| Сторінки (3/205): | « | 1 2 3 | » |
Три з половиною місяці назад.
В холі гуртожитку зібралось багато людей. Ніхто не міг ні зайти, ні вийти. Опитували всіх. З’ясовували, що сталось. Особливо пристрасно допитували Олексу, якого кілька раз забирали, і який не повинен був би тут знаходитись. Але в нього було алібі. Настя. В Ігоря теж було алібі. Вахтерша сказала точний час, коли той зайшов. В Сергія не було алібі, оскільки лише Олекса підтвердив, що той заснув. І Аня обмовилась, що той був одягнений, коли відкрив двері. Проте його не забирали, він не знав жертву. Ігор та Сергій здогадувались, за що їхньому тріо приділили стільки уваги. Вони перші були на місці злочину. Ніхто не любить детективів аматорів. Їм і натякнули, що їх участь закінчилась, а будь-яка подальша участь чи спроба влізти буде сприйнята, як вплив на слідство. Ігор з Сергієм запевнили, що не будуть влізати. Відео вони не показували. Однаково доведеться стирати. В Олексія ж, прокинулась совість і почуття обов’язку…
***
Олекса нетерпляче ходив по кімнаті Сергія. Ігор з Сергієм сиділи на ліжках і спокійно спостерігали за ним. Його аж розпирало від збудження. Він вирішив їх зібрати, щоб вони йому допомогли.
- Це не наша справа – вже вкотре повторював Сергій – нам же пояснили що й по чому…
- Ігор, а ти? – з надією звернувся Олексій.
Ігор промовчав. Він все прикидав. З одного боку, їм і так пощастило, що не виникло питань стосовно того, що вони робили в кімнаті…
- Ми вже нічого не вдіємо – Він розвів руками – вбивцю скоро знайдуть. Ми просто будемо заважати.
- Не схоже, що вони будуть шукати. Ми знаємо, як працює міліція. – Розпинався Олексій.
- Ти ще розкажи, що й ти невинний – хмикнув Сергій.
- Ти задрав з своїми жартами – з ненавистю гаркнув Олексій.
- Я це до того, що таке вбивство не залишиться без відповіді.
- На тормозах це не спустять – кивнув Ігор.
- Просто допоможіть мені! – попросив він.
Ігор презирливо скривився. Йому було не настільки цікаво, наскільки обідно. Це була гра наввипередки з міліцією. І вони програють. В них немає стільки ентузіазму, засобів та повноважень. Вони не зроблять і половини того…
- Гаразд – почув він приречений голос Сергія – спробую тобі допомогти.
Ігор зловив на собі їхні погляди. Олексію до сих пір хотілось вломити за Настю. Ні. Зараз не час виясняти відносини. Може пізніше. Ігор стомлено опустив плечі. Вибір був зроблений…
- Підсумуємо, що в нас є – він дістав з кишені телефон. – Сергій, на твоєму ноуті є блютуз?
- Є – той одразу ж включив ноутбук.
- Скинемо відео, розіб’ємо на скріншоти. Може ми щось пропустили…
- Я шарю в цьому – радісно озвався Олекса.
- Цим займусь я – заперечив Ігор – ти пройдись по сусідкам, вивідай, що можеш…
- Базікати це по твоїй частині – хмикнув Сергій.
- А ти? – Олекса косо зиркнув на колишнього сусіда.
- А я перекладу написи.
- Тоді за роботу. – наказав Ігор.
Вони одразу ж кинулись виконувати свої обов’язки.
***
Все місто почало гудіти про це. Інтернет переповнювали різні статті та версії. Хтось казав, що вбивцю вже знайшли. І що закриють гуртожиток, якщо не цілий університет. Але вірилось слабо.
Той, хто це зробив, повинен був мати час і можливості для такого. І мотив. Але про мотив хлопці не думали. Для цього треба було вивчити все, що вони могли про жертву. Але за них цим займалась міліція.
- Нам потрібно відтворити, те що сталось в тій кімнаті – пробурчав Ігор. – ми могли щось пропустити…
- Ми таки щось пропустили – погодився Сергій.
- Ти переклав надпис?
- Нісенітниця якась – той винувато почухав голову – це числівник і крилатий вираз.
- Що значить?
- Ну – зам’явся той – якщо дослівно то «три до прабатьків»
- І що це в біса має значити? – спитав Ігор.
В двері постукали.
- Хто? – стривожено спитав Сергій
- Я, Олекса, Відчиняй!
Ігор, встав і відчинив двері. Олексій зайшов всередину. Пройшов до найближчого ліжка і стомлено звалився на нього.
- Що у вас? – не піднімаючи голови спитав він.
- Вираз означає «три до прабатьків» - відповів Сергій.
- Може це серійний вбивця? – припустив Олекса.
- Тоді б були інші випадки – сказав Сергій. – Я думав, що це послання, щоб заплутати слідство…
- Вирізати щось ножем на руці дівчини ввечері, коли тут повно народу і всі всіх знають… - засумнівався Ігор. – ще й на латині...
- Може хтось місцевий? – припустив Олекса.
- Це ти б нам повинен був сказати – нагадав Сергій.
- Там чого лише не говорять – той розвів руками. – Всі компаніями згадують, яка це була хороша дівчина…
- А що про неї можеш сказати ти? – запитав Ігор.
Він згадав, що Олекса був знайомий з нею. Але просто згадав це не в самий потрібний момент…
- Я хотів вам тоді сказати – той невідомо чому образився. – вона мені колись подобалась, по справжньому. Не вірите? Та й х*й з вами…
- Віримо – запевнив Сергій – по крайній мірі я.
Олекса зніяковіло всміхнувся. В них з Сергієм не завжди ладилось. Вони багато один одному поганого зробили, але…
- Продовжуй – підганяв Ігор, не відриваючись від ноута.
- Я бігав за нею, але не склалось. – йому було неприємно згадувати, але це було потрібно. – Вона дочка священика…
- Поворот! – осінило Сергія – знак на тілі.
Вони одразу ж прилипли до ноута. Знайшли скріншот з знаком. Одразу ж написали в Google…
- Це пентаграма. Знак Бафомета. – почав Сергій.
- Супер! Що це? – пробурчав Олекса.
- Сатанізм – Ігор закотив очі догори. – так тобі простіше?
- Дочку священика вбиває сатаніст? – хмикнув Сергій.
- Що саме тобі не подобається? – В Ігоря заблистіли очі.
- Підсумуємо – почав Сергій. – До Христі зайшов, чи зайшла, людина, яку вона знала…
- Ну і? – не зрозумів Олекса
- Дочка священика водиться з сатаністами? – криво всміхнувся Сергій. – плюс ніж та клеймо. Яке ще треба гарно нагріти. Для чого, в свою чергу потрібно ще спорядження. Б***ь, в кінці кінців, не в кишені же це все нести…
- Ти правий – задумався Ігор – скоріше нападник прийшов з сумкою. Але, якщо він з гуртожитку, це кинулось би в очі. Хтось би вже згадав…
- Може це хтось не місцевий під приводом зайти, передати харчі – спитав Сергій.
- Може… Все може…
Олекса згорав від нетерпіння. Він розумів по через слово, такий він був схвильований. Сергій з Ігорем складали частинки головоломки на раз-два. Вони точно знайдуть вбивцю. Ні! Він знайде…
- Треба зайти до Вахтерки – сказав Сергій. – В неї в журналі є записи про всіх відвідувачів.
- Ідея! – одобрив Ігор. – але йти прийдеться тобі.
Сергій здивовано подивився на них.
- Мене тут немає – нагадав Олексій
- Я не звідси – Ігор знизав плечима
- Добре – змирився той.
Ігор замовчав. Вони щось впустили. Сергій вийшов. Ігор не вірив в успіх того. Органи вже повинні були перевірити всіх відвідувачів. Але напевне знати це було неможливо. Він переглядав відео ще раз і ще раз. І знов було відчуття, що вони щось пропустили. Щось було зовсім поряд. Щось, що хотів приховати вбивця. А може те, що хотів показати. Нав’язати гру. Адже який зміст залишати щось подібне? Це були неясні правила плутаної гри. І вбивця залишив щось, що дасть змогу їх розгадати. Але що?
***
Сергій спускався по сходах. По дорозі він зустрів Аню. Вона ходила сама не своя. Але з усіх сил вона намагалась не показувати цього.
- Привіт! – привітався він.
- Привіт! – вона подарувала Сергію слабку усмішку.
Її очі загорілись якимось блиском, але Сергій не помітив цього. Вони могли б просто пройти мимо. Але не пройшли. Щось зупинило їх. Вони стояли на сходах один навпроти одного. Інші студенти минали їх. Хтось зупинявся і питально дивився на них в очікуванні чогось цікавого. А хтось просто ігнорував їх.
- Навіть не буду питати, як ти – Сергій перший порушив паузу.
- Не питай – полегшено видала вона.
- Заходи, якщо буде потрібно щось – Він поклав руку Ані на плече.
- Неодмінно – вона навіть не спробувала скинути руку.
Вона не зробила нічого. Пережити таке?! Як вона тільки трималась? Міліція тоді забрала її з собою. Допитували її кілька годин…
Сергій з Ігорем вирішили не питати в неї нічого. По крайній мірі тепер. Тому Він попрощався з нею і пішов до вахтерки.
Сьогодні на вахті була дружина коменданта. Висока, струнка брюнетка. В свої сорок п’ять вона виглядала на двадцять дев’ять. Підтягнута, красива. Але й пояснити, що до чого теж могла. Гуртожиток для коменданта з дружиною був чимось на зразок сімейного бізнесу. Всі знали. Тому ні в кого не виникало питань щодо того, що така жінка могла робити тут. За бізнесом потрібно чотири ока…
- Людмила Василівна, доброго вечора! – привітався Сергій.
- Привіт-привіт – вона пристально подивилась на нього. – чим зобов’язана?
«Як, цікаво, вона виглядала в свої вісімнадцять?» - вкотре вже подумав Сергій. Але в слух сказав:
- Можна подивитись журнал відвідувачів?
- Навіщо? – хитро подивилась вона.
Облизала губи. Сергія пересмикнуло. Не подобалось йому, коли на нього так дивились люди. Особливо, якщо люди старші. І особливо, якщо у старших людей є здоровий, озлоблений, коренастий чоловік. Страшенно ревнивий чоловік…
- Потрібно, Людмила Василівна, потрібно – Сергій видушив з себе усмішку. – я б інакше не просив…
- Гаразд – вона дістала пошарпаний зошит і простягнула його в віконечко.
Сергій простягнув руку, щоб взяти журнал, але вахтерка різко забрала його назад.
- Ти знаєш, що міліція заборонила давати цей журнал в руки? – хитро всміхнулась вона.
«Починається…» - спохмурнів той.
- А ще – усмішка на губах стала ширше – вимагає доповідати хто буде цікавитись деякими числами. Знаєш, якими?
- Ні – збрехав той. – мені б сьогоднішні числа.
- Я каву люблю – тихо сказала та.
- Організуємо без питань – Сергій поліз в кишеню по телефон.
- Потім – засміялась та. – бери дивись, що тобі треба.
Сергій миттю схопив журнал. Оглянувся чи нікого немає поряд. На щастя в холі лише вони. Відкрив зошит. Почав швидко листати. Серце почало битись швидше. Сторінка за сторінкою. «Вже, майже! Майже!». Відкрив на потрібній сторінці…
- Тут пусто! – в розпачі видав він. – сторінка вирвана…
***
Тиждень по тому
Сергій зміщувався з сторони в сторону. Тренер за межами рингу постійно кричав, щоб той не опускав руки після нанесених ударів. Він не слухав. Дихання збилось. Ухилявся він тепер повільніше. Удари спаринг партнера були все влучнішими.
- Сорок секунд! – гаркнув тренер.
На Сергія це подіяло, як снодійне. На опонента, як енергетик. Удар прямою в щелепу відкинув Сергія аж на канати. Він закрився руками. І одразу ж відчув на собі весь біль від тренованих ударів. Корпус, голова. Сергій спробував зайти в клінч, але аперкот лівою повернув його на канати. Спаринг партнер молотив по ньому руками так, наче від цього залежало його життя. Наче це на смерть. Або він або Сергій. Руки стали німіти. Корпус тепер було важче крутити. Але Сергій не здавався. Подумки він переконував себе. «Ще трішки! Трішки! Вже майже все…».
Суперник підсів на ліву ногу, розвернув корпус і викинув руку. Нижній боковий пройшов у печінку. В Сергія потемніло в очах…
***
День назад
Сергій зайшов в двері. В його кімнаті був лише Ігор. Сидів за компом і вкотре вже переглядав відео. Ще бурмотів собі щось під ніс.
- Щось нове? – спитав Сергій.
- Нічого. – знервовано видав той. – не може так бути.
- В мене теж нічого – Сергій всівся на своє ліжко – а де Олекса?
- Я не знаю – той навіть не відірвався від монітору. – він щось бурмотів, а тоді попхався кудись.
Сергій утримався від коментарів. Розумів, як Ігор з Олексою ставляться одне до одного. Він бачив напругу, яка була між ними. Мозок підказував не лізти…
- Я розумію, ти ображений на нього – Сергій не прислухався до здорового глузду. – але не дай цьому завадити справі.
- Я не даю – Ігор нарешті відвернувся від монітору і повернувся до Сергія – твій друг лише заважає…
- Він мені не друг! – не подумавши випалив Сергій.
- Он як?! – брови в Ігоря поповзли вверх від здивування – але ти все ж прибіг йому на допомогу.
- Я зробив так, як вважав за потрібне – гаркнув той.
Вони промовчали. Мовчки дивились одне на одного.
- Бачу він і тобі якось напаскудив – Ігор не зміг стримати усмішку.
- Не так як тобі, але теж не слабо – Сергій не змінився в лиці.
Він знав, що Ігор здогадається. Ботанік виявився ще розумнішим ніж здавався. Сергій йому не рівня. Частинка його душі горіла від заздрісного гніву. Проте він розумів, що без Ігоря їхні шанси знайти щось близькі до нуля.
- Але це не повинно нам заважати – сказав Сергій.
- Не повинно – визнав Ігор – але визнай: він – ідіот!
- Це й так ясно – погодився співбесідник. – але він намагається допомогти…
- Це сильно сказано. – хмикнув інший.
- Проте без нього все було б довше…
- Ти сам собі не віриш – скривився Ігор. – і ти сам прекрасно розумієш, що все, що він зможе це піти вивідати слухи і все…
- А ти зміг би хоч це?! – не стримався Сергій.
Ігор замовк. Він теж розізлився. Тупий забіяка! Все що міг його напарник по справі – махати кулаками. Але все ж…
Сергій словами поставив його на місце. Без нічого. Просто опустив його гордість і самовпевненість. Може Ігор недооцінив його? Може Ігор й Олексу недооцінив?
В цей момент двері відчинились і в кімнату залетів Олекса. Він був весь захеканий. Сергій з Ігорем здивовано переглянулись, тоді глянули на нього. Він подивився на коридор і махнув рукою. В кімнату зайшла Настя.
- Повтори їм те, що сказала мені – важко дихаючи сказав він.
***
- Час! – гаркнув тренер.
Сергій стукнувся рукавцями з спаринг партнером і впав на коліна. Дихати вже не було чим. Перевернувся на спину. Легені вперто відмовлялись працювати.
Над ним зависла висока сувора постать тренера. Хоч Борис Васильович насправді і не був високим. Це був лисий, коренастий, широкоплечий чолов’яга сорока років. Погляд трішки прищурений. Ніс приплюснутий. І видно, що зламаний в кількох місцях. Нижня щелепа ледь-ледь відривалась від верхньої, коли він говорив. Деколи він смішно жартував і усміхався. Але не сьогодні. Сьогодні він був суворим. Своїх учнів він не жалів. Проте без фанатизму. Травм не було. Тяжких травм…
- Живий? – холодно спитав тренер.
- Ага – все що вичавив з себе Сергій.
- Якийсь ти слабенький сьогодні – тренер подав йому руку. – щось сталось?
- Місяць не в тій фазі – воркнув Сергій. – і ринг у вас не по Фень-шую.
- По п***и мені, гуморист! – гаркнув Васильович. – Топай в душ і додому. Відпочинь.
Сергій хотів ще щось воркнути, але прекрасно усвідомлював усі можливі наслідки. Плюс, йому була потрібна допомога тренера. Задля цього він й прийшов на тренування. Підставлявся під удари.
Він почекав до кінця тренування. Коли всі по топали в душ він підійшов до Васильовича. Той стояв біля вікна, записував щось в журнал. Тренер вдавав, що не помічає його. Але Сергій так і продовжував стояти.
- Чого тобі, жартівник? – сварливо спитав він.
- Пам’ятаєте, ви тренували силові структури – Сергій почав здалека.
- Так, ясно – спохмурнів Васильович.
Він не любив згадувати це, але вибору не лишалось. Він був єдиною можливістю дізнатись правду.
- В вас не залишилось зв’язків там? – спитав Сергій, але одразу ж пожалів про це. Рано!
- Ні! – одразу ж випалив той. – Тобі не час до дому?
- Я не просив би просто так – благаючи видав той – ви мусите допомогти…
- З чого раптом? – підозріло спитав той
Сергій набрав повні груди повітря. Роззирнувся навколо. В Маленькому освітленому залі самотньо висіли боксерські груші. Боксерські рукавиці, захист для ніг – все валялось в кутку. Ніхто не прибирав.
- В нас в гуртожитку померла дівчина. При досить загадкових умовах…
- Загадкових умовах? – з недовірою повторив тренер.
***
В той же вечір
По захмареному сірому небі прокотилась блискавка, яка освітила вулиці міста. Потім до Ігоря донісся звук грому, який постійно супроводжував свою подругу в мандрівці по плачучим небесам. Вже четвертий день. Четвертий день вже лило, як з відра. Але вибору не було. Йти випало саме йому…
***
Два дні назад
Ігор не хотів дивитись на Настю. «Навіщо цей придурок, Олексій, привів її?» - спохмурнів він.
- Повтори їм те, що сказала мені – важко дихаючи сказав Олекса.
- Краще показати – глухим голосом відповіла та. – в вас є нет?
Ігор встав, жестом запросивши її сісти. Настя вмостилась за старим допотопним столом. Її пальці застукали по клавіатурі. Олексій, Сергій та Ігор прилипли очима до монітору.
- Нарешті! – Настя відсунулась назад.
Це був звичайнісінький випуск новин. Хоча ні, не звичайнісінький. Там говорили про Христю. Хлопці чекали версій, зачіпок – будь-чого, що зможе допомогти їм…
Самогубство через нервовий зрив та внаслідок передозування…
В камері з’явилась жирна морда одного з начальників міліції. І займав він досить високі чини. По погонах на його плечах він був полковником. Маленькі чорні поросячі очі невідривно дивились в камеру.
Самогубство…
Ігор не зміг навіть вилаятись. Ні в слух, ні подумки. От чого-чого, а цього він не чекав…
Настя зупинила відео. Подивилась на хлопців.
- Нам ніхто не допоможе – шоковано видав Ігор.
Він все ще відмовлявся в це повірити. В голові постала та кімната, де все сталось. Ніж, клеймо, малюнок, вирізаний на руці… Сліди боротьби…
- Оце робота в них – Сергій сплюнув на землю. – клас! Чому я не здивований?
- Може нам показати відео? – запропонував Олексій – викинемо в нет…
- Толку? – спитав Сергій – ми нічого не доведемо.
- Доведемо, що це не самогубство! – Не здавався Олекса.
- Ага – Сергій закотив очі. – Може одразу ж і вину на себе візьмемо?
Запанувала тиша. Ніхто ні на кого не дивився.
- А от тепер мені дійсно цікаво – врешті подав голос Ігор. – знайти вбивцю. Дійсно цікаво!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565982
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.03.2015
3.
Ігор перший залетів у кімнату. За ним Сергій з Олексієм. Кімната була в світлих тонах з маленькою кількістю меблів. В дверях на колінах стояла Аня і верещала, тримаючись за лице. Ігор минув її, залишивши турботу про неї комусь іншому.
В ніздрі ударив аромат смерті. Її незрима присутність чітко відчувалось. В повітрі висів запах крові.
Посеред кімнати лежало тіло дівчини. Розірваний одяг, показав молоде біле тіло. З грудей стирчав ніж. Вираз лиця був наляканий. Точніше, лице було аж перекошене від страху. І в синяках та ссадинах. Лежала наче розп’ята на хресті у калюжі крові. Ігор поблід. Захотілось проригатись. Їжа так і підкочувала до горла. Позаду зайшли Сергій з Олексою.
- Ох, й*б твою… - прокричали в унісон.
Олексія скрутило в рвотних поривах, але він втримався. Сергій ж відвернувся, тримаючись за очі.
Всередині Ігоря щось клацнуло. Нудота не зникла, але перестала заважати. Мозок почав працювати по іншому…
- Закрийте двері і нікого не пускайте! – наказав Ігор. – а то розтопчуть тут все.
- А ти? – спитав Сергій
- Огляну її. Може ще жива.
Олекса вивів Аню з кімнати і передав сусідкам. Тоді закрив двері. В кімнаті їх залишилось лиш троє.
- Жива? – перепитав Сергій. – Не схоже.
- Я її знаю – обізвався Олекса. – Христя звати. Колись…
- Тримай ці історії при собі! – обірвав Ігор.
Хотілось ще раз втулити Олексі. Ні! Потім. Він дістав телефон. Включив камеру.
- В нас не так багато часу – нагадав Сергій – скоро тут буде повно народу.
- Треба оглянути її – заперечив кращий студент вузу. – може вбивця недалеко звідси.
- Скоро міліція приїде – нагадав Олекса.
- Та заткнись ти! – обірвав Ігор. – дивись, щоб ніхто не завадив.
- А мені що робити? – перепитав Сергій
- Тримай камеру і знімай.
Тремтячими руками Сергій прийняв дорогий мобільний телефон. Він не міг терпіти дешевих понтів, але хороша камера в телефоні зараз дуже пригодилась.
- Подивись на її лице: вона бачила нападника.
- Або й знала – підтвердив Ігор.
Сергій зняв тіло жертви. Поволі, щоб обхватити всі деталі. Не можна нічого пропустити. Може допоможе знайти вбивцю. Хоча це не він мав би цим займатись. Але він не жалівся, а продовжував робити те що мусив.
В дверях вже був натовп. Почулись кроки коменданта. І його стандартна лайка свідчила про дистанцію, яка незмінно скорочувалась.
Сергій направив камеру на клеймо біля ножа. Кинжал з декоративним червоним руків’ям щось закривав. Придивився. П’ятикутна зірка перевернута до низу. Всередині щось було намальовано. Ніж закривав кругозір. Щось схоже на морду козла.
- Повернись он туди – продовжив Ігор – тут були сліди боротьби.
Сергій перевів камеру на кухонний стіл. Він був зламаний. На поверхні виднілись каплі крові. Але більша частина капель вже стекла вниз.
- Знімай все, що можеш і швидко! – сказав Ігор. – В нас майже немає часу.
Сергій пройшовся по кімнаті. Телефон був новий, камера була хороша.
- Ти закінчив оглядати? – спитав він.
- Майже – протягнув Ігор. – Ще трішки.
- Щось знайшов?
- На лівій руці вирізано щось. Якісь надписи на латині…
- На латині? – перепитав Олекса.
- Алфавіт схожий на англійський
Сергій глянув. Він вчився на перекладача (а заодно і викладача іноземних мов), отже він без проблем розрізнив мову.
- Латинь – підтвердив він.
- Що написано?
- Не знаю, не перекласти. Хіба з словником…
- Нас спалять зараз – нетерпляче буркнув Олекса.
- Дай телефон! – Наказав Ігор.
Сергій одразу ж виконав наказ. Він одразу ж зрозумів, що хоче зробити Ігор. Зняти надпис. Як виявилось: не тільки надпис. Там де був забитий ніж з декоративним червоно-чорним руків’ям, виднілось клеймо. Чи татуювання? Ні, якесь дуже свіже. «Скільки ж часу це зайняло в убивці?» - подумав він. Але всі питання потім…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=549019
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.01.2015
2.
Олексій розвалився на ліжку. Пружинне, незручне. Але вибирати не приходиться. Він потягнувся на тумбочку по сигарети. Дістав одну. Закурив дивлячись на фіолетові шпалери. Все ж інших варіантів не залишилось, і він не дочекавшись вечора, приперся сюди.
І не прогадав.
Дівчача кімната була чистіша за його. І краща. В них не було гори речей на кріслах, чи посуди на столі. Залишусь тут на ніч - затягнувшись подумав він.
З душу в одному рушнику вийшла світловолоса дівчина. Обмотаний на ній рушник підкреслював її струнку фігуру. Хоч і жаль, що приховував. Зате відкривав прекрасні, рівні ноги.
Лице було красиве. Карі очі. Маленький носик, червоні пухкенькі губки. Лебедина шия. Описувати її можна було вічно…
Вона відкрила дверцята і приховала своє розкішне тіло від Олекси. Коли вона знову вийшла то була вже в джинсах та футболці. Підійшла до нього. Взяла сигарету, затягнулась. Випустила дим. Тоді поцілувала Олексу в губи. Він цілувався неохоче, бо згадав де були її уста пів години тому. Невмілі уста. Але цілувалась гарно…
- Дочекаєшся мене? – спитала його, ніжно прошепотівши на вухо.
- Постараюсь. – той ще раз затягнувся – а варто?
- Побачиш – вона спробувала сказати це якомога еротичніше.
Олексій усміхнувся. Він не хотів, щоб вона йшла. Але казати не став. Дівчинка була всього лише на другому курсі, але думала про подальше життя ще з першого. От і зараз вона збиралась до якогось лоха, який пускав за нею слину. Олекса не заважав. Це звільняло його від будь-яких відносин.
Вона лягла на нього зверху. Вони почали цілуватись. Олексій опустив їй руки на сідниці. Вона вдоволено посміхнулась…
В двері постукали.
- Не відчиняй – пошепки попросив Олексій.
- Це сусідка прийшла – невдоволено сказала Настя. – зараз буде гупати, як дурна.
- Гарна, якась? – хитро всміхнувся той.
- Навіть не думай – з ноткою ревності пригрозила вона.
Олексій закрив очі. Хотілось спати. Він півгодини викладався, як Ленін на пленумі, тому заслужену годину сну він заслужив. Адже вночі, коли Настя прийде, спати він не зможе…
- Привіт – почувся чоловічий голос.
- Ігор?! – почувся здивований крик Насті. – ти що тут робиш?!
Олексій відкрив очі. Вскочив з ліжка…
***
Ігор помітив рух позаду Насті. Там був якийсь хлопець. Трішки нижче за нього, зате ширше в плечах.
- Це, хто, Настя? – не зрозумів він.
Вона спробувала перегородити йому шлях, але він вже прорвався в кімнату. Ігор стояв лицем до лиця з невідомим суперником.
- Сусід! – хитро всміхнувся той.
Ігор не повірив. Його мозок почав працювати в швидкому темпі. Задоволена либа «сусіда» з ноткою зніяковіння. Зіниці в обох трошки збільшені. Від Насті пахло душем, волосся було мокрим. Погляд потрапив на ліжко, з якого вскочив сусід. Незастелене. В кімнаті пахло потом, і було накурено, а Настя казала, що не курить.
- Не повірю ні єдиному слову – його аж затрясло від злості.
Той хлопець щось хотів сказати, але Ігор вже не слухав. Букет ромашок впав на землю. Рука стислась в кулак і полетіла в бік суперника. Кісточки пальців відчули на дотик щелепу…
І одразу ж після цього, його власна щелепа відчула чужий кулак. Щось тепле потекло по лицю. Окуляри впали на підлогу. Ігор з Олексієм схопили одне одного за барки і по слідували за окулярами. Настя щось кричала, намагалась їх розборонити, але не виходило. На шум збіглись сусідки. Всі зацікавлено дивились, як ті двоє вовтузились на землі.
Ігор не вмів битись, і зараз, десь глибоко в душі, жалкував про це. Але здорової ненависті, яка накопичувалась роками вистачило, щоб вилізти на суперника зверху і місити його руками.
Проте ненадовго. Його за плечі схопили дужі руки і відкинули геть. Він відлетів і впав на підлогу. Хотів піднятись, але отримав кулаком по щелепі і знову ліг. Вже не від Олекси, удар був сильнішим. В голові загуділо. Він перестав розуміти, що відбувається…
Коли очі відкрились він побачив того хто його ударив. Хлопець десь вище середнього зросту, але все ж нижчий за Ігоря на пів голови, в кедах, джинсах і сірій футболці щось втирає «сусіду». І судячи по виразу лиця, не в самій ввічливій формі. В «сусіда» заплило око, роздерта шкіра на лівій скулі і розбита губа.
Настя в цей час сиділа в себе на ліжку і затулила лице руками. Ігор розумів, як їй. Тепер для всього гуртожитку вона повія. І він найбільше в цьому винен. Але почуття жалості до нього так і не прийшло.
Ігор спробував піднятись. Олексій хотів рушити на нього, але той, хто їх розборонив заступив їм дорогу.
- Я можу ще раз покласти вас обох на землю – тихо сказав той.
- Сергій, він перший почав – ображено пробурчав Олексій.
Ігор промовчав. Глянув на здерті кісточки кулаків. Кілька хвилин тому його переповнювало від ненависті, а зараз він почувався пустим. Зникло все. Не було навіть тієї зневіри, типу «Як? Не може бути!!! Як ти могла?!» не було нічого. Тільки бажання піти геть…
***
3 хвилини назад
Сергій відкрив очі. Його сон обірвався від того, що хтось гатив по дверях. Коменданту, електрику чи сантехніку тут нічого робити. Це хтось з студентів. А по суті, яка різниця?
- На**й! – спросоння прокричав він.
Але стукіт не припинявся. Сергій піднявся лаючись собі під ніс. Виявляється він заснув в одязі та ще й взутий. Повернув ключ в дверях, відчинив. Темноволоса чорноока дівчина (струнка, з фігурою, яка радувала очі) нижча за нього, в синіх джинсах та зеленому светрі полегшено зітхнула.
- Чого тобі, Аня? – спитав він.
- Там Олексій з кимось б’ється – захекано випалила вона.
- Де?! – стривожився той.
- У Насті…
Сергій помчав туди. Довгі вузькі коридори тепер проносились перед його очима з швидкістю світла. Сходи вгору. Ще раз. І ще раз. П’ятий поверх. Ще один довгий, темний гуртожитський коридор. Тут вже зібралось повно дівчат та лише кілька хлопців. Всі зацікавлено вибігли подивитись, що сталось. Ніхто й не думав допомагати…
Сергій прорвався крізь них. Залетів у кімнату. Олекса з якимось хлопцем вовтузились на землі. Настя стояла біля стіни і щось їм кричала. Хлопцем виявився кращий студент університету. Тепер він переборов суперника і гамселив його зверху.
Сергій схопив того за плечі і відкинув геть. Олексій одразу ж схопився на ноги. Хотів покарати обидчика. Сергій звалив його ногою в груди. Кращий студент спробував напасти. За що й отримав кулаком по щелепі. Впав на землю. Нокаут.
- Мене за що? – образився Олексій.
- Придурок! – випалила Настя.
Чи то на Сергія, чи то на Олексу…
- Заткнулась там! – гаркнув Сергій.
Вона не звикла, що з нею так обходилась. Але виконала наказ. Її охопив, чи то страх, чи то сором, тому вона не сказала ні слова.
Сергій не був з тих галантних хлопців. Якщо йому щось не подобалось, він казав. Грубо, зате чесно. А Настя не подобалась йому особливо…
Кращий студент подав признаки життя. Щось за швидко.
- Ти яким місцем думаєш? – з огидою випалив Сергій – дибіл! Ніхто не має знати, що ти тут! По твоєму на вулиці настільки тепло?!
- Він перший почав – той спробував виправдатись.
- Тобі б ще добавити. Ти поліз до вже зайнятої дівчини. Що ти ще хотів отримати?
- Ігор, ти як? – прокричала Настя
Ігор спробував піднятись. Він слабо все розумів. Олексій хотів рушити на нього. Хотів поквитатись за підбите лице, але Сергій заступив їм дорогу.
- Я можу ще раз покласти вас обох на землю – тихо сказав той.
- Сергій, він перший почав – ображено пробурчав Олексій.
- А яка різниця? – той знизав плечима. – знайшли заради кого битись…
Настя спалахнула вогнем наче гірлянда на новорічній ялинці. Тільки от колір був суто червоний. Але вона промовчала. Побоювалась Сергія. Хоча зараз в неї була навіть крихта вдячності йому за те, що розборонив їх.
Ігор тим часом повністю прийшов до тями. Сергій підійшов. Подав руку. Ігор зловився за неї. Його різко смикнуло вверх і поставило на ноги. Вони зустрілись поглядами. В обох він був впевнений. Сильний. Вони не боялись одне одного. І не ненавиділи. Просто двоє незнайомих людей. Ігор коротко кивнув. Сергій відповів тим же.
Ігор перевів погляд на Олексія. Підбите лице того, знімало частину того осаду, який шкрябав душу. Вже не було так паскудно. Олексій опустив погляд вниз. Може відчув свою вину? Хоча навряд. Такі, як він не відчувають вини.
Ігор дістав з кишені два пом’ятих квитка в кіно. Підійшов до букету квітів, який лежав все там же. В кімнаті вже було багато народу, але ніхто не сказав ні слова. Підняв недавно куплені ромашки. Підійшов до Насті. Насті! До тієї Насті, яка змушувала його серце битись частіше одним лише поглядом. Вручив їй квіти і квитки.
- Це тобі – глухим голосом сказав він.
Настя хотіла щось сказати, але не змогла видати з себе нічого путнього. Ігор пішов до виходу. Всі розступились. Настя хотіла наздогнати його, але передумала, перехопивши погляд Сергія. Той заперечно похитав головою. Люди по малу почали виходити. Настя залишилась в кімнаті одна.
Десь на поверсі почувся вереск…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548606
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.01.2015
Дурський Іван
Забери в мене життя…
Частина перша: Аматори
1.
Сонце заходило за хмари і на вулиці стало зовсім темно. Ніч приховувала все. Давала змогу забути те, що сталось днем. В нового дня була змога почати все заново. Ніч очищувала. Робила добру справу. Давала новий шанс. Ніч приносила забуття…
Так думав Сергій. Що йому ще залишалось? Тільки думати про очищення, яке принесе ніч. На більше в нього не залишалось сил. Просто змиритись…
Подув вітер. Сергія затрясло від холоду. Початок зими як-не-як. Сніг перестав падати ще в день. Тепер він покривав землю, наче ковдра. Хутряна біла ковдра, яка приховує рани землі. Сергій закинув голову наверх. Подивився на небо. Тепер воно було особливе. Не просто темно синє. Яке завгодно, але не таке. Хоча б сьогодні. Він часто дивився на небо, але таким його бачив уперше. Очі закрились…
Не закривай! - подумав він. Переборов втому. Ліг на бік, зручніше вмостившись на снігу і підігнувши ноги до себе. Тіло налилось свинцем. Він наче набрав зайвої ваги. Не можна спати! Не можна спати! Не можна… очі знову закрились. Він з усіх сил стиснув рану на боку, щоб зупинити кров, яка вже окропила сніг, залишивши на ньому полосу. В Сергія зовсім не залишилось сил. Ніч забирала його…
***
Три з половиною місяці назад.
В актовому залі університету зникло все світло. Тільки на сцені світив прожектор. Шум затих. Почався концерт. Вийшли ведучі. Високий білявий хлопець в чорному костюмі, та трішки нижча за нього ведуча, з довгим, густим каштановим волоссям, сліпучою білою усмішкою та в облягаю чому білому платті. В руках вони тримали мікрофони. Шум поволі замовкав. Студентів забрали з пар. Якась річниця, присвячена, чомусь… Кого цікавить, якщо не треба йти на пари!?
Сергій розвалився на дерев’яному сидінні на перед останньому ряді. Між концертом і музикою у власних вухах, він вибрав музику у власних вухах. В вухах навушники, в навушниках музика. Heavy metal, старий-добрий «MANOFWAR». На сцені були співи, танці, ще щось, але Сергій не зважав. Не любив він зібрань. Досвід третьокурсника підказував: якщо забрали з пари, значить концерт затягнеться. З двох сторін залу, біля виходу, стояли люди, які нікого не випускали. Через це Сергій і сидів злий. І голодний. І з чітким розумінням того, що він сьогодні нікуди не встигне. Плакало його тренування. Він відкинув голову назад «За****ь! – заговорив сам до себе – знов не встигну. Тренер буде в ярості…». Ще й, як на зло, розрядився телефон, і Сергій залишився без музики. Він змотав навушники, кинув у кишеню куртки. Оглянув зал. Те, чим він займався кілька секунд назад, не було одиничним випадком. Цікавості студентів не було меж. Хтось слухав музику. Хтось сидів у «Вк». Хтось спав. Всі робили, що завгодно. Лише не слухали концерт.
«Що ж – Сергій змирився з долею – робити й так немає чого». І він направив всю свою увагу на сцену. Там танцювали народні танці. Але любов’ю до фольклору студенти не відрізнялись.
- А зараз – дзвінким голосом оголосила ведуча – зустрічайте кращого студента університету…
- Ой, б***ь, цього ще не вистачало! – недбало фиркнула, якась дівчина, яка сиділа перед Сергієм.
Сергій презирливо всміхнувся. В душі він був згодний з нею, але така інтонація і манера спілкування в дівчат йому не подобалась. Не так його виховували…
На сцену вийшов високий худорлявий хлопець в сірому костюмі і з чорним зализаним волоссям. Гострі риси лиця видавали в ньому ботаніка. Хоч і без окулярів. А, ні! Помилочка! Ботанік дістав чорні, круглі окуляри і натягнув їх на ніс. В залі почувся регіт. Він виглядав, як Гаррі Поттер. Але кращий студент не зважав. Він тримався з непритаманною людям його типу впевненістю. Навіть з такої відстані Сергій побачив блиск в його очах. Очах, які світились розумом. Такий блиск в очах є не в кожного. Цього не побачиш в натовпі. Тільки одиниці. Це не сподобалось Сергію. Він теж вважав себе не таким як всі. Але не мав доказів. А цьому «Гаррі Поттеру» і доводити нічого не треба було. «Довбаний зад-рот!» - з неприязню подумав той.
Зад-рот, тим часом, підійшов до мікрофона. Кашлянув. Постукав пальцем по мікрофону. По залу пройшовся неприємний звук. Студент відкрив свій рот:
Ти віриш в чудо?
як розумієш ти його?
може везіння просто, а може й справді, чари?
ти розкажи, мені ж цікаво.
знайти десь на дорозі гроші?
чи десь знайти кохання?
побачити щось незвичайне,
чи прямо відчути на собі?
коли у небі зірка падає,
природи забаганки це,
чи магія?
Ти поясни.
А знаєш, магія у всьому,
чи не так?
у неї вірити лиш треба,
та й по-всьому…
Зал скупо плескав.
- Дякуємо, Ігорю! – сказала ведуча.
Той ледь вклонився і швидко пішов геть зі сцени. Сергій відкинув голову назад і закрив очі…
***
Ігор зайшов за куліси. Настрій був так собі. Це звичайна річ, коли тупі валянки, як він про себе називав студентів, не можуть нічого нормально сприйняти. Хоча, цього можна було чекати. Більше він не піде ні на які виступи. Ще чого! Розпинатись перед купою бидла…
- Ти молодець! – похвалила його пишногруда, синьоока, за тонована тональним кремом блондинка в синьому платті – гарний вірш. Давно пишеш?
- Не дуже – неохоче відповів той. – Але дякую.
- Я, Сніжана – вона простягнула йому руку.
- Ігор – він легко стис її – приємно познайомитись. (він збрехав)
- Взаємно! – всміхнулась вона і глянула йому в очі, подаючи недвозначні сигнали. – ти який курс?
- Четвертий – він пройшов до вішалки де була його куртка.
Зняв піджак, який йому тільки що позичив хтось з викладачів і одягнув куртку.
- А я другий – відповіла дівчина – Хореографія.
- Політолог – скупо відповів той. – плюс заочно економічний.
- Ого, круто! – здивувалась та – справляєшся?
- Нормально – він нетерпляче подивився на годинник. – мені бігти треба.
- Ага – Сніжана зніяковіла – зараз якраз мій виступ. Може ще побачимось…
- Ага – тихо повторив він – може…
Вона побігла до подруг, які вже виходили на сцену. Обернулась, помахала йому рукою. Її чарівна усмішка отримала лише скупий кивок голови у відповідь. Ігор глянув ще раз на годинник і вийшов. Йому ще в квітковий бігти по ромашки. Він на кінець то набрався сміливості запросити дівчину на побачення. І не абияку. Настя вже давно йому подобалась, от тільки він не міг признатись. А тепер в нього все мало вийти. Він провів рукою по зализаному волоссю і всміхнувся. Сам не розуміючи чому.
***
- На що лупишся? – чавкаючи спитав якийсь хлопець.
Спортивний костюм, синій; кепочка і туфлі. Насіння, яке він старанно лускав і випльовував собі під ноги. Він був вище за Сергія. Але вужчий в плечах. А з ним поряд, біля дев’ятиповерхового гуртожитку, на лавочці інколи сиділо ще кілька таких самих «спортсменів».
Все, що вони хотіли, це привід зачепитись. Періодично з ними сиділи й дівчата, які виглядали не краще, а лаялись навіть гірше за них. Але сьогодні їх не було поряд з тими трьома місцевими інтелігентами. Сергія такі переважно не чіпають, але сьогодні їм видно не щастило на «клієнтів».
І все ж він не дав їм приводу. Не хотів з ними зв’язуватись. Просто мовчки пройшов міцно стиснувши скули та ігноруючи їх. Не сьогодні - вирішив він.
***
Сергій відкрив двері і зайшов у свою кімнату. В ніздрі ударив неприємний запах. Кімната нагадувала поле бою. Всюди розкидані речі, на столі брудна сковорідка з їжею. Банки, відкриті закрутки. Включена енергозберігаюча лампочка освітлювала це все в неприродному освітлені. В колонках з ноутбука Сергія гучно грала Карна. Посеред кімнати з тарілкою повною їжі застиг худий, патлатий хлопець в звужених сірих джинсах, рожевій футболці, та з наляканим виразом лиця.
- Закрий двері – пробурмотів той.
- Олексій? Знов ти тут? – Сергій закрив двері з середини. – тебе ж вигнали з гуртожитку…
- Хоч ти не за****й – неприємно скривився той.
- Мені що? – Сергій знизав плечима. – ти хоч по прибирай після себе.
- Тільки доїм – той всівся на незастелене ліжко Сергія – там і тобі лишилось.
Сергій повісив куртку на вішак. Скинув футболку на крісло. Глянув у дзеркало. Звідти на нього дивився коротко стрижений, русявий хлопець двадцяти років. Стомлені зелені очі на лиці, яке спокійно можна назвати слов’янським. Довгий ніс. Рот не великий, але й не маленький. Губи не тонкі і не грубі. Трьохденна щетина. Його часто питали чому він злий. Хоч він і не був таким в той момент. Просто серйозний вираз його лиця часто хибно розуміли. Колись йому сказали, що в нього лице такого собі «пацика з вулиці». Прямо як в тієї гопоти під гуртожитком. Він не погоджувався. Йому не подобалось таке…
Зріст був трішки вище середнього. Худий, але не дрищ. Як кажуть «Він мав м’ясо на кістках». Спортивного тіло складення. На тілі чітко виднілись м’язи. Він давно вже займався, отож результат, як то кажуть «на лице».
Сергій пішов до електричного чайника. Там ще була вода. Натиснув на кнопку. Зелений чай для заспокоєння нервів, ось, що йому було потрібно. Сів навпроти. Глянув на свого колишнього сусіда по кімнаті. Той швидко знищував вміст тарілки. Сергій недолюблював його. Хоч і покрививши душею все ж міг назвати того другом. Проте не називав. Олексій багато йому крові попив.
Під очима в Олексія мішки. Давно не спав нормально. Його виперли з гуртожитку за траву і колеса. І ще багато за що, але Сергій не вникав. Добре, що хоч не посадили. Навіть не хотілось питати, як той заліз. Знов через чиєсь вікно, мабуть…
- Ти сьогодні тут ночуєш?
- Не думаю – Олекса знизав плечима. – може знайду собі якусь шмару на ніч…
- Потримаєшся за коліно і постогнеш? – не стримався Сергій.
- Ха-ха – той закотив очі – ти прямо Петросян…
- Визнай, що це смішно…
- Не смішно – спохмурнів той. – мені так кожен вечір залазити не в кайф. Комендант, коли мене бачить аж трясеться від гніву…
Комендантом їхнього гуртожитку був коренастий широкоплечий чоловік, з лисою головою і озлобленим виразом лиця. Дядя Вася, як його всі називали. Він вічно ходив одягнутий, як байкер, ще й з татуюваннями на здорових могутніх руках. Страх Олекси мав законні підстави. Комендант його, буквально роздавить і викине. І добре, якщо ще через двері викине…
- Квартиру знайти не пробував?
- Вигнали за те що я зробив там пінну вечірку і затопив сусідів.
- Клейонку не міг постелити?
- Ця чудова ідея прийшла аж на наступний день. – Олексій поставив тарілку на стіл.
- І ти так і будеш перебиватись від кімнати до кімнати…
- Сєрьога, не є*и мені мозок – скривився той.
- Дивись собі сам – Сергій знизав плечима – я тобі не мама.
- Я сьогодні йду до однієї – в звичному для нього дусі почав хвалитись той – але мушу почекати, поки та погуляє з якимось тормозом. Зате ніч…
Сергій презирливо всміхнувся. От такого він не любив. Не так його виховували. Дівчина має бути дівчиною, а не якоюсь повією. Він пересів на своє ліжко. Олексій подав йому чашку з зеленим чаєм.
- Підкрути музику – попросив він.
- Комендант зайде – боязко сказав той.
- Двері закриті. Постукає, залізеш в шафу. Тобі не вперше…
- Пішов ти!
- І тебе зі святом. – традиційний обмін при-ємностями.
- Ти що сьогодні робити будеш?
- Зараз спати. Потім вчитись.
- Та забий. Пішли зі мною на баби.
- Лінь.
- Самому нудно.
- Йди жахни ту подругу…
- Вечері, я ж казав. Хоча можу й зараз. – Олексій задумався про можливі бонуси. – але ні. Хочу до когось іншого. Пішли зі мною.
- Сьогодні ні. Може завтра. – Сергій зручніше вмостився на ліжку.
- Як хочеш – той почав переодягатись – а мене сьогодні чекає Настінька…
***
Ігор підходив до гуртожитку. В руках красивий букет квітів. В кишені два квитки на якусь тупу комедію. Ігор не любив комедій, але він пішов би на все лишень би Настя була щаслива. Коли вона всміхалась, в ньому щось переверталось. Він міг спорити з викладачами і доводити свою правоту, але як тільки бачив її то вся сміливість кудись дівалась.
Він йшов по якійсь вузькій алеї. З одного боку стіни гуртожитку, з іншого паркани старих, одноповерхових будинків. «Як там взагалі жити можна?» - подумав він. Але потім просто змирився і перестав турбуватись. Він живе в трьохкімнатній квартирі в центрі міста. В нього прекрасна сім’я. Батько – керівник на підприємстві. Мати – вчитель в школі. Обоє люблять його. І Ігор їх любить. Він сказав їм, куди йде. Вони підтримали його. Хоч і не без критики. Це ж батьки. На все, що він робив, вони говорили «краще б ти…». В списку була наука, спорт, особисте життя і знову наука. Спробуй тут догодити. «Ти забагато учишся – йди погуляй». «Кому ти там надзвонюєш? Наука головне»… такий список можна було продовжувати до безкінечності.
Але не сьогодні. Батьки з полегшенням зітхнули, коли він з радістю об’явив, що йде на побачення. Батько підморгнув йому і сказав зайти в аптеку, бо до внуків він не готовий, мама дала останнє поради, які той і так знав. Вести себе ввічливо і стримано. Хоч і є така думка, що дівчата люблять поганих. Але Ігор не погоджувався. Не той в нього характер...
Йому назустріч йшло кілька фізкультурників. Ігор не боявся їх. З ним не завжди обходились по справедливості, тому він знав, що боятись не можна. Страх для слабаків.
Але його не чіпали. Один хтось хотів зачепити, але передумав. Бачили, що йшов до дівчини. Один з них навіть підморгнув йому побачивши, як той світиться від радості.
Ах, Настя! Настя, Настя, Настя! Ігор малював картини їх відносин. Прокручував в голові різні діалоги, бачив, як вони гуляли… хтозна, може вона та сама?
Ігор пройшов Алею. Повернув вправо. Піднявся по кам’яних сходах. Захотів подзвонити, але передумав. Вирішив зайти до неї в кімнату. Зробить сюрприз. Пройшов в залізні двері. Широкий хол, в якому було кілька лавочок і кімната вахтерші, яка більше нагадувала будку. Він залишив їй свій студентський і сказав кімнату. Старенька сива бабуся записала його в журнал, приязно всміхнулась і побажала тому удачі. Настрій піднявся ще вище.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548553
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.01.2015
Привиди нового світу
Дурський Іван
Слова автора
Ця історія почалась зі суперечки. Але ідеї, герої, події, здається, давно вже чекали свого часу в моїй голові. Навіть не знаю з чого я почав думати про це. Проте спор дав початок. Сюди я вписав свої погляди та емоції, переконання, а також переконання, думки та світогляди моїх батьків, друзів та знайомих, які давали сили, натхнення та мотивацію продовжувати. За це вам і дякую! Я не знаю чи в мене щось вийшло, але судити вам, а не мені. Приємного читання!
P.S. Іра, я обіцяв згадати тебе… Висловлюю тобі вдячність за те що змусила мене спробувати свої сили.
Дякую тобі за все!
Книга перша:
Ціна дружби
Привиди це демони, якими праотці Палі Ангели піддають істинних своїх синів. Їх слід зводити з лиця землі благодатним вогнем наче пошесть, щоби не затуманювали вони місії Божої…
Уривок з кодексу «Свідків Нового Пришестя».
Привиди? Повірю в них, коли побачу їх голови в себе на порозі!
Сизий – кримінальний авторитет в мегаполісі 42.
Привиди – група найманців, що спеціалізувалась на розвідувальній та підривній діяльності, знешкоджені, знищенні, та будь-яких інших способів по усуненню, як людей так і воєнної техніки й інформації. Група ймовірно заснована в 2040 в Мегаполісі 42. Точна кількість та склад – невідомі. Після 2043 подальша доля групи – невідома.
До правлячої верхівки вся діяльність групи відношення не мала і не має.
Зі знайденої в 2045 році в архівах Альма-матер доповіді Пророка
Пролог
2045
Віце-президент вийшов на сцену. Йому в очі вдарило світло від прожекторів та камер. Ще одна промова. Нічого складного. Таких було тисячі. А скільки ще буде. Текст був написаний задовго до цього дня. Він розкриє рот, згадає смерть попередника з жалістю і розповість про якісь його досягнення. І про свої. Скаже про те, як покращилось життя. Згадає та прирівняє людей до колись описаного суспільства Томаса Мора. Розкаже загальну версію того, що сталось. Вони повірять. Тупі люди. Ейнштейн правильно казав: «…Покоління ідіотів…». Вони купляться на все. І лише він знав правду…
Чи не знав навіть він?
***
2042
Мегаполіс світив нічними вогнями. Німа сцена з миготливих вогнів не могла передати звуків на таку висоту. Лише поодиноке ехо доносилось до його вух. Але йому було байдуже. Чоловік років 40 (хоча він і виглядав молодше), з лицем медіа зірки, гарного, навіть атлетичного тіло складення, дорого одягнутий, стояв на балконі пентхаусу і курив. Вся краса нічного міста, яка була знизу, не справляла на нього ніякого враження. Він бачив її тисячі разів. Що в ній може бути для нього нового? Він курив не поспішаючи. Цигарковий дим огортав його своєю сірою аурою. Він міг собі це дозволити. Зрештою, що ще він міг зробити? Тепер залишалось тільки чекати…
Позаду почулись кроки. Він впізнав свого помічника. Тільки той серед усіх його знайомих кульгав.
- Знайшов? – він навіть не повернувся.
- Ні, пане. В мегаполісі 46 нема.
- Хочеш сказати, ми дарма ввели там воєнне положення? – Чоловік викинув сигарету і повернувся до помічника.
- Останній раз сигнал тримався до 21:00, тоді мовчок. Сигнал здох. – м’яко відповів той.
- Який мегаполіс найближче від 46?
- Наш, решта в руїнах…
Чоловік задумався. В світі він один з найрозумніших і найвпливовіших, але зараз він почувався безсильним дурнем. Він оперся ліктями на балкон. Дістав ще одну сигарету… Закрив очі видихаючи дим…
- А є мегаполіси в зоні карантину? – Він марно намагався вчепитись бодай за щось.
- Далеко, пане.
- А міста, населені пункти, що-небудь?
- Нема… - Задумався помічник. Тоді його осяяло. Поволі, по крихті, в мозок проникало те, що він раніше не помічав. – Хоча… Ні, є! Навіть два! 42 і 43 мегаполіси. Там ще є люди! Далеко від нас, правда, але…
- Вислати пошукові команди! – він аж закашлявся від схвилювання. Це вже було щось…
Худа висока постать в великих окулярах з товстим склом кивнула і залишила його на самоті.
Він усміхнувся сам до себе від радості. Тепер все мало йти за планом.
***
2008 – людині встановили очний протез, який дозволив частино повернути зір.
2011 – повністю замінене штучне серце. (Помер через кілька днів)
2013 – слухи про кінець світу не підтвердились.
2015 – нова інфляція. (Євросоюз на грані банкрутства)
2018 – перший поділ світу. Ініціатива США та каїн СНД.
2019 – повне відновлення втраченої кінцівки. (поява нових релігій).
2023 – світова кампанія «Ми за мир» та «Скажи ні расизму». (Паралельно масові збройні сутички в країнах Африки).
2024 – поява мегаполісів. Масове об’єднання населення. (Масові збройні конфлікти по всій планеті).
2025 – Між існуючими мегаполісами укладені мирні договори. (Кілька потрапили в «зону карантину»).
2026 – поява комп’ютерних імплантатів. Все більше мегаполісів уклали договори між собою. (работоргівля набирає обертів)
2028 – вченим вдалось врятувати 2 людей від паралічу. (зафіксовані кілька випадків канібалізму та жертво приношення)
2029 – повне об’єднання світу. Закінчене будівництво Мегаполісу 0 – Альма-матер. Мрія людства про об’єднання виконана. (Країн більше не існує. Людство поділене на 4000 мегаполісів. Нумерація починається з країн СНД, тоді решта Європи, Азія, Північна та Південна Америка, Африка та Австралія)
2030 – винайдені ліки від більшості хвороб. (Винайдені нові хвороби).
2032 – імплантати дають людям нові можливості. (30% дорослого населення має чіп чи імплантовані кінцівки).
2034 – економічне збагачення всього населення землі. (Занепад та майже абсолютне зникнення найбільших церков та релігій).
2038 – людство готується до нового етапу в історії…
І нам її творити. Подуємо ідеальний світ. Приєднуйся!!!
(ВІДРЕДАГОВАНИЙ) Текст соціальної реклами.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547685
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.12.2014