Ігор Рубцов

Спомини

Холодний  здогад  вологим  ранком
сонні  марення  вщент  розірве.
Реальність  повернеться  на  світанку
і  знову  між  нами  відстані  прірва.

Авжеж!  Бувало,  любовним  трунком
життя  п’янило.  Та  з  плином  часу
чи  пригадаємо  присмак  цілунку?
Минають  тижні,  а  ми  не  разом.

Дивлюсь  на  руки.  Бо  ми  любили
блукати  містом  –  дологя  в  долоні.
Пальці,  чутливі  до  пружності  тіла,
потайки  пестять  екран  телефону.

Долаєм  відстань  і  біль  розлуки
коротким  словом,  любовним  слоганом.
Тактильність,  риси  і  навіть  звуки
тримає  пам’ять  приємним  спомином.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009183
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2024

Дощова елегія

Бризки,  струмки,  сивину  імли
Небо  зливає  у  двір-колодязь.
Достоту  радіємо,  як  малі,
Обіймам,  сплетеним  не  напоказ.

Дощ,  каштани,  проспекту  дно...
Дозволь  відчути  тебе  на  дотик,
Тримати  в  обіймах  тебе,  аж  доки...
Доки  стікатимуть  краплі  вікном.

Сум,  як  радість,  а  радість  –  сум.
Похмурого  неба  слізне  вітання.
Нам  розфарбує  пензель  кохання
Цупке  полотно  чорно-білих  дум.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008456
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2024

Блакитний метелик

На  ліжку,
з  білизною  кольору  льону,
звабливо  сидів,
ледь  торкаючись  тіла,
блакитний  метелик
на  теплому  лоні.
Йой!
Що  ж  ти,  кохана,
зі  мною  зробила!

Тендітних  пелюсток
нестримана  ніжність
воліє  торкатися
тільки  вустами.
У  рухах  –  синхронність,
у  поглядах  –  збіжність
і  струмом  енергія
ллється  між  нами.

На  потім  відклавши
події  та  дати,
ми,  все  ж  таки,
прагнемо  рідної  плоті.
Шукаючи  пристрасть,
не  звиклі  страждати,
ми  любимо  зараз,
а  решта  –  на  потім.

І  в  сутінках
знов  розчиняються  риси,
міцніють  обійми
та  слабшає  воля.
А  правда  ж,
кохання  солодке  й  корисне?
Ми  любимо  і
позбуваємось  болю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008240
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.03.2024

Серце країни

Серце  тепле  країни
млосно  ниє  від  ран,
все  ж,  тремке  і  неспинне,
вічне  Серце  –  Майдан.
Гнівний,  мужній,  незламний,
весь  в  серпанку  димів,
ти  світивсь  не  рекламно,
не  неоном  горів.

І  на  грудях  героїв  –
не  яріння  гвоздик:
йшли  на  постріли  строєм
і  старий,  й  молодик,
початкуючи  відлік
першій  сотні  стійких;
вклавши  «Славу...»  у  видих,
кулі  стрівши  на  вдих.

А  відтак  –  легіони:
все  доньки  та  сини,
у  страшних  перегонах,
у  горнилі  (лабетах)  війни
десять  літ,  нескінчених,
як  смертельна  зима.
А  Майдан,  як  знамено,
понад  нами  всіма.

Чи  вразливую  душу
надихатимеш  знов
на  упевнене  «мушу»,
без  «але»,  без  умов,
давши  сили  для  герцю,
та  наснаги  без  меж,
ти,  Майдане,  ти,  Серце
і  мене  поведеш?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006108
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2024

Дні народження

І  що  мені  –  живому  з  того
у  ці  крихкі  святкові  дні?
На  пів  снаги  капарить  змога
без  кращих  друзів  і  рідні.

Нехай  на  відстані  згадають,
нехай  палкі  бажання  шлють,
я  задоволений  до  краю
коли  вони  не  десь,  а  тут.

Мені  у  різні  пори  року
найліпші  ласощі  не  всмак.
Ви  на  зв’язку  звідтіль.  Та  ж  доки?
Без  вас  не  впоратись  ніяк.

Нехай  у  сумі  і  терпінні,
та  все  ж  помалу  живемо.
А  наші  дати  швидкоплинні  –
лишень  пожива  для  думок.

Прожовкло  й  тихо,  по  листочку
спадають  вересневі  дні.
Години  –  сиплються  пісочком
без  кращих  друзів  і  рідні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993048
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2023

Інверсії

Атмосфера  вирує  хвостами  ракетних  інверсій,
Уриває  «Сигнал»  нестабільність  стривожених  мас.
Я  дотисну  ефір  той,  неначе  відстоявши  в  черзі.
Це  тобі  не  колишні  розмови:  столиця  –  Донбас.

І  доставлять  мені,  сяк  чи  так,  з-під  Брюсселю  у  Київ,
Найрідніший  із  тембрів  останніх  тих  десятиліть
Нетактильний  мій  скарб,  мега-дружби  і  вірності  вияв,
Голос  Сили…  тендітної,  відстань  долаючи  вмить.

Тут,  у  серці,  терпіння,  щоб  врешті  зустріти  й  обняти
На  сімох,  хоч  кордони  і  відстань  –  ого!
Хай  там  що,  нас  ніколи  біді  не  здолати!
Обніму  книженятко,  бо  ти  написала  його!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972097
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2023

Афганські спогади. Замріяні гурмани (редакція 2020 р. , 2 частина, завершення)

                   Позаду  строкова  служба,  але  вона  плавно  перейшла  у  надстрокову,  буквально:  п’ять  хвилин  тому  служив  солдатом,  був  звільнений  (у  запас?)  і  став  професійним  військовим  на  контракті.  Що  змінилося?  Звання?  Само  собою.  Обов’язки?  Так,  і  не  лише  вони,  а  й  права.  Розмір  грошових  надходжень?  Ієс-с-с!  Та  все  змінилося,  як  і  філософія  служби.  Для  строковика  в  Афганістані  найгірше  покарання  –  коли  затримують,  не  відпускаючи  з  армії  у  запас.  Для  надстроковика  –  навпаки.  Загроза  дострокового  звільнення  –  хріновастенька  новина.  Ну  ясно,  на  строкову  добровільно  служити  не  йшли.  Я  залишився  служити  добровільно  і  не  збирався  додому,  хіба  у  заслужену  відпустку,  та  й  то  не  відразу  по  завершенню  солдатчини.  І,  відповідно  до  статусу,  амія  почала  краще  дбати  про  моє  матеріальне  і  харчове  забезпечення.  Прощавай  солдатська  їдальня!  Привіт,  офіцерська!  Крім  того,  почалася  ера  авіаційних  і  вертолітних  перельотів  гарнізонами  Афганістану:  Турагунді,  Кандагар,  Кабул,  Баграм,  Джелалабад,  Герат  -    така  собі  географія  подорожей  чи,  інакше  сказати,  весь  світ  на  тарілці.  Не  весь,  якщо  чесно,  але  світ  ширших  можливостей.  А  що  місцем  дислокації  на  наступні  два  роки  стало  управління  п’ятої  мотострілецької  орденів  такого-то  й  такого  дивізії,  так  цей  факт  можна  прирівняти  до  наближення  під  самий  Олімп,  а  може  і  до  сходження  на  самий  Олімп,  якщо  коротше  –  кар’єра  поперла  вгору.
                   Як  ви  без  мене  могли  здогадатися,  посади  заступників  командира  дивізії  ділили  без  моєї  участі,  тому  з  сержантською  скромністю  я  оселився  в  офіцерському  модулі  у  кімнаті,  де  моїми  сусідами  були  троє  прапорів.  Через  стінку  мещкали  прапор,  два  лейтьохи  і  майор,  а  через  стінку  з  іншого  боку  –  та  теж,  якщо  я  чогось  не  плутаю,  прапорщики.  Десь  із  першого  дня  я  заприятелював  з  деякими  мешканцями  найближчих  кімнат  і  життя  почало  налагоджуватися  у  турбо-режимі.  Не  кажу,  що  сама  службова  рутина  чимось  приваблювала,  зате  вечірні  години  заповнилися  ширшим  діапазоном  розваг,  ніж  було  у  «минулому  житті».  Більш  того,  коли  при  нашій  частині  відкрилася  кав’ярня,  бажати  чогось  кращого  ми  навіть  не  наважувалися.  Ми  ж  не  якісь  там  янкі,  до  казино  і  борделів  не  ходили,  блюли  обліко  морале.  Моє  товариство,  тим  не  менш,  у  дечому  іншому  мало  брутальні  і  цинічні  риси.  Здається,  я  теж  від  них  не  відставав.  Ми  постійно  генерували  потік  чорного  гумору,  граючись  із  темою  імовірної  смерті.  Так,  відлітаючи  у  відрядження,  напередодні  вильоту  повелася  традиція  робити  відвальну.  Ввечері  наша  невеличка  банда  окуповувала  столик  у  кав’ярні  і  прощалася  під  соковиті  сосиски  із  відрядженим.  От  тільки  вилетіти  наступного  дня  щастило  не  регулярно.    Була  справа,  на  яку  я  не  міг  відбути  два  дня  поспіль  і  вчорашня  відвальна  вже  не  бралася  до  уваги,  треба  було  організовувати  іншу:  не  сьогодні  –  завтра  тебе  зіб’ють,  а  ми  й  сосисок  не  поїмо?  Приблизно  така  аргументація  висловлювалася  із  вдаваним  обуренням.  Доводилося  щовечора  запихатися  сосисками,  роблячи  друзям  невеличку  приємність.  Я  не  вважаю  таку  поведінку  забобонною,  просто  ми  цінували  товариством,  були  раді  нашому  спілкуванню.
                   Відрядження  –  це  прекрасно!  Далеко  від  безпосереднього  начальства  та  й  різноманітність  в  обстановці,  більше  вільного  часу  на  свої  забаганки,  які  вже  вони  не  є.  Найулюбленіші  вильоти  –  до  Кабулу,  управління  комплектування  сорокової  армії.  Начальству  ніяк  не  кортіло  адреналіну  польотів  під  прицілом  зенітчиків  моджахедів.  Їх  влаштовувала  моя  мобільність,  а  мене  –  щедра  кухня  і  навіть  не  одна,  а  декілька,  між  якими  я  рухався  від  їдальні  до  їдальні,  вивчаючи  їхній  «репертуар»  страв.  Нікого  там  не  цікавило,  що  я  за  один:  людина  у  формі  старшого  сержанта,  з  офіцерською  кокардою  на  капелюсі.  Сів  до  столу,  значить  треба  нагодувати  воїна,  аби  хто  заявитися  туди  не  міг,  тому  я  жодного  разу  не  сушив  мозок  оформленням  продовольчого  атестату  у  стройовій  частині.  У  якійсь  із  їдалень  мене  все  одно  мали  годувати,  тому  яка  різниця,  у  якій?  Після  залагодження  всіх  службових  справ  я  тимчасово  ставав  цивільною  людину.  Комплект  вбрання  на  такий  випадок  завжди  літав  зі  мною.  У  ньому  відпадала  необхідність  вітати  штабних  генераліссімусів,  з  чим  у  мене  усе  давно  було  запущено.  І  ввечері,  формально  піддавши  копняка  дисципліні,  мене  тягнуло  до  кав’ярні,  де  вже  за  грубу  готівку  я  купував  ціле  курча  (чи  половинку?).  Штаб  сорокової,  яким  би  дивним  не  здавалося  вважати  ту  територію  маленьким  курортом  для  молодого  надстроковика,  насправді  майже  таким  і  був.  Страви  на  харчоблоках  готували  жіночки,  тому  їхнє  ставлення  до  роботи  відповідало  повноцінному  інвалютному  заробітку.  Не  у  всіх,  не  у  всіх,  звичайно.  До  військових  будівельників  не  мало  жодного  сенсу  ходити:  там  солдати  тягнули  службу  абияк.  Куди  краще  трамбували  льотчиків  і  десантуру,  може  тому,  що  вони  вигрібали  від  служби  по  повній.  Якби  не  війна,  чом  би  не  жити  таким  життям?

                   Природа  бере  своє.  Школярем  я  прочитав  доволі  багато  книжок  про  війну.  Вони,  ті  твори,  явно  не  про  жрачку.  Звідси,  не  маючи  уявлення,  читачі  збуджували  уяву.  Автори  працювали  над  гостротою  своїх  романів,  оповідань  чи  документалістики.  На  тому  ж  рівні  виводили  драматичну  лінію  письменники,  описуючи  радянсько-афганську  війну,  а  вона  була  саме  такою.  Для  нас,  для  нашого  супротивника.  Я  перемістив  акцент  зі  смертей  на  життя.  Попри  всілякі  там  моторошні  епізоди  ми  жили  не  щохвилинною  думкою  про  небезпеку.  Так,  нас  цікавило  поїсти,  не  залишали  байдужими  фантазії  у  всіх  аспектах  існування:  жінки,  приколи,  зальоти,  меркантильні  мотивчики,  -  ніхто  ніколи  не  відмінить  базових  потреб  і  ніщо,  ніяка  бійня  не  змусить  не  перейматися  звичайним  і  повсякденним,  чим  живуть  усі  звичайні  люди.  Мене  цікавили  враження,  які  я  міг  отримувати,  переміщаючись  країною,  відмінною  від  всього,  що  доводилося  бачити  аж  донині.  Бажання  пригод,  аж  до  авантюрних,  відчували  мої  начальники  і  задовольняли  мій  свербіж,  не  забуваючи  про  різноманітні  свої  інтереси.  Частина  відряджень  пов’язана  саме  із  цим.
                   Найбільший  мій  шеф,  цілий  підполковник,  одного  разу  дізнався,  що  поблизу  східного  Афганського  кордону,  поближче  до  Пакистану,  на  відміну  від  нашого  розташування  під  Іраном,  служить  його  давній  добрий  приятель.  Коли-то  вони  могли  побачитися?  А  восени  у  Джелалабаді  достигали  цитрусові.  Плантації  вітамінів,  до  яких  мав  доступ  друг  мого  шефа  –  ми  дуже  добре  про  це  знали.  Раніше  у  тих  краях,  де  велися,  між  іншим,  найзапекліші  бої,  не  знаходилися  близькі  нам  люди.  Раптом  така  людина  –  офіцер  над  купою  підлеглих,  з’явилася.  Тут  підполковник  –  там  підполковник,  страшно  зайняті  особи.  Та  й  відстань  між  ними  десь  під  тисячу  кілометрів.  Але  ж  мандарини  не  чекатимуть  нагоди.  І  друзяки  поговорили  про  це  телефоном.  У  них  народився  план,  виконавцем  якого  міг  бути  тільки  старший  сержант  надстрокової  служби,  якому  пофігу  все,  крім  польотів  на  літаках,  звертаю  увагу,  безплатних  для  мене  польотів,  хоч  для  міністерства  оборони  вони  таки  коштували  великих  валютних  коштів.  Я  мусив  відправитися  до  Кабулу,  там  пересісти  на  літак  на  Джелалабад  і  доставити  шефові  мандаринів,  евкаліптових  віників  для  щотижневих  процедур  у  парилці  і…  живу  макаку.  Про  мавпу  мріяв,  звісно,  не  підполковник  Крупнов  (він  зазіхав  на  «мавпочок»  іншого  походження),  а  його  помічник,  а  значить  ще  один  мій  шефчик  –  майор…  тьху,  забув  його  ім’я.  Ну,  третій  пункт,  мавпа  –  не  основний.  То  так,  якщо  знайдуться  тяги  у  місцевих  (джелалабадських  наших  військових).  Лейтмотив  подорожі  –  цитрусові.  Мені  моментально  оформили  посвідчення  на  відрядження,  звісно,  не  вказавши  причину  важливої  військової  операції.  Саме  у  таких  вояжах  я  зрозумів,  у  чому  полягає  військова  таємниця,  про  яку  так  любили  пасталакати  радянські  книжки.  Вона  у  тому,  щоби  під  прикриттям  легенди  «супровід  особового  складу»  перемістили  мішок-другий  дарів  від  давнього  доброго  друга.  Крім  посвідчення  відбулися  необхідні  телефонні  запити  на  аеродром  і  я  полетів.
                   Спочатку  „Ан-12”  виніс  мене  на  південь,  до  Кандагару  –  383  кілометри.  Недовго  перечекавши,  ми  знову  злетіли  і  взяли  курс  на  північний  схід,  місто  Кабул,  плюс  463  кілометри.  На  пересилці  у  Кабулі  довелося  чекати  борт  до  Джелалабаду,  що  ніяк  не  обтяжувало,  бо  не  вимагало  зусиль,  а  тільки  терпіння  чекати.  Я  би  не  проти  чекати  хоч  до  кінця  служби,  тільки  би  на  тій  пересилці  навчилися  готувати  для  людей,  а  не  худоби  із  п’ятачками.  Січка  на  воді  з  сірим  хлібом,  не  схожим  на  справжній  хліб  тільки  що  утримувала  життя  в  тілі.  Але  минулося  швидко,  не  так,  як  під  час  триденного  очікування  Баграмського  літака.  Вночі  «джелалабадських»  покликали  до  Ан-26.  Серед  пасажирів  я  не  найстарший  за  віком,  але  між  офіцерами,  що  тільки-но  прибули  на  заміну  із  союзу  я  точно  крутий  рейнджер.  Вицвілий  на  сонці  польовий  однострій  видає  в  мені  міцного  горішка  і  необстріляні  офіцери  на  старшого  сержанта  дивилися  як  на  рідного  батька.  Дійсно,  щось  запитати  ні  в  кого  іншого  вони  не  могли.  Я  ж  не  видаю  військову  таємницю  і  взагалі  мовчу,  бо  вперше  (і  востаннє)  лечу  до  Джелалабаду.  Навколо  глупа  ніч.

         
       


Де  ночувати,  як  шукати  десантну  бригаду  –  задача  з  кількома  невідомими.  Але  Кабул  під  нами  і  я  відчував  щастя  летіти.  До  того  ж,  ні  з  ким  і  не  довелося  говорити,  бо  пілоти  світло  у  вантажному  салоні  не  вмикали.  Вони  не  допомагали  моджахедам  цілитися  зі  Стінгерів  і  Блоупайпів.  Найменший  вогник  у  небі  важив  багато  для  оператора  зенітної  ракети.
                   Сіли,  як  і  летіли,  у  повнісінькій  темряві,  подолавши  150  кілометрів.  У  момент  розгерметизації  салону  я  відчув  гарячу  вогку  хвилю  субтропічного  повітря,  насиченого  ароматами  чогось,  чого  ми  не  могли  бачити.  Таке  повітря  абсолютно  відрізняється  від  спекотного  але  сухого,  до  якого  я  звик.  Подумалося  про  батьківщину,  де  на  той  час  встигли  побачити  перший  сніг.  У  Джелалабаді  напевно  його  й  не  бачили  ніколи.  Хотілося  роздивитися  довкілля,  та  де  там,  ми  не  бачили  нічого,  навіть  чогось,  що  нагадувало  би  якісь  аеродромні  споруди.  Мої  діти-офіцери  ще  більше  здитиніли,  відчувши  легенями  іншу  планету.
                   Небо,  всіяне  квасолинами  зірок,  не  давало  ні  краплини  світла,  вмикати  ліхтарики  заборонено.  Але  ні  в  кого  і  нема  ліхтарів.  Мої  супутники  мало  що  не  туляться  до  мене,  чекаючи  команди  і  прояву  якоїсь  дії.  Не  розуміючи,  куди  поткнутися,  я  звернувся  до  пілотів,  вони  тут  не  вперше:  „Дайте  хоч  азимут,  куди  рухатися?”
- „Оно,  бачиш  пальму  на  тлі  неба?  Паняй  просто  туди,  там  зустрінуть.
                   Розпорядившись:  «За  мною!»,  -  рушив  на  малопомітний  орієнтир.  Офіцери,  розібравши  валізи,  дріботіли  за  спиною  і  так  аж  до  гучного  окрику:  «Стій!  Хто  іде?»  Голос  належав  невидимому  прапорщику,  який  почув  у  відповідь  бурмотіння  знайомою  мовою  і  гукнув  за  собою.  Ліхтарик  увімкнули  тільки  у  закритому  приміщенні,  де  знаходилися  ще  якісь  вельми  озброєні  бійці.  Тугі  мішки  з  піском,  викладені  штабелями  –  все  підпорядковане  вимогам  оборони  про  всяк  випадок,  а  випадки  тут  траплялися  доволі  часто.  Ти  ба!  У  Шинданді  ми  дійсно  розслаблялися,  дозволяючи  навіть  нічні  виїзди  на  командирському  УАЗику.  І  хоч  тоді  нашу  машину  почав  було  супроводжувати  БРДМ,  він  десь  загубився  дорогою  до  медсанбату.  Та  й  на  зворотньому  шляху  ми  не  знайшли  свій  супровід.  Джелалабад  не  пробачав  подібних  вольностей.  
                   По  мене  і  моїх  супутників  десантники  пригнали  два  БТРи.  До  черева  бронемашин  потрапили,  в  основному,  пожитки.  Ми  ж  їхали  на  броні  швидко,  наскільки  дозволяла  пощерблена  дорога.  Назустріч  летіла  всіляка  крилата  живність,  нагадуючи  трасуючі  кулі  у  світлі  прожекторів.  Напружену  атмосферу  тропічної  ночі  розривав  рев  двигунів.  Дивлячись  убік,  щоб  мухами  не  повибивало  очі,  я  їхав  по  мандарини.  А  інші  –  їхали  на  війну.
                   Вранці  моїм  питанням  зайнялися  обома  руками.  На  якусь  заставу  дали  команду  накосити  цитрусів  та  нав’язати  віників.    Те  і  інше  мені  не  належало,  хоч  частину  мандаринів  я,  звісно,  добросовісно  з’їв.  Не  за  «спасибі»  ж  ризикував  життям.  Хоча  я  й  про  те  «спасибі»  не  думав.  Просто  любив  літати  і  отримувати  нові  враження,  невідомо,  чи  доведеться  колись  знову  побувати  за  кордоном.  Побувати  –  побував  згодом,  тільки  порівняно  з  Афганістаном  країни  Європи,  навіть  найрозвиненіша  Швейцарія,  вражали  не  настільки  глибоко.  То  таке,  як  із  маленького  міста  поїхати  у  більше.  Схід  –  інша  справа,  там  екзотики  повні  штани.  Хоч  би  ті  самі  евкаліптові  віники.  Я  й  без  них  непогано  себе  почував  у  лазні,  розігнаній  за  сотню  градусів.  А  любителі  возили  якісь  там  дубові  із  союзу,  вони  для  парної  були  цінніше  за  Почесну  грамоту  президії  верховної  ради.  Ними  пишалися.  Евкаліптові  інструменти  мого  підполковника  виводили  його  на  рівень  генерала  армії:  кращого  вже  нічого  не  вигадати.
                   Доки  підневільні  джелалабадського  підполковника  збирали  для  шиндандського  дари  природи,  я  мав  купу  вільного  часу  –  цілий  день  аж  до  ночі,  коли  можна  вилітати  на  Кабул.  Десантна  бригада  у  плані  поїсти  –  непогана  культурна  пам’ятка  частини,  оцінена  по  достоїнству,  як  і  інші  пункти  харчового  забезпечення.  Решту  уваги  я  присвятив  огляду  військового  містечка,  яке,  порівняно  із  Шиндандським  гарнізоном  потопало  в  зелені  субтропіків.  Поїхати    подивитись  місто  чи  плантації  цитрусів  або  походити  уздовж  річки  категорично  не  рекомендували.  Супутників,  які  могли  би  легально  чи  нелегально  щось  показати,  з  ким  можна  було  би  вдатися  до  якихось  авантюр,  на  жаль,  у  мене  не  виявилося.  Природним  кордоном  бригади  з  одного  боку  простягалася  річка  Кабул,  а  від  берега  аж  за  кілька  десятків  метрів  по  той  бік  води  виднілися  плантації  дехкан,  чи  місцевих  олігархів,  а  може  й  бойовиків,  які  могли  паралельно  із  бізнесом  пречудово  воювати  проти  нас.  Уздовж  берегової  лінії  в  укриттях  стояли  БМП  стволами  до  «зеленки»,  а  з  протилежного  від  ріки  боку  починалися  гори,  на  вершинах  котрих,  як  я  розумію,  також  мали  би  сидіти  шураві,  інакше  ні  в  день,  ні  вночі  спокою  десантникам  не  було  би.
                   На  моєму  місці  інший  десь  задрихнув  би  цілий  день,  а  я,  навіть  не  виспаний  як  слід,  тинявся  бригадою  сюди  й  туди,  бо  незвична  обстановка,  особливо  ж  клімат,  спонукали  трохи  подосліджувати  хоч  обмежену  природніми  і  штучними  кордонами  територію.  Само  собою,  скрізь  де  можна  звичні  для  нас  комуняцькі  гасла,  від  яких  не  нудило,  оскільки  з  дитинства  росли  серед  всього  марксистсько-ленінського  бардаку,  неподалік  плацу  –  пам’ятник  загиблим.  Чого-чого,  а  двохсотих  у  джелалабадських  частинах  моджахеди  наробили  більш  ніж  достатньо.  У  головного  «комсомольця»  бригади  я  записався  на  нічний  літак.  На  питання:  «Чи  можна  вилетіти  денним?»  він  подивився  як  на  останнього  ідіота:  «Ти  з  глузду  з’їхав?».  Незручно  вийшло,  людина  подумала:  що  за  припудрений  з  лісу  вийшов?  Ні,  денні  зльоти-посадки  авіації  з  пасажирами  на  борту  давно  не  практикувалися  через  чудове  зенітне  і  ракетне  забезпечення  партизанів.  Вони  регулярно  валили  все  небесне  і  якщо  вдень  щось  піднімалося  вище  пальми,  то  це  або  вертолітні  пари,  які  літали  буквально  по  кронах  дерев  і  непередбачуваних  траекторіях,  або  якісь  там  винищувачі-бомбардувальники  на  швидкостях,  для  описання  яких  достатньо  сказати:  «Фіть!»
                   Відпрацьовуючи  прихильність  командування,  поцікавився  на  предмет  відлову  і  вивозу  макаки.  Отримана  відповідь  характеризує  взагалі  соціалізм  з  недосяжним  комунізмом,  усю  радянську  владу,  а  також  ментальність  радянської  людини,  найбільше  ж  тієї  частини  совкового  суспільства,  чия  столиця  була  болотом,  коли  до  київського  університету  вже  приїжджали  вчитися  з-за  кордонів.  Куди  приходять  совєти,  там  вимирає  і  руйнується  все.  Тому  і  найближча  до  комуністів  рідня  –  мавпи,  не  вціліли.  Ні,  вони  також  не  чебурашки.  Попервах  макаки  скакали  по  деревах  навіть  на  території  військових  містечок.  Харчів  вистачало  на  всіх.  Шураві  раділи  по  своєму  близькості  дикої  природи,  приматам  навіть  діставалися  від  бійців  подарунки,  до  яких  ті  звикли.  Але  ж,  пустивши  непрошених  гостей  на  свою  територію,  макаки  себе  вважали  господарями.  Вони  вимагали  все:  у  тебе  окуляри  –  дай  сюди!  Що  ти  там  жереш?  Це  моє!  А  ще  зброя.  Чули  про  мавпу  з  гранатою?  Можете  уявити.  Їх  відловлювали,  намагалися  приручити,  тримали  у  кімнатах.  При  цьому  примхливі  тварини  чомусь  не  любили  жінок.  Бувало,  стрибне  з  пальми,  вкусить  і  знову  на  пальму.  Ніяк  вони  не  навчалися  хорошим  манерам,  за  що  й  були  відстріляні.  Радянська  військова  людина  мислить  наче  шпала,  а  не  гомо  сапіенс.  Вона  не  пристосовується  до  умов  диких  аборигенів,  а  нагинає  все  під  себе.  От  і  нагнули.  Я  радів  щирим  серцем,  розуміючи,  що  макака  у  дорозі  до  Шинданду  завдасть  мені  клопоту  більше,  ніж  те  пекло,  коли  доводилося  заступати  на  час  відпустки  начальника  адміністративно-господарської  служби.
                   Джелалабад  –  афганська  перлина.  Дня  не  вистачило  для  глибшого  проникнення  у  його  найчарівніші  сюрпризи.  Навіть  по  військовому  містечку  стала  зрозумілою  краса  провінції,  її  природне  багатство.  Я  блукав  між  лапатими  пальмами,  з  котрих  звисали  важкі  грона  недостиглих  фініків,  не  готових  для  споживання,  а  вже  привабливих  на  вигляд.  Апельсини,  мандарини,  гранати  (не  бойові)  і  ми  з  нашими  «дарами»  –  кулі,  снаряди,  гранати  (бойові).  На  мальовничих  пагорбах  через  сто  років  лежатимуть  численні  кістяки  наших  бойових  машин,    обвуглений  метал  з  вибитому  на  ньому  написами:  „Зроблено  в  СРСР”  мовою  вже  неіснуючого  есересер.
                   Вночі  я  припхався  на  аеродром  наче  з  ринку.  Ніхто  не  роздивився  би  мого    вітамінного  вантажу,  такі  темні  ночі  без  місяця  панували  тоді  на  афганщині.  По  азимуту,  вказаному  долонею  прапорщика,  відшукав  на  стоянці  літак.  Аеродромні  вогні  увімкнули  лише  на  короткий  час,  доки  Ан-26  ще  торкався  колесами  смуги.  Тільки-но  він  відірвався,  усе  померкло,  крім  зірок,  що  вирізняли  морок  долішній  від  темряви  космічної.  Між  спекотною  столицею  і  парким  Джелалабадом  відносно  невелика  відстань,  а  враження,  наче  перемістився  з  екватору  за  тисячі  кілометрів.  По  прильоту  у  Кабул  пару  днів  довелося  чекати  попутки  на  Шинданд.  І  ніхто,  жодна  душа  з  сотень  наших  військових,  не  здогадалася,  яке  особливе  завдання  я  виконував,  намотуючи  сотні  кілометрів  афганським  небом.  Набитий  мандаринами  баул  і  в’язанка  віників  потрапила  до  адресата,  майор,  не  отримавши  макаку,  сумно  видихнув,  моя  корисність  підтверджена  бездоганним  відрядженням.  Не  дарма  при  звільненні  шеф  умовляв  мене  лишатися  в  армії  і  служити  при  ньому.  А  людина  він  не  проста,  із  унікальними  тарганами  у  голові.  Знайти  ключик  до  такого  не  просто.  Однак,  той  маленький  золотий  ключик  мені  вдалося  підібрати  і  дослужити  до  завершення  терміну  контракту,  що  не  кожний  надстроковик  зумів  зробити  через  самодурство  окремих  власників  зірчастих  погонів.  На  що  та  армія  була  найбагатшою  у  світі,  так  це  на  самодурів.
                   Всупереч  традиційним  уявленням,  навіть  після  чотирьох  з  половиною  років  служби,  я  не  був  ні  дня  захисником  своєї  країни.  Привчив  себе  контролювати  емоції  коли  щось  стріляє,  вибухає:  у  житті  знадобилося.  В  армії,  маючи  мізерний  кулінарний  досвід,  вперше  почав  експериментувати:  приготування  супу  у  трилітровій  банці  за  допомогою  саморобного  кип’ятильника,  яєшня  у  чайнику  –  перлини  строкової  служби.  Дві  інші  незабутні  страви  періоду  надстрокової  мають  пам’ятати  через  десятиліття  ті,  з  ким  я  ділю  честь  приготування.  
                   Серед  секретарок  політвідділу  дивізії  мій  друг  користувався  авторитетом.  Жодних  натяків  на  інтим,  просто  дружні  стосунки  секретника  із  колежанками.  І  не  знаю,  з  якої  причини  дівчата  замісили  Віктору  кавалок  тіста.  Вранці  з  такої  нагоди  він  мене  запитав:  «Що  би  нам  приготувати  з  того  тіста?»
                   -  А  що  з  нього  роблять  жінки?
                   -  Вареники.
                   Життя  кинуло  нам  виклик  і  ми  його  прийняли.  Вареники  то  й  вареники.  Змогли  жінки,  впораємося  і  ми.  Без  досвіду  ліплення,  ми  почали  обговорювати  можливі  види  фаршу.  Картопля?  Банально.  Капуста?  Сир?  Вітька  згадав  про  банку  вишень,  що,  як  він  пам’ятав,  мала  би  стояти  у  шафі.  Версію  ми  перевірили  і,  як  прикро,  вранці  з  госпіталя  приїжджав  хворий  на  гепатит  Вітькін  сусід,  майор  Боревський.  Він  прославився  невиправною  жартівливістю,  ставлячи  всю  дивізію  на  вуха  своїми  приколами.  Забравши  до  госпіталю  вишні,  йому  не  вдалося  нас  насмішити.  Налаштовані  на  вареники  з  вишнями,  ми  хотіли  тільки  їх.  А  де  взяти?  Пішли  до  воєнторгу  –  немає.  Покрутивши  носом,  запримітили  банку  джему.  І  тут  згадався  мій  шкільний  прикол  –  «вареники  з  повидлом».  Тільки  жарт  –  не  більше.  Здається,  вареників  з  повидлом  не  існує  в  природі.  Ні?  Тепер  я  відродив  ідею  щоби  втілити  її  у  реальність,  ви  ж  знаєте,  що  сала  у  шоколаді  теж  колись  не  існувало,  та  настали  часи,  коли  львів’яни  випустили  і  такий  бренд.  Ввечері,  коли  Боревський  давився  вишнями  у  госпіталі,  ми  взялися  втілювати  юнацьку  дурку.
                   Спершу  ми  поставили  каструльку  води  на  нагрівач.  Він  не  видавав  всієї  закладеної  потужності,  імовірно,  якісь  провідники  струму  всередині  роз’єдналися.  Знаючи  про  цю  халепу,  побратим  заздалегідь  запустив  нагрів  аби  потім  не  втрачати  дорогоцінний  час.  І  він  же  катав  із  тіста  ковбаски,  а  потім  відрізав  шматочками  на  мій  бік  столу.  Я,  озброєний  порожньою  пляшкою,  розкатував  кавалки,  а  Віктор  мав  би  далі  заклеювати  у  вареник  джем.  І  чомусь  перші  спроби  вийшли  такими  кривобокими.  Як  же  моя  мати  катала  правильні  кола?  З-під  пляшки  виходили  далеко  не  ті  форми.  Ми  довго  іржали  з  моєї  рукопопості,  але  мені  вдалося  взяти  під  контроль  процес  виготовлення  заготовок  і  настав  час  сміятися  з  мого  товариша.  Він  ніяк  не  міг  склеїти  крайку  тіста.  Не  кажу  вже  про  мутантів,  яких  він  виробляв  із  приблизно  круглих  формочок,  зі  склейкою  геть  нічого  не  виходило.  Імовірно  жінки  знають  усі  секрети  приготування,  та  йти  до  жіночого  модуля  не  випадало,  пізнувато  для  дружніх  візитів,  там  могли  бути  побратими  з  іншими  інтересами.  Почали  думати.  Я  пригадав,  як  мати  швидко  трьома  пальцями  закручувала  крайки  у  гребінці.  Її  вареники  виходили  рубчастими,  тісто  наче  зросталося  по  краях.  Як  не  намагався  я  повторити  зрощення,  чи  мої  пальці  робили  не  ті  рухи,  чи  не  з  того  місця  росли  руки,  виходило  якесь  полотно  дворучної  пили.  Промучившись  над  першими  екземплярами,  змусили  вареники  не  розповзатися  по  швах.  Кінець  кінцем,  головною  вважалася  не  форма,  а  смак  кінцевого  продукту.  За  форму  я  теж  скажу:  наші  вареники  були  подібні  до  динозаврів.  Горбаті  тулуби  з  зубчастими  вінцями  –  саме  те,  що  малюють  у  підручниках  з  доісторичної  зоології.  Різних  розмірів  і  форм  істоти  із  тіста  заповнювали  стіл,  а  коли  їх  стало  щось  із  десяток,  то  перші  все  ж  почали  розповзатися.  Ми  мусили  дати  раду  черговій  халепі.  Ніч  панувала  над  країною  і  треба  вже  лягати  спати,  а  ми  ще  не  їли.  Швидке  рішення  –  це  моя  інновація  у  вареникознавстві.  Я  розкатав  кілька  заготовок  великого  діаметру,  поклавши  браковані  вареники  на  середину,  обгорнув  їх  другим  шаром  тіста.  Вуаля!  Відразу  ж  їм  було  дано  назву  –  вареники  у  бронежилетах.  Можна  вкидати  до  окропу  доки  вони  цілі.
                   Отримати  повноцінний  окріп  не  вдавалося  протягом  довгого  часу.  Мабуть  Вітькіни  вишні  давно  перетравилися  у  шлунку  Боревського,  а  ми  не  могли  елементарно  скип’ятити  воду.  Нагрівач  не  тягнув,  а  ми  з  надією  вдивлялися  у  воду.  Нарешті,  коли  перші  дрібні  бульбашки  відокремилися  від  дна  каструлі,  вареники  було  вкинуто  і…  ми  надовго  засіли  над  посудом,  бо  вода  мала  закипіти  знову  і  зварити  нам  наших  динозаврів.  Вода  оголосила  страйк.  Помішуючи  вміст,  за  якийсь  час  я  зафіксував  у  воді  згустки  джему.  Місцями  тісто  прорвалося,  та  хрін  із  ним!  Я  вже  мусив  довести  операцію  до  кінця.  Вітя  думав  інакше.  Він  взагалі  не  думав,  бо  безсовісно  засинав,  вмостившись  на  своє  ліжко.  Моє-то  стояло  в  іншій  кімнаті,  що  поробиш?  Під  солодке  сопіння  я  ложкою  підштовхував  вареники  до  поверхні:  ознака  готовності  –  це  коли  вони  поспливають.  Почуття  голоду  спочатку  було,  а  потім  і  воно  пішло  кудись  спати.  Вітьку  вирубило,  голод  пропав,  тільки  я  сам  на  сам  боровся  з  водою,  яка  не  хотіла  кипіти.  Рухалася  собі  ліниво,  а  щоб  нуртувати,  до  такого  було  дуже  далеко.  Чи  то  розмокнувши  як  слід  один  з  вареників  гострим  краєм  торкнувся  поверхні.  З  дуру  я  шарпнув  Вітьку:  «Готово!»  Навіть  страх  проймав:  раптом  динозавр  знову  потоне.
                   Друг  ледве-ледве  подавав  ознаки  життя.  Не  впевнений,  що  він  навіть  розумів  сенс  події.  Я  виловив  першого  пловця  із  каструлі,  перерізав  навпіл,  по  половинці  на  душу.  Гризнув  –  тісто  сире.  Тьху,  твою  дивізію  наліво!  Ганьба  нації!  Побратимчик  знову  впав  на  ліжко  у  поцимбальному  стані.  Мені  кортіло  плюнути  у  каструлю,  припинити  знущання  над  собою,  над  тістом  і  джемом,  і  піти  додому  але  на  справу  вже  покладено  кілька  годин  часу.  Оцінити  подвиг  ніхто  не  міг.  Періодично  я  торсав  Вітьку.  Він  відкривав  очі,  лишаючись  у  відключці,  ремигав  недоварений  шматок  і  знову  валився  набік.  Далеко  за  північ  я  припинив  експеримент.  Кілька  штук  ми  з’їли,  адже  попри  недоварені  оболонки  вміст  був  цілком  придатним.  Найменше  проварилися  «бронежилети».  Вранці  десь  половину  каструлі,  заповненої  червоною  від  джему  водою  і  обривками  оболонок  довелося  вихлюпнути  під  паркан.  З  часів  тієї  історії  я  виліпив  ще  тільки  один  вареник  із  глини.  Він  красивий,  оздоблений  візеруночком  і  декоративними  квітами  висить  у  моїй  переселенській  кухні.  Дивлячись  на  сувенір,  я  згадую  наш  із  другом  перше-останній  досвід.  Точно,  можна  казати,  що  ми  ліпили  вареники  двічи:  впершу  і  востаннє.  Тепер  такою  справою  займаються  різні  фірми,  чиї  бренди  відомі  всім  нам  і  мало  хто  переймається  процесом  ліплення.  Куди  простіше  (може  й  дешевше)  купити  собі  пачку,  або  кіло  на  вагу,  та  за  якісь  пів  години  пригощати  всю  сім’ю  акуратними  українськими  красенями,  як  там  у  пісні:  «…  і  з  сиром  пи-ро-ги».
                   Я  не  полегшував  собі  життя,  навіть  коли  від  мене  ніхто  нічого  не  вимагав.  Коли  по  справах  у  гості  приїжджав  товариш,  приятель,  друг,  як  вам  завгодно,  на  правах  гостинного  господаря  я  пропонував  замість  їдальні  піти  до  моєї  кімнати  і  щось  там  вчинити  для  душі.  Ми  –  надстроковики,  зважаючи  на  наш  рідкісний  в  Афганістані  вид  (порівняно  з  кимось  іншим,  надстроковиків,  молодших  лейтенантів  і  генералів,  звісно,  зустріти  там  було  найважче)  прихильно  ставилися  одне  до  одного,  перезнайомилися,  передружилися  і,  якби  так,  дивилися  на  інших  подібних,  як  на  своїх  людей.  Траплялося,  з  Герату  до  управління  дивізії  наїздив  Родіон  –  старший  сержант  надстрокової  Родіонов  Родіон  Родіонович.  У  його  родині  такий  прикол  –  називати  синів  Родіонами  водився  з  дідів-прадідів.  Гератський  101  мотострілецький  полк  колись  мені  теж  був  близьким,  тому  Радік  мав  подвійну  честь  і  я  подав  ідею  насмажити  картоплі,  нехай  їй  грець,  тій  їдальні!  Не  так  просто,  щоб  картоплю  насипати  на  сковорідку  і  перемішувати  до  готовності.  Виникла  думка  зробити,  як  колись  я  готував  до  армії:  порізати  на  кавалки  свіжий  помідор,  щоби  й  він  був  підсмажений  у  страві,  хоча  тоді  я  робив  це  не  стільки  з  картоплею,  скільки  з  яєшнею.  Байдуже.  Захотілося  і  все.  Сміливо  експериментувати  доля  мене  привчила.  І  довелося  цим  займатися,  бо  ви  ж  пам’ятаєте  де  ми  знаходилися?  Свіжих  томатів  –  катма.  Подивився  асортимент  консервації  у  воєнторзі  –  є  баночка  малосольних.  Що  ж,  як  кажуть,  де  немає  риби,  там  і  рак  –  риба.  Задум  здавався  вдалим  і  економити  на  друзях  продукти  я  не  планував.  Картоплі  на  двох  нарізав  як  на  чотирьох  (товариш  здалеку  приїхав).  То  вже  вийшло  мало  не  половина  солдатського  казана  на  десятьох.  Почав  чикрижити  помідори,  то  й  їх  усі  пів  літра  вкинув  до  посуду.  Імовірно,  того  року  я  ще  тримався  переконання,  що  кількість  продуктів  поліпшує  смак  страви.
                   Коли  картопля  з  помідорами  перемішалася,  виникла  підозра  у  збої  програми.  Щось  пішло  не  так.  По-перше,  раніше  все  смажилося  не  у  такій  кількості.  По-друге,  нарізаний  скибочками  свіжий  помідор  мав  обсмажуватися  з  боків,  залишаючись  не  морсом,  а  скибками.  Малосольні  вели  себе  не  коректно.  У  тій  масі  картоплі  всі  мої  скибки  розвалилися,  випустивши  розсіл  і  сік.  Рідини  у  казані  виявилося  у  кілька  разів  більше.  Зрозумівши  близькість  провалу,  я  перейшов  до  плану  «Б».  За  новою  версією  страва  без  назви  стала  зовсім  новим  словом  у  кухарстві.  Марку  новатора  треба  було  витримати  до  кінця.  І  «Остапа»  понесло.  Нишпорячи  у  шафі,  я  шукав  чогось,  що  могло  збільшити  кількість  твердої  маси  у  болоті,  яке  я  розвів  у  казані.  Такий  предмет  знайшовся.  Це  була  бляшанка  плавленого  сиру.  Із  сиром  доводилося  стикатися,  більш  того,  колись  до  смаженої  картоплі  я  натирав  твердий  сир  і  то  було  прекрасно.  Колись  –  означає  у  минулому  цивільному  житті.  І  сир  тоді  ми  купували  аж  ніяк  не  плавлений,  та  якщо  ви  знайомі  з  китайською  кухнею,  у  якій  застосовуються  непоєднувані  інгредієнти,  ви  оціните  мою  винахідливість.  Перетерши  весь  сир  у  страву,  я  підтвердив  сумнів  щодо  перетворення  її  з  подоби  баланди  на  щось  притомне.  Перед  нами  стояв  наполовину  повний  казан,  пускаючи  бульки  із  дна.  До  смаженої  картоплі  страві  при  такому  темпі  інновацій  не  дотягнути,  але  вона  так  чи  інакше  доварилася  і  ми  мусили  дегустувати.  Їдальня  на  той  час  вже  зачинилася  до  вечері.
                   Мій  друг  –  людина  винятково  коректна.  Він  бачив,  які  продукти  використовувалися  при  приготуванні,  інакше  чи  вдалося  би  умовити  їсти  цю  кашу?  Та  він,  мабуть,  зголоднів.  З  вигуком:  «Класно»,  -  пішли  перші  ложки  до  шлунків.  Далі  –  стриманіше:  «А  чого?  Непогано.»  Нарешті,  з’ївши  трохи  менше  дитячої  порції,  Родіон  запитав:
                     -  Знаєш,  яка  назва  цієї  страви?
                   Я  не  знав.
                   -  Детектор  брехні.
                   Брехлива  ж  твоя  пика!  А  казав  же:  «Класно!»  Та  я  й  сам  колупав  кашку  з  почуттям  чи  то  невизначеності,  чи  легкої  огиди.  Половину  казана  чогось  безіменного  довелося  вилити  до  сміттєвого  контейнера.
                   
                   Десятиліття  лишилися  за  спиною.  Варто  було  тоді  записувати  всі  події,  адже  сьогодні  на  основі  записів  я  написав  би  пів  тисячі  сторінок  і  то  цікавіше.  Багато  чого  забулося,  повипадали  з  пам’яті  імена,  підзатерлися  емоційні  враження.  Я  навчився  непогано  готувати.  А  коли  до  нас  прийшов  Інтернет,  то  вже  кожен  має  право  сказати:  «Я  вмію  все».  Я  –  українець.  Тому  тямлю  варити  борщ.  А  хочете  суп?  Та  скільки  тих  рецептів  нагуглю,  стільки  й  приготую.  Лагман?  Запросто  і  залюбки.  Приготування  стало  одним  із  захоплень.  Але  все,  що  ми  можемо  при  нашому  достатку  собі  дозволити,  не  має  тієї  емоційної  складової,  яка  з’являлася  в  Афганістані.  Там  дійсно,  за  умови  відсутності  альтернативи,  ми  жерли  всяку  лабуду,  бурду  і  баланду.  Не  вміючи  більш-менш  пристойно  готувати,  діяли  на  межі  авантюризму.  Війна  у  моїх  мемуарах  майже  залишилася  за  дужками.  Не  подумайте,  що  афганська  буденщина  така,  якою  ви  побачили  її  у  моєму  невеличкому  дописі.  Чи  потрібно  йти  битим  шляхом  і  писати  про  героїзм?  Про  героїзм  давайте  іншим  разом,  від  інших  авторів  і  про  іншу  війну.  Я  був  окупантом.  Десь  білим  і  пухнастим,  достатньо  романтичним,  але  не  захисником  моєї  країни.  От  і  все!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898237
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2020

Афганські спогади. Замріяні гурмани (редакція 2020 р. , 1 частина)

                   Чотири  з  половиною  роки  армії  дали  мені  право  (я  сам  собі  привласнив  це  право)  зробити  висновок  про  якість  життя,  зележну  від  якості  харчування.  Не  кількісні  показники,  а  саме  наявність  або  відсутність  у  меню  смаків,  до  яких  звик  вдома.  На  другому-третьому  місяці  служби  коротке  слово  „борщ”  ставало  потенційно  небезпечним  в  умовах  військової  частини,  де  його  не  варили  з  деяких  об’єктивних  причин?    Скажи  лиш  старшина  „борщ”,  -  перед  строєм    із  шеренги  випадуть  знепритомнілі  українці,  а  якщо  це  станеться,  хто  тоді  триматиме  бойову  здатність  війська?  У  радянській  армії  найбільшим  недоліком  була  відсутність  заборони  говорити  вголос  і  згадувати  про  наш  український  борщ,  тому,  скільки  себе  пам’ятаю,  протягом  всього  періоду  служби  я  марив  подією,  коли,  приїхавши  додому,  напихатимусь  ним  від  пуза.  Що  це,  як  не  генетична  схильність?  Половини  століття  вистачило  мені,  щоб  навчитися  готувати  супи  з  м’ясом,  рибою,  грибами,  крупами,  та  чим  завгодно.  Можу  навіть  узбецький  лагман  утнути  з  нашим  вітчизняним  смаковим  «акцентом»,  проте  якби  не  родина,  міг  би  жити  на  однім  борщі,  такий  же  ж  він  унікальний  серед  світового  кулінарного  здобутку.  Сподіваюся,  ви  вже  дещо  зрозуміли  не  тільки  про  саму  страву,  але  й  про  мене.  Позбавлений  безальтернативної  української  втіхи,  я  всі  чотири  з  половиною  роки  мучився  не  важкими  випробуваннями  афганським  кліматом,  не  жорстокістю  війни,  а  повною  відсутністю  в  меню  страви  з  унікальним  поєднанням  і  послідовністю  чотирьох  букв.  Історія,  якою  би  довготривалою  вона  не  була,  постійно  змінюється.  І  ось  вони  позаду,  ті  роки  з  місяцями.  Я  сиджу,  редагуючи  спогади  поруч  із  холодильником.  Чужа  орендована  квартира  у  Києві.  Майже  все  нажите  працею  батьків  і  моєю  з  дружиною  роботою  в  окупованому  Донецьку.  Зате  за  дверцятами  холодильника  стоїть  заповітна  каструлька,  самі  вже  здогадуєтеся  з  чим.  Що  ж!  Бувають  цінності  незмінні,  як  схід  і  захід  Сонця.  А  згадка  про  минуле  не  обходиться  без  пам’яті  про  наше  екзотичне  харчування  в  Афгані.  Там,  звикнувши  до  повсякденної  рутини,  я  переконував  себе,  що  як  живемо  ми,  можна  жити  скільки  завгодно  довго.  Нині,  щиро  кажучи,  я  вже  сумніваюся.  На  скільки  ще  років  вистачило  би  запасу  міцності  моєму  організмові?  Мабуть,  добре,  що  експеримент  припинився  з  того  дня,  як  я  повісив  свій  однострой  до  шафи  остаточно.
                   А  в  армії  я  майже  не  голодував.  Іноді  навіть  переїдав.  Свідком  цього  є  та  ж  сама  моя  форма,  у  яку  я  досі  без  проблем  влізаю  попри  минулі  десятиліття  цивільного,  а  значить  і  ситнішого  життя.  Ситнішого  однозначно,  та  ще  й  не  настільки  екстремального.  Порівняння  нашого  рівеня  продовольчого  забезпечення  з  раціоном  натівського  бійця  викликає  не  лише  іронічну  посмішку,  а  й  переконання:  якби  блок  НАТО  так  годував  своїх  військових,  від  армії  залишилося  би  нуль  цілих,  нуль  десятих  відсотків  контрактників.  Довелося  би  їм  заганяти  під  рушницею  силою.  А  ми  якось  жили  і  виживали,  хоча  воістину  набитий  консервованою  картоплею  кендюх  не  рятував  від  дратівливих  спогадів  про  мамині  пиріжки,  про  звичайний  помідор  з  куща.  Вірите,  я  не  з’їв  жодного  свіжого  помідора  в  Афгані,  ані  бодай  зеленої,  черешенки?  Тож,  як  би  фізіологічно  обґрунтовано  не  рахували  кілокалорії  солдатського  пайка,  мозок  лишався  голодним.  У  шлунку  повно,  а  у  голові  тоскно.
                   Що  ви  не  їли  кенгуряче  м’ясо,  знаю  без  вашої  відповіді.  Де  ви  могли  його  куштувати?  Де?  Мені  теж  не  вірилося,  буцімто  у  наших  батальйонних  котлах  булькало  оте  жилаве  м’ясо  сумчастих,  бачених  нами  тільки  по  телевізору.  Розмірковуючи  собі,  що  би  то  були  за  виснажені  тварини,  яких  нам  згодовує  міністерство  оборони,  я  вже  взяв  інтерв’ю  у  кухара.  Все  опитування  складалося  з  одного  простого  питання:  що  ми  отут  їмо?  А  він,  не  сіло  ні  впало,  без  напускного  ідіотизму  в  голосі  відповів:  «кенгуру».  Добре,  думаю,  артист  ти  хороший.  Чи  вважаєш  мене  за  дурня,  чи  забрехався?  Нехай  буде  кенгуру,  але  ж  правду  все  одно  колись  дізнаюся.  І  дізнався  незабаром,  коли  треба  було  перекидати  штабелі  різних  складських  продуктів.  Саме  там  трапилися  на  очі  туши  спортивних  тварин  з  синіми  печатками  на  боках  англійською  мовою:  «kangaroo».  Аж  тільки  тоді  я  здивувався.
                   Випадкова  вимушена  екскурсія  на  продовольчий  склад  виявилася  не  очікувано  пам’ятною.  Треба  ж  бути  настільки  зацикленим  на  їжі  солдатом,  щоб  той  день  закарбувався  на  рівні  з  найяскравішими  спогадами  всієї  служби.  Днів-то  було  десь  із  півтори  тисячі,  а  день  на  продовольчому  складі  –  унікальний,  він  серед  яскравих  подій,  буденний,  але  такий  святковий  для  рядового  першого  піврічного  періоду  служби.  Якби  він  трапився  десь  під  дембель,  що  там  було  би  згадувати?  
                   Склади  –  цікаві  приміщення.  Багато  хто  хотів  потрапити  туди  хоч  на  півдня.  Начальник  складу  –  людина  могутня,  а  й  він  ніц  не  доведе  до  ладу  бер  грубої  сили  простих  смертних.  Ти  йому  коробки  та  мішки  перетягаєш,  він  тобі  –  безкоштовну  екскурсію  по  закутках  і  не  тільки.  Якщо  не  маєш  земляка  на  складі,  то  можеш  і  не  дізнатись,  чим  відрізняється  солдатський  продовольчий  кошик  від  офіцерського.  Похід  на  продсклад  заміняв  перегляд  цікавого  кінофільму.  Побачивши  вперше  вміст  приміщення,  я  позаздрив  щурам.  Вони,  не  розвинені  духовно,  не  підковані  політично,  не  рівня  нам,  а  могли  надгризати  все,  що  їм  смакувало.  А  рядовий,  бувало,  тільки  й  мріє  про  миску  салату  зі  сметаною,  кавалочки  ковбаси,  оселедець  під  цибулькою,  сир,  якого  середній  швейцарець  на  рік  з’їдає  до  12  кілограмів.  Нарешті,  йому  ввижається  заварне  тістечко,  кульок  цукерок,  скибка  дині  –  усіляка  проста  їжа,  доступна  на  волі.  Армія  –  не  тюрма,  але  волею  для  нас  вона  не  була.  Їсти  хотілося  не  те  і  не  у  тому  об’ємі,  нерідко  навіть  не  в  тій  компанії,  але…
                   Якось  без  того  (без  тістечок)  виживали,  дістаючи  не  консервовану  по  бляшанках  картоплю,  а  справжню,  з  вічками,  яку  треба  спочатку  очистити.  Як  діставали?  То  не  хитра  справа  для  взводу  охорони.  Жванецький  казав:  „Хто  що  охороняє,  той  оте  й  має”.  Овочевий  склад  знаходився  поруч  із  нашим  караульним  приміщенням,  викопаний  під  землею  для  підтримання  хоч  якогось  мікроклімату.  Зверху  -  тільки  шиферний  дах.  Вночі  пара  молодих  воїнів  знімала  шиферину  і...  Ночі  темні,  територія  під  нашою  охороною.  Головне,  щоб  начальник  штабу  не  заскочив  особовий  склад  караулу  над  бачком  смаженої  картоплі,  бо  через  окремі  нечасті  зальоти  й  народилося  прислів’я:  «ситий  голодного  не  розуміє».  За  всю  історію  нашої  караульної  служби  не  одна  вантажівка  картоплі  самосписалася  на  бойові  втрати.  І  ніхто  не  міг  пред’явити  рахунок  за  спожите,  бо  замки  і  пластилінові  печатки  на  вході  завжди  зберігалися  в  ідеальному  стані.  Начальник  складу  спокійно  спав  і  начальник  штабу  не  кожної  ночі  виповзав  ставити  нас  на  вуха.  Що  з  того,  що  ми  були  хронічно  невиспані?  Балувані  смажениною,  мало  хто  із  караульних  волів  би  іншої  служби,  якою  би  моторошною  вона  не  була  вночі  в  Афганістані.
                   Я  не  приділив  би  стільки  уваги  тематиці  харчування,  якби  наш  солдатський  фінансовий  рівень  не  робив  нас  жебраками  при  загальному  видимому  добробуті.  Через  гарнізонний  магазин  йшли  делікатеси,  не  знані  у  союзі.  Все,  що  ми  там  бачили,  для  звичайної  торгової  точки  радянської  країни  ніколи  не  було  реальністю.  Перелік,  куди  я  пишу  консервованих  крабів,  шинку,  паштети  і  то  все  імпортного  виробництва,  як  і  цукерки,  соки,  печиво  –  все  це  звичайнісінькі  товари  вуличних  генделиків,  не  кажучи  про  великі  супермаркети.  На  полицях  країни  рад  нічого  подібного  ніколи  не  траплялося.  Тоді  ми  сир  купували  на  свята,  та  й  те  –  двох  чи  трьох  сортів.  Про  існування  зразків,  наявних  на  території  частини,  я  би  так  і  не  дізнався,  не  потрапивши  до  Афгану.  Але  ж  купити  можна  все,  коли  на  все  маєш  грошові  знаки.  У  солдата  з  ними  було  скрутно.  Напружуючи  пам’ять,  наважуся  назвати  кількість  чеків  щомісячного  забезпечення  жалюгідною  для  прилюдного  оголошення.  Їх  буквально  вистачало  на  засоби  гігієни  і  необхідні  дрібнички.  Для  купівлі  смаколиків  жоден  солдат  не  міг  обійтися  без  свого  нелегального  бізнесу.  Що  це  за  бізнес?  Торгівля  алкоголем,  наркотиками,  або  крадіжка  і  перепродаж  військового  майна  місцевим.  Сяк-так,  не  маючи  тоді  нинішніх  принципів,  я  трошки  діставав  спирт  і  самогонку,  які  збував,  в  основному,  офіцерам,  у  тому  числі  тим,  хто  вів  із  алкоголем  серед  особового  складу  нещадну  війну.  Дрібно,  скромно,  але  іноді  балував  себе  кондитеркою  від  закордонних  брендів  і  м’ясними  виробами.  Попри  маніпуляції  і  можливість  хоч  щось  докупити  для  шлунку,  дійшло  до  розчулення,  коли  одного  дня  зміг  не  зовсім  легально  дістати  два  чи  три  курячих  яйця.  Нелегально  означає,  що  хтось,  хто  мав  би  їх  з’їсти,  не  з’їв.
                   Діставши  яйця,  дістав  і  проблему:  у  який  спосіб  приготувати  яєшню?  Найпростіше  –  відварити  у  банці  або  чайнику.  Ні,  кортіло  яєшні,  нереальної  за  весь  період  моєї  строкової.  На  кухню  не  піти,  там  своя  мафія,  яка  ті  нещасні  яйця  з’їсть  сама,  та  ще  й  мало  їм  буде.  Власні  ресурси  –  електричний  ТЕН  та  чайник,  або  смажити  так,  або  ніяк.  Дістаючи  ложкою  яєшню  з  отвору  чайника,  я  згадував  рідну  хату.  Щемно,  до  сліз.  Таким  був  мій  День  Курячого  Яйця.
                   Іншим  разом  утнув  я  з  товаришем  дурницю,  що  завершилася  сміхом,  хоча  могла  би  стати  і  трагедією,  при  певних  умовах.  Захоплено  спілкуючись,  десь  під  обід  ми  поставили  на  ТЕН  бляшанку  каші.  Будь-яка  консервна  каша  завжди  краща  приготованої  у  солдатській  їдальні.  Нагрівач  мій  грів  так  собі,  розмова  між  земляками  точилася  куди  гарячіша.  Захопившись,  ми  й  забули  про  голод.  Зовсім  випадково,  озирнувшись  назад,  я  побачив  на  ТЕНі  вже  не  той  циліндр,  а  щось,  більше  схоже  на  деформований  м’яч.  Будь  якої  миті  тиск  всередині  бляшанки  міг  розірвати  її,  завдаючи,  крім  опіків  кашею,  поранень  та,  хрін  його  знає,  може  й  смертельних  травм,  бо  ми  стояли  у  якійсь  парі  метрів  від  нагрівача.  Не  можу  передати,  як  стало  страшно.  Перша  думка:  куди  сховатися?  Друга:  приміщення  службове  і  його  треба  рятувати.  Десь  між  першою  і  другою  думками  вже  почали  діяти:  я  вимикав  ТЕН,  а  Андрій  вхопив  рушник  і  так  переставив  бляшанку  на  стіл.  Постояли,  дивлячись  одне  на  одного.  В  очах  у  обох  німе  питання:  хто?  Хтось  мав  це  зробити,  взяти  консервний  ключ  і  зробити  прокол.  Думки  про  голод  зникли  взагалі  і,  здається,  найлегший  спосіб  схуднення  –  це  коли  твоя  їжа  замість  стати  доступною  може  вибухнути.  Гречана  бомба  на  столі.  Товариш  взяв  ключ  і  злегка  надколов  опуклу  кришку.  Водночас  крізь  мікроскопічну  дірочку  у  стелю  вдарив  паро-гречаний  фонтан.  З  гучним  свистом  бляшанка  вивергала  перегріту  кашу,  вкривши  стелю  зернистими  бурульками.  Свистіло  довго,  та  реготали  ми  ще  довше,  до  болю  у  животах.  Половина  вмісту  бляшанки  висіла  над  головами,  друга  половина  мала  добряче  прохолонути,  бо  настільки  перегрітою  кашу  навряд  чи  можна  зробити,  готуючи  у  звичайний  спосіб.
                   Епідемічна  ситуація  по  всій  території  Афганістану  будь  якої  пори  року  залишалася  не  сприятливою.  Термічна  обробка  продуктів  –  основа  основ,  найважливіший  пункт  серед  заходів  перестороги.  Теплий  клімат  для  бактерій,  вірусів  та  мікробів,  здавалося,  саме  той  рай,  до  якого  людині  довго  йти  дорогою  вдосконалення,  а  от  вони  вже  там.  Афганістан  –  рай  усілякої  зарази.  Ще  якби  ми  не  бачили,  як  миють  посуд  на  кілька  сотень  ротів,  то  й  менше  дурних  думок  оберталося  би  у  головах.  Але  ж,  хто  не  знає?  Усі  бачили.  Їли  і  каламбурили:  або  пронесе,  або  не  пощастить  і  пронесе.  Неоднозначне  слово,  а  скільки  у  ньому  глибини!  Дякувати  Богу,  мій  організм  складено  не  аби  як,  жодного  разу  не  підвів,  хоч  скільки  підстав  я  давав  йому  для  збоїв.  Щось  навіть  споживали  ми  однією  ложкою  з  приятелями,  так  ті  за  кілька  днів  жовтіли  і,  ку-ку,  Гриня,  гепатит.  Вони  жовтіли,  я  –  ні.  Нас  проносило  у  різних  сенсах.  Вважайте,  більшість  військових  у  той  чи  інший  спосіб  перехворіли  не  тільки  на  гепатити  різних  видій,  але  й  на  екзотичні  для  нас  тифи,  паратифи,  хтозна  які  ще  інфекції,  іноді  хапаючи  їх  букетом.  Одного  такого  нещасного  серед  ночі  навіть  довелося  бачити,  стоячи  на  посту.  То  був  його  спринтерський  забіг,  який  мало  чим  відрізнявся  від  польоту.  Хлопець  чесно  хотів  добігти  до  туалету,  а  організм  не  дав.  Що  цікаво,  територія  батальйону  прекрасно  освітлена  саме  на  тому  відрізку  шляху  від  казарм  до  туалету.  А  мені  вже  давно  кортіло  спатки.  Чим  більше  думаєш  про  повільний  плин  часу,  тим  більше  тисне  на  повіки.  Аж  раптом  з  боку  казарми  вилітає  щось  біле,  схоже  на  Карлсона  у  простирадлі,  коли  він  вдавав  із  себе  привида.  Боєць  біг  потужньо,  аж  білизна  на  спині  напнулася  вітрилом.  Я  увімкнув  внутрішній  тоталізатор:  добіжить  –  не  добіжить?  Не  добіг  рівно  половину  дистанції,  загальмувавши  у  перехресті  променів,  тільки  пилова  хмара  від  гальмування  посунула  далі  і  розсіялася  під  стінами  туалету.  Все  сталося  на  моїх  очах,  після  чого  хлопцю  вже  не  треба  було  поспішати.  Знесилений,  виснажений  він  поплентався  до  казарми,  нагадуючи  більше  в’язня  Освенциму,  а  не  того  атлета,  якого  я  побачив  кілька  секунд  тому.  Спати  я  вже  не  хотів.  Сміх  у  таких  випадках  був  поганим  тоном.  Тяжкі  інфекції  декого  добивали.  Летальні  випадки  через  хвороби  траплялися  не  раз  і  не  два,  причому  мерли  не  тільки  здохлики  якісь,  спортсмени  теж  не  виживали.
                   За  найменшої  можливості  я  не  ходив  до  їдальні.  Технологія  приготування  солдатами-кухарями  їжі  на  велику  кількість  живої  сили  сама  собою  довіри  не  викликала.  До  того  ж  доводилося  бути  свідком,  як  не  розрахувавши  об’єм  харчів,  кухарі  з  крану  доливали  води  у  котел.  Раз-по-раз  страви  мали  невластивий  смак,  бо  кулінарія  –  свого  роду  мистецтво,  доведене  бійцівськими  руками  до  рівня  примітивного  ремесла.  Для  офіцерів  вони  могли  й  постаратися,  найбільше  ж  дбали,  напевно,  про  себе.  Самі  подумайте,  якими  навичками  володіли  вісімнадцятирічні  бовдури,  призвані  до  лав  збройних  сил?  Якби  хоч  складські  продукти  відповідали  нормативам  і  купувалися  не  консервованими,  а  свіжими.  Язик  пам’ятає  металевий  присмак  вершкового  масла  із  бляшанки,  ніс  –  дивний  набір  ароматів  від  консервованої  у  скляні  банки  картоплі.  Ще  були  консервовані  капуста,  морква,  буряк.  Скільки  років  воно  зберігалося,  перш  ніж  опинялося  на  кухні?  Рекордсменом  витриманого  продукту  я  би  назвав  кавовий  напій  без  вмісту  натуральної  кави,  термін  споживання  якого  сплив  сімнадцять  разів.  Сімнадцять,  панове!  І  нічого,  я  й  досі  живий.  Кому  сказати  зараз,  можна  було  би  вважати  кожний  прийом  їжі  спробою  суїциду.  Розумієте,  чому  за  щастя  вважалося  звідкись  поцупити  нормальної  картоплі?  Я  різав  її  кубиками  і  варив  у  трилітровій  банці,  встромивши  всередину  саморобний  кип’ятильник  з  двох  лез  торгової  марки  «Нєва».  Як  тільки  картопля  ставала  м’якою,  вивалював  туди  ж  сардини  у  маслі.  Виходила  подоба  рибної  юшки.
                   Кип’ятильник  з  лез?  Ага.  Ми  всі  вміли  таке  робити.  Леза  для  гоління,  хто  пам’ятає  які  вони  із  себе,  являли  собою  мультифункціональний  предмет.  Ними  не  лише  голилися.  За  відсутністю  чогось  іншого,  ми  обрізали  лезами  нігті  на  пальцях  рук  і  ніг.  Та  навіть  винахідник  не  здогадався  би,  як  перетворити  тоненьку  металеву  пластинку  на  потужний  електроприлад.  Ідея  ж  простіша  за  носову  хустину.  Я  брав  два  леза,  між  ними  клав  два  сірника,  щоб  пластинки  лез  розташувалися  паралельно  одна  до  одної.  Нитками  вся  конструкція  скріплювалася,  а  до  кожного  із  лез  кріпилися  дроти.  Штепсель  вставлявся  у  розетку  і  дуга  між  електродами  починала  інтенсивно  гріти  воду.  Віддаю  належне  електромережі,  вона  витримувала  і  не  такі  нагрівачі.  Вдосконалюючи  саморобні  кип’ятильники,  я  робив  їх  зі  значно  масивніших  металевих  пластин,  аж  трилітрова  банка  вібрувала  і  сунулася  по  поверхні  столу.  Єдине,  про  що  хочу  вас  просити,  не  повторюйте  мої  експерименти,  не  випробовуйте  долю.  Один  Бог  знає,  які  молекули  потрапляли  до  води,  коли  я  кип’ятив  її  лезами  чи  іншими  електродами.  Переробляти  прилад  доводилося  часто,  бо  метал  не  витримував,  буквально  розчиняючись  у  моїх  чаях  та  юшках.  Так,  одного  разу,  запас  лез  зійшов  на  нуль,  а  чаю  захотілося  терміново,  аж-аж.  Переривши  все,  я  видобув  із  господарчої  заначки  хромовану  планку  для  вхідного  замка.  Розламав  навпіл,  приєднав  дроти.  Все!  Увімкнувши  нагрівач,  відволікся  на  інші  питання  і  повернувся  аж  коли  за  спиною  забулькало.  Йой!  У  бутлі  кипіло  три  літри  розчину  кольору  найміцнішої  кави.  Більш  ніж  несподіване  диво!  Кілька  хвилин  тому  нічого,  крім  чистої  води,  там  не  було.  Кілька  секунд  я  тупив,  питаючи  сам  себе:  як?  До  того  ж  випари  не  супроводжувалися  ніякими  ароматами.  Напевно  так  у  людини  починається  параноя.  Сміливості  пити  напій  не  вистачало.  Тоді  я  потягнувся  до  дротів  і  смикнув  кип’ятильник  із  рідини.  Замість  хромованих  частин  я  побачив  облізлий  темний  метал.  Дрижаки  струснули  тіло  і  чаювати  перехотілося.  То  була  моя  лабораторна  робота,  одночасно  з  хімії  і  фізики  –  недовивчених  шкільних  предметів.  
                   Виявилося,  чемпіоном  по  виготовленню  кип’ятильників  слід  вважати  не  мене,  а  невідомих  мені  побратимів.  Друг  розповів,  що  до  нас  (за  пів  року-рік)    хлопаки  шукали  спосіб  швидко  без  диму  нагріти  діжку  води.  Надумали,  бачте,  облаштувати  собі  міні-басейн.  Скільки  там  у  діжці  води?  Літрів  двісті,  мабуть.  Орієнтуючись  на  об’єм,  змайстрували  відповідного  розміру  нагрівач  з  порожніх  бляшанок  від  згущенки.  Уявіть  розгортку  від  них.  Розуму  у  юнаків  вистачало  на  виготовлення  приладу.  Розрахунки  потужності  –  не  те,  чим  вони  займалися  на  шкільних  уроках.  Скажімо,  чуючи  їхню  історію,  перше,  що  мені  спало  на  думку:  як  витримали  дроти,  до  яких  приєднали  розгортки?  Гаразд,  можливо  дроти  трапилися  товсті:  чому  не  оплавився  штепсель,  не  вистрілила  розетка,  не  коротнула  мережа,  не  вибило  запобіжник?  Сталося  не  те,  чого  можна  очікувати  за  подібних  обставин.  Вся  електроенергія  частини  вироблялася  на  дизельній  електростанції.  Як  тільки  бійці  увімкнули  нагрівач,  дизель-генератор  надірвався  і  заглух.  Чухаючи  потилиці,  дизелісти  перезапустили  мотор,  але  хлопці  тільки  того  чекали.  Добре  чи  погано,  але  двигун  не  міг  тягнути  все  навантаження  військового  містечка  плюс  один  мега-нагрівач.  Напевно  це  добре.  В  іншому  випадку  хлопці  могли  знайти  халепу  на  свої  кишені,  якщо  не  гірші  пригоди  кримінального  характеру.
                   З  нагріванням  води  ми  давали  собі  раду.  Не  така  то  хитра  справа,  особливо  влітку  при  сорока  тепла  у  тіні.  Інша  річ  –  як  воду  охолодити  без  холодильної  установки?  Для  завдань  різного  масштабу  практикували  різні  підходи.  Фляжку  общивали  шинельним  сукном.  Мокра  тканина  випаровувалася,  забираючи  температуру.  Хочеш  зробити  воду  холоднішою?  Швидше  бігай,  тоді  ефект  посилиться.  Насправді,  такий  спосіб  дуже  підходив  водіям.  Вони  свої  фляги  вивішували  на  кронштейн  дзеркала  машин  і  повітря  робило  свою  справу.  На  стегні  носити  мокру  ємність  ніхто  не  додумався,  але  коли  рухалася  колона  машин,  у  ній  чи  не  кожну  прикрашали  ємності.  Іншого  варіанту  у  хлопців  не  існувало.  Афганці  ж  по  своєму  використовували  фізичне  явище  при  виготовленні  глиняного  посуду.  Начальник  робіт  гарнізону,  полковник  Попов  налагодив  братерські  стосунки  із  військовими  будівельниками  місцевих  і  з  часом  у  його  кабінеті  з’явився  подарунок  колег  –  добрячий  глек  для  питної  води.  Виготовляли  його  з  урахуванням  науки:  накладали  на  внутрішній  шар  кінський  волос,  обмазували  ззовні  глиною  і  так  ставили  до  печі.  Кератин  вигорав,  залишаючи  у  стінці  глечика  мережу  капілярів.  Таку  ємність  навіть  не  потрібно  було  возити,  вода  сама  охолоджувалася,  набуваючи  приємного  присмаку  і  я  не  раз  причащався  із  того  глека,  дивуючись  майстерності  та  розуму  афганців.
                   Наука  працювала  на  нас.  Вивчаючи  у  школі  якісь  ефекти,  ми  навіть  час  від  часу  плювалися,  мовляв,  нащо  нам  потрібні  предмети  в  об’ємі,  прийнятому  радянською  системою  освіти?  Більшість  знань  ніколи  не  застосовується  більшістю  учнів  протягом  життя.  Що  ж  я  бачу  зараз?  Так  само  учні  плюються,  хоч  вже  помінялися  підходи.  Ставлення  школяра  до  школи,  напевно,  ніколи  не  зміниться.  Хіба  міг  я  подумати,  що  знання  елементарних  фізичних  законів  доведеться  практично  застосовувати  у  чужій  країні,  бо  крім  гарячого  повітря,  води,  каміння,  ми  отримаємо  відсутність  або  брак  холодильників,  кондиціонерів  і  таке  інше.  Щоби  розуміти  всі  особливості  служби  у  радянській  армії,  треба  там  відслужити,  бажано  строкову  службу,  а  потім  можна  й  контрактну.  Наш  взвод  охорони  спочатку  займав  великий  намет,  а  пізніше  перемістився  до  збірного  металевого  модуля.  Температура  всередині  приміщення  літнього  дня  перевищувала  межі,  прийнятні  для  перебування  там,  особливо  коли  порядок  денний  вичерпувався  і  після  заходу  світила  алюмінієва  обшивка  пострілювала  болтами,  все  ще  віддаючи  нам  накопичене  за  день  тепло,  ми  боролися  за  кожен  понижений  градус  температури.  Як?  За  допомогою  верблюжої  колючки.  Вона  виявилася  корисною  як  у  боротьбі  зі  спрагою,  так  і  у  якості  охолоджувача  повітря.  Перше  –  то  відвар  колючки.  Він  і  на  смак  більш-менш  приємний,  та  й  користь  якась  від  неї.  А  головне,  колючка  йшла  на  вікна,  як  плетиво,  яким  закладали  віконні  отвори.  Тоді  вже  й  повітря  не  таким  гарячим  потрапляло  всередину  приміщень  і    ті  заслони  поливали  водою.  Знову  ж,  випаровуючись.  Вода  забирала  на  себе  температуру.  Скло  у  вікна  вставлялися  тільки  восени,  а  спекотного  періоду  вони  були  у  нас  натуральними  кондиціонерами.
                   
                   Заселяючи  планету,  людина  набувала  захисні  властивості,  залежно  від  місць  проживання.  Регіони,  багаті  на  сонце,  білих  поступово  зробили  чорними.  Варіативність  кольорів  від  і  до  широчезна.  Не  тільки  це.  Пропорції  тіла,  форми  голови,  типові  риси  обличчя  –  все  зазнало  «доводки»  до  прийнятної  пристосованості,  інакше  бути  не  могло,  бо  людський  рід  виродився  би  на  нових  землях.  Його  просто  поступово  винищили  би  ті  види  найменших  організмів,  які  селяться  в  середині  нас  як  в  окремій  галактиці  і  роблять  що  завгодно  як  з  прибульцями  із  інших  зоряних  систем.  Наскільки  спроможний  організм  протистояти  невидимій  гидоті,  настільки  успішно  можна  витримати  весь  період  перебування  у  незвичних  умовах,  де  проти  нас  єдиним  фронтом  виступали  і  моджахеди,  і  погода,  і  весь  живий  світ,  починаючи  з  бактерій,  вірусів,  різного  роду  інфекцій.  Ми  всі  разом  узяті  поступалися  місцевим  витривалістю.  Не  тільки  кулі  і  осколки  косили  наші  шеренги,  а  більше  мікроскопічна  ***  яка  дістане  скрізь  за  найтовстішими  бетонними  стінами,  не  звертаючи  уваги  на  військове  звання.  Сама  природа  планети  Афганістан  повстала  проти  шураві,  але  й  вона  не  діставала  до  кремлівських  вождів,  яким  потрібна  була  безумавна  перемога  у  війні.  Туди  доповідали  про  немислиму  кількість  хворих,  а  кремляді  відстрілювалися  директивами.  Медична  служба  лізла  із  штанів,  вживаючи  превентивні  заходи  заради  збереження  здоров’я  особового  складу.  От  чим  би  я  дійсно  хвалився,  так  це  стійким  імунітетом,  який  жодного  разу  не  зрадив  мені.  Вагомий  плюс  до  самооцінки  додалася  витривалість  за  будь-яких  умов.  Чому  так  буває,  що  в  особи  типу  мене  ні  видатних  здібностей  до  поєдинку,  ні  фізичної  підготовки,  про  яку  можна  було  би  говорити  на  повний  голос,  ні  чогось  іншого,  що  відрізняє  воїна  від  цивільного  ботана?  Але  покласти  мене  до  лікарняного  ліжка  не  змогли  ніхто  і  ніщо.  Можливо,  саме  з  таких  імунозахищених  сформувалися  нації  тих,  хто  віками  проживає  на  території  Афганістану.  І  що  афганцю  як  мана  небесна,  те  нам  було  смертю,  або,  як  мінімум,  діареєю  у  ліжко.  Мене  оминуло.
                   А  медики  вилузувалися,  примусом  запихаючи  нам  до  рота  якісь  таблетки,  роблячи  щеплення.  Навіть  створили  вітамінні  напої  заради  імунки,  тільки  здається  мені,  що  завдати  шкоди  здоров’ю  можна  не  лише  нічого  для  здоров’я  не  роблячи,  а  й  перевершуючи  всі  мислимі  запобіжні  заходи.  Напій  з  верблюжої  колючки  –  один  із  засобів,  та  не  останній  у  низці  цілющих  трунків.  Радикальнішим  серед  них  пригадую  вітамінну  бомбу  яскраво-жовтого  кольору.  Наскільки  міг  бути  корисним  цей  напій  я  колись  запитаю  у  Бога,  коли  житиму  вічним  життям.
Сумнів,  як  ви  розумієте,  є.  Відтворити  його  вдома  –  ваше  законне  право,  аби  знайшлося  бажання.  Спосіб  приготування  елементарний:  на  бак  кип’ятку  брали  літрову  бляшанку,  наповнену  жовтими  драже  вітамінів.  У  вісімдесятих  роках  номенклатура  вітамінів  обмежувалася  трьома  назвами:  «Ревіт»,  «Ундевіт»  і  «Гексавіт».  Тож,  щось  із  цього  набору  просто  розчинялося  у  воді  і  слугувало  нам  у  якості  компоту.  Пийте  раз  на  день,  але  кожного  дня  і  ви  дещо  зрозумієте.
                   Наступним  у  рейтингу  популярності  йшов  узвар,  більше  відомий  під  назвою  «компот».  Сухофрукти  –  основний  барвник  і  підсолоджувач  –  цукор  приховували  присмак  третього  компоненту,  призначення  котрого  не  є  профілактикою  хвороб.  Бром,  якщо  й  це  не  відкриє  вам  секрету,  мав  би  пригнічувати  одну  із  базових  потреб  людини  чоловічої  статі.  Чи  виправдана  доцільність  порошку  у  війську,  де  на  тисячу  чоловіків  може  й  було  дві-три-чотири  жінки?  Тим  більш  така  хіміотерапія  не  заважала  дівчатам  регулярно  відвідувати  жіночого  лікаря  у  Кабулі,  а  тому  лікарю  набити  руку  на  абортах.  Коротше  кажучи,  після  служби  я  не  вірю  в  антисилу  могутнього  брому.
                   Деякі  види  напоїв,  традиційних  для  товариських  чоловічих  колективів,  ми  готували  у  приватному  порядку.  Рецепти  їхнього  приготування  не  люблять  розголосу,  хоча  й  передаються  напівшепотом.  Чи  актуальні  вони  у  наш  час  –  питання.  При  п’ятдесяти  градусах  у  тіні  в  афганських  умовах  технологія  збоїв  не  давала  не  зважаючи  на  дещо  незвичний  компонент  відомої  суміші.  Як  противник  алкоголю,  я  готовий  був  утриматися  від  згадки  про  самогоноваріння,  а  найбільше  від  описання  способу  виготовлення  шмурдяка,  який  за  добу  набирав  кондицію  повноцінного  високоградусного  пійла.  Градуси  температури  переходили  у  відсотки  вмісту  спирту  за  відносно  невеликі  гроші.  Очевидним  для  кожного  є  розміри  відділів  алкогольних  напоїв  у  супермаркетах:  вони  більші  за  кондитерські,  бакалійні  чи  будь  які  інші  секції,  аж  дивно,  скільки  людство  пропускає  через  себе  рідкої  смерті.  Так  місцеві  крамниці,  де  чоловіки  навіть  не  становлять  більшість  відвідувачів,  пускають  в  обіг  щодня  тисячі  літрів  отого  самого.  Я  нагадаю  одну  із  базових  потреб  чоловіків  у  товаристві  собі  подібних  –  з’ясувати  хто  кого  поважає  після  другої  пляшки  на  душу.  Тепер  про  реалії  служби:  у  воєнторгах  не  продавали  алкогольні  напої  (лосьйони  не  згадуємо!).  Якби  продавали,  хто  би  тоді  служив?  Хоча,  ні,  служили  би  ті  самі  люди,  які  й  без  офіційного  продажу  горілки  напивалися  попри  її  відсутність.  Тоді…  Ні,  це  була  би  непідйомна  логістична  проблема  армії.  Простіше  алкоголь  заборонити.  Автоматично  ціна  на  технічні  спирти  стає  захмарною,  а  заробітна  платня  офіцера  не  такою  вже  й  високою.  Тоді  солдат,  умовно  втрачає  конкурентоспроможність  порівняно  з  офіцером.  Правда,  при  цьому  ж  частішають  випадки  отруєнь  рідинами,  не  призначеними  для  живих  організмів.  Враховуючи  багато  різних  факторів,  ми  доходимо  однозначного  висновку:  самогоноваріння  у  такій  армії  –  навіть  не  питання  можливого.  Воно  було  і  не  могло  не  бути  ніяк.  А  тепер  дивіться,  скільки  для  нього,  огидного,  існувало  можливостей.  Перша  –  температура  повітря,  яка  створювала  дріжджам  курортні  умови  для  бродіння.  Друга  –  дріжджі?  Так,  дріжджі  не  продавали  у  воєнторзі,  зате  завжди  були  на  гарнізонних  хлібозаводах,  а  там  теж  люди  служили.  Цукор  –  номер  три.  Смішно  казати,  на  продаж  цукру  через  крамницю  також  існували  жорсткі  обмеження,  відомо  з  якої  причини.  Так  і  не  треба  цукру!  Ті  ж  магазини  продавали  чудові  імпортні  цукерки.  Нарешті,  ємності  для  настою  шмурдяку  висіли  на  кожному  пожежному  щиті.  Еге!  Спочатку  від  щита  треба  відірвати  вогнегасник,  адже  його  нерідко  прибивали  до  щита  цвяхом.  Отой  непотріб  з  нього  виливали  на  хрін,  мили  і  перезаправляли  водою,  дріжджами  і  льодяниками.  Кришка  вогнегасника,  самі  знаєте,  розрахована  на  великий  внутрішній  тиск.  За  добу  у  спеку  гриби  (вони  ж  дріжджі)  прискорено  набулькували  достатньо  етанолу  для  задоволення  двох-трьох  чоловіків.  І  погода  над  афганськими  провінціями  не  псувалася  починаючи  з  ранньої  весни  до  пізньої  осені.  Наївним  молодим  солдатом  я  вперше  побачив  цілий  ящик  цукерок  у  кімнаті  командира  взводу.  «Який  ласунчик!»  -  подумав  я  тоді.  
                   Солдатське  буття  прикрашали  куди  скромніші  напої:  соки  і  лимонад  –  ми  ж  діти,  нехай  з  калашем  за  плечем,  але  таки  діти.  Не  за  казенним  столом  їдальні  святкувалися  державні  дати.  Наші  смакові  потреби  могли  задовольнити  тільки  ми  самі,  навіть  маючи  для  цього  мінімум  фінансових  можливостей.  Якщо  торт,  то  торт  був  саморобним  –  «Наполеон»  із  змащеного  згущенкою  печива.  І  вже  якою  привабливою  здавалася  імпортна  кулінарія,  харківське  печиво  я  любив  більше,  воно  хоч  не  загорялося  від  сірника.  Наша  людина  навчилася  робити  навіть  морозиво,  продуваючи  згущене  молоко  вуглецем  на  компресорній.
                   Та  взагалі  людина,  не  відкидаючи  її  винахідливості,  ще  та  хижа  тварина.  Керуючись  розумом  більше,  ніж  інстинктами,  здатна  на  підступність,  яка  межує  з  ницістю  і  навіть  переступає  цю  межу.  Якби  ми  потерпали  від  голоду,  так  ні.  Чи  нам  не  вистачало  би  вітамінів.  Частину  вчинків  пояснити  нічим  неможливо.  Для  чого  з’їли  караульного  пса?  Вважайте,  нашого  бойового  товариша,  з  яким  у  нічному  караулі  я  почував  себе  вдесятеро  спокійнішим.  Інша  зміна  караулу  бенкетувала.  Коли  заступили  ми,  від  нашого  песика  не  лишилося  й  хвоста.  Конспіратори  ненажерливі,  вашу  дивізію!
                   Нас  годували  кенгурятиною.  Нас  годували  кашею  із  шматками  свинячого  сала  з  товстою  неголеною  шкірою.  Само  собою,  тушковане  м’ясо  також  траплялося,  або  якась  копієчка  від  продажу  спирту  падала  до  кишені,  відбувалося  свято  шлунку  з  імпортними  шинкою  й  сосисками.  Ні,  в  армії  ми  не  голодували.  Тільки  те,  що  якість  страв  могла  би  довести  до  сказу.  Тільки  один  раз  за  період  строкової  я  скуштував  смачно  приготовані  страви  з  бараниною.  І  сталося  таке  диво  не  у  гарнізоні,  а  в  гостях  у  афганців.  Дивно,  у  першу  чергу,  що  мій  товариш  із  числа  офіцерів  взяв  із  собою  саме  мене.  Чому  старший  лейтенант  Анікєєв  віддав  перевагу  рядовому?  Як  знати?  Якщо  я  не  розумію,  чому  саме  його  запросили  афганські  полковники  на  дружній  обід  до  їхньої  військової  частини…  містика  якась.  Правда,  вони  давно  знали  і  мене,  завжди  вітали,  бо  я  виявляв  дружелюбність  під  час  їхніх  візитів.  Якось  так.  Сталося  те,  що  сталося:  я  з  Анікєєвим  і  водієм  УАЗика  –  тобто,  утрьох,  подалися  погостювати,  хоча  важко  навіть  уявити,  якими  могли  бути  наслідки,  дізнайся  про  це  командир  частини,  або,  скажімо,  офіцер  особого  відділу.  Може  мій  товариш  і  міг  би  пояснити  мету  поїздки,  а  я?  
- Товариш  солдат,  ви  давно  знайомі  з  полковником  Давлєтзаєм?
- Як  сказати?  Вітався  кілька  разів  на  території  частини.
- Про  що,  у  такому  разі,  ви  говорили  з  офіцером?
- Про  мир,  дружбу.
- Ви  настільки  цікавий  оповідач,  що  афганці  запросили  вас  до  себе?
- Насправді,  вся  наша  розмова  під  час  дружнього  обіду  складалася  із  такого  собі  беззмістовного  обміну  люб’язностями      
                 Насправді,  вся  наша  розмова  під  час  дружнього  обіду  складалася  із  такого  собі  беззмістовного  обміну  люб’язностями,  бесідою  ні  про  що  і  про  все.  Ми  поглинали  плов  з  м’ясом  неймовірного  смаку,  заїдали  виноградом  і  я  взагалі  не  питав  себе:  чому  я  тут  опинився?  Так  сталося.  Наш  водій  бігав  навколо  машини,  відганяючи  дітлахів,  які  намагалися  щось  відкрутити  на  пам’ять  від  машини.  На  те  нам  у  товаристві  старших  офіцерів  було  по  цимбалах.  Набивши  як  слід  кендюхи,  перейшли  до  тривалого  східного  прощання.  Мало  того,  всі  люб’язності  з  дарі  перекладалися  зрозумілою  нам  мовою,  а  ми  у  відповідь  теж  розтікалися  олією  по  дереву.  Приємно  згадати  той  дипломатичний  досвід,  наче  побував  при  дворі  монарха  вікторіанської  епохи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898236
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2020

Афганські спогади. 30 років - сумний ювілей (редакція 2020 р. , 9 частина, завершення)

                   Напевно,  ліжко,  залишене  ним  наступнику,  було  зачароване.  Глибоке  безпам’ятство  передалося  у  спадок,  маючи  походження  від  звички  банячити  де  і  з  ким  тільки  можна.  Олександр  Кривицький  по  своєму  був  цікавим  дивізійним  кадром,  залишивши  незабутні  зразки  анекдотичних  вибриків.  Шурчина  кар’єра  неодноразово  висіла  на  волосинці:  він  божився,  хрестився,  та,  як  кажуть,  зарікалася  свиня…  Його  прямий  шеф,  начальник  тилу  дивізії  
полковник  Олексій  Попов  з  тих  командирів,  чуючи  яких,  вже  стаєш  позитивним  воїном,  та  й  той  не  зміг  поставити  підлеглому  клепку  на  місце.  От  що  значить  спати  на  ліжку  Володі  Яцюка.
                   Трапилося,  Попов  заскочив  свій  УАЗ  на  дорозі  до  управління    дивізії.  Водієві  що?  Він  –  людина,  підпорядкована  службі.  На  питання:  «Де  був?»  пальчиком  на  Сашка  тиць!  Тобто,  був  там,  де  було  тіло  цього  прапорця.  С  пасажирського  місця  поволі  вилузався  Олександр.  Став  на  ноги  –  не  тримають.  Обхопив  лапищами  дверцята  –  штормить  жорстоко!  Незважаючи  на  стовідсоткову  халепу,  підлеглий  намагався  взяти  ситуацію  під  контроль.        
                   –  Чому  п’яний?  –  питання  де  був  вже  втратило  актуальність.
                   –  Я  н-н-н-н-е      п-п-п-п-п-п-п’яний  –  розхитував  УАЗик  Сашко.
                   Він  і  тверезим  затинався  на  кожному  слові.  З  п’яним  годі  було  порозумітись.  Тільки  спеціально  треноване  вухо  могло  вловити  системну  послідовність  звуків,  скласти  їх  до  купи,  утворивши  слова,  пов’язати  ті  слова  логікою  і  осягнути  глибину  прапорської  потаємної  душі.  Цибатий  полковник  нависав  над  колобкуватим  прапорщиком,  розуміючи,  що  ніякою  своєю  логікою  його  не  пройняти.  Самовпевнений  тип  сміливо  видихав  у  бік  начальника  шлункові  випари,  як  дитя,  поклавшись  на  ефект  маленьких  кульок  антиполіцая.  Скільки  він  їх  ковтнув?  Напевно,  що  не  одну.  Сашко  нахабнів  і  пишався  відвагою:  немає  головного  доказу  –  перегару,  значить  він  тверезий  і  край.
                           Полковник  поклав  на  душу  «вбити»  його  наступного  дня,  коли  з  головним  болем  повернеться  усвідомлення  якихось  обов’язків  і  каяття.  Вночі  мій  сусідик  щось  лопотів,  плямкав  губами.  Десь  серед  ночі  його  вивернуло,  та  так  майстерно,  що  залишки  вчорашньої  закуски  опинилися  акуратно  під  ліжком,  по  центру.  На  ранок  він  не  знав,  чи  варто  жити  на  світі:  невидимий  скальпель  скибками  нарізав  те,  що  там  ще  лишилось  у  голові.  Провина  перед  нами  за  трошки  підіпсоване  повітря,  а  головне  –  невідворотна  зустріч  із  Поповим  взагалі  підточили  всілякі  надії  на  більш-менш  терпиму  перспективу.  Ми  –  тверезі  мешканці  кімнати,  готові  були  поставити  всі  гроші  на  двадцятичотиригодинне  звільнення  Кривицького.  Чесно  кажучи,  не  розумію,  як  він  залишився  на  службі.  Гіпноз?  Шантаж?  А  може  він  одночасно  був  офіцером  КДБ?  Надивившись  всякого,  у  що  тільки  не  повіриш.
                   Напередодні  відпустки  Кривицький  продемонстрував  найліпші  душевні  якости.  Таки  під  оболонкою  кольору  хакі  може  скорочуватися  велике  білоруське  серце  захисника.  Ввечері  (а  я  вже  ноги  під  ковдру  поклав)  Сашко,  трошки  під  «мухою»,  приніс  сибірську  кішечку.  Їй,  хутряній  модниці,  саме  тут,  в  Афгані  знайшлося  місце.  Мурка  відразу  здалась  мені  підозріло  гладенькою.  Одне  з  трьох:        
                   а.  не  слідкує  за  фігурою;
                   б.  така  у  кішечки  конституція  тіла;
                   в.  чекає  дитину.
                   Сашко  заходився  годувати  тварину,  інструктуючи  нас,  що  слід  робити  протягом  його  відпустки.  Розклад  такий:  Мурочка  завтра-післязавтра  має  народити  п’ятьох  кошенят  (саме  п’ятьох).  Чоловіка  в  неї  немає,  але  кішці  потрібен  прихист  і  акушерська  допомога.  Коротше,  ще  той  правозахисник  хвостатих.  Напучуючи  мене,  сусід  розкрив  дві  бляшанки:  тушенку  і  згущене  молоко,  підсунув  Мурці  до  морди.  Спохопився  –  вона  ж  схоче  пити!  З  цим  він  зняв  кришку  з  мого  термосу  і  налив  води.  Я  вдавився  язиком  і  лежав  у  повному  ступорі.
                   З  цим  Сашко  пішов  і  до  ранку  його  ніхто  не  бачив,  а  кішка,  надлизавши  з  обох  банок,  почала  обстежувати  наше  помешкання  на  предмет  тарганів.  З  невеселими  думками  спочатку  я,  було,  заснув.  Серед  ночі  Мурка  з  п’ятьма  ембріонами  стрибнула  мені  на  живіт.  Я  скинув  її.  Почалася  довга  боротьба  за  право  лежати  на  ліжку.  Жбурляти  вагітну  тварину  було  однозначно  шкода,  але  віддавати  своє  ліжко  кішці  не  хотілося.  Відбивався,  доки  вона  сама  не  передумала  спати  на  мені.  Геть  пізно  сердешна  настирливо  занявчала,  продерлася  через  мене  на  підвіконня  і  впала  звідти  на  мене  разом  із  півторалітровим  термосом.  На  тому,  наче,  все  стихло,  чи  може  я  розчинився  уві  сні.  Вранці  до  мене  нарешті  дійшло,  що  тварина  просилася  до  туалету.  Не  знайшовши  порозуміння,  помстилася  по  котячому  підло  десь  біля  ліжка  імені  Вови  Яцюка.  Фактор  ліжка  переслідував  нас  і  передавався  у  спадок  наступним  власникам.        
                   Пишучи,  усвідомлюю,  що  розповідаю  про  інших  вже  людей.  Взяти  кожного  окремо  –  то  ми  не  ті  і  не  такі.  Щось  залишилось  глибоко  в  серці  від  мене  юного,  але…  Думаю  і  мислю  іншими  категоріями.  Так  і  мої  друзі,  товариші,  однополчани.  Он  який  ривок  зробив  Руслан  Аушев.  У  Кабулі  я  бачив  його  майором,  але  вже  й  тоді  він  був  нагороджений  золотою  зіркою  героя.  Президент  Інгушетії!  А  командир  коментантської  роти  Кішмарія?  Йому-то  вже  скільки  років?  У  1988  році  –  старший  лейтенант,  пізніше  –  міністр  оборони  Абхазії.  Полковник  Яштаков  вийшов  у  генерали  і,  як  з’ясувалося,  жив  в  одному  зі  мною  місті.  Це  тільки  ті,  про  кого  я  чув.                

                   Ностальгую.  Сподіваюся  на  диво,  на  чарівника,  який  дасть  право  ступити  на  Афганську  землю  ще  раз.  Більшого  й  не  хочеться.      

Свої

                   Лазня  –  двічі  на  тиждень,  самі  розумієте  реноме  найдемократичнішого  закладу.  Поза  нею,  може  хто  когось  і  не  хотів  бачити,  а  там,  зайшовши,  забудь,  скільки  зірок  назбирав  за  життя.        
                   Такого  дня  у  гості  завітав  знайомий  з  Герату,  прапорщик.  Я  йому  –  культурний  захід,  похід  до  лазні.  Чом  ні?  Пішли!  На  ту  годину  до  лазні  й  підполковник  Харахорін  добіг,  начальник  оперативного  відділу  дивізії.  По  службі  він  –  мужик  суворий,  але  лазня  не  найкраще  місце  для  характерних  проявів.  І  тут  він  побачив  мого  товариша  –  людину  невідому.  Цей  не  зважатиме  на  погони.  Тому  невідомий  підполковник  невідомому  прапорщику  дав  намилену  губку,  попросивши  як  слід  намилити  шию  і  плечі.  Треба,  то  й  треба.  Товариш  мій  дужий.  Натер  до  красноти.  І  свою  мочалку  підполковнику:  давай,  я  тобі,  а  ти  –  мені.  І  хто  що  скаже?  Харахорін  мусив  добросовісно  відробляти.        
                   Поступово  зі  споду  пам’яті  дістаю  обличчя.  Багато  імен  забулося  (такий  недосконалий  мозок),  а  вираз  очей,  особливість  рухів,  інтонації    –  пам’ятаю.  От  хто  б  назвав  ім’я  худорлявої  жіночки  з  насосної  станції?  А  скажеш:  «Хлорка»  і  кожен  в  уяві  намалює  пісне  видовжене,  крейдяного  кольору  личко,  ріденьке,  наче  вибілене  хлорним  розчином  волосся.  Чи  від  неї  сонячні  промені  відбивалися  геть  усі?  Соляна  статуя,  а  не  людина.  У  теплій  ванні  така  перетвориться  на  розсіл.  Але  назвисько  до  неї  причепили  через  те,  що  вона  дуже  старанно  дезинфікувала  воду  для  управління.  Хлорувала  на  совість,  подвійною  нормою.  У  їдальні  поманить  пальчиком  солдата-офіціанта:  «Хведю,  молочне!»  А  те  молочне  біле  і  їдке.  Я  любив  посьорбати  білого  супчику,  та,  бувало,  скуштую  і  задумаюся,  ну  чого  в  ньому  більше  –  молока,  чи  тієї  отрути?  За  хлорні  ті  супчики  хлопці  її  «шанували».        
                   Інша  справа  –  красуня  Мавлюда  Турсунова.  Юна  таджичка  обіймала  посаду  перекладачки  агітзагону.  Поряд  з  такою  починало  битися  гіпсове  серце  ленінського  погруддя  у  політвідділі.  На  конкурсі  краси  радянського  контингенту,  якби  такий  був,  можна  було  не  голосуючи  віддати  
гран-прі,  а  інших  претенденток  просто  розігнати.  Рідкісну  вроду  треба  шанувати.  Мабуть  не  один  боєць  записав  у  блокнотик  заповітні  слова:  «ВОНА  говорила  зі  мною».
                   Ідеальна  протилежність  Мавлюді  –  представниця  сонячного  Узбекістану,  секретарка  політвідділу.  Треба  ж  було  зосередити  на  десяти  квадратних  метрах    дві  крайнощі!  Я  знаю,  що  кажу.  Надмір  тіла,  нечуване  нахабство  при  повному  неусвідомленні  своїх  фізичних  даних.  Називалася  вона  не  інакше  як  Мариною,  натомість,  мала  ще  справжнє  ім’я  –  Марфуга.  Авжеж,  воно  пасувало  тітці.  Тим  більш,  мій  побратим  Вітька,  вміючи  давати  точні  імена,  лагідно  казав  про  неї:  Легкий  Танк  Шерман  –  ім’я,  прізвище  та  по  батькові.        
                   Дивізійні  наші  дами  мали  звичку  по  завершенню  контракту  подавати  рапорт  про  його  подовження    ще  на  рік.  Вітя  Міроненко  –  оптиміст,  але  коли  він  побачив  рапорт  від  Марфуги,  пополотнівши  прибіг  до  мене:  рятуй  армію,  рятуй  дивізію!  А  хто  я  такий?  Простий  сержант.  Рятуй  Пашку  Чернова!  Рятую.  Рятуй  списання  бронетехники!  Рятую.  Що  робити  з  Шерманом?  Це  був  єдиний  випадок,  коли  надіслані  до  штабу  армії  документи  загубилися  дорогою.  Повторно  подати  папери  вона  вже  не  встигла.    

                   Трохи  про  хорошу  людину.  Майор  Валерій  Русов.  Приємна  особа.  У  першу  чергу,  відзначався  людськими  якостями,  наче  такий  цивільний  колега  в  офіцерській  формі.  Він  ніколи  не  робив  з  людини  посміховиська,  не  клеїв  самодура,  готовий  був  поспілкуватись  хоч  і  з  солдатом,  демонструючи  м’який  «русівський»  гумор.  Подібні  йому  офіцери  рідко  здобували  високі  чини:  мало  заліза    в  голосі,  не  та  фактура,  за  горло  не  візьме,  та  й  горлом  теж,  отже,  потенційно  вічний  майор.  Але,  на  рівні  взаємопорозуміння  не  виконати  наказ  Русова  було  майже  неможливо,  по-людськи  гонору  на  таке  бракувало.  Два  особливо  пам’ятні  епізоди:        

                   Епізод  №1.  Дружні  наміри
                   Початок  дня.  З  ранку  майор  нездужає.  Причина  тут  зрозуміла  –  вчора  видали  чеки,  ті  папірці  пекли  стегно,  а  тоді  й  почалося…  а  там  зірвало  гальма.  Вираз  страждання  на  пожмаканому  обличчі.  Вгледівши  мене,  шеф  трошки  ожив,  губи  через  силу  натягнулися,  зображуючи  усмішку.  Він  повів  мене  до  сейфу.  Хрустальний  передзвін  ключиків,  скрегіт  сувадла  і,  нарешті,  хлюпотіння  головного  «документу»:  «Давай  за  компанію,  Ігорьоша,  бо  мені  так  погано!»  Я  категорично  відмовився,  адже  хоч  фізіологія  сержанта  і  майора  у  стані  сп’яніння  подібні,  але  наслідки  зальоту  кардинально  відмінні.  Тоді  Русов  націдив  у  гранчак  і  жадібно  вилив  горілку  собі  «на  гланди».  Адамове  яблуко,  поворухнувшися  вгору-вниз,  як  автоматний  затвор,  перезарядило  майора  на  новий  день.  Обличчя  кілька  разів  пересмикнуло.  На  вираз  світлої  надії  наклалася  гримаса  страждання.  Може  краще  відійти?  Здається,  не  пішла…  А  от  і  ні,  губи  знову  схожі  на  губи,  ніс  став  на  місце,  очі  подобрішали.  Нащо  себе  так  мучити?  Випив  сам,  а  наче  як  і  мені  перепало.  Бр-р-р!
       
                   Епізод  №2.  Овва!!!
                   Сапери  подарували  мені  протитанкову  італійську  міну,  TS-6,2  називається.  Не  для  диверсії,  а  сувенір  зробити  хотів  на  згадку  про  службу.  Щоб  міна  перестала  бути  зброєю  і  стала  сувеніром,  її  треба  модифікувати.  Нічого  кращого  за  молоток  і  викрутку  тут  не  вигадаєш.  Отак  собі  сидів,  длубаючи  помалу  вибухівку.  Відколоті  частини  складав  на  газету  (чи  не  у  смітник  я  потім  це  викинув?).  Обережність  потрібна,  щоб  не  струсонути  занадто  кільце  особливо  чутливої  речовини  у  центрі.  Вона  відрізняється  від  основної  маси  рожевим,  наче  малиновий  кисіль,  кольором.  Один  сильний  удар  і  крила  вже  не  потрібні,  достатньо  буде  реактивної  тяги,  щоб  долетіти  до  кишлаку  фрагментованим.  Тому  я  робив  справу  дуже  акуратно  –  батьки  чекали  живим.
                     Двері  відчинилися  перед  Русовим.  Двосекундна  пауза,  хоча  без  паніки:  «Я  опісля  зайду».  «А  то  вже  як  схочете,  товаришу  майоре,  як  собі  схочете.»  Отож,  сувенір  нагадував  мені  не  мовчазних  погоничів  таємних  караванів,  а  одного  з  моїх  командирів,  може  навіть,  найкращого  з  них.

                   Майор  Макарусь  –  помічник  підполковника  Крупнова.  Скільки  його  пам’ятаю,  ніяк  не  міг  зрозуміти,  що  за  людина  така.  В  останній  перед  заміною  день  він  запросив  мене  додому  попрощатися  і  запропонував  подальшу  перспективу  по  службі  в  Угорщині,  куди  Макарусеві  належало  їхати  після  відпустки.  Заманливо  і  реалістично,  але  я  не  хотів  все  життя  пов’язувати  з  армією.  Стати  генералом  –  не  моя  стихія,  а  на  менше,  мабуть,  не  варто  зважуватися.

                   А  от  іще  один  майор  –  поміняв  на  посаді  Макаруся.  Душевна  людина  з  особливим  іронічним  стилем  спілкування.  Не  знаю,  за  що  його  «сусліком»  прозивали.  Худий  був,  та  не  настільки.  Цей  складав  ідеальну  пару  Русову,  –  також  любив  жартувати.  Йому  належить  почутий  мною  через  стіну  вислів:  «Щас  я  із  етава  свєрчка  сдєлаю  тисячу  малєнькіх  свєрчочкав».  Це  коли  під  самий  Новий  рік  я  усіма  способами  відкараскувався  від  вояжу  до  Кабулу  і,  не  потрапивши  на  літак,  не  вжив  заходів  для  гарантованого  відльоту.  Летіти  довелось  наступного  дня  під  суворим  контролем  начальства.  Хоча,  мій  демарш  не  зіпсував  стосунків  з  майором.  Доречі,  забувся  представити,  –  майор  Суслов.        
                   Першим  бажанням  кожного  офіцера    було  якнайшвидше  повернення  додому.  Друга  унікальна  мрія  «сусліка»  -  завести  мавпочку.  Прапор  із  сусіднього  батальону  зв’язку  мав  маленьку  макаку,  водив  її  на  мотузці,  чи  то  вона  його  водила.  Так  жартували,  а  де  жарти,  там  близько  лежить  сама  правда.  За  твариною  треба  дивитися,  піклуватися  і  перейматися  її  мавп’ячими  справами,  на  що  у  військової  людини  не  може  бути  достатньо  часу.              
                   Примати  в  Афганістані  водилися  у  природному  середовищі  за  кілька  сот  кілометрів  на  Схід,  де  серед  цитрусових  гаїв  гріється  під  субтропічним  сонцем  місто  Джелалабад.  Напевно,  Суслов  організував  би  мені  туди  вояж  за  будь  яку  ціну,  та  якраз  з  причини  дозрівання  цитрусових  підполковник  Крупнов  доручив  мені  секретну  місію  -  доставити  пару  лантухів  вітамінів  до  свого  столу.  Не  стану  наново  переказувати  історію  цієї  унікальної  подорожі,  її  описано  у  самостійному  творі  під  назвою  «Афганські  спогади.  Замріяні  гурмани».  А  майорові  нічого  з  того  не  вигоріло:  мавп,  які  чомусь  чіплялися  до  радянських  жінок,  перестріляли  наші  військові.  Може  так  і  краще,  бо  мавпа  «сусліку»  –  не  товариш.        

                   Старший  прапорщик  Алєксєєв,  мій  сусід  по  кімнаті,  а  у  вільний  від  нічного  сну  час  –  паспортист,  відповідно  до  штатного  розкладу  консульського  відділу.  Характеризувався  як  патологічно  організований,  а  тому  передбачуваний  і  інтелектуально  розвинений  служака,  військова  кістка.  Лишив  по  собі  позитивний  асоціативний  ряд.  Картина  перша.      
                   Ранок  починається  з  прослуховування  популярної  мелодії.  Музика  відома  всім,  але  кожен  розуміє,  що  щось  з  нею  не  те.  Вона  звучить  на  східний  манер,  з  чвертьтоновими  варіаціями,  протяжно  і  занудно.  Так  спрацьовував  будильник  на  електронному  годиннику  Алєксєєва.  Чи  там  батарейка  застудилась,  чи  який  інший  дефект,  але  прилад  звучав  унікально  і  гарантовато  пробуджував  всіх  сплюхів.  Іван  натискав  кнопочку  і  відразу  починав  жити.  Ми  ж  знову  поринали  у  перегляд  сновидінь,  не  додивившись  перервані  попередні.  Хвилин  через  20,  розбурхана  внутрішніми  біохронометрами,  прокидалася  решта  мешканців.  Розплющувалися  вольовими  зусиллями  очі.  Замість  яскравої  картинки  сновидіння  у  напівтемряві  вимальовувався  Іванів  перевернутий  тулуб.  Зберігаючи  ідеальну  тишу,  він  на  ліжку  виконував  комплекс  асан,  у  тому  числі  стоячи  на  голові  –  йог  кімнатний.  Далі,  без  варіантів,  відривав  стрічку  туалетного  папіру  (довжину  хоч  еталоном  перевіряй)  і  виходив  надвір.  Картина  друга.
                   Також  ранок.  Іван,  звільнившись  від  добового  чергування  по  КПП,  готувався  відпочивати.  Перед  сном  він  завзято  духопелив  нунчаками  наш  килимок.  Це  традиція  –  позбавлятися  кімнатного  пилу  після  наряду  і  саме  Алєксєєв,  якщо  не  помиляюсь,  її  започаткував.  Кожен  із  нас  після  передачі  наряду  прибирав  житло.  Сусід  непогано  володів  зброєю  японських  селян.  Хтозна,  звідки  вона  завелася  у  кімнаті?  Привезена  з  союзу?  Навряд.  Вивозити  через  митницю  бойове  знаряддя  –  ризик  непевний,  бо  митник  обов’язково  питав  мінімум  двічи,  спостерігаючи  за  реакцією:  «Зброю,  наркотики,  порнографію,  цінности  везете?»  Треба  бути  гіпнотизером,  але  чи  варто?  Зате  в  Афгані  -  хоч  собі  на  портупею  причепи.  А  що?  Захист  –  не  захист,  а  впевнености  додає.  Ні,  власне,  я  про  те,  що  там,  де  по  кімнаті  катаються  гранати  різнокаліберні,  холодна  зброя  –  не  така  вже  зброя.        

                   Діаметральна  протилежність  Іванові  –  прапорщик  N.  Викапаний  Поліграф  Поліграфович  Шаріков.  Навіть  до  анекдотичного  радянського  прапора  розумом  не  сягав,  кажу  без  перебільшення.  Не  здатний  ні  на  що,  не  здібний  ні  до  чого,  хоч  уже  й  немолодий.  Просто  бабуїн  із  зоопарку.  Але  не  виганяли  –  і  це  найбільше  диво.  Виводили  поза  штат,  підбирали  посаду,  лаяли,  співчували,  –  крім  бути  хлопчиком  на  побігеньках  йому  ніщо  не  пасувало.

                   Час  від  часу  нас  –  середню  ланку,  мучили  політпідготовкою.  Ніхто  не  любив  гаяти  час,  слухаючи  проповідників  комунізму,  але  ми  не  знали,  як  уникнути  ненависних  заходів.  Від  успішно  зданих  заліків  могло  багато  чого  залежати.  Ідеологічні  питання  контролювали  добросовісно  політпрацівники  і  особий  відділ.  Знову-таки,  звільняючись,  чи  виїжджаючи  по  заміні  до  Союзу,  щось  та  значило  мати  на  руках  пристойну  характеристику,  не  тільки  для  військових,  а  й  для  цивільних  також.  Пропоную  перлину  із  своєї  колекції  армійських  раритетів:        

                   Службово-політична  характеристикаслужбовки  радянської  армії    К.Н.А.,  1956  р.н.,  росіянки,  б/п,  освіта  середня,  мийниці  посуду  офіцерської  їдальні,  в  РА  з  травня  1985  року.
                   Протягом  роботи  у  в/ч  пп  93977  на  посаді  мийниці  посуду  офіцерської  їдальні  сл.  ра…  показала  себе  з  позитивного  боку.  Добросовісно  ставиться  до  виконання  своїх  обов’язків,  працює  з  великим  ентузіазмом  (ще  б  пак,  миття  посуду  генерує  сплески  ентузіазму)  і  бажанням,  проявляючи  при  цьому  ініціативу  і  самостійність  (яка  пильність  і  спостережливість  командування  –  сама,  без  налигача  миє  посуд).  Не  шкодує  своїх  сил  і  часу,  коли  цього  вимагають  інтереси  справи  (що  під  цим  розуміти?).  Постійно  працює  над  підвищенням  свого  ідейно-теоретичного  рівня  (і  то  правда  –  не  розбираючись  у  теоріях  марксизму  чистим  посуд  не  зробиш)  і  спеціальних  знань,  які  вміло  застосовує  на  практиці.  Бере  активну  участь  у  суспільному  житті  частини,  особисто  займається  організацією  і  проведенням  різних  заходів  (тільки  посвячені  офіцери  знали  зміст  заходів  у  жіночому  модулі).  На  зауваження  старших  реагує  правильно  (що  ж  не  так  у  посудомийниці?).  Принципова,  на  зборах  виступає  з  критикою  і  самокритикою,  вживає  заходи  для  усунення  недоліків.                
                   Морально  стійка.  Ідеологічно  виважена.
                   З  честю  (!!!)  і  достоїнством  виконує  свій  інтернаціональний  обов’язок    з  надання  допомоги  афганському  народу  (оце  вірно!  Винна  афганському  народу  –  віддай!).
                   Справі  Комуністичної  партії  і  Радянського  уряду  віддана.        
                   Заступник  командира  в/ч  пп  93977  по  забезпеченню  майор  Ширшов.

                   Так  от,  повертаємося  до  наших  баранів,  –  прапорщика  N.  Він  перевершив  класичний  образ  з  армійської  обойми  жартів,  легенд  і  анекдотів  про  прапорщиків.  В  управлінні  дивізії  до  підбору  кадрів  ставилися  з  урахуванням  інтелектуального  рівня  кандидатів  і  хто  з  кадровиків  утнув  дурню,  приймаючи  на  службу  N  –  великий  знак  питання.  На  політзаняттях  N  довго  і  безуспішно  шукав  найбільшу  країну  світу  –  свою  ж  рідну  країну.  Дивився  і  не  бачив,  хоча  не  побачити  радянського  союзу  на  великій  карті…  Якщо  людині  не  дано,  то  не  дано.  Але  за  роки  служби  я  бачив  виловлених  у  кишлаках  Середньої  Азії  чабанів,  які  не  знали  жодного  слова  по  московськи,  стрічав  дебілкуватих  здорованів,  виплеканих  бабусями  в  інтелігентних  сім’ях,  де  все  за  синочка  робила  дбайлива  родина.  З  цим  контингентом  все  зрозуміло:  рядовим  прийшов,  рядовим  до  овець  повернувся.  Унікума,  подібного  N.  світ  не  бачив.  Не  потрібний  ні  своїм,  ні  чужим.        

                   Олександр  Аргамаков  –  середнього  віку  старший  прапорщик,  веселун.  Прибув  до  нас    із  зразково-показового  Нарофомінська.  Таким  походженням  слід  було  би  пишатись,  бо  всякий  кадровий  радянський  офіцер  з  піітетом  виголошував  наіменування  гвардійської  дивізії.  Однак,  сам  Сашко  вважав  за  краще  піти  звідти  і  єдиний  для  нього  спосіб  –  вийти  чорним  ходом  через  пекло  війни.  Що  ж,  свої  щасливі  дні  він  використав  на  повну  котушку.  Сусід  мій  сповна  перейнявся  звичками  двох  інших  товаришів  по  службі,  приходячи  додому  під  яскраві  нічні  зорі  у  напівпоросячому  стані.  Не  тому  так  кажу,  що  свині  п’ють  вогняну  воду,  але  ж  мій  нетверезий  товариш  не  завжди  міг  сплести  пару  слів.  Молов  щось,  а  тоді  клався  на  постіль  і  рохкав,  неначе  заправська  льошка.  Бувало  і  не  дуже  пив,  але,  бувало,  завалиться  до  кімнати,  а  там  -  я  сплю.  І  відразу  подумає  –  ну  як  його  розвеселити  приятеля?  І  давай  мене  веселити!  Знаменитий  вислів  Аргамакова:  «Ігорьоша!...  Ігорьоша!...  Вибачай  мені!  Я  більше  не  буду.»  Підсунеться  до  самого  ліжка,  готовий  розридатися,  струсоне  гривкою  і  далі:  «Але  й  менше  –  теж».        
                   Сашкові  щастило  Серед  переліку  його  везінь  –  близьке  знайомство  з  жінкою.  На  стотисячний  контингент  кілька  сотень  представниць  прекрасної  статі  і  одна  з  них  –  його.  На  якийсь  час  Олександр  увійшов  до  когорти  умовно  сімейних  людей.  Для  безперешкодного  єднання  він,  з  купою  вибачень,  заздалегідь  забронював  наш  номер  на  всю  ніч.  Це  значить,  що  я  мусив  піти  до  сусідів.  У  них  знайшлося  вільне  місце,  тому  скажу  і  про  них.                
                   Момент  переходу  з  кімнати  до  кімнати  пригадується  як  окрема  подія.  Я  ніби  побував  у  трьох  порах  року.  У  нашій  оселі  кондиціонер  підтримував  температурний  режим,  відповідний  весні.  Довгий  коридор  модуля  ряснів  радіаторами  охолоджуючих  агрегатів.  Деякі  свідомі  мешканці  вмикали  їх  на  всю  потужність.  Отже,  повітря  у  коридорі  нагрівалося  до  спекотно-смердячої  температури,  майже  як  у  пеклі.  Взагалі,  ідея  ставити  кондиціонери  не  на  зовнішню  стіну  модуля,  а  всередину  коридору,  достойна  спеціальної  премії.  Тут  концентрувались  випари,  видихи  і  вихлопи  мешканців  усіх  кімнат.  Наступний  крок  до  кімнати  сусідів,  і  я  у  зимі.  Зайшовши,  моментально  вкрився  гусячою  шкірою.  Кондиціонер  надривався  на  максимумі,  а  під  ковдрою,  накрившись  з  головою,  хололо  тіло  Валерія  Кучеренка.  Він  помітно  тремтів,  навіть  не  в  змозі  заснути.  Озвавшись  на  голос,  визирнув  одним  оком  з-під  ковдри.        
                   –  Чому  мерзнеш,  вояче?
                   –  Не  хочу  вилазити.    
                   Не  хоче,  чи  не  може  –  поважна  причина.  Через  кімнату  Кучеренка  протікала  спиртова  річка.  Точніше,  вона  втікала,  а  назовні  не  виходила.  Тільки  наближені  до  сусідів  могли  споживати  цей  спецпродукт.  За  задумом  спирт  мали  використовувати  для  регламентних  робіт  з  апаратурою  кодогрупи.  Річка  витікала  звідти,  оминала  техніку  зв’язківців  і  каністрами  переносилася  до  кімнати  прапорів.  Вони  разом  працювали,  разом  жили,  разом  пили,  пригощаючи  найближчіх  друзів  спиртом,  змішаним  з  вишневим  соком.  Валерій,  попри  його  українське  прізвище,  до  армії  проживав  у  Казахстані,  неподалік  ядерного  полігону  під  Семипалатинськом.  На  відміну  від  мийниці  посуду,  він  –  людина  ідеологічно  не  виважена,  геть  позбавлений  почуттів  інтернаціоналізму,  ненависник  всіх  казахів  і,  здається,  представників  всіх  титульних  націй  Середньої  Азії.  Час  від  часу  він  генерував  корисні  ідеї,  спрямовані  на  матеріальне  збагачення.  Не  пам’ятаю  випадків  успішної  реалізації,  але  ініціатива  від  нього  походила  стабільно  і  це  його  навіть  позитивно  характеризує.  В  арику  на  території  управління  він  побачив  житя,  а  для  нас  джерело  фосфору,  -  рибки.  До  промислових  розмірів  вони  не  виростали,  приваблювали  лиш  тим,  що  збивалися  косяками,  отже  їх  було  багато,  що  нагадувало  нам  кільку.  Формою  тіла  рибки  схожі  більше  на  мікро-акул,  а  звали  ми  їх  маринками.  Я  ніколи  не  замислювався  над  проблемою  риболовлі,  та  й  яким  чином  це  робити?  Гачки  –  завеликі.  Штанами  ловити?
                   Валера  розробив  спеціалізоване  знаряддя  з  трилітрової  банки.  У  її  пластмасовій  кришці  ми  вирізали  невеликий  отвір.  Щоб  риба  запливала  всередину,  у  бутиль  накришили  хліба,  а  щоб  ситі  не  випливали  назовні,  наштрикали  навколо  отвору  голок.  Ховаючись  від  допитливих,  дісталися  води,  затопили  пристрій  і  прогулювалися  біля  води  сюди-туди,  щоб  не  стати  об’єктами  кпинів.  Знаєте,  в  армії  тільки  утни  щось…  Уявіть,  маринка  оцінила  хлібний  дар,  влаштувавши  штовханину  у  банці.  Виявилося,  Валера  не  дурний  хлоп!  Тільки  встигали  смикати  мотузку  і  вивалювати  рибу  до  торби.  Коли  здобичі  вистачало  на  каструльку,  ми  повернулися  до  кімнати  Кучеренка.  Саме  тут  виявилося  одне  слабке  місце  ідеї,  рибу  слід  було  пересипати  сіллю,  а  її-то  і  не  було.  Ще  й  службові  справи  знайшлися  у  кожного.  Тоді  ми  домовилися  розгрестися  зі  справами,  знайти  сіль  і  за  дві-три  години  засолити  наш  улов.  Ет!  Нам  би  вчасно  робити  поправку  на  афганський  клімат!  Коли  я,  Валера  і  пачка  солі  відкрили  кришку  каструлі,  маринка  смерділа  немилосердно.  Повторити  риболовлю  не  вистачило  моральних  сил.
                   Отак  і  всі  інші  спільні  з  Кучеренком  ідеї  йшли  у  пісок.  Його  новий  план  збагачення  мало  не  виліз  боком,  коли  ми  удвох  вночі  поперлися  висохлим  річищем  збувати  куплений  у  воєнторзі  солодкий  крам.  І  добре,  що  не  прийшов  дуканщик.  Добре,  що  взагалі  ніхто  не  прийшов,  бо  могли  прийти  інші  чорняві  люди,  які  зробили  би  товаром  нас  самих,  або  навіть  двома  шматками  м’яса.  Розум  набувається  не  відразу.  Нам  просто  пощастило,  що  ми  нічого  не  заробили,  бо  якби  комерція  дала  прибуток,  це  спонукало  би  до  подальшого  ризику.  Але  не  вийшло,  то  й  не  вийшло.  Ми  однак  лишалися  у  доброму  чорному  армійському  гуморі.  Єдине,  в  чому  сусідові  поталанило  –  спиртова  річка,  яка  губилася  у  його  кімнаті.        
                   Як  із  цією  бучною  компанією  прижився  доволі  літній  секретник  –  ще  одна  нерозгадана  таємниця.  Старший  прапор  Павловський  не  з  тих,  хто  любив  спиртне.  Навпаки,  він  намагався  вести  здоровий  спосіб  життя  і  їв  багато  часнику.  Дуже  багато  часнику.  Про  це  знала  вся  дивізія,  оскільки  до  нашого  секретника  приїздили  секретники  всіх  частин  гарнізону.  Хто  шукає  Павловського?  Ловіть  часничний  аромат  –  він  має  бути  неподалік.        

                   Знайду  кілька  слів  для  офіцера,  який  нічим  не  запам’ятався.  Тобто,  звичайний,  пересічний  радянський  старлей.  Чогось  такого  характерного  від  нього  не  пригадую.  Тільки,  власне,  оце  словосполучення:  стагший  лейтенант  Афондєгкін  Югій  Петгович.  Чотири  «р»,  які  він  не  міг  виговорити,  але  мусив.  Ніхто  не  винен,  навіть  батьки,  нагородивши  гаркавого  сина  повним  набором    з  трьох  слів,  які  повторювала  наша  компанія  щоразу,  зустрічаючи  Юру.  Можливо,  «стагший  лейтенант»  вислужився  до  «генегал-майога».  Нехай,  аби  був  позитивною  людиною.
                   Ніщо  не  триває  вічно  на  нашій  землі  –  ні  добре,  ні  погане.  Коли  я  складав  рапорт,  вирішивши  несподівано  лишитись  на  надстрокову  службу,  попри  готовність  зробити  це,  у  душі  легкими  прозорими  крильцями  тріпотіла  надія  на  відмову  командування.  Тоді  заради  чого  робилися  тілесні  рухи?  Хто  б  міг  відповісти  за  мене  на  складні  питання?  Начальство  не  відмовило,  до  особіста  не  викликали,  у  психіатра  не  перевіряли.  Протягом  всього  подальшого  життя  я  чую  одне  запитання:  «Для  чого?».  Не  сказати,  як  там  було  гарно  –  краса  Карпат  перевершує  найліпші  краєвиди  шиндандщини,  чорне  наше  море  голубіше  неглибокого  арика.  Немає  відповіді,  як  немає  жалю.  Можливо,  відповідь  слід  шукати  не  у  мене.  Хай  психологи  розв’язують  подібні  загадки.  Десятки  моїх  побратимів  готові  сьогодні  ж  повернутись  туди,  але  не  зі  зброєю.  Чужому  солдату  там  нема  чого  ловити.  Загадкова  країна  має  велику  приваблюючу  силу.  Але  ж  все  могло  вийти  іншим  боком.  Для  мене  –  колишнього  безбожника,  Бог  написав  кращий  сценарій.        
                   Шостого  лютого  1988  року  стікав  термін  контракту.  Знову  знайоме  відчуття:  додому  хочеться  нестерпно,  але  прощаючись  з  Афганістаном,  насилу  відсікаєш  від  себе  половину  світу.  Нехороше  слово  «назавжди»  гнітило  не  менш,  ніж  день  мого  призову.  Підполковник  Крупнов,  та  й  інші  казали:  «Лишайся!  Немає  нічого  неможливого».  Я  знав,  що  зможу  служити  стільки,  скільки  стане  сил,  але  вони  такі  диваки,  наче  пів-царства  мені  пропонували,  а  самі  тільки  чекали  на  заміну.  А  вже  дихав  у  спину  повний  вивід  контингенту.  Перебудова  у  радянському  союзі  змінила  акценти  на  полі  зовнішньої  політики.  Треба  було  їхати  додому,  треба.        
                   Ті,  з  ким  колись  починав,  давно  вже  по  домівках,  хто  вцілів,  звичайно.  Жодної  людини  призову  1983  року  поруч.  Справедливість  вимагала  припинити  безумну  війну.  Скільки  разів  можна  брати  одні  й  ті  самі  висоти,  зачищати  сто  разів  перезачищені  кишлаки?  Ніхто  не  знав,  як  Афганістан  відпустить  нас.  Вводити  війська  було  легшепопри  те,  що  йшли  не  на  готове.  І  от,  після  9  років  бійні  –  відсутність  факту  перемоги.  Тугодуми  досі  твердять:  «Нас  нема  за  що  судити».  Не  дивно  –  злочинці  часто  не  визнають  провину.  Спитайте  тоді  афганців,  це  їхню  землю  топтали  наші  чоботи.            
                   Через  дорогу  від  кам’яного  паркану  нашої  частини  стояв  відділок  міліції  –  царандою.  Я  часто  кидав  туди  оком,  думаючи  про  майбутнє  цих  людей.  Ми  –  додому,  а  їм  куди?  Наврядчи  афганці  свято  вірили  в  успішну  передачу  влади  до  рук  національних  утворень.  Всі  вони  тримались  за  життя  штучно,  як  той  хворий  під  крапельницею.  Не  вірили,  і  багато  хто  чкурнув  за  кордон    –закладати  там  фундамент  нового  життя.  Насувалася  «ніч  довгих  ножів»,  отже  й  мені  треба  було  подумати  про  завершення  військової  служби.
                   Я  не  вважав,  що  наші  військові  командири  мають  хоч  краплю  сумніву  у  місії,  якою  вони  керували  на  місцях,  підкидаючи  дрова  у  полум’я  конфлікту.  Мною  тут  уже  продемонстрований  «плюралізм»  офіцера-льотчика.  Наслідком  тих  роздумів  комуніста  не  стало  особисте  припинення  бомбардувань,  відповідно  до  голосу  совісті.  Копирсаючись  у  записах  воєначальників,  я  натрапив  на  працю  колишнього  командира  101  піхотного  полку  5  гвардійської  МСД  полковника  Нєвєрова.  Читаю  і  «прозріваю».  Виявляється,  розуміли,  усвідомлювали,  не  схвалювали.        
                   Герой  радянського  союзу  Нєвєров  подає  довідку:        
                   «Втрати  військової  техніки  склали:  літаків  –  103,  вертольотів  –  317,  танків  –  147,  БМП  і  БТР  –  1314,  гармат  і  мінометів  –  433,  автомобілів  –  11309  !!!,  інженерної  техніки  –  11369  !!!,  радіостанцій  і  КШМ  –  1138.  За  часів  війни  понад  200  тисяч  воїнів  нагороджено  урядовими  нагородами.  85  осіб  стали  героями  радянського  союзу.»  Далі  -  головні  висновки  (стаття  має  назву  «Оцінки  війни  у  ДРА.  Підсумки.  Етапи.  Висновки»).

                   «Це  була  ніяка  не  революція,  а  справжній  військовий  путч,  здійснений  революційно  налаштованими  офіцерами  і  частинами,  розташованими  у  Кабулі.  А  керівник,  ніхто  інший,  як  вчитель  Таракі  –  генеральний  секретар  НДПА  і  Армії.  Широкі  народні  верстви  у  цій  акції  не  брали  участі  і  не  знали,  хто  обійняв  владу  у  результаті  саурської  революції  7  саура  1357  року,  тобто  28  квітня  1978  року.  Який  уряд  обійняв  владу  і  кого  замінили?  Хто  очолив  державу?  Через  те,  військовий  заколот  ніяк  не  міг  перерости  у  соціалістичну  революцію  і  змінити  на  краще  життя  афганського  суспільства,  як  думали  правителі  у  Москві  (Брєжнєв,  Громико,  Суслов,  Черненко,  Устінов).  Афганський  народ  твердо  знав  і  його  неможливо  було  переконати  у  цьому,  бо  у  кожному  кишлаку  для  нього  авторитет,  покровитель,  хазяїн  –  це  місцевий  мулла,  бай  і  старійшина.  Ті,  хто  дав  йому  землю,  хліб,  воду.  І  це  для  народу  була  норма  існування,  яка  визначалася  приказкою:  «Верблюд  не  витримає  кінської  швидкости,  тому  ми  йдемо  своїм  шляхом,  дорогою,  накресленою  Аллахом».  Хіба  є  у  світовій  практиці,  щоби  хтось  переконав  мусульманський  світ  і  направив  його  проти  Аллаха?  Тому  війна  в  Афганістані  розколола  народ  на  частини,  а  потім  взагалі  заплутала  ситуацію.  І  якщо,  у  перші  дні  вводу  військ  нас  зустрічали  з  квітами,  то  у  подальшому,  з  кожного  дому,  кишлаку  нас  почали  зустрічати  свинцем.  Тому,  Афганське  питання  можна  і  треба  було  вирішувати  мирним  шляхом.  А  саме,  нехай  у  самій  країні  Дауд  валить  Захір-Шаха,  Амін  душить  Таракі,  а  Аміна  труїть  Бабрак  Кармаль,  якого  у  свою  чергу  усуває  Наджибулла.  Бо  для  Радянського  Союзу  жодної  загрози  не  було.  Нас  просто  туди  авантюрним  шляхом  втягнули.  Чому  війна  в  Афганістані  триває  й  сьогодні?  Після  саурської  революції  НДПА  не  має  авторитету,  а  тому  не  отримала  широкої  підтримки  афганського  народу.  Оскільки  цілі  і  завдання,  оголошені  лідерами  цієї  партії,  не  відповідали  інтересам  народу,  а  якщо  перетворення  нічого  не  дають  народу,  вони  приречені  на  невдачу.  Кінцевий  підсумок  революції  –  успіх  чи  провал,  обов’язково  має  бути  підкріплений  реальними  діями.  Політична  лінія,  нав’язана  групою  партійних  функціонерів,  народом  була  відкинута.  Наша  армія  у  цих  умовах  не  могла  запобігти  краху  режиму  НДПА.  У  країні  почалася  і  триває  громадянська  війна,  а  якщо  до  наших  днів  не  встановлено  баланс  сил,  і  не  досягнуто  остаточної  згоди  в  суспільстві,  війна  триватиме.  А,  отже,  насильницьке  перелаштування  суспільства  в  Афганістані  завершилося  провалом.        
                   …
                     ВИСНОВКИ.  
                   Висновок  1.  Найбільш  перспективним  і  раціональним  був  наполегливий  пошук  шляхів  політичного  врегулювання  внутрішніх  і  зовнішніх  афганських  проблем.
                   Висновок  2.  На  початку  80-х  років  щодо  Афганістану    найбільш  реальним  було  не  прагнути  створити  собі  слухняну  соціалістичну  державу,  а  як  були  схильні  США,  Пакістан,  Індія,  країни  Заходу,  створити  нейтральну  державу.
                   Висновок  3.  В  інтересах  безпеки  московії  (моє  слово)  необхідно  налагоджувати  стосунки  з  мусульманським  світом.  Бо  у  XXI  столітті  іслам  набуває  величезного  значення  и  стає  одним  з  головних  факторів,  що  визначають  розвиток  міжнародних  стосунків.          
                   Висновок  4.  Введення  радянських  військ  на  територію  Афганістану  було  вкрай  недоцільною  авантюрою.  Оскільки  потрібно  вже  було  вводити  крупні  сили,  щоб  закрити  кордон  з  Пакістаном  і  Іраном.  Радянське  керівництво  не  мало  чіткої  цілі,  певного  задуму  дій.  Адже  40-й  армії  не  було  поставлене  конкретне  завдання:  що  робити  і  які  бойові  завдання  виконувати,  тобто  не  було  виразної  військово-політичної  мети  і  конкретного  завдання.  
                   Висновок  5.  В  усьому  цьому  мороці  лишається  тільки  світлий  образ    радянського  солдата  і  офіцера,  які  в  Афганістані  самовіддано  виконували  свій  обов’язок  (не  сприймаю  наказ  вбивати  чиїмсь  обов’язком  –  прим.  автора).  Справжній  солдат,  у  будь  яких  обставинах,  інакше  зробити  не  може.  Сумний  підсумок  –  це  людські  втрати,  які  склали  –  14  тисяч  451  особа,  у  тому  числі  Армія  –  13.833,  КДБ  –572,  МВС  –  28.  Загинули  понад  300  військових  радників.  Санітарні  втрати  становили  49.983  особи,  стали  інвалідами  –  6.669  осіб,  пропали  безвісти  –  330  осіб.»        
                   Щонайменше,  текст,  наведений  мною,  не  схожий  на  комуністичну  риторику  вісімдесятих  років  минулого  століття.  Це  при  тому,  що  й  дотепер  не  тільки  наші  колишні  командири,  але  й  дехто  з  солдатів  тієї  доби,  вперто  наполягають:  ми  виконували  інтернаціональний  обов’язок  і  
іншого  виходу,  крім  військового  способу  розв’язання  проблеми  не  існувало,  інакше  американський  імперіалізм…  І  далі  пішло,  поїхало.

«Panasonic»
       
                   Я  все  ще  літав,  але  вже  не  шикувався  вранці  разом  з  усім  складом  управління  на  плацу.  І  ніхто  цього  не  помітив.  Натомість,  накопичені  чеки  обертав  на  якісний  західний  одяг,  взуття,  –  у  все,  чого  у  союзі  не  знайти,  хіба  тільки  через  бариг.  А  головною  мрією,  звичайно,  був  великий  японський  двокасетник.        
                   Підстаркуваті  прапорщики  задовольнялися  невеличкими  магнітолами,  а  ми,  молодь,  прагнули  не  інакше  як  солідний  агрегат,  вартістю  900  чеків  –  майже  три  моїх  місячні  оклади.  Справа  в  тім,  що  серйозних  магнітофонів  завозили  небагато.  Попит  перевищував  пропозицію.  Магнітолами  банкував,  розподіляючи  між  черговиками,  заступник  начальника  політвідділу.  Немає  сумніву,  що  сьогодні  така  посада  недешево  би  коштувала.  Але,  наприкінці  80-х  ми  не  знаходили  сфери  вжитку  для  слова  «корупція».  Якісь  переваги  мали  представники  з  вищого  командування,  та  це  природньо.  Хоча,  може  й  прізвище  комдива  було  в  тому  списку  не  першим,  не  знаю.  Але  зірочки  майора,  наприклад,  Петренка  не  давали  переваги  над  личками  сержанта  надстроковика  Хоменка.  Єдина  об’єктивна  умова  –  позитивна  репутація.  Враховувався  термін,  який  лишився  претенденту  до  заміни,  чи  звільнення.  І  у  мене  був  аргумент  посунути  трохи  черговиків,  яким  поки  що  не  світило  сонце  «дембеля».  Я  доношував  останню  пару  кімнатних  капців.  І,  як  супердід  дивізії,  принципово  не  виходив  на  ранкову  постановку  завдань.
                   27  грудня  1987  року  (пам’ятатиму  довічно)  повільно  волочилося  моє  чергування  на  КПП.  Температура  повітря  у  тіні  –  понад  20  градусів,  може  навіть  усі  30.  Нормально?  Комашня  вовтузилася,  не  ховаючись  по  теплих  шпаринах.  Десь  під  дахом  нашої  «конторки»  оселились  шершні  –  великі,  хай  їм  грець,  летючі  терористи.  Знаєте  таких?  Якщо  не  доводилося  бувати  у  Середній  Азії,  тоді  не  знаєте.  Гонорові  комашки.  На  них  у  мене  завжди  лежала  напоготові  професійна  ляпалка,  скручена  з  товстої  газети.  Давав  я  їм  чосу!  Не  знаю,  яким  інстинктом  керувався  один  із  моїх  ворогів,  налетівши  зненацька  зі  спини.  Атакував  жорстко,  встромивши  свій  «кинджал»  у  шию  трохи  вище  коміра.  Впорснув  порцію  пекучого  окропу  і  подзижчав  геть.        
                   Одного  разу  я  вже  куштував  шершневої  отрути.  Тоді  комаха  ховалася  у  рукаві  і  штрикнула  мене  у  плече.  Шия  ближча  до  мозку.  Що  з  того  буде,  я  не  знав  і,  про  всяк  випадок,  повідомив  оперативного  чергового  по  дивізії.  Майор  подивився  на  мене  з  глибоким  співчуттям,  наче  шансів  вижити  було  п’ятдесят  на  п’ятдесят.  Відпущений  ним  помирати,  я  до  санчастини  не  пішов,  поважаючи  військових  ескулапів  на  відстані.  Їм  тільки  дай  волю,  то  вони  відразу  похапають  шприці  і  доріжуть.  Отож,  контролюючи  свій  стан,  я  поплентався  до  магазину  і  на  диво  вчасно.  А  там  стояв  ВІН!  Лискучий  двокасетний  «Panasoniс»,  з  еквалайзером,  реверсом  і  долбі-системою.  Це  все,  чого  я  хотів.  Уявіть  собі,  японські  магнітофони  у  вісімдесятих  складали  буквально  у  Японії.  Але  хтось  там  був  поперед  мене  у  списку.  Він  незабаром  сам  з’явився,  намагаючись  будь  що  позичити  у  когось  гроші.  Відмовивши  побратиму,  забігав  і  я.  Потрібна  сума  давно  лежала  готова,  тільки  спочатку  я  мусив  переконати  заступника  начальника  політвідділу  у  своєму  праві  на  придбання  «панаса».  Єдиною  умовою  стало:  якщо  прапорщик,  чию  чергу  вже  не  можливо  відмінити,  не  знайде  гроші.  Ввечері  я  вкладався  спати,  торкаючись  лискучих  деталей  магнітоли.  «Panasoniс»  радував  мене  понад  двадцять  років  і  був  проданий  товаришу  на  його  слізне  прохання,  при  цьому  маючи  бездоганний  вигляд.
 
                                                                                                                             Спец-преспец  рейс
     
                   Армія  виховала  точність  –  це  безсумнівно  завдяки  їй.  Виконання  завдань  через  «не  хочу»  –  незамінний  матеріал  для  подальшої  розбудови  цілісної  особистости  і  треба  цінувати  набутий  досвід.  Армія  навчає,  або  ж  нічому  не  навчає,  нічого  не  виховує  в  людині.  Висновок:  хто  має  волю  вперто  і  педантично  тягнути  службу,  перемагаючи  власні  молоді  інтереси,  той  лишається  на  плаву,  чи  на  коні,  як  хочете.  За  роки  виконання  ратної  справи  накопичилося  вражень  на  пригодницький  роман.  Вміти  б  викласти  на  папері…  Та  все  ж,  більшою  частиною,  суворе  повсякдення  співіснувало  поруч  із  нами.  Одноманітні  справи    –  зусилля,  які  зовсім  не  здавались  корисними.  Куди  цікавіше  минали  дні,  проведені  поза  частиною.  З  одного  боку,  завжди  вилітаєш  у  невідоме,  не  знаючи  достеменно,  у  яких  умовах  доведеться  заночувати,  чим  заморити  черв’ячка?  З  іншого  –  військовий  туризм  найекономніший  різновид  туризму,  як  такого.  Держава  покривала  все.  
                   Про  накопичені  навички  я  склав  цілу  інструкцію  для  мого  наступника  на  посаді  -  Сашки  Юлленена.  Вже  він  мусив  літати,  адже  дехто  з  командирів  звик  відправляти  у  рейси  надстроковика.  Практику  польотів  Саня  пізніше  довів  до  досконалости.  Недосвідченому  вояжеру  загрожувало  тривале  зависання  десь  у  голодних  краях.  А  перша  невдача,  не  виключено,  могла  відбити  бажання  поринати  в  інтриги  невідомого.  Тому  про  хлопця  я  подбав.  А  його  творчий  підхід  відкривав  ширші  обрії,  поза  межами  існуючих  для  загалу  рамок.        
                   Крім  звичайних  вантажо-пасажирських  рейсів,  перельоти  здійснювала  чимала  кількість  спецбортів  –  транспортники,  орендовані  афганською  стороною,  літаки  радників,  інспекторів,  військової  еліти,  тощо.  І  навіть  коли  диспечер  казав  «ні»,  небо  відгукувалося  –  «так».  Значить,  щось  у  ньому  кудись  літало  завжди.  Отже,  слід  було  знати  людину,  не  останню  в  аеродромному  господарстві  і  могла  творити  дива.  Познайомитися  з  таким  могутнім  майором  я  мав  щастя  11  березня  1987  року.  То  був  рідкісний  випадок,  коли  я  не  хотів  летіти  за  всяку  ціну,  бо  мій  друг  Вітька  у  цей  день  мав  щастя  народитись  на  світ.  І  це  його  останній  день  народження  на  чужині.  Хіба  я  міг  таке  пропустити?
                   Шефові  виявилося  принциповим  відправити  мене  у  заслання  саме  того  дня.  Він  гарчав,  коли  я  намагався  будь  що  відмовитися  і  навіть  проговорював  недостойні  оповідання  слова.  У  суперечці  між  підполковником  і  сержантом  майже  завжди  перемагав  підполковник.  Довелося  летіти  літаком,  бо  він  відправив  би  мене  до  Кабулу  катапультою.  Але  то  був  рідкісний  день,  коли  герою  щастило  у  всьому.  Я  виявив  сумління  і  нагорода  впала  прямо  із  неба.  Відразу  по  прильоту  знайшовся  автобус  до  штабу  армії.  Там  мені  швиденько  поробили  усі  справи  і  по  їх  завершенню  я  впав  в  око  крутому  майору,  котрий  взявся  організувати  моє  термінове  відбуття  до  Шинданду.  Політ  почався  вже  у  його  машні,  від  хвилини,  коли  ми  виїхали  за  територію  частини.  За  кермом  сидів  такий  хвацький  козак,  що  жовтобокі  кабульські  таксі  відскакували  як  шкарлупа  від  горішків.  
                   На  аеродромі  мені  надали  Іл-76,  орендований  афганськими  збройними  силами  для  перевезення  тилового  дріб’язку.  Вантажна  кабіна,  захаращена  комплектами  ліжок,  стільцями  та  іншим  реманентом,  нагадувала  казарму.  Льотчики  зачинилися  у  пілотській  кабіні,  стрілець  зник  у  хвостовій.  Пара  афганських  офіцерів  і  радянська  цивільна  пані  вмостилися  на  бічних  стільцях.  А  я  всівся  на  робочому  місці  борттехніка,  перед  приладами,  з  яких  зчитувалися  параметри  польоту.  Там  я  почувався  дуже  добре.
                   Щоб  не  гаяти  даремно  часу,  розклався  на  столику,  увімкнув  ліхтар  і  заходився  писати  листа  додому.  «Демократ»,  побачивши  мене  з  ручкою,  підійшов,  простягнувши  апельсини.  Досить  пристойною  мовою  він  запитав:  «Знаєш  співака  Юрія  Антонова?»  Яка  ж  радянська  людина  не  знала,  про  кого  йдеться?  Звісно,  його  пісні  лунали  з  усіх  будинків  мого  міста.  Старший  капітан  
(отакий  чин  був  в  армії  ДРА)  зрадів:  «Напиши  мені  слова  його  пісні».  До  самої  посадки  я  мав  роботу,  виконуючи  прохання  афганського  романтика.  Приємно  робити  товариські  послуги.  Згадуючи  те  знайомство,  проймаюсь  жалем  до  багатьох  афганських  військових,  залишених  напризволяще  після  виходу  нашого  контингенту.  Для  декого  це  був  гарантований  гаплик.  І  якщо  його  передчував  я,  чужинець,  то  якими  роздумами  переймалася  ота  молода  людина?  Мабуть,  про  це  думав  кожен  офіцер  ДРА.  Відчути  момент  і  –  гайда  з  країни?  Не  кожному  дано  наважитися  на  таке.  Може,  доки  не  пізно,  податися  до  моджахедів?  Заручники  ідеології,  жертви  обставин,  обману  чи  ще  чогось.  А  жити  всім  хочеться  без  страху:  сім’я,  діти,  мрія  про  спокій  і  добробут,  хоч  мінімальна  стабільність.  Всі  однакові,  на  всіх  континентах.  Кожен  відчуває  біль,  коли  б’ють,  і  страх  перед  загрозою.
                   Іншим  разом,  набагато  раніше,  довелось  летіти  бортом,  пасажирами  якого  стали  переважно  біженці.  Вони  поверталися  з  Ірану.  Цілий  вантажний  літак  біженців.  Спочатку  до  салону  увійшли  ми  –  радянські.  А  вже  після  до  рампи  підігнали  вантажівки  і  звідти  повистрибували  мирні  жителі  з  клунками,  а  то  й  зовсім  без  речей.  Все  майно  при  собі.  Порожняком  тікали  з  країни,  так  само  й  поверталися  до  домівок.  Для  них  виділили  металеву  підлогу  літака.  Весь  вільний  простір  від  дверей  пілотської  кабіни  до  рампи  зайняли  втомлені  поневіряннями  люди.  Вони  сідали  на  метал,  а  коли  виявлялося,  що  назовні  ще  багато  біженців,  старший  командував  підніматися  і  ущільнюватися.  І  всі  покірно  виконували  наказ.  Ніхто  не  лаявся,  як  у  нас  люблять  у  переповненому  транспорті.  А,  знаєте,  там  спрацьовувала  філософія  міського  троллейбусу:  «У  кожному  салоні  знайдеться  місце  ще  для  одної  людини».  Місця  знайшлися  для  всіх.  Для  них,  враховуючи  пережите,  це  було  не  найважчим  випробуванням.            
                   Чоловіки  сідали  і  починали  перемотувати  свої  довжелезні  чалми.  Я  не  розумів,  як  додумалися  носити  на  голові  отакенну  равликову  мушлю,  скручуючи  полотно  джгутом?  Либонь,  вони  теж  сміються  із  наших  кашкетів.  Але  ми  почувалися  добре  в  літаку,  на  бічних  стільцях,  з  гонором,  бо  ми  ж  добродії.  А  те,  що  за  бортом  чужа,  не  наша  земля,  то  таке.  Вони  літали  нашими  літаками,  їли  радянський  хліб,  їх  лікували  наші  лікарі,  нашими  ж  ліками.  Паросток  покровительства  проклюнувся  крізь  панцир  інтернаціоналізму.  Ми  самих  себе  вважали  посланцями  вищої  цивілізації.  Ось  вам,  аборигени,  хороші  стартові  умови  для  розвитку.  Літаки,  цемент,  метал,  які-не-які  технології.  Ми  вірили,  що  віддаємо  найкраще  і  чекали  адекватних  змін.  А  вони…  Чому  народна  армія  так  погано  воювала?  Чому  у  бойових  операціях  «зелені»  не  виявляли  достатнього  ентузіазму,  наче  купа  потенційних  дезертирів,  а  не  армія  країни?  Чому  бача  чіпляв  до  гелікоптера  з  гуманітарним  вантажем  магнітну  міну?  Чому  підривали  на  фугасі  БРДМ  загону  пропаганди,  адже  з  нього  обіцяли  землю  селянам?  Ми  їм  наврочили  на  перспективу  землиці,  а  вони  підігравали  у  всьому  моджахедам.
                   Однобічний  погляд,  та  ще  й  під  впливом  політагітаторів  вів  до  викривлення  істини.  Істина  у  тому,  що  за  все  хороше,  побудоване  на  хибних  постулатах,  треба  було  платити  неадекватну  ціну.  Не  наша  котяча  справа  –  ділити  чужі  землі,  карати  не  наших  феодалів  і  нав’язувати  не  наші  цінности.  За  нерозуміння  простих  істин  ми  своє  скуштували  сповна,  вдавилися  тільки  трошки.  Як  оплатили  афганці  дармову  демократію,  я  вже  доволі  написав.  Халява  не  пройшла.  І  досі  ніхто  не  бачив  прикладів  ідилії,  досягнутої  шляхом  експорту  революції.  Скільки  не  намагалися  втілити  ідеї  рівності  і  братерства,  всякий  раз  ступали  на  граблі,  не  звертаючи  увагу  на  биті  пики  попередників.        
                   Свого  часу  польовий  лікар  Гатлінг,  доволі  наситившися  кошмарами  війни,  мріяв  про  часи,  коли  війни  втратять  сенс.  На  його  думку  потрібно  було  створити  таку  потужну  зброю,  щоб  люди  усвідомили  безперспективність  перемоги  і  припинили  битви.  Ріхард  Гатлінг  створив  
картечницю  –  зброю  нового  покоління  зі  скорострільністю  250  зарядів  на  хвилину.  Протягом  чверті  століття  він  вдосконалював  пристрій,  довівши  швидкість  стрільби  до  3  000  пострілів.  І  що?  Ідеями  Гатлінга  (насправді  це  була  не  його  ідея)  переймалися  інженери,  створюючи  атомну  бомбу.  Хочеш  миру  –  готуйся  до  війни.  Знайомий  вислів.  Розпорядники  історії  не  шкодували  почестей,  вшановуючи  винахідників  словесно  і  матеріально.  Скільки  золота  на  це  пішло,  а  де  мир?  Миротворці  вже  кілька  разів  проповзли  на  пузі  навколо  земної  кулі,  пропонуючи  його.  Аргументи  миротворців  стають  вагомішими:  «розумна»  бомба,  точковий  удар  і  т.  ін.  Пора  вже  відчути  результат,  а  його  досі  немає.
                   8  грудня  1987  року  в  ущелині  група  спецназу  «встановлювала  мир»  неподалік  від  населеного  пункту  Хайракот.  На  підбір  десантників  пішла  пара  Мі-8  капітанів  Євдокимова  і  Радаєва.  Пролітаючи  через  ущелину,  штурман  Новіков  помітив  на  виступі  скелі  трьох  партизанів  з  РПГ  напоготові.  Командири  виконали  маневр,  але  одна  з  гранат  влучила  в  хвостову  частину  машини.  Витяг  з  радіообміну:

                   Новіков:  -  «Командир,  праворуч!»  
                   Вибух.    
                   Голосове  попередження  автоматичної  системи  «Рита»:  -  «Відмова  насосів  підкачки».
                   «Рита»:  -  «Відмова  основної  гідросистеми».
                   Євдокимов:  -  «Єгор,  саджатимемо  разом,  міцніше  тримай  управління».
                   Новіков:  -  «Зрозумів,  тримаю».
                   «Рита»:  -  «Відмова  дублюючої  гідросистеми».
                   Борттехнік:  -  «Пробоїна  у  хвостовій  частині,  згори  тече  мастило.  Димимо,  командире!»
                   Євдокимов:  -  «А,  дідько!  Нічого,  зараз  дотягнемо!»
                   Євдокимов:  -  «Сашок,  мене  підбито!  Намагатимусь  дотягнути  до  майданчика!»
                   Рудаєв:  -  «Тримайся,  іду  на  допомогу!»
                   Євдокимов:  -  «Всім  за  борт!»

                   Перед  посадкою  вертоліт  почало  кидати  по  сторонах.  У  пиловій  хмарі  він  вдарився  об  ґрунт.  Випередивши  вибух,  екіпаж  встиг  відбігти  метрів  на  15,  відразу  потрапивши  під  обстріл.  Льотчики  приєднались  до  спецназу.  Капітан  Рудаєв,  відстрілявшись  НУРСами,  підібрав  бійців  зі  збитими  пілотами  і  пішов,  було,  вгору,  та  у  вертоліт  влучили.  Посадка  більше  відповідала  слову  «падіння».  Машина  повалилася  на  бік.  Два  екіпажі  і  спецназівці  зайняли  кругову  оборону.  На  допомогу  піднялася  група  з  шести  Мі-8  і  десяти  Мі-24.  Уявіть  собі,  який  точився  бій.  Під  прикриттям  штурмовиків  «вісімки»  десантували  підкріплення.  А  на  борти  швидко  завантажили  поранених  і  екіпажі  двох  збитих  машин.  Вирваних  з  пекла  транспортували  на  відкритий  простір  за  кілька  кілометрів.  Не  було  часу  доставляти  їх  у  гарнізон,  боєзапас  свіжої  групи  танув.  Оточені  десантники  відбивалися  насилу.  Тому  капітан  Майданов  дуже  поспішав  забрати  групу.  Він  сів  під  несамовитим  вогнем  і,  на  диво,  вивіз  звідти  людей.  За  це  Миколу  Майданова  удостоїли  звання  героя.  Отакий-то  вийшов  мир  по-нашенськи.
                   Неначе  всі  хочуть  того  миру,  а  напруженість  поширюється,  як  Сахара,  поглинаючи  нові  території.  Радянські  вожді  казали:  «Хочемо,  щоб  добре  було  усім».  Пам’ятаєте?  Дев’ять  років  почесні  «боржники»  човгали  чужими  горами.  Чого  домоглися?  У  есересер  не  було  звички  звітувати  перед  громадянами.  Головні  ідеологи  дожили  до  повного  вичерпання  тілесних  ресурсів  і  повмирали,  хоч  у  хворобах,  але  щасливими,  осіяними  променями  слави.  Армія  наших  пільговиків  і  інвалідів  війни  довгі  роки  «розсмоктуватиметься»,  бентежачи  свідомість  суспільства.
                   А  подивіться  на  афганське  сьогодення.  Про  що  думали  американські  керманичі,  давши  відмашку  Пентагону  окупувати  Афганістан?  Ще  й  залучили  кілька  іноземних  контингентів  за  компанію.  «Ми  шукаємо  Бен  Ладена».  Ви  серйозно?  Не  вірю!  Вони  самі  собі  не  вірять,  бо  причина  інша  і  чути  голосу  розуму  ніхто  не  збирається.
                                                                                                   
А  я  додому

                   12  лютого  1988  року  я  востаннє  оглянув  величезні  сосни,  маленьке  штучне  озеро  –  нашу  дивізійну  калюжу.  Символічно  двома  пальцями  розідрав  на  собі  вигорілий  тільник.  Все!  Більше  тут  не  живу.  Попрощався  з  тими,  кого  міг  знайти,  а  інші  якраз  ходили  на  «війну».  Радість  сукупно  із  сумом.  Доки  їхала  машина  до  аеропорту,  пам’ять  робила  останні  кадри.  Усе,  до  чого  звик,  тепер  треба  відкинути  у  минуле.  Ось  коли  починаєш  розуміти  психологію  воїна,  якого  годує  війна.  Це  називається  –  бути  у  своїй  тарілці.  Сотні  корінних  афганців  провоювали  з  шураві  понад  дев’ять  років.  З  автомата  почалася  їхня  професійна  кар’єра.  Перекваліфікуватися  у  селян,  або  ремісників  не  те,  щоб  неможливо,  але  не  хочеться.  Руки  не  вміють  працювати.  Ще  б  пару  років  –  і  мені  теж  не  захотілося  би  лізти  у  копальню.  Треба  летіти,  доки  не  передумав.  А  для  цього  потрібно  загнобити  рівно  половину  самого  себе.  Оту  половину,  яка  опиралася  руками  і  ногами  –  не  хотіла  вона  розлучатись  з  чужою  землею.
                   На  бетонці  гордість  авіапрому  –  Іл-76.  Рейс  мав  завершитися  у    Ташкенті,  однак,  спочатку  планова  посадка  на  кабульському  летовищі.  Все  почалось  з  Кабулу,  ним  і  завершилося.  Чудово!  Вантажна  кабіна  літака  гула  порожнечею.  Троє  таких,  як  я,  пасажирів  тинялися,  чекаючи  команди  на  виліт.  Вони  –  нормальні  люди,  не  те  що  я.  Чого  так  розпереживався?  У  83-му  вперше  став  до  строю  приреченою  вівцею.  Здавалося,  каторга  ніколи  не  скінчиться.  Час  минув,  лови  щасливу  мить!  Чому  чужа  земля  не  відпускала  моє  серце?  Я  її  люблю?  Ні.  Не  на  ній  мене  породили  і  немає  в  ній  привабливої  краси  України.  Я  залишав  царство  непотрібного  героїзму,  марної  звитяги,  самодурства,  дідівщини,  пилових  ураганів,  поганої  води  і  небезпечних  випадковостей.  Радій  і  смійся!  Ні.  Я  не  збирався  цілувати  землю  по  той  бік  кордону.  Власне,  цілування  землі  я  бачив  тільки  у  кіно,  а  сам  не  додумався  би  до  такого.  Отже,  обійшлося  без  щемної  картини  повернення.
                   Порожній  літак  з  чотирма  пасажирами  аж  давився  від  спраги,  ковтаючи  гас  на  розгоні.  Він  швидко  відскочив  від  смуги  і  нас  притисло  до  сидінь  перенавантаженням.  Я  жадібно  оглядав  бурий  пейзаж  внизу,  не  встигаючи  вхопити  і  зафіксувати  цілісну  картинку.  На  схід  сонця  виднівся  наш  гарнізон.  Звідти  на  нас  дивились  наші  товариші.  Під  нами  плив  Шинданд.  Мабуть,  позирав  на  білого  птаха  водій  афганського  полковника  –  Шукур.  То  добрий  юнак.  Він-то,  якраз,  може  й  хотів  би  полетіти  хоч  куди.  Кого  ще  пам’ятаю  на  ім’я?  Дуканщика  Бесмуллу,  полковника  Давлет-зая.  Спогади  гріють.  
                   Над  Кабулом  звичний  кивок  носом,  стрімке  зниження.    Та  ні  –  падіння.  Механізацію  повністю  випущено,  від  чого  крило  значно  роздалося  завширшки,  закрилки  розділились  на  щаблі,  відхилившись  на  максимальний  кут.  Вони  гальмували  швидкість  важкої  машини,  тримаючи  на  собі  всю  масу  металу  і  пального.  І  це  теж  для  мене  востаннє.  Наступна  посадка  відбуватиметься  за  іншою  схемою.  Пара  штурмових  вертольотів  ганяла  по  колу,  прикриваючи  наш  борт  на  випадок  пуску  або  обстрілу.  З  огляду  на  обставини,  хотів  би  знати,  у  яку  копійку  влітав  країні  мій  квиток  на  цей  рейс?  Знаю,  що  дорого,  людині  за  місяць  не  заробити.  Красиво  йшли  «крокодили»,  розкидаючи  свої  сліпучі  пастки.  Вони,  хижі  і  сильні,  готові  б  розідрати  мисливців,  зробити  їх  самих  здобиччю.  Великі  яскраві  зірки  відділялися  від  бічних  конформних  контейнерів  нашого  вантажника.  У  кабіні  чулися  хлопки  відстрілу.  Навіть  вдень  такий  салют  вельми  видовищний.  Три  літальні  апарати  у  синхронному  леті  кресали  небо,  висікаючи  з  нього  іскри.        
                   Колеса  гупнули  об  бетон  і  літак,  поступово  гальмуючи,  прибрав  розчепірену  механізацію.  Площа  крил  зменшилася  на  очах.  Двоє  плямистих  ангелів-охоронців  прогуркотіли  низько  у  напрямку  вертолітної  стоянки.  Паливозаправники  заїхали  під  крила  і  лопаті.  Ідилія  спокійної  передполітної  підготовки.        
                   Ніхто  з  пасажирів  не  поспішав  приєднатись  до  нашого  малого  кола.  Вони  чекали  своїх  літаків,  розлітаючись  по  різних  гарнізонах.  Так  ми  і  стояли  під  вилизаним  боком  Іла,  як  чотири  сироти.  Минула,  може,  година,  коли  пілот  запитав:  «Додому  дуже  хочете?»  Мої  супутники  ствердно  зажестикулювали  у  відповідь.  «Тоді  по  місцях!»  Отакої!  Хочемо  –  летимо,  а  ні  –  то  можна  ще  почекати.  В  армії,  де  все,  як  вважається,  підпорядковане  розкладу,  не  існувало  розкладу  рейсів.  Тепер  у  моєму  житті  все  буде  навпаки.
                   За  кілька  хвилин  Іл-76  вже  відраховував  останні  мої  метри  кабульською  і  афганською  землею.  Можна  тільки  згадувати,  як  я  не  міг  насолодитися  картинкою,  що  оживала  за  холодним  склом  ілюмінатора.  Справедливо  кажуть:  якщо  не  наївся,  то  вже  не  налижешся.  Чотири  роки  збігли,  як  вода  крізь  дірки.  Міжгір’я,  порізані  ущелинами  і  річищами,  пливли  під  крилами.  Там,  під  безлюдними  вершинами  ледь  помітні  цяточки  саманних  будинків  тримали  у  собі  життя  і  тривогу.  Країна,  у  якій  нема  спокою,  не  втратила  волю,  прагнення  до  відновлення.  Десятиліття  втрачені,  але  афганці  народжують  дітей,  на  заздрість  ситій  Європі.  На  добро,  чи  на  злидні  –  залежить  не  тільки  від  них.  Афганістан  міг  би  бути  іншим,  аби  тільки  держави-слони  не  казились  від  бажання  наводити  там  лад  під  свої  стандарти.  Все,  чого  я  зичу  сучасному  Афганістану  –  любові  і  миру.  Хай  у  його  небі  літають  тільки  цивільні  літаки.        
                   З  далекого  дитинства  я  мріяв  полетіти.  У  вісімнадцять  вперше  здійснилося  палке  бажання  і  відтоді…  А  тепер  друге  бажання,  стійке  і  терпляче  –  полетіти  до  країни  незабутніх  спогадів  з  фотокамерою  і  записником.  Невже  це  бажання  аж  надто  фантастичне?  Побачимо.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898187
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2020

Афганські спогади. 30 років - сумний ювілей (редакція 2020 р. , 8 частина)

                                                                                       Іл-18

                   Переповім  історію  перельоту  на  Іл-18.  Хто  нині  такими  літає?  А  я,  значить,  мав  честь.  Тепер  трохи  передісторії.
                   Початок  лютого  1987  року.  Сплив  термін  чергової,  другої  відпустки.  Ташкентський  пересильний  пункт.  На  ньому  вже  по  кілька  днів  «зависають»  мої  знайомі  з  числа  цивільних  спеціалістів.  Я  тільки-но  зареєструвався  на  Шинданд,  тобто,  за  списком  не  потрапив  до  першої  сотні.  Це  означає  –  сидітиму  тут  достатньо  довго.  Що  ж,  гроші  є,  також  наявна  і  ковбаса.  Але  набиту  вщент  валізу  здано  до  камери  схову  (знаємо  ми  ці  дегустації).  Водночас  зі  мною  прибув  і  заселився  по  сусідству  шиндандський  дизеліст  Володька.  На  пересильному  їдальні  немає,  все  треба  купувати  власним  коштом  у  місті.  Я-то  звик  на  халяву  їсти.  Незвично!  На  те,  як  казали  усі  радянські  люди:  Ташкент  –  місто  хлібне.
                   Щоранку  публічно  зачитувалися  списки  пасажирів  по  різних  напрямках:  Кабул,  Шинданд,  Гардез…  Хто  не  дочув  своє  прізвище,  гуляє  до  наступного  ранку,  якщо  він  не  глухий.  Ліжок  вистачало  всім,  кімнати  просторі  і  народу  в  них  пребагато,  шарварок  і  сміх  ще  ті.  Щоправда,  не  всі  розрахували  залишки  радянських  карбованців.  Мої  друзі  за  кілька  днів  геть  попроїдалися,  –  мабуть  почали  із  шинквасів.  Довелось  поділитися  з  ними  частиною  капіталу  з  надією  не  затримуватися  тут  надовго.  Уся  братія  від  нема  чого  робити  перезнайомилася.  Сидимо,  мало  не  родичі  одне  одному,  тільки  різні  національності.  Дзвеніли  склянки,  ляпали  карти,  торохкотіло  доміно,  жарти  і  каламбури  розважали  наш  великий  колектив  від  сходу  сонця  до  пізньої  ночі.
                   Одного  прохолодного  ранку  читали  список  на  Шинданд.  Почали  вигукувати  знайомі  прізвища  і  наші  друзі  кинулися  збирати  речі.  Мене  і  Володьки  у  тому  списку  не  було.  На  прощання  продавчиня  дивізійного  воєнторгу  віддала  мені  залишок  у  10  карбованців,  та  ще  якась  дрібна  грошва  ховалася  по  кутках  кишені.  Вовчіні  статки  майже  повністю  вийшли,  а  шлунки  того  не  розуміли.  Лютий  місяць,  навіть  у  хлібному  Ташкенті  взимку  ***  на  деревах  не  росте.  Минула  іще  доба.  Вранці  ми  підбили  баланс.  На  сніданок  можна  було  купити  один  коржик  за  10  копійок  і  сто  грамів  вареної  ковбаси.  Ватна  куртка  мого  напарника,  неголені  пики,  голодний  блиск  очей:  жінка  за  прилавком  зробила  свій  висновок,  за  що  засуджувати  її  ми  не  маємо  права.
           –  Наріжте,  будь  ласка!  –  показав  я  на  зважений  шматочок  ковбаси.
                   Жінка,  не  змигнувши  оком,  краяла  наш  сніданок  завеликим  для  такого  малого  обрізка  ножем.  Відсутнім  поглядом  вона  хотіла  показати  тільки  те,  що  такі  два  «щастя»  нікому  не  потрібні  і  ми  з  Володимиром  приречені  марнувати  життя  серед  алкашів.  Туди  ми  і  подалися  ділити  більш  ніж  скромний  сніданок.  Прямо  за  крамницею  кілька  характерних  сизоносиків  вже  ганяли  кварту  по  колу.  Вони  запитально  обернулися  у  наш  бік,  так  і  не  зрозумівши,  у  чому  полягає  наш  кайф,  адже  ми  нічого  не  випивши  закусили  і  пішли  собі  геть.      
                   Звісно,  нам  не  кортіло  до  списку  померлих  з  голоду,  треба  було  дожити  до  літака,  а  про  ковбасу  у  валізі  я  мовчав,  не  зізнавався.  Стратегічний  запас  призначався  на  знищення  у  частині.  Тоді  народилася  ідея  спродати  кролячу  шапку  –  єдине,  що  могло  бути  товаром  серед  мого  майна.  Продати,  то  й  продати,  тільки  питання  –  кому,  де,  за  яку  ціну?  Розквіт  радянських  часів.  Ринкову  торгівлю  тоді  називали  спекуляцією  і  я  не  уявляв  себе  одним  із  спекулянтів,  але  маленький  ковбасний  кавалочок,  з’їдений  вранці,  буркнув:  «Іди!».
                   Ми  покрутилися  між  рядами,  вибираючи  позицію.  Найбільше  боялися  привернути  увагу  міліції.  На  душі  було  відчуття,  наче  ми  плануємо  вчинити  беззаконня.  Як  перебороти  сором?  Совість  приборкували  голодом,  але  продавати  свою  ж  шапку  –  я  навіть  уявити  такого  не  міг.  Вирішили  спростити  задачу.  Неподалік  від  входу  рядочком  бабці  реалізовували  з  рук  старі  речі.  Тут  ми  й  звернулись  до  літньої  людини  слов’янської  зовнішности,  пояснили  наш  нинішній  стан  правдиво  і  переконливо,  хоча  повірити  у  правдивість  наших  слів,  знаючи  людську  натуру,  було  важко.  Вона  все  зрозуміла  на  свій  лад.,  точно  як  продавчиня  з  того  магазину.  Коротше  кажучи,  вторгували  не  без  її  вагань  кролика  за  20  карбованців.
                   Одурівши  від  успіху,  ми  добігли  до  грильяжної,  де  перед  нами  дівчина  поставила  по  пів  курки  і  білий  хліб.  Хвилину  ми  сиділи,  міркуючи:  чи  не  занадто  розкошуємо?  Невідомо  ж,  коли  вилетимо  звідси.  Може  з’їсти  зелений  горошок,  а  м’ясо  здати  на  кухню?  Та  ну  їх,  такі  дурні  думки!  Живемо  сьогодні,  а  завтра  надійдуть  інші  проблеми.  Мені  ташкентські  їдальні  тим  подобалися,  що  сівши  їсти,  ти  точно  голодним  не  лишишся.  І,  на  наше  щастя,  на  пересильному  нас  зачитали  до  групи  пасажирів  на  найближчий  рейс.  Ми  мало  не  прогавили  своє  щастя,  розбираючись  з  куркою.  Ет!  Знав  би,  то  не  став  би  «їсти»  свою  кролячу  шапку.  Але  й  голодному  у  небі  непереливки.
                   Військовий  аеродром  -  Тузель.  Нас  привели  до  білої  «кочерги»  Іл-18.  Та  це  ж  фантастика!  Ветеран  радянської  авіації,  колишній  флагман  повітряного  флоту  есересер.  Ним  не  гребували  вищі  посадові  особи.  Такі  лайнери  літали  через  полюси.  Свого  часу  у  союзі  кращого  літака  не  було.  Оце  так  висиділи  собі  пригоду!                
                   Іл-18  створили  наприкінці  50-х  років  минулого  сторіччя,  коли  виникла  потреба  замінити  старі  поршневі  моделі  сучасними  розробками.  Як  представник  першого  покоління  газотурбінних  гвинтових  лайнерів,  він  і  став  основою  Аерофлоту.  Конвертовані  із  бомбардувальників  неекономічні  турбореактивні  Ту-«сто  четверті»  зжерли  б  весь  прибуток  авіапідприємства.  С.В.  Ільюшин  запропонував  економічно  вигідніший  варіант.  Перший  політ  прототипу  здійснено  у  1957  році,  а  з  1959  літак  виходив  серійно.  Серед  його  заслуг  купа  рекордів,  висока  оцінка  іноземних  перевізників.  Чотиримоторний  Іл  міг  летіти  на  двох  моторах.  Чи  не  найбільшою  проблемою  конструкторів  стала  боротьба  з  шумом  і  вібрацією.  Щоб  зменшити  до  мінімуму  звуковий  ефект,  у  зоні  працюючих  гвинтів  розмістили  гардероб  і  туалети.  І  це  практичний  винахід:  туалет  брав  на  себе  шум  гвинтів,  а  гвинти  заглушали  звуки  туалету.  Останні  модифікації  літака  брали  на  борт  до  120  пасажирів,  яким    за  години  польоту  хоч  раз  треба  усамітнитися.
                   Порівнюючи  Іл-18  з  Ан-12,  я  помітив  цікаві  особливости:  на  виробах  різних  конструкторських  бюро  встановлено  однакові  двигуни  і  повітряні  гвинти.  Пасажирський  Іл  вийшов  трохи  важчим,  тільки  завдяки  досконалішій  аеродинаміці  літав  швидше.  Хоча,  після  реактивних  машин  здавалося,  що  літак  іде  на  педальному  приводі.  625  кілометрів  за  годину,  а  при  максимальних  зусиллях  усі  685  –  для  гвинтової  тяги  вельми  пристойно.  Все,  чого  бракувало  військовій  машині,  втілено  тут:  герметичний  салон,  зручні  туалети,  світло,  повітря,  харчоблок,  крісла,  а  не  залізні  сідала.  Тільки  знаєте  що?  «Вісімнадцятий»  не  міг  взяти  бронетранспортер,  або  десантувати  бійців.  Кожному  прописано  свою  роботу,  щоб  робити  її  відмінно.  Ільюшинська  машина  безаварійно  відслужила  всі  роки  радянсько-афганської  війни,  яку  можна  вважати  конфліктом  між  радянським  союзом  і  всім  цивілізованим  світом.
                   Пасажир  спереду  молов  язиком,  як  кавомолка,  доводячи  до  рівня  шоу  дріб’язкові  випадки.  Він  щось  емоційно  розповідав  сусідові  ліворуч,  а  той  косував  і  кисло  слухав:  де  вже  йому  перевершити  нашого  героя?  Історія  за  історією:  не  життя,  а  пригодницький  фільм,  щоденні  подвиги  з  домішками  аморальности  і  ознаками  деградації.  Навіть  коли  загули  мотори  оповідач,  замість  замовкнути,  перейшов  на  крик,  запльовуючи  вухо  напарника  байками  про  ташкентські  госпітальні  походеньки.  Як  бігав  до  дівчат,  як  пив  «Чашму»  –  вино  з  розряду  найдешевших,  на  кшталт  совкової  «плодожерки».  Дивний  він.  Комусь  розповідатиме  про  те,  як  відро  горілки  не  бере  його  могутній  організм,  а  іншому,  як  помиї  під  назвою  «Чашма»  вставляють  з  першої  піали.  Узбецькою  «Чашма»  -  «Джерело»,  джерело  глупоти.        
                   Фюзеляж  дрібно-дрібно  лихоманило.  От  тобі  і  масаж  для  бебехів:  може  пісок  з  нирок  швидше  повиходить  (вода  у  нас  текла  або  жовта  від  нього,  або  біла  від  хлорки).  Дзижчання  вібруючих  частин  проймало  до  кісток.  Земля  нікуди  не  поспішала,  ліниво  провертаючись  під  нами.  Щось  прохрипіло  радіо.  Так  екіпаж  повідомив  про  перетин  кордону,  здогадались  ми.  А  цей  хлопець  спереду  перекривав  своїм  воланням  чотирикратний  бас  моторів  –  от  кому  б  каміння  у  рота  насипати.        
                   Над  авіабазою  «кочерга»  глибоко  опустила  ніс:  літаки  всі  різні,  а  стиль  однаковий  –  захід  по  афганськи.  Крила  розчепірили  пір’я  закрилків,  трошки  затрясло.  Іграшкові  літачки  та  вертоліти  на  стоянках  швидко  почали  рости.  Стовідсотково,  там  внизу  десятки  пар  очей  супроводжували  наш  відпускник,  нетерпляче  копаючи  багаж.  Хтось  намастив  лижі  у  відрядження,  хтось  –  спішив  побачитись  із  рідними,  а  для  когось  –  це  був  останній  виліт  на  батьківщину,  прощання  з  Афганістаном.  Без  перебільшення,  цей  літак  для  них  –  двері  до  найкращого  світу.        
                   Нарешті  –  тиша,  тільки  організм  продовжував  летіти,  у  вухах  гомоніли  джмелі.  Трапом  пасажири  зійшли  на  землю  та  скупчилися  під  вантажним  люком.  Де  там  наші  речі?  Даєш  ковбасу!  Двоє  з  екіпажу  полізли  до  відсіку:        
             –  Гей,  земле,  приймай  подарунки!
                   Мій  товариш  простягував  руки,  підхоплюючи  все,  що  вивалювалось  із  фюзеляжу.  Отримавши  своє,  кожен  ішов  шукати  попутний  транспорт.  Натовп  розсмоктувався.  І  мені  Володька  поклав  до  рук  недоторканий  ковбасний  запас,  дратуючись  відсутністю  своєї  валізки.  Знайдися  вона  -  не  треба  було  б  чекати  останніх,  під  люк  став  би  хтось  інший.  Та  вже  усі  похапали  речі.  І,  передаючи  останньому  у  черзі  велику  сумку,  Володя  трошки  затримався.  Тут  згори  йому  на  потилицю  і  випала  його  валіза:  оце  тобі  на  прощання!  Що  ж,  ми  прибули  на  місце  нашої  служби,  де  ніхто  не  несе  відповідальності  за  нашу  безпеку.

Потопельник  пустелі

                   Пам’ятаю,  зима  того  року  була  м’яка.  Однополчани  її  не  відчули.  Сам-то  я,  перебуваючи  в  Україні,  перехопив  морозів  по  повній,  а  повернувся,  –  вже  майже  весна.  Вітька  Міроненко  відзначив  початок  зими  пам’ятною  пригодою.  Розповім,  але  нагадаю,  що  ваше  уявлення  про  пори  року  неправильне.  Коли  йдеться  про  Афганістан,  враховуйте  коротку  зиму,  майже  непомітні  переходи  восени  і  навесні  та  довге-предовге  літо.  Зими  бувають  суворими,  тільки,  як  я  вже  сказав,  не  того  року.
                   Ми  мешкали  у  дерев’яних  модулях.  Від  спеки  рятувались  під  кондиціонерами,  взимку  котельня  подавала  гарячу  воду  товстими  трубами.  Того  пам’ятного  дня  це  зробили  пізно  ввечері.  Я  засинав  під  тихий  шелест  рідини.  Серед  ночі  почув  грюкіт  у  двері  (чи  війна  почалася?),  настирливий  і  прикрий.  Захотілось  поставити  нахабу  на  місце.  Світло  не  увімкнулося,  значить  дизель  навіщось  зупинили.  За  дверима  у  світлі  ліхтаря  стояв  мій  друг  у  пляжному  вбранні,  не  знати  чому  облитий  брудом  з  ніг  до  маківки.  Далі  переказую  історію  з  його  слів.        
                   Вітя  повернувся  додому  пізно.  Намагаючись  не  потурбувати  сусіда  -  майора  Борєвського,  готувався  до  сну.  Раптом  згасло  світло.  Завершивши  роздягання,  він  заніс  було  ногу  над  ліжком,  аж  почув  якесь  сичання  прямо  звідти,  де  мав  покластися.  Дослухаючись  до  звуків,  друг  нахилив  голову  і  в  обличчя  йому  вдарив  тугий  струмінь  нагрітої  пульпи.  Шум  боротьби  і  хлюпотіння  розбудили  сусіда.  Той  увімкнув  ліхтарика  і  побачив,  як  Вітька  талапається,  закриваючи  тілом  виверження.  Тиск  у  системі  нарешті  впав,  а  з  тим  з-під  фланця  вже  не  так  сильно  текло.  Кімнатою  плавали  капці,  валіза  Борєвського,  якісь  папірці.  Зі  столу  змило  чашки,  цукерки,  та  майже  всі  предмети,  які  там  знаходились.  Складений  на  стільці  одяг,  а  найгірше  –  другова  зимова  куртка,  наскрізь  промокли.  А  ліжко  втратило  навіть  подобу  місця,  де  можна  відпочивати:  матрац  не  підлягав  реанімації,  випрати  ковдру  теж  годі  було  думати,  подушка  здохла  і  валялася  як  тіло  кішки  у  брудній  канаві  і  навіть  металева  панцирна  сітка  провисла  гамаком  невідомо  з  якого  переляку.
                   Майор  взувся  у  капці!!!,  відловивши  їх  з  поверхні  штучного  озера  і  філософськи  дивився  на  маківку  сталевого  шолому,  що  зеленим  острівцем  виступала  з  води.  Спати  далі,  чи  щось  робити?  А  що  саме?  Вода  витікала  через  поріг  кімнати,  розливалася  коридором.  Таки  треба  її  кудись  прибрати,  бо  на  кожен  день  достатньо  свого  клопоту.  А  Борєвський,  протираючи  штани  у  політвідділі,  звик    розважати  не  тільки  себе,  а  цілу  дивізію  винахідливими  жартами,  за  які  можна  було  обміняти  велику  майорську  зірочку  на  чотири  капітанські.  Наприклад,  чергуючи  цілісіньку  добу  у  штабі,  він  мав  час  розіслати  телефонограми  до  кожного  окремого  підрозділу,  наказавши  від  імені  начальника  політвідділу  виготовити  до  конкретного  терміну  по  дельтаплану.  Звісно,  знайшлися  розумники,  які  перепитували,  з  яких  матеріалів  і  за  якими  кресленнями  майструвати  літальні  апарати.  Жартівнику  все  сходило  з  рук.  А  тепер  доля  пожартувала  над  ним.  Смійтеся,  майоре,  ви  виграли  приз  -  персональний  басейн.      
                   Побачивши  вранці  наслідки  стихії,  я  віддав  Віктору  свою    куртку  трохи  поносити  до  кращих  часів.  Та  через  помірну  температуру  взимку  (а  січень  і  половину  лютого  я  відпочивав  в  Україні),  вона  мені  не  знадобилася.  З  першим  весняним  теплом  Вітя  повернув  куртку,  а  незабаром,  у  квітні,  звільнився  із  збройних  сил,  залишивши  мене  єдиним  надстроковиком  в  управлінні  дивізії  на  цілих  9  місяців.  Через  9  місяців  я  «народив»  собі  наступника  –  спадкоємність  поколінь.
 
Смішарики
             
                   Історії,  об’єднані  спільною  назвою  «У  третьому  вимірі»,  законами  літератури  пов’язані  авіаційною  тематикою.  Вибачайте  мені  чисто  людське  нехлюйство,  коли  я,  спонтанно  перескакуючи  від  епізоду  до  епізоду,  втрачаю  контекст.  Себе  я  чудово  розумію,  і  якщо  вся  моя  праця  нікому  не  потрібна,  заспокоює  думка  –  є  один  читач,  заради  якого  не  шкода  витраченого  часу.  Це  я.  А  знайти  логічний  зв’язок  будь  чого  з  чим  завгодно  можна  одним  реченням.  Прошу  далі!        
                   Іноді  Вітя  Міроненко  теж  літав  у  відрядження  (слідкуйте,  як  легко,  підхопивши  попередню  тему,  я  вмонтовую  її  у  загальний  контекст),  без  особливого  задоволення,  але…  Тепер  конкретніше,  бо  у  голові  гуде  багато  підтем-бджіл,  а  фабула  одна.  Зима  1986  року  стала  фатальною  для  Вікторового  однострою.  Додам  ще  один  випадок  із  циклу  «Віктор  –  жертва  кольору  хакі»,  літня  історія.      
                   Раненько  замочив  мій  соратник  повсякденне  до  вечора  у  мильній  воді.  Вчинив  хазяйновито,  накривши  щільно  кришкою,  та  поставив  під  ліжко.  Переміна  польової  форми  завжди  була  в  нас  напоготові.  А  тут  зранку  його  шефа  дзьобнув  у  потиличну  кістку  смажений  півень:  «Лети,  хлопче,  до  столиці!»  Полетів,  аж  закрилки  захурчали.  Повторюся,  літо!  Замочений  одяг  міг  потерпіти  день  до  ночі,  а  з  натягом  навіть  добу,  аби  не  більше.
                   Доки  бро  літав,  комірець  почав  пускати  мильні  бульки.  Та  навіть  повернувшись  з  відрядження,  хазяїн  не  згадав  про  незавершену  справу.  Кілька  днів  по  тому,  вранці  перед  сніданком,  вмиваючи  лице,  я  оглядав  себе  у  дзеркало:  блискучий  старший  сержант  –  зробив  висновок  з  результатів  огляду.  До  вмивальні  увійшов  друг  із  цеберком  і  зняв  кришку.  І  тут  мені    наче  два  кинджали  встромили  у  самі  гайморові  пазухи.  Сморід  тричі  здохлої  тварини  забивав  памороки.  Розтуливши  губи,  Вітька  щось  бубнів,  але  я  вже  не  міг  стояти  поруч  і  побіг  коридором,  рятуючися  від  непритомности.  Нареготався  до  болю.  Такого  крутого  замісу  не  відчував  ні  «до»,  ні  «після».        
                   Вичерпуючи  текстильну  підтему,  додам  кілька  рядків  про  наймодніший  різновид  військового  вбрання  –  польовий  одяг  пісочного  кольору.  Його  носив  льотний  склад,  люди,  наближені  до  авіації,  військові  радники  і  сам  Михайло  Ліщинський  –  відомий  тележурналіст  в  Афганістані.  Білі  штани  і  кітель  –  повний  фарш  для  денді.  Його  хотіли  мати  всі,  а  діставали  одиниці.  Зате  знайшли  спосіб  відбілювання  зелених  одностроїв,  головне  ж  не  фасон,  а  колір.  Для  цього  хакі  клали  на  деякий  час  до  хлорного  розчину.  Кажу  ще  раз  –  на  деякий  час  і  акуратно.  А  взагалі,  не  жартуйте  з  хлоркою  ніколи.
                   Володька  Яцюк  бачив  себе  викапаним  генералом  Варенниковим.  Не  вистачало  відповідної  мажорности,  а  так…  ті  самі  три  зірочки  уздовж,  тільки  дуже  дрібні.  Ну,  як  у  нас  кажуть:  зроби  себе  сам.  І  він  взявся  до  справи,  хоча  мати  справу  з  таким  агресивним  елементом  навіть  інтуїтивно  вважається  найгіршою  забавкою.  Може  він  думав  –  чим  довше,  тим  біліше,  а  чим  більше  хлору,  тим  стійкіше  колір.  Ввечері  замочений  одяг  розвалився  на  клаптики.

Ан-26
       
                   Нарешті,  списавши  стільки  аркушів,  я  підійшов  впритул  до  згадки  про  літак,  на  якому  виконано  серію  рейсів.  Це  Ан-26,  невеличкий  транспортник,  який  у  небі  можна  сплутати  з  молодшим  братом  Ан-24.  Однак,  це  різні  машини  по  суті,  просто  в  них  один  «батько»  і  одна  «мати»  –  конструктор  і  Україна,  країна,  де  народжувались  антонівські  вироби.
                   Перше  знайомство.  Сиджу  в  аеропорту  Шинданд,  нікого  не  чіпаю,  подавши  посвідчення  про  відрядження  до  Кабулу.  У  ньому  зазначено:  штаб  40-ї  армії,  відділ  організаційного  і  комплектування  –  якось  так.  Не  знаю,  кому  дякувати,  але  в  очікуванні  літака  хтось  із  високого  начальства  вирішив  від  себе  додати  ще  одне  невеличке  доручення,  так  би  мовити,  нарочним.  На  той  час  десь  у  невідомій  мені  частині  надто  потребували  водіїв  БТРів.  Солдати  –  живі  люди,  з  ногами,  але  закони  продумано  так,  що  самостійно  рухатися  до  міста  призначення  вони  не  мали  права.  Не  вірю,  що  армія  не  мала  кого  відправити  у  якості  відповідального,  щоб  прийняти  групу  і  здати  на  тому  кінці  проблеми,  але  хтось  здогадався,  що  таку  людину  можна  зекономити,  навісивши  обов’язок  супроводу  на  одного  з  пасажирів  рейсу.  Я  навіть  не  здогадувався,  наскільки  така  ідея  могла  бути  підступною.  Власне,  ніхто  не  питав  моєї  згоди.  Просто  повідомили:  є  люди,  їх  треба  перемістити.  Треба,  значить  треба.  Перед  вильотом  мені  передали  чоловік  із  десять  бравих  вояків.  Пішли  до  рампи  на  посадку.
                   Як  усі  вантажники,  цей  дрібний  літак  мав  тільки  бокові  сидіння  числом  близько  сорока.  Середина  салону  призначена  для  вантажу.  Над  підлогою  кран-балка  і  все  у  масштабовано  під  такий  невеликий  салон.  Від  пілотської  кабіни  нас  відділяла  тільки  одна  перегородка,  а  там…  у  відчинені  двері  вид  на  мерехтливі  прилади  –  це  ж  моє  все.  Двигунів  ще  не  запустили,  а  вогники  вже  інформували  про  стан  систем.  Зеленим  екраном  перебігала  сяюча  риска  радіолокатора,  засвічуючи  химерні  обриси  виявлених  радіо-променем  об’єктів.
                   Який  хороший  літачок,  -  подумав  я  тоді.  А  до  мене  точно  так  само  його  оцінили  військово-повітряні  сили  тридцяти  однієї  країни  світу.  В  Афганістані  Ан-26  сідав  на  ґрунт,  утрамбований  танками,  працював  з  висотних  майданчиків  до  2400  метрів  над  рівнем  моря  між  стрімкими  схилами.  На  той  час  не  існувало  подібної  йому  машини.  А  невелика  швидкість  (крейсерська  –  435  км/год)  не  завжди  є  суттєвим  мінусом.  Ан-26  був,  що  називається,  під  рукою,  коли  виникала  потреба  сполучатись  з  не  дуже  віддаленими  аеродромами.  Одна  важлива  для  Афганістану  вада,  з  якою  просто  довелось  змиритись  –  невелика  висота  польоту.  З  семи  з  половиною  тисяч  літак  міг  легко  зняти  переносний  зенітний  комплекс.  Піднявши  статистику,  я  нарахував  7  радянських  і  6  афганських  літаків,  розстріляних  моджахедами.  Перший  наш  борт  зняли  22  січня  1985  року.  Загинули  8  осіб  і  наступного  дня  ще  один  десантник  при  пошуку  тіл.  Інший  двадцять  шостий  того  ж  року  влітку  обстріляли  з  ДШК  поблизу  Меймене.  Куля  перебила  тягу  руля  висоти.  Командир  дав  злітний  газ,  зменшивши  вертикальну  швидкість  падіння.  Літак  впав,  не  долетівши  до  ЗПС,  та  загорівся.  На  щастя,  ніхто  не  постраждав.
                   Як  екіпажам  доводилось  боротися  за  життя,  яскраво  свідчить  історія  третього  збитого  Ан-26.  26  грудня  1986  року  дві  ракети  влучили  у  літак  за  60  кілометрів  від  Кабулу.  Це  спровокувало  самовільний  випуск  закрилків.  Втративши  швидкість,  машина  падала.  Вивести  її  з  плаского  штопору  не  вдалося.  Капітан  Галкін  наказав  екіпажу  рятуватись  хто  як  може.                                                                                                                                              
                   Найсвідоміший  у  світі  штурман  -  старлей  Спрингіш  екіпірувався,  як  написано:  «по  чесному».  Натягнув  шапку,  забувши,  правда,  зав’язати  її,  прихопив  штурманський  портфель  (тільки  застібкою  не  клацнув),  а  під  пахву  взяв  парашутну  подушку,  бо  у  польоті  вона  йому  підвищувала  комфорт.  Завершивши  справи,  він  ще  раз  спитав  у  командира  дозвіл  вийти  з  літака.  П’ятеро  льотчиків  врятувалися  через  аварійний  люк  за  пілотською  кабіною.  Бортоператор  відкрив  собі  рампу.  З  нез’ясованих  причин  не  встиг  покинути  борт  тільки  бортмеханік.  Мі-8,  шукаючи  збитий  екіпаж,  сам  потрапив  під  обстріл,  але  через  5  хвилин  підібрав  усіх  десантованих  живими  і  здоровими.
                   За  два  осінні  місяці  1987  року  «Стінгерами»  завалили  два  афганських  Ани  (  в  одному  з  них  летів  військовий  радник  підполковник  Артемов  з  дружиною)  і  один  радянський  борт:  екіпаж  капітана  Мельникова  виконував  третій  рейс  в  Афганістан.        
                   Через  два  місяці,  а  саме  21  грудня,  на  другій  спіралі  при  зльоті  з  Кабулу  «Стінгер»  попав  у  лівий  двигун  Ан-26  командира  ескадрильї  майора  Ковальова.  Висота  1200  метрів.  По  лівому  борту  вибило  всі  ілюмінатори,  до  вантажної  кабіни  попадав  гас  з  пробитого  бака  і  дим.  Задня  частина  літака  горіла.  Командир  утримував  машину  до  останнього,  доки  весь  екіпаж  вистрибнув  з  парашутами.  Ковальову  не  вистачило  висоти,  щоби  врятуватися.  Коли  літак  ще  падав,  два  Мі-8  піднялись  без  команди  на  підбір.  Рятуючи  друзів,  вертолітники  потрапили  під  кулеметні  черги,  але  підібрали  усіх  живих.  Кульові  автографи  лишились  на  пам’ять  у  бортах  обох  машин.        
                   Рівно  через  пів-року  втрата  ще  одного  Ан-26  у  Баграмі.  І  знову  загибель  комеска  тієї  ж  ескадрильї.  З  виведенням  на  арену  війни  ПЗРК  «Стінгер»  небо  стало  вкрай  небезпечним.  Розвідка  активізувала  пошуки  шляхів  поповнення  арсеналів  угрупованнями  моджахедів.  За  перший  захоплений  «Стінгер»  командування,  начебто,  обіцяло  звання  героя  есересер.          
                   Рейс,  до  описання  якого  я  повертаюся,  стався  у  розпал  сезону  полювання  на  повітряні  об’єкти  за  допомогою  зенітних  ракет.  Парашути  виросли  в  ціні.  Жартую,  ми  їх  отримували  безплатно.  Дооможе,  чи  ні,  але  морально  не  так  тяжко  летіти  з  додатковим  шансом.                  
                   Пасажири  готові,  сидимо  уздовж  бортів.  Крім  моєї  команди  вільні  місця  зайняли  кілька  офіцерів.  Льотчики  пройшли  всі  еволюційні  етапи  підготовки  від  запуску  допоміжної  силової  установки  до  виходу  на  місце  старту.  Погуркотівши  трохи  на  «зебрі»,  відпустили  гальма,  дали  малий  наземний  газ  і  літак  плавно  покотився    смугою,  не  набираючи  швидкости.  Після  почесного  кола  ми  повернулися  на  місце  стоянки.  З  пілотської  кабіни  вислизнув  командир:        
                   -  Хто  супроводжує  водіїв?
                   Я  навіть  не  чекав  такого  запитання.  Озирнувшись  і  переконавшись,  що  ніхто  більш  не  претендує  на  роль  супроводжувача,  відповів.
                   –  А  куди  ти  летиш?
                   Таке  враження,  що  контррозвідка  з’ясовую,  свій  я  чи  продався  американцям?
                   –  Як  то,  куди?  До  Кабулу,  звичайно!
                   –  Впевнений?
                   –  А  чому  ні?  –  Я  читаю  років  з  п’яти:  у  посвідченні  чорним  по  м’ятому  написано:  «Столиця  Афганістану,  місто  Кабул,  де  нагодують  і  покладуть  спати».
                   –  Ну,  диви!  А  ви,  хлопці,  хто  на  Баграм,  вибачайте!  Іншим  разом  покатаємо.
                   Двоє  або  троє  офіцерів  не  дуже  раді,  але  з  допомогою  добродія  льотчика  покинули  борт  рампою.  Мама  міа!  –  думав  собі,  –  Який  я  привілейований  пасажир!  Сам  командир  питається,  куди  нам  летіти.  Іззовні  знову  загуло,  в  ілюмінаторах  попливли  аеродромні  приміщення,  стоянки,  висаджені  офіцери,  поруч  з  якими  матеріалізувалися  розпач  і  злість.  З  розвороту  мотори  так  ревонули,  аж  глухі  змії  почули  наш  старт.  Короткий  розбіг  і  крутий  підйом.  Моя  взяла  верх:  ми  летимо  не  у  якийсь  там  Баграм,  а  до  самої  столиці,  де  друг  радянського  народу  Наджибулла  керував  цією  вічно  неспокійною  країною.  Керував,  чи  думав  що  керує?
                           Демонструючи  вміння,  літуни  так  швидко  спустили  нас  на  землю,  як  тільки  можуть  впасти  двадцять  тон  металу  з  висоти  сім  з  половиною  кілометрів.  Радянський  сектор  аеродрому,  як  завжди,  повний  сірих  бортів.  Рух  там  ніколи  не  переривався.  Чужа  країна  ковтала  матеріальні  ресурси,  що  надходили  повітрям  із  союзу  з  ненаситністю  гіпопотама.  А  я,  сповнений  достоїнства,  вивів  на  бетонку  групу  солдатів:  ось  тобі,  столице,  підкріплення  із  славетного  Шинданду.  І  ми  потяглися  до  військового  начальства  –  солдати  назустріч  своїй  невідомій  долі,  а  я  –  швидше  звільнитися  від  зайвого  клопоту.  
                   Однак  начальство  зустріло  мене  не  зовсім  привітно.  Між  двома  парами  великих  підполковничих  зірок,  над  широко  розкритими  очима,  клубочилася  дощовими  хмарами  гусінь  брів:
                   -  Куди  це  ти  їх  припер,  сержанте?  Якого  такого,  сякого,  в  душу,  до  мами,  туди  твою,  розтуди..?!!!
                   Випустивши  патронташ  слів  про  хрін  і  про  маму,  причому  у  дивовижному  співвідношенні  з  деякими  іншими  спеціальними  термінами,  підполковник  охолов:          
                   –  Ну  все,  тепер  сидітимеш  тут,  аж  доки  не  вивезеш  їх  у  Баграм,  або  до  повної  перемоги  над  контрреволюцією!
                   Добра  людина,  я  дав  би  йому  полковника  за  це.  Він  не  здогадувався  про  мою  тиху  радість:  не  сіло,  ні  впало  –  злітати  на  Баграм.  За  таку  нагороду  можна  було  мотати  водіїв  і  не  такими  колами.  От  тільки  ті  троє,  висаджені  з  літака…  вони  би  мене  вбили.
                           Поясню  коротко,  що  то  є  за  місцевість  –  Баграм.  Старовинна  місцевість,  розташована  на  північний  захід  від  Кабулу.  Баграм  –  не  місто,  а  потужна  авіабаза,  стратегічний  об’єкт,  значимий  для  країни.  Шістдесят  кілометрів  шляху  мальовничими  горами.  Аборигени  між  містами  пересуваються    наземним  транспортом.  Не  тільки  вони,    навіть  один  наш  кадр  якимось  чином  доїхав  рейсовим  автобусом,  але  у  такому  випадку  правомірним  є  питання  до  так  званої  контрреволюції:  «А  ви  куди  дивилися?»  Ми  до  Баграму  літали.

                   Довідка  із  записника  військового  льотчика  періоду  служби  1983-1984  років  927-го  полку,  який  літав  на  МіГ-21:

                   «Аеродром  на  висоті  1450  метрів,  оточений  з  усіх  боків  горами,  захід  з  одного  курсу  на  північний  схід  (тобто,  варіант  зустрічного  руху,  як  на  більшості  аеродромів,  неможливий,  літаки  злітали  і  сідали  тільки  напрямком  на  норд-ост  –  прим.  автора).  Смуга  широка  і  довга  –  3000  метрів.  Встановлюємо  на  висотомірах  незвичайно  низький  тиск  (620  мм).  Заходимо  на  посадку  з  кола,  воно  на  висоті  1800  метрів  за  тиском  аеродрому,  сідаємо  з  крутої  глісади.  Великий  аеродром  забито  різноманітною  технікою,  крім  наших  винищувачів,  ще  вертолітна  ескадрилья,  афганські  полки,  винищувальний  на  МіГ-21ПФМ  і  винищувально-бомбардувальний  на  Су-22,  ескадрилья  радників,  яка  забезпечувала  афганців  на  Ан-12,  багато  інших  транспортних  літаків  і  гелікоптерів.»        

                   Колись  Баграм  носив  інше  ім’я  –  Апіса,  ще  раніше  –  Олександрія  (пам’ятний  відбиток  сандалій  Олександра  Македонського).  І,  уявіть,  під  час  радянської  агресії  не  Кабул,  а  саме  він  був  найбільшою  військово-повітряною  базою  контингенту.  Неспокійний,  дуже  активний  у  плані  діяльности  сил  опору  регіон.  Радянське  командування  розмістило  там  потужні  осередки  десантури,  різних  спецпідрозділів,  штурмову  авіацію,  багато  вертольотів.  Небо  кипіло  над  Баграмом,  скидаючи  на  землю  палаючі  боліди.  Де  літаки  падали,  а  БТРи  злітали?  У  Баграмі.  Де  катапультовані  пілоти  відразу  вступали  у  ближній  бій?  У  Баграмі.  Де  журналіст  не  вигадував  неймовірні  батальні  історії?  Де  навіть  штабний  писар  ніколи  не  почував  себе  у  цілковитій  безпеці?  Отак-то!  Баграмський  гарнізон  значно  підвищував  шанс  стати  героєм.        
                   Усе  було:  масштабність,  міць,  стратегічний  розмах  і  ресурси,  ресурси,  ресурси.  Не  було  тільки  наочного  результату.  А  звіти  про  вдалі  операції,  чи  там  накриті  бомбардуванням  цілі  –  воно  ніщо.  Адже  кінцевої  мети  досягнути  не  вдавалось.  Якої  саме  мети?  Не  могли  встановити  мир  і  «зразковий»,  як  у  есересер  устрій.  І  зі  мною  погодяться  не  тільки  записні  критики  радянського  режиму.  Те  саме  у  1983  році  записав  бойовий  льотчик.  Як  офіцер,  він  сумлінно  прасував  поверхню  землі,  виконуючи  накази  командування.  А  почитайте,  якими  філософськими  проблемами  він  оперував,  занотовуючи  враження  між  вилітами.

                   «Війна.  Головне  в  ній  –  її  затяжний  характер.  За  три  роки,  на  мій  погляд,  на  краще  нічого  не  змінилося,  а  наша  долина  вже  стала  нагадувати  місячний  пейзаж.  Те,  що  насаджуємо  ми,  за  великим  рахунком  відкидається,  очевидно  виходячи  з  релігійних  міркувань  і  через  відсталість.  З  кожним  вбитим  ми  збільшуємо  лави  тих,  хто  бореться  проти  нас.  Швидше  за  все,  ввід  був  помилкою.  Ну,  гехнули  б  тихо  Аміна,  та  й  по  тому.  Піти  ж  тепер  не  дозволяє  престиж,  до  поразки  наші  політики  і  військові  верхи  не  готові!  Зможемо  ми  донести  цивілізацію  у  середньовічний  устрій  цієї  країни,  та  чи  й  бажають  вони  цієї  цивілізації?  Вирішити  військове  і  політичне  завдання  війни  можна  тільки  збільшивши  кількість  військ  втричі-вчетверо  (у  політичне  досягнення  мети  мілітарними  засобами  я  не  вірю  –  прим.  автора).  Неможливо  перемогти,  відходячи  після  взяття  населеного  пункту,  не  лишаючи  у  кожному  комендатуру,  не  здійснюючи  контроль  над  більшою  частиною  території.        
                   Любов  до  соціалізму  все  ж  треба  виховувати  не  бомбами,  а  дешевими,  але  надто  цінними  тут  простими  товарами  –  одягом,  ковдрами,  харчуванням,  пальним  (а  хіба  «совєти»  могли  дати  щось,  керуючись  альтруїстичними  почуттями?  –  прим.  автора).  Кажуть,  до  революції,  при  королі  можна  було  без  зброї  їздити  всією  країною,  ро…н  вважали  найбільш  шанованими  гостями,  за  шкоду,  завдану  їм  належала  смертна  кара.  Так,  Афганістан  –  це  не  Чехословаччина,  «схід  –  тонка  справа».        
                   Але  це  такі  роздуми,  «за  державу  прикро»,  та  це  не  для  солдата  у  бою.  Глупство  –  кебетувати  про  політику,  коли  гинуть  наші  солдати  внизу  і  практично  у  кожному  польоті  по  тобі  стріляють.  Я  літаю  командиром  ударних  груп  і  намагаюся  робити  це  добре,  щоб  виконати  завдання,  і  щоб  всі  повернулись  на  аеродром.  Ніколи  не  пропускаю  випадків,  коли  бачу  вогонь  з  землі.  Ще  зрозуміліше,  якщо  дієш  на  підтримку  своїх  військ.  З  приводу  ударів  по  населених  пунктах,  є  приховані  в  душі  питання,  але  є  і  наказ,  у  якому  «мирних  жителів  у  радіусі  500  метрів  від  цілі  немає»  (таку  приписку,  для  годиться,  робили  під  кожним  бойовим  завданням).          
                   На  щастя,  льотчики  воюють  у  рукавичках,  вони  не  бачать  вбитих  і  залишеної  у  повітрі  і  на  землі  крови.»

                   Тобто,  нічого  особистого  –  це  просто  робота.  От,  значить,  як  невідворотно  працює  механізм  війни.  Хтось  його  запускає.  Далі  вступає  в  дію  узаконене  беззаконня.  Думай  що  хочеш,  солдат,  тільки  не  в  голос.  Десь  у  глибині  душі  ворухнеться  совість  –  души  її,  души,  поки  не  пізно.  І  головне  –  не  дивитись  на  розірвані  тіла.  Думай,  що  тільки  тебе  чекають  вдома,  а  ті,  внизу,  -  навіть  не  люди.  І  зроби  свою  роботу  якнайліпше,  бо  то  лише  твоя  робота.  І  все  ж,  роздуми  офіцера,  випускника  військової  академії  були,  на  рідкість,  прогресивними  для  його  категорії,  та  ще  й  небезпечними.  Виплеснути  таке  на  папір  у  1983  році  –  зухвалість,  яка  межує  зі  зрадою  ідеалів  і  камінь  у  город  радянської  влади.  Ні,  тоді  я  до  такого  не  додумався.
                   Моя  розповідь  пішла  боковим  річищем  з  моменту,  коли  я  представив  групу  водіїв  на  кабульську  пересилку.  Попереду  –  «підскок»  до  Баграму.      
                   Два  дні  на  пшоні  в  очікуванні  «попутки».  Вірно  казав  Макарич  з  одного  відомого  кінофільму:  «Найскладніше  у  нашій  справі  –  чекати».  Відстань  –  шістдесят  кілометрів,  найближча  стратегічна  база,  налагоджене  сполучення  –  і  два  дні  баланди  з  тієї  бридкої  їдальні.  Якось  не  в’яжеться.  Нарешті,  ввечері  дали  команду  збиратись  на  «борт».  Ба!  Та  це  знову  мій  новий  друг  Ан-26.  Я  любив  кожен  з  тих  літаків,  якими  літав.  Ми  вільно  розташувалися,  хто  як  хотів,  бо  бажаючих  летіти  з  нами  небагато  знайшлось.  Освітлена  смуга  вказувала  напрямок  у  безодню.  Там,  попереду,  височила  гора.  Жодного  зблиску,  як  то  буває  у  Карпатах,  тільки  чорнота,  чорніша  найчорнішої  ночі.  Втікаючи  від  сигнальних  маркерів  аеродрому,  ми  зробилися  невидимі.  Освітлення  зовнішнє  і  внутрішнє  вимкнене,  щоб  не  видавати  траєкторію  зльоту.  Натомість,  місто  бризнуло  краплинами  вогників  і  пішло  вальсувати  під  лівим  крилом.  Три  повні  оберти.  Літак  впевнено  вирівнявся,  аж  золотисті  потічки  вулиць  відсахнулись  від  ілюмінаторів.
                   Трохи  згодом  тільки  мерехтливі  символи  сузірь  на  небесній  бані  лишились  єдиними  постачальниками  світла.  А  невдовзі  оберти  моторів  впали,  почалося  різке  зниження  у  невідоме.  Що  бачили  пілоти,  того  не  знаю.  Мені  розгледіти  нічого  не  вдалося.  Ніякого  феєрверку,  про  який  казали  як  про  нормальне  явище  для  Баграма.  Темно,  ніби  у  глибині  лісу.  Аеродром  не  проглядався,  бо  не  було  дурних  торгувати  десятками  літальних  апаратів,  за  якими  полювали  духи  цілодобово.        
                   Де-не-де  ліхтарі  все  ж  підсвічували  стежки  і  окремі  об’єкти,  але  сказати,  що  я  бачив  Баграм…  Ну  то  нехай  вже  лишається  моїм  особистим  сумом.  Головне  –  завдання  виконано  і,  наче,  нічого  вже  не  тримало  там.  Он  і  екіпаж  поставив  РУДи  на  нейтральні  оберти.  З  усього  відчувалося,  що  на  групу  водіїв  тут  чекали.        
         –  То  я  погнав  на  Кабул?  –  Запитав  відповідального  офіцера.
                   –  Е,  ні,  чекай!  Зараз  із  частини  вишлють  «броню».  Ти  привіз,  –  тобі  й  здавати  бійців.
                   –  Та  люди  добрі,  а  коли  я..?
                   –  Кажу  тобі,  ми  за  солдат  не  відповідаємо.  Чекай  старшину,  а  тоді  вже  якось  буде.
                   От  і  прилетів!  Сперечатись  можна  на  ринку,  а  не  з  військовою  людиною.  Жаль  було  лишатись  на  землі.  Літак  сховався  у  пітьмі  і  через  кілька  хвилин,  увімкнувши  для  розгону  фари,  пронісся  смугою,  та  й  по  тому.  Тільки  й  було  чути  його  кружляння  над  головою.
                   Приїхав  бронік,  забравши  від  мене  «синків».  Можна  було  би  рушати  із  ними,  десь  переночувати,  підхарчуватися.  Скільки  вже  того  згаяно  часу  через  армійський  тупізм,  коли  кажуть:  «Лети,  голубе!»,  та  не  кажуть  –  куди.  Супротивнику  би  таку  логістику:  караван  гранат  на  Кабул,  а  запали  до  них  –  на  Герат,  а  потім  обмінятися.  Бувало,  потрібних  спеціалістів  шукали  по  всіх  родах  військ.  Знайшовши,  як  школярі  поштовими  марками:  тобі  радиста,  мені  –  тракториста.  На  моїй  пам’яті  підготовлених  молодших  сержантів  доправили  у  наш  гарнізон.  Беріть!  Приїхали  у  частину.  На  місці  пошкребли  потилиці:  не  потрібні  нам  сержанти,  рядових  треба.  Що  робити?  Розжалувати!  Які  проблеми?  Отак,  наказом  з  погонів  позрізали  лички,  як  з  дезертирів.  Вигадайте  краще  таке,  чого  не  могло  бути  в  тій  армії,  а  очевидці  доведуть  вам  зворотнє.  Ось  вам  ще  одна  з  таких  історій.
                   Служив  під  Гератом  старшина  надстрокової  служби  Пашка  Чєрнов.  Я  домашні  пиріжки  їв,  а  він  вже  дві  пари  чобіт  стоптав.  Я  вже  строкову  відбарабанив,  а  він  все  там.  І  от,  після  п’яти  років  добровільного  аскетизму,  засварився  він  з  офіцером  через  жіночу  ласку.  Претензію  до  пані  мали  обоє,  возревнували,  з  ким  не  буває?  Інші  суперники  навіть  стрілятись  намагалися  під  випари  квасних  напоїв,  а  ці  розгорнули  ідеологічну  війну.  Суперечку  вирішила  не  куля,  а  елементарне  наближення  до  полкової  влади  старшого  чину.  Командир  полку  подав  рапорт  комдиву  на  звільнення  старшини  за  таку  собі  дискредитацію  звання.        
                   Павло  мав  інші  приховані  здібности.  Він  хутко  добіг  до  Шинданду  і  –  беркиць  мені  у  ноги:  «Рятуй,  ображають  ні  за  що!»  Виходить,  в  мені  побачено  тіньову  владу.  Чим  я  міг  розрадити?  Подивився  на  нього,  послухав,  -  хлопець  амбітний,  готовий  на  ризики  і,  мало  що  не  готовий  стати  довічним  моїм  рабом.  У  міністра  оборони  сльоза  б  з  ока  впала.  Була  одна  зачіпка  для  його  порятунку.  Напередодні  сварки  у  полк  надійшли  документи  про  переміщення  Павла  до  військово-медичної  академії  аж  у  «північну  пальміру».  З  моїх  службових  обов’язків  витікала  оказія  -  човгати  кабінетом  начальника  штаба  дивізії  підполковника  Фєдораєва,  з  яким  я  колись  мав  прю,  а  тепер  почував  себе  дуже  комфортно  в  його  присутности.  Довіряючи  мені,  начштабу  беззастережно  видавав  потрібні  гербові  печатки,  а  я  слинив  пальця  і,  тусуючи  папери,  ставив  на  них    відбитки.  Це  технічний  бік  справи,  до  якого  я  вдався  у  випадку  з  товаришем.  Підготувавши  два  комплекти  наказів,  я  поклав  їх  у  папку  між  іншими  документами.  Одним  наказом  я  звільняв  Павла  Чєрнова  з  лав  Радянської  Армії  за  статтею,  а  іншим  заміняв  його  у  союз.  Поставити  карлючку  замість  НШ  і  художній  вензель  комдива  за  старою  традицією  я  навіть  не  вважав  чимсь  видатним.  Перший  комплект  призначався  для  ознайомлення  ворогам  колеги,  а  другий  –  в  особисту  справу  і  на  його  підставі  простимульований  писарчук  полкової  канцелярії  виправив  всі  потрібні  папірці.        
                   Чим  я  керувався,  ризикуючи  серйозними  життєвими  ускладненнями?  Мабуть,  почуттям  солідарности.  Розслідувати  правдивість  Пашчиної  версії  не  було  фізичної  можливости.  А  самодурство  деяких  чинів  іноді  давалося  взнаки.  Я  провів  бездоганну  операцію  в  обхід  комдива  (вибачте  генерале,  іноді,  заради  добра  я  перерозподіляв  ваші  обов’язки,  взявши  на  себе  частину  нагальних  проблем,    та  хіба  від  того  не  було  вам  легше?).        
                   Паша  виявився  на  рідкість  невдячним  типом.  Наприкінці  80-х  років,  відвідавши  пітер,  я  через  військкомат  розвідав  номер  телефону  академії.  Зустрілися  ми  у  ресторані,  де  під  завершення  вечора  наш  супергерой  взяв  за  тілеса  якусь  даму  з  простими,  як  сокира  бажаннями.  Попередивши  мене,  що  плани  на  ніч  терміново  міняються,  Павло  відкланявся,  залишивши  мені  право  розрахуватись  із  офіціантом.  Добре,  що  ми  не  замовили  делікатесів  і  взагалі,  не  люблю  їсти  у  публічних  закладах.  Після  цього  дзвонити  тій  особі  вже  ніколи  не  хотілося.  Нехай  топче  ряст,  доки  сам  не  зажене  себе  у  пастку,  звідки  вже  ніхто  не  порятує.  Рано  чи  пізно  такі  попадаються.        
                   Такі  от  дива  траплялися  в  армії.  А  я  чекав  чуда  з  неба,  чарівника  у  блакитному  вертольоті,  який  доставив  би  мене  із  Баграму  куди  сам  схочу.  Язик  довів  до  диспетчера  по  польотах.  Доріжка  туди  пролягала  повз  витвір  військових  будівельників  –  нагадування  про  столицю  великої  імперії  і  її  немолоде  керівництво.  Темним  фантомом  це  одоробло  височило  над  пішоходом  і,  неначе  крізь  зубчасті  стіни  зменшеної  копії  кремлівської  стіни,  на  нас  дивилися  суворі  очі  партійних  товаришів.  Портрети  членів  політбюро,  як  дошка  пошани  будинку  перестиглих,  перестарілих,  словом  –  пер..,  а  далі  підставляйте  закінчення  за  власним  розсудом,  увесь  звіринець  був  там.  І  всі  ми  знали:  коли  якийсь  старець  всохне  десь  на  підмосковній  дачі,  чи  у  циклопічній  кремлівській  печері-кабінеті,  його  порох  на  артилерійському  лафеті,  з  почтом,  з  колекцією  нагород  на  окремих  подушечках,  зразково  доставлять  до  такої  ж,  тільки  справжньої  стіни,  на  всю  країну  виголосять  визначні  віхи  життя,  здобутки,  яких  імовірно  не  було.  І  лежати  йому  всередині  ніші  у  компанії  великих  синів  і  великих  катів  довіку  гарантовано.        
                   От  халепа,  копію  кремлівської  стіни  побудували,  а  будиночок  диспетчера  для  відвідувачів  не  обладнали  елементарними  засобами  для  перепочинку.  Ні  стільця,  ні  дошки,  на  яку  можна  присісти.
                   –  Чекай.  Може  щось  буде.  –  втішив  прапор.
                   Але  чекати  довелося  у  порожній  кімнаті,  за  дверима  диспетчерської  кімнати.  Сісти  на  підлогу?  Не  по  людськи  якось.  З  гір  опускався  холод.  Це  партизани  ділились  з  нами  дрижаками.  Тонкі  дерев’яні  стінки  не  тримали  тепло  мого  дихання,  нічна  свіжість  безсоромно  лізла  під  одяг.  Ніч  на  дворі,  саме  час  люлі-люлі,  скинувши  всі  проблеми  на  поталу  сновидінням.  Іноді  у  снах  приходили  важливі  рішення.  А  мені  просто  не  знайшлось  місця  де  закуняти.  Шлунок  просив  змилосердитися:  «Хочу  їсти!  Хочу  їсти!  Чуєш  ти,  чудовисько,  я  їсти  хочу!?»  Кепсько.  Пригадалися  безсонні  ночі  строкової  служби  на  постах.  «Де  літак?»  –  питав  я  у  неба.  Тихо.
                   Єдиний  предмет  інтер’єру  –  фанерна  перегородка  трохи  вище  талії,  як  перильця.  Тільки  до  чого  тут  вона?  Байдуже.  Виходу  немає.  Сперся  животом,  перегнувся  навпіл  і  повис  на  ній  рушником,  наче  обсихав  після  прання,  не  в  змозі  вдихнути  повними  легенями,  бо  стисло  діафрагму.  Став  на  ноги,  але  стоячи  засинав  і  падав.  Колись  отак,  йдучи,  заснув  і  врізався  виставленим  вперед  штик-ножем  у  пожежний  щиток.  Стільки  гуркоту!  Так  то  ж  коли  було?  Тоді  мене,  замордованого  караульними  нарядами  рядового,  можна  було  брати  голіруч.  Знову  повиснув.  Та  коли  вже  хоч  ранок  настане  щоб  піти  розім’ятися?  Годинник  знахабнів,  мабуть  понизив  частоту  пульсу  в  електронному  своєму  тілі  і  забував  міняти  цифри  на  табло.  Йой,  думав,  помру  до  ранку!        
                   Катування  трьома  стихіями  –  голодом,  холодом  і  втомою  тривало  довго.  Аж  чую,  –  небо  гуде.  Сів  літак,  сів,  мій  хороший!  Я  до  диспетчера:  –  Що  там?        
         –  Біжи,  та  давай  хутчіш!
                   Добре  йому  казати  «хутчіш!»,  а  я  тут  вперше  (і  востаннє).  Куди  бігти?  На  звук.  Рвонув.  У  руці  дорожня  сумка,  у  кишені  підскакує  пістолет.  Проминув  псевдо  кремль,  поворот.  Фінішна  пряма.  Але  там  попереду  й  очі  не  потрібні  –  темрява  пекельна.  Біг  на  звук  моторів.  З  пітьми  хтось  гучно,  навіть  істерично  закричав.  Назустріч  переляканий  сорбоз  (афганський  рядовий)  з  калашем.  Автомат  направлено  на  мене.  Куди  там?  Думати  не  маю  часу,  а  пояснювати  на  фарсі  поготів.  Вартовий  афганець  завагався,  що  йому  робити?  Ну  думай,  друже,  мені  летіти  треба.
                   Навколо  баграмської  авіабази  завжди  тинялися  моджахеди.  Можна  зрозуміти  смертельний  жах  солдата.  Що  б  я  зробив  на  нічному  посту,  зачувши  гупання  підборів?  Вночі  постійно  ввижалися  привиди  за  кожним  камінчиком,  а  тупіт  їжачка  підсилювався  внутрішнім  напруженням  до  звуку  нападу  носорога.  Так  то  у  нас,  на  відносно  спокійній  шиндандщині.  У  тутешніх  струни  нервів  були  попідтягувані  тугіше.  Читаю  мемуари  льотчика  і  починаю  відчувати  себе  шиндандським  тиловим  пацюком.  Ось,  зацінить:            

                   «Останнім  часом  налагодили  тісний  зв’язок  з  місцевими  розвідгрупами,  вони  як  з  ГРУ,  так  і  з  КДБ.  Майже  щодня  маємо  інформацію  (фотопланшети)  про  додаткові  цілі  у  районі  аеродрому,  які  можна  використати  в  якости  запасних,  у  випадку  зриву  удару.»        

                   Це  звучить  визнанням  безсилля.  Як  так?  Грандіозна  авіабаза,  виявляється,  знаходилася  у  котлі  оточення?  Всередині  у  наших  вистачало  засобів  утримувати  її,  а  іззовні…  Які  такі  «додаткові  цілі»?  Літаки,  піднімаючись  у  повітря,  літали  бомбити  за  сотні  кілометрів.  А  якщо  удар  відміняли,  то  об’єктами  бомбардування  ставали  ворожі  цілі  буквально  за  «колючкою»  бази.  Далі  читати  теж  цікаво:        

                   «Вранці  на  передполітних  вказівках  доносимо  цю  інформацію  льотчикам,  також  це  дає  можливість  позапланово  потривожити  духів  з  пушки  перед  заходом  на  посадку  (від  другого  до  третього  розвороту)  практично  у  кожному  польоті.        
                   Аеродромом  діти  пасуть  місцевих  сухоребрих  корів,  кіз,  овець.  Вся  ця  худібка  так  звикла  харчуватися  верблюжою  колючкою,  що,  схоже,  куштує  і  колючий  дріт.  Ну,  а  газета  чи  лист  паперу  для  них  просто  делікатес,  тому  паперового  сміття  ніде  немає,  кози  навіть  їдять  недопалки  від  цигарок  разом  з  фільтрами.»

                   Нічого  собі  –  режимний  об’єкт!  Тут  тобі  ворожі  криївки  під  боком,  а  чабани  між  літаками  вівці  випасають.  Зізнаюся  –  чогось  я  не  розумію.  Війська  постійно  виходили  у  рейди  зачищати  віддалені  території,  а  під  носом  мали  пригріті  загони,  які  не  тільки  шкодили  шураві,  але  й  між  собою  встигали  повоювати.  Великі  стратеги  на  дрібниці  не  розмінювалися.  Характеризуючи  ефективність  застосування  авіації,  баграмський  льотчик  склав  сім  розлогих  пунктів  одних  тільки  недоліків.  Вони,  в  цілому,  ілюструють  стиль  мислення  генералітету.  Виокремлю  найцікавіше,  на  мій  погляд:        

                   «1.  Найголовніше:  критеріїв  оцінки,  та  й  самої  цілі  немає»  Часом  здається,  ми  літаємо  не  для  того,  щоб  знищити  супротивника,  а  щоб  гудіти  і  вивозити  у  гори  бомби.  За  невражені  цілі  нікого  не  питають,  пропозиції  злітати  і  добити,  якщо  не  влучили,  не  зустрічають  відгуку.  Може,  це  зрозуміло  стосовно  сумнівних  з  точки  зору  розвідки  цілей,  але  за  кожним  незнищеним  складом  чи  караваном,  якщо  він  дійсно  є,  життя  наших  солдат.
                   …
                 6.  Недоліки  бойового  забезпечення,  у  першу  чергу,  розвідки  і  вказання  на  цілі.  Порядок  організації  удару  з  використанням  вертольотів  і  завербованих  навідників  не  витримує  жодної  критики.  Навідник,  що  дає  описання  цілі,  піднімається  на  вертольоті,  і  з  висоти  2000  метрів  намагається  її  знайти.  Це  людина,  що  ніколи  не  літала,  не  впевнена  у  тому,  що  у  випадку,  якщо  він  нічого  не  знайде,  його  не  викинуть  через  відчинені  двері…»

                   Тобто,  знайшов  він,  чи  помилився,  а,  може,  просто  навмання  вказав  на  подвір’я,  скажімо,  недоброзичливого  сусіда  –  заплачені  гроші  мусив  відпрацювати.  Куди  вже  падали  ті  бомби,  ніяка  розвідка  не  розбере.        

                   Не  дай  Боже,  колись  нам  жити  так,  як  ото  було  у  Баграмі.  Жити,  коли  навколо  все  настільки  неоднозначно:  хто  з  ким,  хто  проти  кого,  випадковість,  удар  наввипередки,  відповідь  на  уявну  небезпеку  і  темні  ночі.  А  тебе  поставили  охороняти  ділянку  аеродрому.  На  плечі  важкий  АК-47  калібру  7,62  міліметри.  Назустріч  скаче  невидимий…  друг?  ворог?  З  глузду  з’їхати  можна!  Кричав  він  слова,  чи  просто  волав,  як  скажений  –  я  не  допер:
                   –  Мені  на  літак!  –  Крикнув,  не  зупиняючись.  Навіть  якщо  той  захоче  смальнути  навздогін,  то  куди?  Там,  де  я  зник,  ревів  Ан-26.  Борт  чекав  на  мене.        
                   Поблизу  рампи  крутився  льотчик:
                   –  Ти  летиш?
                   –  Я.
                   –  Давай!
                   Хоч  зігрівся!  Вдершись  до  салону,  приємно  здивувався:  я  –  єдиний  пасажир  цього  рейсу.  Екіпаж  собі  зачинився  у  кабіні  і  Ан  відразу  побіг  на  злітну  смугу.  Кілька  поворотів,  повний  газ.  Здалося,  ніби  ми  з  місця  стартонули  у  небо.  Порожній  літак  різко  пішов  у  набір,  завалившись  на  ліве  крило.  Всяке  бувало,  але  такого  спринтерського  ривка  я  ще  не  переживав.  Не  встиг  насолодитись  відчуттями,  а  під  нами  вже  сяяв  Кабул.  Все  сталося  швидко,  по  мультяшному,  на  вжик-вжик.  І  от  вже  ми  котилися  освітленою  смугою  повз  яскраві  вогні  головного  аеропорту  країни.
                   Однак,  екіпаж  повернув  не  вліво,  як  зазвичай  всі  борти,  а  праворуч,  ставши  на  протилежному,  відносно  затемненому  боці  поля.  Хлопці  повиходили  через  боковий  отвір,  махнувши  мені,  щоб  я  трохи  зачекав.  Далі  я  побачив,  а  вірніше  спочатку  відчув,  як  машина  котиться,  похитуючись.  Подивився  в  ілюмінатор,  –  справді,  літак  здає  назад  силою  кількох  пар  рук.  Впершись  в  опори,  двоє  чи  троє  осіб  заштовхували    Ан  на  стоянку.  Про  мене  вкінець  забули.  Знову  мусив  брати  долю  до  рук.  Нічним  привидом  я  з’явився  у  дверях:
                   –  То  може  піду  собі?
                   –  Тю!  А  що  ж  ти  там  сидиш  мовчки?
                   –  А  сказали  сидіти,  то  й  сиджу.
                   Ет,  теж  мені!  І  це  –  військові  льотчики.  Ставши  на  землю,  забули  кого  возили?  Добре,  хоч  здогадався  вийти,  бо  так  і  замерз  би  за  ніч  у  салоні.  По  той  бік  все  вогні,  вогні.  Хто  зна,  куди  йти?  З  такого  ракурсу  я  ще  не  бачив  льотне  поле.
                   –  Ану  ж  бо,  зорієнтуйте,  де  наші  є?
                   Один  з  екіпажу  простягнув  правицю.  Зі  мною  ніхто  більше  панькатись  не  збирався,  але  ж  я  мусив  перетнути  злітну  смугу,  мало  не  міфічну  річку  Стікс  у  моїй  уяві.  І  пішов  собі,  вдаючи  з  себе  неабиякого  відчайдуха,  хоч  неспокій  досягав  глибини  кісток.  Чи  не  доведеться,  думав,  знову  літати,  якщо  пару  штурмовиків  підніматимуть  по  тривозі?

Бардак?  Ні!  У  бардаках  був  лад

                   У  країні  з  назвою  Афганістан  коїлися  неймовірні  речі.  З  одного  боку,  надзвичайна  пересторога,  особливі  режими  пересування,  хитро  встановлені  пастки,  сигнальні  міни,  електрошокова  сітка  «Ландо»,  нарешті,  дротові  огорожі,  секрети.  З  іншого  –  дивовижні  способи  пройти  непоміченим  там,  де  кожна  миша  має  бути  обрахована.  А  я  пер  навпростець  через  святеє  святих  воюючої  країни  і  хоч  тобі  що.  Одного  разу  мене  мало  не  звільнив  комдив  через  офіцера  іншої  частини,  поміченого  на  території  штабу  дивізії  серед  білого  дня.  Йому,  бачте,  до  обіду  не  можна  тут  швендяти.  А  винний,  звичайно,  черговий  по  КПП.  Хоча  відома  всім  істина  констатує:  пропускні  пункти  збудовані  для  лохів.  Кмітливі  люди  заходять  різними,  спеціально  зробленими  для  цього  отворами  в  огорожі.  Ще  раз  перепрошую  за  всі  слова  на  адресу  генерала,  бо  в  запалі,  кидаючи  зброю  на  стіл  оперативному  черговому,  перед  бойовим  прапором  дивізії,  голосно  прокричав:  «А  я  і  не  бажаю  надалі  служити  під  таким  дурнем!».  Мені  прикро  через  це.  Олександр  Васильович  може  й  розумна  людина.  Посада  і  напружена  ситуація  в  зоні  відповідальности  змушувала  бути  суворим  і  у  несуттєвих  дрібницях.  Генерал-майор  Учкін  з  когорти  молодих  начальників,  які  досягли  успіху  розумом.  Ніхто  ж  не  каже,  що  старшому  сержанту  личить  панібратство  з  командним  складом.  Гострі  кути  легко  обрізав  мій  безпосередній  начальник  підполковник  Крупнов.  Валерій  Сергійович  ще  з  союзу  дружив  з  Олександром  Васильовичем,  мешкаючи  на  одному  поверсі  офіцерського  будинку  в  Душанбе.  Це  йому,  підполковнику,  я  пояснив  причину  гніву  і  він  заступився  за  мене,  оголосивши  амністію:  «Забери  причандалля  в  оперативного  і  йди,  служи!»
                   Коли  ж  я  звільнився  з  армії,  вислуживши  контракт,  Сашка  Юллєнен,  мій  зпослідовник,  писав  листа,  згадавши  комдива.  Тоді  Сашко  швидко  виріс  від  сержанта  до  старшини,  а  наказ  про  присвоєння  старшинського  звання  підписував  «сам».  Отже,  невдовзі  після  отримання  широких  галунів,  під  час  чергування,  Учкін  «натикав»  йому  за  відсутність  води  в  арику  при  штабі.  Обов’язок  слідкувати  за  наповненям  ариків  чомусь  поклали  на  чергових  КПП.  Як  наслідок  –  гучний  рознос  із  обіцянкою  достроково  звільнити  Сашка.  Новоспечений  старшина  кинувся  до  комендантської  роти,  нагнав  звідти  бійців  і  ті  швидко  дали  воді  хід,  аж  вона  полилася  через  верх.  Побачивши  результати  наганяя,  комдив  вдоволено  промовив:  «Ну,  не  так  сильно».  На  тому  хвиля  вщухла.    
                   Та  причини  для  всіляких  розборів  виникали  постійно,  бо  армія,  –  це  ґрунт,  збагачений  скандальним  міцелієм.  Я  ж  кажу,  треба  ще  вміти  вигадати  неймовірну  історію,  яка  не  могла  би  трапитися  в  армії.  Купу  незрозумілих  правил  нагромадили  таку,  що  треба  або  пильнувати,  або  змиритися  з  регулярними  порушниками  цих  правил.  Для  зразка  наведу  наступну  історію.
                   Чергуючи  по  КПП,  я,  зазвичай,  близько  півночи  йшов  спати  додому.  Теж  порушення,  але  так  робили  всі.  На  посту  лишались  двоє  солдатів.  Одного  разу,  коли  я  поринув  у  нірвану,  гуркіт  підлеглого  підняв  мене  на  ноги:  «Там  тебе  питають  два  майори».
                   Нормальні  майори  не  вештаються  серед  ночі  по  КПП.  Пішов  подивитися.  Справді,  стоять  двоє  нетверезих  офіцерів,  загадково  замислені.  Один  наш.  Обличчя  його  супутника  мені  не  було  відоме.  Але  саме  той  почав  доповідати:
                   –  Товаришу  старший  сержанте,  ми  з  майором  таким-то  отримали  інформацію,  що  у  розташуванні  медсанбату  женуть  самогонку.  Мусимо  їхати  на  перевірку  сигналу.  Сержанте,  просимо  вас  супроводити  нас!
                   –  Тільки  ти  не  бачив  мене.  –  Довірливо  подивився  в  очі  другий  тип.
                   Як  діяти?  Доповісти  оперативному?  А  мені  далі  жити  тут.  І  чому  командирський  УАЗик  стоїть  напоготові?  Хіба  таку  машину  взяли  без  дозволу?  Ну  добре,  коли  «ступа»  є,  то  полетіли.  Я  з  водієм  попереду,  бо  треба  ще  просити  у  охорони  на  виїзді  БРДМ  для  супроводу.  «Ревізори»  розташувались  позаду,  радісні  такі  бугаї,  по  очах  видно,  що  їх  запросили,  а  не  «дали  сигнал»  і  вони  не  тільки  налижуться  самогонки,  але  й  запліднять  там  по  ходу  інспектування  кого  треба.  А  все  через  отой  стан,  який  відомим  сатириком  названо  словом  «недоперепив».    
                   Весь  шлях  бронемашина  підсвічувала  нас  прожектором.  Все  як  годиться  –  екіпаж  напоготові  забезпечити  успіх  секретної  місії.  Неподалік  від  аеропорту,  на  прямій  ділянці  водій  розігнав  легковика  до  сотні.  Конвойний  панцерник  відстав  від  «бобіка»  і  після  повороту  ми  його  вже  не  бачили.  І  повертаючись  на  свій  КПП,  він  не  стрівся,  хоча  таку  «дуру»  не  сховаєш  у  кюветі  –  чистий  тобі  анекдот.  При  всіх  правилах,  застереженях,  наказах,  життя  пішло  паралельним  курсом.  Через  якийсь  час  шершнула  думка:  хто  я,  власне  тут  є,  черговий  по  КПП,  чи  у  всьому  Шиндандському  гарнізоні?  Такий  умовний  наш  світ…        
                   Журналісти  вміють  красиво  упакувати  матеріал,  а  ми  –  прості  оповідачі,  не  володіємо  як  слід  пером,  зате  пишемо  про  події,  які  не  вкладаються  у  журналістську  логіку.  Письменники  –  теж  залежні  люди.  Їхня  правда  сприймається  через  призму  професії.  Прибрехав,  -  на  те  він  і  пише,  з  того  і  живе    –  подібний  вердикт  виносить  читач,  вичитуючи  неймовірні  історії  професійних  оповідачів.  Я  можу  писати,  а  можу  не  писати.  Нічого  це  не  міняє,  ніяк  не  впливає  на  мій  матеріальний  стан.  Я  не  з  тих,  що  десь  почув    і  тепер  переповідаю  сто  разів  переінакшену  байку.  Читайте  спогади  дієвих  осіб  усіх  окремих  випадків,  які,  не  виключено,  унікальні,  чи  навпаки,  практично  ставали  неписаними  законами  і  йшли  врозріз  з  офіційно  встановленими  заповідями.  Все  до  певної  міри  умовне.  Десь  ветеран  з  офіцерів  не  побачить  правди,  скаже:  «Не  могло  такого  бути».  Простий  солдат  заперечить:  «Так  було».  Навіть  мої  розповіді  –  не  канон,  за  яким  ви  визначите,  як  ми  там  служили.        
                   Скажімо,  легковик  начальства,  закріплений  за  певним  офіцером,  вважався  до  останнього  гвинтика  його  парафією.  Аж  ні,  стверджую  –  тільки  наполовину.  Мені  траплялося  ганяти  машину  начальника  штабу  дивізії,  або  свого  начальника  –  підполковника  Крупнова  у  такі  місця,  куди  не  треба  було  потикатись.  Якби  ж  тільки  знали  наші  високі  особи  усю  історію  наданих  їм  транспортних  засобів…  Солдатики  з  усього  майна  хіба  що  генеральських  погонів  собі  не  приміряли.  Та  й  то,  як  знати?  Бувало,  гаркнеш  у  слухавку  наказ,  а  з  того  кінця:  «Буде  виконано,  товаришу  підполковник!»  Дрібничка,  а  приємно.  А  мені  вже  за  півста  років  –  я  досі  не  підполковник.  Що  з  того?  Колись  генеральські  підписи  ставив,  наче  власні  до  генерал-лейтенанта  дійшов,  нахаба.
                   Обломилася  мені  файна  забавка  –  на  шефовій  машині  відвідати  підлеглий  підрозділ.  Там  людей  було  –  прапор  та  кілька  солдатів  і  сержантів.  Хлопці  жили  у  землянках  за  огородженою  дротом  лінією.  Їдеш  –  видно  здалеку  що  там  до  чого.  Вони  бачать  машину,  ми  бачимо  їх.  Бачимо  з  водієм,  -  вартовий  скочив  до  землянки.  За  мить  звідти  вже  вилетів  його  командир,  застібаючи  останнього  ґудзика:  доброго  ранку  тобі,  спляча  красуне!  Регочемо  з  водієм,  аж  машина  трясеться.        
                   –  Тьху  на  тебе!  –  плюється  взводний,  побачивши  мене  на  сидінні  підполковника  Крупнова.
                   Тьху  –  не  тьху,  а  пильнувати  треба.  І  зустріти  начальство  гучним  докладом.  Молодці!  Готові  до  приїзду  САМОГО.
                   Знав  я  ще  й  таку  звичку  днювальних  штабного  приміщення  –  дрімати  вночі  посеред  навчальної  кімнати.  Там  звечора  стільці  піднімали  на  столи  для  зручности  прибирання.  Отож,  один  стіл  слугував  імпровізованим  ліжком.  Дочекається,  було,  зморений  солдатик  коли  всі    привиди  розповзуться  по  лігвах,  вилізе  на  стіл  і…  беркиць  горілиць.  І  вже  ті  плафони  йому,  як  планети  під  стелею,  так  заколисують.  Він  же  завжди  невиспаний.  Хто  не  сіпне  вдень  рядового  у  казармі  чи  на  території?  Аж,  нарешті,  спокій.  Але  то  такий  ризик  (звичайно,  сон  переборював  всі  острахи)  попасти  на  «губу»,  або  під  гарячу  руку  старшого.  Хіба  воїн  має  право  спати  на  посту?  Воно  ж  так  розслабляє.  Сьогодні  вночі  ніхто  не  чіпав,  завтра  –  не  чіпав,  післязавтра…  Там  вже,  дивишся,  солдат  обертається  на  лежня,  втрачає  пильність,  нахабніє.  Треба  було  час  від  часу  збадьорювати.То  я  там  здогадався  насторожити  хлопця,  щоб  не  дуже  розслаблявся  та  не  проґавив  серйозну  інспекцію.  Відчинив  я  знадвору  двері  до  штабного  коридору,  прислухався  –  анічичирк.  Як  гарикнув:
                   -  Знову  цей  халамидник  хропе  замість  службу  правити!
                   Ще  не  завершив  промовляти,  як  у  тій  віддаленій  кімнаті  загуркотіли  меблі.  Стільці  обсипалися  на  підлогу.  Служивий,  зненацька  прокинувшися,  мало  не  розтрощив  все  приміщення.  Бадьорить!  Але  на  те  і  служба.  Пильнуй!  Матимеш  більше  шансів  поїхати  додому  неушкодженим.
                   Кожна  частина  зберігала  свою  святиню  –  бойовий  прапор.  А  надто,  стяг  гвардійської,  орденів  Бойового  Червоного  Прапора  і  Кутузова  Зимовниківської  дивізії  –  річ,  скажімо,  вельми  не  умовна.  Прапору  віддають  честь,  а  коли  треба,  захищають  ціною  життя.  Вартовий  може  навіть  застосувати  зброю,  хай  би  там  хто  посягнув  приступити  до  цього  символу.  За  втрату  бойового  стягу  командирів  піддають  військовому  трибуналу.  Варта  біля  прапора,  беззаперечно,  почесна  справа  для  солдата,  а  у  справжньому,  не  книжному  житті  –  найтяжча  кара,  цинічний  спосіб  згноїти  гіперактивного  хлопця.  Дві  години  сонне  чудо  мусило  стовбичити  струнко  і  лизати  повітря  широко  розплющеними  очима.  Протягом  дня  штабом  вешталися  числені  зами,  поми,  опери,  коми,  посильні,  поштарі,  секретники,  кодувальники,  викликані  на  бесіду,  для  розгону,  для  постановки  цілей.  Вони  спішили,  карбували  кроки,  вибігали  по  маленькому  і  великому,  виповзали  покурити,  попасталакати…  і  на  кожний  почутий  крок  вартовий  випрямляв  тільки-но  розслаблену  ногу,  насилу  робив  урочистий  вираз  обличчя,  дивився  крізь  усе  і  усіх  строго  вперед.  Некрасиво,  якби  біля  головного  прапору  гарнізону  стояло  невиспане  опудало,  затравлене  муштрою  і  дідівщиною.  Скільки  оповідали  випадків  про  те,  як  падали  зморені  вартові,  не  витримавши  нападу  дрімоти.  З  гуркотом  автомату,  дзвоном  розбитого  скла.  Ото  де  зальот!  А  ти,  гемонський  вилупку,  стій  струнко,  та  дивись  на  командирські  гланди,  не  сміючи  втирати  слиняву  шрапнель  з  його,  і  не  тільки  його  рота.
                           Відповідно,  старші  командири  мусили  подавати  приклад  шанобливого  ставлення  у  тому  місці,  випромінюючи  на  адресу  червоного,  розшитого  золотом  стяга  теплі  промені,  щільно  стуливши  пелюстки  губ  на  знак  постійної  готовности  до  смертного  бою.  Ніхто  не  міг  припустити  навіть  теоретичної  можливости  появи  Володі  Яцюка  перед  прапором  у  нетверезому  стані,  у  самому  спідньому.  Напевно,  вартовий  якщо  й  надумав  покуняти,  то  після  побаченого  вже  почувався  браво.  А  Володька  зміг!
                   Він  перевершив  самого  себе,  проляпавши  капцями  повз  вікно  оперативного  чергового  і  продемонструвавши  вартовому  свій  власний  квітчастий  прапорець.  Похід  залишився  глибокою  страшною  таємницею  для  високого  начальства.  Ніхто  так  і  не  дізнався  мети  Володимира.  Сам  він  теж  радий  був  би  знати,  але  себе  вчорашнього  з  ранку  вже  не  пам’ятав.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898088
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2020

Афганські спогади. 30 років - сумний ювілей (редакція 2020 р. , 7 частина)

                                                                                             Була-не-була!
       
                               Літак  поєднав  абсолютно  різні  світи.  Глибину  різниці  важко  навіть  уявити.  Перехід  від  миру  до  війни  і  назад  –  фантастична  подорож.  Обидва  світи  абсолютно  реальні,  як  папір,  на  якому  я  записав  слова.  Вони  лишають  глибокі  сліди  у  серці,  а  повірити  так  важко.  Люди  на  сусідніх  кріслах  не  розуміють  інших  відчуттів,  крім  спокою  мирного  неба,  у  якому  ревів  турбінами  наш  рейс.  Ми  вилетіли  з  Ташкенту,  подолали  тисячі  кілометрів,  перетнули  море  і  сіли  у  Донецьку.  Після  невеликого  гарнізону,  де  зброя  валялася  під  ліжками,  на  стільцях,  будь  де,  після  чужих  міст  і  кишлаків,  у  яких  без  автомату  напоготові  ні  кроку,  такий  всеоб’ємний  мир  приголомшив.  Літак  пройшов  над  вулицями  мого  міста.  Воно  не  помітило  нашого  прибуття.    
                   В  Афгані  ми  ідентифікували  літаки  за  призначенням.  Навіть  пісня  така  є:  всі  вони  одним  кольором,  тільки  ми  їх  розрізняємо.  Відпускник,  поштовик,  «чорний  тюльпан»,  санітарний…  Усіх  непокоїв  стан  неба,  траєкторія  борту  в  польоті.  Як  він  заходить  на  смугу,  чи  сяде  з  першого  заходу?  Як  працює  пара  прикриття?  Що  привіз  нам,  а  що  повезе  додому?  Сьогодні  ти  спостерігач,  завтра  –  пасажир.  Не  всі  хотіли  літати,  але  мусили,  навіть  попри  страх.  Сашка  Кисельов,  як  він  того  боявся,  та  мав  обов’язок  молодим  кабанчиком  метнутися  по  топографічні  мапи  у  столицю.  А,  треба  сказати,  кому  Ан-12  як  забавка,  то  Олександру  він  –  повільна  смерть,  ступа  баби  Яги.  Повертався  Сашко  такого  туманного  дня,  який  рідко  трапляється  в  Афгані.  Справді,  то  було  щось.  Його  борт  з  першого  заходу  не  знайшов  смугу.  Власне,  промазали  крилаті  пару-трійку  кілометрів,  мало  не  сівши  на  нашому  плацу.  Ледь  видимий  обрис  сірої  сосиски  проревів  над  нашими  головами,  здивувавши  навіть  дурних  осінніх  мух.  На  аеродромі  обслуга  здивувалась    лункій  тиші,  адже  з  переговорів  між  екіпажем  і  диспетчером  виходило,  що  вже  й  колеса  вивалилися  із  своїх  ніш,  аж  ні  –  тихо.  Льотчики  вчасно  помітили  будови  між  соснами  там,  де  хотіли  би  бачити  рівну  бетонну  смугу  і  переклали  селектори  газу  на  повну.  Пішовши  на  повторне  коло,  вони  ніяк  не  могли  угледіти  червоні  вогні  на  торці  смуги,  аж  поки  сигнали  не  перевели  на  режим  блимання.        
                   Олександр  доїхав  деморалізований  болями  у  вухах,  животі,  з  геть  розбалансованим  організмом.  Пару  днів  він  вилежувався,  жалісно  попискуючи  під  ковдрою.  Покатався  хлопець.  Дивитись  на  таке  було  смішно:  доросла  людина,  прапорщик,  врешті-решт,  просто  чоловік,  але…  Чи  міг  я  колись  подумати,  що  любий  мій  Ан-12  підкине  й  мені  несподіваний  неприємний  сюрприз?  Трапилося  летіти,  попри  застуду,  на  чергове  завдання.  Негаразди  пішли  відразу,  як  тільки  літак  закрутив  спіраль,  набираючи  висоту.  У  животі  почались  такі  спазми,  наче  душмани  проривалися  з  оточення  через  мій  шлунок.  Біль  то  відпускав,  то  повертався  знову,  катуючи  мене  протягом  всього  польоту.  На  стрілянину  барабанних  перетинок  я  вже  й  не  звертав  уваги.  Отже,  коли  плануєте  повітряну  подорож,  зважайте  на  стан  здоров’я.
                   Крім  випробування  болем  на  дванадцятому  довелося  пройти  через  заморозку.  Взагалі,  той  рейс  був  цікавим.  Почався  він  у  Кабулі.  Коло  рампи  зібрались  ми  –  пасажири.  Льотчики  скинули  на  землю  парашути.  Скільки  парашутів,  стільки  й  пасажирів.  І  нарахував  я  мінімум  три  типи  куполів:  заплічний,  нагрудний  і  під  п’яту  точку.  Разом  з  нами  крутив,  розглядаючи  парашут,  цивільний  здоровань  гарантованою  вагою  далеко  понад  центнер.  А  на  календарі  зима,  високогір’я.  Куртка  на  ньому  тепла,  светр,  ще  якась  одежина.  Така  собі  галапагоська  черепаха,  яку  треба  заправити  у  підвісну  систему,  пустивши  пару  лямок  між  ногами  і  пару  через  плечища.  Як  це  звести  на  пузі?  Людина  у  глибокому  шоці.  Вперше  за  життя  тримає  Д-6  і,  головне,  льотчики  чути  не  хочуть,  щоб  він  летів  некомплектний.  Запакувавшись,  я  розтягнув  йому  лямки  на  повну  довжину.  Малувато.  Натиснувши  на  кендюх,  смикнув  щосили  два  кінці.  Клацнув  замок.  Бульбоподібне  тіло  перекосило  набік.  Спільними  зусиллями  ми  втоптали  масу  жиру  у  підвісну.  Симетрію  було  відновлено.        
             –  Як  ним  користуватись?
                   О,  це  практичне  питання.  Хіба  за  дармо  мучилась  людина,  щоб  у  критичний  момент  гепнутись  з  нерозкритим  куполом?        
                   –  Відштовхуєшся  від  літака,  -  кажу,:  -  рахуєш:  «сто  один,  сто  два,  сто  три»  і  смикаєш  оцю  червону  ручку,  яка  є,  насправді,  кільцем.        
                   –  А  куди  стрибати?        
                   –  Е,  друже,  то  вже  дивись,  у  якому  місці  літак  переломиться.
                   І  нащо  лякати  чоловіка  статистикою,  яка  свідчить,  що  з  Ан-12  на  парашуті  ще  ніхто  не  рятувався?  В  його  очах  я  прочитав  увесь  перебіг  життя,  а  по  губах  –  слова  каяття.  Пілоти  зосереджено  роздивлялися  якусь  деталь,  показували  пальцем,  наче  робили  ставки:  долетимо  –  не  долетимо.  Ми  рушили  до  салону.  Я  розповідав,  яка  кепська  штука  –  гумова  киснева  маска,  особливо  взимку.  Мій  «курсант»  сів  навпроти  мене,  відправляючи  подумки  останні  телеграми  рідним,  натягнув  на  лице  маску  і  вкипів  на  місці.        
                   Черево  транспортника  захищало  лише  від  вітру  –  не  від  морозу.  Сказавши,  що  було  свіжо,  я  буду  найбільшим  у  світі  брехлом.  Морозенко  брав  за  горло.  А  далі  чиста  фізика:  літак  піднімається  над  горами  –  температура  падає.  Сидячи  на  металевім  стільці,  я  зрозумів,  що  хронічні  хвороби  незабаром  увійдуть  до  тіла.  Підібрав  ноги,  сівши  навпочіпки,  та  так  і  закляк.  З  кожною  хвилиною  м’язи  дерев’яніли.  Конденсат  стікав  на  підборіддя  холодними  струмками.  Коли  рівень  рідини  піднімався  до  носа,  я  її  зливав.  І,  як  кажуть  студенти,  це  тривало  повну  академічну  годину.
                   Сіли  у  Шинданді.  Сусід  навпроти  завовтузився,  відкликаючи  назад  посмертні  телеграми.  Ач,  який  молодець,  замерз,  чи  ні,  але  рухається.  Все-таки  жировий  прошарок  знадобився.  А  мене  скувало  так,  що  ледве  ноги  вивільнив.  Ні,  взимку  краще  літати  цивільними  літаками.  Хоча,  он  старші  офіцери  бадьоріше  вийшли  з  гермосалону.  Не  всім  одна  доля,  як  та  пайка  у  їдальні.  Батьківщині  треба  добре  послужити,  щоб  вона  віддячила,  кому  пільгою,  кому  суттєвою  добавкою  до  окладу.  Мені  дано  було  право  літати,  не  сплачуючи  ні  копійки.  Насправді,  не  стільки  право,  скільки  обов’язок.  Як  добре,  що  бувають  приємні  обов’язки.

Мі-8

                   Бажання  літати,  помічене  командирами,  реалізовувалося  при  найменшій  нагоді.  Навіть  не  пам’ятаю  всіх  завдань,  які  виконував.  Одного  разу  підполковник  Крупнов  доручив  розшукати  у  Гераті  офіцера.  Подробиці  забулись.  Треба  було  щось  передати.  Схема  проста,  та  не  передбачала  форс-мажору.  Мобілок  тоді  не  було,  а  офіцер  на  момент  мого  прильоту  рушив  з  колоною  на  північ.  Той  собі  поїхав,  нічого  не  знаючи¸  а  я  вилетів  гелікоптером  Мі-8  до  Герату.
                   Мі-8,  ах!  І  ще  раз  ах!  Чим  цікава  машина?  Потужність  3000  коней.  «Тьху!»  -  сплюне  знавець  –  «Чи  не  цаца!».  А  от  і  цаца.  Вона  настільки  універсальна,  що  легше  перерахувати,  чого  не  вміє  металева  бабка.  Доставка  десанту,  вантажів,  рятувальні  операції,  санітарні  рейси,  монтажні  і  евакуаційні  роботи,  пошта,  повітряне  таксі,  розвідка,  нанесення  штурмових  ударів,  підтримка  військ,  функції  командного  пункту,  радіоелектронна  боротьба  і  ретрансляція,  ескорт  повітряних  та  наземних  об’єктів…  Ще  багато  іншого  лягало  на  гвинти  наймасовішого  вертольоту  радянської  армії.  Приблизно,  порахувавши  лише  бойові  втрати,  називаю  не  менш  ніж  161  машину,  втрачену  за  період  окупації  Афганістану.  Плюс  зі  складу  ВПС  ДРА  знищено  повстанцями  близько  п’ятнадцяти  Мі-8  і  його  модифікації  Мі-17.  А  виведені  з  ладу  в  результаті  транспортних  пригод  і  різних  непоправних  ушкоджень  порахувати  не  вдалося,  потонув  у  цифрах.  Неможливо  уявити  таку  кількість  загиблої  техніки.        
                   Але  ж  техніка  пов’язана  з  діяльністю  людей.  Мій  шеф  Валерій  Сергійович  Крупнов  знає,  як  то  падати  у  збитому  вертольоті.  Контузія  не  дасть  забути.        
                   Екіпаж  Мі-8  складався  з  командира,  льотчика-штурмана  і  борттехніка,  причому  штурман  був  повноцінним  пілотом.  Бортачів  теж  практично  готували  до  надзвичайних  випадків.  Один  технік  Кандагарської  ескадрілії  двічі  приводив  підбитий  вертоліт  на  базу.  Варто  було  б  описати  всі  історії,  але  наведу  лише  кілька  яскравих  прикладів  бойового  використання,  щоб  трошки  розворушити  уяву  читачів.
                   25  квітня  1984  року  під  Баграмом  катапультувався  пілот  Су-17МЗ  старший  лейтенант  Сергій  Соколов.  На  землі  його  чекали  мисливці  за  погонами.  Під  час  перестрілки  Сергія  тяжко  поранили.  Пара  Мі-8  пошуково-рятувального  загону  молотила  повітря  над  Панджшерською  ущелиною.  Навіть  у  польоті  з  максимальною  швидкістю  (260  км/год)  рятівники  підійшли  лише  до  місця  падіння  за  20  хвилин.  Зорієнтувалися  по  уламках  літака.  Капітан  Бойков  помітив  Соколова  серед  барханів.  Неподалік  катапультне  крісло.  Точився  бій  одного  проти  загону.  Коли  двоє  рятівників  підбігли  до  Сергія,  він  вже  втратив  свідомість.  Піднявши  пораненого  на  борт,  технік  Анатолій  Маркуш  оглянув  його.  Він  помітив  у  руці  непритомного  затиснуту  гранату  з  висмикнутим  кільцем.  Розчепивши  пальці,  Анатолій  кинув  гранату  назовні.  Для  командира  екіпажу  капітана  Єфімова  це  був  другий  врятований  льотчик.  Я  зараз  уявив,  як  врятований  вперше  розплющив  очі.  Важливо  у  цей  момент  побачити  своїх  лікарів,  а  не  чужинців.                
                   19  листопада  1984  року  у  районі  Чорних  гір  розпочалася  велика  десантна  операція.  Як  це  неодноразово  траплялося,  висадку  блакитних  беретів  помилково  почали  на  необробленій  вогнем  з  повітря  висоті.  По  вертольотах  вдарили  «сварки»  (ДШК  –  мовою  пілотів).  Кулі  великого  калібру  завдали  найбільших  ушкоджень  машині  капітана  Малишева.  Практично,  обидва  двигуни  вийшли  з  ладу,  але  завдяки  майстерности,  вертоліт  вивели  з  небезпечного  сектору  і  посадили  на  дні  ущелини.  Іншим  вертольотом  екіпаж  евакуювали  на  базу.  На  цьому  б  і  припинити,  отут  би  дати  оговтатись  врятованим,  але  екіпажів  гостро  не  вистачало.  Капітан  Малишев  з  капітаном  Ісаковим  і  старшим  лейтенантом  Ткаченко  зробили  другий  рейс,  а  потім  –  третій,  останній.  Льотчики  ніколи  не  кажуть  «останній»,  є  інше  слово  –  «крайній».  Але  третій  виліт  екіпажу  Малишева  став  для  них  останнім.  Висадивши  десант,  на  зльоті  попали  під  дощ  куль  від  «сварки».  Вирубало  правий  двигун,  пошкодило  гідросистему.  Командир  тягнув  до  бази,  але  головна  гідравліка  вийшла  з  ладу.  Коли  машина  заходила  на  рівну  ділянку  поблизу  поста,  відмовила  аварійна  система.  Перекинувшись,  вертоліт  впав  і  вибухнув.        
                   1987  рік,  передсвятковий  день  7  травня.  Поблизу  Кандагару  вибухнув  у  повітрі  вертоліт,  перевозячи  одинадцятьох  демобілізованих  солдатів.  Поспішали  на  свято  у  родини.  До  рідних-то  долетіли,  але  у  «цинках»  і  з  запізненням.        
                   Вертолітники  служили  в  Афганістані  по  року.  Прилітали  наступники,  мінялися  екіпажі.  Багато  хто  встиг  зробити  два-три  заходи  на  війну.  І  вони,  політавши  в  горах  кілька  місяців,  набували  такого  безцінного  досвіду,  який  не  купиш,  не  накопичиш  за  весь  стаж  у  армії.        
                   Широку  кабіну  з  великими  вікнами  частково  захищали  навісною  бронею.  У  багатьох  випадках  вона  зберігала  життя,  бо  моджахеди  не  лінувались  дірявити  небесний  тихохід,  небезпечний  для  них.  Але  броня  з’їдала  швидкість  і  маневреність.  Дехто  свідомо  знімав  листи  зі  своїх  вертольотів.  Звернувшись  до  цієї  теми,  я  перекопав  інтернет-ресурси,  знайшовши  записи  двох  ветеранів,  дотичних  до  роботи  Мі-8  в  Афганістані.  Знову-таки,  спершу  звертаюся  до  спогадів  Ігора  Фролова.  Він  просто  «купив»  мене  своїм  гумором.  Читати  подібні  страшні  історії  легко.  Тож,  із  задоволенням  додаю  до  своїх  розповідей  трохи  пригодницького  шарму.      
                   Таким  був  перший  ознайомчий  виліт  вже  знайомого  нам  бортача  Ф.:
       
                   «Запустилися,  вирулили  у  непроникному  жовтому  поросі,  запросилися,  злетіли.
                   –  Сідай  за  кулемет,  друже,  –  сказав  командир.  –  Наберемо  висоту,  сядеш  назад.  Літаємо  на  максимумі,  щоб  «Стінгер»  не  дістав.  Слава  Богу,  це  наш  крайній  виліт,  відпрацювали  своє.  Тепер  ваша  черга.
                   Висоту  набирали  із  зусиллям.  «Дохла  машина»  –  кривився  командир.  Борттехнік  з  нагрудним  парашутом  сидів  за  кулеметом  і  дивився  на  жовту  землю  у  запорошеному  серпанку.        
                   –  Побачиш,  якщо  заіскрить  внизу  –  доповідай,  побачиш  спалах  –  доповідай,  побачиш  димовий  слід  значить  пуск,  побачиш  сонячний  зайчик  –  значить  машина  зблиснула  склом,  –  бубонів  командир.
                           Набравши  3500,  вони  вийшли  поза  зону,  яка  охоронялася  і  потяглися  на  північ,  добираючи  висоту  по  прямій.        
                   –  Тут  кулемет  не  потрібен,  –  сказав  командир.  –  Сідай  на  місце.
                   Борттехнік  почав  вилізати  від  кулемета.  Розвернутись  можливости  не  було  –  нагрудний  парашут  чіпляв  кулемет  і  борттехнік  розумів:  якщо  він  зачепиться  кільцем,  то  розкриттю  парашуту  у  кабіні  ніхто  не  зрадіє.  Він  трохи  підвівся  і  заніс  праву  ногу  назад…            
                   Але  поставив  її  не  на  підлогу,  а  на  важіль  шаг-газу  (знаходиться  ліворуч  від  правої  чашки  і  дублює  шаг-газ  командира).  Не  зважаючи  на  те,  що  командир  тримав  свій  шаг-газ,  його  розслаблена  похмільна  рука  виявилась  неспроможною  зреагувати  на  несподіваний  напад  незрячої  ноги  борттехніка.  Важіль  смикнуло  донизу,  кут  атаки  лопатей  впав,  вертоліт  провалився.        
         –  …  (оригінальне  слово  не  відтворюю  з  огляду  на  його  нелітературність),  –  спокійно  мовив  командир.  –  Прибери  ногу,  брат,  –  мені  й  так  тяжко…
                 Судячи  з  несподіваної  легкости  в  тілах,  вони  падали.        
                   Борттехнік,  у  якого  все  зіщулилось  від  переляку,  впершись  лівим  коліном,  зіскочивши  назад  гепнувся  на  своє  відкидне  сидіння.  Командир  потягнув  шаг-газ,  притисли  перевантаження,  вертоліт  затремтів  і  пішов  вгору.  Деякий  час  мовчки  закурювали.
           –  А  все-таки,  я  заздрю  борттехніку,  –  раптом  вимовив  правий  льотчик  і  подивився  на  командира.  –  В  нього  аж  два  місця.  Хоче  тут  сидить,  хоче  –  за  кулеметом.
                   –  Але  з  іншого  боку,  –  рік  командир,  –  коли  борттехнік  сидить,  як  от  зараз,  на  своєму  місці,  то  при  спуску  на  авторотації  (аварійне  зниження  при  непрацюючих  двигунах)  передня  опора  шасі,  що  знаходиться  точно  під  сидінням,  пришпилює  борттехніка  до  стелі.  Якщо  ж  він  сидить  за  кулеметом  –  як  на  балконі,  –  то  є  мішенню  для  ворожих  куль.        
                   –  Це  точно,  –  погодився  правий.  –  А  якщо  просто  у  скло  влітає  дурний  орел,  то  борттехнік  з  проломленою  грудиною  валяється  у  вантажній  кабіні.  Та  й  у  випадку  покидання  вертольоту  ми  з  тобою  вистрибуємо  через  свої  блістери,  а  борттехніку  треба  чекати  своєї  черги,  або  бігти  у  салон  до  дверей.
                   –  У  будь-якому  випадку  не  встигає,  –  кивнув  командир.  –  Мабуть  тому  втрати  серед  борттехніків  набагато  більші,  ніж  у  інших  категорій  льотно-підйомного  складу…        
                   –  Ну  все,  командир,  –  сказав  борттехнік.  –  Зупини,  я  просто  тут  вийду.
       І  всі  троє  засміялися.»

                   А  так  наші  повітряні  помічники  розважались  по  ходу  справ:

                   «Степ  Ялан  поблизу  Герату.  Пара  «вісімок»  повертається  з  завдання  –  завалили  НУРСами  кілька  входів  у  кяриз  –  підземну  річку,  яка  тягнеться  до  гератського  аеродрому.  Машини  повільно  пливуть  уздовж  кяризу,  шукаючи,  куди  б  ще  пустити  залишок  ересів.  Раптом  дорогу  ведучому  перетинає  лисиця  –  і  не  руда,  а  палева  з  чорним.
                   –  О!  Диви,  диви,  –  кричить  командир,  майор  Г.,  тицяючи  пальцем.  –  чорнобурка!  Лупи  її,  чого  рота  роззявив!  Оце  хутро  буде.
                   Борттехнік  відкриває  вогонь  з  кулемета.  Гелікоптер  висить  на  хвості  в’юнкої  лисиці,  вона  крутиться  змією.  Борттехніку  жаль  лиску.  До  того  ж  він  розуміє,  що  кулі  калібру  7.62  влучивши  перетворять  лисиччине  хутро  на  дрантя.  Тому  він  акуратно  вбиває  короткі  черги  то  ближче,  то  далі  швидкої  красуні.
                   –  Та  ти  що,  …  ,  влучити  не  здатен!  –  реве  командир,  качаючи  важіль.  Правак  зсуває  блістер,  висовується,  починає  шмаляти  з  автомату.  Але  лисиця  враз  зникає,  -  вона  просто  розчиняється  серед  каміння.
                               –  Ех  ти,  мазило!  –  каже  майор  Г.  –  Я  тобі  її  на  блюдці  підніс,  ножем  можна  було  заколоти.  А  ти…
                     –  Жаль  стало,  –  зізнається  борттехнік.
                     –  Та  годі  тобі!  Просто  кажи,  стрілок  …
                           Борттехнік  ображено  мовчить.  Він  добуває  цигарку,  закурює.  Вертоліт  набирає  швидкість.  Спершись  ліктем  лівої  руки  на  ліве  коліно,  борттехнік  курить,  правицею  граючи  знятим  зі  стопора  кулеметом.  Попереду  навскіс,  дугою  мелькнув  горобець.  «Н-на!»  –  роздратовано  вимовляє  борттехнік  і  коротко  натискає  гашетку,  не  змінюючи  пози.  Дворазове  туркотіння  кулемета  –  і  …
                   …  Бризки  крови  з  пушинками  заліплюють  лобове  скло!!!
                   Ошелешений  цим  несподіваним  влучанням,  борттехнік  курить,  не  міняючи  пози.  «Бог  є»  -  думає  він.  Льотчики  вражено  мовчать.  Після  довгої  паузи  майор  Г.  проказує:                
                   -  ВАС  ЗРОЗУМІВ,  ПЕРЕПРОШУЮ!»

                   Льотчики  робили  дива,  але  й  землепрохідці  іноді  у  тому  не  поступались.  Часом  мізки  плавилися  під  шоломами  і  тоді  у  результаті…

                   «Зі  сходом  сонця  пара  була  зайнята  вільним  полюванням  –  прочісували  пустелю  поблизу  іранського  кордону  на  захід  від  Шинданду.  Летіли  вже  близько  двох  годин,  сідали  на  кожну  вимогу  старшого  групи  спецназу.  Полювання  не  складалося  –  ані  машин,  ані  верблюдів,  ані  явних  духів.  Попадались  лишень  чорні,  схожі  на  каракуртів,  пуштунські  намети…
                   Під  час  чергової  посадки,  коли  бійці  розсипалися  по  наметах,  борттехнік  поглянув  на  покажчик  пального  і  побачив  –  гасу  лишалося  тільки  долетіти  до  «точки».
                   –  Командир,  час  вертатися,  –  сказав  він,  тицяючи  у  покажчик.
                           Командир  вистромився  через  блістер,  поманив  пальцем  бійця,  що  стояв  неподалік  і  гаркнув  йому:
–  Клич  усіх,  пальне  закінчується!
                   Боєць  спокійно  підтакнув,  повернувся  лицем  до  наметів  і  покликав  товаришів.  Зробив  він  це  доволі  просто:  підняв  свій  автомат  і  натиснув  на  гачок.  Черга  –  з  третину  ріжка!  –  пішла  вертикально  вгору,  як  щиро  вважав  боєць.  Але  позаяк  він  стояв  поблизу  командирського  блістеру,  -  просто  під  лопатями  несучого  гвинта,  які  обертались  –  то  вся  черга  –  куль  із  десять!  –  на  очах  у  занімілого  екіпажу  пішла  у  лопаті!
                   Борттехнік  і  командир  похапалися  за  голови  від  жаху,  зарепетували  несамовито.  Вони  погрожували  бійцю  кулаками,  тицькали  пальцями  у  небо,  крутили  ними  коло  скроні.  Воїн  здивовано  подивився  на  чудних  льотчиків,  стенув  плечима  і  відійшов  про  всяк  випадок  подалі.
                   Доки  летіли  додому,  екіпаж  дослуховувався  до  посвисту  лопатей,  додивлялись  до  кромки  гвинта  –  але  все  йшло  штатно.
                   Прилетіли,  зарулили,  вимкнулися.  Борттехнік  поспіхом  загальмував  гвинт,  тоді  відпустив  гальма  і  втрьох  піднялись  нагору.  Ретельний  почерговий  огляд  лопатей  виявив,  що  у  них  жодної  дірки!
                   –  Мабуть,  у  цього  бійця  на  «калаші»  переривач  Фокера  (пристрій  застосовували  на  гвинтових  літаках,  щоб  дати  можливість  вести  вогонь  через  диск  гвинта  –  прим.  автора),  –  пожартував  заспокоєний  (не  треба  міняти  лопаті)  борттехнік.
                   –  Добре,  якщо  так,  –  сказав  командир.  –  А  тобі  не  спадало  на  думку,  ЩО  НАШ  СПЕЦНАЗ  ХОЛОСТИМИ  ВОЮЄ?
                   (Вичерпну  глибину  цього  вислову  борттехнік  Ф.  не  годен  усвідомити  навіть  через  20  років).»

                   Фронтовий  мемуарист  Фролов  –  не  кадровий  офіцер.  Відслуживши  законний  термін,  старший  лейтенант  перейшов  на  мирні  рейки.  Він  не  планував  льотної  кар’єри  у  ВПС,  але,  так  трапилось,  пройшов  крізь  горнило,  набувши  непотрібного  йому  досвіду.  Ігор  пише,  що  у  польоті  життя  борттехніка  цілком  залежало  від  льотної  майстерности  пілотів.  Він  поділив  льотчиків  на  три  категорії:  ті,  що  літають  як  Бог,  хоч  я  би  не  згадував  всує  Всевишнього;  друга  категорія  –  літали,  як  диявол,  тобто,  коли  бортач  прилітав  з  мокрими  штанями;  треті  –  літати  взагалі  не  вміли.  Історія,  якою  колишній  бортач  ілюструє  свої  спостереження,  з  деякими  моїми  купюрами,  тому  доказ:

                   «Того  дня  командир  екіпажу  прибув  на  стоянку  один.  Правака  все  не  було,  а  зліт  відкладати  неможливо  –  наближався  час  виходу  на  зв’язок  з  комеском.  Капітан  К.  розсудив  летіти  без  правака.
                   –  Один  хрін,  з  нього  нема  користі.  Читач!  –  сказав  він.  –  Ти,  Феліксе,  під  час  зльоту  посидь  у  правій  чашці,  щоб  з  «вежі»  не  помітили  його  відсутности.
                   Так  і  злітали  без  правого  льотчика.  Борттехнік  М.  весь  політ  просидів  на  його  місці.  Коли  приземлились  і  зарулили,  побачили  старшого  лейтенанта  В.,  який  сидів  коло  контейнера  на  ящику  з  НУРСами  і,  пахкаючи  цигаркою,  читав  детектив.  Він  мовчки  вислухав  докладну  думку  про  себе  капітана  К.  і  вони  пішли.
                   Наступного  дня  екіпаж  прибув  у  повному  складі  і  вчасно.  Борттехнік  М.  жартома  запропонував  праваку  знову  посидіти  на  стоянці.  Той  стенув  плечима,  висловлюючи  згоду,  але  командир  рішуче  заперечив,  наче  передчуваючи  негаразд.
                   Злетіли,  відійшли  від  аеродрому  в  бік  Анардари  і  почали  крутити  кола  з  малим  креном.  Все  було,  як  завжди  –  правий  розгорнув  книжку,  борттехнік,  відкинувшись  спиною  на  зачинені  двері  кабіни,  закуняв.
                   Але  звична  ідилія  тривала  недовго.  Може  вертоліт,  що  сонно  гуркотів,  попав  у  низхідний  потік,  нерідкий  у  гірській  місцевости,  може  стояче  повітря  сколихнула  ланка  «свистків»  (винищувачів-бомбардувальників  –  прим.  автора)…  Раптом,  під  час  чергового  розвороту,  вертоліт  почав  швидко  завалюватись  на  правий  бік,  як  корабель,  що  отримав  пробоїну.  Нахил  стрімко  зростав,  командир  зробив  спробу  вирівняти  борт,  але  перестарався  і  гелікоптер  завалився  на  другий  бік  з  нахилом  у  50  градусів.  Командир  знову  смикнув  ручку,  вертоліт  повторно  ліг  на  правий  бік.  Далі  –  гірше.  Вирівнюючи  машину,  командир  взяв  важіль  на  себе,  вертоліт  задрав  ніс,  командир  посунув  важіль  вперед  і  кинув  машину  у  стрімке  піке.  Тепер  льотчик  боровся  зі  стрибками  тангажу.  Машина  застрибала  по  небу  кульгавим  коником.  Борттехнік  прокинувся  і,  наливаючись  жахом,  дивився  на  авіагоризонт,  який  то  білів,  то  увесь  запливав  чорним.  Командир  вже  безладно  смикав  ручку  і  совав  ногами  так,  наче  їхав  на  дитячій  педальній  машинці.  Він  почав  панікувати,  з  під  шолома  по  обличчю  струменів  піт.  Борттехнік,  бовтаючись  у  дверному  отворі,  зачепився  поглядом  за  висотомір  –  та  вони  просто  падали  і  за  якісь  секунди  втратили  півтори  тисячі!  До  вершин  Анардари  лишалось  зовсім  небагато  –  ось  вони,  розгойдуються  перед  очима,  стрімко  виростаючи.  Борттехнік  висмикнув  з-під  сидіння  свій  нагрудний  парашут  і  заходився  чіпляти  його  на  підвіску.  Карабіни  зривались  у  мокрих  пальцях  і  парашут  ніяк  не  хотів  зростатися  з  тілом.  «Ось  він,…!  –  майнуло  в  голові.  –  І  навіть  не  у  бою!»
                   І  тут  у  навушниках  пролунав  невдоволений  голос  правака.
                             –  Припиняй  буянити,  командир!  –  сказав  він.  –  Дай-но  я…
                   Трьома  простими  рухами  старший  лейтенант  В.  вивів  вертоліт  із  стану  безладного  падіння  і  перевів  його  у  спокійний  набір  висоти.
                   –  Почитати  спокійно  не  дадуть…  –  буркнув  він.  –  Візьми  керування.
                   Після  цього  випадку  борттехнік  М.  зафіксував  у  своєму  записничку  з  дев’ятьма  правилами  ще  одну  заповідь:  перед  вильотом  перевірити  комплектність  екіпажу».

                   У  певний  час  періоди  служби  мій  і  лейтенанта  Фролова  збіглися.  Гортаючи  його  записи,  я  шукав  епізоди,  по  яких  хоч  приблизно  можна  було  побачити  ознаки  історій,  пам’ятних  для  нас  обох.  Здається,  знайшов  схожу.  На  момент  прочитання  перший  варіант  моїх  спогадів  вже  лежав  в  Інтернеті.  Користуючись  нагодою,  у  другій  редакції  я  поклав  собі  спершу  передати  Ігореву  історію.  Чим  йому  запам’ятався  політ?  Отже…

                   «Дорогою  на  Турагунді  пара  сіла  на  101-й  майданчик  (101-й  полк,  дислокований  перед  Гератом).  Вимкнули  двигуни,  чекають,  коли  привезуть  секретну  пошту.  Нарешті,  пошту  підвозять.  Офіцер  з  портфелем  посідає  своє  місце  в  салоні  ведучого.  Там  сидить  листоноша  з  Шинданду  (точно,  був  один  солдатик  –  прим.  автора)  з  трьома  паперовими  мішками  листів.
                   Екіпаж  у  кабіні,  запуск  двигунів.  Борттехнік  Ф.  натискає  кнопку  допоміжного  турбоагрегату  АІ-98  (у  народі  –  «аішка»).  Позаду  у  хвостовій  балці  лунає  гучне  клацання  і  нічого  не  відбувається.
                   –  «Аішка»  згоріла?  –  припустив  командир,  майор  Г.
                   Борттехнік  стенув  плечима.
         –  Ти  мастило  давно  перевіряв?  –  спитав  командир.
         –  Та  вчора  якраз,  –  звично  збрехав  борттехнік  і  поліз  нагору.  Доки  він  добирався  правим  бортом  до  аішки,  командир,  незважаючи  на  його  значні  габарити,  пробіг  по  лівому  і  опинився  коло  капотів  раніше  борттехніка.
         Борттехнік  знітившись  від  неочікуваної  жвавости  майора,  відкрив  капоти.
                 Такої  підлости  він  не  очікував.  Над  мастиломірним  склом,  на  заглушці  горловини  висіла  ЗАВОДСЬКА  СВИНЦЕВА  ПЛОМБА!  Інакше  кажучи,  крайній  раз  мастило  було  залите  на  заводі  і  на  цей  момент  вийшло.
                   –  Ну  ти  й  фокусник!  –  вражено  прокоментував  командир  наявну  ситуацію.  –  «Вчора»!
                   Мастило  на  борту  було  і  борттехнік  швидко  поповнив  нестачу.  Але,  виявилося,  при  спробі  «сухого»  запуску  згорів  запобіжник  на  електрощиту,  який  знаходиться  у  хвостовій  балці.  Звісна  річ,  запасного  запобіжника  у  борттехніка  Ф.  не  було.  Не  було  його  і  на  веденому  борті.
                   –  Спробуй  викруткою,  –  порадив  командир.  –  І  давай  швидше,  стирчимо  тут,  як  дві  тополі…  Позавчора  он  трубопровід  за  101-м  рвонули…
                   Борттехнік  взяв  викрутку,  піднявся  драбинкою  до  лючка  у  хвостовій  балці,  сунув  викрутку  у  контакти  для  запобіжника,  але  тримати  рукою  не  наважився.  Зліз  донизу,  крикнув  праваку:
                   –  Запускай!
                   Правак  натис  кнопку.  У  люці  гегехнуло,  викрутка  з  гуркотом  вилетіла  у  вантажну  кабіну  і  підкотилася  до  ніг  секретника.  Він  підняв  її,  з  цікавістю  роздивляючись  малинове  жало.
                   Борттехнік  метнувся  на  ведений  борт,  який  вже  запустився  і  молотив,  очікуючи  ведучого.
                   –  Давай,  знімай  свій  запобіжник,  я  його  до  себе  поставлю,  -  сказав  він  хазяїну  борта,  борттехніку  Л.
                   –  Хіба  я  хворий?  –  здивувався  борттехнік  Л.  –  Знімай  сам.
                   Борттехнік  Ф.  поліз  у  темну  балку,  що  ревла,  пітніючи  від  спекоти  (під  його  руками  потріскувала  напруга  у  десятки  тисяч  вольт)  зняв  кришку  щитка,  взяв  запобіжник  двома  вологими  пальцями  за  скляну  середину.  Його  тут-таки  пронизало  судомами  і  з  криком  …!  він  злетів  з  драбини  на  підлогу.  Бідкаючись,  ,  взяв  суху  ганчірку,  обмотав  нею  руку,  абияк  вирвав  слизький  запобіжник  і  помчав  на  свій  борт.
                   Запустилися,  полетіли.  Сіли  у  Турагундях,  вимкнулися.  Через  годину,  під  час  запуску,  борттехніку  довелось  проробити  ту  ж  процедуру  у  зворотному  напрямку  –  запустивши  свою  «аішку»,  висмикнути  запобіжник  (два  удари  струму,  незважаючи  на  ганчірку),  поставити  його  у  рідне  гніздо.
                   Потім  знову  була  посадка  на  101-му  майданчику  –  і  знову  вимкнулися,  чекаючи  підвозу  поранених  з  12-ї  дивізії,  і  знову  на  запуску  борттехнік  тремтячими  руками  виймав  (три  удари)  запобіжник.
                   –  Гарний  політ  вийшов,  змістовний,  –  резюмував,  підсміюючись,  командир.  –  І  корисний!  У  дикої  тварини  породи  «борттехнік»  виробився  умовний  рефлекс  до  порядку».

                   Отакий  політ  описано  тезкою.  Є  у  ньому  кілька  моментів,  які  наче  підказують  мені:  «А  ти  пам’ятаєш?»  Щоправда,  кінцівка  несхожа,  бо  зі  101-го  майданчика  мене  забирали  з  пилової  
бурі,  не  вимикаючи  моторів.  Не  було  поранених  і  не  було  маніпуляцій  у  хвостовій  балці.  Можливо  то  подібний  випадок,  у  якому  інший  бортач  напрацьовував  корисні  рефлекси.  Пам’ятаю,  по  прильоту  у  Шинданд,  я  почув  від  пілотів  про  якусь  важливу  дрібну  деталь,  яку  переставляли  з  борту  на  борт,  щоб  запуститись.  Що  думати?  Історія  могла  піти  маятником.  Ми,  люди,  здатні  ігнорувати  повчання,  напрацьовані  до  нас.  Все  шукаємо  власного  досвіду,  набиваючи  ґулі.  Можливо  ж,  якісь  подробиці  з  плином  часу  загубились  у  численних  закапелках  мозку  –  інформація  заблукала.  Очевидна  правдивість,  така  незабутня  дрібничка  і,  разом  з  тим,  величезна  моя  цінність,  бо  я  людина,  допоки  можу  пам’ятати.
                   Я  на  борту.  Відкидні  східці  прибрано  всередину.  Турбіни  розкручують  п’ятипалий  гвинт.  Вібрація  –  те,  чого  немає  в  літаку,  вона  передалася  навіть  макаронам,  з’їденим  зранку.  Ручкою  циклу  командир  перевірив    роботу  автомату  перекосу.  Млинець  гвинта  віддав  поклони  на  чотири  сторони  світу.  Трохи  нахиливши  його  вперед,  льотчик  крутнув  руків’я  шаг-газу,  додав  обертів  двигунам  і  потягнув  важіль  вгору.  Пласкі  лопаті  відреагували  довертанням  на  потрібний  кут  атаки  і  почали  загрібати  повітря,  кидаючи  його  додолу.  Хвилі  порохняви  заворушилися  навколо  і  підлога  піді  мною  ожила  так,  ніби  легкий  бриз  на  воді  заколивав  округлий  корпус  вертольота.  Пара  відірвалася  від  бетону  і  почала  набирати  швидкість.  Але  вгору  вертольотчики  не  пішли.  Машини  понеслися  над  автотрасою,  як  дві  гоночні  машини.  Через  прочинені  двері  пілотської  кабіни  я  бачив  попереду  дорогу,  автомобілі  і  бойову  техніку.  Вони  йшли  назустріч,  або  ми  обганяли  їх.  Здавалося,  постав  на  перехресті  світлофор,  то  й  наш  гелікоптер  зависне  нерухомо  на  червоне.
                   Увійшовши  між  горами,  пілоти  розпочали  слалом.  Попереду  час  від  часу  виринали  стрімчаки.  Вони  насувались  швидко-швидко,  навіть  здавалося,  що  Мі-8  не  встигне  відвалити  вбік.  Це  був  погляд  із  салону.  З  пілотських  крісел  ракурс  мінявся,  там  все  виглядало  як  з  водійського  крісла  міжміського  автобусу.  Тільки  висота  з  десяток  метрів  і  шалена  швидкість,  і  ще  гуркіт  двох  вертолітів,  який  багаторазово  відбивався  від  схилів,  наповнюючи  нутрощі  п’янкою  млістю.
                   Величезні  вузли  і  петлі  дороги  ми  зрізали  напряму.  Ведучий  тягнув  важіль  і  ніс  вертоліта  задирався  вгору.  Відомий  повторював  підскок,  тримаючи  небезпечну  відстань.  До  слуху  долітало  цокотіння  кулемета.  Це  правак,  а  може  технік  промацував  підозрілі  купки  каміння  на  шляху.  Он  бурунці  пилу  там,  де  полоснула  черга,  ще  не  розвіялися.  Гори  не  відповідали  вогнем.  Мабуть  того  дня  мисливці  мали  клопіт  в  іншому  місці.
                   Гарнізон  Герат.  Залишаючи  вертоліт,  я  попросив  льотчиків  підібрати  мене  на  зворотному  шляху.  Пара  готувалась  йти  на  Турагунді.  А  я  знову  у  спекотному  101-му  полку.  Скільки  ж  то  часу  мене  тут  не  було?  Нова  електростанція  гула  корабельними  дизелями,  працював  пральний  комбінат.  Цивілізація  стрибнула  на  пару  кроків  вперед.  Уславлена  частина  обросла  необхідною  інфраструктурою,  яка  значно  покращила  побут  її  мешканців.  Тут  четверо  командирів  отримали  золоті  зірки  героїв.
                   Але  де  мій  офіцер?  Немає  його,  поїхав  колоною  на  північ.  Я  й  не  думав  наздоганяти  колону.  Ну  чим  її  доженеш?  Пара  Мі-8  вже  далеко.  Чи  буде  ще?  А  заночувати,  чесно  кажучи,  хотілось  у  своєму  ліжку.  Покрутившись  між  модулями,  я  поплівся  на  вертолітний  майданчик.  Скоро  мала  повертатись  моя  пара.
                   Сидів,  грівся  я  під  капелюхом,  тут  мене  і  накрило  вітром-афганцем,  навіть  засумнівався:  як  мене  підберуть?  Видимість  нульова.  Всі  нормальні  люди  поховалися.  Однак,  треба  було  чекати,  пропісочуючись  осоружним  гарячим  пилом.  Висидів  без  особливої  надії!  Із  глибини  рудих  клубів  почулася  музика  турбін.  Тільки  звук,  а  не  картинка,  але  на  який  я  міг  іти.  Вертоліт  сів  за  кілька  метрів.  Все  ж  таки,  які  вони  молодці!  Прилетіли,  бо  пообіцяли,  пірнули  у  невідоме,  не  знаючи,  чи  чекає  тут  їхній  пасажир?
                   Двері  за  мною  зачинилися.  Відразу  підлога  підскочила  вгору,  втиснувши    на  місцях  усіх,  хто  сидів  у  салоні.  Поруч  зі  мною  жінка,  приблизно  вдвічі  старша  від  мене.  Навпроти  –  солдат  з  мішком  пошти  і  ще  пара  осіб.  Лишивши  вітер-афганець  бешкетувати  внизу,  вертоліт  вирвався  у  
повітря,  перенасичене  сонцем.  Напарник  чекав  нас  вище,  виписуючи  кола.  Побачивши  нашу  втечу  із  середини  бурі,  він  довернув  на  південь,  де  вже  виднілись  гори.  Треба  було  їх  перескочити,  щоб  вийти  на  Шиндандську  авіабазу.
                   Над  горами  летіли  низько,  навпростець,  не  тримаючись  автодороги.  То  піднімалися,  повторюючи  рельєф,  то  падали  по  той  бік  хребтів  осіннім  листом.  Середнього  віку  жінка    праворуч  тяжко  роздувала  «міхи».  Тканина  на  тих  об’ємних  місцях  надималася,  викликаючи  моє  занепокоєння:  хоч  би  її  не  знудило.  Солдат-поштар  видобув  порожній  паперовий  мішок  і  потроху  почав  наповнювати  його  перетравленим  обідом,  занурюючи  голову  вглиб  мішка  по  самі  вуха.  Напевно,  пілоти  отримували  велике  задоволення  від  своєї  роботи.
                   Вже  на  летовищі,  коли  зупинені  турбіни  відпочивали,  потріскуючи  гарячим  металом,  учасники  перельоту  розповіли,  як  у  Турагунді  не  запускалися  двигуни  нашої  машини.  Тоді  технік  зняв  якусь  деталь  від  справного  гелікоптера  і  встановив  її  на  свій.  Виходить,  ми  летіли  на  зіпсованій  бабці?!
                   Наступного  дня,  незадоволений  моєю  не  результативною  прогулянкою,  Валерій  Сергійович  відправив  мене  зранку  на  вертоліт:  «Шукай  де  хочеш,  а  знайди,  туди  твою,  растуди!»  Не  дивно,  що  піднявшись  у  повітря,  я  дякував  сам  собі.  До  другої  половини  дня  мене  перемістили  спочатку  до  Герату,  а  там  далі  –  у  Турагунді.
                   Що  ж  за  Турагунді  такі?  Фактично,  це  містечко  перетворили  на  велику  матеріальну  базу  радянських  військ.  Роблячи  коло  над  майданчиком,  нам  показали  державний  кордон  і  південне  радянське  місто  Кушку  по  той  бік.  Звідти  через  річку  перекинуто  залізничні  рейки  для  проходу  вантажних  потягів.  Завдяки  мостові  потреби  перетинати  Пяндж  сотням  автомашин  не  було.  Всі  вони  екіпірувалися  на  афганській  території  на  превеликий  жаль  перевізників.
                   Наш  політ  туди  і  назад  пролягав  через  центральну  частину  Герату,  вцілілу  від  бомбардувань.  Обабіч  отих  залишків  стирчали  руїни,  руїни,  руїни.  Розбиті  дували  змішались  зі  стінами  колишніх  будинків.  Глина  і  цегла  аж  до  обрію.  Який  жаль!  Цьому  місту  тисячі  років,  тут  творилася  історія  і  народжувалася  унікальна  культура.  Тут  генії  відтворювали  красу  у  мистецьких  виробах  і  творах.  Що  далі?  Далі  що?
                   Соборна  мечеть  надзвичайно  тонкої  роботи  стояла  неушкодженою.  Бомбардуючи  місто,  вочевидь,  враховували  історичну  цінність  древніх  споруд.  Герату  лишили  віками  накопичене  архітектурне  багатство,  знісши  начисто  житлові  будинки.  Можна  після  цього  сподіватись  на  повагу  до  шураві?  Якби  тільки  бездушні  стіни.  Людські  душі  лузали,  як  насіння,  оптом  і  вроздріб,  цинічно:  вони  ж  не  родичі  нам.  Це  ми  вважали  себе  цивілізованими  серед  дикунів.  Але    протягом  кількох  років  у  мене  склалося  інше  враження,  яке  підтвердив  християнський  пастор  у  наведених  словах:  
                   «Людські  істоти,  які  прямують  за  сатаною,  здатні  на  неймовірну  порочність.  Не  знадобиться  багато  часу,  щоби  стати  у  галереї  сорому  в  один  ряд  з  Нероном,  Гітлером,  Сталіним,  Мао  і  Пол  Потом;  сюди  ж  входять  арабська  і  західна  торгівля  рабами,  тероризм,  геноцид  у  нацистській  Німеччині,  Руанді,  Камбоджі,  Боснії  й  Терції.  Будь  яке  зло  стає  можливим,  коли  демонічна  сила  усуває  всі  людські  захисні  механізми  проти  зла.
                   Дослідник  прав  людини  Гарі  Хьюген  виявив  у  Руанді,  що  для  масових  вбивств  не  потрібні  «патологічні»  кілери.  «Коли  знято  всі  обмеження,  селяни,  клерки,  директори  шкіл,  матері,  лікарі,  військові  і  теслі  можуть  взяти  ніж  і  зарізати  беззахисних  жінок  і  дітей.»  Хьюген  виводить:  «Людина  без  Бога…  дуже  жахливе  створіння.»
                   «Нацисти  знали,  що  майже  кожний  здатен  на  надзвичайну  жорстокість.  Майбутні  офіцери  СС  отримували  цуценя  німецької  вівчарки  на  початку  навчання.  Щеня  росло  разом  з  кандидатом  в  офіцери.  Вони  працювали,  грали,  спали  разом,  вони  були  постійними  супутниками  протягом  шести  місяців.  За  цей  час  собака  повністю  довіряла  цьому  офіцеру.  Але  фінальний  іспит  офіцера  перед  введенням  на  посаду  в  СС  вимагав  від  нього  власноруч  задушити  собаку.  Ті,  хто  не  міг  цього  зробити,  виключалися  з  СС.  Але  ті,  хто  робив  це,  були  здатними  до  страшного  зла.  І  це  ставалося  лише  за  шість  місяців.
                   Ми,  безперечно,  висловлюємо  своє  несхвалення  злу,  коли  воно  виходить  з-під  контролю  у  кількісному  вимірі.  Але  чи  бажаємо  ми  визнати,  що  зло,  яке  ми  проявляємо  щодня,  по  суті,  не  відрізняється  від  того,  яке  проявляється  у  більшій  мірі?»  (Джон  Паулін,  «Євангеліє  з  Патмосу»,  вид.  «Джерело  життя»,  2010  рік.)
                   Точно,  зло  завжди  є  злом,  багато  його,  чи  мало.  Можливо,  я  профан  у  політиці,  не  розумію  історичної  ситуації,  доцільности,  та,  врешті  решт,  не  я  засуджую  радянську  окупацію.  Судовий  вирок  викрикували  спотворені  вогнем  гератські  вулиці.  Ми  дивилися  на  них  крізь  ілюмінатори:  чи  це  за  таку  братню  допомогу  на  медалях  викарбовано  напис:  «Радянському  воїну  від  вдячного  афганського  народу»?  Я  встиг  отримати  таку  перед  звільненням  з  лав  армії.  Як  сувенір,  цікава,  але  неправдива  прикраса,  не  вірю  її  словам,  до  того  ж  відштампована  медаль  десь  в  есесерії,  однозначно  з  ініціативи  кремлівських  вождів.  Достойні  нас  (з  погляду  того  ж  афганського  народу)  «нагороди»  купувались  за  гроші  в  інших  країнах  світу:  пластикові  міни  –  Італія;  стрілецька  зброя  –  США,  Англія,  Китай,  Ізраїль;  ракети;  гранати;  гармати…  Отже,  я  вже  нічого  не  можу  змінити,  крім  ставлення  до  тих  подій.
                   Трагічна  доля  багатьох    десятків  Мі-8  в  Афганістані  не  перекреслює  вагомого  внеску  «вісімки»  у  розвиток  всіх,  без  винятків,  бойових  операцій.  Так,  межа  можливостей  часом  не  дозволяла  бути  там,  де  виникали  критичні  моменти.  Нездатність  піднятись  на  певну  висоту  щоб  зняти  поранених,  перетягнути  через  перевал,  коли  на  верхівках  гір  загрузли  свинцеві  хмари,  зачепитися  на  кручі.  Чи  дають  право  казати  про  технічні  недоліки  безліч  подібних  випадків?  Моя  думка  наступна:  усі  без  винятку  апарати  для  польотів  мають  суттєвий  недолік  –  вони  не  можуть  миттєво  і  безпечно  перемістити  вантаж  за  призначенням  у  будь  яке  місце.  У  межах  своїх  характеристик  Мі-8  з  покладеними  на  нього  завданнями  впорався  на  відмінно.
                   Ось  які  реальні  події  згадав  і  записав  колишній  воїн  Валерій  Новосьолов:

                   «Яким  чином  можна  пояснити  колоритному  майору,  що  я  не  хочу  стрибати  з  парашутом,  тим  паче,  що  наказ  на  звільнення  вже  вийшов  у  газеті?  Ніяк!  Відмовка,  на  кшталт,  «я  боюся»,  тут  не  йшла.  На  цю  відмовку  в  нього  був  залізний  аргумент.  Півроку  прослужив  в  Афгані,  щодня  літаючи  на  вертольоті  над  «духами»,  ти  тепер  мені  кажеш  про  страх?
                   А  показові  стрибки  у  Кандагарському  вертолітному  полку  організували  з  приводу  пари  нещасних  випадків,  що  сталися  з  екіпажами  вертолітів,  які  тільки-но  прибули  з  Союзу.  Пілоти  не  залишили  бортів,  хоча  гарантовано  могли  це  зробити.  Не  судитимемо.  Льотчики  знають,  що  часом  ліпше  загинути  разом  з  бортом,  ніж…  Тим  більш,  «духи»  вельми  «любили»  наших  пілотів.
                   «Стрибатимуть  ВСІ!  А  надто  дембеля!»  -  резюмував  майор,  підвівши  жирну  риску  під  моїми  спробами  відкараскатись  від  стрибків.
                   «Та  й  добре…  хай  буде  так»  –  з  гіркотою  вирішив  я.  –  «Більш  того,  не  той  герой,  хто  не  лякається  та  йде.  Герой  отой,  хто  боїться,  але  йде.»  –  заспокоїв  я  себе.
                   Стрибали  двічі  на  день,  у  різний  час,  щоб  «духи»  не  взяли  нас  на  приціл.
       …
                   Шосте  десантування  відбувалось  рано  вранці.  Почалось,  як  завжди,  з  молодецьким  «уханням»  у  вишині,  перегукуванням  з  Толіком,  моїм  напарником  у  парі.  Тому  трасери,  що  летіли  в  наш  бік,  звідкілясь  збоку  Хушаба,  я  помітив  запізно.  Відстань  вочевидь  була  чималою  і  незрозуміло,  дістануть  вони  нас,  чи  ні?
                   «Толян»  По  нас  стріляють!»  –  закричав  я,  зриваючись  на  дитячий  фальцет.  На  борту  певно  теж  помітили  щось,  і  він,  розвертаючись,  хижо  вишкірився  у  бік  кишлаку  прикриваючи  нас  своїм  тілом,  таким  рідним  у  цей  момент.  Все-таки  ми  приземлилися.  Ми  впали  на  землю  двома  мішками  щоб  лежати  і  тяжко  дихати  розмазуючи  чи  то  піт,  чи  то  сльози,  а  може  й  юнацькі  шмарклі.  У  цей  момент  ми  уявляли  себе  не  геройськими  дембелями,  а  шмаркачами,  що  тільки-но  вирвались  від  смерти.
                   Після  всього,  ми  підійшли  до  екіпажу  і  мовчки  потисли  їм  руки.  «Все  нормально,  хлопці!  Летіть  додому,  ви  своє  зробили»  –  сказав  нам  командир  екіпажу  по-батьківськи  обнімаючи  нас,  а  ми  схлипували.
                   Двадцять  шість  років  проминуло  з  тих  часів.  І  26  років,  зачувши  «голос»  гелікоптера  у  небі,  завмираю  і  проводжаю  його  мокрими  очима.  Я  згадую  всіх  своїх  командирів  екіпажів,  всіх  правих  льотчиків,  всіх  бортачів…
                   Живіть,  браття!  І  величезна  вам  подяка,  що  ви  були  і  що  ви  будете  завжди.  Мирного  неба  вам  і  миролюбної  землі».

                   Все,  пов’язане  з  вертольотами  Мі-8,  викликає  в  мені  хвилю  позитиву.  Я  не  ідеалізую  льотчиків,  добра  половина  з  яких  –  то  були  молоді  люди.  При  бажанні  можна  знайти  ганебну  рису,  щоб,  як  кажуть,  вкинути  ложку  дьогтю…  До  того  ж  служба,  пов’язана  з  (яке  страшне  слово)  убивством.  Так,  з  одного  боку  із  захистом,  порятунком,  а  з  іншого…  А  все-таки,  у  мене  стільки  ж  причин  бути  виправданим,  або  засудженим,  скільки  й  у  кожного  учасника  гарячих  подій.
                   Наведу  наступний  епізод.  Колись  він  зачепив  напружену  струну  мого  серця.  Я  мушу  поділитись  цим,  бо  щось  схоже  на  ностальгію  з’їсть  мене  із  середини.
                   Кабул.  Я  чекав  літака  на  Шинданд.  Кілька  дванадцятих  «Анів»  вже  відбули.  Вони  не  могли  взяти  всіх  бажаючих  з  причини  нестачі  парашутів.  Першими  сідали  старші  офіцери  і  ті,  хто  мав  блат  у  комендатурі  аеропорту.  Пару  разів  нас,  невдах,  смикали  з  пересильного  пункту  на  посадку.  Там,  під  крилом,  вкотре  виявлялося,  що  більшість  лишиться  очікувати  кращих  часів.  Харчування  на  пересилці,  казати  відверто,  більше  підходило  коропам.  Січка  на  воді,  та  «арештантський»  сірий  хлібчик  і  напівчай  з  чайного  віника.  Звісно,  коже  день  табірного  життя  погано  впливав  як  на  нервову  систему,  так  і  на  систему  травлення.  Тож,  коли  пілоти  вчергове  не  повірили,  як  ми  їх  любимо,  хтось  пожартував:  «Перевертай  літак!».  Натовп,  готовий  перекинути  через  крило  Ан-12,  підтримав  жарт  нервовим  сміхом.  Тортури  напівголодною  бездіяльністю  наелектризували  і  найтерплячіших.
                   Я  тішився  всім,  що  бачив  на  аеродромі.  Безхмарне  небо  топило  у  синій  безодні  воєнні  і  цивільні  рейси.  Цікаво  і  красиво,  як  на  авіашоу.  Далеко  над  містом  лопотіла  срібними  дисками  пара  Мі-8.  Летіли  на  нас  під  прямим  кутом    до  смуги.  Сонце  сліпило  очі,  та  дарма  –  моя  уява  вже  перемістила  мене  до  кабіни.
                   Здалеку  все  було  наче  нормально,  тільки  друга  машина  чомусь  просідала  трішки,  чмихаючи  вихлопом.  Парою  так  не  літають.  Ближче,  ще  ближче…  Задньої  лівої  опори  немає!  Точно  немає!  Он  воно  що.  На  аеродромі  метушня:  народець  кинувся  стягувати  до  купи  якісь  ящики.  Люди  чекали  битий  вертоліт  і  он  він  тягне  над  вулицями,  готуючись  до  посадки  подалі  від  іншої  техніки.  Пересторога  на  випадок  драматичного  розвитку.
                   Сівши,  ведучий  заглушив  двигуни  і  чекав  розв’язки.  В  горах  він  підтримував  друзів  вогнем,  а  тепер  на  землі  працювали  інші  рятівники.  Вертоліти  в  Афгані  падали  часто.  Міцний  корпус  захищав  пілотів  при  перевороті,  але  не  завжди.  Розлітаючись  врізнобіч,  уламки  лопатей  ставали  снарядами  з  випадковими  траекторіями.  У  баках  ще  досить  легкозаймистого  гасу.  Така  пригода  –  більш,  ніж  неприємність.  Як  варіант,  льотчики  могли  трохи  набрати  висоти  і  стрибати,  лишивши  некерованою  машину.  Що  вже  думати  про  техніку?  Щорічний  рахунок  йшов  на  десятки.  Плюс–мінус  одиниця:  все  виправдає  слово  «війна».  Стосик  списаних  паперів  і  ескадрилья  отримає  новий  Мі-8.
                   Хлопці  у  пісочних  комбінезонах  підтягували  до  місця  посадки  бомботару,  бочки,  автопокришки.  Вони  не  думали  про  другий  варіант.  Стріляний  гелікоптер  торкнувся  правою  і  носовою  опорами,  страждально  почав  валитись  на  лівий  бік.  Командир  блискавично  відреагував,  давши  газу  вимотаним,  змученим  турбінам.  Рятівники  кинулися,  рвучи  жили  з  важкими  предметами,  під  гвинт,  вимощуючи  барикаду  з  підручного  майна.  Ще  одна  спроба:  вісім  тон  вже  спиралися  на  нехитру  конструкцію.  Видно,  як  вона  подалася  і  почала  розсідатися,  не  витримуючи  Мі-8.  Вертоліт  небезпечно  хилився,  вимахуючи  мечами  двадцятиметрового  гвинта.  Чергове  зависання.  Накриється  бодай  одна  турбіна  і  тих,  хто  порпається  з  ящиками,  розчавить,  порубає  на  олів’є.
                   Реалізм  події  вражав  тим,  що  був  занадто,  занадто  реалістичним.  Розум  підказував,  як  має  бути.  Усі  подібні  кінофільми  повинні  закінчуватися  американським  хеппіендом  –  щасливо,  із  спокійними  втомленими  посмішками,  вигуками:  «Ми  зробили  це!»,  розкутою  ходою  героїв  (вид  зі  спини).  Тому  свідомість  вимагала  у  невідомого  режисера  переможного  завершення!  Ось  має  відбутись  розв’язка  і  ми  отримаємо  відповідь:  житимуть  люди,  чи  ні?    
                   Цікаво,  чи  була  у  тих  хлопців  думка  кинутись  врозтіч,  відбігти  на  безпечну  відстань,  перечекати?  Очима  глядача  я  бачив  напружений  порив,  відчайдушний  вчинок  кількох  молодих  людей.  Вони  працювали  так,  ніби  наступними  дублями  можна  виправити  невдачу:  усі  піднімуться,  знову  запустять  мотори  і,  нарешті,  оператори  відберуть  найкращі  кадри.  Але  єдина  кіноплівка,  на  якій  залишився  відбиток  події  –  моя  пам’ять.  Я  прокручував  своє  протягом  кількох  років,  аж  доки  навчився  складати  вірші.  І  то,  треба  було  ще  відшукати  місця  кожному  слову,  щоб  не  порушити  динаміку  всієї  картини.  Нарешті,  склався  отакий  пам’ятник  вчинку.        

   Дві  битви  за  один  політ

Аеродром  "Кабул".  Весна.
Хвилини  відпочинку.
Мулли  молитва  голосна
Вривається  в  будинки.

Службове  рондо  до  кінця
Вже  добіга  помалу.
Нема  ні  звіра,  ні  ловця...
Війни  –  як  не  бувало.

Я  так  любив  хвилини  ці.
У  вишині  –  ні  хмари.
Ширяють  тільки  горобці,
Та  вертолітів  пара.

Та  що  ж  один  так  низько  йде?..
Неначе  п’яний  тоне.
Його  ведучий  вже  онде,  –
По  смузі  вітер  гонить.

І  я  примружився  на  мить:
(О!  Як  же  сонце  сяє!)
Та  він...  поранений  летить.
Шасі  в  нього  немає.

Турбін  розстріляних  виття,
Машина  вередує.
Такий  політ  на  все  життя
Кошмари  гарантує.

Пілоти,  начебто,  не  з  тих,
Кого  не  любить  небо.
Двигун  дотягне  до  своїх,
Та  ще  ж  і  сісти  треба.

Вже  майже  скінчився  політ,  –
Страшний  вояж  у  гори,
Тепер  спирався  вертоліт
Лише  на  дві  опори.

Лягає  зраненим  бортом,
Неначе  спати  буде.
Не  можна!  Черконе  гвинтом,  –
Розтрощить  за  секунди.

Із  пекла  вирвався,  вцілів,
Не  впав  під  лезо  бритви.
Тепер  триває  на  землі
За  їх  спасіння  битва.

Для  когось  –  гори  у  красі,
Комусь  –  весна  столична,
Комусь  –  життя  на  терези
Покладено  публічно.

Несли  усе:  важке,  тверде,
Під  "хворий"  бік  мостили.
Готово!  Більше  не  веде.
Саджайте  гвинтокрила.

І  знову  тиша,  і  весна,
Та  горобці  на  лузі.
Не  вірилось,  що  йде  війна,
Та  ось  вона,  на  смузі.

Мені,  як  свідкові,  щемить,
Хоч  я  там  був  стороннім:
Саджали  хлопці  вертоліт
На  плечі  і  долоні.
     
                   Врешті-решт,  гарячою  справою  рук  подібну  до  чогось  надприродного  успішну  посадку  вертоліту  таки  організували.  Змовкли  турбіни,  зупинилися  гвинти.  Випадкові  глядачі  розійшлися  обговорити  побачене.  А,  власне,  вони  дивилися  і  не  такі  картини.  Хтось  взагалі  нічого  не  помітив.  Пізніше  десь  там,  по  штабах,  пройшла  суха  статистика  бойових  ушкоджень.  А  я  за  таку  роботу  давав  би  ордени.          
                   Доречі,  про  нагороди.  Ви  не  чули,  які  цікаві  директиви  видавало  якесь  генштабівське  дурко?  Навожу  витяг  із  спогадів  капітана  запасу  Леоніда  Москаленка.  Уривок  названо  «Рознарядка»:

                   «Командир  АП  представив  до  відзнаки  «Червоною  Зіркою»  9  командирів  і  одного  –  до  ордену  «Бойового  Червоного  Прапору»  –  вищої  нагороди  серед  живих!  Дванадцятьох  льотчиків  було  представлено  до  ордену  «За  службу  Батьківщині»,  17  чоловік  –  до  медалі  «За  бойові  заслуги».  Через  тиждень  ввечері  на  КП  пролунав  дзвінок  з  Кабулу.  Заступник  командувача  АА  (армійською  авіацією)  запросив  до  телефону  нашого  командира  полку.  Після  доповіді  за  статутом,  він  довго  слухав  мовчки.  Гама  почуттів,  що  мінилася  на  обличчі,  достойна  пера  Художника.  Командир  молодець!  Те,  що  я  почув  про  командувача,  його  заступника  і  про  всіх  інших,  повністю  співпало  з  моїм  уявленням  про  них.  І  як  тільки  слухавка  не  луснула?  Виявляється,  відповідно  до  рознарядки,  нашому  полку  на  весь  рік  припадає  10  орденів  Червоної  зірки,  12  –  «За  службу  Батьківщині»  і  21  медаль  «За  бойові  заслуги».  Оскільки  вже  одна  людина  отримала  орден  Бойового  Червоного  Прапору,  а  ще  двох  представлено  до  ордену  «За  службу  Батьківщині»  раніше,  то  ніхто  не  дасть,  тобто  не  підпише  стільки  представлень.  Тим  більш,  полку  ще  7  місяців  воювати.  А  раптом  ще  хтось  відзначиться?  Чим  нагороджувати?  А  штабісти,  тиловики?  Вони  що,  без  заслужених  нагород  залишаться?  Троє  –  орден  Червоної  Зірки,  четверо  –  «За  службу  Батьківщині,  шестеро  людей  –  медалі.  Це  страшний,  аморальний  цинічний  результат  оцінки  ратної  праці  на  війні.  Якою  жахливою,  брудною  силою  віє  від  слова  РОЗНАРЯДКА.  Вкрадено  не  право  на  машину,  квартиру,  не  гроші.  Вкрадена  частка  душі,  принижено  відчуття  власної  гідности,  втоптано  у  бруд  ратну  славу.  Що  відповість  льотчик  синові,  який  спитає:  «Тато,  якщо  ти  воював,  то  де  медаль?  Як  же  ти  воював?».        
                   P.S.    Командир    ОБАТЗ*  (окремий  батальйон  автомобільно-транспортного  забезпечення)  Бажутін  –  орден  «За  службу  Батьківщині»,  начальник  ВК  (відділу  кадрів)  –  «За  службу  Батьківщині»;  секретар  парторганізації  (нельотна  посада)  –  «За  службу  Батьківщині»;  начальник  ПВ  (політвідділу)  Владикін  –  орден  Леніна!  І  т.  ін,  і  т.  ін.
                   Щелепи  зводить,  чесне  слово…»

                           Чесні  командири  не  стримували  гніву:  «Щоб  вони  там  поздихали,  чинуші  лампасоносні!»  Солдат,  ідучи  на  подвиг,  не  знав,  що  ліміт  звитяжних  вчинків  вичерпано,  себто,  заслужений  ним  орден  передано  «хорошій  людині».  Ті  свого  не  втрачали  при  будь  яких  розкладах.  Думай,  солдате,  чи  вигідно  тобі  бути  героєм?
                   Кабульський  аеропорт  бачив  багато.  Різниця  між  кількістю  тих  хто  вилетів  і  хто  повернувся  складала  сотні  одиниць.  На  те  й  війна  –  чим  більше  від’ємне  сальдо,  тим  вона  успішніша,  дивлячись  чия  сторона  веде  підрахунки.  На  цьому  летовищі  сталася  ще  одна  трагедія,  яку  з  багатьох  інших  я  пам’ятатиму  окремо,  бо  вона  могла  стати  трагедією  моєї  сім’ї.        
                   Відбувши  у  чергове  відрядження  до  штабу  40-ї  армії,  я  сподівався  повернутись  швидко.  Власне,  з  дорученнями  вдалося  впоратися  протягом  дня.  Керівники  моєї  служби  виявляли  готовність  влаштувати  «зелений  коридор»  для  термінового  відльоту  у  разі  затримки  на  етапі  аеродромної  комендатури.  Перебравшись  у  цивільне,  я  обмірковував  можливости  виїхати  до  аеропорту,  коли  почув  голос,  однозначно  звернений  до  мене.  Невідомий  старший  прапорщик  вітався  так,  наче  ми  рік  пробули  в  одному  окопі:        
                   –  Не  впізнаєш?
                   –  Не  дуже.  –  Аж  сором  зізнатись:  як  так,  він  мене  знає,  а  я  його  вперше  бачу!?
                   –  Я  -  Володя  Забошко  з  н-ського  полку.
                   Отакої!  Виходить,  я  таки  широко  відомий  у  вузьких  колах  перець!
                   Познайомилися.  Володимир  трохи  старший  від  мене,  мав  купу  справ  у  Кабулі.  Між  іншим,  крім  суто  службового,  він  склав  власний  план  заходів    у  столиці.  З  основних  пунктів,  пам’ятаю:  виготовлення  зубних  протезів  і  велике  бажання  купити  «тухлі»  для  дружини.  Ой,  ті  його  «тухлі»!  Побачивши  знайому  фізіономію,  хлопець  не  на  жарт  зрадів,  та  заходився  умовляти  мене  залишитися  на  кілька  днів,  бо,  бачте,  йому  сумно  самому  у  незнайомому  гарнізоні.  Якби  я  не  любив  Кабул…  Тож,  не  хвалитимусь  винятковою  дисциплінованістю,  пропозицію  було  прийнято.        
                   Звісно,  за  руку  нового  приятеля  не  треба  було  водити.  Де  його  носило  –  не  знаю,  але  по  обіді  ми  стабільно  зустрічалися  для  проведення  спільних  культурних  заходів.  Я  краще  орієнтувався  на  місцевості,  тобто  виконував  функції  гіда,  консультанта,  напарника.  Перший  і  останній  вихід  по  кабульських  дуканах  здійснено  саме  з  Володимиром.  Крамнички  розташовувались  неподалік  частини,  на  так  званому  «хрестику».  Кожний  столичний  віслюк  знав,  що  основу  товарообігу  дуканщика  складає  виручка  від  шураві.  На  радянських  бійців  орієнтували  асортимент  крамничок.  Але  Кабул  –  не  Жмеринка.  Тинятися  дуканами  категорично  заборонялося,  хоча  пояснити  логіку  сучасній  людини  неможливо:  воювати  у  країні  ти  можеш,  а  до  крамниці  –  зась!  Пом’якшуючи  сувору  тезу  наказу,  скажу  так:  заборона  на  практиці  мала  формулу  «не  попадайся»,  а  значить,  бажано  було  не  наразитися  на  патруль,  що  ми  відразу  ж  порушили,  тільки-но  вийшовши  з  дверей  магазинчика.          
                   Подумки  я  ще  раз  розпрощався  зі  службою,  лізучи  до  кузова  комендантського  ГАЗ-66.  У  Вовиному  дипломаті  перекочувалася  пляшка  придбаного  отут,  у  дукані  кон’яку,  до  якої  я  не  мав  жодного  стосунку.  Хто  повірить?  Ми  ж  мало  не  під  ручку  вийшли.  Дорогою  до  частини  напарник  тиснув  на  жалісливий  нерв,  так  і  сяк  умовляючи  старлея  відпустити,  мовляв,  вперше,  та  й  про  заборону  не  чули.  Можливо,  проста  селянська  душа  прапора,  його  дивовижний  суржик,  якось  вплинули  на  начальника  патруля.  Він  з  миром  відпустив  нас  на  території  військового  містечка.  Хух,  моє  звільнення  вкотре  не  відбулося!        
                   Зрозумівши,  що  нам  –  провінційним  чайникам  небезпечно  бігати  по  столичних  крамницях,  Володю  потягнуло  до  жіночих  модулів.  А  мені-то  куди?  Звісно,  із  ним.  От  уже  де  я  натішився  товаришем!  Якась  нижньокабанська  вимова  і  ахінея,  яку  молов  приятель  дівчатам,  тільки  підкреслювали  його  прапорську  недолугість.  За  цими  посяганнями  на  честь  жінок  сплив  цілий  тиждень.  А  тепер  згадайте,  чому  я  звернувся  до  цієї  історії?  Ага!  Справа  в  тім,  що  того  дня,  21  жовтня  1987  року,  коли  я  мав  летіти  на  шиндандщину,  потенційно  «мій»  борт  розлетівся  на  ближньому  приводі,  ледве  набравши  кілька  метрів  висоти.  На  борту  знаходилися  18  осіб,  а  живим  лишився  тільки  стрілок  кормової  кулеметної  установки.  А  я  на  той  час  Забошку  «зуби  міняв».  Серед  загиблих  опинився  і  патологоанатом  шиндандського  гарнізону,  можна  сказати,  людина,  яка  мала  справу  не  з  війною,  а  з  її  наслідками.  Це  він  колись  розтинав  тіло  вертолітника  Хрустальова,  а  перед  тим  тіло  хлопця,  якого  ще  живий  Хрустальов  супроводжував  до  місця  поховання.  Отакої!  Де  б  ти  не  був,  хоч  у  найглибшому  бункері,  війна  і  звідти  може  сколупнути  тебе.        
                   А  мені  хай  там  що.  Харчувався  щодня  по  різних  їдальнях,  завів  корисні  кабульські  знайомства.  Може  ще  пару  днів  милувався  би  палацом  колишнього  короля  Дауда,  доки  Володька  не  купив  би  «тухлі»  дружині,  та  одного  ранку  я  і  дехто  з  мого  столичного  армійського  начальства  ніс  до  носу  здибалися  на  території  містечка,  і    він  мене  упізнав.  У  перекладі  на  літературну  мову  сенс  перших  його  слів  був  наступним:
                   –  Ти  що  тут  робиш  дотепер,  вояче?
                   Знайти  розумну  відповідь  на  пряме  питання  не  зміг  би  ніхто.
                   –  Сьогодні  ввечері  я  побачу  тебе  у  літаку  разом  зі  мною.  Зрозумів?
                   Хто  б  не  зрозумів?  Після  обіду  я  вже  був  не  те,  що  в  літаку,  а  навіть  у  гермокабіні,  та  ще  й  у  компанії  з  генералом  Учкіним.  Мінералку  пасажирам  не  розносили,  але  долетів  я  у  відносному  комфорті.  Вже  на  шиндандщині  борттехнік  витиснув  ілюмінатор  гермокабіни  між  нами  і  вантажним  салоном.  «Пс-с-ст!»  -  свиснуло  повітря,  вирівнюючи  тиск.  «Упс!»  -  луснули  у  відповідь  барабанні  перетинки.  Не  знаю,  як  на  службі,  але  у  повітрі  бути  генералом  таки  непогано!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898086
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2020

Афганські спогади. 30 років - сумний ювілей (редакція 2020 р. , 6 частина)

Відпустка
 
                   Я  мав  дві  причини  не  поспішати:  любив  літо  і  море.Середньоазійський  лютий  –  це  вже  весна.  А  вдома?  Терпінню  армія  навчила.  А  ще  хотілося  скласти  хоч  якусь  грошову  «котлетку».  Солдатчина  не  дала  принесла.  Тепер,  за  контрактом,  я  мав  достойний  заробіток.  Щомісяця  чеки  накопичувалися  у  кишені  і  карбованці  на  окремому  рахунку  там,  у  союзі.
                   Мої  друзі  –  Гришко  Онучко  і  В’ячеслав  Старшинов,  з  котрими  ми  утрьох  закрутили  аферу  з  надстроковою  службою,  вже  встигли  побувати  вдома  і  повернулися.  Летіли  додому  вільними  качурами,  а  повернулися  на  службу  прикрашені  обручками.  Чи  яка  зараза  ходила  союзом,  чи  показились?  Програму-мінімум  хлопці  виконали.  А  я  все  скрипів  пилом  на  зубах,  хоч  страшенно  тягнуло  додому,  до  мамчиної  їжи,  до  свого  ліжка.  Надаючи  дозвіл  на  відпустку,  щедре  моє  начальство  виписало  перед  тим  відрядження  на  кілька  діб  для  отримання  паспорту.  Зекономлений  час,  звісно,  додавався  до  відпочинку.  Практично  вийшло  так,  що  7  днів  кабульського  відрядження  я  провів  вдома.  Подібна  «хімія»  широко  практикувалася  в  Афгані.  
                   Шлях  додому  почався  зі  знайомства.  Мій  новий  товариш  –  білосніжний,  із  синьою  смугою  і  сірим  низом,  Іл-76,  а  мовою  льотчиків  –  «горбатий».    Не  сподівався.  Ще  з  Ташкенту,  побачивши  красенів-Ілів  у  польоті,  сказав  собі:  «хочу!».  Ось  і  він  –  вірний  та  надійний  працівник  неба,  чиї  крила  одинадцять  разів  підніматимуть  над  віковічними  горами  мою  душу.    
                   Салон,  зкомпонований  під  транспортування  озброєнь  –  збільшена  версія  вантажовідсіку          АН-дванадцятого,  тільки  хіба  після  євроремонту.  Отже,  крісел  у  звичайному  розумінні  там  не  було,  лише  відкидні  місця  під  обома  бортами,  як  у  меншого  брата.  Колись  радянські  інженери  почали  розробляти  літак  на  заміну  морально  застарілих  Ан-12.  А  вийшло,  що  машина  доповнила  парк  перевізників.  Протягом  війни,  та  й  дотепер  обидві  моделі  крилом  до  крила  несуть  службу  де  тільки  можна.  В  радянсько-афганському  конфлікті  Іл-76  зарекомендував  себе  стійкішим  до  зенітних  ракет  моджахедів,  ніж  транспортник  Антонова.  За  дев’ять  років  втрачено  дві  машини,  причому  перший  випадок  стався  з  невідомих  причин  під  час  вводу  контингенту.  Комплекти  пасивного  захисту,  поставлені  по  бортах  після  катастрофи  1983  року  (  втрата  другого  «горбатого»),надійно  оберігали  Іл  від  вогню  з  землі.  Моджахеди  неодноразово  випускали  по  них  ракети,  тільки  безуспішно.  Відомий  випадок,  коли  одна  ракета  попала  у  фюзеляж  на  висоті  7500  метрів.  І  що?  А  нічого.  Лайнер,  нормально  подолавши  ще  понад  двісті  кілометрів,  штатно  приземлився  там,  куди  й  летів.  Лише  в  горах,  мабуть,  досі  валяється  шмат  обшивки  розміром  два  з  половиною  на  два  метри.  Тобто,  дві  втрати  проти  14  700  успішних  посадок  (у  Ан-12  одинадцять  проти  11  800),  красномовне  свідчення  надійности.  І  моїх  11  бездоганних  посадок  підкріплюють  позитивне  реноме  машини  Іл’юшина.        
                   Літалося  на  Іл-76,  як  співалося.  Насторожені  «вільними  мисливцями»  льотчики  дряпались  якомога  вище.  У  негерметичному  Ані  і  влітку  було  свіжо.  А  коли  лютневий  дубак?  На  висоті  понад  6000  метрів  легеням  бракувало  кисню.  Організм  не  встигав  адаптуватися  до  вертикального  стрибка.  Як  застережний  захід  ввели  обов’язкове  користування  на  Ан-12  кисневою  маскою.  Проста,  на  перший  погляд,  процедура,  а  на  практиці  один  із  способів  катування.  Уявіть  полярну  тріскучу  прохолоду,  пика  мерзне.  Тепер  на  неї  треба  накласти  крижану  гумову  маску  і  притягнути  надійно  пасками.  Конденсат  у  процесі  великими  краплями  стікає  на  підборіддя,  його  постійно  треба  зливати  (Ан-12  взимку  –  це  круто).                
                   Оперативно-тактичний  Іл  набагато  комфортніший.  Вантажний  відсік  ізольований  і  підігрітий.  Ми  любили  цей  літак  за  його  надійність  і  місткість.  Він  завжди  забирав  всіх  і  без  парашутів,  без  селекції  на  старших,  молодших,  хворих,  післяабортних.  Вільної  площі  вистачало  для  ракетної  артсистеми  «Ураган»,  для  всіх  пасажирів  і  ще  лишалось  трохи  для  автостопників  (жартую).  В  цілому  машина  дуже  вдала:  170  тон  відскакують  від  землі  як  накачана  гелієм  куля.  На  жорстких  віражах  «коробочки»  закріплений  намертво  «Ураган»  просідав  всіма  амортизаторами,  тяжко  посапуючи  і  покректуючи.    Крізь  свист  двигунів  чулося  сичання  і  порипування  вантажу.  Не  вірилось  у  можливість  летіти  під  таким  кутом.  А  крила  тримали…  тримали.                
                   Посадка  Іл-76  –  дуже  красивий  маневр.  Варто  його  не  пропустити,  якщо  вже  знаходитеся  на  борту.  Крило  розповзається,  ширшає  на  очах.  Передкрилки  відходять  вперед,  а  закрилки  розщеплюються  на  окремі  секції  і  відхиляються  глибоко  вниз.  У  такій  конфігурації  розчепірених  крил  важкий  тулуб  літака  повільно  пливе,  приміряючись  до  смуги.  Поштовх.  Реверсна  механізація  розвертає  тугі  струмені  реактивних  газів  назустріч  рухові  і  світ  в  ілюмінаторі  швидко  сповільнює  біг.  Легкість,  з  якою  важкий  літак  маневрує,  просто  вражала  мене.  А,  між  іншим,  він  може  сісти  на  ґрунт  з  вантажем  до  50  тон,  чого  американському  братові  не  зробити  ніколи.  Я,  дуже  задоволений,  вивалився  з  розчахнутого  черева,  ще  не  здогадуючися,  що  наступного  дня  на  такому  ж  летітиму  до  Ташкента.      
                   Все,  що  лишилось  у  пам’яті  від  того  дня  –  неабияка  нервова  напруга.  Хвилини  стали  довгими.  Я  просто  долав  їх,  як  силу  морських  хвиль.  Паспорт,  віза…  Які  можуть  виникнути  ускладнення?  Захворів  паспортист.  Ні?  А  якщо  реактивний  снаряд  влучив  у  сейф  з  моїми  документами?  Може  вони  просто  не  так  оформлені?  Та  й  де  гарантія,  що  мене  випустять  із  країни  до  завершення  мого  відрядження?    Сидіти  тиждень  у  Кабулі  добре,  коли  ти  на  службі,  але  не  тоді,  коли  каструлька  з  борщем  для  мене  вже  парує  на  підвіконні.  Щоправда,  про  мій  приїзд  ніхто  не  знав,  але  на  борщ  я  сподівався.      
                   На  мені  -  новенький  кітель  з  широкими  червоними  стрічками  на  погонах.  Таким  я  себе  ще  не  бачив  і  ніяк  не  міг  звикнути  до  дзеркального  відображення.  Як  не  у  своїй  тарілці.  Портупея  моя  власна,  а  от  кашкет  позичений.  Свій  мати  ні  до  чого:  таку  повсякденну  одежину    не  довелось  носити  більше  ніколи.  Польова  амуніція  і  легша,  і  зручніша.  У  руці  нова  напівсамохідна  валіза,  набита  подарунками  і  мильно-рильним  причандаллям.  Цю  помічницю  на  коліщатах  я  купував  у  воєнторзі  мотострілецького  полку.  Наш  дивізійний  магазин  не  мав  чого  запропонувати,  а  я  хотів  «вистрілити»  вдома  заморською  диковинкою.  Зарах  тільки  розсмішив  би,  а  тоді  у  союзі  не  бачили  такого  дива.  Так  заради  ж  валізи  на  коліщатах  одного  дня  загітував  Вітьку  за  компанію  прогулятись  у  його  колишню  частину.  Це  трохи  далі  танкового  полку,  звідки  ми  раніше  приперли  вибиті  траки.          
                   Придбавши  «мрію  окупанта»,  вийшли  з  полку.  Сонце  якраз  сідало,  а  з  ним  природне  світло  «вимикалося»  за  хвилини.  Небо  зоряне-презоряне,  метеори  крешуть  чорний  густий  оксамит.  У  такий  час  на  бетонці  самому  було  б  моторошно,  а  з  другом  весело  до  нестями.  То  правда,  що  йшли  ми  трохи  гучно.  Порожня  валіза,  як  скажена,  цокотіла  коліщатами  (таки  добре  дорогу  побили  технікою).  Аж  гульк!  З  боку  дивізії  світять  десятки  вогнів.  Що  то  є?  Афганські  бурбухайки  (вантажівки)?  Ой  не  хотілося  спіткати  їх  саме  тепер,  ввечері.  Хтозна,  що  там  у  чорнобородих  головах?  Хоча…  ввечері  всякий  рух  дорогою  у  межах  гарнізону  для  аборигенів  заборонено.  А  з  іншого  боку…???  Хоч  бери,  та  ховайся,  тільки  нема  куди.  А  вогні  наближалися  і  їх  ставало  все  більше.  Не  може  бути,  що  то  чужі  (власне,  хто  тут  чужий?).  Фари  головної  машини  засліпили  –  дороги  під  ногами  не  видно.  Там  диміла  ціла  колона  і  вже  чувся  металевий  скрегіт  гусениць.  Наші.  Порівнялися.  Тепер  вже  ми  добре  побачили  колону  бойових  машин  піхоти  –  БМП-1  і  БМП-2.    Вояки  їхали  з  «війни»  запилені,  мурзаті.  І  хто  більше  дивувався,  ми,  чи  ті  хлопці,  побачивши  двох  «туристів  сержантської  національности»  з  валізою  хтозна  де  між  військовими  містечками?        
                   Взагалі-то,  подібні  неприродні  явища,  як  ця  прогулянка,  не  були  нормою.  Побратими  можуть  не  повірити  мені,  або  подумати,  що  в  дитинстві  ми  обоє  падали  з  візка  головою  на  асфальт.  У  всьому  траплялись  виняткові  події,  історії,  у  які  важко  вірити.  Але  час  від  часу  темними  ночами  наші  люди  вешталися  то  там,  то  тут,  вирішуючи  свої  якісь  меркантильні  справи.        
                   Тут  треба  повернутись  до  щоденника  бортача  Ігора  Фролова.  Розповідь  про  його  колегу  Ф.,  якого  вночі  вимучив  зубний  біль.  Зі  сходом  сонця,  ледве  дочекавшись  першої  попутки,  лейтенант  Ф.  поїхав  видаляти  корінь  зла  і  здивувався  випадковому  відкриттю.  Виявилось,  що  машиною  шлях  до  госпіталю  набагато  довший.  Зазвичай,  він  долав  цю  відстань  на  борту  Мі-8.
Після  екзекутивного  видалення…  Краще  перейду  до  авторського  тексту  пана  Ігора:

                   «Борттехнік  сповз  з  крісла  і  вийшов  на  вулицю.  Там  на  його  питання  про  машину  до  аеродрому  зареготали  –  до  вечора  буде.  Рана  боліла,  борттехнік  не  міг  стояти  на  місці.  Він  зорієнтувався  по  сонцю  і  пішов.  Минувши  огорожу  госпіталю,  він  рушив  навпростець  через  сухі  поля.  Впевненість,  що  чимчикує  правильно,  підкріпляло  посилення  звуку  від  літаків  і  вертольотів,  які  сідали  і  злітали.        
                   Скоро  борттехнік  вже  йшов  якимись  кишлачками  –  доволі  великими,  судячи  по  мечетях  і  чисельності  дуканів.  Дуканщики  з  подивом  дивились  на  чвал  самотнього  льотчика  у  плямистому  комбінезоні  і  без  автомата.        
                   -  Гей,  командире!  –  обізвався  до  нього  один.  –  Чого  хочеш?  Купити,  продати?  Ти  один,  га?  –  і  нашорошено  озирнувся  на  всі  боки.
                   -  Тепер  один!  –  відповів  борттехнік,  не  стишуючи  ходу.  –  За  мною  наші  танком  їдуть!  Зрадів…!  –  І  сплюнув  юшкою.
                   Про  всяк  випадок  він  повернув  з  цієї  вулиці  і  вийшов  на  іншу,  вже  оточений  зграйкою  бачат  з  протягнутими  руками.  «Бакшиш,  шураві!»  –  кричали  вони,  підстрибуючи  й  викривляючи  гидкі  фізіономії.  Позаду,  трохи  на  відстані,  повільно  йшли  кілька  бороданів.
                           Борттехнік  розтривожився.  Біль  відразу  вщух,  піт  полився  струмками.  Ну  чом  він  не  взяв  з  собою  зброю?  І  нащо  взагалі  пішов?  Ні  –  перечекати  до  вечора  у  гостинному  госпіталі!  Але  ж  до  аеродрому  рукою  сягнути…
                           У  цей  час  почувся  звук  двигуна,  з-за  рогу  вигулькнув  військовий  КамАз  з  бронеплитами  замість  лобового  скла.  Борттехнік  махнув  у  щілину  на  бронеплиті,  машина  зупинилася.  Дверцята  відчинилися,  показався  ствол  АКМу,  слід  за  ним  з’явилось  неголене  обличчя  старшого  машини.
                   –  Тебе  збили,  чи  як,  земляче?  -  спитав  капітан,  побачивши  людину  у  льотному  комбезі.
                   –  Та  ні,  –  стенув  плечима  борттехнік.  –  з  госпіталю  йду.  До  аеродрому  підвезете?
       Коли  він  піднявся  у  кабіну  і  машина  рушила,  капітан  сказав,  хитаючи  головою:
                   –  Один  і  без  зброї!  Ну  ти  даєш!  Тільки  вчора  тут  прапор  з  бійцем  зникли.    …  ви  якісь,  льотчики.  Зовсім,  бачу,  від  землі  відірвались!  Ми  тут  на  броні  й  за  бронею,  а  він,  наче  на  Арбаті,…
                   Капітан  бубонів,  а  борттехнік  мовчав,  курив  і  посміхався.  І  навіть  реготав  час  від  часу…»    

                   На  щастя,  нам  не  треба  було  йти  через  кишлаки.  Хоча,  двоє  старших  сержантів  з  валізою-причепом  у  пізню  годину  неслабо  здивували  парубків  на  бойових  броньованих  машинах.    
                   Майже  усі  шиндандські  частини  стояли  одним  гарнізоном  обабіч  бетонки.  Ми  довіряли  лініям  оборони  навколо  містечок  і  дозволяли  собі  колінця,  неприпустимі  в  інших  місцевостях.  Тому  наша  поява  на  КПП  з  темряви  не  стала  несподіванкою  для  чергового  наряду,  може  тільки  трошки  в  когось  сіпнулося  око,  але  без  всякого  хапання  за  зброю.  Та  й  ми  не  зненацька  знайшлися,  весь  путь  голосно  перемелюючи  всі  новини,  чутки  і  плітки.  У  Кабулі  за  такий  моціон  патрулі  швидко  спровадили  б  нас  до  буцегарні.        
                   Кабул  жорстко  карав  легковажність.  Місто  великих  можливостей,  але  й  прихованої  небезпеки.  Почуття  контролю  над  ситуацією  пропадало  з  першим  реактивним  снарядом,  що  грякне  десь  неподалік.  Політпрацівники  попереджали  про  можливість  застосування  бойових  газів,  про  отруєння  води,  фруктів,  напоїв  у  дуканах  чи  на  ринку.  За  воду  з  крану  я  не  так  боявся,  як  за  оті  гази.  Мабуть  не  весело,  вирячивши  очі  вдихати  пекучу  суміш.  Від  самої  думки  пересмикують  судоми.  Протигаз  валявся  під  ліжком,  проте,  брати  його  з  собою  ніколи  на  думку  не  спадало.  Страх  повертався,  коли  про  нього  нагадували,  а  так  живеш  собі  і  живеш  від  переляку  до  переляку.  Стараннями  розвідки  ми  дізнавалися  про  якісь  газові  снаряди,  або  міни  на  балансі  сардарів.  Десь  їх  мусили  використати,  логічно?  Не  використали,  -  і  на  тому  спасибі!        
                   Зізнаюся,  існували  вагоміші  причини  боятися:  отруйні  комахи,  павуки,  змії  –  всяка  мерзота,  яка  не  мала  до  мене  нічого  особистого,  але  лізла  до  осель,  як  бджоли  на  солодке.  Наші  шляхи  перетиналися  у  небажаних  місцях.  Скорпіон  у  ліжку  –  погане  сусідство,  навіть  якщо  вона  –  молода  скорпіонша.  Мізерна  погань,  не  маючи  совісті,  тихо,  непомітно  пригрівшись  під  моєю  ковдрою,  могла  завалити  вісімдесятикілограмового  мене.  Я  бачив  долоню  мого  товариша  Юрія  Вдовченко  після  укусу  юної  фаланги  (сольпуги).  Ну  чисто  боксерська  рукавичка.  Милі  Божі  створіння  навесні  особливо  небезпечні.  Чи  там  у  них  шлюбні  ігри,  чи  павучі  пологи  –  агресивна,  зараза!  От  поцікавтеся  зовнішнім  виглядом  сольпуги,  не  пошкодуєте:  для  фільмів  жахів  саме  якраз.  І  бігає  вона  зі  швидкістю  до  16  кілометрів  на  годину,  а  ви?  І  стрибає  до  2  метрів  у  висоту:  на  носа  заскочить  граючись.  Кажуть,  сольпуга  не  має  отруйних  залоз,  але  переносить  на  своїх  жахливих  халіцерах  рештки  їжі,  навіть  м’яса  з’їдених  ящірок.  Тобто,  готова  біологічна  зброя.  Страшно?  Я  її  ненавиджу!                
                   Моє  ліжко  стояло  впритул  до  труб  опалення.  Коли  якесь  чудовисько  наверталося  на  очі,  я  відсовував  ліжко  подалі.  Поступово  воно  зсувалося  на  звичне  місце  до  наступної  зустрічі  з  мешканцями  шпарин.  І,  власне,  реальний  випадок.  Під  час  обідньої  перерви  валявся  я  вареною  ковбасою,  ледь  живий  від  розмору.  Кондиціонер  нахолодив  кімнату.  Приємно!  А  нас  у  кімнатці  мешкало  четверо  –  я  і  троє  прапорів.  Прийшов  перепочити  Сашко  Аргамаков,  вхопив  чайника    –    ковть,  ковть,  ковть…  Голова  з  чайником  повільно  підводилися  вгору.  Ковть,  ковть,  буль,  буль,  буль,  кхе,  кхе!!!,  -  мало  не  захлинувся  водою.  Не  у  те  горло  пішла,  як  кажуть.  Клекочучи  зв’язками,  Саня  показував  на  стінку.  Та  що  там?  На  висоті  близько  двох  метрів  сидів  невеличкий  коричневий  скорпіон.  Зовсім  молодий.  А  ви  знаєте,  у  якому  віці  скорпіон  здатен  вбити  жертву?  Вони,  як  піонери,  завжди  готові.  І  оця  гадина  сиділа  мало  не  наді  мною.        Рятуючи  своє  життя,  я  схопив  ляпалку  системи  мухобійка,  а  промазати  боявся,  аж  руки  мені  тремтіли  –  помститься  вражина.  Врізав  як  дикому  мамонту  у  лоба.  Хотів,  щоб  аж  розмазало.  А  він  цілий  –  тидих  на  стіл!  Живий,  не  живий,  не  чекаючи  хряснув  ще  раз.  Скорпіон  відлетів  до  стіни  і  впав  за  столом.  Товариша  ступорнуло.  Знову  легка  паніка.  Я  у  капцях  (пальці  ніг  підібрав  кулачками).  Треба  було  бачити,  як  два  дорослих  озброєних  чоловіка  з  розширеними  зіницями  прибирали  стіл  на  середину  кімнати.  На  підлозі  лежав  скорпіон.  Мабуть  він  помер  зо  сміху.  Сухе  неушкоджене  тіло  так  і  просилося  всередину  бурштинової  краплі.  Та  хай  йому  грець,  я  намотав  на  нього  цілу  газету  і  застосував  свій  перший  антикомашиний  захід  –  відсунув  ліжко  від  труби.
                   Ворог  номер  три  –  сколопендра.  Довга,  маневрена  сороконіжка  з  міцними  щелепами.  Ви  бачили  їх  на  городі,  а  може  десь  під  трухлявими  дошками.  Але  якщо  ви  не  стикались  з  середньоазійською  сколопендрою,  вважайте,  що  не  бачили  її  ніколи.  Тільки  подумаю,  як  вона  зненацька  вигулькує  з-під  шафи  і  кусає  мене  за  палець  ноги  –  мені  вже  боляче.  Так  що,  які  там  отруйні  гази?  Полягти  від  укусу  дрібної  нечисті  –  найбільша  прикрість  для  солдата.  А  гази?..  Та,  бувало,  у  казармі…  Ну  то  вже  зовсім  не  по  темі.        
                   Кабул.  З  моїми  відступами  зовсім  забув  про  нього.  Я  у  паспортному  столі,  готовий  до  бюрократичної  тяганини.  Звичка  така  радянська:  не  дав  на  лапу  –  отримаєш  хрону  з  перцем.  Там  у  віконці  широке  чоло  прапорщика,  а  я  знався  з  начальником  адмінгоспслужби  нашої  дивізії  старшим  прапорщиком…Володькою.  Прізвище  не  називаю,  не  такий  вже  він  був  монстр,  щоб  робити  його  знаним  у  світі.  Клюкнути  оковитої  любив,  а  хто  не  любив?  На  господарській  посаді  реалізувати  бажання  було  легше  за  все.  Проїзні  документи,  обмундирування,  кондиціонер  замінити  –  всі  до  нього.  А  він  і  не  нахабнів.  Натякне  злегка,  що  він  не  останній  у  дивізії  боєць,  а  ти  вже  сам  дивись.  Занесеш  пляшку  –  видасть  документи,  а  не  занесеш,  теж  видасть.  Багато  хто  заносив.  Харизма!        
                   Отже,  Кабул.  Абсолютно  тверезий  і  адекватний  прапорщик  видав  мені  новісінький  закордонний  службовий  паспорт  синього  кольору.  Я  розписався  у  журналі  і  тупувато  постояв  біля  віконця.  Це  все?  Полистав  синю  паспортину  –  там  все  правильно  заповнено,  візу  поставлено.  Є  ж  люди  на  світі!  Ну  і  що  мені  тепер?  Поклав  аусвайс  до  широких  штанин,  ноги  на  плечі  і  мерщій  на  аеродром.
                   Злітали  в  темряві  без  бортових  вогнів.  Теоретично,  впіймати  на  приціл  «Стінгера»  можливо,  але,  все  ж  таки,  спробуй  спіймай.  Велетенське  місто  світилось  тисячами  вогнів.  По  їх  розташуванню  я  вгадував  прохід  між  Шир-Дарвазою  і  Асмаї.  Ми  не  прощалися.  Тоді  цієї  думки  не  виникало,  я  просто  запам’ятовував  Кабул.  Для  когось  він  –  дім.  А  для  мене?  Чіткої  відповіді  немає.  Просто  я  до  нього  небайдужий.      
                   Іл-76  заходив  на  Тузель.  Трохи  нижче  пропливла  неповторна  ташкентська  телевежа  з  рестораном  «Койнот»,  який  обертається  навколо    вісі,  демонструючи  приїжджим  перспективи  узбецької  столиці.  Військовий  аеродром  вже  шість  з  половиною  років    працював  на  Афган.  Тут,  у  натовпі  легко  розпізнавали  пасажирів  «туди»  і  пасажирів  «звідти».  Ми,  як  люди  різних  рас.  Працівники  аеропорту  все  бачили,  все  розуміли.        
                   Вийшовши  з  літака,  я  ніби  ступив  на  поріг  дому.  А  мені  ж  летіти  три  тисячі  на  Захід.  Тільки  тут,  перш  ніж  вийти  у  місто,  треба  профільтруватись  через  митницю.  Черга  рухалася  з  перемінною  швидкістю,  але  весь  час  надто  повільно  для  нас  –  пасажирів.  Зазвичай  у  таких  випадках  маю  звичку  казати:  «Я  стою  з  такою  швидкістю,  як  ви  ходите».  У  митників  особливий  непідробний  інтерес  до  циклопічних  баулів  «чекісток».  А  вони,  знервовані  вкрай,  збуджували  невдоволенням  усю  чергу.  Асортимент  багажу  не  поступався  середньому  воєнторгу  і  навіть  перевершив  всі  сподівання.  Митники  незворушно  шукали  контрабанду.  Випотрошені  речі  не  лізли  назад  до  пакованів,  наче  вони  вдихнули  повітря  і  вже  не  збирались  подорожувати  далі.  Іноді  дивувалися  і  самі  власники  валіз,  дістаючи  звідти,  скажімо,  цеглину.  Така  фішка  була  популярним  жартом  серед  «афганців»  –  підкласти  людині  з  особливим  характером  сувенір  на  згадку  від  люблячих  однополчан.  Та  це  не  найгірше.  Знайдено  патрон  серед  ганчір’я.  «Просимо  пройти  на  персональний  догляд!»  Доведи  тепер,  що  ти  не  верблюд.  Суворий  контролер  не  хотів  чути  про  дурні  приколи  сусідів.                  
                   Заборонених  предметів,  як  то  зброї,  наркотиків,  витворів  мистецтва  невідомого  походження,  порнографії,  тощо,  я  не  мав.  Деякі  питання  митник  повторив  двічі  чи  тричі,  обмежившись  оглядинами  відкритої  валізи.  Відмітку  у  паспорт  поставлено.  Хух!  Скільки  часу  даремно  згаяно.  А  попереду  бій  у  цивільному  аеропорту.  Рейсовий  Ікарус  провіз  через  місто  від  воріт  Тузелю  аж  до  Ташкентського  аеровокзалу.  В  основному,  цим  маршрутом  користувались  «афганці»  -  спецрейс,  породжений    війною.        
                   У  приміщенні  авіакас  –  Вавилон.  Відразу  навіть  незрозуміло,  черга  тут,  чи  живий  заслін.  І  здається,  квитків  катма.  Цікаво,  як  це  місто  у  місті  збиралося  розлітатися?  Комендант  аеропорту  видав  мені  броню,  однак  і  вона  не  гарантувала  стовідсоткового  попадання  у  ціль  –  до  каси  можна  ніколи  не  дійти.  А  час  собі  йшов,  літаки  гули.  Солдати  –  строковики,  в  основному,  відправлялися  поїздами.  Мене  довга  ковбаса  на  колесах  не  цікавила.  Стояти,  то  вже  до  кінця!        
                   Помалу  доповз  до  віконця.  По  той  бік  скла  сиділа  королева  Нефертіті,  а  я,  дурний,  не  навчився  обдаровувати  солодких  королев,  вважаючи  хабар  хабарем,  хоч  про  каси  знав  і  чув  достатньо  оповідань.  Знайомий  офіцер  купував  квиток  на  літак  десь  у  цій  залі:  загорнувши  у  записку  купюри  з  запасом  на  амортизацію  нервової  системи,  пожбурив  через  людські  голови  гаманець  просто  у  віконце.  Через  кілька  секунд  гаманець  вилетів  звідти  без  видимих  наслідків.  Офіцер  перезарядив  гаманця  і  пожбурив  удруге.  За  кілька  хвилин  він  прилетів  вже  з  позитивним  результатом.  Ні,  я  так  не  міг  і  тепер  не  вмію.  Спитав  одне  місце  у  літаку  до  Донецька,  стоячи  на  великому  пальці  лівої  ноги,  або  кудись  у  європейську  частину  радянського  союзу:  Київ,  Тбілісі,  Кишинів,  Мінськ...,  Мурманськ.  Спрацював  найкращій  варіант,  рейс  Ташкент-Донецьк-Львів  і  мій  перший  повітряний  друг  -  Ту-154.
                   Сталося  як  у  казці,  а  не  біля  авіакаси.  Кілька  годин  дратівливої  штовханини,  де  час  іде  не  так  як  в  Афгані  –  рік  за  три,  а  година  за  добу  і  я  пішов  трапом  назустріч  стюардесі.  Сонце  наздоганяло  нас  десь  між  Європою  і  Азією.  А  як  сідав  літак!  Наче  на  руках  обережно  ніс  і  поставив  на  бетон  у  Донецьку.  А  де  протизенітний  маневр?  Де  «крокодили»  пари  прикриття?  З  усіх  пасажирів  я  один  у  військовому  і,  мабуть,  тільки  мене  ніхто  не  зустрічав,  бо  прилетів  без  попередження.  Йшла  друга  доба  мого  відрядження.  Ще  шість  днів  я  казав  рідним:  «Я  поки  що  у  Кабулі».


                                                                                                                                         Гідність  

                   Минули  півтора  відпускні  місяці.  Знову  я  летів  назустріч  сонцю.  Точніше,  ми  розліталися  на  різні  боки.,  бо  Сонце  перетнуло  зеніт  і  прохолоджувалося  десь  над  Атлантикою.    Тільки  встиг  звикнути  до  спокійного  мирного  життя.  Вночі  тихо,  вдень  не  надто  спекотно.  Тепле  море  сохне  на  сонечку  і  ніяк  не  висохне,  вода  –  молоко,  рибна  юшка.  За  кілька  тисяч  кілометрів  слабо  вірилося  у  таке  безтурботне  існування,  а  вдома  все  навпаки:  от  повернусь  до  гарнізону,  а  війни-то  немає!?  Як  це  вона  може  там  бути?    За  два  з  гаком  роки  втратив  звичку  до  звуків    великого  міста,  до  його  вуличного  руху.  Стоячи  на  узбіччі,  уважно  розраховував  відстані,  швидкости,  ширину  полотна.  Хто  швидше?  Через  дорогу  страшно  було  перейти  поза  світлофором.  У  великих  магазинах  я  просто  тупів.  Снування  десятків  людей,  гамір  і  абсолютна  нездатність  сконцентрувати  увагу.  Це  так  дратувало.  Мені  тоді  саме  в  лісі  би  шукати  місце,  а  не  у  мегаполісі.  Відбув  свої  дні,  помалу  оцивілізувався,  а  вже  й  летіти.        
                   Літак  просідав  від  моєї  ковбаси  на  повітряних  ямах.  Як  ми  нею  потім  тішилися  з  Вітькою,  доки  вона  не  «всохла».  Вдома  закупив  з  десяток  флаконів  дезодоранту  «Орфей».  Воно,  знаєте,  з  приємним  ароматом  легше  всидіти  на  кіносеансі  у  будинку  офіцерів,  час  від  часу  забиваючи  специфічну  важкість  повітря  мирними  квітковими  струменями.  Ще  забрав  з  дому  свій  ФЕД-3Л  –  фотоапарат,  подарований  батьком  у  моєму  шкільному  віці.  Словами  всього  не  передаси  і  пам’ять  зрадлива,  а  знімки  нагадають  не  тільки  події,  але  й  настрій  навколо  цих  подій.  Якщо  чесно,  повертатися  до  армії  було  боляче.  Що  не  кажіть,  а  я  –  людина  цивільна,  наміру  служити  Батьківщині  не  виявляв.  Ідея  така  належала  не  мені.  Я  навіть  не  до  кінця  вірив,  що  рапорт  на  надстрокову  службу  задовольнять  у  вищому  штабі.  Але  як  сталося,  так  сталося.  Мусив  кріпитися  і  сподіватися,  що  гарнізонна  буденщина  розбавлятиметься  новими  подорожами,  позитивними  враженнями,  якщо  про  війну  можна  взагалі  так  казати.  Батальні  реалії  ніяк  не  впливали  на  об’єм  романтизму  у  безтолкових  мізках.        
                   Висота  десять  тисяч.  Розгледіти  на  землі  майже  нічого  неможливо.  Краще  дивитись  на  хмари.  Вони  такі  різноманітні  на  тлі  землі,  особливо  коли  сонце  підсвічує  під  різними  кутами.  Світило  котилось  небом  майже  вдвічі  швидше  звичайного.  Чи  давно  зійшло  –  а  вже  за  три  з  половиною  години  польоту  гріло  навздогін.  Дбайливі  стюардеси  розносили  наїдки-напої.  О!  Це  не  спецрейс  на  Ан-12.  У  літаків  цивільних  і  військових  різні  характери,  так  само,  як  у  невибагливого  УАЗіка  порівняно  з  автомобілем  «Волга».  В  них  навіть  крила  із  різних  місць  ростуть.  Пасажирський  Ту  спирається  на  стрілоподібні  площини.  Його  двигунів,  встановлених  у  хвості,  іноді  майже  не  чути.  Не  треба  кричати  у  вухо  сусідові,  що  тебе  зараз  знудить  (чисто  для  прикладу,  мене  ніколи  не  нудило).  Ан  висить  на  своїх  крилах,  а  не  сидать  зверху.  Весь  політ  можна  милуватися  чорним  відкашлюванням  моторів.  Нелегка  їхня  робота.  У  шпарини  між  стулками  до  салону  зазирають  хмари.  Суворо  й  круто,  саме  на  любителя,  а  я  і  є  любитель.  Літаючи,  наповнвав  пам’ять  враженнями,  наче  випробувач,  колекціонуючи  різні  умови  на  різних  типах  літальних  апаратів.  Велике  дитя,  словом.  Подібних  собі  зустрічав  рідко.  Народжені  ходити  неохоче  відриваються  від  поверхні,  а  у  польоті  думають  про  дім  і  своє  молоде  життя,  віддане  на  ласку  рукотворного  птаха.  Так  для  кого  я  пишу?  Мабуть,  для  себе.  На  висоті  10  000  метрів  я,  швидше  за  все,  думав  про  наступні  зльоти  і  посадки.  Повертаючись  в  Азію,  саме  такі  ідеї  мене  і  переповнювали,  звеселяючи  душу,  яку  не  відпускала  моя  Україна.        
                   Діставшись  частини,  я  відразу  підготував  ґрунт  під  чергову  відпустку  на  новорічні  свята.  Мовляв,  сімейні  обставини,  питання  життя  і  життя  кращого.  Шеф,  задоволений  моєю  діяльністю,  не  бачив  причини  відмовити.  Він  чекав  свого  наступника  на  посаді,  отже  ставився  поблажливо  до  забаганок  підлеглого  люду  і  нам  під  його  керівництвом  велося  вельми  непогано.  Маючи  такі  стосунки  з  начальством,  я  сам  підріс  у  своїх  очах,  набравши  гонору  –  все  таки,  я  вже  не  дід,  а  прадід  радянській  армії.        
                   Як  кожна  нормальна  особа  не  першого  року  служби,  я  мав  звички,  не  регламентовані  військовим  статутом.  Природно,  статут  діяв  і  на  території  контингенту,  але  на  практиці  –  тільки  животів,  обходячись  без  багатьох  формальностей.  Правильне  звернення  до  старшого  командира,  стройовий  крок,  дотримання  форми  одягу  та  інше  рудиментарно  існували  тільки  там,  де  ходили  генеральські  чини,  їх  заступники,  або  представники  численних  комісій  з  союзу.  Одним  словом,  зовнішній  антураж  взаємин  характеризувався  найточнішим  словом  -  «дурниці».  Майже  з  усіма  офіцерами  вищої  ланки  управління  дивізії  складались,  хай  не  приятельські,  однак  нормальні  ділові  стосунки,  або  стримано  поважні,  без  козиряння  на  кожному  кроці,  гучних  рапортів,  зауважень  на  мою  адресу  щодо  не  застібнутого  верхнього  ґудзика…  На  генеральські  очі  зайвий  раз  не  лізли  й  підполковники.  Нащо  було  і  мені  шукати  додаткові  клопоти?  Під  поганий  настрій  комдива,  або  когось  з  генералів  інспекторів,  того  й  дивись,  світить  догана.  Шедевр  словесности,  якщо  хочете,  який  я  почув  від  такого  ревізора:  «Майоре,  хочеш,  я  зроблю  тобі  зірочку  розсипом?».  Нам  –  надстроковикам  шукати  справедливости  було  ще  важче.  Того  дивись,  виженуть  з  армії,  позбавивши  всіх  почестей  воїна-інтернаціоналіста.  Прецеденти  траплялися  і  то  не  рідко.  Два  наочні  приклади  з  трьох  реальних  випадків,  коли  мене  могли  звільнити  до  заходу  сонця  наведу  тут.              
                   Один  із  військових  зореносців  генеральського  достоїнства  крокував  доріжкою  до  управлінського  модулю  –  головного  корпусу  нашого  штабу.  З  пункту  А  до  пункту  Б  назустріч  генералу,  до  речі,  заступнику  командувача  40  армії  по  будівництву,  вийшли  двоє  старших  сержантів,  тобто,  я  і  мій  побратим  Родіон  Ковальов.  Безперечно,  якби  ми  могли  ідентифікувати  начальство  по  зірках  на  погонах,  або  лампасах,  чи  по  кокарді  на  кашкеті,  тоді  вжили  би  заходів  перестороги,  щоб  ця  зустріч  не  відбулася.  Однак,  замкомарм  носив  експериментальну  польову  форму  так  само,  як  це  робили  невійськові  цивільні  спеціалісти:  дизелісти,  слюсарі,  електрики,  та  інші  дивізійні  «кулібіни».  Живіт,  звісно,  начальник  відростив  сановитий,  але  і  він  не  був  певною  ознакою  приналежности  до  високої  касти  обраних.  Таких  типажів  я  сам  міг  нарахувати  з  десяток  і  серед  них  мої  товариші,  котрі,  дай  можливість,  зіграли  б  хоч  маршала  Будьоного  у  кіно.        
                   У  пункті  Г  (який  пункт,  така  і  літера)  перетнулися  траєкторії  руху  старших  сержантів  розслабленого  вигляду,  без  головних  уборів,  зате  у  сонцезахисних  окулярах  і  його  високоблагородія.  Не  картаючись  муками  совісті,  ми  переступили  через  дядечку,  навіть  не  шморгнувши  носами  в  його  бік.  Генерал  не  стерпів  випадкової  наруги  над  його  достоїнством  (ах,  як  я  розумію  людину!).  Вистріливши  у  наші  спини  гранітним  баритоном,  він  не  лишив  жодного  сумніву:  загрузли  глухо,  зараз  нас  почнуть  звільняти.  Позбавивши  нас  окулярів  (щоб  вміли  відрізняти  небожителів  від  босоти),  заступник  командувача  повів  нас  до  командира  дивізії.
                   Таким  чином,  ми  зробили  позапланову  екскурсію  до  Георгія  Павловича  Касперовича.  Комдив  вислухав  ображеного  воєначальника,  а  нас  –  ні.  У  таких  випадках  думка  молодшої  сторони  не  враховується.  Роблячи  півтораметрові  кроки,  він  прочитав  глибоку  мораль  про  взаємоповагу  між  усіма  військовими,  починаючи  від  рядового  до  маршала  (можна  було  ще  торкнутись  теми  дотримання  норм  військового  строю,  у  чому  ні  ми  з  Радиком,  ні  заступник  командувача  не  були  зразками).  Питання:  як  відрізнити  вгодованого  сантехніка  від  середньостатистичного  генерала  лишилося  нерозкритим.  Віддавати  честь  направо-наліво,  як  дівка  на  об’їздній  трасі,  ми  не  збиралися.  На  диво,  нас  не  звільнили,  але  і  з  миром  не  відпустили.  На  добру  згадку  ми  отримали  по  сім  діб  арешту.  Більш  того,  саджати  у  «тюрму»  мусили  самі  себе.  Чомусь  Касперович  нікому  не  доручив  цієї  делікатної  справи,  поклавшись  на  силу  нашого  переляку.    
                   Ми,  чесне  слово,  не  відразу  вийшли  з  коматозного  стану.  Взяли  по  чистому  бланкові  отого  документу,  на  якому  ставлять  візи  керівники  деяких  служб,  засвідчуючи  фізичну  і  психічну  спроможність  відмотати  термін  за  ґратами.  Якими  коров’ячими  очима  дивився  на  нас  начальник  медслужби  дивізії  майор  (чи  підполковник?)  Міщенко!  Таких  покірних  баранів  він  бачив  вперше  за  довгі  роки  служби.  Він  щось  таке  напутнє  сказав,  поставивши  останню  відмітку  на  папірці,  що  від  його  слів  почалося  наше  протверезіння.  Я  звернувся  до  Радика  з  питанням:  «Вважаєш,  у  комдива  мало  серйозних  справ?  Чи  ми  з  тобою  такі  великі  птиці,  щоб  пам’ятати  про  нас?».  Кебети  запрацювали.  Друг  побіг  шукати  попутній  транспорт  до  свого  Герату,  я  заліг  на  тиждень  вдома.  Перебравшись  під  цивільного,  потай  виходив  до  їдальні,  партизанськими  стежками  скрадався  на  вечірні  кіносеанси.  Така  от  ціна  генеральської  образи.  Але  після  інциденту  я  вже  так  пильнував,  щоби  вдруге  не    пошитись  у  дурні,  аж  виходив  одного  разу  через  вікно.  Так,  саме  через  вікно.  Коридором  від  стінки  до  стінки  сунули  кілька  генералів,  серед  яких  був  герой  радянського  союзу  Зайцев,  знаменитий  міцним  старечим  маразмом  і  самодурством.  Героя  він  отримав  на  свій  ювілей,  але  пишався  зіркою,  чіпляючи  її  на  всі  види  одягу  (доречі  -  порушення  статуту  нагороди).  Як  воював  товариш  Зайцев,  скільки  шкоди  завдав  своїм  олівцем  і  бездумними  наказами,  які  жертви  на  його  совісті,  як  його  відкликано  із  зони  дії  40  Армії,  про  все  це  докладніше  написано  у  спогадах  колишнього  авіанаводчика  капітана  Леоніда  Москаленка.    
                   Інша  історія  із  серії  моїх  зальотів  фантастична.  Є  група  стандартних  запитань,  яких  ставити  не  треба.  Запитання  перше:  скільки  ворогів  завалив?  У  нашому  випадку  цілком  некоректне  формулювання.  Я  знаю  тільки  одну  групу  ворогів  –  це  ми  з  точки  зору  афганців.  Всі  інші  верстви  –  жителі  країни,  якій  глибоко  начхати  на  нас  і  на  нашу  інтернаціональну  допомогу.  Вони  між  собою  ворогували  злісно,  так  нехай  би  самі  розбиралися.  Друге  запитання:  чи  спробував  наркотиків?  Аж  неприємно,  коли  мене  про  таке  питають.  На  кого  я  схожий?  Отже,  відповідь  –  ні.  Третє  (запитував  колега  по  роботі):  волину  (пістолет)  з  армії  привіз?  А  ти  сам  не  хочеш  спробувати?  І  для  чого  вона  мені?  І,  нарешті,  таке  дитяче  запитання:  на  «губі»  сидів?  Кажуть,  хто  не  сидів,  той  не  служив.  Спірне  трактування,  але…  Сидів,  години  дві.      
                   А  чому  сидів?  Через  недосконалість,  м’яко  кажучи,  принципів  військового  підпорядкування  і  відмінність  світоглядних  бачень.  Коли  один  з  двох  –  начальник,  то  інший,  як  відомо,  –  дурень.  Без  образ  на  свого  тодішнього  опонента  розповім,  а  ви  судіть  своїм  судом.  Так  вийшло,  що  підполковника  Фєдораєва  трошки,  а  може  й  сильно  контузило  на  бойових.  Через  те  він  страждав  на  раптові  й  сильні  головні  болі.  Характер  через  це,  мабуть,  тільки  гіршає.  Офіцер  обіймав  посаду  начальника  штабу  дивізії  (друга  людина  після  комдива).  У  день  мого  чергування  на  КПП  дивізії  Іван  Васильович  прийшов  перевірити,  наскільки  сумлінно  наряд  виконує  службові  обов’язки.  Як  співається  у  пісні:  «Я  прийшов  –  тебе  нема»,  мене  десь  носило,  чи  на  обід  пішов,  чи  навпаки,  а  може  й  на  спині  трохи  посидів  під  кондиціонером.  Двоє  моїх  солдатів  самостійно  тягнули  службу  без  задніх  думок.          
                   Гостя  зустріли,  доповіли.  Важко  розповідати  про  те,  чого  не  бачив.  Але  коли  повернувся,  очі  моїх  орлів  були  великі  і  сумні.  Назустріч  вийшов  НШ,  подивився  прямо  у  мозок  і  почав  таку  
психічну  атаку,  аж  страшно  передати.  Причина  ж  наступна.  Пропускна  система  штабу  дивізії  передбачала  роззброєння  всякого,  хто  проходив  через  КПП  з  інших  частин.  Ми  складали  зброю  до  піраміди.  Покидаючи  територію,  військові  забирали  її.  Перевіряючи,  Фєдораєв  подивився,  як  зберігаються  стволи  у  нашій  схованці.  Глип,  а  там  «калашников»  з  приєднаним  магазином.  Світова  катастрофа!  Приймаючи  зброю,  бійці  мали  від’єднати  ріжок  від  автомату.  Ех,  бійці  мої!  Чи  я  їх  мало  інструктував?  Все,  що  заслужили  вони,  підставивши  мене,  вилилося  у  мої  вуха.  Я  грав  Штірліца,  знаючи,  що  при  такій  віковій  різниці,  ваговій,  посадовій,  виграти  бій  шансів  не  було.  І  все  ж,  бій  відбувся.
                   Іван  Васильович  мав  необережність  потягнути  мене  за  комір  і  сказати  образливі  слова:  «Тебе  як  фашиста  розстріляти  треба!».  Мій  інстинкт  самозбереження  після  його  слів  відключився,  поскакали  червоні  блискавки  в  очах.  Вхопивши  НШ  за  барки,  я  разок  провів  його  масивним  тілом  по  дерев’яним  панелям  приміщення:  «Це  ваші  зірки  дають  право  так  розмовляти  зі  мною?»  Все,  подумав,  тепер  точно  додому  поїду.  Зробити  таке  при  свідках,  та  ще  й  при  солдатах  строкової!  Такого  ніхто  з  начальства  не  подарує.  Ви  знаєте,  найстрашнішою  карою  для  строковика  було  звільнитись  останнім  із  свого  призову.  Найгіршим  для  надстроковика  –  звільнитись  за  24  години.  Який  парадокс!        
                   Іван  Васильович,  вивільнившись,  гнівно  зарепетував,  крикнувши  до  себе  коменданта  гарнізону.  Підполковник  Дусікен  Маштаков  неначе  з  землі  виріс.  НШ  дав  йому  команду  транспортувати  мене  у  прохолодне  заґратоване  приміщення.  На  який  термін?  Мабуть,  довічно.  Про  строки  не  було  мови,  одначе  я  думав,  що  з  гауптвахти  відразу  повезуть  на  літак.  Комендант  дивився  на  мене  співчутливо,  неначе  своїми  руками  мусив  стратити  невинну  жертву.  Він  здогадувався  про  випадковість  інциденту.  Фєдораєва  не  вважали  демократом,  багато  хто  з  офіцерів  покидали  його  кабінет,  сяючи  пурпуровими  вухами.        
                   Для  мого  утримання  обрали  пристойну  кімнатку,  такий  собі  «люкс»  на  гауптвахті.  Мої  стосунки  з  офіцерами  установи  давно  склались  позитивно.  Я  відразу  ж  сів  за  стіл,  заходившись  писати  скорботну  скаргу  до  газети  «Червона  зірка».  Допоможе  чи  ні,  а  хоч  знатиму,  що  захищав  честь  до  кінця.  Не  по  людськи  воно  якось  було…        
                   Коли  чернетка  скарги  лежала  готова,  до  приміщення  зайшов  лейтенант:  «Там  за  тобою  Фєдораєв  приїхав».  О,  всміхнувся,  вже  «родичі»  почали  відвідувати,  може  млинців  привіз  передачею?  Зайшов  до  кабінету,  чекаючи  допиту  і  розправи.  Іван  Васильович  сидів  за  столом,  перед  ним  мій  «Макаров»  у  кобурі.  Спокійно,  врівноважено  він  запитав:  «Ти  звідки  родом?»  Отак  ми  поговорили:  про  родину,  про  життя,  ні  словом  не  згадавши  пригоду.  Я  отримав  свій  пістолет  назад,  а  підполковник  доправив  мене  на  КПП.  Солдати  вдруге  пережили  шок.        
                   З  того  часу  я  ніколи  не  хвилювався,  заходячи  до  кабінету  начальника  штабу,  які  б  громи  там  не  гриміли  за  дверима.  Згодом  він  влаштував  мені  приємне  триденне  відрядження  до  Ташкенту,  передавши  для  відправки  своїй  родині  деякі  речі.  Отакі  ходи  трапляються  іноді  у  житті.  Буває,  нікчема  гне  свою  лінію,  не  зважаючи  на  неправоту,  а  тут  зовсім  протилежне.  За  гріх  можна  карати  у  межах  прав,  не  переступаючи  порогу  людського  достоїнства.  Мало  хто,  переступивши  його,  визнає  за  собою  помилку.  Іван  Васильович  став  ініціатором  примирення,  маючи  владу  стоптати  мене  без  всякого  для  себе  ризику.  Він  ані  трохи  не  втратив  власної  гідности,  тому  я  поважаю  його  за  такий  крок.  Немає  такої  провини,  яку  неможливо  вибачити.  І  ще  один  висновок:  ознакою  розуму  і  честі  є  здатність  побачити  правду  такою,  яка  вона  є.        
 
Зліт-посадка

                     Кінець  1986  і  початок  1987  років  позначились  в  моєму  пам’ятному  списку  серією  дальніх  і  ближніх  перельотів  на  Ту-134  (5  посадок),  а  також  єдиним  і  незабутнім  рейсом  на  «кочерзі»,  як  ми  називали  Іл-18  (за  іншою  версією  «відпускник»).  1987  рік  став  найактивнішим  у  плані  відряджень  і  близького  ознайомлення  з  новими  моделями  літальних  апаратів.  Протягом  року  до  
переліку  додались  Ан-26  –  невеличкий  транспортний  трудівник  і  Мі-8  –  наймасовіший  радянський  гелікоптер,  рекордсмен  по    бойових  втратах  і  водночас  рятівник  поза  конкуренцією.
                   Освоївшись  у  салонах  відносно  великих  машин,  я  радісно  став  на  трап  до  невеличкого  пасажирського  лайнера  Ту-134.  Ця  машина,  серед  інших,  виконувала  рейси  до  Донецька.  Одним  підскоком  літак  не  міг  подолати  відстань  між  столицею  Узбекистану  і  столицею  шахтарського  краю.  На  половині  маршруту    виконували  проміжну  посадку  з  дозаправкою  у  аеропорту  казахського  міста  Шевченко,  поблизу  Каспію.  Коли  літак  повертався  у  Ташкент,  він  спочатку  прямував  на  Гур’єв.      
                   З  року  в  рік  стотридцятьчетвірок  стає  все  менше.  Вони  застаріли  фізично  і  морально.  Рівень  комфорту  літаючої  братії  пішов  далеко  вперед.  А  двигуни  «туполєва»  ревуть,  як  скажені,  на  зльоті,  аж  небо  розколюється  навпіл.  Три  десятки  років  тому  цього  не  помічали.  Для  мене  літак  в  останню  чергу  служив  засобом  пересування,  я  розважався.  Головне,  щоб  бачити  землю  далеко  під  собою.  Рівнем  комфорту  тоді  я  теж  не  переймався,  як  і  нині.  Мрія  здійснювалася  щоразу,  починаючи  із  запуску  двигунів.  Немає  кращих  літаків,  немає  гірших,  просто  у  кожної  машини  є  індивідуальні  риси.  Хай  авіаційні  оператори  порівнюють  технічні  характеристики,  тим  самим  вони  пильнують  свої  гроші.  Повітряним  романтикам  цікаво  політати  на  всьому.  Навіть  якщо  мітла  іноді  літає,  то  не  можна  втратити  свій  шанс.
                   З  Ту-134  ми  майже  ровесники.  Він  народився  на  два  роки  раніше,  розрахований  на  транспортування  80-96  пасажирів.  А  у  серію  літак  пішов  у  1966  році  і  вироблявся  авіабудівниками  аж  до  свого  «повноліття».  До  1984  року  заводи  поставили  на  крило  понад  850  одиниць  різних  модифікацій  –  багатенько.  Те,  що  «тучка»  й  сьогодні  (сподіваюся)  піднімає  пасажирів,  так  це  йому  хороша  реклама  Значить  літак  немає  чим  замінити,  тому  він  потрібен  і  його  біографія  завершиться  після  вичерпання  ресурсу  останньої  машини.          
                   У  вузькому  салоні  крісла  розставлено  по  двоє:  два  справа  і  два  зліва.  Пасажири  мусять  терпляче  чекати  одне  одного.  Щоб  пропустити  когось,  треба  сісти.  Над  кріслами  стандартний  набір  лампочок  індивідуального  освітлення,  сопел  системи  кондиціонування,  кнопка  виклику  стюардеси.  Багажник,  порівняно  з  середнім  далекобійним  Ту-154,  мініатюрний.  Все  трошки  наче  як  дитяче,  а  в  цілому  лаконічне.  Необхідний  мінімум,  як  то  туалет  і  харчоблок,  мають  місце.  Всі  радянські  лайнери  повторювали  однакові  опції,  то  й  у  цьому  я  не  знайшов,  за  що  зачепитись  оком.        
                   Розганялися  довго,  але  гучно.  Набір  висоти  не  такий  жвавий  (не  військові  ж  в  Афгані).  Не  проблема,  головне,  що  літак  рухався  у  бік  України.  Краєвиди  під  крилом  невдовзі  помінялися.  Навколо  Ташкенту  стабільне  скупчення  гір,  посипаних  цукровою  пудрою.  У  долині  тепло,  а  на  схилах  зимно.  Згодом  під  нами  розляглася  біла  імла.  Через  рідкісні  розриви  пасажири  не  могли  роздивитися  земний  краєвид.  Лише  перед  самою  посадкою  я  розрізнив  берегову  лінію  і  ми  пірнули  у  молоко.  Літак  підкидало,  кінцівки  крила  тремтіли  у  лихоманці.  Пілот  розвернув  машину  і  ми  вийшли  з  хмари  зовсім  низько  над  землею.  В  ілюмінаторі  до  самого  обрію  розкошував  чи  то  голий  степ,  чи  пустеля.  Верблюжа  колючка,  перекотиполе  шапками  позначалися  на  поверхні.  Отакої!  Ані  моря,  ані  міста  не  видно.  Дорогою  димів  рейсовий  автобус  і  це  все,  побачене  мною.  Не  в’яжеться  з  таким  рідним  українським  ім’ям  –  Шевченко.  Якби  не  автобус,  можна  було  б  подумати,  що  пілоти  заблукали  у  надхмар’ї  і  вітром  нас  задуло  до  Афганістану.  Типовий  для  тієї  країни  пейзаж.  Для  годиться  я  навіть  перепитав:  «яка  це  країна,  люди?»  Люди  мовчали.  Між  іншим,  туман  густішав.  Захотілося  додому.  Аеровокзал,  схожий  на  автостанцію  провінційного  містечка,  для  очікування  льотної  погоди  не  здавався  придатним.  Екіпаж  відвезуть  до  готелю,  а  нас?  Але  заправник  качав  гас  у  крила.  Значить  злітати  можна.        
                   Дуже  скоро  лайнер  знову  котився  доріжкою  і,  вивернувши  на  злітну  смугу,  без  зупинки  дав  повний  газ.  Нижня  молочно-біла  межа  спускалася  все  нижче,  погрожуючи  притиснути  літак  до  бетону.  Ось-ось  заскрегоче  кіль  і  викреше  сліпучі  іскри  з  непроникного  гніту,  і  ми  застрягнемо  всередині  захопленого  негодою  Ту,  а  небо  тиснутиме  зверху,  допоки  не  луснуть  під  його  вагою  шпангоути  салону.  Що  тоді  робити?        
                   Льотчики  прискорювали  машину,  вириваючи  її  з  неминучого  полону.  Носове  колесо  пішло  вгору  і  основні  опори  теж  передали  крилам  залишки  маси.  Відрив.  Майже  за  мить  ми  занурилися  у  молочний  коктейль.  Де  земля,  де  небо?  Кінцівки  крил  ледве  проглядають  в  обіймах  повітряно-водяної  суміші.  Тільки  пілоти  по  приладах  «бачили»  істинне  положення  літака  відносно  земної  тверді.  Перенавантаження  не  відчувалося,  бо  штурвал  обережно  взяли  на  себе,  не  так,  як  наші  військові  літуни  –  на  межі  фізичних  можливостей.  Тому  до  розпеченого  сонячного  диска  машина  піднімалася  обережно.  Командир  вів  її,  як  делікатну  панночку  за  ручку.  І  ось  верхня  півсфера  розчинила  двері.  В  ілюмінатори  увірвалися  промені,  примусивши  сонячних  зайчиків  бігати  обшивкою,  стрибати  зі  спинки  на  спинку  крісел.  Ешелон  10  000  метрів.  Стюардеси  крутили  кола  спідничок,  працюючи  між  рядами.  Це  хвилини  блаженного  піднесення,  про  які  мріяли  всі  мої  друзі,  мугикаючи  популярну  тоді  пісеньку:        
                   «Добрий  дєнь!»  –  шепну  я  стюардесє  –
                   «Ну  скажи  мнє,  как  дєла?»
                   Незадовго  до  моєї  відпустки  слова  цього  шлягеру  таємничо  проспівав  мені  сусід  по  кімнаті  Володя  Яцюк.  Останні  (до  своєї  заміни)  дні  він,  здається,  тільки  про  те  й  думав,  які  слова  прошепотіти  на  вушко  цариці  золотистих  хмаринок,  притиснувши  її  до  запасного  виходу  лайнера.  Літаючи  на  своїй  хвилі,  сусіда  неодноразово  вдирався  до  кімнати  о  другій  ночі,  тверезий  і  романтичний,  тягнув  з-під  ліжка  гармонь  і  втикав  на  весь  модуль  нашої:  
                   «Очі  сині,  та  й  сині
                   Дала  мати  дівчині,
                   А  навіщо  давала,  –
                   Та  й  не  знала  сама…»
                   Шия  Володимира  червоніла  від  напруги,  на  ній  чітко  проступала  артерія,  неначе  шланг  для  подачі  повітря  під  тиском.  Він  горланив,  як  реактивна  турбіна.  Задовольнившись  співом,  товариш  залягав  у  тривожний  сон.  І  дивно,  що  за  нічні  концерти  ніхто  ніколи  не  проклинав  його.  Хлопець  не  мав  неприятелів.  У  принишклій  кімнаті  відбувалась  матеріалізація  садка  вишневого  коло  білої  чепурної  хати,  тину  з  глечиками,  великих  жовтих  соняхів,  обов’язково  –  ставка,  булькатих  жаб  в  ньому  і  криниці  з  журавлем.  Вершина  мрій  Тараса  Шевченка.  Хоч  усі  ми  були  жителями  міст  і  військових  містечок,  думки  наші  тягнулися  до  сільського  затишку,  у  спокій  теплої  літньої  української  ночі.
                   Пам’ятаєте  квітень  1986-го?  Звісно  ж,  –  катастрофа  на    Чорнобильській  АЕС.  Ми  служили  далеко  від  України,  настільки  далеко,  що  навіть  брехня  доходила  до  нас  перебрехана  найбрехливішими  політбрехунами.  Пішла  заспокійлива  інформація:  для  панічних  настроїв  причин  немає.  А  Володимир  відразу  написав  рапорт  на  позачергову  відпустку  (родина  десь  там,  на  Чернігівщині).  Він  летів  додому,  як  на  згарище,  а  я  навіть  не  думав,  наскільки  серйозна  небезпека  іде  від  розкритого  реактора.  Міркував  собі:  якщо  через  будь-яку  дрібницю  кожен  з  нас  битиме  на  сполох  (в  того  син  кашлянув,  у  іншого  дружина  зуби  пломбує,  у  третього  собака  кісткою  подавилась),  то  нікому  буде  служити.  Даремно.  Нескінченна  брехня  радянської  влади  висушила  останні  краплі  довіри  до  неї.  Омана  розвіювалася,  колос  на  глиняних  ногах  вже  падав  на  наші  голови.                                                                                                                                            
                   Володька  повернувся  з  відпустки,  маючи  аудіозапис  дружини  і  доні.  Кілька  разів  на  день  він  крутив  касету,  жорстоко  сумуючи.  Цим  записом  починався  і  закінчувався  день,  як  личить  патріотові  розплющувати  очі  під  акорди  державного  гімну,  і  ними  завершувати.  Приятель  крутив  плівку  для  себе  і  для  нас,  підкреслюючи  тим,  що  він  не  тільки  солдатик  у  великій  грі  гігантів,  але  людина  з  особистою  планетою  всередині  душі.  Його  люблять,  чекають.  Я  напам’ять  знав  текст  привітання,  про  те,  як  доця  цьомає  татка  у  щоку,  а  мамка  у  губи.  І  хоч  нас  це  не  стосувалося,  своєю  мовчазною  увагою  ми  демонстрували  повагу,  або  свою  чоловічу  солідарність.  Кожен  хотів  мати  таку  касету,  та  не  всі  мали  люблячі  сім’ї.        
                   Незабаром  Володимир  замінився  у  Союз,  щасливо  відбарабанивши  свої  два  роки.  На  його  місце  прибув  інший  прапор,  перейнявши  головну  мрію  –  дожити  до  здійснення  слів  пісні:    
                   «Добрий  дєнь!  –  шепну  я  стюардесє,  –
                   Ну,  скажи  мнє,  как  дєла?»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897638
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.12.2020

Афганські спогади. 30 років - сумний ювілей (редакція 2020 р. , 5 частина)

                                                                                                                                               Герат
       
                   Що  ж  за  місцевість,  куди  мене  заніс  Мі-24?  Герат  –  стародавнє  поселення.  Люди  жили  там  від  500-х  років  до  Різдва  Христова.  Той  амбітний  грек,  згадуваний  раніше,  на  ім’я  Олександр  Македонський  захопив  його,  давши  свою  назву  –  Артакоана.  На  початок  21  століття  чисельність  жителів  складала  близько  чотирьохсот  тисяч.  Враховуючи  відсутність  багатоповерхівок,  уявіть  величезний  простір,  на  якому  спочиває  місто.  Не  дуже  щедра  на  воду  річка  Геріруд,  як  бачите,  у  назві  несе  спільний  корінь.
                   В  11  столітті  монгольські  орди  дощенту  стоптали  Герат.  Та  утримати  владу  вони  не  спромоглися.  Завдяки  вигідному  розташуванню  на  лінії  Великого  шовкового  шляху,  тут  почався  розквіт  торгівлі  і  ремісничої  справи.  У  15  столітті  Герат  напряму  контактував  навіть  з  московитами.  Старовинні  пам’ятки,  попри  нещадну  «оранку»,  влаштовану  радянською  авіацією  у  1979  році,  нагадують  про  ті  далекі  часи.        
                   Багато  хто  чув  ім’я  Алішера  Навої,  пов’язуючи  його  з  Узбекистаном.  Певний  зв’язок  є,  тому  що  цей  поет,  філософ  і  громадянський  діяч  –  узбек  за  походженням.  Але  життя  своє  Навої  провів  у  Гераті,  лишивши  світові  справжні  літературні  шедеври.  Доречі,  Навої  писав  трьома  мовами.  Таку  інформацію,  –  та  нашим  можновладцям,  не  здатним  опанувати  хоч  одну  мову,  що  нею  розмовляють.  Не  знаю,  чи  був  митець  хорошим  візиром,  та  про  нього  лишилася  добра  незмінна  слава.                
                   Протягом  століть  Герат  бачив  заколоти,  терпів  падіння,  знову  ставав  незалежним.  Як  ласий  шматок,  його  прагнули  відрізати  іранський  шах,  афганський  емір,  англійський  монарх.  У  1855  році  місто  розвалила  англійська  артилерія  під  приводом  захисту  від  афганської  агресії.  Однак,  у  1863  році  незалежне  князівство  приєднали  таки  до  Афганістану.        
                   Фруктові  сади  –  благодать  суворого  краю.  Чому  він  суворий?  По-перше,  зими  тут  холодні  і  сніжні.  Висота  понад  900  метрів  над  рівнем  моря..  А  влітку  крім  спеки  дошкуляє  вітер,  знаний  багатьма  як  «афганець».  Він  регулярно  дме  і  у  Шинданді,  але  тут,  можна  сказати,  досягає  своєї  досконалости.  «Афганець»  не  попереджає,  а  рухається  видимою  стіною,  піднявши  тисячі  тон  рудого  й  дрібного  як  борошно  пилу.  І  так  методично,  щодня,  у  належний  йому  час.  Проґавити  його,  означає  потрапити  до  цементної  печі  і  перетворитись  на  мішок  з  порохнявою.        
                   Вперше  про  пиловий  буревій  я  почув  від  однокурсника  по  технікуму.  Щойно  відбарабанивши  на  Ірано-радянському  кордоні,  він  любив  повчати  нас  життю:  «Хлопці!  А  ви  знаєте,  що  то  є  –  вітер  «афганець»?  Це  коли  у  повітрі  літають  отакі  каменюки!»,  -  він  розводив  долоні  щоб  між  ними  помістилася  цеглина  -  «Попаде  одна  така  у  голову  і  панама  відлітає  на  вісім  метрів».        
                   Чому  на  вісім?  Капелюх  летітиме  і  кілометр,  і  п’ять,  доки  не  зачепиться  за  щось,  і  все  це  без  сприяння  каменюки.  Зірваний  вітром,  він  однозначно  летітиме  швидше  свого  власника.  Крім  того,  доки  буря  вирує,  навколо  не  видно  білого  світу.  Як  одного  разу  сидів  був  я  обличчям  до  ангару  з  важкою  такою  брамою.  Душевна  розмова  точилася  з  моїм  однополчанином,  тобто,  він  дивився  на  мене  і  водночас  на  південний  захід,  звідки  завжди  налітав  «афганець».  Пригрівшися  на  осонні,  ми  геть  втратили  пильність  серед  того  штилю.  Товариш  зреагував  в  останню  мить,  стрибнувши  всередину  ангару.  Брама  зачинилася  сама  від  удару  буревію,  а  мене  кинуло  на  стіну  будівлі.  Я  відчував  себе  мухою  на  лобовому  склі  літака.  Шию  і  вуха  сікло  піщинками,  камінчиками,  ніс  забивало  пилом,  на  зубах  скрипів  пісок.  Щоб  відчинити  двері,  довелось  щосили  тягнути  на  себе  ручку.  Ну  а  вже  наостанок  «афганець»  дав  мені  добрячого  копняка.  Отака  спіткала  неприємність.        
                   Тож,  перебуваючи  в  Азії,  треба  бути  передбачливим.  Там  стикаються  перегріті  маси  повітря  з  прохолодним  фронтом.  Що  більша  між  ними  різниця  температур,  тим  міцніші  протяги  гуляють  над  поверхнею.  Як  передвісники  пилового  буревію,  над  рівниною  можна  бачити  чисельні  пилові  стовпи.  Якщо  земля  підкучерявлена  вихорами,  значить  чекай,  що  пустеля  розродиться  вітром.  А  це  таке  дошкульне  явище  для  самих  афганців,  адже  ураган  зриває  родючий  шар  ґрунту,  засипає  піском  городи,  псує  врожай.  Є  тільки  один  спосіб  послабити  дію  буревію  –  обнести  земельний  наділ  дувалом,  себто  –  саманним  парканом.  Тільки  дували  роблять  можливим  землеробство,  інакше  недозріле  збіжжя  збиратимуть  не  там,  де  сіялось  насіння.                
                   Для  солдата  вітер  «афганець»  означав  постійно  гарантовану  роботу  по  прибиранню.  Армія  любить  порядок,  вилизані  горизонтальні  поверхні,  миту  підлогу,  метений  плац,  чисту  шию  і  таке  інше.  Солдат  –  універсальна  машина  для  прибирання  бруду  і  ворогів,  людина,  яка  нерідко  діє  на  межі  своїх  фізичних  можливостей.  Спека,  холод,  сирість,  голод,  біль,  туга,  повне  отупіння  від  безсоння  –  крайні  режими,  через  які  пройшовши,  я  стверджую:  армія  –  місце  для  профі.  Не  можна  тягнути  туди  за  барки.  Немає  такого  обов’язку  в  людини,  щоб  її  клали  під  прес  обставин,  які  вона  може  не  витримати.  Запас  міцности  вичерпується  непомітно.  Трохи  перегнули,  -  все!  Відчай  потягне  або  злочин,  або  самовбивство.  Третій  варіант  –  божевілля.  Одна  суттєва  поправка  до  мого  висновку:  правило  повинно  діяти  за  мирних  часів,  коли  нашій  країні  ніщо  не  загрожуватиме.
                   За  сім-вісім  місяців,  проведені  мною  під  Гератом,  я  не  бачив  самого  міста.  Цікаво  було  як  кожній  людині,  але  не  на  стільки,  щоб  ризикувати,  коли  цього  ніхто  не  вимагає.  Звичайно,  дехто  з  бійців  мав  там  навіть  якісь  ділові  стосунки.  Хтось  «штовхав»  дуканщикам  продукти,  інші  –  збували  будматеріали,  тощо.    Дехто  навіть  відвідував  такі  заклади,  яких  на  Сході  і  не  повинно  бути.  Однак,  вони  знаходились  у  Гераті  і,  кажуть,  там  працювали  дівчата  японської  зовнішности.  Тобто,  ідеться  про  бордель.
                   Умовно  центр  провінції  належав  народній  владі  під  проводом  НДПА.  Але  мені  чомусь  так  здається,  що  найвпливовішою  людиною  гератщини  того  часу  був  так  званий  Туран  Ісмаіл.  А  від  цього  й  моя  обережність  думок.  Хто  він  -  Туран?  Та,  мабуть,  на  всьому  заході  країни  не  було  людини  авторитетнішої.  А  повне  його  ім’я  Мохаммад  Ісмаіл-хан.  Туран  –  військове  звання,  відповідне  капітану.  За  національністю  –  таджик.  Народився  Ісмаіл-хан  поблизу  Шинданда.  Батько  і  дід  його  були  відомими  ісламськими  служителями,  тому  початкову  духовну  освіту  хлопець  отримав  із  перших  рук.  З  семи  років  –  школа,  далі  –  ліцей  і  військове  училище.  У  віці  21  року  (1969  рік)  юнак  став  офіцером-артилеристом.  Десять  років  служби  Ісмаіл-хана  пройшли  у  Гераті.  14  березня  1979  року  гератський  люд  повстав  проти  прокомуністичного  режиму  Нур  Мухаммада  Таракі.  Військові  підтримали  заколот.  Знаючи  плани  керівництва  про  масоване  бомбардування  дивізії,  туран  роздав  зброю  моджахедам.  Повстання  з  часом  придушили,  але  населення  не  підтримувало  офіційну  владу.  За  кордоном  Ісмаіл-хан  долучився  до  партії,  очолюваної  Бурхануддіном  Раббані  і  повернувся  до  Герату  вождем  борців  проти  комуністів  і  військової  присутности  есересер.  Люди  почали  звати  його  не  інакше  як  амір  Ісмаіл-хан.  Всі  загони  Південно-Західної  зони  підпорядковувались  йому.  От  і  поткнися  у  місто,  яке  буквально  молиться  на  свого  захисника.        
                   Комуністична  маячня  могла  закидати  туранові  звинувачення  у  всіх  земних  гріхах:  пристрасть  до  американських  грошей,  маніакальну  жадобу  влади,  патологічну  жорстокість.  На  те  вона  пропаганда.  Я  поцікавився  повоєнною  діяльністю  нашого  героя,  а  краще  казати  –  міжвоєнною.  Позбувшись  опіки  північного  сусіда,  моджахеди  взялися  до  мирних  справ  обома  руками.  Знадобилися  організаторські  і  командні  здібности  Ісмаіл-хана.  П’ять  провінцій  південного  Заходу  країни  визнали  його  владні  повноваження.  Під  проводом  цієї  людини  конаюча  інфраструктура  регіону  швидко  відбудовувалась.  А  міжнародні  зв’язки  колишнього  артилериста  навіть  виходили  за  межі  статусу  регіонального  лідера.  Охорону  провінцій  здійснювала  п’ятидесятитисячна  армія,  сформована  не  без  участи  досвідченого  партизанського  командира.  Мохаммад  Ісмаіл  активно  працював  над  питаннями  мирного  врегулювання  кризи  у  чотирнадцяти  провінціях,  але,  вочевидь,  соратник  діяча  Б.  Раббані  довів  утопічність  мирного  плану.  Ісмаіл-хан  відмовився  від  реальної  посади  прем’єра  у  тимчасовій  раді,  яка  мала  керувати  країною  протягом  року  до  виборів.        
                   1995  рік  мало  не  став  роком  воєнного  тріумфу  Ісмаіл-хана.  Він  успішно  керував  боротьбою  з  талібами,  однак,  поламав  зуби,  спробувавши  розгризти  міцний  горішок  –  місто  Кандагар.  Відтоді  невдаха  знову  опинився  у  короткотерміновій  еміграції.  Через  два  роки  боротьба  з  талібами  відновилась.  Герат  не  підтримував  фанатичних  ісламістів.  Туран  Ісмаіл  готував  населення  до  активного  опору.  Однак,  через  зраду  у  травні  1997  року  він  потрапив  до  самого  Кандагару  у  якости    ув’язненого.  Хто  зна,  скільки  б  полоненого  промаринували  у  в’язниці,  та  як  колись  у  своєму  стані  завівся  запроданець,  так  і  серед  талібів  знайшлася  вірна  ханові  людинка.  Після  трьох  років  тюрми  Мохаммад  Ісмаіл-хан  «рихтував»  здоров’я  в  Ірані.        
                   Втеча  –  це  ще  одна  сторінка  мужности  і  шар  позолоти  на  авторитетній  постаті  професійного  бійця.  Він  знову  у  боротьбі.  Веде  перемовини  з  командувачем  «Північного  альянсу»  -  Ахмад  шахом  Масудом  про  координацію  дій  на  антиталібівському  фронті.        
                   Рідний  Герат  звільнили  у  2001  році.  Мухаммад  Ісмаіл-хан,  призначений  губернатором  провінції,  засукавши  рукава  відновлює  нормальну  життєдіяльність  усіх  складових  економіки,  роззброює  різні  непідконтрольні  владі  угруповання.        
                   Деякі  правозахисні  організації  звинувачували  губернатора  у  встановленні  жорстких  ісламських  порядків  і  звуженні  прав  жінок.  Та  це  не  завадило  йому  посісти  у  2004  році  місце  міністра  водного  господарства  і  енергетики  країни.  Маючи  синів  і  двох  доньок,  наш  колишній  ворог  досяг  чималих  успіхів  у  сферах  мирного  будівництва  Ісламської  Республіки  Афганістан.  Виходить,  не  такий  страшний  вовк,  яким  його  малювали  радянські  політхудожники.  За  ним  стояв  народ,  а  «поганими  хлопцями»  були,  виходить,  ми.



                                                                                                                             Друге  дихання  
   
                   Моя  справжня  повітряна  епопея  почалася  влітку  1986  року.  У  лютому  закінчився  період  строкової  служби.  Хлопці  осіннього  призову  1983  року  роз’їхались  по  домівках.  Штаб  сорокової  армії  задовольнив  мій  рапорт,  лишивши  служити  в  лавах  збройних  сил.  Це  і  є  момент,  коли  відкрилося  друге  дихання.  Ще  двоє  моїх  друзів  уклали  контракт  на  два  роки.  Хотілось  бути  і  надалі  разом,  та  вийшло  не  так.  Дивізія  шукала  собі  спеціаліста  з  кебетою  і  в  мені  офіцер  відділу  комплектування  чомусь  побачив  саме  те.  Було  від  чого  засмутитись.  Але  подальша  служба  і  виконання  завдань  по  консульській  лінії  насправді  стала  благословенням  на  відрядження,  цікаві  мандри  країною  і  нові  пригоди.  Печаль  з  приводу  мого  відторгнення  від  гератського  полку,  та  від  друзів  швидко  розвіяли  двоє  українців  –  рівноцінна  заміна  втраченому.  Шинданд  відібрав  і  Шинданд  компенсував  все  у  перший  день.  Як  не  назвати  дорогі  імена?    
                   Ну,  перший  у  всякій  справі  –  Віктор  Міроненко,  такий  самий  «свєрчок»  (від  «свєрхсрочнік»,  як  я,  уродженець  міста  Лозова  Харківської  області,  патологічно  веселий  і  збалансовано  лінивий  старший  сержант,  легкий  на  українське  гостре  слово  і  різнобічно  поінформований  суб’єкт.  В  ньому  є  все:  надійність,  іронічність,  повно  самокритики  і  зваженої  оцінки  майбутнього,  толерантність.  Він  саме  той,  хто  не  набридає.  Я  і  сьогодні  можу  зателефонувати  Віктору,  не  знаючи  наперед  що  казати,  а  розмова  затягнеться  надовго.  Ми  понад  рік  мало  не  щодня  разом  ходили  до  їдальні,  на  кінофільми.  А  вранці  я  штурханами  виганяв  Вітьку  з  ліжка  щоб  пробігтись  разом  кілька  кілометрів.  Не  завжди  вдавалось  вигнати  його  з  кімнати,  бо  він  крізь  сон  крив  мене  і  лаяв,  що  я  його,  живу  людину  не  ціную,  катую  раннім  пробудженням.  А  коли,  плюнувши,  я  вибігав  з  модулю  сам,  він  знову  крив  і  нарікав  мене  егоїстом,  жорстоким  одноосібником.  Отак  ми  жили  до  квітня  1987  року,  до  його  звільнення  у  запас.        
                   Бажання  почати  нове  життя  не  покидало  друга  ніколи.  Подія  відкладалась  на  наступний  день,  на  тиждень,  до  Нового  року,  до  чергової  зарплатні.  В  чому  полягало  оновлення?  У  практичних  діях  по  підтриманню  здоров’я.  Йому  Вітя  волів  приділяти  серйозну  увагу,  бо  від  здоров’я  приходить  успіх  в  інших  справах.  Пригадую,  як  спекотного  дня  з  його,  звісно,  подачі  ми  поперлись  за  кілька  кілометрів  пішки  до  танкового  полку.  А  головне  –  для  чого?  Щоб  вибити  собі  з  гусениці  по  парі  траків,  бо  везти  з  Союзу  нормальні  гантелі  –  дурніше  задумки  не  вигадаєш.  Звісно,  дорогою  нас  добряче  продуло  з  пісочком,  тобто,  дійшовши  туди,  ми  одночасно  дійшли  до  кондиції,  покрутившись  з  вітром  і  пиловою  завісою  у  гарячих  обіймах  літа.  Назад  ще  й  важкі  траки,  по  два  на  душу,  відтягували  руки.  Я  свої  просто  поклав  під  ліжко  і  все  ніяк  не  знаходив  час  почистити  їх  від  іржі.  Вітька  –  той  оскаженіло  тер  їх  до  блиску,  а  далі  обплів  ізоляційною  стрічкою  щоб  руки  тримали  траки  міцно.  Після  чого  його  траки  пролежали  під  його  ліжком  до  дня  звільнення  нерухомо.  Почати  нове  життя  ніколи  не  пізно.  Вірите?  Тоді  не  кепкуйте  з  мого  друга,  –  у  нього  все  ще  попереду.      
                   До  планів  на  майбутнє  життя  він  ставився  по  дорослому,  чого  немає  в  моїй  природі.  Якби  ще  тоді,  та  сісти  за  мемуари,  по  цій  темі  було  б  написано  вдвічі  більше  іронічних  слів.  Але,  чверть  століття  по  тому,  бачу,  -  частина  планів  таки  реалізована.  Наприклад,  казав  друг  про  намір  одружитись  після  24-го  року  життя  і  дотримав  обіцянку.  Казав,  що  закінчить  «якийсь»  виш  –  і…  Ой,  ні,  цей  пункт  з  іншої  колонки.  Але  то  не  суть  важливо.  Головне  –  Вітька,  як  явище.  Іншими  словами  –  яскравий  промінь,  що  й  досі  світить  у  Лозовій  на  Харківщині  і  радує  мене  веселим  молодим  голосом  по  телефону.        
                   Друга  видатна  особа    –  прапорщик,  а  невдовзі,  -  старший  прапорщик  Олександр  Кисельов.  Цей  парубок  з  чугуївських,  а  взагалі-то  для  армії  людина  випадкова.  Миролюбний,  не  дуже  витривалий,  з  тонкою  душевною  організацією,  тобто,  спокійний  і,  до  певної  міри  інтелігентний.  Проти  Сашка  нема  що  поганого  сказати.  Мабуть,  він  ніколи  не  наживав  собі  ворогів.  А  у  дивізії  служив  картографом  топографічної  служби.  Його  шеф  –  майор  Музенко  цінував  свого  підлеглого.  Тому  Саша  по  доброму  називав  майора  Мурзенком.  І,  як  подумати,  його  місце  було  
чи  не  єдиним  у  складній  ієрархії  частини,  яке  йому  пасувало.  Така  ніби  підходяща  ніша,  де  він  почувався  добре.
       
                   Оці  двоє  розрадили  мене  тоді,  коли  треба  було  усвідомити  свій  стан  і  ступити  крок  вперед,  бо  для  людини  військової  розпач  –  перша  ознака  майбутнього  тупика,  куди  сам  своїми  руками  загнав  себе,  а  далі?  Дуже  швидко  я  розібрався  у  собі  і  побачив  перспективу    діяльности  наперед.  Правда,  про  майбутні  відрядження  навіть  думки  не  водилося.  З  лютого  по  червень  потреби  кудись  літати  не  виникало,  а  право  на  відпустку  я  надумав  використати  влітку.  Значить,  на  початку  червня  слід  було  виправити  службовий  закордонний  паспорт.  Строковикам  паспорти  не  видавались.  Для  них  військового  квитка  вистачало  на  всі  випадки.  А  мені,  як  професійному  воєнному,  замінили  білет  на  посвідчення.  Для  перетину  кордону  така  цидула  не  мала  юридичної  ваги.    
                   Першу  подорож  я  здійснив  у  Кабул  до  паспортного  відділу  Генконсульства  на  території  штабу  сорокової  Армії.  Про  зовнішні  зміни  столиці  за  два  з  чвертю  роки  не  казатиму.  Мабуть,  розбудова  десь  проводилася,  та  тільки  на  центральних  вулицях.  Більше  вражень  від  свободи  дій,  порівняно  з  першим  візитом.  У  новій  якости  я  наче  позбувся  шор,  що  завадили  колись  мені  -  солдату  бачити  все,  що  хочеться  роздивитись  як  слід.
                   До  літака,  а  це  був  старий  знайомий  Ан-12,  я  підходив  не  рекрутом,  а  людиною,  що  з  власної  волі  перебуває  на  певній  території.  Вільній  людині  й  у  літаку  знайшлося  місце  не  на  підлозі,  а  на  боковому  стільці.  За  всі  організаційні  питання  відрядження  я  відповідав  самостійно:  як  доїхати  до  штабу,  де  прихилити  голову  вночі,  чим  прохарчуватись  і  таке  інше.  Настрій,  знаєте,  як  у  професора  Плейшнера  в  Берні.  Покинувши  розташування  частини  взагалі  можна  вважати  себе  більше  туристом,  ніж  підвладним  гвинтиком.  Ілюзія,  звичайно,  та  все  ж.  Я  зрозумів,  що  нікому  до  мене  немає  ніякої  справи.  І,  можливо,  вам  важко  у  це  повірити,  але  то  є  факт,  що  у  союзі,  наприклад,  солдат  не  вийде  запросто  за  територію  військового  містечка,  бо  там  і  пропускна  система,  і  патрулі  як  фурії  ширяють  містом.  Слово  «Афганістан»  хоч  і  грізне,  але  це  не  означає,  що  ця  країна  була  ще  більш  закрита  для  вільного  пересування  нею,  а  через  пункти  пропуску  навіть  міль  без  перепустки  не  літала.  Все  якраз  навпаки.  І  не  така  вже  рідкісна  була  подія,  коли  солдат,  вийшовши  через  КПП  ішов  собі  вирішувати  свої  справи.  Хочеш  іти  –  твої  проблеми.  За  наслідки  думай  сам.  Звісно,  пропажу  шукатимуть,  але  у  нас  ніколи  там  не  відчували  занадто  жорсткого  режиму.  Великі  неприємности  були  гарантовані  солдату,  якого  десь  застукає  патруль  і  він  не  зможе  виразно  пояснити  ціль  свого  перебування  не  на  службі.  Але  чи  й  не  велика  біда  пересидіти  на  гауптвахті  кілька  днів.        
                   Зареєструвавшись  у  комендатурі  аеропорту,  я  чекав  на  список  пасажирів.  Єдина  особа,  від  якої  я  трохи  залежав,  це  –  відповідальний  за  складення  списку  воїн.  Можна  вилетіти  першим  же  літаком,  а  можна  пролетіти,  у  разі  наявности  особи,  чий  маршрут  співпадає  з  моїм,  але  в  того  більші  зірки  на  погонах.    На  моє  питання  щодо  плану  польотів  на  день  диспетчер  відповідав:  «Чекаємо  рейс,  але…».  Чи  він  міг  сказати:  «Рейс  не  заплановано,  але…»  Як  не  почуй,  -  висновок  один:  літак  або  буде,  або  ж  –  ні.  Майже  всі  транспортники  належали  кабульському  50-му  об’єднаному  авіаполку.  Якщо  борт  вже  у  повітрі  прямує  на  Шинданд,  вірогідність  його  зворотнього  рейсу  до  Кабулу  вельми  висока.        
                   Навколо  Ан-12  поралися  наземні  спеціалісти.  Кілька  льотчиків  контролювали  підготовку.  Поперемінно  спрацьовували  елементи  зовнішньої  механізації.  Елерони  вроздріб  оберталися  на  крилах:  лівий  –  догори,  правий  –  вниз;  лівий  –  донизу,  а  правий  –  навпаки.  Між  ними  ніколи  не  буває  злагоди,  бо  елерони  керують  поперечним  креном.  Закрилки  безпомічно  повисли,  а  потім  стали  у  злітне  положення.  Декілька  разів  стерно  напрямку  показало  свою  незгоду:  «Ні,  ні,  ні!».  І  дві  половини  стерна  висоти  передражнили  одна  одну:  «Ми  готові».  Заправник  прибрав  шланг  і  відвалив  кудись  у  тінь.  Тут  же  хтось  з  обслуги  штрикнув  чимось  у  клапан  паливного  баку,  наточуючи  гасу  на  пробу.  Все,  що  можна  було  перевірити  –  оглянуто,  простукане,  колупнуто,  панелі  протиракетних  теплових  пасток  перезаряджено.                
                   Перевіривши  готовність  судна,  екіпаж  дав  дозвіл  на  посадку  за  списком.  Почувши  своє  прізвище,  кожен  пасажир  давав  знати  про  себе  чітким  військовим  «я!»  і,  робив  крок  на  опущену  рампу.  У  літаку  можна  було  займати  вільні  місця.  Тільки  найсановитіші  старші  офіцери  простували  до  гермокабіни.  Інші  розсідались  уздовж  бортів.  Всередині  просторо  і  жарко,  але,  піднявшись  на  кілька  кілометрів,  обов’язково  прохолоне:  ви  ж  пам’ятаєте  –  вантажний  відсік  Ан-12  не  герметичний.        
                   Навколо  літака  сновигав  борттехнік  (бортач).  Він  крутився  коло  турбогенератора.  З  маленького  сопла  вирвався  язичок  полум’я  і  допоміжна  турбіна  засвистіла,  переходячи  з  нижніх  на  високі  ноти.  Потім  почергово  розігнались  усі  чотири  мотори  і  технік  останнім  піднявся  до  відсіку,  зачинивши  за  собою  рампу.
                   Серце    калатало,  доки  Ан  розрулився  на  доріжці.  Викотившись  на  ЗПС,  ми  зупинилися  на  кілька  секунд  над  великою  «зеброю».  Це  місце,  де  починається  розбіг.  На  затиснутих  гальмах  двигунам  дано  повний  газ  і,  нарешті,  рушили.  Кінці  крил  заколивались  через  лихоманку  всього  фюзеляжу.  Колеса  забубоніли  по  стиках  бетонних  плит:  швидше,  швидше..!  Гвинти  перетворилися  на  блискучі  прозорі  кола.  Ці  сріблясті  німби  потягли  за  крила  сіре  тіло  літака  і  він  чесно  віддався  силі  чотирьох  вихорів.  Ніс  «крилатого»  задрався  вгору  і  земля  відпустила  залізного  птаха  на  волю.  Ногам  передався  хід  прибраного  шасі,  та  ззовні  почулись  хлопки  стулок  колісних  ніш.  Відразу  почався  відстріл  теплових  пасток.  На  віражі  стало  добре  видно  яскраві  зірки  випущених  попарно  зарядів.  За  ними  тягнулись  білі  кручені  хвости.  Перші  сяючі  кулі  навіть  долітали  до  поверхні  землі,  відскочивши  кілька  разів  і  догоряючи  між  плетивом  верблюжої  колючки.  Закрилки  стали  врівень  з  площинами  крил.  Швидкости  достатньо,  щоб  упевнено  крутити  спіраль.  Крило,  що  креслило  внутрішнє  коло,  наче  невидимою  ниткою  прип’яли  до  аеродрому.  Воно  показувало  на  землю,  як  вона  зменшується,  пропонуючи  залишити  у  пам’яті  панораму  нашої  авіабази  і  кишлачка  поблизу  неї.  А  друге  крило  демонструвало  безкрає  небо,  яке  я  чомусь  так  люблю.        
                   Ми  над  Кабулом.  Погода  хороша  над  всією  країною,  приймали  всі  аеропорти.  А  під  нами  не  бачене  понад  два  роки  місто.  Газ  прибрано  за  «прохолодну»  зону  –  на  малий  наземний.  Інструкція  не  передбачала  такого  пілотажу,  –  щоб  наземний  режим  втикати  на  шести  тисячах  метрах.  Ну  то  й  що?  У  ній  також  нічого  не  написано  про  духів,  про  Стінгери,  про  дурну  війну,  про  обставини,  у  яких  люди  відійшли  не  тільки  від  своїх  приписів,  а  й  від  Закону  Божого.  У  розрідженому  гірському  повітрі,  падаючи  під  критичним  кутом,  літак  набирав  надлишкову  швидкість.  Реверс  малоефективний.  Пізніше  конструктори  передбачили  нейтральний  газ,  узаконивши  свавілля  пілотів.  Ан-12  просів  на  ніс,  завалився  на  ліве  крило.  Випущені  максимально  закрилки  пригальмовували  падіння.  Нижче  тінню  рухалась  пара  ударних  Мі-24,  прикриваючи  наш  борт.      
                   Цукрові  шапки  на  горах  станули,  лишившись  на  найвищих  вершинах  такими  собі  кіпами.  А  місто  під  нами  рухалося,  розшите  нитками  залюднених  вулиць.  Райони  столиці  дихали  спокоєм,  діловою  метушнею,  неначе  крім  спокою  люди  нічого  й  не  знають,  а  військові  патрулі  тягають  за  плечима  не  автомати,  а  сачки  для  метеликів.  Бачі  (хлопчики)  продають  фрукти  з  візочків.  Невеличкі  автомайстерні  обслуговують  власників  легковиків.  Сфера  послуг,  як  ми  переконалися,  задовольняла  всі  потреби  жителів.  Десь  у  Кабулі  є  фешенебельні  квартали,  але  я  туди  не  потрапляв.  Від  того  лишилось  враження  дещо  провінційності:  погані  дороги,  биті  иашини,  сякі-такі  будинки,  наче  країна  зависла  десь  на  межі  середньовіччя  і  сучасности.  Але  вона  настільки  колоритна!  Дожити  б  до  мирних  часів,  коли  до  Афганістану  поїдуть  туристи.  Побувавши  у  високорозвинених  європейських  державах,  я  не  пережив  такого  насиченого  почуття  справжньої,  глибокої  цікавости.  Хмарочоси  Франкфурта  порівняно  з  примітивними  мазанками  на  кабульських  схилах  викликали  менший  захват.  Краса  буває  різною.  Ми,  європейці,  настільки  захопились  новітніми  технологіями,  що  перетворились  на  рабів  цивілізації.  Чи  не  бажання  втекти  від  цього  змушує  багатьох  подорожувати  за  край  світу  до  законсервованої  давнини  і  простоти?
                   Краще  смакувати  Схід  у  ранзі  туриста,  а  не  сунутись  туди  зі  своїми  ідеями  всеохопного  щастя:  «Знаєте,  ми  тут  у  вас  трохи  переплануємо  за  кращими  світовими  традиціями».  Можна  щось  зробити  краще,  зручніше,  функціонально  досконаліше,  тільки  зникне  ефект  неповторности.  І  для  чого  тоді  взагалі  подорожувати?  Мені  складно  уявити  Кабул  іншим.  Проїзд  перехрестями,  або  кільцевими  роз’їздами  у  центрі  дещо  проблематичний,  тому  на  напружених  перетинах  рухом  керуювали  стрункі  регулювальники.  Їх  зовнішній  парадний  вигляд  викликав  повагу,  адже  афганські  офіцери  зовсім  не  схожі  на  мордате  теля  із  смугастою  палицею.  Він  бачив  усе,  допомагаючи,  а  не  заважаючи  водіям.  Вбраний  у  світлий  однострой,  сторож  порядку  наказував  рухатись,  чи  зупинятись,  обертаючи  жезлом,  як  маестро  симфонічним  оркестром.      
                   Я  перетинав  жовтим  ПАЗиком  усе  місто.  Що  б  там  не  думали  про  мене,  окупанта,  городяни,  -вони  мені  симпатичні.  Добре,  що  штабний  автобус  не  виділявся  серед  іншого  міського  транспорту.  Тільки  чорні  номери  з  білими  цифрами  і  світломаскувальні  пристрої  на  фарах.  Ну  і  в  середині  всі  чоловіки  екіпіровані  по  воєнному.  Майже  в  кожного  на  колінах  «калашников».  До  автоматів  приєднані  магазини,  скручені    «валетом»  до  купи  по  два  ріжка.  Дехто  крутив  навіть  три,  щоб  у  випадку  раптової  перестрілки  не  нишпорити,  шукаючи  свій  арсенал.  Важкувато,  незручно,  але…  Люди  готувались  до  бою  навіть  серед  дня  у  місті.  Нерідко  офіцери  міняли  автоматні  ріжки  на  кулеметні,  бо  ті  вміщають  на  15  патронів  більше.  Уявіть  коротенький  АКСУ  для  вуличного  бою  з  таким  вдосконаленим  блоком  набоїв.  Ні,  я  любив  возити  мінімум  необхідного.  По  літаках  з  автоматом  не  тягався.  А  пістолет…  ну,  хіба  що  задля  моральної  підтримки.  З  пістолетом  недовго  навоюєш.  Як  і  всі  адекватні  молоді  люди,  помирати  на  порозі  життя  я  не  збирався.  Отже,  заряджений  пістолет  носив,  швидше,  для  порядку,  на  крайній  випадок.  Чуже  життя  (у  плані  –  позбавити)  не  цікавило.  Єдине  –  не  хотілося  стати  живим  трофеєм  моджахедів.  Пістолетик,  знаєте,  у  нестабільному  суспільстві  не  заважав.  Для  маневреного  бою  ПМ  не  дуже  годиться  –  складно  влучити  в  рухливого  супротивника.  Тоді  для  чого?  Чи  для  кого?  Для  себе.  У  разі  чого,  собі  у  голову  влучити  реально,  аби    рука  не  трусилася.
                   Не  обтяжений  додатковими  дорученнями,  я  подав  до  паспортного  столу  документи  і  мав  купу  вільного  часу,  гаючи  його  на  безцільне  блукання  великим  гарнізоном.  Над  нашими  частинами  владно  височив  амінівський  палац.  Та,  власне,  названо  його  так  не  по  праву.  Колись  він  належав  королю  Дауду,  а  хто  такий  Амін?  Епізод,  один  кадр  у  кінострічці  «Історія  Афганістану»,  –  і  не  найкращий.  Як  прийшов  до  влади  інтригами,  так  і  пішов,  вірніше  –  його  «пішли».  Рано  чи  пізно  підступність  наздоганяє  покарання.
                   З  тераси  під  палацом  я  сколупнув  камінчик  білого  кварцу.  Скеля  –  символ  надійности,  вічности.  Захотілося  мати  такий  сувенір,  щоб  він  асоціювався  з  часткою  чужої  столиці.  Скільки  би  років  не  спливло  до  океану  часу,  а  мало  таких  речей  знайдеться  у  моєму  помешканні,  які  мають  настільки  високу  цінність.  Митник  у  Ташкенті  крутив  камінчик,  не  розуміючи  нічого,  щось  мугикнув,  та  поклав  назад  до  валізи.  Практичніші  за  мене  особи  надривали  попереки,  тягаючи  фірмові  лахи,  магнітоли,  або  афганської  роботи  ножі,  а  тут…  А  я  бавлюсь  своїми  іграшками  і  навіть  не  хочу  ділитись  ними.  Отакий    куркуль.          
                   Кабул    розслабив  з  перших  хвилин.  Повертатися  до  своїх  прямих  обов’язків  не  хотілося.  Літо  навкруги,  «афганець»  не  дошкуляє,  держава  годує  –  це  напад  повного  задоволення.  Але…  Треба  летіти.  За  тиждень  бо  мусив  повернутись  сюди  за  синьою  службовою  паспортиною,  а  вже  звідси  у  відпустку,  до  України,  якої  я  не  бачив  тридцять  два  місяці.        

Колона

                   Після  чергового  перельоту,  бігаючи  ранкові  кроси,  кілька  днів  подумки  випускав  закрилки  на  посадку.  Тринадцятикілометрову  дистанцію  я  долав  приблизно  за  годину,  або  трохи  більше  –  якраз  достатньо,  щоб  долетіти  до  Кабулу.  Якщо  мені  вдавалося  завести  зі  штовхача  Вітька,  то  ми  «вилітали»  удвох.  Він  трюхикав  позаду,  називаючи  мене  сохатим,  а  через  нього  відставав  від  графіку  і  я.  Приблизно  на  половині  маршруту  друг  розвертав  голоблі  назад..  Тоді  я  додавав  сил,  надолужуючи  час.  Підганяло  і  сонечко,  увімкнувши  «мікрохвильову  піч»  на  всю  потужність.  Це  останні  хвилини,  коли  лишався  сенс  бігати.
                   На  трасі  бувало  тихо.  Шлагбауми  на  блоках  відкривалися  трохи  пізніше.  Тільки  пара-трійка  УАЗиків  стабільно  пролітали  назустріч.  Це  нічні  гості  медсанбату  повертались  до  військових  клопотів,  покинувши  своїх  тимчасових  дружин.  Водії  добросовісно  прокидались  до  сходу  сонця,  щоб  подати  екіпажі  вчасно  і  не  спізнити  шефів  на  сніданок.          
                   Але  ще  північніше,  за  основними  полками  і  медсанбатом,  купчилися  такі  хлопці,  що  вставали  поночі  та  на  ранок  псували  мені  повітря  соляровими  вихлопами.  Довга  нитка  КАМАзів    розмотувалася  від  ОБМЗ  (окремий  батальйон  матеріального  забезпечення),  чи  автобату  до  самого  блокпосту,  готуючись  рушити  на  союз.  Водії  нещадно  газували,  прослуховуючи  двигуни  машин.  У  них  проста  арифметика  рейсу:  як  підготуєшся,  так  і  доїдеш.  Між  бортовими  машинами  муркотіли  БТРи  супроводу,  так  звані  сімдесятки  і  кілька  машин  із  встановленими  у  кузовах  зенітками.
                   Робота  зенітки  по  скелях  разом  із  руйнівною  силою  мала  би  деморалізовувати  супротивника.  Достатньо  тільки  почути  поруч  із  собою  звуки  пострілів,  волосся  ставало  сторчма.  Снаряди,  призначення  яких  знімати  з  висоти  літаки,  зрізали  як  крихке  печиво  глиняні  дували.  При  такій  зброї  сама  людина  ставала  об’єктом  поклоніння  в  автоколоні.    
                   Однак  оператор  цього  шайтанського  агрегату  протягом  рейсу  пальцем  стирчав  з  кузова,  промацуючи  скелі  коли  поглядом,  коли  короткою  чергою.  Моджахеди  пильно  вдивлялися,  як  рухається  колона,  де  у  її  складі  зенітні  стволи,  броня.  Дорога  петельками  стелиться  між  горами,  проходить  через  ущелини.  Такі  місця  профілактикою  не  зачистиш,  бо  їх  чимало  на  шляху.  Отож  там,  під  кручами,  на  поворотах  зазвичай  і  били  першу  машину.  Той  хто  нагорі  мав  тактичну  перевагу.  А  вдалий  перший  постріл  міг  вирішити  результат  бою.  Стала  колона,  значить  спершу  треба  вибити  стволи  великого  калібру,  оті  що  спричиняють  енурез,  коли  брешуть.  Екіпажі  машин  залягали  під  колеса,  а  зенітники…  Вони  на  своїх  місцях  над  усією  братвою,  глухнучи  від  пекельного  гуркоту,  лементу,  лайки,  гуготіння  полум’я,  холоднокровно  відшукували  кулеметні  гнізда  і  вогнем  поспішали  пригасити  кусючі  зливи  куль.  Коли  зенітка  перекривала  своїм  звуком  голоси  бою,  легше  було  солдатам  відірвати  голову  від  землі.  Потім  налітали  вертоліти,  розганяючи  по  норах  бороданів,  забирали  поранених  і  двохсотих.  Биті  машини  чіпляли  на  буксир  неушкоджених,  якщо  було  за  що  там  боротись.  А  ні,  то  їх  просто  штовхали  з  дороги,  та  так  вони  потім  світили  дірками  рік  у  рік.        
                   Капітан  Ліпатов  розповів  нам  дорожню  пригоду  на  відрізку  Турагунді-Шинданд.  Власне,  він  мало  що  пам’ятав.  Їхав  з  відпустки  колоною.  І  сталося  так  –  відстали  наче.  Потім  вибух.  Руками  вперед  він  вилетів  через  лобовик.  Ліворуч  синхронно  бездушним  мішком  просвистів  водій.  Отак  парою  й  летіли.  Далі  частину  фільму  вирізано  з  пам’яті.  Наступне,  що  він  побачив  –  скеля.  Задоволений  роботою  моджахед  не  поспішаючи  зникає  з  кадру.  Здається  цілий,  але  краще  трохи  подумати,  подивитись  на  кінцівки,  –  чи  на  місці  вони,  поворушити  пальцями.  От  уже  й  солдат  відкрив  очі,  теж  думає,  оглядає  себе.  «Ти  як,  цілий?»  Капітан  намацав  у  боковій  кишені  пласку  посудину.  Запасливий!  Відкрутив  кришку,  зробив  кілька  ковтків  і  передав  бійцю.  Той  відпив,  не  розуміючи,  що  в  горлянку  ллється  коньяк.  Так  і  сиділи  ці  двоє,  пили,  не  закусюючи.  Головне,  думалось  їм,  що  не  валяються  безпомічні,  а  самостійно  і  впевнено  сидять  на  бетонці.  А  духові,  мабуть,  зараховано  до  оплати  вантажівку  і  двох  шураві,  один  з  яких  –  офіцер.  То  нічого,  хай  тихо  радіє.  І  добре,  що  на  війні  статистика  іноді  кульгала.  Необ’єктивність  у  бік  життя  завжди  вітається.  Чому  і  як  вони  відірвалися  від  «нитки»?  Подробиці  забулись.  Унікальних  історій,  пов’язаних  з  автоколонами  безліч,  від  дивовижних  випадків  порятунку  до  повного  знищення  колон,  як  у  1987  році  під  Карвангахом.                
                   Пробігаючи  повз  машини,  я  бачив  і  чув  саму  правду  життя.  А  почитайте  (краще  не  читайте)  книжки  афганців-баталістів  Верстакова,  Проханова…  Вони  наштовхували  на  висновок,  буцімто  середньостатистичний  водій  сенс  своєї  роботи  бачив  у  звитязі  заради  простого  людського  щастя  афганського  трудового  народу.  Вночі  прокинеться  і  не  засне,  думаючи  тяжку  думу.  Схопиться  і  поривається  у  рейс,  щоб  доставити  зайвий  мішок  борошна  багатодітній  сім’ї.  Неначе  за  кермом  сидить  не  18-20  річний  юнак,  а...  Забагато  пафосу,  та  мало  істини.        
                   Насправді,  як  усі  нормальні  молоді  люди,  хлопці  думали  про  дівчат,  про  кайф,  про  стареньку  «Яву»,  залишену  іржавіти  в  сараї,  про  нічні  танцюльки,  про  колгоспну  кукурудзу,  яку  треба  обідрати,  перехитривши  сторожу,  про  горілку  і  перегар  зранку,  про  головний  біль,  про  вуличні  бійки,  про  побиті  і  набиті  ліхтарі.  Їдучи  на  Кушку,  екіпажі  готували  хитромудрі  хованки  для  горілки,  бо  в  один  голос  своє  «не  можна»  рекли  митниця,  прапор,  старлей  і  майор.  Але  ті  самі  прапор,  старлей  і  майор,  купуючи  за  60  чеків  пляшку,  здогадувались,  що  вона  доїхала  у  запасці,  або  у  паливному  баку  автомобіля  тієї  самої  колони.        
                   На  дверцята  машин  навішували  бронежилети.  Не  на  тіло,  хоч  вони  зроблені  маєчкою.  А  всьому  причина  –  сонце  і  вага.  Кліматичні  умови  вимагали  інших  підходів  до  прописних  істин.  Коли  на  осонні  шістдесят  плюсом  і  більше,  тоді  скільки  ж  у  кабіні?  Зрозуміле  риторичне  запитання,  відповіді  на  яке  я  не  знаю.  Багато  там  тепла.  На  металі  кабіни  можна  засмажити  яєчню  –  перевірено.  Лізти  у  таку  духовку  не  хотілось  навіть  у  самій  тільки  панамці.  Метикували,  як  зробити  краще.  І  бронежилет  працював  на  захист,  причому  двома  шарами  броні,  тільки  не  з  усіх  боків.    
                   Обличчя  у  всіх    не  кіношно-патріотичні,  а  нормальні  такі  мармизи.  На  них  крізь  вимушену  недозрілу  дорослість  просвічує  казна  що:  і  відгомін  безголового  юнацтва,  і  напускна  хоробрість.  Хоча,  їм  вже  не  треба  було  вичавлювати  з  себе  мужність.  У  рейсі  все  відкривалося,  як  воно  є.  Вони  мусили  бути  мужніми.  У  дорозі  багатьом  доводилось  вести  вогонь,  не  зупиняючи  руху.  Одна  рука  на  кермі,  а  вказівний  палець  правиці  –  на  спусковому  гачку.  Одне  око  дивилося  вперед,  друге  –  вбік  і  вгору.  Вони  одночасно  воїни,  вправні  водії  і  пацани  з  «мухами»  в  головах.  Подвиг  і  дисциплінарний  зальот  –  це  дві  природи  одного  єства.  Одна  вже  встигла  сформуватись,  а  друга  ще  не  вмерла.  Вдень  будь  хто  з  них  міг  поставити  на  кон  життя,  а  ввечері  наш  герой  слухав  у  виконанні  молодшого  товариша  потішну  чукикалку    про  дембель.  І  хай  стережеться  той  «дух»,  який  забувся,  скільки  днів  «дідові»  лишилось  до  наказу  Міністра  оборони.  Війна  не  скасовувала  дідівщину  радянської  армії  ні  на  йоту.  Це  так  –  життя  у  всіх  його  проявах,  найкращих  і  найгірших.  Врешті-решт,  ми  не  на  конкурсі  виграли  право  служити  там.  Тож  і  влаштовували  своє  існування,  хто  як  міг,  щоб  мінімально  потерпати  від  негативу.  Негатив  –  дуже  похмурий  супутник  казенного  життя.      
                   Біг  допомагав  мені  тримати  організм  у  тонусі.  Після  пробіжки  обов’язково  холодний  душ.  І  від  постійного  недосипу  не  лишалося  слідів.  Дарма,  що  пару  кілометрів  доводилось  дихати  вихлопами:  відчуття  бадьорости  перемагало  залишки  недобитої  сном  втоми.  Як  подумати,  вояки  з  автобату  воліли  краще  крутити  «бублик»,  ніж  тягнути  рутинну  лямку    у  частині.  Командирам  завжди  є  до  чого  прискіпатись:  «Боєць,  іди  до  мене!..»  «Рядовий,  чого  сидиш?»  «Зроби  те…»  «Принеси  се…»  «Рівняйсь!  Відставити!  Рівняйсь!  Струнко!  Відставити!  Рівняйсь!...»  Хай  мене  ріжуть  –  знову  поринути  у  це!  Більшість  нормальних  хлопців  хотіли  у  рейс,  на  «війну»  (бойову  операцію),  аби  тільки  здихатись    дуроломства  і  самодурства,  що  є  синонімами,  та  процвітає  на  обнесених  колючим  дротом  територіях.  Десь  у  глибині,  тільки  дуже  глибоко,  бійці  були  задоволені  виходом  у  рейс.                
                   А  ті  казанови,  які  вранці  їхали  мені  назустріч…  Про  них  можна  не  турбуватися,  таким  навіть  трошки  заздрили.  Законна  родина  вдома  і  тут  така  собі  сурогатна  дружина.  Найнагальніша  потреба  дорослого  дядьки  задоволена.  На  всіх  війнах  така  любов  практикувалася  масово.  Розчепивши  теплі  обійми  «чекістки»  (любов  тягнула  передбачувані  витрати  у  грошовому  еквіваленті  чеками  Зовнішпосилторгу),  військовий  начальник  потрапляв  до  накритого  столу  (це  його  вранішня  гімнастика).  А  після  служби  вірний  водій  на  зеленому  рисаку  фірми  УАЗ,  нічого  не  питаючи,  доставляв  тіло  царства  гурій.    Як  же  називали  ці  модулі,  де  мешкали  представниці  слабкої  статі?  Ой,  препогано  називали!  Хоча,  треба  відокремити  службову  і  позаслужбову  звитяги.  Вони  теж  не  без  права  на  повагу  за  хоробрість,  сумлінно  виконаний  обов’язок  і  врятовані  життя,  -  їхні  щоденні  буденні  клопоти,  а  героїні  теж  не  без  гріха.                        
                   Полковник  Кучер  Віктор  Олександрович  збалансував  у  тексті  своїх  спогадів  роль  жінки  зі  складу  контингенту.  Правда  не  може  бути  однобокою.  Вони  –  молоді  і  не  дуже  дівчата,  так  само  витягували  з  того  світу  тяжко  поранених,  хворіли,  горіли  у  збитих  вертольотах,  попадали  під  обстріли,  ходили  у  рейди.  Другий  бік  –  мораль  і  обопільна  відповідальність  за  не  зовсім  
моральні  стосунки.  Це  таке,  людське,  і  воно  є  не  тільки  на  війні.  Я  знаю,  що  багато  жіночого  племені  їхали  до  Афганістану  починати  нове  життя,  заповнити  спустошену  душу  новим  змістом.  Хоча,  теж  хто  як.  Просто  у  наших  умовах  всі  ті  амурні  справи  були  занадто  відкриті.
                   Віктор  Олександрович  пише,  що  шиндандські  військові  лікарі  під  час  його  «каденції»  (1981-1983  роки)  пристойно  і  професійно  навчились  робити  аборти.  А  я  пам’ятаю,  у  роки  з  1986  до  1988  начальник  адміністративно-господарської  служби  так  натренувався  виписувати  відрядження  до  Кабульського  шпиталю  (і  та  причина  фігурувала  у  папері),  що  робив  це  між  справами  «лівою  ногою».  Життя  брало  своє.  За  цими  словами  сотні  ненароджених  душ.  Може  б  і  їх  зарахувати  на  бойові  втрати?  
                   Розвернувшись  перед  блокпостом  (далі  мене  однак  не  пустили  би),  я  втікав  від  сонця.  За  годину  температура  переходила  поріг,  коли  молотити  ногами  пил  можна  лише  під  примусом  не  для  покращення  здоров’я,  а  суто  для  виснаження.  
                   Цікавий  епізод  –  добігаю  до  управління  дивізії,  а  назустріч  з  воріт  суне  комдив.  Статура  генерал-майора  Касперовича  виділялася  зростом    і  добротним  кроєм.  Георгій  Павлович  –  еталон  для  генералів.  І  ось  він  біжить  мені  назустріч.  З  лівої  руки  скаче  німецька  вівчарка,  теж  не  найменша  серед  своїх.  Звісно,  різниця  у  званні  між  зустрічними  викликає  напруження  у  молодшого.  Я  не  міг  не  вітати  командира  такого  рангу,  але  як?  Зупинитись?  Витягнутись  перед  ним  у  майці  і  шортах?  Де  ви  бачили  анекдотичнішу  ситуацію?  На  обличчі  Касперовича  не  ворухнувся  бодай  один  м’яз.  Я  вляпався  –  мені  викручуватись.  У  голові  ледве  склались  до  купи  слова  привітання:  «Здравія  желаю,  товариш  генерал-майор!».  Ану  спробуйте  вистрілити  скоромовкою,  враховуючи  мої  п’ять  і  його  п’ять-шість  кілометрів  на  годину.
                   Після  кросу,  якщо  не  сіявся  дощ,  а  його  ніколи  не  було  чомусь,  я  намацував  під  ліжком  шланг  і  йшов  «кричати»  (вода  із  свердловини  холодна)  на  вулицю.  Вважаю,  що  водними  процедурами  я  допомагав  остаточно  прокинутись  заспаним  офіцерам.  І  це  було  прекрасно.  Реально  і  переконливо  душ  після  пробіжки  подвоював  сили.  Не  знаю,  чому  це  я  ніколи  не  практикував  подібне  після  армії…  
                   Організм  вмикав  усі  системи,  вимагаючи  сніданку.  Вітька  був  готовий  до  бою.  Бігати  ще  так-сяк,  а  їсти  його  не  треба  було  вмовляти.  І,  ви  знаєте,  як  статус  міняє  ставлення  до  простих  речей?  Скажімо,  на  строковій  службі  після  тривалих  вправ  зі  стройової  підготовки  з  піснею,  ми  були  геть  щасливі  не  знати  такого  ж  задоволення  на  контракті.  Але  іноді  прорізало  утнути  нашої  української  дорогою  до  їдальні.  Неголосно,  душевно,  для  задоволення,  бо  консерваторій  ми  не  кінчали,  українська  пісня  лунала  над  афганським  камінням.  Хіба  це  не  свято  душі?
                   Стосовно  їдальні  двоїсте  таке  ставлення.  Знову  ж,  порівняно  з  солдатською  нормою,  а  особливо  складом  і  способом  приготування  страв,  офіцерська  їдальня  вигідно  виривалася    уперед  кроків  на  сто.  Їж  мовчки  і  задовольняйся.  Теплим  словом  бажаю  згадати  цивільного  спеціаліста  на  ім’я  Олександр.  А  прізвище?  Прізвище  вилетіло.  Він  завжди  радо  вітав  нас:  «Що  ви  там,  свєрчкі,  свєрчіте?»  От  вже  хто  вигадливий  був  коло  плити!  Родзинок  у  рисову  кашу  сипоне,  -  так  зовсім  інший  смак.  Саньку  комдив  Касперович  завжди  на  бойові  з  собою  брав.  Хороша  людина.  Долоня  невеличка,  а  руку  стискав  як  лещатами.  Достойний  чолов’яга.  І  харчами  він  розбещував  нас,  як  дідусь  своїх  онуків.  Крім  основного  меню  додатково  можна  було  попросити  молочний  суп.  Я  так  написав,  наче  оцим  «можна»  ми  користувались  час  від  часу.  Насправді,  молочка  стала  щоденною  традицією  і  офіціант  добре  знав  наші  смаки.              
                   Ранок  ще  не  закінчився.  Постановка  задач.  На  плацу  вишикувані  старші  офіцери  –  керівники  служб:  заступники  комдива,  центральне  бойове  управління,  начальники  тилових  служб,  артозброєння,  хімслужби,  метрології,  топографії,…  паливно-мастильних  матеріалів  (о,  це  особлива  одиниця,  бо  саме  про  цього  майора  крилато  сказано:  скромний  у  роботі,  страшний  у  побуті)  -  майор  Тирко  з  каністрою  у  правиці.  Далі  у  шерензі  стояли  молоді  офіцери  –  помічники  старших,  працівники  фінслужби  (фініки),  політпрацівники.  Всіх  не  пригадую.  Нарешті,  прапори  і  ми  –  надстроковики,  а  поіменно  я  і  Вітька,  та  ще  був  хлопець  –  Володька  Дяков.  Ми  –  управлінці  нижнього  рівня.  Серед  нас  начальники  складів,  секретники,  несекретники,  паспортист,  кадровики,  комсомольські  інструктори,  диспечери,  тощо.    
                   Генерал  працював  з  вищою  ланкою.  Що  потрібно  нам  –  те  до  нашого  відома  доводили  наші  «патрони».  Чути  Касперовича  ледве-ледве.  Зосереджуючись  на  зовнішніх  ефектах,  ми  й  собі  починали  стиха  бубоніти.  Якщо  б  то  почув  Георгій  Павлович!.  Але,  не  розтуляючи  широко  вуст,  спостережливі  коментували  все  бачене  дуже  дотепно.
                   Начальника  служби  паливно-мастильних  матеріалів  і  різних  там  прозорих  рідин  відверто  хитало.  Якщо  каністра  у  руці,  значить  терпець  на  критичній  позначці.  Після  команди:  «Розійдись!»,  Тирко  шпаркіше  за  Рекса  тікав  на  службу.  Ой,  «горіла»  людина  на  службі,  «горіла»  буквально  ізсередини.  Такі  довго  не  живуть,  бо  спиваються.
                   Від  басейну,  ляпаючи  перетинками,  сунули  перед  строєм  ручні  качки  –  файний  селезень  Гоша  і  його  вірна  подруга  –  Маша.  Їх  цікавила  шнурівка  на  черевиках  старших  офіцерів.  Гоша,  вражений  акуратними  бантиками,  смикав  плетиво,  бажаючи  розібратись,  як  це  так  вправно  зав’язане.  Під  нестримне    хмикання  товаришів,  майор  ногою  обережно  відштовхнув  качура.  Гоша  ображено  кахкнув  і  пішов  ходити  за  Касперовичем.  Генерал  не  звертав  уваги  на  малого  і,  заклавши  руки  за  спину,  пояснював  денний  план  дій.  Позаду  слід  у  слід  (крила  за  спину)  чеберяли  качки.  Голос  командира  суворий,  а  мармизи  вишикуваних  пересмикували  напади  сміху.      
                   Пара  Мі-8  пішла  на  розворот  над  штабом  дивізії.  Саме  тут  і  саме  тепер  їм  треба  було  з’явитись.  Комдив  не  брав  паузу,  але  чи  чув  хтось  його?  Ми  –  «камчатка»,  не  розібрали  ані  слова  і  нам  те  по  цимбалах.  А  знаєте,  десь  наприкінці  свого  контракту,  вже  за  генерала  Учкіна  Олександра  Васильовича,  я  зробив  відкриття,  переставши  виходити  на  постановку  задач.  Думаєте,  хтось  помітив?  Впевнений,  що  так  само  могли  робити  до  половини  прапорів,  і  нема  чого  лізти  в  очі  начальству.  Коли  ми  були  потрібні,  нас  знаходили.  Як  той  казав:  «Поближче  до  кухні»?  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897637
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.12.2020

Афганські спогади. У третьому вимірі (редакція 2020 р. , 4 частина)

                                                                                                               Гарнізон

                   Неспокійно  але  естетично  жити  поблизу  великої  авіабази.  То  влаштують  тренувальні  стрибки  з  парашутами,  то  імітацію  атаки  штурмовими  вертолітами.  Льотчики  на  МіГах  крутили  пілотажні  фігури  над  нами.  Їм  безпечніше  в’язати  свої  петлі  над  рівниною,  у  межах  периметру,  захищеного  радянськими  постами.  Знижуючись  до  висоти  польоту  півня,  бойову  машину  виводили  у  горизонтальний  політ  над  бетонкою,  давали  форсаж  і  переводили  у  вертикальний  набір.  Тоді  літак  майже  сягав  сонця,  та,  мабуть,  обпікшись  у  його  короні,  далекою  
цяткою  повертався  зворотнім  курсом,  щоб  знову  припасти  до  дороги,  обдавши  випарами  спаленого  гасу  і  повторити  атаку  на  наше  світило.
                   Дорога  збігала  з  півночі  від  узбецького  Термезу,  ділила  гарнізон  надвоє,  перетинаючи  його  навпіл,  опускалася  далі  і  щоб  не  потрапити  до  Пакістану,  спочатку  забирала  ліворуч  на  схід,  минаючи  Кандагар,    а  потім  довертала  на  північ,  добігаючи  Кабулу.  Від  столиці  бетонка  піднімалася,  долаючи  перевал  Саланг  і  ще  через  кілька  сот  кілометрів  з’єднувала  посередництвом  знаменитого  мосту  через  Пяндж  Афганістан  з  тоді  ще  південними  рубежами  радянського  союзу,  але  вже  республікою  Таджикістан  –  така  собі  велика  кільцева,  розміром  з  цілу  країну.  Це  головна  наземна  артерія  країни.
                   На  відрізку  Турагунді-Шинданд  уздовж  дорожнього  полотна  радянські  військові  трубопровідники  поклали  трубу.  Її  загальна  довжина  –  кілометрів  сто  п’ятдесят,  як  не  більше,  не  рекордна  у  сімействі  трубопроводів.  Імовірно,  подібної  інженерної  споруди  немає  більше  ніде  у  світі,  бо  там  була  труба  малого  діаметру,  елементарно  монтувалася  стиковими  фланцями  з  болтами.  Нею  прокачували  не  нафту,  не  газ,  а  високооктанове  авіапальне  від  складів  на  території  совдепії  аж  до  шиндандської  авіабази.  Вперше  такий  спосіб  транспортування  застосували  на  ділянці  Термез  –  Баграм,  а  у  1984  році  таку  ж  гілку  проклали  на  нашому  напрямку,  переконавшись,  що  рурою  можна  швидше  і  безпечніше  перекачати  потрібну  кількість  гасу  без  надвисоких  втрат  живої  сили  і  техніки.  Відтоді  доставка  пального  перестала  бути  головняком  автомобілістів,  затягнувшись  алюмінієвим  зашморгом  на  шиях  трубопровідників.  Я  почитував  заради  загального  розвитку  статистику  ліквідацій  наслідків  диверсій  на  трубопроводі.  Неспокійно,  служилося  рядовому  такої,  ну  дуже  бойової  частини.  Хоча  на  петличках  у  нього  кокетливо  красувався  вентиль,  навоювалися  вони  досхочу.
                   Практичні  селяни  на  достойному  рівних  конкурували  з  духами  (тут  духами  я  називаю  моджахедів)  у  диверсійних  справах.  Ремонтні  бригади  часто  міняли  просвердлені,  прострелені,  та  підірвані  секції.  На  кожному  кілометрі  труби  не  поставиш  вартового  з  автоматом.  Через  особливості  стосунків  між  місцевими  і  окупантами  щомісяця  відбувалися  чисельні  диверсії  і  нерідко  із  свинцевим  дощиком.  А  куди  без  пального?  Зупинять  нитку  –  авіація  стане  наземним  транспортом.  Та  незважаючи  на  всі  матеріальні  втрати,  перекачка  гасу  відбувалася  аж  до  кінця  окупаційної  місії  обмеженого  контингенту.  Значить  такі  втрати  виправдовували  себе,  інакше  пустили  би  автомобільні  колони.  Компетентні  представники  діляться  враженнями  про  початок  діяльності  трубопровідників.  Наші  теж  вперті,  не  поступляться  віслюкам  нізащо.                    
                   Афганістан    зустрічав  окремий  трубопровідний  батальйон  непривітно.  Тільки  перетнули  кордон,  заглибилися  на  територію,  –  а  тут  місцеві,  поголовно  озброєні,  щось  кричать,  вентилюють  руками.  Чисто  тобі  ринок  невільників.  А  ще  б  розуміти,  до  чого  іде  мова?  Чи  не  про  те,  як  вигідніше  порішити  шураві?  Мілітарний  люд  хоче  знати,  почім  вуха  солдата  «страни  совєтів».  Бійці  дивляться  на  командирів,  а  ті  знизують  плечима.  Що  робити?  Права  на  перший  постріл  немає.  Залякати?  Ні  –  насмішити.  До  радянських  вже  кілька  років  придивлялись,  робили  висновки,  провокували.  Чужинцям  треба  показати  хазяїв  країни  аргументовано,  щоб  суворість  не  викликала  двозначності.  Недоброзичливі  погляди,  погрози  криком,  жестами  –  ось  вони,  перші  враження.  Плюс  до  того  кліматичний  шок,  похідні  умови,  отруйні  гади,  павуки  куди  не  поткнешся  –  божевілля  якесь.  Але  трубу  проклали  -  баланс  інтересів.  Мудрі  командири  шукали  компромісів  на  рівні  вождів  місцевих  угрупованнь  (немудрі  рвалися  в  бій).  Домовлялись  полюбовно:  ми  не  шугаємо  вас,  ви  нас  терпите.  Це  працювало.  Ніяких  письмових  гарантій.  Слово  сардара  (польового  командира)  –  вища  гарантія  життєздатности  угоди.  Дивлячись  на  темпи  проходки,  місцеві  запасалися  каністрами.  Пізніше  вони  доїтимуть  алюмінієву  корову  нещадно,  знаючи,  що  доки  є  шураві,  буде  і  паливо  у  трубі.          
                   Гайки  під  час  прокладання  крутили  мало  не  цілодобово.  На  перевалі  Рабаті-Мірза  буквально  загинались  від  незвичайних  перепадів  температури  і  розрідженого  повітря.  А  там  –  Герат,  зачищений  бомбардуваннями.  Вже  не  афганці,  а  сама  дорога  кричала  рваними  ротами  мінних  розривів:  «Назад,  Іван!  Додому!».  Населення  дивилось  так,  що  не  повертайся  спиною,  бо  розірвуть.  Далі  –  знову  перевал.  Як  ті  каторжники,  рухались  вперто,  доки  дійшли  до  Шинданду.  Пустили  гас  і  відтоді  безперестанно  розшукували  і  «лікували»  рукотворні  отвори.  Легкосплавну  руру  і  свердлили,  і  прострілювали,  а  коли  бажали  просто  напаскудити  –  підривали.  Як  її  убережеш?  Сторожові  пости  не  перекривали  всю  зону  відповідальности  з  численними  поворотами  у  складній  гірській  місцевості.  Отже,  мали  150  кілометрів  головного  болю  і  повний  комплекс  бойової  підготовки.          
                   Ця  крива,  наче  життя,  алюмінієва  нитка  нитка,  лежала  у  кількох  метрах  поза  нашою  частиною.  Покладена  без  всякого  інженерного  задуму,  на  ґрунті,  через  пагорби.  Траншей  не  рили,  землю  не  насипали,  не  вирівнювали  рел’єф.  Трималися  напрямку,  заданого  бетонкою.  Отак  вона  і  валялася  кілька  років,  ганяючи  вогненосне  питво  для  авіації.  Відрізки  алюмінію,  стягнені  гвинтами  за  допомогою  фланців,  дешево,  але  дорого.  Тим  не  менш,  примітивна  магістраль  справно  прослужила  понад  4  роки.  Ефективнішого  способу  транспортування  пального  не  винайшли.  Цистернами  ж  возили  бензин  і  соляру.
                   Моджахеди  знали  номенклатуру  вантажів,  номери  колон  і  час  їх  проходження.  Тіньовий  «департамент»  логістики  працював  зразково.  Салютували  вибірково,  не  кожну  валку,  а  з  розсудом.  Чомусь  не  обстрілювали  бомбовозів.  Може  я  не  поінформований  про  такі  напади,  але  так  казали.  КамАЗи,  навантажені  важкими  авіабомбами  на  відкритих  напівпричепах  демонстративно  перетинали  весь  гарнізон  з  півночі  на  південь,  повертаючи  на  розі  управління  дивізії.  Тягачі  бомбовозів  вигідно  відрізнялись  від  ухайдоканих  наливників,  яким  завжди  не  вистачало  колес  на  мостах.  Чому  ж  партизани  занехаяли  свою  визвольну  справу?    Можливо,  не  поспішали  на  передчасну  зустріч  з  гуріями.  Хто-хто,  а  вони  розумілися  на  розривному  ефекті  важких  болванок,  які  разом  з  автомобільною  колоною  могли  рознести  і  підривників.  
                   Як  на  параді,  боєприпаси  пропливали  за  парканом  штабного  містечка  управління  цілої  дивізії.  Організувати  тут  великий  «ба-бах!!!»  і  все,  вважай  голову  війська  відірвано  від  тіла  -  полків.  Тут  уся  розвідка,  дивізійний  зв’язок,  особий  відділ,  водоносна  свердловина,  мозок  багатотисячного  гарнізону  і  я  -  ваш  покірний  слуга.  Можливо  проблема  в  мені,  у  моїй  обізнаності.  Як  варіант,  можу  припустити  роль  всемогутніх  кегебістів.  Чи  не  вони  нажахали  непримиренних  лютою  карою  за  перетин  якихось  червоних  ліній  у  веденні  бойових  дій  проти  війська  шураві?  Нарешті,  найпростіше  пояснення  може  бути  найвагомішим.  Відома  і  така  пряма  залежність:  цілісність  колон  залежала  від  її  репутації  на  певній  території  країни.  Злочинів,  скоєних  проти  мирних  людей,  не  забували  ніколи  і  не  попускали  винуватцям.  
                   Якщо  у  колоні  заводився  мародер  чи  насильник,  або  іншої  якості  кривдник,  така  колона  ставала  міченою  і  з  вічним  тавром  смертників  отримувала  найвагомішу  мірку  ненависті  жителів  Афганістану.  Я  не  кажу  про  аморальність  як  невід’ємну  рису  радянського  воїна,  та  не  скажу  й  про  чистоту  лав  нашої  армії,  бо  там  де  багато  людей,  заводяться  дрібні  злочинці  і  крупні  хижаки,  або  просто  недоумки.  Останній  тип  –  патологічно  хвора  натура.  Грабуючи  у  кишлаку  дуканщика,  він,  на  його  ж  думку,  не  збагачується,  а  карає  імовірного  посібника  душманів.  А  душмани,  по  суті  –  всі.  Один  дебіл  здатен  звести  нанівець  всю  попередню  дипломатію.  Що  ж  таке  ображені  мешканці  кишлаків?  Це  «дружня»  банда,  яка  враз  стає  ворожою.  Від  одного  прецеденту  починався  розгул  помсти.  Мстилися  самі  або  передавали  суд  до  рук  польових  командирів.  Навіть  випадкові  трагедії,  спричинені  нашими  військовими,  командири  поспішали  залагодити  високими  грошовими  викупами,  подарунками  і  всілякими  іншими  преференціями  для  скривджених.  Така  звичайна  практика,  характерна  і  для  інших  збройних  протистоянь.              

                                                                                                               Його  величність  дуканщик

       Пострадянські  покоління  не  зрозуміють,  про  що  я  торочу.  Для  нас  не  дивина,  коли  через  сімейний  пулярес  проходить  не  тільки  гривня,  але  й  купюри  іноземного  походження.  Не  як  колекційні  зразки,  а  повноцінний  засіб  розрахунків.  На  доляр  уже  не  дивляться  наче  на  уламок  місячної  породи.  Не  завжди  ж  так  було,  згадайте.  Вісімдесяті  тільки  почалися  і  я  –  вже  дорослий  хлопець,  обертаючи  сріблясту  польську  злотувку,  питав  другана:  що  то  є  на  наші  гроші?  На  правах  власника  монети,  він  взяв  у  мене  монету,  поклав  у  шухляду,  сказавши,  що  злоті  –  то  вже  круто,  бо  його  старша  сестра  на  них  купувала  у  Польщі  фірмові  джинси,  як  ото  ми  купуємо  сардини  у  томатному  соусі.  На  відсутність  сардин  ми  не  скаржилися,  а  джинси  тоді  були  культовими  штанцями.  Тобто,  наші  туристи,  виїжджаючи  за  кордон,  долучались  до  нечисленних  розпорядників  могутніми  іноземними  банкнотами.  Громадянам  не  дозволялося  мати  валюту  просто  так,  вимінювати  її,  купувати.  Тільки  туристи,  дипломати,  спеціалісти,  які  виїжджали  працювати  за  кордон  тримали  у  руках  іноземні  гроші.  Залежно  від  країни  перебування,  останні  могли  заробляти  еквівалент  валюти  –  чеки  зовнішпосилторгу.  У  радянському  союзу  для  них  по  обласних  центрах  відкривали  спеціалізовані  магазини.  Весь  імпорт,  який  ми  бачимо  на  полицях  всіх  без  винятку  торговельних  точок  сьогодні,  можна  було  побачити,  в  основному,  тільки  там.  Відповідно,  один  чек  зовнішпосилторгу  достоїнствос  1  рубль  з  ризиком  для  свободи  можна  було  купити/продати  за  3,  а  то  й  4  дерев’яні  рублі.  Бажаючих  не  бракувало,  бо  то  сурогатна  валюта.  Долар  до  армії  я  не  бачив,  ніколи.  І  от,  я  за  кордоном.  Прилетівши  з  країни  стабільно  недорозвиненого  соціалізму  у  напівфеодальну  державу,  де  календар  відстає  на  шість  з  гаком  століть,  побачив  асортимент  маленьких  приватних  крамничок.  Хотілося  тихо  плакати.  Наша  країна  найбагатша?  Найбагатша.  Ми  найщасливіші?  Найщасливіші.  Чому  тоді  у  нас  немає  ні  одягу,  ні  апаратури,  ні  нормальної  їжи?  В  Афганістані  ж  вона  була!
                   І  дивно,  що  зовсім  не  треба  ховатися  від  переодягненого  міліціонера  щоб  поміняти  гроші  однієї  країни  на  гроші  іншої.  Афганці  не  гребували  всякою  валютою.  Плати  хоч  національними  афгані,  продертими  в  десятьох  місцях,  хоч  твердолобим  доларом,  головне  –  плати  і  йди  собі.  На  «ура»  йшли  і  наші  чеки.  Всі  курси  і  кроскурси  вкладались  в  головах  торгівців.  Вони  спритно  розраховували  вартість  товару  з  запасом  на  знижку,  яку  ти  повинен  виторгувати,  інакше  процес  торгівлі  стає  нецікавим.  з’явися  на  порозі  дукану  –  вся  увага  тобі  гарантована.  Це  ота  друга  умова  і  підвалина  успіху,  яка  для  нас,  звиклих  до  кам’яних  облич  продавців  радянських  магазинів  розслабляла.  Купувати  хотілось.  Грошей,  як  завжди,  не  вистачало  на  всі  забаганки.
                   Радянська  влада  робила  безрезультатні  спроби  обмежити  повальну  конвертацію  у  військах.  Кого  вони  хотіли  стримати?  Щоб  перекрити  кисень  народу,  до  кожного  треба  було  ставити  чотирьох  агентів,  щоб  вони  у  чотири  зміни  ходили  слід  у  слід.  Та  за  таких  умов  не  те  що  кадебешників  –  китайців  би  не  вистачило  на  сто  тисяч  підпогонних.  Контингент  військ  солідарно  порушував  чільний  закон,  скупляючись  імпортним  одягом,  радіотехнікою,  всілякими  забавлянками.  Найбільше  мені  подобалося,  як  поблажливо  дуканщики  ставилися  до  якости  банкнот.  Купюра,  розірвана  у  декількох  місцях,  клеїлась  стрічкою  і  знаходилась  в  обігу  до  повного  фізичного  зносу.  Де  ви  у  нас  знайдете  касира,  настільки  індиферентного?  Дати  на  касі  –  дадуть  рване  і  жоване.  Спробуй  потім  кудись  пристроїти.  
                   Більшість  дрібних  товарів:  жіночі  хустки,  запальнички,  браслетки,  годинники  і  таке  інше,  мали  свою  тверду  ціну  і  кожен  знав,  що,  наприклад,  електронний  годинник  «Seiko»  з  сімома  мелодіями  ставав  твоєю  власністю  за  50  афгані.  За  дорожчі  товари  дуканщик  правив  ціну  як  на  душу  ляже.  Бувальці  знали  приблизну  вартість  предметів  купівлі  і  збивали  ціну  так,  щоб  обидві  сторони  розійшлись  задоволеними.  Про  виняткові  властивості  купованої  речі  власника  магазину  слухатимеш  –  не  переслухаєш.  Такий  бізнес.  Хто  на  ньому  не  знається,  платитиме  хоч  три  ціни.  Радянській  людині  треба  було  ретельно  вивчати  модель  східної  економіки,  а  не  історію  і  географію.  Де  знаходиться  Зімбабве  ми  знали,  а  максимально  витиснути  користі  зі  своїх  жалюгідних  афошек  (афгані  на  солдатському  сленгу).  Здібні  учні  відстежували  курси  валют  у  різних  регіонах  країни,  знали  –  де,  що  й  по  чому  купується.  Складалося  враження,  що  через  дукани  торгували  всім,  окрім  запасного  життя.
                   У  найвигіднішій  диспозиції  знаходилися  вертолітники.  Всепрохідний  транспорт  «під  рукою»,  мобільність  і  різниця  цін  у  різних  регіонах  спонукала  до  дій.  Розповідає,  на  той  час,  борттехнік  302-ї  об’єднаної  вертольотної  ескадрильї  старший  лейтенант  Ігор  Фролов:

                   «Кожний  політ  на  Чагчаран  на  супровід  Мі-«шостих»  з  вантажем  ставав  мукою  для  «вісімок».  Повзли  на  висоті  4000  метрів  просто  над  сніжно-скелястими  вершинами,  на  яких  зустрічалися  не  тільки  гірські  козли,  але  і  загони  озброєних  людей.  Трохи  нижче,  в  гірських  виярках  стояли  у  схованках  зенітні  установки  і  крупнокаліберні  кулемети  ДШК,  тому  вертольотам  доводилось  тягнутися  по  самих  вершинах.  Найприкріше  –  не  було  можливости  стати  до  бою,  навіть  якщо  помітив,  що  по  тобі  працює  якийсь  ентузіаст  джихада.  Навіть  хвилинна  затримка  поглинала  дорогоцінні  літри  пального.  Повна  заправка  з  двома  додатковими  баками  дозволяла  долетіти  до  Чагчарана  (майже  400  км!)  і  повернутись  назад  –  але  ледь-ледь.  Зустрічний  вітер  і  ненажерлива  пічка  (очевидно,  мається  на  увазі  неекономічний  двигун  –  прим.  автора)  вже  змушували  кумекати  про  дозаправку  у  Чагчарані,  щоб  не  впасти  в  горах  на  зворотному  шляху.  Дозаправка  полягала  у  тому,  що  гас  (нестачу  літрів  300-400)  тягали  цеберками  з  Мі-6  або  у  той  же  спосіб  «доїли»  свого,  більш  економічного  напарника.
                   Страждання  компенсували  чистим  гірським  снігом,  –  ним  натоптували  великі  армійські  термоси,  щоб,  прилетівши,  заварити  цейлонський  чай  або  «Ліптон»  з  бергамотом  на  нормальній,  а  не  хлорованій  воді.  Ну  і,  звичайно,  чималі  баули  з  югославським  печивом  і  цукерками  тягли  у  чагчаранські  дукани  і  здавали  там  за  максимальну  ціну  (наслідок  важкодоступности  високогірного  ринку).  Зазвичай,  ці  продукти  не  були  власністю  льотчиків  –  крам  роздобували  наземники,  які  мали  ближчі  взаємини  з  магазином.  Перед  вильотом  вони  прибігали  на  стоянку  і  просили  льотчиків  здати  їх  товар  по  максимуму.
                   Борттехнік  Ф.  у  перший  же  «чагчаран»  зрозумів  стратегію  шмекерського  рейсу  («шмекерити»  на  льотному  жаргоні  –  проводити  торгові  операції).  Після  двох  з  половиною  годин  теліпання  над  морозними  скелястими  вершинами,  ухиляння  від  трас  ДШК  (розвернулись,  але  вогневої  позиції  не  знайшли  –  вже  у  наступних    рейсах  виявилось,  що  кулемети  стояли  в  землянках  з  відкотним  дахом),  біганиною  від  борта  до  борта  з  повними  відрами  гасу,  а  потім  поїздка  в  дукан,  де  хлопчик  при  підрахунку  п’ятисот  пачок  цукерок  намагався  нагріти  борттехніка  –  після  всього  цього  зворотній  політ  протікав  у  роздумах  із  застосуванням  паперу  і  олівця.  Борттехнік  вираховував,  скільки  відсотків  від  виторгу  вартий  цей  небезпечний  рейс.  Якщо  одна  пачка  цукерок  дала  26  «афошек»,  то  не  буде  ганьбою  сказати,  що  здав  по  25.  Ні,  по  24.  Через  півгодини  польоту  прийнятними  здавалися  22.  Ще  через  годину,  коли  минали  місце,  де  їх  обстріляли,  –  20.  Коли  пара  сіла  з  залишком  пального  у  50  літрів  і  хазяїн  торби  прибіг  за  своїми  грошима,  борттехнік  Ф.,  що  смердів  снігом  і  гасом,  віддав  йому  пачку,  перетягнуту  рожевою  гумкою,  зі  словами:
           –    Здав  по  17.  
                   І,  дивлячись  на  видовжену  фізіономію  торгівця,  пояснив:
                   –    А  чого  ти  хотів?  Сам  казав  –  по  максимуму,  але  Мі  шості  увесь  ринок  затоварили.  Оце  на  сьогодні  і  є  максимум.  Хотів  я  одну  афошку  з  пачки  за  клопіт  взяти,  та  застидався  тебе  грабувати.
                   Коли  борттехнік  Ф.  підраховував  прибуток,  до  нього  на  борт  зазирнув  лейтенант  Л.  Побачивши  розсипані  на  лаві  купюри,  поцікавився  –  звідки  стільки?
           -  Заробив,  –    достойно  відповів  борттехнік  Ф.
                   Він  коротко  виклав  боттехніку  Л.  схему  отримання  прибутку.
                   І,  головне,  все  законно  і  морально.  Це  платня  за  наш  ризик.  Наземник  пригрівся  коло  магазину,  ящиками  цукерки  бере,  а  нам  –  дві  пачки  в  одні  руки!
                   –  Овва!  –  сказав  лейтенант  Л.  –  А  я    взагалі  нічого  не  беру  з  них.  Але  вони,  між  іншим,  свині  невдячні  –  здаєш  крам,  віддаєш  гроші,  а  вони  навіть  сто  афошек  не  запропонують  на  бакшиш  (подарунок  афганською  –  прим.  автора).
                     –  От  і  бери  сам  –  все  у  твоїх  руках.
                     –    Ні,  так  не  можна  все  ж  таки,  не  можу  я  приятелів  оббирати.
                     –    Ще  один  праведник!  –  розізлився  борттехнік  Ф.  –  А  ти  знаєш,  який  бог  є  покровителем  льотчиків?  Меркурій,  він  же  бог  торгівлі  і  обману!  Не  гніви  його!
                   Через  два  дні  після  цієї  розмови  борттехнік  Л.  полетів  у  Чагчаран.  На  півдорозі  його  борт  обстріляли  з  ДШК,  але  вертоліт  без  проблем  (трохи  трясло)  долетів  до  Чагчарану  і  тільки  на  землі  екіпаж  побачив,  що  в  лонжероні  лопаті  зяє  отвір  величиною  з  кулак.  Довелось  льотчикам  заночувати  в  чагчаранському  гарнізоні  в  очікуванні  комплекту  лопатей,  і  борттехнік  Л.  повернувся  до  Шинданду  тільки  ввечері  наступного  дня.  Увійшовши  до  кімнати,  він  прорік:
           –    Я  стаю  все  більш  забобонним.  У  найближчій  рейс  принесу  жертву  Меркурію…»

                   Ігор  Фролов  записав  чимало  прикладів,  показавши  білі  і  чорні  сторони  взаємин  побратимів.  Кмітливість,  взагалі,  не  найгірша  риса  характеру.  Добре,  якщо  вона  поєднується  з  чесністю,  товариською  взаємодопомогою,  взаємоповагою,  з  елементарною  порядністю.  Характер  набувається  не  на  війні.  Молода  людина  іде  в  армію  з  готовими  надбаними  звичками.  Відчувши,  що  доля  посилає  шанс  дотягнутись  рукою  до  давньої  мрії,  вона  відпускає  гальма.  Далі  –  некероване  падіння  у  рабство  жадібного  бога  ненаситимости.
                   Ігор  змальовує  аферу  пожадливого  Л.  у  Фараху.  Коротко  перекажу  і  цю  історію.

                   «Фарахський  ринок  –  найдешевший  з  доступних,  а  тому,  якщо  хтось  хотів  купити  собі  яку  річ,  замовляв  друзям,  які  мали  нагоду  там  бути.
                   Лейтенант  М.  видав  лейтенанту  Л.  850  афгані  на  придбання  кросівок.  Ввечері  він  задоволений  приміряв  обновку,  нахвалюючи  і  дякуючи  товаришу  за  покупку.  Фасон  і  розмір  –  всі  побажання  збіглися.  Однак…  Взутий  у  правий  кросівок,  він  потягнувся  за  лівим,  дістаючи  його  зі  згортка…  Мамо!!!  В  його  руці  друзі  побачили  такий  самий  правий  екземпляр.
           –    Феліксе,  та  у  тебе  ноги  різні!  –  вибухнув  сміхом  лейтенант  Ф.
           –    От…  дуканщик,  надурив!  –  спалахнувши  рум’янцем  закричав  Л.
                   Льотчики  знали  цей  прийом.  Відволікаючи  дуканщика  порожніми  розмовами  і  проханнями,  покупець  скидав  у  підставлену  сумку  пару  взуття.  І  власник  знав  тисячу  один  спосіб  поцупити  товар,  тому  робив  так  само,  як  це  робиться  у  будь-якій  ятці  на  Україні  –  один  черевик  виставляється  на  показ,  другий  –  лежить  у  коробці.  Л.  не  помітив,  як  змахнув  два  лівих  кросівка  і  вважав,  що  впіймав  вовка  за  вухо.  Всі  зрозуміли  –  за  день  лейтенант  збагатився  рівно  на  850  афгані.  Звісно,  зізнатись  офіцерові  було  не  під  силу.  За  вечір  він  намолов  сім  мішків  гречаної  вовни,  пообіцявши  наступного  разу  за  власний  кошт  придбати  взутті  для  М.»

                   Це  так,  дрібничка  для  прикладу.  Траплялись  гучніші  «розкуркулення»,  коли  невідомо  куди  тікало  все,  набуте  непосильною  працею.  Отак  і  скрізь,  де  є  люди,  там  з  ними  мешкають  невгамовні  бажання.  Все  можна  було  купити,  та  не  на  все  вистачало  банківських  знаків.  Про  солдата  –  окрема  розмова.  Він  на  своє  мізерне  забезпечення  міг  купит  «дипломат»  на  дембель,  
сорочку,  дрібні  подарунки.  Для  чогось  більшого  мусив  крутити  носом  по  вітру,  дістаючи  і  перепродаючи  все,  до  чого  міг  дотягнутись.
                   Офіцер,  прапорщик,  надстроковик,  цивільний  спеціаліст  –  трохи  вища  каста,  але  й  бажання  об’ємніші.  Магнітолу  двохкасетну  треба?  Так.  Пару  спортивних  костюмів  «Adidas»,  «Puma»  -  як  без  них  жити?  В  обов’язковому  порядку.  Взуття  під  ті  костюми  –  не  питання.  Куртка  тепла…  дві  куртки…  три.  Валізу  на  коліщатах  (ну  хто  ти  без  валізи?).  Сорочки  файні  і  «варені»  штанці,  спіднє,  кольорова  білизна  собі,  родичам  і  знову  собі,  теплу  верблюжу  ковдру,  ліхтарики,  магнітні  браслети,  авторучка  –  обов’язково  щоб  з  годинничком,  вмонтованим  у  корпус.  А,  мало  не  забув,    –    годинник  на  зап’ясток.  Тут  потрібен  мінімум  «Orient»,  щоб  не  знімати  його  навіть  у  сауні.  Куплений  годинник  перевіряли  вогнем,  занурюванням  під  воду,  наїжджанням  машини.  Любителі  підслуховувань  купували  радіомікрофони.  Вони  були  заборонені  до  вивозу,  але…  Ховали  і  вивозили.  Список  довгий,  бо  все,  до  чого  ми  звикли  тепер,  нелегко  здобувалося  у  країні  рад.  Дуканщики  слідкували,  щоб  усе  було  для  шураві,  навіть  горілка,  яку  правовірному  не  дозволяє  пити  Аллах.  Для  деяких  вояків  торгівля  негласно  стала  основним  джерелом  доходів,  та  і  взагалі  –  метою  існування.  Гучні  успіхи  і  не  менш  гучні  потрясіння,  невдачі  спіткали  ділків  від  армії.
                   У  спогадах  Ігоря  Фролова  читаю  печальну  історію  прапорщика  Кіси.  Саме  таке  назвисько  фігурує  в  оповіданні.  Кіса  готував  велику  торгову  операцію.  На  ранок  визначеного  дня  виявилося,  що  весь  його  крам,  завантажений  у  вертоліт,  опечатаний  власною  печаткою,  зник          з-під  носа  нічної  варти.  Печатка,  замок  цілісінькі,  вартові  –  сама  невинність.  А  кому  поскаржишся  на  те,  що  з  бойового  вертольота  поцупили  телевізор,  десятки  кіло  цукерок,  упаковку  казенних  бушлатів  (?)  і  ще  довгий  перелік  речей,  до  ведення  бойових  дій  не  дотичних.  На  той  же  час  особіст  рив  під  собою  землю,  намагаючись  дізнатись,  яким  чином  пересувна  дизель-електростанція  опинилась  у  дукані  кишлаку  Турагунді.  Кіса  гучно  завивав  на  сонце,  обіцяючи  смертну  кару  тому,  хто  зробив  злодійство.  Треба  сказати,  джентльмени  вдачі  всерйоз  ризикували,  пограбувавши  прапора.  Можна  зарахувати  їм  як  найнебезпечнішу  авантюру  під  час  служби.
                   Через  дорогу  від  штабу  5-ї  мотострілецької  дивізії  дуканщик  Бєсмулла  торгував  разом  із  синами.  Замурзана  дітлашня  вміла  складати  числа,  ще  повзаючи  на  карачках.  У  Бєсмулли  можна  було  замовити  що  хочеш.  Від’їжджаючи  за  товаром,  він  лишав  малих  керувати  справами.  Потрібний  набір  наших  слів  разом  із  повним  блоком  нелітературної  лексики  хлопчаки  теж  знали.  На  полицях  дукану  відверто  красувалися  бляшанки  з  армійських  продскладів.  Значить  дехто  з  прапорщиків  отримував  другу  зарплатню.  Хоча,  потягнувши  ниточку,  невідомо,  до  кого  вона  вела.  Начальники  складів  отримували  вже  перерахований  кимось  товар.  Перерахований  зі  знанням  справи.  І  від  них  переміщався  далі  за  встановленими  схемами.  Скільки  тих  учасників  на  різних  етапах  гріли  руки  –  велика  таємниця.  Солдати  не  дрімали.  Отже,  бізнес  процвітав  на  партнерських  засадах.
                   Враховуючи  хтиві  посягання  окупантів  на  жіночу  натуру,  Бєсмулла  привозив  для  естетів  колоди  гральних  порнографічних  карт.  Однозначно,  мусульмани  такий  товар  не  купували.  Хоча,  чому  однозначно?  З  цього  боку  я  їх  не  знаю.  Де  й  можна  було  вчути  характерне  ляпання,  так  це  всередині  казарми.  Шановні  командири  вилучали  заборонений  інвентар  і  ті  карти  ляпали  вже  в  офіцерському  модулі,  а  солдати  йшли  до  Бесмулли.  Бачите,  як  сама  природа  збалансовувала  і  врівноважувала  можливости  співіснування?  Війна  –  найбільша  дурниця  на  планеті,  але,  пристосувавшись  до  її  реалій,  мало  хто  бачив  альтернативу  нашій  службі.
                   Хлопці  лікувались  по  госпіталях:  Ташкент,  Самарканд,  але  з  нетерпінням  чекали  повернення  до  рідної  частини.  Закривши  очі,  я  бачу  бетонну  дорогу,  з  вищербинами  між  плитами,  на  яких  машина  скаче,  наче  на  пранику.  Бачу  дукан  Бєсмулли.  Хто  б  інший  таке  уздрів,  сказав  би:  «Повний  привіт!».  А  мені  туди  хочеться,  тільки  б  був  мир.

                                                                                                                   Гвинтокрилі  велети

                   Перебуваючи  на  шиндандщині,  я  довгий  час  лише  милувався    різноманітними  авіазасобами,  котрі  прилітали  не  по  мене.  Кортіло  значно  більшого,  щоби  не  лише  спостерігачем.  Іноді  винищувачі,  озброєні  номенклатурою  штурмових  бомб,  розважали  фігурами  вищого  пілотажу.  Їх  використовували  не  за  основним  призначенням,  адже  повітряні  бої  в  Афганістані  не  велись.  Однак,  льотчики  підтримували  навички  і  класність,  виконуючи  весь  комплекс  навчальних  польотів.  Я  ніколи  не  піддавав  сумніву  впевненість,  що  вони  –  найкращі  у  світі.
                   Найбільшу  цікавість  викликав  політ  важкого  велета  Мі-6.  Я  знаю  тільки  принцип,  яким  конструкція  піднімається  і  здійснює  рух.  Враховуючи  розмір  машини,  мозок  відмовляється  вірити  у  якісь  «весла»  над  кабіною,  які  створюють  підйомну  силу  цілій  горі  металу.  Цей  вертоліт  брав  на  борт  90  мордатих  хлопців.  Так  написано  у  техпаспорті  і  це  майже  стільки,  скільки  піднімав  чотиримоторний  літак  Ан-12.  Дві  турбіни  гелікоптеру  складають  потужність  у  11000  кінських  сил  проти  17000  чотирьох  анівських  моторів.  Довжина  Мі-6  і  Ан-12  практично  не  відрізняється.  Тільки  «дванадцятому»  потрібен  нормальний  аеродром,  довжиною  не  менш  кілометра.  Мі-6  сяде  на  поросячому  п’ятачку.  Чим  поступався  гвинтокрил,  так  це  швидкістю,  висотою  польоту  і  дальністю.  Сорокатонна  махина  при  максимумі  стелі  4500  метрів  над  рівнем  моря  зі  швидкістю  200-250  кілометрів  на  годину  сама  напрошувалася  на  неприємности.
                   За  всю  війну  партизани  набили  «шостих»  аж  26  штук.  Уберегти  їх  намагалися  формуванням  чисельного  каравану,  штук  по  шість  «слонів»  у  супроводі  штурмових  Мі-24,  або  маневреніших  Мі-8.  Видовище,  самі  розумієте,  величне,  особливо  коли  всі  одночасно  починали  сипати  протиракетні  пастки,  повільно  перетинаючи  повітряний  простір  над  нами.  Всі  інші  суда  поступалися  їм  пишнотою  феєрверку.  По  краях  крутить  «вентиляторами»  малеча,  а  ці  вантажники  тридцятип’ятиметровими  гвинтами  створюють  враження  могутніх  покровителів.  Це  настільки  далеко  від  істини!  На  жаль,  на  Мі-6  я  ніколи  не  літав.  А  хочеться  вірити,  що  тільки  у  польоті  я  міг  би  зрозуміти,  яким  же  чином  стільки  усього  рукотворного  може  триматися  у  вишині  не  прив’язаним  ні  до  чого?  Небо  не  відповідало  безкрилим  і  таємничо  усміхалося.  Терплячі,  як  я,  чекали  на  свій  політ,  а  нетерплячі  і  злі  діставали  Стінгери,  свої  кулемети  і  мстилися,  намагаючись  небо  звинуватити  у  жорстокості.  Насправді  воно  любить  носити  на  долонях  усіляке  птаство:  і  живе,  і  створене  людьми.
                   Перші  три  Мі-6  збили  напочатку  1980  року:  два  кандагарських  борта,  один  шиндандський.  Командиру  цього  останнього  того  дня  виповнилося  30  років.  На  ювілей  капітана  Адаєва  потрапили  ще  четверо  з  його  екіпажу.
                   У  квітні  1982  року  під  Лашкаргахом  (ми  називали  місто  Ложкарьовкою)  загубили  п’яту  машину,  але  екіпаж  врятували  прямо  з  поля  вимушеного  бою.  Безнадійно  розбитого  велета  добили  НУРСами,  щоб  не  дістався  моджахедам.  Пізніше  там,  згорів  сьомий  Мі-6  з  трьома  тонами  мінеральної  води.  Гелікоптер  продовжував  падати  після  евакуації  особового  складу  і  догорів  повністю.  Водичка  перетворилася  на  мінеральну  хмарку.
                   Липень  1984  року  видався  чорним  для  Мі-6.  Лише  за  тиждень  війська  втратили  три  одиниці  від  попадань  ракет.  Ах,  що  там  машини?    З  ними  втрачено  понад  40  військовослужбовців.  Тоді  перевозку  пасажирів  над  Афганістаном  цим  типом  вертольотів    заборонили.  Мій  шанс  політати  впав  до  нуля.  Але  існує  слово  «виняток».  У  тій  дивній  армії  без  винятків  не  сходило  і  не  заходило  сонце.  18  травня  1985  року  Мі-6  підполковника  Сальникова  під  прикриттям  пари  «вісімок»  стартував  з  вантажем  міндобрив  і  шістнадцятьма  комсомольськими  активістами  –  афганцями.  Пролітаючи  між  горами,  отримали  ураження  з  гранатомету.  Почалась  пожежа.  Двоє  членів  екіпажу  без  команди  «вийшли»  на  малій  висоті.  Куполи  парашутів  не  встигли  розкритись.  Командир  вирівняв  падаюче  судно,  але  до  Бахари  дотягнути  трохи  не  зумів.  Сіли  поблизу  на  вимушену.  Середина  салону  горіла,  а  іззовні  поливали  кулями  моджахеди:  з  вогню,  та  у  полум’я.  Танкова  група,  що  вийшла  з  Бахари,  відбила  живими  кількох  чоловік.      
                   Наступна  історія  просто  казкова,  тим  не  менш  зафіксована  документально.  Це  історія  екіпажу  під  командою  повного  тезки  нашого  Кобзаря  –  капітана  Шевченка  Тараса  Григоровича.  Вперше  їх  збито  23  травня  1986  року  над  Кандагаром.  Всі  члени  команди  і  офіцер-супроводжувач  вантажу  врятувались  на  парашутах.
                   Причину  другої  катастрофи  встановити  не  вдалось:  чи  то  була  диверсія  з  боку  афганців,  які  вантажили  вертоліт,  чи  його  наздогнала  ракета.  12  липня  1986  року  на  висоті  півтора  кілометра  послідовно  виникло  трясіння,  пожежа  двигуна  і  відмова  управління.  І  цього  разу  всі  врятувались  під  куполами.  У  результаті,  екіпаж  Кобзаря  достроково  відправили  на  батьківщину,  не  на  хрін,  а  від  гріха  подалі.  Причому  до  складу  екіпажу  на  цей  політ  увійшов  борттехнік  іншого  борту,  збитого  6  червня.  Там  теж  всі  успішно  покинули  приречену  машину.  Це  унікальні  епізоди  для  мирного  часу  (ми  ж  не  воювали  –  допомагали).  
                   Хто  після  цього  скаже,  буцімто  афганська  війна  для  «совєтов»  -  імітація,  маневри  і  навчання?  Доки  наш  телеефір  брехав,  моджахеди  розгортали  бійню  не  на  жарт.  А,  власне,  чому  це  вони?  Ми  ініціювали  заміс,  значить  розгортали  ми.  Нам  лише  морду  втерли,  змусивши  згорнутися  назад.      

Штурмовик

                   Літо  1985-го.  Обломився  мені  несподіваний  подарунок  –  вперше  прокататися  гвинтокрилою  машиною.  Відстань  невелика  –  90  кілометрів;  всього  пару  годин  бронетранспортером  з  вітерцем.  Мій  супроводжувач,  підполковник  Сінєльников,  поспішав  по  партійних  справах  до  Герату.  Причепом,  зовсім  не  обтяжливим,  додали  мене  до  кумпанії.  Там,  у  розташуванні  101-го  мотострілецького  полку  випала  сумнівна  честь  дослужити  близько  півроку  строкової  служби.  Парторг  не  хотів  обтирати  підполковничими  штанями  запорошений    БТР,  і  то  правильно.
           –  Як  настрій  летіти  вертолітом?  –  Спитав.
           –  Краще  не  буває.
                   Я  ж  не  думав  тоді  міняти  планів  щодо  звільнення  у  запас,  тому  не  дуже  розраховував  на  другий  і  третій  щасливі  випадки  (в  цілому  на  сім  успішних  посадок),  пов’язані  з  вертолітними  перельотами.  А  підполковник  не  прагнув  заморочуватись  наземним  тряским  і  не  надто  швидким  для  його  планів  пересуванням,  через  те  я  вперше  піднявся  на  борт  штурмовика  Мі-24.
                   Прямий  повітряний  відрізок  від  Шинданду  до  Герату  пролягав  над  горами,  через  перевал,  у  долину,  де  за  кілька  кілометрів  від  самого  міста  стали  два  радянські  полки:  мотострілецький  і  24-й  танковий.  Пілоти  казали:  «101-й  майданчик».        
                   Зазвичай,  профіль  польоту:  висота,  азимут  руху,  точки  повороту  –  обирав  командир  ведучої  машини.  Пасажирів  брали  без  питань,  було  би  місце  у  салоні.  І  це  вельми  приємніше  для  тіла,  ніж  ото  мліти  під  гарячою  шкаралупою  БТРу,  легше  і  морально  –  потенційний  супротивник  не  накриє  згори,  не  насипле  гранат  до  люків,  а,  швидше,  сам  ховатиметься  між  валунами  десь  внизу.    І  наша  обвішана  ракетами  камуфльована  «бабка»  збуджувала  інстинкт  сабозбереження,  обвалюючи  лавину  гуркоту  зі  швидкістю  так  під  300  км/год.        
                   –  Який  страшний.  –  Сказала  дружина,  побачивши  одного  разу  Мі-24  на  світлині.  А  я  думав  -  красивий.  Як  такий  може  не  подобатися?  Хоча  військові  називали  двадцятьчетвірку  некоректно  -  крокодилом.  Не  знаю,  через  вузьке  тіло,  либонь.  А  може  назвисько  походить  від  реальної  небезпеки.  Атака  ланки  крокодилів  швидкоплинна,  ефективна.  Вони  створені  для  ефективної  зачистки  територій,  шоку  і  морального  потрясіння.  На  цій  моделі  літали  радянські  і  афганські  екіпажі,  а  у  деяких  африканських  країнах  –  аборигени  жовтого  континенту,  у  Європі  -  поляки  і  німці,  та  ще  представники  низки  держав  так  званого  соціалістичного  табору.  Колись  тверде  моє  переконання  у  повній  перевазі  радянських  літальних  апаратів  над  західними  помалу  еволюціонувало.  Зараз  я  вже  не  переконаний,  а  небезпідставно  сумніваюся.  А  як  ви  вважаєте,  чому  досі  Мі-24,  Мі-8  і  інша  техніка  80-х  років  минулого  століття  стоїть  на  озброєнні  нашої  армії?  Вона  настільки  бездоганна?  Має  гумовий  модернізаційний  ресурс?  Судячи  з  історії  створення  Мі-24,  його  конструкція  не  була  чимось  проривним.          
                   На  початку  кар’єри  дітище  конструкторського  бюро  Міля  проектували  як  транспортно-бойову  одиницю.  За  основу  взяли  надійний  (на  той  час)  транспортник  Мі-8,  лишивши  всі  агрегати  як  є.  Змін  зазнала  кабіна  екіпажу  та  вантажно-пасажирський  відсік.  Порожня  машина  літала  блискуче.  Напівкрила  додавали  їй  підйомної  сили,  а  швидкість  перевищувала  300  кілометрів  на  годину.  З  перших  змахів  лопатями  вертоліт  почав  воювати.  Тут  і  виявилося,  що  з  десантом  на  борту  позитивні  якости  геть  нівелюються.  Тоді  інженери  пішли  шляхом  вдосконалення  штурмових  перспектив.  Пілотів  розсадили  тандемом  по  окремих  кабінах.  З  погляду  на  покращення  кругового  обзору  рішення  було  правильне.  Робоче  місце  борттехніка  організували  у  транспортному  відсіку.  Однак,  Мі-24  нерідко  літав  без  третьго  члена  екіпажу.  Не  вдавалося  конструкторам  покращити  одночасно  всі  параметри.  Тактико-технічні  характеристики  машин,  як  куца  ковдра:  натягуєш  на  шию,  мерзнуть  ноги.  Спочатку  було  так.  А  тогочасна  військова  доктрина  вимагала  якомога  більше  хоч  такої  техніки.        
                   Широке  застосування  ударних  вертолітів  на  афганській  війні  відбилося  на  кількісних  показниках  втрат.  Спираючись  на  статистичні  дані,  я  нарахував  приблизно  105  безповоротно  втрачених  машин.  Думаю,  реальна  кількість  близька  до  вказаного  числа.  Уявили?  Зі  105  красивих  летючих  танків  зробити  105  друшляків.  Це  ми  там  із  середньовічними  лучниками  воювали?                
                   Наявність  подібної  техніки  радикально  змінило  малюнок  війни.  Там,  де  супротивника  не  діставав  бойовий  літак,  несподівано  вигулькувала  плямиста  бабка,  накривала  все  пакетами  некерованих  ракет  і  давала  тягу.  При  цьому  на  полі  бою  екіпаж  мусив  іти  назустріч  вогняному  смерчу.  Кабіни  пілотів  хоч  і  захищені  бронесклом,  металевими  плитами,  машина  мала  свої  ахіллесові  п’яти.  Не  можливо  все  закути  у  панцир,  інакше  крім  самого  себе  вертоліт  нічого  не  підніме.  А  психологічне  навантаження  льотчиків  під  час  атаки  на  вогневу  позицію  не  порівняти  ні  з  чим.
                   Перший  Мі-24  втратили  6  лютого  1980  року.  Від  куль  ДШК  вертоліт  вибухнув  у  повітрі.  З  пошкоджених  машин  вистрибнути  також  не  означало  врятуватися.  Використати  парашут  для  порятунку  із  вертоліта  при  його  падінні  практично  складніше.  Восени  1982  року  свій  шанс  не  зміг  реалізувати  борттехнік  лейтенант  Безкровний.  Відштовхнувшись,  він  відразу  потрапив  під  несучий  гвинт.  Подібні  випадки  не  поодинокі.                                                                                                                                
                   Всіх  історій  забагато  для  моїх  невеличких  нарисів.  Є  найяскравіші,  як,  наприклад,  з  льотчиком  Джелалабадського  полку  капітаном  Лєгковим.  1  жовтня  1983  року,  у  день,  коли  мене  якраз  призвано  на  військову  службу,  він  попав  під  обстріл  ДШК.  Із  значними  ушкодженнями  машина  дотягнула  до  бази.  Командир  і  льотчик-оператор  з  пораненнями  потрапили  до  госпіталю,  де  останній  помер.  А  капітан  невдовзі  повернувся  в  ескадрилію.  Рівно  за  півроку,  2  квітня  1984-го  історія  повторилася.  Він  довів  недобитий  вертоліт  до  бази,  рятуючи  себе,  машину  і  свого,  теж  пораненого  оператора.  Але  сам  другого  поранення  не  пережив.  Кепсько,  чи  не  так?
                   Під  час  проведення  військових  операцій,  а  також  у  винятково  небезпечних  районах,  як  Панджшерська  ущелина,  зелені  зони  поблизу  Кандагара,  Джелалабада,  Баграма,  екіпажі  обстрілювалися  по  кілька  разів  на  день.  Ескадрілії  несли  втрати  щомісяця.  Здавалося,  на  якомусь  напрямку  є  результат  –  район  зачищено,  супротивника  викурено.  А  вони  все-одно  виходили  з  печер,  кидаючи  виклик  сучасній  броньованій  машині.  Навіть  старовинна  гвинтівка  19  століття  вмілими  руками  перетворювалась  на  ефективну  зброю  месників  проти  нашого  «крокодила».                    
                   Нариси  військових  журналістів  і  багатьох  радянських  письменників-баталістів  страждають  необ’єктивністю.  Ідеологія  превалювала  навіть  у  художніх  творах.  З  одного  боку,  не  хотіли  занадто  підносити  моральні  достоїнства  суперника,  але  логічні  нестиковки  випливали  чи  не  у  кожній  статті.  Автори  нав’язливо  торочили  про  моджахедів,  як  про  підлих  боягузів,  які  бояться  відкритого  бою.  У  них  душман  завжди  підступно  стріляв  з-за  скелі,  начебто  радянський  солдат,  перш  ніж  вистрілити,  зачитував  вирок  суду.  Дивна  логіка.  На  те  і  війна.  На  землі,  що  горить  під  ногами,  ніхто  не  стріляється  на  площі  дуельними  пістолетами.  І  кожен  робить  свою  справу  в  міру  переконань.  Загарбник,  за  логікою  афганця,  –  підла  собака,  недостойна  людської  смерти.  Це  свідомість  людини,  яка  по  праву  вважає,  що  кожен  народ  має  свою  територію,  на  якій  йому  Богом  накреслено  жити,  впроваджувати  свої  закони.  Правильні  вони,  справедливі,  чи  ні  –  всякий  дасть  відповідь  перед  Богом.        
                   Як  керівникам  опору  не  пропонували  чесне  змагання,  так,  відповідно,  й  вони  боролися,  знявши  білі  рукавички,  можна  сказати  -  гризли  зубами  ворога.  Радянські  війська  випробували  в  Афганістані  десятки  видів  нової  сучасної  зброї.  До  бомбардувань  гірських  баз  долучали  навіть  стратегічну  авіацію.  Важкі  літаки  Туполєва  ніколи  не  сідали  на  афганські  аеродроми.  Вони,  виваливши  тони  надпотужних  боєзапасів  з  недосяжної  для  Стінгерів  висоти,  повертали  додому.  І  це  не  називалося  підлістю,  так  що,  звиняйте!        
                   Скільки  би  західні  держави  не  вкладали  мільйардів  на  боротьбу  із  радянським  союзом,  вони  не  могли  наситити  нашого  супротивника  ні  надсучасними  стратегічними  засобами  ведення  війни,  ні  елементарною  бойовою  технікою,  як  то  танки,  авіація,  важка  артилерія  й  інше.  Але  у  нас…  У  Шинданді  до  1987  року  на  озброєні  зенітно-ракетного  полку  стояли  ретельно  замасковані  ракетні  комплекси.  Під  час  першої  хвилі  виводу  шести  полків  (ще  та  була  оперета),  ця  частина  фігурувала  як  звичайний  зенітний  полк  без  додатку  «ракетний».  На  церемонію  виводу  злетілися  журналісти  усього  світу.  Вони  не  бачили,  що  ховалося  під  об’ємними  чохлами  за  потужними  тягачами.  І  я  ніколи  не  бачив.  Розміри  вражаючі,  а  достеменно  назвати  установки  ракетами  певної  моделі  хіба  хто  міг?  Ну,  може  й  міг.  Напевно,  під  виглядом  преси  на  церемонії  виводу  понаїхали  і  спеціалісти  по  військових  питаннях,  розвідники  якісь.  Проте,  навіть  факт  виводу  полку  давав  право  сказати  знамениту  останніми  роками  фразу  –  «настамнєту».  Шураві  грали  роль  чесних  хлопців,  а  іноземці  вдавали,  що  вірять  виставі.                    
                   Маніпуляції  інформацією,  наскільки  ми  розуміємо  прозу  життя  –  частина  повсякденної  роботи  спеціально  відібраних  для  цього  людей.  При  виводі  полків  з  Афганістану,  метою  політичних  керівників  срср  і  вищого  командування  було  створення  умов  для  зменшення  тиску  провідних  держав  на  міжнародній  арені,  вихід  з-під  санкційного  пресу,  підтримка  декларованого  іміджу  миролюбності,  а  якщо  коротше  висловлюватися  –  чергова  спроба  перевалити  провину  з  агресора  на  ті  ж  Сполучені  Штати,  мовляв,  подивіться,  як  ми  всіляко  сприяємо  демілітаризації  конфлікту  і  закликаємо  «винних»  зі  свого  боку  піти  назустріч  «мирним  ініціативам»  кремля,  припинивши  постачання  західної  зброї,  створення  тренувальних  баз,  бла-бла-бла.  Насправді  ж,  цю  операцію  спробували  провернути  у  такий  спосіб,  щоб  загальна  боєздатність  контингенту  залишилася  на  тому  ж  рівні.  На  вихід  з  «пляжу»  з  усіх  частин  збирали  таку  техніку,  яка  ледве  могла  доповзти  до  кордону,  а  з  особовим  складом  теж  військові  шамани  провели  деякі  перестановки,  щоб  позбутися  не  найнеобхідніших  спеціалістів.  Тож,  вважати,  що  додому  повертали  на  сто  відсотків  боєздатні  частини  було  би  смішно.
                   Серйозні  аналітики  з  усіх  боків  давали  звіт  тому,  що  відбувається  і  наперед  прикривали  вуха  аби  не  зчищати  з  них  статистичну  локшину.  Серйозною  статистику  оперувати  непросто,  але  існує  і  проста,  доступна  для  аналізу  кожній  незаангажованій  людині.  Наприклад:  на  кожного  вбитого  радянського  бійця  припадало  кілька  десятків  вбитих  партизанів.  Пам’ятаєте,  найперша  офіційно  озвучена  кількість  втрат  з  нашого  боку  склала  13300  осіб.  Не  беремо  кілька  десятків,  а  хоча  б  співвідношення  втрат  1  до  10  і  отримуємо  щонайменше  133  тисячі  моджахедів  безповоротно  втрачених.  Приблизно  у  1985  році  наше  командування  офіційно  нараховувала  кількість  сил  контрреволюційного  опору  у  120  тисяч,  проти  стотисячного  контингенту  плюс  збройні  сили  ДРА.  Виходячи  з  простих  міркувань,  люди  у  контрреволюціонерів  мали  закінчитися  задовго  до  виводу  військ  і  1989  році.  За  іншою  статистикою,  для  кого  фатальною,  а  для  когось  і  приємною,  протягом  всієї  війни  афганці  втратили  понад  мільйон  осіб  вбитими.  Я  тут  не  кажу  про  моджахедів,  ні  –  мешканців  країни  Афганістан.  Після  такої  інформації  хочеться  проковтнути  заготовлені  питання  і  поставити  тільки  одне:  з  ким  воювала  радянська  армія  в  Афганістані?  Якщо  вірити  статистиці,  а  не  вірити  їй  немає  підстав,  тому  що  навіть  мільйон  –  занижене  число,  відбувалася  війна  чужої  армії  проти  простого  народу  країни.  Якщо  й  говорити  про  чиюсь  перемогу,  то  совєти  перемогли  не  у  війні,  а  у  брехні  протягом  років.  Їй  вірили  ми  самі  і  частина  афганців.  Їй  досі  вірить  певна  частина  моїх  тодішніх  побратимів,  вважаючи  себе  захисниками.  Інтервенціоністи  з  промитими  довічно  мізками  досі  називаються  інтернаціоналістами,  виконавцями  священого  обов’язку.  Тільки,  якщо  я  не  помиляюся,  священим  обов’язком  молодої  людини  є  захист  власної  країни,  а  не  багатолітня  окупація  чужої.
                   Я,  за  звичкою,  маніпулювати  думкою  своїх  читачів  не  беруся,  бо  і  сам  не  належав  до  цинічних  м’ясників,  і  знався  з  величезною  кількістю  побратимів,  готових  дійсно  до  останнього  захищати  простих  афганців,  навіть  тоді,  коли  розум  підказував  скористатися  шансом  на  своє  спасіння.  Кабульська  влада  вже  кілька  разів  помінялась,  але,  можливо,  столичні  ще  не  забули  нашого  вертолітника  підполковника  Піянзіна.  Вранці  21  лютого  1986  року  на  борту  його  Мі-24  розірвалася  зенітна  ракета.  Вертоліт  падав  з  висоти  один  кілометр  від  землі.  Часу  для  порятунку  вистачало.  Командир  наказав  стрибати  оператору.  Визначитись  з  власною  долею  льотчик  мав  повне  право.  Покинути  кабіну  до  зіткнення  з  житловим  масивом  (свої  не  судитимуть),  або  увійти  до  списку  героїв,  відвівши  небезпеку  від  багатьох  мешканців  міста?  Іван  Піянзін  витягнув  штурмовика  на  пустир.  Там  у  нього  не  залишилось  шансів.  Подібний  вчинок  повторив  екіпаж  капітана  Полєтаєва  у  жовтні  того  ж  року.  Два  офіцери  виявили  шляхетні  риси,  рятуючи  тих-таки  кабульців.  Через  рік  просто    над  кабульським  аеродромом  ракетою  «Стінгер»  збивають  ще  один  Мі-24,  який  провів  у  повітрі  лише  40  секунд  після  зльоту  на  супровід  «крилатого».  Ухиляючись  від  виробничих  корпусів  і  інфекційного  госпіталю,  наклали  життям  четверо  людей.                        
                   Останню  двадцять  четвірку  ВПС  втратили  за  пів  місяця  до  остаточного  виводу  військ.  Екіпаж  прокладав  маршрут  виводу  і  доповідав  погоду.  Останні  слова  командира:  «Погода  на  переліт  сприятлива,  випуск  групи  за  планом  дозволяю.»  За  8  кілометрів  від  перевалу  Саланг  в  умовах  поганої  видимости  вертоліт  врізався  у  скелю.        
                   Так,  ну  а  що  ж  там  було  у  моєму  першому  польоті  на  Мі-24,  який  став  одночасно  останнім  (можна  вважати  двома  польотами)?    Скільки  не  розповідай  про  неповторність  польоту  на  ударному  вертольоті,  словами  нічого  не  передаси.  Його  треба  відчувати  тілом,  нервами.  Керуючись  настроєм,  пілот  почав  розбіг,  як  роблять  літаки.  Гвинт  трохи  відхилився  вперед  і  машина  покотилася,  набираючи  швидкість.  Через  кілька  метрів  командир  потягнув  шаг-газ  і  додав  обертів  турбінам.  Лопаті  збільшили  кут  атаки,  створивши  підйомну  силу,  яка  відірвала  нас  від  бетону.  Колеса  сховались  у  нішах.  Вертоліт  пішов  у  спіраль  на  пружній  подушці  перегрітого  повітря.  Сегменти  бокових  дверцят  лишалися  відкритими.  Перед  нами  напоготові  сидів  бортовий  технік,  виставивши  чорний  ствол  назовні.  П’ятипалий  гвинт  мерехтів  своїми  тінями  і  створював  ефект  древнього  кінопроектора,  коли  око  вловлює  маленьку  паузу  між  кадрами.  Лівий  віраж  –  на  нас  навалилося  небо.  У  отворі  синь  літнього  безхмарного  ранку,  а  ми  просто  лежали  на  стільцях  спиною  до  землі  і  дивилися  у  височінь.  Правий  віраж  –  і  все  перевернулося  догори  дригом.  Відцентрова  сила  притискала  до  шпангоутів  і  ми  зависли  над  отвором,  як  приклеєні.        
                   Командир  піднімав  десятитонну  бабку  на  максимальну  висоту.  Попереду  гори.  Щоб  вийти  до  гератської  рівнини  їх  треба  перескочити.  На  такій  висоті  навіть  літаючий  танк  –  хороша  мішень,  дає  час  приготуватися  оператору  ПЗРК  до  влучного  пуску  ракети.  Піднятися  вище  –  не  піднімешся,  але  іти  на  мінімумі  висоти,  коли  від  розпеченого  каміння  піднімаються  струми  гарячого  повітря,  теж  небезпечно.  Невидимі  провали  можуть  миттєво  призвести  до  втрати  опори,  вертоліт  просяде  на  скелі  і  –  наступний  рейс  пасажирами  чорного  тюльпану.  І  так,  і  сяк  ризиковано.  Про  правильність  рішення  роблять  висновок  тоді,  коли  гвинти  зупиняться  у  місці  призначення.  Долетіли  без  пригод,  значить  не  помилилися.          
                   Мене  кожен  політ  із  солдата  перетворював  на  туриста.  Я  люблю  зазирати  через  паркани,  заглядати  у  вікна  намагаючись  зрозуміти,  як  же  живуть  люди  у  тій  місцевості?  Суворість  афганської  землі  викликала  особливий  інтерес.  Виявляється  навіть  така  сувора  земля  годує  людей.  Ознаки  життя  є  у  горах,  хоча  бескиди  не  такі,  як  у  Карпатах,  де  течуть  річки,  ростуть  дерева  і  гриби,  а  полонинами  попасаються  рогаті.  По  горах  розкидані  кишлаки,  –  чим  вони  виживають?  Куди  веде  вівчар  свою  отару?  Не  каміння  ж  гризуть  вівці,  набираючи  вагу  і  годуючи  малі  ягнята?  І  зима,  коли  приходить,  то  засипає  снігом  усі  стежини,    відрізуючи  від  навколишнього  світу  піднебесні  оселі.  Взимку  не  кожного  дня  гелікоптер  подолає  перевал,  а  як  люди  на  своїх  двох?  Звідки  вони  дізнаються,  що  робиться  у  світі?  Хіба,  може,  кудись  прийдуть  пересидіти  до  весни  незнайомі  бородані  зі  своєю  версією  господарського  устрою.  Зміна  влади  нічого  не  міняла  у  житті  мешканців  круч.  Якого  кольору  прапор  країни,  які  піджаки  тепер  у  моді  –  такі  питання  не  мали  сенсу.  Народжений  понад  хмарами  знає  інший  бік  життя.  Можливо  там,  де  ми  безпорадні,  він  лише  підсміюється  у  вуса,  прикриті  вільним  кінцем  завою.  Дивився  я  на  усе  з  неба  поглядом  небожителя  і  думав:  а  хіба  я  знаю,  що  таке  справжнє  життя?  І  що  я  тут  роблю,  та  для  чого  мені  це  потрібно?  Або  тим,  хто  мене  відправив  сюди?  Хіба  цим  людям  потрібні  такі  «анголи»,  як  ми?  Вгрузли  ж  по  самісінькі  плечі  у  талабаню,  але  морочили  голову  всьому  світові,  самим  собі…  за  народні  наші  грошики.      
                   О,  потягнуло  мене  щось  розумне  сверзти  і  про  народні  фінанси,  яких  ми  самі  не  відчуваємо  так  гостро,  як  кишенькові  гроші.  Та  як  же  про  них  не  згадати,  коли  навколо  і  скрізь  у  тому  Афганістані  ми  були  свідками  досить  активного  руху  всіх  видів  техніки.  Колони  по  сотні  машин  кудись  рухалися,  щось  переміщуючи,  бронетехніка  теж  гуркотіла,  а  у  небі  свій  напружений  ритм.  Коли  дивишся  на  життя  міста,  розумієш,  що  так  працює  економіка.  Хтось  щось  перевозить  –  заробляє  копієчку.  Значить  десь  щось  виробляється  і  від  виробників  переїжджає  до  споживачів.  Пасажир  сів  у  літак,  заплативши  за  квиток  –  стюардеса  посміхається,  бо  пасажир  заплатив  їй  зарплату.  Їй,  пілоту,  заправнику,  механіку,  касиру,  прибиральниці,  директору  авіакомпанії.  Коли  я  і  підполковник  Сінєльников  сіли  у  Мі-24,  ми  не  заплатили  за  нашу  подорож,  так  само  й  інші  військові  пасажири,  ні  за  себе,  ні  за  вантаж.  Вертоліт  щосекундно  випльовує  через  отвори  копійки,  спалюючи  гас,  бо  з  порожніми  баками  він  навіть  не  запуститься.  Все,  що  навколо  нас  рухалося,  будувалося,  стріляло,  кралося  і  продавалося  афганцям  все-одно  мало  ціну,  оплачену  платниками  податків.  Крім  збитків  воно  не  давало  до  скарбниці  ні  шеляга,  а  активність  нашої  далеко  не  мишачої  армії  нагадувала  води  широкої  ріки.  Вона  тече  і  все.  Вражаючу  картину  потоку  ми  характеризуємо  як  силу.  Рух  армії  –  також  сила.  Висякає  сила  лише  тоді,  коли  зупиняється  невидимий  фінансовий  потік.  Кілька  хвилин  польоту  вертоліта  фінансист  елементарно  здатен  перевести  у  дні  роботи  шахтаря  на  лопаті,  та  кого  завгодно  при  своїй  справі.  Все,  бачене  нами  на  афганській  землі  свідчило  про  швидкість  виснаження  нашої  країни.  Ми  могли  би  бути  заможними  громадянами  найбільшої  країни  світу,  якби  не  оте  «якби».
                   Потягнуло  зробити  ще  один  не  ліричний  відступ,  розповівши,  як  я  за  кілька  хвилин  списав  втраченої  бронетехніки  на  багато  мільйонів  радянських  карбованців.  До  розвалу  союзу  я  не  був  таким  балакучим.  Хто  зна?  Але  криміналу  в  епізоді  не  так  уже  й  багато,  бо  техніку,  за  будь  яких  умов,  мав  списати  командир  моєї  дивізії  генерал-майор  Учкін.  І  списав  би.  Але  ж  трапився  я  у  потрібному  місці  у  потрібний  час.  Отож,  сидів  я  на  кабульській  пересилці,  ліниво  і  тоскно  чекав  літака  на  Шинданд,  насолоджуючись  атмосферою  аеродромного  життя.  Раптом  бачу,  біжить  до  мене  знайомий  офіцер  з  управління  дивізії,  радісний  що  та  циркова  болонка.  З  чого  би?  Прибіг  і  благально  зазирає  у  очі,  наче  хоче  посягнути  на  мою  сексуальну  орієнтацію,  а  у  руці  тримає  тугий  портфелик.  Сіли  ми  біля  недіючого  фонтану  і  розповів  він  мені  свою  печаль.
                   Кілька  разів  на  рік  його  служба  подавала  до  штабу  Армії    акти  на  списання  бронетехніки.  Війна  все  спише,  як  кажуть.  Так  воно,  насправді,  є  -  списати  можна  хоч  цілу  країну,  але  мало  хто  розуміє,  яка  то  колосальна  паперова  піраміда  Хеопса.  Її  треба  надряпати  у  кількох  примірниках  вручну,  долучивши  до  актів  фотознімки,  проляпати  все  печаткою,  завізувати    усім  причетним  чинам,  начальнику  штаба  дивізії  і  комдиву.  Протягом  звітного  періоду  акти  накопичувалися,  збиралася  потрібна  інформація,  а  перед  відправкою  паперів  відповідальний  офіцер  подавав  весь  стос  командиру  дивізії  на  останній  підпис.  Автограф  генерала  –  не  карлючка  якась.  В  ньому  все:  рівень  авторитету,  влади,  соціальний  статус,  смак  і  культура.  Його  підпис  не  можна  сплутати  з  кривим  гачком  штабного  писаря.  Зразок  генеральського  розчерку  затверджений  на  найвищому  рівні  і  оформлено  документально,  так  само,  як  ваш  підпис  на  банківському  документі.
                   І  от,  купу  завізованих  актів  офіцер  перевіз  літаком,  подав  до  штабу  Армії,  але  документи  забракували  через  те,  що  під  ними  стояв  не  власноручний  генералів  вензель,  а  факсимільний  відбиток.  Людину  можна  зрозуміти:  цілий  день  голова  забита  клопотами  про  живих,  поранених  і  вбитих.  Виводити  досить  складні  візерунки  під  кожним  папірцем  чисто  фізично  нелегко.  А  що  ж  робити  бідному  старлею,  чия  невдячна  справа  зійшла  нанівець?  Вже  не  знаю,  скільки  годин  він  поклав,  щоб  переписати  всі  бланки  наново,  але  він  зробив  це.  Тепер  треба  було  летіти  до  Шинданду  і  повторно  постати  перед  комдивом  з  переписаними  документами.  Печатки,  підписи  –  легше,  справді,  застрелитися.  А  я  мав  таку  таємну  здібність  відтворювати  на  непоганому  художньому  рівні  загогуліну  генерал-майора  Олександра  Учкіна.  Звідки  про  це  знав  старший  лейтенант?  Не  знаю,  сам  у  шоці.  Можливо,  від  стресу  в  офіцера  відкрились  надзвичайні  таланти  провидця.  Я  почав  було  відхрещуватись  від  афери  з  підписом,  бо  папери  тягнули  на  таку  суму,  за  яку  в  ті  часи  задавили  б  у  камері.  Та  офіцер  благально  закочував  очі,  розкривши  портфель:  «Ти  подивись,  скільки  праці  пішло  коту  під  хвіст!».  Так  тільки  даму  благають    вийти  заміж.  Він  мене  розчулив.  Отож,  сидячи  біля  висохлого  фонтану,  мій  прохач  слинявив  тремтячий  палець,  та  гортав  сторінки,  а  я  крав  хліб  мого  командира  дивізії.
                   Підписуючи,  на  багатьох  світлинах  я  бачив  сукупно  масштаби  розіграної  драми.  Десятки  рознесених  бронемашин,  іноді  тільки  самий  обгорілий  кістяк,  частину  рами,  окремі  котки,  відірвані  танкові  башти.  Так  це  не  за  всю  війну,  а  тільки  за  певний  проміжок  часу  і  у  зоні  відповідальности  однієї  нашої  дивізії.  Дані  тільки  щодо  бронетехніки.  Автомобільні,  авіа  служби,  тилові  підрозділи  вели  окрему  статистику.  Ми  сіяли  техніку  як  насіння  і  воно  проростало  гнівом.
                   Судячи  з  масштабів  списання  загубленої  техніки,  опір  по  всій  території  країни  чинився  страшенний.  Одне  із  джерел  повідомляє  про  кілометрові  черги  БТРів  на  ремзаводі,  які  підлягали  капремонту  після  Афганістану.  Наскрізні  дірки  у  броні,  вирвані  з  м’ясом  колеса…  Що  могли  відремонтувати  на  місцях,  –  лагодили,  а  інше  розподіляли  у  союзі  по  заводах.  Пропагандистська  машина  не  брала  до  уваги  систематизм  і  масовість  у  протидії  окупації.  Що  значить  вислів:  «бандитська  вилазка  окремих  контрреволюційних  елементів»?  Які  ж  вони  окремі?  Це  що,  жменька  відморожених  бандюків  з  рогаток  постріляла  наші  вертольоти?  Та  ні,  братове,  там    вночі  ніхто  не  давав  відповіді,  кому  належить  влада  у  кишлаку.  Як  кажуть:  «Вдень  пашемо-сіємо,  а  вночі  косимо,  та  до  купи  голови  зносимо».
                   Весело  вентилювала  саму  себе  двадцятьчетвірка.  Неподалік  молотила  лопатями  її  близнючка.  Удвох  безпечніше.  Легше  відбитись  від  «окремих  хуліганів».  Якщо  духи  стріляли  по  крокодилах,  пілоти  влаштовували  вогняну  карусель.  Того  разу  земля  мовчала.  Гори  поблажливо  пропустили  нас  без  стрілянини.  Далеко  внизу  відкрився  розбудований  мотострілецький  полк:  алюмінієві  й  дерев’яні  модулі,  намети,  танкові  башти  на  постах,  радіовежа.  Наш  штурмовик  шулікою  впав  із  неба,  закрутивши  спіральне  піке.  Друга  машина  тихим  ходом  ґрасувала  над  нами.  Значить  пара  вертатиме,  або  відразу  піде  далі,  на  Турагунді.  Можливо,  якась  колона,  затиснута  на  гірських  серпантинах,  проситиме  допомоги  і  вогневої  підтримки.    
                   Під  час  падіння  внутрішні  органи  ожили  і  почали  мінятися  місцями:  «Ви  виходите?  Ні?  Тоді  дозвольте  пройти!»  Від  легкости  здається,  що  частина  їх  вже  покинула  мене.  Немолодому  підполковнику  поряд  зовсім  не  хочеться  того,  що  мені  навпаки  подобається.  Адреналін  пішов  гуляти,  готуючи  тіло  до  невластивих  йому  випробувань,  а  вуха  неначе  хтось  набив  ватою.  Льотчик  зробив  те  ж,  що  робить,  атакуючи  кулеметне  гніздо.  Тільки,  потягнувши  на  себе  колектор,  не  перевів  вертоліт  у  набір,  а,  працюючи  шаг-газом,  примусив  м’яко  цьомкнути  вертолітний  майданчик.        
                   З  підполковником  ми  зійшли  на  тверду  поверхню,  а  тіло  ще  летіло.  Відійшли  вбік.  Пілот  дав  оберти  гвинту,  потягнув  лівицею  шаг-газ  і  трохи  віддав  вперед  колектор  циклічного  шагу.  Крокодил  слухняно  піднявся,  ховаючи  на  льоту  до  ніш  три  свої    некрокодилячі  лапи.  Лишивши  сотні  півтори  кіло  на  землі,  йому  легше  давались  метри  висоти.  То  нам  тільки  здається,  ніби  залізяці  сніг,  чи  спека  –  все  єдино.  Зовсім  ні.  У  розрідженому  гарячому  повітрі  турбіни  задихаються,  не  дають  повну  потужність.  Машина  слабне.  А  порожня  вона  як  непотріб  якийсь,  велика  бляшанка.
                   Отак  влітку  не  дуже  вдало  проходили  випробування  літаків  вертикального  зльоту-посадки  Як-38.  Техніка,  яка  нормально  літала  десь  на  океанському  флоті,  не  могла  підняти  саму  себе  тут.  Довелось  експериментувати  старт  з  коротким  розбігом.  Але  переваги  літака,  що  міг  би  паркуватись  між  двома  автівками,  було  втрачено,  Афганістан  забракував  цю  модель  через  низький  коефіцієнт  корисної  дії.  Моделі  «Су»  і  «МіГ»,  дарма,  що  вимагали  довгі  злітно-посадкові  смуги,  але  брали  під  крила  максимум  бомбового  вантажу.  Ідея  ж  використати  «яковлєвих»  з  невеликих  п’ятачків  не  виправдала  себе:  вони  вперто  «не  хотіли»  злітати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897426
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2020

Афганські спогади. У третьому вимірі (редакція 2020 р. , 3 частина)

                                                                                             Хто  з  ломом  прийде,  той…
 
       А  тим  часом  літак  піднявся  на  необхідні  6000  метрів.  Командир  довернув  на  південний  захід.  Від  Кабулу  до  Кандагару  приблизно  450  кілометрів  прямим  повітряним  мостом.  Це  близько  години  неспішного  льоту  турбогвинтового  лайнера.  Хмари  клубочились,  як  на  мене,  не  тільки  під  сірим  черевцем,  але  й  заповзали  погрітись  всередину  через  щілини.  Ми  підносились  на  вищий  ешелон,  ховаючись  за  периною  хмар.  Південніше  столиці  хмарні  білосніжні  ведмедики  і  слоники  під  нами  кудись  поділися.  Літак  повиснув  у  небі  сірою  мишею  чи,  може,  як  мішень  на  полігоні.  І  для  нас  відкрилися  незвичні  слов’янському  оку  пейзажі.  Ближче  до  місця  призначення  вже  й  гори  –  не  гори,  а  так,  пагорби  якісь.  З  півдня  дихає  нездоровим  перегаром  пустеля  Регістан.  Тому,  безперечно  вражені  майстерністю  авіаторів  хлопці,  отетерілі  від  піке,  свою  цікавість  переключили  на  красу  кандагарського  аеровокзалу.
                   Південні  ворота  країни,  місто  Кандагар,  протягом  всієї  війни  були  не  дуже  гостинними  для  радянських  льотчиків.  Заради  справедливості  скажу,  що  десь  тут  збито  ракетою  навіть  цивільний  афганський  літак  з  мирними  пасажирами.  А  отаких  як  наш  Ан-12  тут  наваляли  аж  три  штуки,  не  враховуючи  ще  кількох  бортів,  обстріляних  партизанами,  ушкоджених  на  землі  або  у  небі.  В  середині  липня  1985  року  поштовик  не  довіз  до  Шинданду  листи.  Припускаю,  що  там  міг  бути    лист  від  батьків.  Непрочитані  листи...  Їхню  цінність  зараз,  мені  здається,  пояснити  нашим  дітям  неможливо.  Ми  –  динозаври,  та  й  ті  з  іншої  планети.  Теж  мені  –  листи!          
                   Сардари  (командири  загонів  моджахедів)  прагнули  завдати  якнайболючіших  ударів.  Через  своїх  агентів  (іноді  це  були  проплачені  військові  чини  радянської  армії)  здобували  дані  про  вантажі  наших  бортів.  Головною  ціллю  була  жива  сила  шураві,  важка  бойова  техніка,  озброєння.  Наведу  один  із  прикладів  взаємовигідного  співробітництва  між  представниками  ворогуючих  сторін.    27  жовтня  1984  року  з  Ташкенту  на  Кабул  підняли  трійку  «горбатих»  (Іл-76).  Вантажні  відсіки,  забиті  воєнторгівським  крамом,  та  сяке-таке  причандалля  –  в  цілому,  суто  господарський  караван.  Приблизно  у  той  самий  час  з  аеродрому  Карші  стартували  інші  три  сімдесят  шостих.  Один  модифікований  борт  віз  понад  200  десантників  на  двох  палубах.  До  цього  літака  мали  великий  інтерес  бородаті  юзери  переносних  зенітно-ракетних  комплексів.  Хтось  із  тих,  для  кого  таємниць  не  існувало,  стуконув  сардарові,  вказавши,  що  дві  роти  блакитних  беретів  сидять  у  ТРЕТЬОМУ  Ілі.        
                   Приблизно  за  20  кілометрів  до  кабульського  аеропорту    на  холодному  схилі  терпляче  чекав  свого  зоряного  часу  розрахунок  ПЗРК  «Стріла».  Десь  уже  над  територією  Афганістану  дві  ланки  «горбатих»  перемішались.  Побачивши  перший  великий  літак,  стрілець  загнув  палець,  а  там  і  другий.  Наступний  –  ціль.                    
                   Третім  у  чергу  на  посадку  вклинився  «банановіз».  Йому  і  вліпили  ракету  між  3  і  4  двигунами.  А  солдатики  не  знали,  що  того  ранку  передислокація  мала  би  стати  останньою  у  тому  сенсі,  як  слово  «остання»  сприймається  авіаторами.  Щасливий  випадок?  Відносно.  Залежно  від  того,  з  якого  боку  дивитись.  Екіпаж  фруктового  рейсу,  по  суті,  поцілувався  з  ракетою,  проплаченою  для  інших.  Але,  як  не  крути,  а  200  з  хвостиком  душ  проти,  може,  десятка…  Моторошно!  Після  такого  помирати  якось  вже  не  той…  На  війні,  як  на  війні.  У  випадках  випадкового  порятунку  кажуть:  «пощастило»,  а  стоячи  над  цинковими  ящиками  –  «не  пощастило».        
                   Повертаюся  у  власну  реальність.  Ми  заходили  на  смугу  міжнародного  аеропорту  міста  Кандагар.  Для  об’єктивности  зізнаюся,  -  саме  місто  я  бачив  лише  на  фото.  Але  воно  варте,  щоб  про  нього  написати  бодай  щось.  Там  поламала  зуби  не  одна  армія.  Запекле  протистояння  між  НАШИМ  контингентом  і,  власне,  хазяями  країни  доводять  розкидані  всюди  кістяки  НАШИХ  машин,  літаків,  вертольотів,  танків,  гармат,  бронемашин…  Туристам  є  що  показати,  тим  більш,  нікуди  воно  не  дінеться.  Металобрухт  кандагарці  не  збирають.        
                   І,  між  іншим,  Кандагар  за  свою  солідну  історію  двічі  був  столицею.  Вперше,  столицею  Афганістану  з  1747  до  1776  року.  Вдруге…  Тільки  не  кажіть,  що  це  несерйозно:  наприкінці  20  століття  тут  знаходилася  штаб-квартира  руху  «Талібан».  Це  такий  період  двовладдя  у  країні.  І  чи  не  ця,  з  міжнародного  погляду,  неофіційна  столиця  була  найвпливовішим  центром  подій  всієї  країни  аж  до  падіння  у  грудні  2001  року?      
                   Як  таке,  місто  почало  бути  у  330  році  до  нашої  ери,  наречене  Олександрією.  Співставте  назву  із  датою.  Зрозуміло,  хто  отой  першозасновник?  Вірно,  завзятий  будівничий  Грецької  імперії  –  Олександр  Македонський.  Оточений  страшними  пустелями  центр  однойменної  провінції  давав  прихисток  приблизно  половині  мільйона  мешканців.  Останні  дані  вікіпедії  –  лише  близько  325  тисяч.    Друге  за  чисельністю  місто  держави.  Саме  звідси  витоки  Афганістану  –  Дуранійської  імперії.          
                   У  середині  18  століття  багато  землиці  на  планеті  гуляло,  не  маючи  рішучого  хазяїна.  Все  хороше  розібрали  по  руках.  Інтриги  і  перевороти,  завоювання,  переділ  кордонів  –  похідні  процеси,  що  спричинялися  появою  самородків  в  народах  і  племенах.  А  величезні  території  навколо  двохтисячолітнього  Кандагару  просилися  під  крило  архівидатного  ватажка.  Подрібненість  на  малі  незалежні  племена  –  це  аромат,  який  приваблює  крупних  хижаків.  Такий  успішний  муж  народився  на  території  сучасного  Пакистану  в  родині  вождя  пуштунського  племені  дуррані.  Його  ім’я  Ахмад-Шах  Дуррані  (Ахмад-Хан  при  народженні).  Войовничий  юнак  проявив  організаційні  здібности  у  війську  іранського  правителя  Надір-Шаха.  Період  1738-1747  роки  позначився  успішною  кар’єрою  і  чим  би  він  закінчився,  якби  не  нагла  смерть  патрона?  Ахмад-Хан  очолив  афганські  підрозділи  іранців  і  вивів  їх  на  територію  Афганістану,  де  того  ж  року  став  Шахом.  Мудрістю  і  бакшишами  (подарунками)  залучивши  на  свій  бік  ханів  усіх  афганських  племен  він  організував  кілька  успішних  походів  в  Індію,  Південний  Туркестан  і  на  землю,  де  колись  здобував  першу  славу  –  в  Іран.  За  всі  звитяги  і  політичні  досягнення  пуштуни  донині  називають  його  батьком.  Мавзолей  Ахмад-Шаха  Дуррані  –  одна  з  найцінніших  пам’яток  Кандагару.      
                     Щодо  другої  іпостасі  міста,  як  оплоту  талібів,  красномовно  свідчить  факт  –  Ісламський  Емірат  Афганістан,  створений  провладним  у  1996-2001  роках  рухом,  визнавали  Об’єднані  Арабські  Емірати,  Пакистан  і  Саудівська  Аравія.  У  мене  склалося  враження,  що  «студенти»  (прямий  переклад  з  арабської  слова  «талібан»)  швидше  і  успішніше  відтіснили  своїх  (колишніх  наших)  супротивників  з  більшої  частини  країни.  У  1995-му  вони  надрали  хвоста  тертим  воякам  Гульбеддіна  Хекматьяра.  Наступного  року  без  бою  взяли  Кабул.  Мабуть,  тільки  національна  гордість  етнічних  таджиків,  очолюваних  Масудом  і  Раббані,  та  узбеків  під  правицею  Дустума  пригальмували  впевнений  «студентський»  рух  на  північ.  І,  звичайно,  гори,  красиві  і  страшні  гори.  Остаточна  катастрофа  талібів  була  зумовлена  радикалізмом,  який  скипілим  молоком  переливався  через  край,  обурюючи  і  християнський,  і  мусульманський  світи.  Навіть  для  непримиренних  борців  під  зеленим  стягом  ісламу  одіозні  полчища  фанатиків  від  шаріату  стали  ніби  прибульцями  від  іншої  цивілізації.  Середньовіччя  повернулося  до  країни  порубаними  за  крадіжки  руками,  вкаменованими  за  подружню  невірність  жінками,  публічно  і  жорстоко  покараними  за…  недостатню  довжину  бороди,  відкрите  обличчя  (стосується  «ханум»  -  жінок),  потяг  до  мистецтва  чи  спорту,  гру  в  шахи,  алкоголь,  телебачення  в  оселі.  Відпивши  з  чаші  цивілізації,  хто  змириться  з  такими  утисками?
                   Шукаючи  щось  позитивне,  чим  світ  може  завдячити  талібам,  як  не  дивно,  один  факт  знайшов.  Цікаву  статистику  наводить  Вікіпедія.  За  останні  три  роки  правління  прорадянської  маріонетки  Наджибулли  виробництво  опіуму  зросло  з  1200  т.  до  1970  т.  Наджибулла  виявився  поганим  борцем  із  наркотою.
                           У  перід  з  1992  до  1996  року  при  моджахедах  вихід  готового  продукту  виріс  до  2200  тон.  (Скільки  ж  це  людей  підсадили  на  наркоту?)  Народ  вважає  опіум  корисним  продуктом  сільського  господарства,  спробуйте  переконати  їх  у  зворотньому.
                   1996-2001  -  роки  правління  талібів.  Загальний  зафіксований  вал  дотягнув  лише  до  185  тон.  
                   Після  приходу  американців  пішов  стрімкий  ріст  до  6900  тон  у  2009  році.  Відчули  смак  західних  цінностей?  Ой,  нема  ідеального  ладу  на  цьому  світі!  
                   Дозволю  собі  ще  «пограти»  статистикою.  Цифри  можна  запрягати  по  різному.  Головне  –  кінцева  ідея.  Попередня  маніпуляція,  начебто,  виявила  хоч  одну  шляхетну  рису  зловісного  режиму.  Але,  взявши  період  1996-2001,  я  випустив  проміжні  показники.  Справа  в  тім,  що  аж  до  1999  року  чи  не  одним  з  головних  джерел  прибутків  талібів  була…  наркоторгівля.  В  останній  перед  забороною  рік  вони  «накосили»  4565  тон  опію.  Відповідно,  питання:  чому  заборонили  сіяти  мак?  Тому,  що  світ  уже  волав  на  всі  заставки.  Хмари  гніву  клубочились  над  білими  чалмами.  Гроза  насувалася  невідворотно.  Відмова  від  наркоти  –  дипломатичний  аргумент  на  перемовинах,  позиція  «йдемо  назустріч  один  одному».  Аргументище!  А  взагалі,  коли  я  пускаюсь  у  такі  глибокі  роздуми,  то  складні  взаємини  між  США  і  сучасним  тероризмом  дуже  нагадують  знаменитий  вислів  Тараса  Бульби:  «Я  тебе  породив,  я  тебе  і  вб’ю!».  Чи  не  впіймають  облизня?      
                     І  у  найкращі  часи  наших  ратних  подвигів  Кандагар  не  терпів  фамільярности.  Це  у  Кабулі  можна  було  вдень  відносно  спокійно  потинятись  по  дуканах  (магазинчиках).  Тільки  не  тут.  Гарнізон  знаний  як  місце  висилки  зальотчиків.  Набідокурив  воїн?  А  зараз  його  туди,  де  козам  роги  правлять  –  у  Кандагар.  По  мені,  так  жити  можна  де  завгодно.  А  якщо  і  на  засланні  утнув  якусь  дурню,  то  гірше  вже  не  буде.  Куди  вже  далі  відправляти?      
                   Перші  враження.  Що  бачили  мої  очі?  Не  дуже  великий,  з  претензією  на  архітектурну  оригінальність  міжнародний  аеровокзал.  Дивлюсь  на  фотознімок  і  думаю,  -  на  що  це  схоже?  Світлина  одна  –  фасад.  Немає  відповідного  порівняння.  Ще  знімок,  з  висоти  -  ?!!?  Жодних  аналогій.  Таким  може  бути  тільки  Кандагарський  аеровокзал.  Красиво!        
                   Вигнуті  назовні  чвертьколом  –  дев’ять  еліпсоподібних  високих  арок.  Засклені  від  землі  догори  склепіння  тягнуться  вглиб  критим  приміщенням.  Складалося  враження,  ніби  десь  в  уявному  центрі  вони  мають  зійтися  в  одну  точку.  Тільки  коли  облітаєш  будівлю,  видно  з  протилежного  боку,  що  дахи  дев’яти  тунелів,  знижуючись  на  третину  висоти,  не  доходять  і  до  середини  радіусу.  Обрізані  торці  так  само  переплетені  металевим  каркасом  і  засклені,  як  потойбіч.  Досить  своєрідно!  Пасажирові  авіалайнеру  не  кидаються  в  очі  численні  периферійні  приміщення  з  куполоподібними  дахами.  Та  що  я  пояснюю?  Описати  бачене  важко,  як  всяку  унікальну  пам’ятку.  Мало  хто  не  знає,  як  виглядає  сіднейський  оперний  театр.  А  хто  опише  словами?  На  що  схоже?  На  квітку.  На  яку  квітку?  На  фантастичну.  Інформативно!  Але  всі  мої  враження  про  Кандагар  –  Аеропорт  з  повітря,  аеропорт  із  землі.  Небагато,  проте  глибоко.  З  моїх  слів  ви  не  оціните  естетику  зодчих,  треба  бачити.
                   Всередині  приміщення  чогось  чекали  кілька  жінок  під  паранджами  (такий  собі  гарем  Абдули).  Думаю,  їм  було  неприємно  дивитись  на  іноземців,  схожих,  як  близнюки  у  своїх  шинелях.  І  ми  –  чужинці  безцеремонно  дефілювали  поза  вікнами,  зазираючи  всередину  і  даючи  свою  оцінку  всьому  з  позиції  гегемонів.  Позначити  себе  самцем  і  заступником  Бога  –  це  наше  все,  особливо  тоді  у  радянській  армії.  Якщо  ми  сильні,  значить  нас  повинні  боятися  (а  казали  «поважати»).  А  спробуй  нам  скажи:  «Я  тебе,  захисника,  у  свою  країну  не  кликав».  Ні.  Якщо  ми  там  були,  значить  хтось  нас  кликав?  Знаєте,  коли  я  вперше  відчув  всіма  фібрами,  що  серед  окупантів  краще  не  виявляти  зовнішніх  ознак  істиних  емоцій?  Краще  ніяких  не  виявляти.  У  2014  році  у  Донецьку.  Отак-о,  дивлячись  на  афганців,  нерідко  ми  бачили  маску.  Хто  зна,  про  що  думала  людина  під  своєю  маскою?        
                   Відчуття  небезпеки  ширяло  у  повітрі.  Ми  вважали  себе  рятівниками,  визволителями.  Але  де  ті  люди,  яких  треба  було  визволяти?  Вони  спритно  змінювали  маски,  перетворюючись  з  бідних  дехкан  (селян-землеробів)  на  воїнів  Аллаха  і  знову  на  селян.  Сама  наша  присутність  провокувала  супротивника  на  агресію.  Партизани  ніколи  не  демонстрували  зразок  гуманности.  Думка  про  можливий  полон  –  найгірше,  про  що  можна  було  тоді  думати.  Та  і  взагалі,  хто  вирішував  долю  військовополонених?  Почасти,  звичайно,  самі  польові  командири,  або  вожді  племен.  А  коли  й  люди  з-за  далекого  кордону,  бо  вести  війну  на  рівних  із  супердержавою  можливо  тільки  за  умови  підтримки  з  боку  іншої  супердержави,  або  половини  світу.  Головне,  щоби  та  половина  була  ворогом  твого  ворога.  Європа  тоді  однозначно  була  ворогом  совєтів,  але  найбільше  –  США,  найпотужніша  держава,  чиї  гроші  цінує  весь  світ.  А  де  водяться  зелені  гроші,  там  випасаються  найманці  –  люди,  єдиним  фахом  яких  є  вбивство.            
                   Жорстокість  їхня  середньовічна,  ненависть  –  найлютіша,  а  совість  відсутня.  Не  милували  нас,  чужинців,  також  не  жаліли  і  своїх.  Проти  лояльної  до  «червоної»  влади  частини  населення  застосовувались  такі  методи  залякування,  які  психічно  здорова  людина  не  вигадає.  Якщо  ми  захищали  себе  мінними  полями,  лініями  оборони  у  військових  гарнізонах,  то  прибічники  афганських  комуністів  щодня  і  щоночі  ризикували  бути  закатованими,  спаленими,  задушеними.  І  якась  частина  боєзапасу  призначалась  цивільним  літакам  національних  авіакомпаній  «Бахтар»  і  «Аріана».  Хоча  більша  –  все  ж  таки  нам.        
                   Вимушена  прогулянка  добігла  кінця.  Ми  знову  всмоктались  у  підігріте  нутро  вантажного  відсіку.  Стрілець  сходинками  поліз  у  хвіст  і  зачинився  там.  Йому  самотньо,  але  маленька  кабінка  хоч  герметизована,  а  наші  «нерозчовгані»  вуха  знову  скручуватимуться  у  трубочки  на  зльоті,  та  особливо  при  пікіруванні.  По  прямій  до  Шинданду  приблизно  400  кілометрів.  Ан-12  весело  вкручувався  все  вище,  простягаючи  ліве  крило  до  землі,  а  праве  –  у  сонячні  далі,  чесне  слово  –  літаючий  слон.  Праві  ілюмінатори  «не  показували»  нічого,  крім  неба.  Протилежним  бортом  третє  коло  робили  круглясті  «зайці»  сонячних  променів,  шпортаючись  через  офіцерські  тулуби.  Командири  покровительськи  споглядали  на  нас.  Вони  вже  дещо  пізнали  і  мали  навчити  жовторотиків  елементарним  істинам.  Практичним  навичкам  навчатимуть  взводні  і  ротні,  а  політпрацівники  топитимуть  з  нас  лій  заради  правильної  орієнтації  на  лінію  партії.  Партія  одна,  безальтернативна,  а  як  нас  вишколили  партійні  гельмінти  суспільства,  на  гострі  питання  доби  потрібно  відповідати  чітко,  зв’язно,  переконливо.  «Що  ти  робиш  у  цій  країні,  солдат?»  Я  захищаю  завоювання  дружнього  народу,  який  хочуть  пригнобити  капіталістичні  посіпаки.  Десь  так.  Дико,  але  я  вірив.
                     І  ще  одне,  про  що  говорилося  з  піднятим  догори  вказівним  пальчиком,  ми  мусили  засвоїти    –  у  цій  країні  не  можна  довіряти  нікому.  Наші  підзахисні  дустаназіз  (дорогі  друзі  –  перс.)  та  підступні  у  своєму  гніві  басмачі  -  нерідко  одні  й  ті  самі  люди.  Звичайний  землероб  роками  міг  обробляти  свій  клапоть  ґрунту,  чекаючи  миті,  коли  необережний  шураві  занадто  розслабиться  і  втратить  пильність.  Тоді  він  виконував  свою  місію  так,  як  вважав  за  справедливе,  та  ще  й  заробляв  на  тому  кілька  тисяч  афгані.  Отже,  любили  ми  афганських  селян  страшною  любовію.  Ой  дикі!  Ой  затуркані!  А  ми  самі  не  затуркані?  Не  дикі?  Цілий  академік  Сахаров  сказав  прилюдно  про  радянсько-афганську  війну  як  про  наш  злочин  і  став  для  нас…  дурнем.  Є  у  «совка»  нерозгадана  загадка  і  унікальна  ментальність  –  не  чути  голосів  розуму.  Не  кожен  насмілювався  різати  правду  при  нашому  соціалізмі,  але  розумні  люди  були  й  тоді,  і  багато  мудрих  людей.  Важливо  слухати  і  аналізувати,  слухати  і  аналізувати.  Причому  не  лише  своїх,  але  й  «чужих»  також.  Часом,  на  поверхню  спливає  така  правда,  від  якої  стає  моторошно.  Правда  непокоїть  нечисту  совість.
                   Я  уважно  перечитав  інтерв’ю  з  лідером  Національного  ісламського  фронту  Саідом  Ахмадом  Гелайні,  записане  журналістом  Артемом  Боровиком.  Здається,  у  дописі  відображено  просту  філософію  патріота  своєї  країни.  Ось  деякі  ключові  моменти  запису:
 

                   «Я  вимушений  був  покинути  Афганістан  у  жовтні  того  року,  невдовзі  після  комуністичного  перевороту.  Однак  ми  не  були  задоволені  справами  і  до  приходу  до  влади  Таракі.  Я  вважаю,  що  режим  Дауда  теж  був  нав’язаний  народу.  Я  намагався  переконати  його  йти  нашою  дорогою.  На  жаль,  стався  комуністичний  переворот.  Відразу  стало  зрозумілим,  що  новий  лад  ворожий  афганському  народу,  його  традиціям.  Повстання  проти  устрою  режиму  було  невідворотнім.»
   
                   Ситуація,  яка  наприкінці  70-х  років  минулого  століття,  як  її  розумів  пан  Гелайні,  чимось  нагадує  непевність  звичайних  громадян  нашої  країни  в  останні  десятиліття.  На  зміну  одному  режиму  приходить  інший,  деякі  бувають  відверто  антинародними.  Панує  політичний  роздрай  між  різними  партіями  і  в  середині  партій.  Політична  необізнаність  населення  і  нездатність  розрізнити  підтекст  порожніх  обіцянок  –  експериментальне  поле  для  політиків,  шукачів  своїх  інтересів.  Як  на  мене,  велика  їхня  маса  грається  скляними  пацьорками  обіцянок,  -  це  очевидно,  але  чомусь  не  для  всіх.  Наскільки  складніша  ситуація    у  Афганістані?  -  набагато  складніша.  Поділена  за  національними  ознаками  не  на  регіони  –  на  окремі  кишлаки,  вона  не  може  навіть  у  далекій  перспективі  мати  єдиної  національної  ідеї,  пошуком  якої  займаються  наші  чільники.  Не  можна  казати,  що  якийсь  народ  живе  краще,  заможніше.  Все  відносно.  Незадоволені  всі  верстви.  У  кожної  нації  свої  володарі,  хитрі,  зажерливі.  І  тут  країну  починають  тіпати  перевороти.  Нарешті,  знаходиться  така  влада,  яка  зорієнтована  на  цінности,  не  властиві  жодному  афганському  племені.  Яка  особа  може  бути  компромісною  для  афганців?  Тільки  не  така,  як  Бабрак  Кармаль.  Компроміс  у  питаннях  устрою  –  щось  неможливе  при  їх  родо-племінній  структурі.  Якщо  брати  суспільно-політичне  життя,  то  над  усіма  іншими  народами  пуштуни  і  таджики  завжди  домінували.  І  вони  відстоюватимуть  це  на  правах  найчисельнішої  верстви.  Хіба  їм  думати  про  затертих  у  підніжках  хазарейців?  Про  індусів?  Про  узбеків?  Марксистсько-ленінські  принципи  на  цьому  ґрунті  хороші  тільки  в  теорії.  Краща  влада  це  та,  яка  більше  обіцяє:  дамо  всім  і  все.  Нова  влада  перемістила  центр  уваги  з  окремих  родових  груп  на  неосвіченого  селюка,  гнобленого  за  часів  короля  міського  трударя,  працівника  паншерської  копальні,  чи  нафтопромислів  Мазари-Шарифу.  Соціальні  гасла,  вкинуті  у  виснажені  безпросвітною  каторгою  маси  –  улюблена  «цукерка»  комуністів.  Вони  не  стали  чекати  результатів  псевдодемократичних  перетворень  Дауда,  коли  він,  скинувши  свого  брата-короля,  прибрав  кермо  влади  до  своїх  рук.  Перша  конституція,  парламентські  вибори  –  червоні  політики  не  дали  шансу  проявити  бодай  якісь  ознаки  гуманізації  суспільства.  Країна  мала  такий  шанс  –  стати  на  шлях  оздоровлення  і  тоді  вони  стали  б  непотрібними.

                   Пан  Гелайні  продовжує:
                   «Країна  розвивалася  у  напрямку  повноцінної  демократії.  При  королі  (Захір  Шаху)  почався  законодавчий  процес,  спрямований  на  створення  багатопартійної  системи  в  Афганістані.  Але,  як  я  вже  казав,  стався  переворот  (1973  рік)  Дауда.  Ви  знаєте,  я  впевнений  у  тому,  що  то  був  перший  крок  на  шляху,  що  у  кінцевому  рахунку  призвів  до  путчу  Таракі  (1978  рік)  і  військового  вторгнення  (1979  рік).  Дуже  сумно,  що  Афганістан  спіткала  така  доля.  До  демократії  усім  слід  ставитись  дуже  обережно.»

                   Гелайні  –  один  з  тих,  хто  від  початку  був  у  жорсткій  опозиції  до  прорадянської  влади.  Наврядчи  його  погляди  відображають  думку  13-16  мільйонів  афганців,  але  мені  сьогодні  цікаво  знати,  що  собі  мали  в  голові  корінні  жителі  країни,  чинячи  опір  нам  –  окупантам?  За  що  вони  дерлися  гірськими  кручами,  тягнучи  за  собою  важкі  кулемети,  боєзапас,  ракети,  фугаси,  міномети,  безвідкатні  гармати.  Чи  тільки  за  гроші  вони  ризикували  впасти  в  ущелину,  бути  атакованими  вертольотами,  штурмовиками?  Вони  підривали  трубопроводи,  переходили  мінні  поля,  вирізали  активістів  так  званої  народної  влади,  катували,  грабували,  залякували,  перекуповували  совість,  отруювали  воду.  То  може  вони  –  садисти?  Гелайні  був  не  з  тих,  хто  пробавлявся  тероризмом  заради  грошей,  чи  задоволення.  Він  –  людина  з  серйозною  освітою,  опанувавши  чотири  іноземні  мови,  маючи  власний  капітал,  розтрачував  його  на  боротьбу  з  інородною  пошестю.  Цікаво,  як  Саід  Ахмад  Гелайні  оцінює  причини  того,  що  сталося:

                   «Ми  не  настільки  наївні  й  злопам’ятні,  щоб  звинувачувати  радянський  народ.  Бо  ми  й  гадки  не  мали  про  підготовку  рішення  надіслати  війська  в  мою  країну.  Але  люди  при  владі  зробили  страшну  помилку,  яка  призвела  до  великої  трагедії…  Зрозумійте,  коли  ми  дозволили  нашим  офіцерам  їхати  у  Радянський  Союз  і  вчитись  у  ваших  військових  академіях,  це  означало,  що  ми  довіряємо  вашому  керівництву.  Але  Радянський  Союз  зрадив  нашу  довіру.  Радянський  солдат  залишив  по  собі  погану  пам’ять  в  Афганістані.  Адже  найбільші  втрати  були  серед  мирного  населення.  Ви,  жаліючи  війська,  ухилялись  від  прямого  зіткнення  на  полі  бою,  але  потім  розправлялись  із  селянами  у  кишлаках…  Сьогодні  мені  не  соромно  дякувати  американцям  за  надану  нам  військову  і  фінансову  допомогу.  Ми  вимушені  були  прийняти  її,  щоб  захищатись  від  сучасної  армії.  Але  нехай  всі  пам’ятають:  якщо  хтось  спробує  встановити  свій  контроль  над  Афганістаном,  ми  битимемось  із  ним,  як  билися  з  вами.»  
         
                   А  виявляється,  на  правду  можна  дивитись  з  двох  боків,  з  трьох,  чотирьох  і  більше?  Хоча,  є  чим  заперечити  на  деякі  твердження  Гелайні,  однак  це,  як  у  кожному  спірному  питанні,  всякий  має  свою,  зрозумілу  йому  істину.  І  його  останні  слова,  хіба  вони  не  мають  підтвердження  у  сьогоденні?  Нині  діти  тих,  хто  збивав  наші  літальні  апарати,  смалять  по  авіації  об’єднаної  коаліції.  Нечисчені  туристи  з  колишніх  республік  союзу,  блогери  екстремальних  туристичних  каналів,  зустрічаючи  моджахедів  80  років  минулого  століття,  нерідко  чують  доволі  таки  схвальні  відгуки  про  супротивника,  тобто,  про  нас.  Ану  розберіться  тепер,  хто  і  які  інтереси  відстоює  (-ював)  в  Афганістані?
                   Один  з  літераторів  у  погонах  під  час  дій  контингенту  писав  нариси  про  зразки  афгано-радянської  дружби.  Він  яскраво  переповів,  як  незаможні  афганці  піднімають  голову  услід  гелікоптеру  і  усміхнені  махають  руками.  Життя  ж  не  було  схожим  на  догматичні  штампи.  Ну,  по-перше,  коли  я  потрапив  туди  у  1984  році,  місцеві  вже  звикли  до  того,  що  у  небі  щось  гуде,  а  на  дорозі  гуркоче.  По-друге,  з  чого  би  їм  за  так  зуби  продавати?  Вони  залюбки  подивилися  б  на  наш  літак  через  рамку  прицілу.  А  так…  Посмішка  східної  людини  може  приховувати  люту  ненависть.  Посмішка  не  означає  щиру  радість.  Коли  наші  БМП  заїжджали  у  кишлак,  старійшини  теж  посміхались.  Але  коли  війська  повернулись  у  Союз,  на  їх  місце  прийшли  бійці,  скажімо  Гаюра.  Ото  було  справжнє  свято.  Не  для  всіх.  Прибічники  порядків  народно-демократичної  партії  Афганістану  (далі  НДПА),  колишні  помічники  маріонеткових  керівників  потрапили  у  пекло  помсти.  
                   Годуючи  з  долоні  чи  не  весь  Афганістан,  нам  здавалося,  що  їхній  обов’язок  -  бути  вдячними  за  це.  А  вони?  Вони  понад  дев’ять  роківбезуспішно  навчали  нас  поважати  чужі  цінности.  Та  хіба  совок  можна  навчити?  А  когось  на  сумному  прикладі  совка?  Принаймні,  американці  нашим  сумним  досвідом  не  скористались.  Чим  це  закінчиться?  Важко  сказати.  Ресурси  США  величезні.  Але  в  успіх  янкі  я  не  вірю  і  не  вірю  в  щасливу  долю  симпатичних  афганських  президентів,  які  ставлять  на  зірчасто-смугастий,  не  замислюючись.  Помилятися  –  можу,  а  про  відчуття  говорю  відкрито,  бо  досі  не  забув  наш  досвід.      
                   Нав’язана  демократія  нікому  не  потрібна,  навіть  якщо  вона  супроводжується  роздачею  подарунків.  Нині  триває  боротьба  за  майбутнє  країни.  Його  по-різному  тлумачать  політичні  опоненти.  Кожна  сила  обіцяє  прихилити  небо  народові,  та  тільки  ж  тягнуть  за  різні  боки.  Спробуй  всіх  задовольнити,  а  різномастні  лідери  просто  приречені  шукати  підтримки  всередині  республіки,  у  населення.  Інакше,  що  чекає  Афганістан  далі?  Дай  Бог,  завершиться  і  ця  війна.  Коаліційні  війська  розсмокчуться  по  світу.  Далі  що?  Он  поруч  Іран  давно  дратує  Захід,  так  недалеко  до  нової  війни.  Слова,  сказані  паном  Гелайні,  сьогодні  ставлять  ще  гостріші  питання:  

                   «Ви  повинні  зрозуміти,  що  відбулась  страшна  наруга  над  моєю  країною.  Виросло  ціле  покоління  людей,  котрі  нічого,  крім  війни  не  знають  і  не  бачили.  Вони  вміють  тільки  воювати.  Згадайте  знамениті  афганські  килими,  якими  славилася  моя  країна.  Ще  десять  років  тому  люди  вишивали  на  них  піраміди  і  верблюдів.  А  сьогодні  –  лише  танки,  бойові  літаки  і  бомбардувальники.  Ось  що  сталося  з  моєю  країною!  Як  багато  освічених  людей  –  істинних  носіїв  афганської  культури  –  загинуло,  або  покинуло  простори  батьківщини.  Виїхавши,  треба  повертатись,  але  куди?  В  напівзруйновану  країну?»

                   Афганістан  пручався  під  чоботом  іноземців,  відкинувши  всяке  поняття  гуманізму.  Я,  як  носій  чобота,  щодня  мав  право  на  отримання  аргументованої  збройної  відповіді,  як  на  землі,  так  і  у  небі.  Тому  пілоти  робили  щось  неймовірне,  ризикуючи  звалити  літак  у  штопор,  тільки  б  не  підставити  борт  під  удар.  Кара  Немезиди  то  тут,  то  там  підбивала  баланс  справедливости.    

Підлітаючи  до  Шинданду  багато  не  побачиш.  Саме  місто  роздивитись  практично  неможливо,  та  там  того  міста…  Аеродром  винесено  далеко  на  північ.  А  оскільки  літак  почав  зниження  над  самим  аеродромом,  то  більш-менш  виразно  побачити  вдалося  тільки  окремі  кишлаки.  Місцевість  не  така  живописна,  як  Кабул.  Відносно  невисокі  гори  бовваніють  віддалено,  надаючи  простір  велетенському  гірському  плато.  Висота  над  рівнем  моря  1000-1200  метрів.  Мабуть,  шиндандська  авіабаза  у  плані  безпеки  найспокійніша.  На  всі  сторони  від  неї  відкрита  місцина.  Мінними  полями  наблизитись  впритул  до  летовища  малоймовірно.  Але  стовідсоткової  гарантії  навіть  тут  ніхто  не  давав.  Зрідка  траплялись  обстріли  і  наразитись  на  свою  порцію  підігрітого  металу  можна  було  легко.  Особливих  афганських  методів  пілотування  ніхто  не  відміняв.
                   Колись  тут  заснували  і  розбудували  перське  місто  Забзевар,  що  у  перекладі  звучить  як  «зелені  поля».  Тобто,  назва  сама  за  себе  промовляє  –  землі  тут  родючі.  Основний  сільгосппродукт  –  опійний  мак  і  легші  культури,  багата  овочева  номенклатура,  баштанні.  Ріка  влітку  не  висихає,  зрошуючи  селянські  клапті.  Крім  того,  воду  качають  із  свердловин  і  є  діюча  система  кяризів  (про  них  я  вже  писав  –  це  підземні  річки  з  виритими  на  поверхню  ходами).  Така  вона  –  шиндандщина,  велика  територія  навколо  міста,  населеного  переважно  таджиками.  І  їхній  варіант  перської  мови,  дарі,  абсолютно  зрозумілий  таджикам.  Один  народ,  розведений  по  різних  окопах  через  комизи  людей  комуністичної  національности.  Химерна  війнуха!  
                   Проте,  офіційна  мова  провінції  не  дарі,  а  пушту.  Її  носії  –  пуштуни,  чи  як  там  кажуть  деякі  народознавці  –  паштуни.  За  звичкою  я  «укаю»,  бо  ми  всі  так  вимовляли  і  цей  варіант,  як  на  мене,  більш  знайомий  всім.  Багато  спільного  несуть  в  собі  обидві  мови.  Вивчивши  кілька  словосполучень  однією  з  мов,  не  виключено  деяке  порозуміння  з  носіями  іншої.  Та  великодержавні  амбіції,  виплекані  в  нас  системою,  дозволяли  сподіватись,  що  кожний  літній  негр,  не  кажучи  про  всякого  задрипаного  афганця,  має  за  честь  знати  «вєлікій  апщепанятний  язик».  Хай  мені  дарують  шановні  мешканці  Сходу  за  образливі  обороти,  -  не  своє  кажу.  Цьому  вчили  в  есересері,  збираючи  під  крильце  «великого  брата»  батрачків  з  усього  другого  і  третього  світів.  Збирали  і  вчили  «язику»  і  мовам.  Трошки  рідної,  більше  апщєпанятний,  і  як  попало  щось  із  набору:  англійська-німецька-французька.  Оце  зараз  можуть  оскаржувати  казахи  або  узбеки.  Їм  може  й  краще  знати,  але  траплялися  різні.  Хтось  рідну  мову  знав,  а  інші  мови  –  тільки  окремими  словами,  а  дехто  навпаки  добре  без  акценту  чесав  по  московитськи,  але  мав  широкі  прогалини  у  знаннях  мови  своєї  республіки.  Спілкуючись  з  афганцями,  я  дивувався:  чи  вони  від  природи  поліглоти?
                   Якось  у  невеличке  віконце  джелалабадського  кантину  (напівдержавна  крамниця)  наш  офіцер  для  приколу  кинув  пару  фраз  англійською.  Звідти  у  відповідь  дали  решту  мовою  Шекспіра.  Не  бажаючи  залишатись  у  боргу,  покупець  порився  у  складках  мозку,  відшукавши  трошки  французьких  і  німецьких  речень.  Щоразу  він  чув  відповідь  тією  ж  мовою,  якою  питав.  Так  старший  лейтенант  познайомився  з  власником  диплому  Празького  університету  (як  мінімум,  той  володів  ще  й  чеською).    
                   Сутужно  живуть  люди  шиндандщини.  Віддалена  провінція  межує  зі  східними  територіями  Ірану.  Коли  заворушення  погнали  з  країни  знедолений  люд,  вони  тисячами  перетинали  прозорий  кордон.  Бо  не  всі  хотіли  воювати.  Не  розуміли,  за  ким  правда.  Нова  республіка  може  й  приваблювала  обіцяними  золотими  горами,  але  чи  втримається  вона?  Та  й  спробуй  стати  під  червоний  прапор  революції,  вже  завтра  у  твою  халупу  можуть  прийти  нічні  гості  з  автоматами  і  запропонувати  те,  від  чого  важко  відмовитись.  Плоди  агітації  розгледіти  важче,  ніж  відчути  холодне  лезо  під  горлом.  У  хаті  стоятиме  дитячий  і  жіночий  рев,  тектиме  юшка  з  носа,  можливо,  щось  відріжуть  з  живого  тіла,  можливо  –  розпорють  живіт  і  набьють  туди  землі.  Це  так,  щоб  іншим  не  кортіло.  Війна  не  робиться  у  білих  рукавичках.  Або  ти  ідейний  до  кінця,  або  шукаєш  компромісів.  Можна  не  пхатись  у  гори,  а    служити  моджахедам  у  кишлаку.  Там  міну  підклав,  там  викрав  зброю,  або  влучивши  момент,  дав  по  голові  необережному  шураві,  та  й  у  банду.  Траплялося  командирам  викупляти  своїх  солдатиків  через  старійшин  за  гроші,  за  ту  ж  таки  зброю.  Не  за  мисливські  рушниці,  звичайно.  
                   По  яких  тільки  країнах  Сходу  не  «паслися»  афганці,  яким  вдалося  вислизнути  з  країни.  Після  оголошення  політики  примирення  у  1986  році  пішла  зворотна  хвиля  реемігрантів.  Якщо  брати  в  цілому,  ідея  влади  провалилася,  але  я  бачив  відкат  з-за  кордону  на  власні  очі.  Дев’яноста  кілометрами  північніше  гератський  цивільний  аеропорт  пропускав  потоки  зусиллями  авіакомпанії  «Бахтар»  -  внутрішні  рейси.  На  шиндандському  летовищі  бахтарівських  літаків  я  не  спостерігав.  Військова  база  слугувала  цілям  матеріального  забезпечення  військ.  Та  все  ж,  частину  тих,  хто  повертався  до  своїх  провінцій,  перевозили  нашими  Іл-76  за  принципом  «скільки  влізе».        
                   Шиндандська  авіабаза,  за  рідкісним  винятком,  приймала  тільки  військові  літаки.  З  цивільних  найчастіше  над  аеродромом  кружляла  «кочерга»  Іл-18,  так  званий  відпускник.  Зрідка  прилітав  аерофлотівський  Ту-154.  Посадкова  смуга  там  доволі  довга.  Підліт  до  неї,  з  точки  зору  пілотажу,  не  складний.  Були  б  спокійні  часи,  то  й  новачок  припечатав  би  свого  крилатого  як  квочку  на  гніздо.  Однак,  попасти  з  крутого  віражу  –  завдання  хіба  що  для  янголів.  Людям  властиво  помилятись,  зате  їм  можна  менше  платити.  Тому  нашими  літаками  керували  люди.      
                   Цивільний  Ту-154  погожого  дня  просто  спадав  з  неба,  закручуючи  машину  у  протизенітну  «коробочку».  Приємно  дивитись  на  рідкісного  урочистого  птаха,  бачити  його  блискуче  сяйво  над  головами  солдатів.  Солдати  ностальгували  за  рідною  домівкою  втричі  чутливіше,  коли  тушка  залітала  до  Шинданду.  Я  дивився,  як  пілоти  працюють  рулями,  виводячи  машину  на  пряму.  Виводили  і  не  попали.  Літак  пройшов  зависоко  над  торцем  смуги.  Дали  по  газах  і  лайнер  пішов  в  набір  на  друге  коло.  Хтось  казав,  що  кожен  третій  пасажир  боїться  літати.  Хотілося  вірити,  що  на  тому  борту  були  лише  відважні  люди.  Йти  на  друге  коло  над  Афганістаном?  Вдень?  Бр-р-р!        
                   Іноді  я  вірив,  що  шиндандський  гарнізон  –  тиха  ріка,  життя  у  якому  не  піддається  небезпеці.  Он  скільки  малих  і  великих  літальних  апаратів  піднімалося  за  день  і  всі  їхні  посадки  не  були  останніми,  а,  як  кажуть  льотчики  –  крайніми.  І  це  було  майже  правдою.  Поодинокі  випадки  -  не  те,  про  що  хотіли  б  читати  цінителі  баталістики.  Їм  би  страху  побільше,  полум’я,  обстрілів.  Ні,  я  не  переобтяжуватиму  цим,  адже  не  люблю  зловживати  гарячими  темами  заради  ефекту.  Але  дещо  розповім  з  того,  що  сталося  на  моїй  пам’яті,  на  моїх  очах.
                   Два  випадки,  коли  господарі  країни  наводили  у  ній  свій  лад,  збадьоривши  нічну  охорону,  аеродромні  служби,  органи  безпеки  і  розвідку.  13  червня  1985  року  гарнізон  прокинувся  від  вибухів.  Навіть  не  від  самих  вибухів.    Звикнувши  до  нічних  «салютів»,  нормальний  солдат  спить  яко  дитя  коли  гатять  танкові  гармати,  ревуть  «Гради»,  ляпотить  десь  легка  зброя…  Нас  збудили  чергові,  котрим  випало  чергувати  тієї  ночі  у  наряді.        
                   Якісь  нехарактерні  вибухи  долинали  здалеку  і  нам  загрози  не  віщували,  але  цікавість  перемогла  глибокий  сон.  Не  було  у  розривах  ритмічності,  яку  задають  пакети  «градів»,  а  навпаки,  якась  хаотичність  і  відчутна  потужність.  Як  кажуть,  все  те,  тільки  щось  не  те.  Багато  хто  повиходив  з  модулів.  На  Захід  від  частини,  там  де  розташована  авіабаза,  небеса  розцвічувала  заґрава.  Напевно  не  можна  було  сказати,  що  то  горить.  Медсанбат?  Кишлачок?  Інші  дрібні  об’єкти?  Масштабність  пожежі  схиляла  думку  до  того,  що  палає  все-таки  на  території  аеродрому.  На  ранок  солдатська  усна  пошта  донесла  перші  звістки  про  нічну  диверсію.
                   Вояків  афганського  полку  підкупили  серйозні  люди,  що  вдень  ховалися  по  норах.  Чи  то  добровільно  (чому  б  ні?),  чи  то  під  примусом,  шість  літаків  Су-7Б  і  сім  Міг-21МФ,  які  належали    ВПС  ДРА,  акуратно  замінували.  Ото  був  їх  останній  груповий  політ:  крила  окремо,  колеса  окремо.  Дюраль    літав,  як  чайки  над  морем.  Тринадцять  бойових  машин  із  залишками  палива,  зарядами  катапультних  крісел.  І  під  їхніми  крилами  були  навішені  блоки  некерованих  авіаракет  –  по  32  штуки  на  одиницю.  Все  це  дуже  швидко  перетворилось  на  пекельне  згарище.  Важко  уявити  свято,  влаштоване  моджахедами  наступного  дня:  баяни  рвали  десятками.
                   Дорогою  до  наших  вух  чутки  приросли  подробицями,  які  краще  опустити.  Тепер  вже  важко  відділити  криштальну  правду  від  домішок.  Для  прикладу,  вже  у  перший  день  по  події  казали,  ніби  заміновано  було  30  винищувачів.  Тобто,  прибрехали  вдвоє.  Знищення  такої  кількости  літаків  за  один  раз  –  унікальний  успіх  контрреволюціонерів.  Вони  дуже  потерпали  від  авіаударів.  Значить,  хтось  зумів  прославитися,  а  наш  комдив  Касперович  наступного  ранку  у  компанії  з  фотографом  неслабо  бідкався  серед  розкиданих  уламків.  В  їхнії  особистих  архівах  збереглись  пам’ятні  знімки  наслідків  диверсії.  Подібне  більше  не  повторювалось  ніде  і  ніколи.  Регулярні  обстріли  аеродромів  Кандагар,  Баграм,  Джелалабад,  вибух  у  Кабульському  міжнародному  аеропорту  у  сукупності  не  дали  такого  ефекту,  як  одна  шиндандська  операція.  Єдина  втішна  обставина  –  обійшлося  без  людських  втрат,  що  мене  досі  щиро  дивує.
                   Значно  глибший  особистий  слід  завдала  інша  трагедія  –  загибель  лише  однієї  людини  разом  із  крилатою  машиною.  Я  хочу  акцентувати  увагу  на  цінности  окремо  взятого  життя,  тому  не  кажу  про  масові  втрати,  про  переповнений  домовинами  «Чорний  тюльпан».  От  зрозумійте  про  що  пишу:  був  собі  офіцер.  Я  не  знав  і  ніколи  не  зустрічав  його,  але…  23  липня  1985  року  ввечері  він  розганяв  свій  Міг-23МЛД,  сподіваючись  за  годину  побачити  родину  ТАМ,  за  річкою.  Виліт  не  бойовий,  без  бомбових  підвісок.  Вдень  літаки  905-го  авіаполку  перелетіли  на  територію  союзу  у  Талди-Курган.  Двоє  затрималися.  На  МіГу  майора  Чегодаєва  відмовив  турбостартер.  За  кілька  годин  винищувач  полагодили.  Пілотам  дали  добро  летіти  додому.  Додому  –  вагома  подія,  коли  відчуваєш  розірвані  пута  і  готовий  чесати  навіть  голодним,  аби  швидше.  Відірвавшись  від  смуги,  не  пішли  лівим  розворотом  по  «коробочці»,  а  рвонули  навпростець  «городами»,  бо  той,  хто  думкою  бачить  двері  своєї  хати,  трошки  втрачає  дар  здорового  глузду.        
                   Я  милувався  кожним  літаком  у  небі  і  того  разу  бачив  два  винищувачі  з  прибраними  шасі,  але  ще  доволі  низько.  Ведучий  вів  літак,  не  міняючи  курсу.  За  ним  підлеглий  –  майор  Чегодаєв.  Кілька  секунд  вони  йшли  у  наборі  парою  на  форсажі.  Раптом  другий  МіГ  каменем  звалився  донизу,  сховався  за  обрієм  і  …    чорний  гриб  вибуху.  До  слуху  донісся  хлопок  і  все.  Реакції  льотчика  вистачило  смикнути  ручку  катапульти,  та  забракло  висоти,  купол  парашуту  не  розкрився.  Ставши  очевидцем  катастрофи,  я  не  знав  причини  падіння.  Гуркіт  реактивних  двигунів  заглушив  важке  туркотіння  ДШК.  Тому,  як  версію,  я  висував  попадання  літака  у  супутній  струмінь  ведучого.  То,  виходить,  вправний  був  кулеметник,  який  зумів  зрізати  невеличкий  швидкий  винищувач.  А  може  й  він  здивувався,  побачивши  результат  роботи?  Одна  справа    поцілити  у  транспортний  тихохід,  а  інша  –  вполювати  МіГа  у  чистім  полі.  До  того  ж,  це  набагато  ризикованіше.  Зухвалість  і  вдача,  замішані  на  ненависті,  робили  можливими  чудеса.
                   Так  от,  людина  у  кабіні  бойової  машини,  від  реву  якої  вже  можна  увійти  в  ступор,  ще  по  цей  бік  кордону,  але  сім’я  чекає  за  кілька  десятків  хвилин  льоту.  Рядовий  виліт.  В  ньому  вся  надія  на  повернення  до  великого  світу,  скріпленого  десятками  родинних  ниток.  Тут  він  –  бойовий  льотчик,  там  –  чоловік,  батько,  син,  брат,  друг,  товариш,  сусід.  Однією  кулеметною  чергою  розірвано  плетиво  складних  стосунків.  Кулі  рикошетом  вдарили  по  душах  у  далекому  Талди-Кургані,  залишивши  тільки  половину  життя  овдовілій  жінці,  половину  батьківської  ласки  безбатченкам.  Пішли  гуляти  союзом  посмертні  телеграми:  «Ваш  син…»,  «Ваш  брат…».  Ударна  хвиля  сколихнула  гарнізони,  увійшла  до  школи,  де  колишній  учень  Вітя  Чегодаєв  мріяв  про  небо.  Подивіться  на  масштаби  катастрофи,  заподіяні  однією  смертю,  і  тільки  тоді  помножте  на  тисячі  інших  душ,  полеглих  невідомо  за  що.        
                   Навіть  великі  трагедії  усвідомлюються  зблизька.  Коли  горе  стукає  у  сусідські  двері,  а  голосіння  доноситься  знадвору,  скупа  статистика  наповнюється  глибоким  змістом.  І  не  багато  ж  потрібно  зусиль  –  однією  кулею  руйнувати  цілі  світи,  –  світи,  роками  облаштовані  у  душах.  Жила  людина,  жили  і  її  мрії,  емоції,  думки,  якими  вона  полонила  чиєсь  серце.  Враз  нічого  не  стало,  як  написано:  «вийде  дух  його  і  він  до  своєї  землі  повертається,  того  дня  його  задуми  гинуть!»,  Псалом  145:4.    Після  трагедії  можна  тисячу  разів  повторювати:  «Він  помер  недаремно».  А  ви  знаєте,  на  тій  війні  ми  помирали  даремно.  Навіть  звершуючи  подвиги.  Та  війна  була  злочином  з  нашого  боку.    
                   Неможливо  порахувати,  у  скільки  разів  помножується  з  кожною  насильницькою  смертю  одиниця    жадоби  помсти.  Відмотати  куделю  подій  до  самого  початку  неможливо.  Перший  винуватець  ніколи  не  стане  відомим.  За  чиїм  пострілом  розпочалася  перестрілка?  Після  якого  слова  пролунав  постріл?  Яка  думка  спровокувала  вороже  слово?  Ні,  не  у  кулі,  а  у  думці,  в  бажанні  бере  початок  зло.  Така  зіпсована  природа  homo  sapiens  –  постійно  йому  не  вистачає  благословень,  тому  сильний  утискає  слабшого  нігтем.  Невдоволення  в  одних  випадках  веде  до  розвитку,  в  іншому  до  агресії.  Історія  Землі  не  знає  періодів,  коли  не  чинилося  насильство.  Протистояння  різних  рівнів  виховання  і  больового  порогу  до  кінця  вводитиме  людство  у  смертельні  протистояння.  Слабший  братиме  кийка,  а  той  –  рушницю,  або  якось  інакше.  Безкінечна  бійня  триватиме.  Якщо  ви  не  вірите  біблійним  пророцтвам,  тоді  причин  для  втіхи  мало,  але  я  записую  тільки  спогади,  а  не  богословський  трактат.        
                   Не  так  давно  мій  молодший  товариш  висловив  слушну  думку  і  вона,  як  мені  здалося,  незабаром  домінуватиме  серед  українців.  Ми  якраз  проходили  повз  пам’ятник,  встановлений  воїнам-інтернаціоналістам,  тож  приятель  не  втримався,  щоб  не  засвідчити  обурення  з  приводу  вшанування  окупантів  чужих  країн.  Він  сказав,  а  поруч  знаходився  я  –  колишній  окупант  в  Афганістані.  Дорогі  мої,    ви-то  самі  знаєте,  на  чиєму  боці  правда?  Спитаю  по-дитячому:  ви  за  кого?  За  радянських  бійців?  За  душманів?  Може  за  тодішню  афганську  владу?  Можете  не  відповідати,  якщо  ви  не  в  темі.  Ми  –  безпосередні  виконавці  наказів  не  маємо  абсолютної  згоди  між  собою.  Це  за  умови  давно  засудженої  суспільством  (більшістю)  комуністичної  системи,  плюс  ідеології,  методів  міжнародної  політики  і  ведення  бойових  дій.  Чимдалі,  тим  менший  відсоток  людей,  які  взагалі  колись  формували  власну  думку  щодо  радянсько-афганської  війни.  А  питання  розраховані  не  на  широку  публіку.  Для  середньостатистичного  громадянина  потрібна  підводка  здалеку,  як  от:  ти  хотів  би,  щоб  ініціативні  люди,  які  вважають  себе  демократичними  і  свідомими,  увірвалися  до  твоєї  оселі  і  навчили  тебе  достойному  життю?
                   Іноді  ворога  треба  бачити  у  дзеркалі,  а  його  шукають  у  сусідньому  дворі,  за  далеким  кордоном.  Кожен  вважає  –  це  не  я.  Але,  кажу  ще  раз,  зло  починається  не  з  вибитого  у  бійці  зуба.  Бажання  краще  розпорядитимя  власністю  сусіда  повинно  стривожити.  Якщо  у  18  років  я  готовий  був  іти  і  вчити,  проживши  ще  двічи  по  18  років,  я  постійно  шукаю  можливості  вчитися.  Навчаючись,  питаю  себе:  чому  тоді  я  спокійно  носив  заряджену  і  готову  до  бою  зброю  і  не  замислювався,  хто  знаходиться  по  той  бік  нашої  ідеології?  Хто  мені  особисто,  або  моїй  країні  загрожував  і  хто  хотів  вигнати  мене  з  моєї  землі?  Як  тисячі  солдатів  стають  убивцями,  співіснуючи  зі  своєю  совістю?  Виникає  багато  питань,  на  які  важко  відповісти.  Я  шукатиму  відповідь,  знаючи,  що  та  моя  війна  нікому  не  була  потрібна  мені.

Чорні  вісники

                   Скільки  себе  пам’ятаю,  у  роки  навчання  нам  ніколи  не  натякали,  що  ментальність  народів  може  бути  різною.  Термін  «ментальність»  був  незнайомим.  Я  щиро  вважав  радянську  людину  ідейним  типом,  без  ознак  національної  приналежности.  Круто  було  народитися  не  українцем,  грузином,  естонцем…,  а  радянською,  до  мозку  кісток,  людиною.  Дивно,  але  у  своєму  одногрупнику  Ідаяті  Ахметові  я  бачив  азербайджанця,  а  не  хомо  совєтікус.  Ідаят  важко  сприймав  інформацію  на  парах,  його  рідною  мовою  була  азербайджанська.  Армія  добивала  міф  про  спільність  совєтікусів  в  усіх  можливих  аспектах  існування.  На  місці  мертвого  ідеологічного  міфу  закріпилося  питання:  для  чого  ми  живемо  в  одній  мега-країні  і  чіпляємося  за  наші  скрепи  так  вітчайдушно,  що  аж  переконали  себе  у  «нєрушимасті»  союзу?  Ми  –  радикально  різні.  Більш  того,  мій  батько,  повернувшись  з  Північного  Кавказу,  сказав:  «Там  немає  радянської  влади».  У  мене  тоді  волосся  стало  дибки:  «Як-к  не-немає?.  А  що  є?»  І  тут  в  армії  гине  рядовий  з  Осетії,  приміром.  Ніхто  з  офіцерів  не  хоче  супроводжувати  тіло  рідним  полеглого.  Чому?  Не  здогадуєтесь?  А  хто  гарантуватиме  повернення  офіцера  живим  назад,  на  війну?  Е-е-е,  панове!  Різниця  величезна  між  тим,  куди  везти:  до  українців  у  Полтаву,  чи  до  Мінеральних  Вод  на  Кавказ.  У  нас  обнімуть,  назвуть  синком  замість  втраченого  сина,  молитимуться,  щоб  вижив  на  війні  і  повернувся,  не  забуваючи  стареньких.  Кавказці  не  сприймають  поганих  вісників.  Азійці  –  також.  У  них  інша  мораль,  якщо  не  розумієте  слова  «менталітет».  Тому  у  наших  п’ятнадцяти  республіках  радянського  союзу,  як  мінімум,  існували  менталітети  п’ятнадцяти  типів.  Насправді  їх  було  більше,  враховуючи  багатонаціональність  кожної  окремої  республіки.  А  на  всій  землі  тих  правд  тисячі  тисяч.
                   Я  по  білому  заздрю  товстошкірим.  Що  не  трапиться,  вони  у  доброму  гуморі,  моральний  стан  в  тонусі.  Бувало,  людині  будь-що  потрібно  на  кілька  днів  до  союзу.  Завдання  не  з  легких.  Та  раптом  йому  пощастило  досягнути  статусу  кадрового  військового,  додаткові  можливості  на  війні  можуть  зненацька  оформитися.  Спираючись  на  недоведену  статистику,  можна  приблизно  порахувати  кількість  додаткових  оказій.  Беру  по  мінімуму.  Скажімо,  з  кінця  1979  року  до  початку  1989  найбезглуздіша  у  світі  армія  втратила  безповоротно  в  Афганістані  13  300  осіб.  П’ятизначне  число  означає,  що  така  точно  кількість  прапорщиків  і  офіцерів  виїжджали  до  радянського  союзу  супроводжувати  тіла.  Середній  показник  –  4  тіла  за  добу.  Повірте,  я  не  моделюю  сценарій,  а  розповідаю,  як  іноді,  знаючи  нагальну  потребу  підлеглого,  начальник,  користуючись  випадком,  відправляв  його  супровідником  з  подальшою  можливістю  на  кілька  днів  зробити  гак  додому  або  куди  йому  припікає.  Я  ж  вважаю  за  щастя  ніколи  не  бути  відповідальним  за  доставку  полеглого  його  родичам.  Моя  натура  занадто  тонка  для  подібної  психологічної  травми.  Легше  погодитися  стати  пасажиром  «чорного  тюльпана»  (борта,  які  розвозили  вбитих  за  місцем  поховання),  лежачи  у  ящику,  ніж  ото…  Теж  погано  сказав,  але  супропідником  –  ні!  На  те  існує  не  тільки  причина,  означена  у  попередньому  абзаці.  Просто  я  такий,  різного  всякого  бачив,  але  не  до  всього  ще  готовий.
                   Найстрашніше,  коли  людина  готується  зустрітися  з  непідробним  горем.  І  нехай  навіть  бої  забирали  друзів  –  це  ще  не  та  по  силі  втрата  для  бійця,  якому  боліло  раз  і  два,  і,  напевно,  болітиме  ще.  Друг  переживе  гіркоту  не  так,  як  мама,  інакше,  ніж  дружина,  дитина.  Осібно  стоїть  чорний  вісник  –  експедитор  вантажу  «200».  Він  постане  перед  запитальними  поглядами  рідні  і  прощаючись  у  їхньому  колі,  вдруге  складе  характеристику  полеглому  під  голосіння  жінок.  Від  вісника  чекають  слова,  не  тремтливої  промови  уповноваженого  від  військкомату.  Лякрімозними  тонами  там  не  відбутися.  Рідня  хоче  правди.  А  якщо  правда  така,  якої  не  можна  казати?  Два  останні  роки  в  Афгані  я  дуже  близько  знаходився  до  інформації  про  причини  загибелі.  Якщо  чесно,  у  чверті,  або  й  більшій  кількості  випадків,  я  не  хотів  би  бути  джерелом  правди.  Не  всі  полягли  під  перехресним  вогнем,  не  кожен  до  останнього  набою  захищав  відхід  побратимів.  Стоп!  Який  відхід?  Наші  не  відступають!  Тому  я  заздрю  товштошкірим  і  зовсім  не  заздрю  лірикам,  типу  себе.  Та  війна  тисячі  три-чотири  супровідників  змусила  бути  брехунами.  Що  вдієш?  Кожна  родина,  втративши  безповоротно  свого  рідного,  хоче  називати  його  героєм.  Якби  ви  могли  уявити,  скількох  негідників,  дурнів  і  навіть  злочинців  радянська  окупація  зробила  героями  посмертно!  Я  й  сам  слабо  уявляю,  але  то  –  факт.    
                   Без  сумніву,  гуманною  була  практика,  коли  після  похоронних  заходів  супровідник  мав  кілька  вільних  днів  для  психологічної  реабілітації  у  колі  своєї  родини.  Відрядження  виписувалися  з  необхідним  запасом,  виходила  невеличка  відпустка,  а  опісля  людина  поверталася  на  війну  під  вагою,  так  би  мовити,  не  звичайних  вражень.  Переді  мною  таких  пройшли  десятки,  а  запам’ятав  назавжди  тільки  одного,  молодого  командира  штурмового  вертольота  В.  Хрустальова.  Чи  то  його  прозоре  чисте  прізвище  зробило  таку  послугу  пам’яті,  чи  його  льотна  професія,  хто  зна?  У  квітні  1986  рокі  капітан  вивозив  тіло  одного  із  загиблих  на  бойовій  операції.  Їх  було  чи  шестеро,  чи  восьмеро,  а  може  більше  –  всі  стовідсотково  бойові  втрати.  Всі  інші  супровідники  тіл  просто  зникли  з  пам’яті,  а  цього  я  роздивлявся:  золоті  крильця  у  блакитних  петличках,  розум  в  очах  (яким  ще  міг  бути  льотчик?).  Не  такому  «консерви»  у  страшних  цинках  возити.  Напевно,  на  парадному  мундирі  було  просторо  для  майбутніх  орденів.  І  він  би  точно  мав,  якби  того  ж  року,  26  травня,  штурмуючи  зенітну  позицію,  не  напоровся  на  зустрічну  чергу.  Згорів  у  розбитій  машині  капітан,  а  через  дві  години  помер  льотчик-оператор  лейтенант  Леоненко  –весь  екіпаж  Мі-24.  Моє  серце  йокнуло,  коли  я  побачив  знайоме  прізвище  у  скорботному  списку.  Хтось  знову  повіз  безмовних  пасажирів  «Чорного  тюльпану»,  добираючи  потрібні  слова,  мішаючи  до  купи  правду  і  неправду,  аби  лишити  хорошу  пам’ять  по  людині.  До  того  більш  нічого  не  додаси,  книгу  діянь  закрито.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897425
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2020

Афганські спогади. У третьому вимірі (редакція 2020 р. , 2 частина) )

                   Припускаю,  що  моя  курсантська  історія  не  наситилася  і  половиною  бувальщин,  які  поширювалися  серед  цивільних.  Та  й  за  всю  свою  більш  ніж  чотирирічну  службу  я  ніколи  не  бачив,  як  бійці  фарбують  траву  до  візиту  інспекції.  Не  було  подібних  фактів.  Навіть  із  розповідей  десантників  знаю,  що  наш  початок  служби,  курс  молодого  солдата  і  вся  підготовка  після  всього,  перенесеного  ними,  не  була  би  визнана  військовою  службою,  а  так  собі,  шкільною  грою  «Зірниця».  Якби  не  так,  можливо  моя  розповідь  виявилася  барвистішою  і  цікавішою  для  читача.  Та  щоб  шкодувати  про  свою  не  десантську  службу,  того  немає.  Дякую  вже  за  отримані  стреси!  Між  іншим,  вважаючи  армію  непоганою  школою  життя,  десь  навіть  корисною,  в  глибині  душі  переконаний,  що  військова  служба  –  таке  ж  покликання,  як  у  фахівців  комп’ютерних  технологій,  у  вчителів,  лікарів,  шахтарів  і  навіть,  перепрошую,  асенизаторів.  Вчитися  захищати  країну  –  потрібна  справа,  проте  вона  доступна  далеко  не  кожному.  Певний  процент  людей  взагалі  небезпечні  для  суспільства,  коли  опиняються  на  строковій  обов’язковій  службі.  Є,  звичайно,  і  професійні  військові,  яких  примусово  треба  подалі  тримати  від  силових  структур,  ну  то  вже  вади  підбору  кадрів.  Досвід  країн,  де  служити  йдуть  свідомо,  ставлячись  відповідально  до  самого  себе,  своїх  можливостей  більш  ніж  переконує  мене.  А  доктрини  таких  країн  як  Швейцарія  або  Ізраїль  –  окремі  історії,  які  слід  розглядати  у  контексті  багатьох  інших  факторів,  які  стосуються  не  лише  безпекових  питань.
                   Давайте  трошки  про  Ташкент  розповім.  Колись  ми  всі  знали,  що  Ташкент  –  столиця  Узбекистану.  Зараз  це  знати  не  обов’язково.  Чим  можу  здивувати  молодше  покоління,  що  прилетівши  до  Ташкенту,  я  не  відчував,  що  це  інша  країна.  Народжені  у  незалежній  Україні  знайдуть  Узбекистан    за  кордонами  кількох  інших  країн,  назв  яких  вони,  імовірно,  не  чули.  Ну  й  нехай.  Для  нас  –  громадян  срср  що  у  Донецьку  був  союз  радянських  соціалістичних  республік,  що  у  Ташкенті.  Скажу  більше,  він  простягався  ще  на  декілька  тисяч  кілометрів  на  схід  і  до  кінця  радянського  союзу  можна  було  дістатися,  втопившись  у  Тихому  океані.  Можете  уявити  кількість  кліматичних  зон.  Нам,  хлопцям  з  України,  вистачило  тих  трьох  з  гаком  тисяч  кілометрів,  щоб  відчути  відчутну  різницю  між  «пісочницями»  однієї  громіздкої  країни.  Відчути  і  тілом,  і  душею.  Уявіть  6  жовтня  у  Дніпрі.  Щонайменше,  прохолодна  погода,  коли  у  сорочці  ти  вже  даєш  дуба.  І  ми,  знаходячись  у  шинелях  на  Дніпровському  летовищі,  відчували  себе  варениками  у  сметані:  тепло,  хоч  під  ногами  й  волого,  але  на  потилицях  шапки,  на  ногах  нові  чоботиська  –  усе  клас!  Сіли  до  літака,  завелися,  поїхали,  а  потім  полетіли  і  за  три  години  в  ілюмінаторі  читаю:  «Т  О  Ш  К  Е  Н  Т».  Йьо!  Вісімнадцять  років  він  був  Ташкентом  і  раптом  –  Тошкент!  Нічого,  починаю  звикати,  що  тато  й  мама  найдалі,  ніж  коли  були  у  житті.  З  точки  зору  узбецької  мови  все  нормально.  Не  знаю,  як  там  пишуть  нині,  але  тоді  ще  узбецька  писемність  мала  абетку  з  кириличних  літер  із  доданням  окремих  буковок  для  передачі  звуків,  виговорювати  які  я  так  і  не  навчився.  Однак,  читати-то  ми  тямили.  Крутяк?  За  один  день  ми  поповнили  черепки  багатьма  узбецькими  словами,  такими  як:  «епап»  -  «таксі;  «доріхона»  -  «аптека»;  «мехмонхонасі»  -  «готель»;  «тірік  балік»  -  «жива  риба».  Для  вас  поки  що  досить!
                   Добре,  виходимо  на  трап  літака  у  шинелях,  у  своїх  вухастих  малахаях  і  чоботях.  Йьо!  Ми,  звичайно  знали,  що  Узбекистан  –  республіка  значно  тепліша  за  Україну.  Там  визрівають  бавовняні  коробочки,  гранати,  інжир,  гротескні  кавуни  та  дині,  персики,  виноград.  І  ось  ми  тут.  На  нас  комплект  одягу,  виданий  за  три  з  половиною  тисячі  кілометрів  на  захід  і  невеличкий  солдатський  сидір,  куди  вже  напхано  рушники,  крем  для  взуття,  станок,  мило,  якась  необхідна  фігня  і  туди  не  влазять  шинель,  шапка.  Не  влазять!  А  на  аеродромі  натуральне  літо  у  розпалі.  Цивільні,  спакувавши  по  валізках  зайве,  почимчикували  насолоджуватися  продовженням  літа.  А  нам  навіть  лимонаду  не  купити.  Ми  ж  люди  не  вільні,  ходимо  по  команді:  «Кроко-о-ом,  руш!»  -  пішли;  «Стій!»  -  раз-два,  стали.  Лимонади,  морозива  –  не  щоденний  наш  раціон.  Командирам  головне  –  зняти  з  себе  головняк,  щоби  кількість  стрижених  голів  співпало  з  кількістю  рядків  у  списку.
                   Але  я,  попри  сумні  думки  про  мамкин  борщ,  не  втратив  туристичної  цікавості.  Про  землетрус  1966  року  ми  знали  достатньо  подробиць,  як  місто,  зруйноване  дощенту,  відбудовували  всім  союзом.  Віддаючи  належне  багатонаціональній  допомозі,  висловлюю  шану  будівельникам,  які  підкреслили  самобутність  саме  узбецької  нації.  Тим  більш,  для  мене  тоді  ще  не  існувало  архітектури  східних  українських  містечок,  таких  як  Чернівці,  Ужгород,  Мукачеве  й  інших,  навіть  Київ  лишався  загадкою,  а  якісь  міста  й  містечка  Сходу  України  могли  підкреслити  тільки  вбогу  культуру  совкового  періоду.  На  такому  тлі  Ташкент  здавався  дійсно  перлиною  серед  гір.  Трошки  пізніше  я  достойно  оцінив  ще  й  красу  станцій  метрополітену,  ну  а  перший  день  у  місті  –  це  подія  століття.  І  дивне  відчуття:  чому  узбеки  нормально  почувають  себе  у  довгих  халатах  з  довгими  рукавами  і  у  намотаних  на  голову  чалмах,  а  ми  у  шинелі  й  шапці  –  хріново?  Вони  і  гарячий  чай  сьорбають  собі  із  задоволенням,  а  мені  дайте  відро  води  і  не  чіпайте!  Але  вода  й  виявилася  чи  не  найбільшим  розчаруванням.  У  Ташкенті  вона  подавалася  недоочищеною,  чи  що  там?  Те,  що  доводилося  пити  нам  у  частині,  мало  жовтуватий  колір,  у  багатьох  викликало  діарею  (на  перших  порах),  а  взагалі  –  сприяло  псуванню  зубів,  через  що  за  мої  чотири  ташкентські  місяці  канцелярською  скріпочкою  я  частинами  відламував  і  виколупував  свої  кутові  зуби.  Турбувати  військових  ескулапів,  чесне  слово,  було  стрьомно.  Дяка  Богу,  зубки  сипалися  практично  безболісно,  розвалюючись  на  шматки.  Решта  –  вправність  рук.
                   Нагадаю,  що  прилетівши  6  жовтня  (чи  вже  сьомого?),  ми  насолоджувалися  спекотним  літом  понад  два  місяці.  Як  в  анекдоті,  коли  тринадцятого  у  п’ятницю  ніщо  не  передвіщало  біди,  десь  напочатку  двадцятих  чисел  грудня  ми  після  чергового  марудного  дня  завалилися  спати  значно  південніше  Ташкенту,  аж  на  кордоні  з  Афганістаном  у  славетномі  місті  Термез  (трудове  відрядження)  до  «підшефної»  частини.  Раптом  серед  ночі  всі  як  один  прокинулися  від  гуркоту  розчиненого  вікна.  Не  пробудження,  а  фільм  жахів.  Ми  ж  спимо  собі  солодко,  аж  слина  на  підлогу  спливає  і  раптом:  «Гах!».  Тієї  ж  секунди  розплющую  очі  (може  й  одне).  Фіранка  стелиться  горизонтально  підлозі  і  у  розчинене  вікно  валить  до  кімнати  сніг.  Мій  перший  реальний  досвід,  коли  вдень  значний  плюс,  а  вночі  –  конкретний  мінус  зі  снігом.  Отак  зі  снігом  ми  й  повернулися  до  Ташкенту.
                   Лютий  1984  року  був  дуже  холодним,  наче  ґніт  у  Сонця  прикрутили.  Світило  наше  сяяло,  але  не  гріло.Чого-чого,  а  від  Узбекистану  я  точно  не  очікував  подібного  колотуна.  І  якраз  під  таку  погоду  нашу  роту  відправили  на  військовий  аеродром  прокладати  траншею  під  кабель.  Іншого  часу,  звичайно  не  було,  ні  раніше,  до  грудня,  ні  у  березні,  коли,  як  можна  обережно  сподіватися,  весна  зі  своїми  плюс  тридцятьма  повертається  з  південних  широт.  Ну,  щоб  ми  не  мерзли,  нас  озброїли  ломами  і  лопатами  (узбецькою  «ляпатка»,  у  множині  «ляпаткаляр»).  Дався  їм  той  кабель  у  розпалі  зими!  І  мороз,  наче  ми  не  в  Ташкенті,  а  на  Шпіцбергені.  Длубали  завзято,  зігріваючись  так,  що  аж  відпар  з  йоржиків  піднімався.  Ломи  були  важкі.  Трохи  потовчешся  з  ним  –  сили  полишають.  А  вістря  відскакує  від  ґрунту  з  кришталевим  дзвоном.  Не  йшла  робота,  скільки  не  хекали.  При  всіх  зусиллях  -  відсутність  видимого  результату,  метраж  не  вдовольняв.
                   За  спинами  наглядав  лейтенантик,  білогвардійський  такий.  Тільки  стають  хлопці,  він  уже  гундосить:  «Працюйте!  Працюйте!»  Ти  ба,  ділова  вустриця!  Пару  років,  мабуть,  як  йому  самому  полковники  носа  втирали  в  училищі,  а  вже  напанив  білі  ручки,  гонору  наївся.  Мабуть,  потайки  лямпаси  до  галіфе  приміряє.  Але  що  ж  нам?  То  років  через  півтора  ми  би  йому  картуза  на  носа  натягли,  а  поки  що  всі  дурні  зусилля  швидше  схожі  були  на  намагання  запустити  ломи  рикошетом  від  землі  у  космос.  Якби  не  бачив  на  власні  очі,  чи  повірив  би  комусь,  що  узбеки  знають  справжні  зими?
                   У  лютомі  пішли  серйозні  розмови  про  відбір  декого  із  нас  до  сержантської  школи.  Ясна  річ,  я  за  рівнем  освіти  і  маючи  непогані  показники  по  всіх  дисциплінах,  навіть  потрапив  до  цієї  когорти.  Однак,  війна  в  Афганістані  велася  полководцями  настільки  геніально,  що  ніхто  не  знав,  чи  потрібні  там  насправді  сержанти,  чи  може  відразу  поробити  всіх  полковниками?  Планам  так  і  не  судилося  відбутися  і  сержантське  звання  відсунулося  по  термінах  значно  далі.  Відповідно,  більше  нас  ніщо  не  тримало  в  Узбекистані  і  надійшов  той  пам’ятний  день,  коли  наш  стан  перемістився  до  Афгану.  Приблизно  за  два  дні  до  виліту  у  нашому  кіноклубі  кінооператор,  а  за  сумісництвом  поштар  на  прізвище  Ворона,  прокрутив  кінофільм  в  тему  «Спекотне  літо  у  Кабулі».  Вже  незабаром  точно  такі  самі  кадри  я  бачив  в  ілюмінаторі  нашого  літака.  Буває  ж  таке!  І,  знаєте,  непогано  було  все  ж  таки  втекти  від  суворої  зими  на  кількасот  кілометрів  південніше.
                   У  день  25  лютого,  хоч  потеплішало,  та  на  свіжаку  тіло  мерзло  під  казеною  амуніцією.  На  навколишніх  горах  лежало  чимало  снігу,  хоч  які  там    гори  навколо  Ташкенту?  Але  палітра  кольорів  переважно  біло-чорна.  Ту-154  швидко  загубив  місто  і,  випереджаючи  хмари,  линув  над  пустельною  рівниною.  Безкраї  простори  чиєїсь  рідної  землі.  Я  вже  знав,  яка  вона  суха  і  непоказна  там,  внизу.  Не  порівняти  з  моєю  Україною.  Але  й  ці  недосконалі  «пазли»  щемно  гріли  чиюсь  душу.  Принаймні,  з  10  тисяч  метрів  узбеки  бачили  свою  рідну  землю.  Я  ж  не  міг  угледіти  навіть  далеких  обріїв  вітчизни.  Вона  й  морозна  зігріла  би  мене  самим  привітним  виглядом.
                   Перетнули  державний  кордон,  під  площинами  невідомий  Афганістан,  а  далі  з’явилися  вершини.  Спершу  –  на  видноколі,  а  тоді  вже  від  краю  до  краю  засніжені  кручі.  Ой,  вельми  суворі  ті  гори!  А  що  вже  красиві!  Та  не  такі  з  виду,  як  Карпати,  чи  Кавказ.  Підпираючи  небо,  вони  тягнуться  аж  до  Гімалаїв,  можна  сказати,  до  вершини  світу.  Але  й  тут,  на  відрогах  Гіндукушу,  краєвид  приголомшував  масштабністю.  З  височини  детально  не  роздивитися  ні  землі,  ні  будівель.  Загадково  все.  Світліші  за  самі  гори  шляхи  кудись  тягнуться,  петляючи  між  вершинами  і  в  уяві  постає  поїздка  людей,  яким  кудись  потрібно  дістатися.  Ось  ми  витрачаємо  лічені  хвилини,  минаючи  складки  місцевості.  Рухаємося  по  прямій  зі  швидкістю  900  кілометрів  на  годину,  а  кінця  горам  не  видно.  Який  шлях  подорожника  на  автівці?  Може  людям  там,  внизу,  взагалі  не  треба  їхати  кудись  далеко?  Пейзаж  мало  що  не  марсіанський  –  особлива  краса,  приваблива  суворість  і  незбагнене  життя  людей,  яким  ми  маємо  чи  то  допомагати,  чи  заважати  жити  на  їхній  Богом  даній  землі.  Цивілізаційних  ознак  під  нами  катма.  Я  й  не  розумів,  чи  наш  літак  колись  почне  заходити  на  посадку?  Куди?  Аж  ось  і  він,  Кабул.  Не  Куба,  куди  я,  було,  збирався  відправитися  на  службу  у  жовтні  минулого  перед  цим  року,  а  Кабул.
                   Він  лежав  (маю  надію,  ще  довго  лежатиме),  оточений  горами,  і  пагорбами.  Та  ще  й  посередині  його  намагаються  перекусити  обценьки  хребтів  Шир-Дарваза  і  Асмаї.  Ніяких  хмар.  Прекрасні  умови  для  знайомства.  Місто  хитромудро  перетинає  срібляста  стрічка  невеликої  річки.  Назва  її?  Кабул,  звичайно.  Далі  вона  покидає  столицю,  розрізаючи  скелясті  кручі  у  напрямку  Джелалабаду.  Уздовж  неї  прокладено  дорогу  –  один  із  багатьох  шляхів,  що  заслуговує  на  власну  назву  –  Дорога  смерті.  Над  дорогою  грізними  гніздами  нависли  радянські  сторожові  застави,  намагаючись  убезпечити  прохід  автоколонам.  Як  насправді  виходило?  Про  це  розповідають  десятки  німих  обгорілих  корпусів  транспорту,  скинутих  на  узбіччя.
                   Падаючи  вперше  (це  дійсно  було  падіння)  на  древню  столицю,  я  не  все  закарбував  у  пам’яті,  тільки  сіро-коричневого  тону  клаптики  землі,  такого  ж  кольору  дували,  тобто  глиняні  паркани,  якими  двори  і  поля  землеробів  частково  захищені  від  знаменитих  суховіїв,  так  званих  «афганців»,  тераси,  влаштовані  на  гірських  схилах  і  велетенське  місто,  яке  нараховує  понад  мільйон  мешканців.  Значно  пізніше,  злітаючи,  або  сідаючи  на  столичний  аеродром  (а  це  враження,  помножені  на  23),  я  вивчив  його.  Вдень  і  вночі,  вранці,  під  вечір,  аж  доки  у  пам’яті  не  відклався  фотовідбиток  Кабулу.  Тут  ворота,  якими  я  прибув  на  афганську  землю,  звідси  –  востаннє  злітав,  повертаючись  назавжди  додому.  І  тоді  виникло  почуття  суму,  притлумлене,  але  не  розвіяне  до  останку.  Цікаво  для  статистики,  що  рідний  Донецьк  я  бачив  з  літака  навіть  меншу  кількість  разів.  Отож  бо  й  воно!
                   Перший  візит  у  святеє  святих  країни  видався  коротким.  Наступного  дня,  або  через  день,  з’явився  «покупець».  А  товар  –  ми.  Цікаво  було  би  лишитись  тут  –  все  ж  веселіше  столичне  життя.  З  іншого  боку,  ніхто  з  нас  не  знав  нічого  про  ступінь  свободи  і  небезпеки.  І  звідки  така  думка  про  переваги  саме  кабульського  гарнізону?  Напади  романтики,  властиві  цивільним  туристам,  треба  навчитись  гамувати.  Бажання  бачити  щодня  нове  –  ось  чим  були  зайняті  мої  думки,  попри  тривогу  перед  невідомим.  Хай  там  що,  а  ми  знову  їхали  на  аеродром.  У  нашому  лексиконі  з’явилось  нове  слово  –  «Шинданд».
                   Вискочили  у  місто  на  жовтому  «ПАЗику».  Та  ж  дорога  –  через  центр.  Я  чув,  що  на  головній  вулиці  є  екзотичний  об’єкт  –  єдиний  у  країні  підземний  перехід.  Ходити  переходом  ніхто  з  нас  не  збирався.  Сам  факт  –  він  один  і  немає  другого  ніде.  Побачити  і  зафіксувати  в  пам’яті  було  цікаво.
                   Майванд  –  так  називається  вулиця  у  пам’ять  про  події  1880  року.  У  другій  англо-афганській  війні  воїнство  Айюб-хана  надавало  по  вухам  армії  англійського  сера  -  генерала  Барроуза.  Втрати  афганців  майже  втричі  перевищували  кількість  загиблих  з  боку  британців,  але  це  була  перемога,  що  вплинула  на  хід  усієї  кампанії.  Не  допоміг  ні  європейський  вишкіл,  ні  знамениті  екіпіровані  вогнепальною  зброєю  стрільці.
                   Впевнений,  що  нащадки  тих  полеглих  англійців,  які  товчуться  на  афганських  плацдармах  сьогодні,  відчули  на  собі  потужність  гвинтівки  Бур-303  вітчизняного  (з  туманного,  тобто,  Альбіону)  виробництва.  Хоч  вона  вперше  почала  своє  пекельне  «жниво»  років  через  двадцять  після  Майванду  1880  року,  але  пережила  не  одне  покоління  зброєносців  і  дотепер  легко  пробиває  борт  бронемашини,  спочатку  радянської,  потім  тієї  ж  британської.  Коли  нові  коаліціанти  дадуть  драла  звідти  –  лиш  питання  часу.  Вони  дисципліновані,  організовані,  оснащені  і  навчені  прекрасно,  та  чомусь  на  древній  афганській  землі  успіх  місії  не  завжди  вирішується  кількістю  стволів  і  доступом  до  сучасних  технологій  війни.  Не  допускають  місцеві  чужих  у  свої  справи,  не  переносять  втручання,  як  і  повчання.  Не  ми  перші  і  не  ми  останні,  кого  там  били  аж  пір’я  летіло.  Можливо  війська  Ал’янсу  вкопалися  по  останньому  слову  науки,  убезпечили  себе  всебічно  і  не  несуть  таких  втрат,  як  колись  стотисячний  контингент  «совєтів»,  але  скільки  часу  вони  готові  сидіти  по  укриттях,  коли  фундаментально  їхня  справа  не  наближає  результат?
                   Війна  на  тій  території  –  не  змагання  між  М-16  і  стареньким  «калашниковим».  Там  переможе  не  технологія  сили,  а  дух  нації.  Вільну  душу  у  полон  не  візьмеш,  а  захоплена  територія  –  втіха  примарна.  Кому  потрібні  такі  завоювання,  де  тебе  довіку  битимуть  твоєю  ж  зброєю?  Так  що,  яким  би  не  був  радянський  лад  зразка  1989  року,  а  дяка  тим  чоловікам,  що  зробили  висновки.  Вже  понад  тридцять  літ  наші  співвітчизники  не  гріють  там  ноги,  а  головне  –  не  втрачають  їх  у  безумній  війні  за  незрозумілі  для  афганців  цінності.
                   Архітектура  головної  артерії  вражає  не  вишуканістю,  а  навпаки,  незвичною  для  такого  великого  і  значущого  міста  простотою.  Дво-,  або  триповерхові  будиночки  східного  типу  тягнуться  суцільною  стіною  від  рогу  до  рогу  вулиць.  У  несамовитому  потоці  поважно  котять  тролейбуси,  такі  самі  «Шкоди»,  як  колись  у  Маріуполі,  тодішньому  Жданові.  Мабуть,  кожен  власник  будинку  сам  собі  архітектор,  бо  однієї  ідеї  тут  не  відчувається.  Ліплено  як  кому  на  душу  лягло.  Перші  і  другі  поверхи  зайнято  крамницями.  Усе  саморобне,  примітивне,  але  десь  навіть  і  миле  у  своїй  примітивности.  А  які  бренди  виставлено  на  показ.  Те,  що  ми  майже  не  бачили  у  Союзі:  “Sony”,  “Panasonic”,  “Sharp”,  та  інша  техніка.  Все  купчиться  одне  на  одному.  Деінде  написи  московинською  переконують,  що  власник  є  найпривітнішим  комерсантом  Кабулу.
                   Рух  автодорогами  Кабулу  у  вісімдесятих  роках  навряд  чи  можна  назвати  впорядкованим.  Кільцеві  перехрестя  –  екзаменаційний  лист  для  водія:  спочатку  думаєш,  як  попасти  у  потік,  а  тоді  –  як  з  нього  вийти.  Сержант  за  кермом  не  переймався  хаосом,  він  на  своїй  хвилі  витримував  напрямок  руху.  Власники  Тойот  і  Волг  тиснули  на  гальма,  коли  наш  автобус  влітав  у  хоровод  танку.
                   У  всьому  помітно,  що  до  нашої  присутності  давно  звикли,  притерлись.  Ніхто  не  кидав  відверто  ворожих  поглядів,  ніхто  не  махав  вітально  ручкою.  Країна  жила  своїм  життям,  а  ми  вже  як  даність,  яку  треба  пережити.  Права  розподілено  і  встановлено,  природно,  на  користь  есересерівського  монстра    і  життя  столиці  більш-менш  спокійне  (вдень).  Нічна  стрілянина  «освіжала»,  але  зараз  не  беремо  її  у  розрахунок,  ці  люди  спокійні  як  слони.  Кому  весело,  той  сміється.  Знайомі  вітаються  і  вирішують  справи.  Це  –  їхній  дім.  Якої  думки  хто  з  них  про  нас  –  не  визначити  і  я  би  утримався  від  експериментів  лізти  у  їхнє  життя,  не  захистивши  власне  парою  танків  з  повітряним  прикриттям.        
                   Минаючи  окремий  квартал,  у  забудові  якого  було  щось  невловимо  знайоме,  хтось  із  бувальців  вкинув  інформацію  –  це  називається  радянським  кварталом.  Неймовірна  новина!  Жінки  і  діти  наших  дипломатичних  представників,  військових  радників  –  ось  же  вони  тут.  Типові  кількаповерхові  багатоквартирні  будинки,  тротуари,  алейки.  Як  таке  могло  бути?  Ми  –  новоприбулі,  проживши  у    країні,  що  воює  (з  нами  –  моя  особиста  думка),  два  дні,  не  сподівались  побачити  тут  повноцінні  сім’ї.  Нічні  обстріли,  диверсії,  отруєна  вода,  наколоті  цианідом  фрукти,  вибухівка,  замаскована  у  авторучці,  іграшці,  або  вмонтована  у  радіоприймач,  небезпечні  хвороби,  від  яких  ми  не  мали  імунітету  –  такі  реалії.  І  ось  цей  осередок  співвітчизників  і  ці  асфальтовані  доріжки  –  все,  як  ТАМ…  
                   Військові  радники  («мушавери»  мовою  дарі),  викликали  прямо  почуття  пієтету  до  себе.  Хто  вони?  І  яким  змістом  наповнене  їх  перебування  у  республіці?  Я  не  знав  точно.  Відчував,  що  людина  у  польовій  формі  пісочного  кольору  може  бути  генералом,  або  старшим  офіцером.  Неначе  наш,  але  не  у  складі  контингенту,  якось  осібно.  Військова  еліта?  Дехто  вважав  престижним  статус  не  тільки  самих  радників,  а  також  підрозділів,  наближених  до  виконання  спеціальних  місій,  пов’язаних  з  діяльністю  цього  прошарку  фахівців.                  
                   З  плином  часу  поширилась  відкрита  інформація  про  діяльність  радників  і  міф  про  особливий  привілейований  стан  луснув  мильною  бульбашкою.  Правда  те,  що  до  апарату  мушаверів  добирали  досвідчених  офіцерів  високого  рангу  з  досвідом  організації  і  управління  військами.  Не  тільки  у  Кабулі,  а  по  всій  країні,  при  командуванні  афганськими  дивізіями,  полками,  наші  офіцери  здійснювали  консультативно-навчальну  діяльність,  щохвилини  чекаючи  удару  у  спину.        
                   Дружина  одного  з  мушаверів  згадує,  як  вони  мешкали  у  спартанських  умовах,  безпосередньо  на  території,  віддаленій  від  радянського  гарнізону.  Вдень  –  домашні  клопоти  та  вирішення  побутових  проблем  з  поправкою  на  можливі  сюрпризи  з  боку  недоброзичливих  місцевих  жителів.  Неспокійні  ночі.  Кулемет,  готовий  до  бою,  посеред  кімнати.  Нічні  шерехи  поза  стінами  житла,  котрі  можна  тлумачити  в  міру  розтривоженої  фантазії.  Бр-р-р!  Знайоме  відчуття,  але  не  у  такій  концентрованій  кількості.  Нерідко  траплялись  дезертирства  афганських  вояків  цілими  підрозділами.  Через  те  доля  окремих  радників  губиться  у  невідомости.  Зникали  люди  безслідно,  або  їхні  пошматовані  тіла  кидали  на  науку  посібникам  окупантів.  Розповідь  колишнього  мушавера  Валентина  Овцина  пропоную  до  уваги:
                   «Відрекомендуюся.  1978  рік  (до  початку  військового  втручання  –  примітка  автора).  На  десять  піхотних  дивізій  приїхали  (авіа)  по  6-8  радників,  пізніше  і  в  кожний  полк.  Я  служив  в  Усть-Кам’яногірську  начальником  політвідділу  МСД  (мотострілецька  дивізія)  підполковник,  38  років.  Команда  з  москви.  Перевдягли,  забрали  всі  документи,  в  літак.  Без  сім’ї  (за  це  з  нас  же  вираховували  25%  ).  У  Гардезі  жили  в  збірно-щитових  будиночках.  Дві  кімнати  –  два  полковника.  Мій  сусід  Ігнашев  Василь  Васильович  загинув.  Охорона  в  спину  розстріляла  на  СП  (спостережний  пункт)  артполку.  Разом  з  іншим  підполковником  Риковим,  радником  цього  полку.  Ми  перевдягнені  у  форму  рядових,  без  документів.  Зброю  не  випускали  з  рук.  Харчувались  самі,  за  власний  рахунок,  продукти  і  коньяк  «Білий  аїст»  привозили  за  100  кілометрів  з  посольства  у  Кабулі.  У  дивізії  обід  з  офіцерської  кухні  раз  на  день.  Іноді  запрошував  радників  командир  дивізії,  рідше  –  командир  3  АК  (артилерійський  корпус).
                     Я  впевнений!  В  наші  часи  всі  були  РОЗУМ,  ЧЕСТЬ  і  СОВІСТЬ  радянських  офіцерів.  Нижче  майора  у  нас  радників  не  було.  Воювали  всі.  Боягузів,  підлоти  і  сволоти  у  нас  не  було.  В  той  же  час,  ми  бачили  погане  (не  тема).  В  одному  бою  по  проводці  афганських  командос  через  перевал  на  Хост  я  на  БТР  врятував,  підібрав  від  розбитого  БТР  п’ятьох  наших  радників  –  Кабульців.  Їх  вбили  б  на  100  %.  Вони  у  моєму  БТР  пройшли  взад-вперед  по  своїй  розбитій,  спаленій,  знищеній  колоні.  Вели  вогонь.  Вночі  я  вивіз  їх  до  Гардезу.  Більше  не  зустрічались.  Якщо  хто  знає  –  відгукніться.
                     В  дивізії  був  радник  НШ  (начальник  штабу)  підполковник  Котельников  Геннадій  (з  козаків,  батько  –  командир  танка,  загинув  на  Курській  дузі).  Їздив  у  бій  на  танку.
                     Одного  разу  в  горах  ганяли  духів.  Визволяли  черговий  кишлак,  потім  туди  входили  афганські  солдати.  Бій  вже  закінчували.  Сутеніло.  А  танка  немає.  Я  на  БТР  «поповз»  його  слідами  у  гори.  Межа  і  крутіше,  і  вище,  і  блуканув.  Видряпався  на  гірку,  а  там  духи  обкладають,  готують  багаття  коло  танку.  Як  у  ГОГОЛЯ,  нема  міцніше  бойового  братерства.  У  танку  накрилася  гітара  (мабуть  слід  розуміти  якусь  деталь  ходової  частини  –  прим.  Автора),  скінчився  боєзапас.  Екіпаж  без  радіозв’язку.  Коротше,  думаю,  вони  вдруге  народились  у  ту  ніч.  Хотів  би,  братчики,  обійняти  вас.
                   Вертольотчикам  Гардезу  СЛАВА!!!  Ми  часто  з  ними  були  у  бою.  Підбиті  падали.  Незабутнє  враження.  В  горах  на  скелі.  Влучили    у  мотор.  Ну  ми  –  плавно  донизу.  Ротація.  Розхитує,  в  кабіні  літаємо.Дупа-  голова  –  ноги.  Добре  пам’ятаю,  нас  повний  вертоліт.  Впали  на  одне  колесо,  покачалися  –  на  друге  і  ЖИВІ.  Командир  відключився  ненадовго.  Над  нами  друзі  влаштували  карусель  (вертольоти  стають  у  коло  і  по  черзі  з  різних  напрямків  атакують  ціль),  море  вогню.  Другий  Мі-8  нас  підібрав  і  у  Гардез.
                   Кучук  Петро  Германович,  підполковник,  радник  командира  дивізії.  Два  роки  ми  разом.  Він  –  старший.  Десятки  разів  ми  були  на  волосинці.  Він  теж  за  кермом  БТР-60ПБ.  На  перевалі  в  бік  Хосту  багато  солдатів.  Багато  перебіжчиків.  Командири  рот  виводили  до  ворога.  Змова  у  танковому  батальйоні.  Заколот  артилеристів.  Сум’яття.  Паніка.  Ми  на  двох  БТР  виїхали  на  перевал.  Командир  корпусу  і  наш  радник  за  півгодини  до  нас  виїхали  БТРом  з  їхньою  охороною.  По  горах  дорогою  20  кілометрів.  Під’їжджаємо.  Я  попереду.  Радіо.  Кучук  –  за  мною.  Бачу  підбитий  БТР,  перекинутий  з  дороги,  палає.  Один  поранений  (без  ніг)  виповз  на  узбіччя.  Через  перекладача.  Тільки-но  6  з  гранатометами  розстріляли  охорону.  Я  по  радіо  -  Кучуку.  Він  мені:  «Вперед!»  Я  йому:  «Сам  –  вперед!»  Він  каже,  що  прикриє.  Мат-перемат.  Їду.  Бачу,  за  кущами  люди.  Даю  команду  кулеметнику.  Був  підполковник,  естонець,  заступник  по  техніці  дивізії.  Він  мені:  «Не  бачу  –  не  стріляю»,  я  сам  за  кулемет  і  вжарив,  зачекав  хвилину  і  повний  газ  вперед.  Там  військо  дружно  вишикувалось  під  аплодисменти.  Генерал  роздав  особисто  гроші  кожному.  Він  запевнив,  що  служити  Революції  будуть.  За  зраду  арештували  комбата  танкового  батальйону,  посадили  до  мене  у  БТР  і  готові  повертатись.  Однак,  танкісти  не  схотіли  віддавати  свого.  До  мене  під’їхав  танк  і  гармату  на  мене,  і…  СИДЖУ  і  чекаю.  Потім  я  сміливо  поїхав  і  все  чекав  пострілу  у  …  Постріл  був,  але  не  в  мій  БТР.  Кучук...  Прекрасний  товариш.  Ми  всі  один  одного  величали  по-батькові.»      
           
                   Отака  романтика,  отака  еліта.  Піди  знай,  у  кого  більше  шансів  вижити?  Навіть  у  самому  Кабулі  ота  благодать,  що  я  бачив,  була  оманливою.

                   Кілька  хвилин  швидкого  руху,  як  по  Хрещатику.  Поворот  і  нам  треба  саме  туди.  Але  молодий  афганський  рядовий,    жестикулюючи,  відмахувався  від  нас,  наче  побачив  шайтана.  Зміст  пояснень  зрозуміло  без  перекладача:  «Туди  не  можна!  Там  Бабрак!  Їдь  прямо!»  Напоготові  у  сорбоза  АК-74.  Нам  що  до  того?  Бабрак  і  Бабрак  собі,  на  прізвище  Кармаль.  Саме  через  те  ми  тут,  щоб  нашими  багнетами  підпирати  незаконно  народжений  режим  Бабрака.  Хоча  солдат  службу  знає  і  правильно  робить.  Кому  можна  довіряти?  Попередника  теж  охороняли  «совєти»,  а  порішила  його  вкупі  із  вірними  охоронцями  оптом  знаменита  група  «Альфа».  Так  що…  Покійний  Хафізулла  Амін  «передав»  справи  Кармалю,  тільки-но  переїхавши  у  колишній  королівський  палац.  Встиг  прожити  у  новій  хатині  аж  чотири  дні  до  штурму,  але  відтоді  резиденція  короля  вже  називалася  «палац  Аміна»,  а  належала  штабу  командувача  40-ї  радянської  армії.  Чи  то  запопадливість  перед  північним  сусідом,  чи  дурна  слава  історично-архітектурної  пам’ятки  сподвигла  поступитись  зовсім  не  мілітарною  спорудою.  Бабрак  ширяв  між  молотом  і  наковадлом,  тож  мусив  добряче  сопіти  собі  у  вуса,  щоб  ці  два  важкі  предмети  не  зіпсували  назавжди  нікчемну  маріонеткову  біографію.
                   Так  і  не  побачив  я  товариша  Кармаля  на  прізвисько  Боба  Карамелькін.  Для  історії  було  б  цікаво.  Ну  все,  проїхали!      
                   Далі  –  цікавіше.  На  банкноті  достоїнством  50  афгані  зображено  помпезний  палац.  Дорогою  до  аеродрому  його  ніяк  не  минеш.  Тоді  там  знаходилось  Міністерство  оборони  республіки.  Широка  плеската  баня  колись  вінчала  середню  частину,  яка  півколом  виділяється  з  фасаду  будівлі.  Пишу  «вінчала»  і  «виділяється»  -  минулий  і  теперішній  час.  Бо  баню  розгромлено,  а  стіни  стоять.  Три  поверхи,  високі  вікна,  невеличкі  кутові  башти.  Можна  сказати,  візитівка  столиці,  невід’ємний  елемент  асоціативного  ряду.  Будівля  зазнала  ударів  під  час  окупації  військами  міжнародного  альянсу  –  початок  XXI  століття,  а  ми  бачили  її  цілісінькою.  Шкода!        
                   На  жаль,  війни  не  додають  краси  містам.  Обличчя  Землі  спотворено  виразками  вибухів.  У  резиденцію  МО  ще  під  час  нашої  війнухи  моджахеди  пускали  реактивні  снаряди.  Ефекту  –  мінімум,  оскільки  вистріли  від  системи  залпового  вогню  «Катюша»  просто  на  око,  інтуїтивно  клали  під  кутом  у  напрямку  бажаного  влучання,  досить  приблизно  уявляючи,  куди  полетить  ракета.  Оте  «приблизно»  і  попадало,  як  не  в  «молоко»,  то  по  мирних  будинках.  А  стратегічному  об’єкту  така  наспинна  артилерія  не  надто  і  шкодила.        
                   Тимчасово  перебравши  владу  у  столиці  після  безславного  відходу  «совєтів»,  таліби  не  стали  винаходити  велосипед,  залишивши    профільне  призначення  будівлі.  Нова  влада  планувала  засісти  у  столиці  всерйоз  і  надовго,  як  всяка  інша,  маючи  свої  міністерства.  Надовго  не  вийшло.  Для  високотехнологічної  військової  машини  НАТО  великі  міста  зі  складною  інфраструктурою,  на  мій  погляд  є  зручною  мішенню.  Штурмуючи  лігва  непримиренних,  альянс  застосував  розумні  бомби,  від  яких  не  гинули  масово  мешканці.  Поверх  гордовитої  непохитности  палацу  нова  війна  нанесла  свій  фірмовий  татуаж.  Символи  влади  змінилися,  питання  країни  в  цілому  досі  не  знято  з  порядку  денного.  Насправді,  чіткого  плану,  здатного  принести  у  древню  країну  стабільний  мир,  досі  ніхто  не  висловив.  Є  лише  різне  бачення  розкрутки  подій,  за  якими  прогнозувати  наперед  неможливо.  Мені  давно  Афганістан  здається  набіром  країн,  які  могли  би  розділитися  і  жити  кожна  за  власним  сценарієм.  Але  й  у  такого  погляду  знайдуться  супротивники,  спроможні  озброїти  підконтрольні  формування.  Чимдалі  вузол  затягується  дужче.  Хто  його  розв’яже?  Ідеальний  варіант,  коли  самі  мешканці  країни  готові  на  такий  крок.  А  афганці  готові?  Не  факт.  Виходить,  як  не  поворухнись,  стрясіння  повітря  призведе  до  нової  хвилі  насильства,  що  вже  було,  коли  гілки  однієї  прокомуністичної  партії  наприкінці  сімдесятих  років  змінювали  одна  одну  біля  керма  і  зміни  супроводжувалися  смертними  репресіями  то  однієї  гілки  іншою,  то  навпаки.  Чи  не  помилюся,  сказавши,  що  у  першій  чверті  ХХІ  століття  впливових  гравців  на  афганському  полі  гри  значно  побільшало?  Єдине,  що  досі  не  вдавалося  встановити  надовго  –  повний  контроль  над  країною  з  боку  іншої  держави.  Архідалекоглядним  був  великий  полководець  Олександр  Македонський,  виголосивши  свого  часу  досі  не  спростовану  аксіому  –  Афганістан  підкорити  неможливо.
                   А  може  це  красива  легенда?  Я  бачив  у  Кабулі  обеліск.  Арабськими  літерами  на  камені  закарбовано  те,  що  переказую  вам  зі  слів  вчених.  Я  не  історик.  Покопирсавшись  в  інформації,  знайшов  ствердні  записи  розумних  людей.  Військо  Олександра  намагалося  поневолити  гірську  країну.  Як  доказ,  -  світлолиці  нащадки  грецьких  воїнів  донині  населяють  не  тільки  столицю.  Кажуть,  нібито,  на  знак    визнання  нескорености  місцевих  жителів,  за  наказом  імператора  десять  тисяч  воїнів  одружились  з  пуштунками.  Сам  Олександр  взяв  дружиною  красуню  Айханум  –  чільницю  цього  невеличкого  тоді  міста.  Греко-бактрійська  цивілізація,  представниками  якої  можна  вважати  нащадків  вихідців  з  Піренейського  півострова,  проіснувала  майже  два  століття.  А  до  кінця  19  століття  поблизу  Кабулу  жило  плем’я  кофрів  (від  слова  «невірні»  -  не  плутати  з  валізою!).  Молилися  кофри  своїм  богам,  тобто,  були  язичниками  по  суті.  Сучасна  назва  регіону  –  Нуристан,  тобто,  країна  світла.  Чи  не  тому,  що  частина  аборигенів  дивляться  на  гори  блакитними  очима  і  мають  руде  волосся?      
                   Визначити  ж  домінуючу  національність  кабульців…  краще  не  треба.  Самі  себе  вони  називають  «кабулі»,  тобто,  щось  особливе.  Феноменальне  явище.  Звичайно,  маючи  певне  коріння  різних  народів,  вони  не  називають  себе  узбеками,  таджиками,  пуштунами,  хазарейцями.  «Кабулі»    -  і  цим  сказано  все.  І  майже  всі  корінні  кабульці  говорять  перською  мовою.  Якщо  хочете,  назвіть  її  дарі,  або  таджицькою  –  фатальною  помилкою  не  буде.        
                   У  порівнянні  з  іншими  містами  Кабул  безперечно  несе  в  собі  ознаки  столичного  лоску,  але  лишається  чисто  азійським  велетнем.  Вплив  Європи  або  іншого  світу  відчутний  не  так  як,  наприклад,  у  Ташкенті,  чи  Самарканді.  Є  національна  галерея,  однак  своєю  європейськістю  вона  не  конфліктує  із  колоритом  Сходу.  Бесперечно  недоречним  явищем  на  землі  Афганістану  понад  9  років  був  шураві,  як  нас  називали  місцеві  -  радянський  у  перекладі.  Слово  я  застосовую  у  вузькому  значенні  військового  шураві,  з  озброєнням,  патронами,  от  як  ми,  коли  нас  перевозили  з  аеродрому  до  палацу  Аміна.  Сама  наша  присутність  розділяла  країну  на  ворогуючі  сторони,  посилювала  нервове  напруження.  Частина  населення  ставилася  до  нас  лояльно,  інша  –  агресивно,  третя  –  не  розбиралася  ні  в  чому.  Окремі  громадяни  мігрували  з  однієї  групи  до  іншої,  ситуативно  міняючи  точку  зору,  а  хтось  був  сам  за  себе  і  використовував  обставини  собі  на  користь.  Тобто,  все  як  у  нормальних  людей:  ідейні,  упороті,  гуманітарії,  найманці,  розгублені,  нестабільні,  стримані,  імпульсивні…  Багато  залежало  від  походження  –  роду,  у  якому  народилася  людина.  Як  варіант,  залежність  від  того,  хто  і  кого  вбив  у  певній  сім’ї.  Але  велике  значення  має  єрархічне  становище  роду  у  суспільстві.  Уявляєте,  там  такий  строкатий  світ  зі  своїми  складними  правилами  співіснування  і  тут  –  ми,  шураві.  Не  місцеві,  нічого  не  розуміємо,  не  навчені  як  слід  поважати  чужу  культуру,  не  кажучи  вже  про  релігійні  особливості.  Ми  –  непотріб  в  Афганістані,  незалежно  від  кількості  побудованих  за  нашим  сприянням  шкіл  і  лікарень.  Навіть  якщо  завдяки  нашим  спеціалістам  у  столиці  зведено  будівельний  комбінат  і  авторемонтний  завод,  літак,  навантажений  вибухівкою,  злітаючи  зі  смуги  Кабульського  аеропорту,  перекреслює  і  комбінат,  і  завод  одним  струменем  вихлопних  газів.  Я  був  би  радий  створити  репортажі  звідти,  спираючись  тільки  на  власні  спостереження,  але  у  1984  році,  коли  нас,  поки  що  беззбройних  курсантів  перевозили  з  аеропорту  на  збірний  пункт,  інстинкт  самозбереження  голосно  сигналив:  «Потребую  зброю  для  самозахисту!  Прийом!  Дайте  мені  зброю!»  Через  те  чимала  частина  спогадів  є  дослідженим  доробком  багатьох  інших  авторів.  Все,  що  стосується  історії,  місцевих  цінностей,  збиралося  із  різноманітних  джерел.  Я  хотів  тоді  краще  знати  країну  тимчасового  перебування  і  бажаю  донести  звістку  про  велич  Афганістану,  багатство  всіх  вимірів,  доступних  для  об’єктивної  оцінки.  Є  цифри,  доступні  невеликому  колу  людей.  Серед  них  така  реальність:  за  40  років  безперервної  війни  кількість  населення,  яке  потребує  професійного  втручання  психологів  і  психіатрів  перевищує  80  відсотків.      
                   Умовна  лінія  поділу  між  старим  і  новим  містом  проходить  річкою.  Права  частина  –  найдревніша,  існує  близько  2000  років.  У  1221  році  Чингіз-хан  зрівняв  Кабул  із  землею.  А  засновник  імперії  Великих  моголів  –  Бабур,  через  200  років  заснував  тут  свою  столицю.  Понад  двадцять  садів,  насаджених  Бабуром  налічується  у  сучасному  місті.  В  одному  із  них,  названим  ім’ям  засновника  покладено  його  тіло,  доставлене  з  Індії.  Не  хотів  і  по  смерті  лежати  аби  де,  настільки  любив  цю  долину  між  Шир-Дарвазою  і  Асмаї.
                   Далі  –  історія  нескінчених  завоювань.  Ви  не  забули?  Завоювання  –  не  означає  підкорення.
Отже,  правий  берег,  біля  підніжжя  Шир-Дарваза,  древнє  місто  з  розвалинами  міської  стіни.  Там  фортеця  Бала  Гісар,  бачила  всі  види  зброї,  від  примітивної  стріли  до  начиненої  електронікою  бомби.  Ліворуч  за  течією  –  сучасні  квартали.  З  літака  вночі  Кабул  здатен  перехитрити  подорожника.  Побачивши  море  вогників,  хтось  може  поплутати  їх  з  хмарочосами,  що  високо  здіймаються  над  вулицями.  Однак,  вдень  виявиться,  що  це  саманні  будиночки  бідноти  на  схилах  гір.  Так  живе  більша  частина  «кабулі».  Плутані,  навіть  не  вулички,  а  ходи,  що  не  мають  назв.  Чимало  кабульців  листуються  через  офіційні  установи,  або  мечеті,  пишучи  єдину  адресу,  яку  вони  можуть  вказати.  Мечетей  вистачає  для  поклоніння  і  навіть  листування,  близько  шестисот  одиниць  на  місто  –  безсумнівний  варіант,  а  ви  як  думаєте?
                   На  жаль,  найцікавіші  місця  для  нас  були  заборонені.  Само  собою,  мечеть  цікавила  тільки  як  культурний  об’єкт  привабливої  архітектури,  та  за  роки  перебування  на  території  чужої  держави  побувати  всередині  не  довелося  жодного  разу,  лиш  з  відстані,  віддаленої  на  пристойну  кількість  метрів  ми,  невірні,  дивилися  у  тому  недоступному  напрямку.  Другий  заборонений  плід  –  східні  базари.  Цікавішого  їх  нічого  не  існує.  Про  один  із  таких  –  базар  Міндаі  кажуть:  «Якщо  ви  не  знайшли  якусь  річ  на  Міндаі,  значить  її  взагалі  не  існує  у  світі».  Без  сумніву,  якби  нас  там  не  «любили»  якоюсь  особливою  любов’ю,  а  представники  КДБ  не  попереджали  спроби  військових  відвідати  ринки,  я  знав  би  про  них  найдосконаліше.  Та  вищеназвані  причини  позбавили  нагоди  отримати  навички  торгівлі  серед  тисяч  чоловіків,  які  могли  мати  зовсім  недружні  наміри  проти  мене.  Для  офіцерів  і  цивільних  осіб  можливостей  залишалося  більше,  тож  якщо  хтось  заперечить,  мовляв,  не  жени  на  базари  –  то  є  файне  місце  купити  подешевше  оригінальні  подарунки,  -  наші  люди  при  автоматах  і  там  залишали  набуті  всілякими  способами  афгані.  Не  можу  не  покритикувати  себе:  моїх  комерційних  здібностей  не  вистачало,  щоб  десь  роздобути  купу  тих  афгані  і  шукати  способи  їх  витрати.  Який  був  тоді,  такий  і  лишився,  робити  гроші  –  не  моя  парафія.  Рухаємося  повз  базар.
                   Гребенем  Шир-Дарваз  піднімається  кам’яна  стіна.  Якщо  порівняти  з  китайською,  то  краще  не  починати.  Нема  про  що.  Особливо  здалеку  вона  така  непоказна.  Однак,  викладена  на  крутих  схилах,  семиметрової  висоти  споруда  викликає  благоговійну  повагу  до  будівників.  Час  зведення  –  V  століття.  Обличчя  Кабулу  змінювалося  –  мур  стоїть.  Я  не  впевнений,  що  господар  садибної  ділянки,  зводячи  паркан  навколо  дачі  під  Києвом,  може  гарантувати,  що  він  протримається  сто  років.  Як  будували  півтори  тисячі  років  тому?  Чому  тонка  стінка  на  схилах  гір,  у  сейсмоактивній  зоні,  переживе  нашу  цивілізацію,  а  збудована  у  нас  на  рівнині  може  нахилитися,  дати  тріщини  і  ніколи  не  стане  пам’яткою  історії?  От  де  диво!                            
                   Із  вартого  уваги  довговічними  також  здаються  знамениті  афганські  килими,  викладені  з  дуканів  просто  на  вулицю.  Можна  не  тільки  дивитись,  а  бажано  ходити  по  них.  І  від  цього  вони  тільки  стають  кращими.  Вичовгані,  яскраві  вовняні  вироби,  покриті  багряною  фарбою,  видобутою  з  кореню  марени,  не  мають  зносу  і  зберігають  колір  сотні  років.

                   Короткими  штришками  я  намагаюся  намалювати  образ  Кабулу  –  величного  міста,  яке  я  поважаю  (чи  варто  казати  –  люблю?)  у  прекрасній  країні,  яку  я  глибоко  поважаю.  Афганці  можуть  бути  всякими,  але  не  відкидаю  шляхетності,  притаманної  мешканцям  країн,  де  життя  дається  важкою  працею  і  де  неписані  кодекси  честі  оберігають  їх  від  суцільної  деградації.  Подивіться  на  карту  Афганістану.  Гори,  пустелі  –  основна  характеристика  більшості  провінцій.  І  відмінні  один  від  іншого  народи,  кожен  зі  своїми  звичаями.  Але  оскільки  Кабулу  випало  бути  столицею  всієї  країни,  він,  швидше  за  все,  не  репрезентує  весь  Афганістан,  а  існує  як  держава  у  державі.  За  період  служби  я  трошки  подорожував  різними  провінціями,  а  столиця  завжди  була  особняком,  абсолютно  ні  на  що  не  схожа.  Само  собою,  все  прогресивне  для  мусульманського  світу  починалося  зі  столиці.  Напевно,  деякі  речі  навіть  не  перетинали  столичних  вулиць.  На  п’ятому  році  радянської  окупації  Кабул  не  здавався  занадто  консервативним  містом.  Жінки  під  паранджею  зустрічались  скрізь,  але  вже  можна  було  побачити  студенток  у  джинсах,  особливо  поблизу  університету,  чи  телецентру.  Нас,  молодих  хлопців  це  дуже  тішило.  А  вже  після  нас  за  правління  талібів  столичних  жорстоко  карали  за  відхід  від  норм  шаріату.  При  їх  владі  не  дозволялось  так  відверто  демонструвати  принадні  форми.  Тільки  жінки  кочових  племен  ніколи  не  носили  чадру,  навіть  за  талібів.  Юні  пуштунки,  таджички  та  дівчата  інших  народів  Азії  дозрівають  рано.  Іде  таке  молоденьке,  вродливе  до  безтями,  волосся  чорне,  аж  відсинює  і  хочеться  спитати:  «Дівча,  а  тобі  татко  дозволяє  такі  стегна  носити?».  І  тут-таки  покрита  важкою  паранджею  струнка  постать  із  лантухом  на  маківці  пливе  вулицею.  Важко,  мабуть,  бідоласі.  Позаду  її  чоловік  метляє  широкими  штанями  і  втішається  милою  ханум.  Любов!
                   Як  науковий  центр,  Кабул  сконцентрував  в  собі  прогресивну  еліту.  Бути  студентом  «вишу»  –  престижно.  Не  думайте,  ніби  диплом  афганського  закладу  –  з  розряду  екзотів,  щось  недостойне  називатися  документом.  Не  важливо,  де  навчався  інженер:  в  Україні,  Чехії,  чи  на  батьківщині,  йому  хоч  пробу  на  чоло  став  –  у  голові  «золота»  знань  стільки,  скільки  має  бути.        
       
       

                                                                                                                                         Крилатий

                   Чад  спаленого  гасу  над  летовищем.  Стійкий.  Нагадав  сморід  гасової  лампи,  над  якою  ми  варили  молоду  картоплю  під  час  літніх  відпусток.  Мені  сподобався  аеродромний  парфум.
                   Поповнення  тупцювало  поблизу  опущеної  рампи  чотиримоторного  Ан-12.  Палуба  порожня.  Уздовж  бортів  бічні  лави.  Нас  куди  більше,  але  то  не  має  значення.  Просто  я  думав:  ми  сидячі  полетимо,  чи  стоячи?  Коли  на  сидіння  посідали  офіцери,  нам  залишилися  тільки  холодні  листи  палуби.  Закінчувався  лютий  і  чекати  теплого  березня  ніхто  не  збирався.  В  Ан-12  сотня  вояків  прекрасно  поміщається  на  металі  підлоги.  Коли  виникала  необхідність,  літак  перевозив  одним  підйомом  180  осіб.  Купно,  зате  дешево  і  сердито.  У  такому  разі  не  вистачало  кисневих  масок,  але  про  існування  їх  як  таких  у  першому  польоті  я  навіть  не  здогадувався.  Здоров’я  мого  молодого  організму  малося  на  увазі  по  факту  перебування  у  складі  збройних  сил.  Вантажний  відсік  повітряної  вантажівки  не  герметизовано.
                   Дану  модель  літака  антонівці  проектували  паралельно  з  цивільним  лайнером,  де  передбачалися  всі  навороти  для  комфортної  подорожі.  Військовим  дісталася  випотрошена  бляшанка,  якої  саме  вони  і  вимагали.  Це  можливість  здійснювати  посадки  де  попало,  як  завгодно,  брати  на  борт  бойову  техніку.  Якщо  потрібно  –  викидати  бойову  техніку  не  зупиняючи  літак  у  повітрі,  висипати  з  нього  десант.  Коротше  –  бути  робочою  конячкою  червонозадої  армії.  І,  знаєте,  літачок  вийшов  славетним  по  можливостях  і  надійності.  Для  двадцяти  супроводжуючих  осіб  він  мав  гермокамеру  з  наддувом,  а  всі  інші  задовольнялися  спартанськими  умовами.  
                   Пілоти  також  змушені  були  працювати  в  умовах  мінімального  для  транспортного  літака  комфорту.  Окреме  передове  місце  серед  членів  екіпажу  відведено  штурману.  Він  порпався  у  прозорому  носі  кабіни  між  своїми  приладами,  звідки  найкраще  видно  усю  передню  півсферу.  Влітку  штурман  приймав  сонячні  ванни  найбільше.  Пілоти  взагалі  «любили»  спекотне  афганське  літо  за  те,  що  усі  перемикачі  кабіни  розігрівалися  до  нестерпної  температури,  а  з-під  «лопухів»  переговорної  гарнітури  капало  сало.  П’ятеро  льотчиків  варилися  живцем  у  носовій  частині  і  один  –  у  хвості.  Місто  під  кілем  займав  дуже  важливий  член  екіпажу  –  бортовий  стрілець.  І  нічого!  Навіть  у  2020  році  Ан-12  продовжує  службу  як  у  військових,  так  і  у  цивільних  авіакомпаніях.  Китайці  навіть  будують  свою  модифікацію  нашої  «аннушки».
                   Про  стрільця  декілька  добрих  слів.  Хто  він?  Баласт,  лежень,  чи  «приший  кобилі  хвіст»?  У  повітряних  боях,  якщо  я  добре  поінформований,  Ан-12  з  противником  ніколи  не  зтикався.  І  тільки  коли  наші  почали  літати  над  Афганістаном,  то,  якщо  добре  подумати,  він  зробився  єдиною  лінією  оборони  і  орлиним  оком  екіпажу.  Небезпека  блукала  по  горах,  не  лінуючись  тягати  зенітні  кулемети  і  переносні  зенітно-ракетні  комплекси  (ПЗРК)  «Стінгер»,  «Блоупайп»,  «Стріла».  Кулеметна  куля,  випущена  на  висоті  2-3  кілометри,  летить  у  кілька  разів  далі,  ніж  на  рівні  моря.  Преміальні  за  один  завалений  літак  покривали  витрати  багатодітних  афганських  сімей  на  багато  місяців.  Це  навіть  краще,  ніж  сподіватись  на  соціальну  допомогу.  А  більшість  повітряних  трас  країни  пролягає  над  горами.  Частина  аеродромів  також  розташована  серед  гір,  або  вони  оточені  зеленими  зонами,  де  серед  листя  можна  сховати  армію  вільних  мисливців.
                   Робота  стрільця  –  продавати  витрішки  з  толком,  тримаючи  напоготові  спарену  23-міліметрову  гармату.  Як  тільки  рампу  закривали,  він  залізною  драбиною  піднімався  до  своєї  нори  і  виходив  звідти  не  раніше,  ніж  літак  торкався  смуги.
                   Моє  перше  враження  від  Ан-12:  що  це  за  сосиска  і  як  вона  літає?  Опуклий,  сказати  більше  -  вайлуватий  фюзеляж,  сидить  низенько  до  землі  і  крила  стирчать  під  прямим  кутом  до  корпусу,  не  маючи  привабливої  стріловидності,  як  у  тих  же  «туполевих».  Думка  дилетанта,  вона  завжди  правильна  у  власному  розумінні.  Любов  до  «12»  прийшла  згодом.  Дивлячись  на  нього,  тепер  милуюся:  ах,  який  же  він  красивий!  Ну,  по-перше,  інженери  розробляли  його  не  для  конкурсу  краси,  а  як  військово-транспортну  тактичну  одиницю,  щоб  можна  було  доставити  вантаж  на  польовий  ґрунтовий  аеродром,  та  у  разі  потреби  підремонтувати  так-сяк,  самостійно  запуститися  і  злетіти.  Якщо  ви  не  знали  досі,  відтепер  знайте:  більшість  сучасних  пасажирських  красивих  літаків  такого  не  можуть.  Зовнішнє  сприйняття  повітряного  судна  нерідко  залежне  від  лівреї  –  малюнку  і  кольору.  Ліврея  може  бути  предметом  гордості  пілотів.  Якщо  цікаво,  знайдіть  в  інтернеті  світлину  Ан-12  авіакомпанії  «Cavok».  Так  симпатично  розфарбували  літак  української  транспортної  фірми,  яка  перевозить  вантажі  далеко  за  межі  країни.  Радянські  Ан-12  малювали  не  з  естетичних  міркувань.  Сіро-зелений  колір  надавав  суворість,  як  військовий  однострой  людині.  Так,  це  військова  кістка  у  сімействі  крилатих.  Скільки  би  їх  не  вивели  у  комерційний  простір  після  списання  зі  служби,  для  мене  вони  –  бійці.
                   Пілоти  бойових  «свистульок»  так  і  казали  на  Ан-12:  крилатий  летить.  Справу  свою  він  робив  надійно  і  вперто.  Не  буду  голослівним:  одного  разу  (назвемо  той  день  другим  днем  народження  льотчиків),  з-під  шаленого  обстрілу  виводив  свою  «Анюту»  майор  Залетинський  (прізвище  або  пілотське,  або  хуліганське).  Злетів  на  трьох  «живих»  двигунах,  запускаючи  їх  на  ходу,  на  рульожці.  І  ще  понад  годину,  650  кілометрів  розстріляний  літак  ніс  до  Кабулу  екіпаж,  серед  якого  не  було  жодного  не  пораненого.  Як  його  не  любити?
                   Як  наймасовіший  тип  транспортника,  він  і  отримав  першість  по  втратах  в  Афганістані  у  своєму  сегменті.  Першу  машину  завалили  на  п’ятому  місяці  війни  над  Джелалабадом.  Наступну  втратили  у  Кандагарі  під  час  заходу  на  посадку.  І  тоді  можна  було  посадити  літак,  але,  імовірно,  уражені  льотчики  померли  у  повітрі.  Некерований  крилатий  врізався  у  важкий  гелікоптер  Мі-6  і  вибухнув.  Вантажник  являв  собою  легку  мішень  з  його-то  розмірами  і  швидкістю.  Переносний  комплекс  «Стінгер»  на  рівнині  знімав  ціль  з  висоти  6000  метрів.  Якщо  не  шкодувати  сандалій  (а  моджахеди  їх  не  шкодували),  з  гірського  кряжу  борт  був  доступний  у  всьому  діапазоні  своїх  можливостей,  тож  жодна  висота  не  була  стовідсотково  безпечною.  Особливо  вразливими  літаки  ставали  у  районах  аеродромів.
                   На  момент,  коли  я  опинився  ТАМ,  військові  льотчики  вже  давно  переглянули  ставлення  до  деяких  регламентних  документів  по  експлуатації  повітряних  суден.  Прийоми  пілотування  мирних  часів  не  відповідали  вимогам  безпеки.  Конструкторів  теж  не  можна  сварити  за  те,  що  критичні  режими  зменшують  термін  експлуатації  техніки.  Вони  все  написали  правильно.  Командир  же  і  другий  пілот  з  точки  зору  сімейних  людей,  або  не  сімейних,  але  таких,  що  планують  жити  довго  і  щасливо,  по  своєму  словесно  і  потайки  характеризували  конструкторські  обмеження.  Для  них  візуально  видимі  трасери  ДШК,  або  «Стінгер»  рухаються  значно  швидше,  ніж  можливості  чотирьох  двигунів  літака.  Чи  не  те  саме  відчуваєте  ви  на  значній  висоті?  В  ілюмінаторі  земля  пропливає,  наче  ви  рухаєтеся  на  повітряній  кулі.
                   З  1982  року  авіатори  послали  на  непристойну  відстань  стандартні  допусимі  схеми  і  активно  почали  застосовувати  коротку  схему  посадки-зльоту.  «Афганський  заход»  -  термін  того  періоду,  це  маневр  для  покращення  шансів  сісти,  а  не  впасти,  не  зважаючи  на  думку  пасажирів,  яким  здається,  що  літак  падає.  І  посадка,  і  зліт  стали  недекларованою  розважальною  опцією,  за  яку  додаткові  гроші  не  брали,  водночас  не  питаючи,  чи  хто  згоден  на  екстремальні  розваги.  Пілоти  вчились  працювати  на  критичних  кутах  атаки,  буквально  загвинчуючи  літак  у  небо.  Три  спіралі  коробочкою  над  аеродромом  щоб  набрати  не  менше  5400  метрів,  а  тоді  вже  –  на  потрібний  курс.  При  зниженні  вертикальна  швидкість  сягала  25  метрів  на  секунду  –  втричі  більше  від  норми.  Якби  ліфт  щосекунди  пролітав  вісім  поверхів,  ви  би  відчували  фізично,  наскільки  сильним  магнітом  є  наша  планета.  Ніякими  експлуатаційними  інструкціями  не  передбачались  «афганські»  режими,  коли  у  повітрі  ручки  управління  двигунами  фіксували  у  положенні  наземного  малого  газу.  Для  літаків  немає  нічого  небезпечного  у  факті  пониження  потужності  моторів.  Відомі  випадки,  коли  повні  пасажирів  лайнери  взагалі  глухли  на  крейсерській  висоті  і  здійснювали  успішні  посадки  з  неробочими  двигунами.  Причиною  перекладки  важелів  на  малий  наземний  є  летючість  Ан-12.  Як  кажуть  про  деякі  моделі:  не  хоче  сідати.  А  саджати  потрібно  активно.  Для  успішної  посадки  необхідна  низька  швидкість  при  торканні  смуги  колесами.  Коли  ж  крилатому  опускають  ніс  на  посадку,  двигуни  розганяють  його  набагато  швидше,  ніж  того  хотіли  би  і  льотчики,  і  авіадиспетчери.  В  цілому,  я  задоволений  наданою  можливістю  відчути  особливості  афганського  заходу  на  різних  типах  суден.  За  певних  умов  вони  могли  би  бути  нормою  не  тільки  під  час  війни,  але  й  у  складних  гірських  системах,  куди  допускають  літати  пілотів  зі  спеціальними  навичками.
                   Вдосконалювалися  технології  протидії,  з’являлися  нові  види  озброєнь  і  у  супротивників.  З  1983  чи  1984  року  моджахеди  прийняли  найсучасніші  зенітні  ракети  «Стінгер».  Вони,  як  підгузки  «Pampers»,  викликали  ефект  «вау!»  у  технології  вирощування  свідомих  дітей  і  після  їхньої  появи  підгузки  всіх  виробників  почали  називати  памперсами.  Так  і  «Стінгери»  увійшли  до  нашого  лексикону  символом  всього,  що  могло  бути  пущеним  з  душманського  плеча,  неважливо,  була  то  «Стріла»  або  «Блоупайп».  «Стінгер»  -  трендові  ракети  і  ми  їх  не  любили.
                   Не  пов’язані  з  авіацією  військові  не  дуже  хотіли  літати,  тому,  коли  тільки  було  можливо,  їх  питання  у  віддалених  від  Шинданда  гарнізонах  вирішував  я,  починаючи  з  літа  1986  року.  Тут  пропозиція  й  попит  врівноважувались  моїм  нестримним  пориванням  до  польотів.  Відтоді  небо  тримає  мене  в  лабетах  неволі.  Командування  контингенту  теж  мусило,  аналізуючи  гнучку  тактику  супротивника,  вводити  нові  правила,  порушуючи  існуючі  інструкції  керування  повітряними  суднами.  Система  –  вона  завжди  інертніша  живого  розуму  людини,  яка  завантажена  завданням  -  вижити,  тому  на  ходу  створювали  неписані  закони  для  внутрішнього  застосування,  не  для  протоколу.  Стояло  питання  життя  і  збереження  високотехнологічної  дорогої  техніки.  Самі  генерали  також  активно  перелітали  між  штабами,  покриваючи  щомісячно  тисячі  кілометрів  небом.  Пілоти  звикали  оминати  найвищі  вершини,  міняли  маршрути.  Розкладу  рейсів  і  чітких  повітряних  коридорів  не  існувало.  На  бортах  літаків  і  вертольотів  встановили  панелі  інфрачервоних  відстрілюваних  пасток,  на  які  у  багатьох  випадках  перенацілювалась  випущена  ракета,  а  іноді  й  ні.
                   У  зонах  аеродромів,  висадок,  бойових  замісів  борти  «випльовували»  яскраві  гарячі  зірки,  червоні,  або  зелені.  Це  не  вітальні  сальви.  Ото  вони  і  є  –  сліпучі,  розпечені  пастки.  Чутлива  голівка  «Стінгера»  іде  на  тепло  двигунів,  іде,  іде,  керуючи  кілями  ракети,  аж  тут  небом  розсипаються  «смачніші»  цілі,  гарячіші,  яскравіші,  та  й  наздогнати  їх  легше.  Отак  популярною  мовою  я  можу  пояснити  принцип  дії  пасток.  Зенітна  ракета  –  забавка  не  дешева,  витрачені  кошти,  коли  вони  просто  вилітають  у  небо,  викликають  занепокоєння  у  спонсорів  війни,  польових  командирів,  та  й  оператор-невдаха  чухатиме  ріпу:  як  же  ж  так?  Раз  не  влучив,  два  –  то  такого  оператора  могли  пустити  на  поживу  собакам.  Всі  моделі  озброєння  мають  процентні  показники  на  похибки.  Решта  –  успішні  пуски.  Часто  розумна  ракета  знаходило  гаряче  сопло  двигуна,  а  не  дешеву  пастку.
                   У  Кабулі  на  супровід  літаків  майже  завжди  піднімали  пару  штурмових  гелікоптерів  Мі-24.  Вони  крутили  кола  синхронно  з  «крилатими»,  закриваючи  плямистими  тілами  сектор  обстрілу,  готові  вдарити  по  позиції  стрільців.  У  таких  складних  горах  перекрити  всі  стежки  годі  було  думати.  Гори  допомагали  тим,  хто  серед  них  народився.  Ні  тодішній  режим,  ні  радянська  військова  машина  ніколи  не  були  повновладними  хазяями  афганського  неба,  а  моджахеди  не  мали  своєї  авіації  взагалі.  По  червоних  зірках  лупили  з  усіх  видів  пулялок:  кулеметів,  калашів,  з  потужної  англійської  гвинтівки  одиночними,  з  гранатомету.  В  останні  роки  окупації  Ан-12  в  обов’язковому  порядку  комплектували  парашутами  для  пасажирів.  На  борт  брали  стільки  людей,  скільки  було  парашутів.  Літак  міг  вилетіти  майже  порожнім  у  той  час,  коли  обурені  пасажири  лишались  чекати  наступний  рейс.
                   Піднята  статистика,  свідчить,  що  з  1980  до  1989  року  безповоротно  втрачено  одинадцять  Ан-12.  Три  з  них  накрили  на  аеродромах.  З  інших  восьми  ніхто  не  врятувався  за  допомогою  парашуту.  Тільки  у  двох  випадках  живими  лишались  стрільці  хвостових  гарматних  установок.  Зафіксовано  лише  одну  спробу  вистрибнути  задля  порятунку  через  задню  рампу.  Тоді  рядовому  не  вистачило  висоти.  Він  «зтерся»  у  районі  посадкової  «Т»  кабульського  летовища  і,  це  ж  треба,  в  тому  випадку  уражений  літак  змогли  посадити,  тому  підранений  борт  не  увійшов  до  числа  одинадцяти  безповоротних.  Скільки  дірок  залатано  техніками,  замінено  виведених  з  ладу  двигунів  та  механізмів  –  не  злічити.  За  9  років  тільки  на  Кабульські  пагорби  впали  чотири  Ан-12.  Трохи  позаду  у  сумній  статистиці  Кандагар,  Джелелебад,  Баграм.
                   Не  такий  вже  великий  столичний  аеродром.  Затиснутий  між  горами  таким  собі  амфітеатром,  він  приймав  на  єдину  свою  смугу  важковагові  «Антеї»,  одно-  і  двопалубні  Іл-76,  пасажирські  Боїнги,  Ільюшини,  Антонови,  Дугласи.  Одна  бетонна  стрічка  на  всіх  -  для  винищувачів  і  штурмовиків,  бомбардувальників  і  вертольотів.
                   Доки  ми  чекали  на  команду  вантажитись,  кілька  МіГів  з  нестерпним  ревом  понесли  кудись  бомбовий  вантаж,  та  постійно  лопотіли  вертольоти,  охороняючи  периметр  аеродрому.  Нарешті  і  шмаркачам  знайшлося  місце,  я  вже  казав  яке  саме,  нас  усіх  затирлували  всередину  машини.  Тим  часом  вона  почала  оживати,  заревівши  пусковим  двигуном.  З  лівої  гондоли  вирвалося  полум’я,  потім  реактивно  засвистів  сам  пускач  і  коли  він  розкрутився,  від  нього  почали  обертатися  лопаті  основного  мотора.  За  першим  вдихнули  життя  в  інші,  перемішуючи  аеродромне  повітря,  насичене  випарами  авіаційного  гасу.
                   Ми,  духи,  розкошували  на  рифленій  підлозі.  Вантажу,  на  якому  можна  було  б  погріти  попу,  практично  нуль.  Я  відкинувся  найближче  до  рампи  і  похитав  головою,  роздивившись,  що  навіть  піднята  до  положення  «зачинено»  і  охоплена  бічними  створами,  вона  світить  щілинами  як  сільська  уборна.  Через  них  я  бачив  бетонку,  що  втікала  з-під  нас.  Це  трошки  здивувало  –  маю  на  увазі  спартанський  комфорт.  Такий  собі  однозірковий  летючий  готель:  лежачи  і  з  видом  на  гори.  Треба  сказати,  на  висоті  гуляє  морозець,  тому  летіти,  мало  не  звісивши  ноги,  -  задоволення  десь  за  межами  юнацької  уяви.  Нехай  я  трішечки  перебільшую  та  не  брешу.  Долоня  між  стулками  може  й  не  пролізла  би,  однак,  замерзлі  шмарклі  можна  просто  викинути  на  землю  у  польоті.  Погодьтеся,  цікаво!  Літак  прокотився  через  усе  поле,  вивернув  на  злітну  смугу  і  завмер  перед  стартом.  Командир  розмовляв  з  диспетчером  про  життя.  Я  серйозно  –  він  отримував  метеоінформацію  і  питав  дозвіл  на  старт.
                   Пізніше  я  зрозумів,  наскільки  для  військового  літака  важливо  вкласти  у  маневр  зльоту  всю  силу  моторів.  Для  цивільних  комерційних  зовсім  навпаки.  Їм  не  треба  спішно  відскочити  від  смуги,  перегріваючи  силові  установки.  Менше  газуєш  –  більший  ресурс  двигунів.  Наш  командир  дав  повний  газ,  не  відпускаючи  гальма.  Коли  літак  вже  ревів  несамовито,  гальмам  дали  спокій.  Чорні  смужки  стиків  замерехтіли  під  рампою  і  нарешті  я  вже  не  розрізняв  їх.  Відірвалась  від  бетону  носова  опора,  а  слід  за  нею  повисли  у  повітрі  основні.  У  вухах  більше  не  гупало  прискорене  бу-бу-бу  на  швах  між  плитами.  Тепер  вже  шасі  заважали  прибратися  геть  якнайшвидше,  тому  глухими  ударами  відгукнулась  механізація  підбору.  Колеса  у  своїх  нішах  заспокоїлися  від  тертя  та  шалених  обертів.  Все,  вантажник  дерся  вище  й  вище,  тримаючись  відносно  контрольованої  зони  навколо  аеродрому.  Екіпаж  заклав  перший  лівий  віраж,  тримаючись  подалі  від  зустрічних  скель.  Десь  по  периметру  нас  оберігала  ще  й  пара  вертольотів,  накручуючи  свій  кілометраж.  Три  крутих  кола  –  виправданий  маневр  безпеки,  нехтування  яким  час  від  часу  закінчувалось  ініційованою  супротивниками  катастрофою.  
                   Земні  об’єкти  видимо  втрачали  у  розмірах.  Будиночки  так  і  «всихали»,  ну  а  люди  перетворювались  на  крапочки,  що  ледь  ворушаться,  то  вилізаючи,  то  знов  пропадаючи  у  шпаринках  своїх  схованок.  Чітко  окреслювались  десятки  літачків,  зовсім  іграшкових.  Окремо  маніпусенькі  вертольотики.  І  величезне  старовинне  місто,  стиснуте  обценьками  гірського  масиву.  З  висоти  можна  розгледіти,  як  дорога  продирається  між  хребтами,  а  до  неї  спускається  з  обох  сторін  кам’яна  стіна,  вибудована  прямо  на  кручах.  Скільки  ж  то  людей  мордувались,  будуючи  її?  Тяжка  земля  лежить  під  нами.  Єдина  більш-менш  помітна  річка  кружляє  містом    і  багато  переплетених  між  собою  висохлих  річищ,  які  наповнюються,  мабуть,  тільки  під  час  дощів.  А  скільки  їх  буває,  тих  дощів?  Крім  видимих  є  ще  й  підземні  річки,  але  не  кожен  чужинець  знає  про  це.  Зверху  видно  лише  якісь  круглі  отвори,  що  ділять  на  відрізки  безводне  річище.  Це  і  є  певна  ознака  підземного  потоку.  Там,  під  висхлою  артерією  прокладено  тунелі,  якими  хлюпоче  безцінна  волога.  На  поверхню  виходять  кяризи  –  колодязі  такі,  які  ще  можуть  бути  накриті  глиняними  кришками.  Пізніше  у  Шинданді  я  опускався  на  дно  річки  і  помітив,  що  в  холодній    воді  ширяють  зграї  невеличких  рибок,  наша  назва  яким  –  маринки,  а  також  прісноводні  краби  погрожують  з-під  камінців  своїми  клешнями  і  терпляче  чекають  поживи.
                   Кабул,  величний  та  прекрасний,  стиснутий  у  «талії»  лещатами  гір  Шир-Дарваза  й  Асмаї,  віддалявся  від  наших  очей,  але  я  ще  не  раз  мав  побачити  згори  його  дивовижні  будинки,  що,  буквально  стоять  один  на  одному,  вкриваючи  гірські  схили.  Дах  нижнього  слугує  невеличким  двориком  верхньому.  Побачу  кам’яні  тераси  амінового,  а  історично  –  королівського  палацу.  І  «летючу  тарілку»  ресторану  «Аріана»  високо  на  горі.  Вона  прилетіла  у  Середньовіччя,  а  тут  негостинні  земляни  пощербили  її  стіни  так,  що  вона  вже  нікуди  не  полетить.  Чудове  це  місто,  та  не  наше.  І  хоч  ми  жартували,  що  служимо  у  шістнадцятій  республіці  Радянського  Союзу,  такого  не  могло  бути  ніколи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897145
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2020

Афганські спогади. У третьому вимірі (редакція 2020 р. , 1 частина)

                                                                     Вузлики  у  небі

                   Поважаю!  –  Перше,  що  спадає  на  думку,  коли  я  починаю  думати  про  пілотів.  А  думаю  про  них  нерідко,  про  цих  різних  за  характерами  і  якостями  людей,  зріз  яких  у  суспільстві  такий  точно  строкатий:  достойні  і  негідні,  прості  і  марнославні,  людяні  і  байдужі.  Але  найперше,  як  заводська  установка  системних  налаштувань  –  повага.  З  неї  починаю.
                   Віддалений  гуркіт  літака  привертає  мою  доросло-дитячу  увагу.  Тоді  я  обертаюся,  відшукуючи  у  небі  рухому  рисочку  і  йду  радісний.  Колись  давно  вперше  здійснилася  дитяча  мрія:  злетіти  за  хмари,  відчути  все  і  визначитися:  як  воно  там?  Моє  небо  чи  тільки  птахів  і  отих  шибайголів,  які  чомусь  не  такі,  як  всі  нормальні  люди.  То  їх  тягне  у  гори,  то  через  океани  і  крижані  замети  полюсів  за  пригодпми,  сповненими  холодом,  втомою,  спрагою,  хворобами  і  травмами,  а  часто  й…  А  ці,  бач,  закохані  у  небо.  Що  там  у  тому  небі?  Страшно?  Ні?
                   Тепер  вже  знаю:  безкрає  небо  розпросторює  усі  межі  насолоди  (для  мене).  Пораховано,  що  кожен  п’ятий  боїться  літати.  Я  боюсь  не  літати.  В  сенсі!  Ну,  якби  хто  мені  сказав:  ти  ніколи  більше  не  полетиш,  чуєш  –  ніколи!  О,  ні!  Я  можу  не  літати  рік,  два,  три,  але  живу  надією,  виховую  в  собі  і  без  того  виховану  терплячість.  Рано  чи  пізно  станеться,  я  полечу  знову.  А  поки  що  вишукую  крилату  машину  і  слідкую,  знаючи  принаймні,  що  пілоти  за  штурвалом  посміхаються,  виконуючи  свою  важку  роботу.  І  витрачаю  дещо  час  на  вивчення  принципів  керування  літальними  апаратами,  накопичую  знання,  вже  непотрібні  –  час  втрачено  безповоротно:  штурвал,  сайтстик  –  для  молодших  за  мене.  Та  як  же  ж  хочеться  знати,  вміти  хоч  у  теорії!  Якщо  у  вас  немає  подібного  щемкого  захоплення,  я  вам  трошки  співчуваю.  У  мене  був  свій  телескоп.  Знаєте,  як  я  його  використовував?  Наводив  на  літаки,  які  рухалися  у  межах  міжнародних  авіатрас.  Висота  десять  кілометрів,  одинадцять.  Відстань  –  всі  п’ятнадцять  чи  й  більше  і  тут  я  з  телескопом.  Повірте,  впіймати  лайнер  в  окуляр  дуже  непросто.  Впіймати  і  супроводжувати.  Зображення  у  телескопі  перевернуте  сторчма.  Еге?  Спробуйте  чітко  сфотографувати  муху  на  льоту  –  ось  вам  і  порівняння.  Ненормальний,  одним  словом.
                   І  мій  ойкос  –  внутрішня  кімнатка,  де  мешкає  моє  «я»,  дозволяє  мені  робити  експерименти,  розглядати  світ,  розтинаючи  його  у  різних  напрямках,  де  проходять  кордони  між  чимось  протилежним.  Один  із  таких  кордонів  пролягає  між  землею  і  небом.  Як  же  багато  людей  так  і  не  подолали  цей  кордон,  приречені  до  скону  залишатися  прикутими  силою  тяжіння  до  величезної  нашої  планети.  Вона  дивовижна  і  на  поверхні,  але  згори…  Не  кожному  потрібні  крила,  але  декому,  відчуття  польоту  необхідне,  як  тілесне  кохання.  Чи  це  романтизм,  чи  дитяча  замріяність,  не  вичерпана  у  дитинстві,  не  знаю.  Триступеневе  задоволення  дорослої  напівдитини  має  вигляд  піраміди,  в  основі  якої  просте  споглядання.  Літак  на  фото,  літак  у  небі,  літак  у  музеї.  Знаєте  що  зірвало  мені  дах  у  музеї  авіації?  Специфічний,  ні  на  що  інше  не  схожий  аромат  салону  літака.  Як  тільки  піднявся  по  короткому  трапу  Як-40,  флюїди  машини  сп’янили  мене.  А  скільки  років  Як  не  заправляли,  не  обслуговували,  не  піднімали  у  повітря?  А  він  все  зберіг  в  собі.  Хто  літав  і  любив  літати,  той  зрозуміє.
                   Середина  піраміди  –  політ.  Байдуже,  на  літаку  чи  вертольоті,  на  повітряній  кулі  або  у  ступі  босоркані.  Дивина:  на  високій  вежі  мені  страшно,  на  висоті  у  літаку,  чи  навіть  перед  розчахнутими  створками  вертольоту  –  ні.  Як  стану  на  дощечкі  підвісного  мосту  –  ноги  стають  ватними,  а  падаючи  прямовисно  у  кабіні  спортивного  Яку  –  «йоху-у-у!»,  давай  ще  і  ще!  Дряпаючись  якось  схилами  Аю-Дагу,  проклинав  себе:  твою  дивізію,  нащо  було  сюди  лізти?  Стрибаючи  вперше  з  парашутом  –  просто  вийшов  з  літака,  натурально,  як  з  тролейбусу,  забувши  навіть  як  слід  відштовхнутися.
                   Вершина  піраміди  –  руки  на  штурвалі,  я  роблю  у  небі  все,  що  тільки  дозволяє  конструкція  апарата.  На  вершину  я  не  зійшов.  Хіба  один  раз  пілот  дав  посмикати  ручку  управління  Яком.  Ет!  За  п’ять  хвилин  хіба  відчуєш  себе  справжнім  пілотом?  Він  же  все  одно  тримав  не  випускав  з  долоні  свій  важіль,  регулював  потужність  двигуна,  совав  педалі.  Ні,  педалі  не  совав,  бо  не  дозволив  «чайнику»  виконати  бойовий  віраж,  з  віражів  ніхто  не  починає.  Але  вершина  піраміди  була  не  така  вже  недосяжна.  Відчуття  тиску  елеронів  і  стабілізатора  на  ручці  дещо  подібні  до  перших  обіймів  і  поцілунку.  Ще  трохи  і  екстаз.
                   Я  проґавив  віковий  період,  коли  слід  було  визначатись  на  все  життя,  намацавши  оту  «клепку»  в  голові.  Для  такої  професії  потрібна  самодисципліна,  знання,  певна  фізична  кондиція.  Як  варіант  –  стати  «професійним»  пасажиром.  А  тут  вже  діє  інше  обмеження  –  фінансове.  З  іншого  боку,  деякі  професійні  пілоти  з  часом  стають  ремісниками.  Юнацький  романтизм  вивітрюється,  лишаючи  навички  керування,  інстинкти  досвідченої  людини.  Тому-то,  можливо,  я  щасливіший  за  них  у  рідкісні  миті  польоту.  Захоплення  не  вичерпується,  кожна  хвилина  не  на  землі  має  присмак  насолоди.  Нечувано,  один  пілот  сказав,  я  не  повірив:  «Це  просто  моя  робота,  як  робота  водія,  тільки  у  небі»!  Невже  він  хотів  «приземлити»  мої  мрії?  Тоді  краще  лишатися  пасажиром.  На  пасажира  не  виливається  вся  отрута  накопиченої  втоми,  безмежної  відповідальності,  складних  рішень,  викликів  на  «килим»  за  розшифровку  польоту,  поганого  настрою  командира  (другого  пілота),  жорстких  рамок  і  пунктів  чек-листів,  в’їдливого  лікаря  на  медкомісії,  прискіпливого  інструктора,  нових  правил,  цифр,  які  треба  тримати  у  пам’яті.  І  хіба  я  не  маю  сто  переваг,  сідаючи  у  пасажирське  крісло?
                   Але  є  серед  льотчиків  істино  щасливі  люди,  -  ті,  хто  літає  собі  в  кайф:  спортсмени,  пілоти  малої  авіації.  Літає  покоління,  чия  дорога  у  небо  пролягала  через  аероклуби.  Зараз  не  те.  Навчитися  можна,  якщо  маєш  10-15  тисяч  доларів.  За  таку  суму  отримаєш  омріяний  «пі-пі-ел»  -  сертифікат  пілота  надлегкої  авіації,  а  далі  –  далі  проривайся  в  ту  авіацію  як  можеш.  Літак  –  не  велосипед,  захоплення  трохи  коштує.  Хто  прорвався  –  той  щасливець.  А  пілотажник,  як  на  мене,  й  поготів,  бо  саме  після  двох  пілотажів  парашутний  стрибок  видався  мені  пріснуватим  задоволенням.  Задоволенням,  але  зі  знаком  питання:  у  чому  фішка?

                   Олександр  Іванович  Тертичний.  Поважаю!
                   Перший  пілот,  який  продемонстрував  всі  «фішки»  (можна  подумати,  що  я  знав  іншого  і  можна  подумати,  що  «фішки»  дійсно  були  всі).  Але,  скажімо,  дивитися  пілотаж  з  газону  і  сидіти  позаду  Сан  Іванича  у  польоті  –  враження  не  співставні.  Спочатку  дивишся  як  би  збоку  на  себе,  накручуєш  передчуття  і  більше  боїшся  щоб  не  здійнявся  вітер  і  диспетчер  не  відмінив  наступний  виліт.  Потім  наземна  підготовка,  дозаправка  Яка.  Нарешті  –  нога  стає  на  крило.  Крісло  і  лямки  парашутної  системи.  Знову  я  підганяю  парашут,  яким,  сподіваюся,  не  доведеться  користуватися.  Про  «знову»  буде  далі,  про  колишній  досвід  польотів  з  різними  системами  парашутів  і  повній  відсутності  парашутних  стрибків  в  армійській  біографії.  Інструктаж  пілота  –  обов’язкова  частина  передполітної  підготовки.  Як  свідомий  громадянин  намагаюся  чітко  відпрацювати  в  уяві  процедуру  відкидання  прозорого  ковпака,  відкріплення    від  крісла  і  самого  стрибка  (цікаво,  яке  положення  матиме  літак,  коли  стане  некерованим?).  Кнопка  переговорного  пристрою  вмонтована  у  важель  управління  двигуном  –  фактор  важливий  щоби  взяти  його  до  уваги.  Говори  з  пілотом  доки  він  випробовує  тебе  на  простих  віражах  і  «бочках».  Потім,  коли  почне  ковбасити  по  дорослому,  ти  вже  не  впіймаєш  ту  ручку  доки  повітряний  акробат  не  завершить  комплекс  пілотажу.
                   Спостережливий  пасажир  не  може  не  помітити  обережності  пілота.  Ні,  він  не  сумнівається  у  своїх  можливостях.  Просто  він  не  може  передбачити  реакцію  організму  у  кріслі  позаду  себе.  Парочка  кульбітів  з  подвійним  перевантаженням  може  дещо  виявити.  Ну  і  перший  пункт  інструкції,  виданої  ще  напередодні  польоту:  не  снідати  аж  до  старту  (означає,  як  правило,  і  не  обідати),  знімає  частину  ризиків,  проте,  до  кінця  ніхто  не  може  відповідати  ні  за  що.  Скільки  завгодно  розповідайте  про  надійність  свого  вестибулярного  апарату…  ви  нічого  не  знаєте  про  свій  вестибулярний  апарат.  Засвоїли?  От  і  добре.  Направду,  коли  у  мене  порожевіло  в  очах  після  двох  крутих  віражів  і  «бочки»,  я  не  зрозумів,  чи  це  з  голодухи,  чи  інше  щось.  Але  ствердно  і  дуже  швидко  відповів  пілоту,  що  готовий  до  всього.  Тоді  почалося  «все»  і  одразу.  Землю  я  бачив  скрізь,  бо  вона  літала,  як  пінг-понгова  кулька:  під  крилом,  над  крилом,  десь  позаду  периферійним  зором,  а  тоді  просто  перед  собою.  Щось  таке.  Адреналін…  він  є,  скажу  вам  як  пасажир  пасажирам.  Так,  він  є  і,  здається,  всередині  ним  просякла  кожна  клітина  тіла.
                   А  потім  минув  рік.  Відбулася  друга  зустріч  з  моїм  дорогоцінним  пілотом.  Весь  час  я  думав,  як  змусити  цю  стриману  людину  вкласти  у  пілотаж  всю  чоловічу  любов  (чи  ненависть)?  Спосіб  було  знайдено,  я  не  випустив  свого  шансу.  Після  першої  крутки,  зазвичай,  Сан  Іванич  по  пам’яті  виконав  внутрішню  установку,  такий  собі  чек-лист,  запитавши:  «Як  самопочуття?».  І  ось  він,  момент:  «А  ви  ще  щось  можете?»  Ви  бачили,  як  ковбой  виховлює  з  кобури  пістолет,  зводить  курок  і  натискає  на  гачок?  У  кабіні  почавля  локальний  армагеддон.  Дорогий  мені  майстер  спорту  по  пілотажу  показав  таку  олімпійську  програму,  про  яку  наврядчи  можна  розповісти  докладно.  За  плексою  кабіни  я  бачив  дві  Землі  одночасно  ще  й  Марс  на  додачу.  Дрібними  вузликами  і  розлогими  петлями  пан  Тертичний,  нехай  закарбується  його  ім’я  на  скрижалях  Маріупольського  аеродрому,  змусив  битися  шоломом  у  плексу.  Хіба  за  ним  встигнеш  згрупуватися?  Сонячна  система  йшла  обертом  навколо  кабіни.  Проте,  кілька  затяжних  фігур  були  не  менш  ефектні,  ніж  дрібна  моторика  літачка.  Машина  здіймалася  свічкою  до  верхніх  шарів  токсичних  викидів  металургійного  заводу,  втрачала  швидкість  і  починала  падати  на  хвіст.  На  якийсь  час  виникала  невагомість.  Потім  машина  переверталася  на  праве  крило  і  зривалася  у  піке.  Кураж  тривав.
                   Якби  у  мене  було  вісім  очей,  як  у  павука.  Бачити  хаос  за  бортом  –  задоволення  номер  один.  Задоволення  номер  два  –  дивитися  на  рухливі,  надто  рухливі  стрілочки  приладів  і  положення  авіагоризонту.  Особливо  він  справляв  незабутнє  враження,  наче  око  навіженого,  зіниці  якого  то  лякають  своєю  розширеною  прірвою,  то  ховаються  кудись,  залишаючи  в  очницях  тільки  білки.  В  кабіні  немає  статичних  предметів:  стрибають  стрілки,  смикається  РУД,  наддаючи  газу  і  скидаючи  його  до  мінімуму,  сновигають  педалі,  а  між  ногами  неспокійний  важель  натягує  троси  площин  керування  на  крилах  і  стабілізаторі.  Невидимі  потоки  шумно  шарпають  Як,  елерони  роблять  взаємно  протилежні  рухи:  один  вгору,  інший  вниз  і  літачок  моментально  відгукується  ривком,  переворотом.  Долі  секунди  для  фіксації  в  горизонті.  Як  Тертичний  встигає  вловити  потрібну  долю?  Він  і  не  дивиться  на  прилади.  Лише  збиває  мене  з  пантелику  своїми  відшліфованими  фірмовими  кульбітами.  Тоді,  втративши  орієнтацію,  я  дивлюсь  знову  на  авіагоризонт.  Він  казиться  у  своєму  вічку,  аж  риски  мерехтять  і  півкулі  –  біла,  синя,  біла,  синя…  Куди  тобі?  В  єдину  картину  скласти  всі  показники  неможливо.  Але,  я  ж  відчуваю,  що  наша  траекторія  у  небі  не  безладна.  Рвонути  ручку,  закрутити  літак,  чітко  зафіксувати  його  положення  під  ідеальним  кутом  різким  зворотнім  рухом.  Руки  відчувають,  ноги  допомагають,  тіло  підказує.  Як  же  я  поважаю  свого  пілота!
                   Він  вирівнює  машину,  кинувши  зором  ліворуч-праворуч.  Я  питаю  дозволу  взяти  літак    у  свої  руки.  «Давай!,  -  і  відпускає  ручку,  яка  вже  не  коверзує  переді  мною.  Дитяча  мрія  у  моїх  руках.  Занадто  мало,  щоб  насититись,  але  достатньо  аби  зрозуміти,  чому  небо  у  Біблії  назване  твердю.  350  «конячок»  під  капотом  у  дев’ятициліндровому  «серці»  вгамовуються.  Ми  виходимо  на  глісаду.  Привіт,  Земле!

                                                                                                                                       Перший  підхід

                   Моя  персональна  ера  авіації  почалася  6  жовтня  1983  року  у  віці  18  років  і  36  днів,  коли  я  вперше  наблизився  до  великого  живого  білого  лайнера  на  дніпропетровському  летовищі  зі  справжніми  льотчиками  у  кабіні,  де  купа  мерехтливих  лампочок  подає  їм  сигнали.  Які  люди!  Мені  хотілося  бодай  іззовні  обмацати  літак  руками,  цю  чудову  розумну  кулю,  готову  підняти  мене  на  десять  тисяч  з  неймовірною  швидкістю.  Перше  велике  диво,  яке  трапилося  у  моєму  житті,  -  незапланований  політ,  несподіваний  перехід  від  мрії  до  реальності  за  умов,  коли  крижаний  сум  охоплював  молоду  душу  новобранця  радянської  армії.  Хто  зна,  яким  би  був  вибір,  якби  мені  запропонували  обирати  між  омріяним  польотом  до  війська  і  звільненям  від  служби,  але  й  відмовою  від  мрії  до  скону?  На  щастя,  не  у  всьому  щось  важить  наша  воля.  Озираючись  назад,  я  радий,  що  сталося  так  як  сталося.  Аби  ви  знали,  як  свербіло  вісімнадцятирічному  пасажирові  зазирнути  до  пілотської  кабіни  (хіба  зараз  не  свербить?)!  Почути,  яку  інформацію  виворожують  пілоти  у  мерехтінні  приладів?  Як  керують?  Як  знаходять  місце  призначення?  Що  відбувається  у  нутрощах  металевого  монстра,  коли  клацають  перемикачами?  Довгі  роки  я  не  розлучався  з  маленьким  чомусиком  своєї  свідомості,  терпляче  очікуючи  відповідей  на  всі  запитання.  А  вони,  відповіді,  надійшли  тільки  з  настанням  епохи  суцільної  комп’ютеризації  і  інтернетизації.  Вважайте,  ще  близько  тридцяти  років  життя.  Але,  бодай  деяку  цікавість  я  задовольнив  у  тому  першому  польоті  тривалістю  три  з  половиною  години.
                   Реактивний  літак,  як  виявилось,  це  прототип  машини  часу.  6  жовтня  1983-го  –  день,  від  якого  відняли  кілька  годин,  тому  що  ми  рухалися  із  заходу  на  схід  зі  швидкістю  понад  800  кілометрів  за  годину.  Українська  осінь  перетворилася  на  ташкентське  літо,  літо  аж  до  середини  грудня,  бо  саме  такою  була  осінь  того  року.  Відверто  кажучи,  життя  тоді  утнуло  зі  мною  не  добру  штуку  і  мова  навіть  не  про  армію,  хоча  і  армії  достатньо  для  висловів  фізіологічного  характеру,  а,  все  ж,  ідеться  про  місце  служби  і  про  її  характер.  Пусте!  6  жовтня  встановлено  як  факт:  я  просто  обожнюю  небо!  Крапка.  Інші  грані  життя  можна  розглядати  як  періоди  між  польотами.  Вони  різноманітні,  лише  проміжок  часу  між  зльотом  і  посадкою  завжди  прекрасні.
                   У  нападі  відвертості  висловлю  сумнів  щодо  доцільності  своїх  спогадів  про  перший  і  наступні  рейси.  Сьогодні  чи  не  більше  є  людей,  які  літали,  бачили  все  на  власні  очі,  ніж  тих,  хто  споглядав  літак  тільки  у  вишині  небесній.  Кому  я  розповідатиму  про  вигляд  хмар  по  той  бік?  Хто  не  пізнав  зміни  пейзажів  під  крилом?  В  основному,  за  моїми  спостереженнями,  тільки  один  я  серед  пасажирів  явно  ненормально  сприймаю  процес  польоту.  Моя  цікавість  непідробна.  Як  тим,  що  коїться  за  бортом,  так  і  подіями  в  салоні.  А  решта?  Більшості  по  цимбалах:  вони  поринають  у  вимушений  період  бездіяльності,  гортають  глянсові  журнальчики,  ганяють  ігрульки,  дрімають,  передивляються,  як  правило,  тупі  фільми.  Ні,  ділові  люди  –  вони  святі  і  у  повітрі:  планшет,  бізнесові  справи,  час  матеріалізується  у  фінансові  звіти.  Кому  на  роду  написано  страждати  аерофобією  –  вони  абсолютно  нормальні.  Не  всі  ми  по  одних  лекалах  роблені:  я  боюся  скорпіонів,  а  вони  –  літати.  По  правді,  моє  дивацтво  помірне,  порівняно  з  науковцем,  який  із  захопленням  вивчає  екскременти  під  мікроскопом.  Це  була  моя  суб’єктивна  думка.
                   
                   Наскрізна  тема  моїх  дилетантських,  з  точки  зору  літературної  цінності,  дописів  має  жовто-блакитне  забарвлення:  жовте  сліпуче  афганське  сонце  –  це  колір  моєї  чотирирічної  служби  і  блакить  неба  –  найактивніший  період  життя,  протягом  якого  я  здійснив  більшу  частину  вильотів  на  семи  типах  літаків  і  двох  –  вертольотів.  Вибудовуючи  сюжет,  я  не  гарантую,  що  з  часом  текст  не  зазнає  суттєвих  змін.  Ця  редакція  -  четверта,  народжена  хвилею  самокритики  і  незадоволення  попередньою.  Не  змістом,  а  саме  кривослів’ям  і  браком  письменицького  досвіду.  На  щастя,  погляди  на  інтервенцію,  здійснену  недолугим  «союзом»  республік,  зміцнилися  (правильно  читати:  не  «змінилися»,  а  «змІЦНилися»)  під  впливом  агресії  з  боку  химерного  утворення  на  поверхні  землі,  недостойного  навіть  назви,  яка  фігурує  у  дипломатичних  колах,  проти  моєї  країни.  Немає  бажання  згадувати  про  ту  ганебну  війну,  наводячи  хроніку  боїв,  смертей,  героїзму  буз  лапок  і  у  лапках.  Такий  героїзм,  породжений  не  гуманними  міркуваннями,  а  варварською  (нехай  пробачать  мені  нащадки  варварів)  ідеологією  загарбників-комуністів-садистів,  не  виправданий  ніякими  мотивами.  Кремлядські  виродки  менш  за  все  думали  про  долю  афганського  народу,  як  і  свого,  між  іншим.  І  пишу  я  не  для  вічної  пам’яті  про  воїнів,  побратимів-однополчан.  Скільки  би  не  казали  про  пам’ять  (і  вічну,  і  минущу),  вона  була  і  буде  короткою.  Колись  і  про  радянсько-афганську  війну  забудуть.  І  не  шкода.  Шкода  втрати  невивчених  уроків.  Таким  чином,  через  спогади,  я  намагаюся  бути  додатковим  збудником,  спонукаючи  робити  висновки  із  минулих  подій.  Забудьте  хто  проти  кого  воював.  Закарбуйте  вічні  принципи:  недоторканість  суверенітету  чужої  країни;  повага  до  незрозумілих  принципів  і  традицій  чужого  народу,  до  їхнього  права  вирішувати  внутрішні  питання  на  свій  розсуд;  їхнє  право  на  помилки,  на  ходіння  по  граблях;  присутність  такої  складової  нації  (націй)  як  гідність  і  ідентичність.  Якщо  коротко:  пхати  носа  до  чужої  хати  розміром  з  країну  –  невдячна  справа.
                   Романтика  польоту  превалюватиме  у  тексті,  як  вона  перевищувала  шкалу  всіх  інших  емоцій,  пов’язаних  зі  службою.  Крім  неба:  людські  стосунки  –  друзі,  недруги;  спільна  спрага;  одна  ложка  по  колу  з  однієї  банки…  Щось  іще  –  емоції  у  військовому  колективі,  невеличкі  епізоди  нашого  позабатального  життя  –  ось  вони  матимуть  місце,  бо  й  досі  гріють,  сверблять,  оброблені  хвилями  багатьох  років  по  війні,  у  буремному  русі  яких  пісок  складних  для  розуміння  подій  обробляє  наші  душі,  змінюючи  і  погляд  на  минуле,  і  масив  пам’яті.  А  пам’ять  –  то  така  загадкова  властивість  людини,  примхлива,  вона  коли-не-коли  видає  із  найглибших  закапелків  мозку  вельми  цікаві  забуті  історії.  Пригадуючи,  я  хочу  зафіксувати  їх  у  тексті,  на  потім,  для  себе  у  першу  чергу.  І  при  цьому  дозволяю  зазирати  у  свої  записи.
                   Як  істота  емоційна,  я  також  буваю  приголомшеним  творами  про  війну.  Правда,  навіть  автори  -  безпосередні  учасники  подій,  сплітаючи  сюжети  романів,  якщо  це  не  сувора  документалістика,  додають  туди  надмір  інтимної  патоки.  Письменники  20  століття  намагалися  не  зловживати  кількістю  і  деталізацією.  Приготуйтеся!  Я  не  опускатиму  лінію  допустимого  нижче  солдатської  пряжки,  тим  більш,  не  перетворюватиму  майже  документальні  спогади  на  оповідання  з  елементами  творчої  фантазії.  Кожен  автор  зі  своєї  ніши  цілить  свого  читача.  Спогади,  звернені  до  самого  себе,  найбільше  грітимуть  мою  душу.  У  них  є  невеличкий  басейн,  викопаний  як  продовження  арика,  у  якому  плавала  качина  парочка  і  де  за  законом  природи  невдовзі  завелися  каченята.  Чого  вартий  наш  воєнторг  –  острівець  щастя  на  території  частини.  Саме  він  спричинив  першу  обережну  підозру  про  існування  іншого  раю  на  землі,  бо  від  нуля  до  вісімнадцяти  років  телевізор  і  газета,  а  пізніше  замполіт,  переконували  мене,  що  кращого  раю  за  межами  триклятого  радянського  содому,  не-ма-є.  Ніде  у  світі.  Хіба  ось  деякі  там  Куби  та  В’єтнами  на  пів  корпусу  відстають  і  ми  їх  обов’язково  підтягнемо  до  рівня  розвинених  соціалістичних  країн.  І  навіть  при  тому  вони  навіки  будуть  другими.  О  як!  Афганістану  «пощастило»  отримати  клубну  картку  до  товариства  обраних.  У  1989-му,  правда,  її  анулювали,  а  країну  досі  трясе.  Що  ж,  обійми  дарвіністів-ленінців  даремно  не  минають,  а  найчастіше  призводять  до  переламу  карку  «дружньої  країни  соціалістичного  табору»  з  першої  ж  спроби  затягнути  її  у  цей  самий  табір.  Як  же  пасує  слово  «табір»!
                   Овва!  Знову  лірично-політичний  відступ  поламав  нечітку  сюжетну  лінію  спогадів.  Перепрошую!  Просто  різниця  між  тим,  що  середньостатистична  людина  бачила  у  радянському  центральному  універмазі  середньостатистичного  міста  (крім  міста,  де  є  зубчастий  паркан  з  червоної  цегли,  куди  ховали  попіл  членів  політбюро)  і  вмістом  полиць  гарнізонного  воєнторгу  двадцяти  квадратних  метрів,  то  як…  як  бюст  леніну  у  сільраді  Парнокопитівки  і  статуя  Свободи  у  Нью-Йорку.  Ні,  про  воєнторг  треба  буде  трохи  докладніше.  Потім.
                   Військова  перукарня!  Йой!  Осередок  смаку,  де  мені  після  періоду  строкової  службі  все-таки  почали  реально  робити  на  голові  нормальну  військову  зачіску.  Наш  незабутній  поштар  –  боєць,  ціна  якому  вище,  ніж  достоїнство  військового  бухгалтера.  Без  листів  ти  ніхто  і  звати  тебе  ніяк.  І  він  же  –  вартовий  брами  у  зовнішній  світ,  який  хоч  і  викривлено,  але  проглядав  крізь  шпальти  радянських  газет  і  журналів.
                   Пам’ять  дістає  імена  співаків,  музикантів,  артистів  –  цілий  сонм  творчіх  «десантників»,  на  чиїх  концертах  ми  знімали  і  передавали  їм  уявні  військові  однострої.  Вони  ставали  трішечки  воїнами,  никаючись  гарнізонами,  а  ми  хоч  на  пару  годин  поверталися  до  цивільного  життя.  Уявити  важливість  зустрічі  бійців  із  навіть  третьоразрядним  артистом  може  тільки…  Та  ніхто,  крім  солдата  на  передку  не  відчуває  отак  шкірою,  фібрами  душі  значимість  для  воюючої  людини  спілкування  із  гостями  «звідти».
                   Жити  по  людськи  –  чи  не  найбільше  бажання  у  моїх  спогадах  про  війну.  Що  воно  означає?  У  першу  чергу  –  ніколи  і  ні  з  ким  не  воювати.  Повернутися  у  світ  пам’ятних  фотографій.  Світлини  –  могутній  мотиватор  і  генератор  сліз.  Дивлячись  на  них,  віриш  і  не  віриш,  що  десь  усе  залишилося  таким,  як  було.  Хтось  щодня  запихається  сніданком  і  йде  до  школи,  на  роботу,  влітку  –  на  пляж,  у  малину.  Звісно,  вечірні  перешіптування  між  дівчатами  і  юнаками,  танцульки.  Чому  там  таке  можливе,  а  тут  –  на  війні  зась?  Товариш  розповідає  про  свою  дванадцятивольтову  «Яву»  з  інтонацією  батька,  для  якого  його  діти  –  то  все.  Але  ж  «Ява»  -  купа  заліза.  І  я  ніц  не  тямлю  у  мотоциклах,  а  його  слова  пам’ятаю,  і  знаю,  що  дванадцятивольтова  краще  за  двадцятичотиривольтову.  Бо  Льонька  Чеботько  так  сказав.  Кожен  із  нас  ділився  своїм  особистим,  як  останнім  шматком  хліба,  чи  там  патроном  якимсь.  Та  мені  начхати  на  Льонькіну  «Яву»,  а  от  на  самого  Льоньку  –  ні.  Що  було  робити,  коли  життя  відтермінували  на  потім?  Або  й  того,  як  його?  Зовсім.  Ми  будували  нове,  тимчасове.  І  так  само,  кожен  з  нас  мав  свій  проект  будівництва.  Майже  кожен,  якщо  не  кожен,  щось  записував  (замальовував)  до  солдатського  блокноту.  Таке,  як  би  сказати,  фігня-фігнею,  але  і  у  чорній  душі  ні-ні,  та  й  зблисне  щось  ліричне.  Всі  пройшли  через  скупу  лірику  Афгану.  Блокноти,  патрони  на  шнурочку  із  записом  своїх  даних,  татуювання  «ОКСВА»  -  «таргани»,  які  бігали  у  більшості  мізків.  Любов  до  авіації,  яка  зненацька  звалилися  на  мою  бідну  піхотинську  голову  –  важка  любов,  пов’язана  з  терпеливим  очікуванням  наступного  польоту,  не  єдина,  але,  мабуть,  найзапекліша.  І  коли  над  тобою  весь  час  щось  літає,  бажання  доходить  до  абсурду:  аби  злетіти,  а  чи  буде  посадка  –  не  суть  важливо.  Отака  дурня,  малята!
                   Мене,  буває,  питають:  «Ти  знаєш,  що  то  є  «Афганський  заход»?
                   А  знаю!  Відчув  його  вперше  у  другому  за  життя  польоті  на  цивільному  Ту-154.  Перший  політ  і  другий:  той  самий  літак,  а  відчуття.  Далі  на  контрастах  між  м’яким  стилем  цивільних  пілотів  і  порушенням  всіх  мислимих  норм  військовими  я  будував  абсолютну  впевненість  у  иагічній  майстерності  льотчиків  радянської  школи.  Своєрідна  міфологія,  звичайно,  далека  від  реалій,  зате  є  що  розповісти.  Отже,  «Афганський  заход»  знаю,  тільки  забув,  скільки  їх  було  на  практиці.  Комусь  вистачило  би  й  одного.
                   А  ще  –  негерметична  вантажна  кабіна  Ан-12.  Пісня!  З  цинковим  відром  для  пасажирів  про  всяк  випадок  і  мінусовою  температурою  взимку.  Вірите,  ніколи  навіть  не  свербіло,  що  от  зараз  мені  нікуди  не  хочеться  летіти?  Ніколи!
                   Ну,  по  праву  першого  «шлюбного»  польоту,  треба  докладніший  розбір  починати  з  Ту-154.


                   Ту-154.  Вперше  ступивши  до  літака,  реально  оцінив  розмір,  чистоту  ліній  і  витонченість  керованої  стріли.  А  в  ній,  між  іншим,  сто  тон  ваги.  Сто  тон  на  десятикілометровій  висоті.  Я  здивований.  У  вишині  він  крихітний,  на  відстані  витягнутої  руки  затуляє  небо  і  виднокрай.  Як  це  літає?  Під  тоненькою  дюралевою  обшивкою  досить  непогано  влаштоване  життя  пасажирів.  За  бортом  мінус  півста,  нам  жарко  у  нових  шинелях,  рівно  гудуть  турбіни,  бортові  сніданки  не  минають  і  нас  –  напівсолдат,  підвішених  у  цьому  літаку  між  вчорашнім  цивільним  життям  і  завтрашньою  присягою  на  вірність  країні.  Як  прикро!  Така  знакова  подія  у  моєму  житті  і  за  таких  сумних  обставин.  Відчуття  готовності  до  військової  служби  відсутнє  повністю  і  до  сліз  хочеться  бути  будь  ким  у  салоні,  крім  новобранця.  З  кожною  годиною  сімейне  гніздо  віддаляється  на  чергові  900  кілометрів  а  назустріч  поспішає  все  неприємне,  про  що  розповідали  звільнені  з  лав  радянської  армії.  Може  мине?  Для  призваного  вчора  перші  дні  і  місяці  служби  –  початок  вічності.  Хоч  все  починається  доволі  непогано,  долітати  до  місця  призначення  не  надто  хочеться.  На  спокійних  обличчях  звичайних  пасажирів  написаний  текст:  «Все  гаразд!  Я  –  не  один  із  цих  новобранців.  Життя  прекрасне!»  Вони  вийдуть  із  Ташкентського  аеровокзалу,  сядуть  у  таксі  (узбецькою  «епап»),  мордатий  таксист  заломить  ціну,  але  хіба  лихо  в  ціні?  Ось  воно,  справжнє  лихо,  -  на  сусідніх  кріслах  у  сірих  шинелях.  Як  я  вам  заздрив,  дорогі  мої  сусіди  по  літаку,  як  же  заздрив!  І  от  хоч  би  раз  з’явилася  думка  про  інших  людей,  яким  значно  гірше.  Все  ж  піддається  порівнянню,  а  особливо  людські  долі.
                   Що  ж  стосується  техніки  Made  in  USSR,  я  не  піддавав  сумніву  її  перевагу  у  всьому.  Є  порівняльні  характеристики,  на  яких  можна  рубатися  з  опонентами  хоч  до  сказу,  а  є  юнацька  категоричність  –  наше  краще,  бо  воно  наше.  А  краще  тому,  що  країна  найкраща,  найбільша,  бла-бла-бла.  Знімаю  капелюха  перед  пацанами,  які  не  були  такими  ідіотами.  От  звідки  вони  брали  об’єктивну  інформацію?  Імовірно,  мої  ровесники  порівнювали  якість  оригінальних  американських  джинсів  «Wildcat»  з  продукцією  Макіївської  текстильної  фабрики.  Просто  поклавши  дві  пари  джинсів  поруч.  І  перші,  і  другі  –  натуральне  «г»,  тільки  капіталістичні  –  «гордість»,  а  соціалістичні  –  просто  «г».    Радянський  союз  багато  чого  продукував,  як  кажуть,  «на  коліні»,  наздоганяючи  Америку,  але  постійно  і  у  всьому  відстаючи  від  неї  на  десятиліття.  Така  ціна  несприйняття  західних  цінностей:  відсутність  передових  технологій,  певна  руко..пість  при  створенні  технологічних  процесів,  дефіцит  чогось,  зарегульованість  бюрократичними  процедурами,  домінування  думки  партії  над  здоровим  глуздом.
                   От  і  високотехнологічний  (ось  комплект  лапок  для  попереднього  слова  –  «»)  літак  Ту-154  для  своїх  задач  вийшов  важким,  не  економним,  гучним,  дещо  не  простим  у  керуванні,  з  п’ятьма  членами  екіпажу  у  кабіні,  з  однією  суттєвою  конструктивною  вадою,  яка  за  певних  умов  могла  спричинити  плаский  штопор  (і  призводила  до  нього),  з  якого  практично  не  було  способу  виходу.  Однак!  З  точки  зору  естетики  важко  знайти  літак  настільки  ж  красивий.  Та  й  народ  країни  був  якось,  гм!,  працевлаштований:  плюс  три  льотчика  у  кожному  екіпажі  порівняно  з  кабіною  Боїнга.  А  що  спалювали  недешевий  авіаційний  гас  надмірно,  так  для  країни-бензоколонки  демонструвати  ощадливість  –  чистий  сором.  Он,  у  суперників  за  океаном  саме  в  моді  були  довгі  та  широкі  автомобілі.  Що  на  такому  кориті  робити  на  дорогах,  до  яких  звикли  ми?  Але  престиж!  Їхні  автівки  –  їхнім  капіталістам,  а  нашим  трудящим  –  наш  народний  літак.  І,  будемо  чесні,  одна  безсумнівна  якість  Ту-154  –  це  його  стабільність  при  заходах  на  посадку.  Кажу  ж  –  стріла  у  повітрі.  А  Боїнг  –  сосиска  в  ополонці,  про  всіх  інших  перевагах.
                   Покоління  154-х  залишило  небо,  позначившись  в  останні  роки  експлуатації  серією  гучних  катастроф.  Останні  десятиліття  вивели  на  ринок  нові  моделі  з  двома  двигунами,  змінивши  філософію  авіабудування.  Завдяки  надійності  силових  установок  відпала  необхідність  резервувати  тягу  трьома  і  більше  моторами.  «Тушка»  вважалася  захищеною  від  неприємностей  у  разі  відмови  одного  або  й  двох  двигунів.  Летіти  на  одному  –  ні,  але  сісти  вона  могла,  маючи  запас  тяги  для  маневрів.  Крилата  машина  –  все  ж  таки  не  сокира  і  коли  хоч  якась  сила  піддає  під  зад,  зустріч  із  землею  не  стане  фатальною  (за  умов  грамотної  роботи  екіпажу).  Для  моделей  Туполева  старого  покоління  характерне  зосередження  всієї  енергії  реактивних  струменів  навколо  продольної  вісі  літака.  Тоді,  коли  відмови  траплялися  на  порядок  частіше,  розвертаючий  момент  не  був  настільки  відчутним,  ще  при  такому  довгому,  вузькому  фюзеляжі.
                   Перший  політ,  геть  несподіваний,  хоча  й  довгоочікуваний,  не  викликав  жодного  сумніву  у  можливості  подружитися  з  небом  надовго.  Далі  я  з  однаковим  задоволенням  літав,  сидячи  на  вантажній  палубі,  у  розрідженому  повітрі  негерметичної  кабіни,  при  мінусовій  температурі,  у  повній  темряві  всередині  салону,  з  перевантаженнями  зі  знаками  плюс  і  мінус,  на  допотопних  і  сучасних  літаках,  на  вертольотах,  про  які  навіть  пілоти  літаків  кажуть,  що  вони  тримаються  у  повітрі  за  допомогою  якоїсь  магії.  Все,  що  потрібно  мені  –  ні,  не  швидкість,  не  комфорт,  не  увага  бортпровідників,  а  процес.  І,  знаєте  за  яким  принципом  я  купуватиму  наступний  квиток?  За  принципом  «дайтеменіквитокналітакнаякомуященелітав!»
                   Отже,  летимо  на  десяти  тисячах,  мо  й  більше.  Небо  як  над  нами,  так  і  під  нами.  Перисті  хмари  не  землю  шкребуть,  між  ними  і  землею  ще  кілометри  три  неба.  Ні?  Значить,  куди  не  подивишся,  там  і  небо.  Тільки  у  небі  під  нами  провертається  наша  планета,  а  ми  все-одно  переганяємо.  Нам  потрібно  подолати  три  тисячі  кілометрів  доки  не  спорожніли  баки.  А  над  нами  сліпучий  жовток  сонця.  Верхня  напівсфера  бездоганно  прозора,  як  кажуть  пілоти,  видимість  мільйон  на  мільйон.  А,  враховуючи  наявність  відкритого  космосу  над  головами,  мільйони  можна  відраховувати  у  світлових  роках.  Ще  трохи  терпіння  і  коли  у  мою  долю  увійдуть  перші  нічні  польоти,  проти  такої  очевидності  
                   А  знаєте,  що  Земля  з  висоти  може  бути  схожою  на  велику  ватяну  кулю?  Нарешті  я  побачив  її  такою,  як  ото  уявляв  у  дитинстві.  А  питань  у  малого  виникало  декілька.  Наприклад,  чи  не  трапляється,  щоб  ізвідти  на  землю  гепнувся  хтось,  про  кого  говорять:  «він  тепер  на  небесах»?  Або  ж,  наскільки  тверда  чи  пружня  поверхня  хмари?  Якщо  кому  доводилося  багато  ходити  піщаним  пляжем,  той  зрозуміє,  наскільки  виснажлива  така  хода.  Знову  ж,  сонечко  гріє  маківку,  тре’  хорошу  панамку  і  темні  окуляри,  і  лимонаду  холодного  побільше,  морозива  там  у  стаканчиках  та  на  паличці.  Ні,  у  18  років  вся  ота  дурня  вивітрилася  із  макітри.  Але  ж  і  інші  цікавинки,  на  які  не  кожен  дорослий  знайде  відповідь,  чекають  розгадки.  Хіба  про  них  думаєш,  жодного  разу  не  піднявшись  над  світом?  От  чому  знизу  хмари  бувають  темними,  навіть  чорними,  а  з  того  боку  вони  білесенькі?  Бо  на  наше  щастя  ота  вода,  сконцентрована  у  небі,  відбиває  сонячне  проміння  назад.  У  чому  щастя?  Якби  вона  стала  велетенською  лінзою  над  нами,  ми  перестали  би  існувати  і  вся  органіка  перетворилася  би  на  неживу  матерію.
                   З  іншого  боку  –  щільні  змари  як  розріджена  водойма,  однак  води  у  ній  стільки,  що  якби  в  один  момент  спустити  все  на  наші  голови,  ми  би  всі  опинилися  десь  у  Чорному  морі.  Літали  ми  чи  не  літали,  а  кожен  проходив  крізь  хмари  коли,  наприклад,  землю  огортав  туман.  Називають  же  його  хмарою,  що  заблукала  і  сіла  на  землю.  З  натяжкою  порівняння  можна  прийняти,  а  без  натяжек  на  висоті  висот  краплі  «туману»  бувають  не  просто  більшими.  Іноді  вони  й  замерзають.  Крім  того,  там  переміщаютьмя  такі  маси  повітря,  у  яких  літак  стає  на  кшталт  пластмасової  кульки.  Вони  міняють  напрям  руху,  силу,  штовхаються  в  боки,  б’ють  по  крилах.  Буває,  літак  провалюється.  І  що  тоді?  Тоді  навіть  любителі  американських  гірок  згадують  про  повну  відсутність  жорсткого  каркасу,  акий  не  дає  капсулі  відірватися  від  атракціону.  Найгірше  ж  тим,  хто  й  на  землі  оминає  всілякі  такі  штучки  десятою  дорогою.  Зрештою,  чого  це  мене  понесло?  Більшість  польотів  обходяться  без  порції  адреналіну.  Пасажири  платять  за  доставку,  а  не  екстремальні  відчуття.
                   Мій  перший  політ  по  відчуттях  ідеальний:  спочатку  стало  значно  тихіше  і  майже  одночасно  літак  вклонився  узбецькій  землі,  ми  як  на  санчатах  з  гори  понеслися  назустріч  горам  і  долинам,  арикам,  пустелі,  верблюдам,  дувалам,  чинарам,  кавунищам  на  баштанах,  ринках,  їхнім  родичам  –  диням  циклопічного  розміру,  порівняно  з  нашою  «колгоспницею».  І  так,  переходячи  з  ешелону  на  ешелон,  деталізація  збільшувалася.  І  небо  знову  повернулося  у  звичні  береги  коли  пілоти,  не  поступаючись  на  шляху  отарі  хмарин,  розігнали  їх  і  вивели  нас  нижче,  звідки  вже  можна  було  розрізнити  легковик  і  вантажівку,  автобус  і  мотоцикліста.  Зліт  –  найбільш  небезпечний  етап,  а  посадка  –  найскладніший,  бо  потребує  виконання  чітко  розрахованих  процедур  заходу  на  смугу  з  усіма  маневрами  по  горизонталі  і  вертикалі,  дотримання  швидкісних  характеристик,  задіяння  механізації  крила.  Під  час  маневрування  кожен  реально  відчуває,  що  у  кабіні  дещо  відбувається,  принаймні,  там  не  сплять.  На  крилах  відхиляються  закрилки  і  передкрилки,  з  відчутним  гуркотом  вивалюється  шасі  а  свист  турбін  не  рівномірний,  як  у  крейсерському  польоті.  Він  спадає,  наростає,  а  ми  у  цей  самий  час  стаємо  то  важчими,  то  легшими  на  цілі  кілограми.
                   Розчепіривши  всю  допоміжну  інженерію,  ми  пропливаємо  поблизу  ташкентської  телевежі,  демонструючи  їй  стрункий  профіль  і  вежа,  вкорінена  на  багатометрову  глибину,  заздрить  літаку,  вважаючи  його  вільним  птахом,  який  обирає  летіти  йому,  чи  сідати.  Іншої  думки  пілоти.  Їм  і  помилуватися  вежею  не  дають  процедури.  Увігнати  стотонний  Ту  на  вузьку  смугу  на  швидкостях  вище  200  кілометрів  за  годину,  торкнувшись  колесами  не  ближче  визначеної  зони  і  однозначно  не  перелітаючи  її  можуть  тільки  двоє  у  пілотській  кабіні.  Їм-то  й  вирішувати  задачу.  Скільки  би  кінофільмів  про  успішні  посадки  стюардесами  чи  випадковими  пасажирами  не  морочили  наші  довірливі  мізки,  шансів  повторити  таке  у  реальному  житті  нуль  процентів.  І  ще:  навіть  найдовші  чотирикілометрові  смуги  з  глісади  здаються  такими  короткими.
                   Наша  справа  теляча:  розсмоктуй  льодяник  і  дивись  в  ілюмінатор.  З  наближенням  земної  тверді  швидкість  руху  сповільнюється,  але  віслюки  там  внизу  проскакують  повз  нас  швидше.  Значить  контакт  з  планетою  станеться  за  лічені  секунди.  Під  час  зниження  мій  вестибулярний  апарат  почав  булькати.  Щось  там  лускало  у  вухах,  як  я  не  намагався  боротися  з  невідомим  явищем.  Як  результат,  я  частково  оглух,  наче  у  вуха  налили  води.  По  моїх  товаришах  видно,  як  вони  експериментальним  шляхом  також  намагалися  повернути  слух.  Губки  бантиком,  брівки  доміком.  Розтягуючи  губи  в  овал,  на  кшталт  монаха,  який  репетирує  створення  ідеального  звуку  «ом»,  ми  дізнавалися  про  групи  м’язів,  відповідальних  не  тільки  за  міміку  в  області  рота  і  скронь,  але,  виявляється,  за  прохідність  слухового  каналу.  Мене  не  вчили  методиці  розблокування  барабанних  перетинок,  не  пояснювали  фізіологію  явища  і  тривалість  часткової  дисфункції  вух.  Нам  по  вісімнадцять  і  нафіга  вона  потрібна  ота  глухота?  Кисло-солодкий  льодяник,  як  я  здогадуюсь,  декому  допомагав  стримати  блювоту,  але  нас  не  нудило,  тому  респект  аерофлоту  за  дитячі  солодощі,  за  пакети,  що  не  пропускають  вологу,  передбачливо  вкладені  у  кишені  крісел,  за  насолоду  польотом.  Тільки  як  винути  банани  з  вух?
                   Добре,  що  два  перші  мої  польоти  стали  такою  собі  розминкою  перед  складнішим  випробуванням  у  польоті  іншого  рівня  у  не  герметичному  вантажному  відсіку  війського-транспортного  Ан-12.  Але  те  сталося  пізніше.  А  до  того  я  міг  уявляти  себе  рекрутом,  чиє  життя  складалося  з  16  годин  муштри  і  нічного  «десерту»  у  вигляді  сну.  Продуманість  армійського  розпорядку  точно  відповідає  засвоєному  вислову:  «Мені  не  потрібна  твоя  служба.  Я  хочу  аби  ти  мучився».  Між  першим  і  другим,  а  потім  і  третім  польотом  нас  виснажували  муштрою  чотири  місяці,  витравлюючи  з  дурних  голів  романтику,  замріяність,  власні  бажання  всілякими  відпрацьованими  засобами  впливу,  а  щоб  випорожнені  макітри  на  плечах  не  спорожніли,  їх  накачували  статутами,  наказами,  політичними  інформаціями  про  стан  афганського  пролетаріату.  Основа,  на  яку  нанизувалося  все  інше  –  наша  вкрай  важлива  місія  у  тій  країні,  без  чого  Афганістан  не  просто  зникне,  а  перетвориться  на  ворожу  країну  капіталістичного  світу,  звідки  американські  ракети  досягатимуть  мого  Донецька  значно  швидше,  ніж  вони  робили  бе  це,  перелітаючи  через  Північний  полюс.
                   Курсант  навчальної  частини  –  особа,  позбавлена  свободи  дій,  права  на  правоту,  відмінну  від  документів  партійних  пленумів  і  з’їздів  (хто  зараз  зрозуміє,  що  оце  я  мелю?).  Курсант,  як  і  солдат  –  істота,  позбавлена  статі,  хоча  не  статевих  ознак,  але  на  додаток  до  всіх  новацій  солдатського  побуту  ми  дізхналися,  що  у  наші  напої  додають  порції  брому.  Підтверджених  фактів  дії  брому  на  організм  не  маю,  оскільки  безперестанне  відчуття  втоми  і  без  того  не  сприяло  підвищенню  лібідо  до  осіб  протилежної  статі.  Та  їх  ми  майже  не  бачили.  На  кого  можна  кидатися?  Заходиш  у  військовий  магазин  –  за  прилавком  мордатий  узбек.  Дивишся  на  нього  –  по  погонах  солдат,  а  на  око  тягне  років  так  на  сорок.  Цукерки  важив  не  дивлячись  на  стрілку.  Хто  йому  що  скаже?  Головне  щоденне  завдання  солдата  –  якнайшвидше  прожити  черговий  день  і  добре,  якщо  він  минав  без  ексцесів.  А  риторика  на  кшталт:  «хочу  спати»,  «хочу  їсти»,  «не  хочу»  поступово  забувалася.  Не  розмовляючи  ні  з  ким,  за  кілька  років  можна  і  мову  забути,  не  кажучі  про  окремі  тематичні  фразеологізми.  У  моєму  жарті  доля  жарту  присутня.  Для  прикладу  наведу  заборонену  форму  запитання  молодшого  військовослужбовця  до  старшого  за  званням.  З  першого  дня  у  навчальному  центрі  сержанти  жорстко  і  неухильно  відучали  нас  будувати  питання  зі  словом  «можна».  Курсант  не  може  питати  начальника:  «Товариш  сержант,  можна  мені  пі-пі?»  У  таких  випадках  «товариш»  зазвичай  відповідав:  «Можна  козу  на  возу»  і  змушував  питати  дозволу  правильно,  зі  словом  «дозвольте».  Молодь  просякала  статутними  зворотами,  ми  починали  мислити,  розмовляти  як  солдати,  а  часом  і  спати  як  належить  солдатам.  Тобто,  не  опускаючи  писок  на  робочий  зошит,  а  підтримуючи  його  рукою  і  при  цьому  постукуючи  вказівним  пальцем  по  макітрі.  Що  поробиш,  хочеш  вижити  –  виробляєш  рефлекси.
                   На  шостий  день  служби,  як  тільки  нас  виштовхали  із  літака,  перевантажили  у  наземний  транспорт  і  доставили  до  навчального  центру  рано  було  говорити  про  будь  які  корисні  солдатські  навички.    І  нам,  не  всі  навченим  дисципліні,  18-19  річним  дебілам,  велося  ніяково  перед  зацікавленими  поглядами  хоч  би  й  тих  самих  ровесників,  які  опинилиля  у  частині  може  на  день  раніше  за  нас.  Значно  пізніше  для  мене  хоч  шостий,  хоч  восьмий  день  служби  дорівнював  першій  половині  першого  дня,  оскільки  в  очах  хлопця,  який  прослужив  рік,  не  кажучи  про  кадрових  військових,  ми  нагадували  жирненьких  ручних  пінгвінів.  Не  важливо,  маєш  ти  зайву  вагу,  чи  призвався  дистрофіком  –  ти  «вчора»  жер  мамині  пиріжки  і  стоїш  отут,  не  виваливши  їхні  залишки  у  туалеті.  То  якого  ставлення  очікуєш  від  бійця,  чия  форма  прикрашена  кількома  солдатськими  знаками  «3  клас»,  «2  клас»  і  інші  (стандарт  –  не  менше  трьох  знаків  по  різних  напрямках  солдатського  буття)?  У  день,  коли  до  частини  надходило  поповнення,  майже  кожен  зі  «старожилів»,  а  даному  випадку  я  маю  на  увазі  навіть  тих,  хто  оселився  вчора,  розглядав  останнє  (сьогоднішнє)  поповнення  як  можливість  хоч  найменшої  позитивної  зміни  для  себе  улюбленого.  Правда,  сьогоднішні  з  учорашніми  найшвидше  втрачали  всі  відмінності,  займаючи  свою  почесну  нішу  духів,  або  салабонів,  або  щиглів  –  як  кому  до  душі  зі  старшого  покоління.  Безперечно,  найпропулярніший  варіант  –  духи.  Пояснення,  чому  духи,  просте  як  двері.  Ми  ж  мали  відправлятися  до  Афганістану  і  «допомагати»  там  місцевому  населенню  проти  духів  –  душманів  місцевою  мовою.  Тому  мусили  відразу  звикати  і,  скажу  вам  відверто,  комбінат,  де  з  нас  готували  головорізів  для  копання  ґрунту  будь-якої  щільності,  порівняно  з  бойовими  частинами  виявився  просто  міністерством  культури  у  сенсі  ставлення  до  бранця  першого  року  служби.  Скільки  би  я  не  розписував  принади  муштри,  не  так  вже  й  погано,  що  її  супроводжувала  суворість  чоловічої  роботи  –  стояти  на  захисті  ну  хоч  чийогось  народу,  хоч  з  якоюсь  зброєю  у  руках.
                   Тепер  товариші  майор,  прапорщик  і  сержант  мали  зробити  за  кілька  тижнів  так,  щоб  у  строю  не  було  жирних  пінгвінів,  туговухих  ведмедів,  мямлів  і  дуже  вумних  кроликів  в  окулярах.  Чотири  місяці  пекла  –  тільки  згадаю  і  вже  все  болить  від  перенавантажень.  Та  якби  ми  знали  наперед  кожен  свою  долю,  не  журилися  б  надмірно.  Чомусь  навчившись,  а  де  в  чому  отупівши,  ми  все-таки  накопичили  певний  запас  міцности  для  служби  в  інших  умовах.  Чим  довше  живу,  тим  більше  ціную  набутий  досвід.
                   Дурної  роботи  отці-командири  не  шкодували.  Дурною  її  називаю  не  тому,  що  та  робота  не  мала  сенсу  (правда,  в  армії  тоді  й  таке  водилося),  але  щільність  поставлених  завдань  зашкалювала,  як  на  скромний  досвід  «студня»,  звиклого  брати  основні  знання  на  навчальних  парах,  а  решту  дня  проводити  у  товаристві  друзів.  Віднині  напружений  режим  починався  від  команді:  «рота,  підйом!»  і  іноді  завершувався  командою:  «рота,  відбій!».  А  іноді  й  ні.  От  не  знаю,  коли  висипався  наш  сержант,  але  перед  відбоєм  він  ще  випромінював  ранкову  бадьорість,  чого  не  скажеш  про  нас.  Якщо  він  не  вважав  день  вдалим,  команда  на  відбій  могла  лунати  скільки  завгодно  разів.  Пінгвіни,  тобто  ми,  тихо  починали  лютувати  на  винних  у  поганому  настрої  сержанта.  Познущавшись,  він  задовольняв  своє  командирське  его  і  на  пів  години  життя  у  кубрику  завмирало  для  всіх,  крім  днювального  і  чергового.  Через  тридцять  хвилин  після  відбою  черговий  наряд  піднімав  на  замовлення  тих,  хто  запланував  прання  або  прасування  одностроїв.  От  чомусь  зайнятися  цим  відразу  після  відбою  не  дозволяли.  О,  жорстока  доля!  Чому?  Тільки  ти  провалишся  у  недоспаний  за  минулі  дні  і  ночі  сон,  тебе  вже  штурхають:  «Вставай!  Роби  що  ти  там  хотів».  А  бути  брудним  курсантом,  немитим,  неголеним,  з  нечищеними  чоботами,  нестриженим  загривком,  з  невипраним  майже  білим,  але  місцями  сірим  підкомірцем  –  та  я  про  таке  боявся  навіть  думати.  Тоді  здавалося,  що  за  подібне  розстріляють  прямо  перед  ранковим  строєм.
                   Ночі  солдата  першого  року  служби  короткі,  як  ночі  літнього  місяця  за  Полярним  колом.  Поринаєш  у  сон  і  вже  лунає  команда  відривати  зади  від  матрасів.  Знову  ж,  робити  це  потрібно  швидко,  не  заважаючи  в  одному  проході  між  ліжками  ще  трьом  невиспаним  духам.  Вивалившись  на  плац,  ми  демонстрували  готовність  до  напруженого  дня,  хтось  отримував  зауваження,  через  що  іноді  фізичним  вправам  піддавали  цілий  взвод.  А  потім  ранкові  роботи  по  підмітанню  території  (листя  восени,  зараза,  валиться  як  скажене),  застелення  ліжок  за  одним  дозволеним  зразком  і  обов’язковим  гострим  кантиком,  який  потрібно  двома  дощечками  змайструвати  уздовж  ближнього  верхнього  краю  матрацу.  Кантик,  природньо,  виводили  не  на  матраці,  а  загострюючи  бічний  і  верхній  краї  ковдри.  Але  поганий  кантик  –  непростимий  зальот,  тому  про  його  якість  дбали  більше,  ніж  за  небесний  простір  над  Батьківщиною,  я  вже  не  кажу,  щоби  якийсь  слон  зіпсував  своїми  коромислами  ліжко  бойовому  товаришу.  Все  мало  бути  наведено  чітко,  у  встановлений  час  з  виразом  щастя  на  обличчі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897138
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2020

Афганські спогади. 30 років - сумний ювілей (редакція 2020 р. , завершення)

Місцева    рослинність    і    питво

                   Як  виховати  свідомого  громадянина  у  країні,  де  фундаментом  суспільної  моралі  є  брехня?  Коли  казали:  «ти  радянський  громадянин,  тому  зобов’язаний»,  мали  на  увазі,  що  зобов’язаний  я,  а  не  той,  хто  так  каже.  Казали  одне,  а  мали  на  увазі  інше.  У  1961  році  на  партійному  з’їзді  затвердили  такий  собі  «Моральний  кодекс  будівника  комунізму»,  під  який,  починаючи  зі  школи,  підганяли  кожного  совка,  не  питаючи  згоди  жити  за  викладеними  дванадцятьма  принципами.  Вони  непогані,  якщо  читати  більшість  пунктів,  за  винятком  двох,  де  наголошується  на  відданості  справі  комунізму  і  непримиренності  до  її  ворогів.  Решта,  десять  –  добрі  наміри,  далекі  від  дійсності,  тому  що  вся  політична  система  країни  і  не  тільки,  вся  вертикаль  адміністративної  влади,  та  будь  якої,  тієї  ж  виробничої,  військової,  творчої  і  таке  інше,  давно  і  невиліковно  страждала  всіма  мислимими  вадами.  Партію  нескромно  нарекли  розумом,  честю  і  совістю  епохи,  але  чим  вона  точно  була,  так  це  геніальним  механізмом  для  спотворювання  дійсності.  Дивно  коли  аморальна  партійна  еліта  сподівалася  мати  під  собою  ідеальний  народ,  позбавлений  різних  людських  слабкостей.  Ну,  нехай  би  алкоголізм,  як  крайній  ступінь  деградації,  так  ні.  Надійшов  час  визнати,  що  суспільство  накриває  нова  хвиля  –  наркоманія.  Спочатку  обережно,  мовляв,  окремі  там  виродки…  Але  «окремі»  і  де-не-де.  Не  кажучи  про  оплот  –  про  армію,  де  ніхто  й  ніколи…  При  Горбачові  голоси  залунали  голосніше.  Ще  трохи  і  народ  мав  би  завирувати.  Про  Афганістан  вже  наговорилися  усякого.  Правда  сочилася  крізь  шпарини,  виливаючись  на  маси  освіжаючим  потоком.  Спробуй  її  приховати,  коли  протягом  дев’яти  років  через  школу  війни  одночасно  проходить  сто  тисяч  громадян.  Можна  називати  їх  найкращими  синами  скільки  завгодно,  а  по  суті  це  такі  ж  хлопці,  які  сидять  на  вуличних  лавках  по  містах  і  містечках  всього  союзу.  Вони  різні,  частково  непогані,  частково  дуже  погані,  ніякі  не  особливі.  І  от  вони  на  два  роки  занурилися  у  стресову  ситуацію,  що  називається,  з  головою.  
                   Такі  слова,  як  «кокаїн»,  «героїн»,  «гашиш»,  «марихуана»  вживалися  тільки  радянською  політичною  періодикою  у  контексті  способу  життя  на  загниваючому  Заході.  Що  воно  і  з  чим  його  їдять,  до  Афганістану  я  не  знав.  На  карикатурах  художники  зображували  наркоту  у  вигляді  драже  на  широких  тацях  десь  на  західному  ринку,  або  як  білий  порошок.  Якби  я  не  мав  твердого  принципу  обходити  стороною  наркотики,  швидше  за  все  сатира  спрацювала  би  як  реклама:  багато  драже  на  тарелі  –  чого  ще  треба  ласунчику?  І  тут  сто  тисяч  «ласунчиків»  волею  старенького  генсека  опиняються  у  Середній  Азії,  кожен  рік  із  дев’яти  років  –  по  сто  тисяч  молодих  і  не  тільки  чоловіків,  більшість  з  яких  не  вважали  вживання  алкоголю  згубною  звичкою.  Навпаки,  алкоголь  для  них  вже  був  нормою  існування  і  навіть  чимось  корисним  для  зняття  напруги.  Але  спиртних  напоїв  у  воєнторзі  за  кордоном  просто  не  купити.  Так,  їх  там  не  продавали  через  мережу  гарнізонних  крамниць.  А  як  же  звичка?  Вона  не  зникає  у  залежних  від  кайфу  тільки  тому,  що  не  можна.  І  багато  наших  співвітчизників  мали  досвід  відключки  без  традиційних  ста  грамів.  Як  не  кортіло  особисто  мені  на  той  час  лишатися  переконаним,  що  наша  армія  є  армією  тверезих  людей,  це  було  нонсенсом.  Плюс  наркотичні  речовини.  Те  і  інше,  та  ще  й  сурогатні  джерела  веселощів:  парфуми,  креми  для  взуття,  антифризи,  інші  речовини  в  асортименті,  але  за  спеціальною  вартістю  ставали  доступними  для  військового  від  рядового  до  генерала,  відповідно  до  статків  і  зв’язків.  Бійцям  жилося  сутужно  без  алкоголю,  просто  вдвічі  важче,  ніж  деінде  на  теренах  батьківщини.  І  прапорщику,  і  офіцеру  теж.  Дехто  на  оковитій  зробив  маленький  бізнес,  згенерувавши  різні  канали  постачання.  Ціни,  скажу  вам,  нереальні.  Та,  незважаючи  на  це,  товар  швидко  знаходив  покупців,  знаю  не  за  чутками,  а  з  власного  комерційного  досвіду.  У  союзі  пляшка  коштувала  три  з  копійками  рублі,  за  «бугром»  правили  60  і  більше  чеків      зовнішпосилторгу  (множте  рублі  на  два  і  навіть  три).  При  середній  заробітній  платні  десь  на  рівні  120  рублів  горілка  ставала  не  просто  рідкою  валютою,  а  супер-валютою.  Самогонка  і  спирт-ректифікат  теж  обертались,  як  самостійні,  незалежні  від  наявності  закусі  напої.
                   Нещадна  боротьба  за  тверезість  не  вщухала  і  давала  результат  близький  до  нульового,  якщо  давати  глобальну  оцінку  явищу.  Партії  «змія»  вистежувалися,  нищилися,  але  він  нікуди  не  дівався,  бо,  як  кажуть,  звичка  –  друга  натура.  За  наявності  втрат  зростали  витрати,  разом  із  ними  збільшувалися  об’єми  крадіжок  матеріальних  ресурсів  війська.  У  засудженого  на  вісім  років  за  розбазарені  державні  цінності  начальника  складу  не  знайшли  зайвої  пари  драних  капців.  Всі  вони  конвертувалися  у  горілку  і  пропивалися.  Де  вже  там  збагатишся?  Для  збагачення  потрібна  інша  шкідлива  звичка,  яка  з  алкоголізмом  не  уживається.  Матеріально  відповідальні  особи  –  група  ризику  у  тій  армії.  Що  ж  інші?  Із  умовної  тисячі  спраглих  далеко  не  кожен  мав  доступ  до  чогось,  що  продавалося  і  мінялося.  Солдатам  з  їхньою  мізерією  у  гаманцях  велося  найгірше.  Звідси  й  така  халепа  як  лосьйонне  пияцтво.  Так,  так!  Купівля  солдатом  лосьйону,  туалетної  води,  одеколону  викликала  підозру  у  командирів.  Частиною  антиалкогольної  кампанії  була  навіть  заборона  продавати  ці  напої…  тьху  ти!  –  засоби  гігієни  у  солдатські  руки.  Але  купували,  пили,  блювали,  знову  купували  і  пили.
                   Афганістан  –  батьківщина  опіатів,  звідси  дешевизна  готової  до  вживання  наркоти,  розміри  торгівля  якою  навряд  чи  відомі  статистам.  Фасована  пайка  героїну  коштувала  дешевше  пляшки  горілки.  А  різноманітної  дурі  у  маленьких  пакетиках  –  хоч  греблю  гати:  чарс,  нас,  анаша.  Така  термінологія  закріпилася  у  свідомості,  проте  я  не  в  змозі  пояснити  відмінність  між  ними  через  принцип,  означений  вище.  Слава  Богу,  ніколи  не  виникало  бажання  випробувати  на  собі  дію  ейфоричних  порошків,  хоча  аромат  травки  запам’ятався  довічно.  Де  він,  там  лунав  і  безглуздий  сміх  хлопців.  І  туди  ж  прибігав  з  пізніми  обшуками  начальник  штабу  батальйону,  не  без  мату  погрожуючи:  «Каратиму  не  за  вживання,  а  за  те,  що  попалися».  Командири  не  поспішали  розголошувати  факти  вживання  навіть  важкої  отрути.  Може  це  й  прояв  якоїсь  людяності  до  бійців,  але  більше  інстинкт  самозбереження.  Стан  дисципліни  у  війську  –  особлива  звітність.  Від  неї  залежала  успішність  кар’єри  офіцерів.  Наркоману  давали  по  пиці  і  відправляли  на  губу  дресирувати  брутальних  азійських  кусючих  і  величезних  тарганів.
                   Аби  стати  абонентом  нарко-мережі,  потрібне  було  правильне  знайомство.  Все  інше  як  у    цивільному  житті  –  підключають  безкоштовно,  але  так,  щоб  користувач  вже  не  перемикав  канал.  Пихнути  на  пробу  пропонували  діди  духам,  мовляв,  як  не  курив,  то  й  не  служив.  Таким  чином,  хто  не  шукав,  того  знаходили.
                   Для  багатьох  наркотик  був  засобом  позбутись  тваринного  страху.  Думка  про  спороті  животи  полонених,  про  тяжкі  поранення  спокійній  службі  не  сприяла.  Епізодичне  вживання  під  час  рейду  ставало  потребою  багатьох.  На  рахунку  допінгу  чимало  людських  життів.  Кожен  боєць  носив  на  рукаві  пакет  із  засобами  першої  допомоги.  Комплект  містив  знеболююче  у  шприц-тюбику.  Навіть  на  це  єдине  полегшення  іноді  накладали  руку  діди,  вилучаючи  тюбик  з  промедолом  у  молодого.  А  той,  кого  могли  рятувати,  часом  помирав  від  больового  шоку.  Війна  ж  списує  гідних  і  негідних.  Для  нас  назавжди  залишаться  таємницею  істині  причини  багатьох  втрат.  Статистика  війни  –  чорна  бухгалтерія.  Хто  винен?  Війна,  тобто  –  ніхто.  Засудимо  громадянку  Війну  до  довічного  ув'язнення,  та  й  по  тому.  Але  деякі  смертельні  пасьянси  розкладала  рука  хазяїна  з  іменем,  прізвищем  і  навіть  по-батькові.  Ці  люди  за  миттю  насолоди  не  бачили  нікого  навколо  себе.  Весела  хвиля  била  у  голову,  а  на  виході  –  вантаж  200.  Побутує  приказка  про  лікарів,  я  застосовую  її  й  до  побутових  сварок:  вона,  зараза,  має  своє  особисте  кладовище  і  з  тієї  війни.
                   Двоє  старших  прапорів,  один  одному  не  конкуренти,  по  службі  не  перетиналися,  але  мешкали  разом  в  одному  модулі  і  щось  там  собі  пили.  Один  –  командир  мого  взводу,  другий  –  начальник  секретної  служби  батальйону.  Що  їм  ділити  у  стані  «під  мухою»,  крім,  може,  самої  «мухи»?  Однак!  Смертна  образа  охопила  комвзводу,  з  якою  він  змиритися  не  міг.  Змити  її  могла  лише  червона  алкогольна  рідина,  що  текла  венами  обох  старших  прапорщиків,  але  саме  рідина  кривдника.  Ображений  вийшов,  зарядив  АКСУ,  увійшов  знову  і  випустив  у  кривдника  автоматну  чергу.  Усвідомив  тоді  скоєне  чи  ні,  та  розвернувся  й  пішов  дрімати.  На  щастя  постраждалого,  дві  впіймані  ним  кулі  не  зачепили  життєво  важливих  органів.  Мисливця  відправили  на  чотири  роки  спокутувати  провину  до  колонії  кудись  на  Мангишлак  (Шевченківські  місця,  між  іншим).  Десь  там  для  «афганців»  створили  спеціальну  зону.
                   Порохові  гази  п’яного  розстрілу  не  встигли  розчинитися  у  стратосфері,  ще  один  гвардієць  освятив  табельну  зброю,  перекресливши  символом  «Х»  батальйонний  туалет.  Була  закуска  у  капітана  П.,  чи  пилося  так  собі,  без  хлібця  щоденного,  та  настрій  офіцера  ніяк  не  сягав  очікуваного  рівня.  Щоб  тріумфально-переможно  завершити  пиятику,  він  намацав  у  кутку  автомат,  приєднав  до  нього  ріжок  з  бойовими  (інших-то  не  було)  патронами  і  вийшов  з  офіцерського  модуля.  Навпроти  бовванів  (доки  не  згорів  нарешті)  злощасний  нужник  на  вісім  «посадкових  смуг».  Добре,  що  пізньої  години  у  ньому  ніхто  не  читав,  бо  коли  газетна  стаття  захоплює,  пірнати  у  те  бродіння  екскрементів  внизу  хочеться  в  останню  чергу,  навіть  коли  кулі  виривають  із  дошок  гострі  скалки  і  дірок  у  дверях  стає  все  більше.        
                   Пережили  друге  загострення  п’яної  свідомості,  за  нею  вже  й  третя.  Під  час  мого  чергування  по  частині  прискіпався  до  мене  старший  прапорщик  Лобзик  (назвисько  походить  від  прізвища,  далі  просто  Л.):  «Дай  автомат!»  Оскільки  з  Л.  ми  були  на  приятельській  нозі  (з  тверезим),  скорочено  моя  відповідь  прозвучала  так:  «Спочатку  протверезій!»  Після  чого  я  чув  його  порпання  у  сейфі  і  характерний  звук  зарядженого  пістолета.  Надійшов  час  робити  ноги.  Як  тільки  я  дав  тягу,  у  штабі  почалася  розкішна  стрілянина.  Вистрілявши  набої,  Л.  шукав  мене  навіть  у  роті  охорони,  напевно  маючи  намір  витрусити  душу  разом  зі  спорядженим  автоматом.  Добре  бути  молодим,  тверезим  і  винахідливим.  Того  разу  це  не  дало  ситуації  вийти  з-під  контролю,  хоч  Л.  найбільше  від  усіх  інших  мав  до  того  схильність.  Крім  нерухомого  майна  штабу  ніхто  з  (о,  небо!)  смертних  не  постраждав.  Наступного  ранку  він  сам  розшукав  мене,  щоб  я  вправив  йому  ганглій,  бо  там,  у  голові,  не  лишилось  навіть  згадки  про  стрілянину.  На  короткий  час  довелося  стати  екскурсоводом.  Полотніючи,  товариш  старший  прапорщик  оглядав  прострілені  плафони  у  коридорі  штабу,  дірки  у  стелі,  стінах.  Добре,  що  набоїв  до  пістолету  не  буває  багато  і  кулі  не  лишають  дірок  у  небі.  Він  точно  готовий  був  випустити  все  повітря  у  космос  аби  помститися  мені.  Тепер  же  молив  допомогти  поперевертати  пластикові  плафони  дірками  кудись  у  найменш  видимі  сторони.  Я  образ  не  тримаю,  вибачення  дане,  правда  рівень  довіри  до  хлопа  надалі  відповідав  вчиненому.  Недаремно.
                   Наступна  серія  пригод  старшого  прапора  Л.  не  змусила  себе  довго  чекати.  Добряче  хильнувши,  мій  славний  добрий  товариш  серед  білого  дня  кинув  гранату  на  території  батальйону.  Нормальне  командування  мало  би  зробити  висновки  і  констатувати,  що  така  поведінка  нормальною  не  є.  Наше  командування  не  звернуло  уваги,  або  мені  здалося,  що  не  звернуло.  Про  жодні  висновки  ніхто  не  чув.  З  ким  не  буває?  Якщо  десь  розривається  граната,  значить  це  комусь  потрібно?  Я,  почувши  звуковий  автограф  Л.  матеріалізував  у  свідомості  саме  його  образ  і  не  повірив  би,  що  то  міг  би  бути  хтось  інший.  Напевно  мешканці  нашого  містечка  думали  так  само.  Які  варіанти?  Звичка.  І  справа  не  у  тому,  що  важелів  впливу  щоб  укоськати  дрібного  хулігана  Вовку  Л.  не  вистачало.  Не  було  особи,  хто  міг  би  пред’явити  «рахунок»  за  гріхи,  бо  сам  начальник  штабу  майор  Т.  пив  якщо  не  в  одній  кімнаті,  так  за  перегородкою  у  сусідній.  І,  до  речі,  самого  начальника  штабу  Т.  вартовий  солдат  клав  на  землю  п'яного,  коли  майор  наближався  до  нього  серед  ночі.  Що  ж  питати  з  прапора?        
                   З  нагоди  моїх  одкровень  маю  анекдот  від  бойового  побратима  Вітьки  Міроненко:      

                   Вночі  до  вартового  суне  начальник  штабу.  
                   -    Стій!    Хто  іде?
                   -    Петренко!  Це  я    -    начальник  штабу.    
                   -    А,  прошу,  товаришу  майоре,  ходіть!
                   Офіцер  підійшов  до  вартового:
                   -    Петренко,  ти  Статут  караульної  служби  ніколи  не  читав?    А  якби  я  був  американським    диверсантом?
                   Солдат  не  вагаючись  пересмикує  затвор  і  розстрілює  майора:
                   -    Ти  ба,  яка  гадина?    А  казав:  «начальник  штабу,  начальник  штабу»!

                   П’яні  вибрики  побратимів  у  ролі  макаки  з  гранатою  (ну  нехай  не  з  гранатою)  доводилося  терпіти  доволі  регулярно.  По  правді  кажучи,  я  не  кожному  тверезому  довірив  би  зброю.  Ким  себе  уявляє  прокачаний  алкаш,  гублюся  у  здогадах.  З  якого  переляку  нічним  привидом  до  мене  прискіпався  цілий  парторг  частини  у  чині  підполковника,  ще  та  нерозв’язана  загадка.  Нехай  би  просто  прийшов.  Авторитету  вистачало  підполковнику  навпроти  рядового.  Так  ні,  наставив  пістолет  і  так  змусив  під  прицілом  макарова  супроводити  його  до  штабного  кабінету.  Перше  й  останнє  подібне  явлення  парторга  похитнуло  не  тільки  репутацію  старшого  офіцера,  але  й  партії,  якій  він  служив.  Ні,  такій  партії  дарувати  свою  енергію  я  не  збирався.  Вона  (партія)  водила  мене,  приставивши  до  спини  дев’ятиміліметрову  люфу.  Звідки  знати,  що  у  не  молодого  підполковника  за  наказом  білочки  не  стиснеться  палець  на  гачку?  Був,  правда,  варіант  штовхнути  товариша  у  голову  з  усієї  дурі,  а  де  гарантія,  що  завтра  він  не  згадає  і  не  упакує  під  трибунал?  Скільки  тих  думок  промайнуло,  доки  спекався  небажаного  кавалера!

                   Два  останні  роки  служби  наблизили  мене  до  документації,  пов’язаної  із  втратами  особового  складу  дивізії.  Наша  зона  відповідальності  розтягнулася  від  кордону  з  союзом  на  Півночі  до  південного  Кандагару.  Наближені  до  Іранського,  зате  значно  віддалені  від  Пакистанського  кордону  (хіба  Кандагар),  ми  не  зазнавали  настільки  нищівних  ударів,  як  східна  гілка,  яка  тягнулася  через  Саланг,  Кабул,  заходила  аж  у  Джелалабад,  розгалужувалася  по  гірських  гарнізонах,  а  тому  й  вигрібала  по  повній  програмі,  не  в  змозі  перекрити  всі  гірські  стежки,  засісти  на  кожній  вершині,  залізти  до  кожної  печери.  І  гірських  серпантинів,  які  легко  обстрілювати,  на  наших  шляхах  у  рази  було  менше,  відповідно,  ми  й  не  лідирували  по  бойових  втратах.  Кандагарці  потерпали  найбільше  і  через  те  південні  широти  країни  слугували  такою  собі  зоною  заслання  для  хронічних  порушників  дисципліни.  За  моїми  підрахунками  середньорічна  кількість  вбитих  по  дивізії  за  1986  і  1987  роки  складала  приблизно  понад  300  осіб.  Із  них  суто  бойових  трохи  більше  половини.  Решта  –  це  хвороби,  нещасні  випадки,  результат  ідіотизму.  Не  обов’язкові  смертельні  випадки  розповсюджені  і  серед  гравців  у  шашки,  скільки  ж  більше  серед  тих,  хто  поєднує  алкоголь  із  володінням  зброєю,  з  участю  у  чоловічих  іграх,  як  от  війна.  Горілка  вимикає  один  із  основних  інстинктів  –  інстинкт  самозбереження.  Дізнаючись  про  дурні  смерті  знайомих  людей,  і  не  поганих  людей,  хоч  у  чомусь  поганому  я  намагався  бути  трошечки  стриманішим.
                   Старшина  сусідської  комендантської  роти  Р.  не  втримався  на  броні.  Причина  –  повертався  з  бойових  на  підпитку.  Я  щось  читав  про  атаки  обкурених  душманів.  Не  знаю,  не  бачив.  Обкурених  шураві  бачив  скільки  завгодно.  П’яних  –  безліч  разів.  Частину  з  них  у  цинкових  ящиках  супроводжували  до  батьків  їхні  побратими.  У  таких  випадках  язик  не  повертався  казати:  «Що  ж,  війна  є  війна!»

                                                                                                                                 Дев'яності    роки

                   Початок  дев'яностих  минулого  століття.  Трамвай  наповнюють  медале-  і  орденоносці.  Це  ми  –  ветерани  радянсько-афганської  війни,  прямуємо  до  кладовища,  на  якому  поховано  двох  наших  побратимів,  одного  з  яких  удостоєно  геройського  звання  посмертно,  а  він  служив  простим  солдатом.  Отже,  наш  ровесник,  син  простих,  як  водиться,  людей.  Традиційно  хоча  б  раз  на  рік  ми  збиралися  біля  його  останнього  притулку.  Що  про  нього  знали?  Тільки  те,  що  вклали  у  наші  вуха:  навчався,  позитивно  характеризувався,  служив,  командира  тілом  закрив.  Трошки  типова  така  історія.  Ми  всі  були  там,  всі  молоді  –  до  тридцяти,  маємо  нагороди.  Дані  обставини  утворюють  причини  дивитися  на  інших  людей  трошки  не  так.  Як?  Можливо  десь  навіть  зверхньо.  Приблизно:  що  вони  знають  про  життя?  Про  що  завгодно,  що  формує  ставлення  до  життя:  про  смерть  нецілованого,  про  подолання  страху,  про  дію  зброї  на  живий  організм,  про  стосунки  між  людьми,  про  совість,  -  багато  про  що.  І  ми  могли  багато  чого  не  знати,  якби  не  обставини.  Вибір  іти  на  війну  був  не  нашим.  На  чиєму  прізвищі  зупинився  палець  військового  комісара,  того  й  відправили.  Більше  ніж  впевнений,  на  його  вибір  не  впливали  глибокі  роздуми  над  можливостями  кожного  з  потенційних  солдат.  18  років  має,  характеристика  нормальна,  протипоказань  по  стану  здоров’я  не  виявлено.  План  по  призову  потрібно  виконувати.
                   Ми  повернулися  з  війни,  дещо  знаючи  про  самих  себе.  Так,  адже  там  кожного  дня  досліджували  межі  власних  можливостей.  До  того  нас  –  дітей  навчали  лише  по  підручниках  і  як  ми  могли  відповідати  на  питання:  «а  ти  би  так  зміг?»,  вивчаючи  приклади  різних  героїв  у  літературі,  в  історії?  Можна  було  казати  «так»  або  «ні»  -  не  має  значення.  Насправді,  для  відповіді  можна  обрати  один  із  двох  варіантів,  а  чи  він  правильний?  Ніхто  з  нас  не  міг  знати,  не  опинившись  у  тих  зашкварах,  де  довелося  побувати.  І  тоді  вже  ми  почали  щось  знати  про  себе.  І  те  не  все.  Але  на  початку  дев’яностих  нам  здавалося,  що  вже  багато  знаємо  і  мудріші  за  інших.  Однак  ми  мали  не  тільки  спільний  досвід  минулої  війни,  але  й  індивідуальні  риси  характеру,  особисті  якості,  пов’язані  не  лише  з  випробуваннями  порохом.  Темпераменти  –  геть  різні.  Виховання  також.  Звички  –  свої  у  кожного.  Якась  жменька  позитиву  та  сила  силенна  негативу,  адже  кожен  має  щось  мерзенне  в  собі.  Чи  ні?  Ко-жен!  Ну  і  у  тому  трамваї  відчувався  різний  ступінь  свідомості  і  вміння  тримати  себе  у  руках.  Навіть  не  відчувався,  а  проявлявся  яскраво.
                   Рушили,  стиха  ведучи  свої  розмови.  Але  декому  здавалося,  що  його  персоні  приділено  замало  уваги.  Він  з  нами  і  теж  перебував  на  території,  охопленій  війною  («дякувати»  нам!»).  Тільки  він  значно  нетверезіший  за  більшість  присутніх  ветеранів  і  дивився  крізь  скло  недобрими  очима  на  дівчат,  які  аж  нічим  не  гірші  від  інших.  Йому  здавалося,  що  вони  занадто  байдужі,  легковажні,  чи  що?  Або  ж  у  п’яному  баняку  іноді  виявляється  новітній  центр  всесвіту,  навколо  якого  всі  зобов’язані  обертатися,  тішачи  марнославство  молодого,  але  не  надто  чемного  «героя»  війни,  за  яку,  між  нами  кажучи,  хтось  має  нести  персональну  відповідальність.  Ні,  не  ми,  звичайно,  бо  ми  в  одному  лиці  стали  і  окупантами,  і  жертвами.  Тільки  наш  бойовий  товариш  ніколи  не  трудив  мозок  глибокими  роздумами  про  добро  і  зло,  але  йому  всі  щось  винні,  а  найбільше  саме  коли  він  п’яний,  як  от  того  дня.  Насвинячений  настільки,  що  слина  вже  прискає  зміїною  отрутою,  а  за  нею  може  піти  й  блювота.  Він  лупив  у  шибку  і  мало  не  кричав:  «Це  ж  я  за  вас  воював,  тварюки!»  І  тоді  мені,  тверезому,  стало  чомусь  так  соромно  перед  людьми.  "Воював  за  вас".  Поруч  із  цією  п’яною  маячнею  на  один  рівень  я  ставлю  класичний  вигук  бюрократа  від  влади,  який  у  багатьох  викликав  обурення:  «Я  вас  туди  не  посилав».  Починаючи  з  відповіді  на  останнє,  скажу  й  собі:  «Я  тебе  не  питаю,  посилав  ти  чи  ні.  Ти  роби  так,  як  написано  у  законі  і  то  мовчки!».  А  на  «воював  за  вас»  я  би  сказав  інакше:  «А  на  хріна  мені  потрібна  була  твоя  війна?»  Насправді,  ні  за  кого  ми  там  не  воювали.  Такі  самі  хлопці  як  ми  тримали  кордони  нашої  країнищі.  О-о-о!  Яка  вона  тоді  була  величезна!  А  скільки  війська  треба  було  для  гарантії  непорушності  тих  кордонів.  Так  оті  якраз  і  служили  заради  спокою  мирних,  так  би  мовити,  трудівників.  Якого  дідька  ми  лізли  у  зовсім  чужу  країну  і  що  там  робили?  З  точки  зору  афганця  –  чинили  злочини  на  їхній  землі.  А  на  своїй  ми  й  досі  користуємося  пільгами,  проплаченими  працею  наших  співгромадян.
                   Ті  заходи  по  вшануванню,  відзначенню  і  таке  інше  були  останніми  з  моєю  присутністю.  Не  люблю  коли  щось  починається  чинно,  а  завершується  свинством.  Перший  тост:  «За  військову  дружбу!».  Другий:  «За  зустріч!».  Третій  за  традицією  мав  би  бути  скорботним  і  урочистим,  десь  таким  він  і  був,  але  окремі  учасники  розпочинали  свою  особисту  виставу.  Третій  п'ють  за  загиблих.  Закон  побратимів!  Як  на  мене,  для  пам’яті  факт  вживання  алкоголю  зовсім  не  обов’язковий.  Якщо  хтось  іншої  думки,  тоді  для  них  потрібно  показувати  різницю  між  осмисленим  перебуванням  на  місцях  пам’яті  і  коливанням  бухих  організмів,  коли  вони  намагаються  напустити  суворість,  стати  на  одне  коліно,  покласти  берет  на  зап’ястя.  Хтось  став,  хтось  не  зміг,  хтось  впав.  Хвилина  мовчання,  перервана  гикавкою,  схожою  на  схлип.  Все,  я  поклав  край  (хтось  скаже  «забив»)  участі  у  фарсі  під  назвою  «вшанування  героїв».  Досить!

Сухий    залишок.    Епілог

                   Тридцять  років  промайнули  (на  момент  останньої  редакції  вже  понад  сорок).  А  скільки  ж  це  тоді  мені?  Невже  аж  настільки  багато?  Я  й  не  помітив.  Ми  довго  жили  у  мирі,  хоч  і  відносному.  Проте,  не  думав,  що  колись  доведеться  знову  побачити  війну.  Не  думав,  не  думав  років  так  …дцять.  У  2008-му  зрозумів,  що  війна  повертається  у  моє  життя.  Обережне  припущення  перетворилося  у  переконання  після  08.08.2008.  Того  дня  війна  увійшла  до  Грузії  і  я  сказав  собі:  наступні  –  ми.  Наче  запущений  нами  бумеранг,  окупація  поверталася  до  нас,  щоб  вдарити  у  потилицю.  Влучний  удар,  скажу  вам.  Відчутний.  До  2014  року,  вже  достатньо  свідомий  своєї  ролі  у  радянській  агресії  в  Афганістані,  я  наче  вліз  у  тіло  афганця,  відчувши,  що  таке  іноземна  окупація.  Тільки  є  одна  суттєва  різниця  між  двома  війнами:  Афганістан  бився  із  нами,  не  даючи  змоги  розслабитися  ні  вдень,  ні  вночі.  Афганістан  ненавидів  шураві.  Що  собі  думає  Україна,  маючи  ворога,  втративши  контроль  над  частиною  своєї  території?  Україна  –  це  ми,  а  серед  нас  є  й…  ми  –  ті,  кого  з  якогось  переляку  прозвали  «афганцями».  Моральність  епітету  нехай  оцінюють  афганці  без  лапок.  А  нам,  українцям,  оцінювати  дії  «українців»  у  лапках,  які  вже  шість  років  випробовують  долю  на  нашій  землі.  Не  прошені,  безсовісні  істоти,  нащадки  тих,  хто  ненавистю  занапастив  себе  і  свій  народ.  Такі  ж  затуркані,  якими  колись  були  й  ми,  але  і  з  тими  ж  вадами,  які  врешті  решт  ведуть  до  ганебного  кінця,  свідками  якого  ми  незабаром  станемо,  обов’язково.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896801
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2020

Афганські спогади. 30 років - сумний ювілей (редакція 2020 р. , 3 частина)

Школа    катувань
       
                   Наша  розмовна  термінологія  пропонувала  однакове  слово  для  позначення,  як  моджахедів,  так  і  радянських  солдатів  молодшого  призову  –  духи.  Полонений  дух  і  дух  –  твій  товариш  по  зброї,  об’єкти  для  знущань  без  огляду  на  національність,  з  винятковою  жорстокістю  і  приниженням.  Як  наші  вороги  всі  були  духами,  так  само  кожен  наш  побратим  перші  шість  місяців  служби  носив  таке  почесне  звання.  Уникнути  ганебного  явища  у  радянські  армії  вдавалося  переважній  меншості  бійців.  В  окремих  підрозділах  інтенсивність  гноблення  могла  не  досягати  рівня,  коли  ми  вживаємо  слово  «садизм»,  але  практично  скрізь  молодим  служба  не  здавалася  медом,  тоді  як  армійські  діди  мали  відчутні  привілеї.  Скажімо,  умови  служби  у  моєму  першому  підрозділі  не  можна  назвати  нестерпними.  У  той  самий  час  існували  і  такі,  де  співвідношення  між  молодими  і  старшими  призовами,  плюс  кількість  негідників,  плюс  безконтрольність  з  боку  офіцерів  –  сукупність  факторів  породжувала  немислимі  для  існування  умови  служби.  Не  дивно,  що  доведені  до  межі  хлопці  змушені  були  застосовувати  зброю  не  за  призначенням.  Годі  пригадати,  щоби  хтось  із  дідів  мав  побоювання  через  гноблення  салабонів.  Юнаки  –  вони  ж  безсмертні,  у  власних  думках.  Більшість  з  однополчан  марили  іншими  очікуваннями.  Коли  вони  тягнули  перший  період  служби,  то  вже  тоді  думкою  сягали  у  майбутню  благодать,  від  року  і  більше.  І  знали,  що  стануть  такими  ж  безжальними  до  наймолодшого  призову.  Літаючи,  вони  вчилися  гнобити  інших.  Що  я  маю  на  увазі,  кажучи  «літаючи»?  Літати  молодим  –  перше  неписане  правило  у  радянській  армії.  Більшість  із  ним  сумирно  погоджувалася:  душара  має  літати.  Відлітавши  своє,  кожні  пів  року  він  переходитиме  до  іншої  категорії  бійців:  від  духа  до  молодого,  потім  стане  черпаком  і,  нарешті,  дідом,  а  після  наказу  міністра  оборони,  за  яким  його  й  звільнять  (тільки  що  не  відразу)  –  дембелем.  У  наших  умовах  дембеля  зависали  до  чотирьох  місяців,  переслужуючи,  поки  поповнення  набуде  якихось  навичок.  Отже,  духи  літали  свої  пів  року,  умовно  кажучи,  найвище.  Наступні  –  вже  не  так  активно,  але  також  не  без  деякої  тиранії  з  боку  дідів,  але  найтяжча  рутина  припадала  на  перший  період.  Старожили  не  тільки  передавали  їм  бойовий  досвід,  але  робили  це  надто  інтенсивно,  не  забуваючи  про  прийоми  рукопашного  бою.  Ходили  чутки  про  рідкісні  випадки  переваги  молодих  над  старими  військовослужбовцями,  та  хтозна,  чи  такі  легенди  вигадували,  чи  таке  траплялося  насправді?  І  ще  оповідали  про  призови,  які  складалися  з  чеченців,  або  представників  деяких  інших  гарячих  народів,  які  просто  не  дозволяли  торкатися  пальцем  до  своїх.  На  превеликий  жаль,  українці  до  таких  не  належать.
                   Призначені  бути  інтернаціоналістами,  швидше  за  все  ми  відповідали  характеристикам  антиподів.  Слов’яни  не  відрізнялися  згуртованістю,  зате  не  вважали  огидним  відпускати  кпини  на  адресу  нацменшин  із  республік  Середньої  Азії,  Прибалтики,  Молдови,  Уралу.  Навіть  для  москвичів  мало  місце  зневажливе  ставлення.  У  невеличких  колективах,  де  всіх  перемішано  потроху  питання  національностей  не  загострювалося.  Там  дійсно  могли  похвалитися  рівним  ставленням  до  всіх,  тільки  градація  по  призовах  лишалася  бар’єром  для  повноцінного  такого  братства  народів.  Та  місцями  національний  склад  окремих  підрозділів  провокував  міжетнічні  суперечки  із  застосуванням  грубої  сили.  Зазвичай  слов’яни  купчилися  собі  і  окремими  групами  етноси  велетенської  країни.  Все  це  у  різних  варіаціях  існувало,  як  явище,  неможливо  вивести  однозначний  стан  такого  делікатного  питання.  Однак,  епітет  «чурка»  для  багатьох  набув  значення  тільки  в  армії.  Бути  духом  у  війську  важило  лиш  половину  біди,  а  от  якщо  тобі  не  пощастило  народитися  одним  із  …,  тоді  біда  набувала  довершеної  форми.  На  місці  трьох  крапок  могла  опинитися  будь  яка  домінуюча  національність,  за  винятком  малочисельних.
                   Гноблена  категорія  побратимів  (це  ж  треба  –  гноблені  побратими!)  вирізнялася  з-поміж  інших  (один  рік  служби  +)  зовнішнім  виглядом.  Не  підігнана  форма,  перетягнута  дерматиновим  («діди»  носили  м'які  шкіряні)  ременем  висіла  мішком,  ніяк  не  інакше.  Для  підсилення  ефекту  очмаріння  ремінь  змушували  затягувати  так  сильно,  щоб  між  ним  і  тілом  не  пролазив  палець.  Черпаки  (від  1  року  служби)  такого  носити  собі  вже  не  дозволяли.  Кожні  пів  року  відбувався  поступовий  перехід  від  стану  одноклітинного  організму  до  дрібної  шляхти,  а  потім  і  когось  на  кшталт  авторитетів  на  зоні.  Зростають  привілеї,  то  й  гонору  додається.  Однорічкам  вже  не  личило  махати  віником,  перемивати  посуд  за  весь  батальйон,  тощо.  Перше,  що  робив  новоспечений  «черпачок»  –  благоговійно  підганяв  штани  і  кітель  по  тілу.  Прибираючи  зайвий  об’єм,  нерідко  передавали  куті  меду,  це  виглядало  гротескно,  тоді  казали:  вшився  як  презерватив.  Дехто  із  командирів  терпіти  не  міг  перешиті  однострої,  змушуючи  розпороти  шиття,  а  іноді  самі  розшивали  оте  страхіття.  У  вільну  хвилину  розшитий  знову  брав  до  рук  голку,  бо  ходити  батальйонним  чуперадлом  вважалося  соромом  перед  своїм  і  молодшим  призовами.
                   Молодого  бачили  здалеку.  Відрізнити  таких  від  «старих»  солдат  могли  і  свої,  і  чужі.  Чмо  у  ботах  носило  зашироку  форму,  капелюха  з  опущеними  донизу  крисами,  зношене  взуття,  майже  рівну  кокарду  (старші  згинали  кокарди,  мало  що  не  скручували  у  трубочку).  Статутні  вимоги  до  одягу  військовослужбовців  молодь  перевершувала  по  всіх  пунктах.  Звісно,  так  теж  «зростав»  авторитет  червоної  армії  в  очах  народів  світу,  хоча  дідів  менш  за  все  цікавив  авторитет,  головне:  приниження  духів  повинно  відбуватися  у  найбільш  принизливій  формі.  Дорісши  до  черпака,  солдат  починав  перейматися  «куванням  дембелю».  Протягом  наступного  року  тривав  пошук  кітелю  потрібного  розміру,  кашкету  чи  шапки,  залежно  від  періоду  демобілізації,  відповідно,  взуття.  Не  пам’ятаю  випадків,  коли  солдатські  знаки  –  прикраса  кітелів,  видавалися  командирами  на  підставі  заслуг.  Їх  просто  купували  комплектами.  На  всі  процедури  доводки  солдата  до  зразкового  рівня  якраз  відводився  останній  рік.  Та  й  повсякденні  однострої  не  просто  добирали  потрібного  розміру,  але  й  модифікували,  як  я  написав,  перешиваючи  їх  і  наводячи  лоск  в  інші  способи,  деталі  яких  залишу  по-за  спогадами.  Достатньо  сказати,  що  на  ногах  воїна  першого  періоду  служби,  за  рідкісним  виключенням,  красувались  порепані  шкарбуни.  Чому?  Бо  нові  відразу  вимінювали  діди.  Вимінювали,  не  питаючи  згоди.  І  скрізь  це  вважалося  беззаперечним  їхнім  правом,  хоча  на  словах  велась  безкомпромісна  боротьба  з  позастатутними  стосунками  (ет,  слова-слова,  чого  ви  варті?).  Дідівщина  мала  відмінності  і  це  залежало  від  уміння,  мудрості  та  волі  офіцерів,  які  мали  би  протиставляти  статутні  вимоги.  Натомість,  скільки  не  велась  профілактика  ганебної  практики,  ганебна  кормига  процвітала,  як  поля  опійного  маку  в  афганській  глибинці.  Дякувати  Богу,  не  така  вона  нестерпна  була  у  взводі  охорони,  куди  я  потрапив  по  прильоту  до  Шиндандського  гарнізону.  Можна  стверджувати,  дихалося  нам  значно  легше,  ніж  духам  із  сусідніх  підрозділів.
                   Якою  могла  стати  служба  і  якою  вона  була  у  сотень  інших  молодих  солдатів  я  побачив  у  найпершу  ніч,  тільки-но  прилетів  на  «Кубу».  Власне,  особливою  жорстокістю  і  запам'ятались  мені  діди  тієї  кабульської  частини.  Багато  розмов  на  цю  тему  давали  волю  фантазіям,  починаючи  від  першого  дня  призову.  Наскільки  реальність  перевершує  уяву  я  з  жахом  переконався,  як  тільки  вечірні  сутінки  насунулись  на  дерев’яну  солдатську  казарму.  І  що  таке  трасуючі  кулі,  які  прилітали  до  гарнізону,  не  завдаючи  мені  шкоди?  Тьху!  Найжахливіше  відбувалося  всередині  казарм.  На  війні,  яка  вона  не  є,  існує  можливість  взяти  гору  над  ворогом  і  вціліти.  Побачене  скидалось  швидше  на  приреченість,  коли  безголосі  жертви  піддаються  тортурам.  А  за  який  гріх?  Та  тільки  через  бажання  завдати  приниження,  болю,  відчувати  себе  безкарним.  Їх  була  більшість,  інакше  хто  посмів  би  розкрити  слинявого  рота  і  заверещати:  «Бажаючий!»  Після  команди  з  другого  поверху  кількох  ліжок  десантувалися    кілька  зашуганих  духів  і  постали  перед  ясновельможним.  Той  невдоволено  варнякав:  «Я  сказав:  один  бажаючий!».  Почулося  гупання  важким  тупим  предметом.  Коли  покарання  винуватців  закінчилося  і  вони  позалізали  під  ковдри,  дід  голосом  скаженого  заревів:  «Бажаючий!».  Хто  тепер  мав  підскочити?  Не  потрібно  довго  думати,  відповідь  очевидна:  після  першого  крику  піднятися  всім  і  надавати  по  пиці.  У  тоталітарній  країні  армія  існувала  окремо  від  нормальної  логіки.  Там  майже  кожен,  літаючи  сьогодні,  чекав  оте  саме  «завтра»,  коли  він  кричатиме  «бажаючий!»,  а  молодші  від  нього  на  рік  вигрібатимуть  по  повній  духівський  пайок  ударів.  Система  перетворювала  людей  на  тварин.  Гірше:  на  садистів,  бо  тварини  живуть  інстинктами,  а  не  ненавистю.
                   Нас,  транзитників,  тієї  ночі  не  чіпали.  Навпаки,  у  багатьох  знайшлись  земляки  серед  бійців  старших  призовів,  по  кутках  точилися  розмови  про  хатні  справи  на  батьківщині.  Після  відбою  казарма  бубоніла  на  різномовні  голоси.  А  на  тлі  гомону  розігрувались  битви,  на  які  намагалися  не  звертати  уваги.  Кожному,  як  казали  нацисти,  своє.  Дух  все-одно  бував  битим:  не  так  подивився,  повільно  падав,  не  радів  при  цьому…  Хіба  хто  пішов  би,  та  пожалівся  офіцерові?  Ні,  такий  втрачав  авторитет  і  серед  свого  призову.  Тримати  удар  –  вважалося  ознакою  справжнього  пацана.  Слабохарактерних  цькували  всі:  старші,  молодші.  Тобто,  неписаний  чорний  статут  вимагав  виконувати  забаганки  дідів  до  певної  міри,  яку  треба  було  відчути,  щоб  не  впасти  на  самісіньке  дно  ієрархії,  де  об  тебе  вже  витиратимуть  ноги  аж  до  демобілізації.  Коритись,  але  не  плазувати,  виконувати  накази,  але  не  принижуватися  до  прання  дідового  одягу.
                   Всебічна  боротьба  з  мордобоєм  у  війську  по  всіх  лініях  наступу  завершилася  перемогою  мордобою.  Іншого  статися  не  могло.  Причому  намагання  придушити  ганебне  явище  не  носили  формального  характеру.  Замполіт  батальйону  обіцяв  особисто  віддавати  під  суд  за  нестатутні  обертаси.  Одного  лютого  молдованина  навіть  засудили  до  дисциплінарного  батальйону,  а  це  вважалося  навіть  гірше  за  звичайну  виправну  колонію.  Тим  не  менш,  злісних  порушників  статуту  судами  не  налякати.  Скільки  би  не  умовляли  командири  скаржитися  на  злих  старших  товаришів  по  зброї,  мало  хто  дослухався  до  їхніх  порад.  А  хто  не  витримував,  зважившись  випробувати  дію  справедливих  радянських  законів,  той  і  пошкодував.  Дивна  річ:  формально  винний  у  нестатутному  поводжені  мав  неприємності  більші  чи  менші,  але  життя  жалібника  ставало  нестерпнішим.  Глуха  ізоляція,  наче  прокаженого,  торкалася  його  подальшої  служби.  І  це  назавжди  перекреслювало      перспективу  щасливого  черпацтва  і  дідівства.  Дух  залишався  довічним  духом.  Людині  неможливо  лишатися  самотнім  серед  тих,  хто  тебе  не  поважає.  На  жаль,  люди  втрачали  все,  що  у  них  було  від  людини,  перейнявшись  цим  загальним  почуттям  відрази  до  хлопця,  який  не  встояв  у  двобою  із  жорстокістю.  Армія  не  розуміла  сентиментів.
                   Що  ж  офіцери  і  прапорщики?  Вони,  безумовно,  засуджували  побиття  одних  іншими.  Хіба  можна  не  реагувати,  коли  сліди  нічних  «польотів»  промовляли  самі  за  себе?  Найчастіше  власна  версія  постраждалого  не  відрізнялася  оригінальністю:  послизнувся,  впав,  забився.  Далі  –  тупик,  непроникна  стіна.  А,  як  розсудити,  то  й  командиру  не  вигідний  розголос.  У  частині  паперової  документації  наша  бюрократична  система  перевершувала  всі  форми  звітності,  прийняті  у  світі.  Для  забезпечення  умов  успішної  кар’єри  взводні  і  ротні  намагалися  не  пасти  задніх.  Тільки  почни  боротьбу  з  нестатутними  відносинами,  -  відразу  станеш  чорною  свинею:  як  ти  допустив  у  своєму  підрозділі?  Легше  дечого  зайвий  раз  не  помічати.  Лейтенанти,  старші  за  підлеглих  на  три  чи  чотири  роки,  клали  обов’язки  по  нагляду  за  порядком  на  молодших  командирів  –  сержантів,  або  тупо  на  дідів.  У  який  спосіб  ті  організують  лад?  Байдуже.  Хто  кого  гнобить?  Теж,  аби  не  спливали  кричущі  факти.  Головне,  з  таким  устроєм  апріорі  згодні  не  тільки  діди,  але  й  молоді  бійці.  Служба  іде,  наказ  міністра  оборони  наближає  термін  чергового  призову,  отже,  «чобітна»  дисципліна  вчора  завдавала  прикрощів,  а  завтра  обернеться  привілеями,  негаразди  ж  дістануться  наступним  духам.  Основне  мистецтво  офіцера  -  тримати  під  контролем  моральний  стан  підлеглих  щоб,  бува,  хтось  не  перестріляв  кривдників.  Не  всі  командири  взводів  і  рот  мали  талант  педагога.  Вчити,  виховувати,  впливати  авторитетом,  або  владною  рукою  міг  не  кожен,  а  з  тих  хто  міг,  може  не  всі  й  хотіли.
                   Наш  невеликий,  але  найбільш  озброєний  взвод  охорони  також  відзначився  історією  збройної  помсти.  Земляк  з  Донеччини  (прикра  деталь),  розумний,  талановитий  хлопець,  прекрасний  музика,  вночі,  знаходячись  на  бойовому  посту  з  охорони  матеріальних  складів,  відкрив  вогонь  вбік  зміни  караулу.  Через  хвилювання  чи  небажання  зашкодити  невинним  не  влучив  ні  в  кого.  Я  не  можу  пояснити  причину.  Розстріляти  кривдника?  Маючи  автомат  –  справа  однієї  секунди.  Що  було  насправді?  Наближаючись  до  вартового,  щоби  його  замінити,  весь  караул  міг  би  лишитися  там.  А,  як  варіант,  наважившись,  солдат  міг  вибірково  визначити  цілі  слушної  хвилини.    Він  змусив  кількох  побратимів  рити  носами  нірки  у  землі  до  останнього  пострілу  у  самого  себе.  Потім  відбувся  військовий  трибунал.  Як  розслідували?  Хто  йшов  свідком?  Провал  у  пам’яті,  наче  не  було  нічого.  Суд  визнав  винним  єфрейтора  М.,  мого  року  призову,  гуцула  з  Франківщини  –  найдивніше  у  всій  справі,  бо  М.  ніяк  не  підпадав  під  образ  людини,  яка  знущанням  могла  довести  до  самогубства.  У  майбутньому?  Не  виключаю,  хоча  –  ні,  не  віриться.  Кількість  тих,  хто  реально  збиткувався  над  наймолодшим  призовом,  задовольнила  би  потреби  не  однієї  кримінальної  справи.  А  найбільшим  злочинцем,  патологічним  покидьком  був  теж  земляк  (з  України)  –  Вася  Б,  досконалий  організм  для  висмоктування  мозку,  хоч  і  з  пільговим  посвідченням  воїна-інтернаціоналіста  з  усіма  наслідками.  Здавалося,  сенс  його  життя  у  створенні  нестерпних  умов  для  духів.  От  хто  з  усіх  мало  не  довів  до  розстрілу,  так  це  Вася,  коли,  нахапавшись  його  п’ястуків,  рядовий  Гойса  кинувся  бігти  до  піраміди  з  автоматами.  Не  добіг.  Б.  навідліг  гехнув  того  табуретом  по  голові,  чим  завдав  матеріальної  шкоди  караульному  приміщенню.  Табурет  розвалився,  а  дубова  голова  хлопця  витримала,  після  чого  його  перевели  служити  із  взводу  охорони  на  кухню.  А  міг  би  й  викосити  нас  Гойса,  як  би  він  сортирував  у  стані  афекту  хороших  і  поганих?
                   Отак  і  жили  постійно  на  межі  між  двома  вогнями.  Моджахеди  мочили  нас  справедливо,  за  військову  агресію.  Свої  діди  гнобили  молодих  за  просто  так,  пояснюючи  одним  словом:  «паложена».  Іноді  хтось  клав  кривдників  у  цинкові  ящики,  а  сам  відправлявся  на  зону  спокутувати  злочин.  А  часом  садовили  до  колонії  садистів,  або  засуджували  їх  до  дисциплінарного  батальйону,  але  з  проявами  дідівщини  покінчити  не  могли.  Недорозвинена  модель  явища  у  нашому  взводі  пояснювалась  не  млявістю  і  малою  чисельністю  дідусів,  а  жорсткою  позицією  заступника  командира  взводу  старшого  сержанта  Єреся.  Віддаю  належне,  при  ньому  ніхто  не  принижувався  перед  старшими  призовами,  не  прав  чужих  речей.  Звісно,  молоді  виконували  брудну    роботу  по  прибиранню,  або  могли  заробити  добрячого  стусана  за  недбалості  по  службі,  але  так  щоб  у  щелепу...  Просто  для  тих,  хто  вислужив  понад  рік  існували  окремі  привілеї  –  неписане  право  порушити  статут  караульної  служби  без  усіляких  наслідків.  І  цього  їм  вистачало,  до  певної  пори.  Згодом,  коли  помінялися  кілька  призовів,  взаємини  між  старшими  і  молодшими  змінилися  не  на  краще,  відповідно  до  традицій  радянської  армії.

                   Епізод:

                   Заступаю  вдень  на  караульну  вежу.  Перед  сходженням  стаю  під  душ  з  автоматом,  бронежилетом,  у  повному  споряджені.  Наостанок  одягаю  на  голову  наповнений  водою  шолом.  До  бойової  служби  готовий!  Мушу  стояти  дві  години,  вдивляючись  в  одноманітну  далечінь  гірського  плато.  Вода  випаровується  за  лічені  хвилини,  а  літечко  –  на  славу  тепле.  Спати  завжди  хочеться  немилосердно.  За  дві  години  по  тому  бачу  зміну  караулу,  яка  оминає  мою  вежу,  не  зупиняючись.  І  потекли  наступні  дві  години  шкварчання  на  тій  пательні.  Я  розумію,  що  хтось  там  захворів  і  мене  не  поміняли.  Позачергово  підняти  діда  не  є  можливим,  бо  йому  «нє  паложена»,  а  мені  «паложена»,  от  і  вся  правда  у  двох  словах.  Тому  дід  спокійно  готувався  до  переходу  у  дембелі  і  то  у  горизонтальній  позиції,  а  я  теж  не  рипався,  стоячи  на  вежі,  намагаючись  не  заснути,  що  було  би  не  корисно  для  мого  юного  організму.
                   Останні  два  роки  (надстрокової)  служби  я  вже  мав  можливість  самостійно  подорожувати  гарнізонами.  Маючи  позитивні  спогади,  врівноважу  викладений  вище  негатив.  У  тому  ж  Кабулі  стояв  собі  зразковий  полк  зв'язку.  Чутки  про  нього  доносилися  аж  до  Шинданду.  Та  хто  їм  повірить?  Щоби  скласти  власну  думку,  треба  побачити.  І  нагода  трапилася.  Переночувавши  у  тій  частині,  я  не  повірив,  що  такою  може  бути  червона  армія.  На  території  полку  військовослужбовці  строкової  служби  чітко  віддавали  мені  –  сержантові  надстроковику  честь,  як  того  вимагає  статут.  У  чому  дивина?  Існували  визначені  законним  чином  порядки  у  війську,  то  чому  дивуватись,  якщо  написане  і  наочне  співпадають?  Зазвичай,  в  усіх  частинах  контингенту  ігнорували  основні  норми  етикету,  як  то  віддання  честі.  Молодші  офіцери  задовольнялися  кивком  голови  у  їхній  бік.  Лише  старшим  офіцерам  козиряли,  зважаючи  на  великі  зірки,  та  й  то  не  всім.  І  я  бачив,  що,  на  диво,  всі  солдати  у  зв'язківців  були  однаково  одягнені:  форму  підігнано,  капелюхи  тримали  правильну  геометрію.  Дивлячись,  не  зрозуміло  –  кого  тут  можна  і  треба  чмарити?  Виходить,  можна  всього  досягнути!  Чому  ж  тільки  у  зразковій  частині  солдат,  якого  посилали  на  побачення  із  смертю,  міг  відчувати  себе  людиною?
                   Робіть  висновки.  Про  яке  гуманне  поводження  з  корінним  населенням  країни  може  іти  мова,  коли  свої  до  своїх    ставилися  не  по  людськи?  Я  не  спростовую  факти  постійної  братерської  допомоги.  Звістки  про  відбудовані  шураві  лікарні,  школи,  фабрики  –  правдиві.  Доброчинна  справа  робилась  повсякчас.  Колони  автомашин  виснажували  бюджет  есересер,  вивозячи  до  Афгану  борошно  і  цукор,  м'ясо  і  медикаменти.  Нашими  літаками  користувались  біженці,  повертаючись  до  домівок.  Десь  самі  моджахеди  поводились  не  досить  чемно  з  місцевим  населенням.  А  як  же?  Не  міг  бути  друг  ворога  їхнім  другом.  Агітація  –  головний  коник  радянської  політики.  Тут  контрреволюція  поступалася  нам,  більше  покладаючись  на  практичні  заходи.
                   Під  кожну  акцію  радянських  підводилася  ідеологічна  база.  Крім  суто  військових  в  Афганістані  працювала  ціла  армія  політпрацівників.  Не  скажу,  що  вони  їли  свій  хліб  даремно.  При  політвідділах  дивізій  організовували  агітаційні  загони,  що  розвозили  допомогу  по  кишлаках.  Мій  тезка,  старший  лейтенант  Ігор  Рогов,  служив  перекладачем  такого  загону.  Його  БРДМ  підірвався  на  міні  по  виїзду  з  кишлаку.  Як  він  казав  потім:  «Невдячні  люди  якісь.  Я  трендів,  розпинаючись  цілий  день,  а  вони  нас  підірвали».  Не  завжди  незалежність  готові  були  обміняти  на  чувал  борошна.
                   Повертаюся  від  високих  матерій  до  суворого  армійського  буття.  Мене  виховували  у  повазі  до  всякої  людини.  Якої  вона  нації  –  не  цікаво  було.  Таким  я  й  лишився,  хоча,  свідомо  сторонюся  ідей  інтернаціоналізму  і  космополітизму.  Вони,  як  мильна  булька,  луснули  у  казармі.  Армія  допомогла  стати  націоналістом  у  тому  значенні,  як  це  розуміється  світовою  спільнотою.  Це  глибока  повага  до  всіх  націй.  А  разом  із  тим  усвідомлення  себе,  як  представника  окремої,  самодостатньої,  унікальної  нації,  яку  не  можна  «розчинити»  у  казані  з  іншими  народами.  Однак,  на  службі  я  дізнався,  що  є  чурбани  і  є...  Досить  із  мене  служби!  Це  принизливо  звучить.  Для  мене  чурбанів  не  існує.  Є  неповторні  народи  Середньої  Азії.  Так,  із  ними  складно  було  знайти  спільну  мову,  бо  ми  не  ідентичні,  мусили  би  цьому  навчитись.  Є  молдовани  і  гагаузи  –  етноси,  що  ділять  спільну,  а  тепер  уже  й  спірну  територію.  Вони  звикли  зверхньо  ставитися  один  до  одного,  а  шкода.  Дивно,  що  нас  у  школах  не  навчили  важливій  істині,  а  вона  полягає  у  наступному:  кожна  окрема  народність  доповнює  і  збагачує  наш  духовний  стіл.  Поставте  перед  собою  варену  бульбу  і  їжте  її  тричі  на  день  та  сім  днів  на  тиждень.  Надовго  вистачить  наснаги  й  апетиту?  Бачте,  у  їжі  ми  розбираємося  краще,  а  у  питаннях  розмаїття  культур  –  не  завжди.
                   А  земляки  в  Афгані  гуртувалися  за  етнічною  ознакою.  Дух-українець  шукав  підтримку  у  діда-українця.  Представники  Кавказу,  Середньої  Азії,  –  вони  забували  про  внутрішню  ієрархію,  коли  поставало  питання  честі  нації.  Розшарування  за  так  званим  п’ятим  пунктом    було    слабким  місцем  радянської  армії.  Хіба  можна  нівелювати  особливості  етносу  до  стану  середньо-радянського  громадянина?  Так,  ближчі  до  Європи  республіки    давали  висококваліфіковані  кадри.  Аргумент?  На  відміну  від  них  середньоазійські,  де  переважає  сільське  населення,  ставили  до  строю  чабанів  та  аграріїв,  випускників  селянських  шкіл.  І  кого  із  ким  рівняти?  Реальність  інтерпретувалася  як  нездатність  представників  деяких  народів  осягнути  науку,  а  звідси  й  усталений  міф  про  меншовартість  одних  перед  іншими.  Та,  треба  сказати,  «елітні»  нації  продукували  унікальних  дебілів.  Згадуючи,  здригаюся.  Лячно  бачити  зброю  у  руках  двадцятирічного  йолопа  з  вусами,  який  скаже  дурню  і  придуркувато  гигикає.  Не  називатиму  інфантильного  типа  на  ім’я  –  забагато  честі  навіть  для  земляка.  Його  дембель,  напевно,  багатьом  приніс  полегшення,  передавшись  головним  болем  у  чиюсь  українську  родину.  Але  пільгове  посвідчення  фронтовика  –  як  усім,  однакове.  От  і  розберися,  хто  там  був  чурбаном!
                   Ми  всі,  абсолютно  всі,  незалежно  від  національності,  були  просякнуті  гнилістю,  яка  тільки  підкреслювала  неприроднє  поєднання  різних  республік  в  одній  країні.  Міжетнічні  мікро-війни  точилися  по  підрозділах,  породжували  взаємну  неповагу  слов’ян  до  азіатів,  азіатів  до  слов’ян.  Гору  брали  ті,  хто  перебував  у  більшості,  а  іноді  просто  демонстрував  готовність  вбивати,  як  от  один  українець  мого  призову.  Поталанило  йому  чи  ні,  нехай  сам  визначається,  але  служити  він  потрапив  на  кухню,  де  домінували  узбеки  чи  туркмени.  А  що  до  них  приєднався  «хахоль»,  на  їхню  думку  було  як  подарунок  неба,  та  тільки  у  думках.  Один  проти  багатьох,  молодий  проти  старших  –  найгірша  комбінація  несприятливих  для  служби  умов.  Відкладати  приборкання  українця  азіати  не  стали.  Але  наш  юнак  інакше  розумів  своє  призначення  і  мав  у  характері  дещо,  чого  бракує  багатьом.  Він  також  не  випробовував  долю  і  не  шукав  дипломатичних  методів  впливу,  тим  більш  українська  від  узбецької/туркменської  відрізняється  рівно  настільки,  щоб  досягнути  порозуміння  стало  неможливим.  Під  руку  трапився  добрячий  лом.  Вхопивши  його  обома  руками,  молодий  воїн  не  шантажував,  а  кинувся  на  натовп  з  наміром  перебити  нападників  стільки,  скільки  стане  сил,  із  криком:  «Повбиваю!»,  і  з  набором  слів,  зрозумілим  бійцям  з  будь  яких  республік  союзу.  Достатньо  було  тільки  одного  разу.  Азіати  після  того  боялися  його  навіть  сплячого.
                   Ми  вміємо  прощати.  Сьогодні  у  одних  спілках  об'єднані  ті,  хто  гамселив  і  ті,  кого  гамселили.  Десь  є  меридіан  на  планеті,  перетинаючи  який  вчорашній  звіроподібний  дід  ставав  людиною.  А  чи  ставав?  Казали:  хто  пройшов  Афган,  став  заґартованим  поборником  справедливости.  О,  люди!  Чи  справедливою  була  наша  участь  у  тій  війні?  Чи  зробили  нас  чуйними  і  людянішими  втрати  друзів?  У  яких  благородних  справах  карбувались  наші  шляхетні  характери?  Наприкінці  20  століття  прямо  на  московському  цвинтарі  стався  вибух,  який  забрав  кілька  життів.  То  «афганці»  цинічно  нищили  братів  по  зброї.  Під  час  поминок.  Через  дурні  гроші.  Тоді  ж  у  Донецьку  один  із  побратимів  крав  плити  з  будмайданчиків  ветеранів  Афгану.  Він  мав  і  посаду  у  Спілці,  і  можливости  зачепити  краном  та  десь  покласти  на  своїй  землі,  виділеній  йому  державою,  як  благородному  воїну-визволителю.  Я  впевнений  у  іншому:  хто  пішов  служити  людиною,  той  людиною  залишився.  Мерзотник  вдосконалився  саме  як  мерзотник.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896799
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2020

Афганські спогади. 30 років - сумний ювілей (редакція 2020 р. , 2 частина)

Примарні  зовнішні  і  невідворотні  внутрішні  загрози

                   Перші  враження  –  вони  незабутні.  Те,  чого  ніколи  не  сподівався  побачити,  матеріалізувалось  перед  ясні  очі.  Став  на  чужу  землю  -  раз.  Десь  у  темряві  ширяли    дурні  кулі  -  два.  Далеко,  нечутно,  але  часто.  Невидимий  партизан,  як  сумлінний  дачник,  поливав  свою  ділянку  городу,  не  шкодуючи  трасерів.  Там  полив  і  там  полив,  і  хто  йому  завадить  полити  отут,  де  стояв  я?  А  хто  такий  я  на  його  городі?  З  висоти  моєї  дзвіниці  –  визволитель,  з  висоти  його  мінарету  –  пес  невірний?  Тільки  на  перший  погляд  відповідь  була  зрозумілою  нам.  Усі  розумні  на  свій  лад.  Два  слова  «я»  і  «окупант»  не  кожен  годен  поєднати.  Треба  дивитися  на  справу  з  усіх  боків,  тільки  нас  не  вчили  глибокому  аналізу.  Пропагувати  –  так,  пропагували,  маніпулювати  –  скільки  завгодно  на  тему:  що,  якби  нас  там  не  було?
                   Я  летів  туди  не  валізи  трофейними  годинниками  пакувати  –  може  це  мій  аргумент?  Про  моє  бажання-небажання  не  йшлося  взагалі.  Так  сталося,  нам  афганці  не  зраділи.  Нас  майже  ніхто  не  чекав.  Але  хтось  же  був,  чиїм  голосом  або  підписом  намагались  легітимізувати  просування  радянського  війська  від  півночі  до  півдня,  від  сходу  до  заходу?  Заради  чийого  бажання  утилізовано  без  суду  Аміна?  Солдат  –  людина  маленька,  він  за  столами  переговорів  не  сидить.  Вождь  сказав  слово  –  солдат  повірив.  Солдат  не  повірив  –  його  покарали.  Вісімнадцятирічному  легше  вірити,  ніж  боротися  із  системою.  До  того  ж,  потрібно  знати,  за  що  боротися.  А  ми  по  закордонах  не  їздили,  зате  знали  з  телевізора,  як  тяжко  у  світі  жити  крім,  само  собою,  нашої  країни.  Вона  і  розміром  найбільша,  а,  значить,  найкраща.  Завод  у  нас  –  державний,  колгосп  –  державний,  капіталіст  не  гнобить.  Звідки  було  знати,  що  німецький  робітник,  французький  робітник,  американський  і  японський  –  всі  на  роботу  їздять  на  своїх  автомобілях?  Чоловіки  –  на  своїх,  жінки  –  на  своїх.  У  свої  вісімнадцять  я  сказав  би:  «Так  не  буває.  Їх  гноблять  капіталісти».  Тисяча  німецьких  капіталістів  знущаються  над  …цятьма  мільйонами  німців,  десять  тисяч  американських  –  над  простими  американцями,  а  особливо  над  чорними.  А  ми  –  радянські,  любили  негрів.  Любили  всіх,  кому  не  пощастило  народитися  у  країнах  з  комуністичними  режимами.  Ми  не  знали,  що  товарів  буває  багато  і  вони  завжди  є,  а  не  продаються  тільки  як  нагорода  за  рекордну  працю  або  чисто  по  блату.  Зате  наша  країна  рвала  жили  за  все  хороше  проти  всього  поганого.  А  як  же,  ми  багаті,  всім  допоможемо!  Нас  вирощували  на  бульйоні  з  красивої  брехні,  змушували  у  все  вірити  і  бути  слухняними  гвинтиками:  ви  ж  не  хочете  жити  настільки  погано,  як  нещасні  американські  робітники?  Не  хочемо,  якщо  що,  то  ми  потерпимо.  Не  знання  правди  –  божевілля  якесь  і  божевілля  масове.  І  хоча  з-за  завіси  долітали  краплі  правди  через  заборонені  радіостанції,  саме  їх  призначали  бути  брехнею,  а  любителів  слухати  заборонене  ховали  подалі  за  ґрати.  Живучі  в  оточенні  такої  «правди»,  ми  вірили  у  неї,  не  знаючи  іншої.  Звідки  було  знати,  що  окупантом  може  бути  хороший  солдат  хорошої  країни  з  хорошими  намірами?  І  я  питаю  себе  нині:  може?    І  відповідаю:  ще  й  як  може!
                   Так  через  яку  халепу  все  розпочалося?  Перед  офіційною  версією  маємо  пам’ятати,  що  є  знання,  доступні  вузькому  колу  сходознавців.  Прості  люди  не  здогадуються  про  підводні  течії  чужого  суспільства.  А  дехто  не  простий  вивчає  процеси,  враховуючи  складові  елементи  соціуму,  включно  з  традиціями,  релігією,  національними  особливостями  аж  до  клановості  і  впливовості.  У  міжнародній  політиці  є  своя  вища  математика,  невідома  дев’яносто  дев’яти  відсоткам  не  посвяченим  у  тонкощі.  У  нашому  випадку  тонкощі  Сходу.  Для  нас,  європейців,  Схід  –  планета,  на  яку  ми  не  маємо  доступу.  Звідки  радянський  висококласний  спеціаліст  з  гайковим  ключем  у  руці  міг  знати  про  ворогуючі  клани  в  Афганістані?  Нащо  йому  сушити  голову  над  розподілом  інтересів  у  тих  кланах?  Хто  там  і  як  намагався  перехопити  сфери  впливу,  взяти  під  контроль  героїнові  потоки,  корисні  копалини,  мандаринові  плантації?  Куди  простіше  ковтнути  офіційну  версію  політичної  верхівки  есересер  щодо  доцільності  нашої  там  збройної  присутності:  захист  суверенної  сусідньої  держави  від  вторгнення  американського  війська.  Могло  статися  вторгнення?  Припустимо,  могло,  враховуючи,  що  Афганістан  межує  з  союзом,  що  великі  стратегічні  об’єкти,  у  вимірах  сучасності,  знаходилися  від  кордонів  Афганістану  на  відстані  плювка.  А  де  кордони  самих  Сполучених  Штатів?  Про  нашого  найбільшого  ворога  –  США  ми  чули  від  усвідомлення  самих  себе  і  протягом  життя.  А  щось  про  афганців,  яких  невеличкі  внутрішні  війнушки  деякою  мірою  навіть  підгодовували  і  там  величезна  кількість  чоловіків  тільки  й  знала  як  стріляти  з  автомата,  -  про  це  ми  щось  чули?  Ніколи.  А  що  у  їхній  міжетнічній,  міжклановій  боротьбі  переможцем  міг  стати  той,  хто  вчасно  зробить  вдалу  ставку  на  дружбу  із  великим  покровителем?  Не  чули  і  не  думали  про  таке.  Наш  мозок  вантажили  іншими  думками:  краще  ввести  туди  хороше  військо  –  наше,  ніж  туди  увійдуть  поганці  США.
                   Існувала  лінія  оборони,  яку  треба  було  укріпити.  Авторитет  союзу  в  очах  міжнародного  товариства  у  зв’язку  з  інтервенцією  впав  нижче  рівня  світового  океану.  Існувала  потреба  хоч  у  якійсь  легітимізації  військової  авантюри,  нас  мали  попросити  увійти  і  розгорнути  наші  полки.  Створення  передумов  вводу  –  суміш  філігранної  роботи  з  грубим  некомпетентним  знахарством,  але  результат  понад  усе  і  у  цьому  полягає  віковічний  цинізм  політиків.  Міжнародна  практика,  здається,  не  визнає  слів  «нам  можна,  бо  ми  хороші»,  саме  тому  наспіх  створили  видимість  волі  народу  Афганістану.  Так,  не  політичних  авантюристів,  а  цілого  народу.  Процедура  створення  нагадує  роботу  над  кришталевим  кубком  за  допомогою  кувалди,  та  радянські  вожді  ніколи  не  соромилися  мати  ідіотську  міну  у  своїй  шулерській  грі.
                   Головне,  знайшлася  людина,  готова  служити  генсеку  есересер,  політбюро  і  КГБ.  Я  навіть  не  висуватиму  версій  про  мотивацію  такого  виродка,  підібрати  жодного  аргументу  не  можу.  У  1979-му  Бабрак  Кармаль  поставив  на  великого  друга  –  союз  радянських  республік  і  зірвав  банк.  Чи  сумнівався?  Чи  довго  пручався?  А  може  його  перелякали  чи  просто  напоїли?  Якби  того  року  провести  опитування  кабульців  на  тему  «хто  такий  Кармаль?»,  чи  знайшов  би  хто  щось  відповісти?  Хіба  лише  знавці  тонкощів  політичної  кухні,  посвячені  у  дворові  інтриги  народно-демократичної  партії  Афганістану  (НДПА).  А  це  таке  прокомуністичне  двокриле  утворення,  у  якому  однопартійці  одного  крила  ворогували  до  смерті  з  іншим  крилом.  «Хальк»  і  «Парчам»  -  чи  існували  лютіші  вороги,  ніж  ці  запеклі  соратники?  Бабрак  носив  партійний  квиток  НДПА.  На  той  час  інтереси  його  партійного  крила  і  радянської  КПРС  збіглися.  В  умовах  гонки  озброєнь  імперія  робила  широкі  кроки  у  військовій  сфері.  Де  випробувати  ефективність  нової  зброї,  як  не  у  реальних  боях?  І  хто,  як  не  політичний  вигнанець  готовий  вклонитись  і  лизнути  чобіт  пану,  котрий  пропонує  на  долоні  найвищу  посаду  у  країні,  яку  можна  «доїти»  і  не  бігати  по  світах  у  пошуках  притулку?
                   Амбітній  людині  в  Афганістані  нічого  не  досягнути  без  силової  підтримки.  Але,  доскочивши  влади,  гріх  забувати  свого  спонсора.  І  небезпечно  втрачати  відчуття  реальності.  Не  дай,  Боже,  дах  знесе  від  успіху,  та  захочеться  побільше  реальної,  непідконтрольної  влади.  Шлях  попередника  на  згадку  такому!  Чим  не  догодив  країні  рад  той  самий  Амін?    Мабуть,  захотів  надмірної  самостійності.  Відірвавшись  від  афганських  коренів,  не  став  надійним  партнером  радянському  союзові.  Своїм  він  не  довіряв.  Навіть  Амінова  охорона  складалась  із  громадян  східних  республік  союзу.  То,  виходить,  під  час  штурму  наші  валили  наших.  Неадекватність  новоспеченого  диктатора  стала  кісткою  поперек  горла  афганцям,  особливо  прогресивним  політикам,  яких  той  потроху  розстрілював,  винищуючи  цвіт  нації  і  могла  дискредитувати  кремль,  бо  той  офіційно  підтримував  тісні  і  дружні  стосунки  з  партією  лівого  толку.  
                   З  огляду  на  не  озвучені  реалії,  ввід  військ  був  наслідком  заміни  однієї  кабульської  ляльки  іншою.  Чого  не  прорахували  до  кінця,  так  це  опору,  який  чинитиметься  афганцями  стотисячному  контингенту.  Ану  уявіть!  Кордон  перетинає  сто  тисяч  на  бронетехніці.  Організація  спротиву  проти  такої  сили  –  вершина  мудрості.  Знайти  відповідь  –  ще  те  завдання!
                   На  радянських  багнетах  Бабрак  тримався  кілька  років,  доки  не  загнав  себе  нервовим  напруженням  і  алкоголем.  І  знову,  не  афганці  вирішували  його  долю.  Кремль  вирішив,  тоді  його  поклали  у  скриню  з  нафталіном,  відшукавши  енергійнішу  ляльку  –  Наджибуллу,  змінивши  революційні  гасла  на  ідею  «примирення».  Союз  помалу  готувався  валити  з  Афгану,  щоб  порохова  діжка  не  рвонула  всередині  країни  рад.  А  тут  підкилимна  боротьба  між  старим  керівником  і  новим.  Нового  не  сприймали  навіть  ті,  хто  був  прорадянськи  орієнтований.  Яке  примирення?  За  що  воювали?  Бабрак  мав  шанс  знову  сплисти  на  хвилю,  тільки  це  не  було  би  московським  сценарієм,  він  не  дотримав  субординації  зі  старшим  братом  і  його  руки  тремтіли  від  випитого.  
Все  спільне,  що  було  у  Наджибулли  (Наджиба)  з  Кармалем  –  партійний  квиток  і  атеїзм.  Його  бог  сидів  у  кремлі.  Більшість  же  афганців  вклонялися  Аллаху.  Ось  вона,  різниця  курсів.  І  сам  Наджибулла,  як  випасене  комуністичне  теля,  більше  став  нагадувати  бая.  Констатую  справжнє  президентське  поводження  на  публіці.  Бабрак  мав  не  настільки  презентабельний  вигляд,  горілка  не  надає  шляхетності.  Нова  епоха  притлумила  одне  маніакальне  прагнення  простої  людини,  притаманне,  як  на  мене,  нам,  совкам.  Незручно  навіть  писати  про  таке,  але  за  тих  часів  бачити  керівника  країни  (хоча  б  покійну  мумію  леніна)  вважалося  за  досягнення.  Серед  моїх  знайомих  не  було  жодного,  хто  бачив  би  Брежнєва.  Інакше  я  би  знав,  усі  знали  би.  Вірю,  що  бачений  наживо  вождь  міг  би  стати  причиною  заздрощів  або  ревнощів:  ти  ба,  сам  із  себе  ніхто,  а  бачив  …  Юний  вік,  а  ще  більше  провінційне  походження  знижували  шанс  здибати  будь  кого  з  великих  сього  світу  практично  до  нуля.  І  раптом  до  управління  п’ятої  мотострілецької  дивізії,  де  я  мав  необережність  служити,  прилетів  цілий  президент  Афганістану.  Нічого  собі!  Цілий  президент!  Раптово  його  і  мій  шляхи  перетнулися  в  одній  точці,  і  по  такій  події  щиро  хотілося,  щоби  Наджибулла  прожив  довге  життя  видатної  людини,  щоби  і  я,  живучі,  завжди  міг  послатися  на  трапунок,  мовляв:  о!  Наджибуллу  по  телевізору  показують,  а  я  ж  його  пам’ятаю  зовсім  молодим!  Правда,  здоров’я  у  його  організмі  вистачало  на  кількох.  Навіть  кілька  охоронців,  озброєних  чудернацькими  автоматами  з  короткими  люфами,  здавалися  слабаками,  порівняно  із  шефом.  Але  ж  і  вони  були  далеко  не  середньої  статури.  Не  вберегли.  Після  виводу  радянських  багнетів  у  кремлівських  маріонеток  шансів  лишитися  живим  не  могло  бути.  Покиненому  напризволяще  лідеру  ніхто  не  дав  прихист.  Лялькарі  завершили  виставу,  не  зумівши  красиво  дограти  останній  акт.  Вийшло,  як  у  прислів’ї:  після  нас  –  хоч  повінь.  Таліби  розумілися  на  позбавленні  життя  і  обрали  інструментом  виконання  вироку  шибеницю.
                   Не  відразу,  а  поступово  до  мене  надходило  усвідомлення  приреченості  кремлівських  посіпак.  У  повітрі  смерділо  помстою  після  нашого  виводу  військ,  дійсно,  можна  сказати:  чорна  хмара  насувалася  на  НДПА.  Напевно  й  вони  самі  успадкували  тривогу  від  своїх  політичних  недругів,  знищуваних  ними  до  1979  року.  Так  то  були  квіточки,  ягідки  дозрівали.  А  я,  читаючи  спогади  радянських  спеціалістів  довоєнного  періоду,  більш  ніж  дивувався  добрій  волі  афганських  функціонерів  втручатися  в  активне  суспільне  життя  у  такій  не  простій  країні.  У  79-му  зорієнтуватися,  здається,  не  міг  ніхто.              
                   Я  переглянув  записи  військового  радника,  підполковника  Валерія  Аблазова.  З  червня  1979  до  липня  1981  років  він  служив  у  військово-повітряних  силах  і  протиповітряній  обороні  Афганістану.  Спогади  офіцера  допомогли  мені  перейнятись  протиріччями,  які  зароджувалися  у  серцях  молодих  афганських  офіцерів,  курсантів  та  інших  спеціалістів-авіаторів  країни.  Невизначеність  у  час,  коли  саме  й  треба  визначатися:  як  ставитися  до  військової  присутності  іноземців?  Друзі  вони,  чи  ні?  У  записах  В.  Аблазов  поринає  ще  далі  –  у  перші  місяці  після  так  званої  саурської  революції.  Ланцюг  політичних  репресій  почав  сковувати  волю  людей  за  життя  Аміна.  І  ось  я  навожу  витяги  з  робочих  зошитів  радника  при  начальнику  штабу  ВПС  і  ППО  ДРА  полковника  Орлова  з  різницею  у  півроку.  Вони  ілюструють  атмосферу  у  лавах  збройних  сил  у  той  період,  коли  реальна  влада  відійшла  від  керівника  країни  і  лідера  НДПА  Нур  Мухаммеда  Таракі  до  його  соратника  Аміна.  У  вересні  1987  року  Таракі  відвідував  Гавану  і  Москву,  а,  тим  часом,  заколоти  струшували  Афганістан  і  Амін  готувався  підступом  обійняти  владу,  яка,  на  його  думку,  знаходилася  не  у  тих  руках.  Країну  зачищали  від  заколотників.  Слідкуйте  за  датами  подій:

                   Коли  радники  цікавилися  долею  відсутніх  на  службі  офіцерів,  то  їхні  арешти  маскувалися  під  формулювання  «відсторонений  від  роботи»,  «ліг  у  госпіталь».
                   «03.09.1978  р.  Заарештовані:  командир  роти  курсантів  старший  капітан  Абдул  Хамід  і  викладач  по  радіообладнанню  літаків,  колишній  начальник  кафедри  РТЗ  (радіо-технічного  забезпечення),  підполковник  Гулям  Хайдар  (повернувся  16.10.1987  р.)
                   05.09.1978  р.  Заарештовано  викладача  радіотехніки,  колишнього  начальника  Авіаційного  ремонтного  заводу  (АРЗ)  у  Баграмі  Мір  Абдул  Самада.
                   31.10.1978  р.  Заарештовано  викладача  з  технічного  креслення  і  технічної  механіки  майора  Абдул  Азіза.»

                   Тепер  схожі  записи,  тільки  зроблені  за  півроку  потому.  Нагадаю,  влада  вже  відійшла  від  Таракі  і  його  страчено  у  в’язниці,  а  за  офіційною  версією  він  помер  від  складного  захворювання  10  жовтня  1987  року.  Тепер  зачистки  активістів  з  іншої  «стайні»  набули  повального  характеру.

                   «13.03.1979  р.  Заарештовано  викладача    з  радіообладнання  літаків  майора  Садруддіна,  працював  у  ЛТШ  (льотно-технічній  школі)  2  місяці,  прибув  із  Баграму,  (повернувся).
                 …  
                   31.03.1979  р.  Заарештовано  офіцера  відділу  планування,  колишнього  льотчика  майора  Маару  (повернувся  15.04.1979  р.,  звільнений  16.04.1979  р.)        
                   …    
                   14.05.1979  р.  Заарештовані:  начальник  КЕС  (?)    старший  капітан  Абдул  мухам  мед,  начальник  автопарку  лейтенант  Абдурахман,  начальник  тех.  складу  лейтенант  Мухаммед  Акбар,  начальник  тренажерів  майор  Абдул  Халік,  начальник  відділу  кадрів  Абдула,  офіцер  планового  відділу  майор  Абдул  Фарук,  начальник  речової  служби  майор  Гулям  Фарук.»    

                   З  часом  ставало  все  складніше  розібратись  у  внутрішній  ситуації  у  країні.  Наче,  внутрішні  справи  чужої  країни  –  не  ті  проблеми,  що  мали  би  впливати  на  побут  і  щоденну  роботу  радянських  радників.  Однак,  не  забуваймо,  що  на  те  вони  і  радники,  щоб  радити  афганським  колегам,  як  і  проти  кого  діяти  військам,  як  піднімати  бойовий  дух  майбутніх  офіцерів  військових  училищ.  Далі  розповідає  полковник  Кузнєцов  Є.М.  –  радник  начальника  зв’язку  ВПС  і  ППО  ДРА.

                   «05.08.1979.  Заколот.
                   У  ніч  з  4  на  5  серпня  розкрито  найбільший  заколот  проти  уряду.  Арешти  заколотників  почали  в  ніч  з  03.08  на  04.08.  Згідно  із  планом  реалізація  заколоту  мала  початися  о  3.00,  в  ніч  з  04.08.  на  05.08.  Але  це  не  вдалося  і  початок  перенесли  на  12.45    05.08  (на  початку  обіду,  коли  радники  виїжджають  з  військових  частин).  У  всіх  полках  і  дивізіях  були  підготовлені  групи  із  завданням  знищити  командування.  До  кожного  танку  приставлено  людей,  які  повинні  були  їх  захопити.  План  оборони  Кабулу  повстанцям  був  відомий.  Витік  інформації  відбувався  з  Генштабу  (Міністерства  Оборони).  До  всіх  пунктів  міста,  куди  виводились  танки,  направлялися  групи  з  підкуплених  колишніх  танкістів.  Після  захоплення  танків  кожна  група  отримувала  конкретне  завдання.  Однак,  загальний  сигнал  не  пройшов.  Але  26  полк  «Командос»,  що  базувався  у  фортеці  Балахісар,  виступив  частиною  особового  складу  на  боці  бунтівників  (1  батальйон  і  весь  підрозділ  зв’язку).  Командири  полку  і    2  батальйону  відмовились  від  виступу.  Командира  полку  поранено.  На  той  час  у  полку  знаходилися  6  наших  радників.  Придушення  заколоту  відбувалося  неорганізовано.  Танкісти  стріляли  у  повітря,  а  не  по  цілях  –  батальйону,  що  відходив  у  гори,  дали  можливість  бунтівникам  піти.  (вагання  свідчать  про  невизначеність  самих  учасників  тих  подій:  де  їхнє  місце,  на  чиєму  боці?).  Прицільно  гатила  тільки  авіація.  Нік  Мамад  подзвонив  у  штаб  ВПС  з  Оперативної  Групи  Генштабу  із  вказівкою  не  наносити  удар  по  штабу  у  Балахісарі.  Під  час  придушення  заколоту  авіація  зробила  81  виліт  у  тому  числі  49  вильотів  з  бойовим  застосуванням  зброї  (невже  не  вагалися?).  Керівництво  заколоту  –  полковник  з  Міністерства  Оборони  (начальник  відділу  будівельного  управління),  організатори  –  парчамівці,  маоісти,  брати  мусульмани.        

                   А  ось  свідчення  того,  що  радянські  військові  радники  на  власний  розсуд  мусили  діяти,  щоб,  принаймні,  не  стати  жертвами  непевних  обставин.  Запис  генерал-майора  Тутушкіна  С.П.,  заступника  по  політичній  роботі  апарату  радників:    
 
                   «Я  підтримував  зв’язок  з  26-м  полком  протягом  всіх  подій.  Питаю  радників:  «Що  ви  робите?»  -  «Стріляємо»  -  «Куди?»  -  «Не  знаємо»  -  «Що  бачите?»  -  «Нічого  не  бачимо,  але  стріляємо».  

                   Нормально?  Куди  стріляли?  У  кого?  Але  –  «стріляємо».  Додам  до  панорами  подій  ще  кілька  спогадів  військових  радників.  Поставте  себе  на  місце  цих  людей,  може  ви  знаєте,  що  вони  мали  робити?        

                   «Госпіталь  забито  пораненими  з  обох  сторін  (і  де  ж  там  «наші»  і  «не  наші»?).  Заарештовано  539  осіб.  Зі  штабу  ВПС  заарештовано  Ніка  Мамада,  котрий  мав  завдання  розстріляти  оперативну  групу.Амін  сказав,  що  це  заколот  з  боку  Ірану  і  Пакистану,  а  про  парчамівців  нічого  не  казав.        
                   У  26-му  десантному  полку  всі  події  5  серпня  почалися  під  час  обіду.  Члени  партії  (хальківці)  Рузу  не  дотримували  і  прийшли  на  обід.  Їх  зустріли  і  сказали,  що  у  їдальню    заходити  зі  зброєю  не  можна.  Вони  здали  зброю,  увійшли  до  зали.  Чоловік,  який  їх  зустрічав,  почав  їх  косити  з  автомату  і  відразу  поклав  багатьох  членів  партії,  у  тому  числі  і  замполіта.
                   У  батальйоні  «Командос»  йшла  нарада  офіцерів.  До  кабінету  увійшов  чоловік  і  розстріляв  усіх  8  чи  9  осіб.  Напилися  двоє  перекладачів:  один  на  радощах,  що  лишився  живим  (він  був  у  26-му  полку),  другий  –  з  ним  за  компанію.        

                   Політична  температура  всередині  Афганістану  зростала.  Крім  заколотів,  організованих  антикомуністичними  силами,  як  от  у  Гераті,  та  інших  провінціях,  так  і  в  середині  правлячої  партії  щось  коїлося,  від  чого  московські  патрони  генсеків  НДПА  не  були  у  захваті.  Єврейське  побажання  стосовно  часів  великих  змін,  у  які  жити  не  рекомендовано,  в  афганському  варіанті  слід  посилити.  То  були  нестерпні  часи.  І  от,  після  понад  дев’яти  років  радянсько-афганської  війни,  -  чергові  зміни,  страшні  як  ракова  пухлина,  як  СНІД.  З  відходом  шураві  за  межі  країни  відкрився  сезон  полювання  на  поплічників  прорадянського  режиму.  Під  ударом  талібів  опинились  не  тільки  члени  НДПА.  Тут  всякого  штибу  комітетчики,  старійшини  кишлаків,  які  зливали  інформацію  нам,  вчителі,  офіцери  народної  армії,  орденоносці,  великий  прошарок  інтелігенції,  діячів  культури,  мистецтв,  засобів  масової  інформації.  Радянський  союз  відпускав  країну  у  самостійне  плавання,  накоївши  лиха  там  і  пропустивши  через  жорна  страждань  значну  кількість  власного  народу.  Відповідальність  за  це  не  ляже  ні  на  кого.  Статистика  злочинів  комуністичних  режимів  завжди  має  гротескні  виміри,  а  на  додачу  усі  її  злочини  не  містять  виправданого  мотиву.
                   Головною  рисою  радянської  статистики  є,  м’яко  кажучи,  необ’єктивність.  Кількість  вивезених  до  союзу  цинкових  домовин  пораховано  різними  відомствами.  Число  не  одностайне.  Очікувано  рівень  довіри  до  цифрових  маніпуляцій  не  високий.  Однозначно,  оприлюднені  колись  13300  осіб  –  не  те,  що  називається  правдою.  Так  само  і  втрати  протилежної  сторони    обрахунку  не  піддаються.  Достеменно,  вони  перебільшують  мільйон  осіб,  а  наскільки?  Перетнувши  психологічну  позначку  у  мільйон,  хто  враховуватиме  тисячі?  Не  півтора  ж,  еге?  Я  беру  взяті  зі  стелі  числа  і  співставляю:  15000  втрати  есересер  –  1000000  втрати  Афганістану.  Війну  (ту,  не  наступну)  завершено,  хто  переможець?  Співвідношення  1  до  66,6  (випадковий  збіг  з  трьох  щісток).  Навіть  за  таких  умов  я  впевнений,  що  виграти  війну  в  Афганістані  неможливо.  Вони  битимуться  до  останньої  людини  і  залишаться  непереможеними.  Доведено  невеличкими  кишлачками,  знесеними  артилерією  і  авіацією.  Вони  зникали,  але  опір  переносився  в  інші  місця.  Як  не  намагався  радянський  союз  стати  старшим  братом  Афганістану  –  не  виходило,  хоча  туди  вгатили  борошна,  текстилю,  будматеріалів,  машин  та  різного  реманенту  на  мільярди  доларів.  На  виході  мали  запеклого  ворога.
                   Створюваний  штучно  міф  про  гуманну  наддержаву  ярів  би  цнотливою  чистотою,  якби  підтверджувався  тільки  щоденними  моментами  прекрасних  людських  стосунків:  особливе  ставлення  до  дітей,  братання  з  афганськими  солдатами,  безкорисна  допомога  в  усіх  питаннях  складного  життя.  А  попри  те,  на  іншому  боці  нашої  блискучої  медалі  виходить  не  такий  вже  ідилічний  відбиток.  З  обережністю  я  вживаю  слово  «звірства»,  бо  воно  не  співвідносилося  з  уявою  про  образ  радянської  людини  –  обліко  морале.  Нормальної  радянської  людини,  а  не  відморозків,  про  яких  ми  вдосталь  начиталися  у  письменників.  Якщо  відкинути  вкраплення  братолюбної  романтики,  лишається  суто  чоловіча  робота,  ім’я  якій    –  війна.  Повірте,  неестетичний  вигляд  споротого  живота  і  відрізані  кінцівки  того,  кого  вчора  плескали  по  плечу,  називаючи  Сашком,  Мишком,  іноді  викликав  неконтрольований  спалах  гніву.  Тому  якраз  звірства  –  невід’ємний  атрибут  всякої  війни.  Звірства  на  звірства.  Хто  би  не  казав:  «Вони  перші  почали»,  -  не  вірте  нікому.  На  війні  першою  може  бути  тільки  інтервенція,  всі  інші  явища  відбуваються  наче  самі  собою.  У  попередній  редакції  спогадів  я  стверджував,  що  ми  самі  навчили  моджахедів  катувати  військовополонених.  Та  ні,  звичайно  це  максималізм.  Така  людська  природа.  Частина  нас  –  природжені  садисти.  Який  сенс  звинувачувати  супротивника,  який  не  нападав  на  нашу  країну?  Наступна  розповідь  про  зло  всередині  нас.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896642
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2020

Афганські спогади. 30 років - сумний ювілей (редакція 2020 р. , 1 частина)

                                                                           Тридцять    років    тому

                         Чверть  століття  обмірковував  одну  тему,  та  не  наважувався  викласти  спогади.  Спогади  воїна  чи  окупанта?    Яскраві  чи  ні?  Можливо,  моє  особисте  нікому  не  потрібне.  Може,  я  не  вмію  писати.  І  добре,    що  за  цей  термін  не  знайшлося  часу  та  натхнення  попсувати  папір.  Напевно,  усе  мало  би  інше  забарвлення:  пишномовне  оспівування  інтернаціоналізму,  героїзму,  військової  звитяги,  радянської  слави.  Як  мислив,  так  і  написав  би  тоді.  А  тридцять  років,  хоч  і  проминули,  як  три  дні,  докорінно  змінили  світогляд.  Хоча,  чому  тридцять?  У  1988  році  я  був  ще  інтернаціоналістом.  У  1991,  пам’ятаю,  вже  так  не  вважав.  Вважатимемо,  що  слід  було  перевірити  почуття.  Тепер  я  готовий  до  першої  після  школи  великої  письмової  роботи.
                   На  початку  подія  ніяким  чином  мене  не  стосувалася.  Її  відлік  почався  наприкінці  1979  року  –  першого  в  історії  радянсько–афганської  війни.  Чотири  роки  ескалації  –  взагалі  не  мої.  Я  був  іще  малим,  але  дехто  із  моїх  земляків  якраз  дозрів  до  призовного  віку  і  це  було  якось  дивно:  Птаха  –  чувак  з  мого  будинку  опинився  на  війні!  Він  і  війна?  Не  вкладалося.  Уявити  себе  на  тому  ж  місці…  У  1983  з’ясувалося,  що  я  вже  дорослий,  мені  вісімнадцять  років.  Я  не  вірив,  але  у  військкоматі  мене  вирішили  випробувати.  Перевірка  тривала  чотири  рокі.  Рік  номер  один  –  куди  я  потрапив  і  коли  закінчиться  дурдом?  Рік  номер  два  –  жити  можна,  але  не  щодня.  Рік  номер  три  –  я  зробив  це,  але  хто  би  мені  пояснив:  навіщо?  Плутано  я  вже  й  сам  намагаюся  дати  відповідь  на  це  питання,  а  стосувалося  воно  рішення  залишитися  на  надстрокову  службу.  Нарешті,  рік  номер  чотири  -  я    трошки  краще  почав  розбиратись  в  собі.  Все,  що  досі  триває,  називається  постафганським  періодом  -  час  ретельної  переоцінки  минулого.
                   Тридцять  років  відділяють  нас  від  подій,  які  почалися  штурмом  палацу  на  одній  із  сопок  Кабулу.  Хоча,  ні,  не  те.  Штурм  –  не  початок.  За  пару  днів  до  нього  на  кабульському  летовищі  завирувало  життя.  Вдень  і  вночі  на  смугу  сідали  військово-транспортні  літаки,  демонструючи  місцевим  червоні  зірки.  Кабул  і  Баграм  –  найбільша  військово-повітряна  база  у  60  кілометрах  від  столиці,  ще  ніколи  не  бачили  подібного.                    
                   У  військових  училищах  Кабулу,  у  полках  і  окремих  афганських  частинах  радянські  військові  радники  встановили  особливий  режим  для  курсантів,  солдат  і  офіцерів.  Офіцери  першими  склали  зброю  на  купи  під  ноги  шураві  -  представників  страни  совєтов.  Її  навіть  не  переписували  перші  пару  днів,  поки  з  цих  куп  не  почали  масово  зникати  раритетні  зразки  пістолетів  і  різноманітного  екзотичного  озброєння.  Частину  афганських  командирів  заарештували,  дехто  із  спритних  і  далекоглядних  встиг  вислизнути,  передчуваючи  біду.  Ніхто  із  них  майже  нікому  не  вірив,  бо  мало  хто  взагалі  розумів,  що  сталося  і  як  буде  далі.  Тяжкі  години  вагання.  Хто  хазяїн  у  країні?  Та  хто  б  не  був  керівником  номінально,  відчувалося,  що  Афганістаном  керують  не  корінні  афганці,  а  оті  високі  чини  зі  слов’янським  типом  обличчя.  Так,  насправді,  і  було.
                   Хтось  наважився  вистрілити  першим,  чи,  може,  віддав  команду  відкрити  вогонь  на  ураження.  Були  вагання:  натиснути  на  гачок  і  вбити  того,  хто  вчора  навчав  мистецтву  бою.  Ви  можете  усвідомити,  які  протиріччя  вирішував  для  себе  кожен  афганський  воїн?  Хоча,  що  нам  до  них?  Тоді  ми  самі  ще  не  вміли  думати.  А  дехто  з  побратимів  і  досі  не  навчився.
                   Закінчуючи  останні  класи  середньої    школи,  я  не  міг  збагнути  логіку  війни  хто  зна  де  і  з  ким.    Як  мінімум,  на  нас  хтось  мав  напасти,  ті  ж  американці,  наприклад,  демонізовані  радянською  пропагандою.  По  факту,  коли  все-таки  для  кожного  відкрилася  очевидна  правда  про  участь  наших  військових  у  бойових  зіткненнях  в  Афганістані,  маховик  маніпуляцій  почав  обертатися  таким  чином,  щоб  усім  нам  довести  доцільність  їхнього  там  перебування.  Ми  мали  не  тільки  знати,  але  й  вірити,  і  мислити  правильно,  саме  так,  як  було  потрібно  перестаркам  за  кремлівською  стіною.  З  нами  грали,  але  на  яких  струнах?
                   Пункт  перший,  головний,  безпековий.  Подейкували,  наче  Афганістан  розглядався  країнами  НАТО  у  якості  плацдарму  для  ядерного  удару  по  радянському  союзу.  І  навіть  називали  хвилини,  яких  не  вистачило  американцям,  щоб  висадитися  в  Афгані,  бо  ми  встигли  зробити  це  першими.  Маячня!  Але  як  гостро  вона  сприймалася  з  подробицями:  американські  літаки  змушені  були  розвернутися  у  повітрі.  І  вірили!  Та  й  досі  деякі  упороті  вірять.
                   Другий  пункт,  сльозогінний.  Якою  високою  має  бути  місія    визволителів    з  радянської  країни  –  країни,  яка  посилає  кращіх  синів  захищати  бідного  дехканина,  простого  афганського  трударя,  дитинку,  стару  людину.  Хто  про  них  думав  у  світі?  Та  тільки  наше  політбюро,  а  значить  –  ми,  бо  ми  всі  як  одна  людина  і  думали,  і  діяли  однаково  (хоч  зрозуміла  моя  іронія?).
                   Так  вчили.  На    початку    80-х    років  не  існувало  достовірної  офіційної  інформації  (або  наявних  доказів  бійні)  про  масштаби  участі  у  конфлікті.  Правда,  і  до  нашого  невеличкого  шахтарського    містечка    долітали  чутки:  «До  Донецька  прибув  літак  набитий    цинками».    Хтось  десь  повернувся    додому  обпечений,  чи    посічений  осколками.  Чутки  чутками,  але  тільки  у  1981-му  від  сусіда  почали  приходити    листи  про  війну.  Тоді  я  усвідомив:  наші  добряче    воюють.  Значить,  це    необхідно!?  Наївним  був  я  тоді,  та  кажіть  –  дурним,  не  ображатимусь.    І  мені  кортіло  бути  героєм-захисником.  Я  уявляв  себе  бійцем,  вцілілим  після    багатьох    місяців    поневірянь.  Хоча,  не  було  ані  найменшого  бажання  занадто    ризикувати,  демонструючи  апріорі  відсутні  навички.  Власне,  сили  теж  бракувало  такої,  аби  її    демонструвати.  Проте,  була  витривалість,  терплячість,  наполегливість  і  нетерпимість  до    «поганців».  І  навіть  віталося  нескладне  поранення.    Ну,  все  ж  таки,  воював!  Отаке  мав  виховання,  чого  вже  приховувати?
                   Очікування  повістки,  повірте,  страшніше  за  отримання.  Невідомо,  скільки  лишилося  жити?  По  людськи,  тобто.  Тільки-но  відсвяткував  вісімнадцятиріччя,  аж  за  місяць  отримав  державний  бланк:  «1  жовтня  прибути  на...»  Все,  попа!  Тямущі  переконували,  що  у  ранні  терміни  до  лав  беруть  у  закордонні  контингенти.  Заманливо!  І  куди  ж  мене?  Однокласник  Федько  в  один  день  зі  мною  теж  отримав  повістку.  Може  так  і  служитимемо  разом?  Спробував  проаналізувати  чутки.  До  спортсменів-розрядників  ми  не  належали,  значить  десантура  і  Афган  (нащо  здохлики  у  бою?)  нам  не  світив,  правильно?  Може  Куба?  О,  Кубо,  омріяна  карибська  красуне,  лечу  до  тебе!  Хтось  вкинув  оце  слово  і  я  переконав  себе,  що  саме  так  і  станеться.  Віват,  Кубо!  Тринділи,  що  там  солдати  не  схожі  на  солдатів:  носять  цивільне  вбрання,  живуть  у  шоколаді.  От  і  мені,  значить,  поперло!  Не  дарма  ж  я  на  совість  вчився  у  технікумі?  Оцінили.  Хоча,  Федько...  Цей  псував  мою  аналітичну  модель.  Вчився  аби  як,  ледве  відбувши,  за  сприянням  запотиличників  вісім  класів,  та    училище  зв'язку.  Курив  і  нишпорив  по  смітниках.  За  що  йому  Кубу  показувати?
                   Вранці  1  жовтня  нас  сяк-так  вишикували  перед  Селидівським  комісаріатом,  порахували  і  доставили  у  Донецьк,  на  територію  збірного  пункту.  Важкі  ворота  зачинились.  З  тієї  хвилини  ми  перестали  вважати  себе  вільними.  Серце  стиснулося  до  розміру  пінг-понгової  кульки.  Домашня  дитина  –    я  не  бажав  миритися  з  дійсністю,  а  відкосити  не  хотів  і  не  міг.  Почесний  обов'язок!  Сумління  не  дозволяло  вдавати  немічного  або  дурника,  хоч  дехто  із  знайомих  задіював  тяги,  відкараскуючись  від  призову.  Я  йшов,  як  сумирна  вівця,  втішаючись  думкою  про  швидкоплинність  часу  і  деяку  витривалість.  Не  такий  вже  я  й  домашній.  Бажання  почати  своє  незалежне,  цілком  окреме  життя  мало  місце,  плюс  не  занадто  стримуваний  вітер  авантюризму.  І  ще  страх  як  хотілося  на  Кубу,  аж  усі  етаповані  на  збірний  пункт  ввижались  потенційними  кубинцями.                        
                   Мрії  мої,  мрії!  Вони  спричиняли  безумство  уяви.  Такі  картинки  малювали!  Лише  два  рокі  і  я  перебиратиму  фотознімки  під  пальмами.  Засмаглий  красень  у  моднявих  джинсах  і  захисних  окулярах.  По  правді,  така  фотографія  з’явилася:  пальма,  джинси,  окуляри,  тільки  в  іншій  півкулі.  І  у  військовому  є,  і  на  танку  теж,  а  ще  з  табельною  зброєю  –  повний  набір  викаблучника,  тільки  не  з  Куби.  Переставляємо  літери,  додаємо  «л»  і  виходить  –  Кабул,  місце  і  місто  першої  зупинки  у  моїй  тривалій  закордонній  епопеї.  А  першим  обламав  мої  мрії  про  Кубу  майор  з  автобатівськими  емблемами,  якого  новобранці  за  цивільною  звичкою  відразу  почали  називати  на  «ти».  Він  супроводжував  нас  залізницею  з  Донецька  до  Новомосковська,  постійно  перебуваючи  у  тому  чи  іншому  стані  сп’яніння.  У  перший  вечір  майор  Микола  (Кольок),  скрививши  жалісливу  міну,  відверто  заявив:  «Шкода  вас,  пацани.  Незабаром  потрапите  до  Ташкенту,  а  звідтіля    –  в  Афганістан.  Чи  не  нашукаєте  часом  трохи  грошей?  Наврядчи  вони  стануть  вам  у  пригоді.»  Кілька  хлопців  насували  йому  у  жменю  м’ятих  карбованців  і  вже  до  ранку  Колька  ми  не  бачили.  А  вранці  він  з'явився  зі  слідами  нічних  «поминок»  на  морді  лиця.  Здоров’я  він  не  економив,  обмиваючи  наш  призов  –  за  його  ж  власною  версією  -  потенційне  гарматне  м'ясо.  Ми  також  виглядали  кепсько,  але  з  іншої  причини  -  внаслідок  бурхливо  проведеної,  майже  безсонної  ночі.
                 На  ніч  усіх  нас,  ще  не  стрижених,  заштовхали  до  тісної  казарми  з  двоярусними  тапчанами.  Збуджений  натовп  насилу  розлігся.  На  зсунені  по  двоє  тапчани  вкладались  утрьох.  Лежачи  посередині,  хлопці  мучилися  на  стиковому    заглибленні.  Крайні  чіплялися  за  повітря,  аби  не  попадати  додолу.  Який  сон?  Світло  вимкнули,  а  гамір  все  наростав.  Черговий  офіцер  спробував  гримнути  на  балаган,  за  що  миттєво  у  відповідь  почув  таке  огидне  слово,  яке  відтворювати  я  не  стану.  Спіймавши    облизня,  той  пішов  кудись  плакати.  І  не  було  на  нас  методів  впливу.  Присягу  ми  не  складали,  виконувати  накази  командирів  не  обіцяли.  Не  визнавали  поки  що  хлоп’яги  командирів.  Один  наглядач,  -  і  того,  наче  водою  спустили.  Не  билися  і  за  те  дякувати!    
                   Наступного  дня  невиспану  юрбу  транспортували  до  потягу.  Там  до  нашої  важко  керованої  додали  ще  одну  команду  з  Луганської  (тоді  Ворошиловградської)  області,  розпихали  по  двох  вагонах,  та  й  спекалися  збіговиська  шибеників.  Один  вагон  –  донецькі,  другий  –  лісічанські.  Дорогою  до  Красноармійську  то  там,  то  сям  виникали  суперечки:  хто  у  потязі  крутіший.  Дехто  заздалегідь,  не  доїхавши  до  армії,  вже  загрожував  когось  зачмарити,  дехто  провокував  розібратись  на  місці  –  чого  відкладати?  За  наявності  двох  ворогуючих  армій  нависла  загроза  локальної  війни.  Новобранці  дивились  одне  на  одного,  як  чужинці.  Недовійськова  молодь  весь  час  кудись  переміщувалася,  у  тамбурі  грюкали  двері  і  звідти  токсично  тхнуло  куревом,  ніби  з  усіх  вагонів  пасажири  збігались  покурити  саме  у  цей  тамбур.        
                   Перед  зупинкою  у  Красноармійську  по  руках  пустили  капелюха.  Двадцятихвилинна  зупинка  не  залишала  шансів  залишитися  тверезими  двом  небезпечним  вагонам  молодих  юнаків.  Скільки  нас  було,  ніхто  ніколи  не  дізнається,  тому  простіше  так  і  казати:  два  п’яних  вагона.  Народ  прагнув  відзначити  перший  день  похідного  життя,  бо  у  двох  роках  таких  днів  аж  сімсот  тридцять  і  як  вони  минатимуть,  жоден  із  нас  не  мав  ані  найменшої  уяви.  Двоє  активістів  з  валізою  чкурнули  «пальне».  Решта  позирала  скоса  на  цивільне  населення  так,  ніби  ті  заборгували,  тому  навпроти  нас  намагалися  не  зупинятися.      
                   Час    вийшов.  Потяг  плавно  рушив,  а  валіза  як  пішла,  то  досі  не  поверталася  і  там  ще  двоє  людей  із  нею.  Що  ж,  кмітливі  прогнозовано  рвонули  стоп-кран.  Зчинилась  метушня  із  залученням  провідників  і  бригадира  поїзда,  безтолкове  з’ясування  причин.  Але  ніхто  нічого  не  бачив.  Вагони  знову  повільно  покотились,  та  вже  у  іншому  тамбурі  хтось  відпрацював  стоп-краном.  Горілка  мала  прибути  до  вагонів.  Аж  ось,  летять!  Ускочили,  підхоплені  дужими  руками  своїх  земляків.  Почалося  щось...  Кожен  гуляв,  вкладаючи    всю  душу  у  ту  гульню  і  всю  силу  легенів,  доводячи  тільки  свою  правоту,  своє  знання  життя.  Мама  рідна!  Оце  їхало  добірне  поповнення  виконувати  інтернаціональний  обов'язок.  Яке  вже  було.  Уявляєте  настрій  кожного?  Вільна  людина  потрапляє  на  два  роки  у  рабство  –  ніяк  не  менше.  Під  машкарою  крутизни  чи  не  кожен  думав  про  це  і  намагався  не  думати,  забутися,  а  для  цього  краще  напитися.  І  дехто  занадто  швидко  перебирав  запас  можливості.  Жирний  рожевощокий  хлопець  у  принципі  не  міг  впасти  набік.  Він  просто  сповз,  перетік  з  сидіння  на  підлогу,  застрягнувши  між  сидінням  і  столиком.  Торсання,  ляпаси  по  пиці  не  привели  його  до  тями,  хіба  смішно  здригалися  щоки,  вкриваючись  зимовим  рум’янцем.  Вочевидь,  нервові  закінчення  знаходилися  занадто  глибоко  під  шкірою.  Решта  народу  йшла  в  рознос.  Розмови  стали  банальним  перекрикуванням  всіх  всіма.  З  ротів  летіла  слина,  очистки  і  недоїдки  сипалися  на  підлогу.  Призовники  інтонаційно  підвищували  рівень  свого  авторитету,  тому  сторонній  глядач,  якби  такий  знайшовся,  міг  подумати,  що  точилася  сварка.  Але  ні.  Ще  навіть  не  салабони,  хлопаки  вже  приміряли  на  себе  роль  дідів.  Як  далеко  до  дідівських  привілеїв  нам  човгати  –  заспиртований  розум  втратив  відчуття  реальності.  Ми  їхали.  І  про  це  знала  уся  залізниця.

Міжнародний  переліт

                   Само  собою,  до  армії  я  за  кордоном  не  бував,  як  і  решта  призовників.  Ми  навіть  не  здогадувалися,  якого  кольору  там  трава.  Наприкінці  лютого  мали  про  все  дізнатися.
                   На  ташкентському  військовому  аеродромі  «Тузель»  заправляли  Ту-154.  Бортом  сині  букви  -  «Аерофлот»  повідомляли  про  буденність  і  мирний  характер  польоту.  Звичайний  рейс:  цивільні  пілоти,  стюардеси,  пасажири  і  щойно  випущені  з  навчального  комбінату  рядові,  половина  салону  юних  солдатиків.  Чекаючи  виліт  на  Кабул  (на  «Кубу»),  спостерегли  послідовну  посадку  двох  військово-транспортних  Іл-76.  Хвиля  голосів  сколихнула  повітря:  «З  Афгану!»  Вони  і  ми  –  повна  протилежність.  У  чому?  У  якомусь  незбагненому  для  нас  розумінні  життя.  Як  люди,  ми  всі  однаковісінькі  у  різноманітності:  добрі  і  злі,  сміливі  і  боягузи,  ліниві  і  моторні,  та  всякі.  Але  ми  розліталися  у  різні  боки:  ми  туди,  де  не  вміли  жити  без  специфічних  формул  виживання,  а  вони  –  на  наші  місця,  де  також  мали  знову  вчитися  співіснувати  у  світі,  який  залишився  не  досконалим.  На  обмін  досвідом  часу  не  було,  тому  вони  зичили  нам  успішної  служби,  вчасного  повернення,  чоловічої  дружби,  взаємодопомоги,  розуміння  командирів,  захисту  від  небезпеки,  скорого  перетворення  на  справжніх  чоловіків,  здатних  на  гідний  прикладу  вчинок.  Може  ті,  з  військових  «бортів»,  вже  перейшли  на  інший  щабель  людської  гідности?  Вони  побачили  лихо,  склали  ціну  життю,  виросли,  як  люди…  Скільки  часу  для  цього  потрібно?  Ми  готові  були  ступити  у  ріку,  яка,  на  мій  погляд,  мала  омити  нас  від  намулів  юнацького  хизування  один  перед  одним,  намагань  довести  свою  твердість,  своє  достоїнство  не  вчинком,  а  балачкою.  Час  пішов!  Одна  непоправна  вада  нашої  спільної  долі  у  відсутності  підстав  для  того,  щоб  вживати  слова:  людська  гідність,  честь  і  подібні.  Само  собою,  такі  якості  багатьом  із  ветеранів  притаманні,  але  при  цьому  повна  невідповідність  завданням,  поставленим  нашою  Батьківщиною  –  приборкати  геть  чужу  країну,  загнати  її  до  стайні  країн  з  маріонетковими  режимами,  приректи  її  на  повну  залежність  від  волі  старців-маразматиків  з  марксистсько-ленінською  патологією  обох  півкуль  мізків.
                   Наївних  романтиків  цей  світ  «любить»  по  своєму.  За  п'ять  місяців  навчання  у  Ташкенті  я  не  знайшов  підстав  констатувати:  ось,  ми  стали  іншими,  вилюдніли  чи  що?  Вже  невдовзі  по  прибуттю  у  групі  чітко  позначилися  задерикуваті  лідери,  та  ті,  кого  цькують.  Виокремилися  негідники  або  суб’єкти,  не  спроможні  втримати  себе  у  тісному  просторі  військової  дисципліни.  І  завелися  вони,  як  заводяться  таргани,  раптом,  несподівано.  Не  іншого  року  народження,  не  іншого  терміну  призову,  а  у  нашому  ж  підрозділі,  де  всі  рівні,  всі  схожі,  як  два  нігерійця  для  білої  людини.  Коли  на  нас  напосідали  діди  із  сусіднього  будівельного  батальйону,  ми  гуртувались  і  давали  відсіч.  У  тих  свербіли  п'ястуки  від  неактивованої  люті,  та  хіба  проти  нас  що  зробиш?  Неписаний  закон  армії,  скорочений  до  трьох  слів,  звучав  так:  молодий  має  літати.  Діди  й  раді  би  навчити  прописним  істинам,  але  ми  скрізь  ходили  купно,  особливо  на  їхній  території.  Так  то  були  чужі  діди,  з  іншої  частини.  «Своїх»  ми  не  минемо  свого  часу.  А  цим  хтось  із  сержантів  одного  разу  зауважив:  «Салабонів  незабаром  «за  бугор»  кинуть,  а  там...  Не  чіпайте!»                                  
                   Я,  наївний,  надумав  собі,  як  добре  швидше  вибратися  з  Ташкенту  на  постійне  місце  служби.  Не  може  там,  де  кулі  літали,  як  ґедзі  біля  корів,  ставлення  до  молодого  хлопця  бути  скотським.  Тому,  здається,  відбуваючи  назустріч  невідомому,  не  один  я  гірко  помилявся,  маючи  ідеалістичні  уявлення.  От  тільки  ніяк  не  вкладалося,  яким  чином  ота  підлота  серед  нас,  може  перекроїтися  на  воїнів-героїв?  Їх  вистачало,  нелюдей,  не  навчених  поважати  хоча  б  ровесників.  Якщо  обов’язок  інтернаціоналіста  почесний,  з  якого  переляку  почесті  дістаються  негідникам  разом  з  нормальними  хлопцями.  Таким  було  моє  нарікання  на  адресу  компетентних  органів  і  військкоматівських  офіцерів:  не  догледіли,  а  нам  червоніти?  Моїм  пафосним  думкам  про  зразкового  радянського  воїна  гостро  бракувало  реалізму.        
                   Літак  енергійно  відірвався  від  смуги,  ліг  курсом  на  Південь.  Небачені  краєвиди  провокували    свідомість  не  вірити  нічому.  У  житті  так  не  буває.  Зараз  прокинуся  і  поїду  до  технікуму.  За  пустелею  почалися  гори,  та  такі  гори,  тільки  милуватися  ними.  Ну  ви  шо?  Серед  краси  можна  з  кимось  воювати?  Здавалося,  на  сотні  кілометрів  в  усіх  напрямках  немає  нічого,  окрім  гір.  Мандрівнику  потрібне  життя  подолати  відстань  пішки,  та  й  то  він  загубиться  там,  лишиться  жити  серед  людей  гір.  Не  бачивши  війни,  важко  змусити  себе  вірити,  що  вона  точиться  десь  під  крилами  літака.  З  висоти  ми  її  не  помітимо,  а  вона  є.  І  чи  хто  питав  себе:  а  нащо  нам  ота  війна?  Що  вона  вирішує  для  такого  супер-монстра,  як  радянський  союз?  Хто  бачив  Афганістан  лише  на  карті,  подумав  би:  у  великої  країни  вистачить  потуги  підім’яти  під  себе  мало  помітний  клаптик  землі  з  архаїчним  устроєм.  З  десяти  тисяч  метрів,  оглядаючи  безмежжя  гір,  я  би  посперечався.  Як  це  можна  контролювати?
                   Лайнер  подолав  чималу  відстань,  але  пілоти  не  збиралися  знижуватися.  Сплять,  чи  що?  Я  роздивлявся  навкруги,  розшифровуючи  химерні  візерунки  вершин  і  ущелин.  У  таку  погожу  днину  далеко  видно.  Хто  сидів  коло  ілюмінатора,  а  я  саме  там  і  був,  побачив  місто,  помережане  артеріями  вулиць.  Рівний  політ  на  ешелоні  і  раптом  глибоке  занурення  носом.  Тіло  втратило  вагу.  Що  не  так?  Із  зовні  все  трактує  величний  спокій.  Крильця  здригаються,  неушкоджені.  Двигунів  не  видно,  навіть  майже  не  чутно.  То  що?  На  значній  відстані  ліворуч  і  вниз  я  відшукав  поглядом  пару  винищувачів  зустрічним  курсом.  Чи,  бува,  не  «паки»(пакистанці)  нас  підбили?  Припустив,  аж  скроні  жаром  оповив.  От  тільки  паніки  не  потрібно!  Чомусь  саме  про  це  подумалося  найперше.  Проте,  падіння  літака  здавалося  керованим.  За  штурвалом,  бодай,  не  діти  сидять.  Крила  цілі,  салон  не  розгерметизований.  Значить,  летимо?  Певності  не  мав,  тримався  надії.  Розбитися  у  18  років,  у  другому  за  життя  польоті…  без  підготовки.  Ні!
                   Літак  описав  коло,  стрімко  знижуючись  на  місто.  Детально  окреслилися  будинки  і  машини  на  вулицях.  Нарешті  деталізувалися  люди,  які  спокійно  пересувалися  у  справах,  не  звертаючи  уваги  на  наш  спуск  із  неба  –  маленькі  такі  рухомі  лялечки  зі  східних  казок.  Пілоти  поступово  вирівняли  машину,  тоді  я  переконався,  що  вони  є,  контролюють  зниження  на  останніх  метрах  перед  контактом  із  планетою.  Бетонна  смуга  набігла  конвеєрною  стрічкою,  наче  її  поспіхом  підстелили  під  літак.  Легко  струсонуло  раз,  два  і  пілоти  дали  оберти  у  режимі  реверсу.  Картинка  в  ілюмінаторі  помітно  уповільнювалася.  Там  другим  дублем  майнула  побачена  нами  два  дні  тому  у  військовому  кінотеатрі  будівля  з  диспетчерською  вежею.  Ну  просто,  як  повторний  перегляд  фільму  «Спекотне  літо  у  Кабулі».  Залюднений  аеровокзал,  напис  латинкою  -  K  A  B  U  L.  Літак  не  повернув  до  вокзалу,  тримаючи  напрямок  смуги  все  далі  від  цивільних  бортів.  Ліворуч  і  праворуч  почали  траплятися  на  стоянках  десятки  військових  літаків,  вертольотів,  а  осібно  від  справної  техніки  списані  і  частково  розібрані,  чи  розбиті  фюзеляжі  повітряних  суден.  «Салям,  шураві!»  Нас  прийняв  міжнародний  аеропорт  такої  цікавої  країни,  у  порівнянні  з  якою  ніяка  Куба,  та  що  там  Куба,  найліпші  острівні  чи  материкові  держави  не  зрівняються  ніколи.  Всякому  бажанню  я  вмію  дати  раду,  але  велике  бажання  потрапити  туди  знову  іноді  просто  нестерпне.  Хтозна,  може  то  якась  інфекція,  що  викликає  залежність  від  певної  країни?
                   Відлік  «три  роки  за  рік»  пішов  дня  двадцять  п’ятого,  лютого,  1984  року.
                   Для  початку  новоприбулих  вишикували  шеренгою.  Вміст  речові  мішків  вивернули  на  бетонку.  Солдатські  пожитьки  не  радували  очі  офіцерів.  Земних  багатств  ніхто  з  собою  не  прихопив.  Цікаво,  що  такого  можна  ввезти,  чого  там  немає?  Наркотики?  Зброю?  Через  багато  місяців  достойної  служби,  коли  під  моїм  ліжком  накопичилася  колекція  не  облікованих  гранат  і  іншого  вогнепального  залізяччя,  перший  огляд  згадувався  як  маячня.  Років  через  три,  завітавши  до  сусідської  кімнати,  на  ліжку  прапорщика  замість  нього  я  побачив  гранатомет.  Замість  пояснень,  на  моє  питання  сусід  відповів:  «Нічий.  Хочеш  -  забирай».  У  перший  день  служби  я  може  захотів  би.  Пізніше  –  ні.  Нащо?  Дрібні  набої  до  стрілецької  зброї,  здається,  взагалі  ніхто  не  лічив.  Та  до  цього  ще  повернемося.  Тут,  на  столичному  летовищі,  ми  пройшли  митний  контроль  без  митників  і  взагалі  без  представників  країни,  до  якої  прибули.  Перед  афганцями  не  звітували,  їм  не  подавали  документи  для  контролю,  їхнього  дозволу  не  питали  ніколи  і  ні  про  що.  І  нікому  за  це  соромно  не  було,  -  якось,  навіть,  у  голову  таке  не  лізло.
                   Після  деяких  формальностей  нас  ескортували  через  усю  столицю  до  гарнізону,  знаковою  спорудою  якого  був  штаб  славетної  сорокової  армії.  Багатьом  відомо,  що  серце  контингенту  калатало  у  колишній  резиденції  покійного  лідера  країни  Аміна.  Наскільки  вдалим  виявилось  розташування,  ми  оцінили  першої  ж  ночі.  Палац  маячив  над  усіма  військовими  містечками,  як  Кіліманджаро  на  африканській  рівнині.  Треба  визнати  складність  штурмової  операції  по  його  захопленню  у  грудні  сімдесят  дев’ятого  року.  Круті  схили  пагорба,  на  верхівці  якого  зведено  резиденцію,  не  викликали  ентузіазму  у  пішого  воїна.  Але  викурювати  довготривалою  облогою  і  класти  там  солдатські  життя  було  розкішшю  неприпустимою.  Із  завданням  впоралася  спеціальна  група  «Альфа»,  поклавши  особисту  охорону  Аміна  і  його  самого.  І  коли  апартаменти  передали  штабу  радянської  армії,  вони  стали  головною  мішенню  у  Кабулі  на  всі  роки  тієї  злочинної  війни.  Вночі  у  напрямку  штабу  коли-не-коли  зліталися  трасуючі  кулі.  Стрільці  били  здалеку  щоб  шураві  ніколи  не  знали  затишку.  Небо  перехрещувалося  вогневими  рисками,  а  за  кілька  секунд  долітало  стишене  туркотіння  кулемету.  Бувальці  казали:  якщо  тут  трохи  пожити,  обов'язково  побачиш  метеорний  політ  реактивного  снаряду.  Така-то  афганська  рулетка  –  різновид  іншої,  вдосконалена  моджахедами  –  кулі  посилалися  навмання,  бо  вони  дурні,  а  ти,  воїне,  будь  розумний  і  не  стій  на  дорозі.  За  теорією  ймовірності  поцілити  у  якусь  конкретну  людину  важко,  один  шанс  на  тисячі.  Втомившись  боятися,  я  ніколи  не  думав  про  це  і  любив  прилітати  до  Кабулу  у  відрядження.  Але  цікава  думка  тих,  чия  надія  на  теорію  ймовірності  не  виправдалася.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896641
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2020

Не мовчи, коли тобі болить!

Не  мовчи,  коли  тобі  болить,
У  солодку  не  веди  оману.
Я  для  тебе  розтривожу  світ,
Хай  спішить  на  поклик  полум'яний.

Нас  усіх  залучено  до  гри
Де  найкращих  не  минають  кризи.
Легше  разом  під  розгул  вітрів
На  ковзкій  утриматися  кризі.

Як  не  бийся,  скільки  не  працюй,
Статки  наші  як  старечий  клунок.
Так,  завжди  бракує  гаманцю
Срібняками  годувати  шлунок.

Ми  осінні,  здібні  до  борні
Хоч  воюєм  голими  руками,
Тож,  якщо  болить,  скажи  мені
Скористайся  дружніми  зв'язками.

                             25  листопада  2018  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815255
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.11.2018

Рвучи кайдани

Бодай  не  знати  кайданів  рабських,
Замовних  посмішок  на  парадах.
Ми  і  сьогодні  на  чверть  радянські,
Халявній  гречці  безтямно  раді.

Яким  потворним  буває  братство!
І  чим  смердить  ахінеї  буйство?
«Союз  свободних…».  Читай    «кріпацтво»  –  
Коктейль  величности  і  холуйства.

Модель,  де  символи  –  кіт  і  миші,
А  не  затверджені  серп  і  молот.
Усі  там  рівні,  та  є  рівніший,
М’ясцем  дрібноти  тамує  голод.

Гребе  –  як  власне,  дає  –  по  квотах:
Кому  –  мізерність,  кому  –  величність.
Десятиліттями  в  анекдотах
Свою  шукали  ми  ідентичність.

Якби  майдани  нас  не  навчили
Пиху  збивати,  вінці,  корони.
Та  он  же,  бачиш,  на  гребні  хвилі
Пливе  оте,  що  в  воді  не  тоне.

По  закутках  вовтузня  і  тупіт,
Сичання  підле  «одноязичних».
Оті  за  право  лизати  дупу
Штовхають  нас  у  союз  в’язничний.

Хай  совість  нам  віддає  накази
І  гідність  наша  –  без  них  не  можна.
Країна  ми,  чи  оптова  база,
Де  нас  купують  ділки  вельможні?

                                   01  лютого  2018  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774602
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 01.02.2018

Листи з минулого

                   18  листопада.  Я  навмисно  перевірив  сьогоднішню  дату,  щоб  порахувати,  скільки  днів  минуло  від  забутого  всіма  «червоного»  дня    у  святковому  календарі  країни.  З  молодших  поколінь  навіть  після  цих  моїх  слів  не  знайдеться  кількох,  які  дадуть  відповідь:  7  листопада  радянський  народ  відзначав  річницю  жовтневого  перевороту,  званого  колись  Великою  Жовтневою  Революцією.  І  додатково  слід  було  би  пояснити,  чому  «жовтневе»  свято  переповзло  у  листопад.  Отже,  на  одинадцятий  день  по  «святу»  мені  нагадали  про  дату.  І  де  ж  я  був?  І  як  я  міг  не  помітити  по  настроях  народу  величну  колись  дату?  Перевіряю…  Ага,  сьомого  числа  з  ранку  до  вечора  перебував  у  Львові.  Посміхаюся.  Ну,  там-то  хіба  хто  згадає  всує..?  Галичина  Галичиною,  а  що  ж  у  Києві?  Пригадую  по  шістнадцятому,  по  п’ятнадцятому  роках  –  лад  і  спокій.  Тому  ні  нагадувати,  ні  висловлюватись  з  приводу  перевороту  не  кортить.  Однак,  потомки  наші  подбали  про  нас  ще  тоді.  Протягом  десятиліть  вони  позакладали  для  нас  чисельні  листи.  Читати  послання  з  минулого,  адресоване  мені,  вельми  цікаво.  Давайте  разом  почитаємо  з  тих  послань,  вони  мають  матеріал  для  роздумів  і  я  наведу  на  міркування  у  певному  ключі.  Для  повноти  картинки  довелось  потурбувати  пана  Гугля  що  до  відкоркованих,  відкупорених,  вийнятих  зі  сховищ  листів.  Скільки  їх?  Безліч.  Віддамо  належне,  різного  рівня  влади,  керівники,  громадськість  пильнували  момент.  На  деяких  підприємствах  відбулися  заходи  не  менш  пафосні,  ніж  під  час  організації  схованок.  Все,  висвітлене  в  інтернеті,  прокоментоване  з  належним  гумором,  а  більше  з  іронією.  Авжеж,  пів  століття  тому    передбачалося  палким  словом  підвищити  градус  свят,  перш  ніж  пролетарії  розбредуться  після  мітингів  пити  зароблену  звитяжною  працею  вогняну  воду.  А  ми  відправили  промови  у  забуття  і,  крім  невеличких  осередків,  де  кам’яні  таблиці  нагадували:  «Відкрити  у  2017  році!»,  -  решта  населення  була  позбавлена  нагоди  вдихнути  атмосферу  завзяття  п’ятдесятилітньої  давнини.
                 Уривок  тексту,  виявленого  у  капсулі,  закладеній  в  стіну  заводу  «Арсенал»,  місто  Київ,  1967  рік:
                   «До  вас,  людей,  які  живуть  при  комунізмі,  звертаються  переможці  соціалістичного  змагання,  присвяченого  50-літтю  Великого  Жовтня.  У  ці  прекрасні  дні  -  ювілею  радянської  держави  -  всі  наші  мрії  спрямовані  в  майбутнє,  до  вас  -  наших  нащадків.  Ми  працюємо,  вчимося  й  творимо  для  того,  щоб  на  нашій  рідній  Землі  назавжди  восторжествував  вічний  комунізм...
                   …Світло  великого  жовтня,  освітило  нашу  планету,  дісталося  кожного  дому,  дало  щасливе  й  радісне  життя  мільйонам  радянських  людей.»  
                   Живемо  при  комунізмі.  Це  про  нас?  Про  нас,  про  нас.  Від  переможців  соціалістичного  змагання,  від  імені  мільйонів  щасливих  радянських  людей.  Звідки  їм  знати,  що  50  років  –  занадто  малий  період  для  повного  торжества  вічного  комунізму?  До  речі,    арсенальці  виявили  турботу  про  наступні  покоління,  які  читатимуть  чергове  послання  у  2067  році,  вже  від  нашого  імені.  Текст  мені  не  відомий.  На  який  рік  ми  (я  і  ви)  зсунемо  торжество  вічного?  Ну!  Давайте!  Пропонуйте,  оптимісти!  Здається,  нам  навіть  не  зійтись  в  оцінці  сучасності:  ми  стали  жити  краще,  чи  гірше,  ніж  наші  батьки  у  1967  році?  Скажу  про  себе:  від  народження  у  1965-му  до  жовтня  1967-го  я  прожив  найкращі  роки,  бо  нічого  поганого  геть  не  пригадую.  Значно  пізніше  в  життя  прийшли  перша  лозина  по  попі  за  неслухняність,  перша  бійка  у  дворі,  перша  двійка  у  школі,  перші  мати,  перша  пляшка,  перший  страх.  Але  ж  були  і  перші  день  народження,  день  канікул,  купання  в  морі,  велосипед,  політінформація  на  уроці,  де  ми  говорили  про  щастя  вічного  комунізму  вже  за  своє  життя.  Ні?  Так.  Тодішнього  оптимізму  вистачало,  щоб  називати,  принаймні  період,  а  не  рік,  позначений  втаємниченим  «ось-ось».  По-за  увагою  залишалися  десятки  тисяч  невдоволених,  яких  держава  пакувала  по  таборах  і  вони,  між  нами  кажучи,  також  залишили  свою  окрему  думку.  Наведу  лиш  один  уривок  з  листа  пам’яті,  залишеного  в’язнями  ГУЛАГу  в  стіні  драматичного  театру  Нижнього  Тагілу:
                   «Цей  напис  замуровано  15  березня  1954  року  не  під  грім  оркестру  і  шум  натовпу.  Але  він  повідає  нащадкам,  що  цей  театр  збудовано  не  зусиллями  комсомольських  бригад,  як  пізніше  стверджуватимуть  літописи,  а  створено  на  крові  й  кістках  ув’язнених  –  рабів  ХХ  століття.  Привіт  поколінню,  що  буде!  І  нехай  ваше  життя  й  ваша  епоха  не  знатиме  рабства  й  приниження  людини  людиною.»  
                   Такої  драми,  яка  відбулася  за  часів  збудування  театру,  не  зіграти  на  пишній  сцені  довіку.  А  ті  в’язні,  апелюючи  до  людяності  прийдешніх  поколінь,  могли  би  отримати  від  нас  ствердну  відповідь:  факти  приниження  залишилися  історії?  Так  і  вдосконалилися.  Щоб  не  прославитись  песимізмом,  частина  людства  складає  нові  й  нові  утопії.  Саме  слово  «утопія»,  яке  мало  стати  терміном  на  ознаку  розвиненого  справедливого  суспільства,  перетворилося  на  тавро  неіснуючої,  нездійсненої  фантазії.  Читаємо  чергову  утопію  з  Миколаївщини,  послання  від  комсомольців  1967  року:
                   «Ми,  покоління  комсомольців  60-х  років,  не  уявляли  свого  життя  без  боротьби  і  творчої    праці    в  ім’я  торжества  коммунізму,  що  став  для  вас  дійсністю…
                   Ми  пишалися  своїм  краєм  з  його  неозорими  степами…,  і  намагалися  зробити  все,  щоб  його  майбутнє  було  прекрасним.    
                   Ви  покоління  щасливих:  над  вами  чисте  небо,  а  війни  у  світі  для  всіх,  хто  живе  у  2017  році,  стали  історією.»  
                   Намагалися,  як  краще  і,  щоб  не  дивитись  на  світ  однобоко,  не  тільки  в  СРСРії.  Прагнули  і  намагались  прокомуністичні  режими  Куби,  Північної  Кореї,  комуно-капіталістичного  Китаю,  пролетарсько-диктаторські  держави  усіх  неймовірних  моделей,  монархічні  країни  і  екзотичні  емірати  Сходу,  республіки  і  недореспубліки,  ринкові  і  базарні  утвореня,  джамахірії  через  «і»  і  через  «є»,  дикунські  племена  –  всі  вибудовують  прекрасне  майбутнє,  досі  не  побудувавши  щасливе  тепер.  У  найзаможніших  країнах  світу  найвищий  рівень  суїцидів.  У  Дубаях  кожен  громадянин  забезпечений  всім  і  назавжди,  а  на  додачу  там  злочинність  практично  зведено  до  нуля.  Добити  ще  аргументом?  Робочий  тиждень  там  починається  у  понеділок,  а  завершується  середою.  Давайте  вигукнемо:  «Значить,  можливо!»  Чекайте!  Окремі  винятки  не  доводять  нам,  що  світ  в  цілому  стає  краще  і  можна  сподіватись  на  його  гуманізацію  і  встановлення  ідеального  ладу.  Більшість  із  нас  взагалі  не  цікавить  доля  світу.  Ми  мріємо  жити  у  своїй  країні  краще,  або  знайти  нову  батьківщину,  де  за  роботу  платять  більше,  де  відносно  невелика  злочинність,  де  не  беруть  хабарі  за  справедливе  рішення,  де  лікують  якісно,  де  повітря  не  отруєне.  Хто  не  знаходить  нову,  той,  начебто,  старається  щось  робити  у  своїй.  Не  виходить  по  писаному  у  листах  з  минулого.  Можливо,  вийде  після  виборів?  Після  других,  третіх,  десятих,  але  колись  вийде?  
                   В  школі  казахського  міста  Теміртау  у  травні  розпечатали  капсулу  від  випускників  того  ж  1967  року.  Читаємо:
                   «Милі,  хороші  наші  нащадки!...
                   …нам  дуже  цікаво,  чим  ви  живете,  чим  відрізняється  ваше  життя  від  нашого.  Про  це  ми  можемо  лише  мріяти.  Ми  вважаємо,  що  вам  викладатимуть  не  вчителі,  а  автомати…  Космічними  трасами  на  ракетах-літаках  люди  літають  на  інші  планети…
                   На  Півночі  у  вас,  мабуть,  штучне  літо,  буяють  сади,  квітнуть  троянди,  будуються  штучні  моря.»
                   Ну  от  вам!  Можна  іронізувати  і  наводити  нові  й  нові  (по  суті  своїй  –  не  нові)  утопії.  Чи  спробуємо  скласти  своє  бачення  для  наших  нащадків  у  2067  рік?  Напишіть,  що  буде  через  50  років.  Наші  діти,  якщо  доживуть,  посміються  замість  нас,  тому  що,  повірте,  ми  не  вгадаємо,  як  автори  десятків  чи  сотень  послань  помилялися  до  нас.  Немає  у  нас  таланту  зазирнути  вперед  і  на  десяток  років.  Але  є  одне  послання  і  тільки  одне,  яке  показало  нам  наше  «тепер»,  хоча  налічує  дві  тисячі  років  від  написання:
                   «Знай  же  ти  це,  що  останніми  днями  настануть  тяжкі  часи.  Будуть  бо  люди  тоді  самолюбні,  грошолюбні,  зарозумілі,  горді,  богозневажники,  батькам  неслухняні,  невдячні,  непобожні,  нелюбовні,  запеклі,  осудливі,  нестримливі,  жорстокі,  ненависники  добра,  зрадники,  нахабні,  бундючні,  що  більше  люблять  розкоші,  аніж  люблять  Бога…»  (2  Тимофію  3:1-4)
                   Ми  можемо  лишити  нащадкам  добрі  поради,  знаючи,  що  світ  не  стане  кращим,  адже  слово,  писане  2000  років  тому  точніше  описує  наш  час,  ніж  його  уявляли  батьки.  І  без  того  слова  ми  короткозорі,  а  воно  суголосне  у  всіх  частинах.  Вищенаведений  уривок  –  частина  листа  Павла,  якого  ми  знаємо  як  апостола.  Датується  серединою  шістдесятих  років  першого  століття.  Схоже  на  правду?  Один  в  один.  Але,  знаєте,  деталі  на  кшталт  польотів  на  Марс  не  варті  дірки  від  бублика,  якщо  людина  людині  не  друг  і  ми  живемо  у  страху  перед  подібними  собі.
                   Петро,  апостол,  пише  приблизно  у  той  самий  період:
                   «Насамперед  знайте  оце,  що  в  останні  дні  прийдуть  із  насмішками  глузії,  що  ходитимуть  за  своїми  пожадливостями,  та  й  скажуть:  Де  обітниця  Його  приходу?  Бо  від  того  часу,  як  позасинали  наші  батьки,  усе  залишається  так  від  початку  творіння.»  (2  Петра  3:3,4)
                   А  тут  вам  і  відповідь  на  питання:  чому  ми  прагнемо  одне,  а  виходить  все  навиворіт.  Бо  дехто  ходить  за  своїми  пожадливостями,  вважаючи  себе  неосудним.  І  кожен  з  нас  може  ставити  дві  крапки  і  писати  імена  у  стовпчик.  Я  навіть  знаю,  що  ви  почнете  із  влади.  Але  ж  ми  їх  обираємо  хорошими,  підставляємо  руки,  спини.  Далі  до  списку  потраплять  всі,  аж  до  сусідів  і  родичів.  Шалена  думка  підказує:  прибрати  гадів  і  можна  жити  по-людськи.  Твереза  думка  протирічить:  ми  сповземо  у  37-й  рік  і  гади  знову  спливуть  на  поверхню,  очоливши  процеси.  Безвихідь  якась,  хоч  і  правдива.  І  ми  ще  не  читали  євангелістів  Матвія  і  Луку,  бо  якщо  листи  Павла  й  Петра  –  ескізи,  то  ці  намалювали  просто  полотна.  Вони  вельми  нагадують  стрічку  новин:  вбивства,  війни,  землетруси,  мори.  Нічого  нового,  власне,  у  новинах  немає,  крім  того,  що  містер  Трамп,  чухаючи  потилицю,  намагається  зберігати  твердість  духу  і  ніяк,  ну  ніяк  не  визнає  роль  людини,  винної  у  всіх  нещастях.
                   Е!  Так  не  можна.  Через  необачність  ми  можемо  втратити  всяку  надію,  пустившись  по  хвилях  песимізму.  Відкидаючи  добрі  побажання  потомків,  ми  не  повинні  вважати,  що  позбавляємо  себе  майбутнього  і  надії  на  щось,чого  ми,  як  то  здається,  достойні.  Але  покладемо  на  шальки  терезів  запропоновані  тези,  з  одного  боку  непогані  по  суті  мрії  будівничих  комунізму,  а  з  іншого  –  древніх  авторів.
                   «Ми  трудимося,  вчимося  й  творимо  для  того,  щоб  на  нашій  рідній  Землі  назавжди  восторжествував  вічний  комунізм...»
                   Скільки  не  повторюйся,  ліпше  нам  жити  не  стало.  То  як  старій  бабці  щороку  на  дні  народження  бажають  щастя,  здоров’я,  а  вона  й  рада  чути,  хоча  розуміє,  що  ні  першого,  ні  другого  їй  вже  не  бачити.  Послання  містять  порожні  сподівання.  Їхні  автори  задовго  до  2017  року  зрозуміли,  наскільки  вони  прорахувалися.  Хіба  що  нині  вони  підбирають  причини  невдачі.  Але  древнє  послання,  хоч  воно  й  має  вигляд  песимістичний,  все  ж  таки  дає  надію.  Я  знаю,  що  станеться  по  написаному  там,  адже  історія  світу,  відкрита  через  Даниїла  цареві  Навуходоносору  до  найменшої  деталі  через  століття.  І  то  було  більше.  То  невже  так  само  не  відбудеться  менше?  І  я  люблю  фінал,  записаний  у  книзі  Об’явлення:
                   «І  почув  я  гучний  голос  із  престолу,  який  кликав:  Оце  оселя  Бога  з  людьми,  і  Він  житиме  з  ними!  Вони  будуть  народом  Його,  і  Сам  Бог  буде  з  ними,  і  Бог  кожну  сльозу  з  очей  їхніх  зітре,  і  не  буде  вже  смерти.  Ані  смутку,  ані  крику,  ані  болю  вже  не  буде,  бо  перше  минулося!  І  сказав  Той,  Хто  сидить  на  престолі:  Ось  нове  все  творю!  І  говорить:  Напиши,  що  слова  ці  правдиві  та  вірні!  І  сказав  Він  мені:  Сталося!  Я  Альфа  й  Омега,  Початок  і  Кінець.  Хто  прагне,  тому  дармо  Я  дам  від  джерела  живої  води.  Переможець  наслідить  усе,  і  Я  буду  Богом  для  нього,  а  він  Мені  буде  за  сина!»  (Об'явлення  21:3-7)
                   Хто  би  міг  сподіватися  на  такий  хеппі-енд?  Там  є  слова  «хто  прагне»  і  «переможець».  Це  означає,  що  я  прагну  і  йду  до  перемоги.  У  нас  є  відповідь  глузіям,  які  питають:  «Де  обітниця  Його  приходу?  Бо  від  того  часу,  як  позасинали  наші  батьки,  усе  залишається  так  від  початку  творіння.»  Послання  не  залишає  нас  без  відповіді:
                   «Не  бариться  Господь  із  обітницею,  як  деякі  вважають  це  барінням,  але  вам  довготерпить,  бо  не  хоче,  щоб  хто  загинув,  але  щоб  усі  навернулися  до  каяття.»  (2  Петра  3:9)
                   Ось  воно,  найсильніше  побажання-мрія,  підкріплене  авторитетом  Того,  Хто  майбутнє  бачить  так,  наче  воно  відбулося.  Комічність  запаяних  у  капсули  листів  лише  посилює  впевненість  в  Божому  Слові.  Коли  добра  зичимо  ми,  то  тим  самим  висловлюємо  наші  дружні  почуття,  але  сили  здійснити  побажання  не  маємо.  Бог  дає  і  те,  і  інше.
                   Ну  чого  би  вам  тепер  побажати?
                                                                                                                                       18  листопада  2017  року.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761095
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2017

Сволота

                   Його  прихопили  разом  із  дружиною  спекотного  літнього  дня.  Про  несподіваність  не  може  бути  мови:  вляпалися,  у  повному  сенсі,  на  гарячому.  Гарячий  асфальт,  перегрітий    мозок.  А  ті  шимпанзоїди  чітко  вловили,  що  не  холодне  слівце  «сволота»  стосувалося  їх.  А  ніхто  й  не  намагався  стишити  звук,  бо  слово  –  сила.  Воно  мало  прозвучати  і  пролунало,  наче  ляпас.  Тому,  що  й  казати,  взяли  в  оборот  не  «ні  за  що».  А  ще  (  момент  істини),  перш,  ніж  вилупок  у  камуфляжі  заверещав:  «Стояти!»…  Ні,  ще  мерзенніше:  «Ста-а-ая-я-ть!!!».  Він  уже  пишався  своєю  коханою,  бо  ключове  слово  належало  саме  їй.  А  відправилось  слівце  за  призначенням  без  усякого  там  «макіяжу»,  не  по-езопівськи,  у  мордяки.  І  таке  рідкісне  почуття  охопило  його,  наче  вперше  у  житті.  Може  і  вперше.  Це  суміш  невідворотної  небезпеки  з    легеньким  присмаком  відчаю  (ну,  все,  це  …опа!)  і,  все  таки,  гордість  за  неї,  причому  гордість  переважала.    Левиця!  Дика!  Саме  левиця,  з  ким  же  її  ще  порівняєш,  адже  левиці  полюють  здобич,  а  потім  до  тіла  неспішно  підходить  лев.  Прекрасні  літературні  образи  –  потім  він  багато  разів  повторюватиме  відкрите  в  ній  «я»  левиці,  але  називатиме  її  як  завжди  –  кицею.  То  й  що?  Кит  називає  дружину  рибкою?  Авжеж!  І  нам  можна  також,  бо  його  левиця  зростом  з  домашню  кицюню.  І  вона  має  пазурі.  Стережися,  вражина!    
                   А  той,  прокричавши:  «Ста-а-ая-я-ть!!!»,  захлинаючись  від  люті,  висмикнув  пістолет  і  кинувся  навперейми.  Двоє  не  зупинялися.  Він  ішов  трошки  попереду,  вона  –  слідом  за  чоловіком.  Найгіршим  зараз  було  би  зупинитись  і  визнати  свою  поразку.  Після  отого  слова  ганьбитися  переляком  не  є  послідовним.  Тому  не  зупинилися:  кому  треба,  той  наздожене,  ми  вільні  створіння.  І  нащо  ти,  вояк  фанерний,  розмахуєш  пістолетиком,  коли  біжиш,  наче  те  цуценя  вслід  за  мамкою?  Там  є  такий  гачок,  який  зупиняє  намертво,  якщо  влучаєш.  Що,  боїшся  обіс…тися  на  очах  принишклої  публіки?  Перехожі  намагаються  швидше  проскочити  місце,  де  достигає  потворний  плід  скандалу,  хоча  додивитись  до  кінця  кожному  кортить.  Спокійна  хода  урочисто  одягненої  пари  і  закамуфльований  під  військового  садист.  Причому  той  не  розуміє,  як  можна  ігнорувати  наказ  під  дулами?  Нечувано!  Ситуація,  в  якій  треба  доводити  справу  до  кінця,  бо  воно  ще  й  «насяльніка»  для  кількох  виродків,  що  товчуться  з  калашами  біля  двох  пофарбованих  у  хакі  автівок.    І  наздоганяє,  нарешті,  забігає  наперед  подружжя,  намагаючись  справити  враження  пістолетом,  командирським  наказним  тоном.  А  у  відповідь  на  якесь  дурне  питання  чує:  «Ну  і  що?»
                   Він  і  той  зустрілися  очима.  Прямий  погляд  у  підлі  очі  терориста,  без  тіні  страху,  з  викликом  і  ненавистю.  Хіба  є  що  додати  до  «сволоти»,  крім  цього  погляду?  Дружина,  звичайно,  подумки  картає  себе:  нащо  було  чіплятися  до  нелюді?  На  те  воно  й  існує,  аби  не  виявляти  у  житті  людського  сентименталізму.  Їм-то  все  одно,  у  кого  стріляти,  кого  катувати.  А  хоч  і  дитину.  Ті,  не  розбираючи,  щоденно  накривають  «градами»  мікрорайони  міста,  списуючи  все  на  українську  армію.  У  день,  коли  це  сталося  вперше,  він  бачив  поблизу  свого  дому  тіла  двох  чоловіків.  Один  лежав  горілиць,  з  відкиненою  за  голову  рукою.  З  руки  вилетів  смартфон  і  хтось  у  цей  момент  відчайдушно  намагався  додзвонитися  на  номер  чоловіка.  Зрозумівши,  що  вбитому  допомога  вже  не  потрібна,  він  боявся  подивитись  на  екран  смартфону,  бо  там  могло  світитись  якесь  зменшувальне  ім’я,  або  щось  на  кшталт  «Доця»  і  він  задихнувся  би  від  душевного  болю.  Тоді  він  зателефонував  на  «101»  і  повідомив  про  двох  вбитих.  До  вечора  стало  відомо,  що  кількість  жертв  обстрілу  склала  шість  осіб.  У  дворі  багатоповерхівки  дівчина  вигулювала  песика…  На  те  місце  пізніше  клали  квіти,  а  дюралева,  чи  яка  там  оболонка  ракети  так  і  стирчала  із  землі  під  кутом,  з  яким  увійшла  у  ґрунт,  перш  ніж  бойова  частина  вибухом  розкидала  гострі,  наче  бритва,  уламки.  І  він  ходив  від  воронки  до  воронки,  хоч,  власне,  воронок,  як  таких,  і  не  було,  блукав  від  отвору  до  отвору,  проводячи  у  просторі  вектор  напрямку,  щоби,  піднявшись  на  свій  поверх,  переконатися  –  гатили  від  орків,  з  того  самого  квадрату,  звідки  обстрілювали  й  Кіборгів.  Тому,  дивлячись  в  очі  ворогові,  він  не  побачив  очей  людини.  В  людському  погляді  не  може  бути  такої  порожнечі.  А  що  ж  роздивився  той  в  його  очах?  Хотів  знайти  там  страх,  а  зустрівся  із  глузливою  зневагою,  однозначно.  В  принципі,  такий  погляд  –  вичерпний  матеріал  для  скорого  суду  і  швидкого  вироку.  Але  шоу  тривало.
                   «Паспа-а-арт!!!».  Той  так  кричав,  що  мешканці  будинків  з  першого  до  шістнадцятого  поверху  про  всяк  випадок  дістали  із  шухляд  паспорти.  Його  Левиця  розсудливіша.  Вона  знає,  як  психологи  рекомендують  поводити  себе  перед  терористами.  Треба  виконувати  їхні  вимоги,  уникати  погляду,  не  робити  нічого,  чим  можна  роздратувати…  Вона  простягнула  паспорт:  віднімуть  же,  як  не  пручайся.  От  уже  на  підмогу  підбіг  пристаркуватий  пень  з  АК-74.  Вона  розумна  останні  декілька  секунд,  а  він…  Ні,  а  нащо  тоді  було  все  починати?  Йшли  би  мовчки.  Документи  у  них  в  порядку,  прописка  місцева,  тверезі,  пристойно  одягнені.  Не  привернувши  увагу,  хто  би  здогадався,  що  його  паспорт  досі  в  обкладинці  з  синьо-жовтим  прапором  України?    Більшість  патріотів  в  окупації  до  кращих  часів  приховали  державну  атрибутику,  а  не  патріоти  давно  поначіпляли  на  себе  ознаки  лояльності  до  окупантської  зграї.  Він  принципово  лишав  все,  як  є.  Портфель  містив  в  собі  і  «бандерівський»  паспорт,  і  українську  Біблію,  і  книжку  українською,  помережану  власноручними  помітками.  Крім  того,  у  внутрішній  кишеньці  зберігалася  флешка  з  файлами,  котрі  були  би  цікавими,  якщо  не  ключовими  для  пошиття  справи  в  місцевому  емгебе.  Щоби  за  це,  та  не  поборотись?  Пропадати,  то  нехай  хоч  із  музикою!  Доки  молоде  «насяльніка»  роздивлялося  паспорт  його  дружини,  на  нього  насунулося  старе  «золь  дат»,  демонструючи  автомат,  наче  ексгібіціоніст  дещо  інше.  Однак,  ні  загрозливі  маніпуляції  зі  зброєю,  ні  вислови,  здебільше  нецензурного  характеру,  не  досягали  мети.  Вчепившись  грабаркою  у  портфель,  той  смикав  його  на  себе,  та  де  там  сили  у  без  п’яти  хвилин  «лижника»  і  третину  життя  як  «пісочника»?  Перетягування  портфелю  поволі  перейшло  у  незграбне  вальсування  перед  вікнами  глядачів.  Танок  мав  би  викликати  свист  із  вікон,  пара  геть  не  попадала  в  ритм  «раз-два-три,  раз-два-три…».  От-от  на  сцену  мали  полетіти  гнилі  помідори.  Та  не  він  вибирав  суперника  для  батлу.  Обоє  по-своєму  були  заведені  і  настроєні  рішучо.  От  тільки  чому  він  затято  опирався,  всупереч  всім  порадам  психологів?
                   Важко  відповідати  на  такі  питання.  Чому?  Та  тому,  що  для  когось  немає  нічого  цінного,  крім  «я»,  а  у  нього  є.  І  у  час,  коли  дехто  міняє  один  прапор  на  інший,  а  завтра  готовий  буде  «любити»  ще  якусь  третю  батьківщину,  у  нього  альтернативи  немає.  Тому,  що  любити  країну  за  низькі  комунальні  і  дешеву  ковбасу  –  зрозумілі  мотиви.  За  повний  холодильник,  за  цінності,  яких  хтось  тримається,  а,  втративши,  не  знаходить  свого  місця  і  моментально  маргіналізується.  І,  виявляється,  любові  не  існує.  А  він  любив  за  просто  так.  Може,  за  кращу  у  світі  мову.  Але  навряд.  Чи  є  в  ній  (країні)  те,  що  у  світових  рейтингах  вважається  привабливим?  Рівень  життя?  Рівень  корупції,  стан  законності,  якості  влади,  гарні  дороги?  А  серце  –  любить,  бо  ж  домівка.  І  прийшли  оці…  Зазіхнули  на  дорогоцінне,  на  найцінніше:  країна,  родинне  гніздо,  сімейний  спокій.  А  головне,  –  хто  прийшов?  Із  чим?  Безумці  з  ненависними  порожніми  очима.  Орки,  як  у  кіно,  де  їх  винищують,  а  ті  лізуть,  запрограмовані  нести  смерть    і  помирати.  Ними  конвеєр  смерті  запущено  у  чотири  зміни.  І,  головне,  у  тих  відсутнє  розуміння:  це  –  вороги,  а  це  –  наші.  Хіба  ж  по  своїх  стріляють  настільки  цинічно?  Весь  всесвіт  поміщається  в  одне  маленьке  слівце  –  «я».  
                   Одного  з  цих  він  знав  особисто.  Ідеальний  кандидат  на  роль  садиста,  той  і  виконав  свою  єдину  роль,  до  якої  мав  хист.  Не  кожен,  хто  до  війни  казав:  «Дали  би  мені  автомат»,  насправді  знав,  що  робитиме  зі  зброєю.  Цей  жив  мрією  про  владу  зброї  і  щоби  безкарно  брати  від  життя  по  максимуму.  Скільки  то  днів  війни  минуло,  а  вже  не  пішки,  а  на  джипі,  та  такому,  що  ним  танки  буксирувати,  заїхав  похизуватись  перед  приятелями.  Це  була  його  нова  машина  –  втілена  мрія,  на  яку  заробити  не  вистачало  ні  розуму,  ні  багатих  родичів.  Автомат  вирівняв  шанси.
                   Точно  таке  бидло,  не  спотворене  інтелектом,  вчепилося  в  його  портфель  лапою,  не  маючи  навіть  сили  видрати  з  рук,  а  воно  ж  думало,  ніби  має  домагатися  результату  самими  командами,  без  зусиль  м’язів.  І  тоді,  дотумкавши,  що  наїзд  не  вдається,  той  пересмикнув  затвор.  Чотири  кулі  увійшли  в  асфальт  між  його  черевиками,  а  ще  той  замахнувся  прикладом,  загрожуючи  вдарити  його.  Дружина  стиха  попросила:  «Віддай,  все  одно  заберуть».  Він  і  забув  думати  про  дітей,  про  неї,  про  життя,  врешті,  яке  теж  мусило  би  мати  якусь  цінність.  Він  не  хотів  жити  відтоді,  як  до  Донецька  пропустили  гіркіна  з  бандою,  а  в  усьому  місті  без  спротиву  здавалися  відділки  міліції,  військові  частини,  державні  установи.  Якщо  отак  хвиля  піде  до  Дніпра  і  далі,  нащо  ж  тоді  жити?  Він  і  подумати  боявся,  що  місто  здадуть  інтервентам  без  бою.  Не  буде  окопів  на  околицях,  запеклого  спротиву.  Дивна  війна  прийшла  і  засіла  в  самому  Донецьку,  війна  навиворіт.
                   Розмова  не  клеїлася.  Бракувало  порозуміння,  а  з  боку  деяких  біологічних  організмів  ще  й  здорового  глузду.  Баласт  для  землі.  Ті,  як  папуаси  епохи  географічних  відкриттів,  раділи  знахідкам,  наче  скляним  пацьоркам.  Ага!  Українська  Біблія!  Поля  Книги  помережані  дрібнісінькими  літерами  нотаток.  Вау,  упіймали  укропівського  пастора!    Один  сідає  на  бордюр  читати  написи.  Шукає  інструкції  від  «піндосів»,  мабуть.  Е-е,  враже,  такі  букви  мало  вміти  читати.  Тре  тямити,  про  що  ідеться  у  Книзі.  Там  і  про  тебе  написано.  Про  кінець  твого  нікчемного  животіння  –  стисла  біографія,  шанс  змінити  яку  поки  що  залишається,  але  не  помітно  бажання  у  порожніх  очах.  Укропівський  пастор  –  ще  не  кримінал.  Та  й  не  пастор,  коли  почнуть  розбиратися.  І  знову  щеняча  радість!  З  портфеля  дістали  два  інформаційні  листки  для  переселенців  з  адресами  і  номерами  телефонів  установ  в  обласних  центрах,  які  надають  допомогу  біженцям.  Кримінал?  Поки  що  дрібненько,  «сволота»  важить  більше.  Виявляється,  навіть  зізнання  типу  «я  люблю  свою  країну»  не  тягне  на  порушення  того  беззаконня  (хіба  назвеш  це  законністю?),  що  панувало  у  Донецьку.  Станься  пригода  десь  на  блок-посту,  могли  би  пристрелити  без  зайвих  свідків.  У  місті  ж,  яке  тільки  здається  безлюдним,  є  сотні  пар  очей.  Долаючи  страх,  люди  бачать  і  їм  цікаво,  чим  все  закінчиться.  З  формулюванням  «затримали  за  непокору  укропівського  пастора»  викликано  поплічників  для  транспортування  у  квазіоргани  терористичних  справ.  Якими  законами  вони  керуються?  Свої  –  не  створені,  українські  –  не  визнаються.  Значить,  як  на  душу  ляже.  
                   Поки  що  звинувачення  могло  складатися  з  двох  пунктів:  із  «сволоти»,  якщо  точніше,  з  фрази:  «чому  ви  серед  мирних  мешканців  ховаєтеся,  сволото?»  і  з  непокори  наказам  людини  у  камуфляжі.  Третій  пункт  не  знайшли  у  портфелі,  а  він  там  був  у  вигляді  маленької  флешки.  Дожили  ж  ми  часу,  коли  ціла  бібліотека  лежить  у  «шафі»  розміром  з  дитячий  мізинчик.  Він  тримав  у  резерві  на  флешці  сімдесят  п’ять  мегабайт  інформації,  котру  краще  було  би  закопати  подалі.  Не  державні  таємниці,  а  показувати  не  хотілося.  Там  і  про  триколірну  ганчірку  було,  і  про  москалину.  Потроху  можна  назбирати  на  відбивну  з  нирок,  а  може  й  на  довготривалу  перерву  в  основних  земних  справах.  Йой,  халепа!  Недоумкуваті  «развєчікі»  флешку  не  знайшли,  так  ті,  наступні  нишпорки  знайдуть  обов’язково,  їм  поспішати  нема  куди.  І  тут  за  сценарієм  детектива,  що  писався  заради  гарного  кінця,  підмога  прийшла  з  неба….  у  вигляді  обстрілу.    Нервовий  діалог  перервався  і  колоради  полізли  під  балконні  плити  першого  поверху.  Вслід  за  тими  під  іншу  плиту  присіли  й  вони.  Дременути?  А  сенс?  Адресу  зчитали  з  паспортів:  прийдуть  у  гості,  натопчуть  по  квартирі.  Нащо?  І  на  тому  нашому  многогрішному  мікрорайоні  нуртує  смерть.  Розумні,  бач,  позалягали    і  нерозумні  теж.  Звуки  неприємні  під  час  обстрілу.  А  тіло?  Воно,  здається,  стає  більшим.  Інстинкт  голосом  Фіми  з  фільму  «Ліквідація»  підказує:  «Ну  і  нашо  в  тобі  дірка?»
                   Доки  тривали  опади  у  вигляді  граду,  він  зробив  одну  корисну  справу  –  переклав    флешку  з  внутрішньої  кишені  портфелю  у  невеличку  потаємну  порожнину  між  двома  швами.  Він  сам  несподівано  знайшов  хованку,  обмірковуючи  проблему,  аж  от,  само  собою  знайшлося  і  рішення.
                   Дві  сепарські  машини  летять  через  місто.  Затиснутих  між  двома  морданями  на  задніх  сидіннях,  в  одній  везуть  його,  у  другій  –  її.  Підводити  голову  –  заборонено.  Чому?  Він  не  бачив  у  цьому  сенсу,  ті  –  очевидно,  бачили.  Але  вголос  радилися,  в  есбеушку  доставити,  чи  в  емведешку.  І  розбери  їхню  логіку:  місцевих  важко  заплутати,  вони  відчувають  по  поворотах  маршрут  руху,  та  то  вже  –  лірика,  а  неясний  вибір  між  есбеушкою  й  емведешкою  все  ж  тривожив.  М’ясників  ті  понабирали,  напевно,  у  всі  свої  терористичні  підрозділи,  лиш  про  підвал  у  будівлі  захопленої  СБУ  циркулювали  моторошні  чутки.  Послідовники  Фелікса  Едмундовича  відродилися  і  стали  до  праці.  Найменше  за  все  хотілося    до  передовиків  садизму  і  слабо  вірилося,  що  у  будівлі  МВС  засіли  ангели  небесні.  Заганяти  голки  під  нігті  –  багато  розуму  не  треба.  Ворожи  не  ворожи,  все  найгірше  вигадали  задовго  до  нас,  а  потрапити  до  лабетів  СБУ,  чи  МВС  –  не  два  різні  варіанти,  а,  насправді,  одне  й  те  саме.  Проте,  під  час  руху  він  почав  обмірковувати  альтернативний  сценарій.  Ні,  не  блискавичні  удари  у  стилі  Джекі  Чана.    Він  того  не  вмів  і,  знаєте,  навіть  дуже  хороші  люди  найчастіше  слабші  фізично  за  своїх  ворогів.  У  салоні    обабіч  дві  горили.  Третя  –  за  кермом,  на  передньому  пасажирському  місці  –  сепарська  холуйка.  Всі  при  зброї.  Сидячи  між  недолюдками,  торкаєшся  їх  ліктями:  огидно  і  прикро.  Але  біля  лівого  коліна  опиняється  автомат  Калашникова  зі  складаним  прикладом  і  навіть  із  підствольником.  І  він,  дивлячись  за  наказом  у  підлогу,  насправді  бачить  не  підлогу,  а  автомат.  Ріжок  на  місці,  зброя  на  запобіжнику.    Гомілкою  він  відчуває  знайому  якість  чорненого  металу.  Як  же  оце  відчуття  віддалене  у  часі!  А  долоні  пам’ятають  всі  деталі  на  дотик:  силу  пружини,  яка  опирається,  коли  тягнеш  на  себе  затвор,  плавні  лінії  ствольної  накладки.  Чи  не  заспівати  би  їм  лебединої  пісні?  Схопити  калаша,  пересмикнути  і  віялом  на  всі  боки.  А  тоді  ще  «полірнути»  з  підствольника.    Чого  не  вистачає,  щоб  наважитись?    Ріжок  може  бути  порожнім?  Може,  але  навряд.  Незаряджений  на  війні  автомат  –  нонсенс.  Хоча…  Може,  провокують?  Виклали  іграшку,  стежать  за  реакцією.  Ото  буде  сміху!  З  гранатометом  він  ніколи  справ  не  мав.  Як  знати,  є  в  ньому  вистріл?  Ну  добре,  нехай  навіть  є,  –  ось  спусковий  гачок,  а  як  стосовно  запобіжника?  Зі  звичайного  протитанкового  гранатомету  впритул  не  стріляють:  вистріл  не  встигає  активуватись.  Думки  швидко  міняють  полярність,  а  машина  все  мчить  і  колись  вона  доїде.  Ет,  безнадія!  Найрозумніше  в  його  ситуації  –  не  думати  робити  різких  рухів.  Чого  ти  тиснешся  до  гомілки,  бездушна  залізяко?  Коли  тебе  роблено,  людей  ще  не  ділили  на  укрів  і  орків.  Ті  і  інші,  в  принципі,  могли  сидіти  в  одній  компанії.  Як  же  ж  йому  тепер  хочеться  випустити  лють  із  ствола,  пошматувавши  маленький  тріумф  істот,  сповнених  бажання  вкоротити  віку  таким,  як  він.
                     Той,  що  сидів  зліва,  напружив  дупу  на  плечах  і  переставив  автомат  до  дверцят.  Довго  перезавантажує…    Примати  визначились  із  місцем  доставки  затриманих.  Його  вже  не  лихоманили  думки  про  автомат.  Можливо,  так  і  краще.  Буває,  людині  критично  не  вистачає  часу  відрізнити  геройство  від  безглуздя.  Його  ненависть  не  знайшла  виходу.  З  іншого  боку,  по  трьох,  може,  чотирьох  годинах  допиту  їх  обох  відпустили.  Не  без  якихось  там  зобов’язань  не  залишати  місця  проживання  без  дозволу,  але  ж  –  відпустили,  не  знайшовши  аргументів  для  затримання  на  довший  термін.  І  за  цей  час  він  вдруге  за  день  продемонстрував  свою  зневагу,  проти  якої  навіть  у  тому  беззаконні  не  застосували  принизливих  способів  зламати  людину.  Навіть  отримавши  удар  долонею  навідліг,  він  використав  це  як  свій  козир,  кинувши  «слідаку»:  «Ти  не  хочеш  чути,  чому  я  віддаю  перевагу  не  твоєму  світу,  а  своєму?  Так  ото  був  найкращий  аргумент,  до  чого  веде  твій  світ.»  Живучи  далі,  він  вважає  останнє  тихим  торжеством  власної  невеличкої  перемоги.  Адже  після  його  слів  у  кімнаті  запанувала  довга  пауза.  Не  така,  як  у  театрі,  коли  геніальний  актор  тримає  драматичну  паузу  і  потім  зала  вибухає  оплесками.  Ні.  Нелюдь  не  знав,  чим  її  заповнити.  Не  знав!  Таким  чином,  контрольний  у  голову  буде  тоді,  коли  той  зрозуміє,  що  є    курячим    послідом  не  тільки  в  очах  «укрів»  але  й  у  поросячих  очицях  свого  маленького  фюрера.
                   Після  подій  того  дня  нехороше,  в  принципі,  слово  «сволота»  викликає  його  посмішку.

                                                                                                                                                                                                                                                                                                       16  червня  2017  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738244
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2017

Не такий?

                   «Слухай,  а  чому  ти  з  Донецька,  а  не…?»
                   Я  ненормальний?  У  мене  традиційна  орієнтація.  Я  маю  український  паспорт.  Я  не  схиблений  на  чомусь  такому,  що  не  налазить  на  голову  і  може  здивувати  навіть  тих,  кого  вже  нічим  не  здивуєш.  А  таки  дивую.  «Ти  так  розмовляєш  українською,  наче…»
                   Наче  хто?  У  мене  львівська  ґвара?  Може  домішки  гуцульської-лемківської-бойківської.  Ні?  Що  не  так?  Ага!  «Вони  там  всі  тупі».  Так?  Ми  ТАМ  не  розуміємо  і  навіть  не  здатні…  У  нас  щелепи  судомить  від  «нєпарускі».  Які  ж  ми  хворі!  У  попередньому  реченні  я  маю  на  увазі  нас,  як  націю.  Що  дивного,  коли  збираються  українці  з  Києва,  українці  з  Донецька,  українці  з  Карпат,  українці  з  Криму  і  розмовляють  рідною  українською  мовою,  не  помічаючи  в  цьому  нічого,  геть  нічого,  чим  би  дивувався  світ?  Може  баден-баденський  німець  запитає  баварського,  вловивши  особливості  акценту:  «Як  цього  року  пивний  фест  у  Мюнхені?».  Напевно  його  не  здивує  навіть  турок,  що  говоритиме  з  ним  ламаною  німецькою,  або  африканець,  повірте,  не  здивує.  У  них  там  –  нормальне  явище,  непомітне  для  преси,  телебачення  й  інших  засобів  масового  психозу:  людина  розмовляє  німецькою,  бо  вона  мешкає,  працює,  має  виборче  право  у  Німеччині.
                   У  нас  –  ні.  «А  я  думав,  ти  звідкись  із  західних  областей!»  Східняк  я,  схід-няк.  Єдина  моя  відмінність  від  більшості  вимушених  переселенців  –  я  не  хочу  повертатись  додому  за  жодних  умов.  Інша  особливість,  від  загалу,  –  мене  дратує,  коли  ми  самі  себе  принижуємо,  розвісивши  заготовлені  і  запропоновані  кимось  (марсіанами,  напевно)  ярлики:  східняк,  волиняка,  бандера…  Ми-то  різні  і  навіть  зовнішність  іноді  викриває  регіон,  звідки  походимо,  але  чому  я  мушу  відповідати  всім  ознакам  «данєцкіх»?  Нам  що,  пороблено?  От  саме  через  своє  донецьке  походження  я  й  не  вірю  у  міфологію  про  нас.  Ми  не  такі,  як  про  нас  говорять.  Але  й  не  такі,  серед  кого  хочеться  жити,  бо  я  –  виродок,  що  увійшов  в  ментальний  дисонанс  з  дорогими  моїми  сусідами  по  місту,  області,  східному  регіону  країни.
                   Поїхали  в  древню  історію!  Там  є  задачки,  складніші  за  мою.
                   Ми  відправляємося  до  Йорданії.  Щоправда,  тоді  держави  з  такою  назвою  не  існувало,  а  були  землі  моавітські  –  Моав.  І,  як  то  нерідко  трапляється  на  планеті  Земля,  голод  змусив  єврейську  родину  вирушити,  по-наські  кажучи,  на  постійне  місце  проживання  до  близького  колись  народу,  що  мав  спільне  походження  від  Сима,  Ноєвого  сина.  Аврам  –  представник  дев’ятого  покоління  від  Сима  і  його  племінник  Лот,  відповідно  десяте  покоління,  довгий  час  спільно  випасали  свої  отари,  але  через  чисельність  маржини  розділилися  і  стали  окремими  народами,  хоч  подібними  мовою,  та  відмінними  за  звичаями,  яких  набули  протягом  кількох  століть.  Від  Аврама,  перейменованого  на  Авраама,  походять  євреї  (про  едомлян  мовчу),  і  з  Лотових  крижів  –  дві  нації:  від  інцесту  з  молодшою  донькою  Лотові  народжено  родоначальника  аммонітян,  а  від  старшої  патріарха  всіх  моавітян.  Така,  одним  словом,  рідня,  до  якої,  через  кліматичні  обставини,  долучилася  Елімелехова  родина:  дружина  на  ім’я  Ноомі  –  «приємна»  українською,  та  двоє  синів:  Махлон  –  «хворий»  та  Кілйон  –  «слабкий».  За  нашої  доби  Елімелеха,  чиє  ім’я  можна  перекласти  приблизно  як  «божественний  цар»  і  його  Приємну  взяли  би  на  кпини.  Назвати  синочків  Хворим  та  Слабким!  Навіть  Тракторина  і  Даздрапєрма  виглядають  оптимістичнішими  на  тлі  двох  чахликів.  Насправді,  нічого  дивного  немає.  У  семітів  досі  існує  звичай  називати  дітей,  зважаючи  на  особливості,  підмічені  в  них,  чи  зважаючи  на  обставини  народження,  чи  в  пам’ять  обставин,  які  передували  пологам.  Ще  й  тепер  ізраїльтянин  кілька  разів  за  життя  може  змінити  власне  ім’я,  відбивши  в  ньому  навіть  якісь  емоційні  зрушення,  або  ключові  події  біографії.  Цікаво  також,  що  наші  Цар  і  Приємна  вийшли  з  Віфлеєму  Юдиного,  назва  якого  означає  «Дім  хліба»,  переселившись  на  схід,  за  Мертве  море,  де  звичним  явищем  були  і  є  посухи.  Мала  статися  дійсно  велика  біда,  більша,  ніж  голод,  оскільки  не  бідними  жебраками  виходили  вони  з  Дому  хліба,  а  заможними,  спроможними  перечекати  кілька  неврожайних  років.  Пішли!
                   Написано:  «прийшли,  та  залишились»,  пустили  коріння  на  чужині.  А,  тим  часом,  голодні  роки  в  Юдеї  минулися  і  земля  їхня,  що  належала  їм  у  Домі  хліба,  готова  була  дати  і  хліб,  і  до  хліба.  Залишились!  Незабаром  помер  Елімелех.  Це  ще  не  повна  трагедія,  а  тільки  чергове  загострення.  Але  поки  що  Приємна  мала  двох  синів  –  свою  надію  і  подвійну  опору,  а  більш  нічого.  Хворий  і  Слабкий  взяли  собі  з  моавітянок  дівчат,  Орпу  та  Рут  –  дочок  іншого,  хай  і  братнього  народу.  А  якщо  так,  то,  можна  бути  впевненими,  традиції  родини  Елімелеха  вже  не  надто  дисонували  з  місцевими.  І  саме  час  показати  відмінності  між  юдейськими  і  моавітськими  традиціями,  бо  вони  допоможуть  нам  зробити  висновки  наприкінці  оповідання.
                   Єврейське  ім’я  Еліимелехове  промовляє  само  за  себе:  він  –  представник  від  коліна  Юдиного  в  Ізраїлі,  з  дитинства  навчений  коло  ніг  священиків  і  левітів  Божому  Закону,  рівного  якому  не  було  у  жодній  з  земель.  В  Ізраїлі  не  існувало  шкіл  у  нашому  розумінні.  Але  кожна  дитина  вчилася  читати  й  писати  по  Торі.  Весь  світогляд  євреїв  мав  би  будуватись  навколо  Заповідей  і,  на  відміну  від  далеких  родичів  –  моавітян,  вони  вірили  у  Бога  Яхве,  єдиного  Бога,  Який  визначив  для  них  місце  перебування  на  перехресті  торгових  шляхів,  у  центрі  тодішнього  цивілізованого  світу,  давши  місію  стати  провідниками  до  Бога  для  народів  до  краю  землі.
                   І  моавітяни  –  уламок  від  спільних  з  Ізраїлем  патріархів,  який  відколовся  не  тільки  від  рідні,  але  й  від  Бога,  швидко  асимілювавшись  в  середовищі  махрового  язичництва.  Основним  культом  моавітян  було  поклоніння  хананейському  Молоху,  божеству  родючості.  Чому  і  як  семітський  народ  втратив  зв’язок  з  Богом,  що  давав  благословення  їх  праотцю  Лоту,  можна  відповісти,  згадавши  закон  наслідування:  на  що  ми  дивимось,  що  спостерігаємо,  що  читаємо,  тим  ми  і  стаємо.  Це  невигаданий  закон,  порушений  Лотом,  коли  на  пропозицію  вуйка  Авраама  обрати  собі  край  для  мешкання,  він  вподобав  знаменитий  Содом  –  веселе  тогочасне  місто,  де,  вочевидь,  патріархові  ввижалися  кращі  перспективи,  ніж  блукання  малолюдними  пагорбами  Палестини.  А  разом  із  язичницькими  святами,  фестивалями,  збоченнями,  які  він  і  його  доньки  щодня  бачили  і  у  відриві  від  радісного,  але  спокійного,  без  екзальтації  і  крайнощів  поклоніння  Яхве,  свідомість  Лотових  домочадців  наповнилася  солодкою  отрутою  гріха.  З  народженням  Бен-Амі  і  Моава,  Лот  із  доньками  замешкали  на  протилежному  березі  Мертвого  моря,  утвореного  після  спалення  Содому,  Гоморри  і  двох  інших,  менш  відомих  міст.  Тепер  це  солоне  море-озеро  відділяло  їх  від  рідні  –  від  Авраамових  нащадків.  Обірвався  зв’язок  з  корінням  дерева,  зв’язок  із  Всемогутнім.  На  заміну  в  щоденне  життя  увійшли  божества  чужинців.  Жорстокі,  бездушні,  не  існуючі,  але  вимогливі.  Серед  них  найжорстокіший  –  Молох.  
                   Щорічні  посушливі  періоди  виснажували  душі  людські.  Щоби  вблагати  свого  ідола,  вони  вчиняли  страшні  жертвоприношення.  Величезна  статуя  Молоха  мала  простягнені  долоні,  які  розігрівалися  до  температури,  що  аж  метал  ставав  червоним.  На  ці  долоні  кидали  немовлят  приблизно  семи-восьми  днів  від  народження.  Що  за  матері,  які  віддавали  своїх  дітей,  знаючи,  які  страждання  припадуть  їм  у  немилосердних  руках  боввана?  Це  спеціальні  матері.  В  землі  моавітській,  як  у  багатьох  інших  народів,  існували  жриці  Молоха.  Навесні  у  тих  народів  відбувалося  свято,  що  передувало  посушливим  місяцям.  Тоді  кожен  чоловік  мав  злягатися  зі  жрицями.  В  один  день  відбувалися  невидані  й  нечувані  нами  оргії.  Обов’язком  кожного  чоловіка…  Розумієте?  І  через  дев’ять  місяців  народжувалися  хлопчики  й  дівчатка,  яким  не  судилося  прожити  понад  встановлений  термін.  Всі  вони  закінчували  життя  у  ненаситних  долонях  головного  божка.
                   Повертаємося  до  сімейства  Царя  і  Приємної.  Якимось  чином  вони  змогли  прожити  серед  моавітян  багато  років.  Історія  каже,  що  після  смерті  Елімелеха  минуло  ще  десять  років  відтоді,  як  по  смерті  батька  сини  взяли  собі  жінок  і  якось  там  крутилися-виживали.  «І  повмирали  вони  обоє»    –    свідчить  історичний  запис.  Хворий  та  Слабкий  пішли  з  життя.  Можна  лиш  здогадатися,  яким  було  воно,  сповненим  виснажливої  праці  на  сухій  землі,  безрадісним,  настільки  тяжким,  що  чоловікам  можна  позаздрити:  смерть  стала  полегшенням.  Залишилися  троє  вдовиць:  свекруха  Ноомі,  та  її  дві  невістки  –  Орпа  та  Рут.  Бездітні,  незаміжні,  безправні.  Чи  безправні?  Так.  І  майже  безнадійні  в  цьому  безправ’ї.  Не  було  стану  гіршого,  ніж  стан  вдовиці.  Я  поясню.  За  тих  часів,  у  тих  краях  велося  так,  що  жінка  сама  по  собі  не  була  суб’єктом  права.  Її  інтереси  міг  представляти  батько,  брат,  чоловік,  близький  родич  чоловічої  статі.  Для  судді,  царя,  будь  кого  іншого  жінка  була  ніким.  Навіть  в  Ізраїлі  за  часів  Ісуса  так  велося  і  ми  читаємо  притчу  про  суддю,  якому  жінка  докучала,  аж  доки  вблагала  зглянутися  на  її  проблему.  То  що  ж,  хіба  той  суддя  був  жорстокосердим,  чи  корумпованим?  Ні.  Він  не  бачив  перед  собою  суб’єкта  права,  отже  й  не  мав  обов’язків  перед  нею.  Така  халепа,  навіть  гірша,  постала  перед  Приємною.  Маєток  розорено  недолею.  Нікому  непотрібна,  вона  вирішила  повернутися  до  рідного  краю  і,  оскільки  Ноомі  любила  Орпу  і  Рут,  вона  виявила  до  них  материнську  мудрість,  порадивши  на  словах:  «Ідіть,  верніться  кожна  до  дому  своєї  матері.  І  нехай  Господь  зробить  із  вами  милість,  як  ви  зробили  з  померлими  та  зо  мною.  Нехай  Господь  дасть  вам,  -  і  ви  знайдете  відпочинок  кожна  в  домі  свого  мужа!».  Молоді  жінки  розуміли,  що  Ноомі  йде  помирати  у  свою  землю,  надаючи  їм  право  почати  життя  з  нуля.  Діалог  між  свекрухою  і  невістками  –  найбільше,  що  дивує  в  усій  історії.  Вона  благословляє  Ім’ям  Бога,  до  Якого  моавітянам,  в  принципі,  було  байдуже.    І  що  на  те  мали  відповідати  молоді  жінки?
                   Перше,  про  що  заговорив  би  я:  а  де  був  твій  Бог,  коли  ти  сиділа  у  своєму  краї,  охопленому  панікою  голоду?  Як  він  може  благословляти  і  чому  має  це  робити  нам  –  чужинкам?  Принаймні,  у  землі  Молоха  після  тривалої  посухи  і  чисельних  жертвоприношень  починався  період  дощів.  Справді,  моавітяни  пам’ятали,  як  сотні  років  тому  нащадки  Авраама,  гнані  голодом  з  обіцяної  Богом  землі,  у  кількості  трохи  більше  сімдесяти  осіб  потрапили  до  Єгипту,  але  через  кількасот  років  двомільйонною  колонією  переселенців  повернулися  до  Ханаану,  витіснивши  корінних  мешканців.  Як  вони  розселилися  по  колінах  і  стали  грізною  нацією,  перед  якою  не  могли  встояти  навіть  могутні  рефаїми.  Та  щось  там  сталося,  чи  то  з  їхнім  Богом,  чи  з  якоїсь  іншої  причини.  Справи  євреїв  пішли  не  в  лад.  Не  зрозуміло.  Моавітянам  не  зрозуміло,  а  нам  причину  занепаду    відкрито  у  Слові.  Читаємо  про  темну  епоху  наступне:  «Того  часу  не  було  царя  в  Ізраїлі,  –  кожен  робив,  що  здавалося  правдивим  в  його  очах!»  (Книга  Суддів  21:25).  Така  загальна  характеристика,  але  весь  період  у  кілька  сотень  літ  характеризується  невірністю  ізраїльтян  відносно  обов’язку  перед  Богом,  Який  небаченими  способами  сформував  їх  у  сильну  націю,  давши  кращу  землю  для  розповсюдження  звістки  про  такого  потужного  Бога.  А  Ізраїль  надто  часто  ставав  ще  гіршим  за  язичницькі  народи.
                   Яким  бачили  ізраїльського  Яхве  Орпа  і  Рут?  Ніхто  не  міг  їм  показати  Бога  справжнього.  Тим  не  менш,  найдивовижніше,  що  могло  статися  –  це  відповідь  Рут:  «Не  силуй  мене,  щоб  я  покинула  тебе,  щоб  я  вернулася  від  тебе,  бо  куди  підеш  ти,  туди  піду  й  я,  а  де  житимеш  ти,  там  житиму  й  я.  Народ  твій  буде  мій  народ,  а  Бог  твій  –  мій  Бог.  Де  помреш  ти,  там  помру  й  я,  і  там  буду  похована.  Нехай  Господь  зробить  мені  так,  і  так  нехай  додасть,  і  тільки  смерть  розлучить  мене  з  тобою»  (Книга  Рут  1:16,17).  Ви  розумієте,  яким  величним  є  героїзм  моавітянки,  щоби  піти  до  чужого  народу  помирати  разом  зі  свекрухою?  І  не  Молох  віднині  був  одним  із  багатьох  її  божків,  а  той  Бог,  Якого  вона  й  не  знала  як  слід,  бо  не  мала  перед  очима  достойного  прикладу.  Вочевидь,  приклад  все  ж  таки  був  у  житті  й  поводженні  з  нею  Нооми.  Щось  вона  зрозуміла,  попри  те,  що  в  її  народі  історію  сусіднього  братнього  народу  було  спотворено.  Не  кожна  історія  завершується  хеппіендом.  В  цій  же  є  дещо,  чого  навіть  сама  Рут  не  знала,  та  якби  їй  було  відкрито,  чи  знайшли  би  жінку,  щасливішу  від  неї?  Її  ім’я  входить  до  родоводу  Ісуса  Христа.  Але  саме  час  повернутись  до  своєї  заплутаної  історії  життя.
                   Ось  я,  плід  Донецької  землі,  витвір  країни,  яка  довго  будувала  комунізм  і  у  своєрідний  спосіб  нівечила  генетичний  код  усіх  націй,  до  яких  тільки  могли  дотягнутись  жорстокі  руки  молоха.  Навчався  у  звичайній  школі  і  українську  мову  чув  тільки  на  уроках  мови  й  літератури.  І  вірив,  що  на  планеті  нашій  є  одна  головна  мова  і  одна  найгуманніша  нація.  І  є  інша  мова,  трошки  не  така,  як  головна.  Але  половина  книжок  у  бібліотеці  були  видані  другою  мовою  і  ми  її  вчили,  ще  не  знаючи,  наскільки  важливою  вона  стане  для  окремих  людей,  «прошитих»  совковою  програмою,  та  так  надійно,  здавалося,  «прошитих»,  аби  ні  в  одного  не  вкрався  сумнів.  Любов  до  книжки,  –  другого,  третього  і  наступних  чинників  я  не  знаю,  але  любов  до  книжки  точно  змінила  мій  код.  Українське  слово  стало  тим  білим  хакером,  який  поступово  перепрограмував  нікчемний  штучний  інтелект  радянського  зразка  на  розум,  здатний  відчути  свою  відмінність  від  оточення.
                   По  кількох  роках  від  першого  сигналу  у  мозку  я  вже  відчував  некомфортність  серед  земляків.  І  тоді  ж  сам  собою  народився  висновок:  ми  –  різні  люди.  Країна  у  нас  спільна,  але  таке  враження,  наче  походимо  з  різних  планет.  А  потім,  траплялося,  охоплював  і  розпач:  як  же  так,  чи  не  на  своїй  землі  я  живу?  Чому  почуваюся  емігрантом?  Чому  дратуюся  речами,  серед  яких  виріс?  Я  став  самим  собою  і  шукав  подібних,  бо  залишатися  єдиним  цілим  з  біомасою,  позбавленою  самобутності,  пам’яті,  іноді  –  совісті  є  найбільшою  ганьбою.  І  головною  мовою  відтоді  стала  мова  мого  народу  –  українська.  Я  навчився  думати  нею,  змусив  совєцькі  щелепи  і  язик  рухатися  невимушено,  ламаючи  нав’язану  програму,  вважаючи  таку  лінію  моральним  обов’язком  перед  безвинно  замученими  за  рідну  думку.  Мій  народ  є  скрізь,  де  вживається  наша  «є»  і  наша  «Ї»,  де  користуються  апострофом  і  згадують  підзабуту  «ґ».  Я  їх  люблю  і  не  проміняю  на  латинку,  хоч  декого  у  гарячці  понесло  вже  аж  до  інтеграції  через  впровадження  чужої  абетки.  Частина  мого  народу  лиш  починає  вчитися  говорити  і  я  кажу:  «Говоріть!  Не  розмовляючи,  не  навчитеся  нічому».  Ми  маємо  бути  унікальними  не  тому,  що  вміємо  розмовляти  українською,  а  унікальністю,  даною  кожній  людині  від  Бога.  У  нас  найкращі  пісні,  неповторні  танці,  найталановитіші  математики,  між  іншим,  самобутні  художники,  митці,  вчені,  навіть  прості  працівники,  яких,  хоч  іноді  обдурюють,  але  залюбки  беруть  на  роботу  по  всьому  світу.  
                   То  ви  ще  питаєте,  чому  я  –  Донецький  не  такий?

                                                                                                                                                                                                                                                                                                         05  червня  2017  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736506
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2017

Спроба

…а  я  втішатиму.
Аби  ж!
Якщо  навколо  люди,  люди…
Концерт,  таксі…
Ти  в  ніч  летиш.
Коли?  Коли  ж  нагода  буде
солоність  сліз  твоїх  на  грудях
 відчути  нервами?
Облиш,
не  підпускай  
журбу  і  сум,
та  не  ятри  пекуче  жало.
Хіба  скрутніше  не  бувало?
Та  знов  сміялось  і  співало
дівча,
натомлене  від  дум.
Бо  день  для  сліз,
А  ніч  –  для  снів  –  
невидиме,  цілюще  зілля.
Я  втішити  тебе  хотів.
Я!  Втішити!  Тебе!  Хотів!
Під  час  невинного  дозвілля.
                                                           
                             01.06.  2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735943
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.06.2017

Перекидаючи містки

                   Лінивому  коту  миші  до  рота  не  стрибають.  Смугасті  жиріють  на  хазяйській  сметані,  заробляючи  у  розквіті  сил  серцеву  недостатність  склероз,  тромбофлебіт,  гіподинамію…  Я  не  лікар,  швидше  –  лінивий  котяра,  якому  навіть  ліньки  погуглити,  які  ще  наслідки  малорухомого  способу  життя  загрожують  подібним  мені.  
                   Вага  дев’яносто  кіло,  аж  сто  дев’яносто  вісім  фунтів  (щоб  зрозуміли  піддані  Британської  корони)  при  зрості  сто  вісімдесят,  плюс-мінус  пару  сантиметрів  –  перебір.  Як  працівник  медичної  установи,  наражаюсь  на  небезпеку  судового  переслідування  за  розголошення  лікарської  таємниці,  та  нахабно  порушую  закон,  зливаючи  інформацію  про  свої  параметри.  Я  –  кіт,  тому  нахабний,  не  задоволений  своїми  боками  замість  витонченої  котячої  талії.  Де  кубики  пресу?  Де  м’язисті  ноги?  Куди  запропав  хижак,  що  не  соромився  вийти  на  пляж  з  вагою  вісімдесят  два?  
                   –  Не  втягуй  живіт!  –  каже  моя  кішка,  пропонуючи  переміряти  пару  сорочок  на  вихід.  Справді,  ходити  цілий  день,  прибираючи  спереду  –  прямий  шлях  до  психічних  розладів.  Що  там  пузо  і  бока,  я  вже  півстоліття  не  здатен  контролювати  поставу.  Підійду  до  дзеркала,  тернуся  об  нього:  «Ну  покажи  мене,  красивого!».  Животик  прибираємо  в  себе  –  нівроку  хлопак.  Став  бочком,  розправив  плечі  –  стрункий  і  чорнобровий.  Відступив  від  люстра,  –  розслабився,  нічого  не  вдієш  –  така  конституція.  Але  ж  знаю,  що  не  така.  А  все  лінь  винна,  моя  найстрашніша  хвороба.  Хто  така  лінь?  Це  нещадна  якась  бактерія,  підхоплена  у  період  адаптації  після  тривалого  перебування  в  лавах  збройних  сил.  Якщо  бути  відвертим  до  кінця,  котові  ніколи  не  жилося  легко.  Постійно  у  русі,  весь  час  спина  мокра  і  темпи  життя  тільки  зростають.  Чому  це  не  впливає  на  вагу?  Невротики  худнуть  від  самих  тільки  стресів.  У  мене  всього  доволі:  як  до  роботи,  то  вже  не  кіт,  а  кінь  тигидимський  –  зранку  починаю  туди-назад,  тигидим-тигидим.  Не  худну.  Не  худну-В!  Та  про  це  буде  далі.  Про  стреси:  кота,  наприклад,  витурили  з  хати.  Натурально.  Не  гнали,  –  вичавили  морально.  Влітку  2014-го  поставили  у  перенісся  питання  руба:  «Єслі  ти  за  хунту,  што  ш  ти  в  укропію  нє  свалішь?»  На  той  час  мама  вже  померла,  тому  кіт  звалив.  Був  стрес?  Та  щодня,  починаючи  від  першої  побаченої  триколірної  ганчірки.  Тоді  почалося  моє  схуднення,  бо  це  був  справжній  цар  стресів,  перший  з  мільйона  інших,  від  яких  я  тільки  гладшав.
                   А  тоді  почалося  нове  життя.  Кажуть,  кошаки  прив’язуються  до  оселі.  Чули?  Не  всі.  Що?  Помийні  ні  до  чого  не  прив’язані?  Спростую.  Придивіться  до  сміттєвих  баків,  там  одні  й  ті  самі  морди  весь  час.  Я  не  був  прикутий  ні  до  квартири,  ні  до  міста,  ні  до  нашої  помийниці,  звідки  іноді  деяких  паршивих  котяр  забирали  у  столицю.  Перебіг  у  Дніпро  і  поступово  душа  відтанула.  Отак  грамів  по  п’ять  на  день  почав  знову  надолужувати,  настовбурчувати  вуса  на  запалих,  було,  щоках.  Добре,  що  киця  не  бачила  мене  у  найжалюгіднішому  стані,  бо  пожаліла  би  ще  більше.  Коли  вона  розповідає,  яким  схудлим  мене  вгледіла,  я  посміхаюсь.
                   Від  колишнього  донецького  кота  лишився…  ем-м-м,  колір  очей,  мабуть.  Уже  не  донецький  –  київський,  звір  згадав,  коли  це  він  був  хижаком  у  ті  давні  часи,  коли  «ать-два,  ать-два,  ать-два,  стій!  струнко-о-о!    біго-о-ом,  а-арш!»  Я  вам  так  скажу:  міф  про  дев’ять  життів  моїх  родичів  частково  підтверджується.  В  мені  співіснують  і  маленьке  кошенятко,  і  досвідчений  обережний  міський  кіт,  і  дикий  очеретяний,  страшно  небезпечний  звір,  і  ще  шість  іпостасей,  не  кожна  з  яких  встигла  яскраво  проявитися,  чим  самого  себе  можу  навіть  здивувати.  Отой,  що  колись  бігав  до  своїх  середньоазіатських  родичів,  провівши  серед  них  трохи  більше  чотирьох  років,  нагадав  про  себе  на  початку  цього  року.  Він,  так  би  мовити,  перекинув  ще  один  неспалений  до  останку  місток  у  те  минуле,  де  був  юнацький  азарт,  намагання  довести  власному  «я»  якісь  новонароджені  принципи,  принципи  суворої  пустелі,  де  на  нас,  між  іншим,  полювали  благородні  захисники  цієї  пустелі.  Однак,  котяча  витривалість  тоді  перемогла.  Надійшла  пора  звернутись  до  набутих  якостей,  побороти  лінивого  домашнього  Мурчика  і  стати  Марсиком  –  бойовим  звіром.  Взяти  себе  в  руки,  якщо  хочете,  чи,  грубо  кажучи,  в  лапи.  Одного  ранку  сталося  перевтілення,  одне  з  низки  інших.  Ще  одна  відвертість:  коли  я  говорив,  буцім  то  не  належу  до  котів,  зациклених  на  звичній  оселі,  одна  сильна  прив’язаність  все  ж  таки  переслідує  мене  понад  тридцять  років.  Та  моя  пустеля,  ті  гори,  ті  міста,  кишлаки,  річечки,  кяризи,  дували.    І  щоранкові,  майже,  тринадцять  кілометрів  бетонки.  Шість  з  половиною  в  один  бік  і  шість  з  половиною  –  у  зворотному  напрямку.    Недаремно  мозок  змусив  піти  навспак  течії  історії.  Там  я  став  сильним,  не  настільки  фізично,  як  морально.  Ніхто  не  стояв  наді  мною  в  тому,  щоби  змусити  піднятись  раніше  за  всіх,  перемогти  втому  вчорашнього  дня,  домогтися  свого  –  перемоги  над  собою,  пробігти  свої  кілометри.
                   Коли  у  променях  вранішнього  сонця  кіт  рухається  паралельно  тіні  і  скошує  на  неї  дещо  нахабним  оком,  йому  здається,  що  то  тінь  лева.  Перші  десятки  метрів  можуть  здаватись  надто  тяжкими,  щоб  жертвувати  солодким  сном,  але  з  кожним  поворотом  енергія  намножується,  він  охоче  долає  відстань,  досягаючи  мети.  Так,  колишні  дев’яносто  за  три  місяці  перетопилися  на  вісімдесят  шість.  Перший  натяк  на  талію  тішить  і  кінцева  мета  не  в  тому,  щоб  пробігати  тринадцять.  Байдуже.  Повертаючись,  кіт  відчуває  сили  рухатись  далі  й  далі.  Життя  якісно  змінилося.  Років  так  із  тридцять  тому  він  заклав  сенс  у  слова:  «Я  можу».  Як  же  йому  потрібна  саме  зараз  така  впевненість.  Я  можу.  Здатен  почати  від  риски  старту,  з  нуля  і  добігти,  дійти,  а  як  треба,  то  й  доповзти  до  мети.  Я  можу  за  допомогою  наведених  містків  скористатись  колишнім  досвідом,  стати  іншим,  сильнішим,  кращім,  витримати  змагання  конкурентів,  програти  одну  битву,  але  не  потерпіти  поразки  у  війні  і  перемогти.
                   А  на  завершення  цієї  історії  хочеться  відкрити  маленьку  таємницю.  Повернемось  до  прив’язаностей.  Не  до  хазяїна,  а  до  житла,  -  принаймні  так  про  нас  кажуть,  між  нами  котами  і  кішками.  Я  із  тих,  хто  всім  своїм  котячим  серцем  прив’язався  до  Хазяїна.    Мій  добрий  і  могутній  Хазяїн.  Я  ніколи  не  бачив  Його,  але  відчуваю  близькість  щодня.  Навіть  наробивши  шкоду,  як  ми  то  вміємо,  я  розумію,  що  Йому  прикро,  але  Він  не  хоче  вдарити  мене.  І  цей  невидимий  ледве  відчутний  докір  вражає  у  серце  більше,  ніж  груба  сила.  Досвід  і  здоров’я,  несподівані  повороти  долі  –  про  все  подбає,  і  заспокоїть,  і  запевнить,  і  зміцнить.  Тому  мої  дев’ять  життів  схожі  на  нереальний  міф.  Не  хочу  на  підставі  пережитого,  окрім  лінивого  котячого  єства,  набути  ще  одну  небезпечну  хворобу  –  САМОвпевненість.  І  якщо  ви  подумали,  що  невеличке  оповідання  є  історією  про  мене,  то  я  закликаю  у  хитросплетіннях    долі  бачити  глибше,  аж  до  джерела  сили,  даної  звичайнісінькому  смугастику,  отакому  як  я.
                                                                                                                                                                                                                       22  травня  2017  року.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734788
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2017

Ромашка

               Неспішне  гоління  перед  дзеркалом  у  душовій  –  наче  яка  розкіш  після  тих  незвичайних  хвилювань…  Два  з  половиною  роки  минуло,  а  нестандартна  ідея  тільки  тепер  виникла,  коли  там,  у  люстрі,  я  побачив  себе,  вимитого  і  виголеного,  задоволеного  результатом  дня.  А  війна,  між  іншим,  не  завершилася.  І  ось,  приблизно,  таке  спало  на  думку,  що  ніколи  не  вигадав  би,  не  постукай  ця  війна  до  мого  і  нашого  порога.  Що  мені?  Спокійний  вечір  у  місті,  в  яке  я  закоханий  по  вуха  (як  у  жінку,  хоча  Київ  –  він).  Тьху!  Побічні  думки:  місто  –  взагалі  воно,  але,  з  іншого  боку,  столиця  –  таки  вона.  Ну  все,  устаканилось.  Я  її  кохаю,  столицю,  тобто,  моєї  країни.  І  просинаюся  в  ній,  і  засинаю,  і  стою  у  душовій  кімнатці  трохи  не  одягнений,  у  капцях,  значить.  Вишкрібаю  лезом  обличчя.  І  тут  прилітає  думка:  влітку  чотирнадцятого  у  мене  не  було  часу  милуватися  собою  (хоч  милування  собою  недостойна  чоловіка  справа),  але  ж,  отут,  перед  люстром,  бачу  себе  від  маківки  мало  не  до  середини  стегон  і  не  поспішаючи  ганяю  піну  по  мармизі.  Маю  право,  ні?  Ну,  то  так,  але  як  там  інші?  Не  кажу  вже  про  бійців  на  позиціях,  та  у  місті  ж,  у  своєму  Донецьку,  день  у  день  повторювалася  процедура  швидкісного  миття  тіла,  яке  за  день  набиралося  з  гарячої  атмосфери  літа  хімічними  сполуками  не  надто  бажаними  для  здоров’я.  Дві  речі,  які  викликали  найбільшу  тривогу  на  війні:  відвідини  туалету  і  ванної.  Під  час  миру  ніхто  й  не  подумає  про  це.  Але…  Розумієте?
               Наш  мікрорайон  накривало  часто.  Якщо  не  накривало,  вистріли,  вибухи  чулися  постійно.  А  коли  вже  сипалося  десь  поблизу,  тоді  я,  за  давньою  армійською  звичкою  людини,  що  втомилася  боятись,  лягав  між  двома  стінами  у  коридорі,  відкривав  рот,  щоб  не  луснули  барабанні  перетинки  і  доручав  свою  долю  Всевишньому.  На  ніч  діставав  з-під  трюмо  імпровізоване  ліжко,  розгортав  на  підлозі  і  до  ранку,  як  на  підводному  човні:  куди  діватись?  Якась  зараза  сконструювала  градівську  ракету  таким  чином,  що  у  польоті  вона  настільки  неприємно  шерехтить!  Не  так  гучно,  як  цілеспрямовано  у  мозок.  Здається,  ракета  має  влучити  саме  в  голову.  Звук  наближається  здалеку.  Наростає,  наростає,  наростає.  Хочеться  швидше:  хрясь!  І  нема.  А  ні.  Намотує  нерви  на  кулак.  Якби  от  порівняти  зі  стоматологом,  що  наближається  до  тебе  з  жахливими  лещатами,  причому  стоматолог  глухий,  а  тому  працює  без  наркозу.  Повний  пакет  «Граду»  -  сорок  ракет.  Ви  вже  знаєте  це,  мабуть.  Щоправда,  не  всякий  раз  він  пуляє  по  повному  пакету.  Але  вони  летять  щільно.  Ти  дивуєшся,  що  черговий  сюрприз  впав  за  кількадесят  метрів,  хоча  летів  точно  у  маківку,  а  вже  чути  наступний.  Різниця  між  звуком  пуску  до  падіння  у  нашому  дворі  становила  близько  шести  секунд.  Цього  мало,  щоб  стоячі  негліже  у  ванній  вскочити  у  штани.  Ніхто  ж  не  хоче  бути  знайдений  у  такому  розпусному  вигляді.  Обов’язково  хтось  із  сусідів  зафільмує  це  на  мобільник  і  ти  вже  герой  усіх  засобів  інформації.  Жмуру  по  цимбалах,  живому  –  ні.  Я  у  цей  момент  найбільше  тривожився,  наближаючись  до  туалету,  або  ванної.  До  імовірної  смерті  ставився  байдуже.  Не  хотілося,  щоб  отак-о.  А  як  вгадаєш?  Нічні  прильоти  відучили  спати  а-ля  Адам  навіть  у  найбільшу  спеку.  Хрін  з  нею,  зі  спекою!  У  нижній  білизні  спиш,  наче  немовля  у  бронепамперсі.  
               Війна  відучила  нас  робити  маленькі  глупства.  Весь  час  мобілізований,  за  винятком  тих  самих  моментиків.  Постійно  напоготові.  Рухаєшся  містом  –  никаєш  навсібіч,  зважаючи  на  речі,  здатні  тебе  захистити:  бордюр,  чи  там  ямка  яка.  Ти  швидко  стаєш  профі.  Ніколи  не  їздиш  ліфтом,  відкритий  простір  перетинаєш  швидко,  від  поверху  до  поверху  перебігаєш  якомога  швидше.  На  сходовому  майданчику,  куди  не  долетить  скло  вибитої  шибки  вельми  спокійніше  перестояти  «плюси».  Тож,  давай-давай,  до  дев’ятого  вісім  перегонів  через  дві  сходинки.  Відсапався  на  другому  –  прислухайся  і  далі,  вперед!  Та  уважніше  на  поворотах!  Ясно,  до  квартири  добігає  не  людина  –  кінь  у  милі.  Тре  митися,  твою  дивізію!    І,  скинувши  поруч  із  ванною  останній  захист,  відчуваєш  себе  вразливим.  Чи  не  тепер  почнеться?  Узяти  би  всезнаючу  ромашку  і  поворожити  на  щастя:  влучить,  не  влучить,  влучить,  не  влучить…
               Я  обтираюсь  рушником,  докоряючи  собі:  пригрівся  під  спокійними  зорями  і  збайдужів,  втратив  чуйку.  А  там  і  совість  підпливе  нечутливістю  до  чужого  страху,  до  чужого  болю.  То  що,  може  на  Схід,  на  пошуки  чарівної  ромашки?  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734045
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2017

Про "моржів" і "котів"

Вскач  пориви  підганяють,
Скручуючи  в  кому.
Я  калорії  втрачаю  
На  вітру  такому.

Друзі  деякі  щоразу
Кличуть  моржувати.
Я  би  зміг,  але  наразі
Хочеться  у  хату.

Зараз  ніженьки  напарю,
Ковдрою  накрию:
Я  з  дружиною  напару
До  весни  котію.

     14  листопада  2015  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621091
рубрика: Поезія,
дата поступления 14.11.2015

Карусель розчарування

Люд  
чоловічо-жіночої  статі
З  вороху  
штучних  проблем  і  природніх
Косить  очима  
на  вас  -  депутатів,
Обраних  нами,  
а  значить  -  народних.


Безліч  питань,
крім  Донбасу  і  Криму,
Люди  довірили
вашій  турботі.
Є  депутати!...
Та  тільки  між  ними
Є  дуподяді
і  є  дупотьоті.

                 11.11.2015  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620283
рубрика: Поезія,
дата поступления 11.11.2015

Якщо…

Якщо  побачу,  розповім
Про  найчарівніше  з  полотен
Із  тих,  що  написати  годен
Хіба  лиш  Ангел  в  світі  сім.
Щасливі  люди  -  сотні  сотень
І  досконалість  над  усім.

Земля  омріяна,  жадана,
Вона  на  радість  Богом  дана.


Якщо  почую,  розкажу
Слова  куплетів  мелодійних
Про  силу  вірних  і  надійних;
Країну  вільну,  не  чужу,
Про  братолюбство  богобійних
І  несплюндровану  межу,

Яку  не  переступить  кривда,  -
Із  краю  в  край  такою  брів  би.


Якщо  зустріну,  розповім
Усім  про  справжнюю  людину,
Що  в  скруту  чи  лиху  годину
Готова  жертвувати  всім,
Яка  останню  копійчину
Кладе,  рятуючи  наш  дім,

Життя  рятуючи  і  правду,  -
Таку  в  союзники  обрав  би.


Якщо  ж  не  пощастить  мені,
А  вас  спіткає  краща  доля,
Новинам  світлим  дайте  волю,
Рятуйте  душі  від  журби.
Хай  будуть  захистом  від  болю
Картини,  люди,  чи  пісні.

Та  не  забудьте  головного:
Початки  справжнього  -  від  Бога.

                             14  жовтня  2015  року.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613329
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 14.10.2015

Хіба ми мудрі?

     Іди  до  мурашки,  лінюху,  поглянь  на  дороги  її  й  помудрій…
     (Приповісті  6:6)

Комашка,  квітка,  небо  синє  -
Творцем  задуманий  релакс.
Та  хто  ж,  насправді,  в  тому  винен,
Що  "наше"  діє  проти  нас?

Себе  кохаємо  в  люстерці,
Роки  марнуємо,  не  дні.
Набувши  знань  в  невпиннім  герці,
Розумні  ми,  але  дурні.

Талдичим  про  життєвий  рівень,
А  щастя  наше  -  за  бортом.
Собі  наставивши  "шпаківень",
Над  мертвим  скніємо  добром.

Блищить  метал,  спадають  хутра,
Одвічні  топчуться  граблі...
Навчи  мене,  комашко  мудра:
Чому  радіти  на  землі?

                       07  серпня  2015  року


Є  можливість  подивитися  першоджерело  мого  "прориву"  емоцій:  http://yarovitsyna.kiev.ua/load/novye_proizvedenija/lagidnij_virshik/2-1-0-670
Це  вірш  Тані  Яровициної,  вартий  уваги,  як  і  вся  її  творчість.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598298
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.08.2015

З рецептів переселенської кухні

[i]                «Навари,  милая,  навари,  милая,
                 Навари,  йо-хо-хо,  моя  чорнобривая!»[/i]
                 Слова  з  пісні  «А  мій  милий  вареничків  хоче».

Удвох  варили  «йо-хо-хо».
Рецепт  аналогів  не  має.
Всього,  хоч  трісни,  не  згадаю,
А  смак,  повірте,  ого-го!

Не  суп,  не  каша  –  щось  м’яке,
По  три  половника  на  брата.
Мабуть,  японцю  під  саке…
От  тільки…  рису  малувато.

Каструля  терпить,  в’ється  дим.
Лавровий  лист  з  вінця  поета…
У  жижі  булькають  сонети
Пісні  і  поки  що  без  рим.

З  пшона  витягуєм  навар,
Цибуля  спеціями  буде.
Довіку  згадувати  будем
Війни  «божественний  нектар».

За  стіл  вмостилася  рідня:
«Воно»  тягуче,  наче  тісто.
Переселенцям  треба  їсти
Свій  хліб  і,  бажано,  щодня.

Рецепт:  потроху  усього  –
Десерт  для  льошок  свинорилих.
Удвох  варили  «йо-хо-хо»,
Завзято,  весело  варили.

                   15  червня  2015  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587619
рубрика: Поезія,
дата поступления 15.06.2015

Дивує

Комусь  здається  простим,
А  я  здивований  ним:
Отим  незбагненим  чудом  –  
Не  чути.

У  серця  повільний  хід,
Бо  в  жилах  не  кров,  а  лід,
І  мало  його  зігріти
Щоб  жити.

До  кого  кричать  уста?
То  я  перед  Богом  став.
Аж  раптом  –  ожив,  почутий.
Це  –  чудо!

Міняє  нас  часу  плин.
Незмінний  –  то  тільки  Він.
Байдужістю  нас  не  згубить,
Бо  любить.

                         14  червня  2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587473
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.06.2015

Дотик Божої любові (життєвий досвід для християнського часопису)

Прості  люди  живуть  простими  думками.  Зазвичай,  несподівана  увага  до  них  великих  світу  цього    –    вже  не  аби  яка  подія.  Тим  більш,  Бог.  Ми  не  бачимо  Його  очима,  не  відчуваємо  так,  як  подружжя  відчуває  одне  одного:  дотик,  подих,  голос,  або  навіть  нічне  сопіння.  Знаємо,  що  Бог  є  у  кожній  хвилині  нашого  життя.  Віримо,  що  не  тільки  моє  ім’я,  але  й  по-батькові  Він  ніколи  не  плутає.  Жартую.  Але  ж,  не  плутає?  Та  раптом  щось  трапляється  і  Його  близькість  стає  реально  відчутною.  Крім  віри  «вмикається»  якийсь  додатковий,  невідомий  анатомам  орган  (мабуть,  Творець  його  таки  передбачив)  і  ти  розумієш,  що  Всевишній  не  відкладає  наше  близьке  знайомство  на  потім,  не  височіє  над  нами,  а  просто  проживає  з  нами,  зі  мною  моє  життя,  розв’язує  мою  проблему,  як  зараз  модно  казати,  он-лайн.  Це  унікальне    почуття.  І  що  там  увага  великої  але  смертної  людини?  Він  перед  Всевишнім  така  ж  порошина,  але  величається  над  натовпом,  не  помічає  тих,  хто  плутається  під  його  лакованими  черевиками  і  не  знає,  як  то  зійти  зі  створено  власними  руками  п’єдесталу,  зрівнятися  з  «безпородним  натовпом»,  ба,  навіть  кожного  дня  опікуватись  не  своїми,  а  чужими  життєвими  проблемами.  А  Бог  такий.  І  як  добре,  що  настає  момент  усвідомлення  цього.  Єдине  «але»  -  це  стається  під  час  доволі  непростих  іспитів,  які  належить  скласти  кожній  віруючій  людині.  2014  рік  став  для  моєї  родини  найважливішим  роком  усвідомлення.
       Моя  сім’я  складається  з  чотирьох  «я».  Разом  ми  вже  понад  20  років.  Це  стосується  мене  і  дружини,  бо  діти  трохи  молодші  цієї  ювілейної  дати.  Отже,  за  винятком  особливих  подій,  ми  не  відчували  реальної  присутності  Бога  у  нашому  житті.  Щодня  дякували  Йому  за  все,  знаючи,  що  це  справедливо  й  правдиво.  А  так,  щоби  до  мурашок  на  шкірі  –  то  й  ні.  Деякі  тимчасові  потрясіння  час  від  часу  ставили  на  коліна.  У  кого  не  було  подібних  моментів?  Аж  раптом  прийшла  війна.  Вона  все  наближалася  до  міста  і,  дбаючи  про  життя  (більше  про    душевний  стан)  наших  дітей,  ми  відправили  їх  у  молодіжний  табір.  Дякувати  Богу  і  Церкві,  для  дітей  зі  Сходу    були  створені  умови,  за  яких  ми  змогли  утримувати  нащадків  якнайдалі  від  війни  доволі  довго.  Між  тим,  у  червні  небезпека  перемістилася  з  передмість  у  житлові  квартали  Донецька.  Ні,  раніше,  мабуть  у  травні,  коли  діти  були  з  нами,  ми  з  вікон  могли  бачити  відблиски  від  гранатних  розривів,  коли  у  центрі  штурмувалася  військова  частина,  а  звуки  бою  чулися,  наче  це  відбувається  десь  поруч.  Ну  то  таке…  У  липні  вперше  ракети  залпової  системи  «Град»  впали  безпосередньо  на  наш  мікрорайон.  Того  дня,  побачивши  з  балкону  розриви,  я  побіг  подивитись,  чи  не  потребує  хто  допомоги,  бо  у  приватному  секторі  загорівся  один  із  будинків.  Майже  добігши  туди,  змушений  був  повернутись,  тому  що  ракети  посипалися  за  моєю  спиною.  Озирнувшись,  я  побачив,  як  одна  з  них  поцілила  у  сьомий  поверх  сусіднього  з  нашим  будинком.  Інші  падали  теж  десь  навколо,  тільки  не  було  видно,  куди  саме  вони  влучали.
       До  палаючого  помешкання  вже  доїхали  пожежники,  тож  я  й  повернув  назад.  Коло  школи  –  сусідка  з  пакетом  абрикос  у  руках.  Збирала  плоди  під  деревом,  коли  метрах  у  двадцяти  від  неї  розірвалася  одна  із  «цигарок».  Як  вціліла?  Бог  знає.  На  той  момент  ми  вже  майже  не  виходили  із  молитовного  стану,  отак  постійно  молячись  то  за  всю  країну  одразу,  то  за  людей,  які  можуть  потрапити  під  обстріл.  У  той  день  від  осколочного  дощу  загинуло  п’ятеро  чи  шестеро  людей  у  нас  на  мікрорайоні.  Двох  із  них  я  і  знайшов  під  школою,  повертаючись  додому.
       А  потім  подарунки  з  неба  стали  прилітати  частіше.  Я  дивувався,  наскільки  сміливо  на  це  відреагувала  дружина.  Без  паніки,  по  моїй  команді,  вона  перебігала  із  кімнати,  що  мала  вікна,  у  коридор  і  ми  там  залягали  на  підлогу.  Шість  секунд  від  звуку  пострілу  до  розриву  ракети.  І  кожного  разу  шелестіння  крилець  ракети,  здавалося,  точно  наростає  у  нашому  напрямку.  А  що  у  голові?  Без  всяких  крилатих  зворотів,  найчастіше  тільки  одне  слово:  «Господи!!!»  і  тому  слові  все,  що  ми  могли  Йому  сказати,  якби  мали  час.  Постріл-шелестіння-вибух-постріл-шелестіння-вибух…  Один  повний  залп  «Граду»  складається  з  сорока  ракет.  На  щастя,  залпи  ніколи  не  були  повними.  Але  отвори,  пороблені  смертоносною  зброєю  ми  бачили  з  усіх  боків  від  будинку.  Там  поорані  городи,  там  повалені  дерева,  там  знесений  дах  електропідстанції  і  таке  інше.
       На  випадок  руйнації  квартири  ми  мали  спаковані  у  рюкзак  найнеобхідніші  речі,  воду,  ліхтарик.  Благо,  було  літо,  то  й  вікна  ми  ніколи  не  зачиняли,  щоб  не  повилітали  скляні  пакети.  Одного  разу,  коли  заряд  грякнув  зовсім  близько,  у  коридор  увірвалася  пилова  хмара,  а  разом  із  тим  і  дзвін  битого  скла.  Ну  все,  подумав,  розтрощило  найбільше  і  найдорожче  скло  у  квартирі.  Та  виявилось,  що  від  струсу  відкрилася  кришка  бару  на  шафі  і  тією  кришкою  розбило  порцелянову  статуетку  на  столі.  Все  частіше  коротка  молитва:  «Господи!!!»,  лунали  не  тільки  вдень,  але  і  вночі,  коли  ми,  як  треновані  солдати  у  повній  темряві  вилітали  у  наш  коридор.  І  тоді  я  переконав  Оксану  поїхати  подалі  від  Донецька.
       Жити  у  власній  квартирі  стало  неможливо  через  безперервну  стрілянину.  Я  перебрався  до  тестя  у  центр  міста,  щодня  забігаючи  додому  полити  квіти  і  перевірити  цілісність  помешкання.  На  дев’яти  поверхах  нашого  будинку  було  порожньо,  бите  скло  валялося  на  сходах.  З  усіх  сусідів  лишилися  тільки  літні  люди  у  двох  чи  трьох  квартирах.  Йдучи  на  квартиру,  я  молився  за  кожний  крок,  весь  час  шукаючи  западинки,  куди  можна  впасти  у  випадку  обстрілу.  Сходами  піднімався  бігом,  бо  який  не  який  захист  могли  дати  тільки  стінки  ліфтової  шахти.  Ох,  як  нас  навчили  молитися  люди  зі  зброєю.  Не  взагалі  «за  все  лице  землі»,  а  конкретно  за  цю  секунду,  за  цей  крок.
       Трохи  побувши  вдома,  швидко  йшов  на  тролейбус.  Не  любив  автобусний  маршрут  №32,  хоч  він  був  зручнішим.  Він  проїжджав  повз  місця,  де  було  неприємно  знаходитись,  де  реалії  життя  просто  гнітили.  Та  одного  дня  через  втому  вирішив  почекати  тридцять  другий  і  скоро  дочекався.  У  жовтому  «Богданчику»  нас  було  шестеро-семеро.  Їду  та  й  молюся,  як  звичайно.  На  повороті  з  Куйбишева  на  Хмельницького  пасажирка  попросила  зупинити.  Секунди  три,  може  чотири  тієї  зупинки  і  рух  у  бік  площі  Бакинських  Комісарів.  Далі  просто  як  у  кіно.  Перед  самим  кільцем,  метрах  у  шести  десяти  перед  автобусом  характерний  «градівський»  вибух.  Пил,  дим,  тролеї  розлітаються  на  всі  боки.  Водій  став  на  перехресті,  безсумнівно  ступорнув  від  несподіванки.  Всі  пасажири  залягли,  крім  одного,  який  почав  приводити  до  тями  водія  і  командувати:  «Повертай  праворуч!  Відходимо  з-під  обстрілу!»  Лежу,  спершися  на  лікті,  молюся  тихо,  а  за  вікнами  сиплються  «огірки»,  як  з  кошика.  Водій  взяв  себе  в  руки  і  виконував  всі  накази  мужнього  чоловіка.  А  у  тих  наказах  нецензурних  слів  було  більше,  ніж  літературних.  На  цьому  тлі  ще  чулася  голосна  молитва  жінки,  що  лежала  біля  передніх  дверей.  Молитва  і  мат  –  два  протилежні  світи  в  одному  просторі.
       Я  вертів  в  руці  телефон.  Вчасно  подумав,  що  дзвонити  дружині,  щоб  смертельно  перелякати  її  не  варто.  Подзвонив  близькій  людині  у  Київ:  «Хочеш  колись  побачити  брата,  молись!».  А  у  слухавку  вривається  «музика»  війни.  Були  то  хвилини  чи  секунди…  Мабуть,  хвилини.  І  того  разу,  здається,  розрядили  повний  залп.  Ми  вже  від’їхали  на  небезпечну  відстань,  а  ракети  все  сипалися  і  сипалися.  Божі  Ангели  стерпіли  ненормативну  лексику  робочої  людини,  захистивши  наш  автобус  від  ураження.  І  та  жіночка,  що  за  якісь  секунди  до  початку  «замісу»  попросила  зупинити  маршрутку,  згадується  як  Божа  посланниця.  Справді,  якби  не  вона…  Якби  Бог  не  поставив  кожного  на  належне  місце,  перша  ракета  була  би  для  нас  і  останньою.
       Через  кілька  днів  я  виїхав  з  небезпечного  Донецька,  проте,  на  початку  жовтня  туди  повернулися  дружина  з  сином.  Училище  мого  сина  розпочало  навчальний  рік.  Як  я  не  сподівався  на  благополучне  їхнє  життя  у  місті,  пережили  і  вони  моторошні  хвилини  життя,  де  явне  втручання  Бога  стало  для  нас  черговим  досвідом  віри.
       Тільки-но  опинившись  під  «захистом»  стін  на  нашому  дев’ятому  поверсі,  Оксана  подивилася  у  вікно  на  вулицю,  якою  йшла  додому.  У  той  момент  вогняний  смерч  впав  на  тротуар.  Вона  бачила,  як  розлітаються  у  падінні  двоє  слюсарів  ЖЕКу.  Безжальні  ракети  безупинно  вистрілювалися,  накриваючи  наш  мікрорайон.    Дружина  подзвонила,  щоби  я  молився,  бо  у  цей  же  час  син  мав  повертатися  з  училища.  Це  і  мене  повернуло  до  реалій,  від  яких  у  Дніпропетровську  вже  почав  трохи  відвикати,  роблячи  перерви  у  молитві.  Безсумнівно,  я  заспокоївся  лиш  коли  дізнався,  що  син  повернувся  додому,  обстріл  припинився,  але  ж…  Тоді  там  були  інші  жертви.  І  кілька  днів  по  тому,  коли  в  інтернеті  з’явилася  світлина,  на  якій  з  магазину  вивозять  тяжко  поранену  жінку,  а  за  задньому  плані…  Оксана  і  мій  син  Ярослав.  Що  це  таке?  Хіба  не  прояв  персональної  Божої  уваги  до  двох  «піщинок»  у  всесвіті?  Тільки  Він  і  ніхто  інший  причетний  до  нашого  благополуччя  тепер  і  всі  попередні  дні.  Далі,  хто  би  не  допомагав  нам  налагодити  мінімальний  добробут  у  чужому  місті,  це  також  наш  вірний  Господь,  у  діях  цих  людей,  у  співпадінні  обставин,  в  сприятливих  умовах,  невипадкових  випадковостях  –  всюди  і  скрізь  Той,  Хто  дав  більше,  ніж  трохи  Своєї  уваги.  Та  ще  й  Сина  у  жертву  за  нас  і  чудесне  місто,  якого  ми  не  бачили,  але  віримо,  що  воно  готове  прийняти  нас,  бо  то  Сам  Бог  любить  нас.  Любить  мене.  Чуєте?  Мене!  Скажіть  ці  слова  впевненіше.  Це  також  і  ваша  привілея  –  бути  улюбленим  Божим  дитям.

                                                                                                               23.12.2014

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547209
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.12.2014

Розділені

Для  чого  сонця  гаряче  коло?
Для  чого  зорі  осіннім  небом?
І  плюскіт  хвиль  у  Дніпрі...
Не  треба!
Дует  не  склався,  співаю  соло.

Не  вмерз  у  кригу  вогонь  кохання,
Не  відпалала  взаємна  приязнь.
Життя  буяє,  та  знак  вмирання
Крізь  товсту  шкіру  назовні  виліз.

Ні,  не  роздраї  нас  розділили,
Війна.  Війна!!!  Ми  ж  обіймів  прагнем.
А  мо  назад,  до  гніздечка,  мила?
Коханням  й  смертю  у  нім  пропахнем.

Полину  смак  -  на  солодкі  губи,
Війні  ж  знущатись  над  нами  треба.
Сьогодні  вперше  річницю  шлюбу,
Двадцяту  нашу  зустрів  без  тебе.

                                     18  вересня  2014  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524174
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2014

Війна за стінами молитовного будинку

                                   "Дійсно,  Господь  пробуває    на  цьому  місці,
                                     а  того  я  й  не  знав!"  Буття  28:16


Рука  на  Біблії  жилава.
Ніхто  з  присутніх  не  спішить,
А  хор  співає  Богу  славу
І  лине  світло  із  душі.

Суботній  день  і  де  ж  ті  люди,
Що  так  любили  цей  поріг,
Йдучи  до  Тебе  звідусюди?
Тепер  лише  третина  з  тих.

Розбите  скло  у  темній  рамі,
Дерев  знівечені  гілки,
А  на  паркані  й  стінах  –  рани,
Залізом  вирвані  шматки.

Так,  нам  тепер  не  до  оркестрів,
Та,  вірим,  ближньої  пори
Повернуться  брати  і  сестри,
Наповнять  гомоном  двори.

Молитви  линуть  вище  й  вище,
Хвала  наповнює  наш  двір.
Тут  стільки  днів  не  чути  тиші,
Лиш  ми  надіємось  на  мир!

                                       21  серпня  2014

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518725
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 21.08.2014

Знову про банальне

Б'є  потік  безкінечних  "проти"
До  зтертя,
Доля  війнами  нас  колотить  -
Це  життя!

Ні  послаблення,  ні  зупинки!
Як  спинить?
Я  благаю  перепочинку:
Душе,  цить!

Миттю  щастя  сприймаю  досі
Той  порив:
Шурхіт  ніг  і  рука  в  волоссі  -
Мирних  снів!

Рідним  душам  для  щастя  треба
Кілька  фраз.
Все  підтримка  під  мирним  небом
Змінить  враз.

Що  там  губи  мої  підносять
В  чорну  вись?
Щоб  долоню  -  в  твоє  волосся,
Як  колись.

Все  минуло!  Ну  що  ж,  буває.
Біль  мине?
Друзі  душами  відчувають
Головне.

Хай  основи  земні  стрясуться,
То  не  жах.
Наші  погляди  перетнуться
В  небесах.

                                 03  серпня  2014

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515209
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 03.08.2014

Дешеві співчувальники

Буремний  лист́опад.  Картинки  з  Майдану.
Бруківка  в  червонім  «сиропі».
Відверто  стривожений  містер  Обама,
Засмучена  щиро  Європа.
І  легше  вкраїнцеві  жить…

Січневі  морози.  Лютнева  розправа.
Тіла  і  вогонь  –  революції  справа.

Розстріляна  сотня  до  людства  волає:
–  «Яви  свою  силу,  спільното!»
Палкі  співчуття  українському  краю.
Тривога.  Всесвітня  скорбота.
І  легше  вкраїнцеві  жить…

А  кримська  весна  швидкоплинна,  як  постріл.
Зелені  війська  захопили  півострів.

Чиї  то  солдати?  Чиї  БТРи?
А  «гоблін»?
А  «няша»?  Чиї?  Не  второпав.
Стривожені  вкрай  світові  політсфери,
Засмучені  США  та  Європа.
І  легше  вкраїнцеві  жить…

Віджали  півострів  під  дзвони  курантів:
Не  вір  мішурі  політичних  гарантів.

Війною  весна  переходить  у  літо.
Підбито  літак  над  ланами.
Схвильована  Меркель  брехнею  рашиста,
Скорбота  у  штабі  Обами.
І  легше  вкраїнцеві  жить…

Європа  із  нами  у  скруті  і  горі:
Співучасті  –  море,  об́іцянок  –  гори,
Та  знов  закликають  до…  переговорів(!?),
А  «Гради»  стріляють  і  танки  їм  вторять.

А  містер  Обама,  незламний,  як  криця,
Погрожує  «карлику»:    –  Хай  не  казиться!
Бо  санкцій  додасть  вашингтонська  світлиця.
В  моєму  ж  вікні  пломеніють  зірниці.

А  днями  спровадять  «Містраль»  диверсантам.
Коротка  дорога  від  дружби  до  зради.
І  хочеться  кинути  в  очі  «гарантам»:
–  Це  ми  –  європейці!  Це  ми  –  демократи!

Це  наш  миротворець  із  словом  «гуманність»
Пів  світу  проїхав,  не  втративши  честі,
А  ваші  турботи  –  сонлива  туманність,
Розгублене  човгання  на  перехресті.

До  гласу  сумління  лишайтесь  відкриті:
Не  слово,  а  справи  цінуються  в  світі.

                                                                 20  липня  2014  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=512563
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 20.07.2014

Кремлівські граблі (Передмова до електронної книжки)

         Наприкінці  вісімдесятих,  ще  у  Афгані,  я  почав  жадібно  читати  все,  написане  радянськими  журналістами,  кореспондентами,  письменниками  і  подібними  собі  дилетантами,  які,  хто  за  гроші,  а  хто  за  так,  для  самих  себе,  описали  події  періоду  радянсько-афганської  війни.  Пережиті  або  почуті,  правдиві  та  брехливі,  літературно  досконалі  й  такі,  що  не  варті  витраченого  часу  –  все  уважно  переосмислювалося,  накопичувалося,  вирізалося  з  газетних  шпальт,  доки  в  наше  життя  не  увійшов  інтернет.  А  з  ним  відпала  потреба  збирати  паперовий  архів.  Найцінніше  лишилося.  Не  виключено,  якісь  книжки  можуть  бути  подаровані  побратимам,  тільки  не  кожна  із  них.  Час  іде  –  цінність  залишених  собі  паперових  видань  зростає.  Не  стане  мене,  то  й  не  коштуватимуть  вони  нічого,  тим  паче  молодь  «гортає»  пальцем  кольоровий  екран,  дістаючи  з  кишені  не  книжку  –  цілу  бібліотеку.  І  що  їм  «наша»  війна?  Раніше  книги  читалися  не  лише  заради  захоплюючого  сюжету,  але  і  заради  пізнання.  Ми  читали,  а  викладачі  вчили  нас  робити  аналіз  і  книжка  формувала  світогляд.  
       На  столі  мого  молодого  помічника  іноді  залишається  невимкнений  планшет.  Зазираю  скоса:  які  тексти  у  моді  в  наші  дні?  Пробігаю  по  рядках.  Не  чіпляє.  Фентезі  в  основному  представляє  несправжнє  життя.  Який  аналіз?  Яка  мораль?  Мораль,  що  не  піднімається  вище  талії…  Ні,  Мопассан  (треба  спитати,  чув  він  про  Мопассана?)  також  списав  стоси,  які  не  поступаються  віагрі.  Тільки  великий  француз  починав  з  психології,  не  ставлячи  основною  ціллю  детальне  описання  акту.  Його  література  –  не  посібник  для  стурбованих.  Класики  вміли  суміщати  задоволення  від  тексту  з  глибиною,  переплітаючи  сюжет  з  несподіваною  розв’язкою.  А  багатство  мові?  Скажу:  розумна  людина  –  начитана  людина.  Хто  не  погодиться?
       І  ще  кажуть:  історики  (письменники)  розставлять  крапки  над  усіма  «і».  Красиво,  але  не  вірю.  Якби  скласти  на  купу  всі  книжки  про  Афганістан,  засвоєні  мною  з  кінця  вісімдесятих,  я  не  став  би  їх  піднімати:  філософія  мого  приятеля  констатує  «сорок  дев’ять  років  –  не  двадцять).  І  чим  далі  у  часовому  вимірі  ми  відходимо    від  минулого,  тим  більший  розрив  в  інтерпретації  тих  подій  між  представниками  різних  світоглядів.  Не  два,  а  двісті  двадцять  два  кута  бачення  всіх  нюансів  конфлікту  знайшов  я,  поставивши  перед  собою  мету  вичитати  всі  прозові  твори  лише  одного  із  сайтів,  де  представлена  виключно  військова  тематика.  І  до  строкатого  розмаїття  робіт  додав  від  себе,  сформулювавши  крайню  позицію  стосовно  війни  в  Афганістані  словами  «у  жодному  випадку».  На  іншому  кінці  «лінійки»  –    погляди  представників  консервативного  совкового  мислення  «інакше  не  могло  бути».  Десь  посередині  –  компромісна  теза  «було  багато  помилок,  але…».
       Я  свої  крапки  розставив,  засудивши  політику  нав’язування  народам  інших  країн  тоталітарної  політичної  моделі  совкового  зразка.  Корінь  цієї  моделі  тягнеться  з  прадавніх  віків,  а  його  плоди  –  поневолення  слов’янських,  кавказьких,  тюркських,  північних,  прибалтійських,  та  інших  земель  і  народів.  Врожай  2014  року  дав  свій отруйний  плід:  злодійське  захоплення  Криму  і  війна  на  Сході  України.  Подібне  нахабство  завжди  було  передвісником  краху  світових  імперій:  Вавилонської,  Мідо-Перської,  Грецької,  Римської.  Окремі  країни  зазнавали  падіння  з  передових  позицій  у  світі  до  рівня  аутсайдерів.  Де  колишня  слава  Петри  і  Сирії,  Єгипту  і…  Щоб  не  звинуватили  мене  у  міфологізмі,  можна  перейти  до  часів  і  персоналій  недалекого  минулого.  Наполеон,  Гітлер,  Чаушеску  (навіть  у  задрипаній  Румунії  завелося  отаке  «воно»  з  імператорськими  інстинктами).
       І  хоча  мої  спогади  зовсім  не  стосуються  тривожних  подій  на  Донбасі,  враховуючи  тисячолітню  звичку  володарів  сусідньої  країни  ступати  по  чужих  граблях  і  по  своїх  також,  акцентую  на  беззаперечному:  існування  такої  країни,  назву  якої  немає  бажання  згадувати,  несе  нещастя  десяткам  народів  світу.  Ця  біда  триває  безкінечно  довго.  Їм  так  здається,  що  «безкінечність»  справді  не  має  кінця.    Хто  погано  вчив  історію,  негарно  завершує  життя.  Афганський  вузол  проблем  прискорив  неминучу  руйнацію  «монолітної»  в’язниці  –  СРСР.  Він  міг  би  протягнути  ще  якийсь  час.  Проте,  не  міг.  Інакше  то  не  були  би  вожді  невідомо  як  склеєної  нації,  що  незаконно  претендує  бути  частиною  слов’янського  світу.  Бути  і  керувати  цим  світом  на  правах  старшого  брата.
       Намагаючись  проковтнути  Україну,  удав…  вдавиться.  Хтось  знову  казатиме,  що  історики  (літератори)  поставлять  останню  крапку…  і  бла-бла-бла.  Не  вірте,  так  не  буде.  Останню  крапку  в  історії  народів  і  в  історії  всього  нашого  світу  поставить  Бог.  А  кожен  із  нас  може  тільки  розставити  свої  акценти,  не  претендуючи  на  досконалість  тексту  і  міркувань.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=510516
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2014

Літо благодатне і тривожне

Під  крилом  благодатного  літа
У  тривожній  напрузі  рідня.
Не  собі,  а  дружині  і  дітям
Я  бажаю  спокійного  дня.

І  не  менше  спокійної  ночі
Дорогим,  незамінним  моїм.
Хай  минуться  безвихідь  і  злочин,
І  страшні  канонади  боїв!

А  мені...  бути  б  Господу  вірним,
Не  злякають  свинцеві  дощі.
З  почуттям  молитовно-настирним
Підбираю  до  липня  ключі.

                         6  липня  2014  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509730
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.07.2014

Опора

Дощ  періщить,  але  сонце  сяє,
Землю  зігріваючи  усю.
Кожен  з  нас  по-своєму  долає
Бідами  позначену  стезю.

І  коли  політика  дістала,
І  коли  новини  "не  в  дугу",
Сто  разів  від  зривів  захищала
Та,  що  перед  нею  я  в  боргу.

Може  й  ти  шукаєш  душу  тую
Із  міцним  проплаканим  плечем...
Подзвони!  А  раптом  порятую
Від  думок  тривожних  і  нікчем.

                                                   11  квітня  2014

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491770
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.04.2014

Історичні паралелі

       Тепер  прийшло  всеосяжне,  глибинне  розуміння  тривоги  за  свою  рідну  землю.  Прокинулося  те,  що  характеризується  символічним  висловом  «відчути  серцем».  Ні,  я  не  кажу  про  хвилю  любові  до  України,  яка  раптом  охопила  і  поглинула  мене.  Все  це  давно  надійно  закріпилося  на  своєму  місці  і  викликало  відповідну  реакцію  у  небезпечні  для  нас  дні.  Я  пишу  про  тривогу  людей  далекої  країни,  кордони  якої  пролягають  за  тисячі  кілометрів  звідси,  але  думкою  я  щодня  знаходжуся  там.  Не  тому,  що  люблю  її,  бо  неможливо  поділити  любов  на  дві  частини.  А  ті  люди  –  справжні  громадяни,  справжні  патріоти,  справжні  герої,  вони  до  теперішніх  революційних  і  воєнних  подій  на  моїй  батьківщині,  не  були  достатньою  мірою  зрозумілі  моєму  серцю.  Що  вони  відчували,  коли  по  їхніх  провінціях  прогуркотіла  радянська  військова  техніка?  А  коли  сотні  гектарів  (вони  вимірювали  джерибами)  рідної  землі  огородили  колючим  дротом,  замінувавши  підходи  до  колишніх  пасовищ…  Та  яка  різниця,  була  та  земля  придатною  для  землеробства  або  будівництва  –  вона  була  не  нашою.  І  як  їм  спалося  вночі,  коли  щоранку  «шураві»  закріплювалися  все  глибше  і  глибше?  Забудовувалися,  обживалися,  встановлюючи  свої  пропускні  пункти,  не  допускаючи  трударів  ходити  місцями,  які  споконвіку  не  належали  нікому,  крім  них.
       Не  знаходячи  способу  заснути  пізно  ввечері,  ми  дивимося  у  екран  телевізора  і  бачимо,  як  нашу  кримську  землю  опановують  люди  зовсім  не  з  українськими  паспортами,  а  прокидаючись,  у  хвилини  першої  молитви,  думки  перебиває  тривога:  у  якій  країні  ми  прокинулися  цього  ранку?  І  знову  телевізор,  або  комп’ютерний  монітор,  не  відчуваючи  смаку  їжі,  зазираючи  в  очі  окупанту  (чуєте?  окупанту),  я  кажу  собі:  «Товариш  гвардії  старшина!  Це  ти  зразку  вісімдесятих».  
       Десятиліття  ганьби  для  радянської  системи  ми  помітили  тільки  тому,  що  воно  супроводжувалося  трагічним  поверненням  «цинкових  мальчіков».  Згадали  цей  вислів?  Хто  би  знав,  як  не  хочеться,  щоб  правда  була  правдою?  Але  ж  вона  не  перестане  бути  правдою,  якщо  ми  самі  собі  скажемо:  «це  брехня!».  Хай  навіть  сьогодні  на  тисячу  чоловіків,  які  називаються  воїнами-інтернаціоналістами  десяток  скаже  про  себе:  «я  –  окупант»,  не  ті  і  не  інші  не  думали,  що  років  через  тридцять  побратим  говоритиме  своєму  однополчанину:  «ти  –  загарбник  моєї  землі!».  Якими  словами  виправдається  полковник  російської  армії,  який  лейтенантом  пройшов  через  полум’я  Афганістану,  де  ми  колись  обнімалися  на  прощання,  запрошуючи  один  до  одного  у  гості  після  війни?  Слова  ті  самі:  «Я  виконую  наказ».  Нічого  особистого.  У  коротких  перервах  навіть  можна  вийти  назустріч,  потиснути  руки,  сказати:  «А  ти  майже  не  змінився.  І  вже  полковник,  мундир  в  орденах».  Є  місце  на  парадному  однострої  пригвинтити  ще  один  орден,  за  мою  милу  Україну.  Ні,  не  буде  таких  слів.  Я  називаю  речі  своїми  іменами.  І  дивлюсь  у  вічі  всієї  російської  армії  на  півострові  очима  афганців.  Вони  повні  гніву  і  сліз.  А  ще  ось  що.  Як  і  афганці,  ми,  українці  -  воїни  своєї  країни,  її  захисники  без  наказу.  Ми  не  можемо  так:  посміхатися,  а  потім  бити  у  спину.  Традиційні  східні  тонкощі  не  з  нашого  арсеналу.  Всі,  хто  хотів,  передивились  марш  українських  лицарів  із  прапорами  держави  і  військової  частини,  у  супроводі  гімну,  без  зброї,  марш-виклик,  марш  –  демонстрація  намірів.  Такого  у  Афганістані  ми  не  бачили.
       За  інших  обставин  важко  було  би  шукати  аналогії  між  двома  країнами  і  подіями,  що  вписуються  в  історію  світу  на  очах  поколінь.  Вчені  мужі  розкриють  тему  глибше.  Чого  вони  не  зможуть,  так  це  осмислити  історію  через  відчуття  і  почуття  колишнього  окупанта,  який,  нарешті,  не  просто  усвідомив  формулу  справедливості,  а  відчув,  як  то  воно  -  бачити  СВОЄ  у  чужих  руках,  під  чужим  чоботом,  день  у  день  примушувати  себе  виконувати  обов’язок  батька,  чоловіка,  брата  всупереч  обов’язку  громадянина,  який  вимагає  не  просто  оцінки,  а  предметної  дії.  Ці  дії,  з  одного  боку  «за»:  за  батьківщину,  за  народ,  за  майбутнє,  за  пам’ять  полеглих,  за  справедливість…  З  іншого  боку,  це  активна  протиДІЯ.  Власне,  а  хто  проти  кого?  Не  наші  БТРи  намотують  на  колеса  кілометри  по  сусідніх  землях.  Все  навпаки.  І  отут  я  помінявся  місцями  з  таким  собі  «середнім»  афганцем.  Ні  словом,  ні  жестом  він  не  міг  пояснити  мені,  чому  я  мушу  повертатись  додому,  негайно,  з  почуттям  каяття.  Подивившись  на  світ  очима  того  афганця,  залізобетонний  мур  під  грифом  «я  виконую  наказ»  перетворюється  на  фіговий  листок.  Тобі  здається,  що  ти  прикрився,  але  все  напоказ,  всі  вказують  на  тебе  пальцями,  а  ти  нервуєш,  не  бажаючи  розуміти  злочинність  наказу.
Хто  з  нас  відправлявся  до  Афганістану,  маючи  на  думці  щось  інше,  ніж  добрі  наміри?  Здогадуюсь,  як  під  черепною  коробкою  російського  десантника  живе  думка  про  його  високу  місію.  Він  рятує  слов’янський  світ  від..  чого?  Від  фашизму.  Так  пояснили  «отці».  Ні,  не  вчора  пояснили,  а  робили  чорну  агітпропаганду  щосекунди  останні  два  десятки  років.  Якраз  вік  переважної  більшості  солдатів,  чию  совість  ми  зараз  досліджуємо.  Є  претензії  до  воїна,  чий  обов’язок  затверджений  і  забезпечений  податками  не  останньої  у  світі  нації?  Вчора  різниця  між  «ми»  і  «вони»  не  була  настільки  контрастною.  Ми  спілкувалися  у  соціальних  мережах,  ділилися  «фотками»  і  рецептами  на  всі  випадки  життя.  Хто  став  гіршим  від  учора,  або  кращим  і  вищим  на  голову?  Ви  знаєте,  на  що  це  схоже?
       Наприкінці  сімдесятих  Афганістан  роздирали  партійні  чвари  і  розбрат  всередині  однієї  провідної  партії  прокомуністичного  штибу.  Перевороти,  репресії  хвилями  змітали  то  одне,  то  інше  крило  народних  демократів.  Хоч  вони  і  були  народними,  народу  від  того  ні  холодно,  ні  жарко.  А  за  всім  процесом  пильно  стежило  око  «великого  друга».  Не  тільки  відсторонено.  Інтелектуальний  ґрунт  країни  ретельно  оброблявся  з  додаванням  «добрив».  Ідеологічно  і  матеріально  афганців  готували  до  часів,  коли  на  трибуну  головної  площі  країни  стане  слухняна  лялька  Кремля.  Щоб  забезпечити  президентське  крісло  і  легітимність  цієї  фігури,  країну  просто  окупували.  Як  же  це  схоже  на  путінську  політику!  Яке  волевиявлення?  Яка  революція?  Марення  невеликої  групи  осіб  за  кремлівським  муром  і  бажання  подовжити  своє  райське  життя  українського  поплічника  –  всі  «законні»  підстави  для  вторгнення  у  внутрішні  справи  суверенної  країни  з  населенням  у  46  мільйонів.
       Знаєте,  над  чим  думаю?  Як  можна  було  терпіти  десятилітню  окупацію  і  не  зробити  останнє,  на  що  може  піти  людина,  відчуваючи  тактичну  перевагу  ворога?  А  який  це  крок,  теж  скажу:  коли  малий  «бача»,  пацанчик  років  десяти  «обмінявся  подарунками»,  кинувши  у  кузов  машини  взамін  на  подаровану  йому  банку  каші  бойову  гранату  без  запобіжного  кільця.  За  минулий  тиждень  ми  –  українці  недоспали  сім  ночей,  шукаючи  своє  місце  у  боротьбі  за  право  мати  цілісну  країну,  без  купюр  окремих  територій.  Зухвале  насильство  кличе  до…  Слово  «помсти»  застрягає  у  горлі.  Заповідь  забороняє,  а  серце  вимагає  порушити  заповідь.  Переживши  одну  війну,  легше  долучитись  до  іншої,  ніж  виховувати  в  собі  терпіння.  Я  дивлюсь  в  очі  окупанта  очима  своїх  колишніх  ворогів.  Багатьом  із  них  вистачило  нервів  на  довгі  десять  років.  Де  межа  моєї  міцності?  Сьогодні  афганські  ровесники  мого  сина  питають  один  одного:  «Що  робив  твій  тато  тридцять  років  тому?».  Важко  бути  м’яким  і  податливим  маючи  власного  нащадка,  національну  гідність  і  любов  до  однієї  єдиної  країни.  Як  свою  думку  вкласти  у  дисциплінований  розум  чужинцеві?  Почувши,  він  не  погодиться,  бо  з  його  точки  зору  моя  думка  є  злочинною.  Але…  Чому  командир  підрозділу,  якому  журналістка  поставила  кілька  простих  запитань,  ховав  свої  очі?  Чому  він  не  міг  відповідати  на  питання  так,  як  колись  робили  ми  у  далекому  Афганістані?  І,  уявляєте,  сьогодні  наші  колишні  вороги  поважають  «шураві»,  відчуваючи  в  нас  ту  щирість,  з  якою  ми  робили  солдатську  справу.  Нам  пробачили  помилки  молодості,  бо  ми  не  відводили  погляд  вбік,  не  уникали  спілкування  з  мешканцями  окупованих  територій.  Натомість,  роздавали  голодним  продукти,  одягали  і  лікували,  допомагали  будівельними  матеріалами,  захищали  колони  дукандорів,  ділилися  паливом,  не  завжди  легально  і  часом  не  зовсім  безкоштовно,  але  ми  хотіли  лишити  хоч  якусь  добру  пам’ять.  А  що  відчуває  до  нас  російський  солдат?  За  всіма  українськими  і  міжнародними  нормами  він  давно  заробив  собі  кулю.  Проте,  наша  українська  зброя,  не  зробивши  жодного  попереджувального  пострілу,  вивезена,  ні  –  викрадена.  Наші  кораблі  не  виходять  у  наше  море,  а  двигуни  наших  літаків  прострелені  і  закидані  камінням  (нашим  камінням).  Отут  неможливо  провести  паралелі.  Лінії  аналогій  розходяться.  Єдине,  що  не  дозволяє  мені  осквернити  ім’я  російського  народу  –  це  позиція  вільних,  волелюбних  і  чесних  росіян,  які  щодня  виносять  на  вулиці  російських  міст  жовто-блакитні  прапорці,  саморобні  плакати  із  закликом  до  миру.  Ні,  не  народ  цієї  країни  є  для  нас  ворогом.  Ворогів  можна  назвати  по  іменах,  але  скільки  горя  вони  принесли  двом  нашим  народам!
       Та  все  ж,  комусь  треба  подякувати  за  те,  що  я  почав  краще  розуміти  стан  людини,  якій  шмат  рідної  землі  дає  все:  сили,  мужність,  терпіння,  знання,  родину,  надію,  любов.  Розвиток  подій  покаже  кому.

                                                                                                             06.03.2014

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483930
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.03.2014

Стрілець

         -  Гей,  чума  болотяна,  ну  звідки  ж  ти  звалився  на  нашу  голову?  –  Зашипів  «замок»,  витріщивши  злющі  очі  на  Толіка,  коли  той  вдруге  проїхався  по  камінню,  проторохкотівши  автоматом,  шоломом  і  порожньою  флягою  аж  під  ноги  сержантові.  –  Я  тобі,  душаро,  влаштую  урочисте  повернення  на  «броню»!
       Справи  йшли  кепсько.  Молодий  солдат,  син  люблячої  матері  і  суворого  батечка,  Анатолій  Рисовець  ще  й  тепер  не  був  певний,  чи  отримає  стиснутою  довбнею  у  щелепу  відразу,  чи  екзекуцію  буде  відкладено  до  спуску  роти  з  гірського  хребта,  яким  вони  безрезультатно  пройшлися  вдруге  за  останні  два  дні.  Ротний  із  двома  саперами  сходив  далеко  попереду  і  нижче,  тому  вірогідність  першого  варіанту  здавалася  воїну  майже  стовідсотковою.  Та  ні,  десь  над  головою  чути  було,  як  взводний  Собінов  загрозливо  відмінював  відомі  усьому  війську  пару  слів,  переплітаючи  їх  мистецьки  із  прізвищем  свого  заступника.  Все  це  півголосом,  але  достатньо  чутно  для  сержанта,  готового  врізати  хлопцю,  ну  хоч  раз,  хоча  б  заради  підтримання  авторитету  молодшого  командира.  Бо  цей  мамчин  синок  і  нехлюй  не  складав  враження  адекватного  бійця  мотострілецької  роти.  Не  якоїсь  там  задрипаної,  що  розсіяна  по  блок-постах,  та  нарядах  у  гарнізоні,  а  таки  бойової  гвардійської,  туди  його  розтуди,  другої  доблесної  роти,  де  кожен  третій  отримав  медаль  «За  відвагу»,  або  «За  бойові  заслуги»,  а  двоє  орденоносців,  і  це  окрім  двічи  орденоносного  комроти  Данила  Впертюха,  прославили  полк  індивідуальними,  так  би  мовити,  подвигами.  І  на  самого  «замка»  Ельшана  Ісаєва  десь  у  радянській  столиці,  а  може  ще  у  дорозі  до  неї,  обтиралися  документи  на  другу  медаль.  Тому  він  лише  вишкірив  рівні  білі  зуби  на  салабона,  відклавши  розбір  «польотів»  на  потім.  Цей  солдат  дратував  його  вкотре,  «помираючи»  на  підйомі  вгору,  а  іншим  разом  випустивши  у  прірву  повний  ріжок  з  патронами  для  «калаша».  Ні,  треба  буде  обов’язково  розібратися,  коли  вони  зійдуть  у  долину,  а  офіцери  зберуться  коло  штабного  броніка.  Старшина  роти,  навіть  якщо  і  побачить  щось,  то  тільки  для  порядку  застереже  земелю  гортанною  незрозумілою  мовою,  мовляв:  «Дивись,  дострибаєшся  до  розжалування!  А  як  «полкан»  що  почує,  то  може  і  до  дисбату  запроторити».  Полковник  не  терпів  мордобою.  Знав,  що  від  цього  до  злочину,  до  дезертирства,  до  помсти  з  перестрілкою  один  крок.  Але  Ісаєву  на  те  начхати.  Такого  як  він  ще  пошукати  треба.  Правда,  нагороди  жаль,  якщо  відкличуть  подання.  А  як  тоді  «чижа»  навчити  «рубити  фішку»?  Тільки  по  черепу,  тільки  так.
       Врешті,  всі  були  злі,  від  «дідів»,  яким  тільки  дай  привід  почесати  кулаки,  до  однолітків  Толяна,  осіннього  призову  минулого  року.  Коли  їх,  чумових  від  перельоту,  вивантажили  на  плацу  полку,  вони  навіть  не  знали,  яким  чином  тримати  себе  у  незнайомій  обстановці.  По-перше,  новоспечені  мотострільці  сподівалися,  що  тут  буде  трохи  тепліше,  ніж  у  лютневому,  не  дуже  спекотному  Узбекистані.  Та  ось  він,  рипучій  сніг  під  чобітьми.  По-друге,  на  цьому  було  поставлено  крапку  їх  сумісного  перебування  під  одним  дахом  –  новобранців  сержантської  школи,  з  якої  вони  вийшли  звичайними  рядовими,  бо  не  все  складалося  у  штабах,  як  по  нотах.  Отже,  осіннє  поповнення  не  довчили  до  командирів  відділень  і  на  місяць  до  строку  випуску  перекинули  у  Афган,  заробляти  свої  лички  у  менш  спокійних  умовах.  Командир  полку  особисто  перегортав  списки,  слинив  пальці  і  щось  там  дивився  у  документах  бійців,  стиха  вказуючи  начальнику  штаба  і  офіцерам  молодших  чинів:  «Оцього  давай  Шерємєтьєву,  він  водійські  права  категорії  «В»  має.  Оцих  двох  і  того  цибатого  –  у  третю.  А  серед  цих,  Митрофанович,  подивись  кого  взяти  у  штаб.  Тільки  так,  щоб  не  тільки  освіта,  а,  знаєш,  ще  й  писати  міг  по-людськи,  а  не  як  курка  лапою».
       А  Толік  і  радий  був  щось  утнути,  щоб  на  нього  звернули  увагу,  але  ні  його  повна  середня  освіта,  ні  розумні  добрі  очі  не  справили  враження  на  отців.  Так  він  опинився  у  другій,  туди  її  розтуди,  роті  гвардійського  мотострілецького  полку  на  скромній  посаді  стрільця.  Наступного  дня  він  зазубрив  напам’ять  номер  свого  АК-74,  розібрав  і  почистив  його,  спробував  усунути  щербини  на  штик-ножі,  що  ледь  здихався  свого  колишнього  хазяїна,  та  так  і  махнув  на  це  рукою:  аби  самому  вціліти.  Командиру  відділення  на  те  було  пофіг.  Заступник  комвзводу  чіплявся  до  кожної  пилинки  на  автоматі  –  не  стріляти  ж  із  штик-ножа.  Біда  тільки,  що  Ісаєв  не  дуже  товариський  і  аж  зовсім  не  турботливий  командир.  І  четверо  молодих  –  не  так  вже  й  погано  на  один  взвод,  але  з  точки  зору  самих  молодих,  малувато  для  розподілення  статутних  і  не  зовсім  обов’язків,  що  їх  щедро  поклали  на  нові  плечі  «діди»,  «черпаки»  і  навіть  дехто  з  призову,  який  прибув  до  полку  лише  півроку  тому.  Добре  би  народитися  багатирем,  типу  того  Савєлова,  чи  то  Савеліва.  Він  прийшов  у  роту  підготовленим  у  хуторських  боях  на  Кубані,  а  ще  був  на  рік  старшим  від  пацанів  свого  призову.  Той  відразу  поставив  себе  і  пару-трійку  «дідків»  на  їхнє  місце,  мало  не  вибивши  тупі  їхні  мізки  між  солдатськими  ліжками.  Отож,  його  більше  не  зачіпали,  хіба  за  Статутом  ганяли,  як  усіх  на  кроси,  на  стройових  вправах  і  по  нарядах.
       Серед  чотирьох  новоприбулих  борзих  не  знайшлося.  Натомість,  з  першого  тижня  нормальній  акліматизації  у  колективі  почав  заважати  сержант  Ісаєв.  Він,  та  двоє  його  земляків  із  північнокавказької  республіки,  під  заступництвом  старшини  роти  відчували  себе  вільними  стрільцями  у  загоні  благородного  лицаря  (чи  то  шляхетного  злодія)  Айвенго.  Терпіти  цю  трійцю,  принаймні  двох  із  них,  належало  до  осені.  Інші  ротні  і  взводні  «старці»  не  настільки  докучати  Анатолію,  щоб  аж  так  переживати  через  те…  Було,  але…  Та  чого  там,  не  без  прикрощів,  але  ж…  
       А  навесні  почалося!  Підготовка  полку  до  практичних  дій  у  горах  увійшла  в  завершальну  стадію.  Коло  штабного  бараку  частіше  зупинялися  машини,  з  яких  виходили  чини  у  афганській  формі.  Нарешті,  одного  разу  на  вертолітний  майданчик  підсів  Мі-8,  з  якого  поважно  ступив  на  землю  генерал-майор  у  новенькому  плямистому  бушлаті,  з-під  синього  штучно-хутряного  коміру  якого  гордо  дивилися  в  небо  вишиті  зеленими  нитками  генеральські  зірки.  Кілька  військових,  не  менш  ділових  перців,  серед  яких  виділявся  зростом  афганський  полковник,  а  також  військові  радники  без  знаків  на  погонах,  але  у  моднявих  «пісочках»,  ні  на  крок  не  відступали  від  комдива.  Друга  вертушка  для  порядку  покрутилась  і  теж  приземлилася  неподалік  ведучого  борту,  вивантаживши  залишки  ескорту.  Всі  прослідували  до  кабінету  полковника  Погрібного.  Тим  часом  по  підрозділах  котилася  хвиля  напруженого  очікування  візиту  високої  комісії.  Ану  як  зальотне  начальство  піде  мести  штанями  казарми,  зазирати  у  казани  з  кашею,  блукати  по  парку  бойових  машин  і,  не  виключено,  затуливши  носи  білими  хусточками,  відвідає  солдатські  нужники.  А  там  всякого  добра…  Коротше,  скрізь  можна  знайти  те,  чого  не  додивився  сержант,  не  здогадався  виправити  старшина,  не  довчив  командир  взводу,  не  довів  до  ладу  командир  роти  і  таке  інше,  аж  до  командира  полку  з  його  заступниками  по  бойовій  частині  і  по  політичній  підготовці.  Адже  ж,  не  секрет,  що  підозрілий  мазок  на  дошці  туалету  може  негативно  вплинути  на  бойовий  дух  радянського  солдата.  Звідси  робіть  висновок:  справжній  морок  для  рядового  Рисовця  і  для  його  товаришів  по  призову  почався  не  у  лютому,  а  у  квітні-травні.
       Толік  не  просто  занепав,  як  це  буває  з  кожною  молодою  людиною  у  незвичних  і  небезпечних  обставинах,  обтяжених  неприємними  знущаннями  над  людською  гідністю  хлопця.  Ті  троє,  які  разом  із  ним,  на  біду  свою,  мали  честь  служити  у  другій,  туди  її,  роті,  наче  не  так  скрушно  переживали  тяжку  салабонську  долю.  Воха  Саратов  (від  місця  призову  і  проживання)  пішов  другим  номером  до  кулеметника  Дуба  –  міцного  шахтаря  з  Донбасу.  Дуб  дідував  поблажливо,  аби  тільки  Володимир  не  «тащився»  і  виявляв  цікавість  до  матеріальної  частини  станкового  кулемета.  А  інші  діди  не  надто  припахували  «другого»,  бо  той  весь  час  вертівся  коло  свого  «першого».  Та  й  взагалі,  кулеметний  розрахунок  у  минулий  весняно-осінній  період  набув  у  роті  певної  поваги,  за  що  Дубу  (давайте  вже  називати  його  справжнім  ім’ям  –  Юрій  Дубовенко)  сам  «папа»  прикрутив  перед  вишикуваним  полком  рубінову  «Червону  Зірку»  на  вицвіле  хебе.  Вовка,  попри  певний  острах  перед  невідомістю,  пишався  своїм  становищем,  з  вдячністю  отримуючи  копняки  від  Дуба.  Врешті,  колись  Дубовенко  поїде  на  свою  Луганщину,  а  йому,  Володимиру  Неситому  з  Саратова,  приставлять  «чижа»  безрукого,  з  якого  він  зробить  звитяжця  і  витязя,  свого  вірного  санчопансу.  Проти  ордену  він  також  не  мав  нічого  проти,  навіть  не  проти  легкого  поранення.  Ну,  такого,  як  подряпина,  тільки  щоб  із  записом  у  воєнному  білеті.  Хай  собі  Ірка  дурепа  відкусить  поганого  язика.  Не  вистачило  тоді  твердості  вирвати  його,  щоб  не  патякала  про  парубка,  який  поліз,  а  у  нього  нічого  не  вийшло.
       -  Ну  що  в  того  Вовчика  таке,  чого  немає  в  мені?  –  Так  собі  думав  Толік,  мало  не  вбачаючи  суперника  і  ворога  у  товаришеві.  –  Може  зацідити  при  нагоді  Ісаєву…?  Так  ні.  Він  як  бик,  навіть  голова  не  струснеться.  Табуретом  торохнути?  Земляки,  напевно,  ногами  заб’ють.  Далі  –  суд.  Хто  винен?  Молодий  дебіл,  психопат  і  ганчірка.  
       Незабаром  перші  бойові,  яких  він  боявся  трохи  менше  «замка»,  але  ж,  боявся.  Хоча,  уявляв  себе  таким  прудким,  наче  білочка,  що,  ховаючись  між  камінням,  кладе  влучні  черги  по  сірих  чалмах.  А  то  хто  там  у  гірському  потічку,  зальопаний  власною  блювотою?  Чи  не  наш  хвалений  заступник  командира  взводу?  
       -  Гей,  ти,  опудало!  Прикрий,  (пі-і-і,  пі-і-і,  пі-і-і)!  –  чоботом  він,  Толік  Рисовець,  принизливо  тисне  на  шию  напівзомлілого  сержанта,  відкидає  вбік  спорожнілий  автомат  і,  перехопивши  АК  Ісаєва,  кладе  останніх  духів.
       -  Бігом  до  ротного,  чуперадло  і  щоб  штани  свої  прополоскав  у  річці,  бо  такого  не  те  що  у  БТР,  до  роти  на  кілометр  підпускати  не  можна!  –  Фантазія  буяла  рясним  цвітом.  Тільки  у  своїх  потаємних  мріях  Анатолій  був  тим,  ким  він  відчував  себе  вглибині  душі.  –  Я  такий.  Тільки  це  має  розкритися,  тоді  все  зміниться.  Все-все  зміниться  і  буде  як  треба.  
       Стиснувши  зуби,  він  виношував  свою  надію,  а  протягом  дня  намагався  зайвого  разу  не  потрапляти  на  очі  сержантові.  Дні  до  першого  бойового  виходу  тягнулися  надто  повільно.  Тоха  відчував,  як  міліє  його  авторитет  в  очах  інших  солдат.  Ще  до  прильоту  генерала  з  високим  почтом  молодь  по  всіх  підрозділах  шурхотіла  від  підйому  до  відбою  з  неймовірною  інтенсивністю.  Тільки  штабісти  з  роти  «комендачів»  поспішали  відразу  після  ранкового  шикування  здиміти,  щоб  і  сліду  їхнього  не  було  видно.  Проте,  не  всі.  «Служиві»  переддембельского  періоду  служби  підбивали  «бабки»  та  час  від  часу  бували  помічені  чи  то  із  згортком,  видовженої  форми,  чи  то  з  фляжкою,  що  її  спішно  переносили  від  дротової  огорожі  зв’язківців  до  офіцерського  модулю.  Напевно,  із  них  теж  хтось  набігає  на  медальку.  То  у  горах  автомат  твій  друг,  твоя  дружина  і  твій  аргумент,  а  тут  територія  хвацьких  штабістів.  Перші  люди,  з  ким  прагнуть  зустрітися  офіцери  і  прапора  після  «війнухи»  -  вони,  знавці  алкогольних  маршрутів,  майстри  виправити  документи  потрібної  якості,  підсунути  на  підпис  начальникові  штабу  і  комполку  таке,  про  що  вони  у  страшному  сні…
       До  Толіка  сон  приходив,  як  перший  дитячий  поцілунок.  Тільки  торкнувшись  гарячого  лобика,  він  відлітав  з  поштовхом  ноги  бійця  старшого  призову,  який,  лежачи  на  нижньому  ярусі,  ніколи  не  забував  спочатку  виштовхнути  з  ліжка  Тоху.  
       -  Ворушись,  чуматуро!  –  Бризкав  той  слиною  і  вправно  піддавав  ногою  під  зад  Рисовцю,  а  тоді  ще  кричав  навздогін,  -  Гей,  рисаче,  куди  ти  мого  капця  заштовхав?  Бігом  до  мене!
       Прокидання  завжди  було  невчасним,  болісним,  не  стільки  фізично,  скільки  морально,  власне,  як  і  відбій.  Пожмакане  обличчя  вже  не  тримало  належну  йому  форму.  Сонна  фізіономія  беззаперечно  свідчила  про  легку  таку  придуркуватість  власника.  Тільки  сержанти  і  «старі»  солдати  змушували  новачків  брати  під  контроль  своє  причандалля,  щоб  ні  взводний,  ні  ротний,  та  й  будь  хто  з  офіцерської  ланки  не  побачив  на  такому  пом’ятому  «портреті»  ознаки  дідівщини.  При  всякій  нагоді  «батя»  виловлював  серед  строю  солдат  причмарених,  із  відстороненим  поглядом  бійців  і  починалася  психологічна  бійня  з  погрозами  всіма  карами,  від  «губи»  до  дисбату.  Анатолій  навіть  не  знав  що  краще,  шалена  боротьба  з  позастатутними  стосунками,  чи  її  повна  відсутність.  Скидалося  на  те,  що  молодому  солдату  всяка  нормальна  у  війську  річ  йшла  тільки  на  шкоду.  Він  ставав  все  більш  розгубленим,  а  Ісаєва,  на  біду,  не  забирала  ні  хвороба,  ні  нечиста  сила.  З  розповідей  бувальців  достатньо  чітко  вимальовувалася  картинка  значного  послаблення  дисципліни  і  тиску  всюдисущих  гнобителів  під  час  бойових  операцій.  Вихід  полку  –  ковток  повітря.  Це  страшно.  Це  проти  самого  себе.  А  інакше  –  ніяк  неможна.  Є  тільки  один  шлях  зберегти  і  відновити  свою  гідність  –  через  реальну  справу,  а  може,  через  щасливий  випадок.    Хоча,  поклавши  руку  на  серце,  Толік  вагався:  може  симулювати  хворобу?  Яку?  Однак  це  не  його  шлях,  нижче  опуститися  просто  неможливо.  Бо  у  перспективі  кожен  зрозуміє,  що  він  «косить»,  а  далі?  Сором  до  останнього  дня,  якщо  тільки  він  настане.  А  вдома  –  ВОНА,  та,  що  впевнена  у  його  спроможности  проявити  тверду  чоловічу  волю.  Батьки.  Пацани  несамовитого  кварталу.  Ні,  Тоха  не  слабак,  інакше  немає  сенсу  чіплятися  за  життя.  Останній  материн  лист  розчулював  його  надією.  Його  слід  було  спалити,  а  не  носити  у  внутрішній  кишені.  Зберігати  листи  не  дозволяли  командири.  Може,  їм  самим  не  писали  мами?  Добре,  він  спалить,  тільки  пам’ятатиме  кілька  головних  слів:  «Тосіку,  ми  з  татом  лишили  твій  куток  у  безладі,  який  ти  так  і  кинув  по  собі.  Дивимось,  -  наче  і  ти  недалеко  від  нас.  Ми  збережемо  увесь  твій  мотлох,  а  ти  бережи  себе…»  Йому  було  за  що  поборотися.  Принаймні,  хлопець  визначився:  будь  що  –  терпіти,  чекати,  не  втратити  свого  шансу.    Попереду  довгий-довгий  чорний  тунель.  І  тільки  там  вдалині  світиться  тьмяною  крапочкою  жаданий  дембель.  Хоча…  Через  кілька  місяців  прибуде  молоде  поповнення.  І  ще,  і  ще.  Тому,  далі  буде  легше.
       Коли  броньована  колона  стала  при  вході  в  ущелину,  Толік  мало  зубами  не  скрипів  від  внутрішнього  холоду.  Він  ні  з  ким  не  розмовляв.  Намагався  опанувати  себе  –  не  виходило.  Навіть  коли  його  безпосередній  командир  відділення  єфрейтор  Сьомін,  ляснувши  по  плечу,  спитав:  «Як  ти,  чуваче?»,  той  тільки  розтулив  губи  і  вони  затанцювали  неконтрольовану  кадриль,  а  з  рота  почулося,  точніше,  лише  сам  Тоха  почув  себе:  «А-а-в-в-в…».  Сьома,  Семен,  Сємка  на  те  вчепився  у  свій  автомат  і,  перекрикуючи  гуркіт  бронемашини,  запевнив:  «В  цьому  твоя  сила,  чувак!»  Рисовець  і  собі  поклав  руку  на  затворну  коробку,  бажаючи  відчути  в  собі  цівку  мужності,  що  через  долоню  мала  би  перетекти  з  холодного  металу  у  безвольне  тіло.  Справді,  вперше  у  житті  він,  тверезий,  втратив  контроль  над  собою.  Йому  би  для  початку  залишитись  на  «броні»,  а  не  лізти  на  гору.  Ноги  ватні,  пальці  воскові,  язик  не  меле,  а  шлунок…  про  це  не  будемо.  Серед  бійців  хлопець  стовбичив  мовчки,  як  тінь,  що  втратила  зв’язок  з  тілом  і  вештається  світом,  шукаючи  хазяїна.  Краще  помовчати,  бо  й  що  таке  розумне  може  він  зараз  оповісти?
       Офіцери  у  колі  своїх  підрозділів  робили  постановку  на  поточний  день.  Інформацію  про  банду,  яка  через  необережність  світила  вогні  за  пару  кілометрів  вглиб  ущелини,  принесла  на  хвості  дивізійній  розвідці  якась  бородата  «сорока».  Дані  зіставили  з  «малявою»  від  іншого  агента  із  суміжної  території  і  виходило,  наче  піший  караван  рухається,  маючи  великий  вантаж  новісінької  зброї,  не  виключено,  для  її  застосування  у  зоні  відповідальності  полку.    Троє  взводних  і  між  ними  технік  роти  точили  ляси,  змагаючись  у  військовій  стратегії.  З  розмови  виходило,  що  кожен  мав  різне  бачення  при  мінімумі  доведених  фактів,  зате  якраз  цим  лейтенантам  хотілося  розрядити  напруження  у  суперечці.
       -  То  якась  підстава.  Вони  ж  не  ідіоти  так  світитися?  –  Казав  сталей,  переобтяжений  запасними  ріжками,  весь  у  кишеньках,  заповнених  гранатами,  запалами,  та  з  припасованим  до  «калаша»  підствольником.
       -  Чуєш,  Сєрий,  я  не  я,  якщо  нас  не  водять  за  ніс.  Наразі  ми  тут  дихаємо  розрідженим  повітрям,  а  ті  «туристи»  повилазять  із  кяризів  в  іншому  місці:  «Іди  сюди,  інкелябі  саур!».  Доки    розвертатимемо  нашу  машинерію,  там  тільки  жмури  з  розпоротими  животами  лежатимуть.
       -  Ні,  ти  бачив,  хто  до  Погрібного  перетирати  прилітав?
       -  Ну?
       -  Шо,  «ну»?  Оте  «ну»  -  не  остання  птиця  у  провінційному  ХАДі.  А  з  ним  оте  куце  мордате  –  не  хто  інший,  як  радник  у  чині  підполковника  КДБ.  Шариш?
       -  Коротше!  ХАДи-мади!  «Папа»  не  ведеться  на  порожні  авантюри.  Ми  стали  тутай,  значить…
       -  Над  «папою»  є  його  «папа».  Не  факт,  що  той  розуміє  кому  і  коли  слід  довіряти.  Вони  там  вдень  працюють  у  ХАДі,  а  вночі  духам  наші  розклади  розповідають.  Якби  все  було  просто,  сидів  би  я  у  Білорусі,  а  ти  у  своєму  Забайкаллі.
       -  А  дивись,  щоб  після  Афгану  ми  не  помінялися  округами!
       -  Та  не  доведи  лихо!
       Натягнувши  один  одному  панами  на  очі,  лейтьохи  посунули  до  ротного,  який  щось  переконливо  товкмачив  старшині,  вказуючи  пальцем  у  бік  бронемашин:
       -  Почуй  мене,  Равіле.  Ти  –  мої  очі  і  руки  у  горах.  Припини  своє:  «Ельшан,  Ельшан».  Сам  не  випускай  з  поля  зору  новачків.  Не  тисни  на  мене.  Обіцяв  –  дамо  твоєму  Ісаєву  «старшого».  Знаєш,  -  я  пацанів  ніколи  не  ображав.  Та  не  дай  Бог!..  Спитаю  з  тебе.
       Старшина  на  знак  згоди  рубонув  ребром  долоні  повітря  коло  шиї.  Це  означало,  що  представник  маленької,  але  гордої  республіки  дає  голову  на  відсіч  за  кожне  своє  слово.  Маючи  таку  підмогу  в  особі  заступника  комвзводу,  він  дозволив  собі  розслабитися.  Вміння  перерозподілити  повноваження  –  чи  не  ознака  відповідності  займаній  посаді?
       Рисовець  пропускав  через  уяву  кожне  слово  досвідчених  однополчан.  Дивитися  під  ноги,  ступати  по  слідах  товариша,  поглядати  навколо  себе,  не  патякати,  не  хавати,  не  смоктати  з  фляги  без  команди,  вибирати  зручні  позиції  на  випадок  обстрілу.  Стрибком  залягти  за  камінь  і  як  на  полігоні…  Стоп!  Як  на  полігоні  не  вийде.  З  того  боку  ворог  думає  так  само.  Напевно,  вони  давно  обклали  камінням  викопані  гнізда  і  домовилися,  хто  знімає  першого,  хто  другого…  Ми  собі  під  ноги,  а  вони  нас  чергами,  чергами.  Попадаємо  де  хто  стояв  і  що?  По  команді:  вперед,  за  батьківщину?  Поганий  сценарій.  Куди  краще  сидіти  у  схованці  на  вершині,  споглядати,  чи  не  лізе  хто  вгору.  Нам  наказано  опанувати  хребет,  сісти  зверху,  звісивши  ноги  по  обидва  боки.  Перша  рота  підніметься  паралельним  кряжем,  а  ущелиною  посуне  колона.  Йой,  красиво  теоретично!  Попереду  все-одно  підуть  сапери  і  розвідка.  А  як  їм?  Кожен  крок  –  прощання  зі  світом.  З  ротою  особіст  і  авіанаводчик.  З  особіста  користі…  А  сталей,  делегований  від  літунів  –  постать  ключова  у  гарячій  сутичці.  При  ньому  рація  на  частоті  вертолітників  і  координати  в  голові.  Плюсуємо  один  бал  на  нашу  користь  проти  всіх  мінусів,  які  тільки  можна  уявити.
       Саратов,  завішений  залізом,  під  наглядом  Дуба  припасовує  щільніше  амуніцію.  За  задоволення  бути  елітою  треба  платити  додатковими  кілограмами  набоїв  до  ПКМ.  При  тому  Вовчик  тримає  себе  під  контролем.  Двоє  інших  «чижів»  лишилися  у  гарнізоні:  один  –  з  високою  температурою,  другий  –  розтертими  ногами,  через  що,  відповідно  до  штатних  обов’язків,  свої  «клізми»  отримали  командири  від  першого  до  четвертого  щабля  ієрархії.  Наступна  «війна»  стане  першою  для  товаришів.  Напевно,  у  колі  чотирьох  Тоха  з  Вохою  домінуватимуть.  А  як  же,  живі  приклади  для  наслідування.
       Дотепер  Толік  чув  стрілянину  лише  на  полігоні  (окремі  автоматні  черги  щодня  тривожили  барабанні  перетинки,  навіть  зрідка  зенітка  молотила  з  боку  автобату).  Впорядкована  учбова  стрілянина  теж  справляла  не  аби  яке  враження  на  курсанта  Рисовця.  По  команді  товариші  займали  вогневий  рубіж,  пересмикували  затвори  і,  акуратно  підводячи  під  мішені  прицільний  маркер,  відсікали  короткі  черги  по  два-три  патрони.  Треба  зазначити,  залікові  оцінки  тішили  його  самого  і  наставника.  Бігав  він  не  надто  жваво,  підтягувався  –  нижче  середнього.  Вогнева  підготовка  –  то  єдине  практичне  зайняття  компенсувало  посередні  результати  з  «фізики».  А  солдат  і  не  збирався  брати  участь  в  олімпіаді.  Його  переконував  внутрішній  голос:  для  мотострільця  найперше  –влучати  у  ціль.  До  цілі  бійця  доставить  бронетранспортер.  Прикра  помилка!
       Піша  колона  рушала  рано.  Настільки  рано,  що  дехто  казав:  «пізно  вночі».  «Прохавані»  бійці  понатягували  светри.  Із  задоволенням  Тоха  констатував,  що  ніхто  з  «дідів»  не  намагається  поділитися  з  ним  частиною  своїх  манаток.  Може  вони  таким  чином  гріються,  подумав  від.  Та  щось  довго  тепло  не  відчувалося  взагалі.  Холоднеча  діставала  кісток.  Вони  все  йшли,  йшли  темрявою,  не  наближаючись  до  хребта.  На  небі  рясніло  стільки  зірок,  аж  у  їхньому  світлі  купалися  ноги  Ісаєва.  Толік  пам’ятав  –  ступати  крок  у  крок.  А  коли  ж  дивитися  по  сторонах?  Плечі  починали  нити.  Укладка  важчала  попри  те,  що  й  досі  рота  йшла  рівниною.  Йшла  півгодини,  годину.  Може  менше,  може  більше,  Рисовець  не  відав.  Йому  хотілося  відійти,  та  ротний  не  зупиняв  колону.  Скільки  ж  ще  на  такому  холоді  можна  пройти  без  зупинки?  Організми,  здається,  майже  однакові  у  всіх!  І  дивно,  скільки  пройшов,  дихаючи  у  спину  Ісаєву,  а  він  –  ні  пари  з  вуст,  наче  глухонімий.  А  над  хребтом  небеса  розкочерагювали  ранок.  Втома  відволікала  думку  від  страху,  монотонність  ходи  –  від  втоми.  До  ніг  «замка»  можна  було  прилаштувати  годинникові  стрілки.  Один  крок  –  секунда.  І  такий  годинник  працював  би  не  гірше  «командирських»  на  його  зап’ястку.  Позаду  сопіння.  Два  кроки  –  вдих,  два  кроки  –  видих.  Попереду:  туп-туп.  Позаду:  пс-с-с.  Туп-туп.  Пс-с-с.  О,  тепло  так!  Он  тато  сів  біля  вогнища,  чистить  рибу  від  луски.  А  де  мати?  Хрясь!!!
       -  Твою  дивізію!!!  Душаро,  ти  спиш  на  ходу?
       Толік  бачить  себе  у  здорових,  як  сковорідки,  руках  Ісаєва,  завислим  над  безплідною  скелястою  поверхнею.
       -  Та  ставай,  кажу!
       Уся  рота  зупинилася  перед  схилом  гори  трохи  перепочити.  Коли  Ельшан  зробив  останній  крок,  Тоха  вже  перенісся  на  берег  річки.  А  ноги  на  автоматі  переставлялися,  повторюючи  завчені  багатохвилинним  переходом  рухи.  Лівим  чоботом  він  засадив  сержанту  по  гомілці  і  якби  не  реакція  останнього,  точно  завалився  би  пикою  на  каміння.
       -  Дострибався,  рисак.  –  хапалися  за  животи  очевидці.  –  Йо-о!  Не  треба  до  цирку  ходити!
       Як  вони  йшли  далі,  як  піднімалися  вище  і  вище,  як  розпалювався  день,  а  рота  сунула,  залишаючи  позаду  тільки  одну  пару  слідів,  і  як  організм,  який  вночі  прагнув  позбутися  своєї  води,  почав  її  вимагати,  всього  цього  вмістити  в  один  спогад  нереально.  Як  може  людина  витримати  на  собі  сукупність  нехарактерних  випробувань,  виконуючи  водночас  головне  призначення  бойового  підрозділу?  І  без  того  Анатолій  вважав  себе  надвитривалим  індивідуумом.  Хоча  дехто,  що  найбільш  вірогідно,  бачив  у  ньому  необтесаного  тюхтія.
       На  четвертій  чи  п’ятій  годині  підйому  Толікові  «колеса  підспустили».  Через  нього  Ісаєву  теж  довелося  зупинитися,  щоб  повернути  до  тями  бійця,  якому  хотілося,  щоб  його  пристрелили,  лишивши  на  гребені  гори.  «Замок»  вийняв  частину  патронів  з  Тохиного  рюкзака  і  роздав  їх  двом  «черпакам»,  хоч  у  тих  укладка  була  не  меншого  об’єму.  І  рух  поновили:  підйом  за  шкварник,  далі  –  під  руку,  а  потім  у  Толяна  відкрилося  двадцять  друге  дихання.  Що  точно  фіксувала  свідомість,  так  це  повна  відсутність  думки  про  можливий  обстріл.  І  підла  заздрість  до  бійців  першої  роти.  Чомусь  хлопцю  здавалося,  наче  протилежне  гірське  пасмо  нижче  і  там  прохолодніше,  і,  напевно,  їхній  комроти  частіше  зупиняє  особовий  склад  для  перепочинку.  Що  відбувалося  там,  ніхто  не  бачив.  Відстань  не  давала  такої  можливості  роздивитися  неозброєним  оком.  Якби  щось  сталося,  голос  війни  докотився  би  до  другої  роти,  а  так…  «Броня»  теж  повільно,  але  спокійно  просувалася  низом.  Нарешті,  у  другій  половині  дня,  довгий  ланцюг  із  солдатів,  сержантів,  офіцерів  і  прапорщиків  почав  спускатися.  Йшли  довгим  пологим  маршрутом,  згинаючи  ноги  в  колінах  так,  щоб  наступний  крок  наближав  підрозділ  до  колони  бронетранспортерів.  Перша  розумна  думка  прорізала  свідомість  Рисовця:  «Спочатку  тут  треба  було  пройти  тим,  хто  вигадав  війну.  Після  цього  люди  навчилися  би  домовлятись».
       Сутінки  опустилися,  коли  обидві  роти  розбрелися  по  своїх  бронетранспортерах,  КУНГах,  МТЛБешках  і  іншого  роду  транспортних  засобах.  Ховаючи  ноги  під  ковдрою,  Саратов  мовив  останню  мудрість,  закінчення  якої  Тоха  вже  не  чув:  «І  це  ще  не  стріляли.  Тільки  прогулялися.  Забери  мене,  мамо,  додому!»
       -  А  нумо,  давайте,  швидше!  Хто  хоче  повторити?  Це  не  запитання.  Солдат  хоче  того,  чого  бажає  його  командир.
       Дивно!  Хлопці  ледве  ворушили  кінцівками,  вражені  новиною:  вони  ще  живі.  Мить  тому  не  було  нічого:  сновидіння,  або  якоїсь  думки,  відчуття  дискомфорту  від  собачого  холоду,  складок  під  бушлатами.  Яке  розчарування!  Треба  починати  новий  день,  не  оклигавши  від  вчорашнього.  Схожість  двох  днів  була  така,  як  два  послідовних  дублі  на  монтажному  столику  режисера.  Прожиті  на  межі  можливого,  скільки  проклять  почули  невидимі  небесні  сили  від  «акторів  воєнної  кінострічки»  на  адресу  нічим  непримітних  чисел  у  календарі.  Повторений  шлях,  зміна  стужі  на  спеку,  безсилля,  друге  дихання,  третє,  ватні  ноги,  тремтячі  руки,  жахлива  прірва  під  ногами  при  сорока  кілограмах  ваги  за  спиною.  Нарешті,  падіння  автоматного  ріжка  на  дно  урвища.  Таки  другий  дубль  виявився  ще  гіршим  для  окремо  взятого  солдата.  В  цілому  ж,  нульова  результативність.  Ворог  випарувався.  Може,  його  тут  ніколи  не  було?  Друга  рота  без  жодного  пострілу  пройшлася  гребенем  і  отримала  команду  повертатися  до  «броні».  Друга,  потойбіч  синхронно  спускалася  схилом  іншого  хребта.  Ще  один  подібний  день  і  хтось  один  із  двох  проломить  «диню»  іншому:  або  озвірілий  Ісаєв,  або  деморалізований  Рисак.  Прізвисько  законно  закріпилося  за  Толіком.  Навіть  взводний  гукав  його  не  інакше:  «Рисаче,  не  хлебчи  як  насос,  бережи  воду!»  Всі  балансували  на  межі  нервового  зриву.  Обгадивши  західний  схил,  рота  з  доблесних  рейнджерів  перетворилася  на  тупі  організми,  рухомі  чужою  волею.  У  підрозділі  не  знайшлося  нікого,  кому  було  легко.  Просто,  хтось  пройшов  школу  загартування  раніше  і  їх  було  більше.  А  чому  ж  гора,  на  якій  бачили  якісь  вогні,  мовчала?  Де  сліди  ніг,  рештки  харчів  і  продукти  життєдіяльності  моджахедів?  Саперами  не  знайдено  жодної  міни.  Така  операція  нічого,  крім  неприємностей,  не  принесла  Толіку.
       Тіні  росли  швидше  бамбукових  пагонів.  Офіцери  квапили  солдатів:  «Ворушіть  батонами,  хлопці.  І  не  дуркуйте.  Щоб  кожен,  чуєте  –  кожен  бачив  навколо  себе,  уверх  і  вниз,  і  вглиб  гори!»  Цього  надвечір’я  рота  пройшла  меншу  відстань.  Все  менше  часу  лишалося  до  настання  сутінок.  Сапери  не  виявляли  тієї  впевненості,  ретельніше  і  обережніше  тицяючи  гострими  наконечниками  у  різні  породи  попереду.  А  дими  польових  кухонь  вже  виднілися  метрів  на  триста  нижче  передової  групи.  От  по  них  і  вдарили  перші  постріли,  заскочивши  Толіка  у  позі,  незручній  для  миттєвого  реагування.  Він  навіть  не  зрозумів,  звідки  стався  напад.  Гори  загриміли  чергами.  З  двох  боків  назустріч  схрестилися  свинцеві  потоки.  Ісаєв  тільки  встиг  зіштовхнути  Тоху  з  каменя,  на  який  той  став  витягнутою  лівою  ногою.  Рисак  боляче  вдарився  стегном.  Дякувати  бронежилету,  удар  по  ребрах  був  не  таким  травматичним.  За  нагромадженим  камінням  крім  нього  залягли  двоє  «черпаків».  Це  у  їхніх  рюкзаках  покоїлися  деякі  Толікові  речі,  вийняті  під  час  кількагодинного  підйому.  Вони  молотили  короткими  чергами  з-за  сховища  і  Анатолій  відчував,  що  одна  його  нога  вперлася  у  чуже  тіло.  Причому  він  не  намагався  прибрати  ногу,  або  подивитися,  кому  він  дошкуляє  своїм  чоботом  і  що  робити  далі?  Автомат  валявся  поруч.  Але  здавалося,  поворушись  він  зараз,  кулі  почнуть  рвати  тіло.  Невеличкий  сектор  огляду,  відкритий  розширеним  очам  бійця,  був  заповнений  кількома  валунами.  Від  їхньої  поверхні  час  від  часу  відлуплювалися  шматки  породи,  розлітаючись  гострою  шрапнеллю  навсібіч.
       -  …сак!!!  Рисак!!!  –  Крізь  гуркіт  долітав  відчайдушний  рев  «замка».  –  Ти  мене  чуєш,  Рисак!!!
       «Теж  мені,  вовк  з  «Ану,  постривай!»,  -  сковзнула  думка.  Не  відриваючи  голову  від  каміння,  він  на  повні  груди  вигукнув:  «Я-а-а!!!».
       -  Чум…  ро!  …го  не  відпо…єш?  Слухай  Авєркіна!  Чує…?  Авє…ін!
       -  Кажи!  –  Крикнув  у  відповідь  один  з  «черпаків»,  кидаючи  порожній  магазин  під  носа  Толіку.
       -  Припаши  молодо…  набивати  …іжки.  І  хай  п’ятаком  не  світить!
     На  секунду  Авєркін  сіпнувся  до  Тохиного  плеча  і  загорланив:
       -  Е-е-е,  муфлон,  патрони  давай!!!  Патрони,  чуєш?  Давай,  пакшами  своїми  перебирай!  –  Відштовхнувшись  обома  руками  від  спини  Рисовця,  Абвер  (солдатське  погоняйло)  повернувся  на  позицію.
       Підвести  голову  було  не  просто  страшно.  Нерозуміння  серйозності  ситуації  посилювало  гостроту  небезпеки.  «Попав!!!  Попав  я!!!»  Забулося  навіть,  як  він  фантазував  у  годину  душевної  скрути,  допустивши  в  свою  уяву  картину  посоромлення  свого  недруга.  Тепер  голос  Ельшана  чути  у  п’яти  метрах  і  це  голос  впевненого  мужа,  командира.  У  голосі  немає  розпачу,  тільки  чітка  координація  між  тими,  хто  заліг  між  камінням  і  додає  до  звуків  бою  свою  партію.  Серед  автоматного  хору  виразно  виділялося  важке  туркотіння  ПКМа.  Дуб  із  Саратовим  вступили  у  бій.  А  він,  мамин  Толічек,  не  знаходить  в  собі  сили  підвестися  щоб  оцінити  розстановку  сил.  Паузи  між  стріляниною  не  було.  Черги  і  одиночні  постріли  злилися  у  суцільний  гуркіт.  Гільза  з  автомату  Авєркіна  залетіла  за  комір  Толіного  бушлата,  обпекла  шию  і  не  спішила  холонути  на  його  тілі.  Він  засичав,  засмикався,  поспішно  вигрібаючи  долонею  гарячу  залізяку.  Наказ  Авєркіна-Абвера  і  його  ж  гільза  примусили  повернутися  до  активного  життя.  Укриття,  під  яким  залягли  солдати,  виявилося  доволі  надійним,  якщо  не  казати  носа.  Двом  товаришам  потрібні  були  набої  в  магазинах.  Три  порожні  ріжка  валялися  під  ногами.  Ще  кілька  лишалися  у  підсумках.  Сонце  через  декілька  хвилин  мало  зачепитися  за  гори  і  коли  воно  скотиться  протилежним  схилом  додолу,  настане  темрява,  вигідна  більше  ворогу,  ніж  радянському  підрозділу.  Рисовець  стягнув  із  себе  рюкзак,  намацав  у  ньому  пачки  з  патронами  і  почав  поспіхом  розривати  упаковку.  До  початку  перестрілки  на  трьох  у  них  мали  бути  понад  двадцять  повних  ріжків.  За  двома  «черпаками»  він  не  встигатиме,  це  однозначно.  Значить  потрібно  максимально  швидко  робити  все  можливе,  щоб  протриматися  до  якогось  переламного  моменту  бою.  Неможливо,  щоб  обидві  сторони  конфлікту  залишалися  на  своїх  місцях.  Хтось  має  почати  рух,  відходячи,  або  перейшовши  у  наступ,  чи  на  прорив.  Тактично  Толік  нічого  не  розумів,  крім  напряму  вогню.  Авєркін  і  Дробот  трохи  маневрували,  щоб  їхні  пристріляні  духами  позиції  не  стали  пасткою  для  них.  Принаймні,  тепер  стало  ясно,  звідки  походить  небезпека.  У  какофонію  бою  додався  розрив.  Хтось  кинув  гранату,  потім  ще.  Це  означає,  що  супротивник  зовсім  близько.  Крім  окриків  російською  мовою,  до  слуху  долітали  й  інші  вигуки,  а  після  розриву  гранати,  наче  почувся  крик  болю,  а  може  –  страху,  а  може  це  тільки  здалося  Анатолію.  Нова  хвиля  панічного  страху  призвела  до  крайнього  мандражу.  Якщо  раніше,  на  навчаннях,  він  швидко  перебирав  патрони,  один  за  одним  відправляючи  їх  у  ріжок,  то  тепер  вони  випадали  йому  з  рук  і  треба  було  тремтливими  пальцями  збирати  їх  під  собою.  
       Вибухи  почастішали.  Підствольні  гранатомети  теж  були  задіяні  на  повну  силу  і  раптом  Рисовець  побачив  пилові  стовпи,  що  поволі  наближалися  з  боку  ущелини.  Кілька  БМП  мчали  від  полкової  колони  на  підмогу.  Якщо  партизани  не  насміляться  перейти  у  наступ,  резервна  група,  вірогідно,  накриє  їхній  лівий  фланг  і  вижене  з  насиджених  схованок.  Частина  роти,  яка  рухалася  останньою  і  знаходилась  вище,  теж,  наче,  маневрувала.  Лінія  вогню,  ніби  то,  перемістилася.  Духів  заганяли  у  «ківшик»,  який  треба  було  вчасно  замкнути  кільцем  і  скористатися  отриманою  перевагою,  щоб  добити  вже  зверху.
       Вони  відчули  зміну  перспективи.  Первинний  план  –  заскочити  роту  шураві  зненацька,  деморалізувати  і  нанести  їй  тяжкі  втрати,  не  спрацював.  Вигідні  позиції  за  кілька  хвилин  можуть  стати  пасткою  і  якщо  не  почати  відступ  негайно  до  потаємних  криївок,  тактичний  прорахунок  польового  командира  стане  останньою  його  помилкою,  за  яку  розрахується  життями  повстанський  загін  у  повному  складі.  Легка,  як  здавалося,  здобич,  ставала  мисливцем.  Якщо  ці,  перевтомлені  дводенним  гірським  переходом  люди,  так  грамотно  огризаються,  поволі  оточуючи  противників  влади,  тоді  що  станеться,  коли  надійдуть  кілька  десятків  піхотинців  з  резерву?  Сардар  дав  команду  на  відхід.  Сонце  не  встигло  надати  загону  останню  перевагу  і  їхні  гори  сьогодні  не  посприяли  успіху.  Маючи  кілька  легко  поранених,  одного  важкого  після  вибуху  і  двох,  які  не  подавали  ознак  життя,  духи  заметалися  між  камінням.  Свинцеві  траси  перестали  бити  прицільно  по  втиснутих  у  валуни  солдатах  і  ті,  відчувши  мисливський  азарт,  розпочали  полювання  по  фігурках,  що  відступали.
       Вочевидь,  ротний  подав  команду,  підхоплену  молодшими  командирами,  бо  з-за  каміння  голос  Ельшана  Ісаєва  прорвався  виразно  крізь  гуркіт  і  лайку  солдатів:
       -  Вперед,  пацани!  ……………………!!!
       Побачивши,  як  зриваються  з  місць  однополчани,  як  вискакують  і  міняють  позиції  хлопці,  просуваючись  вперед,  Рисовець  вхопив  свого  «калаша»,  пхаючи  наполовину  споряджений  ріжок  до  кишені  і  вперше  поглянув  на  арену  бою.  Найменше,  чого  він  боявся  –  залишитись  на  самоті.  Він  побачив  Ісаєва,  готового  до  чергового  ривка  і  гепнувся  поруч  з  ним.
       -  Йо!  Душаро,  ти  в  порядку?  –  Вирячився  «замок»  на  Толіка.  –  Тримайся  поруч  і  стріляй!
       Що  було  далі,  важко  піддати  аналізу.  Як  приклеєний,  Тоха  перебігав  за  Ельшаном  від  однієї  купи  каміння  до  іншої.  Перескакуючи  через  чергову  перепону,  він  побачив  людину,  яка  дивилася  йому  в  очі  з  безголосо  відкритим  ротом.  Закричавши  від  несподіваного  видовища,  солдат  мало  не  натиснув  на  гачок.  Проте,  ствол  автомата  був  спрямований  в  нікуди.  Якби  він  і  натиснув,  кулі  пішли  би  у  ґрунт,  а  частина  їх  могла  розлетітися  рикошетом.  Очі  чужинця  не  рухалися.  Одяг  трохи  вище  живота  перетворився  на  місиво.  Толікові  стало  настільки  дурно,  аж  він  відчув  якийсь  поштовх  від  шлунку  по  стравоходу.  Рідка  слина  покотилася  з  роту,  тому  він  мусив  часто  спльовувати  її,  а  у  голові  калатала  гаряча  хвиля,  від  якої  темніла  картина  бою  перед  очима.    
       -  Рисак!!!  –  Злий  окрик  Ісаєва  змусив  наздоганяти  сержанта.  Але  думка  про  те,  що  моджахед  все  бачить  і,  повернувши  голову,  розстріляє  Толіка  у  спину,  домінувала.  Обернувшись,  він  переконався,  що  тіло  лежить  нерухомо.  А  ще  він  побачив  рядового  роти,  який,  підбігши  до  вбитого,  знімав  з  зап’ястя  електронний  годинник.
       Партизанське  угрупування  припинило  активний  опір.  Вже  майже  не  було  кому  опиратися.  Короткі  черги  зачищали  схили  від  залишків  загону.  Шураві  перестрибували  каміння,  випроставшись,  посилаючи  у  найбільш  небезпечні  місця,  де  можливо  ховається  ворог,  короткі  черги.  Рисовець  побачив  Вовку  Неситого,  обвішаного  коробками  і  автоматами,  а  попереду  його  першого  номера  Дубовенка  з  «агрегатом»  на  руках.  Схоже  було,  що  пара  попрацювала  для  душі  і  підсумками  бою  задоволені  обоє.  Місцями  ще  валялись  нерухомі  тіла,  проте,  всі  вони  мали  на  собі  широкі  афганські  штани,  звичайний  цивільний  одяг  і  характерні  капелюхи-афганки,  або  ж  скручені  з  довгих  відрізків  тканини  чалми.
       Намалювався  взводний  Собінов.  Він  квапив  своїх  швидше  збирати  манатки,  не  лишаючи  просто  неба  трофейної  зброї,  військового  обладнання.  Радіостанцію  командира  моджахедів,  однак,  знайшли  простреленою.  У  такому  вигляді  вона  не  була  потрібна,  а  пару  РПК  і,  переважно  АК-47  китайського  виробництва,  швидко,  доки  зовсім  не  зсутеніло,  відшукували  там,  де  знаходили  тіла  воїнів  ісламу.  Це  був  результат  дводенних  мандрів,  яке-не-яке  виправдання  доцільності  сумнівної  операції.  Тепер  лишалося  швиденько  і  купно  зійти  роті  донизу,  звідки  вже  надійшло  підкріплення,  стежкою,  яку  перевірили  не  сапери,  а  ноги  хлопців,  доставлених  до  підніжжя  машинами  піхоти.
       Отут  і  сталося  те,  чого  Толік  не  очікував.  Ніким  не  помічений  автоматник,  що  у  гарячці  битви  лишився  позаду  наших  бійців,  усвідомив  невідворотне  своє  викриття.  Його  нерви  зрадили  і  він  щосили  рвонув  схилом  вниз.  Найближчим,  хто  опинився  поблизу  юнака,  був  він  –  Анатолій  Рисовець.  Афганець  побачив  радянського  солдата  у  кількох  метрах  і  не  цілячись  натиснув  гачок.  Дві  кулі,  випущені  навмання,  не  знайшли  цілі.  Якби  Толік  здатен  був  думати,  він  спробував  би  сховатися.  Його  руки  самі,  без  втручання  думки,  від  стегна,  повернули  ствол  автомата  вбік  втікача.  Прогриміла  довга  черга  і  автомат  замовкнув.  Ріжок  випорожнився.  Одна  куля,  випущена  зі  зброї,  пробила  стегно  втікачеві  трохи  нижче  «м’якого  місця».  Той  випустив  автомат  і  з  криком  повалився  у  рівчак,  промитий  дощовими  потоками.  Свідки  цього  випадку  кинулися  до  рівчака  і  сержант  потягнув  Тоху  за  рукав  подивитися,  що  сталося  з  душманом.
       Той  не  припиняв  кричати,  звиваючись  у  пилюці.  Падаючи,  він  був  зранений  ще  більше  і  його  безнадійне  страждання  скувало  Толіка:  «Що  ж  це  я  зробив?».  Ну,  зробив  те,  що  зробив.  Але  ж  він  не  знав,  що  тепер  треба  робити  далі.  І  те  що  в  образі  страждальця  він  не  побачив  ворога,  а  навпаки  –  свого  ровесника,  який  потерпів  на  своїй  землі  від  руки  чужинця,  перевернуло  всю  душу.  Треба  б  санінструктора.  Чому  всі  стоять  і  ніхто  не  наважиться  підійти  до  юнака?
       Ісаєв  штовхнув  кулаком  у  плече,  подаючи  свій  АК:  «На,  Рисак,  він  твій».  Що?  Автомат?  Ні,  він  має  на  увазі,  що  саме  Рисовець  має  поставити  крапку  у  стражданнях  отого  молодого  душмана.  А  хіба  не  можна  інакше?  Вколоти  тюбик  промедолу,  щоб  не  кричав  і  перенести  на  «броню»,  а  далі  віддати  полковому  «доку»,  не  можна?
       -  Не  тягни,  чувак,  кінчай  вже!  Йому  зараз  померти  за  щастя.  –  І  видно  було,  як  Ісаєву  байдужа  доля  ворога,  власне,  як  подальша  доля  Толіка.  Відсутність  жалю  і  цинічний  погляд  на  особисту  трагедію  людини  відбилися  у  холодному  погляді  заступника  комвзводу.
       -  Ельшан,  годі  робити  з  курки  орла!  Час  забиратися.  –  Один  із  «дідів»  слушно  зауважив  сержантові.
       -  Добре.  Я  ще  попрацюю  над  тобою!  –  Кинув  Ісаєв  Толіку.  Іди  вниз.  Хай  тобі  там  старшина  втирає  шмарклі.
       Подвійний  постріл  змусив  солдата  здригнутися  на  спуску,  але  він  не  обернувся  і  не  поцікавився,  хто  довершив  незакінчену  ним  роботу.
       Вночі,  сховавшись  у  череві  БТРу,  у  присутності  свого  друга  Саратова,  Толян  намагався  розібратися,  ким  він  вийшов  із  свого  першого  бою?  Чи  став  він  мужчиною?  І  чи  зможе  він  далі  лишатися  повноцінним  солдатом,  стрільцем  мотострілецької  роти.  От  взяти,  наприклад,  Неситого:  він  як  по  нотах  з  перших  секунд  заникався  за  перший  ліпший  камінь  і  зорієнтувавшись,  миттєво  перекинувся  до  Дуба,  коли  той  вже  виставив  дуло  кулемета,  готового  до  стрільби.  Сам  стріляв  мало  і  не  намагався  знайти  свою  ціль.  Просто,  підтримував  вогнем  «калашникова»  щільність  вогню.  Перезаряджав  і  все  дивився,  що  робить  його  перший  номер.  Юрій  Дубовенко,  коли  повернулися  до  колони,  по-товариськи  приставив  кулака  до  щелепи  Вохи,  рази  зо  три  легко  штовхнув  його  і  мовив:  «Маляде-ес,  гвардієць!  Чистити  зброю  і  спати!»  Командири  ходили  не  те  щоби  щасливі,  але  посміхалися.  Їм  треба  було  зібрати  всі  факти,  осмислити  і  підбити  підсумки.  Все,  наче,  йшло  до  позитивної  оцінки  діям  роти.  Втома  –  ніщо.  Головне,  всі  своїми  ногами  повернулися  живі,  здорові.  А  те,  що  дехто  мав  розлади  із  своєю  совістю,  не  могло  тривожити  кадрових  офіцерів.  Предметом  їхніх  розмов  були  невирішені  питання:  1.  З  яким  супротивником  зустрілася  рота  на  схилі  дня?  2.  Де  основний  караван  зі  зброєю  –  мета  всього  їхнього  заходу?  3.  Що  робити  надалі?  І  купа  питань  до  розвідки,  до  стратегів  і  тактиків  цієї  малозрозумілої  війни.
       Ісаєв  не  забув  свою  обіцянку  начистити  пику  мамчиного  синку  як  тільки  вони  опиняться  у  колоні.  Проте,  він  змінив  рішення,  прийнявши  виклик  свого  земляка  –  старшини  роти  Равіля  Хамідова,  зробити  із  шмаркача  нормального  бійця:
       -  Ти  нікого  не  здивуєш,  позбавивши  залишків  гідності  пацанчика,  який  вчора  ні  про  що  не  мріяв,  крім  сунути  руки  туди,  де  дівки  ховають  свою  цноту.  Хто  він  і  хто  ти?  Маєш  силу,  маєш  право,  маєш  досвід,  врешті.  От  якщо  ти  такий  премудрій,  покажи  це  інакше.  Зроби  мені  за  півроку  із  курки  орла.  Ну  добре,  не  орла,  а  крука.  Ну?
       -  Може  з  ним  не  панькатися?  Простіше  поміняти  його  у  полку  на  зальотчика.
       -  Ельшанчик,  зроби  своєму  старшині  послугу.  Доведи  Впертюху,  що  не  я  ліплю  з  тебе  командира,  а  ти  сам  такий  єси.  Колись  ти  подякуєш  за  це  земляку.
       Якби  не  ці,  сказані  старшим  прапорщиком  слова,  доля  Анатолія  Рисовця  склалася  би  за  іншим  сценарієм.  Ісаєв  змінив  тактику  чмаріння  на  серйозну  роботу  над  підлеглим.  Він  і  далі  роздавав  найбільшу  кількість  зауважень  на  адресу  Толіка,  але  не  аргументував  їх  ударами  під  дих,  а  робив  на  його  очах  те,  чого  вимагав  і  казав:  «Навчися  отак».  У  полку  їх  бачили  разом  на  спортмайданчику  і  доки  взвод  виконував  нормативи,  Ісаєв  працював  з  Рисовцем  за  індивідуальною  програмою.  Одного  разу  до  взводного  Собінова  причепився  його  приятель,  командир  іншого  взводу:  «Я  не  зрозумів,  ти  школу  диверсантів  відкрив?  Спецагента  готуєш?»  Лейтенант  махнув  рукою:  «Ша!  Ми  тут  розкриваємо  приховані  резерви  людини.  Ти  краще  своїм  скажи,  щоб  повчилися  і  Ісаєва  методам  перевиховання,  щоб  вони  менше  думали  як  кішмішовку  у  каптьорці  дудлити.»
       З  кожним  виходом  у  гори  ноги  рядового  Рисовця  впевненіше  тримали  його  і  весь  вантаж  на  спині.  Він  пив  під  пильним  поглядом  «замка»  стільки,  щоб  не  зробити  зайвого  ковтка  і  перестав  «помирати»  на  сходжені.  Реакції  вистачало  стежити  за  кроками  того,  хто  йшов  попереду  і  водночас  за  обстановкою  навколо.  У  кишлаках,  прочісуючи  дували,  він  дивився,  як  діє  сержант,  а  потім  повторював  те  саме.  Вони  удвох  вривалися  до  саманних  домівок,  швидко  переривали  вміст  кімнат,  не  забуваючи  стежити  за  дверима  і,  прикриваючи  один  одного,  переходили  до  іншого  подвір’я.  Нарешті,  Тоха  вперше  осмислено  обирав  цілі,  коли  рота  опинялася    у  перехресті  вогню.  Ельшан  вимагав  від  Анатолія  не  тільки  стріляти,  але  й  пантрувати  кишені  тих,  хто  лишався  на  полі  бою.  Звісно  ж,  це  стосувалося  ворогів.  Але  й  рота  іноді  несла  втрати  пораненими.  Особливо  жахливими  були  наслідки  вибухів  на  мінах  і  осколкові  рани  від  гранат  і  мінометів.  «Допоможи  «таблєткіну!»,  -  Зазвичай  кричав  Ісаєв  бійцю.  Чого  тільки  не  побачив  Рисовець  за  три  місяці  інтенсивних  тренувань:  вивернуті  назовні  білі  кістки,  які  стирчать  з  м’ясного  фаршу,  розпанахані  кінцівки,  пробита  наскрізь  щока  і  вибиті  осколком  зуби.  Невеличка  дірочка  спереду,  і  цілий  кратер  вирваного  на  спині  м’яса…  Дрібниці,  на  кшталт  червоної  смужки  від  кулі,  яка  ковзнула  по  спині  однополчанина,  у  розрахунок  жахів  навіть  не  попадають.  Варто  сказати,  через  три  місяці  наш  герой  став  як  один  із  роти  гвардійського  полку.  Анітрохи  не  гірший  від  інших,  кращий  від  декого.
       На  одному  з  виходів  разом  з  ротою  пішов  молодший  сержант,  відправлений  у  безстрокове  заслання  за  якісь  свої  втіхи.  Штабне  життя  за  останній  рік  його  відносно  спокійної  служби  розпестило  руки  і  тіло.  Він  сам  в  собі  був  пригніченим,  впавши  з  «олімпу»  і  змушений  тепер  з  усіма  смертними  робити  їхню  чорну  справу,  однак,  намагався  триматися  відповідно  півторарічному  строкові  служби,  припахуючи  «чижів»  уже  весняного  призову,  які  нещодавно  потрапили  з  «корабля  на  бал».  Ті  носили  йому  цигарки,  дещо  з  провіанту  на  «броню»  і  якось  така  служба  почала  здаватись  йому  не  занадто  вже  кепською.  Колодяжний,  -  назвемо  його  для  ідентифікації,  -  навіть  сподівався  перекинутись  у  командири  незабаром  і  піти  додому  з  медалькою,  яку  не  встиг  заробити  при  штабі,  але  тепер  точно  справить  за  це  літо,  намозоливши  очі  офіцерам.  Серед  усіх  на  «броні»  він  вже  відрізнявся  новенькою,  підібраною  за  розміром  експерименталкою,  новісінькими  напівчоботами,  насунутою  на  очі  панамою  із  задерикувато  піднятими  догори  крисами.  І  на  довершення,  Колодяжний  носив  на  носі  окуляри-хамелеони.  Сержант  Ісаєв  (ні,  тепер  вже  старший  сержант)  поруч  із  ним  видавався  звичайним  хлопом.  Взводний,  коли  вперше  побачив  цей  дисонанс,  тільки  притиснув  долоню  до  лоба:  «Гаразд,  побачимо  що  воно  за  овоч  на  «роботі»».
       Колона  минала  кишлак  за  кишлаком.  Військо  не  зустрічали  з  квітами.  Ворожі  погляди  проводжали  броньовану  техніку.  Навіть  малеча  не  бігала  уздовж  бойових  машин,  вимагаючи  «бакшиша».  Найскладніші  ділянки  маршруту  йшли  під  прикриттям  вертольотів,  виставивши  напоготові  чорні  стволи.  Не  тільки  всі  поверхні,  а  й  люди  вкрилися  товстим  шаром  пилу.  Молодший  сержант  Колодяжний  протирав  окуляри  доти,  доки  йому  не  набридло  це.  Він  сховав  їх  подалі,  щоб  яка  босота  не  поперла  і  розвалився  на  броні,  ще  глибше  насунувши  панаму  на  очі.  Під  час  зупинки,  не  бажаючи  світити  добром  перед  усіма,  він  прикликав  молодого  солдата:  «Гей,  ти,  а  сходи  до  того  дерева  і  назад!».  І  у  цей  час  міцна  «грабарка»  Ісаєва  вхопила  його  за  шию  і  потягла  за  БТР.  Там  почувся  якийсь  тупий  звук  і  водночас  доволі  характерний  інший:  «Ги-и-и-и!!!»  І  злобне  шипіння  «замка».  Проте,  зміст  послання  нам  знати  неважливо.  Звідти  повернувся  Ісаєв  і  тільки  через  кілька  хвилин  на  броню  всівся  Колодяжний,  сумний  лицем,  з  розмазаною  по  пиці  пилюкою.  Під  час  обіду  ніхто  не  подав  їхній  благородії  підігрітий  хавчик.  Молодший  сержант,  обпершись  на  башту,  споживав  галети,  потім  дістав  свої  ж  цигарки  «Смерть  на  болоті»  без  «ніпеля»  і  поринув  у  глибокі  роздуми.
       Двома  годинами  по  тому  колона  гриміла  вузьким  шляхом  через  начебто  покинутий  кишлак,  звідки  ніколи  не  надходило  ніяких  повідомлень  від  місцевих  стукачів,  бо,  кажу  ж,  покинутий.  Він  раніше  не  вважався  духівським,  однак,  важко  було  назвати  його  дружнім  до  кабульського  режиму.  Куди  поділися  люди?  Провінційна  влада  не  коментувала  цього.  Розвідка  і  контррозвідка  безпомічно  розводили  руками,  знизували  плечима  на  запитання  старших  офіцерів  полку.  По  колоні  пройшов  наказ:  пильнувати  і  увімкнути  інтуїцію,  відчувати  енергетику  спинним  мозком!  А  тут  не  треба  бути  військовим  генієм,  щоб  не  побачити  насторожену  на  велику  мишу  мишоловку.  Класика  жанру:  гірський  кишлачок  –  по  обидва  боки  вкриті  щербинами  печер  гори,  затиснутим  між  дувалами  машинам  не  розвернутися,  не  розминутися.  Повна,  як  то  кажуть…  безвихідь.  І  ще  на  підході  до  цього  ненаселеного,  як  здавалося,  пункту  «папа»  так  матюкав  вертольотчиків,  аж  гори  почервоніли  від  сорому.  Пара,  запланована  на  супровід,  не  піднялася  через  якусь  поломку,  а  попередня  пішла  на  дозаправку.  Часу  чекати  підтримки  з  повітря  не  було,  щоб  не  сталося  гіршого  –  ночівлі  між  нависаючими  над  шураві  горами.
       Колона  рухалася  з  максимальною,  яку  тільки  міг  набрати  головний  танк,  швидкістю.  Метрів  за  чотириста  від  головної  машини  димів  бензиновими  двигунами  БТР  Толіка,  наступним  йшла  бронемашина  з  Колодяжним  і  іншими  дієвими  особами.  Повороти  дороги  обмежували  видимість  як  вперед,  так  і  назад.  Все,  що  могли  зробити  люди  –  внутрішньо  зібратися  і  вдивлятись  у  кожний  отвір,  прохід  або  камінь,  водити  автоматними  стволами  понад  дувалами.  Кулеметні  башти  бронетранспортерів  і  гарматні  на  БМП-1  теж  рухалися,  як  голови  бійців  туди  і  сюди.  Одна  машина  –  башта  вправо,  та,  що  за  нею  –  вліво  і  так  по  всій  колоні.  Чесно  кажучи,  маючи  таку  перенасичену  вогнепальною  зброєю  силу,  дехто  вважав  напад  супротивника  безумством.
       Та  цього  разу  справдилися  песимістичні  очікування  розвитку  подій.  З  коротких  дистанцій  троє  гранатометників,  практично  не  цілячись,  вдарили  по  танку,  якому  до  виходу  з  кишлаку  лишалося  пів  ста  метрів.  Причому,  стрілянина  у  відповідь  почалася  до  тієї  миті,  як  гранати  розірвалися.  Хтось  навіть  встиг  кинути  лимонку  з  броні  за  дувал.  Але  частину  бійців  розкидало  вибухами  і  гранатометники  відпрацювали  настільки  вдало,  що  двигун  сталевої  машини  заглух.  Танк  закрутило  ліворуч  і  він  став,  наїхавши  лівою  гусінню  на  дувал.  Почалося  молотилово,  якого  у  полку  ще  ніхто  не  бачив.  Позбавлені  маневру  машини  просто  стали,  перетворившись  на  окремі  фортеці,  але  дуже  вразливі  під  вогнем  ворожих  гранатометників.  Черева  транспортерів  наповнилися  димом  порохових  газів.  Під  ногами  екіпажів  швидко  наростав  шар  стріляних  гільз.  Добре,  хоч  баштовий  КПВТ  викидав  свої  гільзи  назовні.  Серед  свинцевої  зливи,  як  казкові  тролі,  з’являлися  окремі  постаті.  На  плечі  довга  труба.  За  коротку  мить,  доки  бородань  прицілюється,  важливо  побачити  його  і  накрити  точною  чергою.  Зробити  це  перш  ніж  реактивний  струмінь  виштовхне  гранату  з  тубусу.    Тому  оператор  баштового  кулемета  буквально  ріже  саманні  стіни  дувалів  і  будинків  14-міліметровими  кулями,  щоб  за  ними  неможливо  було  сховатися  та  підійти  ближче  до  епіцентру  бою.  Чорні  дими  уздовж  колони  свідчили  про  вражену  техніку  і  те,  що  такої  стає  все  більше.  На  радість  нападників  місцями  почали  вибухати  боєкомплекти,  відриваючи  башти  і  обсипаючи  вогняними  бризками,  уламками  броні,  снарядів,  а  іноді  і  залишками  тіл  бійців,  яким  вже  не  було  місця  під  бронею.  Вони  розповзалися  під  колеса  вцілілої  техніки,  або  ховалися  під  самі  дували,  але  там  пекло  від  палаючих  факелів,  розлитого  палива  і  там  теж  літали  кулі,  жалили  осколки.
       Рисовець  був  впевнений  у  близькому  кінці.  Якщо  не  кумулятивний  слід  гранати,  чи  куля,  яка  теж  може  залетіти  через  відкриті  амбразури,  то  точно  порохові  гази  вб’ють  їх  усіх.  Від  суцільного  реву  він  оглух,  забувши  своє  ім’я,  батьків,  країну  походження  і  мету  перебування  у  пеклі.  Від  його  реакції  залежало,  скільки  ще  БТР  протримається,  перш  ніж  ворог  зробить  свій  вдалий  постріл.  Адже  кулі  вільно  гуляли,  висікаючи  чечьотку  на  бортах.  Тільки  один  вдалий  постріл  і  всередину  влетить  вогняний  болід,  який  перетворить  панцерник  на  чорний  обгорілий  скелет.  От  про  що  він  думав.  А  те,  що  хтось  повалився  йому  на  ноги,  вже  не  цікавило  Тоху.  Чиїсь  руки  ледве  встигали  підбирати  відкинуті  магазини  і  підсовувати  повні.  Шмаляти  навмання  –  найбільше  глупство  перед  лицем  неминучого.  Побачив  людину  –  натиснув.  Попав,  не  попав  –  байдуже.  Аби  не  дати  прицілитися.  А  те,  що  їх  підпалять  так  чи  інакше,  сумніву  не  було.  Тільки  би  не  горіти  живцем.  Тут  є  купа  патронів  і  гранати  є.  Чи  знайдеться  хтось,  хто  смикне  кільце,  щоб  обнявшись,  піти  з  цього  світу  у  добрій  компанії  бойових  друзів?  Якби  був  час  подумати,  Толік  згадав  би  пілота  Мі-24,  який  згорів  під  уламками  вертольота,  затиснутий  між  дошкою  приладів  і  пілотським  кріслом.  Скільки  було  життя  у  здоровому  тілі,  стільки  він  гріб  таку  близькі  землю,  аж  нагріб  її  під  зім’яту  кабіну  цілий  курган.  Як  добре,  що  він  зараз  не  згадав  про  цей  випадок.  Інакше  він  просто  встромив  би  собі  гранчатку  під  бронежилет  і  припинив  немислиму  боротьбу.
       Пілоти  нагадали  про  себе.  Розкидаючи  НУРСИ,  пара  штурмовиків  пронеслася  над  кишлаком.  Навпроти  Тохиного  борту  гегепнуло  так,  що  аж  підкинуло  багатотонну  машину.  Мі-24  пішли  вгору,  поступаючись  місцем  двом  Мі-8.  Вертольоти  не  мали  розмаху,  затиснуті  в  ущелині.  Тому  для  розвороту  їм  потрібно  було  або  скинути  швидкість,  щоб  вписатися  у  віраж  між  скелями,  або  набирати  висоту  і  повторювати  атаку.  Впевненості  душманів  істотно  поменшало.  Дехто  з  них  переніс  вогонь  навздогін  вертольотам,  однак,  наземна  протидія  піхотинців  заважала  успішно  працювати  по  повітряних  цілях.  Випущена  граната  не  долетіла  до  Мі-8,  описавши  балістичну  криву,  розірвалася  на  землі.  А  штурмові  гелікоптери  вже  робили  другий  дубль.  Сірі,  чорні  і  білі  чоловічки  застрибали  у  прицілах  автоматників.  Вони  відкочувались  у  свої  печери,  звідки  сковирнути  їх  було  неможливо.  Відхід  одноплемінників  прикривали  кулеметники,  а  потім  вони  під  прикриттям  своїх  спробували  розчинитись  між  дувалами.  Не  кожному  це  вдалося.  Вертольоти  розвантажували  над  втікачами  свій  боєзапас.  Стало  зрозумілим:  бій  завершується.  Питання  у  тому,  для  кого  він  став  переможним?  Кільканадцять  одиниць  полкової  техніки  згоріли  вщент.  І,  мабуть,  навпроти  декількох  прізвищ  довго  стоятиме  знак  питання,  доки  вивчатимуться  фрагменти  тіл  і  кінцівок.
       Як  підбирали  ледве  дихаючих  воїнів,  як  танками  громили  дували,  розчищаючи  місце  для  розвороту  більш-менш  вцілілих  механізмів,  як  санінструктори  збивалися  з  ніг,  підключаючи  до  вен  крапельниці  –  цього  Толік  не  дуже-то  пам’ятає.  Вивалившись  із  бокового  люка,  він  обперся  на  колесо,  дивуючись,  як  вони  з  хлопцями  не  вчаділи  всередині.  За  їхньою  «сімдесяткою»  стояла  така  сама,  майже  неушкоджена  машина.  З-під  неї  зовсім  не  свій,  але  цілісінький  виповзав  молодший  сержант  Колодяжний.  У  мастилі,  весь  у  клаптиках  драної  матерії.  Він  не  скористався  шансом  поновити  свій  авторитет,  проклинаючи  день,  коли  його  поперли  зі  штабу.  Єдиний  із  живих,  чиї  патрони  всі  до  останнього  лишилися  при  ньому.

       Камера  без  вишуканих  меблів.  Великий  дзвін  б’є  у  скроні,  нудота  бере  верх  над  людиною.  Із  забитих  нутрощів  виходить  те,  чого  не  може  бачити  співкамерник,  не  здригаючись.  
       -  Гей!,  -  кричить  він.  –  Він  конає,  напевно!
       Чути  тупіт  товстих  підошов.  Провал  свідомості…
       
       Як  віртуозно  можна  перекрутити  факти,  опритомнівши  дивується  Анатолій  Рисовець  і  пригадує,  як  усе  відбувалося  буквально  по  секундах.  Пам’ятає  чітко  у  світлі  ліхтарів  двох  міліціонерів.  Поблизу  зачинених  крамниць  бабці  торгують  насінням.  Він  ніколи  не  купував  з  рук.  Навіщо?  У  будь-якому  генделику  оце  все  запаковано  культурно,  зручно.  Хіба  тільки  алкаш  спокуситься  на  невідомо  в  яких  умовах  підсмажене  зерно  соняшника  і  гарбуза.  А  ці  сидять  з  ранку  до  пізньої  ночі,  збираючи  копійки.  Дощ,  сніг,  спека…  Не  дай  Бог  мати  таку  старість!
       Сержанти,  широко  розставивши  ноги,  нахилилися  до  однієї  з  тіток,  простягнули  руки  і  всипали  у  свої  кишені  по  два  великих  гранчака.  Трохи  копнувши  ногою  стілець,  на  якому  стояли  два  тази,  молодий,  але  вже  випасений  сержант  щось  додав  на  словах,  різко  прочертивши  у  повітрі  вказівним  пальцем  над  головою  торговки.  Наганяючи  їх,  Толік  почув,  як  бабця  неголосно  кляне  стражів  порядку,  називаючи  їх  натурально,  але  не  літературно.  Ті  двоє  сміялися,  випльовуючи  лушпиння  під  ноги.
       -  Не  нахабніли  би,  хлопці!  Чи  ви  жебракуєте,  бо  бідні?
       Ті  зупинилися.  Зупинився  і  Анатолій.  Придивившись  до  нього,  гладкий  процідив:
       -  Сам  у  каку  лізеш,  дурнику?  Ану,  до  мене!  –  Скомандував  той  і  перший  ступив  крок  вперед,  відстібаючи  кийка.
       -  Я  ж  думав,  у  тебе  совість  є.  А  ти  що  робиш?
       І  далі  почалося  те,  що  потім  Анатолію  Рисовцю  інкримінують  як  напад  на  співробітників  міліції  під  час  виконання  ними  службових  обов’язків.  Ті  двома  кийками  орудували  із  насолодою  і  вже,  було,  потягнулися  перевірити  кишені  невідомому  нахабі,  як  він  кісткою  середнього  пальця  вдарив  у  око  одному,  а  іншого  вхопив  руками,  збив  з  ніг  і  почав  гамселити  головою  об  землю.  Вкладаючи  всю  силу,  Тоха  –  Анатолій  Анатолійович  робив  те,  на  що  ніколи  не  наважився  би  при  інших  обставинах  і  він  свідомо  заганяв  себе  у  пастку,  з  якої  немає  виходу,  бо  якщо  коли  в  його  житті  й  надійшла  несподівана  допомога  з  неба,  то  тепер  життя  повернулося  іншим  боком.  Десятки  років  тому  він  вбивав  навчився  знищувати  людей,  але  після  довгої  психологічної  реабілітації  не  міг  відповісти  на  головне  питання  життя:  за  що?  Його  перший  підранок,  добитий  кимось  із  товаришів  кілька  хвилин  по  тому,  -  от  він  знав,  за  що  втягнувся  у  війну.  Який  сенс,  чи  яка  справедливість  була  у  діях  Анатолія  і  його  побратимів?  Напевно,  краплі  совісті  –  це  дар  Божий,  який  перепадає  не  кожному.  І  тепер  він  вибивав  душу  зі  зла,  яке  бачив  перед  собою.  Вибивав  надійно,  напевно,  свідомо,  доки  кілька  пар  рук  не  повалили  і  його  на  землю,  передавивши  шию  чорною  твердою  гумою.
       Над  розбитою  головою  сержанта  навколішки  сидів  міліцейський  офіцер,  стиснувши  скроні  долонями  і  з  ревом  видихав  із  себе:  «Йо-майо!!!  Йо-майо!!!...»  Потім  він  же  з’явився  у  катівні,  де,  без  жодного  слова,  до  повного  знесилення  мордував  Анатолія.  Холодна  вона  на  голову  –  катування  –  вода  –  катування.  Наче  у  цьому  світі  не  діють  жодні  закони,  не  лишилося  ні  суддів,  ні  адвокатів.  Що  за  кара  така,  яка  наздогнала  його  через  двадцять  п’ять  років?  Так,  рівно  чверть  століття  тому  він  –  гвардії  рядовий  Рисовець,  стрілець  другої  героїчної  роти  вважав  за  найгірше  потрапити  до  рук  месників  і  бути  замордованим,  розрізаним  заживо  на  шматки  за  те,  що  він  вважав  себе  законом  на  чужій  землі  та  мав  на  своїй  совісті  кілька  (а  знати  б,  скільки?)  людських  життів.  І  що  тоді  казала  йому  совість?  Вона  мовчала.  Ні,  спочатку  щось  таке  було,  якийсь  неспокій.  Совість  не  болить,  не  ниє,  не  тягне,  не  свербить.  Вона  не  має  органу,  який  виробляє  її  у  вигляді  гормону,  чи  секрету  якогось.  Але  вона  була,  а  потім  пропала.  Наче  молочний  зуб,  коли  випадає,  дає  місце  корінному,  міцному,  що  його  має  вистачити  на  все  життя.  Отой  клик,  який  викликає  докори  сумління,  його  раптом  не  стало.  Він  був  відповідальним  воїном,  гарним  стрільцем  з  розвиненим  інтуїтивним  вмінням  влучати  в  ціль.  Первісний  страх  перед  смертю  пропав  і  Тоха  змагався  з  противником,  наче  ця  гра  не  була  пов’язана  з  можливим  програшем  ціною  у  життя.  А  що  до  життя  ворога,  то  він  навіть  і  не  здогадувався,  що  у  нього  буває  теплий  спогад  про  дитинство,  про  мати,  про  родину,  про  кохання  навіть,  можливо.  Стрілець  розумів  і  боявся  лише  полону,  тому  що  це  повільна  і  жахлива  втрата  достоїнства,  частин  тіла,  це  біль  і  бажання  якнайшвидшої  смерті  і  її  неспішне  наближення.
       За  що?  За  що?  За  що?  Це  питання  спливало  кожну  хвилину,  як  тільки  Анатолій  повертався  до  тями.  Йому  не  було  навіть  про  кого  згадати,  подумати.  Сім’ї  не  створив,  а  батьків  давно  вже  втратив  на  дорозі  життя.  Чи  кому  він  потрібен?  Навряд,  але  точно  не  знав  жодного  імені,  яке  змусило  б  його  поборотися  за  своє  подальше  існування.  Всередині  –  набір  тельбухів,  нестерпний  біль  і  ніхто  не  спішить  надати  допомогу.  Тільки  якісь  грубі  чоловічі  руки  у  татуюваннях  іноді  обережно  повертають  його  голову  на  рівну  поверхню:  «Лежи,  братела,  краще  не  підводь  голову».  І  такий  приречений  цей  голос,  аж  хочеться  побачити  власника  цих  рук,  але  чіткої  картинки  очі  не  дають,  а  голова  розколюється  навпіл.  Провалля…
       -  Гей,  він  конає,  напевно!
       Тупіт  трьох  пар  важких  чобіт  і  легкий  молоточок  черевиків.  Залізний  скрегіт  дверей  і  короткий  владний  наказ:  «Назад!».  Співкамерник  відсувається  у  дальній  кут.  Людина  у  темному  светрі  з  коміром  під  горло  схиляється  над  Анатолієм,  робить  якісь  маніпуляції,  але  зек  не  бачить  нічого,  бо  дві  широкі  спини  затуляють  «екран».  Через  пару  хвилин  «темний»  випростується  і  цокає  язиком,  здвигнувши  плечима.  Двоє  обертаються  до  заарештованого,  маючи  вельми  задоволений  вигляд:
       -  А  тепер  ти  нам  розповіси,  через  що  у  вас  тут  сталася  сварка.
       Відчайдушна  моторошна  лайка  заповнила  кожен  куток  товстостінної  будівлі…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481767
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.02.2014

Пам'ятна дата

                             Присвячено  25-й  річниці  виводу  радянських
                             військ  з  Афганістану


То  свята,  то  ювілейні  дати:
Скільки  їх  на  нашому  віку?
Порадіти,  а  комусь  піддати,
Іншому  -  поплакати  в  кутку...

Кожному  своє  -  бездушний  жереб
Відбуває  кожен  чоловік:
Хтось  -  багатство,  хтось  -  кістяк  і  череп,
Хтось  -  болючі  спогади  навік...

Де  звитяжні  наші  командири?
Наче  й  нас  нечистий  підмінив!
На  чужій  війні  хотіли  миру.
Зараз  що?  Бажаємо  війни?

Календар,  подіями  багатий,
Ти  хоч  нас  сьогодні  примири.
Спільна  пам'ять  мусить  нас  єднати,
А  не  шовк  партійних  прапорів.

                                     14  лютого  2014  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479444
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 14.02.2014

А хто ж царі?

                                                                           "...хвалю  й  звеличую  та  славлю  Небесного    
                                                                           Царя,  що  всі  чини  Його  правда,  а  дорога  Його
                                                                           правосуддя,  а  тих,  хто  ходить  у  гордощах,  Він
                                                                           може  понизити."
                                                                                                                                                     (Даниїл  4:34)

Моліться,  кажуть,  за  своїх  царів,
Та  ми  не  обираємо  монархів
І  не  пасує  купці  олігархів
Буть  владою  безправних  трударів.

Бо  силою,  насправді,  є  народ.
І  хай  не  торжествує  узурпатор,
Що  він  -  довічно  обраний  диктатор,
Гнобитиме  цей  люд  без  перешкод.

Не  ті  часи,  братове,  ой,  не  ті!
Зберіть  у  море  совісті  краплини!
Моліться  за  людей,  за  Україну!
Хай  Бог  розвіє  сутінки  густі!

                                                                             22.01.2014
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474286
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 22.01.2014

Звістка

[i]                            «…  суд  усівся,  і  розгорнулися  книги.»
                                                                                                                               (Даниїла  7:10)[/i]

Віршик  від  оптиміста:
Взимку  –  весна  у  місті;
Дні  мої  –  повні  змісту;
Ночі  –  тепла  і  снів;
Майже  дорослі  діти;
Виголений  і  ситий.
Гей  би,  чкурнути  світом!
А,  здається,  приплив.

Оберти…  ні,  не  скинув,
Серцем  у  небо  лину,
Келих  свій  до  краплини
Питиму,  хай  там  що!
Скільки  у  чаші  трунку?
Скільки  ще  поцілунків?
Треба  підбить  рахунки,
Доки  триває  шоу.

Совісті  б  –  добрій  справі!
Чуєте,  дні  лукаві?!
Книги  давно  на  лаві  –
Світові  ж  не  до  них.
Кожному  б    -  віри  подвиг,
Вільний  відкрити  подих,
Теплий  відчути  дотик,
Дружній  почути  сміх.

Прісний  калач  без  солі,
Слово  пусте  без  волі.
Краще  тверезе  «соло»,
Аніж  хмільний  мотив.
Стерпить  читач  на  сайті:
Суд  промовляє:  «Встати!».
Правди  не  написати  –  
Гірше  від  німоти.

                                                   12.01.2014

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472187
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.01.2014

Знайди в собі гідність людини! (Заклик до анти євромайданівців)

Свіжо.  Сніжок  сліпими  мухами
На  темні  сиплеться  хребти.
Над  головами  капловухими
Ширяє  пара.  
                                       Та  гурти

До  ясла  щедрого  не  кличуть.
Воли  ж  за  помахом  ревуть
І  писками  додолу  тичуть,
Хвостами  гульбища  метуть.

За  що  худобину  мордують?
Того  не  зрозуміти  їй.
Сьогодні,  завтра  нагодують,
А  післязавтра  -  на  забій.

Літає  скотовоз  країною:
Туди  сімсот,  назад  сімсот.
Хазяїн  сипле  копійчиною
Під  цей  вагонооборот.

Приїхав  ґазда.  Шиї  чухає:
"Ну  що,  померзли,  молодці?"
А  бидло,  знай  собі,  помукує
І  чеше  роги  об  стовпці.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466419
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 16.12.2013

Дзвонили подруги з майдану

З  ким  би  поговорити,
Вилити  біль  тривожний?
Кличуть  майдану  ритми.
Хочу  до  них  -  й  не  можу.

Треба  стати,  як  глиба,  -
Повний  зріст  у  проломах.
Гідність  -  не  послід,  ніби,
Тільки  чому  ж  я  вдома?

Вільний.  Але  недоля
В'яже  линвою  крила.
З  мами  життя  поволі
Смокче  останні  сили.

Там,  де  кийки  і  молодь
Слово  не  допоможе.
Треба  вийти  на  холод...
Крик  із  душі:  НЕ  МО-О-ЖУ!!!

Якби  ж  то  гідним  сином
Серед  людей  постати?
Нене  моя,  країно!
Вдома  -  зболена  мати...  

Я  тепер  далеченько.
Лід  і  сум  між  містами.
Бороніть  нашу  Неньку,
Я  ж  подбаю  про  маму.


                   12.12.2013

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465812
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.12.2013

Я пам'ятаю!

Слухайте!  Цирк  на  дроті!
Декому  дах  знесло.
Кажуть  червонороті:
«Голоду  не  було!»

«Сім’ї  не  вимирали!»  -
Сивий  комсорг  кричить.
Брешуть!  Брешуть  зухвало
Ленінці-брехачі.

Годі  тобі,  істото,
Марні  слова  плести.
Он,  на  пожовклім  фото
Вмерлих  сухі  пласти.

Зникло  багатолюддя
Не  від  війни  й  чуми.
Десь  забарились  судді…
А  судді,
Хіба  ж  не  ми?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462499
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 26.11.2013

Розвернути життя

А  плин  життя  міняється  вночі!
Вирівнює  усе  неідеальне.
Я  зважився  на  вичнок  радикальний.
Лиш  тільки  люд  натомлений  спочив,


Афганістан!  Поважності  твоїй
В  укліннім  русі  голову  схиляю.
Кабул  -  ділами  сповнений  до  краю.
У  сутолоці  мішаній,  бучній


Строкатий  ринок  зграйкою  бачат
Наповнив  серце  спомином  по  вінця.
Тут  спецій  неповторний  аромат...
Та  хто  б  надав  роботу  українцю?

До  вас  прийшов  попрацювати  я.
Дивлюсь  навкруг,  роззявивши  пащеку.
А  тут  якраз  шукають  водія  -
Підвозити  пілюлі  до  аптеки.

А-ну,  малеча,  по  дувалах!  Цить!
Я  стати  до  роботи  поспішаю.
Аж  тут...  дзвінок  будильника  дзижчить,
Виводячи  з  навіяного  раю.

Себе  обмацав:  мертвий  чи  живий?
От-от  у  ліжку  власному  прозрію.
Було  чи  ні?  Залишилися  мрії.
Та  все  ж...  Оце  так  масу  придавив!


                                 25.07.2013  року.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439923
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 27.07.2013

Мудрість султанши

Звичайний  день,  спекотний  і  скажений,
А  ввечері  –  нащадки  і…  жона!
-  Володарю,    -  звернулася  до  мене
З  усмішкою  чарівною  вона.

І  знову,  переповнений  коханням,
Готовий  підкорити  океан,
Останню  копійчину  без  вагання
Несе  тобі  твій  вірний  «сулейман».

Я  захистом  тобі  довічно  буду,
З  надійних  рук,  не  бійсь,  не  відпущу.
Одне  слівце  зробити  може  чудо.
А  ще…  додай  тарілочку  борщу.

                                       11.07.2013

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436660
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2013

Діалог (ключові моменти)

       Анекдот:  Хазяйка  відчиняє  двері  на  стук.  За  ними  невеличкий  оркестрик.
                                   Засапана  пані  з  великим  барабаном  мало  не  задихається:
                                   -  Де  почнемо  грати?
                                   -  Тобто!
                                   -  Небіжчик  у  вас?
                                   -  Майте  совість!  Він  тяжкий,  але  ще  живий.
                                   -  Даруйте!  Ми  ж  не  знали.  Пішли...  Вибачте,  а  можна,      барабан  поки  у  вас  постоїть?



Що  ти?  Мріяв  про  мене,  докторе?
Ну,  лякай  мене,  я  ж  бо  тут...
Від  твоїх  справедливих  докорів,
Бачиш,  роги  якісь  ростуть?

Про  здоров'я  не  дбав,  погоджуюсь,
Прів,  як  той  солдат  на  плацу.
Любі  боси  нами  погорджують:
Човгай  лісом,  або  працюй!

Я  із  тих  чорноробів-практиків,
Хто  мантулить  собі  не  в  кайф.
От  і  вся  моя  профілактика.
Вибач,  докторе,  ітс  май  лайф.

Лікуватись?  А  що  так  вкрадливо?
Ми  домовимось  сяк,  чи  так...
То  не  штука  для  запопадливих,
Просто  зараз  з  грішми  -  ніяк...

Назбираю,  якщо  попостую,
Що  нам,  мужнім,  якесь  здуття?
Ти  скажи  мені,  скільки  коштує
Твій  чік-чік  і  моє  життя?

Ти  отут,  на  листочку  випиши...
А  нулі-і-ів!!!  Незворушний  ряд...
Тут  самі  копійки...  для  Фірташа.
Та  жартую,  мій  білий  брат.

Без  проклять  крізь  щелепи  стулені  -
Я  таким  наперед  простив...
Ой,  дивіться,  який  розчулений,
Ще  сльозу  по  мені  пусти.

Прибіднятись  манеру  випусти.
Тут,  під  вікнами,  твій  "Кашкай"?..
Батько  ноги  від  цього  ж  випростав,
Якось  вийде,  а  ти  лякай.

Я  свої  відтремтів  екзамени,
Відхрестившись  ножів  і  куль...
Хоч  заріж,  хоч  приплюсни  каменем,
Мій  рахунок  зійшов  на  нуль...

Добрий  ти  з  усіма  порадами.
Як  же  ринок  людей  міня...                              
Не  зрослося,  так  хоч  порадував
Анекдотом  на  схилі  дня.


                                           4  липня  2013  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435207
рубрика: Поезія, Сатира
дата поступления 04.07.2013

Я Тебе Вітаю

Синій  шовк  -  небесне  полотно,
Золотом  притрушується  тонко.  
Шепочу  в  розчинене  вікно:
"Я  
       Тебе  
                       Вітаю,  миле  Сонько!"

І  нехай  маленький  мій  ковчег
Носить  по  віддаленій  орбіті,
Сонечка  усміхнене  лице
На  блакиті  золотом  підшите.

                                       Ранок  1  липня  2013  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434629
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.07.2013

Цинізм середнього віку (у середньовічному стилі)

А  знаєш,  у  нашому  віці  цинічно  готовим
До  всякого  роду  екзаменів  бути  пасує.
Минулі  часи  на  твої  приставали  умови,
А  нині  вони  тобі,  друже,  умови  диктують.

Ти  лицарем  став  благородним  і  то  не  відразу,
І  важче  ціна  перемоги  від  бою  до  бою,
І  вже  незабаром  до  перших  твоїх  метастазів
Простягнуть  лещата  свої  розпорядники  болю.

Наспіє  тривога,  але  не  здригнеться  долоня,
Стискаючи  списа  –  товариша  подвигів  ратних.
Ти  правив  життям,  а  обставини  гнав  до  полону,
Тепер  же  вони  обступають  цинічно  і  владно.

Не  вперше  дивитись  у  смерти  порожні  зіниці.
Вона  багатьох  потягла  в  безпросвітну  долину.
Єдине,  що  варто  уваги  –  суттєва  різниця
Між  тими,  хто  замертво  впав,  або  став  на  коліна.

                                                                               Кінець  травня  2013  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430685
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2013

Відгомін кохання (лаконічні строфи)

Розслабився…  і  ніжна,  чиста  сила
Мене  за  серце  боляче  вкусила,
І  захитавсь  хвалений  моноліт.
І  раптом,  як  бурчак  застугоніло,
Оте  червоне,  що  тече  у  жилах…
Торкнувся  губ  недоторканий  плід.

             *      *      *

Ось  і  ти,  з  валізкою  в  руці,
Сходиш,  ледь  ступаючи  по  трапу.
Я  з  тобою  у  хвилини  ці.
Твої  руки  –  теплі  промінці,
Що  у  їх  тенета  я  потрапив.

                                   Травень  –  червень  2013  року.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429983
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.06.2013

Татове благословіння

Привчай  юнака  до  дороги  його,  і  він,
                                 як  постаріється,  не  уступиться  з  неї.  
                                                                                           (Приповісті  22:6)  


На  таткове  спираючись  крило,
Колись  маленьке  пташеня  зросло,
Та  вже  готове  вилетіти  з  гаю.
І  часом  з  вуст  розчулених  батьків
Тече  потік  невимовлених  слів,
Якими  ті  орлят  благословляють.

Шаблонів  я  для  тебе  не  створив.
Життя  хитке,  хоч  дякуй,  хоч  свари
(Затертий  варіант  давно  не  діє),
Складається  воно  з  невисипань,
Взаємних  й  нерозділених  кохань
І  вогника  останньої  надії.

Некрасномовний  я,  ти  зрозумій,
Що  ти  –  мій  син,  а  я  –  наставник  твій:
Батьки  завжди  пишаються  синами.
Однак,  надходить  визначений  строк
Зробити  другий  самостійний  крок,
І  не  до  рук,  простягнутих  батьками.

У  відчаї  дурниць  не  нароби.
І  ми,  було,  до  потягу  журби
Робили  неминучі  пересадки.
Романтик  мій  юнацької  пори,
Зламай  її,  зміни,  перетвори
Реаліями  іншого  порядку.

Десь  схибиш  –  не  вагаючись,  поправ,
Слабким  здаватись  не  давай  підстав,
Нехай  не  торжествує  твій  нападник.
Довірся  Слову  і  собі  затям,
Що  тільки  Бог  –  Володар  над  життям,
А  ти  –  Його  талантів  розпорядник.

                                                     18  березня  2013  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410747
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.03.2013

Привіт із дитинства

Тричі  упрівши  за  день,  повертаю  з  роботи,
Мрію  –  до  хати  дочовгати  –  кроками  втілюю.
Мирно  і  класно  мені,  та  з  під’їзду  навпроти
Раптом  порушує  гуркіт  вечірню  ідилію.

Автор  цього  «землетрусу»  -  маленький  хлопчина,
Вихором,  з  криком  і  тупотом,  п́ідстрибом  заячим
Висадив  двері  благенькі  прожогом  з  коліна,
Довгими  чергами  шлях  до  мети  прокладаючи.

–  Тра-та-та-та!!!  –  І  попадали  вороги  кляті.
Хлопцеві  весело,  він  не  боїться  нікого.
Легко  в  уяві  людину  життя  позбавляти,
Звикнувши  змалку  сміятись  із  болю  чужого.

Сентиментальність…  Баб́ію?  А  може  –  старію?
Краще  до  кепського  миру,  ніж  гарного  бою?
Щедро  картинками  давніми  пам’ять  рясніє.
Як  тут  себе  не  впізнати  в  малому  герої?


                                             14  березня  2013  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408983
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2013

Побратимські долі

Жалітися  не  маю  права,
Хоч  як  би  скрутно  не  було.
Спромігся  стати  на  крило,
А  побратим  почав  невдало:
По  лікті  руки  відняло
І  очі  вибрало  металом.

Служили  дідьку  чи  вітчизні?
Та  між  засніжених  висот
Потрапили  до  різних  рот
І  долі  викресались  різні.
Його  була  коротка  пісня:
Атака  –  санітарний  борт.

Чотири  місяці  –  і  все!
Спектакль  завершено.  Завіса!
Мої  здобутки  –  сорок  вісім,
А  сенс?  Чи  був  у  тому  сенс?
Бо  у  війни  суворий  ценз
І  ненаситні  закуліси.

Не  терпить  скривджена  земля
Посівів  з  м’яса  та  металу:
Його  на  скелях  розпластало
Немов  безпомічне  маля,
А  я…  як  парком  погуляв
І  жодна  куля  не  впіймала.


Ісламський  вітер  прорідив  
Багнетів  наші  частоколи.
Солдат  живий,  але  ніколи
Ніяких  не  побачить  див
І  не  поп'є  з  долонь  води,
Долаючи  життєве  поле.

Віддалених  боїв  заграви
Свавільна  пам'ять  не  жене.
Вони  спалили  не  мене  -
Жалітися  не  маю  права.
Вернувсь  з  руками  -  Богу  слава,
Що  не  ускочив  до  тенет.

Колись  було,  пайок  на  марші
Ділили  порівну  на  всіх,
Та  ні  очей,  ні  рук,  ні  ніг
Не  дати  -  то  не  в  силі  нашій.
Він  мав  би  те  і  долю  кращу,
Якби  я  міг…  Якби  я  міг!

                           8  березня  2013  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407548
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 09.03.2013

На порозі весна

На  порозі  весна
І  мені  по  цимбалах,
Що  снігів  сивина
Та  й  на  землю  упала.
 
Іскряний  круговій
Я  спиняти  не  стану:
Сам  у  люті  своїй
Незабаром  розтане.
 
Снігова  німота...
Двійко  днів  -  і  заплаче.
Захололи  уста,
Але  ж  серце  -  гаряче.
 
                 28  лютого  2013

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=405151
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 01.03.2013

Про „батьків”, „паханів” і про нас

„Бачили  очі,  що  брали,
                                                       їжте,  хоч  повилазьте”
                                                       З  народної  мудрости.

Майже  рік,  як  пішов  з  ефірів
Наш  майдановий  „чемпіон”,
Так  безславно  кредит  довіри
Прогундосивши  в  мікрофон.

Не  по  силах  народна  слава?
А  дарма!  Бо  урвавши  пуп,
Ми  чекали  на  чесні  справи,
А  отримали  диcпут-клуб.

Можна  гордо  до  строю  стати,
І  „Ура!!!”  з  усіма  кричать.
Можна  дзиґою  обертатись
І  не  зрушити  ні  на  п’ядь.

Може  грім  рокотать  суворо,
Тільки  хмара  не  дасть  дощів,
Може  довго  шуміти  море,  
Не  виходячи  з  берегів.

Можна  словом  любити  красно,
Можна  гімни  співати  в  тон,
Тільки  час  відкриває  ясно
Дум  розхристаних  Вавилон.

От  і  маєм  в  своїй  державі
Кримінальний  нахабний  лик.
Що  ми  бачим?  Конкретні  справи.
А  які?  То  вже  інший  бік.

Президенти,  як  всі  ми,  грішні.
Хто  нас  ще  за  ніс  не  водив?
Чи  то  нинішній,  чи  колишній...
Ми  достойні  вождів  своїх.

                                                         07.12.2010  рік


 Вірш  поновлено.  Змушений  був  видалити  першу  редакцію  через  спам.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=255897
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 25.04.2011

Відверто про Крим

Борей  холодний.  Березневе  море.
Чекає  Крим  тепла  і  я  –  розмаю,
І  мариться,  як  по  воді  прозорій
Промінчик  сонця  спритно  чеберяє.

Півострова  яскраву  пелерину
І  Понту*  бірюзово-пінний  килим
Накрити  вперто  хоче  москалина
Триколором  червоно-синьо-білим.

Прапрадід  мій  –  козацької  ватаги
Завзятий  отаман  часів  повії**
Іще  тоді  до  чорних  саркофагів
Волів  укласти  церберів  Росії.

Життя  віддав,  забитий  батогами,
До  сонму  замордованих  приклавшись,
А  землю  нашу  оскверняють  хами
І  з  наших  бід  знущаються,  як  завше.

А  може  я,  прокинувшись,  побачу,
Як  Крим  наш  український  торжествує?
І  відійшло,  одумавшись,  басмачча?
І  вже  не  скаже  про  півострів  всує?

Дали  б  мені  хоча  на  днину  владу,
Щоб  слово  мало  незломиму  силу,
Через  добу  в  Анапу  дружним  стадом
Вони  б  усім  кагалом  переплили.

І  патріархів  хори  чорнорясі,
Чужинські  спецагенти  і  стратеги.
Луна  команда:  „Хлопці,  по  матрасах!
Пливіть  собі  до  рідних  оберегів.”

Живіть  сто  літ,  любіть  свою  країну.
Яких  іще  шукаєте  колоній?
На  вашій  неозорій  широчині
Робота  є,  щоб  стерлися  долоні.

Люблю  тебе,  о,  Криме  велеславний,
Долонями  вершин  твоїх  зігрітий.
Тобою  сню  і  марю  безугавно,
Як  пані  про  коштовні  самоцвіти.

                                                                       10.03.2011
     
Вірш  опубліковано:  «Крим,  який  ми  любимо».  Антологія.  Київ.  Вид-во  «Пульсари»,  2016  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=246210
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 10.03.2011

Присвячено Р. В. *

Не  личить  Вам,  омріяна  панянко,
Знущатись  над  закоханим  і  вірним.
Жаданий  Ваш  візит  збентежив  п’янко,
Та  обернувся  ляпасом  добірним.

Метнули  із  очей  зимову  кригу,  
Відверто  посміялись  наді  мною.
Вас  не  збагнути,  як  закриту  книгу,
Розпуснице  з  найлегшою  ходою!

Вам  до  душі  «нявчання»  парубочі,
ВоднОчас    і  піднесені,  і  хтиві?
Не  знехтуйте!  Наступні  дні  і  ночі
Давайте  спілкуватись  в  позитиві!

Іду  на  все  в  любовному  пориві.
Я  не  абúхто  теж!  Зізнаюсь  чесно.
Настирливий  і  трошечки  ревнивий,
Я  Вас  доб’юсь,  блакитноока  Весно!

                         *  ранній  весні.


                                                             12.01.2011  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=245900
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.03.2011

Жаба

"Хліб  свій  пускай  по  воді,  бо    по  багатьох
                                                             днях  знов  найдеш  його"  (Еккл  11:1)


Скажи,  кому  ти  совість  запродав?
Де  щедрість  християнської  натури?
...
Віддячив  шеф,  -  бездітному,  мовляв,
І  сотенної  вистачить  купюри.

За  що,  питають  люди,  дар  такий?
За  те,  що  хлопець,  як  малах  крилатий,
Накинувся  на  згусток  вогняний,
Не  дав  йому  у  смак  потанцювати.

А  перший  склад  колись  згорів  дотла.
Забув?  Тому  минуло  кілька  років.
Зцілився  швидко,  наче  й  не  була
Пожежа  та  найтяжчим  із  уроків.

Мовчи  про  кризу,  бо  на  рік,  бува,
Разів  із  п'ять  катаєш  по  курортах,
Машини  -  дві,  а  їжі  і  питва
Із  надлишком  пливе  до  твого  рота.

"Копійку"  дав  і  руки  не  тремтять.
Що,  жаба  задавила?  Помічаю.
Тобі  п'ятак  на  бублика  подать?
Бо  в  кого  є,  тому  й  не  вистачає.

15.02.2011

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=241251
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 15.02.2011

Падаюча зірка

Сподівався...  Вірив...  Дочекався...
Старший  син  –  примарная  надія.
Кажуть  люди:  „Цей  не  в  батька  вдався.
Дармоїда  підсадив  на  шию”.

Юним,  як  Ромео  ,  журналістом,
Мов  зерна  добірна  насінина,
Життєлюбом  у  костюмі  чистім
Знав  колись  Миколиного  сина.

Трійко  років  тьохнули  стрілою,
Скільки  там  минуло  того  часу?
А  у  чорній  рясі,  з  бородою,
Я  і  не  впізнав  його  відразу.

Ще  минула  жвавих  років  пара,
Свят  отець,  зустрівшись  ненароком,
Видихнув  в  обличча  перегаром
І  прикрив  підбите  ліве  око.

Диссонанс  душі  і  обладунків:
Шкірянка  на  висвячених  ризах,
Набряків  опуклі  візерунки,
А  під  оком  синьо-чорна  „віза”.

Де  колишня  батьківська  надія?
Чий  він  син,  любовію  зігрітий?
- Що  з  тобою  сталось,  Олексію?
- Та  нічого,  треба  менше  пити.

Листопад.  Жебраючий  сновида
Руку  тягне  до  людей  безмовно.
Хто  б  подумав,  що  ось  цьому  діду
Тридцять  п’ять  за  паспортом  неповних.

І  мені  на  це  дивитись  гірко
З  відчуттям  неясної  провини.
...
Як  печально  скочується  зірка
Молодої  сильної  людини.

                                     27  грудня  2010  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=231517
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 27.12.2010

Шукайте тут, або Експедиція по розум

Ну  як,  чи  буде  спокій  у  країні?
У  відповідь  –  байки  на  всі  лади,
Неначе  байкарі  лихої  днини
З  усіх  усюд  зібралися  сюди.

Чиїх  порад  наїлися  вельможі  –
Електоральних  душ  орендарі?
У  впалих  животах  бурчить  вороже
Дешевий  «харч»  заморських  «кухарів».

П’ять  років  у  бульйон  жовто-гарячий
Підмішували  штатівський  акцент,
Та  знову  мідним  тазиком  невдачі
Накрили  черговий  експеримент.

Ще  не  здали  знамен  сердечно-білі:
Суди,  піар,  сесійний  епатаж,  -
Вже  «цар»  північний  викликав  на  «килим»
Лакузу  на  детальний  інструктаж.

І  смикається  Україна-мати
Туди  й  сюди  не  роки,  а  віки.
Та  скільки  можна  розум  позичати,
Своїх  умів  проциндривши  полки?!

Колись  торжествував  державний  розум
За  княжої  найкращої  доби.
Нема  мужів,  лишились  тонкосльози,
Вишукують  повчальників  собі.

Закони  –  декорації  вистави,
Міняються  зі  зміною  панів.
А  я  спокійний,  як  вода  у  ставі:
Чомусь  таки  навчають  нас  вони?

                                                                       16.12.2010  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=229321
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 17.12.2010

Чукикалка для дорослих

Виконується  так:  саджаєте  знервованого
                       (зневіреного)  сусіда  (сусідку)  на  одне  ко-
                       ліно  і  декламуєте  в  такт  підкиданням,
                       прискорюючи  темп.  Під  кінець,  якщо  ви  
                       не  досягли  гармонії  і  не  почули  щасливий
                       сміх,  повторіть  на  другому  коліні.

Їхав,  їхав  пан,  пан
На  «мерині»  сам,  сам
До  столиці  радий-радий,
Бо  попав  у  Раду,  Раду.

Голосуйте  хором,  хором:
Став  Михайло  Семафором,  
А  йому  на  груди  цяцю
За  ручну  невтомну  працю.

Як  там  натовп,  стих?  Стих,
Бо  дали  під  дих,  дих.
Їм  і  зашморг,  бачте,  тісний,
Їх  інспектор  сильно  тисне.
Не  подобається  пісня?
Їм  давай  своїх  артистів?
А!  Їдять  сухе  та  прісне?
Не  вдоволені  міністром?
Щось  їм  там  смердить  у  місті?
А  у  нас  машини  чисті.

Ми  вас  бачим.
Ми  вас  чуєм.
Ми  вам  гетто  розбудуєм.

                                                           07  грудня  2010  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=227190
рубрика: Поезія, Сатира
дата поступления 08.12.2010

Передайте привіт Графоманичу

Шурує  перо,
                                           мов  лопата,
Щодня  піддає  
                                                 гостинці,
Писати,  аби
                                           писати  –
Такий  головний
                                                       твій  принцип.


Загнавши
                                 на  смерть  Пегаса,
Мордуєш
                                   тендітну  музу.
Нехай  виходить
                                                       не  «в  касу»,
Проте,  об’єми  –
                                                         від  пуза.


Зруйнуєм  омани  капище:
Як  каже  один  твій  фан,
Щоб  стати  ТАКИМ  графоманищем,
То  теж  треба  мати  талант.

                                                       6  грудня  2010  року
́́́́́́

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226976
рубрика: Поезія, Сатира
дата поступления 07.12.2010

Ранок оптиміста

Сяє  небо,
Як  новенька  банкнота,
Кряче  чорне
Вороння  на  льоту,
Волочу  свій
Організм  на  роботу,
Досипаю
І  куплети  плету.

День  важкий,  а  ніч  коротка  й  "зрадлива",
Не  встигає  відпочіть  голова.
Чи  щасливий  я?  Далебі,  щасливий...
А  у  друга  вже  й  роботи  нема.

Скільки  треба  задля  щастя  мужчині?
Без  любови  і  дукач  би  зачах.
Вся  відрада  –  у  коханні  дружини,
Все  багатство  –  у  дитячих  очах.

В  місті  скнило,  розгулялася  осінь.
Я  заможний  –  під  ногами  бурштин.
Все  моє:  і  деревá  златокосі,
І  плаксивих  срібляків  передзвін.

І  нехай  я  що  до  вроди  –  не  дуже,
Вже  давно  не  атлетичний  юнак,  -
Зазираю  мимоходом  в  калюжу:
Для  гуцулки  ще  нівроку  козак.

Вітер  чубчик  безсоромно  шматує:
Зимний  подих,  та  холодні  персти.
Не  цілуй  же,  бо  боюсь  -  зацілуєш,
Ще  не  грудень.  Зачекай,  відпусти!

Он,  сусіда  на  хандру  занедужав,
Та  уздрів,  як  я  веселий  іду:
-  Оптимізмом  не  поділишся,  друже?
-  Пошукаю,  певно,  трошки  знайду.

Сяє  небо,
Як  новенька  банкнота,
Кряче  чорне  
Вороння  на  льоту.
Заздріть,  люди,  -  
Я  іду  на  роботу
Зі  своїми  
Почуттями  в  ладу.

                                               29.10.2010


Висловлюю  щиру  вдячність  Тетяні  Яровіциній  за  активне  сприяння  у  написанні  віршика.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=218954
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.10.2010

Дорога до Києва (На вірш Кузі Пруткової

Не  є  секретом,  що  я  палкий  прихильник  творчости
       Кузі  Пруткової  і  на  її  вірш  експромтом  народилися  
       ці  слова.  Причину  творчого  свербіжу  шукайте:
       http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=166821

Сотнями  людей  набивши  черево,
Променем-мечем  шматує  те́мряву,  -
Мчить  на  Захід  фі́рмовий  експрес.
До  безсоння  ну́дного  приречений,
Я  у  Київ  їду  із  Донеччини,
Маючи  в  столиці  інтерес.

Віком  заґартовані  романтики
Демонструють  вправно  акробатику,
 "На  гора́"  піднявши  свій  живіт.
Верхня  полка  в  кожного  лежачого
Із  контексту  вирвана  дитячого,
Тільки  ноги  звішено  в  прохід.

У  приємну  подорож  тирлований,
Виставив  плече  розтатуйоване
Звільнений  з  когорти  моряків.
Тепла  ніч,  та  вранці  ми  побачили,
Як  тремтячим  скрученим  калачиком,
Під  двома  він  ковдрами  сопів.

За  перегородкою  фанерною
Алкаші  моїми  грали  нервами
І  ніяк  упитись  не  могли.
Там  на  брудершафт  з  новоприбулими
Цілу  ніч  гірку  сусіди  цмулили:
Щоб  ви  вік  тверезими  були!

От  і  Київ.  Дружні  привітаннячка!
У  твої  обійми  поспішаю  я,
До  твоїх  прив'язаний  осель.
Що  ти  небо  так  на  мене  вирячив?
Не  чекав?  А  я  зненацька  вискочив,
Як  отой  Пилип  із  конопель.

                                   1  березня  2010  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=174776
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.03.2010

Замітки із Симеїзу

Перечитуючи  забуті  твори,  видобув  цю  роботу,  яка  колись  здобула  перемогу  у  радіоконкурсі.  Хай  поживе  на  сторінках  Клубу.

                                                                                         *  *  *

     Заплющіть  очі,  дорогі  земляки.  Тепер  скажіть:"Літо"  і  подумайте  про  це.  Уявою  вдихніть  життя  у  це  слово.  Що  ви  уявили?  Море?  Я  теж.  Бачите?  Між  нами  встановлено  телепатичний  зв'язок.  А  яка  проміжна  ланка  у  цьому  абстрактному  ланцюзі:  літо  -  море?  Правильно,  гроші  і  чимала  сумма.
         З  младих  нігтів  я  визначаю  себе  як  завзятого  моремана  і,  дійшовши  свідомого  віку,  починаю  кувати  вищезгаданий  ланцюг,  принаймні,  з  січня.  І  так  щороку.  Але  якраз  останнього  моя  кузня  дала  збій.  Випала,  випарилась  середня  ланка.  На  які  "тарасики"  везти  сім"ю  до  Криму?  І,  вже  було,  приспав  я  свою  мрію,    притрусив  нафталіном,  та  поклав  на  зберігання,  але  згадав  вчасно  один  телефончик.  Простий  семизначний  номер  -  сама  біблійна  повнота.  Як  громадянин  колишнього  Союзу  і  воїн,  теж  колишній,  маю  деякі  заслуги  перед  суспільством.  Тож,  подзвонив  у  відповідну  спілку.  Як  сказали  б  сторонні,  знайшлась  у  цій  структурі  "волохата  лапа",  через  турботу  якої  я  дістав  змогу  погріти  кістки  на  узбережжі,  позначеному  пінними  язиками  чорноморських  хвиль.  Пожадана  путівка,  хоч  і  на  пів-строку,  але  безкоштовна,  впала  щасливою  зіркою  до  моїх  долонь.  Жаль  дружину,  особливо  жаль  дітей,  та  вони  в  один  голос  тисли:"Їдь!"
         Легкокрилим  метеликом  мчав  я  до  санаторію  з  однією  сумкою  і  лише  однією  єдиною  річчу  -  власною  думкою:  з  якими  сусідами  ділитиму  квадратні  метри  палати?  Бо  люблю  спокій.  Оковиту  не  шаную.  А  як  день  віддаляється  у  західну  півкулю,  віддаю  перевагу  свіженьким  снам.  Отже,  на  цьому  фундаменті  хотілось  покласти  основу  майбутнім  відносинам  з  сусідами.  І  склав  я  на  серце  рішення:  чи  ж  не  Бог  посприяє  у  найлегшому,  якщо  вже  владнав  непідйомну  справу?  Присягаюсь,  що,  взявши  до  уваги  вагомість  моїх  роздумів,  Всевишній  потис  мою  правицю,  бо  надалі  все  пішло  як  по  маслу.

                                                                                     *          *          *

         Сестричка  з  рецепції,  прийнявши  документи,  відрядила  мене  у  їдальню,  бо  якраз  приспіла  обідня  пора  -  свято  шлунку.  Іду  просто  на  аромат  юшки  і  прямо  до  адміністратора.  Гостей  тут  вміють  шанувати.  Прибулий  гість  -  це  я,  тобто,  увага  теж  вся  мені,  причому,  з  виразом  досконалого  щастя  на  обличчі.
         -  От  і  добре.  Сідайте  отут,  за  перший  столик  -  ваше  постійне  місце.  Смачного!
         На  цю  хвилину  за  столом  вже  сидів  літній  татарин,  вивчаючи  уважно  склад  страв  у  тарілках.
         "Оце  так  спіймав  вдачу!"  -  заплескала  душа  в  долоні,  полетівши  золотою  пташкою  наввипередки  з  ногами.  Чому,  питаєте,  я  так  зрадів?  Поясню.  Питання  чистоти  їжі  для  мене  так  само  святе,  як  для  кожного  щирого  мусульманина.  Це  моя  важка  артилерія,  яка  пробиває  мури,  та  сприяє  встановленню  контакту.  Перший  привід  для  розмови  знайдено.  
         Знайомлюсь  з  дідом  Расимом  і  відразу  ж  висловлюю  своє  невдоволення  наявністю  шматка  ковбаси  у  своїй  тарілці.
         -  А  хіба  ти  не  їсиш  ковбаси?  -  дивується  Расим.
         -  Ні,  в  ній  же  точно  є  свинина.
         -  То  чому  ж  ти  не  хочеш  свинини?
         -  Бог  не  дав  її  для  їжі.
         -  Хм!  Хіба  ти  також  мусульманин?
         -  Я  -  християнин.-  Кажу.
         -  Справді?  Коран  забороняє  вживати  свинське.-  наголошує  він  на  слові  "Коран".
         -  Перш  ніж  з'явився  Коран,  Магомет  читав  Святе  Письмо  -  Тору.  Тому  він  заборонив  мерзоту.  Я  можу  показати.
         -  Хм!
         Офіціантка  швидко  штовхала  проходом  візок  з  компотом,  але  повз  нас  їй  не  судилось  проскочити.
         -  Дівчино!-  гукнув  Расим.
         -  Будь  ласка!-  додав  і  я  свого  п'ятака.  І  ми  виклали  їй  свої  дієтичні  уподобання  в  режимі  скороченої  процедури.
         Таким  чином,  дід  зрозумів,  що  я  за  своєю  спиною  маю  надійного  сторожа  -  сумління,  кероване  високими  принципами.  Це  було  до  вподоби  старому  і  хоч  він  вже  розмотав  майже  всі  нитки  життєвої  куделі,  а  я  свою  тільки  наполовину,  він  запропонував:
         -  Селись,  Ігоре,  до  мене.  Палата  двадцять  дев'ята.
         Вдарили  по  руках.
         Сестра  в  прийомному  покої  вельми  здивувалась.  Брови  злетіли  догори  так,  що  ними,  мабуть,  можна  було  почухати  потилицю:  "Коли  це  він  встиг  прикипіти  до  татарина?"  Але  не  суперечила,  виправивши  у  цидульці  32  на  29.  "Най  буде  двадцять  дев"ята."
         Таким  чином,  я  був  задоволений  по  самі  вуха.  Карти  розкрито.  Можна,  не  втручаючись  в  тонку  матерію  релігійної  свідомості  свого  сусіда,  розраховувати  на  довіру.  А  ті  двоє,  яких  з  нетерпінням  чекали  незайняті  ліжка,  вже  муситимуть  поважати  нас,  бо  ми  тут  прибули  перші.
     
                                                                                                                                                     *          *          *

         Для  початку,  на  закріплення  дружніх  відносин,  ми  з  моїм  добрим  сусідом  здійснили  спуск  на  воду.  Погода  шепотіла  в  обидва  вуха:  "Біжіть  до  моря,  хлопці,  мерщій,  бо  скоро  осінь,  ця  жовто-гаряча  пані.  Нагряне  і  скупає  вас,  хлюпаючи  з  ковшика  бридкими  зливами".  І  я,  вириваючись  на  пів-корпусу  вперед,  нарікаю  на  Расимову  хворобу,  бо  він  давно  вже  не  бігає,  а  я  ще,  еге-ге!
         Виявляється,  хоч  ми  в  одному  санаторії,  хвороби  наші  ховаються  на  різних  поверхах  тіл:  його  -  на  першому;  моя  -  на  останньому.  Я  вже  не  питаю,  яким  лабіринтом  він  вскочив  зі  своїми  нерухливими  кінцівками  до  санаторію,  який  спеціалізується  на  дихальних  шляхах...
         Однак,  лікування  нам  призначено  абсолютно  однакове,  хоч  прізвищами  міняйся  -  все  єдине.  Дослівно,  з    вуcт  лікаря  -  лікуймося  кліматичними  особливостями  і  словесним  "плацебо",  на  яке  так  щедра  нині  бідна  вітчизняна  медицина.
         Щоб  дістатись  моря,  не  треба  багатьох  зуcиль,  тільки  обігнути  наш  корпус  і  кількома  сходинами  зійти  просто  на  пляж.
         Врешті-решт,  ми  внизу,  але  в  усьому  відчувається  вікова  відмінність.  Мені  молодому  байдуже,  що  там  під  ногами.  Доречі,  доповідаю,  ми  ступили  прямо
на  кам'яні  кавуни.  Дід,  спираючись  на  третю  ногу,  як  річне  дитя  шкандибає  позаду.  Бачу,  що  з  цим  спортом  він  покінчив  років  -дцять  тому.  Вибираємо  вільний  клапоть  неподалік  від  сходів  і  складаємо  наші  нікому  не  потрібні  шорти.
         Ну,  все.  Один  великий  баркас  на  ім'я  Расим,  і  другий,  значно  менший,  тобто  -  я,  розрізаємо  солоне  водне  дзеркало.  Оце  називається  -  доторкнутись  до  мрії.  Перше  занурення  для  мене  як  ритуал,  хвилинне.  Воно  потрібне  лише  щоб  підкреслити  цю  мить  і  збити  температуру  річного  очікування.
         Між  нами  існує  угода:  старий  лишається  на  місці,  я  ж  мерщій  туди  і  сюди  на  гарматний  постріл,  шукати  зручнішого  берега.  Іду  і  шаленію  від  щастя.  Два  роки  не  вітався  з  Кримом.  Він  завжди  був  ласкавим  до  мене.  Прикраса  країни.  Моєї  країни.  Як  хтось  сказав  розумно:  яскравий  орден  на  вбранні  України.  Дороги  твої  полюбляють  і  пихаті  "шишки",  і  люди  ниці,  і  ми,  твої  звичайні    шанувальники.  По  них  гарцюють  на  сталевих  конях  такі  джигіти,  що  Кавказ  відпочиває.
         А  ось  яка  новела  цікавенька.  Читаю  на  фанерці  напис:"Дайвінг".  Чув  таке  слово,  але...  Тут  ще  з  "фітнесом"  і  "шейпінгом"  як  слід  не  розібрався.  Розумний  прочитає  -  втямить,  а  для  тупуватих,  та  кмітливих  нижче  домалювали  аквалангіста,  генеруючого  кисневі  бульбашки.  Раніше  це  називалось  підводним  плаванням.  Нині  це  вже  не  кучерявий  термін.  Дайвінг  -  інша  справа,  до  останньої  літери  круте  українське  слово.  Чи  не  ми  тут  центр  Європи?  За  десяток  останніх  рочків  наша  мова  достатньо  збагатилась,  щоб  вивчати  її  по  іноземних  словниках.  Хоч  це  і  крок  до  прогресу,  на  думку  спадає  аналогія  наступного  характеру:  якби  Расим  мав  здорові  ноги,  то  не  ходив  би  з  костуром.  То  чому  здорові  люди,  маючи  розвинену  мову,  спираються  на  милиці  чужих  відповідників?
         І  все  ж,  в  душі  буяє  окроп  радощів.  Сьогодні  я  звісив  ноги  з  вершини  моїх  бажань,  тому  маю  собі  відчуття  довершеного  щастя.  Не  второпали?  Я  кажу
про  драйв.  Ну  от.
         Крізь  відкриті  краєвиди  бачу  творчу  руку  Того,  Хто  завжди  зрозумілий.  Він  хоче  спілкуватись  з  нами  мовою  краси.  Хто  чує  Його  голос,  ніколи  не  кине  обгортку  від  морозива  на  живе  полотно  Його  ж  картини,  не  випалить  собі  галявинку  в  лісі  гектарів  так  на  десять,  не  забуде  прибрати  за  собою  мотлох.  Ми  квартируємо  на  землі,  впорядкованій  Богом,  але  які  ж  ми  агресивні.  Втікаючи  на  тиждень-другий  із  своїх  засмічених  гніздовищ,  хоч  би  тут,  в  такому  показовому  краї,  явили  крихту  шляхетності.  Ходять  люди  лісом,  широко  розплющивши  очі.  Не  тільки  тому,  що  красиво,  але  й  для  того,  щоб  не  вступити...  Немає  тут  несхожених  стежин,  всюди  "розписались"  наші  земляки.  Така  от  подяка  Творцю.
         Впевнено  рухаюсь  в  бік  скелястого  ікла,  яке  одиноко  стирчить  з  морської    пащі.  Це  -  символ  Симеізу.  По  ньому  дрібними  комахами  жваво  рухаються  людські  постаті.  Перед  скелею  міський  пляж,  геть  вкритий  різнокольоровими  тілами.  Ті,  що  кольору  Африки,  вже,  мабуть,  під'їдають  останні  гривні  і  скоро  потягнуться  додому  засмаглим  клином.  Є  зовсім  білі  -  група  ризику.  Ці  ще  ситі  домашніми  пиріжками.  Такої  якості  сировина  найчастіше  розмовляє  типовою  московською  синкопованою  мовою.  Червоними  прапорцями  там-сям  позначені  вже  приречені  на  нічні  пекельні  муки.  О!  Вони  приїхали  вчора-позавчора,  але  не  знали  міри.  Нахапали  сонячних  зайчиків,  а  тепер  розкуплять  весь  кефір.  Так,  напевно,  кефір  полегшить  наслідки  нестриманої  любови  до  засмаги.
         Галька  в  цьому  місці  як-раз  для  мого  татарина.  Немов  перепелині  яєчка  розсипані,  та  ближче  до  води  переходять  у  соняшникове  насіння.  Але  чи  піде
Расим  у  цей  вулик?
         Ще  ширше  розступились  краєвиди,  коли  я  утвердився  на  маківці  тієї  самої  скелі-ікла,  що,  вочевидь,  змащена  медом.  Бо  до  неї  тягнеться  чималенька  стрічка  паломників.  Лізуть  напористо,  застережливо  підігнувши  коліна.  Веселі  пориви  вітру  підступно  чекають  чергову  жертву  на  гливких  ногах.  Особливо  в  місці,  де  перила  частково  відвалились  від  массиву.  Відчайдушні  виконують  прохід  на  одному  подиху.  Інші  навіть  опускаються  на  всі  чотири,  аж  з  лоба  адреналін  капає.  Але  ніхто  не  здається.  Це  заради  того,  щоб  у  рідному  гнізді  пред'явити  фотокартку:  "Оце  моя  фізіономія  на  фоні  пролітаючих  внизу  бакланів".
       Чесно  кажучи,  коли  на  вузькій  стежині  бриз  почав  бренчати  на  мені.  як  на  струні,  хотілось  впасти  навколішки,  або  розвернути  голоблі.  Та  хіба  я  не  чоловік?  Он,  зелені  дівоньки,  ба,  навіть  цупкі  бабульки  долають  скелю,  як  японці  Фудзіяму.
       З  вишини  дивишся  у  воду,  як  на  сад.  На  брилах  колишуться  смарагдові  серпантини  водоростей.  Биття  морського  серця  бавить  дитячі  ноги  на  межі  стихій.  Невеличкі  хвилі  закручуються  білими  чубчиками,  а  там,  де  їм  стає  тісно  між  циклопічними  уламками  скелі,  до  неба  вистрілюють  сріблясті  фейєрверки.  Незрозуміло,  чи  це  боротьба  протилежностей  -  води  і  каміння,  чи  дружня  гра?  У  своєму  солоному  космосі  ширяють  міріади  рачків,  та  іншого  живого  піску,  створюючи  поживний  бульйон  для  неквапливих  медуз.
         Мені  не  хочеться  поспішати,  але  мушу,  бо  десь  там  гордий  син  татарського  народу  чекає  доброї  новини.

                                                                                                                           *          *          *

         Обганяючи  вітер,  наближуюсь.  Де  ж  Расим?  Блукаю  очима,  шукаючи  знайомі  контури.  А-а-а,  он  де  його  голова  гойдається  в  морі  вухастим  поплавцем.  Пливу  звітувати  про  свою  майже  двогодинну  подорож.
         Доки  я  нишпорив  узбережжям,  мій  товариш  зробив  невдалу  спробу  вийти  з  моря.  Та  тільки  на  підводних    "кавунах"  ноги  відмовлялись  працювати  аде-
кватно.  Тоді  він  заліг  у  дрейф,  проплававши  весь  цей  час.  Он  як  по-різному  текли  ці  хвилини  для  кожного  з  нас.  Я  тільки  оком  кліпнув,  а  сонце  вже  куняє  над  Aй-Петринським  плато.  Мій  мозок  сортував  порцію  закачаної  інформації,  плануючи  розклад  наступного  дня.
         Расим,  зв'язаний  ланцюгом  обставин,  блукав  у  минулому.  Його  думка  так  і  не  переступила  межу  сьогодення.  Кожна  наступна  хвилина  керувала  сама  собою.  Вона  не  дасть  ані  краплі  бажання  пограти  у  чоловічі  ігри  на  свіжому  повітрі.  Я  бачу,  що  старого  теж  приваблює  підводне  царство  і  скелі,  та  він  уже  не  учасник  змагання  м"язів  зі  стихіями,  а  тільки  спостерігач.
         Отже,  ми  не  поспішаючи  виходимо  з  води.

                                                                                                                                 *          *          *

         Перший  день  добігає  кінця.  Попереду  ще  одинадцять  невикористаних  набоїв,  відведених  для  того,  щоб  хоч  приглушити  жало  в  плоті.  Скажу  так.  Хвороба  моя  повернулась  зі  мною  додому  і  почуває  себе  на  коні.  Але  я  ніколи  не  обміняю  ні  на  які  найпривабливіші  обрії  можливість  ще  раз  засвідчити  свою  відданість  українській  перлині  -  Південному  Узбережжю  Кримського  півострова.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=170354
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.02.2010

Рецепт задоволення. Аналіз біблійного тексту (Завершення)

Початок  дивіться:
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=157108


«Велике  надбання  -  БУТИ  побожним  і  задоволеним.»
Ну  про  що  тут  казати?  Це  слово  не  має  вирішального  значення  у  тексті.  Не  поспішайте  робити  висновки!  Чи  ми  завжди  є  тими,  ким  вважаємо  себе?  Скільки  прикладів  наводить  Біблія  про  людей,  які  не  були,  але  вважали...  Автопортрет  Валаамів  у  книзі  Чисел  24:3  «І  він  виголосив  свою  приповістку  пророчу  й  сказав:  «Мова  Валаама,  сина  Беорового,  і  мова  мужа  з  очима  відкритими».  Це  той  пророк,  який  закрив  і  вуха,  і  очі  свої,  щоб  не  чути  Божих  застережень  відносно  співпраці  із  поганами.  А  ось  його  духовний  брат:  «І  підійшов  Седекія,  Кенаанин  син,  і  вдарив  Міхея  по  щоці  та  й  сказав:  Кудою  це  перейшов  Дух  Господній  від  мене,  щоб  говорити  з  тобою?».  Вважати  -  не  означає  БУТИ.  Всі  ми  вважаємо  себе  християнами.  Але  якою  мірою  ми  є  християнами  насправді?
 
Ісус  сказав  учням:  «Прийде  навіть  година,  коли  кожен,  хто  вам  смерть  заподіє,  то  думатиме,  ніби  службу  приносить  він  Богові!»,  Євангелія  від  Івана  16:2.  Отже,  бути  побожним  і  думати  про  себе  як  про  побожного  -  зовсім  різні  речі.  То  як  не  помилитись  стосовно  себе?  Я  люблю  ще  один  текст:  «Подивіться,  яку  любов  дав  нам  Отець,  щоб  ми  були  дітьми  Божими,  і  ними  ми  є.»,
Перше  послання  апостола  Івана  3:1.  БУТИ  побожним  і  задоволеним,  чи  не  означає  бути  Його  довірливою  дитиною?
Споглядайте  на  любов  Бога  Отця  і  Сина  Його  Ісуса  Христа,  щоби  насправді  БУТИ  такими,  як  каже  наш  текст.
«Велике  надбання  -  бути  ПОБОЖНИМ  (БЛАГОЧЕСТИВИМ)  і  задоволеним.»
Як  добре,  шо  ми  користуємось  працями  різних  перекладачів  Слова.  Ми  бачимо  нюанси  думки,  вкладеної  у  текст.  Бо  що  таке  «благочестя»?  Складне  слово,  утворене  з  двох:  «благая»  і  «честь».  І  як  його  зрозуміти?  Є  подібне  до  нього,  як  кажуть,  «благовидний  громадянин».  Благовидна  людина  зовнішньо  дуже  схожа  на  благочестиву.  Вона  може  навіть  мати  кращий  вигляд  і  викликати  більшу  довіру.  За  зовнішніми  ознаками  тільки  дуже  досвідчений  психолог-фізіономіст  може  підтвердити  відповідність  портрету  внутрішньому  змісту.
Колись  у  СРСР  проводили  експеримент.  Двом  групам  людей  показали  одну  й  ту  саму  фотографію  людини.  Одній  групі  сказали,  що  це  небезпечний  рецидивіст.  Іншій,  що  це  -  видатний  вчений.  Учасники  досліду  повинні  були  знайти  риси  лиця,  які  однозначно  підтверджували  дану  характеристику.  Обидва  колективи  впорались  із  завданням  блискуче.  Перша  група  переконливо  довела  по  виразу  очей,  по  формі  губ,  що  перед  ними  жорстокий  злочинець.  Друга  у  тих  же  рисах  побачила  широту  розуму  і  шляхетність  особи.
Благочестя  -  чисто  моральна  категорія.  А  інше  слово  «побожність»  підказує,  що  то  є  характер,  подібний  до  Божого.  Читаємо  послання  апостола  Якова  1:26,  версія  Івана  Огієнка:  «Коли  ж  хто  гадає,  що  він  побожний,  і  свого  язика  не  вгамовує,  та  своє  серце  обманює,  марна  побожність  того!».  Благочестива  людина  вміє  вгамувати  свій  язик.  Читаємо  27  вірш:  «Чиста  й  не  порочна  побожність  перед  Богом  і  Отцем  оця:  зглянутися  над  сиротами  та  вдовицями  в  утисках  їхніх,  себе  берегти  чистим  від  світу.»  Це  людина  добродійна,  така,  що  позбулась  світських  вад.
«З  усім  домом  своїм  він  побожний  був  та  богобійний,  подавав  людям  щедру  милостиню,  і  завжди  Богові  молився.»,  -  написано  про  Корнилія  у  Діях  святих  апостолів  10:2.  І  у  22  розділі  12  вірш  про  Ананію:  «А  один  муж  Ананій,  у  Законі  побожний,  що  добре  свідоцтво  про  нього  дають  усі  юдеї  в  Дамаску,..».
Скажіть,  велике  це  надбання  -  отримати  такі  риси  характеру?  Багато  хто  прагне  лише  довольства.  Та  чи  можливо  воно  без  благочестя?  Адже  за  перекладом  Івана  Огієнка  вони  нероздільні:  «благочестя  із  задоволенням».  Переставлю  слова:  «задоволення  у  благочесті».  Друзі,  або  ми  як  християни  приймаємо  це,  або  не  називаймося  християнами.  Ви  ж  хочете  бути  задоволеними?  Для  цього  навіть  не  треба  змінювати  світ.  Можливо,  нас  засмучують  високі  стандарти  благочестя?  Брати  мої,  Адамові  діти,  ніхто  з  людей  ще  не  прийшов  у  цей  світ,  маючи  запас  благочестя.  «Усі  повідступали,  разом  стали  непотрібні,  нема  доброчинця,  нема  ні  одного!»,  послання  апостола  Павла  до  Римлян  3:12.  Ми  всі  починаємо  з  однакових  стартових  позицій  і  щоб  мати,  треба,  як  написано,  сплатити,  причому  сплатити,  не  маючи  чим.
Останнє  слово  у  нашому  тексті  мені  найбільше  до  вподоби:
«Велике  надбання  -  бути  побожним  і  ЗАДОВОЛЕНИМ»
А  у  цьому  світі  є  хоч  щось,  чим  можна  бути  задоволеним?  Власне,  у  нас  -донеччан,  тепер  є.  Нас  довго  програмували:  «Ми  будуємо  стадіон  для  вас».  Стадіон  побудовано,  а  у  моїх  словах  ви  відчуваєте  сарказм  незадоволення.  Мешканці  інших  міст  і  особливо  сіл,  ви  задоволені  новими  ресторанами,  готелями,  казино,  які  побудовані  для  вас?
На  питання:  «Як  бути  задоволеним?»,  -  немає  одностайної  відповіді.  Усі  ми  різні  і  отримуємо  порції  задоволення  у  різні  способи.  Тільки  я  не  погоджуюся  з  цим  твердженням,  тому  що  Бог  пропонує  іншої  природи  вдоволення,  яке  не  залежить  від  обставин.  І  як  це  може  бути?  Я  наведу  приклади,  а  тоді  розповім  про  нескороминучі  задоволення.
Почну  з  себе.  Я  люблю  єврейський  народ,  глибоко  поважаю  його,  але,  читаючи  історію  виходу  євреїв  з  Єгипту,  мені  не  подобається  їх  стійке  невдоволення.  Що  би  не  робив  їм  Бог,  все  не  так!  Та  якщо  я  не  вважаю  себе  таким  буркотуном,  то  це  великий  самообман.  Я  буваю  незадоволений  погодою.  З  настанням  холодів  я  взагалі  постійно  незадоволений.  Мене  дратує  часом  оточуюче  середовище  і  люди,  які  своїми  звичками  заважають  почуватись  комфортно.  Коли  мені  у  вухо  замість  нормального  рингтону  вистрілює  дика  гучна  музика,  я  жбурляю  телефон,  бо  мої  нерви  того  не  витримують.  Розуміючи,  що  кожен  має  свою  частину  права  і  тим  правом  користується,  я  нервуюсь.  Я  незадоволений  тим,  що  коїться  у  моїй  прекрасній  країні.  А  хто  задоволений?  Може  той,  хто  має  у  сто,  у  тисячу  разів  більше,  ніж  я?  Аж  ніяк!  Ми  виснажуємося,  досягаємо  успіху,  втілюємо  свої  мрії,  але...
Одна  родина  із  Західної  Україні  -  талановиті  автомеханіки,  вони  на  місяць  заробляли  по  5000  доларів.  Чого  ще  треба?  Ні,  хотілося  жити  за  кордоном.  Навіть  слово  новоукраїнське  вивчили:  «Сооі!»  І  у  них  вийшло.  О,  фортуна!  Сім'я  емігрувала  у  США.  Почали  заробляти  там  по  2000  доларів  і  замислились:  «Заради  чого  ми  сюди..?».
Невже  вдоволення  залежить  від  заможности?  Апостол  Павло  пише  до  Филип'ян  4:11,12  «Не  за  нестатком  кажу,  бо  навчився  я  бути  задоволеним  із  того,  що  маю.  Умію  я  й  бути  в  упокоренні,  умію  бути  й  у  достатку.  Я  привчився  до  всього  й  у  всім:  насищатися  й  голод  терпіти,  мати  достаток  і  бути  в  недостачі.»  Як  він  навчився?  Задоволений  в  нестачі?  Задоволений  в  голоді?  Та  ми  репетуємо  вже  через  6  годин  після  щільного  обіду.  Наше  тіло  волає:  «Хазяїне!  Ха-зя-ї-не!  Хліба  мені!  А  що  то  зверху?  Масельце?  А  чому  так  тонко?».  Я  вже  не  кажу  про  те,  коли  хлопчик  стає  юнаком,  чоловіком,  а  дівча  -  жінкою.  З'являється  така  біда  на  нашу  голову  як  лібідо.
А  читаймо  13  вірш:  «Я  все  можу  в  Тім,  Хто  мене  підкріпляє,  в  Ісусі  Христі.»  Ось  де  відповіді  на  всі  наші  питання.  Без  Ісуса,  Який  зміцнює  нас,  ми  -  віруючі  християни  ніколи  не  повіримо,  що  можна  стати  власником  великого  надбання,  божественного  дару  благочестя  (побожности)  із  задоволенням.  Без  Ісуса  можна  спробувати  жити  побожно.  Повірте,  ближче  до  вечора  геть  пропаде  вдоволення.  Або  можна  жити  на  всю  губу,  та  тоді  вже  забудьте  про  слово  «благочестя»,  бо  воєдино  скріплює  несумісне  тільки  Христос.  Ви  маєте  з  Ним  тісні  стосунки,  як  дитина  із  батьком,  як  найкращі  друзі?  Може  нам  -  християнам  ще  треба  познайомитись  із  Христом,  бо  ми  тільки  ДУМАЄМО,  що  знайомі?  Випробуйте  Господа,  бо  Він  каже,  звертаючись  не  до  невіруючих,  але  до  християнського  світу  зі  словами:  «Ось  Я  стою  під  дверима  та  стукаю:  коли  хто  почує  Мій  голос  і  двері  відчинить,  Я  до  нього  ввійду,  і  буду  вечеряти  з  ним,  а  він  зо  Мною.»,  Об'явлення  3:20.  Ви  будете  вечеряти  із  Ним.
Слава      Господу!  
     08.11.2009  рік.

       Висловлюю  подяку  за  слушні  поради,більшу  частину  яких  враховано  при  підготовці  матеріалу,  моїм  щирим  друзям-авторам  dikiy,  MiShura,  Кузі  Прутковій,  Тетяні  Яровіциній,  а  також  пастору,  магістру  богослів'я  Андрію  Іванькову.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=157524
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 24.11.2009

Рецепт задоволення. Аналіз біблійного тексту (Початок)

Допоки  є  цей  світ,  разом  із  радощами  існуватимуть  і  негаразди.  Те  й  інше  приходить  до  нас  несподівано,  або  відроджуючи  надію,  або  перекреслюючи  всі  сподівання.  Нам  здається,  що  негативні  впливи  переважають,  -  ми  ж  бо  народились  не  у  Швейцарії.  Та  хіба  й  там  не  знають  горя?  Ні,  і  вони  знають  (нам  би  їх  клопоти).  Той  самий  біль,  хвороби,  смерть,  зрада,  помста,  злочин…
Минули  часи  позитивних  новин.  Нас  заспокоюють  і  нам  брешуть,  і  ми  це  знаємо.  У  такому  стані  –  мислити  позитивно!?  Складно.  Себе  не  обдуриш,  але..!  Але  так  ми  мислимо,  враховуючи  лише  соціальну  складову  свого  життя.  Та  є  ще  один  аспект,  якому  не  надано  ще  достатньої  уваги.  Саме  про  це  я  думаю,  розкриваючи  свою  Біблію.
 Мені  здається,  принаймні  половина  з  нас,  відповідаючи  на  питання  про  віру,  впевнено  відповість:  «Християнин.  Християнка».  Але  це  означає  що  людина,  називаючи  Ісуса  своїм  Господом,  поділяє  загально  християнську  думку  про  провідну  роль  Євангелія  у  житті.  Може  не  всі  замислюються  над  тим,  але  сама  термінологія  підказує  нам:  буддист  –  це  послідовник  вчення  Будди,  марксист  –  Маркса,  відповідно,  християнин  –  учень  і  послідовник  Христа.  Тож,  чи  мають  у  світі  страждань  якусь  розраду  Його  учні?
Так,  мають.  Саме  слово  «Євангелія»,  що  перекладається  з  давньогрецької  як  добра  звістка,  містить  як  основу  сподівання  на  майбутнє,  так  і  обітницю  нашого  вдоволення  у  сьогоденні.  Навіть  перед  фактом  смерти,  коли  багато  хто  відчуває  спустошення  і  проводжає  свого  рідного  у  останній  шлях  словами:  «Прощавай  на  віки!»,  християни,  які  тримаються  Божого  Слова,  кажуть:  «До  побачення!  До  світлого  воскресіння!»
Отже,  ті  самі  стріли  суму,  чи  печалю  вражають  і  наші  християнські  душі,  але  віра  (іншими  словами  –  довіра  обітницям  Божим)  допомагає  встояти,  не  допустити  розпачу,  утриматись  від  ремствування,  відновитися  і  жити  повноцінно.
А  з  якого  приводу  ми  найчастіше  страждаємо?  Наша  звичка  уникати  будь-якого  дискомфорту  робить  нас  рабами  власного  тіла,  і  воно  починає  волати:  «хочу  того!  Хочу  цього!»  -  і  ми  глибоко  нещасні,  бо  не  можемо  його  вдовольнити.  А  поруч  нас  інші  тіла  –  такі  близькі,  такі  рідні  –  так  само  волають  до  нас:  «хочу  того!  Хочу  цього!  Дай,  мамо,  дай,  батьку!»  І  зростають  люди,  які  і  до  Бога  волатимуть  лише  «Дай!»  Бо  саме  до  цього  слова  ми  їх  привчили.  А  поглянемо  на  себе  –  хіба  ми  такими  не  буваємо  ніколи?
Та  не  засуджуватимемо  людину,  яка  страждає:  мовляв,  ти  –  слабкодухий  нікчема!  Хіба  кожний  із  нас  зарання  знає,  що  йому  по  силі,  а  що  –  ні?  Але  чи  врятує  відчуття  страждання  того,  кому  болить?  Або  когось  із  близьких  йому  людей?  Ні!  Хіба  ти  краще  бачиш  дорогу  крізь  сльози?  Хіба  не  тьмарить  твій  розум  відчай  –  або  навіть  просте  бажання  пожаліти  себе?  Але  до  чого  ж  призведе  це  бажання?    Звичайно  ж,  люди  мають  допомагати  один  одному  в  скруті  –  але  не  через  те,  що  стражденна  людина  має  якісь  переваги,  а  саме  для  того,  аби  вона  перестала  буть  стражденною!


Слово  Боже  –  розрада  християнина.  Біблія  –  підручник  наш.  Не  нехтуймо  нею,  зазираймо  й  заглиблюймося  у  Письмо.  Це  я  пишу  християнам,  бо  розмірковуючи  про  нашу  подобу  до  Вчителя  нашого,  я  згадую  один  з  моїх  улюблених  біблійних  текстів,  що  його  ношу  в  своєму  серці  17  років.
Текст  записано  у  першому  посланні  апостола  Павла  до  Тимофія  6  розділ,  6  вірш:  «Великий  же  зиск  -  то  благочестя  із  задоволенням.»  Пантелеймон  Куліш  переклав  його  з  давньогрецької  трошки  у  іншому  забарвлені,  ніж  Іван  Огієнко:  «Велике  надбання  –  бути  побожним  і  задоволеним.»  Зіставте  два  переклади  знаних  мужів.  В  них  немає  протиріч.  Про  що  вони  кажуть  нам  –  сучасним  християнам?  Чи  не  здається,  друзі,  що  ми  мусимо  не  тільки  милуватись  красою  апостольського  слова,  але  втілювати  його  як  частину  власного  єства?  Мені  можуть  сказати  і  кажуть:  «Відкрий  очі  на  цей  світ!  Подивись  на  нас!  Подивись  на  свої  злидні!»  Які  мої  злидні?  Я  –  людина  щаслива.  «Ти  не  можеш  бути  щасливим.  Щасливі  пішки  не  ходять.  Щасливі  копійки  не  рахують.  Щасливі  не  мерзнуть  взимку  і  не  перегріваються  влітку.  Щасливі  не  помічають  простягнутої  руки…»
Так,  це  правда,  коли  йде  мова  лише  про  матеріальне,  натомість  Слово  Боже  навчає  духовним  істинам.  Постулат,  висловлений  у  короткому  вірші,  начебто  без  претензії  на  обов’язковість.  Чи  вистачить  життя,  щоб  всотати  глибоке  значення  апостолових  слів  і  побачити  несуперечливість  його  повчання?  Читаючи  його,  я  кажу:  «Амінь!».  Але  ловлю  себе  на  думці,  що  мені  часом  то  благочестя  бракує,  то  моє  задоволення  неповноцінне.  Підтягнув  там,  тут  попустило.  З  кожним  роком  Павлове  повчання  здається  все  більш  нереальним  з  огляду  на  світ.  Але  чим  менш  причин  ми  бачимо  для  благочестя  і  задоволення,  тим  воно  актуальніше.  Павло  вказує  на  велич  цього  надбання.  Це  не  те,  що  автоматично  спадає  на  кожного  християнина.  Тому  я  кілька  разів  хочу  читати  цей  текст,  щоразу  акцентуючи  на  одному  із  п’яти  слів,  з  яких  він  складається.

«  ВЕЛИКЕ    надбання  –  бути  побожним  і  задоволеним».
Що  у  наших  очах  здається  великим,  інакше  кажучи  –  значущим?  Багатьох  царів  називали  великими:  Ірод  Великий,  Карл  Великий,  Петро  1  Великий,  великий  Ленін…  Деякі  історичні  події  теж  вважаються  великими:  велике  переселення  народів,  Велика  Жовтнева  Революція  (а  комусь  -  Великий  переворот),  Велика  Вітчизняна  Війна…  Ми  неоднозначно  сприймаємо  епітети,  навіть  такі,  що  стають  парадигмами  цілих  націй.  Велике  для  одних  огидне  іншій  верстві  населення.  Нице  теж  називають  великим.  Тож,  наскільки  ВЕЛИКЕ  в  очах  апостола  є  універсальною  категорією?  Якщо  ми  ті,  ким  себе  називаємо,  а  саме  –  християни,  тоді  ми  визнаємо  богонатхненність  усього  Святого  Письма  без  виключень.  Якщо  Павло,  знаходячись  під  впливом  Духа  Божого,  записав  «велике»,  значить  є,  поза  сумнівом,  велич  у  надбанні  обох  характерних  християнських  рис.  Як  її  виміряти?  Наскільки  може  бути  цінним  для  нас  оте  ВЕЛИКЕ  надбання?  І  хоч  одна  людина  вже  має  його?  Підберемо  до  слова  «велике»  кілька  означень:
1. У  вищій  мірі  бажане.
2. Головне  серед  інших.
3. Еталонна,  кінцева  мета  прагнень.
Що  може  бути  більшим  від  великого?  Тільки  Бог.  Усвідомлюємо  ми,  чи  ні,  але  всі  слова,  які  стоять  після  прикметника  «велике»  слід  вважати  найбажанішим  станом,  програмою  максимум  для  кожного  християнина:  побожність  і  задоволення.
У  нашому  житті  безліч  планів,  розписаних  по  пунктах.  Всі  вони  спрямовані  до  однієї  цілі,  якої  ми  наполегливо  досягаємо,  підтягуємось,  починаючи  від  щоденного  «що  їсти?»  і  завершуючись  питаннями  нашої  духовної  самоорганізації.  Ми  самостійно  визначаємо  важливість  справ,  акцентуючись  на  пріоритетах.  
Дивіться,  як  Бог  встановлює  пріоритет!  Соломон  записав:  «Шануй  Господа  із  маєтку  свого,  і  з  початку  всіх  плодів  своїх»,  Приповісті  Соломона  3:9.  Подивіться  контекст  і  побачите,  що  його  повчання  значно  ширше.  Воно  сягає  вершин  благоговіння  перед  Богом.  Чому  «з  початку»?  Тому  що  велике  завжди  на  першому  місці.  Коли  ти  віддаси  належне  Господові,  можеш  подбати  про  своє  з  Його  благословенням.
Сам  Ісус,  давши  зразок  молитви,  вказав  на  велике:  «Отче  наш,  що  єси  на  небесах!  Нехай  святиться  Ім'я  Твоє…»,  Євангеліє  від  Матвія  6:9.  Великим  є  те,  що  приємне  Богові,  що  прославляє  Його.  На  цю  вершину  Павло  підносить  благочестя,  тобто  побожність  і  задоволення  –  християнську  рису  і  світосприйняття,  чи  світоглядну  позицію  християнина  у  реаліях  буття.  Без  них  неможливе  вічне  єднання  із  Всемогутнім.  Складіть  їм  достойну  ціну  вже  сьогодні  і  прагніть  такого  перетворення.

«Велике    НАДБАННЯ    -  бути  побожним  і  задоволеним.»
Зі  слів  Павла  слід  розуміти,  що  побожність  і  задоволення  –  не  плід  самовиховання  і  не  пробудження  притлумлених  рис  характеру.  Він  називає  їх  цінним  надбанням,  великим  зиском,  як  ми  кажемо  про  деяку  вигоду  або  товар  –  два  в  одному.  Дві  цінні  «покупки»,  які  можна  і  потрібно  зробити.  А  чи  можна  їх  купити?  Кажуть,  наприклад,  що  совість  неможливо  купити.  Так  само  неможливо  купити  побожність  (благочестя)  і  задоволення.  А  якби  можна  було,  то  треба  ж  чимось  оплатити  придбане?  Ціна  явно  висока.  Саме  такий  висновок  ми  зробили,  обміркувавши  перше  слово.  В  нас  немає  ні  побожности,  ані  вдоволення  –  властивостей  що  нам  конче  потрібні.
Хто  може  поділитись  ними?  Наші  побожні  брати?  Святі,  яких  не  Бог,  а  люди  проголосили  святими?  Божі  святі?  Ні  Через  пророка  Єзекіїля  Бог  каже:  «Або  коли  б  Я  моровицю  послав  до  цієї  землі,  і  вилив  би  на  неї  свою  лютість  у  крові,  щоб  вигубити  з  неї  людину  й  скотину,  а  Ной,  Даниїл  та  Йов  були  б  серед  неї,  як  живий  Я!  говорить  Господь  Бог,  ані  сина,  ані  дочки  не  врятували  б  вони!  Вони  в  своїй  справедливості  врятують  тільки  свою  власну  душу.»,  Єзек.14:19,20.
Брати  можуть  подати  лише  приклад,  але  не  гідні  від  свого  дати  нам,  тому  що  не  їм  належить  це  велике  НАДБАННЯ.  Ми  знаємо  Єдиного,  Хто  продає,  Хто  пропонує  крам  духовного  рівня.
Що  Він  має  на  продаж?  Дивимось  Об’явлення  Івана  Богослова  3:18  «Золото,  в  огні  перечищене»  -  любовію  діюча  віра;  «біла  одежа»  -  праведність  Ісуса  Христа;  «масть  на  очі»  -  дар  Духа  Святого,  Провідника  нашого  і  Дарувальника  мудрости.  З  таким  надбанням  можна  досягнути  побожности  і  задоволення,  чи  не  так?
Я  не  втягуватимусь  у  правомочність  саме  такого  трактування  тексту,  адже  моєю  метою  є  показати  божественну  пропозицію  і  щедрість.  Розлогий  коментар  зараз  відволікатиме  від  головної  думки.  Я  готовий  продовжити  її.
В  іншому  місці  у  пророка  Ісаї  55:1  читаємо:  «О,  всі  спрагнені,  йдіть  до  води,  а  ви,  що  не  маєте  срібла,  ідіть,  купіть  живности,  й  їжте!  І  йдіть,  без  срібла  купіть  живности,  і  без  платні  вина  й  молока!».  Велич  нашого  Господа  у  тому,  що  велике,  коштовне  Він  продає  без  плати.  Є  у  Ньо-го  необхідне  нам?  Чи    пропонує  Він  нам  побожність  (благочестя)?  Так.  Христове  благочестя  є  дорогоцінним  даром.  А  задоволення  (вдоволеність)?  Де  воно  у  переліку  «товарів»  від  Господа?  Я  знайшов  його  у  словах  2  віршу  55  розділу  книги  пророка  Ісаї:  «…нехай  розкошує  у  наситі  ваша  душа!».  Душа,  себто,  єство  наше  насолодиться,  розумієте?  Це  якраз  те,  що  більшість  людей  воліють  придбати.
Чому  Бог  каже  «купіть»,  а  не  «візьміть»,  адже  там,  де  не  передбачено  оплату,  немає  торгу.  Розумом  важко  осягнути,  чому  Всевишній  ніби  то  «продає»  людині  щось.  А  ось  відповідь  на  наше  питання:  «Прийдіть  до  Мене,  усі  струджені  та  обтяжені,  і  Я  вас  заспокою!  Візьміть  на  себе  ярмо  Моє,  і  навчіться  від  Мене,  бо  Я  тихий  і  серцем  покірливий,  і  знайдете  спокій  душам  своїм.  Бож  ярмо  Моє  любе,  а  тягар  Мій  легкий!»,  Євангелія  від  Матвія  11:28-30.  Те,  що  ми  віддаємо  до  рук  Господа,  завдає  нам  прикрощів.  Натомість  маємо  легкий  тягар,  який  можемо  нести.  Але  не  тільки  це  –  достойна  плата  за  вдоволення,  за  цей  спокій,  яким  переповнена  віруюча  людська  душа.  «Жертва  Богові  зламаний  дух;  серцем  зламаним  та  упокореним  Ти  не  погордуєш,  Боже!»,  Псалом  50:19.  Впокорене  серце  наше  –  найкраща  ціна  за  Божу  любов  до  нас.

       Завершальна  частина:
       http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=157524

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=157108
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 22.11.2009

Моєї подруги світлина

Створено  у  співпраці  з  Кузею  Прутковою.
             Цей  вірш  ми  присвячуємо  Тані  Яровіциній.
             З  Днем  народження,  Танечко!
                                                                 Твої  друзі.

Моєї  подруги  світлина:
Обличчя  -  наче  янголине.
У  чистім  погляді  дитини
Святого  неба  глибина.
Нас  тисячі:  обличчя,  люди;
А  цю  побачиш,  -  не  забудеш.
Таке  живе  між  нами  чудо,
Віршами  радуючи  нас.

Моєї  подруги  світлина...
З  піщинки  робиться  перлина,
Якщо  ту  крихітку  невпинно
Терпляча  ніжність  огорта.
Та  що  перлина?  -  так,  дрібнота.
Людського  серця  теплий  дотик  -
Тетяни  нашої  турбота  -
Довкола  змінює  життя.

Моєї  подруги  світлина...
Природно,  просто,  некартинно.
Та  час  спливає  безупинно
У  ринву  пам'ятних  подій.
Тож  зичу  я  наснаги  й  сили,
Щоб  все  омріяне  здійснила,
Була  б  кохана  і  любила!  -
Тетяні,  подрузі  моїй.

                                               30  жовтня  2009  року

http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=152597
Перейдіть  за  цим  посиланням!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=152596
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 30.10.2009

Чуєш?..

На  згадку  про  зустріч  поетів-віртуалів
                 23  серпня  2009  р.  в  Києві.

Чуєш,  як  серце  любов'ю  горить?!
Літньої  друзі  зібрались  пори́.
Файно  було,  як  у  ра́ю.
Пам'ять  тримає  у  повній  красі
В́ідгомін  ваших  усіх  голосів,
Радісним  спомином  крає.

Стане  сутужно  і  зимно  колись.
Що  ж!  Не  наві́ки,  вважай,  розійшлись,
Будуть  ще  весни  та  лі́та..  
Проситься  лист  з  монітору  ПК*,-
Клавіш  торкається  дружня  рука.
Як  вас  таких  не  любити?

                                 26  серпня  2009  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=142978
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.08.2009

Присмак Партеніту

Маленький  конкурсний  твір,  який  вилежав  5  років  і  тепер  я  його  виймаю  на  сонячне  світло.  Так  кортить  у  Партеніт,  сил  немає!

                                 Присмак  Партеніту

         Прибоєм  пінним  привітав  Партеніт  прибулих.  Подорожуючі  підійшли,  постояли,  порадившись.  Припікало.  Поволі  пішли  повз  пансіонати  пляжами.  Перепочити-б,
 позбувшись  поклажі.  Плечі  підсмажились  під  пекельним  промінням,  поливаючим  планету.  Передчуваючи  "пожежу",  присіли  під  пальмою.  Прохолода  принесла
 полегшення.  Повідкривавши  пляшки,  п"ють,  підсміюючись.  Поплескують  по  плечах  постраждалих:"Попереджали-ж!  Півострів  повчає  пихатих".  Проте,  прибулі
 прагнули  пригод.  Поспавши,  при  перших  промінях  пірнатимуть,  позбувшись  печалей;  падатимуть,  піднімаючись;  переїдатимуть  плодів  прекрасного  півострова;
 позбивають  підбори,  прямуючи  пагорбами.  
         Пізніше,  повертаючись  потягом,  пригадуватимуть  пригоди,  подаровані  подорожжю,  пробуджуючи  приємний  подразник  пам"яті  -  причорноморський  Партеніт.

                                                                                                                                                                                                                                                                     4  травня  2004  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=139198
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.07.2009

Злива благодаті

"Обмий  мене  з́овсім  з  мого  беззаконня,  й
                   очисти  мене  від  мого  гріха...  Очисти  ісопом
                   мене,-  і  буду  я  чистий,  обмий  Ти  мене  -  і  я
                   стану  біліший  від  снігу...  Серце  чисте  ство-
                   ри  мені,  Боже,  і  тривалого  духа  в  моєму  ну-
                   трі  віднови."
                                                                                           Псалом  51:4,9,12.

Іде  гроза;  бухикає  гром́ами;
Шнурує  небо  ср́іблом  блискав́иць;
Шматує  с́итець  в́ербових  спідниць
І  прагне  землю  вимити  дощами.

Якб́и  я  міг  вологими  очима
Благати  у  дощ́у:  "Мене  очисть!"
Щоб  став,  як  при  народженні  колись,
Він  вирвав  би  пороки  незлічимі.

Аж  ні!  Не  цими  водами  омиті
Бувають  душі.  Інше  джерел́о,
Що  із  хреста  Голгофського  текло,
Відносить  гріх  і  помисли  неситі.

Нев́идимі  потоки  благодатні.
Та,  як  дитя,  довірившись  Отцю,
Волію  душу  вичистити  всю
Дощем,  що  онов́ити  її  здатний.
                                                           
                                           8  липня  2009  року.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=136755
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.07.2009

Уроки цуценяти

Щеня  мале  (очиці-крапки)
Назустріч  кинулось  мені.
Вертлявий  хвостик,  вушка,  лапки:
Усі  породи  в  нім  однім.

А  люди  -  наче  по  породах  -
На  чорних,  білих,  "голубих",
На  невідомих  і  народних,
"Лохів"  поділені  й  "крутих".

Хто  розмовляє  по-якому?
Хто  з  ким  на  "ти"?  І  хто  з  чиїх?
Ми  геть  не  віримо  нікому,
Шпані  вклоняючись  до  ніг.

Заблукані,  чи  вам  не  знати,
Що  Бог,  як  Батько  всіх  людей,
Готовий  слабого  підняти,
Пильнує  втрачених  дітей?

Чи  ви  осмислити  готові,
Як  все  охоплює  єство
У  вищих  проявах  любові
Довіри  й  щастя  торжество?
........................................

Не  цуцик,  що  стриба  під  ноги,
Бо  любить  всіх,  і  всі  свої,-
Людина  горнеться  до  Бога.
Бог  пестить  лагідно  її.

                       23  квітня  2009  року.

Варіант  останнього  катрену,  запропонований
Тетяною  Яровіциною:

Не  цуцик,  що  стриба  під  ноги,
Бо  любить  всіх,  і  всі  свої,-
Людина  горнеться  до  Бога
І  Він  не  зраджує  її.

Обидва  варіанти  мають  рівне  право  на  існування.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=127508
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 24.04.2009

Складне питання

Сів,  та  їду,  виснажений  вкрай.
Літери  стрибають  кострубаті.
М'яко  заколисує  трамвай  -
Не  дов́езти  взявся,  а  приспати.

Рими,  що  навіює  вагон
Заганяю  до  свого  блокноту:
Треба  ж  розігнати  напівсон,
Їдучи  з  роботи  на  роботу.

І  за  що  викручую  свій  карк?
За  грішву  дрібну.  То  я  питаю:
На  скількох  роботах  олігарх
Міліард  свій  чесно  заробляє?

         Цей  натурпродукт  написано  у  трамваї  маршруту  
         №1    21  квітня  2009  року  близько  18  години.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=127206
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 22.04.2009

Дороговказ

"...хай  же  стануть  і  хай  допоможуть  тобі  ті,
                     хто  небо  розрізує,  хто  до  зір  придивляється,  
                     хто  провіщує  кожного  місяця,  що  має  на  
                     тебе  прийти!  Ось  стали  вони,  мов  солома:
                     Огонь  їх  попалить,.."    Ісаї  47:13,  14.

                     "Освяти  Ти  їх  правдою!  Твоє  слово  -  то
                     правда."    Євангелія  від  Івана  17:17.

На  сторінках  Письма  Святого
На  всякий  випадок  і  час
Для  всіх  і  кожного  є  слово,  -
Вивчайте  цей  Дороговказ.

Ні  на  долонях,  ні  у  зорях,
Ні  в  заповіті  мудреця,  -
Пізнаєте  незмінну  волю
В  словах  Великого  Творця!

                                               18.02.2009  рік.́́́́́́

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=117093
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.02.2009

З днем народження, Айрин!

Ми  -  воїни  пера.
       Ґартуємо  багнети!
       У  мирному  бою
       Дамо  звитязі  хід.
       В  барвистих  кольорах
       У  нетрях  Інтернету
       Поезію  твою
       Вітаймо  з  роду  в  рід.

       Айрин!  Звучить,  як  спів,
       Як  вигук  насолоди.
       І  в  резонансі  з  ним  
       Сердечний  камертон.
       Прийми  ж  "букетик"  слів.
       Як  царськії  клейноди.
       Я  -  друг  твій,  побратим
       І  вір,  що  це  не  сон.
                           
                         3  лютого  2009  року.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=114997
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 03.02.2009

Роздуми біля кіоску

Гламур  у  випарах  вина  -
Вокзал.  Кіоск.  Дешеве  чтиво:
Його  переглядають  хтиво
Непевні  типи  з  бодуна.

Купуй  -  і  мозок  не  труди  -
Сучасну  "класику"  дебілів.
Он,  пістолет  у  тебе  цілить,  -
До  пекла  ключ.  Тобі  туди?

Ось  -  зло,  помножене  стократ.
Хіба,  заради  генотипу,
Прийти  туди  зі  смолоскипом
Та  й  кинуть.  Хай  собі  горять!

За  строк  короткий,  та  лихий,  -
Так  безнадійно  отупіти!..
Які  слова?  Який  епітет
Ти  заслужив,  народе  мій?

І  я,  як  часточка  твоя,
Як  непомітна  порошина,
Своїм  вимірюю  аршином,
Собі  -  найперший  судія.

Гнилими  тельбухами  тхне
Нова  поезія  і  проза...
І  зупинить  ніхто  не  в  змозі
Оце  невігластво  сумне.

Хто  там  на  головних  ролях?
Неандертальці!  Графомани!
Розпуста  мізки  дерибанить,
Торує  виродженню  шлях.

Мовчу  й  до  витоків  тягнусь.
Нехай  я  -  дурень  несучасний.
Сміюсь  і  плачу  одночасно,  
Та  знову,  плачучи,  сміюсь.
                 
                     1  лютого  2009  року.

Вірш  опубліковано:
-  Антологія  української  інтернет-поезії  «За  межею  означень…»,  Івано-Франківськ,  Місто  НВ,  2009  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=114673
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.02.2009

А мало ж бути привітання

Поплутав  хтось!  Сідаю  зра́ння
Писати  друзям  привітання,
Та  в  звуках  радіосичання
Потік  знайомих  голосів
Отих,  хто  ставили  і  клали,
І  як  хотіли  нахиляли.
Бач,  не  забули,  привітали
Рідненьких  виборців  усіх.

І  я  завзявся  віншувати.
З  якого  ж  краю  починати?
Куди  не  глянь  -  гладкі  й  пикаті
Злились  в  суцільний  моноліт.
Хоч  тих,  хоч  інших  висуванці
Тримають  нас  за  голодранців,
А  ми  у  виборчому  танці
Найменшу  з  двох  шукаєм  бід.

Одні  ділки  безбожно  крали,  
Трамваї  навіть  пропадали*,
Хоча  поклони  відбивали  -
Монахам  лаврським  на  зразок.
А  в  київських  любов  не  склалась,
Хоча  так  палко  цілувались  -
Вода  в  котлах  перегрівалась,
А  пара  вийшла  у  свисток.

Хтось  в  Вашингтоні  сльози  сіяв,
А  хтось  тинявся  по  Росіях
Дізнатись,  звідки  вітер  віє
На  наших  спритних  Труфальдін.
Вони  на  Кіпрі  і  в  Давосі,
Вони  у  Раді  -  пальці  в  носі.
Вони  і  влітку  "на  морозі",
А  людям  -  піст  і  карантин.

Промерзли  руки,  пальці  коле,
Та  ще  пишу  для  вас:  НІ-КО-ЛИ!!!
Я  не  піду  по  цьому  колу,
То  тим  радіючи,  то  сим.
Я  сім  разів  переміря́ю,
Ну  а  тоді  вже  відрізаю.
Вкраїнці!  Думайте,  благаю,
Кому  віддати  голоси.

*-  Вічна  пам'ять  Макіївському  трамвайному
     депо  з  усіма  його  коліями.

                               29  грудня  2008  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=109822
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.12.2008

Поетесі Яровициній Тетяні

На  твоїй  сторінці  нині  людно.
Привітань  піднесених  багато.
То  у  інших  непроглядні  будні,
А  у  тебе  має  бути  свято.

Ми  вчимось  радіти  і  терпіти,
І  при  цьому  жити  так,  як  треба.
Може  я  й  згожусь  чомусь  навчити,
А  писати  вчитимусь  у  тебе.

Намагаюсь,  Таню,  бути  гречним,
Ти  ж  одна  така,  без  варіантів.
В  імені  твоєму,  безперечно,
Теж  сіяє  часточка  ТАланту.

Слів  твоїх  палаци  благородні
Створені  з  великою  любов'ю.
В  місяць  народилась  ти  холодний,
Але  вір,  що  тепло  нам  з  тобою.

Думав  я  уперто  і  невтомно,
Як  тебе  по-братськи  привітати?
Для  такої  пані  щось  коштовне
Можна,  не  вагаючись  віддати.

Я  віддам.  Дарма,  що  небагатий
На  перлини  образів  незримих.
Поетесі  можна  дарувати
Низки  слів,  заплетених  у  рими.

                                 30  жовтня  2008  року.

Вірш  опубліковано:
-  Журнал  «Далекосхідна  хвиля»,  №18,  Хабаровськ,  2010  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=100315
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 30.10.2008

Забудько

Як  дум́ок  політ  втрачати  гірко!
Вже  баняк  дірявий  і  не  варить.
Я  писав  би  в  пам'ять  під  копірку
Віршики,  есеї,  мемуари.

Все  незанотоване  крізь  дірку
Радо  поспішає  розсіваться.
Не  запишеш  -  вилетить  в  кватирку
Майже  вся  ота  невтомна  праця.

Стільки  дум  корисних  і  глибоких,
Спогадів  віддалені  вершини:
Як  дітей  своїх  блакитнооких
Виплекав  на  радість  батьківщині.

Як  лани  колишуться  хвилясті,
Як  сумує  сонях  пелехатий.
Спробував  у  пам'яті  відкласти,
Та  забув,  що  я  забудькуватий.

                           30  жовтня  2008  рік

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=100299
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2008

Підворітня Генеральської слави

Оздоблений  цупкими  хоругвами,  
Із  р́озмахом  козацько-залихвацьким,
Окремий  полк  затерся  між  рядами
Контейнерів  із  мотлохом  китайським.

Окремий  він,  чи  ні,  судить  не  буду.
А  може  "розокремлений"?  Як  рота?
Частина  є?  Тож,  знайдуться  і  люди,
А  там,  диви,  підтягнеться  й  кіннота.

Зате  від  генералів  -  повні  штати,
А  от,  скажім,  у  т́олоці  житейській
"За  пляшкою  нема  кого  погнати",-
Казав  майор  у  формі  міліцейській.

А  орденів!!!  Як  плями  на  корові
Ті  бляхи  поліровані  яріють.
Пливуть  чини,  вгодовані  й  здорові,
Аж  перехожі  в  місті  тетеріють.

Чи  кров  вони  мішками  проливали?
Чи  у  боях  з  міськими  "вітряками"
Тих  нагород  у  кошик  назбирали,
Щоб  бути  "неформалами"  між  нами?

Можливо,  їм  немає  рівних  в  славі,
Подивимось  на  те,  що  буде  далі.
Хотів  би  я  лишитися  неправим
У  вірші  про  "фанерних"  генералів.

                                     30  жовтня  2008  рік

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=100281
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 30.10.2008

Проста молитва

Багато  років  вірш  невідомого  автора  перевертає  мою  душу.  Нарешті  я  знайшов  слова,  щоб  зробити  (ні,  не  переклад)  парафраз  цього  віршика  рідною  мовою.  Подаю  паралельно  російський  оригінал.

Додаю  інформацію  про  те,  що  в  Інтернеті  російськомовний  текст  присутній  і  авторство  належить  Володимиру  Артєм'єву.

       Проста  молитва                                                                Билл  и  Джон

Із  помешкання  хиткого,                                    Простодушный  и  убогий
Де  з  багатств  -  стілець  та  стіл,              Старый  негр  молился  Богу.
Бідний  негр  моливсь  до  Бога                        Лишь  три  слова  он  твердил
Хриплим  басом:  "Бог,  тут  Білл!"                Хриплым  басом:  "Бог,  здесь  Билл!"

Безуспішно  пастор  бився,                              Пастор  с  Джоном  долго  бился,
Не  шкодуючи  зусиль,                                          Чтоб  молиться  он  учился,
Щоб  і  він  як  слід  молився,                            Чтоб  красиво  говорил,
А  не  тв́ердив:  "Бог,  тут  Білл!"                    А  не  просто:  "Бог,  здесь  Билл!"

Де  і  що  б  не  відбувалось,                              Негр  часами  на  коленях
Негр  губами  ворушив,                                        Слал  Творцу  благодаренья,
Та  молитва  вся  складалась                        Но  молитву  возносил
З  трьох,  слізьми  политих  слів.                  Так  же  кратко:  "Бог,  здесь  Билл!"

І  в  один  із  днів  буденних                                Жизнь  его  пришла  к  закату,
Стисли  спазми,  як  вузли,-                          И  в  больничную  палату  
У  палату  для  злиденних                                  Он  для  бедных  угодил.
Бідолаху  відвезли.                                                  Пастор  Джон  к  нему  ходил.

Пастор  Джон  щоденно  з  книжки            Но  однажды  видно  было,
Трохи  Біллові  читав,                                              Что  пустует  койка  Билла.
Та  одного  ранку  ліжко                                        Пастор  вежливо  спросил
Без  хазяїна  застав.                                                У  больных:  "А  где  же  Билл?"

Тиха  радість  у  палаті                                            Тихой  радостью  обьята
Сяє,  як  травневий  сад.                                      Вся  больничная  палата:
Чи  в  лікарні  цій  хоч  свята                              Расцвела  как  майский  сад.
Пам'ятає  хто?  Навряд.                                        А  больные  говорят:

Хворі  з  пастором  відверті:                              "О,  наш  Билл  -  святой,  поверьте.
-  Вранці  Білл  з  останніх  сил                          Утром,  перед  самой  смертью,
Помолився  перед  смертю                                Тихо,  из  последних  сил
Тихо-тихо:  "Бог,  тут  Білл!"                              Помолился:  "Бог,  здесь  Билл!"

І  за  мить  у  цю  кімнату                                        Вся  палата  вслед  за  этим
Світла  сонячний  клубок                                    Озарилась  ярким  светом.
Увірвався.  По  палаті                                            Словно  ангельский  чертог
Голос  з  неба:  "Білл,  тут  Бог!"                      С  неба  голос:  "Билл,  здесь  Бог!"

Пастор,  впавши  на  коліна,                            Пастор  рухнул  на  колени,
Склавши  човники  долонь,                              Чтоб  воздать  Творцу  хваленье,
До  небес  душею  линув                                      Но  сумел  промолвить  он
У  молитві:  "Бог,  тут  Джон!"                          Лишь  три  слова:  "Бог,  здесь  Джон!"

                               18  жовтня  2008  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=98444
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.10.2008

І.Б.-колишньому винахіднику, а нині досліднику донецьких смітників

Поправді  Бог  добрий  Ізраїлеві,  Бог  для  щиросердих!  
                               А  я,  мало  не  послизнулися  ноги  мої,  мало  не  посковзнулися
                               стопи  мої,  бо  лихим  я  завидував,  бачивши  спокій  
                               безбожних,..  аж  прийшов  я  в  Божу  святиню,  і  кінець  їхній  
                               побачив:  направду,  Ти  їх  на  слизькому  поставив,  на  
                               спустошення  кинув  Ти  їх!
                                                                               Псалом  73:1-3,17,18

Імперії  гнилій  каюк  настав,  
Та  вчили  нас  на  совість,  що  й  казати!
Розумний  і  тоді  не  пропадав,
На  хліб  та  масло  тямив  заробляти.

І  думалось,  що  ринок  як  ріка
Намножить  статки  здібних  до  науки.
А  як  дурний,-  тому  біда  лиха,
Лопату  і  мітлу  йому  у  руки.

Та  щось  у  нас  пішло  не  по-людсьќи́́,
Останній  бовдур  і  хамло  жирує.
А  простачок  живе  на  копійки,
Долонями  кувалду  полірує.

В  той  час,  як  безголовий  "бультер'єр"
Ланцюг  блискучий  вішає  на  шію,  
Вчорашній  винахідник,  інженер
В  смердючих  копирсається  помиях.

У  цьому  й  є  природа  простоти  -
Дозволити  себе  у  "чуні  взути".
Натомість,  безсоромний  "багатир"
Здоровий  глузд  зумів  перевернути.

Як  жити  нашим  донькам  і  синам?
Чи  й  їм  дадуть  у  руки  по  лопаті
"Проффесор"  з  заплямованим  ім'ям
І  "фахівці"  з  "колами"  в  атестаті?

                                         28  вересня  2008  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=94891
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.09.2008

Камо грядеши, народе?!

"Нехай  жодне  слово  гниле  не  виходить
                         із  уст  ваших..."    Еф.4:29

Як  важко  стало  жити  між  людей.
Собі  й  малечі  не  закриєш  вуха.
Раніше  хоч  соромились  дітей,
Тепер:  "Не  хочеш  слухати?  Не  слухай!"

Ще  сам  в  собі  не  впевнений  суб'єкт,
Слинявий  рот  скрививши  нездорово,
Демонстрував  потужній  інтелект,
Відмінюючи  три-чотири  слова.

Чи  так  свободу  трактував  Кобзар?
Свобода  є  -  нема  куди  дівати:
Свобода  в  око  вставити  "ліхтар";
Свобода  гідність  ближнього  топтати.

"Цензура  -  диктатури  рудимент!
 Свободу  спілкуватись  НЕ  цензурно!"...
А  зміг  би  ти  коханій  комплімент
Зашифрувати  в  трьох  словах  ажурно?

Обмеженість  у  всьому  розрослась.
Отак  і  Україну  в  світі  славим.
На  конкурс  українка  подалась:
Слова  -  англійські;  автор  -  росіянин.

Хай  "згинуть  воріженьки  як  роса",*-
Ми  їх  самі  навчилися  ростити.
А  де  самодостатність  і  краса
Одної  з  трьох  найкращих  мов  у  світі?

Чому  так  скрутно  з  совістю  у  нас?
Нема  злодюг,  а  розум  наче  вкрали.
Причин  багато  є,  та  основна  -
Не  візьмеш  там  того,  чого  не  вклали.

Зважаючи  на  клопіт  тат  і  мам
(а  хто  сьогодні  зайву  хвильку  має?),
Дитина  з  телевізору  сама
Зразки  життя  для  себе  здобуває.

У  пошуках  "видовищ  і  харчів",**
Притлумивши  турботами  сумління,
Втрачаєм  не  окремих  "шмаркачів",
А  нації  безцінні  покоління.

Мовчав  би  я,  та  сил  нема  мовчать.
Чи  може  прав  гуляти  я  не  маю,
Тримаючи  за  руку  дитинча?
І  щоб  ніхто  "по  мамі"  не  облаяв.

       *інтерпретовано  зі  слів  Державного  Гімну  України
     **Відоме  у  греко-римському  світі  гасло:  "Хліба
         і  видовищ!"

                               2  червня  2008  року

Вірш  опубліковано:
-  Антологія  української  інтернет-поезії  «За  межею  означень…»,  Івано-Франківськ,  Місто  НВ,  2009  р.
-  Журнал  «Далекосхідна  хвиля»,  №18,  Хабаровськ,  2010  р.
-  Літературний  альманах  «Дух  землі»,  Хмельницький,  ФО-П  Стасюк  Л.С.,  2015  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=77150
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.06.2008

Єдиній коханій

Життя  хробацьке  без  слабкої  статі.
А  з  ними,  особливо  навесні,
Окрилені  коханнячком,  літати
Ми  можем  наяву  і  уві  сні.

Із  досвіду  юнацького  ще  знаю:
Природа  нам  нав'язує  своє.
Наснажує,  а  розум  відбирає;
Приймає  спокій,  а  любов  дає.

Годинника  вважав  я  за  непотріб.
Години  йшли,  а  хто  їх  рахував?
Тому,  було,  стрімким  галопом,  вкотре,
Тролейбус  свій  нічний  наздоганяв.

Інтелігент  миршавенький  і  кволий
З-за  рогу,  у  наївній  простоті
Підставив  ногу  і  летів  я  долу,
Як  не  літав  ніколи  у  житті.

Нехай  би  то  на  тенісному  корті.
Ні!  На  бруківку,  як  вареник  впав.
Улюблені  штани  пішли  на  шорти,
Та  хоч  кісток  собі  не  поламав.

Літав  і  уві  сні,  хоча  недовго.
Кохану  так  тривожив  мій  кураж.
Прокинувсь  від  удару  об  підлогу.
На  цьому  й  припинився  пілотаж.

Комусь  дружина  швидко  набридає:
Наївся  супу,  хочеться  борщу.
Мене  лиш  ти  всі  роки  окриляєш.
Всміхнись  мені,  я  хутко  прилечу.

                                 6  березня  2008  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=62367
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2008

Весняні нариси

Зігрілись  вулиці  у  місті.
Пройшли  осінні  падолисти.
Відморосило  й  відсніж́ило,
У  димоходах  відгуло́.
Тепер  весна  у  повну  силу
Дарує  нам  своє  тепло.

Сховали  шалики  у  шафу.
Відірвано  єдиним  махом
Стрічки  із  вікон.  І  балкони
Відкрито  навстіж:  "Йди  до  нас!
Тепер  твоїм,  весна,  законам
Прийшов  утверджуватись  час."

На  підвіконні  мружить  очі
Хазяйська  кішка,  -  мишку  хоче.
А  кіт  підвальний  збожеволів,
Співає  гучно  під  вікном:
"Виходь  і  ти,  -нявчить,  -  на  волю;
Посидь  з  закоханим  котом".

На  ослінц́ях  двор́ові  "вчені"  -
Баб́и  розводять  теревені.
Про  всіх  сусідів  і  сусідок
Усе  відомо  їм  давно.
І  лиш  один  блажений  дідик
Хропе  під  грюкіт  доміно.

Нас  холоднеча  так  втомила.
Немає  повної  ще  сили
Весняне  сонечко  яскраве.
Ще  й  день  поволі  підроста.
У  небі  місяць  моложавий
До  серця  хмарку  пригорта.

Жучки  вовтузяться  у  шпарах.
Здається,  і  вони  по  парах.
Мабу́ть,  і  в  їх  маленькі  с́ерця
Любов  наснагу  підлива́.
Калюжі  чистеє  люстерце
Пташині  втіхи  відбива́.

Цвіте  весна  строкатим  цвітом,  -
А  вже  гінець  помчав  за  літом,
А  там  ізнов  плаксива  осінь
Зів'ялим  сипоне  листом.
Я  не  натішився  ще  й  досі
Жаданим  сонячним  теплом.

                               22  лютого  2008  року.

Вірш  опубліковано:
-  Антологія  української  інтернет-поезії  «За  межею  означень…»,  Івано-Франківськ,  Місто  НВ,  2009  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=61240
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.03.2008

Зустріч двох окупантів

У  німецькій  крамниці  
Шкіряний  аромат.
То  взуття  на  полицях  
Вишико́вано  в  ряд.

Літній  крамар  не  проти
Підказать  з-за  спини.
"Я  прийшов  по  чоб́оти.
Підберіть  щось  мені",-

Без  артиклів,  на  втіху,
Запитав,  як  зумів.
"Звідки,  пане,  приїхав?"  -
Він  розмову  повів.

І,  як  другу,  довірив,
Тільки  слово  почув:
"Я  колись  у  Сибіру
Кілька  років  відбув.

Цей  життя  мого  іспит
Віриш,  я  не  забув.
Хоч  вели  нас  нацисти,
Я  нацистом  не  був.

Ми  в  піхотную  роту
Не  за  покликом  йшли.
Німці  всі  патріоти,
Та  й  дурними  були.

Звідки  зважений  погляд
У  юнацькі  роки?
Той  формує  світогляд,
Хто  годує  з  руки.

Нас  вожді  ошукали,
Славши  гинуть  в  бою.
Та  і  права  не  дали
Мати  думку  свою.

Перемог  тимчасовість  
Десь  і  я  розумів,
Та  притлумлював  совість
Окрик  справжніх  катів.

Тож  не  маю  образи
На  радянських  людей,
Бо  не  вбили  відразу,
Як  собачих  дітей.

Ми  синів  їх  вбивали,
А  скорботні  жінки
Нам,  убивцям,  давали
Хліба  білі  шматки.

За  тяжкую  провину
У  копальнях  я  млів.
Нині  й  камінь  не  кину
В  бік  чиєїсь  землі".

Душу  річкою  вилив,
Ніби  вік  мене  знав.
Може  в  діда  він  цілив?
Що  поробиш,-  війна!

Сам  по  сонячних  далях,
При  казенних  харчах
Крокував  не  в  сандалях,  -
У  важких  кирзачах.

Карусель  людовбивства,
Корчі  тисяч  життів.
Розпізнати-б  злодійство!
Не  зумів.  Не  схотів.

Був  генсек  у  столиці,
Був  міський  воєнком.
Я  ж  на  їх  шахівниці
Чорним  став  пішаком.

Хто  ми  -  люди,  чи  вівці?
Чи  сліпі,  як  вночі?
Чим  я  кращий  від  німця?
Совість  каже:  "нічим".

Всі  ми  -  пам'яти  бранці.
Нам  свого  не  зректись.
Може,  десь  і  з  афганцем
Доведеться  зійтись.

То  почну  із  питання:
"Звідки,  друже,  скажи?
Я  колись  у  Афгані
Кілька  років  служив."

                       29  лютого  2009  року

Вірш  опубліковано:
-  Антологія  української  інтернет-поезії  «За  межею  означень…»,  Івано-Франківськ,  Місто  НВ,  2009  р.
-  Журнал  «Далекосхідна  хвиля»,  №18,  Хабаровськ,  2010  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=61102
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.02.2008

Дві битви за один політ

Аеродром  "Кабул".  Весна.
Хвилини  відпочинку.
Мулли  молитва  голосна
Вривається  в  будинки.

Службове  рондо  до  кінця
Вже  добіга  помалу.
Нема  ні  звіра,  ні  ловця...
Війни  -  як  не  бувало.

Я  так  любив  хвилини  ці.
У  вишині  -  ні  хмари.
Ширяють  тільки  горобці,
Та  вертольотів  пара.

Та  що-ж  один  так  низько  йде?..
Неначе  п'яний  тоне.
Його  ведучий  вже  онде,-
По  смузі  вітер  гонить.

І  я  примружився  на  мить:
(О!  Як  же  сонце  сяє!)
Та  він...  поранений  летить.
Шасі  в  нього  немає.

Турбін  розстріляних  виття,
Машина  вередує.
Такий  політ  на  все  життя
Кошмари  гарантує.

Пілоти,  начебто,  не  з  тих,
Кого  не  любить  небо.
Двигун  дотягне  до  своїх,
Та  ще  ж  і  сісти  треба.

Вже  майже  скінчився  політ,-
Страшний  вояж  у  гори,
Тепер  спирався  вертоліт
Лише  на  дві  опори.

Лягає  зраненим  бортом,
Неначе  спати  буде.
Не  можна!  Бо  черкне  гвинтом  -
Розтрощить  за  секунди.

Із  пекла  вирвався,  вцілів,
Не  впав  під  лезо  бритви.
Тепер  триває  на  землі
За  їх  спасіння  битва.

Для  когось  -  гори  у  красі,
Комусь  -  весна  столична,
Комусь  -  життя  на  терези
Покладено  публічно.

Несли  усе:  важке,  тверде,
Під  "хворий"  бік  мостили.
Готово!  Більше  не  веде.
Саджайте  гвинтокрила.

І  знову  тиша  ,  і  весна,
Та  горобці  на  лузі.
Не  вірилось,  що  йде  війна,  -
Та  ось  вона,  на  смузі.

Мені,  як  свідкові,  щемить,
Хоч  я  там  був  стороннім:
Саджали  хлопці  вертоліт
На  плечі  і  долоні.

                           27  січня  2008  рік

Вірш  опубліковано:
-  Антологія  української  інтернет-поезії  «За  межею  означень…»,  Івано-Франківськ,  Місто  НВ,  2009  р.
-  Антологія  інтернет-поезії  «На  вістрі  курсора»,  Київ,  ТОВ  «Редакція  журналу  «Дніпро»,  2010  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=56414
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.01.2008

Реклама не лікує (Гумор, породжений досвідом)

Я  ґартувався  рік  за  роком,
Нормально  працював  і  жив,
Доп́оки  нагло,  ненароком
Радикуліт  мене  звалив.

Либонь,  проблема  не  найтяжча
На  тлі  аптекарських  звитяг.
Сучасні  ліки  і  пропащих
За  день  рятують  доходяг.

В  ефір  старанно  телеящик
І  "побрехунчик"  в  унісон
Диктують  мантру  для  болящих:
Диклофенак...  Апізортрон...

І  я,  цінуючи  турботу,
Зрадів,  що  все  в  аптеці  є.
Планую  вранці  на  роботу,
А  ніч  -  на  зцілення  моє.

Зазнав  до  ранку  болю  море:
І  так  прострілює  ,  і  сяк.
Дружину  кличу:  "Люба,  горе!
Прийшов  мені  диклофенак!"

Отак,  проживши  тиждень  грізний,
Здорове  згадував  життя.
Вночі,  бувало,  спав  у  кріслі;
Не  міг  помитись  до  пуття.

Чудес  приречений  чекати,
Втирав  у  поперек  крема.
Та  попри  всі  мої  витрати  
Чомусь  полегшення  нема.

Отож,  нехай  вас  не  турбують
Рекламних  роликів  дива.
За  день  нікого  не  лікують
Найліпші  ліки,  чи  трава.

А  там,  де  ми  шукаєм  поміч,
Момоні  зведено  вівтар.
Найтяжчий  стан  -  найлегша  здобич
І  чийсь  стабільний  гонорар.

                                                         25  січня  2008  року


       Найкраща  рецензія  -  порада,  заснована  на  власному
досвіді:  як  назавжди  позбутись  радикуліту?

Вірш  опубліковано:
-  Журнал  «Далекосхідна  хвиля»,  №18,  Хабаровськ,  2010  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=56351
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.01.2008

Первістку Ярославу (2 ч. диптиху

2  частина  диптиху  "Написи  у  Біблії".
                                   Присвячено  синочку  Ярославу.

Нарешті!  Перший  ювілей.
Від  нас  отримуєш  пакунок,
Але  найбільший  подарунок
Не  міряй  цінністю  грошей.

Тут  голос  Отчий,  сину  мій
І  Він  звертається  до  тебе:
Маєтки  наші  там  -  на  Небі,
Ти  їх  не  втратити  зумій.

На  зльоті  успіху  крутім
Не  полюби  слабкіших  жерти,
Та  "хазяям"  об  ноги  тертись.
Люб'язним  будь  і  будь  твердим.

Живи  на  те,  що  заробив.
В  найтяжчій  скруті,  Ярославе,
Дивись,  щоб  Господа  прославив
І  силу  Божу  не  зганьбив!

                               18  січня  2008  року

Вірш  опубліковано:
-  Літературно-художній  альманах  «Усі  ми  родом  із  дитинства»,  Хмельницький,  Видавець  Стасюк  Л.С.,  2012  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=55242
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 20.01.2008

Дівчинці-перлинці (1 ч. диптиху

1  частина  диптиху  "Написи  у  Біблії".
                           Присвячено  донечці  Руслані.

Дівча  ти  наше  золоте,  
З  твого  бажання,  наша  пташко,  
(Його  і  втілити  не  важко,
Якщо  воно  на  користь  йде)

Даруєм  Біблію  тобі,
А  в  ній  не  людське  -  Боже  Слово,
Життя  щасливого  основа.
Читай  у  радості  й  журбі.

Наш  Бог  піклується  про  нас.
Життя,  як  мить,  майне  і  згасне,  
Та  знов  для  нас  засяє  ясно
У  воскресіння  світлий  час.

Ти  в  нас  розумниця  ростеш,
Та  суть  не  в  розумі  і  вроді:
Йорданські  каламутні  води
Долати  вірою  підеш.

                                     18  січня  2008  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=55241
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 20.01.2008

Чарівний сон

Зимові  ночі  довгі-довгі.
Додому  з́апізно  дочовгав,
Промерз,  я  цуцик  на  вітру.
Мене,  приймаючи  в  обійми,
Крижини  з  серця  ніби  виймуть  -
Тепер  вже  точно  не  помру.

Розкривши  оксамитні  крила,
Нас  чорноока  ніч  зморила,
Відправивши  у  забуття.
Та  розірвав  пітьму  морфею
Чудовий  сон:  сади,  лілеї,
А  я  -  пуст́отливе  дитя.

Качки  купаються  на  ставі,
Біжу  бос́оніж  по  отаві,
Але  не  боляче  мені.
Землиця  тепла  і  дрімотна...
Пішли  роки  безповоротно,
Та  ось,  вертаються  у  сні.

У  нім  -  серпнева  літня  спека,
А  ще  -  турботливий  лелека
Годує  з  поля  пташенят.
Козля  гарцює  білолобе,
Нахабна  ґава  гострим  дзьобом
Мале  лякає  кошеня.

В  моєму  сні  дитячі  втіхи,
І  все  наповнюється  сміхом:
Людське  з  божественим  злиття.
Нажаль,  і  сни  бувають  різні,
Вони  то  лагідні,  то  грізні,
Як  віддзеркалення  життя.

                               19  листопада  2007  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=51708
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.12.2007

Туркменбашизм по-українськи (тепер із фото)

1Сам.15:12  "Саул  прийшов  до
                                 Кармелу,  і  ось  ставить  собі
                                 пам'ятника,.."

Мій  іноземний  гість  блукав
Кварталами  Донецька,
Мене  з  цікавістю  питав,  -
Я  згадував  німецьку.

-  Оцей  з  жердиною  атлет
Чому  пожив  так  мало?
-  Живий!!!  І  свій  авторитет
Зіп'яв  на  п'єдестала.

-  Це  жарт  чи  натяк  -  сам  пожив,
То  ж  іншим  дай  пожити?
І  нащо  б  я  отак  спішив
Народ  простий  смішити?

Невдовзі  ще  один  "бовван"*
Для  огляду  відкрився.
Спитає  точно,  що  за  "ман".**
І  я  не  помилився.

-  А  цей  веселий  чоловік?..
-  Співак  один  чудовий.
-  Помер?
                   -  Та  ні,  іще  не  встиг,
Але,  як  бач,  готовий.

-  І  як  воно  для  них  самих,
Не  бринькає  по  нервах?
Пошана  -  слава  для  живих,
А  пам'ятник  -  для  мертвих.

Веду  по  вулиці  з  ім'ям
Відомого  нардепа...
-  Живий?
                 -  Ато  ж,  -  кидаю  я.  -
Гарцює  ще,  як  треба!..

-  А  як  народ?
                           -  Та  що  народ?
Йому  народ  -  не  люди.
Такий  собі  мордоворот:
Як  скаже,  так  і  буде.

Та-а-ак!  Є  у  скромности  межа.
У  Азії  вчимося?
Вже  й  нам  своїх  "туркменбашат"
Напл́одити  вдалося.

-  А  в  цього  вигляд  ого-го!  -
На  пам'ятник  киває.  -
І  цей  живий?..
                         -  Та  ні,  його,  -
На  щастя  -  вже  немає.  

                           17  грудня  2007  року

*  бовван  -  необразлива  біблійна  назва
                     пам'ятника,  зведеного  для
                     ритуального  поклоніння.
**  ман      -  німецькою  мовою  "чоловік".

Вірш  опубліковано:
-  Антологія  української  інтернет-поезії  «За  межею  означень…»,  Івано-Франківськ,  Місто  НВ,  2009  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=51610
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 18.12.2007

Смерть солдата

Згадуючи  річницю  входження  радянського  
                     військового  контингенту  до  Афганістану,
                     відтворюю  подію  одного  дня  у  мотострі-
                     лецькому  полку  Гератського  гарнізону.

Під  сонцем  жорстким  умлівав  як  шашлик  старовинний  Герат.
Бійці  знемагали  і  долю  лихую  крізь  зуби  кляли.
Сьогодні  "гранчатка"***  дає  бенефіс  для  чужинців-солдат
І  шпарко  підбріхують  їй  перегріті  від  люті  стволи.

                                         *  *  *

Розірване  тіло  пронизує  наскрізь  жахаючий  біль,
Лошам  переляканим  чується  серцебиття,
А  лікар  і  фельдшер  чаклують  над  хлопцем  блідим  обопіль,
Та  вже  покидає  холонучу  плоть  по  краплині  життя.

Мі-8  плямистий,  звиваючи  пороху  вихор,  завис.
-"Носилки!.."  Бійці  із  пораненим  тим  переходять  на  біг.
Пілот  на  санбат  обережно  солдата  поніс,
Гвинтом  нарізаючи  неба  гарячий  пиріг.

Уже  й  непомітно,  як  спину  лоскоче  солона  ропа.
Тривожне  чекання,  бо  лік  на  секунди  пішов  відтепер.
І  я  випадково,  годин  через  вісім,  відколи  він  впав
Зачув  краєм  вуха:"А  хлопець,  сердега,  у  небі  помер..."

                                                               20  листопада  2007  року


***  "гранчатка"  -    Гранчаста  граната  "Ф-1"(розмовне).

Вірш  опубліковано:
-  Журнал  «Далекосхідна  хвиля»,  №18,  Хабаровськ,  2010  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=48021
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 20.11.2007