| Сторінки (1/2): | « | 1 | » |
1
Віта Чубко прокинулася о сьомій. За вікном лив дощ, у квартирі було холодно і сиро, з поцвілої стелі капотіла вода і монотонний стукіт крапель по алюмінієвій мисці доводив до сказу. Аби не чути цього звуку, дівчина ввімкнула «Перець-ФМ» і, кутаючись у махровий халат, подалась до ванни. Там вона довго грілась під гарячим душем, потім ще довше заварювала каву і пила її з еклером, наповненим кремовою начинкою. Оглянувши небо крізь запилену шибку, вона подумала, що сонця сьогодні не дочекається. Аби хоч якось відтягнути похід на вулицю, Віта ввімкнула комп’ютер. Інтернет глючив і доки відкривалася поштова скринька, вона встигла одягнутися, виявивши з десяток листів від рекламних агентів, запрошення на пробний урок англійської, добірку подорожей від турфірм, весняні пропозиції від якогось банку і лише один – той, що її зацікавив – лист від Люди Троїцької. Люда була єдиною однокласницею, з якою Віта спілкувалася. Решта були надто нецікава, аби вона витрачала на них свій час.
Люда Троїцька жила в Цюріху. Три роки тому вона реалізувала свою мрію і вийшла заміж за кордоном. З майбутнім чоловіком дівчина познайомилась у ресторані на Бесарабці. Він виявився лікарем зі Швейцарії. Люда не планувала цієї зустрічі і не готувалася до неї. Вона йшла собі Хрещатиком, змерзла і зайшла в французький ресторан «Брасері» попити кави. Там вона й зустріла свого майбутнього чоловіка. Звісно, не останню роль в цьому знайомстві зіграли Вітина комунікабельність і знання французької, та якби не той ресторан, це мало б що допомогло.
Тепер Люда мала швейцарське громадянство, двох дочок-близнючок і займалась художньою фотографією.
Переїхавши до Цюріха, Люда довго не могла знайти собі друзів, і Віта стала ледве не єдиною, з ким вона спілкувалась. Розмовляли дівчата по скайпу. Люда розповідала, що швейцарки страшненькі: товстенькі, погано вдягаються і зовсім не стежать за зовнішністю, можуть ходити в платті й кросівках, якщо їм так зручно і ніколи не заморочуються з приводу зачіски та манікюру.
«Знайти красиву швейцарку для чоловіка – справжній подарунок долі, – казала Люда. – До того ж, жінки тут дуже незалежні і майже ніколи не виходять заміж раніше тридцяти п’яти, тому чоловіки шукають собі пару в Польщі, Росії або Україні».
Через деякий час в Люди з’явились швейцарські подруги – і вона стала дзвонити рідше. Ще через деякий час у неї народилися близнючки і спілкування перейшло у листування раз на місяць. Однак Людина фраза про те, де шукають собі жінок швейцарські чоловіки, не давала Віті спокою.
Дівчина відкрила лист. Люда писала, що кілька днів тому приїхала з доньками до матері в Переяслав і пробуде тут два тижні.
«Якщо матимеш час, можемо перетнутися і поговорити в якійсь кафешці», – запропонувала Люда.
Далі вона писала, що вражена змінами в Переяславі:
«Все місто в синьо-жовтих стрічках; їх чіпляють на сумки, одяг і паркани. Мама зав’язала таку стрічку на коляску моїм дівчаткам. На багатьох балконах висять жовто-блакитні прапори, водії прикріплюють прапорці на машини. Коли дві автівки з прапорами зустрічаються на дорозі, водії сигналять одне одному. А пам’ятаєш статую возз’єднання України з Росією, ту біля якої ми тусувались після уроків? Вона тепер розмальована місцевими дизайнерами.
Учора росіянку облили чорною фарбою. Мер наказав комунальним службам її відмити. Бідолаху дерли півдня чим тільки можна і таки відмили. А сьогодні вранці, коли я гуляла з дівчатками, ми побачили, що хтось вдягнув її в плахту і вінок. Мені це так сподобалося, що сфотографувалась з нею на айфон. Фотку відсилаю тобі. Цьом! P.S. Будеш у Переяславі – телефонуй».
Віта відкрила вислану фотку і про себе відзначила, що Люда розповніла, перестала фарбуватися і стала чимось схожа на страшненьких швейцарок. Ось тобі і негативний вплив середовища!
Віта закрила пошту, вимкнула комп’ютер, почала взуватися, і цієї миті задзвонив її айфон. Дівчина глянула на екран і її пересмикнуло – дзвонила Софія Іванівна Чубко, простіше кажучи, мама Соня. Віта довго вагалася, перш ніж відповісти. Між ними ніколи не було розуміння, і востаннє вони спілкувалися на Зелені свята. Мати завжди дзвонила під час релігійних свят і розповідала, що ходить до церкви і молиться, аби Віта полишила незрозумілий спосіб життя в столиці, повернулась додому і вийшла заміж за сантехніка Юру з сусіднього будинку, який досі розпитує, як Вітині справи.
Під час останньої розмови Віта і Софія Іванівна посварились, і коли мати телефонувала на Різдво, Віта слухавки не взяла. Тепер їй хотілося розмовляти з Софією Іванівною ще менше, але вона таки змусила себе підняти телефон, пообіцявши відморозитись і не реагувати на жодні докори та звинувачення.
Проте цього разу мати говорила спокійно, не звинувачувала Віту, не вимагала, щоб та приїздила.
Єдине питання, яке могло викликати конфлікт, чи не знайшла Віта собі чоловіка. Проте дівчина вдала, що його не розчула. А Софії Іванівні вистачило розуму не перепитувати. Замість цього вона розповіла дочці, що відбувається в Переяславі.
– Позавчора в місті відкривали пам’ятник Небесній Сотні. Сусідки ходили, а я не змогла, боліла нога. Ходила вчора. Гарний пам’ятник. На ньому багато стрічок нав’язано – червоно-чорних і жовто-блакитних. Я теж свою прив’язала. Написала: «Спасибі і пробачте». Спасибі, що боролись за свободу, а пробачте, що вибрали такого козла – Януковича.
Віта стримано хмикнула:
– Може, це ти його вибрала, я не вибирала.
– Що?! – перепитала Софія Іванівна.
– Нічого, – вчасно опам’яталася Віта. – То проблеми зі зв’язком. То що з ногою?
– Два місяці тому впала, розтягнула зв’язки, поїхала в поліклініку, там хотіли накласти гіпс, та я не далася. Вже ходжу, все нормально.
– Ну й слава Богу, – полегшено зітхнула Віта.
– Добре, доню, що Бога не забуваєш. – сказала Софія Іванівна.
І Віта відвела слухавку вбік. Ну ось, почалося. Далі можна не слухати. Віта перемкнула телефон на гучномовець і відклала його вбік. Тим часом Софія Іванівна продовжувала свою розповідь:
– Вчора ходила в церкву, ту, що Київського патріархату. В Московську не ходжу. Тепер менше людей стало там бувати, особливо після того, як батюшку Фому Ковальова на кордоні спіймали.
Віта нашорошила вуха. Ковальових вона знала добре. Вони жили в сусідньому під’їзді, і вона навіть деякий час зустрічалася з його сином.
– То отож упіймали, – продовжувала Софія Іванівна. – Він таке тут колотив! Змушував прихожан підписуватись під якимсь листом. Казав, що це «просьба к вышестоящим выделить деньги на ремонт». Люди попідписувались, а то було звернення до Кирила, аби він допоміг відібрати в Переяславі церкву в Київського патріархату і зробити її московською. Той лист хтось сфотографував і виклав у інтернеті. Почався скандал, Ковальов і син серед ночі втекли з міста, , як злодії, прихопивши з собою пожертви, які зносили люди в церкву. З місяць про них ніхто нічого не чув, а потім по телевізору показали, що їх десь у Чернігівській області на кордоні спіймали, хотіли втекти в Росію. Тепер судитимуть. Все місто на нього плюється. Люди шкодують, що не прибили в 2014, коли він просив Януковича розігнати майдан. Пожаліли і бач що вийшло.
– Добре, мамо, давай договоримо іншим разом, бо треба бігти, – сказала Віта.
Тим часом за вікном з новою силою залопотів дощ. Віта запхала телефон у сумку, міцніше обкуталась шарфом, глянула на бордову сумку, що стояла біля порогу, згадала, що сьогодні за день і недвозначно усміхнулась.
2
А день був п’ятниця і не проста, а передпасхальна. Тому відвідувачок у салоні краси на Рейтарській, де Віта займалась розписом тіла хною, не було. Хазяйка дозволила закритись на кілька годин раніше і хоча до полудня лишалося більше години, манікюрниця Лора та перукарка Ліза вже нервово совалися на шкіряних диванчиках і думками витали далеко від салону.
Обидві дівчини були з передмістя, в Києві знімали квартири і збирались на Паску додому до батьків. Віта ще з порогу помітила їхні мініатюрні дорожні сумки з написом «Ukraine».
«Відпрошуватимуться раніше. Наплетуть про переповнені автобуси і затори на дорогах, – вирішила Віта. – Хай забираються чимшвидше, так навіть краще».
Віта мовчки поставила поряд із сумками дівчат свою бордову і лукаво усміхнулась, подумавши про її вміст. Вона могла посперечатись, що в Лориній і Лізиній валізах були зимові речі, які вони збирались змінити на весняні. А от що в її сумці… навряд, щоб хтось здогадався.
Віта, ніби між іншим, попросила дівчат зробити їй манікюр і зачіску, мовляв, однак відвідувачів немає, а чимось зайняти себе треба. Ліза і Лора погодились.
– Ти теж поїдеш на свято в свій Перяслав? – запитала Ліза, зиркнувши на Вітину сумку.
– А куди ж іще? – відповіла Віта, і Ліза не відчула в голосі подруги глузливих ноток.
Ні, в Переяслав Віта Чубко не збиралася, принаймні, сьогодні. На вечір страсної п’ятниці вона мала інші плани і, якщо пощастить, до Переяслава вона більше не буде їздити…
З вулиці долетів гамір, і Лора, що за косметичним столиком рахувала наклейки на нігті, покинула своє заняття і побігла до вікна.
– Що там, Лоро? – запитала Ліза, закріплюючи Вітину зачіску лаком для волосся.
Маніфестанти дівчат вже не дивували. За останній рік їх повз вікна салону пройшли тисячі з жовто-блакитними і червоно-чорними прапорами. Деякі з них несли портрети Путіна із зализаним наліво волоссям і домальованими вусами, інші – портрети Бендери. Мітингуючі завжди були енергійні і веселі, голосно скандували за своїм лідером гасла, які той вигукував у гучномовець і співали пісню, де нецензурним словом обзивали російського президента.
Проте цього разу за вікном крокувала зовсім неполітична процесія. Якісь студенти з емблемами «Грінпіс», понатягувавши на себе новорічні маски лисиць і зайців, репетували:
– Тварини наші друзі!
Після полудня Ліза з Лорою почали бурчати, що їм треба раніше додому, і Віта погодилась залишитись у салоні сама.
Коли дівчата вийшли, вона зачекала ще хвилин п’ятнадцять для певності, потім закрила двері зсередини, підійшла до бордової сумки, відкрила її і тут… почалось.
3
З бордової сумки з’явились чорна подіумна сукня з останньої колекції дизайнера Андре Тана, такого ж кольору кардиган ручної роботи, модні туфлі від «Феліні», сережки та намисто із середземноморських перлів із золотими застібками від ювелірного дому «Заріна» і дорога італійська заколка. Коли це все опинилося на Віті, вона відзначила, що виглядає на мільйон доларів, дарма, що жодна з цих речей їй не належала. Все було позичене або взяте напрокат і лише до завтрашнього ранку. Але хто про це буде знати?
Ще раз оглянувши себе в дзеркало, Віта вдоволено усміхнулась і замовила таксі до ресторану «Брасері».
Час відвідин ресторанів Віта вибирала невипадково, як і самі ресторани. Часом ставали вечірні години святкових п’ятниць або субот, а ресторанами –заклади з європейською кухнею – французькі або італійські.
У Віти були власні незаперечні аргументи на користь кожного конкретного вибору. Вона його робила, застосовуючи увесь свій жіночий потенціал – спостережливість, аналітичний розум та інтуїцію. Ні до чого в житті дівчина не готувалась так ретельно, як до цих виходів у світ. Кожна така підготовка забирала щонайменше три місяці і купу сил.
Віта дотримувалась правила: якщо грошей на дорогий ресторан немає – позич їх. Якщо ж позичити ні в кого – краще не потикатися нікуди, ніж псувати собі настрій спогляданням п’яних пик, у якійсь дешевій забігайлівці і розчаровуватися в роді людському.
Переш ніж обрати час і місце, вона розкладала карту Києва, діставала календар і червоний маркер, яким вона позначала усі святкові п’ятниці та суботи. Потім серед них відбирала дні найсприятливіші для знайомств по місячному календарю. Врешті в неї лишалося не так вже й багато днів. Далі вона переходила до вивчення престижних районів столиці. Престижність визначилась в її уяві дорогими ресторанами, брендовими бутіками і п’ятизірковими готелями.
Віта завжди в деталях вимальовувала собі сценарій своєї появи в ресторані: від того моменту як вона в нього заходила, проходила через увесь зал, вловлюючи на собі захоплені погляди відвідувачів, граційно опускалась на стілець, трохи подавала спину вперед, голову повертала ліворуч, а ноги на височезних підборах відставляла праворуч, плавним жестом кликала офіціанта і коли той з’являвся, ощасливлювала його безтурботною білосніжною усмішкою.
Вдома дівчина багато раз репетирувала пози, жести і міміку перед дзеркалом у коридорі свого крихітного помешкання. І кожного разу під час репетиції Віта приходила до висновку – вона таки розкішна, ні, просто божественна. І чому досі олігархи й іноземні туристи цього не помітили?
Але помітять неодмінно. Віта не сумнівалась. Лише треба готуватися і вичікувати, щоб усе співпало…
Так як співпало сьогодні: день – страсна п’ятниця, місце – Бесарабська площа, на годиннику дев’ятнадцята, і Віта піднімається сходинками на другий поверх до французького ресторану «Брасері».
Піднімається дуже повільно, ходою моделі, яка знає ціну кожного кроку. І разом з нею, по ліву і по праву сторону, у довгих дзеркальних коридорах піднімаються два її ефектні відображення.
Чорний кардиган волочиться за Вітою, лакові туфлі на високій платформі виблискують стразами, сукня з останньої колекції Андре Тана з глибоким вирізом на спині, міцно вп’ялася в її фігуру без жодного натяку на целюліт. Шию Віти прикрашають три разки чорних сердземноморських перлів, що тримаються на золотій застібці. Такі ж перлини тьмяно світилися на зап’ясті та вухах, відтіняючи біляве волосся, недбало заколоте в пучок стильною заколкою.
Віта йшла повільно, і кожен її рух підкреслював досконалі лінії молодого тіла, від якого віяло дорогими парфумами, крижаною зверхністю і достатоком.
Перше, що Віта помітила, опинившись у «Брасері», що ресторан порожній. Ця обставина неприємно вколола її в серце. Однак вигляду вона не подала.
«Напевно, ще рано. Не може бути, щоб відвувачі «Брасері» злякалися перекритих станцій метро, – подумала вона. – Адже ті, хто відвідує такі заклади, в підземку спускаються рідко. Хіба що на екскурсію або нерви полоскотати. Тоді чого ж іще могли налякатися одинокі заможні іноземці й розпутні українські олігархи?! Не терактів же в центрі Києва?! Революційний майдан давно став історією, і сьогодні центр столиці був найспокійнішим місцем в Україні».
З такими думками Віта сіла за столик. І одразу біля неї з’явився офіціант з меню в білосніжній сорочці і чорних брюках. Віта сповістила, що чекає медіамагната з Мексики, який має прибути з годину на годину. Коли саме, невідомо, бо затримується літак.
– Замовленя ми зробимо разом, а для початку я б випила «Мохіто», –грудним голосом мовила Віта й закліпала довгимим віями.
Офіціант з розумінням хитнув головою. Увесь його образ промовляв: «Хіба може така розкішна жінка чекати на когось іншого в такому ресторані?»
Столик Віта обирала з таким розрахунком, щоб у дзеркалі їй було видно кожного, хто з’являється в ресторані. Минуло півгодини. А в ресторан ніхто так і не зайшов. Натомість до неї наблизився офіціант і вона, усміхнувшись, замовила інший коктейль – «Кільця Сатурна». Минуло ще п’ятнадцять хвилин. Віта занервувала, але зовні зберігала спокій.
«І куди ж усі поділися, чорт забирай, – починала сердитися вона. – Чи всі стали такі набожні, як моя мама, і побігли в церкву гріхи замолювати?»
Між тим, коктейль був випитий і надокучливий офіціант знову наближався до її столику. Віта спокійно замовила третій коктейль – «Секс на пляжі». А про себе подумала: «А ціни покусуються, якщо зрівняти з тим, що було три місці тому».
І цієї миті прочинилися двері ресторану. Від хвилювання Віта ледве не підскочити на стільці, але майже одразу її запал змінився байдужістю.
На порозі з’явилось двоє. Чоловік років п’ятдесяти і дівчина років двадцяти п’яти. Він – повний, широкоплечий, одягнений дуже просто. Лише три речі видвали його статус: модель айфону, уміння триматись і дорого вбрана дівчина, яку він підтримував за лікоть.
Оцінивши одяг дівчини, Віта відвернулась. Ця солодка парочка не становила для неї жодного інтересу. Вони сіли за столиком позаду неї, і Віта чула, як дівчина замовила імбирно-анансове морозиво й гарячий шоколад, а чоловік устриці з картоплею фрі і червоне вино.
Минуло ще хвилин п’ятнадцять. Віта вже встигла з’їсти два тістечка –терамісу і наполеон, а в ресторан так ніхто і не зайшов.
Аж ось нарешті двері прочинилися і до зали ввалився лисий опецькуватий чоловік із ключами від автівки, які він недбало крутив у руці. На вигляд йому було років сорок п’ять, поведінкою і зовнішністю він був схожий на українського скробагатька, але цілком міг бути поляком або угорцем. Вигляд мав занепокоєний і пройшов повз Віту, навіть не помітивши її білосніжної усмішки. Чоловік сів позаду солодкої парочки. До нього пішов офіціант, і Віта вся напружилась і подалася назад, очікуючи перші фрази відвідувача, за якими вона збиралася визначити його національність. На той момент вона вже вирішила, якщо відвідувач іноземець, вона підійде до нього сама.
Гість довго гортав меню, аж Віті надокучило сидіти в напрузі. Вона вже запідозрила, що він глухонімий, аж ось відвідувач заговорив
Віта пошатнулась і мимоволі скривилася, мов ковтнула соку нерозведеного лимона. Чоловік був стовідсотковим москвичем. Вона повела плечами, немов струшуючи з себе щось неприємне, і подумала: «Що за день, чорт забирай!»
Думки її прояснилися з появою офіціанта. Віта заперечно хитнула гловою і з крижаною байдужістю почала гортати меню, уже без притворства вишукуючи найдешевші страви.
«Та хоч би хто підійшов до мене, нехай навіть і путнього з цього знайомства нічого не вийде, але хоча б рахунок оплатив!» – подумала роздратовано.
І вищі сили ніби прочитали її думки, в «Брасері» зайшов третій. Віті він одразу не сподобався, хоч і розмовляв англійською, проте був якийсь манірний і рухами походив на гомосексуаліста. Та Віта вже згодна була й на нього, аби тільки той звернув на неї увагу. Проте навіть і цього не сталося. Чоловік сів напроти Віти, замовив устриці, сирну бабку, коктейль з цукрового троснику з лаймом і почав з кимось голосно розмовляти по телефону.
Четверо людей за чотири години, лише троє з них чоловіки і лише двоє самотні – дуж-ж-же паганий результат. Віта це розуміла. А час невблаганно спливав, наближаючи закриття ресторану.
Останнім до «Брасері» зайшов хасид, і Віта відчула, як її серце впало в п’яти. І що ти скажеш? Ніби пороблено! Не її вечір. Не її ніч! На цього годі й розраховуати. Хасиди хоч і багаті, але ж хитрі і завжди шукають користь. А яка може бути користь із Віти? З неї точно нічого взяти.
Такого провалу Віта ще не пам’ятала. Усі попередні рази бодай хтось до неї підходив. Інша справа, що вони були недостатньо заможні, але щоб не підійшов жоден! Страсна п’ятниця – точно не її день.
Коли до закриття ресторану лишалося хвилин двадцять, Віта попросила рахунок. Єдине, чого вона хотіла в цю мить, аби в неї в гаманці вистачило грошей на його сплату. І таки вистачило.
Розрахувавшись, дівчина почала спускатися сходами. Сльозам волю не давала. Замість цього практично прораховуала подальші кроки – зранку треба віддати взяті на прокат речі – в ювелірний салон прикраси, в бутік Андре Тана сукню. Туфлі від «Феліні» і кардиган можна віддати пізніше, їх позичила подруга.
А що далі? Півбатона, недопитий кефір, три тисячі боргу і нікчемний залишок на карточці.
Від цих думок Віті схотілося не кефіру, а горілки. Вона мимоволі почала рахувати дні до авансу, і серце неприємно заскімлило від жалю до себе.
Потім вона згадала що наступний шанс прийти в якийсь із дорогих ресторанів Києва випаде не раніше, ніж за три місяці, бо треба віддати борги і наскладати грошей.
Три місяці… Її серце стислося ще дужче. На цей раз із відчаю.
Втім, опинившись на вулиці, вона забула про свої гіркі думки. Треба було якось добиратись додому. На таксі, звісно ж, грошей не лишилося. Віта це знала, однак безнадійно нишпорила рукою в гаманці з крокодилячої шкіри, на який відкладала гроші з трьох зарплат, виявила там два жетона і купу дріб’язку. Важке зітхання вирвалося з її грудей, і холодний вітер підхопив його і поніс кудись далеко, шарпнувши на прощання сукню і скуйовдивши зачіску.
Віта зрозуміла, що мусить подолати нелегку дорогу з ресторану «Брасері» до себе на Солом’янку. І шанси подолати її без непотрібних пригод – мізерні.
Була майже північ, але місто не спало. Сяяли, підсвічені неоновими ліхтарями сувенірні й хутрові крамниці, по обидва боки вулиці тинялася молодь з айфонами, з яких долітала музика, з припаркованих автомобілів виривався жіночий сміх.
Вітина уява вже вимальовувала непривабливий похід від Басейної до зупинки на Хрещатику. Йти туди хвилин десять, проте за цей час до неї встигнуть причепитися три-чотири нахаби із запахом цигарок і перегару, вони будуть іти до зупинки, запрошувати до себе і обіцяти те, чого в них ніколи не було й не буде. І добре, якщо відстануть раніше, ніж вона добереться до свого під’їзду. Але Віта знала: все це можна пережити. Головне ніяк на них не реагувати. Ні словом, ні поглядом, і навіть якщо звучатимуть брутальні коментарі, краще вдавати, що нічого не чуєш і пропускати їх повз вуха.
На зупинці вона дочекається останню маршрутку, брудну з подертими сидіннями і обмальованими маркерами спинками, яка хвилин двадцять-тридцять буде трястися поганими київськими дорогами, але й ця поїздка колись закінчиться. Віта розуміла, що сьогодні зробила все, що могла, і тепер у найближчі три місяці їй не вирватися з непривабливих буднів у світ мільйонерів і олігархів. Проте відчаю не було, власне, не було нічого, крім сильної втоми. І з цим єдиним відчуттям вона зробила перший крок на Хрещатик.
©Марина Варич
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677307
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2016
Він лежав на березі синього моря – великий, граційний, самотній. І кожен, хто проходив узбережжям, зупинявся на мить, здивований: як він тут опинився сам серед золотого піску? Може, бурхливе море під час цунамі тисячолітньої давнини виштовхнуло його зі своїх потаємних глибин? Може, піщана буря проникла в його схованку і закотила в таку далечінь? А може, якийсь подорожній знічев’я приніс із кримських гір, що за сотні кілометрів від узбережжя?..
Втім, насправді всім була байдужа його доля і ніхто не бажав розділити його самотність. Лише півтора століття тому (чи може більше?) біля нього зупинився бородатий чумак з мішком солі. Мабуть, теж самотній, бо єдиний заговорив із ним…Бородань розповідав про зорі, які однаково світять у всіх куточках світу, про Чумацький Шлях, що не дає мандрівнику збитися з дороги, і про жінку, яка, можливо, ще чекала його в містечку, де не було жодної, навіть дерев’яної церкви…
Чумак говорив, а він слухав і слухав, адже цей просолений непевного віку чоловік був першою людиною, яка заговорила до нього. І хоча йому доводилося чути тисячі розмов безглуздих і мудрих людей, але всі вони ігнорували його…
Якби хтось поцікавився в нього, скільки він пролежав на цьому березі, почув би у відповідь: «Так довго, скільки себе пам’ятаю»…
Це був дуже старий камінь. Він поблискував на сонці тим боком, що не занурювався у воду, інша ж його частина, та, що ніколи не опинялась на суші, вкрилася малахітовим нальотом. Це був красивий камінь з живою душею. Йому навіть снилися сни, а з мінералами таке трапляється нечасто.
Втім, так було не завжди. Все почалося відтоді, як він побачив своє відображення у воді. Власне, всі предмети відбиваються у воді. Але не кожен усвідомлює сенс побаченого. А він збагнув – він один-єдиний самотній камінь на березі синього моря. І навіть уся синь моря не могла змити його самотності.
Сни почали снитися приблизно через півстоліття (в житті каменя це дуже нетривалий час). Спершу він бачив лише кольорові смуги, які напливали одна на одну, взаємопоглинались і потім вибухали такими яскравими барвами, що серце завмирало. Ще через півстоліття почали вимальовуватися образи – далекі чудернацькі пейзажі і п’ятирукі істоти. Йому хотілося розповісти комусь про побачене, але люди, що проходили узбережжям, лишалися глухі до його мурмотіння, адже вони не вірили в живе каміння.
І лише маленька рожева троянда чула його мову. Вона росла на верхівці піщаного пагорба, метрів за сто від нього. І кожен ранок, прокидаючись, камінь говорив їй:
– Доброго ранку, Маленька Рожева Трояндо! Як тобі спалося?
І вона у відповідь хитала голівкою.
Каменю дуже хотілося зробити щось приємне для квітки. Наприклад, полити її прохолодною водою у посушливу днину або захистити від поривів вітру в негоду. Але він не міг зрушити з місця і лише зітхав, коли північний вітер шматував її рожеві пелюстки.
«Якби я був людиною, – подумав якось камінь, – як той чумак, що зупинявся відпочити біля мене, я міг би доглядати за цією квіткою і оберігати її від усіх незгод».
Несподівано від цієї думки йому стало тепло. Так буває, коли мрієш про те, що ніколи не збудеться і все ж продовжуєш мріяти. Відтоді камінь мріяв стати людиною, бодай на один день.
І він ні на хвилину не сумнівався, що його мрія здійсниться, адже каменям не властиві сумніви. Це винятково людська риса характеру...
……………………
Перші кілька хвилин він звикав до нових відчуттів. Потім замугикав якусь попсову пісеньку, точніше мелодію від неї, і непомітно сам для себе заусміхався. Він попрямував у центр чарівного приморського містечка, запиленого і трішки поруйнованого часом і людьми, але однак, дуже симпатичного. Тут він зустрівся з дивним чоловіком. У нього було довге сиве волосся і недбалий вигляд.
– Доброго ранку, – мовив старий, – ви не бачили скрипки?
– Якої скрипки?
– Скрипки Страдіварі, – сказав він таємниче, притис до грудей довгі білі пальці і пильно глянув своїми каро-зеленим очима.
– Що це за скрипка?
– О, я вам розповім.
І старий почав оповідати. Він говорив плутано, пафосно і схвильовано.
– Я вже давно шукаю її, обійшов усі театри, консерваторії, музичні училища і школи, але ніхто її не бачив, – на очах у нього виступили сльози.
– Я не можу вам нічим допомогти, адже від вас я вперше почув про неї, та й сам у цьому місті лише кілька хвилин.
– Шкода.. Ну, вибачте мені, вибачте, – він зробив кілька кроків, але раптом спинився. – Але якщо раптом побачите, гукніть мене, моє ім’я Жорж Жарі.
І він пішов далі вулицею, міцно притискаючи руки до грудей. З-за рогу вигулькнув автомобіль і промчався повз нього, ледве не зачепивши. З автомобіля визирнуло сердите обличчя якогось юнака і одразу ж зникло, невідомо звідкіля з’явився пес і, гавкаючи, побіг за автівкою. Яскраво світило сонце, і сонячні зайчики підстрибували в скляних вітринах.
Він поминув перехрестя і опинився на іншому боці вулиці.
Троє підлітків купували брикети замороженого смородинового соку.
На розі продавали газети. Товста продавчиня у в’єтнамках на босу ногу дрімала біля ятки з написом «Преса» і сонно відганяла мух.
– Лимонад, ситро, мінеральна вода, – вигукував хлопчик, що стояв поруч.
Біля нього зупинився незнайомець у пом’ятому костюмі.
– Бьорн є? – запитав він захриплим голосом і закашляв.
– Уже нема, – випалив малий. – Ну, купіть лимонад, дядьку, холодний…
Незнайомець махнув рукою і попростував далі.
Раптом щось опустилось йому на плечі. Від несподіванки він ледве не підскочив, озирнувся:
– Позолоти ручку. Дай погадаю.
Напроти нього стовбичила циганка в барвистому вбранні, вуха їй порозтягували масивні жовті сережки, а на зап’ясті гойдалося кілька різнокольорових браслетів.
Він простягнув їй руку і вона довго вдивилася на його гладку, без жодних порізів, долоню, потім вигукнула незрозуміле слово, відвернулась і побігла геть. Він спантеличено глянув на руку, але нічого, крім гладкої рівної шкіри, не помітив.
Сонце припікало, бруківка переливалась під його променями. Про що думають ці маленькі камінці? На якій стадії розвитку вони знаходяться? Чи усвідомлюють себе мінералами? Чи ще нездатні до самостійного мислення? А може, мають певні відчуття?..
Отямився від легкого поштовху.
– Ой, вибачте…
– Це ви вибачте, я замислився, – знічено пробурмотів він, розгублено розглядаючи дівчину, що стояла напроти.
– Усе гаразд. Ви не підкажете, де тут можна купити морозиво?
– Морозиво? Це брикетики замороженого соку? – перепитав він.
– Ой тільки не кажіть, що ви ніколи не куштували морозива.
– Я насправді ніколи не їв морозива, – але відразу спохватився. – Я бачив, як хлопчаки купували його за рогом.
Незнайомка розсміялась.
– Якщо ви не їли, вам обов’язково треба спробувати!
– Ви так гадаєте?
– Звісно. Кожна людина бодай раз за життя повинна скуштувати морозиво. Ходімо, – вона впевнено підхопила його під руку.
Дівчина була зодягнена в короткий рожевий сарафан, такого ж кольору босоніжки і великі сонячні окуляри.
Йому кортіло пригостити її морозивом, але ж він не знав тутешніх звичаїв. Хлопчаки, яких він бачив кілька хвилин тому, дали продавчині кілька пласких кружалець. В обмін на них вони отримали заморожені брикетики. Він засунув руку у кишеню і знайшов там кілька точнісінько таких кружалець…
Вдалині, на терасі, стояло кілька пластмасових столиків. Довкола панувала тиша. Вони сіли за один із них під великою парасолею з кольорових клаптиків тканини, прилетів горобець і вмостився на сусідній столик, дивно покрутив голівкою, кілька раз цвірінькнув.
– А вас, до речі, як звати? – запитала дівчина, облизуючи брикетик язиком.
І він здивувався і задумався. І справді як його звати? Адже, кожна людина має ім’я...
– А вас?
– Дивний ви. Я ж запитала перша. Але як хочете – можете не відповідати. Мене, наприклад, звати Лідія.
– Дуже гарне ім’я.
– Завжди так кажуть.
– Всім подобається ваше ім’я?
– Та ні. Так усі всім кажуть при зустрічах. То як вас звати?
– Стоун, – чомусь відповів він.
– То ви іноземець?
– Можна й так сказати, – погодився Стоун. – Точніше, я не іноземець, але… махнув рукою. – Це довго пояснювати.
– Що ж, Стоуне, будьмо знайомі, – усміхнулася Лідія.
І він усміхнувся у відповідь. Йому пригадалась давня розповідь самотнього чумака. Цікаво, чи дочекалась його жінка? Який би не був фінал цієї історії – вона вже давно минула. А його історія тільки починалась і він подумав, як, все-таки добре, коли тебе хтось чекає …
Зненацька сильний порив вітру хитнув парасолю, і Стоун ледве встиг ухопити її. Звідкілясь з’явився хлопчина в білому одязі, вибачився, підхопив парасолю і почав її встановлювати. Стоун обійняв Лідію, закриваючи її спиною від вітру.
– Ще б трохи і вона впала на нас, – сказала Лідія.
– Ви вже доїли морозиво? Тоді ми можемо прогулятися містом, – запропонував Стоун.
Вони йшли довгими крученими вуличками, які переходили одна в одну, переплітались, то зникали, то несподівано знову з’являлись. Назви вулицям цього міста давали їхні кольори: на пурпурній – всі будинки і квіти були темно-червоними, на бурштиновій – яскраво-золотаво-оранжевими. І люди носили одяг кольору вулиці, на якій жили. Стоуну це видавалося дивацтвом, але він ніколи не був у містах, можливо, саме так і має бути, щоб ніхто не заблукав і не забув дорогу до своєї хатинки.
Подорожні хитали головами Стоуну і Лідії і привітно усміхалися, так, немов вони були добрі знайомі. Стоун вирішив, що вони усміхаються Лідії. Він глянув на свою супутницю:
– Ви живете на рожевій вулиці, чи не так? – запитав він.
– А ви на сірій, – весело відповіла дівчина.
Стоун знічено оглянув себе і, не знайшовши, що відповісти стенув плечима.
В цю мить жінка у всьому блакитному привітно помахала їм рукою і гукнула:
– Лідіє, Стоуне, привіт! Як життя?
Лідія помахала рукою у відповідь:
– Дякую, чудово! А у вас?
–Теж, дав Бог, заходьте в гості.
– Не маємо часу.
– Тоді у четвер.
–У четвер…
– Обв’язково прийдіть у четвер. У нас буде вечірка з нагоди дня народження нашого сина.
– О, тоді обв’язково прийдемо, – відповіла Лідія.
Стоун був вражений не так легкістю, з якою Лідія спілкувалася із невідомою їй жінкою, як тим звідки ця незнайомка знала його ім’я. Адже він сам щойно його вигадав для себе.
– Ви знаєте ту жінку, Лідіє? – запитав Стоун.
Дівчина стенула плечима:
– Я ні, але вона нас, як бачите, знає.
– Але хіба це можливо?
– Не знаю. Так є. – сказала дівчина і додала. – Напевно, вона сплутала нас з кимось зі своїх знайомих.
– І наші імена?
Лідія не відповіла.
– Ви давно в цьому місті?
– Все відносно, - зітхнула дівчина. – Про це саме могла я збиралася запитати у вас. Все залежить від того, ким бути у місті.
– А ким можна бути?
– Ми є тими, ким себе усвідомлюємо, Стоуне. Якщо ми усвідомлюємо себе людьми і поводимося як люди, значить ми ними і є. Але якщо якась істота зовні має форму людини, але не вміє мислити, аналізувати і головне співчувати, певно, що її людиною назвати не можна.
Він збирався запитати як це «співчувати», але передумав. Адже він не хотів показати, що він не людина.
– Отже, тіло ще не робить тебе людиною, – сам до себе мовив Стоун.
– Звичайно ні, – відповіла Лідія, – знаєте, скільки є істот, зовні ніби й люди, а насправді – звірі, або мінотаври.
– Прошу? – Стоун був настільки зацікавлений, що забув про обережність і про те, що йому необхідно вдавати із себе людину. – А як ви думаєте, Лідіє, камінь може почуватися людиною?
Вона уважно глянула на нього і відповіла:
– Все залежить від вчинків. Інколи камені бувають людяніші за людей.
Вони дійшли до високої перламутрової вежі, біля якої височіло кілька постатей.
Стоун раптом спохватився, бо пригадав, що у світі людей все має свої індивідуальні назви. Ось у мінералів камінь, наприклад, завжди буде лише каменем, а в людей усе інакше.
– Лідіє, як називається місто, в якому ми з вами познайомились?
– Це місто Здійснення Мрій.
– Здійснення Мрій? Яка дивна назва.
Так, справді. Кажуть, що в нього можуть потрапити лише люди з найчистішими душами і лише на добу, тобто на двадцять чотири години. В цей день реалізуються їхні найзаповітніші мрії…
– …?
– Погляньте, це канатна дорога. Канатна дорога в інший кінець міста. Покатаємося, Стоуне?
Юнак, що стояв біля канатної дороги, гукнув до них:
– Лідіє, Стоуне, мерщій стрибайте в крісла. З нагоди вашого весілля я провезу вас безкоштовно.
– Весілля? – здивовано запитав Стоун.
– Сідайте ж хутчіше. Чи не бачите, що він нас із кимсь сплутав? – шепнула на вухо Лідія і вскочила в крісло, яке вигулькнуло біля неї.
Стоун ледве встиг сісти поряд.
Лідія помахала рукою юнакові, що стояв біля канатної дороги, і Стоун спіймав себе на тому, що повторює її жест.
– Як це все дивно, – сказав він.
– У світі багато дивацтв, – зітхнула Лідія.
Вони їхали на чималій висоті, а під ними розкидалося місто – голубі й зелені вулиці, деякі квартали витримані у стилі бароко, наприклад, червоний і жовтий, в інших навпаки височіли скляні хмарочоси. Пропливаючи повз хмарочоси, вони опинялись десь посередині будівлі. З вікон висовувалися службовці – чоловіки в краватках і з метеликами, а жінки в строгих ділових костюмах і вигукували:
– Вітаємо, вітаємо!
Раптом поруч із ними з’явилося ще одне крісло. На ньому сидів чоловік із довгим сивим волоссям. Він міцно притискав до грудей скрипку.
– Добрий день, Лідіє і Стоуне, – сказав він і усміхнувся. – Я таки знайшов скрипку Страдіварі.
– Ми раді за вас, – відповіла Лідія.
– Я шукав її все життя і раптом там у кав’ярні я помітив її. Вона стояла, запилена, і ніхто не знав, а я відразу помітив і підійшов, – від хвилювання старий музикант затинався. – Ви чули коли-небудь, як вона грає?! Хочете послухати?
Старий заграв чудернацьку мелодію. Здавалося, музика долинала звідусіль. У ній відчувався спів птахів, шум хвиль, шурхіт листя, а найрізноманітніші кольори злилися в один…
– Яка чарівна музика, – прошепотіла Лідія.
– Жаль, я не встигну створити мелодію для цієї скрипки, адже час мого перебування у цьому місті закінчується. Я майже повністю витратив його на пошуки, – в каро-зелених очах музиканта зблиснули сльози. – Як прикро, що це відбувається саме зараз, коли я знайшов її. Якби мені ще хоч кілька годин…
У Стоуна стислося серце. Він нахилився над вухом старого і прошепотів:
– Візьміть частину мого часу і створіть прекрасну музику.
– Але я не можу…Ні, ні, що ви, це нечесно, – захитав він головою.
Цієї миті канатна дорога скінчилась. Стоун з Лідією встигли вистрибнути, а старий музикант поїхав у зворотній бік, міцно притискуючи скрипку до грудей.
Це був інший кінець міста, довкола снували люди в одязі і без, їздили автівки, горіли ліхтарі, дарма що на вулиці розкошував день. І тут їх ніхто не помічав, не махав руками, не кликав.
Вони потрапили в невеличкий ресторанчик поруч із канатною дорогою і замовили каву. Кава була рожева й солодка, з маленьким бульбашками.
І тоді Лідія сказала:
– Я незабаром маю їхати в інше місто.
– Що ви? Навіщо? – вигукнув Стоун, глянув на годинник і тут таки спохватився, – Я теж.
– Як називається місто, в яке ви їдете?
– Я ще не знаю.
– Як і я. Можливо, нам по дорозі?
Стоун похитав головою.
– Я мушу туди дістатися сам.
– О?! Напевно ви маєте рацію.
– То що, у вас ще є трохи часу?
– Так, – Стоун взяв у долоні руку дівчини. – Лідіє, я хочу показати вам трояндовий кущ, – раптом несподівано для себе мовив він. – Розумієте, це незвичайна троянда. Вона росте одна серед морського пляжу, де виживають хіба що колючки. Вона маленька і пелюстки її не такі вологі, як у парникових троянд, але це лише тому, що вона кожен день перемагає спеку або вітер. Це дуже сильна квітка.
Вони рушили до моря. Приємно було йти разом, тримаючись за руки, і не думати ні про що. Як багато можуть пережити люди разом і яке це щастя бути людиною і відчувати подих вітру, запах парфумів та іншу долоню в своїй…
– Дивно, – прошепотів Стоун, – вона ж росла тут ще вчора.
Він озирнувся, але довкола не помітив жодного куща. Невже квітка була лише маревом в його розбурханій уяві?
– Не сумуйте, Стоуне, – відповіла Лідія. – Можливо, якийсь закоханий зірвав троянду для своєї дівчини.
– Як можна зірвати квітку? Вона ж жива! – розпачливо вигукнув Стоун.
– Деякі люди не вірять в те, що природа жива, що вона може відчувати, – сумно відповіла Лідія. – Але ж насправді все має душу. Навіть камінь і той відчуває добру і лиху людину, тепло і холод.
– Ви справді так думаєте, Лідіє?
– Звичайно.
– Я маю на увазі, про… про камінь.
– Так, я так думаю. У світі усе взаємопов’язано. Історія цієї троянди закінчилась. Але наша з вами тільки починається…
– Вже пізно, – зітхнув Стоун. – Вам не холодно?
– Ні, з вами тепло.
Він хотів розповісти, що ця зустріч із нею найяскравіша в його житті. І про те, як не хочеться йому розлучатися, і що любов до неї переповнює його серце і навіть, коли він знову стане каменем, але про це йому не хотілося думати.
– Мрії, – задумливо сказав він. – Здається, я розумію про що ви говорили...
– Ваша мрія збулася, Стоуне?
Він згадав дивного старого музиканта, який міцно притискував до грудей скрипку. Тепер він знав, що значить бути людиною. Бути людиною – це не носити людське тіло, а вміти співчувати, і він відвернувся й непомітно змахнув з ока сльозу.
– Сподіваюся він напише дуже гарну музику…
……………
– Скоро я піду, – сказав Стоун.
– Ми зустрінемось завтра?
– Я б дуже хотів вас побачити завтра, але я залишаю це місто…
– Якщо вам потрібно їхати, я можу вас чекати.
Майже, як в історії з чумаком. Лише з тією різницею, що він не зможе повернутися.
– Ви не можете чекати. В мене не таке життя, як у решти людей.
– Я помітила, але мене це не лякає.
– Лідіє, я не такий як усі …
– Я теж…
– Ні, я не про те, ви не розумієте… вибачте, Лідіє, я мушу йти, – він востаннє обняв її і провів рукою по волоссю. – Яке у вас красиве ім’я, Лідіє. І знайте – це це правда.
Вона усміхалась.
– Але я все одно чекатиму. Хоч ви і не вірите, що я вас розумію.
Він похитав головою і пішов до моря.
……………………
Наступного ранку він прокинувся від удару хвилі, яка облила його бік. Він довго лежав, заплющивши очі, і згадував усе, що відбулося кілька годин тому. Невже це був сон? Нарешті він глянув у воду синього моря. Так, він знову був каменем, хоча й відучував себе людиною.
Потім він глянув у той бік, де нещодавно попрощався з Лідією, і помітив на тому місті свою стару знайому.
– Доброго ранку, Маленька Рожева Трояндо. Тобі не було сумно без мене? – запитав він.
І троянда у відповідь похитала своєю тендітною голівкою.
…………………..
©Марина Варич
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677306
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2016