносив  удари!  Ти  не  залишав  їх  без  відповіді!  Зберись!!!».
Він  викинув  руки  вперед.  Лице  відчуло  кулак,  але  він  не  зважав.  Однією  рукою  схопив  того  за  руку,  іншою  –  за  потилицю.  Потягнув  його  до  себе,  а  сам,  при  тому  змістився  вбік.  Патологоанатом  поцілувався  з  тією  ж  поличкою,  в  яку  метнув  Сергія.  Загарчав  від  болі.  Спробував  зібратись  з  силами…
Сергій  не  дав  йому  цього  зробити.  Кулак  по  печінці.  Іншою  рукою  схопив  його  за  плече.  Знову  в  печінку.  Він  наніс  ще  три  удари,  поки  той  не  почав  захищатись.  Дивно,  як  патологоанатом  зміг  їх  витерпіти…  Сергій  схопив  його  за  барки.  Коліно  в  живіт.  Кулак  в  лице,  знову  коліно,  знову  кулак,  знову  коліно…
Перехопив.  А  в  наступну  мить  Сергій  вже  втратив  єдину  опору.  Його  сильно  розвернуло  і  він  відправився  в  політ  аж  до  стола  на  коліщатах.  Боляче  вдарився  в  головою.  В  очах  все  розпливалось.  Спробував  піднятись.  Він  стояв  на  чотирьох,  коли  нога  болісно  пройшлась  по  його  ребрах.  Сергій  не  мав  чим  дихати.  Він  перевернувся  на  спину,  жадібно  хапаючи  ротом  повітря.
- Ти  міг  просто  віддати  диктофон!  –  захекано  сказав  док  –  замість  цього  ти  вибрав  побиття…
- Я  думав  це  розминка  –  Сергій  виплюнув  кров  набік.
- В  тебе  ще  є  сили  жартувати?  –  док  підняв  його  за  барки.
Метнув  його  в  стіл.  Сергій  перелетів  через  нього,  впав  і  прокотився  ще  кілька  метрів.  Док  вперся  руками  в  стіл  і  почав  штовхати  його  в  бік  стіни.  Хотів  притиснути  того,  щоб  не  зміг  утекти  і,  заодно,  роздробити  йому  кілька  кісток.
Невідомо  як  Сергій  все  ж  піднявся.  Якраз  коли  стіл  вже  був  біля  нього.  Перекотився  через  нього  і  вдарив  того  ногою  по  зубах.  Док  поплив  назад  тримаючись  за  лице.
- Я  лише  розігрівся  –  видав  Сергій.
В  патологоанатома  засльозилось  в  очах.  Сергій  попав  в  кінчик  носа.  Природна  реакція  на  біль.  Відповідно  він  не  побачив  Сергія.  Кулак  пішов  у  вухо.  Док  поплив  вбік.                    
Біль  в  тілі  давав  про  себе  знати.  Але  ніхто  в  такі  моменти  не  звертає  на  нього  уваги.  В  таких  випадках,  навпаки,  потрібно  приховати  свої  травми.          
Сергій  вдарив  ще  раз.  Док  вже  не  тримався  за  лице.  Тепер  він  закривався  від  удару.  Махнув  кулаком  у  відповідь.  Не  влучив.  Сергій  кинувся  йому  в  ноги.  При  підняв  і  проніс  його  в  сторону  вже  розбитих  стелажів.  Док  ударив  ліктем  по  шиї,  щоб  зупинити  його.  Не  допомогло.  Сергій  міцно  притиснувся  до  нього  і  вперто  відмовлявся  зупинятись.  Ще  один  удар  ліктем  пішов  в  плечі.  Сергій  загарчав,  але  продовжив  нести  його  в  стелажі.  Це  тривало  всього  лише  кілька  секунд,  але  їм  здавалось,  пройшло  кілька  хвилин.  Док  викинув  руку  і  вихопив  ніж,  який  був  у  Сергія  за  поясом.  Замахнувся…
***
Ігор  підійшов  до  Олекси.  Витягнув  кляп  з  рота.  Той  закашлявся.
- Не  чіпай  його  –  спокійно  сказав  хірург  –  він  й  так  приречений.  
- Я  не  дам  його  вбити  –  заперечив  Ігор.
- Дивний  в  тебе  вибір  –  вбивця  сів  на  підвіконник  –  ти  залишив  одного  друга  заради  іншого.
- Сергій  подбає  про  себе  –  впевнено  сказав  Ігор.
- Ти  помиляєшся  –  Ігор  Михайлович  підняв  брови  вверх  –  зараз  твій  друг  помирає.  А  єдиний  доказ  знищиться.  Анатолій  пропаде  на  кілька  днів,  щоб  на  нього  ніхто  не  подумав.
- А  я  з  Олексієм?  –  спитав  Ігор.
- Олексій  не  покине  це  місце  живим  –  твердо  сказав  хірург  –  Ти,  з  іншого  боку…  я  б  не  хотів  твоєї  смерті.  Ти  розумний,  дуже  розумний.  Тобі  можна  передати  мою  справу.  Вибір  в  тебе  не  великий,  але  ти  все  ж  маєш  вибрати.
- Ви  ж  знаєте,  що  я  не  розділяю  ваших  поглядів  –  сказав  Ігор  –  я  не  можу  дозволити  вам  продовжити
- Подумай  добре  –  лікар  дістав  скальпель  –  я  б  дуже  не  хотів  цього  робити…
- Чому  просто  не  можна  перестати?!  –  благально  спитав  Ігор
- Ти  не  відпустиш  мене  просто  так  –  сказав  убивця  –  тільки  не  після  всього,  через  що  ти  пройшов.  Як  ти  можеш  бути  впевненим,  що  я  не  прийду  по  Сніжану,  чи  по  твоїх.
- Просто  дайте  слово  –  Ігор  потягнувся  за  пояс  по  ніж.
- Не  можу  –  сказав  убивця  –  я  не  для  того  все  почав.  Я  сподівався  ти  зрозумієш…  Його  смерть  мала  стати  доказом  твоєї  готовності…
- Ви  щось  казали  про  те,  щоб  ми  забрали  у  вас  життя  –  нагадав  Ігор.
- Моє  завдання  –  лікар  знову  глянув  у  вікно  –  ось  моє  життя.
В  цей  момент  Ігор  дістав  ніж.  Але  не  кинувся  до  вбивці.  Підбіг  до  Олекси  і  розрізав  пута  на  руці.
- На!  –  сказав  він  –  далі  сам.
Лікар  повернувся.  Кинувся  до  Олексія.  Заніс  скальпель  над  головою…
***
…  Док  викинув  руку  і  вихопив  ніж,  який  був  у  Сергія  за  поясом.  Замахнувся…
Ударити  він  не  встиг.  Вони  врізались  в  розбиті  стелажі.  Обоє  безсило  впали  на  землю.  Сергій  лежав  лицем  вниз  в  купі  битого  скла.  В  нього  майже  не  залишилось  сил.  Він  витерпів  всі  удари  і  зараз  намагався  відірвати  голову  від  землі.  Збоку  почувся  рух.  Патологоанатом  постраждав  менше  за  нього  і  підніматись  йому  було  легше.  Сергій  врешті  відірвався  від  землі.  Руки  підняли  корпус.  Тепер  він  знову  на  чотирьох.  Ще  зусилля  і  він  вже  стояв  на  колінах.  Груди  піднімались  та  опускалось  від  важкого  дихання.
- Я  недооцінив  тебе  –  док  витер  лице,  яке  тепер  теж  було  в  крові.
- Я  теж  вас  недооцінив  –  на  закривавленому  лиці  Сергія  з’явилась  усмішка
- Не  варто  було  починати  –  док  вже  стояв  на  ногах.
- Не  варто  вам  було  починати  –  погодився  Сергій.
- Я  ніколи  не  пробачу  собі  того,  що  зробив  –  Богданович  підняв  ніж  Сергія.
Пішов  до  його  куртки,  яка  тепер  лежала  на  підлозі.  Намацав  в  кишені  диктофон.  Заніс  над  ним  ногу  і  різко  опустив  її  вниз.  Почувся  тріск.
- З  цим  все!  –  полегшено  видав  той  –  тепер  твоя  черга.
Сергій  лише  віддихувався.  Йому  зараз  були  потрібні  всі  сили.  Він  з  друзями  останні  свідки  його  причетності  до  всього.
- Дарма  намагаєшся  –  той  помітив  спробу  піднятись  –  ти  вже  програв.  Знаєш,  що  запропоновано  Ігорю?
- Приєднатись?  –  здогадався  Сергій.
- Вірно  –  лікар  був  усе  ближче  –  я  не  розділяю  цього.  Вічно  мене  втягує  в  таке.  Я  не  хочу  постійно  розплачуватись  за  його  дурість.
- Чому  не  зупините?  Раз  ми  знайшли  його…
- Знаю  –  погодився  той  –  я  не  хочу  цього  робити,  але  мені  прийдеться.  Я  сподівався  він  рано  чи  пізно  зупиниться.  Але  його  партія  затягнулась…
Однією  рукою  він  схопив  Сергія  за  плече.  При  підняв,  але  не  втримав.  Вони  подивились  одне  одному  у  вічі.  Не  було  ворожості  навіть  після  всієї  кількості  ударів.  Просто  люди,  які  перейшли  одне  одному  дорогу.
- Мені  жаль!  –  той  ударив  ножем.
***
Ігор  перехопив  руки  того.  і  відтягнув  від  Олекси.
- Ти  лише  тримайся!  –  прокричав  той  –  Я  зараз!
Вбивця  вирвав  руку.  Скальпель  різнув  по  щоці.  Тоді  ліве  плече  запекло  так,  що  той  аж  завив.  Хірург  забив  туди  свій  іменний  скальпель.
В  очах  Ігоря  потемніло.  Згадалась  та  дівчина  з  притону.  Батьки  до  яких  той  обіцяв  добратись.  Сніжана…
Щось  всередині  спалахнуло.  Звичайна  іскра,  яка  розгорілась  і  переросла  в  полум’я.  І  цей  вогонь  поширився  по  всьому  тілу.  
Ігор  схопив  того  за  плечі.  І  потягнув  його  за  собою.  Вони  тримали  одне  одного  сталевою  хваткою.  Вже  більше  не  було  страху.  Колись  він  збирався  утнути  щось  подібне,  але  тоді  його  відговорив  Сергій.  Тепер  його  немає.  Ось  його  шанс  все  зупинити.  Здивований  вираз  лиця  вбивці  переріс  на  зляканий.  Мить  і  почувся  звук  розбитого  скла.  Це  розбилось  вікно  крізь  яке  вони  вилетіли.
Вони  перекрутились  в  повітрі.  Земля  не  дуже  радісно  прийняла  їх.  Ігор  відчув  під  собою  хрускіт.  Виявилось,  що  він  впав  на  вбивцю  і  цим  пом’якшив  падіння.  Його  тіло  нестерпно  боліло.  Він  скотився  з  вбивці.  Очі  закрились.  
***
Очі  Сергія  розширились.  А  тоді  він  скривився  від  болю.  На  підлогу  закапала  кров…
Від  ножа  який  стирчав  з  підставленої  долоні.  Все,  що  зміг  зробити  Сергій,  щоб  захистити  своє  життя.  Пальці  травмованої  руки  схопили  руку  з  ножем  і  тримали  так  міцно,  як  могли.
- Мені  теж  жаль  –  сказав  він.
В  наступний  момент  вже  в  патологоанатома  розширились  очі.  Він  здивовано  глянув  вниз.  З  його  живота  стирчав  шматок  розбитого  скла  по  якому  стікала  кров  з  іншої  руки  Сергія.  Лікар  знову  глянув  на  Сергія.  В  погляді  не  було  страху.  Лише  здивування,  в  перемішку  з  болем.  Погляд  став  скляним.  Його  тіло  обм’якло  і  похилилось  набік.
- Ви  змусили  мене  це  зробити!  –  закричав  Сергій  –  Ви!
З  очей  потекли  сльози.  Сергій  з  криком  витягнув  ніж  з  руки.  І  впав  поруч  з  мерцем.  Він  був  без  сил…
***
Ігор  прийшов  до  тями  від  того,  що  його  ноги  за  щось  зачепились.  Виявляється  його  волокли  попід  руки.  Голова  нестерпно  боліла.  Перед  очима  все  пливло.  Окулярів  на  ньому  не  було.  Його  мутило.  Голова  безсило  опустилась  вниз.  Його  поклали  на  щось  холодне.  Очі  знову  закрились…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570790
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.03.2015

Привиди нового світу Частина 2 розділ 2

2.
Шаман
Двері  зі  скрипом  відчинились.  Я  навіть  не  став  дивитись.  Тільки  надіявся,  що  це  мій  кат  прийшов  добити  мене.  Правда  його  я  не  знав.  Він  зачинив  за  собою  двері.  Тоді  сталось  те,  що  я  не  чекав.  Він  клацнув  пальцями  і  відео  камера  на  стіні  перестала  працювати.
- Ого!  Фокусник!  –  хмикнув  я.
Він  зупинився.  Подивився  на  мене  зверху  вниз.  
- А  ти  дотепний,  як  для  інваліда.  –  На  мене  дивився  офіцер,  бувалий  вояка.
Він  був  не  схожий  на  тих,  кого  я  бачив  весь  цей  час.  Не  було  того  надмірного  ставлення,  дешевого  пафосу.  Я  промовчав.  Хоч  мені  і  було  неприємно  це  чути.
Він  взяв  стілець  і  сів  поруч.
- Куриш?  –  він  протягнув  мені  сигарету.  Я  заперечно  похитав  головою.
- Нічого  нового  ти  з  мене  не  витягнеш,  начальнику.  –  відповів  я.  Він  нічого  на  це  не  відповів.  
Мовчки  затягнувся  і  з  насолодою  випустив  дим.  Тоді  дістав  з  кишені  старої  воєнної  форми  стару  фотокартку.  Я  тільки  чув  про  такі,  коли  ще  була  плівка.  Простягнув  мені.  Я  взяв  її.  Там  було  п’ятеро  людей  в  воєнній  формі.  Трьох  я  ніколи  не  бачив.  Один  з  них  був  офіцер,  який  курив  біля  мене.  Тоді  він  усміхався  на  всі  32.  Лице  ще  виглядало  радісним  і  живим…  Я  подивився  на  нього:  лице  було  суворим,  без  емоцій,  під  очима  мішки.  Він  кивком  голови  показав  на  фотографію.  Я  подивився  на  ще  одне  знайоме  лице.  На  мене  дивився…  Не  може  бути.
Я  здивовано  подивився  на  офіцера.  Він  все  зрозумів.  Перший  раз  на  його  лиці  з’явилась  посмішка.
- Марк  передавав  привіт.  Привид!
***
Вавилон
Темно.  «Мабуть  це  брехня  про  пекло  і  рай»  подумав  я.  «невже  душа  дійсно  існує?  Де  я?»  Не  було  ні  звуків  ні  кольорів.  Чомусь  я  подумав,  що  це  чистилище.  Адже  я  ж…  
Біль  привела  мене  до  тями.  Шкіру  наче  чимось  обліпили.  Перед  очима  щось  не  зрозуміле.  Наді  мною  схилився,  якийсь  череп,  правда  не  білий,  а  скоріше  прозорий…  Ні  не  описати.  Навколо  нього  все  було  чорним.  Я  спробував  його  відштовхнути,  але  я  був  міцно  прив’язаний.  «я  вже  бачив  це  раніше»  дійшло  до  мене.  В  черепі,  я  роздивився  його  детально,  був  мозок,  світлого  кольору.  Звідти  тягнулись  сині  нервові  закінчення  по  яких  бігало  багато  яскравих  спалахів.  З  біології  я  пам’ятав,  що  це  імпульси.  Очі  черепа  витріщились  на  мене.  Він  щось  намагався  мені  сказати,  але  я  не  чув.  Тоді  він  відійшов.  Я  побачив  його  повністю.  М’язи  коричневого  кольору,  по  яких  бігали  нервові  імпульси.  Я  наче  бачив  людину  з  середини.  Органи,  вени,  артерії,  кістки…
- Що  зі  мною  таке?!  –  в  мене  вирвався  крик.
Скелет  посміюючись  поліз  рукою  до  моїх  очей.  Я  засмикався,  як  тільки  міг,  але  марно.  Очі  почали  пекти,  я  заплющив  їх.  Біль  зник.  Я  розплющив  їх…
Мої  жахіття  кудись  зникли.  Якщо  це  чистилище  то  тут  походу  був  ремонт.  Кімната  з  облупленими  стінами.  З  стелі  мені  в  лице  світив  прожектор.  А  скелетом  виявився  старий  згорблений  дід  з  довгим  білим  волоссям  і  бородою.  Я  підняв  голову.  Моє  тіло  і  справді  було  обліплене  бинтами.  За  старим  бородатим  дідом  хтось  ховався.  Я  спробував  розгледіти  хто.  За  його  спини  визирнула  голова.  
- Як  ти  себе  почуваєш?  –  спитав  дід.
- По-дурному  –  я  чесно  признався.
- Цікаво…  -  той  явно  не  чекав  такої  відповіді.  –  голодний?
- Трохи  є  –  його  питання  нагадало,  що  в  мене  є  шлунок.
- Тоді  зараз  я  тебе  розв’яжу,  поїмо,  і  я  відповім  на  всі  твої  запитання.
***
Шаман  
Дивно  було,  що  й  на  великій  землі  я  був  не  один.  Марк…  от  від  кого  точно  не  чекав.
- Ми  з  ним  служили  разом.  –  пояснив  офіцер.  –  а  потім  якось  собі  розбіглись  і…  я  сам  недавно  дізнався  про  це.  І  он,  вчора  приїхав,  а  зробити  вже  нічого  не  можу.  Зараза!
Він  дивився  кудись  вдаль.  Я  мовчав.
- Ти  ж  з  того  мегаполісу,  так?  Що  там  взагалі  сталось?
- А  ти  почитай  –  я  показав  пальцем  на  його  руку.
Тепер  у  всіх  були  наручні  ПК.  НПК,  як  їх  називали.  Дзвінки,  нет,  пошта,  телебачення,  і  багато  всього.  І  майже  все  на  халяву.
Він  подивився  на  свій  НПК  і  криво  усміхнувся.
- Знаю  я,  що  там  пишуть…  
- І  що  ж?
- Що  їм  сказали,  те  й  пишуть.  Тільки  правди  там…  Інше  діло  ти.
- Я  не  знаю  з  чого  все  почалось…  -  Я  не  став  казати  за  кріо  камеру.  –  Люди  казали  наче  воєнні  щось  проводили  чи  шукали  когось.  І  не  самим  демократичним  методом  питали  в  місцевих.  Далі  почались  масові  протести.  Тоді  всяка  шваль  кинулась  звільняти  своїх  з  в’язниці.  Сизого  наприклад.  А  той  вже  почав  масовий  терор.  Воєнні  стали  зникати  з  застав.  А  через  кілька  днів  десь  знаходили  труп…  
- І  там  проводили  зачистку.  –  договорив  воєнний.
- Точно,  вони  жорстоко  мстили  за  кожну  смерть.  Тільки  не  тим  мстили.  Люди  й  не  стали  терпіти.  І  тоді  почалась  війна.  Тижні  два,  не  менше.  Тоді,  коли  жертв  стало  дуже  багато  все  припинилось.  За  два  дні  все  місто  обнесли  високою  стіною,  поставили  турелі  і  звалили.  Навіть  своїх  забули.
- От  так  взяли  і  кинули  своїх  напризволяще?  –  не  повірив  той
- Так  у  вас  тільки  рядові  сміливі  –  я  знизав  плечима.  –  начальство  то  боягузи.  Їх  типу,  як  заставу  лишили.  Кілька  таких  точок,  в  теорії,  мали  підтримувати  порядок.  
- А  в  реальності…
- Залишилась  одна.  Її  ніхто  не  чіпав.  Там  ніби  своє  містечко.  Закріпились  так,  що  не  підберешся.  На  кілька  кілометрів  все  прострілюється.  Сизий  не  мало  народу  там  похоронив…
- А  Марк?
- А  він  перший  організував  рятувальні  загони,  які  допомагали  людям.  В  нього  виявилось  багато  друзів.  Він  не  нападав  на  воєнних,  як  Сизий,  а  закріпився  на  кількох  вулицях.  Тоді  зайняв  ангари  і  найближчі  вулиці.  І  так  аж  пів  міста.  Решту  Сизий,  і  інша  погань.
- І  Марк  змирився  з  таким  ворогом  під  боком?
- А  куди  діватись?  Ти  уяви  собі  велике  місто  поділене  на  двоє.  Живеш  по  правилам,  тобі  до  Марка.  Хочеш  бикувати  –  то  до  швалі.  У  Марка  закони  жорсткі.  Тому  люди  думали  зайвий  раз  перш  ніж  щось  зробити.  А  у  Сизого  законів  нема.  Там  навіть  «Понятій»  не  лишилось…
- Від  коли  різні  країни  стали  об’єднуватись,  -  офіцер  перебив  мене.  –  В’язниці  теж  об‘єднали.  Ну  далі  сам  розумієш…
- Угу.  От  і  водяться  там  хто  лиш  не  хочеш:  зеки,  вбивці,  маніяки,  сектанти.  Навіть  якось  канібали  попадались,  але  особисто  я  не  бачив.
- А  з  сектантами  мав  справу?  –  зацікавився  він
- Було  якось  –  я  ухилився  від  відповіді.
- Я  знаю,  ти  втратив  друзів  через  них  –  він  подивився  мені  в  очі.
Я  тільки  зараз  зрозумів,  що  добровільно  розповідаю  йому  все,  що  знаю.
- Вони  тепер  всюди.  –  продовжив  він.  –  І  моїх  людей  скільки  через  них  полягло.  Тому  я  й  отримав  наказ  знайти  джерела  виникнення  і…
- Ну  іди  збирай,  мені  нащо  казати?  Помічник  з  мене  х***вий.
- Ти  і  твої  друзі  бачили  на  що  вони  здатні.  Я  пропоную  угоду.  Допоможеш  мені,  я  допоможу  тобі  і  твоїм  друзям.
- Не  трать  свій  час  –  буркнув  я  –  знайди  толкових  спеців…
- Треба  мотивованих.  Раз  ви  вижили  після  такого,  значить  толкові.  А  проблему  з  твоїм  фізичним  станом  я  вже  вирішив.  То  як?
Я  задумався.  Я  все  ще  ненавидів  їх.  Помста  не  принесла  мені  спокою.  А  почуття  вини  з’явилось.  Через  мене  помер  Вавилон.  Я  підвів  кращого  друга.  Скільки  народу  я  послав  на  смерть…
- Тільки  якщо  мої  друзі  згодні  –  все  ж  вирішив  я.
- Вони  сказали  те  саме  про  тебе.  –  скупо  усміхнувся  офіцер.
***
Вавилон
Я  непевно  став  на  ноги.  В  голові  закрутилось.  Прийшлось  триматись  за  ту  пародію  на  ліжко  на  якій  я  пролежав…  Навіть  не  знаю  скільки.  В  мене  було  стільки  запитань,  але  навіть  не  знаю  чому  я  не  став  засипати  ними  старого  діда.  Може  просто  не  хотів  знати.  Боявся  почути  гірку  правду…
Я  зробив  крок  .  Тоді  ще  один.  Впав.  Скільки  ж  часу  я  пролежав?  Глянув  а  себе.  Все  тіло  було  щільно  замотане  бинтами.  На  якусь  мить  мене  охопило  бажання  взяти  і  зняти  все.  Але  я  не  послухався.  Я  поліз  на  чотирьох.  Старий  і  дівчинка  хотіли  допомогти,  але  я  спинив  їх  жестом  руки.  
Я  САМ!  
В  очах  знову  стало  темніти  і  світ  приймав  інші  кольори.  Я  заплющив  очі.  Тільки  зараз  цього  не  вистачало…  Я  піднявся  на  ноги.
Голова  більше  не  крутилась.  До  мене  поступово  повертались  мої  рефлекси,  включно  з  центром  тяжесті.  Чому  ж  я  живий?  Виявилось  я  промовив  це  вголос.  Навіть  не  одразу  впізнав  його.  Він  виявився  якимось  чужим,  не  моїм.
- Де  твоя  любов  до  життя?  –  прокоментував  дід.
- Я  ж  горів  –  Ці  слова  наче  струмінь  холодної  води  ударили  мене.  –  мене  спалили  заживо.
- Яна,  сонце,  піди  накрий  на  стіл  –  Дід  погладив  дівчинку  по  голові.
- Наберись  терпіння  Вавилон  і  я  все  поясню.    
***
Ми  дочекались  поки  Яна  ляже  спати.  Тоді  ми  все  ще  сиділи  за  столом.  Я  не  встиг  навіть  Слова  сказати,  як  дід  почав:  
- Я  знаю  що  ти  зараз  думаєш.  Певне  я  думав  би  так  само  на  твоєму  місці.  Але  нічого  фантастичного  тут  немає.  Я  не  витягував  тебе  з  того  світу.  Просто  витяг  тебе  з  вогню,  поки  солдати  не  бачили.  А  не  згорів  ти  через  їхню  тупість.  Не  можна  спалювати  дорогі  імплантати.  Вони  мало  того  що  не  горять,  так  ще  й  бар’єр  спеціальний  створюють.  Ззовні,  правда,  нічого  не  видно.  Вас  всіх  облили  бензином,  тому  твоя  шкіра  постраждала  в  багатьох  місцях.  І  очі  теж.  Фактично  ти  сліпий.
- Чому  ж  я  тебе  прекрасно  бачу?  Хіба  реально  відновити  очні  нерви?!  Як  тобі  це  вдалось,  взагалі?!  –  не  вірилось  мені.
- Бо  я,  в  біса  кращий  лікар  в  світі!  –  з  запалом  сказав  дід.  –  ти  думаєш  імплантати  це  досягнення?!  Це  ніщо!  Капля  в  морі.  Основний  потенціал  людини  просто  ще  не  розкритий.  Навіть  те,  що  я  тобі  повернув  зір  і  навіть  більше  –  ніщо  проти  того,  що  можна  ще  дослідити.
- Чому  ж  тоді  люди  вживлюють  собі  їх?  
- А  ти  уяви,  що  буде,  коли  довести,  що  це  не  потрібно.  Сотні  тисяч  залишаться  без  роботи.  Скільки  компаній  стануть  банкрутами.
- Спробувати  варто  –  я  стояв  на  своєму.
- Пробував  вже  –  спохмурнів  дід  –  і  ось  я  тут.
Я  промовчав.  Навіщо  треба  було  питати?  Жаль,  що  я  сам  до  цього  не  додумався.
- Але  як  ти?...
- ВИ!  –  прогримів  той.
- …Як  ви  повернули  мені  зір.
- Не  скажу,  що  це  було  просто,  але  мені  вдалось.  Жаль  в  мене  немає  всього  необхідного  обладнання.
- Коли  я  відкрив  очі  то…
- Побачив  мій  череп?  –  усміхнувся  той        
- Так.  Це  всі  так  бачать?  –  здивувався  я.
- Майже.  Хтось  бачив  мозок.  Хтось  –  тільки  очі.  Бувало  після  такого  і  з  розуму  сходили.
- Я  чогось  так  і  подумав.
- Ну  я  тебе  вітаю.  А  то  майже  пів  року  моєї  роботи…
- Пів  року?!  –  я  відмовлявся  вірити  в  це.
- Зараз  вже  середина  січня.  –  дід  знизав  плечима.  –  а  знайшов  я  тебе  в  вересні.  Внучка  привела.
- Внучка?  –  перепитав  я.
- Звик  я  вже  до  неї.  Наче  рідна  мені.  Вона  казала  в  неї  немає  нікого,  як  звати  не  пам’ятає.  Нічого  не  пам’ятає.  Тільки  те,  що  ти  з  друзями  її  спас.  В  мене  колись  була  онучка,  схожа  на  неї…
- Її  Яна  звали?  –  спитав  я.
Дід  не  відповів,  але  я  й  так  знав  відповідь.  Чомусь  на  душі  стало  легше.  Тут  цю  дівчинку  ніхто  не  знайде.  На  одну  проблему  менше.
- А  хтось  ще  вижив?
- Бачив  тільки  тебе.  Решту  забрали  вояки.
- А  дівчинка,  тобто  Яна?  З  нею  були  ще  двоє…
- Я  нікого  не  бачив.  –  він  похитав  головою.  –  Мені  жаль.  
- Мені  теж…  -  тихо  промовив  я.
Наступила  мовчанка.  Чомусь  я  здогадувався  про  це.  Я  не  відчував  злості.  Тільки  розчарування.  Я  міг  би  сказати  сам  собі,  що  не  варто  було  стягувати  весь  вогонь  на  себе.
Але  таких  думок  не  було.  Я  знаю,  я  зробив  те  що  мав  зробити.  Немає  змісту  гадати,  що  могло  б  статись,  якби  я  не  вистрілив  тоді,  якби  я  не  став  стягувати  на  себе  відьму  і  солдатів…  Я  зробив  свій  вибір,  тепер  треба  розгрібати  наслідки.  Може  мої  друзі  ще  живі,  гниють  десь  у  в’язницях.  Плюс  треба  подбати  про  сестру  Шамана.  Тільки  от  мене  вже  скоріш  за  все  похоронили  десь  поряд  з  Ланцом  і  Рижим…
- Не  так  швидко  –  дід  вгадав  мої  думки.
- Ти  про  що?  –  не  зрозумів  я.
- Я  знаю  цей  погляд,  вже  думаєш,  як  підеш  рятувати  друзів.
- Але…
- Знаю,  знаю.  Мусиш.  Але  не  зараз.  Долікуйся,  спочатку.  Потім  треба  тебе  підготувати.  Я  ж  не  хочу,  щоб  моя  праця  пішла  по  пи**і.  
Він  оглянувся.  Хотів  пересвідчитись,  що  Яна  цього  не  почула  .  На  щастя  її  не  було  поряд.  Він  продовжив.
- Треба,  щоб  ти  освоївся  з  очима.  І  не  перебивай,  коли  я  говорю!!!  Я  знаю,  що  кажу.  Після  кожного  разу  очі  будуть  пекти  і  боліти.  Якщо  не  навчитись  справлятись  з  цим,  то  можна  і  з  глузду  зійти.  
- Навчите?
- З  мене  поганий  вчитель.  Але  на  днях,  якраз  зніму  з  тебе  бинти,  приїде  один  чоловік,  з  подібними  здібностями.  Ми  з  ним  товаришуємо  і  я  попрошу,  щоб  він  тебе  потренував.
Я  насторожився.  Приїхати  в  місто,  яке  є  зоною  карантину  не  так  просто.  Плюс  він  же  не  буде  поселятись  тут.  Значить  він  знає,  як  вибратись.
- Як  його  звати?  –  стримуючи  свої  підозри  спитав  я.
- Справжнього  імені  я  не  знаю…  -  дід  знизав  плечима,  -  але  дехто  зве  його  Ілай.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570494
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.03.2015

Забери моє життя Частина 3 Розділ 9

9.
Олекса  відкрив  очі.  Його  погляд  був  прикутий  до  потрісканої  стелі.  Поворухнутись  він  не  міг,  в  силу  того,  що  лежав  прив’язаний  на  старому  операційному  столі.  В  роті  кляп.  Він  спробував  звільнитись.  Але  спричинив  лише  шум.
- Проснувся?  –  десь  поряд  з  ним  пролунав  чоловічий  голос.
Він  вже  чув  його  раніше.  Але  не  міг  згадати  де…
- Знаєш  де  ти?  –  запитав  убивця  –  ти  в  тому  місці,  де  все  почалось.  Ти  назвав  його  своїм  друзям.
Олекса  щось  промугикав  і  сильніше  за  совгався  на  столі.
- Не  трудись  –  пролунав  спокійний  голос.
Мить  і  він  побачив  лице  вбивці.  Той  помахав  скальпелем  в  нього  на  головою.  Його  очі  від  страху  розкрились  ще  ширше.
- Я  не  збираюсь  тебе  вбивати.  –  спокійно  сказав  той  –  поки  що.  нехай  сюди  прийдуть  твої  друзі.  Зробимо  їм  сюрприз.
***
Три  дні  назад
Сергій  піднявся  по  водостічній  трубі.  Зловився  руками  за  підвіконник.  Підтягнувся.  Ноги  за  совгали  по  стіні.  Але  він  все  ж  піднявся.  Вікно  було  розбите.  Заскочив  всередину.  Подав  Ігорю  руку…
Михайло  чекав  їх  біля  заднього  входу.  Темрява  приховувала  їх  присутність.  Двері  з  шумом  відчинились.  Сергій  з  Ігорем  пустили  його  всередину.  Вони  були  там,  де  й  проводились  операції.  Це  був  медичний  корпус  в  три  поверхи  з  двома  величезними  ліфтами,  закритий  на  ремонт.  Хтось  не  хотів  розголошення  того,  що  тут  творилось  і  будівлю  закрили,  начебто,  на  ремонт.  Потріскані  стіни.  Стеля  вже  втратила  свій  білий  колір.  Вони  йшли  по  темним  коридорам.  Треба  було  вивчити  все,  що  можна.  Почали  з  першого  поверху.  Тут  був  стаціонар.  Палати  для  пацієнтів.  Лише  кілька  ліжок  без  матраців.  Підійшли  до  дверей  маніпуляційної.
*примітка  автора.  Маніпуляційною  називають  кабінет  в  стаціонарі,  де  роблять  уколи  чи,  наприклад  капають  очні  каплі*  
Михайло  ударив  по  зачинених  дверях.  Пусто…  Лише  кілька  столів  на  колесах  та  полиці,  де  колись  був  медичний  інвертар.  Зараз  там  залишилось  хіба  кілька  пустих  ящиків…
Другий  поверх  займали  відділення  офтальмолога,  хірурга  та  інших  лікарів,  котрих  необхідно  пройти  для  воєнкомату.    Тут  теж  було  пусто.
- Батько  Христі  говорив,  що  її  оперували  на  третьому  поверсі  –  нагадав  Сергій
- Значить  і  нам  туди.  –  сказав  Михайло.
Туди  вели  залізні  двері.  На  них  була  колодка  й  ланцюг.  Не  проблема,  інструменти  в  них  з  собою.  З  шумом,  скрипом  та  купою  матів  вони  все  ж  змогли  відчинити  двері.
Тут  все  виглядало  інакше.  Не  так,  як  на  понищених  першому  та  другому  поверхах.  Стіни  були  покриті  брезентами,  щоб  нічого  не  по  нищилось.  Вони  одразу  ж  направились  в  операційну.  Тут,  як  не  дивно,  не  винесли  нічого.  Старий,  операційний  стіл.  Порад  столи  з  контейнерами.
- Тут  все  й  було  –  сказав  Ігор  –  все  почалось.
- Тут  все  й  завершиться  –  Сергій  оглянувся  навколо  себе  –  ми  заманимо  вбивць  сюди.
- І  як  ти  плануєш  це  зробити?  –  недовірливо  спитав  Михайло.
- Я  вже  зробив  –  всміхнувся  Сергій.  –  майже.
- Не  розумію  –  Михайло  почухав  голову.
- Ти  сюди  як  потрапив?  –  Сергій  повернувся  до  нього
- Через  двері…
- Не  про  те  –  доперло  до  Ігоря  –  причина  по  якій  ти  сюди  прийшов.
- Інтересно  ж…  -  пробурмотів  той  –  ага,  ось  воно  як.
- Гарно,  правда?  –  всміхнувся  Сергій.
- Але  ми  не  знаємо  точно,  хто  з  НИХ  вбивця.
- Я  знаю  –  сказав  Ігор  –  приведи  їх,  а  я  все  поясню.
- Може  поясниш  зараз  –  підозріло  глянув  Сергій
- Ні.  Просто  домовся  ними  про  зустріч.  В  мене  в  голові  вже  майже  готовий  план.
Михайло  хотів  розкрити  рот,  але  передумав.  Ігор  вже  давно  довів,  що  знає,  що  робить.  Сергій  теж  нічого  не  казав.  Лише  ствердно  кивнув.
***
Зараз
Сергій    з  Ігорем  постукали  в  двері.  Їм  відчинив  Михайло.  Вигляд  у  нього  був  збуджений.  
- Де  вас  носило?  –  спитав  він.
- На  кладовище  ходили  –  відповів  Сергій.
- Місця  вибирали?  –  нервово  засміявся  той.
- Одне  –  відповів  Ігор  –  в  тебе  який  ріст?  Цікаво  просто  чи  правильно  все  заповнили…
- І  гроб  в  тебе,  якщо  щось,  буде  дубовий  –  підключився  Сергій.
- Та  ну  вас  –  зареготав  Михайло  –  все  вийшло?
- Так  –  підтвердив  Сергій  –  вони  купились.  Сподіваюсь  твої  докази  залізобетонні.
- Вбивця  не  буде  відпиратись.  Не  зможе.  –  запевнив  Ігор.
Михайло  зачинив  за  собою  двері.  Пройшли  пусті  коридори  комунальної  квартири.  Вони  вийшли  на  вулицю.  Зима  привітала  їх  холодним  вітром.
- Ви  що  будете  робити,  коли  все  скінчиться?  –  спитав  Михайло.
Ігор  з  Сергієм  переглянулись.  Вони  ще  пам’ятали  слова  Михайла.  І  знали,  чим  все  може  скінчитись.  Але  зараз  це  було  не  головне.  Головне  зупинити  решту  вбивств.  Решта  все  потім…
- Висплюсь  –  віджартувався  Сергій  –  на  кінець  то.
- Нап’юсь  –  Ігор  теж  не  стримався  –  на  кінець  то.
- Далекі  у  вас  цілі,  що  ще  сказати  –  Михайло  не  оцінив  жартів.
- О!  –  вголос  видали  вони.  –  твої  краще?
- Я  почну  нове  життя  –  похвалився  той  –  далеко  звідси.  Лише  завершу  все  тут…
 ***
Ігор  з  Михайлом  сиділи  в  старій  маніпуляційній  на  першому  поверсі  і  чекали.  Сергій  мав  прийти  з  підозрюваними.  Ігор  змусить  одного  з  них  зізнатись,  а  далі  вже  вступав  Михайло…
Двері  відчинились  і  всередину  зайшли  два  лікаря.  Обоє  високого  росту,  старші,  худі,  міцні  на  вигляд.  Один,  в  чорному  пальті  та  брюках,  був  їх  знайомий  патологоанатом  Анатолій  Борисович.  Голова  була  майже  лиса.  Лише  де-не-де  було  кілька  сивих  волосин.  Кілька  морщин  на  немолодому  чолі.  Очі  чорні,  ніс  орлиний,  губи  тонкі  довгі.  Зараз  він  виглядав  на  сорок  років.  Лице  було  стривожене,  він  помітно  нервував.  Проте  по  ньому  було  видно,  що  людина  він  уважна  і  розумна.  Іншим,  в  сірій  куртці,  синіх  джинсах,  виявився  хірург,  який  колись  врятував  життя  Сергію  –  Дяченко  Ігор  Михайлович.  Його  добре  худе  лице  з  густою  сивою  шевелюрою  та  пишними  сивими  вусами  зараз  виглядало  ще  старішим  і  виснаженим.  На  щоці  був  рубець.  Але  нанесений  швидше  за  все  не  ножем.
Вони  обоє  зобразили  здивування  на  лиці,  коли  побачили  Ігоря  та  Михайла.
- І  що  це  має  значити?  –  спитав  патологоанатом.
- Я  той,  кому  ви  дзвонили  на  рахунок  скальпеля  –  відповів  Ігор.
- А,  так  –  згадав  той  –  я  ж  вже  сказав,  що  використовувався  одноразовий  скальпель.
Ігор  промовчав.  Михайло  теж  не  розкривав  рот.
- Сергій  –  заговорив  хірург  –  ти  обіцяв  захоплюючі  подробиці.  І  просив  нас  про  допомогу  в  пошуках  міфічного  вбивці.
Сергій  лише  всміхнувся.  Пройшовся  та  оперся  на  одну  з  полиць.  Михайло  зайшов  лікарям  за  спини.  Ігор  сів  на  стіл-каталку.
- Він  не  обманув  –  сказав  він  –  ви  таки  дізнаєтесь  подробиці.
- Було  б  добре  –  нервово  оглянувся  патологоанатом.
- Ми  уважно  слухаємо.  –  Ігор  Михайлович  схрестив  руки  на  грудях.
- Тоді  раджу  всім  запастись  терпінням…
Михайло  нахмурився.  Він  зрозумів  навіщо  вони  запросили  не  лише  вбивцю.  І  справа  не  в  тому,  що  той  би  не  прийшов  сам.  Вони  не  хотіли,  щоб  Михайло  вбив  його,  як  тільки  той  не  буде  мати  чим  відпиратись.  Але  не  розумів  навіщо  спочатку  розкривати  йому  карти,  а  поті  заважати.  Щось  було  явно  не  так.
- Мушу  повідомити  вам,  що  один  з  вас  вбивця  –  заговорив  Ігор.
- Нечувано!  –  обурився  патологоанатом.
- Дослухайте  –  гаркнув  Сергій.
Атмосфера  в  маніпуляційній  стала  напруженішою.
- Я  б  не  сказав,  якби  не  мав  доказів  –  холодно  буркнув  Ігор.  –  Один  з  вас  по-звірськи  вбив  трьох  людей.  
Лікарі  переглянулись.
- Ми  витратили  чотири  місяці,  щоб  вичислити,  що  за  цим  стояв  саме  лікар.  Спочатку  ми  думали  на  когось  з  гуртожитку.  Але,  коли  Сергій  вирішив  перевірити  журнал,  хто  заходив  в  гуртожиток  в  той  день…
- Сторінка  була  вирвана  –  втрутився  той.
- Тоді  ми  й  вирішили,  що  вбивця  зайшов  у  гуртожиток,  а  потім  вийшов  знищивши  сліди  своєї  присутності.  І  ми  стали  шукати.  А  коли  по  телевізору  об’явили,  що  це  самогубство…
- Ви  зрозуміли,  що  це  не  студент  –  дійшло  до  Михайла  –  в  студента  немає  стільки  повноважень,  щоб  просто  закрити  діло.
- Вірно  –  погодився  Ігор  –  тому  ми  стали  шукати.  Знаки  на  тілі  вели  нас  по  слідах.  Вийшли  ми  на  хлопця  померлої.  Котрого  потім  вбив  хтось  з  вас.
Михайло  прислухався  до  останніх  слів.  Зараз  був  той  самий  момент,  щоб  помститись.  Лишилось  лише  дочекатись…
- В  нього  ми  знайшли  ніж  та  карту  –  Ігор  глянув  на  них.  Почну  з  карти.  На  тілі  вбитої  було  клеймо  з  частинкою  карти.  Я  кілька  ночей  потратив,  щоб  знайти  підходяще  в  нашому  місті.  Уявіть  моє  здивування,  коли  ми  знайшли  потрібне  місце.  Ще  й  фотографії…
- Знову  промах  –  втрутився  Сергій  –  значить  працював  хтось  з  вас  не  один,  а  зі  спільником.
- Якого  ми  не  знайшли  –  збрехав  Ігор.
Не  можна  було  підставляти  Сніжану.  Її  життя  й  так  було  в  небезпеці…
- Але  це  не  було  потрібно.  Тоді  ми  вирішили  звернутись  до  історії  того  дитячого  будинку.  І  як  виявилось,  звідти  пропадали  діти.  Точніше  їх  забирали.  І  продавали  на  органи.  Прямо  в  нашому  місті,  у  всіх  під  носом…
Він  уважно  оглянув  лікарів.  Ті  стояли  з  кам’яними  лицями.
- Ми  дістали  реєстри  всіх  пацієнтів  та  всього  персоналу.  І  ви  там  були.  Обоє.
- Це  нічого  не  доводить  –  виклично  крикнув  Михайлович.
- Правильно  –  кивнув  Ігор  –  тільки,  коли  Сергій  перевіряв  усіх  пацієнтів  відповідних  закладів,  він  наткнувся  на  ваше  прізвище.  І  ваше  –  це  вже  стосувалось  Богдановича.
- Той  що?  –  обурився  той  –  в  мене  робота  така.  Вибирати  не  приходиться.
- Друге  спів  падіння?  –  іронічно  спитав  Сергій.
- Давайте  не  будемо  зациклюватись  на  цьому  –  Ігор  примирливо  підняв  руки  –  і  підемо  далі.  Так  от,  здавалось  би,  що    це  нічого  не  доводить…  Проте  на  цьому  ми  не  зупинились.  Батько  покійної  Христі  вказав  на  вас,  Ігорю  Михайловичу.  Згадав  вас  і  вказав  нам  це  місце.  Ви,  були  причетні  до  операцій,  які  тут  проводились.
Всі  погляди  зараз  були  прикуті  до  хірурга.  Він  продовжував  мовчати.
- Це  ви  залишили  нам  послання  на  диктофоні,  який  забрали  в  мене.  Ви  сказали  пацієнтам  те,  що  вони  мали  нам  передати.  Ви,  прикрившись  іменем  покійного  лікаря,  приїжджали  в  гуртожиток  на  кілька  днів  раніше,  щоб  вирішити,  як  краще  провернути  всю  справу  –  очі  Ігоря  горіли  –  його  дружина  згадала  про  рубець  на  лиці.  Але  здало  вас  не  це.
- Це  все  вилами  по  воді  писане!  –  втрутився  патологоанатом  –  маячня  якась…
- Боюсь  що  це  не  зовсім  так  –  перебив  його  Сергій.  -    дослухайте!
- Що  ж,  начебто,  здало  мене?  –  заперечно  похитав  головою  хірург.
- Він  –  Ігор  показав  пальцем  на  патологоанатома.
- Я  ще  тут  при  чому?  –  обурився  той.
- Я  розповідав,  що  ми  знайшли  карту  і  ніж  –  спокійно  продовжив  Ігор  –  і  саме  дивне,  що  ніж  виявився  не  тим,  що  ми  шукали.  Це  звичайний  сувенірний  ніж,  який  не  представляв  цінності  ні  для  чого.  А  ось  скальпель,  котрим  порізали  жертву…  Ви  збрехали,  коли  сказали,  що  той  одноразовий.  Ваш  покійний  друг,  мабуть  не  сказав  вам,  що  він  добув  для  нас  справу  Христі.  Це  ж  не  ви  оглядали  тіло,  правда?
- Не  я  –  погодився  Анатолій  Богданович.
- Так  в  справі  було  сказано,  що  Христю  порізали  скальпелем  з  алмазним  пилом.  Тобто  не  простим,  чи  одноразовим.  Як  до  цього  дійшли,  я  не  знаю.  Але  факт  є  фактом.
- Ви  свідомо  приховали  це,  коли  я  прийшов  до  вас  вперше  –  нагадав  Сергій  –  ви  тоді  сказали,  що  не  можете  віддати  мені  заключення.  Лише  розповісти  на  словах.
- І  що  це  доводить?  –  той  презирливо  всміхнувся  –  я  не  вбивця!  На  той  час  в  мене  є  алібі.
- Ніхто  не  називав  вас  убивцею  –  так  само  презирливо  всміхнувся  Сергій.  –  але  ви  причетні  до  вбивств.  Ви  знали,  коли  станеться  наступне  вбивство!  І  ви  не  зробили  нічого.  Ви  прикрили  свого  спільника!
Хірург  втупився  в  стелю.  Він  і  далі  стояв  з  схрещеними  на  грудях  руками  і  просто  чекав,  коли  вони  закінчать.
- Ваш  друг  –  продовжив  Ігор  –  Борис  Васильович,  зацікавився  цією  справою.  Він  також  вів  своє  розслідування,  як  виявилось.  Він  допоміг  нам.  Проблема  лише  в  тому,  що  він  не  поділився  з  нами  тією  інформацією,  котру  дізнався.  Він  вичислив  ваш  зв’язок  з  убивствами.  Ви  покривали  справжнього  вбивцю,  щоб  врятувати  вашу  власну  шкуру.  І  ви  вбили  його  у  власній  квартирі!
Запанувала  мовчанка.  Лікарі  дивились  то  на  Сергія,  то  на  Ігоря.  Михайло  переводив  погляд  то  на  одного,  то  на  іншого.
- Довести,  що  вбивця  ви  –  Ігор  глянув  на  Ігоря  Михайловича  –  дуже  легко.  Для  цього  потрібно  спів  ставити  скальпель,  який  вам  подарували,  з  тим,  який  були  нанесені  поранення.
- З  чого  ви  взяли,  що  в  мене  є  такий  скальпель?  –  він  на  кінець  то  порушив  мовчанку.
- А  якщо  опитати  персонал  лікарні?  –  спитав  Михайло.  –  хтось  тай  згадає…
Лікарі  переглянулись.  Але  вирази  на  їхньому  лиці  були  різні.  Хірург,  на  диво,  був  веселий.  Патологоанатом  дивився  на  нього  з  виразом:  «ну  я  ж  тебе  попереджав!».
- В  мене  кілька  питань  –  подав  Голос  Сергій.
- Задавай  –  озвався  хірург  –  раз  вже  ви  заклеймили  мене,  як  вбивцю.
- Ніхто  вам  не  повірить  –  патологоанатом  аж  почервонів.
- Сторож  сказав,  що  Аліса,  дівчинка  чиє  серце  дісталось  Христі,  пропала  четвертою.  А  вбивств  було  три.  Ми  думали,  що  просто  не  знаємо  про  одне,  але  цифри  на  тілах  заперечували  цю  теорію.  І  надпис  на  латині  «третя  до  прабатьків»…
- Все  просто  –  хірург  підійшов  до  них  ближче.
- Не  розповідай  –  шикнув  патологоанатом.
- Що  не  розповідай?!  –  розізлився  той  –  Що  не  розповідай?!  Вони  вичислили  мене,  ще  й  разом  з  тобою.  Вони  мають  право  знати!
- Хто  з  вас,  покидьки,  вбив  мого  брата?  –  Михайла  почало  трясти  від  гніву.
«Невчасно»  -  подумав  Ігор.  Він  ще  хотів  почути  історію  вбивці.  А  намір  Михайла  відправити  всіх  на  той  світ  раніше…
- Все  по  порядку  –  спокійно  сказав  хірург.  –  тебе  цікавить  чому  я  пропустив  одну  людину?
- Так,  якщо  чесно  –  кивнув  Сергій.
- А  ти  не  думав,  чому  справи  закривають.  Списують  на  таких  самих  шукачів,  як  ви  з  Ігорем,  (Михайло  тут  все  ж  лишній)  чи  самогубство?  Людина,  яку  я  врятував…
- Хто  це?  –  спитав  Ігор.
- Боюсь  це  ім’я  тобі  нічого  не  скаже  –  відповів  патологоанатом  –  а  от  ти  собі  вирок  можеш  підписати.  Так,  що  для  твого  ж  блага…
- А  тепер  моє  запитання  –  втрутився  Михайло  –  хто  з  вас…
- Ти  тут  лишній  –  перебив  його  хірург.
***
Михайло  рушив  на  нього.  Зараз  він  з  нього  все  вичавить.  Буква  за  буквою.  Склад  за  складом.  Слово  за  словом.  Ніхто  не  посміє  стати  між  ним  і  цим  виродком!  Ніхто!  В  руці  у  Михайла  вже  був  ніж.  Той  ніж,  котрим  він  продірявив  Сергія.  І  яким  продірявить  потім.  Напередодні  він  думав,  що  зробить  з  ними.  Розривався  між  відпустити  і…  А  тепер  стало  ясно.  Щоб  почати  нове  життя,  потрібно  обрубати  кінці…
Лівою  рукою  він  схопив  того  за  барки.  Краєм  ока  помітив,  як  Сергій,  Ігор  і  патологоанатом  кинулись  йому  завадити.  Пізно…
Його  шию  запекло.  Погляд  був  прикутий  до  хірурга.  Він  всміхався.  За  мить  до  того,  як  Михайло  збирався  загнати  в  нього  ніж,  він  перерізав  тому  горло.  Іменним  скальпелем.  Михайло  випустив  ніж.  Схопився  руками  за  шию.  Ноги  підігнулись.  Ніхто  вже  не  біг  до  нього.
- Перед  тим,  як  ти  помреш  –  голос  лікаря  звучав  наче  десь  здалека  –  це  я  збив  твого  брата  тоді.  Він  заважав  так  само,  як  і  ти.  Непотрібні  фігури.  І  вам  пора  забиратись  з  гральної  дошки.
Михайло  спробував  піднятись,  але  сили  вже  покидали  його.  Хотілось  спати.  Він  стікав  кров’ю  і  його  вже  було  не  спасти.  Глянув  на  Ігоря  з  Сергієм.
- По…  Помстіться  –  видав  перед  тим,  як  помер  в  калюжі  власної  крові.        

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570493
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.03.2015

Забери моє життя Частина 3 Розділ 8

8.
За  кілька  днів  до
4:00
Дзвонив  Олекса.  Сергій  лежав  і  розплющеними  очима  і  дивився  на  стелю.  Потягнувся  рукою  по  телефон.
- Алло  –  Сергій  підняв  слухавку.
- Це  Олекса  –  швидко  пробурмотів  той.
- Знаю.  Номер  записаний.  –  буркнув  той.  –  чого  тобі?
- Вибач,  що  розбудив  –  сказав  він.
- Та  нормально  все  –  Сергій  переборов  бажання  послати  його  куди  подалі  –  мені  й  так  не  спалось…
- Мені  теж  –  признався  той  –  я  вже  не  знаю,  скільки  не  спав  нормально.  Як  ви  там?
Сергій  задумався.  А  дійсно?  Як  він?  Він  навіть  не  міг  сказати,  коли  перестав  задавати  собі  такі  запитання.  І  зараз  не  міг  знайти  відповідь.  А  решта?
- Я  не  знаю  –  зараз  він  був,  як  ніколи  чесний.
- А  що  там  Ігор?
Сергій  всміхнувся  від  тієї  іронії,  яка  аж  розпирала  його.  Як  Ігор?  Як  може  почувати  себе  людина,  яка  за  чотири  з  половиною  місяці  перетворилась  з  золотого  хлопця,  вихованого  в  дусі  аристократів,  кращого  студента  університету  –  на  злочинця.  Його  серце,  було  розбите  Настею,  а  він  навіть  поганого  слова  їй  не  сказав.  А  нещодавно  він  прописав  битою  по  голові  наркоманки  захищаючи  своє  та  й  його  життя.
- Чудово  –  Сергій  все  ж  не  стримався  –  він  з  нас  зараз  самий  позитивний.
- А  як  обидчик?  Ти  віддав  йому  здачу?  –  Він  мав  на  увазі  Михайла.
- Так  –  відповів  Сергій  –  обділеним  він  не  вийшов.
- Ну  то  й  добре  –  на  тому  кінці  від  чулось  полегшення  –  і  де  він  зараз?
- Допомагає  нам.
- Я  серйозно!
- Я  теж.  Він  допомагає  нам.  Замість  тебе.
- Ясно  –  тепер  в  голосі  чулось  розчарування
- Не  варто  тобі  приїжджати  –  Сергій  сказав  прямо.  –  я  не  знаю  чим  все  може  закінчитись.  Може  це  наша  остання  розмова.
- Ти  якось  спокійно  це  говориш  –  підозріло  сказав  Олекса.
- Немає  ніякої  гарантії,  що  нам  все  вдасться  –  пояснив  він  –  плюс  я  не  знаю,  як  поведе  себе  наш  новий  друг  після  всього…
- Якось  все  радісно  складається
- Потім  сам  подивишся  якщо  щось  раптом  –  Сергій  позіхнув  –  я  залишу  дещо  для  тебе.  Сам  знаєш  де.
- Знаю  –  тихо  сказав  той  –  ти  про  всяк  мене  вибач  за…
- Не  трудись  –  знову  всміхнувся  Сергій  –  я  вже  не  злюсь.  
- А,  так  я  чого  дзвонив  –  нагадався  Олексій  –  дзвонив  отець  Володимир.
- І  що  в  нього?  –  оживився  Сергій.
- Знайшов  адрес  тієї  клініки,  де  робили  операцію.  Записуй…
- А  ім’я  лікаря  йому  відомо?
***
Зараз
Михайло  глянув  на  годинник.  6:04.  Спати  вже  не  хотілось.  Піднявся.  Точніше  не  піднявся,  а  одразу  ж  припав  руками  до  підлоги.  Ранкова  зарядка  починалась  з  віджимань.  Тіло  потрібно  тримати  в  формі,  а  сьогодні  йому  пригодяться  його  фізичні  дані.  Вдих,  видих  і  так  далі,  в  такому  ж  ритмі.  Він  опускав  і  відривав  своє  тіло  від  рипучого  дерев’яного  паркету.
Сьогодні  він  помститься.  Він  подбає,  щоб  винні  в  смерті  його  брата,  понесли  заслужене  покарання.  Те,  що  сталось  останнім  часом  нагадувало  про  себе.  Перед  очима  то  і  діло  з’являлись  лиця  тих  наркоманів.  Він  дійсно  жалів  їх.  Але  рішення  прийняте,  вибір  зроблений…  так  було  потрібно!
Так  було  потрібно.  Він  вже  й  так  зайшов  задалеко.  Але  він  твердо  вірив  у  те,  що  вбивця  має  бути  покараний.  Зупинитись  він  вже  не  міг.  Лише  не  зараз.  Не  сьогодні.
Піднявся,  віддихався.  Часу  ще  було  вдосталь.  Він  сів  за  стіл.  Там  лежало  кілька  листків.  Половина  з  них  була  пом’ята.  Лист  матері  зайняв  більше  часу  та  зусиль,  ніж  він  думав.  Проте  так  було  необхідно.  Він  напише  його.  Попросить  вибачення  за  все.  Тоді,  коли  все  скінчиться,  він  поїде  до  неї.  Його  не  було  дома  п’ять  довгих  років.  Їй  необхідна  опора.  І  він  стане  нею.  Почне  нове,  чесне  життя.  Плани  так  і  жевріли  в  його  голові.  Після  сьогоднішнього  дня  йому  просто  необхідно  почати  все  заново…
***
Сергій  піднявся  з  ліжка.  Він  аж  тремтів  від  холоду.  І  від  втоми.  Але  сон  його  не  брав.  Дивно,  раніше  він  ненавидів  ранки.  Як  на  пари  підніматись,  то  мука  Господня.  А  як  немає  –  так  не  спиться.  Сесія,  на  щастя  здалась  успішно…  ну  як  успішно?  Просто  здалась.  Але  замість  того,  щоб  ще  відпочивати  вдома,  він  повернувся  в  гуртожиток.  Своїм  збрехав,  що  в  нього  перездача.
Взяв  телефон,  подзвонив  Олексі.  Гудків  не  було.  Абонент  поза  зоною…  Сергій  знизав  плечима.  Може  воно  й  на  краще.  Дзвонив  вчора  Ані.  Та  не  горіла  бажанням  говорити  після  Нового  року.  «Нічого,  перебіситься»  -  вирішив  той.  Він  завжди  всміхався,  згадуючи  її.  Колись  вона  одним  поглядом  змушувала  його  серце  битись  частіше.  В  них  почалось  все  ще  на  першому  курсі.  Вони  тоді  були,  ніби,  друзями.  Обом  було  страшно  перейти  ту  межу.  А  в  якийсь  момент  вони  цілувались  в  темному  коридорі  гуртожитку  і  зрозуміли,  їх  дружба  закінчилась.  І  весь  їх  страх  розсіявся.  Все  було  прекрасно  А  потім…
Вона  так  і  не  пробачила  йому.  Сергій  і  сам  би  не  пробачив  таке.  Спробувавши  раз,  він  вже  не  зупинявся.  Імена  навіть  не  зберігались  в  його  пам’яті.  Все,  щоб  гамувати  біль.  І  в  якийсь  момент,  він  зрозумів,  що  перегорів.  А  Аня?  Пів  року  вони  навіть  не  говорили.  Потім  знову  почали  спілкуватись.  Але  не  як  раніше.  Тепер  вони  були  одне  одному  чужі.  І  якби  не  вбивство…
А  зараз  він  навіть  не  міг  сказати,  що  відчував  до  неї.  Просто  не  задавав  собі  таких  питань.  І  її  теж  не  питав.  Йому  і  так  було  добре.  А  їй…
Він  викинув  такі  думки  з  голови.  Впав  на  землю.  Ранкові  віджимання,  розтяжки  і  присідання,  щоб  повернути  тіло  в  тонус.  В  блоці  був  турнік.  Сергій  пішов  туди,  намагаючись  ігнорувати  тремтіння  в  тілі.  Схопився  за  холодну  металеву  трубу.  Тіло  пішло  вверх…
Думки  плутались  в  його  голові.  Сьогодні  він  мав  бути  зібраний,  але  як  на  зло  не  міг  зібратись.  Нерви  стали  до  біса.  За  весь  час  він  вже  багато  на  що  надивився.  Чого  варті  одні  пацієнти  в  дурках.  Чи  мертве  тіло  в  кімнаті  гуртожитку.  Ще  й  з  клеймом  та  знаком  Бафомета.  
Раніше,  він  би  й  уявити  не  міг,  як  можна  скоїти  щось  подібне.  Тепер…  Вони  продали  наркотики,  залишили  людину  помирати  на  дорозі,  підкупили  посадову  особу  і  призвели  до  вбивства…  але  сьогодні  їх  шанс  виправдати  себе.
Зіскочив  з  турніка.  Пішов  в  ванну.  Відкрив  кран  з  водою.  Вмився.  Тоді  глянув  на  себе  в  дзеркало.  Він  вже  не  впізнавав  себе.  Вже  давно  не  той  Сергій.  І  Аня  помітила  це:
- Просто  тримайся  від  мене  подалі  –  він  сказав  їй  тоді.  –  я  вже  якось  зробив  тобі  боляче,  можу  зробити  ще  раз.
- Ти  сам  собі  не  віриш  –  очі  заблистіли.
Сергій  подумки  прокляв  себе.  Але  це  було  потрібно.
- Я  все  сказав  –  він  доклав  титанічних  зусиль,  щоб  не  видати  справжніх  почуттів.
Повернувся  в  кімнату.  На  його  ліжку  почався  рух.  Тоді  від  його  подушки  відірвалась  світловолоса  голова.
- Ти  чого  на  ногах  так  рано?  –  спитала  Настя.
Навіть  в  темноті  було  видно  вигини  її  тіла.  Вона  була  прекрасна  навіть  зранку.  Хоча  Сергій  бачив  різні  картини  в  цей  час  доби.  Але  не  Настя.  Вона  була  прекрасна  в  любий  час  доби.
- Не  спалось  –  відповів  Сергій.
Підійшов  до  неї,  сів  на  ліжко.  Вона  піднялась,  обійняла  його.  Він  всміхнувся.  Згадав,  як  обіцяв  їй  допомогти.  Тоді  він  не  це  мав  на  увазі.  Значить  Аня  ревнувала  не  дарма…
- Чого  усміхаєшся?  –  глянула  йому  в  очі.
- Настрій  хороший  –  збрехав  він.
- Пошляк  –  на  щастя  Настя  не  те  подумала.
Потягнула  його  до  себе.  Губи  злились  в  поцілунку.  Він  обійняв  її  тепле  тіло.  Вони  залізли  під  ковдру.  Вона  сама  прийшла  до  нього  день  назад.  Хотіла  поговорити.  Поговорили…  
Сергій  тоді  не  думав,  що  вона  залишиться  до  ранку.  Колись  за  нею  засихав  його  друг  Ігор.  В  нього  була  Аня.  Здавалось  вибір  був  очевидний…  
«А,  однаково  горіти  мені  в  пеклі!»  -  подумав  Сергій.
- Ти  знаєш,  що  ти  говориш  уві  сні  –  Настя  відірвала  свої  солодкі  губи  від  його.
- І  що  я  говорив?  –  зацікавився  Сергій.
- Ти  згадував  Аню  –  сказала  вона,  уважно  дивлячись  йому  в  очі  –  тобі  хіба  ніхто  не  говорив?
- Я  давно  вже  живу  тут  сам  –  зніяковів  Сергій.
- Дарма  –  Настя  опустила  голову  йому  на  плече  –  ви  з  нею  непогана  пара.  Тільки  от  ти  дурник.
- Чого  раптом  я  дурник?  –  засміявся  він.
- Тому  що  ти  витрачаєш  себе  на  інших  дівчат,  замість  того,  щоб  бути  з  однією,  яку  любиш…
- З  чого  ти  взяла…
- Я  бачила,  як  ви  дивились  одне  на  одного  –  піднялась,  глянула  йому  в  очі  –  ви  аж  горіли.  Тільки  от  ти  не  можеш  вирішити…
- Я  не  знаю  чи…
Настя  обірвала  його  слова  довгим  поцілунком.
- Ти  ж  чоловік  –  продовжила  вона  –  ти  маєш  діяти!  Вона  дівчина,  перший  крок  вона  не  зробить.  Все  в  твоїх  руках…
- Ти  не  подумай…  –  Сергію  стало  соромно  перед  нею.
- В  мене  немає  причин  жалітись  –  вона  піднялась  і  включила  його  ноутбук  –  ти  колись  обіцяв  мені  допомогти  і  ти  стримав  слово.
- Я  не  це  мав  на  увазі  –  зніяковів  той.
- Знаю  –  вона  включила  музику  і  підкрутила  гучність.  –  ти  дав  мені  зрозуміти,  що  мені  потрібен  такий  самий  закоханий  йолоп,  як  ти.  І  щоб  я  закохалась  в  нього  до  безтями.  Тоді  я  не  знала,  чого  хочу.  Тепер  знаю.  Ти  справедливо  зневажав  мене…
- Тільки  не  йди  –  попросив  Сергій.
В  кімнаті  заграв  Океан  Ельзи:
Не  питай  
Де  я  був,  коли  тобі  було  так  солодко  
Де  я  був,  коли  тебе  таку  незайману  
Підіймали  вище  неба  
Тільки  сам  на  сам  
Хіба  не  там  
Лягла  до  нього.  Вилізла  наверх.  Глянула  своїми  красивими  очима.  Сергій  злегка  при  піднявся.  Настя  задоволено  посміхнулась.  Ліжко  почало  скрипіти.  Вона  нахилилась  до  нього.
Просто  мені  
Так  хочеться  
Бути  там  де  і  ти  
Так  хочеться
Жити  в  тебе  в  полоні  
І  бачити  
Як  тікають  від  мене  сни  
В  твої  долоні  
- Я  й  не  збиралась  –  прошепотіла  йому  на  вухо.
Не  питай  
Чи  бувало  так,  що  я  не  міг  заснути  сам  
Я  стояв  і  лиш  дивився,  як  ховає  дощ  
Все,  що  сказано  тобою  
Всі  твої  сліди  
Бо  так  завжди  
Сергій  знову  при  піднявся  і  тепер  вони  обоє  на  пів  сиділи.  Тіла  рухались  в  такт,  постійно  прискорюючись.  Вона  обхопила  його  за  плечі.  Тоді  обійняла.  Сергій  відчув,  як  в  його  спину  вчепились  нігті  і  почали  тягнути  нерівні  червоні  полоси.  Губи  знову  злились  в  поцілунку.  В  кімнаті  було  темно.  Лише  дисплей  ноутбука  освітив  два  тіла,  що  нагадували  квітку,  яка  от-от  розпустить  свої  пелюстки,  між  якими  горів  вогонь  пристрасті.  Музика  заглушила  всі  звуки,  які  доносились  в  кімнаті.
Просто  мені  
Так  хочеться  
Бути  там  де  і  ти  
Так  хочеться
Жити  в  тебе  в  полоні  
І  бачити  
Як  тікають  від  мене  сни  
В  твої  долоні  
***
Один  день  назад
Він  стояв  навпроти  Сніжани.  Оперся  на  широкий  білий  підвіконник.  Вона  стояла  навпроти  дверей.  В  її  кухні  було  достатньо  місця,  для  того,  щоб  вони  знаходились  якомога  далі  одне  від  одного.  Сьогодні  вона  не  була  усміхнена.  Вона  не  була  прекрасна.  Запухлі  від  сліз  червоні  очі.  Туш  розмазана  о  лиці.  Вона  виглядала  жалюгідно.
- Я  не  знала!  –  ревіла  Сніжана.
- Чому  ти  не  розповіла?  –  тихо  спитав  Ігор.  
- Я  не  могла.
Він  промовчав.  Не  знав,  що  сказати.  Сергій  якось  взяв  журнал  відвідувачів.  І  вичислив,  коли  вбивця  проникнув  у  гуртожиток  перший  раз.  Вони  з  Ігорем  пішли  в  кімнату,  до  якої,  начебто,  викликали  швидку.  Там  жила  Рита.  Вона  згадала,  що  тоді  саме  Сніжані,  яка  тоді  знаходилась  в  неї,  стало  погано.  Вона  колись  говорила  Ігорю,  що  була  фотографом…
- Не  вірю!  –  Ігор  заперечував  цей  факт.
- Це  ще  ні  про  що  не  говорить  –  заспокоїв  його  Сергій.  –  я  не  скажу  Михайлові.  Але…
- Я  знаю  –  тихо  промовив  тоді  Ігор  –  я  змушу  її  зізнатись.
Він  аж  тепер  наважився.  Сніжана  не  відпиралась.  Знала,  що  немає  змісту.
- Я  не  знала,  що  її  вб’ють  –  заспокоїлась  вона  –  я  й  її  не  знала  толком.  Просто…
- Він  заплатив  тобі  –  здогадався  Ігор.  –  за  фото  сесію  Христі.  Назвався  її  шанувальником…
- Так  –  призналась  вона  –  я  його  навіть  толком  не  бачила…
- Брешеш  –  перебив  Ігор  –  ти  його  викликала.  Плюс  він  платив…
- Я  не  можу  його  чітко  описати  –  сказала  та  –  мене  медсестра  оглядала.  А  він  зник  під  якимсь  невідомим  приводом…
«Заховав  і  інструменти,  якими  й  лишав  нам  підказки  –  здогадався  Ігор  –  клеймо,  ніж,  скальпель…»
- Як  ти  передала  йому  фотографію,  на  якій  є  я,  Сергій  та  Олекса?
- Залишила  в  обумовленому  місці  –  пояснила  та  –  він  тоді  написав  СМС  з  датою  та  місцем.  Гроші  переводив,  як  завжди,  на  карточку.  І  навіть  не  питай  звідки  він  знав,  що  ви  прийдете  по  того  хлопця.
- Чому  ж  ти  допомогла  йому  ще  раз?
- Боялась.  Плюс  він  обіцяв,  що  не  чіпатиме  мене.
- І  ти  повірила?  
- А  вибір  був?  Та  коли  я  побачила  вас…
- То  що?  –  холодно  запитав  Ігор  –  що  ти  зробила?
- Я  просила  його  не  чіпати  вас!  –  вона  знову  заридала.  –  не  чіпати  тебе!
Вона  оперлась  на  стіну.  Ноги  підкосились.  Вона  б  упала,  якби  Ігор  не  підхопив  її.
- Я  ж  люблю  тебе!  –  крізь  сльози  сказала  та.
- Якби  ж  ти  раніше  призналась,  що  допомагала  –  Ігор  обійняв  її  –  скільки  б  можна  було…
- Мені  жаль…
- Вірю  –  він  посадив  її  на  крісло  і  пішов  до  виходу.
- Не  йди!  –  попросила  та  –  не  залишай  мене!
- Мені  потрібно  подумати  –  відчинив  двері.  –  і  про  всяк  випадок,  якщо  нам  не  вдасться…
- Добре  –  кивнула  та  –  я  зникну.  І  з  твого  життя…
- Це  буде  видно  потім  –  він  вийшов  і  зачинив  за  собою  двері.  
***
Зараз
Двері  відчинились  і  викладач  зайшов  у  аудиторію.  Це  був  чоловік  п’ятдесяти  років.  Чорні  брюки,  біла  сорочка,  сірий  піджак,  який  ледь  стягувався  до  купи,  щоб  приховати  величезне  пузо.  Обличчя  здавалось  темнішим  ніж  було  насправді  через  густу  сиву  шевелюру  на  голові.  Лице  чисто  вибрите,  з  виразом  втомленості.  Але  не  від  важкої  праці.  Втомленість  його  з’являлась,  коли  він  дивився  на  студентів.  
В  аудиторії  вже  сиділо  кілька  чоловік.  Вони  піднялись,  коли  той  зайшов.  Всі  крім  одного…
Ігор  сидів  за  партою  і  щось  писав.  В  такий  день  і  перездача  з  екзамену.  Він  настільки  поглинув  у  пошуки  вбивці,  що  не  потрапив  на  екзамен.  І  зараз  він  сидів  в  старій  лекційній  аудиторії  і  щось  писав.
Під  очима  ледь  помітні  мішки.  Та  дівчина  продовжувала  приходити  до  нього  в  снах.  Тому  він  намагався  зайвий  раз  не  закривати  очі,  допоки  не  звалювався  без  сил  і  не  поринав  у  тяжке  безпам’ятство.  Він  проводив  ночі  в  роздумах.  Перечитував  той  звіт,  який  колись  забрав.  Раз  за  разом  переглядав  усі  деталі  вбивства.  Не  можна  було  нічого  пропустити.  Також  згадував  слова  пацієнта,  про  те,  що  вони  не  перші.  Хтось  до  них  вже  вів  гру  з  вбивцею.  І  програв.  Так  і  вони.  Чотири  місяці  потратили,  щоб  зібрати  картинку  до  купи.  Значить  скоро  хід  вбивці.  Або  він  або  вони.  І  невідомо  ще  хто  кого.  Відомо  було  лише  одне.  Вони  були  близько…
Сьогодні  вирішиться  все.  Періодично  він  тихо  промовляв  ці  слова.  На  щастя  ніхто  не  звертав  на  нього  уваги.
- Ігорю,  як  ти  тут  опинився?  –  спитав  викладач  дістаючи  білети.
- Проспав  –  не  відриваючи  голови  збрехав  той.
- Як  так?  –  той  підійшов  до  його  парти  –  ти  ж  кращий  студент…
- Той  що?  –  Ігор  закреслив  кілька  рядків  –  кращий  студент  теж  хоче  спати.
- Ти  ж  розумієш,  що  ти  перекреслив  собі  весь  рейтинг,  який  ти  здобував  чотири  роки.  –  викладач  похитав  головою.
- Хіба  рейтинг  показник  знань?  –  він  нарешті  глянув  на  викладача.
Той  не  чекав  такого.  Ніхто  не  чекав  такого  від  Ігоря.  Всі  дивились  на  нього,  як  на  божевільного.  Він  згадав,  чому  вважав  усіх  ідіотами.  На  нього  завжди  дивились  не  так.  як  не  з  заздрістю,  то  зі  здивуванням  точно.  Раніше  він  би  відчув  би  зневагу  до  них.  Але  не  зараз.  Вбивця  був  геніальнішим  за  нього.  Вбивця  був  його  ціллю.  Тепер  він  не  розумів,  що  його  раніше  приваблювало  в  навчанні.  Один  момент  перекреслив  усе.  Він  знову  схилився  над  листком.
- В  твоєму  випадку  це  точно  не  показник  –  відповів  викладач.  –  жаль  відомість  довелось  закрити.  Тепер  сам  розумієш…
- Поставите  мінімум?  –  іронічно  всміхнувся  Ігор.
- Поставити  то  поставлю  хоч  би  й  зараз…  -  затягнув  викладач.
- Чудово!  –  Ігор  піднявся  –  можна  йти?
Такого  ніхто  не  чекав.  В  аудиторії  тепер  була  гробова  тишина.
- Ти  не  захворів?  –  підозріло  запитав  викладач
- Я  прекрасно  себе  відчуваю  –  відповів  той.
- Ти  ж  розумієш,  що  не  тільки  втратив  стипендію…
- А  ще  перекреслив  свій  рейтинг  –  продовжив  Ігор  –  поставив  хрест  на  магістратурі  і  перестану  бути  кращим  студентом  університету.  Здається,  я  нічого  не  пропустив?  Так,  чудово  розумію.
- Я  повірити  не  можу!  –  з  докором  сказав  той.  –  я  ще  не  бачив  студента  з  такими  задатками…
- Ви  перебільшуєте  –  знизав  плечима  –  це  ж  всього  лише  оцінка.  А  продовжувати  навчання  після  четвертого  курсу  я  не  планую.  І  раз  ви  відмітили  мої  розумові  здібності,  значить  оцінку  ви  мені  поставите…
Він  направився  до  дверей.  Попрощався  і  вийшов.  Викладач  мовчки  провів  його  поглядом.  Тоді  подивився  на  парту  за  якою  він  сидів.  Там  лежав  листок.  Взяв  його  до  рук.  Великими  літерами  було  написано:  Сніжані.      
Чогось  так  мало
тебе  так  мало
а  може  дивно
та  точно  зрозуміло
я  сам  винний
і  ти,  сама  винна
Проте  це  не  новина.
Чомусь  мені  мало
Чому  тебе  мало?
скажу  більше
усе  зламала
скажу  менше
усе  губив  я
я  винний?
ти  віриш
 ти  винна?!
я  дивний
життя  –  кругле
усе  повернеться
тобі  відгукнеться
мені  відгукнеться
страшно?
ти  вільна
сумно
лишилась  одна
смійся
від  болю
плач
ти  ж  щаслива?
Хоча  це  моя  вина
Я  теж  люблю  тебе
Просто  я  дивний…

***
Сергій  чекав  його  на  виході  з  університету.  Про  Настю  він,  ясне  діло,  не  розповідав.  Мовчки  потисли  одне  одному  руки.  В  них  ще  було  досить  часу.
Вони  сіли  на  автобус.  Сиділи  мовчки  аж  до  самого  кладовища.  Сьогодні  тут  було  пусто.  Хіба  що  п’яний  сторож  показав  їм  дорогу.  Йшли  по  болоті.  Дорога  була  після  дощу.  Зима  без  снігу,  своїм  сірим  відтінком,  нагадувала  осінь.  Вони  минали  могили  різної  давності.  Минали  лиця  покійних  людей,  навіть  не  читаючи  і  не  дивлячись  на  них.  
Знайшли  потрібну  їм.  В  них  ще  було  досить  часу.  Тому  вони  вирішили  провідати  могилу  тренера.  Він  поміг  їм.  Без  нього  вони  не  осилили  б  і  половину.  
***
Чотири  місяці  назад
Тренер  не  сказав  ні  слова.  Він  лише  сидів,  міцно  стиснувши  зуби.  І  дивився.  Дивився  з  неприхованою  ненавистю  на  те,  що  показав  Сергій.  Навіть  коли  зняте  відео  закінчилось,  в  квартирі  тренера  ще  довго  панувала  тиша.
Сергій  був  з  Ігорем.  Вони  двоє  прийшли  по  допомогу,  поки  Олекса  намагався  щось  дізнатись.  Але  ,  що  би  вони  не  робили,  не  спрацьовувало.  Скоро  вже  місяць,  а  вони  там  де  і  були…
- Я  допоможу  вам  –  врешті  сказав  він.
Ігор  хотів  сказати  щось  розумне,  але  побачивши,  що  це  не  все,  що  мав  сказати  тренер  замовк.
- Вбивцю  потрібно  знайти  –  продовжив  він  дивлячись  на  Сергія.  –  таке  не  можна  спускати  з  рук.  Тепер,  що  ти  хотів  сказати?
- Лишень  те,  що  ви  повинні  уявляти,  як  сильно  ви  ризикуєте  допомагаючи  нам.  –  спокійно  сказав  Ігор.
- Я  розумію.  Тому  вбивця  має  бути  покараним…
***
Сергій  з  Ігорем  мовчки  дивились  на  мармуровий  надгробний  пам’ятник.  Вони  пропустили  похорони.  Анатолій  Богданович,  так  звали  патологоанатома,  подзвонив  йому.
- Його  смерть  на  наших  руках  –  Ігор  порушив  мовчанку.
- Він  знав,  на  що  йшов  –  тихо  сказав  Сергій  –  і  він  пішов  би  ще  раз.  Навіть  якби  знав,  що  для  нього  все  цим  і  закінчиться.
Витік  газу  в  його  квартирі.  Вісім  днів  тому.  А  перед  тим  він  сидів  у  кабінеті  слідчого  і  відмазував  Сергія  і  компанію.  Він  надав  їм  алібі,  якого  в  них  не  було.  І  цим  врятував  їх.
- Він  вів  своє  розслідування  –  сказав  Ігор.  
- Знати  б  що  він  вияснив  –  промовив  Сергій.
- І  так  знаю  –  сказав  Ігор  –  він  дізнався  те,  що  ми  лише  маємо  дізнатись.  І  більш  ймовірно,  що  він  вичислив  убивцю.  
- Тепер  нам  не  дізнатись…
- Вже  й  не  потрібно  –  Ігор  поклав  руку  йому  на  плече  –  сьогодні  все  вирішиться.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570334
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.03.2015

Забери моє життя Частина 3 Розділ 7

7.
Два  тижні  потому…
- Це  і  є  ваш  план?  –  спитав  Михайло,  оглядаючи  ватман.
Раз  вже  він  з  ними  в  команді,  то  приховувати  щось  від  нього  змісту  не  було.
- Так!  –  сказав  Сергій.  –  і  тепер  ми  будемо  слідувати,  йому.  Крок  за  кроком.
- І  яка  моя  в  ньому  роль?  –  спитав  той  –  крім  очевидної?
- Як  бачиш  –  втрутився  Ігор  –  в  нас  є  кілька  ниточок,  за  які  варто  смикнути.
- І  що  робити  мені?
Сергій  з  Ігорем  переглянулись.
***
Ще  через  кілька  днів
В  камері  було  темно.  Лише  самотня  лампочка  освітлювала  стіл  за  яким  сидів  Сергій.  Мить,  і  двері  відчинились.  Охоронці  завели  пацієнта.  Невисокого  зросту,  худий.  Світле  волосся,  нагадувало  копицю  сіна.  Голова  опущена  донизу,  ноги  ледь  йшли.  Він  був  в  гамівній  сорочці.  Його  супроводжували  два  здорові  санітари.  «Не  утни  якусь  дурницю  –  згадав  слова  Васильовича  –  а  то  залишишся  там  з  ними.  І  не  доведеш,  що  ти  нормальний.  Сам  знаєш:  здорових  людей  немає.  Є  не  до-обстежені».
Його  тренер  вже  не  раз  допомагав  йому.  Він  пообіцяв  свою  підтримку  після  побаченого  відео.  А  в  місті  його  багато  хто  знав.  І  зараз  прийшов  час  скористатись  перевагами  цього  знайомства.
***
Тиждень  назад
Сергій  мчав  вниз  по  сходах,  наче  навіжений.  Його  осінило.  Натовп  розходився  вбік.
- Навіжений!  –  крикнула  якась  дівчина,  яку  він  заледве  не  збив  з  ніг.
Він  не  удостоїв  її  відповіддю.  Просто  продовжив  свій  рух  по  гуртожитським  сходам.
Вахтерка  здивовано  глянула  на  нього.  Як  на  зло,  сьогодні  знову  була  дружина  коменданта.
- Я  знову  по  журнал  –  захекано  прогомонів  Сергій.
- Там  ж  була  вирвана  сторінка  –  вона  глянула  на  нього  своїм  звичним  поглядом,  від  якого  стало  не  по  собі.
- Знаю  –  кивнув  Сергій  –  він  у  вас?
- Тримай,  Шерлок  –  простягнула  йому  потріпаний  зошит.
Сергій  почав  гортати  сторінки…
***
Зараз
Пацієнта  всадили  на  прикручений  до  підлоги  стілець.  Міцно  зафіксували  в  кріслі.  Сергія  пересмикнуло.  Вічно  йому  випадає  йти  в  такі  мед  заклади.  Як  не  морг,  то  дурка.  Проте  такого  він  не  чекав.  Це  мали  бути  стереотипи.  Давно  вже  не  практикують  такі  методи.  Не  повинно  бути  здоровенних  санітарів.  А  хворих  не  мають  накачувати  транквілізаторами.  З  ними  працюють  переважно  жінки,  які  проводять  різні  терапії.  Але  побачене  Сергій  не  міг  оспорити.
- Ви  не  подумайте  –  санітар  зрозумів  його  погляд  –  в  нас  такого  майже  немає.  Та  й  майже  ніде  такого  вже  немає.  Все  мирно.  Все  добре.  Просто  з  оцим  інакше  ніяк.
Пацієнт  тим  часом  підняв  голову.  Гострі  риси  лиця  чимось  нагадали  Ігоря.  Під  великими  чорними  очима  мішки,  які  скоріше  свідчили  про  стан  організму  ніж  про  безсоння.
- Він  тут  самий  неадекватний  –  продовжив  санітар  –  його  діагноз  змінюють  по  кілька  разів  на  рік.  Ви  прийшли  не  в  самий  кращий  час…
- Він  зможе  відповісти  на  кілька  моїх  запитань?  –  Сергій  не  зводив  з  того  погляду.  
- Зазвичай  його  цікаво  послухати  –  відповів  санітар.
- Я  радий,  що  почув  від  тебе  хоч  якийсь  комплімент  –  почувся  голос  хворого.  –  а  то  набридло  слухати  твої  прокльони.
- Поговори  мені  тут!  –  гаркнув  санітар.
Але  замовк  перехопивши  погляд  Сергія.  Похлопав  товариша  по  плечі  і  вони  вдвох  вийшли  за  двері.
- Так,  що  привело  тебе  саме  до  мене?  –  з  цікавістю  глянув  той.
- Я  хочу  запитати  тебе  дещо  –  признався  Сергій.
- З  чого  ти  взяв,  що  я  допоможу?  –  той  максимально  нахилився  до  нього
- З  того,  що  я  можу  допомогти  тобі  –  вони  не  зводили  одне  з  одного  поглядів  –  ти  ж  чогось  хочеш?  Годують  тут  погано,  правда?
- Підкуп,  підкуп,  підкуп  –  зареготав  той  –  жаль  я  не  знаю  вбивці…
- Що?!  –  в  Сергія  від  здивування  розкрились  очі.
- А  ти  думав  я  не  знаю?  –  регіт  посилився.
Тепер  на  лиці  в  нього  панувала  усмішка.  Його  тіло  аж  затряслось  від  сміху.  Голова  відкинулась  назад.  Сергій  мовчки  спостерігав  за  ним.  Двері  відкрились  і  звідти  виглянула  голова  санітара.  Сергій  зупинив  того  помахом  руки.  Той  ствердно  кивнув  і  зачинив  двері.
- Бачиш,  я  роблю  твоє  життя  кращим  –  Сергій  видушив  з  себе  усмішку  –  відплатиш  добром?
- О,  звісно!  –  той  усміхнувся  ще  ширше.  –  я  тобі  дещо  розповім.
- Може  й  вбивцю  знаєш?  –  недовірливо  всміхнувся  він.
- Ах,  якби…
- Ти  реагуєш  наче  він  по  твоєму  герой?
- Ні,  по  моєму  він  геній,  раз  його  ніхто  не  впіймав  –  той  перестав  усміхатись.
Якби  не  очі,  які  аж  світились,  його  б  можна  було  признати  нормальним.
- А  хіба  хтось  його  ловив?
- Це  я  й  збирався  тобі  розповісти  –  відповів  хворий.
***
За  день  до
Ігор  постукав  в  двері.  Почулись  старі  тяжкі  кроки.  Двері  будки  відчинились  і  перед  ним  стояв  Петрович.
- Здоров,  студент  –  той  одразу  ж  впізнав  його  –  живий?
- Живий  –  всміхнувся  Ігор  –  ви  як?
- Та  я  що?  –  дід  знизав  плечима  –  все  як  завжди.  Робота  не  робиться,  от  я  і  сторожу,  що  залишилось.  Та  ти  заходи-заходи,  не  мерзни.
Він  відійшов  набік,  пропускаючи  Ігоря  всередину.  В  сторожці  нічого  не  змінилось  з  останнього  часу.
- Як  ти  після  того?  –  спитав  сторож.
- Навіть  не  пам’ятаю,  як  добрався  до  дому  –  признався  той.
Дід  зареготав.  Він  вже  всівся  в  своє  крісло  і  жестом  запросив  Ігоря  сісти  на  табуретку.
- То  чим  знову  зобов’язаний?  –  спитав  він.
- Знову  послухаю  стару  пісню  –  Ігор  дістав  пляшку  горілки  –  але  з  новими  куплетами.
- Та  що  тебе  це  так  цікавить?  –  спохмурнів  Петрович.
- Багато  смертей  пов’язано  з  цим  місцем  –  Ігор  говорив  з  серйозним  лицем.
- То  й  нехай  так  і  буде.  Тобі  то  що?
- Помирають  не  ті  люди…
- А  звідки  ти  знаєш  які  ті,  які  не  ті?
Ігор  глянув  на  діда.  Видихнув.  Вибору  не  було:
- Ви  були  праві,  коли  говорили,  що  дітей  брали  на  органи  –  заговорив  він  –  точно  відомо  про  шість  дітей.
Він  розклав  перед  ним  шість  фотографій.
Дід  уважно  глянув  на  них.  тоді  показав  пальцем  на  одного  з  хлопців.
- Це  його    знайшли  без  очей  –  тихо  сказав  він.  –  Далі  викрали  трьох  дівчаток.
Однією  з  них  була  та  Аліса  на  фотокартці,  яку  вбивця  прислав  Христі.  Але,  по  словах  діда,  вона  виявилась  четвертою.
- Ви  впевнені?  –  перепитав  Ігор  –  що  вона  не  третя.
- Як  в  тому,  що  зараз  бачу  тебе  і  відповідаю  на  тупі  запитання  –  той  все  ж  стояв  на  своєму.
 Дід  продовжував  перелічувати  всіх  по  іменах.  В  очах  старого  читався  біль,  коли  він  згадував  про  них.  Він  був  правий,  коли  назвав  місце  проклятим.
- А  в  них  немає  родичів?  –  спитав  він.
- У  сиріт?  –  перепитав  Петрович  –  ти  серйозно?
- Я  про  родичів  з  інтернату.
- В  Аліси  був  старший  брат,  але  помер,  як  і  більшість  дітей.
- Більшість?  –  перепитав  той.
- А  ти  думав  у  них  щасливе  життя  після  інтернату?  –  дід  подивився  йому  в  очі.  –  половина  з  них  помирає  на  вулицях,  половина  в  дурках.  Лише  деякі  можуть  де-не-де  влаштуватись  і  жити,  як  нормальні  люди…
- А  не  знаєте…
- Не  знаю  і  знати  не  хочу  –  перебив  сторож  –  ще  не  вистачало  наклеп  на  когось  з  них  зводити.
- А  ті,  що  тут  працювали?  –  Ігор  вирішив  зайти  з  іншого  боку  –  лікарі,  вихователі?  А  може  є  ті  хто  в  виправних  закладах?  Вони  не  можуть  бути  причетними  до  вбивства,  але  можуть  багато  чого  прояснити…
- Щоб  посадили  одного  з  «дітей»?  –  той  не  вірив  Ігорю.
- Я  не  казав,  що  це  саме  діти.
- А  хто  по  твоєму?  Може  я?
- Не  виключено  –  знизав  плечима.  –  ви  ж  розумієте,  навіщо  я  це  роблю?
- Але  не  розділяю  твоїх  поглядів
- І  не  потрібно.  Вбивця  забирає  життя  не  тих,  хто  викрадав  дітей,  а  тих,  в  кого  їхні  серця,  або  інші  органи.  Я  не  можу  такого  допустити.  Ви  нормально  будете  спати,  знаючи,  що  через  те,  що  ви  не  допомогли,  хтось  знову  помре?!
- Ти  мені  на  жалість  не  дави…
- Навіть  не  думав  –  в  Ігоря  аж  заблистіли  очі  –  мені  жаль  тих  дітей.  Але  цим  їх  не  повернеш.  А  їх  історію  можна  донести  й  іншим  шляхом…
Дід  опустив  голову.  Схопив  поставлену  на  стіл  пляшку,  відкрив  і  зробив  кілька  великих  ковтків.  Тоді  глянув  на  Ігоря.
- Ти  ж  не  лише  фотографії  приніс,  правда?  –  спитав  він.
Ігор  ствердно  кивнув.
- Тоді  діставай  і  клади  на  стіл.  Я  спробую  допомогти.
***
- Після  кожного  вбивства  знаходились  такі  любителі  справедливості,  як  і  ти  з  друзями  –  почав  той  –  всі  горіли  бажанням  знайти  винного.
- Багато  таких  було?  –  уточнив  Сергій.
- Ключове  слово:  було  –  псих  намагався  залякати  Сергія  –  тепер  їх  немає.  Нікого.  Такі,  як  ти  та  твої  друзі  відправляться  на  той  світ.  А  ті,  хто  могли  мати  до  цього  відношення  сядуть,  або  будуть  залякані  на  все  життя.  І  будуть  сидіти  тихо  і  трястись.  Ти  ж  мабуть  думав,  чому  між  вбивствами  різні  терміни?  Чи  може  ви  з  друзями  проводили  вечори  намагаючись  дійти  до  того,  що  він  вам  дає.  Я  дам  тобі  кілька  підказок,  які  дав  твоєму  попереднику.
- Кому?  –  перепитав  Сергій.
- Пів  року  назад  до  мене  приходив  один  чоловік.  Старший  від  тебе  навіть  не  знаю  на  скільки  років…
«Вчитель  другої  жертви,  на  якого  потім  все  і  повісили»  –  здогадався  Сергій.  Але  продовжував  мовчати.  Не  можна  було  розкривати  всі  карти.
- …  він  просив  допомогти  йому  вичислити  вбивцю.  Теж  пропонував  такі  ж  хабарі,  як  і  ти.
- І  що  саме  ти  йому  розповів?
- Тобі  це  мало  чим  допоможе,  але  так  і  бути.  Ти  вже  намагався  розшифрувати  підказки.  І  ти  дійшов  такого  ж  прогресу,  як  і  той  вчитель,  раз  ти  тут.  Тільки  от  далі  біда.
- Невже?
- Так.  Твій  сарказм  тобі  мало  допоможе,  коли  він  по  тебе  прийде.  Він  почекає,  поки  в  тебе  вичерпаються  всі  підказки.  Він  дасть  тобі  можливість  змарнувати  всі  шанси.  І  коли  в  тебе  не  залишиться  нічого...
***
Кілька  днів  тому
Ігор  стояв  у  парку.  Михайло  подзвонив  йому  і  сказав,  що  потрібно  зустрітись.  Сергій  їздив,  допитував  сиріт,  тож  його  не  було  аж  до  вечора.  Олекса  заліг  на  дно  і  зв’язки  вони  не  підтримували.  Тому  прийшлось  йти  саме  йому.  
Михайло  сказав,  що  добуде  інформацію  про  ножі,  якими  користувався  вбивця.  І  зараз  він  нарешті  подзвонив.  Може  це  щось  важливе?
- Звичайні  сувенірні  ножі  –  Михайло  розчарував  його.  –  Китай!
- Не  може  бути  –  не  вірив  Ігор.
Ще  одна  ниточка  обірвалась.
- Я  показав  його  одному  знавцю  –  продовжив  Михайло  –  він  довго  крив  матом  вузькооких  виробників.  Нічого  дивного,  чи  особливого  в  них  немає.  Таких  по  місту  назбирається  з  сотню.
- Але  чому  вбивця  залишив  його  в  тілі  жертви?  –  вголос  подумав  він.
- Натякає,  що  він  китаєць?  –  припустив  Міша.
- Ну,  стопудово  –  не  оцінив  Ігор.  –  я  серйозно.
- Може  він  хотів  заплутати  нас  –  продовжив  той.  –  так  сказати,  ввести  в  оману.
- Може  –  погодився  Ігор  –  а  може  хотів  показати  ще  щось.
***
Зараз
- Він  прийде  за  мною?  –  запитав  він.
- Так.  Він  зробить  все  тихо.  Буде  виглядати,  як  самогубство.  Може  зникнеш  безвісті,  хтозна?  Ти  не  перший.  І  не  будеш  останнім.  Після  тебе  хтось  прийде  ще  хтось.  Буде  шукати  того,  кого  шукаєш  і  ти.  І  я  скажу  те,  що  сказав  тобі.
- Навіщо  йому  це?  –  спитав  той.
- Так  і  твій  попередник  запитував  –  зареготав  той  –  і  я…
- Так-так  –  обірвав  Сергій  –  видавай!
- Ти  ж  чув  його  голос,  так?  він  ж  казав  тобі,  що  веде  з  тобою  гру.  Спочатку  ти  ходиш.  Тоді  він.  І  якщо  ти  дістанешся  до  нього…
- І  він  так  просто  здасться?
- Ні,  бо  ти  не  дістанешся  до  нього.  Він  не  дасть  тобі  цього  зробити.  Скільки  раз  ти  переступив  через  себе?  Скільки  разів  ти  вже  переступив  через  закон?  Так  завжди.  Відколи  ви  з  друзями  затіяли  з  ним  гру,  ви  почали  падати.  І  весь  ваш  рух  до  нього  нагадує  одне  затяжне  падіння  вниз.  А  коли  ви  все  ж  впадете  і  досягнете  дна  тієї  прірви,  в  яку  він  вас  вів…
- Він  прийде  –  закінчив  Сергій.
-  В  тебе  ще  є  час  –  псих  уважно  глянув  на  нього  –  навіть  я  це  бачу.  Ти  ще  на  впав  так  низько…
- Навіщо  йому  це?  навіщо  опускати  мене  вниз?  Робити  гіршим…
- Щоб  дати  тобі  очевидний  вибір  –  той  знизав  плечима  –  хіба  ти  не  бачиш?
- Нажаль  –  Сергій  розвів  руками.
- Значить  так  і  має  бути  –  виснував  той.
«На  диктофоні  той  говорив,  що  добереться  до  наших  близьких»  –  згадав  Сергій.  Але  в  слух  говорити  не  став.
- А  знаєш  –  почав  він  –  ти  третій,  хто  мені  це  заявляє…
- Зі  скількох?  –  зацікавився  той.
- З  двадцяти  шести  –  признався  Сергій  –  я  два  тижні,  день  в  день  їжджу,  виловлюю  вас.  Ти,  на  щастя,  останній.
- І  багато  дізнався?  –  той  самовдоволено  всміхнувся  той.
- Так.  Більше  ніж  повинен  був.  Завдяки  тобі.
- Мені?  –  усмішка  на  його  лиці  зів’яла.
Він  мінявся  в  лиці.  Великі  очі  з  мішками  під  ними  вже  більше  не  горіли  тим  вогнем  безумства.  На  лиці  з’явився  острах.
***
За  день  до
Ігор  з  Мішою  піднімались  по  сходах.  Будинок  ще  австрійських  часів.  Такі  збереглись  лише  тому,  що  вважались  пам’яткою  архітектури.  Але,  будь  воля  Ігоря,  він  би  позносив  їх  і  побудував  нові  багатоповерхівки,  щоб  більше  людей  мали  де  жити.
Потрібна  їм  квартира  знаходилась  на  третьому  поверсі.  Старенькі  дерев’яні  двері  білого  кольору  та  дзвінок,  який  не  працював.  
Їм  відкрила  літня  жіночка.  Її  старе  лице  виражало  тугу.  Вона  носила  чорне  вбрання  та  чорну  хустку  на  голові.  По  її  виразу  обличчя  вони  зрозуміли,  що  спізнились…  
***
Зараз
- Що?  –  Сергій  не  зміг  не  помітити  цього  –  боїшся  його  розчарувати?
- Що  ти  дізнався?
- Що  ти  знаєш  хто  це,  але  можеш  не  казати.  Не  потрібно.  Я  витратив  кілька  годин,  намагаючись  дізнатись  його  ім’я  в  першого,  котрий  розповів  мені  те,  що  й  ти.  Він  не  знав.  Бачив  в  лице,  але  не  міг  доступно  описати.  Та  й  не  потрібно…
***
Подув  сильний  зимовий  вітер.  Хоч  снігу  і  не  було.  2012,  а  снігу  немає.  Ігор  зіщулився  намагаючись  вберегтись  від  мерзенної  погоди.  Він  попрощався  з  старим  та  покинув  територію.  На  цей  раз  вже  тверезим.  Сторож  таки  добре  допоміг  йому.  Ігор  дістав  телефон  з  кишені.  Набрав  номер  того  суд-мед  експерта,  який  і  допомагав  їм.
- Алло  –  почулось  в  слухавку.
- Я  друг  Сергія.  Того,  котрий  до  вас  підходив  по…
- Я  пам’ятаю  –  обірвав  той  –  чого  тобі?
- Я  можу  вас  дещо  попросити?  –  спитав  Ігор.
- З  чого  раптом  мені  тобі  допомагати?  –  недовірливо  спитав  той.
- Васильович  вам  привіт  передавав.
- Що  в  тебе?
- Ви  не  могли  б  дещо  дізнатись  про  скальпель…
- Ясно,  не  продовжуй  –  обірвав  той  –  дзвонити  на  цей  номер?
- В  любий  час.
***
Сергій  витримав  паузу,  насолоджуючись  розгубленим  виразом  на  лиці  в  пацієнта.
- Решта  не  сказала  мені  нічого  розбірливого.  –  продовжив  він  –  і  тоді  до  мене  дійшло,  коли  розповідь  першого  повторилась  іншою  людиною.  Тебе  я  все  ж  залишив  наостанок.  І  тепер  я  розумію,  що  недарма.
- Чому  ж  це  мені  стільки  честі?  –  той  знову  зареготав.
- Тому  що  ти  й  ті  двоє  чекали  на  мене.  Знали,  що  рано  чи  пізно,  хтось  прийде.  Чому  по  твоєму  я  не  зводив  з  тебе  очей?  Я  хотів  побачити  твою  реакцію.
- Побачив?
- Звісно!  –  Сергій  нахилився  до  нього  й  усміхнувся  –  а  ще  я  перевірив,  коли  до  вас  хтось  заходив.  Знаєш,  що  мене  не  здивувало?  До  вас  не  приходив  ніхто.  І  дійсно?  Чого  я  хотів  цим  добитись?  Мої  попередники  ж  теж  так  робили,  правда?
Пацієнт  всміхнувся.  Не  сказав  нічого.  Але  по  його  виразу  Сергій  зрозумів  що  попав  в  яблучко.
- Тоді  до  мене  знову  дійшло!  До  вас  ж  приходять  лікарі.  Оглядають  вас,  чи  х*й  його  знає,  що  ще  роблять.  Плюс,  вбивця  залишав  на  тілі  мітки.  Ми  по  тупості  шукали  ножі,  а  треба  було  скальпель.  Ще  й  латинь  на  тілі  в  дівчини.  Ненавиджу  латинь.  Мертва  мова,  якою  користувались  хіба  що  в  медицині.  МЕДИЦИНІ,  січеш?  Ось  як  вбивці  вдавалось  не  спалитись.  Він  вирвав  сторінку  з  журналу,  в  день  її  смерті.  Але  це  не  означало,  що  він  не  приходив  раніше.  І  не  вирвав  сторінок  свого  раннього  приходу.  Інакше  всі  б  здогадались…  
- Що  ж  ви  досі  ще  його  не  знайшли?
- Мої  друзі  перевірили  чергового  лікаря,  котрий  був  в  гуртожитку  за  кілька  днів  до  цього.  Як  сказала  їм  його  дружина,  він  помер  незадовго  після  того.  А  ще  обмовилась,  що  в  того  почались  проблеми  з  серцем  десь  в  тих  числах.  І  його  колега  погодився  замінити  його  на  зміні.  Хитро,  правда?  Імені  вона  не  знала  і  описати  не  змогла.  Проте  вона  сказала,  що  той  працював  хірургом  і  був  у  відпустці…
Пацієнт  з  подивом  слухав  все  це.  Сергій  бачив  по  ньому,  що  на  таке  той  не  очікував.
- Старий  сторож  розповів  нам  про  вас  і  про  персонал.  Перевірили,  кого  змогли.  Досить  багато,  мушу  зізнатись.  І  ніхто  не  хотів  говорити.  А  далі  ми  зробили  ще  краще.  Тобі  цікаво?
- Ще  б  пак!  –  закивав  пацієнт.
- Хірург,  який  нещодавно  врятував  мені  життя  погодився  допомогти  з  переліком  тих,  хто  під  час  вбивства  був  у  відпустці.  Коли  він  на  кінець  то  нам  допоможе,  ми  будемо  мати  список  з  можливих  вбивць.  
- Ого,  які  висновки!  А  зі  мною  і  тими  двома  вбивця  як  зв’язався?
- З  цим  просто.  Жаль  я  не  одразу  все  зрозумів.  Багато  чого  можна  було  б  не  робити.  Так  от,  під  час  однієї  з  перевірок  тобі  й  передали  те,  що  ти  маєш  сказати  мені  і  таким  як  я.  Я  чув  його  голос  на  диктофоні.  Дещо  викривлений,  правда,  проте,  коли  ти  сказав,  що  він  прийде  за  нами,  сумнівів  не  залишилось.  Це  таки  чоловік.  І  це  ще  скорочує  круг  підозрюваних…
- І  що  далі?  –  спитав  пацієнт.
- А  далі  –  продовжив  Сергій  –  ми  знайдемо  його  і  він  заплатить  за  те,  що  зробив…
- А  ти?  –  спитав  той  –  ти  готовий  заплатити.  Готовий  стикнутись  з  наслідками  того,  що  ти  накоїв?
Сергій  замовк.  Псих  мав  рацію.  Так  влаштований  світ  і  принцип  бумерангу  ніхто  не  відміняв…
- На  все  свій  час  –  відповів  він.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570333
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.03.2015

Забери моє життя Частина 3 Розділ 6

6.
Сергій  кинув  слухавку.  Традиційна  розмова  з  батьками.  Стандартні  відповіді:  «Так,  все  добре.  З  наукою  проблем  немає.  Ні,  я  не  голодний.  Ні,  нічого  не  сталось.  Дякую!  І  вас  з  наступаючим!».
Ясно  що,  про  те  що  сталось  він  не  обмовився  ні  словом.  Він  любив  своїх  батьків,  хоч  ніколи  не  був  хорошим  сином  і  не  завжди  показував  це.  Тому  й  зараз  він  промовчав.  Хоч  і  ненавидів  брехню.  Але  вибору  не  було.  Так  легше.  І  йому,  і  їм.
Ігор  з  Михайлом  чекали  його  в  парку  на  тій  ж  лавочці,  на  якій  і  почали  планувати  напад  на  притон.  Вони  вже  переодяглись  і  викинули  той  одяг  в  якому  були...
- Поговорив?  –  запитав  Ігор.
- Так  –  відповів  той.
- А  ви,  хлопці,  не  промах  –  Михайло  піднявся  з  лавки  –  ми  з  вами  непогано  спрацювались.
Вони  лише  мовчки  кивнули.  Говорити  бажання  не  було.  Михайло  потис  кожному  з  них  руку  і  пішов  геть.
- Наберемось!  –  не  обертаючись  крикнув  він.
Вони  мовчки  провели  його  поглядом.
***
Новий  рік  в  Сніжани  в  квартирі  мав  бути  незабутнім.  Вона  закликала  Сергія,  Аню,  Ігоря  та  багато  інших  своїх  знайомих.  Її  три  кімнати  були  в  дощиках  та  гірляндах.  У  вітальні  поруч  з  красивою,  живою  ялинкою  вже  стояв  стіл.  Кілька  дівчат  на  кухні  готували  святкову  їжу.  За  кілька  годин  тут  буде  весело.  Дух  Нового  року  плюс  натовп  веселих  і  п’яних  студентів.  Сусідам  не  позаздриш…
- А  ось  і  ви!  –  радісно  вигукнула  Сніжана  відчиняючи  їм  двері.
Вона  була  одягнута  в  синє  плаття  з  вирізом  і  з  синьою  шапочкою,  як  у  Діда  Мороза.  Пропустила  їх  в  коридор.  Зачинила  за  ними  двері.
- З  новим  роком!  –  Сергій  спробував  видавити  з  себе  усмішку,  коли  та  чмокнула  його  в  щоку.
- Аня  тебе  вже  зачекалась  –  шепнула  йому  на  вухо.
Ігор  не  встиг  нічого  промовити  Сніжана  одразу  ж  палко  його  поцілувала.  Її  очі  аж  горіли,  коли  вона  дивилась  на  нього.
- Щось  сталось?  –  вона  помітила  його  потухлий  погляд.
- Ми  просто  раніше  почали  святкувати  –  Сергій  відповів  замість  нього  –  він  проходить  останню  стадію  похмілля.
- Ясно,  алкоголіки  –  повірила  та  –  ходіть  на  кухню.  Там  ще  бульйон  залишився.
- Дякую,  я  не  голодний  –  сказав  Ігор.
- Тоді  йдіть  в  вітальню.  Знайомтесь  з  народом!
І  вона  заштовхнула  їх  туди.  Там  вже  весело  гуділо  кілька  чоловік.  Всі  святково  одягнуті,  всі  такі  веселі.  Всі  робили  вигляд,  що  їм  приємно  спілкуватись  одне  з  одним.  Аж  тошнило...  
Вони  мали  б  зайти  і  перезнайомитись  з  усіма.  Особливої  радості  вони  не  відчували,  але  вибору  не  було.  Приходилось  грати  свої  ролі.  Але  все  чим  вони  відбулись  це  кивками  голови,  тим  хто  їх  помітив…
Сергій  знайшов  очима  Аню.  Та  була  в  джинсах  та  білому  светрі,  який  підкреслював  її  чудову  фігуру.  Вона  весело  розмовляла  з  якимось  високим  русоволосим  красунчиком  в  сірій  сорочці.  Періодично  вона  сміялась  і  проводила  руками  по  його  локонам  (в  нього  було  волосся  до  плечей).  Хлопець,  в  свою  чергу  осипав  її  компліментами  та  засипав  жартами.  Сергій  не  став  заважати  їм.  Він  знав  його.  Вони  були  з  одного  гуртожитку.  «Який  тісний  світ»  -  подумав  той.  Впав  у  м’яке  крісло,  яке  було  біля  стіни.  Відкинув  голову  назад…
***
Кілька  годин  тому
Вони  були  вже  далеко  від  того  будинку.  Зараз  вони  були  на  пустирі,  посеред  недобудованих  будинків.  Тут  їх  не  бачив  ніхто.
- Тепер  я  з  вами  –  врешті  сказав  Михайло.
- Що  ж  ми  там  наробили…  -  Ігор  здавалось,  не  чув  його.
Сергій  промовчав.  Говорити  не  хотілось.  Може  тому,  що  не  вірилось  в  те,  що  вони  зробили?  Чи  може  тому,  що  на  нього  накотив  приступ  нудоти?
Сергій  зігнувся  в  три  погибелі.  Він  все  ж  не  втримав  в  собі  вміст  їжі.
- Зате  тепер  в  нас  на  одну  проблему  менше…  
Міша  й  сам  був  блідий,  але  намагався  не  подавати  виду.  Він  їх  в  це  затягнув.  Йому  не  стало  легше  від  смерті  Дениса.  Та  біль,  яку  він  відчував  нікуди  не  ділась.  Брата  він  не  поверне.  Та  чи  жалів  він?  Ні.  Це  потрібно  було  зробити…
- В  нас?  –  Ігоря  аж  затрясло  від  гніву  –  в  нас?!
- Так  в  нас!  –  гаркнув  Михайло.  –  Ви  виконали  обіцянку,  я  теж  дотримаю  слово.  Я  зроблю  все,  щоб  знайти  того  вбивцю.  Ми  тепер  кров’ю  пов’язані…
- І  судитимуть  нас,  як  співучасників  –  буркнув  Ігор.
- Про  це  не  турбуйся  –  сказав  той  –  слідів  ми  не  залишили.  Та  й  розбиратись  не  буде  ніхто.  Бійка  в  притоні  з  летальними  наслідками?  Її  так  і  оформлять…  
- Ще  краще  –  втрутився  Сергій  –  через  нас  посадять  невинних.
Тим  хто  вижив  не  пощастило.  Їм  розповідали,  що  наркотики  це  згубно,  але  вони  не  підозрювали,  як  саме  їх  залежність  вилізе  їм  боком.
- Можеш  піти  здатись…  -  холодно  відповів  той  –  і  потягнеш  нас  всіх.
- Не  раніше  ніж  ми  знайдемо  вбивцю.  І  ти  покладеш  йому  край…
- Я?  –  перепитав  Міша.
- Ти!  –  Ігор  відповів  замість  Сергія  –  сам  казав,  ми  кров’ю  пов’язані.
- Так  ось,  навіщо  я  вам  здався  –  зрозумів  той.
- Ти  хочеш  помститись  чи  ні?  –  спитав  Сергій  –  чи  все  твоє  бажання  вже  закінчилось  після  сьогоднішнього?
- Ви  просто  зібрались  використати  мене  –  обурився  той.
- Так,  як  ти  сьогодні  використав  нас.
Міша  замовк.  Особливої  приязні  до  них  він  не  відчував.  Нічого,  по  суті,  не  змінилось.  Він  розумів,  що  ті  його  не  здадуть.  І  знав,  що  вони  не  вбивці.  Може  в  іншому  житті  вони  б  були  друзями…
- Що  ж,  згода  –  промовив  він.
***
Зараз
Хтось  копнув  його  ногою.  Сергій  розплющив  очі.
- Новий  рік  проспиш  –  всміхнулась  Аня.
Прекрасна  як  завжди.  З  такою  завжди  добре.  З  такою  хочеться  бути.  Але  Сергій  вже  колись  зробив  свій  вибір…
- Та  п***й  –  він  знизав  плечима  –  що  я  нап’юсь  і  від  рубаюсь,  що  просто  засну...
- Ти  якийсь,  до  біса,  веселий  –  помітила  вона.
- Так  Новий  рік  ж  –  видушив  слабку  посмішку  –  еге  гей,  й*б  твою…
- Та  вставай  вже  і  сідай  за  стіл,  ти,  депресивне  лайно!  –  вона  схопила  його  за  руку  і  потягнула  до  столу  –  сидячи  в  кріслі  ти  не  нап’єшся.
Сергій  не  міг  не  погодитись  з  її  правотою.  Цей  день  і  ще  кілька  наступних  він  залюбки  викреслить  з  пам’яті.  
Сніжана  потягнула  Ігоря  до  себе.  Тепер  вони  сиділи  в  центрі  столу.  Господиня  аж  світилась  від  щастя.  Той  навіть  не  знав,  як  реагувати.  Він  знайшов  поглядом  Сергія.  Шукав  якусь  підказку,  на  випадок  того,  що  робити,  щоб  не  виглядати  ідіотом.
Дівчата  багато  в  чому  переважають  сильнішу  половину  людства.  Немає  змісту  з  цим  сперечатись.  Але  ніколи,  ні  в  яких  обставинах  вони  не  перевершать  чоловіків  по  частині  невербальної  комунікації.  Особливо,  якщо  ця  комунікація  відбувається  при  них.
Сергій  непомітно  кивнув  вбік  Сніжани,  тоді,  так  само  непомітно  провів  пальцями  по  очах.  Останній  жест  був  направлений  на  губи.  Сергій  розтягнув  їх  пальцями,  щоб  вони  нагадували  усмішку.  Ігор  одразу  ж  зрозумів.  Він  не  може  сподобатись  всім.  Та  й  не  потрібно.  А  от  Сніжані…
І  весь  вечір  Ігор  грався  в  закоханого.  Тримав  її  руку  в  своїй.  Періодично  шепотів  їй  щось  на  вухо,  від  чого  її  очі  горіли  все  яскравіше  і  яскравіше.  Або  вона  вибухала  від  сміху.  І  як  казав  Сергій,  той  не  помічав  нікого  іншого.  Кілька  дівчат  з  заздрістю  спостерігали  за  ними.
Промова  президента  (традиційний  показ  середніх  пальців  в  екран  телевізора).  Бій  курантів.  2012  рік.
- Ура!  –  хором  закричали  всі.
- Загадай  бажання!  –  Сніжана  крикнула  Ігорю.
- Загадав  –  подивився  їй  в  очі.
Їх  губи  злились  в  поцілунку.
- Гарно  ти  підказав  йому  –  Олег  плеснув  Сергія  по  плечі  і  сів  поруч.
Це  той  хлопець,  який  клеївся  до  Ані.  Вони  завжди  були  в  хороших  відносинах,  може  навіть  могли  рахуватись  друзями,  але  зараз  Сергію  не  хотілось  ні  з  ким  говорити.  І  справа  не  в  Ані.
- Я  старався  –  все  ж  відповів  він.
- А  сам  чого  сидиш  горюєш?
- Ностальгія  –  відповів  тоном  філософа.
- В  таких  випадках,  Сєрьога,  для  тебе  є  два  препарати!  –  той  відповів  таким  самим  тоном.
Він  дістав  рукою  пляшку  віскі  і  кивнув  в  бік  дівчат.  Подарував  їм  всім  свою  гарну  усмішку.  Все,  що  стосувалось  прекрасної  половини  він  робив  легко  й  природно.  Наче  народився  для  цього.
- Дівчатка!  –  спробував  перекричати  їх  хихотіння  –  в  нас  тут  товариш  з  сердечною  раною…
- Котра  вже  розбила  йому  серце?  –  сміючись  запитали  вони.
- Важливо  не  котра  розбила  –  зманеврував  Олег  в  своїй  звичній  манері  –  а  хто  допоможе  згладити  той  біль…
Сергій  захотів  ударити  його  лицем  в  стіл.  Вони  зустрілись  поглядами.  Олег  хотів,  як  краще.  Мабуть…
- Дякую  –  всміхнувся  Сергій,  подумки  бажаючи  йому  якщо  не  тяжких  мук,  то  заслання  в  Сибір  точно.
- Все  для  тебе,  друже  –  всміхнуся  той.  Тоді  вже  піднімаючись,  прошепотів  на  вухо  –  я  б  вибрав  світленьку…
- Топай  давай  –  відказав  Сергій.
Провів  його  поглядом.  Той  зайняв  місце  біля  Ані.  Настрій  впав  ще  нижче…
Наступні  кілька  годин  він  пам’ятав  смутно.  Наче  в  тумані.  Алкоголь  виконував  своє  призначення.  Він  не  брав  його,  але  поміг  відволіктись.  То  він  сидів  за  столом  і  обсипав  всіх  своїми  жартами.  То  фліртував  з  тими  дівчатами,  яких  йому  підкинув  Олег.  І  все  виходило  без  ексцесів,  без  п’яного  запалу.  Наче  так  і  мало  бути.  Його  завтра  й  запам’ятають,  як  веселого  хлопця.  Про  таких  говорять:  душа  компанії.  В  кінці,  після  зажимань  з  якоюсь  темненькою  дівчиною  на  кухні  (яку  в  нього  потім  хтось  відбив,  але  він  не  зважав),  він  заволодів  пляшкою  віскі  і  сів  на  теж  м’яке  крісло.  Перевернув  її  і  випив  з  горла.  Його  тіло  не  звикло  до  таких  кількостей,  оскільки  пив  він  рідко.  
І  все  ж  свідомість  відмовлялась  його  покидати.  Перед  очима  були  картини  того,  що  вони  натворили  за  цей  час.  В  кімнаті  заграла  музика.  Спробував  розслабитись…
Тіні  на  стінах,  всі  мої
З  ними  залишаю  я  свій  слід,
Бий,  тримай,  кохай,  дзвони,
Я  вже  не  вогонь  –  я  лід

Я  один,  знову  сам,
Я  на  одинці  сам  із  собою
«Ким  ми  стали?»  -  подумав  той.
Я  один,  знову  сам,
Я  на  одинці  сам  із  собою
Він  закрив  очі.  Знову  хотів  перехилити  пляшку.  Але  не  зміг.  Хтось  забрав  її.  Відкрив  очі.  В  вітальній  тепер  не  було  так  людно.  Кілька  самих  витривалих  людей  ще  знищували  залишки  їжі  та  алкоголю.  «Скільки  ж  я  от  так  просидів?»  -  здивувався  він.
Біля  нього  стояла  Аня.  Вона  з  розумінням  дивилась  на  нього.
- Що  сталось?  –  тихо  спитала  вона.
- Святкую  –  відповів  той.
Потягнувся  по  пляшку.  Аня  вперто  не  хотіла  віддавати  її.
- Не  п***и  –  вона  сама  відпила  з  горла  –  бачу  ж,  щось  сталось.
- А  де  Олег?  –  Сергій  вирішив  перевести  тему.
- А  де  та  світленька?
- Темненька,  якщо  точніше.  Знав  би…  -  той  розвів  руки  в  сторони.
- От  і  я  не  знаю  –  сказала  та.  –  клеївся  до  мене  пів  вечора.  Аж  набрид.
- Ви  так  гарно  виглядали  разом…
Він  знову  спробував  її  дістати  і  знову  марно.
- Так,  нам  казали  –  відповіла  вона.  –  не  тягнись,  тобі  досить.  Ти  он  піднятись  не  можеш…
- Лан,  я  не  гордий  –  відповів  той.
Піднявся.  Земля  не  дуже  радо  його  прийняла,  але  він  встояв...  Потягнувся  до  Ані.  Вона  заховала  пляшку  за  спину.  Він  потягнувся  руками…
Вони  були  зовсім  близько.  Він  чув  її  схвильоване  дихання.  Вона  була  нижче  за  нього.  Її  очі  невідривно  дивились  в  його.  Він  не  міг  більше  думати.  Вона  була  так  близько…
Те,  що  вони  кілька  хвилин  цілувались,  побачило  лише  двоє  людей.  Олег,  який  відчув  наче  його  серце  розбивається.  Він  добивався  її  весь  вечір.  Вона  була  не  така,  як  інші.  Але  крім  жалю,  він  не  відчув  нічого.  Вони  з  Сергієм  занадто  довго  знали  одне  одного,  щоб  їх  відносини  зіпсувались  через  дівчину.  Аню,  він  ще  завоює,  і  він  знав  це.  Але  це  вже  інша  історія…
Другою  людиною  виявилась  Сніжана.
- Я  не  хотіла  б  заважати  –  сказала  вона  –  але  Ігор  кудись  зник.
Сергій  нехотячи  відірвав  свої  губи  від  Аніних.
- Ми  з  ним…  -  почала  Сніжана.
- Не  треба  подробиць  –  обірвав  він  –  коли  ти  помітила,  що  він  зник?
- Я  прокинулась  півгодини  тому  –  задумалась  вона  –  його  вже  не  було.
- Мені  потрібно  його  знайти  –  подивився  на  Аню
- Знаю.  Мусиш  –  всміхнулась  вона  –  він  ж  тій  друг.
- Дякую  за  розуміння  –  поцілував  її  і  все  ж  вихватив  пляшку.
***
Феєрверк  освітив  зоряне  небо.  Тепер  воно  переливалось  червоними,  зеленим  та  золотистими  кольорами.  А  на  даху  дев’ятиповерхового  будинку  освітлене  небо  виглядало  особливо  гарно.  Він  стояв  на  самому  краю.  Від  землі  його  відділяло  лише  дев’ять  поверхів  і  невисока  металічна  перегородка.  Ігор  глянув  на  небо.  Якщо  там  все  ж  щось  існує,  то  його  тепер  туди  не  пустять.  Подув  вітер.  Новорічна  ніч,  хоч  і  без  снігу,  але  все  ж  виявилась  досить  холодною.  Він  відійшов  від  краю,  щоб  випадково  не  впасти.
Двері  на  дах  зі  скрипом  відчинились  і  на  дах  піднявся  Сергій.  Ігор  не  сказав  ні  слова.  Просто  розвернувся  до  нього  спиною  і  продовжив  дивитись  на  салюти.
- Високо  ж  ти  заліз  –  Сергій  став  поруч.
- Йди  геть  –  сухо  сказав  той  –  я  хочу  побути  сам.
- Гарно  тут,  правда?  –  Сергій  проігнорував  його.
- Йди  геть!  –  вже  зі  злістю  в  голосі  повторив  той.
- Я  не  піду  –  тихо  відповів  Сергій.
- Вали  на  х*й,  допоки  я  не  викинув  тебе  звідси!!!  –  загорлав  він.
Сергій  став  до  нього  лицем.
- Ну  давай  –  спокійно  сказав  він.
Ігор  не  вагався.  Лівий  кулак  пішов  йому  по  щелепі.  Сергій  не  робив  нічого.  Хіба,  що  міцно  стиснув  зуби.  Щоку  запекло,  наче  обпалили.  Але  він  встояв.  Голову  відкинуло  набік.  Губа  тріснула  і  з  неї  пішла  кров.
- Тобі  легше?  –  спитав  він.
Ігор  відповів  ще  одним  ударом  в  лице.  Але  з  іншого  боку.  І  знову  Сергій  нічого  не  робив.  Його  лице  мовчки  прийняло  і  цей  удар.  Подув  сильний  вітер.
- Захищайся  хоч!  –  Ігор  намагався  перекричати  його.
Сергій  глянув  на  нього.  Тепер    нього  вже  було  розсічення  під  оком  і  розбита  нижня  губа.  Проте  він  відмовлявся  захищатись.  Навпаки,  він  демонстративно  склав  руки  за  спиною.  Ігор  заволав  наче  в  агонії.  Його  з’їдало  те  почуття  вини,  яке  він  відчував.  Зараз  воно  переростало  в  злість  та  ненависть,  які  не  вщухали…
Лівою  він  схопив  Сергія  за  плече  і  притягнув  до  себе.  Права  пішла  йому  в  сонячне  сплетіння.  Цього  Сергій  не  витримав.  Ноги  підігнулись.  Він  впав  на  коліна  і  почав  задихатись.  Так  завжди,  при  попаданні  в  сонечко.  Десь  далеко  вистрілив  ще  салют.
Ігор  мовчки  стояв  над  ним.  
- Як  ти  мене  знайшов?  –  тихо  спитав  Сергія.
- Не  тебе  одного  відвідували  такі  думки  –  піднімаючись  сказав  той.
- І  як  твоя  боротьба  з  ними?  –  презирливо  спитав  той
- Краще  ніж  твоя.
Ігор  знову  підійшов  до  краю.  Глянув  униз.
- Мені  знову  снилось  лице  тієї  дівчини  з  притону.  Вона  супроводжує  мене,  кожен  раз,  коли  я  закриваю  очі.
Сергій  промовчав.  Він  не  знав,  що  сказати  другу.
- Що  з  нами  сталось?  –  Ігор  повернувся  до  нього  –  за  ці  чотири  місяці?  Що?!
- Ми  падаємо  –  чесно  признався  Сергій  –  так  чи  інакше  це  одне  суцільне  падіння  вниз.
- І  заради  чого?  Ми  намагаємось  знайти  вбивцю.  Але  чим  ми  кращі  за  нього?
- Хто  казав,  що  ми  кращі?  –  спитав  Сергій,  витираючи  кров  з  розбитої  губи.
- Тоді  навіщо  все  це!?  Щоб  потім  напиватись  так,  щоб  не  чути  власних  думок.
- Не  самий  поганий  варіант  –  Сергій  знизав  плечима  –  кілька  днів  спокою  і  тишини  у  власній  голові…
- А  далі  що?  –  той  не  приховував  свого  презирства  –  глянь  на  себе!  П’яний,  побитий.  І  ще  намагаєшся  жартувати.  Ти  просто  жалюгідний!
- Може  й  так  –  той  теж  підняв  голос  –  Зате  я  не  стою  тут  з  думкою  скочити  вниз!
Ігор  промовчав.
- Ти  питав,  що  далі  –  тихо  заговорив  Сергій  –  я  тобі  скажу,  що.  Може  я  й  жалюгідний.  Але  я  не  здався!  Не  здався,  чуєш?!  Я  пам’ятаю,  навіщо  ми  все  почали  і  тепер  я  налаштований,  як  ніколи!  Може  я  й  напиваюсь,  щоб  забути  те,  що  сьогодні  сталось!  Зате  це  не  я  стою  на  даху,  переповнений  жалістю  до  самого  себе!
- Тоді  залиш  мене  –  тихо  сказав  той.
- Ти  мій  друг  –  вже  спокійно  сказав  Сергій  –  ти  бачив,  як  я  зламався.  Тоді  ще,  коли  ми  знайшли  ті  фотографії.  І  ти  допоміг  мені  піднятись  і  продовжити.  Ти  сильніше  за  мене.  Невже  все,  чого  ми  досягли  було  марно?  Невже  ця  дівчина  постраждала  просто  так?  Бо  ми  хотіли  врятувати  власні  шкури?  
- Не  смій  чіпати  її!  –  гаркнув  Ігор.
- Навіщо  тоді  було  все  це?  Саме  зараз,  ми  не  можемо  зупинитись!  Ми  ще  ніколи  не  були  так  близько!  Він  має  бути  покараний!
- Ми  й  самі  не  набагато  краще.
- Ми  не  кращі  –  погодився  Сергій  –  хтозна,  може  ми  навіть  гірше?  Проте  на  нашій  совісті  будуть  його  наступні  жертви.  Я  не  знаю,  як  ти,  а  я  не  хочу,  щоб  до  мене  уві  сні  приходив  ще  хтось…
Ігор  засміявся.  Ненависть  згасла.  Сергій  був  правий.  Може  він  не  вмів  гарно  говорити,  але  він  був  правий.  Він  таки  змінився  тоді.  А  тепер  змінився  й  Ігор.  Він  ще  не  знав,  як  саме.  Просто  відчував,  як  у  ньому  щось  помирало.  І  щось  інше  прийшло  на  заміну.
- Випити  хочеш?  –  спитав  Сергій.
- В  тебе  ще  є  алкоголь?  –  спитав  він.
- А  то!
- Давай  спустимося,  бо  холодно  –  аж  тепер  він  відчув  всю  пронизливість  вітру.
- А  може  давай  за  ручки  і  з  даху?  –  пожартував  Сергій.
- Не  сьогодні  –  віджартувався  Ігор.
Вони  покрокували  до  виходу  з  даху.  Вони  ще  про  щось  говорили,  але  пронизливий  вітер  та  новорічні  салюти  заглушили  всі  їх  слова.