Іванна Западенська

Реквием по тебе…

Я  стою,  всё  смотрю  в  окно,
А  в  окне  дует  ветер  с  юга.
Мы  друг  другу  теперь  никто,
Мы  не  знаем  теперь  друг  друга.

Было  сказано  много  слов,
Было  сделано  много  поступков.
Я  ведь  думала,  что  любовь,
Я  ведь  шла  на  любые  уступки.

И  навстречу  тебе  шагать,
Я  готова  была  всегда.
Я  боялась  тебя  потерять,
Не  боялась  остаться  одна.

Все  моря,  океаны  мира,
Я  готова  была  перейти.
Лишь  бы  был  ты  со  мною,  милый,
Вместе,  рядышком.  Только  ты.

Сердце  смог  только  ты  похитить,
Ты  один  душу  взволновал.
Между  нами  тянулись  нити,
Что  недавно  их  ты  порвал.

Уходил,  возвращался  вновь,
Я  бросалась  тебе  на  шею.
Я  так  верила,  что  любовь,
По-другому  ведь  и  не  умею.

За  тобою  хоть  тенью,  ползком,
Только  б  следом  всегда  идти.
О  тебе  лишь,  любимый,  одном
Были  все  мои  сны  и  мечты.

Я  прощала  любой  косяк,
Всё  простила  бы  и  приняла.
Ведь  душе  без  тебя  никак,
Я  сейчас  будто  умерла.

Ты  ж  ошибку  мою  не  простил,
Ты  прогнал  меня  и  забыл.
Это  значит,  что  ты  не  любил,
Что  неправду  ты  мне  говорил.

Но  я  верила  всей  душой,
Привязалась  к  тебе  до  боли,
Так  хотела  всегда  быть  с  тобой,
Быть  твоею  навеки  судьбою.

Я  любила  тебя...  и  люблю,
Никогда  не  смогу  забыть.
Пусть  другое  совсем  говорю,
Только  этого  мне  не  скрыть.

Что  лукавить,  да  что  таить,
Я  любить  тебя  буду  всегда.
Но  мне  нужно  тебя  отпустить,
И  принять,  что  осталась  одна.

Одиночества  я  не  боюсь,
Без  тебя  я  остаться  боялась.
Я  сейчас  очень  больно  бьюсь,
Хоть  и  прежде  уже  разбивалась.

И  свершилось,  произошло,
То,  что  было  мне  худшим  страхом.
Всё  закончено,  всё  ушло,
Превратилось  в  золу,  стало  прахом.

Эти  чувства  меня  довели,
Очень  многое  изменилось.
Они  всё  ещё  есть,  не  ушли,
Да  такие,  что  и  не  снились.

Но  внутри  будто  пустота,
И  не  радует  ничего.
Я  одна,  совершенно  одна,
Но  не  надо  мне  никого.

Только  он  один  нужен  был,
Но  ушёл,  ничего  не  оставив.
Видно,  всё  таки  не  любил,
Раз  страдать  так  меня  заставил.

Мне  от  боли  охота  кричать,
Мне  от  боли  охота  выть.
Но  приходится  лишь  молчать,
Продолжая  скучать  и  любить.

Он  меня  в  корне  изменил,
С  ног  на  голову  перевернул
Жизнь  мою  и  вокруг  весь  мир,
И  на  миг  будто  к  жизни  вернул.

А  потом  всё,  что  дал,  отнял,
Очень  больно,  резким  рывком,
Крылья,  что  за  спиной,  оторвал,
Сделал  жизнь  мне  кошмарным  сном.

Он  был  раем  моим  и  адом,
Он  любовью  мне  был  и  болью,
И  лекарством,  и  сильным  ядом,
Он  на  раны  мои  был  солью.

Оборвалась  внутри  струна,
Изменилось  всё  в  корне  вновь,
Я  одна,  я  останусь  одна,
Я  не  верю  больше  в  любовь.

И  мне  кажется,  что  умерла,
И  воскресла,  из  пепла  восстав,
Изменилась,  другая  я.
Та  же,  только  другой  состав.

Я  не  буду,  увы,  отрицать,
Приложила  здесь  руку  и  я.
Только  толку  теперь  вспоминать,
Только  толку  теперь  без  тебя.

Я  простила  тебя  бы  и  вновь,
Только  б  слово  одно  сказал.
Потому  что  это  -  любовь,
Хоть  не  верю,  хоть  и  финал.

Я  скучаю,  но  не  скажу,
Никогда  уже  не  позову.
Не  жалею,  не  плачу,  не  жду,
Только  всё  ещё  тихо  люблю.

Не  судьба  значит,  видно,  нам,
Звёзды  видимо  против  нас.
И  слова  "никому  не  отдам"
Затерялись  уже  среди  фраз.

Всё  закончилось,  это  финал,
И  теперь  я  бегу  от  себя.
Настоящую  ты  не  принял,
И  забыл  как  любила  тебя.

И  забыл  как  ты  мне  говорил,
Что  я  маленькая  твоя,
Что  беречь  изо  всех  сил
И  любить  меня  будешь  всегда.

Только  я  не  забыла,  увы,
Или  к  счастью.  Как  знать,  как  знать...
Среди  ропота  слов  и  молвы,
Я  тебя  потеряла  опять.

Это  было  последний  раз,
И  теперь  уже  навсегда.
Упустили  с  тобою  наш  шанс,
Утекло,  как  сквозь  пальцы  вода.

Вот  осталась  теперь  одна,
Мне  не  страшно  давно  одной.
Только  страшно,  что  без  тебя,
Только  жаль,  что  ты  не  со  мной.

Всё  готова  была  стерпеть,
Все  ошибки  твои  прощать,
Песни  только  тебе  петь,
И  стихи  лишь  тебе  писать.

Лишь  бы  рядом  с  тобою  быть,
И  глядеться  в  твои  глаза,
Словно  в  зеркало.  И  любить,
И  любить  тебя  навсегда.

И  в  один  миг,  всё  в  тот  же  час
Обнимать  тебя  и  целовать,
Будто  первый-последний  раз,
Всю  до  капли  себя  отдавать.

Только  нет  и  не  будет  нас,
Мне  пора  тебя  отпустить.
Упустили  с  тобою  наш  шанс,
Упустили  возможность  любить.

Не  держу  ни  обиды,  ни  зла,
Не  желаю  тебе  ненастья.
Всё  ещё  ведь  люблю  тебя  я,
И  хочу  тебе  только  счастья.

Злюсь  скорее  сама  на  себя,
Не  умею  себя  сдержать.
Потеряла  тебя  навсегда,
И  уже  не  вернуть  опять.

День  за  днём,  ночь  за  ночью  вновь
Пролетают,  проходят  мимо.
Точно  знаю,  моя  любовь
К  тебе  искренна  и  не  мнима.

Ночью  снова  от  боли  свернусь,
Буду  корчиться  и  дрожать.
Никогда  уже  не  проснусь
От  кошмара.  Нельзя  мне  спать.

Потому  всё  смотрю  в  окно,
А  в  окне  дует  ветер  с  юга.
Мы  друг  другу  теперь  никто,
Мы  не  знаем  теперь  друг  друга...


P.S.  Посвящается  моей  первой  и  последней  любви...  такой  уже  больше  точно  не  будет...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844767
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 12.08.2019

Лавка. Джон і Дружок… або Справжня дружба

Ми  познайомились  в  парку,  на  лавці.  Тоді  ми  обоє  були  маленькими.  Ти  взяв  мене  до  себе  додому,  назвав  мене  Дружком.  Це,  напевне,  круто,  коли  у  тебе  є  власний  Дружок,  який  завжди  буде  з  тобою,  не  зважаючи  ні  на  що  і  ні  на  кого,  ні  на  які  обставини  і  причини.  Ми  разом  гуляли,  сміялись,  бігали,  гралися.  Ми  разом  росли.  Ти  ще  був  зовсім  юним,  а  я  вже  був  старшим  за  тебе.  Але  наші  стосунки  не  змінювались.  Ми  щодня  повертались  на  місце  нашого  знайомства.  Там  завжди  світило  сонце,  навіть  тоді,  коли  з  неба  лився  дощ.  Мені  подобалось  це  місце.  Судячи  з  твого  виразу  обличчя  і  щирої  усмішки  -  тобі  теж  подобалось.  Ми  разом  дорослішали.  
Потім  ти  одружився  і  вже  приділяв  мені  менше  уваги.  Але  я  не  ображався,  я  розумів  тебе.  Я  ж  Дружок.  Твій  Дружок.  Потім  у  тебе  народилось  щось  маленьке.  Я  погано  розумів  що  це  чи  хто  це,  але  ти  любив  його  і  приділяв  йому  багато  часу  та  уваги,  значить  це  була  важлива  для  тебе  істота.  Навіть  важливіша,  ніж  я.  А  отже,  ця  істота  була  важлива  і  для  мене.  Тепер  уваги  мені  майже  не  перепадало.  Ти,  напевне,  просто  забув  про  мене.  Але  я  все  одно  не  ображався  і  завжди  був  готовий  прийти  до  тебе  на  допомогу.  Ти  тільки  покликав  би  мене  і  я  би  одразу  прийшов.  Напевне,  ти  б  навіть  покликати  не  встиг  би  до  того,  як  я  примчусь.  
А  потім  сталось  щось  погане.  Бо  всі  плакали.  Твоя  дружина  теж.  А  я  не  знав,  чому  ж  вони  плачуть.  Просто  не  розумів.  Потім  я  побачив  тебе  сплячого.  Вони  поклали  тебе  у  якесь  дивне  ліжко.  Ти  там  був  сам:  такий  блідий  і  в  чорному  костюмі,  а  руки  лежали  схрещені  на  грудях.  Я  намагався  тебе  розбудити,  але  не  зміг.  Я  хотів  піти  з  тобою,  але  мені  не  дали.  Згодом,  твоя  дружина  вийшла  заміж.  Що  сталось  з  цією  маленькою  істотою  далі  -  не  знаю.  Можливо,  її,  як  і  мене,  випхали  з  дому.  Бо  ця  істота,  як  і  я,  теж  була  тобі  дорога.  
Я  не  знав  куди  мені  йти  і  пішов  туди,  де  ми  вперше  зустрілись.  Побачивши  нашу  лавку,  я  швидко  побіг  до  неї.  Я  виліз  на  неї  і  так  лежав,  і  лежав.  Я  чекав  тебе.  А  ти  все  не  приходив.  Я  думав,  що  ти  прийдеш,  як  і  раніше  приходив.  Як  тоді,  коли  ми  вперше  познайомились.  Але  ти  не  прийшов.  Напевне,  ти  просто  забув  мене  або  те  місце,  де  ми  познайомились.  А  я  тебе  не  забув.  А,  можливо,  з  тобою  сталося  щось  дуже  погане?  Але  що  ж  тоді  сталося?  Чому  ти  все  не  приходиш?  Якщо  щось  сталося,  чому  ти  не  покликав  мене  на  допомогу?  Я  прийшов  би,  тобі  лише  варто  було  покликати  мене.  Я  ж  Дружок,  я  завжди  приходив  тобі  на  допомогу,  коли  вона  була  тобі  потрібна.  І  тут,  я  раптом  відчув  різкий  біль.  Я  не  знав,  звідки  він  йде,  але  я  відчував  його  все  ближче  і  ближче.  А  потім,  я  заплющив  очі,  і  далі  я  вже  нічого  не  розумів.  
Джоне,  що  сталося,  скажи  мені?  І  тут,  я  побачив  тебе.  Ти  був  майже  прозорий.  Настільки  прозорий,  що  я  бачив  в  тобі  своє  відображення.  Воно  було  теж  прозорим.  Ти  біг  до  мене  на  зустріч.  Я,  не  знаючи,  що  робити,  теж  побіг  назустріч  тобі.  Я  відчув,  як  ти  обіймаєш  мене,  але  ти  чомусь  був  такий  холодний  і,  наче  проникав  крізь  мене  так  само,  як  я  крізь  тебе.  Я  теж  був  холодний.  Чому  так,  Джоне,  і  де  ми  є?  Ти  сказав,  що  теж  не  знаєш,  що  ти  лише  зрозумів  те,  що  ми  померли.  А  як  це?  Що  це  означає?  Що  означає,  померли?  Я  тебе  зовсім  не  зрозумів.  Це  було  уперше,  коли  я  не  розумів  тебе.  
Ми  кудись  пішли.  І  потім  я  побачив  до  болю  знайоме  місце  -  нашу  лавку,  на  якій  ми  уперше  побачились.  Ми  підійшли  до  неї.  Тут,  як  і  раніше,  завжди  світило  яскраве  сонце.  Ти  сказав,  що  ми  тепер  будемо  тут  жити.  Мені  сподобалась  ця  ідея.  Джоне,  давай  ніколи  більше  не  будемо  розлучатися,  давай  завжди  тут  жити!  Тільки  тут  і  більше  ніде!  З  усіх  місць  мені  запам`яталось  лише  це  місце  і  лише  воно  припало  мені  до  душі.  Сподіваюсь,  Джоне,  що  тобі  також.  Ти  обійняв  мене  і  просто  кивнув  головою.  
Я  не  знав,  що  ти  мене  розумієш  і  вмієш  читати  мої  думки.  А  я  завжди  розумів  тебе  і  вмів  читати  твої  думки.  То  виходить,  тепер  не  тільки  я  твій  Дружок,  а  й  ти  мій??  Це  круто!  Круто  мати  свого  власного  Дружка.  Тепер  і  я  знаю,  як  це.  Ти  посміхнувся  і  погодився  зі  мною.  Тепер  ми  вже  ніколи  більше  не  розлучались  і  залишились  жити  на  нашій  лавці  назавжди.  Ми  жили  тут  вічно.  Вічно  -  це,  напевне,  так,  як  і  назавжди.  Я  не  дуже  добре  розумів,  що  таке  вічно  і  з  чим  його  їдять,  але  це  слово  мені  сподобалось,  бо  воно  було  після  слів  "ми  жили  тут",  а  значить,  це  хороше  слово.  Дякую  тобі,  Джоне,  ти  справжній  Дружок...


29.09.2015  р.

Це  оповідання  -  це  твір,  з  якого  все  й  почалось.  Саме  воно  стало  першим  моїм  твором.  Я  б  хотіла  сюди  викласти  щось  нове,  але  поки  у  мене  продовжується  затяжна  творча  криза...  Та  сподіваюсь,  що  прийде  час  і  вона  минеться,  і  тоді  до  мене  повернеться  мій  хист.  А  якщо  не  повернеться,  то  значить  його  ніколи  й  не  було,  і  все  це  було  просто  красивим  сном,  де  я  на  щось  була  здатна...  :(  Дуже  дякую  всім,  що  читали  мене,  це  для  мене  було  і  є  дуже  важливим.  Дякую  всім  за  схвальні  і  за  несхвальні  відгуки:  схвальні  приносили  мені  радість  і  відчуття  потрібності,  відчуття  хоч  маленької  слави,  а  несхвальні  -  відточували  мої  твори,  мої  творчі  вміння  та  навички,  робили  мене  сильнішою  і  більш  здатною  до  написання  хоча  б  більш-менш  хороших  творів.  Дякую  за  все,  любі  мої!  Сподіваюсь,  що  ще  колись  порадую  Вас  всіх  якимись  хорошими  творами,  якщо  доля  буде  до  мене  милостивою!  А  поки...  а  поки  лише  те,  що  завалялось  у  купі  моїх  писанин.  І  маю  надію,  що  не  гірше,  ніж  те,  що  тут  вже  було  :)  :)
Нехай  доля  буде  з  Вами  всіма  милостивою  і  хай  сонце  осяє  Ваші  життя!!!  Добра  Вам  всім,  любі  мої!!!  І  мирного  нам  всім  неба!!!  :13:  :23:  :13:  :45:  :heart:  :flo06:  :22:  :16:  :flo26:  :icon_flower:  :give_rose:  :apple:  :friends:  :kiss:  :love18:  :tender:  :curtsey:  :flirt:  :friendz:  :flowers:  ;)  :)  :)
Дякую  за  увагу!  :)  :)  :13:  :22:  :23:  :13:  :give_rose:

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800161
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2018

Признание…

Не  вижу  смысла  я  ни  в  чем,
В  тебе  лишь,  милый  мой,  одном.
И  пусто  так  день  ото  дня,
Когда  со  мною  нет  тебя.

Во  тьме  ночной,  при  свете  дня
Ты  помни:  я  люблю  тебя!
И  солнце  светит  ярко-ярко,
Но  мне  ни  холодно,  ни  жарко.

Я  никакая,  я  -  никто,
Когда  ты  сильно  далеко.
Ведь  кем  я  буду  без  любви?
Всего  лишь  существо  Земли.

Никак  иначе  и  не  больше,
Читай  же,  милый,  между  строчек:
Ты  -  моя  жизнь  и  ты  есть  я,
Я  рада,  что  я  -  лишь  твоя.

Твоя  до  мозга,  до  костей,
А  ты  -  лишь  мой,  больше  ничей.
И  счастье  оттого  аж  прет  -
Во  мне  любовь  к  тебе  живет.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796823
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 23.06.2018

Сквозь боль и муки проходя…

Сквозь  боль  и  муки  проходя,
И  крылья  за  спиною  изувечив,
Мы  все  живем  день  ото  дня
От  встречи  только  к  новой  встрече.  

На  месте  в  этой  жизни  не  стоим,
То  вниз,  то  вверх  –  падения  и  взлеты.
Мы  все  проходим  путь  исповедим,
Плюсуя/минусуя  обороты.

И  кто  мы,  и  зачем  мы?  Тишина…
Наверное,  нам  знать  это  не  надо.
Вся  наша  жизнь  –  сплошная  пелена,
Похожа  на  проклятье  и  награду…

Вопросы  «Что  к  чему?»  да  «Почему?»
Понятны,  но  излишни  до  абсурда.
Ведь  вовсе  неизвестно  никому:
А  кто  же  мы,  зачем  мы  и  откуда…

Душа  проходит  рай,  проходит  ад,
Проходит  жизнь,  чистилище  и  снова.
Проходит  как  и  стар,  так  ровно  млад,
И  повторится  круг  опять  по  новой.

Привыкли  все  лишь  жалобы  писать,
Ругаться,  обижаться  друг  на  друга,
Обиды  все  мельчайшие  считать,
И  так  уже  циклично,  так  по  кругу.

С  одного  поколения  в  иное,
Не  ценим  вовсе  счастья  мелочей.
А  разве  это  так  уж  слишком  много:
Ценить  мгновенья  и  ценить  людей?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722840
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 11.03.2017

А мне бы… а мне бы… летать…

А  мне  бы...  а  мне  бы...  летать...
Ты  был  или  не  был?  Как  знать...
Прошел,  может,  мимо  меня,
Другой  свою  верность  храня...

Тот  сон  был  таким,  словно  явь...
От  участи  этой  избавь:
Отрезав  кусочек  души,
Ты  кровью  моей  согрешил.

Мой  ангел,  а,  может  быть,  бес!
Увы,  к  Вам  исчез  интерес.
Прескорбно  должна  сообщить:
Не  стоило  душу  любить.

До  капли  себя  всю  отдав,
От  мыслей  до  боли  устав,
Я  в  памяти  всё  сохраню,
И  в  серце  своём  схороню.

А  что  же?...  А  что  же  теперь?
Мой  ласковый  преданный  зверь,
В  избытке,  излишестве  чувств,
Простите,  но  я  не  вернусь...

Я  птица...  свободная  птица,
И  всё,  что  ночами  мне  снится,
О  чём  можно  только  мечтать:
А  мне  бы...  а  мне  бы...  летать...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722763
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.03.2017

Пізнє каяття… (присвята колишній подрузі)

Знати  б:  де  впасти  -  підклала  би  сіна...
Та  я  заслужила  на  це  покарання.
Втратила,  мабуть,  єдину  людину,
Що  вірила  в  мене,  як  була  сама  я.

Ми  часто  втрачаєм,  а  потім  цінуєм,
А  треба  би  було  раніш  цінувати.
Бо  пізно  вже,  навіть  коли  ми  шкодуєм,
Бо  зради  не  можна  ніколи  прощати.

Шкодую,  та,  може,  воно  і  на  краще,
Вона  гідна  ліпшої  подруги,  точно.
Я  маю  надію:  вона  ще  пробачить,
І  рано  чи  пізно  вже  остаточно.

Я  більш  не  проситиму  дружби  у  неї,
Не  буду  просити  писати  до  мене.
Бо  надто  великі  то  привілеї,
Нічого  людину  вже  цю  не  поверне.

Хай  буде  в  житті  її  щастя  і  радість,
Здоров'я,  добро,  щирі  друзі,  кохання.
І  хай  оптимізмом  сповниться  реальність,
Аби  посміхалась  щодня,  ще  від  рання.

Прошу  всіх  так  строго  мене  не  судити!
Усі  часом  роблять  помилки  фатальні.
Не  треба  їй  більше  зі  мною  дружити,
Бо  я  -  не  найкраща,  я  -  не  ідеальна.

І  дружба  мене  не  дарма  уникала,
Мабуть,  я  не  варта,  щоб  з  кимось  дружити.
Я  знала,  я  знала,  я  точно  це  знала!
Таку,  як  мене,  неможливо  любити...

Я  справді  за  неї  хвилююсь  і  досі,
Водночас,  щаслива  за  неї  і  рада.
Можливо,  забуду  це  все  я  невдовзі,
Хоча  я  не  проти  завжди  пам'ятати.

Бо  часто  були  у  нас  радісні  миті,
Ми  рідко  сварились  і  сперечались.
Тепер  пора  в  спогадах  все  залишити,
Прийшов  час  тепер  і  нам  розлучатись...

Друзі  й  колеги  любі,  шановні
Бажаю  Вам  завше  товариша  мати,
Ніколи  не  кидайте  їх.  Безумовно,
Друзів  не  можна  ніколи  кидати.

І  треба  в  житті  їх  іще  заслужити,
Й  довіру  підводити  їхню  не  можна.
Бо  легко  чи  тяжко  стає  нам  всім  жити,
Лише  вони  помогти  нам  спроможні.  

Лише  справжні  віддані  друзі  і  вірні,
Лишаються  з  нами  у  радості  й  горі,
Коли  ми  багаті,  і,  навіть,  як  бідні,
Коли  ми  здорові,  і,  навіть,  як  хворі.

Так  дай  же  Господь  вам  усім  таких  друзів!
Цінуйте  таких  от,  що  рідкісно  справжні,
Які  вам  дістались  по  добрій  заслузі!
І  повсякчас  будьте  до  них  ви  уважні...




*Хочу  пояснити  -  не  пишу  для  визнання,  похвали  цього  вірша.  Не  хваліть  його,  бо  нема  за  що.  Якщо  ця  людина,  про  яку  писала,  колись  його  прочитає,  то  сподіваюсь  -  пробачить.  На  подальше  спілкування  не  сподіваюсь,  головне,  щоб  просто  пробачила  і  не  тримала  на  мене  зла  і  образи.  Мені  справді  буде  легше,  якщо  я  буду  знати,  що  це  так.  Вона,  мабуть,  після  всього  думатиме,  що  я  це  спеціально...  проте,  це  не  так.  Як  не  дивно,  але  не  так.  Мені  просто  багато  чого  згадалось,  і  багато  наболіло,  накипіли  різні  емоції...  захотілось  їх  вилити  і  заодно  вибачитись,  бо  тет-а-тет  якось  соромно  і  боязко.  Я  знаю,  що  не  заслужила  на  пробачення,  бо  обіцяла  одне  -  зробила  інше.  Це  ж  своєрідна  зрада.  Але  маю  надію,  що  емоції  рано  чи  пізно  втихнуть  і  я  все  ж  зможу  стати  пробаченою  за  свій  вчинок...  Дякую  тобі  за  все,  якщо  ти  це  читаєш.  І  пробач!...  За  все  пробач...

Знаю,  що  не  місце  тут  для  вибачень,  проте  більше  не  маю  де  цього  зробити.  А  совість  десь  полегшити  треба...  та  й  з  людиною  цією  треба  пояснитись,  бо  так  не  можна.  
Не  судіть  строго,  я  лише  вчусь  жити  у  цьому  світі...
І  вибачте  за  зайву  багатослівність,  але  коли  накипає,  нічого  іншого  не  лишається.  
ЦЕ  ВСЕ  НЕОБОВ'ЯЗКОВЕ  ДЛЯ  ПРОЧИТАННЯ!!!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718293
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.02.2017

Про час…

А  час  минає,  час  іде,
А  час  нікого  не  щадить,
Не  зупиняється,  не  жде
Ні  на  секунду,  ні  на  мить.

А  час  невпинно  лиш  біжить,
Усе  життя  крізь  нас  мина.
І  зупинити  хоч  на  мить
Його  можливості  нема.

А  час  минає,  час  тече,
Неначе  річка  чи  струмок.
І  не  змигнеш,  як  промайне
Короткий  твій  життєвий  строк.

А  час  летить,  шумить  крильми,
Невпинно  час  повз  нас  мина.
А,  може,  то  минаєм  ми?,  -
То  будуть  влучніші  слова.

Бо  час  проходить  без  кінця,
А  ми  родилися  для  смерті.
Сьогодні  -  є,  завтра  -  нема,
Хіба  що  пам'ять,  монументи

Про  нас  всіх  спогад  збережуть,
І  будуть  нести  чверть  віків.
Не  може  час  отак  минуть,
Бо  він  не  має  полюсів...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718233
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 14.02.2017

Горбатого могила виправить… (один з моїх роздумів про людей)

             Мене  завжди  мучила  одна  думка…  Чому  ми  просто  не  можемо  бути  щасливими?  Щодня  ми  ставимо  перед  собою  нові  цілі,  а  досягаючи  їх,  одразу  розуміємо,  що  цього  ще  мало,  і  так  по  колу,  ніби  за  якимось  давно  усталеним  циклом,  безкінечно.  Щодня  ми  зустрічаємо  нових  людей,  але  обов’язково  колись  знаходимо  причини,  аби  з  ними  розійтись,  підсвідомо  шкодуючи.  Щодня  ми  терпимо  брехню  і  брешемо  самі.  Тільки  кого  ми  хочемо  надурити?  Мабуть,  себе.  А  чи  не  дуримо  ми  себе,  коли  вдаємо,  що  щасливі?  Більшість  людей  –  підневільні  особи,  ними  керують,  маніпулюють  і,  зрештою,  рано  чи  пізно  їх  виводять  з  гри,  як  пішок  переможеного  суперника  у  шахах.  
             Ми  живемо  у  світі,  де  панують  гроші  і  влада.  Та  хіба  щастя  у  цьому?  Для  більшості  сучасних  людей,  саме  це  і  є  щастям.  І  стає  прикро,  коли  спостерігаєш,  як  син  продає  матір  чи  матір  сина  за  якийсь  папірчик  чи  за  посаду.  Вони  всі  називають  себе  щасливими  і  вільними  людьми.  Та  чи  так  це?  По  суті,  хто,  як  не  вони,  є  підневільними?  Вони  усі  –  раби!  Так,  саме  так,  вам  не  почулось.  Адже  вони  люблять  гроші,  боготворять  гроші,  поклоняються  грошам,  моляться  грошам  і  готові  віддати  життя  або  вбити  за  гроші.  Гроші  для  них  –  черговий  ідол.  
             Люди  настільки  нещасні,  що  постійно  мусять  вигадувати  щось  нове,  аби  у  це  вірити.  Спочатку  первісні  релігії,  містика,  потім  язичництво,  а  далі  християнство,  іслам,  буддизм  і  т.д.  Я,  звісно,  не  маю  нічого  проти  Бога.  Ба  навіть,  сама  у  Нього  вірю,  але  лише  за  однієї  умови:  Він  не  на  небі,  не  в  Раю,  як  кажуть  люди.  Він  десь  набагато  глибше,  у  нас  в  грудях.  Там,  де  наші  серце  і  душа.  Бо  ж  Бог  –  не  що  інше,  як  добро,  а  чорт  –  зло.  А  чи  не  в  людині  вічно  боряться  добро  і  зло?  І  тому,  коли  люди  винуватять  Бога,  то  нехай  згадають  про  те,  що  Він  живе  у  них,  а  значить  самі  винні,  що  вбили  Його  у  собі.  
             Та,  власне,  цей  роздум  –  не  про  добро  і  зло,  хороше  і  погане.  Він  –  лише  відчайдушний  крик  душі.  Бо  глянеш  на  людей  і  їх  вибрики,  то  аж  душа  болить.  Адже  розумієш:  ти  нічого  не  можеш  зробити,  нічого  вже  не  зміниш,  бо  немає  чого  змінювати.  Люди  завжди  були  такими.  Навіть  класики  ще  писали  про  людську  несправедливість  у  світі  та  їх  несправедливі  і  злі  діяння.  І  тут  лишається  або  змиритись  і  влитись  у  натовп,  ставши,  як  вони,  або  лишитись  одним  у  полі  воїном,  білою  вороною,  яка  не  може  вписатись  у  сучасний  (а,  може,  й  будь-який  інший  за  часовими  рамками)  соціум.
             Іноді  від  людського  лицемірства  аж  нудить,  особливо,  коли  ти  знаєш  правду,  і  дивлячись  у  це  «безневинне  обличчя»,  слухаєш,  як  воно  тобі  цинічно  бреше.  Люди  завжди  були  такими.  Людина  вчинила  переворот  у  світі,  відколи  її  нога  сюди  стала.  І  ніхто  не  знає,  чи  настане  цьому  кінець.  Хіба  що,  коли  кінець  настане  всім  нам.  
             Люди  ж  могли  б  бути  щасливими  і  робити  щасливими  інших,  та  в  тому  то  й  справа,  що  лише  могли  б,  але  не  є.  А  все  тому,  що  завжди  нам  мало.  Мало  досягнутого,  мало  усунутих  противників,  мало  зраджених  нами,  мало  нещасть  від  наших  рук…  усього  мало.  І  скільки  б  у  нас  не  було  чого-небудь  –  завжди  буде  мало.
             І  тепер  лише  мучить  одна  думка:  а  чи  зміняться  люди  коли-небудь  і  чи  є  у  нас  шанс  на  порятунок?  Мабуть,  таки  є.  Але  ми  самі  його  у  себе  забираємо,  коли  вкотре  намагаємось  обійти  одне  одного,  і  кожен  хоче  дійти  до  піку  першим,  роблячи  це  будь-яким  способом,  бо  як  кажуть:  на  війні  всі  засоби  –  хороші  (одна  з  людських  відмазок).  
             Отак  і  боремось  одне  з  одним  довіку,  замість  взаємодопомоги,  звинувачуючи  в  усьому  природний  відбір.  А,  може,  ми  самі  цей  природний  відбір  вигадали?  Може,  це  чергова  відмазка  наших  підлих  і  ницих  вчинків?
             Значить,  шансів  на  порятунок  усе  менше  і  менше  з  кожною  миттю.  Проте,  більшість  стверджує,  що  вони  –  щасливі,  і  їх  близькі  теж.  Тільки  чи  так  це  насправді  –  хто  зна.  Чи  знаємо  ми  взагалі,  що  таке  щастя?  І  чи  вміємо  ми  робити  когось  щасливими?  Усе  це  так  і  залишиться  запитаннями,  а  люди  так  і  залишаться  такими  ж  людьми,  як  і  раніше.  Бо  такий  видно  фатум  (до  речі,  ще  одна  людська  відмазка).  Та  хіба  не  ми  –  ковалі  свого  фатуму?  Як  скуємо,  так  і  буде.  
             От  і  виходить,  що  більшість  людей  –  маріонетки  своїх  власних  ілюзорних  уявлень  про  щастя,  підневільні  пішки,  раби.  А  де  ви  бачили  щасливих  рабів?  Я  –  ніде.  Отож  бо  й  воно.  
             То  чи  щасливі  ми  насправді?  Чи,  може,  це  –  чергова  наша  ілюзія?  Кого  ми  намагаємось  надурити?  Точно  себе.  Може,  я  –  надто  молода,  аби  судити  про  це,  але  прислухавшись  до  думки  класиків  і  сучасників  літератури,  що  є  метрами  у  цьому,  так  би  мовити,  ремеслі,  надивившись  на  чужі  долі  та  скуштувавши  трохи  й  власної,  я  зрозуміла  лиш  одне  –  люди  не  змінюються,  хай  би  там  що.  Адже,  накоївши  вже  стільки  горя,  ми  продовжуємо  і  далі  ходити  одне  одному  по  головах,  вважаючи,  що,  врятувавши  зараз  кілька  особин,  ми  можемо  врятувати  в  майбутньому  людство  від  вірної  загибелі,  як  виду,  і  таким  чином  зробити  всіх  щасливими.  Тільки  от  навряд  чи  це  допоможе.  Нам  вже  нічого  не  допоможе,  бо  горбатого  могила  виправить,  от  ми  й  до  могили  себе  ж  і  ведемо.  
             Прикро.  Боляче.  Страшно.  Прикро,  бо  люди  цього  не  розуміють.  Боляче,  бо  розумієш,  що  однодумців  мало.  Страшно,  бо  не  знаєш  чого  чекати  далі,  якщо  це  –  ще  не  найгірше.  
             Але  мене  досі  мучить  це  наболіле  питання,  на  яке  я  ніяк  не  можу  знайти  відповіді,  ніби  її  й  не  існує,  ніби  питання  риторичне  і  ні  до  кого  не  звернене:  ЧОМУ  МИ  НЕ  МОЖЕМО  ПРОСТО  БУТИ  ЩАСЛИВИМИ  І  РОБИТИ  ЩАСЛИВИМИ  ІНШИХ?  
             А  у  відповідь:  німа  тиша.  Бо  й  сказати  на  це  немає  чого.  Люди  звикли  протестувати  проти  всього,  що  направлено  проти  їхнього  «его»  і  принижує  їх  самолюбство.  Тому  лишається  людині  лише  відкидати  подібне  від  себе  і  не  звертати  уваги,  просто  ігнорувати.  Та  кого  ми  дуримо,  ігноруючи  правду?  Себе.  Безперечно  себе.  Лише  самих  себе.  
             Бо  досі  віримо,  що  правда  –  красива  і  солодка,  і  коли  вона  торжествує,  то  всіх  має  охоплювати  ейфорія.  Тільки  це  не  так.  Далеко  не  так.  Правда  –  гладка,  стара  і  страхітлива  жінка.  Тому  й  втікають  усі  від  неї,  жахаються,  як  вогню  чи  смерті.  Натомість,  брехня  –  струнка,  красива,  молода  дівчина.  Чи  ж  не  краще  мати  собі  другу,  ніж  першу?  Але  ніхто  навіть  не  здогадується,  що  за  нею  стоїть  все  та  ж  гладка,  стара  і  страхітлива  жінка,  яка  просто  натягнула  на  себе  маску  –  струнку,  красиву,  молоду  обгортку…  Та  це  вже  інший  розділ  все  тієї  ж  великої  людської  історії.
             Сама  не  знаю:  нащо  я  писала  усе  це.  Надії  достукатись  до  багатьох  сердець  вже  й  немає.  Просто,  як  я  вже  казала,  -  це  крик  душі,  яка  так  болить,  бо  накипіло  і  наболіло  занадто  багато.  Це,  зрештою,  -  просто  роздум,  філософський  відступ.  Тому,  не  судіть  строго!  
           Я  –  не  доросла  ще,  лише  вчусь…  Та  й  писака  з  мене,  мабуть,  ще  теж  поганий.  Та  я  вчусь.  Я  вчитимусь  і  надалі.  От  би  тільки  подолати  усі  свої  творчі  кризи,  незліченні  страхи  і  безпідставні  хвилювання,  свою  безхребетність  і  меланхолію…  і  вчитись  було  б  набагато  легше!  Та,  зрештою,  це  вже  інша  історія.  І  говорити  про  неї  я  зовсім  не  хочу.  Натомість,  я  ще  багато  чого  вам  розкажу,  коли  у  мене  буде  що  сказати.  Адже  з  кожним  днем  мені  все  більше  не  стає  слів,  і  навіть  зрадливе  натхнення  мене  покинуло.  А,  може,  сама  його  чимось  відлякала,  як  боязкого  метелика?  Хто  зна…
             Мабуть,  цей  роздум  –  також  ще  одна  спроба  повернути  себе.  Ту  бунтарку,  яка  живе  у  тутешніх  віршах.  Бо  вона  кудись  втекла  і  вже  не  хоче  повертатись.  Вона  навіть  покинула  без  єдиного  слова  ту  подругу,  яка  була  їй  найкращою,  і  вже  давно  їй  не  пише.  Може,  так  і  треба,  а,  може,  й  ні.  Та,  мабуть,  вона  їй  навряд  чи  пробачить  і  виправити  нічого  не  можна.  Та  й  навряд  чи  та  бунтарка  вже  повернеться.  Тому  й  лишається  отак  лише  самими  роздумами  жити,  бо  усе  чогось  не  вистачає  до  щастя.  
             От  бачите,  потроху  і  вливаюсь  у  натовп.  Мені  теж  не  вистачає  чогось  свого  для  щастя.  От  тільки  чого  –  не  знаю  й  досі.  Мабуть,  себе  колишньої  не  вистачає.  Але  ж  яка  різниця  чого?  Головне,  що  не  вистачає.  Мало.  Як  і  всім  усе  чогось  мало.
             Та,  в  будь-якому  випадку,  правду  у  народі  таки  кажуть:  «Горбатого  виправить  лише  могила»…


P.  S.  Якщо  побачите  десь  ту  бунтарку  -  пишіть!  Буду  дуже  вдячна  за  те,  що  знайшли  безсовісну  втікачку))  ;)
P.  S.  P.  S.  Та  й  просто  так  пишіть  -  буду  рада  кожному  з  Вас!  :))

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717532
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2017

Від любові до ненависті…

Тримай...  Я  падаю  глибоко  вниз.
Ходи...  Тебе  поведу  за  собою.
Візьми...  Це  зовсім  уже  не  каприз.
Лети...  Тримай  мене  міцно  рукою.

Я  -  крапля...  Поміщусь  в  тобі,  повір.
Повітря...  Так  шкрябає  кисень  легені.
Я  -  іскра...  Народжена  колись  із  зір.
Земля...  В  долоні  розсиплюсь,  напевно.

І  що?...  Куди  тепер  далі  іти?
І  як?...  Летіти  вже  більше  не  можу.
Чому?...  Незвідані  є  ще  світи.
А  де?...  Ходити,  як  інші  хочу.

Тримай...  Візьми  мої  крила  назад.
Лети...  Далеко  десь  за  горизонти.
І  знай...  Набрид  мені  цей  маскарад.
Віддай...  Тепер  на  ворожому  фронті.

Ти  був...  А,  може,  я  спала.  Не  знаю.
Забув...  Скрижалі  твої  проржавіли.
Нема...  А,  може,  то  я  лише  марю.
Нехай...  Віддай  лише  серце  і  крила.

І  ще...  Віддай  мені  ноги.  Так  треба.
Бо  так...  Не  хочу  я  більш  виділятись.
Тому...  Вже  більш  не  літатиму  в  небі.
Прощай...  Давно  вже  пора  розлучатись...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688512
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2016

Розділ І: Мабуть, не судилось…

             Два  роки  одне  і  те  ж  саме.  Так  набридло!  Ця  клята  дорога  вже  закарбувалась  у  моїй  пам’яті  і  витоптала  в  ній  власну  стежечку  до  серця.  Кожен  раз,  коли  я  сюди  їду,  хочеться  плакати.  Не  знаю,  чому.  Просто  не  розумію.  Але,  чомусь,  так  болить  десь  там,  у  грудях,  глибоко-глибоко,  де  не  бачать  рентгени  і  томографи.  
             Я  повинна  бувати  тут  щодня  після  роботи,  аби  ходити  на  сеанси  психотерапевта,  в  якого  лікую  своє  безпліддя.  Але  мені  мало  віриться,  що  від  цього  щось  зміниться.  Я  –  порожня!  Я  –  несправжня  жінка,  бо  не  можу  стати  матір’ю,  не  можу  народити  своєму  чоловікові  сина  чи  доньку!  Невже  якийсь  звичайний  психотерапевт,  з  яким  я,  вже  ось  як  два  роки,  ділюсь  найпотаємнішим,  зможе  мені  допомогти  у  моїй  біді?!  Тільки  цікаво,  чим?  Два  роки  ми  розмовляємо,  він  дає  мені  консультації,  поради,  прописує  якісь  таблетки,  від  яких  за  кермом  хочеться  спати.  І  я  досі  не  вагітна!  
             А  ще,  ми  з  чоловіком  на  обліку  в  сексопатолога  вже  два  з  половиною  роки.  Щодня  регулярно  кохаємось,  презервативів  не  купуємо,  уся  спальня  переповнена  тестами  на  вагітність,  але  досі  нічого.  Кожен  мій  тест  закінчується  однією  смужкою  і  моєю  істерикою.  Пітер  підтримує  мене,  але  я  знаю,  що  я  –  тягар  для  нього.  Йому  стає  все  важче  і  важче  зі  мною  з  кожним  днем.  Ми  почали  частіше  сваритись,  і  я  знаю,  що  це  через  те,  що  я  не  здатна  виносити  і  народити  йому  дитину.  Він  хоче  велику,  дружню  родину,  а  я  не  здатна  йому  її  дати.  
             З  одного  боку,  я  шалено  боюсь  його  втратити,  боюсь,  що  він  знайде  іншу  –  ту,  котра  зможе  йому  народити  малюка  –  і  тоді  всьому  буде  кінець.  А  з  іншого  боку,  я  його  чудово  розумію.  І  лише  тому,  що  кохаю  його,  я  б  не  стала  хапатись  за  нього,  як  за  останню  рятівну  соломинку  від  самотності.  Мабуть,  відпустила  б.  Люди,  вони  ж,  як  птахи.  Їм  треба  іноді  давати  волю.  Ми  закохуємось  у  свого  орла,  коли  він  у  вільному  польоті,  коли  він  шугає  коло  сонця,  яке  засліплює  очі.  Кохання  приходить  лише  в  умовах  повної  волі  і  природності.  Хімія  і  фізика  тут  усе  псують.  А  математика  і  бухгалтерські  розрахунки  тут  взагалі  зайві.  
             Хіба  комусь  буде  легше  від  того,  що  я  замкну  свого  орла  у  клітці?  Йому  точно  не  стане  легше.  Він  так  змарніє.  А  тоді,  змарнію  і  я,  спостерігаючи  його  останні  невільницькі  дні.  Людина,  як  і  птаха,  не  може  довго  жити  в  клітці.  У  неволі  людина,  нібито  твоя  цілком,  але  у  цієї  абсолютної  влади  і  тотального  контролю  є  свої  побічні  ефекти:  з  часом,  людина  починає  ненавидіти  свого,  так  званого,  господаря,  за  насильницьке  утримання.  Та  й  не  треба  про  плату  забувати.  За  все  завжди  доводиться  платити  у  цьому  житті.  Доки  вільний  твій  орел,  то  й  жити  буде  довше.  І  все  одно  буде  твоїм,  коли  віритимеш  йому.  А,  коли  замкнеш  його,  нехай  хоч  у  алмазній  клітці,  то  заплатиш  за  це  роками  його  життя,  яке  так  миттєво  вкоротиться  через  твою  дурну  забаганку.  І  вже  не  зможеш  ти  за  ним  спостерігати  стільки,  скільки  це  можна  було  б  робити,  коли  б  він  знову,  як  і  раніше,  витав  у  небесах,  будучи  цілком  вільним  птахом,  але  при  цьому,  зайнятим  тобою.  Він  помре  від  туги  за  свободою,  а  ти  до  кінця  життя  себе  цим  мучитимеш  і  совість  не  дасть  тобі  спокою  навіть  вночі,  коли  всі  сплять,  а  тобі  доведеться  ходити  нічним  містом  у  пошуках  смерті,  щоб  більше  не  мучитись.  І  кому  від  неволі  стане  легше?  Нікому.  Якщо  Пітер  скаже  мені,  що  у  нього  є  інша  жінка,  яка  йому  народить,  я  його  не  триматиму  і  не  влаштовуватиму  йому  скандалів  та  істеричних  сцен.  Я  його  просто  відпущу,  щоб  не  мучити  ані  його,  ані  себе,  ані  ту  жінку,  ані  їх  дитину.  Так  було  б  справді  краще  для  всіх.
             Щось  я  відійшла  від  головної  думки,  яка  мене  завжди  гнітить,  коли  їду  до  містера  Теннісона.  У  мене  досі  лишається  одне  тільки  питання,  на  яке  я  ще  так  і  не  знайшла  відповіді:  як  довго  усе  це  ще  триватиме  і  коли  я  нарешті  вже  побачу  ті  омріяні  дві  смужки  на  тесті?...  Це  вже  стає  нестерпним.
             Скоро  я  знову  піду  виливати  свою  душу  маловідомій  мені  людині,  яку  бачу  щодня,  проте  досі  не  знаю  чи  можна  цій  людині  довіряти.  У  мене  по  житті  було  мало  друзів,  тому  я  не  знаю,  як  визначати  друга  чи  ворога  і  за  якими  ознаками  це  потрібно  робити.  Друг  він  мені  чи  ні,  цей  містер  Теннісон?  
             О,  знайомий  паб!  Він  тут  вже  давно,  проте  я  дізналась  про  нього  тоді,  коли  уперше  тут  була.  Тобто,  два  роки  тому.  Тут  зовсім  нічого  не  змінюється.  Щодня  я  бачу  біля  цього  пабу  чоловіків,  які  або  зовсім  не  задоволені  життям,  або  аж  занадто  ним  задоволені.  Одні  п’ють  «Криваву  Мері»  за  нові  успіхи  в  житті,  при  цьому  так  норовливо  посміхаючись,  а  інші  –  просто  пиво  або  текілу,  сидячи  з  кислими  мінами  і  жаліючись  на  своїх  дружин  чи  тещ.  Цікаво,  а  що  б  обрав  Пітер:  «Криваву  Мері»  з  норовливою  посмішкою  чи  пиво  або  текілу  з  кислою  міною?  
             Ну,  гаразд,  досить  цих  роздумів!  Вони,  в  якійсь  мірі,  втомлюють  мене.  Чомусь  постійно  лізуть  у  голову  якісь  думки.  І  дуже  важко  закінчити  ці  постійні  роздуми.  Мій  психотерапевт  мені  казав,  що  це  від  того,  що  я  не  маю  чим  зайнятись.  Як  же  так?!  Я  навіть  попросила  Пітера  звільнити  хатню  робітницю,  бо  по  дому  усе  роблю  сама.  Я  чудово  готую,  відмінно  прибираю  і  при  цьому  встигаю  слідкувати  за  своїм  зовнішнім  виглядом.  А  ще,  я  шию  і  малюю.  Це  –  мої  хобі.  Я  вже  пошила  собі  чудову  вечірню  сукню  і  сорочку  для  Пітера,  намалювала  його  детальний  портрет  і  повішала  у  його  кабінеті,  аби  він  дивився  на  нього  і  згадував  про  мене,  про  те,  як  я  його  малювала  і  про  те,  як  ми  тоді  сміялись  і  грались,  наче  діти,  вимазавши  одне  одного  фарбами.  То  був  найкращий  день  у  моєму  житті.  То  був  єдиний  день,  коли  я  забула,  що  з  мене  немає  ніякої  користі,  що  я  –  несправжня  жінка,  порожня…  Але  увесь  час,  окрім  того  дня,  я  лише  про  це  й  думаю  і  ніколи  не  забуваю  про  свою  кару.  Кожен  день  одне  і  те  ж,  і  нічого  не  змінюється…
             А  ось  і  знайома  до  болю  будівля.  Ось  тут  я  і  просиджую  по  півтора  години  щодня.  На  другому  поверсі  цієї  будівлі  знаходиться  кабінет  містера  Теннісона.  Що  мені  робити?  Я  так  не  хочу  сьогодні  на  цей  клятий  сеанс!  Він  знову  почне  питати  мене  про  дитинство,  знову  почне  давати  свої  дурні  поради  і  знову  напише  на  рецепті  якісь  нові  таблетки,  які,  до  речі,  немало  коштують,  хоч  це  для  мого  чоловіка  і  дрібничка.  Мені  набридло  постійно  приймати  ці  таблетки,  набридло  постійно  сюди  їздити,  набридло  виливати  душу,  набридло  вислуховувати  поради  від  людини,  яка  каже,  що  чудово  тебе  розуміє,  а  насправді  -  ніколи  не  зрозуміє  твого  болю,  бо  ніколи  не  зможе  опинитись  в  твоїй  шкурі,  ніколи  не  зможе  зрозуміти,  як  воно:  бути  порожньою,  як  стара  китайська  порцелянова  ваза  Пітера.  Йому  мене  не  зрозуміти!  То  як  він  може  давати  мені  поради?!  Так  хочеться  звідси  втекти  куди  подалі,  де  очі  бачать.  Але  Пітер  буде  незадоволений  цим,  адже  він  платить  містерові  Теннісону  гроші  за  ці  прийоми  і  він  вкрай  стурбований  моїм  психологічним  станом.  Ну,  що  ж,  досить  тоді  сидіти  в  авто!  Скоро  вже  година  мого  прийому.
             І  ось  я  вже  підіймаюсь  сходами  на  другий  поверх.  А  ось  і  двері  до  кабінету  містера  Теннісона.  Чому  тут  ніколи  нікого  немає  у  черзі?  Невже  я  одна  така  ненормальна?  Дивно.  Але  мені  вже  якось  байдуже.  Хай  буде,  як  буде.
             Стукаю  в  двері,  чую:  «Заходьте!».  Ну,  все!  Була,  не  була.
             Прийом  проходив  як  завжди,  аж  доки  містер  Теннісон  не  почав  знову  питати  про  дитинство…
               -  Ви  пригадуєте  хоч  щось,  що  відбувалось,  коли  Ви  були  зовсім  малою?
               -  Лікарю,  як  я  можу  це  пам’ятати?
               -  Можете,  мем.  Ще  й  як  можете!  Ви  хотіли  б  зараз  спробувати  впевнитись  в  моїх  словах?
               -  Але  навіщо  мені  це?  Мені  розповідали  у  дитбудинку,  де  я  виховувалась,  що  моя  мати  була  справжньою  хвойдою,  яка  покинула  мене  напризволяще  і  викинула  у  смітник,  наче  пакет  зі  сміттям,  одразу  після  того,  як  народила.  То  для  чого  мені  тоді  знати  усі  подробиці  та  деталі  мого  колишнього  нікчемного  життя,  містере  Теннісон?
               -  Без  цього  ми  не  зможемо  дізнатись,  що  заважає  на  психологічному  рівні  Вам  завагітніти,  місіс  Браун.
               -  У  мене  все  в  порядку  з  психікою,  лікарю!  І  я  не  потребую  ніякого  лікування.
               -  А  хіба  я  щось  казав  про  лікування,  мем?  Я  лиш  сказав,  що  потрібно  вияснити  причини  Вашого,  начебто,  безпліддя.  Для  цього  нам  з  Вами  потрібно  заглибитись  в  минуле.  В  Ваше  далеке  і  неприємне  минуле.  Я  знаю,  що  Вам  цього  б  не  дуже  хотілося.  Але  ж  Ви  хочете  завагітніти,  місіс  Браун?
               -  Ви  ще  питаєте?  Містере  Теннісон,  Ви  самі  знаєте,  що  хочу.  Інакше  чому  я  ходжу  сюди  щодня  вже  два  роки?!  Але  чи  допоможе  мені  моє  минуле?  Я  не  впевнена…
               -  Я  Вас  і  не  питаю,  чи  впевнені  Ви.  Зате,  я  впевнений,  що  це  допоможе  Вам  позбутись  від  підсвідомого  страху  перед  думкою,  що  Ви  можете  стати  такою  ж,  як  і  Ваша  матір,  коли  народите.  Що  можете  покинути  свою  дитину,  відмовитись  від  неї.
               -  Я  не  маю  такого  страху!  Бо  я  такою  не  стану  точно!  Ви  що,  з  глузду  зійшли?!  Я  чекаю  на  цю  дитину,  як  на  дар  небес,  а  Ви  мені  кажете,  що  я  боюсь  того,  що  викину  цю  дитину,  як  моя  мати  викинула  мене?!  Це  все  цілковита  маячня!  Ви  хоч  розумієте,  що  кажете?  Це  все  дурниці!
               -  Заспокойтесь,  місіс  Браун.  Вам  так  лише  здається,  проте,  Ваша  підсвідомість,  на  мою  думку,  вважає  інакше.  Можливо,  дати  Вам  водички?
               -  Не  треба  мені  вашої  водички!  Ви  мені  допомагаєте  позбутись  від  депресії  чи  допомагаєте  її  поглибити,  містере  Теннісон?!  Мій  чоловік  Вам  не  за  це  платить.
               -  Річ  не  у  грошах,  мем.  Я  хочу  для  Вас  якнайкращого  майбутнього  і  щиро  Вам  цього  зичу.  Саме  тому,  я  б  хотів  запропонувати  Вам  сеанс  гіпнозу.
Коротко  кажучи,  цей  сеанс  напрямлений  на  те,  аби  виявити  Ваші  підсвідомі  страхи  і  образи,  про  які  Ви  навіть  не  здогадуєтесь,  і  позбутись  від  них  раз  і  назавжди.  Я  вводжу  Вас  в  стан  трансу  за  допомогою  маятника  і  Ви,  ніби  засинаєте,  проте,  настільки  поверхнево,  що  матимете  можливість  говорити.  Підкреслю,  що  розмова  в  цей  час  дуже  важлива,  адже  Ви  подорожуватимете  джунглями  своєї  підсвідомості,  з  якої  важко  потім  вибратись,  а  при  розмові,  місіс  Браун,  Ви  будете  йти  на  мій  голос  і  тоді  точно  не  загубитесь.  Я  Вас  запевняю,  що  це  цілком  безпечно.  Гарантую  Вам  це,  бо  я  професіонал  своєї  справи!  Ми  лише  дослідимо  глибини  Вашої  свідомості  і  підсвідомості,  щоб  усе  виправити.  Можете  не  хвилюватись,  я  ні  на  що  Вас  не  програмуватиму,  якщо  Ви  про  це  не  попросите  мене  сама.  Без  Вашого  дозволу  я  не  маю  ані  юридичного,  ані  людського  права  щось  з  Вами  робити.  Вирішуйте  сама,  місіс  Браун!
               -  Можна  мені  подумати?
               -  Звісно,  це  Ваше  право,  місіс  Браун.
               -  А  можу  я  попросити  Вас  про  одну  послугу?
               -  Звичайно,  я  Вас  слухаю.
               -  Ви  б  не  могли  називати  мене  просто  Марією?
               -  Але  за  трудовою  етикою  я  не  маю  права  цього  робити.
               -  Я  Вас  дуже  прошу,  мені  так  буде  значно  зручніше.  До  біса  ту  Вашу  трудову  етику!
               -  Ну,  гаразд.  Як  бажаєте,  Маріє.
               -  Дякую,  містере  Теннісон!
               -  Ну,  тоді  вже  й  Ви,  Маріє,  будьте  ласкаві,  кличте  мене  просто  Томасом.
               -  Гаразд!  То  ми  домовились?
               -  Звісно,  домовились!  До  речі,  Ви  приймаєте  таблетки,  як  я  Вам  казав?
               -  Так.  Доводиться  виконувати  Ваші  приписи,  на  жаль.
               -  Чому  ж  «на  жаль»?
               -  А  Ви  як  думаєте,  Томасе?  Людина,  яка  страждає  від  безпліддя  і  вже  не  перший  рік  ходить  по  клініках  та  психотерапевтах,  п’є  призначені  ними  заспокійливі  і  гормони,  а  воно  не  допомагає  аніскілечки,  може  усе  це  робити  на  радість?!  Ви  так  вважаєте?!
               -  Заспокойтесь,  Маріє!  Ось,  візьміть  водички!  Я  лише  вважаю,  що  Вам  варто  спокійніше  ставитись  до  життя  і  не  чекати  всього  отак  одразу.  Ви  ходите  до  мене  не  вже  два  роки,  а  всього  лише  два  роки.  Це  дуже  малий  і  нікчемний  термін.  І  скоро  Ви  це  сама  зрозумієте.  Не  смію  Вас  більше  затримувати!
               -  Дякую  за  турботу  і  за  воду,  але  я  сама  розберусь  зі  своїм  ставленням  до  життя,  Томасе!
               -  Власне,  Ви  до  мене  ходите,  аби  позбутись  від  депресії  і  безпліддя,  тому  Ваше  ставлення  до  свого  життя  –  це  також  моя  парафія.  Але,  як  вважаєте  за  потрібне,  то  більше  поки  що  не  зачіпатиму  цієї  теми,  якщо  для  Вас  це  так  боляче.
               -  Була  б  Вам  дуже  вдячна!  До  побачення,  Томасе!
               -  До  побачення,  Маріє!  Сподіваюсь,  що  до  скорого  побачення?...
               -  Ви  ж  знаєте,  що  я  ходжу  до  Вас  щодня,  тому  дарма  питаєте,  Ви  й  навіть  оглянутись  не  встигнете,  а  для  мене  кожен  день  іде  нестерпно  повільно,  бо  я  постійно  чекаю,  чекаю,  чекаю,  але  в  результаті  нічого  такого,  чого  б  найбільше  хотілось,  не  відбувається.  Мої  очікування,  мабуть,  даремні…
               -  Не  даремні,  Маріє,  далеко  не  даремні,  повірте  мені!  Що  ж,  тоді  до  завтра!  Завтра  Вам  буде  зручно  о  тій  же  годині?
               -  Так.  До  завтра,  Томасе!
             Нарешті  цей  нестерпний  прийом  закінчився…  Аж  зітхнула  з  полегшенням.  Як  же  я  хочу  вже  додому,  лягти  у  ліжко,  накритись  з  головою  і  просто  поплакатись  в  подушку,  яка  вже,  мабуть,  втомилась  від  моїх  сліз…  Набридло  чекати,  набридло  пити  таблетки,  ходити  по  лікарях…  Не  можу  так  більше!  
             Я  сіла  в  авто,  завела  його  ключем  і  поїхала.  Стоп!  А  куди  ж  я  їду?  Невже  я  їду  до  пабу?  Це  був  перший  раз,  коли  мені  хотілось  випити  від  моєї  безвихідності  і  безпомічності.  Відчуваю  себе  такою  розбитою  і  слабкою.  Точно,  їду  до  пабу!  До  біса  це  все,  я  хочу  відчути  хоча  б  на  одну  годину  полегшення!  
             І  ось  я  вже  біля  пабу.  Коли  я  зайшла  всередину,  то  побачила  те,  що  й  очікувала.  Там  знову  сиділи  чоловіки,  які  пили  «Криваву  Мері».  А  ще  там  були  чоловіки,  які  пили  текілу  і  пиво.  Сьогодні  я,  мабуть,  приєднаюсь  до  других  і  візьму  собі  текіли.  
               -  Доброго  дня,  мем!  Чого  бажаєте?
               -  Сьогодні,  бармен,  я  бажаю  текіли…
               -  Що,  день  не  видався?  
               -  Життя  не  видалось.
               -  Ось  Ваша  текіла.  Бажаєте  чимось  закусити?
               -  Ні,  дякую!  Скільки  з  мене?
               -  У  нас  недорого!  За  пляшку  текіли  у  нас  Ви  заплатите  так,  як  заплатили  б  за  півпляшки  в  інших  закладах.  З  Вас  сто  доларів.
               -  Ось,  тримайте!
               -  Зараз  я  дам  Вам  здачу,  мем!
               -  Не  треба  здачі,  залиште  собі!
               -  Але  ж  тут  двісті  доларів!
               -  Я  знаю.
               -  Дякую,  мем!  Приходьте  до  нас  ще!  Сподіваюсь,  що  наступного  разу  Ви  прийдете  не  по  текілу.
               -  Я  теж  сподіваюсь…
             Я  сіла  за  найближчий  столик.  Тут  було  злегка  накурено.  Але  мені  вже  було  все  одно.  Я  прийшла  сюди  з  метою  напитись  текіли,  як  ті  чоловіки,  які,  будучи  незадоволеними  своїм  життям,  приходять  сюди  щодня.  Але  я  не  збираюсь  приходити  сюди  щодня  пити.  Сьогодні  це  –  лише  моя  хвилинна  слабкість,  яка  завтра  минеться.  Я  знову  повернусь  у  ту  ж  колію,  в  якій  жила  завжди  і  все  знову  буде,  як  було.  І  це  мене  найбільше  лякає.  Бо  я  втомилась  від  того,  що  мене  переслідує  одноманітність.  Хочу  серйозних  змін!  Я  так  хотіла  б  жити  нормальним  людським  життям,  завагітніти  врешті  решт,  як  усі  нормальні  жінки,  і  народити  чудового  здорового  малюка.  Пітер  був  би  щасливий.  І  я  була  б  щаслива.  Але,  мабуть,  не  судилось  вже  мені  у  цьому  житті…  
             Що  ж,  вип’ю-но  я  тоді  текіли!  Маю  надію,  що  я  її  п’ю  не  лише  вперше,  але  й  востаннє.  Привіт  і  прощавай  назавжди,  моя  рятівнице!...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680590
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2016

А любов…

Куплет  І:

Не  раз  бува,  себе  питаю:
«Де  є  любов?»
«Шукай  у  Раю!»
Та  вже  нема  сил,  щоб  шукати.
Я  буду  чекати!
Його  чекати.
Його  одного.
І  серце  вмить  так  калатає,
Коли  він  є
Й,  коли  немає.
Чи  то  любов,  а  чи  розпука?
Я  не  хочу  розлуки!
З  ним  розлуки.
Ніколи.


Все,  що  хочу  сказати,
Чи,  може,  спитати:
«Де  любов  шукати?»


Приспів:

А  любов  буває  раз,
А  любов  вже  знає  час,
Коли  треба  їй  прийти
І  постукати  до  нас.
А  любов  –  на  все  життя!
Це  шалене  почуття.
А  любов  єднає  двох,
Бо  її  дарує  Бог…


Куплет  ІІ:

Три  слова  лиш,  а  я  радію,
Від  щастя  вмить,
Неначе  млію.
І  все  пливе  перед  очима.
Я  йому  буду  вірна!
Йому  лиш  вірна.
Йому  одному.
Рука  в  руці,  іскри  по  тілу.
Я  так  цього
Давно  хотіла.
Побути  з  ним  лиш  наодинці.
Ми  –  любовні  злочинці!
Два  злочинці.
Закохані  душі.

Я  лиш  хочу  сказати:
Я  буду  чекати,
Зустрічі  чекати!


Приспів:  (4  р.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679395
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2016

Говори со мной!…

Ты  не  брезгуй  моей  рукой  -
Пригодится  ещё  в  беде.
Говори!    Говори  со  мной.
День  и  ночь,  снова  целый  день.

И  в  глаза  изредка  смотри,
Так  невидимо  и  украдкой.
Говори  же  со  мной,  говори!
Светлым  днём,  темной  ночью  сладкой.

Ты  мне  душу  свою  открой,
Врата  в  сердце  свои  отвори!
Посиди  со  мной  и  постой,
Говори  со  мной,  говори...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678450
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 16.07.2016

Пролог. "Під знаком питання"

             Нервово  палячи  сигарету  «суперслім»,  вона  сиділа  у  своєму  «Rolls  Royce»  і  думала  про  своє  минуле,  теперішнє  і  майбутнє  життя.  
             Вона  –  звичайна  провінціалка,  в  минулому  -  валютна  повія,  а  зараз  -    просто  неймовірно  гарна  та  напрочуд  розумна  дівчина,  на  вигляд  двадцяти  шести  років.  Вона  –  це  Марія  Браун,  дружина  відомого  мільярдера,  власника  десяти  нафтовидобувних  свердловин,  фірми,  що  займається  нафтовим  бізнесом  та  розгалуженої  мережі  автозаправок  по  всьому  світу  Пітера  Брауна.
             Марія  ніяк    не  могла  збагнути:  як  вона,  двадцятишестирічне  дівчисько  і  повія  (тепер  вже,  щоправда,  екс-повія),  змогла  привабити  свого  чоловіка,  який    на  десять  років  за  неї  старший,  на  п’ятдесят  мільярдів  багатший,  удвічі  популярніший,  ставний  та  завидний  холостяк  і  ще  й  іноземець!  Що  ж  він  у  ній  знайшов?  Чим  вона  його  так  приваблює?  Можливо,  її  чоловік  збоченець  і  йому  подобається  бути  одруженим  з  екс-повією?  Чи  це  якась  чергова  гра  багатого  чоловіка?  А,  може,  це  усе  піар?  Але  ж  він  присягався  їй,  що  кохає  її.  Він  дав  обіцянку  перед  Богом  біля  вівтаря  у  храмі,  що  буде  з  нею  і  в  горі,  і  в  радості,  і  в  здоров’ї,  і  в  хворобі,  і  в  багатстві,  і  в  бідності,  пообіцяв  ніколи  не  зраджувати  її  і  не  брехати.  До  того  ж,  він  давно  хоче,  аби  Марія  народила  йому  двох  чудових  дітей.  Проте,  у  долі  на  все  свої  плани…
             Марія  витягнула  з  бардачку  свого  автомобіля  результати  аналізів,  котрі  здавала  тиждень  тому  у  центрі  репродуктології.  З  її  голови  ніяк  не  виходила  думка:  що  буде,  коли  Пітер  побачить  це?...  А  як  же  бути  їй?  Вона  ще  така  молода  жінка  і  їй  вже  не  судилось  почути  слово  «мама»  з  уст  своєї  власної  дитини!  «Ні!  Це  все  брехня!  Підступна  брехня!  Цих  лікарів  хтось  купив!»  -  проносились  думки  в  її  голові.  Та  хіба  вона  може  повірити  у  те,  що  це  –  правда?  Вона  не  може  з  цим  змиритись.  Або  це  –  брехня,  або  їй  немає  для  чого  жити.  Адже  вона  ніколи  не  зможе  відчути  життя  в  собі,  ніколи  не  зможе  простежити  за  його  розвитком  від  самого  початку  –  маленької  клітинки,  що  більше  схожа  на  крапочку  чи  краплину  води,  -  і  аж  до  самого  кінця  –  маленької  істоти,  що  гідна  того,  аби  належати  до  Homo  Sapiens…  А,  може,  вона  гідна  навіть  більшого.  Гідна,  аби  її  любили.
             А  чого  гідна  Марія?  Невже  вона  не  гідна  стати  матір’ю  і  прикласти  хоч  раз  у  житті  своє  маленьке  дитя  до  грудей?  Невже  вона  не  гідна  любові?  Можливо,  її  не  дуже  далеке  і  не  дуже  близьке  минуле  стало  причиною  її  біди?...  Кажуть,  що  дівчата  легкої  поведінки  покарані  природною  стерилізацією.  Мабуть,  то  її  таки  Бог  покарав.  І  вона  не  в  тій  ситуації,  коли  можна  прокричати  у  небеса  запитання  «За  що?»,  тому  що  вона  сама  наперед  вже  знає  відповідь…  А  відповідь  криється  в  її  минулому.  В  усьому  винне  її  кляте  минуле!  Ні,  то  не  минуле….  То  вона  сама,  чорт  забирай!  Краще  б  вона  взагалі  не  народжувалась  на  цей  світ…
             Марія  досхочу  накаталась  містом,  тепер  пора  додому.  Але  ще  хвильку:  потрібно  знищити  ці  дурні  аналізи.  Пітер  не  повинен  дізнатись  про  її  безпліддя.  Коли  прийде  час,  то  вона  сама  йому  про  це  розповість,  без  всіляких  папірців,  які  не  вартують  навіть  дрібної  частинки  уваги.  Але  ж…  вона  так  не  хоче  йому  брехати.  Марія  обіцяла  не  брехати  йому  біля  вівтаря  у  храмі,  коли  вони  вінчались.  Та  тепер,  виходить,  що  вона  порушує  свою  клятву.  
             Вона  розірвала  цей  міцний  папірець  в  шматочки.  У  цей  момент  її  очі  засвітились  злістю  і  гнівом,  ненавистю  і  звірячим  інстинктом.  В  погляді  виднілась  образа.  На  кого?  Вона  сама  не  знає.  Мабуть,  на  себе.  А  ще,  можливо,  на  матір,  яка,  народивши  її  на  цей  жорстокий  світ,  викинула  її  на  вулицю,  як  непотріб,  як  сміття,  через  що  Марія  згодом,  у  свої  сімнадцять  «з  хвостиком»,  стала  заробляти  своїм  юним  тілом  на  прожиття.  Та  хіба  ж  це  матір?!  Ну,  чому  ж  їй  Бог  дав  дитину,  а  Марії  не  дає?  Вона  точно  буде  кращою  мамою.  Вона  точно  не  допустить  того,  аби  її  дитина  заробляла  своїм  тілом.  Ні  у  сімнадцять,  ні  в  двадцять  сім,  ні  в  сорок.  Ніколи!  Раптом,  на  її  лиці  замиготіла  така  безпомічність.  Марія  виглядала  в  цей  момент,  наче  зранене  кошеня,  яке  тицьнули  носом  в  її  помилку,  в  її  злочин,  за  який  вона  відбуває  покарання  і  в  якому  давно  вже  розкаялась.  Хіба  ж  Бог  не  всепрощаючий?!  Хіба  Він  не  пробачає  навіть  тих,  хто  скоїв  найбільший  гріх,  але  щиро  покаявся  в  ньому?  Вона  ж  покаялась…  Але  покарання  їй,  як  виявилось,  все  одно  не  уникнути.  Звісно,  вона  ж  навіть  зачата  була  порочно.  Її  матір  просто  спала  зі  всіма  підряд  і  одного  разу  завагітніла.  Як  вона  тільки  не  намагалась  позбутись  від  цієї  дитини…  Проте,  Марія  гідно  трималась  за  життя.  Вона,  ще  навіть  не  народившись,  боролась  за  шанс  вижити  і  вже  нажила  собі  ворога  в  лиці  своєї  непутящої  матері,  в  лоні  якої  Марії  довелося  виживати  аж  цілих  дев’ять  місяців.  І  невже  вона  так  затято  боролась  і,  тримаючись  на  волосинці,  хапалась  за  останню  рятівну  соломинку,  аби  вижити,  щоб  тепер  дізнатись,  що  вона  просто  безкорисна,  порожня  і  непотрібна  істота?  Ні,  цього  не  може  бути!  Не  може  бути,  аби  все  було  настільки  складно  і  настільки  погано…  Цього  не  може  бути!...
             Марія  зібрала  усі  шматочки  триклятого  папірця  і  вийшла  до  ставку.  Ставши  на  мості,  вона  довго  думала  чи  не  повторити  долю  цих  шматочків  і  не  пірнути  у  цей  ставок  вже  раз  і  назавжди…  Але  як  же  Пітер?  Він  цього  точно  не  витримає.  Ні,  вона  повинна  тримати  себе  у  руках.  Вона  мусить!  А  тому,  декілька  хвилин  подивившись  в  ставок,  виплакавшись  йому,  як  старому  доброму  другові,  і  викинувши  шматочки  папірця,  який  підтверджував  її  безкорисність  у  цьому  світі,  вона  повернулась  до  свого  автомобіля,  відкрила  двері,  завела  двигун  і  відправилась  додому,  думаючи  про  своє  минуле,  теперішнє  і  майбутнє  життя.  Стоп!  А  чи  є  у  неї  якесь  майбутнє?  Тепер  воно  явно  опинилось  під  великим  знаком  питання…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677478
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2016

Прощальное письмо королевы Анны…

Ангел  мой  и  друг  беспечный,
Вот  письмо  тебе  пишу.
В  нем  любовь  свою  навечно
Я  чернилом  сохраню.

Что  написано  рукою,
Говорят,  что  не  горит.
Милый  мой,  ты  не  со  мною...
Мне  от  этого  болит.

Боль  моя  неутолима!
Лишь  в  неведении  живу...
Как  ты  там,  король  любимый?
Без  тебя  уж  не  могу.

Но  иное  угнетает
Безпрерывно:  день  и  ночь...
Моё  тело  умирает,
Но  взамен  дарует  дочь.

Нашу  милую  малышку
Очень  трудно  родила.
Силы  тратила  я  слишком,
Еле-еле  уж  жива.

Но  ещё  одно  несчастье:
Наш  народ  уж  без  тебя
Весь  измаялся  в  ненастье,
И  бунтует  без  конца.

Я  не  знаю,  что  мне  делать...
Как  приказы  отдавать...
Милый  мой,  я  не  посмела  б
За  тебя  всё  тут  решать.

Моё  сердце  больно  бьётся
В  этой  мирской  суете.
Государство  распадется
Без  тебя  извне  и  вне.  

Ты  в  походе..  Знаю.  Знаю.
Но  спасенья  уже  нет.
Враг  идёт  и  наступает,
Денег  нет  уже  в  казне.

На  войну  ушло  всё  злато,
Людям  нечего  уж  дать!
Казначей  ещё  проклятый
Воровал!  Теперь  бежать?!

Я  больна  душою,  плотью...
И  твоей  в  том  нет  вины!
Завтра,  может,  иль  сегодня
Не  увидимся  уж  мы.

Для  того  тебе  писала:
Позаботься  обо  всём,
И  о  дочке,  что  оставлю,
И  о  людях,  мой  король!

Что-то  с  горя  заболела...
Королеве  уж  конец.
В  прах  прошу  сжечь  моё  тело
И  поставить  прах  в  дворец.

Да,  больна  я.  Ненадолго.
Я  больна,  но  не  тобой.
Зов  наивысшей  меры  долга
Позовет  меня  с  собой,

Стоя  близко  предо  мною.
Я  ему  подчинена!  
Я  больна,  но  не  тобою.
Ненадолго  я  больна!

Что  ж,  прощай,  мой  ангел  милый,
Мой  любимый,  вечный  друг!
Знай,  что  я  тебя  любила,
И  сейчас  ещё  люблю............




От  автора:
 История  выдумана...  Любые  совпадения  с  историческими  фактами  или  с  какими  то  людьми  случайны.  :)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673243
рубрика: Поезія, Другая поезия вдохновления
дата поступления 19.06.2016

Пісня Червоної Шапочки (за мотивами казки "Червона Шапочка" - на новий лад)

Я  витру  рученьки,  біленькі  рученьки,    
Біленькі  рученьки  в  біленький  рушничок.  
 
І  вдягну  курточку,  червону  курточку,    
Червону  курточку  й  червоний  капюшон.  
 
Червона  Шапочка,  Червона  Шапочка,    
Червона  Шапочка  –  усі  мене  зовуть.  
 
І  маю  друзів  я,  багато  друзів  так,    
І  всі  вони  зі  мною  до  бабусі  йдуть.  
 
На  Вовка  Сірого,  на  Вовка  Сірого,    
На  Вовка  Сірого  я  в  лісі  набреду.  
 
Ой,  так  боюся  я!  Ой,  як  боюся  я!  
Ой,  так  боюся  –  до  бабусі  не  дійду!  
 
Втікати  буду  я,  втікати  буду  я,    
Втікати  буду,  все  одно  я  не  втечу!  
 
Бо  Вовк  швидкий,  прудкий,  бо  Вовк  швидкий,  прудкий,    
Як  дожене,  то  просто  гучно  закричу!  
 
«Мисливці  на  вовків,  мисливці  на  вовків!»,    
Так  лементую:  «Порятуйте!  Поможіть!»,    
 
Вже  аж  спітніла  вся,  вже  аж  спітніла  вся,    
Вже  аж  спітніла  й  моя  ніженька  болить.  
 
А  Вовчик  Сіренький,  а  Вовчик  Сіренький,    
За  ногу  тягне  все  мене  кудись  у  ліс.  
 
Я  плачу  і  кричу,  я  плачу  і  кричу,    
І  все  не  знаю  чи  то  Вовк,  а  чи  то  біс.  
 
А  Вовк  усе  біжить,  усе  кудись  біжить,    
На  крик  мій  не  зважає  –  бовдур,  сірий  пень.  
 
Вовчара  Сірий  той,  Вовчара  Сірий  той,    
Такий  байдужий  і  холодний,  як  тюлень.  
 
Він  до  бабусі  йде,  він  до  бабусі  йде,    
Він  до  бабусі  йде  і  тягне  все  мене.  
 
Коли  ж  уже  прийдем,  коли  ж  уже  прийдем,    
І  коли  вже  мій  біль  в  моїй  нозі  мине.  
 
Ой,  там  бабусенька!  Ой,  там  бабусенька!  
Ой,  порятуйте!  Той  Вовчара  нас  зжере!  
 
Вовчику  Сіренький!  Вовчику  Сіренький!  
Тебе  благаю,  ну  пусти!  Пусти  мене!  
 
Не  їж  бабусеньку!  Не  їж  бабусеньку!  
Не  їж  мене  -  тобі  дам  з  м’ясом  пиріжки!  
 
Такі  смачненькі  вже,  такі  смачненькі  вже,    
Там  смачне  сало,  м’ясо  є,  тільки  пусти!  
 
Не  захотів  той  Вовк!  Не  захотів  той  Вовк!  
Моїх  смачненьких  з  м’ясом  пишних  пиріжків.  
 
Зайшов  в  будиночок,  зайшов  в  будиночок,    
І  затягнув  мене.  Отут  вже  поготів!  
 
Не  врятуватись  нам!  Не  врятуватись  нам!  
Кричи,  бабусенько!  Благаю!  Ой,  кричи!  
 
Може,  почують  нас!  Може,  почують  нас!  
І  порятують,  як  кричати  «Поможіть!».  
 
І  відчинились  вмить,  і  відчинились  вмить,    
І  відчинились  двері,  вітер  загудів.  
 
Зайшли  мисливці  в  дім,  зайшли  мисливці  в  дім,    
Зайшли  мисливці,  що  полюють  на  вовків.  
 
І  непереливки,  і  непереливки,    
І  непереливки  вже  Вовчику  тепер.  
 
Застрелять  бідного,  застрелять  бідного,    
Застрелять  бідного  і  більше  не  втече.  
 
Не  буде  їсти  більш,  не  буде  їсти  більш,    
Бабусь  нещасних  і  онучок  їх  малих.  
 
Не  буде  їсти  більш,  не  буде  їсти  більш,    
Всіх  хлопчаків,  жінок  і  дівчат  молодих.  
 
Відсвяткували  ми,  відсвяткували  ми,    
Відсвяткували  перемогу  всі  разом.  
 
Вже  мертвий  Сірий  Вовк,  вже  мертвий  Сірий  Вовк,    
А,  значить,  в  світі  разом  з  ним  померло  зло.  



29  серпня  2015  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663322
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 01.05.2016

Слова, слова, одні слова…

Слова,  слова,  одні  слова...  
Знайомі  нам  до  болю.  
І  сил  їх  слухать  вже  нема,    
Лиш  забирають  волю.  
 
Лети  ж,  мій  пташе,  в  далечінь!  
Шукай  же  вітра  в  полі!  
Тільки  залиш  хоча  би  тінь    
В  моїй  глухій  розмові.  
 
Мовчання  -  злото  без  ціни,    
Слова  ж  й  гроша  не  варті.  
Якби  ж  ми  знали,  що  дурні  
В  словесному  азарті.  
 
Забрати  б  людям  язики,    
Щоб  більш  не  говорили.  
Навіщо  говорить  думки,    
Що  так  вже  наболіли?  
 
У  цьому  світі  все  одно    
Їх  мало  хто  оцінить.  
Таке  буває  лиш  в  кіно,    
Коли  слова  щось  змінять.  
 
Не  варте  слово  ні  на  мить    
Й  маленької  уваги.  
Бо,  коли  серце  наше  спить,    
Слова  -  лиш  гра  й  розвага.  
 
А  словом  можна  навіть  вбить,    
А  словом  можна  й  ранить.  
Подумаймо  хоча  б  на  мить:    
Де  логіки  тут  грані?  
 
Ні  людськості,  ні  логіки,    
На  жаль,  в  словах  немає.  
Невмілі  слова  дотики    
Лиш  душі  нам  проймають.  
 
А  як  же  кожному  болить,    
Як  по  болючім  місці  
Ударить  словом,  і  на  мить    
Сховає  дух  ся  в  нірці.  
 
Бо  має  дух  маленький  страх:  
Бояться  душі  болю.  
Людина  спалює  все  в  прах    
Своїм  невмілим  словом.  
 
Людина  є  корислива,    
Шукає  лиш  вигоди.  
І  всюди,  де  людські  слова,    
Одні  лише  незгоди.  
 
Слова,  слова,  одні  слова...  
На  жаль,  нічого  більше.  
Вже  сили  слухать  їх  нема,    
Та  й  не  вистача  вірша...  



20  вересня  2015  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663147
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2016

Я скляна, кришталева, фаянсова…

Я  скляна,  кришталева,  фаянсова,    
Не  залізна,  сталева,  вольфрамова,    
Наче  зірка  я  сяю,  не  глянцево,    
Розтікаюся,  наче  бальзамова.  
 
Я  сніжинка,  я  хочу  розтанути,    
На  руці  твоїй  рідній  зігрітись,    
І  краплинкою  хочу  я  падати,    
І  з  очима  твоїми  зустрітись.  
 
Та  тобі  на  усе  лиш  начхати,    
Ти  не  любиш,  якщо  все  одно,    
То  навіщо  потрібно  брехати,  
Зникаючи  зовсім  на  дно?
 
І  не  треба  брехливих  слів,    
Я  не  вірю,  не  вірю  я  мові,    
Несподівано  ти  посмів,    
На  граблі  мене  кинути  знову.  
 
Я  не  ходжу,  танцюю  по  граблях,    
Вже  чоло  виблискує  глянцево.  
Не  залізна,  сталева,  вольфрамова,    
Я  скляна,  кришталева,  фаянсова...  



20  лютого  2015  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662967
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2016

Великого міста вогні…

Великого  міста  вогні  без  упину  горять,  
Не  гаснуть,  здається,  ніколи.
Усе  собі  світять,  усе  миготять,  
Проспекти  і  траси  за  збігами  долі,  
Світлішими  роблять  маленькі  вогні.
Що  раптом  згасають.  О,  ні!

Великого  міста  вогні  горять  без  упину,  
Як  темрява  тільки  прийде  уночі.
Й  колишуть  те  місто,  як  мати  колише  дитину,  
З  любов'ю  співаючи  тихі  пісні.
І  тільки  наступить  ранок,  маленькі  вогні,  
Одразу  згасають  чомусь.  О,  ні!

Горять  без  упину  великого  міста  вогні,  
Й  нема  їм  початку,  зате  є  кінець.
Колись  вже  назавжди  згаснуть  вони,  
Як  іноді  гасне  від  туги  з  півсотні  сердець.
Ох,  любі  мої  і  світлі  маленькі  вогні,  
Чомусь  знову  згасли.  О,  ні!  О,  ні...



3  жовтня  2015  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662359
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 27.04.2016

Кохання чи хвороба?…

Ми,  наче  з  різних,  із  сторін,  
Кохаєш  ти?  А  я  кохаю.
Й  не  вимагаю  я  взамін  
Ані  кохання,  ані  раю.

Ми,  наче  з  різних,  із  планет,  
Чужі  чи  рідні?  Я  не  знаю.
Зв'язок  єдиний  -  інтернет,  
І  більше  я  не  вимагаю.

Ми,  наче  з  різних,  із  світів,  
Ти,  може,  з  Марсу,  я  -  з  Венери.
Усе  лише,  як  ти  хотів.
Усе  лише  в  твоїх  манерах.

Ми,  наче  з  різних,  із  кінців,  
І  в  нас  дороги  надто  різні.
І  в  множині  безсмертних  слів,  
Запам'ятаються  лиш  пізні.

Ми,  наче  з  різних,  із  книжок,  
І  з  різних  зовсім  ми  історій.
Й  на  переплеті  двох  стежок,  
Лише  кохаю  я  -  не  хвора...



15  жовтня  2015  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662354
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2016

Достиглі яблучка… або Я не встигла!…

Достигли  яблучка  в  осінньому  саду,  
Й  додолу  впали:  у  верби  пожовкле  листя.
Я  ще  прийду,  коханий,  чуєш?  Я  прийду!
І,  навіть,  як  дорога  буде  вся  імлиста.

Промінчик  сонця  у  холодних  я  руках  
Тобі  несу,  щоб  освітити  твою  душу.
Я  прилечу  до  тебе:  справді  чи  в  думках,  
Та  бути  поруч,  знаю,  я  з  тобою  мушу.

І  не  тому,  що  треба,  звичай  є  такий,  
А  все  тому,  що  вже  без  тебе  тут  несила.
Ти  почекай  на  мене  трохи,  любий  мій,  
І  прилечу  до  тебе  я  на  білих  крилах.

Достигли  яблучка  в  осінньому  саду,  
Вони  не  впали.  Ні,  зовсім  вони  не  впали!
Обов'язково  ще  до  тебе  я  прийду,  
Бо  почуття  мені  незмірних  сил  надали.

І  в  тім  саду  моїм  осіннім  вже  давно,  
Достиглі  яблучка  вже  зовсім  перестигли.
Замалювала  осінь  серця  полотно,  
А  я  не  встигла...  Вибач,  любий,  я  не  встигла...



16  жовтня  2015  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662296
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2016

Testament życiu…

Ще  буде  багато  в  житті  почуттів,    
Ще  буде  багато  симпатій,  фанатів,    
І  тих,  хто  б,  як  жінку,  тебе  захотів,    
І  тих,  хто  б  хотів  твоїм  дітям  буть  татом.  
 
Не  плач,  не  засмучуйся,  все  буде  "Ок!",    
І  в  вікна  твої  ще  постукає  сонце,    
Принісши  тобі  у  долонях  зірок,    
Піде,  залишивши  відкритим  віконце.  
 
Поглянь,  навкруги  так  багато  людей,    
І  в  кожного  біди  свої  і  проблеми.  
Бо  випробування  -  то  наш  привілей,    
А  не  каприз  і  не  примха  системи.  
 
Ти  сліз  вже  не  лий,  лише  трохи  поплач,    
Бо  в  світі  ніхто  твоїх  сліз  і  не  вартий.  
Спочатку  уб'є,  потім  скаже:  "Пробач!",    
Віддавши  тобі  на  погони  всі  карти.  
 
Не  бійся  відкритись,  та  не  довіряй,    
Допоки  людину  ти  перевіряєш.  
Не  смій  падать  з  ніг!  І  не  докоряй  
Ти  Господу-Богу,  бо  права  не  маєш!  
 
Він  дав  тобі  все,  що  міг  дати  в  дари,    
Бо  Бог  лиш  дарує  людині  фундамент.  
А  ти  побудуй  на  нім,  а  не  вали,    
Життю  твому  світлий  тестамент...  



17  жовтня  2015  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662111
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.04.2016

Закохалась! Закохалась!… або Ой, рятуйте! Поможіть!… (присвячення минулому)

Що  робить?  Уже  не  знаю.
Закохалась!  Закохалась!
Так  шалено  я  палаю,  
Я  не  знаю,  що  то  сталось.

Познайомились  в  мережі,  
В  павутинні  для  людей.
Перейшло  то  вже  всі  межі,  
Серце  рветься  із  грудей.

Скажу  подрузі  я  вірній,  
Щоби  була  рятувала,  
Мої  пориви  надмірні  
З  пів-дороги  обривала.

Прив'яжи  до  батареї!
Зав'яжи  докупи  руки!
Буде  легше  біля  неї,  
Щоб  не  було  тої  муки,  

Від  спокуси  написати,  
Го  величності  Василю,  
Ну,  за  що  отак  карати?
Я  зовсім  не  розумію.

Щоб  кохала  отак  сильно,  
І  без  нього  не  могла.
І  без  міри  божевільно,  
Го  хотіла  я  тепла.

Що  робити?  Що  робити?
Вірна  подруго,  скажи!
Треба  руки  мені  бити!
Рідна,  мила,  ну,  в'яжи!

Бо  напишу,  бо  подзвоню,  
Бо  не  зможу  я  отак.
Ти  тримай  мою  долоню,  
Щоб  подала  тобі  знак,  

Коли  треба,  щоб  тримали,  
Мене  четверо  чи  двоє.
Закохалась!  Закохалась!
Що  зі  мною?  Що  зі  мною?...



17  жовтня  2015  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662105
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 25.04.2016

Роль чоловіка…

Одного  прекрасного  ранку,  
Прокинувшись  на  самоті,  
Зустріла  вона  на  світанку,  
Жовтаво-червоні  вогні.

То  сонячне  було  проміння,  
Що  стукає  тихо  в  вікно,  
Впиваючись,  наче  коріння,  
У  шовкову  постіль,  в  пальто.

Вона  підіймається  з  ліжка,  
Вдягає  сорочку  і  йде,  
Взуваючи  капці  на  ніжки,  
Будильник  на  тумбу  кладе.

І,  взявши  гребінь  для  волосся,  
Розчісує  заспані  кучері.
Їй  знову  це  вміло  вдалося,  
Неначе  волосся  приручене.

Складаючи  постіль,  білизну,  
Вона  мимохіть  одягається,  
Усе  це  їй  вже  не  в  новизну,  
Вона  на  цьому  уже  знається.

Вже  ліжко  охайно  застелене,  
Вона  біля  дзеркала  крутиться,  
В  будинку  запахло  зеленню,  
Шкода,  що  її  не  торкнутися.

Вода  вже  почала  литися,  
І  чути  чийсь  спів  у  ванній,  
То,  певне,  вона  пішла  митися,  
У  час  невиправдано  ранній.

І  пастою  з  присмаком  м'яти,  
Почистила  біленькі  зуби,  
Усе  намагалась  згадати,  
Свій  сон  про  небесні  шлюби.

І  ось  вона  вийшла  з  ванної,  
Закручена  в  білий  рушник,  
І  образом  недоторканної,  
Полила  віконний  квітник.

Підходячи  плавно  до  дзеркала,  
Спускає  рушник  на  підлогу,  
Вдихаючи  кисень  захекано,  
Поставила  вмить  свою  ногу.

Вона  бере  в  руки  парфуми,  
І  бризкає  трохи  на  себе,  
Фарбує  помадою  губи,  
З  захопленням  дивлячись  в  небо.

Темно-чорного  кольору  туш,  
Їй  прикрасить  каштанові  вії,  
Серед  ролей  усіх  чуттів  душ,  
Їй  належала  б,  певне,  роль  мрії.

Еротично  вдягаючи  трусики,  
Вже  у  руки  бере  бюстгальтер,  
Видихаючи  пломінь  акустики,  
І  вдихаючи  кисню  характер.

Відкриваючи  шафу-купе,  
Витягаючи  сукню  синеньку,  
Щось  говорить  і  тихо  сопе,  
Відриваючи  вмить  етикетку.

Приміряє  цю  сукню  на  тіло,  
І  вирішує  це  одягнути.
Одягає,  всміхаючись  сміло,  
Залишилось  лиш  пояс  стягнути.

Ось  вона  уже  майже  вдягнулась,  
І  пішла  свою  сумку  збирати,  
Беручи  телефон,  посміхнулась,  
Бо  прийшла  смс.  Йде  читати.

"Добрий  ранок,  моя  королева!,  
Я  люблю  тебе,  сонечко  ясне!,  
Так  погано  і  сумно  без  тебе,  
А  з  тобою  було  б  все  прекрасно!".

І  з  блакитних  очей  крадькома,  
Потечуть  лиш  гарячі  сльози,  
Цей  зв'язок  лиш  між  ними  двома,  
Це  -  любов,  а  не  метаморфози.

І  вуста  її  лиш  розпливуться,  
В  невиправдано  усмішці  скромній,  
Шкода  тільки,  вони  не  зійдуться,  
В  світовій  метушні  невтомній.

Їй  вже  треба  іти  на  роботу,  
Ну,  а  потім  -  іти  на  навчання.
Зберігаючи  ще  свою  цноту,  
Прокидається  зранку  в  мовчанні.

Ось  вона  вже  іде  коридором,  
Витягає  вже  туфлі  із  шафки,  
Ті,  що  мають  високі  підбори,  
Ніби  виточені,  наче  рафка.

І  на  ноги  свої  оксамитові,  
В  шкірі  кольору  ніжно-білого,  
Одягаючи  туфлі,  допитливо
Споглядає,  чи  де  нема  милого...

Ну,  а  він,  прокидаючись  зранку,  
Лиш  на  жінку  ненависно  гляне,  
Що  дружина  йому.  І  коханку,  
Уявляє  на  ліжку  в  світанні.

Вимикає  будильник  розгнівано,  
Він  нещасний,  дружина  розгублена,  
Їхню  пісню,  на  жаль,  доспівано,  
І  роман  вже  дописано  й  згублено.

Він  давно  прагне  стати  татом,  
А  вона  так  жорстоко  безплідна,  
Це,  на  жаль,  неминучий  фатум,  
А  вона  перед  ним  жалюгідна.

Все  принижується,  благає,  
Не  кидати  її,  бо  повіситься,  
Та  вона  собі  й  не  уявляє,  
Як  від  цього  він  лише  біситься.

Він  іде,  а  вона  залишається,  
Дуже  рідко  він  вдома  буває,  
А  вона  усе  плаче,  вбивається,  
І  вино  лиш  в  бокал  наливає.

Так  щовечора,  щодня,  щоранку.
Їй  не  спиться  спокійно  ночами,  
І  вона,  наче  фатуму  бранка,  
Заливається  вдома  сльозами.

Всі  ці  сльози  їй,  наче  кайдани,  
І  коханку  вона  проклинає,  
Насипаючи  сіль  в  свої  рани,  
Їй  здається,  що  вже  помирає.

А  коханка  кохає  й  страждає,  
Від  кохання  сміється  і  плаче,  
Все  коханого  щодня  чекає,  
Склавши  руки  свої  терпляче.

Він  й  до  неї,  на  жаль,  не  приходить,  
Бо  йому  важливіш  репутація,  
Двох  жінок  він  нещасними  робить,  
Бо  для  нього  це  все  -  імітація.

Тимчасово  вона  є  першою,  
Королевою  сонця  єдиною,  
Наймудрішою  і  найменшою,  
Він  хотів  би  її  дружиною.

Та,  на  жаль,  хто  би  нею  не  став,  
Він  цю  жінку  зневажить  довіку,  
Бо  з  усіх  своїх  ролей,  вистав,  
Він  найгірше  би  грав  чоловіка...



28  травня  2015  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661425
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2016

Звичайна буденність… або Життєва метушня…

Життя  вирує,  крутиться,  кипить,  
І  в'ються  конфеті,  немов  спіралі.
Салюти  бахкають,  трамвай  шумить,  
І  переповнені  життєві  магістралі.

Ця  метушня,  цей  безперервний  рух,  
Хоч  втомлює,  та  все  одно  чарує.
Й  на  перехресті  чорних,  білих  смуг,  
Палітра  сірі  смуги  нам  дарує.

Жили  б  спокійно,  вже  було  б  не  те,  
Бо  весь  цей  рух  -  ознака  ще  живого.
І,  хоч  життя,  ну,  зовсім  не  просте,  
Воно  одне,  й  не  буде  більш  такого.

Допоки  можна,  то  живи  собі  й  радій,  
І  насолоджуйся  усім  щодня  й  щомиті.
За  алгоритмом  поєднання  власних  дій,  
Живи,  радій,  люби,  як  люблять  діти.

Стрічай  любов,  як  поїзд  на  пероні,  
І  відпускай  людей,  як  в  небо  літаки.
Ти  зародився  у  землі  своєї  в  лоні,  
Де  навкруги  тебе  одні  лиш  чужаки.

Ці  дивні  люди,  місто,  як  система,  
І  метрополіс  утопічного  життя...
Так  і  залишиться  одвічною  дилема:
Чи  воно  є  чи,  може,  зовсім  і  нема...



3  жовтня  2015  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661422
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.04.2016

Осене моя злотоволоса… або Сімнадцята осінь

Осене  моя  злотоволоса,  
Із  косою,  наче  полум`я.
Ходиш  по  Землі  усе  ти  боса,  
У  туманах  з  ночі  до  рання.

Очі  карі,  пишні  чорні  брови,  
Світять  в  очах  золоті  вогні.
Засинають  поле,  луг,  діброва,  
Все  жовтогаряче  на  Землі.

Вже  лелеки  навіть  відлетіли,  
І  летять  на  південь  журавлі.
Осінь  ти  моя  золотокрила,  
Я  тобі  зробила  коралі.

Надягни  коралі  із  калини,  
Будуть  вони  тобі  до  лиця.
Осінь  моя  дуже  швидко  плине,  
В  мене  вже  сімнадцята  вона.

Осене  моя  злотоволоса,  
Ти  ж  іще  прийдеш  до  мене,  так?
І  розчешеш  на  землі  колосся,  
І  розвієш  по  вітрах  літа...



19  жовтня  2015  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661415
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 22.04.2016

А я маленька…

А  я  маленька,  твоя  маленька,  
Й  без  перестану  я,  без  упину,  
Неначе  пташка,  собі  тихенько,  
Думками  й  серцем  до  тебе  лину.

А  я  маленька,  твоя  маленька,  
Може,  кохана,  а,  може,  й  ні.
Така  ревнива,  така  дурненька,  
Що  народилася  з  краплі  роси.

А  я  маленька,  твоя  маленька,  
Й  до  скону  вірна  лише  тобі.
Лише  так  тихо  болить  серденько,  
Коли  я  плачу  щоразу  вночі...



19  жовтня  2015  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661207
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2016

Я дурна! або Кохання егоїста…

Ти  так  бажаний,  ти  омріяний,  
Ти  жаданий  мій  і  навіяний.
Завдяки  тобі  ці  рядки  пишу,  
Сподіваюсь  я,  що  цим  не  грішу.

Хочеш  вір  мені,  хочеш  і  не  вір,  
Полетіла  би  з  тобов  я  до  зір.
Я  не  брешу,  ні.  Не  умію,  так.
Прочитай  усе  на  моїх  вустах.

Нерозгаданий,  втаємничений,  
Погляд  твій  уже  пересичений.
Все  жартуєш  ти,  насміхаєшся,  
Що  зробила  я,  що  знущаєшся?

Ти  був  з  іншою  і  мені  писав,  
Лиш:  "Кохаю  я!"  ти  мені  казав.
Хто  кохає  так,  що  знущається,  
І  десь  з  іншою  там  кохається?

Фантазуєш  все  і  хизуєшся,  
І  собою  все  лиш  милуєшся,  
Всі  дивуються,  кажуть  я  дурна,  
Бо  наплачусь  я  від  тебе  сповна.

Плачу,  плачу  я!  Сенсу,  знаєш,  нуль,  
Зіграна  вже  роль  і  дознятий  дубль.
Ти  в  кінці  підеш,  а  я  знов  сама.
Правду  кажуть  всі,  я  і  є  дурна...


18  жовтня  2015  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661202
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2016

Lullaby… або Колискова вітру

Ніч.  Все  спить.  Лиш  вітер  свище,
Дме  безперестану.
Нижче-вище,  вище-нижче,
До  самого  рана.
А  вранці  засинає  десь  у  хмарах,
Як  тільки  сонце  пустить  в  небі  спалах.

Ранок.  Ясне  небо.  Вже  світає.
Треба  всіх  збудити.
Вранці  все  встає  і  розквітає,
Щоби  знову  жити.
Десь  здаля  вже  чутно  солов'їний  спів,
Що  нам  про  сновидіння  розповів.

День  іде.  Усе  бринить,
Все  цвіте,  буяє.
Вітер  десь  у  хмарах  спить,
Ліс  лиш  розмовляє.
Навкруги  настала  раптом  тиша,
Тільки  десь  пробігла  сіра  миша.

Вечір.  Захід.  І  багрянець
Небо  укриває.
Сонце  йде,  ніби  вигнанець,
Небо  полишає.
Аби  місяць  славний  -  зірок  володар  -
Прийшов  на  зміну  світло  дати  в  дар.

І  знову  ніч.  Все  знову  спить,
А  вітер  буйно  свище.
Вже  й  ліс  заснув.  Усе  мовчить,
Неначе  кладовище.
А  вітер  лісу  каже:  "Засинай!
Співати  тобі  буду  lullaby*!".

То  це  не  дме  він  і  не  свище,
Нижче-вище,  вище-нижче.
То  колискову  він  співає,
І  все  навколо  засинає.
Аби  могло  все  засинати,
То  вітру  треба  ніч  не  спати.
І  все  співати,  лиш  співати,
А  вдень  у  хмарах  спочивати...


Lullaby*  -  у  перекладі  з  англійської  означає:  "колискова".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660522
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 18.04.2016

Минає час…

Минає  час,  летить  у  далечінь,
Лишаючи  по  собі  ниций  відлік.
Минає  все.  Лишається  лиш  тінь.
Бо  час  –  то  егоїст,  бездушний  цинік.

І  все  іде  у  прірву,  в  небуття,
Нічим  минуле  вже  не  повернути,
Нічому  ж  бо  немає  вороття,
Лишається  пустити  і  забути.

Життя  –  моментів  різних  множина.
А  ми  живем  заради  тих  моментів,
Бо  іншого  в  нас  виходу  нема.
Складаємо  картину  із  фрагментів.

Та  іноді  приходить  відчуття,
Неначе,  це  хтось  робить  підлий  дослід,
Від  самого  початку  –  зачаття,
До  самого  кінця,  коли  лиш  послід,

Лишається  з  істоти,  що  колись,
Була  в  суспільстві  часткою,  у  світі.
І  все  минає,  все  іде  кудись,
Де  все  чуже,  нечітке  і  розмите.

Немає  звідти  шляху  вже  назад,
Бо  звідти  всі  закритії  дороги.
Бо  час  –  пісок,  бо  час  –  це  рафінад,
І  вічно  чомусь  буть  не  дає  змоги.

Тому  усім  нам  треба  поспішать,
Щоб  після  нас  лишились  інші  люди,
Щоб  рід  весь  наш  земний  не  розірвать,
Щоб  разом  всі  тримались  звідусюди.

Триматись  разом  треба  повсякчас,
Бо  ж  легше  соломину  розламати,
Ніж  всі  разом  соломинки  за  раз.
Цього  дітей  ми  маєм  научати!

Бо  все  минає,  йде  у  далечінь,
І  час  іде,  лиш  відлік  нам  лишає.
Не  йде  лише  зв’язок  всіх  поколінь,
Зв’язок  людей  крізь  час  лиш  не  минає…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657863
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.04.2016

Остановите, шофёр, автобус!… или Рейс в никуда…

Остановите,  шофёр,  автобус!
Я  хочу  выйти  на  той  остановке.
Мне  надоело  ездить  по  кругу,
Тратить  жизнь  на  повторения,
Циклы,  круговороты  монотонности.
На  той  остановке  я  хочу  просто  ждать.
Не  искать,  не  высматривать,
Не  мучать  себя  иллюзиями.
Просто  ждать,  что  придет  моё  счастье,
Просто  ждать,  наблюдать,
Как  проходят  минуты,  мгновенья,
Как  невероятно  быстро  тикают  часы.
А  я  просто  себе  стою  и  жду.
Без  какого-либо  движения.
Жду,  что  вот-вот  что-то  должно  произойти.
Прямо  здесь  и  прямо  сейчас!
В  сию  же  секунду…
Остановите,  шофёр,  автобус!
Пожалуйста,  мне  очень  надо  выйти!
Меня  там  ждут  –  на  остановке.
Я  точно  это  знаю.  Я  уверена!
Я  не  могу  просто  ездить  бесконечно.
Я  не  могу  просто  сидеть  в  кресле.
Я  не  хочу  быть  пассажиром!
Хочу  быть  шофёром  своего  автобуса.
Своего  собственного  автобуса.
И  я  никого  не  пущу  за  руль,
Потому  что  своим  автобусом,
Я  должна  рулить  самостоятельно.
Безо  всякой  посторонней  помощи.
Потому  что  каждый  шофёр,
Едет  на  свою  собственную  остановку.
Мою  остановку  не  найдет  никто,
Кроме  самой  меня.  
Я  должна  остановить  этот  ад!
Шофёр  едет  слишком  быстро,
И  к  тому  же,  совсем  не  туда!
Я  чувствую,  я  знаю,  я  уверена!
Моя  остановка  не  там  и  не  здесь.
Она  где-то  в  ином  месте.
Господин  шофёр,  я  перепутала  рейс.
Это  не  мой  автобус!
Остановите  его  и  оставьте  меня  в  покое!
Дайте  мне  выйти  сейчас  же!
Прошу,  господин  шофёр!
Остановите,  шофёр,  автобус!....

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657659
рубрика: Поезія, Верлибр
дата поступления 06.04.2016

День і ніч…

Куплет  1:

Серед  тисячі  облич
Ти  впізнай  мене,  поклич,
До  себе,  до  тебе.
Я  впізнаю  голос  твій,
Тільки  ти  не  йди,  постій,
Бо  крім  тебе  нікого  не  треба.

Свічки  запалю
Для  двох  уночі,
Як  тебе  люблю,
Розкажуть  очі.
Сонцем  іздаля  ти  світиш  мені,
У  сні,  у  сні...


Приспів:

Ніч  несе  день,  день  несе  ніч,
Не  в  тім  біда,  не  в  тому  річ,
Що  не  любив,  що  не  кохав,
Просто  у  серці  іншу  ти  мав.
Не  в  тім  біда,  що  ти  -  не  мій,
Десь  іздаля  світиш,  із  мрій,
А  в  тім  біда,  що  я  -  не  твоя,
Тільки  люблю  тебе  понад  життя.


Куплет  2:

Де  ти  є?  Скажи  мені!
Наяву  чи  уві  сні?
Без  тебе...  Не  можу...
Не  знайду  тебе  ніяк,
Дай  хоча  би  якийсь  знак,
Я  лиш  прошу...  Про  це  лише  прошу!

Нанесу  я  нас,
В  небі  зірками,
Аби  не  загас,
Вогонь  між  нами.
Попрошу  у  хмар,  щоб  ти  був  моїм,
Моїм,  моїм...


Приспів:

Ніч  несе  день,  день  несе  ніч,
Не  в  тім  біда,  не  в  тому  річ,
Що  не  любив,  що  не  кохав,
Просто  у  серці  іншу  ти  мав.
Не  в  тім  біда,  що  ти  -  не  мій,
Десь  іздаля  світиш,  із  мрій,
А  в  тім  біда,  що  я  -  не  твоя,
Тільки  люблю  тебе  понад  життя.


Я  обіцяю:  буду  твоя,
Бо  помирає  душа  моя,
Коли  далеко  від  мене  ти,
Прошу  тебе  я,  не  йди!...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656734
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2016

Я нуждаюсь в тебе, идиот!…

До  чего  же  ты  глупый  порою,
Почему  же  не  можешь  понять,
Что  так  хочется  мне  быть  с  тобою,
Просыпаться  с  тобой,  засыпать.

И  в  немыслимо  сладостный  вечер,
Взять  за  руку  тебя  у  костра,
И  обнять  твои  сильные  плечи,
Лишь  в  глаза  твои  прямо  смотря,

Говорить,  что  ты  лучший  на  свете,
Что  таких  мне  не  встретить,  увы,
И  смеяться  так,  словно  мы  -  дети,
И  мечтать  средь  зеленой  травы,

Упиваться  твоим  ароматом,
Сладким  вкусом  малиновых  губ,
Просто  быть,  находиться  лишь  рядом,
Мой  спаситель  и  мой  душегуб.

Только  всё  это  -  грёзы,  что  молча,
Лишь  витают  в  моей  голове.
Лишь  надежды.  Бессмысленно  очень
Всё  теряется  вглубь  в  синеве.

Напишу  свои  чувства  я  в  строчках,
И  листочек  сверну  в  самолёт,
И  пущу  в  облака.  Между  прочим,
Я  нуждаюсь  в  тебе,  идиот!...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651318
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 13.03.2016

Прощання…

"Бувай!"...  Неначе  просто  слово,
Та  сумно  вмить  чомусь  стає,
Воно  -  кінець,  хоч  тимчасовий,
Воно  продовжень  не  дає.

Кінець  щасливим  не  буває,
Хоч  хто  б  там  що  і  не  казав,
Як  щастя  на  поріг  ступає,
То  це  початок  лиш  настав.

І  складно  "Прощавай!"  сказати,
Не  стерти  спогадів  ніяк.
Так  важко  в  пам'яті  тримати,
Ще  важче  відпускать.  Ось  так!

Бо  пам'ять  -  місце  фотознімків,
Й  вони  в  каміні  не  горять.
Вони  лише  дають  відтінки,
І  мутно  тліють  між  багать.  

Прощатись  можуть  тільки  сильні,
Тримати  можуть  лиш  слабкі.
Проте,  хіба  не  божевільно,
Чуття  закопувать  палкі?

Щасливий  той,  хто  сильно  любить,
А  хто  взаємно  любить  -  вдвічі,
Бо  невзаємність  часто  губить,
І  часто  серце  лиш  калічить.

Проте,  любов  -  уміння  дару,
Давати,  не  ждучи  взамін,
Водночас,  нагорода  й  кара,
Що  любить  рух,  шукає  змін.

Любові  тихо  не  сидиться,
Все  в  серці  з  ніг  переверне.
Не  кожен  зможе  з  цим  змириться,
Й  любов  не  кожен  пригорне.

Нескладно  відпускать  людину,
Лиш  спомин  важко  відпустить,
Це  він  проймає  душу  сильно,
І  він  людині  так  болить.

"Прощай!"  сказать  не  так  вже  й  важко,
Змиритись  з  цим  куди  складніш.
Проте,  людина,  -  наче  пташка,
Між  всього  воля  їй  миліш.

Тому,  як  любиш  -  відпускаєш,
Щоб  серце  любим  не  терзать,
І  хоч  своє  ущент  покраєш,
Втім,  легше  буде  потім  спать.

Бо  совість  мучити  не  буде,
Що  волю  ти  чужу  забрав,
І  кіл  запхав  йому  у  груди,
Літати  ж  бо  не  відпускав.

Ніде  нема  в  неволі  щастя,
Людину  краще  відпускать,
Бо  вміти  треба  всім  прощаться,
Лиш  тільки  спогад  зберігать.

Щоб  щось  хоча  би  залишилось,
Частинка  днів,  секунд,  хвилин,
Щоб  в  пам'яті  лилось,  світилось,
Не  залишивши  порожнин.

Живемо  ми  серед  моментів,
Заради  митей  множини,  -
Лише  малесеньких  фрагментів,
У  морі  краплі,  сльозини.

Допоки  час  спливає,  лине,
Допоки  серце  ще  живе,
Ніколи  спогад  не  загине,
Любові  почуття  не  вмре...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649145
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.03.2016

Тиха любов…

Я  пишу  тобі,  серце  всміхається,
Хай  штовхаєш  мене  ти  грубістю.
Все  тому,  кого  любиш,  прощається,
І  тим  більше  щось  сказане  дурістю.

Бо  недоліки  в  світі  є  в  кожного,
Бо  усі  в  цім  житті  помиляються,
В  цьому  світі  -  дурному  й  безбожному,
Люди  різні,  на  жаль,  зустрічаються.

Хай  стріла  в  моє  серце  летітиме,
І  хай  кулі  мене  пробиватимуть,
Я  усе,  -  чуєш?,  -  все  я  терпітиму,
Всі  помилки  тобі  я  прощатиму.

Недосвідчена,  вкрай  необізнана,
І  довірлива  -  значить  смілива  я.
Хай  ножем  буде  серце  розрізане,
Все  одно  від  любові  -  щасливая.

Про  любов  й  слова  я  не  казатиму,
Я  мовчатиму  так,  ніби  вбитая.
Я  і  мовчки  тебе  лиш  кохатиму,
Хоч  і  буду  сльозами  сповитая.

Ще  "зелена",  дурна,  нерозумная,
І  світогляд  кривий,  лиш  фантазії.
Я  закохана  -  значить  безумна  я.
От  така  от  виходить  оказія.

Павутинням  до  болю  заплутане,
Моє  серце,  що  сильно  закохане,
Безнадійно  у  пута  ці  вкутане,
І,  неначе  вже  чимось  сполохане.

Так  гарячо,  нестримно,  по-дикому,
Щастя  любому  тільки  бажаючи,
Серце  моє  сповите  лиш  криками,
Бо  щаслива,  всього  лиш  кохаючи.

Серце  кров'ю  моє  обливається,
Я  стою,  тільки  щиро  всміхаюся.
Це  любов'ю,  мабуть,  називається.
Я  не  знаю.  Але  не  цураюся.

Може,  іншу  колись  він  любитиме,
Й  інша  стане  йому  дружиною.
Втім,  завжди  в  моїм  серці  він  житиме,
Грубим  зовні,  хоч  добрим  хлопчиною.

І  ображеним,  ніби  малесенький,
І  капризним  таким,  як  дитятко.
Поруч  буду  ходити  тихесенько,
Берегти  його,  як  янгелятко.

Захищатиму,  поряд  бродитиму,
Всі  удари  на  себе  прийматиму.
Лиш  його  вірно  серцем  любитиму,
Тільки  тихо.  Про  це  я  мовчатиму!...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648995
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2016

Війна з собою…

Забудь  мої  слова.  Прошу,  забудь!
Про  це  я  більш  не  буду  вже  казати.
Хотіла  просто  дати  тобі  знати.
В  словах  не  сенс,  і  в  них  зовсім  не  суть.

Не  треба,  ні!  Прошу  я,  не  мовчи...
Хоча  б  пиши  -  нічого  більш  не  треба,
Слова  твої  -  уся  моя  потреба.
Навчи  мене  миритись  з  цим,  навчи!

Надій  на  більше,  віриш,  не  плекаю,
Усьому  в  світі  цьому  є  межа...
І  ти  мені  чужий,  і  я  чужа,
Усе  я  розумію,  добре  знаю...

Не  бійся  ж  ти  мене,  я  не  вкушу!
Ножа  у  спину  пхати  не  збираюсь,
В  словах  своїх  правдивих  щиро  каюсь,
Та  правду  голу  в  цих  рядках  пишу.

Війна  в  мені:  борюсь  сама  з  собою,
Вразливу  душу  свою  лиш  кляну,
Закохану,  а  ззовні  -  кам'яну,
Сповиту  смутком-радістю  й  журбою.

У  розпалі  двобій,  лунає  постріл.
В  цю  мить  шалено  серце  стукотить,
Душа  кричить  і  плаче,  ще  й  тремтить,
І  куля  рушить  серця  мого  простір.

Ще  плоть  жива,  а  очі  мертво-тьмяні,
Іскра  життя  погаснула  у  них.
Вдих-видих,  знову  видих,  знову  вдих,
Вдихаю  я  отруту-кисень  п'яно.

Закрили  вії  очі  пеленою,
І  перед  ними  сон  про  все  життя,
Що  було,  і  що  є,  і  майбуття,  -  
Усе  це  підло  зветься  тільки  грою,

В  якій  немає  правил,  є  закон:
"Достойно  грай,  щоб  взяти  перемогу,
На  себе  сподівайся  і  на  Бога,
Сама  будь  полонена  й  у  полон

Суперників  бери,  що  на  заваді...".
Це  тільки  сон...  Життя  -  це  тільки  сон,
Хоч  сто  живеш  ти  років,  хоч  мільйон,
Минає  він  й  у  вірності,  й  у  зраді,

У  щасті,  у  біді,  на  самоті,
У  смутку,  у  журбі,  у  тузі  й  муках,
В  самої  себе  тільки  на  поруках,
У  тиші,  в  шумі,  в  гріху  й  каятті.

Це,  наче  фільм  без  звуку,  чорно-білий,
Живеш  у  стінах  клітки,  у  кутках,
Тримаючи  перо  в  своїх  руках,
Списавши  чорним  біле  неуміло.

Сміливості  бракує,  бракне  сил,
Ожити,  як  ні  в  чому  не  бувало,
Так  добре  жить,  любить,  та  тільки  мало...
Все  йде  кудись,  летить,  неначе  пил.

І  час  -  безсилий,  він  вже  не  лікує,
Старих  синців  і  шрамів,  що  від  ран,
Лишив  їх  підлий,  зрадливий  роман,
Що  серцем,  наче  їжею  смакує.

Робота,  дім,  (у  кращому  -  сім'я),
І  все  по  колу  циклом  повториться,
Але  і  досі  казка  вночі  сниться,
Але  лише  твоє  в  думках  ім'я.

І  раптом:  розійшлися  вже  повіки,
І  знову  вдих  і  видих,  видих-вдих,
І  бій  з  собою  в  серці  вже  затих,
Лиш  чути  тихий  спів  здаля  музики.

Душі  моїй  ця  пісня,  наче  ліки,
Забутись  вмить  вона  допомагає,
Хоч  все  ще  в  думці  те  ім'я  лунає,  -
Його  ім'я  -  не  псевдо  і  не  ніки.

Кричить  душа  в  безмежне  синє  небо,
Бо  смуток-ностальгія  вже  бере,
Й  легені  кігтем  боляче  дере.
Він  -  кисень  мій  і  він  -  моя  потреба.

І  постріл  раз,  і  постріл  два,  і  три...
Усе  стерплю  -  сама  лишусь,  бо  вірна,
Журна,  сумна,  надмірно  непокірна,
Бери  ж  таку,  як  є!  Мене  бери,

Хоча  б  у  друзі,  у  старі  знайомі,
Моє  ім'я  впиши  в  своїй  душі...
Які  ж  до  тебе  згодяться  ключі?...
Ну,  де  ж  ти?  Мій  чужий  і  невідомий.

Три  кулі  полишили  в  серці  шрами,
Вже  байдуже:  чи  мертва  чи  жива,
Бо  зранили  мене  твої  слова,
Точніше,  їх  відсутність  поміж  нами.

Хоча  б  скажи  чи  добре  все  чи  ні,
Бо  літера  хоча  б  -  моя  відрада,
Без  тебе  я  безсила,  безпорадна...
Без  тебе  я  згораю  у  вогні.

Нема  цьому  всьому  кінця  і  краю,
Усе,  неначе  привид,  де-жа-вю,
Мені  здається...?  Я  тебе...  люблю.
Та,  мабуть,  це  міраж.  Я  вже  не  знаю.

Порив  душі  і  щирість  гучних  слів,
Усе  це  виглядає,  наче  пафос,
Що  скоїв  у  душі  моїй  лиш  хаос.
Мовчатиму.  Як  ти  того  хотів.

Пробач,  що  я  отак  тобі  зізналась,
Неначе  сніг  на  голову,  як  грім.
Забудь  мої  слова,  бо  суть  не  в  тім...
Якби  ти  знав,  як  довго  я  вагалась...

Я  гналась.  Невідомо  лиш  для  чого.
Я  падала,  ламалась  і  вставала,
Ховалась,  прогиналась  і  страждала,
Стирала  босі  ноги  об  дорогу.

Тривожно  руки  вкупі  я  тримала,
Молилась,  свято  вірила  і  йшла,
Турботами  буденними  жила,
А,  може,  не  жила,  а  існувала.

І  що  тепер  робити?  Я  не  знаю...
Я  знову  закохалась.  Як  же  бути?
Всі  кажуть:  "Розлюбити  і  забути!".
Не  можу  я!  Біда!  Себе  втрачаю.

Ой,  лишенько!  Навіщо  маю  душу?
Навіщо  серце?  Певне,  що  для  куль.
Кохать  не  можна...?  Щастя  йде  на  нуль.
І  з  цим  миритись  проти  волі  мушу...

Ось  в  цьому  вся  біда.  Я  розгубилась.
Заплуталась.  Не  можу.  Ні,  стерплю!
Бо  сил  дає  те,  що  його  люблю,
Нехай  нам  разом  бути  й  не  судилось...

І  що  з  того?  Якось  переживу.
Поплачу  трохи  й  пильно,  з  головою
Пірну  в  навчання.  Бог  з  нею,  з  любов'ю!
Й  без  того  я  життя  перепливу.

Прошу  лиш,  аби  був  колись  щасливий,
Той,  кому  я  писала  ці  слова.
Люблю  і,  в  тім  уся  моя  вина,
Я  вірю:  в  нього  вийде.  Все  можливо!

Не  всі  у  цьому  світі  продаються,
За  ниці  гроші,  ниці  забавки,
За  золото,  прикраси,  копійки.
Є  й  ті,  хто  за  авто  не  віддаються.

То  ж,  хай  собі  таку  він  віднайде,
Я  зичу  йому  злагоди  й  кохання,
І  щастя,  що  для  когось  -  лиш  бажання.
Все  буде  добре.  Бог  не  підведе.

Я  тільки  цьому  буду  щиро  рада,
Й  щаслива,  як  щасливий  буде  він,
Ходити  буду  тінню  навздогін,
І  буду  берегти  його  від  зради.

Нічого  більше  я  просить  не  стану,
Лиш  знати  б,  що  все  добре  зараз  з  ним,
Що  вернеться  здоровим  і  живим,
Й  ніхто  на  серці  не  полишить  рану.

Бо  всім  за  нього  потім  відомщу,
Відплату  бумерангом  справедливу
Поверну  їм  і  місце  їх  вразливе
Ударом  в  мить  останню  розплющу.

І  знову  в  серці  бій  буде  тривати,
Знов  дихання  нема,  а  там  вітрець...
Не  звикла  у  війні  я  програвати,
Та  це  лише  початок  -  не  кінець...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647465
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 28.02.2016

Серце в подарунок…

Приходить  ранок  -  думаю  про  тебе,
За  ним  йде  день  -  лиш  голосно  сміюсь.
Мені  б  хоч  мить,  а  більше  і  не  треба,
На  більше,  може,  я  й  не  насмілюсь.

Приходить  вечір  -  я  в  душі  сумую,
За  ним  йде  ніч  -  лиш  сльози  по  щоках.
Не  сплю,  не  їм,  в  уяві  лиш  малюю,
Як  бачу  іскри  я  в  твоїх  очах.

Вогонь  палає  в  серці,  повнім  крові,
І  кров  тече  по  венах  вже  скоріш.
Ну,  от  і  закохалася  вже  знову,
Прошу,  прийди  ж  до  мене  ти  хутчіш!

Весна  стоїть  в  дверях  вже,  на  порозі,
Вже  лютий  так  безжально  швидко  йде,
Біжить  невпинно,  йти  ж  бо  він  не  в  змозі,
Весну  нам  за  плечима  вже  веде.

Святе  Письмо  у  притчі  про  ковчега,
Що  Ной  його  колись  побудував,
Писало,  що,  як  альфа  і  омега,
Так  Бог  по  парі  всім  на  світі  дав.

І  серце  хоче  свято  вірить  в  міфи,
Що  суджений  для  мене  -  саме  ти,
Тріпочучи  лиш  в  грудях,  наче  в  німфи,
Шукаючи  в  очах  твоїх  мети,

Шукаючи  любові  в  них  й  бажання,
Горить  воно,  палає  лиш  вогнем.
Таке  воно  буває  -  те  кохання,
Закриє  серце  в  клітці  -  тільки:  щем!

Дозволь  хоч  на  секунди  мілічастки,
Торкнутись  до  руки.  Лише  на  мить!
Попалась  у  тенета  -  в  твою  пастку,
Боюсь,  до  тебе  серце  відлетить.

Прошу,  не  розбивай  мої  надії,
Втомилась  вже  любити  я  за  двох.
Ти  душу  зчарував,  ввійшов  у  мрії,
Тебе  мені  у  дар  дав,  певне,  Бог.

І  кожен  день  щомиті,  щогодини,
Про  тебе  тільки  думки  в  голові.
Хоч  поглядом  торкнутись  на  хвилину,
До  тебе  хочу.  Вистачить,  повір!

Мені  цього  цілком  буде  достатньо,
Лиш  в  сон  іще  колись  хоча  б  приходь.
Прошу,  не  розбивай  надій  останніх,
Благаю,  серцю  тільки  не  нашкодь!

Вже  й  так  усі,  кому  так  довіряла,
Не  раз  розбили  серце  об  граніт.
Невже  я  знов  на  ті  же  ж  граблі  стала?
Аж  Раєм  став  навколо  білий  світ.

Невже  я  покохала  знов  безмежно?
Прошу  лише,  не  йди,  не  покидай!
Ось,  серденько  візьми!  Гей,  обережно!
Й  до  смерті  біля  свого  лиш  тримай!...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641767
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2016

І знову кохання…

Мурашки  по  шкірі  від  імені  твого  ідуть,
І  котяться  сльози,  змиваючи  солями  щоки.
Навіщо  святі  покохати  людині  дають?
Для  чого  потрібно  назустріч  робить  іще  кроки?

Літати  так  хочеться  птахом  по  цих  небесах,
Свободу  на  плечі  свої,  наче  дар,  перебравши.
Та  порожньо  й  страшно,  бо  я  же  ж  не  птах,
Не  можна  літати,  ходивши  й  ходити,  літавши.

Десь  сонце  здаля  вже  виходить  ось  за  виднокіл,
І  серце  стискається  -  жарко.  Боюся  згоріти.
Ну,  нащо  цих  душ  й  двох  ницих  беззахисних  тіл,
Амури  лиш  змушують  свято  і  вірно  любити?

І,  наче  я  вільна  була,  втім,  самотньо  однак,
А  щастя  чомусь  не  спішить  до  самотніх  ходити.
От  доля  й  подала  невидимий  крихітний  знак,
Амур  мені  вистрілив  в  серце  -  потрібно  любити.

Любити  й  горіти,  кохати  й  палати  в  вогні,
У  сонячних  променях  волі  й  любові  купатись.
Невже  це  настільки  потрібно  тут  й  зараз  мені?
Чому  так  важливо  двом  людям  серцями  кохатись?

Не  вірю,  що  може  таку,  як  от  я,  хтось  любить,
Не  маю  ж  в  собі  анітрохи  жаги  до  покори.
"-  Усе  це  лиш  сон!"  -  все  кажу,  "-  Бо  усе  в  мені  спить.",
Міраж  у  пустелі  і  підлі  чиїсь  заговори.

Хіба  ж  мене  можна  таку  от  за  щось  покохать?
Ні  в  якому  разі!  Бо  я  лиш  приношу  нещастя!
Бо  хлопці  -  мисливці.  Їм  тільки  усе  підкорять,
Мене  ж  підкоряти  даремно  -  ніколи  не  здамся!

Закохуюсь  часто  й  водночас  байдужа  до  всіх,
Хоча  всіх  люблю  так  гаряче  й  до  болю  безмежно.
Колючками  лиш  захищаюсь  від  болю,  від  лих,
Бо  серце  моє  не  на  місці.  Люблю  обережно.

Та  завше  страждаю  сама  ж  від  оцих  почуттів,
І  очі  мої  кожну  ніч  лиш  на  мокрому  місці.
О,  Боже,  невже  Ти  цього  так  побачить  хотів,
Коли  дав  у  дар  всіх  любить  ще  в  колисці?

Пишу  у  віршах  свої  сльози  і  весь  гіркий  біль,
Неначе  так  легше,  сама  себе  хочу  здурити.
Метелики  вже  влаштували  в  мені  водевіль,
Та  серце  ніхто  не  наважився  ще  розтопити.

Бояться  усі,  що  колючки  одежу  порвуть,
І  шкіру  подряпають,  органи  їм  пошматують.
Втікають,  зникають  усі,  розчиняються.  Йдуть.
Летять  в  далечінь,  десь  біжать  чи  присівши,  плазують.

Самотньо  то  ж  як!  Ну,  чому  ж  моє  серце  болить,
Коли  йому  байдуже  в  голках,  як  в  чортополоху?!
Навіщо  амур  мене  змусив  вже  знов  полюбить?
Вчепилась  у  серце  любов,  наче  воша  чи  блоха.

А  серце  не  тане,  усе  ще  маленький  лиш  лід,
Всередині  -  тепле,  палає  нестримно  коханням.
Ім'я  твоє  в  нім  полишило  недавно  свій  слід,
Простими  словами  і  зовсім  непростим  мовчанням.

Візьми  мене  в  теплі  обійми  з  холодних  цих  лап,
Що,  ніби,  належать  Зимі  -  Сніговій  Королеві.
Це  тільки  початок,  всього  лише  перший  етап,
А  в  мене  вже  ритми  усі  позбивались  серцеві.

То,  може,  розтопиш  те  серце,  мій  рятівнику?
Я  маю  надію,  бо  хочу  любити  й  літати.
Я  щастя  лиш  хочу,  як  люди,  хоч  крихітку  ту,
Коханою  й  вільною  хочу  себе  почувати...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2016

"My Immortal"

Оригінал:
***
Куплет  І:

I'm  so  tired  of  being  here
Suppressed  by  all  of  my  childish  fears
And  if  you  have  to  leave
I  wish  that  you  would  just  leave
Your  presence  still  lingers  here
And  it  won't  leave  me  alone
***
These  wounds  won't  seem  to  heal
This  pain  is  just  too  real
There's  just  too  much  that  time  cannot  erase


Приспів:

When  you  cried  I'd  wipe  away  all  of  your  tears
When  you'd  scream  I'd  fight  away  all  of  your  fears
And  I've  held  your  hand  through  all  of  these  years
But  you  still  have  all  of  me


Куплет  ІІ:

You  used  to  captivate  me
By  your  resonating  light
But  now  I'm  bound  by  the  life  you  left  behind
Your  face  it  haunts  my  once  pleasant  dreams
Your  voice  it  chased  away  all  the  sanity  in  me
***
These  wounds  won't  seem  to  heal
This  pain  is  just  too  real
There's  just  too  much  that  time  cannot  erase


Приспів:

When  you  cried  I'd  wipe  away  all  of  your  tears
When  you'd  scream  I'd  fight  away  all  of  your  fears
And  I've  held  your  hand  through  all  of  these  years
But  you  still  have  all  of  me

***
I've  tried  so  hard  to  tell  myself  that  you're  gone
And  though  you're  still  with  me
I've  been  alone  all  along

***

Переклад:
***
Куплет  І:

Я  так  втомилась  бути  тут,
Дитячий  страх  зринає  в  пам'яті,
Якщо  ідеш  -  то  йди,  
Тебе  вже,  певне,  десь  там  ждуть.
Та  тільки  стоїш  ти  
Позаду,  та  не  в  забутті.
***
І  рани  свіжі  ще,
Лиш  біль  мені  несеш,
І  час  вже  навіть  не  лікує  їх.


Приспів:

Ти  плакав  -  витирала  я  сльози  твої,
Кричав  ти  -  проганяла  геть  усі  страхи.
Завжди  я  тримала  руку  твою,
Напевне,  все  ще  я  люблю.


Куплет  ІІ:

Колись  від  тебе  світло  йшло,
І  серце  моє  грілось  об  твоє  тепло.
Моє  життя  -  твоє  життя,
Позаду  ти  його  лишив,
За  мною  йдеш  зі  снів,
І  розум  лине  в  небуття.
***
А  рани  свіжі  ще,
Лиш  біль  мені  несеш,
І  час  вже  навіть  не  лікує  їх.


Приспів:

Ти  плакав  -  витирала  я  сльози  твої,
Кричав  ти  -  проганяла  геть  усі  страхи.
Завжди  я  тримала  руку  твою,
Напевне,  все  ще  я  люблю.

***
Я  себе  дурила,  що  ти  пішов  давно.
А  ти  все  поруч,  та  я  -  сама.  Дивлюсь  у  вікно.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640271
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2016

Sen

Mój  dziwny  los!  Ty  –  moc  moich  nadziei,
Ty  -  tylko  sen,  tak  słodki,  ale  krótki.
Chcę  z  Tobą  być  choć  część  jednej  minutki,
Nie  mogę  tylko,  nie  wiem  co  się  dzieje.

Mój  miły  los!  Ty  –  siła  mojej  wiary,
Jak  wiara  jest,  to  będzie  już  z  nią  dobrze.
Chciałoby  się  od  życia  szczęścia  morze,
Ono  ż  przynosi  dnie  smutne  i  szare.

-  Śpij,  serce,  śpij!  Nie  budź  miłości  ogień!
Nie  będę  patrzyć  w  przyszłość,  będę  żyć.
Już  proszę  tylko  rany  mi  umyć.

-  Spotkać  by  Cię!…  -  Kaleczą  krzaki  nogi,
Bo  biegnę  ja  przez  życia  ciemny  las,
Pamiętać  by  spędzany  z  Tobą  czas…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638016
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2016

До дитинства (присвячується усім, кого мучить туга за дитячими роками…)

Як  добре  було  у  роки  без  турбот  -  у  дитинстві!
Ми  бігали,  наче  комети  в  траві  босоніж,
Складали  гербарії  з  жовто-осіннього  листя,
Зривали  квітки  на  віночки  серед  бездоріж.

І  сонце  яскраве  промінням  нам  пестило  очі,
Сплітались  дитячі  смішинки  в  веселий  танок.
Врізалися  ноги  в  траву  у  росі,  як  грибочки
І  листя  –  то  гроші  були  ще  для  нас,  діточок.

Так  сонце  сіяло,  лягало  промінням  на  щоки,
Веснянки  руді  переливами  бились  у  грі.
А  зараз  ми  –  інші,  минають  дитинства  вже  роки,
Не  ті  ми  тепер,  наче  зовсім  вже  стали  старі.

Не  хочеться  бігати,  пам’ять  сповита  склерозом,
Все  тіло  болить,  швидко  втома  в  полон  вже  бере.
Не  тішимось  снігу  ми  першому,  льоду  й  морозу,
Й  веснянки  зникають,  обличчя  лиш  зморшка  дере.

І  руки  не  ті,  не  беруться  в  танок  переплетів,
Хоч  хочуть  серця  той  дитячий  танок  повернуть,
Тепер  ми  живемо  від  ницих  падінь  і  до  злетів,
Від  злетів  високих  до  ницих  падінь  –  життя  суть.

А  очі  все  дивляться  в  небо  і  сонця  чекають,
Ще  мають  надію:  воно  їм  дитинство  верне!
Всі  люди  в  житті  все  не  те  лиш  за  щастя  приймають,
Бо  щастя  –  дитинство,  примарне  й  таке  мізерне.

Так  швидко  минає,  бо  щастя  життя  не  замінить,
Життя  має  правила,  має  закони  і  роль.
А  щастя  –  лиш  свято,  що  сон  наш  на  мить  уповільнить,
І  знову  піде,  залишивши  життю  під  контроль.

Життя  –  сірі  будні,  а  щастя  –  святкові  моменти,
І  спомин  про  них  –  щось  незаймане,  суто  святе.
Життя  ж  –  це  падіння  низькі  і  високії  злети,
Що  все  ще  триває  і  спомини  нам  замете.

І  пам’ять  вже  стерта,  немає  чого  цінувати,
Минає  життя,  промайнули  дитинства  роки.
Так  шкода,  що  треба  дитинство  уже  полишати,
І  йти  в  далечінь  від  гнізда,  від  родини  й  батьків.

Вже  ніч  замість  дня,  дні  же  ночі  тепер  заміняють,
Зникає  наш  сон,  бо  роботі  немає  кінця.
Та  стомлені  руки  усе  ще  танок  пам’ятають,
І  сонячний  блиск  від  проміння  на  схилі  лиця.

Як  сумно,  що  цього  не  можна  уже  повернути,
Дитинство  вже  втрачено,  віват  доросле  життя!
Та  все  ще  не  може  та  пам’ять  з  незвички  забути,
Як  добре  було  відчувати  себе  ще  дитям…

Лишивши  всі  страхи  і  мрії  давно  за  плечима,
І  плюшевих  іграшок,  пилом  припалих  в  кутку,
Лиш  смутно  дивлюсь  я  блакитними  вгору  очима,
І  згадую,  як  же  жилось  колись  ще  малюку.

А  зараз  волосся  вже  вітер  моє  розвіває,
Що  хвилями  плечі  вкриває,  як  море-ріка.
І  в  грудях  вже  випнутих  серденько  так  калатає,
Згадавши  лиш  подумки  світлі  дитячі  літа.

Вуста  вже  не  маминих  ніжних  цілунків  чекають,
І  тіло  чужих  вже  чекає  обіймів  і  рук.
Усе,  що  було,  раптом  б’ється,  назавжди  зникає,
Життя  все  міняє,  як  хоче,  приносячи  мук.

І,  наче  радію,  доросла  ж  бо  вже,  не  дитина!
Та  шкода  розбити  лялькову  хатинку  ущент.
Розважлива,  все  ще  весела  і  добра,  наївна,
Та  це  лиш  на  мить,  лиш  на  ниций  мізерний  момент.

Життя  залишається,  щастя  ж  повільно  втікає,
Одні  лише  будні,  а  свят  не  лишився  і  мент.
Дитинство  –  найкраща  пора  у  житті  –  вже  минає,
Лишилось  мені  вже  звести  лиш  йому  монумент…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636241
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2016

Розділ ІІ: Сьогодні приїзджають батьки!…

Настав  ранок.  За  вікном  вже  бринить  спів  пташок.  
Маленька  Ганнуся  вже  давно  не  спить,  -  певне,  ще  з  шостої  ранку.  Вона  б  мала  насолоджуватись  безпробудним  сном,  як  будь-яка  малеча  у  її  віці.  Втім,  вона  завжди  рано  прокидається.  Раніше  за  усіх  у  домі.
Бабуся  ще  спала,  коли  Ганнуся  розплющила  свої  оченята,  що  здавались  досі  заплаканими  після  вчорашньої  ночі.  Маленька  дівчинка  непомітно,  тихенько,  аби  не  розбудити  бабусю,  яка  виглядала  втомленою,  піднялась  зі  свого  ліжка  і  навшпиньках  підійшла  до  вікна.
На  вулиці  світало.  Сонце  прокидалось  і  виходило  зі  свого  прихистку,  зі  свого  маленького,  втім,  безмежного  барлігу,  де  воно  щоночі  відсипається,  аби  зранку  не  мати  синців  під  очима.  А  Ганнусі  якось  все  одно:  будуть  у  неї  синці  чи  не  буде  їх…  Вона  просто  любить  насолоджуватися  ранковою  природою.  
Тим  паче,  сьогодні  повертаються  мама  з  татом.  Вона  так  чекала  цього  дня.  Щовечора  дівчинка,  лягаючи  спати,  викреслювала  у  своєму  календарику  кожен  день  без  них.  А  сьогоднішній  день  в  цьому  календарі  був  обведений  яскраво-жовтим  маркером,  яким  було  старанно  виведено,  з  простих  ліній  і  не  надто  простого  кола,  симпатичне  і  веселе  сонечко.
  Їй  так  не  вистачало  батьківського  захисту,  материнської  ніжності  і  їх  спільної  любові,  опіки,  ласки  і  неймовірного  тепла,  яке  вони  могли  б  їй  дати,  лише  обійнявши  на  ніч.
Вона  приклала  своє  рученя  до  віконного  скла  так,  ніби  серденьком  відчувала:  зараз  вона  побачить  батьків.
І  ось,  раптом,  під’їхало  таксі.  То  було  жовте  авто.  Мабуть,  воно  зручне  всередині.  А  ззовні  виглядало  не  дуже.  Якесь  воно..  по-вінтажному  старе.  Втім,  Ганнуся  асоціювала  його  з  великою  жовтою  цукеркою  M&M’sу.  І  вигляд  цього  авто  зовсім  її  не  хвилював  і  ні  краплі  не  цікавив.
У  неї  взагалі  весь  світ  складався  з  солодощів.  По  сусідству  був  дім  з  солодкої  вати,  а  он  там,  –  на  протилежній  вулиці,  прямо  напроти,  –  стояв  будинок  з  такого  ненависного  їй  какао  і  огидної  манної  каші,  з  якої  бабуся  частенько  готувала  шоколадні  маффіни.  Це  були  єдині  солодощі,  які  Ганнуся  відверто  ненавиділа,  її  прямо  нудило  від  них.  У  цьому  будинку  жила  одна  жінка,  яка  постійно  кричала  на  Ганнусю,  коли  та  бігала  по  подвір’ю.  Їй  було  начхати,  що  це  лише  дитина.  Вона  ненавидить  шум.  Та  й  взагалі,  ненавидить  дітей.  От  і  Ганнуся  їй  не  припала  до  душі.  
Та  сама  дівчинка  не  надто  засмучувалась  з  цього  приводу.  Її  більше  засмучувало  те,  що  вона  надто  мало  часу  проводить  з  мамою  і  татом.  
Вона  знову  почала  роздивлятись  подвір’я.  Вулиця  для  Ганнусі  складалась  з  пряників  різної  форми  і  різноманітного  забарвлення.  Найбільше  дівчинка  любила,  мабуть,  усі  кольори  райдуги.  А  ще  їй  до  вподоби  був  білий  колір.  Ганнуся  ж  не  знала,  що  він,  власне,  і  є  тією  веселкою,  що  саме  він  в  собі  має  усі  ці  кольори  райдуги.  А  тому,  вона  вважала,  що  це  цілком  різні  кольори  і  завжди  білий  відділяла  від  веселкових,  а  веселкові  від  білого.  Надто  він  Ганнусі  видавався  особливим.
Дівчинка  продовжувала  огляд  вулиці.  І,  раптом,  у  вікні  замайоріли  знайомі  обличчя,  які  щойно  вилізли  з  таксі.  «Мамо…  Тату…  Не  може  бути…»  -  подумала  Ганнуся.
-  Мамо!  Тату!  –  кричала  дівчинка,  не  затихаючи,  і  побігла  до  дверей.
І  ось  вони  зайшли  у  дім  –  такі  рідні  і  чужі.  Вона  їх  кілька  місяців  не  бачила.  Ще  б  трішки  і,  мабуть,  Ганнуся  б  забула,  як  вони  виглядають.  Хоча,  ні!  Вона  б  не  забула.  Хто-хто,  а  вона  –  точно  ні!  
-  Усім  привіт!  –  водночас  сказали  мама  і  тато  дівчинки.
Ганнуся  стояла  непорушно  біля  порогу  і  не  могла  натішитись,  що  нарешті  приїхали  її  батьки.  Двері  ще  були  відчинені.  В  дім  заходив  легкий  теплий  вітерець,  який  розвівав  Ганнусине  волоссячко  –  довге,  руде  і  хвилясте.  А  сонечко,  що  освічувало  поріг,  вказувало  своїми  промінчиками  на  щічки  і  носик  дівчинки,  на  яких  виднілись  де-не-де  малесенькі  руденькі  веснянки.  Воно,  наче  підказувало  батькам:  «Поцілуйте  ж  ті  веснянки  нарешті!  Вона  так  чекала  цього!».
Батьки  привезли  сувеніри  з  Португалії  і  вже  роздавали  дідусю  та  бабусі  подарунки.  А  Ганнуся  усе  стояла  коло  порогу.  І  тут  до  неї  підійшла  її  мама.  Між  іншим,  Ганнуся  дуже  на  неї  схожа,  бо  така  ж  красива,  руденька,  зеленоока,  струнка,  з  кирпатим  носиком  і  ледь  видимими  веснянками.  У  них  різнились,  здавалось,  тільки  параметри  тіла  і  ім’я:  у  мами  –  Марія,  а  у  неї  –  Ганнуся.  
Марія  присіла  біля  доньки  і  взяла  її  руку  в  свою,  піднявшись  в  повний  зріст  і  повівши  малечу  до  кухні.  
-  Донечко!  Сонечко  ти  наше!  Поглянь,  ми  привезли  тобі  подаруночок!  –  промовила  вона  до  дівчинки.
-  Який  подаруночок?
-  А  ти  сама  подивись  –  це  сюрприз!
-  Та  не  треба  мені  ваших  подарунків  і  сюрпризів!!!  Їдьте  назад  у  свою  Португалію!  Чи  як  там  її…  -  сказала  Ганнуся,  розплакавшись,  і  зірвалась  до  себе  в  кімнату.
Вона  бігла  щосили,  ніби  втікала  від  якоїсь  небезпеки.  І  чим  дужче  вона  бігла,  чим  дужче  хотіла  потрапити  в  кімнату,  тим  далі  здавались  омріяні  двері.  А  все  тому,  що  вона  втікала  сама  від  себе.  Ганнуся  так  би  хотіла  підбігти  до  матусі,  до  татка,  аби  обійняти  їх  і  розцілувати,  аби  розплакатись  у  них  на  руках,  як  колись,  аби  розповісти  їм,  як  їй  було  погано  без  них,  аби  сказати,  що  вона  сумувала  за  ними  і,  що  вона  дуже  сильно  їх  любить…  Але  вона  не  може.  Язик,  наче  зв’язаний,  наче  потрапив  в  полон.  А  це  все  та  дурнувата  образа!  Звісно  ж,  хто  ж  інший  може  бути  злодієм,  який  вкрав  Ганнусиного  язика  і  її  дар  мови?!  Тільки  образа!
Врешті  решт  дівчинка  таки  дісталась  до  дверей  у  свій  власний  маленький  простір,  у  свій  світ.  Вона  відчинила  двері,  оглянулась  на  мить,  зайшла  всередину  і  зникла,  зачинивши  за  собою  дверцята.
Ганнуся  інакше  собі  уявляла  цей  день.  Зовсім  інакше.  А  він  от  так  погано  закінчився,  розчарувавши  усі  очікування  дівчинки.
«Чому  так,  Боже?!  Чому?!»  -  думала  дівчинка,  звертаючись  до  небес  зі  складеними  рученятами,  крізь  гарячі  сльози,  що  обпікали  малі  рожеві  щічки  своєю  солоністю  і  високою  температурою.  Та,  на  жаль,  вона  ніяк  не  могла  почути  відповіді.  Мабуть,  її  молитви  і  питання  не  доходять  до  Бога.  Мабуть,  навіть  її  янгол,  навіть  сам  Бог  покинули  її.  Усі  покинули!  І  нікому  вона,  –  мала  нікчемна  дівчинка,  –  не  потрібна.  А  особливо,  своїм  батькам.  І  це  ще  й  у  її  власний  День  народження!
Якраз  найбільше  Ганнусю  мучило  те,  що  вони  забули  про  її  День  народження  і  навіть  не  привітали  хоч  одним  слівцем.  Як  вони  могли  забути  про  День  народження  своєї  власної  дитини?!  Їй  цього  ще  не  дано  було  зрозуміти.  Це  було  для  неї  цілком  неприйнятним.
Усі  ці  думки  ятрили  душу  дівчинки  і  шматували  її  маленьке  серденько,  що  билось  у  невідомості,  відчуваючи  щось  нове  і  незнане  раніше.  А,  втім,  Ганнусине  серце  залишалось  досі  таке  ж  добре,  наївне  і  любляче.  Проте,  образа  гнітила  її,  мучила,  з’їдала  зсередини  і  Ганнуся  не  могла  їй  поки  що  противитись.
«Я  люблю  вас,  мамо  і  тату!  Люблю!  А  ви  мене?»  -  спитала  подумки  дівчинка,  так  і  не  почувши  заповітної  і  такої  очікуваної  та  бажаної  відповіді.  І  знову  заплакала.
За  вікном  раптом  почав  падати  дощ.  Насунули  хмари.  Подув  вітер.  Мабуть,  скоро  літо  віддасть  п’єдестал  першості  панянці  осені.  А,  можливо,  це  просто  небо  плаче  разом  з  Ганнусею.
Марія  і  Дмитро  (батько  дівчинки)  піднялись  нагору.  Вони  стояли  під  дверима  Ганнусиної  кімнати,  Марія  почала  плакати.  Чоловік  обійняв  її,  поклавши  Марійчину  голову  собі  на  плече.  Його  непокоїв  стан  дружини,  але  й  доньку  він  розумів.  Адже  дитині  не  потрібні  для  щастя  ніякі  дарунки.  Найкращим  дарунком  стане  любов.  Бабусі  навіть  не  довелось  говорити  з  сином  і  невісткою.  Вони  самі  усе  вже  зрозуміли.
Ганнуся  почула  крізь  двері  материні  сльози.  Раптом  щось  защеміло  у  неї  в  грудях,  наче  хто  притиснув  їй  легені,  не  даючи  ані  вдихнути,  ані  видихнути.  Серце  їй  стиснулось  і  почуття  провини  почало  мучити,  як  ніколи  раніше.  Вона  зрозуміла,  що  варто  навчитись  пробачати  злі  вчинки,  як  написано  у  Біблії.  
«Зле  записуй  на  піску,  добре  –  на  камені!  І  ніяк  не  навпаки!»  -  згадалось  їй  раптом  з  уроку  християнської  етики  у  дитсадку.  Ганнуся,  ніби  знову  почула  голос  своєї  вчительки,  своєї  виховательки,  яка  щоразу  повторяла  у  неї  в  голові  одні  і  ті  ж  слова.  Врешті  решт,  дівчинка  наважилась  піднятись  з  підлоги.  Вона  стала  на  свої  малі  ніжки,  підійшла  повільно  до  дверей  і  відчинила.
До  кімнати  крізь  прочинені  двері  ввійшли  батьки  і  бабуся  з  дідусем.  І  тут,  неочікувано  для  всіх,  Ганнуся  промовила,  ледь  чутно  бурмочучи  собі  під  ніс:
-  Вибачте,  мамо  і  тату!  Я  не  хотіла…  Більше  не  буду!...  –  і  знову  почала  плакати.  Тільки  то  вже  були  інші  сльози.  То  були  сльози  каяття.
Марія  і  Дмитро  підійшли  до  доньки  і,  вперше  за  довгий  час,  обійняли  її,  пишаючись  тим,  що  вона  у  них  така  розумниця,  бо  ж  змогла  сама  вибачитись  першою.  Ганнусі  стало  так  тепло,  так  зручно  в  обіймах  батьків.  Її  тато  взяв  до  рук  ляльку,  яку  вони  привезли  для  доньки  з  Португалії  і  показав  їй  цю  нову  іграшку.
-  Ось,  це  тобі,  моя  маленька  принцесо!  Це  від  нас  з  мамою  у  твій  День  народження!  –  промовив  Дмитро,  подаючи  Ганнусі  нову  ляльку.
Дівчинка  була  тепер  щаслива,  бо  ж  вони  таки  не  забули  про  її  свято  і  їй  вже  було  все  одно:  буде  у  неї  лялька  чи  не  буде.  Але  вона  взяла  іграшку  до  рук,  пильно  роздивилась  з  усіх  боків  і  зраділа  новій  забавці.  Такої  у  неї  ще  не  було.  Ганнуся  поцілувала  матусю,  тата,  бабусю  і  дідуся  та  сіла  на  підлозі,  аби  погратись  новою  іграшкою  і  потішитись  її  пречудовим  вбранням.
Невдовзі  хмари  у  небі  розійшлись  і  дощ  припинився.  Лише  злегка  подував  вітерець.  Осінь  таки  ще  далеко.  Ну,  і  добре,  бо  є  ще  час  порадіти  теплому  літечку!
Усі  спустились  до  вітальні,  а  бабуся  покликала  Ганнусю,  аби  й  собі  привітати  малу  онуку.  Вона  показала  їй  красиву  сукню,  яку  дівчинка  згодом  вдягнула  на  своє  маленьке,  втім,  таке  щасливе  свято.  Адже  вона  тепер  не  самотня.  Янгол  таки  не  покинув  її  і  Бог  почув  Ганнусині  молитви.
Ганнусина  бабуся,  Орися  Григорівна,  спекла  святковий  торт  для  всієї  родини,  а  її  невістка,  мама  маленької  іменинниці,  вже  встигла  накрити  на  стіл.
Усі  вже  сіли  до  столу  і  тут  вийшла  Ганнуся:  вона  була  в  прекрасній  сукні,  яка  дуже  їй  пасувала.  Бабуся  ще  й  зробила  їй  такі  чудові  косички.  Це  був,  мабуть,  найкращий  день  у  Ганнусиному  житті,  коли  усі  її  рідні  разом  з  нею  змогли  зібратись  біля  столу  у  такий  важливий  для  неї  день,  її  свято  –  у  її  День  народження.  Вони  всі,  вперше  за  такий  довгий  час,  були  дуже  щасливі.
За  вікном,  тим  часом,  тривало  літо.  А  хіба  ж  можна  влітку  бути  нещасними?...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635325
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.01.2016

Розділ І: Майже сирота

У  родині  Нестеруків  усе  змінилось  відтоді,  як  з’явилась  маленька  Ганнуся.  Ця  дрібна,  незграбна,  та  вже  така  проворна  істота,  схожа  на  маленьке  звірятко  чи  ж  мішечок  зі  шкіри,  наповнений  всілякими  витребеньками,  рухала  своїми  пальчиками,  неначе  павучими  ніжками,  які  щойно  почали  плести  павутиння  життя.  Дівчинці  були  раді  геть  усі.  Вона,  ще  до  своєї  появи  на  світ,  стала  довгоочікуваною  і  заздалегідь  улюбленою  донечкою  для  своїх  батьків  і,  так  само,  онучкою  для  своїх  дідуся  та  бабусі.
Нікого  зовсім  не  напружував  нічний  плач  Ганнусі,  що  пробуджував  зі  сну  навіть  коників-стрибунців  на  вулиці.  До  речі,  вона  –  дитина  літа.  Ганнуся  народилася  раннього  червня,  коли  сонце  ще  перебувало  перед  вибором:  стояти  нижче  чи  піднятись  вище  над  рівнем  ґрунту  на  нашій  планеті.  
Усі  без  винятку  любили  турбуватись  про  дівчинку  і  нікому  це  не  створювало  жодних  труднощів.  Щоправда,  майже  цілковита  безтурботність  Нестеруків  тривала  недовго…
Ганнуся  росла  не  по  роках,  а  по  днях.  Її  маленькі  щічки  наливались  рожевим  рум’янцем  і  повнішали  відтінками  ще  такої  наївно-дитячої,  прозорої  чистоти.  Усе  частіше  дівчинка  починала  ставити  своїм  батькам  запитання,  на  які  вони  були  не  в  силі  відповісти.  Ніхто  не  розумів:  звідки  ж  ця  малеча  може  знати,  як  загнати  батьків  у  глухий  кут.
А  вона  й  сама  не  знала,  не  могла  зрозуміти,  ніби  це  й  не  вона  щойно  запитувала  про  те  чи  інше  явище,  про  той  чи  інший  предмет,  про  ту  чи  іншу  особу.  Так,  наче  це  робив  хтось  інший  замість  неї.
Ганнусині  батьки  майже  цілодобово  почали  зникати  на  роботі  –  треба  ж  якось  на  життя  заробляти  і  донечку  на  ноги  піднімати.  Але  маленькій  дівчинці  цього  не  зрозуміти,  для  неї  це  було  в  новизну  і  вона  просто  не  розуміла:  як  якась  робота  може  стати  важливішою,  ніж  вона?  
Мала  Ганнуся  плакала  ледь  не  щовечора,  але  намагалась  робити  це  так,  щоб  ніхто  не  бачив.  Вона  відчувала  стільки  нових  емоцій:  страх,  гнів,  образа,  смуток…  Усе  перемішалось  докупи,  неначе  каша  у  каструлі  Ганнусиної  бабусі.  І  вся  ця  сукупність  відчуттів  породжувала  нові  і  нові  думки,  нові  і  нові  емоції.  Маленька  дівчинка  відчувала  себе  геть  самотньою  у  своїй  же  ж  власній  родині.  Бідолаха  не  розуміла:  чому  усе  саме  так,  чому  не  можна  інакше…  Зрештою,  хіба  може  вона  –  якась  мала  дівчинка  –  бути  важливішою  за  їх  дурнувату  роботу?!  По  щічках  дівчинки  покотились  гарячі  сльози.  Як  же  вона  ненавидить  ці  самотні  вечори!  І  так  щодня!  Коли  мама  і  тато  йдуть  на  роботу  –  Ганнуся  ще  спить,  а  коли  повертаються  додому  –  вона  вже  спить.  А  тепер  вони  ще  й  на  заробітки  поїхали.  До  якоїсь  там  Португалії…  
«Хм,  подумаєш!  Ну,  й  нехай!  То  й  залишайтесь  у  своїй  нікчемній  Португалії!»  -  думала  Ганнуся,  гнівно  насуплюючи  брови,  аби  не  заплакати.  Та,  як  вона  не  намагалась,  нетерпеливі  і  некеровані  сльози  знову  полились  маленькими  струмочками  по,  щойно  вже  змочених,  червоних  від  гніву  і  вологих  щічках.
Майже  увесь  час  Ганнусю  виховували  її  бабуся  і  дідусь,  яких  вона  дуже  любила,  але  ніколи  не  була  з  ними  слухняною.  Окрім  цього,  у  дівчинки  щомісяця  була  нова  няня.  Ви  спитаєте,  чому  щомісяця  нова?  Тому,  що  дівчинка  була  надзвичайною  бешкетницею  і,  наче  спеціально,  постійно  діяла  усім  на  нерви.  
Та  ж,  хіба  не  зрозуміло,  чому  вона  так  робила?  Вона  ж  просто  хотіла,  аби  поруч  з  нею  залишились  її  мама  і  тато,  аби  вони  міцно  її  обійняли,  втішили  і  провели  з  нею  хоча  б  один  день…  Але  усе  це  здавалось  дівчинці  вже  нездійсненною  і  далекою  мрією,  лише  її  сном,  маленькою  ілюзією,  яку  вона  сама  собі  збудувала.
«Та  які  ж  вони  після  цього  батьки?!  Кинули  мене  напризволяще!»  -  лунало  в  Ганнусиній  голові.
Щоразу  її  малесеньке  серденько  ставало  все  більш  нещасним.  Дівчинці  здавалось,  що  весь  світ  навколо  неї  руйнується  і  це  вже  не  можна  зупинити.
Вона  весь  час  відчувала  себе  сиротою,  маючи  батьків.  Вони,  ніби  є,  а  ніби  їх  і  нема…
Щоночі  Ганнусі  снився  один  і  той  же  сон,  де  вони  з  мамою  і  татом  разом  гуляли  по  чудовому  парку  одного  прекрасного  сонячного  дня.  Та,  раптом,  туди  прийшов  злісний  велетень,  якого  називали  Роботою.  Очі  його,  страшні  і  кошмарні,  світились  дивним  світлом,  а  рот  розходився  у  безглуздій  усмішці,  як  у  клоуна.  Робота  був  просто  величезний  і  він  взяв  в  полон  маму  і  тата,  почавши  насміхатись  над  маленькою  Ганнусею.  Над  парком  нависли  чорні-чорні  хмари,  почало  гриміти  і  небо  розколювала  блискавиця.  Усе  почало  раптом  тріскати,  наче  тонкий  лід,  ніби  скло,  яке  щойно  розбили.  І,  як  не  намагалась  Ганнуся  усе  втримати,  -  нічого  не  виходило,  усе  було  марно.  Батьки  навіть  не  противились  Роботі  і  покірно  йшли  за  ним,  залишаючи  свою  маленьку  Ганнусеньку,  -  таку  беззахисну,  настрашену  і  засмучену,  -  цілком  самотньою…
-  Ні-і-і-і-і!  –  закричала,  прокинувшись  від  кошмару,  Ганнуся.
Відчайдушний  крик  дівчинки  почула  бабуся  і  піднялась  нагору,  аби  дізнатись  про  те,  що  ж  там  сталось.  Зайшовши  в  кімнату  онуки,  вона  побачила  Ганнусю,  сидячу  на  ліжку,  зі  сльозами  на  очах,  що  бриніли  на  її  війках,  наче  краплі  води  на  бурульках  навесні:  от-от  зірвуться  і  впадуть  додолу.
-  Ох,  моя  бідолашна  маленька  дівчинко!  Не  засмучуйся,  усе  буде  добре!  Що  змусило  мою  онуку  плакати?  –  промовила  бабуся,  дивлячись  на  дівчинку  з  неймовірною  турботою  і  любов’ю.
-  Нічого!  Чого  Вам  треба,  бабусю?  Навіщо  Ви  зайшли  в  мою  кімнату?!  Хіба  не  бачите,  що  я  збираюсь  спати?  –  з  гнівом  відповіла  Ганнуся.
-  Пробач!  Я,  мабуть,  справді  дарма  прийшла.  Просто  я  почула  крик  і  вирішила  зайти  до  тебе  –  раптом,  щось  сталось.  Та,  якщо  бажаєш,  -  я  можу  піти,  сонечко!  –  розхвилювавшись  за  онуку,  сказала  бабуся.
-  Ні,  бабусю!  Пробачте  мені!  Прошу,  не  йдіть!  Залиштесь  зі  мною,  бабусю,  будь  ласка!  –  відповіла  дівчинка  і  голосно  заплакала.
Бабуся  зрозуміла,  що  справи  погані,  і  підійшла  до  онуки,  аби  пригорнути  її.  Вона  лагідно  обійняла  Ганнусю  за  плечі  і  міцно  приголубила  до  себе.  Бабуся  відчула  серцебиття  малечі,  її  теплоту  і…  вогкість  її  великих  світло-зелених  оченят.  Здавалось,  усе  довкола  ставало  мокрим  від  сліз  дівчинки  і  наповнювалось  водою;  усе  навколо  плакало  разом  з  Ганнусею.  Бабусі  щеміло  у  серці  за  свою  рідну  онуку,  і  вона  вже  й  сама  засуджувала  сина  і  невістку,  що  ті  так  жорстоко  вчиняють  з  маленькою  Ганнусею.  Та  було  одне  «але»…  Вона  не  могла  нічого  зробити,  бо  ж  розуміла,  бо  ж  добре  знала,  як  воно:  виживати  за  ниці  копійки  у  цій  країні,  що  й  не  може  до  пуття  потурбуватись  про  свій  власний  народ,  який  знемагає  від  бідності  і  безперспективності.  А  найбільше  страждають  такі  ж  діти,  як  Ганнуся…  Саме  вони  відчувають  відсутність  батьків.  Саме  вони  не  відчувають  їх  присутності  у  своєму  житті.  І  ким  же  вони  виростуть?  Хто  їх  виховуватиме?  А  державі  абсолютно  начхати,  ніби  їй  ніколи  не  стояти  перед  Богом…  
Усе  це  обурювало  бабусю,  але  водночас,  це  пробудило  у  ній  такі  відчуття…  Здавалось,  бабуся  ненадовго  перенеслась  у  своє  дитинство,  що  здавалось  їй  нікчемним.  Вона  не  бажала  такого  ж  дитинства  онучці  і,  саме  тому  бабуся  вирішила  поговорити  з  сином,  а  поки  що  вона  просто  залишиться  поряд  з  цією  малечею,  аби  та  не  відчувала  себе  нікому  не  потрібною…
Подумати  тільки!  Хіба  можливо  таке:  мати  повну  родину  і  бути  сиротою  водночас?  
Як  виявилось,  у  нашій  країні  чудес  можливо  усе…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634594
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2016

Пролог

Кінець  літа.  Світить  яскраве  сонце.  А  вона  знову  у  лікарні.  Усе  повторюється,  наче  по  якомусь  циклу,  усталеному  ще  до  її  народження  на  цей  світ.  Її  везуть  кудись  в  кінець  лікарняних  коридорів.  З  нею  є  він  –  її  чоловік.  
Він  сидить  у  коридорі  в  кріслі.  Здається,  він  в  передчутті  чогось  недоброго,  в  нервовому  очікуванні  своєї  (і  не  лише  своєї)  долі.  Виходить  ескулап  і  слова  його  боляче  дряпають  йому  вуха,  відправляючи  душу  в  нокаут  своїм  переможним  фірмовим  ударом…  «Ми  зробили  все,  що  могли…  На  жаль,  не  вдалось  врятувати…».  Усе  довкола  стає  неважливим.  В  голові  лунає  лише  передзвін,  чи  то  пак,  перепліт  відлунь  слів  лікаря,  безмовних  криків  дружини  і  її  мовчазних  прохань:  «Врятуйте  її!»…  А  не  врятували!  Знову…  Як  же  їй  сказати  про  це?  Як  сповістити?  У  голові  переплітаються  множини  думок,  утворюючи  справжнє  павутиння  і  сплітаючи  з  нього  якісь  невідомі  види  вузлів,  які,  здається,  неможливо  розв’язати.
Вона  лежить  в  палаті.  Відходить  після  стресу.  Усі  думають,  що  вона  ще  нічого  не  знає.  Але  це  не  так…  Вона  вже  відчуває  –  тої,  кого  потрібно  було  рятувати  вже  немає.  А  вона…  вона  вже  порожня  і  нічого  в  собі  не  несе.  І  ця  думка  гнітить  її.  Вони  так  довго  намагались  і  кожен  раз  доходило  лише  до  того,  що  вони  втрачали  довгоочікувану  і  вистраждану  істоту,  навіть  не  бачачи  її  ще  в  цьому  світі,  не  тримаючи  жодного  разу  на  руках.
Він  постукав.  Двері  були  відчинені,  та  вона  нікого  не  хотіла  бачити.  Він  все  ж  зайшов.  Поглянувши  в  її  вічі,  він  зрозумів:  вона  усе  знає.  Але  як?  Мабуть,  відчула.  Є  таки  той  материнський  інстинкт.  Їй  серце  підказало.  Та  й  що  там  підказувати?  Ще  нещодавно  в  ній  билось  два  серця,  а  сьогодні  –  вже  одне.  Як  це  жорстоко:  не  отримавши,  одразу  втратити…  Вони  ж  навіть  не  спробували  бути  батьками.  Як  же  ж  може  бути  відомо,  якими  батьками  вони  будуть:  поганими  чи  хорошими,  якщо  й  навіть  спроби  не  було?!
А  тут  і  спроби  не  потрібно.  Творцю  вже  заздалегідь  відомо  хто  яким  буде.  І  про  них  теж.  Про  всіх  нас.
Він  взяв  її  руку  в  свою  і  нагнувся,  щоб  поцілувати  її  чоло.  Вона  відвернулась:  не  хоче,  щоб  він  бачив  її  сльози.
Прикро,  та  й  таке  буває  у  житті  –  вони  шалено  хочуть  дітей,  але  доля  жорстоко  їм  їх  не  дає,  ніби  без  сумніву  стверджуючи,  що  вони  не  варті  шансу  на  батьківство.  Вона  приречена.  Він  всюди  з  нею  –  отже,  теж  приречений.
Її  виписали.  Він  зібрав  її  речі.  Ті,  що  в  крові  –  теж.  Вона  попросила  викинути  їх,  залишити  тут.  «Це  погана  прикмета!»  -    сказав  він.  А  вона  не  вірила  в  прикмети,  бо  все  життя  дотримувалась  їх,  та  марно  –  нічого  з  цього  не  вийшло.  Вона  й  надалі  не  може  стати  матір’ю.  Вона  й  надалі  не  може  народити  йому.  Він  обійняв  її.  Вона  ухилилась.  Подув  вітерець.  
Здається,  їх  цегляний  міцний  дім  перетворився  на  паперовий,  на  картковий  дім.  Сьогоднішній  вітер  міг  би  легко  його  зруйнувати,  дмухнувши  на  нього  лише  один  раз.
Раптом  підійшла  та,  яка  змогла  побудувати  новий  фундамент  вже  іншого  будинку.  Фундамент,  побудований  з  надій  і  щирої  віри  в  те,  що  ще,  можливо,  усе  вийде.
«Не  варто  перейматись,  -  казала  будівниця-ворожка,  спокійним  тоном  продовжуючи  далі,  –  усе  це  закономірно».  «Там,  -  казала  вона,  показуючи  догори,  -  знають,  що  роблять.  Значить,  ще  не  час.  Рано.  Але  все  буде  добре.  Наповниться  Ваш  дім  щастям,  що  почнеться  зі  сліз».
Вони  були  здивовані.  Ніяк  не  могли  повірити  словам  ворожки,  та  й  не  знали  у  що  вони  мають  вірити,  бо  не  до  пуття  її  розуміли.  Хоча,  її  слова  знаходили  відголос  у  їх  серцях  і  розчароване  подружжя  так  хотіло  повірити  в  її  передбачення.  Та  ще  не  зовсім  могло.  Надто  це  все  було  неймовірно  після  усіх  цих  мук  і  страждань.  У  них  було  так  багато  запитань  і  так  хотілось  запитати  про  все  це  у  ворожки.  І  вони  питали,  але    у  відповідь  отримали  лише  кілька  слів:  «Надто  багато  запитань.  Не  питайте  нічого.  Чекайте,  терпіть  –  час  усе  покаже.  А  поки  –  візьміть  цю  скриньку  в  подарунок.  Вона  принесе  Вам  щастя!».  Після  цих  слів  ворожка  зникла,  ніби  її  й  не  було,  не  давши  навіть  запитати  у  неї:  скільки.  Та  навіть,  якби  вони  запитали,  вона  б  не  прийняла  жодної  плати,  бо  це  була  непроста  ворожка…
Минув  рік.  Усі  пророцтва  збулись.  Вона  знову  вагітна.  Але  що,  якщо  усе  знову  повториться?...  Серця  майбутніх  батьків,  що  так  довго  чекали  на  цю  можливість  стати  врешті  мамою  і  татом,  переповнювались  радістю  і  печаллю,  надіями  і  сумнівами.  Їх  переповнювали  емоції.  Що  ж  буде  далі?  Чи  вийде  у  них  нарешті  бути  щасливими?
Минуло  дев’ять  місяців.  У  них  в  домі  нарешті  пролунали  ті  доленосні  сльози,  ті  крики,  той  плач,  що  мали  принести  усім  їм  щастя.  
Хто  ж  така  ця  ворожка?  Звідки  вона  знала?  Мабуть,  вони  ніколи  вже  не  дізнаються…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634382
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2016

Передмова автора

У  нашому  світі,  мабуть,  немає  людей,  які  ніколи  не  піддавались  своїм  страхам  і  сумнівам.  У  кожного  вони  були.  І  хоча  б  раз  у  житті,  вони  підкорювали  собі  кожного  з  нас,  а  все  тому,  що  ми  свято  вірили  в  них,  в  те,  що  вони  сильніші  за  нас.  Та  хіба  ж  можна  вірити  у  те,  чого  немає?
Як,  виявляється,  можна.  Є  у  нашому  житті  таке  складне  поняття,  як  «ілюзія».  Що  ж  це  таке?  Давайте  розберемось  разом!
Інтернет-джерела  подають  нам  інформацію,  що  ілюзія  –  це  викривлене,  неправильне  сприйняття  того  чи  іншого  предмета,  явища,  викривлене  сприйняття  світу,  та  й  навіть  життя.  А  хто  з  нас  усіх  ніколи  не  піддавався  ілюзіям?  Мабуть,  таких  людей  немає.  Адже  кожен  у  щось  вірить  і  ніхто  не  може  довести  існування  того,  у  що  він  вірить.  Це  вже  певна  ілюзія.  Кожен  створює  собі  образ,  якісь  марні  надії,  якими  живе  і  марить.  Щоправда,  це  швидко  і  легко  руйнується.  І  тільки  тоді  людина  починає  усвідомлювати,  що  усе  це  було  ілюзією.  Є  люди,  які  неодноразово  закохувались  віртуально  –  це  теж  ілюзія.  Ми  часто  відчуваємо  якесь  дежавю.  І  це  ілюзія.  І  страхи  та  сумніви  -  також  ілюзії,  вигадані  нашою  уявою  і  бурхливою  фантазією.  Та  й  взагалі,  у  нашому  світі  стільки  ілюзій,  що  неможливо  відрізнити  –  де  ілюзія,  а  де  реальність.  Це,  як  у  випадку  з  їстівними  і  отруйними  грибами:  тільки  дуже  досвідчені  грибники  можуть  їх  відрізнити,  та  й  ті,  буває,  припускаються  фатальних  помилок.  
Можливо,  ілюзії  і  є  нашою  реальністю?  Лише  трохи  викривленою,  своєрідною  і  у  кожного  різною.  Хто  зна,  усяке  може  бути.
Та,  в  будь-якому  випадку,  диво  існує,  але  воно  невидиме.  А  усе,  що  видиме  –  ілюзія  реальності.
Власне,  у  цій  книзі  я,  мабуть,  буду  розповідати  про  диво.  А,  можливо,  про  ілюзію.  Тут  вже  вирішуйте  для  себе  самі.  Іноді  потрібно  дати  читачу  дофантазувати,  аби  довершити  конструкцію  сюжету  і  доповнити  її  новими  гіпотезами.
Що  ж  щодо  ілюзій,  то  хотілося  б  сказати,  що  іноді  навіть  корисно  бути  в  їх  полоні,  аби  не  зійти  з  розуму  через  простоту  реальності.  Ілюзії  створюють  для  нас  красу  цього  світу,  який  в  реальності  таким  не  є.  Тож,  бажаю  кожному  зробити  для  себе  висновки.  Лише  нам  вирішувати,  що  для  нас  зручніше:  перебувати  в  ілюзії  чи  докопатись  до  абстрактних  реалій.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634371
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2016

Сонячні зайчики

Ви  коли-небудь  намагались  зловити  сонячні  зайчики?  А  вдавалось?  Ну,  от!  Мені  також  не  вдавалось.
Пам’ятаю,  в  дитинстві  часто  за  ними  ганялась.  А  це  була,  як  виявилось,  лише  омана.  
Мене  дурили,  як  маленьке  кошеня,  яке  намагається  зловити  те,  що  неможливо  взяти  в  руки,  чого  не  можна  торкнутись;  яке  покірно  слідкує  очима,  своїм  невпинним  поглядом,  навіть  не  моргаючи,  за  тим  чи  іншим  явищем,  що,  по  суті,  є  лише  оптичною  ілюзією  чи  якимось  черговим  законом  фізики.  
«То  сонячних  зайчиків  не  існує?»  -  думала  я.  
«Але  ж  як?  Я  ж  бачу  їх.  Чітко  і  виразно  видно  їх  контури.  То  чому  я  не  можу  їх  зловити?  І  чому  вони  саме  зайчики?  Адже  у  них  немає  вушок,  та  й  вони  зовсім  на  зайчиків  не  схожі.»  -  продовжила  я  свої  дитячі,  можливо,  навіть  безглузді  роздуми.
У  мене  було  так  багато  запитань.  І  я,  будучи  ще  малою  дитиною  та  стоячи  за  свої  викрутаси  інколи  у  куточку,  весь  час  думала  чому  цей  світ  дорослих  такий  дивний.  Я  шукала  відповідей  і  не  могла  їх  знайти.  Чому,  власне,  дорослим  так  подобається  обманювати  власних  дітей?  
«Немає  там  ніяких  зайчиків  –  лише  сонячне  проміння!»  -  думала  я.
Тепер  мені  минає  сімнадцятий  рік,  відколи  я  побачила  цей  світ,  відколи  вперше  сама  почала  дихати,  не  залежачи  ні  від  кого.  А,  втім,  досі  не  розумію…  чому  ж,  все  таки,  саме  сонячні  зайчики?  
Можливо,  тому  що  вони  втікають  так  само  швидко,  як  зайці,  скачучи  по  стінах  і  стелях?  Та  ні,  тут  щось  не  те…
Чому  з  таким  же  успіхом  ми  не  можемо  називати  одне  одного  сонячними  зайчиками?  Ми  ж  постійно  втікаємо  одне  від  одного,  ховаємось  десь  у  куточках,  аби  нас  не  знайшли  і  не  зловили.  
От  і  сонячному  промінню  хочеться  бути  вільним,  незалежним.  Воно  не  хоче  бути  іграшкою  в  руках,  воно  хоче,  аби  ним  насолоджувались  здалека,  не  торкаючись.  Егоїстично,  чи  не  так?  Але  це  лише  на  перший  погляд.  
А  ви  коли-небудь  задумувались  над  тим,  що  може  статись,  якщо  таки  торкнутись  Сонця?  Ми  б  згоріли.  То,  виходить,  воно  про  нас  турбується,  а  не  про  себе.  Значить,  це  не  егоїзм,  не  бажання  бути  ізольованим,  недоторканим,  центром  всього  і  всіх.  Це  прагнення  вберегти  нас!
Так  само  й  ті  люди-сонячні  зайчики,  що  живуть  серед  нас:  вони  знають  себе  краще,  ніж  ми  і  добре  розуміють,  що  від  них  потрібно  триматись  подалі.  От  і  втікають  від  нас,  аби  ми  не  обпеклися  о  полум’я,  яке  захищає  їх  від  злодіянь  морозів.  Вони  нас  захищають,  а  ми,  не  розуміючи  причини  їх  втечі,  звинувачуємо  їх.
Тепер  я  нарешті  зрозуміла  чому  сонячних  зайчиків  не  можна  зловити  чи  торкнутись:  іноді  краще,  якщо  щось  нам  світить  здалека,  гріє,  кличе  до  себе,  виблискує  переливами  світла,  але  ніколи  не  підпускає  надто  близько  до  себе.  Не  все  те  золото,  що  блищить,  як  то  кажуть.  Хоча,  це  не  дуже  влучна  фраза,  та  все  ж,  передає  зміст  того,  що  я  хотіла  сказати  –  іноді  ми  тягнемося  до  того,  до  чого  не  варто  тягнутися,  до  псевдозолота.  І  все  лише  через  його  блиск,  через  його  зовнішні  риси.  А,  як  тільки  ми  приближаємось,  то  наші  сподівання  руйнуються.  
А  іноді,  ми,  дивлячись  здалека  (можливо,  навіть  зверху  вниз)  на  ту  чи  іншу  особу  чи,  може,  предмет  і,  не  помічаючи  ані  блиску,  ані  зовнішньої  краси,  яка  б  зачаровувала  око,  відвертаємо  очі,  не  бажаючи  навіть  бачити  це  щось  чи  того  когось.  Але,  як  тільки  ми  ближчаємо  до  цього  предмета  чи  цієї  особи,  то  розуміємо,  що  дарма  відвертали  очі  –  можливо,  це  й  було  справжнє  золото.
Ось  так  й  у  випадку  з  сонячними  зайчиками:  це  оманлива  краса,  це  брехливий  блиск,  який  оберігає  нас  від  небезпеки  згоріти,  суворо  кажучи  нам:  «Ми  не  для  мацання!  За  нами  можна  лише  спостерігати,  руками  чіпати  не  можна!».  
Це,  наче  жорсткий  натяк  на  небезпеку  для  нас.  Так  само,  як  колючки  троянд,  якими  вони  захищаються  від  небезпеки  і  якими  попереджають  нас,  що  їх  не  можна  торкатись.
Отже,  звідси  випливає,  що  чим  гарніший  предмет,  тим  він  небезпечніший.  Чи  ж,  чим  красивіша  особа,  тим  вона  небезпечніша.  Зовнішня  краса  –  це,  наче  попередження,  знак,  це,  як  червоне  світло  світлофора  на  пішохідному.    «Стій!  Не  підходь!»  -  говорить  нам  краса.  Тільки  ми  часто  її  не  чуємо.  Та,  інколи  краще  насолоджуватись  красою  здалека,  не  вникаючи  в  неї,  в  її  суть.
Отож,  бережіть  себе  від  омани!  В  тому  числі  й  від  сонячних  зайчиків.  Вони  красиві,  але  не  намагайтесь  їх  схопити  –  вони  все  одно  втечуть,  бо  своєю  красою  самі  намагаються  вберегти  людину…
Але  чому  все  таки  сонячні  зайчики?  Може,  тому,  що  лише  така  назва  могла  зацікавити  непосидливих  діточок,  яких  потрібно  було  чимось  зайняти?  І  досі  не  можу  знайти  відповідь  на  це  запитання.  А,  здавалось  би,  це  ж  найпростіше,  ази.  Тільки  от,  іноді  найпростіше  завдання  може  виявитись  дуже  складним,  ледь  не  найскладнішим.  А  складне  –  простим.  Не  все  насправді  є  таким,  яким  воно  нам  здається.  
Щось  схоже  я  вже  казала  щойно,  чи  не  так?  Ну,  що  ж,  тоді  я  повторилась.  Але,  гадаю,  у  цьому  немає  нічого  смертельного.  Інколи  краще  повторити  кілька  разів,  аби  справді  комусь  щось  втовкмачити  в  голову.
Начебто,  відповіла  на  усі  запитання,  та  залишилось  лише  одне  –  чому  ж,  власне,  батьки  так  люблять  дурити  своїх  дітей?  
З  часом,  я  зрозуміла  для  чого  вони  це  роблять:  вчать  дітей  говорити  правду.  Так,  так!  Саме  правду!  Як  то  кажуть,  клин  клином  вибивають.  Вони  діють  нашою  ж  зброєю,  аби  обеззброїти  нас,  ввести  в  оману,  аби  ми  розгубились  і  розповіли  правду,  замість  того,  щоб  брехати.  
Але  тільки-но  ми  дорослішаємо,  то  забуваємо  про  ці  батьківські  уроки  і  все  одно  брешемо  одне  одному.  А  чому  ж  ми  брешемо?  
Тому  що,  така,  видно,  наша  людська  справжня  сутність.  І  нічого  тут  вже  не  поробиш.  Втім,  це  вже  інша  тема  і  інші  роздуми,  а  сонячні  зайчики  не  мають  до  цього  ніякого  відношення.
Отже,  мені  хотілося  б  закінчити  власною  гіпотезою  про  те,  що  таке  життя,  на  основі  всього,  сказаного  мною  раніше:  «Життя  –  це  музей:  часто  не  можна  торкатись,  можна  лише  дивитись!»…  
Тому,  прислухайтесь  до  своїх  життєвих  екскурсоводів  –  вони  поганого  не  навчать!  
Хоча,  іноді  й  бувають  винятки  з  правил  –  про  це  теж  не  забувайте!...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633636
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2016

"Мы кораблями рождены…" или "Люди-корабли"

Как  легко  обретая,  теряем,
Из  родных  превращаем  в  чужих.
И  мгновенности  не  представляем,
В  нашем  мире  [s]живых[/s]  неживых.

Мы  остыли...  Теряем  друг  друга.
Раньше  было  нам  чудно  вдвоём...
А  теперь  уж  январьская  вьюга,
Между  нами  застыла,  как  льдом.

Лёд  витрин  только  нас  отражая,
Ждёт  уже  наступленья  весны.
Да  весна  не  спешит,  ожидая.
Мы  давно  уже  обречены.

На  простуженном  сером  асфальте,
Снег  ложится  холодной  зимой.
А  мороз,  словно  горьким  базальтом,
Нас  рисует  на  окнах  с  тобой.

Видно  четко  искомканный  контур,
Прорисовки  изгибов  и  тел,
И  эскизы.  Пейзаж  горизонта,
Что  завистливо  в  небо  смотрел.

Серый  тон  гуашей,  акварели,
Из  палитры  течёт  лишь  струёй...
Мы  любви  уберечь  не  сумели,
И  пустили  её  стороной.

Облетев  уголки  во  всём  мире,
Посмотрев  на  людей  и  войдя
В  их  сердца,  прострелив  словно  в  тире,
Заразила,  с  ума  их  сводя.

Но,  увы,  к  нам  она  не  вернулась,
Вся  до  капли  истратилась.  Жаль.
Не  хватило  нам.  Вся  услизнула,
Улетела  куда-то  лишь  вдаль.

Люди  все  родились  кораблями,
На  мгновенье  они  в  остановках,
Наслаждаются  пылкими  днями,
Что  проходят  в  их  встречах  неловких.

Но  проходит  недолгое  время,
Их  пути  рассекаются  больно.
Как  бы  ни  было  тяжко  то  бремя,
Расстаются  они.  Пусть  невольно.

Кораблями  в  открытое  море,
В  одиночку  они  уплывают.
И  расходятся.  Вот  оно  горе:
Люди  часто  друг  друга  теряют.

Вот  и  мы  родились  кораблями,
Утопая  в  обыденной  жизни,
Разошлись  в  море  быта  местами,
А  местами  оставили  брызги.

И  следы  глубоко  в  подсознанье,
В  капитанской  роскошной  каюте,
Дали  нам  распознать  осознанье,
Что  ценна  вдвоём  даже  минута.

Горечь  прошлых  всех  воспоминаний,
Отмывая  с  следами  на  трюме,
Мы  устали  от  непониманий,
От  скандалов,  от  ссор,  от  безумий.

С  чистой  палубы  всё  начиная,
Поднимая  наверх  паруса,
Мы  плывём,  даже  не  понимая,
Что  любовь  может  вмиг  воскресать.

Умереть  навсегда  не  под  силу,
Повседневной  и  горькой  любви,
Ведь  она  умирает  красиво,
Среди  праздников  сладкой  молвы.

Если  любишь,  то  будешь  до  смерти
Одного  и  того  же  любить.
Если  чувств  уж  лимит  весь  исчерпан,
Значит  нужно  болезнь  излечить.

Ведь  такая  любовь  -  лишь  диагноз.
Жаль,  не  могут  врачи  тут  помочь.
Путь  окончен,  корабль  уж  загнан,
А  другие  уходят  лишь  прочь.

Настоящие  чувства  бессмертны,
А  фальшивые  -  к  черту!  Лишь  ложь!
Ведь  кому-то  вот  так  лицемерно,
Обещанье  остаться  даёшь.

Если  знаешь:  не  сможешь,  укатишь,  -
То  не  ври.  Уплывай  поскорей!
Не  известно  кому-то  ведь,  знаешь,
О  неверности  чувств  кораблей,

О  безудержном  их  безразличии,
И  о  ветренном  жизни  пути.
И  не  видят  цинизма  в  наличии,
Не  дано  им  отличий  найти.

Рождены  все  мы,  жаль,  кораблями,
Мы  не  ценим,  имея,  увы.
Не  умеем  жить  днями,  часами,
А  живем  средь  илюзий  игры.

И  в  плену  чужих  правил,  приказов,
Исполняем,  увы,  не  живём.
Существуем  идеей  привязок
Кораблей  с  генералом-вождём...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633069
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 02.01.2016

Новорічне. З любов'ю!

Дитячий  сміх.  Ялинки  і  дарунки.
Вгорі  на  небі  місяць  засіяв.  
Наш  світ  і  нас  усіх  ось  на  поруки,
П'ятнадцятий  шістнадцятому  дав.

Вівця  уже  змінилася  на  мавпу,
То  ж  хай  вона  нам  щастя  принесе!
Хай  підуть  з  України  всі  кацапи!
Добро  нехай  освятить  нам  усе!

Бажаємо  всі  миру,  щастя,  волі,
Любові  в  кожнім  серці,  світлих  мрій,
І  просимо  ми  в  Новий  Рік  у  долі,
Здоров'я  в  кожну  хату  звідусіль.

Хай  всюди  переслідує  удача,
Хай  успіх  мавпа  дасть  усім  нам  в  дар!
І  хай  минають  в  Новий  Рік  невдачі,
Хай  милує  нас  світу  Волода́р!

Вже  келихів  лунають  передзвони.
Ялинки.  Мандаринки.  Олів'є.
Нас  всіх  із  ніччю  вже  на  перегони,
П'ятнадцятий  в  шістнадцять  віддає.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632722
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.12.2015

Ты знаешь, ненавижу расстояния…

Ты  знаешь,  ненавижу  расстояния,
Хоть  это  просто  цифры  –  смысла  нет.
Да  только,  сидя  в  глупом  ожидании,
Я  пропускаю  мимо  сотни  лет.

Ты  вроде  рядом  есть,  ты  где-то  близко,
Но  всё  же  бесконечно  далеко.
Возможно,  я  всего  лишь  эгоистка,
В  душе  и  в  сердце  где-то  глубоко.

Нет,  нет!  Не  эгоизм  меня  замучил.
Мне  хочется  миг  близости  твоей
Из-за  другой  причины.  Вот  так  случай!
Нет  хвори  уж  ужасней  и  больней,

Чем  та  любовь,  что  в  сердце  возникает,
На  слишком  расстояниях  больших.
Увы,  вакцина  тут  не  помогает,
Рентген  не  видит,  значит  нет  больных.

И  нет  от  той  любви  противоядия,
Уже,  наверно,  лучше  без  него.
Ты  знаешь,  ненавижу  расстояния,
Аж  тошно  мне  от  этого  всего…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632583
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 30.12.2015

«Мовчати…» або «Пора [s]зійтись[/s] розійтись!»

Куплет  І:

Блукаючи  світами,
Шукаючи  доріг,
Що  стали  поміж  нами,
Розлились  коло  ніг.
Ти  знаєш:  я  бажаю,
Йти  по  твоїх  слідах,
Бо  я  тебе  кохаю,
І  вся  в  твоїх  руках.
***
Але,  якщо  ти  скажеш  мені  йти,
Я  розчинюсь  у  повітрі.  Мене  розвіють  вітри…
***

Приспів:  

Пробач!  А  я  не  ідеальна.
Забудь!  Це  все  лиш  віртуально.
Зажди!  Дозволю  я  кричати,
Тільки  не  треба  мовчати.
Мовчати…

Куплет  ІІ:

Себе  саму  зломивши,
Я  знищу  гордість  гір.
Й  крізь  них  переступивши,
Летітиму  до  зір.
Та,  як  тебе  побачу,
То  крила  відпадуть.
Тихенько  я  заплачу,
Бо  мене  все  ще  ждуть.
***
Та  тільки  ти  мигтиш  лише  здаля,
Ти  -  тільки  моя  мрія.  Моя  ілюзія…
***

Приспів:

Пробач!  Тебе  я  відпустила.
Забудь!  Я  знову  маю  крила.
Зажди!  Тримати  не  дозволю,
Прошу  я,  дай  мені  волю,
Дай  волю...

Куплет  ІІІ:

Шукаючи  по  світу
Кохання  цілину,
Б’ю  серце  об  граніти,
І  навпіл  рву  струну.
Не  шкода  струн  і  серця,
Блукаю  далі  -  вглиб.
Хоч  серце  все  ще  б’ється,
Та  дух  давно  вже  згиб.
***
Хоч  віра  вмерла,  є  ще,  може,  шанс,
Усе  докупи  зліпивши,  вернути  можна  ще  нас…
***

Приспів:

Пробач!  В  тобі  я  помилилась.
Забудь!  Я  вже  давно  змирилась.
Зажди!  Може,  щось  можна  зробити,
Тільки  не  треба  любити,
Любити...

Куплет  ІV:

Бринить  ріка  струмками,
Бушує  океан.
І  хвилі  поміж  нами,
Шумлять  про  нас  морям.
Стіна  навік  повстала,
А  ти  лише  мовчиш.
Пора  зійтись  настала,
А  ти  отам  стоїш.
***
І  знову  перший  крок  зробила  я,
Мене  закрутять  вири.  І  забере  ріка…
***

Приспів:  

Пробач!  Я  знову  крила  маю.
Забудь!  Від  болю  я  втікаю.
Зажди!  Залишу  тобі  спогад,
І  мій  останній  в  душу  погляд,
Мій  погляд...
***

Я  хочу  далі  жити,
Летіти  знов  до  зір.
І  боляче  зробити,
Не  хтіла  я,  повір.
Ти  сам  роздмухав  море,
Ти  буйним  вітром  став,
Принісши  нам  лиш  горе  -
Ти  іншу  покохав...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632525
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2015

Мій янгол…

Куплет  І:

Дощі  змивають  печалі,
В  полоні  грізних  хвилин.
Ми  сидимо  у  мовчанні,
Слова  розвіють  вітри.
Здаля  луна  відголосся,
Знайомий  голос  бринить,
Та  це  всього  лиш  здалося,
Серце  від  цього  болить.

Вітер  надії,  прошу  тебе  я,  молю,
Я  так  волію,  з  ним  хоча  б  хвилю  одну….

Приспів:

Забери  мене,  мій  янгол!
Хочу  в  небеса  до  тебе.
Обійми!  Притули  до  себе!
Станцюємо  наше  танго.
Вкрий  мене  крилом  востаннє,
Поцілуй  вуста,  як  вперше.
І  тоді  мені  стане  легше,
Я  зі  снігу  слізьми  стану…

Куплет  ІІ:

Готова  здатись  у  руки
Панові  серця  свого.
Немає  гірше  вже  муки,
Ніж  покохати  його.
І  сонця  промені  в  хмарах,
Гукають  весело  в  рух,
Я  не  літаю  –  нездара,
Впав  нижче  плінтуса  дух.

В  смутку  полоні,  сльози  в  очах  забринять,
Мої  долоні  хочуть  тебе  обіймать…

Приспів:  (2  р.)

Приспів:  (2  р.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631841
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.12.2015

А счастье рядом…

Куплет  І:

Слышишь,  как  где  то  играют  аккорды,
Город  оделся  в  витрины,  бигборды.
Ветер  мой  голос  внутри  колышет,
Ты  не  слышишь.  Меня  не  слышишь.
Город  в  ночи  тихо  лишь  засыпает,
Звёзды  его  ярко  так  освещают.
Птицы  летают  над  серым  асфальтом,
Вдыхая  ноты  цветных  ароматов.

Припев:

Оглянись  вокруг  своим  равнодушным  взглядом,
Будешь  знать,  кто  друг,  знаешь,  а  ведь  счастье  рядом.
В  сердце  постучись,  в  небо  посмотри  украдкой,
К  солнцу  присмотрись  и  найди  любви  разгадку.
Я  к  тебе  приду,  буду  защищать  любовью,
В  сердце  сберегу  всё,  что  есть  у  нас  с  тобою.
Ветер  постучит  в  твоё  сердце  так  легонько,
А  оно  молчит,  прячась  там  в  углу  тихонько…
 
Куплет  ІІ:

Солнце  стучало  лучами  в  окошко,
Может  устала  я  вовсе  немножко.
Птицы  летают  над  городом  в  небе,
Бросая  на  землю  судьбы  нашей  жребий.
Тучи  згущают  небесные  краски,
Хором  оденем  мы  радости  маски.
Будем  смеяться  до  слёз  мы  друг  другу,
Лишь  повторяясь,  летая  по  кругу.

Припер:  (1  р.)


Твои  глаза  глядят  вперёд,
Где  уж  зимы  давно  черёд,
Заходит  солнце  где-то  спать,
Чтоб  завтра  вновь  нас  согревать.
Взгляни  же  в  небо,  в  облака,
И  на  звезду,  что  так  близка,
Хоть  далеко.  А  счастье  рядом,
Лишь  оглянись  ты  взглядом…


Припев:  (1  р.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631833
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 27.12.2015

Воля/неволя - кохання…

Дощ  минув,  промочивши  повіки,
Сонце  вийшло  у  небі  з-за  хмар.
Буть  з  тобою  готова  навіки,
Мого  серця  й  душі  ти  мій  цар.

Сонце  променем  грає  на  серці.
Постривай-же!  Я  чула  це  десь!
Це  мелодія  вигнаних  терцій,
Це  акорди  кохання  й  чудес!

Ну,  чому  нам  з  тобою  не  бути?
Як  же  відповідь  тут  віднайти?
Ну,  не  можу  тебе  я  забути!
Твоїх  вуст  із  хмелю  й  блекоти.

Ти  навік  зчарував  мою  душу,
Приручив  моє  серце  до  рук.
Через  це  тепер  краятись  мушу,
Через  це  потерпаю  від  мук.

Поверни  хоча  б  волю  пташині,
Дай  напитись  із  неба  дощу!
Й  наодинці  поміж  конюшини,
Дай  побути,  благаю,  прошу!

Дай  подумати,  зважити  "проти",
Разом  з  ними  всі  зважити  "за".
Я  -  пташина,  я  люблю  польоти,
І  життя  моє  -  це  небеса.

Хай  тобі  цього  не  зрозуміти,
Хай  для  інших  це  все  в  новизну,
Я  ж  пташиною  буду  летіти,
Пізнаваючи  кіл  кривизну.

Сонце  світить  яскраво  в  блакиті,
Сіро-синіх  виразних  небес.
Мої  очі  давно  уже  вмиті,
Тим  дощем,  що  вже  знову  воскрес.

Знову  падає,  мочить  повіки,
Вже  літати  несила.  Впаду...
Я  твоєю  вже  стала  навіки,
Чи  на  радість,  а,  чи  на  біду.

Я  радію,  й,  водночас,  я  плачу,
Небеса  вже  далеко,  на  жаль.
Більш  ніколи  вже  їх  не  побачу,
Лиш  огорне  серденько  печаль.

Десь  далеко  соната  лунає,
Це  соната  кохання  й  чудес.
То  проміння  душі  моїй  грає,
Закликає  мене  до  небес.

Я  не  можу,  на  крилах  кайдани,
Я  водночас  в  неволі  і  ні.
Дощик  милий,  омий  мої  рани,
Сонце  любе,  світи  вдалині.

Дай  хоч  видом  твоїм  насититись,
Твоїм  світлом  і  твоїм  теплом.
Що  ж,  хотіла  на  світ  народитись,
То  пора  вже  миритись  зі  злом.

Поєднались  в  мені  дві  особи,
Перша  вперта,  надмір  бунтівна,
Друга  має  хронічну  хворобу,
Що  для  неї,  на  жаль,  нищівна.

Вона  хвора  навік  добротою,
Що  зачаток  вирощує  зла.
Що  ж  за  "дар"  отакий  я  з  собою,
В  цей  з  криви́зною  світ  принесла?

Вже  пора  в  небеса  відлітати,
Десь  далеко  у  космос,  до  зір.
Лиш  обов'язок  є  ще  -  кохати,
Так,  як  міг  полюбить  лиш  Шекспір.

Тільки  маю  одвічне  питання:
Чи  потрібне  кохання  йому?
А  у  нього  спитати  вагання,
Заважають.  Чому  так?  Чому?

Серце  в  п'яти.  Десь  там  на  узліссі,
Сяду  лапкою  в  цвіт  конюшин.
Ми  з  ним  зовсім  чужі  і  так  різні,
Та  для  мене  він  в  світі  -  один.

Хоч  позбавлять  чуття  мене  волі,
Я  відмовлюсь  від  сонця  й  небес...
Підкоряючись  фатуму  -  долі,
Розумію  -  немає  чудес...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630734
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2015

Вьюга…

Метелица  хохочет,  идёт  зима  и  вьюга,
Туман  лишь  поглощает  надежды  синеву.
Ты  был,  увы,  не  больше,  чем  просто  старым  другом,
Ты  был  вполне  уверен,  что  я  переживу.

И  я  переживала,  комками  поглощая,
Любовь  и  боль,  что  в  горле  так  режут,  словно  кость.
Ты  смотришь  больно  в  спину,  глазами  обещая,
И  будто  свято  веришь:  "Откажется,  авось!,

Я  ей  совсем  не  нужен,  она  меня  разлюбит,
Полюбит  молодого.  Без  опыта?  И  пусть!,
Откуда  ей,  зелёной,  знать  наперёд,  что  будет?
Откуда  в  ней  те  чувства?  Откуда  эта  грусть?".

Куда  тебе,  мужчине,  понять  девичьи  чувства?
Тебя  интересуют  не  чувства,  а,  отнюдь,
Ты  хочешь  вникнуть  глубже  в  религию  искусства,
Понять  его  получше,  узнать,  что  в  нем  за  суть.

Витаешь  облаками  и  ветром  пролетаешь,
Меня  не  замечая  сквозь  вьюгу  и  молву.
А  ты  себе  ведь  даже,  увы,  не  представляешь,
Что  я  к  тебе  писала  любви  своей  главу.

И  сердце  замирает,  душа  в  углу  ликует,
Когда  тебя  увижу  хоть  глаза  уголком.
И  ночь  темна  твой  образ  мне  каждый  раз  рисует,
Давая  задохнуться  мне  воздуха  глотком.

Мне  б  только  прикоснуться  к  твоим  ресницам  взглядом,
Пройтись  не  торопливо  шагами  по  следам.
За  миг  с  тобой  отдала  б  всё,  что  имею,  радо,
Взамен  не  ожидая  любви  и  мелодрам.

Позволь  хотя  бы  рядом  с  тобою  находиться,
Смотреть  на  твоё  солнце  и  звёзды  в  небесах.
Прошу  тебя,  не  надо  переставать  мне  сниться,
Позволь  хотя  бы  образ  держать  в  своих  глазах.

Ещё,  хотя  б  разочек  в  неделю  или  в  месяц,
Коснись  моей  ладони  хотя  бы  на  чуть-чуть.
И  если  б  только  знал  же,  как  сильно  интересно,
Когда  веду  беседы  с  тобой  хоть  пять  минут.

Позволь  ещё  минутой  с  тобою  насладиться,
Игрой  твоей  улыбки  -  изгибом  сладких  губ.
Ах,  как  бы  я  хотела,  в  тебе  лишь  заблудиться,
Чтоб  наконец  ты  понял:  я  -  вечный  однолюб.

И  кто  б  не  повстречался  когда-нибудь  мне  в  жизни,
Ты  -  лучший  мой  мужчина.  И  сам  о  том  не  знал.
А  вьюга  лишь  хохочет,  твердя,  что  я  капризна,
Что  вовсе  не  люблю  я,  что  это  -  лишь  запал.

Ты,  вьюга,  уж  не  смейся!  Быть  может,  я  наивна,
Быть  может,  слишком  юна,  а,  может,  и  глупа.
Да  только  полюбила  я  взрослого  мужчину,
И  от  любви  безбрежной  осталась  я  слепа.

Готова  быть  навеки  ему  верна  до  смерти,
И  быть  всегда  с  ним  рядом,  всегда  его  любить.
Нет  лучшего,  чем  он,  на  целом  белом  свете,
Хочу  с  ним  каждый  вечер  беседы  проводить.

И  ночью,  лишь  украдкой,  коснуться  волосинок,
Слезой  с  них  омывая  лишь  каплю  седины.
До  косточек,  до  мозга,  до  сердца  половинок,
Я  вся  его  до  боли,  и  нет  моей  вины,

Что  я  в  него  влюбилась,  а  он,  увы,  не  знает,
А  я  бы  не  сказала  ему  и  никогда.
А  вьюга  всё  хохочет,  она  не  понимает,
Что  девочка  влюбилась,  наверно,  навсегда.

Метелица  играет,  и  ярко  солнце  светит,
А  лучик  его  пьяный  глядит  в  мои  глаза.
"Ты  -  самый,  самый  лучший  из  всех  мужчин  на  свете!",
Кричу  в  пустой  аллее,  и  катится  слеза...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630483
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 22.12.2015

Наука від звіра…

Чому  ти  стоїш  на  місці?  Зроби  вже  нарешті  крок!
Вхопи  мою  теплу  руку  -  летімо  разом  у  космос!  -
І  чую:  десь  здалека  лунає  твій  милий  голос,
І  каже:  "Нам  разом  не  бути!  Засвой  вже  врешті  урок!".
***
Думок  моїх  лине  триплет  до  Сонця  у  височінь,
І  кілька  моїх  прохань  жадає  сказати  вже  Богу:
"Хай  милує  доля  нас  і  Ти,  якщо  маєш  змогу!
Хотіла  б,  щоб  він  був  мій  'ян',  а  я  була  його  'інь'...".
***
Та,  схоже,  не  чує  Бог...  Вже  й  сакура  перецвіла.
Ти  іншу  кохаєш...  Налиється  серденько  кров'ю,
Я  буду  мовчати,  дозволь  лиш  ділитись  любов'ю!
Терпітиму  біль,  тільки  хочу  хоч  краплю  тепла.
***
Та,  рано  чи  пізно,  між  нами  наступить  зима,
Прозріє  душа  і  побачить  в  тобі  звірюку,
У  серці  своїм  пригрівала  весь  час  я  гадюку,
А  в  дяку  -  лиш  мука  і  біль,  більш  нічого  нема.
***
Та  я  тобі  вдячна  за  все:  за  урок,  за  науку,
Залишся  хоч  другом  мені,  хоч  знайомим  на  мить.
Ще,  може,  колись  навчиш  мене,  як  воно:  жить,
І,  може,  таки  колись  подасиш  мені  руку...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629865
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2015

Пілігрим…

Дощ...
Чи  знали  Ви,  що  від  нього  мокнуть  вії?
Мокрий  сірий  асфальт.  Почорніла  від  часу  бруківка.  Світлі  ліхтарі  вдалині.  Кап!  Кап!  Кап!...
***
Знайомі  зіниці  навпроти.  Помах  рідної  до  болю  руки  здійняв  долоню  над  головою  і  пестливо  торкнувся  волосся.  Солодко,  але  недовго.  Шкода...
Серце  втікає  в  п'яти.  Він  йде  кудись  далеко  вперед,  в  невідому  далечінь.  
То,  мабуть,  був  пілігрим.  
Ні!  Це  міраж,  якесь  північне  марево.  Справжнє  божевілля!
Куди  ж  ти  втік,  мій  пілігриме?
Раптом  чується  протяжне:  "-  Далеко-далеко...".
То,  певна  річ,  була  лише  ілюзія  бурхливої  фантазії.
***
Північний  крик  сови.  Далеке  мерехтіння  світлячків.  Лісова  тиша  навколо...  Все  той  же  дощ...
Вітер  забрав  мою  парасолю!
Ну,  і  нехай!  Вона  мені  не  потрібна.
***
Дім,  мій  милий  дім...
Він  знову  тут  -  північний  пілігрим.  Він  в  моєму  домі,  сидить  он  там  у  кріслі  і  дивиться  на  мене.  Пронизливий  погляд,  холодні  очі.  Він  оцінює  мене.
Кроки.  Він  ближчає.  Вже  зовсім  близько.  Дотик  пальців.  Коротке  очікування.
Раптом,  знову  солодко.  Цього  разу  вже  довше.  
Мокрі  нитки,  зшиті  у  тканини  падають  донизу.  
Водночас  нові  і  вже  давно  знайомі,  старі  відчуття.  Хто  ж  ти,  мій  пілігриме?
Чому  мені  так  добре  з  тобою?
"-  Бо  я  -  твоя  спокуса..."  -  чується  десь  здалеку...
Він  знову  пішов,  залишивши  мене  без  нічого...
***
Сон.  О,  ні!  Який  кошмар!  Холодний  піт,  бліде  обличчя  у  дзеркалі.  На  мене  дивляться  перелякані  очі.  Очі  жертви,  очі  здобичі.
Стоп!  Досить!  Це  все  маячня.  Немає  ніякої  жертви,  ані  здобичі,  ані  пілігрима.  Це  усе  вигадки  і  оптичні  ілюзії.
Раптом,  я  чую  подих  вітру.  Він  торкається  моєї  шиї.  По  тілу  мурашки.  Воно  тремтить.  Холодні  пальці  вже  дістались  застібки  на  сукні.
Що  сталось?  Моя  сукня  зникла.  Провалилась  під  землю,  у  загребущі  лапи  підлоги.  Мені  боязко.  Я  не  все  знаю.  Я  не  все  бачила.  Я  не  все  чула.  Я  не  все  розумію!
І  чую:  "-  Все  знати  неможливо...".  
Ти  телепат,  пілігриме?  Якщо  так,  то  мені  небезпечно  знаходитись  поряд  з  тобою...
Ти  турботливий.  І  ніжний.  Але  зажди!  Ще  мить!  Дай  ковтнути  повітря  свободи!  Скоро  усе  для  мене  з'єднається,  зіллється  воєдино.  Я  вже  не  зможу  вільно  дихати  на  повні  груди,  моє  дихання  припиниться  на  цілу  мить.  Вона  буде,  наче  вічність.
Ай!  Боляче...
***
Світанок.  Помах  повік  відмикає  замки  очей.  Погляд  ловить  сонячні  промені.  І  кров  на  білій  постілі.  Звідки  вона?
Дивно!  Поруч  нікого  немає  і  не  було.  
Знову  ілюзії.
"Це  вже  галюцинації!"  -  твердить  здоровий  глузд.  Я  не  чую  його.  Чуєш,  я  тебе  не  слухаю!
Болить  у  грудях.  Так  спекотно.  І  водночас  дуже  холодно.  Тіло  тремтить.  Головний  мозок  б'є  в  моїй  голові  в  дзвони.  Все  розколюється  навпіл.  Ай!  Боляче...
***
Білі  коридори.  Голки.  Шприци.  Крапельниці.  Люди  в  білих  халатах.  Невідомі  стіни  не  менш  невідомої  кімнати.  Незручне  ліжко.
Де  я?!  Чому  я  тут?!  Що  я  тут  роблю?!
"-  Ви  у  лікарні!"  -  чую  від  лікаря  крізь  морок.
Ви  що,  усі  телепати?
Що  ж  зі  мною?  Навіщо  я  тут?  Думки  не  вгавають.  Всередині  грає  кров.  Серце  ще  стукотить.  Я  жива,  і  хвала  Богу!
"-  У  Вас  запалення  легень"  -  цілком  спокійним  тоном  говорить  невідомий  чоловік.
Приходить  не  менш  незнайома  жінка.  У  неї  в  руках  якась  посудинка.  Там  щось  є.  Що  там?
Краще  б  я  не  бачила.  Мене  зараз  знову  очікує  біль.
Накоїв  же  ти  мені  біди,  пілігриме...
Ай!  Боляче...  Зупиніть  це!
***
Порожні  вулиці.  Десь  вдалині  ароматно  пахне  жасмин.  Літають  ластівки.  Потроху  падає  жовте  листя,  постаріле  від  часу,  зморщене  від  обставин.
Я  втомилась.  Дуже  болять  ноги.
Пілігрим  більше  не  з'являється.  Шкода.  Мені  було  з  ним  добре.  Де  ти,  пілігриме?
У  відповідь  лише  тиша.  Цілковите  мовчання  -  відсутність  мовлення.  Це  таки  була  ілюзія.  Я  це  знала!  Я  знала  це...
Збираються  хмари.  Я  стою  і  дивлюсь  на  видовища  природи.  Сумно  і  самотньо.  З  пілігримом  було  б  цікавіше  споглядати  народження  новинок.  Маленькі  павучки  ніяк  не  могли  з'явитись  на  світ.  Відчувають,  видно,  відсутність  пілігриму.  
Павутина  рветься.  Почався  сильний  вітер.  Грім.  Блискавка.  Злива.
Настав  вечір.  Я  знову  йду  вечірніми  дощовими  вулицями.  Вдалині  світять  ліхтарі.  Автомобілі  -  рідкість.  Всі  сплять.  Я  знову  без  парасолі.  Нової  ж  купити  не  встигла.  От  розтелепа!  А,  може,  воно  й  на  краще...  Мені  знову  являтиметься  пілігрим.  Мабуть...  
А,  що,  як  ні?  Що,  як  я  помру?
Ну,  й  нехай!  За  мить  з  пілігримом,  віддам  і  життя,  і  душу,  і  плоть.
Але...  але  ж  я  ще  зовсім  молода.  Ні,  все  таки  рано!  Рано  ще!  Не  час.
Пробач,  пілігриме!...
***
Теплі  стіни.  Дах  не  дає  мокнути  під  краплями  невпинного  дощу.  То,  виходить,  він  свого  роду  щит.
Дощ  скінчився.  Малі  підбори  стукотять  по  асфальту.  Повсюди  бризкають  краплі  калюж.
Раптом,  парасоля  над  моєю  головою.  Звідки?
Пілігриме,  це  знову  ти?
Якийсь  чоловік.  Він  високий,  ставний.  До  того  ж,  гарний  і  з  розумними  очима.  Це  була  його  парасоля.  Він  добре  вмів  ділитись  і  любив  це  робити.  Особливо,  коли  це  стосувалось  парасоль.
От  і  дім.  Дякую,  незнайомцю!  Бувайте...
"-  Бувайте,  панянко!"  -  чую  у  відповідь  стиха  за  спиною...
***
Я  не  могла  спати.  Він  не  йшов  мені  з  голови.  Усе  змішалось.  Все  злилось  воєдино.  Я  не  могла  дихати  на  повні  груди.  Кисень  став  отрутою.  Сон  був  віщим.  Таки  щось  стиснуло  груди,  як  тоді.  Знову  запалення?
Ні.  Це  щось  інше.  Серце  неспокійне.  Воно  буяє  морем  емоцій.  Це  ейфорія.  
"Перше  враження  -  оманливе!"  -  нагадував  здоровий  глузд.  Я  знову  його  ігнорую.  Пробач,  одне  з  моїх  "я"...
***
Головний  біль.  Градусник  показує  37,8.  Діагноз:  застуда.
Раптом,  стук  в  двері.  Відчиняю.  Там  він.
Ні,  не  пілігрим!  Це  чоловік.  
Його  обличчя.  Ці  бездоганні  грані,  холодні  очі,  пронизливий  погляд...  Вони  нагадують  мені  вже  не  мого  пілігрима.
Чи  це  ти?
"-  Я,  дурненька..."  -  турботливо  лунає  у  моїх  вухах.  Це  промовили  його  вуста.  Я  точно  це  бачила.  Я  чула  це!
В  коридорі  стоять  нові  черевики  44-го  розміру.  Коричневі,  лаковані.  На  вішаку  -  пальто  і  піджак,  чорні.  Пальто  кашемірове.  Піджак  вельветовий.
На  ньому  лляна  біла  сорочка.  Від  нього  пахне  жасмином.  Як  тоді  на  вулиці...
Він  несе  теплий  чай.  Це  мені?
"-  Це  нам..."  -  шепоче  він.
Це,  мабуть,  знову  ілюзії...
Шкода,  якщо  це  правда...
Не  хочу!  Хочу,  аби  це  була  реальність...
***
Знову  світанок.  Ті  ж  сонячні  промені  з  першим  помахом  повік.  Та  ж  кров  на  білій  постілі.  Знову  нікого  поруч.
Чути  кроки!  Хтось  іде.
Двері  відчиняються,  і-і-і...  це  він.  Фух!  Яке  полегшення...
Це  таки  він!  Це  таки  реальність!  Я  не  божевільна!  Я  не  несповна  розуму!...
Зі  мною  все  добре...
Дотик  вуст  до  чола.  Холодні  пальці  торкаються  губ,  потім  плечей.
Лінії  вигинів  вигинаються  більше.  Геометрія  тіла  змінюється.  Фізика  тіла  також.  Біологія  тіла  дає  про  себе  знати.  Це  був  лише  інстинкт?
"-  Ні,  дурненька...  Це  була  любов..."  -  пролунає  вже  зовсім  близько.  Не  так,  як  тоді.  Тоді  усе  було  десь  далеко.  Наче  не  зі  мною.  Ніби  я  -  стороння,  ніби  не  стосуюсь  ані  себе,  ані  свого  життя...
Це  був  сон.  Віщий  сон.  Він  збувся!
Нарешті...  Дякую,  Господи!...
***
Час  швидко  минає.  Він  летить.  Зморщене  від  обставин  обличчя  і  пожовтілі  від  часу  очі  дивляться  на  мене  навпроти.  В  спогадах  зринає  молоде  обличчя  і  прекрасні  очі.  Я  не  шкодую.  Швидше,  сумую.  А,  може,  й  не  сумую.  Не  знаю.
Його  знову  немає  поруч.  Він  зник.  Цього  разу  він  вже  не  з'явиться.  Але  колись  ми  зустрінемось.
Я  це  точно  знаю.
Мій  пілігриме,  я  обіцяю  тобі...
***
Знову  дощ...  Почорнілі  від  північних  небес  вулиці.  Вдалині  блищать  ліхтарі.  Холодно.  Гарно.  Темно.  Цікаво.
Десь  здалеку  ароматно  пахне  жасмином  і  зернятами  кави...  Тої  кави,  що  пила  колись  на  світанку.  Моя  улюблена.  Американо.
Чується  звук  нічних  електричок.  Автомобілі  частішають.  Але  найбільше  чути  все  той  же  знайомий  звук...  Кап!  Кап!  Кап!...
Я  вже  бережу  себе.  Я  обіцяла  йому.  Я  дотримуюсь  своїх  обіцянок.  Завжди  дотримуюсь.
Тепер  я  гордо  простую  з  парасолею.  Ноги  вже  ледве  слухаються.  Для  будь-якої  жінки  це  найгірше.  Я  ж  чекала  цього  з  нетерпінням.
Просто  я  обіцяла  йому,  що  ми  незабаром  зустрінемось.  Так  і  буде.  Обіцяю.  А  я  завжди  дотримуюсь  своїх  обіцянок.  Завжди!...
***
Все  ті  ж  чорні  вулиці...  Калюжі...  Дощ...  Чорна  парасоля...  Вона  мокра.  Я  бачу  себе  з  боку.  Це  я?  Вочевидь,  що  так.  Здалеку  чути  шум  людей  і  автомобілів,  електричок  і  вокзалів.
Все  ближче  стає  чутно  пілігримів.  Їх  тут  багато.  Серед  мільйонів  я  бачу  його.  Він  -  мій!  Мій...  Я  цього  так  чекала...
Сльози...  Дощ...  
Вдалині  чується  лише  невпинне:  Кап!  Кап!  Кап!...
Мій  пілігриме!  Нарешті  ми  разом!  Тепер  вже  назавжди...  Обіцяю!...
Кап!  Кап!  Кап!...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629495
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2015

Розділ ІІ: Дорослі брешуть.

Настав  ранок.  Як  не  дивно,  але  нічних  приступів  болю  не  було.  Це  добре,  бо  менше  крапельниць  і  уколів  буде.  Тітка  Оксана  знову  несе  мені  ці  прокляті  гіркі  цукерки.  Ех,  навіщо  ж  їх  стільки?!  Швидше  б  вже  видужати!
           -  Пані  Оксано,  а  що  це  за  такі  несмачні  цукерки?
           -  Це  не  цукерки,  Вікусе!  Це  таблетки.  
           -  А  навіщо  мені  їх  так  багато?
           -  Бо  так  лікар  призначив.
           -  Лікар  Бог  чи  лікар  Януш  Мстиславович?
           -  Бог  не  призначає  таблеток,  дурненька  моя.  Звісно,  що  таблетки  призначив  пан  Януш.  А  Бог  допомагає  тобі  духовно.
           -  А  це  як,  тітко  Оксано?
           -  Цього  неможливо  пояснити,  навіть  я  цього  не  знаю.
           -  Я  й  не  думала,  що  є  щось  таке,  чого  Ви  не  знаєте.
           -  Звісно,  що  є.  Я  багато  чого  не  знаю,  малечо!  -  сказала  пані  медсестра,  щиро  посміхаючись  дівчинці.
           -  Дивно!  Я  думала,  що  Ви  знаєте  все,  чого  не  знаю  я.
           -  Кожен  знає  стільки,  скільки  має  знати.  Ніхто  не  має  ані  крихти  зайвих  знань,  дитино  моя.  Якщо  ти  чогось  не  знаєш,  то  тобі  й  не  потрібно  цього  знати,  не  час  ще  значить.
           -  Але  навіщо  пан  Януш  призначив  мені  стільки  таблеток,  уколів  і  крапельниць?!  -  сказала  дівчинка,  яка  була  обурена  від  того,  що  відбувалось.
           -  А,  от  він  скоро  має  прийти  на  обхід,  то  сама  в  нього  і  запитаєш!  Добре,  Вікусю?
           -  Добре.  А  що  таке  обхід?
           -  Це,  коли  лікар  ходить  по  всіх  палатах  і  оглядає  своїх  пацієнтів.
           -  А  що  таке  палати?  І  хто  такі  пацієнти?
           -  Як  багато  запитань!  Яка  ж  ти  допитлива  дівчинка,  Вікусе!  Це  добре,  що  ти  всім  цікавишся.  Та  й  я  знаю,  як  тут  нудно.  Ти,  напевне,  не  маєш  що  й  робити.  Я  розумію  тебе,  маленька.  Палати  -  це  такі  кімнати,  де  лежать  такі  ж  дітки,  як  і  ти.  Ти  теж  лежиш  в  палаті.  А  пацієнти  -  це  ти  і  інші  дітки,  тобто  ті,  кого  лікують  лікарі  нашої  лікарні,  в  тому  числі  і  пан  Януш.
           -  Як  багато  нових  слів!  Я  раніше  ніколи  їх  не  чула,  але  вони  здаються  мені  знайомими.  Ех!  Тут  і  справді  нудно...  Тітко  Оксано!
           -  Так,  малечо,  я  слухаю!
           -  Ви  вчора  ввечері  казали,  що  пан  Януш  -  польський  професор.
           -  Так,  я  таке  казала.  Так  і  є.
           -  А  як  же  він  в  Україні  опинився?
           -  Ох,  малюк,  це  довга  історія!  Коротко  кажучи,  він  закохався  в  одну  українську  жінку.  Вона  не  хотіла  жити  в  Польщі.  Вона  взагалі,  окрім  України,  ніде  жити  не  хотіла.  Надто  вона  любила  свою  Батьківщину.  Справжньою  патріоткою  була.  Я  б,  напевне,  теж  не  змогла  б  покинути  рідну  країну,  хоча,  заради  коханої  людини  на  все  можна  піти.  От  він  і  поїхав  за  нею  в  абсолютно  чужу  країну.  Ще  зовсім  юним,  одразу  після  навчання,  він  влаштувався  працювати  в  нашу  лікарню.  Він  погано  тоді  знав  українську,  але  з  часом  трохи  вивчив,  хоча  акцент  у  нього  досі  залишився.  Тоді  він  був  лише  практикантом.  Пан  Януш  часто  відвідує  Польщу  і  найчастіше  по  роботі,  там  він  проходить  курси  навчання,  де  його  навчають  новим  методам  лікування.  
           -  Можливо,  на  цих  курсах  вигадають  якийсь  інший  метод  лікування?  Без  уколів,  крапельниць  і  таблеток.  А  що  таке  акцент?  Це  єдине  слово,  яке  я  не  зрозуміла.
           -  Можливо,  все  може  бути.  А  акцент  -  це  своєрідна  вимова  людини.  Якщо  людина  вивчає  якусь  чужу  мову,  то  свою  вона  не  забуває  і  при  змішуванні  старих  і  нових  знань  виходить  акцент.  
           -  Напевне,  ця  жінка  не  кохала  пана  Януша,  якщо  не  була  готова  покинути  рідну  країну  заради  нього.
           -  Можливо.  Ані  я,  ані  ти  не  можемо  точно  щось  стверджувати,  бо  ми  цього  достовірно  не  знаємо.
           -  А  де  зараз  ця  жінка?
           -  Вона  полетіла  на  небо.
           -  Вона  померла?
           -  Так.  А  ти  знаєш,  що  таке  смерть?
           -  Так!  Це  така  тітка,  яка  забирає  життя.
           -  Правду  кажеш.  Повністю  з  тобою  згідна.
           -  І  кого  ж  тепер  пан  Януш  любить?
           -  Не  знаю,  Вікусе.  Хотіла  б  знати,  та  не  знаю...  -  медсестра  одразу  трохи  посмутніла.
           -  Дивно  це  все!  Я  раніше  вважала  це  приміщення  просто  якоюсь  кімнатою,  а  вона  виявилась  палатою,  а  себе  вважала  людиною,  але,  як  виявилось,  я  -  пацієнт.
           -  Ти  і  людина,  і  пацієнт  одночасно,  маленька!  -  відповіла  пані  Оксана,  засміявшись  з  маленької  дівчинки,  що  стільки  всього  ще  не  знала  і  не  розуміла.
           -  Справді?!  -  спитала  здивовано  дівчинка.
           -  Так.  Слухай,  Вікусю,  а  ти  любиш  малювати?
           -  Ніколи  не  пробувала,  але  десь  чула  про  щось  подібне.
           -  А  хочеш  спробувати?
           -  Дуже  хочу!  А  це  не  боляче?
           -  Ні,  це  зовсім  не  боляче!  Це,  навпаки,  приємно  і  цікаво.
           -  Тоді,  добре.
           -  Я  маю  олівці  і  маркер.  Я  дам  тобі  їх  і  ще  якийсь  зошит.  А  якщо  пощастить  знайти  альбом,  тоді  і  його  тобі  дам.  А  тоді  ти  зможеш  малювати,  скільки  захочеш!  Намалюєш  щось  для  мене?
           -  Звісно,  пані  Оксано!  Несіть  вже  швидше,  мені  так  закортіло  спробувати  помалювати  трохи.  Будь  ласка!
           -  Я  принесу,  але  почнеш  малювати  вже  після  обходу  лікаря,  бо  він  вже  зовсім  скоро  прийде.
           -  Добре.  -  з  легким  почуттям  невдоволення,  відповіла  Віка.
           -  О!  А  ось  і  пан  Януш.  Я  тоді  піду  шукати  для  тебе  олівці  та  альбом.  Потім  зайду  до  тебе  і  принесу  тобі  ці  маленькі  дарунки.
Зайшов  пан  Януш.  То  був  високий  чоловік.  І  гарний.  Він  посміхнувся.  То  він  посміхнувся  тітці  Оксані  чи  мені?  Щось  я  нічого  не  розумію.  Ну,  посміхнусь  у  відповідь.  Мама  мене  завжди  вчила,  що,  коли  люди  посміхаються  тобі,  то  потрібно  посміхатись  їм  у  відповідь.  Але  ж  він  не  людина!  Він  -  лікар.  А,  можливо,  він  і  лікар,  і  людина  одночасно?  Так  само,  як  я  -  і  людина,  і  пацієнт.  Ох,  як  же  це  все  важко...
           -  Привіт,  маленька  панночко!  І  як  же  нашу  дівчинку  звуть?
           -  Я  -  Віка.  А  я  знаю,  як  Вас  звуть.  Ви  -  пан  Януш.  Чи  не  так?
           -  Вікусе,  це  Януш  Мстиславович!  -  зауважила  медсестра,  всміхнувшись  дівчинці.  -  Доброго  дня,  Януше  Мстиславовичу!  -  продовжила  пані  Оксана.
           -  Доброго  і  Вам  дня,  Оксано  Романівно!  Ви,  здається,  обіцяли  панночці  Вікторії  пошукати  для  неї  олівці  та  альбом,  тому  не  змушуйте  цю  маленьку  красуню  довго  чекати.  Потім  поговоримо  в  ординаторській.  Я  повідомлю  чи  потрібні  нові  ліки.
           -  Добре,  Януше  Мстиславовичу!  -  сказала  пані  Оксана  і  вийшла  за  двері,  переймаючись,  чи  не  почув  де  пан  Януш  всієї  їх  з  Вікою  розмови.
           -  Ну,  що,  Вікусе,  як  ся  маєш?
           -  Ніби  краще,  Януше  Мстиславовичу.
           -  Можеш  називати  мене  просто  -  пан  Януш,  або  ж  Януш.  
           -  Добре,  пане  Януше.  А  можна  Вам  задати  одне  запитання?
           -  Так,  звісно.  Я  тебе  уважно  слухаю.
           -  А  чому  Ви  поїхали  за  тією  жінкою?
           -  За  якою  жінкою?
           -  Яку  Ви  колись  любили.
           -  А  ти  звідки  знаєш?
           -  Ем...  Я  в  тітки  Оксани  спитала  про  Вас.  Мені  цікаво  було.  Тільки  не  сваріть  її,  добре?    Будь  ласка,  вона    дуже  добра  і  хороша.  Я  її  люблю.  
           -  Я  теж...  -  задумливо  сказав  пан  Януш.
           -  Що  Ви  теж?
           -  Та  нічого.  Я  теж  вважаю,  що  вона  хороша  і  добра.  І  я  не  сваритиму  її,  навіть  не  збирався.  -  відповів  лікар,  швидко  отямившись  від  любовних  переживань.
           -  І  ще:  не  кажіть  їй,  що  я  Вам  розповіла,  добре?
           -  Добре.  Це  буде  наша  з  тобою  маленька  таємниця!
           -  Ага!  То  все  таки,  чому  Ви  поїхали  за  тією  жінкою?
           -  Бо  кохав  її.
           -  А  тепер  не  кохаєте?
           -  Її  вже  немає  довгий  час.  Спочатку,  коли  її  не  стало,  я  ще  кохав  її,  але  потім  почуття  затихли.
           -  А  пані  Оксана  сказала  мені,  що  вона  б,  напевне,  не  змогла  покинути  свою  країну,  але  заради  коханої  людини  могла  б  зробити  що  завгодно.  
           -  А  вона  когось  кохає?
           -  Я  не  знаю.  Я  ще  не  питала  в  неї,  але  якщо  хочете,  то  запитаю  при  нагоді.
           -  Ем...  Якщо  тобі  цікаво,  то  можеш  питати.  Але  не  кажи  їй,  що  я  в  тебе  питав  про  це.  Це  теж  буде  наша  маленька  таємниця!
           -  Добре.  Пане  Януше,  а  кого  Ви  кохаєте  тепер?
           -  На  це  запитання  я  не  можу  отак  одразу  відповісти.
           -  А  я  знаю,  напевне.  Ви  кохаєте  пані  Оксану.  Її  не  можна  не  кохати.  Вона  ж  така  хороша.  Прямо,  як  моя  мама!
Пан  Януш  отетерів  від  слів  Віки,  навіть  і  не  знав,  що  їй  відповісти.  Але  все  ж,  він  зібрався  з  силами  і  взяв  себе  в  руки.
           -  Можливо,  ти  права,  Вікусе.  Але  про  це  теж  ні  слова  тітці  Оксані,  добре?
           -  Добре.  Дивно  так!  Ми  з  Вами  тільки-но  познайомились,  а  у  нас  з  Вами  вже  стільки  таємниць!
           -  Так,  справді  дивно!  -  сказав  лікар,  всміхнувшись  дівчинці.
Настала  хвилина  мовчання.  І  тут  лікар  згадав,  що  у  нього  обхід  і,  що  він  прийшов  сюди  для  того,  щоб  дізнатись  про  Вікусине  самопочуття  і  стан  її  здоров'я.
           -  Ну,  що  ж,  панночко  Вікторіє,  давай  тепер  поговоримо  з  тобою  про  твоє  самопочуття,  бо  я  ж  сюди  для  цього  й  прийшов.
           -  А  Ви  мені  більше  не  призначите  цих  болючих  уколів  і  крапельниць  та  цих  гірких  таблеток?  Правда  ж?
           -  Не  знаю,  Вікусе.  Я  не  хочу  тобі  брехати.  Якщо  доведеться,  то  призначу.  -  з  сумом  повідомив  пан  Януш.
           -  Тоді  я  не  хочу  говорити  про  своє  самопочуття!  -  сказала  дівчинка,  заплакавши.
           -  Тихенько,  малечо!  Не  плач!  Ти  ж  розумієш,  тобі  без  цих  ліків  не  стане  краще.  Я  й  сам  не  хочу  тобі  всього  цього  призначати,  але  ж  треба.
           -  І  чому  дорослим  так  багато  всього  треба?  Чому  для  дорослих  не  існує  слів  "хочу"  і  "не  хочу"?!
           -  Ці  слова  існують  і  для  дорослих,  але  не  в  такій  мірі,  як  для  дітей.  Ти  ж  смілива  дівчинка,  правда  ж?  Чи  тітка  Оксана  брехала  і  ти  боягузка?
           -  Ні!  Вона  не  брехала!  Я  не  боягузка!  Я  смілива!
           -  Якщо  ти  смілива,  то  борись  до  останнього!  Навіть  якщо  доводиться  терпіти  увесь  цей  біль  і  всі  ці  процедури.
           -  Що  таке  процедури?
           -  Це  прийом  ліків  -  таблеток,  сиропів,  уколів,  крапельниць  і  таке  інше.
           -  То  ось  чому  це  слово  мені  одразу  не  сподобалось!
           -  Якщо  ти  потерпиш  зараз,  то  потім  тобі  вже  ніколи  не  доведеться  терпіти  подібного!
           -  Ви  не  брешете?
           -  А  який  мені  сенс  тобі  брехати,  Вікусе?
           -  Не  знаю.  Вам  краще  знати.  А  Ви  це  чесно  кажете?
           -  Чесно.
           -  Чесно-чесно-чесно?
           -  Чесно-чесно-чесно-пречесно!  Слово  лікаря  даю!
           -  Ну,  добре.  Давайте  тоді  поговоримо  про  моє  самопочуття.
           -  От  і  добре!  Тепер  витри  слізки  і  дай  відповідь  на  деякі  мої  запитання,  добре?
           -  Добре.
Пан  Януш  почав  задавати  мені  запитання,  а  я  на  них  чесно-пречесно  відповідала.  Ми  з  ним  домовились,  що  не  брехатимемо  одне  одному.  Мама  мені  казала,  що  брехати  погано.  Пан  Януш  погодився  і  сказав,  що  мама  правильно  мені  казала.  Ми  гарно  поговорили  з  паном  Янушем,  а  потім  він  змушений  був  йти,  бо  ж  у  нього  було  ще  купу  справ,  потрібно  було  обійти  й  інші  палати.  Я  з  легким  відчуттям  суму  і  досади  відпустила  пана  Януша  і  з  нетерпінням  чекала  на  тітку  Оксану.  Вона  не  змусила  мене  довго  чекати  і  майже  одразу  після  того,  як  пішов  лікар,  вона  зайшла  в  мою  палату  і  принесла  мені  ті  олівці,  маркери  і  альбом,  про  які  вона  говорила.  Я  зраділа,  бо  ж  ніколи  не  пробувала  малювати,  а  так  кортіло  дізнатися,  як  воно.  Дуже  цікаво,  як  це  -  малювати!  Пані  Оксана  показала  мені,  як  правильно  це  робити  і  я  повторювала  за  нею.  Тепер  я  починаю  малювати  сюрприз  для  тітки  Оксани.  Я  намалюю  її  і  пана  Януша.  Вони  обов'язково  будуть  разом,  так  само,  як  мої  мама  і  тато,  бо  вони  теж  кохають  одне  одного,  я  це  точно  знаю.  Серденьком  відчуваю...
Вчора  тітка  Оксана  казала,  що  сьогодні  вранці  до  мене  прийдуть  батьки.  Але  чому  вони  не  приходять?  Невже  вони  забули  про  мене?!  Невже  вони  мене  більше  не  люблять?!  Невже  я  їм  більше  не  потрібна  і  вони  віддали  мене  сюди  вже  назавжди?!  Ні!  Ні!  Це  неправда!  А,  можливо,  з  ними  сталося  щось  погане?!  О,  ні!  Тільки  не  це!  Боже,  Ти  ж  все  знаєш,  правда?  Якщо  Ти  чуєш  мене,  то  благаю,  скажи  мені,  де  мої  батьки?  Я  дуже  скучила  за  ними  і  хочу  врешті  решт  їх  побачити.  Вони  ще  ніколи  до  мене  сюди  не  приходили.  Скільки  тут  лежу,  то  ні  єдиного  разу  їх  тут  не  бачила.  Невже  тітка  Оксана  брехала,  що  вони  прийдуть?!  Ненавиджу  дорослих!  Вони  завжди  брешуть!  Кажуть,  що  батьки  прийдуть,  а  батьки  не  приходять.  Кажуть,  що  буде  не  боляче,  а  насправді  дуже  боляче,  просто  нестерпно.  За  що  вони  всі  так  зі  мною,  Боженько?!  Скажи  мені,  прошу!...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628447
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2015

Розділ І: Знайомство з медсестрою.

Щозими  падає  білий-білий  сніг.  Він  падає  лише  взимку.  Я  люблю  зиму,  бо  взимку  усі  діти  радіють  снігу,  граючись  в  сніжки,  ліплячи  снігових  баб  і  сміючись  під  час  веселих,  активних  ігор.  Вже  рік,  як  я  спостерігаю  за  дітьми  лише  через  вікно  своєї  кімнати  в  якомусь  невідомому  мені  будинку.  Я  взагалі  люблю  будь-яку  пору  року,  бо  я  люблю  цілий  рік:  і  весну,  і  осінь,  і  літо,  і  зиму.  Я  люблю  рік,  два,  три...  Я  життя  люблю.  Дуже-дуже  сильно.  Напевне,  я  ніколи  не  зможу  його  відпустити,  віддати  якійсь  тітці  під  іменем  Смерть.  Швидше  за  все,  вона  не  забере  у  мене  моє  життя,  бо  я  боротимусь  за  нього  до  останнього.
Я  зараз  лежу  в  ліжку,  в  якомусь  біло-сірому  будинку,  де  є  багато,  дуже  багато  кімнат.  Тут  усі  дорослі  ходять  в  білих  халатах  і  шапках,  а  діти  -  у  піжамах.  Я  не  знаю,  як  називається  це  місце,  мені  не  кажуть,  де  я  і  навіщо  я  тут,  але  мені  казали,  що  ще  залишилось  зовсім  недовго,  що  мене  скоро  випишуть  і  я  тут  лише  тимчасово.  Цікаво,  а  навіщо  мене  виписувати?  Що  це  означає  -  випишуть?    Я  зовсім  нічого  не  розумію,  але  головне,  що  ще  зовсім  недовго.  Але  є  одна  річ,  яка  турбує  мене:  щомиті  у  мене  можуть  початися  якісь  жахливі  болі  і  я  одразу  втрачаю  свідомість.  Я  навіть  не  знаю  звідки  ці  болі  беруться.  Вони  просто  нестерпні.  Коли  я  прокидаюсь,  то  я  вже  знову  в  цьому  ліжку,  яке  мені  жахливо  набридло,  а  до  руки  підключена  якась  голка  -  з  неї  щось  крапає.  Воно,  наче  йде  по  мені.  Що  ж  вони  зі  мною  роблять?  Що  їм  від  мене  потрібно?  Можливо,  вони  хочуть  забрати  моє  життя?!  Ні,  не  віддам!  Це  моє  життя,  лише  моє  і  я  ні  з  ким  не  поділюся  ним!  Благаю,  не  забирайте  його,  воно  для  мене  надто  дороге!  Прийшла  якась  тітка.  Вона  принесла  ще  якусь  голку  і  якусь  посудину.  В  ту  посудину  вона  почала  набирати  щось.  Потім  вона  забрала  ту  першу  голку  з  моєї  руки  і  сказала  мені  повернутись  на  живіт.  Але  для  чого  мені  знімають  штанці  від  піжами?  Ай!  Боляче  ж!  Що  ви  там  робите?!  Навіщо?!  Заберіть  це!  
           -  Заберіть  це,  прошу!  Мені  боляче,  тітко!  Заберіть  це!
           -  Все,  все,  все!  Заспокойся!  Це  лише  маленький  укольчик,  він  кусає,  як  комарчик.  Він  не  нашкодить  тобі,  не  бійся!  Лише  піде  на  користь.
           -  Хто  Ви?
           -  Я  Оксана  Романівна,  твоя  медсестра  і  доглядальниця.
           -  А  що  таке  укол?
           -  Це  такий  метод  лікування.  Ти  зараз  трошки  хвора  і  нам  потрібно  тебе  вилікувати,  розумієш?  Ми  лише  хочемо  тобі  допомогти.
           -  Хто  це  -  ми?
           -  Я  і  твій  лікар,  пан  Збігнєв-Януш  Мстиславович  -  знаменитий  польський  професор,  доктор  наук.
           -  А  чим  я  хвора?
           -  Я  не  можу  тобі  цього  сказати  і  ти  все  одно  не  зрозумієш,  бо  ще  маленька.
           -  Я  не  маленька!
           -  А  чому  тоді  уколів  боїшся?
           -  Я  не  боюсь,  просто  вони  болючі.
           -  Знаю,  моя  маленька  пташко!  Пробач,  що  доводиться  так  жорстоко  тебе  лікувати,  але  іншого  виходу  немає.  Інакше  ми  тобі  не  зможемо  допомогти,  розумієш?
           -  Розумію.  А  ви  точно  хочете  мені  допомогти?  Ви  ж  не  покличете  тітку  Смерть  і  вона  не  забере  моє  життя?
           -  Звісно,  ми  лише  хочемо  допомогти.  Що  ти  таке  кажеш?  Хто  тобі  це  сказав,  Вікусенько?  Ми  не  знаємо  тітки  Смерті  і  вона  не  приходить  за  такими  маленькими  дівчатками,  як  ти!
           -  Якщо  ви  не  знаєте  тітки  Смерті,  то  як  ви  знаєте,  що  вона  за  такими,  як  я,  не  приходить?
           -  Бо  знаємо.  Усі  це  знають.  Як  мені  не  віриш,  то  спитай  у  пана  Януша  Мстиславовича.  А  я  мушу  йти,  бо  ще  є  інші  дітки,  які  потребують  допомоги.
           -  Тітко  Оксано!
           -  Що  таке,  Вікусе?
           -  А  коли  прийдуть  мої  батьки?  Я  скучила.
           -  Завтра  вранці.
           -  А  завтра  скоро  буде?
           -  Скоро,  дитино  моя,  дуже  скоро!
           -  А  що  означає  -  виписати?
           -  Це  означає,  що  когось  випускають  з  лікарні.
           -  А  що  таке  лікарня?
           -  Це  будиночок,  де  ти  знаходишся  з  багатьма  іншими  дітками.
           -  Це  дуже  сумний  і  поганий  будиночок.  Але  Ви  хороша.  І  щира.  Ви  не  брешете  мені,  правда  ж?
           -  Звісно,  дитино  моя!  Що  ти?!  Хіба  я  можу  тобі  брехати?  Я  кажу  тобі  лише  правду.
           -  А  коли  мене  випишуть  звідси?
           -  Як  видужаєш  -  так  одразу.
           -  А  коли  я  видужаю?
           -  Не  знаю,  Вікусенько.  Напевне,  скоро.  Але  ти  краще  у  пана  Януша  запитайся,  бо  ж  він  тут  лікар  і  йому  краще  знати.
           -  Добре.  Дякую  Вам,  тітко  Оксано.  Ви  добра.  Сподіваюсь,  що  Януш  Мстиславович  теж  такий  самий  добрий.
           -  Він  дуже  добрий,  Вікусе.  Ти  навіть  собі  не  уявляєш,  наскільки  сильно  він  добрий.  Ну,  все.  Бувай,  малеча!  Завтра  побачимось.  Якщо  що  -  клич  або  натискай  на  оцю  кнопочку,  добре?  Як  тільки  почуєш,  що  тебе  щось  турбує,  то  одразу  клич  на  допомогу  і  я  прийду.
           -  І  Ви  знову  підключите  до  мене  цю  пляшку  з  голками?
           -  Якщо  доведеться,  то  так.
           -  І  зробите  укол?
           -  Якщо  у  цьому  буде  потреба  і  якщо  так  скаже  пан  Януш,  то  так.
           -  Але  це  все  так  боляче.  Як  же  Януш  Мстиславович  може  бути  доброю  людиною,  якщо  він  дозволяє  мені  і  усім  іншим  дітям  робити  боляче?  Як  же  він  може  бути  добрим,  коли  він  сам  каже,  щоб  нам  всім  робили  уколи  і  підключали  оці  голки  до  рук?  До  речі,  а  що  вони  означають  -  ці  голки  з  пляшками?  Що  це  таке,  тітко  Оксано?
           -  Це  крапельниці.
           -  Хм!  Крапельниці...  Напевне,  вони  так  називаються  через  те,  що  там  щось  крапає.  Я  кожен  раз  слідкую  за  тим,  як  крапають  ці  краплі  і  чекаю,  коли  ж  нарешті  впаде  остання,  щоб  від  мене  якнайшвидше  від'єднали  ці  голки  і  залишили  мене  в  спокої.  Пробачте,  що  затримую  Вас.  Вам  вже  пора  йти.  Бувайте,  тітко  Оксано!  
           -  Бувай,  Вікусе!  Солодких  снів!
           -  Дякую!  І  Вам,  тітко  Оксано!
           -  Дякую!  Та  у  мене  немає  часу  спати.
           -  Ви  що  -  вампір?!
           -  Ні,  що  ти?!  Просто  потрібно  допомагати  іншим  діточкам,  а  їх,  окрім  тебе,  ще  багато.  Дуже  багато,  на  жаль...
           -  А  чому,  на  жаль?
           -  Бо  усі  вони  хворі.  Я  дуже  хочу,  щоб  вони  якнайшвидше  видужали.
           -  А  я?
           -  Що  ти?
           -  Ви  хочете,  щоб  я  якнайшвидше  видужала?
           -  Звісно,  малечо!  Авжеж,  хочу!  Але,  це  вже,  як  Бог  дасть.
           -  А  хто  такий  Бог?  Якийсь  лікар?
           -  Бог  -  це  і  лікар,  і  суддя,  і  батько  наш  спільний.  Це  наш  Творець.  Ти  що,  не  знаєш,  хто  такий  Бог?
           -  Ні.  Точніше,  тепер  буду  знати.  А  Ви  бачили  колись  Бога?
           -  Ні,  не  бачила.  А  ти?
           -  Теж  ні.  А  якщо  Ви  його  не  бачили,  то  як  Ви  знаєте,  хто  Він?
           -  Це  усі  знають,  не  тільки  я.
           -  Дивно.  Усі  так  багато  знають,  лише  я  не  знаю  нічого.
           -  Тепер  знатимеш!  Пробач,  Вікусе,  але  тобі  пора  вже  спати,  а  мені  пора  вже  йти  до  інших  діток.
           -  Добре.  Дякую,  за  розмову!  До  побачення,  тітко  Оксано!
           -  Бувай,  моя  маленька!  І  не  забувай,  якщо  що  -  то  клич  і  на  кнопочку  натискай,  добре?
           -  Ага,  звісно.  Я  не  забуду.  Бувайте!
Тітка  Оксана  поцілувала  мене  у  чоло,  забрала  ті  всі  пляшки  і  посудини  з  голками  та  пішла,  вийшовши  з  моєї  холодної  і  сумної  кімнати,  яка  вже  дуже  сильно  мені  набридла.  Я  дуже  сильно  хочу  якнайшвидше  видужати,  щоб  мене  виписали  звідси  і  я  змогла  бігати  по  вулиці  так,  як  інші  дітки  і  радіти  зимовому  снігу,  так  само,  як  і  вони.  Швидше  б  вже  настав  момент  виписки...  Боже,  якщо  Ти  чуєш  мене,  то  прошу  Тебе:  Ти  ж  тут,  наче  головний  лікар,  то  випиши  мене,  будь  ласка!  Я  дуже  хочу  додому  і  на  вулицю,  я  більше  не  хочу  тут  бути,  я  вже  тут  так  довго,  скільки  себе  пам'ятаю.  Будь  ласка,  прошу!
Чогось  мені  дуже  закортіло  спати.  Напевне,  потрібно  засинати.  Ну,  що  ж,  солодких  снів  Тобі,  Боже!  І  тобі,  Дуся!  Дуся  -  це  мій  маленький  ведмедик.  Він  тут  лежить  зі  мною,  але  він  схоже  не  хворий,  бо  йому  не  ставлять  крапельниці  і  не  роблять  уколів.  Навіть  цих  круглих  і  гірких  цукерок  не  дають,  яких  у  мене  ціла  купа.  Ех,  щастить  же  Дусі  моїй!  Ще  б  мені  так!  А  ще  краще  було  б,  якби  я  і  Дуся  нарешті  повернулись  додому  і  спали  разом  в  моєму  зручному  ліжечку.  Я  давно  там  не  спала  і  зовсім  його  не  пам'ятаю,  але  я  впевнена,  що  воно  набагато  зручніше,  аніж  це,  бо  воно  вдома.  Вдома  завжди  все  краще,  аніж  в  гостях  чи  в  лікарні,  чи  ще  десь.  Швидше  б  вже  туди  повернутись...  Сподіваюсь,  що  я  таки  справді  скоро  туди  повернусь.  І  Дуся  теж  повернеться  разом  зі  мною.  Правда,  Дусе?  Дуся  каже,  що  це  правда.  Кому-кому,  а  Дусі  я  точно  вірю  більше  за  всіх.  Якщо  вона  так  каже,  то  значить  так  і  буде!  Дім,  мій  милий  дім,  де  ж  ти?...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628440
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2015

Ворожіння мавок…

Десь  в  лісочку  круг  озерця  жили  мавки,  не  тужили,
І  щороку  на  Андрія  во́ни  со́бі  ворожили.
Як  зозуля  часто  кука  -  скоро  вже  прийде  коханий,
А,  як  вітер  дме  поволі  -  буде  той  юнак  прегарний.

Ходять  мавки,  все  шукають  собі  свічок  -  ворожити,
Щоб  дізнатися  нарешті,  коли  мають  заміж  вийти.
Ось  знайшли  нарешті  свічки  і  безмежно  вони  раді,
Вже  ніщо  їх  ворожінню  не  постане  на  заваді.

Вийшли  в  поле,  посідали  у  траві  зеленоокій,
От  щастить  -  немає  снігу,  не  простудять  свої  боки.
Ворожили,  ворожили,  -  а  коханого  не  видко,
Виглядають  в  усі  боки.  Хтось  іде.  А  звідки?  Звідки?!

Що  робити?  Видом  вабить.  Закохається  негайно.
Ох,  невже  ж  то  помилились,  то  лише  єнот  звичайний!
Так  сиділи  аж  до  рання,  потім  в  нірку  повернулись,
Ворожили,  ворожили,  а  з  коханим  не  зіткнулись.

А  мораль  оцій  сатирі,  чи  ж  лише  звичайній  байці:
Ворожи  -  не  ворожи,  не  знайти  кохання  мавці.
Посеред  собі  подібних,  кожен  хай  любов  шукає,
І  в  майбутнє  хай  ніколи  краще  сам  не  заглядає...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628225
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 12.12.2015

Я Вас люблю!…

Я  Вас  люблю!  Быть  может,  томным  утром,
Увижу  Вас  напротив.  Хоть  на  миг.
И  вот  сижу:  считаю  по  минутам,
Все  дни  без  Вас,  читая  книгу  книг.

Ищу  дверей,  где  пишет  ясно:  "Выход",
Да  только  всё  никак  их  не  найду.
Во  мгле  хожу,  в  лесу  безмолвно  тихом,
И,  словно  сплю,  теряюсь  я  в  бреду́.

Зову  я  Вас,  прошу  помочь  немного,
Да  только  Вы  не  слышите,  увы.
Меня  сковали  грусти  и  тревоги,
И  без  сознанья  лежа  средь  листвы,

Схожу  с  ума  от  чувств  и  этой  боли,
Ещё  чуть-чуть  и  громко  закричу.
Я  Вас  люблю,  теряя  жизни  волю,
Но  всё  ещё  о  чувствах  я  молчу.

Ведь  Вас  любить  дано  мне  где-то  свыше,
Как  Божий  дар,  небесная  манна́.
Мои  слова,  быть  может,  ветер  слышит,
И  видит,  как  я  мучаюсь  одна.

Он  прядь  волос  тихонько  заколышет,
Уложит  спать  на  узкое  плечо.
Опять  уйдет,  шепча  мне  где-то  свыше,
Одни  слова,  пустые.  Ни  о  чем.

В  них  смысла  нет,  одни  лишь  многоточья,
Хотелось  мне  стереть  бы  их  навек.
Они  же  сердце  рвут  моё  на  клочья,
Твердя,  что  Вы  -  совсем  не  человек.

А  кто  же  Вы?  Фантазия  иллюзий?
Быть  может,  сон  несбывшейся  мечты?
В  моей  душе  уже  гордиев  узел,
В  нём  образ  Ваш  уже  навек  застыл.

И  развязать  его  мне  не  под  силу,
Устали  руки.  Я  хочу  уснуть.
"Я  Вас  люблю!"  -  шепчу  в  бреду  я  мило,
И  ради  Вас  готова  всем  рискнуть...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628120
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 12.12.2015

Как жаль…

Как  жаль,  что  я  любима,  но  не  Вами,
Не  мне,  увы,  Вы  дарите  цветы.
И  чувства,  что  пылали  между  нами,  -
Иллюзия  несбывшейся  мечты.

В  безмолвной  темноте,  немой  до  боли,
По  капельке  высасывая  кровь,
Коснуться  Вас  на  миг  ещё  позволив,
При  мне  другой  Вы  дарите  любовь.

Она  же  Вас  не  любит.  Из  корысти,
Как  жаль,  что  Вы  от  правды  далеки.
Она  всего  лишь  навсего  артистка,
И  шьет  уже  давно  Вас  в  дураки.

Как  жаль,  что  Вы  любимы  только  мною,
При  Вас  об  этом  тихо  промолчу.
И  сердце  на  замок  своё  закрою,
А  ключ-комочек  просто  проглочу.

И  ночью  снова  мокрая  подушка,
А  утром  под  глазами  синяки.
Я  Вам  всего  лишь  навсего  подружка,
А  Вы  же  мне  до  боли  так  близки.

Вы  спросите:  "Ты  что,  рыдала  ночью?",
Взглянув  с  заботы  нотой  мне  в  глаза.
Во  мне  Ваш  взгляд  всё  разрывает  в  клочья,
Наружу  только  просится  слеза.

А  я  её  держу,  не  отпуская,
Всё  жду,  когда  останусь  тет-а-тет,
С  тем  чувством,  что  мне  душу  так  терзает,
Которое  под  надписью:  "запрет".

И  вдруг:  моя  ладонь  укрыта  Вашей,
По  коже  аж  мурашки.  В  теле  дрожь.
Уже  взглянуть  в  глаза  Вам  мне  не  страшно,
И  даже  аж  немножко  невтерпеж.

Но  нам  судьба  другое  предвещает:
Нам  с  Вами  вместе  быть  не  суждено.
Да  только  сердце  глупое  не  знает,
С  судьбою  спорить  глупо  и  грешно.

Борясь  с  судьбы  незведанным  началом,
Стуча  совсем  тихонечко:  "тук!-тук!",
Сердечко  лишь  жестоко  промолчало,
О  том,  каких  терпело  раньше  мук.

Ведь  главное,  что  Вы  уже  со  мною,
А  прошлое  осталось  за  спиной.
Любима  Вами!  Счастлива,  не  скрою,
Останьтесь  же  навеки  только  мой.

В  ответ  не  обещаю  быть  хорошей,
Взаимно  только  буду  Вам  верна,
Любить  Вас  буду,  даже  жизни  больше,
Я  буду  Вам  отличная  жена.

Пускай  не  идеал,  зато  любима,
Любовью  к  Вам  ведома  и  больна.
Но  это  только  сон  совсем  незримый,
Надежды  и  иллюзий  пелена.

И  снова  повторюсь,  проснувшись  рано:
Все  чувства,  что  пылали  между  нами,  -
Иллюзия,  -  дочь  лжи  и  дочь  обмана.
Как  жаль,  что  я  любима,  но  не  Вами...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627686
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.12.2015

Весняні абрикоси…

Колись  іще  весною  квітучі  абрикоси,
Свої  маленькі  ручки  пускали  врізнобіч.
Й  вплітали  в  кучеряві  свої  зелені  коси,
Маленький  світлий  спомин  з  тобою  наших  стріч.

Під  нашим  абрикосом,  нестиглим  і  солодким,
Тоді  іще  стрічались  й  подовгу  там  були.
Стояли,  розмовляли  хвилиноньку  коротку,
І  разом  з  абрикосом  від  почуттів  цвіли.

В  серцях  так  кров  буяла.  Нестримно  і  бурхливо,
І  полум'ям  палала  між  нами,  почуттям.
Я  так  тебе  кохала,  дитячо  та  наївно,
Хотіла  бути  поруч  усе  своє  життя.

А  потім  раптом  буря,  страшна  і  неминуча,
Із  коренями  рвала  весняний  абрикос.
І  блискавка  у  небі  лиш  променем  блискучим,
Все  роз'єднала  навпіл,  лишивши  відголо́с.

Минуло  десь  три  роки,  тебе  ізнов  зустріла,
І  сльози  покотились,  від  спомину,  з  очей.
Мені  без  тебе  було  цей  час  прожить  несила,
Та  якось  я  прожила.  Проплакала  ночей.

А  ти  уже  змінився,  на  пальці  вже  обручка,
На  роль  своєї  жінки  ти  іншу  віднайшов.
Побачивши,  я  тільки  втекти  хотіла  рвучко,
Щоб  ти  мене  не  бачив  і  просто  повз  пройшов.

Та  раптом,  ти  помітив  мій  погляд  несміливий,
І  так  мені  всміхнувся  -  невинно,  як  колись.
І  тут,  я  знов  згадала  той  день,  найбільш  щасливий,
Як  очі  мої,  раптом,  з  твоїми  знов  зійшлись.

Я  так  цього  чекала,  щоб  знов  тебе  побачить,
Хоча  б  на  мить  коротку.  І  знов  поговорить.
Ти  й  уявить  не  можеш,  що  ти  для  мене  значиш,
І  що  для  мене  значить  з  тобою  хоча  б  мить.

Так  хочу  показати  тобі  коло  хатини,
Що  я  вже  посадила  новий  там  абрикос.
І  він  тепер  зростає,  вмиваючись  щоднини,
Джерельною  рікою  із  чистих  ранніх  рос.

А  абрикос  зелений  вже  з  метр  висотою,
Красується  під  сонцем  у  ранішній  росі.
Під  ним  малий  хлопчина,  так  схожий  із  тобою,
Все  бігає  і  грає  довкола,  звідусіль.

Він  так  на  тебе  схожий.  Цілком,  як  крапля  в  краплю.
Поглянь,  який  вже  виріс!  Це  наш  з  тобою  син.
Яка  же  я  щаслива,  від  радості  не  втямлю,
Що  кою  я  погане,  що  кою  я  злочи́н.

Краду  тебе  в  дружини,  хоча  не  маю  права,
Іди  додому,  любий,  тобі  давно  пора.
А  абрикос  лиш  тільки  співає  дзвінко  травам,
Про  наше,  про  минуле,  якого  вже  нема.

І  знов  весна  настала,  -  квітучі  абрикоси,
Свої  маленькі  ручки  пускали  врізнобіч.
Й  вплітали  в  кучеряві  свої  зелені  коси,
Той  спомин,  що  лишився  від  наших  бувших  стріч...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626739
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2015

Кохання/самотність в мережі…

Я  знаю:  ти  поряд,  десь  близько  зовсі́м  біля  мене,
Шугаєш  душею  над  тілом,  від  зла  бережеш,
І  те  почуття,  що  ти  чуєш  до  мене,  шалене,
За  руку  тримавши,  завжди  за  собою  несеш.

Ти  поруч,  так  близько.  Я  чую,  як  дихаєш  в  шию,
Як  пильно  усе  споглядаєш  вночі  ти  мій  сон.
Ось-ось  ти  рукою  своєю  від  холоду  вкриєш,
Забравши  мене  назавжди  в  свій  довічний  полон.

А  серце  -  твоє  і  моє  -  в  унісон  уже  б'ються,
У  них  уніритм,  унітакт  -  ще  ні  в  кого  не  був.
В  уяві  моїй  твої  пальці  невпинно  плетуться,
Й  мурашками  тихо  сміються,  аби  хто  не  вчув.

Побудь  ще  зі  мною  секунди  маленьку  частину,
Я  більше  часу́  не  відніму  у  тебе,  клянусь.
Прошу,  обійми  мене,  наче  маленьку  дитину,
На  мить  хоч  до  тебе  так  міцно  лише  пригорнусь.

Погляну  у  очі,  що  рідні  до  болю  й  печалі,
Я  бачу  у  них  якийсь  смуток  десь  там  в  глибині.
Скажи  мені,  що  ж  я  повинна  зробити  надалі,
Щоб  ти  не  тужив,  коли  я  деінде́  вдалині?

Так  рік  промайне,  а  по  ньому,  напевно,  десятки,
А  ми,  віддалік  і,  водночас,  поблизу  живем.
В  уяві  малюючи  нас,  тільки  ставимо  цятки,
Побачитись  швидше  бажанням  горим,  як  вогнем.

Неначе  самотності  менше  -  це  купа  ілюзій,
Навпроти  екран,  різноколірних  літер  набір.
А  ми  не  подружжя  з  тобою.  І,  навіть  не  друзі.
Лише  розмовляємо  інколи,  навіть  надмір.

Та  й  то  не  розмови,  а  так  -  лиш  самі  переписки,
Листи  без  адреси,  блукаючі  десь  в  мережі.
В  комплект  лиш  самотності  чорні  і  сірі  відбли́ски,
Які  не  стирають  між  нами  навік  рубежі.

Між  нами  лиш  досвіду  й  відстані  прикрі  є  цифри,
Ніякого,  певне,  й  немає  насправді  чуття.
А,  навіть,  як  є  -  це  лише  невзаємнії  титри,
Що  йдуть  в  кінці  фільму  кудись  назавжди  в  небуття.

Що  може  насправді,  у  дійсності  десь  існувати,
Придумала  я  десь  глибо́ко  собі  у  душі.
Не  можна  в  фантазії  образ  так  сильно  кохати,  -
Кохання  -  самотність,  коли  воно  лиш  в  мережі...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625967
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2015

Кульбабове літо… або Раби зими…

Я  так  любила  наше  літо,
І  сад,  де  хмари  із  кульбаб,
Де  ми  плели  вінки  із  квітів,
І  слухали  співанки  жаб.

Ти  там  дивився  в  мо́ї  вічі,
За  руку  легко  так  тримав,
І  шепотів  на  вушко  тричі:
"Я  так  ся  в  тебе  закохав!".

Ми,  наче  діти  грали  в  жмурки,
Сміялись  дзвінко  до  небес,
Лишали  на  траві  фігурки,
І  в  них  кохання  інтерес.

Там  вперше  ми  поцілувались,
Вуста  торкнулись  мо́їх  вуст.
Душами  міцно  так  кохались,
Без  всяких  злочинів  й  розпуст.

Нам  ра́зом  бу́ло  дуже  добре,
Та  літо  промайнуло  враз.
І  сонце  вже  зайшло  за  обрій,
І  осінь  вже  прийшла  до  нас.

Спочатку  все  було  терпимо,
Від  ча́су  до  часу́  сварки́.
А  потім  зради  погубили,
Стосунки  наші  -  лиш  дірки́.

Між  нами  яр,  ми  надто  різні,
Повстали  стіни  в  доміно.
Все  виправляти  надто  пізно,
Бо  це  почалось  вже  давно.

І  осінь  в  зи́му  строгу  стала,
Після  зими  ж  нема  весни.
Колись  з  тобою  літо  мали,
А  зараз  ми  -  раби́  зими...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625596
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2015

Illusion of love…

Maybe,  you  are  my  happy  destiny,
You  are  endless  sea  of  happiness.
But  you  are  only  my  far  fantasy,
My  illusion  of  less  loneliness.  

I  write  you  letters  every  day,
But  you  never  answer  me.  Oh,  no!  
You  are  from  me  so...  so  away,
Away  in  clouds.  Please,  love  me,  love!

Come  to  me,  please!  Please,  hold  my  hand!
I  shall  say  frankly:  "Seems,  I  love  you!".
Take  me  with  yourself  to  happy  land,
Nothing  not  good  when  I'm  without  you.

"What  I  shall  do  now  to  be  with  him?"
I  asked  God  and  I  heave  up  my  hands,
To  the  heaven.  But  he's  only  my  dream,
He's  my  illusion  of  less  loneliness...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625580
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2015

Майский дождь…

А  майский  дождь,  а  майский  дождь,
В  июле  рано  на  рассвете,
Шептал  ветрам,  что  ты  придешь,
Ко  мне  в  двенадцать  ночи  где-то.

Твои  глаза  сквозь  майский  дождь,
Шептали  мне  совсем  иное:
Ты  лишь  во  сне  ко  мне  придешь,
Чтоб  рядом  миг  побыть  со  мною.

Но  как  прекрасен  этот  миг,
Когда  секунду  хоть  увижу,
Средь  сновиденческих  интриг,
(Что  больно  я  уж  ненавижу),

Бессмертный  образ  твой,  как  дух,
Без  масок  лиц  и  клеток  тела.
И  вот  пришёл.  Вдруг  свет  потух.
Я  так  с  тобою  быть  хотела.

И  сердца  стук  в  ночи  звучит,
Ударом  звонким  о  бокалы,
Душа  безудержно  кричит,
Она  такого  ведь  не  знала.

Застынет  время,  обойдут
С  тобою  нас  беда,  ненастья,
Пройдут  года.  За  пять  минут,
Упустим  мы  навеки  счастье.

Любовь  остыла  и  прошла,
Сквозь  лет  незведанные  дали,
Любви  последний  в  жизни  шанс,
Мы  навсегда  другим  отдали.

А  майский  дождь,  а  майский  дождь,
Всё  так  же  бьется  тихо  в  окна.
Да  только  больше  не  придешь.
Я  без  тебя  уж  вся  промокла...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625149
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.11.2015

Край весны…

Возьми  меня  с  собой  в  края  весны,
Там,  где  любви  рождается  начало.
Где  будем  только  мы.  Меня  люби!
Ведь  нелюбимой  быть  уже  устала.

Хочу  смотреть  в  бездонные  глаза,
Держать  тебя  за  руку  и  смеяться,
О  том,  как  я  люблю,  тебе  сказать,
И  никогда  с  тобой  не  расставаться.

А  солнце  улыбнется  нам  с  небес,
И  лучики  застынут  на  мгновенье,
Игриво  нам  показывая  блеск,
Как  будто  это  всё  лишь  сновиденье.

Устали  солнца  лучики  играть,
И  небеса  устали  уж  молиться.
Любить  нельзя,  казнить  пора,  убрать,
Пора  навеки  с  чувствами  проститься.

Но  как  бы  не  хотелось  избежать,
Судьбою  суждено  нам  расставанье.
"Любить,  нельзя  казнить  или  убрать!",
Так  хочеться  сказать  лишь  на  прощанье.

Остался  от  любви  лишь  только  след,  -
Он  в  памяти  моей  воспоминанье.
И  край  весны  погиб,  его  уж  нет,
Остались  лишь  руины  в  ожиданьи.

Приди  ко  мне  ещё  когда-то  раз,
Возьми  в  края  весны  меня  с  собою!
Я  так  хочу  вернуть  былое  "нас",
Устала  нелюбимой  быть  тобою...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625147
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 30.11.2015

Я - твоя…

Подивись  мені  у  вічі  в  ніч,  коли  зірки  -  для  нас,
Серце  в  п'ятах  швидко  б'ється  й  зупинилось  чого́сь  враз.
Серед  темряви  мовчання  і  німої  простоти,
Ти  кохай  мене  до  рання  у  відтінках  гостроти.

Хочу  я  тебе  торкнутись,  хоч  до  бежевих  повік,
"Я  -  твоя!"  -  вуста  шепочуть  -  "Знаєш,  це  уже  навік!".
П'яне  сонце  посміхнулось  на  світанку  у  вікно,
Заблищало  у  промінні  з  шовку  постілі  сукно.

Я  ніколи  не  кохала,  як  тепер,  як  зараз.  Віриш?
Я  люблю  твоє  мовчання,  коли  поглядом  ти  міриш,
Ти  хотів  би  позувати  юній  ма́лярці,  як  муза?
Хочеш  -  будеш,  як  трикутник,  я  ж  -  твоя  гіпотенуза.

Почуття  рікою  ллються,  нам  рояль  вже  ноти  грає,
Ніжно  так  тебе  кохаю,  як  ніколи  ще.  Ти  знаєш?
Знаєш,  любий!  Добре  знаєш,  що  тебе  лише  люблю,
Найчистішою  любов'ю,  що,  неначе  з  кришталю.

Хочеш  бути  мореплавцем?  Буду  я  тоді  Сирена,
Закликатиму  тебе  своїм  співом  нескінченним.
Будь  усім  для  мене,  прошу!  Все  взаємно,  обіцяю!
Не  помітиш  ні  на  мить,  як  у  себе  закохаю!

Сині  очі,  як  волошки,  так  відблискують  тобою,
Ніби  променями  сонця,  заклопотаними  грою.
Із  відтінками  блакиті,  в  квітах  літа,  в  бузині,
Десь  блисне  маяк  любові,  адресований  мені.

Вдалині  я  бачу  вогник,  це  від  тебе?  Так?  Скажи!
Через  полум'я  і  воду,  нісши,  серце  бережи!
І  чуття  уже  за  межі  вийшли  серед  ейфорій,
"Я  -  твоя!"  -  вуста  шепочуть,  а  у  відповідь:  "Я  -  твій!"...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624680
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 29.11.2015

Добраніч

Переклад  з  вірша  Адама  Міцкевича  "Добраніч"/Adam  Mickiewicz  "Dobranoc"

Закривай  оченята,  кохана!
Щоб  забути  про  сльози  й  печаль.
Спи  від  сутінків  аж  до  рання,
Сновидіння  наклавши  вуаль.

Хай  насняться  тобі  мої  очі,
Щоби  колір  ти  їх  пам'ятала,
Коли  думи  темненької  ночі,
В  голові  би  твоїй  закружляли.

Глянь  на  мене,  молю!  Хоч  раз.
Покажи  ж  вже  омріяні  вічі,
Що  горять,  наче  сяючі  свічі.

Ти  втікала  лиш  всім  напоказ,
Я  ж  покірно  чекав  коло  стін,
Та  від  тебе  лишилась  лиш  тінь...


Оригінал:

Dobranoc!  Już  dziś  więcej  nie  będziem  bawili,
Niech  snu  anioł  modrymi  skrzydłami  cię  otoczy,
Dobranoc,  niech  odpoczną  po  łzach  twoje  oczy,
Dobranoc,  niech  się  serce  pokojem  zasili.

Dobranoc,  z  każdej  ze  mną  przemówionej  chwili
Niech  zostanie  dźwięk  jakiś  cichy  i  uroczy,
Niechaj  gra  w  twoim  uchu;  a  gdy  myśl  zamroczy,
Niech  się  mój  obraz  sennym  źrenicom  przymili.

Dobranoc,  obróć  jeszcze  raz  na  mnie  oczęta,
Pozwól  lica.  -  Dobranoc  -  chcesz  na  sługi  klasnąć?
Daj  mi  pierś  ucałować.  -  Dobranoc,  zapięta.

-  Dobranoc,  już  uciekłaś  i  drzwi  chcesz  zatrzasnąć.
Dobranoc  ci  przez  klamkę  -  niestety!  zamknięta!
Powtarzając:  dobranoc,  nie  dałbym  ci  zasnąć.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623418
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.11.2015

Маленьке прохання…

Тебе  прошу  ́я:  захисти,
Від  всього  злого,  небезпеки.
Що  полишають  лиш  сліди,
Б'ючи  так  болюче,  як  стеки.

В  кімнаті  темній,  в  німоті,
Руками  міцно,  про́шу  дуже,
Мене  в  обіймах  прихисти,
І  приголуб.  Не  будь  байдужим!

Я  гола  зовсім,  без  щитів,
Без  обладунків  перед  світом.
Скоріш!  Ти  ж  сам  цього  хотів,
Аж  надто  вже  несамовито.

Прошу  я,  міцно  обійми,
Руками  сильними  своїми,
По  голій  шкірі,  по  спині́,
Ти  проведи  так  ніжно  ними.

Зігрій  в  обіймах,  захисти,
Відчути  хочу  твою  силу.
Всім,  хто  образив,  відомсти,
За  сво́ю  любу,  сво́ю  милу.

Візьми  на  руки  й  понеси,
Мене,  щоб  вкласти  вже  у  ліжко,
Ляж  біля  мене  і  засни,
І  обійми  так  міцно  й  ніжно.

Буде́м  дивитись  разом  сни,
Блукати  в  світі  сновидіння.
Прошу  тебе  я,  захисти,
Своє  малесеньке  створіння,

Своє  мале  дурне  дівчатко,
Котре  кохаєш  понад  все,
Й  котре  тебе  кохає  палко,
Крізь  все  кохання  те  несе.

В  покровах  темряви  уно́чі,
В  залізній  тихій  німоті,
Не  залишай  кохані  очі,
Від  всього  злого  захисти...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623116
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2015

У тихім вирі водяться чорти

Ти  знаєш?  У  народі  є  прислів'я:
У  тихім  вирі  водяться  чорти́,
Багато,  як  зірок.  Цілі  "сузір'я",
Хоч  миром  чи  кадилом  їх  святи.

А  все  ж,  не  проженеш  усіх  їх  звідти,
Бо  в  них  до  цього  є  імунітет.
Та  що  там,  це  усе  ще  тільки  "квіти",
А  ти  візьми  склади  із  них  "букет".

Залишся  тет-а-тет  з  всіма  чорта́ми,
Що  водяться  в  мені  спокон  віків.
Заколиши  їх  ніжними  вустами,
І  шепотом  про  те,  як  ти  хотів,

Вустами  мене  лагідно  торкнутись,
Рукою  по  волоссю  провести,
Зі  мною  разом  повністю  забутись,
І  руки  наші  разом  лиш  сплести.

Та  всіх  чортів  не  треба  виганяти,
Одного  хоч,  маленького  лиши.
Не  бійся,  не  буду́ть  вони  кусатись.
Вони  мені  пасують,  так?  Скажи!

Мене  ти  полюбив  не  за  покірність,
І  зовсім  не  за  чистий  бік  душі.
Чортів  моїх  ти  полюбив  без  міри,
Отих,  що  вже  здавна  живуть  в  мені.

Кохати  мене  будеш  будь-якою,
З  чортами  чи  без  них  -  і  так,  і  так.
Та  все  ж,  коли  я  поруч  із  тобою,
То  я  так  потребую  з  три  чорта,

Бо  ти  такий  упертий  до  нестями,
І  наглість  буйно  б'ється  у  тобі.
Ти  теж  перенасичений  чортами,
Як  я,  бо  ми  іще  так  молоді.

І  нам  ще  не  дано  свідомо  знати,
Що  можна  добре  жити  й  без  чортів,
Що  можна  просто  вдвох  собі  кохати,
У  далечі  від  всіх,  у  світі  снів.

Та  все  ж,  вони  пасують  нам  з  тобою,
Ми  -  пара  ідеальна,  чи  не  так?
Мене  кохати  будеш  будь-якою,
І  я  тебе  будь-я́ким  -  так,  і  сяк.

Ти  знаєш?  Ходить  приказка  в  народі:
В  людині,  -  в  тихім  вирі,  -  є  чорти.
Злічити  їх  усіх  -  біда  та  й  годі,
Бо  ліку  цим  чортам  не  віднайти...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623099
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.11.2015

Мелодія дощу…

Заграй  мені  мелодію  дощу́,
На  скрипці  чи  гітарі  чи  роялі,
Заграй  мені,  молю  тебе,  прошу́!
Заглянь  в  душі  незвіданії  да́лі.

Щоб  краплі  тихо  стукали  в  шибки́,
А  вітер  розвівав  злегка  волосся,
І  крапельки  щоб  били  об  стежки́,
Й  лунали  в  серці  тихим  відголоссям.

Тебе  лиш  буду  слухати  весь  час,
Ніхто  не  відверне  мою  увагу.
Мелодія  дощу  лиш  все  про  нас,
Розповідає  вітру  в  противагу.

Візьми  мене  за  руку  й  потягни,
Увечері  на  площі  і  майдани.
Щоб  змокли  під  дощем  з  тобою  ми,
І  обвивали  ззовні  нас  тумани.

А  ми  лиш  танцювали  б  під  дощем,
І  вітер  розвівав  моє  б  волосся.
І  всупереч  всіх  правил  і  морфем,
Ми  вітру  лиш  покірно  віддамося.

"Цілуй  уже!"  -  шепочуть  пелюстки,
"Візьми  її!"  -  вмовляють  тихі  краплі.
Й  осінні  золотавії  листки,
Благають:  "Обійми  цю  милу  кралю!".

Й  твоя  рука  несміло  піднялась,
Повисла  над  моїм  вузьким  раменом.
А  потім  опустилась.  Знов  знялась,
Черкаючи  на  грудях  вже  знамено.

По  шкірі  вже  мурашки  розповзлись,
І  серце  б'ється  швидко,  як  у  зайця.
Твоя  рука  й  моя  навік  сплелись,
Закривши  ворота́ми  вкупі  пальці.

Ці  пестощі  і  ніжність,  це  кохання  -
Найкраще,  що  в  своїм  житті  я  маю.
До  тебе,  любий,  маю  я  прохання:
Кохай  мене,  допоки  ще  жива  я,

І  все,  чого  ще  в  тебе  попрошу́:
Допоки  краплі  б'ються  об  шибки́,
Ти  грай  мені  мелодію  дощу́,
Де  будем  я  і  ти.  Лиш  тільки  ми...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622949
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2015

Обійми мене!…

Обійми  мене  міцно  і  ніжно,
Не  пускай  мене  з  рук,  не  пускай!
А  мені  абсолютно  не  тісно!
Не  іди  ще,  прошу,  зачекай,

Хоч  би  день  чи  єдину  годину,
Чи  хвилину,  секундочки  мить!
Приголуб  мене,  наче  дитину,
Поцілуй  мене  там,  де  болить!

Там,  де  рана  усе  кровоточить,
Ти  вустами  прилинь,  прошу́!
В  оберемках  черго́вої  ночі,
Що  лиш  тоне  у  краплях  дощу.

Подорожником  стань,  що  з  лісу,
Хай  загоїть  ті  рани  в  душі!
Колискову  співай  мені  пісню,
І  читай  казочки́  та  вірші́!

Аби  солодко  й  міцно  заснула,
Носом  вткнувшись  у  шию  тобі,
Про  погане  з  тобою  забула,
Лиш  плекаючи  мрій  голубих.

Хочу  поряд  тебе.  Обійнятись!
Хочу  ласки  твоєї  й  тепла,
І  ніколи  вже  не  розлучатись,
Щоб  рука  твоя  тілом  пливла.

Обійми  уві  сні  мене  ніжно,
Бережи  від  кошмарів  вночі,
Лицар  мій  в  обладунках  залізних,
При  титановім  сильнім  мечі!

Обійми!  Так  люблю  твої  руки!
Я  не  можу  без  них  ані  мить.
Припини  ці  безжалісні  муки!
Обійми  ж  мене  вже,  обійми!...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622702
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2015

Птахою…

Я  птахою  злечу,
Тихенько  на  узлісся,
Аби  повз  ти  пронісся,
Легеньким  вітерцем.

Всього́  іще  навчусь,
Того,  чого  ти  любиш,
Чекаючи,  що  будеш,
Любити  хоч  слівцем.

Я  краплею  впаду,
У  зливі  розчинюся,
Й  ріками  розіллюся,
Об  ві́кна  і  шибки́.

До  тебе  ще  прийду́,
І  буду  стукать  в  двері,
Як  кров  моїх  артерій.
Звернуся  в  кулаки.

І  сонцем  в  небесах,
За  обрій  з  хмар  я  вийду,
І  попри  ноти  встиду,
Тобі  я  покажусь.

Засяю  я  в  очах,
Твоїх,  як  барв  блакиті,
Що  морем  рясно  змиті,
В  волошок  мережу́,

Погляну  тихо.  Любо!
Глядіть  і  бачить  в  них,
Чуття  ознак  німих,
Й  любові  щастя  миті.

Щасливі  миті  й  згубні,
Майнуть  в  твоїх  очах,
Що  світять  по  ночах,
На  шля́хи  нерозкриті.

І,  наче  сновида́,
Шугать  повз  тебе  буду,
Й  ніколи  не  забуду,
Твій  п'я́нкий  аромат.

Це  сон  усе?  Шкода́.
Злетіла  би  я  птахом,
Щоб  крил  одним  пома́хом,
Минуть  твоїх  кімнат,

В  дорозі  до  кохання;
Тихенько  промайнути,
Із  краплею  покути,
У  тебе  на  виду́.

Із  вечора  до  рання,
Про  тебе  лиш  гадаю,
Кохаю,  не  кохаю,
Вже  й  правди  не  знайду.

Лише  тихенько  скажу,
Свої  жаги  й  бажання,
Уперше  і  востаннє,
Тобі  буду  казать.

Посеред  моря,  з  сажі
Я  чайкою  вбернуся,
І  тихо  лиш  всміхнуся,
Та  сльози  побіжать,

Покотяться  лавини,
Щоками  із  рум'янцем.
Ти  був  мені  коханцем,
По  суті,  був  ніким.

З  очима,  як  в  дитини,
Ще  будучи  дурною,
Наївно  молодою,
З  характером  палким,

Об  граблі  спотикнуся,
Впаду  стиха  на  землю,
Гукатиму.  Даремно.
Мене  не  чуєш  ти.

Дощами  розіллюся,
Й  по  сірих  дертих  стінах,
Буду́,  як  по  вітринах,
Струмками  лиш  текти.

Злетіла  би  у  небо,
Маленьким  білим  птахом,
Щоб  крил  одним  пома́хом,
Поблизу  тебе  буть.

Нічого  більш  не  треба,
Я  більше  й  не  просила.
Та  вже  й  тепер  несила,
Долать  цю  довгу  путь.

Лети  собі  далеко,
Шукай  свою  єдину,
Кохану  ту  дівчи́ну,
Що  щастя  дасть  тобі.

А  я  вбернусь  в  лелеку,
Летітиму  на  південь,
У  хмар  високий  рівень,
Шугати  по  землі...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621916
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2015

Часом…

Як,  часом,  ми  буваєм  необачні,
І  ходимо  лиш  по  чужих  серцях.
Та  вже  й  самим  стає  від  того  лячно,
Лишать  позаду  трупи  у  ногах.

Як,  часом,  ми  буваємо  жорстокі,
Не  шкода  потруїть  усіх  і  вся.
Й  очима  споглядаємо  ми  збоку,
Глибокі,  та  криваві  небеса.

Як,  часом,  ми  буваємо  байдужі,
Чинити  іншим  біль  не  боїмось.
І  від  людей  лишаєм  лиш  калюжі,
А  каятись  у  цім  не  спішимось.

Як,  часом,  ми  буваєм  інстинктивні,
Живем  законом  стада  злих  тварюк.
Хворієм  на  хвороби  обструктивні,
Що  десь  в  душі  ховаються,  у  брук.

Як,  часом,  ми  буваємо  дурними,
Забули  про  кохання  цілину.
Живем  лише  бажаннями  палкими,
І  пристрастю,  здобуть  на  ніч  одну,

Оту  "любов"  -  нечесну  і  фальшиву,
Що  вигадали  люди  вік  тому.
Таку  до  болю,  жаль,  несправедливу,
Що  схожа  на  заразную  чуму.

Як,  часом,  ми  буваємо  наївні,
Йдемо  до  оманли́вої  мети.
Та,  справжнє  щастя,  звісно,  безсумнівно,
Це  жити  і  кохання  віднайти.

Товариші!  Подібні  всі  ми  разом,
Та  більшість  хибні  цілі  обира.
І  тільки  справжнім  є  дороговказом,
Любов  -  ота  шалена,  неземна.

Не  треба  нам  посад,  грошей  і  влади,
Кар'єра  -  тільки  наслідок  і  фальш.
Не  знайдеш  в  мегаполісі  відради,
Лиш  тільки  сірий  і  чужий  асфальт.

Бо  істинна  мета  життя  -  кохання,
Воно  лиш  може  щастя  принести.
Воно  -  єдина  пристрасть  і  бажання,
Що  може  несподівано  прийти.

Воно  лише  залишиться  назавжди,
Разом  з  тобою,  наче  вірний  друг.
Як,  часом,  ми  не  помічаєм  правди,
Бо  маємо  усі  страшний  недуг:

Хворіємо  усі  разом  на  розум,
Живемо  ноосферним  поняттям,
Це  стало  узагальненим  психозом,
І  стало  вже  давно  людським  буттям.

Живем  отак,  існуючи,  снуємо,
І  це  вже  епідемія.  Це  -  рак!
Одне  одного  тільки  лиш  цькуємо,
Нарощуєм  духовності  ми  брак.

З  численними  пухлинами  суспільства,
Подекуди,  безжурно  сміючись,
Живемо  й  потопаємо  в  насильстві,
За  місце  те  під  сонцем  лиш  б'ючись.

Немає  слів  і  мови,  тільки  лячно,
Від  смутних  тих  реалій  гіркоти,
Як,  часом,  ми  буваєм  необачні,
Чужі  ми  миєм  рани  в  кислоті.

І  люди  -  вже  не  люди.  Лиш  бидлота!
Тварюки,  що  рефлексами  живуть.
По  ранках  лиш  лежали  б  коло  плота,
Опісля  вечорів,  як  вина  п'ють.

Та  ще  надія  в  серденьку  палає,
Ще  невмируще  в  нім  стиха  горить,
Неначе  вона  точно  добре  знає,
Оте  усе,  що  зараз  так  болить.

Вона  вселяє  в  душу  сильну  віру,
Нічого  не  скінчилось,  аж  ніяк.
Й  іще  існують  десь  між  нас  не  звірі,
А  справжні  Люди,  наче  нам  маяк.

Без  тих  чинів,  омани  злота  й  влади,
Із  множиною  первісних  думок,
Що  діють  людства  нашого  заради,
А  не  лише  само́любства  клубок.

Вони  відродять  швидко  рід  людини,
І  воскресять  чесноти  вічні  враз.
Як,  часом,  ми  буваємо  дурними,
Не  бачачи  нікого,  окрім  нас...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621319
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.11.2015

А сніг кружляє уночі…

А  сніг  кружляє  уночі,
У  танці  з  вітром  все  кружляє.
"Коханий,  тихо!  Помовчи!,
Я  і  без  слів  все  добре  знаю!".

Шепоче  вітер  у  вікно:
"Цілуй  вуста  її  так  ніжно,
Так,  як  солодкеє  вино,
Проймай  все  тіло  їй  наскрізно!".

І  ти  цілуєш  вже  вуста,
Проймаєш  солодко  до  болю,
Стебло  кохання  пророста,
Між  нами  -  мною  і  тобою.

В  двобої  разом  ми  зійшлись,
Де  переможених  немає.
Докупи  руки  вже  сплелись,
Одна  одну  в  танку́  тримають.

А  сніг  кружляє  уночі,
Із  вітром,  як  і  ми  з  тобою.
"Коханий,  прошу,  помовчи,
Насолодитись  дай  любов'ю!"...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620982
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 14.11.2015

Вітер мені в лице…

Вітер  мені  в  лице,
Стукає  серце  в  такт.
Ріже  язик  скельце,
Що  має  свинцю  смак.

Дощ  із  кислот  униз,
Падає  й  палить  асфальт.
Черговий  це  твій  каприз,
Важкий,  наче  той  кобальт.

Сонце  десь  там  вгорі,
Промені  сяють  вперед.
Згоріли  в  душі  ліхтарі,
Змерзає  шкура  й  скелет.

Рухають  швидко  авто,
Курс  свій  чітко  тримають.
Так  не  уміє  ніхто,
Так,  як  вони  гасають.

Попереду  лиш  міражі,
Сяють  зірки  з  небес.
Позаду  уже  типажі,
Позаду  лише  інтерес.

Вогнями  авто́магістраль,
Все  сяє,  буяє,  гримить,
Та  тільки-но  згасне  скрижаль,
Й  вона  погасає  умить.

Міська  автострада  -  ритм,
І  дій  алгоритми  -  такт.
Між  нами  давно  лабіринт,
Між  нами  вже  згас  контакт.

І  дивляться  фари  у  спину,
А  ноги  вже  ледве  несуть.
І  вже  б  одпочить  хвилину,
Та  треба  рушати  в  путь.

Пустелями  Гобі,  Сахара,
Горами,  печерами,  ріками,
Несу  незаслужену  кару,
Що  стала  давно  уже  ліками.

Отрута  -  то  ліки  від  дурощів.
А  вітер  вже  дме  у  спину.
Проймаючи  аж  до  нутрощів,
Лиш  свище  усе  без  упину.

Чекаючи  сонця  на  полюсі,
Погоди  поблизу  моря.
Прихриплість  лунатиме  в  голосі,
А  ти  вже,  на  жаль,  не  поряд.

І  но́шу  на  спину  хапаючи,
Відчутно,  що  вітер  в  лице.
Ненави́діти  так,  кохаючи,
Можливо,  як  є  мудрецем.

І  вогник  у  серці  згаснув,
Та  сумніви  все  ще  горять.
Невже  тобі  ще  не  ясно?
Іще  маю  я  повторять?

Нам  разом  не  можна  бути,
До  різних  мішеней  йдемо.
Давно  розійшлись  маршрути,
Як  в  морі  від  порту  судно.

Вітер  мені  в  лице,
Серце  стукає  в  такт.
Мені  ти  чужий  уже,
І  це  вже  реальний  факт...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620886
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2015

Під парасолею…

         Це  був  холодний  дощовий  день,  який  вирізнявся  з-поміж  усіх  моїх  сірих,  будніх  днів  лише  тим,  що  мені  знадобилась  парасоля,  аби  безперешкодно  дійти  до  школи  в  сухому  стані.
         Повсюди  були  калюжі.  Навколо  панувала  тиша.  І  лише  осінній  дощ  невпинно  стукав  по  холодному  асфальту,  порушуючи  ідеальну  вуличну  тишу.
         Я,  як  завжди,  попростувала  до  школи.  Взявши  до  рук  парасолю,  я  відкрила  її  і  сховалась  під  неї,  наче  мале  незграбне  пташенятко  під  мамине  крило,  котре  захищає  це  невинне  дитя,  що  ще  не  готове  до  дорослого  життя,  від  усіх  небезпек  і  негараздів  цього  світу,  який  зовсім  не  призначений  для  дітей.  А  все  тому,  що  сучасний  світ  -  це  арена,  де  відбувається  боротьба  сильніших  і  слабших.  Світ  став  своєрідним  "другим  Колізеєм",  а  люди  -  гладіаторами,  котрі  борються  не  на  життя,  а  на  смерть.  
       "Виживає  сильніший!"  -  ось  головний  девіз  ледь  не  кожної  сучасної  людини.  А  хіба  ми  не  повинні  допомагати  слабшим  за  себе,  аби  їм  було  легше  залишитись  живими?  Вочевидь,  більшість  рахує,  що  ні.  Так  ми  ще  й  добиваємо  їх,  остаточно  закопуючи  будь-які  останні  шанси  тієї  чи  іншої  істоти,  слабшої  за  нас,  на  виживання,  закриваючи  перед  ними  усі  двері.  Чим  вам  не  гладіатори,  га?  Кожен  сам  за  себе,  як  і  на  гладіаторській  арені.  Та  це  лише  короткий  філософський  відступ  від  мого  нічим  непримітного,  звичайного  дня;  своєрідний  роздум  про  насущне...  
           Раніше  я  не  дуже  любила  дощ,  бо  ж,  будучи  маленьким  іще  дурненьким  дитям,  я  не  могла  через  дощ  виходити  на  вулицю,  через  те,  що  одразу  хворіла  і,  потім  вже  було  не  до  вулиці.  Але  з  віком  мої  вподобання  суттєво  змінились.  Тепер,  коли  я,  -  хвала  Богу,  -  почала  менше  хворіти,  а,  крім  цього,  менше  ходити  на  вулицю  через  відсутність  часу,  то  я  полюбила  дощ.  Малим  дітям,  котрим  тільки  б  скакати  і  бігати  по  вулиці,  як  татаро-монгольська  навала,  мабуть,  мене  не  зрозуміти.  
           Хоча,  сучасні  діти  інші  пішли...  Їм,  аби  планшет  чи  смартфон  або  ноутбук  в  руки  дали  чи,  може,  за  комп'ютер  їх  посадили  і  все,  життя  -  суцільний  рай  або  ж  "ніштяк",  говорячи  їхньою  мовою...
           І  все  ж,  повертаючись  до  мого  звичайного  буднього  дня,  хочеться  сказати,  що  дощ,  як  на  мене,  -  це  одне  із  тих  явищ  природи,  котре  спонукає  творчо  мислити  (не  знаю,  як  інших,  а  мене  -  так),  адже  саме  під  час  дощу  у  мене  виникає  найбільше  творчих  ідей,  завдяки  яким  тут  народжуються  на  світ  мої  невмілі,  недосвідчені  малята-слова,  аби  снувати  по  людях  і  чекати,  що  хтось  таки  впустить  їх  у  свої  теплі  хатинки-серця.
           От  і  тоді  був  якраз  саме  такий  день,  -  найкращий  період  для  написання  чогось  нового  і  геть  незнайомого  до  цього  часу.
           Окрім  цього,  дощовий  день  -  це  час,  коли  можна  подумати  про  насущне:  життя,  суспільство,  потреби,  ресурси,  економіку,  політику,  науки  і  таке  подібне.  А  ще,  можна  і  пофілософствувати,  що  я  дуже  люблю  робити.  Це  прямо  моє  життєве  кредо.  Не  знаю,  звідки  в  мені  взялась  любов  до  філософствування  і  мислення  про  усе,  що  турбує,  мабуть,  ледь  не  кожну  людину,  але  точно  знаю,  що  це  моє  головне  заняття,  особливо  у  такі  дощові  дні.
           А  на  вулиці  під  час  дощу  потрібно  гуляти  під  парасолею.  Мабуть,  це  один  із  найкращих  плюсів  дощу.  Спитаєте,  чому?  Я  можу  дати  вам  відповідь  на  це  запитання.  Усе  тому,  що,  коли  ти  йдеш  під  парасолею,  то  тебе  ніхто  не  бачить.  Ніхто  не  бачить  твого  обличчя,  не  вдивляється  в  його  риси.  І  ти  відчуваєш  себе,  ніби  захищеним  від  злих  поглядів,  коли  такі  є.  Бо  ж,  як  немає  дощу  і  ти  йдеш,  певна  справа,  без  парасолі,  то  будь-хто  може  наврочити  тобі.  Парасоля  -  захист  від  злих  помислів  ближніх.
           І  от,  йдучи  вулицею  в  такий  звичайний,  але  водночас  знаменний  день,  я  відчувала  себе  частиною  цього  дощу,  одною  краплею  серед  усіх  цих  краплин,  які  падали  на  мою  парасолю  і  на  асфальт,  гучно  б'ючи  об  нього,  наче  лементуючи  -  певно,  кликали  на  допомогу.
           У  школі  день  минав,  як  завжди.  Я  відчувала  себе,  наче  не  в  своїй  тарілці,  ніби  я  -  порожня,  незаповнена  клітинка  посеред  множини  інших  клітинок...
           А  знаєте,  під  парасолею  куди  краще,  аніж  під  крилом  школи,  котра  не  може  захистити  від  сучасних  дітей.
           Я  поверталась  додому  пізно,  бо  ж  маю  щільний  графік,  кручусь,  як  білка  в  колесі  цього  року.
           Але  парасоля  -  мій  невід'ємний  осінній  атрибут.  Я  йшла  знову  під  її  надійним  захистом,  під  цією  напівсферою,  котра  обороняла  мене  від  холодних  краплин  і  злих  поглядів.  
           Життя  під  парасолею  хороше  і  безпечне,  та,  на  жаль,  зовсім  не  цікаве,  ніби  стерилізоване  або  ізольоване  від  інших.  Саме  тому,  я  вирішила,  що  парасоля  буде  захищати  мене  лише  під  час  сильного  дощу.  А  весь  інший  час,  я  краще  буду  беззахисною  перед  цим  світом,  аніж  сидітиму  у  своєрідному  футлярі,  в  шкарлупі,  як  головний  герой  із  новели  Чехова  під  назвою  "Людина  у  футлярі".  
           Ось  так  і  минув  у  безперервних  роздумах  мій  звичайний,  нічим  не  примітний,  сірий,  будній  день:  під  парасолею,  що  захищала  мене  не  від  людей,  а  від  дощу,  та  й  то  лише  тимчасово...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620633
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.11.2015

Я просто чайка…

У  безкінечній  прірві  слів,
Посеред  тисяч  полікрапок,
Я  бачу  безліч  дивних  снів,
Де  ми  з  тобою  -  пара  мавок.

Навколо  білих  птахів  зграй,
Де  пісні  ніжно  так  курличуть,
Видніє  той  безжурний  Рай,
Й  птахи  з  собою  тихо  кличуть.

Скажи,  чому  ж  тоді  пішов?
Не  попрощався  навіть.  Сумно.
І  серед  наших  всіх  розмов,
Лише  слова  без  сенсу  шумні.

Нехай  гучні,  а  сенсу  -  нуль,
Бо  були  в  них  брехливі  ноти.
І  на  перетині  півкуль,
Одні  проблеми  лиш  й  турботи.

І  дотик  твій  -  лише  мара́,
Ох,  як  бажання  побороти?!
Між  нами  прірва  є,  діра,
Що  потопає  у  чорно́ті.

Тримаю  цноту  при  собі,
Тебе  заблизько  не  пускаю,
Не  вірю  більше  я  тобі,
Чому?  Бо,  певно,  не  кохаю.

Згоріло  серце,  як  свіча,
Перегоріло  в  краплях  воску.
Хоч  ще  тебе  не  вистача,
Та  все  мине  колись  потрошку.

Усе  минає,  все  летить,
Як  зграя  білих  птахів  в  вирій.
І  треба  вміть  ловити  мить,
Коли  людина  любить  щиро.

Адже  кохати  може  всяк,
Як  на  словах  лише  кохати,
Й  лише  тоді  дасть  серце  знак,
Коли  вже  точно  буде  знати:

Його  кохають,  бережуть,
Як  ту  зіницю  в  власнім  оці.
Зовсім  не  в  тому  всього  суть,
Хто  має  більше  сили  й  моці,

А  суть  у  тому,  хто  зумів,
"Кохання"  підле  пережити,
Й  опісля  всім  наперекір,
Летіть  вперед  і  знов  любити.

У  безкінечній  прірві  слів,
Посеред  тисяч  полікрапок,
Вставало  сонце  із  вогнів,
І  прокидався  з  ним  світанок.

Дивлюсь  в  вікно:  чи  ти  чи  ні?
Ніяк  не  можу  зрозуміти.
"Та  ні,  здалося  лиш  мені...",
Тихенько  буду  шепотіти.

Шкода,  аж  смуток  трохи  взяв,
Що  то  не  ти,  лиш  пілігрими.
Якби  ж  ти  тільки,  любий,  знав,
Як  жду  твій  образ  я  незримий.

Усе  чекаю,  все  дивлюсь,
В  вікно  біленьке  і  холодне.
Й  лише  під  ніс  собі  молюсь,
Аби  забрав  мене  з  безодні,

В  свої  обійми.  Лиш  дарма,
На  тебе  стільки  я  чекала.
Тебе  нема  усе  й  нема,
Дарма  на  тебе  сподівалась.

Сиджу  у  темній  німоті,
У  тиші  чорній,  порожнечі.
З  тобою  ми  уже  не  ті,
І  нам  потрібні  різні  речі.

Хоча  надія  все  ще  є,
У  серці  вогником  палає.
Та  тільки  холодно  стає,
Коли  листи  твої  читаю.

У  них  кохання  вже  нема,
Й  немає  навіть  смутку,  туги.
І  навіть  злості.  Лиш  сама,
Байдужість  -  серденька  наруга.

Такі  холоднії  слова,
Не  треба  більше,  я  благаю!
Це,  наче  буря  зимова́,
І  в  ній  сама  я  замерзаю.

Перетворюсь  на  камінь,  лід,
І  більш  з  тобою  вже  не  буду.
Лише  залишу  тихий  слід,
Що  десь  глибо́ко  буде  в  грудях.

Він  ледь  види́мий,  як  маяк,
Посеред  зграї  чайок  диких.
То  лиш  тобі  на  пам'ять  знак,
Про  почуття  палкі  й  великі,

Мої  до  тебе,  що  колись,
Ще  мали  право  існувати.
Та  вже  згубились,  розлились,
Аби  по  світу  лиш  снувати.

Я  все  простила,  й  ти  пробач,
За  всі  печалі  і  докори.
Серед  причин  моїх  невдач,  -
Нездатність  бути  до  покори.

Не  підкоряюсь!  Не  здаюсь!
Я  біла  чайка,  що  над  морем,
Усе  літаю,  все  дивлюсь,
На  срібний  місяць,  білі  зорі.

І  видивляюсь  за  обрі́й,
Чи  де  тебе  немає  раптом.
Посеред  вільних,  буйних  мрій,
Насолодитись  б  ароматом,

Твоїх  солодких  ніжних  вуст,
Що  так  манили,  так  манили!
І  серед  всіх  твоїх  розпуст,
Вони  найбільш  давали  сили.

А  де  тепер  твої  вуста?
Вже  певно  інших  губ  смакують.
І  інших  щічок  пригорта,
І  інших  ручок  вже  цілують.

А  пальців  дотик  -  то  міраж,
Посеред  тихих  слів  і  ночі,  -
Фантазій  всіх  княгиня  й  страж,
Що  скоїть  проти  мене  злочин.

Мабуть,  моя  у  тім  вина,
Що  так  й  не  стала  я  для  тебе,
Кохана,  рідна,  лиш  одна,
Єдина  пташечка  у  небі.

Хотів  ногами  ти  ходить,
А  я  літать  хотіла,  волі.
Тому  в  пригожу  першу  ж  мить,
Ми  розійшлись.  Уже  доволі!

Доволі  мучитись,  сваритись,
Вже  розійтись  давно  пора.
От  тільки  досі  любиш  снитись,
Й  вночі  являтись,  як  мара.

Твій  образ  мучить  і  лякає,
Шкребуть  коти  в  моїй  душі.
Шкода,  що  ти  іще  не  знаєш:
Я  досі  вірна  лиш  тобі.

І  присмак  сонця  на  світанку,
Як  порятунок  із  тенет.
Я  тільки  чайка,  просто  чайка,
У  пір'ї  білім  я  скелет.

І  серед  слів,  що  беззмістовні,
Не  мають  сенсу,  тільки  біль,
Такі  красиві  зверху  й  ззовні,
Й  такі  потворні  десь  звідтіль,

Десь  всередині,  десь  глибоко,
Там,  де  ховається  нутро,
Де  не  побачить  людське  око,
Де  не  дістанеться  перо.

Усе  літаю,  все  дивлюся,
Вдивляюсь  десь  за  небокрай,
І  тільки  щиро  я  молюся,
Аби  знайти  скоріш  свій  Рай...


 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619785
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2015

Любов сліпа… або Amantes - Amentes (присвячується усім закоханим)

Любов  сліпа...  Вона  не  бачить,
А,  як  і  бачить,  то  мовчить.
Бо  вміє  все  вона  пробачить,
У  той  же  час,  як  все  болить.

Любов  глуха...  Вона  не  чує,
А,  якщо  й  чує,  то  лиш  вда́є,
Неначе  слуху  їй  бракує,
Й  тоді,  коли  душа  страждає.

Любов  німа...  Бо  не  говорить,
Усе  мовчить,  тиша́  німа.
Вона  й  без  слів  уміє  мовить,
Й  тоді,  як  мови  вже  нема.

Любов  дурна...  Вона  лиш  вірить,
Усім  і  всьому  навкруги.
Усіх  довкола  одним  мірить,
Чи  друзі  то,  чи  вороги.

Любов  сліпа...  Вона  не  бачить,
Зовсі́м  не  бачить  світу  зла.
Коханим  ж  можна  все  пробачить,
І  те,  що  палить  все  дотла.

Любов  -  Феміда,  Афродіта!
Така  красива,  лиш  сліпа.
Лиш  бачить,  хто  у  що  одітий,
Яка  у  кого  є  лушпа.

Душа  і  серце  -  таємниця,
Загадка  ще  спокон  віків.
Сліпа  є  закоха́на  жриця,
Накоїть  може  міх  гріхів.

І  хто  підкаже,  хто  розкаже,
Чому  так  може  в  світі  буть:
Як  чоловік  "Кохаю!"  скаже,
То  жінка  може  все  забуть?

Про  себе  навіть  забуває,
Про  те,  ким  є  вона  здавна.
Сліпа  та  жінка,  що  кохає,
Отруту  п'є  вона  до  дна.

Й  не  бачить  підлості  обману,
Серед  безмовних  розкоші́в,
Ввійшовши  у  його  оману,
Доп'є  ту  чашу  докорі́в.

І  чоловік,  котрий  кохає,
Сліпий  до  болю,  до  жалю́.
Бо  кожен  люблячий  не  знає,
Чого  кошту́є  їм  "Люблю!"...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619478
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2015

Навіщо ти мені брехав?…

Навіщо  ти  мені  брехав?
Лише  спитаю  тихо-тихо.
І  лиш  почую:  "Я  не  знав,
Що  цим  накою  стільки  лиха,

Що  цим  я  вчиню  тобі  біль,
Я  не  хотів  цього,  ти  знаєш!",
Я  ж,  наче  під  автомобіль,
Упала  пластом.  Уникаєш

Мене  й  моїх  усіх  питань,
Щоб  я  тобі  не  заважала,
Надокучанням  дорікань,
Що  вже  достатньо  назбирала.

Навіщо  ти  мені  брехав?
Та  ще  й  лукаво  так  і  підло.
Чому  мене  з  усіх  обрав,
На  своє  хитре,  злеє  діло?

Немає  сліз,  нема  нічого,
Вже  закінчились  почуття.
Нема  кохання  більше  мого,
Вже  відійшло  у  небуття.

І  я  прекрасно  розумію,
Що  ти  мене  і  не  кохав.
Та  зрозуміти  не  зумію,
Навіщо  ти  мені  брехав?...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619455
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2015

Все тобі прощу…

А  я  усе  прекрасно  знаю,
Ти  не  кохав.  Ну,  що  ж?  Нехай!
А  я  тебе  іще  кохаю,
Й  прошу  лише  я,  пам'ятай,

Що  жить  без  тебе  мні  несила,
Та  попри  все  я  ще  жива!
Бо,  хоч  зламав  мої  ти  крила,
Та  стала  вже  на  ноги  я.

Без  тебе?  Добре.  Вже  начхати.
Лиш  тільки  хочу  далі  жить.
Не  можна  було  так  кохати,
Щоб  розум  свій  отак  згубить.

Дурепа  й  в  Африці  дурепа,
Колись  на  тебе  повелась.
Та  більш  такого  мні  не  треба,
Вже  насити́лась,  напила́сь.

Забудь  мене,  забудь,  що  бу́ло!
Хоча,  нічого  й  не  було́.
Награвся  і  наставив  дуло,
На  плечі  й  білеє  крило.

Відстрілив  гордо  і  пожбурив,
На  землю  клятий  пістолет.
І  в  біль  жорстокий  ти  занурив,
Мене,  коли  звільнив  з  тенет.

Я  так  кохала,  ти  лиш  грався,
Для  тебе  це  не  в  новизну.
Ти  десь  там  з  іншою  кохався,
А  я  страждала.  Ну,  і  ну!

Таких,  як  ти,  страчати  треба!
О,  Боже!  Що  ж  це  я  кажу?
Хоч  ще  мені  болять  так  ребра,
Ти  чуєш?  Все  тобі  прощу...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618987
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2015

Тобі, людино!

Ти  подивись  в  небес  блакить,
Вдихни  повітря  у  легені!
Як  можеш  це  усе  бруднить?
Оці  травиночки  зелені,

І  сині  води,  що  в  морях,
Та  океанах  все  бурлять.
І  ті  дерева,  що  в  лісах,
Котрим  їх  рани  так  болять.

І  ті  тваринки,  що  вбиваєш,
Ті  бідні  си́рітки  малі,
Котрих  батьків  ти  позбавляєш,
Заради  шуб,  як  в  королів.

А  їм  болить,  вони  ридають,
А  ти  не  бачиш,  бо  начхать,
Що  через  тебе  лиш  страждають,
Мільйони  бідних  дитинчат.

Не  тьохне  серце  й  не  спливе,
Сльоза  у  оці,  наче  в  біса.
Ти  звик  вбивати  все  живе,
І  за  майбутнє  не  боїшся.

За  тих  дітей,  що  ти  залишиш,
Котрим  у  руки  віддасиш,
Цей  світ,  який  усе  ти  нищиш,
І  тільки  палиш  та  гнобиш.

Як  можеш  нищить  все,  палить?
Це  ж  все  твоє,  твоя  домівка.
Ти  подивись  в  небес  блакить,
Ти  теж  всього  цього  частинка.

Бо  ти  -  людина,  біосфера,
Ти  -  охоронець,  не  палій.
Не  варті  вілли,  як  в  прем'єра,
Розбитих  серць  і  всіх  надій.

Подумай  ти  не  лиш  про  себе,
А  про  довкілля,  про  живе,
Бо  ще  повернеться  до  тебе,
Усе,  що  робиш  іншим  зле.

Все  поверне́ться  бумерангом,
Природа  гордо  відомстить,
Їй  все  одно  хто  ти  за  рангом,
Вона  будь-ко́го  може  вбить.

Бо  наша  матінка-природа,
Найвища  з  вищих,  сила  з  сил.
Повітря,  землі,  сині  води,
Закрий  собою!  Будь,  як  тил!

Вони  ж  беззахисні  без  тебе,
Ти  їм  потрібен,  чуєш?  Гей!
Не  думай  ти  лише  про  себе,
Подумай  про  своїх  дітей.

І  про  майбутнє  ти  подумай,
Що  буде  завтра  уяви!
Одумайсь  же,  мене  послухай,
Природу  маєш  берегти!

Люби  її  понад  все  в  світі,
Понад  всі  злота  і  срібла́,
І  понад  одяг  з  оксамиту,
Бо  більш  такої  в  нас  нема!...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618959
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 06.11.2015

А на вулиці гучно ллє дощ…

А  на  вулиці  гучно  ллє  дощ,
А  на  вулиці  білий  день.
Серед  всіх  приміських  площ,
Все  шукаю  свою  "мішень".

А  на  вулиці  вітер  все  дме,
А  на  вулиці  вже  листопад.
Хай  не  любиш  зовсім  мене,
То  залишу  хоча  б  спога́д.

Тихо  світять  лампади.  В  такт.
Я  горіла,  як  та  лампада.
Розірвали  з  тобою  наш  пакт,
Хоч  по  дурощах,  але  радо.

Краплі  б'ють  усе  об  асфальт,
Та  об  вікон  моїх  лиш  скло.
На  обкладинці  ранішніх  шпальт,
Про  політику  щось  було.

Зашуміла  вмить  магістраль,
Полетіли  мигцем  авто.
Не  кохаєш  мене?  Не  жаль.
Серце  й  так  уже,  як  решето.

Надягну  таке  звичне  пальто,
У  холодних  сірих  тонах.
Вір,  іще  не  кохав  так  ніхто,
Як  кохала  раніш  тебе  я.

І  піду  серед  всіх  тих  площ,
Щоб  шукати  лише  тебе.
А  на  вулиці  гучно  ллє  дощ,
Але  скоро  він  точно  мине...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618486
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2015

Перон юності…

Стоять  трамваї,  електрички,
На  своїх  юності  перонах.
Чекають  все  вони  по  звичці,
На  два  трояндові  бутони.

Оті  бутони  -  закоха́ні,
Що  не  відкрились  до  кінця.
Бо  ще  сердець  юнацькі  грані,
Лиш  судять  з  вигляду  лиця.

Минає  день,  минає  ніч,
Час  пролітає  без  упину.
І  стрілись  душі  віч-на-віч,
Такі  ще  юні  й  безневинні.

Між  ними  виникла  іскра,
Така  маленька  і  яскрава,
І  вже  їм  спокою  нема,
Любов  ж  гірка,  неначе  кава.

Серця  удвох  переплелись,
Ще  так  невміло,  так  несміло.
Та  незадовго  розійшлись,
Бо  вже  кохання  їм  набридло.

Минає  місяць,  може,  рік,
А,  може,  два  чи  навіть  більше,
Десь  виростає  чоловік,
А  десь  вже  жінка.  І  заміжня.

Та  тільки  згадують  все  те,
Чого  колись  вони  робили,
Кохали  в  юності,  проте,
Уберегти  це  не  зуміли.

Шкода,  та  час  уже  минув,
Минули  юності  хвилини.
Він  посивів  і  вже  забув,
Ті  пречудові  юні  днини.

Вона  змарніла,  як  лимон,
З  котрого  соки  витискали.
І  знову  юності  перон,
Все  на  любовному  вокзалі,

Лиш  пасажирів  двох  чекає,
Та  переплету  їхніх  душ,
Та  щось  тих  юних  все  немає,
Кохать  не  рвуться  вже  чимдуж.

І,  може,  всі  віки  покірні,
Кохання  істині  простій,
Та  юні  душі  ще  невірні,
Бо  чаші  досвіду  пусті...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618481
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2015

Мелодія надії…

Моє  серце  мелодію  грає,
І  лунає  до  неба  й  до  зір.
А  душа  тільки  тихо  конає,
Наче  зранений  птах,  а  чи  звір.

І  сльозинки,  що  капають  вниз,
Обпікають  солоністю  рани.
Твій  пихатий  болючий  каприз,  -
Мої  горді  болючії  шрами.

Я  прощу,  тільки  вже  не  вернусь,
Лиш  хіба  будуть  раки  курликать.
Тільки  тихо  услід  посміхнусь,
Бо  не  зміг  поруч  ти  мене  втримать.

Бо  не  зміг,  а  чи,  може,  не  хтів,
Бо  хотів  би,  то  був  би  і  втримав.
Я  не  хтіла  зо  п'ять  тисяч  слів,
Лиш  хотіла  я  кілька  обіймів,

Кілька  зустрічей,  рукостискань,
І  мовчання  солодкої  тиші,
Без  всіляких  тих  чвар,  дорікань,
І  кохати  тебе  усе  глибше.

Розуміти  з  пів-слова  завжди,
Забувати  про  труднощі  й  болі,
Й  на  вустах  залишати  сліди,
Легким  дотиком  губ,  так  поволі.

Вочевидь,  не  судилось.  Шкода,
Що  з  тобою  разом  нам  не  бути,
Ти  не  любиш  мене  -  не  біда,
А  біда  -  як  тебе  мні  забути.

Не  розкажуть  ніякі  книжки,
Як  зламати  у  серці  паролі,
Мої  рани,  неначе  стежки,
Стелять  сльози  шляхами  із  солі.

Я  пробачу  тобі,  може  буть,
Тільки  більше  уже  не  вернуся.
Не  кохаєш  -  і  що?  -  не  в  тім  суть,
Я  прощаю  тобі  й  все  молюся,

Аби  щастя  у  долі  ти  взяв,
І  знайшов  його  з  кимось  кращим.
Не  біда,  що  мене  не  кохав,
А  біда  -  я  без  тебе  пропаща.

В  глибині  всіх  турбот  і  правил,
Всіх  законів  і  болю  в  житті,
Ти  наліво  пішов,  а  я  вправо,
Розійшлись  вже  давно  в  німоті.

Ти  одне  за  мету  собі  маєш,
А  я  -  інше,  нам  в  різні  боки.
Ти  усе  задоволень  шукаєш,
Ну,  а  я,  почуттів  й  простоти.

Хочу  щирості,  вірності,  щастя,
І  не  треба  із  неба  зірок.
Та,  на  жаль,  вже  розірване  в  шмаття,
Моє  серце,  й  не  злічиш  дірок.

І  тепер  вже  боюся  повірить,
Що  можливо  інакше,  не  так.
Хоч  не  можна  одним  усіх  мірять,
Знаю  добре,  та  страшно  однак.

Бо  до  смерті  боюся  я  болю,
Й,  вочевидь,  я  не  з  сильних,  о  ні!
Видно  гнівала  сильно  я  долю,
Що  згораю  тепер  у  вогні.

Тільки  серце  мелодію  грає,
Дзвінко  лине  до  неба,  до  зір,
Бо  воно,  певно,  точно  вже  знає:
Всім  законам  ще  наперекір,

Прийде  той,  хто  посіє  кохання,
У  душі  моїй,  наче  квітки,
І  цілунками  з  ночі  до  рання,
Усміхнутися  змусить  й  цвісти.

І  п'яніти  від  тиші  й  мовчання,
Від  всього,  що  бажала  давно.
Є  надія,  що  все  ще  кохання,
Може  буть  і  не  тільки  в  кіно...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617994
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2015

Чи знаєш ти, людино…?

Чи  знаєш  ти,  людино,  свою  долю?
Чи  знаєш,  нащо  ти  у  світі  є,
І  нащо  завдає  життя  нам  болю?
Чому  хтось  помирає,  хтось  снує,
А  хтось,  як  та  билиночка  у  полі,
Самотністю  одною  лиш  живе?

Чи  знаєш  ти,  людино,  нащо  світло?
Чи  знаєш,  нащо  сонця  є  тепло,
І  нащо  є  зима  й  існує  літо?
Чому  у  когось  серце,  наче  скло,
А  в  когось  лиш  палає  горицвітом,
Неначе  той  кришталь  чи  те  срібло́?  

Чи  знаєш  ти,  людино,  нащо  воля?
Чи  знаєш,  нащо  серце  маєш  ти?
Лети,  людино,  в  рідне  жовте  поле,
Де  скоро  мають  маки  розцвісти.
Людино,  знаєш  добре  свою  долю,
То  що  ж  все  заважає  тобі  йти?

Літай,  пливи,  іди,  стрибай  й  біжи!
Життя  буває  раз  і  більш  ніколи.
Такого  більш  не  буде,  то  ж  живи,
Вивчай  зірки,  що  там  на  видноколі,
Допоки  ще  не  пізно,  то  люби,
Усіх,  себе,  життя,  і  Бога  й  долю...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617522
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.11.2015

Твоє ім'я…

Твоє  ім'я  у  мене  на  вустах,
Й  п'янким  його,  солодким  ароматом,
Скувало  по  руках  і  по  ногах,
Неначе  із  колючками  канатом.

І  пристрасті  палає  ще  вогонь,
Не  зникли  почуття,  не  розчинились.
Після  важких  ночей  і  їх  безсонь,
Коли  ріками  сльози  тихі  лились.

Мовчати  буду,  більше  не  скажу,
Тобі  про  те,  як  сильно  я  кохаю.
Та  в  серці  закарбую,  збережу,
Твоє  ім'я,  котре  так  душу  крає...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617511
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2015

Na zawsze tylko ty…

Na  zawsze  jesteś  tylko  ty,
We  sercu  moim  zakochanym.
I  niech  nie  jesteś  ty  święty,
Dla  mnie  najlepszy,  najkochany.

Szukałam  cię,  czekałam  tak,
I  tu  przyszedłeś  w  nocy  do  mnie.
Ten  nocny  sen  jest  losu  znak,
Cię  upatrzyłam  i  już  płonę.

Co  robić  mam  z  miłością  tą,
Nie  wiem  ja  całkiem,  nie  rozumiem.
Jak  księżyc  mówi  swym  gwiazdom,
Tak  mówię  cię:  bez  cię  nie  umiem,

Bez  cię  nie  mogę  i  nie  chcę,
I  co  mam  robić?  Pytam  tylko:
To  rzeczywistość  jest  czy  sen?
Zaczekaj  jeszcze  chociaż  chwilkę!

Pobądź  ze  mną  ciebie  ja  proszę,
Chociaż  jeszcze  jeden  dzień.
Tak  mocno  kocham.  Boże!  Boże!
Moja  miłość  to  tylko  sen...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617079
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2015

Розділ ІІ: Доленосний кошмар

-  Доню,  ходи  швидше  за  стіл!  Пора  вже  снідати.  Я  зробила  твій  улюблений  зелений  чай  із  м’яти,  яєчню  з  беконом  і  нарізала  багет.  Усе,  як  ти  любиш,  моя  люба  Ніккі!
-  Вже  йду,  матусю!  Ще  п’ять  хвилин  подрімаю.
-  Поспішай,  Ніккі!  Бо  тут  холодно,  усе  холоне.
-  Та  хіба  ж  тут  холодно,  мамо?  Там  же  ж  сонечко  світить.  Поглянь-но,  матусю!
-  Не  можу,  доню!  Я  нічого  не  бачу.
-  Чому?!  Що  сталось?!
-  Не  знаю,  але  я  не  відчуваю  очей,  наче  їх  і…  немає.
-  Як  немає?  Зараз  я  прийду  і  погляну,  мамо!  –  сказала  я,  прокинувшись  від  хвилювання  за  рідну  матусеньку.
І  тут,  я  жахнулась…  Ввійшовши  на  кухню,  я  побачила,  що  усе  залите  кров’ю  і  геть  зруйноване.  Тут  і  справді  дуже  холодно,  наче  хтось  ввімкнув  мороз,  як  у  холодильнику  чи  морозильній  камері.  Я  уся  тремтіла.
На  стінах  були  криваві  плями  і  сліди  від…  о,  Господи!...  від  скреготу  нігтів  по  шпалерах!  Боже  мій!  Що  тут  сталось?!
Я  покликала  матінку,  аби  дізнатись,  що  тут  було  і,  поглянувши  на  неї,  помітила,  що  у  неї  немає  очей,  а  під  очними  ямками  –  криваві  сльози…  Божечко!  Рятуйте!  Що  тут  сталось,  чорт  забирай?!
-  Доню,  ти  чому  не  снідаєш?  Тобі  скоро  в  коледж,  а  сестричку  потрібно  відвезти  у  садок.  Ти  ж  знаєш,  я  ніколи  не  вміла  водити  авто,  а  ти  нещодавно  отримала  водійське  посвідчення.  Яка  ж  ти  у  мене  розумниця,  донечко!  Це  моя  Ніккі!  –  сказала  мама  з  таким  спокійним  тоном  голосу,  наче  нічого  й  не  сталось  і,  підійшла  до  мене  впритул.  Я  злякалась  ще  більше.
Вона  була  така  біла-біла,  аж  віддавала  якимись  синіми  відтінками.  На  тілі  у  мами  були  численні  синці  і  рани.  Боже  мій,  бідолашна  моя  матусю!  Що  сталось?  Скажи  мені,  я  помщусь  тому,  хто  зробив  це  з  тобою,  хороша  моя!
Мама  погладила  мене  по  голові  своєю  рукою,  на  якій  не  було  нігтів.  Господи!  Її,  ще  не  зовсім  застигла  кров,  залишалась  на  моєму  волоссі,  а  пальці  так  незграбно  і  невчасно  липнули  до  кожної  з  волосинок.  Їй,  напевне,  дуже  боляче…  Мамочко,  що  ж  з  тобою?!
Ох,  яка  холодна  рука…  Наче  сама  смерть  торкнулась  мене.  Аж  мурашки  пройшли  по  шкірі  –  такі  неприємні  та  страшні.
-  Ніккі!  Ніккі!  –  почувся  крик  з  дитячої.
Невже,  це  Ліззі?
І  тут,  бачу:  переді  мною  стоїть  дівчинка  без  голови  і  без  рук,  а  з  плечей,  де  залишились  лише  основи  маленьких  ручок,  незвично  швидко  юшила  кров!  А-а-а-а,  Господи!!!  Що  тут  відбувається?!  Рятуйте!  А-а-а-а-а!
-  Прокинься,  Ніккі!  Прокинься,  чуєш?!  –  чую  десь,  ніби  здаля,  як  у  якомусь  небутті.
Раптом,  чітко  відчуваю,  як  щось  вдарило  мене  по  щоці.  Спочатку  по  одній,  потім  по  іншій.  Щось,  схоже  на  людські  пальці.  Хвала  Богу,  вони,  здається,  були  з  нігтями  і  без  ледь  застиглої  крові.
А  потім,  мною,  наче  трусануло  добряче  і  очі  розплющились,  а  перед  ними  і  досі  стояла  мама  і  Ліззі  посеред  закривавленої  кімнати.
-  А-а-а-а-а!  Мамо!  –  встигла  викрикнути  я,  глибоко  і  різко  вдихнувши  кисень,  що  аж  задер  мої  легені  до  болю,  а  потім  заплакала,  похилившись  на  груди  Ділана,  а  він  обійняв  мене  так  тепло  і  лагідно,  як  це  колись  робив  мій  тато.
Я  погано  його  пам’ятаю.  Тато  помер,  коли  мені  було  близько  трьох  з  половиною  років.  Але  я  добре  та  чітко  й  досі  пам’ятаю,  наче  то  було  вчора,  як  він  любив  підкидати  мене  на  руках,  як  цілував  мої  щічки,  мій  носик  і  маленьке  чоло,  як  частенько  співав  колискові,  коли  мама  втомлювалася,  як  годував  мене  такою  ненависною  манною  кашею,  як  любив  мене  називати  «моя  Нікко»  і,  як  обіймав  ось  так,  як  зараз  мене  обіймав  Ділан.
Ліззі  була  моєю  сестричкою  лише  по  маминій  лінії,  а  батько  у  неї  був  інший,  не  мій.  Батька  Єлизавети  звуть  Ітан  Мауер.  Він  був  мені  вітчимом.
Не  знаю,  що  матуся  тоді  у  ньому  знайшла,  але  він  був  геть  не  вартий  ані  навіть  її  мізинця!  Усе,  що  він  вмів  добре  робити  –  це  пиячити  і  байдикувати.  А  згодом,  він  навіть  почав  бити  маму.  Добре,  що  вона  з  тих  жінок,  котрі  мають  гордість.  Вона  тоді  пішла  до  поліцейського  відділку  і  Мауера  посадили  за  грати.
Більше  ми  його  не  бачили  після  цього  і  нічого  не  чули  за  його  долю.  Ну,  і  добре!
Одне,  що  він  зробив  хорошого,  так  це  те,  що  залишив  після  себе  мою  маленьку  Ліззі,  котру  я  любила  понад  усе.  Лише  за  це  я  йому  вдячна.
Вона  була  моїм  всім.  Я  так  мріяла,  аби  колись  вона  стала  тіткою  для  моїх  майбутніх  діток.  А  де  вона  тепер?  Де  моя  Ліззі?!  Де?!
Тату!  Якщо  ти  зараз  чуєш  мене  і,  якщо  побачиш,  не  приведи  Господи,  там  десь  матусю  з  маленькою  дівчинкою  на  ім’я  Ліззі,  то  я  прошу  тебе,  -  попіклуйся  про  них,  оберігай  їх  від  усього  злого,  таточку!  Знай,  я  люблю  тебе  і  завжди  любила!  І  ще…  Якщо  таки  зустрінеш  маму  і  сестричку,  передай  їм…  Хоча,  ні!  Я  сама  їм  про  це  ще  скажу.  Сподіваюсь…
Бувай,  тату!  Колись  ще  поговоримо,  обіцяю!
Закінчивши  свої  молитви  і  розмови  до  батька,  що  не  лунали  вголос,  бо  ж  люди  подумали  б,  що  я  вже  взагалі  з  глузду  з’їхала,  я  поглянула  заплаканими  очима  на  Ділана.
Його  очі  питали  у  моїх,  що  сталось.  Я  не  могла  йому  сказати.  Не  хочу  обтяжувати  його  своїми  проблемами.  Очі  мене,  швидше  за  все,  видавали,  але  язиком  я  намагалась  лукавити,  дурити,  аби  він  не  кинувся  за  мною  і  не  шукав  мене.
Я  хочу  віднайти  свою  домівку  і  зробити  це  самостійно,  аби,  якщо  мами  і  Ліззі  уже  немає  в  живих,  піти  до  них.  Можливо,  комусь  це  здалось  би  повним  божевіллям,  але  я  хочу  до  своєї  родини.  Мені  тут  стало  усе  чуже  і  нелюбе  без  них.
Спочатку  я  втратила  тата,  а  тепер  є  велика  імовірність,  що  й  маму  та  сестричку.  Боже,  я  не  хочу  цього!  У  мене  більш  нікого,  крім  них,  немає…  Вони  найрідніші  мені  і  заради  них  я  хоч  в  вогонь,  хоч  в  воду  –  на  все  готова.
А  Ділан  міг  перешкодити  мені,  він  би  знову  мене  врятував!  Я  не  могла  цього  допустити.
-  Що  сталось,  Ніккі?!  Тобі  наснився  кошмар?
-  Так.  Це  був  лише  кошмар.  Звичайний  нічний  кошмар.  Не  варто  було  так  хвилюватись  через  мене,  Ділане!  Але  мені  приємно,  дякую!
-  За  що  ти  дякуєш,  Нікко?  Дурненька!  Я  лише  хотів  підтримати  тебе.  Ми  ж  тепер  друзі,  чи  не  так?
-  Ага.  Стоп!  Як  ти  сказав:  «Нікко»?!!
-  Так.  Щось  не  так?  Тобі  не  подобається?!
Я  знову  розплакалась,  згадавши  батька.  Тільки  він  колись  мене  так  називав.
Звідки  ж  Ділан  знає?  Звідки?!  Він  що,  читає  мої  думки?!
-  Та  нічого.  Звісно,  подобається.  Просто…  мене  колись  так  називав  мій  тато.  Він  помер,  коли  мені  було  близько  трьох  з  половиною  років…
-  Пробач,  я  не  знав…  -  відповів  Ділан,  а  по  його  очах  і  виразу  обличчя  було  видно,  що  йому  ніяково  і  він  справді  шкодує,  що  нагадав  мені  про  таке  болюче,  аж  розгубився  і  зажуривсь,  бідолаха.
-  Нічого  страшного!  Усе  добре,  повір!
-  Справді?!
-  Так,  звісно!
-  А  що  тобі  снилось?  –  спробував  перевести  тему  Ділан.
-  Я  не  хочу  про  це  говорити,  вибач.
-  А,  ну,  добре.  Тоді  я  піду.  Маю  ще  справи.  Бувай!
-  Добре.  Успіхів  тобі!  Бувай,  Ділане!
І  тут  він  підійшов  до  мене  ближче  і…  поцілував  мене  у  чоло.
О,  Боже!  Це  було  так  приємно,  по  всьому  тілу  аж  пробіглись  мурашки,  але  на  цей  раз  дуже  приємні  та  зовсім  не  страшні.  Вони  розтинали  моє  тіло  навпіл  і  зігрівали  кров  своїми  теплими  лапками,  які  залишали  приємні  невидимі  сліди  на  серці.  Усе  всередині  стислось,  як  під  якимось  жорстким  і,  водночас,  таким  ніжним  пресом.  Між  ніг  раптом  стало  гаряче  і  я  відчула  як…  о,  ні!...  здається,  мої  трусики  мокрі!
О,  Господи!  Він  лише  поцілував  моє  чоло,  а  я  уже  цілком  палаю,  згораю  вся  і  без  залишку  в  його  вогняних  руках,  що  лежали  у  той  момент  на  моїх  маленьких  плечах,  які  аж  піднялись  догори,  наче  тягнулись  до  його  долонь,  як  квіти  до  сонця  навесні.
Серденько  тріпотить  і  так  стукає!  Воно  рветься  на  шматки.
Ох,  чому  ж  моє  серце  має  рватися  між  моєю  родиною  і  цією  майже  незнайомою  мені  людиною?  Чому?!
Не  могла  ж  я  встигнути  за  такий  короткий  час  закохатись!  Я  тут  всього  два  дні.  Я  знаю  його  лише  два  дні!  Я  майже  його  не  знаю…  Він  геть  нічого  про  себе  не  казав.  Та  я  й  не  питала!  Боже  мій,  яка  я  дурепа!  Яка  ж  я  дурепа!
Та  ж  він,  як  і  всі  чоловіки  (звісно,  окрім  мого  батька)  –  скористається  мною  всього  лише  на  одну  ніч,  а  потім  вдаватиме,  наче  ми  й  не  знайомі  з  ним,  підло  дивлячись  мені  у  вічі  після  цього.  Ні,  я  точно  не  хочу  такого!  Краще  вже  вмерти,  аніж  отак  зганьбитись!
Усі  аргументи  вказують  на  одне:  пора  вирушати  на  пошуки  мого  дому.
Я  вичекала  ще  день  і,  ввечері,  коли  усі  вже  заснули,  я  почала  збирати  речі.
Взявши  свій  рюкзак,  я  поклала  у  нього  трохи  їжі  та  води,  одяг,  патрони  і  пістолет.  Потім  одягнулась  у  комбінезон,  схожий  до  такого,  як  у  Ділана,  а  на  голову  вдягнула  протигаз.  На  комбінезоні  був  чохол  для  лазерної  гвинтівки  і  для  плазмового  кулемета.
Знайшовши  склад  для  зброї,  я  взяла  кілька  гвинтівок  і  кулеметів  собі.  Одну  гвинтівку  і  один  кулемет  поклала  у  рюкзак,  який  начепила  на  свої  плечі,  а  інші  два  засунула  у  їх  місця  в  чохлах.  Було  трохи  важко,  та  я  мусила  знайти  в  собі  сили  і  йти.
Ще  на  хвилю,  аби  вдихнути  повітря  без  цієї  страшної  штуки  вже,  можливо,  востаннє,  я  зняла  протигаз  і  глибоко  вдихнула,  а  потім  зайшла  на  мить  до  Ділана,  аби  впевнитись,  що  він  спить.
Дивлячись  на  нього,  я  починала  розуміти,  що  так  не  хочеться  його  втрачати,  так  не  хочеться  кидати  його  тут  самого.  Стоп!  Досить  вже  мені!  Чого  це  я?!  Він  же  ж  тут  не  сам!  Тут  ось  скільки  людей.  А  що  я?  Я  лише  та,  яку  він  врятував.  Та,  яка  так  по-дурному,  так  по-дитячому,  наївно  сподівалася,  що  цей  дивак  у  протигазі  любить  її  і  саме  тому  врятував  її  від  вірної  смерті.  Та,  яка,  здається,  уже  по  вуха  закохана  у  цього  білявого  хлопця  з  виразними,  але  світлими  зеленими  очима  і  пухкенькими  повними  вустами,  що  ще  нещодавно  так  солодко  і  з  трепетом  цілували  моє  чоло.
Я  тихо  підійшла  до  нього  і  обережно  залишила  на  його  чолі  такий  самий  поцілунок,  як  він  на  моєму.  Тепер  ми  квити  і  я  йому  нічого  не  винна!  Отже,  я  можу  йти  з  чистою  душею.
Прощавай,  Ділане!  Більше  ти  мене  ніколи  не  побачиш…  -  промовила  я  у  думках,  заплакавши.
Боже  мій,  чому  я  плачу?
А,  може,  тому,  що  думка  про  неминучість  смерті  та  неможливість  ще  хоч  однієї  зустрічі  з  Діланом  клює  моє  серце,  як  орел  печінку  Прометея  в  античній  літературі?
Так,  Вам  не  почулось.  Я  люблю  читати,  особливо  щось  таке  романтичне  або  щось  дуже  давнє.  Те,  що  несе  аромат  історії.  Такий  буває  лише  у  античної  літератури.
І  знову  я  відійшла  від  теми!  Ось  так  завжди!  Що  ж  я  за  людина!
Серце  моє  ніяк  не  могло  змиритись  із  думкою,  що  я  більше  не  бачитиму  Ділана.  А  здоровий  глузд…  Хоча,  про  який  здоровий  глузд  я  взагалі  говорю?!  Людина,  у  якої  він  є,  навряд  захоче  покінчити  з  життям.  Тут,  швидше,  мій  дурнуватий  мозок,  розміром  з  курячий  (у  чому  я  не  цілком  певна,  ба  навіть,  я  не  певна  чи  у  мене  взагалі  цей  мозок  є  в  наявності,  бо  ж  у  багатьох  є  мозок,  а  немає  інструкцій,  а  у  мене,  схоже,  навпаки:  інструкцій  надто  багато  і  всі  на  якійсь  незрозумілій  мені  мові,  а  мозку  немає),  мовив  мені:  «Не  слухай  цього  сентиментального  ідіота!  Іди,  кажу  тобі!  Ти  ж  хочеш  бути  поряд  із  родиною,  ти  ж  хочеш  знайти  їх,  то  йди!».
Не  знаю  чому,  та  з  якоїсь  причини  я  слухала  цей  недалекий  мозок.  Та  передчуття,  що  сиділо  десь  у  глибині  душі,  таке  хвилююче  і  недобре,  не  давало  мені  спокою  і  мучило  всілякими  злими  думками,  від  яких  так  і  йшов  мороз  по  шкірі.
Я  надягнула  врешті  цей  клятий  протигаз  після  глибоких  роздумів  і,  вирушила  з  цього  притулку,  в  якому  провела  останні  дві  доби.
Що  ж,  пора  йти  на  пошуки  домівки  і  пригод  на  одне  своє  «тепленьке  містечко»!
Ну,  здрастуй,  мій  милий  Лондоне!
Хех!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617077
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2015

Розділ І: Людина в протигазі

Я  прокидаюсь  на  холодному  сірому  розбитому  асфальті.  Ох,  як  болить  моя  голова!  Коли  опускаю  руку,  дивлюсь:  там  кров!  Звідки  вона?!  Ой,  як  важко!  Я  не  можу  піднятися  з  землі,  але  потрібно  стати  на  ноги,  потрібно  йти  далі.  Якщо  не  йти,  то  хоча  б  плазувати,  але  рухатись  вперед.
Підіймаю  очі  на  місто  і  бачу  навколо  руїни.  Усе  таке  безбарвне,  абсолютно  знебарвлене,  ніби  це  не  місто,  а  пустеля  чи  просто  якась  атмосферна  порожнеча.  Де  я?  Це  не  моє  місто,  ні!  Моє  місто  інше.  Зовсім  інше.  Що  ж  це  за  місце?!  Підіймаюсь  з  останніх  сил  на  стомлені  ноги  і  шкандибаю  по  вулицях  цього  невідомого  зруйнованого  місця,  більше  схожого  на  якесь  іракське  чи  іранське  місто,  що  потерпає  після  чергової  війни,  аніж  на  мій  рідний  мирний  Лондон.  Вулиці  такі  порожні  і  страшні,  наче  це  якийсь  кошмарний  сон,  нічний  міраж.  Тут  так  холодно.  Ай!  Як  же  болить  нога,  як  хто  молотком  вдарив.  Напевне,  це  перелом.  Що  ж  сталось?!  Я  абсолютно  нічого  не  пам’ятаю,  окрім  того,  що  звуть  мене  Ніккі.  Точніше,  Ніколь.  Ніколь  Голдман.  А  ще,  здається,  я  живу  в  Лондоні  на  Блек  Стріт  у  сорок  четвертому  будинку  в  сто  п’ятнадцятій  квартирі  разом  зі  своєю  мамою  і  маленькою  сестричкою,  яку  звуть  Ліззі.
Де  ж  моя  мама?  Мамо!  Мамо!  Мені  так  страшно…  Благаю,  врятуй  мене,  матусю!
Мої  сили,  котрих  і  так  було  надто  мало,  почали  зменшуватись  до  нуля.  Це  вже  була  межа.  Здається,  визирнуло  сонце.  Всюди  сухо,  як  у  пустелі  Сахарі  чи  в  Долині  Смерті  і,  виглядає  так,  наче  дуже  спекотно,  навіть  надто  спекотно,  але  ж  чомусь  я  вся  тремчу  і  мені  дуже  холодно.  А-а-а,  як  же  болить  моя  голова!  У-у-у!  Здається,  от-от  помру  від  цього  нестерпного  болю.  Потрібно  десь  сісти.  Але  де?  Тут  повсюди  так  страшно,  та  й  чи  можна  сидіти  на  місці,  коли  в  небі  отаке  палюче  сонце,  що  спалює  місто  своїми  жорстокими  променями?  Потрібно  з  усіх  останніх  сил  рухатись  далі.  Тільки  де  взяти  ті  сили?
І,  ось,  я  бачу  якусь  людину.  Але  ця  людина  так  дивно  виглядає…  Чому  вона  в  такому  дивному  костюмі  і...в  протигазі?!  Що  сталось?!  Я  нічого  не  можу  зрозуміти.
Що  ж  це  зі  мною?  Чому  стає  так  важко  дихати?!  Я  що,  помираю?!  Я  не  хочу  вмирати!  Підходжу  потрохи,  легким  розміреним  кроком  (якщо  це  можна  назвати  взагалі  кроком),  з  останніх  сил  до  цієї  людини  і  вирішую  спитати  у  неї  про  все.  Можливо,  вона  знає  де  я,  що  сталось.  Я  хочу  дізнатись,  чи  не  знає  вона,  ненароком,  що  зі  мною  може  бути  і  спитати,  чи  не  може  ця  людина  мені  допомогти.
Але  боязко  мені.  Ух,  як  боязко!  Ця  людина  така  страшнюча:  на  голові  чорнющий  протигаз,  з  якого  виходить  якихось  два  круга  (вочевидь,  це  фільтри),  на  тілі  –  захисний  костюм,  пошитий,  напевне,  з  підручних  шматків  тканини,  які  перші  трапились  під  руку  (ну,  звісно,  захищатись  же  ж  потрібно,  а  чим  –  це  вже  індивідуальна  справа  кожного,  особливо,  коли  захищатись  потрібно  терміново,  вже  і  зараз),  на  ногах  –  габаритні  чорні  берци,  які  гримають  по  розбитому  асфальті  й  лякають  звуками,  що  видають  при  човганні,  а  на  руках  –  чорні  рукавиці,  які  були,  ніби  пришиті  до  того  костюму,  що  вже,  наче  став  другою  шкірою  для  цієї  людини.  На  протигазі  було  два  окуляра,  через  які  людина  могла  бачити  довколишнє  середовище.  Як  же  вона  витримує  це?  Тут  так  спекотно,  а  вона,  напевне,  постійно  у  цьому  костюмі.  Чи,  можливо,  їй  також  холодно,  як  і  мені?  Навряд.  А  у  мене,  скоріш  за  все,  лихоманка.  Схоже,  що  пішов  запальний  процес  чи  як  то  воно  там  зветься.  Не  в  тому  суть.
Ох,  як  же  хочеться  пити!  Вмираю  зі  спраги.  Можливо,  у  цієї  людини  є  запаси  води  і  вона  зможе  поділитися  зі  мною  хоча  б  краплинкою  водички,  що  зараз  так  потрібна  мені.  І  тут,  ця  людина,  раптом,  подивилась  на  мене.  Я  злякалась  і  заклякла  на  місці,  хоч  і  так  не  могла  вже  більше  рухатись  далі.
У  неї  був  відчайдушний  і  злючий  погляд.  Здається,  її  очі  були  зеленого  кольору.  Так,  точно,  вони  зелені!  Вони  світились  і  виблискували  на  сонці,  наче  були  скляними,  а  капіляри  стали  такі  червоні,  налились  кров’ю,  ніби  то  не  людина,  а  бик,  що  побачив  червону  шмату,  -  свою  одвічну  ціль,  свого  ворога,  –  і  готовий  нападати  на  неї.
Ну,  все,  можна  прощатися  з  життям!
Я  все  одно  не  втечу,  навіть  якби  намагалась,  бо  мене  страшенно  болить  нога,  яку  я,  вочевидь,  зламала  (а,  можливо,  це  і  вивих,  я  не  медик  і  ніколи  у  цьому  не  розбиралась),  а,  окрім  того,  дуже  болить  голова,  ніби  хто  по  ній  вдарив  чимось  важким,  на  кшталт  цегли,  а  ще  –  я  дуже  хочу  їсти,  пити,  спати  і  відчуваю  слабість  у  всьому  тілі,  зовсім  не  маю  сил.  Що  ж  мені  робити?!
О,  ні!  Людина  у  протигазі  направляється  до  мене  своїм  розміреним,  спокійним,  великим  і  погрожуючим  кроком.  Вочевидь,  це  не  вона,  а  він.  Так,  точно,  це  чоловік!  Він  явно  сильніший  за  мене,  тому  у  мене  немає  шансів.  Моє  серцебиття,  від  хвилювання,  вже  підвищилось,  мабуть,  до  неможливості  –  серце  стукає,  як  у  зайця,  що  втікає  від  свого  мисливця.  Подумати  тільки,  він  –  мисливець,  а  я  –  заєць,  його  жертва.  Хоча,  що  тут  дивного?  Не  потрібно  ані  війни,  ані  кінця  світу,  аби  чоловіки  були  мисливцями,  а  жінки  –  жертвами,  бо  чоловікам  завжди  подобалось  полювати.  От  і  вподобали  вони  собі  полювання  на  нас,  на  жінок,  ніби  так  і  повинно  бути.  А,  можливо,  так  і  справді  має  бути.  Я  вже  не  знаю,  де  істина  і  ні  до  чого  путнього  додуматись  не  можу,  бо  мучить  жар  і  нестерпний  біль  у  всьому  тілі.
Боже  мій!  Що  я  верзу?!  Це  якась  маячня!  Цілковита  маячня!
І,  раптом,  я  починаю  падати,  залишаючи  очі  ще  трохи  розплющеними,  наче  вони  знаходяться  за  якоюсь  чорною  або  ж  сірою  вуаллю.  Бачу  крізь  морок  і  пітьму,  як  він  біжить  до  мене.  Хто  ж  він?  Здається,  він  рятує  мене.  Але  навіщо  йому  це?  Він  мене  знає?  Можливо,  й  так.  Але  я  не  знаю  його!  А,  можливо,  просто  не  пам’ятаю?
Не  знаю,  що  він  робив  далі  і  навіщо  до  мене  підбігав,  бо  дуже  швидко  заснула  у  нього  на  руках,  та,  коли  прокинулась,  то  опинилась  вже  у  якомусь  іншому  місці.  Здається,  це  було  щось,  на  кшталт  бомбосховища  чи  бункера.  А  тут  доволі  затишно,  як  для  подібного  місця!
Сил  і  досі  не  було,  та  жар,  здається,  минув.  І  головний  біль  вже  не  так  сильно  мене  турбував,  як  раніше.  Я  подивилась  на  свою  ногу  і  побачила,  що  на  ній  була  перев’язка  з  бинта,  всередині  якої  була  якась  палиця  чи  то  дошка.  З  уроків  першої  медичної  допомоги,  що  я  пройшла  іще  у  школі,  яку  закінчила  три  роки  тому,  мені  раптом  згадалось,  як  нас  вчили  при  переломі  накладати  шину.  Значить,  таки  перелом...  Не  така  то  я  вже  й  нетямуща  у  сфері  медицини,  як  виявилось.  Але,  все  ж,  де  я?  І  хто  ця  купка  людей,  котрі  зібрались  тут  біля  вогнища?  І  навіщо  їм  потрібна  я?  Чому  цей  чоловік  врятував  мене?  Мене  турбувало  так  багато  запитань.  І,  на  жаль,  чим  далі  усе  заходило,  тим  більше  питань  виникало,  натомість,  відповідей  на  них  й  досі  не  було.  Що  мені  робити?  Як  дізнатись  те,  що  так  мене  турбує,  так  ятрить  мені  душу  і  мучить  мою  цікавість?  Я  повинна  будь-якою  ціною  вивідати  правду,  як  хоробрий  мужній  партизан  або  шпигун,  бо  ж  навряд  чи  вони  мені  розкажуть  усе  самі.
Хтось  спитав  би,  чому  я  так  думаю?  Та  тому,  що  нормальні  люди,  які  нічого  не  приховують  не  надягнуть  таких  костюмів.  Вони  точно  щось  приховують.  А,  можливо,  й  ні.  Я  не  знаю.  Поки  що  я  не  можу  зробити  розумних  висновків,  бо  абсолютно  нічого  не  розумію  і  не  можу  усе  зіставити  докупи  у  своїй  нетямущій  голові,  яка  тільки  вчора  ще  постраждала  (скоріш  за  все,  вчора,  бо  ж,  коли  цей  чоловік  мене  забирав  –  був  день,  а  зараз  знову  ранок).  Як  не  дивно,  усе  логічно  (просто  логічні  ланцюжки  у  мене  ніколи  не  виходили).
То  що  ж  виходить,  я  проспала  цілу  ніч?!  Ото  вже  я  соня!  Справжня  сова!  А,  хоча,  ні!  Сова  вночі  не  спить.  Але  зате  спить  удень,  а,  отже,  чимось  ми  таки  схожі.
Стоп!  Що  це  я  відійшла  від  теми?  Думаю  про  всіляку  маячню!  А  де  моя  мама?  І  де  Ліззі,  моя  малесенька  сестричка?  Як  же  це  незручно  і  погано,  коли  ти  нічого  не  знаєш  і  не  розумієш,  в  той  час,  як  навколо  тебе  щось  відбувається  і  ти  абсолютно  не  в  курсі,  що  саме.
Раптом,  мої  роздуми  щось  перериває.  Я  знову  чую  знайомі  кроки.
І  тут,  до  мене  підходить  той  чоловік,  який  врятував  мене.  Що  ж  йому  від  мене  потрібно?  Можливо,  він  хоче  використати  мене,  як  сексуальну  рабиню?  Чи  продати  на  органи?
-  Гей,  ти!  Чуєш?!  Не  підходь  до  мене!  Бо  я  кричатиму!  Хочеш  продати  мене  на  органи?!  Чи  зробити  своєю  сексуальною  рабинею?!
-  Гей,  красуне,  заспокойся!  Якщо  тобі  буде  зручніше,  я  стану  біля  дверей.  Мені  не  потрібні  твої  органи  і  сексу  від  тебе  мені  теж  не  потрібно.  Я  лише  врятував  тебе,  дурненька,  від  близької  смерті.
-  Де  я?
-  Ти  у  Лондоні.  На  Рівер  Стріт.  Це  колись  було  шкільне  бомбосховище.  Ми  тут  влаштували  собі  притулок.  Тобто,  місце,  де  можна  поїсти,  попити,  поспати,  набратися  сил,  лікуватись,  відпочити.  Єдине,  на  що  не  вистачає  часу,  це  порозважатися.  Хоча,  в  зв’язку  з  обставинами,  що  змусили  нас  покинути  рідні  домівки,  які  були  жорстоко  зруйновані,  нам  і  без  того  вистачає  «розваг  і  веселощів»,  особливо,  коли  надходить  чергова  навала  цих  робо-вбивць.  Словом,  нудно  тут  не  буває.  Ну,  незабаром,  сама  побачиш.
-  А,  де  моя  мама?
-  Не  знаю.
-  А  Ліззі?
-  Хто  така  Ліззі?
-  Моя  маленька  сестричка.
-  У  нас  тут  немає  дітей.  Тому  я  не  можу  тобі  сказати.  А  ти  пам’ятаєш,  де  ти  жила  до  цього  всього  лиха?
-  Здається,  пам’ятаю.  Я  жила  на  Блек  Стріт  у  сорок  четвертому  будинку  в  сто  п’ятнадцятій  квартирі.
-  А  у  тебе  хороша  пам’ять,  як  для  людини  зі  струсом  мозку  і  амнезією.  Схоже,  твій  стан  кращає.
-  Можливо.
-  Коли  ми  шукали  їжу,  то  якраз  на  Блек  Стріт  ми  бачили  труп  маленької  дівчинки.
-  Що?!  Труп?!  Як  вона  виглядала?
-  Золотоволоса,  блакитноока  дівчинка  з  ластовинням  на  щічках.  Десь  на  вигляд,  років  чотирьох-п’яти.  Точно  й  не  пам’ятаю  вже,  тому  не  можу  сказати  достовірно.
-  О,  ні!  Це  вона!  Це  моя  маленька  Ліззі!  Ні-і-і-і!  Чому?!  Вона  ж  така  маленька…
-  Всі  інші  діти  теж  маленькі.  Заспокойся!  Тихше,  маленька,  цить!  –  раптом  промовив  цей  чоловік,  в  очах  якого  я  побачила  співчуття  і  жаль  до  мене.
-  Відведи  мене  туди!  Благаю!
-  Коли  наберешся  сил  –  відведу.  Обіцяю!
-  Чесно?
-  Мені  немає  сенсу  тобі  брехати.
-  Скажи,  а  навіщо  ти  мене  врятував?
-  Ти  мені  сподобалась.
-  Що?!
-  Жартую.  Хоча,  чому  жартую?!  Ти  мені  і  справді  сподобалась!  Але  врятував  я  тебе  тому,  що  я  –  людина  і  мій  обов’язок  –  рятувати  тих,  кому  потрібна  моя  допомога,  тих,  хто  подібний  мені.  Я  не  міг  тебе  покинути  там,  аби  ти  померла.  Ти  подавала  знаки  життя  і  з  мого  боку  було  б  просто  підлістю  і  величезним  гріхом,  якщо  б  я  покинув  тебе  там  саму,  на  поталу  смерті.
-  А  як  тебе  звуть?
-  Ділан  Морган.  Можна  просто  Ділан.  А  тебе?
-  Ніколь  Голдман.  Можна  просто  Ніккі.
-  Дуже  приємно!
-  Навзаєм,  Ділане!
-  Скільки  тобі  років,  Ніккі?
-  Непристойно  ставити  дівчині  такі  запитання.
-  Знаю,  але  все  ж  цікаво.
-  Двадцять  з  маленьким  хвостиком.  А  тобі?
-  Двадцять  чотири.  Скоро  буде  двадцять  п’ять.
-  Ділане!
-  Так,  слухаю!
-  А  що  сталось  з  Лондоном?
-  Це  довга  історія.  У  нас  немає  часу  на  такі  довгі  розмови,  бо  роботи  можуть  прийти  з  хвилини  на  хвилину,  у  будь-який  момент.  І  буде  краще,  якщо  ми  будемо  готові  до  цієї  атаки.
-  Які  ще  роботи?!  Яка  атака?!  Ділане,  прошу,  поясни  мені!  Я  нічого  не  розумію.
-  Потім  усе  поясню,  як  буде  час.  Згодом  ти  й  сама  усе  зрозумієш,  коли  побачиш  на  власні  очі,  що  сталось  з  нашим  рідним  Лондоном.
-  Знаєш,  Ділане,  я  вже  бачила.  І  це  нічого  мені  не  дало.
-  По-перше:  ти  бачила  ще  далеко  не  все.  То  ще  був  мир  і  спокій.  А,  по-друге:  у  тебе  був  жар  і  ти  усе  бачила  крізь  пітьму  і  туман  в  своїх  прекрасних  очах,  тому  ти  не  могла  дійти  якогось  висновку  щодо  того,  що  сталось  з  нашим  містом.  Все,  вибачай,  та  мушу  йти!  А  ти  лежи  тут  і  якщо  що,  зв’яжись  зі  мною  за  допомогою  голографічної  рації.  Я  одразу  примчу!
-  Добре.  Дякую  і  на  тому.  І  ще,  я  дуже  вдячна  тобі,  що  ти  врятував  мені  життя.  Я  навіть  не  знаю,  як  тобі  й  дякувати.
-  Думаю,  поцілунку  буде  достатньо!  –  з  усмішкою  промовив  Ділан.
-  Якого  ще  поцілунку?!
-  Заспокійся,  малюк!  Я  жартую!
-  Я  не  малюк!  І  не  потрібно  так  жартувати!
-  Добре,  добре,  не  малюк!  Більше  не  буду,  обіцяю!  –  засміявшись,  відповів  хлопець  і  додав:
-  Бувай!  Скоро  повернусь.
-  Добре.  Бувай!  –  з  досадою  і  образою  на  обличчі  відповіла  я.
А  він  доволі  симпатичний,  ба  навіть,  красень,  коли  без  цього  жахливого  протигаза.  І  до  того  ж,  веселий  і  дотепний.  Ой,  що  ж  це  я?!  Я  тут  не  для  цього!  Коли  видужаю,  вирушу  на  пошуки  рідних  і  своєї  домівки,  а  потім,  як  і  Ділан,  допомагатиму  своїм  землякам.
Здається,  він  просто  герой.  Боже  мій,  невже  він  мені  сподобався?!
Та-а-ак!  Треба  відкинути  подібні  думки!  Мені  не  можна  зараз  закохуватись!  Та  й  йому,  певне,  не  до  того  зараз.  Він  –  рятівник!  Він  –  герой!  Він  –  янгол-охоронець  мешканців  Лондона,  а,  можливо,  і  цілої  Англії  чи,  навіть,  всього  людства!
Ну,  все…  Точно  сподобався!
«Мій  рятівник  -  ...людина  в  протигазі!  І  я  вже  встигла  закохатись  у  нього...  Ти  ба!»  -  подумала  я,  посміхнувшись  десь  у  глибині  своєї  душі,  бо  ж  посміхнутись  своїми  вустами  ще  не  зовсім  могла,  було  трохи  боляче.
Цілий  день  мені  було  нудно  і  я  не  мала  що  робити.
Ділан  кудись  пішов,  а  турбувати  по  рації  я  його  не  стала,  бо  ж  він,  вочевидь,  був  дуже  зайнятий  порятунком  рідного  міста.
Вже  настав  вечір,  а  Ділан  і  досі  не  повернувся.  Я  почала  хвилюватись.  Власне,  чому  я  хвилююсь  за  абсолютно  чужу  мені  людину?  Він  про  мене  навіть,  напевне,  й  не  згадує.  А  я  тут  хвилююсь,  як  повна  дурепа!
«Все!  Не  думати  про  нього!  Не  думати  про  нього!  Тільки  не  думати  про  нього!»  -  кажу  я  своїм  непутящим  мізкам  і  слабкодухому  серцю.  Та,  схоже,  вони  абсолютно  не  вміють  мене  слухатися,  бо  моя  настанова  зовсім  не  допомагає.  Ділан  і  далі  не  виходить  мені  з  голови…
Де  ж  він?  Аби  з  ним  нічого  не  сталось!
Чуєш,  людино  в  протигазі,  повертайся  назад  живим  і  здоровим!  Я  хвилююсь  за  тебе!...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616810
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2015

Передісторія: Зруйнований Лондон

Великобританія,  Лондон,  29  серпня  3029  рік,  20:30
 
-  Пане  Джейсоне!  Пане  Джейсоне!
-  Що?!
-  Показники  штучного  інтелекту  виходять  з-під  контролю.  Що  нам  робити?
-  Нічого.  Це  просто  дурні  машини!  Що  вони  можуть  зробити  проти  нас?!  Ми  –  їх  творці!  Вони  не  посміють  вчинити  нам  зла.
-  Але…
-  Ніяких  «але»!  Це  наказ!  Чекайте  подальших  вказівок,  лаборанте!
-  Добре,  пане  Джейсоне...  –  промовив  з  незадоволенням  лаборант  Джон  Браун.
-  Ну,  що  сказав  головний?  –  запитав  у  Джона  його  товариш  і  колега,  Рональд  Найтс.
-  Та  як  завжди,  показує  із  себе  «великого  керівника»!
-  І  що  ж  ми  робитимемо?
-  Нічого.  Це  не  наша  справа.  Джейсон  наказав  –  ми  зробили.  Якщо  щось  піде  не  так,  це  його  помилка,  а  не  наша.  Хоч  відпочинемо  нормально  за  весь  цей  тиждень.  Мені  ще  потрібно  подзвонити  мамі  і  нареченій.  Тому  сиди  тихо  і  не  переймайся  так  через  цей  дослід  зі  штучним  інтелектом.
-  Добре,  як  скажеш,  Джоне.  Тоді  я  трішки  посплю,  але  розбуди  мене,  якщо  що.  Тільки  не  забудь,  бо  я  тебе  знаю!  Заговоришся  зі  своїми  і  не  розбудиш,  а  мені  потім  влетить  від  Джейсона!
-  Та  не  забуду  я,  спи  вже!
-  Ну,  дивись!  Приємної  розмови!
-  Ага,  дякую!  А  тобі  приємних  снів!
-  Спасибі,  Джоне!
 
 
Великобританія,  Лондон,  29  серпня  3029  рік,  21:01
 
-  Гей,  соня!  Вставай!  Прокидайся  швидше!  Чорт,  Ронні!!!  Вставай!!!
-  Та  що  таке,  мамо?!  Ще  п’ять  хвилин!
-  Яка,  чорт  забирай,  мама,  Рональде?!!  Це  я  –  Джон!  Вставай  швидше!  Тут  коїться  щось  дуже  страшне,  Рональде!
-  Ой!  Що  сталось,  Джоне?  Чому  ти  будиш  мене,  як  на  пожежу?!  І  чому  це  у  тебе  такі  величезні  очі,  неначе  ти  саму  Смерть  побачив?  -  сказав  Рональд,  поглянувши  спросоння  на  налякане  обличчя  друга,  а  потім  додав:
-  Невже  Джейсон  мене  застукав  сплячим?!  Якщо  це  так,  я  тебе  вб’ю,  Джоне!  Зрозумів  мене?!
-  Який  до  дупи  Джейсон?!!  Джейсон  помер,  дурню!!!  Невже  не  чуєш,  що  тут  відбувається  щось  дуже  погане?!  Я  розмовляв  з  нареченою  і,  раптом,  чую,  що  сигналізація  у  відділі  142  ввімкнулась.  Я  не  ризикнув  іти  самотужки  розбиратися,  що  там  і  до  чого,  вирішив  спершу  розбудити  тебе,  аби  піти  разом.  Іду  до  тебе  і  тут  бачу:  Джейсон  лежить  з  перерізаною  шиєю,  а  голова  ледь  не  окремо  від  нього  самого!!!  Ронні,  якби  ж  ти  знав,  як  я  перелякався!  Ледь  в  штани  не  наробив!  Ронні,  кажу  тобі,  це  зробила  не  людина!  Тут  щось  неладне  коїться…  Присягаюсь!
-  Ну,  що  ж,  як  усе  так  страшно,  як  ти  розповідаєш  (бо  ж  я  знаю  тебе,  ти  вмієш  робити  з  мухи  слона!),  то  ходімо  швидше  і  розвідаємо,  що  ж  там  таке.
-  Не  віриш  мені?!  Знущаєшся,  так?!  Я  б  теж  не  повірив,  але  зараз  сам  усе  побачиш  на  власні  очі,  містере  скептику!  Думаю,  що  своїм  очам  ти  повіриш.
-  Побачимо,  місіс  панікершо!  -  з  насмішкою  промовив  Ронні.
-  Я  не  місіс  і  не  панікерша!  Навіщо  насміхаєшся  з  мене?!  Краще  ходімо  вже!  -  з  образою  відповів  Джон.
-  Ну,  ходімо!
Ронні  і  Джон  пішли  у  відділ  142  і  раптом  побачили,  як  з  кімнати  дослідів  почали  виходити  роботи-андроїди,  що  знаходились  там  на  додаткових  дослідах.  Здається,  після  дослідів  і  модифікацій  учених,  вони  стали  ще  сильнішими,  ніж  були.
-  Трясця  твоїй  матері,  Джоне!  Що  це  таке?!  Я  не  сплю?!  Це  не  нічний  кошмар?!  Вщипніть  мене!
Джон  щипає  Рональда  і  говорить:
-  Ти  сам  попросив,  якщо  що.
-  Ай!  Я  ж  не  в  прямому  сенсі!  Нехай  мене  грім  поб`є!  Що  тут  сталось,  Джоне?!
-  Я  ж  кажу,  не  знаю  я!  Але  подивись:  тут  купа  крові,  я  дуже  наляканий,  я  не  хочу  помирати,  Ронні!  Я  хочу  жити!  Будь-ласка,  давай  втекати  звідси!  Нам  потрібно  звідси  втекати!  Чуєш?!
-  Та  чую  я,  не  глухий!  Не  скигли  вже!  Але  як  і  куди?!  Ось  це  питання!  Бо  ж  я  дивився  на  голографічну  карту  лабораторії  -  тут  усі  виходи  перекриті  руїнами  і  трупами,  окрім  єдиного  -  того,  котрим  ідуть  ці  кляті  Джейсонові  роботи!!!  І  що  накажеш  робити?!  Іти  за  ними?!  Та  вони  нас  одразу  помітять  і  вб`ють!
-  Але  ж  варто  спробувати!  Хто  не  ризикує,  той  не  п`є  шампанського.  Ми  мусимо  якось  звідси  вибратись,  якщо  не  неушкодженими,  то  хоча  б  живими.
-  Щось  я  у  цьому  надто  сумніваюся.  Т-с-с!  Пішли  вперед!  Ось  там  стіна,  за  неї  поки  що  сховаємось  і  чекатимемо  потрібного  моменту,  коли  можна  буде  йти  далі.  Пішли!
-  Ну,  ходімо!
-  Та  що  ж  ти,  як  черепаха!  Швидше  іди  сюди!
-  Я  тобі  що,  реактивний  автомобіль?!  Я  не  можу  так  швидко  рухатися!
-  Якщо  хочеш  вижити,  то  доведеться!  І  замовкни  нарешті!  Вміння  мовчати  тобі  теж  знадобиться,  аби  вижити!
-  Досить  закривати  мені  рота!
-  Та  цить  же!  Закрий  свою  рукавицю!  Дасть  Бог,  як  виберемось  з  цього  пекла,  то  говори  собі  досхочу,  а  зараз  мовчи!  Інакше  отримаєш  від  оцієї  компанії  прочухана!  Зрозумів?!
-  Зрозумів!  -  з  досадою  на  обличчі  і  похнюпивши  носа,  промовив  Джон.
І  от,  двоє  наляканих  лаборантів  сховалися  за  стіною  і  непомітно  спостерігали  за  розумними  машинами.  Але  ж  хіба  можна  обдурити  штучний  інтелект?  Навряд.  І  от,  один  із  них  помітив,  як  Джон  виглядав  з-за  кутка  стіни  і  почав  прямувати  прямо  на  наляканих  товаришів.
-  Чорт  забирай,  Джоне!  Вони  прямують  прямо  на  нас!  А-а-а-а-а!!!  Трясця  твоїй  матері!  Це  все  ти  винен,  не  треба  було  патякати  без  перестану!
-  З-н-и-щ-и-т-и  в-о-р-о-г-а!
-  Ні-і-і-і!  Благаю,  молю,  прошу  вас,  друзі  мої!  Не  треба!  Ні-і-і-і!  Ні-і-і-і-і-і!!!  А-а-а-а-а!!!
Що  сталось  далі,  ніхто  не  знає,  але  Рональда  і  Джона  більше  ніхто  не  бачив,  а  у  лабораторії  було  лише  купа  крові  і  кілька  відірваних  людських  голів,  що,  вочевидь,  належали  ученим.  Натомість,  більшість  тіл  і  деякі  з  голів  зникли.  На  місце  злочину  прибула  поліція,  але  нічого  там  окрім  наслідків  масового  вбивства  -  крові,  кількох  трупів  і  розірваних  криваво-білих  халатів  -  не  знайшла.  Звісно,  а  хіба  роботи  залишають  після  себе  відбитки  пальців?  Навряд.
Згодом,  на  вулицях  міста  було  чутно,  як  командувач  робо-армії  наказав:
-  Л-о-н-д-о-н  з-н-и-щ-и-т-и!
-  В-и-к-о-н-у-ю  з-а-п-и-т!  -  відповіли  всі  інші.
І  тут  почалось  найстрашніше…  Повсюди  були  крики,  зойки,  стогони.  Люди  почали  масово  зникати.  Для  чого  ж  роботам-андроїдам  знадобились  людські  тіла?  Що  вони  хочуть  зробити  з  ними?  Цього  ніхто  не  знав  і  не  дізнається  ніколи.  По  всьому  місту  раптом  почали  вибухати  атомні  електростанції,  котрі,  очевидно,  були  підірвані  роботами.  Місто  стрімко  перетворювалось  з  красивої  столиці  на  страшну  і  цілковиту  руїну,  де  панували  насилля,  зло  і  жорстокість.  Що  ж  буде  далі?  Світ  завмер  на  мить,  бо  усі  знали:  розумні  машини  на  цьому  не  зупиняться,  вони  жадають  крові,  а,  отже,  людству  доведеться  непереливки  і  тепер  почнеться  боротьба  не  на  життя,  а  на  смерть.  Тепер  це  питання  виживання.  Виживає  сильніший.  Людству  було  чого  боятися,  бо  ж  у  роботів  були  значні  переваги.  Чи  переможуть  люди  у  цій  нерівній  війні?  Тут  вже  або  пан,  або  пропав.  Усе  і  всі  стояли  на  кону.  Лише  один  невірний  крок  і  війна  б  закінчилась,  навіть  повноцінно  й  не  почавшись...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616808
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2015

Передмова автора

Дорогі  читачі!  
Гадаю,  що  для  цієї  книги  я  взяла  досить  актуальну  і  цікаву  тему,  яка  є  доцільною  для  кожного  з  нас,  адже  ми  настільки  захопились  науково-технічним  прогресом  і  своїми  власними  потребами,  що  забули,  як  боляче  ми  робимо  іншим  живим  істотам,  як  потерпають  через  це  брати  наші  менші,  як  задихаються  легені  нашої  планети,  як  страждає  природа,  а  від  цього,  будучи  складовою  природи,  страждаємо  і  ми  самі,  абсолютно  цього  не  помічаючи.  Усі  ми  повинні  згуртуватись  і  разом  турбуватись  про  наше  довкілля,  бо  якщо  не  ми,  то  хто?  
За  релігійною  теорією  виникнення  людини  у  цьому  світі,  людина  була  створена,  як  єдина  розумна  істота,  як  вища  істота,  котра  стане  охоронцем  довкілля  і  повелителем  цього  всього.  І,  якщо  повелительство  присутнє,  то  де  ж  охорона?  Ми  зовсім  не  бережемо  те,  що  маємо,  а  коли  втратимо,  то  будемо  гірко  про  це  шкодувати.  Хіба  ж  не  краще  буде,  якщо  ми  попередимо  біду,  якщо  не  дамо  їй  прийти  до  нашої  спільної  домівки?  Як  на  мене,  краще  турботливіше  ставитися  до  матінки-природи,  аби  в  майбутньому  наші  спадкоємці  могли  побачити  на  власні  очі  справжню  квіточку,  справжню  зелену  траву,  справжнє  дерево,  справжнього  метелика,  справжню  тваринку  і  так  далі  не  в  музеї  чи  у  снах  або  ж  у  мережі  Інтернету,  а  насправді,  у  реальному  житті.  
Тож  давайте  разом  боротися  за  краще  майбутнє!  

Ось  воно,  майбутнє  високої  цивілізації  –  повсюди  розумні  машини,  автомобілі  літають  зі  швидкістю  світла,  а  люди  стають  ученими,  науковцями  і  дослідниками,  які  вигадують  щоразу  щось  нове,  і  нове.  Але  на  долю  планети  Земля  випала  чергова  біда  –  усе  раптом  вийшло  з-під  людського  контролю:  атомні  електростанції  раптом  почали  вибухати,  а  розумні  машини  більше  не  підкоряються  людям  і  мають  власну  свідомість.  Тепер  їм  не  потрібен  господар  –  їм  потрібна  кров.  
Що  ж  людство  робитиме,  аби  зберегти  свою  домівку?  Тепер  немає  часу  грати  в  найрозумнішого,  тепер  питання  стоїть  лише  у  виживанні  і  збереженні  хоча  б  кількох  осіб,  щоб  у  разі  смерті  більшості  людей,  людство,  як  вид,  змогло  відродитися.  Що  ж  люди  робитимуть,  аби  вижити  у  цій  технічній  війні?  І  невже  можливе  кохання  в  таких  жорстких  умовах?  Ця  війна  вже  може  стати  останньою  для  людства  і  тут  або  пан,  або  пропав  –  або  усе,  або  нічого.  Отож  ,  чи  виживе  людство  і  чи  збереже  свою  рідну  планету?  Про  це  ви  дізнаєтеся,  прочитавши  книгу  "3030:  Постапокаліпсис".

Сподіваюсь,  що  моя  книга  піднесе  Ваш  дух  і  змусить  Вас  берегти  навколишнє  середовище.  
Бажаю  приємного  читання!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616800
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2015

Поле спогадів… (для тих, кому давно за 60)

Розквітло  буйнеє  колосся,
У  нашім  полі  навесні,
Там,  де  вдихав  моє  волосся,
Й  долоні  цілував  мої.

З  тобою  були  іще  юні,
Сімнадцять-вісімнадцять  літ.
Такі  гарячі  і  бездумні,
Любили  цілий  білий  світ.

З  тобою  бігали  у  полі,
За  руку  ти  мене  тримав,
Вмивали  роси  босі  ноги,
І  пан  павук  тенет  наткав.

Посеред  поля  у  колоссі,
З  тобою  були  ми  давно,
Ти  цілував  моє  волосся,
Й  моє  блискучеє  чоло.

Ми  так  любили  і  мовчали,
То  гріх  і  сором.  Просто  встид.
І  мовчки  палко  ми  кохали,
Про  це  знав  Бог  і  краєвид.

І  знали  ми.  Нікого  більше,
Тоді  із  нами  не  було.
Тоді  писав  мені  ти  вірші,
І  цілував  моє  чоло.

Такі  веселі  й  безтурботні,
З  тобою  ми  були  колись.
Та  зранку  якось  по  суботі,
Ми  так  жорстоко  розійшлись.

Не  було  смутку  і  печалі,
Не  було  туги,  тільки  жаль.
Колись  з  тобою  так  кохали,
Та  зник  кохання  наш  врожай.

Дозріли  золоті  колосся,
А  ми  поси́віли  давно.
Та  в  спогадах  ми  все  ще  босі,
Разом  у  полі  мовчимо...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616758
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2015

Моє серце зі скла… (переклад "My heart is glass")

Моє  серце  зі  скла,  
Та  палає  вогнем,  
Що  спалив  все  дотла,  
Всупереч  всіх  морфем.
 
Прощавай,  моє  серце,  
І  душа,  і  кохання.
Серця  ритм  -  двійко  терцій,  
Пролунає  востаннє.
 
Лиш  для  тебе,  повір,  
Була  згідна  на  все.
І  люблю  до  цих  пір,  
Та  немає  нас  вже.
 
Пізно  щось  вже  вертати,  
Та  можливість  втекла.
Буду  далі  я  знати:
Моє  серце  зі  скла...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616541
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2015

Чужие и влюбленные…

Она  болела  от  разлуки,
Они  давно  уж  разошлись,
Нет  хуже  горя,  хуже  муки,
Чем  двум  влюбленным  развестись.
Она  рыдала,  он  смеялся,
Она  любила,  вновь  скандал.
Она  всё  знала,  он  заврался,
Потом  сказал,  что  изменял.
И  вот  сквозь  месяцы  забвенья,
Он  вдруг  пришел  в  больницу.  К  ней.
Ах,  как  ждала  она  мгновенья,
Как  он  вернется  поскорей.
А  как  увидела,  узнала,
Он  поседел  и  погрустнел.
То  поняла,  как  ошибалась,
Он  ей  не  нужен.  Не  успел.
Она  ведь  любит,  но  не  может,
Ему  опять  за  всё  простить.
И  он  уж  понял  что  то  тоже:
Он  без  неё  не  может  жить.
-  Привет!  –  Привет.  –  Ты  как?  –  Терпимо.
-  Я,  видишь,  вот  к  тебе  пришел.
-  Зачем?  Я  больше  не  ранима.
Или  другой  ты  путь  нашел,
Чтобы  мне  сделать  снова  больно?
-  Зачем  же  так?  Не  для  того.
-  Давай  же  выстрел  свой  контрольный,
Итак  пережила  с  лихвой!
-Как  самочувствие?  –  Болею!
-  Скажи  мне,  что  произошло?
-  Сказать  об  этом  не  сумею.
-  Чего  так?  –  Просто,  ничего.
Зачем  пришел,  с  какою  целью?
-  Да  так,  пришел  лишь  поддержать,
И  фруктов  принести  к  постели,
И  о  здоровье  разузнать.
-  Как  благородно!  Хоть  убейся!
-  Зачем  жестоко  так  со  мной?
-  Увы,  но  сколько  не  надейся,
Не  будем  вместе  мы  с  тобой!
-  Не  ради  «да»  пришел  сейчас,
Хотел  всего  лишь  я  помочь.
Не  жду  уже  начала  «нас»,
Хотел  лишь  видеть  тебя,  дочь.
-  Не  будет  дочери  твоей!
-  Ты  совершила  страшный  грех?
-  Ты  что,  с  любовницей  своей,
Сошел  с  ума  от  всех  потех?!
-  Не  угадала.  Мы  не  вместе.
Она  давно  уже  ушла.
Теперь  она  чья-то  невеста,
А  я  один,  как  и  всегда.
-  И  по  заслугам,  будешь  знать,
Что  должен  чувствовать  любой,
Кому  посмели  изменять,
И  предавали  хоть  порой.
-  Ты  не  жалеешь,  что  ушла,
Собрала  вещи,  переехав?
Ведь  будет  дочка  без  отца,
А  я  –  без  дочки,  её  смеха.
-  Совсем,  ни  капли,  так  и  знай!
Осознанным  тогда  был  выбор.
Уйди,  исчезни,  уезжай,
Ищи  другую  себе  «рыбу».
-  Я  не  хочу  уже  искать,
Давно  нашел  и  не  заметил.
Как  больно  было  вас  терять,
Хотелось  быть  бы  вашим  третьим.
Без  вас  мне  этот  мир  не  мил,
И  жизнь  не  радует,  не  светит.
Ах,  как  же  мог  я,  как  забыл,
Что  лучше  вас  нигде  и  нету?!
-  Не  надо  врать!  Я  не  хочу,
Опять  страдать,  рыдать  в  подушку.
Ты  знаешь,  не  переживу,
Опять  измены.  Вновь  с  подружкой.
Ты  уходи!  Я  дочь  рожу.
Сама  её  я  воспитаю.
А  о  тебе  ей  лишь  скажу…
Ещё  придумаю.  Не  знаю.
Наверно,  космонавтом  будешь,
А,  может,  станешь  моряком.
И  если  ты  хоть  каплю  любишь,
То  уходи.  Вон  тем  путём.
Я  так  любила,  ты  смеялся,
Я  так  ждала,  ты  изменял.
Признаться  в  этом  не  стеснялся,
Так  будь  готов  принять  финал.
Финал  таков:  не  быть  нам  вместе,
Теперь  ты  любишь,  я  смеюсь.
Теперь  чужая  я  невеста,
Теперь  другому  отдаюсь,
Вся  целиком  и  без  остатка.
Тебя  я  больше  не  люблю!
Ну,  разве  каплю.  Только  каплю!
И  лишь  поэтому  молю,
А  не  гоню  метлой  поганой,
Хотя  могла  тебя  прогнать.
Чужой  я  дочке  буду  мамой,
Чужую  дочь  буду  рожать.
Ты  не  отец  ей,  я  признаюсь,
Отец  у  Анечки  другой.
В  грехе  своём  ужасно  каюсь,
Я  перед  Богом  и  тобой.
Могу  я  стать  и  на  колени,
Прости,  пойми  и  уходи!
Увы,  не  нужен  ты  нам,  Сеня,
Уйди,  прошу  же!  Ну,  иди!
-  Ты  точно  хочешь,  чтоб  ушёл?
-  Уверена  на  сто  процентов.
-  Ну,  ладно,  что  же?  Я  –  козёл,
И  нету  больше  аргументов.
Я  потерял  свою  семью,
По  глупой  страсти  и  слепой.
И  если  б  знала,  как  люблю,
Но  для  тебя  я  стал  чужой…
-  Увы,  ты  прав…  -  Увы?!  Увы?!
-  Возможно.  Хватит  мне  эмоций!
Давай  уже,  скорей  иди!
Ищи  любви  вновь  новых  порций!
Желаю  счастья  и  успехов,
Я  в  личной  жизни  для  тебя!
Тебе  уж  надо  уже  ехать,
Такси  уж  ждет.  Прощай!  -  Пока.
И  так  и  не  сказали  больше,
Друг  другу  о  своей  любви,
Его  родила  она  дочку,
Он  из  детдома  приютил.
И  нет  другого  рядом  мужа,
Да  и  у  него  нету  жены.
Вот  так  и  ходят,  врагов  хуже,
Лишь  порознь,  только  влюблены…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616472
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 27.10.2015

Чай з бергамотом… (для коліжанки)

На  парапеті  стоїть  філіжанка,
А  в  ній  є  чорний  чай  з  бергамотом.
Приходь  у  гості,  моя  коліжанко,
Погомоним  десь  там  за  горизонтом!

Про  те  жіноче-дівоче,  про  наше,
Таке  сумне  і  таке  наболіле.
І  посміємось  й  поплачем,  як  завше,
І  про  нове  усе,  й  про  застаріле.

Про  сильну  стать  ми  собі  поговорим,
І  додамо  у  чай  краплю  вина.
Про  все  так  щиро,  відкрито,  прозоро,
Ми  поговоримо  біля  вікна.

У  серці  тиша,  душа  лиш  смакує,
Солодкий  присмак  розмови  ротом.
Тебе  мені,  коліжанко,  бракує,
І  філіжанки,  де  чай  з  бергамотом…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616284
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.10.2015

My heart is glass…

Goodbye  my  lover,  
Already  I  leave.
Your  game  is  over,  
You  cannot  feel.
 
Goodbye  my  heart,  
And  my  love  and  soul.
I  love  you,  but
I  want  be  alone.
 
Along  of  feels,  
I  feel  the  pain.
And  all  my  tears,  
Of  October  rain.
 
You  forgot  me?  No.
And  you  love  me?  Yes.
I  already  know,  
That,  my  heart  is  glass...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615825
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.10.2015

Я тебе хочу! або Теорема кохання…

Розплющивши  зранку  очі,  
Подивлюсь  на  білу  стелю.
Згадається  "Я  тебе  хочу,  
У  цій  білосніжній  постелі!".
 
І  того  ж  прекрасного  ранку,  
Запахне  мені  раптом  кава.
Згадаю,  як  в  світлім  серпанку,  
Я  була  для  тебе  цікава.
 
Бо  ти  мене,  наче  ту  книгу,  
Читав  і  читав  до  упаду.
Кохання  граніт  і  кригу,  
Ти  спереду  гриз  і  ззаду.
 
Забула  з  тобою  турботи,  
Поринула  в  вир  з  головою,  
Співаючи  строго  по  нотах,  
Мелодію  нашу  з  тобою.
 
І  сплівши  докупи  руки,  
Згораю  в  твоїх  обіймах.
А  була  раніше  думка,  
Що  то  лиш  буває  в  фільмах.
 
Я  хочу  твоїх  поцілунків,  
І  хай  вибухають  вулкани,  
У  ніч,  коли  наші  стосунки  -
Суцільні  екстаз  і  нірвана.
 
Пробуджуєш  пристрасть  і  звіра,  
У  тілі  тендітної  жінки.
І  дотики  шкіри  до  шкіри,  
Народжують  теплі  іскринки.
 
І  вигини  за  теоремами,  
І  тіло,  як  та  геометрія.
За  площами  і  об`ємами,  
Між  нами  суцільна  симетрія.
 
Рукою  так  лагідно  й  ніжно,  
Проводиш  по  шиї  й  плечах.
В  собі  відчуваю  наскрізно,  
Кохання,  що  в  твоїх  руках.
 
І  голову  взад  відкидаючи,  
Згораючи  серцем  і  лоном,  
Кохаємо  разом  ми,  граючи,  
За  райським  любові  законом.
 
Прокинусь,  розплющивши  очі.
Подивлюсь  на  білу  стелю.
Ти  знаєш,  як  я  тебе  хочу,  
У  цій  білосніжній  постелі?...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615824
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 25.10.2015

Всё в крахе…

Куплет  1:

Я  получу  немой  ответ,
Когда  о  чувствах  я  спрошу.
В  душе  руины,  сердца  нет,
Но  всё  ещё  тебя  люблю.
И  как  мне  быть  теперь  одной,
И  как  забыть  все  обещанья.
Скажу  тебе:  "Уже  не  мой,
Не  отнимай  моё  дыханье!".

Я  знаю:  чувства,  как  тоненькая  нить,
И  если  уж  порвется,  то  не  соединить
Её.

Припев:

А  правды  ведь  не  скроешь,
И  даже  сквозь  молчанье,
Я  будто  полиграф,
Ловлю  твоё  дыханье.
И  сердце  так  стучит,
В  агонии  и  страхе,
Скажи,  как  дальше  жить,
Когда  уже  всё  в  крахе?

Куплет  2:

И  на  спасенье  шансов  нет,
Ведь  среди  тысяч  многоточий,
Сквозь  миллионы,  сотни  лет,
Я  буду  помнить  между  прочим.
А  если  есть  всего  лишь  шанс,
Хотя  б  на  миг  с  тобою  рядом,
"Есть  только  ты  и  я,  нет  нас!"
Ты  только  скажешь  строгим  взглядом.

Я  знаю:  вместе  с  тобою  нам  не  быть,
Но  только  ты  скажи  мне:  а  как  мне  дальше  жить
Одной?

Припев:  (2  р.)

Я  знаю:  стерплю  я  и  всё  ещё  жива,
Дышу  ещё  и  сердце  стучит  ещё  едва,
Совсем...

Припев:  (2  р.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615712
рубрика: Поезія, Авторская песня
дата поступления 24.10.2015

Zimna noc…

Dziś  jest  bardzo  zimna  noc,
Bo  moje  serce  nic  nie  grzeje,
Tu  nie  pomoże  nawet  koc,
Nie  mam  po  prostu  już  nadzieji.

Ja  włożę  serce  swoje  w  piec,
Żeby  ogrzać  go  już  do  końca,
I  będzie  serce  moje  więc,
Gorące  jak  promienie  słońca.

Lecz  nie  ma  cię  już  blisko  mnie,
I  ściana  stanie  między  nami,
Umyje  łzami  serce  me,
I  będzie  zimno  znów  nocami...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615699
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 24.10.2015