Лажневський

слабкість

[i]I'm  on  my  way  down  now,  I'd  like  to  take  you  with  me
I'm  on  my  way  down

minute  of  decay[/i]

страшно  говорити
моє  кожне  слово  сірчана  кислота
пригадую  колись  як  пообіцяв  собі  розповідати  про  усе
навіть  про  те  як  не  хочеться  нічого  розповідати
і  ось  знову  я  в  цих  стінах  що  витискають  із  тебе  слово
і  я  думаю
чи  слово  одержиме  мною
чи  це  я
живу  життя  одержимий  словом.

давай  земля  закінчиться  як  книга
чи  гра  з  мінімально  реграбельнітю
коли  ти  відчуваєш  що  прожив  тисячі  життів
але  жодне  з  них  не  зачіпає
коли  жодне  слово
одержиме
не  говорить  про  справжність
яку  ти  загубив  в  одному  з  тих  тріпів  зі  східним.  

ано  море  пробач
я  не  настільки  сильний  як  ти  думала
я  не  настільки  сильний  як  думав  сам
я  так  само  як  мій  найкращий  друг  просто  створив  довкола  себе  ілюзію  сили
а  сам  ось  йду  пустими  вулицями  які  мене  виховали
й  думаю  про  те  що  закінчився
як  остання  пачка  цигарок  яку  я  купив  іще  минулого  року
але  тепер  навіть  без  посмішки.

гей,  коля,
як  ти  там
пам’ятаєш  як  перший  впав  у  проваля  в  лісі
яке  ми  обоє  не  бачили
я  спускаюсь  за  тобою
відчуваючи  правильність  падіння
і  цього  разу  я  майже  не  відчуваю  страху.

і  коли  старі  мамині  cdшки  заграють  колискову
я  знову  почую  кроки  свого  батька
заплющу  очі  якомога  сильніше
й  бачитиму  тільки  сни
крізь  які  пробиватиметься  хіба
плач  матері
що  тримає  на  руках  мертву  дитину.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832528
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.04.2019

маленький ґуру

маленький  ґуру  усміхається  срібними  місяцями
я  сиджу  навпроти  нього
ніжачись  у  гарячому  повітрі
в  руці  стискаю  пакетик  зі  страхами
чую  як
твоя  чотириденна  відсутність
бедтріпово  шепоче  крізь  зіплок.

алістер  кроулі  сидить  на  краю  ліжка
седативно  курить  люльку
лілпіп  витатуював  на  обличчі  якесь  моє  минуле  аби  я  укотре  не  забув
і  лежить  на  ліжку  співаючи  оду  почуттів
маленький  ґуру  розкладає  переді  мною  зоряне  небо  майбуття
ось  твоя  дама  дисків
а  ти  —  блазень
то  ж  грайся  із  цим  третім  виміром  наче  не  існує  четвертого
продовжуй  блазнювати  з  поняттями  наче  з  місяцями  у  моїй  посмішці
маленький  ґуру  годує  мене  благословенням  далай-лами
і  просить  не  ставити  питань
а  я  усе  ще  запитуюсь  самого  себе
чому  моя  пам’ять  вирішила  повернутись  до  мене  саме  сьогодні?
чому  сидячи  тут  у  фракталах  світильника
я  пригадую  як  чотири  дні  тому
мої  руки  прикипіли  до  обличчя  і  як  пролежав  півторигодини  на  підлозі  купаючись  у  зболених  криках

а  маленький  ґуру  розкладає  нове  марево
затьмарюючи  картами  підлогу  з  чорних  зірок  та  місяців.
зламана  вежа  височіє  над  його  скуйовдженим  волоссям
а  за  спиною  вівтар  буддистського  безумства  ніжиться  в  огні  свічок
маленький  ґуру  розкладає  переді  мною  мапу  із  майбутнього
на  його  подушках  пальців  вибухають  планети
в  зіницях  палає  вогонь  фенікса  і  на  шиї  сичить  уроборос  мого  покоління
а  я  заплющую  очі  й  бачу  як  за  руку  привів  тебе  в  калі-юґу
немов  у  чергову  одноденну  квартиру
аби  як  і  завжди  ховатись  у  комплексах  або  їхньому  запереченні
замотуватись  у  страхи  наче  в  одноразове  покривало
й  потім  знову  вибухати  у  різні  міста
подібно  суперновам  цікавості  в  очах  маленького  ґуру.

маленький  ґуру
в  одній  руці  стискає  прощення  а  у  іншій
гладить  самотність
цілує  мене  й  посміхається  срібними  місяцями
він  дарує  мені  альтруїзм
і  я  плачу  йому  капіталізмом
маленький  ґуру  бачив  цей  світ  як  і  я
картонною  коробкою  із  зірковим  конфетті
і  я  теж  чую  цей  жар  зірок  що  випалює  наші  босі  стопи
але  він  каже  що  тільки  в  стражданні  моя  дорога  з  тобою
він  каже  що  тільки  стікаючи  кров’ю
ти  цілуватимеш  мої  вуста
і  що  коли  я  помру
то  ти  просто  покинеш  мене
догорати  у  вогні  калі-юґи.

маленький  ґуру
маленький  страх
розростається  в  мені  вогнями.

маленький  ґуру  каже  що  любить  мене
але  я  ненавиджу
свого  маленького  ґуру

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809356
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2018

відсепарованої

це  монотонне  тарахкотіння  поетів,  що  читають  лівацькі  пісні
цей  вічний  голод  любові  що  голить  щетину  соц  мереж  й  змиває  лушпиння  смартфонів  у  водостік
цей  уроборос  наркоманів,  що  змінюють  одне  одного  на  архетипі  заваленого  сміттям  балкона
ці  долоні  що  тягнуться  зорей  коли  ніч  зачинає  грати  музику
ці  строфи  що  сепаруються  від  постійного  і  єдиного  текстуального  потоку  намагаючись  оспівати  життя  ось  так  само  як  сепарується  моя  недолуга  свідомість  від  сутності  божества  усіх  людей  і  усі  ми  разом  єдиним  потоком  людства  якогось  хуя  сепаруємо  себе  від  божества  усесвіту
і  цей  нескінченний  кровообіг  коліс  велосипеда  безсмертя  і  безжиття
усе  це  раптом  зупиниться
і  не  буде  навіть  тиші
відсепарованої.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808560
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.10.2018

звір

коли  він  уперше  з’явився  мені  було  5  років
дівчинка  з  сусіднього  села  обізвала  мого  друга  поганим  словом
і  звір  почав  рити  під  ногами  землю
голосно  рипіти  венами  порами  очима
скипати  божевіллям  позбавляючи  зору
а  потім  вирвався  із  мене  і  жбурнув  у  дівчинку  іграшкову  вантажівку
і  коли  її  мама  назвала  мене  неадекватним
я  зрозумів
що  мій  звір  нікому  не  до  вподоби.

і  я  тримав  його  на  прив’язі
годував  мораллю
аби  той  отруївся  і  здох
годував  совістю
але  він  лиш  скавучав  крутячись  божевіллям
я  поїв  його  соромом
але  той  впадав  у  алкогольну  сплячку
гучно  дихаючи  поміж  ребер

звір  пережив  кожну  спробу  утопити  його  у  чужих  голосах
май  ся  на  стримання
візьми  себе  у  руки
не  можна  так  кидатись  на  людей
не  можна  так  агресивно  на  усе
псих
то  тобі  перейде
то  тобі  перейде
то  тобі  перейде

і  ми  бродили  самотою  серед  бетонних  лісів
і  коли  нікого  не  ставало  видно  через  шати  вічної  ночі
я  випускав  його  гуляти
подеколи  він  накидався  у  хітливому  безпам’ятстві  на  жінок
і  їм  це  подобалось
подеколи  провокував  на  бійку  чоловіків
і  їм  це  подобалось
подеколи  наївшись  сповна
коли  сонце  починало  визирати  за  горизонтом
він  заспокоювався
клав  голову  на  мої  коліна
і  гаряче  соплячи  носом
наче  дякував  що  не  втискаю  його  усе  глибше
дякував  що  дав  можливість  дихати
дякував  за  цей  день.

я  не  хочу  знову  бути  депресивним
але  не  виїдай  моїх  очей  ложечками
не  куштуй  моїх  ночей  ревнощами
не  висмоктуй  серця  непрочитаними  повідомленнями
бо  у  грудях  дрімає  звір
що  задля  тебе  розірве  усі  кордони
що  задля  тебе  здійметься  й  засліпить  очі  злістю
і  розтрощить  кожен  паб
і  розтрощить  кожен  череп  пивними  кухлями
і  вирве  ребра  кожному  романтичному  поетові-зазнайці
котрий  посміє  вторгнутись  в  кордони

але  як  же  страшно
що  як  він  прокинеться
то  розтрощить  нас  із  тобою
із  псячим  інстинктом  жадібно  розтерзає
пейзаж  наших  почуттів
що  його  малювали  ночами
у  світлі  сотень  столичних  вікон
а  потім  лиш  я  залишусь  зі  звіром
самотньо  гладитиму  його  кудлату  гриву
доки  той  шматуватиме  мою  душу
самобичуванням.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804724
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2018

fading glass balloon

чому  із  наших  сплетених  пальців
мої  належать  більшому  суїциднику?

ліл  піп  малює  мене  простими  олівцями
я  думаю  про  своє  покоління  й  про  те  звідки  це  бажання
вимкнути  світло  у  своїй  голові
гортаю  стрічку  там  щасливі  люди
що  завжди  тримались  осторонь  характерних  ознак  суїцидальної  групи  ризику
пишуть  про  те  як  кілька  разів  жадали  викорчувати  своє  життя  з-під  черепа  і  ребер
думаю  про  те  що  це  закономірно  що  машина  мого  покоління  так  бажає  зжерти  сама  себе
спльовуючи  кісточки  схололих  тіл  в  обійми  християнської  похоронної  традиції
пригадую  що  час  витратив  нас  і  дрімає  у  парку  під  повнею  місяця
і  людство  закінчується
й  усе  що  я  можу
це  закінчуватись  із  посмішкою

з  наших  двох  розширених  зіниць
я  —  більший  суїцидник?

бо  ти  викупив  уже  все
відповідає  вона
ти  тут  просто  бо  шукаєш  свої  приколи  але
рано  чи  пізно  ці  приколи  закінчаться
і  ти  не  знайдеш  в  цьому  житті  нічого
що  б  могло  тебе  зацікавити

з  тих  пір  як  коля  наклав  на  себе  руки  він  усе  рідше  приходить  у  мої  сни
вітер  змиває  його  ескізи  з  моїх  розповідей  і  думок
залишається  тільки  мій  текст  присвячений  йому  який  інші  поети  читають  на  фестивалях  і  вписках
поширюючи  його  енергію  у  ширину
але  не  вглиб  мене  бо
у  мені  залишилось  тільки  провалля  і  що  лякає  іще  більше:  залишилось
розуміння  його  вибору  яке
із  кожним  днем  укорінюється  і
приводить  мене  до  твоїх  сумних  очей  які  говорять  що

із  наших  двох  зціплених  в  поцілунку  душ
моя  душа  більше  прагне  розчинитись  у  реальності

ми  п’ємо  пиво  заїдаючи  піцою
за  дальнім  столом  сидить  шумна  компанія  кидаються  кепками  я  заледве  помічаю  як  одна
пролітає  повз  нас  і  повз
сусідній  стіл  де  чоловік  щось  захоплено  розповідає  своїй  пасії
я  дивуюсь  тому  хто  узагалі  приводить  на  побачення  дівчат  у  христофор
ще  й  о  першій  ночі
відпиваю  з  пустого  бокалу  і  не  помічаючи  цього  кажу
що  мені  подобається  як  її  песимізм  розвалюється  об  реальність
вона  питає
що  ти  верзеш?
просто  пам’ятаєш  ти  казала  що  нас  не  візьме
і  ми  голосно  сміємось
а  потім  вона  зазирає  у  мої  розширені  зіниці  й  питає
дарію

ти  такий  життєрадісний  такий  смішний  то  чому  ти  пишеш
такі  чорнушні  тексти?

…

у  дитинстві  мати  змушувала  вчитись  писати  з’єднуючи  точки  в  навчальному  зошиті
я  ж  просто  хаотично  закреслював  усю  сторінку  й  казав  їй
ось  бачиш
у  мене  не  виходить!
сьогодні  життя  змушує  мене  з’єднувати  точки  досягнень  в  зошиті  самсари
я  ж  хаотично  закреслюю  своє  життя  й  відповідаю  йому
ось  бачиш
у  мене  не  виходить!

я  шепочу  їй  на  вухо  що  з  наших  двох  спітнілих  голих  тіл
моє  більше  жадає  припинити  дихати

лілпіп  закреслює  мене  простими  олівцями
і  я  закінчуюсь
із  посмішкою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804186
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 23.08.2018

уроборос

…

[b]чорні  дзеркала[/b]

я  і  ти
ми  розчиняємось  в  стукотінні  клавіатури
ми  розчиняємось  у  розлитому  моніторному  світлі
у  шифруваннях  end  to  end
ми  кидаємо  оголені  селфі  цукербергу
ми  продаємо  наші  геолокації  російським  спецслужбам
просто  тому  що  ми  любимо  застрягати  в  мереживі  душ
просто  тому  що  ми  любимо  застрягати  в  думках  незнайомців
просто  тому  що  мережа  між  доменами  й  серверами  —
симулякр  єдинства  людства  як  суцільної  істоти
котру  в  ґудтріпах  зі  студєнтом  назвали  божеством
і  я  молюсь  оголеним  селфі  в  руках  цукерберга
я  молюсь  шифруванню  end  to  end
я  з’їдаю  цокіт  клавіатури  й  запиваю  божою  кров’ю:
світлом  монітора  що  розливається  нічної  кімнатою
я  посміхаюсь  тобі  хоч  ти  цього  й  не  побачиш
я  торкаюсь  тебе  хоч  ти  цього  й  не  відчуєш
я  опишу  це  знайомими  тобі  знаками  та  словами
і  ти  згадаєш,  як  підчас  ґудтріпу  зі  студєнтом,
що  усе  людство  —  це  одна  істота
що  довіку  грається  у  сепарацію  статями,  расами,  думками,  статусами
та  кілометрами
інтернет  стирає  рамки  нашого  покоління.

…

[b]вулиця  27[/b]

мене  стирають  рамки  мого  покоління
пропаганда  анархізму  убиває  не  анархістів  просто  не  усі  про  це  не  знають
традиційні  сімейні  цінності  убивають  життя  просто  про  це  частіше  говорять
мене  стирають  рамки  мого  покоління
я  б  сам  хотів  стерти  рамки  цього  постпокоління  й  здмухнути  ґрафітову  стружку  з  краю  стола
дивитись  як  борються  у  падінні
андрогінні  тіла,  кольорові  зачіски,  татуювання  на  обличчях
як  зчіпляються  із  масками  правих,  прапорами  перуна  й  формаціями  названими  в  честь  бомб
й  губляться  у  ворсинках  червоного  совдепівського  килима

просто  я  сам  не  розумію  чому  мушу  виривати  нутрощі  задля  любові  коли  не  вписуюсь  в  її  правильну  політичну  координату
де  вісь  Х  й  вісь  Y  складаються  в  приціл  наведений  на  серце
й  вона  спускає  гачок  демонстрацій,  бійок,  плювків  в  одне  одного
й  вона  спускає  гачок
ти  що  охуїв
тупа  підарастична
тупа  консервативна
мразь

вистріли  у  мене  доки  для  тебе  я  —  гомофоб  і  праворадикал
пізніше  однаково  прийдуть  праві  й  зґвалтують  моє  тіло  за  проЛГБТешні  погляди
пізніше  однаково  до  мене  вломиться  агресія  із  ордером  проявитись  через  концептуальну  єресь
пізніше  однаково  мені  буде  заборонено  дихати  в  людському  світі  що  любить  сковувати  себе  постулатами
а  я  усе  життя  на  периферії
а  я  усе  життя  на  барикаді
а  я  усе  життя  поміж  станцій  належу  кожній  з  них  так  само  як  і  геть  ніякій
а  вони  усе  стягують
мене  до  себе
скидають
до  чужих
але
я  належу  світові
а  не  вашим  система  координат.

…

[b]фенікс[/b]

Сплячий  Феніксе
о,  Сплячий  Феніксе

ми  зі  студєнтом  усе  так  само  —  твій  вірний  екіпаж  27
але  за  роки  я  змінив  своє  ставлення  до  тебе
хоч  усе  так  само  прошу,

Сплячий  Феніксе
о,  Сплячий  Феніксе

спали  нашу  пресвяту  надію  на  гуманістичний  лад  суспільства
впивайся  у  голови  священників  відмерлих  епох
і  розбивай  євангелія  від  кастанеди,  маркса,  кроулі,  ніцше,  бордріяра,  керуака,  сіда  й  президента
висмокчи  залишки  життя  із  тих  хто  ними  забиває  пустоту  в  душі
аж  скрапує  кров  долівкою  голгофи

Сплячий  Феніксе
о,  Сплячий  Феніксе

годуй  нас  недоїдками  метаепохи
ми  зблідлі  діти  минулого
і  сьогодні  з’їмо  усе  аби  вірити  що  ти  ніколи  не  прокинешся
стирай  своїм  вогнем  рамки  наших  душ  і  повертай
до  чистого  потоку  того  що  ми  зі  студєнтом  назвали
богом

Сплячий  Феніксе
я  боюсь  тебе
так  само  як  і  усі  вони
але
Сплячий  Феніксе
не  жалій  нас
хоч  тобі  й  так  ніколи
мене  не  почути.

…

[b]ти  і  я[/b]

і  врешті  залишимось  ти  і  я
коли  світ  горітиме  в  полум’ї  сплячого  фенікса
коли  ланцюги  попередніх  століть  порвуться  й  кожна  людина
зустрінеться  із  пустотою
усіх  стертих  рамок
будь  упевнена  тримати  мою  долоню
я  так  хочу  аби  ми  із  тобою
танцювали  на  розпеченому  вугіллі  фортепіанних  клавіш
я  так  хочу  аби  у  вогнищі  кінцевої  людства  ти  виявилась  тією
ти
а  я  виявився  тим
я.

...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802172
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 07.08.2018

MDMA

я  все  втратив
як  перші  промені  на  мдмашних  відходах
наркотик  наздоганяє  і  б’є  аперкот  у  шлунок
я  вибльовую  свого  батька  повз  унітаз
відчуваю  як  венами  пересувається  болюча  любов
скажи  мені  що  ми  виживемо  цього  ранку
я  повірю  тобі  й  твоїм  губам  що  силуються  виплюнути  «ні»
скажи  якби  у  тебе  зараз  був  ніж
ти  б  намалювала  смерть  на  моєму  горлі?
ти  б  зафарбувала  стіни  любов’ю?
скажи  у  що  б  вона  була  одягнена?
хочу  в  твою  червону
щоб  була  одягнена  в  твою  червону  сукню
ту  що  ти  одягала  лиш  раз  і  нам  ніяк  не  вистачало  часу  аби  ти  змогла  вдягнути  її  ще  раз
я  вірю  тобі  і  твоїм  сльозам  що  бринять  словом  «не  треба»
роздивляюсь  мокру  цигарку  поміж  твоїх  пальців  й  думаю
що  більше  тебе  убиває
цигарка  чи  я?
цигарка  чи  я?
цигарка  чи  я?

я  вибльовую  себе  повз  унітаз
ти  вибігаєш  з  ванної  залишивши  цагарковий  дим  лоскотати  мою  нудоту
я  скрапую  любов’ю  на  плитку
думаю,  що  смерть  намалює  мене  широкими  мазками.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801008
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2018

пам'ять

ми  втрачаємо  час  
час  витрачає  нас  
і  запиває  смертями  

я  —  це  моя  пам'ять  
а  пам’ять  —  

—  це  гілка  привезена  з  карпат  і  приклеєна  до  стіни  задля  загадкового  інтер'єру  
вона  зсихала  і  засмічувала  робочий  стіл  але  я  не  скажу  цього  клем  
бо  мені  подобались  її  дивні  дизайнерські  рішення  

—  це  радісний  крик  чувака  над  полониною  шипота  
котрий  щойно  побачився  зі  мною  
і  це  ваші  мокрі  спини  котяться  униз  щастям  збігу  випадковостей  що  привели  сюди  

—  це  брудний  асфальт  харківського  парку  на  якому  сидиш  
п’ючи  пиво  наамфетамінених  гавнарів  
й  слухаєш  про  їхню  подорож  з  кропивницького  сюди  і  розповідаєш  
про  свою  

—  це  дужі  плечі  чувака  котрі  піднімали  тебе  забльованого  з  львівської  бруківки  на  якій  ти  розвалився  
і  просиш  аби  покинули  бо  тут  тобі  і  місце  серед  такого  ж  сміття  як  і  ти  
а  він  говорить  тобі  що  і  сам  сміття  
і  най  вас  разом  віднесе  на  сміттєзвалище  таких  же  самих  
де  вітер  задаватиме  ритм  вашого  сміттєвого  танку.  
боже.  

—  це  модні  пісні  котрі  постійно  міняються  
і  це  ноти  ваших  голосів  що  підлітають  ген  до  зірок  коли  співаєте  їх  вдосвіта  
ти  пригадуєш  хоч  одну  котру  ми  тоді  співали?  
хоч  однісіньку?  
боже.  

боже  
воно  усе  зсипається  
життя  суне  дужим  поїздом  стирає  колесами  спогади  
час  витрачає  нас  на  цигарки  київ  і  не  залишає  чайових  офіціантам  
раптом  усе  починає  згасати  
і  я  уже  заледве  згадаю  

на  що  образилась  ляля  коли  ми  йшли  із  нею  одеською  трасою  
чому  обіцяла  що  ніколи  більше  не  спілкуватиметься  зі  мною  
хоч  виконала  свою  обіцянку  тільки  через  півтора  року  
і  скільки  зірок  спадали  додолу  космічним  душем  
доки  я  картав  себе  за  те  що  народився.  

про  що  мовчала  клем  коли  забирала  речі  з  моєї  квартири  
знімаючи  кожну  прикрасу  з  величезної  гілки  над  моїм  засміченим  столом  
і  знімаючи  усі  постери  зі  стін  й  усі  книги  з  полиць  
зустрівши  мене  з  мукачева  пустотою  

що  говорили  мені  чувакові  дужі  плечі  коли  ми  їхали  на  сихів  
і  світло  трамвайної  лампочки  здавалось  мені  найтверезішим  в  цьому  світі  
і  я  дякував  за  те  що  маю  таких  прекрасних  друзів  
за  такого  прекрасного  чувака  
і  в  моїй  пам’яті  він  відкриває  рота  але  лунає  тільки  білий  шум  
наче  його  слова  випали  з  кишені  часу  доки  той  п’яний  застібав  ширинку  
і  він  тільки  алкогольно  шумить  у  моїй  голові  
замість  говорити  останні  важливі  слова  
бо  день  тверезої  трамвайної  лампочки  
був  останнім  днем  коли  я  бачив  чувака  живим.  

іноді  мені  здається  що  я  пригадую  якусь  пісню  котру  голосили  до  піднебесся  
але  тепер  вона  мовчить  
бо  ноти  невпинно  стихають  у  моїй  голові  
начебто  час  витратив  усю  мою  пам’ять  
і  тепер  він  невпинно  
невпинно  запиває  її  смертями  
скручуючи  гучність  пісень  до  нуля.  

боже  
а  скільки  усього  уже  провалилось  у  прірву  
м’ясисто  вирвалось  з  мозку  частинками  пазлу  
потім  загубилось  під  диваном  
і  більше  ніколи  не  стане  частиною  мене?  

час  лягає  на  лавці  у  парку  й  дивиться  на  зорі  
слухаючи  алкогольний  шум  у  вухах  
сьогодні  він  витратив  усю  нашу  пам’ять  
повільно  заплющує  очі  
засинає  
і  я  розумію,  що  насправді  я  

—  це  моя  втрачена  пам’ять.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800026
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 20.07.2018

over the прірва

ми  стоїмо  над  прірвою  в  яку  мов  лемінги  скидаються  репери  нового  покоління

моє  лице  не  створене  для  насилля
хоч  і  виплекане  батьками  в  канабіноїдному  димі
не  здивуюсь  якщо  був  зачатий  під  нірвану,  схований  від  дзвону  бокалів  сусідньої  кімнати,
не  здивуюсь  якщо  мій  батько  ось  так  само  колись  танцював  із  пивним  бокалом,  викрикуючи  під  стелю  слогани  свого  часу
і  говорив  високо,  мріями  підлітаючи  до  небесного  купола  і  випалював  з  атлантами  по  десять  грам  трави
а  потім  накурений  спускався  на  грішну  бруківку  міста-відчуження  й  нісся  його  кварталами  в  пошуках  життя
зазираючи  в  кожен  квартал  і  говорячи  із  кожною  приблудою  що  тулиться  цих  середньовічних  стін,  вимочених  у  неоні
бо  він  теж  відчував,  як  час  постійно  зсипається  крізь  пальці
боявся  зсипатись  ним  теж;
і  можливо  очі  моєї  матері  світились  так  само  як  і  твої
коли  він  брав  її  долоні,  цілував  їх  і  обіцяв  їй  цілий  світ,  що  непевно  крутився  довкола  її  ніжної  кисті  кольоровими  бусами
коли  казав  що  нікого  й  ніколи  так  не  любив,  що  готовий  прожити  усе  життя  поруч
можливо  моя  матір  так  само  не  хотіла  ні  на  крок  відходити  від  його  чистого  пориву  жити
й  була  готова  на  усе  лиш  би  не  забирати
свою  долоню  з  його
рук.

ми  стоїмо  над  прірвою  у  яку  плетивом  паперових  чоловічків  падають  втомлені  цим  світом  суїцидники

твоє  лице  зніжене  таємницями  пакистанського  містицизму  солодко  купається  в  неоні  місяця
я  торкаюсь  твоєї  щоки  і  ти  заплющуєш  очі,  млієш  від  доторку
цікаво  що  відчував  мій  батько  коли  торкався  моєї  матері
що  відчував  мій  батько  коли  з’явився  я  —  відбиток  сперми  на  полотні  його  різнобарвного  життя
чи  вбачав  він  у  мені  любов  як  ми  вбачаємо  її  в  абортованих  згустках  крові
цікаво  чи  ця  його  славетна  непосидючість,  бажання  скурити  кожен  блант,  допити  кожен  бокал  і  поцілувати  кожні  вуста
чи  розбилась  вона  об  мою  матір,  дзвінко  посипавшись  додолу  рутиною,  сколотими  руками,  пустими  шприцами  і  моїми  болючими  криками
seems  like  im  still  screaming
особливо  коли  п’яним  намагаєшся  в  опалих  очах  дзеркала  віднайти  людину
але  натомість  бачиш  лише  самовдоволену  батьківську  усмішку
що  прорізається  крізь  опале  на  очі  довге  волосся
і  ось  я  торкаюсь  тебе,  пальцями  граючись  із  твоїм  волоссям  у  рідині  місячного  сяйва,  і  починаю  розуміти
чому  за  кожного  доторку  починаю  так  себе
ненавидіти.

ми  стоїмо  над  прірвою  в  яку,  мов  репери  нового  покоління,  скидаються  усі  пари  задурманені  гормонами
батько  розрізає  тканину  свідомості
рветься  крізь  кожну  пору  тіла,  але  ніяк  не  википить  геть
я  ненавиджу  себе  за  доторки,  бо  в  них  стільки  мого  батька,
ти  ненавидиш  свої  доторки  бо  в  них  стільки
любові
і  стискаєш  мою  руку  і  вириваєшся
і  кажеш  що  любиш
і  робиш  що  не  любиш
і  стискаєш  мої  пальці  і  вириваєшся.

я  кажу:  дівчинко,
ми  стоїмо  над  прірвою
то  може  врешті
стрибнемо?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798181
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2018

право

у  мене  є  право  боліти  за  людьми,  котрим  легше  бачити  як  я  страждаю
я  —  механізм  патріархального  динамо,  але  маю  право  кохати  рожевоволосих  проекторів,  що  закреслюють  дні  в  календарях  і  мріють  про  день  коли  іржаві  деталі  патріархату  посипляться  перегноєм
я  маю  право  боятись  твого  погляду,  я  маю  право  боятись  болю  який  ти  приносиш  у  моє  життя  коханням,  боятись  порізатись  о  твоє  тіло  звідусіль  пронизане  битим  склом

я  маю  право  боятись  трупа  найкращого  друга  котрого  опускають  нижче  ґрунту,  я  маю  право  почати  іще  більше  боятись  шприців  і  смерті  опісля  того  як    його  вимочене  у  хвилях  самсарової  нескінченності  тіло  закрили  за  ґратами  християнської  похоронної  традиції
я  маю  право,  коли  ми,  —  два  чайдфрішних  недополіаморних  пропагандиста  цінностей  майбутнього,  —  обговорюємо  аборт  і  я  раптом  прирівнюю  кривавий  згусток  несформованого  ембріона  до  нашої  любові,  право  непокоїтись  через  страх,  що  на  мить  відтінив  обличчя
я  маю  право  утікати  від  голосів  кварталів  міста  що  наповнене  спогадами  як  вірші  рефлексіями  й  плутати  їх  із  голосами  в  голові,  хоч  близьким  часто  брешу,  що  ті  більше  не  тривожать  стіни  мого  порожнього  храму  думки
і  я  маю  право  не  обертатись  на  своє  ім’я  коли  п’яне  минуле  переслідує  мене  ось  уже  четвертий  квартал  під  дзижчання  бітів  російською  ґрайму

але  я  маю  право  боятись  забути  усе  своє  минуле,  що  кожного  дня  усе  більше  стирається  зі  свідомості  ґумкою  приспаної  депресії,  боюсь  прокинутись  із  відформатованим  диском  С  і  раптом  усвідомити  що  я  —  це  насправді  моя  втрачена  пам’ять.
але  я  маю  право  нестись  на  машині  втискаючи  педаль  у  живіт  і  розбиватись  об  автобус  із  туристами
але  я  маю  право  боятись  інсульту  коли  біжу  проміж  пальців  вічної  ночі
але  я  маю  право  боятись  інфаркту  коли  біжу  проміж  букв  і  сторінок  видавлюючи  з  нутрощів  екстракт  самості

я  маю  право  сміятись  і  бути  смішним,
я  маю  право  ненавидіти  (і)  любити
я  маю  право  танцювати  проти  глупої  ночі,  проти  розмов  про  суїцид  із  дітьми  квартир  засмерджених  нікотином,  вдивляючись  в  їхні  щирі  асексуальні  очі  й  запитуючи  себе,  чи  справді  знаю  усі  відповіді
я  маю  право  переносити  тебе  на  руках,  бо  боїшся  намочити  кеди,  через  калюжі  нескінченно  низькі  під  місцем  нескінченно  високим,  у  грудях  дитячими  долоньками  стискаючи  щось  нескінченно  тремке
я  маю  право  надіятись,  що  б  там  не  говорив  камю  і  скільки  б  разів  себе  самого  не  карав  за  цю  їбучу  іронію  із  контра  спем  сперо
і  я  маю  право  дихати  кольорово  й  називати  речі  так,  як  мені  захочеться,  розповідати  про  важливе  мені  так,  як  мені  захочеться  і  я  маю  право  кохати  тебе  так,  як  мені  захочеться

бо  ось  дивись  життя  біжить  моїми  венам

я  син  несправедливості  і  онуча  першопричини  зародження  життя  у  мертвому  космосі  —  великої  помилки
тому  не  лякайте  мене  неправильністю,  не  затикайте  мені  рота

бо  зрештою,  я  усього  лише  жива
людина.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796958
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 24.06.2018

квартира

бокали  розбиті
сп’яніла  леді-розмова  мовчить
тихо  скрипить  спустіла  платівка  самсари

стоптаний  психоделічними  маршами  килим  викинутий  з  вікна  немов  пуста  пляшка  сидру

племінна  гітара  що  вилетіла  за  ним  же  розбита  лежить  на  асфальті  мертвим  котом,  необачно  затиснутим  дверима

двері  балкона  зачинені  назавжди  для  чувакових  тріпів  у  спайсових  космосах  із  присмаком  зефіру
йому  тепер  тільки  розчинятись  у  просторі  і  бути  мерехтливим  спогадом  що  покидає  нашу  прострочену  пам’ять

якщо  принишкнути  і  прикласти  вухо  до  мушлі  квартири  то  досі  чутно  гул  кожних  ніг,  кожного  танцю  що  коли-небудь  танцювався  в  цих  стінах

а  посеред  квартири  сидять  крокодил  у  кашкеті  й  труба  що  уміє  говорити  —  вони  являлись  мені  архетипами  підпідпісвідомості,  зараз  засипають  дрібки  амазонських  джунглів  в  бонг  підкурюючи  зорями  і  постійно  сміються

а  стінами  досі  кокетливо  бігають  точки  які  ми  намагались  загіпнотизувати  в  канабіноїдній  прострації

і  кожен  трек  що  коли-небудь  грався  зливається  в  ненависно-ніжну  какафонію  шепоту,  лунає    зі  старого  зламаного  холодильника,  ти  ж  бо  чуш  як  він  гуддіням  грає  даркембієнт?

шибки  трясуться
у  пам’яті  підкошуються  ноги
стіни  зсипаються  попелом,  піском

я  стою  серед  пустелі  довготривалої  пам’яті
крізь  пальці  вислизають  стіни,  пісні,  біль  і  чувак
крізь  пальці  додолу  падають  джунглі  і  бонг,  крокодил  і  труба,  килими  і  мертві  кошенята

крізь  пальці  стікає

квартира  з  попелу
спогадів
котрі  згоріли  підпалені  твоїм  яскравим  волоссям
цим  текстом  я  тільки  розвіюю  болючий  тлін
і  здмухую  його  на  простори  телеґрам-каналу.

к                      в                                                          ч
           а                          р                          у
                 и                а                т              ж
                                                       а

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796718
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 23.06.2018

паясняю за паезыю

а  ця  дівчинка  каже  що  зрозуміла  мої  вірші  після  того  як  почала  курити  траву
а  ця  дівчинка  каже  що  мої  вірші  стали  для  неї  особливими  бо  допомогли  дозволити  самій  собі  відчувати  темряву  усередині
чесно  я  не  знаю  що  у  моїх  віршах  знайшли  оці  двоє  але  вони  постійно  тиняються  там  де  я  читаю  і  лайкають  кожен  пост  в  соц  мережах
так  само  як  оці  й  оці  й  оці
здається  знайомі  уже  купу  років
але  досі  так  і  не  спілкувались
спасибі  вам  що  досі  читаєте  усе  що  я  пишу.

а  ось  вона  писала  мені  колись  що  кльові  тексти
отой  каже  що  мої  слова  немов  психоделіки
і  от  кілька  зберігають  мої  слова  у  нотатках
і  от  кілька  запрошують  в  інші  міста
і  от  кілька  іще  віршів  і  я  сягну  олімпу
й  іноді  коли  пишу  здається  що  сягнув  зірок
і  серце  гупає  і  купи  спогадів  думок
усе  тиняються  кутками  черепа
як  і  страх  заримувати  чи  НЕ  збити  ритм
у  вірші  що  був  задуманий  ніяким.

але  я  не  пишу  віршів
я  не  пишу  верлібрів
ні  оповідань,  ні  нарисів,  ні  в  прозі
ні  пісень,  ні  од,  балад,  і  ні  казок
так,  нехай  мої  тексти  подеколи  і  поетичні
але  не  кожен  хто  поетизує  —  поет.

я  не  поет
мені  більше  подобається:  «співець»
я  співець  того  що  підриває  в  танець
я  співець  усіх  ваших  душ  та  історій
хоч  це  теж  якось  надто  пафосно  і  неправдиво
так  наче  життя  стиснули  в  пакетик  нескафе  і  випили  залпом
і  потім  не  відчули  нічого
бо  то  не  справжнє  життя  зовсім
бо  то  не  справжня  кава  зовсім

просто  ось  дивиться
коли  сидимо  із  вами,  говоримо  і  фантазуємо
а  я  раз  і  в  кишеньку  якесь  божевілля
бо  воно  усе  варте
бо  воно  усе  неначе  дух  епохи
де  малюємо  дешевим  балончиком  «слава  —  х**»  поверх  domat  omnia  virtus
бо  ми  усі  максимально  бавимось  із  формою  і  значенням  знаючи  що  зміст  розчинився  у  просторі
наче  найкращий  друг  від  інсулінового  суїциду
і  ми  збиваємо  ритми
сердець  і  ритми
с
лі
в
і  ламаємо  стіни  кордони
і  банально  розповідаємо  про  те  як  вони  ламаються
бо  нам  в  принципі  похуй
бо  ми  знаємо  що  ніякого  світу  не  існує  окрім  того  що  в  голові
а  головне  щоби  тій  божевільній  хворій
подобалось  те  чим  доводиться  дихати.

але  яке  дихати  поетичністю
яке  жити  в  текстах
ніхуя  нема  цікавого  в  образах
і  мріях
якщо  життя  однаково  прекрасне  і  вось  тут:  спробуй  на  смак,  їбись  із  ним
воно  реальне  не  те  що
твої
образи
ро
зб
иті
на  рядочки
молотком  рефлексії.

так  вось  привіт  усім  хто  поглинув  цей  текст
чо  как  оно?
жити  не  втомились?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794911
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 08.06.2018

ода часу

о  час  гітарне  соло  симфонії  вічності
жадібний  біг  до  прірви  через  вигоріле  жито
ти  вилікував  джона  фрушанте  від  героїнової  залежності
ти  скалічив  життя  нажаханих  бомбардуваннями  луганських  дітей
ти  убив  джоні  кеша,  девіда  боуі,  ґустава  ара,  честера  бенінґтона,  усіх  бітників  і  мене  уб’єш  зрештою
ти  подарував  світові  леді  марену,  студєнта,  чувака,  д’фреда  і  відьму
ти  подарував  їм  ночі  й  голоси  аби  кричати  у  неї
ти  подарував  їм  молодість  і  захоплення
ти  подарував  їм  ці  іскри  в  очах
і  ти  забереш  усі  свої  подарунки
зрештою

о  час  ножиці  що  розрізають  весільні  сімейні  шкільні  фотоальбоми  з  ненавистю  зі  сльозами  з  печаллю  і  радістю  безумством  забуття  та  бажанням  продовжувати  жити
ти  сиплешся  піском  крізь  пальці  закоханих  що  лежать  спітнілі  в  руїнах  ліжка  читаючи  одне  одному  вірші  та  мріючи  про  кінець  світу
ти  звучиш  піснями  лінкін  парк,  ліл  піпа,  джоні  кеша,  нірвани,  боба  ділана,  біллі  голідей  і  через  ноти  студєнта  що  отруєні  любов’ю  до  життя  співають  оди  єдності  магнітного  монопля  зі  свідомістю  та  кодоном  днк
ти  старі  відеозаписи  що  шрамують  жорсткий  диск  хоч  і  шкребуться  поміж  ребер  вірними  слугами  —  виродками  ностальгії
ти  перша  річ  якої  ми  торкаємось  своїми  маленькими  ручками  коли  нам  відрізають  пуповину  й  остання  річ  за  котру  хочемо  вхопитись  глухо  відкриваючи  рота,  стиснуті  страхом  та  солодкими  обіймами  ДМТ  у  темноті  черепа
зрештою

о  час  мій  улюблений  вороже  і  мій  найгірше  друже
ти  роз’єднуєш  мене  із  важким  минулим  мутуючи  його  у  світлі  спогади
ти  намалював  посередностей  на  іконах  але  спалив  храми  із  ними  опісля
ти  обрізав  крила  талантам  і  закопував  їх  під  землю
ти  спопеляєш  людей  неначе  інсектор  мурашиного  рою  безумства  в  очах  мескалінових  мудреців
ти  уздовж  довгих  автострад  —  де  ловлять  машини  нажахані  урбаністичним  сном  гіппі  ХХІ  століття  —  розкидаєш  каміння  надгробків  і  втоптуєш  в  землю  голови  за  головами
здобрюєш  землю  скелетами  генію  минулих  поколінь  і  вирощуєш  протяжні  макові  поля  одурманених  світом  дітей  що  тягнуться  сонця  й  розливаються  венами  стражденних  до  нових  відкриттів  наркоманів  ідеологічного  опіуму
ти  пісня  що  проноситься  білим  по  чорному  крізь  сторінки  письменників  і  ноти  музикантів  і  фарби  художників  бо  ти  єдина  річ  про  яку  пишуть  усі  але  ніхто  не  здатен  описати  повністю
зрештою

о  час  твій  клекіт  над  ліжками  насувається  щоразу  як  у  кімнаті  намагаються  поснути
3  роки,  годинник  над  бамбетлем  лякає  мене  своїми  звуками,  я  питаюсь  у  батька  що  це  і  той  відповідає  мені  що  годинник  каже  “тік-так,  тік-так»,  але  я  чую  тільки
клац-клац-клац
5  років,  бабця  змазує  ноги  оцтом,  дід  поруч  із  нею,  в  квартирі  натоплено  і  пахне  димом  а  час  попід  стелею  усе
клац-клац-клац
10  років,  лежу  у  своїй  кімнаті,  мама  сказала  мені  кілька  хвилин  тому  про  смерть  моєї  бабці,  в  кімнаті  холодно  через  прочинене  віко  і  пахне  шкарпетками  які  я  заховав  під  ліжко
клац-клац-клац
15  років,  я  уперше  дізнаюсь  що  таке  безсоння,  хоч  морфей  постійно  бродить  довкола  торкаючись  повік  своїми  слугами-видіннями,  за  вікном  монументально  викрикує  ратуша  своїм
клац!
клац!
клац!
17  років,  лежу  на  вписці,  на  губах  висихає  шлунковий  сік,  в  туалеті  за  мною  прибирає  дівчина  яка  мені  сподобалась,  лягає  поруч  зі  мною,  я  п’яний  і  нажаханий  близькістю  усе  намагаюсь  зробити  крок  але  вона  йде  геть  залишаючи  мене  на  самоті  і  час  знову  каже
клац-клац-клац
20  років,  в  психоделічних  танцях  квартирою  на  моїх  долонях  ДОБ  прискорено  промотує  фільм  мого  життя,  його  плівка  шипить  у  такт  годиннику  на  стіні  і  я  розумію  що  час  і  справді  каже
клац-клац-клац
21  рік,  засинаю  в  кубрику,  прослужив  уже  рік  з  лишнім,  звик  до  армії,  а  час  усе  спливає,  усе  спадає  цифрами  на  вимиту  черговим  підлогу,  я  пишу  цей  вірш  голосно  стукаю  клавіатурою  і  я  чую
клац-клац-клац
бо  час  то  усе  про
клац-клац-клац
зрештою

о  час  цикл  подій  та  солодкого  забуття  про  них
уроборос  що  з’їдає  дитинство  дорослістю
минуле  теперішнім
та  людей  людьми  проковтує
безжалісна  зброя  самсари  і  найвеличніша  опера  падінь  та  польотів
ти  ходиш  за  руку  зі  смертю  й  шепочеш  дитячими  голосами  на  вухо  усім  хто  намагався  покінчити  життя  самогубством
ти  вічно  співаєш  симфонію  ентропії  чувакові,  що  втонув  у  нескінченному  космосі  пустоти  й  сотням  таких  же  самих  мертвих  дітей  вічності  котрих  ти  ж  і  породив  і  котрих  ти  ж  і  уб’єш  зрештою
о  час  неосяжне  ніщо  від  еякуляції  великого  вибуху  до  засохлої  сперми  на  подушці
нитка  покрою  усецілісності  та  шовкопряд  самсарової  циклічності  
як  же  кохаю  твою  всепроникну  прогресію  регресії
винеси  мене  потужним  цунамі  у  майбутнє
змий  мене  метеоритним  дощем  із  минулого
свого  і  чужого
якщо  й  існують  боги  у  цьому  світі,  я  не  молитимусь  нікому,  окрім  твоїх  могутніх  мотузок
ось  візьми  мене  усього  час
і  пронеси  вибоїнами  цього  автостопу  долі
я  віддаю  тобі  усе,  як  не  віддавав  жодній  людині,  жодному  місту,  жодному  ремеслу
бо  усе  що  я  маю  ти  відбив  могутніми  ріками  нейтрино  на  моєму  генетичному  коді
бо  усе  що  я  маю  ти  мені  змайстрував  власноруч
і  забереш  у  мене  кожну  посмішку,  думку,  книгу,  вірш  і  рядок
зрештою

о  час
ти  єдине
і  найвеличніше  ніщо
права  рука  і  ручний  пес  всеосяжної  пустоти
ось  моя  пісня  котру  тобі  співатиму  усе  життя
бо  зрештою
спочатку  було  слово
і  слово  було
клац
клац
клац.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794380
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 04.06.2018

a crooked story

так  само  як  і  йому  теж
мені  говориш
послухай
хороша  пісня
і  я  слухаю  хоч  інтернет  геть  не  тягне
і  з  такими  короткими  перебіжками  поміж  лагів
оркестр  че  намагається  видушити  із  себе  сльози  бенладена.

так  само  як  і  йому  теж
мені  говориш
почитай
ось  так  ти  вирізаєш  мене  шматок  за  шматочком
шматок
за
шматочком
й  скидаєш  частинками  у  свої  вірші
чуєш  це  схлипування  східних  поетів?

так  само  як  і  йому  теж
мені  говориш
я  кохаю  тебе
кажеш
хочеться  кричати  УСІМА  БУКВАМИ  УСІМА  ЗНАКАМИ
ПРО  ТЕ  ЯКИЙ  ТИ  БЕЗМЕЖНО  ПРЕКРАСНИЙ
і  я  відповідаю  теж  криком
і  я  теж  кричу  щоб  перекричати  сотні  кілометрів
і  репет  тисячі  годинників  зворотного  відліку
бо  не  можу  інакше
бо  не  вистачає  для  моєї  любові  лиш  шепоту  втраченого  голосу
і  я  боюсь  говорити  про  те  як  у  мене  зболене
бо  не  хочу  аби  ти

так  само  як  і  йому  теж
мені  сказала
тими  ж  словами
навіщо  у  такому  прекрасному  створінні  стільки  болю
у  мені  немає  болю
у  мені  немає  болю
у  мені  немає  болю
орекстр  че  сказав
усама,  не  плач.

стоїмо  на  вокзалах  чужих  міст
де  відбувають  чиїсь  поїзди
котрі  проводжаєш  обіцянкою  не  проводжати
станції  прощаються  зі  смутком  із  голови  поїзда
проводжаючим  прохання  покинути  вагони
але  ми  залишаємось  поруч
але  ми  назавжди  залишаємось  поруч
і  під  залізні  звуки  розірваних  доль
я  тримаю  тебе  за  руцю
не  розпадайся  як  торкнусь  твого  обличчя
солдатської  зарплатні  не  вистачить  аби  заплатити  харону
ми  іще  не  допливли
ми  іще  не  допливли
запам’ятай:  я  —  не  так  само
як  і  він  теж.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792927
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2018

гей ти

гей  ти,  хто  виходить  покурити  у  трусах  тютюново  усміхаючись  сонцю
гей  ти,  хто  цілується  з  першими  зустрічними  жінками
гей  ти,  хто  літає  набережними  вітрами  босоніж  не  боячись  пошматувати  стопи  розбитими  пляшками
гей  ти,  хто  шукає  домівку  на  вечір  бо  закінчились  гроші  на  пиво
гей  ти,  хто  заснув  на  балконі  й  не  зважає  на  голубів  що  видзьобують  учорашній  сидр  з  перевернутих  пляшок
гей  ти,  хто  мчить  у  інше  місто  заради  кохання  чи  заради  друзів  чи  заради  будь-чого  що  змусить  забути  хто  ти  і  про  пастки  у  які  завели  ці  вулиці
гей  ви  усі  хто  скидає  недопалки  у  бляшанки  з-під  пива  й  сміється  стискаючи  у  фільтрах  сльози  й  страх  перед  завтра
гей  ви  усі  стражденні  веселі  й  божевільні  живі  й  померлі  що  приходять  мені  уві  сні
гей  усі  ви  почуйте  мій  вигук!

гей  ти  хто  читає  цей  текст  сидячи  в  транспорті  чи  удома  чи  у  полі  тонучи  в  канабісі
гей  ти  хто  слухає  цей  текст  з  моїх  вуст  з  чужих  вуст  чи  зі  своїх  вуст  читаючи  уголос
гей  ви  усі  хто  кохає  і  кохає  кохати  і  цілується  аж  допоки  сонця  не  перестане  буде  видно  чи  то  через  захід  чи  то  через  неможливість  більше  відчувати  ніг  і  землі  і  узагалі  бодай  чогось  окрім  пустоти  під  ногами
гей  ви  усі  пінбольні  м’ячі  що  відбиваються  від  стін  міста  заплющуючи  очі  слухаючи  музику  намагаються  вловити    кожен  тремтливий  момент  що  вислизає  крізь  пальці  наче  тендітний  метелик  і  ловлять  кожен  дзвінкий  пінбольний  удар  об  міські  стіни  надіячись  на  найвищі  очки  наприкінці  цієї  дурнуватої  гри  у  життя
гей  ви  хто  зайнятий  невідкладними  справами  й  біжить  назустріч  проблемам  з  гордістю  приймаючи  кожну  вибоїну  на  дорозі  до  смерті
гей  ви  усі  ніжні  вогники  що  світять  мені  уночі  коханням  і  вічним  голодним  спалахом  життя  і  лікують  ці  високі  мури  божевілля  в  яких  я  теж  заточений
гей  ви  усі  що  надихають  мене  писати  вірші
гей  ви
давайте  потанцюємо!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792244
рубрика: Поезія, Ода
дата поступления 18.05.2018

музику

грай  мені  музику
без  неї  не  видно
не  чути  без  неї
як  обертається  всесвіт
гучно  ритмічно
немов  циферблат
зіграй  мені  пісню  про  те
як  хвилини  години  і  вічності
зсипаються  зверху  мов  дощ
розрізають  шкіру
не  залишаючи  геть  нічого
окрім  сплюндрованих  наших
голих  зсудомлених  тіл
кровоточити  на  скуйовджену  землю.

грай  мені  на  фортепіано
навіть  якщо  не  умієш
кожна  нота  однаково  правильно  ляже  на  стан
і  я  заспіваю  тобі  пісню  про  нас
обійматиму  й  цілуватиму  плечі
натискай  на  клавіші  так  наче
востаннє  до  мене  торкаєшся
перед  тим  як  обох  проковтне  забуття.

грай  мені  золотце
грай  мені  моречко
смерті  й  морфея  постаті  узялись  за  руки  за  нашими  спинами
вони  сплітаються  в  обіймах
вони  кохаються  в  нашій  історії
і  я  кохаю  тебе
не  зупиняй  цю  мелодію  доки  б'ється  перкусія  серця

зіграй  мені  мою  улюблену  рапсодію
я  цілую  тебе  коли  ти  сходиш  в  крещендо
я  обіймаю  тебе  коли  у  піано
я  сповзаю  додолу
коли  завершається  пісня

я  розчиняюсь  у  тобі
коли  твої  пальці  тремтять  над  замовклими  клавішами
ти  розчиняєшся  у  мені
коли  тиша  зачинає  грати
музику.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792103
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2018

мої люди житимуть довіку

і  мої  люди  ходитимуть  провулками  в  які  раніше  нікого  не  пускали  
і  говоритимуть  мовою  за  яку  карали  прадідів  на  площах  
мої  люди  збиратимуться  уламками  чужих  дзеркал  і  водитимуть  калейдоскопні  хороводи  
і  мої  люди  танцюватимуть  шаленого  гопака  на  рейвах  доки  їхні  (амфетамінові)  дороги  на  закінчаться  
і  мої  люди  в  ендорфіновому  сп’янінні  переплітатимуть  пальці  
нігтями  жадібно  розрізатимуть  спітнілі  спини  одне  одного  
ховаючи  свої  бурхливі  оргазми  серед  пагорбів  забутих  парків  
 
і  мої  люди  носитимуться  судинами  міста  із  одних  пабів  у  інші  
і  кохатимуть  травневі  зливи  що  охолоджують  тіла  розпечені  любов’ю  
й  безмежно  щиро  кричатимуть  імена  чужі  та  свої  
й  безмежно  щиро  кричатимуть  назви  міст  своїх  та  чужих  
аби  їхні  сліди  залишились  не  лише  шрамами  у  зрадливих  спогадах  
а  й  у  цих  холодних  стінах  
закарбувались  відбитками  навічно  
 
бо  мої  люди  заслужили  міцно  кохати  доки  не  посиплються  скельця  усіх  калейдоскопів!  
бо  мої  люди  заслужили  безперервно  сперечатись  аж  доки  ночі  не  розтануть  за  прокуреним  вікном!  
бо  мої  люди  заслужили  голосно  сміятись  розлітаючись  ген  за  таємничими  зворотами  українського  парижу!  
бо  мої  люди  заслужили  божевільні  танці  
бо  мої  люди  голками  впиваються  в  усі  причини  жити  
бо  мої  люди  живі  
і  житимуть  довіку.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792102
рубрика: Поезія, Ода
дата поступления 17.05.2018

о! моя леді марено

о!  моя  леді  марено  
говори  зі  мною  гучно  
перекрикуючи  саме  життя  
у  цьому  пабі  зібрались  усі  механізми  вічності  
ось  подивись  на  мої  долоні  
я  віддаю  тобі  їх  сповна.  

о!  моя  леді  марено  
наші  голоси  так  лагідно  звиваються  
уздовж  нутрощів  вічної  розмови  
поміж  дзвонів  келихів  що  здіймаються  угору  
і  дзвінких  жіночих  голосів  
і  англійської  мови  що  лине  зі  столиків  туристів  
і  сплітаються  думки  аж  понад  стелею  цього  вальгального  лімбу  
і  минуле  сплітається  у  пристрасному  танго  із  майбутнім  
і  так  голосно  сьогодні  б’ється  моє  серце  і  так  голосно  збираються  грозові  хмари  нашої  хіті  
і  закипають  скроні  у  такт  пульсації  планети  
і  напружено  тягнуться  мої  руки  до  тебе  
леді  марено  
й  обіймають  за  обидві  долоні  
що  коли  хруснуть  усі  спідометри  напруги  
над  підземеллям  цього  пабу  
боги  вічності  проллють  додолу  святий  дощ.  

о!  моя  леді  марено  
вічна  ніч  розправила  для  нас  свої  могутні  плечі  
уздовж  старого  міста  що  закуталось  в  неон  
і  ми  з  тобою  дві  блискавки  
поміж  розмитих  постатей  
і  фар  машин  
що  розмазуються  покроєм  реальності  наче  сфотографовані  на  високій  витримці  
розрізаємо  хмари  і  
так  гучно  проносимось  спітнілими  вулицями  
так  гучно  несемось  в  укриття  розцілованої  наркоманськими  трофеями  квартири  
аби  затихнути  
і  загасити  світло  
і  згаснути  самим  
в  зотлілих  обіймах  одне  одного.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789004
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2018

я ніколи не прочитаю тобі цей текст

ти  кажеш  мені
зачитай  щось  зі  свого
і  я  намагаюсь  відшукати  у  тілесній  пам’яті
ті  емоційні  затиски
що  зв'язували  тіло  маленького  чоловічка  на  сцені  перед  людними  залами
і  ті  психічні  хвороби
що  стояли  сторожами  божевільної  правди  коли  вибухав  у  скажених  танцях  свідомості  клавіатурою
але  не  знаходжу  нічого
і  слова  в'яло  покидають  мої  вуста
засипаючи  непевними  іскрами
покривало  в  яке  ти  закуталась.

ти  кажеш  мені
зачитай  щось  зі  свого
й  усі  мої  образи  соромляться
якими  б  гучними  не  були  їхні  слова!
скільки  б  знаків!  оклику!  не  стояло!  після  кожної!  репліки!
і  які  б  ракові  пухлини  слів  речень  строф  абзаців  не  виростали  у  кофеїновому  натхненні
скільки  б  історій  не  знав  скількох  би  п'яних  голих  жадібних  до  життя  людей  не  згадував
і  не  всипав  божевіллям  поміж  перечислень  наркотиків  хворобливих  сновидінь  жінок  й  подорожей  й  неба  й  дороги  й  зажерливих  до  привидів  нічних  блукань  своїми  гнучкими  дорогами  богів  урбанізму  й  скільки  не  протиставляв  неймовірному  світові  своє  ув'язнення  соціальним  обов'язком
усі  мої  хворобливі  думки  сходять  нанівець  перед  твоїм  зацікавленим  поглядом
лиш  лагідно  так:  «прочитай  щось  для  мене,  лажнику»
і  закоцюрблені  не  бажають  покидати  мої  пом'яті  сторінки
й  поставати  перед  тобою
розбігаючись  геть
відрікаючись  від  мене
так  наче  я  й  не  знав  їх  ніколи
так  наче  я  й  не  писав  їх  ніколи
так  наче  не  жив  ніколи  цими  рефренами  гучно
й  не  закінчував  їхній  потік
подібно  ейфоретикам  що  постійно  стікають  фенілетиламіновими  краплями  униз  емоційної  хвилі
наприкінці.

ти  кажеш  мені
зачитай  щось  зі  свого,  лажнику,
але  зараз  мої  губи  створені  лиш  для  того  щоб  зливатись  з  твоїми
і  я  не  можу  бруднити  їх  і  тебе  й  усі  стіни  довкола
усім  цим  моїм  вічним  протестом
тому  і  цей  вірш
я  тобі  ніколи  не  прочитаю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785734
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2018

мене немає

мене  немає  там  де  замордовані  дорослішанням  діти

дозрівають  весною,  прорізаються  крізь  нерозталий  сніг  пролісками

де  з-під  приспаного  ґрунту  їх  одразу  зриває  жадібна  дорога  висмикує  голови,  руки,  пальці  наче  пелюстки  й  розвіює  над  панцирами  дахів,  над  вигорілими  пам’ятниками  совдепії,  над  полями,  лісами,  чужими  квартирами,  гончими  псами  вантажівок,  державними  приміщеннями,  де  несмертні  ангели  нічного  шаленства  досипають  сон,  висмоктаний  алкогольними  танцями

мене  немає  там  де  дороги

згодовують  студєнта  трибунам  прикарпатських  судів  сан-франківська  виголошувати  крикливі  вироки  епосі,

грають  відьмою  у  пінґ-понґ  перекидаючи  через  сітку  криму  в  розпростерті  обійми  грузії  й  назад  до  україни  шукати  людей  схожих  на  стимулятори,  чи  психотропні

міняють  чувака  на  пакет  трави  що  схований  у  вусі  й  викидають  літати  канабіноїдним  туманом  поміж  фантомів  європейського  едему  стиснутого  в  австрійські  будинки  речі  посполитої

мене  немає  там  де  привиди  змін

рвуть  леді  марену  наче  лист  паперу  й  розвозять  бандеролями  у  три  різних  міста  де  її  завжди  чекають  однакові  пропалені  кислотними  побоїщами  душі  та  однакові  пропалені  кислотними  побоїщами  вірші  й  заносять  вітром  поміж  білосніжних  ісусів  що  частоколом  охороняють  пагорби  околиць  міста

присипають  втомлену  погонями  за  дофаміновою  достачею  лялю  в  квартирах  де  позитивне  мислення  зрощує  седативне  зілля  в  горщиках  чиї  плоди  пересилають  через  польський  кордон  в  трилітрових  банках  наче  кропиву

мене  немає  там  де  просмалений  цигарками  й  окроплений  пивом  запилюжений  трон

у  якому  задоволений  розлігся  д’фред  і  знущається  з  нестійкої  реальності  спльовуючи  кісточки  пережованих  ідеологій  у  прірву  наче  гермес  зваблений  луперкальними  танцями  в  руїнах  буддистського  просвітлення

мене  немає  там  де

псилоцибінове  безумство  виє  понад  сивими  горами  й  розжарює  серця,  що  рясно  вкривають  гірську  долину,  наче  тирса  соціальної  драбини  розсипана  узбережжями  бурхливого  шипоту,

де  пошматовані  рутиною  міські  голуби  мостяться  на  вершинах  та  низинах  клекочуть  мантри  любові  любов’ю  голосно  аж  сиплються  механізми  ночі  прямо  на  їхні  святі  голови  хоч  виття  то  лише  шепіт

то  лише  шипіт  любого  й  рідного  нічного  шаленства

мене  немає  там  де  стіни  квартир  репаються

під  невгамовним  натиском  ніг

невгамовним  натиском  зірок  що  готові  упасти  долі  поруч  зотлілих  цигарок  й  босих  ніг

під  невагомим  натиском  скорботи  за  часами  котрі  невпинно  минають  й  перегортаються  несамовито  плюючись  фотографіями,  таймхопами  й  спогадами  фб

під  невагомим  доторком  надій  що  колись  буде  набагато  краще  що  ось  буквально  трішки  залишилось  пожити  й  ти  забудеш  що

мене  немає  поруч  із  вашими  руками  що  жадібно  тягнуться  щастя  обіймаються  закриваючи  своїм  теплом  діри  в  грудях

мене  немає  поруч  із  вашими  очима  повними  сліз  і  сміху  що  захоплено  обмацують  небо  удень  уночі  й  стрибають  скляними  уламками  маркових  і  марсових  полів

мене  немає  коли  музика  грає  епітафії  буянню  й  гімни  спокою  коли  сидите  поруч  підспівуючи  старенькій  віолончелі  студєнтового  серця  й  граючи  на  перкусії  свого

мене  немає  серед  літераторів  що  поховались  в  підпілля  міст  наче  їх  переслідує  поліція  атавізму  й  складають  свої  пісні  тихо  аби  ніхто  не  почув  й  тому  прислухався  до  їхнього  шепоту

мене  немає  там  де  життя  перестрибує  із  голови  на  голову  підриваючи  усіх  у  танок  радощів  й  захоплених  думок  підіймаючи  бокали  бо  сьогодні  є  чому  радіти

шаленство!  безумство!  ночі!  автостоп!  паби!  жінки!  сміх!  сміх!  танці!  музика!  мурахи  теплого  подиху  коханих  губ  шкірою!  і  хіть!  і  жарти!  і  любов!  любов!  любов!

мене  немає
                         поруч  з  вами
                                                           але  за  кожного  підйому  тягнусь
                                                                                                                                   до  сяйва  ваших  чистих  душ
                                                                                                                                                                                           згораючи  у  мріях
                                                                                                                                                                                                                                           жити.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784753
рубрика: Поезія, Ода
дата поступления 27.03.2018

то може закінчимо на цьому

то  може  закінчимо  на  цьому

мені  кажуть  слово  всесвіт
і  космічна  пустота  єдине  що  спадає  на  думку
я  стискаю  пальцями  сонце
й  воно  лопається  наче  спілий  помідор
стікає  радіацією  долонями

мені  кажуть  слово  любов
й  нічого  не  здіймається  у  моїх  грудях
любов  любов  любов
я  стискаю  пальцями  любов
й  вона  лопається  наче  пристрасть  у  стосунках
стікає  спермою  долонями

мені  кажуть  слово  поезія
і  я  не  бачу  нічого  окрім  словесної  фольги
я  стискаю  пальцями  цей  вірш
за  першу  й  останню  строфу
й  він  сочиться  бажанням  щось  розповідати  людям
стікає  важливими  темами  ген  до  ліктів
а  потім  я  викидаю  вижаті  строфи  й  образи  у  смітник.

мені  кажуть  слово  ненависть
і  я  чую  справжність  нажахану  мораллю
я  стискаю  ненависть  й  вона  розриває  мої  долоні

то  може  закінчимо  на  цьому

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784297
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 25.03.2018

. недопалки

я  прокинувся
визирнув  у  вікно
і  там  знову  засніжило  самотністю.

вийшов  на  балкон
морозний  транзит  душевної  пустоти
вигріває  незадимлені  легені
я  витрусив  у  прірву  сміття  із  попільнички
чорний  попіл  дезінтегрується  в  холодному  повітрі
танцюючи  дикунське  танго  із  самотнім  снігом
і  подумалось
що  люди  як  недопалки
спочатку  тліють  між  губами  один  одного
а  потім  летять  довго  й  протяжно  униз
кривавим  попелом  устеляють  смітники
і  балакають  своїми  нікотиновими  пащами
зі  своїми  засмоленими  друзями
вічно  тримаючи  у  собі  пам'ять
у  собі  краплі  ДНК
кожного  коханого  курця
а  потім  алкогольно
утомлено  сміються  кишківникові  небесних  сузір'їв
так  наче  та  остання  цигарка  була
останньою.

і  от  я  теж  сміюсь  розкидаючи  руки,  ноги,  пальці
сміюсь  гублячи  сором,  біль  та  кожен  зайвий  спогад,
біжу  червоною  доріжкою
до  тебе,  моя  червова  королево,
я  розкриваюсь,  ось  поглянь  на  мої  карти
я  
дурень
із  запальничкою  в  руках
утікаю  у  твою  весну  подалі
від  зимової  самотності
забуваючи  про  стлілі  мури
королівства  забутих  недопалків.

я  вийшов  зачинивши  двері
була  весна  засніжена  самотністю
я  намагався  кинути  курити
руки  по  кишенях
але  жодних  цигарок
жодних  цигарок
а  це  означає
що  сьогодні  доведеться  купити.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783589
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 21.03.2018

фантомне відлуння

звуки  квартири  здавлюють  простір
й  водять  за  руки  захмелілі  тіла  квартирою
зачекай,  я  поставлю  платівку  на  паузу
прислухайся

оркестрова  зала  старого  будинку  здригається  
готова  слухати  оперету  локального  світовиверження  
умілий  перкусіоніст  годинник  стиха  застукотів  у  крещендо  
з  кожною  нотою  —  усе  голоснішою  —  знімає  з  нас  одяг  і  шкіру  
випльовує  із  тіл  —  в  ефір  —  десь  на  форте  
і  коли  метроном  циферблата  грає  зовсім  фортисимо  
наші  губи,  долоні  та  подихи  сплітаються  у  гордієвий  вузол  
звиваючись  хитро  і  плавно  у  гірких  нотах  наркотичного  ніщо.  

я  кажу  тобі  смійся  голосним  сопрано  
розриваючи  чорний  простір  забуття  
аби  ми  впали  униз  розірваними  крилами  нічного  метелика  
бо  у  цій  пітьмі  ми  небезпечно  непрощенно  наблизились  
до  розжареної  лампи  твого  солодкого  сміху.  

я  акомпаную  тобі  на  струнах  свого  наркотичного  бодгі  
в  цьому  консонантному  співзвуччі  жадібних  сп’янілих  душ  
дозволь  мені  стати  інтермецо  
бо  я  зрозумів  що  
нічого  не  важливо  
запам’ятай  що  
нічого  не  важливо  
нехай  це  вб’ється  тобі  гвіздком  рефрену  
нічого  не  важливо  
бо  ми  тут  усього  лиш  фантомні  відбитки  
чогось  справжнього  
єдиного  
до  чого  заледве  торкаємось  своїми  розширеними  зіницями  
ми  самотні  ноти  на  широкому  музичному  стані  
чиї  звуки  заледве  долітають  відлунням  
ось  у  нашу  квартиру  
й  затихнуть  скоро  
наче  й  не  було  їх  

але  чуєш  що  це?  
знову  годинник  наростає  в  крещендо  
готуйся  співати  партію  сопрано  
кохай  так  піано  мої  виснажені  долоні,  пальці,  очі  
здіймайся  так  форте  коли  огорну  талію,  руки,  спину  
дозволь  цим  тональностями  співати  в  арії  божевільної  хіті  
і  не  бійся  календаря  що  невпинно  закінчується  
перегортаючи  сторінки  аж  до  дня  коли  музика  стихне  
щоб  кожен  наш  звук  вібрував  усередині  трепетом  
я  зациклюсь  пластинкою  у  твоїй  голові  
нічого  не  важливо  
нічого  не  важливо  
нічого  не  важливо  
не  бійся  болю  що  прийде  опісля
бо  він  як  і  ми
лиш  фантомне  відлуння.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782949
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2018

гра на межі усвідомленості

скажи  мені  у  яку  сьогодні  граємо  гру

хочеш  я  буду  романтиком
що  і  дні  і  ночі  думатиме  про  тебе
перед  відбоєм  цілуватиме  фотографію
й  присвячуватиме  вірш  за  віршем
вірш  за  віршем
аж  доки  вони  не  витиснуть  твій  образ
геть  із  мого  серця.

або  хочеш  я  буду  поламаним  чоловічком
що  загубився  серед  істин  й  правил
із  розламаним  джойстиком  життя  сидітиму
спітнілий
шукатиму  бодай  якусь  іскру  у  ведах
корані,  біблії,  заратустрі,  бгакґават-ґіті,
ра  уру  ху,  керуаці  чи  декарті
буковскі  чи  довлатові
чи  у  кафці  чи  у  сергієвому  божевільному  голоді  до  життя
чи  в  богові  ахуєнно  що  закоцюрблений  в  наркоманському  ресентименті  ховається  поміж  змащених  ембомом  марок
у  собі  у  собі  у  собі
шукатиму  щось  скалічене
аби  мріяти  що  ти
здатна  бодай  щось  зцілити.

або  хочеш  я  буду  ненав'язливим  вогником  на  екрані  телефону
що  чи  зранку  чи  перед  сном  звуком  сповіщення
"клік"
селиться  в  серці  якимось  невідомим  згустком  ніжності
що  хочеться  його  плекати  й  не  відпускати
хоч  ці  речі  так  сильно  затерті
хоч  ці  речі  як  кліше  у  фільмах  що  пестять  душу  але  дратують  мозок
зайві  зайві  зайві
але
залиш  їх.

або  хочеш
я  використаю  тебе  як  це  уявляють  мої  товариші  по  службі
просто  більше  не  передзвоню
просто  більше  не  напишу
я  ж  насправді  нічого  не  відчуваю  окрім  пустоти  вже  давно
мені  нічого  втрачати
як  і  нічого  набувати
чим  міцніше  я  стискаю  твою  долоню  над  прірвою
тим  більший  шанс  що  я  скину  тебе  у  неї
й  не  відчую  нічого
коли  твоє  мовчання  розчиниться  у  пустоті.

скажи  чого  ти  хочеш
скажи  ти  бо  піксельний  гніт  розтерзав  моє  уміння  бажати
скажи  мені  у  яку  граємо  сьогодні  гру
і  тоді  я  виберу
і  тоді  я  виберу  роль  для  тебе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781973
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.03.2018

україно!

[i]Присвячую  Ana  More,  котра  повернула  мені  любов  до  поезії. [/i]

україно
дитя  зрошених  кочівницькою  спермою  жовтих  полів
біт-покоління  російського  гніту  що  ніколи  не  виродиться
скажи  що  знають  твої  мертві  ідеологи
про  біль  асфальтних  голубів
котрі  зморені  розбиті
мов  паралітики  поміж  закритих  пабів
шукають  життя  у  вітринах
на  трасах
у  квартирах  де  ніколи  не  гасне  збудливе  світло
й  сумнівних  кафе  що  зачиняються  о  шостій  ранку
у  тіндерах
ворк  юа
інстаграмних  хештегах
агоніях  фб-постів
шикуваннях  вконтактівських  симулякрів
вишукують  серед  лахміття  твітера
у  випадкових  вигуках  крізь  прочинені  вікна
крихти  щастя
хоч  знаходять  лише  прапори
обіцянки
мрії  кривавих  розправ  над  жирними  депутатами
однотипні  пісні
образливі  кричалки
повні  блювотиння  ненависті
і  гімни
і  гімно.

україно
о  лісопильне  комуністичних  проповідників
батьківщино  найвідоміших  гультіпак  та  пройдисвітів
невже  ти  надієшся  що  із  моєї  душі  може  прорости  щось  відмінне
від  твоєї  яблуні  контркультури  шістдесятників,  розбійництва  козаків-шибайголів,  сифілісних  танців  католицьких  атеїстів  над  каменярнею,  сміху  будди  на  вустах  напівзогнилих  поеток,  що  співають  собі  епітафії  латиною,  вічних  повстань  солов’їної  й  солов’їною  наперекір  попсу  великого  русского  й  інфантильній  машині  імперіальної  культури
невже  надієшся
що  тепер  буду  частиною  цього  популярного  божевілля
смиренно  споглядати  як  в  сліпоті  згораєш
затиснута  у  лещатах  замовчування
де  шмагають  критиків  твого  патріотичного  психозу
накриваючи  смердючі  трупи  яскравими  прапорами
перекрикуючи  божевільним  фольклором
голосний  плач  пережованих  геніїв  твого  наспіх  народженого  молоха.

україно
вигодована  марихуаною  з  берегів  дунаю
викупана  у  стрімкому  кокаїновому  дніпрі
скажи  своїм  спітнілим  в  агонії  жадібної  єблі  дітям
чому  усі  шматки  твоєї  ласки
розірвало  палюче  жовте  сонце
розвіяло  дужим  синім  вітром
зажувало  у  підручники  історії  за  п’ятий  клас
залишивши  нас  голодними  до  патріотизму
наче  33  та  47  ніколи  не  кінчались
але  під  виразками  прапорів
усе  так  само  не  вистачає  їжі
усе  так  само  голодні
що  ж,  похуй,
мій  хліб  тепер  пиво  що  уже  вічність  видихається  у  зацвілій  квартирі
десь  попід  небом  поруч  хрущовських  гаргулій
курю  бонд  синій  із  присмаком  дитинства  видихаючи  білий  дим  нових  хмар
дивлюсь  униз  і  плююсь
на  голови  заклопотаних  рутинним  божевіллям  мурах
моєї  покинутої  стражденної
країни.

україно
перегодована  кастрованим  мистецтвом  скотобійня
спермотоксикозний  пріапе  з  обтесаним  по  яйця  хуєм
я  танцював  на  усіх  твоїх  площах  від  обгорілого  майдану  до  заквітчаних  марсових  полів
я  ковтав  хвилі  одеського  моря  запиваючи  бурею  закарпатської  самогонки
я  приборкував  норовливий  дніпро  аби  той  служив  мені  водним
я  цілувався  на  мостах  над  дунаєм  та  стриєм,  дніпром  та  десною,  немишлем  та  південним  бугом,
я  виривав  людей  з  рутини  вінниці  та  тернополя,  сватав  львівських  наркоманів  із  миколаївськими  алкоголіками,  вигризав  людей  з-під  метро  харкова  й  києва,  висмоктував  з  трясовини  луцька  й  чернігова,  цілував  священний  зад  дилерів  із  червонограда  й  тримався  за  ручки  з  проститутками  з-під  запоріжжя
я  твій  свободолюбний  пішак  котрого  свідомі  дітлахи  порівнюють  зі  сковородою
але  на  відміну  від
це  я  намагаюсь  спіймати  світ
доки  той  не  вислизнув
крізь  пожовтілі  від  курива  пальці.

україно
держава  стиснута  в  зажерливе  шибарі  автострад  М,  Н  і  Е
розколота  на  золоті  члени  й  кришталеві  вагіни  в  закордонних  будівлях
коли  ти  нарешті  посміхнешся  мені  не  болотною  усмішкою
коли  я  зможу  перестати  боятись  уробороса  твого  культурного  аскетизму
чому  ти  така  зла  до  мене  й  усіх  хто  хоче  насолоджуватись  життям
а  не  виживати  в  його  злісних  і  сплутаних  електромережах
утікаючи  наче  нефіліми  від  гавкоту  крапель  дощу
ховаючись  у  відсирілих  казематах  опівнічних  барів  від  перших  променів  вранішнього  виверження  сонця
котре  має  звичку  розкрадати  амбіції  з  першим  своїм  відлунням  у  зірчастому  небі
але  подивись  на  мене
сліз  не  має
ти  навчила  мене  власним  прикладом
як  жалюгідно  виглядає  плач.

але  україно
я  почуваю  себе  украй  їбано
скурюю  дві  пачки  сигарет  у  день  аби  не  чути  твого  запаху
димом  зрощую  в  легенях  затуманені  ліси
аби  у  ранішньому  рутинному  вихорі  мімікрувати  під  вистиглі  заводи  дезінтегрованої  імперії
й  кришитись  іржею  механізмів  п’ятилітки
котрі  підземні  тхори  із  червоними  зірками  на  лапках
до  сих  пір  вигризають  з-під  родючого  чорнозему
рясно  здобреного  розстріляними  трупами
котрі  час  від  часу  повстають  зі  своїх  могил  аби  налякати  дитячі  очі  в  закладах  спотворення  душ
я  випиваю  дві  пляшки  горілки  у  день
аби  не  думати  твої  думки
і  засинати  не  зважаючи  на  стукіт  втомлених  сердець  котрі  трахають  мої  порепані  шибки  немов  столітні  в’язні  вождистського  безумства
я  випалюю  три  банки  трави
та  прямую  повз  запальтованих  відлюдників  у  масках-кабукі
й  утікаю  спати  кудись  у  землисте  колюче  поле
щоб  про(и)кинутись  зранку
живим
живим
живим
а  не  громадянином.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778285
рубрика: Поезія, Ода
дата поступления 21.02.2018

виходь курити

виходь  курити  
небо  засніжило  птахами  
вирій  в'ється  серпанком  світанку  
наче  сонячний  попіл  
що  спадає  із  великої  солярної  сигарети  
і  танцює  рейв  попід  землею  
боячись  упасти  
на  наші  грішні  душі.  

у  тебе  є  сіжка?  
а  то  я  усі  свої  скурив  
хоч,  правду  кажучи,  й  сам  тепер  курю  по  одній  в  день  
але  ж  як  тут  не  закурити  
коли  сніжна  шуба  так  ласкаво  
вистелена  перед  сумним  небом  
і  спів  ворон  зазирає  усередину  
змиває  тривоги  краще  за  будь-яку  жінку  
а  зимовий  вітер  
принаймні  у  голові  
із  солдата  перетворює  на  привида  доріг  
принаймні  в  спогадах  
пригадуєш,  як  тоді  було?  
пригадуєш,  коли  не  доводилось  ось  так  зачинятись  у  собі  
зі  скрипом  воріт  КПП?  
бо  я  майже  забув,  братан,  
добре  ж  як  
що  в  цьому  самотньому  сумному  світі  
досі  літають  вирії  птахів.  

дай  запальничку  
бо  у  нас  в  машині  прикурювач  не  паше  
він  як  стосунки  в  армії  
розвалюється  на  пружинки  
та  з  попелом  губиться  десь  попід  сидіннями,  
хоч  мені  однаково  на  все,  насправді,  
ти  просто  кури  зі  мною  на  посту  
доки  прапорщик  не  бачить  
доки  поїзд  попід  огорожею  
рипить  
кричить  
неначе  несеться  повз  панельні  сон-будинки  
в  шаленстві  гукаючи  серед  погаслих  провулків  
життя,  
доки  шелест  крил  у  небі  сплітається  
й  розплітається  
наче  думки  під  ендорфіном  
видихай  дим  спогадів  у  морозний  ранок  
пригадуй  
і  мовчки  смійся  
доки  я  стою  з  тобою  поруч  
витрачаю  першу  й  останню  сигарету  
хоч  курити  зовсім  не  хочеться.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777282
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 16.02.2018

потім.

Спершу  горілка
розливаю  чарками  тунель  у  пустоту  
кімната  освітлена  поглядом  бога-нічника  
стелею  пересуваються  поїзди  кольорових  ліхтариків  
я  сиджу  на  підвіконні  
кривлюсь  від  ацетонового  запаху  
й  посміхаюсь  
наче  досвідчений  бармен  
наче  досвідчений  сатана  
ось  тут  зібрав  своїх  демонів  
стікати  із  тремтливих  пальців  
краплями  горілки;  
після  четвертої  чарки  
сміємось  
після  шостої  
танцюємо  
після  десятої  
пишу  на  долоні  
це  ще  не  кінець.

Потім  трава  
світло  машин  розбиває  шибки  вікон  
а  балкон  ліниво  похитується  зі  сторони  у  сторону  
що  я  примружуюсь  
аби  сплюснути  хиткий  світ  перед  очима  
аби  принаймні  побачити  
як  в  апарат  засипається  злітна  смуга  
нагрівається  турбіна  
як  пластиковий  літак  підіймається  уверх  білою  курявою  
і  у  нас  тут  9/11  
у  нас  тут  9/11  
боїнг  777  зазнає  аварії  в  моїх  легенях  
пристебніть  ремні,  шановні  пасажири  
не  покидайте  своїх  місць  
і  тримайтесь  за  поручні  
і  я  тримаюсь  
затримую  
затримую  
політ  нормальний  
продовжую  летіти  за  маршрутом  
базо,  як  мене  чути?  
базо,  як  мене  чути?  
бо  я  щось  не  чую  нічого.

Потім  пігулки  
які  мені  простягає  місиво  зі  слів  
місиво  із  рухів  
воно  сміється  
і  я  кочусь  до  нього  мов  залізна  куля  
прозорими  нитками  стягую  кімнату  за  собою  
ковтаю  одну  пігулку  
стіни  обертаються  наче  вітряки  
і  розумію  що  лежу  на  підлозі  
стеля  підіймається  й  опускається  
дихає  
немов  сонце  із  води,  вона  вітає  мене  променями  люстри  
намагаюсь  пригадати  як  стояти  на  ногах  
ковтаю  другу  пігулку
кімната  —  акваріум  
падаю  на  дно  порепаного  паркету  
але  ще  розумію  хто  я  
але  ще  досі  пам’ятаю  своє  ім’я  
і  це  ще  не  кінець  
це  ще  не  кінець.

Потім  
кімната,  інша  кімната,  коридор,  
гонитва,  дорога,  дзвінок  телефону,  
якийсь  паб  і  світло  
потім  пиво  
коньяк  
горілка  
і  знову  
горілка  
я  лежу  
сніг  в  рукавицях  
я  намагаюсь  згадати  слова  
іду  за  нею  
додому  
дорогою  знову  вино  
у  під’їзді  скручую  блант  
знову
крок,  крок  
бруківка,  бруківка  
пігулка,  таблетка  
викидаю  блістер  у  кошик  зі  зміями  
двері,  квартира  
і  знову  не  розумію  хто  я  
але  ***  досі  пам’ятаю  як  мене  звати  
це  іще  не  кінець  
доки  можу  прочитати  на  руці  
це  ще  не  кінець.

Потім  
ліжко  
поколює  тільки  подушки  пальців  
бог  стирає  звивини  наркотичною  гумкою  
доки  вона  на  кухні  готує  мені  чергове  
потім  
я  дивлюсь  у  стелю  
й  небо  всмоктує  мене  
через  трубочку  панельного  будинку  
викидає  у  космос  
я  —  ніщо  
безособистісна  комета  
що  пролітає  повз  ниркові  супутники  
і  долаючи  пояс  нервових  закінчень  
повільно  впадає  в  атмосферу  сонячного  сплетіння  
репет  тиші  розрізає  ножицями  вакуумну  шаль  
розриває  й  мене  
і  я  падаю  
мов  розрізані  шматки  паперу

Потім  
вона  лягає  коло  мене  
я  широко  розплющую  очі  
на  столику  стоять  дві  склянки  
холод  прочиненої  кватирки  вальсує  попід  стелею  
весь  світ  пульсує  
наче  мало  не  втопився  в  алкоголі  
і  от  випірнув  із  нього  
глибоко,  важко  дихає  
викашлює  мене  на  скуйовджену  постіль  
поруч  із  нею  
де  раптом  я  згадав  своє  ім’я  
голова  тріскотить  
і  мене  наздоганяють  події  ночі  
мене  наздоганяють  її  бридкі  поцілунки  
я  беру  склянку  і  випиваю  її  
кривлюсь  
випиваю  другу  
вона  питає  
може  досить  
але  доки  можу  відчувати  
це  ще  не  кінець  
це  ще  не  кінець  
усе  решта  —  
потім  
потім  
потім.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777022
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 14.02.2018

?

зачиняючи  слова  на  замки
оперізуючи  речення  ланцюгами
не  забувай  погасити  свічки
на  наших  письмових  столах
де  писали  один  одного
наче  верлібри
забуваючи  ставити  коми
й  не  поспішаючи  розставити
крапки.

коли  закінчиться  зошит
переходь  на  стіни
розмалюй  їх  розмаїттям  почуттів,  думок
пам'ятай,  що  ти  —  моя  найкрасивіша  історія
тож  коли  попрошу
заплющ  сторінки
я  за  руку  тебе  поведу  в  калі-югу.

мов  ламаний  ритм
зламані  ми
обабіч  красивих  слів
задихано  торкаємось  обличчя

що  робитимеш  коли  в  кімнаті
закінчиться  пергамент  стелі
що  робитимеш
коли  не  зостанеться  місця
жодному  слову
поміж  написаних  віршів?

кажуть  після  розставань
розставляються  крапки
здається  у  нас
приречений  на  тишу
зостався  тільки  знак  питання.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776831
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2018

мешканець квартири мого черепа

я  —  маленький  мешканець  квартири  твого  черепа
візьми  мене  за  руку.
на  цій  п'яній,  забагованій  дорозі,  —
що  множить  голови-розвилки
точно  гідра,  усипана  лускою  із  дорожніх  знаків,  —
я  —  твій  windows-помічник.

давай  стрибати  наче  світлячки
повз  застиглих  водіїв
що  століттями  стоять  у  підворотнях,
—  вартові  нічного  неспокою,
час  від  часу  приймаючи  у  пересувних  залах
то  прекрасних  дам  із  величної  галіції
то  старанних  школярів
то  шанобливих  членів  вуличних  організацій

а  ми  йдемо  стежкою  додому
блимаючи  іскрами  крізь  очі
у  такт  несправним  світлофорам

зі  сміттєвих  баків  визирають
горокракси  міського  мурашника
сповзаються
наче  тушканчики  склавши  лапки
й  висолопивши  очниці  у  цікавості:
кого  це  викидає  хвилями  наркотиків
у  наш  затишний  та  деструктивний  урбанізм?

а  ми  у  танці  пінгвіна
сплелись  подібно  повіям
віддавати  кокаїну  зірок
свої  останні  дні  літа
наче  платню
аби  піднятись  сходами  до  раю
й  встати  у  чергу  до  дитячої  гірки
і  скотитись  із  неї
хайвеєм  у  пекло.

гей,  привиди  нічних  блукань,
запалюйте  вогні  сигнальних  цигарок
у  своїх  затінених  обличчях
і  випускайте  в  усипане  зірками  небо
всю  артилерію  лячного  сміху
щоб  аж  мурахами  вкривало  кістки
від  тих  ворожих  салютів.

наче  пісочні  замки
навколо  розпадаються  світи
від  прибою  нетверезості
падають  будинки
мов  карткові
а  ми  усе  йдемо
спопеляємо  сіро-чорні  будинки
сіро-чорні  життя
вогнем  що  розжарює  ребра  молодістю.

ми  йдемо  і  за  спинами  гаснуть  вогні
ми  йдемо  і  звуки  ночі  усе  щільніше  зачиняють  ширму
наче  світ  —  це  лише  декорація  нашої  прогулянки.

я  —  твій  маленький  наркоман
зачинений  у  прокуреній  камері  черепа
і  ми  весело  несемось  сплутаними  шляхами
жоден  мешканець  не  зможе
зруйнувати  радість  місячній  ході,
але  що  станеш  робити
коли  крок  зупиниш  серед  тиші
й  мій  вогонь  погасне
залишивши  качелі
порожніми  гойдатись?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776586
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.02.2018

так усе і мало статись

не  відпускай  моєї  шиї
доки  дощ  з  віршів  заливає  ліжко
не  відпускай  своїх  обіймів
доки  кран  у  ванній  зламаний
не  відпускай  моїх  долонь
доки  зима  шкіриться  за  холодним  балконом

зараз  мені  здається
що  усе  так  і  мало  бути
наче  намальоване  ван  гогом
наче  її  величність  ЛСД
закарбувало  наші  образи  на  полотні  квартири
стікаємо  краплями  синіх  фарб
із  утомлених  зап'ясть
та  на  долівку
та  на  синій  килим  де  вистигають  наші  почуття
намальовані  червоними  фарбами

вітер  трясе  шибками
квартира  входить  у  зону  турбулентності
питаєш
чи  люблю  тебе
усередині  рій
усередині  рейв
я  торкаюсь  твоєї  шкіри
й  усередині  стає  назовні
зрадники-шибки  трясуться  все  сильніше
як  мої  долоні
але  я  не  знаю
кажу
не  знаю  чи  люблю.

це  як  спускатись  у  тунель
вологою  норою
де  ніколи
нікого
не  було
де  усе  могло  бути  обвішане  чиїмись  портретами
але  чиї  персонажі  ніколи  не  бродили  там
та  пройшовши  іще  кілька  сотень  метрів
раптом
побачити  скривавлену  дитину  із  твоїм  обличчям
підійти
і  ніжно  узяти  на  руки
й  не  хотіти  відпускати
ні
не  місце  ж-бо  їй  тут
посеред  нутрощів  вологих.

зараз  мені  здається
що  усе  так  і  мало  бути
на  розборсаній  постелі
лежиш
пальцями  ніжно  гладиш
подушку  пронизану  голками
і  раптом  міцно
затискаєш  у  долоні  мене
голки  пронизують  шкіру
цілують  руки  зі  звороту  долоні
заливають  струмочком  крові
білу  постіль
і  розкидані  речі  довкола;
дихаєш  важко,
кольором  жовтим  ніжним
голубить  тендітне  твоє  тіло
світло  люстри  попід  стелею,
червоним  дотлівають
на  килимі  наші  почуття,
не  відпускай  мене
доки  сльози  стікають  льодяними  фарбами
і  не  забувай
важко  дихати
важко  видихати
із  легень  мене,
бо  це  так  красиво
так  красиво
так  усе  і  мало  статись.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775470
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2018

зі східного на західний (києву)

обертається  голова
з  північного  на  південний
спускаюсь  частоколом  сходів
з  північного  на  південний
у  венозне  метро

двері  поїзда  стукотять  залізно
двері  поїзда  б'ються  мов  серце
серцебиття  зубів  дверей
пережовує
я  переміщаюсь
зі  східного  на  західний
зі  східного  на  західний
перегризати  тунелі
потрібно
зі  східного  на  західний

коли  гасне  світло
люди-світлячки
спалахують  екранами
коли  гасне  світло
у  пітьмі  горять  паралізовані  обличчя
з  інстаґрамними  іскрами  в  очах
загаси  світло
загаси  світло
починається  реклама

кишківник  міста
повільно  перетравлює  металевого  хробака
перистальтика  тунелю  проштовхує
усе  глибше
зі  східного  на  західний
до  наступної  станції
наступної  станції
голос  диктора  заїдає  мов  вініл
і  вагонна  в'язь
пульсує  наче  жилка  на  чолі
трясеться  мов  альцгеймер
канібалізм  залізного  дитинчати  уробороса
починається  як
нумерація
з  кінця  поїзда
до  уваги  пасажирів
потяг  самознищується
згорає  мов  папір
з  останньої  строфи  до  першої
з  північного  на  південний
зі  східного  на  західний
наступна  станція
наступна  станція
відсутня

обережно
двері  відчиняються
гольфстрім  столиці
виносить  пусту  бляшанку  моєї  душі
на  контрактовий  мис
усередині  записка
усередині  записка
прочитай  її,  києве,
прочитай  мене,  києве,
увечері  я  стану
комою  твоєї  метушні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774079
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 29.01.2018

music

І  я  буду  там,
де  вуглинки  вічностей  димлять  у  попільничці
я  буду  там,
де  рукавиці  пахнуть
світанком  сплетених  долонь,
і  я  буду  там,
де  музика  грається  нами  мов  маріонетками,
а  крізь  пітьму  горить  гірлянда
ритмуючи  швидкість  мого  переродження
і  я  скидаю  із  себе  весь  болючий  слиз
у  музичні  451  за  фаренгейтом
і  заплющую  очі
я  заплющую  очі

я  буду  там
де  двері  ніколи  не  зачиняються
начиняють  квартиру  людьми
закоханими  у  життя
закоханими  в  один  одного
що  сміх  репає  білу  стелю
й  стікає  водоспадом  крізь  вікна
де  біль  відлунює  думками  про  місто
роботу  і  майбутнє
де  усіх  так  любиш
але  так  свердлить  нутрощі  противний  кріт
аж  до  печінкового  гастриту
вливаєш  у  себе  якомога  більше  алкоголю
щоб  утопити  його
й  утікаєш  звідти  геть
із  собою  забравши  кожну  посмішку
й  кожен  блиск  в  очах
тинятись  червоними  стрілочками  напрямків
по  карті  україни.

гірлянда  ритмічно  обстрілює  стіни
руки-прапори
розвиваються  на  нотному  вітрі
тріпоче  серце  мов  сабвуфер
зроняючи  краплі  поту
дощем  на  червоний  килим
я  маленька  собачка  із  незакріпленою  головою
трясусь  на  панелі  музичного  далекобійника
і  заплющую  очі
я  заплющую  очі

я  буду  у  твоїй  думці
що  уночі  прийде  нізвідки
що  аж  виходиш  на  балкон  покурити
хоч  уже  й  давно  кинула  (мене?)
але  у  старій  пачці  залишилась  одна  перевернута
одна  перевернута  щаслива  сигарета
гріх  не  скурити  одну  перевернуту  щасливу  сигарету
залишивши  втомленого  чоловіка  у  постелі
твій  втомлений  спокій
котрий  навіть  ніколи  не  здогадувався
чим  є  цей  балкон
чим  був  цей  балкон
чим  досі  залишається  насправді
підпалиш  сигарету
подивишся  у  метеоритний  дощ
що  всипатиме  темну  шаль  матері  ночі
що  досі  любить  своїх  дітей
я  буду  там
раптом  схоплю  тебе  за  руку
холодним  поривом  вітру
сколихну  спустілі  джунглі
згадається
затисне
міцно,
наче  я  гвіздком  прибитий  до  думок
та  одразу  відпустиш
зрониш  думку
летіти  недопалком  в  пітьму
летіти  туди  звідки  й  прийшов
красиво  наче  авіакатастрофа  у  зворотній  перемотці,
я  буду  там
поруч  із  тобою.

канати  ритму  тягнуть  мене  із  кімнати  у  кімнату
крок  за  кроком
я  роблю  крок  за  кроком
музикою  дихають  меблі
стіни
погляди
й  усі  серця  довкола
я  —  їхній  вихор
стукіт  ніжок  по  мембрані  самсари
прислухаюсь  до  усього  в  цьому  світі
я  заплющую  очі

я  буду  там
забутою  запальничкою
на  холодильнику  що  грає  дарк  ембіент
гудить
поширюється  свідомістю
немов  велика  депресія  америкою
немов  голодомор  колись  почався
з  безодні  цих  пустих  поличок
що  трясуться  наче  сотні  інфарктів
одночасно  в  тобі
розростається  пітьма
і  пусто-пусто
чорно-чорно
й  тільки  звуки  музичного  вогню
здатні  освітити  шлях
геть  із  пустого  холодильника
геть  із  чорноти
лиш  тільки  танець
танець
танець  має  сенс
танцюй  ж-бо
доки  ти  живий.

колонки  розриваються  у  кашлі
випльовуючи  на  стіл
на  пошарпаний  диван
нотних  змій
що  звиваються  уздовж  ніг
обмотуються  навколо  шиї
проковзують  у  мозок  крізь  вухо
я  буду  там  із  вами
калейдоскоп  образів
калейдоскоп  спогадів
я  заплющую  очі

я  буду  там
залишусь  у  струнах  гітари
покинутої  коло  п'яного  фонтана
вічно  лунатиму  відлунням  болю
із  зім'ятих  сторінок
якоїсь  кислотної
задимленої  поезії
крізь  скельця  закоханих  очей
підноситимусь  уверх  хворобливим  блиском
ген  під  дах  колискової  ратуші
і  розпадатимусь  коханням
долівкою  цього  міста-відчуження
чиї  вени  закипають  в  алкоголі
та  прихованій  хіті.

раптом
тихо
метроном  годинника  тліє  на  стіні
тліє  вогонь  на  червоному  килимі
зрошений  моїм  потом
моїм  болючим  слизом
і  я  стою  голий
посеред  квартири
де  стіни  граються  у  теніс  тишею
падаю  долі  без  сил
шкіра  сповзає  із  мене
мов  наполоханий  рій  мурах
й  ховається  темними  кутками  кімнати
очищений  музикою
я  був  нею
я  був  усюди  де  вона  лунає
я  був  там
був  там  із  вами.

наступний  трек?
може  включимо  наступний  трек?
ні,  не  треба
давай  просто  посидимо  тут
посидимо  тут
у  тиші.

#Лажневський

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772552
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 21.01.2018

.

у  напівдрімоті  подивлюсь  на  небо
зачеплюсь  повікою  за  гострий  місяць
пошматую  очі
пошматую  зір
забризкаю  кров'ю  втомлену  клавіатуру
відвернусь  від  пазурів  жадібних  багатоповерхівок
утікати  в  долини  своїх  оповідей
що  охочі  схопити  за  волосся
затягти  у  лещата
зажувати  поміж  стосів  слів
речень
сторінок
й  не  відпускати  зі  своїх  кривавих
реалій

руки  рвуть  одежу
руки  дряпають  шию
руки  лізуть  у  ніздрі
тягнуться  із  занишпорених  сторінок
з  мерехтливих  екранів  наляканих  віршів
що  заляпані  місячним  сяйвом  і  моїм  недосипом
я  вириваюсь
але
руки
руки
руки
затягують  назад

стискаюсь
нутрощі  вдавлюю  усередину
думки  по  кишенях
коліна  до  грудей
голову  униз
руки  по  боках
я  обертаюсь  маленькою  крапкою
наприкінці  цього  непотребу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771754
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 17.01.2018

учора.

через  залізні  звуки
музичного  станка
жіночі  крики
за  вікном
слухаю  із  заплющеними  очима.

на  сусідній  вкладці  порно
що  уже  не  збуджує
на  сусідній  вкладці
убивство
на  сусідній  вулиці  учора
танцювали
засмоливши  мозок
хуйовою  травою.

виживали  у  панельному  звіринці
витискали  з  буднів  пісні
мов  гидкі  прищі
й  раділи  бруду
раділи  хіті
й  смертям
просто  тому  що  не  було  чому  більш  радіти.

учора
я  беру  півлітри
і  посміхаюсь  двоголовому  дракону  етикетки.

друже
похуй  на  усе  прекрасне
якщо  львів  —  казкове  місто
то  сьогодні  ми  —  забльовані  дракони  щастя.

друже
похуй  на  усе  важливе
на  вулицях  звучать  циркові  барабани
сьогодні  на  дні  пляшки
ми  головні  персонажі
львівського  цирку  виродків.

друже
я  уже  слова  плутаю
як  правильні  шляхи
як  правильних  людей
поглянь  на  мене
я  весь  брудний
хоча  насправді
нічого  ж  не  змінилось
руйную  себе
як  усе  бодай  трішки  правильне
що  трапляється  на  шляху
гублю  речення
гублю  себе  наче  гроші
що  випадають  із  заплутаних  кишень
на  вулицях
падаю  долі  бо  не  маю  сил  йти
покинь  мене  тут
покинь  мене  тут
бо  я  уже
не  мржу
наимкати  бкківи
еа  смоєму  смаиптіоні.

зранку  я  не  відчую  себе  жалюгіднішим  ніж  зазвичай
зранку  спробую  усе  забути
усі  слова
і  дії  учорашньої  ночі
вкину  у  шлунок  якусь  таблетку
аби  стало  легше

увечері  лиш  тихий  щур  сумніву
копирсатиметься  в  мені
щур  презирства
з  маленькими  гострими  кігтями
розірве  шкіру  й  поповзе  вздовж  шиї
заплутається  у  волоссі
і  любитиме  лише  мене.

через  залізний  скрегіт
його  зубів  об  мій  череп
я  чую  симфонію  жіночого  крику
і  краще  сьогодні
я  чутиму  тільки  її.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771192
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 13.01.2018

МертвіЛюди

Мертві  люди
звучать  з  моїх  колонок
звучать  з  моїх  книжок
звучать  у  мене  в  голові
цокотять  щелепами
нашіптують  ідеї
кличуть
кличуть
в  прекрасність?

Мертві  люди
дивляться  зі  своїх  коробок
чорних  дзеркал
зі  своїх  постів
і  стікають  униз
все  униз
геть
в  кінець  сторінки
в  кінець  екрану
спускаються
на  клавіатуру
застигають
віршем.

Мертві  люди
живуть  на  папері
у  звуках
живуть  сльозами
оплесками
сміхом
у  вавилонських  вежах  зі  слонової  кістки
ніжно  мостяться  усередині
приголублені
минулим.

Мертві  люди
будують  будинки
н'ю-орлеани
н'ю-йорки
лондони
візантії
у  головах
заповнюють  вулиці  кров'ю;
дозволити  їм  кровоточити
дозволити  руйнувати  монументи
скидати  тіла
у  швидкі  ріки  артерій
щоб  знайшли  любов
у  стертих  жилах.

Вони
далека  мертва  зірка
долає  світлові  роки
століття
й  досягає  промінням
пустоти
залишається  суперновою
що  кипить  у  грудях.

Вічною  розмовою
шумлять  голови,  дрижить  земля
циклом  смертей
повняться  книги  в  запилюжених  бібліотеках
мертві  люди  сміються  до  нас
не  злобно
лагідно
бавляться  душами
мов  маріонетками
підіймають  уверх
опускають  униз
б'ють  і  цілують
хоч  давно  уже  не  горять
хоч  давно  уже  пливуть
простором  вічного  повернення
люстри
люстри
люстри  над  смертним  ліжком
зациклені  у  лімбі  ДМТ
але  досі  світять
світять  більше
ніж  живі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770835
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 11.01.2018

львівдержавтотранс

я  відчинив  двері
і  на  порозі  стояв  старий
в  жилетці
львівдержавтотранс
і  каже  мені
у  вас  тут  має  бути  лічильник
він  підключений  до  світлофора  через  дорогу
треба  на  нього  глянути
поміняти.

яке  відношення  ми
маємо  до  того  світлофора
відповів  я  йому

хлопче
каже
я  тут  уже  працюю  уже  40  років
просто  дай  мені  глянути
і  я  піду

треба  доповісти
контрольно-пропускний  режим
перепустки
за  поясом  гумова  палиця
піксельний  бушлат  укріплений
скловолоконним  бронежилетом
думки  притиснуло
товстим  томиком
статуту

проходьте
сказав  йому  я
й  той  увійшов

дивись
каже
розбираєшся  в  електриці

ні

дарма
і  він  двічі  клацнув  перемикачем

не  працює
сказав
я  пізніше  прийду
й  поставлю  новий

і  він  пішов

увечері  розповіли
що  в  частині
була  пожежа
загорівся  лічильник

через  тиждень
цей  дідок  прийшов  знову

каже
у  вас  он  лічильник  горів
я  от  прийшов  його
поремонтувати

я  не  можу  вас  пустити
сам  стискаю  статут  у  руці
щоб  якщо  що
ударити  старого

та  він  сардонічно  посміхається
у  відповідь

хлопче,
із  вашим  командиром
я  учора  говорив
він  про  все
вже  знає.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770405
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 09.01.2018

spit

Виплюнь  
Виплюнь  
Виплюнь  

з  себе  

залишки  учора  
учора  ти  спіймав  себе  в  долоні  
учора  ти  спіймав  себе  у  сіті  
учора  ти  спіймав  себе  на  думці  
що  розчинена  пігулка  
це,  звісно,  не  вихід
хоч  може  й  нить  Аріадни  
в  лабіринті  розладів,  
хто  ж  його  знав
що  у  ньому  ти  сам  собі  Мінотавр.

Виплюнь  
Виплюнь  
Виплюнь  

усі  слова  

що  зібрались  гірким  вузлом
на  піднебінні  
вони  тебе  погублять  
вони  тебе  отруять  
вони  твій  зашморг  
і  змія  
що  звивається  поміж  зубів
вчепившись  іклами  в  язик
вчепившись  іклами  в  кадик
вчепившись  поглядом
у  все  чим  дорожиш
аби  спаплюжити
зміїною  лускою.

Виплюнь
Виплюнь
Виплюнь

себе  назовні

скинь  окови  тіла
зайві  мов  одяг  збудженої  ночі
згорнись  калачиком
теплою  слиною
на  гладкому  паркеті
що  пам'ятає  кожне  твоє  п'яне  падіння
й  кожен  ейфорійний  зліт
лежи  там  і  запам'ятовуй
як  це  перестати  бути
оцим  усім
оцим  усім
собою.

я  розбуджу  тебе  в  наступному  житті
поведу  на  залізничний  міст
де  будемо  плюватись
словами
образами
і  самими  собою
у  безодню
аби  чути  їхній  мокрий  крик
аби  чути  їхній  злам
аби  чути

Виплюнь
Виплюнь
Виплюнь.

#Лажневський

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769648
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 04.01.2018

схід сонця

перед  сходом  сонця
затримати  дихання
й  припинити  стікати
кров'ю  з  рук
на  зранену  бруківку

перед  сходом  сонця
я  нарешті  підведусь
щоб  вирізати  на  небі
особисту  симфонію
з  присмаком  яблук
хвої
та  металічним  —
крові

перед  сходом  сонця
я  намалюю  на  серці  кожної  людини
наче  на  запотілому  склі
слова  що  будуть  близькі  кожному
щоб  кожен  зазирнув  у  себе
крізь  пелену  гидкого
надуманого
усіх  примітивних  дрібниць
що  їм  надаємо  значення
щоб  кожен  подивився
на  схід  сонця
й  плакав  як  захочеться
сміявся  як  захочеться
обійнявся  з  кимось
якщо  завгодно.

перед  сходом  сонця
зрозумів
що  я  просто  маленька  людина
котра  хоче  надто  багато
від  цього  затверділого  життя
і  як  би  я  не  біг
як  би  я  не  нісся
не  намагався  розповісти  людям  щось
ось  подивіться
я  зрозумів
я  маю  що  сказати
глянь  же  сюди
розвернись
чому  проходиш  повз
відчуваю  себе  жебраком
посеред  брудної  вулиці
укотре  натискаю  клавіші  клавіатури  так
наче  це  фортепіано
кожним  словом  намагаючись  відбити  у  свідомості
якісь  ноти
якісь  звуки
залишитись  в  пустих  душах
в  пустих  головах
хоч  і  знаю
що  уся  симфонія  складатиметься  лише  в  моїй  пустоті
лише  в  моєму  казані
самотності.

перед  сходом  сонця
я  напишу  свій  останній  текст
наче  епітафію  своєму  життю
наче  це  єдине  що  може  надати  сенсу
моменту,  коли  життя  покине  тіло
але  це  завжди  так  стається:
навіть  зірки  мають  піти  геть
аби  дати  можливість  зійти
новому  сонцю.

перед  сходом  сонця
я  торкнусь  своїх  сторінок
й  востаннє  побачу  їх  у  темряві
востаннє  побачу  їх  у  крові
й  викину  геть
нехай  їх  забере  сміх  будди
й  більш  ніколи  до  мене  не  повернеться
нехай  мої  думки  поховає  плем'я
й  станцює  на  моїх  сльозах  останній  похоронний  танець.

перед  сходом  сонця
я  заплющу  очі
й  востаннє  уявлю  той  світ
з  якого  мені  приходять  ідеї
з  якого  мені  приходить  зміст  жити
чорний  світ  моїх  білих  слів
побачу  востаннє
й  залишусь  деревом
на  пагорбі
куди  водив  тебе  коли  були  ще  друзями
й  зостанусь  вічно  там
спостерігати  за  іграшковим  містом
бо  знаєте
звідти  так  добре  видно
схід  сонця.

#Лажневський

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769118
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 01.01.2018

фалькон 9

мчу
світанковим  сонцем
в  густу  тишу
хоч  радіатори  спазмує
думка
бажання
упасти  на  землю
упасти  навколішки
в  задушливому  щасті
в  задушливому  реготі
вивергнути  язики  вибуху
вивергнути
свої
поламані  запчастини
і  болем  розчавити
усіх  щасливих  математиків
фізиків
і  художників
що  самовпевнено  раділи
моєму  польоту.

прориваюсь
крізь  стратосферу
ступені  відстиковуються
і  я  влітаю  в  задушливий  космос
усі  двигуни  на  максимумі
але  не  чути  жодного  реготу
жодних  математичих  обчислень
моїх  нутрощів
так  спокійно
без  їхніх  формул
без  шуму  станків
й  надій
що  я  принесу  їм
щастя.

пливу
розчиняюсь  у  спокої
кажуть,  що  людина  не  може  витримати  цілковитої  тиші
бо  коли  не  чуєш  нічого
то  починаєш  чути  самого  себе
як  рухаються  органи
починаєш  розуміти,  що  живеш
що  час  відстиковує  уже  7  ступінь
а  сам  ти  зостався  іще  десь  на  другому
третьому
четвертому
і  ось  уже
час
зламатись.

зупинився
відчуваю
як  втрачаю  зв'язок  із  Ілоном  Маском
як  втрачаю  зв'язок  із  самим  собою
й  течія  ефіру
розрубає  мене  на  шматки.

світло
зір
омиває  обшивку
шепіт  пустоти
гасить  вогонь  вибуху
якому  не  судилось  статись  у  вакуумі
я  б  хотів  розповісти
як  це  красиво
коли  твої  запчастини
розкрадає  космос
я  б  хотів  розповісти
що  репіт  двигунів  не  містить  у  собі  нічого
в  порівнянні  із  задушливим
світлом  зір

наземний  контроль
до  майора  Ілона,
наземний  контроль
до  майора  Ілона,
фалькон  9
втрачено  у  пустоті.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768550
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 28.12.2017

Друкарський прес

Молись  чумі
її  вогні  єдині  здатні
перетворити  минуле
у

краплі  дощу
висипаються  у  вогнище
підживлюють
я  приймаю  душ
в  язиках  полум'я
бо  сьогодні

настав  день  відкритись  світові
наче  коробка  цукерок
бути  з'їденим
залишити  самсарі  лише

обгортки
я  з'їдаю
наче  біблію
й  ріжу  язик
гіркими  таблетками

більше  таблеток
більше  проблем
більше  можливостей
загубитись  у  смітті
й  забутись
бодай  на  мить
що  насправді  усе  це

обгортки
хоронять  мене  під  своєю  вагою
пусті
наче  дзеркала

наче  сльози
в  яких  я  стою
ось  тут
не  можу  зрозуміти
чи  люблю
чи

спопелити  усі  фотографії
в  інквізиторському  вогні
стояти  навколішки
й

молитись  чумі
бо  вона  здатна  розпалити  достатньо  полум'я
аби  зупинити  друкарський  прес
думок.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768239
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 26.12.2017

знову і знову

Перечитую  знову  і  знову
прокручую  сцени
у  своїй  голові
це  наче  дивитись  кіно
де  сценарій  міняється
кожного  наступного  перегляду.

Слова  і  слова
знову  і  знову
про  те  як  тобі  жаль
що  я  не  такий  як  треба
про  те  як  потрібно  мінятись
про  те  що  я  хоч  раз
бодай  щось
зробив  для  тебе
про  те  що  я  хоч  раз
змінився  під  тебе
про  те  що  досить  уже
мінятись  під  мене
мені  тебе  жаль
раніше  ти  був  сильним
тепер  же
ні

Прокручую  плівку
й  вона  ріже  мозок
і  серце
гострими  краями
прокручую  життя
уперед  уперед
але  сплутав  стрілки
й  тілом  продовжую  існувати
але  насправді
стагную  в  тобі.

Колись  мене  рятували  тільки  дві  речі:
ти  і  література
тепер  ви  обидві
лиш  тіні
минулої  величі.

Не  можу  припинити
ці  перегони  думок
чому  так  боляче
чому  цей  фільм  продовжує  сміятись  із  мене
я  уже  не  знаю
де  ілюзія
де  правда
куди  я  сам  себе  привів
і  чому  тут  так  чорно  і  пусто
й  усі  відчуття  так  гостро  болять
але  при  тому
такі  далекі
незрозумілі
іграшкові
несерйозні
непотрібні
непотріб
усі  мої  почуття
що  тобі  розкривав
наприкінці  нашого  шляху.

Після  розставань  я  завжди  відчуваю  себе  непотребом,
бо  що  б  не  робив,  це  завжди  було  для  когось
я  не  можу  існувати,  якщо  немає  для  кого
я  не  можу  творити
якщо  це  просто  крик  в  пустоту
дайте  мені  причину  жити
ніхто  не  врятує  мене
окрім  мене  самого
але  просто  зможе  бути  поруч
і  цим  зробить  більше
аніж  потрібно.

Я  ніколи  не  умів  злитись  на  тебе  довго
не  зважаючи  ні  на  що
час  немов  бритва
зрізає  весь  непотріб
і  щодо  тебе
лезо  часу  завжди  було  нагострене

так  люблю  нищити
дивитись  як  палає  світ
але  в  моїх  руїнах  уже  не  зосталось  нічого
лиш  пошматоване  серце
на  краю  стола  лежить.

я  ніколи  не  брехав
щодо  усього  що  відчував  до  тебе
і  хоч  усі  слова  більше  нічого  не  означають
як  і  вірші  що  присвячував  тобі
я  не  знаю  іншого  способу
дати  тобі  розуміння

більше  не  пишу  білим  по  чорному
бо  це  був  твій  подарунок
чорний  блокнот
куди  я  записував  усе  безумство
для  тебе

пишу  так  як  писав  до  твоїх  подарунків
до  поцілунків
й  криків  шепотом  у  ніч
розбитий
пустий
не  маю  нічого  окрім  збитого  крику
й  пісень
що  раз  за  разом
отруюють  простір  навколо  мене
отруюють  нашу  із  тобою  переписку
котру

Перечитую  знову  і  знову
прокручую  сцени
у  своїй  голові
це  наче  дивитись  кіно
в  якому  відтінок  кожного  повідомлення
міняється  за  кожного  перегляду.

віддай  мені  пульт  від  моєї  свідомості
віддай  мені  моє  життя
віддай  мені  протиотруту  від  себе
я  більше  не  можу
знову  і  знову
спостерігати
як  за  тобою
зачиняються  двері  КПП.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768018
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2017

Dance

Я  танцюю  танець  зірок,
що  усипають  кратери  твоїх  гордощів,
п'яно  і  ревно
заливаю  сміхом
висохлі  вулкани  почуттів.

Танцюй  зі  мною,
бо  інакше  ревнивий  космос
вигризе  з  нас  веселощі
і  сплюне  кісточки
у  миску  чорної  діри.

Вистукуй  ногами  ритм  розбитих  сердець
що  метеоритним  дощем
усипають  цілковиту  тишу  між  нами,
наскрізні  рани  залишаючи  у  грудях;
руки  задирай  якомога  вище
щоб  розчинитись  в  радіації  сонця
й  попелом  стекти  у  марсове  відчуження.

Вони  кажуть,
що  усе  закінчується,
я  кажу
що  у  космосі  нікого  не  чути;
вони  кажуть
змирись  і  йди  далі
але  вихор  чумацького  шляху
зруйнував  сонячну  систему  довіри.

Наші  особистості  —  це  сон,
котрий  зануди  намагаються  тлумачити
сонником  з  кіоску:
назавжди  зостаємось
тільки  маревом  справжності,
тож  ***  усе,
бо  в  цій  тиші  нічого  немає  ваги
окрім  твого  веселого  танцю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767924
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 24.12.2017

Anchorage (переклад з англійської)

by  MOPA

Прощавай
Гори
Розумій
Втомився
дивитись  одне  й  те  ж  кіно
у  своїй  голові

пригадую  себе  в  кімнаті
чекав  коли  прийде  сон
чекав  хвилини
чекав  години
чекав  дні
чекав  на  чудо
що  збудить  мене  з  цього  кошмару

не  перестаючи  говорити:  це  не  можливо
це  не  можливо
це  не  моє  життя
будь  ласка,  забери  його  й  закинь  у  вуличний  смітник
будь  ласка,  забери  це  життя  й  змий  в  унітаз
закинь  його  в  океан  і  спали  усе
закопай  на  шість  метрів  під  землею
віддай  своїм  найгіршим  ворогам
ні

пригадую  себе  під  лавкою
наче  бомж
наче  злоїбучий  бомж
пив  алкоголь  і  алкоголь
їв  таблетки  і  таблетки
змішував
аби  свідомість  спопеляло  безумство
просто  щоб  забутись

пригадую  холод
запах  сечі
коли  я  дізнався  про  твої  злочини
хотів  просто  померти
коли  ти  сміялась

хоч  я  часто  пив  і  з  інших  причин

пригадую  усе,  що  ти  не  бачила
і  усе,  що  уже  ніколи  не  побачиш
що  не  будеш  згадувати

коли  я  хотів  убити
тебе
їх
усю  землю
й  себе  залишити  наприкінці

бо  у  мене  є  твої  голі  фотографії
де  ти  брала  в  рот  їхні  члени
де  ти  просила  моїх  друзів  трахнути  тебе
у  мене  є  фотографії  твоєї  брехні

але  тепер  у  мене  немає
жодного  фото
більше

Прощавай
я  знаю,  що  не  сказав  тобі
Гори
перше  й  останнє  «бувай»
Розумій
що  я  хотів  убити  тебе
Втомився
дивитись  одне  й  те  ж  кіно
у  своїй  голові

дякую  тобі,  суко
й  вам,  виблядкам,  дякую
за  усю  сперму  на  її  лиці,
бо  вона  стала  топливом
що  було  мені  потрібне
аби  допливти  до  сховища

і  зараз
я  на  шляху
до  свого  Анкориджу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767832
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2017

Running to the edge of the world (переклад з англійської)

by  MM

Пам'ятаєш,  як  піднялись  на  гору?
Серпанком  вимальовані  ножі,
гострі,  як  наше  кохання.

Якби  Бог  знову  схрестив  наші  шляхи,
ми  б  прийняли  усі  його  наркотики,
спалили  усі  гроші
і  дім
до  біса,
ми  б  із  насолодою  спостерігали,
як  вогонь  ковтає  світ  довкола.

Але  іноді  ненависті  недостатньо,
аби  спопелити  усе,
але  разом  проти  усіх
зламаємо  їм  крила
аби  насолоджуватись
їхнім  падінням,
аж  доки  не  упевнимось,
що  ті  точно  розбились.

Ми  утікаємо  на  край  світу,
геть,  геть,
хоч  я  і  не  знаю,
коли  настане  його  кінець.

Ми  створені  стирати  борги  батьків
й  не  маємо  вибору  у  цьому,
як  і  тоді,
коли  я  дозволив  твоїм  вустам-динамітам
вибухнути  словом  "прощавай",
коли  дозволив  їм  відвернутись  від  мене,
бо  ж  вони  знали:
коли  ми  міцно  тримались  один  за  одного,
ми  були  чимось
фатальним,
що  потрапило  не  у  ті  руки.

Ми  ніколи  не  шукали  смерті,
ми  шукали  прекрасне  у  знищенні,
смерть  ми  шукали  прекрасною.

Ми  утікаємо  на  край  світу,
геть,  геть,
я  так  і  не  зрозумів,
коли  настане  його  кінець
і  хоч  видно  новий  початок,
що  виглядає  з-за  світанкового  сонця,
нам  ніколи  його  не  сягнути,
бо  ховається  швидше
за  наш  біг.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767380
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2017

Пошепки

Ти  танцюєш  в  диму  моєї  сигарети,
пошарпані  колонки
видушують  із  себе  ноти
рипучих  п'яних  пісень.

Наскільки  сильно  тебе  зможу  відштовхнути,
шепочучи  слова  у  ритмі  танцю,
де  кожне  слово,
немов  граційне  па,
оголює,
не  знімаючи  одягу.

На  вустах  присмак  дешевого  пива,
руки  обціловані  очманілими  сигаретами,
та  мені  не  боляче  торкатись  твоїх  долонь
тримати  їх
так  близько,
так  близько,
що  якраз  час  зашепотіти.

Крізь  шаль  повільних  рухів,
я  обіймаю  тебе
на  відстані,
закутую  в  себе
й  не  наважуюсь  цілувати,
бо  у  мені  немає  потреби  інтиму
аби  відчувати  тебе
так  близько.

гітарне  соло
висмокче  нас  із  реальності
й  виплюне  у  пітьму
де  ми  —  безформні  звуки
екстаз  заплющених  очей
і  попіл
що  сивою  бородою  виріс
на  покинутій  цигарці

нікотинові  посмішки
завмирають  у  повітрі
пусті  пляшки
поснули  під  стіною

я  кохаю  тебе
тому  сьогодні  зникну
так  і  не  поцілувавши,
зате  солодко
відштовхну
пошепки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767175
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2017

ЗачиниКвартирку

Зачини  квартирку,
виверження  вулкану
сьогодні  особливо  холодне.

Підходь  ближче,
хочу  зазирнути  у  твої  зіниці,
бо,  здалось,  побачив  там  щось  важливе,
мов,  у  них  ховається  вогник,
що  стрибнув  десь  аж  під  щоку,
а-ну  дай  я  залізу,  подивлюсь,
що  твориться  у  черепній  темряві,
бо,  знаєш,  якось  надто  світло  мені  було
останнім  часом.

Запалюй  вогні  у  кімнаті,
викрути  музику  на  максимум,
як  не  стане  чим  дихати;
а  я  буду  усередині  тебе,
шукатиму  бодай  щось
у  тій  внутрішній  хрущовці.

Квартира  тоне  в  диму,
а  я  намагаюсь  тонути  у  твоїх  очах,
але  там  суцільне  мілководдя,
не  ті  води,
не  те  море.

Знаєш,  дівчинко,
я  сьогодні  із  тобою  просто  тому
що  за  вікном  до  біса  холодні  вулкани,
а  усередині  надто  жаркі  снігопади,
боюсь,  як  визирну  через  квартирку
усе  змішається  у  буревій
й  затопить  околиці,
винесе  мене  геть  із  цієї  квартири,
захопить  у  вихорі
й  замість  твоїх  очей
я  бачитиму  зелені  ліси  її  сітківки,
її  тихе,  мов  шелест  листя,  шепотіння
й  не  відчуватиму  нічого,
окрім  діри  у  грудях.

Зачини  квартирку  й  не  відчиняй,
доки  я  не  знайду  у  тобі
бодай  щось,
за  що  зможу  міцно  вхопитись
й  не  відпускати
аж  доки  ти  сама
те  щось  у  собі
не  зруйнуєш.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766988
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2017

У вогонь ("Into the Fire" by MM)

У  вогонь  ("Into  the  Fire"  by  MM)
(переклад  з  англ.  —  Лажневський)

Фільм  наближається  до  третього  акту,
фільм  наближається  до  страждань,
а  за  вікном  не  дощить  —
це  Бог  так  мочиться  на  ваші  голови.

Якщо  ми  помираємо  самотніми,
я  зламаю  собі  руки,
поріжу  кістки
і  вас  колотиму  ножем  щоразу,
як  згадуватиму  про  неї,
як  укотре  творитиму  речі,
яких  ви  навіть  не  достойні.

Бо  краще  зіштовхнути  слимака,  що  падає,  в  прірву,
аніж  самому  стати  ним.

Якщо  хочеш  сягнути  дна,
навіть  не  думай  брати  мене  із  собою,
бо  я  не  візьму  слухавку,  коли  ти  подзвониш,
не  відізвусь,  коли  гукатимеш  два  серцебиття,
що  загинули  в  пеклі,
намагаючись  перестати
падати.

Ми  не  мафія,  тож  не  потрібно  міняти  імен,
але  твої  друзі  убили  щось  в  мені
вони  убили  святість
й  тепер  не  залишилось  жодного  нігтя,
під  яким  не  було  б  бруду,
жодних  бавовняних  трусиків,
що  не  були  б  вимащені  кров'ю.

Бо  краще  зіштовхнути  слимака,  що  падає,  в  прірву,
аніж  самому  стати  ним.

Якщо  хочеш  сягнути  дна,
навіть  не  думай  брати  мене  із  собою,
бо  я  не  візьму  слухавку,  коли  ти  подзвониш,
коли  гукатимеш  два  серцебиття,
що  загинули  в  пеклі,
намагаючись  перестати
падати
у  вогонь
у  вогонь
у  вогонь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766947
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2017

Plem'яEmptiness

Наш  піратський  прапор  засипало  піском,
танці  п'яному  місяцю
більше  не  тривожать  підземних  мучеників,
Ліберталія  виявилась  вигадкою,
Ельдорадо  —  наркотичним  маривом;
ми  не  хотіли  вірити,  що  наш  хоровод
колись  перестане  текти  венами,
стікати  потом  з  чола
потоком  самогонки  з  водоростями
колись  припинить  зігрівати  вакуум.

Ми  утікали
взявшись  за  руки
прямо  на  край  світу,
де  не  видно  нічого
не  чути
окрім  пульсу
й  збитого  дихання,
де  шум  автостради
зіштовхував  наші  тіла
в  безодню,
де  навіть  в  абсолютній  тиші
пустоті
ми  бачили  не  лише  себе,
а  людей,  котрі,  тоді  здавалось,
будуть  постійно.

На  трасі  я  зловив  машину,
намагаюсь  поговорити  із  водієм,
але  він,  як  і  водиться  життю,
грізно  мовчить,
а  за  вікном  випалені  поля
з'їдають  двох  наркоманів  на  балконі,
чотирьох  в  квартирі
й  звуки  гітари
й  шарудіння  ручкою  папером,
двох  у  ліжку
що  в  один  одному  бачили  те
чого  не  було  насправді,
поля  рвуть  виття  у  нічну  софіївку,
спалюють  пізні  розмови  на  кухні,
з'їдають  захоплення  безмежністю
безконтрольністю
усього.

Мов  Озимандії  кам'яний  монумент,
під  піском  захоронена  велич,
омивається  вітрами  спогадів,
усі  алкогольні  пляшки  пересохли,
усі  апарати  —  пусті
усе  стало  пустотою
і  нічим  більше  заповняти  її
у  грудях.

У  руках  стискаю  фоторафії  звершень
й  вони  зсипаються  крізь  пальці  піском,
у  сльозах  немає  ваги
у  переживаннях  —  теж,
навіть  вірш  оцей
якийсь  кривий
й  образи  усі
пусті  й  прозорі,
пишу  так,  наче  цей  вірш  здатен  зазначити  кінець,
або  принаймні  на  мить
повернути  тих,  кого  називав  сім'єю,
але  усе  це  не  має  жодного  значення,
якщо  тепер  мені  просто  нема  чим  дихати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766654
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 18.12.2017

газовий гігант

три  брудні  моряки
зсипають  з  пошарпаних  мішків  
піщинки  зірок  
прямо  
в  океан  космосу.  

десь  між  марсом  та  землею  
віднайшов  спокій  
коли  дотягнувся  подушками  пальців  
кільця  сатурна  
й  почав  нестись  кудись  
униз  
чи  уверх  
і  став  газовим  гігантом  
одвічним  в'язнем  космічного  спокою  
приреченим  на  вихори  усередині.

#Лажневський

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766031
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 14.12.2017

C17H19NO3

я  захлинаюсь
несказаними  словами
невимовленими  буквами
незімітованими  звуками

а  вибритий  місяць
свинцевим  ковадлом
вдавлює  сирість  в  живіт  

стискаю  телефон
перемикаю  пісню  за  піснею
щоб  знайти  потрібний  настрій
так  наче  це  перемкне  життя
так  наче  це  перемкне  настрій

у  серці  перетиснутий  дріт
світло  екрана  перефарбовує  руки  у  синій
і  я  бачу  кров  у  роті
бачу  обман  на  вустах

бачу  

як  скручую  собі  голову
мов  ляльці  барбі
й  викидаю  в  пісочницю
аби  шматтям  бавились  діти
проковтнули  дворові  пси

я  захлинаюсь
сирістю
й  тягнусь  уверх
у  височини  космосу
впиваюсь  нігтями  у  штори
видераюсь  але  вони  падають
течуть
нескінченним  струменем  тканини
і  я
захлинаюсь

стискаються  стіни
різко  захлопують  мене
мов  складний  диван
пашіє  тіло
пітьма  арештувала  очі
і  я  відчуваю  крові  у  роті
потім  —  світло
і  я  виповзаю,  мов  імаґо
з  кокону  тканини
дивлюсь  на  світло
те  випалює  мій  колір
мої  очі  і  кістки
білим
білим

білим  екраном  телефона
який  я  кидаю  у  стіну
і  той  з  плюскотом  тоне
тоне  в  глибинах  стіни
що  затоплюють  кімнату
і  я  знову  підношусь  уверх
але  свинцеве  ковадло  місяця
так  невчасно  топить  мене
і  я
захлинаюсь.

здається,
я  ніколи  не  прокинусь

коли  морфей  покинув  мене
залишився  лише  морфін.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765659
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.12.2017

Дихати

Доки  світ  дихає
ти  збираєш  уламки  життя
і  намагаєшся  не

дихати,

аби  випадково
не  зламати  того,  що  залишилось

знову

бо  війна
вона  у  головах
і  ніколи  не  міняється

записуєш  на  папері  улюблені  уривки
й  розумієш
скільки  тебе  у  них
але
скільки  фальші

мов  у  країні
із  дзеркал
усюди  —  твоє  обличчя
й  давно  уже  забуто
де  справжнє

сирени  поліції  карми
уже  близько
вони  от-от  постукають  у  двері
і  заберуть  у  тебе
безтурботність

тож

не  дихай
не  дихай
тихо

Я  стверджую
що  життя  —  це  коло
в  якому  ти
пошматований  циркулем  папір

головне  —  не  зсипатись  зі  столу

головне
не
дихати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764664
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 07.12.2017

КінецьЗими (EndOfMrFreezeEra)

Зачиняються  двері
мене  у  собі
зачиняють
морози
за  спітнілим  склом.

Мов  мотор
гуде  серце
моторошно
гуде  ж-бо
без  твого  світла.

Запалюю  сірник
мороз  ніжно  покусує  вогник
але  не  здатен  його  загасити:
я  порівнюю  його
із  тобою.

Палає  надія,
іскриться  життям
серед  мертвого
сніжного
коридору,
та  сірник  не  здатен
зігріти
у  морозний  день.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763929
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2017

контур[2]

Втечемо  від  мене
як  дозволить  горизонт
що  зрадливо
розсипається
від  твоїх  пальців.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763405
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2017

FreeFall

Затвор  фотоапарата
зрізає  нитки
з  твоїх  рук  і  ніг

земне  тяжіння
огортає  в  обійми

розслаблене  тіло
і  тепер  увесь  світ
перед  тобою  розстелився,
наче  іграшковий

зараз  небо  —
твої  крила

симфонія  вітру
у  вухах

трепет  скляної  сфери

лети
пташко
адже  хтось  закоханий
у  твої  хмари.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763176
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2017

контур[1]

Я  напишу  це
на  обгорілому  папері
й  викладу  перед  тобою
шматочки  з  поеми,
наче  це  єдине,
що  здатне  оголити
мене
перед  тобою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762772
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2017

ОранжеваІскра

Вона  прийшла  в  моє  життя
оранжевою  іскрою
й  застрягла  усередині,
наче  м'яч,
що  не  пролазить  крізь  обійми  ребер.

Я  називав  її  морем:
спокоєм,
штормом;
берегом
до  якого  завжди  міг  пришвартуватись,
бо  для  цього  достатньо  було
встромити  руку  поміж  ребер.

Ти  знаєш,
як  убивче  пахне  морське  каміння?

Чув  коли-небудь
як  хвиля  відступає  з  берега
й  знову  поринає  у  свої  глибини?
Так  звучав  її  голос  усередині,
навіть  коли  там  було  пусто.

Ех,  знаєш,
як  убивче  пахне  морське  каміння,
яким  Одеські  пляжі
нівечать  дружбу
аж  до  спітнілих  метаморфоз
сліпого  задоволення
під  зірковим  небом?

Опівночі
я  дістаю  ножа,
розрізаю  грудну  клітину
й  дістаю  криваве  каміння.

Ним  я  збудую  наш  дім,
де  завжди  горітиме
яскравий
оранжевий
вогонь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761666
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2017

ЯЗнаю

Поглянь  на  мене,  друже,
мені  теж  боляче,
мені  теж  хочеться
цей  біль
сплюнути  у  прірву
над  якою  балансуємо
просто  живучи.

жити  це

хвилями  пташиного  співу
прибиватись  до  едемських  сходів
і  в  алкогольному  безсиллі
спіткати  невдачу  в  піднесенні
їхніми  холодними  порогами

Я  не  звинувачую  тебе  ні  у  чому,
усі  ми  —  люди
затухаємо  на  наждачних  дорогах
затираємо  дитячі  усмішки
до  білбордної  шаленої  фальші,
і  як  виростаємо  з  футболок  зі  спандж-бобом
уміння  радіти  райдузі  після  дощу  губимо,
мов  іграшки  у  дворовій  пісочниці,
врешті,  ми  усі  —  кульки  над  голковим  полем,
котрі  невпинно  переконують  один  одного,
що  міцніші  за  інших,
але  зникають  гучним  тріскотінням
наприкінці.

жити  це

в  автобусному  безумстві
проноситись  повз  зруйновані  піщані  замки  мрій
що  гірко  сиплються  піщаними  сльозами
з  висохлих  очей  міщан
на  дорозі  їхньої  особистої
країни  Нод

Нічого  не  вистачить
аби  повернути  дзвінкий  сміх,
чи  зацікавлений  погляд,
ніяких  грошей  не  буде  достатньо,
аби  руки  знову  потягнулись
до  незбагненних  речей,
щоб  штанці  грайливо
обіймало  болото
одного  бажання  буде  замало
і  я  не  чарівник,  щоб  усе  повернути,
але  принаймні  зможу  бути  поруч,
покласти  руку  на  твої  випнуті  плечі
й  прошепотіти:
"мене  теж  болить"
і  я  знаю,  що  таке  стискати  усередині
спресоване  пекло,
про  яке  так  багато  розповідаю  у  текстах
і  не  для  того,  аби  мене  жаліли,
а  щоб  просто  підійти  до  тебе,
долаючи  зажерливі  пазурі  прірви  під  ногами
і  поглянути  у  вічі,
що  навчені  ставити  бар'єр  із  зовнішнім  світом,
зазирнути  у  них  настільки  глибоко,
наскільки  лиш  зможу
і  прошепотіти:
"я  знаю".

жити  це

зустрітись  із  самим  собою
куди,  як  у  Рим,  ведуть  усі  шляхи
й  захотіти  зостатись  там,
бо  у  пустоті,  принаймні,
тебе  не  тривожить  нічого

Можеш  лаятись,
бити,
виривати  волосся,
серце,
та  коли  черговий  удар  сягне  мого  обличчя
коли  образа  торкнеться  нутрощів
я  почую  лиш  тріск
й  не  зможу  чути  більше  нічого,
окрім  скляного  звуку  уламків
що  дзвенять  усередині  тебе
симфонією  болю  та  сліз
й  проковтну  усе
бо  розумію,
мій  друже,
бо  знаю,
що  це  таке.

жити  це

долаючи  ланцюги  заборон
торкатись  іншої  людини
й  бачити  у  згаслому  вогні  зіниць
своє  віддзеркалення
й  посміхатись
вавилонським  піщаним  руїнам
усередині  них

Можливо,  колись  ми  сидітимемо
на  краю  світу
доки  він  горітиме
й  скинемо  усе  болюче,
мов  взуття  влітку,
аби  відчувати  голими  стопами  свіжу  траву,
аби  відчувати  голими  стопами,
як  усьому  цьому  настає  кінець,
я  посміхнусь  тобі,
ти  посміхнешся  у  відповідь
й  речі  ніколи  не  стануть  такими,
як  раніше.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761156
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 19.11.2017

9годин тому

[i]Присвячую  усім,  хто  трагічно  покинув  нашу  сансару  із  іскрою  в  очах[/i]

9  годин  до  твоєї  смерті
я  стискаю  твою  руку
й  надіюсь
що  ми  іще  зустрінемось
на  дорозі
що  іще  вип'ємо
перед  черговою  поїздкою  в  нікуди
спітнілі
п'яні
і  щасливі
просто  тому
що  місяць  сьогодні
співає  вбіса  збудливу  пісню.

9  хвилин  до  твоєї  смерті
надіюсь
ти  іще  не  почав  гаснути
мій  друже
що  серце  досі  лине
до  розпусних  дівчат
що  провокативно  сміючись
купають  свої  блискучі  ніжки
у  хвилях  місячної  пісні
що  в  кишені  досі  дзвенить
неважлива  пустота
що  ноги  несуть
до  невідомих  провулків
й  пабів
де  розбиті  бокали
за  барними  стійками
розповідають  божевілля
що  ураз  скручує  кишки
й  викидає  через  двері
прямо  на  звивисті  вулиці  пригод
ген  до  дверей
наступного  ранку.

9  секунд  до  твоєї  смерті
як  же  я  не  хочу
думати
чи  здався  ти  
так  просто
чи  останньою  думкою
перед  тим  як  лемент  крил
закриє  твої  очі
мов  товстезну  книгу
було:
"ладно,  ***  з  ним"  —
наше  спільне  кредо
на  усі  випадки  життя.

9  секунд  твоєї  смерті.
чи  я  тобі  казав  колись
що  вона  завжди  пахне
паленою  плівкою
й  вівсяною  кашею?

9  хвилин  твоєї  смерті
"active  9год  ago"
пишу:  "привіт,
знаєш,  я  вирішив
що  нам  таки  варто
знову  кудись  поїхати.
відпиши,  як  прокинешся".

9  годин  твоєї  смерті
я  стискаю  твою  руку
й  надіюсь
що  колись  зможу
випивати  це  життя  із  твоєю  жагою
що  іще  розіб'ю  якусь  пляшку
об  бильце  фонтану
на  твою  згадку
що  стоячи  посеред  дороги
в  невідомість
зможу  простягнути  руку  угору
й  посміхнутись
почувши  тихий  шепіт
місячної  пісні.

user  was  active  9years  ago
but  it  was  worth  it.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760186
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 13.11.2017

Freeze

Хитаються  віти
на  вітрі
вітрила-будинки
хиляться
до  засніжених  ніг.

Комом
ступає  до  горла
підступний  хруст  
поступу  чужого
він  гомонить
по  кому?

Мої  обійми  —
ланцюг  морозу
оперізують
тремтливі  вікна,
огортають
тонкі  руки.

Нехай  спить
сонячне  сплетіння
і  тихо  гріє
пальці  того,
хто  тебе  торкається.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759321
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2017

зіркове покривало

Ти  сидиш  там
плетеш  підодіяльник  зіркового  неба
й  дихаєш  у  трубку
так  алкогольно-гаряче
наче  сидіння  машини
після  тривалого  осіннього  автостопу.

Я  сиджу  тут
коло  вікна
й  зодягаюсь  у  твої  привітання
так  наче  мені  знову  13
коли  сидіти  в  нічній  тиші
було  так  спокійно
але  тривожно
бо  раптом
одяг  пошитий  із  космосу
не  мого  розміру?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758151
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2017

Собака

Ваша  собака  померла
але  ви  можете  її  залишити,
поставити  над  каміном
аби  стала  штандартом
новому  домашньому  улюбленцю,
нагадуванням
що  із  ним  станеться
наприкінці.

Ваша  собака  померла,
але  ви  можете  розмовляти  із  нею
прямо,  як  і  раніше,
бо  ж  вам  і  раніше  здавалось,
що  її  розумні  очі
сприймають  кожне  слово,
кохаються  в  любові,
але,  правду  кажучи,
її  розуміння  не  зазнало  жодних  змін
опісля  таксидермії,
тож  ваша  собака  померла
але  по  суті
змінились  лиш  обставини
для  самообману.

Ваша  собака  померла
і  якщо  вам  стане  легше
ми  можемо  убити  і  вас,
набити  нутрощі  тирсою
й  виставити  у  музеї  поп-арту.
Уявляєте,  який  із  вас  вийде  чудовий  експонат?!
Нерозлучна  пара
навіть  опісля  смерті:
скільки  чуйності,
скільки  любові,
скільки  ґрації!

Ваша  собака  померла
й  уже  трішки  смердить,
пропоную  віддати  її  труп
дітям-сиротам  на  розтерзання,
бо  у  тих  завжди  бракне  іграшок,
а  який  вам  толк
із  уже  мертвої  собаки?

Ваша  собака  померла,
але  чому  досі
судомно  обіймаєте
її  схололе  тіло?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757873
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2017

ALone

різьблення  обіймів
сповзло  з  долонь
тріщинами
на  одежу

посмішки  плещуться
у  вазі
з-під  мертвих  квітів

годинник  скаче
радісним  серцебиттям

шибки  тремтять
голосінням  вулиці

солодка  музика  нутрощів
наповнює  стелю
наповнює  стіни

наповнює.

зачиняються  двері

зникає  запах  морського  каміння

тиша  б'є  гарматним  боєм

кімната  замовкає

не  пахне  навіть  мертвою  плоттю

я  знову  дивлюсь
у  свої  пусті  вічі

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756985
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 24.10.2017

TurnAround

обернись
я  твоє  сновидіння
вчепився  у  спину
немов  кліщ  з  дитинства
коли  малим  лазив  у  хащі

в  екзистенційній  пустоті
навколо  нікого  немає
аби  змастити  мене  олією
й  голками  з-під  шприців
витягувати
маленьку  мерзоту
з-під  шкіри
я  житиму  з  тобою
аж  до  катарсису
допоки  енцефаліт  пробудження
не  розрідить  твій  мозок
й  ти  не  сплюнеш  його  в  умивальник
сірою  кашею
немов  кров
у  кабінеті  стоматолога

обернись
я  твоя  зім'ята  постіль
й  вистріли  емоцій
потом  на  чолі

сльози  в  шумі  серцебиття

стиснута  долоня
на  зап'ястку

криваві  шрами  від  вітрянки
котрі  нікому  мастити  зеленкою

обернись
я  —  твоє  крив(е)аве  дзеркало

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756296
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 20.10.2017

. усього цього насправді не існує

усього  цього
по  правді
не  існувало
та  й  ти
просто  чоловік  у  полі
із  брудним
подертим
пакетом  "BOSS"
в  якому  складені  малюнки
за  перший-четвертий  клас

їх  ніхто  ніколи  не  малював
ти  просто  знайшов  їх  на  смітнику
й  видав  за  свої
чекаєш  на  пустому  шосе
своєї  машини-щастя
що  завезе  тебе  в  країну  мрій
лос-анджелес
де  ці  шедеври
будуть  найдорожчими  експонатами
на  виставках  художників-аванґардистів

усього  цього
по  правді
не  існувало
тебе  ніколи  не  зустріне  дівчина
з  якою
в  безумному  потоці  емоцій
дихатимеш  теплом
у  холодні  неони  міста-мрії
ніколи  не  вставлятимеш  коми
у  верлібри
ніколи  не  рятуватимешся  від  творчої  кризи
в  її  теплих  обіймах
вдивляючись  у  висоту  гір
серед  яких  намагатимешся  знайти  натхнення
вона  ніколи  не  пройде  повз  тебе
із  гарячим  напоєм
не  поцілує
зі  словами
я  вірю  у  тебе
ти  ніколи
не  будеш  натхненним  автором
що  від  її  єства
запалюватиметься
й  писатиме
писатиме
писатиме
цілу  ніч
аби  зранку  зателефонувати  видавцеві
зі  словами
я  дописав  свою  найкращу  річ
ніколи

ти  ніколи  не  забудеш
що  таке  виживати
тобі  ніколи  не  вистачатиме  грошей
ти  рахуватимеш  лише  останні  копійки
перед  зарплатою
аби  прожити  цей  тиждень
замість  того
аби  рахувати  кількість  сторінок
твого  останнього  шедевру
котрий  в  реальності
існує  лиш  у  тебе  в  голові

ти  так  і  житимеш
на  периферії
між  жахливим  розумінням  реальності
й  пухнастими  надіями
між  пустим  шосе
й  піднятим  великим  пальцем
ти  так  і  живеш
між  ними
у  проваллі

і  з  кожною  машиною
що  проїжджатиме  повз
твоя  посмішка  усе  більше  стиратиметься  з  лиця
допоки  холод  чергової  ночі
не  роз'їсть  її  повністю
допоки  не  викинеш
усі  свої  мрії
й  не  підеш  пішки

допоки  не  підеш
в  усі  ті  застороги  людей
що  тебе  оточують
в  усі  ці
"у  тебе  нічого  не  вийде"
"непотрібна  справа"
і  лиш  тільки
"це  прекрасно"
"твори  й  надалі"
"не  зупиняйся"
десь  здалеку
лицемірно
шепотітимуть

а  до  того
так  і  стоятимеш
у  полі
з  брудним
подертим
кульком  "BOSS"
і  нічого  з  того
насправді
не  існує

#Лажневський

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755671
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 16.10.2017

Pole

стояти  в  полі
де  сонце
запрошує  додому
мій  утомлений  погляд

скинути  шкарлупу  соціальної  повинності
пірнути  в  обійми  холоду
чути  шурхіт  світла  серед  тиші

ступати  крок  за  кроком
в  справжність  звуків  ранішніх  птахів

я  стану  справжнім  поривом  вітру
я  стану  справжнім  криком  відчаю
я  стану  справжнім  нічим

прокинутись
в  бетонній  коробці
під  акомпанемент  натягнутого  нерва
в  пустоті.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754733
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 10.10.2017

InDarkness

можу  вічно  купатись
у  пустоті  очей

водити  босою
по  склу
й  цілувати  стопи,
бо  люблю  присмак  крові

захоплюватись  тим,
як  зверхньо  плюєш  до  мене  в  яму

але  не  можу  уявити  свого  життя
без  твого  голосу
за  заплющеними  повіками

у  пітьмі

встромляю  руку
у  грудну  клітку,
витягую  наполоханого  голуба
й  відтинаю  голову

настав  час  розчинитись  у  пустоті

аби  знайти  тебе  у  передвідбійній  темряві

і  уявити  себе
знову
холодним  дощем,
що  торкається  твоєї  спини.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754059
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2017

TillISleep

Мокра  підлога
вимощена  жовтою  бруківкою
у  минуле.

Чоловічки  в  гострих  капелюхах
вирізають  на  сонному  тілі
літопис  мого  падіння.

Сонце  тоне  в  озері
й  сіра  вода  випаровується;
я  накриваюсь  смутком,
немов  сніжною  пеленою
й  впадаю  в  скорботну  сплячку.

Засинають  зорі,
космос  курить  біломор,
я  викидаю  будильник
в  невідомість.

Не  будіть  мене,
доки  парують  легені;
доки  крила  акуратно  складені
на  стільці  №27.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753738
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 04.10.2017

Нод

Маленький  принц
перекрикує  реальність,
поки  ти  голосно  плямкаєш,
ковтаючи  гріхи.

Сьогодні  тебе  зустрінуть  ангели  минулого,
вони  йдуть  по  тебе,  брязкаючи  кайданами.
Не  час  ридати,
сльози  втоплять  крик  принца
з-за  дерев'яної  мостини.

Я  тримаю  тебе  за  горло,
покайся  у  скоєному
й  виблюй  на  золоту  тарілку.
Завтра  ти  уже  не  будеш  потрібен
тож  я  спалю  твою  хижу
дотла.

Чуєш  цей  скрип?
Маленький  принц  мовчить
голосніше  за  реальність.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752763
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 28.09.2017

Прокрастинація

Прикручений  до  стільця,
приклеєний  до  мишки,
клавіатура  —  мій  архангел,
монітор  —  портал
до  самотніх  поглядів
крізь  темряву.

Жуки  повзуть  очима,
повзуть  тріщини  стелею,
повзу,  не  живу,
своє  існування  —
плазун  з  інтелектуальним
нахилом.

Кожного  ранку
Господь  ставить  в  небесний  дисковод
сонячну  платівку,
цей  музичний  наркотик
монотонним  звучанням
наближає  смерть
від  передозу.

Та  мені  не  страшно,
бо  кожен  тріп
приклеєний  до  мишки,
прикручений  до  стільця.

Гудять  у  вулику  розуму
лозунги  жовтневої  революції
і  одразу  стихають  в  мовчанку  Горбачова,
усі  вибухи  свідомості
стікають  спермою  по  руках,
усі  плани  на  майбутнє
засихають  слиною  на  футболці.

Грає  небесна  платівка,
крутиться  диск  сансари,
крутиться  стрічка
фб,  твіттер,  вк,
історія  філософа-плазуна
закінчиться  у  спермі  ідей,
що  приклеєні  до  мишки,
прикручені  до  стільця.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746706
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 18.08.2017

Без гордощів

Стерті  лиця
сонячною  гумкою,
олівцем  обведені  погони.
Плац  блищить
від  ланцюгів  тиші:
сьогодні  у  солдата
заберуть
гордощі.

Покинуті  казарми
посміхаються;
під  згнилими  шкарпетками
забутий  лист  з  дому;
в  кишенях
пусті  пачки  сигарет;
в  тіні  рівняння  ховає  вирослу  бороду,
в  кулаці  —  брудні  нігті.

Зігнуті  нутрощі,
мов  залізна  балка,
але  рівна  постава,
начищені  берци  —
думки  ж  замащені
гуталіном.

Свинцеві  ноги,
руки  —  розталий  пластилін;
хто  з  мертвими  очима,
той  не  боїться  померти  в  АТО:
сідає  на  поїзд
зустріти  те,
що  і  так  поселилось  всередині.

Тіло:
в  рукаві  схований  пакет  трави,
в  халяві  —  крадений  патрон.
Усе  зберуть,  мов  трофеї,
а  холодну  воскову  фігуру  —
на  вулицю
заохочувати  нажахані  погляди
перехожих.

Солдат  без  гордощів,
але  білбордна  гордість  нації.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746252
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 15.08.2017

Тато

Тато  —
слово  отруєне  страхом,
слово  отруєне
запахом  поту  і  перегаром,
стиснутими  зубами,
зім'ятим  простирадлом,
ґвалтом  серцебиття,
благанням,
щоб  наступний  удар
був  останнім
наступний
наступний,
будь  ласка,
наступний.

Слово
в  казані  тілесної  пам'яті
закипає  разом  з  отрутую  вуст
"Хочеш  бути,  як  твій  тато?",
з  константивним  нагадуванням:
"Ти  так  схожий  на  свого  тата",
із  проханнями  в  маленького  Ісусика,
що  жив  усередині  мене,
щоб  тато  більше  не  сердився
і  щоб  усе  було  добре,
щоб  усе  було  добре,
щоб  усе  було  добре,
бо  так  закінчувались  усі  молитви,
доки  Ісусик  в  мені
не  перетворився  в  перегній.

Слово
проникає  усередину,
дере  горло,
мов  вушна  паличка,
встромлена  у  вухо  надто  глибоко.

Чути  його  боляче,
це  слово  означає  страх,
тому  для  мене  з'явилось  інше  —
"Батько"
і  лише  так,  я  називаю  людину,
що  колись  пішла  із  мого  життя.

Я  перестав  чути  страх,
але  тепер  боюсь,  що  колись
до  мене  на  коліна  присяде  сонечко
із  Ісусиком  усередині
й  обізве  мене
страхом,
потом,
перегаром  —
татом.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745638
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 11.08.2017

Вежа

Кістка  застрягла  поперек  горла,
важко  ковтати,
спльовую  кров'ю
на  дно  тріснутої  тарілки.

Поплескайте  по  спині,
поплескайте  мене  по  спині,
бо  задихнусь  в  злісній  агонії,
описавши  сині  стіни
віршами  про  біль  в  горлі.

Ти,  хто  сидить  в  першому  ряду,
підійди  сюди,
хіба  не  бачиш,
що  зараз  сконаю?
Чому  опустив  голову  так  низько,
схрестивши  руки,
наче  знаєш  про  що  я  тут  кашляю,
про  що  я  тут
заляпав  стіни?

Досить,  в  біса,  плескати,
нехай  краще  пануватиме  підступна  тиша,
що  пазурами  хижо  вчепилася  в  потилицю,
коли  починав  трапезу,
краще  хай  вона  втискає  мій  гавкіт  в  живіт,
аніж  він  загубиться
серед  вашого  шуму.

Хрускіт  роздертої  шкіри
лунає  зсередини
й  виривається  в  простір
переможним  криком  болю.

Замість  квітів
опісля  виступу
мені  завжди  дарують  слонові  кістки
й  усі  вони  підуть  на  розбудову
моєї  кривавої  вежі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745407
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 09.08.2017

CityOfCards

Одноокий  блазень
зжере  твої  ребра
за  жменьку  монет,
а  риба  вилиже  кості,
щоб  не  висохли
в  руїнах  мурашника  австрійського  типу.

Колода  тасується,
виходить  Валет,
що  знає  кожну  даму  на  Винниченка
і  не  боїться  Короля
в  бермудському  трикутнику  античних  фонтанів,
але  страшно  від  безликого  Туза,
що  з  неба  грізно  дивиться  на  місто.

Зранку  циферблат  Ратуші
спльовує  у  вулиці
усе  вищі  номінали,
аби  били,
перетасовували,  пережовували,
різали,  мочили,  рвали
і  ненавиділи  один  одного,
аби  жодна  ***  вищого  рангу
не  поклала  зверху  своє  смердюче
смугасте  тло,
а  увечері,  коли  гра  закінчується,
розсобачені  карти
скидають  небіжчиків
у  відбій  Полтви.

У  неділю  Валет  стоїть  у  першому  ряду,
одноокий  Джокер  провадить  службу:
"Слава  Ісусу  Тузу!",
дами  з  Винниченка  підхоплюють:
"Амінь".
Валет  бачить  і  знає,
що  лежить  за  їхніми  масками
смирення:
Валет  лише  зранку
перед  церквою,
відчистив  взуття
від  учорашньої  гри.

Щовечора
приходить  додому,
долонею
штовхає  картковий  будиночок,
що  зранку  збудований  на  столі,
й  той  розлітається,
до  крові  роздираючи
стіни.

Колись  він  побачить  цей  світ  у  вогні,

та  на  разі:
"Слава  Ісусу  Тузу!",
"Слава  навіки!".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745133
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 07.08.2017

Шелест крил

Дріботіння  бігу,
дріботіння  почерку  —
слабко  б'є,  хвилюється,
мов  стрілка  тонометра,
моє  дихання.

Крила  нічного  метелика
затисни  спочатку  одне,
потім  друге,
тонкий  шар  перегною
залишивши  на  подушках  пальців.

Затисни  їх  сильніше
й  розірви  надвоє,
зронивши,  мов  шмаття,
в  пітьму.

Останні  хвилини  —
кадри-діафільми.
Чи  ти  знав,
що  смерть  пахне  паленою  плівкою
і  вівсяною  кашею?

Убий  мене  двічі
і  для  тебе  я  умру
на  біс,
мов  Христос.
Убий  мене  двічі,
щоб,  коли  падав  у  ніч,
                               падав  у  ній,
крізь  щільне  покривало  темряви
чув  оплески,
що  вростають  корінням
                                     в  дріботіння
                                                                         бігу
                                                                                 почерку
                                                                                                         серця
                                                                                                                           і  крил.

Бо  наприкінці  ми  завжди  чуємо
їх  шелест.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744054
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 30.07.2017

Дивись, як я знищую твоє минуле

От  дивись:
це  купка
з  усіх  твої  сумнівів,
страхів,
дитячих  мрій
й  життєвих  цілей,
які  ти  навчився  ставити
на  пліснявих  семінарах
по  саморозвитку.

Цей  стаф
голосно  гримить,
як  накидаю  його
один  на  одного,
а  деякі  особливо  важ(кі)ливі  речі
розламуються  навпіл,
кришаться,
усипають  уламками  підлогу.

От  глянь:
пам'ятаєш,  як  був  малим
батько  бив  матір,
а  ти  думав,
що  це  так  низько,
що  це  так  брудно,
щоб  ти  колись  та  й  жінку  ударив  —
ніколи.
Глянь,  я  кидаю  його  на  інший  спогад:
стоїш
в  підлогу  втиснулась  та,
чиє  тіло  цілував  уночі
вона  сміється,
застрягши  десь  посередині
перетворення  плачу
в  істеричний  сміх
ти  —  осліплений  люттю,
ігноруєш  пашіння  долонь
у  вікні,
котре  молода  ніч  перетворила  в  дзеркало,
сяє  гидотна  посмішка,
що  в  пам'яті  відлита  запахом  поту,
і  мов  перелюбний  поцілунок,
міцно  вп'ялась
у  твої  губи:
там,  —  у  віддзеркаленні,  —
тобі  посміхається  батько

Купа  гримить:
довго  й  протяжно,
довго  й  тривожно,
спогади  руйнуються,
перемішуються
стають,  як  один
потрісканий  епізод,
що  зітреш  із  пам'яті
опісля.

Зніми  цей  одяг:
він  страшенно  брудний,
і  давай  його  сюди,
його  я  теж  скину  в  купу.
Чому?
Бо  він  вріс  у  тебе,  дурню,
тепер  ти  —  уже  не  ти,
а  пам'ять,
що  зрослась  із  тілом.
Хіба  забув,
як  колись  у  ньому
п'яний  зізнавався  у  коханні
заледве  знайомій  дівчині
коло  вогню,
що  шепотів  псалми
вечірнього  спокою.
Здається,  його  ж  із  тебе
пізніше  знімала  інша  коханка
із  крилатими  ногами,
котру  ти  цілий  рік  беріг  від  світу
у  своїй  кімнаті,
у  своєму  серці
і  котра  так  там  прикипіла,
що  потім  доводилось  виривати  собі  серце,
виривати  себе  з  квартири,
аби  більш  ніколи  не  бачити
цих  неголених  стін,
та  за  неї  не  хвилюйся,
бо  лежить  десь  під  твоєю  затхлою  мрією
стати  колись  по-справжньому  відомим
письменником,
аби  твоїми  словами  отруювалось
і  хворіло  усе  волелюбне  покоління,
котре  ти  ніколи  по-справжньому  не  міг  зрозуміти.

До  речі  про  це:
окуляри  теж  віддавай,
рожевий  колір  тобі  ніколи  не  личив.
Досить  через  них  дивитись  у  майбутнє:
там  усе  так  само
літатимеш  серед  брудних  мух
над  смердючим  псом
свого  міста,
що  повільно,
ретельно
перетравлює  тебе;
усе  так  само
носитимешся  сновидіннями  кварталів
в  пошуках  самого  себе,
але  із  кожним  наступним  поворотом
усе  більше  губитимешся.
Тобі  страшно?
Боїшся  майбутнього?
Не  знаєш,  що  тебе  чекає?
Та  я  ж  знаю,
що  найбільше  ти  боїшся  не  цього,
а  довгих  пазурів  звіра,
що  підкрадається  уночі
в  твоє  задрочене  ліжко
та  чавить  горло,
обличчя,
ріже  десь  зсередини  —
боїшся  розуміння  того,
як  же,  блять,  низько
ти  опустився,
наче  прибитий  кайданами
до  соціального  дна.

Віддай  цей  страх  мені,
бо  страшно  лиш  вільним  людям,
тобі  ж  свобода  ні  до  чого,
тому  припини  ховати  її
за  спиною,
боязно  торкаючись  кінчиками  пальців,
а  віддавай  сюди.

Усе  віддав?
Ось  тепер,  ти  схожий  на  чоловіка,
тепер  тобою  задоволений.
Тепер  дивись:
як  я  повільно  запалюю  сірник,
як  він  пливе  в  густому  просторі
й  усе  твоє  минуле  загоряється,
стрімко  вистріливши  угору
вогняним  снопом.
Кожен  порух,
кожен  відчайдушний  крик  про  допомогу
в  мудру  пустоту  карпатських  гір;
кожна  мрія  про  дорогу,
що  мала  б  провадити  маленьку  Еллі
до  міста  Рожевого  смарагду;
кожне  люблю
і  кожне  ненавиджу,
кожне  бажання,
цінність,
страх  —
усе
здіймається  іскрами  до  неба
і  тепер
у  тебе  не  залишилось
нічого.

Голий
стоїш,
в  зіницях  плавиться
минуле,
в  зіницях  плавишся
ти.

Не  бійся,  товаришу,
там,  куди  ти  йдеш,
тобі  це  не  знадобиться,
бо  солдатові  не  потрібна  особистість.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743940
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 29.07.2017

3-2-1-

Двома  руками
я  розчиняю  перед  тобою  серце,
розвівши  ребра  зі  шкірою
у  сторони.
Тут  завжди  мокро,  знаєш:
така-собі  слізлива  хмара,
що,  наче  бомба  з  бойовиків,
викручує  зворотній  відлік:
3
2
1
й  десь  тут
на  моменті  тиші  перед  вибухом
застрягає,
наче  солдат,  що  вислухав  наказ,
але  не  отримав  вказівки
його  виконувати.
Я  беру  твою  руку.
кажу:
"Сміливіше,  торкнись  мого  серця,
що  стукотить,  наче  старий  годинник
під  амфетаміном"
і  дивлюсь  у  твої  дві  безодні,
що  от-от  готові  зжерти  мене
й  занурити  квартиру
в  їх  солодку
пітьму.
Десь  в  ейдосі
за  сотні  світлових  років  звідси,
у  вимірі,  що  є  законом  усього,
два  скельця,  серед  мільярдів  таких  же,
світлом
прострілюють  простір  і  час,
несуться  гучніше  за  форте
й  приземляються  так  зовсім  піано
в  нашій  кімнаті  —
перетворюються
в  нас.
Я  відчуваю,
як  дрижать  наші  руки,
як  гучно  гудуть  галактики
в  головах;
як  світло  з  ейдосу
доводить  наші  тіла
до  червоної  відмітки
на  спідометрі  напруги
й  між  нами
виростає  атомний  вибух.
Тримай  моє  серце,
міцніше  стискай,
доки  не  відчуєш  гарячу  кров
на  своїх  долонях.
Не  треба  лякатись:
я  ж-бо  не  боюсь  болю,
бо  той  означає,
що  ти  іще  живий,
тож  я  звик,
що  коли  хочеш  тримати  когось  так  близько,
мусиш  бути  готовим
до  болю.
3
2
1
Роковий  годинник
співає  своє  останнє
солодке
"тік-так",
а  в  ейдосі
додолу  посипались
тріснуті  скельця.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743323
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2017

ДеннеСвітло

Світло,  мов  привид,  проходить  крізь  скло
й  лягає  на  підлогу,
муркоче,  мов  кіт,
чеше  м'яку  спину
об  жорсткі  ворсинки  килима.

Деякі  вірші  не  хочеться  писати  так,
наче  я  вбиваю  кожен  рядок
автоматною  чергою,
гвіздок  за  гвіздком
любому  читачеві
у  череп.

Деякі  вірші
хочеться  погладити,
почухати
і  приголубити.

Заспокоїти,
мовляв,
знаєш,  дитя,
і  тобі  знайдеться  місце
серед  мого  цирку  виродків,
котрий,  коли  вдало  складуться  обставини,
скомпоную  у  збірку.

Не  бійся  їх,  маленький,
вони,  насправді,
не  такі  страшні,  як  здаються
і  далеко  не  протилежні  тобі
за  характером,
просто  зодягнені  в  те,
що  їм  зручно.

Деякі  вірші
зовсім  не  схожі  на  метушню,
зовсім  не  схожі  на  скрегіт  таргана
на  ніжній  вранішній  
подушці,
зовсім  не  схожі.

Деякі  вірші  схожі  на  світло,
що  тулиться  до  твоїх  рук,
сонливо  заплющивши  очі,
котре  щойно  спустилось
муркотіти  у  тебе  на  папері
й  пронизувати  ґрати,
котрі  зачинили  тебе
на  півтора  роки
у  самому  собі.

Але  пам'ятайте,
мої  любі  нічні  кошмари:
це  не  мене  зачинили  тут  із  вами
це  вас  зачинили
разом  зі  мною.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742552
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 18.07.2017

Дзеньк!

На  підлогу,
серед  скинутого  одягу,
котрий  нам  зовсім  не  потрібен,
одна  за  одною
секунди  падають  у  забуття,
за  принципом  доміно
валять  хвилини,
години
й  вичавлюють
з  ночі
гарячі  спалахи
поцілунків.
Дзеньк!
Дзеньк!
Я  падаю  за  ними,
у  холодну  безодню  спогадів,
веду  тебе  за  собою
за  руку,
заглушивши  темрявою  гуркіт  доміно,
бо,  знаєш,  мені  давно  не  потрібно  світло,
щоб  тебе  бачити.
Дзеньк!
Дзеньк!
Дзеньк!
Дихай,  моя  любове,
дихай  цією  густою  пітьмою,
вона  вилікує  усі  твої  опіки,
що  залишились  від  світла
денної  метушні.
Дзеньк!
Дзеньк!
Ти  знаєш,
я  завжди  цурався  софітів,
тож  або  будь  тут
зі  мною  в  тиші,
або  ж  повертайся  туди,
де  рвуть  горлянки
азартні  гравці  у  соціум,
моє  ж  тіло
давно  згоріло
в  їхньому  сяйві.
Дзеньк!
Дзеньк!
Дзеньк!
Два  ембріони
кружляють  у  глибинах  тиші,
де  дзенькіт  часу  сиплеться  на  плечі  дощем.
Твої  губи  завмерли  на  язиці,
руки  зав'язались  у  вузол
за  спиною
і  нічого  не  важливо,
доки  ми  пахнемо  парфюмом
"Ностальгія".
Дзеньк!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741152
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2017

У вогонь

Букви  вимальовуються  на  папері,
щоб  їх  нещадно  викреслював,
нищив  папір  образністю
й  струшував  усе  пандорове  гадство  свідомості
за  межі  блокнота
у  вогонь,
у  вогонь.
Отак:  ловлю  ручкою
за  хвіст  химер
і  намертво  прибиваю  до  ґраток
вогненних  сторінок.
І  хоч  кажуть,  що  рукописи  не  горять,
мені  однаково,
бо  ж  усі  мої  химери  справжні:
згорають  через  мене
і  в  голодний  світ.
Ось,  наприклад,  автобус,
що  в  кайданах  Тома  Йорка,
вдавив  газ  у  підлогу
назустріч  армійському  поїздові
й  розлітається  на  друзки,
устеливши  колію
звуком  стройових  кроків.
Й  під  колійним  пилом,
немов  стара  фотографія,
чорніє  "Karma  Police"
і  лиш  полум'я
ковтає  залізницю.
А  над  мурашником  душевних  калік,
на  чорному  склі  самсари,
я  згорблений,
захоплено
білим  кольором  скидаю
усе  кисло-солодке,
чим  переповнюються  лімфовузли:
усе  смішне  й  трагічне,
що  суцільно  сплелось
у  Гордієвій  вузол
життя.
І  ось  проривається
десь  із  хворого  світу,
з-під  гарячих  самсарових  сторінок,
наче  цівка  крові
на  жовтому  смайлі,
розуміння  того,
що  життя  —  це  жарт,
котрий  скидає  тебе  з  багатоповерхівки
прямо  на  асфальт  міста,
що  не  боїться  тебе;
що  стрілка  годинника
крокує  до  години,
коли  ядерні  боєголовки  зітруть  наш  світ  на  попіл
і  лиш  Школяр
залишиться  найрозумнішим  генератором
на  купці  золи  —
воно  підіймається  вверх:
лоскоче  живіт,
по  вені,  по  вені,
по  шиї
виривається  в  лякливий  світ
безумним
"Ха-ха"
і  вицвітає
у  вогні.
Мамо,  пробач  мене,
що  вкотре  сміюсь,
немов  Будда.
Мамо,  пробач  мене,
що  більш  не  згадую  тебе,
як  просинаюсь  серед  ночі.
Мамо,  пробач  мене,
що  вкотре  згадую  тебе  у  віршах
і  так  часто  забуваю  в  житті.
Хоча,  вам  давно  пора  зрозуміти,
що  ті  усі  мої  химери  —
це  і  є  я,
справжній:
танцюю  на  голках,
танцюю  на  кістках,
отак  над  сторінками
із  білою  ручкою
в  долоні
і  у  вогні,
і  у  вогні.
У  вогні  зникають
усі  химери,
з  котрими  засинав
і  прокидався  іще  мертвими  світанками,
догорайте  ж,
бо  скоро  розпалю
новий  вогонь.
А  як  догорить,
згребу  попіл
та  пущу  за  вітром,
бо  це  так  характерно
для  письменника
слова  пускати  на  вітер.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740141
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 01.07.2017

Mio amore

Mio  amore,  mio  amore,
солдат  колись  почує
шум  моря.
Тут  сотні  ніг  відбивають  плац
і  ліва  звучить  по-іншому,  ніж  права,
але  жодна  не  звучить,  як  моє  море.
Mio  amore,  mio  amore,
нехай  хлюпоче  кров  у  берцах
і  розливається  по  вінця,
а  серце  звучить  у  такт  строю,
але  усі  мої  думки
належать  твоєму  прибою.
Mio  amore,  mio  amore,
тут  розірвані  посмішки
засипають  смітники
і  крик  команд  розсипається  вільним  небом.
Я  засинаю  в  ліжку
номер  27.
Один  із  сотні
однакових  солдатів.
І  перед  сном
Після  інфернального:  "Відбій!"
серед  неспокійних  скрипів  ліжок
і  чужих  мрій  про  тих,
хто  живе  за  високими  стінами,
я  чую  хвилі
свого  моря.
Боячись  спалитись,
прислухаюсь  до  кроків  чергового  роти.
Під  старим  покривалом
світлом  устелена  постіль
натягує  нить,
котра  рятує
від  підошв  армійського  табуна.
І  на  тому  світлі
білим  по  чорному,
як  завжди
в  кожне  слово  і  букву
вдихаючи  серцем,
я  відбиваю  "СМС":
"Mio  amore,  mio  amore,
солдат  колись
повернеться
додому".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736745
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2017

SKHDP

Затікають  краплини  дощу  за  комір,  
із  засохлих  очей  сиплеться  пісок,  
уночі  двоє  не  сплять  
і  зранку  теж  
не  поспішають  в  маршрутки.  

Тихо,  тихо,  
не  збуди  котів,  
що  скребуться  на  душі.  
За  вікном  дощі  завмерли,  
аби  не  порушити  
ці  "ще  кілька  хвилин  давай  полежимо"  
зранку.  

Твої  заплющені  очі  
вологі,  
немов  вікна  трамваю  
я  зазираю  крізь  них  —  
пасажир  
твого  фатуму.  

Час  виходити,  сонце,  
моя  станція  наступна.  
Та  й  твій  будильник  
уже  за  кілька  хвилин  
затріскотить  
завмерлим  повітрям.

Знай  лиш,  
що  вранішнім  гонкам  
не  зруйнувати  твоїх  слідів  на  тілі  
і  проблемам  не  зацькувати  
любові.

Так,  пізніше  я  знову  утечу,  
але  під  ранок,  
як  завжди,  
притиснусь  холодним  дощем  
до  твоєї  
спини.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734253
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.05.2017

Мовчання

Перекотилось,
перегорнулась  сторінка,
кілька  людей,  що  мене  любили
захворіли,
отруїлись
закінченням  поеми.

Де  болю  немає,
там  опиниться  сумнів,
де  опиниться  сумнів,
там  з'являться  помилки,
а  від  помилок  і  до  болю
лише  кілька  кроків.

По  колу,  по  колу,
перегортаються  сторінки,
допоки  не  залишаться
лише  чисті  аркуші.
І  так  чисто-чисто
стає  на  душі
і  пусто  там,  пусто
так  біло:
сніжна  пустеля,
укрита  незайманими
листами.

І  тиша
пронизує
кожне  слово,
неначе  крім  тиші
нічого  й  немає.

Я  слова  покладу
до  себе  в  кишені,
щоб  заплутались  там,
неначе  навушники
і  видались  потім
не  потоком  —
вузлом.

Знов  закриваю
главу  із  життя,
несписані  сторінки
нехай  такими  і  будуть,
нехай  тільки  тиша
прикрашає  слова,
а  більшого  я
і  не  прошу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734252
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 20.05.2017

Ти ж день

Немовля  застрягло  в  моєму  горлі  на  третій  день.  
Четвертого  дня  ми  ховали  собаку  на  марковому  полі.  
П'ятого  дня  незнайомка  помочилась  на  крейдоване  сонечко,  
намальоване  дітьми  на  асфальті  у  перший  день.  

Я  ходив  по  колу,  
топтав  вогонь  на  килимі,  
що  скручувався  синіми  личинками  
під  голими  стопами.  
Коло,  ще  одне,  потім  третє,  
спочатку  я  їх  рахував,  
а  пізніше  кола  почали  з'являтись  усюди:  
я  побачив  коло  на  пальцях,  на  долонях,  
в  животі,  в  очах,  у  волоссі,  
уся  кімната  складалась  із  кіл,  
врешті,  земля  —  це  одне  велике  коло,  
і  ми  усі,  —  люди,  —  просто  хочемо  бути  
один  
коло  
одного,  
усе  що  потрібно:  
взятись  за  руки  
й  утворити  суцільне  коло  людства,  
де  кожен  буде,  
дуже  важливим  колом,  ланкою,  
у  великому  ланцюжку  кіл.  

А  потім  я  зупинився,  
бо  зрозумів,  що  щось  тече  не  так,  
чи  то  я  течу  не  так  
й  стіни  потекли  не  туди,  
навіть  якщо  текли  кудись,  
то  це  було  не  правильне  "кудись",  
а  я  припав  до  паркету.  

Немовля  застрягло  у  моєму  горлі  
і  я  не  пам'ятав  якого  дня,  
бо  слова  почали  втрачати  будь-який  зміст,  
слова  —  це  непотріб,  
усе,  що  умію,  обплітати  образи  
у  слова  
у  непотріб,  
я,  такий-собі,  сміттяр,  
котрий  не  забирає  сміття  з  вулиць,  
а  навпаки  туди  його  скидає.  

Немовля  застрягло,  чи  вийшло,  
і  якого  дня?  
Здається,  третього.  
І  що  було  спершу:  я  ковтнув  його,  чи  то  воно  застрягло  
гірким  комом  в  горлі?  
Чому  так  гірко?  
Чому  так  гірко  на  язиці,  
і  ще  з  другого  дня,  
неначе  усю  гіркоту  свого  життя  
я  сконцентрував  у  роті  
й  проковтнув  
і  стало  так  гірко-гірко  
і  зовсім  не  хочеться  жити,  
а  потім  захочеться  іще  сильніше  
й  усе  по  колу,  
по  колу  
по  колу,  
по  килиму  
стікає  моя  гіркота,  
стікає  моя  слина,  
бо  ДНК  так  просякло  болем,  
що  кожен  кодон  варто  перейменувати  на  H1(r)-(K0ta).  

Мам,  мені  важко  про  це  говорити,  
але  я  вживаю  гіркоту.  
Так,  ти  усе  життя  боялась,  що  я  сталу  гіркоманом,  
але  гіркотики  —  це  єдине,  що  розфарбовує  моє  життя.  

Четвертого  дня,  ми  ховали  собаку.  
Я  згадав  цю  собаку:  
сенбернар,  що  ходив  марковим  полем  
із  поглядом  володаря  тих  земель,  
але  на  мене  дивився  так,  
наче  я  був  його  бичем,  
наче  я  от-от  його  вдарю  
прив'яжу,  одягну  намордник,  
як  це  робили  господарі.  
"Не  поклоняйся  нікому!"  —  
сказав  я  йому  
й  білявка,  яку  я  пізнавав,  
аби  забути  через  мить,  
утекла  геть,  
"Не  поклоняйся  нікому,  навіть  мені!",  
але  собаки  не  розуміють  людської  мови,  
хоча  чого  це  я,  
навіть  люди  не  розуміють  людської  мови,  
людям  теж  не  можна  сказати:  
"Не  роби",  аби  перестали,  
бо  немає  такої  мови,  
щоб  звертатись  до  тіла,  
до  нервової  системи  
й  потоків  гормонів,  
тож  я  убив  сенбернара,  
бо  тільки  так  зробив  би  його  вільним.  

Я  підвівся  
й  потік  на  балкон  курити,  
а  сонця  уже  перестало  бути  видно,  
воно  лиш  здалеку  так  
всміхалось  мені  з-за  маркового  поля,  
ледь-ледь  торкаючись  
сенбернарової  могили.  
Я  відкрив  пачку  
й  замість  сигарет  побачив  крейду,  
витяг  одну  і  закурив.  
Зранку  вулицею  бігали  діти  
й  радісними  криками  
запалювали  сонце,  
так,  наче  
тільки  заради  дитячого  сміху  
ця  велична  зірка  й  підіймалась  над  нами.  
Десь  під  собачою  могилою,  
у  позі  краба  
присіла  якась  жіночка  
й  я  згадав,  що  сталося  п'ятого  дня.  
Подумалось,  що  я  теж  зараз  чхав  
на  цей  тиждень  
й  отак  усі  
починають  свій  день,  
аби  йому  порадіти,  
усміхнутись,  
почати  усе  заново,  
піти  у  зал,  
завести  нове  кохання,  
але  уже  у  сутінках,  
коли  навіть  руки  у  темряві  розгледіти  важко  
смачно  так  
під  себе  
насцяти.  

Шостий  день  
перелився  у  сьомий.  
І  я  закінчив  свій  ти-ж-день  
тишею  
на  самоті.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727699
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 07.04.2017

Я — Львів.

Підвіконня  розправляє  крила
й  обіймає  мене,
я  провалююсь  в  його  тверді  нутрощі,
що  зараз  м’якші  за  подушку
й  деревина  починає  перетравлювати
моє  минуле
й  випльовує  згодом  у  вікно,
де  я  розчиняюсь  у  просторі,
розпорошившись  по  дахам  свого  міста.

Я  його  душа  і  образ,
мене  скльовують  голуби  з  Митної  площі,
я  —  пил  на  подертих  куртках  безпритульних,  що  смородом  барикадують  двері  дитсадка  «Один  два  три»;
я  —  графіті  на  пам’ятках  Юнеско  і  «Слава  —  х*й»  поверх  «Domat  omnia  virtus»;
я  —  краплі  дощу,  що  прогинають  під  собою  балкони-лабіринти  у  дворах;
я  —  п’яні  ноти  популярних  пісень,  що  висять  над  чорними  фігурами  після  24:00  й  розтікаються  площею  Ринок,  де  їх  гирло  —  паб  «П’яльня»;
я  —  гроші  вуличних  музикантів  й  зараз,  немов  кіт,  мощусь  в  елеґантній  шляпці,  потім  буду  розірваний  на  частини:  одночасно  зім’ятий  в  касі  бармена  у  «Христофорі»,  прилипну  до  сидіння  таксі,  що  іще  не  встигло  вистигти  від  блювотиння,  а  вранці  залишки  мене  проміняють  на  мівіну  й  мінералку;
я  —  тролейбус,  що  зійшов  з  електромережі,  я  —  уламки  скла  на  асфальті  після  шизофреніка,  що  вирішив  утекти  з  божевільні,  що  її  мешканці  звуть  міським  транспортом;
я  —  шкільні  двори,  що  в  пам’яті  дітей  завжди  залишаться  смітником  й  берегами  для  безробітних  алкоголіків,  котрі  приходять  сюди,  аби  хоч  десь  відчути  вищість  над  кимось,  намагаючись  втиснути  мораль,  з’їдену  щоденним  саморуйнуванням,  в  усеїдні  дитячі  голови  через  широко  розплющені    очі;
я  —  дерев’яний  язик  східняка,  мене  судомить  щоразу,  коли  мною  пробують  намацати  й  виплюнути  слова  українською  мовою,  я  страх  і  відчай  біженця,  що  у  цих  скурених,  випотрошених  і  зґвалтованих  вулицях  шукає  спасіння  від  безумства,  тому  якщо  вони  —  його  спаситель,  ми  можемо  лиш  здогадуватись,  що  за  психозний  безлад  наздоганяє  його  уночі;
я  —  дзвін  Ратуші:  вечірній  рятівний  удар  кінця  зміни,  що  голосно  розбиває  ланцюги  робочого  місця;  я  страх  в  очах  білих  кроликів  у  піджаках,  що  наповнюють  ранкові  вулиці  й  стукіт  їх  сердець:  «Я  запізнююсь!  Я  запізнююсь!»,  нав’язлива  думка  в  їх  головах:  «По  кому  подзвін?  По  кому  подзвін?»  —  він  гомонить  за  тобою;
я  —  сигарети,  що  ліниво  розсипаються  у  дим  над  персоналом  кафе,  я  кислота  утоми  у  м’язах  їхніх  ніг  та  скляний  погляд  у  ніщо;
я  —  запах  м’яса  на  ринку  й  гул  поїздів  за  вікном  привокзальних  будинків;
я  —  дитячі  мрії,  котрим  обрубують  крила  азами  вищої  математики,  напускною  шкільною  дисципліною  й  черговими  вервечковими  екскурсіями  в  музей  «Арсенал»;
я  —  загиджені  смітники  й  вірші  на  обдертих  стінах,  що  зранку  намагаються  докричатись  до  совісті  бомжа  Артема,  котрий  іще  досі  не  відійшов  від  учора;
я  —  одяг  студента,  що  зовсім  не  гріє  свого  хазяїна  в  нічному  Стрийському  парку,  де  він  заснув  після  чергової  вечірки;

Я  —  свобода  у  волоссі  туристів,
я  —  гнів  в  кулаках  футбольних  хуліганів
я  —  стукотіння  дитячих  ніжок  дощу  по  шибках  вікон,
я  радісно  намагаюсь  достукатись  до  марева  поета,  що  заснув  на  підвіконні,
я  —  сон  на  його  повіках,
я  —  його  кофеїнове  натхнення  наступним  днем,
я  його  радість  улюбленій  справі.

Я  прокидаюсь.

Настав  час
дозволити  місту
проковтнути  й  мене.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723956
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 17.03.2017

Білим по чорному

Білим  по  чорному  
з  того  світу  відбитком  
на  твоєму  серці.  

Білим  по  чорному  
з  перших  слів  немовляти,  
що,  рвучи  перепони  років,  
шепотом  лунає  
з  пустого  черева  мерця.  

Білим  по  чорному,  
оскалом  на  губах,  що  розбиває  об  плитку  пусті  винні  
пляшки  телефонною  смскою  
«Нам  треба  розстатись,  вибач»  
Білим  по  чорному  
обіцянкою  ніколи  не  розлучатись  після  уже  звичного  
«Алло,  коханий,  я  зайнята».  
Білим  по  чорному  
захеканим  поривом  й  пестливим  зітханням  
коли  нічна  щирість  закувала  залишки  сорому  по  кутках  кімнати.  

Білим  по  чорному  
це  вбивати  в  мені  людину  
усюдисущими  запитаннями  в  школі:  
«Ти  знаєш,  що  ти  людина?»  
не  знаю  іще  
не  прожив.  

Білим  по  чорному  
зі  світу,  де  немає  моралі,  
чи  добрих  і  поганих  відтінків,  
де  є  лише  світло,  що  відтіняє  фрактальними  лініями  двох  наркоманів  
й  прямо  на  сторінки  цього  блокноту  з  чорними  сторінками,  
котрим  ти  мене  арештувала  
на  довічне  ув’язнення  
лише  достойними  бути  присвяченими  тобі  віршами.  

Білим  по  чорному  
грізним  кулаком  над  остогидлим  паршивцем,  
що  змушував  тебе  терпіти  весь  цей  біль  і  бруд,  
зневагу  й  плювки  в  сторону  твоєї  честі,  
грізним  громом  в  заломлених  роками  посивілих  очах,  
коли  кулак  заноситься  уверх,  аби  стерти  сльози  
з  потомлених  повік,  
щоб  залишити  їх  по  тому  просто  так  стікати,  
бо  у  тому  паршивці  ти  впізнав  себе  
такого  ж  
в  дідовій  кімнаті.  

Білим  по  чорному  
висікаю  кам’яні  обличчя  в  залі,  
котрі  от-от  готові  зірватись  в  оплески  
й  прибити  їхні  крики,  
немов  дзижчання  комара.  

Білим  по  чорному  
нова  сторінка  —  нове  життя  
почни  нове  життя,  почни  нове  життя,  
втечи  від  усіх  своїх  проблем,  
почни  нове  життя,  почни  нові  проблеми,  
почни  усе  нове,  новий  погляд,  
нові  відчуття,  
так  наче  від  цього  новим  стану  я  сам,  
хоч  я  однаково  буду  відчеканювати  білим  по  чорному  
словесний  вир,  аби  прошепотіти  це  комусь  на  вухо,  
чи  в  людному  залі,  вивалюючи  весь  до  крові  закипілий  спів  
тисячі  розбитих  й  зруйнованих  світів  
отак  от  щиро  й  по  наглому  
прямо  на  стіл,  
а  що  ти?  
що  нового?  

Білим  по  чорному  
словами,  неначе  світлячками,  
літаю  коло  неосяжності  сотні  банальних  істин  
в  намаганнях  зронити  з  тієї  глобальної  всеосяжності  
бодай  одне  яблуко  едему  
й  ото  вам  
чорним  по  білому  
віддати  в  руки  
аби  посмакували  ним  сповна.  

Білим  по  чорному  
це  так,  неначе  ти  уже  дорослий,  
але  зачекай  іще  трохи  
тобі  ж  іще  17  
тобі  ж  іще  19  
тобі  ж  іще  21  
22  
24  
26  
7  
8  
9  
Сергій!  А-ну  злізь  із  тієї  го_ки!  
Тобі  що  іще  17?  
Білим  по  чорному  це  думати:  була  то  горка,  чи  голка?  

Білим  по  чорному  
це  вицарапати  тобі  очі,  щоб  ти  побачив,  
як  молоді  таланти  вистигають  під  яблунями  на  дворі;  
кажуть,  що  як  підійти  до  них  достатньо  близько  
можна  почути,  як  в’яне  їх  світле  майбутнє  
під  пустими  пляшками  
й  черговим-поворотом-не-туди.  

Білим  по  чорному  
пишу  тобі,  мій  друже,  
вкладаючи  усю  любов  й  щирість  
в  кожне  слово  
в  кожен  образ  
й  кожну  тінь,  що  падає  на  текст  
Зазирни  крізь  ці  букви  
пірнай  у  білий  колір  тла  
й  у  мій  вимір  навиворіт,  
у  мій  вимір  у  негативі,  
де  я  видряпую  ці  букви  
з  іншої  сторони  сторінки,  
де  я  кишені  вивертаю  на  папір  
ось,  дивись,  усе  що  маю,  віддаю  тобі,  
віддав  би  іще  більше,  якби  мав;  
пишу  білим  по  чорному,  
аби  у  твоїй  єдності  місця,  часу  й  дії  
усе  відбилось  
чорним  по  білому.  

Білим  по  чорному  
з  того  світу  
тобі  в  їбало,  
сука.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723087
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.03.2017

В дорогу!

В  дорогу!  
Що  продовжує  твій  внутрішній  світ  вибоїнами.

В  дорогу!  
Що  назавжди  вирізьблена  наскельним  маркуванням  на  кістках.  

В  дорогу!
Де  ми,  неначе  йоги,  стиратимемо  до  крові  стопи  на  голковому  полі.

В  дорогу!
Де  ми  у  безкінечних  пошуках  притулку  в  переліку  міст  на  синіх  дорожніх  знаках.

В  дорогу!
Де  гра  на  гітарі  звиватиметься  навколо  мовчазних  витязів  ночі  й  племінного  вогню  коло  їхніх  ніг.

В  дорогу!
Де  наступний  день  простягається  ген  до  гострого  наконечника  шосе,  що  досі  напинає  тонку  мембрану  неба  й  закінчується  там,  де  тебе  підводять  ноги.

В  дорогу!  В  дорогу!  
Білі  смуги  асфальтної  розмітки  розірвуть  кайдани  запліснявілої  квартири  
й  з  колодязя,  що  його  ховаю  уночі,  вирветься  усе  бридке  та  хтиве,  антиморальне  та  заборонене,  аби  засмоктати  мене  у  вир  щирого  і  вільного  польоту  між  світлом  фар  та  спокоєм  душі.

В  дорогу!  В  дорогу!
Смерть  залопоче  крилами  над  живим  трупом,  аби  той  вдихнув  на  повні  груди  вільних  випарів  автостради.

В  дорогу!  В  дорогу!  
Далекобійники,  не  ловіть  привидів  розпечених  асфальтів,  
лиш  вони  самі  можуть  ловити  вас.

В  дорогу!  В  дорогу!
Пропахлим  кавою  та  нікотином  водіям  немає  діла  до  твого  каменю  на  грудях,  вони  бачать  у  тобі  лиш  сяйво  вічної  свободи,  тож  не  смій  розчаровувати  їх  смертністю.

В  дорогу!  В  дорогу!
Ми  молимось  Ноктюрнал  й  славимо  Сітіса,  бо  ж  інших  богів  не  існує  для  нас,  окрім  відбитків  ніг  на  розталому  від  спеки  асфальті.

В  дорогу!  В  дорогу!  В  дорогу!
Залиш  свій  сором  міським  голубам,  аби  він  їм  крила  роз'їдав;  ми  —  щурі  автобану,  метастази  на  шляху  до  ракових  міст  й  нам  невідомі  брехливі  кривляння  соціально  захищених  боягузів.

В  дорогу!  В  дорогу!  В  дорогу!
Я  —  син  відкритого  неба,  хрещений  місяцем  над  лісовою  галявиною,  одружений  із  берегами,  що  турботливо  миють  мені  ноги,  доки  мої  брати  і  сестри  святкують  в  ім'я  цієї  ночі.

В  дорогу!  В  дорогу!  В  дорогу!
Де  повітря  не  стиснуте  у  вакуум  вузькими  вулицями,  що,  наче,  постійно  намагаються  стиснути  тебе  іще  сильніше,  застібнуть  замок  по  саме  горло,  щоб  ти  прокинувся  з  урбанізму,  неначе  зі  сну  й  проявився  в  справжність  уже  пізніше,  пишучи  щось  життєстверджувальне,  як  цей  вірш.

В  дорогу!  В  дорогу!  В  дорогу!
Білим  по  чорному  я  намалюю  і  тут,  проводячи  паралелі,  як  шурхіт  нічних  жахіть  твоєї  коханої  виливається  на  тебе  через  темну  шаль  аж  у  підсвідомість,  де  глибоко  вчепиться  в  тебе  зубами  й  не  відпустить  аж  до  другого  їх  пришестя  у  твоїх  текстах.

В  дорогу!  В  дорогу!  В  дорогу!
Хай  стрілка  напруги  на  шкалі  серотоніну  ламає  лічильники,  а  дорога  й  далі  п'янить  непередбачуваними  зворотами  й  вибиває  з  тебе  усіх  кліщів  зневаги  до  таких  же  як  і  ти,  загублених  серед  міст,  що  присядуть  до  вогнища,  слухатимуть  твої  історії  й  ділитимуться  своїми,  співатимуть  й  танцюватимуть,  а  потім  закохаються  й  полюблять  тебе  аж  до  каміння  в  нирках,  хоч  ти  й  знаєш,  що  каміння  з  них  вийде  уже  на  світанку

В  дорогу!  В  дорогу!  В  дорогу!
Випивай  з  мене  усе  дорого,  залиш  лиш  пусті  сторінки  й  сили  їх  дописати,  бо  негоже  поетові  помирати  не  списавши  усе  до  останнього  листа.

В  дорогу!  В  дорогу!  В  дорогу!  В  дорогу!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722843
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 11.03.2017

Дитинство (спільно зі ско риком) .

[i]Вірш  написаний  спільними  зусиллями  з  моїм  колегою  і  другом  ско  риком.[/i]

Учора  я  послизнувся  на  старій  фотографії  
й  упав  лицем  у  дитинство.  
Все  життя,  як  сраний  флешбек  

Хотів  зримувати  "дитинство"  з  "місто"  
та  не  складалось,  дитинство  римується  в  мене  
з  мікрорайонами  і  футболом  у  полі  
засипаним  битим  склом  закинутого  заводу.

Пригадую,  як  доводилось  розбивати  ніс  
в  таких  дитячо-відвертих  бійках,  
з  кожним  ударом  боячись  промахнутись  
і  почути  рев  Цих  бандар-логів;  
і  я  Вже  тоді  починав  розуміти  
механізми  світу  
в  який  мене  викидали  зранку  й  до  самого  вечора  
допоки  батьки  врешті  впустять  мене  додому.  

спитають  мене  чи  з  кимось  побився  
мама,  канешно  нєт,  
тато,  звичайно  ні,  
залізли  на  яблуню,  посмакувати  білим  наливом  
доки  він  ще  зелений  
і  гілка  не  стримала  наші  дитячі  душі,  
попадали  ніби  яблука,  правда  смішно?  

Смішно.  
Смішно?  
Смішно,  як  зараз  римую  «дорослість»  з  «сонливість»,  
дорослість  римується  зі  спальним  районом,  
із  пошуком  хлібних  крихт  у  вирі  пустих  очей,  
коли  дорога  додому  встелена  мертвим  нервом  і  побутовим  хаосом.  

Мені  двадцять  три,  я  до  сих  пір  бачу  як  Батько  ховає  півлітру  
у  мою  дитячу  шафу  із  одягом,  ніби  нема  де  сховати  
себе  і  не  було  більше,  ніби  не  було  більше  причини  окрім  як  
Мати  
що  ходила  із  спочивальні  
до  зали,  
до  дитячої  
чи  до  кухні  
у  пошуках  
абсолютних  
компрометуючих  
доказів  зради.  
Дитинство  закінчилось  коли  мені  було  7  років,  
а  офіціантка  із  ресторану  навпроти  намалювала  серце  батькові  на  брудному  капоті.  
Дитинство  закінчилось,  коли  мені  було  7  років.  

Мені  двадцять  років,  а  я  до  сих  пір  бачу  перед  собою  закриті  двері  кімнати,  
за  якими  голосно  стукотять  стопи  вітчима  
барабанними  перетинками  стукотять  стопи  вітчима,  
сонячним  сплетінням  стукотять  стопи  вітчима,  
лиш  би  ті  стопи  не  стукотіли,  
лиш  би  стукотіли  так  лиш  по  рейках  колеса  поїзда,  яким  я  поїду  з  бабусею  у  Чернігів,  
та  опісля  її  смерті  мені  снилось,  що  до  Чернігова  вона  поїде  без  мене.  
Й  нікуди  тепер  їхати.  
Існують  лиш  друзі,  що  зухвало  тулили  мені  до  рук  алкоголь,  
лиш  жінка  в  дворі,  що  просила  кинути  пляшку,  
та  стукотіння  пульсу  від  похмілля  наступного  дня  
так  солодко  перебивало  стукотіння  стоп  вітчима,  
що  я  не  міг  тоді  її  послухатись.  
Дитинство  закінчилось,  коли  мені  було  13  років.  
Дитинство  закінчилось,  коли  мені  було  13  років.  

я  виріс  із  себе,  як  дерево  виросло  із  зерняти  
я  гілка  з  якої  впав,  сьогодні  мені  дев'ятнадцять,  
святкую  в  оточенні  друзів  і  більш-менш  знайомих,  
прокидаюсь  в  реанімації.  
сьогодні  мені  вибили  чотири  зуби  і  зламали  ногу  
коли  повертався  додому.  
І  здається  мені,  що  дитинство  закінчилось  в  дев'ятнадцять.  

Я  сиджу  на  жорсткому  килимі,  
навколо  розкинуті  поламані  іграшки  
я  дивлюсь  на  них,  але  не  бавлюсь.  
В  сусідній  кімнаті  батько  займається  справами  
через  які  потім  ридатиме  мама.  
Я  думаю  про  те,  що  коли  виросту,  
то  ніколи  не  змушуватиму  плакати  свою  маму,  
про  те,  що  коли  виросту  не  буду  схожим  на  свого  батька.  

Сьогодні  я  сиджу  на  жорсткій  лавці,  
навколо  розкинуті  поламані  чоловічки,  
я  дивлюсь  на  них,  але  бавитись  із  ними  не  можу,  
бо  ж  вони  й  так  самі  із  собою  граються.  
Десь  глибоко  в  мені  живе  мій  батько,  
що  вилазить  назовні  й  змушує  ридати  мою  матір.  
І  я  розумію,  що  так  і  не  зміг  вирости.  
І  я  розумію,  що  дитинство  моє
не  закінчується  ніколи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720474
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 26.02.2017

Смійся.

Якщо  переходити  дорогу,  
що  по  вінця  налита  метушнею,  
із  заплющеними  очима,  
можна  відчути  дивний  лоскіт,  
що  спочатку  лунає  десь  у  кишках,  
підіймається  
й  рве  сонячне  сплетіння,  
готовий  перетворитись  у  пронизливий  сміх  
—  останнє,  що  залишається  після  людини,  
коли  густа  реальність  жадібно  проковтує  її.  

Так  сміється  всесвіт  із  твоєї  незначущості,  
шкірить  зуби  прямо  в  обличчя,  
випалює  кров,  залишивши  лиш  попіл  скребти  вени,  
й  фантоми  тіла,  що  ти  цілував  зранку,  встаючи  на  роботу,  
та  увечері,  коли  ніжно  горнув  ображений  на  тебе  згусток,  
тріснуть,  розсипавши  уламки  спогадів  
за  узбіччя  твого  фрактального  шляху.  

Тисячі  поглядів  отруюють  твою  справжність,  
суб'єктивним  спотворенням;  
тисячі  слів  говоритимуть  про  те,  
як  мало  значиш  для  цієї  скляної  ілюзії;  
тисячі  потвор  розбиватимуться  об  вісімковий  шлях,  
аби  встановити  довічне  ембарго  на  бодгі  
у  твоїй  самсарі,  
як  колись  це  зробили  із  їхніми  атрофованими  атманами.  

Така  ця  ілюзія,  друже.  
Пройдись  гучною  автострадою  наосліп  
й  відчуй  цей  сміх,  
що  лунатиме  у  голові,  
наче  трансльований  у  свідомість  через  гучномовець,  
й  зрозумій,  що  так  сміється  Будда  
з  тієї  іскри,  що  ти  відчайдушно  топиш  у  колодязі  вигаданої  самості  
десь  глибоко  в  кишечнику,  
що  пронизаний  голками  
несправедливості,  злоби;  
дівчинки,  що  колись  втекла  від  тебе,  
здерши  зі  стін  увесь  затишок,  яким  колись  вона  так  вправно  
заклеювала  діри  у  твоїм  тілі;  
батьків,  що  в  дитинстві  заблокували  в  тобі  стільки  емоцій,  
що  тепер  твоя  нервова  система  в  постійному  режимі  короткого  замикання  
й  багатоповерхівок,  що  дахами  скребуть  ребра  
й  розбивають  ями  у  мріях,  що  їх  викладав  перед  собою  
із  поламаних  іграшок  на  жорсткому  килимі.  

І  коли  стіни  квартири  укотре  засмокче  у  сутінки
скривившись,  судомно  приб'єшся  до  підлоги,
залишишся  наодинці  зі  внутрішнім  інферно,
що  так  голосно  витиме,
так  голосно  впиватиметься  щелепами
у  дзеркальні  відображенні  гематом  під  очима,
у  губи,  що  ти  до  крові  прокусуєш  у  спробах  проковтнути  кадик,
в  ребра  й  живіт,  що  скрутило  у  спазмах,
коли  тиша  зрадливо  відтінятиме  крик  кожної  клітини  тіла,
заплющ  очі
й  прислухайся  до  цього  лементу,
що  тоді  заледве  нагадуватиме  твій:
ти  почуєш
дзвінкий  сміх.

Смійся.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719727
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 22.02.2017

Злість (music)

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=_D05-RlXUI8[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718834
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2017

Нічого нового

Нічого  нового,  
лиш  обсесія  новим  віршем  
чавить  горло  
і  я  задихаюсь  від  крові  
чи  то  пак  
від  недостачі  слів  
недостачі  сліз  
довкола.  

Нічого  нового,  
лиш  я  укотре  навиворіт  вивернусь,  
виваливши  на  робочий  стіл  купи  бруду,  
що  ущерть  забили  лімфатичні  вузли;  
заходь  же  у  квартиру,  люба,  тільки  обережно:  
не  вступи  ненароком  у  мій  внутрішній  світ,  
бо  він  тут  трохи  розплескався.  

Нічого  нового,  
тільки  тижні  утримання  від  літератури  
і  чергових  спроб  зав'язати  із  цією  
непотрібною  справою  
завжди  закінчуються  тремором  рук  
над  твердою  клавіатурою;  
лиш  от  тільки  пустельні  тижні,
коли  зажерливі  ребра  стискають  у  своїх  пазурах  вакуум,
завжди  закінчуються  скипанням  у  чані  з  минулого  
в  якому  ти  укотре  спостерігаєш,  
як  усі  фантоми  твоєї  геть  божевільної  свідомості  
помираючи  танцюють  
на  подертих  
і  заплямованих  
листках  блокнота;
лиш  укотре  проаналізуєш,
що  література  —  це  далеко  не  твоє
і  що  по  правді
це  нікому  нахуй  не  потрібно,
та  й  ти  безталанне  чмо,
що  просто  колись  помилилось
із  вибором  шляху.
Й  уже  навіть  змирюєшся  із  цим
і  наче  уже  час  почати  жити,
доки  щось  не  поллється  через  тебе,
через  брудні  вузли  психозів
що  сховані  за  ґратами  скляних  очей,
і  не  рине  кров'ю  прямо  на  монітор,
що  так  недоречно
розрізає  світлом  завісу  тьми
у  кімнаті.

Нічого  нового,
тільки  от  закінчити  б  уже  цей  вірш
й  так  напитись,
щоб  забути,  як  страшний  сон
усе,  що  із  ним  пов'язано,
бо  це  соромно
намагатись  довести,
що  на  папері
ти  ниєш  філігранніше
за  іншого  поета.

Нічого  нового,
лиш  укотре  згадую,
що  колись  писав  Буковскі:
мовляв,  не  ти  вибираєш  літературу,
а  література  тебе
і  якщо  так,
то  мене  нею  прокляли.

Нічого  нового,
лиш  без  цього  прокляття,  я  не
існую.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717448
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 10.02.2017

Вона слухала абстрактний реп

Вона  слухала  абстрактний  реп,
готуючи  щось  за  зачиненими  дверима  кухні,
а  я  знову  не  знав  що  писати  в  цьому  вірші.  
Якби  я  був  черв'яком,  
то  мої  розрубані  частини  не  поповзли  б  окремо.  

Вона  слухала  абстрактний  реп
і  я  став  краще  чути  його,  коли  відчинились  двері
і  вона  запитала  мене,  
чи  пишу  я,  чи  знову  
ніхуя  не  роблю.  
Я  сказав,  що  нічого  не  роблю,  
а  насправді  писав  про  неї.  

Я  слухав  "Мертвого  Півня",  
якого  ніколи  особливо  не  любив:  
у  списку  аудіозаписів  ВК  у  мене  лиш  одна  їх  пісня.  
Їхні  слова  такі  примітивні  й  солодкаво-українські,  
що  писати  під  них  
наче  з'їсти  банку  варення  не  заїдаючи:  
сумнівна  нудотна  насолода.

Я  уважно  слухав  свої  думки,
котрі  мозок  зухвало  спльовував  на  сітківку,
й  не  знав  про  що  узагалі  писати:
чи  то  про  легіони  психічних  захворювань  у  шлунку,
чи  пожалітись  на  соціальний  водоспад  свого  міста.
Вона  ж  проходила  повз,
іноді  заглядаючи  у  мої  очі,
наче  намагаючись  через  ці  мікроскопи
розгледіти  шрами  на  внутрішній  кістці  черепа.

Потім  ми  слухали  Мериліна  Менсона  
й  слова  не  лунали  більше  з  наших  пащ.
Вона  присіла  на  дивані  й  втупилась  у  телефон;
я  ж  укотре  подумав,  що  поезія  —  це  інтелектуальна  клоака,
атавізм  середньовіччя
і  бур'ян,  котрий  не  вдалось  сполоти  аж  до  ХХІ  століття.

Я  слухав  Боунса
і  не  знав  навіщо  мені  узагалі  писати.
Вона  ж  знала,  що  я  однаково  щось  напишу..

І  я  написав  про  неї.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714678
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2017

. пітьма

Кімната  —  акваріум  для  тьми,
у  якій  я  мертва  мушля.

Світло  ліхтаря  прогризається  через  зашторені  вікна.

Пітьма  ковтає  мене,
робить  мінет  моїм  зіницям
і  я  вибухаю
зсередини.

Завтра  проковтну  свої  нутрощі,
якщо  знайду  їх  серед  густої  темноти
і  зітру  зі  скла  кривавий  конденсат.

Змию  у  ванну  свої  механізми;
дарма  ж,  бо  зранку  однаково  буду  брудним.

Згодом
нічого  нового:
знову  порину  в  замкнену  ґлотку  своєї  кімнати,
що  пожирає  саму  себе,  неначе  уроборос.

Та  я  не  ввімкну  світла,
бо  не  хочу  бачити  відбитків  свого  тіла
у  неіснуючій  кімнаті.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713285
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 20.01.2017

Том Йорк, арештуй мене

Аудіопоезія  "Том  Йорк,  арештуй  мене"

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=OVPMy5g-h7w[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711797
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 12.01.2017

Маніфест обумовленості

Заший  мені  рот  і  розтрощи  кістки:
краще  я  буду  калікою,  
аніж  перетворюсь  в  ґолема  міської  метушні.  

Дай  мені  по  їбалу  й  розбуди  зранку,  
аби  я  отруївся  в  чергових  спробах  зачепитись  за  життя,  
що  вичавлюють  з  підсвідомості  нічні  кошмари.  

Поцілуй  мене,  щоб  пізніше  я  тебе  ударив:  
у  відразі  до  тебе  я  бачу  таку  ж  силу,  
як  і  у  моментах,  коли  не  хочеться  з  тебе  виходити.  
Коли  я  повертаюсь  додому  ввечері,  
кожна  клітина  мого  тіла  вибухонебезпечна  
і  я  хочу,  аби  саме  ти  тримала  детонатор.  

Втопи  мене  у  своїх  емоційних  хвилях:  
я  хочу  захлинатись  у  твоїй  нестачі  серотоніну  
й  вистояти  на  ногах  наступного  разу,  
як  твій  застояний  біль  у  грудях  вибиває  шибки  вікон  у  нашому  домі  
й  просвердлює  кишечник  хвилюванням.  
І  прошу  тебе,  не  кривись,  
як  я  укотре  плюну  на  тебе  отрутою,  
котра  іще  залишилась  після  мого  останнього  вірша:  
ти  мусиш  зрозуміти,  
що  лише  таким  чином,  я  можу  очистити  нутрощі  
від  отрути  повсякденності.  

Якщо  смерть  вип'є  зі  мною  бренді,  
я  розповім  їй  про  тебе.  
Гадаю,  ця  сука  дозволяє  нам  бути  разом  лише  тому,  
що  хоче  побачити  на  власні  очі,  
як  наші  налиті  свинцем  серця  
перетворяться  на  кулі  й  вистрілять  один  в  одного,  
стерши  вогнепальними  пораненнями  
усі  хороші  спогади  з  тілесної  пам'яті.  

Та  доки  цього  не  сталось,  
моє  сонце,  
я  на  зло  лицемірному  сміху  Будди  
битиму  тебе,  доки  не  тріснуть  від  перенапруги  пусті  скельця  твоїх  очей;  
трахатиму,  доки  твоє  тіло  не  розлетиться  усибіч,  
подібно  сторінкам  мого  блокнота,  
коли  я  пишу  під  маркою;  
і  кожного  вечора,  як  повертатимусь  в  дім,  
сповзатиму  по  твоїй  спині  додолу,  
бо  я  так  утомився  задихатись  від  спроб  
утекти  з  цього  багатоповерхового  лабіринту  
і  розбиватись  об  його  глухі  кути  
до  алкогольного  безпам'ятства.  

Тож,  перетисни  мені  горло  і  виклюй  очі:
краще  я  буду  мертвим,  
аніж  приходитиму  додому  в  пусту  квартиру

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710827
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2017

2k17

Впивайся  іклами  у  шию,
брудними  кігтями  вирви  сонну  артерію.
Я  усе  пробачав  твоєму  попереднику,
але  витру  твої  сліди  з  блокнота,
якщо  мої  сухожилля  не  зіхтовхнеш  у  міксер.

Скрутило  хребет  у  ленту  мобіуса
й  усіх,  кого  любив,  ти  перетворив  у  місиво  зі  спогадів.
Якщо  усередині  пусто,
я  сам  зроблю  собі  ще  гірше,
бо  купаючись  у  болю  відчуваю  себе  живим.

Я  б  дав  тобі  випити  з  мене  мрії,
але  не  пробачу  нових  безодень.
Можливо,  тобі  варто  просто  проковтнути  мене,
мій  новий  цикл,
бо  як  ні,
я  власноруч  розіб'юсь  об  тебе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709703
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 01.01.2017

Я просинаюсь серед ночі

Я  просинаюсь  серед  ночі,
бо  чую,  як  батько  б'є  мене  малого  ременем;

Я  просинаюсь  серед  ночі,
бо  чую,
як  крізь  минуле
до  мене  в  постіль  проковзує  чудо,
що  іще  не  вимовляє  букви  "р",
й  намагається  сказати  мені,  що  стане  наркоманом.

Я  просинаюсь  серед  ночі,  бо  Дарій,  прокинься,  не  спи.
За  четвертий  столик  Кіш  Лорен  з  Рислінгом,
замовлення  горить,  Дарій,
8  столик  готовий  зробити  замовлення,
не  спи,  Дарій,  прокинься,
за  четвертим  столиком  сидять  грифони,
з  четвертого  столика  доносяться  клацання  клювів
і  сиплеться  пір'я.
Дарій  прокинься,
не  спи,
четвертий  столик  замовив  сухожилля  офіціанта.

Я  просинаюсь  серед  ночі,
бо  час  пролітає  повз  мене,  мов  навіжений,
й  кожним  наступним  днем  я  побачу  у  дзеркалі  усе  розбитішу  людину,
хоч  я  цього  зовсім  і  не  помічаю:
лише  футболки,
з  котрих  я  більше  не  виросту,
обвисають  на  моїх  вивітрених  кістках
й  вигорають  на  них.

Я  просинаюсь  серед  ночі,
бо  мам,  скільки  можна,  мам?
Ти  ж  колись  розповіла  мені  ніжним,  хрипким  голосом,
наче  казку  перед  сном,
про  цей  світ,
розкажи  мені,  мам,
чому  б  просто  припинити  усю  цю  драму,
чому  б  просто  не  обірвати  це  життя,
чому  ж  я  маю  висіти  в  цих  нотах,
наче  на  шарнірах,
чому  мушу  постійно  слухати  їхні  крики,
чому  вони  усі  так  невпинно  плачуть  у  мене  на  колінах,  мамо,
вони  щось  говорять  про  втрачені  надії,
вони  скиглять,  бо  у  них  відібрали  усе,
мам,
скільки  можна,  мам.
Я  більше  так  не  буду
Я  більше  так  не  буду
Я  більше  так  не  буду.

Я  просинаюсь  серед  ночі,
бо  у  кімнаті  тиша,  але  усередині  усе  бурлить  і  закипає,  наче  суп,
готове  уже  розлитись  по  венам.

Я  просинаюсь  серед  ночі
й  іноді,
затиснувши  в  кулаці  усі  чоловічі  сльози
я  мрію,
щоб  не  прокинутись  більше  ніколи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706157
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.12.2016

Б-гу

Я  б  із  радістю  виростив  рішення  усіх  проблем:  
сад  ключів,  що  відмикають  іржаві  двері,  
за  котрими  живуть  людські  надії  
й  голосять  свої  панахиди,  
у  тональності,  що  випалює  барабанні  перетинки,  
як  будильник  випалює  вранішній  сон,  
залишивши  від  Морфея  лише  криваві  плями  на  постелі;  
за  тими  дверима  чути,  
як  величні  голоси  
по  скляним  нутрощам  
вискрібають  пазурами  
ноти  своїх  радісних  пісень  
і  сплітаються  у  безтілесних  оргазмах,  
вічно  насолоджуючись  
самотою.  

Послухай:  так  кричать  лиш  ті,  
хто  ніколи  не  знав  людини;  
послухай:  там  за  зачиненими  дверима  
ллють  сльози  щастя  ті,  хто  позбавлені  наземних  ігор.  

Я  б  із  радістю  подарував  універсальний  спосіб  
бути  щасливим  вічно:  
поважно  вдивлятись  в  ніжний  спокій,  
щоб  лиш  простір  навколо,  
наче  колискова,  
окутував  блаженне  тіло,  
якби  за  мене  цим  способом  не  скористались  збройні  сили  США,  
вилікувавши  Хіросіму.  

Я  б  із  радістю  виростив  сад  ключів  від  усіх  скринь,  
що  лиш  бажають  люди,  
але  в  агонічній  оргії  доль,  
що  скоцюрбились  в  брудних  під'їздах,  
розбиті,  наче  алкогольні  тари  об  асфальт,  
я  бачу  зміст  нашого  сценарію,  
де  кожен  чекає  свого  запліснявілого  ключа  від  щастя,  
наче  Ґодо.  

І  якби  господь  не  заховав  ті  ключі,  
я  б  сам  став  їхнім  охоронцем.  
Якби  господь  дав  мені  дихати,  
я  б  власноруч  перетис  собі  горло.  
Якби  господь  не  відвернувся  від  нас  з  огидою,  
я  б  сам  дав  йому  по  їбалу.  

Нехай  під  час  колисання  матері  
щоки  немовлят  обростають  трупними  плямами;  
нехай  час  знищить  крила  летючим  ключам  
й  усі  Гаррі  Поттери  дитинства  намертво  впадуть  додолу  
з  посинілими  горлянками  від  іпотек,  кредитів  та  квартплат;  
нехай  геніталії  сипляться  від  сифілісу,  наче  попіл  сигарети;  
нехай  школярі  на  уроках  мріють  лиш  про  зашморг  в  туалеті.  

Я  розумію  тебе,  творцю:  
ніхто  так  не  цінує  ковток  кисню,  
як  утопець.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705806
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 10.12.2016

Том Йорк, арештуй мене.

Том  Йорк,  
арештуй  мене.  

Бо  колись  я  зростусь  із  твердим  сидінням  нічної  маршрутки,  
що  повільно  так  просувається  скуреними  вулицями,  
наче  човняр  над  Іннсмутським  озером.  

Кожна  обрешетована  сновида  
відчайдушно  тримається  за  поручні,  
наївно  стараючись  утекти  від  погляду  Морфея.  
Дурні.  
Він  ж  бо  давно  стискає  кермо  автомобіля,  
й  кожному  по  черзі  
заб'є  молотом  у  скріплені  повіки  
дрімотне  безумство,  
де  лиш  примара  дівчинка-лань  
розбудить  перед  зупинкою.  

Та  вона  ще  жодного  разу  не  з'явилась:  
удесяте  просинаюсь  на  кінцевій  
далеко  за  містом.  

Том  Йорк,  
арештуй  цю  дівчинку,  
її  зачіска  не  як  у  Гітлера,  
але  вона  мене  вбиває.  
Я  хочу  зіпсувати  їй  життя.  

Над  моїм  кавовим  Мордором  
височіє  телевізійна  вежа  Саурона,  
що  випалює  глибокі  води  у  сітківках,  
тепер  в  очах  навколо  бачу  лиш  сухі  пустелі.  

В  салоні  тхне  сечею,  
брудне  волосся,  
з  обличчям,  наче  щойно  з  міксера,  
похитується  переді  мною.  

Том  Йорк,  
арештуй  цього  чоловіка  
він  не  говорить  про  математику,  
але  його  примітивні  думки  гудять,  як  холодильник.  

Кожен  хворий  погляд,  
кожна  хвора  думка,  
кожен  хворий  поступ,  
кожні  хворі  очі
втупились  у  хворі  брудні  вікна.  
Хотів  залишити  усе  безумство  в  останній  сигареті,  
котру  я  викинув  на  зупинці  перед  тим,  як  заходити  в  салон,  
але  безумство  цих  сидінь  уже  докурює  мене.  

Том  Йорк,  
арештуй  мої  думки,  
я  віддав  усе,  що  міг  цьому  місту,  
та  відчуваю  себе  акулою  у  мілкому  тазі,  
що  заплуталась  у  ґратах  
електронних  мереж.  

Генеалогія  моїх  думок  обривається  на  хворому  гені,  
що  зупиняє  рух  маршрутки  
на  зупинках.  

Знаєш,  Том  Йорк,  
люди  кажуть,  що  я  працюю  в  кафе,  
що  входить  в  Топ-10  найкращих  у  Львові;  
і  саме  там  я  навчився  любити  
і  ненавидіти  свою  дорогу  
додому.  

Том  Йорк,  
арештуй  мене,  
бо  лиш  твій  голос  в  голові
сьогодні  рятує  мене  
від  безумства  голодних  вулиць.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700405
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 14.11.2016

4:11

Залізниця  
Забирає  мене.  
Мчить,  
Вчить  
Правил  дорожнього  руху.  
За  руку  
Залізниця  веде  
В  новий  світ  
До  чорних  воріт  
Засмоктує  
Захоплює,  
Вражає  
Мій  довгий  політ.  

Розумію  —  
Я  сплю.  
Але  
На  зло  Морфею-царю  
Утечу  з  його  володінь  
Я  тепер  сам  повелитель  
Своїх  ночей,  своїх  сновидінь.  

Утечу  
В  країну  чудес,  
Країну  сліпих,  
порожніх  зіниць,  
що  Налиті  
Гордістю,  
Повністю.  
Силіконових  мрій,  
Повій  
Їх  корон  та  королів.  
В  країну  хіті.  
Там  у  світлі  софітів,  
Страждання  та  смерть.  
Круговерть  
там  
Грошей  у  природі  
У  шані.  
Де  війни  і  голод,  
Похуй  на  морок  —  
Знижки  
у  Львові  
В  ашані.  

Де  сердця  
Не  сплять,  
Скриплять.  
По  землі  
Голодні  
Ходять  
Хмари  мертв'ячини.  
Ідуть  
Їсти,  
Що  
Попадеться,  
Що  
Подадуть.  
Туди  мій  путь.  

Розплющив  очі.  
Вітер  лоскоче  
Володіння  ночі.  

Живемо  у  казці.  
Казкові  герої.  
Я  більш  
Не  засну  
На  пероні.  
Морфей  
не  обіймає  
мої  
скроні.  

4:11

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697680
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 30.10.2016

Дорогий чарівник країни Оз

Дорогий  чарівник  країни  Оз,  
мене  заїбали  люди,  
що  вірять  у  тебе.  
Дорогий  чарівник  країни  Оз,  
позбав  мене  мудрості,  
позбав  мене  хоробрості,  
позбав  мене  почуттів,  
Дорогий  чарівник  країни  Оз,  
позбав  мене  усього,  
я  хочу  лиш  додому.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697675
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 30.10.2016