| Сторінки (1/29): | « | 1 | » |
Риторичні фігури
Фігури, пов'язані з відхиленням від комунікативно-логічних норм оформлення фрази, називаються риторичними. Риторичні фігури побудовані на словесних зворотах, які мають умовно-діалогічний характер. Серед риторичних фігур виділяють звертання, запитання, ствердження, заперечення, оклики. Вони не зв'язані з живим спілкуванням і не вимагають відгуку на них — у них самих міститься відгук.
Риторичні запитання — це такі запитання, які не вимагають відповіді. Вони зосереджують увагу на питанні, про яке йдеться у творі.
Хто може випити Дніпро,
Хто властен виплескати море,
Хто наше золото-серебро
Плугами кривди переоре?
Хто серця чистого добро
Злобою чорною поборе?
(М. Рильський)
Риторичні звертання — це звертання до абстрактних понять, неживих предметів або відсутніх людей як до присутніх: "Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно... Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі" (О. Довженко).
Земле рідна!
Мозок мій світліє,
І душа ніжнішою стає,
Як твої сподіванки і мрії
У життя вливаються моє.
(В. Симоненко)
Риторичні оклики вживають як засіб заклику, вияву захоплення, радості.
Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година для праці настала!
(Леся Українка)
Риторичні заперечення. Вони мають форму відповіді на вірогідне припущення, думку уявного співрозмовника.
Ні, друже мій, не та родина!
Сучасна пісня — не перина.
(І. Франко)
О недаремно, ні, в степах гули гармати.
(В. Сосюра)
Риторичні ствердження — фігури, які підкреслюють незаперечність сказаного автором. Наприклад:
Так! Я буду крізь сльози сміятись.
(Леся Українка)
Завершуючи характеристику стилістичних фігур, доцільно сказати про їх класифікацію. В. Домбровський у підручнику "Українська стилістика і ритміка. Українська поетика" — поділяє фігури на:
1) ітеративні (повтори): епаналепса, епанастрофа, анафора, епіфора, анадиплозис, рефрен;
2) фонетичні: алітерація, асонанс, рима, парономазія, анномінація, поліглот (повторення різних граматичних форм слова), ономатопея (звуконаслідування);
3) синтаксичні: паралелізм, асиндет, полісиндетон, анаколуф, інверсія, хіязм, парентеза (вставне речення чи фраза), еліпса (опускання або стягнення), ярмо (один присудок на кілька сурядних речень);
4) емфатичні, антитеза, оксиморон, парадокс, ступенування (градація, клімакс), епексегеза (пояснення загального конкретним), диєреза (унаочнення абстрактного розщепленням на зримі образи);
5) патетичні: оклик, апострофа (звертання), риторичне питання, сумнів, апокриза (запитання — відповідь, діалогізм); апосіопеза — замовчування, обривання думки, про закінчення якої можна здогадатися, епанортоза (самокорекція, виправлення аж до протилежного).
І. Качуровський виділяє три групи фігур:
1) плеонастичні (накопичення): анафора, гем і нація або редублікація (повторення слова або фрази у другій частині довгого речення, щоб не втратити думки), кондублікація, епімона, епанод, анадиплосис або спаналепсис, енкатенація, еланадиплосис або епанастрофа, епіфора, антистрофа, сймплока, комплексія або сплетіння, рефрен, спізевксис, спіраль (кільцевий анадиплозис), ланцюгові повтори у строфіці, метатезис, подвійна сймплока (поєднання анадиплозиса з епанадиплозисом), симіліка-денція. гомоярктон. гомоіотелевтон, ампліфікація, синонімічна варіація, полісиндетон;
2) фігури конструкції: апосіопеза, парентеза, інверсія, атанакласис (подібна до амфіболії), парономазія, парехеза, анномінація чотирьох видів:
а) поліптотон — іменник у різних відмінках;
б) етимологічна фігура;
в) традукція — дієслово в різних формах;
г) парегменон — прикметник у різних числах і відмінках;
д) паралелізм і його варіант тмесис — розрив слова і вставка в нього (Ш-, вибачте, - ститусія). Іноді внаслідок тмесису виникає какемфатон — непристойне закінчення, клімакс, хіазм, анаколют;
3) фігури мислення: апосіопеза, антиметабола, елепс(ис), плеоназм, перифраз, зевгма, катафора (зачин типу ой, гей); фігура називного речення, апофазія (заперечення попереднього твердження), епіфонема (заключна сентенція чи підсумкова фраза, кінцівка, переважно сумна пуанта, дубітація (сумнів): "А чий парень. Андрій його звали. Чи Микола?"; гіпалаґ (переміщення епітета від слова, якого він стосується, до іншого); контраст, антитеза; металепсис (заміна попереднього наступним і навпаки або наслідку причиною); гендіадис (вираження єдиного складного поняття чи ідеї конструкцією з двома однорідними членами): "І сміх і гріх "; діалогізм (уявна розмова з самим собою): "Чого ж тепер заплакав ти? // Чого тепер тобі, старому, // У цій неволі стало жаль"; комунікація (порада з читачем, звертання до нього): "Пробачте, любі читачі, що я вже вживаю методи кінонапливу і повертаюсь усе назад, але ж не від того, що я забудько, а щоб краще іти вперед і ясніше було те, що буде'' (В. Сосюра); гістерологія (забігання вперед у викладі подій): "Тільки народ мій витримав, а я — ні, бо захворів психічно. Про це потім "; ремінісценсія, аплікація, омісія або пертеріція (псевдозамовчування): "Я не говоритиму про його розпусність, нічого не скажу про його ледарство та здирництво " (Ціперон); ретардація, алогізм: "... / це вона також отлічно понімала, хоча й не хотіла нікак понімать " (Б. Жолдак); пресумпція або прокаталепсис (упередження сподіваних закидів чи заперечень): "Ви схоплюєтесь, продираєте очі й кажете: — їй-богу, я не боюсь!.." Одягаючись, ви думаєте про те, що сьогодні ви перший раз летите на аероплані, натягаєте сорочку на ноги, а голову намагаєтесь усунути в ліву штанину" (Остап Вишня); етопея (удавано чужа пряма мова): "Щоб не сказали //Про вас грядущі: // їх на землі не було " (В. Симоненко); епексегеза або експлікація (прикінцеве тлумачення, авторський висновок): "Отак живіть, недоуки, // То й жить не остине" (Т. Шевченко); апострофа або риторичне звернення; еротема або інтеррогація, простіше риторичний запит; апокриза (оповідач запитує і сам відповідає); повторена апокриза (переростає в діалогізм); сентенція; афоризм (виділена з контексту сентенція); парадокс; одивлення; пермісія (фіктивний дозвіл на якийсь вчинок, заклик до нього): "Судіть мене. Судіть без знижки. //Судіть — я винен — хоч до "вишки ". //Мене, а заодно — й себе" (І. Світличний); метабазис або транспозиція, а ще інакше — еналага чи іммутація, причому кількох видів: а) антимерія (зміна частин мови);
б) гетеросис (відхилення од відмінкових норм, яке вчений слушно називає не стільки фігурою, скільки "поетичною ліцензією" тобто певним допуском задля збереження ритму чи рими): "Ні від батька, ні від мати, //Ні від сестри, ні від брата"; розбіжність між граматичним родом і фізичною статтю (лікар виписала рецепт); імпрекація, конмінація (погроза, пересторога): "Оці самохвали, запишнені півні — // на патріотичних задвірках вельможі, // нам душі вбивають остовим клином! — // оце нам грозить!" (В. Лесич); етимологізація (включно з парономазією, фальшивою чи "дикою" етимологізацією, яку ми назвали псевдоетимо-логізацією).
У підручнику О. Галича, В. Назарця і Є. Васильєва "Теорія літератури" фігури діляться на три типи:
I. Фігури, пов'язані з відхиленням від певних логіко-граматичних норм оформлення фрази: інверсія, анаколуф, еліпсис, асиндетон (безсполучниковість).
II. Фігури, пов'язані з відхиленням від певних логічно-смислових норм оформлення фрази. В межах цього типу можна виділити три групи фігур: повтор, зіставлення, протиставлення слів та більших або менших мовних величин.
І. Фігури повтору:
а) звукові: алітерація, асонанс, повтор звуків наприкінці віршованих рядків — рима;
б) словесні повтори: слів, словосполучень, полісиндетон, плеоназм, тавтологія;
в) фразові повтори: синтаксичний паралелізм, анафора, епіфора, анепіфора (кільце), епанафора (стик).
2. Фігури зіставлення: ампліфікація, градація, парономазія.
3. Фігури протиставлення: антитеза, оксиморон.
III. Фігури, пов'язані з відхиленням від комунікативно-логічних норм оформлення фрази (риторичні): звертання, запитання, заперечення, оклики.
Джерело: http://pidruchniki.com/14051003/literatura/ritorichni_figuri#72
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740803
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2017
Пісенний вірш
Віршування з'явилось на основі народних пісень, їх складали віршами. Ці вірші особливі, бо пісні співають. Окремі склади, які при співі вимовляються протяжно, акцентовано, мають головний наголос. Інші вимовляються з меншим притиском або коротше, вони ненаголошені. Тому головний ритмічний наголос у пісенному тексті не завжди збігається з граматичним, навіть у одному слові наголоси можуть стояти на різних складах:
Ой сусідко, сусідко, сусідко
Позич мені решітко, решітко, решітко.
Те слово, яке співається коротше, втрачає наголос і приєднується до того, що має головний наголос, утворюючи складне слово:
А мій милий умер, умер, Та й в коморі дуду запер.
У цитованому вірші складними словами є слова "аміймилий", "умерумер", "тайвкоморі", "дудузапер". Це ритмічні групи, чергуючись, вони створюють ритм.
Розмір народного вірша визначається кількістю наголосів і складів у рядку. Поширеними є двонаголошені восьмискладники (шумки). У них дві ритмічні групи по чотири склади (4+4):
Ідуть турки // на три шнурки
Двонаголошені десятискладники (дві ритмічні групи по п'ять складів (5+5):
Ой, там у полі, // близько дороги.
Цей розмір використовується у колядках і щедрівках. Двонаголошені дванадцятискладники (6+6):
Ой, горе тій чайці, //ой горе небозі. Три наголошений 14-складник називають коломийкою (4 + 4 + 6):
Коломийка, / коломийка, // хоч вона дрібонька, Вона мила, / вона люба, //вона солоденька.
Куплет коломийки може складатися або з двох чотирнадцятискладових рядків, або з чотирьох, де в першому рядку, поділеному цезурою надвоє, — 8 складів (4+4), а в другому — 6 (повторюються двічі) (4+4)+6. Наприклад:
Заграй мені, Іваночку, (4+4) Я буду співати, (6) Щоби легше дівчинонці (4+4) Моїй танцювати. (6)
Коломийковий розмір давно увійшов в українську поезію. Його використовували І. Котляревський, Л. Боровиковський, В. Забіла, М. Петренко, М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, Т. Шевченко. Цим розміром Т. Шевченко написав "Заповіт"
Джерело: http://pidruchniki.com/18800413/literatura/vidi_rimuvannya
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740801
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2017
Канонізовані строфи
Це строфи, які пишуться згідно з усталеними правилами. їх ще називають твердими.
Елегійний дистих. Складається з одного гекзаметра і одного пентаметра. У гекзаметрі цезура не має постійного місця. Елегійним дистихом писали не лише елегії, але й епіграми, він здобув популярність в античній поезії. В українській поезії стрічається у творах І. Франка, М. Зерова, М. Рильського.
Прудко на безвість ідуть // наші дні і короткі години. Зрана до ночі гуде // колесо темних турбот.
Не помічаємо — як надворі весна розцвітає, Не помічаємо — як з дерева сиплеться лист.
(М. Зеров)
Олександрійський вірш - - двовірш шестистопного ямба з цезурою після третьої стопи. У рядках — парне римування, чергуються чоловічі і жіночі рими. З'явився у Франції в XI ст. Таким віршем на основі силабічної системи була створена поема "Мандрівка Карла Великого в Єрусалим та Константинополь". У XII ст. такою формою була написана поема про Олександра Македонського. Від його імені пішла назва вірша. У сучасній поезії використовується рідко. Видозмінена форма олександрійського вірша називається олександрином. Це п'ятирядковий 13-складовий вірш, написаний шестистопним ямбом з римуванням АБАБ. Олександрини використовували І. Франко, М. Зеров. Олександрійський вірш:
Я не складав тобі ні гімнів, ні поем. А
Добірного вина замість ліричних тем А
Шукав я за твоїм оспіваним камінням. Б
В сухих поточинах, над темнобоким рінням. Б
(М. Зеров)
Терцина (італ. terzina від tena rima—третя рима). її вперше застосував Данте у "Божественній комедії". Це строфа з трьох рядків п'ятистопного ямба. Перший рядок римується з третім, а середній — з першим і третім рядком наступної строфи: АБА, БВБ, ВГВ...
Приклад:
Народе мій, замучений, розбитий, А
Мов паралітик той на роздорожжу, Б
Людським презирством, ніби струпом вкритий! А
Твоїм будущим душу я тривожу, Б
Від сорому, який нащадків пізніх В
Палитиме, заснути я не можу... Б
(І. Франко)
Секстина (італ. sextina від лат. sex — шість) — строфа з шести рядків, у якій перші чотири рядки римуються перехресно, а останні два — парно: АБАБВВ.
Секстини пишуть п'яти- або шестистопним ямбом. Наприклад:
На шлях я вийшла ранньою весною А
І тихий спів несмілий заспівала, Б
А хто стрівався на шляху зі мною, А
Того я щирим серденьком вітала: Б
Непевна путь, мій друже, в нас обох, — В
Ходи! Шлях певний швидше знайдем вдвох. В
(Леся Українка)
Іноді вживається римування АБАБАБ: ("Слово про рідну матір" М. Рильського) АББААБ, ААБВВБ.
Секстина утвердилася в італійській поезії доби Відродження, зокрема у творчості Дайте Аліг'єрі, Ф. Петрарки, згодом поширилася в інших європейських літературах.
Октава (лат. octava — восьма) — восьми рядкова строфа п'яти- або шестистопного ямба. Шість рядків римується перехресно, а два — між собою: АБАБАБВВ. Приклад:
І я пішов. Літа йшли за літами... А
Я сивію, огонь згасає мій. Б
Чимало сил потратив я без тями, А
Чимало я похоронив надій! Б
Лиш ліс отой пахучими вітками А
Махав мені, бринів, мов мушок рій, Б
Що п'є мов сонця блиски золотаві, — В
Так він все свіжий був в моїй уяві. В
(І. Франко)
Останні два рядки з суміжною римою називають кодою.
Батьківщина октави — Італія. Творцем строфи є Боккаччо, в українську поезію запровадив Ф. Прокопович. Це улюблена строфічна форма романтиків. Яскраві приклади октави є у творчому доробку П. Куліша, Лесі Українки, І. Франка, Юрія Клена, А. Малишка.
Тріолет (франц. triolet від лат. trio — троє), з'явився в епоху середньовіччя. Це восьмирядкова строфа на дві рими, у якій перший, четвертий, сьомий, та другий і восьмий рядки повторюються дослівно.
Рими розташовані у такому порядку: АБАААБАБ. Наприклад:
Я складу вам тріолет А
Про поета і амура Б
На старий — старий сюжет, А
Я складу вам тріолет. А
На сюжет: амур — поет, А
Фоном буде нам натура — Б
Я складу вам тріолет А
Про поета і амура. Б
(М. Вороний)
Тріолет з'явився у середньовічній французькій поезії, за доби Ренесансу використовувався рідко, поновили його поети бароко. Зразки тріолета є у творчому доробку І. Франка, Д. Загула, П. Тичини" М. Драй-Хмари.
Сициліана (італ. siciliana) — восьмирядкова строфа на дві рими, яка, очевидно, передувала октаві. Тому, мабуть, її називають октетом. Була популярною в середньовічній сицилійській поезії..її формула АБАБАБАБ. Зустрічається і така форма АББАБААБ. М. Рильський створив такий різновид сициліани, як АБАБАААБ:
Ой, як тебе ми виглядали Крізь ніч, крізь морок, крізь туман, Як ми для тебе засівали Від ворога відбитий лан, Які човни, які причали Благословенній готували, Яким нопоєм наливали Жадоби невтомимий жбан!
Відома і така восьмирядкова строфа АБАБАВАВ. Сициліана є попередницею октави.
Нона (лат. попа — дев'ята) — строфа з дев'яти рядків переважно хорейного розміру з римуванням ААБВББВББ. Наприклад:
Шапку хмуро він насунув, А
по снігу на шлях посунув, А
важко спотикається. Б
А душа чогось тривожна: В
щось у світі діється. Б
Стане... Прислухається ... Б
Та стоять ніяк не можна. В
Сніг із вітром віється, Б
сніг перекидається... Б
(П. Тичина)
Є й така форма нони: АБАБАББВВ. Ця нона нагадує октаву, у яку перед кодою вставили ще один рядок.
Децима (лат. decima — десята) — десятирядкова строфа зі сталою схемою римування: АБАБВВГДЦГ. Перші чотири рядки зав'язували ліричну колізію, а останні чотири давали її розв'язку. Такою формою написана "Енеїда" І. Котляревського.
Приклад з "Енеїди" І. Котляревського:
Всім старшинам тут без розбору, А
Панам, підпанкам і слугам Б
Давали в пеклі добру хльору, А
Всім по заслузі, як котам. Б
Тут всякії були цехмістри, В
І ратмани, і бургомістри, В
Судді, підсудки, писарі, Г
Які по правді не судили Д
Та тільки грошики лупили Д
І одбирали хабарі. Г
Відома також десятирядкова строфа — сициліана з перехресним римуванням: АБАБАБАБАБ.
Рондель (франц. rondelle від лат. rotundus — круглий) — тринадцяти-рядкова строфа на дві рими. Включає три строфи: два чотиривірші і один п'ятивірш. Перший рядок повторюється тричі, а другий двічі.
Мою любов, немов Христа, А
Добробажальцями розп'ято. Б
Хто в друзі пхавсь, той винувато, Б
Мов пес, підібгує хвоста, А
А сіть обмов, важка й густа, А
Розставлена уміло катом... Б
Мою любов, немов Христа, А
Добробажальцями розп'ято. Б
Та крил натхнення — не дістать: А
Вони увись підносять свято, Б
Хоч їх і стріляно, і клято. Б
Цілують праведні вуста А
Мою любов, немов Христа. А
(М. Боров ко)
Рондель застосований у другій половині XIII ст. трубадуром Адамом де Галем. Цю строфу використовували Ф. Війон, С. Малларме, П. Тичина, Яр Славутич.
Рондо (франц. rondeau, лат. rotundus) — строфа переважно з тринадцяти рядків на дві рими, де перший, восьмий і тринадцятий рядки повторюються. Виникла у середньовічній французькій поезії. Може мати й іншу кількість рядків — від 8 до 15.
Наприклад:
З вітром весняним сосна розмовляла,
Вічно зелена сосна.
Там я ходила і все вислухала,
Що говорила вона.
Ой, не "зеленого шума" співала
Вічно смутная сосна.
Ой не "зеленого шума"!
Чується в гомоні тяжка зимовая дума.
(Леся Українка)
Строфа рондо утвердилася в середньовічній французькій поезії. До неї зверталися Ф. Війон, В. Тредіаковський, І. Северянін, Леся Українка, М. Рильський.
У світовій поезії є такі канонічні строфи, як віланель, китайська танка, японська уака (танка), гайку (гоку), індійська шлока, персо-арабські газель, бейт, рубаї, грузинська шаїрі та інші. Танка, гоку і рубаї є жанрами лірики.
Віланель або віленела (лат. villanus, франц. villanelle — селянський) має 6 тривіршів однакової структури, подібних на терцину, і останній 19-й рядок. Рядки охоплені двома римами. Перший рядок повторюється у шостому, дванадцятому, вісімнадцятому, третій — у дев'ятому, п'ятнадцятому, дев'ятнадцятому. В добу середньовіччя віланела була піснею пастухів, у добу Відродження — піснею про кохання.
Танка — п'ятивірш, який складається із чергування п'яти— та семи-складових рядків (5-7-5-7-7). Виникла в японській поезії у VIII ст., у IX—X ст. стала класичною строфічною формою. Приклад:
Раптом захотілося -чого б це? Поїздом поїхати. От з поїзда зійшов — а йти нема куди.
(Ісікава Такубока. Переклад Г. Туркова)
Гоку (гайку) — жанр японської пейзажної лірики, виник у XVI ст. Гоку складається з трьох рядків. Перший і останній рядок мають по 5 складів, середній — 7. Схема гоку 5+7+5.
Приклад гоку з доробку І. Качуровського:
Достиглі сливи Нагадують: ти прожив Ще одну весну...
Газель (газела, гезела) складається з кількох двовіршів, але не більше 12, на вірш лише одна рима. Схема римування АА БА ВА ГА. Рима може бути чоловіча, жіноча, дактилічна. Ця форма ліричної поезії з'явилася у VII ст. в арабській та персидській літературах. Зустрічається у творчості І. Франка, В. Поліщука, Д. Павличка.
Вона була, як мрія, що жила А
В моєму серці довгі-довгі дні. Б
Все вимріяне в ній: чоло й уста, А
І очі чорні — трошечки скісні. Б
Ступити кроку з місця я не міг — В
Так, ніби це лучилось уві сні. Б
(Д. Павличко)
Рубаї — строфічна форма з чотирьох рядків. Перший рядок римується з другим і четвертим. Кожен чотиривірш рубаї — закінчена думка. Наприклад:
Є вірші — трударі, є вірші — ерудити, А
Є вірші з золота, є вірші із тандити, А
Та найдорожчі ті, що із вогню, — Б
Зігріти важче, ніж охолодити. А
(Д. Павличко)
Рубаї характерний для ліричної поезії народів Сходу. Д. Павличко в 1987 році видав збірку "Рубаї".
Шаїрі — чотирирядкова строфа на шістнадцять складів, усі рядки римуються між собою (AAAA). Популярна у найдавніших пам'ятках грузинської поезії, її застосовував Шота Руставелі у поемі "Витязь у тигровій шкурі". Наприклад:
Не зовіть того поетом, хто випадком, ненавмисне, Кілька слів пустих, нікчемних, у нудного вірша втисне, Хоч і пнеться до поетів, хоч бундючиться він злісне, Хоч, немов той мул, ґвалтує: "Ти найкраща, власна пісне!"
(Переклад М. Бажана)
Інші види віршів.
Білий вірш або верблан (англ. blank verse) — неримований вірш з виразною внутрішньою метричною акцентово-інтонаційною структурою. Рима у ньому компенсується клаузулою. Білі вірші використовуються в силабічному і силабо-тонічному віршуванні. Найчастіше застосовується у віршованих драматичних творах (Леся Українка, "У пущі").
У драматичних творах білі вірші не діляться на строфи, у ліриці строфи' є. Можуть використовуватися будь-які віршові розміри.
Вірші, у яких половини рим немає, називаються напівбілими.
Акровірш (акростих) (грец. akros — зовнішній, крайній, лат. versus — повтор, поворот) — вірш, перші літери якого утворюють слово, фразу, ім'я.
Лиха зима сховається, А сонечко прогляне, Сніжок води злякається, Тихенько тануть стане, — І здалеку бистресенько Вона до нас прибуде, Кому-кому любесенько, А дітям більше буде. (Л. Глібов, "Хто вона? ") Тут акровірш використаний як форма загадки для дітей.
Джерело: http://pidruchniki.com/18800413/literatura/vidi_rimuvannya
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740663
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2017
Можливе віршування на дактилічній, амфібрахічній основі. Силабо-тонічні вірші можуть бути римованими і неримованими (білими).
Павзник (паузник)
Його назва походить від лат. pausa, грец. pausis — припинення. Це перерва у мовному потоці, що виконує роль словоподілу і заради експресивної виразності відмежовує одну фразу від іншої. Павзник — вірш, у якому в певній закономірності поєднуються різні стопи. У російському літературознавстві його називають дольником.
У рядках два дактилі і два хореї. Фольклорне віршування
Виділяють три типи фольклорного віршування: пісенне, речитативне, говірне.
Речитативний вірш
Його назва походить від лат. recitare, італ. recitativo — читати вголос, виголошувати. Це наспівна декларація, яка характеризується емоційно забарвленою інтонацією, посиленням або зниженням логічних та ритмічних наголосів, застосуванням стилістичних фігур.
Цей тип народного вірша використовується в українських думах, російських билинах, історичних піснях, баладах, голосіннях, духовних віршах фольклорного характеру та пародіях на них. Текст народних дум ділиться на періоди. У кожному з них висловлюється певна думка. У періоді може бути від двох до 20-ти рядків. У рядках — різна кількість складів, рядки об'єднуються римуванням. Головні наголоси і їх кількість у рядку визначає мелодія. Коли мелодія повільна, наголосів менше, якщо швидка — більше. Якщо у рядку не вистачає складу, то сусідній склад співається протяжніше. Коли є зайві склади — коротше. Повторюючись, музичні періоди надають строфі ритмічної цільності. Римування рядків — дієслівне, часто охоплює цілий період. Виконавець думи іноді вносить щось нове і в текст, і в музику.
Думи мають традиційну композицію: заспів, розгортання сюжету з частими ліричними відступами і кінцівку (славословія):
Ой полем, полем Килиїмським (9 складів)
То шляхом битим Гордйнським (8 -"-)
Ой там гуляв козак Голота (9 -"-)
Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота. (17 -"-)
Правда, на козакові шати дорогії (13 - "-)
Три семирязі лихії: (8 -"-)
Одна недобра, друга негожа, (10 -"-)
А третя й на хлів незгожа (8 -"-)
("Дума про козака Голоту ")
Рівноскладові рядки і пісенна мелодія підкорені ритмічній вимові. У цій думі немає дієслівних рим.
Билина — виконувалась речитативом, як і українська дума. Рядки билини вимовлялися за приблизно рівну кількість часу. Билинні вірші неримовані, побудовані на тонічній основі. Рядки мають різну кількість складів — від 9 до 13, ритм оснований здебільшого на трьох, рідше двох наголосах у рядку.
Как издалеча было, из чиста поля,
Из-под белые березки кудревастыи.
Райошник — давня форма тонічного речитативного вірша. Рядки райошника нерівні, мають парне римування, здебільшого дієслівне. Райошник називають фразовиком або римованою прозою. Форма райошника використовувалася в інтермедіях, комічних сценках. Наприклад, репліка чорта з інтермедії "Баба, дід і чорт":
Один день, бабко, і ти, діду, милії,
Вижу, же є-сьтс веселії і барзо подпилії.
Музики питаєши? Я грач чудзоземски,
І волочай потішний, а жартун вшеленски;
Як заграю — не кождій в танцу весело скачет,
А інший з танечников і ревне заплачет.
Я такий музикант єстем: як скоро заграю,
То тим, що танцуют, пекло отвирают.
Говірний вірш
Говірний вірш, на відміну від речитативного і пісенного, опирається на словесний ритм, який не має музичного оформлення. За ознаками це тонічний вірш, але досить часто без сталої кількості наголосів у рядках. Його ритм посилює рима.
В загальнослов'янську епоху говірний вірш, як і речитативний та пісенний, був силабічним.
Говірний вірш вживається в прислів'ях, замовляннях, примовляннях, заклинаннях, у дитячому фольклорі (забавлянках, лічилках, примовках, скоромовках, прозивалках, звуконаслідуваннях), ліро-драматичних та ліро-епічних творах.
Говірний вірш передає живе мовлення з його відтінками. Довгі і короткі речення можуть чергуватися без будь-якої системи. Характерна ознака говірного вірша — перенесення. Витримана строфіка і римування для нього не обов'язкові. У деяких творах трапляються розмовні лексичні елементи, еліпс (еліпсис):
— Горілки! Меду! Де отаман?
Громада? Соцький? Препогане,
Мерзенне, мерзле парубоцтво,
Ходіте биться! Чи бороться,
Бо я борець! —
Не на неділю,
Не дві, не три і не чотири!
(Т. Шевченко) Тонічна система віршування
Це система квалітативного віршування (грец. tonos — натяк, напруження, systema — утвореня). Принципи тонічного віршування сформувалися у народній творчості. Тонічна система базується на ритмі наголосів, наголос є ритмічною одиницею. Різновидами тонічного віршування є народно-акцентний, літературний акцентний і декламаційно-тонічний вірш.
Народно-акцентний вірш. Це нерівноскладовий вірш. Основні його ознаки:
1) ритм вірша визначається силою вимови наголошених складів;
2) кожен рядок становить закінчену синтагму;
3) рядки римуються, рима підсилює ритміку вірша:
Ой у святу неділеньку
Та рано-пораненьку
То не сива зозуля кувала,
Не дробна птиця щебетала,
А не в борі сосна шуміла,
Як та бідна вдова
Та в своєму домові гомоніла.
Елементи акцентної тонічності є в приказках, прислів'ях, загадках. Наприклад: "Козацькому роду нема переводу". Літературний акцентний вірш" У його основі:
1) однакова кількість наголосів у рядку;
2) рядки римуються;
3) стоп немає.
Такі вірші писали Шевченко, Франко, Пушкін, Некрасов.
У неділеньку та ранесенько,
Ще сонечко не зіходило,
А я, молоденька,
На шлях, на дорогу
Невесёлая виходила.
(Т. Шевченко)
Тут у кожному рядку два наголошених склади..Кількість ненаголошених до уваги не береться. Склад не відіграє такої ролі, як у силабо-тонічному вірші. Основна роль належить наголосам. Залежно від кількості наголосів у рядку розрізняють 2-наголошені, 3-наголошені, 4-наголошені (більше наголосів у рядку трапляється рідко).
Джерело: http://pidruchniki.com/18800413/literatura/vidi_rimuvannya
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740662
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2017
Дактиль — трискладова стопа з наголосом на першому складі —V V.
У цьому вірші чотиристоповий дактиль чергується з тристоповим. У другому і четвертому рядках стопа усічена.
У поезії XVIII ст. найбільш уживаними були двостопові і чотиристопові дактилі, у XIX ст. — тристопові і чотиристопові. Рідко зустрічається шестистоповий дактиль.
Амфібрахій — трискладова стопа, у якій другий склад наголошений V — V.
Розмір — чотиристоповий амфібрахій з усіченими стопами в другому і четвертому рядках.
Анапест — трискладова стопа, у якій третій склад наголошений V V —.
Розмір — тристоповий анапест з наростком у першому і третьому рядках.
Іноді чотиристоповий анапест чергується з тристоповим. Приклад:
В одному вірші можуть поєднуватися різні трискладові стопи.
Досить невільная думка мовчала,
Мов пташка у клітці замкнута од світа,
Пісня на волі давно не літала,
Приборкана тугою, жалем прибита
(Леся Українка)
Чотирискладові стопи їх називають пеонами, вони маловживані, складаються з одного наголошеного і трьох ненаголошених складів. Пеон І — V V V.
Пеон двостоповий, усічений, з жіночою і чоловічою римами. Пеон II V — V V.
Пеон тристоповий, усічений з чоловічою римою. Пеон Ш V V — V.
Пеон двостоповий, у другому рядку усічений, з жіночою римою. Пеон IV V V V —.
Пеон двостоповий, з жіночою римою і з наростком. Малоскладові слова можуть втрачати наголос.
Проклітика (грец. proklitikos — схилений вперед) — це втрата словом наголосу перед іншим ритмічним наголосом. У грецькій мові так називалося слово, яке читалося спільно з наступним словом і внаслідок цього втрачало свій наголос. В українській мові — це прийменники, частки. У віршах, написаних трискладовими стопами, окремі слова залишаються без наголосу, який начебто забирає наступне слово з ритмоутворюючим наголосом. Наприклад:
Слова тії, теє позбавлені наголосів, вони є проклітиками. Енклітика (грец. enklitike — схилений назад) — це втрата словом наголосу після іншого ритмічного наголосу:
Для визначення розмірів можна користуватися й таблицею, у якій цифрами позначене місце наголошених складів у віршовому розмірі.
Таблиця наголосів у розмірах силабо-тонічної системи
Хорей — 1,3, 5, 7,9... Ямб —2, 4, 6, 8, 10... Дактиль — 1,4,7, 10, 13 ... Амфібрахій — 2, 5, 8, II, 14 ... Анапест —3, 6, 9, 12, 15 ...
Довільний (вольний) вірш
Вірші, у яких поєднується різна кількість стоп, називають довільними або вольними. Спочатку з'явився у байках, тому його називали байковим віршем. Байки писали ямбом. Довільний вірш створює враження невимушеної жвавої розповіді.
Тут по чотири стопи у першому і другому рядках, шість — у третьому, три —у четвертому. Такий довільний вірш називають неврегульованим. Є довільні хореї.
Довільні анапести.
У перших трьох рядках — тристопові анапести, в останньому — одно-стоповий, усічений.
Джерело: http://pidruchniki.com/18800413/literatura/vidi_rimuvannya
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740537
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2017
Грецьке syllabe — склад, tonos — наголос. Ця система ґрунтується на чергуванні наголошених і ненаголошених складів. Для неї характерна рівночисельність складів і наголосів у рядку. Силабо-тонічний принцип запровадив у латинську поезію св. Августин, він замінив довгі склади наголошеними, а короткі — нeнаголошeними. Ця система існувала в латинській поезії поруч із квантитивною, але ніколи не переходила в національні літератури.
Силабо-тоніка спочатку з'явилась в Німеччині та Англії на початку XVІI ст. Силабо-тонічні вірші в Україні почали писати в XVII—XVIII століттях. У 1767—1768 pp. у Київській академії була написана книга "Коротка наука складання руських віршів". Спроби переходу на силабо-тоніку спостерігаються у творчості Г. Кониського та І. Некрашевича. Вірші всіх силабо-тонічних розмірів є у книжці Г. Сковороди "Сад божественных пісней" ( 1779 p.). Сковорода запровадив перехресне римування, якого не було в силабічних віршах, а також різні види строф, зокрема терцет, катрен, секстину, октаву. Ритміку і строфіку силабо-тоніки застосовував І. Котляревський у поемі "Енеїда". Розвинув українську силабо-тоніку Т. Шевченко. Сьогодні вона провідна в українській поезії, немає поета, який би використав усі її багатства.
Як уже відзначалося, у силабо-тонічній системі поєднується принцип рівноскладовості (силабізму) з принципом сумірності наголошених складів. Одиницею виміру ритму силабо-тонічного вірша є стопа. Стопа — це сполучення в певній позиції наголошених і ненаголошених складів. У силабо-тонічних віршах застосовуються стопи, які були в античному віршуванні. Довгі склади замінені наголошеними, а короткі — ненаголошеними.
Розмір вірша визначається кількістю стоп у рядках.
Найпростіший спосіб визначення розміру вірша — скандування. Це умовне роздільне вимовляння складів. При такому читанні вірша виділяються всі можливі наголоси у рядку (наголоси ритмічні, а не граматичні). Ритмічний наголос, який не збігається з граматичним, називають іктом (лат. ictus — удар, наголос).
Е-ней — був — па-ру-бок — мо-тор-ний.
(І. Котляревський)
У слові парубок є ритмізований наголос на третьому складі:
V — /V — / V — /V — / V.
Недоліком скандування є його умовність. Вона малопомітна при визначенні трискладових розмірів, але при визначенні двоскладових приводить до штучного виникнення двох і більше наголосів у багатоскладових словах: па-ру-бок.
Скандування віршів нагадує барабанний ритм, вірші звучать монотонно. Це умовне читання віршів. У силабо-тонічних віршах з метою урізноманітнення звучання в багатоскладових словах часто замінюємо ямби і хореї пірихієм.
V — /V — / V V /V — / V
Надаючи різноманітності звучання рядкові, пірихій зберігає загальний ритм вірша. Заміна ямба або хорея пірихієм або спондеєм називається іпостасою. Іпостасування хорея і ямба спондеєм трапляється рідше.
Ніч, місяць, верби шелестіння
— — /V — / V V / V — /V
(М. Рильський)
У силабо-тонічних віршах найчастіше зустрічаються двостопові, три-стопові, чотиристопові, п'ятистопові розміри.
Джерело: http://pidruchniki.com/18800413/literatura/vidi_rimuvannya
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740536
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2017
У силабічній системі віршування ритмічною одиницею є склад. Ця система прийшла на зміну античному (метричному) віршуванню. М. Ґаспаров вважає, що силабіка виникла до метричної системи. В основу системи покладена рівна кількість складів у рядках (грец. syllabe — склад). Найчастіше було 13, рідше — 11 складів. Силабічна система основана на чергуванні рівноскладових рядків. У силабічному вірші була цезура, рима, два постійні наголоси — перед цезурою і в кінці рядка на передостанньому складі. Два постійні наголоси, цезура і рима утворювали стійкий ритм. Римування в силабічних віршах здебільшого паралельне, переважає жіноча рима, строфи зазвичай дворядкові. У багатьох творах тексти не діляться на строфи. Силабічне віршування притаманне поезії, яка базується на мові з постійним наголосом. Постійний наголос характерний для французької, польської, чеської, турецької, сербської, вірменської та ін. мов. У французькій мові наголос на останньому, у польській — на передостанньому складах, у чеській та угорській — на першому.
Силабічна система набула популярності у Франції, Італії, Англії ніс в XI—XII ст. Вона використана у "Пісні про Роланда", творах провансальських трубадурів, ірландських сагах, в іспанській та португальській поезії. У XVI ст. з'явилась у Польщі. Наприкінці XVI ст. силабічні вірші писав український пост Г. Смотрицький ("Хроніка Андрія Римші", 1581 р.). Приклад силабічного вірша Г. Смотрнцького:
Лихоимца нищий // всегда проклинают,
И смерти его свои // ближний желают,
Аще впадет в некое // прегрешение
Сей злословен приемлет // от всех хуление.
У цьому вірші в кожному рядку 13 складів, цезура після 7 складу, суміжне римування. 13-складові вірші були поширеними у французькій, польській, згодом і в українській поезії XVII—XVIII ст. Силабічне віршування знає і 12, 11, 10, 8, 7, 6, 5, 4, 3 складові вірші. Г. Сковорода писав 14-складові вірші з наголосом не на передостанньому, а на останньому складі:
Оставь, о дух мой вскоре! //все земляные места!
Взойди, дух мой на горы, // где правда живёт свята.
Силабічне віршування було неприродним для української і російської мов, наголоси яких рухомі. В Україні ця система віршування затрималася, бо процес ритмізації українського вірша був сильнішим, ніж у Росії. По-друге, український силабічний вірш зв'язаний з народними піснями, зокрема коломийками, рядки яких найчастіше були рівноскладовими. До речі "Пісня про Стефана-вогводу" з чеської граматики Яна Благослава є силабічною. Силабічні вірші зустрічалися в українській поезії В XIX ст.
Ось 13-складовий силабічний вірш М. Шашкевича:
Сонце ясне померкло, світ пітьма насіла.
Вшир і вздовж довкола сум ся розлягає,
Чагарами густими тьма вовків завила.
Над тином опустілим галок гамор грас.
Силабічні вірші писали Т. Шевченко. П. Куліш, Ю. Федькович, І. Франко, Леся Українка, Б. Лепкий, П. Филипович. У силабічних віршах Т. Шевченка спостерігаємо чергування 12 і 11-складових рядків.
Не винесли в море, не розмили в полі? 12
Не питали б люди — що в мене болить? 11
Не питані б, за що проклинаю долю, 12
Чого нужу світом? "Нічого робить... " 1
Під впливом народної поезії відбувається процес тонізації силабічного вірша, який згодом поступився новому силабо-тонічному. Спроби відновити силабічний вірш у повоєнний період належать І. Качуровському і Вірі Вовк.
Джерело: http://pidruchniki.com/18800413/literatura/vidi_rimuvannya
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740339
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2017
Двоскладові стопи
Хорей (трохей) — двоскладова стопа з наголосом на першому складі — V.
Вловиш нас сьогодні десять, — V / — V / — V / — V
Завтра двадцять знов настане — V / — V / — V / — V
(Леся Українка)
Тут наголоси падають на непарні склади 1, 3, 5,7. Розмір вірша — чо-тир и столовий хорей.
В українській поезії найчастіше використовуються двостопові, тристо-пові, чотиристопові, п'ятистопові хореї. Вірші з більшою кількістю хореїв зустрічаються рідко. Приклад шестистопового хорея:
Розмір вірша — шестистоповий хорей. У всіх рядках вірша є пірихії. У другому і четвертому рядках — неповна стопа. Якщо вона складається з наголошеного складу, то враховується в розмір. Таке закінчення називається каталептичним або усіченим. Якщо закінчення рядка збігається з закінченням стопи, то воно називається акалептйчним (неусіченим). Перший і третій рядок — шестистоповий хорей з акалептйчним закінченням. Ямб — двоскладова стопа з наголосом на другому складі V —.
Наголоси падають на другі склади. Вірш написаний чотиристоповим ямбом. У третьому і четвертому рядках третя стопа — пірихій. У першому і третьому рядках є по одному ненаголошеному складу. Він називається наростанням (наростком, нарощенням). Така неповна стопа в розмір не враховується.
В українському віршуванні зустрічаються двостопові, тристопові, чотиристопові, п'ятистопові, шестистопові ямби. Рідше — семистопові і восьмистопові.
Трапляються випадки, коли в рядку з'являються зайві (понадсхемні) наголоси. Двоскладова стопа з двома наголосами називається спондеем.
У першому і третьому рядках перші стопи мають по два наголошені склади. Ця стопа називається спондеем.
Анакруза (грец. anakrusis — відштовхування, хід назад). Це ненаголошені один чи два склади на початку віршового рядка перед першим ритмічним наголосом. У силабо-тонічних віршах односкладову анакрузу дають перший ямб чи амфібрахій, двоскладову — анапест. Хорей і дактиль не дають анакрузи, бо починаються з наголошеного складу. Приклад анакрузи:
Анакруза — в перших двох рядках 5-стопового хорею.
Постійна анакруза, витворюючи "живий" склад на початку віршів, здатна перетворити одну стопу на іншу. Приклад: амфібрахій у другому рядку перейшов у анапест:
Джерело: http://pidruchniki.com/18800413/literatura/vidi_rimuvannya
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740337
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2017
У різних країнах були і є різні системи віршування. Пояснюється це переважно особливостями мови. Є мови з постійним, а інші — з рухомим наголосом. В одних мовах є довгі і короткі голосні звуки, а в інших — наголошені і ненаголошені склади.
Античне (метричне) віршування
Назва від грецького metron — міра. Мається на увазі міра часу, потрібна для вимови того чи іншого складу. Вона заснована на чергуванні довгих і коротких складів.
Ця система віршування характерна для античної літератури, грецької і римської, сформувалася вона у VIII ст. до н.е. З'явилася у Давній Греції у VIII ст. до н.е., у III ст. н.е. поширилася в римській літературі. У давньогрецькій і латинській мовах були довгі й короткі склади. Одиницею довготи вважався час, необхідний для вимови одного короткого складу. Цей час називали морою (v). Час, потрібний для вимови довгого складу (—), дорівнював двом морам (vv). Довгі склади вимовляли протяжно, а короткі — уривчасто. У Стародавній Греції вірші не читали, а співали під ліру. Довгі і короткі склади об'єднувались у стопи.
Стопою називали сполучення певної кількості довгих і коротких складів. Стопи, повтрюючись, надавали віршу ритмічного звучання. В античному віршуванні розрізняли 28 стіп. Двоскладові стопи:
хорей або трохей (грец. choretos від choros — хор) — стопа з одного довгого й одного короткого складів: — v;
ямб (грец. jambos) — стопа з одного короткого й одного довгого v —;
пірихій (грец. pyrrichios) — стопа з двох коротких складів vv;
спондей (грец. spondeios) — стопа з двох довгих складів--.
Трискладові стопи:
дактиль (грец. daktylos — палець) — стопа з одного довгого й двох коротких складів — vv;
амфібрахій (грец. amphibrachys — з двох боків короткий) — стопа, в якій довгий склад знаходиться між двома короткими v — v;
анапест (грец. anapaistos — відбитий назад) — стопа з двох коротких і одного довгого v v —;
бакхій (грец. bakcheios — вакхічний) — стопа з одного короткого і двох довгих v--;
антибакхій — стопа з двох довгих і одного короткого--v;
амфімакр (грец. amphimakros — між довгими складами) — стопа, в якій короткий знаходиться між двома довгими — v —;
тримакр — стопа з трьох довгих — — —;
трибрахій — стопа з трьох коротких v v v.
Чотирискладові стопи:
хоріямб (поєднання хорея і ямба) v v —;
ямбохорей v — — v. Має назву антиспаст.
Пеони складаються з одного довгого і трьох коротких:
пеон перший — v v v;
пеон другий v — vv;
пеон третій v v — v;
пеон четвертий v v v —.
Епітрити складаються з одного короткого і трьох довгих:
епітрит перший v---;
епітрит другий — v--;
епітрит третій — —v —;
епітрит четвертий — — — v;
іонник малий v v — —;
іонник великий — — vv;
дихорей — v — v;
диямб v — v —;
дипірихій v v v v;
диспондей— — — —.
Кількість стоп у рядку називається розміром вірша.
Велика кількість стоп робила ритм античних віршів різноманітним. У деяких строфах поєднувалися різні стопи. Такі вірші називали логаєдами.
Найпоширенішим розміром був гекзаметр (грец. hex — шість і metron — міра, шестимірник). Гекзаметр — рядок з п'яти дактилів та одного хорея з цезурою після першого складу третьої стопи.
У перекладі на українську мову гекзаметр мас такий вигляд:
Гнів оспівай, о богине, //нащадка Пече я Ахілла
Згубний, що дуже багато // ахейцям лиха накоїв.
Душ багато героїв //славетних в Аїд він спровадив,
їхні тіла па поживу//собакам і птицям покидав.
("Іліада ". Переклад В. Самійленка)
Часто гекзаметр поєднувався з пентаметром — п'ятистопним віршем. Рядок ділився цезурою на дві рівні частини, у кожній із частин були дактилі та один довгий склад. Пентаметр мав таку схему:
— V V / — V V — // — V V / — V V —
Двовірш з гекзаметра і пентаметра називали елегійним дистихом. Елегійний дистих використовується в елегійних віршах і в монологах трагедій. Елегійні дистихи писав М. Зеров:
Єсть на цім світі // обранці — щасливі, ясні, безтурботні,
Легко, вином золотим // піниться їхнє життя.
В античній поезії, крім елегійного дистиха, були такі строфи, як терцет, катрен, секстина, октава, сонет. Епічна поезія була астрофічною, астро-фічною була і драма, за винятком хорових частин.
В епоху античності віршами писали наукові трактати, урядові документи.
Метричне віршування збереглося в арабській, іранській та індійській літературах, мови яких мають довгі і короткі склади. З європейських літератур найдовше трималося у Словаччині.
Джерело: http://pidruchniki.com/18800413/literatura/vidi_rimuvannya
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739934
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2017
У перекладі з французької vers libre — вільний вірш. Це вірш, побудований на відносно однотипній синтаксичній організації рядків, на ритмі синтагм (змістових частин речення). Рядки цього вірша мають різну довжину, не діляться на стопи. У рядках — різна кількість наголосів, їх розташування — довільне.
Верлібр не визнає рим, внаслідок чого зникає поділ на строфи. Щодо римування, то тут можливі три випадки:
1) рима відсутня;
2) рима обов'язкова;
3) рима в'яже окремі вірші, інші — неримовані.
У європейській писемній літературі верлібр з'явився у середньовічній літературній поезії. Джерела верлібру — у фольклорі. Початок українського писемного верлібру — у "Слові о полку Ігоревім". Його ритм базується на синтаксичних повторах. Такі повтори — стала особливість верлібру. Плач Ярославни, звертання буй-тура Всеволода до Ігоря написані верлібром. Верлібри писали Леся Українка, І. Франко, до верлібру зверталися поети XX ст., зокрема В. Еллан, П. Тичина, М. Йогансен, В. Мисик, В. Поліщук, представники нью-йоркської групи — Б. Рубчак, Б. Бойчук, Е. Андієвська, В. Вовк, Ю. Тарнавський. Він залишається популярним і в сучасній поезії.
Є два типи верлібру:
1) французький, який зберігає деякі ознаки інших систем (перехідна форма);
2) німецький, який цілком пориває з іншими системами. Перехідна форма (французька):
А тим часом
Ті самі жорстокі і шорсткі
Самовіддані руки
Несли звідусюди
Каміння, залізо, цеглу,
Будували, робили,творили
Свій високий і просторий
Сонцем пронизаний Дім.
(М. Рильський)
У цитованому вірші є такі ознаки верлібру: немає рим, строф, але відчуваються трискладові стопи, у більшості рядків — амфібрахій, в окремих — анапест, у передостанньому — дактиль.
Німецький верлібр:
Сьогодні Кидаю
Іскру повстання Для всіх.
Поети, на вас дивиться всесвіт!
Забудьте про минуле...
(М. Семенко)
Джерело: http://pidruchniki.com/18800413/literatura/vidi_rimuvannya
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739933
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2017
Сонет (італ. sonetto, змен. від лат. sonus — звук) — чотирнадцятирядковий вірш, написаний п'яти- або шестистопним ямбом, який складається з двох катренів і двох терцетів чи терцин. Перший катрен називається строфою, а другий — антистрофою. У строфі жіноча рима чергується з чоловічою, а в антистрофі — навпаки. У катренах обов'язкове чергування чоловічих рим з жіночими, рими мають бути дзвінкими. У першій строфі визначається тема, у другій пояснюється, у третій вирішується проблема, а в останній робиться висновок.
Сонет виник у ХIIІ ст., першим поетом-сонетистом був Джакомо да Лентіні. Сонети писали Данте, Петрарка, Шекспір, Метлинський, Франко, Драй-Хмара, Зеров, Рильський, Юрій Клен, Павличко, Ліна Костенко та інші.
Сонет M. Рильського "Людськість", присвячений П. Тичині:
Червонобоким яблуком округлим Скотився день, доспілий і тяжкий, І ніч повільним помахом руки Широкі тіні пише вуглем.
Солодкою стрілою пізній цвіт, Скрадаючися, приморозок ранить. Дзвенить земля, як кований копит. Зима прийде — і серце не обманить.
Все буде так, як писано в книжках: Зірчастий сніг, легкий на вітах іній І голоси самотні у полях.
Та и по снігах, метелицях поплине, Як у дзвінких, незміряних морях, Невірний човен вірної людини.
Талановиті поети вносили свої зміни до канону. Так, "англійський" ("Шекспірів") сонет має три катрени з неоднаковими римами і заключний дистих: АБАБ ВГВГ ДДЦД ЕЕ.
Сучгюш літературознавці говорять про сонет як про ліричний жанр — сонети елегійні, любовні, еротичні, медитативні, пейзажні, релігійно-містичні тощо.
В українській поезії є неримований (білий) сонет. Авторами білих сонетів є І. Франко, Д. Павличко.
Сонети написані 4-стоповим ямбом, називають сонатино. Сонетино зустрічається в поезії І. Світличного, І. Калинця.
Гнучка форма сонета постійно оновлюється, поети розширюють його можливості, з'являються різні форми цієї строфи.
Хвостатий сонет — це сонет з кодою (італ. coda — хвіст), тобто з одним або кількома зайвими віршами.
Сонетеса — сатиричний, пародійний або бурлесковий хвостатий сонет.
Фігурний сонет — утворює візуальне зображення.
Безголовий сонет — це сонет без одного катрена. Такий сонет є в "Енеїді" І. Котляревського:
Були і тії там панянки,
Що наряджались напоказ,
Мандрьохи, хльорки і діпнянки,
Що продають себе на час.
Сі в сірш' і в смолі кипіли
За те, що жирно дуже їли,
І що не страшив їх і піст,
Що все прикушували губи
І скалили біленькі зуби,
І дуже волочили хвіст.
Половинний або піввірш (катрен + терцет).
Брахісонет — кожен вірш складається з одно-, двоскладового слова. Перевернутий — спочатку терцети, а після них — катрени. Кульгавий сонет — один рядок довший або коротший за інші. Сонет-луна — це сонет, у кожнім вірші якого останнє слово є луною до передостаннього.
Ув'язнений сонет — останнє слово рядка повторюється на початку наступного.
Подвійний сонет — чотири катрени і чотири терцини при двох римах.
Є сонети запитань і відповідей. Один автор пише сонет із запитань, а другий — з відповідей, сонети-акровірші (початкові літери кожного рядка утворюють певну назву), сонети-байки (повчально-гумористичні або сатиричні, твори з алегоричним змістом), сонети-діалоги (сонети у формі діалогу між ліричними героями), паліндромні сонети — абцедарії (рядки починаються з літер в алфавітному порядку).
Вінок сонетів — складається з п'ятнадцяти сонетів. Останній — магістрал (магістральний) утворюється з перших рядків 14 сонетів. Кожен наступний сонет починається останнім рядком попереднього. Магістрал може йти першим. А. Ткаченко цю форму сонета називає букетом сонетів.
Онєгінська строфа. Вона створена О. Пушкіним. Складається з 14 рядків чотиристопового ямба. Перші чотири рядки римуються перехресно, наступні чотири — паралельно, наступні чотири — кільцево і останні два — паралельно: АБАБ ВВГГ ДЕЕД ЄЄ. її використовували Лермонтов, Волошин, П. Куліш.
Джерело: http://pidruchniki.com/18800413/literatura/vidi_rimuvannya
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739396
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2017
Поряд з тематичною класифікацією ліричних творів повною мірою зберігає своє значення й жанровий поділ лірики, який здійснюється залежно від типу переживань поета. Одна з найдетальніших (для свого часу) спроб систематизації за даним принципом жанрів лірики належить В. Бєлінському, який подає їх у такій ієрархії: «Види ліричної поезії залежать від ставлення суб'єкта до загального змісту, який він бере для свого твору. Якщо суб'єкт заглиблюється в елемент об'єктивного споглядання і немовби втрачає в цьому спогляданні свою індивідуальність, то постають: гімн, дифірамб, псалми, пеани. Суб'єктивність на Цьому щаблі ще немовби не має свого власного голосу й Уся цілком віддається тому вищому, яке стало джерелом натхнення; тут ще мало осібного, і загальне, хоча й проймається натхненним відчуттям поета, проте виявляється більш-менш абстрактно. Це — початок, перший момент ліричної поезії, і тому, наприклад, гімни Калімаха та Гесіо-да, дифірамби Піндара мають характер епічний, вбирають у себе розповідь і взагалі постають у вигляді ліричних поем достатньо чималого обсягу. Суб'єктивність поета, вже усвідомлюючи себе, вільно бере і обіймає собою певний предмет, що цікавить її: тоді з'являється ода. Хоча тут поет повністю віддається своєму предметові, але не без рефлексії на свою суб'єктивність; він утримує своє право й не стільки розвиває сам предмет, скільки своє повне від цього предмета натхнення. Взагалі потрібно сказати, що ода, ця середина між гімном та дифірамбом і піснею, також мало властива нашому часові. Чистий без домішок елемент лірики постає в пісні, в найширшому розумінні цього слова, як вираз чисто суб'єктивних відчуттів. Усе незчисленне різноманіття тих таємних, невимовних без творчої сили поезії відчуттів... звільняється тут від ...виняткової належності мені, і злітає у світ, окрилене фантазією. Нарешті, суб'єкт, крім цих суто особистих відчуттів, висловлює в ліричних творах більш загальні, більш усвідомлені факти свого життя, різні споглядання, переконання, думки, увесь об'єктивний запас знань та ін. Сюди, крім власне пісні, належать сонети, станси, канцони, елегії, послання, сатири і, нарешті, усі ті різноманітні твори, яким навіть важко підібрати власні імена». До ліричних жанрів (крім названих критиком) відносять також: епіталаму, панегірик, мадригал, епітафію (які в сучасній літературі майже не вживаються, як і деякі з названих вище), думку, романс, ліричний портрет, медитацію.
Джерело: http://www.ukrlit.vn.ua/info/criticism/hem.html
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739394
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2017
Звучання вірша залежить не тільки від того, які рими за своєю природою, а й від того, як вони розташовані, які способи римування застосовує поет.
Римування — особливість розташування рим у вірші, інтервал між ними.
Розрізняють такі способи римування:
1. Суміжне або парне— коли римуються суміжні (сусідні) рядки парами. Таке римування умовно позначаємо:аа бб вв
Наприклад:
У місті, де ми не зустрілись, я знову а
Блукаю з тобою, і нашу розмову а
Корабликом діти пускають на воду б
Вона запливає, відчувши свободу, б
У погляд відкритий твого океану, в
Де, може, і досі шукаєш кохану. в
Де, може, мене пам'ятаєш і досі?.. г
Заплутався вечір тоді у волоссі... г
А ти розплітав мої коси невміло, д
І мріяла я, щоб вони посивіли д
На грудях твоїх, як сивіє світання, е
Як гасне на небі зірниця остання е
(Софія Майданська)
2. Перехресне римування— складніше, в ньому римуються кінцеві слова парних рядків з парними, а непарні — з непарними; воно найпоширеніше у сьогоденній силабо-тонічній версифікації. Схема: абаб.
Наприклад:
Я не скажу і в пам'яті — коханий. а
І все-таки згадай мене колись. б
Ішли дві долі різними шляхами. а
На роздоріжжі долі обнялись. б
(Ліна Костенко)
3. Кільцеве або охопне (оповите)римування — коли римуються перший рядок з четвертим, а другий — з третім. Два рядки з парними римами оповивають згори й знизу два рядки, які теж римуються між собою.
Схема: абба.
Згадати лиш, як дивно шелестить а
Грудневий сад, занурений в світання. б
Болить недоціловане кохання, б
Вже стільки часу, а воно болить... а
Клялась забути, а таки живе! в
У метастази проростає нові. г
Це світло невигойної любові г
Через роки і відстані пливе. в
(Ганна Костів-Гуска)
Іноді в катрені спостерігається і неспароване римування, тобто коли в ньому римуються другий та четвертий вірші, а перший і третій залишаються без рим. Схема: абвб.
Що тобі сниться ночами, а
Як вітер і хлюпає дощ? б
Визбируєш крихти пам'яті в
З-посеред львівських площ? б
Шукаєш ту диво-квітку, г
Що так і не розцвіла? д
Уже навіть важко згадати: е
Була я чи не була? д
(Ганна Костів-Гуска).
4. Тернарне римування— через два рядки.
Схема: аа б вв б.
Наприклад:
На все є час і є пора, а
Якщо то гра — то чесна гра, а
А якщо ні — обличчям до болота. б
Якщо минув любові час, в
Якщо минув любові час, в
Нехай мені залишиться свобода б
(Леся Романчук)
5. Потрійне римування— рима охоплює три рядки, що стоять поряд. Схема: ааа.
Наприклад:
О, ні! а
Являйся, зіронько, мені а
Хоч в сні! а
6. Монорима або наскрізне римування(франц. monorime від грецьк. monos — один) — вірш, у якому всі рядки (більше трьох) охоплює одна рима.
Схема: ааааа...
Наприклад:
Здається, часу і не гаю, а
а не встаю, не встигаю! а
Щодня себе перемагаю, а
від суєти застерігаю, а
і знов до стрічки добігаю, а
і знов себе перемагаю, а
і не встигати не встигаю, а
і ні хвилиночки ж не гаю! а
(Ліна Костенко)
Окремі рядки у віршах можуть не римуватися з жодним іншим рядком. Вони звуться холостими.
Є ще внутрішнєримування, коли кінець рядка римується з якимось словом з середини віршового рядка:
Вже скосили грéчку, осінь недалéчко,
місячна вуздéчка впала на поріг.
І трава шеп Ù че про небесні Ù чі,
що крізь далі н Ù чі сяйво шлють до ніг...
А туман, де лýки, ломить білі рýки,
глушить ночі звýки маревом густим.
Тíні, тíні, тíні... Не дзвенять у сúні
співи солов'íн і за вікном моїм.
Пісню калинíву я складаю зн Ù ву,
і з людьми розм Ù ву серцем я веду...
Тишина, ні рýху... Небо землю слýха,
падають десь глýхо яблука в саду.
(Володимир Сосюра).
Моноримічно будуються часто вірші для дітей:
Ой нумо, нумо а
В зеленого шума, а
А в нашого шума а
Зеленая шуба. а
(Дитяча пісенька).
Найчастіше монорими вживаються у сатиричних та гумористичних віршах.
В. Т. Боднар, кандидат філологічних наук
Джерело: http://www.ukrlit.vn.ua/5klas/6/prose.html
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736119
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2017
Рима (гр. rhythmos — мірність, сумірність, узгодженість) — суголосся закінчень у суміжних та близько розташованих словах, які можуть бути на місці клаузул або перебувати в середині віршового рядка. Інакше кажучи, — це співзвучність закінчень слів у віршових рядках, яка охоплює останній наголошений голосний і наступні за ним звуки.
Закінчення віршового рядка, починаючи з останнього наголошеного складу, називаєтья клаузулою(лат. clausula — кінцівка, замикання). Таким чином, співзвучні клаузули утворюють риму. При цьому слід мати на увазі, що рима— явище звукове, а не графічне: в ній збігаються звуки, а не букви.
Функції рими:
1) підсилює зміст, ідейне й емоційне звучання вірша, бо слова, включені в риму, самим своїм місцем у рядку привертають до себе особливу увагу читача;
2) створює багатий звуковий повтор, який посилює музикальність віршованої мови;
3) є важливим елементом ритму у віршах, оскільки чітко підкреслює завершеність кожного віршового рядка, що є одиницею ритму;
4) має велике композиційне значення, бо за допомогою рим віршові рядки об'єднуються у строфи.
В. Маяковський писав: «Рима вертає вас до попереднього рядка, примушує згадати його, змушує всі рядки, що оформляють одну думку, триматися купи.
...Я завжди ставлю найхарактерніше слово на кінець рядка і добуваю для нього риму за всяку ціну...» (В. Маяковський, «Як робити вірші?»).
Рими класифікуються :
1. За місцем ритмічного акцену (наголосу) в суголосних словах на:
— окситонні (чоловічі);
— парокситонні (жіночі);
— дидактичні;
— гіпердактилічні.
Походження термінів «чоловіча» і «жіноча» рима пов'язане з французькими прикметникам, що в чоловічому роді мають наголос на останньому складі (vif — живий), а в жіночому наголос падає на передостанній склад (vive — жива), бо «е» на кінці глухе.
Окситонною (чоловічою) називається така рима, в якій наголос на останньому складі (чужинí — менí); ця рима має сильне звучання. З особливою силою і експресією звучать чоловічі рими у Бажана:
Козак на північ прудко мчить,
Козак не хоче відпочить.
Копито сніг примерзлий б'є,
Луною дзенькіт оддає.
Безлюддя й пустка навкруги.
Кошлаті гачарі. Сніги.
(М. Бажан. «Гонець»).
Цей чотиристопний ямб з чоловічими римами звучить і уривчасто падає, як удар меча, що вражає свою жертву. Пружність, енерґія і звучне одноманітне падіння його надзвичайно гармонує з зосередженим почуттям, незламною силою могутньої натури й трагічним становищем героя твору.
Парокситонною (жіночою) називається така рима, в якій наголос на передостанньом складі (бýду — забýде). Жіноча рима надає закінченню рядків м'якого звучання. Вірші з жіночими римами, не маючи наголосів на кінцях рядків, можуть завдяки цьому набувати певної співучості.
Наприклад:
Тихий сон на горах х Ù дить,
За рученьку щастя в Ù дить.
І шумлять ліси вже тúхше,
Сон мені квітки колúше.
Спіть, мої дзвіночки сúні,
Дикі рожі в полонúні!
(О. Маковей. «Сон»).
Дактилічною називається така рима, в якій наголос падає на третій від кінця склад (вíченьки — нíченьки). Дактилічна рима надає віршеві ще повільнішого характеру, ще в більшій мірі відчувається співучість вірша. Наприклад:
Гори багрянцем кривавим спалáхнули,
З промінням сонця західним прощáючись,
Так моє серце жалем загорíлося,
З милим, коханим моїм розлучáючись.
(Леся Українка. «Східна мелодія»).
Гіпердактилічноюназивається така рима, в якій наголос падає на четвертий або п'ятий від кінця склад (кíшечкою — усмíшечкою). До цієї рими вдаються тільки тоді, коли треба надати віршеві особливої повільності. Наприклад:
Як була я молодою препод Ù бницею
Повісила фартушину над вік Ù нницею.
(Т. Шевченко. «Гайдамаки).
Цікавий приклад гіпердактилічної рими з вірша Дм. Білоуса «Лука лукавий»:
Він мурличе, бува,
Ходить кíшечкою.
Кусь — і зубки схова
За усмíшечкою.
Рима в непарних рядках чоловіча (бувá — сховá), а в парних — гіпердактилічна (кíшечкою — усмíшечкою).
Закінчення рядка не залежить від того, яким розміром написаний вірш; дактилічні рими є не тільки у віршах, написаних дактилями; так само чоловічі — не тільки в ямбічних і анапестних рядках, жіночі — не тільки в хореїчних та амфібрахічних. Закінчення віршового рядка часто не збігається з видом стопи, якою складено рядок.
Не часто трапляються вірші, в яких усі клаузули були б одного виду. Згадаймо початок відомого вірша Шевченка:
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
Тут чергуються жіночі рими (будý — забýде) з чоловічими (нí, чужинí, менí) і дактилічною (однаковíсінько), і вірш не звучить монотонно.
2. За різними ознаками рими поділяються ще на ряд видів:
а) за повнотою суголось :
точною називається така рима, коли збігаються усі звуки після останнього наголошеного звука в римованих словах: несíть — ідíть, зéрня — тéрня, прир Ù дний — нар Ù дний. Точна рима, що її творять п'ять, шість і більше фонем (сýджений — огýджений, стрáчених — небáчених), називається ще глибокою;
неточною (приблизною) називається така рима, в якій римовані звуки фонетично не збігаються, а тільки подібні приголосні, а навіть інші голосні, від наголошеного голосного звука:
хвúлі — долúні, прилітáють — складáю,
ожерéдами — всерéдину .
Коли ж співзвучними є тільки склади, на які падає наголос, або тільки голосні в цих складах, то така неточна рима називається асонансом:
красúва — невгасúма, сідáє — куняє,
наскрíзь — побúйсь .
І навпаки, коли співзвучними є тільки приголосні звуки при розбіжності наголошених складів, то така рима називається консонансом:
рýнами — ворýнами, кадр — кедр,
москíт — мускáт, р Ù ків — рукáв .
б) Залежно від числа складів, що повністю збігаються, розрізняють рими :
багаті — збігаються звуки не тільки клаузули, а такожі ті, що перед нею (садівнЬцтво — будівнúцтво, кор Ù на — вор Ù на, кільцé — сільцé, красá — росá, весл Ù — понесл Ù ). Збільшення кількості повторюваних звуків посилює співзвуччя;
бідною називається чоловіча рима з відкритим складом, у якій збігаються лише кінцеві голосні:
сівбá — боротьбá, крупá — совá, менé — тебé — себé,
люблю — молю — мою ;
в) залежно від кількості слів, що римуються, розрізняють рими :
прості — це такі рими, які складаються з двох слів:
гр Ù ші — хор Ù ші, рýки — крýки ;
складні — це такі рими, які виникають із взаємодії двох-трьох слів:
сонце — сон це; колисці — колись ці;
колихати — коло хати; на камені — важка мені ;
омонімічні — це такі рими, в яких римуються омоніми:
«діти, діти, де ж вас діти?» — народний каламбур;
г) залежно від місця у рядку рими бувають :
прикінцеві — римуються останні слова рядка:
«Густа, медова теплотá — високі налива житá»
(М. Рильський);
внутрішні — римуються будь-які слова в рядку:
«Все йде, все минає, і краю немає...»
(Т. Шевченко);
д) залежно від того, які частини мови римуються, розрізняються римиграматичні (одногрупні) — римуються слова, що належать до однієї частини мови, які діляться на підвиди:
— іменникові(хáти — палáти, грач — помагáч);
— прикметникові(ч Ù рний — мот Ù рний, багáтий — пихáтий);
— дієслівні(пúше — колúше, почувáти — ночувáти).
Граматичні (одногрупні) рими вважаються іноді одноманітними і малоефектними. Більшу силу, загостреність, багатше звучання мають неграматичнірими, що утворюються співзвучністю слів, які належали до різних частин мови (годувáти — гордувáтий, крщчі — ревýчий, пýть — ідýть).
Наприклад:
Ніч холодною рукою, там, за даллю голуб Ù ю ,
розгорнула наді мною зір невидані світú,
і дорогою ясною кличе, манить за соб Ù ю ,
щоб нервовою ходою міг за нею я пітú...
(В. Сосюра. «Ніч»).
Тут різногрупна (неграматична) рима. Заримовано: голуб Ù ю (прикметник) із соб Ù ю (займенник), а світú(іменник у множині) з пітú(дієслово). Головна перевага цієї рими в тому, що вона досить свіжа й змістовна.
Часто вживані рими, що втрачають естетичне значення через свою шаблонність (кров — любов) називаються банальними. Протилежні їм рими є вишуканими. Поети завжди прагнуть до нових рим, але ці пошуки не повинні перетворюватися в самоціль: вони тільки тоді виправдані, коли сприяють увиразненню зображуваного в творі, посилюють мелодійність віршованої мови.
В. Т. Боднар, кандидат філологічних наук
Джерело: http://www.ukrlit.vn.ua/5klas/6/prose.html
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736118
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2017
Звуки можуть мати символічне значення. Найхарактерніші символічні значення деяких звуків:
О — радість, відвага, сила духу.
А — голосіння, голосний крик, радість, страх, білий колір.
І — спокій, ніжність, кохання, краса, синь, захоплення, подив, переляк.
У — страх, сум, біль, жаль, передчуття смерті: Кружить, кружить над Рунами крук (І. Качуровський).
Г — грім, битва, гамір: "Гармидер, гамір, гаму гаї" (Т. Шевченко).
Л — любов, ніжність, м'якість, лагідний смуток:
Неначе ляля в льолі білій
Святеє сонечко зійшло.
(Г. Шевченко)
Р — суворість героїзм, рішучість, трагізм, рух.
За кражу, за войну, за кров,
Щоб братню кров промити, просять
І потім в дар тобі приносять З
пожару вкрадений покров.
(Т. Шевченко)
Шиплячі — свистячі, африкати (ж, ч, ш, дж, з, ц, с, дз) — брязкіт зброї, плин ріки, шум, смерть, шелест листя.
Джерело: http://pidruchniki.com/12090613/literatura/poetichna_fonika#46
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736007
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2017
А. Ткаченко включає в фоніку інтонацію (лат. Шопо — голосно вимовляти). Інтонація — це фонетичний засіб мови. Елементи інтонації:
1) мелодика мови, вона виявляється у підвищеннях і пониженнях голосу (тону);
2) ритм (чергування наголошених і ненаголошених складів);
3) фразовий і логічний наголос, який служить засобом виділення окремих слів або груп слів у фразі;
4) темп мови (тривалість мовних відрізків і зупинок між ними).
Інтонація може бути мажорною, урочистою, сумною, гнівною, іронічною, наспівною, розповідною, запитальною, ствердною, запрошувальною, драматичною, меланхолійною.
Мовна мелодика не має строгого регламентованого темпу і тональності. Перерви у мелодиці називають павзами (грец.рашіз — припинення) — це перерва у мовленні, яка виконує роль словоподілу, вона відмежовує одну фразу від іншої. Павзи позначаються розділовими знаками: крапкою, комою, крапкою з комою. Не завжди розділові знаки позначають павзу. Порівняльні звороти "засіяла, як блискавка ", "висока, як тополя " можна читати з павзою і без павзи.
Через інтонацію, темп, ритм твору виражається емоційний темпоритм — це поєднання темпу, ритму і емоційності. У "Цікавому літературознавстві" К. Фролової є розділ "Трактат про емоційний темпоритм і музичність у літературі", де знаходимо аналіз емоційного темцоритму творів П. Тичини і М. Рильського. У "Сонячних кларнетах" П. Тичини емоційний темпоритм імпульсивний, чергуються строфи з довгими рядками і рефрени:
Арфами, арфами —
Золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Емоційний темпоритм сповнений радісним передчуттям. Вірш "Плуг" сповнений динамікою і драматизмом. Короткі рядки змінюються довгими імпульсивними:
Вітер.
Не вітер — буря!
Трощить, ламає, з землі вириває... (з блиском! ударами!).,
Емоційний темпоритм наявний і в прозі. Він передає внутрішній емоційний стан персонажа, автора або оповідача. Для прикладу наведемо уривки з різних творів, які представляють різні емоційні темпоритми. У творі М. Коцюбинського "Хмари" він сповнений руху, динаміки. Хмара, як і душа поета, несе в собі вогонь. Вона розтинає тишу, закликає прокинутися від сну: "Я знаю її. Вона... Неспокійна, вся насичена вогнем, вся пашача великим і праведним гнівом. Мчиться шалено по небу і підганяє ліниву землю золотою різкою... Вперед... вперед... І гука так, щоб всі почули, щоб ніхто не спав, щоб всі прокинулись... "
Приклад розважливого, спокійного, уповільненого темпоритму в "Зачарованій Десні" О. Довженка: "Не знаю, справді так воно було, чи то мені приснилось, чи, може, сни переплелись із спогадами і спогадами про спогади — вже не пригадую. Пам'ятаю тільки, що дід був дуже старий і що скидався він на образ одного з богів, які охороняли й прикрашали нашу стару хату".
Джерело: http://pidruchniki.com/12090613/literatura/poetichna_fonika#46
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735977
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2017
Грецьке strophe — поворот, зміна. У Давній Греції строфою вважали пісню хору на сцені. У XVII—XVIII ст. строфу називали латинським терміном "reversio".
Строфа — це група віршових рядків, об'єднаних думкою, інтонацією, порядком римування. І. Качуровський називає п'ять ознак строфи: клавзула, рима, розмір, синтаксична завершеність мовного періоду, літературний канон. П'ята ознака зумовлена традицією віршування. Обсяг строф — від одного до 16 рядків. У зарубіжній літературі трапляються й більші строфи. Є строфи прості і канонізовані.
Прості строфи
Моновірш (моностих) — це строфа — рядок. Прекрасними зразками моновірша є прислів'я, приказки, загадки, примовки: "Половина світу скаче, половина плаче", "Хто везе, того й поганяють ", "До булави треба голови", "На похиле дерево й кози скачуть", "За моє жито ще мене й бито ".
Є й літературні моновірш і. У Ліни Костенко: "Історія сміється cap-донічно", "Україна — неядерна, Україна — роз'ятрена", "Вмені щодня вбивають Україну". У Б.-І. Антонича: "Тиша — це мова, якою говорить до людини Бог."
І. Качуровський відносить до моновіршів крилаті вислови літературного походження, взяті з контексту творів: "Дух, що тічарве до бою"' (І. Франко). На думку А. Ткаченка, вони виконують роль моновірша, коли використовуються в ролі епіграфів, закликів, написів на афішах, рекламах.
Дистих (грец. distichon — двовірш) — строфа з двох рядків — А А:
Для того й свободу брали ми із бою, —
щоб нам між народів буть самим собою!
Будьте ж самобутні.
Будьте незалежні!
Волею залізні, духом м'ятежні!
(П. Тичина)
У фольклорі двовіршові строфи часто мають гумористичне забарвлення:
На припічку свині риють,
А собаки горшки миють.
Кури хату замітають,
Хлопці в вікна заглядають.
Терцет (лат. tertius — третій) — трирядкова строфа. З'явилася в давньогрецькій поезії, відома в романському фольклорі. Терцет має чотири різновиди:
1. Усі три рядки римуються — AAA, БББ:
Був собі раз цар могутній,
Мав гурток дружини путний
Іще й настрій щомінутний.
Коли доля їм идастила,
Втіху в хату напустила, —
Край усміхом навістила.
(І. Франко)
2. Два рядки римуються, третій без рими (холостий) — ААБ:
А там, на обрії, не вершник таємничий,
Ні! Будить заспаних і недолугих кличе
Брудний, замурзаний, веселий тракторист.
(М. Рильський)
3. Два римуються, третій має риму в суміжній строфі — ААБ, БВВ:
Хто лише муку зна, муку кохання,
Лиш той пізнав до дна моє страждання!
Сам я без втіхи Й єна смутний блукаю...
Хто мене любить, зна, в дальньому краю:
Душа моя смутна в огні страждання...
Хто лиш кохав, той зна жагу кохання!
(Й.В. Ґете. Переклад М. Зерова)
4. Неримований терцет. Серед неримованих розрізняють силабічні, силабо-тонічні, верліброві:
Я чую в скронях пульс тих рідних жил,
В них бачу блискавку мого сумління,
Що осяває темряву душі.
(Д. Павличко)
Катрен (франц. quatrain) — строфа з чотирьох рядків з суміжним, перехресним або кільцевим римуванням. Є катрен з моноримою, три рядки римуються, один — неримований; два римуються, два неримовані; неримований. Катрен з'явився у VII столітті до н. е. в ліриці Сапфо і Алкея.
1. Катрен з суміжним римуванням:
В теплім місяці у травні А
Шепче вітер думи давні А
В синім місяці у квітні Б
Думи явора столітні. Б (А. Малишко)
2. Катрен з перехресним римуванням:
Дорога в'ється між полями... А
Ти не прийдеш, не прилетиш, Б
І тільки з дальніми піснями А
В моєму серці продзвениш. Б
(М. Рильський)
3. Катрен з кільцевим римуванням (охопним):
Він дні свої, як сосни злотокорі, А
Для нив будущини спалив дотла. Б
Його душа у слово перейшла, Б
Повставши в працьовитій непокорі. А
(Д. Павличко)
4. Катрен, у якому римуються другий і четвертий рядки, перший і третій — неримовані:
Як на вулиці зустрінеш, А
То мене обходиш ти. Б
Добре робиш! Спільним шляхом В Не судилось нам іти. Б
(І. Франко)
5. Катрен неримований:
Коли мій батько відійшов назавжди, А
В його столі знайшли ми "Кобзаря", Б
А в книзі декілька старих квитанцій В
І мій пожовклий, ще студентський лист Г
(Д. Павличко)
П'ятирядник (пентйна від грец. penta — п'ять) - п'ятирядкова строфа. Можливі різні варіанти розташування рим у пектинах: АБАБА, АБААБ, АББАБ, ААББА, АБББА, АББАА, АААББ, ААБББ.
Подаємо два приклади пентин:
Нехай з-поміж усіх ти мов зірниця сяєш, А
Хай цінний скарб краса твоя Б
І чарами її ти всіх собі скоряєш... А
Та коли ти Вкраїни не кохаєш,— А
Ти не моя! Б
(М. Вороний)
Пентйна без рими:
Як ти могла сказати се так рівно,
Спокійно, твердо? Як не задрожав
Твій голос в горлі, серце в твоїй груді
Биттям тривожним не зглушило ті
Слова страшні: "Не надійся нічого!"
(І. Франко)
Шестирядний (секстет від лат. sextos — шостий). Найбільш поширені такі варіанти римування: ААБВВБ, АБАБВВ, АБАБАБ, АБАББА, АБВАБВ, ААББВВ.
Один із варіантів секстета:
Інша слава сонцю, інша місяцю, А
Інша звіздам, що на небі сяють. Б
Різна вартість тварей: пса, осла, гадюки, В
Що сю всеплодючу землю заселяють. Б
Між людьми так само здібні й неподібні Г
Праведники й грішні різну вартість мають. Б
(І. Франко)
Семирядник (септима, септина від лат. septima — сьома) зустрічається рідко. Його знаходимо у Лесі Українки І. Франка, М. Рильського. Септима П. Тичини:
Цвіт у моєму серці, А
Ясний цвіт — первоцвіт, Б
Ти той цвіт, мій друже, В
Срібляний первоцвіт. Б
Ах, ізнов, кохана, Г
Де звучала рана, — Г
Квітне цвіт — первоцвіті Б
Восьмирядник (октоверс, октет від лат. okto — вісім, versus — рядок вірша). В октоверсі є багато варіантів римування. Найбільш поширені у поетичній практиці такі форми: АББА, ВГТВ, АБАБ, ВВГТ.
Октоверс І. Франка:
Без впину А
За річкою геть у долину, А
І геть аж до синіх тих гір Б
Мій зір Б
Летить і в тиші потопає, В
У пахощах дух спочиває, — В
У душу тепла доливає. В
Простір. Б
Дев'ятирядник (нонаверс від лат. попа — дев'ята), рідкісна строфа. Один із варіантів:
Коли земля в горючій мряці кисла, А
І укладалися всі сили в повну зв'язь. Б
і тьма предвічна всю ту масу тисла, А
І клекотів огонь, і в парі грузь пеклась, Б
І колихалося кипуче море глини, В
І піврідкі ще маси гір Г
Немов гігантські хвилі, то в безмір Г
Здіймалися, то бовтались в долині — В
Ще не було його. Д
(І. Франко)
Зустрічається і така форма: ААБВВБГГБ.
Десятирядник (дециверса від лат. decima — десята). Римування вільне:
Є вірші — квіти, А
Вірші — дуби. Б
Є іграшки вірші. Б
Є рани. В
Є повелителі і раби. Б
І вірші є — каторжани. В
Крізь мури в'язниць, Г
по тернах лихоліть Д
ідуть, ідуть Д
по етапу століть. Д
(Ліна Костенко)
У поетичній практиці зустрічаються 11-, 12-, 13-, 14-, 15-, 16-рядники у формі самостійних творів чи моностроф, строфічних складників більших творів.
Джерело: http://pidruchniki.com/18800413/literatura/vidi_rimuvannya
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735847
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 31.05.2017
У художніх творах поряд з лексикою, семантикою, синтаксисом важливе значення має поетична фоніка. Письменник дбає про милозвучність (евфонію) мови. Грецьке евфонія (euphônia від eu — добре, phone — звук) — добре говорити. Але фоніка включає евфонію і какофонію. Українська мова мелодійна, милозвучна. Повторення окремих звуків у тому чи іншому контексті надає творові виразності. До засобів поетичного звукопису належать алітерація, асонанс, звуконаслідування (ономатопся), какофонія.
Алітерація (лат. аd — до, littera — буква) — повторення однакових приголосних звуків чи звукосполучень з метою створення звукового образу зображуваного або посилення інтонаційної виразності мови.
Жужне жах на ножах,
на тривожних рубежах.
(і. Драч)
Асонанс (франц. assonanse від лат. assono — звучу до ладу) — повторення голосних звуків.
Впали роси на покоси,
Засвітилися навколо.
Там дівча ходило босе,
Білу ніжку прокололо.
(Д. Павличко)
Повторення голосного о створює враження широкого простору.
Ономатопея (грец. onomatopoieia — звуконаслідування) — імітація звукових явищ. У баладі "Утоплена" Т. Шевченко вдало передає за допомогою звуконаслідування, повторення с, ш шелест осоки:
"Хто се, хто се по сім боці
чеше русу косу?
Хто се, хто се по тім боці
Рве на собі коси?
Хто се, хто се?" — тихесенько
Спитає — повіє...
Звуконаслідування використовується у народних піснях:
Пливе човен води повен,
Та все хлюп, хлюп, хлюп.
Іде козак до дівчини
Та все туп, туп, туп.
Є підстави розрізняти два види звуконаслідування, як це робить І. Качуровський:
1) вживання слів, які буквально відтворюють звуки навколишнього світу: крик птаха, свист вітру, гуркіт грому (ку-ку-рі-ку, гур-гур);
2) імітація звукових ефектів добором певних слів. Приклад: поема Т. Шевченка "Утоплена" (розмова вітру з осокою).
Какофонія (грец. какоріюніа — погане звучання) — немилозвучність, безладне хаотичне нагромадження звуків.
Типовими випадками какофонії є збіг голосних у, о чи приголосних: ніч й день. І. Качуровський до випадків какофонії відносить збіг однакових або подібних складів: розказано новини. Поети-футуристи свідомо використовували какофонію. Зустрічається вона у забавляйках і скоромовках:
Карл украв у Клари коралі,
А Клара у Карла вкрала кларнет.
Ліпограма (грец. lеірo — не вистачати) — вірш, у якому бракує певного звука для відтворення евфонічного ефекту. Так, Г. Державін у вірші "Соловей во сне" уникав приголосного р. П. Тичина використовує слова на ль, позбавлені змісту.
Гуляв над Тібром Рафаель
В вечірній час в іюні
— Се сум, се сон, лелію льо,
Льолюні я, льолюні.
Забилось серце. Слухать став:
О, як вона співає!
— Чи лю, чи ні, ламає руч,
А він затоном чале.
І. Качуровський вважає звуковим явищем абеткові (алфавітні) вірші. У цих віршах кожне слово має починатися черговою літерою абетки. Найкращий зразок абеткового вірша залишив Олександр Олесь.
Айстра квітне у саду, Аєр в лузі я знайду. Бізон у двір забрався, Баран його злякався. Ведмеді вулика знайшли, Вовки під деревом лягли. Грак сидить на димарі, Голуб в'ється угорі. Дельфін живе в морях, Дракон лише в казках. Жук до себе лізе в нірку, Жабка плигає на гірку. Зайчик вибіг із лісочку, Зебра стала на горбочку.
Джерело: http://pidruchniki.com/12090613/literatura/poetichna_fonika#46
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735801
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 31.05.2017
Головною ознакою віршованої мови вважається ритм. Ритмом називається повторюваність однакових або подібних явищ через певні, сумірні відрізки часу. Віршовий ритм— це повторення сумірних мовних одиниць, що ними є самі віршовані рядки, які промовляються поспіль один за один.
Отож, рядок — основна ритмічна одиниця в будь-якій системі віршування, але ритмічна організація рядка в кожній з відомих систем своя, особлива. Рядковий ритм може бути побудований:
а) на чергуванні довгих і коротких складів у вірші (метричне віршування у давніх греків і римлян);
б) на рахунку складів у вірші (силабічний вірш);
в) на рахунку наголосів у вірші (тонічний вірш);
г) за наголошеністю і ненаголошеністю складів (силабо-тонічне віршування).
Але в усіх випадках віршовий ритм виникає лише із співвідносності рядків як сумірних відрізків. Через це віршовий ритм виникає не в окремому рядку, а тільки в об'єднанні їх у вірші, як цілому.
Візьмімо Франків вірш:
Коли почуєш, як в тиші нічній
Залізним шляхом стугонять вагони,
А в них гуде, шумить, пищить, мов рій,
Дитячий плач, жіночі скорбні стони,
Важке зітхання і гіркий проклін,
Тужливий спів, дівочої дисканти, —
То не питай: «Цей поїзд — звідки він?
Кого везе? Куди? Кому вздогін?»
Це — еміґранти.
Цей вірш розпадається на дев'ять більш-менш однакових, сумірних за своїм звучанням рядків; отож, перед нами є певні одиниці; одиниці ці сумірні, вони повторюються і не перебиваються будь-якими відмінними від них іншими одиницями. Ось таке закономірне повторення сумірних одиниць і становить віршовий ритм.
А чому ми вважаємо ці одиниці сумірними? Тому, що в основі їхньої сумірності лежить певна однаковість у розташуванні наголошених і ненаголошених складів у межах рядка.
Позначимо наголошений склад значком «Υ», а ненаголошений « Ѐ » у взятому нами за приклад вірші:
Ѐ Υ Ѐ Υ Ѐ Υ Ѐ Υ Ѐ Υ
Ко ли по чу єш, як в ти ші ніч ній
Ѐ Υ Ѐ Υ Ѐ Ѐ Ѐ Υ Ѐ Υ Ѐ
За ліз ним шля хом сту го нять ва го ни,
Ѐ Υ Ѐ Υ Ѐ Υ Ѐ Υ Ѐ Υ
А в них гу де, шу мить, пи щить, мов рій,
Ѐ Υ Ѐ Υ Ѐ Υ Ѐ Υ Ѐ Υ Ѐ
Ди тя чий плач, жі но чі скор бні сто ни,
Ѐ Υ Ѐ Υ Ѐ Ѐ Ѐ Υ Ѐ Υ
Важ ке зіт ха ння і гір кий про клін,
Ѐ Υ Ѐ Υ Ѐ Υ Ѐ Ѐ Ѐ Υ Ѐ
Туж ли вий спів, ді во чо ї дис кан ти, —
Ѐ Ѐ Ѐ Υ Ѐ Υ Ѐ Υ Ѐ Υ
То не пи тай: «Цей по їзд — звід ки він?
Ѐ Υ Ѐ Υ Ѐ Υ Ѐ Υ Ѐ Υ
Ко го ве зе? Ку ди? Ко му вздо гін?
Ѐ Ѐ Ѐ Υ Ѐ
Це - е мі ґран ти.
Зі схеми бачимо, що в цих рядках наголос падає на тому самому місці: він припадає (за невеличиким винятком) на 2—4—6—8—10 склади, відповідно до цього: 1—3—5—7—9—11 склади — ненаголошені.
Таким чином, у даному випадку рядки сумірні один з одним тому, що в них наголоси розташовані більш-менш однаково, на тих самих складах у рядку.
Також бачимо зі схеми, що й закінчення рядків мають повторення однакових елементів: непарні рядки (за малим не всі) закінчуються на наголошені склади, а парні (за малим не всі) — на ненаголошені; правильне чергування цих закінчень посилює ритмічність вірша. Легко також помітити, що в кожному рядку 10 або 11 складів, притому рядки чергуються: 10, 11; 10, 11 і т. д., тільки 9 рядок — 5 складів.
Далі ми можемо помітити, що на кінцях рядків (знову через рядок) повторюються однакові звуки, наявність яких знову таки посилює елемент повторення однакових елементів вірша, тобто посилює ритмічність його.
Нарешті, треба врахувати ще одне — після кожного рядка ми робимо зупинку (паузу), і після паузи починаємо новий рядок. Таким чином, у кінці рядка повторюється ще один елемент — пауза. Слід пам'ятати, що у вірші у кінці рядка така пауза потрібна, що ми її робимо навіть тоді, коли кінець одного і початок другого рядка тісно між собою пов'язані. Якщо ми цього не додержуємося, то ритм вірша буде різко порушений. Адже, усуваючи паузу, ми порушуємо відчуття кінця рядка, тобто ритмічної одиниці, що без неї немає і ритму. Щоб відчувати певне сполучення слів як ритмічну одиницю, як віршовий рядок, треба, щоб у кінці цього рядка була зроблена велика пауза, яка зберігається навіть у тому випадку, коли це непотрібне за змістом.
Як бачимо, віршовий ритм — це вельми складне явище, що визначається і порядком складів у віршовій мові, і розташуванням пауз, і чергуванням закінчень.
Самостійного смислового значення ритм не має, але він посилює те смислове навантаження, яке має дане слово; надає мові більшої сили і краси та через свій чуттєвий характер допомагає усвідомити те, що не відразу усвідомлюється нашим розумом.
Чи може бути ритм у прозі? Певний ритм мають і деякі прозові твори. Але цей ритм ґрунтується на особливостях синтакси і не відразу помітний. Помітним він стає, коли, для прикладу, поділимо початок оповідання Марка Вовчка «Кармелюк» на синтаксичні одиниці:
Хто бував на Україні?
Хто зна Україну?
Хто бував і знає,
той нехай згадає,
а хто не бував і не знає,
той нехай собі уявить,
що там скрізь білі хати у вишневих садках,
і весною... весною там дуже гарно,
як усі садочки зацвітуть
і усі соловейки защебечуть.
Тепер уривок нагадує нам поезію в прозі, або вірш у прозі — невеликий прозовий твір, який своїм змістом, ліризмом, емоційністю і навіть елементами ритмічності наближається до поезії, але не розбитий на віршові рядки.
В. Т. Боднар, кандидат філологічних наук
Джерело: http://www.ukrlit.vn.ua/5klas/6/prose.html
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735663
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2017
Твори художньої літератури за особливостями організації поетичної мови поділяються на прозовіі віршові. Вони мають свої особливості й закономірності. Вживання їх не є явищем довільним, залежним лише від бажання автора, а зумовлюється рядом певних чинників. Наприклад, ліричні твори, як правило, пишуть віршами, а романи, повісті, оповідання — прозою. Вибір автором форми мови (прозової чи віршової) пов'язаний з естетичними завданнями, які він перед собою ставить.
На відмінність прози й віршів указує вже саме походження цих термінів. Слово прозапоходить від латинського прикметника prosus, що означає вільний, прямий, незв'язаний. Слово віршпоходить від латинського versus, що означає оберт, ряд, рядок. Звідси французьке le vers, польське wiersz, білоруське вєрш, українське вірш. Російське стихпоходить від грецького stichos, що теж означає ряд, порядок, лад. Справді, віршовій мові властивий певний лад, порядок у самій будові, тоді як прозова мова такого ладу не має. Мова художніх творів взагалі емоційно забарвлена. А віршова мова — це форма особливо наснаженої художньої мови. Що ж надає віршам підвищеної емоційної виразності?
Віршова мова, на відміну від прозової, ритмічно організована. Ритм властивий багатьом явищам і процесам. Він означає рівномірну послідовність певних рухів, ударів, дій. Наприклад, є свій ритм у русі Землі навколо Сонця, в припливі і відпливі морів, роботі серця. Значення ритму в житті і праці дуже велике. Додержання його полегшує рух, роботу, а порушення — утруднює. Велике значення має ритм і в різних видах мистецтва, зокрема в музиці і літературі.
Елементи ритму є і в прозовій мові, але тут вони незначні. Вони випливають з вимог вимови в поєднанні із змістовим і синтаксичним поділом мови. Поділ прозової мови на відтинки (мовні такти) нерегулюється якимись твердими нормами й межами. Мовні такти в прозі, як правило, не сумірні: один — довший, інший — коротший.
Інша річ — віршова мова. Ритмічність її основана на додержанні тих чи інших вимог. Віршовий ритм полягає в закономірному повторенні певних сумірних мовних одиниць, які при читанні виділяються паузами.
Щодо зорового сприймання, віршова мова відрізняється від прозової будовою рядків: прозова мова становить собою суцільний безперервний текст, а віршова — поділяється на відтинки — рядки. Кожний рядок кінчається паузою, незалежно від того, чи вимагається вона на основі будови речення, чи ні. Ці паузи називають ритмічними. Вони інколи збігаються з граматичними й логічними, а інколи не збігаються.
При голосному читанні віршового твору інтонується поділ тексту не тільки на смислові й синтаксичні відтинки, а на віршові рядки. Ритмічні паузи в кінці рядків інтонаційно виділяють, підкреслюють ті слова, які стоять в кінці віршових рядків. Часто звучання цих рядків посилюється ще й римами. Рима (співзвучне закінчення слів у віршових рядках) посилює емоційну виразність віршового тексту, хоч вона і не обов'язкова, — бувають вірші без рим.
Ритмічна організація віршової мови є одним з важливих чинників її емоційної виразності. Для ілюстрації цього положення проведемо невеличке дослідження.
Ось початок відомого вірша Шевченка:
Минають дні, минають ночі,
Минає літо. Шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очі,
Заснули думи, серце спить...
Досить змінити порядок слів, щоб уривок зазвучав уже не з тією емоційною піднесеністю, яка властива авторовому тексту:
Дні минають, ночі минають, літо минає.
Листя пожовкле шелестить, очі гаснуть,
думи заснули, серце спить...
Втрата ритмічності в звучанні даного тексту веде і до зменшення його емоційності. Виходить, ритмічна організація мови виконує певну естетичну функцію.
Художньою особливістю прози є й те, що вона має інші способи і форми словесної образності, ніж віршові твори. Так, різні види тропів, що відіграють велику роль у віршовій мові, займають у прозі значно менше місця. Натомість прозі притаманна передусім взаємодія різних способів викладу художнього матеріалу: мова автора, оповідача, персонажів. Сама художньо-словесна тканина в прозі, порівняно з поезією, прозоріша, ніби безпосередньо зображує певну дійсність. З цієї мовної тканини ми безпосередньо сприймаємо вчинки, образи, переживання героїв; захоплюємося точністю і красою слова. Відповідно до цього в прозі більше значення має сюжет, послідовний розвиток дій; яскравіше виступають характери і обставини. Проза має тяжіння до епосу, а вірші — до лірики.
Віршову мову часто називають музикальною; саме в застосуванні до віршів часто говорять про «музику слів», «музику звуків». Щодо слів і звуків ці означення не можна приймати інакше, як метафору. Проте віршова мова має елементи, що споріднюють її з музикою, а саме: мелодію, ритм. Звичайно, музична мелодія й мелодія віршової мови не одне й те саме, і хоч в ритмі поезії і ритмі музики є спільні риси, але ще більше відмінного.
Ритм музики безперервний, в нього включаються не тільки ті звуки, які співаються чи граються, а й паузи. Ритм поезії починається з кожного окремого рядка. В музиці удари можуть без кінця ділитися: можуть бути цілі удари, половини, чверті, 1/8, 1/16, 1/32 і т. д. Звукова експресія музики й віршової мови хоч і має дещо спільне, проте за природою своєю вони відмінні. Носієм емоції в музиці є звуки і їх поєднання, а у віршах почуття передають насамперед за допомогою семантики слів та словосполучень. Звукова форма віршової мови у виявленні настроїв та почуттів відіграє допоміжну, а не основну роль.
В. Т. Боднар, кандидат філологічних наук
Джерело: http://www.ukrlit.vn.ua/5klas/6/prose.html
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735647
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2017
У мові художнього твору в значно більшій мірі має значення звучання мови. Перш за все письменники додержуються загальних вимог милозвучності, тобто евфонії, характерних для мовию
Наприклад: чергування у – в, і –й, з – із – зі.
Крім того, звукове оформлення творів повинно відігравати і певну художню функцію.
Існують такі спеціальні засоби звукового забарвлення тексту:
• Асонанс (лат. “подібно звучати”) –це повторення голосних, яке надає віршові милозвучності, музичності, створює враження просторовості або передає відчуття подібності до якоїсь дії.
Наприклад: повтор голосного “О”
Д. Павличко
Впали роси на покоси, (викликає уявлення про широкий, відкритий простір – луг, поле)
Засвітилися навколо,
Там дівча ходило босе,
Білу ніжку прокололо…
• Алітерація (лат. “буква”) – повторення приголосних звуків4 залежно від звучання кожного приголосного створюються певні враження: чи то різкість, жорстокість, навіть ворожість, чи то , навпаки, ніжність, м,якість.
Наприклад: Т. Шевченко у поемі “кавказ”, щоб передати негативне ставлення до російського самодеожавства вдається до алітерації на “”Р”:
За горами гори хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі,
Споконвіку прометея там орел карає,
Що день Божий добрі ребра й серце розриває…
Наприклад: алітерація на “Л” створює враження ніжності, лагідності
Д.Павличко
З далекого краю
Лелеки летіли,
А в одного лелеченьки
Крилоньки зомліли..
Часом сильне враження створюється поєднанням алітерації з асонансом.
Наприклад: М.Рильський, щоб створити в уяві читачакартину навального руху ворожої орди, тупіт коней, брязкіт зброї поєднує алітераціі на П – Т – Р і асонанс О – У :
Не один ти стрічала погрозний погром.
Знаєш тупіт і стукіт, і грюкіт Батиїв..
Теорія літератури. Звукова організація мови (фоніка)
• Звуконаслідування – один із звукових засобів поетичної мови, який збагачує поетичну мову, увиразнює її за допомогою використання слів, які звучанням своїм нагадують певне явище, а саме: спів пташок, шум води, дощу, дерев тощо.
Наприклад : у баладі “Утоплена” Т.Шевченка майстерно передано шелест осоки, очерету за допомогою звуконаслідування С – Ш:
Хто се, хто се, по сім боці
Чеше косу? Хто се?
Хто се, хто се, по тім боці
Рве на собі коси?..
Звуконаслідування часто трапляється в народних піснях, а також у розмовній мові.
Наприклад:
Пливе човен води повен,
Та все хлюп, хлюп, хлюп,
Іде козак до дівчини
Та все туп, туп, туп…
Таким чином, повторення окремих звуків у певному контексті надає творові цілком визначеного звучання, більшої виразності.
Джерело: http://www.ukrlitzno.com.ua/teoriya-literaturi-zvukova-organizaciya-movi-fonika/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735546
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 29.05.2017
У конкретно – життєвому зображенні дійсності, яке дають твори літератури, важливу роль відіграють спеціальні засоби образності мови. Вони допомагають письменнику втілити в словесну форму конкретні уявлення про предмети і вислови, своє ставлення до них. Це завдання виконують не тільки слова і словосполучення, вжиті у прямому значенні, а також слова і вислови, вжиті у переносному значенні, які називаються тропами (з гр. “зворот”).
В основі тропа лежить перенесення ознак одного предмета, явища, дії на інші. За допомогою такого перенесення мова художнього твору набуває особливого забарвлення і яскравості. Це відбуваєтьяся тому, що троп дає не те означення предмета чи явища, яке стало звичним, а підносить ознаки, які звичайно не виступають на перший план.
Перенесення ознак одного предмета, явища, дії на інші відбувається у тропах за різними принципами. Відповідно до цього визначають різні види тропів.
• порівняння – полягає у змалюванні особливостей предмета, явища, дії способом зіставлення з іншим, в якому ці особливості різко виявляються.
Наприклад: Т.Шевченко “Катерина”
Попід горою, яром, долом,
Мов ті діди високочолі,
Дуби з гетьманщини стоять…
Метафора та її види
Одним з найпоширеніших тропів є метафора (гр. “перенесення”). Це образний вислів, в якому ознаки одного предмета чи дії переносяться на інший за подібністю.
Наприклад: М.Коцюбинський
Там море дере свою синю одежу об скелі на білі клапті…
Отже, метафора є ніби приховане порівняння. У художній мові метафора – явище образного мислення, бо збуджує і збагачує уяву, надає сприйманню емоційного забарвлення. Метафори надзвичайно різноманітні.
Види метафор:
* уособлення (персоніфікація) – образний вислів, у якому ознаки неживої істоти або людини переносяться на неживий предмет, явище.
Наприклад: Леся Українка. “Осінь”
Рветься осінь руками кривавими
До далекого сонечка любого…
Т.Шевченко
Вітер з гаєм розмовляє, шепче з осокою…
• алегоричний образ (гр. “іносказання”) – все зображене має переносне значення. Алегоричними є байки (можуть бути і ліричні твори. Алегорична мова здобула назву “езопівської”.
• символ (гр. “умовний розпізнавальний знак”) – споріднений з алегорією троп. Якщо основне в алегоричному образі є те, що він відтворює якусь сторону життя за подібністю, то символ – образ умовний. Розвинулись символи з усної народної творчості на основі паралелізму: червона калина – дівчина; сокіл – парубок. Широко застосовував образи – символи у своїй творчості Т.Шевченко: степова могила – символ героїчного минулого українського народу; буйний вітер – символ волі; тополя – самотня дівчина; барвінок – символ дівочої чистоти,
• оксюморон (оксиморон) (гр. “нісенітниця”) – поєднання слів протилежного значення
Наприклад: дорослі діти, живі мерці, невесело сміявся.
Теорія літератури. Тропи як спеціальні засоби образності мови
Метонімія та її види
Це друга велика група тропів.
Метонімія – (гр.”перейменування”) – це образний вислів, в якому предмет або явище змальовується способом заміни назвою іншого предмета чи явища, зв,язаного з першим зовнішнім чи внутрішнім зв,язком.
У метонімії предмети та явища зіставляються не за подібністю, а за реально існуючим між ними зв,язком. Метонімія, як засіб образного відтворення дійсності, дуже поширена в хідожніх творах.
Існує декілька різновидів метонімії:
1)Заміна найменування людей назвою місця, де вони перебувають; країни, де живуть.
Наприклад: У роки війниУкраїна протягнула руку допомоги поневоленим народам
2)Заміна найменування дійової особи назвою дії, яку вона виконує; назвою предмета, що її характеризує або виділяє з інших.
Наприклад: П.Тичина
Перо моє пісні мережить…
3)Зображення дії чи стану одним моментом.
Наприклад: Стала б я на рушник та не знаю з ким.
4)Заміна ім,.ям автора його творів
Наприклад: читати Франка
* синекдоха – один з поширених видів метонімії – образний вислів, заснований на кількісному зіставленні предметів, явищ; на заміні частиною цілого, одним предметом сукупності їх.
Різновиди синекдохи:
1) Вираження однорідної сукупності відповідним словом в однині
Наприклад: П.Тичина
Вдарив революціонер – захитався світ…
2) Заміна цілого частиною
Наприклад: В.Сосюра
Вже поставила турбіну міцна робочого рука…
3) заміна родового поняття видовим і навпаки
Наприклад: Ой піду я понад Дунаями…
* перифраз (гр. “опис, переказ”) – це такий образний вислів, в якому назва предмета чи явища замінюється описом його ознак
Наприклад: замість Т. Шевченко можна сказати – овтор поеми “Наймичка”.
* гіпербола (гр. “перебільшення”) – образний вислів, який становить художнє пербільшення розміру, сили, значення предмета, явища.
Наприклад: Леся Українка
Хотіла б я вийти у чистеє поле,
Припасти лицем до сирої землі,
І так заридати, щоб зорі почули,
Щоб люди вжахнулись на сльзи мої…
* літота (гр. “простота”) – образний вислів, який становить художнє применшення.
Наприклад: хлопчик — мізинчик
Іронія та сарказм
• іронія (гр. “прихована насмішка”) – це образний вислів, у якому слово чи група слів набувають значення протилежного основному.
Іронія є засобом висміювання життєвих явищ.
Наприклад: …Еней, таку уздрівши цяцю, не знав зі страху, де стояв…
Відтінки іронії – вона буває добродушною, з відтінками співчуття.
• сарказм – (гр. “терзання”) – угідлива, зла, гірка іронія.
Наприклад: Т.Шевченко
…Застукали сердешну волю та й цькуємо…
Епітет
Епітет (гр. “прикладка”) – це художнє означення, яке дає образне змалювання якоїсь ознаки предмета чи явища, або передає емоційне ставлення до них.
За способом змалювання ознак предметів і своїми художніми функціями епітети бувають різні:
1) Одні з них лише підкреслюють якусь характерну ознаку предмета чи явища (сизай орел, карі очі, біле личко);
2) Інші епітети пояснюють ту чи іншу ознаку відповідно до життєвої ситуації і певного художнього завдання (Леся Укріїнка: “…Все, все покину, до тебе полину, Мій ти єдиний, зламаний квіте…”);
3) Є група епітетів, які передають лише емоції, пов,язані з даним предметом чи явищем у певній життєвій ситуації (А.Малишко: “Ти знов мені снишся на стежці гіркої розлуки…”).
У народній творчості вживається багато постійних епітетів (сира земля, буйні вітри, темна нічка). Народнопісенні епітети зустрічаються і у творчості поетів – Котляревського, Шевченко, Франка.
Але традиційних, постійних епітетів у літературі мало.
Дуже багато авторських епітетів. Творцем авторських епітетів був Т.Шевченко.
Наприклад: очі голубі, аж чорні; нукчемне море; рожева зоря; кругле листя.
Найчастіше епітети витажаються прикметниками. Але бувають і епітети – іменники, зокрема, прикладки (сестра – голубонька, хлопці – молодці).
Джерело: http://www.ukrlitzno.com.ua/teoriya-literaturi-tropi-yak-specialni-zasobi-obraznosti-movi/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735502
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 29.05.2017
Принципи ритмічної організації віршованої мови в поезіях різних народів різні. Але спільним для всіх видів віршів є те, що рядки їх є певними сумірними відтинками. Отже, основною одиницею членування віршової мови слід вважати рядок. Бо саме у віршових рядках спостерігається єдність інтонації. Віршовий рядок є певним інтонаційним відтинком.
Літературний вірш розвинувся на основі народної пісні. Але він з,являється тоді, коли словесні художні твори стали складати не на музичній, а на мовній основі.
Головне, що визначає характер віршування в поезії даного народу, це особливість його мови. Принципи й ознаки, на основі яких створена ритмічна будова вірша різні в різних мовах. Лад (строй), система віршування, що застосовується в поезії того чи іншого народу, залежать від мови, мають свою національну специфіку. Відповідно до особливостей мов існували й існують різні системи віршування.
Значний інтерес для з,ясування природи віршування і розуміння сучасних його систем мають античні вірші та теоретичні основи їх складання. В античній літературі застосовується система віршування, яку називають метричною (гр. “міра”). У давньогрецькій і латинській мовах розрізняють довгі та короткі склади. На тій чи іншій закономірності в чергуванні довгих та коротких складів і базувався ритмічний лад вірша. Час, потрібний на вимовукороткого складу, називався “мора”, довгого – дорівнював двом морам. Довгі та короткі склади так чи інакше об,єднувалися у стопи.
Стопою в античній літературі називалося сполучення певної кількості довгих і коротких складів, яке повторювалося у віршовому рядку і надавало йому ритмічного звучання. Стопи в античному віршуванні були дуже різноманітні, бо могли включати від двох до чотирьох різних складів. Загальна кількість складів у рядку могла досягати 28.
Теорія літератури. Елементи віршування. Система віршування
Увійшли до нових систем віршування такі стопи:
– довгий склад;
U короткий склад.
Двоскладові стопи:
• хорей [__ U ]
• ямб [U __ ]
• пирріхій [U U]
• спондей [ __ __]
Трискладові стопи:
• дактиль [__ UU]
• амфібрахій [U __ U]
• анапест [UU __]
• бакхій [__ __ U]
• антибакхій [U __ __]
• амфімарх [__ U __]
Чотирискладові стопи:
• хоріямб [__ UU __]
• пеони [__ UUU]
[U __ UU]
[UU __ U]
[UUU __]
Найпоширенішим в античній поезії розміром був гекзаметр – це шість переважно дактиличних стоп (рядків). У рядках гекзаметра обов,язково робили паузу, яка називалася – цезура і ділила рядок на два піввірша. Тая як, наприклад, в українській та російській мовах немає довгих та коротких складів, то при перекладі довгий склад замінюється наголошеним, а короткий – ненаголошеним.
Силабічна система віршування.
Ритмічний лад у силабічній системі віршування спирається на однакову кількість складів у рядках. Закінчення рядків звичайно підкреслюється римою (співзвуччя). Римуються найчастіше сусідні рядки. Силабічна система віршування зберіглася у французькій, польській, чеській поезіях (особливості мови – наголос має постійне місце: у французькій – наголошений останній склад, у польській – передостанній, у чеській – перший склад). Наявність постійного наголосу надає ритмічності звучанню віршів. Силабічна система віршування зустрічається і у Т.Шевченка “Думи мої, думи…”:
Бо вас лихо на світ на сміх народило,
Поливали сльози: чом не затопили,
Не винесли в море, не розмилив полі?
Не питали б люди – що в мене болить?
Не питали б за що проклинаю долю,
Чого нужу світом? “Нічого робить”, —
Не казали б на сміх…
Силабо – тонічна система віршування
Ця система віршування розвинулася у ХІХст. У мовах східнослов,янських народів: українців, росіян, білорусів – наголоси не прикріплені до певного складу слів і припадають на різні (за місцем у слові) склади. Ікрім того можуть пересуватися при відмінюванні слів. У багатоскладових словах у наших мовах крім основного чути й побічні наголоси. Наголошені склади позхначаються не тільки силою вимови, а й деяким подовженням і особливим мелодійним забарвленням. Усе це чинники інтонації.
Але наша мова також складається зі словосполучень, а також із фраз, і кожна фраза має свій наголос, який називається логічним або фразовим. Цей наголос визначає зміст певної фрази. Тому будь – яке речення вимовлене з логічним наголосом на різних словах матиме різні змістові відтінки. Але вимова даного речення має і певний тип інтонації, в якому виражається чи то прохання, чи то вимога з тим чи іншим відтінком. З цими явищами інтонації зв,язаний ритмічний лад вірша.
У силабо – тонічній системі віршування поєднується принцип рівноскладовості рядків (силабізму) з принципом сумірності віршових рядків за наголошеністю складів (тонус (гр. “наголос”). Ритмічна організація мови у силабо – тонічних віршах включає як сумірність віршових рядків щодо кількості складів,, так і певну закономірність у чергуванні наголошених і ненаголошених складів. Рядки силабо – тонічних віршів мають внутрішню міру або розмір, який прийнято визначати за допомогою запозиченого в античному віршуванні поняття стопи.
Стопою в силобо – тонічній системі віршування називають сполучення
наголошених з певною кількістю ненаголошених складів, яке
повторюється у рядку.
У силабо – тонічних віршах застосовуються ті самі основні стопи, що були в античному віршуванні. Але з заміною довгого складу наголошеним, короткого – ненаголошеним.
Основні двоскладові стопи: ямб [ U __ ]
хорей [ __ U ]
Трискладові стопи: дактиль[__ UU]
амфібрахій [U __ U]
анапест [UU __ ]
За аналогією в античному віршуванні також є пирріхій, спондей, бакхій, антибакхій і т.д.
За допомогою стоп і врахування кількості їх у рядку визначають різні розміри віршів. Стопи не збігаються зі словами, отже не відбивають природного членування мови, а є лише умовною мірою для визначення закономірності чергування ненаголошених і наголошених складів у віршових рядках. Визначаючи розмір вірша необхідно вказати не тільки на стопу, а й на те, скільки стоп у рядку.
І. П.Тичина:
Я/єсть/ на/род/, я/ко/го прав/ди си/ла
Ніким звойована ще не була.
U __ /U __/ U__ /U __ /U __/ U
(п,ятистопний ямб)
ІІ. І.Франко:
Дух/, що/ ті/ло/ рве/ до/бо/ю,
Рве за поступ, щастя й волю
/ __ U/ __ U /__ U/ __ U/
(хорей)
ІІІ. П.Грабовський:
Ру/чень/ки/ терп/нуть/, зли/па/ють/ся/ ві/чень/ки,
Бо/же/, чи/ дов/го/ тяг/ти?
/ __ UU/ __ UU/ __ UU/ __UU/
/ __ UU/ __ UU/ __
(дактиль)
ІV . П.Грабовський:
Не/ раз/ ми/ хо/ди/ли/ в до/ро/гу/,
Не/ раз/ ми/ вер/та/ли/ до/ ха/ти
/ U __U/ U __ U/ U __ U/
/ U __U/ U __ U/ U __ U/
(амфібрахій)
V. І.Франко:
Об/ри/ва/ють/ся/ звіль/на/ всі/ пу/та/,
Що/ зв,я/за/ли/ нас/ з дав/нім/ жи/ттям/.
/UU __/ UU __ / UU __/ U
/UU __/ UU __/ UU __/ (анапест)
У силабо – тонічних віршах наголоси відіграють ритмічну роль. У зв,язку з цим у віршах поряд з граматичними і логічними розрізняють і ритмічні наголоси, тобто такі, які вимагає ритм. Ритмічні наголоси майже завжди збігаються з граматичними.
Силабо – тонічні вірші здебільшого мають однакову кількість стоп у рядках, але ртапляються вірші, написані різностопним ямбом. Визначаючи розмір вірша розглядаємо не один рядок, а кілька.
Тонічна система віршування (ХХ ст.) грунтується на приблизно однаковому числі наголосів (найчастіше 3 – 4 у всіх рядках одного вірша), причому ненаголошених складів між ними може бути різна кількість. Найважливішу роль у тонічних віршах відіграє прикінцевий наголос, якийє в рядках особливо сильний. Унаслідок довільного розміщення наголосів, рядок на стопи не ділиться. Найменша частка тонічного вірша – це слово з ритмічним наголосом. Важлива ознака тонічного вірша – наявність рими і паузи. Цією основною якістю тонічний вірш близький до народної системи віршування (тонічної за своїм характером).
Розмір тонічного вірша визначається кількістю наголосів у рядку.
Наприклад: М.Бажан: (чотиринаголосний (4 наголоси в кожному рядку)
В мозок вгруз цвях дум:
Коли ж підем в останній штурм.
Клаузули.
Закінчення рядків звучать підкреслено і тому автор ставить у закінчення те слово, на яке хотів би звернути увагу читача.
Закінчення віршового рядка, починаючи від останнього наголосу, називається клаузула (гр. “замкнення”)
Якщо останній склад наголошений, клаузула називається чоловіча.
Передостанній склад – жіноча.
Третій від кінця склад – дактилична.
4 – 5 і далі від кінця склад наголошений – гіпердактилична.
Експресивна виразність клаузул часто посилюється римою.
Рима – співзвуччя в закінченні рядків.
Відповідно до закінчення рими бувають: — чоловічі;- жіночі; -дактиличні.
Розрізняють рими точні (збігаються усі звуки: сонце –сон це; коні – в законі)
неточні (збігаються не всі звуки: хатини –єдине, поет–вперед)
Неточні рими, в яких збігаються лише голосні називаються асонансними , якщо лише приголосні – алітеративні (або консонансні).
Види римування:
• перехресне (через рядок – абаб)
• оповите (або кільцеве) перший і останній рядки – абба)
• паралельне (суміжне або парне – ааббвв)
Строфа (гр. “обертання”) – група віршованих рядків, об,єднаних римою, інтонацією, темою.
Джерело: http://www.ukrlitzno.com.ua/teoriya-literaturi-elementi-virshuvannya-sistema-virshuvannya/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735102
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2017
Академік Виноградов писав: “Не слід вбачати в синтаксичному ладі художнього твору (це синтаксична будова речень і словосполучень) прямого і безпосереднього відбиття і змішувати синтаксичні форми з семантичним змістом мови”.
Синтаксичні конструкції визначають не семантичний зміст певних висловів, а характер інтонації: розповідь, запитання, наказ, вигук, прохання і т.п.
В інтонації розкривається суть висловів і речень, виявляється і емоційне забарвлення мовних відтінків. Характер інтоніції визначається не тільки і не стільки конструкцією окремого речення, скільки структурою тих органічних частин художнього твору, які дають якусь закінчену картину.
У художньому творі розрізняють інтонацію авторської розповіді та інтонацію мови дійових осіб. В інтонаціях авторської розповіді відбивається образ самого митця, його емоції щодо тих чи інших подій, явищ, людей. Особливо виразно змальовується образ автора в інтонаційно – синтаксичній організації мови ліричних творів і відстіпів.
Теорія літератури. Поетичний синтаксис
У мові дійових осіб твору синтаксичні конструкції та інтонація, звичайно, не такі, як у розповіді автора, адже й вони зумовлені особливостями характеру. Мовна характеристика персонажів створюється насамперед змістом їх висловлювань. Але цей зміст не існує поза формою, в яку він втілений. Синтаксичні конструкції та інтонації мови персонажа є важливим чинником мовної його характеристики: розкриття особливостей вдачі, думок, переживань тощо.
Одиницею мови в синтаксисі є речення. Існують головні засоби синтаксичної організації мови, що надають мові емоційної виразності:
• граматичне оформлення речень;
• порядок слів у реченні;
• оформлення інтонвції речень.
Їх прийнято називати фігурами.
• Еліпсис (гр. “пропускання”) – це відсутність у реченні деяких його членів, які легко відновлюються читачем. Еліпсис необхідний для посилення емоційної виразновті, фіксуванні уваги на тому предметі, явищі, дії, які пропущене слово означає. Ця фігура побудована на основі порушення граматичних зв,язків між членами речення.
Наприклад: Т.Шевченко
… Там повіє буйнесенький, (пропущено слово “вітер,”
Як брат, заговорить… яке читач може відтворити )
• Інверсія (лат. “перестановка”) – це незвичайний порядок слів у реченні, необхідний для підкреслення слова або слів, на які падає логічний наголос.
Наприклад: Леся Українка
… Жити хочу. Геть думи сумні..
Зустрічається і такий прийом інверсії, як відокремлення слова від інших слів, з якими воно пов,язане.
Наприклад: П.Тичина
… І молоде із –зі гори
на конях покоління летить сюди…
Інверсивні форми властиві більше мові віршованій, ніж прозовій.
Інтонаційне оформлення речень у художній мові часто досягається за допомогою різних видів повторень (чи повторів)
Наприклад: Т. Шевченко
…Чорніше чорної землі (суміжне вживання
Блукають люди… слів одного кореня)
• Анафора (гр. “віднесення вперед”) – повтор слів на початку віршованих рядків чи абзаців. Анафора буває звукова, словесна, синтаксична.
Наприклад: Леся Українка
Знов весна і знов надії
В серці хворім оживають,
Знов мене колишуть мрії,
Сни про щастя навівають…
• Епіфора (гр. “віднесення далі”) – повторення слів або вислову, що стоїть у кінці строфи чи абзацу.
Наприклад:В.Симоненко
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні…
• Поетичне кільце – повторення однакових слів на початку речень, абзаца чи строфи.
Наприклад: В.Симоненко
Ми думаємо про вас в погожі літні ночі,
В морозні ранки і вечірній час,
І в свята гомінкі, і дні робочі.
Ми думаємо, правнуки, про вас.
• Паралелізм народних пісень – зіставлення двох явищ способом паралельного їх змалювання. Посідає перехідне місце між фігурами і тропами.
Наприклад: народна пісня
Ой у лузі червона калина
Похилилася,
Чого ж наша славна Україна
Зажурилася.
• Антитеза (гр. “протиставлення”) –основою експресії вислову в антитезі є контрастність явищ.
Наприклад: Леся Українка Люди мучились, як в пеклі,
Пан втішався, як у раї…
Ухудожніх творах, особливо в ліричних, часто зустрічаються специфічні звороти, а саме: риторичні запитання, звертання, оклики.
• Риторичні запитання –запитання, які не потребують відповіді або містять її у собі.
Наприклад: М.Рильський
Хто може випити Дніпро?
Хто властен виплескати море?
Хто наше злото – серебро
Плугами кривди переоре?..
• Риторичні вигуки – це слова чи словосполучення, які передають радість, гнів, обурення, інші почуття.
Наприклад: Леся Українка
Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани…
• Риторичні звертання – це звертання до неживих предметів, абстрактних понять чи відсутніх людей.
Наприклад: М.Рильський
О земле рідна! Знаєш ти
Свій шлях у бурі, у негоді!
Риторичні запитання, вигуки, і звертання надають мові урочистого, піднесеного звучання.
Джерело: http://www.ukrlitzno.com.ua/teoriya-literaturi-poetichnij-sintaksis/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735089
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2017
Якою має бути сучасна поезія? Адже, зрозуміло, – вона вже не та, що була півстоліття тому. У кожного часу є свої потреби і вимоги. Який виклик отримала поезія XXI століття? І чи прийняла вона його? Поети розширюють границі змісту і форми. Причесані, прилизані, зрозумілі в смисловому плані вірші тепер не в тренді, так би мовити. Песимістичні мотиви і гранична відвертість межують із абсурдністю, доведеною до божевілля. Довгі асоціативні ряди і брутальні, зовсім непоетичні предмети-образи. Звичайно поезія – це не стадо овець, а творче вираження індивідуальності митця і його чуттєве бачення світу, тому не варто усе рівняти під одні граблі. Але певні тенденції звичайно присутні.
Для мене існує одне “енцеклопедичне” визначення поезії – це “… завжди неповторність, якийсь безсмертиний дотик до душі”. Можливо, достукатися до душі сучасної людини не так то й просто, тому у хід ідуть різні засоби. Дієві вони чи ні здатен розсудити тільки час, який одних несе на своєму кораблі у вічність, а інших – викидає за борт, позбавляючись зайвого.
Презервативи, сигарети, алкоголь, наркотики – все це знаходить собі місце у віршах. А читач крізь три шари бруду має відчути цінність справді важливих речей. Гра на контрасті, ніби вчить визначати друзів і ворогів нашої наесвідомої свідомості. Але поезія – це не просто слова, це завжди образність. А із людиною є сенс говорити тільки на зрозумілій їй мові.
Правда, не все у сучасній поезії таке “низьке” і абсурдне. Є багато прекрасних неповторних поезій, які торкаються душі і роблять нас кращими. Правда, у кожного своя мозаїка віршів. Може, тому сучасна поезія така строката і непередбачувана, щоб кожен мав змогу знайти “своє”.
Щось мене трішки не в ту сторону понесло. Я хотіла написати про інтерактивну поезію. Що це таке?
ІНТЕРАКТИВНИЙ, Який стосується процесу або пристрою, що перериваються іншим процесом або пристроєм у перебігові процесу.
Засобом поезії є слово, що сприймається на слух. Але коли виникає бажання задіяти іще якісь форми сприйняття, виникає інтерактивна пезія. Зараз усі говорять про нещодавний творчий виступ Власти Власенко та Руслана Трача у якому вони поєднали мсецтво слова і фотографії. Я дізналася про це читаючи цю публікацію, автор якої і спонукав мене до роздумів над значенням інтерактивної поезії.
Інераквна поезія “підключає” додакові засоби впливу. Всі вони виражають одну тему, ідею і тим самим допомагають створити у нашій свідомості широку обємну картину. Все аби достукатися до нашої душі.
Моє ставлення до такого методу неоднозначне. Мені, звичайно, подобаються такі інтерактивні творчі вечори і коли об’єднуються талановиті люди – це завжди продуктивний процес. Але, вцілому, сприйняття поезії бачиться мені процесом дуже інтимним і “сторонні”, хоч і можуть внести різноманітність, але здатні зруйнувати індивідуальність сприйняття і порвати нитки взаємодії – поет-читач. Якщо поезія “не діє”, то нічого тут не допоможе. А фотографії, картини, аудіо чи відео матеріали, хоч і можуть повніше розкривати тему, ідею та привертати увагу, але вони ніколи не стануть частиною самої поезії. Бо кожне мистецтво є самодостатнім по своїй природі.
Джерело: http://www.takadumka.com.ua/rozdymu-pro/interaktyvna-poeziya-moya-dumka-plyus-tvorchyj-eksperyment.html
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734945
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2017
Поезія - як живопис: один твір полонить тебе більше, якщо ти будеш розглядати його зблизька, а інший - якщо відійдеш подалі (Горацій)
10 цікавих фактів, пов'язаних, з поезією:
1. Найдавніші вірші з'явилися у ХХІІІ ст до н. е. Їхній автор - аккадська принцеса і жриця Ен-Хеду-Ана. Вона писала про богів.
2. У Китаї поетів страчували за сумну поезію. Ідея такої цензури належала імператору Цяньлун. Він правив у XVIII ст. Сумними вважали вірші, у яких згадували минулі досягнення маньчжурської династії, до якої належав імператор.
3. Одну поезію можна було прочитати 2 848 способами. Поезію-паліндром, створила китайська поетеса Су Хуей у ІV ст. Поезія представляла квадрат з ієрогліфів розміром 29×29. Цю поему можна прочитати, переходячи квадратом вправо або вліво, по горизонталі, вертикалі і навіть діагоналі.
4. Найбільше цитують поета Вільяма Шекспіра. Десята частина оксфордського цитатника має рядки його сонетів, комедій і трагедій. За цитуванням перевершує Шекспіра лише Біблія.
5. Кубинський поет Хуліан дель Касаль помер від сміху. Хоча свої вірші він писав у песимістичній манері. Поет вечеряв з друзями, один з них розповів анекдот. У Касаля почався напад неконтрольованого сміху. Це викликало розшарування аорти, кровотечу і раптову смерть.
6. Англійський поет Данте Россетті в труну дружини поклав неопубліковані поеми. Через кілька років йому запропонували видати книгу, але поет не зміг відновити вірші по пам'яті. Тоді тіло дружини ексгумували. Згодом поеми опублікували.
7. В Амстердамі поет читає вірші на церемонії похорону. Це стосується самотніх людей. Їх поховання організовує муніципалітет. Він наймає поета, який складає на честь померлого вірші.
8. Австрійського поета Райнера Марію Рільке до п'яти років одягали у дівочі сукні. Він народився у родині, де до цього у віці двох тижнів померла дочка. Тому два з шести його імен, Рене і Марія, були жіночими. Мати також одягала Рільке у дівочі сукні і грала з ним, як з дівчинкою.
9. Поет Генріх Шиллер черпав натхнення від запаху гнилих яблук. Тарілка з ними завжди стояла у його кабінеті, коли він працював.
10. Володимира Маяковського звинувачували у шахрайстві. Причиною стали його вірші у манері "драбинкою". Суму гонорару поетові визначали за кількістю рядків.
Джерело: https://gazeta.ua
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734918
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2017
«Нехай комусь від щедрої планети високі титули, гучна хвала. Таких дарів не дістають поети, мені зоря любов твою дала» – писав Вільям Шекспір про трофеї поета. Оскар Вайлд говорив, що поезія існує, або у житті, або на папері. Усі погляди й думки майстрів слова література бережно плекає, адже кожен поет – це інша таємниця, його історія унікальна. А, що думають про поезію сучасні майстри? Про вищу літературну пробу своїми думками діляться українські поети.
Оксана Забужко письменниця, поетеса
«Найкращу дефініцію поезії, я почула якось на Андріївському узвозі від бабці, яка торгувала керамічними дзвіночками власного виробництва. «Поезія – це Божа мова, а проза – це княжа мова», – сказала вона.
Таку одну фразу почути на торговищі, а потім над нею можна все життя думати. В цьому є великий сенс, тому, що проза (якщо перекласти це більш солідним дискурсом) несе в собі колосальні інформаційні навантаження.
Поезія працює на якихось інших рівнях, це просто чиста передача енергії та інформації водночас».
Ніна Галан, поетеса
«Лорка мав таку формулу поезії: уява – натхнення – вивільнення, Сантаяна називає поезію релігію, що втратила наказові інтонації. А мені залишається вважати, що світанок не втратить жодної барви, незалежно від того, що для мене підіймається на небосхил – кулька гною, яку котить скарабей, чи жовтий карлик.
Поезія –це завжди правда і завжди брехня, це тонке різьблення моєї башти зі слонової кістки і написана з помилками революційна агітка, віконниця, що вислизає з руки самогубці, і детальний архітектурний план райського саду. Але біс його зна, як з усього водночас ексрагувати чисту поезію, щоб на першу вимогу демонструвати колбу з написом «essentia poeticae».
Петро Мідянка, лауреат Шевченківської премії
«У поезії, я бачу сенс свого життя, своє покликання. Бували моменти, коли вона мені мстилась ця поезія, але жодного разу не зраджувала. Багато хто вважає поезію грою, це певною мірою так, але водночас вона має вищу інспірацію, вищий божественний смисл. Коли мова керує поетом, коли поет віддається мовній стихії, занурюється в глибинні пласти і намагається донести до читача свою рецепцію як передавач почуттів, емоцій. Без образної системи поезія неможлива. Чим вона автентичніша, тим поет цінніший у світовій системі.
Поезія – це метафора, образ, своєрідний код, іскра, яка швидко спалахує.
Українська поезія як явище унікальна у світі, хоча її не так багато перекладають».
Роман Романюк поет, член Союзу творчої потенції «Плита»
«Як на мене, то визначення суті поезії слід шукати в розумінні того, що, властиво, відбувається, коли пишеться вірш. Поезія – спосіб відірвати мить від плетениці часу, замкнути її на собі, створити так маленький світець, в якому діють усі ті ж закони, що і в нашому, але виразно проступає якийсь один, той, заради увиразнення і оприявнення якого ми й билися з часом, відривали від нього найхарактерологічнішу мить. Поезія, таким чином, – спосіб увиразнення, спосіб говорити максимально точно, спосіб говорити про те, про що ти мусиш і хочеш, так, як ти хочеш і мусиш сказати».
Григорій Семенчук, поет
«Поезія, як і будь-який інший жанр мистецтва, мусить промовляти і надихати. Поезія буває і раціональною і емоційною. У неї немає кордонів і сталих форм, проте хорошу поезію вирізняє одна річ – це мелодика і ритм».
Оксана Яблонська, поетеса
«Поезія для мене стан душі душі плюс робота над словом. Я ціную тих авторів, які майстерно передають свої думки, розвиваючи уяву читача, поповнюючи його лексику новими словами, образами. Для мене взірцем авторської роботи є поети класики і сучасники, захоплююся творчістю Лесі Українки і Тараса Шевченка, Ліни Костенко і Василя Стуса, Ганни Осадко і Павла Вольвача, Юлії Мусаковської та Івана Малковича, Ірини Шувалової і Романа Скиби, Вікторії Осташ та Івана Кушніра, Тати Рівної і Дмитра Лазуткіна, Анни Багряної і Юрія Рудницького і багатьох інших авторів. Особливий трепет відчуваю, коли слухаю вірші у авторському виконанні Сергієм Батуриним, Володимиром Осипенком, Юлією Смаль, Юлією Шешуряк, Анною Малігон. Приємно, що наш час такий багатий обдарованими авторами.
Писати я почала ще у школі, але відчуття поезії, як частини мого життя, до мене прийшло у 2006 році. Саме тоді я познайомилася із багатьма творчими людьми, які навчили мене майстерності поетично, метафорично зображувати відчуття і бачення. Михайло Карповий, Іван Кушнір, Олександр Дяченко є моїми поетичними наставниками, а творчість Івана Андрусяка, Мойсея Фішбейна, Сергій Татчина надихає думати і працювати над думкою і її висловлюванням. Поезія допомагає багато розуміти, переосмислювати, переживати та висловлювати душевні муки, рятує від самотності і дає можливість висловити таємні думки».
Олександр Гордон, поет, прозаїк, перекладач, заступник голови Львівської організації НСПУ
«Поезія – це почуття, біль, драма, досвід, історія, культура, філософія та естетика, інтуїція та містика… Поезія – це доля. Якщо означити короткий ланцюжок зародження і розвитку поезії (поетичного відчуття в житті людини, після проходження/засвоєння якого можна стати поетом), то він буде таким: почуття-досвід-знання-містика-доля. І на кожному життєвому етапі відчуття поезії може розвиватися через заперечення однієї з цих ланок і поглиблення впливу іншої чи інших.
Діалектику розуміння і визначення поезії, на моє переконання найкраще виклав Райнер Марія Рільке у своєму романі «Нотатки Мальте Лявридса Бриґґе»: «…але ж вірші так мало важать, коли вони написані так рано. З цим варто зачекати, збирати сенс і солод впродовж усього, бажано довгого життя, а вже тоді, під сам кінець, можливо, і пощастить написати десять рядків, зате добрих. Бо вірші не є, як вважають, почуттями (почуття з’являються в нас рано) – а досвідами. Задля одного-єдиного рядка треба побачити багато міст, людей і речей, треба знатися на тваринах, треба відчувати, як літають птахи і знати рух, яким маленькі квітки розкриваються вранці. Треба вміти пригадувати шляхи в незнаних місцинах, несподівані зустрічі й наближення розлук – дні дитинства, ще нез’ясовані, батьків, яких мусив скривдити… узагалі моря, ночі мандрів…
Треба мати спогади про багато любовних ночей, з яких жодна не була схожа на іншу, про крики при пологах і про легких, білих, сонних породіль, що знов закриваються, мов квіти. Але слід побувати і при вмирущих, сидіти коло мерців у кімнаті з відчиненими вікнами й поривчастими звуками. Та й самих спогадів ще не досить. Слід уміти їх забувати, коли їх багато, і мати неабияку терплячість дочекатися, поки вони повернуться. Бо на самих спогадах усе не зав’язано. Щойно коли вони перетворяться в нас на кров, погляд, жест, безіменні й не відрізненні від нас самих, допіру тоді може статися, що в якійсь із дуже рідкісних годин в її осерді постане перше слово одного вірша, і вийде з них».
Я б сказав так: щоби бути поетом, треба мати долю поета і поважати цю долю, і вперто йти її шляхами, які б вони не були.
«Ці вірші – то лише провина
І зовсім – не мета!..»
Ірина Мулярчук, поетеса, член Спілки письменників України
«Поезія – це ще один життєво важливий орган у мені»
Джерело: http://vgolos.com.ua
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734792
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2017
Сьогодні ми іноді навіть соромимося поетичного дару. Адже бути поетом немодно - на книжкових розкладках здебільшого белетристика в прозі. Видати книгу віршів заголом можливо, за наявності своїх або спонсорських коштів. А ось отримати від цього прибуток - це майже диво. Чи можна сьогодні вважати поезію професією, чи віршування - це тільки хобі?
Колись діячі соціалізму дорікали Бродського в дармоїдстві. На запитання, ким він працює, Йосип Олександрович відповідав: «Поетом». Сьогодні талановитих людей не менше, ніж у попередніх століттях. Кожна доба приносить своїх пророків. Якщо ви читаєте цю статтю, то, швидше за все, самі захоплюєтеся поезією. І вас хвилює питання: чи можна сьогодні «працювати поетом»? Людей, які пишуть вірші, зараз достатньо. Тільки на одному з відомих віртуальних поетичних співтовариств зареєстровано більше 352 314 авторів, і ця цифра зростає. Це люди, які створюють чудові вірші. В Інтернет-просторі є читальні зали он-лайн, електронні бібліотеки, літературні клуби та інші ресурси, що дозволяють скласти думку про сучасну витончену словесність. Інтернет дає авторам читачів. Їм можна поспілкуватися з близькими по духу людьми і навіть залучити видавців. У крайньому разі - виконавців популярних пісень. До цього часу в містах організуються клуби поетів при редакціях, інститутах, будинках культури. Тут поет може зав'язати цікаві знайомства, і, знову ж таки, вийти на видавців. Час від часу випускаються друковані альманахи, участь у яких може обернутися для початківця-віршотворця новим етапом літературної діяльності. Шанс бути виданим зростає, якщо людина бере активну участь у масштабних поетичних конкурсах і посідає призові місця. Корисно запастися рецензіями своїх творінь від відомих авторів, літературних критиків та інших знаменитостей. Якщо ваша мета - випустити свою книгу віршів, складайте самвидавні збірники і більше виступайте публічно. Зокрема зі сторінок ЗМІ, пов'язаних з літературою. І все ж поезію вже мало хто сприймає як професію. Багато учасників електронних поетичних співтовариств вважають її «хобі, яким займаються для задоволення». Від завсідників літературних клубів «в реалі» часто віє образою за незатребуваність поезії. Багато знаходяться в постійному пошуку спонсорів. Між тим заробити на своєму вмінні складати вірші можна. В Інтернеті є біржі, де продаються вірші та навіть цілі поеми. А заразом - і авторське право на них. Які віршовані рядки в ціні? На біржах контенту для сайтів йде купівля-продаж поздоровлень у віршах. Якщо вони добре складені, універсальні за змістом розміщені напередодні Нового року, 8 березня, Дня святого Валентина та іншого популярного в народі свята, то їх, швидше за все, куплять. Ви зможете продати віршовані сценарії до свят, тости тощо. Якщо знайдете постійних замовників і свою «фішку», то можна непогано заробляти. Приміром, писати рекламні тексти у віршованій формі, вписуючи в них задані «ключі» і слогани. Таке вміння оцінять і в рекламних компаніях.
У будь-якому ринковому товарі цінується якість. Оригінальний підхід, цікаві образи, індивідуальний стиль в рамках інтересів замовника - ось ваша можливість зробити віршування своєю роботою. Поклавши руку на серце, ви навряд чи назвете подібні віршовані «товари» справжньою поезією. Але що поганого в тому, щоб заробляти, пишучи красиві рядки? Ну а поезія з великої літери стане для вас прекрасним хобі. А може, і справою всього життя. Але це вже зовсім інша історія.
Джерело: http://ubaradio.com/kar-era/13540-poezija-hobi-chi-profesija.html
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734764
рубрика: Інше, Лірика
дата поступления 24.05.2017
Доброго дня! З радістю повідомляємо, що в Києві відбуваються зустрічі учасників "Клубу поезії" (Бібліотека КПІ (Площа знань), зала №13 (6-й поверх). Приходьте – буде тепла атмосфера, щирі усмішки та, звісно, гарна поезія – впустіть у душу осінню казку! Обов’язково залишайте в коментарях свої враження та побажання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695809
рубрика: Анонс, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2016