| Сторінки (1/26): | « | 1 | » |
Як перший день весни настав,
Я запитав в Тараса на портреті:
- Що дарувать Тобі дев’ятого числа
До дня народження і до дня смерті?
- Не йдіть по квіти на міський базар,
Мені не треба почестей у залі,
Читайте краще вірші, мій «Кобзар»
Щоб вчитися, як жити далі.
Я відійшов ще зовсім молодим,
Я сильним був у непокірнім дусі.
А на майданах я представлений одним –
Старезним дідом в шапці і кожусі.
Ви одягли мене в німий граніт,
Поставили сторожувать майдани.
Чому ж не виконали мій «Заповіт»?
Дозволили Москві вдягти на вас кайдани?
Мені не треба ваша похвала,
Читайте краще мої вірші в голос.
Щоб в душах ваших воля зацвіла,
В серцях заколосився правди колос.
Душа моя до Бога не полине,
Допоки мій народ живе в неволі.
Борітеся – і Україна не загине!
Поборите - і запануєте у волі!..
Знайшов у шафі я запилений «Кобзар»
Читаючи «Пророка» - зрозумів пророка:
Тарас покликав люд на Київський майдан,
Збудила Світ увесь Шевченкова толока.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648671
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 03.03.2016
Вигін… Всі сільські дороги ведуть до нього, бо туди сходяться усі живі істоти у селі: жінки та чоловіки, діди та бабусі, хлопці та дівчата, діти та малюки. Це зараз у кожному дворі своя скважина, підведено водопровід, а раніше - одна криниця на всіх і та на вигоні. Ото ж і сходилися жіночки до кринички води набрати, ляси поточити, по теревеніти , кісточки обмити всім дівкам та молодицям у селі.
- Ой, Грицю, ти з роботи? Дуже зголоднів? Я поставила підігрівати борщ, а сама побіжу на вигін по воду, буквально на п’ять хвилин, то ти через кожні півгодини помішуй його, щоб не підгорів…
Чоловіки у вихідні сходилися на вигін пограти в карти: у «філя» - триньку дати, чи в «дурака» - пагони получити.
А ще на вигін кажуть Майдан, бо на всі оказії споконвіку сюди збігалися люди, всім кутком : випроводжали хлопців в армію, зустрічали героїв з війни. Гуляли весілля – тиждень балгана не розбирали, проводжали на пенсію, чи в останню путь.
На Репяхівці на вигоні стоїть церква, на Лукіївці – млин, на Баланівці – обеліск, на Гарбарівці – ярмарок.
Вигін у вихідний день – це те ще, скажу вам, театральне дійство!
Сонечко тільки зійде і починається… кругомворіт життя на вигоні: спочатку господар вигляне за ворота подивитися на небо. Затягнеться табачним димком від скрученої цигарки, виставить палець до вітру. В одних трусах, куфайка на голе тіло, на босу ногу кирзяки. Тільки він зайде в хату на доклад про «прогноз погоди на день», враз ранкову тишу пронизує свист батога, здаля чується «гоп, гоп, гоп» - це пастухи згукують корови в череду. «Дзвінь - дзвінь - дзвінь» - задзвонили дзвінко дзвони з Репяхівки на все село – жіночки в різнобарвних хустинках поспішають до церкви.
«Ціп – ціп – ціп, цяп – цяп – цяп, тась – тась –тась, тю – тю – тю» - чується з кожного двору дитячий голос – пораються по господі. І знову тиша... тільки чути як шпачок виспівує на тополі, зозуля кує у лузі, бджоли над квітами невтомно гудуть.
А після обіду, за традицією, люди виходять погомоніти на вигін.
- Доброго здоров’я, кума!
- З неділею будьте здорові, сусіде!
В селі прийнято вітатися один до одного.
- А чули новину… - і як мурашки, звідусіль сходяться люди, почути, розказати, прицінити.
А за ними біжать з кожного двору: цап з козою, індик з індичками, гусак з гусками, качур з качками, півень з курками, коти, собаки. І всі вони мають свій голос: цап каже: «Бе», коза «Ме», індик «дик – дик – дик», індички «уть – уть – уть», гусак «ґа – ґа – ґа», гуски «ґо –ґо – ґо», качур «ках – ках – ках», качки йому піддакують «кря – кря – кря», півень на весь куток: «ку – ку – рі - ку», курочки йому аплодують:
«ко – ко – ко». Жулька на проїжджаючих мимо коней з возом сіна: «гав – гав - гав». Кішка потираючи свій бік об ноги господині : «муррр.»
Кожного літа до них приєднуються: козенята, індичата, гусенята, каченята, курчата, кошенята, цуценята, приїздять внуки.
В цей час старші діти починають ганяти м’яча у ворота, які в будин день перетворюються на загін для прививок худобі. Менші граються в «цурки – палки», « третього лишнього». У повітрі гомін наростає, лементує вигін.
- Маріє, то не ваша льоха риє картоплю на моєму городі?
- Ой, лишенько, бісова кров з твоїм увірвителем. Петре, трясця твоїй матері, я ж казала, щоб ти зачинив на клямку хвітку до свиней, поки я по воду сходжу…
Ось вже й голова на бричці зі своєю тещею з району повертаються. Сірко, Бровко, Рябко і Жулька накинулись обгавкувати проїзджаючу мимо двуколку:
- Гав, гав, - вав, вав, - тав, тяв! - Туррр!
- Доброго вечора, пане голово! Вибачте, що моя Жулька обгавкала вас і вашу мат…ещу. Вона, така зкажена, бісова собака, як моя жінка, то ще й може вам штани полатати. То ж ходіть здорові від гріха подалі.
- Но, ряба, пішла! Цоб, цабе!
Непомітно й час спливає. Вечірня зіронька сонце спати стала вкладати. Кури пішли на сідало. Корови повернулися з череди , забравши господинь до своїх дворів. Старші порозходилися вечеряти. Затьохкав соловейко у гаю. Час для молодечих розваг. Заспівала скрипка про кохання, гармошка з бубоном вдарили в закаблуки: то в польку, то в гречаники, то в гопак.
- Ой чий то кінь стоїть, що сива гривонька… - полилася ніжна пісня по вигону, а далі спустилась левадою до річки . А там берегом перетворюючись в туман, що яром стеливсь долиною, аж поки нічого не стане видно. Сон потушив світло в людських оселях. Ніч засвітила ясні зорі. А тільки сонечко перші промінці змочить у ранішній росі, вигляне господар через тин, подивиться на вигін і попросить в Бога благословення на життя…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645230
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2016
Пам’яті розтріляних 900 шполянських евреїв у Дарівському лісі 18 липня 1942 року
Шабат розпочався ще в п’ятницю з вечора – зразу ж, як сонечко зайшло. Свято прийшло у всі єврейські сім’ї, в кожний будинок. Мама запалила суботні свічки і читала молитву:
«боахем лешалом малахей ашалом
Малахей ельон малхей
Амлахим акадош барух ху.»
Потім, коли всі сіли до столу, тато говорив кідуш – благословення над бокалом вина:
«приходьте з миром, ангели миру,
Посланці всевишнього, царя царів
святого, благословен він.»
Та їсти поки що ніхто не починав, потрібно було промовити благословення над хлібом. Це зробив дідусь.
Хліб в цей день повинен бути особливим – плетена золотиста хала. Але сьогодні і ось вже цілий рік нацисти морять їх голодом, загнавши в гетто, не випускають на інші вулиці, не те що в центр Шполи. Тому їстимуть сухарі від паляниці, що тиждень назад передала Ганна Сергіївна – колишня моя вчителька української мови.
А вранці 18 липня 1942 року ми святкували останню суботу. Нас повезли всіх… я думав, що до синагоги, де рабин читав би Тору, а грав би всім на скрипці. Тому взяв її з собою. Та нас, погрузивши на грузовики, вивезли до глибокого кар’єру, що на кінці Дарівського лісу.
Есесовець, підійшовши до мене приказав заграти щось своє. Я не розумів, що з мене вимагають, що коїться навколо. Поліцаї бігали коло натовпу моїх родичів, забираючи їхні нехитрі пожитки. Вивели першу шеренку на край урвища. Роздягнуті, перелякані, вони дивилися на смерть.
- Грай! - крикнув мені нацист і наставив на мене пістолет.
І полилася мелодія еврейської пісні 740 несмілими нотами, а ззаду її стали вторити удари наче в бубон, постріли карателів у мій народ:
у тьотю Соню, що була кращою мадісткою на весь квартал, у дядю Абрама, що тримав аптеку ще при царі, у маленьку Цилю, що могла стати оперною співачкою, коли б виросла.
«Милая тетя Соня мы Вам прощенья просим, за то, что мы обижались Вы на нас. На празник приглашаем, в семь сорок проводжаем. Чтоб не испортили праздник Нам для вас».
Від кожного пострілу здригалося моє тіло, зжималося серце від стаху. Сльози капали на струни, рахуючи кожну безневинну душу, що відлітала в небеса: один, два, десять, сто…
І тут вивели нашого рабина, маму, сестру, тата, дідуся на розстріл…я перестав грати. Рабин , дивлячись на мене, посміхнувся і почав співати:
«хава нагіла, хава нагіла, хава нагіла вее нісмеха…я як заворожений підхопив мелодію: «пробудіться, пробудіться браття!
Радійте браття з радісним серцем.»
Раділа мама в останнє дивлячись на мене:
- Вы посмотрите на моего маленького Мойшу, - чисто Паганини, шоб он был здоров!
І всі, хто залишився ще стояти заципенівшими від страху, якось преобразилися. Посміхаючись стали пританцьовуючи просуватися самі до ями назустріч смерті. А мелодія ніби виривалася із моїх грудей, бриніла смичком по струнах долі мого багатострадального народу. Ось він, Богом вибраний, але людьми принижений еврейський народ йде за моєю мелодією, як за Мойсеем до світла радості, наближення до Бога. Сьогоднішній Шабат – як найвище досягнення душі, призначене для того, щоб звільнити людину і його свідомість для високого, духовного, віддати час для родини, полюбивши ближнього свого, як самого себе - перетворилося на криваву бойню, знищення цілого народу.
Нацист, що вважав себе зверх расою, полубогом - зараз безжально вбивав жінок і дітей, чекаючи їх благання про помилування. Він ніяк не міг збагнути, за що їх Бог обрав улюбленими дітьми? Цих вбогих, смиренних ягнят. І це його ще більше дратувало…
Шістсот, сімсот, вісімсот… а скрипка грала, і люди вмирали без страху, з посмішкою на вустах…дев’ятсот…
В повітрі стояв неприємний запах крові і нагрітого металу, що визивав нудоту. Фашист витирав окровавлені руки і дивився, як «вища раса» нишпорили по вузликах, ділили награбоване.
І зрозумів кат, що народ, в якого є своя мова, культура, віра - нездоланний.
І вистрелив у скрипку…
27 січня день пам'яті жертвам холокосту для всіх народів світу.
Ніхто не повинен бути забутий, ніщо не повинно бути забуто.
Сергій Мошенський.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639486
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2016
На Святий вечір, у пустому храмі,
У році тридцять третьому, в селі Куцівка,
Стояла на колінах перед образами
Із свічкою в руках вагітна жінка.
Від голоду померла вся родина,
Нема кому тепер колядувати.
Прийшла до Бога, як дитина,
Молила Богородицю, як матір:
«Як ти народжувала, Божа Мати,
Коли проклятий Ірод діток убивав?
Як ти могла дитя на смерть віддати
За той народ, що сам його розп'яв?
Як страшно віддавати в руки смерті
Ще не народжену свою дитину.
Та краще мені самій вмерти,
Ніж бачити дитячу домовину.»
І мовила з ікони Божа Мати
Притиснувши до грудей Христа:
«Господь дав жінці право дарувати,
А найцінніший подарунок - це життя.
Любов розтопить в серці смерті лід,
Бо цього світу народивсь Спаситель.
В тобі продовжується український рід,
І Бог вам буде завжди Покровитель…»
У Куцівськім Божім храмі Богородиці,
На Різдво Ісуса Христа дитя родиться.
Вишитими рушниками мати спеленала,
До грудей дитя тулила, коляду співала.
Дарувала крихту хліба мишка, що не з’їла,
Під Святими образами свічечка горіла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639063
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 27.01.2016
уривок із книги"Куцівський бурлака"
Cпогади Ольги Кузьмівни Шалапи 1930 р.н.
Це було якраз після мого третього року народження, перед Паскою, в 1933 році.
Люди готувалися до Великодня, вимазували в хатах, готували реманент до сівби, щоб після свята почати садити городину, засівати житом свої наділи. Мати якраз потрусила сажу, замазала кізяками отвір над піччю, через який цю сажу трусили. Вибілила в хаті білою запашною глиною. Її навіть можна було погризти, такою вона була живою, доброю, не те, що зараз штучне. Так от, рішили сісти підобідати, бо ще й не снідали, як тут заходять в хату троє. Батько лежали на кроваті такі больні, такі хворі - в них була дизентерія (видно від тих харчів, що ми їли). Ліжко батько зробив добротне, (він теслею був знатний), красиве, перила з такими видєлушками, що ні в кого не було, як він зробив нам. Мені було три роки, я на печі сиділа, а мати принесла батькові супчику зеленого з кропиви, з півнячими патрошками, бо тушку залишили на Великдень. Квочка сіла на яйця, тож і рішила мати зарізати півня, щоб і батька вилікувати, і на свято було до столу. Заходять в хату двоє чоловіків і одна жінка: Яків Слизюк з папкою, Заманюк з металевою штрикалкою, і Савранська Параска з торбою. І почали з порогу штрикать по долі, тоді ж підлоги не було, а діл. Штрикали вони штрикали, нічого не знайшли. А в запічку, біля челюстів, що в печі - стояв глечик з квасолькою. Так вони ту квасольку забрали. Мати говорять:
- Стільки там тої квасольки, жменька, так ви і ту забираєте?
- Мовчи, Тетяно, бо за «укриватєльство» народного добра підеш під статтю. Ось тут товариш Сталін у законі « про п’ять колосків» чітко сказав, - до десяти лет позбавлення волі.
Тут його позвав Заманюк, і вони підійшли до печі, де я сиділа.
- Що сховали зерно. Тепер точно підете під розстрел? – Заманюк став штрикати у свіжозамазану латку над піччю.
- То я сажу трусила… - мати заголосила, до її розпачу заскиглила і я з печі.
- Хлопці, що ви робите? Ми здали в комуну всі лишки зерна, картоплі, - батько привстав з ліжка.
- Мовчи, Кузьмо, бо ми ще спитаємо з тебе, чому в колгосп не вступаєш. Прийшла деректива здати в державу більше зерна, ось і віддай.
- А що ж самому їсти, як не посіємо – пропадемо взимку.
- Ми в комуні не пропадем, а ви як хочете: менше куркулів буде, швидше побудуємо «светлоє будущеє», - відповів Слизюк. Усівшись біля столу, він виїв всю тарілку супу, що була поставлена батькові.
- А ти, як член комнезаму, повинен сознательно віддати нам усе, що в тебе є, - відказала Парасочка і стала допомагати Заманюку. Вони розвалили пів стіни, поки не вдостовірилися, що крім залишків сажі нічого там не було.
- Де мати сховала зерно, кажи? – зло запитала в мене Параска.
Я забилася в куток, бо Заманюк став гирлигою нишпорити і на печі. ( заманюком його прозвали, бо він був не тутешній, у приймах, його сюди жінка заманила.)
А Казилинкова Парасочка була ще й двоюрідньою сестрою мого батька. Так от ця Парсочка підійшла до скрині(вона ще й досі стоїть у мене, як згадка про матір).
На той час у материній скрині збегігався жіночий посаг. В її родині було шість братів і вона одна дівчина, тож її мати надбала для неї всякого краму: рядна, вишиті рушники, скатертини, сувої полотна, різнокольорові платки, куплені на Рохмістрівській ярмарці, спідниці, плахти, батьків жупан придбаний в Смілі… Окремо у торбинці лежали різнобарвні клаптики, мати пообіцяла, як обсадимося, пошити мені ляльку.
Ця ж Парасочка стала викидати все з цієї скрині на діл.
- Що ти робиш, Параско? Не чіпай, побійся Бога! – промовив батько.
- Лежи отам, крячкою, бл….ий куркуль. Я Бога не боюся, ми й попа викинемо з церкви, а там відкриємо клуб, де у вівтарі я перша танцюватиму.
- Ха – ха – ха, - розреготалася Параска, - весь старий мір насілья ми разрушим до основання, а затем, ми наш, ми новий мір построім, кто бил нічем, тот станєт всем.»
- Ну ти і падлюка...
Параска витягла спідницю бурякового кольору – широку, в три пілки, внизу лиштва.
- Дивись, яка гарна! У куркулі…
Стала вона все краще скидати собі в мішок. Туди кинула і мій завітний вузлик для ляльки.
- Це мені для кукли! – заплакала я.
- Остав, Параско, то дитині на кукли, - мати взяла мене на руки.
- Вона сама, як кукла, - відказала Парасочка, гукнула Слизюка і вони вийшли з мішком на двір. Забрали з комори два ящики картоплі, що були винесені ще на Явдоху садити, та клуночок жита. Погрузивши все на підводу вони поїхали…
Тяжкий рік ми прожили. І калачики їли, і кульбабу, молочай, глід з дерев, цвіт вакації, зелені ягоди. 275 жителів нашого села до весни 1934 року не дожили. Цілими родами вимирали з голоду. Було і людожерство. Як перейти греблю і на повороті до Лукіївки під ставком перша хата – у 30і роки там жив дядько Охрім. Від голоду вмерли його жінка і двоє дітей, а він трохи з глузду з’їхав, тож йому доручили трупи по дворах звозити до загальної ями. От він і возив, а щоб двічі не кататися, то забирав ще живих, хоч і нерухомих односельців. Не знаю, що спонукало його до цього, та з’їв він ще живе грудне дитятко…
Бр - р аж самій стало моторошно. Короче кажучи, знайшли його повішаним в себе на бантині, а в нього у льоху голову дівчинки. Принесли в сільраду, поклали на тацю, і зізвали всіх дітей, що залишилися в селі, мовляв: «дивіться, що з вами буде, якщо не будете сидіти в хаті». Я ту голівоньку з двома рижими кісками, як у ляльки до смерті не забуду. Палажка Пружинчина водила свою Аню теж дивитися, щоб боялися, щоб ми нікому не відчиняли, на вікнах не сідали, до поки матері не прийдуть з поля. З тих пір стали мати запирати хату на засув, а батько обгородився, і хвіртку зробив із заслінкою, інколи до баби водили.
- Знаєш, чому у нас називають отой яр Холодний, а Ротмистрівчани його звуть хутір Терни? Не тому, що в ньому навіть у спеку холодно. Батько казали, що поки через нього перейдеш, особливо в досвіта на базар в Ротмистрівку, чи з базару, - то й в душі похолоне від страху. Як підніматися від містка на гору до села, по праву сторону, на горбочку стояла хата. Там жив чоловік, що заманював до себе, або й нападав: грабував, убивав, казали що і людей їв…
На осінь, щоб не вмерти з голоду, мій батько вступив у колгосп імені «Сталіна».
Перед Богом на мені є один гріх.
Навпроти млина жили люди, і в них був синочок – Ваня. Його батько дуже зрадів, коли він народився: « це в нас буде льотчик». Біжить він по дорозі, ніг під собою не відчуває, а вслід йому: «Ванька – льотчик полетів»…
Коли дітям заборонили виходити з двору, щоб їх не поїли – цей хлопчина( йому мабуть тоді було років десять) тиждень просидів у холодній хаті з мертвими батьками. Я була якраз в баби Серафини, в неї третя хата від млина, ( перша була Митіна, потім Корольчина), коли до нашого тину підійшов сивий маленький старичок – то був Ваня. Він тихо, навіть пошепки, попросив: «їсти». Я вкрала в баби два качани кукурудзи, що вона зоставила на насіння і віддала йому. Через два дні його знайшли мертвим біля дверей своєї хати з качаном у руці.
Кукла – пожована крихта хліба, замотана в ганчірочку, яку давали дитині смоктати, щоб не хотіла їсти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639061
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2016
На краю села, біля дубового лісу, стоїть невеличка хатинка. А в тій хатині, ось уже рік, як живе велика дружня родина: тато, мама, і семеро діток, «семеро козенят», як каже бабуся. Тато Іван працює лісником, мама Наталя піклується про Павлика, Максимку, Сергійка, Романа, Захарка, Олександра, і про мене Марійку.
А ще ми тримаємо корову Мазуху, курочку Рябу, півника Когутика, качечку Прачечку, гусочку Тасечку, кролика Труська, собачку Жучку і кицю Мурку.
Грошей у нас не багато, але ми багаті на любов: любимо працювати, гостей
частувати, пісню заспівати…
Восени я вперше з братиками ходила збирати гриби, ягоди.
Білочки - цокотушки кидали в корзинку мені жолуді, а
дятлик стукав у кожну шпаринку, всіх гукав мене вітати, ніби я якась лісова
принцеса. Раптом із за дерева визирнув зайчик:
- Побігли, щось покажу.
Я потупотіла за вуханем, за нами жовтогарячі цокотухи стрибали з дерева на дерево. Раптом переді мною відкрилась галявина.
Навколо неї росли шість горіхів – братів богатирів, яблунька і старий дуб воєвода. А всередині росла пишна, зелена красуня ялинка. Сіла я під нею, заспівала «у лісі, в лісі темному», та й задрімала...
Мене знайшли братики з мамою, бо кажуть, що їх привів дятлик, який стукав об дерево, а вони думали, що то я їх гукаю…
Перед Новим Роком тато збирався піти в ліс, зрубати ялинку та й принести її додому.
- А давайте всі разом підемо до ялинки в гості, - запропонувала я за вечерею.
- І гостинців принесемо звірятам – підтримали мене братики.
31 грудня вся наша дружня родина прийшла до ялинки святкувати Новий Рік. Зайчику принесли моркви й листя капусти, білочкам горішків та бубликів, пташкам почепили годівницю із зерном.
Стали навколо ялинки, взялися за руки і повели хороводи:
«…у лісі, в лісі темному, де ходить хитрий лис, росла собі ялинонькака і зайчик з нею ріс…»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630741
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2015
Втомивсь нести своє життя, як хрест,
Ще й інколи чужий взвалить собі на плечі прошу.
Рішив, що Господу я пред’явлю протест,
Щоб дав мені за це нести полегше ношу.
- Дай, Боже, іншого хреста мені,
Бо свій нести я вже втомився.
З роками гне мене він до землі,
Дозволь, щоб я на інші подивився.
Розверглася земля переді мною,
А там хрестів цих, як гріхів:
Із золота і каменю лежать горою,
І кучка почорнілих мідяків.
Узяв я самий легкий і маленький:
Не треба мені дорогих важких прикрас.
- Я, Господи, візьму оцей, простенький! -
І відповів Всевишній мені враз:
- Я ношу не даю, яку не понести.
Та кожен обира собі своє.
А те, що знову вибрав ти,
Той хрест давно на тобі є.
7. 04. 2013.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628376
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.12.2015
На роздоріжжі двох сільських доріг
Стояли люди, кожен кудись їхав.
В старенькому пальті, без шапки, босоніж
Сидів сліпий і щось собі мугикав.
Я підійшов про щось поговорить,
Як водиться, на всі буденні теми.
В розмові швидко час летить,
У кожного, мовляв, свої проблеми.
- Як добре, що не бачиш ти,
Що робиться на білім світі.
Бо люди стали злі, не має правоти,
А дні, як ночі – сірі й непривітні.
Сонце не гріє, небо не ясне,
Все продається, та грошей не має.
Щасливий ти , не дивлячись на це,
Не думаючи, що тебе чекає…
Сліпий всміхнувшись відповів:
- Радію я, що чую пташки спів,
Що відчуваю запах трав у лузі.
А Богу дякую, що ось тебе зустрів,
Що я живу, що зустрічаю друзів.
Щасливий з нас обох лиш ти, -
Сказав «просвітлений» у слід.
- Бо можеш щохвилини ти радіти,
Що БАЧИШ, хоч і сірим світ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628374
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 13.12.2015
Зима - метелиця кружляє за селом,
Батькам хрещеним Вечір колядує.
Святу молитву чути за вікном:
Хто колядує, того Бог почує.
Ходили діти, щастя віщували,
Марію Матір славили й Христа.
А господині їм гостинців дарували
За радість, що звістили їх уста.
Колядувало наше все село,
І душі тих, хто в ньому народився.
Молились за Вкраїну, за Різдво,
Щоб мир і спокій в душах поселився.
Уся родина нині колядує,
Мій рідний край, Черкащина моя!
Здоров'я й щастя всім віншує,
Різдво Христове Новий рік благословля!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627833
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 11.12.2015
Ввечері пішов сніг. Куди і чого він пішов я не знаю, але по дорозі сніг зустрів Завірюху. Вона його завертіла, закружляла, кидала то на дерева, то на будинки, погнала з міста на поле. А там на нього чекала Метелиця: по перемітала дороги, стежки. Мороз його щіпав то за носа, то за щічки. А біля лісу напали на нього білі вовки Віхоли – куряви, цілу ніч завивали за вікном: «у –у –у». Сніг відбивався від них то лопатами, то січкою, аж змокрів. А вранці втомився: ліг, задрімав…
Сонечко встало і я прокинувся. А як же! Сьогодні Святий вечір – це коли в небі засяє зірка, її промінець, як ліхтарик, посвітить на бабусин хлів. А там у сіні народиться маленький Ісусик, який, коли виросте, стане богатирем, щоб спасти всіх людей. А ще сьогодні до нього прийдуть три волхви, принесуть йому подарунки. Спустяться Ангели з піснями, - це такі воїни небесні, що захищають малечу від злого діда Бабая, який діток забирає уночі в торбу, якщо вони бешкетуючи не лягають спати. Потім покотяться до Ісуса овечки, прийде і бабусина кізонька Берізка, і киця Мура, курочка Ряба, кудлатий Рябко, - так розповідала мені матуся перед сном. Тому ми всі їдемо сьогодні до бабуні Ганни на Святий вечір, щоб побачити, як прийде Різдво. А ще мені мама заборонила їсти всяких добреників поки я не скуштую кутю. Мені дуже хотілося по скоріше спробувати тієї чарівної Куті, і побачити Чудо…
Ми виїхали у «свинячий голос» - так мама сварилась на тата, коли він запріг Вороного у сани. Мене поклали на сіно, в шубі, валяночках, рукавицях, закутали у пухову хустку, тільки очима блимаю. Зверху вкрили кожухом. Щоб було швидше, поїхали коротшою дорогою, навпростець через три села посадками. За нами порипував сніг, під такт дзвіночків на збруі Вороного тато мугикав «добрий вечір тобі», а я у санях, як у колисці, дививсь на небо, чекав на Зірку. Пахло мамою, ягнятами, сіном, зимою, яблуками, зорями…
Ірод проклятий почув, що ми їдемо, бо наслав на нас зненацька ніч. Вітер бився із снігом, сіре небо боролося і з місяцем та зорями. З за дерев виглядали темні силуети сторуких потвор, які хотіли затримати нас. Вороний провалився у кучугуру снігу, тато сварився на «дідову ковіньку», а матуся притуляла мене до грудей і шепотіла коляду. Раптом небо стало зоряним, вийшов Місяць із мли і освітив все навколо. По місячній доріжці я спускався, як по ковзанці, аж до бабусиної хати, матуся вела Вороного, а тато ніс кошики з подарунками...
Бабусина світлиця була вся наповнена запахом ялинки, ароматом страв, що пливли з печі, грушами – дичками в узварі, борщем з квасолькою в горщику, теплом від кіросинової лампи, та свіжостеленого сіна. Долівка притрушена м’ятою, татарзіллям, полином та отавою, а це цукерками. Я відразу поліс на лежанку і звідти дивився заспаними очима на родинний Вертеп: менші діти вошколупилися в сіні, шукаючи в ньому цукерок чи монеток, а як повезе, то й залізного карбованця. Пізніше, за родинною вечерею бабуня скажуть, що то Святий Миколай згубив, коли приходив вітати з Різдвом Христовим. Старші брати та сестри накривали дванадцять страв на стіл, що стояв у покуті. А посередині столу красувалась в макітрі багата Кутя. Чоловіки внесли житнього Дідуха, за яким забіг погрітися й морозенко. Поклали дванадцять соснових полінець для печі. Жінки ж обступили колиску, яка була підвішена до сволока в іншому кутку хати. Всі вітали тітку Меланію з народженням сина.
- Петрику! Іди привітайся із своїм меншим братиком Васильком, - позвала мене тітка.
- Христос рождається! – промовила бабуня.
- Славімо його! – відповіла в один голос вся велика родина.
Зайшов дідусь у світлицю і урочисто промовив, що Святвечір розпочався. Перехрестившись запросив усіх до столу. Взяв першу ложку куті і підкинувши до стелі промовив:
- Щоб були хлопчики, як горобчики, а дівчатка, мов ластівочки…»
І хоч пройшло вже понад півстоліття від того родинного вечора проведеного в селі, та я й досі не можу збагнути в чому ота чарівність, сакральність Святвечора, магія духа українського Різдва. Можливо вона в отих народних традиціях, що несли в собі ідеали любові, прощення, щедрості. В отих сільських звичаях, обрядах, що є яскравим прикладом українського світосприйняття – працьовитості, гостинності, поваги до предків, відчуття святості родини. А можливо в отих, забутих нами, настановах, що передавалися від роду до роду:
«…у Святвечір вся родина має бути разом, щоб протягом року пам’ятали про цінність родинних зв’язків. Той хто проведе Святий вечір поза сімейним колом, весь рік блукатиме світом, почуватиме себе одиноко. Простити всім кривдникам своїм, і попроси вибачення у своєї родини, а перш за все у батька та неньки. Уся родина, усе живе й неживе, що мало стосунок до сім’ї готувалося до урочистої зустрічі цього свята. Навіть річ, що була де – небудь забута або кимось позичена повинна була до цього вечора повернутою в родину. Вірили, що Різдво Ісуса Хреста принесе в кожну родину мир, спокій та здоров’я всіх її членів.»
Віщували, молились, співали діти про радісну звістку, розносячи побажання ці в кожну українську оселю, кожне село, кожне місто, на всю Україну.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627829
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2015
Святий Миколай
Якщо від дому ти далеко,
Чи покидаєш рідний край, -
Тобі завжди на допомогу
Прийде Святий наш Миколай.
Святий Миколаю помагай в потребі
Покровителю святий на землі і в небі.
Якщо пливеш ти по бурхливім морю,
Або у темнім лісі заблудився,–
Ти помолись Святому Миколаю,
Щоб Він за тебе Богу помолився.
Святий Миколаю помагай в потребі
Покровителю святий на землі і в небі.
Святий Чудотворцю, тебе всі чекають,
І ласкавий Отче у тебе благають:
голодний – поїсти, сирота – родини,
дитина – любові, а батьки – дитини.
Святий Миколаю помагай в потребі
Покровителю святий на землі і в небі.
Ти від душ дитячих лихо відвертаєш,
Хто тебе попросить - всім допомагаєш.
Ти кожній людині щастя подаруєш,
І в Своїй молитві мене не забудеш.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627311
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 09.12.2015
Лист до Святого Миколая
Я ходжу у перший клас і літери знаю,
Тож пишу тобі листа, Святий Миколаю:
- Чудотворний Миколаю, дуже я тебе благаю:
Подаруй довгі літа для бабусі та для діда,
За щасливі ті години, що дають мені щоліта.
Щоб ніколи не хворіли, і до ста літ не старіли.
Обіцяю я матусю не засмучувать ніколи
І оцінки лиш відмінні їй приносити зі школи.
Щоб вона не сумувала і щоб прикрощів не знала,
Щоб до тата й до родини посміхалась щохвилини.
Прошу в тебе я для тата
Грошей дай йому багато.
Буде він тоді із нами,
Зустрічать Різдво з піснями.
Святий Отче Миколаю, від душі тебе благаю
Ти здоров’я їм даруй, і від мене поцілуй.
Що ж для себе попросити? Хочеться всього багато.
Та найбільший подарунок – це сестричку, або брата.
Розкажу їм все, що знаю, я про тебе, Миколаю.
Будем разом ми співати, у піснях тебе вітати…
За селом сховалось сонце, ніч постукала в віконце.
Я чекать тебе не стала, під подушку лист поклала.
Ти до нас у школу, Отче завітай,
Всі Тебе чекають, Святий Миколай.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627310
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 09.12.2015
- Моя бабуся жила в селі Куцівка на Гарбарівці. Її хата була останньою на вулиці, що вела до лісу, який був межею між Куцівкою і Ташликом. Та парубкуванню в сусіднє село не завадить якась лісосмуга. Молодь ходила женихатися «по гриби, чи по ягоди». Тому ташлицькі хлопці ходили свататися до куцівських дівчат, а куцівчани до ташлицьких дівиць. Ото весілля гуло – на два села! От і виходило, що в кожному селі – хлопці тутешні, а дівчата – сусідські. Отож і в бабусі так вийшло: хоч вона народилася в Ташлику (1919), але заміш вийшла в Куцівку. Її брат Михайло (1916) залишився жити в батьковій хаті в Ташлику. Родину Бебиків всі знали – роботящі були люди, господарі. І хоч Михайло був високий, гарний на вроду, та дуже сором’язливий, особливо до жінок. Він краще хуру сіна перевезе, ніж з дівчиною заговорить. Ось і рішили батьки засватати куцівську дівчину Михайлові самі, бо від нього діждеся внуків – як рак свисне. І хоч були ташлицькі молодиці, що заглядалися на Михайла, та порушувати традицію все ж не гоже: кожній козі свій цап знайдеться. Поїхали батьки на ярмарок у Рохмистрівцку зі сватами куцівськими торгуватися: вдарили по рукам, обмили «помовини». По дорозі додому підібрали дівку – батюшкину небогу, що як раз їхала до нього на храм. Привезли її до батюшкиного двору. Він як узнав, що вона буде в нього жити, бо батьки померли: «цаство їм, небесне» став ніби то з хреста знятий. Але коли дізнався по що їздили наші батьки – зразу змикитив що і до чого. Запросив їх у хату, став вихвалятися «товаром»: «хоч і сирота, за то придане чималеньке. Хоч і некрасива на вроду, та з лиця, мов, воду не пити. Вам буде покірною невісткою, та й чужі чоловіки не заритимуться».
Почухав батько потилицю, а мати йому у спину кулаком: «Так, таки, так, батюшка. Ваша правда». І хоч радянська влада й забороняла вінчатися, але щоб не порушувати хоч цю традицію вдень розписали, а ввечері повінчав батюшка у місцевій церкві. Казала бабуся, що поставили брата в стійло як бичка, наділи на голову спідницю. А невістка й справді була негарна: лице кругле в ластовинні, рудоволоса, та ще й ніс як розварена бараболя. Та «покірне телятко» мало ще й «чорного рота», тому мабуть у них два роки не було дітей. Невжившись із свекрухою, закомандувала Михайлова Наташка (так чомусь прозивали невістку) будувати окрему хату, щоб самій господарювати і щоб було б де дітей ростити. Після свята врожаю (у той рік гарний був врожай зернових), Михайло позвав людей на толоку з обох сіл. Одного дня працював у нього і Тодось Осьмачка з Куцівки. Працювати в неділю почали ще в досвіта, та щоб вкривати верх закінчити сьогодні, рішили працювати без обіду. А ввечері, коли всі вже руки помили, запросили до столу. Михайло щедро, на радостях, частував заробітчан: « І в поганій хаті менше трьох чарок не наливають». Господиня розносила на стіли гаряче, про щось щебетала до бригадира тракторної пригади…
Коли Михайло наливав, як казав батюшка: по єдіной, чарчину Тодосю Осьмачці, той через плече йому і промовляє:
- Що ж ти, Михайле такий високий, статний, гарний чоловік, та собі таку «невірну» жінку вибрав? Чи тобі, як у тій приказці: «бачили очі що купували – то їжте тепер, хоч повилазьте?»
Це почула руда Наталка:
- Брешеш, брешеш, вражий волоцюго! Я чоловікові не зраджувала! Геть з двору, геть негайно!
Тодось перекинув ногу через лаву, тай пішов собі додому. Не обернувся ні на прохання господаря, ні на «гавкіт» господині, махнувши на все услід рукою. Він йшов пильним, ще теплим від нагрітого сонцем шляхом, гойдаючись чи то від випитої чарки, чи від утоми. А може від пісні, що мугикав собі посміхаючись під ніс: «… ой не жаль би мені воза, мені воза,
Коли б дівка була гожа, була б гожа!
А то руда та погана, та погана,
Та й та воза поламала, по – ла – ма- ла..!»
(від аврора) у Куцівці слово «невірна» вживається в значенні «некрасива на вроду», а не в значенні «шлюбної невірності».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611970
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2015
Павучок сплів павутину і засумував,
Потім ще добавив дві і засміявся.
Коли виткав ще три – раптом заспівав,
Музика природи в струнах удалася.
Цілу ніч на павутині коник грав,
Заплуталась мелодія у часі.
А павучок під квіткою дрімав,
І уявляв себе королем вальсів.
А вранці крапельки роси
Настроять струни на ліричний лад,
Напишуть музику і світлячки,
У павутині заблукає зорепад.
Все літо павучок на струнах вигравав,
Все мріяв, що спіймає час.
Він просто радість літа дарував,
А все навколо грало літній джаз.
На павутині плакав дощ осінній.
Порвали важкі краплі струни муз.
Та вітер, як маестро Паганіні,
Зіграв на порваній струні осінній блюз…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608413
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 21.09.2015
На вершині полонини виднілась колиба, ніби острівець серед жовто-блакитного безмежжя польових квітів. З весни і до самісінької осені її охороняли армії бджілок – трудівниць; важких, як дощові хмаринки джмеликів; обгортали фіалково – кульбабовим ароматом райдужні метелики. А в нічну пору це стодола Нічника, що косить своїм ясним півмісяцем Чумацькі стожари. А ще вона здалеку здавалася старезним гуцулом, що спершись на коштур, пасе в небесному плаї хмаренкову отару. Тому часто, коли він задрімає під промінцями літнього сонечка, все небо закундибаситься, враз почнеться моква. Пострибають хмаринки блискавицями по горах, стрімких скелях, глибоких ущелинах, покотяться громовицями на всі боки до царства лісу, де столітні сосни, ялиці, кедри та смереки приміряють своїми верховинами зоряне намисто, а чудернацькі форми букового стовбура стають схожими на мінливе обличчя господаря цієї величі – Чугайстра.
А в лісовій гущавині красуні мавки половлять небесну отару, розчешуть її в густий туман і почнуть мережити з марева собі весільну одіж. Весь ліс вкривається враз сизою пеленою, здається, що ніби він димить. Тоді налетить шаленим вітром Чугайстер, розжене нявок за те, що «підпалили» ліс, лиш сльозинки - краплинки від них зостануться на чітині. І побіжать вони на всі усюди потічками, зашумлять гірські потоки водопадами, заревуть диким туром, тягнучи рогами за собою гори. І тоді ніхто вже не втече від цієї сили - ні тварина, ні людина. Лише добрий Дух лісу здатен зупинити її. Засурмить вітер в обпалену блискавицею смерекову трембіту, вдарить водограй по веселкових цимбалах і закружляє Чугайстер із водяною русалкою у таночку: заплаче ялина скрипкою до води, заколише бузиновою дудкою ліс в своїх обіймах бурхливі води. Задзюркоче на ліщиновій флоярі струмочок до калини пісню перемоги життя над смертю, єднання неба і землі. І шепотливо побреде водяна череда за цією піснею любови в долину шукати своє плесо.
А в долині котила вчорашній сніг невгамовна Бистриця, ніби карпатський вуж, вигинала свою блискучу спину поміж камінних берегів, своїми стрімкими потоками омивала гори, полонини, разом із сонечком ховаючись за небокрай. Біля неї, по обидва боки, тулилися села, де ранок будив когутом людський мурашник, а вечір, мов орел беркут затуляв своїм крилом відразу пів неба…
Шумить віковий ліс. Шепоче до річки сиві легенди. А їх перешіптують жовта троянда - полонині, жайвір - синьому небу. Річка несе їх по всьому картацькому краю аж до Дністра. Напуває ними людський рід і люди переспівують їх в коломийках , танцях, орнаментах, стравах, обрядах, говірках...
І все, що створено Прабогом, єдиним володарем неба і землі, буде жити вічно, допоки в наших душах не висохне джерело віри, надії і любові. Щоб дітям нашим і онукам нашим щаслива доля рушничком лягла до ніг.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=607704
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2015
Як то файно в ріднім краї знову побувати,
Де стоїть батьківська хата і гори Карпати.
Де кохання черемшина зацвіла в долині,
І дитинства мого річка гомонить до нині.
Гей заграйте у цимбали, флояри й трембіти
Будуть ноги танцювати, а серце радіти.
Заспівають коломийку лемки і гуцули,
Щоби наша співаночка розлилась повсюди.
Аби чули слободяни, поляни й кубанці,
Як ми вмієм танцювати файні наші танці.
Бо ліси, поля безкраї, ріки й полонина,
То є вільна і єдина ненька Україна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=607703
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 18.09.2015
Так важко на душі,
Стискає серце жаль.
Накликали дощі
Самотності печаль.
Не чути у саду
Вже співу солов’я.
Чому ти не знайшла
Мене любов моя?
Плаче дощ у осіннім саду,
Заблукало кохання в осонні.
Я без тебе, як лист опаду,
І сльозою впаду на долоні. 2р.
Згубилася сльоза
На мокрому вікні.
А дощ на скрипці гра
Мелодії сумні.
Та вірю, я що сад
Весною зацвіте.
І щире почуття
Кохання віднайде.
Плаче дощ у осіннім саду,
Заблукало кохання в осонні.
Я без тебе, як лист опаду,
І сльозою впаду на долоні. 2р.
Плаче дощ у осіннім саду,
Заблукало кохання в осонні.
Я без тебе, як лист опаду,
І сльозою впаду на долоні.
До безтями самотність пройма
І стискається серце до болі.
Я без тебе, як птах без крила,
Як обпалене листя тополі. 2р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605678
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2015
Під лопухом лежав гарбуз:
Такий вусатий та пихатий.
Чекав, що осінь ось прийде,
Й візьме його до себе в свати.
А Осінь й справді вже ішла,
Вона, як справжня господиня,
Природу всю, в багрянець зодягла,
Мережкою чіпляла павутиння.
Трусила яблука в саду,
Туманом моросила луки.
Шептав їй вечір: «Я вже йду…»
І ніжно брав іі за руки.
До ранку Осінь злотокоса,
Кружляла в вальсі листопади,
А вечір холодно сміявся,
І цілував у очі– зорепади.
Він заспівав весільних їй пісень,
І обіцяв, що прийде на весілля:
Коли приїде в гості літній день,
Дозріють калинові ягоди на гіллі.
І осінь враз мінлива стала:
То доброю бабусею, онуків пригощала,
То норовлива молодиця,
Загляне в піч, де пахне паляниця.
Пташок у вирій проводжала,
Весь урожай в комори поховала.
Гарбуз у гості запросила,
Собі залишила, нікому не віддала.
Хоч як би тепло не було –
Та не дозріли ягоди калини.
Піднявсь останній лебідь на крило,
Не прийшов легінь до дівчини…
Не дочекалася весілля Осінь,
У білій сукні у фаті,
Присіла біля перелазу,
І посивіла в самоті.
Завмерло серце, як в природі
Замерзли і поля, й річки.
Розсипалась фата на іній,
І землю вкрили всю сніги…
На білім - кетяги калини,
Як кров багряна зацвіли.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605651
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 10.09.2015
«Моя Україно, недоле моя,
Була ж ти мені дорогою,
А нині тебе вже питаюся я,
Ой, що ж ти зробила зі мною?..»
7 вересня 1962 року, коли перші секунди відбивали початок нового дня, самотнє тіло Тодося Степановича Осьмачки перебувало між свідомістю і людською природою. Застиглий погляд очей, кольору осіннього неба, дивився через вікно Пілгрім Стейт госпіталю, що на Лонг Айленд в Нью – Йоркську, в надії побачити світанок. Душа тримала нитку долі, кінець якої був десь за океаном, у далекій, але такій рідній йому Україні: де соняхи повертають свої важкі голіви назустріч сонцю, на луках пахне лепехою і полином, де на горбочку, понад ставом примостилась батьківська хата, а на сільському вигоні височіє Храм, який здалеку був схожий на богатиря у білій сорочці та золотому шоломі, що стоїть зі списом у руці, а над ним хрест Божий сяє, як оберіг людських душ села Куцівки.
А колись це немічне, паралізоване тіло було скалою, об яку розбивалися хвилі комуністичної брехні. А він був Прометеєм, якого до чужого берега прикували емігрантські ланцюги, і кожен день серце краяла туга за Батьківщиною. І треба ж так: раніше у рідній йому Україні не давали говорити, навіть думати по - українському. Батогом керуючої руки забирали до «кремлівської клуні» владу у ради, землю у селян, хліб у голодних, мир у народу. Всі дисиденти до влади терору, як «вороги народу» прийняли мученицьку смерть від кулі, голоду, холоду таборів. Бо правду народу в імперії могли говорити тільки блазні і блаженні. Ні, блюдолизом Тодось Осьмачко ніколи не був, тож вдавав із себе юродивого на паперті розвалин держави, в якої забрали ім’я, сплюндрували мову, націю п’ятикутною зіркою перетаврували на «совєтський» народ». Народ, ради якого Тодось був готовий нести на собі хрест сорому і зневаги, надіючись на його прозріння, відцурався від нього . Правнуки німих кобзарів, сліпих чумаків, глухих козаків прогнали «апостола селянської правди» із рідного села, з України за те, що розпалював полум’я єресі на дволиких братовбивць і христопродавців москалів, які розорали батьківську хату, розрили материнську пуповину.
«Блаженні ви, коли будуть ганьбити вас та переслідувати, і зводити на вас усякі наклепи та лихословити вас через мене» (Мат. 5. 11.)
Він не вмів плавати - ні за течією, ні проти неї. Тому й тікав від переслідування «всесоюзної божевільні», щоб не стати безвольним «добровільним» рабом. Ненависть до вбивць – чекістів, до брехунів і нелюдів, що принижували народи і людину, ніс в своєму серці Тодось Осьмачка. Щоб нащадки українців, на й сама історія винесли їм кару: злочин проти України і самого життя не повинен бути прощений.
Тому все, що він бачив, вирішив зберегти для нащадків, щоб не розстріляли, не загратували, не згноїли, не забули. Та без хліба спеченого з українського жита , без джерельної водиці з батьківської криниці, без подиху вільного вітру з Холодного яру, без пісні солов’їної у вишневому саду - на чужині можна збожеволіти. Та хіба краща доля спіткала тих титанів слова, що залишилися у радянській імперії: Ігоря Калинця, Івана Багряного, Василя Стуса..?
«О, сило Божа і безсилля враже,
Свята уяво у людей,
Ти твориш світ, якого наше
Бажає серце кожен день…
Але воно справляє чорну драму
Людині в блисках дум і мрій,
Коли ніколи вже не найде храму
Й назад прилине в серце їй.»
…Багряний світанок підіймався зі сторони Сміли, коли на вигоні перед Куцівським храмом зупинилась машина. З неї повисипали комсомольці. Під сміх і пісні молоді яничари обв’язали тросами хрест на дзвіниці і натягнулася струна. Вибитими очима дивились обдерті мученики святі зі стін і молили Бога: «Прости Господи душі їх, бо вони не знають, що творять.»
Впав замертво дзвін на землю, і покотилася луна через Куцівку, Носачів, Кирилівку, Умань за океан. І вирвалася із грудей душа та прилинула до храму, щоб утримати останню надію на порятунок , дороговказ повернення додому. Зігнули, та не звалили хреста, обірвався трос…
Зітхнувши з полегшенням, пішла Тодосева душа на Божий суд із надією, що повернеться колись у рідні святі місця. І зустрінуть його земляки і устелять дорогу чорнобривцями. І прийме грішне тіло рідна куцівська земля, а душа разом із душами всіх мучеників молитиметься за волю України в храмі Різдва Пресвятої Богородиці, над яким вічно сяятиме хрест Божий, як оберіг людських душ всього українського народу.
…в Баварії я став, мов гострий колос
Або мов з хмари спущена стріла
З бажанням – тугою почути голос
З далекого черкаського села.
Я уникав приязні, мов загину,
І сорочки, купаючися, дер…
І, гей, в Баварії за пуповину
Земля мене шарпнула ось тепер!
Між добром і злом є межа, переступати яку – гріх. Переступиш – зло як вірус розповсюдиться на все і всюди. Воно стає безмежним. На цій межі - наше сьогодення і ми – побратими Тодося Осьмачки.
Це до нас крізь століття і про нас його пророчі слова:
«І будуть в землях чужини питати:
- Гей, що то там на сході стогне, без сорочки?
І відповідь дадуть нові Пілати:
- Собі спромігся кулю в груди мати
На ріднім полі тихий українець мовчки!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604932
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2015
До Богородиці поставлю свічку,
Молитимусь за тебе, сину.
Очей своїх я не зімкну всю нічку,
Все думкою до тебе лину.
О ,Мати Божа, всім ти помагаєш:
Дай рушничком йому дорогу,
Від всього злого ти оберігаєш,
Веди ж його до отчого порогу.
О , Матінко Пречиста Пресвятая,
Не дай йому спіткнутися об черству душу.
Віддати у життя для інших
Мушу своє дитя, як ти свого, Благая.
Скотилася сльоза гарячим воском
І ранок загасив молитви нічку,
Мої молитви ти прийми покровом,
Нехай не гасне долі його свічка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603727
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.09.2015
Вечірня зіронька прощалася із сонцем,
Ніч кралася до хати, на поріг.
Тінь промінцем сховалась за віконце,
І котиком лягла мені до ніг.
Спустився місяць, щоб послухать,
Чарівну пісню солов'я.
А світлячок, із зірочками,
В танку казковому кружля.
Там Мавка лісова шепоче вітру,
Щоб той косу їй розчесав.
А він, пустун, їй дарував цілунки,
Туманом, плечі обіймав.
Там, біля млину, за селом,
Русалка мила ноги у росі.
По місячній дорозі, понад ставом,
Пішла до легеня у всій своїй красі.
Він у човні співає пісню,
Із соловейком в перелив.
А місяць їм, на скрипці грає,
Кохання вічного мотив.
Ця пісня про кохання, про любов,
Про очі чарівні, дівочі.
Що не дають йому заснуть,
Він думає про них і дні і ночі.
Ніч чарівниця з місяцем кохалась,
Де пахне чебрецем і полином.
Там де прощались,там в траві зостались,
Росинки – перли, оповиті сном.
Затихло все…
Надходить ранок.
Вкриває прохолодою тих, хто не спить.
Дрімоту проганя світанок.
Час зупинивсь…
Лише на мить…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603274
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2015
Самотньо бродить у саду
бабине літо.
Зриває з гілок на ходу
туман у сито.
Розсіявся туман в траву
перлами – росами.
А осінь йшла по росах тих
ногами босими.
Золотокоса, чарівна
іде засмучена,
Що вчора з літечком була,
тепер розлучена.
Не чути співу солов’я
вже на калині.
Заплутавсь сонця промінець
у павутині.
Сонячна осінь у гаю
була журливою,
а ніч купальська стала враз
вся горобиною.
Багряне листя, як вуаль
вітер зриває,
нічого вічного, на жаль
в житті не має.
Летіли павутинки вдаль,
неначе мрії,
Що ще повернуться назад
літа надії.
Останній спалах теплих днів
посіяв жито…
Чекає осінь у саду
бабине літо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603070
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 30.08.2015
Із чого починається для мене Батьківщина?
Наснагу й силу що дає?
Для мене Батьківщина – це моя родина,
Це те коріння, що у мене є.
Це стежка босоногого дитинства,
Яка вела до ставу за селом.
Це колискова пісня материнська,
Про мальви й чорнобривці за вікном.
Де пахне свіжа з печі паляниця,
Бабусин борщ вмліває в баняку,
Де соловей щебече у садку -
Це все мені ночами сниться.
Духмяний запах липи і акацій,
Моєї юності кохання.
І мама, що біля криниці
Рушник подарувала на прощання .
Це батькова сорочка – вишиванка.
Червоне й чорне – як життя моє.
Свята вечеря і родинні свята,
Батьківська хата – сонце осяйне.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603069
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.08.2015
пам'яті Тодося Осьмачки
У рідному селі Куцівці,
Біля ставка, на Реп'яхівці,
Стояла хата на горбочку,
Мов та дівчина у віночку.
А в тій хатині чеберяло
Моє дитинство босоноге.
В матусиних казках шукало
Ряденцем вислану дорогу.
Там біля хати у садочку,
Я слухав пісню солов’їну.
Пішов у вишитій сорочці,
Нести хреста за Україну.
Я божевільним був - для влади.
Я став вигнанцем на чужині.
Своїй любові я не зрадив,
Куцівці рідній, Батьківщині.
У мріях бачив я хатину,
Старих батьків біля порога.
Із чужини душа полине
Посповідатися до Бога.
Тут за Рудою на горбочку
Душею я навік спочину,
Де у вишневому садочку
Мою сховали пуповину.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602667
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 28.08.2015
Присвята Надії Савченко
Налетіли чорні круки
На нашу Вкраїну,
Взялись гнізда розоряти,
Пити кров невинну.
Стала діток захищати
Чайка сизокрила.
Та в нерівному двобої
Поранила крила.
Захотілось каїняті
Братового поля.
Тож направив яничарів
Забрати в неволю.
Заступилася за брата
Сестриця Надія.
Прийняла хрест мучениці,
Як колись Софія.
Цар ординський ненажера
Жінку викрадає,
На її тендітні руки
Кайдани вдягає.
Думав вражий харцизяка,
Як здола дівчину –
То поставить на коліна
Нашу Батьківщину.
Та стояла гордо й сміло
Незламна дівчина,
Бо молилася за неї
Ненька Україна.
Віримо, що не здолають
Ні мури, ні грати.
З перемогою зустріне
її рідна мати.
Прийде мир на нашу землю,
Розквітне держава.
Слава нашій Україні
І героям слава!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602665
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 28.08.2015
Чому в українській хаті завжди разом з образами Ісуса Христа, Святого Миколая висить портрет Тараса Григоровича Шевченка?
Вишитий, мальований, вирізьблений – на видному місці у рушнику?
Мабуть тому, що Кобзаря дуже поважає і шанує український народ.
Тарас Григорович Шевченко для мене – взірець досконалості, оберіг кожної оселі, якщо хочете – український Ісус Христос.
Пророк народної долі, апостол українського слова, кобзар державної духовності – Тарас Шевченко збудив приспану націю, запалив на тлі історії нові імена борців за славу і волю Батьківщини, кинув палкі гасла боротьби за незалежну Україну.
Він стає не безмовним ідолом, не маріонетним вождем, а сутністю кожного громадянина держави, хрестом нації, терезами душі і совісті.
Надівши вишиванку, співаючи Гімн держави - ти ще не українець, але цитуючи на пам'ять « Кобзаря» - ти вже патріот народу України.
Шевченкова поезія – як свята вода, що очищує душу від лукавого,
бруду лицемірства і брехні. Через призму Шевченкового слова проходить кожен, хто називає себе українцем.
Син кріпака стає Сином народу, Героєм України, наріжним каменем національності, месією волі, Поетом світового значення.
24 серпня 1991 року Незалежність Українська держава отримала також завдяки Тарасу Григоровичу Шевченку, який зберіг націю, зібрав синів і дочок України поміж народами. Майдан 2014 року скликав народ виконати Шевченків «Заповіт».
Народ, який колись був центром європейської культури і релігії, житницею світової економіки, знову йде шляхом, який заповідав Тарас Шевченко:
«І мене в сім'ї великій,
Сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601727
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2015