| Сторінки (21/2075): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Бажання мріяти, попри негаразди,
Що за плечима - страшні дні відкинути,
Певно на краще, надію мати завжди,
І все погане, просто перекреслити.
А чи спроможний, наважишся зробити?
Війну забути і серце підкорити,
Усе пробачить, сховати пекучий спогад,
Того нема, хто стояв з тобою поряд.
Влучив снаряд, коли поміж корчів лежав,
Уже поранений, сміливістю вражав,
Ні крику, стогіну, лише біль у очах,
На жаль, стікав кров’ю, переборював страх,
У імлі сірій, зустрічав сонце раннє,
Біду відчув, все ж усміхнувся востаннє.
Ти спілкувався, бачив ті світлі очі?
У снах той погляд, так турбує щоночі,
Неначе в спадок, подарував міць й силу,
Дивував мужністю, в останню хвилину,
Не втрачав віри, надій на перемогу,
Та на жаль, доля, дала іншу дорогу.
Невже пробачиш, ти за всіх побратимів?
Тож певен, ні, будеш нищити кретинів!
Прийшли з мечами, козацький дух вбивати,
Ти ж, українець то ж будеш захищати!
Бо Україна, для кожного,як мати!
14.03.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978144
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2023
Вечоріло… сонце пестило хмаринки,
В них неначе, зоріли дрібні жаринки,
Онук грався, часто зирив до крайнеба,
Так красиво, ніби в золоті півнеба,
Немов дзиґа, крутнувсь, скакав, посміхнувся
Вже й до діда, дещо спитати забувся!
Підбіг й очі щурить, хитро запитав,
-Ти допитливим був, як маленьким бігав?
Дивувався і за небом спостерігав?
Я чаклунство, отам побачив угорі,
То так близько й далеко між хмар ліхтарі.
Дід скривився, так неначе з’їв кислицю,
Ану йдем, глянем, на дійство, таємницю.
Не спішив, дід крехтячи вийшов із хати,
Позирнув на небо, - Хочеш жартувати?
Та то ж білі хмари, здаля, мов із вати,
Подивись! Просвічуються промінцями!
Ох дивуєш, ти своїми відкриттями.
Подививсь онук лукаво й гордо мовив,
-Ох ти діду, не вмієш фантазувати,
Казав був, колись фантазер, вихвалявся,
Це ж облом! Я ж подумав, що в тебе вдався.
21.03.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978015
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2023
Розмови чуєш, не завжди від душі,
Про сумнів ти, не напишеш у вірші,
І передать не зможеш хвилювання,
Бо сам, на краще маєш сподівання,
Тобі здавалось, під час спілкування.
Як – так, а може, людина нещира,
Вже підкрадається в душу зневіра,
На що багата? Загубила щирість?
Не притаманна їй любов і милість?
Зло посилилось? Його не позбутись?
На жаль із ним, не раз можна спіткнутись.
Собі зашкодити, блудити в пітьмі,
І врешті- решт, ти враз подібний зимі.
На якийсь час, душа мов скрижаніла,
Та чи вона, собі цього воліла?
Певно війна, все ж свою роль зіграла,
Смерть, безнадія, щодень пристрашала.
Душу ятрила, темнота при землі,
Жура і біль, що принесли москалі.
Та озирнися, вже буяє весна,
Мрій і надійся, закінчиться війна.
Душа зігріється, розтане крига,
Хоч і на мить, підкрадеться інтрига.
Та тут вже доля… тобою скерує,
Пробудить мозок, серденько відчує,
Трохи полегшення, хоч й мокре чоло,
Ти відчуваєш, зміг побороти зло.
Із часом, станеш щирим і добрішим,
Певно, як всі та вже будеш мудрішим,
Пізнаєш гордість, тож на душі ліпше,
Тепер і друзів, вже зустрінеш більше!
До свого серця, прислухайся, почуй,
Усі мости, що зруйнував, відбудуй!
Ти зрозумієш, вернуть щирість вдасться,
Й твоє життя, відчує солод щастя!
09.03.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977914
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2023
Ласкавий промінь ліг на фіранку,
Із хвилюванням діждалась ранку,
І, ось нарешті погляди в очі,
Якби ж ти знав… страждання жіночі.
Так серце крається, їдеш кудись,
Душа в сум’ятті, ну ж бо посміхнись,
Скажи чи разом, побачим весну?
Прокльони шлю, я оркам за війну.
Рашистська зграя - всі недоумки,
На жаль, не мають, своєї думки,
За що помреш, ти на полі бою?
Чи матері, не сприймають болю,
Кровинки рідної? Йдете на смерть,
Тут всі, поляжете, розіб’ють вщент!
Сивість хмарин… вітер розрізає,
Чого чекати, душа не знає,
В тебе завдання, їдеш на підмогу,
Із смутком гляну, я на дорогу,
Обійму міцно, попри тривоги,
Дай Боже любий, нам перемоги!
Весни чарівність, придасть на віри,
Із землі, сміло проженем звіра!
Ми стоїмо, за правду, за волю,
Країна матиме, кращу долю!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977815
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2023
Сріблястий сніг,тримаю,як загадку,
Радію я, взяла б собі на згадку
Але ж розтане. Ні, нема надії,
Як десь зникають, нездійсненні мрії.
Світленька крапля блищить у долоні,
Спогад бринить, розлука, дні холодні,
У почуттях віддалилися щодня,
Мене сарказм вражав, постійна брехня.
Про все що мріяли, десь загубилось,
Але ж цілунки, часто втішавсь вроді,
Я зразу думала,все це наснилось,
Можливо вітер, став на перешкоді.
То не пташиний спів ніжний, весняний,
І не дзюрчання веселих потоків,
Мабуть сніг рихлий, ще трохи сріблястий,
Я не жалію, не чую тих кроків,
Тож все на краще, певно цього хотів,
І ми не будем суперечить долі.
23.03.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977695
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2023
Закружляла, закружляла,
Я в таночку із весною,
Адже знаю, звеселяла,
Бачу ти, слідиш за мною.
Ясно в небі, місяць – обруч,
Нам балкони освіщає,
Хоч під’їзди і не поруч,
Але ж потяг відчуваєм.
Лине музика, як зваба,
На підборах, враз крутнуся,
Вздріла зириш, як нахаба,
Все ж наважусь, усміхнуся.
Біле личко, ледь рум’янець,
Прикрашає мої щічки,
По крайнеба, ліг багрянець,
Огортає краєць нічки.
Ти не птах, бо ж крил не маєш,
Твої очі ніби зорі,
І за кого, мене маєш?
Може ждеш, щедрот від долі?
Не людина, шкода – павук,
Була б відстань- не завада,
Відчувать, сердець перестук,
Чи мій танець не принада?
Тебе в гості, я чекаю,
Закружляємо у вальсі,
Та терпіти досить! Знаю,
Нам зустрітися на часі.
Дві душі - весни суцвіття,
Вітерець, легкий обійма,
Тож прийди, найкращий в світі,
Перешкод, гадаю нема.
2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977356
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2023
Сьогодні думка, як квітуча весна,
Очі чарують блакитні небеса,
Білі хмаринки ніби бризки вина,
Лиш де-не-де осяйні златом - краса!
Так гріє душу, жадано, невпинно,
Сяюче сонце розлилось по садку,
Білий підсніжник погляда невинно,
В рудому листі, в сріблястім повитку.
Зваблює очі маленька фіалка,
Неначе викрала з неба синяву,
На мить у росах заграла веселка,
Золота іскра, лилась крізь тисняву.
Поспіша думка, занурюсь у весну,
Її дари – Боже благословення,
Нехай хоч раз, я забуду про війну,
Зустріну Музу - для віршів натхнення!
18.03. 2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977355
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2023
Задовга нічка… ніби клубок ниток,
Із темно-синім, золотим люрексом,
Я місяць в’яжу, ще маргариток,
Вже із думками, що вплелись імпульсом.
Зіркам подібних, раптово спромоглись,
Зачарувати, ясним мерехтінням,
Принести спокій, у душу домоглись,
Вмить попрощатися з їдким сумлінням.
Нічна картина, в весняному стилі,
Гарненький светр, то ж зрадіє онучка,
Мої ж думки, як мрії сизокрилі,
Зігріють серце, хоча, це й дрібничка.
Радість і втіха для себе самої
У довгу ніч, збутись думок про війну,
І не попасти, під вплив параної,
Життя плекати і зустрічать весну.
14.03.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977254
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.03.2023
Сон часто згадую, наснився, доволі дивний,
По стежці йду, посеред земельної ділянки,
По небу хмари, як дельтоплани темно - сині,
Поміж них сонячне сяйво - ніжні поцілунки.
Раптово настрій, змінився, стривожена душа,
Рядів дванадцять, переораної землиці,
На якусь мить, здивована, все ж далі йшла неспіша,
Та з пантелику, знов збивали думки - блудниці.
Думка чому? Але ж ми ділянку не орали,
Й чому земля, смолиста, чорніша за вугілля,
Як сніг на голову, веселий настрій забрали,
На душі смуток, кому підвладне це свавілля?
По землі блиск, поруч й далі, як очі ворони,
Підкрався страх, озиралась, захисту шукала,
Ніби в тенети потрапила, відчуття втоми,
Подібна статуї, мов заморозила зима.
Враз озирнулась, край неба насичені хмари,
Мішкам подібні, чуть менші й більші повні води,
Вмить спромоглися, володіли думки джмелині,
Не принесли б, вони нам сюди якоїсь біди.
Де неба край, раз -у - раз, лякала блискавиця,
Мені б руками закрити очі й вуха, Гримить,
Десь чути відгуки, спроможна повеселиться,
Здригались хмари, потужний грім не вщухав й на мить.
Здаля виднілась, сіра стіна - безжальна злива,
Потік води, стрімкий, темніше чорної землі,
Це все без жаху, сприйняти було неможливо,
Знесе з дороги, принаймні так здавалось мені.
Та ні, затихло, все спинилось, змарнілі хмари,
Неслися вдаль, під поривчатим тиском вітриська,
За мить, у купу збились і линули удари,
Якісь у небо здіймались, якісь впали зблизька.
Мій погляд знову на переорану землицю,
Та вже за смужками, шмат золотистої стерні,
І все ж між нею, деінде бачила пшеницю,
Ніжно - зелені паростки в росі, як навесні.
Я під яскравим,теплим сонцем – зачарована,
Душа раділа від дивної, земної краси,
Мов від жахіття, зненацька була врятована,
На злеті мрій, сердечних, у пробудженні весни.
***
Тіло тремтіло, проснулася, ритм серця збився,
Думки, як рій, бджолиний, до чого сон наснився?
13.03.2023р
***
Цей сон, мені наснився напередодні Водохреща 2022 року.
Для мене була загадка та згодом, я його ніби розгадала. Ті хмари, темні зливи, ворони, напевно все це було , як передбачення щодо війни. Тож я надіюся, що з весною, до нас прийде довгоочікуваний мир. Ті ніжні паростки пшениці, як вісники відродження. Тож чекаємо на перемогу! Нехай Бог допомагає нашим воїнам – героям, що захищають рідну землю від московської чуми!
Слава ЗСУ! Все буде Україна!
( Ось воно, як буває в житті, віщі сни збуваються,
навіть й більш, як через рік) Дай Боже усім миру і добра!
13.03.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977155
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2023
Вразливе Ня-у- лине по окрузі,
Напевно це, нагадування друзі
Що за віконечком, приліт весняний,
На підвіконні, лежить кіт, мов п’яний.
В очицях сонячні іскри заграють,
То стан душі, тому вогняно сяють,
Торкнувся носом віконного стекла,
З болем остання надія, вже втекла.
Йому б на волю - господарка строга,
Тож не пускає, навіть до порога,
Свою самотність, лише з ним розділить!
Йому ж упертість, здолати незмога,
Ятрить сердечко весняна тривога,
Шкода́, забула, вже молодість свою,
А я ж, на неї в душі злобу таю.
Кіт зранку й вдень, ловить сонячний зайчик,
Від безпорадності, покотить м’ячик,
Хоч за вікном й линуть пташинні пісні,
Лиш крають серце, очі часто сумні.
Життя в неволі - дратівливість щодня,
Думки вразливі, був би я цуценям,
Мені б напевно позаздрили коти,
Ті, що теж мріють, від хазяйки втекти.
Друзям – собакам, все ж краще живеться,
Хоч час від часу, погулять вдається,
Нехай маленький і був би повідець,
Тоді б моїм, стражданням прийшов кінець,
У первоцвітах, я би знайшов стежку,
У весняни́х трунках кохав подружку.
02.03.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976914
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.03.2023
( вірш до картини)
Мамо ти де? Відгукнися! Чому пішла?
Я ж залишилася повір, зовсім одна,
Мене ж, ти знаєш, щодня… душенька вола,
Може попереду мене жде чужина ?
Та кажуть ні, наша рідна Україна,
Не чужина, тут усі дружні, добрячі,
Що переможе, говорять неодмінно,
Але ж жахають, очі орків, звірячі!
Боюсь… їх погляди - палаючий вогонь,
Ще зранку їх, я бачила під будинком,
Вмить відчувала, по венах кипіла кров,
Мені за склом, краще б стать павутинкою.
Щоб не помітили, раптом біля вікна,
Підвал згадаю, дуже путіна кляла,
Боже це ж нелюди, страшне слово війна,
А ти, ще звечора пішла і не прийшла.
Потім вночі, все здригалось від снарядів,
Де дома свист, залишилися руїни,
Я ж так хотіла, позбутись негараздів,
Жива в той час, мене спасли рідні стіни!
Мамо мені, всі кажуть, ти на небесах,
Бачиш тепер, я тут, далеко від війни,
Все ж, опановує, розпач, жура і страх,
Знаю немає в цьому твоєї вини.
Тебе люблю, приходь до мене хоч у сни,
Сумління й смуток, у повітрі розчини.
Лютий 2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976633
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2023
Вересневий вечір. ….
Легка прохолода злегка сповивала тіла. Вони не в поспіх йшли стежкою, що проходила вздовж посадки, перед ними інколи здіймалися сполохані птахи. Гілки дерев злегка гойдалися, жовте й ледь багряне листя повільно крутилося й припадало до землі.
Два дні поспіль, Віктор з Галиною добре потрудилися на дачі. Хоч обоє вже десять років на пенсії, але спромоглися поперечною дворучною пилкою спиляли три старі вишні. Цього ж дня й розпиляли на колоди. Переночувавши ніч, увесь день він рубав дрова. А дружина носила й складала їх під піднавіс біля дачного будинку. Наостанок дуже поспішали, адже вдома в квартирі залишився кіт.
Клопоталася Галина,
–Ой, мабуть своїм криком увесь під’їзд на ноги підійме. Їсти йому вистачить, але ж важко переносить самотність.
-А я ж тобі казав, давай візьмемо з собою. Так ти ж , їдемо ненадовго, туди й назад, а воно бачиш, як вийшло.
-Та нічого… я думаю витримає, нині не весна.
-Ага, як колись, поки приїхали, усі твої клубки з нитками порозмотував. Жінка посміхнулася
-То він так свою любов до мене проявляє .
Ось уже й залізничне полотно. Взявшись за руки, на високу платформу підіймалися по насипу щебня.
-Ой, Галю, я бачу ти вже притомилася, почервоніла, як троянда влітку. Як почуваєшся?
-Та нічого, як не виберемось на верх, то видеремось, хіба нам це вперше.
Віктор дивився вдалину, звідти мала появитися електричка.А думки за дружину – Ой, здає моя половинка, здає. І дачу жалко покинути, але й здоров’я не позичиш,
-Галю…. здається їде, зараз може вдасться присісти, відпочинемо. Я зізнаюся, теж притомився.
У тамбурі електрички людно… спостерігали, як старі допомагали один одному піднятися по сходах.
Віктор, трохи знервовано дивися в салон вагона,
-Ух ти! А чи й знайдемо де присісти, це ж сьогодні п’ятниця. Пішли…
Він здаля шукав місця, майже посеред вагона побачив не повністю заповнене купе,
-Проходь вперед, здається нам повезло, є місця.
В цьому купе з однієї сторони, два чоловіки поважного віку, одягнені у форму охоронців, міцно спали. На сидіннях навпроти, біля вікна сидів чорнявий чоловік середньої статури, біля нього, пишна панянка, на вид в зо два рази ширша за нього. Звичайно, де ж тут вміститися на двох місцях, біля них, хіба що долоню можна було прикласти. Вони приблизно одного віку, в межах сорока - сорока п’яти років. По розрізу очей можна зробити висновки, що люди не місцеві, скоріше за все приїжджі з Далекого Сибіру. Ця пара задоволено облизувала шоколадне морозиво, вдаючи, що більше нікого не бачить. Панянка всміхалася, тулилася до нього, він задоволено примружував очі.
Аж у грудях стиснуло в Галини - Оце так поведінка! Іще й розклалася, чи й не сором? Та де ж ті жирні коліна можна здвинути докупи, сала на них, як на добре вгодованій свині. Якби ж спідниця хоч трішки довша, напевно так би не кидалося в очі.
Злегка торкнувши плече дружини, Віктор тихо запропонував,
-Присідай біля хлопців, дивись щоб не розбудити, мабуть з чергування їдуть.
Вона очима пробігла по салону вагона, на жаль більше вільних місць не побачила. Віктор поглядав на веселу пару та попросити щоб тіснилися не наважився. Важко перевів подих, обіперся на верхню частину сидіння. Дружина з жалем подивилася на нього, він помітив, кліпнув очима,
-Може скоро якесь місце звільниться, трохи постою.
Але ж їхати майже годину - журилася дружина, останній робочий день, мабуть всі їдуть до кінцевої зупинки. В душі розчарування, хіба ж не бачать, що старий стоїть. Ой, Боже до чого рухається наш світ?
А пара ніби навмисно поводиться зухвало. Жінка з себе зняла вітровку, трохи відсунулась, заговорила ламаною, але цілком для них зрозумілою мовою.
-Ти бачу трохи зблід, бідненький, напевно від поїздки втомився. До стінки не зручно притулятися, краще поклади голову на мої груди. Іще хвилин двадцять можеш подрімати, я постережу.
Після почутого, Віктора, аж струснуло -Ба яка уважність до чоловіка, а я стою, ноги німіють. В цей час.Галина вирішила запропонувати чоловікові присісти на своє місце,
-Вікторе, я вже відпочила, тепер ти присядь, нам ще довгенько їхати.
Він відразу махнув рукою, заперечив,
-Ні- ні, де ти бачила, сиди, так напрацювалася за два дні.
За мить, неочікувано для дружини, звернувся до пари,
-Молоді люди, я би вас попросив трохи потіснитися, нехай я хоч скраєчку присяду..
Вмить обличчя панянки посуровішало, в очах мигнула іскра. З презирством голосно сказала,
-Та ти ж мужик, це якби жінка попросила, може тоді і потіснилися. Чи більше місць немає, що тут прилип, як банний лист.
Про те що було голосно сказано, ніхто й не помітив. Хтось дрімав, хтось вів розмову із сусідом, дехто в навушниках,слухав щось з телефона, а дехто просто уважно придивлявся до телефона.
Галина жахнулася, ледь не привстала. Її злякало перекошене люттю обличчя тієї жінки й до посиніння стиснуті губи. Маючи доволі вузьку форму очей, блиск у очах, подібний блиску пантери, ніби намагалася швидким рухом напасти на доступну жертву.
У розпачі, як стримати свої емоції, щоб не зірватися на захист чоловіка. Думки мов заснувались у павутинні… яка наглість так поводитися! О, такої поїздки ми іще ніколи в житті не мали.
Воно якби більше нічого не сказала,то може б на цьому розмова й завершилася. Але панянка, незграбно скинула з ноги капець і потянула ногу на сидіння. Рукою гладила голову чоловіка,
-Ось так зручніше і тобі й мені. Чи ми не маємо права сидіти так, як нам комфортніше, а то ти ба, потісніть.
Напевно є межа всьому! Так, електрички не на стільки комфортні, але ж якщо іншого вибору немає, то мусиш їхати тільки цим транспортом. Здавна є приказка «В тісноті та не в образі» , чому нині люди гублять людяність?
Галина відчула прилив крові до обличчя, різко встала.Чоловіки що дрімали поруч, прокинулися. В подиві позирнули до вікна, звернули увагу на розчепірені ноги панянки, переглянулися.
Віктор зрозумів, що дружина наважилася щось сказати. Щоби втихомирити її запал, перед нею наставив зап’ястя рук, але нічого не встиг сказати. Галина різко махнула рукою,
-Яке нахабство, ти ж йому в діти годишся! Він два дні трудився на дачі, дрова рубав, а ти розсілася, як дійна корова. Зовсім сором втратила, ганьба!
Враз, рукою кивнула до її супутника,
-А ти її чоловік, чи може бойфренд?! Не гидко спостерігати, як твоя дама сидить перед людьми, навіть перед цими чоловіка.Чи в неї є поняття, як поводитися в громадському місці?
Чоловіки почервоніли, переглянулися .А її бойфренд, чи чоловік після цих слів почервонів, різко піднявся,з під сидіння забрав сумку й швидкою ходою пішов до виходу.
Вона ж підвелася, не звертаючи на свою коротку спідницю, низько нахилилася, навмання відшукала свій капець, взулася. Злобно позирнувши на всіх, не зрозуміло на якій мові, пролунали гучні слова. Широко розмахуючи руками, перекочуючись пішла до виходу.
Віктор взяв дружину за руку,
-Ти так розхвилювалася, може пігулку дати
. У відповідь заперечила головою, звернулася до чоловіків,
- Шкода, що цей прикрий випадок стався біля вас. Ви мене пробачте, не змогла справитися з емоціями.
Один із них підтримав її,
-Та все ви правильно зробили. Ми цілу годину спостерігали на їх поведінку. Яку на жаль по іншому і не назвеш, як свинство.
Як добре, коли тебе хтось підтримує, - подумала Галина.
Гудіння електрички відволікає від нав’язливих думок. Ніжні погляди поступово знімали напругу. Подібні голубам, схилившись один до одного, мріяли якнайшвидше добратися додому.
2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976632
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2023
Надихнув гумор Насипаного Віктора
" Лотерея",( як відповідь на прочитане)
Все дотепно, все до діла,
Мати теж такого хтіла,
Та шкода... сивина в косах,
Хоч сусід і зирить скоса,
Не підходить, їсть багато,
Тож не буде, в нього свята.
Та до мене, час від часу,
Прийде дам гладущик квасу,
І дровець, він нарубає
Вже й зізнався, що кохає.
Але я, свій гонор маю,
Сама сплю, сама лягаю,
І ні храпу, ні сопіння,
Нехай зна, маю уміння,
Підморгну і усміхнуся,
Він раденький, крутить вуса.
Дід, як танк, хоч дуло й має ,
Так воно вже не стріляє,
Цій розмові настав кінець,
Не той вік, щоб йти під вінець!
Я тримаю в душі секрет,
Є повага, як несе мед,
Ще, як взимку сніг замете,
Всі доріжечки підмите.
Мабуть заздрять молодиці,
Несе відра від криниці.
А я поруч, йду, як пава,
Правда усмішка, лукава,
Кажуть хитра, ну і що ж,
Я належу, мо» до вельмож?!
Хай повчаться отак жити,
Щоб сусідом дорожити,
Хитрість, вмілість - треба мати
А вночі, відпочивати!
А на ранок, сонце зійде,
Знов сусід до хати зайде,
Тож самотності не маєм,
Для двох втіха, не страждаєм.
***
Свій шанс кожному доля дає,
Хтось у виграші, а хтось ні!
Такі справи наші земні!
06.03.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976036
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.03.2023
Ранкове небо, все в сонячній заграві,
Дрімають хмари в золотенькій оправі,
Тремтить проміння на тонкій павутинці,
Ловлю блиск срібла в білесенькій сніжинці.
Вродливий ранок, рукоділлям багатий,
Легким багрянцем мерехтів коло хати,
За мить торкався блакитної фіранки,
По ній раптово засяяли іскринки.
То Божий дар, казковість, мене веде вдаль,
Думок пекучих позбудусь й свою печаль,
Віддам промінню, хоч повільно, хай спалить,
Можливо з болем, душу й серденько вжалить.
Та я стерплю, в собі сховаю жах війни!
Думок суцвіття… ждем подарунків весни,
Й чарівних ранків, світлих, мирних, привітних,
Збудуться мрії, Україна розквітне!
05.03.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975913
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.03.2023
Надворі зимні дні… скиглить вітер й листки багряні й напівсухі безжально підносить, крутить й довго кудись несе, нарешті торкнеться купи й припаде. Все піднебесся в сизих хмарах, до землі низько -низько. На голову тиснули, думки нашіптували, не гнівись. Довкола глянь, життя продовжується. Продовжується! Але ж війна, таке життя дістало.
Не гніватись, запитувала себе, але ж ти обіцяв чи подзвонити, чи приїхати, п’ять днів минуло, ніякої звістки. Поїхав, знову риск - на деокуповані території, повіз медикаменти, ще дещо. Звичайно бути волонтером, робота не з легких, велика відповідальність. Дорога під обстрілами насторожує, кожен раз просити Бога, щоб повернутися живим. Але ж комусь і це треба робити, себе вмовляла. А іншим разом з думками погоджується, навіщо себе накручувати, злитись.
Спомин серце крає, коли пригадає, як тікали від війни. Позаду свист куль, снаряди зривались, від відчаю уже й не сподівались, що вдасться втекти, залишитись живими. Сльозини цівкою стікали по щоках, панічний настрій, у очах страх.Страх за війну, за його життя, за самотність, розлуку. Якби ж ти знав, як відчуваю біль і переношу муку. Коли в новинах увесь час - бої жорстокі, ворог не відступає. А ще, там сильні морози, аж ніби тут холод тіло проймає, душу крає. І знов думки, як злі пацюки, точать мозок. Це не в дитинстві, як після прочитаних казок. Насняться феї, чи принцеси, а інколи вигаданих прибульців гримаси. Це кривава війна, коли сусід, його недоумки, вирішили Україну підкорити. Хіба спокійним можеш бути? Знаєш, треба рідну землю боронити. Оскаженілих орків - злодіїв, клятих рашистів, треба знищувати, гнати в три шиї, щоби ніколи на інші землі не зазіхали.
Душа болить і в інших людей - за рідних, за дітей, які жахаються від пострілів, гулу, свисту, вибухів снарядів. Воно й самій холоне душа, вона ж жива, все відчуває. А в тих зомбованих, чи у них є душа? Чи замість душі мішок лайна, а замість серця камінь? Про таких страшно й подумати. А по судинах,чи то червона кров, чи може нафтові мастила? То скажіть кого ж їх, яка особа народила? Напевно з мізками - не все до ладу. Як запрограмовані машини, які тільки й чекають команди « Фас», чи принаймні кнопку натиснути, щоби всю землю знищити. Ні - ні, не можна збагнули, сприйняти цих виродків, їх свавілля. Страшно подумати що зробили з будинками, з заводами, з енергетичними структурами, з театрами й клубами відпочинку, з школами й дитсадками. Хоч не живе, але побудоване на благо, за все це, теж душа болить. А про народ, що гине під уламками снарядів та про воїнів, що захищають нас. В холод і в дощ, у сильний вітер й зливу. Вони ж усі мріють, мати щасливу кожну родину, всю неньку- Україну. Одягнені і взутті,їх погляди прикуті… до ворогів, які нишпорять повсюди., виконують наказ Іуди. Так й намагаються підкрастися і вбити. О, Боже- Боже, скільки ж можна людей гнобити?! Вже цілий рік стогне українська земля, а скільки воїнів поклали біля вівтаря?! Душа болить, хоче ридати та мовчить. Тіло горить, по жилах полум’я пече, а чорний ворон, здаля знову кряче. Приносить звістку про новий напад, про загиблих, про знущання і злодіяння зухвалих нелюдів- рашистів.
ЇЇ душа колись була чудна. Дивилася фільми, комедії й музичні кліпи- раділа, сміялась, підспівувала. А нині дивна, кожна подія важка, і поневолі душа, як ворожка.Мов на розпутті, по якій стежці піти, щоб усім було краще, як на щастя підкову знайти. Щоби навік позбутися гіркоти! Яка в душі, на жаль давно посилилась.
Ясні зорі, ледь -ледь мигтять, розсипалися в піднебессі…
Йому би уже і повернутися – душа не на місці, вже п’ятий день вона у стресі. Годинник, як маяк, час від часу мигтить світліше. Ну подзвони, щоб на душі та й ліпше. Щоби в подушку не ховала сльози, бо ж так турбують думки, як грози, які так часто не бажані в житті.
До вікна погляд… дивувалась. Легкий мороз на склі розмалював срібне панно, вона ж його намагалася зтерти. Але ніяк, бо ж то все зовні, панно не позбутись, як і думок,чому такі невгамовні?!
Душа знов мріє про тепло і спокій… та хіба знайдеш в сьогоденній обстановці? Шкода час плине, а він не дзвонить.
Хоча й сама, щодня в метушні, у волонтерському пункті серед людей, не припиняється робота. З ранку й до вечора небайдужі люди плетуть сітки. Все більше мовчки, кожен з своїми думками, із хвилюванням, усі новини з фронту сприймають. Вона ж сьогодні готувала свічки і знову ходила за баночками, які підвіз якийсь хлопчина. Тут щодня є робота, кипить. То правда, не відволіктися й на мить. Та коли вдома, вже його сварить, хоча і гріх, але ж полинних думок цілий міх. А іншим разом в протиріччі сама з собою… дурепа, коханий пробач за образи, я пишаюся тобою.Хоча ми живемо у важкий час, душі споріднені, зв’язок є між нас.І віра - непереможна Україна. Діждемось миру, як і кожна родина, сини якої пішли на війну, є мужність, сміливість, надія зустрінемо весну! І в кожному куточку України замайорить наш стяг. Щоб кожен з нас, своєї мрії досяг. Прославляв рідну землю навіки… де небо чисте, ясне сонце й квіти, де воля, мир, любов і доброта ,то найцінніше!
Перед вікном, світло ліхтарика здаля, її за мить думка окриля. Він повернувся, дяка Богу живий! Душа на злеті,- Я двері відчиняю, милий!
2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975536
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2023
Не люблю
Не люблю сірі хмаринки,
Щодня ваблять біленькі,
Ледь довгенькі, як пір’їнки,
Здаля ди́вні, пухкенькі!
І пливуть, так потихеньку,
Ніби й справді в синім морі.
2020р
На лужку
Маю котиків біленьких,
І до речі, ще й сіреньких,
Вони ніби, всі хитренькі
Добрі, жваві, веселенькі.
Зранку, треба вміло вмитись,
Згодом, йдем повеселитись,
На лужку, сонячний зайчик
І я вихрем, кину м’ячик.
Вперед хутко, сміливіший!
Хто спіймає, той швидкіший!
Дру́жні ми, щасливі у грі,
Тож втіша́ймось, літній порі!
2020р
Спішить час
Чи зима,чи не зима
Сподівався, я дарма
Снігу гарного катма!
Спішить час,чому летить?
Не спіймав, щасливу мить!
Санки й досі... на горищі
От вітрець! Зранку свище!
І чому́, теплий такий?
Снігу ма́ло та й крихкий!
Чи зима,чи не зима
Зовсім настрою, нема!
Та нічого, так і буде!
Дев’ять місяців, пройде
Зима знов, до нас прийде!
За цей час, я підросту
Що ж стрічатиму, весну!
01.03. 2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975535
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2023
Зимовий сад на казку схожий,
Гуляла віхола, цілу ніч
А ранок видався погожий,
І я іду, йому назустріч.
Земля в алмазах, засіяє,
Кущі занурилися в шапки,
В снігу проміння знов заграє,
Летять донизу малі купки.
Усі дерева у заметах,
Вздовж стежки ніби огорожа,
Штахети в білих діамантах,
Під ними, шовкова одежа.
Куди не гляну, скрізь іскриться,
Оце так ранок, тут справжній рай,
Краса вражає. Веселиться,
Зима гуляє, прикрасить край!
А моє серце так тріпоче,
Збережи Боженько, цю красу,
Війну спини! Душа так хоче,
Нехай, під снігом тривога й сум,
Стече і ми, стрінемо весну!
27. 02. 2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975194
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2023
Я з відра водичку п’ю,
Біля мене,- Хрю-хрю хрю,
Це мій друг, мама каже,
Як хліб маслом намаже,
Й мені дасть, а я ж йому,
Запитаєте чому?
Наша дружба, над усе,
Мене він, немов пасе,
Я в траву і він туди,
Вже йому кажу, -Гляди
До суниць, ти не ходи!
Я їх краще, нарву сам,
Ну звичайно й тобі дам.
-Хрю- хрю - хрю, - це на згоду,
Йдем удвох, до городу.
Вже й наїлись смакота,
В його серці доброта,
Ніжний погляд… Хрю хрю хрю,
Мов слова - Тебе люблю.
Вмить,- Гей - гей ,- біжу вперед,
Ось у чому, наш секрет,
Бо удвох радісно нам!
2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975083
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2023
Блакить небес… день постукав у вікно,
А я й на мить, ще не зімкнула повік,
Гидкі пігулки, вже випито давно,
Душа болить… інформації потік.
На жаль, сприймаю, важко, емоційно,
Гіркі новини - вироки щоденні,
Підсумки ввечері, це традиційно,
Війна спаплюжила кожну буденність.
А ворог пре, розповзається лайном,
В своїй країні, давно, як непотріб,
Хворі наркотиками, спиті вином,
Їх не питають, у бій гонять вкотре.
Під серцем щем,у жилах кипить кров,
У мішках чорних, відправляють назад,
Скажіть мені, де ж материнська любов?
Чи для них може, війна, то маскарад?
Правдоподібно сім’ям - кістки в горлі,
Що не хвилюються дружини, батьки,
Та ні,мабуть, за них знайдуться й горді,
До нас від злоби, стискають кулаки.
Чи зомбування, чи це страшна заздрість,
Гадать не стану, то ж не ворожка я,
Скоріше це - невиліковна хворість,
Кричать - любов –до нас ( щира,братерська).
Без нас помруть, не хочуть відпустити?
Не одна стежка із ними у житті,
Віками ми, не згодимось простити,
За смертя людські, за злодіяння всі!
13.02.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974935
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2023
1
Серпневий вечір… у горах поступово темніє.
Небесним простором заволоділи сірі й чорні хмари. Гори здаля ніби одягнуті в капелюхи. Сірі хмари, як великі, пухкі подушки.Та від подиху вітру здригаються, за мить розтягнуті, гублять краплини дощу.
Микола присів під крислатою, густою сосною - Здається тут зможу пересидіти. Озирався, роїлися думки - Як бути далі, куди йти?
Ні, такого з ним іще ніколи не було. Він майже щороку відправлявся у мандри. Раніше поїздки до моря, а згодом по історичних містах України. Цьогоріч вирішив помандрувати в Карпатському краї.
А що йому,один у матері і в батька, живе окремо, має свою двокімнатну квартиру. Працює в школі, викладає фізкультуру. Хоч і в районному містечку, але його це влаштовує. У міському басейні зібрав волейбольну команду, навчає молодь, з ними їздить на змагання. Завжди радів відпустці, кожен день можеш присвятити собі, відволіктися від щоденних клопотів. Хоча й роки, уже розміняв свої тридцять п’ять, але іще не насолодився життям. Мріяв … літав - весь час кудись манило побачити іще щось нове. Сприймати красу землі, відчувати окриленість, радіти життю. Сімейне життя не приваблювало…хоч інколи і зваблювали дівчата, згодом жінки. Але ті миті залицяння і інтиму, не несли за собою відповідальності, не замислювався, щоби змінити своє життя. Взаємне фліртування просто на якийсь час, визивало задоволення душі і тіла.
За плечима рюкзак з палаткою, дещо з одягу та невеликий термос з міцним чаєм. Документи й банківська картка в нагрудній кишені куртки. Телефоном користувався часто, тому тримав, як не в кишені джинсів,то в руці.
Третій день блукає по лісу, побачив гірські невеликі річки, хащі і галявини. Після відвідування водоспаду його підстерігає невдача. Непомітно для себе, чи задумався, чи щось інше відволікло, ледь не впав у прірву. Саме в цей час у руці тримав телефон, різкий рух назад, телефон вислизнув. Тихий брязкіт луною відбився в прірві…. підкралося розчарування.
Микола іще раз подивився під ноги й на небо. З півночі насунула чорна хмара. - Чи тут поставити палатку? Ні, гаяти часу не можна, уже й так краплі пролітають.
Стук молотка губився по окрузі… забивши кілки в землю, підтягував, вирівнював палатку. Краплі густішого дощу підганяли його, за мить дощ, як з бочки. Не втримався на ногах, послизнувся, впав ниць.
- Та що це?! Ніби вся вода зібралася,щоби мене прогнати з цього місця.
Холодна вода з піском і землею потрапила під комір куртки, по спині ніби хтось лід приклав.
-Ні – ні, тут не можна залишатися,треба опускатися нижче.
Похапцем зняв палатку, на ходу запхав у рюкзак. Раз – по - раз мацав кишеню з документами – Може не змокнуть, добре що в салафані.
Гірській стрімкій воді важко протистояти. Обережно зробив лише два кроки, здригнувся від ударів граду.Озирався, довкола барабанив град.Мусив над головою тримати рюкзак - Оце так- так, ще й такий, як куряче яйце! Ой, що ж це коїться - охопила безпорадність.
Не в змозі втриматися, впав на коліна, його крутнуло разом з багнюкою й понесло вниз.
2
Промоклий до нитки, в забрьоханому одязі й кросівках, втомлений і змарнілий зупинився під трьома густими смереками. Вони росли близько одна до одної, ніби обіймалися, гілки раз – у – раз здригалися від граду.
Думки на злеті -Ні, далі не піду, тут почекаю. В душі запала смута за телефон. На ньому ж був маршрут, де він тепер, цього не знав.
За кілька метрів, за високою пишною сосною, побачив дах будинку,
- Ого, це іще нижче, мені ж здавалося я уже внизу.
В цьому будинку мешкала Віра, їй недавно виповнилось тридцять вісім років. Бідкала на долю, що занесла її в цей край , але згодом звикла.
Після початку війни на Донбасі, в дві тисячі чотирнадцятому році, вони з чоловіком переїхали до старенької бабці Ольги, яка чоловікові доводилася далекою родичкою. До війни Віктор працював на шахті, змиритися з загарбниками не захотів. За день - два, зібравши валізи, якнайдалі втекли від війни.
Через два роки стареньку поховали. Чоловік мав водійські права , тому влаштувався на роботу далекобійником. Воно би усе й нічого, навчилася збирати лікарські трави, гриби, ягоди, горіхи, здавала посередникам, на прожиття мала якісь грошенята. Віктору часто затримували зарплату, тож приходилося викручуватись. Не пройшло й два роки після смерті бабці, як він зник. Куди тільки й не писала листи, шукала, але він ніби крізь землю провалився. Здивувалася, коли їй повідомили, що такої фірми не існує. Тож отримати, розраховувати на гроші, про які він не раз говорив, не було сенсу. Ще й з Прикордонної служби прийшов лист, що даний громадянин кордону не перетинав. Зразу плакала, але сльозами горю не поможеш. Одне втішало - Хоч старий, але добротний будинок маю, з чоловіком встигли перекрити дах, тож не пропаду. Іще їй дуже сподобалася низька, але велика за розмірами будівля з каменю, в ній сарай і баня. В сараї відділення для курей, при вході здорова пічка, на якій завжди підігрівали воду для купання. Поруч з нею вхід у баню, дві дерев’яні полиці, де можна полежати. А саме більше їй сподобалася стара широка дубова бочка.У ній усі купалися, покійна бабця заварювала трави для купеля. Уміла старенька готувати і трав’яні пахучі напої. Смакуючи їх, забували усі негаразди, душа і тіло відпочивали. Потреби воду носити не було, адже замість даху, над банею стояв здоровий алюмінієвий чан, який завжди наповнювався дощовою водою. Влітку вода майже завжди тепла, а в прохолодну,чи холодну пору, воду гріли на пічці. Біля бочки камін, при купелі в ньому завжди жевріли дрова.
Сьогодні субота… день купання. У каміні уже потріскували дрова. Хоч і літня пора та ночі уже прохолодні, тому воду довелося нагріти. В такі дні Віра дуже відчувала одинокість, розчісуючи волосся, яке інколи попадає у воду, з ним і падали сльози. Сльози нудьги і самоти. Не покидало бажання відчути себе жінкою, мати ласку, дотики, поцілунки, це робило її немічною, ніби підбитою пташкою. При повному місяці все навкруги збуджувало, дратувало. Інколи, себе порівнювала з голодною вовчицею, що в одинокості виє на місяць.
-Я ж іще жива!
Згадувала слова матері, що вона дуже схожа на батькову родину. Дід був українцем, а бабця циганка. Хоч про це мовчали та будучи присмерті, стара на прощання сказала,
-Онученько, люба моя, в тебе тече циганська кров, вона завжди гаряче протікає по судинах. А особливо, коли до твого серця підкрадеться любов, себе не стримуй. Знаю, на тебе чекає важка доля та ти прислухайся до свого серця, інколи може й треба, заради щастя кинутися у вир з головою.
Через рік після зникнення чоловіка, Віра мала інтимні стосунки з Вадимом, він був посередником, забирав у неї товар, комусь здавав на продаж. Але він був одружений, розраховувати на сім’ю не доводилося. Наполягав на обережності, щоб не завагітніла. А вона ж тільки про це і мріяла. Вкотре повторювала, - Мої роки… це ж уже останній шанс.Чи я у Бога не заробила на дитя? Мені й чоловіка не треба, хай би маленьке янголятко потішило своїми ніжними дотиками, дзвінким голосочком, усмішкою, любов’ю.
3
Мокрими, ледь окровавленими руками, Микола, міцно тримався за стовбур смереки. За кілька хвилин здригалося тіло – Ой, за що ж це мені Божа кара! Чого жду? Мабуть треба туди, до будинку.
Знервовано відпустив одну руку, хотів хапнути рюкзак, але той піддався силі води, перевертаючись поплив з течією.Однією рукою не втримався й опинився у вирії води, ніби летів за рюкзаком.
Від сильного удару, на мить потемніло в очах. Різкий біль пронизав спину. Мілкий дощ періщив у обличчя, змиваючи бруд, вода потрапляла на груди, за комір куртки, джинси уже були зовсім мокрі. Він зрозумів, його принесло під кам’яний паркан. У голові гуділо, намагався стати на ноги, але ковзав по бруду змішаному разом з градом, мусив передвигатися на колінах. Нарешті, за кутом паркану вдалося побачити залізну браму. Зібравшись з силами, перевів подих – Думаю тут мені допоможуть. У руці тримав перший попавший камінець, зі всієї сили гатив по брамі.
Саме в цей час… Віра поглянула у вікно.Усе подвір’я встелене градом, зверху сіяв густий мілкий дощ. Швидко замотала голову у великий вишитий рушник, виконаний у гуцульському стилі ручної роботи, вийшла з будинку.
- Ой, хто ж це так стукає? В душі похололо - Де ж мій пес?
-Сірко! Чого ж ти не гавкаєш? Ото хол*ра би тебе забрала, знову заліз під паркан. Що безпечніше у виритому лігві? Ехе -хе, а ще пес, чого боїшся, це ж не гроза. Але тобі мабуть все одно, чи град, чи гроза, ти вже старий, глухий й майже сліпий!
Махнувши рукою, поспішила до брами.
Помітивши доволі молодого чоловіка, добре натягнула рушник на лоб.
-Нехай думає, що я старша за віком.
Допомогла піднятися на ноги, а він мов п’яний, кліпав очима, придивлявся до неї - На вид ніби не молода, а в руках цупка, пробурмотів,
-Ви мені допоможете? Там за кутом паркану мій рюкзак.
-О! Напевно в горах відпочивав,чи мандрував. А тут бачиш яка негода. До хати такого замурзаного не візьму, йдемо до бані.
За декілька хвилин уміло знімала липке, мокре з багнюкою вбрання. Сорочку й майку він знімав сам. Тим часом вона потай мазнула своє обличчя брудною дровиною.- Може так менше на мене буде зирити. Хто знає, що він за один?А не дай Бог якась приблуда!
-Там.. у куртці мої документи, вони в пакеті, думаю не намочилися.
Пристально дивився на неї - Які карі очі! То у них блиск, то за мить смуток. Скільки ж їй років?
Вона ж від погляду зніяковіла, все ж усміхнулася й тихо запропонувала махровий рушник,
- На, приховай свою гордість, а то чого доброго, іще до гріха доведеш. Вода в бочці є, зараз добавлю кип’ятку з лікувальною травою! Ти залазь, відпарюйся, приходь до тями. А я тим часом від багнюки прополощу одяг та замочу з порошком, а пратиму трохи пізніше.
Він спостерігав за кожним її рухом,
-До речі мене звати Микола, я можу й сам попрати.
Помітно звела брови, весело сказала,
-Ну мене всі називають Вірою. А ти що уже зігрівся? Ба, такий гарячкуватий, а он по шкірі й досі є сироти.
Лежачи з закритими очима, він рукою притримував рушник, щоби часом не видати себе. Її чарівні карі очі збуджували, манили до себе.
Його особисті речі уже замочені в тазику. Як тут не подивися на документи? Не змогла стримати жагучу жіночу цікавість.
Від задоволення, напруга й легке хвилювання зникло, адже штампа в паспорті про одруження не було. –То добре… з документами все впорядку, значить сьогодні в мене є останній шанс. Чого соромитися і боятися, тим паче я за нього старша всього на три роки. Ой, грішниця я, боюся не зможу подолати бажання спокуси.
Їй потрібна ця ніч, завтра мали прийти забрати консервовані гриби, які уже лежали в кошику. Хто з посередників прийде вона не знала та це в даний момент, не було важливо.
З глиняним глечиком підійшла до нього,
-Ти спиш?
Відповів не зразу,
-Вибачте, задрімав. Щось і справді на сон хилить.А, що це так приємно пахне?
- Слухай, думаю недоречно до мене звертатися на ВИ, не така я вже й стара! Ось візьми, це пахне мій напій, випий! Досить духмяний іще й солодкий. Я в дитинстві часто такий пила, згодом мене бабуся навчила. Він придає сили, освіжає пам’ять, добре зігріває.
Подякувавши, він з задоволенням випив напій.Вона відразу запропонувала,
-А давай я тебе трішки березовим віником поб'ю. Я зараз відвернуся, ти залазь на полицю, побачу який терплячий!
4
Він лежав ниць, поклавши голову на зігнуті руки, запитав,
-У вас є чоловік?
З під лоба здивований погляд, її голос долинув ніби здалеку,
-Отакої! ! Знову на ВИ?! Якби був, чи я би тебе так купала, як перед шлюбною ніччю. Ти краще руки вздовж тіла поклади.
Знову у голові дурман, перед очима туман. Вона березовий віником водила по спині, рукам, ногам, лише злегка торкаючись поверхні тіла. Ще якийсь час він відчував легкість, розслабленість, поступово розчинився у міцному приємному сні.
Їй не вдавалося бути байдужою, любувалася його тілом, долонями ніжно проводила по стегнах, збуджувала себе, відчувала велике задоволення.
- Яке пружне тіло, що то молодість, від такого й завагітніти не гріх. О, як важко вгамувати свої бажання?!Та чи він це розуміє?
Згодом, на його тіло легенько наносила пахучу мазь , зроблену за бабусиним рецептом. Запах лаванди, як гормон щастя, заспокоював її.
Під навісом уже висіли випрані речі. Поки Микола спав, впоралася на кухні, в кімнаті на столі стояла вечеря.
В бані, не порушуючи його сну, в бочку налила чистої води. Вирішила й собі хоч трохи обмитися, придати тілу свіжості й запаху.
-Чи знову дощ?- плескіт води пробудив Миколу.
Присівши навпочіпки, Віра милася в бочці. Такий купіль в самотності, частинка насолоди, особливо коли запах лаванди п’янив, знімав напругу.
Очам не вірив - Таке моложаве тіло.На спині невеличке пасмо довгого волосся прикривало хребет. Вона паралоновою мочалкою намагалася дістатися плеча й різко зупинилися. Передчуття… напевно уже не спить. Лиш на мить озирнулася… він лежав на боку, рушником прикривав чоловічу гордість.
Ова!- Ледь не вирвалося з його уст! Чи я сплю,чи й справді це вона. Скільки ж їй років? Чи здається такою молодою?
Її голос перебив думки,
-Ти помиєш мені спину? Тебе тягнула, спітніла, такій лягати спати не годиться. Треба освіжитися, потім підемо до хати, повечеряємо.
Навіщо тут якісь слова, він зрозумів її бажання .Не приховуючи своєї наготи,за мить стояв позаду неї.Мовчки, не озираючись, подала мочалку.
Ніжний дотик до шиї, прибрав волосся. Вона ж здригнулася, відчувала прилив жару до обличчя. По тілу струм, від збудження, ледве переводила подих.
Він бачив, як повільно піднімалися і опускались її пишні груди. Посміхнувся, думка - хвиля - Ану хто з нас терплячий до спокуси? Я бачу, ти хочеш ніжності, ласки.
Пару раз мочалкою провів по спині. За мить вона здійнялася на ноги, повернулася. Довге волосся ледь прикриває груди. В голові роєм думки -Але ж красива! Молода! А очі! Відчував, як тривожно закалатало серце- Може я під гіпнозом? Його ніби магнітом тягнуло до неї. Неконтрольовані рухи… вмить опинився в бочці. Розчервонілий, збуджений, губами припав до її губ. Затяжний поцілунок – бажання бути поруч, не відпускав. То ніби квітка під вітром, що пестив пелюстки…. Здалася. По судинах гаряче, затремтіла, враз різко відштовхнула.
-Ти моя! Не відштовхуй!Ми удвох бажаємо цього.
Гарячі долоні торкнулися пружних сосків, вже нижче по талії, опустившись на коліно, він цілував стегна,
- Ти зводиш з розуму!
З закритими очима, в очікуванні чогось іншого, вона гладила його по голові, по плечах, злегка притисла до себе.
У очах блиски громовиці, від бажання до знемоги сп’янілий, терпіть не сила, він різко підхопив на руки, поніс на лавку.
5
В кімнаті тиша… у келихах недопите вино. Розмова затягнулась далеко за північ. Все зрозуміло, вона хоче дитину. Але ж самій виховувати важко. Не зміг прийняти її душевний біль самотності, адже завжди серед людей, це відчуття для нього незнайоме.
Він задоволений, лежав у ліжку… чекав на неї. В умілих руках праска, за декілька хвилин, на столі лежали виглажені речі. Думок про щось інакше й не було, лише щоби на завтра швидше все приготувати І знову в шаленій пристрасті торкнутись губ, відчути ніжність,тепло.
Місяць уповні освічував частину ліжка й кімнату. Сьогодні їй не до нього, вона не плаче, не ридає, в неї є гість. Раділа, як влітку троянда, що розкривається перед сонячним промінням, в бажанні запелитись.
Кожен його дотик втішав душу, вона мала те, про що давно мріяла. Дві постаті потопали у взаємних поцілунках. Здавалося серця і стегна відбивали в такт… час від часу скрипіло ліжко, приводячи їх душі до забуття.
Угомонилися під ранок… знесилений, але щасливий від взаємних ніжних почутті, він спав, як дитя. А в неї зовсім пропав сон, на кухні готувала сніданок, іще трав приготувала, щоби передати на продаж.
6
На годиннику сьома ранку. За вікном росянисто, прохолодно. Губилася думками -Може іще раз пригорнутися до нього. Як хтось і прийде, тож не раніше дев’ятої години. Як стримати себе коли така спокуса в насолоді. Як вкрасти те, чого не можна вкрасти, коли його поряд немає. А коли таке сильне бажання…та чи хтось це зрозуміє?
За мить, нагою притулилася до гарячого тіла. Долоня ніжно прилягла нижче пупка.
Він уже був її … тілом, ніжністю, ласкою, радістю. Бездонне бажання… поцілунки, як п’янке вино.
- Хай би довіку з тобою пити це вино, тебе чекала я занадто довго. Ти ж мій останній шанс! Чи ощасливих ти мене? Чи я пізнаю материнство?
По брамі стукали, загавкав пес…. вона швидко накинула махровий халат,
-Миколо… треба вставати!. Прийшли за товаром. Я йду, твій одяг лежить на столі.
Цього разу за товаром прийшов дядько Павло. Побачивши Миколу подав руку,
-Будемо знайомі! - зміряв поглядом з ніг до голови,
- Це добре, що вже не сама. Он ми з бабкою, хоч інколи і сваримося, але удвох все ж веселіше. Хоч і діти є, але в них своє життя.
-Давайте поснідаємо, тоді вже підете, - запропонувала Віра.
Вузенька стежка від паркану губилася поміж дерев. Микола йшов поряд з Павлом, а вона через шпаринку в брамі, дивилася вслід. Пекучі сльози по щоках, то ніби та злива, що була напередодні.
Павло час від часу позирав на супутника – Наче нормальний чоловік та чому ж не залишився? Але ж такий мовчакуватий.
Пройшовши більш, як половину шляху, дід не витримав мовчанки,
-Я не знаю хто ти і що за один, але бачив, у її очах сяє любов.
Шкодуватимеш, вона порядна, гарна жінка,справна господиня. Хоч номер телефона додумався взяти?
Миколу ніби хто по голові довбонув. Зупинився, сердито махнув рукою,
-От бовдур! Знаєте я свій телефон загубив, вірніше він упав у прірву, розбився. Я був такий розчарований. Від її чаклунських поглядів не осмілився спитати, забракло рішучості.
-Та ладно… в такі роки забракло рішучості! Мовчи! Я тобі напишу її номер телефона.
-Добре, заодно і свій напишіть, може через вас про неї дещо дізнаюся.
- Я зрозумів ти не з наших країв, цікаво за що ти їй сподобався?
-Я з Поділля. Діду, а згадай свою молодість, жінок, хіба не знаєш за що вони нас люблять.
Дід прищурив носа, хитро позирнув,
Кохання, пристрасть, як еліксир молодості, не гріх зізнатися, нам це теж до вподоби. Шкода, мало часу нам Бог дає для такої втіхи.
По приїзду додому, через кілька днів Микола придбав телефон. Укотре перекладав документи і всі речі, але того шматка бумаги, з номерами телефонів не знайшов. У голові не вкладалося, де ж я міг загубити? Думки на роздоріжжі -А чи я їй потрібен ? А може це, як знак - не доля бути разом? Але ж гарна, спокуслива, пристрасна. І тут же виправдовував себе - Та я ж іще не планував заводити сім’ю, хоча й роки та хочеться погуляти.
7
Минуло три роки… літо в розпалі. Віра з сином поверталася з лісу. У одній руці кошик з грибами, другою рукою намагалася втримати руку сина, він смикав нею, злегка присідаючи, щось бурмотів.
-Миколко, любця моя, нам трішки залишилося йти. Вдома на подвір’ї квіточки є й мурашки, там будеш гратися.
Звернувши за куток паркану, біля брами сидів чоловік. Крислатий бриль був опущений на лоб, хто то , відразу не можна було розгледіти.
Та коли він підвівся, впізнала. Микола йшов назустріч, розставивши руки, радісно сказав,
-Ану, покажи, який ти виріс! Ходи до татка… ходи.
Багато слів…. кілька щасливих ночей. Вони збиралися в дорогу.
З дядьком Павлом прийшов старший син з сім’єю. У піднесеному настрої, старий сказав,
-У нас у хаті три сім’ї, кожному по кімнаті, тіснувато. Думаю тут їм буде добре. Може з часом і в ціні зійдемося, купимо цей будинок.
Микола закривав валізи,
-Час покаже, це їй вирішувати. Нам є де жити.
Син голосно дзижчав, машиною їздив по закритих валізах. Віра в дорогу готувала бутерброди з сиром і ковбасою.
Що в неї на душі… про це говорять сяючі, щасливі очі. Свої емоції і хвилювання намагалася вгамувати. Подумки втішала себе – А що мені й залишається робити з успадкованою циганською сексуальною пристрастю? Чи я в такі роки знову закохалася? Можливо таке рішення і спонтанне, але ж будуть ночі спокуси, без яких надто важко прожити.
І врешті - решт у нас сім’я, а це ж так важливо для сина.
2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974706
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2023
Пекельний бій….
Душевний біль…
Війна, давно у людських душах смуток,
Болить, жага навік зібрати в жмуток,
Між водоростей, на дно морських глибин,
Сховати, на жаль, багато є причин,
Під серцем, аж пече від страшних новин,
Страждання,стікають сльози, як полин,
Не мре, надія прогнати ворогів.
Так -так., щоб знали, пам’ятали завжди,
Й ніколи, не думали прийти сюди,
Наш спокій порушити й процвітання,
І врешті закінчили бомбування,
Свого народу, закритого в пітьмі,
Що вже по тюрмах, догнива при землі.
Взиваю Бога! Змилуйся, поможи,
Героям- воїнам! Землю збережи,
Й від хаосу життя рідного краю,
Ніхто не хоче інакшого раю,
Який є тут на освяченій землі,
І серцю дорогий і душі моїй!
Благаю, Боже, поклади край війні!
15.02.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974416
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2023
(вірш до картини)
Шовковисті трави в полі,
І моя душа на волі,
Серед маків і ромашок,
Загубилась між волошок.
П’янкий ранок, насолода,
Сприя настрою погода,
Як й лелекам вітру подих,
Й мрій небесних, повноводних,
Душу гріє упевненість,
Й міць дарує й окриленість!
На лужочку росянисто,
Плете сонечко намисто,
В кожній крапельці веселка,
А вздовж річки світлі скельця.
В них проміннячко втопилось,
А мені таке й не снилось.,
Як у купелі, в промінні,
Світу вдячна,Україні.
Тут стежки, моєї долі,
Загублю смуток у полі,
Тож дива, дива, повсюди,
Ми діждемось миру, люди!
Хоч туман дріма в долині,
Живемо… в казковій днині,
Чари дарить… тепле літо,
Як від щастя й не сп’яніти?!
Сини вернуться додому,
Тож нову, знайдем дорогу,
І стежинки у суцвітті
Бо ми є найкращі в світі,
У єднанні - наша сила
Щоби доленька щаслива!
2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974168
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2023
Зранку, сонечко яскраве,
Тепле, ніжне і ласкаве
Гомонять тихо горішки,
- Почекати, нам би трішки,
Ще гойдатися, дозріти,
А вже потім полетіти.
Один іншим,-Гей,- гукає,
Нехай вітер подрімає
Краще нам, тут залишились,
Добре росами, ще б вмитись
Та й безпечно приземлитись!
Вітер чув, таку розмову,
Привітав, пору ранкову
З трав здійнявся й полетів
Поміж листя зашепотів.
-Ой горішки, ви ж красиві,
А чому ж та й не сміливі?
Мабуть ворони злякали,
Вони вчора тут літали.
Враз довкола тихо – тихо,
-Ой мабуть нам буде лихо,
-Тю,- гойдав гіллячко вітрець,
Хто сміливий?! Ви навпростець,
Тож літайте любі друзі,
Веселенько по окрузі.
Кожушки, ще ледь тримались,
Та під вітром роз’єднались.
Між листочків шепотіння,
-Ще й упасти треба вміння!
Вітер слухав, загомонів,
Дать пораду їм захотів,
-Легко падайте в травичку,
І дрімайте в холодочку!
Вмить, лунає - стук - стук - стук- стук,
Ой дива… якийсь глухий звук,
І летять, неначе у сні,
У травичку, вже при землі.
Гіллям вітер… колихає,
Мелодійно промовляє,
-Хай вас дітки, скрізь збирають,
Посмакують, радість мають,
Від горішків підростають!
Вдячні осені, погоді,
І чаруючій природі,
Що довкола нас втішає,
Усіх щедро пригощає!
2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974069
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2023
Стрітення Господнє... шепіт про весну,
Нам й всім не забути, хто приніс війну,
Йдуть бої жорстокі, аж стогне земля,
Люті, скаженіють орки із кремля.
Держать оборону вірнії сини,
Неньки у молитвах, Боже дай весни!
Хоч і заважка.. до миру дорога,
Хай почує світ, слово Перемога!
Зранку ясне сонце,освічує храм,
Нині надто людно, линуть співи там,
Їх розносить вітер, серця зігріва,
У болючих душах, віра ожива.
Стрітення… надія, шепіт про весну,
Боже, поможи нам, зупинить війну!
15.02.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973937
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2023
По хаті дід, усе не так, бурмоче,
Що за життя, ну, як гірка цибуля,
Торкнувся лисини, про щось шепоче,
Баба до нього,- Що ж ти мій дідуля,
Себе їси й мені спокою нема,
Он їж котлети, вже приготувала.
-Мовчи!
- Мовчу, я й так весь час неначе німа.
-За п’ятдесят років, мене дістала.
Враз баба хитро повела очима,
А календар не знаєш де подівся?
Думки, чом злий? Та є якась причина.
Стук- грюк, у дверях дід, надвір поплівся.
Чекай, можливо, щось за роки згадав?
Ну от нарешті, календар гортає,
Чи не сто грам, раптом сьогодні чекав,
Знайшла число, по вікнах заглядає.
Уздріла діда, стука – Іди сюди!
За мить сама, горілки наливає,
Собі плеснула свяченої води,
Ковбаску ріже, гляне, догоджає.
Дід звеселився, підкручує вуса,
Розчервонівся, - Пам’яті не маєш,
П’ятдесят перший рік, моя принцеса,
Як ми зустрілися, а ти ховаєш.
Оту ковбаску, жалкуєш чарчину,
А, я ж тебе люблю, як ніжну квітку,
Чому я в гніві, шукаєш причину,
Згадати хочу, як кохались влітку!
Стара мов дівка, очі опустила,
Легкий рум’янець… приліг на обличчя,
Не розгубилася, зразу схитрила,
Мо» буде пам'ять, згадать про сторіччя,
На цей раз вибач, мій любий дідуля!
13.02.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973678
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2023
За вікном вечоріло… в кімнаті гучна розмова.
Жіночий голос доволі хриплий, басистий, відбивався по всіх кутках кімнати,
-Ну що… і сьогодні будеш вдома сидіти?
-А я тобі вже набридла?
-От, вже набридла… щовечора вдома, хоча б після роботи кудись зникла, а то ні. Чи ти колись заміж вийдеш? Доню,… Оленочко, тобі не двадцять два роки, а тридцять два. Ти ж знаєш, як важко одній жити. Хоч ми і удвох, але згадай, як ти хотіла мати батька. Зі сльозами на оченятах, приходила зі школи, весь час запитувала чому в інших є тато, а в мене немає.
-Так я ж мала була, не розуміла.
- Ага була, а нині розум , я в шістнадцятки. І чому тобі ніхто не подобається?!
- О, зачекай – зачекай! Ти напевно забула про Сергія. Я ж тебе з ним знайомила, істерику закатала, він електрик, мало заробляє, ще струмом уб’є. Він мені дуже подобався, але я змирилася, відмовила йому. Згодом був Олег,чим він тобі був не до вподоби, до цієї пори не розумію. Щодня покинь та й покинь, він тобі не пара. Я дурепа тягнула лямку, відтягувала час. Йому казала, треба більше побути разом,щоби ми були впевнені, що в нас складеться сім’я. А він не хотів чекати, просто зник.
-Ой, що ти мені висловлюєш? Сама винна, не я ж лямку тягнула .
- Так, я бачу не матиму спокою. Тільки перший день відпустки, а ти мене вже дістала, набридло…
-Набридло?
-А мені не набридло дивитися,що ти одинока. Я ж мати, а кожна мати хоче бачити онуків, побавити.
-Ну сказала! Заради Бога не сміши… побавити! Ти напевно забула про свої роки. Нагадати? Ти ж мене народила в тридцять дев*ять років. Вже скоро мені прийдеться тебе бавити, он щодня на пігулках і щотижня йдемо в лікарню.
В доньки увірвався терпець, знервовано вийшла на балкон. У горлі тиснуло, хотілося розривітися.
О Господи, це якесь наслання, майже щодня одна й та мова. Як це цього разу не кричала приведи розумного, красивого, ще й грошовитого. Чи це вже така старість, що іншим разом таке меле.
На балконі прохолодно… задивлялася вдалину. З четвертого поверха не дуже далеко видно та все ж відволіктися від думок про матір.
Осінній вітер ривками холодив плечі, якийсь час розтерла їх руками.
--Треба повертатися… куди ж я подінусь, потерплю.
На кухні закипів чайник… мати суворого поглянула на доньку,
-Налий мені чаю,отого заспокійливого, бо ти мене точно скоро в могилу заженеш.
Останні слова - наче стріла, що влучила прямо в серце. Примруживши очі, важко перевела подих, намагалась заспокоїтися, тихо сказала,
-Може ти сама, я йду
-І куди тебе несе, ти ж нічого не говорила.
-Не говорила, але йду.
За нею ніби хтось гнався, швидко вскочила в осінні чобітки на підборах, на ходу одягла куртку,
-Не хвилюйся, я піду прогуляюся…
-Сама,чи з кимось?! І коли повернешся?
Останнього запитання Олена не почула. Та й який там настрій відповідати! Їй би стати пташкою й від відчаю полетіти би кудись у світ, чи як інколи кажуть – світ за очі.
Чи місяць уповні так подіяв, чи від щоденного діставання зовсім кепський настрій. Одне бажання втекти, втекти на набережну, ближче до спокійної течії Південного Бугу. Тут отримувала задоволення від пейзажу, від прохолоди. В свіжому повітрі набиралася спокою і рівноваги. Робота в дитсадочку виснажувала, прогулки до річки – як ліки для нервової системи.
Швидка хода… здаля побачити, дівчина ніби кудись поспішила. Вітер розвіював русяве волосся, здіймав його, інколи закриває обличчя. Не помічаючи нікого і нічого навкруги, майже бігла вперед так близько до бордюра, що несподівано навпроти неї зупинилося таксі.
Ой, ледь не вирвалося з вуст. Водій відкрив двері, пролунав оксамитовий голос,
-Жіночко, бачу дуже поспішаєте, вам куди? Я підвезу… може нам по дорозі.
Мелодійний голос, як тиха, приємна музика, вразив її. На згоду, відразу кивнула головою,
-Гаразд, мені на набережну, достатньо до містка.
- Запрошую! Присядьте на заднє сидіння, думаю вам так буде комфортніше.
Водій не відразу від’їхав, включив приймач, звучала пісня Володимира Івасюка « Я піду в далекі гори»
- Вам не заважатиме ця пісня?
-Хай буде! Вона тільки тепер повністю прийшла до тями, дивувалася, що без сумніву, швидко сіла в машину.
Очі забігали по салону, у дзеркалі водія побачила себе, поправила волосся. Іще раз прискіпливо зазирнула в нього, обличчя водія вразило її. Жахнулася, це ж треба, під оком такий шрам. За мить думка - змія - Хто він? Часом не ґвалтівник?
Це перше, що їй випало на думку. Тут же собі заперечила – З таким голосом навряд. А можливо ця пісня, щоб відволікати? Має мету, хоче голову задурити? Знервовано глянула на телефон.
-Ви запізнюєтесь? Вам на котру годину? -запитав водій.
Мовчала, знервовано кліпала очима, позирала у вікно.
-Ви не хвилюйтеся, ще п'ять хвилин і ми будемо за адресою, Ой, це я так звик клієнтам говорити, не хвилюйтеся завезу вас до містка.
Хололо в грудях, але вона заспокоїлася.
Раптове ДТП змусило всім машинам зупинитися.
-От комусь біда і вам невдача. Вибачте, не моя вина, може хочете вийти, але ж тут висить заборонний знак.
- Та ні, все добре, не хвилюйтеся.
Лише за хвилин двадцять, приїхали поліцейські і швидка допомога.
За цей час Олена добре роздивилася чоловіка, великі красиві очі і такий шрам. Шкода, іще молодий, мабуть років тридцять п’ять - сорок, не більше.
Він порушив мовчання.
-Бачу вже не так поспішаєте… мене звати Вадим. Ви не лякайтеся, цей шрам залишився від Майдану. Не подумайте, що я якийсь бандит,чи ворюга.
-Та ні, що ви… просто подивилася до дзеркала і що там, попереду. Нехай би вже швидше. А то й не погуляю біля річки.
Чоловік здивувався,
- Що сама? Та за мить продовжив,
-Вибачте! Це не моя справа. Я теж люблю дивитися на нашу річку, завжди спокійна. Я мешкаю в будинку, неподалік від « Старого города». Мені з вікна її видно. Завжди красива, чи літо, чи осінь і навіть взимку, коли весь берег вкритий дрібними крижаними кристаликами. То ніби всюди розсипане срібло, яке інколи іскриться, переливається в злато.
Олена слухала і вкотре глянула до дзеркала. Їх погляди зустрілися, він усміхнувся, вмить помітив рух машин,
-О, погляньте, здається ми будемо їхати.
Машини одна за іншою, вареницею звільнили дорогу.
Вони повільно під’їхали до зупинки автобуса,
-То де ж вам, незнайомко зупинитись?
В голові ніби зашуміло… от халепа, ото зганьбилася, вихователька називається. Людина до мене по- людськи, а я в чомусь його підозрювала. Стало незручно саму за себе, відвела очі, випалила,
-Я Олена, тридцять два роки, працюю вихователем у дитсадочку.
-О,то ви з дітьми маєте мороку, мабуть тому ходите до річки. Там справді спокійно. А я теж, як покатаюсь годин десять, інколи й дванадцять, іду ноги розім’яти, насолодитись краєвидом. Зізнаюся, побачивши вас, подумав від когось втікаєте. Їхав повільно, думав при нагоді, може треба буде зупинитися..
-Мабуть ви праві… вдома маленьке непорозуміння. Коли в кімнаті дві жінки, одній за сімдесят, а іншій на половину менше, думаю погодитися - погляди на життя зовсім інакші. От і вирвалася, щоб хоч на якийсь час, позбутися моралей.
Олена трохи пошкодувала, що так відверто поділилася своєю проблемою. Злегка засоромилась, відчула прилив крові до обличчя, почервоніла.
Біля річки дві постаті… Що тут шукають ці дві постаті? Майже однакові за віком. Що думають? Чого чекають? Напевно свої думки, як книги, намагаються розкласти по полицях. У душах бажання, відкрити в книзі потрібну сторінку, щоби відчути спокій, чи вирій почуттів. І нарешті хоч на якусь мить відчути себе комусь потрібним. А може в книзі знайдеться сторінка, де повага, ніжність і кохання, об’єднуються в одне ціле. Й вони відчувають себе щасливими.
Олена йшла по тротуару, милувалася краєвидами, річкою. Він йшов слідом за нею, чатував кожен її крок. Пройшовши метрів п’ятдесят, зупинився - Здається вона мені сподобалася, може не прогонить? Мені молодшої й не треба та чи вона змириться з моїм шрамом? Все більше жінок жахаються, а може я такий на вигляд, що й справді важко сприймати. Але ж є пасажири, бачать зблизька, ніби ніхто не відмовляється їхати.
Вона відчувала його поряд, хотіла запитати, чого йдеш, адже мови не було, що підемо разом. Але нехай! Можливо думає я у відчаї, ще хочу втопитися. Ой, яка дурня лізе в голову.
Вадим любувався Бугом і крадькома позирав на неї. Гарненька і доволі щира, мабуть з такою можна і сім’ю замати. Але…
Вона різко розвернулася,
-Ви пробачте, може до мене в охоронники записалися?
Цим запитанням ошарашила його, ледь посміхнувся, все ж не розгубився,
-А що можна? Ця панянка прийме на роботу? Тільки за умовою, якщо без зарплатні, то я згоден.
Приємний осінній вечір… чудова прогулянка. Розмови… розмови, вони блукали зо дві години. Скільки не насолоджуйся красою річки під місячним сяйвом, світлом ліхтарів та розмовами, а уже й час повертатися додому.
Хоч вона вимкнула телефон та знала, що мати вже не раз дзвонила, адже хвилюється . Її одне тішило, недавно мати пройшла курс лікування, тож за здоров’я була спокійна.
Машина під’їхала під самий під’їзд. Олена задоволена вечором, поспішила подякувати, махнувши рукою, зникла в під’їзді.
Минув тиждень.. для Олени видався доволі довгим і нудним. В квартирі затіяла косметичний ремонт, а думки, як рій бджіл, весь час про Вадима. Себе запитувала – Чому не байдужа до нього, чим так притягує до себе?
Звичайно, ота перша думка про нього - розсипалася пилом, ніби її й не було. При прогулянці зрозуміла, що серйозний і доволі щирий. Розповів, що зростав під опікою матері і вітчима, батька не пам'ятає. Вітчим добре ним піклувався, але часто був суворим, адже працював у Військкоматі, мав звання капітана.
Ось тоді Олена і поділилася, що від роду не пам’ятає батька. Мати народила її, коли вже майже було сорок років. Він був старшим за неї на десять років, злякався і просто втік. Мати вчителька української мови, намагалася виховати її сильною людиною, щоб не було соромно перед колегами. Змалку привчила до відповідальності, вимагає поваги, ввічливого ставлення до вчителів. Їй іноді здавалося , мати надто багато приділяє цьому уваги. Суворо ставилася до виконання домашніх завдань. Намагалася якнайменше допомагати по предметах, вимагала посидючості, більше читати. Навіть старалася огородити від друзів, щоби часом не нашкодити навчанню. Щодо розваг, це було тільки в школі. Навіть день народження святкували удвох. Тільки з роками, Олена зрозуміла, що це від одинокості, адже одній нелегко виховувати дитину.
Мати ходила по кімнаті, роздивлялася,
-Та вроді нічого в тебе вийшло, щіток немає, молодець.
Які щітки мамо,це ж фарба, ти ж бачила, я з валиком працювала.
-Ну добре …добре. Он бачиш, у кутку шпалери треба замінити, цвіллю покрилися.
- Добре,зараз піду куплю клей.
-А що у нас є такі самі шпалери?
- Є мамо, цілий рулон. Сьогодні вже не буду клеїти, треба щоб клей добре розтанув, замочу на всю ніч.
По тротуару стукіт підборів… Під парасолею, спокійною ходою, Олена йшла в магазин » «Добробут». Під ногами невеличкі калабані води, ледь посміхаючись, обходила. Хоч і погода не найкраща, але був чудовий настрій. Добре, що дощить зараз, саме ремонт закінчу, а небо припинить плакати, можна й на набережну сходити.
З клеєм у пакеті, поверталася додому. Коли заходила у двір до будинку, неподалік помітила таксі. Мов пташка стрепенулася - А чи й не Вадим там часом ?
На якусь мить з’явилося бажання зупинитися, але тут же передумала -Ото вже сама собі придумала. А подивлюся на таксі, то подумають якась божевільна і чого це витріщилася. Раптовий звуковий сигнал машини, все ж заставив її повернути голову, з вікна рукою махав Вадим.
Машинально відповіла, зупинилася, адже він уже поспішав до неї.
-А я оце мимо проїжджав, забігав у «Маркет» за хлібом, бачу ви йдете. Як справи? Нині така погода не погуляєш.
-Так ви праві, але мені не сумно. Знаєте йдучи у відпустку завжди щось плануєш.От і я, у квартирі вже закінчую косметичний ремонт.
-Це добре, але краще відпочити, здається відпустка не для ремонту надається. Може сьогодні ми разом відпочинемо.
-Та ні в таку погоду…
-Я пропоную просто поїздити по дорогах Вінниці, подивитися на архітектуру, як ні, може не відмовите сходити зі мною до кав’ярні.
А що втрачу, миттєво запитала себе і тут же погодилася. Вони обмінялися номерами телефонів, ввечері він мав за нею заїхати.
За вікном ніби уже й ніч, а на годиннику лише дев’ятнадцята година.Олена крутилася біля дзеркала, мати помітила,
-Ти кудись збираєшся?
-Так!
-У таку погоду?Ще захворієш, а шпалери хто буде клеїти?
Зненацька звуковий сигнал машини завадив подальшій розмові, донька підійшла до вікна,
-Так, я пішла!
-Чекай! То ти уже з таксистом зв’язалася? Ой, доню - доню, вони ж усі гуляки, до того ж живуть за копійки! А тобі ж потрібен такий, щоби забезпечив сім’ю!
На слова матері - ніякої уваги , на ніс злегка наносить пудру, мовчала.
-Що ти мовчиш, як партизанка? Хоч слово скажи матері!
-Я пішла- протяжно сказала на ходу й зникла за вхідними дверима.
Вадим і Олена любувалися містом, заїхали в храм, після цього були в кав’ярні. Розмови про життя, про місто, про роботу. Їм обом було зручно, комфортно. При розмові вона намагалася якнайменше зупиняти погляд на його обличчі. Розуміла, що йому буде ніяково. Людина, яка має ваду, завжди намагається про неї забути, то навіщо нагадувати. Їй щеміло під серцем , адже якщо забрати шрам, був би славний чоловік. І характер наче м’який, напевно давно би одружився.
Олена своїм ключем відімкнула дверний замок… відразу почула голос матері.
- Я добре бачу, таки з таксистом маєш справу А я ж тобі …
-Так, всі розмови завтра! Я лягаю спати!- перебила її.
Кілька днів поспіль Вадим не дзвонив і не приїжджав. Але й про подальші зустрічі теж мовчав, тому й вирішила - таксиста, як друга мати, теж добре. Ніяких обов’язків, може й на краще.
Одного вечора біля будинку засигналило авто, Валентина відразу вийшла на балкон,
-Ти що не чуєш, он твій таксист приїхав!
-Чую мамо - вже біжу, на ходу одягла куртку.
Вадим подарував три червоні троянди, вибачився, що давно не з’являвся. Попередив, що їде у відрядження, мабуть на місяців три - чотири. Подробиць не розповідав, але й Олена не лізла в душу. Гадала, як захоче, сам розповість. При короткій розмові, позирав на годинник, згодом сказав,
-Я маю їхати. Вибач, в мене є деякі проблеми, їх треба негайно вирішити.
Вкотре ніжно заглянув у її карі очі, воно би й поцілувати, але не наважився. Тим паче їх розділила піонерська відстань.
Олена переступила поріг квартири… мати сплеснула в долоні,
-Ти ба, грошей на квіти вистачило!
О, десь би провалитися крізь землю! І так - не так і так - не так, коли ж
нарешті це закінчиться! В цей момент, їй так хотілося крикнути про свої думки, але стиснувши вуста, зникла у ванній кімнаті. Ні - ні знову скандал, хай вгамується, я терпляча.
Минуло два тижні… Олена вийшла на роботу. З дітьми про все на світі забудеш. Хоч і гучно діти, як пташенята щебечуть, але ж від цього тільки радієш. Готування до святкування Нового року відволікає від всіляких думок. Життя, як річка, що увійшла в своє русло.
Настав дві тисячі двадцять перший рік…
Одного вечора Олена йшла з роботи, надворі уже було доволі темно, біля під’їзду помітила чоловіка з букетом квітів. На її обличчі з’вилася ледь помітна посмішка – Може Вадим? Підійшовши ближче здивувалася незнайомцю, молодий чоловік запитав,
-Ви з двадцятої квартири?
Так!
То це ви Олена… Вікторівна?
-Так !
-Я кур’єр. Для вас квіти і мої вітання! Я пішов- віддав квіти й миттєво розвернувся йти. Тільки й встигла запитати,
-Хоч скажіть від кого?
-Це не в моїй компетенції. Але скажу замовлення з Латвії.
Обійнявши букет рожевих гербер, осяяна усмішкою, спішила додому.
Мати уже чекала на неї,
-Ну що і від кого ці квіти? Цей молодик мені не захотів віддати, каже замовлення особисто в руки.
-Від таксиста мамо… від таксиста.
-А я вже подумала, може когось багатшого знайшла. Але ж гарні!
Олена дякувала Богу, що мати більше нічого не говорила.
Ще перед Новим роком Олена придбала новий телефон, по якому було можна і бачитися. Хоча й доволі дорогий для її зарплатні, але не шкодувала. Мріяла не тільки говорити з Вадимом, а й побачити його.
Невдовзі жаданий дзвінок… розмови про роботу, здоров’я, погоду. Вона просила включити камеру, але він ніби не чув, ігнорував прохання. Її це дуже зацікавило, але подумавши зробила висновок, можливо за кермом везе пасажирів, тому й не наважився включити камеру.
Минули новорічні свята… нарешті випав довгоочікуваний сніг. То маленька приємна частинка радості, земна краса втішала душу, а свіже повітря надихало, піднімає настрій. Вона часто ходила на набережну, знаходила спокій. Інколи дивиться на цілуючі пари, ніяковіє, втішала себе - Кому яке щастя.
За весь період, відколи Вадим поїхав, по телефону спілкувалися разів шість, не більше. Підкрадалось хвилювання, якого кожного разу хотіла позбутися. Інколи задивлялася на сонячні блиски по воді, які, то виринали, то топилися і вона з ними намагалася втопити своє хвилювання. Часом, дивлячись на спокійну течію річки, вдавалося забутися. А іншим разом, хвилюючі думки разом із сонцем ховалися за обрій, вона спокійною ходою поверталася додому.
Довгі зимові вечори… Олена в ліжку довго думала про Вадима. Їй здавалося, що в них споріднені душі. Адже ні він , ні вона, фактично не знали справжньої батьківської ласки. Обоє виховувалися в строгості й суворості, під щохвилинним контролем, все в «Єжових рукавицях». Але, як там не було та квартиру йому залишили, самі поїхали на батьківщину вітчима. Як кажуть відпустили сина у вільне плавання. От, якби мені трішки більше свободи та менше обов’язків. Але ж тут робота, прихисток, де ж кращого шукати.
З кожним днем температура повітря нагадувала про весну. З дахів купами спадав сніг, все частіше сльозилися кришталеві бурульки, весело цвірінькали птахи.
Олена поверталася з роботи, уважно придивлялася під ноги, щоби часом не послизнутися на крихкому снігу. Сьогодні доволі стомлена, виснажена. В дитсадку з дітьми святкували свято Восьмого березня.Скільки пісень і віршів послухала, що навіть розчулилася. А чи я виховаю свою маленьку леді, чи синочка,як мужнього захисника країни. А час летить… і Вадим мовчить, у душі дивне відчуття, задумувалась- І чому його чекаю, сама не розумію.
За вікном перші промені сонця торкнулися фіранок. Олена хоч мала вихідний день, але не спалося. Нині восьме березня, чи сьогодні подзвонить?
Думки порушив дзвінок у двері.
- О! Хто б це так рано міг прийти?
За кілька секунд, перед нею стояв, той самий, чоловік - кур’єр, дав букет,
-Для Вас сьогодні квіти.Гарного святкування пані!
Швидко розвертаючись до сходів,
- Прийміть і мої вітання, -за мить спускався вниз.
Вона дивилася вслід, вражена й збентежена – Яке приємне відчуття, коли про тебе хтось пам’ятає, дарує квіти. Та ще й такі прекрасні червоні махрові троянди.
В цей час мати вже чатувала її,
- Я тобою дивуюся, що це за відносити, квіти отримуєш, а мене з ним не знайомиш. Чому сам не приходить?
-Ой, мамо, з святом тебе люба! Здоров’я! Хай збудуться твої мрії
-Ага, дякую! А мої мрії це ти, щоби вдало вийшла заміж, ось тільки тоді, зможу спокійно померти.
- Ну… наша пісня гарна й нова - починаймо її знову! Мамо, а давай краще відкоркуєм шампанське та вип’ємо удвох. Хоч з нами і чоловіків немає, а ми все рівно вип’ємо за свято, вип’ємо за мрію!
- За мрію! Це ти добре сказала, зараз переодягнусь і на кухню.
В післяобідню пору, пролунав довгоочікуваний дзвінок від Вадима.Теплі, ніжні слова вітання з святом, трохи розхвилювали Олену. Хотілося сказати, я так скучила за тобою, але не наважилася. Він пообіцяв за два- три тижні повернутися.
Його голос впливав на її етичну сторону душі, заспокоїв.
В розмові, Вадим навіть пожартував, що їй придало впевненості у міцних і надійних відносинах між ними.
Весняний, сонячний недільний день… Олена довго валялася в ліжку. На кухні мати торохтіла посудом, у відчинене вікно висипала крихти хліба,
-Ану горобчики - молодчики, налітайте хто жвавіший!
Звук авто привернув увагу, помітила таксі.
- Сказати,чи змовчати? Краще хай їй буде сюрпризом, подумала стара. Задоволена, обхопила руками чашку з чаєм, похапцем почала сьорбати.
У двері подзвонили… раз, вдруге, втретє
Дівчині не хотілося вставати,
-Ма! Ти, що не чуєш… дзвонять, подивися хто там.
Стара мовчала, примруживши очі, хитро позирала до вікна – Нехай,! Нехай сама відчиняє.
-Цікаво і хто так настирно і довго дзвонить,- бурмочачи, Олена відчинила двері. Враз здивовано випалила,
- Вадим?!О! Так не передбачено!
Не вірила своїм очам, перед нею стояв уже не той Вадим, що з глибоким шрамом на щоці. Під оком, ледь помітне почервоніння. Миттєвий блиск у очах неможливо приховати.
Тримаючи у руці букет весняних квітів, він обійняв її,
-Я приїхав, всі подробиці потім. Ти мене такого приймеш за чоловіка? Чи може відмовиш?
Сколихнуло душу, вмить почервоніла, думка, мов вітер - Так от, що він робив в Латвії. По тілу струм, за воротом пашіло тіло, у висках шалено пульсувала кров, вгамовуючи хвилювання, тихо вимовила,
- Оце так несподіванка!
Валентина вже стояла за нею, на обличчі ледь помітна приязна усмішка
-Ну нарешті, ось тепер і я познайомлюся з твоїм другом.
За сніданком Вадим вирішив красиво зробити пропозицію руки і серця. Ставши на коліно, подарував кільце з камінчиком. Але поводився доволі стримано, адже добре пам’ятав, що Валентина вчителька, ще й з розповідей Олени, достатньо сувора.
Дівчина вся тремтіла,-Так, я піду за тебе!
У липні місяці молоді мали побратися. Великого весілля не планували, вирішили відсвяткувати у вузькому колі друзів та рідних.
Олена не пізнавала матері, вже не було ніяких нарікань, що він таксист. Спокійна, врівноважена у спілкуванні, відчувалася її задоволеність. Одного разу, після вечірнього чаювання з Вадимом, мати на кухні з донькою, тихо сказала,
-То вже їдь зараз, як він наполягає, я тримати не буду. Навіщо тягнути час, тобі вже давно треба влаштувати особисте життя. На душі спокійно, що ми у одному місті, є телефон, думаю, як треба буде, завжди приїдеш. Тож відпускаю тебе, моя пташечко! Хай Бог допомагає, діток вам і радості у сімейному колі.
Олена навіть просльозилася,
-Мамо, я тебе люблю, чуєш. Забудемо всі негаразди…
- Так доню! Так, то все дріб’язки! Твоє життя - це основне для мене. Нехай буде і таксист, якби тільки любив, шанував і цінував тебе.
2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973560
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.02.2023
Торгаші - торгашки, як хитрі мурашки,
Що та й з вами зробити, за лихі замашки?
Ой сховати вміють, жадібності сліди,
І весь час всміхаються, їм нема біди!
Для них схема обважування, як закон,
Усім тим залишкам, не страшний рубікон,
Від збагачення - душенька втішається,
Покупець… у злобі, серденько крається.
Ну на грам п’ятдесят, нестримно на рибі,
Обдурити. Вмить почуєте – Спасибі
Ще приходьте, до нас ми завжди раді вам!
Уже вдома, швидко рибку у тарілку,
А води, трясця, ну хоч підставляй лійку,
І наллєш, цілу чарчину стограмову,
Аж на лоб очі лізуть, втрачаєш мову.
Ото злодії! Це ж, майже пів стакана,
Пече серце і щемить – яка ж омана!
Кулак стиснеш, злоба, гроші не рахуєш,
Йти й сваритись, чи від них ти щось почуєш?
У неї своя робота…
Потішається, склада статки до ночі,
Недарма, так це ж майже всі дні робочі,
За прилавком часто, то вже в контейнері,
І без свідків, кладеш товар увечері,
Води трохи влити до тюльки, благодать,
Богу молишся, якби ж швидше всю продать!
Копійки, хай так, є новенька машина,
І для сина БУС- вже щаслива дитина,
На пікнік з друзями, музики, розваги,
До людей, ані жалю, ані поваги,
Вслід слова- А хто винен, що отак живуть?!
Життя довге, нехай інший шукають путь.
Мені свідком, шкода, довелося бути,
Цю картину, давно не можу забути,
За вікном, уздріла відро, під прилавком,
Мабуть в поспіх, накрите прозорим шовком,
Блиск води, добре бачила й апельсини,
Легкий вітер, здіймав шовк, як парусини,
Оті фрукти плавали, налились (соком),
Воно б певно, щось сказати ненароком,
Та кому? Тут же всі «свої»! Може правди,
Ти захочеш? Помрій! Себе безпорадним,
Відчуваєш, серед базарних торгашів.
У смутку, нам часто вимикають світло,
Як сюрпризи…хоч й сприймають непривітно,
Тож на декові, зранку рибка розтане,
Та від цього, кожна хитрішою стане,
Вода в поміч і камера холодильна,
Вже на ранок, вся рибонька (геніальна).
Мов скляна…хіба в когось визиває шок?
Та зате, в ґаздині, золотий ланцюжок,
Прикрива шию, де ж цю красу подіти,
Хтось завадить? Ні, чому й не порадіти?!
Вже вдома.. води – немов була в пелюшці,
За оце, набити б обличчя тварюці,
Торгаші, ох, ненажерливі торгашки,
А чи влада, здатна бачить ці замашки,
А тут кажуть, це питання риторичне,
Та навряд помітять! Бо хвороба вічна!
То робилися висновки при союзі,
Тож все виправити, буде важко друзі,
З торгашами та до європейських стандартів?
Тоді їм, напевно буде не до жартів.
Якось взимку, я купила капустину,
Так раптово, вода хлюп, на одежину,
Де їй взятись? Це ж не влітку, коли роси,
Продавчиня, немов сліпа, торка коси,
Й так уміло, за мить, кудись очі косить,
Шанобливо, вже розрахуватись просить.
Чи гіпноз? Вража, раптом очима блиска,
Оце ж треба, хи́тра, як лісова лиска!
Як годиться, щодо ковбас, то ж є ціна,
Й на вагу кладе, стаєш ніби німа,
Шок від наглості, - Переважити треба!
Ти здивуєшся, ведеш очі до неба,
Щось не так?Не влаштовує? То не беріть!
Не заставлю, як прийшли брати, то мовчіть!
Живемо,ось так, ви не дивуйтесь люди,
На базарах й не тільки, на жаль, повсюди.
За прилавком, (з добрим серцем) вас обважить,
Знать цікаво, вони від чого залежать?
Оці люди, які мило всміхаються,
Чи в день судний,ще на щось сподіваються,
Бог не бачив, всі наживи, злодіяння?
Така наглість, чи плекають сподівання,
Все минеться?! Ні, друзі, гадаю, що ні!
Не простить, нам Господь гріховності земні,
Хай на рай, не надіються! Час розплати,
Все ж настане! Треба трішки почекати,
Нас шкода, ДУРЯТЬ, мать краще й не сказати,
То де ж людоньки, де правдоньку шукати?
Війна нині, жорстока, за виживання,
Не сховаю, надію і сподівання,
Мир настане, влада помітить свавілля,
Торгашів – лисок. І до чого торгівля,
До смертей, людей призводить безгрошів’я,
Сприйнять важко, що хтось ледве виживає,
А шикує, той, що совісті не має.
Треба зміни і європейські стандарти,
Буде важко та скажу, це вам не жарти,
Нам керманичів би, як на передовій,
Людські душі, щоби не сповив сніговій,
Й зрозуміли, буденні дні змінить війна,
Щоб надію, мала уквітчала весна.
І нарешті, у всіх сферах, все до пуття,
Всі ж надіються на покращення життя.
***
Про щось мабуть,було би ще написати,
Та, як кажуть, до всього треба честь мати.
Якщо ці торгашки, хочуть попасти в рай,
То замашкам, вже потрібно покласти край!
10.02.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973398
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2023
Проснулась рано… поспішаю на ганок,
А чи помічу, жовті сонячні стрічки?
У чобітках, радо вітаю світанок,
Іх зустрічала, я би завжди залюбки.
Благословенна тиша, в зимовім днині,
Віднайти спокій, схопити жменьку снігу,
Гарно умившись, як у полі озимі,
Коли від сонця плаче сніг, мать втіху.
Погляд літав, як веселковість барв весни,
Дай Боже миру! Сонячне мерехтіння,
Нехай, як вісник про закінчення війни,
Що вже нарешті, прийшло порозуміння.
Легенький вітер…тихо – тихо падав сніг,
За мить вразливий, донісся крик матусі,
На жаль, біда, ступила… на її поріг,
Безкровне тіло…у полі на Донбасі.
І сніг здається, іншим став, нерухливий,
Змінилось небо, від сліз, журби й страждання,
Матусин голос,- Казав будеш щасливий,
Вже вщент розбиті за сина сподівання.
Ридає мати, з неба холодні краплі,
Впали на плечі…жага крикнути світу,
Війна – біда, жура, не дійство в спектаклі,
Тут смерть, тривоги, руїни, гасне світло.
Ой, що ж ти днино, мені принесла смуток,
У час вечірній, в Бога миру просила,
Зберегти воїнів, життя від куль й пасток,
Душа страждає, терпіти біль несила!
Ой, що ж ти днино?!А я ж чекаю миру…
15.12.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973300
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2023
Ой мете, мете сніжок
Засріблився поріжок
Поруч котик – Дивина
Ой яка ж… біла зима!
На ніс впала… сніжинка
Покотилась сльозинка
Ой, щось холодно... мені
Не радію, я зимі….
Сніг на вушках, як пушок
Мені б теплий кожушок
З капішоном й чобітки
Тоді б грався залюбки.
07.02.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973106
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.02.2023
Ой хто з не́ба, сипле пір’я,
Застели́ло - все подвір’я,
Біло - біло, скрізь сріблиться,
Раптом зла́том… звеселиться.
Так яскраво, скрізь… мерехтить,
Ой прекра́́сна, ця світла мить,
Ну наре́шті, дочекались,
А ми вже́, й не сподівались.
Берем лижі і санчата,
Дружно хло́пчики й дівчата,
Із горбо́чків політаймо,
Славну зи́му, привітаймо
05.02 2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973033
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2023
Ніч захмеліла, від сюрпризів зими, подій,
У нерішучості… навшпиньках підкрадалась,
Але ж раніше, все удвох не втрачали мрій,
Вона старалась, зоряна нічка посміхалась.
Хай й поміж хмар, разом з блідим місячним сяйвом,
Їй до вподоби вишиті білі рушники,
Ручного розпису із зимовим мотивом,
А ще морозом, вщент розмальовані шибки.
Хати й будинки під білосніжним покровом.
Осяйні зорями, злегка в сонних росах,
Переливаються ігристо з срібним пливом,
А вже на мить, заграва … золотеньким блиском.
Казкові ночі під парчевим простирадлом,
Були часи… ніби перелив у сузір’ї,
Землі чарівність… часом зоріла кристалом,
Злегка притрушена… в лебединому пір’ї.
Але ж то бу́ли, часи насолоди, натхнень,
А нині нічка, наче соромилась чогось,
Зимонька з віхолою, не співає пісень,
На жаль,бажання із нудьгою переплелось.
Та все ж підкралась, порушила спокій хмарин,
Мороз спромігся, із вітром зиму врятував,
Пухнасті в танці, розсипали білий ватин,
Не шкодували, сніжинок й білих намистин.
04.02 2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972814
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2023
(вірш до картини)
Тебе зустрів, я біля моря,
Життя пізнав, чари глибин, дно,
Якби не знати журби, горя,
Життя нам різне Богом дано.
Всевишні сили дають долі,
То ясні зорі, що в небесах,
Втішаюсь я й мені відколи,
Жадана поруч, утратив страх.
Страх за життя, за свою стежку,
А чи спроможний, її знайти?
Знайшов з коханою розгадку,
Вперед сміливо, будемо йти!
Нині щасливий, тут ти і я,
Благословенні в нинішній час,
В надії буде міцна сім’я,
Вітер й шторми, не розлучать нас.
Ми вдвох, поринемо у хвилі,
У храм кохання і спокуси,
У щасті пройдемо всі милі,
Вдасться прожити землетруси.
Тебе зустрів, я біля моря,
Перлину мрій і сподівання,
Нам не страшні ні шквал, ні буря,
Осяй наш шлях, як зірка рання
По одній стежці на все життя!
01.02.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972625
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2023
Зимовий вечір…
Ніби спустошене містечко… в будинках темно. А за вікном по землі деінде біло. Чого не скажеш про дерева і кущі. Вони обліплені біленьким пухом. Іній уміло сповив, кожну гілочку, кожну бруньку на ній. Дерева тощо, а ось кущі – пишні, мов білосніжні спідниці, а здаля можна й уявити, як святкові стільчики. А чому святкові, бо у густих воланах. От зима, температура вдень плюс один, дуже волого й сіро , під вечір легенький морозець прилягав учтиво. Дуже старався, ніби прикрашав картину. Цікаво… але ж і безвітряно, напевно ніщо не наважується доторкнутися до цієї краси.
Воно б піти пройтися… але вона сиділа біля вікна, мов заворожена. Та це, тільки так здавалося. Красу, що за вікном сприймала, на якийсь час огорнув спокій. Але думки, як птахи перелітні, раз – у - раз поверталися до нього. Як ти там любий? Знаю важко… читаю і дивлюсь новини. На передовій йдуть запеклі бої. Мені хоча б на одну хвилинку почути твій голос, лише тоді б я отримала спокій. Ти подзвони, я запитувати про війну не буду, а просто дещо розповім. Оце сиджу в темній кімнаті, а в голові думок цілий буревій. Після обстрілів, нам світло подають за графіком, тож просто з думками спостерігаю, що за вікном. А там зима, хоч майже і немає снігу, але де-не-де біло і то маленька радість. Але шкода,тебе немає під вікном…Адже ти завжди підкрадався і тихий стук нагадував, що ти поруч, що прийшов і чекаєш на мене. І я тебе чекаю, мій єдиний. Хоч дощ хлюпоче, хоч туман і імла сповивають всю землю. Та я вкотре проганяю сумні думки. Вірю, ти повернешся, ми будемо разом.
Вона задивлялася в темноту, раптово, ніби підкралися слова;
Туман розлігся… зажура навкруги,
А ми з тобою, як річки береги,
Ту відстань, я думками подолаю,
Почуєш шепіт, - Я тебе кохаю.
Кохаю й жду, як сонечко раненько,
Щоб на душі, радісно й тепленько,
У очах блиск, розсіяв всі тумани,
Ми міст збудуємо між берегами!
Війна… нелегко в нерівному бою,
За тебе я … щоденно Бога молю,
Щоб шлях додому… стеливсь барвінковим,
Ти повернувся живим і здоровим!
Розлука, туга… так важко кохати,
Та любий знай, навчилася чекати.
Раптовий спалах світла… збентежилася, примружила очі…
Ой, що ж це я... засиділася. Уже напевно північ, не подзвонив. Та нічого, я звикла чекати. Коханий відчуваю, в тебе все добре, надіюсь завтра подзвониш.
Озирнувшись навкруги, встала з стільця. На столі старий годинник, стрілки показували рівно дванадцяту годину. Поруч стоїть старенька бабусина диво - скринька…. руки самі потягнулися до неї. Від неї ніби віяло теплом, наринули спогади, як удвох відкривали скриньку. З задоволенням слухали мелодію, з блиском у очах спостерігали за балериною, яка весь час невпинно виконувала танець. Як тепло їй було в обіймах коханого. А він то закривав, то відкривав диво - скриньку, з облич не сходила усмішка, обоє збуджені, веселі.
Злегка долонею провела по кришці скриньки, поставила на стіл.
-Ні, без тебе не буду відкривати, приїдеш, тоді вдвох порадіємо, як колись. Стиснуло в горлі - Ой - ой, тільки б не просльозитися, я ж обіцяла….
Погасло світло… вона лежала в ліжку. Кілька раз з боку на бік перевернулася,
- Треба заснути!
Тихий шепіт молитви тонув у кожному куточку кімнати. Перехрестилася.
Злипаються повіки, прошепотіла,
-Я знаю любий,Україну не зламати…
Все буде добре, я навчилася чекати.
Січень 2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972538
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2023
У ставку ряска дрімала,
Лунають звуки, - ква-ква– ква,
З травички жабка стрибала,
У воду проситься душа.
Сміливо плиг та й плиг, шубовсть!
Ой - ой ударилась, об щось,
Враз комара, вже уздріла,
Ква- ква – поглянь, не зомліла.
У очах світяться зірки,
Пускає мильні, бульбашки.
Я ж не позбудуся мети,
-Ану сюди! Давай лети!
Комарик все, пам’ятає,
Чого їх тато навчає,
Він відлетів, -Гей, купайся,
І собі врешті зізнайся,
Я обхитрив, без сніданку,
Лишилась ти, спозаранку!
2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972469
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2023
( вірш до картини)
Чомусь, так часто плачу
Та жалості не маю,
Тебе ж, давно не бачу,
Та впевнена, кохаю.
Себе, ні-ні, не шкода,
Подібна.. сірій зимі,
Війна, ой, оце біда,
Жура, не добре мені.
Серцеві товчуть ритми,
Подібно, наче в зайця,
Уже бісяться думи,
Війна дияволиця.
Забрала, зовсім спокій,
Минув, вже дев’ятий рік,
Де Схід, бої жорстокі,
Чи хто відповість за гріх?
Рашисти- орки кляті,
Як звірі, сотні комах,
Життя, як у проклятті,
Чека, не мине смерть, жах.
Господь… усе побачить,
Страждання, плач матерів
Ніхто, їм не пробачить,
За смерть... любимих синів.
Стікають, знов сльозини,
Чого себе жаліти,
Минають всі хвилини,
Мені б тебе зустріти.
Живим, нині й здоровим,
Подякую я Богу,
Хай день буде святковим,
Діждемось перемоги!
30.01.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972372
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2023
Мороз і сніг, закуті дахи хатин,
Шовкові пледи виграють на сонці,
Зимі не треба забагато причин,
Раптовий холод і всміхнеться сонце.
Промінь мінливий, тріпочуть блиски,
Виграють часто, так веселково,
Купочки снігу… ніби після праски,
Стануть, як айсберги, випадково.
І ніч чаклунка позве в гості зорі,
Дахи засяють, наче феєрверки,
Денні сльозини …бурульки прозорі,
За мить застигли, в жорстокій покорі.
Ранковий вітер, з лихвою ніс тепло,
То ніби звідкись, вирвався на волю,
Жабо біленьке, з усіх дахів стекло,
Деінде сніг, земля вбирає воду.
11.01.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972282
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2023
Вірш до картини
Розгулявся вітер, злобливо співає,
Зажурилась жінка, спокою немає,
Чи важка дорога, серденько тріпоче,
Як ти там, мій милий, душа знати хоче.
Не гони,козаче, коней так далеко,
Я коханий, знаю, тобі там нелегко,
Ти в бою, жорстокім не втрачай надії,
Щоб з тобою, разом наші світлі мрії.
Та й збулися згодом, щоб садили квіти,
Й на подвір’ї нашім веселились діти.
Щоб батьки, раділи й господарювали,
По житті, довіку та й воїн не мали.
Із родиною зустрічали світанки,
Де ранкові роси, золотили ранки,
Щоб джерельні води, сили придавали,
І ми всі, щасливі та й горя не знали.
Зупинись, козаче, ти біля криниці,
Хай коня напувають славні дівиці,
Посміхнися, запам’ятай, то чужий край,
Лиш про мене, серденько, завжди пам’ятай!
26.01.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972008
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2023
( від чоловіка)
В її очах, я бачив ранок, роси,
Сонячний блиск, ніжність й тепло, як влітку,
Торкнув долонями… шовкові коси
І намагавсь, вплести червону квітку.
Вона ж сміялась, щиро, задушевно,
Вже цілував, пишні вуста медові,
То ніби жарт, сказала – Все даремно,
А я дививсь, у очі, ждав любові.
Надію мав, не буде жартувати.
Сонячний блиск, хай помітить у очах,
Усе життя, тобі буду служити,
Зігріва думка, повір, як вірний птах,
Щодня тобою буду дорожити.
Завжди кохай, як сонечко навесні,
Й моя надія забринить, як струна,
Адже ти люба, так потрібна мені,
Тож пригорнись, подаруй ніжність сповна.
2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971820
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2023
Цнотлива квіточка під кущем,
Недоторканна… вітром, дощем,
Мов заточили у неволю,
Зібралось листя в парасолю,
Сухе, руде і перепріле,
Після зими… давно змертвіле.
Бажання є, йти до вершини,
Страшать старі гілки шипшини,
Зранили серце, хоч і здаля,
Ой, що ж ти рідна… моя земля,
Навіщо я, тут народилась?
Чи мо» по долі загубилась?
Шипи сприймати - в серце стріли,
Мої думки вночі зоріли,
Щоб ранком сонечко яскраве,
Було напрочуд, всім ласкаве,
Й моїх ледь білих пелюсточків,
Злегка торкнулось і листочків,
Блідо - зелених, часто в пітьмі,
Ой надто важко…. дихать мені.
А чи діждусь, вітра – стрибунця,
Щоб серед листя, у віконця,
Жадане сонячне проміння,
Геть спопелило все сплетіння,
Я би не втратила нагоди,
Врешті відчула дух свободи.
Квітка омріяна -- суничка,
Надія є, хоч й невеличка,
У поміч прийде літня злива,
Душа відчує - вже щаслива.
Здаля тихеньке гуркотіння,
Жага діждатись. Шепотіння,
Прийди підмога, то ж не барись,
Промчися зливо, як швидка рись.
Розмий трухляву парасолю,
Не поскупись на кращу долю,
Щоби без воїн і потрясінь,
Втішала серце небесна синь!
Квітка- суничка- Україна,
Їй допоможе світ, родина,.
Позбутись болей і страждання,
Засяє знов, як зірка рання!
22.01.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971659
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2023
Гуляв бичок
Гріє сонечко…з висоти,
Де б позбутися самоти,
Шум трав слухати і пташок,
Йшов бичок, спішив у лісок.
Радів, мріяв, гуляв бичок,
Вже й пристав, приліг на бочок,
Нехай трішечки, полежу,
Он за пташкою, постежу,
Ба співає, веселенька,
І сама, така гарненька.
Пісень звуки та й в унісон,
Мов колиска, подолав сон,
Тож край неба сонце лягло,
Подарило усім тепло.
Є котики…
Є котики біленькі,
Є котики сіренькі,
Чорненькі і руденькі,
Пухнасті і гладенькі.
Є котики миленькі,
Завжди всі веселенькі,
Сміливі і завзяті,
Вганяють жваво в хаті…
Тож радісно й дитинці
Погладить їх по спинці.
Загрався…
Котик з мишкою загрався,
Упіймати сподівався,
Вона ж хитра, шусть у нірку,
Кота ніс, влучив у дірку,
От халепа, довго грався,
Знов голодним… я зостався.
По калюжці
По калюжці... туп- туп –туп,
Вмить водичка... хлюп-хлюп-хлюп,
Не згасити почуттів,
Налякала горобців,
Погулять, мій настав час,
Теплий промінь... пестить нас.
2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971587
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2023
Зима надій і сподівань,
Смичок підтягує скрипаль
А серце рветься мов струна,
Скажіть навіщо ця війна?!
Скрипка хоча й в міцних руках,
Тривожно, сльози на очах,
Грізні, сумні, линуть звуки,
Не розридатись - душі муки.
Як пережити, прийняти,
Коли дитя хоронить мати,
Коли будинки в руїнах.
І смерть з косою несе жах.
А думка, думка ніби птах!
Рашистська наволочь спинись!
Отверезій, чи мо» проспись!
Напевно в душах буревій,
Чи біс вселився?Ти не смій!
Вщент зруйнувати навкруг все,
Згадай писання, є святе!
Чи ти, зростав серед вовків,
З думками жив серед віків,
Прогавив ти, років триста?
Твоя стежина терниста.
Прийшов з війною - сам згинеш,
Скрізь злодіяння, ти чиниш,
Та знай настане час розплат,
Народ козацький не здолать!
Зима надій і сподівань,
Смичок відтягує скрипаль,
Звуки в мінорі - розпач, сум,
Душа кричить - по тілу струм,
Нестерпний біль ранить серця.
20.01.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971453
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2023
Прощальні крики, лелек у небосині
Сповиті смутком, колись були щасливі,
Під мирним небом, дружні, умілі злети,
Ой, рідна земле, так важко залишити!
Час не спинити… пора летіти у вирій,
Давно змужнілі, сміливі, білокрилі,
З легким тремтінням омріяні у серцях,
Не вмре надія, сміливо здолати страх.
У крилах сила, хоч і сльози на очах,
Їм важко знаю, але виходу нема,
Я не лелека та маю утікати,
Бомблять Херсон, шкода, попереду зима,
Ой надто важко, в дорогу вирушати.
Прощальні крики, лелек у небо сині,
Літає погляд, вдаль по Чорній долині,
Під серцем щем, надто важко, з ним прощатись,
Печаль проймає й смуток та зможу сподіватись,
Що тут недовго, рашистам гостювати.
Швидкий потяг, стук коліс, як крик лелеки,
Під стук коліс потягу, як крик лелеки,
Крізь хвилювання, втому, їду далеко,
Рідний край вмився ранковою росою.
Біль і жура, течуть гіркою сльозою,
Й ти якийсь час, сумуватимеш за мною,
Я повернусь! Повір, ранньою весною,
Адже душею й серцем, завжди з тобою!
( Село Чорна долина
в Каховському районі
Херсонської обл.)
02.11. 2022 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971177
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2023
Я не люблю зими, яка так часто плаче. Занадто довгі, тужливі дні. Іще тепер, коли війна, південь і схід палає у вогні. Ось і сьогодні небо затягнули хмари, насуплені сірі брови, в густій імлі дрімають діброви. Надто сердито дивиться на матінку землю. Напевно бачить, сприймає, відчуває днину. Снаряди, як блискавки ранять землю, краса зникає, залишаються руїни. Будинки величні, геть понівечені, недавно в них лунав дитячий сміх і музика гриміла, все довкола звеселила.
Чому ж ти зимо, нині така квола? Мабуть події, жахи війни подіяли й на тебе. Можливо так і треба, хто знає…
На заході і в центрі України і справді тепліше. Стрілки термометра, злегка змінюють напрямок, то вверх, то вниз, як ніби осінь.
Ще кілька днів назад дощило, всі потерпали від болота, важко проїхати, пройти. А нині, на схід прийшли морози, з позначкою до мінус двадцяти градусів. Шкода бійців – захисників, заважко в таку погоду, залізна зброя крижана, мов обпалює руки. Ніби й у теплих берцях, але мороз дістає кінцівки ніг, вже тремтить тіло, хоча за воротом краплини поту.
Молюся ранком і пізно ввечері, прошу погоду не дошкуляти, хоч трохи змилуйся над ними. Бо їм же треба захищати свій рідний край, земну красу і українську мову солов’їну. Й кожну домівку, кожну родину й щойно народжене дитя, його мирне, квітуче, щасливе майбуття.
Я вкотре подивлюся у вікно… зима розклала діряві простирадла. По землі білі і чорні плями, як радість і сум. Душевний біль дає про себе знати,на квітнику нерозквітла троянда. Вона ж так мріяла розкрити пелюсточки, привітатися з сонцем, радіти життю, щоби нею любувались, пишались. Так і моя Україна мріяла і мріє втішатись квітам, в полі щедрому урожаю. Щоб, як бутонам бути розквітлими так і нашим донькам і синочкам бути щасливими .
Шкода…війна- біда. Де смерть з косою, земля не покривається ранковою росою, а знов слізьми за Бучу, Ізюм, Дніпро, за землі, що потерпають від рашистських снарядів, дронів, обстрілів.
Мої думки… до піднебесся, де ж сонце? Втомилось від хмарин, йому б хоч трішки подати світло, промінню ясніти поміж шпарин. Але, на жаль, немає. Зима відчуває тривогу, співчуває нашому народу, дрібними краплями передає свій смуток.
14.01.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971029
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2023
Зимовий вечір…. В кімнаті прохолодно. Анастасія, схожа на капусту, як колись їй говорила мама. Сама худенька, аж два светри на ній, один синенький, махровий, тоненька в'язка. Другий светр коричневого кольору, в'язаний товстою шерстяною ниткою. На ноги натягла старі, ще мамині бурки. Тішилася - Добре, що не викинула. То ніби знала,що колись потрапить у такі обставини. На термометрі плюс вісім, а здається, ніби вже мінус. -І чого це серце не гріє? – майже щодня себе запитує. В кімнаті включений телевізор, чути голос ведучої каналу один плюс один. Вона в кріслі, по пояс обгорнута пледом, бо часом ніби мороз охоплював все тіло. То напевно слухаючи новини, так діє хвилювання, кожного разу намагалася відволіктися, займатися в'язанням.
Мабуть не кожна людина має хобі, але має свою улюблену справу,чи малювати, чи вирощувати квіти,чи вишивати. Вона ж знаходила віддушину у в'язанні, інколи гачком, а частіше спицями. Маленький син тішився новим речам, які зв*язала матуся. Та й чоловік радів, коли вбирався в щойно зв'язаний светр.
Після виснаженої роботи в багажному дворі на залізниці, вона ніби знаходила себе. Відчувала, що іменно це захоплення позитивно вплинуло на її здоров'я.Та й відколи пішла на пенсію від своєї роботи отримувала моральне задоволення, наче заряджається енергією. Зв'язавши кілька пар шкарпеток, продавала на базарі.
Нині війна та й роки вже не ті, до базару добиратися важко, а їхати автобусом невигідно. Все ж продовжила свою справу, шкарпетки і рукавички віддавала в дитячий притулок. Розуміла, в такий важкий час,
кожен дорослий повинен підтримати осиротілих дітей війни. Вирішила - матусині руки не зігріють дитинча, то хоч на якийсь час, в прохолодні дні і ночі в*язані речі зігріють молоденьке тіло.
На душі тривожно… зима, якби ж мороз не кріпчав. В будівлях прохолодно та вода, що потрапляє від ТЕЦ до труб, ледь тепла. Ще, як день, швидше проходить час, а ночі… інколи без світла, занадто довгий.
Буває охоплює якась негативна енергетика…сповиває смуток. Йде на балкон, подивиться на алею, на перехожих. Бажання відволіктися від воєнних подій. Важко знайти сили, щоби не тріпотіло серце й не піднімався тиск. От вчора, навіть сонячні промені освітили фіранки. То ніби промені надії. І посміхнулася, мабуть це вперше за пів року. А напередодні, ще й почула новини, про нові наступи ЗСУ. А щоби не слухати новин, то як жити? І так сама залишилася. Спогад за сина – то біль, сльози полинні, сама в собі кричала, ридала душа. Навіщо я його народила на світ? Він зрадник, зрадив матері, Україні. Хоч і давно мешкає в Іркутську, але в такі важкі години міг би повернутися на рідну землю. Чому, коли почув, що почалася війна вимкнув телефон? Чому? Та недосяжність душу розрива. Зморена тяжкими душевними терзаннями і перевтомою думок. А чого було й чекати? Два роки назад помер чоловік, ніхто не приїхав. Ну хай би діти, у них проблем побільше, дружина на роботі, але ж вирвався би сам.Так ні! На похорон прислав двісті доларів…та краще би він їх не висилав,а сам приїхав! І в телефоні жадібний до теплих слів. «Тримайся мамо! Таке життя « - і більш ні слова. Вона ж чекала запитання -Як ти там? Але ж ні, шкода, чому таким черствим став? Єдиний син… на жаль немає опори. Але зробила висновок, рідну кровинку не викинеш з серця, а треба просто відпустити, самій же боротися з негараздами, витримати їх і просто жити.
От у в'язанні і знаходить розраду. Буває настрій, як погода, все небо у холодних тонах. Подібна миші, забитися би, десь у куточку, слухати тишу, а не події про війну.
Її психіка сприйняла війну, як катастрофу для життя. Сімдесят п*ять років за плечима, а такою безпорадною себе не пам*ятає. Бідкалася, де взяти силу волі, щоби важкі новини незашкодили здоров*ю. Жаль… від війни не втечеш, якби ж. Але ж й на секунду не сприймала думки, поїхати до сина. Хоч і рідна кров, все ж засуджувала його, зрадив родину, рідну Україну, а чи й зрозуміє колись,брав сумнів.
Кожного вечора, лягаючи в ліжко, молилася до Бога і твердила, -Ні - ні, я маю бути сильною, основне вірити в себе.
Напередодні війни… сни віщали недобре. То поле переоране зі снігом, місцями чорне- чорне болото, то по полю розкидане закривавлене м'ясо. А, як велике вогнище наснилося, ліс горів, прокинулася від почуття, ніби вона в тому пеклі. Огорнув смуток, в голові шуміло » може захворію», а тут найстрашніша новина – війна. Від звістки жахливе слово породило страх, переживання, сльози. Ой, Боже, на жаль біда приходить неждано – негадано. І чого ж хоче ця русня?
Напевно вона не одна, така серед одиноких жінок, які й не думали про війну. З п'ятого поверху важко спускатися,ото тільки й поспілкується з вихователями та з дітьми з притулку, коли приходять за черговою партією в*язаних речей. Кожного разу з секенхенду приносять в'язані светри, от і знову вона мала чим займатися.
Сьогодні повітряна тривога не лунала і це її трішки втішало. Але побачивши по телевізору загинувших воїнів, знову розхвилювалася,
- Такі ж молоденькі… їм би жити ще й жити. О, як же витримає материнське серце…
Спало на думку вийти на балкон. По старій звичці, подивитися на алею, на людей , відволіктися від воєнних новин. Полюбуватися хоч і невеликим покровом снігу, сивим інеєм, що злегка прикрасив дерева.
На голові шапочка, все ж подивилася до дзеркала, зверху зав'язала стареньку пухову хустку й до себе,
- Ось так краще бабусю! Не захворій, шануйся.! Охо-хо… нема кому за тобою ходити.
Уже за мить одягнута в дідовий кожух, підв’язалася ремінцем. Снували думки - Ось так не промерзну ! Втечу від свого сумління, що я не здатна пережити всі негаразди і жахи війни. Основне повірити в себе і дасть Бог дочекаюся перемоги.
Холодне повітря вдарило в обличчя. З очей покотилося кілька сльозин,
-Ого, ніби й вітру немає і мороз лише мінус сім градусів, а здається всі п*ятнадцять. Ох, як нам студену зиму пережити, щоб не замерзнути, як люди в другу світову війну…
Від думок відволікло небо… здається воно висить над самою головою. Місяць ніби ховається, але поміж хмар його сяйво де – не- де пробивається, навскіс підсвічує їх.
Красиво, що сказати, якби ж Бог дав миру, можна й тішитися. Внизу помітила пару молодих людей. Напевно чоловік щось розповідає, з висоти такий кумедний, до жінки раз – у - раз повертаючи голову, розмахував руками. Відразу пом'якшав вираз її обличчя, з*явилася усмішка. Кілька хвилин дивилася вдалину, виднілася центральна дорога. Раз - по - раз проїжджали автівки, світлом фар освічували дорогу.
Раптовий звук сирен заставив здригнутися. По центральній дорозі, одна за одною мчали карети швидкої допомоги.
Відчуває неприємне поколювання в серці,
-О, Господи, напевно знову в лікарню везуть поранених. Збережи їх Боже! Пошли до них ангелів охоронців!
Скотилася сльоза… важко на душі - Ні- ні, від війни не втекти, а треба триматися. Я ж маю нитки, маю роботу, значить ще комусь потрібна.
З такими думками повернулася в кімнату, пила ліки.
Вмовляє себе - основне треба повірити в себе, я справлюся. Ми українці - вільна, сильна нація! Всі маємо пережити цю кровопролитну війну. Маємо справитися з своїми емоціями. Все буде добре!
Грудень 2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970941
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2023
За віконечком Святвечір,
Обіймає кум за плечі.
Підморгнув, ше й посміхнувся,
Ой кумасю, я забувся,
Калач вдома і горілку,
Лиш встиг випити пігулку.
Я дружину теж проводжав,
Тебе знов, нічкою чекав,
Наварила, ти й напекла,
А моя, дала драпака.
Каже там, свята минули,
В мене вуха спалахнули,
Стріла- думка враз інтимна,
Та й пора, давненько зимна,
Тож не літо, щоб по кущах,
Ич, он бісики у очах.
А ти бач, що не чекала,
Кума стіл вже накривала,
-Ой, мій теж, поїхав вчора,
Я й казала,- Нащо Жора
Ті мені всі заробітки?!
Хоч і виросли в нас дітки,
Каже хоче краще жити,
Що ж тепер вже й говорити.
Пили поспіх, закусили,
Та й не стало зовсім сили,
-Ой роки, лип- лип крадькома,
Кума хитро і жартома.
Спілкування нам до душі,
Не на часі, мабуть кущі,
Обдирали, ноги й руки,
Нас полохали і звуки.
Тих котів, що парувались,
Ми втішались, посміхались,
Тепер спогад, лиш гріє нас,
Роки збігли, на все свій час.
О8.01.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970839
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.01.2023
Скоро Андрія… не до ворожіння,
Але й на це, треба мати уміння,
Колись казала, мати любій доні,
Щаслива будеш, лиш у своїм домі.
Ой, мамо -мамо, скоро чаклунка ніч,
Немає друзів, тих, що йшли пліч - о – пліч,
Іде війна, на кого ворожити?
Під серцем щем, вони ж хотіли жити.
О, як це знести? Серденько на шматки,
Наче розкидані, з квітів пелюстки,
Недочекались розкритися вповні,
Не знали щастя, убито на війні.
Кому всміхнутися, з ким поділитись?
Мабуть на себе, доводиться злитись,
Що я там поруч, не була із ними,
Вони ж мої, рідненькі побратими.
Одного з них, сердечно покохала,
Навіть хустиночку подарувала,
На жаль, хустинка скровлена у вирві,
Любий загинув... у нерівній битві.
Підкралась ніч. За вікном зовсім темно,
Про ворожіння думати даремно,
По селу тиша, ні розваг, ні сміху,
Орда рашистська вкрала нашу втіху.
Здаля́, круг хати копошаться люди,
Ой що́ ж там Боже, чом думка блудить?
Невже й сьогодні героя привезли,
Завтра прощання, о де ж ви ангели?
Чому героїв, захистить не в змозі,
Спинилось серденько... на півдорозі.
Я не пробачу москалям проклятим,
Одного дня, настане час розплати!
Свята зимові… вкрилися журбою,
Чом така доля, загинути в бою?
Із щирим серцем, для всього народу,
Він, як і всі, виборював свободу.
Ой, мамо - мамо, скоро чаклунка ніч,
Немає друзів, тих, що йшли пліч - о – пліч,
Й досі війна, на кого ворожити?
Ой, як болить, вони ж хотіли жити.
11.12.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970698
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2023
Шахіди… знову летять шахіди,
Недоумки! Ви рашистські гниди,
Спиніться врешті! Що мізків нема?
Заради чого, кривава війна!?
Земель мало? Свою занедбали,
Шкребе заздрість, бо хати – підвали?
Із дерева ср*льники надворі,
Вина…чия? Жити, як злидарі,
Напевно, до вподоби віками,
Різниця, ось така у нас з вами!
Город.. краса, лише звеселяйся,
Трава по пояс, то ж розгуляйся,
Втішає душу пляшка горілки,
Смакують закусь… жадливі бджілки.
Комахи в стаканах - теж закусон,
Вже очі п’янкі, пісні в унісон,
Капуста, кисляк, аж душу бодрить,
Від радості, то як же й не засмалить,
Єдина росія - дружня сім’я,
То лиш по Тб, насправді ж фі*ня!
Яке виховання? В мізках колапс,
Одне спасіння - домашній (шнапс),
І дум не зібрать, а далі - прірва,
У бражці давно втопилась віра.
Князі й люди, по різні береги,
Комусь, це життя може й до снаги,
Поглянь у якому ти столітті?
На жаль у загнившому суцвітті,
Імла й морок, у всі душі в’ївся,
Народ, де вчений? Жаль, перевівся.
Зомбованим - море по коліна,
В руїнах… стогне, плаче країна,
Шахіди…знову летять шахіди,
О Боже, спаси нас, позбав біди!
01.01.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970617
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.01.2023
Старість поглянь, чи тепер її обличчя?
Лінії штрих, згод й відбитки протиріччя,
Хоч все прожите, ніби й по твоїй волі,
Не так, на жаль, розквітла квіточка в полі.
Міленькі зморшки, напевно від радості,
Хоч смуток брав, чи доживеш до старості,
Та мрій політ, до чистого піднебесся,
То, як пігулки, завше для душі й серця.
Сприйняття сонця, надихало до життя,
В природі, дітях й онуках мала буття,
Землі щедроти, хліба по всій окрузі,
Чом не втішатись, коли ще й щирі друзі.
В пору вечірню, видіння, то, як у снах,
Що ти ще зовсім… молода, блиск у очах,
У спілкуванні, з коханим - кращим другом,
У ліжко кава, вже й зникла напруга.
Глибокі зморшки, від зла пережитого,
Що за плечима, від життя смугастого,
Можливо в пам’яті, забутого давно.
Але, не зникли сліди непоправного.
Підкралась старість… лишився слід й на скронях,
То від печалей, тривог, болі й безсоння,
Як босонога, на свій шлях стежка в росах,
Надійсь на краще, хоча жаль, сніг на косах.
Він не розтане, ні, хіба підфарбуєш,
Вже до люстерка, ти стук серця відчуєш,
Шалено б’ється і без твоєї згоди,
Бо ж не повернеш, вже чарівної вроди.
Тож зрозумій, змирись, це старість підкралась,
І якби ти, хотіла і не сподівалась,
Що зморшки десь зникнуть, як весни квітучі,
Повір, залишаться, як хмарини летючі.
Чи швидко й тихо, отак плинуть роками,
Не втрачай мрій, не загубись між стежками,
Когось напевно, за тебе бере заздрість,
Сумління вдачі, чи зустрічати старість?
**
Так тож все доля…. мо" на сльози радості,
Ти в сподіванні, дожити до старості.
08.01.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970433
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2023
Люди, радійте, ви першій зіронці, ясній,
Златом засяяла у вишині небесній,
Віщає нам - народилось боже дитятко,
Ми привітаймо, заспіваємо колядку!
О добрий вечір господар, Бога славимо!
Та із Святвечором всіх, щиро вітаємо!
Най Ісус мир подарує й щоб мали силу,
Здолати ворога, мати долю щасливу,
Вижити важко, нині йде війна жорстока,
Та дух козацький сильний, ймовірність висока!
За столом славимо святий вечір і днину,
Тож ми помолимось, хай збереже дитину,
Що у боях сміливо усіх захищає,
За нами правда, бо ж це все Всевишній знає,
Люди, радійте, всі першій зіронці, ясній,
Златом засіяла у вишині небесній,
Віщає нам, народилося боже дитятко,
Ми привітаймо та заспіваймо колядку!
07.01.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970359
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2023
Тебе зустріла… відходила зима,
Деінде в краплях, сонячне вітання,
Сіріли ранки. Господарка імла,
Ввібрала в себе, смуток від прощання.
Вогнить проміння, сяє веселково,
Кольори ніжні, чарівні, як у снах,
Блідли стежки, вмлівали поступово,
Тішиться серце, на порозі весна.
Я зустрічала… несла любов світлу,
Ранком ясним й вечірньою порою,
Назавжди разом, хоч і на край світу,
Крізь вогонь й воду, пішла би з тобою.
Мороз відходив. Криштальні озерця,
Ховав з уламками у тихих струмках,
Ти ж, як весна, підкравсь до мого серця,
Чомусь сумління, в павутинних думках.
На жаль так сталося, не до сюрпризів,
Раптово зник, як швидкий потяг у даль,
Я загубилась, посеред пейзажів,
Печаль розвіював вітерець - скрипаль.
Мабуть зарано, я весну зустріла,
Мов вічний айсберг, тебе не розтопить,
Але оману пережить зуміла,
Хоч і бентежила... та прекрасна мить,
Струмки весняні, все в них змогла втопить.
(Вірш до картини)
05.01.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970187
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2023
Нарікаю на погоду,
Себе жаль, шкода природу,
От зима… мов осінь. Думки,
Їх відкинула б залюбки.
Певно лізуть і не дарма,
Сьогодення, немов карма.
Як сказати , нарікати,
Чи не треба поспішати,.
Газ коштовний, нема світла,
Та погода, все ж привітна,
Світ магічний, вищі сили,
Святу землю оросили,
Як тривогам катма міри,
Придають мужності й віри.
Де глянь смерть, розпач, сумні дні,
Та, як вистояти у війні?
Як снаряди і шахіди,
Летять вкотре, несуть біди.
Як би ж ворога здолати,
Не вдягла б хустинку мати,
Чорну схожую, до землі,
Важкий час, все душа в імлі.
Гіркі сльози, немов німа,
Нащо ж людоньки ця війна?
Серце крається на шматки,
Б’ють у скронях, мов молотки,
Знов вистукують - йде війна,
Ой коштовна ж, волі ціна.
Ряд могил, сироти діти,
Орді в пеклі би горіти!
За злочинство і руїни,
За всі сльози України.
Ви злодюги, не нація!
Тож не буде сенсація,
Як (не включите) вже мізки,
Чи, розіб’ється на друзки,
Земля орків та й навіки́!
Й не подасть дружньої руки!
Увесь світ, який любить МИР!
Нарікаю на погоду,
Нема снігу, жаль природу,
Вищі сили, певно знають,
Бо ж вони, допомагають,
Виживати у важкі дні,
Й край покласти, страшній війні!
01.01.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969836
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.01.2023
Ніч казкова, сяють зорі,
Ясний місяць на дозорі,
У чорненькій кожушинці,
Скаче кролик, по стежинці.
Як дванадцять пролунає,
До нас в гості завітає.
Хоч зима робить сюрпризи,
Не хова свої капризи
Почекаєм купи снігу,
Знаєм, будем мати втіху,
Теплу всупереч й відлизі,
Щирий кролик на порозі.
Жаль позаду був сумниу рік,
Тож зустрінемо Новий рік,
Мрій - не втратимо, наснагу,
У мир віра і перемогу!
Рік кроля, це час удачі,
Він не ТИГР, не норовливий,
Тож народ, буде щасливий!
Під казковими зірками,
Привітаймо і ми з вами,
З Новим роком ! З Новим щастям!
Нехай кожному з вас вдасться,
Досягти, своєї мети!
Добра й миру в кожній хаті!
Щоб здорові та й багаті!
***
Шановні друзі!
Щиро вітаю з прийдешнім Новим роком!
Миру! Добра! Здоров*я! Щастя!
Любові! Достатку! Віри в майбуття!
Нових досягнень у творчості!
31.12. 2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969753
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2022
Не сяє сонечко у вишині,
Чомусь частіше погляди сумні,
Жаль не летять думки сизокрилі,
Мабуть сховались на небосхилі.
Душа в журбі за минулі роки,
Були якими? То хиткі кроки?
А чи упевнено йшла по сходах,
Стрімке життя по нових дорогах.
Блиск у очах, враз тупіт ноженят,
В обійми неньки, не відчуєш п’ят,
Тож йти навшпиньках, подати руки,
Та щоб ніколи, не знать розпуки!
А ненька завжди допоможе йти,
Благословення - душі дарунок,
І ти вдихаєш весняний трунок.
Тож йдеш упевненіш по стежині,
Що притаманно кожній людині,
Себе знайти, в безжалісному світі,
Не стать рудим у білому цвіті,
І досягти вершин, як годиться,
Ніби води з джерела напиться.
Навіть купатись, під водопадом,
Щоб гартуватись життєвим кодом,
Він придасть сили тобі й відчуття,
Так крок за кроком, йдеш у майбуття.
Літа- літа… пори року змінні,
Літні позаду, нині осінні,
А сходи де ? Вище піднебесся,
Сонце в зеніті, в сріблі волосся,
Але ж вирує життя й надалі,
Згубилась радість, часто в печалі.
Сходи донизу, вибору нема,
А де ж упевненість? В душі весна,
Закон природи; рухливість - життя,
Під серцем щем, болісне відчуття.
Шкода та сходи, давно не сюрприз,
Ти поневолі спускаєшся вниз,
Все ж йдеш помалу, в розчаруванні,
Думками грузнеш, у здивуванні
Чому життя… так швидко минає?
Ще скільки кроків? Може й хтось знає.
Тільки не ти! Життя - Божа воля,
Ним подарована… кожна доля,
Ті сходи з нею, готовий пройти,
Під небом зоряним, себе знайти,
А основне, щоб не оступитись,
Мріять і вірить, і просто жити.
Скільки ще сходів лишилось мені?
Я прихилюсь, низенько до землі,
Війни б позбутися і тривоги,
Поможи Боже, у перемозі!
Щоби радіти вільній країні,
Нашим героям, щастя в родині,
Тільки тоді стать на нові сходи,
Пізнати з мріями, дух свободи,
Й перед останнім, стати судним днем.
28.12.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969552
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2022
Із чаєм чашки на столі,
А за вікном зима в імлі,
Там над долиною туман,
Ненапишу нині роман,
Ти не прийшов, не подзвонив,
Учора двері зачинив,
Бачу сумний, зірниць нема,
Та не моя в цьому вина.
То вона винна - ця війна,
Сказав, - Піду, дам свободу,
Прошу, шануй свою вроду,
Цінуймо вдвох своє життя,
Буду живим,, пришлю листа!
Знаю задовгі будуть дні,
Хочеш діждешся, а як ні,
На жаль, не збудеться мрія,
Тебе, не стану судить я .
Одна в кімнаті при свічках,
Сльози в очах, пекучо, страх,
Із чаєм чашки на столі,
Стікають крапельки по склі,
Як ті слова,- Тож ти пробач,
За вікном дощ, душевний плач.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969047
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2022
Пора зимова, вітер завиває,
І серце неньки, спокою немає,
Тривожні дні, війна, сум, страждання,
Як твої справи, син - зіронька рання?
Рідна кровинка……мій любий лелеко,
Війна навіщо? Чом ти так далеко?
Хочу, щоб поряд, бачить твої очі,
Адже вони вздріваються щоночі,
Думки рояться, вмить губляться в імлі,
Зірниць нема - ой, як боляче мені.
Холодний погляд сльотливої зими,
Коли ж синочку, зустрінемося ми?
Давно на сході, де смерть розгулялась,
Щодня орда, зухвало вихвалялась,
Що нині вдача, на них працює час,
Що за два дні, на коліна кинуть нас.
Позаду триста днів жаху, страхіття,
Змиритись важко, яке вже століття?
Тож не вкладається в нашій голові,
Невже, ще можна втішатися війні?
Те самодурство треба зупинити!
Чому сусід не може мирно жити?
На жаль, багато там розвелось молі,
Що нищить мир, народ, щасливі долі,
Ой, синку- синку, мій рідний лелеко,
На душі смуток,чекати нелегко.
У перемогу вірю, в твою долю,
Що ми отримаємо нині волю,
Хоч й не забудем війну, канонади,
Зима минеться й всі негаразди,
Кожного сина зустріне родина,
І заживе, розквітне Україна!
Я вірю в тебе, мій любий лелеко!
22.12.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968951
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.12.2022
Думки про Зеленського
(віршована розповідь)
Оце сталось, у передноворічну ніч,
Напівсонна, тоді, як вилізла на піч,
Під ялинкою з дарунками стояв міх,
З телевізора музика й чутливий сміх,
Лунав голосно на мою всю кімнату,
Це ж «Вечірній квартал»- мова за оплату.
Та, що тут, говорити, шоу до діла,
Ржала публіка й я теж з ними раділа,
Геть з печі ноги, хотіли танцювати,
Дід давненько спить, то ж нащо заважати.
Новий рік, ось-ось, але вмить на екрані,
Лице Вови, він же нині у пошані,
Пан Зеленський, це виступав особисто,
Тож заяву зробив, слова, як намисто,
Те розірване, що, як впаде додолу,
Він читав, досить коротку промову.
Аж волосся дибом, оце так дарунок,
Новорічний, для всіх, відчайдушний вчинок.
На лоб очі, оце так здивувалася,
Який вже, там сон, за ноутбук взялася.
Я відверто скажу, із гарної сім`ї,
Кажуть комік та до вподоби він мені,
Та й знайшла, нарешті, розмову із Гордоном,
Він поводився чемно, як за кордоном,
На роботі, це він такий всемогутній,
Своє діло знає, хтось каже - не путній?
Тут серйозний, мені здавався відкритий,
Вже одягнений, до всіх запитань спритний,
І всі відповіді короткі і чіткі,
Очі лагідні, до влади слова жорсткі.
Розчарований, каже після «Майдану»,
Міцну хоче країну, не розірвану,
Сам зі сходу та є мрія об`єднати,
Щоби чорну хустку не вдягала мати.
Щоби жінка й діти, радісні за столом,
І серця й душі, були зігріті теплом,
Най хліба, в щедрім полі заколосились,
Люди вдома, де родились, одружились,
Десь не їхали, на якісь заробітки,
Україна щоби й її славні дітки,
Всі навчалися на своїй рідній землі,
Й відійшли негаразди, часи буремні,
Й врешті мир настав, збулися людські мрії,
Зажили усі краще в нашій країні.
Надивилась, ото вже й начиталася,
Аж під ранок, із думками прощалася,
Все про нього та гризло мене сумління,
Чи він здатен, а чи проявить уміння?
До ладу, зробить, як кажуть до пуття,
Щоб країна замала світле майбуття.
Тож мабуть треба, зважити, всі «за» й «проти»,
Щоб зі свого моря рибка й зробить »Шпроти»,
Ні один, він не купив завод на дурняк,
Хоч й хитренький і голівонька не баняк.
Пустий скажемо. На роботі - просто ас,
Може й витягне, з гнилого болота нас,
Все про нього мова, не скупий, не жадний,
В колективі, не гордий, навіть поважний.
Дав концерти із колективом у АТО.
Чи за нього, щось погане розкаже хто?
Маєм право то ж на свою думку кожен,
От й гадаю, що нам судити не гоже,
Все усміхнений, де поранені в лікарні,
На очах сльози, правителі бездарні,
Керувать, буває вірно не вдається,
Люд страждає та терпець скоро урветься.
Ніхто мітингів не хоче й тих майданів,
Ой життя, як же позбутись лиходіїв,
Тих, похабних, що їм завжди й всього мало,
А щоб людям, усім краще жити стало.
Запитань багато, кого вибирати?
Без підробок, то ж треба голосувати!
Бо, як сядеш, вдома, чи, то у сусідки
Не питай, вже тоді, хто правитель й звідки!
03.01.2019р
***
Наше сьогодення (Знову віщій сон)
Життя тривожне, в ньому купа подій… Над Україною все вітер - лиходій. Війна на сході… Чи прийде прозріння? Як зупинити? На це треба вміння! В цікавий та важкий час ми живемо. В душі на краще, все ж надію плекаємо.
Весняний вечір спускався до землі …. Бажання спати, ні, це не по мені. Все в хаті, телевізор гучно чути, там сміх й сльози, хай би скінчились муки. Щоб якнайшвидше ці вибори пройшли і думки спокій -в сьогоденні би знайшли. Відволіктися від суперечок всіх, щоб не сказати, щось, бо знаю, це ж великий гріх. Від всіх новин і сон кудись подівся, в душі неспокій, знову заховався…
На підвіконні сидів мій білий котик. Йти на побачення збиравсь, піднявши хвостик… Заводив своє нявкання на всю хату, вгледівши за вікном кицьку волохату. Ото, пухнаста пані, заглядала, весни спокусливість, напевно відчувала. Я не вагаючись вікно відчинила, ледь - ледь всміхнувшись, немов благословила. Хай погуляє, буде весела нічка, сама ж у ліжку, згадала, яка вдома була пічка. Тепле дитинство своє босоноге, хоча й було воно убоге та спогад відтиснув тривоги. Різні сюжети побачені за день, немов ховалися по стелі, пригадались звуки відомих пісень, під ковдрою зігрілася в постелі. Годинник спішив, зразу рахувала, а згодом, як дитятко… я засинала.
Наснився сон, доволі цікава картина, трава зелена, голубе небо, днина. І пан Зеленський в чорнім костюмі, в білій сорочці й зі смаком підібраній краватці. Позаду його, дерева довкіл і недалеко довгий стіл. На ньому фарфоровий посуд, чашки з блюдечками, дві поруч… На другій стороні столу, лише одна чашка з блюдцем, а далі видно чисте небо до схилу, за невеличким молодим деревом. Зеленський йде, усміхнений, в очах веселики і теплий погляд. Хтось запитав, але не бачу, хто там поряд.
- Що вирішив?
- Вирішив одружитись! Хоч так важко наважитись…
Йшов, дуже спішив,
- Та все ж трохи журюся, чи досить грошей на помідори…
А вітер гойдав дерева і трава мов море….
А його погляд на мене, я проснулась, від сну приємно, посміхнулась…
Це ж треба, ото надивилась, чому дитина ця мені приснилась. Здалось серйозний і водночас веселий такий, а погляд теплий, наче й не чужий.
Лиш дві доби і прийшов той судний день. Сонячний ранок, під звук пташиних пісень… Ішли на вибори всі люди, тримаючи в душі напругу, щоб вибрати в житті іншу дорогу. По якій би не гинули діти на війні, щоби жахи, навіть не приходили уві сні. Щоби замість гробів і свавілля, сміялись діти і гуділи весілля. Щоб колосились у полі жита й волошки, в надії на покращення життя, хоч трошки.
У ці весняні дні, ми всі прикуті до телеекрану, хтось з нас зрадів, а комусь нанесли, прямо в серце рану. Це ж треба, здивувалась я, коли побачила, той перший ряд. Що пан Зеленський вийшов першим в перемозі. Це ж треба, а чи він зробити все в змозі? Гризе сумління, чи є уміння? Україну об`єднати?! Скажу я чесно, не знати! Задумалася знов і пригадала сон.
Напередодні бійні на Майдані. Хоча події, правда дуже давні. Куполи храмів і церков всі в вогні, ніхто й не думав, що погрузнемо в війні. Адже діти ховалися у церквах, той сон згадаю, охоплює страх. Чому мені віщій сон був наснився? Люд об`єднався, так жити притомився. Іще уві сні чоловік, схожий на Карабаса- Барабаса, з бородою, тоді країна зустрілася з бідою. О! Скільки люд набачився тоді страхів! Той чоловік тримав у руці, занадто велику в’язку ключів. І посміхаючись, комусь її віддав, протистояння на майдані, народ кричав. Так віщій сон, вже точно знаю, адже пізніше пригадаю, тоді віддали Крим.
Ось, сьогодення, пройшов перший тур виборів, а чи хтось хотів, хтось не хотів та пан Зеленський йшов на договір. По телевізору, одягнений так, як наснився мені, відео звернення, позаду кольори зелені. Звичайно, відмінний він актор, майстер професії, ніхто не заперечить. Важким для нього буде коридор, дістатись мрії, отримуючи приниження, чи сили, все це терпіти вистачить?! Він молодий, хотілось, впевненого молодого та кожен голосує за свого….
Дивне питання сама собі задаю, чому мені віщі сни сняться ? Так і не знаю!
З екрану поглядів, знов багато бачу,чую, правду скажу, час не марную. В цей час спиці в руках, у душі надія. А може й правда, збудеться народу мрія. Прийде нова людина, згодом нова влада. Тоді не буде заангажованою Рада. Так, він недосвідчений, але актор прекрасний. Ми живемо в час буремний та невже вибір людей буде даремний?
Це так ведеться в народі, як під дощем у городі, люблять, на жаль, частіше брудом поливати і десь, щось погане на людину відшукати. Йому звичайно зразу не відмитись.Та все ж гадаю зуміє захиститись. І така думка літає в далечінь, адже - МИР ми маємо, цю ціль. Нехай би нинішній наш президент та йому допоміг, щоби Зеленський об’єднати країну зміг! Щоб схід і захід, південь і північ врешті поєднались, щоб люди, на краще життя сподівались. А ті образи, приниження… о це так низько! Чиясь та перемога все рівно близько! Чи варто чубитись, люди - гадаю ні! І знову запитую,чому вони сняться мені?
***
Ці два твори були написані в 2019р. І ось пройшов час. Тоді, під тиском критики я їх видалила. Цікаво, що критика не в написанні твору,а про мою позицію. Не в моєму віці, щось комусь доводити, про відчуття, що нам треба довіряти молодим. От і вирішила, хоч і пройшло скільки часу, хочу, щоб прочитали ці твори. Надіюся - тепер багато критики не буде. Хоча ми всі різні, але ж одна мета - Україна вільна Держава!
Ми живемо у важкий час. Пан Зеленський В. О. - наш президент. ПРЕЗИДЕНТ з великої букви. Він зумів підібрати свою команду, яка під його керівництвом захищає майбутнє України. Це уже не той Вова з » 95 квартала»! А зрілий, мужній чоловік, який всі дні і ночі знаходиться на роботі, дбає про нашу країну. Зумів європейців згуртувати, всьому світові дав знати про війну і її можливі наслідки для народу кожної країни. Завдяки його рішучості, наші славні, відчайдушні воїни - захищають нас від рашистів. Боронять нашу святу землю, рідну мову, волю і свободу! За нами правда - за нами перемога! Все буде Україна!
***
Шановні друзі!
Щиро вітаю з святом Святого Миколая!
Миру і здоров*я! Віри, добра і любові!
Хай збуваються всі мрії!
19.12.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968730
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2022
Пусто в квартирі. А в ній ти,
Колись був поряд зі мною,
Давно роз’єднані мости,
Я живу й досі тобою.
Тоді був сніг, деінде лід,
Слова на ньому- кохання,
Лиш на два дні, виднівся слід,
Сердечний спогад - прощання.
Сонячний промінь пригрівав,
Слова стікали зі слізьми,
Та розуміла, жартував,
Тоді ж ще ми, були дітьми.
Різні дороги, минав час,
Весна й осінній був пейзаж,
Жаль не з’єднали вони нас,
Думки мої… ніби міраж.
У гості знову, ти зайдеш,
- Слово привіт, мені скучно,
А може час, вкотре знайдеш,
Не тихо скажеш, а гучно.
Згадаю я, був несмілий,
При кожнім слові червонів,
І все веселий, щасливий,
Коли про школу гомонів.
Тепер у снах ти зі мною,
Та на снігу не бачу слів,
Знай, що живу, лиш тобою,
Не зупинити гірких сліз.
14. 12.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968624
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2022
Боліло, плакала два дні,
Тож грудень місяць, дивина,
Із нею сумно і мені,
Чом дощ, оголена зима.
Спокусник вітер заспівав,
Про любов, ніжність, кохання,
Усі зусилля спрямував,
Заколисав, аж до рання.
Та незчулась, як піддалась,
На жаль, понівечив красу,
Разом з водою розлилась,
У душі мала щем і сум.
Як навесні, струмки текли,
А вітер - зрадник, здичавів,
Холодні краплі, аж пекли,
Свистів у бурі поривів.
Вмить роздягнув, невільниця,
Де їй подітись, взять силу?
Земля дрімає, мрійниця,
У лиху, мокру годину.
Сховка зими, між листочків,
Лежать біленькі сніжинки,
Ждуть благодійних деньочків,
Укупі сяють крижинки.
Знає душа - ніч настане,
Морозець прийде на поміч,
Віять вітрець. перестане,
Мовить слова - На добраніч.
Пливуть по небу хмаринки,
Бажання мить,сніг кружляє,
Під серебром, всі стежинки,
Зима у танці не сяє.
Не сон зими,то ж вмліває.
Надію в серці тримає,
У сподіванні, як і я,
На ранок покрита земля,
Пухкому снігу зрадіє.
11.12.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968355
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2022
Ледь-ледь примружив, хитрі очі,
Онук поглядував з- під лоба,
Ніби спитати про щось хоче,
Сказать насмілився й до діда,
-Ти дуже зайнятий? Може ні?
Ти поясни, дідусю мені,
Бачу на старість носи більші,
Майже у всіх, ото дивина,
Ніби ті люди і хороші,
Он бабця Ліда, добра вона.
Та ніс, горбатий іще й довгий,
Я пам’ятаю, таким не був,
-Ой ну ж ти хлопче, недолугий,
Що про повагу мабуть забув?
Стій- стій, тож рот, закрий на клямку!
Так не годиться говорити,
Із голови, викинь цю думку,
Ото знайшов, за що журитись!
Тобі пораду, я добру дам,
Не лежи в ліжку, як ледаче,
Уваги більше, придай книжкам,
Не будь дитям, читай юначе!
Лиш з цього зиск, ти будеш мати!
***
Досліджено:
"Людський ніс і вуха
продовжують рости
все життя з постійною
швидкістю 0,22 мм за рік."
13.12. 2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968180
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2022
Написати вірш надихнули
дві строчки Міли Перлини
" Гаряче серце"
***
Мороз троянду скував у лід,
Обпік холодним поцілунком
І злегка іній припав услід,
Сповив сивеньким візерунком.
Мороз суворий, ніби привид,
Вночі підкрався, так неждано,
То це ж зима, він знайшов привід,
Виконав дійство притаманно.
На все свій час господарюють,
Ідуть з панянкою під ручку,
А навкруги жваво танцюють,
Сніжинки всупереч сонечку.
Злегка виблискують, іскряться,
В таночку дружні, білосніжні,
На якусь мить вже золотяться,
Мов діаманти, дивовижні.
Враз вітерець мовляє тихо ,
Хмарки досипте іще снігу,
Троянда спить, не треба лиха,
Тож хай зігріється на втіху.
07.12.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967661
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2022
Думки рохрититані, давно сумні,
Як пізня осінь, я їх відкину,
Мої ж думки - світанки навесні,
Під сонцем мрії оживуть ясні,
Про мир і дружбу на моїй землі.
Я помолюся за прийдешній день,
Хай в поміч Бог, воїнам – героям,
Сили придасть й сміливості щодень,
Щоб під крилом за його схваленням,
Відстоять право на мир, свободу!
Спалах не стримаю, болю, гніву,
Ракети, кулі летять повсякчас,
Болить душа,читаю молитву,
«Орда не зможе побороти нас»
Слова магічні, як заклинання!
Тьмяніє небо, мряка і холод,
Не сходить сонце, золоте, миле,
Літають ворони - послав ірод,
Земля в руїнах, всюди могили,
Для наших воїнів… прошу сили!
Ти всемогутній, глянь на країну,
На відчайдушність нашого народу,
Мову не зрадимо солов’їну,
Де любов, щастя. В міцну родину,
Тож нас згуртуй, щоб досягти миру!
У піднебесся, не зліта птаха,
Десь заховалась, в безкрайнім полі,
Як і людина, жде бідолаха,
Жде перемоги, літать на волі.
Серце маленьке, щемить до болю,
Я помолюся за прийдешній день,
Знай клятий вороже, не здамося!
Ти до свободи, не спиниш натхнень,
Щоб всюди мир,нам краще жилося,
Ми щастя виборимо на життя!
Думки рохристані, давно сумні,
Як пізня осінь, я їх відкину,
Мої думки - світанки навесні,
Під сонцем мрії оживуть ясні,
Про мир і дружбу на моїй землі.
04.12.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967406
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2022
1
Ледь – ледь світало…
На якісь миті, веселково замайоріло небо - навкруги світліло. Враз, по небу стрічки фіолетового кольору, уже й стемніло. А на землі, крізь темінь, деінде біліють маленькі купки снігу….
Як завжди, не поспішаючи, Олена йшла обережно, щоб не нашкодити квітам, що лежали у кошику. Інколи кліпала очима, придивлялася під ноги, щоб ненароком не послизнутися. Невтішна погода, ніби й трохи примерзло, а місцями наче й ні.
Крок за кроком… підстерігали думки - Вчора випав перший сніг, не впевнений, ну звичайно, тож іще не на часі. Місяць листопад, не грудень, куди й навіщо поспішати, але ж не ми керуємо погодою, а вона дивує нас своїми сюрпризами. Може сьогодні вдасться продати квіти, хоча би знову не лунала повітряна тривога. Війна - це горе і страждання, сльози і смерть, біда, нещастя. Шкода людей, які знаходяться під артилерійськими пострілами та під ракетним бомбардуванням. Бідолахи, як вони там виживають…
Олена займалася квітами, навесні вирощувала: фіалки, нарциси тюльпани. А літом, всю увагу приділяла трояндам. Біля хати скляна веранда, на перший погляд, справжня оранжерея. Троянди: білі, жовті. рожеві,червоні, оранжеві - як не любити таку красу? З ними вела розмови, ділилася буденними справами.
З Києва люди купили хату по сусідству років три тому, дивувалися нею - одна весь час й одна. Але добре мати таких сусідів, привітні, в особисте життя не втручаються.
Влітку, доволі раненько, Олена поспішала до транзитних потягів, носила квіти на продаж Інколи і в обідню пору поспішала, і навіть під вечір. Нині не завжди вдавалася торгівля і потягів стало менше, ще й часті сирени, ходила тільки зранку.
На вокзалі, де чоловіки й жінки, щось продають, між собою називають «манежем». А що ж робити, коли роботи немає? Якось треба себе знаходити, бути комусь потрібним. А інколи й поспілкуватися, хтось скаже привітне слово, а раптом й квіти купить. Хоч війна, але дні народження ніхто не відміняв, чи інші якісь свята.Чи просто так, на знак уваги, коханій, чи дорогій людині подарувати квіти.
Їй недавно минуло тридцять п'ять років. Втратила надію, що зможе зустріти друга, про кохання уже й не мріяла.. Інколи згадувала шкільний випускний бал, де усі усміхнені, щасливі. Та з тими, хто подобався не мала нагоди продовжити спілкування. Думками ділиться з квітами, себе втішала - мабуть не судилося.
На жаль і сімейне життя не склалося. Як зустрічалися, то ніби сонце освітило шлях до щастя, все було до ладу, а як побралися прийшла біда. Чоловік полюбляв перехилити чарчину горілки, а згодом, її пив наче воду. Душа боліла, у ліжку страждала, не раз вмивалася сльозами, щодня втрачала надію на краще життя. Так десять літ та врешті – решт терпіння урвалося, покинула. Тепер мешкає у батьківській оселі, вони, від початку війни виїхали в село, у хатину своїх пращурів. Боліло й серце, бідкалася про дитя, чому Бог не дав? У смутку, вечорами задивлялася на зорі, потай ховала гріховні думки - Може й на краще?
2
Здавна багато уваги приділяла квітам. Ось і сьогодні, ледь- ледь накривши щільним папером, у кошику лежало три букети білих хризантем.
Тридцять хвилин ходи,…уже й небо посвітліло. Але з усіх сторін воно затягнуте сірою пеленою. Знову віщувало похмурий день, щото осінь, така ж сумна, як і настрій, як сьогодення.
Біля стежки, що вела до вокзалу погасли ліхтарі…. Метушаться люди з валізами. Тут вирує інакше життя… коли потяг подають на платформу, про все забувається. Штовхаючи один одного, усі поспішають до потяга. За мить, кожен жваво пропонує свій товар, яблука, груші, напої, в баночках консервовані салати, огірки, помідори, квашена капуста.
На підносах смажена риба, пиріжки на любий смак. Хтось із каструлі продає вареники,чи пельмені. Поряд веселий гамір, задоволений молодик, у пакет набирає блинчики з сиром. То де ж тут щось та й не купити, коли літають такі пахощі. Враз хтось усміхнений, зачарований пишнотою квітів, підійде, скаже привітне слово й купить. Смуток розвіюється, тішиться душа.
В тунелі людно.. вона піднімалася по сходах… раптово за руку торкнув молодий чоловік, поспішаючи,
-Кажуть у вас квіти?
За кілька секунд, щасливий вдачею, з букетом квітів, по сходах поспішив вниз.
-Так, таки удача, йому й мені , - ледь посміхнулась й про себе подумки - Комусь буде приємно і квітам у приміщенні комфортніше.
Таке воно життя.. навіть коли сторонню людину побачиш усміхненою й самому на душі стає приємно. Але ж здавалося ніби це дрібниці. Та людині потрібні квіти, вони ж, як вісники радості, любові, кохання, доброти. Надихають до життя, знімають стреси, дарують ніжність, заворожують красою, подають надію на краще.
Біля вагонів пасажирів зовсім мало….
Вона вдруге пройшла вздовж потяга, з останнього вагона вийшла провідниця,
-Ану покажіть, що сьогодні нам принесли?
Поспіхом, все ж ніжно долонею підтримувала квіти,
-Сьогодні білі хризантеми, справжні красуні! Подивіться, хіба ні?
Враз у очах провідниці радість, взяла букет,
-І справді краса!
І ось, Олена полегшено перевела подих, в кошику накрила останній букет. Ще один потяг, чи вдасться продати, чи ні, але й так пощастило та що ж далі буду робити?
Думки… думки… - Мабуть останні, сімейні хризантеми здам у магазин, все ж якась копійка. Зате на душі відчуваю спокій, не буду мерзнути та й квітів шкода тримати, мороз підступний, втратять красу.
До платформи під'їжджав останній ранковий потяг. Звичайно йшла з бажання продати квіти, шкода якщо прийдеться принести додому. Але і ввечері до інших потягів вона не піде. Як пасажирів мало, ще й лунатимуть повітряні тривоги, то який сенс мерзнути, чого чекати..…
Не поспішаючи, з тунеля вийшла на платформу. Холодний, пронизливий вітер вдарив у обличчя. Злегка почервоніла, взяла у руки кошик, обійняла двома руками, для квітів намагалася зробити затишок. Біля одного з вагонів, стояла провідниця, з тамбура виглядала білява, світлоока, років десяти - дванадцяти дівчинка. Здивовано дивилася на натовп широко розплющеними очима. Люди пропонували вареники, картоплю, вона у відповідь, трохи соромлячись, похитала головою,
-Ні- ні! Мені би квіти, бабусі день народження...
Саме в цей час помітила хризантеми. Мило усміхнулася, махнула рукою,
-Квіти…квіти…
Провідниця подала їй руку,
-Он подивися! Та жінка часто їх носить, бачу білі хризантеми.
Дівчинка хутко підбігла, любувалася квітами,
-Ой, які красиві! Вони такі пишні, іще й махрові. Зачекайте, я зараз покличу тата. Ви нікуди не йдіть, ми обов*язково купимо, тільки в нього гроші. Зачекайте!
Озирнулася, за мить зникла у вагоні.
3
Когось чекаючи… завжди хвилини довгі. Але й не дочекатися, то неповага до себе,, втратити свою ж гідність, тим паче коли попросили.
Вся увага на вагон, лише на якісь секунди відволікається, на продавчинь, які поспішали до інших вагонів. Нарешті, по сходах вагона спустилася дівчинка, за нею йшов чоловік. Такий же білявий, як дівчинка, доволі високо зросту. Весь час уважно дивився під ноги. Тримав палицю в тій же руці, що і шкутильгала нога. Їй відразу стало не по собі, підійшла ближче. Чоловік підняв голову,
-То де тут квіти?
Олена уважно придивилася, раптово ледь зблідла,
-Андрію… це ти?
Від здивування його очі округлилися,
-Оленка?! Оленка і квіти!? Оце так подарунок. Скільки літ, скільки зим!
А ну-ну, дай я на тебе уважно подивлюся…така ж мила, як і була.
Неочікуючи такої зустрічі, Олена засоромилась, як дівчисько,
- Та не дивися ти на мене так, ще дружина приревнує. А квіти… я просто вам подарую, не треба ніяких грошей.
-О, ні!- заперечив рукою, продовжив,
-Бачу ти не змінилася, така ж чуйна і добра, як була у школі.
Злегка обійняв доньку, звернувся до неї,
-Маринко! Йди одягни куртку, бачиш, як холодно.
Олена ледь хвилюючись,
- То уже й квіти забери! Візьми з кошиком, постав у воду, правда вони там з мокрою серветкою. Але не знати скільки вам іще їхати.
-Та ми ж до Вінниці, я не сказав. Одна година й будемо вітати бабусю. Вона давно чекає.
І знову до доньки,
-Йди сонечко, обережно поклади на стіл, а кошик принеси.
Марина посміхнулася, поспішила у вагон.
-І, як там Євгенія Михайлівна, ще вчителює?
-Та ні, Маринку бачиш … з самих пелюшок її виховала. Мусила піти на пенсію, я навіть не знаю, щоби без неї робив. Шкода батька, важко переносив новини про війну, а потім переїзд, уже п*ять років його немає. А так нічого, маємо трикімнатну квартиру, працюю, життя продовжується.
-А де ж дружина?Наскільки пам*ятаю, ти жив десь під Донецьком, вона ж звідти.
-Довга історія… Валентини ще в сімнадцятому році не стало. Життя забрала снайперська куля… ось так і живемо. Оце з донькою їдемо додому, гостювали на Буковині.
-А що з ногою?
-Я два роки був на війні, захищав місто, тепер на все життя маю подарунок. Бачиш, як воно склалося, рано одружився. армія, війна, поранення. Тепер до війська не беруть - став непридатним. Так доля розпорядилася, доброго мало пізнав. Але живемо, як живемо. Оце сьогодні мамі день народження, шістдесят п*ять років. Марина всі вуха продзижчала, тільки й мови,
-Візьмемо таксі, а квіти, де візьмемо квіти? А тут бачиш, нам так пофортунило.
Біля дверей вагона помітив доньку ,
-Зачекай хвилину….
Марина спускалася по сходах, Андрій взяв її за руку,
-Доню, в мене особиста розмова, будь ласка постій тут, насолоджуйся свіжим повітрям, стоянка пів години, тож маємо час.
У відповідь здивований погляд, але на згоду кивнула головою.
Повернувшись до Олени, Андрій продовжив розмову,
- Ну гаразд, про мене більш - менш все знаєш. А як ти? Бачу рідне містечко не зрадила. Працюєш?
-Та ні, в бібліотеці попала під скорочення. Крім книг, там підтримувала комфорт, мала справу з квітами. От тепер вдома вирощую квіти, треба ж якось виживати.
-А, що чоловік? Думаю діти теж є.
Гаряча кров поступила до її обличчя,
-Та ні, не склалося. Знаєш, як нині кажуть, хоч і жінка та на виданні.
-Гей,чого так почервоніла? Це життя. Знаєш, я тебе часто згадував, згадував, як ми їздили в парк у Вінницю. Пам'ятаєш … ти їла вишневе морозиво, а я бовдур, ненароком товкнув, краплі потрапили на твою білу сорочку.
На її обличчі розпливлася привітна усмішка,
-Ага, а ти потім вибачився. Знаєш, а я часто згадую смажені пиріжки з капустою, що ти витяг з рюкзака. Як мухи тебе всі обліпили, боялися, що комусь не дістанеться. Але ж такі смачні були, Євгенія Михайлівна усім догодила.
Він дивився на неї, в долоні приховував двісті гривень, але дати не наважився. Раптово, на якусь мить у очах блиснув лукавий вогник, подумав - Може вдасться зробити одну справу, звернувся до неї,
-Олено, я думаю мама буде рада тебе бачити, зачекай хвилинку.
О, це що за видумки… хотіла сказати, але промовчала.
Він підійшов до провідниці, злегка взяв під руку, відвів у сторону, про щось говорив. Та у відповідь крутила головою, все ж згодом кивнула, ніби на щось дала згоду.
Усміхнений, повернувся до Олени, весело сказав,
- От вирішив одне, на ці хвилини, найважливіше питання. Я ладен стати на одне коліно, попросити тебе поїхати з нами. Ми о дев'ятій годині будемо вдома, погостюєш, захочеш ввечері проведу на електричку, а ні, то завтра повернешся. Я так зрозумів, ти сама живеш….
Вмить стиснуті вуста, їй чомусь захотілося сміятися, оце так видав, так одягнена… куди? Ще висміють…
- Ну,Оленко,- на плече поклав руку,
-Я з провідницею домовився, тож ти не вистави мене на посміховисько.
-Так – так, дай подумати.Ти увійди в моє положення. Я тебе розумію, але у такому вбранні і без подарунку. Звичайно, вона мене добре знає, але все рівно незручно.
-Тю! Ми ж свої люди! Нормальне вбрання. Штани, як штани, куртка новенька, ще й берет пасує до твоїх карих очей. Не вагайся, пішли в купе, там нас тільки двох. Розкажеш про своє життя, поспілкуємося.
Сама ніби в недоумінні, до голови влетіла думка - А, що, може погодитися? І справді, хто мене вдома чекає…
-Пішли - пішли,- вів її під руку.
Гроші, що тримав у долоні, відразу потай сховав у кишеню. Тримав на всяк випадок, думав, як відмовиться поїхати, хай навіть у останні секунди, непомітно віддав би з кошиком. Нехай би й губки надула, трохи образилася, але з часом би пробачила, вона ж добра.
Вони заходили у вагон, провідниця посміхнулася,
-Ну - ну… однокласники!
Марина здивовано подивилася на батька, поспішила за ними.
4
По приїзду у місто, Олена з Мариною зайшли в магазин. Дівчинка така ж говірлива, як тато. Майже весь час посміхається, в подарунок вибрала плед з пелюстками ніжно - рожевого кольору,
-Оцей візьмемо, їй пасують світлі тони, вона обожнює в'язані речі.
За хвилин п*ятнадцять, таксі зупинилося біля багатоповерхівки.
Андрій розрахувався з водієм, звернувся до доньки,
-Ану давай, Маринко, веди нашу гостю, я так хутко не зможу, хоч і другий поверх, але йтиму останнім.
Євгенія Михайлівна привітно зустріла, не стримуючи емоцій, плеснула у долоні,
-Оце так гостю ви мені привезли! Оленко, дуже рада тебе бачити. Ви що в потязі зустрілися?
-Ні, мамо, ні! Зустрілися на платформі, от умовив тебе провідати.
Вручав квіти, поцілував в щоку,
-Вітаємо тебе дорогенька! Миру і здоров*я, щастя, добрих емоцій.
Маринка вручила подарунок,
- Бабусю, цей подарунок від нас усіх. Це щоб ти не змерзла…
Євгенія сама обійняла Олену та вітала, бажала здоров'я і прожити ,іще років п'ятдесят.
Євгенія ледь не просльозилася,
-От і добре! Проходьте, роздягайтеся. Разом накриємо стіл, будемо святкувати. Думаю в чотирьох буде веселіше.
У чужій родині, а ніби в своїй жаданій сім'ї, увага, тепла розмова. Євгенія цікавилася про життя на Буковині. Журилася за переселенців, які були змушені покинути свої домівки.За чаєм обговорювали останні події на фронті. А згодом, Євгенія все ж поцікавилася особистим життям Олени. Дізнавшись, що вона живе одна, скоса подивилася на сина, а він не відводив від Олени погляду.
Вечоріло… Олена сподівалася поїхати додому, про це в розмові попередила Андрія. Згодом він на якийсь час зник. Марина не відходила від вікна, побачивши авто, усміхаючись повідомила,
-Тато приїхав, таксі подано!
В електричці людно….Олена задивлялася у вікно. За прожитий день - не покидали дуики - Обіцяв приїхати, а чи й справді приїде? Хоч і говірливий, але підлості за ним ніколи не помічала. Але ж роки пройшли, хто знає, яким він став. Мають квартиру, авто, хоча й старенька «лада», але добре доглянута, на ходу. Найбільше втішало, що має свою справу, тримає магазинчик, продає мобілки, картки до них та іще дещо. Обіцяв влаштувати на роботу, в магазин »Квіти», що неподалік. Але ж їздити щодня дорого й не комфортно, хіба, що навесні погоджусь. Дивно, каже відколи немає жінки, більше нікого й не мав. Загалом чоловіки, що були одружені, швидко знаходять жінку для інтиму. А тут… ще я, дійсно бовкнула неподумавши - жінка на виданні, от халепа.
А час летить… позаду два тижні.
Вечір… Євгенія Михайлівна сиділа в кріслі читала книгу, в той же час чекала, коли син завершить телефонну розмову.
Нарешті двері відчинилися, він поспішав у ванну кімнату,
-О! Ти не спиш?
- Так.! Оце дивлюся на тебе, до пізнього вечора розмови по телефону. Ти напевно з Оленою щось плануєш, а зі мною не ділишся.
-А ти щось маєш проти?
-Та ні, це твоя особиста справа. Я буду тільки рада коли одружишся.
-Ти ж знаєш, я наперед ніколи нічого не кажу.
-Та все ж я хочу тобі порадити, якщо щось вирішиш, поговори з Маринкою, дівчинці скоро дванадцять років. Саме такий вразливий вік, не знати, як вона сприймає життєві переміни.
-Я знаю, не хвилюйся, все буде добре.
Наступного вечора, щільно закривши двері, Андрій розмовляв з донькою. Мати, ніби на голках сиділа в кріслі. Хвилювалася, може онучка плакатиме, чи про щось гучно заперечуватиме, але було тихо.
Минуло майже пів години… Андрій вийшов.
-Ну, що там сину?
-Все добре.Знаєш мамо, я так зрозумів, що діти які бачили жахіття війни, страждання людей, набагато раніше дорослішають. Вона мене уважно вислухала, усміхалася, задала лише одне єдине запитання чи можна Олену називати по імені та по батькові.
-І все?
-Так! Вона здається Петрівна, як мені пам*ять не зраджує. Я ж казав все буде добре. На добраніч!
Наступного вечора, Андрій повідомив Олені, що має намір приїхати..
5
До цієї пори, всі сімейні хризантеми Олена віддала до магазину, гроші за них мала отримати після продажу. Тішилася… вдома мала заначку, дещо придбала в магазині, намагалася приготувати гостинний обід.
Гостя чекала з електрички, а він завчасно приїхав автівкою, сигналив біля будинку. Почувалася збитою з пантелику, намагалася вгамувати хвилювання.
Тепла зустріч, усмішки, жарти.
На столі, у вазі сім червоних троянд, поряд пляшка вина, коробка шоколадних цукерок.
Після смачного обіду, Андрій й слова не промовив, що поїде додому.
Разом роздивлялися старий альбом, з деяких фото сміялися, згадували шкільні роки.
За вікном сутінки… він зазирнув у вікно,
-Оленко, я авто на обійстя зажену. Хто знає ніч є ніч, ще хтось непроханий поліз.Хоча й на автомобільну сигналізацію поставлю та думаю, так нам обом буде спокійніше.
Очі забігали, ніби шукали порятунку, тож не спитаю чому не їде, скаже випхала на ніч. Ото так гостинність! Від думок і самій стало соромно,
-Звичайно краще перестрахуватися. Навіщо нам неприємності.
За вікном ніч… не видно місяця й жодної зірки. Їм не завада, відчути те, чого не мали декілька років. Уста солодкі… міцніє пристрасть у поцілунках. Від кохання п*яніли, в судинах закипала кров . Вона ж розпашілася, подібна розквітлій квітці, тихо благала,- Ну досить, досить…
Ранок… Андрій міцно спав. Вона напівгола, проснувшись, поглинута думками про життя - От хризантеми, напевно їм завдячити, що маю того, хто до душі, від кого почуваюся щасливою.
Вмить спохватилась, а часом…ой хоча би без наслідків!
Дивилася на нього… а він такий жаданий, мужній і привітний солодко спав. Все ж у душі, подумки себе картала – Про наслідки обоє не подумали. Що ж буде далі?
Осінній ранок… сніданок, розмова, жарти.
Згодом прощання… від обійстя поїхало авто. А в її голові цілий жмуток думок, яких наразі важко позбутися. Все ж прибирання після гостя, відволікло. Згодом поспішила в магазин квітів.
Минуло два тижні…вона й не думала, що все так швидко вирішиться. Вечірнє спілкування по телефону - ніби по графіку. Та раптом звук сигналу авто,
-Ти десь їдеш?
-Та ні, приїхав ! Знаю ти вдома – у вікно поглянь!
-Оце так сюрприз! Ну, як метеор! Такий же спритний, як і в школі,- буркнула про себе.
На ранок… за вікном забіліло. Олена намагалася тихенько встати з ліжка, підхопивши одяг, зникла в кімнаті.
Поки одягалася, він уже одягнений стояв біля вікна,
-Оленко! Доброго ранку! Віники маєш?Я піду сніг змету зі стежки та з авто. Доки немає повітряної тривоги, будемо їхати. Збирай речі, валізи в багажник поставимо а сумку на заднє сидіння.
-Так- так! Я збираю! Тільки давай щось перекусимо.
Авто виїхало на трасу, набирає швидкість. На задньому сидінні сиділа Олена, вкотре роздивлялася на руці каблучку для заручин. Її таємне блищання раз –у - раз привертало увагу. Перед очима його ніжний погляд, у очах благання, відразу й запитання, -Ти підеш за мене?
Сполохана, відчувала гучне серцебиття, несміло відповіла, -Так! –
То ніби відбувалося уві сні. Позаду незабутній вечір… а вона наче знову бачить перед собою його погляд сяючих очей. Душа радіє, як у мирні, весняні дні. Серце наповнене натхненням, радістю і щастям. Всі сумніви відлетіли вдалечінь, дасть Бог війна закінчиться, попереду нове життя.
Андрій порушив мовчання,
-Ти чого задумалася? Не хвилюйся… по дорозі в село заїдемо, думаю твої батьки будуть раді нас бачити. Пару годин погостюємо, а там і додому. Не забивай голову думками, все буде добре!
На згоду кліпнула очима… поряд з нею сумка з букетом білих хризантем. Ніжно торкнулася пальцями голівки квітки -
– Мої квіти… мої ніжні хризантеми. Мої квіти - вісники доброти, любові й кохання, з вами я віднайшла долю.
Листопад 2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967131
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2022
Її зустріла, я гостинно,
От здивувала, тож невчасно ,
Хоча і лине час неспинно,
Але ж зайшла, така прекрасна.
Зима – панянка… білокоса,
Нараз щедроти розсипала,
Іде поважно, гляне скоса,
Не заперечиш, як принцеса!
Розсипа чари. Сніг іскристий,
Витає блиск у самоцвітах,
Вражає очі, чистий – чистий,
Як та веснанька, роси в квітах.
Ген- ген по полю, заметілі,
Здаля біліють у тумані,
Кущі шипшини посивілі,
У білосніжнім океані.
А ліс дріма, сніг зігріває,
Пелюшки срібні й смужки злата,
І жодна пташка не співає,
Не чуть класичної сонати.
Дивує тиша… насолода,
Панянці вітер - не перечить,
Яка ж чудова ця природа,
Її не хочу, я зурочить.
***
Стріла гостинно, так ведеться,
І чи надовго - не спитаю,
Кофе чи чай, завжди знайдеться,
Тож радо й щиро привітаю.
20.11.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966837
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2022
Журливий ранок за віконцем,
Я не зустріну ясне сонце,
Нині змальовую картину,
За вікном кіт, ліг біля тину,
Уполювати мріяв мишку.
А зверху шифер – парасолька,
Вже не мокріє голівонька,
Йде дрібний дощ, у пізню осінь,
Зрання у сірих тонах просинь.
Мишка у нірці спочиває,
Чи відчува, чи точно знає
Щоб не потрапити в пригоду,
У цю гидку, сиру, погоду,
Тож вихід є - краще дрімати,
Щоб цього клопоту не мати.
27.11.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966759
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2022
О, Боже - Боже, ти вчиш любові,
Я ж не знайду правдоньки у слові,
Ти вчиш пробачити, жаль, не в змозі,
Коли рашисти, знов на порозі.
Убивці - злодії, погляд з - під лоба,
У очах ватра, ненависть, злоба,
За що спитать, що в кожній хатині,
Хтось усміхнеться малій дитині?
Чи заспівав доні колискову,
І що розмову веде казкову,
Опис і фото про Україну,
У вишиванках дружню родину,
За усі війни і голодомор,
За пісні й мрії творили терор,
За що, скажи, знущалися вони?
Нема у душах тепла і весни.
Й нині знущаються і вбивають,
І діточок,малих відправляють,
У чужих сім’ях безлад, пиятство
У тих краях, не гніздиться птаство,
І там не знають правил любові,
Одні лиш мати, при кожнім слові.
А що попи, рашистські не знають,
Законів тих, зате статки мають,
Жаль продаються за гроші мілкі,
Чи не ляка, розплата за гріхи?
Хіба не прийде?Я знаю й вірю,
Лише тобі Всевишній повірю,
Що прийде час, буде перемога,
Хоча болюча, довга дорога,
Козацький рід, ніяк не зганьбити,
Віра й надія - зможем вижити.
Нехай без газу й навіть без світла,
Та Україна, як цвіт під вітром,
Спроможна стримати негаразди,
Єднання, мир… між людьми назавжди!
У майбуття віра і в свободу!
***
Сьогодні ми запалимо свічку пам'яті, вшануємо
Невинно убитих та померлих від голоду.
26.11.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966654
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.11.2022
Який наш світ… осяяний, мінливий,
Де радість, мрії, досягають небес,
Здавалось тут, народ завжди щасливий,
Якби ж не злий, жаль, нині сусідський пес.
Із ланцюга, скажений зірвавсь, гарчить,
Ніби в упряжці, злобне стадо веде,
І вкотре хоче, нас, українців вчить,
Якою мовою говорить, як жить.
Ми ж зовсім різні! В жилах козацька кров,
Святая місія - здолать ворогів!
Козацький дух, патріотизм і любов,
Придають сили, як батько заповів,
Слова » Борітеся і поборете!»,
То віра в краще й надія в майбуття,
Світле і мирне! Ви - як пси здохнете!
Оркам ніколи не буде співчуття!
Ми відвоюєм, землі ! Вони наші!
За зло, за наших воїнів – героїв,
Давно пора, пізнать життя в параші,
За всі страждання, що ваш ( цар) накоїв!
Навіки знай! Наш народ - не зламати!
Земля свята, повна життя і добра,
На захист завжди, ми готові встати,
Бо Україна, на всіх у нас одна!
06.11.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966305
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2022
Пора осіння…
Густий туман, як шаман, розлігся над землею. Вона дрімає, хоча багрний світанок давно зник. Все піднебесся сповила сіра пелена, не пустила сонце на свій трон. Воно напевно вже й проснулося, але не потішить золотим сяйвом, теплом.
Ранковий час збігав…
Молодий дубок чекав днину, щоби добре роздивитися навкруги. Який дивний цей світ?! Не міг второпати, чому все змінюється? Вночі холодний вітер розгулявся… загубився спокій. Гілки старої сосни, раз - по- раз торкалися його тоненьких гілочок, листочків. Звісно помітив, за кілька днів листочки пожовтіли. На розчарування, від частих дотиків, деяке листя спадало донизу. То різко, то метеликом злітало і плавно припадало до землі. А може це від вітру, задумався дубок. Не може пригадати, щоб такий гучний шурхіт і шелест відбувався влітку. Навіть тоді, коли з- за лісу блискавка стрічками розрізала небо й гучний бій барабанів лякав птахів. Сполохані… ховалися під дерева й кущі. Згодом бій переходив у гуркіт, втопився в ставку. Той став – красень серед долини, недалеко. Одна за одною прозорі хвилі виграють, плескаються до берега, а серед ставу вітром рябить воду…
Він задивлявся на сосну, про себе шепотів ,–Ото тітка - сосна, ба яка виросла! Крислата, з гострими голками, ще й така зависока, ніби, аж до неба. Їй добре, бачить більше й далі. Хіба ж тут непозаздриш … А чи я колись буду таким? За мить себе втішав , -Добре, що я на горбочку, теж далеченько бачу і став, і довгу греблю, що впирається в пагорбок. Правда раніше пагорбок зеленів, а нині ж рудий, до невпізнання.
Із греблі шум води інколи заворожував, він порівнював його з вітром. Ранком і ввечері гучніший. А вдень шум зовсім інакший, зливався з вітром, з шарудінням трав і пташиним співом. Вночі ж, ніби все зачароване зоряним небом – дрімало. Коли небо вкрилося хмарами - навіяло сон, той шум, як звуки тихенького дощу, що заколисували, мов малу дитину. Приємні миті сприймав, як подарунок, тож виріс на узліссі. Із заздрістю дивився на пару білих лебедів, що плавали в ставку, біля рудого й молодого зеленого зілля. Їм добре вони вдвох, напевно веселіше. Мені теж було весело, захоплював мелодійний пташиний спів. Вдихаючи свіже повітря весни й літа, з гарним настроєм підростав у звуках чародійного оркестру. Недавно птахи гомоніли про осінь, десь зникли. Лише інколи з лісу почую одиночні звуки. Правда деколи зграя горобців навідається, цвірінчать і згодом кудись летять. Так дивно, чому все так відбувається? Без птахів зовсім сумно, ще й листочки гублю. А тітка - сосна здається стала ще краща, голки налилися зеленішою окрасою, чується запах свіжості, хвої.
Враз шурхіт відволікає від думок. Неподалік, у листі копошиться білка.
Ова! - йому хотілось їй сказати,- Красуня, там що шукаєш? І гілочками, ніби хотів до неї дотягнутись та враз завмер, кілька листочків впали донизу. Білка ж , лиш позирнула скоса, за мить опинилася на сосні, між гілок хвостик замеготів й десь зник. Йому вже кілька раз доводилося її бачити, весь час така спритна, щось шукала й хутко зникала.
Вечоріло… дубок засмутився. Легенький вітер злегка здіймав останні листочки, йому хотілося кричати , - Ой-йой, не руш! Зовсім оголиш, не хочу, щоби знову було холодно. Мені ж до душі, сонячні золоті,ніжні промені, які дарують тепло. І чого це так рано стемніло?
Глянув довкола, в піднебесся. Що ж коїться, такі чорні хмари? Що знову дощитиме? І навіщо… вже й так деінде змарніле, почорніле листя .
За кілька хвилин ніби сон підстерігав його. З неба летіли біленькі сніжинки. -О, дивина! - Тільки й міг подумати -Ба, як літає, що це?-
Йому здалося , що й він з ними летів. За якусь мить стало тепліше і він заснув.
На ранок вся земля покрита білим пухнастим снігом. Тиша,… вітер сховався, дрімав серед долини. Сонячні промені торкалися сосни, на кожній гілці купки снігу. Сніг іскрився тисячами самоцвітів, вона раділа новому вбранню. А став ніби застиг, сповитий білою рядниною. Але дубок, цієї краси уже не бачив. Він спить і бачить сни, потрапив у казку де весна й літо і щебетання птахів.
18.11.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966232
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2022
Осінні днини, уже і сніжить,
Сумні новини, під серцем щемить,
Як зупинити, жахіття війни?
Біль і печаль, так холодно мені,
Я прихилюся, низько до землі,
Душа благає… звернусь до Бога,
Донизу глянь, я ж твоя небога,
Зверни увагу на Україну.
Спаси, помилуй….кожну дитину!
На жаль, везуть, далеко в чужий край,
Там сніг й пала червоно небокрай,
Криштальні роси і холодний лід,
Воно ж бідненьке, пізна скільки бід!
А може їм, вижити не вдасться,
Не доведеться пізнати щастя?
А дім рідненький і взимку гріє,
А чи забуде? Чи ще помріє?
Як зірка в небі, засяє мрія,
Пітьму в душі, розвіє надія,
Віднайти неньку і шлях додому,
Під крилом тепло, щасливий вдома,
І стерти з пам’яті страх, тривоги,
В обіймах радості і любові,
Відчути спокій, на міцнім плечі.
Гучне ридання, як крик лелеки,
- Ти де матусю? Чом так далеко?
Здригання, жах, знову серед ночі,
- Наснилась мама, побачив очі.
Вже й сліз нема, у очах мов пісок,
Посеред люду тихий голосок,
Луною миттю, десь зник у пітьмі,
-Матусю, люба, тут так зле мені!
Так під ридання, потяг стука в такт,
На губах сльози солоний присмак.
В країні темряви, що можна ждать?
Думки блукають. Чи могла віддать?
Ні, не повірить, бісам, це не гар,
Вони ж не здатні жити без сто грам,
А мова в них, соромно сказати,
У словах злість і повсякчас мати.
А погляд, проймає, аж до кісток,
Сховатись де? Знестися б до зірок,
Спинити потяг, шкода, не в змозі,
Чи кудись вистрибнуть по дорозі?
Та бородатий лиходій слідить,
Як звір безжалісний, весь час глядить.
Що ж залишається, малий дріма,
Йому біднязі і виходу нема.
А той, що старший,у вікно зирить,
Дівчинці з косами, щось говорить,
Вмовляє вірити в перемогу,
Надія вернуться всі додому!
В обіймах неньки, в теплі й любові,
Подих життя, пізнають на волі,
Пам’ять не зітре,страхи, тривоги,
Пройдений шлях, болючий, задовгий.
Душа мов пташка, шука свободи,
Здолати здатна усі негоди,
Туди де мир, де немає болю,
Де рідний дім, мати кращу долю.
А поки ж потяг, взяв курс на сибір,
Чи жити вдастся? Бо ж чужина - вампір,
Зробить слабким, знесиленим життя,
Буде страждати зморена душа.
Благаю Боже, спаси сиротину!
Й кожне дитя поверни в родину!
17.11 2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965907
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.11.2022
1
Сонячні промені торкалися землі….
Марина, злегка примруживши очі, вийшла з літньої кухні. Окинувши поглядом обійстя, про себе тихо,
- Пішла… ох, голубко моя, що ж ти вирішиш та коли, але ж час так швидко летить.
У світлиці сонячно і тихо. Серед кімнати круглий стіл, покритий білою вишитою скатертиною. Посеред столу, в скляній вазі стоять білі троянди. Червоні кетяги калини, з зеленими листочками, вишиті на скатертині, підкреслюють красу, ніжність кожної квітки.
Переступивши поріг, їх відразу помітила. Ледь посміхнувшись, майнула думка - О! Ба, навіть букет розв'язала. Так красиво, вміло розділила їх, не те, що раніше. Було всуне квіти в банку й скаже, - У вазу потім поставлю. Згодом і додому поїде, так їх і залишить.
Затаївши подих, маленькими кроками, підійшла до спальні. Від здивування, аж закліпала очима. Тихе схлипування приголомшило стару. - Оце так - так! Те що відбулося і справді на краще. Пташечко моя, може корисно й поплакати, скоріше в собі розберешся.
Навшпиньках вийшла з кімнати. – Ні -ні, зараз краще не чіпати!-
Проживши життя, багато чого навчишся. Часто згадувала своє життя прожите разом з батьками чоловіка. Колись, щось і сказати треба, а колись і змовчати. Життя, як річка, то повноводна,то замулюється, То швидкий потік води, а то ледь помітний, всього буває.
В літній кухні ледь привідчинені двері… по обійсті розносився запах смажених котлет. Неподалік, кіт вже насолоджувався своєю порцією.
А пес, раз - у – раз ревниво позирав у його сторону, ловив запах. Все ж втішався своїм частуванням, кліпаючи очима, лапами тримав кістку, вгризався в неї.
- Ну от, здається вже обід готовий, що там… встала моя пташка, чи спить, чи просто вилежується ?
Не встигла й подумати, як двері відхилилися. Між дверима і луткою показалося обличчя Дарини. Вона ніби й намагалася посміхнутися, але погляд і вирази лиця мінялися бистро. Ніби боролася сама з собою, намагалася приховати, що в неї на душі.
Марина зробила вигляд , що не помітила її стурбованості,
- Гайда, пообідаємо та піду приляжу, хочу відпочити. Ти ж додому завтра їдеш…
-Ні! – Поспіхом перебила, - Я пообідаю і йду на автобус. Вдома достатньо справ. Ти казала, що маєш сало передати волонтерам…..
- Я не забула. Он у кутку, бачиш банки.
- Що дві даєш?
- Так, що є те й даю. Може банку огірків візьмеш, думаю донесеш.
Нехай хлопці на здоров*я їдять, сало - сила, а огірочки до якоїсь каші, важко їм там. Хоч якась поміч від мене.
- А ми з мамою перечислили гроші на рахунок допомоги. Оце хотіла тобі сказати, до нас у офіс знову приходили волонтери, мене до себе запрошують. Кажуть, зараз дуже скрутно, не встигають все зібрати.
Марина, аж здригнулася, похололи ноги,
- А мовчала…. як сніг на голову! Що підеш?
Покищо міркую… навіть батькам і Миколі не казала. З тобою все простіше, без істерики. Час покаже….
З села до траси дорога встелена вапняною крихтою. Деінде виямки і калабані води.Час від часу автобус погойдувало, Дарина задумливо дивилася у вікно.Чи то зелененьке поле, чи посадка, чи вряд кущі шипшини і глоду - мелькали, залишалися позаду, їй було не до них. Згрібала всі думки до купи - Мабуть в моєму житті розпочнеться нова сторінка.
2
Микола , захистивши дипломний проект, попередив керівництво, що викликають у військкомат. Якщо диплом не вдасться забрати, то хай хоч довідку дадуть, про закінчення вузу.
Вночі пройшов густенький весняний дощ… Вздовж дороги широка стежка до військкомату. По ній калюжі, то маленькі, то більші. Дарина йшла по стежці… здаля, горобчики зграйкою перелітали з куща на кущ, з дерева на дерево. Знову й знову скакали по молодій травичці, підлітали до калюж. Горобці жваво підіймали крильця, розпліскували воду.
А по дорозі, раз – у - раз в сторону військкомата їхали автівки.
Вона притишила ходу - Як цих малих пернатих обійти, щоб не злякати, хай би насолоджувалися своїм купелем.
Та лише мить, цвірінькаючи, горобці хутко покинули калюжу. Ніби даючи їй дорогу - йди сміливіше, ми тобі не завада.
Вже й настрій покращився, від думок, недоспаних ночей в голові гуділо
-Восьма ранку, може вже Микола там? Може я запізнююсь? –
Вкотре поглянула на телефон. - Ні здзвінка, ні СМС, що ж далі?-
Та зажавши в руці телефон, ніби долинули чиїсь слова - ти сильна, якщо кохає, то подзвонить….. Навіть озирнулася,- Тю що це?
Вона майже пів години вистояла біля входу до військкомату, але Микола не йшов. В коридорі людно й гучно, кілька раз піднялася на другий поверх, його шукала очима. Хтось поглядав у її сторону, а хтось і не помічав, вона ж вирішила чекати стільки, скільки треба, хоч і до вечора.
Минуло ще з пів години…. біля брами, помітила його постать. То ніби сонце пройняло все тіло, кинулася назустріч.
- Миколо! - здригнулися плечі.
За мить у його обіймах. Глибоко перевівши подих, ніби ковтнула кілька сльозин. Ховаючи обличчя на його грудях, прошепотіла,
- Я так хвилювалася,так хвилювалася, а ти…
- Помовч,не треба ятрити душі. Ти ж знала і ми з тобою на цю тему говорили. Все, що відбувається - на краще. Як і всі інші, я маю виконати свій борг перед Батьківщиною.
Розчервонілий, збуджений, Микола вийшов з військкомату,
-У нас є цілих два дні! В суботу з речами на відправку….
Шалено гупотіло серце – два дні … так мало… - Ця думка її вибила з колії, ледь чутно зітхнула. Враз опинилася у його ніжних обіймах,
- Йдемо! У нас мало часу, тож використовуємо його якнайкраще!
Як і раніше, вони йшли взявшись за руки, обходили калабані. Позираючи на сполоханих горобців, посміхалися один до одного, розмовляли.
Вона ловила кожне його слово, його розповідь про захист дипломної роботи відволікла від сумних думок. Які вкотре намагалися нею заволодіти.
Він відчував її хвилювання, особливо, коли повідала про свої наміри допомагати волонтерам.
Доволі здивований її рішенням, все ж підтримав,
- Думаю твоє рішення правильним.
- А чому й ні, роботу не покину, у вихідні дні цим займусь. Он у селі вже є переселенці, люди бідкаються, війна. Бабуся дві банки сала передала , ще й вінок часнику і банку огірків. Бачиш, люди об*єдналися, кожен хоч чимось хоче допомогти армії.
Як тільки розмова торкалася війни, відразу сумні погляди, в розмові паузи. Вони підходили до п*ятиповерхового будинку. Біля її під*їзду темінь.
-Напевно знову хтось лампочку розбив, - мимоволі кивнула рукою.
- А нам і так добре, хіба ні? Ніжний дотик до її вуст, ніби до пелюсток квітки, заворожив у довгому поцілунку.
Повернувшись додому, Дарина довго не могла заснути. Ніби й досі відчувала його ніжні обійми, довгий поцілунок. Ні, це вже не так, як раніше, по- іншому, це що кохання?
Наступного вечора, вони теж були разом. Але недовго, Микола зустрів її з роботи і поспішив на автобус. Перед армією мав намір з*їздити в село, зустрітися з родиною.
3
Перед дзеркалом крутилася Дарина,
- Ну, от здається так буде гарно! Мамо,Ти не бачила мого зеленого шарфика?
- Подивися в комоді, у верхній шухляді. – підходячи , сказала мати й продовжила,
- Передавай вітання Миколі. Хай Бог оберігає, хай легкою буде служба! Нехай удача стане його вірною супутницею..
-Добре мамо… останній вечір. Навіть не віриться що поїде… як я без нього буду? Найбільше хвилююся - тільки б війна закінчилася!
У кав'ярні гучно лунає музика. Народу, як комах… сміх, гучні викрики, веселі погляди. А між закоханих пар, справи доходили до обіймів і поцілунків.
Ніхто й ні на кого не звертав уваги, у компаніях, вся увага до своїх.
Життя вирує, що сказати! Хоча й проблем, як кажуть вище даху, але український народ уміє не тільки працювати, а й відпочивати.
На столі пляшка вина, на тарілці акуратно і щільно викладені скибочки лимона, поряд шоколадні цукерки в коробці.
Микола , наповнюючи вином келихи,
-Ну, що, якщо більше нічого не хочеш замовити,чого чекати, давай відсвяткуємо моє закінчення вузу. За диплом, мені сказали, не має чого хвилюватися, отримають батьки.
Дарина з насторогою дивилася на хлопців у військовій формі - Хто вони? Чи прямо з фронту, чи просто так вирядилися, щоб похизуватися -
Помітивши її погляди, посміхнувся, прошепотів, на вухо,
-Не дивуйся, напевно хлопці мають відпустки. Мабуть після лінії фронту… відриваються по повній. Ти ж знаєш, там буває дуже гаряче….
Зненацька, чоловіча рука прилягла на його плече. Високий, засмаглий чоловік у військовій формі зацікавлено дивився на Дарину, водночас звернувся,
- О! Оце так зустріч! Миколо скільки літ не бачилися!
Дарина злегка почервоніла, здивовано позирала, ніби чекала пояснення, хто це?
- Романе! А ти,що може з передової?
-Тихо… такі справи, я тут з друзями. Останній день відпустки, вирішив у кав'ярню навідатися. Бачу і ти тут, не забув наші зустрічі. Шкільні роки – чудові! Ото було безтурботне життя.
- Присідай, на соромся! Романе, випиймо, я у вівторок захистив дипломний проект, оце прийшли відсвяткувати.
За мить Микола приніс келих, наливав вино. Помітив, що Дарина намагалася тупо дивитися на стіл. Цікаво, що тут сталося за кілька секунд?
Роман ніби їв її дикими блискучими очима. По натурі такий хлопець, що за словом у кишеню не полізе,
- А очі! О, ці очі! То ніби очі мавки! Зелені очі, нагадують коштовні смарагди. І чий же це скарб?
-Ну, Романе, як завжди, ти в своєму стилі! Спокусник , здається в школі тебе дівчата так називали.
- То хто ця панянка? Як її звати?
Дарина відчула незручність, тепла кров підступала до обличчя. Вона ладна була крізь землю провалитися. Наче не п*яний, навіщо стільки уваги?
-Так- так, досить компліментів! Знайомся, це Дарина - моя дівчина!- сказав Микола, намагаючись приховати своє незадоволення.
І продовжив ,
- А ти хіба неодружений?
- Ні! Я тому й пішов до війська, щоб від орків захищати наших дівчат! Вони ж у нас найкрасивіші!
Микола дав зрозуміти, що це його скарб, ближче до неї переставив стілець, присів. Злегка обіймаючи, поклав руку на плече.
Вона полегшено перевела подих. Як добре , коли відчуваєш підтримку, коли в тебе є той, хто може захистити.
Роману нічого не залишалося, як сприйняти все, як є. Весело сказав,
- Ну що ж, за твій диплом! За вас закоханих! І Дай Боже миру нашій Україні!
Залпом випив вино… дольку лимона підніс до уст. Різко піднявся з стільця, кивнув рукою, на ходу голосно сказав,
-Все друзі, я пішов, бачу на сьогодні, для мене досить! Па - па!
4
На годиннику майже двадцять друга година. Після кав*ярні, обійнявшись,тихою ходою добралися до її будинку.
Дарина порушила мовчання,
-Дякую за чудовий вечір! Закінчилися наші прогулянки, попереду в тебе нове життя. Куди пошлють не знаєш?
- Та ні, я тебе до дверей проведу…
У під'їзді тихо, підіймалися не поспішаючи. По сходах, кожен крок відгукувався луною в вишині. Нарешті знову тиша. Біля квартири, схилився над нею, в поспіх натиснув на кнопку дзвінка.
Враз зніяковіла, почервоніла,
-Але ж мови не було, що ти до нас зайдеш!
- Тепер є!
Одночасно відчинилися двері. На порозі стояв батько Дарини,
- Надіє, а до нас гості. Заходь - заходь Миколо! Давненько не бачилися.
Микола задоволений від теплого прийому, з усмішкою поглянув на Дарину, пропустив вперед. Переступив поріг квартири,
- Та ні, ви не хвилюйтеся, я лише на декілька хвилин.
Дарина трохи розгубилася… за ці три роки, у них він був лише два рази. Одного разу, домовилися піти в басейн,чомусь не було інтернету, мусив піднятися до квартири.Тоді і випала нагода познайомитися з її батьками.
А згодом, приблизно через рік, після мітингу в парку, у День Незалежності, разом чаювали.
Надія вийшла з кімнати, привіталася й відразу запропонувала випити чаю. Але він відмовився.
- Я … оце зайшов, можна сказати попрощатися. Може Дарина й не говорила та я завтра з речами на відправку. Диплом захистив, викликали у військкомат, не наполягали, але запропонували пройти строкову службу. Мені ж не вісімнадцять років, я вже давно мав відслужити. Нині такі обставини,треба йти. Треба захищати Україну. Нас декілька чоловік , мають відправити на навчання в військовий округ. Зо три місяця навчань, а далі буде видно. Нам би війну закінчити, правда Даринко, а тоді можна й весілля зіграти.
Оце так видав! Ледь не вирвалося з її вуст. Здивувалася, несподівано почервоніла. Її красиві очі , ще більше округлилися, зволожніли й заближчали.
Надія помітила реакцію доньки, хотіла щось сказати, але Микола випередив її ,
- Вибачте вже пізно та й мені час іти. Я радий вас бачити, не зміг же поїхати не попрощавшись.
Рукостискання, прощання, побажання.
Повертаючись до виходу,злегка хвилюючись,
- Бувайте здорові. Доброї ночі вам! Думаю все буде добре, побачимося.
Дарина за собою причинила двері, в під*їзді майже темно.
Ліхтариком з телефона водила по стінах,по сходах,
-Не поспішай, йтимеш по сходах, добре дивися під ноги. Завтра побачимося.
Тільки в обіймах можна відчути її серцебиття, вгамувати хвилювання.
– Даринко, ти ж знаєш, я не багатослівний та хочу, щоб ти знала, я тебе кохаю ! Дочекайся мене! Я побачив твої блиски в очах,ті зірочки, які давно чекав. Зізнаюся, сумнівався, що ти мене кохаєш, але серце підказує, ми маємо бути разом. Ти для мене найдорожчий скарб, найрідніший на всьому світі. Нам треба набратися мужності і терпіння, прийде час, будемо разом. Нам би війну закінчити. Бережи себе!
Легкий поцілунок у ніс, в щоку,
- Ти красунька! Я пішов!
Обережно спускався по сходах - Ну нарешті наважився. Видно не чекала,а може вже геть заморилася чекати. От довбур, а я сумнівався.
Від думок на душі полегшало… спішив додому.
Місяць уповні… дивний стан душі. Занепокоєння, смуток, безпорадність. Емоційний день, вплинув на сон Дарини. Скільки хвилин, стільки й думок. Довго крутилася в ліжку, заснути вдалося тільки під ранок.
5
Похмурий весняний ранок… ранок тривог і хвилювань…
Біля військкомату збиралися люди. Гучні розмови, настанови, обійми, прощання, поцілунки.
Микола ніколи не любив довго прощатися. Сумні погляди, сльози… навіщо душі ятрити і комусь, і собі. Хоч і нелегко було умовити батьків, щоб не проводжали та це йому вдалося. Адже вони знали, що проводжатиме Дарина, тому й не дуже наполягали.
Біля входа в будівлю, взявшись за руки, вони стояли навпроти один одного. Ніби вже все було сказано,тільки зустрічалися поглядами, бентежили свою кров.
Важко вгамувати передчуття страху, напруги, хвилювання, але в цей час треба взяти себе в руки, мені б тільки не розплакатися - подумки умовляла себе Дарина .
За кілька хвилин під*їхав автобус, миттєво відчинилися двері. Несподівано , з рупора пролунав хриплий голос, призовників запрошували у автобус.
Дарина декілька раз важко перевела подих, по щоці котилася сльоза.
- О ні - ні, тільки не плакати! Люба моя, а ну подивись на мене.
Обійми… в щоку поцілунок,
-Ти сирість не розводь, це ж весна, не осінь.
Вона кинулася до нього, обома руками охопила за шию,
- Миколко, я кохаю тебе. Бережи себе! Я буду чекати.
-Даринко… все буде добре!- звільнився від обіймів,
- Ти ж сильна! Ми сильні! Все буде добре, я пішов!
Важко усвідомити, що нас чекає далі …. ковтаючи полинні сльози, поглядом проводжала автобус.Тільки тепер по - справжньому зрозуміла, ким насправді він є для неї.
6
Цієї ночі й Марині не спалося. Вчора , в останню путь провели молодого односельчанина. Люди гомоніли, він кулеметником був. Скорбота ятрить серце й душу. Смутні думки про рідну землю, про життя, про родину.
З самого ранку господарювала на кухні, з приймача слухала новини з фронту. Після почутих новин, присіла на стілець, витирала сльози,
-Ой, Боже – Боже, що ж це коїться? Війна - це ж зло. І що це за держава, що жодного століття мирно прожити не може.
-О! Мати Божа! Діво Маріє, глянь на нас з неба! Спаси і помилуй наших воїнів від ворожих куль і снарядів. Зупини, ти цю рашистську навалу!
Читала « Отче наш» і вкотре хрестилася.
Раптово задзвенів телефон, не поспішаючи дістала з фартуха,
- І хто це так рано про мене згадав?
-О, Даринка, моя пташечка дзвонить, може приїде.
В телефоні дивний звук, схожий на шморгання носом, потім голос онучки,
- Бабусю! Він поїхав! Ти мене чуєш? Він поїхав …
-Ти, що плачеш? Ану візьми себе в руки! Хто поїхав і куди?
- Микола поїхав служити в армію. А, я ж його кохаю….
На устах забігала усмішка, - Ну от, нарешті розібралася в собі….
Присіла на стілець,
-Ото знай, що кохання не завжди радість, а й страждання, я ж тобі скільки раз тлумачила. Тепер молися Богу, щоб все було добре. І при розмові з ним, ні в якому разі не плач. Ти маєш підтримувати його, а не скиглити, як дитина. І коли він поїхав?
-Оце допіру, їх чоловік двадцять повезли автобусом.
В телефоні знову дивний звук… зв*язок перервався.
-Ну от і поговорили, зате відверто, - пробурмотіла Марина.
Повернулася до ікони,
- Ну, що ж поїхав,так треба! Хай Бог йому допомагає.Нехай доля буде прихильною до нього. Дай Боже дожити до перемоги. Щоби всі дітки поверталися додому живими і неушкодженими.
Минуло майже пів року….
За цей час кривава війна завдала багато горя і біди Україні. У місті часто лунали сирени, нагадували про війну. Помітно побільшало й переселенців.
Дарина розривалася між роботою в офісі і в Центрі з біженцями. Одна розрада поспілкуватися з Миколою. Він служив на кордоні з Польщею. Не раз підстерігає думка поїхати до нього, хоч на хвилинку побути в його теплих обіймах. Але він умовляв, що нині не до побачень, треба трохи почекати. Його часті дзвінки, майже щоденні СМС, ніби сонце - придавали сили і віри в майбуття.
Останні новини з фронту окриляли її, наші війська пішли в наступ. Кожного вечора, готуючись до сну, подумки твердила собі
-Ми переможемо! Все буде добре! Микола приїде і ми обов*язково одружимося. А поки що … і справді треба набратися терпіння.
Жовтень 2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965426
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2022
Хазяйнує листопад,
Одягнувся в теплий одяг,
А у небі зорепад,
За мить, дуже дивний погляд.
Де це хмари,? От дива!
Враз до вітру, промовляє,
А чи так, часто бува?
Осінь що, знову дрімає?
Не порядок! Дам наказ,
Її маєш розбудити!
З нею в парі, станцюй Джаз,
Постарайся подружити.
Я люблю… темні хмари,
Посвищі, хай погуляють,
Нехай дощ, проллє чари,
Хай листочки політають.
Земля –диво. У красі,
Нехай осінь змінить одяг,
Снять листочки, у росі,
Хоча й буде сумний погляд.
Має буть, все до діла!
Як мороз, приліг легко,
Аж іскрить… фарба біла,
Тож зима, уже близько.
Ти виконуй, наказ мій,
Аж насупив чорні брови,
І перечити не смій!
Я пройдуся... до діброви.
07.11.2022р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965243
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2022
Похмурий ранок…Тускніють росинки,
Наче застигли, на якісь хвилинки,
Й мої думки, блудять у сьогоденні,
По небу спалахи, блиски вогненні.
Душа схиляється… до одкровення.
Долоні скластиі, прикласти до грудей,
Можливо й варто, сьогодні без ідей,
І три дні поспіль,без них залишитись,
Нині затемнення, з усім змиритись,
І до Всевишнього нам помолитись.
За наших воїнів, смілих героїв,
Нехай почує, прохання народів,
Нам допоможе відвоювати волю,
Щоби нарешті, мали кращу долю!
Щоб небо чисте й колоски по полю!
08.11.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965037
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2022
Не відпущу, повір мені!
Коли ти там, а я, ось тут,
Навіть у ці, тривожні дні,
Давно війна, бої ідуть.
Слова рашистські ніби ртуть.
Від безнадії і безсилля,
Страждають душі… навіть мруть,
Коли ж скінчИться, свавілля?
Блукає злість, поміж смертей,
Хоч і тікають та гребуть,
Усе підряд. Таких гостей,
У дім й за стіл, зовсім не ждуть!
Наглість - свобода терору,
Малеч – сестра всій підлоті,
Та, як спинити потвору?
Скоріш втопить би в болоті!
Щоб жаб та червів скормили,
До нас забули дорогу,
Щоб всі непотрібом, згнИли!
Пробачить ні! Нема кого!
Підвал, мокреча, чорна цвіль,
Я сильна, витримаю, знай,
Бажання в мене, в тебе ціль,
Скоріш звільнити рідний край!
Думки, весь час з тобою я,
Від куль, снарядів захищу!
Молюсь за тебе. Збережу,
Надію й віру в майбуття!
Бог подарує, нам життя!
28.10.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964837
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2022
Дощик крапав, враз, хлюпоче,
Показати... жвавість, хоче
Такий спритний, хоч дрібненький,
Ще й до всього холодненький.
Я знов зранку зажурився,
Адже він не зупинився,
Краплі скачуть по стежинці,
Веселяться, мов у танці.
На жаль, смутком оповитий,
Тож сиджу, вкотре закритий,
Мені б десь, чобітки взяти,
То б пішов, я погуляти!
Так шкода", старі замалі,
Тому й сумно в осінні дні,
Дощик хлюпа,тихо хлюп – хлюп,
Ніби шепче - вдома побудь.
04.11.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964667
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2022
1
Звечоріло… Сонце сідало за обрій, на Тернопіль опускаються сутінки. З піднесеним настроєм, із дипломатом у руці, Микола прямував знайомою стежкою. На якусь мить зупинявся, любувався краєвидом і знову йшов далі. - Ну от, весна сили набралася, щось розпускається, а щось уже й квітне, краса!
Будинок на околиці міста, він тут народився, виріс. Може хтось і не любить околиць, але тільки тут відчуває спокій, комфорт. Буйні сади, виноградники, кущі сімейних троянд, дарують неповторну красу. Насичені, свіжі аромати весни надихають до змін, до чогось нового, невідомого.
-А чому би не потішитись, у вівторок захищу дипломну роботу, буду вільний. Ото Дарина радітиме, але поки що, хай це буде секретом.
Усміхнений, переступив поріг, мати займалася в*язанням. Враз покинула спиці,
-Ну що синку?
-Не хвилюйся, все добре! Я записаний на вівторок. Два дні можна відпочити. У мене все готово, не хвилюйся, ти ж знаєш, я відповідально відношусь до навчання.
Зі сльозами на очах, кинулася обіймати,
-Ой синочку, тебе викликають у військкомат. Повістка на столі в твоїй кімнаті. Сьогодні ранком принесли. Я пояснила, що ти маєш захистити диплом, сказали хай перезвонить.
-Ну- ну,чого плакати?! То вже добре, що передзвонити дозволили.
-Ой, синку, але ж війна почалася. Я в Польщу ледве додзвонилася. Батько теж мене заспокоює. Каже служити, це не значить, що відразу відправлять на передову.
-Так мамо, правильно він каже. Не плач, піду , півтора року відслужу, дивися за цей час і війна закінчиться. Ну, як не закінчиться, піду рідну землю захищати. Для того ми і є чоловіки. Ми ж козацького роду, така наша доля. Не хвилюйся, вистоїмо, все буде добре. А зараз... ти краще вечеряти давай, бо голодний, як вовк.
В хаті пахло травами. Запах м*яти заспокоював. Вона поглядала на сина, раз - у- раз перевела подих.
-Мамо, ти щось хочеш сказати?
-Хочу, але не знаю з чого почати.Ти тільки не сердся….
-Так… не ходи з пустим відром навколо криниці, набирай води та й мені дай нею насолодитися.
- Ото вже! Запам*ятав батьків вислів, що посміхаєшся?
- А чого кота в мішку ховати, там мишей немає…
Материнський, теплий, лагідний погляд вгамував його гарячкуватість.
- Ну добре,сину! Що у вас з Дариною?
- А хіба не знаєш?
- Знаю, що в тебе з нею дружба та й доволі давненько. Може вже й інші стосунки , може б одружився. Я домовлюсь, візьмете шлюб. А там дивись, дитятко народиться, хоч служитимеш та може недалеко.
Насторожено поглянув,
- А що вже пора?Мені ж лишень двадцять чотири роки.
- Я наскільки знаю, їй минуло двадцять два . Як для дівчини… пора…
Розслабився, він закинув ногу на ногу, дивився у вікно,
- Одружитися, а потім на службу? І не знати, що буде далі, адже наші відступають. Ні це не мій варіант. Мені ваших сліз з батьком достатньо.
- Ти пробач, це твоє особисте. Я зрозуміла, якби був упевнений в своїх почуттях, напевно б так не говорив.
-Та ні, вона хороша і красива, але характер, як перець пекучий. Хоча в неї бабуся дуже добра, завжди привітна. Онучка могла би успадкувати її характер, але на жаль. Треба час, треба подумати.
- Знаєш синку, це молодість. А вона завжди, як палаюче вогнище, в житті, з часом все інакше. Але я зрозуміла, вона тобі друг. Та кажуть дружби між чоловіком і жінкою не буває…Знаєш, вона може вважати по- іншому. В такому разі навіщо дівчині голову морочити.
- Думай, як хочеш. Стосунки між нами, не такі, як ти думаєш.
- Слухай сину! Не розривай з нею стосунки. Підеш служити, хоч подзвонить, СМС напише, тобі підтримка буде. Ти просто зараз не розумієш, що таке армія!
За мить мати спохватилась,
- А вона знає, що ти у вівторок будеш захищати проект?
-Ні… не хочу, щоб хвилювалася.Буде охати та ахати, як курка біля курчат.
Мати різко піднялася,
- Знаєш, виконай моє єдине прохання. Я би хотіла, щоб ти її запросив на вечерю. Хай би разом вас побачила, з нею ближче познайомилася. Якщо сумніваєшся, можливо я б тобі, щось підказала, порадила, побачила , як вона до тебе ставиться. Мабуть дівчині шкода, адже скільки часу з тобою водиться.
Прислухатися до матері? Важко перевів подих,
- Я зрозумів.Ну дзвонити напевно не буду, краще завтра ранком перейду до них.
Материнське серце ніби трохи заспокоїлось. Але ж давно на цю тему з ним хотіла поговорити.
-Ой мамо, зачекай, вона казала на вихідні поїде до бабусі.
- Тобі що туди вперше їхати, чи маршрутки не їздять? Я тебе зрозуміла сину. Знаєш, коли кохаєш, то ніби крила виростають. Ти б не розмірковував, а поспішив до неї,- тихо продовжила,
- Добре подумай, ще є час. На добраніч!
Довга зоряна ніч… ясна. У голові безладно снувалися думки, то засинав,то прокидався. Звичайно служба, це ще так собі, а от війна? Але чого поспішати?
І тут же сам себе заспокоював - Напевно всі матері поспішають одружити дітей, мріють побачити онуків. Та час покаже…
Ранок видався сонячним…Микола вирішив добре поснідати, купити квіти і поїхати до Дарини.
2
Ранок… чиста блакить. Привітне сонце сприяє пробудженню землі. Золоті промені торкаються, пестять кущ квітучого білого бузку. Бджоли, раз – у -раз, то відлітають,то знову прилітають до нього, з суцвіття, довкола розноситься мелодійне гудіння.
Біля будинку, розклавши на столі сухі стручки квасолі, на лавці сиділа Марина. Умілість, спритність рук, одна за одною із стручків на стіл падали квасолини.Тихо, ніби про себе гундосить якийсь мотив пісні. Вкотре, на голові поправляла теплу сіреньку хустку і знову повторювала все спочатку. А чому й не поспівати, хай хоч так, трохи себе потішу.
Ще вдосвіта до Бога молилась, за Україну, за рідний край, просила захисту від ворожої навали. У голові не вкладалося, чого почалася війна? Не раз, себе ловила на думці - Билися на сході, нехай би й билися,чого далі лізти? Порівняти наше життя, завжди в праці, трудолюбиві. А їм, ледачим, тільки б випити та закусити.
Згадала, як після закінчення торгового технікуму, відбувала практику в Саратовській області, в невеличкому районному містечку. Довелося й в селі побувати, в магазині проводила ревізію. Ото набачилася… того російського життя! Дерев'яні хати з кривими вікнами, трухляві сходи. Дивувалася, щоб потрапити в приміщення магазину, ніби треба пройти іспит. Пройти по таких сходах, можна руки - ноги поламати та й не тільки. Нікому, ні до чого нема діла! Чому б не полагодити? Дивні люди, чи такі байдужі, чи світ не люблять. А п'ють… о, то майже щодня, живуть, як у прислів'ї - « Ледачому завжди свято».
Вкотре майнула думка - Добре, що розвалився союз, хоч онуки поживуть. Шкода, що війна та може ненадовго.
Раптом відчинилися двері…
Дарина, в одній нічній сорочці, босоніж, потягнулася на килимі. Її довге русяве волосся обрамляло красиве обличчя, прикривало стрункий стан.
- От, що молоде! Онучко! Чи ти розум втратила?! Це ж не літо!
- Ой, бабусю, ти відчуваєш запах бузку? Аж дурманить! А бджіл на ньому, ну просто не злічити, ото трудівниці. Доречі… такі, як ти, встала ні світ ні зоря, відразу до праці.
- Ну досить теревенити! Йди вдягайся та сколоти нам чаю, м'ята й чебрець знаєш де. І ховай груди, обвіє клопоту не оберешся.
Дарина, розмахуючи руками, крутиться, як дзиґа, вже за мить повернулася в дім.
- Охо-хо….
Стара, вкотре задумалася за онучку. - Час заміж йти, а не йде,чого чекає? Життя… кожна мріє зустріти принца на білому коні. Але ж Микола не на коні та в перспективі, захистить дипломний проєкт, матиме гарну роботу. Одна загвоздка, в армії не служив, можуть призвати. Війна - біда, хоч від нас і далеко. Але ж, щоб воювати, треба пройти строкову військову службу.
Вона вже кілька разів намагалася прихилити онучку до відвертої розмови. А та ж хитра, як лиска, ще й гонориста, лиш всміхнеться, за мить з очей зникає, ніби її й не було.
- Тож не сімнадцять років, а вже двадцять два минуло, саме час діточок мати. Може б правнуків дочекалася, хай хоч одним оком побачити.
Від думок відволік сірий кіт.Взявся ніби нізвідки, здійнявши хвіст догори, треться об ноги, задер голову, пристально дивився в очі.
-Що прийшов гуляка?! Де шлявся два дні…. Охо- хо… мабуть прийшов пожерти?!
Переставляючи ноги, щоб часом не наступити на кота, прямувала до літньої кухні.
Скрип дверей… одна нога тут, а друга там, у руці тримала сиру курячу печінку,
- Марсе! От бісова душа, не скачи! На… їж, бо де ж будеш мати силу до коханок.
Печінка до вподоби, витягнувши голову в плечі, кіт почав жадно їсти.
- Та не спіши,бо ще вдавися, ніхто в тебе її не забере.
Тим часом, одягнена Дарина, гойдаючи ногами, сиділа за столом.
-Тю , здивовано протягнула стара , - Ба, каже тепло, а сама залізла в пуховик, чобітки взула. Та іще й на голу ногу…
-Та, я це… бабцю, з тобою трошки посиджу, допоможу, а потім хочеться, ще трохи полежати в затишному ліжку. Сьогодні вихідний, відлежуся, чи ти проти?
-Та ні, де ти бачила. Так, нині субота…. мені приємно коли ти поруч.
Стара позирала із-під лоба, добродушно всміхаючись, продовжила,
-Може щось цікавого розповіси….
Дівчина брала кожен стручок квасолі, нігтями намагалася його розчепити.
-О, ти так до ночі будеш теребити. Стручки сухі, тож лише добре притисни, побачиш.квасоля сама посиплеться. Певно забула, давненько зі мною не займалась такою справою.Дивись, а то твій чоловік і до самої ночі не дочекається борщу.
Злегка почервонівши відповіла,
- От, ти вмієш знайти тему для розмови!
-А, що? Чому й не поговорити. Поділись секретом, як у дитинстві,… в шкільні роки, пам'ятаєш?
- Так тож дитинство, школа. Ох і хитра,тебе напевно Микола цікавить,чи може хтось інший?
-Ну… не думаю, що в тебе інший є , не помічала.Тільки він поріг переступає. Відверто скажу, ох і балує тебе, то квіти, то цукерки.Ти ж не думай, що так весь час буде. Сімейне життя, це буденні дні, всього буде і радості, і любові й непорозуміння….
Дарина мовчала, замислилася, машинально, в руках перетирає стручки, задивилася на падаючу квасолю.
Марина ж жінка зважлива, стримана. В душу лізти силоміць не звикла.Як захоче поділитися, розкаже. Її ще й стримував запальний характер онучки. Іншим разом, як спічка спалахне та згодом відійде і вже підійде прихилиться до грудей, немов мала дитина.
3
Раптовий брязкіт заліза відволік від розмови. З буди виліз пес, позираючи на паркан, тихо скавулів. Пройшовши кілька раз вперед і назад, приліг. Водив очима, то до них, то до хвіртки.
Обоє здивовано дивилися на пса.
-0 ! Каштан,ти чого? Здається ми нікого не чекаємо, - голосно сказала Марина. Пес вкотре підняв голову, до чогось прислухається.
Саме в цей час, Микола, з букетом квітів, підійшов до паркану.
- Та то він щось так, напевно виспався, - весело сказала онучка.
Почувши її голос, пригинаючись, хлопець ніби прилип до паркану, не хотів щоб помітили. Уважно прислухався до розмови.
Дарина продовжила,
- Ну добре, що тебе цікавить ? Його навчання? Так на днях отримує вільний диплом, планував поїхати в Європу й мене з собою взяти. Але ж бачиш війна, наші відступають, що буде далі й не знати. Але вірю, наші переможуть!
Обурено запитала Марина ,
- Як це візьме з собою?! Треба шлюб взяти, це ж не по - людськи.
На якусь мить, її обличчя скривилося ніби від болю, хотіла бабці заперечити та все ж передумала - Нехай. Нехай побурчить!
Та зиркиувши, помітила реакцію на слова, вже веселіше,
-То, що, так у коханні й не зізнався? Ви ж три роки дружите.
Микола намагався не рухатися. Після почутого, не став стримувати свою цікавість, не наважився підійти до хвіртки. Що ж вона їй відповість?
Дарина емоційно продовжила,
- Казав, що любить, радий, що зустрів мене.
- А ти що?
- Ой, бабусю, любити - це не кохати, треба думати про майбуття.
Пізнати радість, щоб страждань не мати! І щоб душі, мов рідні, і серця бились у такт. Щоб без секретів, мали щирі почуття. Адже світлим і чистим має бути життя. Ти скільки раз мені говорила про джерело. Що де вода мутна, там багато протиріч. А де чиста, як сльоза, вона здатна передавати сили для життя.
- О-о-о, оце начиталася,оце зарядила! Та так нестримно, що тебе й зупинити не наважилася. Ви, молоді, набагато освідченіші за нас. Я згадую, ми бігали на вечорниці, співали, танцювали, по лавках сиділи, гуртом купалися в річці. Коли ж вподобали один одного, тоді сватів зустрічали, згодом і весілля по селі, музики,веселощі.
Розчервонілась Марина, рукою поправила сиве волосся, що прикрило праве око й продовжила,
- У вас все інакше, просто разом жити, а потім колись…. А час летить! Дівчина йде заміж, як розквітла квітка, а не тоді коли в волоссі сивина з*являється. У нас на весіллях завжди діточок бажали, нині ж, тільки й думки про збагачення, а заради кого?
- Але ж мама вже не так заміж виходила?
- Так! І все то ти знаєш! Вона після навчання, по направленню працювала в Києві, там і вийшла заміж, а вже пізніше, вони переїхали в Тернопіль.
Ледве перевела подих, злегка хитаючи головою,
- Я ж тобі колись розповідала, напевно забула.. Коли переїжджали ти маленька була, не пам*ятаєш…
- Не нервуй,бабусю! Я зараз нікуди не їду.Ти ж бачиш що коїться. Його можуть забрати в армію, а там хто знає, що далі буде.
- Ой, Дарино. Хай би, як годиться, взяли шлюб, тоді вже на службу. На душі би було спокійніше, хіба ні?
- Знаєш,подивлюся на жінок, які з армії чоловіків чекають, шкода їх. Я вже не кажу про тих, що провели на війну захищати Україну.Та чи варто так побиватися?
Микола стояв нерухомо, ноги ніби налилися свинцем. Його кидало то в жар,то в холод, на чолі виступив піт.
-Що зі мною? Чому такі важкі ноги, ніби закам*янів. Зайти? Виказати себе, що я все чув? - Охопило почуття безпорадності.
Від почутого, стара миттєво перехрестила на грудях руки,
- Ой! То ти його не кохаєш! Знаєш, кохати, це коли разом у вогонь і в воду. Молитися за чоловіка, коли він далеко. Щоб йому Бог допомагав у важку хвилину, оберігав від хвороб, від біди. Щоб ти знала, молитва і на відстані діє.
Дарина привстала,
- Не суди мене бабусю, ти хотіла мене почути, от і почула!
- Е- хе-хе, розчарували ти мене. В такому разі, навіщо голову хлопцеві морочиш ?
- Я звикла, що він є, хоч скільки часу разом, але ж буває тижнями не бачимося. Розумієш, я й досі в своїх почуттях не розібралася. Може було би краще, місяців два - три не бачитися, час працює на мене.
Миколу ніби підкосило…довкола озирнувся, присівши поклав квіти. Здавалося, на обличчя йому лягла густа сіра тінь. Важко ступаючи, пересувався помалу, ніби на плечах ніс важкий груз. Думки мов оси, враз відчай, а то ніби й все вірно. Так і мало ж бути.Адже й мені, ще треба розібратися в своїх почуттях. Казав же мамі, навіщо поспішати?!
Після почутого, Марина мовчала….. що тут скажеш? Інакше виховання, більші статки, кращий одяг, харчування. От і діти інакші, зі своїми поглядами на життя.
Вони ще кілька хвилин теребили квасолю і лише поглядали одна на одну, кожна при своїх думках.
Онучка, двома руками, до купи згрібала сухі стручки квасолі, клала в мішок. Задоволено подивилась на бабусю, усміхнувшись,
- Ну от, разом добру справу зробили. І відверто поговорили.
Стук по паркану привернув увагу, водночас загавкав пес
.–Тю,чи хтось прийшов, - вирвалося з уст Дарини.
Марина двигала плечима,
- Не знаю, піди подивися.
Саме перше що кинулося в очі дівчини, букет - оберемок білих троянд. Із - за них, ледь виднілося обличчя сусідського хлопчини. Розчервонілий, збуджений Максимко , намагався утримати букет, весело сяючи очима сказав,
- Я оце…. каченят заганяв, з цими квітами бачив твого Миколу. Думав він до тебе йде, але чомусь довго стояв. Мене зацікавило, думаю, може вас вдома немає. Я вже й каченятам каші дав, а він стоїть і стоїть. То, як тут утриматись, щоби не прослідити. Та коли пішов, все ж не помітив, лише букет побачив. Шкода, як собаки розірвуть, вирішив покликати. А воно ба, а ви вдома!
- Дякую! Ми напевно в хаті були,- беручи букет, ніби виправдовувалась, протяжно сказала Дарина.
Пальцями, ніжно торкнулася його біленької чуприни,
- З мене шоколадка!Наступного разу приїду, обов*язково привезу.
- Та ладно… квітів шкода. Та й тобі напевно приємно. Моя мама теж квіти любить. І теж троянди, тільки червоні. То я побіг…
Поверталася до бабусі… колотиться серце .
-Але ж білі, знову білі. А білі ж не червоні. Хоча…. хотів догодити, знає, такі більше полюбляю.
Стара помітивши квіти, здивувалася,
- І від кого такий букет?
Дівчина намагалася приховати хвилювання,
- Дивись… тут був Микола… Він напевно чув нашу розмову. Он Максимко розповідає, каже довго стояв….
- Знаєш, кажуть що відбувається, то на краще. Почув та й добре, значить так мало статися! Навіщо хлопцеві сподіватися, коли ти іще в собі не розібралася, - на ходу кивнула рукою, з болею в душі, прямувала в літню кухню.
Що ж далі?- собі задала запитання Дарина.
Водночас привернув увагу звук в телефоні, прийшла СМС.
З кишені різко дістала телефон,почала читати.
« Привіт! Я не хотів завадити вашому спілкуванню. У вівторок захищаю диплом. А в середу йду в військкомат.Думаю… ти про це маєш знати. «
Непрохані сльози котились, одна за одною капали на текст. Вона їх витирала і знову й знову крізь сльози перечитувала текст.
У голові думки не склеїлись докупи - Ну от, чому розхвилювалася? Чому сльози течуть? Сама не розумію…
Її погляд сягнув до куща бузку, ніби в суцвітті шукала поради. Вагалась… - Щось написати? Та ні, але в середу, я обов*язково маю бути в військкоматі. Як же він без мене?
Травень 2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964492
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2022
Вона іде, сміливо, крок за кроком,
Вража вмілість і ніби ненароком,
То тут, то десь, вмить фарби розплескає,
І щохвилини убрання міняє.
В осяйну днину, в долонях промінці,
Для неї сонячні дари - посланцІ,
Вплітає злато, молодій берізці,
Й трішки загубить, по рудій доріжці.
Зустріла дуба, йому ж, як годиться,
Не жалкувала фарб, хай загониться,
Червоний колір, до смаку, на часі,
Здаля побачити, ну справжній красень!
Підкрався вечір, із вітром дружбани,
По небу хмари, наче дельтаплани,
Із ними згоду знайшла, хай задощить,
Злетить, зімліє листя, враз заблищить!
У краплях свіжість, кольори багрянцю,
Сумних листочків, запросить до танцю,
Сама ж в цей час, хоч трішки подрімає,
На ранок нові фарби розплескає.
30.10.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964230
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2022
А чи то хата… чи руїни,
Мов розіп*ята, чиясь доля,
Нині не стало і дитини,
Яка ж важка,для усіх воля.
Та скрип колиски, мелодійний,
То ніби плач, душі і скрипки,
З життям прощання, смак отруйний,
Майже щораз, здригались струни.
Прислухавсь вітер, мчав по полю,
Не проросте, на землі колос,
В розчаруванні, аж до болю,
Не задзвенить, дитячий голос.
Летіли хмари... чорно - сині,
Розвіявсь смуток, по долині,
Неслися звуки... журавлині,
Дрібненькі краплі по калині.
28.10.2022р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964052
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2022
І чому, я не птаха….
То злетіла б до неба,
На жаль, крилець не маю,
То пригріла б цілунком,
Та й навряд покохаю,
Певно нам не судилось,
Бо ти ж маєш дружину,
Тож хваливсь нещодавно,
Ще й маленьку дитину,
Умовляв задушевно,
Між вас стати не смію.
Тобі другом я стану,
Як та зірка на небі,
Доки сонце не встане,
Ти завжди при потребі,
Й літом теплим, і взимку…
Навіть поміж хмаринок,
Я за мить вже яснію,
Знайду шлях до стежинок,
Доторкнутись посмію,
Знаю буду щаслива.
Щоби шлях освітити,
І ти не зашпортнувся,
Та не зміг вкоротити,
По життю усміхнувся,
Тож цінуймо хвилини.
Так давно ти на сході,
Нас війна роз’єднала,
Щодень сонечко сходить,
Я не раз пригадала,
То думки сповивали.
Як удвох на кордоні,
У час мирний, пліч – о – пліч,
Так дружненько в загоні,
Хоча холод, алярм*, ніч,
Шокувала та темінь,
Й так бувало віч - на – віч,
Враз із смертю стрічалась,
Ти приходив на поміч,
Вже загроза минала,
А війна восьмий місяць….
Ось настала вже й осінь,
Йдуть бої, не стихають,
Десь у темряві просинь,
Знов ракети літають...
Роз’єднала нас доля.
Вдруге я, на кордоні,
Жовтий ліс, там, вдалині,
Чом холодні долоні?
Бо наснився ж ти мені.
Загубився, сон, спокій
Як ти там, любий друже,
День і ніч, горить земля,
Хай Всевишній береже!
Тож у котре, молюсь я,
Хоча важко на серці.
Я молюся і вірю,
Що буде перемога,
Подивися на зірку,
Зникне сум і тривога,
Майорітиме наш стяг.
Ми зустрінемось знову,
У обіймах, як друзі,
Всі надії, розмови,
Як завжди у повазі.
Зазвучить наша пісня.
Про квітучу калину,
Та про щастя і волю,
І про всю Україну,
Ми ж за мир й кращу долю!
27.10.2022р
Алярм*- тривога( застар)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963958
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2022
Ти не дивись на мене так,
Що я сумна, ти теж сумна,
Наші серця хоч б’ються в такт,
Але ж ти осінь золота,
Я ж така жіночка проста.
Жорстокий бій, горить земля,
Жага життя, щастя, волі,
Плачеш дощем і плачу я,
Наперекір своїй долі,
Лежать сини, там, на полі.
Їм би ще жить, сіять зерно,
Успіх людини - скарб життя,
Збирати хліб, дарить добро,
Щоби щасливим майбуття,
Не знало б воїн те дитя.
Сумні світанки, ген, здаля,
Знов чути гул, летять дрони,
Привіт від раші, від царя,
Без стриму шлю їм прокльони,
За мить, молюсь до ікони.
Бога питаю, чом війна?
Кому потрібен жах, страхи?
Знаю не наша це вина,
І за які, це нам гріхи?
За що бідують дітлахи?
За те,що ми, працьовиті?
Достаток, розум все при нас,
Щодня всміхнусь до блакиті,
Ціную землю, мирний час,
Втішаюсь діткам повсякчас.
Осінь сумна… легкий танок,
Ведуть листочки у садку,
Сповива холод від думок,
Душа плаче, в ріднім кутку,
Сприймаю біль, небезпеку.
Я хочу миру, як й вона,
Тепла й ніжності від сонця,
Нехай повік згине війна,
Й промінь впаде на віконце,
Розквітне наша Батьківщина!
А за вікном, знову дощить,
Війну забути б, хоч на мить…
23.10.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963814
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2022
О панянко, златокоса,
Павучок вплітав в волосся,
Павутиння і мережки…
Промінь сонця обіч стежки.
Йдеш поважно, гордовита,
До смаку… парчова свита,
Як художниця малюєш,
Ніби й трішки пожартуєш.
Злата фарба, разом з сріблом,
Різнобарвним покривалом,
При землі, накриєш листя,
Зрання роси, мов намисто.
Літо в осені - то празник!
Днина дарить всі прикраси,
В радість - жовті черевички,
Веселяться всі синички.
Не дощить, нині й тепленько,
Глянь навколо, як гарненько!
Попрошу, панянку осінь,
Не спіши, хай довша просинь,
Пояснить у піднебессі,
Кілька днів, іще ж на часі,
І лист вальсом закружляє,
Нехай нас, він утішає!
***
Хоча б на мить, нам забути, про жахи війни!
За мир молімось! Ждем перемоги і весни!
21.10.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963533
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.10.2022
Під серцем щем, журний погляд до діброви,
Дуб при дорозі, зчорнілі гілки – брови,
Шкода дерев, не діждалися Покрови,
Не чути шелест, біль, спалені дрова?
Життя спинилось, вогонь, дерева - тіні,
Вітер і дощ, чорна земля приспить попіл,
То наче сльози, в сонячнім мерехтінні,
Вже й не погляне і до діброви сокіл.
Немає тиші, ще від ранньої весни.
Прокид дерев, від снів, зимової сплячки,
Якби ж не горе,без гібридної війни,
А що то нині, димлять, тліють гіллячки.
А чи ще довго, будуть літать снаряди?
Журився дуб, у ранню осінню пору,
Хто святу землю, захистить від Іуди?
Скільки страждань, ще принесе чорний ворон?
Навіщо знищує, все що живе, красу?
Проймає смуток, Покрова на порозі,
Думки рояться, мо» хоч одне зернятко,
Знов проросте і знайде схов від морозів,
Дитячий гомін, щоб лунав по діброві,
І спів пташиний, сповіщав про мирні дні.
08.10. 2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962790
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2022
Сльотливй день, осінній, йду стежиною,
На мить задумалася, під калиною,
Червоні кетяги, прозорі краплинки,
Дива природи, чарівність, намистинки.
Зелен - листочки, як підтримка – долоньці,
Та ще не втратили свій колір на сонці,
Захист від вітру, щоби нагоду мати,
Від буревіїв, злив, болей не сприймати.
Дарить природа, нам свої чисті ліки,
Червоні ягоди - оберіг наві́ки,
Це ж для землицій матінки -України,
Щоб щастя й радість, мали усі родини.
Сльотливий день, не раз дивує мене світ,
Вже повертаюся, додому, до воріт,
Міленький дощ, на душі трепетно чомусь,
Ледь посміхнулась, на калиноньку дивлюсь,
Яка то мужність, приймать сюрприз погоди.
04.10.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962008
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2022
Знову не спиться, думки про рідний край,
Пала схід сонця. Злато… квітучий рай,
Блиски роси в бузковому суцвітті,
Ти найдорожчий, за усе на світі.
Моя хатина, сповита красою,
Весняним садом, срібною росою,
Вікна чистенькі, біленькі фіранки,
Теплі промінчики, щасливі ранки.
А за вікном, дитинство серед поля,
Де вітерець … нашіптував - то воля,
Знай Божа воля, тобі тут зростати,
Продовжить рід, вкраїночкою стати!
Землю любить, як пращури любили,
Людей цінити, їх працю, учили,
І по житті… хоч у важку годину,
Себе не скривдити і Батьківщину.
Тож не зросла, я нині пустоцвітом,
Сіяла хліб, ростила, жала літом,
Дітей викохувала, плела коси,
На мир надія, завше чисті роси.
У них, теж буде, красиве майбуття,
В куточку тихо, молилась за життя,
Щоби завжди, дочекалися весни,
І не пізнали кривавої війни.
На жаль, біда, мов світ перевернувся,
Ворог від заздрощів, зовсім схибнувся?
Чи в його мізки, хтось насипав сміття?
А чи задумався, він про майбуття?
Мабуть, що ні! Як шкода, що ненависть,
Переборола добро. Шукав користь?
Її напевно, уже хтось віднайшов,
Побачив нове, як хати обійшов.
Пральні машини, м’ясорубки, коси,
Доставка поштою у ті (палаци),
Хай жінка тішиться і малі діти,
Мабуть й самому вдача, порадіти.
Та не так склалось, часто кажуть люди,
Приніс журбу, біду, руїни всюди,
І, як годиться, всього є на віку,
Тобі дорога, додому у мішку.
Прийшов з мечем на мою землю рідну,
Тож від меча й помреш! Здолаєм гідно,
Голодну, голу, рашистську навалу,
Розіб’єм погань, жадну і зухвалу!
Трохи терпіння, звертаюсь до Бога,
За нами правда-! Прийде перемога!
Прошу Всевишній, дай сил донькам й синам,
Розбити ворога, принести МИР нам!
Щоб я змогла, рушити у рідний край,
Де поле, воля, сонячний небокрай,
Де онучата радісні, грайливі,
Наперекір, травневій теплій зливі,
У травах босі, ловлять промінь щастя!
04.10. 2022р
На фото моє рідне селище
Козача- Лопань до війни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961831
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2022
( вірш до картини.
Кордон росія- Казахстан)
Він біг вперед, куди й не знати,
О, спаси Боже! Рідна мати!
На цей світ нащо народила?
Мені знущань - терпіть не сила!
Та від війни, як же сховатись,
Не маю й думки, щоб здаватись!
Люди втікають… он на авто,
Звичайно мають, доларів сто.
А мені ж бідному студенту,
Чекать найкращого моменту,
Нехай і пішки, хоч під дощем,
Душа страждає, під серцем щем.
Хоч кров по жилах, товче в скроні,
Хай ніч і день я на кордоні,
Та вірю вирвуся із пастки!
Імла осіння, холод- капкан,
Киплять емоції, як вулкан,
Надія гріє, що все ж втечу,
Хоча і нині,я весь тремчу.
Та мабуть трохи і поплачу,
Знай, повернуся, не пробачу!
Навіщо Ідол, почав війну,
Нащо спаплюжив мою весну,
Та час настане, я відомщу!
За всі страхи й зламані роки!
30.09.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961367
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2022
То літо бабине, коли сорок п’ять,
На часі по́різно зірочки горять,
На душі легко, а краса жоржин,
Дарить натхнення і ти в мене один.
Ой літо бабине, серця спокуса,
Як до вподоби, ці козацькі вуса,
Очі- волошки сині, в них втоплюся
До грудей ніжно,радо притулюся.
Золоте літечко, скирти по полі,
Як капелюхи, подякуймо долі,
Теплі обійми, сердечка в унісон,
Жага надій, кохання, це вже не сон.
Це ж літо бабине, земна благодать,
Не гріх напевно, молодість, цвіт згадать,
Не згаснуть зорі, ми повні сил й снаги,
Разом навіки, як річки береги.
Ой, літо бабине, як би ж сорок п’ять,
Час не вернути, жаль, так роки летять,
Хоч й сивина в косах й вуса біленькі,
А в душах, вЕсняно, мов молоденькі.
27.09.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961143
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2022
Щедрі хмари, дощ холодний,
Вітер віє, мов голодний,
Зрива листя попід ноги,
Омиває… вспіх дороги.
По стежках ніби намисто,
Блиск пелюсточок… барвисто,
Цвіт дрібнесенький від айстрів,
На калюжі майже острів,
Зовсім поруч і вже далі,
Листя з цвітом... у печалі.
Плаче вересень, нещадний,
Чому злий, до злив не жадний?
Хай би хмари розступились,
Квіточки б іще погрілись,
Дощ спинити? Ні, не в змозі,
Справжня осінь на порозі,
Ясне сонечко дрімає,
День за днем, тепло вщухає.
По воді, наче в колисці,
У краплиночнім намисті,
Вітер стих, ледь - ледь гойдає,
Неминучо! Сон долає,
Кожну купу, мов дитину,
Час спішить… немає спину.
22.09.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960822
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2022
Війна … жорстокість… безнадія
Щоб вижити - плекайте мрію!
Він на війні, не день не два,а кілька років,
В розчаруванні, коли слухав, що пророки,
Народ знімів. Як нам позбутись злого чужинця?
Але ж набачився й напивсь біди по вінця.
Та невгамовна, рашистсько - путінська орда,
П’яна пишалася, що швидко до нас прийшла,
Себе так хвалить- може вміло воювати,
То світ блюзнірства?Чому ж не бідкалась мати?!
Чого припхався на святу землю вкраїнську?
Чи то в капкан, заманив на угоду в Мінську?
Нащо довіра? Гляньте, смерть гуляє всюди,
Такі наївні?! Чи добра й ждать від Іуди?
Дружини, неньки, вбрались у чорні хустини,
Сльози гіркі, стікають по щоках дитини,
Чи й розуміє - дитинство не повернути,
Чомусь, надважно сприйняти радість й забути.
Снарядів свист і гул, руїни, горить земля,
Щодня й щоночі, безжально кулями встеля,
Прийняти важко, знову в бункері чатує,
Душа кричить, ридає та ніхто не чує.
Вже загартований! Зарано посивілий,
Країну любить! Хоч від втоми захмелілий,
Й від легких ран. Та віра зігріває серце,
Що прийде час, звернеться в рідне озерце.
Війна закінчиться, не буде перепону,
Діти й онуки приїдуть із - за кордону,
Тридцятиріччя, на часі відсвяткувати,
Щоб по житті, разом, благословляла мати.
Думки метеликами, луганщина, що там?
Чув нещодавно,ущент розбомбили наш храм,
Там де з тобою, моє серце, обвінчались,
Усе життя, прожити в мирі сподівались.
Над головою, свист куль відхилив від думок,
Ото задумавсь! Зробить один невірний крок,
Й можна позбутись, цінного життя й майбуття!
І знову бій, не замовкали автомати,
Рашисти злі і вкотре, чути одні мати,
Ба,сердяться, що даємо вірпір навалі,
За все, віддячим! Чого напали, зухвалі?
Рука тянулась до нагрудної кишені,
О дай же Боже, не загубити лист нині,
Для тебе люба, написав до ювилею,
А ще я мрію, вручити орхідею.
Щоб тільки усмішка була на твоїх устах,
У очах- щастя! Щоб смуток зник й панічний страх!
Цієї ночі, навіть не дрімав. Гатили,
З гаубиць, більше нас розлютили,
Здається виконали ми наказ, йдем далі,
Хоча змарнілі та відкинули печалі.
Любов у серці - до землі, до Батьківщини,
А ворогам, трішки підсмалимо чуприни,
Щоб усі знали, які дружні в Україні,
Мир подаруємо кожній, лю́бій дитині!
Світанок, тиша. Вже йі розслабитися можна,
Та знову думка, підстерігає тривожна,
Чи лист на місці, може вкотре прочитаю,
Мов очі бачу! О, як же я тебе кохаю!
На якусь мить, ніби закамяніли руки,
Під серцем щем, враз чомусь невпевнені рухи,
Врешті віджили пальці, намацав кишеню,
Все хвилювання, міцно затиснув у жменю!
Ну ось він, лист, відволіктися б від потрясінь,
Тремтячий голос… тихо розносивсь вдалечінь.
Для нас з тобою, вже скоро прийде весна,
За її вдачу, щасливі, вип’єм до дна,
Вина солодкого, в диво - вечірній час,
Нас заворожить, навік з’єднає ніжний вальс.
***
Тільки весна, то ж задзвенять стрімкі струмочки,
І випинатиме бузок зелені листочки,
Для нас з тобою, розквітнуть всі первоцвіти,
Удвох напишемо коханню заповіти.
Яскраво - ясне сонечко,вмить розтопить лід,
Потоки водні…. жваво змиють зимоньки слід,
Тепле проміння, зігріє і чисті серця,
Й як наречена, вже розквітне шовковиця.
Побачиш милая, вода вийде з берегів,
Не приховати цього кохання почуттів,
У ній відіб’ється яскраве сонце, блакить,
Лагідний погляд, кожного з нас ощасливить.
Відчуй кохана, знаю, скоро прийде весна,
Та ще ясніше, для мене засвітить одна,
І, як щороку, для усіх засяють зорі,
То твоя зіронька у небесному морі.
І при долині, поступово гай розквітне,
Чуть соловейка, те щебетання привітне,
Світле проміння поніжить будь- яку квітку,
Прославить весну, ми потішимося світу!
Враз невзначай, сльозина скотилась на папір,
Ти дочекайся, моє щастя, лише повір,
Що перемога, вже зовсім не за горами,
Козацький дух, непереможний! З ворогами,
Розберемося, врешті - решт, як і годиться,
Той бруд вонючий розіб’ємо, спопелиться!
Мов серце птаха…. високо у піднебессі,
Моя кохана, нам би порадіти в красі,
Життя прекрасне, чекай, закінчиться війна,
Гадаю, вірю, що нас поєднає весна!
Настає осінь, барвистість клени прикраша,
Якби ж ти знала, як знов веселиться душа,
Як звіти чую, про наш успіх, перемогу,
Встелю пелюстками, я до тебе дорогу.
Ми розпочнемо, інакше, щасливе життя,
ВІРА, НАДІЯ й ЛЮБОВ, нам зігріють серця!
І буде вільна, в цвіту наша Україна!
Я б іще люба, поговорив із тобою
Але команда, вже готуємось до бою!
19.09.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960312
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2022
Цілу ніч дощить, хлюпоче,
Серце знов, спитати хоче,
Як сини й доні на фронті?
За плечима холод, мов лід,
Вітер віяв пелюстки вслід,
Час минав у боях страшних,
Не спинив ворог запальних.
Хоч й невдачі та стояли,
У серцях віра, бо знали
Україна понад усе!
Припікало сонце в плечі,
Голоси, в небі лелечі,
Воно б миру - раша лізе,
Сила волі, як залізо!
Перші кроки перемоги,
Горять душі від тривоги,
Де сил взяти, щоб здолати?
Щоб не бідкалася мати?
І ті люди, що в полоні,
Змиє дощ... сльози солоні!
Цілу ніч, дощить, хлюпоче,
Серце матері шепоче.
Боже,зглянься, діток спаси!
Чи одягнені , чи взуті?
Знайте любі, не забуті!
Кожен день, кожну хвилину,
Обійма мати дитину,
Вклоняється перед вами,
Ви ж справляйтесь з москалями,
Нехай Бог, допомагає!
Цілу ніч, дощить, хлюпоче.
Серце знов, спитати хоче,
Мо» війна на горизонті?
Як сини й доні на фронті?
Хай вас Бог, оберігає!
18.09.2022р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960109
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2022
Лист пожовклий, повільно летів на дорогу,
Ніби шлях, встеляє від рідного порогу,
Руда стежка…. сліди відцвівшого споришу,
Тут життя, яким було та свій путь завершу.
Все сприймала, що Бог подарив й моя доля,
Втішали квіти, серед сонячного поля,
Де налився колос, набиралася сили,
Й злетів у небо, кружляв, голуб сизокрилий.
Мов запрошував, світлі мрії посеред хмар,
Зникав смуток, раптово і душевний тягар,
Літній вітер, вже наспівував серенади,
Диво- нічка нам дарувала зорепади.
Вдома чаша щоднини сповнена щастям,
Ця любов й кохання, дали відсіч напастям,
Яка ж радість, як є діти і онучата,
Під дитячий сміх, веселилась моя хата.
Розлетілись, то ніби восени лелеки,
Правда ніби, хтось близько, а хтось й недалеко,
Та війна, біль,тривоги нині крають серце,
А коли,чи й прилетять на рідне озерце.
Вперед гляну, погода хвора і я в ній,
Думок жмут, то неначе осінній буревій,
Нема стежки, а дальше вже здається прірва,
Й одночасно, проміння сонця - вже є віра.
Далі листя, немов у золотій оправі,
Його сонмище, на верхівці зеленаві,
Чи надіється, як я на сонячну осінь,
Хоч мла сіра і небо плаче, з’явилась просинь.
Вперед гляну, під дощ не піду, почекаю,
У душі і в серці, все ж надію плекаю,
Що нарешті, прийде час, закінчиться війна,
Перемогу принесе, нам квітуча весна!
Бійці доблесні і герої знають справу,
Рать рашистську розіб’ють! Захистять Державу!
І розквітне, знов земля, моя Батьківщина!
Й за столом, згуртується велика родина!
*
Щодо прірви, то побачити би майбуття,
Душа й серце, зможе дознати ковток буття,
Хай й відцвівшою та бути квіткою в полі,
І журби... збутись, відчути щастя, смак волі.
15.09.2022р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959803
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2022
Тихий вечір догорає,
Песик кісточку тягає,
На сніданок, буду мати
Та, куди ж, її сховати?
Киця Мура хитро зирить,
Чи смачна? І, як це стирить?
Вже вляглася, хвіст догори,
Мяу, кинь!Та й поговори.
Потягнулась, - Вечір добрий,
Прикрашає…. сонце обрій,
Подивись, краса довкола,
Он хмарки́, малюють кола.
Мабуть місяць, десь мандрує,
Вже два дні, як не вартує,
Хвіст то вліво, то направо,
Позирає величаво.
Слова плинули рікою,
Все з брехнею, ще й гіркою,
Надто песику набридла,
Знає кицю, дуже підла.
Все ж кінець... прийшов терпінню,
Не піддався і ваганню,
Линув гавкіт - сердитий гнів,
О, як думати, ти посмів?!
Що ту кістку та й хтось вкраде,
Скоро ніченька надійде!
Пес завмер, яка повага!
Може й справді, нічка ж довга!
В траві тихе шарудіння,,
Від природи має вміння,
Знайшла мить, у очах страх,
Насолода, вже в зубах!
Оце ж треба така смілість?!
Ото кицька - сама хитрість!
Смакота - гомілка курки,
Подарунок киці Мурки!
12.09.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959481
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2022
Ой літала ластівонька, низько над водою,
То злітала, то падала, вмивалась сльозою,
Як і я, нині сумую, милий за тобою,
Чи в ніч темну, чи вдень та й вечірньою порою.
Ти на фронті, захищаєш неньку Україну,
Завжди знай, ти моє серце, тебе не покину,
Розведу хмари руками, сонце шлях освітить,
Бережись, мій соколе, ворог… постріли мітить.
Вража куля серед поля, нехай не спіткає,
Не віддам, чуєш, нікому, бо душа кохає,
Пам*ятай, як засторога, побач мої очі,
Щоб не влучили снаряди, навіть серед ночі.
В Україні, знов лунають, сирени, тривоги,
А, я ж вірю, мій коханий, діждусь перемоги,
І проклятому рашисту, прощення не буде,
Бо козацький дух сильніший! Війни не забуде!
04.09.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959389
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2022
Прилягли ромашки, низько при дорозі,
Прохолодні ночі… осінь на порозі,.
Пухкі сонечка зажурились за літом,
Роси – сльози, зазоріли оксамитом.
ПелюсткІв мигтіння, вітерець тріпоче,
Несе запах меду, розвеселить хоче,
Десь цвіте, десь стигне, зваблива грачиха,
Нам врожай зібрати б, не діждатись лиха.
Мов від сну, пробудить віретець грайливий,
Та на мить зірветься, відразу зрадливий,
Копошиться пташка, зразу в гніздечку,
Чистить крильця, радіє, мов у раєчку.
А за мить, щебече, то прощання з літом,
Задушевний, сердечний спів, втіха квітам,
Час від часу, хоч й навідається бджола,
Сум проймає, адже так хочеться тепла,
Але ж осінь, вже поріг переступила,
І закон, природи зупинить несила!
31.08.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959048
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2022
Солод дитинства на устах,
І вмить кудись… тікає страх,
Той страх, що нині, йде війна,
Що за плечима, вже й весна.
Сімдесят років… десь зникли,
І літні чари… десь зникли,
Спогад – волошок у полі,
Зростали крила на волі.
Мов пташина серед жита,
Сорочина давно зшита,
Хоч й задовга, змокла в росі,
Утопала в диво- красі.
Де не глянь, зелень мережки,
Покрива сонце доріжки,
Золоті краплі на життя,
На путі, щоб мала щастя.
Ніхто з нас, мабуть не хотів,
Та так скоро, час пролетів,
Десь у хмарах загубились,
Колись кохались й любились.
Нам соловей співав - тьох тьох,
Рука в руці, по житті вдвох,
У ранніх росах солод, мед,
Тож омріяні... йшли вперед!
Дивні ранки і вечори,
Крики радості дітвори!
Сім’я, діти, вже й онуки,
Пережитих - років звуки.
І від правнуків крик, - Привіт,
Про життя, то неначе звіт,
Так шкода, нащо час летить,
І ніхто не в змозі спинить.
Нам серця мрія зігріва,
І надія зерна жива,
Буде добре! Нам каже світ,
Ми рашистський, скинемо гніт!
Кров козацька, сміливий дух,
Розіб’єм ворога на пух!
Скільки зміряно, жить мені,
Мати щастя на цій землі?
Та я вірю, в патріотів,
Тож діждуся мирних ранків!
***
Друзі!
Щиро дякую вам за підтримку,
За натхнення і віру в життя!!
06.09.2022 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958842
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2022
Її звать Зоя, відразу полюбив
На тонку шийку, їй поясок купив,
Зверху чуть злата, а знизу м’якенький,
Щоби не паплюжить, той вид, гарненький!
Шийка довгенька та вгадав, пасує,
Вона ж хитренька, знову вередує,
Веде очима- враз колом й до неба,
Я ж посміхнуся, кажу- Оце ж треба!
А погляд ніжний, очі, як зірниці,
Дружба міцненька, заздрять молодиці!
Напевно любить, бо ранком цілує,
Добре поглажу вже ласку відчує,
Трохи нервую, бо кричить бе-бе-бе,
А може каже, дуже любить мене?
Об ноги треться і тягне голівку,
І б’є копитом, як жену горілку,
Немов дружина, больно товче в спину,
Я ж її лЮблю, мов свою дитину.
Лиш вона вислуха, як на підпитку,
Дружина сердиться, відводить пику,
По селі мова, коханочку маю,
Як сто грам вип’ю, Зоєчці співаю.
13.08.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958483
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2022
Жовтенька сливка соковита,
Шматочок сонця. Запах літа,
Немов медочком вся налита,
Трунком приваблює до себе,
Як та сусідка Кармеліта.
Пройшов би мимо та спокуса,
Від пахтіння тремтячі вуса,
До неї я, торкнусь вустами,
Ніби цілуночок між нами.
І така ж ніжність, як від жінки,
Шелест листочків - звук сопілки,
То наче скрипкою заграє,
Від щастя серце завмирає,
Диво - даруночок від літа.
Але в душі, проблему маю,
Боюсь, що справді покохаю,
Мов очі мавки, досить світлі,
Лізуть у голову ці мислі.
Красива ж, трясця та боюся,
Що вмить на вік, у них втоплюся,
Ох Кармеліта - Кармеліта…
Як зранку коси розпліта,
На мить забуду про літа.
Все ж рву сливки, йду до сусідки,
На обійсті граються дітки,
Їм веселенько, лунає сміх,
Думки плетуться, вгостить не гріх.
Та вона бачу виглядає,
А моє ж серденько страждає,
Можливо й голову морочу,
Та я до них, у гості хочу.
Веселий щебіт, двох хлопчаків,
Вмить у обіймах, цих голубків,
І її теплий, ніжний погляд,
Душа радіє, то ж всі поряд.
Але тримає…. слово свобода,
Як літня сливка – насолода,
Якби ж колись, скакав у гречку,
Певно би спокій дав сердечку.
Життя слизьке, всього буває,
Та чомусь зради – не прощає,
Від кого діти, то ж не знати?
Чи зможу їм, за батька стати?
Різниця в віці - двадцять років,
Жаль я давненько, вже не сокіл,
Вона ж красуня, ще ж молода,
Та нещаслива, справді шкода.
Діду, сюди ! - діти гукають,
Ой, хлопці - хлопці, чи й то знають,
Як дуже важко, в косах осінь,
А в душі мати, весну. Просинь,
Знайти би й спокій, мрій до зірок,
Напевно зважитися на крок.
Який змінив би моє життя,
І, як всі люди, я мав щастя,
Сливки носив радо б щоліта,
Якби ж роки, ох Кармеліта,
Прийми сливки - дарунок літа!
28.08.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957849
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2022
Мене так манить, молодий зелений гай,…
Берізки вряд, ледь- ледь схилились до землі,
Іду, втішаюсь, червоніє небокрай,
Вітрець нашіптує, диво - красу, сприймай,
Поки живеш, землю цінуй, люби цей рай.
Стрункі берізки… блиск листочків, миготить,
Бажання тронуть, почути їх стремління,
Певно вбирають, незабутню, літню мить,
Ласкавість сонця, світло, палахкотіння,
Щоби до осені, не відчуть старіння.
Пісні вечірні, виконує пташина,
Співи грайливі, душа приймає ніжність,
Вмить у берізки, струсилася чуприна,
І я сприймаю її запах і свіжість,
Ні, не здається, ловила б цілу вічність,
На жаль, хоча… і підстерігає старість.
Хай переслідує… знов поспішаю в гай,
Його красу, я візьму в своє сердечко,
Хоч уже й сонце, сховалось за небокрай,
Злате проміння все ж ласка крізь ситечко,
В душі весна, хоч нині й тепле літечко,
Не перестану, втішатися цим раєм.
Я щиро вірю, дочекаюся весни,
Де радість неньки, не плач і стогін землі,
Щоб не лишилося і сліду від війни,
Щоб панувало щастя в кожній оселі!
Щоб онучата й діти були веселі!
Щоб Україна Незалежна навіки!
Адже минуться дні суворі і буремні,
Щоб стороною обходили всі біди!
І небо сине, щоб зникли хмари темні!
І я би вкотре, насолодилась гаєм!
Душа і серце… сприйма шматочок щастя!
20.08.2022р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957352
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.08.2022
Колисанки…колисанки,
Усім втіха, як дитинство,
Ніч світліє, прийдуть ранки,
Засріблять… роси намистом.
От і нині, йде до вікна,
Лице пестить прохолода…
Мо» закінчилась війна?
Тож яка … буде погода?
А чи спала,чи й не спала,
Небо сяйвом запалало,…
На душі вже й легше стало
Серцю радість посилало.
Ще одна нічка… прожита,
В очах блиски, жде дзвіночка,
Мать атака все ж відбита,
Тож почує, знов синочка.
Відступало хвилювання,
Все ж лишало слід на косах,
Геть із вечора й до рання,
В очах смуток, ніби в росах.
Та не дасть сльозам скотитись,
Її син, характер має,
Не посміє він коритись,
Батьківщину захищає.
Ліг промінчик на віконце,
Телефон, мов пробудився
-Добрий ранок - моє сонце!
- Ой, нарешті додзвонився.
Ті слова, в очах надія,
Діждусь сина, перемоги,
Вщент розіб’ють лиходія,
Жура зникне і тривоги!
17.08.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957025
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2022
Човни по небу, як по морі,
Лиш де - не - де плями прозорі,
Десь є блакить у павутинні,
То віщуни погодній днині.
Мо» сонце вирячеться з літом,
А чи прикрасить оксамитом?
Щоб звеселився осінній сад,
І соковитим, став виноград.
Так медом пахне, бджілка сяде,
Промінь златенький, ледь приляже,
Відчую я, ніжність, теплоту,
Душа і серце сприйме доброту.
У дні серпневі дощ частий гість,
Літо в облозі, сповила млість,
Думки плетуться, то ж ще не час,
Щоб пані - осінь, прийшла до нас.
17. 08.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956718
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2022
От життя, десь поділась жвавість,
Хтось придумав, нам оцю старість,
День чи ніч, вже не розібрати,
Чи то тьма, чи ні, як поспати?
Коли очі, немов ліхтарі,
В голові, думки, як – бунтарі.
Схожі з п`явками, смокчуть мозок,
Як на очі, враз день поразок.
Бо зробить, щось знову забула,
Вже у спогадах, вся тонула,
То здалось, чи газ відключила,
Так, то добре, псові зварила.
Тож не стане, вже зявкотіти,
Його ж трясця та й де подіти,
На двох пенсії, не достатньо,
Але ж жить, не буду самотньо.
І ледь крехтячи, повернулась,
На бік вкотре, вже й посміхнулась,
Зірочки, такі ж бо ясненькі,
Ич, як добре світять, гарненькі.
На них може мешкають люди,
Ой мій мозок, здається блудить,
Та й до себе, ще так сердито,
-А чи в хату занесла сито?
А то знайдуться липкі руки,
От башка, то життєві муки!
Піднялась, ледь -ледь потоптала,
Ото лишенько, чи пристала.
Зупинилася біля дверей,
Відпочила і тут за курей,
Я згадала, -Чи й закрила їх!
А деж ключ? По хаті линув сміх,
От старе, то гірше малого,
Мов плила, вже поза порогом.
Вмить холодний вітер освіжив,
Перед нею, песик заслужив,
Намагався руки торкнутись,
Ой хоча б та й не послизнутись.
Наче тінь, по обійсті повзла,
Поверталась, вже занадто зла,
Під замком кури й сита нема,
Ох забудько і що то сама.
На годинник погляд - дванадцять,
Чи здалось було ж одинадцять,
Черепахою стала, от біда,
Ой роки, як же часу шкода!
Де ж поділась молодість, жвавість,
Надто важко сприймати старість,
А душа іще хоче співать,
Жаль не сила, її відігнать!
Летів час, потьмяніла стеля,
І відчула спокій оселя,
За вікном, місяць покидав трон,
Очі злиплися, торкнувся сон.
20.01.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956408
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2022
( вірш до картини)
Поглянь на мене, я ж хороший,
Дрібненький дощ, як та пороша,
Січе на плечі, враз морозить,
Від болю тіло не боронить.
Поглянь на мене, прямо в очі,
І не тікай, зігрій щоночі,
Адже я ласки, дуже хочу,
За мить тихенько… замуркочу.
Я, ще ж хитренький, ліг безшумно,
Знаю одна, без мене сумно,
І притулюсь, ніжно до спинки,
Сховай від радості сльозинки.
Безсонну ніч зразу відчую,
Тож щирий знаєш, не блефую,
Тут хоч крути і хоч не крути,
Тобі, як всім, мов ліки коти.
12.08.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956187
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2022
Підкралась, тиха ніч, у дрімоті спека,
У гнізді, умощувавсь молодий лелека,
Шарудіння,уже вкотре знов на сторожі,
Чи порушать,зненацька снаряди ворожі.
Ніби й здалеку та струм проймає все тіло,
Озирнеться із страхом й враз погляне сміло,
Пригріва, старе гніздечко таїть надії,
У дорогу, злетить скоро, плекає мрії.
І як буде, Божа воля, він повернеться,
У очах, пече смуток, мо» війна минеться,
Тож голівоньку ховає під тепле крило,
Не прокинулося, сни бачить рідне село.
Не гаптує, ще світанок світлу стежину,
Сон приборка немовля і кожну дитину,
Про війну, думки джмелині, зраду, москаля,
Доля вижити, чи куля улучить здаля.
Сни тривожні, жага відкинуть й всі страшні дні,
І нарешті побродити в солодкому сні,
Політати, щоб у ньому, в чистім піднебессі,
Заблукати, відчути волю, вже на часі.
11.08.2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956102
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2022