Володимир Бабієнко

У моїм саду травневім

У  моїм  саду  травневім
Яблуні  розцвіли,
І  рожеві  пелюсточки
Ніжно  забриніли.

Подивлю́ся  на  цей  цвіт  я,
Серце  завмирає,
Бо  твоє  рожеве  личко
Зразу  уявляю.

У  моїм  саду  травневім
Бузочки́  зацвіли,
Пахощами,  як  духами,
Весь  садок  залили.

Я  вдихаю  аромат  сей,
Серце  завмирає.
Бо  я  запах  кіс  русявих
Тво́їх  відчуваю.

Промайнули  мимо  роки,
Все  навкруг  змінилось,
Розлетілись  діти,  внуки,
Тільки  ти  й  лишилась.

Я  дивлюсь  на  тебе  мила,
Бачу  той  садочок,
А  твоя  голівка  пахне
Як  той  мій  бузочок.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644552
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2016

Живе у нас в селі симпатія одна

Живе  у  нас  в  селі  симпатія  одна,
Вона  вірші  надтонко  розуміє.
Коли  ця  жінка  йде,  здається,  що  весна
На  тебе  пахощами  квітів  віє.

Надав  їй  бог  талант  в  житті.  Коли  вона,
Щось  роблячи,  в  будиночку  співає,
То  голос  срібний  цей,  що  лине  із  вікна,
Твій  розум,  душу,  серце  оп’яняє.

Вона  постійно  думає,  як  накормить
Синів  і  чоловіка  найсмачніше.
І  ладна  все  для  них  дістати  і  зробить,
Вважає,  це  в  бутті  найголовніше.

Якою  в  неї  серце  пристрастю  кипить!
Вона  то  необачна,  то  грайлива.
То  вибухом  вулкана  може  спопелить,
То  знов  покірна,  ніжна  і  зваблива.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644546
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2016

Я не знаю з ким тебе вже

Я  не  знаю  з  ким  тебе  вже,
Мила,  порівняти.
Може  з  садом,  що  весною
Пишно  розцвітає.

З  лісовим  озерцем  чистим,
З  співом  солов’їним,
Із  берізкою  стрункою,
З  небом  синім,  синім.

Ти  тримаєш  себе  гордо,
Як  моя  Вкраїна.
Як  же  те́бе  не  любити
Милая  дівчино!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642962
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2016

Зірками небо вкрилося

Зірка́ми  небо  вкрилося.
Бузок  зацвів  в  саду.
До  річки  я  без  милого
Стежиночкою  йду.

Не  грай  баян  пробачення,
І  серце  не  бентеж.
Забуті  вже  побачення,
Їх  більше  не  вернеш.

Мене,  дівчи́ну  строгу,  він,
Збагнути  не  схотів.
Своєю  же  дорогою
Поступливу  повів.

Ой,  нічка,  нічка    зоряна,
Бузок  в  саду  цвіте.
Я  вірю,  що  серйозне,  так,
Кохання  все  ж  прийде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642929
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2016

На сайті я уже із багатьма знайомий

На  сайті  я  уже  із  багатьма  знайомий,
З  Дантесом,  що  обра́з  нікому  не  прощає,
Із  Марсіанином,  перо  якого  гостре,
Який  на  все  надтверду  точку  зору  має.

З  Гардецьким  Любомиром,  добрим,  мудрим,  щирим,
Який  щодня  по  два  вірша  швидких  складає,
Із  Zang-ом,  що  не  любить  на́голос,  русизми
Й  ретельно  по́милки  у  ві́ршах  виправляє.

А  Валентина  Малая  і  Ганна  Верес?
Давно  я  люблю  їх,  любов  цю  не  ховаю!
Тріумф,  і  Геометрію,  і  Косач  Ксеню,
Принцесу-Настасійку  –  просто  обожаю.

Калинонька  на  сайті  пишно  розцвітає,
Віталій  Назарук  пісні  свої  співає,  
Дід  Миколай  внучатам  щось  розповідає,
Джульєтта  скромна  щастя-долю  виглядає.

З  Лавинюковою  Тетяною  я  вчився,
Від  цього  ніку  в  серці  спогади  взбурлились.
А  від  віршів  Ділан,  Уковича,  Утриско
Мені  бальзами  дивні  прямо  в  душу  ли́лись.

Знайомий  з  Дзвонарем,  з  його  лунким  набатом,
З  Юхницею,  що  прагне  бути  нестандартним.
Нема  в  рожевім  сайті  в  нас  людей  бездарних,
А  є  одні  оригінали  і  таланти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640838
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2016

Плач Ярославни (другий варіант)

Плач  Ярославни
         (другий  варіант)
У  другому  варіанті  моя  Ярославна  плаче  і  молиться  вже  в  наші  часи  біля  пам’ятника  Перемоги  в  Києві  (статуї  «Батьківщина-Мати»,  що  є  символом  нашої  Батьківщини,  символом  Києва),  і  це  має  глибокий  зміст,  бо  народ  вірить  в  те,  що  правда  на  нашім  боці,  перемога  буде  за  нами.  Моя  Ярославна  звертається  і  до  «Батьківщини-Матері»,  і  до  Дніпра,  і  до  вітру,  і  до  сонця.  У  цьому  варіанті  давні  вірування,  казкові  фрагменти  перемішуються  з  реальністю.

Вранці  в  Києві  ридає  Ярославна,
Промовляючи  до  Матері-Вітчизни:
«Мамо,  наша!  Ти  до  білих  хмар  сягаєш,
Ти  довкіл  далеко  рідну  землю  бачиш.
Відшукай  ти  мого  Ладу  у  окопах.
Полечу  я  швидко  пташкою  до  нього.
Наберу  з  ріки  Дінця  води  живої,
Якщо  мертвий,  оживлю́  свого́  мило́го,
Якщо  ранений,  зцілю́  його  слабо́го.»

Вранці  плаче  на  забралі  Ярославна,
Причитає  біля  Матері-Вітчизни:
«Вітре  буйний,  ти  по  полю  сильно  вієш,
Хмари  гониш  під  високим  небом  синім,
Кораблі  гойдаєш  на  Азові  сивім,
Чом  розвіяв  мою  радість  по  рівнині?
Принеси  жахливі  смерчі  із-за  моря
І  піщані  жовті  бурі  із  пустині,
Та  завій  піском  гранатомети,  «Гради»,
І  снаряди,  міни  віднеси  подалі,
Щоб  не  вибухали  біля  мого  Лади.»

 Ярославна  вранці  плаче  на  забралі,
І  голосить  біля    Матері-Вітчизни:
«О,  Дніпро,  Дніпро-Славутиче  могутній,
Ти  пробийся  через  каміннії  гори,
Затопи  степи  й  долини  сіверські́ї,
Хай  застрягнуть  вражі  танки  у  багнюці,  
А  окопи  перетворяться  в  баюри.
Принеси  господарю  великий,  дужий,
Мого  милого  на  хвилях  до  забрала,
Щоб  я  рано  гі́рких  сліз  не  проливала.»

Ярославна  рано-вранці  стогне-плаче,
На  забралі  біля  Матері-Вітчизни:
«Сонце  світле,  о  трисвітле,  красне!
Посилаєш  ти  проміння  прегаряче,
Засліпи  приціли  снайперів  підступних,
Засліпи  приціли  мінометів,  пушок,  
Щоб  вони  ні  в  кого  не  змогли  влучати.
Відведи  жар-промені  від  мого  Лади,
Щоб  не  було  у  безводнім  полі  спраги,
Щоб  здоровим  повернувся  до  забрала,
Де  я  плачу  і  на  нього  тут  чекаю.»


Довідка.    У  вірші  під  назвою  «Мати-Вітчизна»  мається  на  увазі  статуя  жінки,  монумент  Перемоги  в  Києві,  який    називають  «Батьківщина-Мати».  Висота  монументу  102  метри.
Слово  «Забрало»  тут  у  вірші  означає  підвищення,  мур,  вал,  укріплення,  походить  від  старослав’янського  –  забороло.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640832
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2016

Плач Ярославни (перший варіант)

На  Дунаї  Ярославни  чути  голос,
Як  та  чайка-жалібниця  вона  стогне:
«Полечу  зозулею  я  по  Дунаю,
Відшукаю  св́ого  милого  у  полі.
Умочу  рукав  бобровий  у  Каялі,
Та  обмию  кн́язеві  криваві  рани,
Щоб  зажили  на  його  міцному  тілі.»

Рано-вранці  плаче-тужить  Ярославна,
У  Путивлі  на  забралі  причитає:
«Вітре  буйний,  чом  по  полю  сильно  вієш,
Чом  несеш  ворожі  гострі  стріли  в  небі
На  своїх  легеньких  крильцях  невидимих
Проти  воїнів  моѓо  мил́ого  Лади?
Чи  тобі  не  мало  білі  хмари  гнати    
І  гойдати  кораблі  на  синім  морі?
Чом  господарю  розвіяв  мою  радість
По  срібн́ому  ковил́у  в  широкім  полі?»

Плаче-тужить  Ярославна  рано-вранці,
І  голосить  на  забралі  у  Путивлі:
«О,  Дніпр́е,  Дніпр́е-Славутиче  могутній!
Ти  пробився  через  каміннії  гори.
Крізь  підступну  вражу  землю  половецьку.
Святославові  човни  гойдав  ти  швидко,
Несуч́и  їх  до  полќів  Коб́яка  грізних.
Принеси  господарю  великий  дужий,
Л́аду  м́илого  на  хвилях  до  забрала,
Щоб  я  рано  сліз  гірќих  не  проливала.

Ярославна  рано-вранці  стогне-плаче,
У  Путивлі  на  забралі  промовляє:
«Сонце  світле,  о  трисвітле,  красне!
Всім  ти  тепле,  величаве  і  прекрасне.
Чом  простерло  ти  проміння  прегаряче
На  хоробрих  воїнів  моѓо  мил́ого?
Чом  в  безводнім  дикім  полі  люта  спрага
Т́ятиву  та  древко  луків  посушила,
І  тугою  сагайдаки  їм  склепило?»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639259
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2016

Я давно мріяв написати вірш "Плач Ярославни"

Я  давно  мріяв  написати  вірш  «Плач  Ярославни»  ("Слово  про  полк  Ігорів").  Я  думаю,  кожен  поет  рано  чи  пізно  звертається  до  епосу,  до  історії  свого  народу,  вивчає  його.    Кожен  поет  мріє  і  хоче  написати  свою  версію  плачу  Ярославни.  Чому  ця  тема  чіпає  душу  поета?  Адже  це  далека  старовина,  майже  легенда,  описана  в  літописі.  Але  як  описана,  як  високохудожньо  і  тонко  передано  стан  душі  Ярославни.    Мені  здається,  що  цей  твір  буде  йти  поряд  з  нами  весь  час,  бо  століття  минають,  а  відношення  між  народами,  як  і  межи  людьми,  на  жаль,  залишаються  майже  тими  самими.    В  плачі  Ярославни  виражено  стан  її  душі    під  час  війни,  стан  душі    жінки,  яка  не  в  змозі    допомогти  своєму  рідному  воїну,  переживає  і  плаче,  молиться,  ридає.  В  наші  часи  звертається  жінка  тепер  і  до  держави,  і  до  конкретних  людей,  і  до  надприродних  сил,  до  бога,  і  просто  до  всяких  могутніх  природних  сил,  щоби  виступили  вони  теж  проти  зла,  щоб  захистили  її  рідного  сина  чи  чоловіка,  щоби  його  не  покалічило  і  не  вбило  на  війні.  
 «Плач  Ярославни»  був  завжди  актуальним,  коли  велися  міжусобні  війни,  коли  на  нашу  країну  нападали  загарбники.  Актуальний  він  і  тепер,  тому  що  на  території  України  точаться  військові  дії.  
Я  читав  «Плач  Ярославни»  і  на  старослов’янській  мові,  і  в  написанні  багатьма  поетами.  Мені  особливо  подобається,  як  його  написав  Тарас  Шевченко.  Кожного  разу,  коли  я  читав  «Плач  Ярославни»,  то  відчував,  що  це  не  зовсім  плач,  це  не  зовсім  голосіння,  скоріш  всього  це  схоже  на  плач-молитву.  Таку  саму  думку  висловлюють  багато  літераторів.  Мені,  особисто,    більше  чомусь  подобається  все-таки  традиційна  символічна  назва  «Плач  Ярославни»,  тому  що  Ярославна  передусім  плаче  і  в  плачі  молиться.  
Плач  Ярославни  -    це  стан  моєї  душі  також.  Тут  скоріш  всього  моя  душа    плаче  і  молиться,  тут  плаче  і  молиться  моя  дружина,  моя  сусідка,  моя  односельчанка,  проста  українка.
Я  написав  два  варіанти  «Плачу  Ярославни».  Перший  –  це  традиційне  відображення  літописного  фрагменту  у  віршованій  формі.  У  другому  варіанті  моя  Ярославна  плаче  і  молиться  вже  в  наші  часи  біля  пам’ятника  Перемоги  в  Києві  (статуї  «Батьківщина-Мати»,  що  є  символом  нашої  Батьківщини,  символом  Києва),  і  це  має  глибокий  зміст,  бо  народ  вірить  в  те,  що  правда  на  нашім  боці,  перемога  буде  за  нами.  Моя  Ярославна  звертається  і  до  «Батьківщини-Матері»,  і  до  Дніпра,  і  до  вітру,  і  до  сонця.  У  цьому  варіанті  давні  вірування,  казкові  фрагменти  перемішуються  з  реальністю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639251
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2016

Синички

Якраз  під  Новий  рік  розгулялася  хурделиця.  Мело  і  завивало  цілу  ніч,  жбурляло  у  вікна  великими  пригоршнями  снігу.  На  ранок  метелиця  стихла.  Із-за  хмар  виглянуло  сонечко.  Ми  з  внучкою  Софійкою  вийшли  на  ганок.  Перед  нами  постала  зірниці  краса  -    забілена  снігом  долина.  Сніг  іскрився,  переливався  срібними  відблисками,  і  тіні  від  кучугур  ставали  то  голубими,  то  синіми,  то  рожевими.  
Садок  занесло  великими  заметами  снігу,  і  без  лопати  пробратися  туди  було  неможливо.  Півгодини  ми  з  Софійкою  розчищали  доріжку  в  сад.  Вздовж  доріжки  росли  густі  кущі  вовчих  ягід  і  бузини.  Раптом  Софійка  схопила  мене  за  руку  і  прошепотіла:  «Дідусю,  подивись!».  В  глибині  кущів  вона  замітила  зграйку  жовтозелених  синичок  з  чорненькими  голівками.  Вони  перелітали  з  гілки  на  гілку  і  клювали    зморщені  чорні  ягідки.  Ми  обережно  відійшли  назад,  щоб  не  сполохати  пташок,  і  Софійка  сказала  тихо:  «Синички  голодні.  З-під  глибокого  снігу  вони  нічого  їстівного  не  можуть  добути.  Пора  їх  вже  підкормлювати.  Дідусю,  давай  прилаштуємо  годівничку,  ту,  що  влітку  ми  з  тобою  змайстрували».  
Ми  відразу  вдвох  заспішили.  Внучка  побігла  в  хату  за  кормом,  а  я  дістав  із  сараю    годівничку  і  задивився  на  неї.  Софійка  вміє  гарно  малювати  і  розмалювала  масляними  фарбами  годівничку  від  душі.  На  бокових  дощечках  вона  намалювала  зелених  синичок  і  червоних  снігурів,  які  перелітають  з  гілочки  на  гілочку,  а  на  даху  годівнички  намалювала  великі  жовті    соняшники  і  квіти:  айстрочки,  жоржини,  чорнобривчики.
 Невдовзі  прибігла  Софійка  з  роздутими    від  хлібних  крихт  і  пшона  кишенями.  Ми  знову  пішли  в  садок,  я  підняв  дівчинку  на  плечі,  і  вона  почепила  годівничку  на  товсту  гілку  старої  розлогої  вишні  і  вибрала  з  кишень  весь  корм  в  годівничку.    На  сніжнобілому  фоні  зими  годівничка  здавалася  казковим  фантастичним  палацом,  вона  яскраво  сяяла  барвами,  і,  здавалося,  що  на  вишні  притулилась  частинка  теплого    сонячного  літа.  
Відразу  появилися  синички.  Вони  посідали  на  гілочках  на  верхівці  вишні  і  весело  защебетали.  Але  до  самої  годівнички  наблизитись  боялися.  Тоді  ми  відійшли  за  ріг  хати  і  звідти,  обережно  визираючи,  споглядали  за  синичками.  Тепер,  коли  нікого  не  було,  синички  цілою  зграйкою  накинулися  на  корм.  Спостерігати  за  ними  було  дуже  цікаво.  Ось  одна  синичка  схопила  дзьобиком  шматочок  хліба  і  відлетівши,  сіла  на  товсту  гілку.  Там  вона,  обхопивши  двома  лапками  цей  шматочок,  почала  його  клювати.  Інші  синички  швидко  клювали  крихітки  і  пшоно,  полохливо  озираючись  на  всі  сторони,  щоб  бува  не  наскочила  зненацька  кішка,  чи  шуліка,  чи  інший  ворог.  Якщо  ж  прилітав  горобчик,  який  теж  хотів  поласувати,  то  синички  всією  зграйкою  накидалися  на  нього  і  проганяли  його.  Снігурів,  та  і  інших  деяких  зимових  пташок,  вони  не  чіпали.  До  снігурів  синички  відносились  з  повагою.
Траплялося,  крихти  падали  на  сніг,  тоді  пташки  летіли  за  ними  вниз,  і  вранці  ми  з  цікавістю  розглядали  їх  сліди  на  снігу.  Маленькі  три  рисочки  у  вигляді  стрілочки  –  це  сліди  синичок,  трішки  більші  –  горобчиків.  Ось  по  слідам  видно,  що    метушня  і  щебет  привернули  увагу  кота,  йому  було  тяжко  лізти  по  глибокому  снігу,  його  лапи  вгрузали,    і  стрибнути  він  швидко  теж    не  міг,  чистий  розпорошений  сніжок  показав,  що  пташки  своєчасно  разом  злетіли,  і  котяка  нічого  не  спіймав,  окрім  о́близня.
Мабуть  синички  відчували  наше  добре  відношення  до  них,  і  щедро  віддячували  нам  за  це.  Ще  зранку  вони  всідалися  на  абрикосі  біля  вікна  хати,  метушилися,  щебетали,  неперервно  перескакували  з  гілочки  на  гілочку.  І,  взагалі,  синички  ні  на  хвилинку  не  могли  посидіти  спокійно.  Ми  з  вікна  мали  змогу  безкоштовно  милуватися  цим  чудом  природи.  Більш  того,  синички  і  влітку  вже  залишалися  жити  на  нашій  садибі,  ми  їх  часто  бачили  в  глухому  закутку  садка  в  густих  заростях  бузку,  вовчих  ягід,  шипшини  і  бузини.  Очевидно,  вони  там  гніздилися.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636443
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2016

Квітка щастя

Все  життя  я  саджав  біля  хатоньки  квіти.
Жовті  квіти  достаток  прине́сли  мені.
Білі  квіти  у  Бога  прощення  просили,
А  червоні  –  коханням  цвіли  навесні.

У  саджанні,  в  роботі  роки  промайнули,
Навіть  глянути  ніколи  бу́ло  назад.
І,  здається,  всього́  у  житті  я  добився,
І  сім’я  є,  і  діти,  і  внуки,  і  сад.

Та  чому  ж  щось  на  серці  мені  неспокійно,
Може,  бачу  вже  захід  багровий  в  імлі?
Не  боюсь  я  кончини,  боюся  важливе
Пропустить  й  не  зробити  на  грішній  землі.

Знов  і  знов  обдивляюсь  я  клумбу  чарі́вну,
Тут  життя  моє  ко́льором  гра  й  струменить..
Помічаю  лиш  тільки  тепер,  що  бажану,
Квітку  щастя  рожеву,  не  встиг  посадить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634030
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2016

Новий рік в єдиній римі

[i](Назва  вірша  означає,  що  у  всіх  рядках
одна  й  та  сама  жіноча  рима,  де  наголос  падає  на  передостанній  склад.  В  основному,  останні  два  склади    кожного  рядка    співзвучні  з  «ати».)[/i]

Я  скоріш  спішу  на  святі
Вас  усіх  тут  привітати,
І  найкраще  побажати.
Щоб  у  кожній  нашій  хаті
Стіл  святковий  був  багатий.
Легко  бу́ло  станцювати,
Й  пісню  гарну  проспівати,
Новий  рік  разом  стрічати.
Гарний  настрій  за́вжди  мати,
Про  сумне  не  споминати,
І  ніколи  не  скучати.
Феєрверки  запускати
І  «Ура»  разом  кричати
Та  кохану  цілувати.
Страви  різні  смакувати,
Хмі́льну  чарку  випивати,
Все  ж,  в  руках  себе  тримати.
Маску  чу́дну  одягати,
Щоб  у  ній  вас  не  пізнати.
В  карнавалі  покружляти,
Цілу  ніч  при  сім  не  спати.
Ех!  Гуляти,  так  гуляти,
Щоби  було  що  згадати!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631963
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2015

А я пишу вірші

                                               [i](жарт,  навіяний  віршем  Дзвонаря  "Читаючи  сайт  поетичний")
[/i]

А  я  пишу  вірші,
                                             та  все  гірші,  
                                                                                   та  все  гірші.
І  подумав,  
                                   що  не  буду  
                                                               я  писать  їх  більше.
День  пройшов,  
                                   другий  пройшов,                                                                                
                                                         давно  не  пишу  вірші,
Та  без  них,  
                               призна́юся,    
                                                         мені  зовсі́́м  не  ліпше.

Ось  я  знову
                                         пишу  вірші,  
                                                                                 і  ніяк  не  гірші,
тільки  хочу,
                                         дуже  хочу
                                                                     написать  їх  більше.
І  ще  хочу,
                                   щоби  люди  
                                                                             прочитали  вірші,
і  сказали  б,  
                                     що  він  пише
                                                                 їх  все  ліпше  й  ліпше.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629059
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2015

Я над усе ненавиджу

(вірш,  написаний  під  враженням  від  вірша  Євгена  Юхниці  "Жах")

Я  над  усе  нена́виджу  бандитів,
І  перемови  з  ними  не  веду.
І  за  життя  маленької  дитини
Я  на́смерть  проти  іродів  піду!

Щось  повилазило  на  світ  багато
Гадюк  й  отруйних  чорних  павуків.
Все  норовлять,  кого  б  пограбувати,
А  то  і  вбить,  хто  проти  стати  смів.

Народе  мій!  Ти  -  велет  надвеликий!
Та  роздави  ж,  нарешті,  гадів  цих,
Щоб  не  шипіли  більше  страхітливо
І  не  вповзали  до  осель  людських.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627057
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2015

Чотири зустрічі з Тарасом Федюком

Ні,  я  ніколи  не  бачив  Тараса,  не  чув  його  голосу.  Але  я  почував,  що  він  рядом  зі  мною,  то  приближається,  то  віддаляється  від  мене  на  неосяжну  далину,  як  та  комета,  що  зрідка,  дуже  зрідка  приближається  до  Землі  і  всі  любуються  її  холодною  строгою  красою.  Ні,  не  всі,  звичайно,  однаково  розуміють  її.  В  одних  вона  викликає  захоплення  своєю  величчю,  своєю  дивовижністю,  в  інших  викликає  страх.
Це  можна  порівняти  з  творчістю  Тараса,  в  одних  вона  викликає  захоплення,  подив  своєю  оригінальністю,  вони  розуміють  його  глибокі  філософські  думки.  В  інших  –  непорозуміння.
Перша  зустріч  з  Тарасом  відбулась  у  школі.  Це  сталося  у  вчительській.  Хтось  приніс  районку,  так  називали  газету,  яку  друкували  в  районній  типографії.  В  ній  були  надруковані  одні  з  перших  віршів  Тараса.  Завелася  розмова.  І  тоді  я  взнав,  що  спочатку  Тараса  у  його  творчості  направляв  його  вчитель  літератури.  Потім  Тарас  поступив  на  філологічний  факультет  державного  університету,  і  що  він  подає  надії.  Я  цьому  не  придав  ніякого  значення,  ну  мало  хто  пише  вірші,  ну  мало  хто  подає  надії,  а  потім  ми  в  них  розчаровуємося.  Але,  взявши  в  руки  газету  і  прочитавши  вірші,  я  раптом  відчув,  що  на  мене  дихнуло  селом,  тихим  літнім  вечором,  чередою,  що  неквапливо  йде  додому,  курявою,  що  підіймається  після  череди,  дихнуло  тим  незабутнім  швидкоплинним  безтурботним  щасливим  дитинством,  яке  все  життя  йде  поряд  з  тобою,  а  ти  не  в  змозі  не  тільки  вернутися  в  нього,  але  навіть  і  оглянутися  на  нього,  бо  тобі  немає  коли,  бо,  здається,  що  зараз  все  набагато  потрібніше  і  цінніше,  і  треба  йти  і  дертися  вперед.  Але  після  довгих  прожитих  років,  ти  раптом,  розумієш,  що  кращого  ніж  дитинство,  у  тебе  періоду  життя  нема,  і  не  буде.  І  ти  інколи  плачеш  від  цієї  незворотності  і  безсилля.
І  я  зрозумів,  що  переді  мною  не  просто  якийсь  вірш  якогось  юнака,  а  вірш  талановитої  людини,  як  говорять  вірш  від  бога,  талант  від  бога.
Друга  зустріч  з  Тарасом  відбулась  тоді,  коли  перевіряти  роботу  вечірньо-заочного  пункту  працюючої  молоді  приїхала  мама  Тараса,  вона  була  завідуючою  заочної  районної  школи.  Я  вечорами  підробляв  в  навчальному  пункті,  вірніше,  мене  заставили  там  працювати,  бо  кому  ж  хочеться  марно  тратити  свої  вечори.  Як  всякий  молодий  вчитель,  я  страшенно  чомусь  боявся  всякої  перевірки,  взагалі  всякого  начальства,  така  в  мене  дивна  натура.  Але  мама  Тараса  віднеслася  до  мене  напрочуд  лагідно,  похвалила  мене  за  урок,  який  вона  відвідала.  Це  я  потім  зрозумів,  що  дивлячись  на  мене,  вона  уявляла  свого  сина,  якого  вона  дуже  любила.
І  ще,  я  це  чітко  чомусь  запам’ятав,  взагалі  я  візуально  сприймаю  світ,  і  деякі  речі,  здавалось  би  незначні,  я  запам’ятовую  на  все  життя.  Ми  стояли  на  автобусній  зупинці,  чекали  автобуса.  Вона  стояла  рядом,  висока,  ставна,  гарна  жінка,  і,  начебто,  дивилась  на  мене,  але  я  відчув,  що  дивиться  вона  крізь  мене  розсіяним  задумливим  поглядом,  туди,  у  вічність.
Це  вже  зараз  я  розумію,  що  так  дивиться  людина,  яка  втратила  дуже  дороге  в  своєму  житті,  і  все,  що  залишилося,  втратило  свою  цінність,  і  тільки  ради  сина  вона  ще  живе  на  цьому  світі.
Третя  зустріч  з  Тарасом  відбулася  у  мене  зовсім  недавно,  всього  біля  двох  років  назад.  Я  пробував  писати  вірші  ще  в  дитинстві.  Щось  перебило  мені  їх  писати,  хоча  я  відношуся  до  віршів  зі  святим  почуттям.  І  ось,  через  більш  ніж  півстоліття,  я  знову  вернувся  до  них.  Це  виглядить  смішно  і  дивно,  але  це  так.  Можливо,  те,  що  у  мене  було  закладено  в  душі,  рано  чи  пізно  повинно  було  виплеснутися  назовню.
І  коли  я  почав  знову  писати  вірші,  я  згадав,  що  мій  земляк,  Тарас  Федюк  -  талановитий  поет.  Я  захотів  почитати  його  вірші.  На  мою  несподіванку  в  Інтернеті  я  взнаю,  що  Тарас  став  знаменитим  поетом,  і  не  тільки,  а  ще  і  президентом  Асоціації  українських  письменників,  лауреатом  Національної  премії  України  імені  Тараса  Шевченка..
Я,  звичайно,  був  радий  і  вражений,  що  він  добився  завдяки  своєму  таланту  і  працелюбству  таких  сяючих  вершин.  Він  добився  того,  чого  бувало  намагаються  досягнути  інші  все  своє  життя,  і  не  можуть.  Він  став  для  нас,  його  земляків,  прикладом,  взірцем.  Він  єдиний  з  нас,  хто  піднявся  на  вершину  Олімпу.
Ні,  до  його  віршів  нам  не  добратися.  Він  пише  своєрідним  стилем.  Він  –  професіонал.  Він  пише  глибокі  філософські  вірші.  І  читаючи  їх,  потрібно  добре  думати.  Він  став  поряд  з  такими  поетами,  як  Борис  Олійник.
А  я  пишу  майже  дитячі  вірші.  І  все  таки  в  них  теж    щось  є.  В  них  відчувається  безпосереднє  дитяче  чисте  сприйняття  світу.
Четверта  зустріч  з  Тарасом  Федюком  має  відбутися  невдовзі.  Я  уявляю  собі,  що  Тарас  приїде  на  рідну  землю,  завітає  і  в  моє  село,  і  відбудеться  зустріч  з  українським  поетом  в  актовій  залі  школи,  і  зберуться  кращі  люди  села,  вчителі,  учні,  і  будемо  ми  читати  свої  вірші,  я  і  Тарас,  і  Тарас  мені  вручить  на  пам'ять  і  свою  збірку  з  автографом,  і  мою,  яку  він  допоміг  випустити  в  наш  смутний  час  як  земляку,  як  шанувальнику  його  таланту.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620209
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2015

Орел і кролик (байка)

На  дереві  могутнім  на  вершечку,
Дрімаючи,  орел  відпочивав.
Лиш  інколи  своїм  орлиним  оком
На  тих,  хто  знизу,  гордо  поглядав.

А  там  маленький  кролик  копошився.
І  в  день,  і  в  ніч  спочинку  він  не  мав.
То  розширяв  свою  квартиру  темну,
То  їжу  на  зиму́  заготовляв.

Та  надоїло  кролику  крутитись.
«Не  хочу  я  нору  вузьку  цю  рить.
Я  хочу,  як  орел,  відпочивати,
І  нічогісінько  вже  не  робить.»

Кріль  хвацько  сів  під  стовбуром  могутнім,
І,  як  орел,  відразу  задрімав.
Та  пробігала  тут  лисиця  хитра,
І  бідний  кріль  в  зубах  аж  запищав.

Мораль  цієї  байки  всім  відома.
Щоб  не  робить  й  розкішно  спочивать,
Повинні  ви  так  високо  сидіти,
Щоб  вас  ніхто  ніде  не  зміг  дістать.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617316
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2015

Осінь на моєму подвір'ї

Ось  і  пройшло  літо,  жарке,  пекуче,  від  якого  стомлюєшся.  Воно  промайнуло  мимо    якось  швидко  і  непомітно,  як  і  всі  пори  року,  які  ми  за  клопотами  життя  вже  не  сприймаємо  так  відчутно,  як  раніше.  Нарешті  повіяло  прохолодою,  яку  жадібно,  на  повні  груди,  вдихаєш  в  себе.  Цілюща  прохолода  бадьорить  і,  мимоволі,  викликає,  солодкі  до  болі  спомини  дитинства,  коли  малим  радів,  що  нарешті  спала  надоїдлива  спека,  і,  отже,  не  за  горами  зима,  з  її  сніговими  заметами,  ковзанками,  лижами,  саньми.
А  поки  що  сонце  ще  продовжує  світити  лагідно,  і  ще  тепло  надворі.  Пливуть  мимо  сріблясті  павутинки,  окутуючи  травинки,  кущі  та  дерева.  Напевно,  в  останній  раз  здіймаються  у  повітря  рої  маленьких  мушок.  Але  ось    вдарили    перші  ранкові  заморозки.    Листя  дерев  відразу  почали  забарвлюватися  у  всі  кольори  веселки.  Пензель  осені  неначе  зафарбував  листочки  абрикоси  у  майже  чистий  жовтий,  але  з  якимось  невловимим  відтінком  оранжевого,  так  в  народі  і  говорять,  абрикосовий  колір.  Загорівся  багрянцем  калиновий  кущ.  З  верховіть  дерев  на  подвір’ї,  яких  переплели  як  ліанами  виноградні  та  смородинові  лози,  повільно,  з  ніжним  шурхотінням,  починають  падати  листя,  спочатку  жовті  абрикосові,  потім,  обрамлені  у  світло  фіолетовий  відтінок,  смородинові,  потім  широкі,  різьблені,  світло-зелені,  виноградні.  Вони  встеляють  подвір’я  м’яким  пухнастим  різнобарвним  килимом.  Обережно  ступаєш  по  ньому,  і,  здається,  що  ти  йдеш  по  чарівній  підлозі  в  залі  казкового  палацу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617314
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2015

Промайнуло заморене літо

Промайнуло  заморене  літо,
Свіжий  вітер  дерева  хита.
Зафарбовує  в  жовте  все  осінь,
І  долину  туман  обгорта.

Як  шматочки  потусклої  бронзи
Листя  дуба  додолу  пада.
В  небі  ключ  журавлиний  курличе,
З  сумом  землю  свою  покида.

На  гіллячках  туман  осідає,
І  краплинки  блистять  як  сльоза.
Не  кажіть,  і  у  осені  пізній
Є  своя  особлива  краса.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613917
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2015

Передчувають осінь

Передчува́ють  осінь
Мої  сади,  як  пта́хи,
Та  не  летять  у  вирій,
Бо  неба  не  дістатись.

Скидають  шар  за  шаром
Смарагди-одежини,
Щоб  скоро  вдіти  нові
Із  снігу  кожушини.

І  дивляться  на  небо,
І  кронами  махають
Своїм  пернатим  друзям,
Що  в  вирій  відлітають.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613916
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2015

За вас я, друзі, піднімаю (до Дня вчителя)

 За  вас  я,  друзі,  піднімаю
Дзвінкий  кришталь  з  терпким  вином,
І  в  цей  святковий  день  бажаю,
Щоб  ми  завжди  були  разом.

Щоби  нам  доля  посміхалась,
В  душі  завжди  цвіла  весна.
Щоби  нас  старість  не  догнала,
Так  вип’ємо  за  це  вина!

Щоби  співалась,  як  ніколи,
Вчительська  пісня  чарівна.
За  нашу  незабутню  школу
Давайте  вип’ємо  до  дна!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610785
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2015

Вчитель

                                                         Цей  вірш  побудований  в  алегоричному  стилі.  Вчитель  вирощує  кристали  дивні,  тут,  мається  на  увазі,  що  він  формує  розумові  здібності  учнів,  відпрацьовує  навички  та  вміння  протягом  довгих  років,  тобто  невтомно  шліфує  зовні  непоказні  й  непримітні  кристали,  щоби  потім  вони  перетворилися  в  яскраві  дорогоцінні  брильянти,  розсіялися  по  всій  Україні  і  запалахкотіли  чарівними  променями,  тобто  своєю  працею,  вихованістю  підносили  б  нашу  Україну  на  недосяжну  висоту.  Ну,  хто,  з    вчителів,  не  мріє,  щоби  хоча  б  один  брильянт  не  засяяв  в  короні  України,  тобто  щоби  хтось  з  його  учнів  не  став  би  народним  депутатом  України,  чи  міністром,  чи  великим  бізнесменом,  чи  знаменитим  вченим.  Так,  вчитель  живе  скромно,  хоча  в  оточенні  брильянтів  він  мав  би  бути  найбагатшим  в  світі,  але  як  би    він  не  жив,  він  завжди  пишається  своїм  творінням,  своїми  учнями-брильянтами.

Він  не  вирощує  тугі  кетя́ги
Янтарного,  як  сонце,  винограду.
Він  не  вирощує  пшеничний  колос,
Хоча  і  тут  знаходить  він  відраду.

Він  все  життя  ростить  кристали  дивні,
Шліфує  їх,  як  бог  Гефест,  невтомно.
Вкладає  в  них  свій  розум,  душу,  серце,
Щоб  заблищали  променем  мажорним.

Живе  він  скромно,  найбагатший  в  світі.
Пишається  своїм  творінням  класним.
І  мріє,  щоб  в  короні  України
Палахкотів  й  його  брильянт  прекрасний.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610784
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 02.10.2015

Щасливі квитки

Починало  сіріти.  Колишній  районний  центр,  а  тепер  просто  велике  селище,  яке  поступово  прийшло  в  занепад,  і  люди  в  ньому  займалися  в  основному  натуральним  господарством,  неквапливо  прокидався.  Проспівали  вже  поодинці  останні  півні.  Десь  мукали  корови,  очевидно,  їх  збиралися  виганяти    в  череду,  зрідка  гавкали  собаки  та    проїжджала  якась  підвода.  Якщо  можна  було  бачити  прохожих  з  сумками,  то  це  вони  поспішали  до  автобусної  зупинки.  Вона  була  розташована  в  центрі  села  на  майдані.  Майдан  ще  до  війни  вимостили  бруківкою,  і  слава  богу,  тепер  під  час  дощу  хоч  в  центрі  села  грязюки  не  було.  Ось-ось  на  майдан  мав  підійти  автобус,  який  ночував  у  селі,  щоб  рано-вранці  відправитися  до  великого  обласного  центру.      Квитки  на  автобус  брали  завчасно  у  водія  десь  за  тиждень  наперед,  інакше  сісти  у  автобус  в  день  від’їзду  часто  бувало  неможливо.
До  зупинки  під’їжджали  підводи,  вивантажуючи  великі  господарчі  сумки,  каструлі,  відра.  Всі  вони  доверху  були  закладені  сиром,  овечою  і  козячою  бринзою,  селянським  свіжим  маслом.  На  землі  вже  стояли  бідони  зі  сметаною,  молоком  та  запашним  травневим  медом.  Два  дебелі  дядьки,  брати  Грименюки,  згрузили  важку  тушу  кабана.  Поступово  автобусна  зупинка  заповнилася  людьми.  До  приходу  автобуса  залишалося  декілька  хвилин.  Люди  на  зупинці  сиділи  де  хто  міг,  на  дерев’яних  лавках,  на  сумках,  на  каміннях,  підмощуючи  під  себе  якусь  одежину.    Вони  стиха  розмовляли  між  собою  та  лускали  насіння.
Все  більше  почало  розвиднятися.  Підійшов  автобус.  Це  був  великий  червоний,  ще  давнього  чеського  виробництва,  лайнер.  Селяни  між  собою  називали  його  «Арендою»,  бо  раніше  цей  автобус  орендували  у  якогось  автопідприємства  для  поїздок  на  базар.  Водій  відкрив  багажники,  і  люди  почали  вкладати  свої  сумки  та  іншу  поклажу.  Місця  в  автобусі  миттєво  позаймалися.  Сівши  на  свої  місця,  люди  накінець  полегшено    зітхнули,  бо  позаду  залишилися  турботи,  напівбезсонна  ніч  і  можна  було  тут  спокійно  відпочити.  Пасажири  повеселішали,  загомоніли,  подекуди  навіть  почувся  сміх.  Вони  повитягали  пакети  з  їжею  і    традиційно,  як  заведено  в  цьому  селі,  почали  снідати.  По  всьому  салону  рознісся  дратуючий  запах  домашньої  смаженої  ковбаси,  вареної  курки,  плачинд  і  ще  всякої  іншої  смачної  пече́ні.  Поглинаючи  досить  таки  велику  кількість  їжі,  люди  одночасно  обговорювали    сільські  і  політичні  події  минулого  дня.
 В  останню  хвилину  до  автобусу,  поспішаючи,  важко  дихаючи,  підійшли,  вірніше,  майже  підбігли,  дві  дівчини.  Руки  їх  заніміли  від  важких  сумок.  «Слава  богу,  встигли»,  відсапуючись,  сказала  старша  з  них.  Вона  допомогла  молодшій  внести  сумки  в  салон.  «Ну,  далі  вже  сама,  щасти  тобі»,  поцілувала  старша  свою  супутницю  в  щоку  і  швидко  вийшла  з  автобуса.  Автобус  рушив.  
Волочачи  по  салону  важкі  сумки,  дівчина  ледве  додибала  до  свого  місця,  і  тільки-но  хотіла  плюхнутися  на  сидіння,  бо  руки  і  ноги  гули  від  перевтоми,  як  раптом  побачила,  що  на  її  законному  місці,  сидить  якийсь  чоловік,  вірніше  то  був  юнак,  який,  схиливши  голову  на  попередню  спинку  сидіння,  міцно  спав.    
В  автобусі  було  напівтемно,  і  тому  дівчина,  йдучи  до  свого  місця,  не  бачила  здаля,  що  там  хтось  сидить.  Деяку  мить  вона  спантеличено  дивилася  на  юнака,  потім  всередині  неї  почала  збиратися  лють.  Дівчина  була  з  характером,  бойова,  та  ще  й  стомлена  і  роздратована,  тому  затермосала  юнака  і  зі  злістю  вигукнула:  «А  ну,  вставай!  Дивися,  розлігся  на  чужому  місці!  Що,  ліньки  було  завчасно  собі  взяти  квиток?»  Але,  не  дивлячись  на  термосіння  та  оклик,  молода  людина  не  проснулася.  Юнак  тільки  переклав  голову  на  інший  бік,  щось  прошептав  і  знову  упав  у  забуття.  Тоді  дівчина  вкінець  розізлилася.  «  Ти,  що  прикидаєшся?  Вставай  нечемо,  я  кому  сказала!»,  закричала  дівчина  на  весь  автобус.  На  цей  раз  дівчачий  репет  привернув  увагу  всього  автобуса.  Пасажири  з  цікавістю  стали  спостерігати  за  подіями.  Для  сільського  торгового  люду  це  була  звичайнісінька  сцена  безкоштовного  спектаклю.  Дуже  часто  хтось  займав  чуже  місце,  і  тоді  довгий  час  йшли  розбірки,  і  діло  доходило  навіть  до  матюків.  Винуватий  нехотя  під  осудою  пасажирів  звільняв  місце.  Водій  не  втручався  в  ці  суперечки,  йому  було  ніколи,  і  правило  було  в  цьому  автобусі  таке,  пасажири  самі  наводять  порядок.  Так  було  і  цього  разу.  Тітка  Валя  -    повна  жінка,  яка  сиділа  рядом  з  юнаком,  але  біля  вікна,  жуючи  чергову  котлету,  прорекла:  «Я  бачила,  як  він  сідав.  Просто  хитався.  Даю  сто  відсотків,  це  алкаш,  вилитий  алкаш.  І  де  це  він  зрання  так  набрався?  Ач,  проснутися  не  може!  Я  розумію,  випити  чарочку  можна  на  дорогу,  я  і  сама  це  люблю,  але  тільки  одну,  та  щоб  так  напиватися!  Добром  це  не  закінчується.  Я  по  своєму  чоловіку  знаю,  до  чого  це  приводить.  Кобель  проклятий!  Заллє  баньки,  і  вже  не  може  розрізнити  свою  дружину  від  сусідки.»  Вона  з  ненавистю  подивилася  на  сплячого.  «Ох,  як  би  я  зараз  його  віддубасила!»
Як  завжди,  пасажири  в  автобусі  розділилися  на  певні  групи.  Одна  група    байдуже  віднеслася  до  того,  що  відбувається  в  автобусі,  інша  з  цікавістю  спостерігала  за  розвитком  подій,  а  третя,  радикально  і  вороже  налаштована  до  юнака,  не  замовкаючи,  голосно  відпускала  ядовиті  репліки.  Одна  жінка  не  витримала,  і,  підбігши  до  юнака,  гучно  втягнула  у  себе  повітря  носом  біля  його  голови.  «Ні,  запаху  самогонки  я  не  чую.  Я  її,  оковиту,  чую  за  дві  милі.  Це  не  алкаш.  Це,  людоньки  мої  милі,  наркоман.  Беззаперечно  наркоман.  Їх  зараз  кругом  багато  розвелося.  Кольне  себе,  і  цілу  добу  ловить  кайф,  не  їсть  і  не  п’є,  то  ж  він  і  худий  такий.  Вилитий  наркоман,  точно!»  Весь  автобус  ще  більше  зашумів,  згадуючи  різні  історії  з  наркоманами.  
«З  усіх  людей  -  це  самі  страшні  люди!»,  -  авторитетно  заявила    гостроноса  жіночка,  що  сиділа  попереду  хлопця.  «Вони  із-за  наркоти  все  з  дому  виносять,  а  якщо  не  мають  що  виносити,  то  крадуть  у  інших  людей.  Вони  і  вбити  можуть,  коли  їх  ломка  дістає.»  
Із  задніх  місць,  ще  чіпкенька  і  жвава  бабка  Степанида,  затріскотіла  противним  голосом,  схожим  на  скрип  незмазаного  дерев’яного  коловороту  біля  криниці.  Вона  ще  в  молодості  зіпсувала  свій  голос,  кричачи  постійно  на  свого  чоловіка  та  сварячись  кожен  день  з  сусідами  із-за  межі  або  із-за  курки,  що  забредала  на  город.  «Я  вже  до  нього  придивилася.  Це  -    він!  Це  точно  він  украв  у  мене  на  тижні  зозулясту  курку.  Я  його  бачила  вечором,  коли  він  тікав.  Такий  же  тонкий  і  зігнутий.»  
«Що  там  з  ним    панькатися!»,  -  заволала  худа,  висока,  схожа  на  жердину,  молодиця:  «Скільки  я  від  них  натерпілася,  від  цих  алкоголіків  і  наркоманів.  Поживе  в  мене,  поживе,  а  потім  знову  сама.  Обклалася  дітьми!  Нехай  Грименюки  викинуть  його  геть  з  автобуса,  хай  ловить  кайф  в  канаві.»
Один  з  Грименюків  забасів:  «Будь  ласка,  ми  з  задоволенням,  нам  не  вперше  викидати  свиней  з  Аренди».  Але  сердобольна  жінка,  що  сиділа  на  одному  з  перших  місць,  тихенько  заперечила:  «  Це  ж  чиясь  дитина  все  –  таки,  жаль»
«Нехай  віддасть  спочатку  зозулясту!,  несамовито  заскрипіла  бабка  Степанида.  Вона  прошаркотіла  до  юнака,  не  випускаючи  з  рук  кошика  зі  свіжими  курячими  яйцями,  ткнула  сухеньким  зморщеним  кулачком  в  його  потилицю  і  швиденько  втекла  назад.
Від  стусану  і  крику  юнак  нарешті  прокинувся.  Він  підняв  голову,  і  довго  спросоння  не  міг  нічого  второпати.    Біля  його  сидіння  стояла  і  обурено  дивилася  на  нього  вродлива  дівчина,  а  весь  автобус  гнівно  шумів.
«Вибачте»,  промовив  юнак.  «Але  поясніть,  що  трапилося?  Я  щось  не  так  зробив?»
«Авжеж,  зробив!»,  ледве  стримуючись,  щоб  не  перейти  в  крик,  процідила    дівчина.  «Ти    -  наглий  тип!  Сів  на  моє  місце  і  прикинувся  сплячим  дурнем.  А  ну,  вимітайся!»,  -  і  помахала  перед  його  носом  квитком.  
До  юнака,  нарешті,  дійшло.  Мабуть  люди  подумали,  що  він  сів  на  чуже  місце.  Він  витягнув  з  нагрудної  кишені  квиток  і  протягнув  його  дівчині.
Вона  здивовано  взяла  квиток  і  мимоволі  вголос,  запинаючись,  повільно  прочитала  номер  місця  і  дату  відправлення  автобуса.  Все  в  точності  співпало  з  її  квитком.  Очевидно,  водій  помилився,  виписуючи  квитки.  Дівчина  почервоніла  і  не  знала,  що  сказати,  їй  стало  ніяково.  Скільки  бруду  вилили  на  хлопця  за  ніщо!
Але  пасажирам  в  автобусі  анітрохи  не  було  соромно.  Це  було  для  них  звичним  явищем.  Вони  навіть  не  вибачилися  перед  хлопцем.  Бабка  Степанида  принишкла,  нахилилася  до  кошика,  який  тримала  на  колінах,  і  її  зовсім  не  стало  видно  за  спинками  крісел.  До  неї  дійшло,  що  вона  обізналася  і  тепер  боялася,  щоб  юнак  не  пред’явив  їй  претензії  за  стусана.  «Буває  ж  таке,»  -    протягнула  тітка  Валя  і  з  байдужим  виглядом  відвернулася  до  вікна.  В  якісь  мірі  деякі  навіть  були  розчаровані,  що  спектакль,  який  так  цікаво  починався,  так  швидко  припинився.  Пасажири  відразу  почали  пригадувати  і  обговорювати  подібні  випадки  з  квитками,  а  потім  перекинулися  на  інші  події,  і  миттєво  забули  про  хлопця  з  дівчиною,  залишивши  їх  на  самоті  вирішувати  цю  ситуацію.
На  диво  дівчині,  хлопець  виявився  необразливим  і  чемним.  Він  встав  і  запропонував  їй  місце.  Дівчина  з  задоволенням  сіла  і,  відчуваючи  велике  полегшення,  випростала    натруджені  ноги.
Поступово  хлопець  з  дівчиною  розговорилися.  Виявилося,  що  хлопця  звати  Миколою,  і  він  приїхав  буквально  на  кілька  днів  до  дідуся  та  бабусі,  щоб    поправити  розвалений  сарайчик,  намагався  до  від’їзду  виконати  всі  інші  роботи  і  не  встигав,  працював  до  пізньої  ночі,  переморився.  Тому,  коли  добрався  до  автобуса,  то  просто  звалився  від  втоми  і  заснув.  А  в  місто  їде  поступати  на  електромеханічний  факультет.
Дівчина  у  свою  чергу  розповіла,  що  звати  її  Оксаною,  що  вона  живе  зі  старшою  сестрою.  Сестрин  чоловік  поїхав  на  заробітки  в  іншу  країну,  і  всі  клопоти  по  господарству  звалилися  на  сестер,  до  того  ж  Оксана    ще  допомагала  сестрі  бавити  її  маленьку  дитину.  Вона,  як  і  Микола,  теж  їде  поступати,  але  до  педагогічного  інституту,  бо  любить  возитися  з  дітьми,  а  жити  буде  у  тітки,  їй  сестра  передала  продукти.
 «А  в  мене  нікого  немає  в  місті»,  -    відповідав  хлопець,  -    «буду  жити  в  гуртожитку».
І  тільки  тепер,  Оксана,  дивлячись  уважно  на  Миколу  знизу  вгору,  розгледіла,  що  хлопець  високий,  стрункий,  має  приємні  риси  лиця,  хоча  і  худорлявий.  Вже  по  розмові  можна  було  відразу  відчути,  що  він  має  м’який  лагідний  характер.  У  Миколи  розумні  сірі  очі,  він  чорнявий,  і  його  темне  волосся  мало  рідкісний  фіолетовий  відблиск.
 А  Миколі  Оксана    відразу  сподобалася.  Вона    кругловида,  рум’яна,  зі  строгою  зачіскою,  серйозна.  У  неї  гарні  брови  і  зеленуваті-блакитні  очі,  витончений  носик.  І  ще  йому  дуже  сподобалося,  що  вона,  на  відміну  від  нього,  має  рішучий  характер,  вміє  постояти  за  себе.
Так  в  розмовах  промайнули  три  години.  І  хоча  Оксана  кілька  разів  поривалася  встати  ,  щоб  Микола  трішки  присів,  та  Микола  щоразу  відмовлявся,  жартуючи,  говорив,  що  він  легкий  і  стояти  йому  не  важко,  до  того  ж  короткочасний  сон  відновив  його  сили.
Оксана  поглянула  у  вікно.  Сонце  вже  піднялося  над  горизонтом.  Починалася  спека.  Мимо,  наче  в  мареві,  пропливали  жовті  поля,  зелені  гаї,  голубі  ставки,  від  яких  дихало  прохолодою.  Дорога  була  обсаджена  зеленими  крислатими  липами,  що  незабаром  мали  розцвітати.    На  коротких  зупинках  Оксана  з  Миколою  виходили  з  автобусу.  Микола  рвав  букетики  скромних  польових  квітів  і  вручав  їх  Оксані.    Дівчина  притуляла  їх  до  обличчя,  мило  усміхалася  і  говорила,  що  це  найкращі  для  неї  дарунки.
Нарешті  автобус  в’їхав  у  велике  місто.  Відразу  почав  відчуватися  напружений  ритм  міського  життя.  На  вулицях  всі  кругом  заклопотано  спішили,  проносилися  мимо  швидко  автомашини.  Все  кругом  ревло,  двигтіло,  диміло,  рухалось.  Проїхавши  кілька  довгих  і  прямих,  як  натягнута  нитка,  вулиць,  автобус  зупинився  на  автовокзалі,  який  був  розташований  прямо  біля  Привозу,  так  називали  великий  базар  в  центрі  міста.  Селяни  відразу  заметушилися,  погрузили  свої  речі  на  кравчучки  і  поспішили  до  прилавків  Привозу.
Микола  допоміг  Оксані  винести  з  автобусу  сумки.  В  самого  нього  був  лише  невеликий  целофановий  пакет,  в  якому  містилося  те,  що  встигла  йому  зібрати  і  всунути  силоміць  в  дорогу  бабуся,  бо  він  взагалі  відмовлявся  що-небудь  брати.
«Ну,  будемо  прощатися»,  -  усміхаючись  сказала  Оксана,  «На  жаль,  дім  моєї  тітки  і  твій  гуртожиток  знаходяться  в  зовсім  протилежних  частинах  міста.»
«Ні»,  -  промовив  Микола.  «Я  тебе  з  цим  важким  вантажем  не  залишу.  Допоможу  добратися  до  твоєї  тітки».  Дівчина  нічого  не  відповіла,  але  глянула  на  Миколу  таким  особливим  сяючим  дівочим  поглядом,  що  в  Миколи  забилося  раптом  серце  і  солодко  защеміло  в  грудях.  Хлопець  підхопив  її  дві  великі  сумки,  дівчина  його  невеличку  торбиночку,  і  вони  попрямували  до  тролейбуса.
 Біля  тітчиного  будинку,  а  він  був  майже  на  околиці  міста,  Оксана  твердо  проказала:  «Миколо!  Я  хочу  загладити  свою  вину  перед  тобою,  і  тому  запрошую  тебе  на  завтра    в  кафе»,  -  вона  показала  рукою  на  кав’ярню,  що  виднілася  неподалік.  «І  навіть  не  подумай  відмовлятися!»,  -  знову  владно,  але  з  якимсь  ніжним  притиском  мовила  Оксана.
Усміхаючись,  Микола  тільки  розвів  руками.  Невже  можна  відмовити  такій  незрівнянній  дівчині?
Пройшло  багато  років,  але  з  тих  пір  Микола  з  Оксаною  завжди  разом.  А  квитки  свої,  ті,  що  їх  випадково  звели  в  житті,  вони  помістили  у  великому  весільному  фото  під  склом  внизу    у  лівому  куточку  і  назвали  їх  щасливими.
Микола  з  Оксаною  люблять  розповідати  гостям  про  цю  дорожню  пригоду,  показуючи  пожовклі  квиточки.  Цю  історію  напам’ять  знають  і  їх  діти,  і  внуки.  
Маленька  восьмирічна  внучка  Софійка,  розглядаючи  квитки,  сказала:  «А  в  моєму  підручнику  з  математики  написано,  що  щасливий  квиток,  це  той,  у  номері  якого  сума  трьох  цифр  зліва  дорівнює  сумі  трьох  цифр  справа,  а  в  цих  квитках  це  не  виконується»,  на  що  бабуся  відповіла:  «Той  щасливий  квиток  на  гроші,  а  наші    -  на  долю.  Дивися,  по-перше,  всі  числа  на  обох  квитках  співпали,  по-друге,  вони  знакові,  магічні.  Номер  місця  на  квитку  -  десять,  це  день  народження  дідуся,  номер  рейсу  -    чотирнадцять,  це  мій  день  народження,  квиток  виписаний  на  друге  липня,  і  саме  в  цей  день  ми  одружилися.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609864
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2015

Баян

В  кімнаті  невеликій  у  кутку
На  гнутім  стільчику  з  різьбою
Лежить  баян  трирядний  на  боку,
Давно  лежить.  Лиш  між  собою

Неначе  клавіші  шепочуть,  та
Відбл́иском  перламутру  сяє
Оздоблення  на  ньому.  Все  чека
Що  візьме  хтось  його  й  заграє.

Та  ні!  Хазяїн  вже  давно  пішов
На  Схід,  де  небо  рвуть  заграви.
Баян  лишив,  щоб  повернутись,  й  знов
Назло  всім  ворогам  зіграти.

Пішов,  і  як  пропав.  Не  шле  уклін.
Спливає  час.  Його  немає.
Буває  скрипнуть  двері.  Це  не  він.
І  сумно  знов  баян  зітхає.

І  згадує,  як  дзвінко  навесні,
«Марічку»  під  баян  співали,
І  в  вальсі  київськім,  у  чарівнім,
Дівчата  з  хлопцями  кружляли.

Як  теплий  вечір  тихо  догорав,
Ніч  синя  зорями  всміхалась.
І  до  маестро,  що  все  грав  і  грав,
Дівчи́на  ніжно  пригорталась.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609172
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2015

Як я пишу свої вірші (проза)

Не  можна  сказати,  що  я  особисто  пишу  їх  тільки  в  одному  стилі.  Хоча  рекомендую  писати  в  одному  стилі.  Так  легше.  Мозок  настроюється,  привикає  і  вже  далі  автоматично  працює  в  одному  напрямі.  Тобто,  ви  вже  не  рахуєте  склади,  не  слідкуєте  за  розміром,  наголосами,  все  це  робиться  механічно,  рефлексивно.
Найчастіше  я  пишу  в  розмірі  ямба,  тобто  коли  наголос  падає  на  парні  склади,  іноді  в  розмірі  хорея,  тут  наголос  ставиться  на  непарних  складах,  рідше  в  стилі  дактиля.  Люблю  писати  холості  вірші  з  перехресними  римами,  коли  римуються  друга  і  четверта  строчки  в  стовпчику.  Пишучи  холості  вірші,  ми  втрачаємо  в  деякій  мірі  музикальність,  гармонію  вірша,  зате  виграємо  в  повнішому  здійсненні  замислу,  вільному    втіленні  ідеї  і  сюжету  вірша.  Дуже  хочу  навчитися  писати  вільні  вірші,  тобто  без  рим.  Мені  вони  подобаються,  якась  дивна  музика  звучить  в  них,  невловима  і  гарна.  Я  зустрічав  їх  у  Бориса  Олійника,  Лесі  Українки  і  у  багатьох  інших  поетів.  Хочу  написати  декілька  сонетів,  і  обов’язково  їх  напишу.  Сонет  –  це  вірш  із  чотирнадцяти  строчок,  і  римуються  вони  так:  абба  –абба  –  ввг  –  дгд.  Вперше  я  зустрів  їх  у  Генріха  Гейне.  Це  були  сонети  про  маму.  Якщо  хочете  поринути  у  світ  сонетів,  почитайте  Петрарку.
Вірші  я  складаю  тільки  в  учнівському  зошиті,  та  ще  й  в  кліточку,  та  ще  й  щоб  кліточка  була  не  дуже  виразною.  Це  може  здатися  дивним,  але  я  так  привик  і  інакше  не  можу.  При  складанні  вірша  я  його  нещадно  черкаю,  зверху  строчок  надписую  ще  строчки,  на  полях  записую  різні  римовані  слова,  з  яких  вибираю  потрібні,  записую  також  думки,  що  приходять  під  час  складання  віршу.  В  результаті  аркуш  паперу  виявляється  настільки  списаним  начерками,  що  вже  важко  звідти  виловлювати  потрібні  строчки.  Приходиться  переписувати  вірш  наново.  Перечитуєш  його,  безпощадно  чіпляєшся  до  слів,  виправляєш,  переписуєш  знову  і  обов’язково  на  чисту  сторінку,  і  так,  іноді,  по  декілька  разів.  І  лише  тоді,  коли  впевнюєшся,  що  вже  нічого  виправити  не  можеш,  набираєш  вірш  на  комп'ютері.  А  набирати  написаний  новий  вірш  на  комп'ютері  завжди  приносить  мені  істинне  задоволення.  
Найбільше  я  люблю  писати  вірші  тоді,  коли  на  мене  находить  так  зване  творче,  поетичне  натхнення.  Але,  власне  кажучи,  що  це  таке,  натхнення?  У  мене  це  особливий  стан  душі,  серця  і  взагалі  тіла.  Коли  все,  абсолютно  все    у  тебе  приходить  в  збуджений  стан.  Голова  ніби  горить,  думки  гарячково  проносяться.  Ви  ніби  знаходитесь  в  якомусь  дивному  оп’янінні,  відчуваєте  незвичайний  потяг  до  поезії,  у  вас  на  недосяжну  висоту  злітає  уява,  легко  складаються  строчки,  відшукуються  рими,  придумуються  незвичайні  звороти.  
На  жаль,  хочу  вам  сказати,  таке  натхнення  приходить  рідко.  Найчастіше  складання  вірша,  це  праця,  іноді  важка.  Іноді  по  декілька  днів  шукаєш  потрібну  риму,  а  вона  тобі  не  дається.  Часто  перевіряєш  слово  в  словнику,  чи  це  не  росіянізм.  Бо  потім  слова  з  вірша  не  викинеш,  як  з  тієї  пісні.
Після  невдалих  спроб  написати  якийсь  вірш,  кажеш  собі:  «Все!  Досить!  Не  буду  більше  складати  віршів.  Є  інші  справи».  Але  проходить  деякий  час,  і  тебе  як  магнітом  тягне  до  цього,  і  ти  мимоволі  починаєш  писати.  Це  як  наркотик,  не  можна  від  цього  позбавитися.  Один  раз  ступив  на  поетичну  стежку,  і  на  все  життя.  Поезія    заволодіває  тобою  повністю.
По  різному  в  мене  складаються  вірші,  і,  часто,  непередбачено.  Мені  здається,  що  в  кожного  поета  складання  віршів,  це,  властиве  тільки  йому,  інтимне  таїнство,  коли  на  папір  виливається  стан  душі  і  серця.  Ось  і  зараз,  поки  я  писав  цей  допис,  я  склав  вірш  на  цю  тему.
Одного  разу  я  дивився  у  вікно,  вранішнє  сонце  золотаво  освітило  листя  ясена,  вони  просвічувалися  наскрізь,  кожен  листок  начебто  світився  іншим  кольором,    і  це  було  так  гарно,  що  я  миттєво  записав  вірш  «За  вікном  картина  мила».
Бувало  вірш  продовжую  обдумувати  і  тоді,  коли  лягаю  спати,  додумую  його  вже  в  ліжку.  В  темноті  з  закритими  очима  навіть  краще  думається,  але  тоді  часто  приходиться  зриватися  з  ліжка  і  бігти  до  столу,  щоб  записати  чергову  строчку.  В  результаті  збудження  довго  не  можу  заснути.
Якось,  перед  днем  народження  Кобзаря,  молоденька  кароока  бібліотекарка  попросила  мене  написати  вірш,  бо  у  неї  мала  бути  читацька  конференція.  Я  відповів,  що  просто  так,  або  на  заказ,  я  писати  не  можу,  я  не  професіонал.  Вірш  у  мене  повинен  бути  вистражданий,  виношений,  як  дитя,  що  виноситься  матір’ю.  Але,  на  диво  мені,  тут  відбулося  все  навпаки.  Йдучи  додому,  я  раптом  згадав,  що  останнім  часом  на  Тараса  в  бульварній  пресі  почали  появлятися  брудні  пасквілі.  В  моїй  уяві  це  асоціювалося,  як  зрубана  калинонька.  Цього  було  достатньо,  щоб  виникла  ідея  вірша,  і  прийшовши  додому,  мені  залишилося  лише  записати  готові  стовпчики.  Так  появився  вірш  «Прости,  Тарасе».
Іноді  достатньо  двох,  трьох  строчок,  чи  навіть  слів,  прочитаних  в  журналі  чи  в  газеті,  чи  почутих,  які  мене  чимсь  особливо  вразили,  щоб  уява  почала  грати,  і  тоді  миттєво  появляються  нові  вірші.
Деякий  період  в  газеті  «Порадниця»  на  останній  сторінці  друкувалися  прозові  мініатюри  члена  Національної  спілки  письменників  України  Василя  Рябчука.  Ці  мініатюри  –  це  музика  в  прозі.  Настільки  написано  талановито,  що  коли  їх  читаєш,  то  відчуваєш,  що  нібито  вся  природа  грає  всіма  можливими  музичними  інструментами,  і  ти  бачиш  перед  собою  картину,  написану  пензлями    з  барвистої  палітри  фарб    геніальним  художником.  Читаючи  ці  художньо-музичні  етюди,  я  не  міг  не  написати  кілька  віршів.  Так  з’явився  на  світ,  наприклад,  вірш  «Все  життя  я  шукав  тебе,  весно».
Малесенька  мініатюра  Ольги  Гойденко,  буквально  в  кілька  строчок,  під  назвою  «Пам'ять  літа»,  породила  відразу  два  вірша  «Небо»  і  «Передчувають  осінь».
Одна  тільки  фраза  моєї  маленької  внучки:  «Дідусю,  які  в  тебе  покручені  руки!»,  спричинила  до  написання  вірша  «Не  лякайсь  дитя,  що  в  мене».
Одного  разу  я  нездужав,  внучка  зайшла  до  мене  і  сказала,  що  зараз  мені  допоможе.  Швидко  намалювала  на  папері  якісь  космічні  завитушечки,  здобну  паляницю,  написала  якісь  заклинання,  вирізала  фігурочки,  і  поклала  все  це  мені  під  подушку.  «Дідусю,  лягай  спати,  у  вві  сні  обов’язково  скуштуєш  шматочок  паляниці  і  прочитаєш  заклинання»,  -  сказала  внучка.  Вранці  вона  прибігла  до  мене  в  кімнату,  і  запитала:  «Ну,  що  тобі  легше?».  Я  відповів:  «Ти  знаєш,  у  мене  цілу  ніч  нічого  не  боліло».  Ви    бачили  б,  якою  радістю  спалахнуло  личко  моєї  внучки.  Ця  маленька  історія  вилилася  у  вірш  «Не  хворій,  дідусю».  
А  буває,  зовсім  навпаки.  Я  дуже  хотів  написати  вірш  про  творчість  свого  сина.  Він  медик,  а  паралельно  ще  і  художник.  Я  довго  дивився  на  його  картини,    читав  відзиви  про  його  виставки  в  газетах  і  журналах,  а  вірш  ніяк  не  складався.  Кілька  разів  брався  ,  і  нічого  не  виходило.  Пройшов  десь  рік.  І  раптом  в  одну  прекрасну  мить  вірш  склався  сам  собою,  можна  тільки  дивуватися,  і  вірш,  на  мою  думку,  непоганий.
Буває,  вірш  складаю  з  кінця.  В  мене  були  тільки  дві  строчки  «І  відштовхнувши  ангелів  плечем,  сама  ввела  мене  до  раю»,  які  мені  дуже  подобалися.  Мова  йшла  про  мою  дружину.  А  далі  почалася  гра  і  робота  уяви.  Побудувався  чудовий  вірш  «Мені  приснився  дивовижний  сон»,  який  закінчувався  цими  двома  строчками.
Ще  буває  і  таке,  є  хороша  ідея  для  вірша.  Та  ніяк  не  можна  її  здійснити.    Строчки,  рими  підбираються  повільно,  в’язко,  з  великими  труднощами,  нібито  з  усієї  сили  розжимаєш  залізний  обруч    руками,  і  ніяк  не  можеш  його  подужати.  І  покинути  його  не  можеш,  бо  ідея  влізла  у  голову,  і  просто  не  дає  тобі  жити,  доки  не  складеш  вірша.
Але  коли  вірш  написаний,  та  ще  вдався,  тоді  ти  перебуваєш  в    піднесеному  настрої,  в  тебе  наче  з’являються  крила,  ти  радієш,  як  мале  дитя,  і  у  тебе  легко  на  душі.  Чому  це  так,  я  не  знаю.  Я  ж  не  отримую  за  написаний  вірш  ні  копійки.  А  в  селі  взагалі  на  це  дивляться  або  байдуже,  або  з  презирством.  У  мене  поступово  склалася  така  традиція,  після  вдалого  написаного  вірша  на  радостях  я  з  великим  задоволенням  вимиваю  в  домі  весь  брудний  посуд.
Я  думаю,  що  ця  властивість,  що  ти  пишеш  вірші,  в  якійсь  мірі  підтримує  тебе  в  житті,  зігріває  тебе,  підвищує  власну  значимість  в  очах  самого  себе,  в  тебе  є  щось  своє,  відмінне  від  того,  що  є  в  інших,  що  відрізняє  тебе  від  інших,  бо  не  у  всіх  є  таке  саме  творче  хобі  ,  від  якого  ти  отримуєш  задоволення.
Всяке  написання  вірша  починається  з  ідеї,  тобто  з  того,  що  тебе  вразило,  пройняло  душу,  що  тебе  непокоїть,  що  в  тебе  накипіло  на  серці.  Далі  повинен  бути  план,  по  якому  будується  сюжет.  Сюжет  бажано  розписати  в  прозі  окремо  по  частинкам,  з  яких  будемо  складати  стовпчики  або  частини  вірша.    Потім  слід  чітко  окреслити  стиль  написання  всього  вірша  і  його  жорстко  притримуватися.  Тут  ви  повинні  визначитися,  в  якому  розмірі  буде  писатися  вірш,  і  які  довжини  строчок  повинні  бути.  Складання  стовпчиків,  або  вірша  в  цілому,    залежить  вже  від  вашої  майстерності,  здібностей,  чи  як  хочете,  таланту.    Найскладніше,  це  добір  рими.  Рима    теж  залежить  від  ваших  всебічних  знань  в  різних  предметних  галузях,  від  знань  мови,  літератури,  поезії,  пам’яті,  і,  знову  таки,  здібностей.  
Так,  приблизно,  я  складав  вірш  «Рожевий  сайт».  Довго  вагався,  яку  довжину  строчок  вводити,  врешті-решт  зупинився  на  13/12.
Коли  ми  заходимо  на  рожевий  сайт  поезії,  справді,  справа  ніби  тече  струмок  народної  поезії,  з  якого  напитися  не  можна  досхочу.  Я  б  сказав,  це  не  струмок,    це  ріка  пристрастей.  Тут  виливається  душа  мого  народу,  його  найкращі  почуття.  Тут  вся  Україна  моя,  як  на  долоні.  А  ви  зверніть  увагу  на  ніки-диво,  в  них  же  відчуваються  відтінки  душ  поетів,  тільки  по  самим  назвам  можна  роман  з  продовженням  написати.
А  взагалі,  для  віршів  нема  стандартів,  немає  меж.  Ви  можете  створювати  будь-які  форми  і  стилі  вірша,  були  б  вони  тільки  ритмічні,  музикальні,  талановиті  і  відповідали  означенню  вірша.
Я  поставив  собі  за  принцип,  писати  вірші  тільки  українською  мовою.  Я  все  таки  українець.  Горджусь  тим,  що  мій  батько  народився  на  Черкащині,  в  Звенигородському  районі,  в  селі,  сусідньому  з  Моринцями.  Хто,  як  не  ми,  поети,  повинні  розвивати  і  збагачувати  свою  мову,  брати  з  народу  найкращі  слова  і  вирази,  придумувати  синоніми,  нові  оригінальні  звороти.  Та  ми  самі  і  є  цей  простий  народ!  Потрібно  не  боятися  також  запозичувати  з  інших  мов  нові  синоніми  і  слова,  якими  користується  наш  народ  вже  давно.  Я  хочу  закінчити  свою  маленьку  розповідь  словами  з  вірша  «Прости,  Тарасе».
І  щоб  від  цвіту  заблищало
Твоє,  Тарасе,  вічне  слово,
Щоб  весь  народ  став  розмовляти
На  чистій  українській  мові.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=607324
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2015

Джульєтта

Коли  я  заходжу  на  сайт,  рожевий  сайт  моєї  мрії,  я  завжди  помічаю  в  лівій  колонці  твоє  ім’я,  Джульєтто.  Часто  ти  скромно  займаєш  останнє  місце,  ніби  уступаєш  дорогу  іншим,  більш  напористим  поетам.
Мені  подобається  ця  скромність.  Вона  нагадує  мені  скромність  простої  польової  квітки.  Але  якщо  уважно  придивитися  до  неї,  то  можна  побачити,  яка  вона  прекрасна,  в  ній  таїться  своя  особлива  незбагненна  краса.
Мені  здається,  що  кожного  разу  ти  ніби  виглядаєш  мене,  ніби  чекаєш  мого  нового  твору,  і  я  під  твоїм  поглядом  намагаюся  зробити  його  досконалішим.
Я  не  Ромео,  але  твій  нік,  Джульєтто,  збуджує  уяву,  і  я  не  міг  не  написати  цей  вірш.

Весь  замок  сіяє  казково  вогнями.
На  бал  приїжджають  в  розкішних  каретах.
З  поклоном  паяц  відкриває  дверцята
В  надії,  що  вийде  прекрасна  Джульєтта.

У  вихорі  танцю  несуться  вже  пари
Бушують  гітари,  звучать  кастаньєти.
А  бідний  паяц  то  сміється,  то  плаче,
Бо  в  залі  танцює  привабна  Джульєтта.

Та  врешт  синьйорина  паяцу  всміхнулась
І  кинула  срібну,  грайливо,  монету.
Губами  з  підлоги  дістав  він  дарунок,
Цілуючи  пристрасно,  ніби  Джульєтту.

Він  довгі  роќи  пам’ятав  синьйорину,
Монету  на  шиї  носив  амулетом.
І  навіть  красуні-дочц́і,що  родилась,
Дав  і́м’я,  прекрасне  жагуче,  Джульєтта.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605123
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2015

Рожевий сайт

[i]Присвячується  засновнику  рожевого  сайту  поезії
 Євгену  Юхниці[/i]

Зайду  на  сайт,  рожевий  сайт  моєї  мрії,
Порину  у  гущавину  його  віршів.
Тут  український  дух,  як  ватра  палахтіє,
Незламний  дух  великих  предків-козаків.

Одні  лиш  ніки-диво  варто  прочитати,
Відтінки  душ  поетів  чуються  у  них.
Роман  з  продовженням  тут  можна  написати,
Сюжет  у  назвах  відшукається  чудн́их.

Біжить,  як  той  струмок,  поезія  народна,
Ніяк  напитися  не  можу  досхоч́у.
Це  не  струмок,  ріка  пристр́астей  повноводна,
Кохання,  ненависті,  щастя  й  розпач́у.

Тут  виливається  душа  мого  народу,
Його  найкращі  щирі  чисті  почуття,
Готовність  до  борні,  зі  всяким  злом  незгода,
Надія,  віра  в  світле  мирне  майбуття.

Тут  вся  Укр́аїна  моя,  як  на  долоні.
Ось  вірші  з  Києва,  Поділля  і  Карпат,
Ось  з  Таврії.  На  цьому  виріс  лоні
Парнаса  українського  розкішний  сад.

Куди  б  в  житті  поетів  доля  не  кидала,
Ми  зустрічаємось  на  сайті  знов  і  знов,
Бо  нас  усіх  сюди  привела  і  з’єднала
Свята  до  ніжної  поезії  любов.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603199
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2015

Я вірю

Вірш,  написаний  в    день  незалежності  України
24  серпня  2015  року

Народе,  мій,  моя  ти,  Україно!
Непереможні  ми,  бо  ми  єдині.
Я  вірю,  змовкнуть  врешті-решт  гармати,
І  щастя  й  мир  прийдуть  у  нашу  хату.
Заможно  будуть  на  Вкраїні  жити,
Та  тільки  треба  нею  дорожити.
Своїм  селом,  до  болі  в  серці,  рідним,
В  полях  пшеничних  колосом  дорідним,
І  жайвором,  що  в  висі,  ген,  співає,
Калиною,  що  пишно  розцвітає,
Дитям,  яке  всміхається  до  мами,
І  дружбою  міцною  поміж  нами.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603185
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2015

Котик-Мурчик

Котик-Мурчик,  мій  голубчик!
Я  беру  тебе  на  ручки,
Ніжно  гладжу  твою  спинку.
Ти  ж  муркочеш  безупинку.

Ти  у  мене  весь  руденький,
І  як  пічечка  тепленький,  
Як  подушечка  м’якенький,
Як  той  вітер  ти  швиденький.

Спати  любиш  ти  багато
Біля  пічки  у  кімнаті,
Молоко  з  горня  хлебтати,
І  за  це  прочу́хан  мати.

Любиш  ти  під  час  сніданку
В  блюдечці    лизать  сметанку.
Посидіти  на  світанку
На  паркані  та  на  ганку.

Мишок  ловиш  ти  спритненько.
Десь  гуляєш  ти  довгенько.
Зустрічаєш  нас  раденько,
І  до  хати  мчиш  скоренько.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598432
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2015

Мій Мурчик

Як  вогонь,  мій  Мурчик  рижий.
Щось  від  сонця  він  узяв,  -  
Промінь  світла,  як  художник,
Його  шерсть  розмалював.

Підкрадається  він  м’яко,
Завмирає,  як  на  старт,
То  стрибає,  як  пантера,
То  несеться,  як  гепард.

Потім  вилізе  на  руки,
І  муркоче  в  напівсні.
Тут  він  лагідний  і  тихий.
З  ним  так  хо́роше  мені.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596902
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.07.2015

Рижий Мурчик

Дуже  дивно,  але  викинутого  рижого  котика    підібрала  саме  моя  дружина.  На  відміну  від  мене  вона  не  дуже  полюбляє  котів  та  собак.  Це  я  їх  люблю  і  обожнюю.  Я  навіть  трішки  аніміст,  схожий  на  Дерсу  Узала,  і  в  цьому  вся  біда  моя,  коли  я  бачу  викинутого  собачку  чи  кошеня,  мені  робиться  погано,  я  захворіваю.  
Риже  котенятко,  худеньке,  облізле,  ледве  тримаючись  на  ногах,  жадібно  хлебтало  з    калюжі  на  дорозі  водичку,  розведену    райдужними  овальними  смугами  розлитого  машинного  масла.  Промінь  скупого  осіннього  сонця  попав  на  кошенятко,  і  раптом  його  шерсть  заграла  світлим  вогником,  і  тут  щось  зрушилося  в  серці  моєї  дружини,  і  вона  підсвідомо,  рефлексивно  взяла  його  на  руки.  Кошенятко,  напевно,  відчувши  тепло  людських  рук,  ніжно  замуркотіло.  І  це  вирішило  його  долю,  як  говорила  потім  моя  дружина.
Не  дивлячись  на  те,  що  я  безумно  люблю  кішок,  я  дружину  сварив  за  приблудне  кошеня.  В  ту  пору  мені  зовсім  не  подобався  рижий  колір,  і  я  тримав  тільки  чорних  котів,  але  як  говорив,  здається,  Де  Сент-Екзюпері,  ми    відповідаємо  за  приручених,  і  я  прекрасно  розумів,  і  моя  дружина  також,  що  кошеня  я  вже  не  зможу  викинути,  бо  це  була  б  його  вірна  загибель.  Ну,  що  ж,  що  зроблено,  то  вже  зроблено.
Я  уважно  роздивився  кошеня.  Від  голоду  і  недоїдання  в  нього  повилазили  вуса  і  вії,  і  я  з  жахом  подумав,  що  вони  в  нього  більше  ніколи  вже  не  виростуть.  Це  означало,  що  кошеня  було  на  крайній  останній  межі  від  загибелі.  Його  шерсть  кишіла  жирними,  з  роздутими  світло  коричневими  животами,  блохами.  В  кошенятку  не  було  навіть  сили  зчісувати  їх  лапкою.  Прийшлося  пінцетом  їх  витягувати  і  видавлювати.  Блохи  дзвінко  лопалися,  як  перегріті  на  сонці  повітряні  резинові  кульки.  
Їсти  і  пити  кошеня  нормально  не  могло.  Прийшлося  вчити  його  пити  молочко,  мордочкою  сувати  в  блюдечко,  чекати  ,  поки  оближеться,  потім  знову  сувати  мордочку  в  молочко.  Рибу  прийшлося  жувати,  потім  засовувати  розжований  шматочок  в  його  ротик.
Цілу  зиму  котеня  просиділо  в  дружини  на  плечі.  Терпеливий  догляд  дав  свої  результати.  На  весну  кошеня  перетворилося  в  молодого  розумного  сильного  вогненно  рижого  кота,  якого  по  нашій  сімейній  традиції  ми  назвали  Мурчиком,  а,  можливо,  ще  і  тому,  що  він  часто  муркотів.    На  моє  здивування,  вуса  і  вії    в  нього  відросли.  Не  дивлячись  на  лагідне  виховання,  кіт  чомусь  сформувався    з  характером,  войовничим  і  жорстким.
Відійшовши  від  хвороб,  і  поправившись,  він  став  бігати  і  гратися  по  кімнаті,  зривав  занавіски  і  штори,  закочував  під  диван    клубочки  ниток  та  м’ячики,  картоплю  і,  взагалі,  всякі  круглі  речі.  Затаювався  в  засідці,  і  потім  вистрибував,  як  пантера,  або  нісся  по  кімнаті,  мов  гепард.
У  кожного  кота  своя  територія,  яку  він  мітить,  і  не  дай  бог,  щоб  лапа  чужого  кота  ступила  на  його  територію.
Одного  разу  ми  з  Мурчиком  вийшли  на  задній  двір.  Під  парканом  лежала  сусідська  різнокольорова  красуня-кішка,  а  зверху  на  паркані  сиділо  котів  з  вісім.  Всі  вони  невідривно  дивилися  на  Красуню.  Мурчик  повільно  обвів  поглядом  всіх  котів,  став  у  войовничу  позу,  і  заспівав  перший  куплет  своєї  бойової  пісні.  Чотирьох  котів  відразу  наче  вітром  здуло  з  паркану,  решта  чотири,  як  по  команді,  зробили  крок  назад,  але  залишилися  на  паркані.  Тоді  Мурчик  вигнувся  ще  більше,  шерсть  його  настовбурчилась,  і  від  цього  він  зробився  наче  ще  більшим  і  страшнішим,  і  заспівав  другий  куплет  своєї  бойової  пісні.  Після  цього  паркан  опустів  зовсім.  Залишилася  тільки  красуня-кішка,  яка  ніжилася  під  промінням  весняного  сонця,  і,  здавалося,  ні  на  що  не  звертала  увагу,  лише  спокійно  і  ліниво  позирала  на  все  ,  що  відбувається  навколо  неї,  крізь  прижмурені  густі  гарні  довгі  вії.
Як  я  вже  говорив,  Мурчик  -  кіт  дуже  розумний,  майже  homo  sapiens.  Якщо  йому  підвищеним  голосом  скажеш,  щоб  він  не  заходив  у  кімнату,  він  нізащо  туди  вже  не  зайде,  хіба  що  його  перепросиш  і  на  руках  занесеш,  тоді  він  зрозуміє,  що  вже  можна  туди  заходити.
А  коли  я  працюю  за  комп’ютером,  він  вилазить  на  столик  і  розлягається  майже  на  всю  кришку  стола.  Я  його  не  зганяю.  Обережно  витягую  з-під  нього  зошит  і    продовжую  працювати  далі.
Він  їсть  кавуни,  кабаки,  картоплю  (я  маю  на  увазі  сиру  картоплю),  особливо  полюбляє  молоденькі  зелені  огірочки.    Коли  ми  приносимо  з  городу  огірки,  він  довго  їх  обнюхує,  потім  вибирає  самий  найкращий  зелений  огірок  і  з’їдає  його.  Причому,  на  переспілі  не  звертає  увагу.  Просто  диву  даєшся.  Для  кота  це  рідкість,  але  я  думаю,  що  цю  здатність  він  придбав  під  час  голодного  і  безпритульного  життя.  А  понад  усе  він  любить  рибу.
Вечором,  тільки-но  мене  побачить,  а  я  пізно  вертаюся  з  роботи,  він  від  радості  старається  переді  мною  продемонструвати  свою  спритність  і  таланти,  і  всіляко  привернути  до  себе  мою  увагу.  Він  перевертається  на  порозі,  прожогом  видряпується  на  самі  високі  стовбури  дерев,  які  обвиті  виноградом,  перестрибує  з  гілки  на  гілку,  як  мавпочка,  і  зверху,  крізь  листя,  дивиться  на  мене  своїми  великими  круглими  зеленими  очима,  якимсь  особливим  грайливим  сяючим  поглядом,  і  протягує  до  мене  лапку.  Я  обережно    і  легенько  потискую  його  лапку  на  знак  вдячності  за  його  видовищні  запаморочливі  сальто  і  циркові  викрутаси.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595794
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2015

Город

               ́́Цього  разу  на  городі  мені  потрібно  було  полоти  моркву  і  корчівку-цибулю,  а  моркву  ще  і  розбирати.  Термін  «розбирати»  -  селянський,  це  означає  проривати  її,  тобто  залишати  морквиночки,  ці  світлозелені  ниточки-росточки,  які  тільки  недавно  проткнулися  із  землі,  чітко  на  певній  відстані  одна  від  одної.  Міжряддя  я  зробив  вже  раніше,  проплужкувавши  їх  сапою,  але  в  самих  рядках  сапою  повернути  не  можна.
І  хоча  я,  як  справжній  селянин,  вже  в  деякій  мірі  наловчився,  і  в  певній  мірі  набув  досвіду  оперувати  з  сапою.  Я  працюю    нею  з  точністю  до  кількох  міліметрів,  це  велика  точність,  і  досягається  вона  лише  тоді,  коли  кожен  день  маєш  справу  з  сапою.  Це  означає,  що  ти  повинен  на  відстані  махнути  сапою  так,  щоб  її  лезо  пройшло  в  трьох-чотирьох  міліметрах  від  стебла  городини.  І  не  дай  бог  ви  зрубаєте  городину!  На  перший  раз  на  вас  подивляться  з  подивом,  на  другий  раз  відсторонять  від  сапки  і  ви  будете  ходити  по  селу  з  приклеєним  ярликом  нікчемної  людини.
На  жаль,  полоти  і  розбирати  городину  потрібно  без  сапи.  Ти  сідаєш  навпочіпки,  або  на  коліна  і  займаєш  три  ряди,  один  рядок  між  ногами,  а  два  обабіч.  Твої  пальці  повинні  виривати  бур’янець,  а  він  поки-що  маленький,  і  ти  якби  щипаєш  його,  але  так,  щоб  вирвати  його  з  корінцем.  Вирвавши,  мимоволі  дивишся  на  корінець,  а  він  буває  дивовижної  гарної  структури.  Ніде  не  можна  вивчити  так  досконально  ботаніку,  як  на  городі.
Амброзія  виривається  легко,  бо  вона  ще  маленька.  Але,  не  приведи  господи,  ви  її  пропустите.  Вона  швидко  вимахує  до  пояса,  не  боїться  засухи.  Перетворюється  у  велику  розложисту,  кущисту,  пухнасту  кулю.  Вона  вже  не  вирветься,  у  неї  таке  ж  кущисте  коріння.  Виривається  вона  лише  після  доброго  дощу,  але  тоді  разом  з  нею  виривається  і  добра  частина  городини,  бо  коріння  амброзії  її  переплело.  Влітку  від  дорослої  амброзії  вітер  розносить  світло-зелений  пилок.  В  деяких  людей  він  викликає  алергію.
Важко,  навіть  на  початку  його  росту,  виривається  осет.  Можна  сказати,  що  практично  його  корінь  весь  ніколи  не  виривається,  у  нього  стержневий  довгий  корінь,  обов’язково  він  обривається  і  частинка  кореня  залишається  в  ґрунті.  І  ця  частинка  кореня  швидко  росте,  ще  швидше  ростуть  його  паростки.  Через  деякий  час  дивишся,  наче  і  не  сапав,  осет  знову  зеленіє.  Селяни  осет  викопують  лопатою,  інакше  від  нього  не  позбавишся.  Аналогічна  справа  обстоїть  з  пирійкою,  молочаєм  та  берізкою.
І  ще  дуже  цікава  трава-сорняк  є  на  городі.  Коріння  її  червоне,  гладеньке  і  довге,  воно,  як  ліани,  повзе  горизонтально  ґрунтом  і  викидає  через  проміжок  паростки.  Я  назвав  її  марсіанською  травою  за  аналогією  з  марсіанською  травою,  яка  описувалася  в  романі  Герберта  Уелса  «Війна  світів».  Тільки  в  романі  марсіанська  трава,  якщо  висихала,  становилася  ламкою,  то  наша  навпаки  -    надзвичайно  жорсткою.  
Якщо  осет  своєчасно  не  вирвати,  він  виростає  високим  і  дерев’яніє,  вирвати  тоді  його  неможливо,  його  корінь  сягає  до  половини  метра  в  глибину,  листя  його  стає  колючим,  як  в  колючки,  обколиш  руки  миттєво.  Відцвітаючи,  квітки  осету  перетворюються  в  пухнасті  кошики,  туго  набитими  білими  парашутиками  з  насінинками  на  кінцях.  Вітром  парашутики  розносяться  по  всьому  городу  і  навіть  по  всій  долині.  Тому  селяни  стараються  знищити  осет  ще  до  його  цвітіння.
Поняття  сорняку  на  городі  –  поняття  далеко  відносне.  Такі  рослини  як  віниччя,  кріп,  часник  і  багато  інших  можуть  бути  одночасно  як  культурними,  так  і  сорняками.  Особливо  допікає  віниччя.  Воно  спочатку  схоже  на  кукурузку,  і  тільки  досвідчене  око  селянина  може  відрізнити  молоде  віниччя  від  кукурузки.  Потім  воно  швидко  виростає,  і  його  вже  приходиться  не  сапати,  а  вирубати.  Коріння  в  нього  довге,  і  воно  знову  виростає  і  виростає.  Це  особливо  дратує  мою  дружину.  Вона  зі  злістю  вирубує  віниччя  разом  з  корінням,  і  залишає  після  сапки  глибокі  ями.  Загладжувати  їх  приходиться  вже  мені.
Розбираються  і  виполюються  рядки  моркви  повільно,  по-перше,  коли  садиш,  тобто  сієш  насіннячко,  не  вгадаєш,  як  слід  рівномірно  сипати  насіння,  особливо,  коли  вітряна  погода,  то  в  тебе  сиплеться  його  то  багато,  то  мало.  От  потім  і  маємо,  що  морква  іноді  на  деяких  ділянках  густо  проростає,  і  тоді  приходиться  довго  розбирати  тонкі  волосиночки-стебелиночки  на  чіткій  відстані  одна  від  одної  та  ще  і  виполювати  всі  бур’янці  в  рядку.  Це  скрупульозна  робота,  і  якби  її  не  хотів  робити  швидше,  не  зможеш.  Висівати    насіннячка  моркви  приходиться  багато  і  тоді,  коли  ти  невпевнений  в  якості  насіння,  зійде  воно  все,  чи  ні.
На  городі  у  мене  є  мітка,  це  заглибина-ложбинка,  яка  пролягає  на  протязі  всього  городу  майже  точно  посередині.  Така  ложбинка  завжди  утворюється  від  оранки  городу  трактором.    Я  повинен  дійти  до  неї,  і  тоді  лише  зробити  маленький  перепочинок.  Раніше  ні,  тому  що  коли  часто  відпочиваєш,  втрачається  ритм  роботи  і  вона  сповільнюється,  а  це  ще  гірше.  Лише  поглядом  кидаєш,  чи  далеко  ще    середина  городу.  Але  поступово,  поступово,  і  ось  ти  вже  посередині.  Тоді  ти  з  трудом  випростовуєшся,  у  тебе  заніміло,  здається,  все:  спина,  шия,  поперек,  ноги.  Ти  робиш  ряд  фізкультурних  вправ,  розводиш  руками  в  сторони,  крутиш  тулубом.  Полегшує.  Це  в  кращому  випадку,  коли  ще  не  дуже  стомлюєшся.  А  в  гіршому,  ти  звалюєшся  в  ложбину  і  лежиш,  невзмозі  поворушити  навіть  пальчиком.  Лежиш  і  слухаєш,  як  у  ближньому  гайку́  кує  зозуля.  Вона  кує  набридливо  довго,  можна  подумати,  що  я  так  багато  проживу  років.  Прямо  наді  мною  співає  жайворонок.    На  цей  раз  він  невисоко  зависає  наді  мною,  можливо  тому,  що  лежу  я  непорушно,  і  я  можу  його  уважно  розгледіти.  Співаючи,  він  часто-часто  тріпоче  крильцями,  так  часто,  що  вони  стають  майже  невидимими.  Його  спів  –  це  найкраща  для  мене  музика,  вона  вливає  у  моє  серце  заспокійливе  щастя.  Навіть  ради  цього  можна  приходити  і  працювати  на  городі.  Деякі  приносять  з  собою  радіо,  і  воно  валує  на  городі,  їм  здається,  що  так  не  скучно  працювати.  Але  це  обманливо.    Радіо  можна  і  потрібно  слухати  вдома.  На  городі,  на  полі  слід  слухати  спів  пташок,  сюрчання  цвіркунів,  шелестіння  листочків,  дивитися  на  цей  прекрасний  світ,  насолоджуватися  краєвидом,  але,  на  жаль,  не  всі  це  не  розуміють.  Крім  цього,  на  городі  добре  думається,  бо  ніщо  не  заважає.
І  ще  я  дуже  люблю  слухати  вітер  і  дивитися  на  нього.  Ви  можете  заперечити,  ну  як  можна  дивитися  на  вітер,  він  же  невидимий.  А  для  мене  він  завжди  видимий  і  чутний.  Я  люблю  дивитися,  як  у  сусідньому  гаю  вітер  нагинає  верховіття  дерев,  а  до  мене  доноситься  гул,  наче  вдалині  шумить  поїзд.  Я  люблю  дивитися,  як  вітер  прокочується  по  ячменевому  полі,  здається,  що  це  темно-зелені  хвилі  котяться  морем.
 Недовго  приходиться  відпочивати,  потрібно  йти  вперед.  І  ти  знову  присідаєш,  або  згинаєшся,  і  так  навпочіпки,  сантиметр  за  сантиметром,  рухаєшся  вперед.
 Ти  не  можеш  собі  навіть  сказати,  що  це  тобі  не  хочеться  робити,  що  воно  смертельно  надоїдає,  ця  нетворча  нерозумова  праця.  Ні,  такого  навіть  і  в  думці  немає.  Це  життєва  необхідність.  Буде  врожай  на  городі,  виживеш.
Сусід  по  городу,  повновидий,  міцний  чолов’яга,  схожий  на  запорізького  козака,  з  усмішкою,  і  навіть  з  деяким  сарказмом,  кидає,  проходячи  мимо  мене,  слова:  «Що  це  таке  у  світі  відбувається,  вже  і  поети  працюють  на  городі!».  Я  мовчу.  Що  я  йому  можу  сказати?  Віршів  моїх  ніхто  не  купляє,  більш  того,  їх  навіть  не  читають,  і  виявляється,  що  пишу  я  їх  для  себе.  Натуральне  господарство  тягнути  не  можу.  А  у  нього  три  корови,  свині,  індики  і  таке  інше.  Має  добрий  шмат  землі.  Він  впевнений  в  собі,  і  вважає,  що  твердо  стоїть  на  землі.  Взагалі,  на  селі  ціниться  фізична  сила,  залізне  здоров’я,  селянська  витривалість,  вміння  вести  господарство  і  робити  гроші.  Якщо  цього  нема,  то  нехай  в  тебе  буде  хоч  сім  п’ядей  в  голові  і  зірка  на  лобі,  на  тебе  будуть  дивитися  з  презирством.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594235
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2015

Солдат, малятко і санітарка

У  коридорі  шпиталю  біля  вікна  сидів  у  інвалідній  колясці  солдат.  Осколки  міни  посікли  йому  всю  ліву  частину  тіла,  ногу,    руку.  Один  осколок  пройшов  зовсім  близько  біля  серця.  Але  солдат  вижив.    Прийшлося  оперувати,  витягати  осколки.  Терпів  солдат,  навіть  стогону  не  було  чути.  Доглядала  його  молода  санітарка.  Чоловіка  в  неї  не  було,  так,  був  один,  клявся  в  коханні,  обіцяв  женитися,  та  й  потім  пішов  від  неї,  як  це  часто  буває,  залишивши  її  з  дитиною.  Відтоді  зневірилася  жінка  в  чоловіках,  нікого  не  підпускала  до  себе.
Але  понівечений  солдат  подобався  їй,  вона  й  сама  не  знала  чому.  І  риси  його  обличчя,  хоч  воно  було  у  шрамах,  були  їй  приємні,  і  те,  що  він  був  мовчазний,  ні  з  ким  не  розмовляв,  і  те,  що  не  чула  вона  від  нього  ні  скарг,  ні  стогону.  Не  було  на  його  суворім  обличчі  ні  посмішки,  ні  сліз.  Тільки  його  красиві  очі  були  повні  невимовної  туги.
Ходили  слухи,  що  його  покинула  наречена,  як  тільки  взнала,  що  його  покалічило.
Вечоріло.  Молода  санітарка  в  коридорі  мила  підлогу.  Біля  неї  бігало  її  малятко.  Воно  бігало  по  всьому  коридору,  сміялось,  лопотало  щось  до  себе,  воно  ще  не  розуміло  ні  лиха,  ні  болю,  який  переповняв  шпиталь,  просто  раділо  життю.
Дививсь  солдат  на  малятко,  і  коли  воно  в  котрий  раз  пробігало  мимо  нього,  солдат  не  витримав,  схопив  його  непокаліченою  рукою  і  посадив  собі  на  коліно.  Малятко  притихло,  і  притулилося  голівкою  до  його  небритої  колючої  щоки.
І  тут,  суворий  солдат,  вперше  за  весь  час,  заплакав.  Сльози  текли  йому  по  обличчю,  і  падали  на  голівку  малятки.  З  усіх  сил  солдат  старався  стримати  ридання  і  не  міг.  Спазми  перехватили  йому  горло.
Про  що  думав  солдат,  коли  плакав.  Можливо,  про  те,  що  він  недаром  воював  ось  за  таке  малятко,  щоб  воно  могло  радіти  життю,  щоб  ніколи  над  його  маленькою  тендітною  головою  не  розривалися  бомби,  а,  можливо,  про  те,  що  йому  так  не  пощастило,  що  його  покалічило,  що  його  зрадила  наречена,  яка  так  клялася  йому  в  коханні,  коли  в  нього  ще  були  цілі  руки  і  ноги.
Раптом  солдат  відчув,  що  його  обняли  лагідні  теплі  м’які  жіночі  руки.  Він  мимоволі  здригнувся.  Йому  було  соромно  за  свої  сльози.  Це  була  санітарка.  Вона  тихо  промовила:  «Не  плач,  солдате,  мій  мужній  воїне.  Клянусь,  я  тебе  ніколи  не  залишу!»  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591809
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2015

Я понад все люблю мандрівки

Я  понад  все  люблю́  мандрівки,
Моє  життя  складається  із  них.
В  Єгипті  бачив  сфінкси,  піраміди,
І  Ніл  священний  в  берегах  низьких.

Бував  у  Альпах,  плив  по  Рейну.
Рейнвейн  іскристий  в  Дюссельдорфі  пив.
Там,  ві́рші  згадуючи  Гейне,
По  старовинним  вулицям  бродив.

В  містах  Флоренції  і  Римі,
Де  від  палаців  па́да  синя  тінь,
Петрарку  відчував  незримо,
Його  сонетів  ніжних  шепотінь.

Мандруючи  щораз  по  світу,
У  багатьох  дівчат  влюблявся  я,
В  Ама́лію,  у  Нефертіті,
І  в  Ла́уру,  що  гарна  мов  зоря.

Спитай  мене:  «Ти  жив  не  марно?
За  чим  шкодуєш?  Що  не  так  робив?
Скажу,  що  мало  був  у  мандрах
І  мало  гарних  я  дівчат  любив!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590750
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2015

Незнайомка

Висить  над  столиком  письмовим
Картина  в  рамі  розписній,
Прекрасна  юна  незнайомка
Зображена  Крамським  на  ній.

І  дивиться  на  мене  зверхньо
Із-під  барха́тних  вій  вона.
Давно  забрала  моє  серце
Ця  незнайомка  чарівна.

Вже  скільки  літ  ходжу  по  світу,
Скількох  дівчат  в  житті  я  знав,
Але  таких  барха́тних  вій  я,
Таких  очей  ще  не  стрічав!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587955
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.06.2015

О, Боже, мій милий!

О,  Боже,  мій  милий!
Скажи,  бо  не  знаю.
За  що  мені  му́ки?
За  що  я  караюсь?

Молю́ся  весь  час  я,
Поклони  б’ю  в  храмі,
Хвалю,  Тебе,  Боже,
Й  люблю  до  нестями.

І  ідолів  в  со́бі  
Зовсі́м  не  тримаю,
І  заздрощів,  злості,
Обра́зи  не  маю.

Жалію  тварину,
Шаную  рослину.
Завжди  пригощаю
Убогу  людину.

І  в  горі  людині
Завжди  співчуваю,
А  біль  України
Як  свій  відчуваю.

Цей  біль  моє  серце
На  часточки  крає.
Скажи  мені,  Боже,
Чому  так  караєш?

Надай  мені,  Боже,  
Могутньої  сили,
Щоб  я  зміг  народ  свій
Зробити  щасливим.

Щоб  вранці  дитятко,
Встаючи,  сміялось,
Щоб  бігало  в  лузі
І  мін  не  боялось.

Щоб  татко  вернувся
Живим  і  здоровим,
Й  життя  наше  стало
Чудовим,  чудовим!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586531
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.06.2015

Легенда про Богуславку

Там,  де  ріка  тече  шумлива,
Славетний  город  Богусла́в,
Розкинувшись  на  скельних  бре́гах,
Всіма  дзвіницями  сія́в.

В  садках  вишневих  кучерявих
Біліють  хатки  чепурні.
Дівчата  гарні  чорноброві
Співають  вечером  пісні.

А  в  центрі  града  височіють
Хороми  статні  і  церкви.
Торгують  вдало  богуславці  
З  купцями  Кия  і  Москви.

І  з  кожним  роком  багатіє
Славетний  город  Богуслав.
Десь  на  півсвіту  вже  відомим
Герб  града  степового  став.

Та  як  у  світі  цьому  стало,
Добро  саме  не  йде  в  буття.
Хтось  заздрісним  накинув  оком
На  це  щасливеє  життя.

Забили  всі  дзвони  на  сполох.
Та  було  вже  пізно.  У  град
Підступно  вломилося  військо
Муштрованих  злих  яничар.

Коштовності  всі  забирали,
А  церкви  палили  до  тла.
Людей  же  нечистими  звали,
Бо  віра  в  них  інша  була.

Дівчат  молоденьких  в’язали,
На  гарбах  великих  везли.
А  хлопців  пов’язаних  гнали,
Ті  ледве,  замучені,  йшли.

В  Туреччину  гнали,  в  неволю,
Де  рабство  законом  було.
І  вирватись  звідти  на  волю
Ніщо  помогти  не  могло…

Базар  чужоземний  в  розгарі.
Невільних  построїли  в  ряд.
Дівчата  цінилися  гарні,
А  хлопців  всіх  брали  підряд.

Одну  лиш  дівчину  не  брали,  
Вірніше  то  було  дівча.
Замучене,  кволе  стояло,
Здавалось,  ось  піде  з  життя.

Лице  покривилось  від  сліду
Удару  ремня-канчука.
Невимовна  туга  застигла
В  дитячих  дівочих  очах.

Вельможний  паша́  зупинився,
І  довго  вдивлявся  в  дівча.
Можливо,  воно  нагадало
Йому  власне  померле  дитя.

Беру,    -  проказав  паша  тихо.
Зігнувся  в  поклін  яничар,
Зрадів  бусурман  знависнілий,
Що  збув  ненадійний  товар.

Відвезли  дівча  у  палати,
Де  в  золоті  все  і  сріблі,
Де  все  самоцвітами  сяє,  
Де  в  затишку  все,  і  в  теплі.

Оділи  дівча  у  турецьке,  
Найкращих  взяли  вчителів,
Щоб  мови  і  віри  учили,
Як  того  Аллах  повелів.

Минули  роки.  Час  лікує.
І  рани,  і  біль,  все  мина.
Дівчи́на  туркинею  стала:
Замо́жна,  прегарна,  ставна.

Розумна  до  того  ж.  Кмітлива.
Всі  справи  у  па́ші  вела.
Гордився  паша́,  що  на  старість,
Дочку́  йому  доля  дала.

Один  раз  гуляла  туркиня
Край  моря,  де  ріс  виноград,
Де  вежі  високі  стояли,  
Й  розкішний  розкинувся  сад.

І  раптом  із  сірої  вежі
Полилася  пісня  сумна.
До  болі  знайома  і  рідна  
Для  дівчини  бу́ла  вона.

І  враз  пригадала  туркиня
Дитинство  своє  і  рідню.
І  маму,  і  батька  стареньких,
Сестричку  маленьку  свою.

Заплакала  гірко  туркиня,  
Що  доля  змінила  життя.
Що  вже  іншу  віру  прийняла
Й  немає  назад  вороття.

Що  мовила  па́ші  туркиня,
Не  знає  ніхто  і  не  взнав.
Але  то́го  ж  дня  па́ша  вельможний
Укра́їнцям  во́льную  дав.

Сказала  туркиня:  «Прощайте!»  -  
Відпущеним  браттям  своїм.  -  
«І  низький  поклін  передайте
В  Богу́славі  рідним  моїм».

Зняла  з  пальця  перстень  масивний,
Ланцю́жок  з  портретом  дала́,  -  
 «Їм  згадкою  буде,  що  дочка,
Вернутись  назад  не  змогла».

Народ  не  забув  Богуславку.
На  рідній  її  стороні
По  селам  й  містам  бандуристи
Співають  про  неї  пісні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585383
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.06.2015

Переді мною все життя

Переді  мною  все  життя
Гора  крута  стояла.
Там  наверху  на  тій  горі
Зоря  мені  сіяла.

Прина́дно  й  владно  промене́м
Мене  до  себе  зва́ла,
Достаток  й  щастя  на  горі
Мені  пропонувала.

І  ось  я  лізу  по  горі
Не  знаючи  споко́ю.
Я  обриваю  нігті  в  кров
Та  б’юся  головою.

Я  прижимаюсь  до  гори,
Бо  як  наниз  зірвуся
Уже  ніза́що  в  світі  я
Наверх  не  підніму́ся.

І  не  дістався  б  я  наверх
Напевно  би,  ніколи,
Якби  не  освітила  шлях
Моя  зоря  довкола.

І  ось  я  вже  на  тій  горі,
На  са́мій  на  вершині.
На  рівень  вище  став  від  тих,
Що  ма́ються  в  долині.

Зі  мною  рядом  зіронька́,
Яка  мені  сіяла,
Достаток,  щастя  й  теплоту
Мені  подарувала.

Та  нова  в  синій  далині
Гора  замаячи́ла.
Крутіша  й  вища  вже  вона,
На  ній  зоря  світила.

Ще  більш  яскравою  була,
Ще  більш  мене  манила.
І  знов  поліз  я  по  горі,
Чіпляючись  щосили.

Ще  важче  дався  мені  шлях,
Ще  більше  рвалось  тіло,
Але,  нарешті,  я  обняв
Вершину  сніжно-білу.

Зоря  мені  віддала  все:
Багатство,  силу,  владу.
Вже  б  заспокоїтись  мені,
Та  не  знайду  відраду.

Бо  у  житті  я  вже  привик
Вершини  покоряти.
Я  прагну  но́вої  гори,
Й  зорю  нову́  пізнати!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584236
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.05.2015

Золотий перстень

Дівчинка  любила  приходити  до  дідуся  в  гості,  вона  була  його  внучкою.  Дідусь  дуже  любив  свою  внучку.  Внучка,  хоча,  іноді,  і  не  слухалася,  теж  любила  свого  дідуся.  Траплялося,  коли  на  неї  надходила  хвиля  ніжності  до  дідуся,  та  і  тоді,  коли  дідусь  виконував,  іноді,  досить  таки  складні  просьби  дівчинки,  вона  обнімала  дідуся  і  говорила  «Дідусь!  Ти  в  мене  найкращий  у  світі!».
В  кімнаті  в  дідуся  завжди  було  якось  незвично  і  навіть  таємничо.  Можливо  тому,  що  меблі  в  кімнаті  були  всі  старовинні,  покриті  тусклим  реліктовим  лаком.  Майже  всю  задню  стінку  кімнати  займав  камін.  На  думку  дівчинки,  він  був  побудований  майстрами  давнього  минулого,  десь,  напевно,  середньовіччя,  бо  виглядів  занадто  несхожим  на  сучасні  каміни.  Спереду  він  був  викладений  глянцевими  плитками-барельєфами.  На  них    нанесено  зображення  якихось  незвичних  істот,  знаків  зодіаку,  які  так  люблять  зображати  астрологи  у  своїх  віщих  прогнозах.  Вгорі  камін  завершувався  химерним  переплетінням  витого  чорного  заліза.  Обабіч  переплетіння  лежали,  вилиті  з  сірого  металу,  два  сплячих  лева.  Вони  вигляділи  зовсім  мирними,  і,  напевно,  на  задумку  майстрів,  що  створювали  камін,  повинні  навівати  спокій  і  дрімо́ту.  І,  справді,  так  воно  і  було.  
Напроти  каміну  стояло  високе  крісло.  Його  верхній  край  і  поручні  виготовлені  з  темно-коричневого  дерева  і  покриті  вирізьбленими  чудними  візерунками.  Крісло  було  широким,  таким,  що  дівчинка  могла  вільно  влягатися  в  ньому  і  спати.  Дідусь  читав  в  ньому  книги  і  часто  дрімав,  і  так  привик  до  крісла,  що  вже  не  міг  засипати  в  ліжку.
На  стінці  справа  висів  великий,  як  плоска  шафа,  старовинний  годинник.  На  циферблаті  годинника,  що  обрамлений  дерев’яною  різьбою  з  фігурками  птахів,  нанесені  чорні  римські  числа.  Додолу  звисали  на  ланцюжках,  досить  таки  важкенькі,  гирьки.  Крізь  скляну  стінку  шафи  годинника  було  видно,  як,  плавно  і  нечутно,  рухався  вправо  і  вліво      довгий  маятник.  Кожну  годину  лунав  тихий  мелодійний  звук  курантів.
Добру  частину  лівої  стінки  кімнати  займала  картина  з  казковим  сюжетом  в  тяжкій  позолоченій  рамі  з  витонченим  орнаментом.  На  картині  був  зображений  нічний  зимовий  ліс,  здавалося,  в  ньому  все  потонуло  в  снігу.  З  ялин,  сосен,  та  інших  дерев,  звисали  тяжкі  снігові  шапки,  навколо  дерев  наметені  високі  кучугури  снігу.  Вгорі,  між  деревами,  в  морозному  прозорому  повітрі,  блищав  яскраво  молодий  серпик  місяця.  В  центрі  картини  палало  вогнище.  Навколо  нього  сиділи  дванадцять  красенів-мо́лодців.  Кожен  собою  представляв  відповідний  місяць  пір  року,  кожен  одітий  в  кожушок  притаманного  кольору  місяця,  з-під  коміра  кожушка  виглядав  орнамент  сорочки,  по  якому  точно  можна  було  визначити  назву  місяця.  Всі  мо́лодці  уважно  слухали  діда  Мороза,  який,  опершись  на  посох-жезл,  щось  розповідав.  
Дівчинка  кожного  разу  уважно  роздивлялася  картину,  і  ніколи  це  їй  не  набридало.  Щоразу  вона  знаходила  все  нові  і  нові  цікаві  подробиці  в  картині.
Майже  всі  останні  вільні  частини  стінок  кімнатки  займали  шафи-стелажі  з  книгами.  Стелажі  теж  були  виконані    в  старовинному  дусі,  темно-коричневі,  з  вирізьбленими  завитушками,  зі  скляними  дверцятами.  На  стелажах  стояли  як  товсті  енциклопедії,  так  і  маса  всяких  інших  наукових  книг,  художньої  класичної  та  дитячої  літератури,  казок.
Дівчинка  перечитала  всі  казки  світу.  І  так  казки  дівчинці  подобалися,  що  під  їх  впливом  вона  почала  придумувати  свої  казки,  розповідала  їх  дідусеві,  бо  тільки  в  ньому  вона  знаходила  терпеливого,  уважного  і  вдячного  слухача,  який  з  достоїнством  оцінював  її  казки  і  захоплювався  ними.  Потім  дівчинка  добралася  до  астрономії.  Вона  вже  марила  космосом,  галактиками,  зірками,  Сонячною  системою,  планетами.  Роздумувала  над  суттю  буття,  категорією  нескінченності.  В  своїй  уяві  вона  збудувала  зореліт,  і  стала  облітати  галактики,  планети  нашої  системи.  Про  все,  що  дівчинка  бачила  і  дізнавалася  там,  вона  знову  розповідала  дідусю.
Вона  сказала,  що  хоче  стати  астрономом-дослідником.  Але  дідусь  знав,  що  це  захоплення  в  неї  скоро  пройде.  Адже,  вона  зовсім  недавно  хотіла  працювати  в  супермаркеті  менеджером,  бо  там  цікаво,  є  все,  що  потрібно  для  людини,  стати  лор-лікарем,  бо  її  мама  лор-лікар,  стати  художником,  бо  вона  гарно  малює,
Дідусь  сказав  дівчинці,  що  ти  ще  поміняєш  десяток  професій,  поки  виростеш.  Але,  звичайно,  було  б  добре,  якби  однією  справою    займалась  би  з  раннього  дитинства,  але  це  рідкість.
Вечором,  в  котрий  раз,  вже  майже  по  привичці,  дівчинка  заглянула  в  кімнату  до  дідуся.  Дідусь  саме  розпалював  камін,  поклав  туди  соснові  дрова.  Розгоряючись,  вони  злегка  тріскотіли,  розліталися  невеличкі  іскорки.  В  кімнаті    чувся    духмяний  запах  живиці  і  тягнуло  смачним  гіркуватим  димком  вогнища.
Надворі  стояв  лютий-місяць,  завивала  хурделиця,  кидаючи  у  вікно  пригоршні  снігу,  а  у  кімнаті  дідуся  було  тихо,  тепло  і  затишно.  «Ой,  як  в  тебе  тепленько  і  чудово.  Дідусю,  можна  я  у  тебе  трішки  посиджу  у  кріслі»  -  попросила  дівчинка.  «Звичайно,  скільки  завгодно»,  як  завжди  відповідав  дідусь.  Він  дуже  любив,  коли  внучка  приходила  до  нього  в  кімнату.  Дівчинка  стрибнула  в  крісло,  і  дідусь  вкрив  її  пуховим  одіялом.  З  крісла  було  дуже  зручно  спостерігати  за  вогнем  у  каміні.  Язички  полум’я  вилися,  перепліталися  між  собою,  грали  всіма  відтінками  веселки,  від  жовтого,  оранжевого,  іноді  зелененького,  до  голубого  і  навіть  фіолетового.  Полум’я  то  виривалося  і  летіло  вгору,  то  коливалося  і  створювало  дивовижні  образи  і  картинки.  Від  монотонного  потріскування  дров,  шурхотіння  снігу  за  вікном,  завивання  хурделиці,  від  тепла,  дівчинку  розморило  і  схилило  на  сон,  очі  її  почали  злипатися,  але  дівчинка  крізь  сон  продовжувала  дивитися  на  гру  полум’я,  на  миготіння  і  біготню    різнокольорових  відблисків-тіней  в  кімнаті,  і  від  цього  неначе  речі  в  кімнаті  почали  теж  рухатися  і  оживати.  Раптом  кімната  освітилася  дивним  світлом,  її  стінки  потонули  в  млі,  картина  на  стіні  почала  збільшуватися,  краї  рами  попливли  у  всі  сторони,  перестали  бути  видними  ,  і  дівчинка  відчула,  що  вона  сидить  біля  вогнища  в  зимовому  лісі    і  всі  хлопці-мо́лодці  і  дід  Мороз  з  цікавістю  дивляться  на  неї.  «Яка  гарна  дівчинка!»  -  вигукнув  місяць-квітень.  «Як  вона  тут  опинилася!»  -  здивовано  запитав  місяць-березень.  Мудрий  дід  Мороз  замітив,  що  дівчинка  легко  одягнена  й  зіщулилася  від  холоду,  накинув  на  неї  хутряну  свитину  й  сказав  мо́лодцям:  «Дівчинка  давно  вже  збиралася  прийти  до  нас  в  гості,  познайомитися  з  нами,  тож,  хлопці,  здивуйте,  порадуйте  її!».
«Зараз  ми  це  зробимо»,  заметушився  березень-місяць,  махнув  рукавом,  і  враз  подуло  вологим  вітерцем,  снігові  замети  на  очах  зменшилися  у  величині,  потекли  веселі  дзвінкі  струмочки,  набухли  бруньки  на  березах,  на  горбочках  землі  з-під  снігу,  що  розтавав,  появилися  і  розцвіли  ніжні  підсніжники.  Березень  зірвав  кілька  підсніжників  і  вручив  їх  дівчинці.
Потім  встав  квітень-місяць,  і  навколо  все  зазеленіло,  розцвіло,  на  деревах  появилися  ніжні  молоді  зелені  листочки.  Квітень  нарвав  цілий  букет  різних  квітів,  особливо  гарно  в  ньому  вигляділи  червоні,  жовті  і  фіолетові  тюльпани,  вони  полум’яніли,  від  них  не  можна  було  відірвати  погляд,  і  теж  подарував  його  дівчинці.
Підвівся  красень-молодець,  травень-місяць,  повів  рукою  і  подуло  теплим  травневим  вітерцем,  все  забуяло  в  густій  зелені,  дерева  покрилися  пишним  цвітом,  затьохкали  соловейки  і  защебетали  ластівочки.  Треба  сказати  по  секрету,  коли  ще  дівчинка  дивилася  на  картину,  з  усіх  місяців  їй  найбільше  подобався  травень.  Можливо  травень  про  це  здогадувався,  адже  він  був  трішки  чарівником,  тому  він  підійшов  до  дівчинки,  поцілував  її  і  надів  на  її  маленький  пальчик  золотий  перстень  зі  світло-червоним  діамантом.
Дід  Мороз  дивився  на  це  все  і  усміхався  у  вуса.  Потім  він  встав,  стукнув  посохом-жезлом  об  землю  і  сказав  гучним  голосом.  «Ну,  хлопці,  добрі  мо́лодці-місяці,  пора  в  дорогу.  Трішки  ви  вже  відпочили,  та  і  дівчинку,  напевно,  заждалися  дома.  Не  забуваймо,  що  зараз  повинен  хазяйнувати  лютий-місяць».  Лютий-місяць,  одітий  у  білий  кожушок,  з  розшитими  візерунками    у  вигляді  танцюючих    голубих  сніжинок,  і  з  соболиним  коміром,  розвів  в  сторону  руки.    Враз  завила  віхола  в  лісі,  все  покрила  і  замела  в  одну  мить  білим  снігом,  все  навколо  потонуло  в  білій  млі,  стало  холодно.
Від  холоду  дівчинка  прокинулася,  розкрила  очі  й  побачила,  що  вона  вже  не  лісі,  а  в  кімнаті  у  дідуся.  В  каміні  ледве  жеврів  вогник,  одіяло  сповзло  на  підлогу,  і  від  цього,  напевно,  їй  стало  холодно.  Годинник  тихо  і  мірно  відбивав  три  години  ночі.  Дідусь  спокійно  спав  на  дивані  біля  стелажів.  Дівчинка  швидко  натягла  на  себе  одіяло,  закуталася,  і  стала  думати,  невже  це  був  сон,  адже  все  відбувалося  як  наяву.  Поступово  дівчинка  зігрілася,  думки  її  почали  плутатися,  все  розтануло  у  млі,  і  вона  знову  заснула.
На  ранок  дівчинку  розбудило  тихеньке  шурхотіння,  це  дідусь  вигрібав  золу  з  каміну.  Дівчинка  швидко  схопилася,  сіла  в  кріслі  і  вигукнула:  «Дідусю,  любий!  Я  бачила  такий  дивовижний  сон.  Ось  послухай».  І  вона,  захлинаючись  від  захвату,  почала  розповідати  про  свої  нічні  пригоди.  «А  мені,  ти  знаєш,  дідусю,  травень-місяць  подарував  перстень.  І  сам  надів  його  на  оцей    пальчик».  Дівчинка  висунула  з-під  одіяла  руку,  щоб  показати  дідусеві,  на  який  саме  пальчик  травень  надів  їй  перстень,  і  раптом  побачила,  що  на  пальчику  щось  заблищало.  Дівчинка  широко  розкрила  очі.  Її  здивуванню  не  було  меж.  Вона  не  вірила  своїм  очам.    На  її  пальчику  сяяв  справжній  золотий  перстень  зі  світло-червоним  діамантом.  «Дідусю,  що  це  таке?  Це  що,  диво?  Такого  не  може  бути!  Може  мені  це  знову  все    сниться?»,  -  запинаючись,  ледве  пролепетала  дівчинка.  І  вона,  все  ще  не  вірячи,  торкнулася  до  персня  пальчиком  іншої  руки,  але  блиск  і  приємний  холодок    діаманту  підтвердили,  що  це  реальність.
Дідусь  посміхнувся  і  ніжно  погладив  дівчинку  по  голівці.  «Ну,  що  тобі  сказати,  моя  рідна.  Я  багато  років  прожив  на  світі,  і,  тим  не  менше,  вірю  в  чудеса.  Я  знаю,  коли  надзвичайно  віриш  в  щось  хороше,  мрієш  про  це,  долаєш  будь-які  труднощі,  і  все  робиш  для  того,  щоб  ця  мрія  здійснилась,  то  в  один  прекрасний  день  вона  неодмінно  здійснюється».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582405
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.05.2015

Пандора

(за  мотивами  міфів  і  легенд  Стародавньої  Греції)

За  те,  що  вогонь  життєдайний,  
Рішив  Прометей  людям  дати,
Велів  Зевс  не  тільки  титана,
Але  і  людей  покарати.

Та  так  покарати  нещадно,
Щоб  жить  на  землі  важко  стало,
Щоб  навіть  далекі-далекі
Нащадки  про  це  пам’ятали.

Звелів  Всеосяжний  Гефесту
З  водицею  глину  змішати,
Скувать  найприємніший  голос
І  в  глину  чарі́вну  сховати.

І  юну,  наївну  і  свіжу,
Зліпити  дівчиноньку  красну.
Щоб  глянув  на  неї  і  бачив,
Безсмертну  богиню  прекрасну.

Махнув  Зевс  рукою,  і  в  постать
Життя  вітри  буйні  вдихнули.
А  боги  з  Олімпу  для  неї
Як  килим,  дари  розгорнули.

Так,  мудра  Афіна  Паллада
Навчила  її  вишивати,
І  прясти,  і  килими  гарні
Сріблом  та  златом  гаптувати.

Тако́ж  золота  Афродіта
Їй  звабнії  чари  надала.
Щоб  врода  її  дивовижна
До  серця  елліна  дістала.

А  хитрий  Гермес  в  подарунок
Віддав  їй  каверзную  вдачу,
І  розум  лукавий,  цікавість,
І  лагідність  ніжну  кошачу.


Дали  їй  імення  Пандора,
Це  та,  що  усі  має  дари.
Тепер,  коли  треба  схитрує,
А  ні,  то  у  хід  підуть  чари.

А  юні  Харіти  і  Музи
Уділи  Пандору  у  шати
Сріблясті.  На  кучері  довгі
Поклали  вінець.  Прикрашати

Прийшлося  намистами  шию
Із  чистих  гірських  самоцвітів.
А  в  коси  вплели  різнобарв’я
Троянд,  палахтіючих  квітів.

Гермес,  як  звелів  його  батько,
Пандору  на  землю  доставив,
І  біля  самого  порогу
У  Е́пітемея  зоставив.

Казав  Прометей  свому  брату,
Дарунків  від  бо́гів  не  брати.
Підступні  вони  для  титанів,
І  треба  про  це  пам’ятати.

Та  брат  Прометея  був  про́стим,
Довірливим  надто,  повільним,
І  ім’я  його  означало:
«Він  думає  потім.»  Невільним

Казав  Прометей,  можна  стати.
Та  брат  Прометея  побачив,
Дівчину  на  свому  порозі,
Що  сяяла  щастям.  Не  бачив

У  світі  такої  він  вроди.
Дарунку  цьому  здивувався.
Забув  про  слова  Прометея,
В  красуню  титан  закохався.




Добився  Зевес  сво́ї  ці́лі,
Женився  титан  на  Пандорі.
Праматір’ю  смертних  всіх  жінок,
Причиною  лиха  й  роздору

Постала  вона  для  нащадків.
До  того  часу́  люди  жили,
На  знаючи  заздрощів,  горя,
І  злочинів  ще  не  творили.

І  тяжких  хвороб  не  нажили,
Великих  турбот  ще  не  знали,
Бо  всі  Прометеєві  сили
В  амфо́рі  ті  лиха  тримали.

Зеве́с  на  весіллі  Пандорі
У  по́саг  зробив  подарунок.
Поставив  в  вітальні  амфору,
Принадну,  як  бога  цілунок.

Сказав,  що  дивись  на  амфо́ру,
Малюнками  зовні  любуйся,
Але  відкривати  не  треба,
При  цьому  лукаво  всміхнувся.

Проходили  дні,  та  все  більше
Кортіло  дізнатись  Пандорі,
Що  сховано  в  тій  золоченій
Зевесовій  дивній  амфо́рі.

Нарешті  красуня  рішилась,  
і  кришку  амфори  відкрила.
В  ту  ж  мить  звідти  вирвались  горе,
Хвороби,  страждання.  Закрила

Мерщій  тую  злую  амфору
Пандора  у  страхі  великім,
Збагнувши,  що  скоїла  шкоду.
Та  було  вже  пізно.  У  дикім,

Звиваючись,  в  танці  химернім,
По  світу  рознеслося  горе.
Струмками  полилося  в  людство,
Зібралось  в  скорботнеє  море.

Німі  та  невидні,  нечутні
Напа́сті  преслідують  людство.
І  мало  хто  знає,  що  боги
Таке  допустили  марудство.

Та  все  ж  із  амфори  не  встигла
Злетіти  надія  сліпая.
Можливо,  другі  заштовхали,
На  волю  скоріш  вилітая.

Коли  попадаєш  в  халепу,
І  все  навкруги  затемниться,
Завжди  в  глибині  твого  серця
На  краще  надія  теплиться.

Дівчині  гарнесенькій  зовні
Скоріш  не  спіши  довірятись,
Бо  якби  в  житті  не  прийшлося
З  Пандорою  поневірятись.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582401
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.05.2015

Святий Миколає, я знаю

Святий  Миколає,  я  знаю,
Живеш  ти  у  горах  Карпатах,
Де  снігу  зимою  багато,
Й  ростуть  там  ялини  крислаті.

Я  знаю,  у  тебе  в  хатині,
Є  ліжко  велике  з  ялини,
На  ньому  три  різні  подушки,
Чарі́вні  вони  для  дитини.

Найбільша  подушка  по  центру,
Якщо  ти  на  ній  засинаєш,  
То  бачиш  Всевишнього  в  небі,
І  з  ним  уві  сні  розмовляєш.

Якщо  ти  на  праву  лягаєш,
То  бачиш,  хто  де  ображає
Маленьку  дитину,  й  відразу
Від  кривди  її  захищаєш.

А  ліва  –  весела  подушка,
Лягаєш  на  ній  перед  святом
І  бачиш  усі  побажання
Дівчаток  маленьких  й  хлоп’яток.

І  мчишся  тоді  на  санчатах
В  оселі,  де  сплять  міцно  діти,
Кладеш  під  подушки  бажане,
Щоб  завтра  могли  всі  радіти.

Прокинувшись  вранці  на  свято,  
Подушку  дитя  піднімає,
А  там  вже  на  неї  чекає
Даруночок  від  Миколая.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582012
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.05.2015

З голови не виходить моєї

З  голови  не  виходить  моєї
Старовинна  легенда  одна,
Про  героя  Аттіки  Тесея
Повідає  крізь  вічність  вона.

Його  славлять  хори́  і  літаври,
Він  Прокру́ста  жахливого  вбив,
В  Лабіринті  здолав  Мінотавра,
Й  Аріадну  у  себе  влюбив.

Повернувся  здоровим  і  цілим
Він  додому,  але  коли  плив,
Не  змінивши  вітрила  на  білі,
Наповал  свого  батька  убив.

Не  змінилось  відтоді  нічого.
Як  і  тисячі  років  тому,
Неувага  синів  чи  дочо́к  бо
Убиває  батьків  напряму.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582009
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.05.2015

Не хворій, дідусю

Не  хворій,  дідусю,  добрий,  любий.
Зараз  я  тобі  допоможу́.
Я  з  паперу  виріжу  фігури,
Там  слова  чарі́вні  напишу́.

Паляницю  здобну  намалюю,
І,  як  в  казці,  зовсім  непросту́,
В  ній  міцне  здоров’ячко  шовкове
Візерунком  чу́дним  проплету.

Під  твою  подушку  покладу́  я
Свої  витвори,  і  ти  вві  сні
За  столом  сидіти  будеш  чинно
У  гурті́  люб’язної  рідні.

Не  забудь,  скуштуй  шматочок  здоби,
Прошепчи  чарі́внії  слова́.
І  побачиш,  станеш  ти  здоровим,
Бо  цього  найбільше  хочу  я.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581293
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.05.2015

Не плач, моя маленька

Не  плач,  моя  маленька!
Ну,  хто  тебе  образив?
Я  витру  твої  сльози,  
І  біль  пройде  відразу.

Дивись:  надворі  вечір,
Вже  сонечко  сідає,
І  Шлях  Чумацький  в  небі
Сузір’ями  сіяє.

Там  в  Всесвіті  далекім
Планета  притулилась,  
Як  дві  краплини,  схожа
На  Землю  нашу  милу.

Але  на  тій  планеті
Немає  зла  і  горя.
Там  вітер  теплий  дує,
Синіє  тихе  море.

Там  дощики  спадають,
Ростуть  сади  довкола,
І  гілочки  з  плодами
Згинаються  додолу.

Пташки  співають  ніжно,
Метелики  літають.
Барвисті  дивні  квіти
У  полі  розцвітають.

Там  річечка  звивиста
У  лісі  протікає,
Й  дерев  зелені  віти
У  воду  заглядають.

Там  замок  старовинний
Над  лісом  височіє,
Проміння  сонця  світле
На  вежах  пломеніє.

Я  знаю,  що  існує
На  світі  дивне  слово,
Виконувать  бажання  
Завжди  воно  готово.

Тобі,  маленька,  треба
Лиш  те  сказати  слово,
І  вмить  на  цій  планеті
Опинишся  чудовій.

Принцесою  у  замку
Будеш  хазяйнувати,
Лише,  щоб  не  забула,
Мене  до  себе  взяти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581292
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.05.2015

Таємниці внучки

Ніч  надворі,  вітер  виє,  
Дощ  холодний  б’є  у  скло,
А  в  малій  хатинці  сухо,
Тут  і  за́тишок,  й  тепло́.

Кіт,  калачиком  згорнувшись,
Біля  пічки  муркотить.
Від  вогню  на  стелі  білій
Тьмяний  відблиск  мерехтить.

Вже  давно  усі  заснули
Під  шурхо́тний  звук  дощу.
Тільки  внучка  русокоса
Щось  шепоче  дідусю.

Ти,  дідусь,  посидь  ще  трішки
І  не  йди  так  швидко  спать.
Я  хочу́  свої  чудові
Таємниці  розказать.

Тільки  ти  ідеш  від  мене,  
Й  час  опі́вніч  пробива́,
У  моїй  кімнатці  чу́дній
Починаються  дива́.

Виповзають  мишенята
Починають  танцювать,  
Потім  всі  ідуть  до  столу,
Їх  потрібно  годувать.

Зви́чно  я  допомагаю,
М́уку  з  Гн́омиком  шукать
Ска́рби  в  скринях  старовинних,
 І  від  стражі  їх  ховать.

За  вікном  весна  буяє,
Ластівка  гніздо  вже  в’є,
І  Дюймовочка  весела
З  квіточо́к  нектари  п’є.

Прилітають  вінкси  строгі.
Блум  і  Стелла  хочуть  дать  
Мені  меч  чарівний.  З  ними
Флору  буду  рятувать.

Приїжджає  фея  мила
І  бере  мене  на  бал.
Попелюшкою  я  буду,
В  принца  в  замку  карнавал.

Ді́вча  тихо  засинає
На  руках  у  дідуся.
Час  проходить,  вже  і  вогник
Ледве  в  пічці  світиться́.

Личко  внучки  промені́є,
І  на  ньому  видно  всі
Таємниці,  що  казала,
Ледь  ховаючись  в  косі.

Я́кщо  лобик  мо́рщить  внучка,  
І  тривога  пролягла́,
Це  вона  разом  із  вінксом
Б’ється  проти  тьми  і  зла.

А  якщо  на  личку  радість,
І  всміхається  вві  сні,
Це  її  везе  до  за́мку
Принц  на  білому  коні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580845
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.05.2015

Я люблю тебе

   
Хто  має  внучку,  той  мене  зрозуміє,  що  з  нею  наше  життя  стає  набагато  повнішим  і  яскравішим,  багатшим,  наповненим  особливим  змістом.    Коли  вона  рядом  з  нами,    начебто  проживаєш  своє  життя  знову,  з  самого  початку,  але  все  по-іншому  сприймаєш:    гостріше,  відчутніше,  свіжіше.  Коли  вона  рядом  з  нами,  все  навколо  починає  рухатися,  життя  закипає.  Ми  забуваємо  про  свої  хвороби,  проблеми.  Ми  живемо  її  життям,  в  її  іграх,  казках,  мріях,  і  живемо  для  неї.  Ми  її  вже  найбільше  любимо.  
               

Я  люблю  тебе,  бо  ти
                                         як  листочок  на  березі:
і  тремтлива,
і  пестлива,
говірлива,
і  вродлива,
                                       наче  ти  росою  вмита.
Словом,  ти  моя
внучка  русокосая.

Я  люблю  тебе,  бо  ти
                                       як  хмариночка  на  небі:
і  м’якенька,
і  легенька,
веселенька,
і  біленька,
                                       наче  ти  сльоза  чистенька.
Словом,  ти  моя
внучка  кароокая.


Я  люблю  тебе,  бо  ти,
                                           швидко  так  біжиш  до  мене:
і  цілуєш,
і  голубиш,
обнімаєш,
відпихаєш,
                                           наче  ти  кудись  тікаєш.
Словом,  ти  моя
внучка  швидконогая.

Я  люблю  тебе,  бо  ти
                                           як  та  квіточка  у  лузі:
червонієш,
променієш,
засинаєш,
розцвітаєш,
                                         наче  ти  пелюстки  маєш.
Словом,  ти  моя
внучка  ясночолая.

З  чим  тебе  вже  порівняти?
Як  про  тебе  ще  сказати?
В  порівняннях  я  вже  гублюсь,
Бо  тебе  безмежно  люблю!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580844
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.05.2015

Не покидай мене

Не  покидай  мене,  не  покидай!
Ти  знаєш,  я́к  це  страшно  буть  одно́му,
В  пустій  квартирі,  в  стінах  чотирьох,
Замкнутися  у  відчаї  глухому.

Не  покидай  мене,  не  покидай!
Тут  кожна  річ  пов’язана  з  тобою,
Тепло́  ще  збереглося  рук  твоїх.
Молю!  Зостанься  назавжди́  зі  мною.

Не  покидай  мене,  не  покидай!
Для  тебе  що  завгодно  я  здобуду.
Я  кожен  крок  твій  ладен  берегти,
І  кожен  слід  твій  цілувати  буду.

Не  покидай  мене,  не  покидай!
Я  рідний  голос  весь  час  хочу  чути.
Моє  життя  навік  злило́сь  з  твоїм,
Тому  тебе  не  зможу  я    забути!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579735
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.05.2015

Як мене не стане

Як  мене  не  стане,
Ти  не  плач  дитинко,
Може,  ненароком
Й  скотиться  сльозинка.

Посади  дерева:
Вишню,  липу,  клена,
Щоб  шуміли  влітку
Кро́ни  їх  зелені.

По́став  лавку  гарну,
Посади  ще  квіти,
Що́би  ту́та  грались
Тво́ї  лю́бі  діти.

Прочитай  їм  ві́рші,
Розкажи  про  мене.
Хай  вони  обнімуть
Листячко  зелене.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579734
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.05.2015

Легенда про квітку волошку (вірш)

                         

Серед  широкої  долини
Ріка,  звиваючись,  біжить.
Свої  зеленуваті  води  
Віднести  в  море  все  спішить.

То  рветься  швидко  із-за  кручі,
То  тихо  плине  повз  гаїв,  
То  крутить  вири  глибоченні
Біля  зарослих  берегів.

Тих  місць  боялися  дівчата,
І  обминали  кожен  раз,  
Бо  там  русалка  залоскоче,
І  в  вир  затягує  відраз.

Там  біля  того  місця  близько
Василь  на  полі  працював,  
І  часто  в  ті́ні  верб  високих
На  березі  відпочивав.

А  що  боялися  дівчата,  
Він  навіть  слухать  не  бажав,
Бо  в  річці  з  виру  будь-якого
Він  переможно  випливав.

Дівчата  ж  правду  говорили.
Не  знав  Василь,  що  по  ночам
Там  дикий  регіт  можна  чути,
І  скачуть  тіні  по  гілкам.

Не  знав  Василь,  що  вже  давненько,
В  погожі  днини  із-під  віт
За  ним  русалка  підглядала,
Вродлива,  як  троянди  цвіт.

Припала  до  душі  русалці
Весела  вдача  Василя,  
І  очі  сині,  волос  житній,
Все  було  видно  їй  здаля.

І  от  русалка-чарівниця,
Надівши  платтячко  просте,
Набрала  з  виру  воду  в  глечик,
Й  пішла  до  поля  навпростець.

Василь  був  радий,  що  дівчи́на
Принесла  воду  з  джерела.
Напився  і  сказав  дівчині:
«Щоб  ти  пригожою  росла!»

І  тут  же  хлопець  подивився
У  очі  дівчини.  Нараз
Вони  сяйнули  чудним  світлом,
І  хлопець  закохався  враз.

Тепер  удвох  вони  купались
В  задушливий  вечірній  час.
Сміялись,  бігали  та  грались,
Стрибали  в  воду  з  верб  щораз.

Доспіло  жито  жовте  в  полі,
Якраз  побратись  час  настав.
Але  дівчи́ну  смутком  чорним  
Неначе  хтось  лихий  пройняв.

І  тут  призналася  дівчина,
Вона  -    русалка  річкова.
Як  тільки  холодніше  стане,
У  тепле  море  відплива.

І  стала  кликати  Васи́ля
Щоб  з  нею  жити  він  ішов.
«В  річкових  водах,  в  океані
Багато  щастя  хто  знайшов.

Ти  станеш  вільним  і  безсмертним,
І  всі  скарби  на  дні  твої.
Кити,  дельфіни  і  акули,
Всі  слугуватимуть  тобі.»

Зітхнув  Василь  на  сюю  мову.
Коханій  німфі  так  сказав:
«Ще  рідний  край,  квітучий  милий,
Ніхто  на  скарби  не  міняв.

Де  ще  мені  почути  пта́шок,
Їх  мелодійний  ніжний  спів,
І  чи  побачу  рідне  поле,  
Де  колос  житній  вже  дозрів.»

Відчула  німфа-чарівниця
Що  втратить  Василя  в  цей  час.
Його  чара́ми  обернула
На  голубу  волошку  враз.

З  тих  пір  на  житнім  жовтім  полі
Волошок  повно  голубих.
Русалка  із-під  віт  зелених
Із  сумом  дивиться  на  них.

І  згадує  вона  кохання,
І  плаче  гірко,  бо  здаля
Їй  все  здається,  що  на  полі
Синіють  очі  Василя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579231
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.05.2015

Мені приснився дивовижний сон

Мені  приснився  дивовижний  сон,
Що  я  з  дружиною  на  небі,
По  білосніжній  рівнині  ідем,
Тихенько  молимось  про  себе.

Дорога  привела  нас  до  воріт,
Та  не  одних,  їх  троє  було.
Прямі  ворота  в  рай,  ті  зліва  –  в  ад,
А  справа  -    в  нікуди́  заснуле.

З  воріт,  що  в  ад  страшний,  смола  текла,
І  смо́родом  тягнуло  ги́дким,
Прокльони  чулися,  і  дикий  зойк,
І  завивання  бісів  бри́дких.

З  воріт,  що  у  понуре  нікуди́,
Густий  туман  сповзав  повільно,
Там  чорний  морок,  мертва  тиша  там,
В  ній  постаті  хиталися  невільні.

А  за  воротами,  де  вічний  рай,
Душа  спокійно  спочивала.
Там  гралися,  лунав  веселий  сміх,
Приємно  музика  звучала.

Дружина  підійшла  до  цих  воріт
І  пальчиком  торкнулась  брами.
З’явились  ангели  у  тую  ж  мить
Вершити  божий  суд  над  нами.

В  руках  у  кожного  святий  блокнот,
І  кожен  став  його  читати.
Там  було  все  написано  про  нас,
А  нам  звеліли  зачекати.

Та  ось  піднявся  самий  головний
Із  цього  бо́жества  святого.
«Ми  жінку  зразу  пропускаєм  в  рай
В  її  житті  нема  лихого.

До  бога  віра  в  неї  щира  є,
І  добрих  справ  багато  має,
На  жаль,  її  сердешний  чоловік,
Здається,  в  рай  не  попадає.

Гріхів  нема  у  нього,  та  зате
Тепла  до  жінки  мало  бу́ло,
Тому  йому  –  дорога  в  нікуди́,
В  одноманіття  сіре  і  засну́ле.»

Не  втрималась  моя  дружина  тут,
Вскипіла  різко  й  закричала:
«Підозрюю,  що  на  роботі  ви
Не  все  в  блокноти  записали.

Ну,  що  ви  можете  про  нього  знать?
Він  дбав  про  мене  дні  і  ночі,
Із  всякої  хвороби  витягав,
І  вдома  все  робив  охоче.

Які  про  мене  він  складав  вірші́!
В  них  ніжність  і  краса  без  краю.»
І,  відштовхнувши  ангелів  плечем,
Сама  ввела  мене  до  раю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579229
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.05.2015

Все життя я шукав тебе, весно

Все  життя  я  шукав  тебе,  весно,
У  пісках  Кара-Кумів,  в  тайзі,
На  просторах  безкрайньої  тундри,
На  гірській  кам’янистій  стезі.

Та  зустрів  я  лише  тебе,  весно,
В  сивій  осені  мого  життя.
В  вир  весняний  кохання  я  кинувсь
Без  вагання  і  без  каяття.

Твою  усмішку  бачу  манливу,
Відчуваю  тепло  твоїх  рук,
Припадаю  губами  до  тебе,
Ловлю  слова  божественний  звук.

Ти  травневим  усміхненим  садом
Розлилася  у  серці  моїм,
Повна  ніжності,  юна  богиня,
Я  навіки  залишусь  твоїм.

Тільки  жаль,  що  зустрів  тебе,  весно,
В  пізній  осені  мого  життя.
Я  хотів  би  вернуть  свою  юність,
Та  немає  назад  вороття.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578386
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.05.2015

Все найкраще для тебе робив я

Все  найкраще  для  тебе  робив  я,
Все  найкраще  тобі  діставав,
Все  життя  за  тобою  ходив  я
І  найкращі  вірші  дарував.

Що  для  тебе  ще,  мила,  придумать?
Що  для  тебе  ще,  мила,  зробить?
Може  знову  тебе  приголубить
Й  на  побачення  знов  запросить?

До  світання,  як  в  юності  я́сній,
Будем  слухать  в  гаю  солов’я.
Місяць,  свідок  кохання  сріблястий,
Буде  нам  усміхатись  здаля.

Хочу  вроди  твоєї  напитись,
Хочу  стан  твій  тонкий  обнімать,
В  очі  ніжно  я  буду  дивитись
Й  вишні-губи  твої  цілувать.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578384
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.05.2015

Як радію я, кохана

Як  радію  я,  кохана,
Коли  ти  приходиш  з  школи.
Я  біжу  на  кухню  швидко,
Грію  суп  і  варю  кофе.

В  пічку  дров  кладу  побільше,
Щоб  тобі  було  тепленько.
І  ти  со́лодко  дрімаєш
На  диванчику  м’якенькім.

Потім  ти  береш  кросворди
І  розгадуєш  їх  вправно.
Я  ж  на  кухні  всю  посуду
Вимиваю  в  цей  час  справно.

Потім  сво́ї  серіали
Дивишся  десь  до  півно́чі.
Я  ж  взуття  твоє,  одежу
Приводжу́  у  лад  охоче.

Засипаючи,  ти  ледве
Шепчеш  голосом  безсилим:
«Як  же  добре  мені  дома,
Я  люблю́  тебе,  мій  милий.»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577833
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.04.2015

Я хотів би…

Як  і  всякий    поет,  я  бідний.  Я  не  можу  подарувати  тобі,  кохана,  машину  «Мерседес»,  я  не  можу  відвезти  тебе  на  білім  океанськім  лайнері  на  острови  Гавайї  до  привітного  Тихого  океану,  де  теплі  зеленувато-сині  хвилі  лагідно  пестили  б  твої  стрункі  ноги.  Але,  як  поет,  я  незрівнянно  багатий  у  своїй  творчій  уяві.  Я  дарую  тобі,  одну  з  найдорожчих  перлин  своєї  душі,  а  саме:    вірш  «Я  хотів  би…»  
 

Я  хотів  би  різнобарв’я
Квітів  неземних  зібрати,
І  тобі  на  день  святковий
З  ніжністю  подарувати.

Я  хотів  би  із  журналів
Мод  високих  ди́вних  взяти
Самі  гарнії  наряди,
І  тобі  подарувати.

Я  хотів  би  в́іршів  строчки
Про  кохання  написати,
І  тобі,  моїй  звабли́вій,
З  вдячністю  подарувати.

Я  хотів  би  на  вершини
Гір  високих  синіх  стати,
І  той  світ,  як  на  долоні,  
Весь  тобі  подарувати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577832
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.04.2015

Моя дружина

                 
Моя  дружина  ,  слава  богу,
Тендітна,  ле́гка  і  струнка.
Щоденно  робить  вправи  йоги,
Як  балериночка  гнучка.

І  очі  в  неї  зеленаві,
Там  бачиш  хвиль  морських  прибій,
Там  бачиш  ізумрудні  трави,
Що  тонуть  в  далі  голубій.

Не  любить  хамства  і  розпу́сти,
Не  любить  ліні  і  безла́д.
Сама  до  ночі  часто-густо
Наводить  в  хаті  блиск  і  лад.

Завжди  готова  до  пожертви
Задля  своїх  дітей  малих.
Із  пам’яті  не  можна  стерти
Що  витерпіла  ради  них.

Життя  нелегке,  кожен  знає,
Та  оптимістка  все  ж  вона.
Завжди  комусь  допомагає,  
І  часу  вільного  не  зна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576688
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.04.2015

Ти ідеш травневим ранком

Ти  ідеш  травневим  ранком

Я  часто  уявляю,  що  я  стою  в  під’їзді  супермаркету,  і  спостерігаю,  як  травневим  теплим  ранком  ти  під’їжджаєш  на  іномарці  до  місця  роботи,  виходиш  з  машини,  розкриваєш  парасольку,  бо  зверху  моросить  весняний    дощик,  а  в  лівій  руці  ти  тримаєш  витончену  німецьку  модну  сумочку  і  нею    притримуєш  край  легкого    плаття,  яке  розвівається  від  вітерцю  і  злегка  оголює  твої  стрункі  гарні  ноги.
І    я,  звичайно,  не  втримався,  щоб  не  написати  про  тебе  вірш,  який,  в  ці  травневі  чудові  дні,  що  духмяно  пахнуть  туго  набитими  фіолетовими  бутонами    бузку,  ніжними  рожево-білими  квітками  яблунь,  китичками  голубих  лісових  дзвіночків  і  жовтими,  як  маленькі  сонечка,  кульбабками,  дарую  його  тобі:

Ти  ідеш  травневим  ранком
Легкою,  як  лань,  ходою.
Я  ж  ступить  не  можу  кроку,  
Зачарований  тобою.

Як  я  заздрю  тим  краплинкам,
Що  з  дощем  рясним  спадають,
І  цілують  твоє  личко,
По  губам  твоїм  стікають.

З  вітерцем  весіннім  легким
Я  хотів  би  прилітати,
І  твої  шовкові  коси
Гладити  і  розвівати.

Коли  ти  гуляєш  в  лузі,
Я  хотів  би  рядом  стати,
І  з  травинками  густими
Стан  гнучкий  твій  обнімати.

Вранці  з  сонячним  промінням
В  очі  ніжно  заглянути,
Про  любов  сказати  тихо,
Щоб  ніхто  не  зміг  почути.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576687
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.04.2015

Не лякайсь, дитя, що в мене

Не  лякайсь,  дитя,  що  в  мене
Вже  вузлами  руки  вкриті,
І  лице  все  борознами
Нелегким  життям  порите.

Ти  дивись  на  мої  очі,
З  них  проміння  ллється  тихо,
Зігріває  добротою,
Проганяє  всяке  лихо.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576233
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.04.2015

Синочку, вибирай хутчіш картоплю (проза)

Рано-вранці  мама  будить  мене:  «Синочку,  вставай!  Пора  вже  йти  на  город.  Сьогодні  ми  маємо  копати  картоплю.»    Її    теплі  руки  термосають  мене,  а  мені  не  хочеться  вставати,  хоч  би  трішки  ще  поспати.  Але  тільки  одна  думка,  що  мама  сама  піде  на  город,  швидко  заставляє  мене  зриватися  з  ліжка.
Наш  город  на  долині,  йти  до  нього  недалеко.  Посеред  долини  в'ється  змійкою  поміж  гаями  та  перелісками  невеличка  річечка.  Біля  найвищої  гори  на  крутих  схилах  долини  зеленіє,  і  ніби  тулиться  до  неї,  молодий  сосновий  бір,  а  далі  за  лісом  тягнуться  неозорі  поля.
Підходячи  до  городу  я  вже  чую  переспіви  пташок,  відчуваю  цілющу  вранішню  прохолоду,  яка  особливо  відчутна  на  долині.  Білий  туман  ще  клубочиться  і  стелиться  долиною  і  полями,  і  все    здається  сріблястим  від  густої  вранішньої  роси.
Вибираючи  картоплю,  я  мимоволі  задивляюся  на  межу  городу,  буйно  покритою  високим  різнотрав’ям.    Тут  ростуть  жовті  ромашки,  молодий  осет,  щир,  що  виганяється  ввись  як  тополя,  розложиста  лобода,  яка  в  період  цвітіння  осипає  вас  світлим  зеленувато-жовтим  пилком,  соковитий  молочай.  Коли  зірвеш    листочок  молочаю,  починає  капати  біле  молочко.  На  смак  воно  гіркувате.    Молочай  схожий  на  осет,  вони  однаково  цвітуть  жовтим  кольором,  і  потім  довго  з  них  летить  білий  пух  по  усій  долині.  На  межі  росте  також  овесик,  мошій,  пирійка,  і  ще  десяток  різних  диких  і  напівдиких  рослин,  і  все  це  переповите  берізкою,  як  дерева  ліанами  в  джунглях.  Берізка  в’ється  далеко,  і  навіть  переплітається  сама  з  собою,  і  зацвітає  безліччю  білих,  гарних,  схожих  на  рупори  старовинного  грамофона,  квіточок.
Суцвіття  мошію,  гарної  на  вигляд  зелененької  акуратної  травички,  відцвітаючи,  перетворюються  в  підступні  колосочки.  Хто  не  знає  і  пройде  необережно  зарослями  мошію,  той  до  пояса  покриється  прилипшими    до  одягу  колосочками.  Потім  годинами  терпеливо  приходиться  відривати  колосочки  від  одягу.  Часто,  а  то  і  завжди,  колосочок  розривається  на  частинки,  і  це  ще  гірше,  тому  що  приходиться  віддирати  ще    багато  і  дрібних  часточок  колосків.
Межа,  як  і  джунглі,  живе  своїм  таємничим  життям.  Слід  тільки  придивитися  уважним  поглядом,  і  ви  побачите  надзвичайно  багато  цікавого.
На  краю  межі,  в  невеличких  ямочках-нірочках  ховаються    цвіркуни.  Вони  схожі  на  трав’яних  зелених  коників-стрибунців,  тільки  абсолютно  чорні.  Побачивши  вас,  вони  поспішають  втекти,  стрибаючи  незграбно  задніми  довгими  ногами.  Це  са́ма  миролюбива  комашка  в  степу,  до  того  ж  корисна  і  сама  співуча.  Ми  не  можемо  уявити  собі  український  степ  без  сюрчання  цвіркунів.  Здається  мільйони  талановитих  музикантів  грають  на  сопілочках  нескінченну  симфонію.  І  кожен  музикальний  такт,  акорд,  не  повторяється,  і  ти  слухаєш,  слухаєш,  і  слухаєш,  і,  здається,  в  твою  душу  вливається  тихе  заспокійливе  щастя.  Цвіркуни  неодмінно  є  в  кожній  українській  селянській  оселі.  Говорять,  вони  приносять  щастя  в  хату.  І  всі  ми  радіємо,  коли,  посеред  зими,  біля  пічки  раптом  починає  співати  цвіркун.  Ніхто  ніколи  в  селі  не  чіпає  цвіркуна.  Його,  як  і  ластівку,  в  селі  обожнюють.
Ось  граються  одна  з  одною  дві  невеличкі  стрекозочки.  Вони  покриті  безліччю  перламутрових  блискучих  цяточок,  які  виблискують  на  сонці  як  дорогоцінні  каміння.  Стрекозочок  причудливо  розмальовує  природа,  неначе  дитячий  художник.  Ось  і  тут  -    одна  ізумрудно  зелена,  інша    -  як  жовтий  янтар.  Вони  ганяються  одна  за  одною,  перевертаються  в  повітрі,  то  стрімко  звиваються  вгору,  то  падають  каменем  вниз,  то  кружляють  навколо  одна  одної,  як  маленькі  вертольотики.  Так,  так,  вони  схожі  на  дитячі  вертольотики.
Пробігає  мимо  молоденька  зелена  ящірочка.  Побачивши  мене,  вона  завмерла,  застигла  на  місці  як  камінь,  і  тільки  її  блискуче  око  здивовано  і  зацікавлено  дивиться  на  мене.  Застиг  і  я,  намагаючись  якомога  довше  роздивитися  це  створіння  боже,  цю  красу  природи.
А  як  гарно  виспівує  жайворонок!  Здається,  завис  прямо  над  головою.  Та,  ні,  це  тільки  так  здається,  він  високо  наді  мною,  десь  в  глибині  бездонного  голубого  неба,  і  ти  довго  вдивляєшся  в  небо,  намагаючись  знайти  малюсіньку  темну  цяточку,  і  не  знаходиш  її.
Сонце  піднімається  все  вище  і  вище  над  долиною.  Мама  швидко  копає  картоплю,  і  я  ледве  встигаю  за  нею  вибирати.  На  навколишній  цікавий  світ  вона  не  звертає  уваги,  їй  ніколи,  вона  копає,  копає  і,  здається,  не  зморюється.  Я  задивився  на  маму.  Мама  у  мене  гарна  і  ще  молода.  Лице  у  неї  кругловиде,  з  рум’янцем,  але  останнім  часом  все  більш  і  більш  заклопотане  і  де-не-де    вже  появляються  маленькі  морщинки.  Я  її  дуже  люблю,  і  не  тому,  що  вона  майже  ніколи  не  кричить  на  мене  за  якісь  провинності,  а  старається  тихенько  пояснити,  чому  так  робити  не  можна,  а  просто  за  те,  що  вона  моя  мама,  і  дорожчої  від  неї  у  мене  нікого  немає  в  світі.
Єдине,  що  я  не  люблю  і  не  можу  переносити,  це  тоді,  коли  вона  плаче.  Плаче  вона  тихенько,  так,  щоб  я  не  чув  і  не  бачив,  закриваючи  лице  простинею.  Але  я  все  бачу  і  чую.  Я  знаю,  що  плаче  вона  від  того,  що  немає  в  мене  папи,  що  ми  на  межі  бідності,  що  ледве  зводимо  кінці  з  кінцями,  а  про  іграшки  мені  вже  і  говорити  нічого.  Я  не  знаю  тоді,  куди  мені  дітися,  я  ладен  провалитися  крізь  землю,  настільки  мені  її  жаль.  Я  ще  раніше  дав  собі  клятву,  що  я  ніколи  не  стану  причиною  її  сліз,  що  я  буду  добре  вчитися,  я  буду  постійно  їй  допомагати.  Я  організую  свій  день,  я  не  буду  ганяти  безцільно  вулицею,  я  поставлю  перед  собою  мету,  я  виросту  і  стану  заможною  людиною.  Я  хочу,  щоб  мама  дивилася  на  мене  щасливими  очима  і  гордилася  мною.  З  задумливого  оціпеніння  і  мрій  мене  вивели  лагідні  мамині  слова:  «Синочку,  вибирай  хутчіш  картоплю.»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576231
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.04.2015

Мій син

Мій  син  серед  тих,  хто  малює,
У  буйному  цвіті  мою  Україну:
Степи  неозорі,  долини,
І  море,  і  гори,  і  ніч  солов’їну.

Мій  син  серед  тих,  хто  рятує,
Людей  від  напа́сті,  він  учень  Сократа.
І  тіло,  і  душу  лікує,
Він  клятву  на  вірність  давав  Гіппократа.

Мій  син  серед  тих,  хто  цінує
Жіночу  красу,  неповторну,  звабливу,
Перлини  кохання  палкого,  
Що  збуджують  душу  маестро  вразливу.

Мій  син  серед  тих,  хто  шанує
Стареньких  батьків.  Безпорадні  і  хворі.
Вони  принесли  себе  в  жертву
В  години  ринкові,  лихі  і  суворі.

Мій  син  серед  тих,  хто  крокує
У  тісній  шерензі  піхоти  морської  
Назустріч  грозі  і  негоді,
На  захист  Вітчизни  і  долі  людської.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576022
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.04.2015

Слово "жінка"

Мені  подобається  в  російській  мові  слово  «женщина».  Від  цього  слова  віє  м’якістю,  теплотою,  повагою  і  материнством.  Мені  подобається  в  українській  мові  слово  «жінка».  Воно  лаконічне,  строге    і  таємниче,  як  загадкова  строга  краса  Нефертіті.  Багато  українських  поетів  намагалося  і  намагається    розгадати  це  слово,  відшукати  для  нього  поетичні  порівняння  і  синоніми.  Серед  них  і  я,  невідомий  сільський    поет.  

Все  життя  я  намагаюсь
Слово  «жінка»  розгадати,
І  його  я  постараюсь
Золотим  пером  писати.

Слово  «жінка»  -  трудівниця,
Слово  «жінка»  -  витівниця,
Слово  «жінка»  -  дарівниця,
Слово  «жінка»  -  чарівниця.

Ти  говориш  –  говірниця,
Ти  жартуєш  –  жартівниця,
Ти  чудачиш  –  чудівниця,
Ти  танцюєш  –  танцівниця.

Ти  як  мама  –  наймиліша,
Як  кохана  –  найніжніша,
Як  дівчи́на  –  найгарніша,
Як  бабуся  –  найдобріша.

Я  б  багато  міг  згадати
Слів  для  жінки  таємничих,  
І  планету  всю  списати
В  порівняннях  мальовничих.

Де  мені  знайти  ще  слово,
Що  вміщає  все  в  єдине,
Неповторне  слово  в  мові,
І,  звичайно,  це  -    дружина.

Ти  ж  бо  жінка,  і  кохана,
Ти  прекрасна,  всіх  чаруєш.
Ти  працюєш  до  нестями,  
Ти  натхнення  нам    даруєш.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576021
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.04.2015

Я часто згадую

Я  часто  згадую  своє  дитинство  яснозоре,
Біленький  дім  на  видноті  із  га́ночком  низьким.
Красуню-маму,  милу  українку  чорноброву,
І  батька  козака  з  чолом  високим  і  ясним.

Стару  розлогу  грушу  на    городі  край  долини,
І  чайні  рози,  що  навколо  густо  поросли.
Там  сидячи  під  нею  не  одну  провів  годину,
І  не  один  там  вірш  крилаті  музи  принесли.

Там  на  краю  обри́ва    в  балці  стежечка  вилася,
Струмок  шумливий  серед  верб  зелених  протікав,
І  пісня  жайворо́нка  в  небі  синьому  лилася,
Блистів  на  сонці,  наче  дзеркало,  широкий  став.

Там  часто  по  стежиночці  дівчи́нонька  гуляла
В  простому  платтячку,  непоказна́,  така  собі.
Як  по́дув  вітру  ро́ки  промайнули  і  чим  далі,
Тим  більше  згадую  її  я  очі  голубі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575004
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.04.2015

Легенда про квітку волошку (проза)

Серед  степів,  ланів  і  круч  текла  і  звивалася  широка  річка.  В  тій  річці  були  потаємні  місця,  це  там,  де  річка  робила  круті  повороти.  Вони  густо  заросли  шипшиною,  очеретом,  вербами,  там  були  вири.    Вода  там  вирувала,  крутилася,  бурмотала.  Якщо  попадала  туди  гілочка,  вода  живо  затягувала  її  на  середину  виру,  і  там  гілочка  зникала.    При  цьому  лунали  якісь  незвичні  страхітливі  звуки,  схожі  на  стогін.  Цих  місць  боялися  люди,  особливо  молоді  дівчата,  бо  говорили,  що  там  водяться  русалки  і  вони  можуть  тебе  залоскотати  і  затягнути  в  глибину  виру.
Майже  біля  самої  річки  на  полі  працював  молодий  парубок.  Він  косив  жито.  Було  жарко,  і  він  ходив  до  річки  купатися,  і  під  густими  вербами  любив  відпочивати.  Не  знав  він,  що  це  було  любиме  місце  річкової  наяди-русалки.  Це  було  глухе  місце,  бо  недалеко  був  вир,  і  вона  тут  бавилася,  плавала,  плескалася,  вилазила  на  тісне  сплетіння  гілок  зелених  верб  і  там  дрімала.  А  тут  раптом  в  її  життя  ввірвався  хлопець,  і  вона  з  здивуванням  крізь  віти  густих  верб  спостерігала  за  ним.  Наяда  була  чарівниця,  вона  вмить  могла  обернути  хлопця,  наприклад,  в  очеретину,  але  їй  було  цікаво  спостерігати  за  ним,  це  було  для  неї  якби  грою,  різноманіттям  в  її  житті,  і  тому  вона  його  не  чіпала.  Хлопця  звали  Василем.  Розгледіла  русалка  в  хлопця  гарну  статуру,  вроду,  голубі,  як  частинки  голубого  травневого  неба,  очі,  чуприну,  схожу  на  дозріле  жито.  Але,  з  дня  на  день,  підглядаючи  за  хлопцем,  русалка  і  не  помітила,  як  поступово  закохалася  в  нього,  і  зрозуміла,  що  без  нього  жити  не  зможе.  Тоді  вона  наділа  на  себе  простеньке,  з  намальованими  зеленими  листочками,  платтячко.  Уквітчала  голову  вінком  з  польових  квітів,  взяла  глечик  з  чистою  джерельною  водою,  кинула  туди  щіпочку  чар-зілля.  І  коли  хлопець,  тільки-но  прийшов  на  те  місце  відпочивати,  вийшла  із-за  верб,  нібито  випадково  мимо  йшла  по  дорозі,  і  запропонувала  йому  напитися  холодної  водиці.  Василь  з  задоволенням  припав  до  глечика,  а  коли  напився,  то  відчув,  що  вся  втома  кудись  поділася.  Тоді  він  підняв  голову  і  подивився  дівчині  в  очі.  А  очі  дівочі  були  мінливі,  бездонні,  зеленувато-голубі,  в  них  неначе  гралися  і  переливалися  зеленувато-сині  хвилі  річки  і  моря,  вони  притягували  до  себе,  як  вода  притягується  в  глибокий  вир,  і,  здавалося,  вибратися  звідти  вже  було  неможливо.  Дівчина  йому  дуже  сподобалася.  Не  знав  Василь,  що  це  чар-зілля  діяло.  «Як  тебе  звати,  дівчино-красуне?»,  -  запитав  Василь.  «Наяда»,  -  скромно  відповіла  дівчина.  Василь  здивувався,  яке  чудне  ймення  в  дівчини,  але  нічого  не  став  говорити  і  питати,  а,  може,  це  знову  чар-зілля  діяло.  Не  знав  Василь,  що  Наяда  –  це  грецьке  ім’я,  так  в  Греції  називали  річкових  богинь.
Наяда  кожного  дня  носила  йому  в  обід  пити  і  їсти,  і  поступово  Василь  –  перший  красень  на  селі,    теж  закохався  в  Наяду.  І,  хоча,  сільські  дівчата,  яким  він  теж  дуже  подобався,  говорили  йому  напівжартома,  а  скоріше  всього  всерйоз,  бо  вірили  в  це,  і  попереджували,  щоб  він  не  ходив  до  виру,  бо  це  місце  лихе  і  страхітливе,  і  там  водяться  русалки,  і,  можливо,  одного  дня  залоскочуть  і  затягнуть  його  до  виру.  Але  Василь  відмахувався  від  них  і  слухати  не  хотів.  
Кохалися  русалка  з  юнаком    ціле  літо.  Василь  приходив  до  потаємного  місця,  разом  вони  плавали  в  річці,  плескалися,  гралися,  бігали,  стрибали  з  верб  у  воду.  Але  літо  проходило,  вечори  ставали  холоднішими,  русалці  потрібно  вже  було  збиратися  і  відпливати  у  теплі  моря  до  теплих  країв,  до  теплих  річок,  які  ніколи  не  замерзають.  І  тут  дівчина  признається  Василю,  що  вона  русалка.  Посмутнів  Василь,  але  що  поробиш,  він  її  кохає.  То  так  і  буде  жити  з  нею  все  життя.  А,  можливо,  це  чар-зілля  діяло.    І  він  відповів:  «Нічого  страшного,  збудуємо  тут  біля  річки  новий  дім,  будемо  хазяйнувати  і  жити  разом,  та  і  поле  моє  тут  рядом  знаходиться.»  Але  русалка  відповідала,  що  вона  повинна  відпливати  в  теплі  моря,  і  стала  його  кликати  з  собою,  в  своє  водяне  царство  жити.  «Ти,  Василю,  зі  мною  в  водяній  стихії  будеш  вільним  від  усіх  турбот,  ти  станеш  безсмертним.  Все  буде  твоїм.  Ти  будеш  володіти  самими  великими  дорогоцінними    перлинами,  діставати  скарби  затонулих  кораблів,  золото,  срібло,  ти  станеш  самим  найбагатшим  у  світі.  Всі  риби,  кити  і  дельфіни  будуть  прислуговувати  тобі.»  Слухав  Василь  пристрасну  і  переконливу  розповідь  русалки,  і  вже,  начебто,  згоджувався  з  коханою,  лише  попросив  трішки  подумати,  зібратися  з  думками,  привикнути  до  цього  повороту  в  його  житті,  і  попрощатися  з  рідним  краєм.  «Ти  можеш  думати  лише  ніч  і  світанок,  бо  після  світанку  ми  вже  повинні  вирушати  в  дорогу»,  -  сказала  русалка  спокійно,  бо  була  впевнена  у  своїх  чарах.  
Пішов  Василь  додому.  Всю  ніч  майже  не  спав,  ворочався  з  боку  на  бік,  переживав,  все  думав  і  думав,  і  врешті-решт  прийшов  до  думки,  що  без  коханої  жити  не  зможе,  і  завтра  вирушає  з  нею  в  далеку  дорогу.  А,  може,  це  чар-зілля  діяло.  На  світанку  Василь  повільно  вже  йшов  по  квітучому  лузі  до  покритої  легким  туманом  річки.  Сонце  уже  освітило  золотаво  край  неба.  Пташки  весело  і  мелодійно  щебетали,  зустрічаючи  сонце.  Листочки  дерев  і  трав  тихенько  про  щось  між  собою  ніжно  шепотіли,  стікала  по  них  додолу,  виблискуючи  як  перлинки,  срібна  роса.  Василь  на  повні  груди  вдихав  в  себе  прозоре  прохолодне  цілюще  лугове  повітря.  Три  білі  берізки,  які  він  посадив  в  лузі,  привітно  вклонилися  йому.  Незвичайна  краса  рідного  краю  хвилювала  його  душу.  На  полі  важке  колосся  пізнього  жита  лягло  йому  до  рук,  обступило  його  з  усіх  сторін,  нібито  не  хотіло  його  відпускати  з  поля.  І  щось  невимовне  защеміло  в  серці  Василя,  і  він  зрозумів,  що  не  зможе  жити  без  рідного  краю,  в  якому  він  виріс,  і  так  його  любить.  Не  зможе  він  жити  без  свого  поля,  без  цього  зеленого  лугу,  без  голубого  неба  з  білосніжними  хмарками,  без  світанків  і  вечорів,  і  ні  на  які  скарби  він  не  зможе  проміняти  свій    рідний  край.  А,  можливо,  це  чар-зілля  вже  переставало  діяти,  бо  любов  до  рідного  краю  перемагала  всі  чари.
Прийшовши  до  річки,  Василь  про  це  все  сказав  русалці.  Спаленіла  русалка,  розлютилася,  що  любов  до  рідного  краю  перемогла  її  чар-зілля.  У  відчаї  вона  обернула  юнака  у  голубі  квіточки  волошки,  і  розсипалися  вони  по  всьому  Василевому  полі.
З  тих  пір,  коли  настає  літо,  і  хвилюється,  вклоняється  до  долу  важким  колосом  жовте  жито  на  полі,  цвітуть  поміж  житом  голубі  волошки.  Люди  називають  їх  іноді,  на  згадку  про  красеня-юнака  Василя,  васильками.  А  з  густих  зелених  віт  верб,  що  ростуть  біля  річки,  з  сумом  дивиться  на  волошки  русалка,  бо  нагадують  вони  їй  голубі  кохані  Василеві  очі.

[i][/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575003
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.04.2015

Художник і дівчинка

З  дівча́м  з  голубими  очима
Художник  старе́нький  дружив
Портрети  писать,  натюрморти
Тендітну  маленьку  учив.

Та  ось  захворіло  дівчатко,
І  слабшає  кожного  дня.
Безсило  руками  розводить
Стривожений  лікар  щодня.

Щоб  вивести  з  стану  тяжкого,  -  
Док  тихо  говорить,  -  Її
Потрібно  бажання  здійснити
І  саме  жада́не  в  бутті.

Заплакана  мама  схилилась
Над  ліжком.  Питає  вона.
І  дівчинка  ледве  шепоче:
«Я  хочу,  щоб  була  весна.»

І  в  ніч,  де  пронизливий  вітер
Останні  листочки  зривав,
Надворі  художник  картину
На  шибках  вікна  малював.

А  вранці  в  кімнаті  малятки
Поли́лося  сонце  з  вікна
Цвітуть  пишні  квіти.  Метелик
Над  ними  барвистий  літа.

Веселка  заграла  на  небі,
Хмаринки  пухнасті  пливуть.
Струмки  з  гір  високих  спадають,
Й  в  долині  до  річки  течуть.

Звело́ся  дівчатко  слабеньке
І  погляд  не  зводить  з  вікна.
І  звідки  ті  сили  взяли́ся,
Дівча  закричало  :  «Весна!»

І  чудо  відбулось.  Маленька
З  тих  пір  на  поправку  пішла.
Світилась  від  радості  мама
Безмежно  раділа  сім’я.

А  ста́рий  художник  гордився,
Що  дівчинку  він  врятував,
Що  са́му  найкращу  картину  
В  своєму  житті  написав.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572335
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.04.2015

Три дороги

В  житті  як  в  казці  –  три  дороги.
Одна  направо  завертає.
По  ній  ідеш  –  вона  рівненька,  
Живеш  і  клопоту  не  знаєш.

Друга  наліво  повертає,  
Вона  в  вибоїнах  і  ямах.
То  ти  підскочиш,  то  упадеш,  
Життя  твоє  –  суцільна  драма.

А  третя  прямо  в  гору  рветься.
Туди  добратись  важко  дуже.
Наснагу  й  творчість  треба  мати,
Щоб  на  вершину  стати,  друже.

Я  вибрав  третій  шлях,  нагору.
Зриваюсь,  знов  встаю,  й  не  каюсь.
Крута  у  творчості  дорога,  
Та  все  життя  її  тримаюсь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572334
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.04.2015

Земля

Я  в  карту  зоряну  вдивляюся  щомиті.
Там  серед  чорного,  як  сажа,  тла,
Мов  біле  молоко,  дитиною  розлите,
Галактика  вздовж  карти  пролягла.

Там  на  краю  Галактики  я  бачу  Зе́млю,
Планету  крихітну  і  дорогу.
Ніяких  інших  в  Всесвіті  я  не  приємлю,
Її  я  люблю,  ніжно-голубу.

ЇЇ  степи,  сади  квітучі  у  розмаї,
Розливи  рік.  Живи  і  не  тужи.
І  кожен  день  я  до  Всевишнього  звертаюсь,
Планету  нашу,  Боже,  бережи!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571575
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.04.2015

Ти рвешся стати президентом?

Ти  рвешся  стати  президентом?
Та  лиш  тоді  народ  врятуєш,
Як    пішки  підеш  в  села  бідні
Й  побачиш,  як  нужда  лютує.

В  лікарнях  майже  не  лікують:
Потрібних  ліків  не    купити.
А  в  школах  часто  мерзнуть  діти,
Бо  не  завжди́  є  чим  топити.

Людей  багато  без  роботи,
Бо  підприємства  закриваєм.
Ну,  як  кормити  наші  сім’ї?
Ми  не  живем,  а  виживаєм.

Доріг  нема,  або  розбиті,
Чимало  сіл  повимирало.
Де  ж  та  квітуча  Україна,
Яку  поети  оспівали?

Ти  дай  свої  мільйони  людям:
Збудуй  заводи,  світлі  школи,
Газопроводи  і  лікарні,
Та  посади  сади  довкола.

Зроби  це  все  для  України
Без  обіцянок  і  ілюзій,
І  будеш  вибраний  народом
Без  кольорових  революцій.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571573
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.04.2015

Ви вгляньтеся в очі

Ви  вгляньтеся  в  очі,  в  ці  очі  дівочі,
В  них  блиск  діамантів  іскринками  грає.
Там  вир  глибоченний  кипить  і  клекоче,
Назад  вже  ніхто  звідти  не  випливає.

Ви  вгляньтеся  в  очі,  в  ці  очі  дівочі,
Вас  жаром  сліпучої  зірки  обпалить,
Остудить  снігами  зимової  ночі,
І  подих  у  грудях  умить  перехватить.

Ви  вгляньтеся  в  очі,  в  ці  очі  дівочі,
В  них  квіти  палають  з  барвистого  поля,
І  погляд  дівочий  неначе  шепоче,
Зостанься  зі  мною,  бо  я  тво́я  доля.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571063
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.04.2015

Ялинка

На  подвір’ї  тато
Посадив  ялинку,
І  сказав  тихенько
Він  своєму  синку.

Новий  рік  як  при́йде,
Прикрашай  ялинку.
І  не  смій  рубати
Цю  красуню,  синку!

Виростеш  великим,
Посади  ялинку,
І  скажи  це  саме  
Вже  своєму  синку!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571062
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.04.2015

Легенда про українську пісню

Одного  разу  Бог  Всевишній
Дітей  народів  всіх  зібрав.
І,  си́дячи  на  троні  пишнім,
Таланти  о́ним  роздавав.

Француз  вподобав  елегантність,
Германцю  Бог  порядок  дав.
Поляк  придбав  до  то́ргів  здатність,
А  росіянин  владність  взяв…

Обдарувавши  всі  народи,
Всевишній  вже  збирався  йти.
Аж  раптом  бачить  на  порозі
Дівча́,  що  не  змогло  зайти.

Вінок  з  червоної  калини
На  голові  її  горів.
Сорочку  вишиту  в  дівчини
Барвінок  синій  переплів.

Руса  коса  спада́  додолу,
Обвита  стрі́чками  уся.
Така  краса  навіть  в  престолі
Не  часто  зустрічається.

«Хто  ти́?»  -  Спитав  Господь  дівч́ину,  -  
«Ти  запізнилася  зовсі́м.
Дарунки  роздані.  І  нині  
Вертаються  додому  всі.»

«Я  українка»,    -  відповіла
Дівчи́на,  зашарівшись  враз,
 «Як  й  всі  народи  я  б  хотіла
Дар  божий  при́йняти  від  Вас.

А  йшла  до  Вас  я  крізь  негоди,
Крізь  весь  знедолений  мій  край,
Крізь  сльози,  війни  й  недоѓоди,
Добралась  пізно  в  небокрай.»

Всевишній  Бог  підняв  правицю:
«Безцінний  дар  даю  тобі.
Красу  і  мирність,  як  годи́ться,
Й  пісні  дзвінкі  візьми  собі».

З  тих  пір  на  мирній  Україні
І  літом,  й  взимку,  й  навесні,
Дівчата,  найгарніші  в  світі,
Співають  радісні  пісні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569744
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.03.2015

Ти до сих пір невимовно красива

Ти  до  сих  пір  невимовно  красива,
І  щоки  ніжні,  мов  трояндів  пелюстки.
Червоні  губи  –  ви́шень  літніх  диво,  
В  очах  зелених  –  ізумрудів  вогоньки.

Ідеш  по  стежечці  –  вона  сміється,
Заглянеш  в  сад  –  він  білим  цвітом  вибуха.
Ти  заговориш  –  ніби  пісня  ллється,
Що  заворожує  і  довго  не  стиха.

Я  кожен  день  милуюся  тобою,  
Щасливим  кожен  день  стараюся  зробить.
Горджусь,  що  рядом  ти  завжди  зі  мною,  
Що  богом  преназначено  тебе  любить!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569457
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.03.2015

За вікном картина мила

За  вікном  картина  мила,
Сонце  ясен  засвітило,
І  горять  його  листки,  
Наче  в  квіток  пелюстки.

В  небі  плинули  хмаринки,
Дарували    нам  краплинки.
Їх  так  люблять  поле,  ліс,
Щоб  і  ти  великим  ріс.


Щоб  садив  берізки  в  лузі,
Щоб  любив  Вкраїну  дуже,
І  в  образу  не  давав,
Як  матусю  шанував.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569456
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.03.2015

У вікно задивилось дівчатко

У  вікно  задивилось  дівчатко:
«Ой,  як  снігом  усе  замело!
І  коли  ця  зима  вже  скінчиться,
І  коли  вже  настане  тепло?

Як  я  хочу,  щоб  березень  милий
Розтопив  цей  сніговий  замет,
А  веселий  усміхнений  травень
Подарив  мені  квітів  букет.

Щоби  знов  навкруги  зеленіли
Кучеряві  сади  і  лани,
Щоб  на  всій  Україні  прекрасній
Вже  ніколи  не  було  війни!»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569234
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.03.2015

Небо

Небо  синє  нагадує  море,
Наче  в  казці  дитинства  мого.
Дивовижно  ясне  і  прозоре,
Не  любити  не  можна  його.

Доторкнутися  хочу  до  нього,
Повні  пригорщі  сині  набрать,
Розплескать  її  в  полі  житньо́му,
І  волошками  все  уквітчать.

І  на  спину  лягти  хочу  в  полі,
Задивитись  в  безмежну  блакить,
Де  пливуть  білі  хмарки  поволі,
Сонце  теплим  промінням  струми́ть.

Як  щебече  жайві́рок  у  висі,
Щастям  сповнює  душу  мою,
І  волошка  до  мене  тули́ться,  
Синю  ніжність  дарує  свою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569232
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.03.2015

Цілу ніч лютувала завія,

Цілу  ніч  лютувала  завія,
Цілу  ніч  не  вщухало,  мело.
А  на  ранок  проглянуло  сонце,  
І  не  взнати  долину  й  село.

Все  заметами  білими  вкрилось.
Сніг  пухнастий  на  сонці  іскрить.
Від  морозу  лице  твоє,  мила,
Вже  червоним  рум’янцем  горить.

Ми  на  санках  з  найвищої  гірки
Швидше  вітру  знесемося  вниз.
Упадем  у  м’яку  кучугуру,
Ти  до  мене  тісніш  пригорнись.

Руки  в  тебе  від  снігу  холодні,
У  очах  засніжилась  блакить.
Але  губи  гарячі  спроможні
І  мене,  і  цей  сніг  розтопить

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568965
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.03.2015

Далека ти, як та зоря на небі,

Далека  ти,  як  та  зоря  на  небі,
Яку  вночі  на  Сході  бачу  я.
Привіт  промінням  срі́бним  шлеш  мені  ти,
Моя  любов,  слов’яночка  моя.

Ти  не  боїшся  мін  злих  та  снарядів,
Що  в  місті  виють,  рвуться  відтепер.
Ти  ніжною  дівочою  рукою
На  блок-посту  спиняєш  бетеер.

І  я  спішу  прийти  тобі  на  поміч,
Щоб  з  нечистю  зітнутися  в  бою,
За  Україну,  неньку  нашу  милу,
За  дівчину,  слов’яночку  мою!    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568962
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.03.2015

Прости, Тарасе

     

Прости,  Тарасе,  що  на  лузі
Твою  калиноньку  зрубали,
 І  тво́ї  думи  прозорливі
Читати  люди  рідше  стали.

Що  вже  реву́чого  не  чути,  
Нема  укра́їнської  хати.
Зате,  як  і  раніш,  Тарасе,
Є  бідні  люди  і  багаті.

Як  і  раніш,  один  другого
Обманює  і  розоряє,
І  на  твоїй  співучій  мові
Все  менше  люду  розмовляє.

І  все  ж  іскринка  Прометея,
В  моєму  серці  не  згасає.
Я  посаджу  калину  в  лузі,
Нехай  весною  розцвітає.

Нехай  нагадує  цвіт  людям,
Що  жив  Кобзар  на  білім  світі,
Який  пішов  на  тяжкі  муки,
Щоб  вільно  жили  наші  діти.

І  щоб  від  цвіту  заблищало
Твоє,  Тарасе,  вічне  слово,
Щоб  весь  народ  став  розмовляти
На  чистій  українській  мові.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567997
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.03.2015

Не орел над курганом літає

Не  орел  над  курганом  літає,
Він  покинув  країну  мою.
Безпілотник  у  небі  кружляє,
Видивляючись  жертву  свою.

То  не  зо́ряне  сяйво,  не  ранок,
Що  на  Сході  багрово  встає.
Це  заграва  від  вибухів  страшних,
Що  життя  знівечи́ли  твоє.

Плачуть  бідні  знедолені  люди,
Але  вічно  це  так  не  буде́.
Хай  не  думають  не́други  люті,
Час  розплати  всері́вно  при́йде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567995
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.03.2015

Не шукай у крамницях розкішних

Не  шукай  у  крамницях  розкішних

Не  шукай  у  крамницях  розкішних
Ти  для  мене  прикра́си  срібні́.
Напиши  краще  ди́внії  ві́рші  –  
Це  найкращий  дарунок  мені.

Хай  для  мене  у  ві́ршах  звучали  б
Найніжніші  у  світі  слова,
Щоб  кохання  я  в  них  відчувала,
І  п’янилась  від  них  голова.

Хай  сьогодні,  і  завтра,  й  надалі,
Вони  б  в  серце  до  мене  лились,
Щоб  щасливою  знову  я  стала,
Щоб  ти  тільки  на  мене  й  дививсь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567546
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.03.2015

Закружляли надворі сніжинки

Закружляли  надворі  сніжинки

Закружляли  надворі  сніжинки,
Сіла  тихо  одна  на  щоку,
І  скотилася  вниз,  як  сльозинка,
На  долоню  упала  м’яку.

Запитав  я  краплинку  маленьку:
«Це  ж  чому  забарилась  зима?
Ходить  в  чорному  Вкра́їна-ненька,
А  її  все  нема  і  нема.»

«Білих  янголів  ми  пропускали,
Душі  вбитих  на  рідній  землі.
В  небеса  вони  всі  відлітали
І  губилися  в  білій  імлі.

Ми  у  вікна  осель  заглядали,  
Там  в  скорботі  всі  люди  живуть.
Ми  над  полем  війни  пролітали,
Всюди  «маки»  криваві  цвітуть.

Зи́ма  думала  зло  запоро́шить,
Та,  на  жаль,  це  зробить  не  змогла.
Ось  чому  Україна  розгожу
Білу  сукню  і  не  одягла.»

То  ж  надіються  люди  на  ве́сну.
Що  розто́пить  як  сніг  всяке  зло,
Щоб  в  краю  українськім  чудеснім,
Вже  ніколи  війни  не  було́.

І  тоді  Україна  одягне
Веселковий  весняний  наряд,
Уквітчає  барвінком  і  рястом
Сво́ї  хатоньки  білі  підряд.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567545
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.03.2015

Там, де гори, полонини

Там,  де  гори,  полонини

Там,  де  го́ри,  полони́ни,
Де  біжить  ріка  стрімка́,
Там  живе  краса-дівчи́на,
Мов  смере́чічка  струнка.

Як  черешні  в  неї  губи,
Очі  –  о́зера  блакить.
Глянеш,  спокій  ти  загубиш,
Закохаєшся  в  ту  ж  мить.

Ві́три  буйні  з  верхови́ни,
Про́шу  вас,  допоможіть,
Як  до  се́рденька  дівчи́ни
Шлях  знайти,  ви  підкажіть.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=566328
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.03.2015

Осінь

                     Осінь

Розметала  барви  осінь
По  усій  моїй  долині.
Пожовтіли  осокори,  
Зарум’янилась  калина.

Тихо  падають  листочки
З  шурхотінням  ніжно-милим,
Вигаптовують  в  дібровах
Золотий  пухнастий  килим.

Задзвеніли  наче  струни
У  повітрі  павутинки,
І  зависли  на  тополях,
Як  прозорі  серпантинки.

Ліс,  казково-променистий,
Весь  тремтить,  вогнем  палає.
Це  вже  осінь,  диво-осінь,
На  прощання  бал  справляє.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565780
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.03.2015

Люблю ці ранки тихі

Люблю  ці  ранки  тихі…

Люблю  ці  ранки  тихі,
Коли  ледь  повіває  вітерець,
Коли  вже  зірок  миги
Один  за  одним  гаснуть  накінець.

Коли  вже  промінь  сонця
Долини  край  неквапно  золотить.
В  росі,  як  у  віконці
Сріблясте  сяйво  відблиском  тремтить.

Коли  вже  пташок  щебет  
І  квітів  передзвони  тут  і  там.
Природи  ніжний  трепет,
Здається,  проникає  в  душу  вам.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565779
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.03.2015

Де мені знайти країну

Де  мені  знайти  країну,
Що  в  барвінку  потонула,
Яблуневими  садами
Білі  хати  обгорнула.

Де  мені  знайти  країну,
Де  пшениця  колоситься,
Гне  додолу  важкий  колос,
І  на  сонці  золотиться.

Де  мені  знайти  країну,
Де  калина  червоніє.
На  подвір’ях  мальва  дивна
Різнобарв’ям  палахтіє.

Де  мені  знайти  країну,
Щоб  улітку  над  ланами,  
Так  виспівував  би  жайвір,
Звеселяя  світ  піснями.

Не  шукай  ти  ту  країну,
Оглянись  навколо,
Та  країна  –  Україна,
Твоє  щастя,  твоя  доля!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562843
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.02.2015

Станьте вірші твердіші за камінь

Станьте  вірші  твердіші  за  камінь

Станьте  вірші  твердіші  за  камінь,
Станьте  вірші  гостріші  ніж  меч.
Бийте  недругів,  це  вам  наказ  мій,
Вони  сіють  на  Вкра́їні  смерть.

Прогоніть  із  землі  їх  навічно,
Скиньте  їх  у  Тартарську  глибінь,
Щоб  ніколи  не  вибрались  звідти.
Помоли́мось  за  сеє.  Амі́нь.

Повертайтеся  вірші  із  миром,
Заспівайте  про  щастя  пісні,
Щоби  знов  колосилася  нива,
Соловей  щебетав  навесні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562838
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.02.2015

Синочку, вибирай хутчіш картоплю

Синочку,  вибирай  хутчіш  картоплю,
Ну  що  в  траві  побачив  там  вже  ти?
Тут,  мамо,  дві  стреко́зочки  літають,
І  я  боюся  їх  сполохати́.

Синочку,  вибирай  хутчіш  картоплю,
Неначе  знов  застиг  на  місці  ти.
Застигла,  мамо,  дивна  ящіро́чка,
І  я  боюсь  її  сполохати́.

Синочку,  вибирай  хутчіш  картоплю,
Чому  на  небо  задивився  ти?
Я,  мамо,  слухаю  спів  жайворо́нка,  
І  я  боюсь  його  сполохати́.

Синочку,  вибирай  хутчіш  картоплю,
Чому  на  мене  задивився  ти?
Ти,  мамо,  в  мене  найгарніша  в  світі,  
І  я  боюсь  красу  сполохати́.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562366
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.02.2015

Село моє – куточок України

Село  моє  –  куточок  України,
Куди  б  не  йшов,  куди  б  не  їхав  я,
Немає  в  світі  кращої  країни,
Немає  в  світі  кращого  села!

В  долині  річка  в’ється  між  гаями,
Сосновий  бір  тули́ться  близь  гори.
Тумани  білі  простяглись  полями
Ранкової  сріблястої  пори.

Батьківський  дім  і  мальви  біля  тину,
Розлогий  клен,  що  ріс  біля  вікна.
До  болі  в  серці  рідна  ця  картина  –
Дитинством  намальована  вона.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562364
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.02.2015