| Сторінки (1/73): | « | 1 | » |
Ботанічний ескіз намалюю на шкірі:
ти у розрізі — айстра, оболонка — полин.
Не зрізай гіркоту, а красою полий
із джерел, що знайду у пустельній Пальмірі,
в гирлі втрачених сил, найтихіших молитв.
У руїнах видніються скошені стіни,
і рослинний ескіз шумовинням поплив,
сірим куснем від неба та спротивом див.
Залишився синець. Не болить, а постійно
віддзеркалює спомин, мов люстро води.
Пригорнешся до себе, як пальці до глини,
щоб створити майбутнє, крізь хащі вершин
пронести всі фігурки свої чи чужі, не спіши,
твоя айстра — це зірка, що вкаже, коли нам
вирушати в дорогу, шукай на Малому Ковші
точку руху вперед, я ж тебе не покину
в землетрусі війни чи оазах лощин.
І коли я впаду, затуманюсь, зневірюсь,
поміняємось — станеш моїм джерелом.
І на місці, де вгризся ментальний розлом,
ботанічний ескіз намалюєш на шкірі,
відновлюся — майбутнє засяє нам знов.
28.09.2024
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023180
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2024
[b]Гіпновуса
(гумореска)[/b]
Наш історик має вуса,
білі, наче хліба кусень.
Як почне щось говорити
про князів, про битви, мито,
вуса бігають під носом,
учні тануть під гіпнозом.
Іпрська битва та на Соммі —
клас уважний і не сонний.
Кажуть, він мольфар чи щезник.
Слово з вуст — і зникне безлад:
всім цікаво, що говорить
чарівний шкільний історик.
«Ой, не вірю, забрехались», —
каже фізик Лесь Михалич
(вуса має куцору́ді,
відростив їх цього грудня).
Та дітиська неуважні
хихотять, із ними важко.
Як колезі це вдається,
що навчання гріє серце?
Конкуренція хороша:
давня битва біля Орші
чи заряд, закон Кулона?
Шарм — історика корона.
Ранок. Клас. Не той оратор,
бо історик вуса втратив.
Не танцюють битви, дати,
тема тліє: «Блок Антанти».
— Що сі стало? Хто зурочив?
— Лесь Михалич, — поза очі.
А насправді Ольга Львівна,
інгліш тічер, бризом півдня
огорнула, закохала,
підморгнула та й до справи:
«Поголи ці дивні вуса —
поцілую, мій котусик».
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009446
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2024
«Знімай пелену, я прийшла — час пішов,
імення моє завше глухо дзвенить,
імення моє — це завершена мить.
Печатки століть відкриваю, то й що?
Навпроти стоїш, затягнеться твій шов,
дам сил долетіти до краю».
Початки століть — мов жертовне ягня,
живі, доки людство не гострить ножів,
живі, мов рубінові краплі й чужі
замолені втрати.
А ось і моя
потоком стікає в картини й моря
чи навіть поглиблює кратер.
Початок війни — наче крик уві сні,
глухий, доки людство не бачить межі,
глухий, поки жест не сигналить «біжіть
далеко від дому».
І сіється сніг,
і липне до ніг, щоб затримати біг
у сіру й крихку невідомість.
Початок кінця — мов монетки з кишень,
дзвенить, що докупи себе не збереш.
Дзвенить чи сурмить? Сповіщає з мереж,
що впало кадило.
Прощатись іще
судилося з ким? Обриваю весь щем,
мов вишню, що рясно вродила.
«Навпроти стою, тіло — стріляний храм,
імення моє — Двадцять перше. Це я
ховаю в уламках містян і селян.
Та пес стереже привид-хату й пора
докласти зусиль до загоєння ран,
бо з’явиться інший початок».
© Олена Галунець
*Вірш написано за однойменною картиною українського художника Андрія Жукова
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009444
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2024
Смоли стікають з дерев на межі,
вигини тануть в руках,
це оніміння — мов мед на ножі,
тепле тремтіння так манить, скажи?
ти – моя воля й аркан.
Пальці топлю у джерелах краси,
плине ритмічно наш час,
в морок пірнає весь вулик-масив,
сяй, не згасай, ще хвилинку відсип.
Для забуття. Від нещасть.
Хочеш, у вирі з інстинктів і дій
чари вплету у живіт?
Ми у синергії грішно-святій.
От і сирена кричить про відбій,
ми як ніколи живі.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991221
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2023
Між деревами блимають просвіти,
ліс пускає чужинців, ті йдуть крізь них,
з-поміж всіх може бути старий різник,
що погладить фалангами гострими.
Крик зомлів з плином ночі, а зайчик зник.
Страшно? Тіні зглядаються косо так,
доки сови не зиркнуть у бік примар.
Серед них може бути смішний мольфар,
що в промі́жку сидітиме вдосвіта,
до пори сповиваючи чари трав.
Ліс-месія рятує від осуду,
від очікувань, хижих тривог, і десь
понад кронами, може, сам Бог-отець
все прощає та хрестить у просвітах
заблукалих, мов дядько Ван Гог, овець.
Час мінливий, як вужик, що повз та втік.
Ліс усіх обіймає, хоча й горів.
Споконвіку ховає від ворогів
вірних воїнів стомлені постаті,
разом з ними чергуючи сміх і гнів.
Знов трясеться земля в гулі пострілів,
ліс чужинців приймає, як купіль хмар.
Добрий/злий – для балансу таки дарма,
хоч повільне буття, хоч загострення.
Світ, що ловить людей, сам себе впіймав.
Ліс став згарищем – наслідком просвітів.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984597
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2023
усі перлини ночі неправильної форми,
і ти, мій любий хлопче, що вдягся весь у чорне,
зривай із себе тіні, бо ми самі сьогодні,
такі примарно вільні, мереживо оголюй,
театром стань, о горе,
реальність — лігво вовче,
без правди спиться добре,
ілюзія шепоче
а місяць вже уповні, як цей корсет з Болоньї,
а ми б тримали небо, немов атлант з колони,
хоча воно безформне — із фатуму та газів —
впаде колись в безодню, та, знаєш, не одразу
мій шлюб змілів до ставу,
біжи від хвойди, хлопче,
та спершу — акт вистави,
іди за спільним «хочу»
сяйні перлини ночі посипались за обрій,
лови-лови, бо сонце — дозрілий плід в утробі,
життя безмежно довге, якщо перука вп’ялась,
життя таке коротке, коли тобою п’яна.
Хтось першим кине камінь,
натисне кара важіль —
розсіємось мазками
в полотнах Караваджо.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984596
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2023
Поховальний морок пеленає місто,
тиждень обпікає, січень гострить вістря,
янголи говорять, а живі в мовчанні
крики глушать після
страшно чорних звісток.
Круговертю стане каламуть у чані.
Спить весни провісник, діти стали снами,
і без стін домівки так нестерпно тісно.
Линуть смоли ночі — у тумані ранок.
Люди мали жити, та їх світ розтанув.
Жовта кухня стала символом — не місцем,
спокій, наче зграя, в небеса рознісся.
Діти, наші діти, що тепер із вами?
Тьмяно сунуть звістки,
що в них заховали?
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971293
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2023
Привіт, вітер стих, як мої сподівання.
У мороці пальці застрягли так липко,
так сліпо, що хочу знайти зорі Брайля,
читати майбутнє чи вірші Калитко.
Хрестами папіруси скотчу на вікнах
приємно б зірвати безслідно й навіки.
Шляхи не до Риму ведуть — у вітальню,
засіяну фразами з культових фільмів,
освячену спогадом — першим, останнім —
і вірою в те, що думки — світловільні.
Вони нас дістануть з холодного льоху
побитих емоцій, повільно, потроху.
«Химерні двадцяті», — колись про нас скажуть
нові світлоносці в цій самій вітальні.
Привіт, ми розтали, як масло у каші,
та в пам’яті вашій ми наче зі сталі.
Минуле читайте за зорями Брайля:
ми дім збудували — ви стіни тримайте.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969016
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.12.2022
Просто ще одна спроба не впасти
в Маріанську западину стресу.
Білі квіти до шкіри та пластир,
щоб загоїти тріщини-пастки.
Ця земля обіймає і хрестить
тільки тих, хто лягає під насип.
Спи не спи — ти є витоком течій.
Ляскіт — щоки пашіють під сонцем,
що коралями душить цей вечір.
І слова стали вмить недоречні.
Віри дайте хоча б кілька порцій,
щоб до столу подати малечі.
Поле Марса засіяне криком,
що в блідому мовчанні не вродить.
Осінь тане, та ми ще не зникли,
щоб з уламків — маленьких, великих —
будувати, мов бджоли, свободу
на осколках фальшивих реліквій.
Медом хочеться думку змастити:
от штовхай не штовхай — нам не впасти.
Геноцид, правдоцид, цикли, титри.
У імперії — голови гідри.
Підвіконня і свічка. Хліб з маслом.
Не забути ціну, йти у наступ.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967463
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2022
Твоя шкіра — мапа світу,
вуглецеві апатити сяють у кістках.
Дослідити б сонце Мітри,
дослідити б і прозріти,
але бачу тінь бика.
Твоє тіло — роси з кали.
Доторкнуся — морем стану? Мілиною став.
Тут, на сході, ми зникали,
в цій пустелі сни сакральні
стали списком справ.
Сухостій тріщить, мов зброя,
напиваюсь міфом-болем: твої шрами — я,
не календула загоїть,
наша зустріч — Чорне море,
мрія корабля.
Наша зустріч — м’якість вовни.
Не вдихаю світ на повну, доки спиш сама.
Тоне погляд, хо́ви-лови,
ти — моя уявна повінь,
мій нічний обман.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967459
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2022
Бур’ян мироточить, звиваючи антиікони,
моря горизонтів, мов мирра чи пиво, під комір
стікають лимонному сонцю, так гірко та в’язко
й до біса настирно застигли слова після коми,
які надіслала в телегу далеко, немов до Аляски
мій синтаксис — жертва тривоги, прогресу обсесій,
ніколи не ставлю крапок, ти ж іще поверне́шся?
Ніколи не п’ю аж до дна, забобонна мана випиває
мій сон і ніяк не нап’ється, живи, моє серце,
як Contra spem spero, у шумі машин, бігорусі трамваїв
ти гіпсокартоном обшите без правил двохстіння,
коробка в коробці, пакетик в пакетик, тихіше, спокійно,
і кластер мікробних галактик обняв холодильник
космічно, уже не готую так смачно, зливаюся з тінню,
як бачу офлайн біля твого обличчя. Крапки народились.
Пречисті пейзажі краплинно туманять розмови останні.
Вони ще обірвано скиглять, як лис у цупкому капкані.
Щоб вбити надію, крапки народились у теплому серпні,
і стало так чітко й нестерпно, так ясно й нестерпно.
Лимонному сонцю вклонився мій лис, він зализує рани.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967372
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2022
Зранені села під натиском змін спорожніли.
Він береже джерело, наче сторож Нілу:
всіх крокодилів прогнав — квітам дав напитись.
Стомлений бабин кіт — хвіст як дріт, вушка з китиць —
мовби старезний аскет в українських скитах.
Ки-и-иць-киць, іди-но, підбитий мій воїне світла,
будемо разом ганяти цю нечисть вітром.
Мельника син королем став, убрався в піксель.
Коте в чоботях, тупих людожерів місять.
Чо-о-орні котли. Сірі миші притихли в стрісі,
ми їх розбудимо,
будемо людяні
навіть у пеклі.
Клин журавлів
в небі розмив
стиль ар-деко.
Хмари сплелись пелюстками з мазків півоній,
пензель із шерсті швидкий — рій думок півсонний.
Магія муркоту гріє теплом долоні,
Казка шепоче до Ночі: «Іди вже, сестро»…
Місія — в місиві днів зберегти мистецтво.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967371
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2022
Літо надихалось лютим: снігом стає деревій.
Місто, що стало безлюдним архівом розтрощених мрій,
димом малює фігурки всіх, хто тут жив і кохав,
співом приглушує гуркіт, зривом якоїсь з октав.
— Пташечко, що тут забула? Бачиш, навколо хрести?
— В домі, хоч страшно та брудно, хочеться гнізда плести,
і зашивати розриви, і повертатись до всіх,
я ж тут так рано спочила під плитами двох поверхів.
Янголів завжди замало там, де жорстокі бої.
Місто, що стомлено впало, встане від співу своїх,
з нотами світлих мелодій збудиться давній тотем
риком могутнього роду, захистом скрізь проросте.
Пташечко, дай мені знати, чи ти ще тут, чи не тут?
Знаєш, як стало багато вільних, що гнізда плетуть.
Бачиш, і я вже не плачу, чую не гул, а пісні.
Падаю з лютим в обіймах
на сніг.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967258
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2022
Місяць проліз в обійстя та обійняв вже зів’ялі квіти.
Щастю так мало місця в колі війни, одноокому світі.
Вибили друге око, вибили, та не змогли осліпити.
Дивно, що ненароком сяє життя, наче поле в житі.
Видно, де змій повзе, слово без домішок золота варте.
«Бачу гладінь озер. Та не скажу, де… Відчуй, там гарно».
Холод пече вогнем, вічне чекання вростає в жили.
«Знаєш, усе мине, я недалеко, як ти просила».
Світло старих світлин, спогадів краплі — на безліч відер.
Батько прийшов з війни, щоб обійняти зів’ялі квіти.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967257
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2022
Якщо легше писати, таки пиши,
інтровертів так манять слова-листи
з ароматом тепла чи олії ши,
у якому, можливо, і час застиг.
Якщо легше піти, то спитай, чи ми
досягли темноти саду стиглих слив.
Раптом світло ще є, може, до зими
ноги лишаться в сплетенні наших див.
Бо найлегше — забути й знайти нових,
що циклічно ведуть у той самий сад.
Якщо хочеш ламати, лови порив,
щоб лишитися з темінню сам на сам.
Я з тобою і стежу, щоб не згорів
наш розхитаний, але ще рідний храм.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954598
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2022
[i]Присвячено всім,
хто чекає на свого тата,
чоловіка, сина, брата, друга[/i]
Літо вітром обволікає,
припікає, та зовсім трішки.
Ти мій спокій сповив у ліжку —
сам вмостився на голий камінь.
Роси стоптані, чобіт тисне,
піксель липне, мов сонце в липні.
Запитай солов’я, коли б ми
знов змогли заспівати пісню.
Разом подумки, кілометри ж
в’ються в травах, вужем зникають.
Пахне хлібом, хрустким до краю.
Вже вечеря, мій милий, де ж ти?
Ніби й світ став такий безмежний,
та кордон, мов стерня, так коле.
Від дзвінка й до дзвінка — по колу.
Дочекалась. «Привіт». Нарешті.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954155
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2022
Коли вогняна хвиля ракет у ТЦ
Розчиняє в чорноті сотні життів,
Ескалація війни, зла, ненависті
Може вдарити наші добрі серця
Енергією прощальних криків.
Ніхто не змусить нас зупинитися
Чи забути, з якою хвилею радості
Убивають українців суки-рашисти,
Коли вогонь змієм доповзе до них.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951652
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2022
Не маю сил
прикидатись такою, як ти просив:
садити фіалки, вмиватися світлом роси.
Ракета зламала буття/житловий масив.
То був чийсь син.
Пульсація є. Знаю, де ти, та сняться сирени-сни.
Сумую за часом, що зветься тепер «до війни».
Ракети летять, та уже до північних них.
Їх запал стих.
Гроза не лякає, тому що природа завжди за нас.
Беру з блискавиці заряд — мій відьомський запас.
Ракет вже нема, і ти поруч… Прискорю час:
три, два, раз!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951463
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2022
Антитіла рятують поранене тіло Марії,
Зараз напитися б хоч солоним морем,
Обпеченим криками дельфінів під вибухи…
Воїни не винні, що народилися бути вільними.
Скільки треба смертей, щоб зняти усі кайдани?
Тарасе, чуєш, ми кропимо волю вражою кров’ю,
Але наша тече рікою і впадає в місто Марії,
ЛЬон огортає його бинтами та піснею Пташки.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949612
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2022
Здалось, ніби я постаріла, в очах не синіють волошки,
у лініях сірих і білих дощі загубилися трошки.
Дощі чи прострочені сльози,
громи чи притишені крики…
Сварки проривають борозни
і сіють будяк стресоликий.
Здається, що сил вже немає, апатія лиже долоні,
хвостом відганяє тривогу, а очі поволі холонуть.
А поруч відчужена жінка,
їй личить тепло — вона лічить
холодні безформні крижинки
і каже: «Склади слово вічність».
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948903
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2022
Ніч замулилась там, де ріка…
Чом же сонце так довго не сходить?
Вишиванка з ниток ДНК
огортатиме всіх від негоди.
Біля серця — орнамент життя,
на руках — не кайдани, а квіти.
Я колишусь із вітром, мов стяг,
ще зусилля — і зможу злетіти.
Діти, сонце зійшло, і ріка
оживає у вишивці-хвилі,
Безконечник прикрасив рукав
і дарує нам пригорщу сили.
Пийте, пийте, бо ворог не спить
гострить ніж, щоби нас роз’єднати.
Пам’ять роду лишає стібки
на сорочці, що вишила мати.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948177
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2022
Рожеве золото сакур
розлилося нині Львовом,
красою вмиваючи зранку,
щоб ми відчували знову,
де зерна, а де полова.
Запалює Київ вільний
цвітіння каштанів, як свічі.
Перлини рожеві й білі
Хрещатик сонливо лічить.
Це місто — коштовне й вічне.
Бузок — аметистові зорі —
вдивляється в небо чи в космос.
В Херсоні тихенько говорять:
«Герої очистять цей простір,
свобода розчеше нам коси».
Сяйливі тюльпани-рубіни
розкрились, як правда між нами,
бо Харків — жива Україна,
єдина, рідненька, незламна.
Ця сила відновлює храми.
Магнолії краплі збирають,
а світло підсвітить їх сріблом.
Нестримно крутий Миколаїв
ще в тиші казатиме: «Рибко,
ловися маленька й велика,
до столу із щастям і хлібом».
Постане новий Маріуполь
сяйнистим сталевим цвітінням.
Героями створений купол —
немов оберіг жовто-синій
для всіх славних міст України.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947816
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2022
Старіє весна, із хрущами на землю падає.
Два місяці вщент… І скільки іще буде вкрадено?
Колишуть коштовне життя в укритті руки матері,
колиску руйнує війна із цикадами-канонадами.
Синці порожнечі у вікнах. Ой ходить сон колами.
Сирени сховались у венах, та й віра там — молимось.
Дошкульні удари. Оселі — засмічені кратери.
Питається сон у дрімоти: де ночувати нам?
Міцнішу колиску сплете ще життя й не зважатиме,
що шрами вздовж днів у війні вже малюють патерни.
Старіє весна, щоб завмерти в безвітрі колосом
Завмерти та влитися в літо, мов пісня, голосно.
І літо триматиме Шафку та воркотатиме
у мирному місті й селі України-матері.
І сон намалює орнаменти, зорями складені.
Для слави героїв ми стали вогнів міріадами.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947702
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2022
Сирени зривали ранок,
мов мальву вогненно-багряну.
Десь бризки зі скла — свіжі рани.
Російська почвара та свита
зжирали добро, щоб давитись.
Гатили в міста, в мирний стогін.
Робили сміття зі святого.
Минуле життя десь за рогом
ставало розмито-чудовим.
Як далі? Як страшно. Як довго.
Підвали ставали нам домом,
що наче нора в невідомість.
Хоч пісня лікує від втоми.
Ми з вами в молитві й у мові.
«Ви як?» — «Ще живі та здорові».
Вовки позбиралися в зграї.
Туман клубочиться й ковтає
всі кроки, що вигадав Каїн.
Розквітне свобода священна:
ми знищимо шлях до геєни.
Державо з вождем божевільним,
мерці, що підживлюють війни,
раби, що у чергах до стійла,
брехнею роками вас пестять,
не браття ми вам і не сестри!
Нескорений рід вам не вбити:
ми — фенікси жовто-блакитні!
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=942864
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2022
Я так загубилась, що просто не знаю, де́ я:
чи то в Шендерівці, чи то в неживій Юдеї.
Між стомлених хат, у людській пустелі
село заростає, відлуння стелить.
Химерні полотна — зашиті гіллям оселі.
Всередині гнізда, чи миші, чи пряне зело?
Чи килим, ікони, родинні фото,
які оживуть, як бабусин дотик.
А ніч навесні відцвіла, розлилася ставом.
Невже потону, наче спогад в роках, так само?
І смерть, і життя — це новий початок
з небесних стібків майстерно-халатних.
З небесних стібків, що зшивають космічні діри.
Село відспівали, та люди живі ще, віриш?
І пишуть зірками прості привіти,
вплітаючись тісно у синь палітри.
Село заростає і в’ється у гніздах Бога.
Минуле так солодко пити в кінці дороги.
Забуті розмови в сяйних загравах
зринають, щоб сльози змивали грані.
Село заростає чи розквітає?
Рубці затуляє густим розмаєм.
*Шендерівка — село у Вінницькій області, яке вимирає.
(с) Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938825
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2022
Я буду твоїм криком від шепоту за вікнами,
від холоду запалення. Опалення не ввімкнене.
Новини дурять текстами, стандарти труять голову,
у мене є книжки, грішки, я теж буваю голою.
У тебе — я, солдатик твій. Вогонь з’їдає олово.
Лови іскру від моїх слів. На вулиці казково так.
Помилка — не клеймо, а знак, що зміни загартовують.
Коліна в позі лінощів, чарі́вний чай... Я знову тут.
Ми знову там, де місто спить і торохтить вагонами.
Ти — сценарист, пиши свій шлях, нанизуючи грона миль,
або сиди й не рухайся, обрати — мов достигнути,
для цього треба плід думок з’єднати з парадигмами.
Судити — намір тих «святих», що люблять бути владними.
Упасти б водоспадами на їхні плеса з вадами.
Безмежний світ приймає всіх: чистеньких, захаращених
і тих, хто йде до сивих гір доріжками чи хащами.
Візьми мій шепіт, збережи, лікуйся ним, і вибач їх.
Твій біль згорнеться та засне, не розірвавши звичаїв.
Усе крихке в мінливості. Щоб пам’ятати — вузлики.
Лиш відданість — міцна струна, що нас вплітає в музику.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936433
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2022
[Акт 1. Музика звучить]
Мій майстре, усе як завжди:
не знаю, куди хочу йти…
Екватор — оманливе коло.
Як полюс, прекрасний і голий,
ведеш аж у холод ілюзій,
мене викликаєш як музу.
У музику пальці вп’ялися…
ДО пастки додати п’ять-вісім
РЕчей, що підживлюють пам’ять.
МІж пальцями пальці ще палять.
ФАктично ми мало-помалу
СОЛЬфеджіо рухів вивчали.
ЛЯгай біля мене, у вихор.
СІ — «так» по-іспанськи. Так тихо…
[Акт 2. Морозне згасання]
ДО прірви ілюзій — заманлива стежка. Торкання тривожить нейрони.
Впади в мій потік, але так обережно, щоб ми об’єднались в акронім.
У мене є сила, знеструмлена страхом: так лячно іти в невідомість.
Ця музика стихне повільно чи раптом. Що тишу заповнить натомість?
Зів’яли гербери й відлуння від клавіш, у мене — погана й хороша:
так добре буває недовго, ти ж знаєш, та кожен з нас вчитель, як О́шо.
Мій майстре, я відьма або дивна муза, яка не навчилась літати,
дорогу до себе сплела в зимний вузол, аби відкладати на завтра.
Уміла давати хороші поради усім, окрім себе, це ж треба…
Розквітли у вікнах крапки снігопадів, на склі — лиш закручені стебла.
Свідомість малює морозну палітру. Звільни мій потік обережно.
Мій майстре, дивися, я можу летіти: дороги без тебе безмежні.
(с) Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933286
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2021
Я іду поміж трав,
там, де хтось помирав,
неодмінно хтось жив
серед війн, поміж жнив.
Тихо йду по стерні —
крики впали до ніг,
пар над ставом застиг,
сформувавши хрести.
Під землею — скарби
тих, хто бачив Сибір,
колоски тихо крав,
щоб померти між трав.
Над землею — слова,
хтось колись їх стирав
і казав: «Це брехня», —
щогодини, щодня.
Чую/п’ю ці слова,
мов брунатний узвар.
Чуєш біль голосів?
Свічку час загасив.
З правди зріють плоди
у дерев молодих,
щоб не впали між трав,
там, де світ помирав.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932141
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2021
Ти тонко шепочеш «не розумію цих дивних віршів»,
що топлять у звуках язик і зринають лататтям,
сховавши між сенсів коріння глибиннохвостате.
Ти — сяйво, укотре дивуюсь, чому в цій кімнаті
завжди стільки світла, коли я з тобою — не з іншими.
Вкриватися разом пледом, образи збивати з пір’ям,
аби лиш злетіти в сни, в яких ми з тобою — сила,
в яких ми — легкий метал: рука у руці застигла.
На нас ще полює щастя (мчиться, як лапки бігля).
Ти — легіт, а потім — смерч, та я не ховаюсь, повір, я
дивуюсь брехні прогнозів, сміюся і плачу щиро.
У мене є жмені слів, які я собі зростила,
бери їх, я поділюся. Якщо набивати стигму
то тільки в тату-салоні. Якщо розмовляти стиха,
то тільки в гучних обіймах, що крутять і крутять виром.
Ти тонко шепочеш: «Я відчуваю ці дивні вірші.
І тільки в обіймах я справжній. З тобою — не з іншими».
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911840
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2021
Калюжі-вікна ростуть повільно, мов Душанбе.
Гілки без листя штрика́ють вітер підступно скоса.
Ми йде́мо містом, покірно-сірим, глевким та босим.
воно — мішок із моїх же латок. Який план Б?
Воно не просить м’яких обіймів — лише кишень.
Коли там пусто, я рвусь у згинах лайливих речень.
Ти кажеш: «Я дам тобі речі,
чи гроші на речі,
чи горокракси», —
і татуюєш свої кліше.
«Залишся. Та що тобі треба?» — «Нарешті втекти».
Окислений простір — як скрегіт вагонів, натужний.
Портали відкрились — стрибаю у вікна-калюжі,
немов семирічна, і креслю в повітрі пунктир,
аби відріза́ти, здирати, ліпити нове.
Найкращий колаж — із речей, що з’являються вчасно.
Ми завжди втрачаємо щось, поки звичка не згасне,
аби віднайти себе та, мов Армстронг,
злетіти вверх.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911270
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.04.2021
Блакитну спідницю, гаптовану зорями й зіткану з латок
гірської трави не рви. Століття минуло, як я вийшла з ладу,
нервові клубки намотала, а нитку дала лиш тобі,
новітній ти мій фінікійцю, залишила ліві сліди,
а праві ти маєш із homo пройти, мов сліпим поводир,
Бо рух твій — це стигла енергія сотні глибинних турбін.
Стовпи Геркулеса – то руки, протока - моя аорта,
що живить. Живи, поки я поглинаю пакети та згортки
на згадку нікому/прибульцям/нащадкам. На щастя, на жаль,
я бачу тебе на скрижалях, майбутнє — в сепійних малюнках.
А час прослизає повз тебе в сірчано-задушливі дюни.
Біжи за слідами, як той, хто тікає від леза ножа.
Байдужо, безглуздо, безжально бруднити те місце, де спиш.
Скажи це їм, поки я сію по колу родючий спориш.
Спідниця чорніє від нафти. Сміття проростає довкола.
Сказись і скажи, бо сьогодні лиш чують юродиво-дивних,
блаженно-скажених, якими керують припливи й відпливи.
Ти виєш на місяць з вовками, вдихаючи їдкість фенолу.
До болю калатає музика дзвонів: тінь-тінь-ти, тінь-тінь-я.
Повільний ти мій фінікійцю, я – Теrrа, мій танець – тремтіння.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909952
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.04.2021
Пообіцяй, що ти станеш зі мною коренем
до тих гілок, що під вітром ростуть нескорені,
не гнуться з натиском циркуляції.
У небі очі прадавніх вигнанців
вдають, що зорі – це їхня нація.
Голка́ми сосни-медсестри до тіла хиляться,
щоб ми вкололи у камбій шрифти кирилиці
та не ламались в асиміляції,
коли нас топчуть цинічно з танцями,
вдають, ніби ритми ці – спільність націй.
Голками покрита земля – іржавим килимом.
Єдналися з помилками, як дощ із ринвами.
Зі зрубів ллє кров – «какая разница?»,
співають дрозди – «язык мне не нравится».
Барвінок застряг у сітці-рабиці.
Спітнілі ліси затихли, аби напитися,
від нашого джерела розквітають китиці.
Не спи тоді, коли гнізда падають
попід гілки, овіяні ладаном.
Це наше. Пообіцяй не зрадити.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906751
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2021
Твоє «привіт»…У ньому сотні тисяч звуків:
від скреготіння скла до шереху боліт.
Я стала безсудинним мохом, звідки ж стукіт?
Нестримно-хворий стукіт там, де ще болить.
Мій храм у грудях з хрипом рухнув, вибач, отче.
Горгульї в шрамах нили без твоїх пожеж,
Пішов — і стислись ночі до болючих точок,
Стирала тінь твою зі стін так обережно,
що в них вросла еґреґором твоїх сплетінь.
Безмежну пустку загорнувши в живопліт,
я стала цитаделлю без кутів. Хотів
піти — іди. Не прагну, щоб топив мій лід,
тому ти й не почув у відповідь «привіт».
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902842
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2021
Злитися з графіті, фарами, бігбордами,
злитися на себе, роздерти навпіл час:
пів життя – на те, щоб вчинки були гордими.
Обробляти шкіру, як метал кислотами,
щоб офо́рти Гої прилипали настом
на поверхні голі. Помилятись часто –
це процес нервовий. Ти – сумний Кіану.
З двох боків літають янголи і нечисть
і залазять в тіні, в сльози-океани,
в сірі сновидіння, щоб пожити з нами.
Хто тобі не збреше? Хто зігріє вечір,
мов собор Палермо, як проміння плечі?
З ким поговорити так, щоб розквітати
лотосом на плесі? Нишпорити в норах
чи таки кричати: «Де ви, мамо й тату?
Де ви – рідні люди?» Рана – наче кратер.
Спокій – ось коштовність, золото Аврори,
блискітки опала, лабіринт повторів.
Пів життя – на пошук місячної тиші.
Злитися на себе – це було раніше.
Злитися із сяйвом, вірою і ві́ршами.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898565
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2020
Мрії босі, думки оголені
серед повені, поміж просині
сонце зиркає в хату скоса. Ні,
принципово – ні в кого й ніколи…
Так, він із тих, хто не ниє й не просить.
Дрібок вдосталь. Відкашлює зболено
дід Давид лоскотання бронхітне.
Попід вечір до тину приходять пси:
білий Бім, двійко злиднів, Миколин син –
виють вірші, шепочуть казки страхіть,
п’ють із ринв і кричать: «Це шикарний сидр!»
І старий з ними п’є, аж стікає піт.
Запах цвілі, а може, це сир рокфор?
«Данаблю́», - вишкіряються вірні пси.
Хтось і місяць, і зорі вже загасив,
ще й сховав у мішок бутафорний.
Свічка тліє, малює красиво
декорації в хаті актора.
Дід і досі актор – прагне оплесків.
Пси не плескають – штучно гаркають.
Пахне хата абсурдом від Сартра.
Де межа між несправжнім полиском
і нестерпно чорнющою правдою?
Пахне цвіллю і змоченим полем…
Сон.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897671
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.12.2020
[i]Совість - тисяча свідків[/i]
[i]Квінтиліан[/i]
Я – промінь, що лиже й пече та спадає в лавину уламків.
Знайду тебе в норах під тишею ковдри, щоб дмухати в ранку.
А може, щоб гризти й койотом тинятись у преріях мозку.
Зламаюсь крізь призму богів, що немов віддзеркалюють Оскар,
аби відродитися в спектрі й залити тебе кольорами…
Червоним, що плавно стікає в лимонний, розкреслюю грані:
«У зради завжди є ножі й вигин спин. Ти ж тримав рукоятку».
Зеленим заварюю чай з дивних трав, що роками прим’яті:
«Чи чув скреготіння зубів бумерангу, стріляючи злими
словами?» Блакитний зривається в синій, утворює вимір
між нами, що рунами пише на шкірі: «Не встиг їй сказати
те саме “люблю”», а натомість – уїдливі звуки, як затхлість.
Бузковий в синцях та очах, таврованих барвами заходу,
він сипле елегію струн, сюркоче набридливо-лагідно,
що «гроші не пахнуть», та муки безсоння безжалісно судять.
Я – дим недоречних пожеж, що відновлює чесність у людях.
Ти – сам собі кат, адвокат та архів для запалених правил.
Помилки шкребуться у пам'ять до тих, хто їх може правити.
Якщо я – твій промінь, то будь моїм сонцем і не відводь очей,
бо разом ми – світло.
А поки я дмухаю в ранку.
Уже не пече?
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897560
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2020
Місто тобі не кориться, хоч ти у ньому пливеш і пливеш
писком дельфінів у морі цін і брязком монеток на решту.
Скелями стелиться рідний район, а хворі панельки чхають.
57 і 5 – код її домофона, п’ять-сім-п’ять – схема хайку.
Ти розчинився у буднях цукром, спогади випив із чаєм.
Кажуть тобі: та забудь ту суку, нащо у снах обіймаєш?
Небо облизує бруд із труб. А пам'ять, мов сонце, не згасла:
ти пам’ятаєш, як батько грубо вдарив у шостому класі,
друг перевтілився раптом в Брута, страх – у панічну атаку.
Виє у заростях вітер маршруту, що ти відклав, на згадку.
Ти пам’ятаєш, як вмерла віра (в себе, в людей) остаточно.
Ножики спогадів ріжуть нерви, нащо вкотре заточуєш?
Леза залізли й дістали жили. Човен Тесея не тоне.
Як позбуватись химерних напливів, що випускають стогін?
Можеш трухляві до́шки міняти, та без химер – ти вже інший.
Може, той самий, але затятий. Викинув зайве – вже ліпше.
Місто тобі покориться, бо, якщо довго пливеш і пливеш,
часто звикаєш до моря цін і мнеш орігамі із решти.
Світ забивається між цвяхів, а спогади туляться в стадо.
Лиш забажай те, чого хотів, – і Джин вилітає з Багдаду.
©Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895284
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2020
Послухай хвилі повітря та дихай за ритмом тихо,
тук-тук, обирай закляття і грайся зі світлотінню.
Звільняйся, бо ти – не тіло. Он привид крутого Гудіні
стрибає з трамвая вісім на острів туманів – Сихів.
Ти кажеш, що смерть звільняє, а ти за життя звільнися.
Тумани когось з’їдають, а хтось з них збирає згустки
енергії для мистецтва, що зводить фортеці в пустках.
Фортеці, а не в’язниці. Над ними вже сяють зіниці.
Під ними – підземні води, що живлять тебе чудесами,
що прагнуть піднятись над нами. Цей імпульс хіба не вабить?
Страхи – це ілюзії втрат, що давні, як рід баобабів.
Не бійся: я ще з тобою та й привид із нами (той самий).
Стрибай із трамвая вісім на острів веселки – Сихів,
зі звивин сплети павутиння у замку країни Оз,
тук-тук, загадай бажання. От бачиш, воно вже збулось.
Жени вже того Гудіні. Це тільки між нами… Тихо.
Дихай.
Тс-с-с.
©Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893996
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2020
Я на місці стою, як Великий Китайський мур.
Заплітаються зорі за склом у лавровий вінок –
не дістану: без сил. Телефон у руках – мій бінокль
чи одна з мовчазних каменюк, що не скаже, чому
ти пішла
та чому проросла
крізь пітьму в моїх снах
синьоокою квіткою льону.
Світ ловив мене й більше не ловить.
Мій маршрут обірвався, дороги сточились до меж,
до численних мереж, що скорочують сповідь до слова.
Ти пішла. Кіт живий, але майже убите алое.
Час застигне між небом і пилом, неначе Стоунгендж,
і тоді ти, можливо, прийдеш.
Я чекаю і досі.
Між калюжами осені,
між будинками гострими
я іду за квитком, щоб зірватись у вільний простір,
намагаюсь зрівняти всі вирви ілюзій-амброзій.
Так, кордони стираються рухом, тож я вже в дорозі.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892125
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2020
суцвіття звуків, тенета літер
на тебе діють як антидоти,
гербарій світу нитками зшитий,
гірке й солоне – крихке на дотик
тому позбався лимонних друзів:
ти вкотре сиплеш лиш сіль на рану,
суцвіття звуків підвладне музі,
тенета літер – твоя нірвана
тенета літер – мов крові літр,
який когось реанімує тактом,
для інших – це токсична група світу,
бо не збігається ваш резус-фактор
тому позбався липких ілюзій:
усім подобатись – дивне диво,
піди непрямо по рівній смузі,
себе відчути – це вкрай важливо
поради – тільки для тих, хто просить,
а добрі вчинки – усім без черги,
бо все по колу, бо все так просто,
як рухи сонця над морем в червні
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891248
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2020
Дощ вже не танцює дрібно, тихо-тихо в хаті.
На колінах спочивають лапки волохаті.
Місяць сипле сіре срібло на верби верхівку,
Три монетки впали світлом на нашу долівку.
Три монетки я позичу в місяця до ранку
І куплю дві добрі казки й нову колисанку.
Перша казка вчить, як бути чемним та сміливим,
Друга казка зупиняє бід і злості зливи.
Колисанка пролунає - дядько Сон прилине,
Вусами малятко вкриє й серце материне.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889210
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2020
Я падаю з мороку в точку на мапі світу,
в те місце, де море торкається мокрих повік,
у місто, застелене шумом ротів і доріг,
повз місяць, фарбований шлейфом птахів перелітних.
Візьми мою руку, міцніше стискай, не пускай,
бо я така дивна, крий боже, ще й вирватись можу
і вірші прикласти до скронь, мов до ран подорожник,
і «вічність» складати із кубиків льоду, як Кай.
На сукні – трояндові сутінки й пальці-шипи,
якими я зчісую всі протиріччя до лоскоту.
Я хочу, щоб сни зігрівали й губилися вдосвіта,
лишаючи промінь на стелі медово-липкий.
Полагоджу тіло сплетінням з кохання і вправ,
що, віриш, в потоках із поту ще здатні зцілити.
Хороший той день, у якому є місце молитві.
Із подихом вітру вриваюсь у свій тихий храм.
Я вибрала світло у затишку мапи світу.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887806
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2020
Узбіччя межує з туманними росами,
що парою вкутали травми лісів.
Коли тобі страшно, коли з тебе досить,
горнися до мрійників і до месій
із синіми косами,
танцями босими.
Збираючи досвід
в тотемні фігурки,
поглянь-но, я просто
стікаю зі зливою
в кишені твоєї прадавньої куртки.
Дивись, я тікаю з морськими відпливами,
на зламі кори ще й примножую гуркіт,
чіпляючи пальцями імпульси хвилі.
Ти можеш тікати та дихати рухами.
Ми (надто дорослі й хвилиннощасливі)
ще здатні розвіяти напад задухи,
загоїти танцем глибинні розриви.
Не йди з цього тіла, стань витвором світла,
зійди в мої сни із картини Да Вінчі.
На тлі афірмацій наш голос розквітне.
Ти чуєш мій гуркіт? Я – злива. Ти – вічність.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887231
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2020
М’які гарячі відблиски тріпочуть однобоко,
в очах чорніє (shit!). Сірник іще не раз черкне.
Натисни escape – умить розгорнуся притокою
до річки, що живить протест і блукаючий нерв.
Я – син покоління байдужих, засліплено-зранених.
Та пагони правди ростуть із коріння дга́рми. Ще
рано лякати систему, що ми стали храмами
для текстів, загублених в горлі чудовиська-згарища.
Я – брат покоління борців, незручних, непокірних.
Як звір, я зірвався, зірвав саламандру з руки.
Торкнися – рельєфи, стрибки…
Шри́фтом Брайля на шкірі
кодуються літери з попелу
в гострі крапки.
Вітри сполошились, бо вже підкрадається каїн.
Війна аж скрегоче по склу:
Руйнуй!
Помри!
Зникай!
Шепочуться привиди в стінах, які були спальнями:
«Був час, як пожежі гасили, а не розпалювали».
Ми щезнемо скоро, бо майже дійшли до краю.
©Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883020
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2020
Не йди туди, сестро, ці люди ніколи не стануть добрішими.
Луску поздирають, а діри прозорим папером завішають,
напишуть «ось тут було серце», «тут родимка на ключиці».
Токсин німоти у клітини крізь товщу води сочиться:
«Мовчи, рибко, цить!»
Твої стопи в лезах,
кожен крок – аскеза,
а кохання – мить.
Угода вже скоро розчиниться в піні морського бога. Стій!
Не йди! Я вже бачу, як ти затуляєш очі загравами,
як сонце збирає на тілі останні монетки вологості.
У цьому сплетінні шляхів ти обрала єдино неправильний.
Мій крик поглинає вода, що дрімає в стрічках ламінарії.
Байдужість роїться в тобі, і це жалить занадто боляче.
До обрію сієш сліди, щоб торкнутися мрії примарної.
Прощай, моя рідна. Туман вже ховає обличчя сонячне.
Це сон чи не сон?
«Мовчи, рибко, штиль!»
Твоя мова – хвилі,
кожна грань – це море.
а кохання – шторм.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883019
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2020
Я – посмішка Мони Лізи. Я – сніг, що лоскоче твій сточений ніс.
Ніде і водночас скрізь ми, мов привиди мрій і загублених місць.
Нейрони вбирають гомін та гинуть так тихо, щоб ти воскрес.
Твій хрест уже невагомий. Несу замість тебе сьогодні цей хрест.
А завтра твій світ здригнеться від доньчиних сліз, але я вже скоро…
Щоб смикалось в клітці серце, вдихаєш мене у сліпій покорі.
Життя – це колаж з деталей, які я міняю на пошук дози.
Ти знаєш, що буде далі, та думаєш досі, що все несерйозно?
Я – твій кишеньковий космос, що стелить Туманність Кіля, як постіль,
Зірки сплітаються в коси. Я – сніг, мої сніжки – комети безхвості.
Ти хочеш сказати «досить»? Ха! Думав, що зникну та все буде просто?
Ти – дурень з картини Босха, а світ після мене – це порваний простір.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879808
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2020
Квітневий ранок-зрадник кривиться
від смогу й втоми на згарищі з тіней,
що так набридливо знайомі,
у затхлих стінах кухні навіть час зотлів.
Церата з шрамами на круглому столі –
це клята карта без покришених доріг,
і Гензель вже ніколи не повернеться додому,
і він не бігтиме за батьком навздогін.
Терпкі думки
застрягли в роті зе́рнятками зіри.
Він досі ще живий
(принаймні в це психолог вірить).
Ожиновий лікер лікує нерви.
Але бісить,
що сни вночі втікають до відьминого лісу.
Гілки настирно колють у спогад тонкошкірий
дорослої дитини в неповні тридцять вісім.
Метелик тулиться до рами за добу до смерті.
заглиблюючись в біль німих молебнів інтроверта,
вмиває батька Гретель, його життя сочиться.
Неначе небо зорями, так крихтами з крамниці
засіяла церату. Думки сплелись в оскому.
В проще́нні Гретель знову знайшла свій шлях додому.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875697
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2020
1948
Проміння, здається, зникає. Чи ні?
Між матовим листям оливки чорніють, мов кулі.
Балканський півострів запалений протистоянням вогнів,
в лавандових сутінках лісу селяни поснули
(їх всіх розстріляли іще навесні).
За лісом – Афон,
за Афоном – війна,
священна гора дістає
аж до місячних кратерів.
У мареві янгольський лик,
у розпачі вірний монах:
«Не встиг…Я не встиг відспівати їх…».
Циклічність життя – це роса на стеблі.
Проміння, здається, зникає. Хто вижив – той хворий.
«Не вбий ні думками, ні ділом, повторюю, отче, собі», –
молитва торкається шовку Егейського моря,
влаштовують хвилі великий забіг.
2018
Проміння вже згасло, пушту́ чути скрізь.
В ущелині гір заховалась Афганська руїна,
що спить і не спить, а гаряче повітря розріджує слиз.
Кабул лиш за день відхаркнув сотні тон героїну
(коробочку маку плекають посли).
Незайманий світ – цитадель на горі,
де небо шепоче: «Не вбий ні думками, ні ділом».
Внизу – всі мерці, але ж «мертвих немає» – писав Метерлі́нк.
Їдкий порошок – синій птах для людей недозрілих.
Циклічність війни – у сльозах матерів.
©Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873167
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.04.2020
Волокна неба розірвались після засухи:
зміїне лезо блискавки залізло й виповзло,
залишивши красу, як на полотнах Ба́сукі,
поранило весь світ, поглинуло на мить добро і зло,
щоб потім виплюнути
щось одне.
Вологі вулиці заповнились дзижчанням вуликів,
та ноги досі відчували, що земля потріскана.
Центральна площа у калюжах, наче круглий ківш
з плітками-ліками й липкими відеонарізками,
що вирізають в мізках
озонові діри.
Поволі й сліпо дим з клітин нервових шириться,
та полум’я думок не згасло й тихо тріскає.
Допоки опіки від ляпасів ще жевріли на вилицях,
в прошивку міцно вгризлась сутність блискавки,
що вирізає в темряві
яскраві спалахи.
©Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873062
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.04.2020
Крокодил пливе
між нами й небом
кольору окису заліза,
роз’їдає день, розділяє все
на «до і після», «рано й пізно».
Непомітний храм постає з води і крупинок слів.
Непостійний Ра накупався і в горизонт поплив.
Хвилі гладять тих, хто відкинув тінь і закрив сезон.
Замість нас – німих – діти прокричать: «Відчинись, Сезам!»,
море відповість завитком шумів з мушель-приймачів,
що за нами хвіст: ловить на ласо́ час утікачів.
У повільних днях сіють дежавю імпульси систем,
досягає дна й відпускає час старша з двох сестер…
_____________________
Привиди живуть просто
між нами й небом кольору окису заліза,
прагнучи втекти крізь озонові діри в космос.
Може, й втечуть сьогодні чи завтра, рано чи пізно,
щоб випасти в осад на шершавому Місяці,
десь біля Моря Спокою.
©Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873061
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.04.2020
Привокзальний пейзаж помирає у статиці,
рух по колії бісить будівель-відлюдників,
варта міста сканує: «втікач, бранець з лютого…»,
головне – не злочинець, зламай уже ґрати ці!
У високих будинках вмостилися протяги,
що свистять і в обличчя плюють друзям “зрадника”.
Влада смертних безбожно мовчить про гріхи тяжкі.
Хтось довічно ув’язнений, хоч і не вбив, не вкрав.
Хтось обпалений владою в небо падає без стрибка.
Крила в друзки. Ти встояв. Хоч радий, га?
Крила – попіл, та ти – не Ікар.
Лангольєри, вампіри – вся нечисть з парламенту
пожиратиме нас, доки рот замулиться.
Щоб змінити хоч щось, ти заповниш всі вулиці
натовпом, що позбавлений марного лементу.
Хмари тануть під сонцем, чекаючи руху та
слів, що поцілять у світ і прорвуться до цноти.
Місто – пристань вітрів, побудована з брухту.
Скільки там за шкалою Бофорта?
Час мурали малює поривами, шквалами.
Подивися, ким стали ми.
Пам’ятай, ким не стали...
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788616
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.04.2018
Я впала, мамо, бо аж надто вперта,
А небо списами дерева покололи,
І ями прірвами стали, відколи
Між нами поселились кілометри.
Я впала, мамо, чи змінила русло?
На тілі простяглись подряпини-дороги,
Осіння ніч стікає по шибках вологих,
У склянці напівповно чи півпусто?
Я впала, мамо...Може, зможу встати?
А вітер листя засудив до страти:
Зірвав з гілля та й відпустив у Лету;
А я трималася чимдуж, бо ж дійсно вперта.
"Життя – не сон під теплим покривалом.
Ти зможеш встати й далі йти так само,
Бо ж ти, як листя, відірвалась, а не впала".
Я так сумую, як же я сумую, мамо!
©Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761969
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 23.11.2017
Світ двовимірний,
з ним на рівні ми,
ще не вимерли…
Ми ж іще живі?
В світі темному,
в світлі штучному,
ще не зламані,
та спаплюжені.
Так це дивно все:
Світло тінь несе,
Час іде не в такт.
Що ж пішло не так?
А-а-а…
Зрозуміло, так!
Це ж не той літак!
Передайте всім:
рідним і чужим,
час іде не в такт,
бо не той літак!
Упадем чи ні
однокрило ми
посеред зими?
Хмари в голові,
ми ж іще живі!
А минуле – тло,
далі летимо.
(Пам'яті М.Вінграновського)
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736748
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.06.2017
Розбилась річка об камінний схил…
Не буде, як раніше, вже не буде.
З дитячих мрій збиває вітер пил,
сьогодні свято, а не сірий будень.
Та ти ж не дерево: із коренем зривай!
Від щастя з глибини дістань паролі,
пиши свій шлях, став підпис, копірайт,
малюй всі знаки у чіткому колі.
Борись, будуй, вмикай адреналін!
Від мене в подарунок ось ця пляшка
від тих людей, які не терплять змін,
від чорних слів, яким не вір нізащо!
Сусіди сплять: не судять, не сичать.
Зимове свято - білосніжне й тихе,
Сорока змірює сліди санчат.
Це перший крок.
Заплющуй день і дихай.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726423
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.03.2017
Усе дарма...
Хоч вулиця німа,
Стискають серце відчуття сейсмічні.
Скажи мені всерйоз і жартома:
«Ти ж бачиш: ну не світить сонце в січні,
Та це ж не значить, що його нема».
Я – шторм, вулкан, я - ураган Катріна,
Із гри на нервах майже майстер спорту.
Як заспокійливе і звук дельфіна,
Скажи, дарма, що перевищиш квоту:
«Поспи, моя маленька божевільна.
Я підберу під твої сни акорди
І розфарбую чорно-білі стіни,
Помию посуд та закину Доту,
Не гарячкуй і не будуй руїни,
Я - твоя зона комфорту,
Єдина».
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710897
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2017
Біліють зночі непорушні крони,
Калини грона полум’ям зігріли все.
Грудневий ранок-зрадник світла не несе:
Солдата кров засніжена холоне.
Червоне й біле, біле і червоне...
Вороння бреше, очорнивши дзвони:
Земля приймає тих, хто чесний в боротьбі.
Частина серця від безсмертних у тобі –
Не час вмирати, підведись, драконе!
Червоне й біле, біле і червоне...
На крові крадії будують вавилони,
Ікони в деклараціях, самі ж – чорти!
Коли нова мітла вже зможе їх змести?
Дві двісті вбитих, знищено ж мільйони!
Мільйони й віра, віра і мільйони...
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704491
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 03.12.2016
Навколо мідний дим, вростає в шкіру грим,
І тільки дім один стає протиотрутою.
Найлегше – утекти й померти молодим,
Найважче – старістю лишитися прикутою.
Ти – поводир, а не пішак чужої гри.
Вкуси цей день новий, як сонця плід із цедрою.
Найлегше – називати долю щедрою,
Найважче – підійматись ввись і падати згори.
Через життя спокійно важко перейти,
Бо тільки вітер легко пролітає тундрою.
Не гай же часу, набирайся мудрого,
Бо маятник років сюди-туди, туди-сюди...
І раптом СТОП!
Післямова:
Немовби два кити під товщею води,
Так ти і я спимо під однією ковдрою.
Точніше, любий, спиш лиш ти (і так завжди),
О пів на шосту вкотре прикидаюсь мудрою.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699753
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.11.2016
Моє сонце згорало. На соснах – смола.
Хмари в небі писали ікону.
Не завдала нікому ні болю, ні зла,
Та й добра не зробила нікому.
Тихим плесом пливла у човні без весла.
Хмари випили небо до краю.
Як же прикро: остання весна відцвіла,
І за цвітом услід відлітаю.
Зачекайте, я ж навіть іще не жила!
Лиш бродила кудись і додому,
Відкладала на потім. Зламалася. Мла.
Я благаю – не крапку, а кому!
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697217
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.10.2016
Я біля школи. Впало небо.
Вже майже вічність я доросла.
Вселися в мене, світла Гебо*,
Допоки тінь моя не згусла.
Я буду коси заплітати,
Щоб хлопці смикали завзято.
Параграф «Скіфи і сармати»
Нарешті вивчу, як на свято.
Спитає вчитель про столицю –
Скажу: «Де карта? Ось – Джакарта!»
Позичу Брадіса таблицю,
Накреслю ще й овал Декарта.
Вночі - підручник під подушку,
І вірш Тичини - на відмінно.
Дорослішатиму потрошку,
Хоч час тече, на жаль, невпинно.
Де ж забарилася та Геба?
Змив дощ останнє павутиння.
Пірнути в юність – це потреба.
Вируй, фантазіє осіння!
© Олена Галунець
*Геба - у давньогрецькій міфології богиня юності
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683100
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.08.2016
Неначе вічність до світанку.
Війна створила порожнину.
Чи ти зі мною до останку?
Ніч запалила зоряну стежину,
Яка, на жаль, не доживе до ранку.
Вона веде в мої обійми.
Ти ж її бачиш? Бачиш? Справді?
Одну зорю, мов серце, вийми,
Най мерехтить на згадку у свічаді.
На тому світі не розлучать війни.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682159
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 06.08.2016
Живе між гір легенда, що в скронях посивіла.
Її сповила квітом червона бузина.
Віками тліє сила. Природи давня сила,
Що виросла з любові. Така ось дивина…
У полудень, як сонце сховалося за хмару,
Що назбирала крапель з річок й озер гірських,
Хлопчина молоденький все випасав отару,
І заховатись ніде, та мабуть би й не встиг.
Хтось з неба сипнув градом, неначе із рогаток, –
З’явився перед хлопцем нізвідки дивний грот.
Сорочка затремтіла, прилипла до лопаток,
І серце не на місці та й вистрибне от-от.
Отямився невдовзі від лагідного співу,
Дівочий стан розтанув у плетиві води.
Хотів її спинити, й піднявши руку ліву,
Хлопчина ледь підвівся і закричав: «Зажди!».
Розсипалось луною між горами німими
Та загубилось в небі оте його «зажди».
Пташки співали вільно, струмок дзюрчав із ними.
Кохання оселилось у серці назавжди.
Дорогою додому цей парубок завзятий
Все мріяв про взаємність від дівчини з гори.
Він буде завтра знову отару випасати.
Якщо прихильна доля, її примчать вітри.
У полудень, як сонце осяяло долину,
На тому ж місці хлопець овечок випасав.
Сопілкою дзвінкою прикликав ту єдину,
Що мала замість серця природи й чарів сплав.
То не проста красуня – царя гірського доня,
Давно вже слідкувала за парубком сільським,
Та світові людському вона була стороння,
А так хотілось бути хоча б на «ви» із ним.
Каміння гуркотіло, пускало сонце стріли.
«Не пара ви, не пара…» – шуміло поміж трав.
Між яворів ховались, про вічне говорили.
Боялися, щоб батько за це не покарав.
Не помічали часу. Осика цвіт трусила.
В обіймах милувались, доки роса зійшла.
Осяяні коханням під променем Ярила,
Вони палали буйно – зосталась лиш зола.
Так, цар гірський дізнався, аж жила затремтіла:
«Порушила закони – розплатишся сповна!»
Бавовняні волокна прикрили блідість тіла,
На віях сніжно-білих бринить її вина.
Наступного світанку, прийшовши у долину,
Наш парубок побачив, що там – нова гора,
Впізнав у ній єдину: «Кохана, не покину.
Допоки ти в неволі, додому - не пора».
І проронив сльозину – розлилася рікою,
Розтанув він у горі навічно на горі,
Назавжди розпрощався з подобою людською.
З вершини споглядає, як тліють димарі.
Хлопчину звали Прутом, дівчина – це Говерла,
Донині вони разом, така ось дивина.
Живуть в устах карпатців, легенда їх не стерла,
Лише сповила квітом червона бузина.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676838
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 08.07.2016
Хворі ночі й дні недужі. Набридли дуже.
Запечені слова на зламаних мостах.
З кишені правду витягніть. Забийте цвях.
Нема прощення тим, хто в спину ніж байдуже.
Нема прощення. Є прощання. Серце тужить.
Та інші вже пливуть на білих кораблях
І викарбовують довіру на мечах.
Все в реп'яхах, але ти поруч, новий друже.
Навіщо турбувати каламуть в калюжі,
Що заплямує сірим веселковий шлях?
Не повертайте безрозсудливо байдужих.
Літайте легко, мов нестримний вільний птах,
Садіть в душі лише духмяно-ніжні ружі,
Чудовне небо віддзеркалюйте в очах.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671763
рубрика: Поезія, Сонет, канцон, рондо
дата поступления 12.06.2016
Лелеки в тепле літо відлетіли
Подалі від голодних холодів.
Зліплю з уламків свого тіла крила
Та й полечу услід без зайвих слів.
Покласти б у валізу мрій дівочих.
Та де ж їх взяти? Розгубила всі.
В прощанні плечі обійму охоче
І цукор розведу в скупій сльозі.
Ласкавий вітер, наче легінь в танці,
Кружлятиме й кружлятиме… А втім
Зліплю не крила, а надійний панцир.
І нині відмірятиму вже сім.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669451
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 31.05.2016
Застиглі сірі лінії закреслили цей ліс.
Розмай давно змарнів, як в’язень Азкабану.
Стихає все ураз негадано-неждано
У час, коли хисткий туман спускається навскіс.
Вовки не замели сліди, не спиться кажанам,
Стежки по вуха вкрились бірюзовим мохом.
Штовхаючи старі пеньки у царстві Оха*,
Сюди приходить та, хто із казок знайома нам.
Під сонним срібним місяцем в неділю уночі
Тут відьма з темним псом копала мандрагору,
Зосталась унизу, а пес злетів угору.
А зараз де ж вона? – Пече онукам калачі.
© Олена Галунець
* Ох - давньослов'янська міфічна істота, правитель лісового царства.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668855
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 28.05.2016
Хатинка постаріла серед гір,
Осунулась та й шамкає з вітрами.
І палко запевняє: вір не вір,
А вся земля усіяна хребтами.
На схилі літ і з висоти років
Старенькій начебто усе видніше.
Проте вітри нестримні і стрімкі,
Тому за горизонтом бачать більше.
Смарагдові узлісся гомонять,
Вони ж бо знають, що зміїні стежки
Біжать униз, де гине благодать.
Гірські хребти – страшних драконів рештки.
В хатинці жив колись рудий мольфар,
Із променів зіткав собі свитину,
Казав: «Зготую я такий нектар,
Що воскресить дракона. І полину».
Таки полинув, а хребти лежать,
У хмарах не літають вогнекрило.
В хатинці цвіркуни, тьмяніє гладь,
Погасла казка: в горах задощило.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667341
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2016
Якщо з думок розхлюпались слова брехливо,
Що на людей наводять чорноту фальшиву,
Згадай дев’яту заповідь. Судити не дано.
Якщо напився сам, то поділись водою.
Душа вкривається холодною слюдою,
Коли в байдужості сліпі, коли усе одно.
Якщо забризкав підлістю обличчя світлі,
І відчаю терпкого знов накинув петлі,
То пам’ятай: біда постукає в твоє вікно.
Якщо сказав «люблю», то не криви душею.
Віддайся на всі сто, і навіть за межею
Будь, як Орфей, чия любов живе в піснях давно.
Якщо топитись – тільки у глибоких людях.
Затримайте повітря не в устах, а в грудях,
Щоб віднайти між рифами безцінне, а не дно.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666520
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.05.2016
Я напишу тобі звичайного листа,
В клітинку, у конверті, зверху – марка,
Пухнастого й легкого, наче хмарка.
У ньому – зірочки бузку та слів до ста.
Я надішлю тобі простенького листа,
Мережі й вайбер – пта́шки ненадійні:
Не донесуть, як треба, й потенційно
Загублять головне в схвильованих містах.
Поштова скринька. Усмішка в устах.
Ти пошепки впізнаєш адресата.
Хоч доля наша непроста й щербата,
З таких листів цілюще сяйво пророста.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665454
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 12.05.2016
Живе поміж дерев у парку
Кривенький, але лагідний ліхтар.
Ми друзі з ним давно - ще змалку,
Він – моє сонце, я – його Ікар.
Раз чи два він згасав, напевно,
А я не раз - згасала повсякчас.
Кожен день був крихкий, непевний.
Лікарня – рятівник і Алькатрас.
Лиш друг-ліхтар з вікна палати
Підморгував бадьоро і світив.
І я, заморена й крилата,
Ковтала світло, що давало сил.
Я вдячна: не скупивсь на світло,
Смутні полотна ночі прорізав,
Матусі мерехтів привітно,
Кидав муар на літню зелень трав.
Минулося, мов сон вчорашній…
Я в парку, ось - ліхтарик, там - вікно,
Дитя за склом стоїть сердешне,
Ковтає світло всім смертям на зло.
Біда запрошень не чекає,
Не оминає й діточок малих,
Не сушить ріки сліз безкраї,
Що з щік стікають стомлено-блідих.
Біда живе з початку людства,
Щасливий той, хто не зустрів її.
У Бога не просіть багатства -
Просіть здоров’я діткам на землі.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664295
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.05.2016
Цих двох дурненьких восени з’єднали,
таких самотніх і таких зухвалих.
Кричали, що любов – то вигадки й мана,
ще й розумом давно приборкана вона.
Обурились щокаті купідони:
«Любов руйнує між людьми кордони!
Родини творить і серця гартує,
вона нестримно в глибині нуртує!
Чи може розум зупинить стихію,
що раціо* змітає буревієм?
Один лиш час уміє остудити,
перетворити почуття у квіти…
…у квіти-спогади, з яких плетуть вінки
та найщемливіші римовані рядки».
Недовго радячись, малі завзято
пустили стріл чарівних десь з десяток,
щоб влучити в серця тих двох зухвалих,
щоб від кохання їм дахи зірвало.
Був стиглий вересень – пора навчання,
у павутинні теплі дні останні.
Взаємний погляд - і п’янке тремтіння.
Зізнання…Поцілунки…Шелестіння…
Вже не кричали, що любов - омана,
він навіть називав її "кохана".
Вона ж картини почала писати,
розфарбувала пустоту кімнати.
Про всіх забули, викинули зайве
з голів, зі схованок, шухляд охайних.
Боялись, що полине світла осінь
І щастя їхнє змерзне на морозі.
Та що казати, усього боялись…
А купідони сміхом заливались:
«Ну що, дурненькі, почуттів стихію
приборкали? Їх розум вже розвіяв?»
Кохання - надприродне й несвідоме.
В його морях раціональне тоне.
© Олена Галунець
*Раціо – філософська категорія, розум, інтелект
Зображення - картина Гюстава Моро "Купідони"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663367
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 02.05.2016
Пробач мені, малесенька, пробач.
Розквітло все... Розквітло все без мене.
У небі лине журавлиний плач,
А в грудях серце б'ється так шалено.
Чекала ти, а повернувся біль.
Чекав не я, а все моє кохання.
Спізнився - жаль, а ти, як заметіль,
В снігороках розвіяла чекання.
Пробач мені, малесенька, пробач!
Змарнів весь світ...Зів'яв мій світ без тебе.
Душа моя - то журавлиний плач,
Що високо й самотньо лине в небі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661312
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.04.2016
В обіймах верб високих пливе вода невпинно,
У річки своя мова, я вивчу її знов.
Світанок на природі зустрів мене гостинно,
Ти знаєш, як же довго сюди до тебе йшов.
Від диму задихався, вогні кололи очі.
Багатство - то не гроші, скарби я вже знайшов.
Ріка мені нашепче твої слова пророчі,
Вони злетять і зникнуть між листями дібров.
Туман загорне в ковдру мої думки й минуле.
Що дам взамін тобі я за спокій і любов?
Міста ми збудували, про совість геть забули.
Почуйте мову річки чи вивчіть її знов.
________________________________________
Той день не настане, коли вітер з поля
Сміття розпороши́ть на сотні тіней.
Колись все застигне, мій голос охрипне,
Між гіллям затихне весни соловей.
© Олена Галунець
Фото - Олег Кругляк
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660835
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 20.04.2016
Ти в пастці: зловили в тенета ті дні,
Коли час тече тихоплинно,
Дає загубитись в гармонії слів
І тішить єднанням родинним.
Залатані сонцем дірки в голові,
Водою розчинена втома,
Давно не ходив босоніж по траві,
Крізь вуса хтось скаже: «Ти вдома».
Тепло розіллється від пальців до скронь,
Жоржини всміхнуться рідненькі,
Врятують і зцілять від сотні безсонь
Побиті життям руки неньки – святі та старенькі.
А батько згадає, як ти був малим -
З веснянками сонячний хлопчик…
Нема вже веснянок, життя – як полин,
А спогади серце лоскочуть.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660680
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 19.04.2016
Дивись: згорнувсь калачиком на небі Місяць сивий,
ти пальчиком до кратера торкнись — замуркотить.
Втомився він впливати на припливи та відпливи,
тому в обіймах космосу вже спатиме за мить.
Чи знаєш, що існує місячний щоденник,
в якому є казки про тебе та про мене,
про створення планет, історію семи чудес,
про шифри снів і сходження на сивий Еверест?
Сховали текст за грифом «це цілком таємно»
на недосяжній зірці, тьмяній, безіменній,
приблизно між сузір’ями Дракон та Геркулес,
де все важливе тоне в млі та геть втрачає сенс.
От хочу-мрію я до неї долетіти,
здолавши час, минаючи воронки чорних дір,
всотати в себе правду із прадавніх літер
і донести тобі живим страхам наперекір!
Щоденник цей — повір, реліквія священна,
багато хто у пошуках блукає поміж зір,
та світломудрий Місяць знає достеменно:
не в силах ми гортати так, щоб не пошкодити папір.
© Олена Галунець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660679
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2016